Того дня день «Метрополія» не з'явилася. Телескопи, що скільки їх було, даремно виглядали в небі нову зірку. Інформаційні служби поквапилися заспокоїти: вісімдесят років тому було зафіксовано найбільше в історії запізнення імператорського корабля, тоді він з'явився пізніше на десять діб.
«Метрополію» чекали десять діб, і ще десять діб, і ще. Тридцять днів — за цей час обговорили всі версії й спрогнозували всі варіанти на майбутнє. Дехто був навіть оптимістичний. У планетарній адміністрації з`явилися несподівані сепаратисти:
— Ми громадяни Варти. Насамперед планета, й лише потім Імперія.
— Не варто чекати чуда від Імператора! Ми живемо автономно, більше того — ми живемо суверенно, і давно настав час привести юридичний статус у відповідність із цим фактом! Настав час розпочати роботу з протоколами. Треба самостійно оновити коди й жити далі — так, наче «Метрополія» ніколи не прийде!
Уряд вагався. Протоколи й коди виробничих ліній вважалися особистою власністю Імператора. Ніхто не хотів ставити свій підпис під бунтівним наказом: зламати декодери, розпочати примусове оновлення. Час спливав; термін придатності програм минав, як і зазвичай, наприкінці двадцятиліття, під Новий рік.
***
Молодший брат Артема — Кирило прийшов зі школи з підбитим оком і не розповів, що трапилося. Брехав, що налетів на двері, які чомусь не відкрилася автоматично. Мати повірила, а це означало, що вона сам не своя.
Вечеряли мовчки. Батько був похмурий. Усередині в Артема лунала хуліганська пісенька «Лівий задній»: він завжди щось співав мовчки, з дитинства. Це була дурна звичка, якої важко позбутися. І наразі в голові само собою брязкотіло хвацьке: «Грюк, смик, лівий задній, тиць, грець, тихо-тихо…»
— Ми суверенна планета, — мати порушила тишу й перервала нечутну пісеньку. — Рано чи пізно це мало статися.
Батько стиснув губи. Він працював у міністерстві харчового синтезу, був близький до галузевої адміністрації й дотепер ніколи не балакав зайвого про свою роботу. Принаймні, при дітях.
— Чуєш, Любо. Під Новий рік застаріють усі коди. Без оновлення злетять паролі. Це означає, що лінія синтезу, наприклад, стане. Не знаю, що в енергетиків, а в нас просто зупиниться виробництво! Резервного харчування на складах вистачить на місяць, ані на день більше! Знаєш, що це означає? Голод!
— Припини, — сказала мати, і її голос затремтів. — Не верзи дурниць, будь ласка.
За столом знову стало тихо. Молодший брат сидів, спершись на руку, затуливши долонею половину обличчя; Кирило не слухала розмову, йому було начхати на швидкий кінець світу, він наново проживав те, що сталося сьогодні в школі. Обов'язково розібратися, нагадав собі Артем.
І знову мовчки заспівав, мимоволі, не замислюючись: «Кись, брись, лівий задній, хвіст, зріст, лобом в стінку…»
— Уряд не допустить, — мати заговорила знову, — крім того, в нас є кібернетики. В нас найкращі у Всесвіті кібернетики, то нехай вони й поміняють коди!
— Наказ на декодування — зрада Імператорові.
— Якщо Імператор кинув нас напризволяще…
Мати затнулася. Ніколи й ніхто не говорив про Імператора в такому тоні.
- Імператор не може таке з нами вчинити, — сказала мати, неначе воліючи спростувати необережні слова. — Це неможливо.
Усі знову замовкли. Матові лампи горіли під стелею, кліматичний бар'єр затуляв кімнату від холодного західного вітру, й жовто-зелені стебла декоративних в'юнків чіплялися за спинки стільців. Так само чи приблизно так само сиділи наразі мільйони родин у типових кімнатах з декоративними в'юнками, над типовими пакунками з синтезованою їжею, з типовим здивуванням на обличчях: що ж це буде, якщо «Метрополія» не прийде?!
Мати має рацію, думав Артем. Ключі й коди від виробничих ліній повинні належати тим, хто на них працює. Зірки вибухають, астероїди падають; якщо «Метрополія» не прийде до Нового року, лінії зупиняться…
Здається, вони з матір'ю подумали про одне й те саме — у всякому разі, одночасно підвели очі й подивилися з однаковим страхом. Артем відразу сказав перебільшено голосно:
— «Метрополія» прилетись сьогодні чи завтра. У нас в університеті всі так вважають!
— Ми занадто спокійно жили, — зловісно пробурмотів батько.
Мати підібгала губи. Відтоді, як півроку тому вона не пройшла атестацію й була звільнена з адміністраторської посади у своєму департаменті, вона майже не бувала веселою, хоча батько й розважав її, як міг.
— Зараз вони не підпишуть такого наказу, — батько доторкнувся до панелі, й пакунок з недоїденою вечерею пішов в утилізатор, — будуть ховатися один за одного, сваритися й перекладати відповідальність… Та коли лінії зупиняться, коли не стане води, тепла й світла, тоді вони все ж таки накажуть вскрити декодери, ось коли й з'ясується, що наші кібернетики глузду не доберуть, перепрошую, в імперських кодах! Тому що для того, щоб оновити імперські коди, треба бути імперським програмістом, а не…
— Вибач, — різко сказала мати, — це низькопоклонство перед «Метрополією».
Батько подивився на неї, та нічого не сказав. Кирило зітхнув і відсунув майже повний пакунок з вечерею.
— Ось ми зараз не доїдаємо, — сказав батько. — Залишаємо на столі. Розбестилися… А уявіть, що нам доведеться орати землю й вирощувати їжу на землі, як дикунам. Убивати тварин та їсти їх…
Кирило нарешті вийшов із задуми. Поперхнувся:
— Як — убивати тварин?!
— Заради їжі!
Мати сполотніла й вийшла з-за столу, не сказавши жодного слова. Услід за нею, скориставшись затримкою, підвівся Кирило. Артем наздогнав його на порозі спальні:
— Хто тебе вдарив? Покажеш мені його?
— Це моя справа, — з гідністю сказав Кирило. І додав з несподіваними сльозами в голосі: — А якщо тварин убивати, то й взагалі…
В цю мить екран у їдальні помутнішав і сам собою ввімкнувся, як бувало лише у випадку екстрених, найважливіших всепланетних повідомлень. На екрані з'явився п'ятирічний Кирило — так був запрограмований канал, щоб маленький Кір повідомляв родині найважливіші новини.
— Увага, — заговорило маля на екрані, - інформаційна служба пе-едає екст-ене повідомлення… — буква «р» не давалася дикторові, як не вмів її вимовляти п'ятирічний Кирило. — Міжпланетне судно Його Імпе-ато-ської Величності «Мет-ополія» вийшло з гіпе-п-осто-у в оз-ахунковій точці. Увійдіть у ме-ежу, щоб знати більше…
І замовк, щиро всміхаючись з екрану.
***
За кілька днів «Метрополію» можна було розрізнити на небі неозброєним оком.
Ще за два тижні вона вийшла на орбіту. Жоден запис, картинка, голограма не передавала того, що бачили зараз люди з Варти — вночі та вдень у небі висіла біла квітка. Змінюючись, повертаючись, розгортаючи й складаючи пелюстки, вона була схожа то на орхідею, виліплену зі снігу, то на медузу, виткану з диму. Артем вивчав улаштування імператорського корабля в школі, як усі жителі Варти, і в класі його запевняли, що корабель Імператора спроектований і побудований прагматично, лаконічно й функціонально, без схильності до зовнішніх ефектів.
Тепер Артем засумнівався в цьому.
Нехай жодна мембрана чи поверхня «Метрополії» не була створена для краси. Нехай усе, що здавалося пелюстками й листочками, було включено в структуру, слугувало для розподілу енергії, формування внутрішніх теплових потоків та інших численних потреб. Проте як сильно бувала вражена людина, яка вперше бачила «Метрополію» в небі своєї планети!
Діти ходили, задерши голови, чіпляючись і налітаючи один на одного. Дорослі намагалися триматися гідно, та це не завжди в них виходило. На пласких дахах, у рекреаційних зонах масово натягалися гамаки; люди проводили години, лежачи на спині й витріщаючись на «Метрополію». Старі люди казали: «Треба надивитися. Не знаю, чи побачу наступного разу».
По інформаційних мережах пройшло коротке звернення Імператора до підданих Варти. Імператор привітав усіх, особливо молодих, які вперше побачили прибуття «Метрополії», висловлював Задоволення загальним розвитком планети — жодну виробничу лінію не втрачено протягом двадцяти років, екологічна рівновага дотримується ідеально, чисельність населення стабільна, охорона здоров'я на висоті, - а також, завершуючи свою промову, пропонував усім жителям Варти, охочим стати підданими «Метрополії», подавати заявки на розгляд.
Промова Імператора прийшла з корабля в текстовому вигляді. Державні агентства так і транслювали її — рухомим рядком. Аудіали вкладали текст до вуст робота з низьким чоловічим голосом. Родина Прозорових почула промову Імператора у виконанні віртуального маляти Кирила.
— Про запізнення — жодного слова, — сказала мати.
- Імператор не спізнюється, — відгукнувся батько; пафос у його голосі був приправлений іронією, але не сарказмом. — Імператор затримується… Мій шеф замкнувся у відділі й п'є.
— Чого так?
— Наламав дрів. Невдалі рішення, нецільове використання, полюбляв пожити… А головне — він метушився, поки чекали «Метрополію», вів, я гадаю, нелояльне листування, а тепер усі файли пішли нагору.
— А ти? — напружено запитала матір. — У тебе, сподіваюсь, усе чисто?
Батько знизав плечима.
Кирило сидів, затуляючи рукою половину обличчя. Матері він пояснив, що перечепився на сходах, і та не стала розбиратися. Немає часу думати про синці, коли файли пішли нагору!
Всі документи. Всі виробничі, ділові, адміністративні матеріали, вся переписка, окрім приватної (а недоброзичливці стверджували, що й приватна теж). Мати сподівалася, що імператорська служба зайнятості зацікавиться її скаргою на несправедливе звільнення. «Метрополія» висіла над Вартою, щомиті обробляючи величезні обсяги інформації, а мешканці планети чекали на рішення Імператора щодо великих, середніх і дрібних справ, а ті, хто був на владних посадах, ще й страхалися за свою долю…
Це були довгі години, час очікування справедливості. Тим, хто злетів високо, страшно було впасти під Його Імператорським поглядом, а решті, які не хапали зірок з неба, хотілося бачити чуже падіння.
Артем вирішував завдання по векторній алгебрі й співав мовчки «Ранкову елегію», яку склав майже цілком. Він мав на думці записати її й навіть, може бути, показати Ванесі.
— …Ти мені скажеш, врешті-решт, хто тебе б'є? Один чи їх багато?
— Це моя справа.
— Покажи мені його. Сказати старшому братові — це нормально. Це не наклеп, ти не донощик, нарваних гадів треба вчити!
Кирило всміхнувся куточками рота. Він був найупертіший з Прозорових — найупертіший в родині, де поступливих не було.
***
— Ти заявляв на підданство? — запитав батько, коли вони опинилися удвох за накритим до вечері столом.
— Ні, - Артем здивувався.
— Не бреши мені.
— Тату, я не заявляв на підданство, — сказав Артем щиро.
- І не збирався?
Артем помовчав. На його курсі таких, що не подавали заяву, було двоє зі ста: він та Ванеса.
— Люди випробовують себе, — сказав він обережно. — Це пригода. Це ж очевидно, що з мільярда жителів Варти отримають підданство, якщо отримають, півсотні людей. Тому ніякої відповідальності — подаєш заяву й чекаєш, лоскочеш нерви двійко тижнів, допоки тобі не скинуть на пошту чемну відмову.
— Проте ти не подавав? Чому?
— Та ж на біса мені здалася ця «Метрополія».
— А я подавав, — сказав батько з викликом. — Коли мені було стільки років, скільки тобі, я подав заявку. Все було так, як ти сказав: два тижні хвилювання, чемна відмова… І потім «Метрополія» пішла. Знаєш… це були нелегкі дні.
— Тату, — сказав Артем — Ти хоч розумієш, що якби ти отримав тоді підданство «Метрополії», — не було б ні мене, ані Кирила, ані… ні мами у твоєму житті?!
Батько потакнув і розтяг губи:
— Ти молодець. Я був дурніший в мої вісімнадцять років.
Артемові здалося, що батько хоче сказати щось іще, та в кімнату увійшла мати, й тема розмови помінялася.
***
Нервова напруга на планеті досягла піка, коли Імператор нарешті оголосив своє рішення. Головний адміністратор Варти був Звільнений разом з п'ятьма міністрами. Дев'ятеро людей потрапили під імперський суд. На звільнені місця було призначено нових людей — деяких закономірно, інших несподівано для всіх. Міністром енергетики стала жінка з «Метрополії» — це був, мабуть, найкарколоміший з кадрових трюків.
Батько Артема отримав призначення на посаду усунутого шефа. Цілий день батько провів у мовчанні, з округленими очима, з упаковкою заспокійливого під рукою, й лише згодом зрадів.
Скаргу матері не задовольнили. Вона зустріла цю звістку стоїчно, тільки губи її зробилися тоншими.
Артем прогуляв заняття в університеті й підкараулив брата на шкільному подвір`ї. Кирило мав розбиту губу, він ішов, притискаючи до рота загоювальну серветку.
— Де вони?!
Кирило похмуро подивився на нього знизу вгору. Він був на голову нижчий за однокласників, худий і кволий — при цьому цілком здоровий. Лікар казав — «генетичні особливості».
— Я виросту. Імператор дасть мені підданство, — сказав Кирило. — А вони все життя гнитимуть на Варті!
Артем так розгубився, що навіть перестав лютитися:
— Чому «гнити»? Хто тобі таке наварнякав, що на Варті люди «гниють»?
Брат обійшов його й попростував далі, не озираючись і не відповідаючи. Високо в небі над його головою висіла біла, підсвічена сонцем квітка «Метрополії».
***
— Він вважає себе кращим за інших! Він зазнався, тому в класі його не люблять!
Дівчинка виглядала цілком дорослою, важко було повірити, що вони з Кирилом однолітки.
— Що це означає — зазнався? Він когось кривдить, ображає?!
— Він так дивиться, неначе ми всі дурні. Ну то й що, що він найкращий учень класу! Коли в нас буде екскурсія на «Метрополію», він не поїде з усіма.
— Це чому?
— Так вирішив клас! — відрізала дівчинка. — Нехай зрозуміє, що він не кращий за інших, а такий самий, як усі!
— Якщо такий самий, нехай їде з усіма! — Артем підвищив голос. — И такі питання вирішує не клас, а імперські служби!
Він зрозумів, що кричить на молодшу дівчинку, однолітку брата, й навколо зібралася юрба.
Екскурсії на «Метрополію» влаштовувалися згідно жеребкування — зі ста класів їхав один. Можливо, дівчинка фантазувала зараз, а може, й ні. Мабуть, їхньому класу пощастило, їх приведуть зранку на космодром, умитих і підстрижених, посадять у катер, і вони своїми очима побачать імператорський корабель зсередини…
— Ти правду кажеш, всі люди однакові, - сказав він, понизивши голос, майже пошепки. — Тому Кирило поїде на екскурсію разом з усіма.
— Побачимо! — дівчисько примружилося.
Артем пішов, більше не слухаючи. На серці в нього лежав холодний слизький камінь.
***
Перестановки й призначення закінчилися. Прокуратура «Метрополії» загалом схвалила вироки, винесені судами Варти за двадцять років, виявлено було дві чи три судові помилки. Крім того, Імператор помилував спеціальним указом кілька тисяч засуджених.
Устаткування, зроблене на Варті для «Метрополії», було доставлено на орбіту.
І врешті-решт, указом Імператора були оновлені коди виробничих ліній. Відразу після цього загальна напруга змінилася на свято.
— А якби не оновили? — мати нервувалася, тому що її не слухали. — Чому нам не довіряють? Ми ведемо для них енерговитратне й шкідливе виробництво. Ми — колонія, так було і є, але чому не дозволити нам самим керувати своїми виробничими лініями?!
— Тому що лінії — власність Імперії, - сказав батько.
— Розумію. Ми працюємо щодня, отруюємо повітря своєї планети, щоб зробити для «Метрополії» їхні божевільні агрегати. Ми цілковито скоряємося, звітуємо про кожне сказане слово… Вони доять нас, вигрібають наші надра, п'ють нашу воду, забирають найкращих людей… А в цих наших баранів немає й на копійку гідності, я вже не кажу про патріотизм, — тікають на «Метрополію», задерши хвости, й щасливі, що їх взяли!
— «Метрополія» поставляє нам технології, - тихо сказав батько. — Втім, ти сама знаєш.
Мати опустила голову:
— Знаю. Нас годують з руки. А якщо ми не будемо слухняні й ласкаві, нам відключать імперські блага, щоб ми переконалися, як незручно жити без їжі…
Артем мовчав. Півгодини назад він додивився кіно — випадковий фільм з нового імперського зібрання. Фільм був, як удар дрючком по голові, він збивав з ніг древньою, глибинною, майже тваринною міццю — при тому, що кіно було «з історії» й дія відбувалася серед молодих учених на Землі.
Імперські фільми, тексти, розважальні й пізнавальні видовища потекли з орбіти, на якийсь час паралізувавши роботу й навчання. Усе, що було створене в «Метрополії» за двадцять років — картини, одяг, музика, образи, смаки, танці, запахи, ідеї, анекдоти, — отримав народ Варти безоплатно й необмежено.
І тут-таки все, що було написано, винайдено, складено й знято на Варті за останні двадцять років, знітилося й загубилося. Двадцять років тут намагалися дотягтися до імперського рівня — копіювали відоме й намагалися віднайти свій шлях. І майже скопіювали, й майже віднайшли — і все вкупі знецінилося подарунками «Метрополії», немов линялий плюш у порівнянні зі шкірою живого леопарда.
А ще вечірки, фестивалі, спортивні змагання й відкриті лекції для охочих — на будь-які теми, у живому виконанні фахівців. Посланці висаджувалися щодня, зістрибували на Варту зі своїх катерів — піддані Його Імператорської Величності, вони були на півголови вищі за місцевих та виділялися в юрбі, навіть коли мовчали.
— Коли вже все скінчиться? — з тугою сказала мати. — Коли нарешті вони заберуться з орбіти, й можна буде спокійно дивитися в небо?.. Мене давить ця штука, повсякчас здається, що він дивиться згори, а у вас такого немає?
Дивлячись, як вона нервується, Артем почував себе зніченим і дрібненьким, як стародавній гвинтик з різьбленням.
— А мені подобається, — пробурмотів батько. — Мені подобається дивитися на «Метрополію». Щось красиве, нестандартне в житті…
— Нестандартне?! — мати повернула голову, і від виразу її очей батько напружився:
— Любо, ну що ти…
- Ілля, ти розумієш, що зараз літає в нас над головою? Ти розумієш, хто на нас дивиться? Може бути, цієї самої миті?!
Артем здригнувся. «Вечір на рейді», що грав у його голові, з напівтакту змінився хвацьким розвеселим «Лівим заднім», і це був поганий знак.
- Імператор, — прошепотіла мати. — Як вони не бояться бути там, на борту, щодня — в одному просторі біля цього. Дихати одним повітрям… Я б і на поріг не ступила, знаючи, що він всередині.
— Ким би не був Імператор, — пробурмотів батько, — ми бачили від нього лише хороше, чи не так?
Решту вечора провели мовчки.
***
— …Твоя однокласниця каже, ти зазнався. Що це означає?
— Означає, що вона дурепа.
— Кіре, — сказав Артем. — Ми живемо на Варті, живемо серед людей. Ти можеш скільки завгодно мріяти про підданство…
— Я не мрію, — сказав Кирило. — Якби мені було вісімнадцять, я вже отримав би імперський паспорт… І я його отримаю.
— Що вона верзла про екскурсію на «Метрополію»?
— Сьогодні була екскурсія.
— Як?! А…
— Я не їздив.
— Чому?! Вони не мали права тебе не пустити!
— Я не збираюся з ними сперечатися. Мені начхати на їхні жалюгідні екскурсії. Через двадцять років я буду підданий Імператора!
Після цих слів Кирило відвернувся до стіни, й розмова стала неможливою.
***
Досі лише вони двоє з усієї групи не заявляли на підданство. Але тепер Ванеса зламалася.
— Я хочу жити, як вони, — зізналася вона пошепки в університетському парку, стискаючи й розтискаючи гострі кулаки. — Щосили, повнокровно, насичено… на розрив. Заради ідеї, чи заради науки, чи… не має значення. Робити найкраще, серед найталановитіших…
— Ти уяви лишень, яка в них конкуренція, — сказав Артем. — Вони там усі найкращі. Уявляєш, як треба зі шкіри пнутися, щоб чогось серед них досягти?
В зеніті пливла «Метрополія», освітлена низьким сонцем.
— Подай заяву, — сказала Ванеса, і губи її виблискували, неначе намащені медом. — Мені здається, ти маєш шанс.
— Чому?
— Ти… щось у тобі є. Ти, може, й не кращий студент потоку, але ти… особливий.
— Я?!
- І ще в них є спеціальна програма для молодих сімейних пар, — прошепотіла Ванеса й потяглася до Артема медяними губами. — Тобто двох візьмуть легше, ніж когось одного…
Артем відсторонився. Йому подобалася Ванеса, та піднесення їхніх стосунків до рангу «сімейних» здалося йому непотрібним поспіхом.
***
Підсвічений низьким сонцем корабель «Метрополія» був палево-рожевий, мов найцінніший сорт дерева. Вулиці Другої Столиці огортала ніч; хтось зустрічав її в окулярах для кіно, хтось працював, хтось читав. Хтось займався любов'ю, хтось ридав над чемною відмовою: «Вашу кандидатуру уважно розглянуто імперською службою імміграції. Нажаль, на даний момент Імперія не має у своєму розпорядженні можливості прийняти вас у число підданих Його Імператорської Величності»…
Артем ішов вузькою міською стежкою. Підошви його туфель, розпізнавши покриття як «пішохідне», витончилися, створюючи ілюзію ходьби босоніж.
— Галявина, — сказав він уголос і відчув траву під ногами. Дотепер його туфлі були налаштовані на голосову команду «Трава», та в університеті йому пояснили, що на деяких молодіжних жаргонах це звучить як непристойна лайка.
Технологія «дружнього взуття» прийшла на Варту з орбіти двадцять років тому. Якби не імперські програмісти й біохіміки, Артем крокував би зараз по бетонній смузі, завантаженій колісним транспортом, і на його ногах були б гумові пантофлі…
Втім, хто сказав, що людина в гумових пантофлях не може бути щасливою.
Артем сів на плетену лаву й простяг ноги. У проміжках гілля засвітлювалися вікна: люди поверталися з роботи. Чи просиналися після денного сну. Чи просто гнали від себе темряву, хоча відтоді, як над планетою зависла «Метрополія», ночі стали відчутно світліші…
Вікна, вікна, вікна. Притиснуті один до одного житлові модулі. На планеті не так уже й багато територій, де можна розміститися з комфортом: на полюсах вічний лід. Між ними величезні простори океанів. Рівнини, де вітер згризає каміння за кілька хвилин. І кілька оазисів, де тулиться мільярд населення, де ростуть жовто-зелені декоративні ліани, де опріснюють океанську воду, де дивляться в небо…
Вискнув комунікатор у нього в кишені. Це була, звісно, Ванеса. Може, Артем повівся з нею занадто… холодно?
— Покажи листа, — сказав він після секундного вагання.
Відкрився текстовий фрагмент.
«Шановний Артеме Прозоров. Служба протоколу Його Імператорської Величності повідомляє Вам про те, що Вас запрошено на аудієнцію завтра, об одинадцятій ранку за часом Другої Столиці. Вам належить прибути в державний космопорт, центральна стійка, до дев'ятої ранку. Форма одягу — ділова.
Примітка: якщо ви відмовитеся від аудієнції Його Імператорської Величності з релігійних, моральних чи інших міркувань, до вас і вашої родини не буде застосовано санкцій або репресивних заходів».
Підошви його ніг зробилися крижаними. Холодний вітер, простягшись над землею, підманув розумні туфлі й вихолодив п'яти, так ніби Артем насправді був босим.
Він знову перечитав повідомлення. З полегшенням зрозумів: це жарт. Дурний розіграш.
Ще через за секунду, коли планетарна мережа підтвердила правдивість зворотної адреси, йому схотілося стати стародавнім гвинтиком із різьбленням та забитися під плетену лаву.
***
Імператор не людина. Цього ніколи не приховували.
Імператор — надлюдська сутність, побудована на основі багатьох особистостей. Імператор — держава в державі. Імперія всередині імперії. Це все, що належало знати людям Варти й, мабуть, інших колоній теж.
— Це дивно, — повторив батько, незвично розгублений. — Може, щось на кшалт загальних зборів? Може, імперські служби збирають сотню людей, наприклад за жеребкуванням, і показують Імператорові нібито зріз суспільства…
Він на мить впав у задуму — й повеселішав, неначе відчувши ґрунт під ногами:
— А це схоже на правду! Так… у мої молоді роки збирали найкращих студентів планети на збори, й перед нами виступали міністри, наприклад. Це, взагалі, не мало сенсу, та було кумедно, створювало такий собі творчий настрій… Можливо… Зараз тривають екскурсії, ти знаєш, екскурсії на «Метрополію», і теж за жеребкуванням.
Він помовчав секунду й нервово озирнувся на двері.
— Артеме… Гадаю, мама буде засмучена, якщо дізнається.
— Ти пропонуєш їй не казати?
— Ні. Вирішуй сам. Та якщо вона дізнається — засмутиться, це точно. І вона… буде проти.
— А ти б на моєму місці як вчинив?
Батько впав у задуму. Думки його, як зазвичай, легко читалися на обличчі. «Якби я лишень був на твоєму місці, - думав батько, — я не міг би заснути від щастя. Я так мріяв потрапити на екскурсію й хоч би раз побачити «Метрополію» зсередини. Ті, хто був, вважають це найкращим спогадом за життя…»
— Тату, я поїду, — сказав Артем квапливо. — Тобто я ще подумаю, але…
Батько всміхнувся й потакнув. Артем іще раз вразився, як легко люди переконують себе в тому, у що приємно вірити.
***
О восьмій він був уже в будинку космопорту. Рамка, що відтинала від входу цікавих, прийняла відбиток його пальця й чемним голосом запросила досередини.
Біля центральної стійки не було нікого. При тому, що решта простору космопорту потопала в суєті. Школярі, ошатно вдягнені на екскурсію. Піддані Його Величності, які зійшли з орбіти, на півголови вищі за персонал обслуги. Власне персонал, що регулює людські потоки. Всі відкрито витріщалися на всіх, повітря було просочене цікавістю, очі блищали, радість нового перемагала недосип. Це був космопорт, про який Артем мріяв у дитинстві, - місце, де починаються пригоди.
— Можу я вам допомогти?
Співробітниця порту була жива, не автоматична й не віртуальна — просто дівчина, трохи старша за Артема, у білому костюмі з відкладним коміром, ідеальний персонаж казки під назвою «Лечу в космос».
— Я… отримав запрошення з'явитися о дев'ятій до центральної стійки.
— Але зараз іще немає дев'ятої, - дівчина всміхнулася. — Втім… Чому б вам просто не пройти реєстрацію?
Артем незграбно спробував усміхнутися у відповідь. Дівчина була краща за Ванесу… але він не дозволив собі відволікатися. Пригорнув долоню до сенсора й відчув, як м'яко нагрівається пластик.
— Артеме Прозоров, — сказала стійка голосом автомата. — Зачекайте до дев'ятої години, будь ласка.
***
Він двічі вийшов з космопорту й двічі повернувся. З кожною миттю чекання ставало дедалі страшніше. Служба протоколу Імператора не запрошує людей на екскурсії, це зрозумів би навіть батько, якби не ховався так уперто від правди.
«Мати вб'є мене, коли довідається».
«Якщо я зараз піду звідси, ця дурість мені снитиметься щоночі».
«Чому я не можу просто увійти й перевірити, що там?»
Потім він зрозумів, що спізнюється, що вже дев'ята, а біля входу до космопорту вишикувалася маленька черга, і якась жінка вимагає її впустити, а рамка не впускає.
— Дозвольте, — заблагав Артем — Мені призначено! Я запізнююся!
— Тюхтій, раніше треба було вставати, — голосно сказав учитель, що супроводжував екскурсію біля сусідньої рамки.
Артем протиснувся крізь юрбу майже грубо. Вуха горіли, щоки тріскалися від спеки, кров стугонила в голові, заглушаючи внутрішню мелодію. Біля центральної стійки знову не було нікого, й він хряпнув долонею об сенсор, неначе млинцем об сковороду.
Відчинилися двері в матовій стіні.
— Артеме Прозоров, пройдіть на посадку. Слідуйте за жовтим вказівником.
Що?!
Двері зачинилися за його спиною. На долівці мерехтіла жовта лінія, Артем пішов по ній, майже одразу заспокоївшись. Усе, що з ним відбувалося, втратило останні ознаки реальності, отже, хвилюватися було пізно.
Він ішов досить довго, геть один, порожнім коридором. Повітря не було ароматизоване, у ньому змішалися запахи пластику, пилу й вологого каміння. Потім попереду відчинилися круглі двері, й Артем, переступивши невисокий поріг, опинився всередині капсули з чотирма пасажирськими сидіннями — порожніми.
— Артеме Прозоров, — сказав автоматичний голос з динаміка, — розмістіть свій багаж на багажній полиці. Займіть будь-яке місце, будь ласка, та активуйте систему компенсації, вбудовану в крісло.
Відчинилися дверцята над головою. Артем не мав при собі багажу; він сіл у найближче крісло. «Я що, полечу на цьому на орбіту?!»
Засвітилась червоним і жовтим кнопка просто перед очима. Артем хряснув по ній долонею, як по сенсору.
Крісло розтеклося, пом'якшилося й затверділо, вкладаючи його в кокон. Він навіть не встиг злякатися.
***
— Артеме Прозоров, ви перебуваєте на борту крейсера Його Імператорської Величності «Метрополія».
Артем дихав ротом.
Поле — чи переміщення, чи що це було — вмістилося для нього в кілька секунд. Крісло зжерло його, як хижа квітка з'їдає муху, та не перетравило, й після миттєвого запаморочення Артем отямився чомусь уже на ногах, перед відкритим люком. Багажна полиця за його спиною мерехтіла й повискувала, нагадуючи про багаж, якого не було. Артем з'явився на «Метрополії» голіруч.
Перечепився на вході. Проминув короткий коридор. Перед ним роз'їхалися в різні боки автоматичні стулки. Артем зробив кілька кроків, перечепився ще раз і зупинився.
Він стояв посеред величезного простору, залитого світлом. Над головою було небо — незвично високе, вище, ніж на Варті, й темно-синє. Зірки проступали на ньому білими крапками, а в куточку синього простору калачем згорнулася планета — маленька, наїжачена гірськими піками кам'яниста Варта.
— Артем Прозоров?
Він обернувся. Біля нього стояла жінка, чимось невловимо схожа на матір, можливо, стара, та не піддатна віку. Артема вразила її сукня — довга, з безліччю складок, широке вбрання аж до долівки.
— Прикладіть руку до сенсора, будь ласка.
Вона простягла йому предмет, схожий на стародавню мідну тацю. Артем торкнувся його з побоюванням — чомусь здалося, що метал гарячий.
— Ходімо, я проведу вас. Ви, я бачу, вперше на «Метрополії»?
Він потакнув, боячись, що голос підведе його.
— Ви чутливі до яскравого світла? До високого вмісту кисню в повітрі? Вам потрібні окуляри чи шолом?
Він похитав головою.
***
Ще за півгодини він сидів у кімнаті, несподівано маленькій у порівнянні з внутрішніми приміщеннями «Метрополії». На столі перед ним остигав чай у керамічній чашці.
- Імператор прийме вас за кілька хвилин, — сказав чоловік середнього віку, що сидів навпроти. — Ви ознайомилися з інструкцією, яку надіслала вам Служба Протоколу?
Волосся піднялося сторч на голові Артема. Здається, якийсь документ насправді приходив на його поштову скриньку. Та Артем, вирішуючи головне в житті питання йти чи не йти, геть забув про нього.
Чоловік зсунув брови:
— Ви що ж, неуважно прочитали інструкцію?!
Зараз мене виженуть, зрозумів він і майже впокорився. «Грюк, смик, лівий задній, тиць, грець, тихо-тихо…»
— Зосередьтеся, — крижаним голосом заговорив чоловік. — Ви повинні говорити лише тоді, коли Імператор дозволить вам. Ви повинні звертатися до нього «Ваша Імператорська Величність» і ніяк інакше. Ви не повинні ходити по кімнаті без запрошення. Ви не повинні відводити погляд, якщо Імператор захоче подивитися вам в очі.
«А мама мала рацію…»
- І запам'ятайте, ви повинні підтримувати рольову модель спілкування. Це означає, що коли Імператор говоритиме з вами, як батько з сином, — ви повинні відповідати, як шанобливий син шанованому батькові. Якщо Імператор прийме роль начальника — ви будете підлеглим. Якщо він прийме роль суворого монарха…
Відкрилася інформаційна панель на стіні.
— Його Імператорська Величність запрошує Артема Прозорова, — проворкотіла юна, років шістнадцяти, дівчина й усміхнулася підбадьорливо. — Пройдіть до кабінету, будь ласка.
***
Він увійшов і зупинився посеред квадратної кімнати. Біля столика навпроти, закинувши ногу на ногу, сидів чоловік років тридцяти, поголений наголо, у темно-зеленому широкому костюмі. В руках він мав м'яча. М’яч був жовтогарячий з чорним. Артем сподівався чого завгодно, але не м'яча.
Він стояв, пам`ятаючи, що пересуватися без запрошення йому заборонено. До цього моменту почуття притупилися, а з бажань лишилося одне: швидше відіграти «рольову модель» та залишити «Метрополію». «І більше ніколи, мамо, ти мала рацію, чого ж мені вдома не сиділося…»
«Кись, тпрусь, лівий задній, — настирливо лунало в голові. — Хвіст, зріст, лобом в стінку…»
Імператор дивився на нього крізь димчасті окуляри — навряд чи він носив їх для зручності. Швидше, для комфорту відвідувача. Артем згадав і здригнувся: «Ви не повинні відводити погляд…»
— Ну що, Артеме, — сказав Імператор з незрозумілим легким акцентом. — «Лівий задній», так?
Артем позадкував, забувши про настанову Служби Протоколу.
— Я не читаю твоїх думок, — Імператор похитав головою. — Проте я уважно прослухав твої роботи… Що тобі все ж таки ближче — математика чи музика?
Артем мовчав.
— Сядь, — Імператор кивнув. — На підлогу. Тут чисто.
Артем опустився долі, де стояв.
— Чим ти займаєшся — просто зараз? Намагаєшся обчислити «рольову модель»?
— Так, — сказав Артем.
— Припини, не треба цього робити…
Імператор підвівся. Він був високий, мабуть, навіть велетенський. На Варті, де люди назагал були нижчі на зріст, ніж жителі «Метрополії», він виглядав безглуздо й страхітливо. Артем сіпнувся, щоб теж підвестися — й завис, намагаючись згадати, що пропонує в такому випадку Служба Протоколу.
Імператор підкинув м'яча й упіймав. Потім змусив крутитися на пальці. Артем ніколи не бачив нічого схожого.
— Я маю до тебе пропозицію, до якої ти не готовий, — сказав Імператор і сів навпроти. — І я не знаю, як тебе підготувати, й це є проблема… Скажи, чому ти не подав заявку на підданство?
Артем зрозумів, що не може говорити. Таке в його житті траплялося лише одного разу — коли в першому класі він мусив співати в прямому ефірі на шкільному святі. Проте тоді він під кінець куплета впорався зі своїм голосом, а тепер не міг вичавити й слова.
— Ти прив'язаний до родини? Це природньо. Проте ти вже дорослий, рано чи пізно поїдеш, покинеш їх. Ти прив'язаний до своєї планети? Ти не хочеш побачити інші?
— Я боявся, що мені відмовлять, — сказав Артем.
— Овва?!
Артем опустив голову.
— Ну ось я тобі запропоную підданство — ти погодишся?
— Так, — сказав Артем і злякався до холодного поту.
— Чудово, — Імператор знову підкинув і спіймав свого м'яча. — Вже дуже добре. Тепер слухай мене уважно.
Він схрестив ноги, сперся ліктями об коліна, тримаючи перед собою м'яча, немов планету на долонях. Чи мов голову ворога.
— Ти дуже молода людина рідкісних обдарувань. Може, їх іще оцінять на Варті, а може, й ні — вони специфічні. Я не здивуюся, якщо ти співаєш мовчки без перестанку свої й чужі пісні чи слухаєш симфонії — мовчки… Так?
Артем нахилив голову.
— Тому, Артеме, я наважився запропонувати тобі не підданство. Я пропоную тобі громадянство. Розумієш, що це означає?
— Ні, - сказав Артем, хоча прекрасно все зрозумів. Жах повернувся до нього з десятикратною міццю. Здавалося, у кімнаті розірвалася мовчазна бомба:
— Ні, будь ласка!
— Дурнику, — м'яко сказав Імператор. — Тебе ніхто не забере силоміць. Більше того, якби ти зараз закричав «так-так-так», я відпустив би тебе подумати на дозвіллі…
Артем скулився.
— А тепер слухай найголовніше. Ті, кого я забирав давніше, залишали зовні свої тіла. Це виглядало, як фізична смерть… Насправді, визнаю, це втрата, з одного боку, і шок — з іншого. Чужа ендокринна система, чужий мозок, непроста адаптація. Складно… Може, тому ті сорок троє людей, які отримали громадянство за останні сто років, були старші п'ятдесяти.
Артем дивився на м'яч у його руках.
— М`ячик потрібнен мені, щоб без перестанку тренуватися. Відчувати баланс. Рівновагу… Величезне навантаження на мозок. Який сам по собі таки старий, Денисові Донцову зараз двісті чотири роки… Ти знаєш, хто такий Денис Донцов?
Артем мовчав.
— Це Імператор, — сказав його співрозмовник — Він збирав нас, спершу граючись, згодом свідомо. Нанизав нас на свою особистість, як пластмасові колечка на паличку. Ми — громадяни великої Імперії, її ядро… Хлопче, мені боляче дивитися, як ти нервуєшся. Мене звати Марта Гомес, я взяла громадянство всього два роки тому й розповім тобі все, про що ти захочеш дізнатися.
— Я хочу бути собою!
— Звісно. Слухай-но. Я біохімік, якщо тобі цікаво, з Легенди. Це колонія, у порівнянні з Вартою — молода й бідна. У мене там лишилася родина, два сини, онуки. Я можу написати їм, у нас є зв'язок. Вони вважають, що я отримала підданство й працюю на «Метрополії».
— Ви що ж, усе пам`ятаєте?!
— Атож. Моя особистість не розчиняється й не змішується. Проте крім особистості я тепер маю дещо набагато більше. Це Імперія, і я її частина. Уяви, що ти маєш очеретяну сопілочку, ти граєш тихесенько й чисто. А тобі пропонують грандіозний оркестр із найкращих інструментів, найкращих віртуозів Всесвіту. Твій нинішній талант, твоя особистість — це сопілочка, хлопче… Подумай, що буде, якщо в твоєму розпорядженні виявиться оркестр.
Голос Імператора не мінявся — проте Артем був упевнений, що з ним говорить літня стурбована жінка.
— Знаєш, я не жалію про свій загублений біологічний носій, нові можливості його затьмарили, — знову заговорив Імператор… а можливо, Марта Гомес. — Але ж тобі навіть тіло не доведеться залишати.
— Я не розумію…
— Тепер найголовніше, — сказав Імператор, і Артем зрозумів, що Марта Гомес відійшла убік. — У мене передбачається проблема. Чи так: у мене незабаром намітиться проблема, котру я повинен передбачити. Мозок Дениса, як і його тіло, застарів, незважаючи на всі зусилля імперської медицини. Компромісний варіант на кшалт синтетичного тіла мене не влаштовує: я хочу бути смертним, це принципово. Артеме, мене влаштовують твій мозок і твоя ендокринна система. Ти дуже молодий, але вже не дитина. Ти гідний громадянства як особистість. А зовні виглядатиме аж надто забавно: ти будеш Імператором, Артеме. Ти, у твоєму тілі, з твоїми дурнуватими пісеньками, що їх я так ціную.
Й Імператор кинув йому м'яча.
***
«Грюк, смик, лівий задній, тиць, грець, тихо-тихо…»
Батько волів подробиць, та боявся розпитувати при матері. Артем ні з ким не хотів ні про що говорити; те, що з ним трапилося, заповнило пам'ять і думки без залишку.
З ним намагалася зв'язатися Ванеса. Артем не відповідав ні на листи, ані на виклики. «Ти мусиш здійснити велику роботу, — сказав Імператор, прощаючись із ним — Внутрішню роботу. Я дам тобі громадянство, лише якщо побачу, що ти готовий. Часу не так уже й багато — зберися й зроби внутрішній вибір, без страху, без марнославства, спокійно й по-дорослому».
Страх минув несподівано швидко. Артем дивився на небо, де пливла в променях сонця «Метрополія», та співав мовчки «Патетичну симфонію», у якій непродуманими лишалися два фрагменти в третій частині. З марнославством виявилося складніше, думка про те, що Артем Прозоров буде Імператором, у якусь мить роздула його, як повітряну кульку. Він став дурненькою пихатою дитиною років восьми й прожив так майже добу, й лише сто разів повторена пісня «Лівий задній» допомогла трохи збити дурнувату пиху.
Удень він бував майже щасливий, гуляючи по місту й дивлячись нагору, на «Метрополію». Ночами просинався нажахано. Рухи маятника ставали дедалі швидші й коротші, аж поки якось на світанні Артем не прийняв рішення.
Він стояв біля торгівельного автомату, пив воду й дивився на маленьких жовтих пташок, що купалися в куряві. Він сказав собі — так, я хочу знати: хто такий Імператор, як він влаштований, чому він центр Всесвіту? Я хочу бути Імператором і одночасно громадянином; я хочу, врешті-решт, записати свою «Патетичну симфонію», й нехай її слухають люди на тисячі планет…
Перехожі поглядали на нього здивовано. Мабуть, цієї миті він виглядав дуже щасливим.
***
— А це тобі за «колонію»!
— А це за «тубільців»!
— А це від мене особисто!
Троє били четвертого. Невисокий і худий, він був чудовою жертвою. Він пручався, дряпався, плював і виглядав таким огидним і жалюгідним, що катам з кожним ударом ставало зрозуміліше: тут не розправа, а справедливий суд.
Артем вгатив найвищого сумкою по потилиці, просто щоб якось розчепити клубок. Хлопчиська були менші й легші за Артема, він розпихав їх у різні боки:
— Усі на одного?!
— Це його брат, — крикнув білошкірий хлопець.
— Себто, теж імперська погань! — гаркнув смаглявий.
— Продажні шкури! Зрадники Варти!
Вони наскочили тепер уже на Артема. Він ударив смаглявого дужче, ніж розраховував, і розбив хлопцеві губу.
— Ти пошкодуєш! Ми ще повернемося!
Він підвів з землі Кирила. Цього разу братові дісталося найбільше — губи розквашено, обличчя в синцях. Загоювальні серветки, нажахано подумав Артем. Його били щодня, а він купував пакунок серветок та щодня загоював обличчя, щоб мати могла повірити в незачинені двері, щербаті сходи, інші нещасні випадки…
— За що вони тебе?
— Свині. Я отримаю підданство. А вони залишаться копирсатися в багнюці.
— Кіре, у якій багнюці?! Чому ти нікому не сказав… Чому ти не сказав мені?!
— Тому що я житиму на «Метрополії», а там не полюбляють слабаків.
Артем придушив бажання взяти брата за плечі й трусити, допоки не відвалиться голова:
— Що за маячня? Що в тебе за каша в голові? Кіре! Мерщій до лікаря, потім до адміністратора школи…
В цю мить його вдарили ззаду по голові.
***
— Учень шостого класу Ірисів Вадим завдав удару по голові потерпілого базальтовим скалком, якого витяг з клумби міського парку. З дитиною працює психолог. У конфлікті розбираються педагоги. Доповідь про подію доставлено на орбіту.
Екран згас. Мати сиділа за столом, випростана, сувора:
— Кирило, ти насправді називав людей Варти «тубільцями»?
Маленький, блідий, брат сидів за дальнім кінцем столу, мов підсудний.
— Ти насправді казав, що отримаєш підданство «Метрополії» й ніколи не повернешся на Варту?!
— Мамо, дай йому спокій, — сказав Артем.
У нього трохи паморочилося в голові. Лікар сказав, ще добу буде паморочитися. На нього надягли терапевтичний шолом, який обережно коригував наслідки струсу.
— Мамо, його за це били без перестанку протягом трьох місяців, щодня. Якщо ти будеш на нього репетувати, буде тількигірше.
— Я не розумію, — сказала мати, і в голосі задзвеніли сльози. — Як я могла… як ми дожили до такого? Наша Варта… Може, не найкраще місце у Всесвіті, та це наш дім! Чого тобі не вистачає, га, маленька тварючко?!
В Артема вискнув у кишені комунікатор.
***
— Ви ж не вперше на «Метрополії»?
Він похитав головою, боячись, що голос його підведе.
— Сюди, будь ласка. Імператор прийме вас за кілька хвилин.
Голова відчутно боліла. Артем не знав, чи можна підніматися на орбіту після черепної травми, у коригувальному шоломі. І він не мав часу з'ясовувати. Тепер він сидів на долівці в тій самій кімнаті, де один раз бачився з Імператором, і вивчав візерунки на світлих стінах, а в голові вищало комариком: «Сік, смик, лівий задній, пік, дик, хрюшка в милі…»
Клацнули двері за спиною. Артем хотів підвестися…
— Сиди, — на плече йому лягла велика рука, Артем завмер від дотику цієї долоні.
Імператор сів, як минулого разу, навпроти, на підлогу. Замість м'яча в його руках була низка великих чорних намистин, нанизаних на шнурок. Довгі пальці перебирали бусини одну за іншою.
— Кись, брись, лівий задній, хвіст, зріст, лобом в стінку… Як же ти так нарвався, Артеме?
— Вони били мого брата.
Імператор усміхнувся. Це було коротке, моторошне й заворожливе видовище, неначе північне сяйво в тропічних широтах.
— Ти прийняв рішення?
— Так…
— Що ти вирішив?
Артем спробував згадати, що він відчував, стоячи біля торгівельного автомата. Спробував почути всередині «Патетичну симфонію», та в голові стрибала мелодія «Лівий задній».
Від неї вщухав біль.
— Артеме, — тихо сказав Імператор. — У тебе струс. Ти зі своїм прекрасним мозком проживеш довге життя, проте для нашої мети він уже не годиться.
Артем мовчав.
— Як же ти міг так підставитися, га?
— Вони били мого брата.
Імператор потакнув:
— Шкода. Я встиг до тебе звикнути. Хотів, щоб ти став частиною мене й частиною Імперії.
В Артема нестерпно занила скроня.
— Сиди… Зараз відпустить, це спазм… Ох, дурило. Ти шкодуєш?
Артем мовчав.
— Звісно, ти отримаєш підданство, просто сьогодні. Власне, ти останній, кого прийме на борт «Метрополія», — і ми підемо… Встигнеш попрощатися?
Артем замружився, залишаючи сльози назовні:
— Дякую, Ваша Імператорська Величносте. Але з ряду причин я не можу погодитись на вашу пропозицію.
***
«Метрополія» пішла. Кілька днів її можна буде розрізнити неозброєним оком, а згодом лише в телескоп. Потім вона піде в стрибок і зникне на двадцять років, до нового візиту.
Безліч планет-колоній. Кожну треба відвідати раз на двадцять років. Проінспектувати, розсудити, прийняти готові замовлення. Зібрати воду, повітря, енергоносії. Обдарувати новими виробничими лініями, інженерними рішеннями, ідеями, матеріалами, схемами, фільмами й текстами.
Забрати людей. Не всіх, навіть не багатьох. Забрати найяскравіших, метких на вигадку, обдарованих, сміливих — готових залишити все й стати підданими Імператора. Хтось із них, можливо, отримає й громадянство — та про це довідається лише дехто.
— Кіре, — сказав Артем. — Я хочу поговорити з тобою про дуже важливі речі…
В небі танули обриси білого, складного, найпрекраснішого в світі космічного корабля.
Последние комментарии
4 часов 13 минут назад
9 часов 58 минут назад
11 часов 5 минут назад
12 часов 3 минут назад
12 часов 17 минут назад
21 часов 27 минут назад