Чудовий день для рибки-бананки [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать онлайн

Джером Девід Селінджер
ЧУДОВИЙ ДЕНЬ ДЛЯ РИБКИ-БАНАНКИ

Передмова

Це перше оповідання зі збірки «Дев’ять оповідань». Назва збірки мотивується принципами давньоіндійської поетики. Кожному оповіданню відповідає одне з дев’яти почуттів, що, відповідно, викликають одну з дев’яти реакцій у читача. Перше почуття — це кохання або чуттєва любов, що має викликати еротичний настій у читача. У цьому аспекті можна розглядають дане оповідання (Галинская И.Л. Философские и эстетические основы поэтики Сэлинджера. М., 1975). Проте це не основна його тема. На першому плані тут знаходиться конфлікт героя і реальності, але вже на більш високому рівні ніж у Голдена Колфілда. Це вже духовний конфлікт. Сеймур — ключова фігура у циклі про Ґлассів, тим більш знаково, що перший твір циклу розповідає про смерть головного героя. Він своєрідний наставник і учитель своїх молодших братів і сестер у їхніх духовних пошуках. Пошуки ці ведуться переважно у буддизмі та індуїзмі, але у цьому оповіданні вони немовби залишаються за кадром. Тут тонко малюється глибока душевна драма, яку майже не помітно зовні. Усі вчинки героя серйозно вмотивовані, хоч спершу і видаються незрозумілими. Сеймур не в змозі витримати фальшивість світу і, зрештою, зривається. Хоча лише наприкінці оповідання: «Якщо хочете дивитись на мої ноги, так і скажіть… Та не будьте ж, чорт забирай, боягузкою!». Як і Голдена, його депресію частково розвіює маленька дівчинка, Сибілла. Її плавання океаном на гумовому матраці має глибоке символічне значення, тут помітна паралель з романом «Ловець у житі», з мрією Голдена ловити дітей у полі жита. Передається відчуття беззахисності людини у велетенському світі. Швидше за все, океан слід розуміти як суспільство, а рибок-бананок як рядових людей (phoney, за термінологією Голдена), що не здатні на духовне життя, що сповнені лицемірства, гонитвою за доларом. Проте це лише один із варіантів трактування, Селінджер залишає великий простір для припущень. Сеймур водночас і ненавидить цей світ, і хоче бути його частиною. Він не тікає, як Голден. Його одруження з Мюріель було спробою з’єднання з суспільством. Воно стало провалом, останньою краплею. Він не зміг витримати те, що ненавидить, так близько, у людині яку кохає. Мюріель схожа на місток між ним і ворожим йому світом, який у оповідання представляють, перш за все, її батьки. Проте вона ближча саме до них, а не до Сеймура. У цьому оповіданні багато що замовчано, залишилось за кадром. Ми можемо дізнатись про ті події лише з інших творів (повісті «Вище крокви, будівничі» — про одруження Сеймура та повісті «Сеймур: Вступ»).

Чудовий день для рибки-бананки^[1]

У готелі перебувало дев’яносто сім нью-йоркських рекламних агентів, котрі окупували міжміський телефонний зв’язок. Через це дівчина з 507 номеру змушена була прочекати із дванадцятої до пів на третю, доки її з’єднали. Проте час вона не марнувала. Вона прочитала статтю з жіночого кишенькового журнальчика, що називалась «Секс: задоволення чи пекло». Вона помила свій гребінець і щітку. Вона відчистила пляму на спідниці від її бежевого костюму із «Саксу».^[2] Вона вискубнула дві нові волосинки на її родимці. Коли оператор подзвонив у кімнату, вона сиділа на підвіконні і вже майже закінчила лакувати нігті лівої руки.

Вона була з тих дівчат, що не полишають справ через телефонні дзвінки. Її вигляд немов говорив, що, відколи вона стала дорослою, телефон у неї дзвонить безперестанку.

Поки телефон розривався, вона ретельно проводила щіточкою для лакування по нігтю свого мізинця, підкреслюючи краї лунки. Потім закрила пляшечку з лаком і, піднімаючись, помахала ще не висохлою лівою рукою туди-сюди у повітрі. Іншою рукою вона підняла переповнену попільничку із підвіконня та перейшла з нею до нічного столика, де стояв телефон. Вона сіла на одну частину вже прибраного подвійного ліжка і підняла трубку після п’ятого-шостого сигналу.

— Алло, — промовила вона, тримаючи розведені пальці лівої руки на відстані від її білого шовкового халату, крім якого на ній нічого не було, за виключенням тапців — персні залишились у ванній.

— З’єдную вас із Нью-Йорком, місіс Ґласс, — сказав оператор.

— Дякую, — мовила дівчина і розчистила на нічному столику місце для попільнички.

Пролунав жіночий голос:

— Мюріель? Це ти?

Дівчина відсунула трубку трохи далі від вуха.

— Так, мамо. Як ти?

— Я хвилююсь за тебе до безтями. Чому ти не телефонувала? З тобою все гаразд?

— Я пробувала минулого вечора та позаминулого. Телефон тут…

— З тобою все гаразд, Мюріель?

Дівчина відсунула трубку ще далі:

— Усе добре. Лише спекотно. Це найспекотніший день, що був у Флориді з…

— Чому ти не телефонувала мені? Я хвилювалась через…

— Мамо, люба, не кричи до мене. Я тебе прекрасно чую, — сказала дівчина. — Я дзвонила тобі двічі минулого вечора. Й один раз перед…

— Я ж казала твоєму батьку, що ти, мабуть, дзвонитимеш учора ввечері. Але ж ні, він все одно… З тобою все гаразд, Мюріель? Кажи мені правду.

— Усе добре. І досить запитувати мене про це.

— Коли ви туди дістались?

— Не знаю. У середу вранці. Рано.

— Хто керував?

— Він, — сказала дівчина. — І не хвилюйся. Він керував дуже обережно. Я була здивована.

— Він керував? Мюріель, ти дала мені слово, що…

— Мамо, — перебила дівчина, — я вже сказала тобі. Він керував дуже обережно. Не більше п'ятдесяти на годину протягом усього шляху, якщо хочеш знати.

— І не затівав ніяких отих витівок з деревами?

— Я сказала, що він керував дуже обережно, мамо. Досить вже. Я попросила його триматись білої лінії і все таке, він зрозумів, що я хочу і послухавсь. Він навіть намагався не дивитись на дерева. Тато віддав авто до ремонту, між іншим?

— Ще ні. Вони просять чотири сотні, і це лише…

— Мамо, Сеймур же казав тату, що заплатить за все. Немає причини щоб…

— Добре, побачимо. Як він себе поводив у машині й узагалі?

— Добре, — сказала дівчина.

— Чи він усе ще зве тебе тим жахливим…

— Ні. Уже інакше.

— Що?

— Та яка різниця, мамо?

— Мюріель, я хочу знати. Твій батько…

— Ну добре, добре. Він кличе мене «місс Духовна Волоцюжка з 1948», — сказала дівчина і загиготіла.

— Це не смішно Мюріель. Це зовсім не смішно. Це жахливо. Насправді це сумно. Коли я думаю як…

— Мамо, — перебила дівчина, — послухай мене. Ти пам’ятаєш ту книгу, що він вислав з Німеччини? Ти знаєш, ті німецькі вірші.^[3] Що я зробила з нею? Я поперевертала всі…

— Вона у тебе.

— Ти впевнена?

— Звичайно. Тобто, вона у мене. У кімнаті Фредді. Ти полишила її тут, а я не знайшла їй місце у… А що? Вона йому потрібна?

— Ні. Просто він запитував мене про неї, коли ми їхали. Хотів знати чи я її прочитала.

— Та вона ж німецькою!

— Так, люба. Але яка різниця, — сказала дівчина і перехрестила ноги. — Він сказав, що поема була написана єдиним великим поетом століття. Він сказав, що я могла б купити переклад абощо. Чи вивчити мову, якщо хочеш знати.

— Жахливо. Жахливо. Це справді сумно, що усе так. Твій батько казав минулого вечора…

— Секундочку, мамо, — сказала дівчина. Вона підійшла до підвіконня за сигаретами, запалила одну, потім повернулась на ліжко. — Мамо? — сказала вона, видихаючи дим.

— Мюріель. Слухай тепер мене.

— Я слухаю.

— Твій батько розмовляв з доктором Сівецкі.

— І?

— Він розповів йому все. Тобто, сказав, що розповів — ти ж знаєш батька. Про дерева. Про ті витівки з вікном. Про ті жахливі речі, що він казав бабусі, коли вона заговорила про свої похорони. І що він зробив з тими чарівними листівками з Бермуд — усе розповів.

— Добре, — сказала дівчина.

— Так от. Той відразу сказав, що армія вчинила справжній злочин, що випустила його зі шпиталю, чесне слово. Він дуже чітко роз'яснив твоєму батьку, що є можливість, дуже велика можливість, сказав він, що Сеймур може повністю втратити над собою контроль. Чесне слово.

— У готелі є психіатр, — сказала дівчина.

— Хто? Як його звати?

— Не знаю. Різер чи якось так. Кажуть, дуже хороший.

— Ніколи не чула про такого.

— Це ще не значить, що він поганий лікар.

— Мюріель, не будь зухвалою, будь-ласка. Ми дуже хвилюємось через тебе. Твій батько хотів учора ввечері відправити тобі телеграму, щоб ти поверталась додому, якщо хочеш зна…

— Я не збираюсь зараз повертатись додому, мамо. Тому розслабся.

— Мюріель. Чесне слово. Доктор Сівецкі казав, що Сеймур може повністю втратити контр…

— Мамо, ми щойно приїхали. Це перший відпочинок, що я мала за останні роки, і я не збираюсь усе пакувати і повертатись додому, — сказала дівчина. — У будь-якому разі я б не змогла поїхати. Я так обпеклась на сонці, що ледве можу рухатись.

— Обпеклась на сонці? Ти що, не користувалась «Бронз», тим кремом від засмаги, що я поклала у твою валізу? Я поклала його…

— Користувалась. Все одно обгоріла.

— Це жахливо. А де саме ти обпеклась, дорога?

— Уся, мамо, повністю.

— Це жахливо.

— Переживу.

— Скажи мені, ти говорила з тим психіатром?

— Так, майже, — сказала дівчина.

— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з ним?

— У Океанській кімнаті, грав на піаніно. Він грав на піаніно обидва вечори, що ми тут.

— Добре, то що той сказав?

— Та, небагато. Заговорив до мене першим. Я сиділа біля нього у «Бінго» минулого вечора, і він запитав мене чи то не мій чоловік грає на піаніно у сусідній кімнаті. Я сказала, що так, то мій чоловік, і тоді він запитав чи Сеймур не хворий, чи щось таке. Тоді я сказала…

— Чому він це запитав?

— Я не знаю, мамо. Мабуть, тому що він блідий і все таке, — сказала дівчина. — У будь-якому разі, після «Бінго» вони з дружиною запросили мене випити. І я пішла з ними. Його дружина жахлива. Ти пам’ятаєш те бридке вечірнє плаття, що ми бачили у вітрині «Бонвітса»?^[4] Ти ще сказала, що для такого плаття потрібна тоненька, тоненька…

— Зелене?

— Воно було на ній. З її стегнами! Вона запитувала мене чи Сеймур не родич Сюзанни Ґласс, тієї, що має магазин жіночих капелюшків на Медісон-авеню.^[5]

— То що ж він сказав? Психіатр.

— Та, майже нічого, правду кажучи. Ми ж були у барі і все таке. Там був жахливий галас.

— Так, але ти сказала… сказала йому, що він намагався зробити з бабусиним кріслом?

— Ні, мамо. Я особливо не вдавалась у деталі, — сказала дівчина. — Я, мабуть, ще зможу поговорити з ним. Він проводить у барі увесь день.

— Чи не казав він, що думає, що Сеймур може вчинити щось… ну, ти знаєш… щось дивне? Зробити щось тобі!

— Зовсім ні, — сказала дівчина. — Він повинен мати більше фактів, мамо. Він має знати про дитинство, і таке інше. Я ж кажу тобі, ми майже не говорили, там був такий галас.

— Добре. Як твоє блакитне пальто?

— Нормально. Довелось вийняти підкладку з-під плеч.

— Який там одяг носять цього року?

— Жахливий. Ні на що не схоже. Усюди одні блискітки, — сказала дівчина.

— Як твій номер?

— Добре. Майже добре, правду кажучи. Ми не змогли дістати ту кімнату, що займали перед війною, — сказала дівчина — Люди просто жахливі цього року. Ти б бачила хто сидить поряд з нами у столовій. За сусіднім столиком. Виглядають немов приїхали на вантажівці.

— Зрозуміло, тепер усюди так. Як твоя спідничка?

— Задовга. Я казала тобі, що вона надто довга.

— Мюріель, я лише хочу ще раз запитати — у тебе все гаразд?

— Так, мамо, — сказала Мюріель. — Удев’ятнадцяте тобі кажу.

— І ти не хочеш додому?

— Ні, мамо.

— Твій батько казав минулого вечора, що він був би дуже радий оплатити тобі поїздку куди завгодно, щоб ти добре подумала. Ти можеш узяти путівку на чарівну подорож. Ми обоє думали…

— Ні, дякую, — сказала дівчина і розправила ноги. — Мамо, цей дзвінок коштує…

— Коли я думаю, що ти прочекала цього хлопця усю війну… Я маю на увазі, коли я думаю про усіх цих дурних молоденьких дружин, що…

— Мамо, — сказала дівчина, — давай закруглятись. Сеймур може прийти у будь-яку хвилину.

— А де він?

— На пляжі.

— На пляжі? Сам? А він нормально поводить себе на пляжі?

— Мамо, — мовила дівчина, — ти говориш про нього немов він якийсь шалений маніяк…

— Я не кажу нічого такого.

— Але твої слова звучать так. Все, що він робить — просто лежить там. У своєму купальному халаті.

— Він не знімає халат? Чому?

— Я не знаю. Мабуть, тому що він блідий.

— Боже мій, йому потрібне сонце. Ти не можеш його змусити?

— Ти знаєш Сеймура, — сказала дівчина і знову схрестила ноги. — Він каже, що не хоче, щоб купа дурнів витріщалась на його татуювання.

— У нього не було ніяких татуювань! Чи він отримав якісь у армії?

— Ні, мамо. Ні, люба, — сказала дівчина і встала. — Слухай, я, можливо, зателефоную тобі завтра.

— Мюріель, послухай мене.

— Так, мамо, — сказала дівчина і переступила на іншу ногу.

— Дзвони мені відразу, якщо він зробить чи скаже що дивне — ти розумієш, про що я. Ти мене чуєш?

— Мамо, я не боюсь Сеймура.

— Мюріель, я хочу щоб ти мені пообіцяла.

— Добре, я обіцяю. До побачення, мамо, — сказала дівчина. — Передай татку, що я його люблю. — Вона поклала трубку.

— Це море зі скла, цей морзскла, цеймор,^[6] — промовляла Сибілла Карпентер, що стояла з матір’ю перед готелем. — Де мій цеймор?

— Кицюню, перестань базікати. Це доводить мамусю до божевілля. Не пручайся, будь-ласка.

Місіс Карпентер натирала кремом для засмаги плечі Сибілли та худенькі, схожі на крильця, лопатки на спині. Дівчинка небезпечно сиділа на великому надувному м’ячі і дивилась на океан. На ній був жовтий, як канарка, купальний костюм — трусики та ліфчик. Останній їй навряд чи буде потрібен ще дев’ять-десять років.

— Звичайний шовковий носовичок, це можна побачити зблизька, — сказала жінка у шезлонгу поряд з місіс Карпентер. — Хотіла б я знати, як їй вдалось так його зав’язати. Справді гарненько.

— Мабуть, гарненько, — погодилась місіс Карпентер. — Сибілло, кицюню, спокійно.

— Де мій цеймор?

Місіс Карпентер зітхнула.

— Ну ось, — сказала вона. Закрила пляшечку з кремом для засмаги. — Можеш бігти і гратися, кицюню. Мамуся піде до готелю випити мартіні з місіс Габбел. Я принесу тобі олив.

Отримавши свободу, Сибілла відразу побігла на рівну частину пляжу, а потім до Рибацького павільйону. Зупинилась, щоб копнути ніжкою мокрий та напівзруйнований замок з піску, і вибігла за зону для постояльців готелю.

Вона пройшла чверть милі, а потім швидко понеслась на схил біля самого берега. Зупинилась лише коли підбігла до місця, де молодий чоловік лежав на спині.

— Ідеш купатися, цеймор? — сказала вона.

Молодий чоловік здригнувся, узявшись правою рукою за відвороти свого купального халату. Потім перевернувся на живіт і скручений як ковбаса рушник упав з його очей. Він скоса глянув на Сибіллу.

— А, привіт, Сибілло.

— Ідеш купатися?

— Я саме чекав на тебе, — сказав молодий чоловік. — Що нового?

— Що?

— Що нового? Що за програмою?

— Мій татко прилетить завтра на ароплані, — сказала Сибілла, колупаючись ногою у піску.

— Тільки не в обличчя, люба, — сказав молодий чоловік і поклав руку на її щиколотку. — Так, вже час твоєму татку прилетіти. Я чекаю на нього з години на годину. З години на годину.

— А де леді?

— Леді? — молодий чоловік струсив пісок зі свого волосся. — Важко сказати, Сибілло. Вона може бути у будь-якому з тисячі місць. У перукарні. Підфарбовує волосся у рудий колір. Чи робить іграшки для бідних дітей у своїй кімнаті. — Він ліг ниць, стиснув руки в кулаки, поставив їх один на одного і поклав на них підборіддя — Запитай щось інше, Сибілло, — сказав він. — Гарненький у тебе купальник. Найбільше у світі люблю блакитні купальнички.

Сибілла подивилась на нього, потім на свій випнутий живіт.

— Він жовтий, — сказала вона. — Він жовтий.

— Справді? Підійди-но ближче.

Сибілла зробила крок уперед.

— Абсолютно вірно. Що я за дурень.

— Ідеш купатися? — повторила Сибілла.

— Я саме серйозно обдумую це. У мене повно думок, Сибілло, май це на увазі.

Дівчинка штовхнула гумовий матрац,^[7] що молодий чоловік іноді використовував як подушку.

— Треба більше повітря, — сказала вона.

— Ти права. Його треба надути, причому сильніше ніж я збирався. — Він прибрав кулаки і поклав підборіддя на пісок. — Сибілло, — сказав він, — ти дуже гарненька. Мені приємно тебе бачити. Розкажи про себе. — Він протягнув руки й обхопив її за обидві щиколотки. — Я Козеріг, — сказав він, — а ти хто?

— Шерон Ліпшуц казала, що ти дозволяв їй сидіти за піаніно поруч з тобою, — промовила Сибілла.

— Шерон Ліпшуц таке сказала?

Сибілла енергійно кивнула.

Він відпустив її щиколотки, схрестив руки та притис обличчя до правого ліктя.

— Добре, — сказав він, — розповім як це сталось, Сибілло. Я сидів там і грав. Тебе ніде не було видно. А Шерон Ліпшуц підійшла та сіла поряд зі мною. Не спихати ж мені її?

— Спихнути.

— Та ні. Ні. На таке я не здатен, — сказав молодий чоловік. — Я скажу тобі, що я тоді зробив.

— Що?

— Я вдавав, ніби то була ти.

Сибілла відразу нахилилась і стала копати пісок.

— Пішли купатись, — сказала вона.

— Добре, — сказав молодий чоловік. — Думаю, це я зможу зробити.

— Наступного разу щоб зіпхнув її, — сказала Сибілла.

— Кого зіпхнув?

— Шерон Ліпшуц.

— А, Шерон Ліпшуц, — сказав молодий чоловік. — Що змусило тебе згадати про неї. Суміш пам’яті й бажання.^[8] — Раптово він став на ноги. Подивився на океан. — Сибілло, — сказав він, — сказати тобі, що ми зараз зробим? Спробуємо спіймати рибку-бананку.

— Кого?

— Рибку-бананку, — сказав він та розстібнув пояс свого халату. Потім зняв його. Плечі молодого чоловіка були бліді й вузькі, а плавки яскравосині. Він згорнув свій халат спочатку уздовж, а потім упоперек, утричі. Розгорнув рушник, яким накривав очі, розстелив його на піску та поклав на нього свій халат. Нахилився, підняв матрац і взяв його під праву руку.

Пара вирушила до океану.

— Ти вже, мабуть, бачила рибок-бананок? — запитав молодий чоловік.

Сибілла похитала головою.

— Не бачила? Де ж ти живеш, у такому разі?

— Не знаю, — сказала Сибілла.

— Ти знаєш. Ти повинна знати. Шерон Ліпшуц знає, де вона живе, а їй же лише три з половиною.

Сибілла перестала йти і висмикнула від нього свою руку. Вона підняла звичайну пляжну мушлю і стала розглядати її з підкресленим інтересом. Потім викинула.

— Вірлі-Вуд, Коннектикут, — сказала вона і пішла далі, випнувши живіт.

— Вірлі-Вуд, Коннектикут, — повторив молодий чоловік. — Чи це, часом, не десь поблизу від Вірлі-Вуда у Коннектикуті?

Сибілла глянула на нього.

— Я там живу, — сказала вона нетерпляче. — Я живу у Вірлі-Вуд, Коннектикут.

Вона відбігла на кілька кроків від нього, підняла ліву ногу рукою та кілька разів підстрибнула на одній нозі.

— Ти не уявляєш, як чітко ти все пояснила, — сказав молодий чоловік.

Сибілла відпустила свою ногу.

— Ти читав «Негритя Самбо»?^[9] — запитала вона.

— Дивно, що ти мене спитала, — сказав він, — я саме вчора ввечері закінчив його читати. — Він нахилився і знову взяв Сибіллу за руку. — І що ти думаєш про нього?

— Чи бігали тигри навколо того дерева?

— Так. Мені здалось, що вони ніколи не зупиняться… Ще ніколи не бачив так багато тигрів.

— Їх же було тільки шість, — сказала Сибілла.

— Тільки шість! — мовив молодий чоловік. — Ти справді сказала тільки?

— Ти любиш віск? — запитала Сибілла.

— Що я люблю? — перепитав молодий чоловік.

— Віск.

— Дуже люблю. А ти?

Сибілла кивнула.

— Ти любиш оливи? — запитала вона.

— Оливи? Так. Оливи та віск. Без них нікуди не потикаюсь.

— Ти любиш Шерон Ліпшуц?

— Так. Так, люблю, — сказав молодий чоловік. — Що мені особливо у ній подобається, то це те, що вона ніколи не знущається над песиками у холі готелю. Наприклад, над маленьким бульдогом тієї леді з Канади. Ти, можливо, не повіриш у це, але деяким дівчаткам подобається штурхати того песика надувними паличками. А Шерон цього не робить. Нікого не ображає. Через це вона так сильно мені подобається.

Сибілла мовчала.

— Я люблю жувати свічки, — сказала вона нарешті.

— А хто не любить? — сказав молодий чоловік, опускаючи свою ногу у воду. — О, вона ж холодна. — Він опустив гумовий матрац на воду. — Ні, зачекай хвилинку, Сибілло. Зачекай доки ми трохи пройдемо.

Вони брели, доки вода не досягла стегон Сибілли. Тоді молодий чоловік підняв її на руках і поклав на матрац животом униз.

— А ти що, не носиш купальної шапочки чи чогось такого? — запитав він.

— Не відпускай мене, — наказала Сибілла. — Тримай же мене!

— Місс Карпентер, не треба. Я свою справу знаю, — сказав молодий чоловік. — А ти краще дивись, не пропусти рибку-бананку. Це прекрасний день для рибки-бананки.

— Не бачу жодної, — сказала Сибілла.

— Не дивно. Це дуже своєрідні рибки. — Він штовхав пліт-матрац. Вода вже майже дійшла до його грудей. — У них дуже трагічне життя, — сказав він. — Знаєш, що вони роблять, Сибілло?

Вона похитала головою.

— Розумієш, вони запливають до печери, де повно бананів. Вони виглядають як звичайні рибки, коли запливають. Але коли опиняться там, то поводяться як свині. Так от, я знав одну рибку-бананку, що запливла до бананової печери і з’їла аж сімдесят вісім бананів. — Він підштовхнув пліт з пасажиром ще ближче до горизонту. — Зрозуміло, що після того, як вони стільки з’їдять, вони вже не можуть вибратись із печери. Не пролазять крізь вхід.

— Далі не треба, — сказала Сибілла. — І що з ними?

— З ким?

— З рибками-бананками.

— А, ти маєш на увазі, що з ними після того, як вони нажеруться бананів і не можуть вибратись з бананової печери?

— Так, — сказала Сибілла.

— Розумієш, не хотілось би тобі казати, Сибілло. Вони помирають.

— Чому?

— Та заражаються банановою лихоманкою. Страшна хвороба.

— Зараз буде хвиля, — сказала Сибілла нервово.

— Ми не зважатимемо на неї. Зневажатимемо її, — сказав молодий чоловік. — Ми з тобою гордії. — Він схопив Сибіллині кісточки руками і штовхнув униз та вперед. Пліт піднявся на гребінь хвилі. Вода змочила світле волосся Сибілли, але її зойк був повен задоволення.

Коли пліт випрямився знову, вона відвела рукою мокру смужку волосся від очей і заявила:

— Я бачила одну.

— Що бачила, моя люба?

— Рибку-бананку.

— О Боже, не може бути! — сказав молодий чоловік. — А в роті у неї були банани?

— Так, — сказала Сибілла. — Шість.

Молодий чоловік раптово підняв одну з мокрих ніг Сибілли, що звисала з краю плоту і поцілував згин.

— Ей! — сказала власниця ноги, обертаючись.

— Сама ти «ей»! Ми повертаємось. Досить з тебе?

— Ні!

— Вибачай, — сказав він і поштовхав пліт до берега, де Сибілла зійшла. Решту шляху він його ніс.

— Бувай, — сказала Сибілла і без жалю побігла до готелю.

Молодий чоловік надягнув халат, тісно закрив відвороти і запхнув рушник до кишені. Він підняв слизький та мокрий, незручний матрац і поклав його під руку. Він побрів насамоті по м’якому та гарячому піску до готелю.

У підвальному поверсі готелю, яким дирекція просила користуватись після купання, жінка з цинковою маззю на носі зайшла до ліфту разом з молодим чоловіком.

— Бачу, ви дивитесь на мої ноги, — сказав він до неї, коли ліфт почав рухатись.

— Вибачте? — сказала жінка.

— Я сказав: бачу, ви дивитесь на мої ноги.

— Вибачте. Насправді я дивилась на підлогу, — сказала жінка і повернулась до дверей кабіни.

— Якщо хочете дивитись на мої ноги, так і скажіть, — сказав молодий чоловік. — Та не будьте ж, чорт забирай, боягузкою.^[10]

— Випустіть мене звідси, будь-ласка, — швидко сказала жінка до дівчини, що керувала ліфтом.

Двері кабіни відчинились і жінка вийшла, не озираючись.

— У мене двоє нормальних ніг і не бачу ані найменшої, чорт забирай, причини, щоб хтось витріщався на них, — сказав молодий чоловік. — П’ятий, будь-ласка. — Він дістав ключ від номеру з кишені.

Вийшов на п’ятому поверсі, пройшов через коридор і зайшов до 507 номеру. Кімната була сповнена запахом нових шкіряних валіз та розчинника лаку для нігтів.

Він глянув на дівчину, що спала на половинці подвійного ліжка. Тоді він підійшов до однієї з валіз, відчинив її і дістав з-під купи трусів та сорочок автоматичний пістолет «Ортжис», калібру 7,65. Вийняв магазин, оглянув його та вставив назад. Зняв запобіжник. Потім підійшов до незайнятої частини ліжка, сів, подивився на дівчину, націлив пістолет і випустив собі кулю у праву скроню.^[11]

Примітки

[1]

Рибка-бананка (bananafish) — такий вид риб існує насправді. Це їстівна риба, родини albulidae, що живе у південних морях. Проте, швидше за все, це символічний образ, пов’язаний з переносними і сленговими значеннями слова «банан» (banana). Це слово може означати «дурниця», «брехня» або «божевілля», «відчай», «божевільний», «не всі вдома» і т.п.

(обратно)

[2]

«Сакс» (Saks) — великий супермаркет у центрі Нью-Йорка, що був відомий високою якістю пропонованого одягу.

(обратно)

[3]

ті німецькі вірші — за іншими творами зрозуміло, що мова йде про збірку віршів Райнера-Марії Рільке (1875–1926). Сеймур вислав їх Мюріель у подарунок. Селінджер був дуже високої думки про творчість цього поета.

(обратно)

[4]

«Бонвітс» (Bonwit's — букв. «У Бонвіта») — один з найбільших і найпрестижніших магазинів жіночого одягу у Нью-Йорку того часу.

(обратно)

[5]

Медісон-авеню (Madison Avenue) — одна з головних вулиць центрального району Нью-Йорку — Манхеттену.

(обратно)

[6]

це море зі скла — в оригіналі гра звучання слів: «Seemoreglass» (букв. «бачити більше скла») та «Seymour Glass». Це дало підставу Р.Райт-Ковальовій перекласти ім’я героя як «Сімор» (у неї ця гра передається як «Симор Гласс» — «Семиглаз»). Традиційна транслітерації імені — «Сеймур» (І.Бернштейн).

(обратно)

[7]

гумовий матрац (rubberfloat) — мова йде, швидше за все, про надувний матрац, але назву можна перекласти і як «гумовий човен» чи «гумовий пліт». Ця багатозначність важлива, адже він є символом. Він немовби перетворюється на човен, коли на ньому пливе Сибілла, а потім знову стає звичайним мокрим і брудним матрацом.

(обратно)

[8]

суміш пам’яті й бажання — цитата з поеми «Безплідна земля» («The Wasterland») Томаса Стернза Еліота (T.S. Eliot, 1888–1965): Aprilisthecruelestmonth, breeding / Lilacsoutofthedeadland, mixing / Memoryanddesire, stirring / Dullrootswithspringrain. Це програмний текст англо-американської літератури про духовну спустошеність та крах цивілізації як результат першої світової війни.

(обратно)

[9]

«Негритя Самбо» («Little Black Sambo») — книга для дітей американської письменниці Гелен Баннерман (Helen Bannerman, 1863–1946).

(обратно)

[10]

якщо хочете дивитись на мої ноги… — паралель у «Щоденнику» Франца Кафки (1883–1924) навряд чи випадкова: «Подорож у Травемюнді. Загальний пляж. Вид узбережжя. Мої босі ноги шокували публіку» (27 липня 1914).

(обратно)

[11]

омонімія англійських слів «temple» (скроня) та «temple» (храм) може нести додаткове символічне навантаження.

(обратно)

Оглавление

Передмова

Чудовий день для рибки-бананки[1]

*** Примечания ***