Індіянин (fb2)

- Індіянин (пер. Зінаїда П. Кундіренко) (и.с. КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)) 1.44 Мб (скачать fb2) - Едуард Кляйн

Настройки текста:



Едуард Кляйн ІНДІЯНИН

ПРОТЯГОМ ТРЬОХСОТ РОКІВ ВОНИ БОРОЛИСЯ ЗА СВОЮ КРАЇНУ І СОТНІ РОКІВ ПЕРЕМАГАЛИ БІЛИХ. ОДНАК ЗЕМЛІ У НИХ ЛИШАЛОСЯ ВСЕ МЕНШЕ І МЕНШЕ. І ТОДІ З’ЯВИВСЯ СЕРЕД НИХ ОДИН І СКАЗАВ: ЩОБ ВІДСТОЯТИ СЕБЕ, НЕ ДОСИТЬ ХОРОБРОСТІ ТА ЗБРОЇ, ІНДІЯНАМ ТРЕБА БОРОТИСЯ ПЛУГОМ…




З німецької переклала З.П.КУНДІРЕНКО

Перекладено за виданням: Eduard Klein, Der Indianer. Verlag Neues Leben Berlin 1958.

Художнє оформлення та ілюстрації М.Я.ШТАЄРМАНА



I


оні втомились і вже не стільки бігли, скільки спотикалися. Морди у них вкрилися піною, боки парували. Фургон гулко торохкотів по грудкуватій землі, а за ним, прив’язані до задка, риссю йшли десятеро змінних коней. Верхові коні, високоногі, швидкі, дужі рисаки з невеликими головами, мали кращий вигляд, але й вони вже підбились. Один з них був осідланий і прип’ятий коротким ременем до козел так, що кучер одразу міг пересісти на нього. Сакви на сідлі цього рисака були туго напхані і старанно застебнуті.

Чоловік на козлах поки що не збирався пересідати. Він раз по раз хльоскав батогом, підганяв коней і ні на мить не давав їм уповільнити ходу. Мокрі спини тварин були густо посмуговані батогом, коні полохливо щулили вуха, зачувши в повітрі свист батога.

По другий бік фургона їхав вершник; він тримався на півметра чи й на метр попереду козел, і при розмові з кучером йому доводилося повертати голову назад. Та повертався він, головним чином, задля того, щоб занепокоєно оглянути високу хвилясту траву і горбистий обрій. Здавалося, вершник надавав неабиякої ваги тій обставині, що їхав трохи попереду свого супутника, бо тільки-но той порівнювався з ним, як він пришпорював буланого, ніби хотів, щоб переслідувачі, котрі, можливо, ховалися за пологими зеленими горбами, все-таки схопили б спочатку не його.

Кучер похмуро поглядав на вершника. Відчував занепокоєння і страх, що міцно засів у ньому і гнав його вперед дужче, ніж він свого коня.

— Яке щастя, — кучер насмішкувато скривив рота, — що тут нема телеграфних стовпів. Ти б наткнувся на них, їй-богу! Ніс у тебе частіше стримить назад, ніж уперед!

Вершник через плече глянув на супутника очима, повними страху: страх той був такий великий, що він і не силкувався приховати почуття.

— Чого тільки не дав би я за те, щоб бути вже там, де можна наткнутися на телеграфного стовпа. Чимало дав би за те.

— І те, що у саквах?

Чоловік на козлах глузливо посміхнувся і вказав на сакви по обидва боки сідла, котрі були так само туго напхані і дбайливо застебнуті, як і на його власному коні.

Вершник сердито відвернувся.

Ці люди були зовсім різні. Хоча в обох заросли обличчя і запали очі, однак кучер був тонкий, і його важко було уявити виголеним, у чистому одязі; мабуть, і після того, як він поживе місяць у місті, волосся в нього буде так само закуйовджене, як і тепер.

У вершника ж — товстого чолов’яги — щетина на обличчі здавалася маскою, і, певно, йому ніколи не заманулося б жувати соломину, як це робив той, з батогом. На червоному місяцеподібному обличчі, вкритому потом, видно було, крім страху, ще одним одне почуття: жаль, безмежний жаль до власної особи, яку лиха доля і оцей пройдисвіт на козлах — дратівливе, довгоязике втілення тієї долі — привели сюди. Вершник совався на м’якому сідлі, але від того пекучий біль у ногах посилювався, і він сумно кривився.

Кучер помітив це і знову глузливо посміхнувся. Потім вилаявся, вперся ногами в підніжку і натяг віжки. Праве переднє колесо наскочило на камінь; кінь спіткнувся, фургон хитнувсь і затріщав. Заскрипіли гальма, — ще мить, і коні стали, опустивши голови і тремтячи боками. Вони так утомилися, що навіть густа трава не вабила їх.

Вершник теж зупинився і невдоволено озирнувся. Повертати назад йому явно не хотілося. Для нього існував тільки один напрямок.

— Що там?

— Змінимо коней. Ясно, як божий день, що ця шкапа далі не потягне. Але спершу я викурю люльку.

І він вийняв з кишені кисета.

— Киньмо цього клятого фургона! Якщо поїдемо верхи, то завтра вранці перейдемо кордон.

— Кинути фургона? Він дає нашим братам чотириста песо. Та й певніше з ним. Так ми — торгові, чесні люди, — засміявся кучер. — А якщо нас піймають верхи, з саквами, повними золота, що ми скажемо тоді, га?

Він ніби навмисне повільно набивав люльку, сунув її в рота і, широко розставивши ноги, зручно відхилився назад. Певно, йому подобалося дратувати товстуна. Той знову почав соватися в сідлі, мовби сидів на гарячому вугіллі. Потім оволодів собою, витяг бінокля і кілька разів оглянув місцевість. Як безмежне море з застиглими хвилями, тяглися на три боки зелені гребені горбів, на яких подекуди стриміли кущі або поодинокі дерева з широкими кронами. З четвертого боку, праворуч, височіли гори, вони були зелені, чорні, білі від кольору лісу, скель і снігу — німа і нездоланна ворожа стіна. Туман прозорим серпанком огорнув зубці і весь гірський хребет. А в блідому небі нерухомою крихітною цяткою повис хижий птах, певно кондор.

Вершник опустив бінокля і задивився на ту цятку. Мабуть, кондор бачив підніжжя гір, бачив своїми пташиними очима, чи не переслідують двох мандрівців; з такими крилами, як у нього, легко добратися до кордону індіянської території за дві—три години. Товстун зітхнув і сховав бінокля.

— Гори на місці? — поцікавився його товариш. — Ти не забув полічити траву? — Він випустив у повітря хмару синього диму.

— Мені здалося, — захищався той, — ніби там вершники.

Кучер зморщив лоба, трохи нахилився і, примруживши очі, подивився на гори. Потім знову сів, сердито буркнувши:

— У тебе багата фантазія…

— Що правда, то правда. Якщо індіяни спіймають нас, то засмажать живцем.

— Нам но страшні індіяни. Мене більше турбує дозор з форту, — повчав його кучер. — Однак у форті ще нічого не знають, і мине принаймні два — три дні, поки там почують про це.

— Індіяни не страшні? — Товстун здригнувся. — Мене ще довго переслідуватиме все, що ми бачили. — Він ніби згадав щось і знову здригнувся.

— Жіночі нерви! — кепкував тонкий. — Хай мене чорт візьме, якщо я ще хоч раз піду з тобою.

— Нехай він краще мене візьме, якщо я хоч раз поїду з тобою.

Тонкий вибив люльку.

— Допоможи змінити упряжку.

Товстун ще раз оглянув усе навколо і нарешті зліз з коня.

— Не тремти так за свою дорогоцінну шкуру, — кепкував його супутник, коли вони розпрягали коней. — Якщо справді за нами женуться, то ми побачимо їх завчасно і втечемо. За годину смеркне. Тоді нехай пошукають нас. Та я не вірю, щоб за нами гналися. Що ми їм зробили? Вони хотіли мати вогняну воду й рушниці. І одержали вогняну воду й рушниці.

— Так, але, напившись, почали різати один одному горлянки. — Товстун здригнувся втретє. — Заборонено ж продавати їм зброю й горілку.

— Індіяни тільки радіють, коли ми не дуже дотримуємося цих правил. Крім того, вони ще не проспалися від горілки. Якщо ж вони хочуть убивати один одного, то ми не заважатимемо. Допомогти їм у тому богоугодна справа. Чим менше їх залишиться, тим швидше настане на кордоні спокій. — Він скоса глянув на товстуна. — Ти теж добряче заробив на цьому.

Вони випрягли коней і повели за фургон: тонкий — чотирьох, товстун — двох, але й це зробити було йому нелегко. Коні не хотіли іти. На його лобі все ще не розходилися зморшки неспокою.

— Якщо нас піймають, то засадять на кілька років.

— Якщо! У форті нічого не знають, а загримають, то вибрешемося. — Він поправився: — Вибрешусь я. Ти краще мовчи, ти на це не здатний.

Впрягли свіжих коней.

— Я, певне, був не менше п’яний, ніж учора червоношкірі, коли зв’язався з тобою, — мовив товстун, хитаючи головою.

— Ти не був п’яний, а зв’язався зі мною, бо хотів загребти купу грошей. Ти це добре знаєш! І коли з нами буде все гаразд, знову роззявиш пащу. Знаю я таких!

Товстун хотів заперечити, але тонкий перебив його.

— Слухай-но! Якщо тобі не до вподоби моя компанія, то хай тобі чорт! Давай мені частку і їдь собі, куди заманеться.

Товстун одвів погляд.

— Та годі вже.

— Тоді не верзи дурниць!

Тонкий забрався на козли, взяв віжки і нахилився, щоб звільнити гальма. Витягнена рука заклякла в повітрі.

— Прокляття!

На пагорб, за кілометр од них, виїхали п’ять вершників. Вони розсипались півколом і помчали до фургона. Товстун зблід. Одним стрибком, якого важко було од нього чекати, опинився в сідлі. Хотів дати коневі шпори, але зупинився і пополотнів. Позаду теж виринули вершники, теж п’ятеро і теж рушили на них.

— Індіяни!

— Замовкни! — Тонкий уже опанував себе. — Індіяни не їздять у формі. Це солдати.

Товстун тремтів, як миша в пастці. Очі його бігали на всі боки, однак виходу не було. їх захопили зненацька.

— Не нароби дурниць. Ми чесні купці, і, ясна річ, нам нічого тікати.

Він прицмокнув язиком. Фургон повільно рушив назустріч вершникам. Товстун більше не виривався вперед. Він тримався біля самих козел.

Вершники зникли в западині, знову виринули, і тепер добре було видно їхню темно-синю уніформу. Глянувши через плече, товстун побачив, що й другий загін був уже недалеко. Зітхнувши, він поклався на долю.

П’ятеро вершників, що наближалися спереду, були вже метрів за тридцять. Вони попустили поводи, чекаючи; солдати витягли рушниці з чохлів і приготувалися стріляти. Командир невеличкого загону підняв руку, фургон під’їхав до нього.

— Добридень. Як приємно знову бачити білі обличчя і воднораз аж п’ять. Ви з форту Лейквен, так? Нам треба саме туди. Чи не збилися ми з дороги?

У тонкого ніби водоспад лився з рота, обличчя збиралося в привітні зморшки. Але очі сторожко і швидко оглядали форму, брудні чоботи, зім’яті штани і два золоті сержантські галуни на рукаві мундира з зіркою над ними. І сам унтер-офіцер, і солдати були в дозорі принаймні три-чотири дні. Отже, вони ні про що не можуть знати, ні.

— Звідки їдете?

Голос пролунав так металево різко, що чоловік на козлах одразу втратив почуття полегкості, яке було з’явилося в нього. Офіцер він чи сержант, а пальця в рота йому не клади.

— З півдня. Ми трохи торгували ковдрами, ножами, мали кілька сокир та ще дещо. Три місяці в дорозі. Я вже казав, ми страшенно раді…

— І всі три місяці ви так гнали коней? — не дав договорити сержант. Голос його анітрохи не став привітніший.

Тонкий підвівся і на цей раз відповів коротко:

— У нас при собі гроші. Тож кожен хоче додому.

Позаду все дужче лунав тупіт копит. Ще п’ятеро солдатів під’їхали до фургона і стали через кожні три метри один від одного. Вони стежили за тим, що діялось, тримаючи рушниці напоготові. Лоб товстуна вкрився рясним потом. Обличчя кучера сіпалося.

— Обшукати!

Двоє солдатів зіскочили з коней і зникли у фургоні. Якийсь час було чути тільки їхнє шарудіння і тупцювання коней. Та ось тонкий опанував себе.

— Що ж це таке? Ми чесні купці. Де це видано. Я поскаржуся комендантові!

Він з викликом глянув на сержанта і вперше пильно подивився на нього; раніше він бачив тільки форму.

З-під синього кепі на нього дивилися темпі очі. Вони глибоко запали на червоно-коричневому, поораному зморшками обличчі і були нерухомі, як чорні камінці.

Тонкий здивовано розкрив рота. Проте все підтверджувало ного здогад: вилиці видавалися вперед, рідкі сиві вуса звисали над повними губами і, — якщо це теж вважати за доказ, — на лобі під кепі яскраво-червона пов’язка підтримувала волосся.

— Тримайте мене! — заволав він. — Індіянин, червоношкірий!

На темному обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки чорні очі на мріть ворухнулися, глянули вбік і знову втупилися в кучера.

— Ви дозволяєте якомусь червоношкірому командувати собою? — Тонкий презирливо подивився на солдатів, зокрема на кремезного капрала, що привів другий загін і тепер стояв поряд з сержантом. — Ви дозволяєте йому глумитися над християнами? Білі проти білих, а він сміється собі нишком!

Обличчя капрала спохмурніло. Він так зиркнув на тонкого, наче збирався вчепитися йому в горлянку. Та Це була єдина ознака, що він чув його слова. Вони одскакували від нього і від інших, як од стіни. Тонкий закусив губи.

— Це несправедливо, — пробурмотів він, — не по-християнському.

Солдати вилізли з фургона.

— Нічого нема, сержанте. Кілька кіп ковдр, дві шкури пуми і різний крам. Ні зброї, ні горілки.

— В яких племенах ви були? — Цього разу сержант звернувся до товстуна.

— Тільки у молучів, — відповів замість нього тонкий. — Ми не торгували з індіянами, що не живуть з нами в мирі.

— Відповідати повинен він. Ви були у стійбищі біля Кам’яної Голови?

Товстун зацьковано озирнувся.

— Так, — видавив нарешті він.

— Кажуть, що там була різанина. Кажуть, що є вбиті. — І після короткої паузи додав: — Кажуть, що двоє білих продавали там горілку й зброю.

Товстун кинув на свого товариша погляд, повний відчаю, і, як риба на березі, то відкривав, то закривав рота.

— Я заарештовую вас як підозрілих у контрабанді зброєю і алкогольними напоями. — Металевий голос вимовив це так спокійно і байдуже, ніби говорив про погоду.

Капрал, видно, чекав такого кінця. Він зіскочив з коня, підійшов до обох і відібрав зброю. Тонкий силкувався заперечувати.

— Яка різанина? Ви ж бачите, що у нас нема ні горілки, ні рушниць!

— Однак ви їдете від Кам’яної Голови і надто квапитесь зникнути.

— Куди це годиться: індіянин нацьковує білих на білих! Та й взагалі — відколи це у нас в армії язичники?

Капрал робив своє діло. Він зв’язував тонкому руки за спиною і, коли сержант саме одвернувся, дав арештованому доброго стусана лід ребра.

— Він, до твого відома, не язичник. Він наш сержант і брат по крові вождю молучів. А жінку вождя вбито. Тож заткни пельку! — Капрал сердитим ривком боляче затягнув мотузок. Тонкий скорчився і замовк.

Капрал підійшов до товстуна. Той мовчки простягнув руки.

Сержант зіскочив з коня і перевірив, як у полонених зв’язані руки.

— Надто туго, — докорив він, — передавить вени.

Довелося капралові трохи послабити мотузки.

Невеликий загін рушив у дорогу. На козлах тепер сидів солдат, а обидва полонені згорбились у фургоні. Попереду, рівно тримаючись у сідлі, їхав індіянин.


II


У класі було задушно. Товстий джміль бився об шибку. Джж, джж, дзз — джж, джж, дзз. Педрільо дивився на білу кучеряву хмарку, яка спокійно пливла по небу, ніби жирна гуска по ставку.

За дахом Куррової “Бодеги”, що водночас правила за крамницю і шинок, з’явилася ще одна хмара: наче пума, або, скоріше, велика риба, а втім, чимсь трохи схожа на обох. Вона прослизнула слідом за гускою, розкрила рота і все дужче витягувалася. Вона збиралася проковтнути гуску. А та нічого не помічала. Дурна, як тільки може бути дурною гуска, вона все далі пливла по синьому ставку неба. Педрільо пильно стежив за нею. Хоча б одчинив вікно отой пан Гонсалес. Надворі весна. Повітря свіже, запашне, і земля така сама; вчора Педрільо вже купався, а сьогодні піде знову. Йому хотілося порибалити. Надворі була весна, але пан Гонсалес навіть улітку не дозволяв відчиняти вікно. Пан Гонсалес — учитель.

Педрільо стежив за полюванням на небі. І гуска, і пума пливли одна за одною високо вгорі над прямою вулицею села, наближаючись до школи. Тільки пума стала зовсім уже не пумою, а рибою, акулою чи щукою, величезною щукою, такою великою, що не вмістилася б на жодній сковороді. Педрільо загадав: якщо щука-хмара схопить гуску раніше, ніж та зникне за краєм вікна, то він сьогодні спіймає щонайменше дванадцять форелей.

Хлопець нахилився, посунувся на лаві, щоб довше було видно у вікно хмару-гуску. Водночас він краєм ока позирав на вчителя. Проте небезпеки не було. Вчитель стояв на другому кінці класу біля малят. Він зіпнувся навшпиньки і поверх лав підозріливо дивився, чи ніхто не списує. Біляві і чорні голови схилилися над грифельними дошками. Вчитель дав завдання з арифметики на дії з тризначними числами, дитячі забавки! Старші учні тим часом повинні були вчити історію і не заважати йому. Педрільо вже вивчив урок.

У лівому верхньому кутку вікна риба наздогнала гуску. Ось вона відкусила їй хвоста і почала шарпати так, що з неба полетіло біле як сніг “пір’я”. Гуска не захищалася. Вона не кричала, не била крилами, і “пір’я” падало все менше. Обоє мирно перетворилися на звичайну хмарку, не схожу вже ні на гуску, ні на рибу. Хмарка скидалася на невдало випечену пампушку. Педрільо зітхнув і сів пряміше.

Потім вирвав із зошита аркуш і написав: “Сьогодні я зловлю щонайменшо десять форелей”. За три лави попереду і на кілька місць праворуч від нього сидів Алехо. Він підпер голову рукою і дивився в книжку. Вчитель перевірятиме урок. Педрільо бачив тільки чорну Алехову голову і рот, що тихенько щось бурмотів. Педрільо згорнув папірець у кульку і кинув. Кулька влучила Алехові в руку. Він здригнувся, лікоть сприснув з лавки, і хлопець ледве не дістав підборіддям розкритої книжки. По класу пробіг смішок.

— Тихо! — сказав учитель і рушив до них.

Стук, стук — лунали його кроки. Він заклав руки за спину, а за плечима у нього стримів кінець тростини, яку вчитель тримав правицею.

— Рахуйте, рахуйте! — кинув він малюкам.

Зупинившись перед першою лавою, пан Гонсалес вийняв свою чорну книжечку. Заздалегідь тішачись, оглянув хлоп’ячі обличчя, злякані, байдужі чи збуджені, знову зазирнув до книжечки і подивився на Педрільо. Він завжди починав перевірку з Педрільо, принаймні коли бував у поганому настрої.

— Ну, ти там, скажи, чому Чілі в 1810 році відділилася від Іспанії? — Вчитель, тонкий і прямий, як олівець, яким він виправляв помилки в зошитах, стояв біля Педрільо. Коли він говорив, Педрільо бачив між тонкими губами пожовклі від жувального тютюну зуби. Маленькі очі невідступно стежили за ним.

— Чілійський народ — волелюбний народ. Він не хотів, щоб його країна і надалі лишалася колонією.

Так було написано в підручнику з історії.

— Увесь чілійський народ?

Педрільо мовчки глянув на вчителя.

— Увесь чілійський народ? Чи всі чілійці боролися проти іспанців?

У класі запала така тиша, що було чути дихання сорока двох дітей. Джміль все ще бився об шибку. Джж, джж, дзз. Темне обличчя Педрільо потемніло що дужче.

— Індіяни боролися на боці іспанців.

— Так, індіяни боролися на боці іспанців. — Слова вчителя танули на язиці, ніби шматки пирога, і рот його до вух розтягся від нещирої посмішки.

— Чілійці хотіли забрати в індіян їхню землю і тому…

— Про це я не питав! — Вчитель нетерпляче постукав тростиною по чорних полуботинках. — А ми, чілійці, ми покарали вас за те?

— Чілійська держава дала всім індіянам, котрі склали зброю, повні громадянські права. — Так теж було написано в підручнику. Педрільо сказав це неохоче.

— А як індіяни дякують нам за великодушність?

— Плем’я пеуенчів донині не уклало миру з чілійською державою. — Педрільо не зводив очей з блискучих носків полуботинків учителя.

У підручнику ці речення ніби не мали такого змісту. Їх читали не вдумуючись. Та коли вчитель стояв отак перед кимось, у темно-синьому костюмі, тримаючи за спиною тростину, і глузлива посмішка розпливалася на все обличчя…

— Пеуенчі? А ти не з пеуенчів?

— Я з молучів, пане Гонсалес.

Вчитель це добре знав. І все-таки він ставив усе нові запитання.

— Ти не дикий, кровожерливий індіянин? Ти не підпалиш дах над головою, коли ми спатимемо? — Вчитель оглянув клас, однак з жарту про диких, кровожерливих індіян ніхто не засміявся. Він закусив губу.

— Сідай.

Повільно гортаючи чорну книжечку, вчитель звів очі і подивився на нову жертву.

Та в цей час кульгавий Педро, шкільний служитель, ударив надворі у великий дзвін. Урок закінчився.

Пан Гонсалес невдоволено сховав книжечку.

— Здавайте дошки, — наказав він малюкам. — І йдіть додому.

Вісімдесят чотири голі хлоп’ячі ноги мелькнули п’ятами; темні і світлі, тонкі і товсті, вони поквапливо несли хлопчаків до дверей, по кам’яних східцях униз на “вулицю”, єдину вулицю Лейквена. Обіч неї тяглися руді, сірі дерев’яні хатки, з садками перед ними, де росли кукурудза та яблуні, і де-не-де виднілися невеликі виноградники. В кінці вулиці містився форт, теж дерев’яний, але збудований з товстих колод, огороджений високим частоколом. На протилежному кінці вулиці стояла Куррова “Бодега” — рай, де можна було знайти геть усе, від головки цукру до нових рушниць, де із стелі звисали товсті шматки сала. Солдати й поселенці, проте, ходили сюди здебільшого заради горілки.

Після останнього дощу вулиця була розмита, роз’їжджена важкими колесами підвід, розтоптана ногами коней та волів. У брудних калюжах відбивалося сине небо і кучеряві хмарки. Алехо стояв серед грязюки на маленькому камені, переступаючи з ноги на ногу, і співав: “Егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу; егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу”. Школярі тішилися волею, ніби просиділи смирно сотню років і весь той час збирали сили саме для цієї миті.

— Гляньте — риба! — закричав Блас, показуючи на велику калюжу.

— Де?

З півдесятка хлопців метнулись туди і почали пильно вдивлятись у воду.

— Зараз вона вирине. Я бачив її. Слово честі!

Діти нижче схилилися над калюжею.

Блас жбурнув камінь, і брудні бризки злетіли високо вгору.

— Ось вам риба!

Всі шестеро з вереском кинулися до Бласа. Той хотів сховатися в школі. Коли крик став зовсім нестерпний і Бласа мало не схопили, на дверях з’явився вчитель. Враз запала тиша і десять голів схилилися в поклоні.

— Здрастуйте, пане Гонсалес.

Вчитель, здавалося, не дивився ні праворуч, ні ліворуч, але всі знали, що він добре бачив, хто його привітав, а хто ні, і наступного дня руки грішників скуштують тростинку. Сповнений величі, Гонсалес пішов собі. На дерев’яній кладці зупинився. Вулиця ніяк не підходила до його полуботинків.

Юрба розбіглася: хто додому їсти суп, хто на поле до батька. Педрільо, Алехо, Панчо, Лало та Блас подалися вулицею вниз. Вони пішли рибалити. Було три годи-дня, а це означало, що в їхньому розпорядженні ще де рих дві години.

Хлопці йшли серединою дороги, брели по калюжах, відчуваючи, як мокра земля м’яко пролазила у них між пальцями. Вона була така м’яка, як після зимового дощу, але тепла. Сяяло сонце, весна відчувалася не тільки в землі, але й у повітрі і в бруньках дерев, у дрокові і кульбабах, що росли поблизу капав, у метеликах і птахах, що пурхали з даху на дах. І цим п’ятьом хлопцям весна, здавалося, посипала перцю на шкіру, бо вони горланили і лізли в щонайглибші калюжі. У садках сиділи літні люди, а дорогою хлопцям стрічалися поселяни, пастухи. Хто був настільки старий, що забув, як колись і у нього по-весні свербіла шкіра, той похитував головою, хто молодший — сміявся.

За сотню метрів від Куррової крамниці хлопці зустріли кремезного чоловіка у військовій формі і високих чоботях, ноги у нього були вигнуті колом, справжні ноги вершника. Хлопчаки притихли і поступилися. Це була найповажніша людина Лейквена, капітан Васкес, комендант форту. Його густі брови були насуплені, а світлі очі дивилися на хлопців, не помічаючи їх.

— Добридень, пане капітан.

Коли офіцер почув голос Педрільо, очі його ожили. Він кивнув Педрільо і навіть торкнувся вказівним пальцем кепі. Педрільо стояв і дивився йому вслід. Плечі капітана поникли, ніби він дуже, дуже втомився. Певно, задумався.

Алехо теж зупинився і подивився на капітана, але йому було байдуже і до капітанових плечей, і до його думок.

— От добре, що капітанові не доводиться заганяти наших свиней, коли вони вибігають з хліва.

— Чому?

— Бо воші проскакували б у нього між ногами. Алехо кинув камінь у голуба і побіг за товаришами.

Педрільо повільно йшов позаду. Він не любив, коли кепкували з солдатів і особливо з капітана. З Курро, учителя та інших дорослих — скільки завгодно, але не з тих, хто носить форму. Він сам до деякої міри належав до гарнізону форту.

Біля Куррової крамниці вони зупинились. У Педрільо були в кишені дві блискучі монетки: десять сентаво. На них можна купити мазилли — великі квадратні пряники з тугого тіста з червоним, жовтим чи синім цукровим сиропом, або медові цукерки, або манйару з молока і цукру. Найсмачніші — мазилли, та на ці гроші не вистачить купити для всіх. І хлопці вирішили поласувати цукерками

Педрільо і Алехо пішли в крамницю. В ній пахло шкірою, кавою та горілкою. Сонячні промені проникали крізь щілини даху, розрізаючи сутінки “Бодеги” широкими, вузькими смугами, освітлюючи то купу кулів з борошном, то сідло чи голу втрамбовану долівку, і мільйони порошинок безладно снували у їхньому світлі.

— Що ви хочете?

Хлопці довго кліпали очима, поки розгляділи Курро. Той стояв за прилавком, як завжди, в своєму крислатому капелюсі і підв’язаний фартухом. Капітан, найповажніша біла людина у Лейквені, і той усміхнувся, коли до нього привітався Педрільо, а от на вилицюватому обличчі Курро не з’явилось ніякої усмішки, хоча його шкіра мала такий самий оливковий відтінок, як шкіра Педрільо. Курро вважав себе “білим індіянином” і намагався забути, що він індіянин. Навіть білі говорили про це зневажливо.

Педрільо востаннє з жалем глянув на купу мазилл під білою сіткою від мух.

— На десять сентаво цукерок.

Курро, крекчучи, нахилився і витяг коробку.

— Куди це ти зібрався? — пролунав на вулиці різкий голос пана Манрікеса, батька Лало.

— З Бласом рибалити. Можна?

— Про мене.

Якусь мить Педрільо роздумував, чому Лало сказав “з Бласом”, а не з ним, хоча саме він запропонував іти ловити рибу. Але тут же забув про це.

Коли Педрільо, міцно тримаючи в руці кульок з цукерками, виходив з дверей, до крамниці прямував пан Манрікес, високий, стрункий, вродливий. Помітно було, що він недавно живе у Лейквені, а до того жив у місті. Незважаючи на буденний день, на ньому був чорний костюм і святковий капелюх.

— Добридень, пане Манрікес.

— Добридень.

Пан Манрікес відповів на привітання, але так байдуже глянув на Педрільо, ніби той був колодою чи кулем з борошном.

Хлопці відразу подалися геть, бо на них чекала риба і купання, а Педрільо стояв і дивився. Вулицею рухалася дивна процесія: десять солдатів і фургон.

На козлах сидів солдат, а за ним, наполовину під шатром, однак так, що кожен бачив їх, сиділи двоє білих із зв’язаними руками. Військовий, що їхав попереду, був індіянин, сержант з форту, батько Педрільо.

Обличчя Педрільо потемніло від гордощів. Він бачив, як то тут, то там відчинялися вікно чи двері, як люди на вулиці кивали його батькові, а дехто навіть уклонявся. Курро та пан Манрікес теж вийшли з крамниці. Вони стояли позаду Педрільо, але мовчали. Хлопець знав, що батько бачив його, та Педрільо нізащо в світі не підійшов би до нього. Батько знову заарештував двох, певно, торговців зброєю.

Педрільо стояв і дивився, поки останній солдат не проминув його. І аж тоді побіг доганяти хлопців.

Курро і Манрікес повернулися до крамниці.

— Неподобство вєстрі їх селом, — пробурмотів Манрікес.

Курро узяв блокнот і олівець.

— То, либонь, бандити. Що надіслати вам додому?

— Це ж білі. Чому він не повіз їх у форт непомітно?

Курро, тримаючи олівець, стояв за прилавком і мовчав. Пан Манрікес глянув на нього, кашлянув.

— Зрозуміло, ніхто нічого не має проти індіян. Є серед них порядні і погані, як є порядні і погані серед білих. Але білий все-таки лишається білим, а червоний червоним.

“Либонь, пан Манрікес збирається знову брати в борг”, — подумав Курро. У Манрікеса майже ніколи по бувало грошей, і він чимало заборговував. Він не належав до дуже хазяйновитих поселенців, а в минулому році, коли переселився до Лейквена, зовсім занедбав своє невелике господарство. Через якусь темну аферу в столиці у нього, казали, земля горіла під ногами. Але тут про пана Манрікеса були високої думки. Адже він — із столиці.

— Порядні індіяни знають своє місце, — сказав Курро і подивився на свій блокнот. — Тільки дурень думає, ніби слід щось корчити з себе перед усім світом.

— Треба поговорити з капітаном, бо серед поселенців може виникнути невдоволення.

— Капітан просто закоханий у сержанта. — Курро був абсолютно згоден з паном Манрікесом. — У всьому, що стосується індіян, він радиться з ним, хоча є й інші, які дещо знають про індіян, — Курро вдарив себе у груди.

— Який сором, білий, та ще й капітан, радиться з червоношкірим! Невже в нього немає гордості?

Курро враз втратив інтерес до розмови.

— То що вам надіслати?

Пан Манрікес замовив борошна, свічок, пороху, цвяхів і ще дещо.

— Завтра я все заберу підводою, — сказав він. І додав: — У мене саме порожньо в касі…

— Я ж не можу весь час записувати. — Курро, здавалося, аж підріс.

— Атож, я заплачу половину. Це ще тиждень — два. Ми ж давно знайомі.

Іноді пан Манрікес бував дуже люб’язний, хоча шкіра у нього сніжно-біла, а у Курро — червона.

— Гаразд, але не довше.

— Я ж сказав. — Пан Манрікес вийняв гаманця, щоб заплатити принаймні половину суми.

Побачивши гроші, Курро знову став послужливий. Він навіть одчинив двері перед клієнтом і низько вклонився.

— До побачення, пане Манрікес.

Потім виглянув на вулицю, до форту, брама якого давно зачинилася за солдатами і фургоном.

— Ох і підведе нас оцей Васкес, — сердито буркнув він.

За хвилину пан Манрікес повернувся до крамниці, попросив дюжину сигар і тут же надрізав одну.

— Свого хлопця у всякому разі виховую так, що він знатиме, що й до чого, — промовив він з притиском.

Пан Манрікес знову відчув свою зверхність і дивився на Курро, як і раніше. В його очах ховалися презирство і погроза.

Курро уникав його погляду. Він мовчки подав вогонь і подивився на купу кулів з борошном під протилежною стіною. Пан Манрікес стояв у гордовитій позі, випнувши і руди і пахкаючи сигарою.

Тим часом його син сидів поряд з Педрільо на березі річки, бовтаючи ногами у воді. Всі п’ятеро хлопців були голі. Шкіра у них блищала од води, бо вони вже встигли поплавати. Лало клацав зубами. Вода в Млиновій річці була ще холодна.

Річка текла тут спокійно, вода під плакучими вербами, що опустили свої віти, ніби збиралися ловити форель, була прозоро-зелена, а на дні добре було видно білий пісок. Метрів на п’ятдесят нижче за течією потік швидко перекочувався через каміння, вирував між скелями і вкривався дрібними білими баранчиками. Отут хлопці закинули вудочки-лозини з верби: мотузок і на ньому зігнутий цвях. Трохи вище вода теж бігла швидко і спокійно. Але тут купалися, тут був ніби пляж — вузька смужка піску.

— Б’ємось об заклад, що я вирину біля отого каменя? — Ще дужче заклацавши зубами, Лало вказав на оброслий мохом і водоростями камінь біля протилежного берега, метрів за п’ятнадцять вище від них.

— Б’ємося об заклад, що й я це зроблю? — підтримав його Педрільо.

Педрільо і Лало виструнчилися. Довгі хлоп’ячі тіла хлюпнулись у воду. Педрільо пірнув до самого дна. Течія підхопила хлопця і з силою потягла вниз. Легені у Педрільо ледь не лопнули, коли він нарешті досяг каменя, кулею вилетів на поверхню і вдихнув повітря. Метрів за два позад нього з води виринула голова Лало. Він не доплив до каменя.

— Ти став на півметра попереду, коли ми стрибали.

— Неправда! — закричав з берега Алехо.

Вони припливли назад, лягли на пісок, підставивши сонцю груди. У траві гули бджоли, вгорі літали метелики, кудись поквапливо повзли мурашки, ніби поспішали на якесь велике мурашине свято.

Алехо краєм ока розглядав Педрільо, його міцне тіло, широкі груди, темну шкіру, яка увесь рік була оливкового кольору, але не від сонця. Навіть серед літа, коли й він був засмаглий настільки, що, здавалося, далі вже нікуди, шкіра у Педрільо все одно була темніша. По очах Алехо було видно, що він друг Педрільо.

— Що коли б учитель побачив нас тут! — засміявся Алехо.

— Він сюди не поткнеться, — ліниво відповів Блас. — Забруднить тут свої черевики.

— От би глянути на нього! Умер би, якби він побачив нас голяка.

— А мені, — сказав Педрільо, — хотілося б хоч раз побачити, як учитель плаває.

Хлопці покотилися зо сміху при думці, що вчитель наважився б зайти у воду. Блас перевернувся на спішу: так легше було сміятися.

Раптом Лало сів і з викликом глянув на Педрільо.

— Слухай, ти знімеш з учителя скальп?

— Навіщо?

— У мене є дома книга. В ній написано, що індіяни завжди знімають скальпи з своїх ворогів.

Лало дивився на нього майже так, як недавно дивився на уроці вчитель, і Педрільо знав, що він сердиться на нього, бо програв парі.

Лало не любив програвати. До того ж він — син пана Манрікеса, який завжди плів усякі нісенітниці про індіян. Він сам не наважувався чіпати Педрільо, тільки ходив круг нього, як собака круг кота, показував зуби, а іноді намагався і вкусити. Та коли справа оберталася серйозно, удавав, ніби то був жарт.

Лало сам по собі нічого не важив. Але всі теж глянули на Педрільо, ніби він був не такий самий хлопець, як вони, а якийсь дивовижний звір. Але тривало це якусь хвилину.

— Дурниця, — мовив згодом Панчо.

Все, над чим треба було помислити, з чим треба було щось зробити, Панчо вважав дурницею.

— Педрільо не індіянин, — сказав Алехо. — Він білий. А вчителя оскальпую я, якщо зловлю його десь тут.

Вони втретє влізли у воду, почали бризкатись і час од часу поглядали на вудочки. Тільки коли сонце майже торкнулося крони дерев, діти одяглися. Лало спіймав дві форелі, а Педрільо — жодної. Лало запропонував йому поділити улов. Та Педрільо відмовився. Він був невисокої думки про Лало: через одну жалюгідну форель той міг зжити його з світу. Хлопець згадав, як Лало сказав біля Куррової крамниці, що він іде плавати з Бласом, а не з ним.

— Залиш собі свої форелі. Завтра я спіймаю вдесятеро більше. — Обличчя у Педрільо стало ніби маска, темне і нерухоме, обличчя індіянина.

Лало ображено знизав плечима:

— Ну, тоді з’їм сам. — У нього й справді був такий вигляд, ніби він міг з’їсти й більше, ніж дві форелі.

Назад Лало ішов поряд з Педрільо і іноді скоса поглядав на нього, але той розмовляв з іншими хлопцями про завтрашній день, про неділю, про те, що наступного тижня вчитель, мабуть, питатиме історію і що незабаром вони знову підуть купатись. Лало, похмурий, плентався поряд. Педрільо — ватажок їхнього гурту, ватажок усього класу, бо він найсильніший, найшвидше бігає, найглибше пірнає і краще за всіх їздить верхи.

На околиці села хлопці розійшлися в різні боки. Вже смеркалося. Вершини гір ще освітлювало сонце, а з міжгір’їв уже виповзала ніч і довгими темними пальцями захоплювала рівнину. У вікнах подекуди вже спалахнуло світло. Десь загавкав собака, а в повітрі почулися ніжні перебори гітари.

“Dulce Chile, mi bella patria”[1], — доніс вітер. Але нікого не було видно.

Педрільо уповільнив ходу і, насупившись, дивився під ноги. Він ще й досі відчував на собі погляд учителя, а також погляд Лало. Вчитель іноді дивився на нього так виразно, що можна було зрозуміти: “Я білий, а ти індіянин”. Інколи він казав безглузді дотепи, які нікому в Лейквені не спали б на думку навіть у сні, хіба що панові Манрікесу, якби той взагалі був здатний на дотепи. Однак у класі ніхто не сміявся над тими дотепами. Вчитель не турбував Педрільо.

Спершу, коли пан Гонсалес тільки прибув до Лейквена, він ставився до Педрільо набагато гірше. Щодня можна було почути: “А як справи у наших червоношкірих братів?” “Дозволь глянути, чи нема в тебе під лавкою томагавка?” або: “Твоє індіянське обличчя викликає жах”.

Якось батько довідався про це. Педрільо ніколи нічого не казав йому і нізащо в світі не сказав би, але він все-таки дізнався. І одного разу, після уроків, дочекався вчителя біля школи і спитав його у присутності всіх учнів та людей, що саме нагодилися туди.

— Чував, ніби ви маєте щось проти індіян, пане Гонсалес?

— Я? — здивувався вчитель.

— Так.

Батько стояв у формі, при шаблі й револьвері, поклавши праву руку на огорожу шкільного саду; його сержантські погони виблискували на сонці.

— Я й думаю, що то неправда. Розумна людина не змішуватиме докупи гарних і поганих індіян, вона буде проти червоних і білих бандитів, наприклад, проти контрабандистів, що торгують зброєю, проти злодіїв.

— Атож… атож, звичайно. — Вчитель, здавалося, став зовсім маленький поряд з батьком, хоча, власне, був на голову вищий за нього.

— То я, напевне, більше нічого подібного не почую, правда ж? — Батько всміхнувся, як міг всміхатися тільки він, привітно і водночас так, що могло заклякнути серце.

— Ні, пане Моралес, ні, ні, напевне ні, — затинаючись промовив учитель і відтоді рідко дозволяв собі такі випади, як сьогодні.

Ні, вчитель не турбував Педрільо. Він глузував з усіх: з Алехо, що той довгий, тонкий і ніколи не знає, куди подіти свої руки та ноги, з веснянкуватого Бласа, з Педрільо, бо він індіянин. Та коли інші дивилися на Педрільо так, як сьогодні під час купання, в душі у хлопця щось ніби перетворювалося на лід, тоді він ладен був схопитися, вдарити кулаком в обличчя, своїм червоним кулаком в їхні білі обличчя. І разом з тим йому не хотілося бути червоним, не хотілося відрізнятися від них. “…моя прекрасна батьківщина”, — знову долинули до нього останні слова пісні.

А потім Педрільо почув інші звуки: “Та-тю, та-та-даа!” — і забув про все інше. У форті заступала варта, яка стояла біля огорожі з вечора до ранку. Там, у форті, був його батько, якого вважали першою людиною після капітана. Коли він проїжджав вулицею, люди вклонялися йому, а вчитель затинався, мовби останній школяр-первачок, якщо батько звертався до нього. Лід в душі розтанув, Педрільо жив у Лейквені, і проти цього нічого не могли вдіяти ні вчитель, ні пан Манрікес. “Та-тю, та-та-даа!” Це був войовничий клич, чудовий клич. Педрільо побіг.

У форті сурма лунала так гучно, що капітан Васкес підвівся і зачинив вікно. Потім знову сів до столу читати. На крок позад нього, виструнчившись і все ж сповнений власної гідності, стояв Хуан Моралес, червоношкірий сержант білого гарнізону Лейквена.

Це його донесення, що склав унтер-офіцер, писар канцелярії, читав капітан Васкес: “…зустріли двох індіян із стійбища, що біля Кам’яної Голови… від одного з них дізналися про різню… білі торговці горілкою і зброєю… ми перетнули їм шлях”. Капітан був неуважний. До того ж все це йому набридло. Скільки таких донесень вія уже прочитав? Сто? П’ятсот? Він бігцем переглянув кінець. Заарештовані мали при собі дуже багато грошей, кожен більше тисячі песо золотом. Це одне. А друге: монети були французькі. Треба з’ясувати. А втім, це не так важливо.

“Хуан Моралес, штабс-сержант третього кавалерійського полку, першої бригади, гарнізону Лейквена”, — стояло під донесенням. Невправний, майже дитячий почерк помітно відрізнявся від закарлючок і в’язі писаря унтер-офіцера.

У кімнаті було душно, і Васкес всупереч статуту розстебнув гудзика на мундирі.

— Ще щось?

— У стійбищі біля Кам’яної Голови є вбиті. — В голосі сержанта чувся несміливий докір.

— Я читав.

— Серед них дружина Дикого Коня.

— Дружина вождя? — Капітан знову узяв донесення. От, не добачив, виходить, найважливішого. — Та не стовбичте ви! — кинув він через плече нерухомій синій тіні за його стільцем.

Моралес розпрямив плечі, ступив на крок ближче і вказав на відповідне місце в донесенні.

— Це може ускладнити наші стосунки з молучами. У пеуенчів уже кілька тижнів неспокійно. Розповідають про нараду вождів, про те, що уже принесли в жертву баранів, про одного великого шамана. Погані ознаки. А коли ще й молучі… — Моралес не закінчив.

— Звичайно, звичайно. Треба своєчасно вжити заходів. — Та чомусь Васкес все-таки лишався неуважний. — Ви хочете щось запропонувати?

— Може, мені поїхати і поговорити з вождем? Вам відомо, пане капітане, він знає мене.

— Відомо: брат по крові і таке інше… — Сірі, неуважні очі вперше ожили і глянули прямо на Моралеса. — Однак ви тільки-но з дозору.

— Думаю, це необхідно.

— Гаразд, приготуйте на ранок наказ.

— Він готовий, пане капітан. — Моралес витяг папір із-за вилога рукава.

Васкес підписав, глянув на штабс-сержанта ще раз і віддав йому наказ.

— Нате! Дивіться, щоб молучі не накоїли дурниць. — І потис йому руку.

Капітан почекав, поки за Моралесом зачинилися двері. Навіть у важких солдатських чоботях той ходив майже нечутно, як справжній індіянин, — ледве рипнула підлога. Васкес підвівся і знову відчинив вікно. Він глибоко вдихнув свіже повітря. Сурма давно замовкла, форт огорнула темрява. Посеред форту містилися казарми гарнізону, зроблені з товстих колод — останній захисток, якщо вороги прорвуться у форт. До них, утворюючи чотирикутник, притулилися стайні, склади з провіантом. І оцей невеликий будинок комендатури. Посередині широкий, просторий майдан, де провадилися військові навчання. Чорні зубці частоколу стриміли в зоряне небо, як списи. Васкесу було видно і дві з чотирьох башт з невеличкими гарматами, які могли повертатись, а на кожній з башт чітко вимальовувалася на фоні ясного неба постать солдата з рушницею за плечима. “Пост перший, все гаразд!” — долинуло до нього. “Пост другий, все гаразд”, — підхопили далі. “Пост третій… Пост четвертий!..” Форт Лейквен ніс вахту.

Обличчя капітана знову спохмурніло, він уже нічого не бачив. Чув переклик вартових, але не сприймав його.

Васкес підійшов до столу, взяв листа і прочитав — в котрий раз? Лист був короткий. “Військове міністерство республіки Чілі, Сант-Яго, 20 вересня 1860 року”, — було написано вгорі. Васкес глянув на календар. Дев’ять днів лист був у дорозі. Зв’язок з столицею ніколи не ладився. Якщо знову спалахне повстання індіян, пани дізнаються про це тільки тоді, коли форт і селище лежатимуть у руїнах і попелі. Він читав далі.

“Першого жовтня ц.р. до форту Лейквен у ваше розпорядження прибуває лейтенант Сергіо Ірігоєн. Він призначається на посаду заступника коменданта. Боже, борони республіку!

За дорученням Його превосходительства пана військового міністра”. Підпис. Печатка. От і все.

Васкес зітхнув і відсунув папірець. Досить. Звичайно, у форті вже років два нема заступника коменданта, відтоді як лейтенант Осоріо вийшов у відставку. В цьому не було нічого дивного. В деяких фортах по п’ять — десять років лишався один офіцер, а він в особі Моралеса мав доброго помічника. Хоч той і був індіянин, але Васкес знав чимало білих офіцерів, які негідні його.

А тепер раптом вони присилають йому лейтенанта, і якого. Аристократа Ірігоєна. Половина цієї провінції і ще по половині кількох інших належало Ірігоєнам. З часу існування Чілі існують і вони — старий іспанський рід завойовників, великих землевласників, міністрів, генералів, епіскопів. Коли маєш більше ніж сто тисяч гектарів землі, то можна робити кар’єру скрізь — в армії, на дипломатичній службі і в церкві.

Скільки років може бути панові лейтенанту? Десь, певно, років вісімнадцять. А вже заступник коменданта. До того ж він, либонь, якийсь ледащо, інакше його не послали б на кордон з індіянами — Ірігоєна не послали б. Васкесові було п’ятдесят три роки, і з них двадцять п’ять він носив мундир. Та ледащо той лейтенант чи ні, а молодому панові постелять під ноги килим, щоб він швидше зробив кар’єру. І цим килимом має бути він, Васкес. Скільки служитиме під началом літнього незнайомого Капітана аристократ Ірігоєн? Чи скоро стане він комендантом форту Лейквен?

Та не це хвилювало його найбільше. Найгірше було те, що цей молодик міг у будь-яку мить зруйнувати все, Що він створював понад десять років.

Капітан Васкес опустився на стілець і розстебнув що одного гудзика на мундирі. Нічне повітря, що вливалося крізь вікно, несло приємну прохолоду.

Форт Лейквен на кордоні з індіянами — віддалений форпост, крихітна цяточка на карті. Він, власне, був клаптик землі, огороджений частоколом; до цього слід додати чотири невеличкі гармати і чотириста кіннотників. Якщо ж лічити й чоловіків із селища, то набереться до п’ятисот рушниць.

А за фортом простяглася на південь, стиснута горами і морем, величезна, майже незнайома країна, індіянська територія. Там жили молучі, пеуенчі, гостінос і усіх звали арауканці. Скільки у них воїнів? П’ятдесят тисяч? Сто? Форт Лейквен перетинав їм шлях у населену частину країни, і мав цей форт Лейквен всього-на-всього п’ятсот рушниць.

До того ж ці п’ятдесят чи сто тисяч воїнів були не абихто. Це були ті ж племена арауканці в, які протягом трьохсот років не підпускали до себе іспанців, починаючи від завоювання країни до війни за незалежність колоній — єдині племена на всьому південноамериканському континенті. Майже за сорок років свого існування Чілійській республіці так і не пощастило поліпшити справу. Відбувалися війни, одержували перемоги, зазнавали поразок, та тільки це, далебі, нічого не змінило. Кордон відсунувся вперед усього на десяток кілометрів. Арауканці й тепер були вільні і незалежні, як і колись. Якщо ж вони намагалися вийти за межі своєї території, то їх заганяли назад, бо у них було мало сучасної зброї, одна рушниця на п’ятдесят воїнів. Якщо ж чілійське військо проникало до них, то його розбивали і часом так, що жоден солдат не повертався назад, бо на індіянській території кожен кущ був засідкою, кожна долина — пасткою.

Арауканці — бездоганні воїни, особливо пеуенчі. Як вершники вони не знали собі рівних і могли позмагатись навіть з найкращими кавалеристами. Пеуенчі були найнеспокійніші і найнебезпечніші серед арауканців і ніколи не укладали миру. Вони вели торгівлю з білими, щомісяця приїжджали на базар у Лейквен, але миру з ними не було.

Плем’я це було невелике. Численніші були молучі, які легко могли виставити двадцять тисяч воїнів. Молучі давно жили в мирі з білими. П’ятнадцять років тому вони востаннє зробили спробу захопити свої колишні пасовиська і відважилися на відкритий бій. Сотні хоробрих молучів попали під вогонь гармат, а згодом на полі бою полягли тисячі. То була одна з небагатьох безперечних: перемог над арауканцями. Тоді кордон знову посунувся на кілька кілометрів південніше і виник форт Лейквен. Відтоді молучі дотримувалися миру. Сподівалися, що так буде завжди.

А пеуенчі все не укладали миру. Небезпека полягала в тому, що вони могли об’єднатися з іншими арауканцями, і в першу чергу з молучами, найсильнішим племенем арауканців, найближчим сусідом форту.

Комендант Лейквена мав бути не тільки офіцер, а й дипломат, і насамперед — дипломат. Його обов’язком було не давати племенам об’єднатися.

А що тямить у цьому якийсь жовторотий, котрий вболіває тільки за свою кар’єру? Пан лейтенант не знайде, мабуть, нічого кращого, ніж наступати всім на мозолі. І якщо він образить чимось молучів, то тоді нехай змилостивиться бог і над ним, і над фортом, і над усіма поселенцями вздовж кордону, не будь він Педро Васкес. Та ні, панові лейтенанту не потрібна нічия милість. Панок завчасно зробить усе, щоб його перевели в інше місце, а кашу, яку він наварить, нехай їдять інші! Васкес немов бачив перед собою нового лейтенанта, хоча зовсім не знав його: молодик з ніжними щоками, що пахнуть одеколоном, а їздити верхи — можна заприсягтися — не вміє. Тож коли через рік чи найбільше через два він стане комендантом форту, то тільки завдяки імені Ірігоєн.

Війна з індіянами! Васкес поморщився. Запекло плече у тому місці, де колись вдарили списом. Тоді Васкес упав з коня і лежав наче мертвий, і це допомогло йому, бо з усього загону, крім нього, ніхто не врятувався. Ще й тепер йому обсипає морозом спину, коли він згадує про те, як три ночі — вдень переховувався в кущах — відповзав назад. Добрий десяток сіл спалили пеуенчі за те, що білі проникли на їхню територію. Тоді він був молодий лейтенант, як тепер оцей Ірігоєн. Та з того часу, як Васкес став комендантом форту в Лейквені, такі жахливі події не повторювалися.

О, звичайно, не все було б утрачено, якби його послали в пустелю, примусили зняти військову форму. Кінець кінцем розум завжди бере верх, незважаючи на ірігоєнів. Однак розум перемагає не відразу, а часто-густо пробивається довгим кривавим обхідним шляхом. Від цього буває гірко. І якщо все своє життя Васкес присвятив тому, щоб уникнути кривавого шляху, якщо цій справі віддав надто багато, то тепер є від чого вдатись у відчай, якщо доведеться знімати мундир.

Втішає тільки те, що зрештою розум усе-таки переможе, хоча тебе вже не буде тут, щоб допомогти йому. І тепер розум наказує зберігати з індіянами мир. У білих ще немає сил колонізувати всю територію.

Якби у провінції було в п’ятдесят чи сто разів більше поселенців, ніж тепер, то тоді можна було б розв’язати цю проблему, а інакше — ні. Племена арауканців кінець кінцем змушені були б скоритись. Вони б визнали перевагу білих і задовольнилися визначеним для них становищем, яке все-таки було б значно краще, ніж їхнє примітивне життя з полювання і скотарства. Білі побудували б їм лікарні, залізницю і — хто знає — може, навіть школи. Треба було б ставитися до них по-батьківському суворо, але справедливо, і поступово виховати з дикунів цивілізованих людей.

Правда, багато надій Васкес на це не покладав. Індіяни — простий народ, кочівники! До цього часу всі зусилля ні до чого не привели. Капітан хотів підрахувати, скільки зусиль доклав до цього уряд, але дивно — нічого не міг згадати. Чому, власне, у всій провінції не було жодної школи для індіян? Хіба не заснував хтось кілька років тому в столиці “Спілку для сприяння арауканцям”? Та, певно, нічого з того не вийшло, бо спілку заборонили. Він оді гнав від себе ці думки. Арауканці, власне кажучи, не збиралися чогось вимагати. Вони хотіли жити й далі так, як жили досі.

Дехто з них, правда, намагався пристосуватися. У Лейквені — щоб не ходити далеко — було таких двоє: Курро та Моралес, обидва молучі. Торговець був не дуже приємною людиною, надто раболіпний і дбав тільки про власну вигоду. Однак він був тямущий. Розумів, що минулого не повернеш.

Моралес, навпаки, — повна повага до нього, капелюха геть перед цією людиною. Найкращий сержант, якого він будь-коли знав, і дійсно сповнений ідеї зберегти мир на кордоні.

Справді цікавий випадок. П’ятнадцять років тому під час великого індіянського повстання Моралес ще стояв по той бік. Тоді його звали не Моралес, а Стріла, і був він воїном молучів, одним з тисяч. І як тисячі інших, біг піл вогонь гармат, бачив, як праворуч і ліворуч падали воїни Його поранило в ногу. Сувора наука. Він так грунтовно вивчив її. Що став штабс-сержантом у форті Лейквен.

В армії інколи зустрічалися індіяни. Однак вище капрала не піднімався жоден. Йому, Васкесу, довелося добре поклопотатися перед військовим начальством, щоб добитися для Моралеса сержантського звання. Там не довіряли тим, у кого червона шкіра. Дивно! Моралес сто разів уже доводив свою надійність. Він знав, що арауканці розраховуються за всяке свавілля кров’ю і смертю, знав з гіркого досвіду. На всьому кордоні ніхто не вболівав за мир дужче, ніж він.

Отже Васкес наполягав на тому, щоб Моралесу спершу дали звання сержанта, а згодом — штабс-сержанта. В цьому випадку навіть військовий статут був на його боці, ота сто шістдесят сьома сторінка і ще далі півсторінки окостенілих положень, які він ненавидів над усе на світі. Наче можна було жити за статутом, та ще на кордоні.

Правда, у Моралеса було кілька безглуздих ідей: за фортом він протягом року обробляв невеличку дослідну ділянку, мав двох білих наймитів-поденщиків і вирощував зерно на посів. Урожай відправляв до молучів, силкуючись будь-що привчити їх до землеробства! Сміхота! Ніби можна прикладом і добрим словом щось втиснути в індіянський череп. Молучі зовсім не хотіли стати хліборобами. Вони були і лишалися кочівниками.

Але Моралес кохався в своїх фантазіях. Це нікому не шкодило. Свої обов’язки він виконував бездоганно. А як ловив контрабандистів! Безглуздо тільки, що через два, найбільш три-чотири роки їх звільнять. Таку незначну кару торговці зброєю зносили легко. Той, хто змінить його на посаді коменданта, зможе сказати, що йому пощастило — він мав такого сержанта.

Капітан знову подумав про нового лейтенанта, аристократа Ірігоєна, якого чекав завтра, і насупився. Знадвору через рівні проміжки часу долинав перегук варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий, все гаразд!” Форт Лейквен ніс вахту.


III


Сонячні промені зазирали у вікно, надворі греблися кури; певно, було вже нерано. Педрільо підхопився. Та нараз згадав, що сьогодні неділя, до школи не йти і можна спати скільки заманеться. Він випростався, потягнувся, аж хруснули кістки.

Це була не просто неділя, а базарний день, що буває раз на місяць. Сюди звідусіль сходилися арауканці — пеуенчі, молучі, а часом і гостінос. Несли виткані вручну ковдри, клубки вовни, вели коней та овець. У базарний день з міста приїжджали купці і поважно походжали повз довгі ряди індіян, які сиділи на землі зі своїми скарбами або стояли біля невеличких отар. Люди купували, продавали, торгувались. І все це тривало доти, поки на високому флагштоці перед фортом тріпотів прапор.

У Педрільо часу сьогодні не злічити. Він міг подивитися на солдатів, як вони миють коней і чистять зброю. Міг побігти до Куррової крамниці і послухати новини. Люди, зійшовшись на базар, розповідають такі історії, що аж рота розкриєш — історії з міста, з території індіян, з інших фортів. Він міг піти поплавати чи порибалити або те й друге разом. Міг потинятися по базару або вбити дику качку чи навіть зайця. Неділя схожа на помазаний медом пиріг, один шматок якого смачніший за інший, і шкода тільки, що не можна з’їсти весь воднораз.

Погано, що батько не лишився дома. Матері теж не сподобалося, що він так скоро зібрався в дорогу. Вона нічого не сказала, але Педрільо помітив, як сердито торохтіли у неї в руках миски. Пізніше, коли він уже лежав у ліжку, батьки ще довго розмовляли на кухні, і їхні тихі голоси долинали до нього разом з приємним запахом тютюну з батькової люльки. Тоді по-справжньому пахло домом.

Тепер з кухні линули інші пахощі: там варили каву і смажили яєчню. У Педрільо в шлунку загарчало, як собака на ланцюгу, і хлопець скочив з ліжка. В самій сорочці вибіг на подвір’я і підставив голову під кран. Вода була крижана і вмить прогнала дрімоту. На честь неділі й базару Педрільо надів нові темно-сині штани і зробив такий прямий проділ на голові, як довга тополева алея від селища до Млинової річки.

Потім вся родина сіла снідати: їли яєчню і пили каву. Без мундира батько не мав вигляду найповажнішої після коменданта людини у форті, а був як і всі батьки. Тільки волосся в нього було довге і підв’язане, за звичаєм індіян, червоною пов’язкою.

— Що нового в школі, хлопче?

— Нічого, тату.

— Чому ж нічого? Ви щось там вчите?

— Я навчився вираховувати, скільки стебел кукурудзи росте на полі. Треба тільки спочатку полічити ряди.

— Скільки росте кукурудзи — це добре. Ти й справді можеш полічити?

— Я покажу тобі.

— Гаразд, — мовив батько приглушено, бо в роті у нього був шматок гарячої яєчні. Він проковтнув її, запив кавою і спитав: — Ну, а що робить пан Гонсалес?

— Що й повинен робити вчитель-мучитель. — Ні, про його дурні жарти Педрільо нічого не розповідатиме.

— Тобто пан Гонсалес, а не вчитель-мучитель, — промовив батько ніби суворо, але його вузькі темні очі всміхалися.

З кухні прийшла мати і поставила перед ними тарілку з паруючими жирними оладками. Коси, які вдень мати підбирала у вузол, тепер звисали на спину, довгі чорні коси, зовсім без сивини.

— Тату, а хто оті двоє, яких ти вчора привіз у форт?

— Торговці зброєю.

— Цього року ти зловив їх аж п’ять.

— Може й п’ять.

— Тату, а чому тебе не зроблять капітаном? Ти ж виконуєш усю роботу.

Педрільо побачив, як темні батькові щоки стали ще темніші, він перестав жувати й насупив брови,

— Тому, що я ніколи не ходив до школи, хлопче. Хто хоче стати капітаном, повинен багато вчитись. — А по хвилі мовив: — Може, ти коли-небудь станеш капітаном. Через рік я пошлю тебе до школи в місто.

Батько підвівся. Видно було, що в нього зіпсувався настрій.

— Ну, гаразд, сину. Пам’ятай: ти мужчина в домі, коли я відсутній.

— Добре, тату.

— І вчися старанно, чуєш!

— Так, тату.

— Вони беруть у місто тільки тих, хто добре вчиться!

Чоловік, який тільки-но пив каву, їв яєчню і оладки, який був схожий на всіх інших батьків, надів мундир і перетворився на штабс-сержанта Хуана Моралеса. Індіянська налобна пов’язка ніяк не пасувала до військової форми, але коли він надів кепі, її не стало видно.

— Передавай вітання вчи… панові Гонсалесу.

— Добре.

— Не забудь передати. Йому, певно, треба, щоб я передав вітання.

Це свідчило про те, що вчитель Педрільо знову чимось не догодив батькові, бо шкіра в нього потемнішала, а вилиці дужче випнулися вперед.

Сніданок закінчився. Засунувши руки в кишені і насвистуючи, Педрільо попрямував до форту, де на високій щоглі вітер полоскав прапора. Батько, який знову перетворився на сержанта, перед від’їздом ще раз пішов з матір’ю садком до самого поля.

У садку почали виглядати з землі перші зелені паростки салату, розцвітали персикові дерева, а вишні біліли так, ніби їх вкрила паморозь. Земля віддавала свою силу, наче це була перша її весна, а другої не буде — от їм і треба добре попрацювати.

Та Хуана не турбувало ні поле, ні салат, ні дерева. Він поглядав на дружину і знав, що вона думала, хоча з її вуст не злетіло жодне слово.

— Мені й самому краще було б не їхати, але не можна.

— Ти більше в роз’їздах, ніж у форті.

— Ти не справляєшся з роботою?

— З роботою я справляюсь. У мене ж є два помічники, та й Педрільо. Він гарний хлопець.

Вона схрестила руки, круглі, дужі руки, які ніколи не знали спокою. Хуан подивився їй в лице. Він бачив його все ще таким, яким було воно вісімнадцять років тому, коли воїн молучів Стріла взяв за себе тоненьку й тендітну дівчину Гірську Голубку. Тепер її лице стало кругліше, ніж тоді, брови погустішали, це було вже лице не дівчини, а жінки, матері. В голові промайнуло речення, яке він почув колись мимохідь: “Індіянин з налитими кров’ю очима страшний, але в тисячу разів страшніша індіянка, що захищає свою дитину, страшніша за поранену левицю”. Це сказав один білий.

— Ні, я не про роботу.

— А чого?

— Вчора проходив повз наш будинок Манрікес. Хвилин з десять стояв зі мною біля огорожі. — Вона нахмурила брови, силкуючись знайти потрібне слово. — Ми розмовляли з ним про се, про те, і він лащився, як кіт, але очі пожирали геть усе, що бачили: хату, сарай, поле, ніби все це належало йому. Що він хотів би мати усе це, я знаю, але хотів би мати без грошей. А коли дивився на мене, то я читала у нього на обличчі тільки одне: індіянка.

— То це ж один такий. Чому він хвилює тебе?

— Не один. Інші не кращі, тільки, не показують цього. Але ж вони білі, а ми індіяни і залишимося ними.

— Так, але настане день, коли ніхто не кривитиме рота, промовляючи “індіянин”, і країна по той бік, — Хуан описав рукою півколо у напрямку кордону, — належатиме всім.

Вона похитала головою.

— Може й настане, але я не вірю в це. В усякому разі ми з тобою не доживемо до того. І ти це знаєш. Треба дуже багато вчитися, щоб стати капітаном, сказав ти хлопцеві, а ти, мовляв, ніколи не ходив до школи. Та це неправда. Ти не можеш стати офіцером, тому що ти індіянин. Навіть якби ти вивчив напам’ять усі шкільні підручники на світі, то й тоді ніколи не матимеш лейтенантської зірки.

Тепер він опустив очі.

— Мені не потрібні лейтенантські зірки. Мені добре й так, як є. Нехай хтось спробує скоса глянути на мене, зокрема і цей пан Манрікес! — Він процідив крізь зуби слово “пан” і скоріше виплюнув його, ніж вимовив.

— Іноді, — повільно вела далі дружина, — мені здається, що я тут ніби у пастці, це буває завжди, коли білі дивляться на мене так, як пан Манрікес, а тебе нема поряд. Тоді мені хочеться забрати хлопця, свої речі і повернутися до наших людей.

— Я не затримаюся довго, щонайбільше тиждень.

— Ти завжди кажеш так. А я, я щоразу питаю себе, що я за мати, яка свідомо веде свою дитину у пастку.

— З Педрільо щось не гаразд? — спитав Моралес різко, майже гнівно.

Вона похитала головою.

— З ним усе гаразд тільки вдома. Але він теж не почуває себе дома серед білих. Я бачу по ньому. У нього іноді буває таке обличчя, ніби хтось дав йому ляпаса. Тоді, я знаю, він знову думає про свою червону шкіру. Він не може вилізти з неї і тому почуває себе, ніби в клітці. — Вона глянула на Хуана. — У молучів, звідки ми родом, над головою тільки дах з трави, а взимку, може, немає й черевиків. Але молуч ніколи не почуває себе ніби в клітці.

Він глибоко зітхнув.

— Хлопець повернеться до молучів. Тільки спочатку треба походити до школи. Він буде перший арауканець, який піде до школи в місті. А у молучів він, можливо, сам відкриє школу, першу школу для індіян, та хіба я знаю, що він зробить. Тільки з порожніми руками йому не можна туди йти.

Вона знала: це була його друга заповітна мрія.

Вони зайшли до стайні. Антонія мовчки допомогла чоловікові осідлати коня і надіти сідло — неважке військове сідло, яке він звичайно брав, коли їхав у дозор, а індіянське, з товстої попони і м’якої шкіри.

Хуан скочив на коня, дещо важкувато, вже не так хутко і спритно, як два — три роки тому. Він був уже не молодий і ні до кого не був такий безжальний і такий суворий, як до самого себе. Вона дивилася на нього і думала, що він не може бути інший, ніколи не буде інший.

— Бережи себе!

Він підняв руку до кепі. Це був напівкивок, напіввійськове вітання:

— Прощай!

Дужий гнідий жеребець пустився риссю, потім перейшов на галоп, промчав повз ниву і горбистою пампою попрямував до гір. Хвилини за дві і кінь, і вершник зникли за першими пагорбами. Тільки прозора імла куряви деякий час висіла в повітрі, а згодом розвіялась і вона. Антонія Моралес пішла додому.

Педрільо теж бачив, як поїхав батько. Йому нічого було квапитися до форту, і він никав, принюхувався до вітру, що теплим подихом пестив йому обличчя. Згодом виліз на горіх, щоб подивитися, чи лежать уже яєчка в гнізді, яке він знайшов серед гілок кілька днів тому. З цього спостережного пункту Педрільо бачив, як вершник у темно-синій формі, від’їжджаючи, пустив коня в галоп. Хлопець почекав, поки мати не зайшла до хати, поки не вляглась остання хмарка куряви над хвилястою пампою. Потім зліз.

Вартовий перед фортом сидів на камені, а рушницю приставив до стіни. Кепі лежало поряд у траві. Він кивнув Педрільо. Розмовляти вартовий не міг, бо саме жував великий шматок тютюну. Була неділя, і, хоча у форті всі дні були схожі, принаймні для солдатів на посту — все-таки цей день був особливий.

Педрільо пройшов на стайню. Біля стійл вишикувалися майже двісті коней, гнідих і вороних, буланих і білих, всі дужі і швидкі, з стрункими шиями і невеликими головами. Вдвічі більше паслося їх у пампі. У форті на кожного чоловіка припадало від двох до трьох коней.

У стайні пахло гноєм, гули великі мухи, а по довгих проходах метушилися солдати з відрами і скребницями. То з одного боку, то з другого чувся хрумкіт, коні задоволено розмелювали зубами сіно, чулася лайка: “Стій, чортів сину, ось як переверну тобі відро на голову!”

На стіні, за якою розмістилися непокірні тварини, сидів капрал Медіна і диригував усією роботою, як капельмейстер оркестром. Позад нього, внизу за дошками, час від часу лунали важкі удари копит.

— Увага! — загорлав Медіна так, мовби у стайні з’явився сам капітан.

Забряжчали відра, подекуди з-за ясел злякано визирнули спітнілі обличчя.

— Доброго ранку, пане комендант! — проголосив Медіна і козирнув, хоча кепі на голові у нього не було. — Доповідаю: перед вами сто вісімдесят дев’ять коней, серед них сто двадцять чисті.

Педрільо спаленів. Став червоний наче помідор і не міг глянути на солдатів, бо тепер вони неодмінно сміятимуться з нього. Медіна подав руку і підтягнув хлопця вгору. Сидів Медіна широко і міцно, двохсотфунтова колода і найкращий друг батька Педрільо, а трішки й друг Педрільо. Мундир і кепі Медіни висіли на стовпі. Сорочка обтягала його мускулисте засмагле тіло. Він був темношкірий, майже, як індіянин, але тільки “майже”.

— Треба ставитися з повагою до такого високого недільного візиту, — сказав він, скалячи зуби, і біля його темних очей з’явилися тисячі дрібних зморщок. — Ти прийшов вибрати собі коня?

— Якщо можна. — Педрільо нахилився і почав роздивлятися кінські спини. Коні були всіх мастей, шерсть, під якою випиналися м’язи і сухожилля, виблискувала. Просто під ним солдат, обливаючись потом, чистив білого коня. Кінь, форкаючи, повертав голову і притискував солдата крупом до стійла.

— Якого хочеш?

— Оцього, — відповів Педрільо і показав на білого коня, хоча й знав, що то кінь комендантів.

— Ну, це ти облиш! — Солдат ляснув коня долонею по крупу, і той злякано вдарив копитами.

— Буде тобі прочухан, якщо старик тебе заскочить, — попередив Медіна солдата.

Той підвів червоне, мокре лице:

— А якщо ця тварюка мене затовче, то прочухан буде тобі.

— Прочухана мені не буде. — Медіна знову повернувся до Педрільо. — Вибрав комендантового коня. Непогано, далебі, непогано. Навряд чи є прудкіший за нього. Ти знаєш, у цього коня свої примхи. Візьми краще оту кобилу каштаново-гніду. Вона теж бігає хутко і має такий хід, що сидітимеш на ній, як на гойдалці.

Позад них так шалено загрюкало в стіну, що Педрільо, злякавшись, мало не впав.

— От, диявол, знову товчешся? — вигукнув Медіна. — Цього ми тобі не простимо.

У стійлі стояв високоногий, чорний, як вороняче крило, кінь. Він був брудний — шерсть і грива у клоччі, — але в очі впадало інше: сила, швидкість і над усе — дикий норов. Кінь був коротко прив’язаний, він раз по раз люто сіпав міцний ремінь і косив на Медіну налитими кров’ю очима. Після кожної невдалої спроби звільнитися він шалено грюкав у стіну.

— Ох ти, любенький, — пробурмотів Медіна і схопив Педрільо за руку. — От розбійник, якого й світ не бачив. Проте він справжній діамант для того, хто зуміє його приборкати.

— Ну й спробуй, ти ж розумієшся на цьому, — порадив солдат, що саме почистив білого коня і взявся за іншого, буланого.

Медіна не удостоїв його відповіддю.

— Це, либонь, якийсь дезертир. Інакше він не підпустив би до себе людини. Так буває з кіньми, які були свійські, а потім здичавіли. Ми спіймали його в ущелині. На рівному місці він полетів би од нас, як птах. Зійшли потом і кров’ю, поки завели його до стайні.

— Хто ж об’їжджатиме його? — Педрільо з сумнівом роздивлявся широку спину жеребця.

— Може, запросимо когось. — Медіна прицмокнув язиком. — Кінь вартий того. На ньому можна позмагатися наввипередки з поїздом. Та, гадаю, твій батько з ним справиться. Донині він об’їжджав усіх коней.

Вороний поводив очима, повними люті і страху, і так кресав задніми копитами, що з балок летіли тріски.

— А, тобі хочеться, дияволе, втоптати мене в землю, га? Не вийде. — Медіна показав на довгий широкий шрам на ляжці коня. — На нього нападала пума. Їй-богу, кепсько їй довелося. З цим молодцем жарти погані.

— Капрала Медіну до капітана! — пролунав од дверей голос ординарця.

— Гаразд, гаразд, іду! — Медіна по-недільному ліниво сповз на землю, натягнув мундир, кепі і поплентався з стайні. З нагрудної кишені виглядала люлька. Справді, настрій у нього був цілком недільний.

Педрільо лишився на перегородці і мовив до вороного:

— Не крути очима, чорний. Це тобі не допоможе, а у форті не так уже й погано. Якщо гарно поводитимешся, то, гляди, станеш капітановим.

— Цій тварюці ніщо не допоможе, — пробурмотів солдат, що раніше чистив білого коня. — Це — розбійник. Взяти б револьвера та бахнути, щоб не підвівся більше.

За кілька хвилин повернувся Медіна. Червоний, мундир у бездоганному порядку, застебнутий на всі гудзики.

— Чого кликали? — спитав солдат.

— Старий нагримав: “Ви наче п’яний, друже! Опорядіться!”— Медіна виліз нагору до Педрільо, однак не скинув ні мундира, ні кепі.

— А чого?

— Лютий страшенно. Здається, новий лейтенант приїжджає. Мені наказав привезти його. Мабуть, якийсь жовторотий, інакше старий не лютував би так. — Він глянув на вороного. — Я щиро зрадів би, якби панові лейтенанту порадили оцього розбійника. На знак подяки за прочухан, якого я маю через нього раніше, ніж він з’явився тут.

Медіна подивився на солдатів.

— Мерщій, вам ще треба почистити й себе, а тоді — в церкву! Коні нехай лишаються тут.

З форту Педрільо пішов до Алехо. Однак дома його не застав. Мати Алехо — кирпата жінка з великими червоними руками і мільйоном веснянок на обличчі — сказала, що він, либонь, пішов перевіряти сильця на кроликів, які вчора поставив. Педрільо глибоко втягнув у себе запах, що долинав з будинку, мати Алехо засміялась і винесла йому шматок пирога парайа, такий великий, що він схопив його обома руками, аби втримати. Потім побіг до Млинової річки, та Алехо, мабуть, справді перевіряв сильця, бо його ніде не було. Педрільо послухав разом з солдатами месу в маленькій дерев’яній церкві, а коли знову вийшов на майдан — там було повно індіян.

Вони сиділи навпочіпки, розклавши перед собою на великих хустках свої скарби: чорні глиняні кухлі і миски, срібні браслети і оздоби, ковдри, мішечки насіння араукарії, на смак майже таке, як каштани, різьблені дерев’яні тарілки і безліч інших речей. Чоловіки сиділа наче мідні ідоли. На них були барвисті накидки, що звисали до стегон, ноги обгорнуті вовняними ковдрами, і, здавалося, наче вони в штанях. На ногах блищали срібні шпори. Чоловіки спокійно стежили за натовпом білих, курили люльки і не турбувалися про покупців. Вони покладалися на жінок, але їхні вуха не пропускали серед галасу і торгів жодного слова, і вони добре чули, що саме пропонували за кожну річ міські покупці у пристойних чорних костюмах. Індіянки кивали чи похитували головою, у вухах у них гойдалися сережки, на грудях дзвеніли прикраси. Жінки були вдягнені так само, як і чоловіки, тільки на шиї ще висіли важкі срібні ланцюги і волосся було заплетене в коси. Зрештою, зійшовшись у ціні, покупці вантажили все, що виторгували, у свої великі фургони.

На одному кінці майдану стояла прип’ята до кілочків худоба. Кожен арауканець привів на базар двох-трьох овець або коней. Отут чоловіки торгували самі, адже худоба це не те, що крам, і торгівля нею не ганьбить чоловіка. Та вони не галасували і не торгувались, як білі, а трималися так, ніби все це їх мало обходить. Був тут і Курро. купував вовну, розмовляли арауканці з ним по-іспанському, ніби він теж був білий, а не молуч. Пеуенчі, які приїхали на базар, також ніколи не зверталися по-арауканському ні до Педрільо, ні до його батька.

За кілька десятків метрів далі, на лужку, індіяни грали в м’яча, били кривими дерев’яними палицями по невеликій кульці, силкуючись загнати її на поле противника, бігали один за одним, спритно крутилися по траві. Тут вони ніяк не скидалися на лінивих ідолів. Голі, тільки в стегнових пов’язках, вони галасуючи ганялися за м’ячем, і їхні спітнілі коричневі тіла виблискували на сонці.

Ще жвавіше було трохи далі, де грали в серсо. Арауканці сиділи верхи, ніби вросли в коней, навіть у білих солдатів так ніколи не виходило. Дехто повис на вигнутій шиї коня, дехто стояв в одному стремені, припавши до боку тварини, так що з другого боку його й не було видно, і двометровими бамбуковими списами проколювали манюсінькі барвисті кружальця, що висіли на дереві. Індіяни щось різко вигукували, коні піднімали хмари куряви, і кожен був схожий на Епонемона, бога війни, що одним ударом свого дрюка вбивав тисячу ворогів.

Глядачі захрипли од крику, а індіяни силкувалися перевершити один одного у швидкості їзди і якомога ризикованіше повиснути на своєму коні. Білі реагували по-різному: у одних були задумливі, у інших кислі, а то й зовсім похмурі лиця, однак більшість захоплено кричали і аплодували. Кожному вершникові і глядачеві приготували смажену баранину з червоним перцем і сидр. Базар був такий, як і годилося йому бути.

Педрільо подивився на гру в м’яч, на змагання вершників, одержав теж шматок м’яса і склянку сидру. А тоді подався назад на базарний майдан, де все ще йшла торгівля і покупці з міста походжали так, ніби скрізь, де вони проходили, було брудно.

Педрільо попрямував до лавки Курро. Там теж ішла торгівля, всюди сиділи та стояли чоловіки з склянками вина, і підручний Курро, маленьке, капловухе хлоп’я, роботи мав по горло.

— Залізницю прокладуть аж до кордону, — повідомив співбесідникам пан Манрікес. Він відчував особливе піднесення і був певен власної гідності, бо вже не зовсім впевнено тримався на ногах. — Я читав у газеті.

— Хай їй чорт, тій залізниці, — вигукнув дон Мартін, батько Алехо. — Мені любіше віз та пара добрих коней.

Дон Мартін і сьогодні надягнув свого старого капелюха і високі, завжди в гною, чоботи на шнурівці.

— Ясна річ, якщо прокладуть залізницю, то тобі хоч кукурікай! — вигукнув хтось, і всі засміялися. Дон Мартін фурманував.

— Якщо прокладуть залізницю, то мені житиметься добре. Впрягатиму своїх коней, інакше поїзд з місця не зрушить.

— Залізниця — це перемога білої людини над природою, — відкарбував пан Манрікес.

Якийсь час Педрільо прислухався до суперечки, а потім знову побіг до місця розваг. Отже, залізниця — це перемога білої людини над природою. Наступного року він піде до школи в місто, де навчають усього. Там він навчиться будувати залізниці і мости, по яких начебто їздять, навчиться будувати високі, до хмар, будинки з каменю і тисячу інших речей. Чиєю перемогою буде тоді залізниця, га? Коли б він тільки знав, яка вона.

Він зустрів на базарі капітана Васкеса, а також капрала Медіну, що сердився, чекаючи на поштову карету, в якій мав прибути новий лейтенант, і жалкував про дорогоцінну, марно витрачену неділю. Та у Педрільо не було для них часу, бо гра в серсо ще не закінчилася.

Поштова карета запізнилася майже на три години. Коли вона звернула на вулицю селища, сонце вже було низько, незабаром з високого флагштока мали спустити прапор — на тому закінчувався базарний день. Капітан Васкес бачив, як під’їжджала карета, однак удав, що не помітив, повернувся і пішов уздовж рядів індіян. Зустрічатися з паном лейтенантом сьогодні йому не хотілося. Можна відкласти й на завтра. Він оглядав ланцюжки й пряжки, ковдри і дерев’яні миски, дивився на байдужі, наче мідні обличчя і, подумавши, що Моралес сподівається цивілізувати оцих людей кількома мішками посівного зерна, скептично скривив рота. І сто років тут не допоможе!

Капітан Васкес ще раз пройшов поміж рядами. Всміхаючись, слухав, як хрипів покупець, торгуючись за півдесятка ковдр. Однак індіянин тільки хитав головою. Ні, він не хоче ні двох срібних монет, ані півтори. Всюди сиділи знайомі індіяни, і капітан кивав їм. Вони відповідали на вітання тільки очима. Дивлячись, як вони сидять, можна подумати, що кожен важить тисячу тонн, і здавалося, їм важко навіть поворухнути головою.

Нелегко було відрізнити представників одного племені від іншого, особливо тоді, коли вони по-святковому вдягнені. Капітан зморщив лоба. Сьогодні, здається, на базарі тільки молучі, кілька гостінос, але, наскільки він міг пригадати, — жодного пеуенчі. Звичайно, тут могли бути пеуенчі, яких він не знав. І все-таки це дивно.

Капітан, не звертаючи уваги на торги, уважно придивлявся навколо, пильно приглядався до облич, ніби хотів прочитати думки цих людей. На краю майдану він майже наштовхнувся на Курро, який тягнув невеличкий візок з вовною.

— Добридень, пане капітан, — Курро був чемний індіянин. Він зупинився і скинув капелюха.

Васкес не гаяв часу на передмови.

— Ти бачив сьогодні хоч одного пеуенчі?

— А чому ж ні, пане капітан. Тобто я так думаю.

— Ти думаєш! — У голосі Васкеса чулося нетерпіння. — Проведи мене до будь-якого з них.

Коли б тільки можна було щось помітити по цих індіянських обличчях, навіть по обличчю Курро.

Вони ходили добрих десять хвилин, поки знайшли пеуенчів. Спершу натрапили на двох жінок, але ті були самі. Їхні чоловіки не пішли з ними, сказали жінки, бо нездужали. Розмовляючи, індіяни одводили погляд, намагалися не дивитися на Васкеса. Капітан ставав усе похмурішим. Нарешті він і Курро зупинилися біля старого, з яким була і його дружина, що складала вже свій небагатий срібний товар.

— Спитай його, де поділися інші пеуенчі, молоді, — наказав Васкес.

Старий відповів іспанською мовою, неохоче, затинаючись.

— З’явилися гірські леви, вбивали овець і лошат. Чоловіки на полюванні.

— Спитай, відколи це пеуенчі стали такі погані мисливці, що всі йдуть на полювання, аби убити кількох пум. — Він намагався використати Курро як перекладача, але старий знову відповів по-іспанському, ніби Курро тут і не було. Пеуенчі вперті, як віслюки.

— Не кілька левів. Багато. — Старий так само, як і жінки, майже не дивився на Васкеса. Погляд його був спрямований на шпиль церкви, ніби саме там він читав свої відповіді.

— Спитай його, чому це тільки на землях пеуенчів з’явилися гірські леви. Спитай, чому молучі не на полюванні.

Старий удав, ніби не зрозумів, і все дивився на церковний шпиль.

— Одні хворі, інші — на полюванні, — пробурмотів Васкес глузливо.

На майдані Курро побачив тільки одного пеуенча, та її то літню людину, не воїна.

— Молодь не прийшла. Це недобре, Курро, дуже недобре. Прислухайся, може, щось почуєш.

Курро все-таки був арауканець. Він чимало узнавав, хоча індіяни й не довіряли йому.

— Гаразд, пане капітан. — Курро теж був стурбований, наскільки взагалі може бути стурбований індіянин.

Васкес пішов додому. Він ішов повільно, і, щоб не переходити майдан удруге, звернув в обхід через поля. Сонце осявало пампу, гори, покриті темним лісом, скелі і сніг на їхніх вершинах. Тихо і мирно було серед природи. В долині стояв форт, великий, сірий, на вигляд неприступний. Але мир був оманливий, і впевненість, яку давав форт, була дуже доречна. Може, саме в цей момент десь за обрієм знялася буря, але Васкес не знав, звідки і з якою силою налетить вона.

Капітан так замислився, що забув про Медіну і нового лейтенанта. В дорожній куряві лишилися сліди його чобіт, важких, незграбних військових чобіт. Та за кілька хвилин вітер замів їх.

На центральному майдані з даху поштової карети скинули мішки з поштою, виходили пасажири, і Медіна шукав лейтенанта. Здається, проста річ знайти його серед п’яти, точніше чотирьох з половиною пасажирів. І все-таки лейтенант знайшов його сам.

Спершу з карети вийшли два поселенці, потім незнайома жінка і нарешті чоловік років сорока з хлопчиком віку Педрільо, певно батько й син. Медіна чекав, що зараз з’явиться жовторотий лейтенант. Він навіть підійшов до карети і заглянув усередину, але там нікого не було.

— Лейтенант Ірігоєн, — раптом промовив хтось поряд.

Біля Медіни стояв чоловік з хлопчиком. Власне, чоловік був не низенький, а тільки здавався таким через свою тендітність. На довгастому блідому обличчі горіли темні очі, а чорне, бездоганно підстрижене волосся на скронях уже посивіло. Вій був у костюмі, які носили тільки городяни, а на руці, яку подав Медіні, блищав масивний золотий перстень.

Побачивши лейтенанта, що здавався генералом у цивільному одязі, Медіна від подиву роззявив рота.

Він був настільки приголомшений, що мало не схопив простягнену руку. Однак схаменувся і коротко відрапортував:

— Капрал Медіна, черговий, пане лейтенант! — і тільки тоді обережно, дуже обережно, щоб не зробити боляче, потис кінчики чотирьох білих пальців. Отже, вітання було далеко не молодецьке, і враження від нього склалося не дуже приємне. Медіна помітив, як у лейтенанта іронічно опустилися куточки губів.

— Зараз візьміть поки що валізку, — вказав Ірігоєн на валізку. — Решту багажу принесете згодом.

— Слухаю, лейтенанте.

Медіна оглянув валізу. В неї можна було б вмістити обмундирування всього полку. А цей панок ще каже про “решту багажу”.

Ірігоєн озирнувся.

— Оце, певно, і є форт?

Медіна тільки кивнув, бо саме піднімав на спину валізу.

Лейтенант і хлопчик рушили майданом на вулицю, в кінці якої піднімався сірий зубчатий частокіл. Лейтенант проходив повз індіян, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Хлопець же, навпаки, так поводив навкруги очима, що вони мало не вилазили з орбіт. Він був схожий на батька, такий же тендітний, мав таку ж білу шкіру і чорне волосся. Брови у нього були насуплені.

— Тату, чому у них нема справжнього одягу? Навіть чобіт.

— Нехай це не турбує тебе, Амаро.

Деякий час ішли мовчки.

— А чому індіяни сидять просто на землі? Вони такі недотепні, що не можуть зробити собі стільця?

— Я сказав уже: нема чого про них турбуватися.

Медіна, який з валізкою на плечах ішов слідом метрів за два від них, прискорив ходу.

— Якби вони захотіли, то зробили б стільця. Тільки їм більш до вподоби сидіти на ковдрах. А розум у них, як у лисиці. Вони…

Чорна, старанно зачесана голова повернулась, блискучі очі глянули на Медіну так невдоволено, що слова застряли йому в роті.

— Ви добре знаєте індіян, — холодно мовив лейтенант.

Медіна знов одстав кроків на три, бо враження було таке, наче йому прочитали положення з статуту про те, що підлеглий мав право говорити в присутності офіцера лише тоді, коли до нього звернуться. Щось схоже на злість закипало в ньому.

— Від них смердить, від цих індіян, — виголосив Амаро і дивився тепер прямо перед собою, ніби його ображало те, що він побачив раніше.

— Так не слід казати, Амаро.

Напівдорозі до форту вони зустріли двох солдатів напідпитку. Вони порозстібали коміри сорочок всупереч статуту і голосно співали, що ще більше порушувало статут, співали про вродливу дівчину, до якої збирався повернутися вірний солдат по закінченні своєї служби. Солдатам не дозволялося так поводитись — в інший день вони й не посміли б, але сьогодні була неділя та ще й базар, і навіть капітан Васкес, що нелегко щось пробачав, дивився на це крізь пальці. Солдати, захоплені піснею, не помітили Медіни, не кажучи вже про двох цивільних, що йшли попереду. Лейтенант щось буркнув. “Яке безладдя”, — почулося Медіні.


IV


На письмовому столі капітана лежали службові папери, доставлені з учорашньою поштою, листи — по один бік, порожні конверти — по другий. Газети за останні тижні і солдатська пошта лежали окремо.

Перед столом виструнчився лейтенант Ірігоєн. Сьогодні він був у формі, і в якій: зшитій на замовлення; начищені гудзики сяяли на темно-синьому сукні маленькими сонцями. А чоботи — теж, зрозуміло, зроблені на замовлення — схожі були на блискучі труби. Вигляд у лейтенанта був такий, наче він зібрався на парад у столицю. А насправді сидів у канцелярії невисокого за чином офіцера в крайньому, далекому форті на кордоні з індіянами.

Власне кажучи, на рукавах мундира у нього мали б уже блищати золоті капітанські зірки. Вони добре пасували б до сивих скронь, і ще більше до імені Ірігоєна. Але на рукавах не було навіть двох зірок обер-лейтенанта, а тільки одна-єдина відзнака просто лейтенанта, які десятками виходять щоліта з військового училища. Ірігоєн у свої тридцять дев’ять років закінчив саме його. Васкес прочитав про це в особистій справі, яка надійшла з поштою, прочитав також, що лейтенант Сергіо Ірігоєн прибув на кордон добровільно, хоча склав екзамен з відзнакою і вже завдяки цьому, а не тільки своєму імені, міг вибрати зручніше і перспективніше місце служби. Ні, він уявляв собі лейтенанта не таким, зовсім не таким.

Ірігоєн стояв струнко, носки чобіт на відстані точно двадцяти сантиметрів один від одного, шаблю притиснув зігнутою лівою рукою до ноги, праву руку витягнув по шву. І Медіна, котрий привів його, теж стояв струнко, стрункіше ніж завжди, і мав кумедний вигляд. Він випнув уперед груди і втягнув живіт. Васкес не полюбляв такої надмірної військової дисципліни, він більше покладався на слухняність.

— Вільно, — сказав він. І до Ірігоєна: — Сідайте. Медіна полегшено зітхнув. Ірігоєн трохи ослабив напружені м’язи.

— З вашого дозволу я постою, капітане.

— Як вам завгодно.

Мабуть, цей молодчик надає певної ваги суто службовому тонові. Ну, гаразд. Де в чому Васкес згоден поступитися лейтенантові. Для нього це не має значення. Він не суперечив би й молодому зухвалому хлопчиську, якого, власне, чекав.

— Добре доїхали?

— Дякую, стерпно.

Капітан з-під густих брів розглядав довгасте бліде обличчя з вугільно-чорними очима.

— Чув, з вами хлопчик?

— Так точно.

Для цього Ірігоєна, либонь, кожне слово було коштовністю, з якою він розлучався неохоче.

— Ми помістимо його до якогось поселенця, у сім’ю щоб він не нудьгував без матері.

Васкесу здалося, що обличчя Ірігоєна порожевіло, хоча не був у цьому певен.

— Дякую, капітане, про це я вже подбав. Будь ласка, ознайомте мене з моїми обов’язками в Лейквені.

Васкес знизав плечима. До цього молодика не підступити.

Капітан стисло, сухо змалював лейтенантові становище форту, його значення як єдиного захисту прикордонних земель від пеуенчів, необхідність перешкоджати їх об’єднанню з молучами, згадав, що вчора на базарі не бачив жодного пеуенча і тому вважає найважливішим, невідкладним завданням з’ясувати, чи не замислили вони чого і якщо замислили, то що саме.

— У цілому ми непогано виконуємо свої обов’язки. За останні десять років у нашому районі не було жодної серйозної сутички, подекуди бували тільки дрібні перестрілки, та й то давно.

Обличчя лейтенанта пересмикнулося.

— І все-таки життя тут не таке, як у столиці, — вів далі Васкес, — далеко не таке, якщо хочете знати мою думку.

— Я чекав цього. Дозвольте запитати?

Васкес кивнув.

— Як ви довідаєтесь, що діється у пеуенчів?

— Сьогодні ввечері пошлемо дозор під командуванням капрала Медіни. Він приведе одного чи двох полонених, і від них дізнаємося, що там заварюється.

— Прошу вас поставити мене па чолі дозору.

— Що? — Васкесу здалося, що він не дочув. — Друже, ви ж тут усього кілька годин!

— Я знаю індіянський кордон. — Обличчя лейтенанта знову судорожно пересмикнулось. — Мій рід має землі в цій провінції, і я кілька років жив тут. Службовий статут категорично вимагає висилати важливі дозори під командуванням офіцера.

— Так, але…

— Я наполягаю на своєму праві.

Васкеса вразило зухвальство лейтенанта. Нагадав йому статут і вже з самого початку суперечить його наказам. Вся антипатія, яку він відчув до лейтенанта ще до знайомства з ним, піднялася в ньому. Хоча Ірігоєн не був схожий на того, якого уявляв собі капітан, та виявилося, він не кращий, а швидше гірший. Справді, тримався він так, ніби вже був комендантом форту. Ну, що ж, може її варто послати цього молодчика з дозором, може, він стане менш зарозумілий.

— Гаразд, коли вам так заманулося. Вирушати о двадцятій годині. Взяти провізії на п’ять днів і змінних коней. Капрал Медіна піде з вами як провідник. Попереджаю: якщо справа кінчиться кепсько або ви не приведете принаймні одного “язика”, відповідальність лягає на вас! Зрозуміло, пане лейтенант?

— Так точно!

Капітан Васкес почекав, поки за Ірігоєном зачинилися дворі. Потім, все ще сердитий, знову взявся розбирати пошту.

“Тепер не війна, — заспокоював він свою совість. — Можна послати й нову людину”. Він опанував себе і заходився уважно читати листи.

Це була звичайна абищиця: запитання скарбника, чому протягом тижня було підковано аж двадцять п’ятеро коней; відмова на його прохання відкрити у форті санітарну станцію; претензія до останнього реєстру складу гарнізону, де єфрейтор Альварес, проведений під номером двадцять третім, виявився під номером двадцять другим.

Боже, невже отим канцелярським жеребцям справді нема чого робити? Вони, певно, діставали якесь задоволення, псуючи йому кров.

Важливою державною справою для них було те, що витрачено на десять підків більше, ніж заплановано, що єфрейтора занесено до реєстру під іншим номером; а те, що його форт захищає всю провінцію, настільки мало обходило їх, що вони не дозволили навіть створити санітарну станцію. Хворих на лихоманку чи дизентерію доводиться відправляти у фургоні до найближчого госпіталю за сімдесят кілометрів і це тутешніми дорогами. Та найобразливіше те, що оті писаки втричі швидше просуваються по службі, ніж такі, як він. їм присвоюють чини підполковників та генералів, а він залюбки вийшов би на пенсію хоча б майором.

Васкес скривився, ніби в рот попало щось гидке, і взяв газету. “Його превосходительство президент республіки заявив, що на кордоні з індіянами панує спокій і порядок”. Заголовки на першій сторінці повідомляли про щорічний банкет з приводу національного свята. Його превосходительство, говорилося в інформації, двічі покуштував традиційного куриного супу, а його дружина була в чорній шовковій сукні і з’їла одну тарілку супу. А десь, майже в кінці, бо це було не так важливо, як туалет пані президентші, повідомлялось і про індіянський кордон. Васкес глузливо посміхнувся. Мабуть, його превосходительство був не дуже компетентний у цьому питанні. Він краще розумівся на супі з куриці, ніж на пеуенчах.

Васкес гортав газету. “Ширяться чутки про плани французів щодо інтервенції в Мексіку”, — читав він. Справді, французи хотіли поставити королем Мексіки якогось австрійського ерцгерцога. Капітан уже чув про це. Диявольщина! Якихось п’ятдесят років тому Південна Америка боролася за свою незалежність проти Іспанії, а тепер, здається, французи не знайшли нічого кращого, як перетворити увесь континент на свою колонію. Кілька років тому їхній флот мало не захопив перуанське узбережжя. Вони намагалися проникнути всюди. Біс їх знає, що вони готують.

“Французькі військові кораблі входять через Магелланову протоку в Тихий океан”, — читав Васкес далі. Магелланова протока була вузьким морським шляхом на самому краї Південної Америки, між Атлантичним і Тихим океаном. Тепер обидва французькі крейсери вже, певно, проходять уздовж чілійського берега на північ, до Мексіки. Значить, їхня несподівана поява має зв’язок з цією історією. Добре, що Мексіка далеко. Тисячі кілометрів, які відділяли її, до деякої міри заспокоювали, але з другого боку хотілося бути там і добре намилити шию панам французам.

Та Васкеса непокоїло інше. Кожному сорочка ближче до тіла, ніж мундир, а його сорочкою тепер були пеуенчі, мундиром — молучі, а пани французи всього-на-всього шинеллю. Племена арауканців справді завдавали йому досить клопоту. Пан лейтенант теж, певно, зрозуміє це відразу, коли поїде сьогодні ввечері з дозором. А втім, він, може, зрозуміє це й задовго до зустрічі з першим індіянином.

Васкес забув про листи, газети і знову задумався про сорочку, мундир і про все, що стосувалося цього. Медіна не виявляв особливої симпатії до пана лейтенанта, і був, безперечно, однієї думки з усім гарнізоном. Капітан Васкес знав своїх людей і приблизно міг уявити, що вони казали про Ірігоєна. Задоволена усмішка з’явилася на його обличчі, коли він уявив собі, скільки засобів мають солдати, щоб перетворити життя начальника в пекло. Так, пан лейтенант, напевне, дещо зрозуміє.


V


Медіпа супроводив лейтенанта Ірігоєна, коли той оглядав форт. Він стояв струнко, за статутом на крок позад офіцера і вказував дорогу. Комусь іншому Медіна розповідав би щось про Лейквен, давав би якісь поради. А з Ірігоєном обмежувався тим, що на його короткі питання відповідав так само коротко.

Пан лейтенант мало чим цікавився: розкладом чергувань, кількістю гарнізонної команди, санітарним станом тощо. Тим, що він бачив, Ірігоєн, видимо, був невдоволений. Він так приглядався до форту, ніби купив його і тепер починав догадуватися, що надто переплатив.

На коней він глянув мимохідь, зате нагримав, що стайня як слід не виметена. Він відмовився зійти на частокіл:

— Накажіть, будь ласка, спершу полагодити драбину, я звідси бачу, що прогнили щаблі.

Не виявивши в зброярні ніяких порушень, він тільки невдоволено буркнув. Медіна потай вилаяв коня, що наклав купу перед дверима стайні, тесляра, що все ще не замінив кляті щаблі на драбині, начебто нема твердого дерева, а найбільше лейтенанта, якому ніби подарували форт. Солдати вишикувалися, коли Медіна і лейтенант проходили повз них, і віддавали честь, але робили це якось неохоче і надто повільно. Лейтенант із столиці, знатний пан, — гм, гляньте-но.

В канцелярії Ірігоєн з годину порпався в трьох десятках наказів, невдоволено зазначив, що кілька з них не підписав сержант, і, зморщивши лоба, мовчки вислухав пояснення Медіни, що сержантові тепер не до писання.

Останнім пунктом їхнього обходу була гауптвахта, невеличка дерев’яна халупа у найдальшому кутку форту.

— Скільки тут людей? — спитав Ірігоєн, коли Медіна відчинив халупу. Мабуть, він сподівався побачити там з двадцять солдатів, посаджених на хліб та на воду і до того ж прикутих ланцюгами.

— Жодного, пане лейтенант, тільки два торговці зброєю, яких спіймав сержант Моралес. Через кілька днів ми відправимо їх до округи.

— Жодного? То тут, виходить, чудова дисципліна.

Медіна промовчав. Новий лейтенант не тільки не подобався йому, він просто починав ненавидіти його.

Обидва контрабандисти сонно бликнули на них із своєї солом’яної підстилки. Побачивши офіцера, вони пожвавішали.

— Це все неправда, пане капітан. — Товстун поспіхом обтрусив солому з піджака, щоб по можливості мати пристойніший вигляд. — Несправедливо поводитися з нами ’ так безцеремонно.

Ірігоєн оглянув його з голови до ніг і нічого не відповів.

У тонкого був практичніший розум.

— Ви відправляєте нас? — звернувся він до Медіни.

— Ні, деякий час ви посидите в цьому готелі.

На скарги товстуна Медіна не звернув уваги.

— Сором, — пробурмотів той, — нацьковувати індіянина на християн.

— Індіянина? — насторожився Ірігоєн.

Товстун відчув здивування в голосі офіцера і запалився надією.

— Атож, індіянина, і до того ж у військовій формі. В своєму житті я ще не бачив такого. В цьому форті одному червоношкірому вірять більше, ніж двом християнам.

— Справа тут не в довір’ї. Ми затримали вас за те, що ви продавали зброю, от і все. — Медіна повернувся до Ірігоєна. — Сержант Моралес — молуч, пане лейтенант.

Ірігоєн зблід. Він пильно подивився на Медіну і вперше втратив аристократичний вигляд.

— Пане капітан, — знову почав товстун, — я присягаюся…

Та Ірігоєн розправив плечі, повернувся і важкою ходою вийшов надвір. Медіна старанно замкнув обковані залізом двері.

— Вони не повинні відправляти нас до округи, поки… — пролунав з-за дверей голос тонкого.

Кінця речення Медіна не розчув. Йому треба було доганяти Ірігоєна, який майже біг подвір’ям.

“Чому їм так хочеться лишатись у форті?” — промайнуло в голові Медіни, однак він не замислився на цьому, бо насамперед думки його були біля лейтенанта.

— Моралес — порядний індіянин, — наздогнавши Ірігоєна, почав запевняти Медіна всупереч своєму рішенню не говорити й слова по своїй волі, — найпорядніший з усіх, відомих мені.

— Я знаю індіян, капрале, — перебив його Ірігоен. — Звичайно, ваш Моралес бездоганний штабс-сержант, такий же бездоганний, як і все у форті, тільки нехтує канцелярськими справами, так?

Медіна почервонів і промовчав.

— Покажіть мені ще раз, що у вас за коні. Чи нема для мене? Хоча ви не здивуєте мене нічим.

Вони повернули до стайні. У Медіни повільно визрівав план. Він покаже цьому панку, ох, і покаже.

— У нас є всякі коні, але для початку ви, може, візьмете смирного?

— Мені потрібен швидкий кінь: сьогодні ввечері я їду з дозором.

— Слухаюсь.

Медіна повів Ірігоєна до стійла вороного, до розбишаки. Кінь уже втомився грюкати копитами об дошки. Він глянув на двох людців, що з’явилися на дверях. Кінь не видавався смирним, але на що справді здатний, одразу сказати було важко; принаймні Ірігоєн того не помітить, сподівався Медіна.

— Ось справжній рисак, може, дикуватий, але для доброго вершника саме такий, як треба.

Медіна наголосив на слові “доброго”, і Ірігоєн попав у пастку.

— Звеліть вивести його!

— Але попереджаю: він необ’їжджений, пане лейтенант.

— Звеліть вивести його! — Цього разу наказ прозвучав різко.

— Слухаюсь!

Медіна покликав двох солдатів, наказав їм зав’язати коневі очі і вивести на подвір’я. Він застеріг лейтенанта принаймні двічі, ясно сказав йому, що кінь дикий. У найгіршому випадку йому дадуть прочухана, але справа варта заходу. Та й земля м’яка — пан лейтенант, напевно, не матиме синців та гуль. А полетить носом у багнюку, то це буде саме те, що треба.

Медіна віддав наказ таким тоном, що солдати не посміли заперечити. Вони сторожко зайшли до стійла, накинули вороному на голову попону, ще обережніше осідлали його і повели з стайні, ніби мали справу не з конем, а з тонною динаміту, біля якого вже горів гніт і ніхто не знав, який він завдовжки. Ірігоєн з хвилину спостерігав цю процедуру — дуже уважно, як здалося Медіні, — і вийшов на подвір’я. Очевидно, він був надто дурний і чванькуватий.

Коли Медіна і солдати вивели вороного, лейтенант уже чекав на них. Він скинув мундир і стояв у білій сорочці, стрункий, але тонкий і кістлявий. Кілька солдатів зацікавлено підступили ближче. Не збожеволів же цей новий лейтенант, щоб сідати на такого розбишаку, якого міг об’їздити хіба що сержант Моралес. Ірігоєн обійшов коня, оглянув його з усіх боків, ніби розумівся на конях, і раптом опинився в сідлі, перш ніж Медіна помітив, як це сталося.

Кінь здригнувся, напружив м’язи, і здавалось, ось-ось злетить у повітря, як птах. Але його очі закривала попона, він був сліпий; та ще й два солдати тримали за повід. У вікнах казарм з’явилося з десяток зацікавлених облич, унтер-офіцер писар вийшов із своєї “святої святих” і став на дверях, спершись на одвірок. Всі, хто був на подвір’ї, кинули свої справи і підійшли ближче. Тільки капітана Васкеса не було видно, а тому, що він завжди знав про все, що відбувалось у форті, можна було подумати, що він схвалює вчинок капрала. В усякому разі так хотілося думати Медіні.

— Дайте повід!

Солдати востаннє з сумнівом глянули на Медіну, і той кивнув. Тоді вони кинули Ірігоєну повід, зірвали з голови коня попону і розбіглися, ніби вогонь нарешті добрався до динаміту. В чеканні того, що могло статися, Медіна затаїв подих.

Спершу не сталося нічого. Вороний повільно оглянувся, мов хотів побачити, де він. Солдати були готові щомиті кинутися до нього і схопити за повід. “Нічого страшного”, — заспокоював себе Медіна.

Раптом вороний з усіх чотирьох ніг звівся в повітря, підкинув крупом і враз опустився на пружні ноги так, що Ірігоєна кинуло вперед, наче куль з борошном, знову звівся вгору, потім ще і так чотири рази підряд. Ірігоєна мотало на всі боки, ніби хтось невидимий дубасив його велетенськими кулаками, однак в сідлі він тримався. Вороний цапом пішов по двору. Щоразу, коли копита торкалися землі, Ірігоєна кидало так, що волосся піднімалося вгору і цокали зуби. Але лейтенант сидів ніби влитий.

Солдати голосно кричали, як на полюванні, і від захоплення підкидали в повітря кашкети. Оце так їзда! У Медіни від здивування очі лізли на лоба. Вороний закрутився як дзига і раптом зник з лейтенантом у густій хмарі куряви. Він так вибрикував, як міг вибрикувати всякий необ’їжджений кінь, і ще додавав своє власне, немов сатана під’юджував його; проте Ірігоєн тримався в сідлі.

Вороний знову почав спочатку і на пружних ногах дрібним алюром помчав по подвір’ю — солдати розлетілись, як перепілки. Потім зненацька звівся на дибки — і з двометрової висоти опустився на витягнені передні ноги.

Але й це не допомогло йому. Він хотів упасти, покачатись і розчавити набридливого вершника. Та щоразу голову йому так боляче рвали мундштуками вгору, що він тут же відмовлявся од свого наміру.

Кінь помчав до казарм з метою скинути Ірігоєна біля дерев’яної стіни. Лейтенант звільнив ногу з стремен і повис, як індіянин, на боку коня, вчепившись у гриву, але не випускаючи з рук повода. Коли вороний вилетів на середину двору, щоб спробувати нову серію стрибків, лейтенант знову був у сідлі. Морда жеребця вкрилася піною; видно було, що упертий кінь втрачав силу. Знову знялася така густа курява, що в ній зникли і кінь, і вершник. Вороний упав.

Коли курява розвіялась, Медіна і всі інші побачили, що жеребець лежить на землі, а Ірігоєн сидить у нього на шиї, не даючи йому підвестися. Важкі копита молотили в повітрі. Боротьба була вирішена, і сам чорний сатана нарешті зрозумів це. Він ще раз форкнув і про-стяг ноги.

Лейтенант з хвилину посидів на ньому, можливо, щоб посмакувати перемогу, а може, тому, що й у нього вже бракувало сил підвестися. Сорочка на ньому була розірвана, мокра від поту, прилипла до тіла. Піт зросив лоба, заливав очі, сліпив його. Він обтер обличчя.

— Тепер, — кашляючи сказав він Медіні, — на цій тварині можете їздити навіть ви. Ви ж полюбляєте смирних.

Ірігоєн ледве підвівся і, хитаючись, поплівся до купальні. До він ішов, солдати клацали каблуками і цього разу зовсім не заради лейтенантської зірочки.

Медіна дивився йому вслід: по обличчю видно було, як він напружено думав. Потім наказав завести вороного в стайню. Йому здалося, що за вікном кабінету капітана Васкеса майнуло обличчя.

Вони вирушили в дорогу, як тільки смерклося: лейтенант Ірігоєн, капрал Медіна і шестеро солдатів — чорні тіні серед чорної ночі. Вони проїхали на схід, до гір, і ще до світанку досягли місця, де межували землі молучів і пеуенчів. Це було передгір’я, порізане ущелинами, кам’яниста пагорбкувата місцевість з безліччю прихованих долин — пасовиськами для овечих отар індіян.

Де проходив кордон, ніхто гаразд не знав, і тому отари пеуенчів часто паслися на луках молучів або вівці молучів — на землі пеуенчів. Через це між племенами виникали сварки, а іноді — тепер, правда, рідко — навіть криваві сутички, але хто з них не взяв би верх, від того мало що змінювалося, бо арауканці не визнавали ніяких прикордонних стовпів.

Дозор мав наказ схопити першого-ліпшого пастуха пеуенчів, який перейшов на територію молучів. Це був найзручніший спосіб взяти “язика”, і пеуенчі не могли звинуватити солдатів у порушенні миру. В суворій гористій місцевості було легко захопити індіян зненацька, і пастухи майже ніколи не тікали, бо це коштувало б їм отар. Вони мирилися з полоном, а капітан Васкес, дізнавшись у них про все потрібне, відпускав їх разом з їхніми вівцями. Все йшло, як у добре зіграному спектаклі. У форті ходили чутки, що капітан звелів влаштувати в передгір’ї засідку, щоб завжди мати змогу взяти полоненого. Він був хитрий, як лис, отой капітан Васкес.

Солдати розмовляли мало. Вони куняли в сідлах, давши волю коням самим знаходити дорогу в степу. Начальник дозору, лейтенант Ірігоєн, тримався трохи поодаль, ще мовчазніший, ніж інші. Він їхав на вороному, на розбишаці, якого приручив сьогодні вранці. Кінь став ягням і слухався кожного руху повода, ніби забув ті часи, коли вільно скакав степом.

Коли б Медіна не глянув через плече, він завжди бачив за собою Ірігоєна, що прямо сидів у сідлі. Капрал не розумів нового лейтенанта. Ірігоєн викликав у нього неприємне почуття, солдати теж намагалися триматися від нього подалі, хоча він їздив удесятеро краще за самого чорта. Медіна відчував, що лейтенант з нетерпінням чекає моменту полювання на пеуенчів. як пума вичікує здобичі.

Ранок застав їх уже на схилі першої невисокої гори. З-за скелястих зубців і засніжених гірських пасом вирвався золотистий сніп сонячних променів, а знизу, з пампи, покритої високою травою, піднімався в сліпучу блакить прозорий туман. Гора була ще в тіні, і найзіркіше індіянське око не могло б помітити вершників між колючими кущами, між уламками скель, між кипарисами та кедрами.

За порадою Медіни Ірігоєн подав команду спішитись і послав двох солдатів у розвідку — відшукати по слідах прохід у іншу долину. За годину розвідка повернулася. Слідів коней та овець знайшли чимало, але всі вони вели з території молучів на територію пеуенчів, а не навпаки. Крім того, їм було уже принаймні кілька днів. Доводилося чекати, заховатись і бути на сторожі, бо їхати вдень, лишаючись непоміченими, було неможливо.

Коні, осідлані і спутані, так що вони ледве переступали передніми ногами, паслися в кедровому ліску. Солдати полягали в траву, збираючись надолужити те, що недоспали минулої ночі. Лейтенант Ірігоєн міг би наслідувати їх приклад, бо робити було нічого, проте з рушницею в руках він сів поряд Медіни, що з кам’яного виступу стежив за місцевістю.

Капрал повільно оглядав у бінокль підніжжя гір, де-не-де затримував погляд, довго роздивлявся щось і, очевидно, не побачивши нічого особливого, опускав бінокль, переводив погляд на схил гори, що тягся далеко на північ та на південь. Потім знову прикладав бінокль до очей. Він розмірковував, що б то могло означати: сліди ведуть на територію пеуенчів, а не навпаки. Звичайно, не виключена випадковість. Вони ж оглянули далеко не весь кордон. Якщо ж пеуенчі справді погнали свої отари назад, то тут тільки одне пояснення: війна, вони готуються до війни. Правда, це може бути проста випадковість. Коли б так!

Дозор зупинився у гористій, розпеченій сонцем пустелі: чорні та сірі скелі, темно-зелені кущі, подекуди купки дерев. Тут сила-силенна місць, де легко сховатись, і в кожному могли чатувати вороги. У Медіни пройшов по спині неприємний холодок. Мовчазні, похмурі гори здавалися зловісними, все ще зловісними, хоча жив він тут на кордоні вже багато років.

Хвилина по хвилині збігло чверть години, потім половина, а там і година. Сонце підбилося вище, виповзло з-за гір і стояло на небі, кругле і яскраве. Тепер воно заливало спекою і цей бік гори. В повітрі повисла мерехтлива імла.

Лейтенант Ірігоєн ставав дедалі похмуріший. Він уже тричі спитав Медіну, чи той все ще нічого не бачить, і нарешті йому урвався терпець.

— Об одинадцятій на коней і рушаємо далі.

Медіна одвів від очей бінокль.

— Командуєте ви. Але майте на увазі, пеуенчі тільки махнуть у вас перед носом кінськими хвостами; це те саме, що не виконати завдання.

— Скільки ж сидіти тут склавши руки?

— Ми добре бачимо звідси кілометрів на п’ятнадцять. Якби тут були пеуенчі, ми помітили б їх і помітимо — не сьогодні, то завтра. — Медіна глянув на Ірігоєна. — Треба мати терпіння, пане лейтенант. Ви ж знаєте індіян. Ви повинні б знати і це.

Він не міг стриматися.

Ірігоєн нічого не відповів, тільки дужче насупив брови, а Медіна смакував свою невеличку перемогу. Поглянувши на рушницю в руках лейтенанта, він додав:

— Нам наказано доставити пеуенчів у форт живими.

— Якщо зможемо… — відповів той.

Опівдні, коли Медіна раптом випростався і вказав рукою на сусідню долину, кілометрів за три од них, Ірігоєн насторожився.

— Що там?

— Гуанако!

На краю долини з’явилося стадо лам. Витягнувши довгі шиї, тварини мчали вгору по горбу. Вони здавалися звідси маленькими сірими клубочками вати.

— Який диявол так перелякав їх? — буркнув Медіна.

Ірігоєн розчаровано відхилився назад, однак Медіна уважно придивлявся до виходу з долини. Він старанно оглядав безліч розколин на схилі, обдивлявся кожну купу чагарників, кожне дерево. І ось він мовчки подав Ірігоєну бінокль. Над долиною кружляла зграя сполоханих птахів, мабуть гірських голубів. Навіть у бінокль видно було тільки крихітні чорні цятки.

Ірігоєн звів брови.

— Такий страх у них викликають тільки люди. — Медіна промовив пошепки, ніби його голос міг долинути аж туди.

Хвилини через дві дозор вирушив у дорогу. Вершники спускалися до підніжжя гори, де був прохід у долину, під прикриттям низько навислої скелі. За їхніми розрахунками час ще був. Мабуть, кілька пеуенчів переганяли з гірської долини отару на нове пасовисько. Напевно, рухаються вони повільно, і дозор перестріне їх.

Та, добравшись до долини, зрозуміли, що помилились. Індіяни уже пройшли, і розвідники побачили тільки сліди, сліди коней та овець, яких гнали на південь, на територію пеуенчів. Медіна вилаявся і пришпорив свого гнідого.

— Перетнути їм шлях! Мерщій, перестрінемо їх! Якщо вони перейдуть кордон, ми лишимося з носом.

— Стій! Йдемо по сліду!

Голос лейтенанта Ірігоєна пролунав так різко, що Медіна з силою рвонув вуздечку. Капрал, певно, забув, що командує не він. Обличчя його запалало від гніву.

— То ж вони побачать нас і втечуть, лейтенанте.

— Йдемо по сліду! — Ірігоєн вихопив з чохла рушницю і поклав її поперек сідла. — Вперед!

Вороний помчав, як смерч, дозор — за ним. Однак відстань між лейтенантом і солдатами все збільшувалась. Доводилось визнати: їздити верхи він умів, але ж… Медіна, лишившись далеко позаду, засмучено подумав, яку ще дурницю вигадає Ірігоєн. Якщо індіяни не втечуть з вини цього лейтенанта, то він згоден засмажити і з’їсти власного коня. Та ще тривожнішою і загрозливішою була інша думка: пеуенчі справді гнали свої отари додому.

Дозор — попереду всіх Ірігоєн — мчав навпростець. Місцевість тут проглядалася погано, скрізь дерева, зарослі чагарника, під ногами каміння. І треба було добре пильнувати, аби коні не падали. Нарешті вони побачили двох індіян, які гнали отару у триста-чотириста голів. Світлі вівці геть заповнили долину. Здавалося, що між зеленими схилами повільно тече потік, який перетнув пеуенчам шлях уперед, а позаду був дозор.

Мабуть за цокотом копит і меканням овець пеуенчі довго нічого не помічали. Ірігоєн був од них уже метрів за триста, а інші тяглися довгим ланцюгом, коли один індіянин випадково оглянувся. Ірігоєн летів до нього на своєму вороному. Пеуенч простяг руку і, певно, крикнув якесь застереження іншому, бо той теж оглянувся. Але, захоплені зненацька, еони не знали, куди подітися. Минуло дві чи три дорогоцінні секунди, перш ніж пастухи кинулися тікати через горб, обидва в одному напрямку, тобто зробили дурницю, яка виразно свідчила, наскільки вони розгубилися.

І все-таки вони мали можливість втекти. Коні у них були прудкі й свіжі, здиралися вгору, як кози, і між ними та Ірігоєном лишалося ще добрих півтори сотні метрів.

Але — Медіна не повірив своїм очам — лейтенант зупинив коня, натягнувши поводи так, що вороний присів на задні ноги, просунувся в густій хмарі куряви метрів десять — дванадцять і став. Ірігоєн підняв рушницю. Він ніби зовсім не цілився. Кінь першого індіянина упав, а вершник, злетівши з нього, покотився по схилу вниз метрів з шість. Ірігоєн знову заклав патрон, знову підняв рушницю, — другий кінь перевернувся теж.

Коли солдати під’їхали, індіяни уже підвелися. Вони стояли розлючені, в порваному одязі. Вівці, налякані пострілами, давно зникли за горбами. Медіна скочив з сідла.

— Хіба пеуенчі такі полохливі, що тікають, побачивши білих?

Він чекав запевнення в невинності, скарг на втрату коней, яких Ірігоєн вбив, однак коні, здається, так само мало турбували їх, як і вівці, що давно розбіглися по пампі.

— Ти ще дізнаєшся, які полохливі пеуенчі, солдате.

Це була відверта погроза, і той, хто вимовив її, був не молодий воїн, не жовторотий, щоб говорити необмірковано.

— Чому ви гнали отару додому?

Пеуенч мовчав, презирливо відкопиливши губи.

— Ми заберемо ваших овець, а вас запремо у форті, поки не скажете, — погрожував Медіна.

У відповідь індіянин знизав плечима.

— Перш ніж місяць двічі стане уповні, пеуенчі матимуть багато овець.

— Вам це не допоможе, ви сидітимете у в’язниці!

Індіянин глузливо глянув на капрала. Його товариш ніби проковтнув язика — не промовив й слова.

Медіна випробував усі можливі засоби: погрозу, насмішку, підлесливість, — але з однаковим успіхом він міг би звертатися до скелі. Індіяни більше не відкрили рота, ніби раптом перестали розуміти іспанську мову.

Ірігоєн одіпхнув Медіну.

— Ми розстріляємо вас, якщо не забалакаєте.

На темно-червоних лицях не поворухнувся жоден м’яз. Темні очі лишалися нерухомі, без усякого виразу і дивилися на солдатів з далекої далечини. Говорити з індіянами не було сенсу.

Солдати скочили на коней, пеуенчів посадили на запасних, зібрали отару і повернули додому.

Ірігоєн аж пінився від злості на оцих червоних дияволів, як він називав індіян, з якими не раз знаходив спільну мову за допомогою дрюка. Медіна не був певен, що лейтенант не убив би їх, якби не наказ капітана Васкеса доставити полонених у форт живими.

Однак його дужче непокоїло інше: глузування в очах пеуенчів, коли він заговорив про форт. Вони відверто показували свою впевненість, що їм недовго бути полоненими. Невже збираються напасти на форт? Це ж боже-рілля! Захопити один дозор — це пеуенчам іноді вдавалося. Але взяти форт, для цього у них ніколи не вистачало сили, принаймні у них одних. Що ж вони задумали?

Моралеса б сюди. Він сам індіянин і порозумівся б з оцими впертими.


VI


Ополудні наступного дня Хуан Моралес побачив перед собою Кам’яну Голову, величезну скелю-конус, висунуту горами вперед як кулак. Тут, біля потоку, що з північної сторони гір шукав собі вихід у долину, поставив своє стійбище вождь молучів Дикий Кінь.

Селище було невелике. Як і всі арауканці, молучі не любили великого гурту. Вони ставили свої хижки по всій території, кожен де хотів, і сходилися докупи біля Кам’яної Голови тільки на свята і для військових походів. Тоді гриміли барабани, попихкували люльки, тисячі босих ніг утрамбовували землю так, що вона ставала, як камінь, а вночі в небо здіймалися червоні стовпи диму. Тепер тут було всього з півдесятка хижок з крутими покрівлями, загони для худоби та поля маїсу, пшениці, картоплі.

Хуан їхав не поспішаючи. В селищі загавкали собаки. Вони учули його, і на стійбищі вже знали, що їде чужий. Може, арауканці й самі давно побачили його, та вонрі горді до непривітності. Жоден не вийде назустріч гостеві.

Моралес подивився на сходи маїсу, що пробивалися з землі, на крихітні зелені паростки пшениці і перші пагінці картоплі. Гарними їх не назвеш. Не вистачало рук, щоб обробити поля. Та це не так важливо. Важливо, щоб на цих полях щось виросло. Минулого року картопля не вродила.

Це була його праця. Він подарував вождю зерно па посів і терпляче умовляв його, пояснював, що білі сильні не тільки тому, що володіють доброю зброєю, а насамперед тому, що мають од землі у сто разів більше, ніж арауканці. Вони можуть утримувати військо протягом цілого року. Арауканці ж повинні після кожного військового походу повертатися до своїх домівок, до своєї худоби, до полювання в горах і лісах, збирати насіння араукарій, щоб наступного року не голодувати.

Дикий Кінь одним вухом слухав його, а другим — молодих воїнів, які невдоволено гомоніли, що робота на полі — жіноча справа, а чоловікам годиться полювати, пасти овець і, звичайно, ходити на війну. Дикий Кінь щорік брав зерно, розподіляв його між тими, хто хотів сіяти, але ніхто не бачив, щоб він сам коли взявся за лопату. Ця робота лишалася жінкам, як і раніше, коли молучі вирощували тільки трохи солодкої картоплі, та старим, які не могли вже їздити на полювання. Тому поля збільшувалися повільно, однак все-таки досить швидко, щоб зробити Дикого Коня найбагатшим вождем молучів.

Він ніколи не радився з Хуаном, мовчки приймав зерно, вислуховував поради, ніби цим робив йому надзвичайно велику послугу, але був досить розумний, щоб усвідомити власну вигоду. Якби вся навколишня земля була оброблена ч)і перетворена в пасовиська, то ніхто не сварився б з арауканцями, і білі змушені були б визнати їх хазяями принаймні цієї невеликої частини їхньої колишньої батьківщини. Але для цього більш, ніж посівне зерно, потрібен був мир. А тепер ось дружина Дикого Коня мертва, загинула з вини двох білих. Що ж учинить Дикий Кінь?

Хуан дав своєму гнідому трохи напитися серед потоку, подивився на високий берег, де тулилися хижки. Там не помітно було ніякого руху; тільки з димарів піднімався дим. Але в одній, у хижі вождя, не було навіть і такої ознаки життя.

Хуан прив’язав коня біля хижі і ввійшов усередину. Якусь хвилю очі його звикали до сутінок. Знайомі запахи пахнули на нього: запах сухих дернових стін, долівки, сажі, якою все було закіптявлене. Потім він побачив вождя, що сидів посеред хижі, біля загашеного вогнища.

Дикий Кінь прихилився спиною до стіни і сидів навпочіпки у світло-жовтій з червоними широкими смугами накидці. Обхопивши руками коліна, він нерухомим поглядом дивився прямо проти себе. Вождь був у траурі, бо ще не помстився за смерть дружини.

— Горить вогонь у твоїй хижі?

Хуан бачив і сам. Вогнище розрите, казан перекинуто. Однак він мусив спитати, як велів звичай.

— Вогонь погас, — озвався Дикий Кінь ніби здалеку, і це теж відповідало звичаю і означало, що тут оселився сум, що нема більше жінки, яка підтримувала вогонь і доглядала за ним, що світ і тепло померли.

Хуан сів проти вождя, свого брата по крові, свого друга. Ті довгі роки, що він жив серед білих, спали з нього, як одяг. Він знову став індіянином, молучем, як Дикий Кінь, і сидів, обхопивши руками коліна, чекаючи, що скаже вождь. Але Хуан був у мундирі білих.

Він чув, як гнідий бив за хижею копитами, чув шарудіння даху над головою і своє власне дихання. Надовго запала тиша. Нарешті Дикий Кінь звів очі.

— Двоє білих прийшли у моє стійбище. Вони сиділи біля мого вогню і спали в моїй хижі, їли зі мною бараняче м’ясо і пили сидр. А бачиш, яка плата за мою гостинність! — Вождь вказав на мертве вогнище. Його голос лунав суворим обвинуваченням, обвинуваченням не тільки проти двох білих, а також проти нього, Хуана. Тепер він теж був для нього білим, незважаючи на червону шкіру і кровне братство. Синя військова форма була сильніша, ніж двадцять років дружби.

І Хуан, сам того не помічаючи, розняв руки навколо колін. Він сидів тепер, не як молуч, а як сержант білих солдатів, який приїхав до вождя, Дикого Коня, щоб нагадати йому про закон — закон білої людини.

— Твою жінку вбив воїн твого племені! — Він так і сказав “твого племені”, не “нашого”, хоча під військовим кашкетом носив червону пов’язку арауканців.

— Він убив її, але винні в цьому білі. — Дикий Кінь говорив байдужим голосом. — Вони напували його своєю вогняною водою, напували всю другу половину дня і так, щоб ніхто про те не знав. А коли забрали у нього розум і він став як дитина, то почали сміятися з нього, називаючи його смердючим індіянином. Він просив вогняної води, а вони реготали і казали, що вона тільки для хоробрих чоловіків, а не для червоношкірих боягузів. Тоді він присягнувся, що доведе свою хоробрість і битиметься з кожним, хто зустрінеться йому на шляху. Він схопив ножа і побіг через стійбище, вбив одного воїна, а другого поранив, потім прийшов у мою хижу, де вона сиділа біля вогнища сама. Вогняна вода засліпила його, він прийняв жінку за воїна. — Вождь якусь мить помовчав. — Він убив її, але винні в цьому білі, — повторив.

Дикий Кінь вперше глянув на Хуана відкрито, але більше дивився на його мундир, і в його очах світилася ненависть.

— А ти знаєш, де я був, що не міг захистити її? Я був у горах із своєю отарою, бо хотів вибрати десять баранів і послати їх у форт капітанові як подарунок білим від молучів. І тому, що я хотів зробити так, вогонь у моїй хижі тепер не горить — з вини білих.

— Ми спіймали тих білих і покараємо їх, — тихо промовив Хуан.

— Ми теж спіймаємо воїна, що став ножем у руках білих.

Дикий Кінь втупив погляд у розрите вогнище, ніби йому більше нічого було казати. А сказати треба було ще дуже багато, сказати найважливіше.

— Білі приносили не тільки вогняну воду, — сказав Хуан, — а й зброю. Навіщо твоїм людям потрібна зброя?

Це було сказано навмання. Він не знав, чи ті білі справді мали зброю і кому вони продали її.

— Молучі тільки захищатимуть те, що їм належить.

Хуан глибоко зітхнув. Чи, може, застогнав? Арауканці завжди тільки захищали, що їм належить, але наслідком цього була війна, що тривала понад триста років, війна, в якій вони потроху втрачали свої землі. Невже тепер, після п’ятнадцяти років спокою, знову почнеться? Негоже захищати свою землю зброєю, треба захищати її принаймні не тільки зброєю. Арауканці мусять вчитися боротися за допомогою плуга.

— Для захисту молучам не треба зброї. Солдати не допустять, щоб у вас забрали ваші землі.

Вождь глянув на Хуана, і по його очах можна було прочитати, що білі солдати не захистили його дружини.

— Кров за кров, життя за життя, — сказав він.

— Ти хочеш заради однієї людини жертвувати сотнями? Ще не висохла пролита кров, а вже проливатимуть нову. Ти не молодий воїн, ти — вождь. Думай не про себе, думай про свій народ.

— Я вождь. Я думаю про свій народ. Завтра прийдуть сюди інші вожді, і ми порадимось. Що вирішимо, те й буде.

Дикий Кінь сказав так, що Хуан зрозумів: далі розмовляти марно. А його мучила ще тисяча питань. Чому зійдуться вожді? Вони не мали ніякого відношення до вбивства. Тут якийсь інший привід. Та питати він не мав права.

Дикий Кінь плеснув у долоні, і в хижу ввійшла його донька, дівчина років п’ятнадцяти. Видно, вона чекала на цей знак. На ній був святковий одяг: груба шерстяна яскрава спідниця, що спадала до п’ят, і накидка. Масивні срібні прикраси з дрібних пластинок, нанизані в разок чи у вигляді підвісок, блищали в волоссі, на шиї і грудях. Тепер вона була господинею дому. Дівчина принесла неглибоку дерев’яну миску з паруючою кров’ю тільки-но вбитого барана.

Дикий Кінь ковтнув трохи і передав миску Хуанові. Це був вияв гостинності і відновлення давнього союзу між ними.

Потім вони сіли перед хатиною біля вогню — всередині він загориться тільки тоді, коли помстяться за вбивство — і, за звичаєм, обмінювалися традиційними питаннями: про отари овець, про коней і полювання. Молода індіянка сиділа осторонь, слухала і, коли чашки спорожнювалися, підливала слабкого солодкого сидру. Вона мовчала. Це була чоловіча розмова.

Хуан жодним словом не прохопився про завтрашню нараду вождів. Дикий Кінь тоді б ще дужче замкнувся. Замість того Хуан згадував давні часи, коли був не сержантом Моралесом, а воїном молучів Стрілою і разом з Диким Конем їздив на полювання і на війну; згадував, як вони ділили бараняче м’ясо, вогнище і останню чашку сидру так само, як небезпеку, горе і радість, бо вони — брати по крові. Він бачив по очах Дикого Коня, що той забув про мундир, що він знову став для нього молучем.

— І тепер ми ділимось усім, — закінчив Моралес, — і в наших серцях нема неправди і таємниць від іншого, чи не так?

Вождь зрозумів.

— Завтра ти будеш на нараді вождів як один з нашого племені. Ми послухаємо і обміркуємо твоє слово. А до того я волію мовчати про те, що буде, а говорити про те, що було.

Пампу огорнули темно-фіолетові сутінки. Вітер стих, у чорних лісах пролунав крик совки. Темрява поглинула світ і, невпевнено колихаючись, чатувала навколо червоного вогнища. Ніч — це мир, і ніч — небезпека. Вождь і Хуан довго-довго сиділи біля вогню і розмовляли.

Згодом Хуан лежав у хижі. Він мацав під собою м’яке хутро лами і слухав нічні шуми: гудіння жуків, тихе лопотіння крил і далеке мекання сонної вівці. Все було, як колись, як багато-багато років тому. Йому не треба було зараз удавати з себе Хуана Моралеса, індіянина, що носить мундир білих і розмовляє їхньою мовою, він міг бути самим собою. І з великою тугою відчув, що там, де містилася його власна хата, він не був дома, а тут, де почував себе серед своїх, на нього дивилися як па чужинця. Іноді навіть Дикий Кінь. Чому ж так важко знайти правильний шлях і ще важче іти цим шляхом? Чому! Чому!

Вранці з першим промінням сонця він був на ногах. Перед хижею сиділа дочка вождя і роздмухувала вогонь. Вона тільки позирнула на нього. Хуан раптом відчув себе дуже старим. Коли він пішов з племені, ця дівчина тільки народилась. У нього попереду лишилося так мало часу, а хотілося прожити ще стільки ж.

Він пішов звідси дуже давно, щоб вивідати таємницю білих і розповісти її молучам. Це було нелегко, так нелегко, що, здавалося, нічого важчого на світі немає. Вивчити білих і їхнє життя! І скільки разів думалося йому, що він пізнав усю гіркоту життя. Та, однак, найтяжче було ще попереду. Найтяжче було те, що таємницю білих, яку він приніс молучам, вони засвоювали неохоче і повільно.

Хуан дивився на поля. Ще вчора він запевняв себе з гордістю, що вони стали більші. Сьогодні ж зрозумів, які вони до смішного малі, порівнюючи з широким диким степом. І поки племена арауканців не навчаться обробляти землю, величезний незайманий простір манитиме білих, і арауканці при всій своїй хоробрості не матимуть сили довго опиратися їм.

Але завдання, яке він поставив перед собою, було надто важке для однієї людини, і для його виконання не вистачить одного людського життя. Час уже припорошив снігом йому голову, а він ще тільки починав справу.

Хуан похитав головою. Треба будь-що перемогти. Навіть у найпотаємнішому куточку мозку він не дозволяв собі думати інакше. Це позбавляло сил. Він пішов до потоку, щоб помитись і продумати свої дії.

Нарада вождів! Вони були вождями, поки люди слухали їх. Жоден арауканець не дозволяв командувати собою. Якщо вождь не задовольняв його, він міг вибрати іншого або, зібравши круг себе кілька молодих воїнів, сам ставав вождем. Ця почесть трималася на довір’ї, а не на насильстві. Завоювати її було важко, а втратити— легко.

Під час миру та спокою вождів було мало, п’ять чи шість на все плем’я молучів, переважно літні люди. В часи неспокою та війни, коли суперечки порушували єдність племені їх ставало багато, здебільшого молоді, не ті, хто відзначився розумом, а люди швидких дій. Ці вожді вибирали на час військових походів одного головного вождя. По обличчях та вікові вождів, по тому, скільки їх, Хуан сьогодні зрозуміє, що коїться в племені молучів.

Вода поколювала тіло. В ній була свіжість гірського снігу і прозорість сонячного ранку. Хуан пірнув, щоб прогнати залишки важкого сну. У правому лікті відчув легке посіпування і кольки. З минулої зими воно непокоїло його. Знову з’явився страх, чи не мало лишилося у нього часу. Та він стер його і цього разу, як стирав воду з тіла.

Із старими домовитися буде легше. Вони знають його, знають з гіркого досвіду й те, скільки лиха завдає війка. З молодими трудніше. Але старі вони будуть чи молоді, а він мусить довести їм, як мало дала війна арауканцям за триста років і яким багатим став Дикий Кінь за п’ятнадцять мирних літ. Він скаже, що вони всі можуть стати такими ж багатими і ще багатшими, якщо вчитимуться у білих, і що тільки цим найкраще можна захистити свою країну.

Це було очевидним, і вони повинні вірити йому. І все-таки Хуан відчував якусь невпевненість. Він ще не знав, про що радитимуться вожді, чому постало питання про мир чи війну. Зрозуміло, коли про це кажуть пеуенчі. Але молучі? У нього було таке почуття, ніби він ходив навпомацки в чужій темній хаті. Дикий Кінь мовчав, і він узнає все тільки опівдні під час наради. Та що б не стривожило молучів, він мусить переконати їх, що мир — це краще, ніж війна.

Зійшовши на гору, Моралес побачив, що Дикий Кінь, його дочка і десятків зо два чоловіків та жінок стояли біля хижі вождя і мовчки дивилися в степ. До них наближалася велика група воїнів, це він побачив одразу, побачив також, що вони поверталися не з полювання чи пасовиськ, бо тримали довгі списи, якими не вб’єш ні пуми, ні оленя, списи, що їх беруть для боротьби проти людини. Коли група під’їхала, Хуан побачив, що вони везли полоненого.

Певно, то був воїн, який убив дружину Дикого Коня. Він лежав поперек сідла першого вершника, його зв’язані руки та ноги теліпалися при кожному кроці коня. Певно, він був непритомний.

Не сказавши й слова, його скинули з коня, потягли до воріт кошари і лишили там. Голий до пояса, очі заплющені, тільки груди ледь-ледь піднімались і опускалися. Люди розійшлися мовчки. Дикий Кінь навіть не глянув на полоненого.

Один з воїнів обмазав ноги і руки убивці чимось білим. Він грубими смугами позначив кістки, щоб вони виразно виділялися на темній шкірі, ніби поверх тіла виступив скелет. Моралес знав: вирок винесено. Воїн помре, він уже був мертвий, хоча ще дихав і по жилах у нього ще текла кров. Жорстока справедливість його народу: кров за кров, життя за життя.

У цей передобідній час Хуан не хотів бути в стійбищі. Вожді з’являтимуться один по одному, а йому краще поговорити з усіма разом на нараді. Він осідлав коня і схилом поїхав на гору. Прив’язавши гнідого, почав підніматися на саму вершину Кам’яної Голови. Гора була крута, сходити заважало каміння та сушняк і подекуди доводилося здиратись по зовсім голій скелі. Хуан часто зупинявся, віддихуючись. Ще кілька років тому він не відчував втоми, міг подолати гору в десять разів вищу і разів у двадцять крутішу. Моралес похитав головою і сердито подерся далі.

Очевидно було вже десять годин, коли Хуан виліз на вершину. Внизу розкинулися широкі простори його землі. Далеко-далеко, скільки сягало око, тяглася пампа, зелена і родюча, з невеличкими, ніби з льоту розсіяними лісками і негустими чагарниками, по обидва боки від нього і позаду здіймалися стрімкі скелі, увінчані сніговими шапками. Вони сяяли на сонці, як зубці величезної корони, високі, мовчазні, могутні. Знизу їм відповідав мовчанням степ. Ця земля була гідна носити корону. Серце у Хуана наповнювалося радістю, йому хотілося стати велетнем, таким велетнем, щоб, розкривши обійми, притиснути її до своїх грудей. Він був і лишався індіянином, так, сто разів так. І тому він і далі носитиме мундир білих, саме тому. Він принесе на цю землю мир і достаток, хоча крихітні поля внизу у підніжжя гори зараз майже невидимі серед зеленого моря трави. Так буде! Буде!

Він відчував себе самотнім, бо для білих був тільки червоношкірим, а для своїх — білим. Навіть Дикий Кінь, друг, брат по крові, не розумів його повністю. 1 все-таки він робитиме своє. Хуан стиснув широкі повні губи, випнув підборіддя і довгим поглядом окинув зелену землю, ніби хотів на сотні років запам’ятати її. Довго сидів нерухомий, як скелі навколо, поки його тінь не почала поволі коротшати.

Тоді він збіг униз, ковзаючи по схилу, перестрибуючи через уламки скель, як хлоп’я. З-під ніг у нього розліталося каміння, а гнідий, злякано форкнувши, одскочив, коли Хуан підбіг до нього. Очі у Моралеса сяяли. Як це добре — позбутися сумнівів.

Коли вій спустився, обідній час минув. І вожді вже чекали. Хуан глянув на вбивцю-воїна, який усе ще лежав так, як його кинули вранці. Тільки очі у нього були тепер широко розплющені і дивилися ніби з потойбічного світу.

В хижі сиділо до двадцяти вождів, вчетверо чи вп’ятеро більше, ніж звичайно, і це було тривожною ознакою. Такою ж ознакою була й молодість більшості вождів. Дикий Кінь був серед них найстаріший. Незважаючи на це, Моралес відчував себе впевнено. Він переконає їх!

Пошукавши очима спільників, на яких можна розраховувати, Хуан знайшов тільки двоє чи троє знайомих облич, але й ті здалися такими ж чужими, як і інші. Його зустріло вороже мовчання. Тільки Дикий Кінь привітно глянув на нього, та це був вияв давньої дружби; спільника в ньому він не мав. А для молодих воїнів, які знали його тільки з розмов, він був білий, гірше того — зрадник, індіянин, який став білим.

Нараду вів Дикий Кінь, і тому, що зібралися в його хижі, і тому, що він був найстаріший. Тільки-но Моралес сів поміж вождями, як Дикий Кінь підвівся. Він стояв прямо, тримаючи в руці знак свого сану — військову сокиру. Але на ньому ще був мирний одяг; накидка і на ногах обмотки. Та коли він скине їх, оголить торс, тоді вже буде пізно розмовляти про мир.

— Наші брати, пеуенчі, надіслали нам знак війни — вмочену у кров стрілу! — пролунав у хижі його голос. Він вирвав з одягу червону стрілу, щоб усі побачили її. — “Ми хочемо йти війною проти білих, які захопили нашу землю. Від гір до моря, з півночі на південь, стільки, як може проскакати вершник за п’ять днів, — вся ця земля має належати пеуенчам і молучам, як колись належала нашим батькам. Тому ми разом з вами нападемо на білих, на їхній форт і на їхні хати; разом ми переможемо і разом заберемо те, що належить нам”. Так сказали пеуенчі.

Дикий Кінь сів. У хатині запала сувора тиша. Відвертість, з якою він говорив перед солдатом форту про план нападу, вразила інших не менше, ніж Хуана. Спопелити форт і всі будинки білих. Яке безглуздя! Правда, огорожа форту була не дуже надійна, та й чотири невеликі гармати не могли протистояти добре озброєному ворогові. Але арауканці теж погано озброєні. Що могли вдіяти списи та дрючки проти гармат, навіть старих?

— Ти кажеш, щоб чули вуха ворога, — певдоволено зауважив літній вождь.

— Нехай знає, — заперечив Дикий Кінь. — Якщо арауканці підуть війною, вони зроблять це не як пічні злодії. Нехай знають усі білі. Це їм не допоможе.

Раптом схопився молодий воїн, нетерплячий, збуджений від бойового запалу. Він зірвав з себе накидку, і всі побачили: рішення вже прийняте — його тіло було розмальоване фарбою війни. Під блискучою темною шкірою напружилися м’язи.

— Як, ми дозволимо, щоб пеуенчі самі ішли війною? Невже наші діти колись тикатимуть на нас пальцями і казатимуть, що ми сиділи склавши руки і дивились, як інші боролися за звільнення нашої землі? Знаки сприятливі, шамани провіщають нам перемогу. Я — Гірський Орел. Я і мої люди — ми йдемо до пеуенчів.

Знову запала тиша. Всі чекали, що скаже Хуан, адже він завжди боронив мир. Моралес оглянув молоді суворі обличчя. Як добре розумів він їх. Колись і він думав так, як вони, говорив і діяв так, як тепер говорили і прагнули діяти вони. Йому довелося заплатити дорогою ціною, пережити таке, за що інші віддали життя. Чому ж кожен повинен збирати власний досвід? Чому лихо батьків не зробило синів розумними? Пеуенчі — неспокійний народ. Нікому ніколи не щастило втримати їх од війни. Молучам не слід об’єднуватись з ними заради себе самих.

— О, Гірський Орел, я вислухав тебе. — В голосі Хуана чулася насмішка. Треба словами перемогти цього вождя. — Скажи мені, скільки разів ти воював проти білих?

Гірський Орел, невдоволено буркнувши щось, похилив голову.

— Ти ще не вилазив із свого гнізда, а хвалишся, що перелетиш гори. Я воював проти білих. І бачив, як мало людей повернулося назад. Мертві тіла наших вкрили землю, а будинки білих вистояли. Я бачив також, що мир зробив Дикого Коня і його людей заможними.

— А потім твій мир з’їв його жінку! — вигукнув Гірський Орел.

— Ми покараємо обох білих, які продавали в стійбищі вогняну воду. Солдати карають кожного, хто йде проти закону.

— У твого закону два обличчя, — глузував Гірський Орел. — Добре до білих і суворе до нас. Скажи, що зроблять з ними.

Хуан махнув рукою. На цьому питанні він міг послизнутись, їм не втягнути його в розмову про це.

— Ми теревенимо, як старі баби. Білі сильні. Якщо ви підете проти форту, то доведеться вашим жінкам закрити свої обличчя і співати жалібні пісні. Краще вчіться у білих, і ви станете дужі, як вони, і ви ніколи не воюватимете.

Гірський Орел презирливо скривився.

— Робота на полі — це жіноча справа. Вона забирає силу у рук і очей. Білим тоді легко буде подолати нас.

Розмовляти з ним далі не було сенсу, і Хуан повернувся до Дикого Коня.

— Скажи, ти хочеш, щоб загинуло все плем’я через те, що загинула твоя дружина? Чи розумний пастух кидає всю отару пумі, яка розідрала одну вівцю?

— Моє серце повне горя, — похитав головою вождь, — бо погасло сонце мого життя. Воно волає помсти, але тепер йдеться про більше. Ти знаєш не все. Молучі, а тим більше пеуенчі, не тому балакають про війну, що в моїй хижі сталося вбивство. Ми бачимо, що в країну приходить все більше білих, чуємо, що вони будують нові залізні дороги, щоб привозити сюди ще і ще поселенців. Вони женуть свою худобу на наші пасовиська. Мине небагато років, і вони почнуть заганяти нас все далі в гори. Для наших отар лишиться мало пасовиськ, нам ніде буде полювати. Твоя правда, білі дужі, у них багато зброї. А що коли й ми добудемо зброю? Якщо знайдуться білі, які допоможуть нам спалити форт і прогнати поселенців?

— Які білі? Той, хто обіцяє таке, бреше!

Дикий Кінь уважно подивився на Моралеса.

— Скажу тобі, скільки можу. Прийшов Білий Король. Він поведе арауканців на війну і привезе допомогу через море.

Хуан опанував себе. Не можна, щоб помітили, як злякали його ці слова. Іноді у нього виникала думка, що якийсь білий перебіжить до індіян і заподіє лиха.

— Хто знає того Короля? — презирливо спитав Моралес. — Хто розмовляв з ним?

— Він живе у пеуенчів. Це — найголовніший вождь у них.

Хуан відчував, як стукає кров у скронях; багато пар очей не відривалися від його обличчя. Він розгубився.

— Білі солдати не раз обіцяли захищати нашу землю, — сказав вождь, що сидів поряд з Диким Конем, — і щоразу брехали. Білий Король дає нам зброю, щоб ми самі обороняли наші пасовиська і наші угіддя від полювання.

І цей відстоював війну, хоча був уже немолодий.

Хуан гарячково думав. Хто цей Білий Король? Що криється за його словами? Треба виграти час. Тепер це — найважливіше. Виграти час! Якщо молучі ще кілька тижнів не покинуть своїх стійбищ, пожежу, можливо, пощастить погасити.

— Хто бачив зброю, яку хоче дати вам Білий Король?

Відповіддю йому було недобре мовчання.

— Він обіцяв нам, — нарешті відповів Гірський Орел.

— Звідки він візьме її? Ви кажете, що білі солдати обдурювали вас. Ця людина теж біла. І я, молуч, людина вашого племені, запевняю: ви не одержите ніякої зброї. Вам не бачити більше ваших хиж, якщо розпочнете війну.

Слова Хуана подіяли. Він помітив це по їхніх обличчях. Глянув на Дикого Коня, сподіваючись, що той теж закличе до розуму, однак Дикий Кінь мовчав. Смерть дружини гнітила його.

Знову підвівся Гірський Орел. Його голі груди схвильовано піднімались і опускалися під товстим шаром червоної фарби — фарби війни.

— Твої слова розумні, але скажи: хіба неправда, що наша земля тане, наче сніг від сонця? Хіба неправда, що білих стає дедалі більше? Хіба неправда, що вони ненавидять пас і жадібно поглядають на те, що у нас лишилося? Мине ще десять років, і ми будемо такі слабі, що не зможемо боротися, навіть якщо захочемо. Тому я кажу: давайте боротися тепер! Досить слів. Я і мої люди йдемо до пеуенчів.

Він суворо глянув на Хуана і вийшов з хижі. Троє молодих вождів пішли за ним. Гірський Орел майже годився Хуанові в сини, і в цю мить Хуан любив його як сина, бо цей вождь так гаряче і так рішуче прагнув боротися за своє плем’я. Але любити його він не повинен, вони ж супротивники, і ця любов заважала б йому виконати свій обов’язок. Треба зберігати холодний розум, бо інакше все загине. За хвилину почувся цокіт копит, поступово він віддалявся і скоро зовсім затих. Гірський Орел і його друзі залишили стійбище.

Людей у них було небагато. Напевне, всього чотириста чи п’ятсот воїнів. Впливовіші вожді ще сиділи тут, і головне, сам Дикий Кінь не сказав свого рішення.

Моралес почав знову, він умовляв не вірити Білому Королю, закликав берегти мир і водночас відчував, що не може довести їм свою правоту, бо не знає, що то за Король. Іноді він помічав на обличчях вождів сумнів. Вони вагалися. Нарешті заговорив Дикий Кінь, найстаріший і найдосвідченіший, найзаможніший вождь молучів, чиє слово важило найбільше.

— Розум підказує мені, що в твоїх словах є багато правди, однак він підказує мені також, що й Гірський Орел має рацію, як і ти; і серце моє — з Гірським Орлом. Життя за життя! Ми ділили з тобою дах над головою, разом полювали і пили кров барана. Ми — брати. Тому я кажу тобі: я почекаю і подивлюсь, чи додержить Білий Король свого слова. Якщо він дасть нам зброю і допоможе, то я не покину пеуенчів у війні самотніми. Доти буде мир.

Хуан полегшено зітхнув. Він досяг принаймні одного — виграв час, а це означало багато. А що коли розповідь про Білого Короля тільки чутка.

Прийняти все за чутку було заманливо, та Хуан одразу відмовився від цього. Дуже дивні речі розповідали Дикий Кінь і Гірський Орел про Білого Короля, для чутки — надто багато даних. Що за цим криється, він мусив дізнатися сам. Вони мовчать, бо на ньому мундир білих.

Інші вожді підтримали Дикого Коня. Нарада закінчилася.

Того ж вечора Моралес вирушив до форту. Він сидів на своєму гнідому, а Дикий Кінь стояв поряд. Вождь проводжав його, не сержанта Моралеса, а молуча Стрілу, брата по крові, і перед тим, як Хуан сів на коня, обняв його. Від кошари долинали удари невеликого барабана і монотонний спів полоненого, що лаштувався в останню путь, у путь до країни мертвих, десь по той бік океану, далеко на заході.

— Невже справді буде війна? — спитав Хуан. — Невже ми розійдемося по ворожих таборах? — Він сказав це тепер, бо ніхто третій не чув його, сказав майже благально і з надією подивився в обличчя вождя.

— Мій шлях — це шлях мого народу, — спокійно глянув на нього Дикий Кінь.

Хуан стиснув губи.

— Я теж молуч. На мені мундир білих, але кажу тобі: я більше молуч, ніж Гірський Орел і ті молоді вожді, які закликають до війни. Я ніколи не підніму рушниці проти арауканців, а особливо проти тебе і твоїх людей.

Дикий Кінь не відповів, і Хуан пришпорив коня. Удари барабана і спів ще деякий час супроводили ного. Потім спів затих, незабаром не стало чути й барабана. Навколо була тиша, м’яка трава під ногами і оксамитове чорне небо, поцятковане зірками.

Хуан знав, що відбудеться завтра біля кошар з першими променями сонця. Вони розв’яжуть того воїна, посадять його і стануть круг нього. А він співатиме свою останню пісню, співатиме, як він полював на пум> і оленя, як перепливав річку і джигітував. А в цей час коло списів повільно звужуватиметься. І коли він дійде до останньої події в своєму житті, до того, як убив воїна-молуча і дружину вождя, списи проткнуть його.

Дико! Криваво! Жахливо! Білі, певно, поводяться з своїми в’язнями ввічливіше, посадять на кілька років у в’язницю, а якщо ті мають щастя і доброго адвоката, то їм не доведеться відсиджувати цей час, невдовзі вони знову торгуватимуть горілкою та зброєю. Але що ж жорстокіше — закони арауканців чи закони білих?


VII


— Педрільо! Педрільо!

Хлопець одіпхнув руку і глибше сховався під теплою ковдрою. Однак рука і голос не давали йому спокою.

— Педрільо, вставай!

Повіки були страшенно важкі, і, здавалося, минула вічність, поки він підняв їх. За вікном повис густий туман; у кімнаті було темно.

— Сніданок готовий.

Мати схилилася над сином.

— Добре, я зараз.

Вій не знав, що казав, хотів тільки, щоб його не чіпали і знову можна було б поринути в приємну темряву сну. Та рука і голос не відступали.

— Якщо не встанеш, прийду з ганчіркою.

Це подіяло. Він сів, одкинув ковдру, підставляючи тіло ранковій прохолоді, і, позіхаючи, протер очі.

Бувало, хлопець схоплювався на ноги з першим криком півня. Але іноді у нього не вистачало сили одірватися від подушки, тіло було ніби налите свинцем, і він ніяк не міг вирватися з обіймів сну.

Педрільо вийшов надвір, невдоволений, ображений на весь світ, який примушує його вставати і йти до школи, коли так хочеться спати. Він підставив голову під кран. Крижана вода потекла по спині і освіжила голову, але він все ще не прокинувся повністю.

Цієї ночі йому погано спалося. Пізно заснув, і винен у цьому був новий учень, який сьогодні вперше прийде до школи. Ввечері Педрільо думав про нього і довго не міг заснути, а тепер відчував, що не виспався; коли, одягнений і причесаний, він сидів за столом, його нижня губа все ще ображено була випнута вперед.

Він глянув на матір, засовався на стільці. Вона помітила це; мати бачила, що син чимось заклопотаний, але мовчала. Сам скаже, що у нього на серці. Він завжди говорив їй усе.

— Мамо!

— Ну?

— Сьогодні прийде новий учень.

Вона знала, про кого йдеться, і все-таки спитала:

— Хто він?

— Син лейтенанта, — Педрільо помовчав. — Вони живуть в Алехо. Алехо казав, що у нового така ж біла сорочка, як у купців з міста. У нього є навіть справжні черевики, хоча тепер не зима.

— Ну, і…?

— І він син лейтенанта.

Он воно що. Новий — син лейтенанта, а батько Педрільо тільки сержант. Серед інших хлопців, синів солдатів та поселенців, Педрільо завжди визнавали ватажком. Він був дужий, плавав найкраще, а його батька вважали першим після капітана відтоді, як старий лейтенант Осоріо залишив форт. А тепер з’явився новий лейтенант і привіз з собою сина.

— Біла сорочка не має значення, — повільно відповіла мати. — Важливіше те, що під нею.

— Алехо казав, що він пихатий. Учора пішов до Курро щось купити. Але в крамниці було двоє індіян, то він тільки тоді зайшов туди, коли вони вийшли. А побачивши, що н Курро індіянин, повернувся і подався геть, не промовивши й слова.

Мати, вразлива, як ніхто на світі, коли йшлося про індіян і білих, тепер, здавалося, нічого не побачила в цьому.

— Коли я вперше зустріла білого, я теж обминула його, — сказала вона. — Досить про це, всі — люди. І впертий осел стає смирний, зрозумівши, що ніхто не чинить йому зла.

— Алехо каже, що у нього нема матері.

— Ну, ось бачиш, — відповіла вона і кивнула головою, ніби пояснювала цим усі дурниці, які раніше робив той хлопець і може зробити ще. — Поквапся, синку, пора.

— Так, мамо.

Вона стояла на дверях і дивилася, як він ішов: довгі темні ноги, коротенькі штанці і безліч разів прана жовта сорочка. Напівдорослий, напівдитина. Босі ноги збивали порох, на ходу він розмахував книгами, зв’язаними товстим ременем. Їй хотілося думати, що новий учень, син того лейтенанта, не заподіє йому нічого лихого, їй дуже хотілося, щоб було так. Різне розповідали про пана лейтенанта, і вона не була спокійна, хоч і силкувалася удавати це. Потім вона пішла до корівника. День довгий, але для всього, що треба зробити, його ніколи не вистачало.

Через деякий час, коли вона подоїла корів і пояснювала наймитам, що робити далі, біля двору з’явився пан Манрікес. О цій порі він найчастіше проходив пішки, але іноді проїздив верхи; чи то до Курро, послухати плітки Лейквена, чи до капітана — засвідчити свою пошану, або їхав на прогулянку. Ніхто ніколи не бачив пана Манрікеса за роботою. Це був поважний міський добродій. Всю роботу переклав на дружину, літню служницю та наймитів. На його полі сходи були погані, хоча ділянка не менша, ніж у Хуана, і земля не гірша.

Сьогодні пан Манрікес ішов пішки. Він мовчки обіперся на огорожу і слухав, як Антонія наказує вивезти на поле гній і скупати коней. Наймитам завжди треба все розтлумачити, як малим дітям, інакше вони не поворухнуть і пальцем. Наймити на кордоні — неспокійний люд, одне літо працюють тут, інше — там, але довго ніде не затримуються. А колу набридає це, той стає поселенцем.

Лоб пана Манрікеса, вкрився потом, бо сонце давно вже розігнало туман, стало жарко, а він, як і завжди, був у товстому чорному піджаку і чорному капелюсі. Його ніколи не бачили в іншому одязі, і дехто твердив, що піджак уже приріс до нього.

Та спека, здавалося, не заважала йому. Він напівнасмішкувато, напівпрезирливо дивився на білих, котрі стояли перед Антонією. Вона розуміла: він дивиться з презирством тому, що обидва наймити розуті, а насмішку викликає в нього те, що вони — двоє дужих, дебелих білих — слухають маленьку індіянку. Антонія бачила, що наймити теж розуміли його. Вона помітила це по невдоволених обличчях і уповільнених відповідях. Він не був кращий з білих, отой пан Манрікес, і тому інші білі в його присутності теж не ставали кращі.

Наймити зникли в сараї, а Антонія вже підняла повні дійниці молока, коли пан Манрікес нарешті відкрив рота.

— Доброго ранку, сусідко. — Він був улесливий, як кіт.

— Доброго ранку.

— Ви завжди такі працьовиті, сусідко.

Пан Манрікес зручніше обіперся на огорожу, як людина, що збиралася побазікати досхочу, і Антонія не могла так просто піти від нього. Вона поставила дійниці і підійшла кроків на три, не ближче.

— Комусь треба працювати, — підкреслено сказала вона.

Погляд її був спрямований на праву руку пана Манрікеса, яка безвільно лежала на огорожі, на мізинець з довгим лакованим нігтем. Пан Манрікес одростив його таким довгим на ознаку своєї знатності і того, що він ніякою працею не займається. Хто працює, у того ніготь обломився б.

— У вас працюють двоє дужих хлопців, білих, це відразу видно. — Він оглянув подвір’я, город, ніби був судовий виконавець і прийшов описувати майно.

Кров ударила Антонії в лице.

— Індіяни працюють не гірше.

— Але вони, либонь, не витримують довго.

Так, він до деякої міри мав рацію. Індіяни не витримували так довго, як білі наймити. Минало кілька тижнів, і їх тягнуло на полювання, їм надокучала постійна робота, вони тікали в свої ліси. Якщо ж траплявся серед них хтось, не схожий на інших, то Хуан через півроку чи трохи більше одсилав його назад до свого племені, щоб він навчив інших, як треба обробляти землю.

— Вони є не кращі і не гірші від білих, — Антонія промовила це, ніби так само погано володіла іспанською мовою, як молучі, що приходили в Лейквен раз чи два на рік. Вона помітила це, але не змогла інакше.

Пан Манрікес роздивлявся її мов рідкісну істоту, яку бачив вперше, і заговорив далі ще більш вишукано.

— Ні, ні, пані Моралес, вам не переконати мене. Я розуміюся на цьому. Ви і ваш чоловік — пристойні індіяни, йдеться, зрозуміло, не про вас. Але більшість — нікчеми. Всі вони ледацюги. Уявіть собі, що могли б зробити білі поселенці з індіянської території! Я завжди казав і тепер кажу: індіяни — лихо для країни. Вони заважають білим. Однак вашого чоловіка і вас це, ясна річ, не стосується. Ну, на все добре!

Манрікес підняв свого дорогого чорного капелюха і пішов, а Антонія стояла приголомшена, ніби їй надавали ляпасів, і дивилася йому вслід. Коли б він хотів зіпсувати їй день, то не міг би зробити це краще.

Вона взяла дійниці і пішла на кухню, від гніву не відчуваючи їх ваги. Хай їм чорт, отому панові Манрікесу і всім білим! Небагато таких, як він, власне, тільки учитель Гонсалес, але їй не потрібні й найкращі білі. Адже і в них є чимало поганого. З неї досить. Не треба їй ні міцного будинку, ні полів. їй досить хижки, аби тільки вона стояла там, де ніхто не дивитиметься на неї зверхньо.

Антонія сиділа на низенькому ослінчику, тримаючи між коліньми маслобійку. Хуан ганяється за химерами, а їй тим часом доводиться зносити образи. Навіть просто жити серед білих і то важко, ходиш і відчуваєш, ніби тисячі ворожих поглядів впиваються тобі в потилицю. А йому усе мало. Йому хотілося стати сержантом, захищати кордон, пильнувати мир, йому, індіянинові серед білих!

Один не може пливти проти течії. Антонія ясно відчувала це. Не слід було йти з племені. Тут треба стати тільки такими, як Курро, — “білими індіянами”, підлабузниками, а інакше білі проломлять їм потилицю. Коли б то Хуан скинув мундир.

Вона проклинала пана Манрікеса, вчителя Гонсалеса, знову згадала про нового лейтенанта і те, що розповідали про нього, згадала, що його син пішов до школи разом з Педрільо. Оце єдине справді було добре: Педрільо ходив до школи і чомусь навчався. Коли він виросте, то, може, поїде до міста. Там, певно, менше зважають на колір шкіри. А колись настане день, і він повернеться до молучів вченою людиною. Заради цього варто лишатися тут, незважаючи на сотню панів Манрікесів. Рухи у неї стали повільніші, і шибки нарешті перестали дзвеніти.

— Оце Амаро Ірігоєн, ваш новий товариш, — сказав учитель і усміхнувся так, що його довгасте обличчя геть вкрилося зморшками. Побачивши багато цікавих очей, він знову подивився на Амаро, що стояв поруч. — Де ти раніше вчився, хлопчику?

— В столиці, в Марієн-гімназії.

— В гімназії? Ну, приємно, що тепер ти вчитимешся у нас. — Він всміхнувся ще привітніше. — Сідай біля Бласа.

Блас сидів попереду Педрільо, і новий учень ішов тепер між партами прямо до Педрільо. Він був одягнутий як лялечка: біла випрасувана сорочка, довгі штани і чорні черевики, які блищали так, що можна було осліпнути.

Амаро побачив Педрільо в останній момент і зупинився, ніби наштовхнувся на стіну, кров ударила йому в обличчя. Потім пішов далі, швидше, ніж раніше, і сів поряд з Бласом, ні разу не глянувши на Педрільо. Тонкий аромат дорогого мила рознісся круг нього.

Сьогодні вчитель майже зовсім не звертав уваги на малюків. Він наказав їм переписувати й рахувати, а сам весь час лишався біля старших учнів, біля новенького, який приїхав із столиці, з справжньої гімназії і, крім того, був сином лейтенанта. Обличчя вчителя все ширше розпливалося в усмішці.

— Хто скаже мені, коли була заснована наша столиця? — Звелося з десяток рук, але вчитель хотів дізнатися про це тільки від новенького: — Ти, Амаро?

— Хто може назвати перевал між Чілі та Аргентіною? — І знову: — Ти, Амаро?

Інші вже не піднімали руки, а Блас одсунувся від свого сусіда далі, наскільки міг.

Тим часом вчитель розповідав, що раніше працював у місті, хоча й не в самій столиці, в чудовій школі, хоча й не в гімназії. Він розповідав своєму новому улюбленцю, і тільки йому, бо інші були сільські дурники — вони не заслуговували, щоб їх навчав такий учитель, як він.

Почалася перерва. Діти оточили нового учня, у якого, до речі, був з собою не тільки хліб, а й варене яйце, і, жуючи, розпитували його.

— Що таке гімназія? — поцікавився Панчо.

— Що?

— Ну, гімназія. Школа, в якій ти вчився.

— Там вчать латині.

Панчо не здивувався.

— А я знаю багато арауканських слів. Це ще важче, ніж латинь.

Білий Амаро стояв серед них, стрункий, тендітний, і дивився на всіх темними очима. Учні уже незлюбили його, по-перше, тому що він так гарно вдягнений, а по-друге, що з першого дня він став улюбленцем вчителя.

— Як від нього пахне, — сказав Лало і потяг носом. — Гірше, ніж на луках. — Він знову потяг носом і захихикав. — Блас тільки посидів поряд, а вже теж пахне, як квіточка.

Педрільо придивлявся і прислухався, але не казав нічого і тримався осторонь. Новий учень подобався йому не більше, ніж іншим, він згадував, як той жахнувся, коли побачив його. Але мати казала, що не треба звертати увагу на сорочку, важливо, що під нею. Всі — люди, і новий глянув на нього так кумедно тому, що він тут ще чужий.

Блас доводив, що він не торкався до Амаро, хоча й сидів поряд.

— Споримо, що ти не вмієш плавати? — Блас стояв перед новачком широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені.

— А що як можу?

— Так пірнати не можеш.

Щоки Амаро поволі червоніли, і він перестав їсти.

— Ось бачиш, — тріумфував Блас. — Та що там! Тебе здує найлегший вітрець. Давай-но поміряємося силами. Я дотягну тебе он до тієї огорожі.

Коли б так тривало і далі, напевне, дійшло б до бійки, і від випрасуваної сорочки та чудових штанів лишилося б небагато.

— Облиш його, — сказав Педрільо.

Амаро озирнувся, і Педрільо помітив в його очах полегкість, та, побачивши, хто прийшов йому на допомогу, Амаро ще дужче почервонів і повернувся до Бласа.

— Про мене, давай мірятися, — хоробро промовив він.

Але до цього не дійшло. Підійшов учитель. Він оглянув учнів, що оточили Амаро, помітив, що Педрільо стояв осторонь, і просяяв.

— Подружилися?

— Так, пане Гонсалес, — відповів Панчо. — Він розповідає нам про гімназію.

— Вони розказали тобі про все, Амаро?

— Так, пане Гонсалес, — відповів Амаро, і це було з його боку пристойно. Він не поскаржився.

Кивнувши, вчитель зник у школі. Відразу продзеленчав дзвінок, перерва закінчилась, і всі зайшли до класу.

Мати сказала правду: не сорочка має значення, новий зовсім не такий уже й поганий. Педрільо помітив по інших, що вони майже пробачили Амаро запах мила. На другому уроці вчитель теж задавав питання і знову головним чином Амаро. Та цього разу хлопець відповідав не так добре, хоча йшлося про їхню провінцію і територію індіян, про речі, які всяка розумна людина знала, й не ходячи до школи. Усмішка вчителя дещо пригасла.

— Звичайно, цього не вчать у столиці, — виправдовував він Амаро. — Назви мені племена арауканців, які ти, певно, знаєш.

— Мо… молучі і… — Та більше він нічого не міг сказати.

— Пе… — силкувався вчитель допомогти йому. — По… пе… — Ні, він і справді не знав. Педрільо відсунувся подалі на своїй лавці, щоб учитель не бачив його.

— Пеуенчі, — прошепотів він.

Амаро, здавалося, не чув.

— Пеуенчі, — повторив Педрільо так голосно, що вчитель відчув небезпеку і зморщив лоба.

Амаро повернувся.

— Мені не потрібні твої підказки, — із злістю крикнув він Педрільо.

В класі запала тиша. Навіть найменші відкрили здивовано роти.

Вчитель опам’ятався перший. Замахнувшись тростиною, він підбіг до Педрільо.

— Що-о? Він підказував тобі? Встань!

Педрільо знав, що тепер буде. Він мовчки простягнув руки долонями догори. Вчитель розмахнувся. Педрільо заплющив очі і зціпив зуби. Він дістав на кожну руку по три удари. Долоні пекли вогнем, до ліктя й вище, аж до плеча. Але хлопець не видав ні звуку, тільки дихати став важче. Вчитель теж захекався.

— Після уроків вимиєш дошку і заметеш клас! — наказав він.

Потім знову пройшов наперед. У класі все ще стояла мертва тиша. Ніхто й не поворухнувся, крім Бласа, який знову відсунувся від Амаро що далі, ніж доти.

Обличчя Педрільо палало. Вчитель розповідав щось з історії, розповідав з географії, а Педрільо нічого не чув. Вій був настільки розлючений, що спалахнув, якби пан Гонсалес сказав йому хоч слово.

Продзвенів дзвоник, і закінчилися уроки, а долоні у Педрільо все ще пекли вогнем… Всі побігли з класу туди, де світило сонце і не було ніякого пана Гонсалеса, а Педрільо змушений був лишитися. Вчитель весь час сидів у нього за спиною, і коли він мив дошку, поки вона не заблищала, як нова, і коли взявся за віника. Потім учителеві набридло, і він пішов, грізно попередивши, що загляне ще раз і до того часу клас мас бути такий чистий, що хоч їж з підлоги.

Педрільо підмітав, мив, а шалена лють, яку він відчував до новачка, все зростала. Що він із себе удає, мавпа! Виказав його, а він же нічого поганого не зробив йому. Допомогти хотів. Пекучий біль у долонях все не вщухав, і Педрільо уявляв собі, як він провчить Амаро, коли той попадеться йому до рук. Він не забуде тростини і через сто років. Педрільо так махнув віником, що знялася густа хмара пилу.

Іноді він прислухався, що чути знадвору. Але на шкільному подвір’ї було тихо. Учні, певно, давно порозбігались, і новий сидів дома. Щоб він провалився! Іноді ж йому чулися за школою якісь вигуки, ніби голоси Алехо і Панчо, але то, либонь, вчувалося йому.

Нарешті Педрільо закінчив роботу і зв’язав свої книжки. Згадав матір і подумав, як пояснить їй, чому прийшов так пізно, проте, багато розповідати не слід, адже вона казала, що всі — люди, а він тепер не вірив цьому.

Хлопець вийшов на подвір’я і звернув ліворуч. Най-коротший шлях додому через луки поза школою. До того ж він ні з ким не зустрінеться. Йому не хотілося нікого бачити. Та, пройшовши якихось десять кроків, він став, ніби ноги йому вросли в землю. Від здивування Педрільо навіть забув про біль в опухлих долонях.

Біля кошари стояли Алехо, Панчо та інші, півколом оточивши когось, що притулився спиною до огорожі. Не було ніякого сумніву — то був Амаро. Хлопці не випускали його, оточили, щоб він не міг вирватись. Педрільо враз опинився поряд, розмахуючи книжками, як військовою сокирою, і щось голосно вигукуючи.

Амаро вже трохи скис. Його тонка випрасувана сорочка зім’ялася, волосся впало на лоба, він був блідіший, ніж вранці. Стиснувши кулаки, Педрільо став проти нього. Вони поб’ють його. Педрільо слід тільки почати.

— Бий його! — заволав Алехо, підстрибуючи.

— Він ще й огинається! — обурився Лало.

Педрільо побачив страх в очах Амаро, побачив, який він худий та слабий, і зрозумів, що нічого геройського не буде в тому, якщо вони його поб’ють. Та знову відчув пекучий біль у долонях, почув вигук Алехо: “Бий його!”, і його охопила така лють, що він забув про все.

— Чому ти виказав мене, донощику?

— Бо не хочу, щоб ти підказував мені, само ти! — Амаро крикнув це йому в обличчя з такою ж злістю, як і у класі. В його очах уже не було страху, — була теж лють.

Педрільо підступив ближче.

Тепер він стояв поряд з Амаро, вищий за нього на цілу голову і вдвоє ширший в плечах. Але новачок не відступив. Він навіть пішов на Педрільо сам, нахиливши голову, силкуючись штовхнути його.

Педрільо ухилився і схопив супротивника за стегна. Якусь мить вони розхитувались, а потім Педрільо підставив йому ногу, і обидва впали у високу траву під захоплені вигуки хлопців. Зверху опинявся то один, то другий, однак частіше Педрільо; вони лупцювали кулаками один одного, але за кожен свій удар Амаро діставав три. Враз Педрільо виринув, сів верхи на нового і придавив його обличчям до землі.

— Будеш лізти, донощик?

Амаро випинався, але це не допомагало, бо Педрільо стояв колінами у нього на плечах.

— Здавайся!

Амаро заскреготав зубами і знову спробував скинути з себе Педрільо. Сльози текли у нього по обличчю, проте він не здавався.

— Смердючий індіянин, — задихався він, — я вб’ю тебе, я всіх вас повбиваю.

Він усе ще не міг поворухнутися. Справді-таки слабак.

Педрільо не тішила перемога, що так легко дісталася йому. Коли б усе робилося як годиться, Амаро мусив би тепер попросити вибачення, і на цьому все скінчилося б. Але ж він не здавався, і Педрільо не знав, що робити далі. Хлопці стихли і спантеличено дивилися на істоту, що ревіла і кричала про вбивство, а сама не вміла навіть по-справжньому битися.

— Що я зробив тобі, йолопе? — люто вигукнув Педрільо. Але це була інша лють, безпорадна.

— Ви вбили мою матір! Ви, смердючі індіяни!

Педрільо був настільки приголомшений, що майже відпустив Амаро.

— А що зробив я?

— Ах ви, шмаркачі!

Чиясь велика рука схопила Педрільо, рвонула його вгору і струсонула так, що аж заметлялася голова.

— Та… та… він почав, — задихався Педрільо, ледве вимовляючи, бо від такого струсу у нього цокотіли зуби.

Перед ним стояв батько Алехо у високих чоботах, у своєму незмінному пом’ятому фетровому капелюсі.

— Материн синок?

Дон Мартін оглянувся на Амаро, але той уже зник. Він був на шкільному подвір’ї. Посварився кулаком, ще раз вигукнув “смердючий індіянин” і зник за рогом.

— Треба ж тобі такого!

Рука нарешті відпустила Педрільо. З-під вусів, що прикрашали широке червоне обличчя, прохопилося кілька незрозумілих звуків. Мати казала, що візники лаються за трьох, а дон Мартін — за тридцятьох візників. Однак зараз він тільки здивовано буркнув, що такий материн синочок, як Амаро, вмів лаятись.

— Ану, гайда по домівках! — гримнув він на хлопців.

Педрільо взяв книжки і пішов з доном Мартіном та Алехо, бо їм було по дорозі. І тому, що батько Алехо знову заговорив про бійку, і про те, що не слід заводитися, особливо з такими хлопцями, як Амаро, Педрільо розповів усю історію. Голос його тремтів від обурення.

— Міський базіка, — сказав дон Мартін, — тільки вони плетуть такі дурниці.

Він широко ступав поряд з Педрільо, справжній білий, та чи спало б йому коли на думку назвати Педрільо “смердючим індіянином”. Для цього справді треба бути міським базікою, а таких у Лейквені небагато.

Дон Мартін майже не слухав його. В голові у нього весь час снувала якась думка, як гірський голуб в сильці.

— Ви чули? — спитав він. — Два чужі військові кораблі стоять біля узбережжя.

Педрільо ще думав про Амаро та бійку, Алехо ж здивовано вирячив очі.

— Які кораблі?

— Звідки мені знати. Вони такі завдовжки, як п’ять будинків, а заввишки — як три. Кілька рибалок прибули з узбережжя, вони бачили їх власними очима.

— На них є гармати?

— Авжеж. Довші за найвище дерево і такі ж товсті. — Дон Мартін розкинув руки, щоб показати, які товсті гармати, і його очі заблищали від гордощів, ніби військові кораблі кинули якір у його власному сараї поряд з фургоном.

Всю дорогу він розповідав лише про те, які великі кораблі і які вони швидкі, і що гармати форту не зможуть заподіяти їм шкоди, не кажучи вже про звичайні рушниці. І тільки коли Алехо поцікавився, чому, власне, вони тут опинилися, він замислився на хвилю і відповів, що не знає, можливо, щось зіпсувалося в машинах, і, певно, вони скоро відпливуть геть.

Потім дон Мартін і Алехо повернули праворуч, а Педрільо пішов далі сам. Він думав про Амаро і ніяк не міг заспокоїтися. Мимохіть йому пригадалися два чужих військових кораблі. У кого був такий корабель, той міг плюнути на всіх міських базік, на нового, на пана Манрікеса і на додачу на вчителя.

Мати чекала на нього.

— Де ти був так довго?

— Пройшовся трохи з Алехо та доном Мартіном.

— Чому з доном Мартіном? Що з ним?

— З ним нічого.

Він з трудом, ніби лебідкою, витягав з себе кожне слово і дивився на матір очима обвинувача, це вона сказала, що всі — люди, а воно он як вийшло. Про те, що сталося, про те, що не виходило у нього з голови, він заговорив тільки тоді, коли вони сіли за стіл і почали їсти суп з квасолею.

— Новий крикнув, що індіяни вбили його матір. — Педрільо не зводив з матері очей, щоб побачити, як вона реагуватиме.

Мати їла, і тільки її темні очі примружились, але одразу ж стали спокійні.

— Є добрі і погані індіяни, так само, як є добрі і погані білі.

— А він кричав, що вбиватиме за це всіх індіян.

Тепер мати відклала ложку, і її голова з чорним вузлом волосся на потилиці здригнулася.

— А якби її убив білий, то він кричав би, що вбиватиме всіх білих? Так кажуть тільки ті, хто ненавидить індіян, ті, хто не хоче миру. Для них індіяни завжди в чомусь винні, як не в одному, то в іншому. — Вона розгнівалася не на жарт, і від її гніву Педрільо стало легше. — Якби було так, то жодного білого вже не лишилося б живим, стільки лиха вони нам заподіяли. А ворухни хоч пальцем індіянин, щоб захиститись, одразу почнеться пекло.

Мати почала так мити казан, що ложка різко чиркала по залізному дну. По обіді вона підійшла до Педрільо, обняла його, поцілувала, назвала “мій хлопчику”, потім обняла ще раз. Педрільо сидів прямий, як палиця, бо, власне, був уже надто дорослий для цього, але все-таки йому було приємно. Він вийшов надвір і щось засвистів.

Антонія глянула йому вслід. Так, це добре, що він живе у Лейквені, що вчиться і не залишиться неосвічений на все життя. А може, це й недобре, іноді вона губилася, не знала, що тут переважає: добре чи погане. А тепер і поготів не розуміла цього.

Вона порадиться з Хуаном, хоча наперед знала, що нічого з цього не вийде, бо вже не раз розмовляла з ним. Коли б то вона знала, що було правильно, а що — ні.

Потім подумала, що новий учень — син лейтенанта, і, певно, на все дивиться очима свого батька. Батько його буде начальником Хуана. До самого вечора Антонія не могла заспокоїтися.

А пан лейтенант теж багато думав у той пообідній час, та не стільки думав, як лютував. Це була холодна, шалена лють, від якої нили зуби так, що, розмовляючи, він ледве розтуляв рота.

Заставши Амаро в сльозах і побачивши розірвану сорочку, він спочатку мовчав. Потім почав кричати: “Хіба я не казав тобі, щоб ти не зв’язувався з тією сволотою! Перший день пішов до школи і тебе відлупцювали, як собаку!”, а згодом вигукнув: “Ти ж Ірігоєн, розумієш, Ірігоєн!” Та поступово він заспокоївся. Мати Алехо випрала Амарові штани, зашила сорочку, сльози його висохли. “Він ще буде жрати у тебе з руки, — втішив лейтенант свого сина, — почекай-но”.

Він не міг довго лишатися вдома. Треба було йти на службу, а лейтенант завжди був пунктуальний. Нехай солдати бачать в ньому взірець для себе, нехай бачать — це не капітан Васкес, який так недбало ставиться до свого обов’язку охороняти кордон від індіян, який терпить у форті сержанта-індіянина, батька розбишаки, що так побив його Амаро. Цікаво було б побачити того хлопця.

Лейтенант Ірігоєн ішов до форту як завжди суворо підтягнутий. Губи у нього були стиснуті ще міцніше, ніж завжди, а кроки ширші. Це була не просто бійка між двома хлопцями вже тому, що один з них червоношкірий, а другий — білий. Білий і червоношкірий — це єдина, найважливіша проблема на кордоні. Тільки тому, що Ірігоєн знав це з власного досвіду, він і став солдатом.

Йдучи через зелені луки до форту, він ще раз пережив те, що сталося п’ять років тому.

Це було перед самим його від’їздом до Парижа на пост радника посольства, він уже сидів, так би мовити, на запакованих чемоданах, коли Ксімена ще раз поїхала до свого мастку попрощатися з батьком. На ній був дорожній костюм, коли вони востаннє їли разом, і у неї сяяли очі, і вона весь час говорила тільки про Париж, про те, як це буде чудово, невимовно чудово. Радник посольства, а згодом, можливо, посол, і до того ж у Парижі. А вона була його дружина. Обоє мріяли про Європу.

Більше він не побачив її. Ксімена хотіла побути там чотири тижні. Але минуло п’ять, шість, більше. Спершу він гнівався, згодом почав непокоїтись, а потім його охопив страх. Нарешті прийшла звістка. Він довго чекав на звістку, але не на таку, ні: арауканці спалили маєток, що містився на давній землі пеуенчів.

Того ж дня він поїхав туди, але нічого не знайшов, крім закіптявлених стін, обвуглених балок і великої купи попелу. Від людей, які жили колись у цьому будинку, не лишилося й сліду.

Тоді він увільнився з дипломатичної служби і вступив до військової школи, хоча був уже не молодий і до того ж фізично слабий для багатоденних маршів та гарнізонного життя на кордоні з індіянами.

Ірігоєн зціпив зуби і витримав усе, навчився стріляти і їздити верхи. А склавши екзамени на офіцера, він, Сергіо Ірігоєн, представник найстарішого роду в республіці, вже наступного дня сидів у поштовій кареті, що везла його до Лейквена, везла за власним його бажанням. Він наполягав на тому, щоб його послали на самісінький кордон.

Він подбає про те, щоб кордон став такий же безпечний, як дитячий майданчик. Для цього насамперед треба довести індіянам, хто тут хазяїн. Вони розуміють тільки лову сили. Це видно й по обох пеуенчах, яких привів його дозор. Жодного слова не витягли з них. Треба діяти рішуче. Капітан Васкес надто млявий. Доброти, поблажливості та терпіння індіяни не розуміють.

Він у всякому разі обходитиметься з ними так, як вони того заслуговують, навіть якщо вони натягли на себе військовий мундир. Нехай хоч і всупереч всьому Лейквену.


VIII


Гасова лампа блимала і чаділа. В маленькій кімнаті було душно, однак капітан Васкес не дозволив відчинити вікно. Те, про що йшлося тут, повинно лишитися в чотирьох стінах.

Він розглядав обличчя трьох чоловіків, що сиділи проти нього: вузьке, дуже біле обличчя Ірігоєна, широке індіянське — Курро і трете теж індіянське — обличчя штабс-сержанта, котрий дві години тому привіз неймовірну звістку про Білого Короля пеуенчів. Він скликав їх, щоб порадитися, покликав навіть Курро, бо той багато знав такого, про що білий ніколи не дізнається, хоча арауканці й не любили його.

Всі відчували якусь незручність. Ірігоєн простягнув Курро і Моралесу тільки кінчики пальців, і то так, ніби йому зараз же треба вимити руки.

— Отже, яка ваша думка? — капітан Васкес сердився на самого себе, його голос лунав невпевнено, а часом навіть збентежено. Він подивився на Ірігоєна. Той був його заступник і мав говорити першим, хоча був новою людиною на кордоні і нічого розумного сказати не міг.

— Якщо хочете знати мою думку, то це вигадки червоних дияволів, привід розв’язати нову війну. Я не вірю жодному слову.

— Боюсь, ви дещо легковажно ставитеся до цього. — Васкес вважав нетактовно казати “червоні дияволи” в присутності Курро та Моралеса. Однак робити лейтенантові зауваження він не хотів. Зрештою, вони обоє білі. — Зважатимемо на факти. Що скажете ви, Курро?

Той похитав головою.

— Пеуенчі не прийшли на базар, — це погано. Тепер вожді молучів радяться про війну. Щось готується. Але Білий Король… — Він знизав плечима. — Почекаємо, через два — три тижні, може, взнаємо більше.

— А я пропоную проникнути на територію пеуенчів і взяти бика за роги, — вів своєї Ірігоєн. Він не дивився ні на Курро, ні на Моралеса, ніби їх і зовсім тут не було, ніби він у кімнаті сам на сам з капітаном Васкесом.

Ця людина згоряла від честолюбства. Капітан скривився. Лейтенант думає тільки про кар’єру. Він не зупиниться перед тим, щоб принести в жертву половину гарнізону, аби заслужити обер-лейтенантські зірки.

— Гадаю, ви проти війни, — холодно промовив Васкес. Йому було приємно відзначити, що Ірігоєн почервонів. Значить, він до всього ще й вразливий, як дівчина. — Курро, ви вдруге розмовляли з полоненими?

Той ствердно кивнув.

— Вони гнали отару не додому, а на інше пасовисько. Вони сказали, що всі білі і… — Курро затнувся і закліпав, — всі зрадники будуть убиті. Більше з них нічого не витягнеш.

— А про Білого Короля?

— Жодного слова.

— Чорт! — Капітан Васкес ударив кулаком об стіл. — Вони ніколи не були такі вперті. Що на них найшло!

Курро не квапився з відповіддю.

— Вони розраховують, здається, що на форт нападуть і їх звільнять. Тому нічого не кажуть.

Це було те саме, що доповів Моралес, повернувшись від молучів. Безглуздо закривати очі перед фактами. Але ці факти — божевілля. Напад на форт!

В маленькій кімнаті стало так тихо, що було чути, як потріскує лампа. Капітан Васкес підвівся і підійшов до вікна.

Надворі глупа ніч. За два кроки нічого не видно. Він обернувся.

— Все це вселяє тривогу. Однак точних відомостей у нас немає; ми, по суті, нічого не знаємо. Прокляття, не можемо ж ми сидіти склавши руки, поки провінція запалає з усіх чотирьох сторін!

— Я вніс пропозицію, — нагадав Ірігоєн.

— А я сказав вам, що ми не можемо почати стріляти перші.

Вони припинили розмову.

— Дикий Кінь твердив, що якісь білі хочуть допомогти пеуенчам, — вперше подав голос Моралес.

Ірігоєн схопився, наче його вжалив тарантул, нарешті прореагувавши на присутність Моралеса.

— Жоден білий на це не піде! Що то за білі? Може, поселенці? Чи наші солдати?

— У нас у форті є двоє білих, які допомагали індіянам, — спокійно промовив Моралес.

— Контрабандисти? — звів брови Васкес.

— Так. Може, вони були у пеуенчів, напевне були, а значить їм відомо, що там діється.

— Навіть якщо це правда, вони не розповідатимуть таке.

— А може й скажуть.

Васкес допитливо глянув на штабс-сержанта. Моралес не був базікалом. Він нічого не казав без підстав.

— Якщо хочете, спробуйте.

Васкес гукнув писаря, наказав привести торговців зброєю і знову сів до письмового столу, нетерпляче барабанячи пальцями. Ірігоєн іронічно кривив губи. Він не надавав цьому серйозного значення. Він дотримувався однієї думки: пеуенчі збираються напасти — треба їх випередити! Капітан Васкес розуміє, що пропозиція Ірігоєна слушна. У всякому разі це краще, ніж чекати, не знаючи чого. Двадцять років тому він міркував би так само. Але у нього мало солдатів. Для таких дій гарнізон мав бути втричі більшим. По обличчях Курро і Моралеса нічого не прочитаєш. Це — справжні індіяни.

Хуан відчував невдоволення інших. Капітан Васкес був добра людина, але він — білий, і, коли йшлося про війну, він думав про форт, про поселенців, про себе, тільки не про арауканців. Про них думав тільки він, Хуан Моралес. Курро теж не думав про них. Він над усе був купець. Він поміняв своє плем’я на крамницю у Лейквені.

Відчинилися двері, і капрал Медіна ввів торговців. Вони занепокоєно закліпали від світла, силкуючись роздивитися, з ким матимуть справу. Товстун швидко одвів очі, побачивши Хуана, кучер тримався незалежно.

Хуан глянув на обох. Куточком ока він помітив суворе обличчя лейтенанта Ірігоєна. Звідки йшла та ворожнеча, якою віяло від нього?

— Ви, Педро Мендес і Габрієль Сабала, торговці? — почав допит Хуан.

— Так, — відповів тонкий, Сабала.

— Вам відомо, що торгувати алкоголем і зброєю заборонено?

— Ми не продавали зброї.

— А звідки у вас стільки грошей? — Хуан обмірковував кожне слово.

— Вони зароблені чесно. Як саме, це нікого не стосується.

Обоє догадувались, що Хуан щось підозрює, відчували якусь пастку. Мендеса, товстого оцупка, кинуло в дрож.

— Хіба ми винні, що червоношкірі втрачають розум од краплі горілки, — захищався Сабала. Глянувши на Моралеса, він почервонів і звернувся до Васкеса. — А чому, власне, ви дозволяєте індіянинові допитувати християн?

Ірігоєн відкрив було уже рота, та Васкес попередив його.

— Ви повинні тільки відповідати, зрозуміло?

Сабала замовк. Хуан помітив, що тонкий теж боїться.

— Завтра ми відправимо вас до округи, там судитимуть, — сказав він.

— Але ж був наказ відправити нас через два — три тижні.

— Ми відправимо вас завтра. Форт тепер не досить безпечне місце. — Хуан пильно дивився на обох, вимовляючи слова повільно і підкреслено чітко.

Мендес кусав губи. Сабала повернувся до Ірігоєна. Він відчував у ньому можливого спільника.

— Ми всі християни, пане лейтенант. Нам треба триматися спільно проти червоних…

— Мовчати, — гримнув Васкес, зрозумівши, куди гне Сабала.

Одним лише можна було пояснити, чому торговці так боялися, щоб завтра їх не відправили: вони розраховували, що під час нападу на форт їх звільнять.

— П’ять років — довгий час, — сказав Хуан. У нього був майже добродушний вигляд, він заклав ногу за ногу і обхопив руками коліна. — Більше ніж тисяча вісімсот днів. Та є речі значно гірші за п’ять років в’язниці. — Він трохи помовчав. — Страта, приміром. — Він вимовив це зовсім спокійно.

— Чи довго ми слухатимемо такі речі? — підхопився Ірігоєн.

— Я наказав, пане лейтенант, допитати ув’язнених!

Капітан Васкес не хотів у присутності обох індіян робити зауваження Ірігоєну, однак слухати заперечення від свого підлеглого теж не буде.

Мендес аж позеленів. А очі Сабали тривожно забігали, ніби шукали шпарку, через яку можна було б утекти.

— За віщо… чому страта?

— За активну допомогу у підготовці повстання індіян. — Хуан почекав якусь мить, щоб його слова подіяли. — Вас повісять, — зненацька вигукнув він, — обох!

Для Мендеса це було забагато. Нерви його не витримали.

— Я ж нічого не зробив! — заскиглив він. — Я нічого не знав. Це він потяг мене туди, — показав він на Сабалу. — Він сказав: французи прийдуть, і ми розбагатіємо…

— Які французи?

Капітан Васкес гнівно глянув на Ірігоєна, який не міг всидіти мовчки. Він може все погубити своєю поквапливістю. Сабала зрозумів, хоч було вже пізно, що вони попалися.

— Закрий пельку! — просичав він на товстуна.

— Ви знали наміри пеуенчів і, незважаючи на це, продавали їм зброю. Цього тричі досить, щоб вас повісити.

Допит продовжував Васкес. Ірігоєн не втручався.

— Може, знали, а може й ні. Та як ви доведете, що ми продавали зброю?

До Сабали знову повернулася його впевненість, і він сміявся в обличчя Васкесу.

— Ми можемо вступити з вами в ділові стосунки: ми даємо вам відомості, а ви відпускаєте нас.

Капітан гнівно зморщив лоба. Однак він мусить дізнатися про плани пеуенчів.

— Якщо дасте нам відомості, то не будете покарані. Ми вважатимемо вас свідками. Але відомості повинні бути цінні.

— Вони досить цінні. Які вони на вашу думку, якщо, приміром, стосуються Білого Короля?

Обставини змінилися. Тепер Сабала грався з ними, як кіт з мишею.

— Білого Короля? — похмуро спитав Васкес. — Викладай!

Сабала насолоджувався тим напруженням, з яким всі дивилися йому в рота.

— А ви справді тоді відпустите нас?

— Я вже сказав вам.

— Білий Король — француз. Звуть його Аврелій Антуан. Як він потрапив до арауканців, не знаю, але він добре розтривожив їх. Арауканці повинні підняти повстання і з допомогою французів відвоювати всю землю, що належала їм раніше. Вони мусять тільки присягнути за це французам на вічну дружбу. Це здається неймовірним, та ще неймовірніше те, що у нього багато грошей, купи грошей. Він скуповує зброю не в Чілі, а в Аргентіні. Так ми чули.

— Скільки рушниць ви продали йому?

— П’ятсот.

Васкес суворо глянув на нього.

— Патронів?

— П’ятнадцять тисяч.

— Двадцять, — поправив Мендес, щоб довести і свою щирість.

— Ми могли б доставити йому й більше, — з жалем сказав Сабала, — бо у нього й справді грошей, як полови. Відтоді, як він почав купувати зброю, пеуенчі моляться на нього. Вони зробили його головним вождем війни, а сам він уже називає себе Арауканським Королем. — Сабала посміхнувся. — Я бачив на стійбищі у нього й молучів, — зловтішно додав він.

— Де його стійбище?

— За двадцять кілометрів південніше від шляху на Аргентіну, добре сховане в невеличкій долині між горами.

Завжди те саме. З півночі індіянську територію замикали форти. Але зі сходу, на кордоні з Аргентіною, вона була відкрита. Довгий і небезпечний шлях через аргентінську пампу і гори на територію пеуенчів, та який шлях здається надто довгий і надто небезпечний, якщо манять великі прибутки.

— Він казав, що Франція допомагатиме арауканцям? — Васкес згадав замітку в газеті, в якій повідомлялося про два військові кораблі, що ввійшли у Тихий океан, про чутки, ніби чужі кораблі курсують біля узбережжя Чілі, і висновок був такий простий, як двічі по два — чотири. Однак він не міг повірити, що двічі по два — чотири, ще не міг. Згадав французькі гроші, знайдені у контрабандистів. Усе збігалося.

— Так, казав. Я не повірив йому, але те, що я згодом побачив сам, примусило мене повірити. З французом був ще один білий. Вони ввесь час белькотіли по-своєму, а наступного дня той другий поїхав кудись з індіанським вождем. Щоб мені з місця не встати, коли то не офіцер. Це помітно. — Він глянув на Васкеса.

Сумніву не було. Двічі по два було чотири. Васкес враз ніби постарів.

— Звеліть скласти протокол, — наказав він Моралесу.

— Коли нас звільнять? — поцікавився Сабала.

Нахабство цієї людини не знало меж.

— Про це вирішить окружне начальство.

— А наші гроші?

— Конфісковано.

— Яка підлість, — спалахнув від обурення Сабала. — Якби не було нас, то індіяни спалили б форт, а ви забираєте у нас гроші. Ми…

— Ще слово… — буркнув Васкес і так стиснув кулаки, що побіліли пальці.

Сабала зиркнув на капітана і мовчки вийшов разом з Мендесом у супроводі конвоїра.

— От і маємо! — сказав Васкес, коли двері за контрабандистами зачинилися.

— Ви все ще вважаєте, що ми повинні сидіти тут і чекати нападу індіян? — роздратовано спитав Ірігоєн.

— Чорт візьми, ви ж чули, що у пеуенчів є рушниці. Те, що ви пропонуєте, — самогубство. Крім того, з ними французи. Якщо їм пощастить тут закріпитися, вони перетворять усю індіянську територію на свою колонію. — Своє побоювання, що вони перетворять у колонію не тільки індіанську територію, а й усю республіку Чілі, висловити він не наважився.

— Тим більше підстав діяти негайно. Цій людині було важко щось довести.

— Якщо пеуенчі і далі одержуватимуть зброю, то Дикий Кінь з усіма молучами приєднається до повстання, — промовив Моралес.

Васкес здивовано глянув на нього.

— Ви теж за те, щоб напасти на пеуенчів? — глузливо спитав він.

Моралес заперечливо похитав головою.

— Нам потрібне підкріплення. Якщо у нас буде тисяча чи ще краще — дві тисячі солдатів, то Дикий Кінь не наважиться на таку справу. І коли пеуенчі лишаться самі, то цим ми вже багато виграємо. Може, обійдеться без війни.

— Треба провчити пеуенчів, — заперечив Курро, — інакше спокою не буде. А якщо і молучі з ними підуть, то і їх також.

— Я передбачав, що ви, індіанський штабс-сержант, будете проти боротьби з індіянами, — холодно сказав Ірігоєн.

— Облиште ці зауваження, пане лейтенант, — спалахнув Васкес.

Ірігоєн підхопився і клацнув каблуками:

— Дозвольте вийти!

— Заждіть. Побалакаємо. — Васкес повернувся до Курро і Моралеса: — Завтра кур’єр поїде до окружного командування. Я вимагатиму підкріплення. До того часу нічого не розпочинати. Форт привести в повну бойову готовність.

Хуан і Курро вийшли. Надворі вони трохи постояли, доки очі не звикли до темряви.

— Одні метикують, а інших не навчиш, — промимрив Курро. — Я кажу, що треба навести лад в країні, а то ніякої торгівлі.

Хуан уважно подивився на нього і подумав: Курро погодився з лейтенантом, що треба напасти на пеуенчів, а може, навіть і на молучів, його власне плем’я.

— Навести лад для контрабандистів спиртним і для тих, хто ненавидить індіян, — гірко промовив він.

— Білі сильніші. Кожен по своєму ліжку простягає ніжки.

— І навіть подає голос за війну, коли цього хочуть вороги індіян.

— Лейтенант Ірігоєн — офіцер, — обережно заперечив Курро, — він нібито справедлива людина.

Хуан рвучко відвернувся од нього і голосом, глухим і хрипким від презирства, кинув:

— Курро, ти справді надто білий індіянин.

А в кімнаті Ірігоєн усе ще стояв мовчки, випнувши груди, поклавши ліву руку на ефес шаблі.

— Сядьте нарешті, — втомлено мовив капітан. Він не любив такої надмірної виправки.

Потім підвівся і заходив по кімнаті, намагаючись зібратися з думками і сказати оцій гарячій голові те, що хотів. П’ятнадцять років минуло відтоді, як Чілі стала самостійною республікою. До того протягом трьохсот років це була колонія, іспанська колонія. А тепер з’явилися французи, з’явилися як злодії серед ночі, посилають поперед себе арауканців, а самі ховаються за їхніми спинами, вичікуючи слушного моменту. Вони з’явилися там, де їх менш за все чекали, на мало населеному півдні, а не на півночі, де великі портові міста і столиця. Тому, можливо, у найближчий час саме тут, у крихітному, загубленому серед степу Лейквені — хоч і звучить це якось дико — вирішуватиметься доля Чілі. Треба розтлумачити Ірігоєну, що тепер усе звелося до того, щоб пильнувати, не допустити помилки. Головне, діяти спільно. Хіба вони зможуть інакше протистояти погрозі ззовні, та ще такій. Для особистого честолюбства тут немає місця.

Капітан докладав усіх зусиль аби довести це якнайкраще. Він переконував і сердився, умовляв, пояснював і погрожував. Тільки наказувати не хотів. Та Ірігоєн, людина, темне волосся якої вже покрила перша сивина, сидів як упертий хлопчисько, і всі слова, і переконливі, і різкі, відскакували від нього.

— Я не знаю, які особисті причини змушують вас займати таку позицію, — зрештою мовив Васкес, наголосивши на слові “особисті”, і з задоволенням відзначив, що на щоках Ірігоєна з’явились червоні плями, — але ви на кордоні і такою поведінкою досягнете небагато. Ми виконаємо своє завдання лише в тому разі, якщо перетягнемо частину індіян на свій бік. А якщо зробити б по-вашому, то уже завтра всі арауканці об’єдналися б проти нас. Ви дали б у руки французам таран, яким вони б проломили ворота в Чілі.

— Саме тому, що французи під ворітьми Чілі, ми й мусимо розігнати арауканські банди.

Ні, від цих розмов справді мало толку. Ірігоєн говорив про арауканців так, ніби вони були такі боягузи, що, запримітивши солдата, кидаються навтіки.

— Доводжу до вашого відома, що знімаю з себе будь-яку відповідальність, оскільки навіть за таких обставин ви тримаєте в Лейквені, зокрема в гарнізоні, індіян.

— Моралес надійний. Він доводив це сотні разів. Без нього ми нічого не знали б ні про Білого Короля, ні про французів. Ви пропонуєте звільнити його від військової служби? А Курро, його ви просто вигнали б?

— Це — індіяни. Всі вони одного поля ягода. їх водою не розіллєш. Тому білі мусять протистояти їм. Єдиним фронтом!

Капітан Васкес подумав, що Ірігоєн повторює слова торговців. Він не хотів щось наказувати Ірігоєну, той був його заступник, і дуже важливо, щоб він зрозумів своє завдання, а но тільки корився наказові. Однак Васкес усе-таки наказав:

— Ви будете дотримуватися статуту, пане лейтенант! Хуан Моралес — штабс-сержант гарнізону. Відповідно до цього ви будете ставитися до нього, як волить статут!

— Слухаюсь, пане капітан.

— Зважте на це, і ми добре спрацюємося з вами.

— Слухаюсь. Дозвольте іти.

— Ідіть.

Для Васкеса це була поразка. Вірний своєму принципові, він завжди звертався до розуму, а тепер довелося спиратися на статут, на мертві вказівки, які він ненавидів над усе на світі.

А Хуан в цей час сидів дома, і Антонія розповідала, що сталося у Педрільо з сином лейтенанта. Жінка бачила, як він утомився, що треба було відкласти розмову до ранку, але не могла. Вона мусила все розповісти тепер.

Він сидів за чисто вимитим кухонним столом, в задумі жував тверде смажене м’ясо і слухав. Чи не через цю шкільну історію так шаленів лейтенант? Ні, не вірилося. Це пусте! Тепер йому доведеться служити під началом у пана лейтенанта. Він слухав неуважно те, що казала Антонія.

— Іноді я думаю, що ми погано робимо, виховуючи хлопця серед білих. Дорослим нелегко тут жити, а дитині й поготів. Боюсь, він стане, як Курро, раболіпний, білий індіянин, або вони розіб’ють йому голову. Коли я думаю так, мені не хочеться ні дому, ні всього, що ми маємо, тоді я нічого не хочу знати, а хочу піти з ним геть звідси, туди, де його червона шкіра не буде для нього тягарем.

Моралес знову прислухався уважніше.

— Я не хочу дожити до того, коли всі будуть проти нього тільки тому, що він індіянин, — сказала вона.

— Хлопець повернеться назад, але тільки після того, як навчиться всього, що знають білі, всього. Тоді він одкриє у молучів школу або зробить те, що захоче. З порожніми руками іти туди він не повинен.

Це була його давня мрія. Та іноді йому здавалося, ніби для нього так само важливі і його мундир, і становище у форті і у Лейквені, як і дружина, і Педрільо, і все інше.

— До того ще довго ждати А він може стати серед білих підлабузником, і тоді все, чого навчився, нічого не буде варто.

— Він не стане підлабузником. Я і ти, ми ж не стали ними, а живемо серед білих. Хто з них наважиться хоч палець підняти проти мене? Запевняю тебе: червоний і один може перемогти, якщо захоче. До того ж, — Хуан знизав плечима, — ми не можемо зараз повернутися назад. Це було б непорядно.

Він розповів про становище, яке склалося, розповів з запалом, і вона бачила, що для нього існує тільки одне: обов’язок штабс-сержанта Лейквенського гарнізону, і що він не думає зараз ні про неї, ні про Педрільо. Він сидів перед нею в мундирі, при зброї і, коли б не темне обличчя і пов’язка на лобі, що підтримувала довге волосся, його можна було б прийняти за білого. Може, він і був уже напівбілий.

Цього вечора Антонія довго не могла заснути. Чи міг її чоловік справді сам один добитися свого і постояти за себе; чи міг він під час війни стати на кордоні і сказати: я живу серед білих, лишаючись індіянином, ану, хто наважиться підняти проти мене хоч палець? Ні, життя так дешево не дається, і рахунок не сходився. Але де ж помилка і що треба зробити? Антонія зітхнула.

Вона чула глибоке рівне дихання Хуана. Він спав міцно, вперше за багато днів спав на справжньому ліжку.


IX


Звідки пішли чутки, не знав ніхто. Вже наступного дня вони поширилися від хати до хати, росли, набували якихось конкретних обрисів. Весь Лейквен гомонів про одне: кажуть, буде війна з індіянами. Пеуенчі та молучі ніби збираються напасти на форт. Дурниця, казали одні, далі звичайного набігу це, либонь, не піде. Може, то просто арауканці посварилися поміж себе. Ніколи не знаєш, що там у них. Ні, запевняли інші, вони все-таки збираються напасти на форт, і не тільки пеуенчі та молучі, а й інші племена, розташовані далі на південь, — абахінос, гостінос.

Але це були тільки чутки, і ніхто, або майже ніхто, не надавав їм серйозного значення. Люди слухали, хитали головами і йшли у своїх справах. Подібні чутки, хоча й не такі загрозливі, виникали щороку, і майже щороку вони так і лишалися чутками. З фактів було відзначено тільки одне: форт Лейквен приведено у бойову готовність. Пости подвоєно. Широка брама форту весь день була замкнена і відчиняли її тільки, щоб впустити чи випустити солдатів. Коней перегнали з віддалених пасовиськ ближче до форту і щоночі зачиняли до стайні. Якщо арауканці щось затівали, то завжди в першу чергу забирали коней — адже для війни їм потрібні були коні. Капітан посилив дозори у три чи чотири рази проти звичайного. Майже щогодини одна група солдатів від’їжджала, інша — поверталася.

Хоча це й виходило за межі звичайного, однак відомо було, що капітан Васкес — людина обережна. Він і раніше час од часу оголошував у форті бойову тривогу, і світ від того не загинув. Минуло кілька днів, нічого не сталося, і балачки поступово припинилися. Деякий час непокоїла тільки думка про два військові кораблі — чи справді іноземні? — які й досі курсували вздовж узбережжя і мали якесь відношення до повстання, що начебто готувалося. Та ця чутка жила хіба що один день, бо надто вже неймовірним здавалося те, що білі можуть піти з індіянами проти білих. Найбільше хвилювали молучі, з якими було щось не гаразд, хоча ніхто не знав, що саме, і вони поки що зберігали мир.

А втім, хіба у Лейквені не жило двоє молучів і один з них не був навіть штабс-сержантом форту? Звичайно, ніхто не надавав значення чуткам і нема тут ніякого упередження, але цей індіянин тримався справді так, ніби він такий же, як і білий, а то й кращий, і чи не слід би…

Дехто зчиняв галас, залякував усякими жахами і закликав раз і назавжди покласти край цій індіянській чумі. Але таких було всього кілька чоловік: Манріксс, вчитель Гонсалес і ще один — два. Вони завжди зчиняли галас, але їх навряд чи приймали всерйоз. Новим на цей раз було те, що і лейтенант, який тільки-но приїхав до Лейквена, належав до такого ж типу людей. Того ж вечора, коли капітан оголосив у форті бойову тривогу, лейтенант довго розмовляв з батьком Алехо про природну перевагу білих і про те, що індіяни для Чілі — лихо, пута на ногах. Дон Мартін на знак згоди кивав головою, однак, коли лейтенант одвернувся, передражнив його і постукав себе по лобі. Його зовсім не тривожили чутки, а такі балачки, які вів пан лейтенант і поготів. Дон Мартін возив товари для форту і тому не міг псувати взаємин з офіцером.

Пан Манрікес тепер не зупинявся біля огорожі Хуана, коли йшов селом. Він проходив, не повертаючи голови, ніби там не було ні огорожі, ні хати. Увечері, першого дня Манрікес зустрів у крамниці Курро наймитів Хуана. Вихиливши кілька склянок, він запропонував випити з ним.

— Мабуть, що раз доведеться вказати червоношкірим їхнє місце, — сказав він, обтерши рота. — Ми знову покажемо їм, де раки зимують, — вів далі тоном генерала, що повчав молодих офіцерів.

Наймити випили тільки по склянці; вони ще не дійшли до того, щоб підспівувати йому.

— Все обійдеться, — сказав один з них.

Другий промовчав.

— Нам потрібні білі поселенці, — заявив пан Манрікес, замовляючи ще горілки. — І вони незабаром з’являться, тільки-но прокладуть залізницю. Вся земля повинна належати білим, а хвальковиті індіяни мусять працювати на нас. Не такі вже вони страшні, як декому здаються. Це старі, беззубі вовки, і тепер настав час скрутити їм в’язи.

Наймити, як за командою, косо глянули на Курро, що стояв за прилавком і удавав, ніби нічого не чує. Пан Манрікес — клієнт з грошима, а справа лишається справою.

Білий помічник Курро теж стояв за прилавком. Він мовчки роздивлявся балки на стелі.

— Я, звичайно, не маю на увазі порядних індіян, — поквапився запевнити пан Манрікес, — а тільки тих зухвальців, які поводяться так, ніби вони кращі за білих.

Цього разу обидва погодилися з ним, бо ці слова можна було віднести і до кожного і ні до кого, і пан Манрікес знову звелів принести горілки.

Він ще багато казав про зухвалих індіян, які непристойно поводяться, особливо про декотрих, що удають, ніби вони білі. Через деякий час Курро навмисне відіслав свого помічника в комору, наказавши поскладати мішки з борошном і бобами. Все більше горілки записував він на рахунок пана Манрікеса, а у наймитів Хуана все дужче червоніли обличчя і все каламутнішими ставали очі. Що там і казати: хай їм чорт, отим індіянам. І взагалі, навіщо існує гарнізон у Лейквені. Капітан Васкес надто слабохарактерний, він дозволяє червоним вертіти собою, як лялькою.

— А що ж французи, — спитав один, — ті, на військових кораблях?

Пан Манрікес багатозначно кивнув.

— Вони теж білі, велика цивілізована нація. Невже вони підуть з червоними проти нас? Не повірю нізащо.

По цьому вони знову випили.

Подаючи горілку, Курро уникав дивитися на них. Коли вони йшли від нього, то все ще розмовляли про те саме. Курро, здавалося, нічого не чув. Він лічив гроші, які пан Манрікес кинув на прилавок, блискучі, круглі, дзвінкі монети. Цього разу він розрахувався повністю.

Пан Манрікес прийшов додому у чудовому настрої.

— Тепер почнуться інші часи, — сповістив він своїй дружині. — Нарешті на кордоні рахуватимуться з білою людиною.

Вона здивовано глянула на чоловіка. Він часто говорив так, і до того ж вона втомилася від турбот цілого дня, від турбот, які він так охоче покладав на неї, бо сам був надто поважний, щоб працювати.

Він покликав сина.

— Лало, не водися більше з отим індіянським шибеником, з отим Педрільо.

— А що він накоїв?

— Нічого з ним водитися. Це не личить тобі. Якщо спіймаю тебе з ним, зніму штани, зрозуміло?

— Авжеж, тату.

— Шукай собі пристойних товаришів, сина лейтенанта, наприклад. Той, мабуть, гарний хлопець.

— Так, тату.

Наступного дня пан Манрікес, очевидно, був уже не так певен, що тепер настане рай, або принаймні, що він настане завтра. Імовірним було тільки те, що він заборгував Курро. Він пішов до нього і, побалакавши про всяку всячину, майже вибачився за вчорашній вечір. Він, либонь, трохи перебрав; тож винна горілка, і мужчина мужчину може зрозуміти. Крім того, йшлося не про порядних індіян, які знають своє місце. Проти порядних індіян він нічого не має, навпаки, він їм найкращий ДРУГ.

Курро просяяв і відповів, що він саме так і думав, і вони розуміють один одного як мужчина мужчину. Пан Манрікес дещо купив і цього разу знову попросив записати. Курро провів його до дверей і притримав їх — мужчина мужчині.

Однак насправді все це Курро не подобалося. Весь залишок дня Курро був злий як собака, у котрого вкрали кістку, ганяв свого помічника з крамниці на склад, із складу в крамницю і ходив насуплений. Він думав про Моралеса. Той ходив з високо піднятою головою, паче був не якийсь бідолашний сержант, а щонайменше капітан, і на всіх дивився звисока, а його, Курро, обзивав “білим індіянином”. От і не дивно, що білі стикаються з його пихою, а потім йому, Курро, доводиться терпіти образу, якої він не заслуговує. Через Хуана не люблять і всіх червоних. А власне, чим він гордиться? Не завадило, щоб його коли-небудь добре відлупцювали. Оце й було найправильніше з усього, що казав пан Манрікес. Курро знову почав гримати на помічника, примушуючи його робити то се, то те.

Увечері, коли Курро вже закрив крамницю, хтось кинув йому у вікно камінь. Яка хлоп’яча дурість! Люди хитали головою. Вони не схвалювали цього, зовсім ні. А все-таки сміялись.

Антонія спочатку не помічала багато з того, що робилося в Лейквені, не знала, що думали лейквенці. Те, що пан Манрікес, проходячи селом, не зупинявся тепер біля огорожі потеревенити, її не хвилювало. Не хвилювало й те, що обидва наймити невдоволено буркали, неохоче працювали і розмовляли крізь зуби. Може, на них впливала пора року, сонце, що сміялося над широкою горбистою пампою і манило в гори, де можна полювати, а чи й намити золота і до у всякому разі не треба перетруджуватися. Більшість поденщиків на кордоні працювали тільки взимку, коли йшли дощі, і кожен радий був мати дах над головою. На їхній настрій Антонія не зважала. її непокоїли справи Педрільо, а той не відчував тривоги, яка нависла над зеленою, освітленою сонцем долиною Лейквена, принаймні поки що не відчував.

Вчитель був у піднесеному настрої, говорив з гордістю про годину перевірки, що надходить для всіх білих па кордоні.

Потім він викликав Педрільо до дошки і влаштував йому грунтовну перевірку, однак Педрільо знав усе, навіть неправильні дієслова, і пан Гонсалес, хотів того чи ні, мусив поставити йому найвищу оцінку. Амаро теж дістав найвищу оцінку. Вчитель давав йому не такі важкі питання, та це не обходило Педрільо.

Новий поводився тепер пристойно. Та йому й не лишалося нічого іншого. Ніхто не розмовляв з ним, бо він був донощиком, ніхто не запрошував його купатися. Лало теж не ходив з ним. Щоразу він казав, що треба допомагати дома або ще щось. Але не розмовляв і з Педрільо.

Єдиний, хто помічав зміни в Лейквені, був Хуан. Він помічав на собі допитливі, недовірливі погляди, ніби хворів на якусь небезпечну заразну хворобу.

Найпомітніші зміни сталися у форті. У Лейквені не знали, що робиться за високим частоколом, бо ніхто не міг проникнути туди, а солдатам забороняли виходити. І все-таки Антонія та Педрільо мали більше ніж досить.

Це почалося першого ж дня, коли лейтенант Ірігоєн робив ранкову перекличку. Рота, не рахуючи солдатів, що були на варті чи в дозорах, вишикувалася на дальньому кінці двору, тримаючи коней на поводу; перед фронтом стояли унтер-офіцери. На синіх уніформах ані порошинки, гудзики блищать, рушниці змащені — рота кавалерії: чотириста чоловік, вісімсот солдатських ніг, тисяча шістсот кінських, вимуштрувана, натренована, зібрана в один міцний кулак, удар якого звалить хоч кого. Але тепер рота мирно стояла під яскравим промінням сонця. Унтер-офіцери звеліли розрахуватися по порядку, доповіли Моралесу, штабс-сержантові, а той підійшов до лейтенанта Ірігоєна і відрапортував: “Присутні двісті вісімдесят чоловік, двадцять п’ять на варті, дев’яносто п’ять в дозорах, хворих нема”.

Ірігоєн прийняв рапорт і пішов повз стрій, мундир на ньому ніби тільки-но від кравця. Він оглянув зброю, тут відкрив затвор і глянув у дуло рушниці, там кивнув, в іншому місці зробив зауваження. Він робив огляд причепливо, але все було гаразд.

Солдатові, передостанньому в строю, наказав зняти кепі.

— Волосся надто довге. Через півгодини з’явитесь до мене з зачіскою за уставом.

— Слухаюсь.

Ірігоєн пішов далі, та він ще не вмів як слід володіти собою. Кинув короткий погляд на Моралеса, який ішов на крок позад нього, і той так ясно зрозумів, що зараз станеться, ніби хтось сказав йому про це.

А що Ірігоєн був уже в кінці шеренги, то повернувся і став проти Моралеса. Оглянув його, ніби бачив уперше.

— Що у вас під кепі?

— Пов’язка, пане лейтенант.

Вона, як завжди, червоніла під темно-синім кепі.

— Пов’язка? — Лейтенант ніби й не знав того, що знав кожен солдат і кожна дитина у форті: Моралес — індіянин, і волосся у нього було довге, як у кожного індіянина. — Скиньте кепі!

На подвір’ї й до того було тихо, а тепер запала мертва тиша. Двісті вісімдесят чоловік боялися дихнути. На обличчі Моралеса не рухнувся жоден м’яз. Але почував він себе так, ніби на потіху панові лейтенанту мав перед усією ротою роздягнутися догола. Він повільно зняв кепі. Куточком ока Хуан бачив Медіну, який так дивився на лейтенанта, начебто хотів його з’їсти.

Схиливши набік голову, Ірігоєн розглядав червону пов’язку на лобі Моралеса.

— Сержант Моралес, ви, певне, не знаєте статуту. Цікава книга, рекомендую прочитати. — Лейтенант Ірігоєн промовив це дружелюбно і спокійно. — Вам відомо, що сказано там про одяг?

— Частини туалету, не належні до військової форми, можна носити тільки з письмового дозволу окружного командування, — не моргнувши й оком, процитував Моралес статут, розділ сьомий, пункт третій

— Ви маєте дозвіл?

— Ні, пане лейтенант.

— І, незважаючи на це, носите — як зветься ця річ? Налобну пов’язку? Де ж приклад для солдатів, сержанте? — Він стояв перед Хуаном, широко розставивши ноги. Трохи помовчав, щоб слова його дужче вплинули. — Так от, — лейтенант Ірігоєн, здавалося, готовий був змилостивитися, — через півгодини ви теж з’явитеся до мене з зачіскою за статутом.

— Слухаюсь.

Ірігоєн наказав розійтись, і солдати пішли, хто на чергування, хто в казарму. Жоден з них не глянув на Хуана. Вони збентежено відводили очі. Тільки Медіна підійшов до нього.

— Добра цяця, цей новий лейтенант, — сказав він, і в його очах спалахнув гнів.

Хуан не відповів. Він одразу пішов до солдата Альвареса, гордого власника двох ножиць, який виконував роль гарнізонного перукаря. Солдат Альварес сьогодні зранку чергував у стайні. Моралес наказав йому облишити коней. Альварес поставив посередині проходу стілець, обв’язав Моралеса більш-менш чистою хусткою і взявся за діло. Безперечно, він знав, що сталося. І всі, хто працював у стайні, знали теж, хоча удавали, ніби нічого не помітили.

Клац, клац, — з-під ножиць впали на хустку, а з неї на землю довгі, чорні, як вороняче крило, пасма волосся. Ні, це не дитяча витівка пана лейтенанта. Тут йшлося про серйозніше, ніж помста за те, що Педрільо побив його хлопця. Лейтенант ненавидів індіян. Хуан Моралес бачив це по його очах. Ірігоєн глянув на нього так, ніби хотів здерти шкіру, негожу червону шкіру.

Клац, клац — клацали ножиці. В стійлах брязкотіли відра, коні хрумкали сіно, чулися вигуки солдатів, але того веселого галасу, що стояв завжди, не було. Всі сьогодні принишкли, а Медіна навіть не заглянув до стайні.

І треба ж було приїхати отому лейтенантові саме в ці дні. Саме тепер, коли змінилося становище, коли є щось набагато важливіше, ніж сваритися з якоюсь незрозумілою людиною, що ненавиділа індіян. Хуан силкувався переконати самого себе, що це й є справжня причина його настрою, але він знав, що обдурює себе, бо кров горить у жилах не тому, що новий лейтенант ускладнить боротьбу за збереження миру на кордоні, головним чином — не тому. Кров горіла в його жилах тому, що лейтенант принизив його перед усією ротою, і якби він мав змогу, то відплатив би йому за це.

Хуан лишився у стайні і тоді, коли Альварес стриг уже не його, а іншого. Ну, він ще розквитається з паном лейтенантом. Насправді він ще молокосос, хоча голова й сива. Побачимо, як покаже себе цей панок, коли справа обернеться серйозно, а в Лейквені таке може статися скоро. Чи не заспіває він тоді інакше. Але навряд чи у Лейквені і прикордонній області пощастило б зберегти спокій, якби від Ірігоєна залежало бути миру чи війні.

Нарешті Альварес закінчив. Його клієнти, роздивляючись себе у кишенькове люстерко, жартували: “Ну, й гарний”, “О, можна й до коханої”. Але Моралес не дивився в люстерко, і нікому й не спало на думку жартувати з ним. Він мовчки застебнувся, обтрусив волосся з штанів, простежив, як воно вітало па землю, і пішов до лейтенанта Ірігоєна доповідати.

— Прекрасно, — сказав той, глянувши на нього.

У першому взводі проходила учбова стрільба. Відтоді, як у форті введено стан бойової готовності, щодня один взвод проводив стрільбу. Керував стрільбою лейтенант Ірігоєн, і було б найрозумніше, якби Моралес займався чимось іншим, дозорами, приміром. Проте Ірігоєн тримав його біля себе. Він розділив взвод на два підрозділи. Хуан знав навіщо. Панові лейтенанту хотілося ще причепитися до чого-небудь. Він хотів скорити його. Обличчя Хуана вперше втратило сьогодні свою нерухомість. У куточках рота з’явилася ледь помітна іронічна посмішка. Пан лейтенант не причепиться. Тут він дасть йому відсіч.

Хуан був насторожі, і все йшло, як і годилось. Рота стріляла добре. Більшість солдатів народилися в прикордонній області і виросли з рушницею в руках. Каштан Васкес запевняв, що вони навчилися стріляти раніше, ніж ходити. Підрозділ Хуана буя навіть трохи кращий, ніж у пана лейтенанта, ні, не тому, що солдати стріляли краще, а тому, що Ірігоєн, цей причепа, як називали його всі, нервував людей. Він бігав за спинами солдатів, давав непотрібні поради і робив зауваження там, де їхнє слід було робити.

Хуан Моралес не хотів втрачати самовладання через цього панка, ніяк не хотів. Але ж і він людина. Лейтенант Ірігоєн поступово почав нервувати.

— Цільтеся спокійно, повільно натискуйте курок! — кричав він. — Уявіть собі, що там попереду кляті індіяни, які хочуть спалити наш форт.

Один чи два солдати засміялися. Вони були з тих, котрі недавно з’явилися в Лейквені. Інші ж удавали, ніби не чули, і підрозділ стріляв так погано, як можна було стріляти тільки навмисне. А підрозділ Хуана стріляв цього разу особливо добре.

Ірігоєн узяв рушницю у солдата.

— Сержанте Моралес, стрілятимемо ми з вами. Солдати не вміють тримати рушницю.

Це був виклик. Хуан теж взяв рушницю. Солдати напружено спостерігали. Вони гаряче бажали поразки лейтенантові, однак він був добрий стрілець. Вони знали це від дозору.

Хуан швидко вистрілив, і три кулі поцілили в яблучко. Але й Ірігоєн вистрілив так само швидко, і дві його перші кулі теж потрапили в ціль. Та втрете він хотів вистрілити що швидше, зарядив рушницю неправильно, і замок заїло.

— Прокляття! — почервонівши, пан лейтенант возився з рушницею і нічого не міг вдіяти.

— Якщо дозволите… — Хуан взяв рушницю, витяг патрон і заклав новий.

— Дякую.

Ірігоєн вистрілив утретє, проте рука у нього тремтіла, і він поцілив тільки в край мішені.

По шерензі солдатів пронеслося полегшене зітхання.

— Добро стріляли, — похвалив Ірігоєн Хуана, коли принесли мішень. Але не глянув на нього. Так йому і треба, причепі. Сам поставив себе у смішно становище, і тепер вони, власне, були квити. Однак Хуан не був вдоволений. Панок надто залив йому за шкіру сала, щоб так враз усе змінилося. Панок — білий офіцер, а він тільки сержант, і до того ж індіянин.

Так тривало цілий день. Вони розбирали й збирали рушниці, їздили верхи, долали перешкоди, стріляли з пістолета. Хоча Ірігоєн нічим більше не проявив себе, однак він весь час скоса поглядав на Хуана, кружляючи круг нього, як голодний пес круг м’яса. Але зловити на чомусь Хуана йому не щастило.

По форту повзла чутка, що новий лейтенант прискіпується до штабс-сержанта. Більшість тільки знизували, плечима і говорили, що це схоже на міського пана і, певно, командування з округи втратило розум, посадивши такого їм на шию. Але були й такі, що сміялися над стриженою Хуановою головою. І він це знав.

Увечері, коли Моралес уже заспокоївся, Ірігоєн все-таки зловив його.

— Канцелярію вже закрито, — сказав він. — Я продиктую вам донесення про дозор.

Капітан Васкес вимагав щовечора подавати йому донесення, і здебільшого лейтенант Ірігоєн чи Хуан диктували його унтер-офіцерові писарю. Та сьогодні Ірігоєн чомусь тягнув з цією справою, і унтер-офіцер кудись пішов. Лейтенантові ніби хто підказав, що Хуан не дуже великий грамотій.

Хуан сів за письмовий стіл, і Ірігоєн почав диктувати:

— “Лейквен, 3 листопада 1860 року. Прибулі з кордону дозори сповіщають, згідно…”

Перо невправно шкрябало по папері. Як пишеться “згідно”? Хуан ніколи не ходив до школи. Де б він ходив? Тому, що знав, навчився самотужки.

— Ви не можете писати швидше? А як ви пишете? Будь ласка, пишіть краще.

— Слухаюсь.

Лейтенант диктував далі, і Хуан після двох — трьох речень одстав.

— Друже, та ви взагалі не вмієте писати.

— Так, пане лейтенант, не дуже добре.

Ірігоєн подивився на нього — з ніжністю кота до миші. Незважаючи на темну шкіру, видно було, що кров вдарила Хуану в лице.

— І ви — старший сержант, командуєте у форті за офіцера?

З Хуана було досить, він спалахнув.

— Так, я командую за офіцера, і вже тривалий час. — Він підступив на крок до Ірігоєна.

Той зблід.

— Що означають ваші слова?

Хуан охоче пояснив би йому, що вони означають: більшість солдатів, більше половини унтер-офіцерів і добра частина офіцерів у гарнізонах прикордонної області не вміють читати і писати навіть так, як він, що це не має значення при зустрічі з арауканцями, і тому він зможе замінити офіцера у форті, якщо пан лейтенант назавжди виїде звідси і його забудуть. Але Хуан не сказав цього. Він не міг би зробити Ірігоєну більшої послуги, бо тоді той цілком і повністю взяв би над ним верх.

— Сержанте Моралес, я питаю вас, що означають ваші слова!

Може, Хуан і не витримав би, та нараз до канцелярії увійшов капітан Васкес. Він побачив, що вони стоять один проти одного, як бойові півні.

— Що сталося?

Хуан промовчав.

Лейтенант Ірігоєн опанував себе.

— Мушу доповісти, що сержант Моралес не відповідає посаді, яку займає.

— Не відповідає? — капітан спантеличено переводив погляд з одного на другого.

— Згідно з статутом, штабс-сержант повинен вміти вести канцелярські справи, а сержант Моралес…

Капітан Васкес зрозумів: він настільки добре все зрозумів, що різко обірвав Ірігоєна:

— Згідно з статутом, кажете?

— Так точно, я…

— Ходім до мене. — А Хуанові кинув через плече: — Ви вільні.

Хуан вийшов. Його охопив нестямний, гіркий, безпорадний гнів. Ірігоєн бавився ним, як кіт мишею, і військовий мундир примушував Хуана бути перед паном лейтенантом цією мишею. Все, ким він був і ким хотів бути, нічого не важило в порівнянні з зіркою на рукаві Ірігоєна, а сам він ніколи не носитиме такої зірки, бо він індіянин. Хуан розстебнув мундир. Він відчув себе полоненим, з довгим мотузком на шиї, за кінець якого тягнув Ірігоєн, примушуючи Хуана танцювати.

Може, капітан Васкес приведе до розуму цього панка? Хуан зціпив зуби. Він ніколи ще не потребував чиєїсь допомоги і менш за все — від білої людини, навіть допомоги капітана Васкеса не хотів. Він сам справиться з усім, що приготував для нього лейтенант.

А в цей час, коли Хуан ішов, капітан Васкес і справді намагався закликати Ірігоєна до розуму. Він силкувався бути спокійним, однак голос його тремтів од гніву.

— Що сталося, лейтенанте?

— Я притримувався статуту за вашою особистою порадою. Сержант Моралес…

— Облиште його. Справа не в статуті і не в канцелярії. Ви не терпите Моралеса, бо він індіянин. Це ясніше ясного. Але чому ж, друже, чому?

— У мене своя думка: дикунам нічого робити в армії, особливо на кордоні.

— А звідки у вас така чудова думка, з салонів столиці?

Ірігоєн різко виструнчився і глянув на капітана так, ніби хотів вчепитися йому в горлянку.

— Це моя власна думка, і я нею керуюсь.

Це було більше, ніж недоумкуватість чи впертість. Це був відкритий опір. Ірігоєна важко було впізнати. Очі у нього стали, як у дикуна.

Але дикун він чи ні, а капітан Васкес не стане маріонеткою, нехай лейтенант сто разів буде Ірігоєном і родичем півдюжини генералів чи самого військового міністра.

Упередженість, гаразд, це він міг зрозуміти. Більшість людей у столиці, почувши слово “індіянин”, уявляли собі напівголих дикунів, що палять, убивають і руйнують усе. Так, він готовий проявити терпіння. Але свого авторитету як коменданта форту чіпати не дозволить.

— Ви робитимете так, як я наказую, пане лейтенант!

— Але ж статут…

— Біс з ним, з вашим статутом! — Васкес так грюкнув кулаком по столу, що чорнильниця з брязкотом підстрибнула. — Не перекручуйте моїх слів. Перестаньте ставити пастки сержантові Моралесу!

Ірігоєн стояв струнко і мовчав. По ньому було видно, що він лишається на своїй точці зору, що він нічогісінько не зрозумів і не хотів зрозуміти.

Однак в особі Васкеса він знайшов собі гідного противника. Може, пан лейтенант думає, що має право не виконувати накази, бо він Ірігоєн? Чи він уже відчуває себе комендантом форту? Васкес встав і підійшов до нього впритул.

— Послухайте мене уважно. Я два роки чекав на лейтенанта. Я можу чекати ще два. А такого штабс-сержанта, як Моралес, у мене не буде і через двадцять років. Мені не так важко з наступним рейсом поштової карети відправити вас до столиці, і там ви можете скаржитись і розповідати у ваших салонах за чашкою чаю, які ми неотесані тут, на кордоні. Доки я буду комендантом Лейквена, солдати цінитимуться не за кольором шкіри — Моралес тим паче, а я збираюся ще довго бути комендантом.

Коли Ірігоєн нарешті пішов, капітан Васкес, важко дихаючи, опустився на стілець. Ірігоєн нічогісінько не зрозумів. Васкес лаяв і цього безголового аристократа панка і тих столичних писак, що послали йому лейтенанта, трохи лаяв і Моралеса, бо без нього не було б такої неприємності. Либонь, пан лейтенант уже настрочив скаргу до міністерства, а Моралес сидить за столом, задоволено простягнувши ноги, тоді, як він, Васкес, воював за нього. Іноді важко буває не втратити віру в розум цього світу.

Лейтенант Ірігоєн, однак, не писав скарги. Розгніваний, він широкими кроками ходив по кімнаті, а Амаро, котрий звик бачити батька стриманим, злякано дивився на нього.

— Що сталося, тату?

— Нічого, хлопчику, нічого… — і все ходив по кімнаті.

— Я знаю, це через індіян, що хочуть спалити форт.

— Так, через індіян. Але вони не спалять форту. Вони взагалі не чинитимуть більше шкоди. Якщо я впораюся з ними, жоден з них не чинитиме шкоди.

Вимовляючи слово “індіянин”, він бачив не напівголих дикунів, а людину у військовому мундирі з сержантськими погонами, бачив капітана Васкеса в момент, коли той казав про столичні салони. Що він знає про нього і про те, чому він ненавидів індіян? Нічого не знає.

Не вгадав Васкес і того, що робив Моралес. Хоча він справді сидів за столом, простягнувши ноги, але йому не було затишно в прокуреній кухні.

Антонія і Педрільо дуже здивувалися, коли він прийшов додому.

— Чому ти обстриг волосся?

Він буркнув, що нібито йому давно заважають довгі пасма, і взагалі він як сержант мусить мати солдатську зачіску.

Антонія ще більше здивувалась:

— Давно заважають? Щось я ніколи цього не помічала.

— Але це так. І чому я не можу ходити, як усі солдати?

Минуло більш як десять років, і ось він раптом, здавалося, закрив своє серце. Антонія вже не торкалася цієї теми. Вона розповідала про наймитів, які ходили, наче у них боліли зуби, і працювали ще лінивіше, ніж завжди.

— Педрільо сам подоїв би корів швидше, ніж вони роблять це удвох. Ти завжди кажеш, що індіяни будуть такими ж чудовими селянами, як і білі, — не могла вона не зауважити глузливо. — Я все чекаю, щоб ти привів мені двох добрих індіянських наймитів.

— Ти їх матимеш, і тоді я вижену геть оцих білих негідників. — Він похмуро дивився поверх столу.

— Щось сталось… у форті?

Та він тільки промимрив у відповідь: що там могло статися.

Деякий час Хуан сидів, замислившись, потім одсунув од себе майже повну миску, звелів Педрільо принести свої шкільні речі, зошити і книги.

Педрільо не дочув і приніс тільки зошити. Батько іноді вимагав показати їх, питав то те, то інше, і кивав головою, бачачи хороші оцінки, які вчитель змушений був ставити йому. Педрільо був старанний учень.

— Ми виконували роботу по арифметиці.

Він дістав хорошу оцінку. І батько повинен бачити її.

— Де зошит з іспанської мови?

— По-іспанському ми не писали.

— Я питаю, де зошит?

— Ось.

Зошита з арифметики він так і не розгорнув.

Хуан переглядав зошита, іноді суплячи брови. Він дивився на стрімкий крупний почерк, на слова, що розбігалися в усі боки, як лошата на луках. Він сам писав не краще, скоріше — гірше. Йому пригадався гострий почерк писаря унтер-офіцера; цілі полки слів і рота речень, які марширували шеренгами, плече до плеча. Обличчя Хуана ставало все похмурішим.

— Я сказав, щоб ти приніс і книги.

Педрільо невдоволено підвівся, ображено випнувши нижню губу. І що батькові треба?.. Почав було думати, що накоїв, і не міг згадати. Ні, він не завинив.

Педрільо приніс усі підручники. Втрете він не піде.

Це була чимала купа книг. Хуан по одній відсував убік, поки не знайшов підручника з іспанської мови. Він гортав його так, ніби в глибині душі все це було йому огидно, а облишити не міг. Потім почав читати якісь безглузді історії, надруковані в підручнику. Педрільо все знав напам’ять. Він здивовано дивився на батька. Губи у того ворушились, як у малюків — первачків з їхнього класу, коли вони вчаться читати щось нове. Вони хапали слова, як жаба мух. І учитель завжди глузував з них. А тепер батько хапав слова, як малюк дошкільного віку. Педрільо й спати пішов, а Хуан все ще сидів за столом. Антонія час від часу позирала на чоловіка. Бачила, як він ближче підсунув свічку, обережно вирвав аркуш із зошита, взяв олівця, загострив його і почав писати. Списував оті безглузді історії.

— Що, писар захворів?

Він почервонів, бо вона майже вгадала.

— Чого це йому хворіти, — промимрив він. А коли вона нічого не сказала, по хвилі додав: — Хіба я не можу трохи повчитися писати? — А ще по хвилі: — Іди спати!

Та Антонія не пішла спати. Вона вийняла старий фартух і почала латати, а потім зайнялася сорочками. Хуан кілька разів підводив очі від паперу, соромлячись і сердячись, що вона бачить, як він страждає.

— На хлопцеві все горить, — спокійно сказала вона і втягла нову нитку, ніби це так і годилося, щоб воші обоє сиділи вночі, він з олівцем, а вона з голкою

— Це все новий лейтенант? — спитала вона через деякий час, не підводячи голови.

Він не відповів, удавши, ніби не почув.

Вона ще нижче схилила голову. Він був гордий, упертий, наполегливий. Що коли оця впертість і гордість не тільки змусять його одного разу все забути, а заведуть у безвихідь, з якої він не вибереться?


X


І знову була неділя, і знову базар. Ранок цього дня видався чудовий — сама блакитна безмежність з сонця і води. Хлопці підуть плавати, лежатимуть на березі, підставивши сонцю свої тіла. А ополудні знову почнеться гра в серсо і м’яча, індіяни заповнять майдан перед невеличкою церквою, купці з міста торгуватимуться з ними, і, головне, не буде ніяких уроків. В їхньому розпорядженні весь довгий чудовий день, і цей день — як блискуче кругле песо. Можна витратити його на якусь одну річ, а можна розміняти на багато дзвінких дрібних монет, вартістю в десять і п’ять сентаво, і на кожну щось купити. Вони зроблять і те, і друге. Спершу витратять половину дня — довгий ранок біля Млинової річки. Це буде половина песо. А другу розміняють так: півгодини на гру в м’яч, годину на серсо, потім ще на щось. Вони, це — Педрільо, Алехо, Панчо та Блас, а зараз до них простує ще Лало.

Хлопці підійшли до його хати, і Алехо засвистів у два пальці. Він свистів так, що чути було за милю, і дон Мартін запевняв, що кури, почувши його свист, з ляку падають із сідала. У Лало ж, здавалося, ніхто його не чув. Ніде ні звуку.

Вони стояли біля напівповаленої огорожі і заглядали у підсліпувате кухонне вікно. Педрільо стояв, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені. Він не думав, що панові Манрікесу не дуже приємно бачити його, особливо перед своєю власною хатою. Та саме тому Педрільо стояв так, аби пан Манрікес неодмінно його побачив. У кого більше право стояти тут, у нього чи в оцього міського панка, якого вітер заніс сюди кілька днів тому?

— Вони ще хропуть, — сказав Панчо.

— О дев’ятій навіть пан Манрікес не спить, — заперечив Алехо і свиснув ще раз. — Ей! Лало-о!

За двома сліпими віконцями не помітно було ніякого руху. Вони почули голос пана Манрікеса. Що він казав, не можна було розібрати, але голос його не був привітний. Нарешті з’явився Лало. Він ішов повільно, рожевий і гладкий, на ньому мало не лопались штани.

— Чого ви?

— Ми йдемо плавати. Ходімо з нами.

Лало тупцявся і чухав бік.

— Не можу.

— Чому? Що, тебе і в неділю не пускають з дому? — примружив вузькі очі Педрільо.

Тут була якась причина.

— Я… я… — Лало не наважувався щось сказати. — Я пообіцяв Амаро, я поїду з ним верхи.

— З донощиком? — сплюнув Алехо.

Він умів плювати, як дорослий. Лейтенант і Амаро жили у його батьків, але він не мав з Амаро нічого спільного.

— Авжеж, мій батько зговорився з його, — Лало знову почухав бік.

— Що твій батько скаже, те ти й робиш, га?

Лало теж починав сердитися.

— Амаро не такий уже й поганий, як вам здасться. Ото тільки, що виказав Педрільо! А його батько дасть нам найліпших коней з форту. — Він оглянув усіх чотирьох. — Ходімо з нами, — хитро закинув він їм. — Поїдемо в ліс. Може, знайдемо там сліди оленя й навіть пуми. — Він знав, що Педрільо не піде з ними в ліс нізащо в світі, навіть якби коні мали крила.

Пропозиція була приваблива, і навіть Алехо на якусь мить завагався. Та потім зробив повний поворот кругом.

— Залишайся з своїм донощиком. Ми підемо плавати.

Вони побігли геть не оглядаючись. Тільки Блас не поспішав. І плівся останній. Лало подивився їм услід, відкопилив губу і пішов до хати.

— Що йому було треба, тому індіянському шибеникові? — недовірливо спитав пан Манрікес. Він, здавалося, бачив тільки Педрільо.

— Щоб я пішов з ними плавати. Та я сказав, що краще поїду з Амаро.

— Правильно. — Пан Манрікес задоволено кивнув головою, потім поліз до кишені, витяг кілька монет і дав Лало десять сентаво. — На, купи собі щось у Курро.

А четверо тим часом перебігли через луки до Млинової річки. Коротка весна кінчалась, і кругле, розпечене до білого, сонце висіло на небі за густим маревом. Вісім голих ніг здіймали густу куряву.

Хлопці сперечалися, хто виграє у змаганні з стрільби, поглядали на сонце, яке сьогодні особливо припікало, і коли раптом з трави випурхнув гірський голуб, почали кидати в нього каміння. Але настрій було зіпсовано.

— Ну й негідник, — сказав Алехо, і всі знали, про кого йдеться.

Педрільо нічого не сказав, він не сперечався, хто виграє в стрільбі, і не кидав каміння в голуба. Новий був не тільки донощиком. Він назвав його “смердючим індіянином”. Амаро його ворог, і хто з ним — той теж його ворог. Від Лало він і не чекав нічого іншого, але він бачив жадібні Бласові очі, коли мова зайшла про коней. Хай їм чорт, новому, Лало, Бласу. Хай їм чорт усім, кому не подобається його червона шкіра. Він знав, що і Алехо тому такий злий на нового. Алехо друг, справжній друг.

Вода у Млиновій річці була вже не така холодна, як два — три тижні тому. Вона приємно поколювала шкіру і змивала пил усього довгого тижня, а може й не тільки пил. Хлопці плавали наввипередки, пірнали, а потім лежали поряд на піщаному березі і гріли на сонці животи.

— Через рік, — сказав Педрільо в синє гаряче повітря, — мене тут не буде. Я поїду до міста.

Не все, однак, змила вода. Добре було б опинитися не в Лейквені, а десь там, де нема нового і пана Манрікеса.

— А коли повернешся, то носитимеш лепський чорний костюм, як купці, — зареготав Алехо, — і обминатимеш кожну калюжу, щоб не забруднити гарні черевики.

— Коли він повернеться, — далі малював картину Блас, — то насамперед у нього буде інший ніс. Він так високо задере його, що взагалі нічого не бачитиме.

Педрільо звівся на лікті.

— Коли я повернусь, я будуватиму залізницю, вдвоє більшу, ніж та, яку тепер будують од столиці сюди.

— А на що вона потрібна, твоя залізниця? — насміхався Блас.

— Залізниця тільки для індіян. Білим не можна буде їздити. І на ній їздитимуть вдвоє швидше, ніж на інших.

— Індіянська залізниця! Хо-хо! — Блас голосно зареготав і ляснув себе по голому стегні.

— Мені теж не можна буде їздити? — поцікавився Алехо.

Педрільо завагався.

— Тобі теж ні, — суворо вирішив він, адже мусила бути справедливість. — Жодному білому.

— Ну, це дурниця, — буркнув Панчо і ліниво поворухнувся.

Хлопці знову притихли. Навколо був мир, і тільки вітер шепотівся з травою. Але в мовчанні дітей миру не було; вони мовчали сердито.

Педрільо знав, що то його вина. Власне, думаючи про білих, які не повинні їздити його залізницею, він мав на увазі тільки Лало і нового та ще до деякої міри Бласа. А тепер ось Алехо розсердився, і чому — біс його знає, у всьому так важко розібратися.

На протилежному березі почувся тупіт копит, а згодом хлюпання. Хтось переганяв коней через річку. Ніби за командою всі підвели голови. То були… так, справді, там їхали Лало і новий. Вони їхали на високоногих жеребцях з блискучою, вичищеною шерстю і вели за поводи ще по одному осідланому коню. Це були четверо найкращих коней форту, офіцерські коні.

Лало і Амаро зупинилися недалеко. Коні були мокрі. Певно, йшли галопом тільки від бажання пробігтися, бо ще не втомилися. Вони неспокійно били ногами, кусали мундштуки і рвалися в дорогу, їм хотілося бігти, бігти кругом світу не зупиняючись і швидко, як вітер. Від гри м’язів блискуча шерсть переливалася.

— Так ніхто не хоче з нами? — лицемірно поцікавився Лало. Він сидів на буланому в яблуках з маленькою головою і чорними бархатними очима, жував отруйно-зелений пряник і в руці тримав великий кульок. — У нас є ще двоє коней.

— Сьогодні ми купаємося, — рішуче сказав Алехо.

Якусь мить тривала тиша. Четверо дивилися на Лало, що гордо височів над ними, як на троні, а Лало дивився вниз на тих, що лежали перед ним на піску. Амаро тримався позаду і удавав, ніби все це його зовсім не обходить.

Алехо пішов у наступ:

— Що вам тут треба?

— Ми їздимо, де хочемо, — Лало витяг з кулька ще одного пряника, яскраво-рожевого. — Швидкі оці бестії, скажу я вам. Від села ми не їхали сюди й трьох хвилин. Та ви ж не хочете спробувати.

— Дурниця, — сказав Блас. — За три хвилини ви нізащо не доїхали б. — У нього були такі ж жадібні очі, як і тоді.

— Давай об заклад, що… — Лало під’їхав трохи ближче.

— Забирайся з своїми шкапами, — крикнув Алехо. — Сказано тобі, що ми купаємось!

Можна було подумати, що сперечається з ним Лало. Насправді ж сперечалися Педрільо і Амаро. Але жоден з них не мовив і слова.

— Потім ти можеш знову сюди повернутися, — запропонував Лало Бласу.

— Авжеж, можу.

— Геть, а то скину з коня! — схопився на ноги Алехо.

— То, либонь, він уже тобі за батька, що забороняє їздити верхи, — глузував Лало.

— Він мені не батько і нічого не може мені заборонити, — сказав Блас.

— Тоді їдьмо.

— Ну, й поїду.

Блас підвівся і повільно, з викликом, пішов до рудої кобили, на якій іноді їздив навіть капітан Васкес. Мабуть, він не зовсім добре себе почував, це було помітно.

— На пряника, — сказав Лало і простяг йому кульок.

У Панчо теж загорілися очі, як загорілися перед тим у Бласа.

— Якби у вас ще був кінь, то я теж міг би поїхати з вами.

— Так є ж.

Панчо вагався.

— Коли я повернусь, ми ще поплаваємо, — пообіцяв він Педрільо та Алехо.

— Хто їздить з донощиком, може не повертатися. Ми з такими не плаватимемо. — Алехо пополотнів од гніву і з радістю вчепився б усій отій четвірці в горлянку. — Він ліг на спину і удав, ніби вони для нього не існують, ніби вони вмерли і вже поховані.

Знову тупіт, який поступово віддалявся і зрештою затих. З Педрільо лишився тільки Алехо. Весь час він мовчав. Як навмисне вони поїхали з новим, з тим, хто назвав його “смердючим індіянином”, а про батька казав що завгодно, тільки нічого хорошого. Він відчував себе покинутим, зрадженим і не допомагало навіть те, що Алехо залишився тут. У Алехо теж біла шкіра, а у нього червона, і нехай Алехо нічого не уявляє. Співчуття він не хоче. Педрільо знав, що Алехо сварився з іншими, бо він його справжній друг, але він все-таки білий, а інше не має значення, та ще у такий момент.

Алехо підповз до нього, і Педрільо побачив, що він все ще сердиться.

— Відкрив би краще рота, а то лежиш, як тараня.

— Яке мені діло до того, що їм хочеться кататися.

— Яке мені діло, яке мені діло, — передражнив його Алехо. Він узяв камінь, жбурнув у воду так, що аж бризки полетіли. — А може, мені до того діло!

— То сам і відкривай. — Він не хотів сваритися з Алехо, справді ніяк не хотів, але інакше не міг. Співчуття він не хотів ще дужче.

— Те й роблю, — фиркнув Алехо.

Він з розгону шубовснув у річку, переплив на інший берег, сердито розбиваючи руками воду, і ліг там на траву. Він не міг далі лежати біля Педрільо. Той лишив його напризволяще, хоча все було через нього.

Педрільо дивився в імлисто-синє небо. Сонце вже не здавалося таким приємним, пляж — гарним, та й річка була вже іншою. Він чекав, що Алехо повернеться чи щось гукне йому, та Алехо лежав не рухаючись. Педрільо стрибнув у воду і кілька разів повільно проплив вперед-назад, не дивлячись на Алехо. Потім виліз на берег і одягнувся, теж дуже повільно. Тільки нехай Алехо но думає, що це він його прогнав. Просто стало нудно, а Алехо тут ні при чому.

Педрільо поплентався в селище. Він ненавидів Лейквен, ненавидів увесь світ — нового учня, бо той з ненавистю ставився до індіян, Лало, Бласа і Панчо, бо ті поїхали з новим, і Алехо, тому що він все-таки білий, та ще і його друг. Він ненавидів батька, бо той не міг допомогти йому, навіть матір, бо це вона сказала, що всі — люди, і новий — теж, а від того все й почалося.

Педрільо ішов, підбиваючи ногою камінці на дорозі. Швидше б покинути цей Лейквен. У місті він стане великою людиною, а потім нехай хто наважиться глянути на нього скоса. Він ніколи не повернеться в Лейквен, навіть щоб будувати залізницю.

Неділя вже не здавалася якоюсь особливою, хоча сьогодні й базарний день.

Гаразд, він піде на центральний майдан і на лужок для ігор. Безперечно, індіяни вже там, і, може, навіть почали джигітовку. Він нікому не дозволить зіпсувати собі решту дня.

Педрільо пішов швидше, обігнув перші хати і вибіг до церкви. Однак тільки-но вибіг на майдан, як зненацька зупинився, ноги ніби приросли до землі. Тут були купці в чорних костюмах, лейквенці і поселенці з околиць, кілька унтер-офіцерів, але жодного солдата, їх сьогодні не відпустили, та, головне, не було індіян. Минулої неділі не прийшли пеуенчі, а сьогодні — нема й молучів, ні молодих, ні літніх.

Педрільо протер очі, та це був не сон. Справді — жодного індіянина. Що це означало, він не знав, але у всякому разі нічого доброго. Купці та поселенці, що стояли групами й збуджено розмовляли, мабуть, теж вважали, що це не провіщає нічого доброго. “Червона сволота”, — почув Педрільо. “Треба знову провчити їх”, “Ми надто зволікали”, “Вони стають все нахабнішими”. Так, зокрема, казали городяни. Поселенці були похмурі і занепокоєні, і коли Педрільо перебігав майдан, то відчув на собі чийсь більш ніж просто похмурий погляд.

Купці прив’язали коней біля церкви. їхні порожні фургони здавалися тут зайві, та й вони самі стояли, засунувши руки в кишені, ніби безробітні. Але Педрільо вони цікавили недовго. Він побіг до Куррової крамниці, куди сходилися всі, до обмінювалися новинами і де дізнавалися про всі події.

Там стояв гамір. Тут зібралися поселенці з інших місць і лейквенці. Педрільо побачив серед них пана Манрікеса, капрала Медіну, а також обох батькових наймитів. Один з них дуже голосно казав:

— Після останнього повстання треба було одібрати у них, у тих червоних чортів, усю землю і віддати її білим поселенцям. Якби в провінції жило десять тисяч білих, тоді все було б інакше, тоді ми не боялися б, що вони підпалять нам дах над головою. Поблажливість, проповідує пан капітан, терпіння. Тепер він сам побачить, до чого довело його терпіння і поблажливість.

Він помітив Педрільо, почервонів і враз замовк, ніби йому щось влетіло в рот.

Курро стояв за прилавком у чистому фартусі, як і кожної неділі. У нього було якесь зеленкувате обличчя, він мовчав.

— Не знаю, який дах запалять вони над твоєю головою, — розсудливо мовив капрал Медіна. — Чи, може, ти з учорашнього дня став землевласником?

Кілька чоловік засміялися, але всього лише кілька.

— Він працює у червоного. З ним нічого не станеться! — вигукнув хтось.

— Моралес біліший, ніж усі ви разом, — покрив його голос Медіни, — а хто цьому не вірить, матиме справу зі мною! — Видно було, що казав він серйозно.

Пан Манрікес з трудом протиснувся до нього.

— Треба виставити навколо села пости. Не можна відчувати себе в безпеці.

— Дурниця! Що сталося? Індіяни не прийшли на базар. Може, у них нарада, якісь збори племен. Це не вперше. Навіщо відразу панікувати.

— Може, у них нарада, а може, вони саме збираються спалити Лейквен, — знову вигукнув той же горлань. — Але кажу тобі, — помахав він кулаком перед носом Курро, — перше, ніж до того дійде, ми розрахуємося з усіма червоними, яких спіймаємо.

Він так стукнув склянкою об стіл, що вона розлетілася на тисячу скалок, і вийшов, не заплативши. Троє чи четверо попрямували слідом за ним. Вони теж забули розрахуватись, а чи подумали, що індіянинові платити вже не варто. І Курро не нагадав їм. Він стояв за прилавком позеленілий, і навіть не відкрив рота. На Педрільо ніхто не звертав уваги, тільки що наймити більше не казали й слова.

Люди ще багато гомоніли, а Педрільо стояв у куточку й слухав. Всі сходилися на тому, що треба щось робити, поки арауканці не впали їм на голову, і більшість була за те, що капітан Васкес не на своєму місці. Він постарів, сидів склавши руки і чекав наказів від окружного начальства, а якщо наказів не було, то він нічого і не робив.

— Треба, щоб фортом командував повий лейтенант, — запевняв пан Манрікес. — Він молодший і все правильно розуміє. Я знаю, я розмовляв з ним про індіян.

Зрештою вирішили послати делегацію до капітана Васкеса. Вони вимагатимуть вжити заходів по захисту Лейквена. А коли він і після цього нічого не робитиме, вони підуть далі, до губернатора провінції, до самої столиці. Делегація складалася з пана Манрікеса і двох поселенців.

Покінчивши з цим, пан Манрікес повернувся до Курро і спитав його, чи вважає він себе порядним індіянином і чи знає він, до кого належить. Проти таких індіян ніхто нічого не має. Педрільо бачив, що й він не лишився непомічений. Пан Манрікес повернувся до нього, коли казав це.

Педрільо почув і відповідь Курро. Той проголосив справжню невеличку промову і аж упрів від хвилювання й страху. До кого він належить, він, звичайно, знає. Він маленький миролюбний торговець, і з убивцями-паліями не хоче мати нічого спільного, хоч у нього з ними однаковий колір шкіри. У індіян є всі підстави завдячувати білим, бо вони принесли їм цивілізацію, і при бажанні кожен міг вийти в люди. Він цьому приклад. Він радітиме, якщо оцей привид війни зникне, і чим швидше, тим краще.

Пан Манрікес і кілька лейквенців схвально кивнули, а інші — зокрема поселенці з околиць — дивилися на Курро так, ніби під білим святковим фартухом він сховав томагавк і ось-ось кинеться на них.

Педрільо вибрався з крамниці. Тепер він добре знав, які вони — порядні індіяни. Порядний індіянин позеленів, коли білий глянув на нього скоса, він плазував перед ним і сам собі плював в обличчя. А ті, хто ненавидить індіян, сміялися з нього.

Хлопець побіг назад до центрального майдану, однак там усе лишалося так, як і годину тому. Не було жодного індіянина, а торговці вже роз’їжджаються. В кінці майдану він побачив капітана Васкеса, який прийшов подивитися, що тут діється. Його оточили поселенці і міські люди. Педрільо чув його голос.

— Це вигадки. Раптовий напад цілком виключений. Ми щодня висилаємо дозори. Ні, ні, нема ніяких підстав для паніки.

Педрільо побіг далі, до форту. Він хотів знайти батька, розповісти йому, про що теревенили в Курровій крамниці, спитати, чому арауканці не прийшли на базар. У такий день, як сьогодні, батько неодмінно бував у форті, хоч би сто разів був вільний од служби.

Вартовий біля воріт зупинив хлопця. Хто не належав до гарнізону, не мав права зайти до форту, коли він на воєнному стані. Однак солдат сказав Педрільо, що з обіду не бачив батька. Педрільо побіг на розшуки. Він не міг подумати, що батько вдома, але може й удома, бо ні у форті, ні в селі його не було.

Педрільо мчав як вітер. Те, що відбулося сьогодні вранці — з новим, Лало та іншими — він уже забув.

Батько справді був дома. Він сидів надворі па лавці в старих штанях і в накидці. Тільки придивившись пильніше, Педрільо помітив, чим зайнятий батько. Він чистив свою рушницю, не військову, ні, а свою власну.

— Тату, я був на базарі і в крамниці Курро, всі кажуть, ніби щось має статися, вони збираються йти до капітана.

— Що ж вони кажуть? — Здавалося, Хуан ніскільки не здивувався. Випробовуючи рушницю, він натиснув на курок і відпустив його.

— Але… але що буде тепер?

— А те, що має бути. Оті розумні, які кричать, буцімто самі справляться з арауканцями, і які, щойно чимось запахне на кордоні, уже все знають, певне, притихнуть. Було б добре, якби їх провчили — і добряче провчили.

В його тоні був похмурий гумор і водночас задоволення, ніби батькові це було до душі. А раніше він казав тільки про спокій і мир.

Все, що Педрільо будь-коли чув про війну з індіянами, промайнуло у нього в голові. Тисячі голих, обмазаних кінською кров’ю воїнів, набіги, засідки!

— Пеуенчі на… нападуть на форт?

— Цього вони не зроблять, але й такими спокійними, як досі, не будуть. — Хуан одставив рушницю і потягнувся, дещо нетерпляче, сповнений чекання — як гімнаст, що готує себе до складної вправи. Він уперше відкрито глянув на Педрільо і, здається, тільки тепер помітив, з ким, власне, розмовляє.

— Та що ми сидимо і верземо дурниці. Що буде, те й буде, — не такий страшний вовк, як його малюють. Знаєш що, ходімо вдвох у корівник і подивимося, що там зробити. Мати вже скільки каже, що наймити нічого но роблять.

Педрільо пригадав, що казали їхні наймити у Курро, хотів розповісти батькові, але той уже підвівся, і Педрільо забув про це, бо думав про арауканців. На кордоні стало неспокійно і небезпечно, може, пеуенчі підуть у великий похід. І батько чистить свою рушницю.

— Корови теж помітять, що сьогодні неділя, — сказав Хуан. — У корівнику наведемо таку чистоту, що вони від подиву захитають головами. — Він був на диво веселий і сипав дотепами.

— Хо, — буркнув батько і поплескав рябу корову, — це справжня іидіянка. Всюди проступає червоне. — Він ляснув її знову по широкому боці з червоною плямою. Корова повернула голову і подивилася на нього спокійними темними очима, наче дивуючись тій дурниці, яку він бовкнув. — Слід узяти пензля і весь світ зафарбувати червоним, — додав він. — Нема нічого кращого за червоний колір. Саме небо мало б бути червоне, і дерева, і трава, і вода.

Педрільо засміявся. Треба ж таке придумати — корови-індіянкн і весь світ — червоний. Проте хлопець відчував, що за цим жартом криється велика серйозна думка. І батько був не такий, як завжди, — без мундира, без чобіт. Чорне з сивиною волосся тепер більше звисало на темне обличчя, ніж тоді, коли він носив налобну пов’язку.

Вони добре упріли в цей недільний день. Вичистили корівник, наносили сіна і води. Часом Хуан зупинявся, щоб передихнути, і стежив за Педрільо, що саме натужившись ніс двоє великих відер.

— Ти вже дужий хлопець, майже дорослий.

Педрільо просяяв, він бігав, таскав усе, підмітав, і, незважаючи на роботу, це була справжня неділя. Добре, коли у батька є вільний час. Педрільо пишався батьком і ще більше тим, що вони працювали разом. Дім був фортецею, справжнім маленьким фортом, і новий учень, і пан Манрікес, і вчитель лишалися десь зовні, а вартовим біля воріт стояв батько. Педрільо відчував, що йому теж подобалося бути в своєму власному форті.

Так вони працювали до вечора. А потім сіли втрьох у кімнаті біля великого столу. Вікна були відчинені. Надворі стояла тепла погода. І батько, новий батько, який усім, крім стриженої голови, так скидався на індіянина, розповідав про давні часи, про ті часи, коли він жив серед молучів і звався Стрілою, а вся країна належала арауканцям.

— У Млиновій річці я ще дитиною ловив рибу, тільки тоді річка називалася не Млиновою, бо й млина там не було. Кордон і перші білі поселенці жили звідси кілометрів за тридцять на північ. Не було ні Лейквена, ні форту.

— І не було нікого, хто б скоса поглядав на нас, — докинула мати.

Батько розповів ще більше: як він разом з іншим молодим молучем ходив полювати на пуму, тільки вдвох, як вони натрапили колись у скелях на гніздо кондора і як гнали через гори отари овець. А тепер той молодий воїн — вождь і звати його Дикий Кінь.

— То було чудове життя, — кивнула головою мати, — і то, що кажуть білі, ніби вони принесли індіянам велике щастя, то неправда.

В інший день батько заперечив би, сказавши, що білі жили краще завдяки своїм сталевим плугам, полям пшениці та залізниці, яку будували. Сьогодні він не заперечив. Здавалося, що на світі існують тільки вони троє.

Педрільо дуже захотілося ще почути, як індіяни жили без білих і чому тепер є селище і форт Лейквен, чому Млинова річка зветься Млиновою.

— Поселенців з’являлося дедалі більше. Вони почали пасти свої отари на нашій землі. Тоді молучі повстали. — Батько помовчав. — Потім кордон став проходити тут, — закінчив він. Цього разу батько сказав “молучі”, а не “ми”, ніби він не був молуч.

— А чому вони програли війну?

— Тому, що у білих була краща зброя, рушниці, а не списи, сокири та дрючки, і їхні солдати могли воювати весь рік, а індіяни лише кілька тижнів. Згодом їм треба було повертатися назад до отар і полювання, інакше вони голодували б.

Педрільо пригадав сьогоднішні події. У Курро казали, ніби арауканці все-таки збираються розпочати війну.

— А тепер?

— Тепер молучі не повстають. — Батько знову заговорив неохоче.

Від форту долинув звук сурми: вечірня зоря. Чужий, ворожий звук. Але ж батько належав форту. Хоча в цю мить помітно було, що сурма заважала йому.

— Якби у білих не було рушниць і всього іншого, вони ніколи б не виграли ніякої війни. Якби людина йшла проти людини, тоді один арауканець, молуч чи пеуенч, справився б з трьома білими.

Батько справді нічим не був схожий на сержанта Лейквенського гарнізону. Він був індіянин, і такий, певне, був і тоді, коли його звали Стрілою. Мати сиділа мовчки.

Було вже пізно, коли Педрільо ліг спати. Думки змішалися. Він теж знайшов би собі індіянського друга, і вони разом ходили б на полювання. Він жив би у хижці, жив би так, як завжди жили індіяни. Це було добре життя; ніхто не поглядав би на нього зверхньо.

Але йому хотілося будувати мости, залізниці і будинки, які сягають неба. Для цього він повинен ходити до школи в місті, де взагалі немає індіян, де живуть самі білі. Чому білі не побудують індіянам мостів і залізниць, замість того, щоб забирати у них землю, адже вони завжди казали, що принесли їм велике щастя. Чому так, га?

Хуан та Антонія сиділи за столом. Він одводив погляд, і вона знала чому.

— Знову війна?

Він кивнув.

— Що ти робитимеш?

— Я солдат.

Вона зморщила лоба. Він не хотів бути відвертим.

— Ти підеш проти своїх?

Вони обоє виросли серед молучів.

Він, затинаючись, пояснив, що ніякої справжньої війни не буде, може, відбудеться дещо більший набіг пеуенчів. Молучі не йдуть з ними або йдуть тільки декотрі. Якщо пеуенчі матимуть вогняну зброю, тоді підуть і вони. Однак дозори стережуть кордон і нікого не пропускають. Можливо, кільком контрабандистам із зброєю і пощастить пробратися через кордон з Аргентіни, та це не має великого значення. Там же Білий Король із своїми людьми нічого не зможе вдіяти.

— А якщо молучі все-таки підуть з ними?

— Вони не зроблять цього! — Він похитав головою. — Молучі не можуть піти з ними, не посміють перетворити неспокій на кордоні у війну, ні, якщо хочуть жити на світі.

Вона не давала йому спокою, питала далі:

— Якби ми жили там, серед своїх людей, то ти міг би якось зробити, щоб вони не виступали. Але ти однією ногою стоїш тут, а другою там. Ніхто не вважає тебе своїм другом, і якщо щось станеться, ти не зможеш допомогти.

Антонія хотіла, щоб чоловік повернувся до молучів. Знову і знову заводила про це мову. Та він не міг відмовитись од усього, принаймні тепер, коли у форт приїхав новий лейтенант. Люди подумали б, що він утік од нього. Сержантські погони, загальна повага поселенців, солдатів та арауканців завжди були йому дорогі. А відтоді, як з’явився цей білий, оцей Ірігоєн, вони стали йому ще дорожчі. Про це він, звичайно, не казав, особливо їй. Хуан перевів розмову на інше.

— А що буде з Педрільо? Наступного року йому треба йти до школи.

— Насамперед йому треба колись піти туди, до кого він належить, а він не зможе, якщо ти йдеш проти молучів.

— Я не йду проти своїх. І ніколи не піду.

— Чому ж на базарі не було молучів?

— Може, не хочуть вскочити в якусь халепу. Коли неспокійно, то кожен вважає за краще сидіти вдома.

Хуан не поступався. Вони ще побалакали деякий час, почуваючи, ніби їх розділяє багато миль. Разом з тим Хуан добре знав, що треба мати щастя, більше, певно, ніж є його у всьому світі, аби те, що він сказав, відповідало дійсності. Він не сказав їй всієї правди. Так, Дикий Кінь пообіцяв, що молучі легковажно не вступлять у війну. Так, прикордонні дозори перешкоджають переносити зброю на територію індіян. Взагалі все було настільки очевидним, що, здавалося, справді ніякої’ війни не буде, і в цьому була чимала заслуга і його, Хуана Моралеса. Однак існували ще два чужі військові кораблі, про які серед людей ходили різні балачки, хоча ніхто не знав правди. Та він знав її. Скоро мине три тижні, як французи курсують вздовж узбережжя. Якщо вони втрутяться відкрито, то почнеться не тільки війна з індіянами, а ще гірше.

Завтра знову треба надівати мундир, іти до форту, де лейтенант веде проти нього свою дрібну війну. Війну, в якій у руках Ірігоєна всі козирі, а Хуан нічого зробити не може, тільки чекати, звідки гряне новий удар. Він Доведе лейтенантові, цьому білому, йому і всім іншим саме тепер, а тим більше — якщо розпочнеться війна. Тоді він доведе, хто здатний служити на кордоні, а хто ні.

Цього вечора Антонія не могла заспокоїтися. Хуан став схожий на Курро. Він бачив тільки себе, галуни у себе на рукаві, а вона не бачила нічого, крім темряви, небезпеки для нього, для себе і Педрільо, для Педрільо насамперед.

Спокій у Лейквені відновлювався надто повільно. Всі гомоніли про індіян, всі сушили голову, що тепер буде. Думав над цим і Курро. Він думав про злі обличчя білих і їхні погрози. Вони не заплатили йому, а кілька днів тому хтось жбурнув камінь у його вікно. Треба всім довести, що він не має нічого спільного з отими дикунами, які, може, планують напад на Лейквен.

Хоча вже було пізно, Курро поплентався до пана Манрікеса. Там ще горіло світло. Пан Манрікес втлумачував своїй жінці, котра, погоджуючись з усім, кивала головою, що тепер на кордоні настали для білих добрі часи. Білі покажуть індіянам їхнє місце, а хто не дурний, той зуміє вхопити собі чималий шмат від великого пирога.

Поява Курро дуже здивувала пана Манрікеса, доки торговець не сказав, чого прийшов. Він хоче піти з делегацією до капітана Васкеса. Нехай капітан побачить, що й серед індіян є порядні люди, які пропонують дійові заходи проти вбивців та паліїв.

Пан Манрікес потис йому руку. Він про нього чудової думки. І якщо хтось образить Курро — є ще такі гарячі голови, для яких і порядний індіянин — просто собі індіянин, — тоді нехай він звертається безпосередньо до нього, до Манрікеса. Він наведе порядок.

Курро був дуже задоволений. Пан Манрікес щось та важить у Лейквені. Він із столиці. Тож Курро вважає, що пан Манрікес ще якийсь час може не повертати йому боргу. Ті гроші були вкладені в добро діло.


XI


Лейквен готувався до тяжких днів — не поспішаючи і неохоче, ніби, незважаючи на все, не дуже вірив, що тяжкі дні настануть. Чоловіки виходили з дому з зарядженими револьверами, а за межі селища виїжджали тільки гуртом і брали з собою рушниці. Дон Мартін щоразу приєднувався до такого гурту, якщо йому треба було відвезти на своєму фургоні якийсь вантаж в округу, а чи привезти його звідти. Хоча він і не думав про це серйозно і не дуже хвилювався, та хто ж його знає. Над освітленою сонцем зеленою пампою з численними пологими горбами і западинами, здавалося, нависла раптом зловісна загроза.

Проте жоден поселенець не виїхав з Лейквена, як багато хто робив раніше, коли передбачалася війна з індіянами. Чоловіки пили ще більше, годинами сиділи у Курро і лаяли командування, яке нічого не робило, і капітана Васкеса — зокрема. Курро доводилося чимало вислуховувати про клятих індіян. Але його це не обходило. Торговець довів, що він порядний індіянин. Ходив з делегацією до капітана Васкеса. Крім того, у нього бував пан Манрікес, який став тепер у Лейквені помітною особою, бо це ж він доводив, що не можна вірити отій червоній сволоті.

Делегація досягла небагато. Капітан вислухав її, а потім з небезпечною ввічливістю спитав, за кого, власне, вони приймають його, за військового міністра чи за командуючого прикордонної області? Без наказу згори він може посилати на територію пеуенчів тільки дозори. Навіть при бажанні не міг би послати на індіянську територію свій полк, але він цього й не хоче, бо для того, щоб вступити туди, треба принаймні втричі більше солдатів. Отже, їм краще подумати про свої власні справи, а йому залишити захист Лейквена. З цим їм і довелося піти. Про те, що вони збиралися йти до окружного командування і в столицю, ніхто й не згадав.

Пан Манрікес лаявся, як візник, правда, вже тоді, коли вони сиділи у Курро. Тепер зрозуміло, якого коменданта вони мають у Лейквені, і сліпому видно, що капітан захищає червоношкірих. Не дивно, що індіяни є навіть у форті, та ще й носять військову форму.

По дорозі додому Манрікес біля школи зустрів пана лейтенанта. Ірігоєн потис йому руку і голосно, так, щоб усі почули, похвалив його за прямоту поведінки і захист інтересів білого населення прикордонної області. Пан Манрікес набундючився від гордощів. Вони з паном лейтенантом тепер розмовляли часто. Іноді Ірігоєн навіть заходив увечері до Курро і теж випивав там чарчину. Проти капітана Васкеса він ніколи нічого не казав. Тільки натякав, що є такі офіцери, які краще розбирають накази по літерах, ніж по змісту. Це було досить ясно, і ніхто в його присутності не соромився висловлюватись одверто. “Пана лейтенанта треба зробити комендантом, — казав пан Манрікес, — це правильна людина”. Інші погоджувались, а Ірігоєн лише всміхався. Курро, який стояв за прилавком, не був певен, що то хороша ідея. Він знав, чого можна чекати від капітана Васкеса, а й чорт, якого знаєш, кращий за невідомого святого, каже приказка. Та Курро мовчав.

Амаро дивувався, що його батько ходить до крамниці.

— Курро теж індіянин, один з тих, хто убив маму. А ти казав, що краще умреш, ніж матимеш з ними справу.

— Ти не розумієш цього, — різко обірвав сина Ірігоєн. — Для цього ти ще надто малий.

Та зрештою окружне командування надіслало капітанові Васкесу довгого, з печатками листа. Він призначався комендантом і над цивільним населенням Лейквена, йому наказували повністю закрити кордон, щоб на індіянську територію не пронесли жодної рушниці, жодного патрона. Крім того, капітан повинен вжити усіх заходів, які вважає за необхідні, однак не давати арауканцям приводу для нападу. Накази ще надходитимуть. Разом з листом прийшло підкріплення — сорок чоловік.

Капітан Васкес ляснув долонею по столу, прочитавши кінець: “усі заходи, які вважаєте за необхідні, однак не давайте арауканцям приводу для нападу”. Добре мудрувати за письмовим столом. Це означало, що він один повинен розплутати цю історію. Розплутає — його дружньо поплещуть по плечу, не розплутає, значить, дав арауканцям привід для нападу і його звільнять. Йому прислали сорок чоловік, а він вимагав тисячу.

Капітан Васкес виклав своєму начальству все, що давно прагнув сказати, але зробив це в думках, бо начальство далеко і не почує його, якщо він навіть кричатиме.

Він уже дещо звик до цих стратегів за письмовим столом, але тут вони перевершили себе! Хіба вони не розуміють, що йдеться про долю всіх поселенців на кордоні, а не тільки Лейквена? Арауканці готуються до війни, а він сидить тут, приречений посилати дозори і чекати. Те, що міг він зробити з своїми чотирма сотнями — вибачте, з чотириста сорока солдатами, — могло тільки привести до катастрофи.

Про французів уже й не згадував. О, він знав своє начальство з окружного командування. Вони не хотіли вірити в небезпеку інтервенції. Обидва французькі кораблі цілком випадково опинилися біля узбережжя, і те, що сповіщав отой малий капітан з Лейквена, просто витвір фантазії. Він так добре уявляв, як висловлювались оті пани, ніби сам був при тому.

Весь час Васкесу не давала спокою й інша думка, думка про Ірігоєна, який після всього не буде ні в чому винен, і якому дурні накази окружного командування прокладали шлях вгору. Його заступник! Якщо він, Васкес, не справиться — а він не справиться, бо у нього зв’язані руки, — командування фортом передадуть оцьому спритному лейтенантові, який з самого початку показав, що він не в згоді з своїм начальником. Капітан відчув якийсь гіркий присмак у роті. Вперше за довгий час він почав серйозно зневірятися в своєму основному принципі, що розум кінець кінцем завжди перемагає.

Капітан ще був під впливом цих думок, коли до нього завітав пан Гонсалес, учитель, і попросив дозволу закрити на кілька тижнів школу. Він хворий, серйозно хворий, благав пан Гонсалес, притискуючи руки до грудей, у нього нестерпні кольки, і йому неодмінно треба на лікарський огляд, до міста, звичайно.

Але ж і перепало йому від капітана Васкеса. Якщо пан учитель нездужає, він може піти до фельдшера форту. Коли ж спробує нишком покинути Лейквен, то його ув’язнять. Пан учитель одержує зарплату як державний службовець і повинен подавати добрий приклад. Чи зрозумів він?

Так, цілком зрозумів. Пан Гонсалес зник блідий, як мученик Він так поспішав зникнути, що зовсім забув, незважаючи на нестерпні кольки, відвідати фельдшера.

Візит учителя порушив хід думок капітана Васкеса, і він пішов подивитися, як Медіна розмістив поповнення. Це були молоді, дужі хлопці, які вже кілька років служили на кордоні, а це чогось було варто. їхній капрал, вибравши слушний момент, спитав капітана наодинці, чи правду кажуть, ніби у форті Лейквен є сержант-індіянин.

— Так, друже, а що?

— Вибачте, пане капітан, люди не розуміють цього. Нам сказали, що ми йдемо боротися проти індіян…

— Коли вони познайомляться з сержантом Моралесом, то зрозуміють.

Справді, світ збожеволів, перевернувся догори ногами і найбожевільнішим було те, що люди стверджували, ніби все гаразд.

Може й справді на моральний стан війська негативно впливає те, що в даний час у форті служив сержант-індіянин. Гм, у всякому разі це слід мати на увазі.

Отакі очевидні зміни відбувались у звичайно спокійному житті Лейквена. Проте ніхто не хотів помічати їх, чи просто не розуміли їх значення. Згадували, скільки разів Лейквен бував на військовому положенні, а хоч коли сталося що-небудь? Ніколи нічого! Якби капітан Васкес нарешті наважився вийти з форту, якби показав червоній банді кулака, то привид війни щез би вмить. А може й у цьому не було необхідності. Може, наступного базарного дня індіяни приїдуть на базар, як завжди. Молучі не дружать з пеуенчами. Вони не підуть заодно з ними. А що стосується Білого Короля, про якого стільки базікають, так то, певно, самі балачки. Чи бачив його хто-небудь? Отож-то!

І все-таки більшість передчували, що цього разу так легко не минеться. Скидалося на грозу. Бувають такі грози, що налітають швидко і несподівано, так би мовити, з ясного неба. Вмить насуне, вразить кого-небудь на відкритому полі і так само швидко подасться далі. Лиха вони майже не приносять, тільки промочать до нитки, а тоді знову сяє сонце.

А бувають і інші. Такі, що тривають цілий день і довше. Вони повільно збираються на обрії, глухо гримлять і дають кожному час сховатися. Та мало кому це допомагає. Така гроза неодмінно завдає шкоди. Якщо налітає, то бушує над степом годинами. Блискавка палить хати, ураган зриває дахи, від дощу струмки перетворюються в річки, а річки в потоки. Худоба топиться або, якщо вона на гірських пасовиськах, осліплена страхом, зривається в урвища. Саме така гроза збиралася над індіанською територією і чи допомогло б тому, хто вискочив з дому з револьвером на поясі?

Все це в загальних рисах знали всі. І тому невдоволено мурмотіли, коли бачили червоні обличчя, зокрема обличчя Хуана. Безперечно, він мав заслуги. Але чому так високо задирав голову тепер, навмисне тримався так, мов червона шкіра — це щось надзвичайне. Дехто навіть стверджував, що чув, як він казав, наче деяким порожнім білим головам не завадило б навчитися трохи поважати арауканців. Чи не заодно він з молучами, принаймні з Диким Конем, своїм братом по крові? Переслідувати розбійників пеуенчів, як він робив досі — це одне, а йти проти своїх, як, може, доведеться тепер, — справа зовсім інша. Пан Манрікес вказав на це в присутності лейтенанта Ірігоєна. Та лейтенант промовчав.

Хуан відчував, як змінилося ставлення до нього. Він помічав це по тому, що Курро при зустрічі удавав, ніби не бачить його, помічав по настрою людей, коли розмовляв з ними, по їхніх очах. І у форті це було помітно. Солдати стали непокірні. Вони, особливо новоприбулі, неохоче виконували його накази, і він відчував їхню зловтіху, коли лейтенант Ірігоєн ганьбив його перед усім гарнізоном то за роботу, то ще за щось.

Йому, панові лейтенанту, тепер не було потреби відкрито показувати, що він хотів би зжити Хуана з світу. На нього працював час. Здебільшого він робив зауваження Хуану навіть досить поблажливо, але робив їх часто і завжди знаходив для цього привід. То одного разу Моралес неправильно відрапортував на ранковій перекличці, згодом не налагодив як слід стрільби, а то хтось переплутав розпорядок дня.

— Ну, зрозуміло, у дикунів же так не водиться, — казав тоді щось таке Ірігоєн, і по вишикуваному гарнізону пробігав сміх, від якого у Хуана приливала до голови кров.

Щовечора він сидів за шкільними підручниками Педрільо, писав денні звіти, хоча лейтенант Ірігоєн тепер не вимагав цього і удавав, ніби не помічає їх. Капітан Васкес стежив, щоб Ірігоєн не прискіпувався до сержанта, і лейтенант був обережний.

Капрал Медіна дістав два тижні арешту. Він побив нового солдата, який виявляв особливу непокору, коли командував Моралес.

Хуан чекав. Завжди так не буде. Гроза, яка надходить, колись та розгуляється, і тоді вирішиться, так чи інакше.

Антонія теж упевнилася, що навколо щось діялось. Одного ранку до неї прийшли наймити-поденщики. Вони хотіли одержати свою платню і покинути роботу.

— Мабуть, надто довго засиділися на місці?

Обидва дивилися на свої босі ноги. Ні, не те. Вони тупцялися збентежено.

— Нам не підходить тут, — бовкнув один.

Антонія знала чому. Вона поклала обом платню на стіл і відпустила їх.

Нелегко було знайти інших наймитів, більше того — неможливо. Індіяни в Лейквені не показувались, а білі працювати не хотіли. Всі ніяковіли, коли Хуан чи Антонія зверталися до них, і кінець пісні бував завжди однаковий: ні, вони не можуть, принаймні тепер; може, пізніше, і не гнівайтесь на них.

Зрештою Хуан пішов до дона Мартіна. Роботи у фурмана тепер було небагато і, чим довше тривав неспокій і непевність, тим менше її ставало. Дон Мартін доставляв вантажі тільки для форту та іноді привозив з міста великі Аури різного товару для Курро.

Дон Мартін подумав і погодився. Дехто, мабуть, глузуватиме з нього, що він пливе проти течії і робить не так, як інші. Він допомагатиме Антонії, а заплатить йому Хуан після того, як зберуть урожай, пшеницею і картоплею. Кількість пшениці і картоплі, яку загадав дон Мартін, була дуже велика. У Лейквені знову змінили про нього думку. Виходить, він не дурень. Та Хуан погодився не торгуючись.

— Вже посіяно, а до жнив далеко, — сказав він Антонії: — Завжди так не буде, а Педрільо і я теж поки що дома.

Цього вечора Хуан не сів писати відразу по вечері. Він вийшов на свої поля, довго стояв і дивився на них при місячному сяйві, вдихаючи запах землі. Його земля, його посіви! Поля мали покласти початок нового життя для молучів, для їхнього племені, для всього арауканського народу. Там, за горбами, їх ставало все більше. І всюди, де на території індіян виникали поля пшениці, хтось з арауканців, сам не відаючи того, повертався спиною до старого життя і розписувався під новим, якому належало майбутнє. А тепер білі хотіли, щоб його поля засохли й запустіли, бо ніхто їх більше не оброблятиме. А яка ж доля чекає поля індіян?

Вперше Хуану стало не по собі. Він не звик сидіти склавши руки і чекати, що принесе завтрашній день. Краще примусити його принести те, що потрібно. Моралес нетерпляче повів плечима, ніби струсив невидимі кайдани. Якби йому кінець кінцем пощастило схопити за горлянку оту зрадницьку долю, яка чатує на нього скрізь. Він відчував також, як безповоротно збігає час. Якби він був молодший хоч на якісь жалюгідні двадцять років, то не треба було б так скупитися на кожен рік.

Педрільо незабаром теж зрозумів, що в житті не все гаразд.

З Алехо першого ж дня помирилися. Під час перерви вони тинялися по шкільному подвір’ю, дивилися на синє небо і темну тверду землю, ніби випадково зійшлися ближче і якийсь час краєм ока позирали один на одного.

— Слухай, — сказав Алехо хрипкуватим голосом, — сьогодні по обіді я піду ловити кроликів.

— Іди, — тільки й відповів Педрільо.

— Може й ти підеш?

— Можна й піти, — протяжно мовив Педрільо, наче робив Алехові величезну послугу, згоджуючись піти з ним ловити кроликів.

Вони глянули один на одного, засміялись і самі собі здалися дурними, що сперечалися вчора. За що, власне?

Був чудовий післяобідній час, не тому, що вони застрелили п’ять кроликів, а тому, що знову були друзями, як і раніше, і не було ні червоного, ні білого, а тільки їх двоє — Педрільо і Алехо. Однак не все було гаразд. Вони жодним словом не обмовилися ні про нового, ні про Лало, ні про війну з індіянами, хоча думали про це обидва. Раніше вони завжди радилися про все.

З іншими й зовсім нічого не виходило. Педрільо обминали, начебто тільки тепер дізналися, що він індіянин, особливо Лало та Блас. З новим раптом всі почали водитися, крім Алехо, звичайно. Його батько, лейтенант, звелів будувати за фортом справжній полігон, і учням останнього класу дозволяли там стріляти з військових рушниць. Невідомо, що буде завтра, і не завадить їм навчитись обходитися з вогнепальною зброєю. Воші вчилися також строєм їздити на справжніх військових конях.

Тільки Педрільо та Алехо не брали в цьому участі. Алехо охоче пішов би туди, і Педрільо помічав це, та вони були друзі, а якщо Педрільо не міг туди йти, то і Алехо не йшов.

Через кілька днів Лало зачепив Педрільо на перерві. Він ніби ненавмисне налетів на нього, відскочив і заволав:

— Караул, індіяни нападають!

— Не дурій! — стиснув кулаки Педрільо. Він не хотів битися з Лало. Але й терпляче зносити зневаги теж не буде.

— Гляньте, яке у нього дикунське обличчя. Зараз він усіх нас оскальпує.

І нараз поряд з Лало стали Амаро, Блас і навіть Панчо. Правда, він тримався за їхніми спинами.

— Відлупцювати цього зухвалого індіянина! — Новий аж затремтів, повно, згадавши, як відлупцював його Педрільо.

— Спробуйте. Я справлюся з вами трьома.

Вони обережно підійшли ближче і вже оточили його, та раптом біля Педрільо виріс Алехо.

— Троє проти одного! Щезніть, або…

Хлопці завагалися.

— Сам починає, а тоді боїться, — глузував Лало.

— Дурниці. Облиш його! — Це озвався Панчо.

Однак новий та Лало не хотіли облишити Педрільо.

— Зразу видно, які індіяни боягузи! — вигукнув Амаро.

— Хочеш, щоб ще раз показав, який я боягуз… — Педрільо ступив до нього крок, і блідий Амаро зблід ще дужче.

— Заждіть, Педрільо зараз гукне батька. Він же індіянський генерал, — з отрутною злістю вигукнув Лало. — Головне, візьміть це до уваги.

— Не чіпай батька! — Ще хвилина і Педрільо вчепився б у горлянку всім трьом, вчепився б у сотні таких, як ці.

І ось уже Блас опинився поряд. Власне, він нічого не мав проти Педрільо. Він ходив тепер з Лало і Амаро, бо разом з ними стріляв і їздив верхи, але дратувати Педрільо отак до нестями було надто цікаво, і він не міг відмовити собі в цьому.

— Який там генерал! Для батька Амаро він не більше, як вошивий сержант.

— Його батько повинен чистити чоботи батькові Амаро! — крикнув Лало. — Якщо лейтенант накаже йому: “Стрибай!” — то він стрибатиме. Я чув від свого татка, а той…

Педрільо, осліплений гнівом, метнувся до нього, і почалася велика бійка. Вони билися так, що не почули дзвоника, а тут нагодився вчитель. Лало розбили носа, у Алехо підбили праве око.

Вчитель потяг Педрільо та Алехо в клас. Юрба сунула позаду, і всі кричали, що все то Педрільо та Алехо. Обидва хотіли розповісти, як усе сталося насправді, але далі перших слів їм не вдалося нічого сказати, і вчитель загорлав на Педрільо, щоб він принаймні нахабно не брехав.

Пан Гонсалес одшмагав його тростиною по руках, по п’ять ударів на кожну руку — і з такою силою, що здулася шкіра. Наступні два тижні Педрільо щодня мусив підмітати клас. Алехо вчитель не покарав. Він тільки вилаяв його, що той підтримує індіянського бовдура, та ще в такий час, як тепер. Вдруге він цього так не облишить.

Педрільо ненавидів усіх, ненавидів Алехо, який ні в чому не був винен і навіть допомагав йому. Але у нього теж біла шкіра, і завдяки цій священній білій шкірі його не побили тростиною. Педрільо ніколи вже не піде з ним полювати на кроликів. Він ненавидів увесь Лейквен. Хай би арауканці хоч завтра сплюндрували його, — тільки б прийшли. Він радітиме, коли не побачить жодного білого обличчя, скільки житиме на світі. Хай їм чорт усім! Хай їм чорт, і місту, і школі, де навчають будувати залізниці, мости, будинки. Там теж самі білі, і як тільки він закінчить початкову школу, то піде до молучів.

Педрільо клекотів од люті. Він нічого не чув з того, що казав учитель, і коли той викликав його, не зміг відповісти і на додачу до всього дістав погану оцінку!

А тут на обрії спалахнула перша блискавка. Гроза не жартувала, і не чути грому вже було неможливо. Він добре переполошив Лейквен, і хто ще сподівався, що все минеться, як багато разів раніше, той просто нічого не розумів.

До Лейквена за п’ятсот кілометрів прибули рибалки і привезли капітанові Васкесу звістку, що обидва французькі крейсери однієї ночі підпливли до берега на кілька сотень метрів і щось вивантажили, а загін пеуенчів одразу ж переправив той вантаж у глиб країни. Що то за вантаж, зрозуміла б і дитина: зброя, рушниці, боєприпаси. За Білим Королем крилися французи, і якщо повстання матиме успіх, вони не тільки дадуть зброю, а висадять солдатів. Що станеться тоді з прикордонною провінцією? Вони примусять замовкнути Лейквен, крихітний форт з дерев’яними стінами і чотирма гарматками!

Ще одну звістку приніс у Лейквен вершник, який примчав на змиленому коні. Це був золотошукач, єдиний з п’ятнадцяти, що лишився живий! Пеуенчі напали на них, коли ті прямували з гір до міста, і тільки йому одному пощастило втекти, бо у нього був кращий кінь, та й вечір уже настав. Але найважливіше ось що: у пеуенчів є добра, сучасна зброя. Вже годі було й думати про підготовку повстання — воно почалось. А що біда не ходить сама, то слідом прийшла й третя фатальна звістка. її приніс дозор: Дикий Кінь і його люди залишили стійбище біля Кам’яної Голови. Дикий Кінь пішов до пеуенчів. Ще кілька тижнів, і все плем’я молучів приєднається до повстання. Тоді буде вже не повстання, тоді спалахне війна.

Поселенці не відходили далеко від форту. Вони працювали на полях групами по двадцять-тридцять чоловік, тримаючи напохваті рушниці. Збіжжя вони давно знесли до форту, і капітан Васкес написав окружному командуванню, що треба евакуювати жінок та дітей. Він зробив це того ж дня, коли дізнався, що Дикий Кінь приєднався до пеуенчів.

Наступного ранку у нього знову були гості. З’явилася друга делегація — з приводу Моралеса. Цього разу питання вирішувалося не після випитої горілки, цього разу делегацію обирали від усіх лейквенців. У чоловіків були напружені обличчя і суворі очі. Якщо молучі пішли війною на білих, неможливо тримати у форті штабс-сержан-та з молучів, до того ж брата Дикого Коня по крові.

Капітан давно розумів це. Він не сліпий. Він знав настрої солдатів. Перебування у форті Моралеса давало привід для недобрих розмов, недовіри і ворожнечі. Згадати хоча б, що Медіна побив нового солдата.

У Васкеса особисто не було недовіри до Моралеса. Капітан поклав би за нього руку в огонь. Але що це дасть, коли індіянин своєю присутністю підривав моральний дух війська.

Що ж би вони хотіли, спитав він більше для того, щоб виграти час, ніж сподіваючись на розумну відповідь.

Вони не хочуть нічого несправедливого, не наполягають, щоб Моралеса вигнали з армії чи щось таке, але нехай капітан одішле Хуана у відпустку доти, поки на кордоні не настане спокій. “Тобто, якщо буде кордон”, — додали вони.

Всупереч його сподіванням, це була розумна пропозиція. Може, він і сам зробив би так. І все-таки він вагався. Це був би тріумф для Ірігоєна, для пана лейтенанта, котрий ще з самого початку прагнув вислати Моралеса з форту. Він не доставить Ірігоєну такого тріумфа.

Це буде краще для всіх, для нього і для самого Моралеса, наполягали вони. Та й пізніше йому ніхто не дорікатиме.

Слід було визнати: те, що вони вимагають, дійсно не було несправедливим. Він обміркує це, сказав капітан, серйозно обміркує, і в тоні його майже чулася обіцянка. Це задовольнило їх. Добре й так, інакше його впертість могла б взяти верх, і найкращі докази розуму нічого б не дали.

Ввечері він викликав Моралеса.

— Ви… є… ви давно у форті?

— Дванадцять років.

Звичайно, ніби він сам не знав цього!

— Яка нерозумна річ оце повстання. На мою думку, для вас як арауканця — особливо…

Хуан подивився на капітана, на його втомлене старе обличчя, значно світліше, ніж його, і Васкес одвів погляд. О, Хуан знав, що думав капітан, знав точно. Васкес був добра людина, та ж він білий. А коли справа стосувалася індіян, навіть найкращий білий бачив не далі свого носа. “Індіяни, індіяни! — кричали вони. Індіяни роблять це, індіяни роблять те; вони піднімають повстання, вони розпочинають війну!” Насправді ж то роблять не індіяни, а самі білі. Одні крадуть у арауканців землю, інші таємно припливають сюди на військових кораблях, щоб загрібати жар руками арауканців. Кожен білий думає лише про себе, а індіяни підходять для того, щоб з їхньою допомогою влаштовувати свої справи. Якщо вони хотіли навести лад у власній хаті, то повинні були б дотримуватися багатьох чудових законів, які уклали самі, тоді враз зникла б індіянська проблема.

А оцей білий, оцей капітан, тепер хотів якось сказати Моралесу, що йому доведеться залишити Лейквен. Хуан уже чув про делегацію. І Васкес добре бачив, що у їхній вимозі нема справедливості, і тому не знав, з чого почати розмову.

Та Хуана не тривожило це. Ще сьогодні вранці він був у відчаї і страшенно гнівався. Тепер усе минуло. Він навіть відчував до цієї літньої білої людини щось схоже на співчуття. Несподівано у нього виникла ідея, і він знову бачив шлях. Тепер він не сидітиме склавши руки, чекаючи ще одного удару. Він знав, як можна захищатися. Тоді зникне і привід війни з індіянами і французами. Це було так просто. Як раніше йому не спало таке на думку?

— Не такі вже кепські справи, пане капітан. Як я гадаю, не буде ніякої війни.

— Чому ж? — Сива голова швидко підвелася, і очі’ білого вже не уникали його погляду.

— Молучі йдуть не з французами, вони йдуть з пеуенчами. А пеуенчі теж ідуть не з французами, вони йдуть з Білим Королем. Якщо ми схопимо його, то війна з індіянами закінчиться, не розпочавшись.

— Чудово! Тепер нам слід послати отому Аврелію Атгтуану запрошення, і він добровільно здасться нам.

— Ми не посилатимемо запрошення. Ми приведемо його.

— Я мушу вриватися на індіянську територію з своїми чотирма сотнями солдатів? — почервонів капітан Васкес. — Друже, ви вже говорите так, як лейтенант Ірігоєн. Я не пройшов би й десяти кілометрів.

— З чотирма сотнями — ні, а з двадцятьма солдатами — можна.

Васкес мовчки дивився на нього. Його штабс-сержант, очевидячки, з’їхав з глузду.

— У пеуенчів та молучів тепер є зброя, але коней для війни у них не вистачає. Двадцять чоловік у цивільному одязі поженуть табун, скажімо, у п’ятсот голів десь в Аргентіну, а потім через перевал назад у Чілі, на землі пеуенчів. Вони видаватимуть себе за контрабандистів, які хочуть продати коней Білому Королю. — Так пеуенчі й повірять цьому.

— А повірили ж вони обом торговцям зброєю.

— Далі, — повільно кивнув головою капітан.

— Оті двадцять чоловік заарештують Білого Короля і привезуть у Лейквен, або…

Моралес не закінчив речення, але Васкес знав, що він хотів сказати: або ж Білий Король, Аврелій Антуан, помре.

— Вони повинні також спробувати висадити в повітря склад зброї. Певно, її роздали далеко не всю.

— А ще що? — спитав Васкес.

Він не так негативно ставився до цього, як показував. Це був ризикований план, божевільний план, але виконати його можна. Напевне, біля Білого Короля було не так уже багато людей, може, сто чи найбільше двісті. Арауканці не люблять великого гурту і військо своє збирають за кілька днів чи навіть годин перед початком походу. Та й хто не повірить двадцяти обідранцям, які наважилися проникнути на територію індіян. До того ж — цивільні. Незважаючи на це, він скривився, мовби справа була чистісіньким божевіллям.

— Більше нічого. — Моралес, здавалося, й не помітив глузування.

— Ви поїдете з оцими двома десятками смертників? — Це мало прозвучати іронічно, та іронія капітанові не вдалася.

— Якщо дозволите.

Васкес уважно подивився на сержанта. Моралес, як видно, вирішив твердо. Хай йому чорт, ніколи не знаєш, що діється в голові індіянина. Він не знав цього навіть про Моралеса, а познайомився з ним не вчора. Чому він запропонував таке? Важко пояснити! Він згадав, навіщо, власне, викликав Моралеса: щоб дати йому відпустку, одіслати його з Лейквена.

— Коли пощастить, — повільно промовив капітан, — то двадцять чоловік проникнуть на індіянську територію. А якщо вони просто щасливчики, то зуміють і вбити Аврелія Антуана. Але назад не повернеться жоден, ручуся головою головою.

— У вас є інший вихід?

Ні, у Васкеса не було ніякого виходу, ніякого, крім війни протії об’єднаних пеуенчів та молучів, до яких чи тепер, чи згодом приєднаються інші племена, гостінос і абахінос, а там невдовзі увіллються й французи. Що тут двадцять чоловік. І ще одна думка майнула у нього в голові. Він аж злякався юго звільнення, тієї радості, які відчув…

— Припустімо, що я згоден, припустімо! Тоді… тоді офіцер мусить очолити загін, вам відомо це? Я розумію, яке це має значення… — він не доказав.

Цього разу капітанові здалося, що в темних очах майнуло презирство.

Поставте на чолі пана лейтенанта Ірігоєна.

— А ви?..

— Я наполягаю на цьому.

Він був розумний індіянин, оцей Моралес. Він розумів і без слів, що в деяких справах про арауканця не може навіть ставитися питання. Однак не тільки про це думав Васкес. У нього майнула приваблива таємна думка, що серед тих двадцяти чоловік, з котрих, мабуть, ніхто не повернеться, буде й Ірігоєн, пан лейтенант, панок, який, власне, прибув до Лейквена, щоб зіпхнути його з посади начальника форту. Та він ще захистить себе.

— Те, що ви пропонуєте, — це просто вбивство двадцяти добрих солдатів.

— Якщо ми не зробимо цього, то загинуть чотириста сорок добрих солдатів і, крім того, поселенці та гарнізони інших фортів, та й самі ви добре знаєте, що буде, коли нападуть французи.

Вони обмірковували це питання ще деякий час. Моралес добре обстоював свою точку зору, Васкес свою — дуже погано, і коли нарешті дав себе переконати, то був певен, що зробив це лише з ділових міркувань. Військова дисципліна з часом увійшла йому в плоть, і кров, і навіть в мозок. Незважаючи на ненависть до статуту, капітан Васкес у своїх міркуваннях керувався саме ним, принаймні коли було йому вигідно.

За лейтенантом Ірігоєном послали ординарця. Згодом він розбудив і капрала Медіну і теж привів його до капітана Васкеса. А годиною пізніше все було вирішено. Вранці вони вирушають.

Педрільо раптом прокинувся. Навколо було темно, хоч в око стрель. Мабуть, було десь опівночі. Чому він прокинувся? Йому почувся голос матері. Вона силкувалася говорити тихо, але не могла, бо її душив гнів і не тільки гнів.

— Тепер вони повністю зрозуміють тебе: ти йдеш з білими проти своїх, скажуть всі.

Батько відповів їй, але так тихо, що Педрільо чув лише бурмотіння.

— Вони теж молучі, твоє плем’я!

Знову почувся нерозбірливий голос батька, а потім мати сказала:

— Ти станеш для своїх людей білим індіянином, тим, хто забув, звідки він родом, кого вважають білим, білим!

Тепер Педрільо зрозумів, що, крім гніву, чулося в голосі матері: мати плакала. Вона схлипувала. Ось що він чув.

Він засунув голову під подушку, натягнув поверх ще товсту ковдру, аби тільки нічого не чути: ні плачу, ні слів, гірких і гнівних, страшних слів, що ранили, як най-гостріший ніж. Для арауканців батько був білим індіянином, тим, хто йде з білими проти власного народу. Батько разом з учителем, новим і Лало був проти нього, Педрільо? І мати плакала.


XII


Нічого дивного не було в тому, що на світанку наступного дня з Лейквена вирушив загін: двадцять солдатів, п’ятсот коней і фургон. Мабуть, вони йшли до міста, бо відтоді, як пригнали табуни з віддалених пасовиськ, у форті не вистачало фуражу. Це була слушна нагода привезти з міста свіжі запаси. Звичайна собі справа! І те, що замість восьми чи десяти чоловік, як бувало раніше, поїхало двадцятеро, теж було зрозуміло. Дорогою могли зустрітися арауканці, для яких табун коней — велика спокуса.

Насторожували тільки деякі дрібниці. З загоном їхали лейтенант Ірігоєн і сержант Моралес, а крім них, ще й капрал Медіна. Начебто гнати коней до міста — справа надзвичайної ваги.

Моралеса, правда, в рахунок не брали. В Лейквені переморгувались і говорили сердито, напівзадоволено, що він скоро не повернеться. Капітан Васкес, здається, обміркував усе не тільки серйозно, але насамперед — швидко.

Всі солдати були з поповнення. Арауканці, зокрема молучі та пеуенчі, не знали жодного з них. Не знали вони й Ірігоєна. А Моралес та Медіна по можливості менше показуватимуться на очі, якщо дійде до діла.

Вони проїхали трохи в напрямку міста. Чутка про загрозу війни з індіянами вигнала всіх людей з цієї місцевості, і загін нікого не зустрів. За кілька кілометрів звернули на схід, в мовчазну зелену горбисту пампу, а ще через годину Ірігоєн наказав зупинитися. Він покликав солдатів і звернувся до них з промовою.

— Солдати, ви знаєте, яке тепер становище. Кляті індіяни знову казяться з жиру. Вони хочуть розпочати нову війну, але ми перешкодимо. Зробити це буде не так просто, і хто з вас хоче повернутися назад, нехай скаже одразу. Потім буде пізно.

Голос у нього був якийсь дерев’яний. Він, певно, спеціально сказав “кляті індіяни”. Медіна глянув на Моралеса, котрий дивився мимо лейтенанта в далечінь хвилястої пампи.

— Мені здається, пане лейтенант, — засовався в сідлі солдат Венегас, чорнявий двадцятилітній юнак, — кожен з нас подумав про це раніше. Їхати з вами все-таки краще, ніж сидіти у форті і чекати, поки… — він зиркнув на Моралеса, — поки прийдуть індіяни і переріжуть нам горлянки.

Усі спішились і змінили військову форму на цивільний одяг. Тепер вони були схожі на звичайних табунщиків. Переодягання не зайняло й чверті години, і вони знову рушили далі.

Щоб заощадити час, солдати не скористалися зручним перевалом, що вів на північ, а поїхали гірською дорогою, власне, стежкою, яка вела через Анди в Аргентіну. Це був найтрудніший відрізок шляху. По той бік гір вони мали звернути на південь і як аргентінські торговці кіньми пройти через індіянський перевал в Чілі, на територію пеуенчів.

Хуан їхав попереду. Його завданням було провести загін до табору Білого Короля і повернутися назад у Лейквен, якщо вдасться повернутись. Ірігоєн, начальник загону, з половиною людей тримався біля фургона, а решта гнали коней. їм не можна було надто поспішати. Коням треба їсти, щоб не спасти з тіла. Рівнялися на фургон, і якщо табун виривався на кілька кілометрів уперед, то потім знову повертався назад.

Хуана ніхто не чіпав, ніхто з ним не розмовляв. Він не знав солдатів, з якими їхав, вони не знали його, бачили тільки, що він індіянин. Сьогодні, проте, Моралес майже не звертав на це уваги. “Кляті індіяни казяться з жиру”, — сказав лейтенант. Виходить, Білий Король — індіянин, і французи, і оті торговці зброєю, яких він спіймав кілька тижнів тому, — теж індіяни. А він сам, пан лейтенант, не казиться з жиру? Ну, нехай собі базікає. Тепер цс байдуже. Хуан знову бачив свій шлях. Ще до кінця тижня пан лейтенант заспіває іншої.

Ірігоєн теж їхав осторонь, заглиблений в думки, і солдати обминали його. їм не подобався цей лейтенант, але Моралес, сержант-індіянин, що вів їх на територію індіян, був їм ще більше не до вподоби. Взагалі, їм була не до душі вся ця історія не тільки тому, що небезпечна, а й тому, що їх вели саме Ірігоєн та Моралес.

У густих хмарах куряви, знятої двома тисячами кінських ніг, вони просувалися пампою до гір. Все вищим, все більшим ставав перед ними обледенілий конус згаслого вулкана. Це був їхній орієнтир. Там починалася дорога через гори.

Вершники оточували табун з усіх боків. Після незвично довгого перебування в стайні коні раділи волі, і раз по раз то один, то другий вискакували з гурту, щоб гайнути, випробувати свою силу. Клопоту солдатам було чимало. Ті, що їхали біля фургона, мали більше часу на думки про те, що чекає їх завтра, позавтра і взагалі в наступні дні. Чи багатьом з них пощастить знову побачити Лейквен?

Медіна деякий час їхав поряд з Венегасом. Йому подобався чорнявий юнак, якого — видно було — не вабила вся ця справа. Венегас скоса позирав на Медіну, немов хотів прочитати його думки.

— Чудовим поводирем наділив нас капітан. Ніби навмисне послав єдиного індіянина з форту.

— Моралеса? Тут все гаразд. Стривай, ти ще взнаєш його.

— А у мене нема бажання близько знайомитися з ним.

Венегас зсунув капелюха на потилицю і витер піт з лоба. Сонце палило, від куряви щеміли очі. Праворуч і ліворуч лунали різні вигуки. Це солдати підганяли коней.

— Даремно. Якщо кажу, значить, тут все гаразд. Він краще за всіх знає територію індіян і всякі хитрощі… арауканців. — Медіна мало сам не сказав “клятих індіян”.

Венегас промовчав, але, схоже, Медіна не переконав його.

— Ні, — знову промовив Медіна, — турбує мене лейтенант. Оцьому тут аж ніяк не місце.

Венегас рвучко обернувся.

— Послухай. Я знаю: Моралес твій друг. Я знаю й лейтенанта і волів би ліпше бачити його позаду, ніж попереду. І все-таки, коли дійде до сутички, я хотів би мати поряд будь-якого білого, ніж індіянина. Затям це.

Ввечері на галявині під горою вони зробили привал. Тут починався ліс. Прямо проти них здіймався вулкан, який вдень служив їм дороговказом, до половини він був темно-зелений, вище — чорно-сірий від потоків лави, що за давніх часів стікали по його схилах, а ще вище біліла корона з снігу і криги. Загін ступив на землі молучів, але індіян ще не бачили. Проте не пошкодило б, якби молучі побачили їх. І раніше бувало, що табуни переганяли через гори, адже з молучами було укладено мир.

Зігнавши коней докупи, солдати назбирали дров. Ірігоєн наказав розставити пости. Високо над ними на білому льодовику відбивалося останнє проміння сонця, і крига здавалася вогняною бронею. В прозорому вечірньому повітрі видно було кожен зубець і кожну розщелину на голому схилі вище лісу, а також зубці, розщели-ни і кряжі гір, що обступали загін з обох боків. Вранці доведеться підніматися туди.

Моралес знав, куди вести солдатів. Поряд був старовинний арауканський надгробок.

— Це святе місце для молучів, — пояснив Медіна. — Я дещо чув про нього.

Він сидів поряд з Венегасом, прихилившись спиною до дерева, і дивився на гору, що поступово зливалася з темним небом. На галявині потріскували три невеликих вогнища, солдати чистили казанки після вечері і, може, востаннє отак спокійно сиділи всі вкупі. Пролунав крик якогось птаха.

— Чи вдасться нам що зробити? — мовив Венегас кудись у темряву, і Медіна догадався, що він мав на думці.

— Ясна річ, вдасться. — Він намагався говорити впевнено, хоча сам не дуже вірив в успіх, і вказав головою на Хуана, що саме тінню прослизнув повз них. — З ним все вдасться.

Венегаса це не задовольнило. Він висловив уже свою думку про цього сержанта-індіянина і так швидко міняти її не збирався.

— А якщо вдасться, я маю на увазі, якщо спіймаємо отого Білого Короля, то чи справді не буде війни з індіянами…

— Напевне сказати важко. — Медіна був тепер обережніший. Він хотів, щоб юнак вірив йому. — Але я вважаю, що не буде. Ставлю дев’ять проти одного. Адже саме Білий Король збаламутив їх.

Деякий час Венегас мовчав.

— Знаєш, два роки тому, а може, трохи більше, я бачив будинок, який спалили арауканці. Ми прибули надто пізно. Крім жару й попелу, не знайшли нічого. Палії убили всіх. Тоді я пересвідчився, що індіяни не люди, а кровожерливі дикуни. Тому у мене мало прихильності і до твого Моралеса.

Він глянув на Медіну, але той не сказав нічого.

— Я не розберу його. Він більше індіянин, ніж будь-який з тих, кого я бачив, незважаючи на військову форму і все інше, однак він не дикун.

Між деревами з оберемком хмизу за плечима виринув Хуан. Він кинув хмиз у вогнище — злетіли іскри, вогонь спалахнув і освітив Медіну та Венегаса. Якусь мить і Хуан стояв, яскраво освітлений. Його індіянське обличчя чітко виступало з тіні. Потім вогонь знову опав.

Венегас глянув на Моралеса, ніби оце тільки тепер побачив обличчя Хуана, міг прочитати його таємницю. Але не встиг.

— Недавно я оглядав надгробок, — голосно промовив Венегас, і вони помітили, що Хуан, котрий стояв од них кроків за сім-вісім, прислухався. — Ніколи не подумав би, що дикуни, що індіяни можуть зробити таке. Я не зумів би. Вони навіть розмалювали його. Можна розглядіти обличчя, воно майже вродливе. Схоже на жіноче.

— Вони ховали так своїх вождів, — обізвався Медіна.

— То могила не вождя, а однієї дівчини з молучів. — Хуан мовив це, не відводячи очей од огню.

Між деревами сонно тупцялися коні. А від фургона, де сидів Ірігоєн, Медіна почув різкий звук: пан лейтенант втягав крізь зуби повітря.

— Вона врятувала плем’я, вона одна. Своє життя віддала за життя всіх.

У душі Хуана йшла якась боротьба. Солдати відчули це по його голосу. Зовні ж — ніяких ознак, хоч би вогонь горів утричі дужче.

— Під час війни? Жінка? — в голосі Венегаса чулося недовір’я.

— Не під час війни.

Хуан сів, дивлячись на вогнище. Він сидів по-індіянському, навпочіпки, обхопивши руками коліна. Його одяг, штани і чоботи зливалися з темрявою; він був зараз індіянин у повному розумінні. І говорив наче індіянин, приспівуючи так, як арауканці розповідали свої легенди, хоча й іспанською мовою, мовою білих.

— Як розповідають старі люди, у давнину на цій горі жив найбільший бог молучів Пілан. Хата у нього була з вогню, і дим бачили по всій країні. Пілан розгнівався на молучів, бо вони воювали з своїми сусідами, і послав великий дощ, який погасив вогонь у хижах; тільки на оцій горі він ще палав. Од Піланового гніву двигтіла земля, а з неба падали попіл та каміння. Ніхто не наважувався наблизитися до гори. У хижах було холодно, гинула худоба. Голод та злигодні оселилися серед молучів.

Тільки Польова Квітка, дочка найстарішого вождя, не втрачала надії. Вона була вродлива, як день, з очима чистими, як вода, з голосом дзвінким, як у гірської голубки. Батько, мати і всі люди благали її не йти. Вона ніколи не дійде до підніжжя гори, казали вони, а якщо все-таки дійде і гляне у Піланове обличчя, то обернеться на камінь. Але це не спинило Польову Квітку. Наділа вона свій найкращий святковий одяг, найкрасивіші оздоби і пішла туди, де жив Пілан.

Бурхливі річки перетинали їй дорогу, та вода розступилася перед нею; дівчина перебиралася через ущелини та скелі, і урвища не поглинули її. І от досягла вона підніжжя Піланової гори. Бачила дим над житлом бога, блискавки з його гнівних очей; чула його глухий рокотливий голос, від якого двигтіла земля. Та Польова Квітка подумала про горе свого народу, і страх її минув. Вона розповіла Пілану, як тяжко живеться молучам і що від гніву його загинуть арауканці. І почав стихати грім, перестала двигтіти земля.

Вище лісу піднялася на гору Польова Квітка. Широкими потоками стікав по схилу вогонь Пілана, а серед диму стояв він сам в подобі вогненного стовпа. Вона опустила очі до землі, аби не стати каменем, і ще раз розповіла про горе молучів. Її голос, голос гірської голубки, умилостивив Пілана. Дощ ущух.

Тоді Польова Квітка взяла довгу гілку і, одвернувшись, аби не обпалило лице, сунула її в огонь, що пробивався поміж камінням. Гілка спалахнула, і понесла Польова Квітка в горщаті вогонь молучам. Знову закурився дим над хижами, виросла трава на луках, засяяло сонце на небі.

Та на третій день померла Польова Квітка. Біля підніжжя Піланової гори поховали її молучі, і могила її — святе місце для них. Вона померла, щоб жили молучі, і поки стоятиме цей надгробок, доти Пілан житиме в мирі з арауканцями.

Хуан поворушив кінцем гілки пригаслий жар. Солдати мовчали. Венегас засовався.

— Пілан! Боги! Які дурниці! То було виверження вулкана. А все інше — дурні забобони індіян! — грубо порушив тишу голос лейтенанта Ірігоєна.

Хуан підвівся. Солдати знову побачили його чоботи і мундир, одяг білої людини. Він перестав бути індіянином.

— Авжеж, забобони, — промовив він.

Два дні загін переходив через гори. Спершу йшли попід горою. Голий гірський схил, усіяний уламками скель, здіймався над ними, як стіна.

Дорога ставала все крутіша й вужча. У фургон впрягли восьмеро коней, і все-таки добра половина людей підставляла плечі, щоб на крутизні він не скотився вниз. Солдати обливалися потом, лаялися, коліна тремтіли у них від напруження.

Праворуч і ліворуч стояв ліс. Він підступав усе ближче, все- дужче звужував дорогу і ставав усе густіший. Згодом він зімкнувся над ними, як тунель. Гір вони не бачили, так само, як і сонця. їх огортали присмеркові сутінки, поросль, серед якої на висоту сорок-п’ятдесят метрів, наче колони велетенської будови, височіли араукарії та південний бук. Знову і знову доводилося братися за мачете, щоб розширити дорогу для фургона. А ще важче було тримати коней вкупі. Тільки-но якийсь одійде кроків на десять, і вже зник у порослі та плетиві повзучих рослин. Земля на метр була вкрита старим, прілим листям.

Щоразу, коли здавалося, далі вже не пройти, Хуан знаходив інший, кращий шлях, завжди знав, як витягти фургон. Якщо колеса дуже глибоко пірнали в опало листя, він вставав і допомагав витягати їх. Він всюди з’являвся своєчасно: на чолі загону, біля фургона чи коней.

Тепер у солдатів не лишалося часу для роздумів, і це було добре, бо інакше вони, можливо, думали б про те, що з кожним кроком наближаються до небезпеки. З переправою фургона і табуна вистачало клопоту. Це було їм майже понад силу. Навіть у наймолодших і найсильніших з лоба стікав піт. Щоразу, коли Хуан допомагав біля фургона, у нього темніло в очах, пливли мерехтливі цятки та кола. Але він не показував цього. Тим більше привертав до себе увагу Ірігоєн. Той теж робив усе, щоб скрізь встигати своєчасно. Але у нього не виходило. Він пхав фургона, коли й інші пхали, вставав з коня, як і всі, тягнув його за вуздечку на крутих місцях. Однак це перевершувало його можливості. Очі у нього запали і блищали від напруження. Показати себе на подвір’ї форту одне, а тут — зовсім інше. Найголовніше, він не знав гір і лісу, і командував тепер Хуан. А це для лейтенанта було найгірше.

Ополудні мало не скоїлося лиха. Солдати тягли фургон на особливо крутій стежці, що бігла вгору. Восьмеро коней попереду і п’ятнадцять чоловік позаду, серед них Ірігоєн. І не могли витягнути.

— Треба впрягти ще двох коней, — задихаючись сказав Венегас.

— Це довго! Вперед! — Ірігоєн люто навалився на заднє колесо.

Всі розуміли, що Венегас має рацію, але Ірігоєн був офіцер.

Ще півхвилини — і один кінь упав, інші злякались, і фургон покотився назад. Ірігоєн не встиг одскочити. Колесо вдарило його, він посковзнувся; ще мить — і лейтенант попав би під фургон. В цей момент підскочив Хуан і відтягнув його вбік.

— Вчасно, — мовив Венегас, коли до нього знову повернулася здатність говорити. — Важке колесо поламало б Ірігоєну всі ребра.

Лейтенант промовчав і після того не брався командувати там, де нічого не тямив.

Два дні і ніч пробирався загін через гори. Надвечір першого дня вийшли з лісу, і перед ними відкрився перевал, глибока сідловина між скелястими горами, через яку треба було перебратися. В місячному сяйві блищали снігові поля. Відпочивати не можна. Тут вгорі, як тільки ховалося сонце, ставало холодно, і коні були наче хворі. їм треба було весь час рухатись.

Але йти тепер стало легше. Підйом не такий крутий, і, головне, не треба прокладати дорогу. Доводилося тільки стежити, щоб не падали коні чи не зламалося колесо. Люди проклинали важкий фургон, який завдавав їм стільки клопоту, і ще частіше висловлювали бажання кинути його. Але цього не можна було робити. Торговці худобою завжди їздили фургоном, а вони не могли викликати підозри.

Десь опівночі знявся вітер, пронизливий ураган жбурляв в обличчя дрібні колючі крижинки. Солдати спішились: у сідлах заніміло тіло. Мовчки переступали з ноги на ногу. Хотілося відпочити, але спокою не було. Мусили їхати далі, далі.

Ірігоєну доводилося найтрудніше. Розріджене повітря дуже утруднювало дихання, лейтенанта більше ніщо не цікавило, він збирав усі сили і волю, аби не лягти на холодне, голе каміння і спати, спати. Хуана він не чіпав з учорашнього дня, відтоді, як той витяг його з-під фургона.

Рано-вранці перейшли через сідловину і внизу, за дві тисячі метрів під собою, побачили країну по той бік гір; темні лісисті пагорби, а нижче — степ. Почався спуск, який тривав цілий день. Спускати фургон крутим схилом виявилося не легше, ніж тягти його нагору. Але звідси до індіянського перевалу перед ними лежав більш-менш зручний шлях.

Люди попадали в траву там, де стояли, смертельно втомлені. Венегас розшнурував чоботи і, стогнучи, тер набряклі ноги.

— І все це через того Білого Короля, — пробурмотів він.

— Не через Білого Короля, а через отих клятих червоношкірих, — промимрив його сусіда. Він лежав, витягнувшись на своїй ковдрі, і вже майже спав.

Хуан сидів з другого кінця табору, якнайдалі від Ірігоєна. Ще чотири, щонайбільше п’ять днів, і вони будуть у пеуенчів. Він ішов з білими проти арауканців, однак недовір’я солдатів оточувало його непробивним муром. Ірігоєн не довіряв йому, хоча сержант, може, врятував йому життя. А арауканці? Він діяв за власною волею і все-таки сумнівався; Чи не надто великий тягар узяв він на свої плечі? В якомусь куточку мозку у нього жила думка, що десь там попереду, у пеуенчів, був Дикий Кінь, його друг і брат по крові.


XIII


На дорогу від Лейквена до округи і назад потрібно два дні. Якщо додати ще добу на перебування там, то лейтенант Ірігоєн мав повернутися до форту вже на четвертий день. Це було настільки очевидним, що не викликало й сумніву. Сподівалися також, що лейтенант привезе новини: що вирішили в окрузі, як збираються допомогти їм тут, на крайньому форпості на кордоні з індіянами, чи відправили вже підкріплення з північних гарнізонів і що взагалі скоїлося.

Та коли Ірігоєн не повернувся ні на четвертий, ні на п’ятий день, лейквенці стали похмурі. Ранком на шостий день з міста прибула поштова карета. їхала вона вночі, бо так безпечніше, і під захистом підрозділу кавалерії.

Ще не було й семи годин ранку, однак у Курро вже сиділи чоловіки і горілкою та розмовами про тривожні часи підігрівали себе. У Лейквені тепер з’явилось чимало зайшлого люду: мисливці, які не могли лишатися в горах, дрібні скотарі, що не мали змоги виганяти худобу на пасовиська, золотошукачі, яких затримало тут повстання арауканців. Люди марнували час з ранку до вечора, а коли розмова заходила про індіян — а про них розмовляли часто, — очі у всіх суворішали.

Сьогодні пан Манрікес теж прийшов випити зранку кухоль пива, хоч арауканці не заважали йому працювати вдома.

Коли мимо проїхали велика жовта карета і солдати, всі вибігли на вулицю. Та то був не Ірігоєн, а чужі солдати з міста. Проїхавши ще кілька десятків метрів, карета зупинилася. Командира конвою, молодого, кароокого сержанта оточили люди. Один з золотошукачів схопив коня за вуздечку.

— Хай йому чорт, ми чекали щонайменше на полк, а приїхало, — він кинув погляд на солдатів, — якихось дванадцять чоловік.

— Який полк? Звідки мені знати, на що ви тут чекаєте.

— “Звідки мені знати, на що ви чокаєте…” — передражнив його золотошукач. — На те, щоб ви зрештою навели лад на кордоні і християни лягали спати без страху, що червоношкірі переріжуть їм горлянку.

У сержанта були червоні запалені очі, які просто благали про відпочинок; чоботи, форма, кепі — все вкрите товстим шаром пороху після довгого нічного переходу. Отже, він не мав ніякого бажання дарма гаяти час. А може, йому заборонили говорити.

— Поскаржся командуючому, якщо це втішить тебе, а мого коня облиш.

Пап Манрікес протиснувся до нього.

— Зрозумійте, пане сержант. Люди хвилюються. Не дуже приємно сидіти на пороховій бочці.

Сержант справді втомився. Він хотів доповісти у форті, а потім виспатись, і люди його теж не бажали нічого іншого.

— А може, зробите нам честь і вип’єте з нами?

Сержант завагався. Пити він хотів не менше, ніж спати.

— Тут усього кілька кроків, — умовляв його пан Манрікес.

— Ну, добре, але тільки одну.

При самій згадці про горілку горло його стало шорстке, наче тертушка.

Він зліз з коня, і всі тріумфуючи повели його до Курро.

Пан Манрікес поцікавився, чи він справді не знає, що думає робити окружне командування.

— Ні. — Сержант дивився, як Курро наливав горілку, і все ще був не дуже привітний. — Вживати якісь дії повинен комендант форту.

— Капітан Васкес? — Пан Манрікес одмахнувся. — Він так закохався в індіянина, що й пальцем об палець не вдарить. Якби не лейтенант Ірігоєн… — Він не закінчив речення. — Коли повернеться пан лейтенант?

— Який лейтенант?

Курро нарешті налив, і сержант одним духом вихилив пекучий напій.

— Він погнав коней до міста.

— Не чув ні про якого лейтенанта і коней не бачив, — сержант обтер рота. — Вельми дякую.

Інші мовчки прислухалися до розмови і, супроводжуючи сержанта, вийшли на вулицю разом з паном Манрікесом.

— Але ж минуло чотири дні, як лейтенант поїхав.

Сержант знизав плечима.

— У місті його не бачили, — він оглянувся і помітив, як жадібно всі дивляться йому в рота. — Скільки чоловік було з ним?

— Двадцятеро.

— Ну, не могли ж вони розтанути в повітрі. Може, він поїхав зовсім не в місто.

Вони дивилися, як сержант підійшов до свого коня, сів на нього і поїхав з загоном до форту. Неподалік через вулицю містилася школа, і повз них проходили учні різного віку з сумками і зв’язками книжок, бо через кілька хвилин мали початися уроки. Чоловіки не звернули уваги, що один з них зупинився і прислухався. Це був Лало — саме він, звичайно. Чоловіки стояли і дивились, і кожен думав одне.

— Де ж у біса йому бути з кіньми, як не в місті? — спитав один, не звертаючись ні до кого.

— Коли б це не скінчилося погано, — похитав головою інший.

Вони знову посунули до крамниці Курро, щоб за чаркою обміркувати, де ж поділися лейтенант і його люди. Кінець кінцем ті могли наскочити на засідку, і чи це не витівки індіянина Моралеса?

Так приблизно зрозумів Лало і, згоряючи від бажання розповісти новину, помчав геть од шинку.

Тим часом сержант доповів капітанові Васкесу про шлях з міста до Лейквена. Власне, й доповідати було нічого. Вони не бачили й сліду індіян. Тільки в Лейквені, здається, всі турбуються про якогось лейтенанта, що ніби погнав коней до міста. А його там ніхто не бачив.

— Ви сказали людям, що не бачили його в місті?

По голосу капітана сержант зрозумів, що тут щось не гаразд.

— Не прямо… тільки…

— Сказали чи ні?

— Так точно, пане капітан.

— Нічого розумнішого ви не придумали? Яке діло цивільним, куди я посилаю своїх людей!

Він добре вилаяв сержанта. Той уже картав у душі себе, і свою спрагу, і насамперед пана Манрікеса. Нарешті капітан одпустив його. Ще сьогодні ополудні треба піти до Курро, вирішив капітан, і навести порядок. Він міг би присягнутися, що там уже вигадали якусь дурницю.

Педрільо мало не спізнився. Коли він зайшов до класу, вже продзвенів дзвінок, і кульгавий Педро замикав двері. Та йому було байдуже, якби він і справді запізнився. Його не обходив гамір, що стояв у класі, наче туди влетіли рої бджіл. Його взагалі ніщо не обходило. Не підводячи голови, він сів на своє місце.

Так тривало п’ятий день. “Білий індіянин” чи щось подібне сказала мати батькові. Була війна, і батько пішов з білими проти арауканців, проти своїх. Навіть Курро ніколи не воював з рушницею проти свого племені. А батько завжди казав, що він усе життя лишиться індіянином. Він був найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою людиною в світі. Але ж і мати була найкращою, найхоробрішою і найрозумнішою жінкою, а вона назвала батька “білим індіянином”. Як звести все це докупи? Йому було так боляче, що він волів не бачити жодної живої душі, в тому числі ні батька, ні матері.

До класу зайшов учитель, і всі замовкли. Був урок історії, і учитель мав розповісти, як республіка Чілі дістала свою конституцію і які чудові закони тепер у чілійців: кожен міг жити в спокої та мирі і взагалі не мати ніяких турбот. Але вчитель не став розповідати про конституцію та чудові закони. Він хотів ще раз розповісти учням про завоювання Чілі, хоча вони проходили це минулого року. У такі часи, які настали тепер, кожен мусить пам’ятати, скільки натерпілися білі від тих індіян. З тих пір весь світ нібито тільки й балакав про війну з індіянами. Учитель теревенив щодня одне і те ж.

Сьогодні він розповідав про Лаутаро, арауканського вождя, який спершу увійшов у довір’я до білих, а потім напав на них, про обманщика Лаутаро, про зрадника Лаутаро, про вбивцю Лаутаро. В підручнику з історії про Лаутаро було сказано тільки в маленькому абзаці, а Гонсалес розповідав про нього, згадуючії різні назви і подробиці. Та Педрільо не звертав уваги на ті назви, вій забув, як йому було боляче, забув, що він не хотів нікого ні бачити, ні чути.

Триста років тому, почав учитель, з півночі прибув видатний іспанський капітан, щоб завоювати Чілі,— Педро де Вальдівія, солдат з гострою бородою і довгим мечем, його груди вкривала броня, а ще товщою бронею було вкрите його серце. Він прибув з аркебузами, гарматами і вершниками — герой і християнин.

Вальдівія прибув тоді, коли іспанці захопили велику могутню державу інків, і допоміг піджарювати ноги індіянам на повільному вогні, щоб примусити їх сказати, де заховане їхнє золото і, зрозуміло, щоб обернути їх у християнську віру, аби їхні душі потім не піджарювались у пеклі ще дужче.

Проте у Вальдівія було мало золота, до того ж він прагнув створити свою державу. Тому він прибув до Чілі з своїми людьми. Арауканці спочатку повірили, що кожен іспанець — бог війни, що сидить він з блискавкою і громовицею на якомусь чотириногому дияволі. Оце й був той час, коли іспанці захопили Чілі.

Білі сміялися з дурних арауканців і будували церкви, в яких курили фіміам білому богові і несли арауканцям свою віру. А що арауканці мусили ж якось платити їм за їхнє піклування, то білі забирали у них землю і перетворювали їх у невільників.

Жив у той час індіянин, на ім’я Лаутаро, і став він у білих доглядати коней. Його обов’язком було чистити коней, носити воду, доглядати зброю, робити все, чого він, нетямущий, не навчився раніше. Іспанці дали йому роботу і хліб, казав учитель.

Та чи відчував Лаутаро подяку за це? До там! Він був лукавий індіянин і вбив собі в голову, що раніше, коли арауканці не чистили коней і не носили води, вони жили краще. Він був дуже впертий.

До того ж він був ще й боягуз, запевняв учитель. Свої думки не відкривав нікому, не зізнавався в них, щоб іспанці не знали, як з ним поводитись, і не змогли на повільному вогні врятувати його безсмертну душу. Він мовчав, до всього придивлявся, прислухався, запам’ятовував усе, що бачив і чув: як боролись іспанці, як кували зброю, як їздили верхи і що говорили. Шпигунством назвав це вчитель, ненависнішим словом, найгіршим і най-підлішим з усіх слів.

Одного разу Лаутаро зник, навіть не сказавши, що відмовляється від служби, як це водиться між порядними людьми. Незважаючи на це, іспанці не посилали за ним погоні і не шукали його. Вони просто взяли іншого конюха, от які вони були великодушні.

А Лаутаро повернувся до арауканців. Він розповів їм, що іспанці не боги війни, а їхні коні не чотириногі дияволи. Він пояснив їм, як білі воюють і як можна боротися проти них, якщо навіть немає аркебузів і гармат. Вчитель назвав це зрадництвом.

Арауканці зробили Лаутаро своїм верховним вождем, ватажком усіх племен. Вони захопили іспанський форт, спалили його і повбивали всіх солдатів. Так завдячив Лаутаро іспанцям за те, що вони дозволяли йому доглядати їхніх коней. Голос вчителя тремтів, Гонсалес навіть ковтнув слину, щоб змочити пересохле від хвилювання горло, він був блідий як крейда. Лаутаро спалив такий форт, як Лейквен, повторив він.

Вальдівія, видатний капітан з бронею на грудях і з ще товщою на серці, був не така людина, щоб це могло сподобатись йому. Озброївши кінноту і піхоту аркебузами, він вирушив, щоб покарати нахабного Лаутаро. Він так звик бачити, як тікають індіяни від його блискавки і громовиці, від його чотириногих дияволів, що нічого іншого і уявити не міг.

Однак тепер арауканці не тікали, і винен у цьому був Лаутаро. Він розпочав справжній бій, і жоден іспанець, який міг би розповісти згодом, що сталося, не лишився живий, навіть сам Вальдівія, видатний капітан. Він лежав убитий на землі, яку прагнув захопити, і йому вже не потрібні були ні його броня, ні все золото, ні фіміам, який він курив своєму білому богові.

Та Лаутаро не вдовольнився. Він вирішив, що всі індіяни повинні бути вільні, не тільки арауканці. І, покинувши вітчизну, повів своїх людей через кордони арауканської землі на північ, туди, де жили білі. Вони тікали від нього, хоча він не мав ні громовиць, ні блискавок, ні чотириногих дияволів. Лаутаро палив їхні будинки і міста, руйнував фортеці і звільняв індіян, яких білі перетворили у невільників.

Він здобув багато перемог, і це зробило його безпечним, зарозумілим, сказав учитель. Тому загонові іспанців пощастило серед ночі підкрастися до табору і вбити Лаутаро та багатьох інших вождів. Це були ті іспанці, які вдень тікали від нього. Проте, сказав учитель, то був героїчний подвиг.

Арауканці повернулися в свою країну. Однак вони й далі воювали проти білих, вони не хотіли ні чистити їм коней, ні курити фіміам їхнім богам. Так було понад триста років, і все з вини зрадника і вбивці Лаутаро.

Педрільо ніби бачив Лаутаро перед собою: велетенського зросту, такий дужий, що міг виривати дерева. До він проходив, білі кидалися навтіки, а Лаутаро так сміявся, що чути було від моря до гір. Він був не тільки дужий, а й розумний, бо навчився у білих всього, чого треба було навчитись, і був не тільки розумний, а й добрий, бо вів війну і по тому, як вигнав білих із своєї країни, щоб звільнити всіх індіян, а не тільки арауканців.

І… і — Педрільо ледве не схопився з свого місця — батько був, як Лаутаро. Він теж прийшов до білих, щоб навчитися всього, чого можна навчитись, але залишається індіянином. І тепер він покаже, на чиєму він боці.

— Білі, — наставляв учитель, — і тепер великодушні до арауканців, хоча ті цього й не заслуговують. Це видно і тут, в Лейквені, по Курро і… — він косо глянув на Педрільо, — і інших.

У вчителя не було гострої бороди і довгого меча, не було броні на грудях, але на серці у нього, певно, була ще товща броня, ніж у Вальдівія. Всі білі мали її, і само це, а не їхня шкіра, робило їх по-справжньому білими.

Пан Гонсалес закінчив свою балаканину, і тоді, бризкаючи слиною, заговорив Блас. Він, мовляв, добре знає, які невдячні арауканці: лейтенант Ірігоєн зник разом з своїми людьми і кіньми, вони не з’являлися в місті, а у Курро казали, що, мабуть, за цим криється справа Моралеса.

Всі учні повернулися до Педрільо, всі очі невідривно дивилися на нього, ніби лейтенант Ірігоєн і його двадцять чоловік сиділи у нього в кишені і він міг витягти їх звідти, одного, двох, трьох, варто тільки захотіти.

— Що? Пан лейтенант зник?

Вчитель сполотнів так, як тоді, коли розповідав, що Лаутаро спалив іспанський форт, такий форт, як Лейквен.

— Так! Зникли! Сержант казав! Із міста! — кричали всі водночас.

Тепер і вчитель дивився на Педрільо.

— Всі індіяни — вбивці! — Це сказав Амаро. Він схопився па ноги, і голос його дзвенів. — Вони вбили мою маму. А тепер хочуть убити й тата. Сержант-індіянин хоче вбити його!

— Мій батько не вбивця! — Педрільо теж підхопився і затремтів, як і Амаро, і голос його задзвенів так само: — Мій батько, як Лаутаро: він не хоче, щоб білі забрали в індіян усю землю, але він не вбивця!

Клас перетворився на пекло. Хлопці повскакували з своїх місць, горлали, верещали. Педрільо бачив, як Алехо підскочив до Амаро, але два інші учні схопили його, повалили на підлогу і почали бити. Більше Педрільо нічого не побачив, бо ззаду хтось, певно Блас, ударив його книжками так, що аж загуло у голові. Він поточився, хотів оборонитися, та велика рука схопила його за комір і затрясла, як кролика.

— Що ти сказав? Що ти сказав?

Учитель перекричав усіх, в класі стало тихо. Педрільо швидко підвівся, з носа у нього текла кров.

— Мій батько, як Лаутаро! Як Лаутаро! Як Лаутаро! — Педрільо кричав це в обличчя вчителеві, силкувався одірвати руку, що схопила його. Але вчитель тримав міцно.

— Ну, я покажу тобі. Нехай і пан Манрікес і весь Лейквен почують, що серед нас зрадник.

Він потяг Педрільо до дверей, надвір, потім на вулицю, до крамниці Курро, а всі учні, галасуючи, бігли слідом. Педрільо опирався, захищався, хоча це й не допомагало, і весь час вигукував: “Мій батько, як Лаутаро! Мін батько, як Лаутаро!” По щоках хлопця текли сльози, сльози люті, відчаю і приниження. Так, нехай чує це весь Лейквен. Його батько мусив бути, як Лаутаро, він не мав права йти проти свого народу, бо тоді він був би “білий індіянин”, а Педрільо знав, що він не міг бути ним.

Хтось висунув голову з дверей Куррової крамниці, за нею виглянуло ще чимало відвідувачів, а потім висипала на вулицю юрба — подивитися, що скоїлося. Попереду, великий і поважний, у чорному костюмі і білій сорочці, йшов пан Манрікес. Лало побіг назустріч своєму батькові, від збудження вистрибуючи якийсь військовий танок.

— Він зізнався, що його батько зрадив лейтенанта. Він зізнався!

— Хто зізнався?

Педрільо та вчителя оточив тісний натовп чоловіків та хлопців.

— Оцей шибеник зізнався, що його батько заманив у пастку лейтенанта Ірігоєна. — Голос вчителя тремтів від обурення.

Пан Манрікес перезирнувся з чоловіками, і всі подивилися па Педрільо. Вони не вірили в те, що чули, хоча якраз розмовляли про це. Вони ще не вірили.

— Я ні в чому не зізнавався, — крикнув Педрільо і вирвався нарешті від учителя.

Та тепер це не допомогло йому, втекти він не міг. Навколо була стіна білих ворожих облич. Ні, не тільки білих. Тут був і Курро, але він не дивився на Педрільо, він щез у своїй крамниці. Яке йому діло до бешкетника того зухвалого Моралеса.

— Він бреше! Він бреше! Ми всі чули!

Дужче за всіх горлав Лало, а новий знову заревів:

— Сержант-індіянин вб’є мого тата!

— Зідрати з нього червону шкіру, — крикнув золотошукач, підступаючи до Педрільо, — тоді він скаже правду!

— Що тут скоїлося?

Вони всі пізнали цей голос. Чоловіки розступилися перед капітаном Васкесом.

— Я питаю, що тут скоїлося?

Всі збентежено мовчали. Перший промовив пан Манрікес.

— Тут скоїлося те, що вам нічого вже чекати пана лейтенанта. Червоні дияволи, напевне, перерізали йому горло. А винен у цьому батько оцього індіянського бешкетника.

— Яка дурниця!

— Спитайте у нього.

Капітан Васкес глянув на Педрільо. Він був найповажнішою людиною в Лейквені, він був добрий білий. Педрільо міг сказати йому все.

— Цс неправда. Мій батько не вбивця і не зрадник. Але він і не білий індіянин. Він не хоче, щоб у арауканців забрали їхню землю. Він, як Лаутаро.

У Педрільо все ще по щоках текли сльози, але обличчя було таке вперте і зле, ніби він збирався битися з усіма учнями і з усіма дорослими.

— Ось бачите! Його батько, як Лаутаро. Один з тих, хто спершу входить у довір’я, а потім зраджує.

Вчителеві дуже хотілося отут, серед вулиці, прочитати доповідь капітанові Васкесу та всім людям про Лаутаро.

— Неправда! — вигукнув Педрільо.

— Ти називаєш мене брехуном?

Вчитель замахнувся, щоб ударити Педрільо, та капітан Васкес став між ними.

— Тільки торкнете хлопця! — Капітан Васкес спаленів. Пан Гонсалес опустив руку. — До біса вашого Лаутаро! Я хочу знати, як ви дійшли до думки, що сержант Моралес — зрадник.

— А де тоді пан лейтенант, га? — Золотошукач, котрий прагнув зідрати з Педрільо шкіру, протиснувся вперед і став перед капітаном Васкесом, широко розставивши ноги. Він був цивільний і не з Лейквена. Капітан нічого не міг йому заподіяти. — Ще вчора він мав повернутися назад. А він і не з’являвся в місті. Так сказав сержант.

Інші кивали. Нехай спробує капітан спростувати це.

— Лейтенант Ірігоєн не в місті.

Золотошукач похмуро глянув на капітана.

— Ах, так ви навмисне послали його пасти коней, і він десь сидить і рве маргаритки, саме тепер, коли щохвилини можуть напасти червоношкірі.

— Куди поїхав лейтенант Ірігоєн, вас не стосується. У всякому разі не в місто.

Люди дивилися суворо, і видно було, що вони не вірять капітанові, хоча не наважуються сказати про це. Та Васкесу було до того байдуже.

— А тепер розходьтеся по домівках або йдіть пити горілку!

Ніхто не поворухнувся, всі жадібно поглядали на Педрільо, як зграя котів на заблудлу мишу. Тільки б пішов капітан.

— Розходьтеся, кажу вам, або, слово честі, я викличу своїх людей!

Учитель опам’ятався.

— Ідіть у клас! — закричав він на дітей, ніби вони були у всьому винні. — Чого стоїте? Урок не закінчився.

— Спокійно, панове. Нема чого втрачати голову, — обізвався пан Манрікес, ставши раптом дуже розсудливим.

Розходилися неохоче, невдоволено буркочучи. Пробіг собака і розігнав котів, але апетит на мишатину від того не пропав.

Капітан Васкес пішов разом з Педрільо, найповажніша біла людина Лейквена з індіанським хлопцем, він навіть поклав йому руку на плече.

Біля дверей свого королівства вчитель обернувся.

— А до школи більше не приходь, — крикнув він навздогін Педрільо, — знай це! Такі шибеники, як ти, нам не потрібні!

Але ні Педрільо, ні капітан Васкес навіть не повернули голови.

Чоловіки зникли у Курровій крамниці. Вони сиділи круг столу і злостилися, як і раніше, бо змушені сидіти склавши руки, а до того ж їм було соромно, що вони розбіглися від капітана Васкеса, від однієї-єдиної людини.

— Червона сволота, — промимрив золотошукач, — жодному не можна вірити, жодному.

Він глянув на Курро, котрий саме наливав йому. Той відчув його погляд, відчув його так, що рука затремтіла і кілька крапель пролилося. Золотошукач підвівся і схопив його за груди.

— Ти теж Лаутаро чи як там його звали? — Він тряс Курро, ніби хотів витрясти з нього правду. — Ти теж заодно з червоними дияволами? Кажи! Кажи-но!

Та Курро нічого не міг сказати. У нього клацали зуби, і він не в змозі був вимовити й слова. З рук вислизнула пляшка і розбилася. По крамниці пішов сивушний дух.

— Червоний пес! — Золотошукач розмахнувся і вдарив Курро в обличчя. Той втратив рівновагу і впав біля прилавка.

Білий схопив діжечку, на якій сидів Курро, і жбурнув на полицю з різноколірними пляшками. Дерево тріснуло, полиця з брязкотом грюкнула на підлогу. Він оглянувся, шукаючи, що б зробити ще. Та сусіда поклав йому руку на плече.

— Не треба, — сказав він, — не треба зараз.

Золотошукач обтер рота і вийшов. Інші мовчки попрямували слідом за ним. Вони пішли, наче ніколи не збиралися повертатися сюди. Але Курро, що лежав долі, втягнувши голову межи плечі, знав, що вони ще прийдуть, — тільки не пити. Він зиркнув, чи всі пішли. Тільки пан Манрікес був ще тут. Він надів свого дорогого чорного капелюха, збентежено кахикнув і, не глянувши на Курро, вибіг.

Капітан Васкес провів Педрільо додому. Він сів у кухні і розповів, що сталося. Може, справді було б краще, сказав він, щоб Педрільо кілька днів не ходив до школи, — звичайно, лише кілька днів, поки люди не схаменуться. Мати не відводила погляду від сина, в її очах світився гнів, страх і ніжність, але вона стримувалася. Тут сидів білий.

Капітанові було незручно, він совався на стільці. Вперше за стільки років він зайшов до хати свого сержанта.

— Ваш чоловік саме тепер робить для всієї прикордонної області більше, ніж всі оті горлохвати разом. — Йому хотілося сказати їй щось приємне, втішити її, однак обличчя Антонії лишалося нерухомим.

— Розкажіть про це тим.

Звичайно, вона була невдоволена. Він розумів її, та зрештою арауканці самі винні, що створилася така неспокійна обстановка, і в усьому, що з цього випливає. Треба зберігати розум і розсудливість, це мусять розуміти обидві сторони.

— Гарячі голови вже заспокоїлися, а з паном Гонсалесом я поговорю.

— А доти хлопець не ходитиме до школи.

— Це ненадовго. Незабаром повернуться лейтенант Ірігоєн і ваш чоловік, і тоді…

— Коли вони повернуться? — перебила вона Васкеса. — А якщо вони не повернуться, якщо Білий Король і пеуенчі уб’ють їх? Тоді вийде, що він справді зрадив і винен у всьому.

— Ну, це пусте. — Капітан рвучко підвівся. Він не хотів вислухувати таке. Він усе розумів, але не його ж вина в тому, що арауканці вже триста років вели війну. — Якщо вам потрібна буде допомога, — сказав він виходячи, — завжди до ваших послуг.

— Дуже вдячна! — Це прозвучало гірко, неприязно, суворо.

Двері зачинились, і найповажніша біла людина Лейквена пішла від них.

— Хлопчику! Мій хлопчику!

Антонія обнімала Педрільо, цілувала його і пригортала до себе, потім відсторонила, заглянула йому в очі і знову поцілувала. Педрільо мало не заплакав. Він стримав сльози. Та то були б добрі сльози, не такі, як перед цим, а сльози, які змивають усе погане і зле, все, що завдає болю.

— Я не хочу більше ходити до школи. Я ніколи більше не піду до вчителя.

— Добре, хлопчику, добре.

— Я не піду і в місто до школи, ні до якої школи білих. Я лишуся тут, а якщо піду звідси, то до молучів.

— Тобі не треба йти туди, куди ти не хочеш.

— А батько зовсім не білий індіянин.

Вона знала, про що він подумав.

— Ні, хлопчику, він найкраща людина в усьому Лейквені, найкраща в усьому світі.

— А… а чому ти сказала, що всі будуть називати його білим індіянином?

— Він хоче зробити те, чого не може зробити одна людина. І тому плем’я не розуміє його. А білі не поважають індіян, ні всіх взагалі, ні когось зокрема. І капітан не кращий за інших. Коли б у тебе була біла шкіра, він ніколи не дозволив би, щоб учитель не пустив тебе до школи.

— Коли повернеться батько, то він покаже вчителю.

— Може, хлопчику, може.

Він був удома, тут не було ні пана Манрікеса, ні вчителя, ні взагалі жодного білого — тільки він і мати, і яке було б щастя ніколи не виходити за двері.

Тим часом капітан Васкес повертався до форту. Що буде, коли лейтенант Ірігоєн і Моралес справді не повернуться, коли Білий Король і пеуенчі вбили їх? Питання Антонії не давало йому спокою, воно свердлило мозок, примушувало думати. Капітан завжди вважав своїм обов’язком цивілізувати прикордонну область, а цивілізація означала владу білої людини. Але тепер один червоношкірий стояв проти одного білого. Моралес проти отого французького Білого Короля, і кожен на чужому боці, а інші білі називають Моралеса зрадником і собакою. Все змішалося, нічого не розбереш, і де тут розум, на який він так покладався?

Ополудні пан Манрікес знову прийшов до Курро. Поламану полицю і побиті пляшки уже прибрали. Тільки сивушний дух ще тримався в повітрі та Курро на підборіддя приклеїв пластир. У крамниці нікого не було, і пан Манрікес довго і приязно тис торговцеві руку.

— Шкода, що оті бандити накоїли такого, справді, справді. Але ж я один нічого не міг вдіяти.

Курро не забув, як пан Манрікес виходив з крамниці, навіть не глянувши на нього. Та це було добре, що білий прийшов і потис йому руку, що принаймні хоч один білий визнає його.

— На п’ятдесят песо збитків, — поскаржився він, — а я хлопцям завжди давав у борг. Кожен окремо записаний в моїй книзі, кожен.

— Невиховане товариство, — погодився пан Манрікес. — Давно пора їм забратися з Лейквена геть.

— Я теж так думаю. А то все мені переб’ють або нароблять ще більшого лиха.

— Ну, в Лейквені ж є і порядні громадяни.

Курро допитливо глянув на нього, і пан Манрікес вперше помітив на його обличчі якийсь вираз.

— Я… я хотів би просити вас про одну послугу.

— Якщо зможу. Ми ж давні знайомі. — Пан Манрікес тримався по-рицарському.

Курро взяв свічку і повів його на склад. Там до самої стелі лежали штабелі кулів з борошном та цукром, стояли великі і малі ящики, пляшки та відра. Скрізь висіли шматки сала та довгі селянські ковбаси.

— Я трохи забезпечив себе, — ніяковіючи, пояснив Курро. — В ці неспокійні часи не знаєш, коли з міста ще привезуть товар.

— Звичайно. — Пан Манрікес не дивився на Курро. Він знав, які наміри були у того: добре спекульнути, підняти ціни і загребти чималий куш, коли б Лейквен справді відрізали від навколишнього світу.

— Я вклав сюди всі свої гроші. — Курро з любов’ю дивився на кулі та ящики, на сало, а потім зиркнув скоса на пана Манрікеса. — Якби, подумав я, ви взяли до себе все, що тут є.

— До себе?

— Атож. Ваш будинок біля самого форту, а індіяни так швидко не доберуться туди, якщо навіть нападуть на Лейквен. А крім того… — Курро не наважувався сказати відверто. — А крім того, може, оті хлопці знову прийдуть уранці. Щось таке вони казали. Якщо все знищать чи зруйнують крамницю, я — розорений. Я проситиму капітана Васкеса поставити на ніч варту, але у вас певніше.

“Тобі не хочеться показувати солдатові, що натяг сюди”, — подумав пан Манрікес. А вголос мовив:

— Я не заперечую, складайте товар у мене. В моїх коморах місця вистачить.

— Може, сьогодні вночі, — запропонував Курро. Він дуже поспішав.

— Я згоден, — сказав пан Манрікес. — Між давніми приятелями не може бути непорозуміння.


XIV


Вони пройшли вже індіанський перевал, і фургон котився з гори по землі пеуенчів. Тепер вони не поспішали, рухалися спокійно, як переганяють табуни гуртоправи.

Коні втомилися, схудли; в останні дні корму їм доставалося мало. Але це було на краще. Тепер і найнедовірливіші пеуенчі повірять, що табун пройшов сотні кілометрів аргентінським степом.

Люди втомилися теж, втомилися смертельно. У них одросли бороди, і всі скидалися на розбійників. Ірігоєн був брудний і знесилений не менш за інших. Вузьке лице здавалося широким та грубим, а очі горіли ще дужче, ніж завжди.

Медіна та Моралес їхали у фургоні, вони, тільки-но з’являться пеуенчі, мали лягти на ковдри, поклавши під голови м’які сідла, й удавати з себе хворих. Це було най-певніше. Якщо їх пізнають, усе загине.

Головним у загоні зробили Венегаса. Виріс він у прикордонній місцевості, був колись гуртоправом, і ця роль підходила йому якнайкраще. Ірігоєн викрив би себе одразу. Він не вмів говорити, як говорили на кордоні.

Солдати поступово звикли не ставати перед ним струнко. А чи він звик до того, було неясно.

Дорога все ще тяглася лісом. Добре утрамбована кіньми, вона була вузька, і фургон посувався важко. Цим шляхом з давніх часів покоління арауканців підтримували стосунки з аргентінцями, переганяли до сусідньої країни і повертали назад худобу, захоплену в Чілі.

Потім знову почався степ, і попід горою загін звернув на південь. Ще не зустрівся жоден індіянин, тільки сліди, багато слідів. Усі були певні, що за ними стежать.

Моралес та Медіна сиділи у фургоні. Медіна весь час курив люльку. Хвилини збігали повільно, наче на ноги часові повісили свинець. Нестерпно було сидіти і чекати. Інші стежили за кіньми, зганяли їх докупи, гнали вперед. А вони нічого не робили, тільки думали над тим, як усе обернеться.

Медіна визирав у щілину в шатрі. Йому видно було кінські спини, гніді, вороні чи булані, та подекуди вершників, яких не міг розпізнати за густою курявою. Позаду залишалися гори і степ.

— Послухай-но, — обізвався Медіна, — чи ми будемо-таки до вечора у стійбищі Білого Короля?

Хуан кивнув.

— А що коли оті контрабандисти обдурили нас?

— Не обдурили.

Здавалося, Хуан не відчував ні нетерпіння, ні страху. Він сидів, ніби на лавочці біля своєї хати, а вони ж могли загинути завтра, а то й через годину. Хіба тільки чорту відомо, де ховаються пеуенчі і чи не збираються вони саме в цей момент напасти на чужих торговців і забрати коней замість того, щоб купувати їх. Медіна був другом Хуана, але іноді він не розумів його, інколи у нього з’являлося таке почуття, що Хуан взагалі не людина. Чим більше роздумував Медіна, тим дужче здавалося йому, що їхня справа — дурниця, навіженство; і здавалося це саме тепер, коли вони були на землі пеуенчів і до стійбища Білого Короля лишилося їхати кілька годин. А Хуан, мабуть, не думав нічого такого.

— Мені хочеться, щоб уже минули ті два дні, які ждуть нас попереду, — буркнув Медіна.

Хуан похитав головою.

— Взяти Білого Короля — не найтрудніше. Найтрудніше — довезти назад.

— Коли б він тільки нічого не накоїв…

— Білого Короля треба доставити у форт живим. Потім судитимемо його, доведемо, що за цією історією криються французи. Це відіб’є у них бажання сунутися сюди вдруге.

— Хай їм чорт, отим французам! — Медіна набив ще одну люльку. — Якщо пеуенчі уб’ють нас, мені не допоможе ніякий суд.

— Пеуенчі… — пробурмотів Хуан. — На стійбищі будуть і молучі.

Медіна здивовано глянув на нього. Яка різниця, з крім мати справу, з пеуенчами чи з молучами? Але в голосі Хуана вперше почулося хвилювання.

Деякий час вони сиділи мовчки. Потім Медіна знову виглянув, може, всоте, оглянув горбистий обрій і раптом зіщулився. Далеко позад них, на гребені зеленого пагорба, з’явилися вершники. Яскраво освітлені сонцем, вони спокійно, не ховаючись, проїхали по гребеню і зникли в сусідньому видолинку. Медіна бачив їхні довгі списи. То були індіяни-пеуенчі!

— Помітили нас! — схопив він за плече Хуана.

— Мабуть, вони супроводять нас од самого індіянського перевалу, і з боків і попереду є, певно, теж. Вони стежать, куди ми їдемо.

— Атож, а вночі нападуть і переріжуть.

— Не думаю. Їм потрібні торговці, які продають зброю і коней. А для них — ми торговці. Якщо вб’ють нас, то ніхто більш не прийде. А все-таки, — Хуан сумно посміхнувся, — краще сьогодні ввечері бути в стійбищі. Білий Король краще знає, що йому вигідно. Обох торговців зброєю він же одпустив.

— Сьогодні ввечері, — непевно буркнув Медіна. — Не встигнемо.

Через деякий час Венегас під’їхав до фургона. Попереду з’явився великий загін індіян. Більшість озброєна не тільки списами, а й рушницями.

— Французькими, — промимрив Медіна, — присягаюся головою.

— Фабричну марку не розпізнаю й у бінокля, — сердито сказав Венегас.

Йому досить було й того, що у пеуенчів були рушниці. Чи стріляють вони французькими, а чи якимись іншими кулями, для нього не мало значення.

Коли сонце вже майже черкнулося обрію, солдати виїхали на пагорбок, і всі побачили пеуенчів.

Індіяни повернули коней і повільно рушили назустріч загонові. Вони не нападали, їхні списи стриміли в небо. Але їхали, розсипавшись в одну лінію, і це могло означати все: і обережність, і підступний задум. Позад них і з обох боків теж раптово зарясніло індіянами, їх було принаймні вдесятеро більше, ніж білих у загоні Венегаса. Сили надто нерівні. Проте ближче, ніж на п’ятдесят кроків, індіяни не під’їжджали. Здавалося, вони на щось вичікували.

Фургон зупинився, і Медіна мимовільно схопився за револьвер. Але тієї ж миті опустив руку. Це було б безглуздо. Коні зраділи і почали скубти рідку траву.

Хуан взяв бінокля і глянув у щілину. Він бачив навіть обличчя воїнів-пеуенчів, обличчя, обмазані кінською кров’ю, їхні тіла теж були розмальовані червоною фарбою війни. Біля підніжжя положистого пагорба, на вершині якого вони зупинилися, розмістилося стійбище. Хуан бачив кілька великих хиж і багато малих, нашвидку збудованих хатинок з хмизу та гілля — стійбище Білого Короля і його людей. Поряд з великою хижею стояв намет, схожий на військовий. його охороняв вартовий-індіянин.

Моралес роздивлявся й далі, запам’ятовував кожну дрібницю широкого виходу з долини. Далі прохід був вужчий і заріс густим чагарником. Певно, звідти можна підповзти до хижі Білого Короля. Та ні, він придивився пильніше. Вище було ще одне стійбище. Маленькі тимчасові хижки. Тому Хуан спочатку не помітив їх. То стійбище молучів, які приєдналися до Білого Короля. Навіть тепер племена не довіряли одне одному. Мабуть, таких стійбищ було немало по сусідніх долинах і всьому степу. Вся місцевість кишіла арауканцями.

Внизу Хуан помітив якийсь рух. По схилу піднімався загін вершників, попереду їхав великого зросту широкоплечий чоловік, одягнутий, як і всі індіяни, але довге волосся спадало на плечі. Хуан направив на нього бінокля. Чоловік в сірій накидці з зеленими смугами був білий. Білий Король!

Хуана кинуло в жар. Та тільки на мить. Він одразу заспокоївся, став розсудливим. Там ішов ворог, людина, яка несла війну на землю індіян. Його доля була вирішена, що б там потім з ними не сталося. Якщо зможуть, то довезуть його до Лейквена, а ні…

Білий Король у супроводі десятка арауканців наближався до фургона.

Хуан аж припав до бінокля. Він бачив худе лице, нижню частину якого закривала густа темна борода, гострий ніс, маленькі темні очі. Вони під’їхали уже зовсім близько. Хуан глянув на індіян, що супроводили білого, і завмер. Вершник поряд з Білим Королем, вилицюватий арауканець з масивним підборіддям — Дикий Кінь!

Хуан одклав бінокль і торкнув Медіну за руку.

— Пора! — сказав він хрипко.

Боки лягли на ковдри, натягли на голову шкуру лами і чекали.

Почувся цокіт копит, ще мить — і вершники зупинилися метрів за десять од фургона.

— Куди прямуєте?

Носовий з іноземним акцентом голос був повен недовір’я.

— До короля пеуенчів. Та, здається, ми вже на місці. Хочемо продати коней.

Венегас говорив так, ніби зустріти тут білого — звичайнісінька справа.

— Звідки ви?

— З Аргентіни. Ми прийшли через перевал. Чули, що вам потрібні коні.

— Від кого?

— Від двох знайомих. Їх звати Мендес та Сабала, вони кілька тижнів тому привозили сюди зброю.

— Де вони? — Це був інший голос, глибокий і уриваний. Голос Дикого Коня!

— Не маю ніякого уявлення. Їхали кудись на північ.

Добре відповів! Хуан полегшено зітхнув. Венегасу не можна було показувати, що він знає про арешт контрабандистів. Він викрив би тим, що вони не з Аргентіни.

— Чому ви хочете допомагати пеуенчам?

— Нам байдуже, якщо чілійці та арауканці схопляться за чуби. У нас свої справи. — Венегас говорив як вроджений баришник.

— Скільки у вас коней?

— Майже п’ять сотень.

Поблизу почулися тихі кроки, і Хуан уже не звертав уваги на торги. Він знав: арауканці спішились і розійшлися між кіньми, роздивляються на них і на білих, які їх привели, і неодмінно зазирнуть у фургон. Не те щоб вони ставилися підозріливо до всіх чужинців, але вони трималися з обережністю. Хуан завмер і почав дихати, як хворий на лихоманку, що майже втратив свідомість. Медіна наслідував його приклад. У фургоні було жарко, а під шкурою — вдвічі дужче. Вони упріли, розчервонілися. Навіть коли якийсь арауканець залізе у фургон, то подумає, що вони хворі. Він не пізнає їх.

Хтось одкинув шатро біля входу.

— Хто тут?

І знову Хуан здригнувся. Голос був знайомий, цей голос він менше за все хотів зараз чути.

— Хворі.

Солдат біля фургона не знав Дикого Коня і нічого не знав про кровне братство між Хуаном і вождем молучів, інакше він навряд чи вимовив би це так байдуже.

Дикий Кінь завагався — може, якусь секунду, може, дві. А Хуанові вони здалися годинами. Він відчував кожен удар серця. Ні, те, що билося в його грудях, було не серце. Там ніби гриміли велетенські литаври. Що коли Дикий Кінь підніметься у фургон?

Він почув тихий шерех, звук металу об дерево, і литаври в його грудях затихли, м’язи напружились. Він чекав, чи не зарипить фургон під вагою Дикого Коня. Чому той не йде?

Дикий Кінь поштурхав кінцем списа між шкурами, ковдрами і барилами, однак у фургон не піднявся. Потім шатро опустилось, і кроки віддалилися. Хуан дихав так, наче багато годин біг наввипередки з смерчем, і великі краплини поту скочувалися з його лоба не тільки від задухи.

— Коні добрі, але стільки я не заплачу.

— Дорога страшенно довга, ми й так втратили з десяток коней.

І Венегас, і Білий Король теж спішились і стояли біля фургона.

— Ну, гаразд, гаразд, якось зійдемося, — змінив тон француз.

— І я такої думки, ми ж білі, а рука руку миє.

Венегас говорив так, ніби вони були добрі давні приятелі, і в голосі француза вже не чулося недовіри.

— Мабуть, кепсько жити весь час серед індіян.

— Стерпно. Ніхто більше не жене коні через перевал?

— Може й женуть. Кому не хочеться заробити. Та шлях довгий, і я гадаю, варто відзначити ввечері нашу угоду.

— Не такий він уже й довгий, щоб відмовитись од бариша!

— Будемо сподіватися. То як же з нашою вечіркою? У фургоні ще знайдеться кілька пляшок. — Венегас вперто йшов до своєї мети.

— Вечіркою?

— Атож. Трохи доброго вина, думаю, не завадить. Роздавимо пляшечку, самі білі, у своєму колі.

— Але у мене в стійбищі, — в голосі знову почулася недовіра.

— Чи тут, чи там, однаково. — Венегас сказав це з такою байдужістю, якої він, зрозуміло, не відчував. — І торг свій там завершимо.

Голоси віддалилися, перейшли в незрозуміле бубоніння. Через кілька хвилин Хуан почув цокіт копит, що скоро затих. Він почекав хвилю, потім підповз до щілини і з осторогою визирнув. Білий Король і його люди повернулися в стійбище, воїнів-пеуенчів, що оточували фургон, теж не було. Початок зроблено. Він полегшено зітхнув, хоча справді все тільки починалося. Обернувшись, Хуан побачив, що Медіна сидить і набиває люльку. Він страшенно зблід.

— Сутужно довелося, — мовив він, і Хуан зрозумів, що й Медіна бачив Дикого Коня.

Згодом у фургон зазирнули Венегас та Ірігоєн і влаштували військову нараду. Так чи інакше, а справу треба довести до кінця. Було б краще, якби Аврелій Антуан прийшов увечері до них у табір. А ні, то доведеться йти до нього.

— Білого Короля я беру на себе, — сказав Ірігоєн. Втоми він уже не відчував і був знову, як у форті, — суворий, підтягнутий, рішучий.

— Він не дурень, — застеріг Венегас, — недовірливий, як рись.

— Коли мені знадобляться ваші поради, я попрошу їх у вас.

Венегас почервонів.

— Я гадаю… адже й моя голова поставлена на карту.

— Боїтеся?

Венегас мало не схопився на ноги, та Медіна попередив його.

— Скільки чоловік ви берете з собою?

— Двох досить. Венегаса та ще одного.

— Вам же доведеться вивести його з оточення індіян.

— Сам розумію.

Відтоді, як Ірігоєн побачив Білого Короля та пеуенчів, з ним стало важче, ніж до того. На Хуана він і не дивився, мовби його й не було тут…

Медіна знизав плечима і повівся суто офіціально:

— Як накажете, пане лейтенант. Лишається ще склад зброї.

— Біс його знає, до він у них. — Венегас потер підборіддя.

— У наметі поряд з хатиною Білого Короля, — вперше відкрив рота Хуан. — Там стоїть варта, — додав він.

— А як ми доберемося туди? — розгублено спитав Медіна.

— Склад зброї необхідно знищити, — сказав Ірігоєн. — Це не менш важливо, ніж взяти Білого Короля.

Але щось запропонувати він не міг, і вони сиділи, пережовуючи одне і те ж.

— Склад зброї я беру на себе, — сказав Хуан.

— Що? — сердито вигукнув Медіна, і так як вони були не в формі, він забув, що Хуан — сержант і що у них військова нарада. — Ти збираєшся, мабуть, піти і сказати: “Дозвольте, я зараз підірву зброю”. А пеуенчі, звичайно, спокійно дивитимуться на це.

— Я все зроблю. Я одягнусь як індіянин.

— А хто що піде з вами?

Хуан вперше відчув па собі погляд Ірігоєна, однак глянув не на нього, а на Медіну.

— Ніхто.

Він помітив невпевненість, сумнів в очах Медіни.

— Чи добре ти обміркував? Що станеться, коли склад злетить у повітря… — він замовк.

Медіна думав про Дикого Коня, про те, що разом із складом злетить у повітря і половина стійбища, а Дикий Кінь був кровний брат Хуана. Медіна не вірив, він сумнівався, чи вистачить сили в Хуана, саме у нього.

— Обміркував.

В голосі Моралеса не було й натяку на слабість. Медіна схвильовано заморгав, але не сказав більше нічого.

Інші питання вирішили швидко. Коли вони вилізли з фургона, вже стемніло. Ірігоєн звелів готувати вечерю, а згодом він, Венегас та ще один солдат поїхали в стійбище пеуенчів. Венегас вів на поводі осідланого четвертого коня — подарунок Білому Королю. Можливо, він захоче проїхатись на ньому. Це полегшило б їм задачу.

І ще один вершник покинув табір, нечутно, як тінь, — індіянин. На ньому була накидка, ноги обуті по-арауканському, а на голові червона пов’язка. Тільки волосся під пов’язкою було по-військовому коротке. Поїхав він не навпростець, а в об’їзд, і мав наблизитися до хатини Білого Короля згори, від стійбища молучів.

В той час, коли Хуан повільно їхав у темряві, на пагорбі за ним згасали вогнища. Чоловіки залізли під ковдри, коні, здавалося, спали. Навіть найдосвідченіший лазутчик не помітив би, що в табуні стоїть двадцятеро осідланих коней, а тим паче — що люди лежать з розплющеними очима, тримаючи поряд зброю.

Біля фургона стояв вартовий, і коли він пихкав люлькою, червоний вогник освітлював його обличчя — обличчя Медіни.

Час від часу він трохи відходив од фургона і прислухався. Але нічого не чув, не міг нічого почути. Він підводив голову і принюхувався. Пахло дощем. Більший шанс довести справу до кінця. Дощ змив би сліди…

За кілька сотень метрів вище стійбища пеуенчів Хуан зустрів загін арауканців. Він відчув, що проїжджі глянули в його бік, однак це його не стурбувало. Він звернув у кущі, зліз з коня і попрямував на вогонь. Він знав, що його гнідий не зійде з місця, доки він не повернеться назад.

У Хуана ще був час; трохи потинявшись, він пройшов повз пеуенчів, котрі сиділи біля невеликого вогнища, і примостився у затінку на краю стійбища, не зводячи очей з хижі Білого Короля і намету. Стійбище було невелике і нове. Землю ще не встигли втрамбувати. Від вогнища на хижах коливалися тіні.

Він чув глибокі гортанні голоси арауканців, бачив їхні чорні постаті. Тут було досить світла, щоб упізнати у ньому індіянина, але риси його обличчя не розібрав би ніхто.

Хуан спостерігав за вартовим біля намету. Той стояв нерухомо, як статуя. Повз нього пройшли пеуенчі, він озвався до них, та ніхто не зупинився. Намет стояв у темряві, і це було добре. Певно, від вогнища нікому не видно вартового. Хуан знову придивився до хижі Білого Короля. У двері проникало світло. Іноді долинали голоси білих. Ірігоєн та інші були вже там.

Зручніше вмостившись, він чекав.

— Добривечір, — сказав Венегас і, оглянувшись, обережно поставив на підлогу чотири пляшки.

За звичаєм арауканців у приміщенні не було ні столу, ні стільців. Біля вогнища сидів Білий Король, поряд нього Дикий Кінь і ще два молучі.

— Добрий вечір. — Француз очима поглинав пляшки. — Я називаю це поставкою в строк. Як водиться між чесними негоціантами.

На ньому була та сама накидка, що й удень. Крізь розріз біля шиї виглядав брудний комір сорочки. Венегас і його супутники теж були вдягнені в накидки індіян. Так одягалися гуртоправи, крім того, під накидкою не видно було, що у кожного за поясом стриміло по два револьвери. Ірігоєн та солдат теж поставили пляшки.

— Це ще не все, — похвалився Венегас. — Надворі зброя і осідланий рудий. Найпрудкіший з усіх наших коней, невеличкий дарунок, так би мовити.

— Найпрудкіший? Справді? — Білий Король вже відкупорив пляшку і ковтнув горілки. — Ах-ха! — Він обтер рота і жестом запропонував випити Дикому Коню.

Вождь молучів суворо похитав головою.

— Вогняна вода, — з презирством сказав він і, підвівшись, разом з обома своїми воїнами вийшов з хижі. Дикого Коня горілка не приваблювала.

— На все добре, — буркнув француз і запросив прибулих сісти. — Кілька місяців я не брав у рот нічого, крім сидру.

Говорив він з сильним акцентом, але вільно і старанно підбирав слова.

— Може, глянемо на рудого, — запропонував Венегас.

— Завтра, для коней маємо час завтра. Сьогодні — для людей. — Він ще одпив горілки і з насолодою заплющив очі.

Це була першосортна горілка. Капітан Васкес розумівся на цьому.

— Якби мені так не до смаку був сидр, — сказав Венегас, проклинаючи в душі горілку, — то я зробив би все, щоб знову повернутися до білих, до людей, які п’ють напій, благословенний богом.

— Залишатися тут навіки і я не збираюся, навіть ненадовго не збираюся. Згодом у мене буде стільки горілки, що хоч купайся в ній.

Троє переглянулися.

— Ви ж не знаєте, з ким маєте честь говорити! Я — Аврелій І, король арауканців. — Француз перехилив пляшку і відпив ще. Вона вже наполовину спорожніла. — Ось так: король арауканців.

— Скажете таке, — іронічно мовив Ірігоєн.

Його тон здивував француза, однак Венегас поквапився відкоркувати другу пляшку. Всі троє тільки відсьорбували маленькими ковтками.

— Так, кажу.

— Король індіян, — похитав головою Венегас. — Це мені не до смаку, та кожен сам знає, що йому підходить.

— Тут в основному йдеться не про індіян, — засміявся француз, — і коли закінчиться війна, тоді… — він замовк, мало не викривши якоїсь таємниці. — Непогане життя настане для Аврелія І, Арауканського.

— Чому ж не про індіян?

— Бо вони вбиватимуть чілійців, ті вбиватимуть їх, а лишимося я і мої люди.

— Які люди?

Антуан глянув на Венегаса.

— Це державна таємниця, та тут самі білі. Ви ж не чілійці, — заспокоїв він себе.

— Ми аргентінці, всі, котрі тут.

— Добре. Геть чілійців! Хай живе Франція! — Він знову чимало ковтнув з пляшки. — Ні, життя буде непогане, хвалити бога, непогане. Я збудую собі справжній палац, а червоний, якого ви бачили тут, який не схотів пити зі мною, чиститиме мені черевики. Ще кілька днів і — все. Вам можна це знати. Вам усім.

Антуан все більше розпалювався. Він базікав про чудове життя, яке чекає на нього, а троє слухали і все менше розмовляли.

Француз був звичний до горілки, а вони не могли чекати, поки він зовсім сп’яніє. Венегас ніби випадково виглянув у двері і кивнув Ірігоєну.

— Аврелій Антуан де Тунен!

Почувши цей голос, здивований, що його назвали повним іменем, француз поставив пляшку.

— Я заарештовую вас за змову проти чілійської держави і намовлення арауканців до бунту.

Ірігоєн відкинув накидку і направив револьвера на Білого Короля. Венегас і солдат підвелися.

Антуан не вірив своїм очам і вухам. Яке безумство! Тут серед його власних людей! Він спробував засміятись, однак тільки скривився, а його щоки стали землисто-сірі. Щось підказувало йому, що це не жарт, що це — правда.

— Хто… хто ви?

— Лейтенант Ірігоєн з гарнізону форту Лейквен.

Запало глибоке мовчання. Кров повільно приливала до обличчя Аврелія Антуана. Очі його забігали, як миші в пастці.

— Мої пеуенчі роздеруть вас на шматки! — Він хотів закричати, однак мимоволі стишив голос.

— Вашому трупові користі від того буде мало.

Венегас зайшов Антуану за спину і пхнув його ногою.

— Ану, встати!

Француз відкрив рота, мовби для того, щоб покликати на допомогу, однак, глянувши на обличчя Ірігоєна та Венегаса, облишив. Допомога прийшла б надто пізно.

— Що ви зробите зі мною?

— Зараз ми вийдемо надвір, і ти сядеш на коня, ніби хочеш випробувати його. Ми одвеземо тебе до нашого табору, потім до Лейквена, а там тебе судитиме військовий суд.

На обличчі француза боролися страх і надія. Дорога до Лейквена була довга і пролягала через індіянську територію. Перш ніж вони перетнуть кордон, багато чого може статися, і він вирішив: якщо зараз покликати на допомогу, якщо зробити неправильний крок, він загине. А у нього не вистачало мужності оцих трьох солдатів, щоб кинути на терези власне життя проти життя ворога.

— Встати! — повторив Венегас. — Ну?

Француз спокволу рушив до дверей. Ірігоєн та Венегас йшли обік нього. Кожен тримав напоготові револьвер, прикрившись накидкою.

— Це найпрудкіший кінь у табуні, — теревенив Венегас, наче й справді хотів другові показати коня. — Саме для короля пеуенчів.

Аврелій Антуан схвильовано кліпав очима і мовчав.

— Червоний кінь для короля червоних, — сказав Ірігоєн і засміявся. Це був жорстокий сміх.

Венегас, не вгаваючи, нахвалював рудого коня: який він швидкий, який слухняний і яка легка у нього хода, — так вони проминули вогнища, проминули воїнів пеуенчів і Дикого Коня, який чекав надворі із своїми людьми. Венегас, розмовляючи, обійняв Антуана за плечі, і той відчув біля спини дуло револьвера. Він ішов, похитуючись, дуже блідий, та не наважувався тепер і глянути на індіян. Так вони підійшли до коней.

Вождь молучів подивився їм услід. Він хотів порадитися з Білим Королем, але бачив, який той блідий і як тремтить. Він з презирством скривився. Вогняна вода! Всі вони однакові, оці білі.

Четверо сіли на коней.

— Другого такого коня, як оцей, нема на світі, це — істинна правда, — долинув голос Венегаса.

Ще хвилина, і їх поглинула ніч.

Невдовзі по тому, як Хуан зайняв свій спостережний пункт, він побачив, що з хижі Білого Короля вийшов Дикий Кінь. Вождь молучів перемовився з своїми людьми, і всі сіли до вогнища.

Хуан глибоко вдихнув повітря. Він прикинув віддаль од вогнища до намету. Метрів п’ятдесят або й всі шістдесят. Якщо намет злетить у повітря, то… Він побачив очі Медіни, очі, повні сумніву: чи вистачить у нього на це сили. Моралес вичікував, а у вухах лунала обіцянка, яку Хуан дав Дикому Коню біля Кам’яної Голови: ніколи не піднімати зброї проти свого народу, ніколи і нізащо — проти свого племені, а тим більше проти нього, свого брата по крові.

Хуан опустив повіки; він був певен, що Дикий Кінь Неодмінно відчує його погляд. Може, навіть уже відчув. Серце у нього заколотилося, як тоді, коли він лежав у фургоні під товстою шкірою лами. Якби вождь молучів одійшов кудись! Що він робить тут, у стійбищі пеуенчів, чому він не серед своїх людей? Пішов би він звідси!

А якщо не піде? Хуан не міг відповісти на це питання, і знову йому вчувся голос Медіни: “А ти добре обміркував?” Він ждав, ждав.

Нескінченно довго тягся час, і ось Хуан побачив, як з хижі вийшло четверо, між Венегасом та Ірігоєном ішов Білий Король, бачив, як вони підійшли до коней, сіли.

Він побачив, як підвівся Дикий Кінь і подивився вслід тим, що, здавалося, без усякої мети поїхали в степ, побачив, як він неквапно обмінявся із своїми супутниками кількома словами. Потім усі сіли на коней.

Але вони не поїхали за Білим Королем. Вони повернули в стійбище молучів вгору по схилу.

Хуан полегшено зітхнув. Якби вони залишилися в стійбищі… Він не знав, чи вистачило б у нього сили. Оглянувся навколо. Здавалося, ніхто нічого поганого не вбачав у тому, що Білий Король поїхав з чужинцями. Перед наметом все ще стояв вартовий — один.

Моралес знову подумав, яку неймовірну справу вони затіяли. Та, може, саме в цій неймовірності запорука успіху.

Хуан підвівся, обійшов стійбище і за хвилю уже був там, де раніше пройшли два пеуенчі. Все це скидалося на те, що він хотів пройти повз намет і вартового до вогнища. Ішов він повільно, майже спокійно. Правицею міцно стискав револьвер.

Біля вартового Хуан раптом повернувся і наблизився до нього, ніби побалакати. Він побачив байдуже молоде лице і очі, в яких світрілося чекання, надія на розвагу в час нудного вартування. Хуан одкрив рота, але з вуст не вилетіло ні звуку. Він блискавично вхопив вартового за горло і вдарив раз, удруге. Пеуенч почав осідати.

Хуан підхопив його під руки, обережно посадив на землю, притуливши спиною до дерева, і зник у наметі. Все це тривало секунди. Якщо хтось навіть проходитиме мимо, то подумає, принаймні поки не забалакає, що вартовий просто присів. А через кілька хвилин все закінчиться.

Хуан навпомацки пробирався наметом. Тут було темно, хоч в око стрель. Він ступав надзвичайно обережно, щоб ні на що не наштовхнутися. Рукою намацав довгі важкі ящики: рушниці — багато тисяч! Досить, щоб вести війну, яка перетворить прикордонну область у море крові, досить, щоб захопити п’ятдесят таких фортів, як Лейквен, не кажучи вже про беззахисні села. Нарешті він знайшов те, що шукав: склад невеличких бочечок, порохових бочечок.

Узявши одну і висадивши дно, Хуан заклав усередину запальний шнур. Тримаючи другий кінець у руці, він пробрався до стінки намету, розрізав її і виповз на росяну траву. Почекав мить, прислухався — ніде нічого. Сюди, за намет, не долинали навіть голоси стійбища. Він підпалив шнур, переконався, що той загорівся, і побіг.

Обережності Хуан тепер не дотримувався. Запальний шнур горітиме протягом чотирьох хвилин. З револьвером у руці він мчав у темряві. Але й тепер його кроки були нечутні, як у пуми.

Ось його гнідий. Моралес стрибнув у сідло. Цокіт копит рознісся по всьому стійбищу пеуенчів, чути його було, певно, і у молучів. Але тепер це не мало значення. Навіть, якщо арауканці щось запідозрять, буде вже надто пізно.

Земля здригнулась, і омахи вогню освітили долину, як сонце ополудні. Потім позаду гримнув вибух, вибух, якихі мало не порвав йому барабанні перетинки. Гнідий захропів і злякано стрибнув убік, та Хуан гнав його вперед, вперед і вперед.

Знову загриміли вибухи. Хуан озирнувся і побачив людей, які щосили втікали геть. За його спиною злетів у повітря склад зброї — останні рушниці, останній грам пороху, які мали принести на кордон війну і смерть. А попереду на гребені пагорба стояли у світлі заграви фургон і вершники. На нього чекали.


XV


— Завтра я не прийду.

Антонія уважно подивилася на дона Мартіна. Вона повільно опустилася на стілець, так повільно, начебто щось зломилося у неї всередині, і довго дивилася на білого.

— Але… але чому?

— Нема часу! — Дон Мартін говорив різко, майже грубо. А водночас тримався так, наче боявся цієї маленької індіянки, і вона знала, що він бреше; тепер нічого було ні возити в місто, ні привозити звідти, і часу дон Мартін мав більше, ніж йому було потрібно.

— Ви обіцяли Хуанові допомагати.

— Це було два тижні тому.

Т він сказав, що люди почали плести, ніби Хуан зрадник. Знадвору чулися удари сокири: то Педрільо рубав дрова. Хлопець допомагав матері. Допомагав дома, бо не міг ходити до школи. Це було занадто, занадто…

— І ви вірите цим балачкам?

— Зовсім не вірю.

Наїжачені вуса надавали дону Мартіну, як завжди, свавільного і впертого вигляду, але здавався він пригнічений і втомлений. Він збентежено глянув на Антонію і знову відвів погляд до вікна.

— В такий час треба триматися своїх. Сорочка ближче до тіла, ніж піджак.

Жителі приперли його до стінки, загрожували, що жоден білий ніколи не користуватиметься його послугами, якщо він допомагатиме червоношкірим. Антонія розуміла його, розуміла дуже добре. І водночас ненавиділа.

Біля дверей дон Мартін зупинився.

— Що настануть інші часи, — сказав він напіввтішаючи, напіввибачаючись.

— А хто принесе їх, ті інші часи? — Вона пильно глянула на нього, і її голос здригнувся від глузування. — Пан Манрікес? Чи, може, ви?

Щоки дона Мартіна спалахнули, мовби жінка надавала йому ляпасів. Він вийшов, не сказавши більше й слова.

Вона слухала, поки затихли його кроки, почула, що в хліві реве худоба, подумала про ріпу, яку пора було викопувати, і не витримала. Схилила голову на руки і заплакала. Це було занадто, понад людську силу. А що буде, коли настануть жнива? Вже більше тижня нема Хуана. Що скаже він, коли повернеться? А чи повернеться?.. Гнітючий страх, з яким їй доводилося боротися кожного дня, з яким усе важче було боротися, з’явився знову. А якщо не повернеться?.. Це було занадто, занадто, і який сенс взагалі мало все це?

Вона почула, що Педрільо складав у кухні дрова, і опанувала себе.

— Мамо!

— Що?

— Алехо прийде сьогодні ввечері.

— Звідки ти знаєш? — спитала вона хрипко.

— Я вчора зустрів його. Він бачив на луках дона Мартіна сліди пуми, і ми хочемо підстерегти її. Може, вона прийде.

— Вчора? Дивно. Не чекай свого Алехо. — Мати вимовила це сердито, ніби у тому, що Алехо зробив і не зробив, був винен він, Педрільо.

Хлопець увійшов до кімнати.

— Він хворіти?

— Так, у нього хвороба білої людини. — І по короткій паузі додала: — Його батько но хоче більше працювати у нас.

Вона побачила збентеження в очах сина, яке поступово змінювалося розумінням.

— Алехо не такий, Алехо не такий. Він при вчителеві побив нового, бо той сказав… — і замовк.

— Він білий, — гірко відповіла Антонія, — і якщо на те пішло, нема добрих і поганих білих, є тільки білі. — І, помовчавши, додала: — Нам доведеться самим усе робити.

Він проковтнув сльози й хоробро сказав:

— Ну, й робитимемо.

В цей перший день вони справді зробили все, але Педрільо довелося нелегко. Треба було носити мішки, сіно, доїти корів, копати, годувати курей, поливати город. Педрільо носив, копав, поливав. Весь день він думав про слова матері, що немає добрих і поганих білих, є тільки білі. А раніше вона казала, що всі — тільки люди, і він повірив. Тепер йому заборонили ходити до школи, бо пан Гонсалес і капітан Васкес теж були тільки білі, і цього разу мати мала рацію. Ну, тоді індіяни теж тільки індіяни, і віднині — щоб йому крізь землю провалитися, — якщо він будь-коли хоч гляне на білого.

Ввечері у нього боліло все тіло, він був наче дерев’яний і ледве міг зігнутися.

Вони саме вечеряли, коли знадвору почувся свист. Мати удала, що не чує, Педрільо теж мовчки черпав собі ложкою. Свист почувся вдруге. Педрільо занепокоєно закліпав очима і покосився на матір, але та не глянула на сина. Надворі свиснули втретє, так близько і так сильно, що задзвеніли шибки.

Педрільо відклав ложку.

— Я вийду на хвилину.

— Гаразд. — Вона промовила це невдоволено.

Алехо стояв, прихилившись до колодязя.

— Чи ти оглух? — спитав він нетерпляче.

— Ні, не оглух, та не бігатиму ж я вистрибом, тільки-но хто свисне.

Педрільо стояв перед Алехо, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені, готовий щомиті повернутися спиною.

— Який гедзь тебе укусив? — здивувався Алехо.

Він був другом Педрільо і навіть бився за нього. Але він був білий, дуже білий.

— Ніщо мене не кусало.

— Підемо на пуму чи ні?

Алехо тримав мисливську рушницю дона Мартіна, місяць світив уповні — можна було легко вистежити пуму, якщо вона справді з’явиться, і Педрільо охоче пішов би. Він ще не вбив жодної пуми, а люди казали, що це зовсім легко, адже пуми боязкі. Та Педрільо втомився і погано себе почував, а все тільки тому, що дон Мартін залишив матір напризволяще.

— Не хочеться.

Алехо закліпав. Він добре знав, чому Педрільо не хоче.

— Батько працював би. Ти знаєш, він нічого не має проти індіян, але не буде ж він з усіма сваритися, навіть з тими, з форту.

— Авжеж, краще посваритися з нами, звісно!

— Не верзи дурниць, — буркнув Алехо. Він пильно подивився на товариша. — Хіба він винен, що ви, індіяни, починаєте війну, — гордовито додав він.

— Ви, індіяни… — насмішкувато промовив Педрільо. — Білий Король і французи, теж, виходить, арауканці. А таких, як вчитель, пан Манрікес та багато інших, хто ненавидить індіян, ви, білі, так само не помічаєте. Які-то невинні ягнята!

— Я не за них!

— Але ти нічого їм не зробиш, і твій батько теж. Ви, білі, боягузи, ви не хочете бруднити руки.

Це було несправедливо, Педрільо розумів. Алехо завжди захищав його, але він повинен був на комусь зігнати злість.

— Що ти мелеш, — дорікнув Алехо.

Він був збентежений і пригнічений. Досі Педрільо був його найкращий друг. Щось стало між ними стіною.

— Це ж не стосується вас, — примирливо сказав Алехо. — Ти і твій батько — порядні індіяни.

— Порядні індіяни, — фиркнув Педрільо. — Ви, білі, начебто сидите на троні і вказуєте: ти — порядний, а ти — не порядний. А хто вас посадив на трон, га? Вчитель і пан Манрікес, зрозуміло, — порядніші за найпорядніших індіян тільки тому, що у них біла шкіра, так? Нас це не стосується, а тільки мені заборонили ходити до школи, а твій батько з своєю білою шкірою надто гарний, щоб працювати у нас. Ось які ви порядні!

— Слухай, я не дозволю ображати свого батька, навіть тобі не дозволю! — Алехо теж поступово почав злоститися. — Навіть тобі, ні… ти… індіянська наволоч.

Педрільо плюнув йому під ноги, а Алехо дав йому такого ляпаса, що Педрільо раптом побачив на небі вдвоє більше зірок, ніж там було.

Вони зчепилися битись. Педрільо не хотів битися з Алехо, адже вони були друзі. Та Алехо був білий, і він ненавидів його за це, ненавидів його за усіх білих, за пана Манрікеса і вчителя, і за усіх інших, яких не міг побити. Він ударив Алехо в губи, в ніс, у той самий ніс, якого йому кілька днів тому розбили за нього, бив і ненавидів не тільки його, а й самого себе. Він навіть не відчував болю у м’язах і кістках. Він був лише гнів і сила.

Але й Алехо був дужий і теж розлючений, і все-таки не такий дужий і розлючений, як Педрільо. Бився він не так добре, бо у нього не було ненависті. Піднімаючи куряву, хлопці лупцювали один одного. Педрільо попав Алехові в обличчя, а той дав йому в живіт так, що перехопило подих, і тоді Педрільо ще раз вдарив його в обличчя.

Обхопивши один одного, вони тупцювалися, хиталися на всі боки, впали па землю і нарешті покотилися по калюжах. Педрільо опинився зверху. Він став колінами на груди і знову вдарив Алехо, а той стогнав і вже по оборонявся.

Педрільо підвівся.

— Забирайся геть, слизняк білий, — задихаючись, крикнув він. — Якщо спіймаю тебе ще, уб’ю, чуєш! Уб’ю!

Алехо ледве підвівся. З носа у нього текла кров. Як і тоді, коли він стояв за Педрільо проти всього класу, а тепер його розбив сам Педрільо. Алехо сів на край колодязя і витер обличчя. Потім узяв рушницю і пішов, не промовивши й слова. Біля воріт він повернувся і посварився кулаком.

Педрільо жбурнув услід йому камінь.

— Геть звідси! — закричав він. — Геть, біла погань!

Він, спотикаючись, повернув до хати. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася мати з рушницею в руках.

— Що тут?

— Нічого. Попсував Алехові його білу шкіру.

Вона пропустила сина в кімнату, глянула допитливо і стурбовано сказала:

— Я думала, він твій друг.

— У мене нема білих друзів.

— Якщо до нас прийшов білий, ми не повинні бити його по руці, — пробувала вона переконати Педрільо, пояснити йому.

— Так, він прийшов уночі, а вдень його батько надто гарний, щоб працювати тут.

Це було несправедливо. Та Педрільо відчував тільки те, що шкіра у нього червона, і ненавидів усіх, у кого шкіра була не така.

— До міста мене не затягнеш і десятьма кіньми, знай це, і в Лейквені я теж не залишуся. Коли повернеться батько, я піду до арауканців один, якщо ви не захочете.

— Не грубіянь!

Він тільки буркнув щось, похиливши голову, все ще не тямлячи себе від гніву.

— Схоже, ніхто з нас не залишиться тут.

Він бачив, як засмучена мати, трохи заспокоївся і спробував втішити її.

— Почекай, повернеться батько, то покаже їм. — Але він не вірив у те, що казав, і вона теж не вірила.

Наступний день минув, як і попередній, хіба що відра, мішки і сіно були вдвічі важчі, і земля раптом стала вдвічі твердіша, і сонце палило вдвічі пекучіше. Сьогодні вони не зробили всього, хоча працювали від зорі до зорі, а як же буде завтра, позавтра і наступного тижня?

Ввечері Педрільо пішов по воду. Він втомлено переставляв ноги і думав: навіщо їм так мучитися, адже вони не залишаться в Лейквені, принаймні вій, і несправедливо нарікав на батька, що той поїхав собі з солдатами, а їх покинув тут. Було дуже темно, місяць сховався за чорні хмари.

Тільки-но Педрільо хотів опустити відро в колодязь, як хтось схопив його за ногу, хтось засунув йому в рот смердючу ганчірку. Його звалили раніше, ніж він усвідомив, що сталося. їх було щонайменше семеро чи восьмеро. Педрільо силкувався відштовхнути їх ногами, відбитися, але не міг поворухнутись, а від смердючої ганчірки задихався. Вони били його кулаками, били ногами, хтось ударив навіть палицею. Вони припиняли на мить — і знову починали бити. Спершу він чув голоси і пізнав серед них голоси Лало та Алехо, потім уже нічого не чув. Коли нарешті вони покинули його, Педрільо лежав не рухаючись. Так і знайшла його мати, котра через якийсь час вийшла подивитися, де він так забарився.

Вона втягла його до хати, обмила і перев’язала. Губи у Педрільо були розбиті, під очима синці усіх кольорів веселки, а по ребрах, здавалося, гасав табун коней. Материні руки тремтіли, коли вона перев’язувала сина, і були безмірно лагідні.

— Хто там був, хлопчику мій? Хто це зробив?

— Не знаю, — не зізнався він. Усміхнувся до неї і спробував підвестись, але, одразу застогнавши, упав.

— Лежи, хлопчику, не ворушися.

Вона сіла на край ліжка і гладила його по голові, ніби зовсім маленького.

— Все буде гаразд, хлопчику, все буде гаразд, — тихо мовила вона, а іноді гнівно бурмотіла: — Біла сволота.

Він лежав у ліжку не тільки цього вечора, а й увесь наступний день і ще один, а робота стояла. Мати робила найнеобхідніше. Вперше за тиждень вона пішла до Курро щось купити. Принесла звідти борошна, цукру, привела двох великих напівдиких собак.

— Ми відпускатимемо їх увечері,— сказала вона.

Далі корівника вона тепер не ходила.

— Курро пішов у форт, — розповідала мати, — просити, щоб поставили солдатів біля його крамниці. Він боїться, що золотошукачі все зруйнують. Але капітан не захотів слухати його. У Лейквені порядок, кричав він і вигнав Курро геть. Курро не схожий сам на себе від страху, і ні золотошукачі, ні інші не приходять тепер до нього пити горілку, навіть пан Манрікес. — Вона подивилася на Педрільо, злість на Курро раптом зникла з її очей. — У Лейквені пекло. Замість того, щоб стало спокійніше, становище погіршало. Всі запевняють, що кожної ночі можуть напасти пеуенчі.

— Ти думаєш… думаєш, вони прийдуть?

— Не знаю, синку, не знаю.

Вона сиділа, опустивши голову, і він знав, що мати думає про батька, про те, коли він нарешті повернеться.

Йдучи спати, Антонія взяла з собою заряджену рушницю. Мабуть, через пеуенчів, які не сходили в усіх з язика і про яких казали, що вони хочуть запалити хати поселенців. Педрільо удав, ніби не помітив рушниці, а через кілька хвилин тихенько підвівся, теж узяв мисливську рушницю і поклав біля себе. Нехай тільки поткнуться оті пеуенчі. Він не дасть їм підпалити хату, хоч би вони були сто разів такі ж арауканці, як він.

Серед ночі Педрільо прокинувся. Кроки? Знову. Кімнатою прослизнула мати. Потім надворі загуркотіло. Схоже, ніби перелазили через огорожу. Педрільо схопив рушницю і підповз до вікна, проте було так темно, що годі було щось побачити. Зарипіла огорожа, і почувся шепіт.

Раптом загвалтували собаки, голосно, люто, ніби на когось напали. У відповідь пролунала брутальна лайка, лайка білих, і тупіт чобіт. Поряд гримнув постріл. Це вистрілила мати. Знадвору у відповідь засвистіло десяток куль. Дзвякнуло скло, і Педрільо почув, як кулі вдарили в стелю і стіну. Він навмання вистрілив у темряву. І враз побачив, як над селом спалахнула червона заграва — небо в крові. Пеуенчі? Невже вони напали на форт, але чому ж там усе спокійно?

Педрільо хотів підбігти до матері, та знову затріщали постріли, і він припав до підлоги. Знову вистрілила мати, він вистрілив теж, перезарядив рушницю так швидко, як тільки міг, і вистрілив ще і ще раз.

Надворі спалахнув вогник. Він дугою полетів до хати. І перелетів через неї. Вогняний спис! То це арауканці! Ще один спис упав дуже близько. Педрільо виждав слушний момент і вистрілив саме тоді, коли блиснув третій вогонь. Хтось скрикнув. Певно, куля влучила. Вмокнутий у смолу, запалений спис упав на землю, і в його світлі Педрільо побачив, як тікали троє чоловіків, один з них шкутильгав. Білі! Він добро розпізнав одного з золотошукачів.

Аж тепер нарешті прокинувся форт. Сурма звучно заграла сигнал тривоги, почався галас і біганина. Педрільо і мати вистрілили ще кілька разів, але цього разу ніхто їм не відповів. Заграва над селом розгорялася все дужче. Потім примчали вершники, багато вершників. Солдати!

На кухню вибігла мати.

— Тебе не поранено?

— Це були білі, мамо, — син глянув на неї широко розплющеними очима, — вони хотіли підпалити нашу хату, а самі кажуть, що так роблять індіяни.

Все ближче лунали кроки, і до хати увійшов капітан Васкес, а за ним два солдати. Від гніву він стиснув кулаки.

— Яка наволоч! Я віддам їх під суд!

Мати все ще стояла з рушницею в руках. Педрільо теж не відкладав свою.

— Ваші білі хотіли погратися в індіян, — суворо сказала мати, — але, здається, передумали.

— Ми… ми прибули досить своєчасно, — затинаючись мовив капітан.

— Дуже своєчасно. Якби ми самі не пильнували, то ви б уже ховали нас. — Вона показала головою на вікно. — Що там горить?

— Куррова крамниця. Вони підпалили її.

— А він?

— Не знаємо. Зник. — Капітан закліпав очима. — Ми були там. Силкувалися врятувати, що можна. Тому не прийшли раніше. Але я обіцяю вам, що винні будуть покарані, слово честі офіцера.

Вона тільки мовчки подивилася на нього, а він, збентежено постоявши ще трохи, вийшов.

Капітан Васкес звелів обшукати подвір’я. Знайшли старого пом’ятого капелюха і сліди крові. Він наказав обшукати підряд усі хати в Лейквені і заарештувати негайно всіх, у кого є вогнестрільна рана. Однак — ніде жодного пораненого. Кілька золотошукачів безслідно зникли.

Курро стояв під дверима пана Манрікеса. Він встиг втекти через вікно, відповз і сховався в кущах. Там виждав, поки стих галас і згас вогонь. Вийти він не наважувався. Золотошукачі були проти нього, всі білі — проти нього, а капітан Васкес не квапився захистити його. Треба було переховатися кілька днів чи, може, тижнів, поки все уладнається.

Вночі він прокрався до пана Манрікеса і тепер стояв у нього під дверима. В хаті було темно, і Курро вагався. Страх все ще не покидав його: що сталось би, коли б пан Манрікес не допоміг йому? В котрий раз він казав собі, що пан Манрікес зичить йому добра, і нарешті постукав. Тихо. Ніби шепіт? Він почекав, хотів уже постукати вдруге, але блимнуло світло і двері відчинилися. На порозі стояв пан Манрікес.

— Чого тобі?

Пан Манрікес, цей чемний пан Манрікес, говорив так, ніби Курро був його наймит, і казав йому “ти”.

— Я… я… вони підпалили мій будинок.

Курро побачив, що пан Манрікес одягнений і, можливо, він уже все знає, сам бігав на пожежу. Так ні, він був одягнений у мисливський шкіряний костюм, ніби повернувся з полювання, був з голови до ніг мокрий і забруднений, мов лежав на росяній траві, і на обличчі у нього була порохова пляма. Курро побачив під стіною рушницю.

— Так тобі й треба. Ми не хочемо мати в Лейквені червоношкірої сволоти.

Курро чув слова, однак не розумів змісту. Те, що скоїлося сьогодні вночі, було понад його розуміння.

— Товари, які у вас в коморі, пане Манрікес…

— Що в моїй коморі, то належить мені.

Курро пильно дивився на білого, а той неквапно взяв рушницю і натиснув курок.

— Геть звідси, індіянин! Нам не потрібні тут червоношкірі, і якщо я побачу тебе ще раз…

Пан Манрікес побілів дужче, ніж будь-коли. Деякий час Курро стояв не рухаючись. Потім побіг у темряву, як пес, якому дали штовхана.


XVI


Вершники їхали всю ніч. Фургон покинули і тепер гнали коней попід горами на північ. Простора відкрита пампа лишилася осторонь, хоча їхати по ній було б легше. Вони знали: арауканці із стійбища Білого Короля розшукують їх. Через кілька годин про те, що сталося, дізнаються індіяни сусідніх стійбищ, і тоді вся територія перетвориться на вулик, куди кинули камінь. До кордону їхати ще кілька днів, а в пампі арауканці наздогнали б їх завтра на світанку.

Тому загін вибирав шлях, де їх не могли помітити, тримався узлісся і час од часу звертав вище в гори на кам’янистий грунт, де важче одшукати його сліди.

Хуан весь час тримався дещо попереду, розвідуючи шлях, щоб не наткнутися на засідку; на деякій відстані від загону, по обидва боки, їхали по двоє солдатів, або кілька — в ар’єргарді. Вони їхали так годину за годиною, розміреною риссю, заощаджуючи коням сили. Давно уже зник за ними останній відблиск пожежі у стійбищі пеуенчів.

Перед світанком почався дощ, дрібний, густий дощ, який промочив людей до нитки. Та вони дякували дощу: він змив сліди і збільшив шанси на втечу.

Поволі розвиднялося — це було і краще, бо легше знаходити дорогу, і страшніше, бо тепер арауканці могли їх помітити.

Аврелій Антуан за весь час не вимовив жодного слова. Він їхав між Ірігоєном і Венегасом. Вони не зв’язували француза, щоб він міг сидіти в сідлі.

Та на ранок життя в ньому прокинулося. Він пильно обдивився навколо, оглянув дерева і горби, які, темніючи, виступали з сутінок, і, коли зрозумів, як мало вони проїхали, як глибоко ще перебувають на території індіян, глузлива посмішка скривила його губи. Тепер він їхав повільніше, весь час одстаючи на кілька кроків.

Ірігоєн обернувся.

— Вперед, не дурійте!

— Кінь не йде. Втомився.

Очевидно, Аврелій Антуан уже оговтався від страху, який нагнали на нього Ірігоєн і Венегас. Так само, як і вони, француз добре знав, що арауканці шукають його. Знав також, як далеко ще до кордону.

Венегас мовчки зняв ласо і так стьобнув коня француза, що він злякано рвонувся вперед і перейшов на галоп.

— Так не вийде, — хмуро сказав Венегас. — Якщо думаєш обдурити нас… — Він не закінчив речення і ляснув долонею по кобурі.

Француз не відповів.

Першу половину дня їхали без відпочинку, пускаючи коней то риссю, то кроком. Двічі перетинали сліди копит, одного разу папівзмиті, вдруге — залишені хіба що півгодини тому, так виразно проступали вони на вологій землі. Ніхто не мовив і слова. Всі знали, що означали тут чужі сліди, і кожен, здавалося, складався тільки з вух та очей, так напружено придивлялись і прислухалися вони до лісу і зеленої стіни кущів.

Хуан іноді їхав на п’ятдесят, іноді на сто метрів попереду. Солдати то бачили його між деревами перед собою, то він зникав, і тільки слід його коня вказував напрямок. Моралес був одягнений як індіянин. Раніше йому ніколи було переодягтись, а тепер і ніяк: одяг лишився у фургоні.

Француз вперше побачив його вранці. Він витягнув шию, помітивши Хуана, і повернувся, високо звівшись на стременах, роздивляючись, чи той справді індіянин, а чи переодягнений білий. Це так захопило полоненого, що він мало звертав уваги на дорогу і кінь його весь час спотикався.

Після полудня дощ ущух. Вітер розігнав хмари, і крізь блакитні віконця на небі проглядала біла засніжена вершина гори. Тільки тепер загін зробив привал.

Так було безпечніше, бо, по-перше, тепер лишали чіткі сліди, а по-друге, і людям, і коням потрібен був відпочинок. Скочивши з коней, солдати трохи перекусили, — холодним, бо про вогнище годі було й думати, — і лягли спати. Десь опівночі мали рушати далі.

Хуан весь час відчував на собі дві пари очей: допитливий погляд француза, що вивчав його обличчя, та похмурий Ірігоєна, не на обличчі, а на одязі — індіянському одязі і налобній пов’язці, яку Моралес знову пов’язав на голову. Хуан сподівався, що після всього, що він зробив, лейтенант примириться з його червоною шкірою, і помічав, що Ірігоєн справді боровся сам з собою. Та примиритися з червоною шкірою було вище його сил, про кого б не йшлося.

Згодом Хуан лежав поряд з Медіною на ковдрі і дивився в темніюче небо, по якому швидко пливли па північ хмари, туди, куди треба було і їм. Він страшенно втомився, але спати не міг. Не покидали думки про те, як довести справу до кінця. Це тільки початок дороги, де йшлося про життя чи смерть. А де ховаються арауканці, що переслідують їх? Далеко вони чи близько, може, вони вже напали на слід своєї здобичі і оточують їх? Він знав, що й Медіна не спить, і, мабуть, усі інші теж, незважаючи на втому.

— Чи вони все ще шукають нас?

Хуан глянув на Медіну і побачив, що той набивав люльку.

— Атож! Вони шукатимуть нас, поки не дізнаються, де ми. І насамперед намагатимуться відрізати нам шлях до Лейквена.

Медіна подивився на Антуана.

— Нічого це не дало, вони все-таки нападуть на форт.

— У них тепер нема зброї, — похитав головою Хуан, — або тільки та, яку вже роздали. І французи не допомагатимуть їм. Тим потрібне не просто повстання індіян, а таке, на чолі якого стояв би їхній Аврелій Антуан. Без зброї і без допомоги зовні молучі не підуть з ними. Б’юся об заклад, що за два — три тижні, а може й раніше, вони роз’їдуться по домівках. А самі пеуенчі небагато зроблять. — Він помовчав. — Аби тільки вони не повернули собі Білого Короля, принаймні живого, навіть якщо вони… якщо вони доженуть нас.

Він загорнувся в ковдру, і Медіна теж не сказав, більше ні слова.

Вартували по черзі. Хуану випало вартувати останнім, перед тим, як вирушати. Коли стемніло, він задрімав і прокинувся, коли Венегас штовхнув його в плече.

— Твоя черга.

Чорна голова нахилилася до нього, коли він натягав чоботи.

— Собака, пропонував мені гроші, якщо я відпущу його, цілу купу. — Голос Венегаса дрижав од обурення. — І навіщо ми тягнемо з собою оцього негідника, я, далебі, не знаю.

— Бо краще судити його там, ніж розстріляти тут. Французи тоді спробують ще раз.

— Біжать до індіянської наволочі, яка… — Венегас збентежено замовк.

Хуан підвівся. Він відчув, як кров ударила йому в обличчя, і мовчки взяв рушницю. Всі вони однакові, оці білі, навіть найкращі.

— Я… я обмовився… — затинаючись, почав Венегас.

Але Хуан, не слухаючи, пішов в обхід табору. Ноги ледве згиналися, руки теж. Пройдено довгий важкий шлях, а ще трудніший лежав попереду. Повільно брів він табором. Пічний вітер шелестів листям, десь скрикнула совка, у тривожному напівсні мурмотіли солдати. Хуан не дуже вслухався.

Що криється за оцим усім! Він ризикував своїм життям, аби зберегти на кордоні мир, він, індіянин, а розв’язували війну білі. Та па це не зважали. Зважали тільки на колір шкіри, а індіяни були для білих наволоччю. Якщо чогось торкається, то навіть Медіна не довіряє йому, а Венегас… Хуан зціпив зуби. І все-таки він доведе справу до кінця. Він примусить їх поважати його, навіть всупереч їхньому бажанню.

Він підійшов до Антуана. Отже, пташка хотіла випурхнути. Та обережність ніколи не завадить. Він одкинув ковдру і перевірив на ногах француза пута. Все гаразд. Випроставшись, він зустрівся поглядом з широко розплющеними очима Білого Короля. Той не спав.

— Ти арауканець?

Не питання здивувало Хуана, а те, що сказане воно було по-арауканському. Він кивнув ствердно.

— З якого племені?

— Молучів.

— У моєму стійбищі багато молучів. Чому ти допомагаєш ворогам свого народу?

— Ворог мого народу — війна, — схвильовано видихнув Хуан.

Антуан, здавалося, не чув. Він сів.

— Допоможи мені втекти. Я дам арауканцям нову зброю. Ми проженемо білих, і вся країна належатиме вам. А ти станеш вождем у своєму племені.

— Арауканці проженуть і твоїх французів.

— Ви не втечете, — пригрозив Антуан. — Завтра мої люди доженуть вас, і ти помреш. Раджу добром: допоможи мені втекти!

— Якщо твої люди звільнять тебе, тобі не потрібна моя допомога.

— Що ви робите біля полоненого? — У Ірігоєна був легкий сон, він ніби виріс з-під землі за спиною Хуана.

— Перевіряв, чи міцно зв’язані ноги, лейтенанте.

Ірігоєн нахилився і помацав вузли на мотузках.

— Про що розмовляли з ним?

Хуан завагався.

— Він умовляв мене допомогти йому втекти.

Навіть у темряві Хуан відчув недовірливий погляд Ірігоєна.

— Ідіть на свій пост.

Хуан повернувся.

— Та зніміть з лоба оту кляту індіянську пов’язку. Вона ж ні до чого. Чи у вас так швидко виросло волосся?

Хуан не був упевнений, що в словах був глум, і удав, що не почув.

— Я звелю заткнути вам рота, — на весь нічний табір пролунав голос Ірігоєна, — якщо ви ще хоч раз відкриєте його.

Незабаром усі були на конях. Знову мовчазний загін просувався крізь ніч, і знову вів його Хуан. Вершники піднялися схилом гори ще вище, ніж учора, вибирали зарослі лісом і кам’янисті місця, де не лишалося слідів. Тепер небезпека загрожувала їм не тільки знизу та з боків, вона загрожувала їм і спереду. Арауканці могли бути скрізь, і в одному не доводилось сумніватися — шукали вони білих надзвичайно пильно.

Сьогодні загін прямував уперед ще повільніше, по-перше, грунт був гірший, по-друге, і коні, і люди не відпочили як слід. Вони були в дорозі десять днів, двічі перейшли гори і сиділи в сідлі уже двадцять вісім годин, майже не відпочиваючи.

А тут ще Аврелій Антуан. Він їхав гірше, ніж учора, кінь його спотикався за кожним третім кроком. Венегас знову спробував пригрозити і вдарив коня, але помітив, що кінь справді кульгає. Ішов він все повільніше, хоча Венегас кінцем ласо підганяв його.

Вранці їх чекав сюрприз. Ліва передня нога рудого дуже розпухла, і йти далі він не міг. Солдати оточили француза, і Хуан побачив глузливий блиск в його очах. Однак на темному, засмаглому обличчі нічого не відбилося.

— Він навмисне пошкодив коня, — вигукнув хтось, — щоб індіяни догнали нас.

— Застрелити його! — відповів йому гнівний гомін. — Що нам гинути заради нього?

В Антуана на лобі запульсували жили.

— Ви… ви не посмієте вбити мене!

— А чим ти кращий за вбивцю?

— У нас наказ доставити його в Лейквен живим! — перекрив гомін Ірігоєн.

— Якщо зможемо… — тихо промовив Венегас.

— А що скажеш ти? — повернувся Медіна до Хуана.

Хуан глянув на білого, на того білого, який втягував арауканців у війну, і зрозумів, що життя француза в його руках. Звелить убити, і ніхто не докорить йому за це. В очах Антуана стояв страх, неприкритий, тваринний страх.

— Краще доставити його живим, — повільно мовив Хуан. — Будемо поперемінно везти його.

— А якщо арауканці доженуть нас і треба буде тікати?

— Сказано, що візьмемо його з собою, — втрутився Ірігоєн. — Це наказ!

Та солдати не рухалися. Вони ждали, що скаже Хуан.

— Якщо арауканці вистежать нас, ми все одно не втечемо від них на своїх конях. Сподіватимемося, що проскочимо у них поміж пальцями. Тож однаково, чи візьмемо його з собою, чи ні.

Солдати невдоволено погомоніли, але скорилися. Хуан мав рацію. На своїх загнаних конях вони не могли змагатися з переслідувачами. Це була гірка, але очевидна істина.

І все-таки очі Ірігоєна палали від гніву. Солдати не послухали його, вони чекали, що скаже оцей індіянин.

Перед ними розкинувся довгий відкритий схил. Щоб виграти час, вони почали з’їжджати по ньому навкоси. Сонце ще ховалося за горою, і вони їхали в тіні. Небезпека, що їх викриють, тут була менша. Згодом воли відшукають невеличкий видолинок і там сховаються до темряви. Коня Антуана вони відпустили.

Майже дві години витратили вершники, щоб з’їхати зі схилу. Схил був крутий і кам’янистий, а їм доводилося ще уповільнювати ходу через коня Медіни, який ніс подвійний вантаж.

Скрізь панувала тиша. Тільки вітер гудів між скелями, рипіли сідла та іноді кінь цокне копитом об гравій чи зірветься камінь і з гуркотом покотиться вниз. Люди були неспокійні. Всі почували себе непевно на відкритому місці, здавалося, що з лісу за ними стежать десятки ворожих очей, що за скелями на них чатують сотні небезпек. Кожному хотілося сидіти у безпечному закутку, і кожен занепокоєно кидав погляд назад, чи не виринуть там переслідувачі. Арауканці були добрі слідопити.

Хуан їхав на чолі загону. Він розумів тривогу людей і сам хвилювався. Це був інстинкт гнаного: сховатись, обминути широку рівнину, де його легко помітити.

Вони майже спустилися до підніжжя схилу, як Хуан раптом почув вигук. Він обернувся, обернулись усі, і всі зрозуміли, що означає цей вигук. На узліссі, де вони стояли дві години тому, з кущів виїхали вершники. Вони були трохи більші, ніж чорні цятки, і надто далеко, щоб розпізнати їх, проте ці вершники могли означати тільки одне: арауканці натрапили на слід загону.

Сонце вже освітило підніжжя схилу, але солдати були ще в затінку і, може, індіяни їх не помітили. Вони дали коням шпори, промчали трохи вгору і знрікли за першими скелями. Зупинившись, почали радитися. Власне, вони не радилися, вони хотіли тільки почути від Хуана, як їм тепер вибратися з цього складного становища.

— Лишатися тут не можна, — сказав він. — Вони обшукають кожен камінь. Нам знову треба спуститися вниз і лісом пройти туди, де починається степ. Можливо, ми обдуримо їх.

— А якщо ні?

— Тоді приймемо бій.

Запанувала мовчанка. Ніхто не знав, які сили в арауканців, та хоча б вони й справилися з ними, постріли привернуть увагу нових переслідувачів. Стиснувши губи, напруживши кожен м’яз, солдати не зводили очей з Хуана. Він казав правду. Іншого виходу не було.

— Згодні?

Всі кивнули. Перед Хуаном було багато білих облич: Ірігоєна, який ненавидів індіян; Медіни, який, хоча й був його другом, не міг цілком вірити йому; Венегаса, який вчора вилаявся “індіянська наволоч”. А тепер оці білі чекали, щоб він урятував їх, і жоден солдат не спитав Ірігоєна, що накаже їм він; вони питали тільки його, і в цю мить Ірігоєн нічого не мав проти. Він проявить себе пізніше, якщо вони щасливо уникнуть небезпеки. Якщо уникнуть…

— Вперед!

Тепер Ірігоєн узяв француза на свого коня, на вороного розбишаку, найсильнішого і найпрудкішого з усіх. Вони пішли швидкою риссю, за півгодини повернулися на узлісся, трохи проїхали понад лісом, поки не знайшли струмок, переїхали через нього і долиною рушили далі вниз. У воді теж не лишалося слідів. Вони не бачили більше переслідувачів, а може, їм справді пощастило одірватися від них.

Вони й тепер намагалися уникати відкритого степу і трималися кущів між лісом і рівниною.

Так протягом кількох годин вершники продиралися поміж колючими чагарниками, що чіпляли за стремена, наче хотіли затримати їх, під безжальним сонцем, яке палило так, що язик прилипав до піднебіння.

Коні похнюпили голови, і Хуан розумів, що коли арауканці знову натраплять на слід, то через годину доженуть їх. Вдруге змінив напрямок. Знав тут місце, де можна відпочити, місце, ніби створене для його плану. Хуан не вірив, що арауканці відступляться так легко. І був тепер не тільки Хуаном Моралесом, сержантом армії білих, він був і Стрілою, воїном молучів, і боровся так, як молучі. Аврелій Антуан весь час озирався, сподіваючись на порятунок.

Ополудні загін під’їхав до невеличкої річки, яка текла з передгір’я в долину. За вказівкою Хуана вони перебрели її не зупиняючись, підганяючи коней, які нахиляли морди до води. Проїхали ще трохи прямо, потім, зробивши півколо, знову повернулися до берега.

У невеличкому ліску спішилися. Сонце стояло ще високо, однак тепер можна відпочити, відпочити сьогодні і завтра цілий день. Це було небезпечно, але їхати далі на знесилених конях ще небезпечніше. З невисокого скелястого пагорба па протилежному березі їм видно було на багато миль довкола, і вони могли своєчасно втекти, якщо з’являться переслідувачі, або приготуватися до бою.

Першу варту ніс Медіна. Всі бачили, як він брів через воду, що сягала йому до колін, зійшов на горб, зручно вмостився і взяв бінокля. І раптом побіг з горба вниз.

Перш ніж Медіна перебрався через річку, весь табір був, як розворушений мурашник. Всі кинулися сідлати коней.

— Арауканці!

— Скільки? — Хуан лишався спокійним: він знав, чого хотів.

— Чоловік тридцять, а то й більше.

— Натрапили на слід?

— Схоже на те, що йдуть прямо сюди. Ще хвилин двадцять, і будуть тут.

— По конях! — крикнув Ірігоєн, наче був на подвір’ї форту. — Рушаймо!

— Відставити!

Почувши Хуана, солдати застигли в тих позах, в яких застав їх його голос.

— Залишаємось тут і влаштуємо їм пастку.

В мертвій тиші пролунав голос француза:

— Якщо ви поїдете далі, мої арауканці доженуть вас через півгодини, і жоден не залишиться живим. Якщо ж чекатимете тут, то теж буде не краще. Так чи інакше, а вам кінець!

Аврелій Антуан виструнчився, ніби був не полонений, а офіцер, що командував ними. Він насолоджувався дією своїх слів.

— Єдиний, хто може допомогти вам, — я, — сказав він.

— Ти? — Венегас настільки здивувався, що навіть вступив у розмову.

— Так, я. Моє життя — за життя всіх вас. Відпустіть мене, і я даю слово честі, що з жодного не впаде й волосина.

Венегас прикусив губи, інші теж мовчали, навіть Ірігоєн. Арауканці були недалеко, вони йшли по їхньому сліду, і від них не втекти. їх майже вдвічі більше, а з дорогоцінних двадцяти хвилин, які у них лишалися, добрих три уже минуло. Тепер, якщо вони відпустять Аврелія Антуана, весь похід зведеться нанівець, і війни з індіянами й інтервенції французів не минути.

Тільки один не піддався впливу француза: Хуан. Він підійшов до полоненого, витяг револьвер і рукояткою збив його з ніг.

— Медіна!

— Слухаю!

— Лишайся біля Антуана. Якщо ми не переможемо, ти застрелиш його і спробуєш пробитися в Лейквен. Зрозуміло?

— Зрозуміло!

— Інші — зі мною. Рушниць не брати.

Солдати пішли за Хуаном без заперечень — Ірігоєн теж. З шумом, здіймаючи бризки, перебігли по воді на протилежний берег, туди, де вперше підійшли до річки.

Через п’ять хвилин усе було готово. З-за зеленого горба ось-ось мали з’явитися ті, кому готувалася засідка. Засідка, яку індіянам підготував індіянин.

На піщаному рівному березі де-не-де стирчали кволі кущі, засихаюча трава пучками вибивалася з піску. Ніде сховатися й одній людині, не кажучи вже про двадцять.

Солдати зарилися в пісок, лишивши відкритими тільки носи та очі. Хуан стер сліди і сховався останній. За кожним чахлим кущем, за кожним пучком трави причаїлася людина з револьверами в обох руках.

Чекали. За ними плескотіла річка, вітер ворушив листя і траву. їм видно було всього метрів на п’ятдесят, до невеликого, порослого травою пагорба, за яким починалася западина. Звідти мали виїхати арауканці.

Хуан напружено вдивлявся — ніде нічого! Прислухався — нічого не чути, крім вітру, річки і власного дихання. Здавалося, минули години. Чи сунуться арауканці в пастку? Якщо ні, тоді вони самі сидять в пій.

Нараз Хуан щось почув: вершники, ні, небагато, один. Арауканці були обережні. Вони послали розвідника. І ось він на пагорбі — голий до пояса, обличчя і тіло розмальоване кінською кров’ю, в руках рушниця. Він зупинивсь, озирнувся довкола, придивився до слідів, побачив, що вони ведуть на протилежний бік річки, і повід; но під’їхав до берега. Хуан не відводив од нього очей. Що, коли у нього виникне якась підозра? Що, коли кінь почує їх і занепокоїться?

Ближче ніж за десять кроків од них розвідник ще раз зупинився; Хуан майже не дихав. Та воїн полював на білих і не розраховував на індіянську хитрість. Він оглянув протилежний берег, не звернувши уваги на низенькі кущі й пучки трави. Кінь хотів пити і повертав голову доводи.

Індіянин хльоснув свого буланого і галопом злетів на пагорб. Він помахав рушницею і щось різко вигукнув. Хуан знову почув тупіт, цього разу багатьох коней. Міцно затис у руці револьвер. Він мав вистрелити першим — у вершника на чолі загону. І тільки після цього повинні були стріляти всі.

Земля здригнулася, і на пагорб вискочили арауканці. Медіна підрахував точно: їх було чоловік тридцять, рушниці висіли за спиною, бо розвідник переконався, що ніяка небезпека не загрожує. Галопом спустилися вниз.

Хуан весь підібрався. Він шукав ціль: вершника на чолі загону, ага, ось він! Розпізнати риси обличчя арауканця було неможливо, але це було червоне обличчя. Він усвідомлював, що мусить підняти зброю проти своїх. І раптом упізнав вершника: це був Гірський Орел, молодий вождь молучів.

Коні прогуркотіли пагорбом. Лишалося сорок метрів, двадцять п’ять, двадцять, п’ятнадцять… Треба стріляти! Хуан тремтів. Гірський Орел був від нього на такій же віддалі, як Дикий Кінь тоді, коли Хуан обіцяв йому ніколи не піднімати зброї проти молучів. І ось прийшли молучі, і він мусив стріляти.

В якусь частку секунди, в якусь жахливу мить його пронизала спокуса врятувати своє життя без боротьби, перебігти на бік свого народу. Ні, він не міг, не мав права вчинити так. Тоді Аврелій Антуан звільниться. Мир між ним і Гірським Орлом означатиме війну на кордоні. Ще секунда, і молучі будуть поряд, секунда — і двадцять чоловік, які довірилися йому, загинуть, загине все. Ніби крізь туман він бачив обличчя вождя молучів, і, викинувши руку вгору, вистрілив.

Почалося пекло. Тріщали постріли, лунали крики, але Хуан не чув нічого. Поранені коні ставали дибки, інші тягли за собою мертвих вершників, повислих на стременах, та він не звертав на це уваги. Він бачив тільки Гірського Орла, бачив, як він хилився наперед і падав, і не думав ні про заряджений револьвер у руці, ні про небезпеку. Не лякаючись свисту куль, Хуан побіг до вождя молучів.

Коли він добіг до нього, все уже скінчилось, і над річкою, і над берегом знову запала тиша. Схилився. Пізно! Він добре влучив: не схибив. Гірський Орел був мертвий.


XVII


Вони поховали вбитих і рушили вздовж річки, глибше в гори. Тепер попереду їхав Медіна. Лице Хуана мало землистий відтінок. Коли вони спішились, він присів навпочіпки і більше не рухався. Сидів, як індіянин, як Дикий Кінь, коли був у траурі за дружиною. Поблизу нього солдати шепотілися, навіть Ірігоєн.

Відпочивали до наступного ранку. Арауканці не з’являлися, не було і їхніх слідів. Однак солдати трималися обережно, бо до кордону ще їхати добрих два дні. Зупинялися в передгір’ї, де можна було знайти схованки і легко уникнути переслідувачів. Коні вже відпочили, і люди починали вірити в успіх втечі. Аврелій Антуан ще раз спробував підкупити солдата, але той добре дав йому кулаком в обличчя, і відтоді француз мовчав. Хуан їхав так, ніби й він був полонений, плечі у нього поникли, голова похилилася на груди, — так їздять арауканці, — з губ не злетіло ані звуку.

На другий день з відкритого схилу вони побачили в пампі групу вершників. Медіна довго розглядав їх у бінокль, потім похитав головою.

— Хай йому чорт, вони схожі на молучів.

— Шукають нас?

— Ні, бо розсипалися цепом, але тримаються неподалік один від одного і прямують додому.

Перезирнулися, але ніхто не наважувався висловити свою думку. Нарешті Венегас не витримав:

— Ми досягли свого! Молучі вже не з ними. Вони їдуть додому. Війни нема. — Він помахав кулаком перед носом Аврелія Антуана. — Чуєш, нема війни. З тобою покінчено.

Француз облизав губи, набряклі від удару солдатського кулака, і не відповів. Він був дуже блідий.

Всі, мов за командою, повернули голови до Хуана. Але той сидів у сідлі, ніби нічого не чув.

Поїхали далі. Вони не боялися лишати сліди, а вибирали зручніший шлях, щоб швидше просуватись уперед. Медіна тримався біля Хуана. Час від часу він поглядав на нього і підшукував слова, аби підбадьорити товариша.

— Стривай, через кілька тижнів усе минеться. З пеуенчами справимося легко, тобто, якщо молучі не пристануть до них і лишатимуться дома.

Ніякої відповіді.

— Б’ємось об заклад: тобі дадуть орден, отакий завбільшки, — Медіна розкинув руки, показуючи, який завбільшки буде орден, що чекає на Хуана.

Ніякої відповіді.

Медіна зсунув капелюха на потилицю і пошукав іншу розраду, сильнішу.

— Тепер не буде жодного молуча, який не послухався б тебе. Стривай, ти зробиш з них добрих хліборобів.

— Ніхто більше не слухатиметься мене. Я вбив одного з їхніх вождів.

Вперше після засідки на річці Хуан одкрив рота. Нічого більше він не сказав, і Медіна даремно звертався до нього. Він ні разу не обернувся, весь час дивився прямо перед собою, і через якийсь час Медіна здався.

Тепер Ірігоєн їхав на чолі загону, де перед очима у нього не маячив Хуан, людина, яка двічі врятувала йому життя. Але на цій людині було індіянське вбрання, а хіба не індіяни винні у всій тій крові, що сотні років лилася на кордоні? Він відчував до сержанта повагу і перший сповістить у форті, що зробив Хуан Моралес. Але це не зменшувало його ненависті до індіян.

Наступного дня вершники навіть наважилися виїхати в пампу, хоча недалеко. В разі небезпеки могли швидко повернутися в зрізане ущелинами передгір’я. Кордон уже близько. Ця ніч остання на індіянській території, і солдати почували себе майже впевнено.

Надвечір помітили знайомий орієнтир. Попереду височів конус вулкана, біля підніжжя якого починалася дорога через перевал в Аргентіну. Тут уже була земля молучів, завтра загін буде в Лейквені.

Смерком зупинилися там, де й першої ночі, біля священного надгорбка молучів. Розсідлали коней і навіть розпалили вогнище. Один з солдатів засвистів пісеньку. Вчора це ще нікому не заманулося б. Тільки Хуан лишався байдужий до всього. Його коня розсідлав Венегас. Він робив це так обережно, ніби допомагав тяжкохворому. Згодом всі сиділи біля вогню, тріщало полум’я, пахло смаженим салом і кофе, а вони простяглися на траві з таким блаженством, ніби на пуховику.

— Ми своє зробили, — сказав Венегас, дивлячись у нічне небо. — Ніяк не вірилося, що ми й справді зробимо це.

— Чи й не так. Цим розбійникам варто тільки показати кулака, як вони скоряться. — Ірігоєн говорив так само, як раніше в Лейквені.

Солдати збентежено мовчали. Медіна глянув на Хуана, що сидів осторонь. Потім підвівся і поставив перед ним сковорідку із смаженим салом і кухоль кофе.

— Раніше я думав, що індіяни всі однакові, — повернувшись назад, почув він голос Венегаса. — Тепер я не знаю, чи справедливо це — завжди показувати їм кулака.

— Може, варто зруйнувати й форт? — з іронією поцікавився Ірігоєн.

— Не знаю, що варто робити. А тільки завжди піднімати на індіян руку не слід.

Люди зрештою розучилися бачити в Ірігоєні офіцера, і Венегас казав так, ніби він і тепер був начальник загону.

— Звичайно, вони справжні ангели, маленькі червоні невинні ангели.

— Вони такі ж ангели, як і білі, але якби всі білі1 були, як він, — Венегас головою вказав на Хуана, — ми б не мали ніякого клопоту. І думаю, ми самі винні, що у нас мало таких, як він.

— Одна ластівка не робить весни, — буркнув Ірігоєн. Він сердився дедалі більше. Оцей Венегас говорив так, наче Моралес був генерал. Та білий лишається білим, а червоний — червоним. — Який не є, а він все-таки індіянин. Якщо на цю обставину й не звертати уваги, вона однаково нагадує про себе.

— Як два дні тому в бою, — похмуро кинув Медіна. — Він застрелив людину свого племені. — Цей міський пан нестерпно впливав йому на нерви.

Ірігоєн насупився. Вони всі проти нього, проти свого офіцера та ще й через індіянина. Справді, час повертатись у форт.

— Запам’ятайте мої слова, капрале, — відповів він різко і з задоволенням відзначив, що Медіна, почувши військове звернення, здригнувся, ніби хотів стати струнко; однак похмурий настрій довго не покидав Ірігоєна.

Він оглянувся довкола, пильно подивився на солдатів, що лежали скрізь по галявині, на Хуана, який сидів осторонь і не доторкнувся ні до сала, ні до кофе. Цивілізований індіянин, смішно! Декотрі з них мали щонайбільше слабкий наліт цивілізації, навіть найкращі з них, причому він охоче допускав, що Моралес належав до найкращих. Але ще два тижні тому оцей Моралес сидів на галявині і базікав про священний надгробок молучів. про зображення ідола там унизу. Хіба це цивілізація?

Ірігоєн пожував нижню губу і раптом підвів голову, ніби у нього майнула якась ідея.

— Б’ємося об заклад, що й Моралес всього лиш індіянин з забобонами! Треба тільки трошки пошкребти його, і дикунство заговорить у ньому. Споримо?

— Як? — промимрив Венегас.

Він недовірливо дивився на Ірігоєна. Тут було щось не гаразд, якщо цей панок викликав його на спірку, пан лейтенант — простого солдата. Але він не сказав “ні”.

Ірігоєн підвівся, взяв сокиру і зник у лісі. Він пам’ятав напрямок і йшов швидко. Метрів через п’ятдесят він зупинився. Що це? Тихі кроки. Ніби хтось прослизнув між кущами? Мабуть, йому здалося. Він пішов далі. Ліс дедалі густішав. Та ось він уже біля мети і взявся за сокиру. Серед ночі пролунали удари; Ірігоєн так заглибився у свою роботу, що не чув шереху у себе за спиною.

Удари сокири чули і в таборі. Мабуть, лейтенант принесе дров для вогнища. Очевидно, він рубав дерево і не маленьке.

Нарешті все стихло, і за кілька хвилин солдати побачили Ірігоєна, що з’явився у світлі вогнища. Він важко дихав під вагою якогось предмета.

— Ось, найкращі дрова, їм щонайменше років сто і сухі, як трут.

Це був надгробок принцеси молучів, голова з нього. Вогонь кидав відблиски на потріскані фарби, а на галявині запала сувора, гнітюча тиша.

І ця тиша була така гнітюча, що Хуан повільно звів голову, пильно подивився на оцупок, спершу так, ніби не бачачи його, потім з недовірою і жахом. Ще мить — і він підхопився на ноги. Ні, очі не обманули його: лейтенант осквернив надгробок. Кров відлила йому від лиця.

— Ну, то ось вам — цивілізований індіянин! — глузував Ірігоєн.

Хуан повільно повернувся до лейтенанта, в очах у нього палала ненависть.

— Біла людино, ти пожалкуєш! — Він не тільки був одягнутий як індіянин, він і говорив зараз як індіянин.

— Сержанте Моралес!

Однак Хуан уже відвернувся від нього і пішов на своє місце.

— Сержанте Моралес!

— На вашому місці я не робив би цього, — спокійно сказав Медіна, однак таким голосом, що Ірігоєн і справді замовк, хоча він був лейтенант, а Медіна лише капрал.

Він оглянувся на солдатів і відчув стіну холоду.

— Це… це був тільки жарт, — сказав він затинаючись.

Ніхто не відповів.

Розмова урвалася. Хуан мовчав, і погроза, певно, сказана була просто так. Вранці у всякому разі вони будуть у Лейквені, а там все забудеться і стане на своє місце.

Вогнище згасло, і всі лягли спати. Ніч була спокійна. Вартові, які змінювалися що дві години, не бачили і не чули нічого незвичайного.

На світанку подув легенький вітерець. Він зашумів у гілках і листі, іноді то з одного боку, то з другого линули якісь звуки, та, прислухаючись, вартові не чули нічого підозрілого. Може, то був звір, пума чи олень, а може, просто здавалося. На сході над горбами небо поступово світліло.

Медіна встав.

— Тихше, там щось є, — торкнув його за плече Венегас.

Медіна озирнувся. Над галявиною займався похмурий ранок. Між стовбурами дерев, ніби взятий у полон лісом, нерухомо повис туман.

— Що там? — Щось у поведінці Венегаса змусило капрала говорити пошепки.

— Звідти мені почулося форкання коня, — показав Венегас на ліс, а потім простяг руку в протилежному напрямку, — а звідти відповів інший.

Медіна прислухався. Нічого!

— Може, то наші коні розбрелися.

Венегас похитав головою.

— Не знаю, здається, мені ніколи ще не було так страшно.

Ранок був тихий і мирний. Власне, птахи б підняли тривогу, якби щось сполохало їх. Медіна відкинув ковдру.

— Будити всіх!

Вони поповзли від одного до другого. Коли Медіна наблизився до Хуана, то побачив, що він лежить з широко розплющеними очима і ніби щось очікує, ніби напружено вслухається. Медіна мовчки поповз далі.

З рушницями в руках солдати сиділи по краю галявини чи лежали під прикриттям невеличких горбиків і вдивлялися в молочну білість, крізь яку погляд проникав не далі, як на двадцять чи тридцять метрів, — чекали, коли вітер розжене туман.

Тільки Хуан лишався на своєму місці, наче знав, що робиться круг них. Проте він нічого не казав. Аврелій Антуан теж прислухався до лісу, і на його обличчі вперше за останні два дні знову засвітилася надія.

Хвилина збігала за хвилиною. Вітер свіжів, туман поплив, поволі відходячи в пампу. Але все ще нічого не було видно.

Та ось почувся — всі почули — глухий стукіт копит, і раптом з одного, з другого боку затріщало і зашелестіло, ніби щось невидиме оточило галявину і почало потроху звужувати кільце.

Ірігоєн кинув допитливий погляд на Хуана, однак по тому не помітно було, щоб він навіть збирався відповідати на питання свого офіцера, не кажучи вже про те, щоб давати поради.

— Давайте сідлати коней і пробиватися, — запропонував Ірігоєн.

— Тоді вони відразу схоплять нас, — заперечив Медіна. — У такій війні вони перевершують нас, особливо в лісі.

Чекали, тримаючи пальці на курках, і кожна секунда відбивалася на їхніх нервах. Видимість стала кращою. Туман піднявся над землею, став прозоріший і висів тепер у кронах дерев, схожий на розіп’яту білу гумову хустку. Але попереду знову-таки нічого, нічого, крім кущів, дерев і повзучих рослин, які звисали з гілок до землі.

— Хооо! Білі люди!

Всі, крім Хуана, здригнулися і міцніше затисли в руках рушниці.

— Білі люди! — почулося ще раз.

Затріщало гілля, з кущів виринув вершник, індіянин. Його голий торс не був розфарбований у колір війни. В руках він тримав довгий спис, на сідлі у нього висів військовий дрючок, а в правиці він тримав військову сокиру, — знак вождя. Повільно, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, він виїхав на галявину.

Медіна і Ірігоєн підвелись. Інші лишилися в укритті. Хто міг сказати, що задумали арауканці?

— Що тобі треба? — Ірігоєн перегородив індіянинові шлях, розставивши ноги, притиснувши руки до стегон.

Індіянин зупинився.

— Це — Дикий Кінь, вождь молучів, — тихо застеріг Медіна Ірігоєна.

Куточком ока він помітив, що Хуан підвівся і пішов до них. Рушницю він покинув, але обидва револьвери засунув за пояс і удав, ніби не знає Дикого Коня.

— Оцей осквернив наш надгробок, — арауканець рукою показав на Ірігоєна. — Віддайте його нам.

— Що-о-о? — спалахнув Ірігоєн.

— Він наш начальник! — сказав Медіна.

— Віддайте його нам, інакше помрете всі. — Очі вождя за якусь частку секунди ковзнули по Хуану.

— Ми солдати з форту Лейквен. Думаєш, ми боїмося тебе?

Дикий Кінь підвівся на стременах і різко вигукнув. З лісу відповіли таким же криком десятки, а може й сотні голосів.

— Оддайте його нам!

— Чого ти панькаєшся з ними! Вбивайте їх. Я…

Одним стрибком Венегас опинився біля Аврелія Антуана і приставив йому рушницю до грудей.

— Ще слово…

Дикий Кінь не повернув навіть голови на слова француза. Він знав про полоненого, однак був тут не заради нього.

— Він порушив закон, і ми судитимемо його за законом. Усі інші можуть спокійно їхати далі. Він помре!

— Ти збожеволів, забирайся геть!

Медіна поклав руку на плече Ірігоєна.

— Так ми звідси не вийдемо. Ми…

Але Ірігоєн втратив самовладання:

— Що закон! Тут я — закон, і якщо не будете коритися, капрале, то поплатитеся. Ми проб’ємося!

Туман уже зовсім піднявся, і солдати побачили, як поступово стискалося кільце навколо них. Вони вагались і переводили погляд з Медіни на лейтенанта, з лейтенанта на Медіну.

— Вперед, кожен другий до коней і — сідлати! Іншим стримувати індіян! — загорлав Ірігоєн. — А ти, — накинувся він на Дикого Коня, — забирайся звідси, або помреш ти, а не я.

Вождь не рухався. На галявині повільно підводрілися солдати.

— Робіть те, що вимагають молучі! — Голос Хуана не допускав ніяких заперечень.

— Сержанте Моралес, я віддам вас до польового суду!

— Ти нічого більше не зробиш, біла людино!

Слова офіцера відскакували од Хуана. Він був у повному розумінні індіянин і розмовляв з Ірігоєном, як Дикий Кінь, який все ще стояв на галявині.

— Навіть пробившись до Лейквена, чого ви досягнете цим? Молучі не простять того, що ти осквернив надгробок, так само, як і смерті своїх воїнів. Вони знову об’єднаються з пеуенчами, і почнеться війна, незважаючи на все, що ми зробили.

Ірігоєн озирався, як загнаний вовк. Він бачив, що слова Хуана зробили своє, що солдати слухатимуть Хуана, а не його.

— Я звелю вас усіх розстріляти!

Його голос різко пролунав на галявині, але ніхто не поворухнувся. Він подивився на Хуана, на отого диявола, який хотів віддати його в руки індіянам, — його, Сергіо Ірігоєна.

— Я ваш офіцер, — пригрозив він.

— Хоча б ти був капітаном чи генералом.

— Червоний пес! — Ірігоєн схопився за револьвер.

Над лісом пролупав постріл — з тієї самої зброї, яка вбила Гірського Орла. Ірігоєн ступнув крок уперед, на обличчі у нього з’явився вираз безмежного здивування, що таке могло статися, і він упав обличчям до землі.

Солдати все ще не рухалися. Вони стояли, широко розплющивши очі, ніби не вірили в те, що бачили. Дикий Кінь глянув на Хуана.

— Хижі молучів відкриті для тебе, — сказав він но-арауканському.

— Я підняв зброю проти свого племені, — з трудом розтулив губи Хуан. — Гірський Орел загинув од моєї руки.

— Гірський Орел не хотів повертатися до молучів. Він залишився у пеуенчів, хоча ми змили червону фарбу війни. Він вибрав війну. Його смерть — не справа племені. Іди до нас, ти вбив білого офіцера.

— Те, що я зробив, я зробив заради миру.

— Білі не спитають про це.

— Я ношу їхній мундир, — заперечив Хуан.

— Хижі молучів відкриті для тебе, — ще раз сказав Дикий Кінь.

Потім він повернув коня і тієї ж миті зник у гущавині лісу.

Загін, що посеред широкої пампи прямував на Лейквен, зберігав повне мовчання. їхали не поспішаючи, бо небезпека вже не загрожувала.

Хуан тримався осторонь. Коли до форту лишалося всього кілька годин, до нього під’їхав Медіна.

— Іди до молучів, — сказав він.

Хуан повільно підняв голову і глянув на товариша нерозуміючими очима, порожніми очима мертвого.

— Іди до молучів, — повторив Медіна.

— Чому?

— Ірігоєн був великою людиною в столиці і до того ж офіцер. А ти… — він не доказав.

— А я всього-на-всього індіянин? Тому мушу ховатись, як лис, якого вистежили?

Медіна вагався.

— Ми скажемо, що тебе вбили пеуенчі. Ніхто не тукатиме тебе. Я розмовляв з усіма, і ніхто не видасть тебе. Слово честі!

— Антуан теж?

Медіна похилив голову.

Хуан глянув на нього, і в його очах на мить з’явилася іскра життя.

— Я все одно не зробив би так. Я не ховатимусь тому, що одвернув од кордону війну.

— А так було б краще. Не назавжди, — додав Медіна поквапливо. — Може, всього на кілька тижнів.

Та Хуан похитав головою, і іскра життя в його очах знову згасла.

— Якщо вони захочуть посадити мене в тюрму за те, що я зробив, то нехай садять.

Скоро вони побачили форт, що височів над долиною. Поїхали не через Лейквен, як Хуан робив завжди, повертаючись з дозору, а в обхід.

Тут на розі були бастіони і важкі ворота, їх відчинили для них, назустріч загонові звідусіль побігли люди. Сюди збіглися всі вільні од роботи, обступили, розпитували. Хуан відчував здивовані погляди, звернуті на його індіянське вбрання, та йому було байдуже. Форт був його домом, був близький йому, але водночас форт був йому ворожий і чужий. Моралес скочив з коня, сів на землю під стіною довгої стайні і надав право іншим вести Аврелія Антуана до капітана. Йому було байдуже.

— А де лейтенант? — почув він, як хтось спитав.

Ніхто не відповів.

Медіна і Венегас зникли з полоненим у будинку комендатури.

Хуан знав дуже добре, що там сталося, ніби сам був при тому. Він сидів як індіянин, прихилившись спиною до стіни, обнявши руками коліна.

Деякий час там було тихо. Потім з відчиненого вікна долинув гнівний голос капітана. Медіна тихо відповів, а потім знову закричав капітан. Крики! Біганина!

Пісок зарипів під важкими чобітьми, і Моралес звів голову. До нього підійшли капрал і два солдати. У солдат в руках були рушниці, а капрал витяг револьвер.

— Сержанте Моралес, ви арештовані!


XVIII


Все було, як раніше, як до початку всіх подій, як у переддень прибуття Ірігоєна до Лейквена. За вікном повисла чорнильно-чорна ніч. Васкес сидів у своїй кімнаті і слухав перегукування варти: “Пост перший, все гаразд! Пост другий…” Все, як завжди. Небезпека минула, на кордоні спокійно. Проте все було не так, як раніше, і ніколи вже не буде так.

Капітан Васкес почекав, поки перегукнуться всі пости форту. Потім глянув на арауканця, що стояв перед ним. Це був молуч, високий, дужий воїн, він прийшов у форт сьогодні ввечері разом з п’ятьма іншими. Вони з’явилися перед ворітьми зненацька, наче виринули з-під землі, хоча дозори повинні були затримати їх принаймні кілометрів за двадцять од форту. Лейквен ще був на військовому положенні.

Молучі пригнали отару баранів — подарунок на знак дружби від Дикого Коня. А цей воїн, крім того, приніс послання. Васкес роздумував, чи покликати полковника, який фактично командував тут уже три дні, полковника окружного командування. Йому не завадило б почути, що хоче сказати Дикий Кінь. Та потім знизав плечима.

— Кажи!

— Наш вождь посилає тобі тридцять баранів на знак дружби і каже: одного з нашого племені ув’язнили у форті, мого брата по крові. Звільніть його. Він приніс мир і твоїм, і нашим хижам. З ним нічого не повинно статися. Нехай він повернеться до нас і живе у нас, як один з наших. Він оброблятиме поля і навчить нас вирощувати маїс і картоплю, щоб молучі могли жити з своєї землі, в мирі з білими. Я не дозволю, щоб з ним щось сталося.

Васкес зітхнув. Дикуни! Вони ніколи не зрозуміють білих. Коли б це залежало тільки від нього — дарувати Моралесу волю. Він ще раз зітхнув.

— Я вислухав послання твого вождя.

Молуч ждав, що відповість білий капітан Дикому Коню. Але, здавалося, капітан не міг чи не хотів давати ніякої відповіді.

— Наш вождь наказав мені привезти Моралеса в стійбище біля Кам’яної Голови.

Васкес нахмурився.

— Він у тюрмі, — коротко сказав Васкес.

— Моралес буде вільний, — заперечив арауканець. Це було не питання, це було ствердження.

— Як вирішить суд. А тепер ідіть!

— Моралес буде вільний, — повторив арауканець і вислизнув з кімнати.

Це скидалося на погрозу, і Васкес хотів уже покликати його назад, щоб примусити відмовитись од своїх слів, але передумав. Тепер це не мало значення. Значення мало те, що станеться завтра вранці, і він знав, що зробить. Все було добре обмірковано.

Він ходив по кімнаті, чотири кроки вперед, чотири — назад, Хуан Моралес у тюрмі, кращий штабс-сержант кордону! Він чекав суду: мусив бути суд, якщо солдат підняв зброю проти свого начальника. Він сам звелів арештувати Моралеса. Але Васкес не хотів його засудження і мрнш за все такого вироку.

Він знову подумав про воїна молучів, який тільки-но стояв у кімнаті і переказував йому послання свого вождя. Дикуни, так! Але вони знали, що існує вірність і справедливість. І вони відстоювали це.

Пани з окружного командування проти? Вони хвалилися, страшенно хвалилися. Вже через чотири дні приїхали полковник і два майори — судді, а також дві поважні особи — захисник і прокурор. О, все йшло як і годилось, у строгій відповідності з статутом. Каштан Васкес стиснув від огиди губи. А його вони примусили бути судовим засідателем.

Тільки чотири дні потрібні були їм, щоб учинити суд над індіянином Хуаном Моралесом, який застрелив білого. Процес над Аврелієм Антуаном тягтиметься місяці. А наказу окружного командування, про який він просив кілька тижнів тому, наказу, як йому бути з пеуенчами і французами, він чекав і досі. Коли б не Моралес, оце чекання дуже дорого обійшлося б Лейквену і всій прикордонній провінції. Загроза війни з індіянами та іноземна інтервенція не викликали такої реакції, як звістка про смерть Ірігоєна.

Він не втримався від гіркого зауваження. Однак пап полковник тільки подивився на нього з неприхованим здивуванням — з цим покінчено.

З цим покінчено! Не слід було додавати, що Моралес мав якісь заслуги. Тоді, може, треба додати, що він заслужив орден, застреливши Ірігоєна. П’ять панів з окружного командування винесли вирок ще до прибуття в Лейквен. А він був засідатель військового суду — у строгій відповідності з статутом.

— Заспокойтеся, друже! — крикнув полковник, коли Васкес попросив увільнити його хоч від цього. — Ми тут для того, щоб виконати наш обов’язок — навести нарешті на кордоні лад. Виконуйте й ви свій, або ми притягнемо вас до відповідальності. Дуже легковажно було посилати на індіянську територію з таким дорученням лейтенанта, який тільки-но з училища.

О, нічого не залишилося поза увагою. Пан зрхисник вказав на заслуги сержанта Моралеса, на багаторічну службу в армії, хоробрість, яку вій ще проявив, захопивши Аврелія Антуана. А пан прокурор доводив, навпаки, що не Моралес, а Ірігоєн взяв у полон Аврелія Антуана, і оцю людину, оцього героя, якому колись поставлять у Лейквені пам’ятник, убив Моралес. Захисник і прокурор були гладкі пани, і обоє мали такий вигляд, ніби ніщо не могло їх зворушити…

Суд зважив усе, як належало. Він не присудив зняти сержантові голову на центральному майдані Лейквена, як, власне, вимагала його провина, пан полковник особливо наголосив на цьому. Це було справедливо. Моралес буде розстріляний, він помре як солдат.

Але він помре! Так вирішили пани судді, і вирок виконають уже завтра, через двадцять чотири години після оголошення.

Васкес зупинився біля вікна і притулився лобом до холодного скла. Дикий Кінь казав у своєму посланні, що з Моралесом нічого не повинно статися. Він, мабуть, боявся, що його ув’язнять. Моралес, напевне, теж розраховував лише на кілька місяців в’язниці, інакше він не повернувся б. Вони обидва все ще не знали білих як слід!

А якби Ірігоєна застрелив Медіна? Вони не скарали б його, він знав. Моралеса покарають не за те, що він учинив, а за його червону шкіру і ще більше за те, що він її не соромився. Васкес знав ще одне: на місці Моралеса він зробив би так само.

Капітан пригадав свої думки, коли Ірігоєн наполягав на тому, щоб їхати на чолі загону. Він сподівався, що лейтенант не повернеться. І він справді не повернувся, і Васкес не міг не відчувати себе винним.

Він знову почав ходити по кімнаті, чотири кроки від вікна до дверей і назад.

Право, закон і розум, де вони — де все, у що він вірив, що роками давало йому силу носити оцю форму? Білі повинні виховувати індіян, бути суворими, але справедливими. Всьому кінець!

Двоє індіян було у Лейквені, Курро і Моралес. Одного він не дуже любив, другого поважав, але гордився обома. Вони були живим доказом, якими можуть стати індіяни, доказом, що політика білих на кордоні була розумна. А нині? Курро зник. А от пан Манрікес за ніч придбав крамницю. Жодна людина не знала, звідки у нього взялися гроші і ті товари, що він несподівано добув з своєї комори.

А другого індіянина, його сержанта, завтра вони розстріляють.

Право і закон! Сьогодні він дізнався, що обох контрабандистів — Сабалу і Мендеса — виправдали в окрузі. Бо вони визнали свою провину і повідомили про Білого Короля!

Ні, не можна покладатися на розум взагалі, а він справжній йолоп, коли переконував себе в цьому. Моралес під час суду тримався розумніше за нього. Він відмовився захищатися, сидів, як дерев’яна статуя, не обзиваючись, дивлячись прямо перед собою, ніби дивився крізь стіни і частокіл на широку пампу, що була його рідним краєм, на сонце, яке незабаром він перестане бачити. Коли почався суд, Моралес уже знав, який вирок на нього чекає. А він, білий комендант форту, казав собі все, що спадало на думку, і закривав очі на дійсність.

Моралес відмовився надіти військову форму. Він вийшов до панів суддів у індіянському одязі і його судили як індіянина.

Людина, яка відвела війну від прикордонних земель, одвернула інтервенцію французів! Останні донесення говорили, що французькі кораблі одійшли від узбережжя, вони попливли до Європи, звідки прибули. А Хуан Моралес має вмерти. Ні, ні, тисячу разів — ні! Це було не тільки безглуздо, це був злочин.

І він нічого не міг вдіяти, щоб запобігти цьому. Вирок оголошено; його виконають вранці, через кілька годин. Його заперечення, його докази, його протести було ввічливо, але холодно відхилено. Вирок військового суду не опротестовується. Капітан нічого не міг зробити… Але ж він мусив щось зробити.

Васкес знову зупинився, цього разу біля письмового столу, і подивився на аркуш паперу, на чорнильницю і ручку.

Що буде? Він раніше вважав себе батьком усіх, хто тут жив. Тепер він узнав, що він не що інше, як кат. Він тримав у руках зашморг, який протягом століть висить на шиї індіян, і робив те, що здавна робили всі білі: поволі стягав його все тугіше. Індіян не хотіли ні виховувати, ні цивілізувати, а якщо будь-який з них сам, власними силами утверджувався серед білих, його при першій нагоді усували з дороги.

А він сприяв цьому і всілякими нісенітницями заколисував себе. Все своє життя він побудував на якомусь самообмані, а тепер стояв з порожніми руками. Ні, ще гірше: з закривавленими руками! Він був засідатель суду, який виніс смертний вирок Хуану Моралесу. Чи спитає хтось коли-небудь про те, що цей суд прийняв вирок трьома голосами проти одного? Різниця невелика.

Та й це ще було не все, далеко не все. Були ще погрози Дикого Коня. Він говорив їх серйозно. Арауканці завжди погрожують серйозно. Біс його знає, що він задумав. Може, помститься на білих поселенцях, а може, на перших негоціантах, що з’являться у нього в стійбищі. У всякому разі потече кров, і на кордоні знову зникне спокій. Добре, що хоч Дикий Кінь ще не знає про вирок.

Капітан похитав головою. Нехай далі все йде без його участі! Два широких кроки, і він опинився біля столу. Сів і написав до військового міністерства республіки. Капітан Васкес просив відставки.

Вони все навантажили на підводу — все, що брали з собою. Це було досить мало. Багато їм не потрібно, адже вони їхали до молучів, туди, звідки прийшли батько і мати. Поки що туди їдуть тільки вони з матір’ю. Батько приїде згодом. Вони ув’язнили його у форті, чому, Педрільо не знав, але щось він зробив з тим, хто ненавидів індіян, з лейтенантом Ірігоєном. Як тільки батька звільнять, він приїде до них.

Вони житимуть, як усі індіяни, а що не потрібне їм, лишається тут: важкий, вимитий стіл, солом’яний матрац Педрільо, ліжка. Плуг вони забрали, інші знаряддя і все зерно, яке було в коморі, — теж. Батькова військова форма висіла на цвяху на стіні. Певно, він надіне її, коли їхатиме до молучів.

Педрільо востаннє оглянув кімнату. Все було, як раніше, або майже так. Подекуди чогось не вистачало, приміром, двох мисливських рушниць, які завжди висіли на стіні. Ні, все-таки у кімнаті було не так, як завжди, вона була якась покинута, порожня. Потім мати дмухнула на свічку, і все разом скінчилося. Чорна темрява поглинула їхню домівку і ніколи вже не віддасть її.

Вони їхали геть, хоча була ніч. До світанку добрих три години. Вони їхали до форту попрощатися з батьком, а потім уже поїдуть до молучів, у одне з стійбищ у передгір’ї.

Педрільо ні разу не оглянувся. Вони їдуть до молучів, це було добре, але й боляче. Рипіли колеса навантаженої підводи і чути було тупіт корів, волів і коней, які йшли за возом. Він не попрощався з Алехо. Раніше вони були добрі друзі, але потім Лейквен ніби охопила лихоманка, і тепер вони вже не друзі, бо Алехо білий, а він червоний. Колеса рипіли. Він забув змастити їх.

Ось тут він звертав з дороги, йдучи до Млинової річки, а прямо — ходив до школи. І вчителя пін більше не побачить, і це радувало його так само, як радувало те, що він виїжджав з Лейквена. Підвода повернула ліворуч до форту.

Педрільо промерз, бо ніч була холодна. Хлопець обгорнув ковдрою ноги. Мати сиділа поруч, дуже прямо, і, здавалося, була зайнята тільки кіньми. Краєм ока він позирав на неї, але вона не помічала сина.

Тож він не ходитиме до школи в місті, до навчають будувати будинки і мости, принаймні поки що не ходитиме. Вони їдуть до молучів, там поставлять собі хижку, як у всіх молучів. Тільки житимуть вони не з полювання, як інші арауканці, і не розводитимуть овець: вони оброблятимуть поля, вирощуватимуть пшеницю, маїс та картоплю. І якщо всі їм допомагатимуть і теж вирощуватимуть пшеницю і маїс, то разом вони, може, зберуть досить грошей, щоб Педрільо міг піти до міста і навчитися всього, чого там навчають. А коли повернеться, то відкриє у молучів школу, більшу, ніж у пана Гонсалеса. Але він ніколи не житиме серед білих, як батько.

Так казала мати. Батько, звичайно, буде тут недовго. Коли він повернеться до них, мати не знала, але скоро.

Вони їдуть з Лейквена. Він знайде собі серед молучів справжнього друга, як батько, коли його ще звали Стрілою, і ходитиме з ним полювати на пуму. Йому не хотілося ніколи зустрічатися ні з Алехо, ні з жодним білим з Лейквена. За спиною на підводі щось заворушилося. Вони взяли з собою собак, без яких білі запалили б у них дах над головою.

Чути рипіння коліс. Навкруги глупа ніч. Ще не співав жоден півень. Лейквен спав.

Темною громадою виріс перед ними форт. Ворота були відчинені, тоді як завжди на ніч їх зачиняли. Може, тут чекали на них, може, знали, що вони прийдуть попрощатися з батьком.

Так, тут знали. Біля воріт стояв Медіна і мовчки провів їх до невеличкої в’язниці в дальньому кутку подвір’я. Мати теж нічого не сказала. Вчора ввечері вона була тут. Шарудів гравій. Треба б уже підсипати його. Потім клацнув у замку ключ.

Батько сидів за маленьким столиком. На столі стояли миски й тарілки і навіть пляшка вина. Солдати принесли йому їсти серед ночі, смачної їжі. А він ні до чого не доторкнувся. Вони ж не хотіли йому нічого поганого, це видно, і, звичайно, його скоро випустять. Тільки чому мати так дивиться на миски і тарілки, як на щось дуже страшне. У неї раптом почервоніли очі. І вчора вона теж повернулася від батька з червоними очима.

Педрільо ніколи думати над цим, йому треба попрощатися з батьком. Хлопець одягнувся, як індіянин, очі у нього блищали. Та не від радості блищали вони, швидше від лихоманки.

— Добридень, тату.

— Добридень, хлопчику.

Вони не могли сісти, бо в камері не було стільців, крім того, на якому сидів батько. У кутку в’язка соломи. Медіна вийшов. Чому він ходив так тихо і чому не сказав ні слова?

— Мати каже, що ти скоро прийдеш, — глянув Педрільо на батька.

— Так, хлопчику, скоро, — батько говорив якось неуважно, ніби збирався у далеку подорож і думки його вже були не тут.

— Ми взяли з собою плуг і все, що нам згодиться у молучів. Ледве підняли. Він важкий.

— Добре, ти вже мужчина. Допомагай матері у всьому. Ти чуєш, хлопчику?

— Чую, тату. — Він знову допитливо подивився на нього. — Але на якому коні ти приїдеш? Ми забираємо всіх.

Він почув схвильоване дихання матері, а батько закліпав повіками.

— Я куплю нового.

— А мати каже, що згодом, я, може, все-таки ходитиму до школи в місті.

— Йди до школи, хлопчику. Але ніколи не забувай, що ти індіянин, ти мусиш вчитися за всіх індіян. Ніколи не роби того, чого не розуміють інші, щоб ти ніколи не був самотній. Один ти нічого не досягнеш. Ти тільки піщинка, яку жене вітер. Якщо у тебе будуть індіянські друзі, навчи їх читати та писати, навчи всього, що знаєш сам, і на полі навчи працювати теж: як треба орати, яке зерно відбирати для наступного посіву. Що знаєш ти, повинні знати всі, і тому тобі треба завжди жити серед індіян, і якщо ти підеш од них, то ніколи не йди надовго. Повір мені, один ти нічого не досягнеш.

У Педрільо щось занило в душі. Батько говорив так, ніби вони довго-довго не побачаться.

— Але ти ж повернешся, поки мені йти до школи?

Він знову почув схвильоване дихання матері, і батько знову закліпав повіками.

— Так, хлопчику, повернусь.

Увійшов Медіна і став біля дверей.

— Прощай! — Мати й не глянула на батька, простягаючи йому руку.

— Прощай, хлопчику! — Пальці у батька були сухі й гарячі. Може, у нього справді лихоманка. Мабуть, так і є, тому він і говорив так дивно.

Вони вийшли з форту, сіли на підводу і поїхали прямо в пампу. їхали повільно і часом Педрільо здавалося, ніби мати тихо схлипує. Та він нічого не міг бачити, бо було темно, і, мабуть, то йому ввижалося. Чого б їй плакати? Батько невдовзі повернеться, а вони житимуть тепер серед індіян, де ніхто не поглядатиме на них скоса. Думками Педрільо був уже більше у молучів, ніж у Лейквені.

Годин через дві почало світати. Защебетали пташки, захиталася трава, а коли з-за гір виглянуло сонце, мати натягла віжки, і Педрільо тепер уже ясно побачив, що по щоках у неї текли сльози. Вона схилила голову набік, ніби прислухалася, чи не чути чого звідти, звідки вони їхали, від форту. Та він лишився надто далеко, щоб можна було що-небудь почути, навіть постріли.

Цієї ночі вартовий біля воріт форту довго бачив світло у вікні капітана. Десь о третій годині ранку — жінка і син Моралеса вже поїхали — Васкес навіть пішов у стайню і власноручно осідлав свою кобилу. В будь-яку іншу ніч вартовий здивовано похитав би головою, що капітан збирається їхати кудись так пізно. Та цієї ночі все було не так, як завжди. Якби міг, він і сам не лишився б тут, не гнітив би себе тим, на що доведеться дивитися, що станеться з появою перших сонячних променів.

Однак біля самих воріт капітан роздумав, прив’язав кобилу, буркнув, що начебто зараз повернеться, і пішов назад.

Вартовий почув, як клацнув замок у дверях комендантської, але у вікні світла не було. Може, Васкес завісив його.

Солдат підійшов до кобили і погладив її. Вона зафоркала і нетерпляче почала бити передніми копитами. Приємно відчувати поряд щось живе. Солдат повів плечима, йому було не по собі. Яке щастя, що індіяни знову втихомирилися. Хто знає, що могло б скоїтись такої ночі.

Справді було дуже темно. Вартовий не бачив, що капітан за хвилину знову вийшов з будинку, цього разу в шинелі, і обережно причинив за собою двері. Не бачив він і того, що сталося в дальньому кутку подвір’я.

Васкес пішов до в’язниці. Він ішов спокволу, але не тільки тому, що не хотів поспішати. Дорога здавалася йому нескінченною. Він випустить Моралеса! Він піде до нього в камеру, віддасть йому свою шинель, а сам займе його місце, поки Моралес втече на коні, якого він прив’язав біля воріт. Це було єдине, що йому лишалося зробити.

Він знав, що це означало: трибунал, розжалування, ув’язнення. Але він мусив звільнити Моралеса, він не міг інакше. Васкес пережив усе наперед. Ось тут, на оцьому подвір’ї, стоятиме він перед вишикуваним полком, його полком, а вони під барабанний дроб зірвуть з нього погони, відстебнуть шаблю і переламають її. Пан полковник з округи стежитиме за цим. Капітан Васкес пішов ще повільніше.

Перед в’язницею він оглянувся. Вартового не було. Може, десь біля огорожі. Капітан ступив кілька кроків у непроглядну темряву — за крок не було нічого видно. Ногою зачепив щось м’яке. Вартовий без пам’яті і зв’язаний.

Васкес витяг з кишені револьвер і прислухався. Йому почулося, ніби від огорожі долинуло тихе шкрябання, мовби хтось обережно перелазив через дерев’яну стіну. Капітан навмання рушив уперед. Рукою намацав щось вузьке, тверде — ремінь, зачеплений за зубець частоколу. Він ще розхитувався. Певно, по ньому тільки-но піднявся той, хто проник сюди.

Васкес усе зрозумів. Він уже відкрив було рота, щоб зняти тривогу, та відразу й закрив його. Засунув револьвер і пішов навшпиньки до дверей в’язниці. Вони були відчинені. Пташка вилетіла: Дикий Кінь не гаяв часу.

Капітан прислухався. Він довго стояв так, але ніде нічого не було чути. Моралес і молучі, які звільнили його, вже, напевне, були далеко. Його рішення прийшло надто пізно. Він відчував сором і водночас полегкість. Йому можна зняти мундир з честю.

Раптом він уявив, яке обличчя матиме вранці пан полковник з округи, і засміявся.

Ще обережніше, ніж до того, він прослизнув до будинку комендатури. Однак не зайшов, а тільки відчинив двері і знову, грюкнувши, зачинив їх. Потім повернувся і пішов до воріт, твердо ступаючи, так що шарудів гравій під його чобітьми.

Вартовий швидко відскочив од кобили і приставив рушницю до ноги. Та Васкес і не глянув на нього. Він сів на свою кобилу, звелів відчинити ворота і поскакав У ніч.

— За півгодини повернуся, — кинув він через плече.

Вартовий спантеличено підвів голову. Слова Васкеса пролунали так, ніби він просвистів якусь пісеньку.






Примітка

1

“Мила Чілі, моя прекрасна батьківщина”.

(обратно)

Оглавление

  • Едуард Кляйн ІНДІЯНИН
  • I
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • VII
  • VIII
  • IX
  • X
  • XI
  • XII
  • XIII
  • XIV
  • XV
  • XVI
  • XVII
  • XVIII
  • *** Примечания ***