Індіянин [Едуард Кляйн] (fb2) читать постранично, страница - 3

над ними. І сам унтер-офіцер, і солдати були в дозорі принаймні три-чотири дні. Отже, вони ні про що не можуть знати, ні.

— Звідки їдете?

Голос пролунав так металево різко, що чоловік на козлах одразу втратив почуття полегкості, яке було з’явилося в нього. Офіцер він чи сержант, а пальця в рота йому не клади.

— З півдня. Ми трохи торгували ковдрами, ножами, мали кілька сокир та ще дещо. Три місяці в дорозі. Я вже казав, ми страшенно раді…

— І всі три місяці ви так гнали коней? — не дав договорити сержант. Голос його анітрохи не став привітніший.

Тонкий підвівся і на цей раз відповів коротко:

— У нас при собі гроші. Тож кожен хоче додому.

Позаду все дужче лунав тупіт копит. Ще п’ятеро солдатів під’їхали до фургона і стали через кожні три метри один від одного. Вони стежили за тим, що діялось, тримаючи рушниці напоготові. Лоб товстуна вкрився рясним потом. Обличчя кучера сіпалося.

— Обшукати!

Двоє солдатів зіскочили з коней і зникли у фургоні. Якийсь час було чути тільки їхнє шарудіння і тупцювання коней. Та ось тонкий опанував себе.

— Що ж це таке? Ми чесні купці. Де це видано. Я поскаржуся комендантові!

Він з викликом глянув на сержанта і вперше пильно подивився на нього; раніше він бачив тільки форму.

З-під синього кепі на нього дивилися темпі очі. Вони глибоко запали на червоно-коричневому, поораному зморшками обличчі і були нерухомі, як чорні камінці.

Тонкий здивовано розкрив рота. Проте все підтверджувало ного здогад: вилиці видавалися вперед, рідкі сиві вуса звисали над повними губами і, — якщо це теж вважати за доказ, — на лобі під кепі яскраво-червона пов’язка підтримувала волосся.

— Тримайте мене! — заволав він. — Індіянин, червоношкірий!

На темному обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки чорні очі на мріть ворухнулися, глянули вбік і знову втупилися в кучера.

— Ви дозволяєте якомусь червоношкірому командувати собою? — Тонкий презирливо подивився на солдатів, зокрема на кремезного капрала, що привів другий загін і тепер стояв поряд з сержантом. — Ви дозволяєте йому глумитися над християнами? Білі проти білих, а він сміється собі нишком!

Обличчя капрала спохмурніло. Він так зиркнув на тонкого, наче збирався вчепитися йому в горлянку. Та Це була єдина ознака, що він чув його слова. Вони одскакували від нього і від інших, як од стіни. Тонкий закусив губи.

— Це несправедливо, — пробурмотів він, — не по-християнському.

Солдати вилізли з фургона.

— Нічого нема, сержанте. Кілька кіп ковдр, дві шкури пуми і різний крам. Ні зброї, ні горілки.

— В яких племенах ви були? — Цього разу сержант звернувся до товстуна.

— Тільки у молучів, — відповів замість нього тонкий. — Ми не торгували з індіянами, що не живуть з нами в мирі.

— Відповідати повинен він. Ви були у стійбищі біля Кам’яної Голови?

Товстун зацьковано озирнувся.

— Так, — видавив нарешті він.

— Кажуть, що там була різанина. Кажуть, що є вбиті. — І після короткої паузи додав: — Кажуть, що двоє білих продавали там горілку й зброю.

Товстун кинув на свого товариша погляд, повний відчаю, і, як риба на березі, то відкривав, то закривав рота.

— Я заарештовую вас як підозрілих у контрабанді зброєю і алкогольними напоями. — Металевий голос вимовив це так спокійно і байдуже, ніби говорив про погоду.

Капрал, видно, чекав такого кінця. Він зіскочив з коня, підійшов до обох і відібрав зброю. Тонкий силкувався заперечувати.

— Яка різанина? Ви ж бачите, що у нас нема ні горілки, ні рушниць!

— Однак ви їдете від Кам’яної Голови і надто квапитесь зникнути.

— Куди це годиться: індіянин нацьковує білих на білих! Та й взагалі — відколи це у нас в армії язичники?

Капрал робив своє діло. Він зв’язував тонкому руки за спиною і, коли сержант саме одвернувся, дав арештованому доброго стусана лід ребра.

— Він, до твого відома, не язичник. Він наш сержант і брат по крові вождю молучів. А жінку вождя вбито. Тож заткни пельку! — Капрал сердитим ривком боляче затягнув мотузок. Тонкий скорчився і замовк.

Капрал підійшов до товстуна. Той мовчки простягнув руки.

Сержант зіскочив з коня і перевірив, як у полонених зв’язані руки.

— Надто туго, — докорив він, — передавить вени.

Довелося капралові трохи послабити мотузки.

Невеликий загін рушив у дорогу. На козлах тепер сидів солдат, а обидва полонені згорбились у фургоні. Попереду, рівно тримаючись у сідлі, їхав індіянин.

II

У класі було задушно. Товстий джміль бився об шибку. Джж, джж, дзз — джж, джж, дзз. Педрільо дивився на білу кучеряву хмарку, яка спокійно пливла по небу, ніби жирна гуска по ставку.

За дахом Куррової “Бодеги”, що водночас правила за крамницю і шинок, з’явилася ще одна хмара: наче пума, або, скоріше, велика риба, а втім, чимсь трохи схожа на обох. Вона прослизнула слідом за гускою, розкрила рота і все дужче витягувалася. Вона