Вільному воля [Вячеслав Шугаєв] (fb2) читать постранично

Вячеслав ШУГАЄВ ВІЛЬНОМУ ВОЛЯ Повість

1

Дружину провів уранці, сина відвіз денним автобусом до тещі в село і повернувся додому повним холостяком. Повернувся завидна — в затінку ще не загускла прохолода, черемха ще не заповнила пропечені вулиці своїм чистим вечірнім диханням.

Йдучи додому, він думав про довгу безтурботну самотність, що чекала на нього. Сьогоднішня біганина по вокзалах, задушливий автобус, труський путівець — усе це було ніби останнє випробування перед одержанням прав на цей святково-спекотний вечір.

«Провів, звільнився, заслужив», — припасовував він до кроків слова, що раптом виникали самі по собі, то наспівуючи їх, то бурмочучи, і водночас прикидав, як краще розпорядитися власним збиранням, щоб жодної хвилини не згаяти з відпущеної волі.

Та ось ніби спіткнувся: «Від кого звільнився? Що заслужив? Сім’ю спровадив і, отже, радий-радісінький? Ні батько, ні чоловік — так, щось на зразок відпускника. Зручно, хлопче, влаштувався. — Він, забувшись, навіть головою покивав на підтвердження: чую, мовляв, чую, всі докори і закиди. — Ну, дідьків корінь! Щось зарано винитися почав. Може, ця холостяцька воля таким боком вилізе — не своїм голосом завию. Любі, хороші, швидше під один дах збирайтеся! Нікого я не сплавив і нікого не забув. Перепочинок вийшов у родинному житті. Цікаво побути самому. Не в чоловіки та батьки запряженому, а самому по собі. Людина людиною. Погуляю, спробую, а каятися, однак, ніколи не пізно».

Удома поголився, перевдягнувся, глянув у дзеркало, на завершення торкнувся краватки, нагрудної кишені з заповітною десяткою, і нарешті ступив на багатообіцяючу вечірню дорогу. Його привітала насторожена варта старих пенсіонерок на лавочці біля під’їзду.

— Жінка за поріг, і одразу — фур, фур!

— Тепер як півень піде настрибувати.

— А що йому! Мужик — не баба. Згрішити, як умитися.

— Далеко налагодився, Василю?

«Сидіть бабусі. Тільки й діла тепер — чужі гріхи збирати. Свої вже відступилися: були, та спливли. Щиро співчуваю». Але вголос весело розгнівався:

— Так от як ви зі мною?! Коли потрібен — Васильку, синку, а нема потреби — півень блудливий? Гаразд, гаразд. Бабо Аню! Хто позавчора замок у твої двері врізав? Тітко Тосю! Хто минулого тижня дзвінок тобі лагодив? Василько-синок чи мужик — не баба!

Старенькі розсміялися:

— Синок, синок! Іди, Василечку, гуляй. І гріши з богом.

— Отож-бо.

Василь заквапився було: повз яблуні-дички, які неначе для нього розквітли саме сьогодні; повз молоденькі модрини, що викинули першу волоть, теж, мабуть, на його честь, взагалі, повз бажаний вечір, що так марно збігав. Але на березовому острівці, що вцілів серед асфальту й каменю, у захистку волого-зеленої, паркої тиші, він здивувався: «Куди це я? Ніхто ніде не чекає, а я заквапився: Перекур. Посидимо, подумаємо».

А подумавши, з’ясував: холостяцька воля така простора, що можна до ранку просидіти на лавочці, перебираючи можливі розваги. Василь не звик марнувати час, тому розкроїв неосяжну волю на невеликі, цілком здійсненні бажання.

«Подамся в центр, вип’ю пива на дебаркадері, зазирну на танці. А там видно буде». Він хрипкувато, неприродно засміявся, згадавши напутнє буркотіння бабусь біля під’їзду.

«І чому так? Тільки чоловік сам залишиться, одразу ж його в коти-волоцюги записують. Хоч святим будь, а дружини поряд немає, обов’язково зроблять з тебе грішника. За тебе тебе вигадають. От і в цеху довідалися — цілу зміну піддрочували. Очманів від анекдотів та порад. Ну, що тут такого, що сам? Усі, як змовилися, в один бік підштовхують: не клей дурня, а гріши, якщо з’явилася можливість. Природа, дідьків корінь, гріх первородний, чи як його там. Тьху на тебе, Васько! Більше надумаєш, ніж нагрішиш!» Він посидів ще, покурив і, так не з’ясувавши, чого ж у нього більше, праведного чи грішного, махнув рукою й рушив далі.

Василь пішов до центру не вулицею, а прибережною безлюдною стежиною. Вода, що потемніла й поважчала на вечір, безгучно, швидко обганяла його, заразом виносячи й вимиваючи з душі усі більш-менш визначені бажання, замінюючи їх бездумним спогляданням. Василь зігрівав очі на яскраво-жовтих розсипах кульбаб по піщаних пагорбах, на ніжно-зеленому різнотрав’ї у видолинках, погідний, заспокоєний підходив він до дебаркадера і мало не оглух від музики, буйного різноголосся, яке посилював річковий простір.

Пива не було, і він засмучено потупцював біля стойки, поканючив у рудої худючої злої буфетниці: «Може, на денці нашкребеш, може, приятелеві залишила, плесни кухоль», — але ошелешений її пронизливо-роздратованим: «Я тобі знайду зараз приятеля!»— геть засмутився і хапонув склянку якоїсь червоної, липкої бурди. Відмовився од цукерки: «Сама їж!» Вискочив на палубу і боляче вдарився об чавунний кнехт.

Побігав, побігав, полаявся, поплювався — біль відпустив, і одразу гаряче заговорило вино. Солодко прилило до скронь, груди роздалися од легкого безпричинного