Візит до імператора [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать постранично

Візит до імператора

Того дня день «Метрополія» не з'явилася. Телескопи, що скільки їх було, даремно виглядали в небі нову зірку. Інформаційні служби поквапилися заспокоїти: вісімдесят років тому було зафіксовано найбільше в історії запізнення імператорського корабля, тоді він з'явився пізніше на десять діб.

«Метрополію» чекали десять діб, і ще десять діб, і ще. Тридцять днів — за цей час обговорили всі версії й спрогнозували всі варіанти на майбутнє. Дехто був навіть оптимістичний. У планетарній адміністрації з`явилися несподівані сепаратисти:

— Ми громадяни Варти. Насамперед планета, й лише потім Імперія.

— Не варто чекати чуда від Імператора! Ми живемо автономно, більше того — ми живемо суверенно, і давно настав час привести юридичний статус у відповідність із цим фактом! Настав час розпочати роботу з протоколами. Треба самостійно оновити коди й жити далі — так, наче «Метрополія» ніколи не прийде!

Уряд вагався. Протоколи й коди виробничих ліній вважалися особистою власністю Імператора. Ніхто не хотів ставити свій підпис під бунтівним наказом: зламати декодери, розпочати примусове оновлення. Час спливав; термін придатності програм минав, як і зазвичай, наприкінці двадцятиліття, під Новий рік.

***

Молодший брат Артема — Кирило прийшов зі школи з підбитим оком і не розповів, що трапилося. Брехав, що налетів на двері, які чомусь не відкрилася автоматично. Мати повірила, а це означало, що вона сам не своя.

Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Усередині в Артема лунала хуліганська пісенька «Лівий задній»: він завжди щось співав мовчки, з дитинства. Це була дурна звичка, якої важко позбутися. І наразі в голові само собою брязкотіло хвацьке: «Грюк, смик, лівий задній, тиць, грець, тихо-тихо…»

— Ми суверенна планета, — мати порушила тишу й перервала нечутну пісеньку. — Рано чи пізно це мало статися.

Батько стиснув губи. Він працював у міністерстві харчового синтезу, був близький до галузевої адміністрації й дотепер ніколи не балакав зайвого про свою роботу. Принаймні, при дітях.

— Чуєш, Любо. Під Новий рік застаріють усі коди. Без оновлення злетять паролі. Це означає, що лінія синтезу, наприклад, стане. Не знаю, що в енергетиків, а в нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчування на складах вистачить на місяць, ані на день більше! Знаєш, що це означає? Голод!

— Припини, — сказала мати, і її голос затремтів. — Не верзи дурниць, будь ласка.

За столом знову стало тихо. Молодший брат сидів, спершись на руку, затуливши долонею половину обличчя; Кирило не слухала розмову, йому було начхати на швидкий кінець світу, він наново проживав те, що сталося сьогодні в школі. Обов'язково розібратися, нагадав собі Артем.

І знову мовчки заспівав, мимоволі, не замислюючись: «Кись, брись, лівий задній, хвіст, зріст, лобом в стінку…»

— Уряд не допустить, — мати заговорила знову, — крім того, в нас є кібернетики. В нас найкращі у Всесвіті кібернетики, то нехай вони й поміняють коди!

— Наказ на декодування — зрада Імператорові.

— Якщо Імператор кинув нас напризволяще…

Мати затнулася. Ніколи й ніхто не говорив про Імператора в такому тоні.

- Імператор не може таке з нами вчинити, — сказала мати, неначе воліючи спростувати необережні слова. — Це неможливо.

Усі знову замовкли. Матові лампи горіли під стелею, кліматичний бар'єр затуляв кімнату від холодного західного вітру, й жовто-зелені стебла декоративних в'юнків чіплялися за спинки стільців. Так само чи приблизно так само сиділи наразі мільйони родин у типових кімнатах з декоративними в'юнками, над типовими пакунками з синтезованою їжею, з типовим здивуванням на обличчях: що ж це буде, якщо «Метрополія» не прийде?!

Мати має рацію, думав Артем. Ключі й коди від виробничих ліній повинні належати тим, хто на них працює. Зірки вибухають, астероїди падають; якщо «Метрополія» не прийде до Нового року, лінії зупиняться…

Здається, вони з матір'ю подумали про одне й те саме — у всякому разі, одночасно підвели очі й подивилися з однаковим страхом. Артем відразу сказав перебільшено голосно:

— «Метрополія» прилетись сьогодні чи завтра. У нас в університеті всі так вважають!

— Ми занадто спокійно жили, — зловісно пробурмотів батько.

Мати підібгала губи. Відтоді, як півроку тому вона не пройшла атестацію й була звільнена з адміністраторської посади у своєму департаменті, вона майже не бувала веселою, хоча батько й розважав її, як міг.

— Зараз вони не підпишуть такого наказу, — батько доторкнувся до панелі, й пакунок з недоїденою вечерею пішов в утилізатор, — будуть ховатися один за одного, сваритися й перекладати відповідальність… Та коли лінії зупиняться, коли не стане води, тепла й світла, тоді вони все ж таки накажуть вскрити декодери, ось коли й з'ясується, що наші кібернетики глузду не доберуть, перепрошую, в імперських кодах! Тому що для того, щоб оновити імперські коди, треба бути