Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція [Моріс Емар] (fb2) читать онлайн

Моріс Емар
Історія і пам'ять: конструкція, деконструкція та реконструкція

Від перекладача

С.Л. Йосипенко, докторант Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України; переклад з французької

Моріс Емар (1936 р.н.) — сучасний французький історик, учень Фернана Броделя, котрий ще в університетські роки сформував дослідницький інтерес Емара до економічної історії модерної Італії та Середземномор’я. Після багаторічної дослідницької роботи в Італії та Іспанії Емар стає, в 1976 р., керівником студій (професором) щойно створеної Школи вищих студій з соціальних наук (EHESS). Паралельно, в тому ж році, він стає заступником і найближчим співробітником директора Дому наук про людину (MSH) Фернана Броделя. З 1992 р. Моріс Емар — директор MSH, і саме в цій якості він добре відомий багатьом українським дослідникам, що брали участь у міжнародних обмінах MSH. Одним з результатів цих обмінів є знайомство українських науковців із сучасним станом наук про людину у Франції, а слідом за цим — і переклади найцікавіших статей французьких колег.^[1] У пропонованій читацькій увазі статті поєднуються роздуми з приводу обох головних напрямів діяльності Моріса Емара — соціальна та економічна історія і, ширше, соціальні науки та організація функціонування цих наук про суспільство в суспільстві, в національному та міжнародному масштабах. Проте різнорідність цих двох напрямів, теоретичного та організаційного, є позірною, обидва вони продовжують паралельні зусилля представників тієї течії, до якої належить Емар і яку в нас прийнято називати «школою Аналів», з формування теоретичного та практичного поля наук про суспільство. EHESS та MSH стали інституційним втіленням цих зусиль. Формування цього поля передбачає, окрім іншого, інтерес до міждисциплінарних обмінів та особливу увагу до методології. Всі ці вектори містяться у пропонованій статті, де роздуми над сучасним становищем наук про людину логічно переходять в роздуми над становищем самої людини, бо предметом статті є те, що, можливо, і робить людину людиною — пам’ять. Вперше стаття опублікована в журналі Diogиne, який видається ЮНЕСКО з метою сприяння міжнародному обміну ідеями в галузі філософії та гуманітарних наук.

ІСТОРІЯ І ПАМ’ЯТЬ: КОНСТРУКЦІЯ, ДЕКОНСТРУКЦІЯ ТА РЕКОНСТРУКЦІЯ^[2]

Тепер наші суспільства одностайні з суспільними та гуманітарними науками (тобто з науками, які зробили суспільство об’єктом вивчення і претендують на те, щоб постачати йому знання про нього самого, знання, яке суспільство обережно шанує, не будучи достатньо впевненим, що справді має в ньому потребу): і для суспільства, і для науки про нього пам’ять стоїть на першому плані і стала обов’язковим предметом звернення. Наші суспільства погоджуються навіть, коли їм кажуть про «обов’язок пам’яті» як про етичну та політичну вимогу, від якої вони не можуть відмахнутись. Збереження та валоризація усіх слідів минулого стали одним із найбільш загальноприйнятих та найменш дискутованих аспектів будь-якої культурної політики. Термін «спадщина» увійшов в адміністративну мову. Він об’єднався тут з багатьма прикметниками: «мистецька», «етнологічна», «археологічна», «екологічна», «тваринного» та «рослинного світу». Так, ніби суспільства, які, з одного боку, демонструють свої амбіції потужного економічного зростання, проґресу та запровадження сучасних технологій, повинні, щоб вибачитись за це чи змусити про це забути, примножувати натомість і посилання на якесь минуле, яке вони не хотіли б втратити, зруйнувати чи відкинути в забуття, хоча все більше повертаються до нього спиною.

Що ж стосується наук про людину та суспільство, назви творів свідчать про те (достатньо дослідити за допомогою свого комп’ютера електронні каталоги бібліотек), що жодна з них не уникає цього звернення до пам’яті. Філософи, психологи, психоаналітики та соціологи проторили шлях, історики та археологи, етнологи та антропологи, лінґвісти та семіотики, спеціалісти з когнітивних наук, так само як і спеціалісти з наук про релігію, йдуть слідом за ними. На початку постають два напрями зацікавлення. Перший — індивідуальною пам’яттю, тими двозначними зв’язками, які вона постійно відновлює між спогадом та забуттям, між роботою свідомості та роботою уяви, та тим доступом, який вона відкриває до найглибших шарів психіки. Другий — колективною пам’ятою та механізмами, які дають змогу їй конструюватись, передаватись та нав’язуватись індивідуальним дієвцям. Насамкінець демарш істориків відбувається у зворотний спосіб, від соціальної конструкції живої колективної пам’яті — до вивчення «місць пам’яті»,^[3] наділених красою смерті. Проте, якщо придивитись ближче, протягом останніх двадцяти років є дві головні галузі докладання зусиль, що прагнуть не стільки усунути все інше, скільки відтіснити його на другий план. Вони зайняли, щонайменше на перший погляд, передню частину сцени, де інтереси та дискусії дослідників зустрічаються з інтересами та занепокоєннями публіки.

Перша галузь відповідає зачаруванню проґресом техніки та інформаційних технологій, реальні та віртуальні пам’яті яких, обчислювані в меґа, а згодом і в ґіґа, і в тетрабайтах здаються здатними задовольнити дві мрії: з одного боку, мрію про енциклопедичну тоталізацію в пам’яті машин сукупності знань про минуле та теперішнє, з іншого — мрію про можливість дослідити всі ці джерела в будь-який момент та поставити їм численні запитання аж до найнемислиміших, не маючи потреби возитись з індивідуальною пам’яттю кожного з них. Мати все, не знаючи нічого, — добре зроблена голова, звільнена від усіх своїх переобтяжень, може цілком присвятити себе формулюванню запитів, інтерпретації результатів та вільному здійсненню рефлексії, за умови опанування, звичайно, усіх способів доступу до цих потенціально нескінченних банків даних.

Друга, натомість, народилась із запитування про кровопролиття Другої світової війни, яке стосувалось спочатку чорних книг різних тоталітарних режимів ХХ століття, потім — насильств, здійснюваних європейцями щодо суспільств, які вони експлуатували, піддаючи работоргівлі навіть ще до того, як піддати їх своєму колоніальному пануванню, а згодом і усіх меншин, зокрема релігійних, яким вони відмовили, на їхній власній території, у праві на відмінність. У всіх випадках і настільки, наскільки самі жертви були цивільним населенням та суспільствами, яких хотіли знищити, питання, яке ставилось, стосувалось неможливості для розглядуваних суспільств перекласти всю відповідальність за насильства, про які вони знали, приймаючи їх активно чи пасивно, лише на правителів та безпосередніх виконавців цих насильств (наприклад, на работоргівців). Обов’язок пам’яті постав як опозиція свободі чи бажанню забути, часто виправдовуваному необхідністю перегорнути сторінку та примирити кожне з цих суспільств з ним самим шляхом амністії чи мовчання. Й історики виявились змушеними пожертвувати своєю декларованою нейтральністю задля того, щоб перешкодити цьому покинутому чи витісненому минулому потрапити в забуття, щоб встановити природу цих кровопролить, які доходили іноді аж до ґеноциду, щоб встановити відповідальних та поставити себе як експертів на службу юстиції. Історія завдяки своїй критичній функції виявилась реінвестованою всередину політичної спільноти. Війни першої половини ХХ століття (разом з монументами загиблим), рухи опору та боротьба за національну незалежність, різні революції чи повстання (вдалі чи програні) призвичаїли істориків до безпечного терену розділеної пам’яті — після цього їм належало навчитись проникати на нескінченно складніший терен пам’яті заперечуваної.

Саме від цих двох великих галузей зацікавлення нам слід сьогодні відштовхуватись для того, щоб дотримуватись щодо них певної дистанції та не давати собі в них замкнутись. Бо вони визначають чи встановлюють лише один окремий сектор нескінченно більшої та складнішої множини. Вони зовсім не вичерпують усієї проблеми. Більше того, вони ризикують стати деревами, що приховують від нас решту лісу. Проблема, яку ми ставимо перед собою сьогодні, повинна (якщо ми хочемо мати шанси її зрозуміти) бути зрозумілою в її цілісності. Чотири ключових слова слугуватимуть нам інструментами, щоб дістатися її: спогад та забуття, пам’ять та історія. Але ми швидко помітимо, що кожне з них є множинним, а не єдиним, і що їхня однина відсилатиме нас щоразу, з одного боку, до множини, а з іншого — до п’ятого персонажу, який виходить на сцену впродовж двох останніх десятиліть: до ідентичності.

Ми почнемо зі стосунків історії та пам’яті — пам’яті, стосовно якої не можна забувати, що вона має подвійний вимір, індивідуальний та колективний, особистий та соціальний. Ніколи не буваючи однозначними, зв’язки цих її сторін завжди є двозначними та напруженими.

1. З самого початку історія також є подвійною. Вона, відповідно до свого власного імені, асоціюється з якоюсь операцією пошуку істини: історія, тобто дослідження, говорив Геродот, підкреслюючи етимологічне значення цього терміна. Проте з моменту, коли вона народилась, визначаючи себе як дослідження, що вільно проводиться автором, історія впродовж двох чи трьох тисяч років навчилась грати іншу роль, роль охоронця офіційної та колективної пам’яті — пам’яті що передбачає ідентифікацію та відбір певними суспільними чи державними дієвцями певної кількості фактів, дій та жестів певної кількості персонажів. Їхній опис повинен бути продемонстрований (у формі, обраній тими, хто вирішує, а для них подача важить більше, аніж істина) тим, хто живе, бо історія пишеться передусім для сьогодення, а потім вже передається як спогад для наступних поколінь. Отже, заплановане збереження так суворо відібраного спогаду довіряється письму, яке саме фіксується на різних носіях (камінь, метал, глиняні дощечки, дерево, папірус, перґамент, папір, а сьогодні і електронна форма), а також і за допомогою монументів, покликаних описати дію (колона Траяна, сім’я Авґуста в Ara Pacis) чи просто увічнити її, шляхом символізації (значення уточнюється легендою, посвятою тощо). Письмо зіграє свою партію відповідно до зображення, до якого воно додається. Пам’ять чи щонайменше цей тип інституйованої та конструйованої за допомогою безпосередніх засобів пам’яті є, таким чином, грою численних знаків різної природи: образ дає змогу побачити та створює ефект реальності, письмо є кодифікованим символом та відкриває доступ до мови, яка сама по собі є іншою пам’яттю. Проте вона все-таки не зводиться до цих знаків.

2. Але робота запам’ятовування, розпочата одного разу, невпинно зростає. Держава відіграє тут свою роль, опановуючи писемність з того самого моменту, як вона виникає, роблячи з неї все кращий і кращий інструмент своєї могутності: щойно виникають перші стабільні політичні конструкції на Середньому та Близькому Сході, як там відбувається примноження архівів, у яких адміністрація мала потребу (чи вважала, що має потребу) задля створення інвентаря своїх резервів та багатств, списку боргів перед нею та збирання цих боргів, обліку особового складу своєї армії та імен своїх службовців і достойників режиму. Адміністрація вписує таким чином свою діяльність в час і працює над тим, щоб уберегти норму та правило від забуття, часто небезпідставного, та від усіх форм узурпації чи нехтування. Проте це не означає, що вона хотіла б опублікувати одного дня ці документи, чи зробити їх публічними, або ж використовувати їх усі самостійно: вона продукує та накопичує їх для себе, щоб мати змогу звернутись до них чи на них послатись, а також щоб знати та змусити знати, що вона має їх під рукою. Проте інші, в інші епохи, матимуть туди доступ та зможуть використовувати їх з іншою метою. Коли Тацит використає таким чином архіви римського сенату, щоб читати офіційні документи, виступи та рішення, які він, втім, не цитуватиме дослівно, а перепише у своєму стилі, він започаткує практику, яка стане улюбленою практикою історичного ремесла: читати та використовувати як джерела документи, створені іншими — публічними та релігійними інституціями, іноді індивідами, сім’ями, більш вузькими групами, що діють як приватні, з метою їхьої критичної інтерпретації, яка матиме на меті розповісти (даючи собі звіт у тому, що є «істиною», а що — її подачею, що сказане, а що — ні) про явне та про замовчане минуле.

Проте ця офіційна практика швидко наслідується та зустрічає конкуренцію з боку ряду приватних практик, які переймають її. Найочевиднішою та найближчою, оскільки вона використовує одні і ті ж носії та пропонує себе одній і тій самій публіці, є практика епітафій, яку можна прослідкувати від грецької та римської античності аж до наших цвинтарів, цього винаходу ХVІ століття, де в XIX столітті завдяки надгробним каменям мертві віднайшли імена, яких їх хотіли позбавити і якими вони хотіли привернути увагу живих. Ця практика дуже швидко замінюється сьогодні в наших суспільствах іншою — практикою кремації з подальшим розвіюванням попелу, так ніби мертві довірили іншим документам турботу про увічнення спогадів про них чи навіть обрали остаточне перегортання сторінки та падіння в забуття.

3. Поширення публічного та приватного письма примножує документи, що зберігаються, навіть якщо частина з них (без жодного сумніву, більшість) втрачається. Так по-новому постає проблема відбору, разом із проблемою його довільності (інституції або індивіди вирішують: зберегти чи ні, що зберегти, а що знищити) та випадковості (одні документи були збережені, інші ж — ні). Отже, історики опиняються перед подвійною проблемою: проблемою соціальних та інституційних умов продукування джерел, які вони використовують і які мають амбіцію створювати «ефект реальності», а також проблемою механізмів зберігання, пов’язаною з технічними властивостями носіїв (згадаємо про виняткову збереженість в особливо сухому кліматі папірусу, який аж донедавна робив Єгипет найкраще відомим у своїх конкретних соціальних реаліях реґіоном для істориків), а також з їхньою власною історією (навмисно чи ненавмисно спалені архіви, перервні чи безперервні політичні режими).

В той же час археологія за останні півстоліття дійшла до розриву зв’язку історії та письма і дала собі засоби повної трансформації «об’єкта» (за умови її здійснення відповідно до правил дисципліни) в «документ», вписаний у систему усіх можливих зв’язків з усіма іншими «об’єктами» як того самого, так і попередніх та наступних археологічних рівнів: вона відкрила в історії додаткові століття і чудесним чином розширила поле джерел. Історія більше не починається в Шумері та не ототожнюється з писемністю: матерія увійшла в поле культури. Остання змушена була надати місце на засадах рівноправності «матеріальній культурі», яка припинила нагадувати бідного родича.

4. Робота історії з продукування, на основі цих документів, пам’яті для публіки, що набирає форми якогось оповідання та пропонує тексти і уявлення, призначені зафіксувати подію такою, якою вона повинна бути зафіксована в пам’яті (а якщо заслуговує цього, то й увічнена) не вичерпує і не покриває все-таки усіх використань історії. Цьому добровільному та плановому використанню протиставляються інші — спонтанні, анонімні, приватні, дикі, вимушені. Використання спонтанне та анонімне: легенда, яка підриває офіційну пам’ять та конструює нову версію події всупереч прийнятій (наполеонівська легенда трансформує таким чином поразку на перемогу та ідентифікує деспота з Революцією, якій він хотів покласти кінець). Приватне використання: родинна пам’ять чи пам’ять ґенеалогічна, ця традиційна робота старожилів суспільства, на яку посягають та яку витісняють на периферію спочатку парафіяльні реєстраційні книги, а згодом і секулярна держава, яка позбавила ґенеалогію будь-якої легальної цінності, хоча і не змусила її зникнути зовсім, бо сімейна пам’ять є також відбором та поглядом в перспективу, комбінацією реальних зв’язків та зв’язків емоційних, тісним зв’язком пам’яті та забуття. Ще одне приватне використання: надзвичайний розвиток, особливо відчутний після XVI–XVII століть, інтимних щоденників, які, будучи призначеними лише для свого автора, набувають форми літературного жанру, що вивчається як такий спеціалістами [1]; «щоденник» стає у ХІХ столітті майже обов’язковим для дівчат з хороших сімей, які повинні вирішувати: показувати його своїй матері чи ні, дати його почитати своєму чоловікові чи ні (і чи припиняти цим займатись після одруження); але він є таким і для письменника. Зрештою альтернативні використання, носіями яких є соціальні групи, що відкидають офіційну версію: повстання та заколоти, профспілковий та революційний рух, а сьогодні і жінки, різноманітні етнічні, лінґвістичні та релігійні спільноти, всі, хто виключений з офіційної історії.

5. Претензія історії на універсальність (навіть якщо ця універсальність ототожнюється з поглядом окремої групи) виявляється під сумнівом внаслідок такого помноження різних історій, написаних з різних точок зору. Хтось претендує на іншу універсальність, інші не просто задовольняються своєю партикулярністю, а й беруть на себе відповідальність за цю партикулярність, що дедалі частіше визнається законом як право: кожен має право на свою історію, яка завжди є однією з історій. Історія прив’язується до пам’яті, спонтанної чи конструйованої, а найчастіше реконструйованої подвійною перемогою над нав’язаною мовчанкою та відмінністю й альтернативністю, які є відмінністю й альтернативністю індивіда та групи, що ставлять під сумнів самі принципи «офіційної» історії істориків: вибір нібито нейтральної точки зору (яка часто, якщо не завжди є точкою зору панівного класу чи слугує встановленню, з метою знищення відмінностей, колективного зв’язку з минулим, традицією чи таким живим колективом, як нація) як «домінантної» точки зору; відбір «головних» проблем (які є такими для тих, хто говорить та пише, за рахунок усіх виключених, приречених залишитись у мовчанні, на яке вони приречені).

Проте говорити про подрібнення історії означало б давати її хибний образ. Ніколи історія не виявлялась настільки запитаною — її читають, пишуть, вимагають, заперечують, критикують, переписують та дискутують неймовірне число дієвців, які демонструють надзвичайно широке та відкрите віяло культур, релігій, націй, родів, мажоритарних чи міноритарних груп. Ніколи також вона не здавалась такій кількісті людей ключем до їхньої ідентичності: ідентичності водночас індивідуальної та колективної, нарешті примиреної з собою. Проте історія, яку нам слід визнати, сьогодні і без сумнівів надовго, як множинну та пов’язану, за допомогою численних постійних переписувань, з множинністю пам’яті. Отже, будь-яка історична розповідь буде вибором, відносним та тимчасовим. Тому немає жодної несподіванки в тому, що першою жертвою такої актуальності історії буде національна історія, яка для нас є найдорожчою, але не тільки тому, що наші держави перебувають на шляху інтеґрації в європейську спільноту. Національна історія, в якій завжди є потреба, може і повинна бути написана інакше. І ця повинність створює ситуацію нерівності між старими і найбільш розвинутими державами, що вже мають конституйовану історію, яку вони, звичайно, можуть критикувати та переписувати, бо вона вже була написана, і усіма іншими суспільствами, держави яких є нескінченно молодшими: усіма суспільствами, що досягнули незалежності протягом останньої половини цього століття і які мають можливість створювати машину написання своєї історії лише для того, щоб встановлювати колективний зв’язок зі своєю державою.

6. Звернення до ідентичності, п’ятого персонажу нашої інтриги, веде нас на цій стадії до віднайдення шляху, що веде від практики сповіді, в її католицькому (усна сповідь третій особі, уповноваженій фіксувати умови пробачення та відкрити шлях забуття) чи протестантському варіанті (сповіді Богові, а отже, насправді самому собі, яка виключає будь-яку ідею забуття і яка може набути письмової форми для публічного прочитання після смерті — Гайде Вундер), до психоаналізу. Прийнятна для індивідів, сповідь не буде задовільною для груп та суспільств, для яких забуття набуває вигляду таємниці чи волі або бажанням «не знати»: їм слід підняти на поверхню витіснене та піддатись лікувальній силі пам’яті. Обов’язок пам’яті, наприклад пам’яті про Голокост чи про Віші чи про насильства французького пригноблення в Алжирі, пропонується як колективний психоаналіз, призначений вилікувати суспільство від власного минулого, яке воно намагається забути, не будучи здатним забути, і яке залишається присутнім [2].

Ця констатація здатна щонайменше нагадати, що усі опозиції, які ми намагались встановити між колективною та індивідуальною пам’яттю, відступають перед навіть не дуже глибоким аналізом. Індивід у сенсі, в якому ми про нього говоримо сьогодні, є соціальною конструкцією і навіть якщо можна створити історію кохання, дружби та страху чи смерті, як це пропонував Люсьєн Февр, не слід забувати, що індивідуальна пам’ять також є історичним об’єктом: не варто бачити в ній якийсь інваріант. Вона сама по собі є історичною конструкцією, їй навчаються. Шляхи переходу від індивіда до групи є численними, складними, їх важко ідентифікувати, проте вони реальні.

7. Пам’ять сьогодні всюди, так само як і звернення до пам’яті. Саме це підштовхує запитати себе про специфіку сьогоднішньої ситуації, визначеної двома останніми століттями. Кілька чинників, здається, зіграли тут вирішальну роль:

— народження поруч з іншими історії як наукової дисципліни, яка розвивається спільнотами спеціалістів, має подвійну національну та інтернаціональну організацію, що визначає правила її функціонування та підтвердження результатів, її проблеми та її концепти;

— привілейований зв’язок історії та національної держави, народження та зміцнення якої трансформує політичне тіло. Відтепер воно визначається, щонайменше теоретично, не стільки підпорядкуванням суверенові, скільки колективною ідентичністю. Остання передбачає об’єднання довкола спільних цінностей, початкове значення яких ототожнюється з хронологічно зафіксованим актом заснування — 14 липня, ніччю 4 серпня, Independance Day, а отже, вписуванням їх у минуле, яке включає розрив, що ґарантує майбутнє. Отже, будь-яка держава матиме потребу в історії, яка буде поміщена в основу системи освіти, починаючи з молодших класів (так само як і географія, яка є пізнанням національної території). Нові держави, що утворились у результаті деколонізації, мають подібний досвід — історія «доєвропейської» Африки здобула водночас місце та леґітимність, які аж дотепер ніколи за нею не визнавались. Посткомуністичні держави ступили на той же шлях;

— подвійність становища істориків, що розриваються між науковою концепцією свого ремесла та своїм статусом громадян, і не просто нездатні встановити дистанцію між собою та власною країною, а й спокушуються на посідання ідеологічних позицій у питаннях походження чи інтерпретації великих подій, які завжди передбачають ту чи іншу форму «винятковості», властивої історії їхньої країни: Революція та Комуна у Франції, славетна англійська революція. Історику, справді, важко обирати з-поміж двох позицій. З одного боку — це його професійна позиція леґітимного та леґітимованого його корпорацією та її інституціями конструктора колективної пам’яті, що зобов’язує критикувати усі інші, продуковані не ним, форми колективної пам’яті, які через це не можуть піднятись вище міту чи легенди. З іншого — його наукова позиція, яка підштовхує його до поширення критики на конструкції попередніх істориків, як тих, що були сформульовані їхніми авторами, так і тих, що були привласнені, деформовані, реінтерпретовані різноманітною публікою. Отже, сьогодні він досить охоче приймає роль експерта, якому довіряють делікатні завдання (комісія під керівництвом Рене Ремонда та Франсуа Бедаріда з розслідування зв’язку ліонської Церкви з Тувьє та іншими колабораціоністами, розслідування, офіційно довірене у Швейцарії Жану-Франсуа Бержьє, з приводу капіталів, розміщених у швейцарських банках, і неповернутих після війни спадкоємцям їхніх власників — зниклих євреїв; втім, ця робота у Франції довірена Державним казначейством комісії, очолюваній чиновником). Історик погоджується навіть, як це було під час процесу Папона, виступати «свідком», що є ще більш сумнівним, чи залишатись осторонь. Втім, він приходить до деконструювання конструкцій своїх попередників (націоналістів, революціонерів, консерваторів тощо), не просто аналізуючи їхні помилки, а реконтекстуалізуючи їхню роботу, — цю операцію історик застосовує до інших, але уникає застосувати щодо себе самого.

8. Проте реконтекстуалізація власної роботи веде історика до проблематизації запитань, які йому доводиться собі ставити. Звідки цей інтерес, у цілому зовсім недавній, до історії, замисленої як конструкція пам’яті національного колективу, інтерес, якому вдалося обернути традиційні практики та гіпотези історіографії, що аж дотепер вважалась окремим сектором історії культури? Звідки ці запитання про ту чи іншу форму колективного злочину, вчиненого попереднім поколінням, які наступне покоління, в ім’я цінностей демократії має розкрити та засудити, щоб звільнитися від нього; звідки це бажання публікувати те, про що найбільше хотіли забути ті, хто вижив? Чи потрібно тут бачити сумнів щодо ототожнення — чи тісного альянсу — історії та національної держави (чи політичного, революційного, консервативного, ліберального або ж авторитарного проекту цієї держави)? Чи, ще глибше, визнання факту того, що пам’ять більше не є (і, насправді, без сумнівів ніколи не була) монополією істориків і що останні, анґажовані в життя суспільства, не можуть претендувати на дистанцію щодо спокус власного ремесла? Чи констатація, що немає невинної історії, бо немає невинної пам’яті? Демарш, який нав’язується історикові, приреченому на запитування про своє ремесло та про соціальну позицію, похідну від цього ремесла, поєднується з демаршем, який Бурдьє запропонував соціології, тому немає нічого дивного в тому, що тут безпосередньо зачіпаються історики сучасності.

9. Пам’ять та спогад: зміни, що відбуваються впродовж двох останніх століть, не є все-таки ні унікальними, ні навіть визначальними. Техніки збереження, відтворення та передачі помножують до нескінченності обсяг та саму природу документів, продукованих суспільством та здатних бути використаними наступними поколіннями: після тексту (друкарня, а сьогодні й комп’ютер) — зображення (спочатку фіксований, згодом оживлений) та звук, спочатку відділені, потім об’єднані (звукове кіно), а сьогодні й мультімедіа, що додаються до тексту, зображення та звук, що доступні усім та дозволяють реальне та віртуальне використання. Кожен, щонайменше в найрозвинутіших суспільствах, володіє сьогодні надзвичайною та майже невичерпною масою документів про себе самого, про свою сім’ю та про своїх близьких, яка пропонує йому прожити своє життя водночас в теперішньому та в минулому (насправді, у множинних минулих), і стосується не лише тих, про кого йдеться безпосередньо, але може зачіпати, завдяки зображенню та звуку, цілі покоління: звідси і теперішня мода на ґенеалогічні пошуки, що стала у Франції заняттям переважно пенсіонерів, майже завжди аматорів. Це дає ще більше підстав поставити під сумнів претензію істориків на монополію на істину (яку мікро-історик шукатиме саме ідентифікуючи та описуючи максимально близько до пережитого, в найконкретнішому вимірі) та на всеохопну концепцію історії. Сюди додається культ об’єктів минулого, показник турботи про вписування в час та чутливості до змін моди. Ми живемо, загромаджуючи себе спогадами, від яких намагаємося отримати впевненість стосовно нашого теперішнього та нашого майбутнього, а отже, насправді, стосовно нашої смерті: вони є антимоделлю тістечка Пруста, запах та смак якого відновлює минуле в теперішньому, разом зі смаком та силою життя.

10. Запитування про теперішнє відсилає нас до історії пам’яті, етапи якої були намічені передісториками на кшталт Андре Леруа-Ґурана, антропологами на кшталт Джека Ґуді та істориками на кшталт Жака Ле Ґофа. Проте не слід забувати, що ці етапи значно перекривають один одного: між двома етапами розрив ніколи не буває повним і старе продовжує співіснувати з новим, яке ніколи його повністю не елімінує. Через це історія пам’яті отримує подвійний вимір: перший — діахронічний, як і належить будь-якій історії, другий — синхронічний, покликаний висвітлювати щомиті в кожному індивіді та в кожному суспільстві накладання цих послідовних зрізів та їхню взаємодію.

Ці різні етапи позначені послідовними винаходами, що дають змогу фіксувати, відтворювати та трактувати всезростаючу кількість інформації, яка перестає залежати від людини: спочатку письмо, яке є першим рубежем, згодом — друкарня, а після й техніки класифікації та запитування даних спочатку на картках, потім на машинах, що привело наприкінці ХХ століття до винаходу та постійного поліпшення комп’ютерів. Цим різним етапам відповідали відмінності місій, довірених пам’яті, форм, застосовуваних до впорядкування минулого для потреб теперішнього (міт, легенда, історія, розповідь — автобіографічна чи ні), способів асоціації письмового та усного, з одного боку, та письма і зображення — з іншого. Зовсім не відтісняючи останнє на другий план, письмо вродовж тисячоліть і аж донедавна було основою індивідуальної пам’яті, нав’язуючи їй нові правила заучування напам’ять та буквального втілення оригінального тексту. Письмо тривалий час було зарезервоване в суспільстві за маленькою елітою служителів, професіоналів та членів керівних еліт, а за своїм змістом — за обмеженою номенклатурою знань, де домінували ставлення людини до божества (релігія), до часу (календарі, ґенеалогії, походження) та до простору (розміри та описи відомого світу). Проте воно не переставало поширювати свої поля застосування (від літератури до приватного письма), число носіїв, використовуваних для переписування (від каменя до паперу, а сьогодні й електронна форма), місця та способи конверсії. Паралельно воно стало доступне усім, що сприяло поступовому переходу (який відбувається в деяких європейських суспільствах десь між XVIII та XIX століттями) від обмеженої грамотності, до грамотності загальної, яка стала сьогодні бажаним ідеалом, навіть якщо для того, щоб його реалізувати, слід подолати немало шляхів.

Під час цього поширення грамотності відбувається інформаційна революція, що примножує в досі небачених та потенційно необмежених пропорціях масу запам’ятовуваної інформації, проте дає змогу також її екстеріоризацію (аж дотепер резервовану за друком) стосовно індивідуальної пам’яті. Остання, як і на попередніх етапах, але ще чіткіше, виявилась фундаментально переорієнтованою у своїх змістах та у своїх завданнях: у своєму крайньому виразі вона стала останнім прихистком забуття. Що підтверджує неможливість відділити її вивчення від вивчення, так би мовити, пам’яті колективної. Тим паче, що ця колективна пам’ять у свою чергу розривається між багатьма суперечливими вимогами: слугувати конструюванню історії, що надає різним суспільствам (організованим довкола національної держави чи ні) сенсу та ідентичності, відповідати на допитливість та нові запити індивідів та груп, які тягнуть її у зовсім інших напрямах чи ставлять її в залежність від власних завдань внутрішньої організації, щоб краще накопичувати та зберігати інформацію, незалежно від будь-якого використання чи користувача.

Отже, ніколи ще інструменти пам’яті не були такими могутніми та успішними, ніколи ще пізнання та виявлена повага до минулого не заходили так далеко, ніколи ще забуття не здавалось настільки неможливим (враховуючи множинність слідів, які минуле залишає по собі), разом з цим ніколи ще зв’язок історії та пам’яті не здавався настільки непевним та відкритим. Історія як наукова дисципліна та визнаний літературний жанр зберігає свою леґітимність та переваги здобутих прав. Проте вона втратила монополію на продукування та зберігання пам’яті, яку вона як вважалась утримувала (без сумнівів завдяки багатьом ілюзіям). Пам’ять конституюється та розвивається, головним чином, незалежно та осторонь від неї. Вона знову отримала повну свободу. І вона спокушає та надихає своїх контраґентів. Науку, наприклад біологію, від якої вона запозичила евристичну метафору програмованого відтворення. Чи літературу, про що свідчить запитання зі щоденника Андре Бретона 1922 року: «а якщо пам’ять є лише продуктом уяви?». Звичайно, література, наприклад роман, є зовсім недавнім жанром, хоча й має попередників у грецькій та римській античності, а також у Китаї чи Японії, тобто в суспільствах, де, щонайменше в містах, було поширене знання та використання письма; в будь-якому випадку, роль індивідуальної пам’яті та її сприяння, шляхом письма, конструюванню соціальної пам’яті, є тут двозначною, але суттєвою. Але є також і поезія, витоки якої (як про це нагадав Рафаель Арґюлол) нескінченно віддаленіші і яка ніколи не розривала і не заперечувала свого інтимного та структурного зв’язку з усним мовленням, якій доручається місія вимовити чи щонайменше спробувати вимовити невимовне. Про це свідчать, поміж усього іншого, і три рядки з La Jeune Parque [3, 96] — поеми, головною темою якої є якраз народження індивідуальної свідомості, народження, яке проходить крізь відкриття подвоєння, присутності іншого в глибині кожного з нас:

Souvenir, ф bыcher dont le vent d’or m’affronte,

Souffle au masque la pourpre imprégnant le refus

D’étre en moi-mкme en flamme une autre que je fus.^[4]

Моріс Емар, професор Школи вищих студій в соціальних науках

ЛІТЕРАТУРА

1. Lejeune Philippe. Je est un autre: l'autobiographie de la llittérature aux médias. — Paris: Seuil, 1980.

2. Rousso Henry, Eric Conan. Vichy, un passé qui ne passe pas. — Paris: Fayard, 1994.

3. Valéry Paul. Њuvres complétes. La Pléiade, Tome 1. Paris: Gallimard, 1957.

Примітки

[1]

Див., зокрема: Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) // Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 5–6. — С. 72–87, а також інші публікації в цьому номері.

(обратно)

[2]

Aymard M. Histoire et mémoire: construction, déconstruction, reconstruction // Diogéne. — Janvier—mars 2003. — № 201. — P. 5–16. Публікується з люб’язної згоди автора та редакції журналу Diogéne.

(обратно)

[3]

Les Lieux de mémoire — назва монументального видання, здійсненого видавництвом Gallimard під керівництвом П’єра Нора в 1984–1992 роках (перекл.).

(обратно)

[4]

Спогад — це вогнище, полум’я якого торкається і обпікає мене, змушує мене зашарітись, бо я відмовляюся бачити в самому собі проблиски когось іншого, аніж я сам (перекл.).

(обратно)

Оглавление

Від перекладача

ІСТОРІЯ І ПАМ’ЯТЬ: КОНСТРУКЦІЯ, ДЕКОНСТРУКЦІЯ ТА РЕКОНСТРУКЦІЯ[2]

*** Примечания ***