Анна Київська [Режін Дефорж] (fb2) читать онлайн

- Анна Київська (пер. Григорій Філіпчук) 908 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Режін Дефорж

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Режіна Дефорж Анна Київська




Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі», «Украдений зошит», «Діти Бланш», «Голубий велосипед», що свого часу був бестселером у Франції», «Бунт черниць», «За кохання Марії Сала», збірники новел «Порочні оповіді», «Лала» та кілька інших оповідань», «Леа в країні драконів» та ін. Роман «Анна Київська» («Під небом Новгорода») побачив світ у Парижі 1988 року і також кілька місяців був у списку бестселерів.

Режіна Дефорж Анна Київська

РОМАН
З французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

ПРОЛОГ

П'єрові, Леа, Анні на згадку

про їхнього далекого предка.

— Ну, якщо так треба, то їдьте по неї, чорт забирай! — закричав король Генріх, збліднувши з гніву. Єпископ Роже Шалонський квапливо перехрестився, а єпископ Готьє міста Мо лише знизав плечима. Обидва чоловіки втомилися воювати. Після смерті королеви Матільди в 1044 році онук Гуго Капета не хотів чути про друге одруження. Тридцятивосьмирічний Генріх не мав ні подруги, ні коханки, і його дівоче маніження, що так не подобалося Генріховій матері, королеві Констанс, манірні рухи й далі надто ганьбили королівську гідність. Перед своїми радниками, що підганяли його якомога швидше дати короні спадкоємця, він щоразу висував такий незаперечний і вигідний аргумент: «Усі жінки, яких ви мені пропонуєте, — мої родички. А Рим забороняє такі шлюби. Я не хочу, щоб мене відлучили від церкви, як мого батька, Роберта благочестивого». — Генріху, хіба ж мова йде про відлучення від церкви? — вигукнув одного дня єпископ із міста Мо. — Вислухайте мене: незадовго до смерті святий отець з Клюні Оділон передав мені листа від польського короля Казимира, з яким він підтримував напутливе листування… — До чого ви ведете? У нього є хтось на виданні? — Ні, він оженився на сестрі руського князя — княжні Марії Доброгніві. — Не розумію, до чого тут я.

— Генріху, дайте мені доказати. Ярослав, великий князь Київський і імператор Русі, син Володимира Великого, пов’язаний шлюбом із Візантійською імперією, з Данським, Шведським, Угорським та Германським королівствами, має доньку, княжну Анну. Король Казимир пише, що вона — дівчина дивовижної вроди, благочестива, мудра, освічена й милосердна до убогих.

— А вершниця вона добра?

— Вона з ранньої юності їздить верхи в товаристві своїх братів і нікого не боїться на полюванні.

— Тим краще.

— Та не це головне, — пробурчав єпископ Роже, який досі ще не промовив жодного слова. — Важливе те, що вона понароджує королівству дітей. Її рід вельми плодючий: у її діда Володимира було дванадцять законних синів і стільки ж доньок, не кажучи вже про численних байстрят; що ж до її батька, то він може похвалитися дев’ятьма дітьми. До того ж княжна Анна шляхетного й високого роду. Кажуть, ніби вона — нащадок Філіппа Македонського.

— А хто цей Філіпп і що таке Македонія?

— Батько Александра Великого. Франції потрібен не тільки спадкоємець, їй конче треба зміцнити союзницькі зв'язки й піднести свій престиж перед іншими королівствами…

— І перед папою римським, — докинув єпископ Готьє. Насуплене обличчя Генріха розслабилося. Ліниво простягшись на вишитих подушках і примруживши очі, він намагався уявити собі цю свою майбутню подругу життя, яка врятує молоду й таку хистку династію Капета.

— Ну що, королю Генріху?

— Ваші високопреосвященства єпископи, я цілком покладаюся на вас. Але я хотів би, щоб по неї поїхали саме ви, єпископе Роже, і ви, єпископе Готьє. Ви мені привезете її з усіма почестями, гідними майбутньої королеви франків.

Обидва прелати переможно перезирнулися і, вклонившись, вийшли.

Розділ перший НОВГОРОД

Довга вервечка вершників, що вирушила зі Смоленська в супроводі возів, розтяглася на широкій рівнині.

— Анно… Анно… Зачекай на мене!

Розлігшись на коні, що блищав від поту, ніби сп’яніла від запаху, який здіймався над твариною, дівчина нічого не чула. Вітер розвіяв її коси, побагрив щоки й висушив уста. Небо забарвилося першими відблисками призахідного сонця. їй хотілося якнайшвидше побачити, як воно осяє річку й місто, де вона народилася. Над Ільмень-озером злітали зграї диких гусей і качок, наполохані бризками води з-під копит її коня. Нараз Анна побачила дерев’яну церкву, збудовану її батьком Ярославом на тому місці, де, за легендою, висадився засновник Русі, і вона якусь мить думала про свого великого предка Рюріка. Близька осінь пожовтила листя на березах і траву на рівнині, і тепер листя й трава у промінні надвечірнього сонця палахкотіли золотом. Осяяне червоним світилом, небо здавалося ще просторішим. І раптом з’явився Новгород, мовби виринувши з водяного світу, що оточував його.

Анна грубо смикнула за повіддя, аж кінь став дибки. Гарцюючи від люті, він трусив гривою, але під владною рукою господині швидко заспокоївся і з піною в роті застиг на місці. Перед Анною постало місто за трьома дерев’яними огорожами, перетяте навпіл річкою Волхов, захряслою човнами, що поспішали до свого причалу. У вечірнє небо піймалися десятки стовпів диму, били дзвони й западала глибока тиша над вежами, церквами й палацами, які ще хвилю купалися в кривавому сяйві, куди ріднішому богові Перуну, ніж Богові християн, чий новий собор із п’ятьма банями, однак, височів над містом.

Крики й сміх урвали милування Анни. Її наздогнав Всеволод зі своїми дружинниками.

— Сестричко, чого ти не зачекала нас? Ти ж пообіцяла батькові, що далеко не відриватимешся від мене.

— Любий брате, ти нічого йому не скажеш, — відповіла вона лагідно, схиливши голову.

Всеволод усміхнувся, безсилий перед найвродливішою зі своїх сестер.

— Поглянь, наш брат Володимир їде нам назустріч.

Два десятки вершників, вихопившись із Київських воріт, із гучним лементом мчали до них. На пурпуровому небі вимальовувалися їхні чорні постаті.

— Можна подумати, що то мчать ангели Страшного суду, — прошепотів Всеволод.

Ярославові діти та їхні дружинники зійшлися з веселим гамором саме тієї миті, коли сонце сідало за небокрай. Здавалося, все погасло. Анна затремтіла; вона не звикла спостерігати, як догоряє день. Це була пора, коли зринали давні страхи її дитинства, коли Морана намагалася затягти чоловіків у темний закутень пекла. Хоч Анна була християнка, вона не могла забути давніх богів і лишалася переконана, що її охороняє рожаниця. Але тепер було не до вечірніх лиховісних думок. Цієї хвилини Анну переповнювала сама радість зустрічі зі старшим братом, князем міста, яке вона так любила, князем Новгорода!

Коли вони в’їхали у міські ворота, надворі вже зовсім споночіло. Смолоскипи, що їх принесли городяни, стояли перед ними осяйними миготливими шпалерами. Обабіч дерев’яного мосту, що вів за другу огорожу, стояли юнаки та дівчата в барвистих шатах, плескали в долоні, розмахували букетами квітів і радісно викрикували вітальні слова.

— Ласкаво просимо, Анно Ярославно!

— Многії літа сестрі нашого князя!

— Довгих років Володимиру Рюріковичу!

— Честь і слава київським князям!

Перед воротами третьої огорожі, над якими височіла при вході до Кремля вежа, стояли торговці й ремісники — вони також прийшли віддати шану гостям.

Не чекаючи, поки їй допоможуть, Анна спішилася й кинулась до старого в строгішому, ніж у його товаришів, убранні.

— Свейнальдре, дідусю, слава Богу, ти живий!

— А чого б я мав померти, голубко моя?! Я не хочу вирушати до наших богів, не побачивши й не пригорнувши тебе перед твоєю дорогою до далекої країни Франції.

Руки княжни відпустили шию літнього чоловіка. Свейнальдр розуміюче похитав головою.

— Гаразд, не хвилюйся, Анночко, все буде добре. Поглянь, я подумав про тебе. Те, що я зараз тобі дам, принесе тобі щастя й будитиме в тобі спогади про Новгород.

— Я ніколи не забуду Новгорода, мені для цього не потрібні ніякі подарунки!

— Я це добре знаю, та все ж таки поглянь.

Двоє служників піднесли їй скриню, на якій був зображений святий Георгій та переможений ним дракон перед кріпосними огорожами міста.

— Ой, яка вона гарна! — скрикнула Анна, піднявши віко.

Вирізьблена з моржового ікла Пречиста діва, тримаючи на одній руці маленького Ісуса, вільною рукою показувала їй на… Новгород! Нічого, анічогісінько не бракувало на цьому різьбленому образі — ні сорока двох сторожових веж, ні двадцяти шести церков, ні собору святої Софії, ні Ярославового палацу, ні перекинутого через річку моста, ні ровів, ні фортечних валів. Коли після тривалого мовчазного замилування Анна підвела голову, очі в неї блищали від сліз.

— Свейнальдре, це найкраща з речей, які ти зробив у своєму житті.

— Згоден з тобою, — просто відповів той, у кого сам візантійський імператор замовляв статуетки із слонової кістки для своїх покоїв.

— Дякую тобі. Я зроду не отримувала кращого подарунка й ніколи ще мене ніщо так не зворушувало. Знаючи, що матір Божа охороняє Новгород, мені легше буде покинути рідний край.

— Правду кажеш, дитино моя. Вирушай і нічого не бійся, наша люба вітчизна з Божою допомогою чи й без неї постоїть за себе й подолає всі небезпеки.

— Та хай це не присипляє нашу пильність, — озвався князь Володимир. — Адже нас оточують вороги, а їх ваблять багатства нашого міста.

— Володарю, хай вони тільки прийдуть, ми чекаємо на них! — закричав гурт юнаків, розмахуючи мечами.

— Знаю, воїни мої хоробрі, і покладаюсь на вас. Та тепер час не для битв і воєнних пісень, а для свята й танцю!

І тут радісно защебетала юрба дівчат у розкішному вбранні, вишитому золотом, сріблом та строкатим шовком.

Всеволод допоміг сестрі знову сісти в сідло й передав дорогоцінну скриню одному із своїх ватажків.

Перед третьою Огорожею простолюд зупинився. Тільки вельможі, князі та їхній почет попростували до собору святої Софії, перед брамою якого на них чекав в оточенні всього духівництва єпископ Лука Хідіата.

Князі вклонилися єпископові, той поблагословив їх і пішов до святилища, а вслід за ним рушили й вони.

Собор було опоряджено ще не до кінця, проте він уже вражав. Сотні миготливих вогнів наче оживляли персонажів на фресках, золото яких ще дужче підкреслювало свіжі барви. Усередині стояв запаморочливий дух фарб і воску. Щойно прибульці ввійшли до собору, під барвистим склепінням пролунали радісні співи. Запорошені в дорозі кияни вклякли на розкішні килими, якими були застелені кам’яні плити.

Анна не прислухалася до чудовних церковних гімнів, не видивлялася в прекрасні ікони та фрески; втомлена довгою дорогою, вона задрімала. Жінка з князівського почту, легенько штовхнувши дівчину ліктем, нагадала їй про її обов’язки. Нарешті відправа скінчилася. Поблагословивши востаннє паству, єпископ вийшов.


У жіночих покоях Анна, збадьорена запашним купелем, якого не міг уникнути жоден подорожній, дозволила улюбленому євнухові свого брата Володимира розтирати себе, а тим часом служниці діставали зі шкіряних сумок вбрання княжни, зачаровано милуючись витонченими тканинами, багатим гаптуванням, перлами й діамантами, а також м’якеньким шкіряним взуттям та ніжними хутрами.

— Яку ти сукню надягнеш, люба доню? — спитала міцна, гарна сорокарічна жінка з широким рум’яним обличчям, обрамленим м’яким білявим волоссям, під короткою вуаллю. Це була Олена, годувальниця дочки великого князя Київського, яка ніколи не полишала Анну. Цілком віддана дівчині, яку вона мала за рідну дитину, Олена збиралася теж покинути рідний край і поїхати з княжною до Франції. А в Новгороді, своєму рідному місті, Олена хотіла попрощатися з батьком та матір’ю, поважними торговцями.

Служниці сперечалися між собою за честь подавати княжій сестрі сукні, більшість з яких були завезені з Візантії. Анна вибрала ту, що нагадувала їй зоряне новгородське небо, коли воно мерехтить на початку літа, ще до білих ночей, у які дівчата насилу відбиваються від хлопців. А втім, декотрі з них і не відбиваються — до цього їх, як вони самі кажуть, уже призвичаїли русалки під час літніх свят, що їх іще святкують старі люди, незважаючи на заборони Володимира Великого й прилучення народу Русі до християнства.

— Годі! Облиш мене, — мовила Анна, відштовхнувши євнухову руку.

Здоровань, відсапуючись, підвівся, але від княжни він відходив, як здалося Олені, надто повільно, і вона нетерплячим рухом прогнала його.

Дві юні служниці, майже дівчатка, загорнули княжну в довге тонке полотно й допомогли їй сісти на вкритий хутром ослінчик. Легкими рученятами вони гладили її густі руді коси й замилувано ойкали. І справді, донька Ярославова була гарна, її палахкі коси, коли їх розчісували, спадали майже до землі. Полотно, в яке була загорнена княжна, сповзло, оголивши біле тіло з бездоганними лініями Діани-мисливиці, високі перса, пахви, порослий густим ясно-каштановим руном лобок. Анна підвелася, змахнула гривою, аж вона шмагонула по обличчю двох маленьких служниць, що поприсідали біля її ніг, тримаючи важке дзеркало. Одна з них нахилилася до подруги й щось прошепотіла їй на вухо.

— Що ти їй сказала? — спитала Анна.

Служниця почервоніла й опустила голову.

— Признайся негайно, а то відшмагаю!

— О ні, ви цього не зробите! — відповіла за дівчинку подруга. — Вона сказала, що ви схожі на русалку.

— Красно дякую, але в русалки коси зелені. То, може, ти хочеш сказати, що вони такі й у мене?

— Звісно, ні, княжно, але ви гарна, як русалка, і, як русалка, зовсім…

— Кажи далі, чого шкіришся?!

Друга служниця прийшла на допомогу подрузі.

— Вона хотіла сказати — зовсім… гола.

Анна з Оленою розсміялися. Витираючи краєм сукні очі, годувальниця спитала:

— Ви, мабуть, як я здогадуюсь, бачили русалку?

— Ага, і дуже її злякались! Ми сховалися в очерет… Вона була з болотяним дідьком…

— Вони з водяником гралися в піжмури…

— І вам не соромно розповідати ці казочки? — гримнула Олена. — Хіба ви не християнки?

— Облиш їх і поможи мені вдягтися. Ти теж християнка, і це не заважає тобі поклонятися нашим давнім богам.

— Неправда, я тільки розповідаю наші давні легенди.

— А ти можеш заприсягти на образі Пречистої діви Марії, пресвятої матері Божої, що ніколи не приносила нічого в жертву богові любові? — спитала пошепки Анна.

Олена знизала плечима.

— Я зробила це задля твого майбутнього щастя.

Ясні зелено-блакитні очі в Анни стали майже чорні, усміхнені вуста стислися, й гарне дівоче обличчя зашарілося.

— Не говори мені такого! Я забороняю тобі навіть згадувати про це!

Всі замовкли, побачивши, як Анна розгнівалася. Служниці мовчки вдягали її, силкуючись не виказувати хвилювання. Олена теж намагалася не смикнути ненароком кіс, у які вплітала стрічки й перли — подарунок княгині Індігерди. Розчесавши й заплівши Анну, вона увінчала її гарну голову високою короною руських княгинь.

— Усміхнися, доню моя, тобі негоже так сумувати. Тремтливі вуста ледь помітно всміхнулись, але очі налилися слізьми. — Ох, Олено!..

— Знаю, дитино, знаю… Татові й мамі сумно розлучатися з тобою, але ти повинна скоритися їм. Кажуть, Франція гарна країна, а король Генріх добрий чоловік…

— Але ж вона так далеко…

— На жаль, — зітхнула Олена.

— Ой, даруй, я забула, що ти теж покинеш рідний край і поїдеш зі мною.

— Годі про це, прошу тебе! Не може бути й мови, щоб ти вирушила туди без мене. А моя рідна дочка теж не залишиться без матері.

— У винагороду я попрошу короля, свого чоловіка, щоб він дав їй багатий посаг і знайшов гарного жениха.

Розмова про майбутнє заміжжя Олениної дочки допомогла Анні забути про власне заміжжя й повернула її очам їхню звичну ніжність.

Розділ другий ВІЙНА ПРОТИ ВІЗАНТІЇ

Бенкетна зала, встелена березовим листям і яскраво освітлена смолоскипами, що палахкотіли на стінах чи в руках челяді, вирувала. Барвисті малюнки на дерев'яних перегородках прославляли подвиги княгині Ольги. Ця прабабуся завжди вражала Анну своєю відвагою й жорстокістю, а також мудрістю. Анна мріяла бути схожою на неї. На довгих столах, накритих червоною тканиною, що широкими складками спадала на підлогу, в строкатому безладі чекав на Володимирових гостей срібно-золотий посуд.

Новгородський князь увійшов до зали в супроводі музик, тримаючи під руку сестру. Вслід за ними ступала князева дружина Сігрід Шведська, Всеволод з єпископом Лукою, члени Віча, їхні дружини й дочки, вдягнені у важкі, вишиті яскравими нитками шати, із вплетеними в коси стрічками, з прикрашеними коштовним камінням уборами на головах, а також князівські дружинники.

Володимир посадив сестру праворуч від себе, а дружину — ліворуч. Потім князь кивнув головою, і молодий дружинник подався шукати в натовпі сорокарічного чоловіка з тавром на обличчі, вдягненого в розшиту сріблом туніку та ясно-сірі штани, заправлені в халяви темно-червоних шкіряних чобіт.

— Ласкаво просимо, воєводо Вишато. Ти виявиш велику честь Анні Ярославні, якщо сядеш поруч із нею.

— Для мене це теж буде велика честь, великий князю, — сказав воєвода, вклонившись і повернувши до княжни порожні очні ямки.

Анна насилу стримала зойк, побачивши скалічене обличчя.

— Чому йому викололи очі?

— Не тільки очі викололи, Анно Ярославно! — закричав сліпий і помахав правицею, на якій не було долоні.

— Ні, не тільки очі! — заволали з десяток дружинників, що теж стали в'язнями нескінченної ночі, і замахали куксами правої руки.

Поки вони сідали кожен на своє місце, панувала гнітюча тиша.

— Чому так скалічено цих благородних дружинників?

— То візантійці повелися так із своїми бранцями, — відповів Анні Володимир. — Пригадуєш, це було тисяча сорок третього року, цебто сім років тому, ти була тоді ще дитина. Все почалось із сутички між руськими й візантійськими торговцями на базарі святого Мамми в Царгороді. Там було вбито одного з перших торговців нашого міста. Його побратими згуртувалися й попрохали нашого батька Ярослава домогтися в Костянтина Візантійського відшкодування. Але той пихато відмовився це зробити. Ображені новгородці висловилися за війну й поставили мене на чолі війська. Я дав знати аж до Ісландії, що Новгород набирає воїнів і хоче йти війною на багатий Царгород. Воїни сходилися з Норвегії, Швеції, Гренландії. Кожен отримав чималу платню золотом. Невдовзі сто тисяч дружинників повсідалися на судна, та так тісно один до одного, що ніхто ніколи не сказав би, скільки їх там було. Отож наше військо під орудою хороброго Вишати спустилося під спокійним червневим небом по Дніпру, мріючи про скарби міста, що його охороняє Бог. Перше ніж перебратися через Босфор, ми вирішили зачекати, поки підтягнуться всі наші сили, й кинули якір біля підніжжя фортеці Гіеріон. Вартові покинули її, отетерівши зі страху перед такою тьмою хоробрих воїнів, ладних накинутися на їхнє гордовите поселення.

— Ця затримка дорого нам коштувала, великий князю, — сердито мовив воєвода Вишата.

— Еге ж, слід було негайно штурмувати! Гамір наростав: кожен воїн, який повернувся з тієї війни, висловлював свою думку про те, що треба було робити того дня.

— Тихо! — крикнув Володимир, підвівшись і гупнувши по столі мечем. — Тепер не слід говорити про минуле. Ми ж бо спільно ухвалили наші дії, давши так, на жаль, Костянтинові Мономахові час організувати свій захист. Згадайте, як ми відмовилися вислухати його послів. А вони наполягали, щоб ми не порушували миру, який давно вже панував між нашими країнами. Щойно стало відомо про ту нашу відмову, візантійці прогнали із столиці тисячі наших земляків разом з багатьма іншими вихідцями з північних країн, бо запідозрили їх у бажанні приєднатися до нас. Удосвіта третього дня — це була неділя — наш флот вирушив у бік Босфору. А ворожий флот стояв на якорях уздовж європейського узбережжя. Його очолювала імператорська галера пурпурового кольору, якою командував сам Костянтин. Ми провели день віч-на-віч. Надвечір візантійський імператор надіслав нам нову пропозицію укласти мир. Щоб прийняти її, я зажадав по три золотих для кожного мого дружинника. Але ми не одержали жодної відповіді. Ніч минула в чеканні. На світанку наступного дня наші судна розтяглися від одного берега бухти до другого, а греки стерегли вхід до Босфору. Якийсь час, що видався нам надто довгим, два флоти стояли на місці, погойдуючись на легких брижах. Нараз три швидкі галери попливли в наш бік. Це був сигнал для грізного штурму. Наші судна щільними рядами метнулись уперед. Наші дружинники протикали корпуси ворожих галер довгими списами, стинаючи візантійцям голови, відрубуючи їм руки й ноги, незважаючи на цілий дощ рідкого вогню, який спалив сім наших суден. Здавалося, ми ось-ось здобудемо перемогу. Коли це зі сходу налетіла небачено люта гроза з жахливим вітром. Вона здійняла такий шторм, що він викинув наші судна на скелі Кіанейських островів та на узбережжя, де вони порозбивалися. Тих наших дружинників, котрі змогли дістатися суходолу, перерізали ворожі війська, що причаїлися на обох берегах. Море було червоне від крові. Ураган розбив і моє судно; мене підібрали на судно Івана, сина Творимира. Згодом шторм ущух — так само раптово, як і здійнявся. Я наказав зібрати те, що лишилося від нашого флоту. Тікаючи від греків, ми сховалися в одній бухточці на фракійському узбережжі. Замаскувавшись, побачили, як до нас наближаються двадцять чотири галери, й напали на них. Це була жорстока, гігантська битва. Ми захопили п’ять їхніх галер, у тому числі й флагманське судно, яким командував патрицій Костянтин Каваллуріос; його було вбито, а решту суден потоплено. Загибель стількох наших дружинників так нас розгнівила, що ми повбивали всіх, хто зостався з ворожого війська живий. Мало кому вдалося втекти від нас. Після цієї перемоги ми вирушили до свого краю. Але в нас лишилося мало суден, і ми не могли посадити на них шість тисяч дружинників. І тоді ми вирішили, що частина з них піде суходолом. Я сходив із своєю дружиною на судно з болем у серці, бо мусив покинути стількох хоробрих дружинників у такому небезпечному становищі. Я вже зі сльозами на очах збирався дати наказ відпливати, коли воєвода Вишата сказав мені: «Я йду з дружиною. Якщо я виживу, то повернуся з нею, якщо загину, то разом з нею».

— Атож, саме ці слова я виголосив, — потвердив воєвода. — Ми вирушили в бік землі руської, але зайшли не далеко. Біля Варни ми наштовхнулися на переможця Мессіни — блискучого Катакалона Кекауменоса. Ми билися, мов демони, але вороже військо здолало нас завдяки своїй чисельності. Вісімсот наших дружинників потрапило до полону, і всіх їх відіслали імператорові Костянтину. Перед людським натовпом нам повиколювали очі й повідрубували долоні правої руки. їх поклали на фортечні мури Царгорода поряд із долонями, вже висхлими, бранців великої битви.

Бенкетною залою прокотився шепіт.

— Великий Ярослав уклав мир, — провадив Вишата, — і через три довгих роки греки відпустили нас до рідного краю. Анно Ярославно, тепер ви знаєте, чому в мене виколоті очі.

Анна підвелася й уклякла навколішки перед воєводою; потім узяла його скалічену руку й піднесла собі до вуст.

Вишата відтрутив її.

— Мені не потрібна твоя жалість, княжно!

— Це не жалість, воєводо Вишато, а вияв моєї пошани і вдячності, повір мені.

— Твій голос підказує мені, що ти щира дівчина. Дозволь обняти тебе.

Анна приязно пригорнулася до Вишати.

— Чи ти й тепер така гарна, як тоді, коли я бачив тебе востаннє? Ти була ще дитиною. Я добре пам'ятаю твої рум’яні щічки й вогняне волосся, коли ти поверталася поряд зі своїм батьком з полювання. Тому далекому королеві Франції пощастило — він бере в дружини найпершу красуню в нашому краї!

Анна напружилася. Сліпий це відчув.

— Може, ти незадоволена своїм шлюбом? — спитав він, стишивши голос. — Накажи мені, і я зроблю все, щоб урятувати тебе від нього!

— Ні, ні, великий Вишато, я дуже щаслива…

— Що ж, — вигукнув воєвода, — забудьмо про війну і її жертви, випиймо за майбутню королеву Франції! Не затьмарюймо її останніх годин у нашому колі розповідями про бої… Особливо про ті, що закінчувалися поразками, — прошепотів він, обернувшись до новгородського князя.

— Воєвода Вишата має слушність, — промовив Володимир, піднісши свою чашу. — Випиймо за одруження й за славу нашої сестри!

Всі піднесли чаші й випили за щастя Анни, а вона свою тільки пригубила.

Тоді почався нескінченний бенкет, що його переривала то музика, то сцени з ручними ведмедями, то танці й боротьба, бенкет, на якому привезене з Візантії вино дедалі дужче п’янило гостей.

Стомившись, Анна вийшла із зали.

Розділ третій ЗАЙЧИК

На фортечних стінах Новгорода стояла чудова ніч, повітря було ніжне й сповнене пахощами. Анна залюбки вдихала солодкуватий дух м’яти й намулу. Місяць осявав такі любі їй озера, болота, величну річку. Щоправда, її брати й сестри більше любили Київ Великий, який Ярослав забудовував на взірець Царгорода. Мандрівники твердили, нібито тринадцять бань і п’ять нефів собору святої Софії змагалися своєю гармонією з банями та нефами собору у візантійській столиці. Численні художники й скульптори прикрашали собор із місяця в місяць, поєднуючи найтрадиційніші релігійні сцени із сценами полювання, рибальства та ігор. Навіть Анна та її сестри позували грецькому митцеві, який почав викладати на соборних стінах широку фреску, що зображувала великого князя Київського та його родину.

Що ж до Києва, то Анна найдужче любила величезні ліси навколо нього, де було багато дичини. Анна нічого не боялася на полюванні. Безстрашна вершниця, вона як ніхто сміливо виганяла з лігвищ вовків, оленів чи вепрів. У Києві ще й тепер згадували, як вона зі списом у руках рішуче кинулася на зубра, що заблукав у лісі далеко від своєї рівнини, і спис зламався в шиї тварини. Оскаженівши від болю, зубр напав на коня, розпоров йому черево, а княжна відлетіла до дерева. З пораненою головою вона підвелася і, затисши в руці довгого ножа, стала перед тим страховиськом. Очі в Анни запливали кров’ю, і вона напевне наклала б життям, якби її не врятував відважний батьків дружинник. Вона й досі згадує, як той стрибнув дикому звірові на спину й, кілька разів ударивши ножем, перетяв йому горло. Ярослав засипав юного дружинника подарунками, а Анна згодилася, щоб він надалі супроводжував її на полюванні.

Вихована так само, як і п’ять її братів, граючись і навчаючись із ними, Анна вважала, що нічим не відрізняється від хлопців; тож дівчина тяжко переживала, коли мати Індігерда вирішила зачинити її в жіночих покоях, щоб дочка навчилася вишивати, прясти вовну й поводитися так, як це личить дівчині її стану. Отож, зачинена в товаристві своїх сестер, матері та численних служниць, вона слухала легенди, що їх довгими зимовими вечорами розповідали найстарші з них. Простору залу, яку опалювали два великі вогнища і якій надавали затишку м’які подушки, килими та хутра, наповнювали давні боги, богині й духи Русі. Спершу мова заходила про Перуна з його золотою маскою та срібними вусами; йому присягали руські князі та їхній почет. То був бог війни і грому, грізний бог, якому приносили в жертву людей. Слухаючи розповідь про його гнів, жінки й дівчата тремтіли. Привітнішим їм здавався Сварог — бог сонця й вогню, якого деякі оповідачки називали «небесним ходаком». Бог поезії, оракулів, худоби й золота Волос був то добрим, то суворим, коли вступав у союз із Перуном. Ласкавіша, хоч і не завжди прихильна до людей була богиня Мокош, покровителька домашньої роботи й прядіння. Заходила мова й про німф, улюблених створінь тих русичів, яких єпископам не вдалося остаточно навернути до своєї віри; німфи жили в лісах та озерах, а також у будинках, де залюбки жартували з їхніх господарів, ховаючи від них усілякі предмети або дозоляючи закоханим. У добре опаленій залі під невсипущим оком Індігерди не стихав веселий гомін і сміх. Анна сміялася разом із своїми сестрами, але з веретеном у руці дуже швидко починала дрімати й марила про полювання та п’янкі перегони. Іноді їй щастило зайти до батькових покоїв, переповнених витворами мистецтва та книжками. Він був запеклий читач і проводив час здебільшого у своїй бібліотеці серед перекладачів, поетів, істориків, переписувачів та мініатюристів. Ярослав любив казати:

— Книжки — мов річки, що зрошують землю, вони — джерела мудрості.

Батько з дочкою читали Святе письмо, твори церковних отців, а також хроніки та романи, перекладені з грецької та болгарської.

Її мати, сестри, навіть Олена глузували з потягу Анни до товариства освічених сивоголових мужів, якими оточив себе Ярослав, отих дідуганів, від яких, за словами Єлизавети, відгонило цапом і ладаном. Найсмердючіший був учений чернець Іларіон, але те, що він наближається, було чути, на щастя, здалеку.

На цю думку Анна приснула зо сміху. І справді, від Іларіона тхнуло, немов від цапа.

— Чого ти смієшся?

Дівчина стрепенулась.

— Це ти, Пилипе? Ти мене налякав!

— Даруй мені, але князеві гості дивуються, що тебе немає з ними, й побоюються, що ти занудьгувала через їхню розповідь про битви.

— Та що ти! Такі розповіді ніколи не викликають у мене нудьги.

— А я гадав, дівчата воліють слухати історії про кохання.

На щастя, надворі було темно й він не побачив, як Анна зашарілася. Вона невимушено відповіла:

— Можливо, але тільки не я. Це тебе дивує?

— Еге ж, — прошепотів він.

У темряві Анна не могла розгледіти обличчя юнака, але очі його блищали і, здавалося, шукали погляду її очей.

— Не дивись так на мене.

— Пробач. Уже скоро я взагалі більш не бачитиму тебе.

— Замовкни! Я наказую тобі мовчати.

— Наказуй скільки собі хочеш, я не слухатимусь тебе.

— Пилипе! Ти забув, з ким розмовляєш?

— Ні, Анно Ярославно, я не забув, що ти — дочка мого володаря й що ти збираєшся вийти заміж за іншого. Але з думок мені не сходить та прекрасна мить, коли я пригорнув тебе.

— Я була непритомна.

— Це правда, але коли ти розплющила очі, то подивилася на мене так пильно…

— Нічого дивного — ти ж бо врятував мене від рогів грізного зубра.

— … і прошепотіла: «Дякую»…

— Дрібниця, не варто про це говорити, — мовила Анна глузливим тоном, якого не вловив юний дружинник, поринувши в спогади.

— … А тоді спитала: «Як тебе звати?»

— Пилипе!

— Еге ж, ти вимовила моє ім’я так ніжно!.. Промов його ще раз.

— Пилипе…

Опустивши руки, розслабившись і трохи аж оціпенівши, Анна роздивлялася в темряві свого супутника на полюванні, наче бачила його вперше: трохи вищий за неї, білявий чуб, така сама борода, великі блакитні очі, міцний рівний ніс, дуже білі зуби, повні вуста, плечистий, мускулясті руки й ноги. Пилип справляв враження дуже спритного хлопця. Анна часто, сміючись, порівнювала його із зайчиком, хоч Пилипові це й не подобалося.

— Не думаю, що зайчик урятував би тебе від рогів зубра! — бубонів тоді він.

Його сердитий вигляд вельми розважив її, і Анна так і прозвала хлопця — Зайчиком. Перегодя юнак і сам уже сміявся з її жартів.

Чому така важка була рука, що її Анна простягла до нього? Коли її пальці торкнулись його щоки, Анні здалося, ніби вони в неї закам’яніли. Та помалу вони ожили й занурилися в таку шовковисту бороду, що Анна аж затремтіла. Ця борода була зовсім інша, ніж батькова, яка колола її тендітну долоню, коли Анна в дитинстві горнулася до батька. Пилип навіть дихати не наважувався, боячись, що Анна перестане його гладити.

Вони довго стояли мовчки, дедалі більше сповнюючись хвилювання. Від фортечних стін долинув сміх і повернув їх на грішну землю. Повіяв вітер. І раптом стало так холодно!

Вони квапливо спустилися крутими сходами вниз. Там стояла Олена. Вона кинула на Пилипа підозріливий погляд.

— Що ти робив там угорі з княжною?

— Олено, облиш мене… Я востаннє милувалася рівниною.

— Хіба дівчина милується рівниною вдвох із чужим хлопцем напередодні свого одруження?

— Ой, та годі тобі про це одруження! Після того, як приїхав французький єпископ, воно у тебе з язика не сходить.

— Твій батько теж тільки про це й говорить! Гадаєш, він зрадіє, як дізнається, що його заручена дочка дозволяє іншому крутити їй голову?

Анна підійшла до годувальниці; очі в княжни палали люттю. Олена не встигла й ворухнутись, як холодна рука ляснула її по обличчю.

— Я знаю, хто мій батько, і знаю, звідки я повертаюсь. Ти образила мене, подумавши, що я бодай на мить могла про це забути. Мене виховали бути королевою, і я, з Божою ласкою, буду гідна того місця, яке батько призначив для мене.

Не звертаючи уваги на Пилипа, який стояв збоку, Анна відвернулася й повільно пішла до палацу, де її зустрів Всеволод; вигляд він мав стурбований.

— Сестричко, де ти була? Наш брат Володимир незадоволений, що ти так надовго покинула залу, це викликає подив у його гостей.

— Не турбуйся, зараз я скажу їм, де я була, вони мене зрозуміють.

У бенкетній залі було тепло, обличчя в гостей розчервонілися й блищали від поту. Тут стояв такий міцний запах страв, вин та випарів, розлягався такий гучний гамір, що Анна аж зупинилася на порозі. Її побачив воєвода князівської дружини, вклонився і дав знак іти за ним, прокладаючи їй дорогу поміж п’яних гостей. Діставшись до Володимира, Анна попросила його домогтися тиші. На знак свого володаря воєвода засурмив у ріжок. І гості одразу ж принишкли. Анна, стоячи, мовила:

— Брате мій, друзі мої, я знаю, що вас здивувала, а може, навіть засмутила моя відсутність. Я вибачаюсь перед вами. Я була на фортечних стінах, востаннє милувалася благородним містом Новгородом. Я подумала, що його ніщо в світі мені не замінить, що ніколи я не зможу його забути. Я довіряю всім вам, хто зібрався тут, це місто-скарб, яке на весь світ засвідчує велич нашого народу.

Схвильована Анна сіла під оплески гостей, які в один голос загукали: — Хай живе Анна Ярославна! Хай живе Новгород!

Володимир підвівся й собі крикнув:

— Хай живе Новгород! Хай живе королева Франції!

— Хай живе королева Франції! — підхопили гості.

Наступні дні минали тільки в святах, полюваннях і бенкетах. Новгородці та їхній князь уже не знали, що робити, аби втішити ту, яка невдовзі назавжди покине їх. Коли настала пора від’їзду, до почту кинулися молоді й старі, благословляючи Анну зі сльозами на очах. Два великі вози насилу вмістили численні подарунки від торговців, єпископа та Володимира.

Востаннє поглянувши на місто, яке, здавалося, пливло в ранковому серпанку, Анна підострожила коня. Пилип кинувся наздоганяти її.

Розділ четвертий КИЇВ

Забившись до каплички біля материних покоїв, Анна намагалася зібратися з думками. Вона згадувала той вечір, коли батько з великою помпезністю приймав послів короля Франції — єпископів Готьє та Роже, яких супроводжував почесний рицар Гослен Шонійський; вони приїхали просити від імені короля франків її руки.

Єпископи здивували Анну своїми безбородими обличчями та маківками з тонзурами; у Києві такого звичаю не було. Єпископи знали грецьку мову і швидко здобули прихильність великого князя та Іларіона; цих двох зворушив подарунок, переданий Генріхом для собору святої Софії: майстерно зроблений із золота дарничок, прикрашений рубінами та сапфірами, а в ньому — шматочок святого хреста.

Виголосивши привітання й передавши нареченій подарунки — реймські простирадла, фландрійську парчу, орлеанське мереживо, етампські шкіряні кіраси, корбійські золотисті мантії,— посланці висловили бажання якнайшвидше повезти княжну до своєї країни, бо король і народ, мовляв, нетерпеливляться побачити нову королеву.

Вони вирушили з Франції навесні 1050 року й зупинилися на багато тижнів у Польщі на прохання настирливого короля Казимира, що любив згадувати ігумена Оділона й свої відвідини монастиря Клюні, ченцем якого він мало не став. Потім вони поїхали до Херсонеса вклонитися могилі святого Клемента Римського й привезти звідти ігуменові Ольдаріну дорогоцінні реліквії святого мученика, тому й припізнилися. Дорога з Херсонеса до Києва видавалася вельми важкою через негоду та напади розбійників, які вони мусили відбивати. Навіщо їм негайно повертатись додому? Ярослав порадив французьким єпископам відпочити, сказав, що зима — погана пора для подорожей, а коли настане весна, вони за місяців чотири-п’ять доберуться до Франції.

— Король хоче одружитися з княжною на наступні зелені свята…

Усі заціпеніли.

— До наступних зелених свят лишилося тільки три місяці! — вигукнув Ярослав.

Єпископ Роже, який вів переговори про одруження, послався на вияв волі короля Франції.

— Я розумію його бажання, — промовив київський князь. — Одначе мудріше було б зачекати погожих днів, тоді подорож буде не така виснажлива для моєї дочки.

Любий батечко! Анна аж поцілувала його. Та королівські посланці були невблаганні.

— Король заприсягся на святих реліквіях, що одружиться на зелені свята. Ми повинні через тиждень вирушити в дорогу, — сказав Роже.

Хоч як це приголомшило всіх у київському дворі, а довелося змиритись.


Скромно вдягшись, Анна в супроводі молочної сестри та Пилипа пішла востаннє подивитися на численні подільські ринки, переповнені всіляким їством, прянощами, шовковими та вовняними тканинами, мідяним посудом, гончарними виробами, зброєю, хутром і коштовностями, поплескати спритним жонглерам та акробатам, посміятися з того, як перекидаються вчені ведмеді. Кожна вулиця тут мала свої крамниці: м’ясарні з різким нудотним запахом — влітку тут було повно мух і собак, яких торговці копали ногами; рибні крамнички із слизькими долівками — царство котів, що чманіли від різкого духу риби; крамнички з прянощами, торговці в яких приїздили з далекого Багдада й продавали, крім усього іншого, парфуми київським жінкам, які дуже їх любили, та ладан, що його палили перед іконами. Ринок, де торгували вишитим вбранням, став місцем зустрічей шляхетних дружинників і багатих купців; дружинники приходили сюди зі своїми жінками й доньками, і ті перебирали пальцями мінливі шовки, оксамити, різні завширшки стрічки, вуалі веселкової прозорості. Анна придбала для Ірини одну вуалетку, що дуже пасувала до кольору очей цієї дівчини. Олені вона купила оксамиту коричневого кольору, що нагадував масть її улюбленого коня. А для Пилипа княжна вибрала в славетного подільського коваля широкий ніж, схожий на дуже модний, але, на жаль, надто рідкісний арабський кинджал; на лезі ножа вона попросила вигравіювати Пилипове ім’я.

— Коли ти ще раз зустрінеш дівчину, на яку нападе зубр, то з цим ножем неодмінно здобудеш перемогу, — сказала княжна, простягаючи хлопцеві ножа.

Пилип узяв подарунок, понурив голову й почервонів.

— Довіку я більше не рятуватиму дівчат від зубрів, — пробурмотів він, стромляючи ножа собі за пасок.


— О, пресвята мати Господа нашого, попроси сина свого святого, аби він дав мені силу покинути моїх батька й матір, моїх братів, прекрасну природу й забути Пилипа. Вчини так, Господи, щоб я була вірною й коханою дружиною, гідною дочкою Ярослава й онукою Володимира Великого.

І знов Анна почала марити. Вона бачила, як провідує з батьком монастир святого Георгія, одну з численних київських шкіл, заснованих батьком, Золоті Ворота з Благовіщенською церквою, прокопані в кам’янистих берегах Дніпра Лаврські печери, де зібралися святі ченці, церкву над печерами й підмурки великого монастиря, який ще тільки зводили; батько хотів, щоб цей монастир був найкращий і найголовніший на всій Русі. Ярослав Мудрий — відтоді, як він випав в одному з боїв із сідла і кінь поламав йому в багатьох місцях ногу, — зробив своє місто місцем зустрічей і торгівлі, і воно засліплювало чужинців розкішшю палаців і церков. Жителі Києва, хоч більшість із них мешкали в жалюгідних оселях на Подолі, які до половини повгрузали в землю, пишалися своїм містом. Вони були вдячні князеві за те, що він спорудив нові фортечні мури, які оберігали їх від ворожих нападів.

Анна стрепенулась: на її плече лягла чиясь рука. Перед нею стояв чернець Іларіон — майбутній київський єпископ. Поринувши в спогади, вона цього разу не відчула того особливого запаху — суміші воску, ладану й давно некупаного тіла, — який щоразу випереджав святого ченця.

— Ти молишся не по-справжньому, дочко моя.

Невже він думає, що так легко молитися, коли перед тобою раз у раз постають обличчя тих, кого ти збираєшся покинути, ті місця, де ти виростала?

— Набирайся мужності, дитино, я знаю, що в тебе на душі. Але дочка мусить коритися своїм батькові-матері й засновувати власне вогнище. Одного дня вона має покинути батька й матір і створити з чоловіком власну родину. Ти виявиш велику честь Господові Богу, виховуючи своїх дітей у християнській вірі, шануючи слуг Божих, віддаючи частку свого багатства церкві й виявляючи милосердя до вбогих. Наслідуй приклад твоїх сестер, які ощасливлюють своїх чоловіків і своїх підданців…

Як же Анні бракувало сестер!.. Єлизавети, старшої, що вийшла заміж за Гаральда Норвезького, в якого Анна в дитинстві була закохана і який захоплював Ярослава та його родину розповідями про свої митарства по світу. І Анастасії, що одружилася з Андрієм Угорським, який охрестив свій народ. А також тітки Марії Доброгніви, дружини короля польського Казимира. На жаль, французькі єпископи так поспішають повезти її до своєї країни!.. Дівчина нишком плакала, дуже дратуючи цим ченця, для якого понад усе важило лише саме одруження: адже воно зміцнювало зв’язки Русі з іншими країнами Європи. Дівочі сльози все одно не стануть на перешкоді необхідному зближенню між країнами в політиці Ярослава!

— Твої страждання — це образа для Бога й твого батька, — промовив чернець сухим, суворим голосом. — Ти поводишся не так, як повинна поводитись добра християнка й покірлива донька.

Анна підвелася, витерла затиллям долоні заплакане обличчя й уже хотіла була кинути Іларіонові гнівні слова.

Помахом руки він зупинив її.

— Скорися, дитино моя. Тільки в покорі Богові, батькові й чоловікові жінка знаходить спокій.

Чом же вона не народилася хлопцем?! Хіба вона не така сама освічена, як її брати, крім Всеволода? Хіба вона не така сама добра вершниця, як вони? Хіба вона не може позмагатися з ними на полюванні, в плаванні, в метанні?

— На коліна й молімося!

Одягнена у важке візантійське вбрання, гаптоване золотом іоздоблене самоцвітами, Анна побувала другого дня, наче вві сні, на церемонії, влаштованій перед від’їздом на честь її одруження в соборі святої Софії.

Коли довга відправа, що приголомшила її гучним співом та запахом ладану, нарешті скінчилась, Анна повільно підвелася. В супроводі єпископів Роже та Готьє, що ступали обабіч неї, вона підійшла до вівтаря, де стояли її рідні й духівники. Анна вклякла спершу перед єпископом Київським, греком Феофаном, що поблагословив її, потім перед ченцем Іларіоном, тоді перед батьком та матір’ю; і всі по черзі цілували її. Сльози Індігерди впали Анні на обличчя, сестра Анастасія, яка сама зовсім недавно одружилася, марно намагалась усміхнутися їй, а брати позадирали вгору такі поважні обличчя, що вона мало не пирснула зо сміху. Здавалося, тільки невістки Ода Штадська, Святославова дружина, та Гертруда Польська, Ізяславова дружина, були раді її майбутньому шлюбу.

Із собору святої Софії Анна йшла у своїй важкій сукні вельми штиво; її супроводжував чималий почет, а обабіч знову виступали французькі єпископи. На голові княжна мала високу візантійську тіару. Гослен Шонійський та два десятки його рицарів, цокаючи на мармурових плитах острогами, йшли вслід за нею. Далі простували Феофан, Іларіон, Ярослав, Індігерда, князі та дружинники. Дві придворні дами, послані королем Генріхом супроводжувати майбутню королеву, трималися на відстані.

На Анну чекала київська чернь, незважаючи на крижаний вітер, що свистів над майданом, та безугавний дощ зі снігом. На княжну накотився незмовкний гамір, наче хвиля тепла. Перед тисячами рум’яних від холоду облич і простягнених рук дівчина, сповнена любові, похитуючись від розчулення, зупинилася, щоб краще осягти цю мить радості й болю. Схрестивши на грудях руки, Анна Ярославна зі сльозами на очах молилася.

— Пресвятий Господи, захисти народ руський і благослови його!

Єпископ подав знак, і юрба вклякла навколішки. Широким жестом Феофан поблагословив її.

Дощ подужчав, і тепер уже неможливо було повертатися назад, як це передбачалося, пішки. На превелике розчарування киян, родину й гостей Ярослава доставили до палацу на возах та ношах.

А потім був розкішний бенкет, що тривав багато годин. Анна не могла проковтнути й шматочка. Не могла вона й покинути бодай на мить залу, як це робила в Новгороді: на неї дивилися очі всіх присутніх. Палючі очі Пилипа, що сидів за столом серед дружинників, ні на мить не відривались від неї. Анна докладала величезних зусиль, щоб усміхатися на жарти братів, сміятися з блазнів та вчених ведмедів. Нарешті подали міцні напої, прийшли танцівниці. Для жінок, єпископів та ченців настала пора підводитися. В супроводі французьких придворних дам та своїх служниць княжна вийшла із зали. То була остання ніч, яку вона провела в батьковому палаці.

Розділ п’ятий ВІД’ЇЗД

Повіз княжни, запряжений чотирма широкогрудими й куцоногими гнідими кіньми, подарованими дочці Ярославом, рушив. Дві служниці розсунули в повозі шкіряні завіски. За кілька кроків Пилип тримав за повідок Блискавку. Побачивши господиню, кобила тріпнула гривою й заіржала. Вирвавшись з обіймів батька й матері, Анна підбігла до кобили і, незважаючи на незручне соболине хутро, скочила в сідло. Кобила помчала вчвал, збивши дорогою трьох людей, які не встигли відійти вбік. Пилип — його поставили на чолі загону, який мав супроводжувати княжну аж до Кракова, — сів у сідло й погнав за нею.

Зчинилася справжня веремія. Єпископ Готьє наказав Госленові Шонійському разом з придворними дамами, що не без досади дивились, як віддаляється розкішний повіз, наздоганяти майбутню королеву. Князь прощався з єпископами поспіхом, трохи розгублено й майже не дотримуючись етикету. Ярослав та його сини насилу стримувалися, щоб не засміятись, бачачи, як поважні вельможі метаються з боку в бік. Нарешті єпископи посідали на коней і рушили клусом, благословляючи на ходу юрму, що вклякла навколішки. За ними потягся караван: повози, хури з подарунками французькому королеві, з вантажем, харчами та фуражем. Коли останній вершник поминув Золоті ворота, сонце вже відбилося високо над Києвом.

Пилип наздогнав Анну під фортечними мурами міста. У Блискавки кривавилися боки. Тварина не звикла до сердитих ударів острогами й у відповідь на них рвучко кинулася вперед. Тепер, очманівши від болю, вона мчала нестримно, і Анна нічого не робила, щоб зупинити її. Порівнявшись із нею, Пилип пустив свого коня поруч із Блискавкою. Він вийняв ноги із стремен, став на сідло, стрибнув на Блискавку позад княжни і перехопив повіддя. Кобила, незважаючи на чималу ношу, якийсь час бігла з тією самою шаленою швидкістю, та згодом поступово сповільнила її. Нарешті вона зупинилася; ноги в неї тремтіли, на губах виступила кров’яниста піна, все тіло спливало потом. Анна й Пилип спішилися. Засапавшись, похитуючись, княжна сперлася на кобилу. Заплющивши очі, вона, байдужа до конвульсивного здригання тварини, намагалася погамувати калатання власного серця. Пилип, зануривши руки в мокру гриву Блискавки, з гнівом дивився на Анну.

— Навіщо ти так учинила? Ти ж могла вбитися!

Анна похитала головою; вона не хотіла загинути, вона прагнула мерщій утекти з землі, яка їй уже не належала. Однаково треба було вирушати в дорогу, і вона вирішила зробити це якнайшвидше й не озираючись назад.

— Ти не гідна Блискавки! Поглянь, до чого ти її довела. Відійди, її треба підлікувати. — Він безцеремонно відіпхнув Анну.

— Чому ти мене так штовхаєш? Ох, Блискавко, пробач мені!..

— Зараз не час скиглити, допоможи мені зняти з неї збрую.

Хлопець обережно зняв з кобили сідло й заходився зупиняти кров, що цебеніла з її боку.

— Моя люба, заспокойся… Я не хотіла завдати тобі болю… Знаєш… Ох… Тобі холодно?

Анна скинула з себе хутро й накрила ним спину Блискавки саме тієї миті, коли до них під’їхали русичі й французи.

Хоч грубе обличчя в Гослена Шонійського було засмагле, він, спішившись, був мертвотно блідий.

— Княжно, ви нагнали на мене найкращого в моєму житті страху, слово воїна й християнина!

Анна не зрозуміла його слів, але здогадалась про їх зміст. Вона всміхнулася й поклала закривавлену руку на плече рицаря, який, враз зніяковівши, вклонився їй. Задля годиться він оглянув рани у Блискавки. Погляд, що його рицар кинув на майбутню королеву, теж примусив її зашарітись.

— Сподіваюсь, ви краще поводитеся з чоловіками, ніж із кіньми.

Під’їхала решта пошту.

За допомогою лакеїв єпископи спішилися.

— Завдяки вам, княжно, ми посуваємося швидше, ніж сподівалися, — мовив єпископ Готьє, поправляючи на собі одяг.

— Наш король буде радий дізнатися, як ви поспішали до нього, — додав єпископ Роже. — А вам, рицарю Пилипе, ми дякуємо за те, що ви врятували життя нашій майбутній королеві.

Анна зуміла погамувати свою нетерплячість. Над’їхали Олена, Ірина та придворні дами, і княжна заспокоїлась.

— Швидше дай мені якесь хутро, мені холодно.

Перед «любою дочкою», що вся тремтіла, Олена забула про свій поганий настрій і насварилася на служниць:

— Покваптеся! А то княжна ще занедужає!

Вона загорнула Анну в лисячу шубу, сріблясті відблиски якої ще дужче підкреслили колір її обличчя та кіс.

Гослен Шонійський, від якого ні на крок не відступав перекладач Жербе, вклонився Анні й спитав:

— Можемо вирушати далі, пані?

— Що з моїм конем?

— Усе гаразд, ваш рицар доглядає за ним. Через кілька днів на ньому не лишиться жодних слідів. То вирушаймо?

Анна згідливо кивнула головою і пішла до свого повоза. Помахом руки вона відіслала придворних дам, що хотіли всістися біля неї.

— Олено, йди з ними, мені хочеться побути на самоті. Мене хилить на сон.

Годувальниця посадовила Анну на подушки, накрила її хутром, зсунула шкіряні завіски й міцно зав’язала їх. Погойдуючись у теплому затишку, Анна одразу ж задрімала. Вона так ні разу більше й не озирнулася на Київ.

Розділ шостий ПОДОРОЖ

Усі десять днів, протягом яких вони їхали до міста Володимира, де князював Всеволод, Анна виходила з повоза лише для того, щоб справити природну потребу; вона робила це за ширмою, що її тримали служниці. Під час нічних зупинок вона обходила з Оленою та Іриною табір і навідувала Блискавку, рани в якої загоювалися; коли господинина рука гладила кобилі загривок, вона щоразу трепетно здригалася. Щоранку до Анни прибігав Пилип, щоб дізнатись, як їй ведеться, але вона вперто відмовлялася говорити з ним.

Валка прийшла до Володимира в неділю. Княжну, єпископів та їхній почет з усією шанобливістю зустрів Аннин двоюрідний брат Ігор та Всеволодові посланці. Та хоч як Ігор намагався затримати в себе на кілька днів свою гарну двоюрідну сестру, другого ж дня вона знову вирушила в дорогу.


Безхмарна холодна погода, здавалося, квапила коней. А може, то їх підганяв батіг погоничів-болгар. Ще ніколи мули й коні не долали за день таку довгу відстань. Валка виїхала на гористу місцевість і рухалася дуже обережно, бо всі боялися снігових обвалів та нападу розбійників. Ті лиходії попробивали над дорогою печери, і тепер вони, заметені хуртовиною, являли собою зручні спостережні пости. Гослен Шонійський подвоїв кількість розвідників і охоронців. Завдяки невсипній пильності франкських воїнів вони щасливо дісталися на верхівку перевалу, де ченці держали заїзд. Змерзлі подорожні з вдячністю згодилися поласувати густим кислим капусняком, що його їм запропонували.

Наступного дня спуск виявився вкрай небезпечним: дорогу перетинали обвали, земля розповзалась під ногами, один мул разом із погоничем так раптово звалилися в безодню, що врятувати їх не вдалося. Подорожні ще довго чули, як десь унизу ревла нещасна тварина. Зваживши на небезпеку, Гослен Шонійський зупинив валку. Анна розсунула завіски.

— Що сталося?

— Княжно, ми не можемо їхати далі, ваш повіз може будь-якої хвилини перекинутись. Краще буде, якщо ви підете пішки або якщо хтось із чоловіків понесе вас на спині.

— Чоловік — на спині?! — скрикнув Роже Шалонський, важко ступаючи в довгому лисячому хутрі. — Про це не може бути й мови! Наша королева не може подорожувати верхи на чужому чоловікові, це суперечить добропристойності й королівській гідності.

— Ваше преосвященство, бувають випадки, коли про добропристойність доводиться забувати. Я певен, що наш король обрав би саме це рішення і не став би ризикувати життям княжни.

— Я не бачу тут нікого, хто був би гідний це зробити.

— Це зроблю я!

Всі повернули голови до сміливця.

— Батько княжни, мій володар Ярослав, доручив мені супроводжувати її до Королівства Польського. — Відтак Пилип, уклякнувши навколішки, додав: — Анно Ярославно, чи згодні ви, щоб я замінив вам Блискавку?

Госленові впало в око, що княжна ледь зашарілася. Коли перекладач виконав свій обов’язок, Гослен усупереч своїй волі, дав згоду.

Хоч дорога розгрузла, Пилип ступав твердо, не відчуваючи тягаря любої йому ноші, сп'янівши від щастя, що Анна пригорнулася до нього. А княжна, рада знову відчути це рідне їй тепло, прихилилася щокою до хлопцевої потилиці й дозволила себе нести, аж ніяк не байдужа до свого носія, кожен рух якого луною відбивався в її душі. Позад них плечистий чернець ніс Готьє, який, ухопившись за його шию, не спускав очей з Пилипа та Анни.


Нарешті вони приїхали до Кракова. Тут батькові дружинники мали залишити Анну: далі вона вирушала в дорогу під охороною рицарів короля Генріха та її дядька Судислава, князя Псковського, якого Ярослав протримав довгі роки у в’язниці за бунт проти нього і аж тепер випустив на волю, надавши йому змогу побувати на церемонії одруження княжни. Судислава супроводжували два десятки дружинників, вони мали не тільки виявити йому честь, а й водночас наглядати за ним; серед них був, зокрема, й посадник Остромир Чернігівський, намісник київський. Русичі й французи востаннє зібралися на великому бенкеті.

Король Казимир та королева Марія Доброгніва прийняли небогу з розкішшю, не баченою досі в строгому польському дворі, господар якого надавав перевагу довгим теологічним дискусіям, а не багатим учтам. Але ж приймали вони не просто небогу, а королеву Франції, тієї Франції, в якій Казимир і його матір знайшли колись прихисток і яку король полишав дуже неохоче. Казимир сподівався, що завдяки цьому шлюбові, призвідцем якого він був, а також його добрим взаєминам із посланцями короля Генріха ще більше зміцняться зв’язки між Польщею та Францією і водночас послабне вплив германського імператора.


У розпалі цього бенкету Анна насилу знайшла кілька хвилин, щоб попрощатися з Пилипом. їй пощастило разом із молочною сестрою вислизнути з-під нагляду Гослена, який після її бучного від’їзду з Києва не спускав із неї очей.

Хлопець зустрівся з Анною в церковці, що самотньо стояла на березі Вісли. Пилипові друзі чатували біля дверей.

Церкву осявало тьмяне мерехтливе світло. Анні здалося, що хлопець змінився — він виглядав змарнілим і начебто черствішим; вона не опиралася, коли він пригорнув її до себе.

— Я не повинна була приходити… Та серце в мене розривається від самої думки, що я вже ніколи тебе не побачу!..

— Анно, дозволь мені супроводжувати тебе далі… Я зголю бороду й пострижуся… Ти скажеш, що я один із твоїх служників… навіть твоїх рабів…

— Ти ж знаєш, це неможливо. Вельможа Шонійський та єпископи ніколи на це не пристануть. Вони ж бо помітили, як ти дивився на мене і з якою приязню я до тебе ставлюся.

Пилип грубо притис її до себе. Вона скрикнула:

— Не роби цього! — І знов пригорнулася до нього. — Зайчику!..

Мов зайчик у іграх її дитинства, зараз він вислизне від неї, залишить її нещасною… — Зайчику, любий мій Зайчику, поцілуй мене.

Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.

— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!

— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.

— Швидше, княжно, швидше!

Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.

— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?

Сердитим помахом руки Пилип витер сльози.

— Хіба мені заборонено молитися?

— Аж ніяк, сину мій. Молитва дає розраду. Сподіваюся, ти знайшов її в цьому священному місці.

Дивлячись на сповнені розпачу очі хлопця, єпископ перейнявся жалістю до нього.

— Іди з миром, я помолюся за тебе.

Це співчуття ще дужче пригнітило Пилипа, і він вийшов з церковки, не попрощавшись із прелатом.

Готьє задумливо дивився йому вслід.


Анна прибігла засапана до своїх покоїв і застала там тітку Марію Доброгніву, що насуплено чекала на неї.

— Мій чоловік уже двічі питав про тебе. Ніхто не знав, куди ти поділася, і я, щоб уникнути пліток, сама прийшла сюди. Де ти була? Ти можеш мені сказати?

— Ох, тітко Маріє, не свари мене! Згадай, як ти втішала мене, коли в дитинстві батько мене карав.

Анна кинулася в обійми до королеви, яка була лише трохи старша за неї. Але цього разу тітка відштовхнула її.

— Анно Ярославно, ти не маєш права так поводитися. Ти, як і я, королева, і відтепер для тебе передусім має важити тільки слава твого королівства, честь твого чоловіка й виховання твоїх дітей. Ти мусиш думати лише про них. Забудь про свого батька й матір, братів і сестер, друзів і свою країну…

— Ніколи!

Лють, з якою Анна вигукнула це слово, примусила стрепенутися Казимирову дружину, яка доклала стільки зусиль, щоб повторити завчені настанови.

— Ніколи, чуєш, ніколи я не забуду своєї країни!

Марія з полегкістю зітхнула: то не нещасливе кохання, а розлука з батьківщиною спонукала її небогу поводитись так непевно.

Марія Доброгніва обняла Анну.

— Не плач, голубко моя, я теж часто думаю про рідну землю, але мій обов’язок і моє щастя — тут. Мій чоловік знає короля Генріха й каже, що то чуйний чоловік. Він любить гарне жіноче вбрання, коштовності, танці й полювання. Правда ж, і ти це любиш?

Анна всміхнулася крізь сльози.

— Але чи не багато він старший за мене?

— Старші чоловіки бувають куди кращі за молодих і уважніші до забаганок дружин.

— Твоя правда.

Анна сказала це так сумно, що в Марії з’явилася підозра.

— Можна, я в тебе про щось спитаю?

— Питай.

— Чи нема в тебе коханого, за яким ти жалкуєш?

Анні до обличчя ринула кров, і вже це було певною відповіддю на поставлене їй запитання.

— Сердешна, ти хочеш себе занапастити!

— Це не те, що ти думаєш! Я люблю Пилипа, як брата, а не як коханого. Батько про це знає, а то він ніколи б не послав його супроводжувати мене.

— Може, мій брат Ярослав і знає про твої почуття, але він припускається великої помилки, бо не знає про Пилипові почуття. Всі здогадуються, що він тебе кохає, навіть єпископи.

— То й що? Я не можу тут нічим зарадити!

Вперше за всю їхню розмову з обличчя королеви спало напруження, і його осяяла глумлива посмішка.

— Мене не треба в цьому переконувати! Не забувай, що я теж жінка й колись теж мала залицяльників. Завтра охорона, призначена твоїм батьком, нарешті вирушить назад до Києва, а з нею поїде й Пилип.

Анна відвернула голову, раз по раз підносячи пальці до вуст, які ще зберігали спогад про поцілунок її друга. Марія Доброгніва плеснула в долоні. І одразу ж прибігла служниця.

— Принеси княжні води.

Через кілька хвилин дівчина принесла срібну посудину із запашною водою.

— Освіжи обличчя.

Королева сама поправила княжні довгі руді коси й складки на сукні.

— Ходімо. Бо в мого чоловіка незабаром урветься терпець.

Менше ніж через п’ять днів після приїзду до Кракова валка знову вирушила в дорогу. Анна так більше й не побачилася з Пилипом.

Розділ сьомий ЗУСТРІЧ

Подорож до Праги проходила в негоду: сніг, дощ, холод, грязюка; перекидалися хури, загрузали повози, на коней нападали вовки, а на людей — голодні розбійники; недужі воїни сиділи на конях пригнічені, а жінки й єпископи, хоч і були вдягнені в хутра, цокали зубами.

Змучена наріканнями придворних дам та стогоном Олени й Ірини, що вся палала від гарячки, Анна воліла, попри негоду, їхати верхи поряд із Госленом Шонійським, до якого, незважаючи на його підозріливість та буркотливу вдачу, відчула прихильність. Гослен захоплювався її витривалістю й дивувався з того, що Анна ніколи не відмовлялася від напою з вина, меду та прянощів, у який занурювали розпечений до червоного меч. То був магічний трунок, після якого воїни стійко зносили пронизливий холод. Гослен Шонійський роздобув рецепт цього питва в одного злодійкуватого мандрівного ченця, який поділився ним з вельможею за те, що той зберіг йому життя, і тепер Гослен ревно беріг його таємницю. Перша чаша гарячої рідини зігрівала тіло з ніг до голови, друга викликала радість і робила життя прекрасним, що ж до третьої… Хоч як Анна просила, отримати третю чашу їй жодного разу не вдалося!

Валка важко просувалася цим похмурим і сумовитим краєвидом, де жили, як казала, хрестячись, Олена, самі привиди та лихі німфи. Годувальниця запевняла, нібито сама бачила, як тут блукав Святополк — убивця Бориса і Гліба, синів князя Володимира Великого. Святополк збожеволів і страждав від жахливих мук, що їх послало йому небо в покарання за його страшний злочин. Його проклята душа кружляла довкола валки, викликаючи бурі. Щоб заспокоїти духів, єпископ Готьє проказував молитви, які проганяють демонів і відсилають назад до пекла грішників.


У Празі на Влтаві була повінь; вона котила величезні брили криги, які зносили з собою все, чого діє знесла вода. Брячіслав І саме перебував на настійливе прохання папи Льва IX в короля Генріха III. Роже Шалонський та Готьє де Мо розповіли про свої злигодні єпископові Празькому. Але тому вже остогидли прохання про допомогу, з якими до нього зверталися з усіх усюд, і він не виявив своїм побратимам та нареченій короля Франції тієї шани, якої вони були гідні, а доручив опікуватися ними звичайним священикам. Через два дні, незважаючи на хворих і тривалу негоду, невеличкий загін знову вирушив у дорогу.


Вони доїхали верхи до Нюрнберга без пригод. Герцог Баварський послав назустріч майбутній королеві Франції чималий почет на чолі з міським архієпископом. Святий отець переказав Ярославовій дочці від імені герцога, що він прикро засмучений, бо не може особисто вшанувати княжну у своєму місті — його теж затримав у себе імператор. Анну та жінок, які її супроводжували, відвели до королівських покоїв архієпископату. Вона радо поринула в запашний купіль; надягти на себе свіжу білизну було справжньою втіхою.

Анна пригадала, що колись її мати Індігерда особливо вирізняла одного самотнього ченця, святого Зебальда, якого германці вшановували як одного із своїх перших апостолів. Княжна чула, що його могила стала місцем паломництва, і забажала піти туди помолитися в супроводі Олени, двох зброєносців та одного проводиря. Гослен Шонійський мусив, хоча й не без заперечень, поступитися перед наполегливістю дівчини. Щоправда, церква, де поховали святого ченця, стояла недалеко від собору. Анна сіла верхи на Блискавку, й невеличкий загін рушив ступою до церкви.

Стояла ясна холодна погода. їдучи за проводирем, Анна та її супутники, поминувши міську браму, пустили коней клусом, потім — учвал, промчали невеликою рівниною і заглибилися в ліс, крони дерев якого закривали небо. Олена здивовано спитала в проводиря, чи в той бік вони їдуть. Вона гадала, що могила того ченця в місті, а не за ним. Ні, похитав головою проводир. Побачивши, що ні господиня, ні зброєносці не хвилюються, Олена вирішила, що, мабуть, не все як слід збагнула.

Анна радо пустила коня вчвал і відірвалася від супутників, дарма що ті застережно гукали до неї. Невдовзі їхні голоси вже не долинали до княжни, Згодом вона притримала коня, втішаючись якийсь час самотністю та тишею. Нараз Блискавка зупинилася, нашорошивши вуха й уся здригаючись. Ліс сповнився тупотом: перед нею пробігло зо два десятки оленів з оленятами та ланей, який вів за собою чудовий ряснорогий самець. В Анні прокинувся мисливський інстинкт, і вона помчала за тваринами. Припавши до шиї Блискавки, княжна знову стала Діаною-мисливицею Київською. Вона так захопилася погонею, що спершу й не помітила, як один із вершників наздогнав її. Анна побачила його аж тоді, коли він випередив її. Спочатку здивувавшись, а потім розгнівавшись, вона підострожила коня, який метнувся вперед і наздогнав необачного вершника. Якийсь час вони мчали із запаморочливою швидкістю пліч-о-пліч і незабаром наблизилися до табуна диких тварин. Анна крикнула на вухо Блискавці, і та потужним стрибком перелетіла через широкий рів, а її супротивник залишився на тому боці. Гілка зірвала з голови княжни вишиту пов’язку, що притримувала вуалетку, й шмагонула по обличчю вершника, який мчав позаду. Той випав із сідла й гепнув на каміння край рову. Анна наздогнала табун, і той розсипався навсібіч. Тільки маленьке оленятко застигло на місці; в нього тремтіли ноги, а очі налилися слізьми. Зупинившись перед тваринкою, кобила загарцювала, важко сапаючи й уся паруючи. Анна зіскочила на землю й уклякла навколішки:

— Йди сюди, маленьке, йди, не бійся мене!

Коли Анна взяла оленятко на руки, воно й не ворухнулося. В тваринки страшенно калатало серце, вона вся тремтіла. Анна загорнула її в своє хутро й лагідно заговорила до неї.

Під чиєюсь важкою ходою захрускотіла мерзла земля. До Анни підходив вершник. Його обличчя було перемазане землею й кров’ю. Анна дивилась на нього, не приховуючи цікавості. Так вони роззирали одне одного кілька хвилин. Він аж кипів від люті, що програв перегони й упав на землю на очах у жінки. У жінки, яка, замість лікувати його, пестила тварину, навіть не здогадавшись поправити на собі вбрання; жінки, що виставила напоказ свої коси, які мав право бачити тільки її чоловік. А Анна гадала, що він чогось вичікує, перше ніж піти своєю дорогою. Він заговорив до неї хрипким голосом, але слів його вона не розуміла. Десь заревла олениця. Маленьке оленятко на руках у Анни стрепенулось і собі подало чутний голос.

— Тебе кличе твоя мати. Йди до неї!

Поцілувавши ніжну мордочку оленяти, Анна відпустила його, і воно побігло в хащі. Аж тепер вона підвелася й підійшла до незнайомця. Він, схоже, був серйозно поранений. Княжна торкнулася пальцями його підпухлого обличчя, і воно здригнулося. Анна оглянула землю довкола себе. Під деревом вона назбирала жменю моху й намочила його в джерельці, що било з-під каміння. Відтак дала знак вершникові сісти і, скинувши з нього шолома, заходилася обережно витирати йому обличчя. Коли вона змила з нього землю й кров, то побачила, що рани не дуже серйозні, крім тієї, яка тяглася від ока до вуха. Анна розгублено дивилася на кров, що все цебеніла й цебеніла.

— Ляжте, — сказала вона.

Незнайомець, вельми здивувавшись, ліг на землю. Це був плечистий, кремезний чоловік, високий на зріст і молодий, але з грубими, різко окресленими рисами обличчя, добротно, хоч і просто, вдягнений; він був без бороди, з коротко підстриженою чуприною. Незнайомець мовчки дивився на цю розпатлану дівчину, яка щось шукала в прив'язаній до сідла торбині. Нарешті вона дістала якусь пляшечку, відкоркувала її і піднесла собі до носа. З її задоволеного вигляду він здогадався: вона знайшла те, що шукала. Дівчина скропила рідиною жмут моху й приклала його до рани. Вона тримала мох доти, доки кров перестала цебеніти. Примруживши очі, чоловік стежив за дівчиною, що схилилася над ним: її напахчені коси спадали йому на груди. Вона не була схожа на жодну з тих жінок, яких він знав; вона була вища й міцніша за них, мала куди зухваліші очі, впевненіші рухи, густіші коси і, що особливо вражало, була дуже вродлива! Чоловік зробив спробу пригорнути її, та не зогледівся, як у вільній руці в дівчини з'явився кинджал.

Раптом лісову галявину наповнили крики людей та іржання коней. Під'їхали Олена, зброєносці та проводир. Не встиг кінь годувальниці зупинитись, як вона, хоч була й досить огрядна, зіскочила на землю.

— Дитино моя, дитино моя, з тобою нічого не сталося? Якого ж страху ти нагнала на мене! Зглянься наді мною!

— Не кричи на мене, Олено, я змагалася наперегони з оцим рицарем. Я виграла, а він упав з коня, і тепер я лікую його.

— Я бачу, що ти його лікуєш! Він серйозно поранений?

Анна показала жмут моху.

— Кров більше не йде… Пане, — звернулася Олена до пораненого, — ваше щастя, що ви натрапили на мою господиню. Вона так добре вміє лікувати, що простолюд у нас удома прозвав її Морою.

— Морою? — прошепотів незнайомець і знепритомнів.

— Він утратив багато крові. Треба розшукати його людей.

Цієї миті на галявину виїхав чималий загін і оточив їх. Чоловік в одежі ченця схилився над пораненим.

— Що сталося з герцогом?

— Здається, він упав з коня, — сказав один із зброєносців.

— Ви з Франції? Що ви робите в цих місцях?

— А що ви тут робите, панотче?

— Юний зухвальцю, ти знаєш, із ким розмовляєш?

— Ні, але здогадуюся, що маю справу з вельможними особами. Мене звати Арно Лаонський, а оце — мій брат Віктор Данп’єрський. Ми з почту єпископів Шалонського й де Мо, гостей архієпископа Нюрнберзького. Але ж… Куди це вона знову подалася? Пані!.. Пані, зачекайте нас…

Зброєносці скочили на коней і кинулися вслід княжні, якій набридло це базікання.

— До побачення, панотче! — лише встиг крикнути Арно й зник у лісі.

Чоловік в одежі ченця знизав плечима і обернувся до пораненого. Той розплющив очі.

— Моро!

— Що ви кажете, ваша величносте?

— Де та дівчина, що лікувала мене?

— Поїхала. Її супроводжують французькі зброєносці.

— Я хочу розшукати її.

— Це неможливо, ваша величносте, ми повинні приїхати до імператора без запізнення. Тільки імператор може поклопотатися про вас перед папою.

Той, кого чернець називав «ваша величність», важко підвівся.

— Ви, отче, маєте слушність. Але я залюбки віддав би одне з моїх міст, аби тільки дізнатися, хто та дівчина.

— Вона, безперечно, з почту руської княжни, по яку послав своїх людей король Генріх. Він має намір одружитися з нею.

Герцог голосно розреготався.

— Той чоловік нічим не загрожує непорочності сердешної дівчини! Та коли вона така гарненька, як оця мисливиця, то, слово честі, я хочу потиснути їй руку!

— Ваше величносте, ви маєте всі надії одружитися з принцесою Матільдою, тож не думайте про іншу жінку…

Герцог і чернець посідали на коней, що їх тримали зброєносці.

— Як завше, ви, отче, маєте рацію. Забудьмо про дівчину, яку звати Морою.

— Морою?

— Так сказала жінка, що супроводжувала її.

— Мора… Мора… Чарівниця!

— Що ви кажете? Я нічого не розумію…

— Здається, Мора, якщо я не помиляюсь, — ім’я однієї чаклунки зі слов’янських легенд. Вона без угаву заплітає свої коси й цим спокушає тих, хто наближається до неї.

— Чарівниця Мора… Це ім’я їй пасує: пахощі її довгих кіс зачарували мене. Ох!

Остроги й вигуки зірвали з місця коней, і ті, заіржавши з люті й болю, помчали лісом.


Нарешті Анна та її супутники дісталися до невеличкої дерев’яної каплиці, де старий чернець продавав реліквії святого Зебальда.

— Це тут могила святого? — спитала Олена у проводиря.

— Ні, цю каплицю спорудили на місці, де стояла його хижка, а могила в місті. Я думав, княжна саме тут бажала поклонитися його пам’яті.

Олена насилу стрималася, щоб не дати проводиреві ляпаса. Збагнувши, як він завинив, бідолаха впав навколішки.

— Прошу вас, не розповідайте нічого панові архієпископу, він накаже виколоти мені очі!

— І це було б по заслузі,— пробурмотіла Олена. — Тобі пощастило, що з княжною нічого не сталося, а то я сама виколола б тобі очі й вирвала б язика і серце!

Анна, що вже зайшла до каплиці, молилася перед грубо виліпленою статуєю Пречистої діви, яку осявало мерехтливе світло воскових свічок.

Розділ восьмий КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ

Вони в’їхали в густий ліс, такий темний, що їм здавалося, ніби вони посуваються в нескінченній пітьмі.

Ульм, як і Влтава в Празі, ніс на собі величезні брили криги. Під Тюбінгеном на них знову напали розбійники, але відважна охорона відігнала їх, убивши з десяток сіромах, озброєних кийками та добрими мечами. В цій сутичці було легко поранено лише одного француза. Серед французів найхоробрішим виявився воїн із скаліченим обличчям, якого взяли на службу в дорозі; його мужність помітив Гослен і привітав сміливця. А той щось буркнув у відповідь і відійшов убік, витираючи кинджала об свій подертий одяг.

Дні стали довшими й тепер здавалися нескінченними. Після від’їзду валки з Нюрнберга дощ, власне, й не вщухав; коні падали з ніг, повози та хури грузли, від вогню йшло більше диму, ніж тепла. Ніщо вже не могло розважити Анну: ні казки її годувальниці, ні базікання Ірини, ні пісні придворних дам, ні музика пажів, ні уроки французької, що їх давав їй єпископ Готьє, ні навіть маленькі звірки, яких підбирав у лігвищах Гослен.

Багато разів Гослен сварився на проводирів, звинувачуючи їх у тому, що вони ведуть валку не тією дорогою. Болгари знизували плечима і їхали далі ступою на своїх гнідих конях, на диво, як для франкських вершників, витривалих. Нарешті вони дісталися до широкої річки й перебралися через неї на плотах. На другому березі повітря здалося їм теплішим, сонце пригрівало дужче, наставала рання весна. Анна скинула з себе хутряні ковдри й побігла рвати дуже пахучі квіточки, назви яких не знала.

— Це фіалки, — сказав єпископ Роже.

— Фі-ал-ки, — повторила вона по складах. Ще в Празі княжна попросила єпископів та придворних дам навчати її мови майбутнього чоловіка. В цій справі вона виявила себе вельми здібною. Не минуло й місяця, і Анна вже не тільки розуміла французьку, а й могла перемовитися кількома словами зі своїми дамами та Госленом Шонійським, якого підкорила собі остаточно. Він був перший у довгому списку рицарів, що приходили служити душею й тілом тій, кого вони називали «наша пані з далекої країни».

Розчарована від’їздом Пилипа та бояр, Анна намагалася розвіяти своє горе й нудьгу тривалою верховою їздою в товаристві рицарів зі своєї охорони; спершу єпископи дивилися на це з тривогою, потім змирилися. Тільки Олена, побоюючись за здоров’я й добре ім’я своєї годованки, не спускала з неї невсипущих очей. Коли зупинялися відпочити, Анна брала гуслі й наспівувала пісень, що їх невдовзі підхоплювали Олена та Ірина; ці пісні навіювали на слухачів глибокий смуток.

Одного вечора, коли подорожні занепали духом дужче, ніж звичайно, Гослен Шонійський вигукнув:

— Та ж ваша країна — це край плаксійок!

Ярославова дочка не зовсім добре зрозуміла зміст його фрази й попросила перекладача допомогти їй. А тоді кинула гнівний погляд на Гослена й, плеснувши в долоні, сказала кілька слів рідною мовою. Олена й Ірина підвелися, дружинники з охорони її дядька підійшли ближче — хто з сопілкою, хто з гуслями чи цимбалами — і на знак княжни заграли захопливу, шалену мелодію, а потім кинулися в танок, який усі сприйняли за справжню виставу. Анна приєдналася до дружинників, співаючи, танцюючи й сміючись перед сторопілими франками, що зроду не чули такої нестримної музики.

Єпископ Готьє, який дуже піклувався про літературу (його називали Всезнавець) і тримав у своєму місті Мо співаків та музик, похитав головою, вражений цією злагодженою грою і невимушеністю русичів у поведінці з донькою свого князя. Що ж до єпископа Роже, то цей подумав, що майбутня королева з таким темпераментом неодмінно спокусить короля Генріха й швидко народить наступника французького престолу.

— Бачите, вельможний Гослене, — промовила Анна з побагровілими щоками, трохи засапавшись, — ми не такі вже, як ви сказали… плаксійки! У нас теж уміють веселитися.

Не встиг він відповісти, як Анна різко відвернулася й пішла до свого повоза.

У наступні дні вона вже намагалася чергувати сумні пісні з веселими, граючи на нервах і почуттях французів.


Герцог Верхньої Лотарінгії Жерар Ельзаський прийняв наречену короля Франції разом з єпископами Меца, Тула й Вердена; він привітав її від імені свого сюзерена — імператора Германії. Після двох днів святкувань подорожні полишили Тул, зачаровані виявленою їм тут гостинністю.

— Княжно, перед вами Франція!

Отже, це тут починається її нова батьківщина? Анна, всупереч волі єпископів, їхала верхи поруч із Госленом, засипаючи його запитаннями.

— Чому тутешні люди так убого вдягнені? Чому вони такі худющі?.. Чи багато тут шкіл?.. Що ці люди їдять?.. Я бачу самі тільки ліси, чи вирощують у вас хліб?

Гослен Шонійський намагався відповісти на всі її запитання. Він ніколи не помічав, що селяни в його країні худі. Звісно, чимало років давався взнаки неврожай і голод, але останнім часом справи в селян пішли на краще. Що ж до шкіл, то їх не багато й призначені вони тільки для знаті.

— У вас зовсім не так, як на Русі. Мій батько вельми дбає про те, щоб діти з простолюду навчалися читати.

Вони під’їздили до Реймса, міста, де Генріх і Анна мали зустрітися. Королівські посланці повідомили, що король нетерпеливиться й воліє, аби вінчання й коронування відбулося того самого дня. Роже Шалонський, на відміну від Готьє де Мо, теж дотримувався такої думки.

— Це добре, що вінчання відбудеться якомога скоріше, — казав перший.

— Куди розумніше було б кілька днів зачекати, хай би княжна відпочила, — відповідав другий.

Гослен помирив їх, промовивши:

— Хіба ви забули про волю короля?

Прелати вгамувались і приготувалися передати своєму монархові королеву, по яку їздили так далеко; зазнавши стільки тривог, натомившись, вони сподівалися домогтися за це певних вигод для своїх єпархій…

Неподалік від Реймса Анну та інших жінок з її почту провели до монастиря, ігуменя якого була родичка майбутнього чоловіка княжни.

— Сестро моя, ласкаво просимо вас до дому нашого Господа Ісуса Христа. Тут ви пробудете до завтрашнього дня, празника, коли дух святий зійшов на апостолів. Король, мій кузен, прийде по вас особисто.

— Дякую вам.

— Сподіваюсь, ваше коротке перебування в нас принесе вам приємність. Я наказала приготувати купіль. Там уже чекають на вас служниці.

Анну скупали, розтерли, напахтили, розчесали і вдягли в сукню на білячому хутрі; час напередодні свого весілля вона провела, слухаючи легенди рідного краю та колискові пісні дитинства; помолилася княжна аж уранці.

Розділ дев’ятий ВІНЧАННЯ Й КОРОНУВАННЯ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА 19 ТРАВНЯ 1051 РОКУ

Король відрекомендувався Анні одразу ж після утрені, на якій вона побувала. Незважаючи на безсонну ніч, свіже обличчя дівчини сяяло під шапочкою, що їх носили київські княжни. Ідучи на зустріч із Генріхом, Анна заявила, що вдягнеться тільки в те, що привезла з собою із дому.

— Яке вам діло до мого вигляду! — відповіла вона єпископам.

Тож король Франції побачив перед собою княжну, вдягнену, мов візантійська імператриця. Вона була гарніша, ніж йому розповідали єпископи, і в своєму вишитому самоцвітами важкому вбранні викликала у нього ніяковість. Анна вклякла перед майбутнім чоловіком і поцілувала йому руку. Він допоміг їй підвестись і вклонився.

— Ласкаво просимо вас до вашого королівства, княжно Анно.

— Дякую вам, володарю.

Ось такий був цей чоловік, за якого її віддав батько. Впродовж усієї довгої подорожі Анна уявляла його то високим і огрядним, то низьким і худим, то старим і негарним, то вродливим, але завжди сповненим чоловічої впевненості, яка була властива її братам. Та король Франції був чоловік не низький і не високий, не худий і не огрядний, не вродливий і не потворний, не молодий і не старий; він мав на диво тонкий голос, розманіжені, надто червоні губи і мляво рухався. Маленькі пильні очі блищали на невиразному обличчі, яке пожвавлювала рудувата, всіяна сивиною борода. Голова з довгою чуприною була обперезана широкою золотою пов’язкою, інкрустованою грубо обшліфованими самоцвітами. Низ його туніки й рукава були прикрашені зітканими із золота й білого шовку стрічками, пурпурова накидка, підтримувана застібкою у вигляді лева, різко вирізнялася на зеленому тлі туніки, шовкові, в зелену й червону смужку штани щільно облягали рівні ноги. Згадавши про Пилипа, Анна зітхнула.

Слуги внесли подарунки київського князя для короля Франції. Серед них був розкішний гіацинт і вельми коштовний требник, що викликали захоплені вигуки.

Перш ніж вирушити до Реймса, вони побували на відправі в монастирській церкві, яку нарешті добудували завдяки щедрості короля. Чистий спів черниць здіймався під барвисте склепіння. Коли свята служба скінчилася, королівська пара в супроводі почту попростувала до повоза з дашком із дорогої тканини; в повіз були запряжені білі бики з прикрашеними червоними й золотими стрічками рогами. Генріх допоміг Анні сісти в повіз із квітчастими подушками.

Кортеж повільно, під вигуки натовпу «Віват!» рушив до міста; люди чекали тут іще з вечора, бажаючи подивитися на майбутню королеву та помилуватись валкою повозів, на яких сидітимуть знатні жінки, одна гарніша й вишуканіша за одну, а також єпископи в довгих вишитих сутанах. На чолі кінноти їхав верхи на своєму вірному, розкішно вирядженому коні сам король, за ним ступав його бойовий кінь, якого вів один із зброєносців. Натовп не приховував свого захвату цим видовиськом. Оточені своїми воїнами, в шкіряних шпичастих шапках, у яскравих туніках і накидках, обв'язаних ремінцями на ногах штанях, із шаблями на пасках, тримаючи в лівій руці круглий щит із вигадливим геометричним візерунком, а в правій — короткий залізний спис, проходили величні графи Франції: Ангерран, граф Понтьє та його син Гуго; Готьє III, граф Вексенський; Жоффруа Мартель, граф Анжуйський; Тібо III, граф Шартрський; Галеран; граф Меланський; Ренар III, граф Санський. Всі вони пройшли, навіть не глянувши на юрму. Людям особливо впав у око Рауль де Крепі, граф Валуа та Ам'єна, чия висока постать вирізнялася в кортежі. Коли він минав натовп, у ньому майже стихли вигуки, а дехто навіть перехрестився. Він сидів на вороному коні, вдягнений з ніг до голови у чорне; обабіч нього йшли охоронці в шоломах і кольчугах поверх червоних тунік, із закутими в залізні лати ногами, а в руках вони тримали чотирикутні щити із зображенням дракона, що вивергає з себе вогонь. Здавалося, цей загін був сповнений брутальної, лиховісної сили. Коли проходили єпископи Готьє де Мо, Роже Шалонський та Беруд Суассонський, юрба впала навколішки, благаючи їхнього благословення. Виблискували на сонці золотисті шати, сталева зброя та шоломи, зелені луки й навіть фортечні мури Реймса, брами якого порозчинялися, коли вдарили дзвони всіх церков. І ось перед цією процесією постало місто, пишно прикрашене на честь молодої, на яку тут так довго чекали.

Кортеж пройшов під тріумфальними арками; вздовж усього шляху стояли воїни й віддавали честь. Жителі міста святого Ремі зчинили галас. Анна з цікавістю дивилася на свій новий народ, що юрмився, зустрічаючи її. Він нічим не відрізнявся від київського народу, хіба що ці люди носили одяг не такий барвистий та чоловіки були не такі високі, зате жінки були гарніші. У вузьких вікнах дерев'яних будиночків висіли простирадла та клапті кольорової тканини, на них було попришпилювано квіти, молоді яскраво-зелені гілки або вишито емблеми міста чи цехів. Незважаючи на охорону, вздовж кортежу бігали діти в лахмітті, випрошуючи милостиню. Анна кивнула головою Гослену Шонійському, що їхав верхи неподалік від її повоза; він здивовано наблизився до неї.

— Монсеньйоре, чи не могли б ми дати якусь милостиню цим бідолашним малюкам?

— Це передбачено, пані, після церемонії. Всіх бідняків міста запрошено на бенкет — його дає король на честь свого одруження.

Княжна вдячно всміхнулася йому.

Натовп зростав, дзвони бамкали дедалі оглушливіше. До Анни долинув дух смаженого м'яса. Вона пошкодувала, що відмовилася з'їсти миску юшки, яку їй запропонувала ігуменя після служби Божої.

Нарешті повіз зупинився посеред майдану, де височіла велика, щойно збудована церква, на паперті якої стояв реймський архієпископ Гі Шатільйонський; його оточували єпископи в сутанах та митрах, із жезлами вруках — символами влади й доброти.

Генріх прийшов особисто допомогти Анні зійти з повоза. Придворні дами накинули їй на плечі важку пурпурову мантію, що їх носять королеви, а Олена розправила на ній складки. Обидві жінки розгублено перезирнулися, насилу тамуючи бажання кинутися в обійми одна до одної. Анна всміхнулася Олені й прошепотіла своєю мовою:

— Я голодна. — Потім, обернувшись, подала міцну руку королеві, який, здавалося, потонув у складках мантії, що її барони тільки-но накинули на нього.

По встеленій листям землі королівська пара підійшла до собору й уклякла на килимі, простеленому на сходах. Архієпископ поблагословив їх одне за одним і простяг руку в рукавичці з перснем, який Анна й Генріх шанобливо поцілували. Один канонік подав їм святе Євангеліє, яке обоє теж поцілували. Відтак вони підвелись і, ступаючи вслід за Гі Шатільйонським, ввійшли до собору.

Почався спів. За королівською парою ступав Льєбер де Камбре, що його реймський архієпископ мав цього дня висвятити на єпископа, а далі йшли інші прелати та священики. Хоч у соборі горіли воскові свічки, Анні здалося, що в цьому святому домі темно. Ніщо тут не нагадувало їй про пишноти собору святої Софії. Пречиста діва, що дивилася на них з-над престолу, мала непривітний вигляд, вона анітрохи не скидалася на добродушну Богородицю в київському соборі. У цьому храмі було мало золота й коштовних прикрас, зате наївні фрески вирізнялися надмірною барвистістю.

Анна й Генріх уклякли перед своїм троном і, заплющивши очі, заглибилися в думки. Тим часом посланці короля, принци, єпископи, знать, рицарі, які їздили до Русі, простолюд, що проник сюди, займали місця в соборі, намагаючись не наступити на майбутнього єпископа Камбре, — цей розпростерся ницьма долі, розкинувши хрестом руки.

Коли всі розташувалися, архієпископ затяг перед паствою, що вклякла навколішки, «Veni Creator»[1]. По закінченні молитви всі підвелися. Тоді до Льєбера підійшов з Євангелієм у руках архієпископ Гі у супроводі єпископів Леотеріка Лаонського та Деодата Суассонського. З їхньою допомогою архієпископ поклав книгу зі Словом Божим на плечі Льєбера. В соборі запала глибока тиша; Льєбер підвівся, вже висвячений на єпископа, й отримав митру, пасторальний жезл, перстень та Євангеліє. І залунав, полинувши до Господа, подячний спів.

— Я дуже радий, що церква Камбре переходить під вашу опіку. Ваші заслуги мені відомі, я певен, що там Слово Боже буде завжди в пошані. Хай воно вам допомагає у вашій нелегкій справі, за яку ми молимося щодня… Слава тобі, Господи, — додав Гі Шатільйонський, звертаючись до пастви.

— Слава тобі, Господи, — відповів натовп.

Відтак архієпископ, повернувшись до Генріха та Анни, сказав, що він щасливий повінчати такого славного короля з такою славною княжною, але нагадав, що вони передусім Божі діти й повинні жити, боячись прогнівити Господа.

Анна обрала собі за свідків Гослена Шонійського та посадника Остромира Чернігівського, батькового друга. З боку Генріха бути свідками випала честь його зятеві Бодуену Фландрійському та Еблю де Русі. Всі четверо підійшли ближче й оточили королівську пару. Готьє де Мо спитав Анну й Генріха про їхню згоду одружитись і, коли вони обмінялися обручками, поблагословив їх. Реймський архієпископ у митрі і з жезлом у лівій руці обернувся до київської княжни, що сама підійшла до нього й уклякла навколішки. Придворні дами розстебнули на ній одежу, оголивши верх її грудей.

— Господи, ми благаємо тебе благословити присутню тут рабу твою Анну, яку ми хочемо коронувати королевою. Прислухайся до наших молитов. Архієпископ сів перед Анною, віддавши жезл одному зі своїх помічників, і взяв лівою рукою золотий дискос, на якому був освячений єлей. Великим пальцем правиці він позначив хрест на її чолі й грудях, проказуючи:

— Цим єлеєм, освяченим в ім’я Отця, і Сина, й Святого духа, я висвячую вас на королеву. Хай наш Господь Ісус Христос, Син Божий, якого Його Отець освятив єлеєм радості зовсім відмінним чином, ніж тих, хто розділяє Його славу, пошле на вас із цим святим єлеєм благословення Святого духа, і хай Він проникне у ваше серце, аби ви завдяки цим своїм видимим і чутливим дарам заслужили можливість розділяти невидиме добро. Хай Господь помагає вам!

Потім, узявши з дискоса королівський перстень, він поблагословив його, нахилився до Анни й надів на підмізинний палець правиці.

— Прийміть цей перстень, він є символ віри й вашої королівської гідності, знаком вашої могутності, він допомагатиме вам перемагати ворогів і лишатися непохитною поборницею віри своїх батьків.

Він узяв із рук єпископа Готьє де Мо скіпетр, трохи менший за королівський, і вклав його в ту саму руку, на палець якої щойно надів перстень.

— Прийміть цей скіпетр, він є ознакою королівської могутності, його названо скіпетром порядності й взірцем чесності. Якщо ви житимете праведно, то Той, чиє царювання й слава безсмертні у віках, допоможе вам перейти з тимчасового царства до царства вічного. Хай Господь помагає вам!

Підійшов і Роже Шалонський. Він узяв з престолу корону і, тримаючи її над головою в Анни, промовив:

— Хай Бог увінчає вас короною слави й справедливості, хай дасть вам силу й мужність, аби ви, благословенні нашими руками, сповнені віри й добрих намірів, прийшли до Корони царства вічності з милості Того, чиє царювання і влада безсмертні у віках. Хай Господь помагає вам!


Після цієї молитви він наклав корону на голову королеві.

— Прийміть корону вашого королівства в ім’я Отця, і Сина, і Святого духа, аби ви, відкинувши спокуси давнього ворога людей і оберігаючись від усіляких вад, ревно відстоювали справедливість, сповнювалися милосердям і були розважливою у своїх міркуваннях, завдяки чому стали б гідною отримати від Господа нашого Ісуса Христа Корону царства вічного в колі святих. Будьте чесною й рішучою, дбайте про королівство, яке Бог вам довіряє. Хай Христос, посередник між Богом і людьми, знайде у вашій особі вірну королеву, яка піклуватиметься про Його народ. Помолімося. Боже вічності, джерело всіх чеснот, переможцю над усіма нашими ворогами, благослови рабу свою, яка схиляє голову перед Твоєю величчю. Збережи їй завжди квітуче здоров’я й увічни її блаженство. Хай раба Твоя, Всемогутній Господи, дістане від Тебе милість плідності за прикладом Сари, Ревеки, Лії та Рахілі й решти святих жінок, які вірно служили тобі в ім’я царства Твого й постійності Церкви Божої. Будь за всіх обставин помічником і заступником її, а також усіх тих, задля кого вона благатиме в Тебе допомоги. Поділися з нею багатствами Твоєї слави, вволь її добрі бажання, увінчай її Твоїм милосердям і Твоєю добротою й зроби так, аби вона завжди служила Тобі з любов’ю. Хай Господь наш Ісус Христос помагає їй.

Четверо рицарів принесли на червоних тавайолах[2] із золотими торочками ритуальні дари: хлібину, барильце вина, голубку, тринадцять золотих та подарунки для бідняків, — нова королева передала їх священнослужителям.

Король і королева повернулися на свої місця, щоб побути на великій службі Божій, яку відправляв архієпископ, а в вічній каплиці у той самий час пошепки правив службу королівський капелан. Анна молила Пречисту діву, аби та дала їй силу витримати тягар корони. Генріх поруч із нею мав пригнічений вигляд.

Після відправи король і королева зійшли з трону й вирушили до королівських покоїв у архієпископаті; поперед них виступав начальник варти із своїми охоронцями, музики, герольди, церемоніймейстер і четверо рицарів, які несли дари, а позаду ішла охорона та її командири. Зачарований процесією, народ не скупився ні на крики, ні на привітання.

Розділ десятий КОРОЛІВСЬКИЙ БЕНКЕТ

Провівши Анну до кімнати, Генріх уклонився й залишив її на придворних дам. Коли з неї зняли важку накидку, вона з полегкістю зітхнула й мовчки дала роздягти себе. Ніхто з жінок не порушував мовчанки, тільки Олена накинула на королеву шмат ще вогкого, напахченого тонкого полотна. Анна знову відмовилася надягти один з уборів, запропонованих Генріхом, надавши перевагу батьковим сукням. Вона вибрала одну з них під колір своїх очей, з комірцем і рукавами, обшитими широкими, золототканими стрічками, а також коротку білу накидку, розмальовану сценами із сільського життя. Вона була в чоботях із золотавої шкіри, над її чолом здіймалася висока, інкрустована смарагдом, облямована знизу перлами й самоцвітами корона. Придворні француженки охнули — так їх зачарували розкішні прикраси з країни, яку багато хто тут вважав дикунською; коли б онука Володимира Великого змогла прочитати їхні думки, то тільки посміхнулася б.

Прийшов церемоніймейстер і повів Анну до великої зали архієпископату, де мав відбутися бенкет.

Коли Анна ступила до зали, всі замовкли, замилувавшись вродою молодої королеви, яка приїхала до них так здалеку і тепер із високо піднесеною головою самотньо йшла серед придворних, чиїх звичаїв вона не знала.

Анну провели за стіл, де вже сиділа сестра короля принцеса Адель, дружина графа Фландрійського, та їхня донька Матільда, наречена герцога Вільгельма Нормандського, якого недруги називали Байстрюком, графиня де Крепі, гарненька графиня Анжуйська, графиня Шартрська та графиня Меланська, вдягнені в барвисті, гаптовані золотом шати. Всі вони були у вуалетках, що їх притримувала корона або золота пов’язка. Анна сіла на стілець з тонко різьбленою спинкою. Графи сиділи окремо, так само, як і єпископи та люди з королівського двору. За п’ятим столом, цебто за королівським, повсідалися реймський архієпископ, посланець норвезького короля Ярль Вастерготландський Рагнвальд, який, окрім подарунків від свого володаря, вручив Анні яшмове намисто від її сестри Єлизавети, а Генріхові — намсуський меч від короля Гаральда, посланець угорського короля Андрія Бан Темешвар-Коппанійський, отець Гуго із міста Клюні, що був представником польського короля та германського імператора, граф Сассекський, посланий англійським королем Едуардом, принци-єпископи Арнольд Родезький та Ебегерард Трірський, посадник Остромир та псковський князь Судислав.

Пролунали голоси оповісників, і до зали ввійшов король Франції. Архієпископ поблагословив гостей. Монарх подав знак, гості помили руки теплою водою в мисках, що їх принесли слуги, і почався бенкет.

Спершу на столи подали страви з дичини: фазанів, довге пір’я на яких тремтіло, коли їх несли; засмажені козулі, що, здавалося, ладні були зістрибнути з таць — таке високе було мистецтво кухарів, які надали цим тваринам вигляду живих; лані в присмаченій прянощами підливі; вепри з прикрашеними цукровими квітами шиями, що викликало в гостей захоплені вигуки. Зброєносець-різник порізав дичину перед сувереном. Служники, стоячи навколішки, подали м’ясо королю; той поклав шматок козулі на скибку прісного хліба завтовшки в чотири пальці й простяг королеві.

Потім настала черга птиці, що, здавалося, ладна була злетіти: гуси з розпростаними крильми, жирні каплуни, начинені пулярки, голуби на рожнах. Відтак подали рибу: вугрів, міног у гострій приправі, щук із роззявленими пащами, лососів, що ніби визирали з морської хвилі. І, нарешті, на солодке: численні торти й оладки, тремтливі креми, привезені зі Сходу зацукровані плоди, і до всього того — біле вино з медом, що вдаряло в голову.

Стояв веселий гамір: барони, єпископи й рицарі підкликали служників і вимагали ту чи ту страву, і служники бігли в усі боки, щоб виконати їхню волю.

Анна їла з неабияким апетитом, і гості помітили це й зі сміхом обговорювали.

Наприкінці бенкету реймський архієпископ підвівся, проказав пообідню молитву й разом з єпископами та своїм почтом покинув залу, давши повну волю жонглерам та блазням. І хоч поштива Матільда Фландрійська засипала Анну запитаннями, які та погано розуміла й на які відповідала лише усмішкою, хоч графиня Анжуйська раз по раз кумедно кривилася, Анна нудьгувала й дедалі частіше позіхала, затуляючи рота долонею. Вона із заздрістю позирала на королівський стіл, де після того, як залу покинуло духівництво, панували неприховані веселощі. Здавалося, Генріха страшенно розважало кривляння трьох молодих зброєносців, які підсіли до нього, тільки-но із зали вийшли єпископи. Анні здалося, ніби Готьє де Мо та Роже Шалонський зробили якийсь нетерплячий жест, показавши так своє невдоволення. В Анни склалося враження, що тепер гості споглядали її куди допитливіше, ніж на початку бенкету, й раз по раз зиркали то на короля, то на неї.

Загальну увагу привернула поява музики; всі зустріли його схвальним шепотом і оплесками — вони пролунали на знак самого короля, що підвівся з місця. Обличчя в музики було ангельської вроди. Медово-біляві кучері м’яко спадали йому на плечі, обрамляючи безвусе й безбороде обличчя з дитинно відкопиленими губами. Судячи з усього, йому було не більш як чотирнадцять років. Рука, якою він підтримував позолочену арфу з баранячою голівкою, була така тендітна, ніби дівоча. З-під його надто короткої, з розрізами ззаду й спереду туніки із золотими китичками, визирали щільно обтягнені яскраво-рожевими шовковими штанами стегна. Маленькі ноги були взуті в черевики з кордовської шкіри, такі самі зелені, як і туніка.

— Він носить ваші кольори, — зауважила Аделаїда де Крепі королеві Анні.

Служники підсунули ослінчика, на який сів підліток. Граційним рухом він поправив арфу і взяв у тендітну руку медіатор зі слонової кістки. Король відкинувся на спинку стільця й заплющив очі.

У повній тиші хлопець заграв мелодію, якої Анна зроду не чула. Це була легка, сухувата музика, що навіяла Анні думки про молоде листя на березах у весняному Новгороді. У залі з грубою оббивкою, де стояв затхлий дух гострих приправ та вина, музика була мов подих свіжого леготу.

Хлопець заспівав голосом русалки, високим і глухуватим водночас. Анна не розуміла слів, але з виразу облич у жінок здогадалася, що то була пісня про кохання. Потім він заграв бравурну мелодію, від якої всі чоловіки повипростували спини, постискали кулаки, і в них заблищали очі. Музика скінчив під грім оплесків та захоплених криків. Він уклонився Анні, відтак королю, який подав йому знак підійти до нього. Монарх підвівся й міцно обійняв хлопця, який почервонів, мов дівчина. Графині де Крепі та Анжуйська щось шепнули одна одній на вухо й пирснули зо сміху. Матільда понурила голову, крадькома зиркнувши на Анну. Ввійшли ще музики, і хлопець сів позад Генріха, який не приховував свого задоволення.

Здогадавшись, що королева зацікавилася співаком, гарненька графиня Анжуйська нахилилася до неї.

— Його звуть Олів’є Арльський, він родом із краю королеви Констанс, королевої матері. Король ставиться до хлопця, як до сина.

— А чому вам стало так смішно? — спитала Анна.

— Облиште безглузді плітки! — вигукнула принцеса Адель. — Ви забуваєте, що мій брат — король!

— Він король тому, що ми цього хочемо! — відрубала графиня де Крепі. — Не забувайте, що в мого чоловіка куди більше земель, ніж у королівства.

— Я знаю, — зітхнула принцеса. — Та зараз не час про це нам нагадувати. Одначе запам'ятайте, що він помазаник Божий і ваш монарх.

— Гарний мені монарх, який надає перевагу хлопцям перед жінками!

— Замовкніть! Хіба ви забули, що розмовляєте при королеві?!

— Вона нас не розуміє,— мовила графиня де Крепі, знизавши плечима.

Матільда, всміхнувшись, узяла Анну за руку. Це була низенька на зріст, худенька чорнява дівчина з гарними очима й лагідною усмішкою. Цей її приязний жест зробив Анні приємність. Анна всміхнулася до короля, побачивши, що він підходить до їхнього столу. Обличчя в нього знову було насуплене, як і під час їхньої першої зустрічі. Невже вона не сподобалась йому? Невже він не вважає її гарною, гідною народити спадкоємця французького престолу? Звиклій з дитинства до лестощів батька й братів, до люб'язності їхніх друзів, чоловіка її сестри Єлизавети, хороброго норвезького короля Гаральда, цього великого шукача пригод і жінколюба (то саме він назвав її чарівницею Морою, словом, яке привіз зі своїх мандрів по світу), Анні подобалося, коли віддавали належне її вроді. Хіба вона не помітила з тривогою, за яку одразу ж попросила прощення в Бога, масний погляд чорнявого графа де Крепі, чоловіка тієї графині,| яка так розгнівала сестру короля? Хіба буркотун Гослен Шонійський не був найбільш закоханим у неї супутником у дорозі? Хіба єпископи Роже та Готьє не підпали під чар її краси?

— Пані, нам час іти звідси.

Анна, ледь усміхнувшись, узяла простягнену королеву руку.

Розділ одинадцятий КОРОЛЕВА

У покоях архієпископату горів великий вогонь. Жінки скупали, напахтили й розчесали Анну, і вона трохи перекусила разом з Оленою та Іриною. Королева з досадою випровадила з кімнати придворних дам, бажаючи ці останні хвилини своєї непорочності провести наодинці із землячками.

Олена, тільки-но побачила короля, відчула глибоку відразу до його манірних рухів, писклявого голосу, тієї ніжності, з якою він ставився до слуг і зброєносців. Та особливо їй не сподобалося те, що він так мало цікавості виявляв до Анни, її любої дитини, — це просто виводило її з себе. Тож Олена намагалась поводитися так, щоб не виказати своїх думок і всупереч власній волі не розхвалювати чоловіка, який був королем.

Анна про все це здогадувалася, вона надто добре знала годувальницю, але давала, ніби вірить її похвалам. Одначе, коли Олена почала натяками пояснювати їй, як минає перша шлюбна ніч, Анна сердито урвала її:

— Не завдавай собі стільки клопоту, моя люба! Я знаю, що має статися. Я бачила, як мої брати звалювали служниць і стромляли їм свого прутня. Я бачила й чула, яку втіху вони тоді мали. І я з нетерпінням чекала цього дня. Якби я не була донькою київського князя й не боялася Бога, то вже давно тратила б непорочність.

— Слава Богу, ти цього не зробила!

Олена з полегкістю подивилася на Анну й похитала головою, а Ірина, зашарівшись, розсміялася.

— Іноді опиратися було дуже тяжко, — зітхнула Анна, згадавши Пилипа.

— Так, опиратися буває дуже тяжко, — зітхнула й годувальниця, яка вже давно повдовіла.

— Ох, це правда! — й собі зітхнула Ірина.

Ці зітхання викликали в усіх трьох такий регіт, що вони й не почули, як у двері хтось постукав.

Церемоніймейстерові довелося стукати тростинкою багато разів, поки в кімнаті почули цей стукіт. Нарешті вони обернулися. Позад них стояв король, архієпископ, єпископи й графи Франції. Три жінки збентежено почервоніли. Олена з Іриною заходилися бити поклони, а Анна з цікавістю розглядала чоловічий гурт. Її очі зустрілися з очима графа Валуа, чия висока постать вирізнялася серед решти. Він роздивлявся її так безсоромно, що Анні здалося, ніби її роздягли догола, і вона інстинктивно схрестила на грудях руки. Реймсьий архієпископ хибно зрозумів цей її жест і насилу стримався, щоб не всміхнутися. Тоді підійшов до неї.

— Ми прийшли, королево, благословити шлюбне ложе, щоб Бог змилостивився дати вам радість зачаття.

Анна відійшла вбік; вона була в самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, обтягненій на талії широким золотавим поясом, інкрустованим барвистими самоцвітами. Довгі руді коси хвилями спадали вниз, немов дві золоті змії. Яка ж гарна ця королева, що прийшла сюди з холодної степової країни! Король ступив до неї і взяв її за руку. Вони вклякли перед прелатом навпроти ліжка, застеленого тонкими простирадлами. Гі Шатільйонський проказав:

— Господи, зглянься над цим чоловіком і цією жінкою, яких ми поєднали узами шлюбу. Хай вони стануть єдиною плоттю і хай, кохаючись, увічнять рід рабів Твоїх. Амінь.

Батьківським жестом він поблагословив їх і ложе, в яке вони мали лягти, аби повторилося те, для чого Бог їх створив: розмножилися задля Його ще більшої лави.

Духівництво, графи, Олена та її донька вийшли.

Анна з Генріхом залишилися вдвох.

Серце в дівчини забилося швидше. Ось і настала мить, якої вона так чекала і так боялася, мить, коли чоловік зробить із неї жінку. В голові в неї безладно перебігали спогади: дівчата, за якими женуться хлопці в новгородських та київських лісах; потай підслухані розповіді; оргії її братів та батькових дружинників; сороміцькі казки годувальниць; зітхання зґвалтованих жінок; бурчання чоловіків, що товкли білі опасисті тіла; покусані перса, розставлені ноги, настовбурчені прутні, широкі, вкриті рубцями груди, розкуйовджені чуби, розплетені коси…

Анна подивилася на короля, що великими ковтками пив із золотого кухля мед. У нього обличчя не було таким спраглим, яким буває в інших чоловіків, що їх мучить жага кохання: король радше здавався похмурим і тоскним. Випорожнивши ще один кухоль, він нарешті перевів погляд на неї. Справді, вона таки гарненька; недаремно ж графи і єпископи привітали його з вдалим вибором, а Рауль де Крепі навіть набрався зухвальства і заявив, що коли б вона не сподобалася королеві, то він залюбки замінив би його! Це фривольне зауваження викликало сміх у графів і усмішку в єпископів. Одначе якби все залежало тільки від короля, то він охоче надав би змогу цьому бабієві Раулю позбавити королеву невинності. Але йому, Генріхові, треба забезпечити продовження свого роду; король, який почував до жінок тільки відразу, добре це усвідомлював. Задля спадкоємця Французького королівства, яке Генріхові заповіли предки, він мусив лягти в ліжко з цією жінкою і зробити їй сина. Бо якщо він не народить сина, то графи, його брат Ед, Байстрюк Нормандський і імператор Германії знов заведуть суперечку з приводу такої великої втрати його підданих, які вже стільки років страждають через нескінченні війни, переходять від одного володаря до іншого, зазнають страшних злиднів і дістають перепочинок тільки після смерті.

Нарешті Генріх підійшов до Анни й узяв її за руки.

— Ходім, моя королево.

Він розстебнув на ній золотавий пояс, тоді розв’язав зав'язки, що притримували довгу сорочку, і вона м’яко впала додолу. Анна не намагалася ховати свого оголеного тіла, дозволила королю відвести себе до ліжка й покірно лягла. Король зміряв поглядом усю її наготу, мимоволі зворушившись, коли побачив унизу її живота темно-золотистий трикутник, і здивувався, відчувши, що його прутень настовбурчився перед грішним тілом незайманої дівчини. Він розв’язав свою пурпурову накидку й скинув сорочку. Голий, у чому мати народила, Генріх ліг на це розслаблене тіло й ураз грубо взяв його. Від болючого розриву Анна скрикнула і спробувала відштовхнути короля. Але той, налігши всім тілом, уганявся в неї ще глибше і заходився товкти її так завзято, що аж сам здивувався. Він товк доти, доки почав скрикувати від утіхи, виливаючи сім’я, а Анна, заплутавшись у власних косах, задихалася й стогнала від болю.

Задоволений тим, що добре виконав обов’язок перед своїм родом, король підвівсь і радісно засміявся, побачивши закривавлені стегна дружини.

— Люба моя, ми з вами зробили добру роботу і з Божою ласкою дамо спадкоємця нашій короні.

Анна не розуміла, що він казав, і не звертала на нього уваги; вона відчувала біль, і їй хотілося тільки одного: щоб він якнайшвидше пішов від неї. Але Генріх зрозумів її інакше; щоб надійніше гарантувати собі спадкоємця, він ушанував дружину аж тричі. Коли він розповість про свій подвиг ласкавому Олів’є та своїм улюбленим зброєносцям, вони, певне, здивуються так само, як і він.


Наступного ранку королева раптово прокинулася від галасу й сміху. Генріх, зіпершись спиною на подушки, пив у оточенні своїх улюбленців напахчене прянощами вино, з його обличчя не сходив глумливий вираз. Побачивши, що Анна розплющила очі, він простяг їй чашу.

— Випийте, люба моя, вино відновить вам сили після поєдинків цієї ночі!

Зніяковівши під поглядами чоловікових товаришів, Анна відпила ковток запашної рідини. Вона була тепла й дуже міцна. Анна одразу ж відчула себе краще, її щоки знову налилися рум’янцем. Король підвівся й накинув на себе сорочку, що її подав йому слуга, якого він ущипнув за носа. Більше не глянувши на королеву, Генріх обійняв за талію двох зброєносців і вийшов.

Анна залишилася сама й знову впала на подушки. Їй приємно було лежати в тиші, що настала в кімнаті. Але її спокій тривав не довго: ввійшли придворні дами, Олена та четверо служниць і принесли цебрик запашної води, від якої валували клубки пари.

— Ви добре виспалися? — манірно спитала перша придворна дама Гільдегарда де Русі.

— Королево, ви провели приємну ніч? — прошепотіла, пирснувши зо сміху, друга дама Ізабелла де Бутіньї.

— Розкажи, скільки разів тебе вшанував король? — пошепки спитала балакуча Ірина, яка ділила з Анною материнське молоко.

— Замовкніть! Хіба не бачите, що королева стомилася й хоче відпочити? — І Олена просунула руку під простирадла.

Анна аж підстрибнула від дотику холодних пальців, що нишпорили в неї по ногах, але не запротестувала; вона знала, що дядько Судислав чекає наслідків цієї перевірки, перше ніж вирушити назад до Русі. Він має доповісти великому князеві Київському, що його дочка задоволена виявленою їй честю й відтепер стала жінкою й королевою Франції.

Олена показала опасистій жінці свої липкі, закривавлені пальці. Стара понурила голову, підійшла до ліжка й раптовим рухом здерла з Анни простирадла. Показалося чарівне біле тіло, таке закривавлене, що можна було подумати, ніби воно серйозно поранене. Повитуха розвела Анні ноги, роздивилася болючу рану й задоволено покивала головою.

— Наш король зробив свою роботу гарно, — нарешті промовила вона, витираючи руки білим простирадлом: по її брезклій щоці покотилася сльоза. — Я допомогла з’явитися на світ чотирьом синам королеви Констанс і вже не сподівалася на таку хоробрість нашого короля Генріха, але тепер певна, що ласки Господа Бога й Пречистої діви Марії наша королева народить нам синів. Хай Бог благословляє вас, моя королево!

І стара, згорбившись у три погибелі, пішла, несучи перед собою, мов трофей, забруднене простирадло — свідоцтво втраченої незайманості королеви.

Олена дивилася на свою «дитину», і в її очах спалахнула гордість. Атож, цей король з дівочими манерами вчинив добре! Він довів, як і належить, до болю королеву, з її скорботного вигляду можна здогадатися, що він показав себе хвацьким чоловіком. Олена відтрутила придворних дам, допомогла своїй годованці підвестись і сісти в цебрик. Тепла вода принесла Анні таку полегкість, що вона мало не заридала.

— Поплач, голубко моя, сльози, викликані радістю чи горем, заспокоюють того, хто їх проливає.

— Замовкни! Мені анітрохи не хочеться плакати — ні з радощів, ні з горя. І тільки страшенно стомлена. Пошли Ірину по перекладача. Я хотіла б дізнатися, що маю сьогодні робити.

Анна вийшла з купелю саме тієї миті, коли Ірина повернулася з перекладачем, що вихором влетів до кімнати.

— Слово честі, я не сподівався такого! Ви набагато вродливіша, ніж мені розповідали. Королю неабияк пощастило! Отже, ви домоглися успіху там, де тільки інших жінок зазнавали поразки…

Анна, прикрита лише своїми розпатланими косами, стояла нерухомо, торопіло і з люттю дивилася на того, хто щойно розчахнув двері шлюбної кімнати й казав їй щось таке, чого вона не розуміла, але інстинктивно здогадувалася, що їй це і не слід було б слухати.

Гільдегарда де Русі та Ізабелла де Бутіньї схопили Рауля де Крепі за руки, намагаючись випровадити його з кімнати.

— Годі вам, мої красуні, відпустіть мене! Я прийшов сюди без поганих намірів. Бажаю пересвідчитися, що король зробив свою справу.

— Ваша високосте, йдіть звідси, а то через вас нас покарають!

— Нічого не бійтеся, любі дами, я йду звідси. Королево, якщо я вам не сподобався, то на колінах прошу у вас пробачення.

Підтверджуючи слова ділом, граф де Крепі вкляк перед Анною.

— Якби тут були мої брати, ви не вийшли б живий з цієї кімнати. Я далеко від своєї країни й не знаю ваших звичаїв, але я їх вивчу, і якщо ви мене образили, то присягаюся ім'ям свого предка Володимира Великого, що відомщу вам!

— Що вона каже? — спитав граф у перекладача, торсаючи його.

Той тремтливим голосом переклав. Граф зареготав:

— Отакі самиці мені до вподоби: гарні й дражливі. Скажи їй, що в неї немає відданішого й щирішого слуги за Рауля де Крепі і що я був би радий стати тільки її вірним рицарем.

Анна уважно вислухала перекладача, не спускаючи очей з графа, який і далі стояв навколішки біля її ніг. Він не був гарний, але його нестерпний погляд метав сталево-голубі блискавиці; від усієї його постаті віяло грубою силою, що нагадувала Анні про найжорстокіших товаришів її братів. Анні хотілося показати цим французьким вельможам, на що здатна київська княжна; ні, вона не та дівчина, яку замикають у кімнаті в товаристві жінок і яка лише слухає казки годувальниці!

— Скажи цьому вельможному панові, що він мене образив, і я йому цього не пробачу. Скажи йому також, що король — мій чоловік, і я не хочу мати іншого вірного рицаря, крім нього. А тепер нехай забирається звідси!

Вислухавши перекладача, граф устав, низько вклонився й, глумливо всміхнувшись, вийшов.

— Я покараю цього чоловіка за його зухвальство, — промовила Анна навдивовижу спокійно.

— Королево, вам пора вдягтися. Перед вашим від’їздом до Санліса в соборі відбудеться обідня з півчими.

— Що вона каже? — спитала Олена в перекладача.

— Графиня де Русі каже, що королева має піти до собору.

Анна в задумі дозволила придворним дамам надягти на себе важку пурпурову оксамитову сукню, що спадала на розшиту квітами спідницю, поправити на волоссі, в яке були вплетені перли, вуалетку — її притримувала золота корона — і закріпити на плечах світло-голубу накидку з пурпурово-золотистими торочками.


Єпископ Роже прийшов по Анну разом із Госленом Шонійським. Вона була рада побачити цих двох чоловіків, які їй подобались і до яких вона ставилася шанобливо. Анна поцілувала єпископський перстень і усміхнулася до Гослена, а той поштиво вклонився їй. Анну супроводжував строкато вдягнений гурт жінок і вельмож. Вона помітила, що графа де Крепі серед них не було.

Реймський архієпископ чекав на неї біля престолу. Анна вклякла навколішки, щоб її поблагословили. Невдовзі до неї приєднався і король. Почалася відправа.

Анна перехопила королів погляд, що виражав гордість і подив воднораз. Вона зніяковіла, зашарілася й опустила очі. Коли Анна їх підвела, вони зустрілися з очима графа, який стояв біля престолу обличчям до пастви. Те, що Анна прочитала в них, видалося їй вкрай сороміцьким, і вона з люті мало не кинулася вперед, але Генріх притримав її за рукав.

— Що з вами, моя люба, ви нездужаєте?

— Дарма.

Ця сценка впала в око графові та графині Фландрійським. Як і всі, вони побоювалися могутнього вельможі Рауля де Крепі, графа Перонна, Валуа та інших країв, який завжди ладен був підтримати бунт проти онука Гуго Капета. Вони ще пам’ятали тривалу війну між Генріхом та графом де Блуа, якого підтримував королів брат Ед, незадоволений тим, що йому не дісталося багатого графства. Та війна принесла розорення й горе цілій країні і не скінчилася навіть після смерті графа в 1037 році; її ще дужче розпалили його сини Етьєн та Тібо, а їм на допомогу поспішив граф Валуа. Захоплений у полон, він вийшов на волю аж після того, як заплатив великий викуп. Тоді Генріх і Рауль уклали союз, не наважуючись більше воювати один проти одного. Бодуен Фландрійський вдовольнився таким станом речей і при нагоді користав з цього, але сестра короля Адель Фландрійська відчувала до того, за її словами, «диявола» непогамовну ненависть, і цю ненависть не можна було пояснити самими тільки колишніми суперечностями.

Адель дуже любила брата, вона тяжко переживала поведінку матері, яка спробувала не допустити Генріха до трону, не зупинившись навіть перед звинуваченням його в содомському гріху. У щоденних сварках його батько, король Роберт, вичерпав останні сили, але наполіг на своєму: Генріх буде королем.

Задля брата Адель згодилася вийти заміж за графа Фландрійського, який відтоді став Генріховим союзником. Знову ж таки, щоб забезпечити мир королівству, вона готувалася віддати свою дочку Матільду за байстрюка Роберта Благочестивого — герцога Вільгельма Нормандського. Адель не хотіла бачити страждань, що їх породжує війна; голод і пошесті вже занапастили чимало бідолашних людей. Хоч яка була вона сильна жінка, але Генріх був її слабкістю. Заради любого старшого брата добра й співчутлива графиня могла стати феодальним суддею, цебто вбивцею. Покинувши шлюбну кімнату, король побіг до неї, щоб докладно розповісти їй про свої звитяги. Адель палко привітала його. Якщо ця чужоземна княжна народить їм сина, то вона відштовхне від її брата гарних зброєносців! Успіх цієї першої ночі зробив Адель союзницею й подругою Анни. Графиня Фландрійська вирішила взяти молоду жінку під свій захист. А поки що треба було тримати якомога далі графа Валуа; її чоловік Бодуен уже знайде для цього привід.

Відбулося останнє благословення, служба Божа скінчилася, і королівське подружжя під вітальні вигуки жителів Реймса покинуло собор. У архієпископаті Анна попрощалася зі своїм дядьком князем Судиславом, посадником Остромиром, боярами, посланцями короля Швеції та короля Угорщини. Зі щемом у серці вона передала ними подарунки для своїх батька й матері та листа для Всеволода, в якому розпитувала про Пилипа. Потім зі смутком дивилася, як вирушали в дорогу останні посланці землі руської. З нею лишилися тільки Олена та Ірина.

Перевдягшись у легше вбрання, Анна відмовилася сісти в повіз і забажала їхати верхи поряд із королем.

Довжелезна валка рушила в дорогу; народ, що прийшов помилуватися своєю новою королевою, був зачарований. Приваблені її молодістю й красою, люди влаштували їй тріумфальні проводи; щоправда, заохотили їх і харчі та милостиня, яку роздавали на вулицях.

Подорож до Санліса тривала десять днів.

Розділ дванадцятий САНЛІС

Анна радо поселилася в санліському замку, де дідуся її чоловіка колись було проголошено королем. Вона стомилася від банкетів та свят, що їх влаштовували щоразу, коли вони зупинялися в якомусь замку. Анна нічого так не любила, як сміятися, співати, танцювати або ходити на полювання, і серед цих глумливих, сварливих французів занудьгувала. Це помітив Гослен Шонійський. Він не знав, що робити, аби її розважити. Напередодні приїзду до Санліса Анна на кілька годин була зникла. Шукати її кинулися графи, барони, зброєносці, воїни й усі, хто супроводжував королеву. Її знайшли під деревом, де вона сиділа й співала з Олів’є Арльським. Страшенно розлютившись, король влаштував підліткові й дружині сцену. На його докори Анна відреагувала дуже спокійно, подивившись на нього ясними очима, що, на думку Гослена й Олени, не обіцяло нічого доброго.

Генріх супився на Анну до самого Санліса й уперше після одруження не пішов спати з королевою. Його невдоволення тривало цілий тиждень, упродовж якого Анна звикла до нового оточення, що видалося їй сумним і суворим. Проте вона полюбила ошатне веселе містечко, його переповнений харчами ринок, гарну річку, церкви й особливо виправи на полювання до сусіднього лісу.

Олена, Ірина, придворні дами — поштива Ізабелла, кокетлива Гільдегарда, лагідна Матільда — намагалися всіляко розважити королеву. Але безтурботною дівчиною, якою вона була на Русі, Анна знову ставала лише в ті хвилини, коли разом з Госленом Шонійським їздила полювати на дичину в темний королівський ліс.

За дуже короткий час королева полонила рицарів та зброєносців своїм умінням запускати сокола, цькувати оленя. Всі хвалили її за хоробрість і спритність. Хто з них складав руки, утворюючи для неї приступку до сідла, хто пропонував їй свого коня, хто простягав чашу, щоб вона погамувала спрагу. Щодня по багато годин Анна не злазила з коня, лишаючи далеко позаду своїх дам; хоч вони були й чудові вершниці, але за нею не встигали. Тож Анна зоставалася сама серед чоловіків, більшість з яких були брутальні грубіяни, грабіжники, ґвалтівники й убивці. Одначе всі вони ладні були віддати життя за один її погляд й убити кожного, хто наважиться її образити. Анна почувала себе серед них у цілковитій безпеці, і в їхньому товаристві їй було краще, ніж із королем, графами, єпископами та знатними жінками із санлінського двору.

Генріх, заздрячи її популярності, і собі вирушив на полювання й бачив, з яким великим невдоволенням їхали з ним його рицарі, що надавали перевагу полюванню з королевою.

Що ж до графині Адель та єпископів, то ці на її їзду верхи дивилися скоса. Місце дружини короля не в лісі, а в королівських покоях, де вона мала б стежити за порядком, провідувати вбогих, ходити на релігійні відправи, слухати святі проповіді, грати на одному з музичних інструментів, щоб трохи розважити себе, вишивати або прясти в товаристві Матільди та придворних дам, а над усе — подобатися своєму чоловікові.


На червень королівський двір переїхав до Мелана. Анна воліла проводити час з мовчазною Матільдою Фландрійською; в її товаристві вона відпочивала від базікання дам зі свого оточення.

Одного дня вони купалися в Сені з жінками із свого почту. Нараз із-за верб, які їх затуляли, мов завіса, від чужих очей, долинув несамовитий крик. Гурт наполоханих жінок, в якому перемішалися придворні дами й служниці, зі сміхом і вереском вискочив з води. Анна й Матільда бавилися, наздоганяючи одна одну; вони не надали значення тому крику й залишилися у воді. Цієї хвилини до річки під’їхав вершник. Королева сердито насупила брови, а Матільда сором’язливо затулила руками свої маленькі перса. Вершник стрибнув у воду й схопив Матільду за руку.

— Панно, мені сказали, що ви відмовляєтеся вийти за мене заміж тільки тому, що я — позашлюбна дитина. А чи знаєте ви, що більш знатні за вас панни просять мене одружитися з ними?

— Пане, відпустіть мене, мені соромно… Я гола.

— Я це й сам бачу і вважаю, що ви занадто худа!

Матільда зашарілась, і гнів додав їй сили випручатися з його брутальної руки.

— Монсеньйоре, йдіть звідси геть, ви ображаєте королеву й мою доньку! — озвалася Матільдина мати.

— Пані Адель, хіба ви й ваш чоловік, пан граф, не пропонували мені руку вашої дочки?

— Ви самі це добре знаєте.

— Тоді яка різниця, коли я побачу її голою — тепер чи в нашу першу шлюбну ніч?

— Пане Вільгельме, ви… ви…

— …байстрюк, я знаю, мені про це не раз казали, але я більше не потерплю…

Решта слів застрягли в горлі герцога Нормандського. Його очі втупилися в подругу Матільди. Він опустив повіки й трусонув головою, немовби намагаючись прогнати сон. Ні, все марно! Може, то випадкова схожість, але ж оці руді коси, цей зневажливий, відлюдкуватий погляд… Мора!

— Мора?

Анна зміряла поглядом рицаря, що роздивлявся її. То це і є наречений, про якого їй розповідала Матільда, грубіян, що зважився вдертися в їхній затишок і дозволив собі вибалушити очі на її наготу? Він скинув шолом і незграбно побрів водою.

— Мора!

Що він сказав? За яким правом він так її назвав? Вона зроду його не бачила. Одначе… Це грубе, розпашіле від тепла й гніву обличчя когось їй нагадувало. Ну звісно! Це був той мисливець, який упав з коня і якого Анна лікувала… Краще б вона залишила його спливати кров’ю! Яким дивом опинився він тут, по пояс у воді, незграбний, одягнений, тоді як на березі гурт напівроздягнених придворних дам, прекрасних служниць, зброєносців та слуг чекав, насилу стримуючи сміх, чим скінчиться ця скандальна зустріч? Матільда, на яку мати накинула накидку, згоряла від цікавості. Сердешний Вільгельм, в якому ж смішному становищі він опинився! Мабуть, її подруга королева подумала те саме, бо, прикрита лише мокрими косами, теж розсміялася. Нараз Анна зникла під водою. Герцог озирнувся, намагаючись збагнути, куди вона поділася, та раптом плюхнувся назад, здійнявши хмару бризок. Гурт на мить заціпенів, а потім знову зареготав, побачивши, що герцог виринув на поверхню, кашляючи й пирскаючи водою, а королева, вибігла на берег і викручує коси. Сміх затих. Усі дивилися на молоду жінку, яка й не намагалася приховувати своєї наготи. Олена накинула на неї довге простирадло й потягла її до свого шатра.

Поки Анна віддалялась, на березі, куди нарешті вибрався герцог, знову залунав сміх, а невдовзі до нього долучився й регіт Вільгельма, і його грубий голос заглушив решту голосів. Він кивнув головою своєму зброєносцеві, і той заходився його роздягати. Зробити це було нелегко, бо Вільгельм раз у раз здригався від сміху. Коли його нарешті роздягли догола, він знову кинувсь у воду, розміреним брасом дістався до середини річки, потім перекинувсь горілиць і поплив за течією. Матільда пішла до Анни в шатро. Поки служниці їх розчісували, вони тільки мовчки перезиралися. Матільда порушила мовчанку перша.

— Він не сам упав? То ти схопила його за ногу?

— Еге ж, якби ти тільки бачила його пику! — засміялася Анна.

— Я бачила, — відповіла Матільда, зашарівшись.

— Не сумуй, він заслужив того, щоб його провчили.

— Можливо. Але ти його осоромила.

Анна з подивом глянула на Матільду.

— Я мушу вийти за нього заміж, — промовила Матільда, — і мені прикро, що мій майбутній чоловік став посміховиськом для всіх. Ба більше, коли він тебе побачив, то дивився тільки на тебе. В мене склалося враження, що він тебе вже знає.

— Я про це вже була й забула, але це так. Під час своєї подорожі я перемогла його на перегонах.

— Перемогла на перегонах?..

— Атож, спитай у нього сама. Здається, це було під Нюрнбергом. Він саме полював, я пустила свою кобилу вчвал, випередила його, і він упав з коня…

— Упав з коня?! Вільгельм?

— Не бачу тут нічого дивного. Ми на Русі — найкращі вершники у світі.

— Це правда, — озвалася Олена.

— А потім ти його більш не бачила? — спитала Матільда.

— Ні. Він був поранений, тож я полікувала його й поїхала далі. Я вже й забула про цю пригоду.

— Зате він, здається, не забув! — сумно сказала Вільгельмова наречена.

Анна здивовано подивилася на неї, потім засміялася.

— Ревнуватимеш?

— Я на це здатна. Ти така гарна, така біла, така пухкенька.

— Замовкни, в тебе найкращі, найніжніші очі у світі і таке чарівне тіло!

— Ти справді так вважаєш?

Королева кивнула головою й поцілувала її.

— Я так тебе люблю, що ніколи не зможу ревнувати до тебе, — промовила Матільда, теж поцілувавши королеву.

— Це правда, що ти відмовила йому, бо він байстрюк?

— Я сказала так через те, що зовсім не мала бажання виходити заміж, я хотіла піти в черниці. Але мій батько прагнецього шлюбу, щоб мати союз із Нормандією, незважаючи на опір папи.

— Чому ти відмовляєш йому?

— Ми дуже близькі родичі,— сказала Матільда. — Якщо ми одружимось, Рим погрожує відлучити нас від церкви. — Вона перехрестилась, і вслід за нею перехрестилися й королева та решта жінок.

— Папа Лев на боці германського імператора, а той не бачить нічого доброго в союзі між нашими двома країнами, — озвалася Адель Фландрійська. — Але це одруження таки має відбутися, мій чоловік і мій брат король покладають на нього великі надії. Папа не зважиться відлучити нас від церкви. Наші розвідники запевняють нас у цьому.

Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.

Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.

Подруги відмовилися від повозу, обійнявши одна одну за стан, вирушили до замку пішки через поля.

Під крислатою віковою липою на подвір’ї замку сиділи, спершись ліктями на стіл і щось попиваючи, король, герцог Нормандський, єпископ Меленський і граф Фландрійський. Коли прийшли жінки, усі, крім єпископа, підвелися.

— Сподіваюся, ви вже знайомі з королевою, — звернувся король до Вільгельма.

Той, почервонівши так, що колір його обличчя тепер не відрізнявся від кольору сукні в нареченої, мовчки вклонився.

— Дружино моя, герцог розповів мені про вашу зустріч. Невже ваші звичаї дозволяють княжим дочкам їздити в лісах без супроводу?

Анна роздратовано кивнула головою, і всі це помітили. Їй на допомогу прийшла Адель.

— Брате, не бурчи на неї, королева просто відбилася від свого почту, їдучи молитися в святе місце.

— Іноді трапляються дивні зустрічі, коли їдеш у святі місця, — процідив крізь зуби король.

Під деревом у затінку лежали на килимі подушки, на яких жінки могли перепочити.

Сонце повільно котилося до обрію. Було гарне літнє надвечір’я; дзижчали комахи, щебетали пташки. З довколишніх полів долинав гамір женців. Це була пора, коли все стихає, свідомість ще затуманена спекою, а розслаблене тіло втішається прохолодою близького вечора та поданих слугами напоїв. У всіх на душі було спокійно. Кожне розкошувало, забувши про сварки, про ненависть, про заздрощі, про злопам’ятство, про змови, такі буденні в мандрівному дворі французького короля. Ліниво розлігшись, Анна відчула, як її поймає солодке бажання.

Матільда, що лежала поруч, підвела голову й поклала їй на плече.

— Знаєш, чого мені хочеться? Щоб ти заспівала якусь пісню свого краю.

— Потім… зараз мені так приємно!

— Я попрошу Олів’є Арльського, щоб приніс твій інструмент.

— Як хочеш, — тихо мовила Анна.

Дочка Бодуена Фландрійського підвелася, прошепотіла щось на вухо хлопцеві, і той кудись побіг. Матільда повернулася до подруги. Невдовзі хлопець повернувся з королевиними гуслями та своєю арфою.

— Королево, може, заспіваємо пісню про жнива, якої ви мене навчили?

Нічого не кажучи, Анна взяла гуслі і всілася зручніше. Кілька акордів, і вони заспівали про торжество літа, про сонце, яке допомагає визрівати хлібам і розквітати дівчатам.

Минуло сонне заціпеніння, розвіялася літня млявість і невиразна мрійливість; у надвечірній тиші залунала музика, збудивши бажання піти в танок навіть у найнезграбніших рицарів та в найсором’язливіших жінок. Почувши її, мешканці замку — від вартових до кухарів, від швачок до служниць, від ченців-переписувачів до садівників, від свинопасів до прядильниць — кинули роботу й поставали у дверях, поприхилялись до кам’яних мурів, повисувалися з поодиноких вікон чи посідали просто в порох, щоб послухати високий і чистий голос своєї королеви, яка співала незрозумілою їм, але гарною мовою.

Матільда, яку Анна навчила своєї пісні, приєдналася до неї, плескаючи в долоні. Потім вони заспівали іншої пісні, тоді ще однієї. Надворі майже споночіло, коли вони, задихавшись, скінчили співати під вигуки та оплески присутніх. Здавалося, навіть король був задоволений: він підійшов до дружини й ніжно її поцілував. Що ж до герцога Нормандського, то він, схоже, ще не отямився, розшукавши дивовижну вершницю, про яку марив щоночі. Звичайно такий балакучий, він стояв тепер мовчки, не в змозі відвести очей від жінки, яку називав Морою.

Хоч би який герцог бував — життєрадісний чи мовчазний, веселий чи дратівливий, терплячий чи образливий, черствий чи вразливий, — але собою він володів завжди, і тепер цю його дивну поведінку помітили всі.

— Вільгельме, ви дивитеся на королеву, наче на якусь примару…

— Можна сказати, що так воно й є, Генріху.

Король кинув на нього підозріливий погляд. Він ніколи не любив цього Байстрюка Нормандського, якого йому залишив його батько граф Роберт Благочестивий узимку 1034 року, вирушаючи на Святу землю просити прощення в Бога за свої численні гріхи. Повертаючись назад, граф помер (згідно твердженням королівського скарбника Тустена та Дре, графа Вексенського, його нібито отруїли), і в липні 1035 року його поховали в анатолійському соборі, який висвятили на собор Богоматері. Скарбник вислухав останню волю свого володаря й переказав її королю Франції; одну з реліквій, роздобутих на Святій землі він передав Генріхові, а решту відніс до Серізійського монастиря, що його особливо шанував Роберт Благочестивий. Коли помер батько, Вільгельм мав вісім років. Відтоді минуло шістнадцять років. Хлопець став рицарем, хоробрістю якого захоплювалися всі навколо. Король Генріх сам був свідком цієї хоробрості в битві під Валь-лес-Дюном улітку 1047 року, коли французькі та нормандські війська здобули перемогу над збунтованими загонами, командири яких хотіли спекатися молодого герцога. Та надзвичайно жорстока битва точилася лише кілька годин, у ній полягло чимало рицарів. Сам король — його збив з коня піхотинець — уцілів тільки завдяки своїй міцній кольчузі та допомозі Вільгельма: той спритно перерізав горло ополченцеві Ренуфа Брікессарського, який накинувся на Генріха. І все ж, незважаючи на цей вияв хоробрості та вірності, Генріх не міг позбутися почуття недовіри й ворожості до людини, чиїм опікуном він був. Що ж до герцога, то цей усіх остерігався, бо уже рано зрозумів: жоден принц, а він і поготів, не може покладатися ні на кого. До того ж манірна вдача короля страшенно його дратувала. І ось на додачу до всього цей слимак, якого Вільгельм у душі зневажав, з волі випадку, що його він тепер проклинав, став чоловіком жінки, яка перемогла Вільгельма в перегонах, потім старанно полікувала, ще й виявилася неймовірною красунею. Заглибившись у свої думки, Вільгельм не почув запитання короля.

— Про що ви замріялись, Вільгельме? Ви витаєте десь далеко-далеко…

— Даруйте мені, Генріху.

— Я спитав у вас, коли ви думаєте одружитися з моєю небогою Матільдою.

Герцог був такий далекий від цього клопоту, що тільки сторопіло подивився а короля.

— Ви забули про своє зобов’язання? — спитав той сердито.

Матільда притислася обличчям до шиї королеви, і та пригорнула її трепетне тільце.

— Звісно ж, ні! Я кохаю Матільду, я згораю від нетерпіння і хочу, аби вона якнайшвидше стала моєю дружиною.

— Незважаючи на незгоду папи та єпископів?

— Я покірний син церкви й ладен всіляко поважати рішення її пастиря, якщо вони видадуться мені правильними й добрими. Що ж до нашого шлюбу, то вони, на мій погляд, неправильні. Отож я не збираюсь їх виконувати. Ці рішення не матимуть чинності в Нормандії.

— Оце розмова! А союз між Францією, Нормандією та Фландрією тільки нагонитиме страх на наших ворогів. Добре буде, якщо ви повінчаєтеся до кінця року.

— Генріху, призначте день.

— А що, коли це станеться, як збиратимуть виноград? — спитав Генріх, вернувшись до сестри й зятя.

— Як Вільгельм згоден, цей час мене влаштовує,— відповів Бодуен Рландрійський.

— Мене теж. А що скажете на це ви, люба Матільдо?

Притиснувшись до Анни, дівчина пильно дивилася на молодика, якого вона покохала з першого погляду і якого їй обрали за чоловіка.

— Пане, якщо цей час вас влаштовує, то він влаштовує і мене.

Анна, рада за подругу, поцілувала її. Матільда призналася їй, що кохає Вільгельма, але не важилася цього показувати, аби не накликати на себе ненависть серед оточення герцога.

— Ось побачиш, Моро, твоїм первістком буде син!

Того дня бенкет із нагоди заручин тривав цілу ніч. Удосвіта король знову пішов спати в ліжко до королеви.

Розділ тринадцятий ОДРУЖЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ТА МАТІЛЬДИ

Наприкінці вересня 1051 року англійський король Едуард, якого піддані прозвали через його надмірну побожність Сповідником, повідомив через архієпископа Кентерберійського, що за відсутності прямого нащадка він призначає свого небожа Вільгельма, герцога Нормандського, єдиним спадкоємцем англійської корони.

Вільгельм сприйняв цю звістку, не виказавши ні подиву, ні радості. В його поведінці сталася тільки одна зміна: після вечері він почав набагато довше молитися.

У Ейському замку мати герцога Арлетта та її чоловік Еллуен Контевільський завершували підготовку до весілля. В Ліллі Матільда в перервах між службами Божими приміряла сукні, які їй подарував батько.

У ці погожі, теплі жовтневі дні у фландрійському дворі панувала атмосфера прихованих сварок, недоброзичливості, несподіваних мовчанок, скнарості, і це позначалося на настрої всіх його мешканців. Граф Бодуен із політичних міркувань надав притулок Годвінові, графу Уессекському, та його двом синам, Гіртові й Тості, що їх прогнав англійський король Едуард. Навіть більше, він віддав заміж за невгомонного Тості свою сестру по матері Жюдіт.

Матільда не любила цих завжди п’яних, сварливих саксонців, які гналися за дівчатами з її товариства аж до жіночих покоїв. Матільдина мати поділяла її неприязнь і весь час вимагала від свого чоловіка спровадити їх назад до Англії.

— Люба моя, право на політичний притулок — річ священна. Я не був би добрим рицарем, коли б відмовив їм у гостинності. Перестаньте надокучати мені своїми вимогами!

Вільгельм страшенно поспішав з весіллям. Він нетерпеливився вирушити на війну проти графа Анжуйського Жоффруа Мортеля, який щойно захопив Алансонську та Донфронську фортеці, і дуже квапив Бодуена прислати йому якомога швидше Матільду. Тож із Лілля вирушив цілий кортеж, що супроводив наречену та її матір і батька. Зустрічати їх на кордон герцогства виїхало нормандське посольство.

Гарненька фламандка в червоній сукні, обшитій сріблясто-зеленими шовковими торочками, в золотисто-білій накидці, червоних черевиках із зеленими облямівками, з зелено-червоними стрічками у косах, під довгою вуалеткою, яку притримувала золота корона, втонула у своїх надто розкішних і важких для її маленького зросту шатах.

В Ейському замку весільний кортеж зустрів від імені свого володаря Тюрольд, і це, звісно, не могло не здивувати Бодуена Фландрійського.

— А де герцог? Чому він не вийшов зустріти нас особисто?

— Вельможний пане, герцог поїхав зустрічати дружину короля Франції, яка теж буде на його весіллі.

— Тату, ви чули? На моєму весіллі буде королева Анна! Яке щастя! Вона це пообіцяла мені, але я не була певна, що король дозволить їй приїхати.

— Дочко моя, я поділяю твою радість, — промовив Бодуен, про щось розмірковуючи.

Матільда зійшла зі свого повоза тільки після того, як на подвір’я замку в’їхав повіз її подруги. Поряд із ним басував розкішно виряджений парадний кінь Вільгельма. Герцог у весільному вбранні зіскочив з коня, якого насилу стримував слуга, і запобігливо допоміг королеві зійти з повоза.

— Вільгельме, облиште мене. Погляньте, на вас чекає Матільда, вона чахне без вас!

Герцог почервонів, випустив руку в оксамитовій рукавичці, що своїм кольором зливалася з голубою накидкою поверх сукні гранатового відтінку з довгими рукавами, й попростував до графа Фландрійського.

— Ласкаво прошу вас, Матільдо, і вас, принцесо Адель, і вас, графе Бодуене. Королева Анна виявила нам велику честь бути на святі поріднення наших двох домів. Я знаю, що причина цього — ваша з нею дружба, і це зворушує моє серце.

У замковій каплиці, стіни якої були задраповані тканиною із зображеннями гербів Нормандії та Фландрії, зібралося на вінчання досить вузьке коло гостей: члени родини герцога — його мати, вітчим і брати по матері (молодий єпископ де Байє Одон і Роберт, якому герцог недавно віддав графство Мортен, відібране у звинуваченого в зраді графа Авранського Вільгельма Верленка); дуже близькі друзі, зокрема ігумен Бекського монастиря Ланфранк та Вільгельм де Пуатьє; і, нарешті, його найвірніші рицарі. Жодних високих світських чи духовних осіб, за винятком королеви та родини графа Фландрійського. Це було вінчання нашвидкуруч. Чим була викликана така скромність — забороною папи, присутністю Арлетти, до якої нормандська аристократія завжди ставилася зневажливо, чи, може, бажанням самого Вільгельма?

Незважаючи на папську заборону, герцогів капелан повінчав Матільду та Вільгельма. Під час відправи Вільгельм заглибився в молитву, тоді як побожна Матільда не могла стриматися, щоб не позирнути на нього раз у раз ніжними очима.

Граф і графиня Фландрійські, а потім Арлетта й Еллуен Контевільські привітали молодих, і ті підійшли до Анни. Герцог укляк одним коліном на землю.

— Королево, сьогодні перед Богом і людьми я взяв собі за дружину панну Матільду й поклявся їй у заступництві, вірності й любові. Перед нею й перед усіма тут я заявляю, що, коли на те ваша ласка, хочу служити вам і любити вас чистою рицарською любов'ю. Чекаю вашої відповіді.

Запала глибока тиша. Таке траплялося нерідко, коли знатний юнак, ставши рицарем, зголошувався служити заміжній жінці. Але пропозиція герцога особливо здивувала тим, що він зробив її в день свого одруження.

Вся бліда, з палаючими очима нова герцогиня Нормандська вклякла навколішки, взяла королевину руку, поклала її на Вільгельмову, а зверху — свою.

— Королево, я не тільки даю своєму чоловікові на це дозвіл, а й заявляю, що теж хочу служити вам і любити вас.

Анна була вельми зворушена. Всі знали, що вона прихильна до Матільди й що та любить її. Але ніхто не здогадався про почуття герцога.

— Я з радістю погоджуюся, — сказала Анна, підводячи обох і пригортаючи до себе.

На бенкеті, що відбувся у великій залі Ейського замку, Вільгельм сидів між рудою Анною і чорнявою Матільдою й увесь сяяв гордістю й щастям. Його мати Арлетта насилу стримувала своє збудження; нарешті вона бачила сина, якого — принаймні так їй здавалося — не раз збиралися зарізати або отруїти, щасливим і усміхненим, його вшановували, як і слід ушановувати нащадка чоловіка, що покохав і вшанував її, незважаючи на її просте походження, — короля Роберта. З молодого чола у Вільгельма зникли неприємні зморшки, що підкреслювали його недовірливий, важкий погляд. Тепер Вільгельм, єдиний володар Нормандії, покликаний правити Англією, в оточенні трьох жіноче, яких він любив над усе на світі — матері, дружини й королеви Франції, чоловік, який звичайно не забував нічого — ні послуг, ні образ, — тепер він уже не пам'ятав ні страху, ні кривд, ні зрад, ні навіть імен своїх ворогів. Цей вічний ненажера перебував у блаженному стані й спокійно смакував страви, що змінювали одна одну, в міру пив, наливаючи по черзі Анні й Матільді, підносячи найкращі шматки матері, плескаючи акробатам за їхні піруети, жонглерам за спритність, музикам за мелодії і сміючись, мов дитина, зі стрибків учених собак.

Після бенкету в каплиці відбулася пообідня молитва. Всі помітили, як щиро Вільгельм молився. Коли відправа скінчилася, стомлена королева пішла до приготовлених для неї покоїв. Її провела герцогиня, графиня та герцогова мати. Ввійшовши до кімнати, Анна сказала, що їй хочеться побути з Матільдою. Подруги кинулись обіймати одна одну.

— Анно, як вам віддячити за ваш приїзд?

— Пам’ятати про мою любов до тебе.

— Я пам’ятатиму її завжди, так само, як ви пам'ятатимете мою з чоловіком любов до вас.

— Присягаюся тобі, що я не забуду її довіку.

— Хай Господь почує вас, о моя королево!

Дивлячись одна одній у вічі, обидві молоді жінки перехрестилися.

— Пообіцяй мені, що часто приїздитимеш до мене! Я нудьгую в Санлісі й Парижі.

— Даруй, але… король не дуже добре ставиться до тебе?

Анна, раптом розгубившись, знизала плечима.

— Він надає перевагу товариству слуг, а не мені.

— Але ж ти — королева!

— Королева вельми маленького королівства, меншого за найменше удільне князівство в мого батька, де князі мають більше землі й влади, ніж мій чоловік, і їх більше бояться й поважають, ніж його!

— Було б зовсім інакше, коли б мій дядько мав сина.

— Сина!.. — зітхнула Анна.

Цього вечора королева Франції призналася герцогині, що вона при надії.

Наступного дня герцог з герцогинею вирушили до Руана, де їх зустріла святкова юрба.

А королева повернулася до Санліса. Король чекав на неї в жіночому покої у товаристві Олів’є Арльського; той співав, розважаючи свого володаря.

— Залиш нас самих, будь ласка, — сказала хлопцеві королева.

Олів’є вклонився й разом із придворними дамами вийшов.

— Ваша величносте, мої молитви не були марні: я вагітна.

Насуплене Генріхове обличчя враз проясніло.

— Ви цього певні, люба дружино?

— Так, монсеньйоре. Через кілька місяців я подарую вам сина.

— Слава Богу, люба моя! Він поцілував її в чоло й вийшов, вигукуючи:

— Королева вагітна! Королева вагітна!


Матільда, попри свою тендітну зовнішність, була жінка досить міцна й витривала. Вона й мала бути такою, щоб витримувати часті збудження Вільгельма, який досі зазнав тільки грубих і похапливих обіймів із фалезькими пастушками та феканськими збирачками мушель. Невдовзі після одруження Матільда вже діставала втіху в коханні скоріше, ніж її чоловік.

Через тиждень після весілля Вільгельм оголосив про свій намір прогнати з Донфронського та Алансонського замків охорону графа Анжуйського Жоффруа Мартеля. Герцог потай зібрав п'ять десятків рицарів і, не гаючись, кинувся штурмувати Донфрон. Та гарнізон міста Анже, столиці графства Анжу, попереджений нормандським бароном, що зрадив герцога, зробив вилазку й оточив Вільгельма. Його загін бився хоробро, з тією ненавистю, що її розпалює зрада, й загнав ворога назад до замку. Герцог наказав спорудити чотири вежі й укріпити їх земляними валами та ровами. В селі біля замку він розкинув табір, куди до нього приїхала Матільда.

Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.


Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.

Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.

У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.

Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік — рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір, а потім понівечених людей, мертвих і ще живих, викинули на дорогу. Побачивши це, останні воїни капітулювали. Ця жорстокість не була властива Вільгельмові. Безперечно, він хотів примусити Алансон заплатити за всі минулі зради, за всі образи, яких зазнала його мати й він сам у дитинстві. І хоч васали урочисто визнали Байстрюка своїм сувереном, хоч король Франції на час відсутності батька Вільгельма сам згодився бути його опікуном, королівська родина ніяк не могла змиритися з тим, що герцогство Нормандія опинилося в руках чинбаревого онука.

Залишивши частину свого загону в підкореному місті, герцог повернувся до Донфрона, який капітулював навесні.

Зміцнюючи свої позиції, Вільгельм, — дарма що йому не раз намагався перешкодити вельможа Майєннський, — спорудив на місці злиття річок Майєнн та Варенн замок Амбрієр.


Герцог відіслав Матільду у Фалез до своєї матері, дозволивши їй заїхати по дорозі до королеви Франції, яка невдовзі мала родити.

Герцогиня Нормандська застала подругу глибоко засмученою: Анна щойно дізналася про смерть її матері Індігерди та брата Володимира. На другий день після одруження своєї дочки з французьким королем дочка короля Швеції зі згоди чоловіка Ярослава вирушила до жіночого монастиря в Новгороді, щоб бути ближче до свого улюбленого сина. Але недуга не дозволила їй довго втішатися цим щастям. Вона померла незабаром після приїзду до Новгорода. Дуже скоро в тій самій могилі біля неї спочив і Володимир. Матір і сина поховали в Софійському соборі у Новгороді.

Зустріч із Матільдою трохи погамувала Аннине горе, а коли королева дізналася, що подруга теж при надії, то сповнилася щастям.

— Наші сини будуть братами!

— Цього ми з Вільгельмом хочемо найдужче. Ти назвеш сина ім'ям його діда, короля Роберта?

— Ні, мій чоловік згодився дати йому ім’я мого славетного предка Філіппа, царя Македонії.

— Філіпп… Це не ім'я для франкського короля.

— Дарма. А як назвеш свого сина ти?

— Робертом, ім'ям Вільгельмового батька.


Королева народила на кілька тижнів раніше, ніж мала народити, повненького хлопчика, якого назвали на честь батька Александра Великого Філіппом.

Розділ чотирнадцятий СПАДКОЄМЕЦЬ

— Дружино моя, я дякую вам за великий подарунок, який ви мені зробили! — сказав король Генріх, беручи новонародженого сина з рук Олени, яка не дозволила приймати пологи в королеви нікому іншому. — Сестро моя, друзі мої, погляньте на майбутнього короля Франції! Правда ж, цей молодець добре збудований? Мені здається, його живчик забезпечить продовження нашого роду. Що ви на це скажете, Бодуене?

— Генріху, він схожий на всіх маленьких чоловічків при доброму здоров'ї.

— Ви жартуєте! Він набагато міцніший…

Бодуен зайшовся сміхом.

— Ваша величносте, ви маєте цілковиту рацію.

— Брате, поверніть немовля годувальниці, бо він застудиться, — промовила графиня Фландрійська.

— Ой дядечку, дайте його мені! — попросила Матільда. — Який же він маленький!

— Маленький! — вигукнув Генріх. — Мій синок маленький?! Гадаєш, твій буде теж такий самий гарний?

Матільда і її мати квапливо перехрестилися.

Розсунулася завіса, що відділяла кімнату від зали, і ввійшов, скидаючи шолома, чоловік — весь у багнюці, від нього відгонило стайнею й потом.

— Де він? Мені сказали, що в нас народився король. Я хочу негайно ж виявити йому своє шанування.

— Графе Валуа, вам слід було б спершу піти до парильні, а вже тоді з’являтися перед королем і королевою. Він вас тхне гірше, ніж від цапа! — сердито вигукнула Адель Фландрійська.

— Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.

— Щодо мене, — мовив король, — то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.

— Дякую вам, королю, — сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.

Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.

— Візьміть, ось мій син.

Боуден і Адель теж потяглися до немовляти. Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?

— Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?

— Філіпп.

— Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!

— Амінь! — озвалися всі хором.

Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.

— Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?

— Пізніше, королева нездужає,— відповіла графиня.

— Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.

І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.

Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.

Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…

Анна здригнулася. Раптом їй стало холодно; вона невиразно відчула небезпеку. Не розплющуючи очей, підтягла покривало до підборіддя.

— Олено! — прошепотіла вона.

Олена підійшла, прошепотіла до Анни кілька слів рідною мовою, погладила їй коси.

Граф Валуа віддав би одне зі своїх міст Перонн, аби тільки доторкнутися до цих палахких кіс. Він докладав чимало зусиль, щоб не відштовхнути цю опасисту жінку, яка ні на крок не відходила від своєї володарки й не спускала з нього очей, коли він приходив у двір провідати короля. Двічі граф намагався підкупити її, щоб вона залишила його віч-на-віч із королевою, і обидва рази вона, не приховуючи свого презирства до нього, відмовляла йому. Тільки ця жінка, думав він, та ще, може, граф і графиня Фландрійські здогадувались, який шалений потяг він відчував до королеви. Навіть Байстрюк, який відверто оголосив себе її вірним рицарем, нічого не помітив. Що ж до чоловіка, то досить підіслати йому одного-двох гарненьких, мов незаймані дівчата, слуг, і він ні про що не здогадається.

Молода породілля повільно підвела повіки.

У неї вп’ялися чиїсь вогненні, наче в хижого звіра, очі; що більше Анна намагалася уникнути їхнього погляду, то дужче відчувала, як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..

— Пилипе!.. Філіппе!..

Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.

— Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!

Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.

Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!

Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:

— Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!

— Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, — прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.

Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.

— Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.

Рауль важко підвівся.

— Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.

— Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!

— Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!

— Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!

— Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись — і тільки.

— Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.

Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.

— Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…

— Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? — промовив, входячи, герцог Нормандський.

— Невже вам неприємні мої побажання?

— Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.

— Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.

Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.

— Гарна дитина, — озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. — Правда ж?

Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.

— Правда ж? — повторила вона.

— Так… звісно… Як ся має королева?

— Дуже добре, вона відпочиває.

— Чи можу я її побачити?

Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:

— Гадаю, король дозволить.

Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:

— Вільгельме, я рада вас бачити.

— Моро!

Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:

— Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…

— Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.

— Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?

— Дядьку, — озвалася Матільда, всміхаючись, — чаклунки є в усьому світі.

— Як ви смієте говорити такі нісенітниці, герцогине, ви, доброчесна християнка, незважаючи на ваш шлюб?! — промовив санліський єпископ Фролан.

Цей натяк на заборону папою її шлюбу засмутив дочку графа Фландрійського. Церква й далі не схвалювала цього одруження, погрожувала молодятам відлученням, і думка про це викликала в герцогині трепет. Як жити без причастя, щоденних відправ, почуваючи себе позбавленою любові Божої? Невже Ланфран, який так довго був проти цього шлюбу і якого Вільгельм послав до Рима, не зумів умовити папу? Ігумен Бекського монастиря виявився гідним довіри.

Дитина, що її вона носила під серцем, уперше ворухнулася, Матільда побачила в цьому щасливу призвістку й забажала поділитися своєю радістю з майбутнім батьком. Але той дивився тільки на королеву, якій вони разом заприсяглися в любові й вірності. Матільда любила Анну ніжною любов'ю, і затьмарити її не могло ніщо. Коли Вільгельм розповів їй про свою зустріч з Анною та почуття, які прокинулися в ньому, вона не тільки зрозуміла його, а й була цьому рада.

— Тепер ми любитимемо її разом! — вигукнула вона.

Герцог ласкаво поцілував її й сказав, що дарує їй великий маєток біля Фалеза. Вони щодня молилися вдвох за королеву.

Але сьогодні Матільда вперше відчула себе обкраденою й сповненою ревнощів.

— Матільдо! Я хочу бачити Матільду!

Цей Аннин оклик розігнав її сумні думки.

— Я тут!

— Моя добра Матільдо, яка я рада, що ви обоє зараз біля мене, — сказала королева, взявши їхні руки й притиснувши їх до себе. — Мені приснився кошмар: якийсь чорний чоловік нахилився наді мною й хотів викрасти мене. Я кликала на допомогу, але ніхто не приходив, я боролася з ним, та він був дужчий за мене, і я скорилася йому…

— Анно, — озвалася Адель Фландрійська, перебивши її,— ці погані сни викликані вашою втомою, вони цілком природні після пологів. Вам треба відпочити. Матільдо, Вільгельме, йдіть звідси.

Герцог і герцогиня Нормандські послухалися й покинули кімнату королеви. Разом з ними вийшов король і всі, хто був із ним. Лишилася тільки повитуха та служниці, проте Олена поквапилася спровадити і їх.

— Мені ще снився Пилип, правда ж?

Розділ п’ятнадцятий ПИЛИП

Коли Анна розлучилася із земляками, що супроводжували її, і вирушила з Польщі до Франції, Пилип, попри наполягання товаришів, з ними не поїхав.

Він без жалю дивився, як від’їжджають ті, хто з дитинства ділив з ним радість і честь належати до дружини князя Київського, — адже її складали найдобірніші, найхоробріші й найшляхетніші воїни, його вірні соратники в боях. Пилип не повернувся на Русь, став зрадником і дезертиром. Він молився, щоб Бог допоміг йому звершити замислене, й наперед просив у нього прощення.

Вночі Пилип проміняв свій надто розкішний і яскравий одяг на ганчір’я, яке носили злидарі, що їх у дорозі наймав до свого загону в міру потреби Гослен Шонійський. Молодий воїн залишив собі тільки подарований Анною кинджал, такий собі ніж із двогострим лезом, подарунок ще від Ярослава, а також кілька золотих та срібних монет — хлопець поклав їх до шкіряного гаманця й сховав його під сорочку. Отак, не виказуючи себе, Пилип рушив услід за Госленовою валкою. Щоб ніхто його не впізнав, особливо Анна, Пилип дістав кинджал, поцілував лезо і обрізав собі чуба, а тоді поголив маківку, бороду й вуса, залишивши на потилиці тільки довге пасмо, як ото в татарських вояків.

— Володимире Великий, і ти, святий Георгію, мій покровителю, дайте мені мужність довести замислену справу до кінця!

З моторошним спокоєм він порізав собі чоло та щоки і розпоров шию від правого вуха до плеча. Заюшений кров’ю, він стрибав від болю, а тоді, зачепившись ногою за корінь, упав обличчям у багаття, яке розпалив, щоб зігрітися. На мить Пилип знепритомнів від страшенних мук. А коли, перетворившись на живий смолоскип, очуняв, то обличчя в нього було зовсім спотворене. Незважаючи на велику відстань, що відділяла його від ар’єргарду королівської валки, воїни Гослена Шонійського почули жахливе Пилипове завивання, яке кинуло їх у холод, хоч вони й звикли до смертельного крику. Затуливши долонями очі, Пилип покачався в снігу й загасив вогонь на одязі, але погамувати біль від опіків на обличчі не міг. Він знову втратив свідомість.

Скільки годин він так пролежав?.. Зрештою, напівмертвий від холоду, Пилип підповз до коня, який весь тремтів і тіло в якого вже вкрилося крижаною плівкою, і навпомацки відв’язав від сідла фляжку. Великий ковток спиртного трохи вивів із заціпеніння його руки й ноги. Він спробував знову підвестися, але звалився, мов оберемок, на землю; його права нога, щиколотка якої, безперечно, була вивихнута під час падіння, відмовлялася служити. Важко дихаючи, Пилип нарізав з накидки широких стрічок і міцно обв'язав ними голову. Майже обморожене обличчя боліло вже не так. Закляклі обпечені пальці намацували на ньому тільки одутлості й рани, очі перетворилися на дві вузенькі щілини. Що ж до рота та носа… Десь із глибини його грудей вихопився глухий стогін, що перейшов у гарчання, потім — у шалений зойк і захлинувся в булькоті крові, яка цебеніла з його розтятого горла. Жмутком моху він затулив рану.

З останніх сил він видерся на коня, і той кинувся вчвал. Хоч як дивно, але Пилип не звалився на землю, втримавшись у сідлі завдяки інстинкту вправного вершника. Подолавши вчвал чималу відстань, кінь розігрівся, заспокоївсь і перейшов на клус.

Очманілий від гарячки й болю Пилип кілька днів їхав слідком за валкою, тягнучи за собою вивихнуту ногу, хлебчучи, мов тварина, воду з калюж на дорозі, а згодом, коли знову побачив на очі, живлячись кров’ю зайців, яких упольовував за допомогою рогатки. Щоб погамувати біль від опіків на обличчі, Пилип носив щось ніби маску з моху. Одного ранку його, знесиленого й схудлого, покинула гарячка, і він нарешті зміг проковтнути кілька шматків сирого м’яса молодого оленяти. Цього було досить, щоб повернути собі трохи сили.

Їдучи день і ніч, кінь та його вершник наздогнали валку. Настав час для Пилипа розлучитися зі своїм вірним товаришем. У нього не вистачило мужності забити коня. Прив’язавши його до дерева й востаннє пригорнувшись до нього, Пилип, накульгуючи, втік. Він ще довго чув іржання коня, відтак воно затихло. Невже вовки?..

Цієї ночі Пилип пережив такі страшні муки, що напевне вкоротив би собі віку, якби йому не здалося, ніби в гарячці почув, як його покликали:

— Зайчику!.. Зайчику!..

Через три дні Пилип уколошкав чоловіка з почту одного з єпископів і найнявся на його місце, незважаючи на той жах, який він наганяв своїм виглядом на всіх. Коли в нього спитали, як його звати, він лише показав на загноєну рану в себе на шиї. Тож його прозвали Кульгавим Німчуром.

Здавалося, жахливі рани додавали Пилипові сили, і йому доручали найтяжчу роботу: прибирати дерева, що попадали впоперек дороги, витягувати загрузлі в багнюці повози, підкладати плескате каміння під колеса, полювати на вепрів та оленів для столу княжни, а також на вовків, убезпечуючи від них валку, відганяти грабіжників, які нишком посувалися вслід і тільки й чекали слушної нагоди напасти.

Пилип двічі знешкоджував засідки й сам уколошкав п’ятьох розбійників. Гослен Шонійський викликав хлопця до себе й привітав його. Ця кремезна постать і це спотворене обличчя видалися йому знайомими. Слава Богу, що ніхто з його людей не був так скалічений. Бідолаха не розмовляв, певне, через оту рану на шиї. Та хай там що, а новобранець виявився непоганим слугою. Мабуть, це був якийсь воїн, покинутий на полі бою… Якщо він не загине в дорозі й добре поводитиметься, то він, Гослен Шонійський, неодмінно забере його до Франції.

Після цієї зустрічі Пилип тримався якомога далі від Гослена та єпископів, особливо побоюючись доскіпливого Готьє.

Дістаючи Анну з уламків повоза, який звалився в річку, Пилип потерпав, що його викриють. Він мало не виказав себе, коли довше, ніж треба було, притиснув непритомну дівчину до себе. Олена обережно забрала в нього цю дорогу йому ношу і, хоч Анна стала ще важча через намоклу у воді одежу, сама понесла її до найближчого повоза. Там княжну роздягли, розтерли, зігріли, і вона опритомніла. Її радісна усмішка заспокоїла годувальницю та єпископів, що позбігалися.

— Мені приснилося, нібито мене ніс міцний юнак, — сказала вона.

— Такі сни не зовсім доречні для майбутньої дружини, — зауважив Роже Шалонський.

Єпископ де Мо насилу стримав глузливу посмішку — його сором’язливий колега замолоду був не надто цнотливий.

Трохи згодом Олена передала Пилипові горщечка з маззю, яка мала допомогти його ранам загоїтись. Хлопець був зворушений, упізнавши мазь, таємницю якої знала тільки Анна. «Сама не відаючи того, вона піклується про мене», — подумав він.


Незабаром своєю хоробрістю й вірністю Пилип здобув пошану в товаришів, які помалу звикли до його мовчазності, спотвореного обличчя і дивної, якоїсь варварської зовнішності. Сам не розмовляючи, він багато слухав і невдовзі вже трохи навчився розуміти французьких воїнів.

Щодня він ховався десь у дуплі чи під возом, крадькома милуючись княжною; щодня повгамовував у собі порив, який штовхав його сказати їй: «Поглянь, це ж я, Зайчик!»

Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, вони приїхали до широкої річки, яку французи називали Рейном. Гослен Шонійський покликав його до свого шатра.

— Мої воїни називають тебе Німчуром або Рубцюватим. Але це не християнські імена, тому нам треба підібрати тобі якесь справжнє ім’я. Ти розумієш нашу мову?

«Так», — кивнув головою Пилип.

— Гаразд. Скоро ми приїдемо до Франції. Я помітив, який ти хоробрий у бою. Але я не знаю, звідки ти й чи ти бодай хрещений…

Пилипжваво покивав головою.

— Ти хрещений? Тоді це полегшить справу. Я нічого не знаю про тебе, але я розуміюсь на людях. Незважаючи на спотворене обличчя, ти викликаєш у мене довіру, сам не можу сказати чому. Чи бажаєш ти поїхати зі мною до Франції і вступити до мене на службу? А згодом, як виявишся гідним того, станеш, може, й зброєносцем. І хто знає, хоч ти й не шляхетного роду…

На мить Пилипа пойняла лють, і Гослен це помітив.

— …тебе, може, навіть посвятять у рицарі. Що ти на це скажеш?

Замість відповісти молодий воїн укляк одним коліном на землю й простяг у двох руках меч, що його відбив у ватажка грабіжників.

— Гаразд, я беру тебе до себе. Тепер треба дати тобі ім’я.

Пилип вивів на піску кілька літер, і очі в Гослена полізли на лоба.

— Ти вмієш писати?! І читати?

Пилип ствердно закивав головою й одразу ж пожалкував, бо помітив, що на Госленовому обличчі промайнула підозра.

— Може ти розтрига?.. Ні?.. Тоді я нічого не розумію. Ось я, приміром, не вмію читати, — гордо додав він. — Рицареві це зовсім не потрібно. Йди звідси, я повинен подумати.

Надійшов Готьє де Мо й побачив, як пильно Гослен роздивляється літери, виведені на піску тим дивним воїном із спотвореним обличчям.

— Гослене, над чим ви замислились? Що ви так уважно розглядаєте?

— Ваше преосвященство, ви можете сказати мені, що означають ці знаки?

Готьє укляк навколішки й, роздивившись напис на піску, підвівся.

— Це грецькі літери. Тут написано: «Георгій».

— Це християнське ім’я?

— Авжеж. Святий Георгій був одним із сімдесяти двох учнів Ісуса Христа. Він помер наглою смертю й воскрес через шість тижнів після того, як святий Петро торкнувся жезлом його труни. Цього святого дуже шанують грецькі й руські християни. А чого ви питаєте про це?

— Не знаю. Я натрапив на ці знаки й подумав: що б вони могли означати?..

— А ви бачили, хто їх вивів?

Госленове обличчя було засмагле, і єпископ Готьє не помітив, як щоки у ватага конвою раптово налилися кров’ю.

— Ні, я нікого не бачив.

— Безперечно, це написав хтось із наших духівників, — промовив єпископ і пішов своєю дорогою.

Коли Готьє покинув Гослена Шонійського, той, невдоволений і спантеличений, повернувся до свого табору. Чому той Німчур набрехав йому? Це запитання мучило його цілий вечір. У голові Гослена роїлися плутані думки, і він не одразу помітив Пилипа неподалік від повоза княжни; спершись на списа, той стояв на чатах. Миготливе полум’я вогнища, біля якого лежав Гослен, робило спотворене обличчя хлопця ще жахливішим, підкреслюючи його відчайдушність. Як це він з простого носія перейшов у вартові? Хто дозволив? Гослен не пам’ятав, щоб він давав на це дозвіл.

Він заснув міцним сном, і йому снилися каліки із спотвореними обличчями, що не давали йому спокою, волаючи німими криками й виводячи своєю кров’ю загадкові знаки, які нічим не можна було стерти.

Вранці Гослен попросив привести до нього Німчура, але його ніде не знайшли. З’явився хлопець аж через три дні, змарнілий і блідий; він приніс великого оленя, кинув його Госленові до ніг і весело всміхнувся. Цей подарунок вельми зворушив Гослена, і він не став нічого розпитувати. До того ж йому сказали, що за ними ось уже два дні йде назирці ватага розбійників.

— Рицарі й ви, воїни, остерігайтеся: ті грабіжники можуть будь-коли на нас… Чого тобі?

Пилип прибрав руку з Госленового ліктя й насилу промовив:

— Мертві.

— О, ти можеш говорити?!.. Що ти хочеш сказати?

— Всі… мертві…

— Скільки?

— Сім, — показав він на пальцях.

— Де?

Пилип показав рукою.

— Веди нас.

Пилип заглибився в ліс, услід за ним подалися Гослен та зо два десятки воїнів. Пройшовши кроків сто, вони зупинилися: сім тіл, уже затверділих на холоді, лежали серед дерев. Збита ногами земля свідчила про те, що тут відбувся запеклий бій. У двох трупів були розтяті голови, ще в двох розпорені животи. Стоячи перед цим побоїщем, Гослен Шонійський зі страхом і замилуванням водночас дивився на Пилипа. Як один чоловік зміг порішити сімох розбійників і ніхто не почув ні їхніх криків, ні звуків бою? В цьому було щось дивне, ба навіть сатанинське.

Гослен укляк навколішки, розгонисто перехрестився й почав молитися; його воїни теж повклякали. Пилип, хвилю повагавшись, приєднався до них. Потім Гослен наказав зібрати зброю й роздягти трупи.

— То тебе звати Георгієм?

— Ні.

— А як?

— Я не маю імені.

Гослен знову недовірливо подивився на нього.

— Кожна людина має ім’я.

— Називайте мене Рубцюватим або Кульгавим, ви ж самі мене так прозвали.

Гослен Шонійський, відчуваючи, що нічого більше не доможеться, знизав плечима.

— Гаразд. Від сьогодні я беру тебе на службу до себе. Ти житимеш біля мене, матимеш харчі, дах над головою — коли це, звісно, буде можливо — і право на пограбування під час боїв, крім, звичайно, днів посту… Але ж ти, безперечно, не знаєш, що таке піст: у цей час кожен рицар, кожен воїн повинен уникати битися під страхом смертельного гріха. Він повинен також шанобливо поводитися з жінками, захищати вдів і сиріт. Мій зброєносець дасть тобі одежу. Ти добрий вершник?.. Тоді отримаєш коня, за яким ти мусиш старанно доглядати, а як ні, то тебе суворо покарають. Вибери собі зброю, ти її заслужив. А тепер іди собі й попроси в Бога прощення за свої гріхи. Затям: ти не маєш права мене зрадити й повинен бути вірним королеві та королю.

Пилип не багато зрозумів із цієї довгої промови, але з тону Гослена збагнув, що той узяв його до себе на службу. Він укляк одним коліном на землю, поклав правицю собі на груди й похилив голову на знак згоди. Потім з трофеєм під пахвою пішов до валки, яка щойно зупинилася. Там Пилип, забившись у тихий закутень, уперше після того, як покинув свою дружину, сповнився почуттям радості. Він домігся успіху!.. Він опинивсь у франкському королівстві!.. Він дихає тим самим повітрям, що й княжна!.. Прихилившись спиною до дерева, Пилип підвів до неба спотворене обличчя, по якому вздовж бридкого рубця покотилася сльоза. «Святий Георгію, дай мені сили дотримати своєї присяги!»

Теплий віддих і легкий доторк кінської голови спустили його з-за хмар на землю.

— Блискавка!

У Пилипа ще боліла щиколотка, але він умить схопився на ноги й пригорнув до себе голову тварини, яка на радощах заіржала.

— Блискавко… люба моя… ти впізнала мене! Не забула!.. Ох, якби ти вміла говорити! Ти б сказала їй, що я тут, біля неї, що її образ ніколи не полишає мене! Блискавко, перекажи це їй…

— Блискавко! Блискавко! — озвався чийсь інший голос. — Ох, ти її таки піймав! Ця тварюка зведе мене з розуму. Вона безперестанку намагається втекти від мене, кусається, хвицається! На ось, чортяко, я тебе провчу!.. Ой!..

Не встиг батіг здійнятися вгору, як опинився в руках Пилипа, що владно шмагонув ним по обличчю зброєносця, якому доручили доглядати за конем княжни. Зброєносець вихопив важкого меча й люто закричав:

— Мугирю, ти дорого заплатиш мені!

Та Пилип швидко роззброїв зухвальця, ще й поранив йому руку.

— Припиніть бійку! — крикнув Гослен Шонійський.

Пилип, який наготувався завдати зброєносцеві удару у відповідь, затримав руку в повітрі.

— Що тут діється?

Блідий від люті й страху, поранений зброєносець випростався.

— Цей чоловік збожеволів, він накинувся на мене й хотів убити.

— Це правда?

— Ні,— відповів Пилип, простягаючи батога й показуючи на Блискавку, яка басувала довкола нього.

— Ти хочеш сказати, що він збирався шмагати батогом коня княжни?

— Так.

— Ти вчинив правильно, завадивши йому, але за це не слід убивати. Цікаво, що цей кінь так радісно зустрів тебе, адже він нікого, крім княжни, до себе не підпускає. Дивний ти чоловік. Якогось дня, коли ти знову заговориш, розкажеш мені свою історію. А поки що йди звідси.

Пилип спокійно витер об траву свого меча, сховав його в піхви й попростував до воза з кухнею. За двоє пташиних яєць, які дістав із-за пазухи, він виміняв добрячий шмат оленятини, загорненої в коржик. Кивком голови подякував кухареві.

— Ти великий мастак убивати людей і тварин. Завжди повертаєшся із здобиччю, — сказав йому кухар, обсмоктуючи пальці.

Перекусивши, Пилип подався шукати джерело, щоб скупатися й поголити собі голову та бороду. Коли він повернувся, його висміяли супутники, дехто з яких не купався від самого Києва. Не звертаючи на них уваги, Пилип ліг під возом, повернувшись обличчям до повоза Анни.


Церемонія одруження та коронування була для нього великою мукою. Він пробував забути її, заливаючи душу поганеньким спиртним у жалюгідних корчмах на околицях Реймса й кохаючись зі старими повіями та худющими, ще недозрілими дівчатками; приголомшені його виглядом, вони заплющували очі від огиди й страху. На другий день після тої пиятики та сумної розпусти ніхто не наважувався підійти до нього, бо його налиті кров’ю очі були сповнені такого розпачу, що не підпускали до себе ні найсміливіших, ні найприязніших.

Пилипа не взяли до того загону воїнів, який супроводжував нову королеву та короля до Санліса. Він поїхав з Госленом на його землі в Шоні, де на того чекали дружина й сини. Господар зробив усе для того, щоб у своєму домі тепло прийняти чоловіка, до якого він відчував дивну приязнь. Збігло кілька тижнів, а Пилип так жодного разу й не бачив Анни. Помалу він починав говорити хрипким, низьким голосом, що тільки додавало йому таємничості. Від мазі, яку передала йому Олена, швидше гоїлися рани, сходили пухирі. Пилип гаяв час на полюванні зі старшим господаревим сином, дев’ятирічним хлопчаком, що ні на крок не відходив від нього й засипав його запитаннями, на які Пилип відповідав через одне.

— Батько сказав, що ти один з найкращих його воїнів. Скільки чоловік ти вбив?.. Ну, признайся мені!

— Не знаю.

— Я тобі не вірю. Батько сказав, що кожен знає, скільки людей він убив своєю рукою. То скільки?.. Скільки?..

Стомившись від цих надокучливих розпитувань, Пилип зрештою відповів:

— Може, з десяток.

— І тільки?! Мій батько вбив цілу тисячу!

— Гадаю, ти перебільшуєш, хлопче.

Якийсь час Гослен спостерігав за ними. Він дуже пишався дорослою впевненістю сина та його потягом до зброї. Рубцюватий виявився чудовим учителем, а Тібо — добрим учнем.

— Іди грайся, синку.

— Тату, я вже не дитина, щоб гратися, я дорослий.

— Скоро будеш дорослим, синку, скоро. Йди, мені треба поговорити з Рубцюватим. Король викликає мене до себе. Ми вирушаємо завтра вдосвіта… Що з тобою, ти весь зблід…

Пилип насилу стримав радісний крик. Отже, він побачить її!.. В його скронях так загупала кров, наче хтось ударив у барабан. «Господи, прийми мою подяку за твою доброту! Я її побачу!..»

Розділ шістнадцятий ГЕНРІХ

Народження спадкоємця сповнило монарха радістю, вселило в нього спокій за майбутнє роду. Скінчилися натиски єпископів, зубоскальство придворних, ледь прихована зневага графів! Тепер завдяки цьому синові Генріх показав усім, що він справжній володар королівства і, виконавши свій подвійний обов’язок короля й чоловіка, здобув волю жити так, як йому хотілося.

Передусім треба буде провчити занадто впливового Байстрюка, який зі згоди своєї дурнуватої дружини приходить залицятися — і то просто в нього, Генріха, на очах — до королеви. Чи вони, бува, не запросили її стати хрещеною матір’ю в їхнього первістка Роберта? Задля цього він укладе мир з Жоффруа Мартелем і вступить з ним у союз. Граф Анжуйський, що воює із Вільгельмом, намагаючись прорвати облогу фортець Донфрон та Алансон, неодмінно задовольнить усі його прохання, тим більше, що битва під Сент-Мором скінчилася перемогою французів.

15 серпня 1052 року Генріх запросив до себе Жофруа і після обідні з півчими, відправленої в монастирі Сен-Жермен-де-Пре, наперекір Бодуену Фландрійському урочисто вклав із тим мир.

З цієї нагоди на радість парижанам було влаштовано всілякі розваги: змагання з метання списа на Сені, боротьбу й турніри, переможцям яких вручила призи особисто королева, і це надало святу особливого блиску. Присутність королеви Генріх уже ледве терпів; особливо їй не слід було б заводити з ним балачки про Олену, яку Анна привезла з собою. Ця Олена дивиться на нього з неприхованою огидою й говорить з королевою лише своєю варварською мовою. Він уже не раз хотів відіслати Олену назад до її країни, але боявся прогнівити Анну. Ох, яку жахливу сцену влаштувала вона йому, коли через кілька днів після пологів застала його зненацька з одним молоденьким слугою! Анна виголосила тоді ті самі слова, які колись виголосила його мати, — грубі, суворі й гнівні. Генріху здалося, ніби він знову став хлопчаком, якого королева Констанс обізвала ганчіркою. Після народження Філіппа Генріх більше не торкався Анни. Та незабаром він знову знайде дорогу до її ліжка. Ні, не тому, що йому її бракує, а лише задля того, щоб дотримати правил пристойності. Король іще доведе Анні, що він її володар. Генріх узяв її для того, щоб вона народила короні дітей, і вона їх народить — з власної волі чи з його примусу. Або ж він розлучиться з нею.

— Ваша величносте, ви про щось розмірковуєте… Я вас поцілую, якщо ви скажете мені, чого у вас такий насуплений вигляд.

— Любий Олів’є, я думаю про королеву.

— Тоді звідки цей смуток на вашому обличчі? Королева Анна гарна і добра жінка.

— Замовкни, ти не тямиш, про що говориш. Ти не повинен її захищати, хоч вона й любить співати з тобою.

— Любий королю, ви несправедливий до неї. Хіба вона не народила вам сина? Гадаю, ви ревнуєте королеву, бо всі її люблять, навіть я.

— Йолоп ти! Як можна любити жінку, завжди таку балакучу, кокетливу, лиху й безсоромну! А оте її бридке тіло з отакенними цицьками, ота її вогка й смердюча щілина, ота кров!.. Тьху! Все те викликає в мене огиду. Як тільки згадаю про це, мені хочеться блювати. А ось у хлопця тіло гладеньке й туге, груди пласкі, сідниці кругленькі й вузькі. Мій тендітний член, коли його погладить любчик, стає твердий, як мармур. Ах, уся краса в чоловікові!

— Я не поділяю вашої думки. Як і ви, я люблю чоловічу красу, і мені подобається гладити чоловіче тіло. Але мені до душі й жіноча краса, її гнучкі руки, ноги, ніжний живіт. Пригадуєте, яка гарна королева: ви самі мені призналися, що дістали велику втіху, коли взяли її.

— Я мусив це робити, але скільки я настраждався! Щоб підбадьорити себе, я думав про тебе. Я заплющував очі й уявив собі, що тримаю в обіймах тебе.

— Ми з вами різні люди. В мене очі полізли б на лоба, коли б я побачив, як красуня Анна звивається піді мною.

— Добирай слова! Хіба ти забув, що говориш про королеву?

Олів’є Арльський, що невимушено лежав на подушках, умить схопився на ноги, поклав руку на серце і, вклонившись, з іронією промовив:

— Даруйте мені, ваша величносте, я забув, що розмовляю з королем, а не зі своїм коханцем.

— Цього разу я тобі прощаю, якщо ти пообіцяєш більше не упадати коло незайманих дівчаток з жіночих покоїв.

— Ваша величносте, я охоче обіцяю вам це, бо анітрохи не люблю незайманих дівчаток. Мені більше до вподоби породисті жінки з пишними задами й великими животами та грудьми…

Генріх урвав його, пожбуривши в нього клапоть оксамиту. Юний трубадур, сміючись, повернув той клапоть йому назад. Після грайливої сутички вони опинилися на подушках, де віддалися палким любощам…

Заспаний король лежав напівголий біля Олів’є й дивився у вузьке вікно на загрозливі хмари, що обіцяли грозу. Вже багато днів над Парижем стояла важка задуха, яка майже не спадала й уночі. Вода в Сені дуже нагрілась і майже не давала полегкості парижанам усіх прошарків, які купалися в ній, сподіваючись бодай трохи освіжитись. Пригнічені люди насилу тягали ноги; багаті збадьорювали себе кухлем монмартрського або аржантейського вина, решта — іншим поганеньким питвом. Пили багато, сподіваючись погамувати спрагу, а сп’янівши, сварилися й влаштовували бійки. Щодня охоронці підбирали зо два десятки трупів; щодня ченці з монастиря Отель-Дьє лікували нових поранених; щодня кат когось вішав. У місті панувала нестерпна атмосфера, і її ще дужче згущувало бемкання дзвонів на церквах, що своїми шпилями впиралися в сірувате небо. Здалеку долинав грім. Ще тільки минув полудень, а надворі було темно, наче взимку. Кімнату осяяла сліпуча блискавка, і король побачив поруч себе біле тіло Олів’є. Він простяг руку й погладив трубадурові потилицю, на якій тремтіло злипле від поту чорне волосся. Цієї миті вдарив оглушливий грім, і обидва аж підстрибнули. Генріх перехрестився й пробурмотів молитву. Олів’є підвівся, протираючи очі.

— Мабуть, Бог не дуже нами задоволений. Можна подумати, що він гнівається на нас.

— Замовкни, не гніви Бога! Ми бідолашні грішники, нас охороняє Свята матір Божа. Одягнися, твоя нагота — образа…

— А королівська?

— О!..

Генріх незграбно поправив на собі одяг, і це розсмішило Олів’є.

— Іди геть звідси… Облиш мене… Я хочу попросити прощення в Бога.

Уклякши навколішки і обхопивши руками голову, король Франції заходився молити Бога ще раз відпустити йому содомський гріх.

Розділ сімнадцятий ОЛІВ’Є АРЛЬСЬКИЙ

Не відповідаючи на оклики слуг, що, попри заборону церкви, грали в кості, Олів’є розгонистою ходою попростував на подвір’я замку. Він задихався. Йому хотілося вхопити свіжого повітря. З дня на день йому ставало дедалі важче терпіти пристрасть короля.

Олів’є був найменшою дитиною в колись багатій і шляхетній родині. Десятирічним хлопчиком його привіз один менестрель до орлеанського архієпископа Ізамбара, який збирав довкола себе півчих. Його ясний дитячий голос і гарне обличчя полонили прелата й учителя музики. Отримавши за Олів’є чималу винагороду, менестрель залишив хлопця в ченців, і ті навчали його, крім музики, співати й читати, а також деяких забав, про які вони не радили йому зізнаватися на сповідях. Одного разу під час відправи в Орлеанському соборі цей чистий, ніжний голос, що зачаровував паству, почув король. Генріх попросив привести до нього юного співака. І ось чорняві кучерики, по-весняному зелені очі, червоні губи, з-поміж яких визирали чудові зуби, маленькі ноги й руки справили на короля таке враження, що він навіть не знайшов слів привітати юного співака й стрімголов вибіг із собору. Хлопець подумав, що він не сподобався королю. Але через день учитель музики звелів Олів’є зібрати свій клуночок і відвів його до архієпископа.

— Сину мій, тебе помітив король. Це дуже велика честь для тебе й велика прикрість для мене. Сподіваюся, ти з гідністю покажеш усі ті знання, що їх дістав тут, завжди будеш вірний своєму володареві й виконуватимеш свої обов’язки перед Богом і церквою. Іди, сину мій, і хай заступницею твоєю буде матір Божа!

Ізамбар поблагословив хлопця, подарував йому золоту монету й випровадив його з монастиря.

Олів’є покинув ченців та своїх товаришів без особливого жалю. Три роки в Орлеані були для нього не дуже щасливі; хлопцеві заздрили інші учні, не давали спокою зі своїми залицяннями декотрі вчителі, тому він з головою поринав у навчання або глумився зі своїх наставників, і це йому вибачали тільки завдяки його великим здібностям: він володів усіма музичними інструментами, складав чудові пісні з будь-якої нагоди, добре малював і танцював.

На той час королівський двір розмістився під містом Дре. Олів’є там прийняли так, як приймають графських синів. Генріх довірив його вчителеві військової справи Росселену, який навчав зброєносців. Дуже швидко Олів’є перевершив найкращих з них у майстерності орудувати кийком і мечем. Ці його нові здібності забезпечили йому пошану з боку підлітків, які спершу гадали, що легко візьмуть його собі під п’яту; може, він і мав вигляд незайманої дівчини, проте бився з хоробрістю рицаря!

Олів’є без огиди дозволив королю пестити себе, але втіхи від того не мав. Попри свій вік Генріх був ще гарний, умів виявити ніжність, лагідність та великодушність. До того ж… це був король! Якийсь час Олів’є побоювався, що після одруження король охолоне в своїх почуттях до нього. Та сталося навпаки. Кожна ніч, проведена Генріхом у Анни, робила його як ніколи послужливим. Одначе трапилося й таке, про що Олів’є доти й подумати не міг: він сам закохався в молоду жінку, яка, зі свого боку, теж захопилася цим незвичайним музикою, що так добре вмів її розважати. І він дедалі більше часу проводив у товаристві жінок та королеви, навчаючись від неї пісень мовою її країни і, в свою чергу, навчаючи її французьких наспівів. Провансальська говірка, витіснена після смерті королеви Констанс, знову набула широкого вжитку, і придворні вже не розуміли слів тих наспівів; це не сподобалося Генріхові, і він заборонив їх, зажадавши, щоб усі співали тільки французькою мовою або латиною. Але ні Анна, ні Олів’є цієї заборони не дотримувалися.

Король став таким ревнивим, що королева, бажаючи бути доброю дружиною, більше не допускала до себе трубадура. Після народження Філіппа він уже не з’являвся в неї. Однак Олів’є передав їй довгого вірша, в якому оспівував її вроду, вітав жінку й матір та оплакував вигнання, на яке вона його прирекла. Анна подякувала хлопцеві, передавши йому шмат дамаської тканини.

Підліток під зливою покинув замок. Опинившись за його мурами, він спустився на берег Сени, де хлопці та дівчата водили хоровод, підставляючи обличчя дощовим краплинам. Їхні босі ноги ковзали на траві, і вони падали, ноги й руки в них сплітались, і здавалося, ніби то відбувалось парування зовсім юних хлопців і дівчат, осяяне блискавками й супроводжуване гуркотом грому. Роздягтись, Олів’є кинувся вперед: таке еротичне шаленство не могло не передатись і йому.

Знесилившись, погамувавши свої почуття, Олів’є поповз у багнюці до Сени й пірнув у річку. Вода була тепла. Він ліг горілиць і поплив за тихою течією, із задоволенням зустрічаючи важкі краплі дощу, що розбивались об його обличчя, кололи в повіки, наче тисячі голок, або, солодкі, мов мед, стікали в розтулений рот. У нього було таке відчуття, ніби набесна вода очищає його від усіх гріхів, повертає йому дитячу цнотливість. У його розслабленій уяві повільно пропливали картини щастя: пестощі матері, коли він приносив їй здобич із своїх перших полювань, гордість батька, коли він переміг на перегонах графа Провансальського, ігри та бійки з рідними та двоюрідними братами… Йому не було ще й восьми років, коли все це скінчилося разом із смертю батька й матері та старших братів, яким за кілька днів укоротила віку гангрена. Відтоді Олів’є мусив боротися — завжди й повсякчас боротися за життя. Щоб розвіяти погані спогади, він пірнув і довго плив під водою. Зрештою вийшов голий на берег острова Сіте.

Там стояв, прихилившись до дерева, високий, кремезний чоловік із поголеною маківкою, довгими вусами та схожим на старанно зорану землю обличчям. Він пильно дивився на Олів’є.

— Чому ти так дивишся на мене?

Чоловік нічого не відповів, але й далі не спускав з нього очей. Олів’є здалося, ніби він десь його вже бачив, ще й подумав тоді, що ніколи такого обличчя не забуде. Якби не ці потворні рубці й суцільна лисина, незнайомець напевне був би гарний.

— Чого тобі від мене треба? Тебе бентежить моє голе тіло?.. Я залишив свій одяг на тому березі біля дівчат. А може, я припав тобі до вподоби?.. Ні? Тоді я тебе не розумію. Як тебе звати?.. Не хочеш відповісти? Що ж, ти мені набрид, пропусти мене!

Чоловік ступив крок уперед, поклав руку на руків’я меча.

— Боягузе! Ти хочеш убити мене неозброєного?

Незнайомець заперечливо похитав головою і, розстебнувши свою накидку, простяг її хлопцеві. Олів’є якусь мить повагався, тоді взяв накидку й загорнувся в неї.

— Дякую. Але я хотів би зрозуміти, чого ти від мене домагаєшся?.. Хочеш, щоб я пішов з тобою?.. Що ж, чом би й ні?

Під дощем і громом, що шаленіли тепер ще дужче, обидва побігли до корчми. Вона була переповнена людьми, і вони насилу пробилися в неї. Тут Рубцюватого, мабуть, знали, бо опасиста подавальниця — такі жінки подобалися Олів’є — кивнула їм головою, щоб вони підійшли до неї. Незважаючи на протести та лайку всього того люду, обидва проштовхалися далі й опинилися в закуті, куди насилу проникало світло від прикріплених до стін смолоскипів.

— Сідайте, пане, ось тут, зараз я принесу вам нашого найкращого вина.

— Бачу, ти, друже, тут своя людина, а та повія просто вмліває від тебе. Може, тепер, коли ми дісталися сюди, куди ти так прагнув прийти, ти розкажеш мені, чого від мене хочеш?

Подавальниця принесла олов’яні кухлі та глечика, на крисах якого вилискували краплі.

— Дякую, Жізель.

— Пийте, пане Рубцюватий, вино свіже, я сама наточила його з бочки, — сказала Жізель, наливаючи.

Вона зачекала, поки Рубцюватий випив, прицмокнувши язиком з виглядом знавця, а тоді налила й музиці. Олів’є теж покуштував вина.

— Гм, вона з мене не поглузувала, пане Рубцюватий? Тебе звати саме так?

— Еге ж, — відповів той хрипким голосом. — Мене звати саме так.

— А мене — Олів’є.

— Я знаю.

— Гаразд. А хто ж ти такий? Я хотів би знати, з ким п’ю.

— Я служу в його високості Гослена Шонійського.

— Тепер я розумію, чому мені щойно здалося, ніби я тебе вже десь зустрічав. Ти з почту, який привіз королеву Анну?

Пилипове обличчя раптом зашарілося, і на ньому ще виразніше проступили широкі білуваті рубці. Це одразу ж помітив трубадур.

— То ти з почту? — перепитав Олів’є.

— Еге ж.

— Ти родом з тієї самої країни, що й королева?

— Ні.

— Шкода. Мені дуже хотілося б, аби ти розповів про неї та про ту країну. Королева весь час за нею сумує. При дворі плещуть, нібито вона залишила там коханого. Що ти про це думаєш?

І знову в сердеги зашарілося обличчя. Олів’є відчув симпатію й жаль до цього чоловіка, в якого боліло тіло й, безперечно, душа.

— Бачу, ти страждаєш… — лагідно мовив трубадур. — У тебе є якась таємниця? Я не прагну розгадати її, однак, якщо це принесе тобі полегкість, поділися своєю таємницею зі мною. Я вмію мовчати.

Пилип ставився упереджено до королівського улюбленця, якого побачив мигцем, коли супроводжував Гослена до двору. Але він помітив, що Анна поводилася з ним приязно і що юнак, незважаючи на свою ганебну поведінку, був хоробрий і недовірливий у питаннях честі.

— Невже тебе так спотворили на службі у вельможі Шонійського?

— Ні, на мене напали грабіжники, а решту зробив вогонь. Пий, вино добре.

Якийсь час обидва мовчки пили в задушливій корчмі, де ставало дедалі темніше.

Нараз якийсь чернець у пошматованому лахмітті, з-під якого визирали худі покручені ноги, вискочив на стіл і заволав:

— Це ваші гріхи, прокляті, прогнівили сина матері Божої… Кайтеся!.. Настає пітьма… Зараз на вас поллється небесний вогонь… На коліна! Благаймо Пресвяту матір Божу, щоб вона заступилася за нас перед Богом… О жінко, обрана з-посеред усіх жінок, зглянься над нами, грішними… Щодня ми ображаємо твою цнотливість своєю бридкою розпустою… День при дні сморід нашого парування завдає образи твоїй духмяній незайманості… О завжди пречиста матір, ми благаємо тебе!.. Помолися перед своїм пресвятим сином, щоб він відвернув од нас свій гнів… Хай простить нам гріхи наші, нам, жалюгідним створінням, що їх Бог Отець створив за образом своїм… На коліна, брати мої, кайтеся, а то всі будете знищені!

Першими його послухалися жінки, за ними невдовзі повклякали й чоловіки. Лише Олів’є та Пилип і не ворухнулися. Чернець задоволено зміряв блискучими очима паству, що вклякла навколішки, і раптом помітив у темному кутку двох за столом.

— Ви не хочете послухатися слова Божого, безбожники?

— Я чую тільки твої слова, ченцю. Слово Боже лагідне, а твої слова відгонять вином!

— Ти наважуєшся ображати слугу Божого?.. Бійся його помсти!

— Я боюся тільки твого безглуздя, добродію.

— На допомогу, брати мої! Бийте блюзніра, провчімо цього харцизяку!

— Тікайте, — сказала подавальниця, — цей лихий чернець накаже вбити вас…

І справді, з десяток чоловіків із загрозливим виразом на обличчях підвелися і, розштовхуючи вкляклих навколішки людей, спробували дістатись до двох бунтарів.

— У мене немає зброї, дай мені свій кинджал…

Хвилю повагавшись, Пилип простяг Олів’є кинджала, якого йому подарувала Анна перед від’їздом.

— Ходіть швидше, там є задні двері… Пилип з мечем у руці, задкуючи, вийшов з корчми.

— Погляньте! Вони тікають від нас!..

Олів’є мчав до королівського замку, гадаючи, що і його новий товариш біжить услід за ним. Вітер шарпав на ньому накидку, оголюючи його тіло. Але дорогою він не зустрів нікого, хто міг би вичитати йому за це: гроза ув’язнила парижан у їхніх домівках.

— Друже, скоро ми будемо в сховку! — крикнув Олів’є, озирнувшись.

Та від Рубцюватого не було й сліду! Нараз Олів’є здалося, ніби він чує крики й брязкіт зброї. Хлопець обернувся. На Рубцюватого нападало аж п’ять чоловік. Двоє вже лежали на землі, спливаючи кров’ю, що змішувалася з дощовою водою. Олів’є зненацька накинувся на одного з нападників і ввігнав йому в горло кинджал. Хлопець здивувався, що так легко можна вбити людину. Це сталося вперше в його житті, до того ж так просто, що він аж заціпенів.

Пилип щосили вдарив мечем одного з уцілілих. Останній із них кинувся стрімголов тікати; слідком за ним подався й чернець, що заохочував їх до бійки.

— Ви ще попадетесь мені, прокляті!..

Ніч, що опускалась на землю, поглинула їх.

— Дякую, що прийшов мені на допомогу.

— Тобі нема за що мені дякувати. Даруй, що я не був з тобою від самого початку — я думав, ти біжиш за мною. Що з тобою?.. Ти поранений?

— Дрібниця, один із тих негідників ударив мене ножем у спину.

— Ходімо до мене, я тебе полікую.

— Гаразд. Але вдома ти скористаєшся нагодою й одягнешся.

Олів’є зареготав.

— Маєш рацію, друже, я й забув, що свічу грішним тілом!

Вартовий біля входу до замку добре знав трубадура й пропустив його з товаришем без жодного слова. Обидва спустилися до просторої кухні з низькою стелею, що її підпирали товсті колоди; в одному з кутків у печі горів вогонь, перед яким метушився в оточенні трьох помічників кухар.

— Енбере, — звернувся до нього Олів’є,— дай мені, будь ласка, корпії.

— Що з тобою? Тебе знову хтось ударив?

— Ні, не мене, а мого друга.

Енбер підійшов ближче, оглянув з ніг до голови Пилипа і, штовхнувши його рукою, примусив сісти. Потім розвів на ньому розірваний одяг і подивився на рану.

— Рана глибока, але чиста. Я пошлю по стару Ермангарду. — Кухар відвів Олів’є вбік. — Я ніколи цього чоловіка не бачив. Ти знаєш його? Ти впевнений у ньому?

— Я познайомився з ним сьогодні пополудні, на нього напала ватага ченця Ланселена. Він убив трьох, а я одного. Решта розбіглися.

— Хтось грубо з нього познущався. Схоже, якийсь дикий звір спотворив йому обличчя.

— Маєш рацію, я про це й не подумав. Та хай там що, а мені здається, що він добрий товариш.

— Можливо. Але я остерігаюся людей, які багато настраждались. А він, як ти й сам бачиш, і досі страждає.

— Це, звісно, правда, але замість розводитися, мов піп, ти б краще роздобув мені якусь одежину, щоб я прикрив свою наготу, а то стара Ермангарда мене згвалтує!

Енбер голосно зареготав і звернувся до кухарчука:

— Гей ти! Візьми ключа від моєї скрині й принеси мої панталони й вишиту сорочку. Що ж до черевиків, то в мене лише одна пара, і вона на мені.

— Дякую, черевики мені не потрібні, обійдуся без них.

— А ти, хлопче, біжи по Ермангарду й не барися, — наказав кухар іншому хлоп’яті.

— Поки прийде та стара, перекусіть трохи й випийте чогось.

— Не відмовимося, кухарю, бо ця бійка збудила в мене апетит.

Ермангарда, ввійшовши, застала всіх трьох за столом, де вони шматували смажену козлятину, попиваючи великими ковтками вино.

— Мені сказали, тут є поранений, а я бачу трьох ненажер, які набивають свої кендюхи, мов вепри!

— Ось цього нашого товариша з поголеною головою вдарили кинджалом у спину.

— Мабуть, там немає нічого страшного. Покажи-но мені свою спину, хлопче.

Пилип обернувся до неї.

— Боже мій!.. Я вже багато років лікую людей, зашиваю й перев’язую рани, але такого спотвореного обличчя ще не бачила. Хто ж то тебе так розмалював? Яку ж ненависть треба було мати, щоб отак жахливо тебе покалічити… Я насмішила тебе?.. Ти людина доброї вдачі. Покажи свою рану… Дайте мені ніж, я розріжу йому сорочку.

Олів’є, спершу оглянувши Аннин кинджал, який дав йому Пилип, простяг його старій.

— Гарна в тебе зброя. Мені здається, я вже десь бачив напис, схожий на оцей, що на лезі твого кинджала. Ти знаєш, що він означає?

— Ні, я здобув цей кинджал у бою.

— Тобі пощастило, лезо ковзнуло вздовж кістки, а то загинув би, — сказала жінка, накладаючи пластир і закріплюючи його довгими стрічками. — Тепер тобі потрібен спокій, десять днів.

З калитки, що висіла в нього на шиї, Пилип дістав монету. Стара жадібно схопила її.

— Срібна монета! Господи, ти щедріший за самого короля!.. Хай Бог завжди буде з тобою! Яка шкода! — прошепотіла вона, востаннє зиркнувши на спотворене обличчя. — Ну ж бо, кухарю, почастуй мене кухликом вина! Хіба я не заслужила? Стара випила кухоль одним духом.

— А вино непогане! — сказала вона, прицмокнувши. — Моє шанування чесній компанії!

Олів’є надяг Енберове вбрання. Троє чоловіків і далі мовчки пили. Невдовзі пролунало дванадцять ударів, сповістивши про північ. По кутках на соломі спали кухарчуки. Останній вогонь кидав дедалі тьмяніші відблиски. Дощ надворі вщух, але гроза не віддалялася, раз по раз спалахували блискавки, освітлюючи на мить бліді обличчя чоловіків, а від ударів грому двигтіла земля.

— Мені треба йти до короля, мабуть, я йому потрібен, — промовив Олів’є, насилу повертаючи язиком. — Дякую, друже, за вино й панталони. Я віддячу тобі з лихвою.

— Я на це розраховую! — відповів куховар, навіть не підвівши голови.

Пилип устав і якось нерішуче роззирнувся довкола.

— Ходімо зі мною, я проведу тебе до кімнати зброєносців та слуг. Накинь на себе накидку, щоб ніхто не помітив перев’язки та закривавленого одягу.

Вони піднялися сходами, перетнули зали, де дрімали, спершись на списи, охоронці.

— Тут жіночі покої.

— І оце тут тепер спить королева? — спитав Пилип так тихо, що Олів’є радше здогадався про це запитання, ніж його почув.

— Еге ж, якщо тільки вона не в короля… Що з тобою? Ти занедужав? — занепокоївся трубадур, почувши, як його новий товариш мимоволі застогнав.

— Ні, нічого.

Олів’є штовхнув двері до просторої кімнати, де стояв міцний дух чоловічого поту; тут на долівці лежали голі чоловіки, що намагалися знайти бодай трохи свіжого повітря. Олів’є з Пилипом переступили через кілька тіл.

— Оце мій маєток, — сказав королівський улюбленець і відхилив завісу, за якою стояло високе ліжко; на ньому спали, обійнявшись, двоє юнаків.

— Аморі!.. Рішаре!.. Ідіть звідси.

Юнаки, щось бурмочучи, навіть не прокинувшись, сповзли з ліжка, повлягалися на долівку й укрилися нижнім краєм завіси.

— Лягай тут, а я піду до короля.

Залишившись сам, Пилип ліг на бік, щоб не пошкодити плече… «Нарешті я під одним дахом із нею… Моя княжна спить за кілька кроків від мене… Хай буде благословенна рана, яка здружила мене з музикою й привела так близько до моєї княжни!.. Господи, я бажаю лише одного: побачити її саму і її сина, якому вона дала моє ім’я…» Він заснув, притискаючи до себе кинджал.

Коли Олів’є повернувся до свого ліжка, сонце високо вже підбилося. Пилип роздягся й спав голий. Трубадур замилувався цим гармонійним тілом, худим і м’язистим, і мимоволі порівняв його з тілом короля. Це порівняння викликало в нього важке зітхання. Він ліг, намагаючись не торкатися сусіди. Попри сміх і викрики зброєносців та слуг, які, певно, вже приступали до своїх обов’язків, Олів’є одразу ж заснув.

Йому приснилося, ніби Генріх кликав його, пестив і смикав за чуприну.

— Олів’є… Олів’є… прокинься!

— Чого тобі?.. Дай поспати!

— Олів’є! Устань.

Спершись на лікоть, Пилип дивився на чоловіка з посивілим чубом, що торсав його товариша. Під очима в чоловіка залягли темні кола, він важко дихав; юнаки, які оточили його, сміялися. Чоловік був схожий на короля.

— Ваша величносте, дайте йому поспати, вчора в нього був надто важкий день.

— Хто ти такий? Ти не із зброєносців… Я ніколи тебе не бачив. Що ти робиш у цьому ліжку?

— Я тут сплю.

— Я й сам це бачу, дідько б тебе взяв! Олів’є!

Нарешті заспаний хлопець розплющив одне око, потім друге.

— Ваша величносте!.. Ви тут? Мені так незручно…

— Що робить цей чоловік у твоєму ліжку?

— Це він урятував мені життя, вчора ввечері я розповідав вам.

— Я забув. Але ти не сказав мені, що він такий негарний. Як тебе звати?

— Рубцюватий, ваша величносте. Я служу у вельможі Шонійського.

— Гаразд, це мій вірний васал. Ти рицар?

— Ще ні.

— Я подумаю, що зможу зробити для тебе. Ти врятував життя мого любого друга, я вдячний тобі за це. А тепер уставай.

— Королю, я…

— Не манірся, я вже не раз бачив голих чоловіків. Уставай.

Пилип підвівся з ліжка, марно намагаючись затулити свого прутня; він стирчав з ранковою свіжістю, навіявши смуток на короля й викликавши захоплені вигуки в слуг.

— Як шкода, що при такій прекрасній постаті таке негарне обличчя! Ти хоч би відпустив чуба… Одягайся, поїдеш зі мною на полювання.

— Ваше величносте, його вчора поранили, він має відпочивати, — озвався Олів’є, взуваючись.

— З усього видно, що то рана незначна. Невеличке полювання не завдасть їй шкоди. Хіба я не маю рації?.. Нагадай мені своє ім’я.

— Рубцюватий, ваша величносте.

— Ось так, Рубцюватий. Я маю слушність, правда ж?

— Так, ваша величносте.

— Що ж, поспішаймо, олень не жде. Олів’є, подбай, щоб осідлали коня для твого друга.

І Генріх пішов, а за ним і гамірливий натовп зброєносців та слуг у барвистій одежі. Усі вони були досить вродливі.

— Вперше бачу, щоб король зацікавився чоловіком, який, даруй мені, не вирізняється красою… Гадаю, його зворушив твій чималенький прутень!

— Авжеж, хоч щось та мало ж у мене залишитись… Допоможи вдягтися, моє проклятуще плече ще болить.

— Стара Ермангарда казала, щоб ти відпочивав.

— А хіба в мене є вибір?

— Ні,— відповів Олів’є й засміявся.

— Навіщо ти сказав королеві, нібито я врятував тобі життя? Це ж неправда.

— Ну й що ж? Якби тобі випало врятувати мені життя, ти це зробив би. Я не знайшов іншого способу здобути його прихильність до тебе.

— Навіщо ти так учинив?

— Не знаю. Ти мені подобаєшся… Пилип увесь здригнувся.

— Та ні, ти не так мене зрозумів! Ти подобаєшся мені тому, що відрізняєшся від інших і такий же самотній, як і я.

— Я тільки недавно навчився твоєї мови й не дуже добре розумію, що ти кажеш.

— Я пропоную тобі дружити. Подумай над цим, перше ніж дати згоду. Ні, не кажи зараз нічого… Поквапся, король чекає на нас.

Розділ вісімнадцятий ВЕРЕСЕНЬ 1052 РОКУ

Літо наближалося до кінця, але нестерпна спека не спадала. Незважаючи на грози, що накочувались одна за одною, жнива минули добре, і зерно вже лежало в коморах. Нарешті Франція побачила, як примара голоду віддаляється. На велику радість знаті й сільських жителів, відбувалися численні свята; у цілому королівстві не вгавали полювання, човнові перегони, танці, ігри та всілякі інші змагання. Церкві не дуже подобався такий вияв безбожництва, і вона вхитрялася надавати всьому релігійного забарвлення, а народ, ця добродушна дитина, і там бачив нові розваги: він захоплено милувався пишними процесіями, золотом, яким пломеніло вбрання єпископів та інших князів церкви під час служб Божих просто неба, і йому здавалося, ніби він, слухаючи спів хору, чує ангельські голоси. Нова королева та її первісток принесли країні розквіт, і тепер церкви були переповнені дітьми, які дякували Богові й просили в нього благословення для своїх володарів.

Бодуен Фландрійський вдався до справжньої дипломатії, а графиня Адель виявила чималу настирливість, щоб Генріх згодився відпустити Анну до Руана, де мали хрестити сина Вільгельма та Матільди; Анну запросили бути хрещеною матір’ю в маленького Роберта. Насправді ця церемонія дуже влаштовувала короля: відсутність зятя та сестри давала йому змогу краще підготуватися до уроку, який він хотів дати Байстрюкові.

На початку вересня Анна вирушила в дорогу в супроводі численного почту: капелани, лікарі, зброєносці, придворні дами, годувальниці, няньки, швачки, музики і, звісно ж, Олена та Ірина. Олена нікому не дозволяла брати на руки маленького Філіппа — за її словами, найкращу дитину, яку вона тільки бачила після своєї любої княжни.

Довга королівська валка посувалася під пекучим сонцем; його гарячий подих ледве гасили густі крони лісів, крізь які вони проїздили. Валка часто зупинялася, і Анна та її супутниці купалися в Сені. Анна знову була така сама бадьора, струнка, тільки її більші груди свідчили про те, що вона стала матір’ю. Королева пишалася сином, який був напрочуд жвавим і неабияким ласуном.

Граф Валуа теж увійшов до почту королеви. Хоч Анна не дуже й домагалася цього, король радо дав згоду, воліючи, аби його могутній васал якийсь час побув якомога далі від нього. Госленові Шонійському король наказав особливо пильне стерегти маленького принца, а той поклав цей обов’язок на Пилипа, до якого з дня на день переймався дедалі більшою любов’ю. Хіба могла не зворушити Гослена відмова Рубцюватого піти на службу до короля? Пилип сказав, ще надає перевагу родині Шонійського перед розбещеною компанією королівської варти.

Пилип мало не виказав себе, коли побачив дитину на руках в Олени. Ця жінка підозріливо оглянула його й звернулася до нього своєю мовою. Він боявся, щоб вона не помітила своїми проникливими очима його надмірної радості, коли він почув рідну мову. Пилип удав, ніби нічого не зрозумів, і привітався по-французькому. Годувальниця зітхнула й знову почала наспівувати колискову, яку наспівувала до Пилипового приходу. Воїн Ярославової дружини, почувши цей спів, пішов, ледь стримуючи сльози. В лісі його пойняв смуток, ще глибший за той, що його Пилип пережив після одруження дівчини, через яку він відмовивсь навіть від думки про власне щастя.

Тамуючи душевний біль, він блукав по лісовій порослі й збивав мечем папороть, листя якої м’яко, граційно падало на землю. Пилипа огортав міцний запах рослинного соку. Тільки в останню мить він побачив худющого старого чоловіка, що накинувся на нього з такою силою, яка його здивувала. Пилип звів на незнайомця сповнені сліз очі й, не виказавши жодного подиву чи гніву, випручався. Потім такимспокійним, байдужим голосом, що чоловік аж здригнувся, прошепотів:

— Ти шукаєш смерті?

— Ні, я смерті не шукаю, але якщо така воля Божа й ти — посланець Господній, то я згоден на все.

— Ще трохи, і я, мабуть, стану його знаряддям. Хто ж ти, йолопе сердешний, що отак став мені на дорозі?

— Я людина серед людей, дерево серед дерев, рослина серед рослин. Їхні страждання — це мої страждання. Знищуючи їх, ти знищуєш творіння Господнє.

— Гадаєш, дерева й рослини страждають так само, як і люди?

— Вони страждають, як усе, що живе на цьому світі в ім’я великої слави Божої. Я знаю мову своїх друзів з рослинного світу — від наймогутнішого дуба до найтендітнішої травинки, знаю мову тварин, мову вовка, якого люди не люблять і всіляко переслідують.

Пилип сховав меча в піхви й сів на пень, задумливо роздивляючись старого.

— У дитинстві я, як оце й ти зараз, розмовляв із деревами в лісах мого краю. Я розповідав їм про своє горе й радощі, і це давало мені полегкість. Я був певен, що вони мене розуміють.

— І ти мав слушність. Коли б ти був уважливіший, то у відповідь почув би їхні щирі зізнання.

— Ет, то були дитячі вигадки. Я виріс і давно вже не звіряюсь ні деревам, ні людям.

— Мабуть, настала слушна хвилина. Той, хто багато років живе в лісових нетрищах, може почути все.

— Іди своєю дорогою, тут нема чого слухати!

— Як слуга Господній, що самітником живе тут, я повинен допомагати тим мені подібним, хто впадає в розпач. Твій розпач начебто великий. Чи не хочеш позбутися бодай частки свого тягаря?..

— Я хотів би, але не можу.

— Я не наполягаю. Тоді чи не бажаєш помолитися зі мною?

— Якщо тобі цього хочеться, я згоден. — Пилип підвівся.

— Куди ти зібрався?

— Туди, де ти молишся.

— Озирнися довкола. Все тут — творіння Бога Творця. Хіба крони оцих дерев — не склепіння його церкви, а мох — не килим його, а пташиний спів — не гімни його? Бог живе скрізь, і повітря, яким ми дихаємо, наповнене його любов’ю. Молімося, сину мій, попросімо його, аби він дав спокій душі твоїй. Навколішки!

Самітник і воїн довго молилися. Коли Пилип підвівся, йому полегшало на серці, прояснилося в голові. Щиро подякував він ченцеві, а той поблагословив Пилипа й відпустив.

Коли Пилип наздогнав валку, на землю вже спустилася ніч, тепла й лагідна; в небі мерехтіли зорі, і декотрі котилися, сиплючи іскрами, долі. Валка зупинилася на узліссі біля якоїсь річки, і Анна та жінки з її почту, весело сміючись, заходилися при світлі повного місяця хлюпати на себе водою. На березі на великих багаттях смажилася домашня птиця, зайці та молоді вепри, впольовані в дорозі рицарями й зброєносцями.

Рауль де Крепі, сховавшись за гіллям верби, що спадало в річку, не спускав очей з королеви. Голизна молодої жінки, яку він нарешті роздивився, збудила в нього непогамовне бажання. Даремно вона ставиться до нього так зневажливо, відбивається від усіх його залицянь, відмовляється від його товариства й воднораз залюбки збавляє час з Олів’є Арльським, який ділить ліжко з її чоловіком! Він, Рауль де Крепі, все одно колись заволодіє нею, покаже їй, що справжній чоловік може зробити з жінкою; вона, як і інші жінки, ще стогнатиме під ним і проситиме пощади!

Шурхіт, що почувся поруч, відвернув його увагу від підглядання. Рауль одразу ж насторожився, схопивши широкого мисливського ножа, з яким ніколи не розлучався, й зачаїв дихання. Якийсь священик за деревом, що погано його прикринало, задер полу сутани й, поїдаючи очима жінок у воді, рукоблудив. Рауль, ледве стримуючи сміх, дивився на дебелого ченця, а той, спливаючи потом і хекаючи, силкувався завдати собі втіху. Коли чернець нарешті домігся свого, його поросяче хрюкання привело до тями графа, і той розреготався. Бідолашний чернець так злякався, що мало не звалився в річку, але встиг іще схопитись за гілля, дивом утримався на ногах, а тоді із задертою сутаною накивав п’ятами. Ця метушня сполошила королівську варту; воїни прочесали все довкола, але побачили тільки потолочену траву та поламані гілки.

З допомогою служниць Олена витерла й одягла королеву, яка відмовлялася надягти верхню сукню, занадто важку для цього теплого вечора. Анна розслабилася, закинула назад голову й, ні про що не думаючи, дозволила зачесати себе. Вона втішалася легкістю, що охопила її тіло, лагідністю ночі й красою французького неба, з якого час від часу падали зірки. Вона гнала від себе спогади про Новгород… Ні, їй не треба більше думати про свою втрачену країну!

Анна зібрала довкола себе складки широкої вуалетки, яку Ірина накинула їй на коси, й підвелася. В сяйві вогнів вона й сама у своїй сукні та яскраво-червоній вуалетці, що ворушилась від кожного її руху, була схожа на полум’я. Всі пильно дивилися на неї, особливо чоловіки. Вона підійшла до прикрашеного листям стола з наїдками й сіла на складаний стілець із високою спинкою. Перед нею вкляк слуга з цебриком із напахченою водою, в якій королева пополоскала пальці; тим часом другий слуга подав їй шматок білого полотна, й вона витерла руки. Птиця була добре підсмажена, та й приправлена лісовими травами зайчатина виявилася вельми смачною. Анна залюбки з’їла перські сушені персики та абрикоси, що їх прислав їй брат Всеволод, і випила п’янкого вина, запропонованого графом Провансальським.

Королева подала знак, і Гослен Шонійський, який стояв віддалік, підійшов ближче.

— Чи не бачили ви любого Олів’є? Я хотіла б послухати музику.

— Я не бачив його від самого ранку, королево, але зараз пошлю по нього.

— Дякую, вельможо. Як почуває себе ваш син? Він одужав після того, як упав з коня?

— Цілком. Він знову сів у сідло, так ніби нічого й не сталося. Сердечно дякую вам, що ви піклуєтесь про мою родину.

— Олена сказала мені, що ви маєте у своєму домі надійну людину з дуже потворним обличчям, яка щиро віддана моєму синові.

— Це правда, королево. Я доручив тому чоловікові особливо пильно оберігати маленького принца. В нього таки дуже потворне обличчя. Але це в нього не від народження, зробила його потворним людська рука. І хоч обличчя в того чоловіка бридке, душа його прекрасна. Я відчуваю до нього шанобу й приязнь.

— Нарешті я чую від вас комплімент, що буває так рідко! Скажіть, вельможо Гослене, чи мають під собою грунт оті чутки, що доходять до мене: нібито між нормандцями й нами зав’язалася війна.

— Я не конетабль[3] королівства й тим більше не довірена особа короля, проте мало в це вірю. Надто багато уз уже зв’язують наші країни, і оця ваша подорож тільки підтверджує, що то лише плітки войовничих гультіпак.

— Хай Господь почує ваші слова, Гослене!

— Ваша величносте королево, дозвольте мені побажати вам на добраніч…

Рауль де Крепі так несподівано швидко ступив до неї, що вона навіть не встигла цього помітити.

— На добраніч, графе Валуа.

— Ви не стомилися від подорожі? Чи принесло вам приємність довге купання?

— Дякую за турботу. Все гаразд. На добраніч.

Рауль удав, ніби не зрозумів, що вона відпускає його.

— Ви сказали, що хотіли б послухати музику. Я маю тут музик, вони з двору германського імператора. Хочете їх послухати?

Анна кивнула головою. Музики, двоє чоловіків і одна жінка, заграли повільну, розмірену мелодію, вельми відмінну від легкої, веселої провансальської музики, яка так припала до подоби Анні.

Чи то, бува, не музика витягла Олів’є з його сховку? Він примчав, стрибаючи, пританцьовуючи, мов чорт, і виграючи на флейті. Розгублені трувери[4] після кількох акордів перестали грати.

— Грайте далі! — сердито гримнув на них Рауль.

— Ні, не треба, я волію послухати Олів’є. Олено!.. Принеси мої гуслі.

— Невістко моя, королеві Франції не зовсім пасує таке лицедійство, — промовила, надійшовши, графиня Фландрійська.

— Адель, голубко моя, не гримайте на мене, сьогодні такий гарний вечір! Заспокойтеся, я не забуваю, що я королева. Мій батько Ярослав Мудрий, великий князь Київський, ніколи не гордував співати зі своїм народом. Він завжди казав, що піснею людина краще висловлює свою вдячність за те, що її творила Божа рука. Він казав також, що за допомогою музики люди наближаються до Бога й стають чистішими.

— За вами завше лишається останнє слово, — промовила, сміючись, її зовиця.

Адель Фландрійська подала знак дамам та рицарям підійти ближче. Дами повмощувалися на подушках, що їх принесли служниці, а рицарі поставали позад них.


Переконавшись, що все гаразд, Пилип залишив критий повіз, де спали годувальниці та дитина, і подався до гурту.

Він стояв усього за кілька кроків від коханої, і його очі прикипіли до її чарівного обличчя. Щойно пролунали перші звуки гуслів, Пилип заплющив очі і поринув у спогади про їхню верхову їзду, про ігри, довгі літні дні та довгі зимові вечори, про її тендітну руку в його руці, про її усмішку й лагідні очі. В ці сумовиті хвилини він відчував уже не страждання, що колись робило з нього хижого звіра, а заспокійливу тугу. Нарешті Анна заспівала…

Спершу вона співала мовою північних французів, потім — провансальською і, нарешті, київською. Пилип чекав цього випробування і вже приготував до нього своє серце. Те, чого не зробила Оленина колискова, зробила Аннина пісня, цей гімн жнивам, що його вони так часто співали разом, надаючи йому сили й віри. Нараз Пилипові здалося, ніби перед ним відкривається новий світ, де він матиме своє місце. Він поклявся стати одним із тих рицарів, про подвиги яких йому розповідав Гослен Шонійський, і в ім’я любові до своєї дами бути найкращим серед них. Звісно, він не забув, що присягнув ніколи не намагатися дати їй знати про себе, але він стане іншим, і цей інший не буде зв’язаний ніякою клятвою.

У Рауля де Крепі вже вривався терпець. Цей Олів’є і справді забирає надто багато королевиної уваги, треба буде спровадити його від неї. Що ж до самої королеви, то при слушній нагоді Рауль неодмінно примусить її дорого заплатити йому за свою неприязнь до нього. А поки що він удасться до невеличкої помсти, яку виношує вже багато днів: граф помітив, що молочна королевина сестра Ірина шаріється щоразу, коли він перехоплює її погляд, і ніколи не пропускає нагоди опинитися в нього на дорозі, незважаючи на те, що король підібрав для неї нареченого — Клемана Туссакського, який походить із доброї родини з Пуатьє. А втім, ця помста буде досить приємна, бо дівчина свіженька, і великими витрішкуватими голубими очима, вельми червоними губами і гарним білявим волоссям. Думка про це повернула Раулеві добрий настрій, він вирішив одразу ж податися на пошуки приємних пригод. Граф нишком відстав від гурту.

Він легко розшукав Ірину. Вона з матір’ю та своїм нареченим захоплено слухала, як співає подруга її дитинства. Дівчина підвела очі на тінь, що постала перед нею, і, впізнавши графа, відчула щось недобре. Зачаровані музикою, ні Олена, ні Клеман не помітили витівки Рауля, який зробив Ірині знак іти за ним.

Зі щемом у серці, усвідомлюючи помилку, якої вона припускається, дівчина встала і, не привернувши до себе уваги, рушила за Раулем.

Граф потяг Ірину за собою так сильно, що вона забула про страх, який опосідав її щоразу, коли вона його бачила. Кожна клітина її тіла напружилася й озивалася болем. Ірина йшла за високою чорною тінню, яка поринула під дерева й невдовзі зовсім зникла — такий тут був темний і густий ліс. Ступивши ще кілька кроків, Ірина зупинилася, вдивляючись у пітьму. Вона чула тільки шелест лісу, що ставав дедалі ворожішим. Нарешті дівчина зважилася покликати:

— Ваша вельможносте, де ви?.. З боку рицаря непорядно отак мене покидати… Ваша вельможносте, прошу вас, відгукніться! Пресвята матір Божа, допоможи мені…

Ірина вклякла й почала молитися. За два кроки від неї граф милувався цією сценою, проклинаючи подумки густе листя, яке заважало місячному сяйву добре освітити дівчину. Та для того, що він збирався зробити, не потрібне було світло; і все ж таки граф подумав, що не дістане великої втіхи, бо він любив бачити страх, насолоду, відразу й ненависть на обличчях своїх жертв. Хоч би що граф робив — убивав чи кохався, — він любив пильно роздивлятися наслідки свого діяння.

Рауль вискочив, мов дикий кіт, зі сховку й повалив Ірину на мох, затиснувши їй долонею рота.

— Не кричи, кізонько… Перестань тремтіти… Це я, я не хочу зробити тобі нічого поганого… Не пручайся… Віддайся мені… В тебе така ніжна шкіра, ну ж бо, розведи ніжки… Ти знала навіщо йшла за мною… Ох, шельмо!.. Тобі теж цього хотілося, ти вся спітніла… Розкрийся… Ох, як хороше… як хороше… Ти не шкодуєш, що прийшла?.. Ох!..

Рауль завмер на податливому й тремтливому тілі Ірини. Захекавшись, він сповз із неї й ліг горілиць, утупившись очима в темряву ночі, а Ірина тим часом повільно випросталася, засліплена сяйвом утіхи. Вони довго лежали, не ворушачись.

— Ваша вельможносте…

— Геть звідси!.. І нікому, чуєш — нікому не розповідай, що сталося між нами. Коли знов захочу тебе — подам знак… Чого чекаєш?.. Геть звідси!..

Ірина приголомшено схопилася на ноги, машинально поправила на собі одяг, волосся, вийшла з пітьми, що разом з лісом зберігала її таємницю, і, згорбившись, наче стара баба, поплентала до річки.

Розділ дев’ятнадцятий ХРЕЩЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМОВОГО Й МАТІЛЬДИНОГО СИНА

Анна й Матільда зустрілися радо, щасливі показати одна одній своїх синів. Вільгельм, побачивши королеву, виказав таку бурхливу радість, що декому вона могла видатися навіть недоречною.

На церемонію хрещення у соборі Руана всі міста герцогства прислали представників в особі своїх володарів або єпископів. Вузькі вулички не могли вмістити численних кортежів та тисяч роззяв, які товпилися в них на дорозі. Нормандці зустріли приїзд королеви оплесками, і це зворушило Вільгельма. Від своїх розвідників він знав усе про воєнні приготування Генріха та про його войовничі наміри. Однак Вільгельм не ототожнював королеву з королем і вважав своїм обов’язком поводитись, як відданий васал. Якщо його володар підніме проти нього зброю, Вільгельм захищатиметься, але першим у наступ у жодному разі не піде. До того ж тепер у нього свято; от пізніше, як виникне потреба, він вирушить на війну.

Присутність Рауля де Крепі в королевиному почті Вільгельм сприйняв не без роздратування. Проте він зустрів графа як годилося, бо той мав намір з часом віддати свого другого сина Сімона, який щойно народився, на рицарське виховання до нормандського двору. Граф був надто сильний вельможа, і герцог не важився цуратись його.

Вони вирішили на честь королеви Франції схрестити списи на турнірі. Нормандський двір поїхав святкувати до Фекана.

На високій горі, де звичайно була монастирська кошара, щойно розбили арену і спорудили довкола неї примістки. Одну з них відвели для знатних дам. Ця примістка мала широкий навіс, що захищав їх від пекучого сонця й дощу; її прикрасили розкішними вишитими полотнищами та килимами і розставили на ній сидіння з подушками. Під огорожею, якою були обнесені примістки, повсідався простолюд. По арені сюди-туди бігали судді, розпорядники, герольди та служники, перевіряючи, чи все в порядку, чи кожен сидить на своєму місці.

Приїзд королеви Франції, герцогині Нормандії та королеви Шотландії присутні зустріли оплесками. Жінки посідали одна біля одної в товаристві графинь Фландрії, Валуа, Санса й Шартра, матері герцога та багатьох інших знатних дам. На тлі яскравих жіночих суконь, прикрас примісток та корогов небесна блакить і зелень трави на моріжку здавалися ще яскравішими.

Появу рицарів у супроводі зброєносців зустріли гучні сурми. Розкішно вдягнені й добре озброєні, рицарі посувалися неквапно, з поважним і величним виглядом. Сидячи на білому коні, вирядженому в кольори Нормандії, Вільгельм, із шоломом під пахвою, в червоній туніці, що тісно обтягувала в поясі кольчугу, вклонився перед почесною трибуною. Він опустив списа перед Анною, вона, всміхнувшись, почепила йому на спис голубу вуалеву стрічку, потім він схилив списа перед Матільдою, і та прив’язала до нього червону стрічку. Натовп загомонів. Герцог зробив чвалом коло на арені, високо тримаючи списа, на якому тріпотіли стрічки його почесної гості та дружини.

Хоч Рауль де Крепі й знав, як і кожен тут, що королева дала згоду, аби герцог Нормандський був її вірним рицарем, ця сцена його роздратувала. Він сподівався, що Вільгельм змагатиметься тільки під кольорами своєї дружини. Сидячи на гарному вороному коневі в чорній із золотом, як і одяг у графа, збруї, Рауль теж під’їхав до примісток із піднятим заборолом. Ірина, що сиділа позад своєї господині, насилу стримала крик. Рауль вклонився королеві й герцогині, які також ледь помітно кивнули йому головою. Потім він схилив списа перед матір’ю того, кого мав тепер за суперника. На арені запала глибока тиша, яку порушувало тільки басування коней. У графовому вчинку була певна образа для герцога, і про це здогадалися всі: не міг же Вільгельм перемогти того, хто змагатиметься під кольорами його матері. Однак Арлетта, відколи герцог Роберт з-поміж усіх жінок герцогства обрав собі за коханку саме її, звикла долати всілякі перешкоди й була не з тих, хто так просто розгублюється. Вона вдячно всміхнулася графові й промовила голосно, щоб чули всі:

— Ваша вельможносте, я вам щиро вдячна, що ви виявили мені таку честь. Це мене вельми зворушило, і я, запевняю вас, цього не забуду. Але, графе, ваша великодушність збила вас із пантелику. Ті часи, коли я могла дозволити комусь із рицарів, хоч би який заповзятливий був він, носити мої кольори, вже минули. У мене вже посивіло волосся, я вже маю онука. А тут стільки молодих жінок, які раді були б дати вам свій прапор. Ось, приміром, графиня Валуа…

Це був наказ світської дами: граф не міг ухилитися від нього, не образивши свою дружину й матір господаря. З люттю в серці, але з усмішкою на губах Рауль де Крепі низько вклонився Арлетті Контевільській, підняв списа й схилив його перед Аделаїдою Валуа. Та відв’язала бантика від свого рукава й, похмуро зиркнувши, почепила його на спис.

Обидва супротивники відступили під високі полотняні навіси, пофарбовані в їхні кольори, звільнивши місце рицарям, які вийшли на парад перед трибунами, перше ніж за сигналом сурм вишикуватися за натягнутими вірьовками. Коли арену заповнили рицарі та зброєносці, що тримали в руках мечі вістрям униз і кийки, герольд, закликавши присутніх до тиші, проголосив:

— Вельмишановні і всемогутні володарі, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, будь ласка, піднесіть усі вгору до святих свою правицю і разом, перше ніж розпочати гру, покляніться й присягніть своєю плоттю і честю, що ніхто з вас під час турніру не вдарить навмисне один одного списом ні нижче пояса, ні будь-куди інде, нікого не штовхне й не смикне до себе. З другого боку, якщо випадком у когось із голови впаде шолом, то ніхто не зачепить його доти, доки господар знову надягне й прив’яже свій шолом. Якщо ви навмисне порушите це правило, то вас покарають позбавленням обладунку та бойового коня й не допустять до наступного турніру. Тож гідно дотримуйтеся скрізь і в усьому приписів, а то панове судді беззастережно покарають порушника. Отже, покляніться й присягніть своєю плоттю й честю…

— Присягаємо! Присягаємо! — загорлав натовп учасників турніру.

Четверо суддів на помості теж закивали головами. За командою найстаршого в них розпорядник тричі крикнув:

— Рубайте вірьовки й вступайте в бій!

Служники бійців хором вйокнули й закричали вслід за своїми господарями, що вступили в поєдинки.

Змагання було жорстоке. Невдовзі зчинився оглушливий гамір, над ареною здійнявся міцний дух потолоченої трави, збитої копитами землі, кізяків та людського й кінського поту, а відтак і прісний, солодкавий запах крові. Правда, поки що поранення були легкі, хоча й численні. Важко було збагнути, хто в цьому рукопашному бою перемагає. Незабаром усе перемішалось, і з поля бою виносили дедалі більше поранених.

Один учасник турніру в звичайній кольчузі, що сидів на норовистому коні без збруї, привернув до себе увагу світських дам, суддів та глядачів своєю рицарською спритністю й бійцівською хоробрістю. Незабаром на арені лишилося тільки шість учасників турніру, серед них і той, який викликав захоплення в натовпу.

— Що то за рицар у такому скромному вбранні? — спитала Анна.

— Ніхто його не знає, королево, — відповіла графиня Валуа. — Здається, йому прислуговує Олів’є Арльський.

— Цей чоловік, певно, поділяє вподобання трубадура, улюбленця нашого короля! — пирхнула сміхом графиня Санська.

— Того ж він і не носить нічиїх із нас кольорів, — докинула гарненька графиня Шартрська.

— Він сидить на коні, як ніхто з рицарів. Він гнучкіший і спритніший за решту… Поглянь! Він спішився… Можна подумати, що це рицар із мого краю, — сказала Анна до Матільди, схопившись руками за серце.

Четверо учасників турніру ще стояли на арені. Королева кивнула головою розпорядникові, і той одразу ж під’їхав клусом до неї.

— Скажіть тому рицареві, що я була б щаслива, якби він згодився битися під кольорами моєї молочної сестри панни Ірини.

— О королево, це було б для нього надто великою честю! Ніхто тут його не знає, він навіть не рицар і відмовився назвати своє ім’я. Якби його не підтримав вельможа Шонійський, судді не дозволили б йому взяти участь у змаганні.

— Для мене досить того, що вельможа Шонійський шанобливо ставиться до нього. Тож перекажіть йому мою пропозицію.

Розпорядник вклонився й поїхав до безіменного вершника.

— Королева, гостя нашого герцога, просить вас прийняти кольори її молочної сестри панни Ірини. Ви згодні?

— Скажіть королеві, що з Божою поміччю я постараюся не осоромити честі, яку вона мені виявляє.

Переказавши ці слова, розпорядник підкликав незнайомця. Той відстебнув ланцюжка, яким був прикріплений до сідла його меч і, тримаючи його за вістря, простяг Ірині.

— Який він грубий, навіть не скинув шолома! — прошепотіла Матільда своїй матері.

— А може, доню, він не знає звичаїв на наших турнірах? Вони проходять неоднаково в різних країнах… Хоч у нас це й не прийнято, але рицар, який бере участь у турнірі, може приховати своє ім’я.

Почервонівши, Ірина прив’язала клаптик своєї вуалі до руків’я меча.

— Я довіряю вам свої кольори, будьте від цієї хвилини їхнім захисником!

Незнайомець мовчки вклонився, надовго припав губами до леза, а тоді, піднісши меча високо вгору, так закричав, що королева на мить знепритомніла. Але тільки Матільда помітила, що Анна раптом зблідла.

— Що з тобою, моя люба, тобі зробилося зле?

— Ні, мені здалося, що я почула голос… Зайчика, — відповіла королева на одному подиху.

Подруга занепокоїлась, і Анна, зітхнувши, випросталася.

Іринині кольори неабияк вплинули на незнайомця, він завиграшки переміг першого супротивника й майже не залишив шансів другому.

Сурми просурмили кінець змагання. Переможець вклонився світським дамам. Пилип нерухомо стояв із насунутим на очі шоломом і крадькома милувався вродою тієї, яку кохав. Заінтриговані цією картиною, дами перезиралися й перешіптувались. На допомогу другові прийшов Олів’є Арльський; він підштовхнув його до суддів, Пилип уклонився їм і під вигуки та оплески натовпу зійшов з арени. На трибунах глядачів частували прохолодними напоями.

Знову засурмили сурми, повідомивши тепер про поєдинок між герцогом Нормандським та графом Валуа. Обидва виїхали на арену на конях у помпезній збруї, попереду в кожного йшли пажі, несучи їхні прапори, а також зброєносці та служники. Під неугавний гамір учасники поєдинку зробили коло і теж вклонилися світським дамам. Нарешті вони поставали один навпроти одного обабіч натягнутої через усе поле вірьовки.

Привітавши один одного, герцог і граф наділи шоломи. Запала глибока тиша. За сигналом розпорядника суперники кинулись один до одного із наставленими вперед списами і щитами, які висіли в них на грудях і які вони притримували рукою. Перший удар вийшов неймовірно сильний. Обидва списи зламались і з тріском злетіли в повітря. Анна, яка мимоволі заплющила була очі, розплющила їх. З полегкістю зітхнувши, вона побачила, що Вільгельм міцно сидить на коні й бере іншого списа, якого йому подали зброєносці. Рауль де Крепі, що теж утримався в сідлі, і собі озброювався, готуючись до нового поєдинку. Випробувавши списи на гнучкість, обидва знов зайняли позиції.

Анна ніжно погладила руку Матільди, а та, збліднувши, не зводила очей зі свого чоловіка.

Розпорядник подав знак, і бій почався знову. Грубо підострожені важкі коні стали дибки й ураз стрімко помчали один до одного. Почувся страшенний тупіт копит, з-під яких летіли вгору й падали аж на юрму грудки землі. Якусь мить, що всім здалася вічністю, вершники стояли випроставшись у стременах один навпроти одного. Далі все відбулося дуже швидко. Рауль де Крепі покотився в пилюку. Вільгельм, який дістав у груди удар списом, теж звалився на землю. Серед натовпу здійнявся глухий гамір, але герцог уже підводився, тримаючи в руці меча. Оглушений граф ще полежав хвилю на землі, потім нарешті очуняв. Він сердито розв’язав зав’язки свого шолома, зірвав його з голови й пожбурив геть. Глядачі захоплено й водночас осудливо загомоніли. Рицар, одягнений у чорне — у цей згубний колір, — не викликав у них симпатії. Ті з людей, хто його знав, уже здогадувалися, що він провокує супротивника. Графа ненавиділи за його жорстокість і зневагу, з якою він ставився не тільки до ворогів, а й до друзів, не шануючи нікого на світі — ні Бога, ні людей. Одначе він приваблював своєю відвагою, вишуканістю, холодними голубими очима, обмереженими довгими віями. Борода, чуб і густі чорні брови підкреслювали блідість його обличчя.

Вільгельм теж скинув шолома, і тепер його голову захищав лише каптур кольчуги. Матільда міцно стисла Аннину руку. Було чути тільки брязкіт мечів та ухкання суперників.

Граф Валуа вправно володів зброєю, але йому бракувало запалу й молодості його супротивника. Кожен удар герцога був влучний і болючий. Вільгельм мав силу молодого бичка й наступав, не захищаючись, сповнений великого бажання виграти поєдинок на очах у своїх дам. Рауль де Крепі, нехтуючи правилами, навмисне завдав недозволеного удару, та Вільгельм його відбив. Такий графів вчинок викликав у герцога гнів. Вільгельм ударив плазом меча по графовому мечу, і той полетів геть. Рауль де Крепі, як справжній гравець, простяг руку своєму переможцеві й уклонився знатним жінкам та суддям. Скориставшися з цієї слушної нагоди, судді засурмили в ріжки. Коли ріжки змовкли, герольди закричали:

— Прапороносці, на коні, вийдіть із лав і вирушайте додому! А ви, вельможі, барони, рицарі та зброєносці, всі, хто взяв участь у турнірі перед дамами, хто гідно виконав свій обов’язок, тепер можете завчасно вийти з лав, бо приз уже присуджено, і його сьогодні ввечері дами вручать тому, хто його заслужив.

Сурми дали відбій; арена порожніла, веселі учасники турніру безладно покидали її.

Увечері у великій залі феканського замку після святкової вечері, що її влаштував герцог на честь своїх гостей та учасників турніру, судді та розпорядник оголосили, що зараз відбудеться вручення призу. Почесний рицар, якого супроводжував розпорядник, підійшов до королеви Франції і вклонився, давши зрозуміти, що саме її обрано здійснити цей ритуал. З двома дівчатами обабіч Анна рушила вслід за почесним рицарем, тримаючи в руках накритий тонким полотном приз — уламок списа. Перше ніж зупинитися перед рицарем, який виграв, вона в супроводі суддів та герольдів тричі обійшла залу.

— Вельможа Шонійський?.. Ви?! — вигукнула Анна.

— Даруйте мені, королево, — мовив той, уклякши одним коліном на підлогу, — приз виграв не я, а один із моїх воїнів. Але він дуже соромиться свого спотвореного обличчя й того, що він не рицар, і вважає себе не гідним того, аби його вшановували ви й це поважне зібрання. Ось чому, за порадою графині Фландрійської та суддів, замість нього отримати цей приз прийшов я, якщо тільки ви вважаєте, що ми цього гідні.

— Вельможо, я не дуже добре знаю правила вашої гри й охоче згодилася б із тим, що вирішили графиня та судді. Проте коли дозволите мені висловити свою думку, то скажу, що всяке обличчя, хоч би яке потворне воно було, варте того, аби на нього дивитися, якщо воно створене Богом. Це — вияв нашої пошани до Творця. А якщо ця потворність рукотворна, то на неї треба дивитись із співчуттям і з жахом через те, що хтось наважився її вчинити. А якщо обличчя тому чоловікові спотворено в бою за його володаря, то такого сміливця слід тільки вітати. У своїй країні я часто бачила таких героїв, у нас люди їх дуже шанують, і передусім мій батько, великий князь Київський. А що переможець цього турніру не рицар, то, як мені здається, він з усіх поглядів гідний того, щоб ним стати. Хіба ви іншої думки?

— Я відповідаю за нього, як за самого себе, і ладен бути йому хрещеним батьком.

Розпорядник проголосив:

— Перед вами благородна жінка, Анна, королева Франції, її супроводжують почесний рицар та панове судді. Вони прийшли вручити вам приз турніру, присуджений рицареві, що найкраще володіє мечем і палко прагнув здобути перше місце, рицареві, який сьогодні гідно бився в рукопашному поєдинку. її величність королева просить вас люб'язно прийняти цей приз.

Анна розкрила приз і простягла його Госленові. Той підвівся і, згідно зі звичаєм, поцілував королеву та двох дівчат. Розпорядник турніру повів королеву й дівчат на їхні місця, а тим часом у залі знову почалися танці.


Розлігшись на моріжку й утупившись очима в зоряне небо, Пилип та Олів’є Арльський почували себе так, ніби їх заколисувала музика з великої зали в замку. Хоч вони й словом не прохопилися один перед одним, але обидва здогадувалися, що кожен думає про королеву. Кожен потай беріг її в серці, виношував у собі слова, якими йому хотілося б звернутися тільки до неї, уявляв, як би він потягся до королеви… Пилип бачив, як вона з розплетеними довгими косами і з квітами в руках біжить до нього, сміється й кричить: «Зайчику! Мій гарненький Зайчику!» А Олів’є подумки милувався її ніжною шиєю, гнучкими пальцями, що перебирали струни арфи, яку вона опускала на подушки, зітхала й промовляла таким голосом, що аж брав його за душу: «Мій маленький Олів’є, я ніколи не навчуся добре грати на цьому інструменті. Я надаю перевагу своїм стареньким гуслям!»

Немовби змовившись, вони одночасно зітхнули й відвернулися один від одного, намагаючись приховати, хоч надворі було вже темно, що мрії збудили в кожного непогамовну хіть; від цього обом зробилося ніяково. Це їхнє одночасне зітхання розсмішило хлопців.

— Вставай, друже, деякі думки бувають згубні! Я знаю одне місце за фортечними мурами, де є гарні, добрі дівчата й не скупі ні на пестощі, ні на любощі. В цей славний день ми заслужили право розважитись!

— Ти, як завше, маєш слушність. Іди туди сам, вибери мені якусь ніжну, лагідну дівчину й приведи її сюди. Я певен, що в темряві вона покохає мене не вагаючись.

Олів’є не наважився сказати Пилипові, що хоч зовнішню красу він і втратив, зате набув внутрішньої, душевної; але хлопець знав, що дівчата рідко доходять такого висновку.

Взявшись під руки, вони повільно — Пилип іще накульгував — пошкандибали кам’янистою дорогою попід фортечним муром.

Розділ двадцятий ІРИНА

Упродовж 1053 року стосунки між королем Франції та його васалом герцогом Нормандським чимдалі псувалися. Анна й Матільда зі смутком і тривогою спостерігали, як пориваються зв’язки між двома країнами. Генріх зі страхом дивився, як його молодий і неугавний сусіда утверджує свою владу новими перемогами, незважаючи на постійні бунти, що їх зчиняли нащадки Річарда II, Вільгельмового дядька, яким король інколи допомагав військом та провізією.

Відлучення герцога від церкви, до якого вдався папа Лев IX під тиском руанського архієпископа Може — адже Вільгельм порушив заборону на своє одруження, — ще більше загострило ситуацію. Цей присуд страшенно вразив Вільгельма, який щодня ходив до служби Божої. Одначе він відмовився розлучитися з Матільдою, яка щойно народила йому ще одного сина. Охрестивши немовля, ігумен монастиря Бек Ланфран одразу ж вирушив до Рима з наміром заступитися за герцогське подружжя.

Анна теж знову завагітніла і з нетерпінням чекала пологів. Лікарі та повитухи радили їй дотримуватися цілковитого спокою. Тож для неї скінчилися прогулянки верхи в лісах Дре й Санліса, свята в замках Єтампа, Парижа та Мелена, ковзанки на замерзлих ставках. Тепер їй лишалося сидіти, мов старій бабі, в жіночих покоях. Вона слухала балачки графинь, годувальниць та вишивальниць, і час минав дуже повільно. Хоч би Матільда була поруч! Але їхні країни тепер були в стані війни…

Навіть Олів’є Арльський та його пісні вже не могли розважити королеву, до того ж Генріхові ревнощі часто ставали на заваді юному трубадурові, і він не міг провідати Анну, наспівати їй нову мелодію чи прочитати нового вірша. Олена, незважаючи на маленького Філіппа, якого вона доглядала, почувала себе в цій країні чужою і ніяк не могла навчитися розмовляти мовою франків. Вона тяжко переживала безпутство Ірини й усіляко намагалася приховати його від королеви. Дівчина, нічого не пояснивши, розірвала свої заручини й пригрозила піти до монастиря, якщо її примушуватимуть вийти заміж за Клемана Туссакського. Її почуття до Рауля де Крепі щодень ставали глибшими. Тим часом вона мусила сидіти біля своєї молочної сестри, і це робило її такою похмурою, що зрештою Анна ображено сказала їй:

— Я здогадуюсь, тобі не дуже приємно сидіти відлюдно зі мною, та все ж таки ти могла б бути веселішою!

Ірина нічого не відповіла, тільки схилилася над своєю роботою і ще дужче насупилась. Ох, ці нескінченні зимові дні у вогких і темних замках!

У січні 1054 року Анна народила сина, якого на честь його діда назвали Робертом. Генріх, що готувався невдовзі рушити на Нормандію на чолі однієї з двох французьких армій (другою командував його брат Ед, з яким король за умов, що склалися, мусив помиритись), прийшов привітати дружину й приніс їй у подарунок золотого ланцюжка.

— Дружино моя, хай Господь віддячить вам за нашого другого сина. Ви ощасливили мене. Я прошу вас молитися за мою перемогу у війні. Я збираюся виступити й захистити королівство, яке мені передали в спадщину мої батько й мати і яке я теж хочу передати, з Божої ласки, нашому синові Філіппові, розширивши наші володіння за рахунок земель, що їх несправедливо утримує Байстрюк Нормандський.

— Але ж, ваша величносте…

— Я дуже прошу вас, дружино моя, припинити будь-яке спілкування з ним і з моєю небогою Матільдою. Ми перебуваємо в стані війни, а ви королева Франції. Якщо мене, з Божої волі, спіткає нещастя, згадуйте про мене!


Одужавши після пологів, Анна відразу подалася з Парижа до Санліса — на велику радість Ірині, яка таким чином дістала змогу знову наблизитися до володінь графа Валуа.

Перше ніж приєднатися до королівського війська, Рауль де Крепі попросив дозволу привітати королеву. А що й Ірина наполягала на цьому, то Анна згодилася прийняти графа. Ще нездужаючи, вона лежала на високому ліжку з підгорненими завісами, що стояло біля каміна у великій замковій залі. Граф видався їй іще вищим і похмурішим, ніж звичайно. Щойно він увійшов, серце в неї забилося швидше, долоні спітніли, вона мовби відчула якусь небезпеку. Зроду королева не переймалася такою огидою до людини, яка завжди намагалася зробити їй приємність і щоразу, коли Анна гостювала в Санлісі, підносила їй найкращу здобич, здобуту на полюванні чи на риболовлі. Жоден подарунок, навіть отой яструб у його руці, на якого вона дивилася так зачаровано і якого граф підніс їй вельми поштиво, не зміг похитнути її упередженості до нього.

— Королево, я не хотів піти на війну, не побачивши вас іще раз. Я прийшов попросити, щоб ви молилися за мене, й запевнити, що другого такого відданого й щирого васала ви не маєте і що ним я залишуся повік.

— Що ви цим хочете сказати, графе? Я вас не розумію. Ви називаєте себе відданим справі короля, бо ви — королівський васал. Однак я відчуваю у ваших словах якусь незбагненну для мене погрозу…

Рауль де Крепі зрозумів, що зайшов надто далеко.

— У моїх словах немає ніякої погрози, королево. В них є тільки вияв — може, трохи надмірний — моєї щирої приязні до вас.

— І справді, графе, надмірний. Ви ощасливите мене, якщо чесно виконаєте свій обов’язок, захищаючи короля.

— З любові до вас і мого короля я діятиму саме так, слово честі!

— Хай Господь віддячить вам за це й боронить вас, пане де Крепі.

На цих словах Анна всміхнулася. Це було так незвично, що граф укляк навколішки і, схопивши руку молодої жінки, підніс її до своїх губів.

Через цей його такий огидний для неї вчинок королева вся напружилася й рішуче висмикнула руку. Вона так розхвилювалася, що не могла промовити й слова. Граф сприйняв її мовчанку й раптову блідість за згоду; він підвівся з виразом задоволення на обличчі, вклонився й вийшов.

У цій сцені нічого не уникло пильного погляду Ірини. Отже, чоловік, задля якого вона пожертвувала своєю честю, кохав не її, а іншу! Ірина довго не хотіла навіть припустити, що йдеться про королеву, але тепер вона мусила дивитися правді в очі. Особливо коли почула, як граф, проходячи повз неї, прошепотів:

— Я візьму її, чорти мене бери, таки візьму!

Ірина перехрестилася, почувши це богохульство, і обпалила вбивчим поглядом Анну, якій з дитинства віддавала все, що могла. Анна помітила цей її лютий погляд, але не повірила, що його кинуто на неї. У цю мить королеві пригадалось, як Ірина червоніла, коли опинялась у товаристві графа, як кокетувала, коли він звертався до неї, як послужливо підіймала його рукавичку й терлася об нього, коли траплялася слушна нагода, а особливо те, як вона рішуче відмовилась від хлопця, з котрим доти була згодна одружитися. Пресвята матір Божа, зроби так, щоб я помилилась!.. Щоб моя Іриночка не кохала такого чоловіка, як цей граф!.. Порив співчуття й ніжності примусив Анну звернутися до подруги рідною мовою:

— Ходи до мене… Віднедавна ти стала якась дивна, в мене таке враження, ніби ти тікаєш від мене, ніби я не маю більше сестри… Невже ти забула наші ігри, наш невтримний сміх?.. Хіба ти не почуваєш себе щасливою біля мене?.. Хіба тобі чогось бракує?.. Я не знаю, чому ти не схотіла вийти за Клемена Тюссакського, але я можу підшукати тобі іншого чоловіка… Чому ти мовчиш? Може, ти потай когось кохаєш?.. Признайся мені, я нікому нічого не скажу, слово честі… Сама знаєш, я дуже люблю тебе, тож зроблю все, щоб тобі допомогти.

На жаль, ці слова вже не могли зворушити Ірину, надто пізно вони були сказані. Дівчина відчувала дедалі більшу неприязнь до жінки, яка називала її сестрою. Одначе Ірина вдала, ніби й досі любить королеву, й кинулася їй в обійми.

— Коли я з тобою, мені нічого більше не треба… Я не схотіла вийти заміж, щоб не розлучатися з тобою, твоїми дітьми й нашою матір’ю.

— Ти кажеш правду? Яка я щаслива почути ці слова!.. Розумієш, я непокоїлась, боялася, щоб ти не дала спокусити себе такому чоловікові, як цей граф Валуа. Я просто ненавиджу його!..

Ірина до крові закусила губу, щоб не прохопитися про своє кохання. Анна відчула, як Ірина раптом уся напружилась, але вела далі:

— …Тепер я знаю, що помилилася. Даруй мені, сестричко, в ім’я нашої прекрасної країни, про яку ми не забуваємо. Ходімо помолимося перед Пречистою дівою Новгородською.

Анна встала, хоч жінки казали їй і далі лежати, й повела Ірину за завіси, де влаштувала собі щось на взірець каплички. Там стояла статуя Пречистої діви, яку їй подарував скульптор Свейнальдр і яку вона завжди брала з собою в дорогу. Вклякнувши, Анна палко молилась, а Іринина душа, заздрячи красі, що її м’яко освітлювала лампада, сповнювалася гнівом.

Розділ двадцять перший МОРТМЕРСЬКА БИТВА

Поки Рауль де Крепі та Гі де Понтьє з’єднували під Понтуазом свої війська з військом королевого брата Еда, Генріх із Жоффруа Мартелем добиралися до анжуйського війська, розквартированого в замку Тійєр.

Гослен Шонійський вирушив сюди раніше за короля: він мав оглянути розташування військ і переконатися, що все, від кухонь до конюшень, в порядку. Він доручив Пилипові об’їхати околиці й перевірити, чи не блукають десь герцогові шпигуни. Довкола панував спокій. Ішов дощ. Річки повиходили з берегів, затоплені поля вилискували під місяцем. Удень під цією нескінченною зливою ніде не видно було жодної живої душі. Померзлі селяни забивалися в свої вогкі й курні хижі, налякані численним військом, яке рано чи пізно оберне зброю проти них. У перерві між двома зливами сердешні люди кинулися до церкви благати захисту в Бога.

Коли приїхав король, дощ уже вщух, зате різко похолодало, і навіть бліде сонце не могло зігріти людей. При світлі великих вогнищ, запалених на подвір’ї замку, Генріх привітав командирів своєї армії і пересвідчився, чи людям і коням нічого не бракує.

— Мої хоробрі воїни, я розраховую на вас! Ви разом із Богом допоможете мені перемогти Байстрюка Нормандського й віддати моєму улюбленому братові Едові герцогство, яке розширить простори Французького королівства!

Після цієї короткої врочистої промови пролунали схвальні крики. Потім почалося жертовне узливання. Хоч Гослен Шонійський і заперечував, проте король наказав підвести на возах бочки з вином. П’яне військо, звісно, на якийсь час повеселішає, але що буде, коли на нього раптом нападе ворог?.. Та король любив веселощі, навіть удавані, тому й припускався великої помилки, всіляко заохочуючи їх. Він грубо осмикнув Гослена:

— Ти старієш, мій любий. У мене таке враження, наче це говориш не ти, а мій капелан, який постійно всіх повчає. Хай люди бодай трохи повеселяться. Від вина вони не стануть менш хоробрими, радше навпаки.

— Герцог Вільгельм забороняє пити у воєнний час будь-які міцні напої.

— Годі! Герцог Вільгельм чинить як знає. Коли йому подобається командувати армією ченців, то на здоров’я!

— Ці ченці, ваша величносте, — грізні, добре вишколені й озброєні воїни…

— Але їх куди менше, ніж у нас. Маєш рацію, вони справді хоробрі, я мав змогу оцінити їх особисто у Валь-лес-Дюні, на який колись ходив разом із Байстрюком. Заспокойся, Гослене, число переважить.

— Хай Господь вас почує! — пробурмотів Гослен Шонійський, покидаючи короля.

У свої п’ятдесят років він відчував, що стомився воювати і старіє. Гослен прагнув відпочинку, хоч добре знав, що втіхи полювання ніколи не замінять йому втіх війни. Як і кожен добрий рицар, він мав ужепочинати готуватися до смерті, помалу передавати своє багатство синам, не забувши при цьому Рубцюватого, якого він мав за рідного сина.

Втомившись, він пішов перепочити. Надворі знову пустився дощ.


Дружба між Олів’є Арльським та Рубцюватим, як тепер усі називали Пилипа, дедалі міцніла. Пилип глибше пізнав трубадура й краще розумів юнакову поведінку відтоді, як довідався про його дитинство. Попервах ця дружба засмутила Гослена Шонійського, він побоювався, щоб його підопічний не дав утягти себе в розпусту. Та він дуже швидко заспокоївся: Пилип уже починав верховодити над Олів’є, ніби стаючи для нього старшим братом. Друзі зустрічалися часто — щоразу, коли їм дозволяла їхня служба.

Наприкінці лютого 1054 року вони супроводжували королівську армію; нею командував сам король, що забажав розгромити Нормандію. Забившись під покривало з вовчої шкури, що обважніло під холодним дощем — він не вщухав від самого їхнього виїзду з Дре, — вони вели неквапну розмову.

— Ти й досі не доказав мені своєї розповіді, яку почав того грозового дня, коли ми з тобою познайомилися… Пригадуєш, ти розшукував мене… Я чогось весь час думаю, що йшлося про королеву… Невже я помиляюсь? Чому ти мовчиш? Хіба я не розповів тобі всього про себе, навіть того, чим я не дуже пишаюсь?.. Я бачу, ти мені не довіряєш… Твоя дружба не така міцна, як моя.

— Олів’є, любий мій Олів’є, я відчуваю до тебе глибоку приязнь, ти й сам знаєш… Але час минув… Мене вже не цікавить те, про що я хотів у тебе спитати… Тому й мені більш нема чого тобі розповідати. Що ж до мого минулого, то буде краще, як ти нічого про нього не знатимеш. Не подумай, що це з мого боку неприязнь, просто я більше не хочу про все те думати.

— Даруй, що своєю безглуздою цікавістю я роз’ятрюю твої давні рани. Не вбачай у цьому нічого поганого, це звичайний вияв моєї любові й бажання допомогти тобі.

— Завдяки твоїй любові, Олів’є, а також любові вельможі Шонійського життя здається мені не таким похмурим. Іноді я навіть забуваю про своє страшне обличчя й скалічену ногу.

— Розкажи мені всю правду! В очах у тебе я бачу твою душу.

— Жінкам гарна душа ніколи не замінювала гарного обличчя. Сам бачу, який страх я наганяю на них, який я їм бридкий.

— Не всім! Хіба ти забув про оту привітну подавальницю з корчми на березі Сени? Я добре помітив, що ти їй сподобався, а проте тоді ти знітився більше, ніж тепер. Тобі приніс полегкість королевин бальзам.

На щастя, сутінь приховала рум’янець, що проступив на обличчі в Пилипа. Він знав цю мазь; її виготовили грецькі лікарі з Києва за порадою княжни, яка особисто розпитала про її склад у новгородського знахаря. Мазь тамувала біль від опіків і гоїла рани. На прохання трубадура Анна склала список необхідних рослин і наказала зарізати молодих птахів, жир яких був потрібен. Королева дала цю суміш Олів’є і задумалась. Як Олів’є здогадався, що вона має деякі знання в медицині? Про це ж відомо тільки Ірині та Олені.


Олів’є не наполягав. Пилипові здалося, що його друг задрімав. Він поринув у мрії, вщерть заповнені нею, мрії, ледь позначені смутком. Коли і його почав долати сон, Пилип мимоволі вимовив уголос її ім’я:

— Анна…

Поруч заворушився його друг. Пилип відчув, як той дихнув йому у вухо:

— Тобі, тільки тобі одному я зізнаюсь: як і ти, я потай кохаю її і ладен померти за неї… Не бійся нічого й мовчи… Як і ти, я кохаю її безнадійно. Для неї я тільки музика, що ділить ліжко з її чоловіком. Я дізнався від її дам, що вона не гнівається на мене за це.

— Мовчи!

— Ні, дай мені сказати… Ти, ти можеш зрозуміти мене, бо теж кохаєш її і знаєш її набагато давніше за мене…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Не гнівайся, ти ж бо був у почті, що супроводжував її до Франції? Тож ти побачив її раніше за мене. Хіба ні?

— Еге ж, звісно, але я ніколи до неї не підходив. А з тобою вона любить грати й співати.

— Це правда, нас єднають музика й пісні, які ми складаємо: вона — про свій край, а я… про неї.

Пилип випростався.

— Ти знаєш її пісні? Можеш показати їх мені?

— Збираючись у дорогу, я одну з них переписав.

— Покажи!

— Завтра, коли розвидниться.

— Ні, зараз!

Олів’є покопався в торбі, що лежала в нього під головою, і дістав згорнутий трубочкою пергамент; товариш одразу ж вихопив пергамент у нього з рук. Притиснувши до грудей дорогу пісню, Пилип поповз до багаття, що кидало в темінь останні відблиски. Потім накрився з головою накидкою, розв’язав на пергаменті стрічку й, запинаючись, почав читати при миготливому тьмяному світлі:

Благословенна будь, Пречиста діво,
Твій образ супроводжує мене від Новгорода,
З волі твоєї в мене народився ніжний син,
Наповнивши щастям серце моє сумне.
Хай з волі твоєї він проживе довге й добре життя,
Співаючи славу тобі й сину твоєму.
Я назвала його Філіппом,
Таким любим мені ім’ям…
Сльози затуманили Пилипові очі, і він не міг далі читати, але все його єство сповнилося щастям. «Вона не забула про мене, — думав він, — вона не забула про мене…» Так, він став страховиськом, опинивсь у вигнанні далеко від Русі, але вони дихають одним повітрям, і Анна не забула про нього!

Заспокоївшись, він повернув Олів’є згорнутий пергамент і одразу ж заснув.


Наступного ранку дощ ущух. Королівська армія захопила графство Евре, спаливши й пограбувавши все на своєму шляху і не зустрівши справжнього опору, а потім повернула на Мант, де перегруповувалося підкріплення з Парижа. Перше ніж вирушити на Руан, Генріх вирішив зачекати звістки від молодшого брата.

З допомогою графів Валуа та Клермонського Ед зібрав своє військо в Бовезі і, перейшовши річку Брель у містечку Омаль, яке він сплюндрував, проник до Нормандії. Тут він, як і королівська армія, ніде не наштовхнувся на вороже військо, його воїни зустрічали лише злидарів; та й ті, почувши про наближення французів, що вбивають усіх, хто потрапляє їм під руку, палять села й грабують будинки та замки з надто слабкими залогами, намагалися втекти світ за очі. Рауль де Крепі аж здивувався, що вони так легко здобули перемогу. Він поділився своєю стурбованістю з Едом та Гі де Понтьє.

— Панове, ви бачите, який я стурбований. Від самого початку війни ми зустрічаємо на своєму шляху самих селюків, жінок та дітей. Жодного вояка. Я добре знаю герцога Вільгельма і не здивуюся, коли виявиться, що він підготував нам пастку й нападе на нас саме тоді, коли ми найменше цього чекатимемо.

— Помиляєтесь, Раулю. Байстрюк знає, що наше військо більше за його й не зважиться помірятись із нами силою, — сказав Ед, зневажливо засміявшись.

— Я з вами згоден, вельможо, наша армія приголомшила нормандців.

— Хай почує вас Господь, Понтьє. Бо я бачив нормандців у бою й можу сказати вам, що то — хоробрі вояки. Чи є якась звістка від короля?

— Зараз ми дістанемо відповідь на ваше запитання — ось один із наших розвідників. Ну ж бо, доповідай. Ти бачив мого брата? Де він розташувався? Ти зустрічав ворожі війська? Де вони? Скільки в них людей і чи є кавалерія?..

— Ваша високосте, — перебив Еда граф Валуа, — дайте йому сказати.

— Ну ж бо говори, чого зволікаєш?!

Розвідник, увесь у багнюці, намагався перевести дух.

— Король у Манті… Він іде понад Сеною до Руана… Просить, щоб через три дні ви з’єдналися з ним біля мосту Арш.

— Бої були важкі?

— Досі не відбулося жодної справжньої битви.

— Все це мені подобається дедалі менше. Що б це означало? Ми загарбуємо чужий край, вбиваємо, грабуємо, а зустрічаємо тільки селюків — і жодної озброєної людини. Чи хоч це викликає в короля занепокоєння?

— Здається, ні, ваша високосте.

Рауль де Крепі підніс руки вгору.

— Нам не залишається нічого іншого, як чекати доброї волі герцога. Бо він, як мені здається, — єдиний господар становища, і нема чого нам більше хвилюватися, коли сам король не дозволяє собі хвилюватися.

У Дренкурі граф показав себе гідним своєї репутації. Він схопив у церкві зовсім юну дівчину, що намагалася втекти від нього, згвалтував її під самим розп’яттям Христовим, а потім передав своїм воїнам. Французи, понабиравши трофеїв, підпалити містечко й покинули його.

На ніч вони зупинились у Мортмері, що на березі Ольну; на земляному укріпленні тут, як і в самому селі, не виявилося жодної живої душі.

Вони розпалили великі багаття й заходилися смажити на них баранів, свиней та домашню птицю; відкрили кілька бочок вина, зігнали з воза повій та кількох гарних дівчат, захоплених у зруйнованих селах. Тож частина ночі минула в пиятиці та розпусних розвагах, у яких королів брат брав участь не останнім. Він зґвалтував одну за одною трьох бідолах, чиї ноги тримали, регочучи, його вояки, що після господаря теж накинулися на тих сердег. Одна з них, яка ще кілька годин тому була незаймана, збожеволіла, кинулася в Ольн і втопилась. Нарешті всі поснули міцним сном. Не спали тільки скривджені жінки.

Незадовго до світанку Готьє Жіффар та Вільгельм Крепен, які командували нормандським військом, оточили Мортмер, повбивали сонних вартових, нишком проникли до села й підпалили його. Французи, попрокидавшись, схопилися за зброю й почали завзято боронитись. А нормандці, яким поспішило на допомогу місцеве населення, що вийшло з навколишніх лісів, усе вбивали й убивали французів. Десять годин підряд розпачливо й люто билися французи. Одним із найзапекліших воїнів був Гі де Понтьє, який прагнув помститися за свого брата Ангеррана, смертельно пораненого під час облоги Арка. Надвечір більшість рицарів було перебито; братові короля Еду разом з Раулем де Крепі та жменькою вояків пощастило втекти. Решту вцілілих було взято в полон. Один із командирів нормадського війська, граф Ейський, наказав добити поранених і дозволив населенню забрати частину трофеїв. І прості селяни кинулися розбирати по одному-два бойові коні і добротну гарну зброю.

Герцог Нормандський, що розташувався на лівому березі Сени й спостерігав звідти за пересуванням війська під командуванням короля, з радістю сприйняв звістку про перемогу своїх військ. Уночі він послав до Генріха гонця. З пагорка, що здіймався над королівським табором, гонець прокричав на все горло:

— Слухайте, французи! Я приніс вам сумну звістку… Слухайте, мене звати Рауль де Тоені, я приніс вам великий смуток. Посилайте до Мортмера вози й заберіть звідти трупи дорогих вам людей… Вони всі загинули — всі, хто збирався захопити Нормандію… Приходьте по тіла цих бідолах…

У таборі панував гнів і розгубленість. Рицарі прагнули негайно помститися за братів по зброї. Граф Анжуйський мусив застосувати всю свою владу, щоб їх стримати.

— Може, то вони тільки вдалися до такого маневру, щоб спонукати нас розпорошити сили. Зачекаймо, поки повернуться наші посланці. Але до табору повернувся тільки один із посланців, та й то поранений.

— У Мортмері більшість нашого війська загинула, частину взято в полон, і лише кільком воїнам пощастило втекти.

— А що з моїм братом? — спитав король. — Його немає ні серед загиблих, ні серед бранців.

Генріх, пригнічений, понурив голову.

— Дякую тобі. Йди, хай тобі перев’яжуть рани, й відпочивай.

Почувши про страшну поразку, всі мовчали, щоб не роз’ятрювати королеві душу. Першим озвався Жоффруа Мартель:

— Невже ми — якісь баби, що даємо Байстрюкові отак нас розбити? Невже знову дозволимо йому запанувати над нами?

— Графе Анжуйський, нам ніколи не щастило на дорогах Нормандії. Герцог Вільгельм знає кожен клаптик своєї землі, кожен струмок і найглухіше село. Він без вагань зажене десяток найкращих коней, поспішаючи на другий край Нормандії захищати одне зі своїх володінь, якому загрожує небезпека. В бою він ризикує, як ніхто інший, і військо своє він навчає теж, як ніхто інший. Особисто я гадаю, що коли б він захотів напасти на нас, то й ми всі загинули б, як загинуло військо в Мортмері. Отож я пропоную відступити, — завершив своє слово Гослен Шонійський.

Усі приголомшено дивилися на рицаря, якого мали за вельми хороброго, честолюбного й вірного королівського командира. Генріх підійшов до Гослена й довго, задумливо дивився на нього.

— Якби це був не ти, а хтось інший, то я наказав би вбити його за зраду. Твої слова жахливі. Та я, на жаль, боюся, що ти маєш слушність. Як і ти, я добре знаю Вільгельма. Він сповнений шанобливості до свого володаря й не стане атакувати мене перший. Він чекає, щоб зброю на нього підняв я. Тоді він десь причаїться й заманить нас у пастку, де ми й упіймаємося… Так, нам слід відступити й накопичити сили… А вже тоді підемо підбирати наших загиблих.


Пилип уперше брав участь у воєнних діях у Франції. Він сподівався знайти тут нагоду відзначитися. Хто знає, може, його посвятять у рицарі на полі бою? І раптом усі його мрії про славу розвіялися. Він не розумів, чому королівська армія не кинулася переслідувати нормандців: хіба вона не зобов’язана помститися за загиблих? На Русі завжди мстилися за полеглих. Госленові слова й поведінка здивували й розчарували Пилипа. Він ніколи не чекав почути таке від свого господаря. Невже вік пригасив його запал? Хай буде проклята старість, яка перетворює витязя на бабу! Він попросився включити його до загону, який мали послати в Мортмер. Олів’є Арльський здивувався:

— Чого тобі забаглося туди? Хочеш погратися в гробаря?

— Я не збираюся гратись у гробаря. Ходімо зі мною, сам усе побачиш.

— Король не відпустить мене ні за що в світі.

— Тим гірше для тебе. Я б допоміг тобі там написати довгого вірша.

— Що ти хочеш сказати? Хіба я коли-небудь просив тебе допомагати мені складати пісні?

Пилип не відповів; він поправив на коні збрую, сів у сідло й помчав клусом. Уночі його наздогнав Олів’є.

— Якщо ти поглузував із мене, то я вб’ю тебе, — спокійно сказав трубадур, порівнявшись із товаришем.

Розділ двадцять другий МЕСНИК ЗА ПОЛЕГЛИХ

Як і було оголошено, вони побачили в Мортмері самі трупи, сотні трупів — без зброї, без кольчуг, навіть роззуті. Задля пристойності на них залишили тільки сорочки. Вигляд бойовища свідчив про те, що битва була запекла, а знівечені трупи — що французи виявили неабияку хоробрість.

Нормандці, глузуючи, дивились, як французи підбирають мертвих вояків Еда, брата короля Франції.

Бушар де Монморансі, який очолював поховальний загін, насилу стримував сльози люті й сорому. Старий воїн і хоробрий рицар, він знав багатьох із тих, хто загинув нізащо, навіть безславно.

— Хто помститься ворогові за вас, друзі мої?

— З вашого дозволу, я!

Бушар обернувся, витираючи очі затиллям долоні. Він упізнавав чоловіка, якого його друг Гослен привіз із поїздки до королевиної країни. Як завжди, його здивувало це застигле обличчя, позбавлене будь-якого виразу. Тільки прямий і відвертий погляд лишився живий.

— Що ти хочеш сказати? Говори.

— Я викличу герцога на поєдинок і помщуся за полеглих.

На обличчі в Бушара де Монморансі промайнув великий подив.

— Помстишся за полеглих?! Викличеш на поєдинок герцога?.. Ти збожеволів!.. Я зроду про таке не чув і такого не бачив!..

— Це не підстава, щоб відмовити мені.

— Ти базікало! Такий великий володар, як герцог, не опуститься до поєдинку з таким нікчемою, як ти!

Пилип люто стис рукою меча.

— Заспокойся, я не хотів тебе образити! Я знаю, як приязно ставиться до тебе Гослен Шонійський, а він не такий, щоб довірятися будь-кому. Але він був би зі мною згоден: хто ти такий, щоб мірятися силою з герцогом Нормандським?.. Ти навіть не рицар, і твоє походження невідоме…

— Моє походження не гірше за походження герцога Вільгельма, і він не принизить себе, б’ючись зі мною. Скажіть йому, що я здобув перемогу на турнірі у Фекані.

Бушар де Монморансі знизав плечима.

— Може, ти кажеш і правду, але в нас немає доказу.

— А ось мій доказ! — сказав Пилип, вихопивши з піхов меча й помахавши ним перед королівським командиром.

— Якби ти викликав на поєдинок мене, я б вийшов битися з тобою, бо бачу в тобі справжню шляхетність. Одначе я — не герцог!

— Він не просто герцог, він, кажуть, людина, яка любить Бога та Його славу, й рицар, який свято дотримується рицарських правил. Тож він повинен прийняти мій виклик, бо я звинувачую його в тому, що він підступно повбивав усіх цих людей. Ім’ям Пресвятої діви Марії та всіх святих я присягаюся зажадати відповіді од Вільгельма Нормандського й битися проти нього до смерті!

— Рубцюватий правду каже. Байстрюк не може відкинути його виклику! — вигукнув Ланселен де Бове, який слухав їхню розмову. — Я шкодую, що сам не додумався викликати герцога на поєдинок. Якщо дозволиш, я буду в тебе за зброєносця.

— Ні! Зброєносцем буду я! — крикнув Олів’є Арльський, який прислухався до кожного слова свого друга.

— І ти, голубе, наважуєшся сперечатися зі мною за право на це?

— Я не тільки сперечаюся з тобою за це право, а ще й дам тобі один урок, — відповів коханець короля, схопившись за меча.

— Ну ж бо, друзі, заспокойтеся! Вельможа де Бове не хотів образити тебе, Олів’є, він мав на увазі зовсім інше, чи не так, Ланселене?.. Подайте один одному руку, вирушайте разом із Рубцюватим і підтримайте його в поєдинку.

До них підійшов чернець, що приїхав із французьким загоном.

— На коліна, воїни, я вас поблагословлю!

Троє юнаків уклякли перед ченцем.

— Сини мої, хай Господь береже вас і допоможе вам здобути перемогу у вашій справедливій справі. Ідіть з миром.

Бушар де Монморансі повів переговори з нормандським командуванням.

— Месник за наших полеглих, якого ми обрали серед нас, бажає зробити виклик герцогові Вільгельму. Ми просимо вас провести його здорового й живого до герцога, аби він міг позмагатися з ним на арені за честь Французького королівства, бо зробити це він присягнув перед Пречистою дівою Марією та всіма святими.

— Я не можу взяти на себе обов’язок провести вашого месника. Я пошлю посланця до герцога. Якщо він дасть схвальну відповідь, клянуся кров'ю Христа, я сам проведу його, — відповів Гуго де Гурне.

— Чи довго нам доведеться чекати?

— Ви отримаєте відповідь сьогодні ввечері.

— Гаразд, ми зачекаємо до вечора.

Другу половину дня французи складали трупи на вози, яких було замало, щоб забрати всіх полеглих. Перша валка вирушила під проводом ченця. Вціліле населення Мортмера, Омалі, Дренкура юрмилося на узбіччі дороги, сміялося, плескало в долоні й глумилося над мерцями.

Решта трупів, що їх не забрали вози, лежали на купі серед руїн церкви, які ще курилися і на яких старий священик відправляв службу. Пилип та його товариші теж святобливо молилися.

Незадовго до заходу сонця повернувся посланець Гуго де Гурне.

— Герцог добре пам’ятає турнір у Фекані й того, хто на ньому переміг, — промовив посланець. — Спершу він хотів відмовитися прийняти виклик чоловіка, який не є рицарем. Герцог збирався призначити замість себе іншого воїна. Але, поміркувавши, вирішив, що той, хто зважився помститись за полеглих на війні, мабуть, шляхетний і хоробрий чоловік. Тож герцог погоджується на поєдинок, але за умови, що він відбудеться в Руані за всіма правилами: пішки, з підтятими вище вух чубами, з кийками, покритими шкірою, та щитами. Чи пристаєте ви на ці умови?

— В ім'я наших полеглих пристаємо!

— Тоді вклякайте всі навколішки й помолімося!

Після молитви Гуго де Гурне розпорядився, хоч настала вже темна ніч, позав'язувати Пилипові, Олів’є та Ланселену очі, і вони в супроводі охорони вирушили в дорогу.

Пов'язки з очей їм зняли аж на світанку. Перед ними розгорнулася широка стрічка Сени, що, попри рештки туману, виблискувала під вранішнім сонцем біля підніжжя Руана, над будинками якого здіймалися стовпи диму. Ранкове світло сліпило їм очі, і Пилип зі щемом у серці дивився на місто, яке так нагадувало йому Новгород…

Гуго де Гурне завів французів до заїзду, де їх прийняли з усіма почестями як високих гостей герцога.

Їм подали ситний сніданок, потім повели до лазні. Через кілька годин їх прийняв у залі руанського замку герцог Вільгельм разом з усім своїм двором — герцогинею Матільдою, єпископом міста Байє братом Готьє Жіффаром, переможцем Мортмерської битви Вільгельмом Крепеном, графом Вексенським та Робертом Ейським. Гуго де Гурне вклонився, а тоді приєднався до оточення свого володаря. Пилип підійшов до герцога.

— Герцогу, мене звати Рубцюватий, я звинувачую вас у тому, що ви підступно прирекли на загибель сотні моїх товаришів по зброї. Ім'ям Пречистої діви та всіх святих я заприсягнув помститися за них. Ось моя рукавичка.

Пилип кинув свій бойовий фант до ніг герцогові. У залі запала глибока тиша. Вільгельм довго сидів нерухомо, роздивляючись чоловіка з таким жорстоко скаліченим обличчям, який робив йому виклик рішуче й гордо, але з ноткою вагання в голосі… Він кивнув головою одному із своїх зброєносців, той підняв рукавичку й подав йому.

— Я приймаю твій виклик, — відповів герцог, і собі кинувши панцерну рукавицю Пилипові під ноги. — Ти не рицар, але гідний того, щоб ним стати. Мені мало що відомо про тебе, хіба тільки те, що рицарі ставляться до тебе як до рівні. Тож і я поставлюсь до тебе так само. Я битимуся з тобою як звичайна людина — пішки і з кийком у руці. Проте присягаюсь перед Богом і людьми, що ні з мого боку, ні з боку моїх командирів не було ніякої підступності, а було звичайне воєнне мистецтво. Тепер іди звідси й проведи години, що залишилися тобі, за молитвою до Пресвятої діви Марії.

Пилипа та його товаришів відвели до одного з міських монастирів, де вони мали чекати дня поєдинку.


Цей день настав післязавтра. Вставши задовго до світанку, Пилип та його товариші побували на службі Божій і прийняли причастя. За годину до полудня герцог прислав по них Гуго де Гурне й охорону з шести чоловік. Вони приїхали на арену верхи й озброєні. Ланселен де Бове та Олів’є Арльський допомогли Пилипові скинути військовий обладунок і підперезали його широким паском. Вони покинули арену саме тієї миті, коли на неї з великою пишнотою виїздив герцог Нормандський. Як і Пилип, він скинув із себе військовий обладунок і склав зброю. Суперники вклякли один навпроти одного, схрестивши на грудях руки, і кожен по черзі поклявся над хрестом і Євангелієм, що бореться за справедливу справу, а його суперник — за несправедливу й нечесну; вони поклялися також не накликати на себе ні чарів, ні чаклунства. Один зі священиків поблагословив їх. Герольд оголосив на всі чотири боки арени правила поєдинку:

— Слухайте всі! Глядачам і свідкам поєдинку забороняється робити будь-які жести або кричати й так підбадьорювати чи пригнічувати бійців. У разі порушення цього правила винному відрубають руку або скарають його на смерть.

Слуги принесли щити й кийки.

— Вибирай, — мовив Вільгельм.

Пилип вклонився й узяв навмання кий та великий дерев’яний щит.

Розпорядник зробив останні вказівки й вивів з арени всіх, хто на ній ще затримався. Потім тричі щомога прокричав:

— Починайте!

Нечисленна публіка стихла. Герцог забажав, щоб цей поєдинок відбувся без великого натовпу, який звичайно дуже полюбляє дивитися на такі бої.

— З пошани до полеглих! — сказав Вільгельм.

Вони билися завзято й немилосердно до самого вечора. Герцог і Пилип забули, хто вони, кожен прагнув тільки перемоги. Першим болючий удар по голові отримав Вільгельм, з його маківки злетів клапоть шкіри з волоссям. Засліплений кров’ю, герцог сперся обіруч на щит. Бій було припинено, до герцога підійшов слуга і витер йому обличчя; тим часом герцог зібрався на силі. Здавалося, вона в нього подесятерилася: він так накинувся на Пилипа, що той від його удару аж випустив кийка. Майже півгодини Пилип відбивався від нападів герцога, захищаючись тільки щитом і розмахуючи вільною рукою. Зрештою він схопив свого кийка, і з його горла вирвався воєнний погук дружини великого князя Київського. Цей погук захопив Вільгельма зненацька, і він послабив свою пильність; діставши удар кийком у самісінькі груди, герцог опинився на розгрузлій землі. Намагаючись уникнути нових Пилипових ударів, він згорнувся в клубок і так вивів з рівноваги супротивника. Рубцюватий сперся на щит.

Поєдинок відновився, але тривав уже набагато повільніше. Чути було, як важко дихали суперники. З їхніх тіл, що перетворилися наче на глиняні статуї, валувала пара, відгоняючи міцним духом поту, змішаним із солодкавим запахом крові. Атаки, послаблені втомою, дедалі рідшали. Помалу Вільгельм здобував перевагу. Він зібрав свої останні сили і, мов бліде сонце, що заходить, завдав останнього удару, поклавши край поєдинку. Пилип з відкритим чолом упав на землю й більше не ворушився. Та Байстрюк теж вичерпав усі свої сили. Ступивши кілька кроків до переможеного, він також звалився ницьма біля нього.

Слуги і зброєносці кинулися підводити герцога. Він опритомнів згодом, коли йому влили в рот кілька крапель цілющої води. Перші його слова були про того, кого він переміг:

— Він сконав?

Олів’є Арльський, який обережно перевернув свого друга, відповів зі слізьми на очах:

— Не знаю.

— Покличте мого лікаря! — крикнув герцог, важко підводячись.

— Я тут, ваша величносте.

— Берися до свого діла! Такий хоробрий воїн не повинен померти. Який поєдинок!.. Давно я так не розважався! Вперше я знайшов гідного собі суперника…

— І легко його перемогли, ваша величносте! — озвався один із рицарів.

— Легко?! Твоя улесливість затьмарила тобі розум, Жане Кутанський! Принаймні, якщо ти не натякаєш на моє походження…

— О ні! — скрикнув низькопоклонник червоніючи.

— Ваша величносте, він приходить до тями…

Вільгельм Нормандський схилився над Пилипом.

— Ну як, ти й далі маєш мене за вбивцю?

— Господь розсудив інакше, — відповів Пилип, намагаючись підвестися.

— Не ворушись, дай моєму лікареві полікувати тебе.

— Навіщо це лікування, коли я маю померти?

— Хто тобі каже про смерть?

— Хіба ви не перемогли мене? Хіба мене не повинні позбавити життя?

— Або руки!

— Візьміть моє життя, ви цього заслужили, але більше не калічте мене!

— Ти забуваєш, що я тебе переміг. Отже, я й вирішуватиму.

— В ім’я любові до Мори вбийте мене! Вільгельм схопив пораненого за одяг і рвучко підвів його.

— Що ти сказав?.. Звідки ти знаєш Мору?

— Байдуже звідки, але знаю… В ім’я любові до неї вбийте мене.

— Спершу ти все мені розкажеш!

— Ваша величносте, відпустіть його, бо задушите.

— Перенесіть його до мого шатра!

Згодом Пилип, з якого скинули брудний, подертий одяг, лежав, помитий, але ще дуже немічний, на ліжку в герцогському таборі. Біля нього сиділи Олів’є Арльський та Ланселен де Бове й розтирали його тіло, все в страшних синцях. Увійшов герцог і мовчки дав себе роздягти. Потім він заліз у цебер з теплою водою; перед цим у ній вимочили трави, якими лікують гематоми.

— Залиште нас самих!

Усі вийшли. Двоє чоловіків зосталися самі. Вільгельм, примруживши очі, охкав у своєму купелі від задоволення. Він занурив у воду голову, змиваючи з неї землю й кров. Коли герцог підвів голову, то побачив, що Пилип утупився в нього поглядом. Якийсь час вони недовірливо дивились один на одного. Нарешті герцог озвався:

— Розкажи мені про себе.

— Мені нема чого розказувати, ваша величносте.

— Ти й досі хочеш померти?

— Як ніколи!

— Тоді скажи мені, чому ти згадав ім’я Мори? Звідки ти його знаєш?

— Пам’ятаєте, як ви впали в лісі у Германії?

— То й що?

— Одна молода жінка вам допомогла, а друга жінка, старша за першу, промовила при вас це ім’я.

— Звідки ти це знаєш?

— Я там теж був.

— Ти входив до почту королеви?

— Начебто.

— Це не відповідь. Ти сказав занадто багато або занадто мало. Я наказую тобі розповісти мені, хто ти.

— Знайте, герцогу Вільгельме, ви мені не володар. Я належу вельможі Шонійському. Тільки життя моє належить вам, ви його виграли в чесному двобої, тож візьміть його!

— Якщо я зараз візьму його, то вчиню злочин, і Бог мені цього не простить. Ти виступив месником за полеглих на війні людей, ось чому я й згодився прийняти твій виклик. Я знав, що мене ніхто не переможе, бо не було підступу ні з мого боку, ні з боку нормандських командирів. Причиною поразки французів стала їхня легковажність.

— Це мене мало обходить. В ім’я любові до королеви Анни вбийте мене!

— Хто ти?

Пилип затулив долонями обличчя. По його поранених щоках котилися важкі сльози. Цей його розпач розчулив Вільгельма. Він виліз із купелю й підійшов до бідолашного Пилипа.

— Чому ти не хочеш звіритися мені?.. Я клянусь на хресті нашого Господа, що ніколи нікому не розповім того, чим ти зі мною поділишся.

— Покляніться, що ніколи нічого не скажете і їй.

— Клянусь.

І тоді Пилип усе розповів.


Вільгельм загорнувся в лляне простирадло і мовчки, незворушно вислухав схвильовану Пилипову розповідь. Коли зовсім знесилений Пилип замовк, герцог ще довго не спускав з нього очей. Цей погляд і мовчанка, що, здавалося, тривали цілу вічність, викликали в пораненого ще більшу ніяковість. Він важко підвівся.

— Ви мовчите… Тож самі бачите, що я маю слушність, прагнучи смерті.

— Тільки не від мене ти її знайдеш!

— Після всього, що я вам розповів, я не можу більше жити. Королева ніколи не повинна дізнатись, що сталося зі мною.

— Хто їй розповість про це? Принаймні я цього не зроблю. Хіба ти забув про мою клятву?

— Я сподівався, що ви, дізнавшись про моє кохання до неї, вб’єте мене.

— Безперечно, когось іншого я вбив би. Але ти, як і я, кохаєш королеву чистим коханням. У мене не вистачило б мужності зробити з собою те, що зробив задля неї ти. Ти сподівався зажити слави в боях, гадав, що королева, почувши про цю славу, спитає себе: що то за хоробрий рицар з таким потворним обличчям? Ти прагнув навіть більшого: аби поголос про твої подвиги примусив її забути про твоє скалічене обличчя.

— Я не зажив слави й не став рицарем…

— Якщо ти згоден, то я матиму собі за честь надати тобі шляхетний титул рицаря.

Пилип здивовано подивився на герцога.

— Але ж я вам не належу!

— Це не має ніякого значення. Я рицар і можу посвятити в рицарі кожного, кого схочу, а особливо того, хто гідний цього!

Розділ двадцять третій ІРИНА УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ

У короля Генріха був украй поганий настрій. 1054 рік видався найгіршим роком його правління. Скориставшись із його прикрої поразки в Мортмері, Байстрюк зневажив свого монарха й наказав будувати замок у Бретеї, неподалік від Тійєра, передавши його під командування хороброго Вільгельма Фіц-Осберна. За звільнення численних бранців, узятих до полону в Мортмері, проклятущий герцог вимагав, щоб король визнав законним його право на завойовані землі, в тому числі й землі Жоффруа Майєннського, якого герцог також полонив.

Навіть більше, король мусив відбиватися від докорів своїх графів та баронів: вони закидали йому те, що він довірив командування французькою армією своєму братові Еду, а той, мовляв, виявив хоробрість тільки в пограбуванні селянських обійсть, у торгівлі церковним майном та в зґвалтуванні дівчат. Найзапеклішим був Рауль де Крепі, який казав, що він остерігав короля.

Але найбільше невдоволення викликало в короля те, що королева, нехтуючи категоричною забороною, й далі підтримувала листування з його небогою Матільдою і навіть, як йому доповідали його шпигуни, із самим герцогом. Анна цього не заперечувала й зневажливо сприймала суворі застереження чоловіка.

А як можна було терпіти поведінку Олів’є Арльського, який безугаву розхвалював герцогову великодушність? Він навіть наважився написати пісню, прославивши в ній Байстрюка!.. Гордість Генріха було потрійно ображено: як короля, як чоловіка і як коханця, бо юнак дедалі частіше знаходив привід, щоб відмовитися прийти до нього. Ці відмови ще дужче розпалювали пристрасть у короля, внаслідок чого він уже не володів собою й утрачав будь-яку обережність. Лихі язики при дворі навіть розпускали плітки, нібито трубадур надавав перевагу тому кульгавому із спотвореним обличчям, хоробрістю якого він захопився. На розпитування короля Олів’є відповів гучним реготом. Рубцюватий — його брат, а не коханець; йому ніколи б таке й на думку на спало!

Генріх утомився, дуже втомився. Роки, впродовж яких він боровся за те, щоб утвердити себе в титулі короля перед своєю матір’ю Констанс, щоб здобути авторитет у васалів, у папи й імператора, роки, впродовж яких він воював із герцогом Нормандським, передчасно зістарили його. Він прагнув миру й спокою. Він мусив пообіцяти нормандським посланцям, що дотримуватиметься нейтралітету в конфлікті, який тривав між його анжуйським союзником Жоффруа Мартелем та Вільгельмом.


Анна довідалася про батькову смерть, що сталася навесні, аж в останні дні року. Після одруження вона не переставала листуватися з ним, і мудрі Ярославові поради не раз ставали їй у пригоді. Вона розпорядилася, відправити численні служби Божі в усьому королівстві за упокій душі князя й попросила дозволу в короля замкнутися на якийсь час у монастирі, щоб цілком віддатися своєму горю.

Анна повернулась із санліського монастиря, де вона провела багато тижнів, зовсім бліда й змарніла. Граф Валуа перший провідав її. Палко закоханий у королеву, він намагався розважити її, присилаючи їй менестрелів. Ця його увага поруч із байдужістю короля зворушила Анну, і тепер вона дивилася на графа не так неприязно. Незадовго до цього померла його дружина, Аделаїда Барська. Анна вдавано перейнялася співчуттям до графа, знайшовши для нього слова розради. Трубадур теж трохи втішив її. Але ревнощі короля стали на перешкоді їхнім частішим зустрічам.

Маленькому Філіппові йшов третій рочок. Це був міцний, задирливий хлопчик, що любив смачно попоїсти. Він був відданий матері й уперто не хотів розмовляти жодною іншою мовою, крім її рідної. Хлопчик накидався на всіх, хто підходив до нього, в тім числі й на батька. Якийсь час Анна охоче гралася з ним, а потім відкидала його від себе, мов цуценя. Малий нічого не любив так, як слухати наспіви її дивовижної країни. Одного дня він мріяв вирушити до неї і побороти водяника, який заманює королівських синів до свого мокрого палацу і обертає їх на рабів… Що ж до Олени, то вона душі не чула в хлопчикові й задовольняла найменші його примхи.

Народження меншого братика Філіпп сприйняв байдуже.


На початку літа Генріх нарешті прислухався до настійливих прохань своєї сестри, графині Фландрійської, і дозволив небозі Матільді приїхати до королеви в гості. Герцогиня Нормандська прибула із синами погожого червневого дня в супроводі фламандських рицарів. Тільки годувальниці та служниці були в неї нормандки. Після урочистої зустрічі подруги залишилися на самоті. Ці двоє жінок були такі раді, що спершу не могли промовити й слова і тільки цілувались, обіймалися та крізь сльози сміялись.

— Як мені тебе бракувало, як повільно минав час у розлуці з тобою!

— Навіщо наші чоловіки безперестану воюють між собою? Я часто запитую про це у Вільгельма. А він лише відповідає: «Не я перший почав!»

— Забудьмо про війни! Розкажи мені про себе, про своїх синів, про мого лагідного друга Вільгельма.

— А що, як нас почує мій дядько король?!

— Він так мало турбується про мене.

— І ти шкодуєш?

— І так, і ні. Зрештою, він король.

Служники принесли великі шкіряні скрині з важкою залізною оковою. Матільда видобула з однієї зі своїх кишень в’язку ключів.

— Я привезла тобі деякі подарунки, — сказала вона, відкидаючи віко скрині.

Герцогиня дістала шмат фландрійського сукна, м’якого й ніжного, мов шовк, вишиті стрічки та байєйське мереживо. Зачарована розкішними тканинами, Анна щиро подякувала подрузі.

Генріх зустрів небогу досить холодно, але минали дні, і він ставився до неї дедалі тепліше. Король здивувався, що Вільгельм дозволив повезти двох своїх синів до Французького королівства.

— А хіба він не боїться, що я заберу їх у заручники? — спитав Генріх у сестри.

— Герцог добре знає вашу порядність. Він знає, що ви ніколи не заберете в нього його малюків.

Після цих лестощів король пробурчав, що герцогові все ж таки не слід було спокушати нечисту силу…

Нескінченні свята затяглися до самої осені. Двір переїздив із замку до замку — з Етампа до Пуассі, із Санліса до Мелена. Лише раз він заїхав до Парижа, якого королева зовсім не любила, вважаючи це місто брудним і гомінливим, а парижан — зухвалими й неохайними людьми. І хоч як Олів’є Арльський розхвалював Париж — для нього це було найкраще місто у світі,— вона не могла змінити свою думку. Саме в Парижі Анна найдужче сумувала за своїм краєм. Тут усе їй здавалося таким крихітним, а Сена, яку так оспівував люб’язний трубадур, порівняно з Дніпром чи Волховом нагадувала їй струмок.

Однак час Матільдиного від’їзду наближався. Дві молоді жінки пообіцяли одна одній знову зустрітися наступної весни. Анна виявила бажання поїхати до Мон-Сен-Мішеля помолитися за упокій душі свого батька. Герцог, сказала Матільда, неодмінно сам зустріне королеву Франції на священній горі. Незважаючи на таку щасливу перспективу, жінки розлучилися зі слізьми.


Проте зима збігла швидко. Щодня після служби Божої королева вирушала на полювання або, якщо цього не дозволяла погода, провідувала бідних людей. Вона особисто наглядала за будівництвом притулку для бідарів у Санлісі та школи, двері якої будуть відчинені для всіх. Бажаючи успішно завершити цю справу, вона не пошкодувала на неї власних коштів. А коли їй забракло грошей, Анна доручила скарбникові Рено, що оберігав королівську скарбницю, продати коштовності, які вона привезла з Києва. Довідавшись про це, Вільгельм передав Анні торбинку золотих монет; Рауль де Крепі, зі свого боку, перекупив дещо з королевиних коштовностей і попрохав Ірину знову передати їх власниці.

Ірина насилу приховувала свій гнів. Ця молода жінка сподівалася, що смерть Аделаїди Барської зблизить її з графом і вона, Ірина, стане йому якщо й не офіційною дружиною, то бодай коханкою. Та дуже швидко вона зрозуміла, що з цього нічого не вийде. Рауль дедалі дужче захоплювався королевою. Навіть під час найбільших гулянок, у яких Ірина брала участь, щоб сподобатись йому, вона бачила, що її коханець думає тільки про Анну. То хіба могла вона не перейнятися ненавистю до такої суперниці?

На другий день після однієї нічної оргії Ірина сказала графові, що вона вагітна. Граф розреготався. Чи вона хоч знає, хто батько її майбутньої дитини? Ірина кинулася йому в ноги і, ридаючи, поклялася, що цей батько — не хто інший, як він. Тоді граф ураз перестав сміятися, схопив її за коси й примусив підвестися на ноги.

— Не мели нісенітниць! Ти на моїх очах безліч разів віддавалася іншим. Цей байстрюк не може бути моїм!

Ірина вирвалася від нього, залишивши в його руках пасма волосся.

— І ти наважуєшся ображати мене?! Я ж бо поводилася легковажно на твоє прохання! Я дозволяла твоїм друзям залицятися до мене, щоб сподобатися тобі! Усе, що я робила, я робила задля тебе…

— І ти досягла успіху, хвойдо! Я ніколи не знав жінки, щоб так, як ти, вдовольняла мої забаганки, навіть найогидніші. Що ж, коли тобі так хочеться, спокушай мене й далі, але й словом не згадуй мені про дитину! Позбудься її!

— Ніколи цього не зроблю! То був би гріх!

Граф аж зайшовся сміхом. Не перестаючи сміятись, він повалив Ірину на землю і, притримуючи її долілиць, задер на ній спідницю, підняв угору її крижі й заходився легенько попліскувати по них долонями. Повні й білі Іринині сідниці порожевіли і ще дужче привабили до себе його погляд. Рауль вивільнив своє грішне тіло і так шалено накинувся на Ірину, що вона аж закричала від болю і втіхи водночас. Домігшись свого, граф підвівся й сердито відштовхнув жінку:

— Геть звідси, залиш мене!

Ірина обхопила його ноги, промовляючи ніжні слова. Та удар кулаком примусив її розтиснути руки. З її розбитого носа одразу ж зацебеніла кров, заливши їй обличчя й груди. Граф відвернувся від неї і всміхнувся.

Ірина довго лежала знесилена, втупившись очима перед себе. Підвелася вона аж тоді, як ухвалила одне рішення.


Ні Анна, ні Олена не помітили, що в Ірини заокруглюється живіт, їй майже до кінця вдавалося приховувати свою вагітність. Пологи, що сталися наприкінці весни, були передчасні. Якось удосвіта, відчувши біль, Ірина побігла до хижки в санліському лісі; там жила старенька жінка на ймення Ірмеліна, яку люди мали за відьму. Колись Ірмеліна була вродливою дівчиною і не одного володаря постачала отрутами та животворними трунками, а жінок — приворотним зіллям. Рауль де Крепі теж був її клієнтом. Вона знала Ірину, бо часто бачила її в товаристві графа й анітрохи не здивувалася, коли молода жінка впала на брудну долівку в її хижці.

— В тебе почалися пологи, голубко. Було б куди краще, якби ти пила мої трунки. Зараз ти була б гнучка й тонка, як молоде деревце.

— Бабусю, вислухай мене. Мені не лишається нічого іншого, як дотриматися твоїх порад. Хоч я дослухалась їх і раніше, мені не пощастило…

— Ти маєш на увазі моє приворотне зілля? Ти не зробила того, що я тобі казала…

— Я в це не вірила.

— Ти припустилася помилки. Сьогодні граф був би біля твоїх ніг.

— Чого ти заговорила про графа?!

— Не вважай мене дурепою. Я ж бачила, як ти звивалася коло нього, і зовсім не треба бути чаклункою, аби зрозуміти, що ти його кохаєш, а він тебе — ні.

— Замовкни!.. Ох, болить…

— Ходи сюди. — Ірмеліна поклала ЇЇ на мохову постіль. — Підніми сукню й розведи ноги… Ось так!

Цього ранку Ірина народила хирлявенького хлопчика. Стара загорнула дитину в клапоть брудної тканини й поклала біля матері. Ірмеліна довго задумливо роздивлялася матір і дитину. А ввечері, напоївши породіллю гірким відваром, спитала в неї:

— Ти й досі хочеш, щоб тебе покохав граф?

— Що мені робити? — запитала Ірина.

— Дай мені свою дитину.

Розділ двадцять четвертий ШАБАШ

Ніч була темна. Коні брели вкритою глибоким снігом дорогою, спотикалися на вибоїнах. Смолоскип у руці вершника, що їхав на чолі загону, ледве освітлював дерева, гілля яких обвисло під вагою інею. Повітря було холодне й колюче, довколишню тишу час від часу порушувало завивання самотнього вовка. З ротів у людей та ніздрів у коней валували важкі клуби пари. Нараз у темряві пролунав протяжний крик. Олів’є Арльський здригнувся. Невеликий військовий загін насторожено зупинився.

— Ти чув? — прошепотів Олів’є.

Пилип подав йому знак мовчати.

— Загасіть смолоскип, — сказаввін тихо.

Їх ураз огорнула пітьма. Всі нашорошили вуха, прислухаючись до найменшого шуму. Ніщо ніде не ворушилося. Пилип уже збирався віддати наказ рушати далі, коли крик пролунав знову. Ці чоловіки, які не знали страху в бою, найбільше боялися злих нічних духів. Вони приголомшено перехрестилися.

— Послухайте, — прошепотів хтось із вершників.

До них долинули окремі звуки співу.

— Либонь, то йде процесія ченців.

— Хіба ти колись бачив, щоб ченці розгулювали серед зими лісом?

— Тихо!

Незабаром вони помітили між гіллям вогники; водночас голоси ставали дедалі виразнішими. Пилип подав знак, і всі спішилися, поприв’язували коней і подіставали з піхов мечі.

Неподалік від них смолоскипи утворювали вогняне коло.

— Вони на Чортовій галявині! — прошепотів хтось.

І знов усі перехрестилися. Рубцюватий наказав чоловікам не ступати нікуди ні кроку, а своєму товаришеві, Олів’є, йти за ним. Двоє друзів, бредучи по снігу, наблизилися до незнайомців. Перед ними десятків п’ять чоловіків та жінок погойдувалися на місці, наспівуючи півголосом якусь пісню; вони замовкали тільки на мить, щоб сьорбнути з цебрика, який їм підносили, похитуючись, двоє веселих ченців, рідину, з якої йшла пара. Скуштувавши того напою, люди поводилися якось дивно: їхні постаті здригалися від нервового сміху, раз по раз посмикувались у нестримних судомах. Усередині кола біля помосту горів вогонь. Нараз уже знайомий крик заглушив спів. У коло проник якийсь дивний почет. У тім почті був єпископ у завеликій на нього сутані, за ним ступали дівчата у вовчих шкурах, накинутих на голе тіло, стара жінка, що тримала на руці немовля, п’яні ченці в лахмітті, з-під якого визирали грішні тіла…

— Ось кого не покидає чоловіча снага, незважаючи на холод! — прошепотів Олів’є.

Зовсім юні хлопчаки везли на возі жінку у вуалетці, всіяну коштовностями; вона поводилася розгнуздано, погойдуючи між ногами блискучим хрестиком…


Пилип і Олів’є заплющили очі від огиди й жаху. За возом волочився гурт якихось страхітливих, потворних, створених людською рукою страховиськ, озброєних кийками та дрючками із загостреними кінцями.

Коли всі ввійшли в коло, знову подулася пісня. Новачки теж випили по мисочці рідини, з якої, незважаючи на холод; здіймалася пара.

«Мабуть, вони занурили в ту рідину розпеченого меча», — подумав Пилип.

Єпископ зійшов на поміст, услід за ним піднялися бабуся з дитиною й жінка, що погойдувала закривавленим хрестиком. У натовпі, що шаленів дедалі дужче, пролунав крик. Схопивши меча, якого йому простяг чернець, єпископ розпоров згори донизу сукню на жінці. Побачивши гарне, пружне біле тіло, юрба весело закричала. Здавалося, ці напівголі люди зовсім не відчувають холоду.

Жінка лягла на поміст, розвела ноги й виставила перед натовпом своє закривавлене грішне тіло. Спів дедалі посилювався й шаленів. З ротів у людей уже летіла червоняста слина, блискучі очі безтямно викочувалися, на головах, що все швидше погойдувалися вперед-назад, наїжачилося волосся. Від гурту відгонило затхлими нечистотами, гнилизною, лайном і ладаном, змішаним з якимсь солодкавим запахом, і від усього цього аж нудило.

Бабуся розгорнула немовля й подала єпископові. Той тричі підняв голу дитину вгору. Це був шестимісячний хлопчик, який, розмахуючи рученятами й ніжками, несамовито кричав. Один із ченців подав золоту дароносицю, інкрустовану самоцвітами.

Притиснувшись один до одного, тремтячи, зачаровані й водночас паралізовані тим, що побачили, неспроможні ні поворухнутись, ні зібратися з думками, знесилені Пилип і Олів’є спостерігали за незбагненним видовиськом.

В єпископовій руці з’явився гострий клинок. Другою рукою він тримав за ніжки дитину. Запала глибока тиша. В натовпі почулося гучне «ах!», коли єпископ устромив клинок дитині в живіт і повільно розпоров його. Маленька жертва, звиваючись, забризкала кров’ю єпископське вбрання і обличчя учасників цього дійства. Дитячі нутрощі, паруючи, з м’яким плюскотом упали на живіт жінки, яка схопила їх обома руками й гарячково розклала на собі. Єпископ, тримаючи трепетне тільце за шию, розрізав йому груди й зібрав у дароносицю кров. Коли впала остання крапля, він вирвав з тільця серце й кинув трупик юрбі.

Олів’є знепритомнів; Пилипа занудило, і він заплющив очі.

Коли він їх розплющив, то побачив, як єпископ відкусив шматок дитячого серця й з’їв його з апетитом ненажери; жінка трохи підвелася, простягла руку, схопила решту серця й жадібно поклала його собі в рот. Перше ніж його проковтнути, вона довго жувала той твердий жмутик м’язів.

Ті, що стояли біля помосту, сперечалися за решту нещасного тільця, бажаючи його покуштувати. Високі язики полум’я над багаттям, жах, викликаний тим, що діялося в них на очах, створили в двох простодушних спостерігачів таке враження, ніби вони померли, вчинивши смертельний гріх, і тепер перед ними відкривалося пекло…

Одну жінку штовхнули, і вона впала в багаття. І вмить перетворилася на живий смолоскип, і забігала, намагаючись відбитися від вогню, що невдовзі її переміг. Ніхто не намагався врятувати жінку. Коли вона стала безформною курною брилою, дехто підходив до неї і обшкрібав з неї жар костуром або рогатиною. Потім усі посідали й заходились відрізати тесаками шматки від цієї несподіваної смаженини. Коли люди наситилися й запили гарячим напоєм, вони знову заспівали й затанцювали.

Єпископ на помості відправляв щось на зразок меси. Потім він освятив нечестиве пійло, причастився сам, причастив жінку і, віддавши дароносицю ченцеві, злігся з жінкою. Це було сигналом до апофеозу шабашу. Розставлені тут і там вартові полишили свої пости.

Пилип завдав собі на плечі Олів’є, який так і не прийшов до тями, й рушив до ошелешених воїнів. Треба було якнайшвидше покинути це прокляте місце. Та, ступивши кілька кроків, він знову зупинився й озирнувсь. Багаття й устромлені в сніг смолоскипи освітлювали цей своєрідний мурашник, у якому дивні істоти парувалися в найнепристойніших позах. Жінка на помості вже підвелася, розкуйовджене біляве волосся в неї було закривавлене. Похітливо погойдуючи станом, вона крутилася довкола себе… На ній уже не було вуалетки… Вона сміялася! Пилип випустив з рук Олів’є і став навколішки, здригаючись у риданні.

Опинившись на землі, трубадур очуняв.

— Боже мій! Мені здалося, що я бачив кошмар, — пробурмотів він. — Як вони могли чинити таке жахіття? Як жінка може їсти дитяче серце? Та жінка, он там…

Ні, то був поганий сон! Олів’є схопив жменю снігу й приклав його собі до обличчя та очей. О ні, то був не сон: хоч Олів’є ще й брав сумнів, але біля нього ридав його друг, і це свідчило про реальність того, що він побачив.

Олів’є допоміг Пилипові підвестися й потяг його до товаришів. Ті вже сховалися в рів, щоб не дивитися на жахливе видовисько. Але досить було й того, що вони чули, — їм і так здавалося, ніби вони опинилися на порозі пекла.

«На щастя, вони нічого не бачили, — подумав Пилип. — А то мені довелося б їх повбивати!»

Тримаючи коней за повіддя, вони тихо рушили в дорогу. Під темними кронами санліського лісу ще довго лунав Іринин сміх.

Розділ двадцять п’ятий НЕСПОДІВАНІ ЗУСТРІЧІ

Після синової смерті ненависть, яку Ірина відчувала до королеви, здавалося, пригасла. Молода жінка напоїла Рауля де Крепі тією жахливою рідиною, яку було зібрано в священну вазу; такий бажаний наслідок не примусив себе чекати: її коханець тепер не спускав з неї очей. Незважаючи на кошмари, що інколи переслідували її ночами, Ірина була щаслива. Минали місяці, але графова поведінка анітрохи не змінювалась.

Анна знову завагітніла й проводила час здебільшого в санліському замку — в цьому найулюбленішому її місці. Вона виховувала дітей, піклувалася про бідарів, а особливо дбала про школу, яку щойно скінчили будувати.

Взимку 1056 року вона народила дівчинку, яка одразу ж померла. Але, мабуть, ще більшого болю завдала їй втрата Блискавки. Це була її вірна подруга, яка, пускаючись учвал, так нагадувала Анні про колишні тривалі поїздки верхи на берегах Дніпра та озера Ільмень у товаристві Пилипа… Анна так загорювала, що навіть Генріх занепокоївся.

Пилип… Що з ним? Цілими місяцями Анна чекала якоїсь вісточки від нього. Нічогісінько! Вона не могла повірити, що він забув про неї, що покохав іншу. Незважаючи на відстань, що розділяла їх, Анні здавалося, ніби він був зовсім близько від неї. Безперечно, в голову їй приходили безглузді думки. Часто в Анни виникало таке враження, ніби до неї прикипав його погляд, і тоді вона Мусила підводити голову й озиратися. Але марно, його не було, самі тільки знайомі обличчя з її оточення. Любий Пилипе, хоч збігло стільки часу, мені так тебе бракує!.. Король не зумів повестися так, щоб Анна забула того, кого потай і далі називала Зайчиком. А Олена, яка розуміла силу цих спогадів, ніколи не нагадувала їй про молодого боярина з дружини великого князя Київського.


Адель Фландрійська, приязнь якої до Анни не згасала, хотіла якось розвіяти цей смуток у невістки. І тут слушна нагода трапилася завдяки політичним обставинам: до графа Фландрійського мав приїхати норвезький король Гаральд Гадрада, щоб обговорити з ним намір Едуарда Етелінга, останнього прямого нащадка короля Етельреда, повернутися до Англії. Гаральд був проти цього повернення, хоч згоду на нього дав сам германський імператор, і хотів заручитися підтримкою Бодуена. Графиня вблагала чоловіка, щоб той попросив норвезького короля взяти з собою в дорогу й королеву Єлизавету…

Коли Єлизавета Київська разом із Гаральдом Норвезьким зійшла з судна на берег у порту Брюгге, вона мала вельми похмурий вигляд. Стомлена в дорозі, королева нетерпляче вислуховувала вітальні слова, що їх виголошували міський єпископ, граф та представники різних гільдій. Нарешті до неї рушила фландрійська графиня у супроводі вишуканої молодої жінки. Єлизавета оглянула зі знанням справи важку голубу оксамитову сукню з вишитими й прикрашеними хутром рукавами, що визирала з-під накинутої на плечі розкішної лисячої шуби, такої схожої на її шубу… За кілька кроків вишукана жінка зупинилася й схрестила на грудях руки в зелено-червоних шкіряних рукавичках. Єлизавета крадькома зиркнула на Адель.

І тоді королева Франції й королева Норвегії в єдиному пориві підібрали поли своїх шуб і кинулись одна до одної.

— Єлизавето!

— Анно!

Сестри довго обіймалися, гладили й роздивлялися одна одну. Якими далекими здавалися їм ті часи, коли вони з розпущеними косами мчали назустріч батькові! Молодша Анна рідко коли прибігала перша. Але Єлизавета не користалася з того, що була старша, й залюбки ділилася з сестрою місцем в обіймах Ярослава, який ніс обох їх, за його словами, до царства німф…

— А про мене ви забули?

— Гаральде!

— Підійдіть, сестричко, дайте я вас поцілую. Ох, якою ж гарною ви стали! Що зробилося з безстрашною мисливицею руських лісів? Якби я не був закоханий в Єлизавету, то викрав би вас у короля Франції.

Анна сміялася, плакала, безперестану говорила рідною мовою, розчуливши графиню, що не спускала з неї очей.

Коли радість від зустрічі трохи вляглася, служники привели пишних коней, на яких посідало норвезьке королівське подружжя, королева Франції, граф і графиня Фландрії, єпископи та вельможі з їхнього почту. Процесія повільно вирушила до Брюгге, де вирували святкові юрби людей.

Єлизавета радо зустрілася з Оленою та Іриною, які супроводжували маленького Філіппа; хлопчик відмовився привітатись зі своїми двоюрідними братиками Магнусом та Олафом.

…Місяць збіг, наче один день. Настав час розлучатися. Анна довго стояка на березі й дивилася, як віддалялося судно. Коли воно зникло в тумані, Олена потягла її до повоза, де на неї чекала графиня Фландрійська.

— Ви хочете застудитися й злягти, що стоїте так довго на холоді?! Погляньте, як ви тремтите! Якщо з вами щось станеться, мій брат Генріх мені цього не подарує… А ви, до того ж, іще й плачете!.. Це так ви віддячуєте мені за те, що я наполягла перед чоловіком, аби він домігся приїзду королеви Норвегії!

— Даруйте мені, Адель, я й справді погано віддячую вам за вашу щирість. Я вже казала вам, яке щастя принесла мені ця несподівана зустрів. Я ніколи не зможу вам сповна віддячити. Чому, моя люба сестро, радість завжди закінчується горем?..

Навесні 1057 року Анна на пропозицію Матільди здійснила паломництво до Мон-Сен-Мішеля. Зачарована красою святилища, яке, здавалося, виринало з хвиль, вона молилася з особливим запалом. Ченців у монастирі дуже зворушили дари, які вона їм принесла. Коли Анну з усією щиросердістю приймали монархи Нормандії, її вельми здивувало приязне ставлення населення до своїх володарів, багатство міст і сіл, той лад, що панував у цілому герцогстві. Нічого такого не було у Франції, де графи та барони не переставали сваритися між собою. Королеву схвилювала також та любов, яка єднала Вільгельма й Матільду. Любов, що вживалася з жорстокістю: хіба герцог не переймався несамовитою люттю й не волочив дружину за коси по вулиці в Кані після однієї сімейної сварки?! Аннин подив розважив Вільгельма: він вважав, що добрий чоловік має бити дружину щоразу, коли вона цього заслуговує.

— Слава Богу, король ніколи так не поводиться зі мною!

— Ще б пак, він же тільки називається чоловіком!

Це зауваження прикро вразило королеву. Вільгельм це помітив і пошепки вибачився. Якби не було його самого, то герцога міг би замінити такий чоловік, як Рубцюватий… З часом герцог перейнявся до Пилипа справжньою приязню і домігся в Гослена Шонійського, щоб той надав йому волю. Тепер цей молодик належав до особистої охорони герцога. Вільгельм замовив для свого нового друга в одного вправного зброяра з Толедо срібну маску з шовковою підкладкою; маска так добре облягала понівечене обличчя, що невдовзі ніхто вже не звертав на нього уваги. Тож хіба могло не спокушати жінок це обрамлене довгим волоссям, яке носив Пилип, срібне обличчя, що вилискувало на сонці, ця міцна й гнучка постать, така приваблива, незважаючи на те, що Пилип накульгував, цей хрипкий і надсадний голос?

Увесь час, поки королева Франції перебувала в Нормандії, Пилип тримався збоку, відмовляючись брати участь в урочистостях. Та одного разу він наважився підійти у своїй масці досить близько до Анни, щоб почути її голос. Як бувало вже й доти, Пилип помітив, що її постать раптом напружилась, і Анна повільно, стримано озирнулась. Аннин погляд ковзнув по ньому, відтак запитально… здивовано… розчаровано… втупився кудись у порожнечу й нарешті роздратовано знову впав на нього. Пилип мусив зібрати всю свою мужність, згадати про свою клятву, щоб не кинутися їй до ніг і не закричати:

«Розплющ очі, поглянь на мене!.. Невже не впізнаєш?.. Я Пилип! Безсердечна ти жінка!.. А я, хоч би яка ти була негарна, скалічена чи постаріла, впізнав би тебе серед усіх жінок на світі!.. Ти для мене навіки кохана!..»

Пилип не зміг витерпіти цей погляд, який, по суті, не бачив його, і пішов геть, насилу стримуючи сльози.

— Хто це? — спитала Анна в Матільди.

— Я знаю про нього тільки те, що мій чоловік має його за щирого друга. Його називають Рубцюватим — мабуть, через те, що страхітливі рани зовсім спотворили йому обличчя. Мій володар не відповів на жодне моє запитання й наказав мені більше не заводити про нього мови.

— І ти з цим змирилася?

Матільда, зашарівшись, похнюпила голову.

— Не зовсім.

Жінки розсміялися.

— Отже, ти розмовляла з цим Рубцюватим? Хто він?

— Так, розмовляла, але нічого не дізналася від нього. Хоч Рубцюватого й не посвячували в рицарі, він каже, що він — мандрівний рицар…

— Він не рицар, і Вільгельм обрав його собі за друга?

— Його посвятять у рицарі в соборі святої Анни…

— В соборі святої Анни? — перепитала королева, замислившись.

— Еге ж, на свято твоєї заступниці. Так вирішив сам герцог.

— Ах, герцог…

— Ти розчарована?

— Чому я маю бути розчарованою? Цей рицар у масці мене анітрохи не цікавить.

— Чи не нагадує він тобі отого вродливого дружинника з твого краю, про якого ти розповіла мені невдовзі після народження свого первістка?

— Замовкни!

Матільда, хоч і звикла до того, що на неї нерідко гримав Вільгельм, здригнулася від люті, якою був сповнений голос подруги.

— Даруй мені, я не хотіла завдати тобі болю. Я гадала, твоя довірливість дозволяє мені знову поговорити з тобою про нього.

— Мабуть, мені не слід було втрачати самовладання. Але як ти можеш порівнювати мого Пилипа з оцим кульгавим, потворним мужлаєм, що, як я чула, не вилазить із шинків та бігає за дівчатами легкої поведінки! Я запитую себе, чому Гослен Шонійський, хоч як шанобливо він ставився до цього чоловіка, спровадив його із свого двору?

— Не дивуйся, цих кульгавих і потворних кругом хоч греблю гати. Не всі такі милосердні, як ти.

— Знаю, — мовила Анна, знітившись. — Я щоразу страждаю, коли бачу його… Ти це й сама помітила… Щось у ньому, особливо його рухи, нагадує мені про мого втраченого друга… Я ненавиджу цього кульгавого за те, що він нагадує мені про Пилипа, що він — тільки його невиразна тінь… Його присутність ображає мої спогади. Ти дуже кохаєш свого чоловіка й не можеш цього збагнути!

— Ходімо помолимося перед Пресвятою дівою Марією. Хай вона вблагає свого ласкавого сина дати тобі спокій і забуття.

— Я щодня прошу в Бога цього спокою, але ніколи не прошу забуття! Спогади про щасливі дні юності допомагають мені жити й легше зносити моє вигнання.

— Як мені тебе шкода! На землі свого чоловіка, своїх синів ти почуваєш себе, наче у вигнанні! Та ж усі тут тебе люблять! Невже наша любов для тебе — ніщо?!

— Люба Матільдо, не думай так. Я вельми високо ціную твою щиру приязнь до мене, приязнь герцога, люб’язного трубадура Арльського й вірного Гослена. Та я часто прокидаюся серед ночі й мрію: «Ось повернусь я під небо Новгорода…»

— Довіку ти туди не повернешся. Ти — королева Франції, ця країна навіки твоя.

Анна гордо підвела голову.

— Я знаю свої обов’язки перед королем, перед Францією і самою собою. Я дуже пишаюся тим становищем, у яке мене поставив Господь, і ніколи не виявлюся не гідною його ласки. Я мушу так поводитися в ім’я мого покійного батька, князя Київського, в ім’я моїх славетних предків… Але, знаєш, що більше часу минає, то дужче мені бракує Русі…

— Хай Бог простить нас не за те, що ми не зуміли допомогти вам забути рідний край — цього не можна й не слід робити, — а за те, що ми не допомогли вам полюбити нову батьківщину, — сказав Вільгельм, який щойно підійшов до молодих жінок і якийсь час слухав їхню розмову.

— Помиляєтесь, Вільгельме, я люблю Францію, хоч вона мені й не сниться, — відповіла королева, тяжко зітхнувши.

— Матільдо, люба моя, і ви, пані Анно, я хотів би, щоб ви були присутні на церемонії посвячення в рицарі моїх зброєносців. Церемонія відбудеться на честь народження мого сина Вільгельма…


На престолі у світлі від свічок блищало сім шпаг.

Висповідавшись у каплиці замку Фалез, Пилип провів ніч у молитвах серед молодих зброєносців, найстарший з яких мав сімнадцять років. Усупереч волі герцога він відмовився стати рицарем одноосібно, як цього бажав герцог.

— Я не гідний такої високої честі,— сказав Пилип.

Вільгельм не наполягав.

Цілу ніч колишній дружинник князя Київського думав тільки про неї — про жінку, що втікала від тієї потвори, якою він став, жінку, що виказати себе перед нею йому назавжди забороняла його ж присяга. Він молив Бога вберегти його від порушення цієї присяги, зробити його гідним довіри герцога Нормандського й благословити на рицаря без страху та догани. Він благав у Пречистої діви Марії захисту для королеви.

На світанку Пилип, глибоко зосередившись, вислухав службу Божу. Потім прийняв причастя з рук єпископа міста Байє. Йому здавалося, що його шпага на престолі блищить яскравіше за решту. Він знав, що Вільгельм вибирав цю шпагу особливо старанно і що в її руків’ї містилася свята реліквія, якою герцог дуже дорожив.

Над полудень засурмили мисливські ріжки, і семеро претендентів на рицарський титул в’їхали у великій кареті на подвір’я замку. Тут на них чекав із батьковою короною на голові той, хто мав посвятити їх у рицарі,— Вільгельм, герцог Нормандський, оточений баронами, рицарями, духівництвом. На помості, на який вели три східці, стояли світські жінки і в першому ряду — Анна та Матільда. Одна з них була в голубій сукні з рукавами, облямованими білим хутром, друга — в червоній сукні, обшитій чорним хутром. У важких складках їхніх подолів губилося розшите золотом та сріблом мереживо. їхні гарненькі обличчя огортали вуалетки, що їх підтримували карбовані срібні брошки.

Один за одним зброєносці підходили до герцога. Той підперізував їх паском з освяченою шпагою і прикріплював їм до чобіт остроги. А коли його помічники закінчували їх одягати, кожен із них присягав дотримуватися законів рицарства й проказував молитву. Нарешті шістьох юнаків було споряджено, і Вільгельм, давши кожному стусана, проказав:

— Будь рицарем!

Хоч стусани були досить болючі, ніхто з хлопців і оком не змигнув.

Потім настала Пилипова черга. Коли його стан обперезав пасок і він відчув, що при боці в нього повисла шпага — Вільгельмів подарунок, — яку він назвав Морою, Пилип зиркнув на поміст і прошепотів надсадним голосом:

— Пресвятий Господи, всемогутній Отче, ти дозволив вдаватися на землі до меча, щоб класти край люті злостивців і боронити справедливість. Задля захисту людей ти запровадив рицарський титул, тож наповни серце раба свого добром, щоб він ніколи не користався цією шпагою з метою когось скривдити, а хай він користується нею тільки для захисту справедливості й законності.

Проказуючи цю молитву, Пилип утупився в очі Вільгельма, який, ступивши два кроки назад, дав і йому стусана:

— Будь рицарем, друже!

Сівши на коней, нові рицарі під’їхали до жінок і вклонилися, а потім стали показувати своє вміння їздити верхи та орудувати зброєю. Найспритнішим виявився, на думку всіх, рицар у масці, до якого, здавалося, герцог ставився з найбільшою пошаною.

Розділ двадцять шостий ПОГУК ВІЙНИ

Скориставшись тим, що Анна поїхала до Нормандії, Генріх зробив у березні 1057 року тривалий візит до Жоффруа Мартеля. Вони відновили свій союз і рішуче вирішили цього разу неодмінно поставити Байстрюка на коліна. В Анже готувалися до війни, почати яку передбачалося в найближчі місяці.

Король зустрівся з королевою в Санлісі. Помолоділий, з осяйними очима, він весело розпитував її про нормандський двір, цікавився новинами про свого «любого братика Вільгельма» та про свою славну небогу Матільду. Чи Анна передала від його імені священні чаші ченцям монастиря Мон-Сен-Мішель, чи помолилася за упокій душі свого батька, великого князя Київського?

Приголомшена цією зливою слів, здивована таким запалом короля, Анна довірливо відповідала на його запитання.

— А ви не помітили там зосередження військ?

— Ні,— відказала вона, всміхаючись. — У багатому герцогстві Нормандія панують спокій і лад.

— Я добре знаю це й сам! — пробурчав він і одразу ж нахмурив брови.

— Любий володарю, скажіть, чим я вас прогнівила?

— Люба моя, я саме подумав про приязнь, яку відчуває до вас герцог і на яку ви надихаєте його…

— Але ви, володарю мій, цього не засуджували!

— Це був тільки політичний маневр…

— Що ви кажете?! Всі ці роки ви давали волю цим благородним і чистим почуттям задля своєї політики! Я не розумію…

— Яке це має значення? Це не жіноча справа!

— У моїй країні чинять зовсім інакше. Мій батько ніколи не нехтував порадою матері й часто рахувався з її думкою.

Король тільки знизав плечима. Засмутившись, Анна відійшла вглиб кімнати, відсунула завіску, що затуляла вхід до її каплички, й уклякла перед ледь освітленим золотим хрестом, у якому були сховані реліквії новгородської Пречистої діви. Невдовзі вона цілком заглибилася в молитву.


На початку літа французькі та анжуйські війська, що стояли в графстві Мен, перетнули рівнини Аржантон та Фалез і вдерлися до Нормандії. Король Франції і граф Анжуйський розташували свій командний пост в абатстві Сен-П’єр-сюр-Дів і послали війська на північ, де ті, як завжди, грабували й палили все на своєму шляху. Тих небагатьох вояків, які вціліли колись у бою під Мортмером, дуже непокоїло, що вони знову зустрічають тут надто слабкий опір, але кпини їхніх товаришів швидко розвіяли ці побоювання.

Герцог чекав на напад супротивника, але вважав, що це станеться наприкінці літа. Він замкнувся в замку Фалез, скликав там своє військо й наказав вивідувачам щодня повідомляти йому про пересування ворожих армій. Ці армії, що їх супроводжували вщерть завантажені трофеями повози, знову прийшли в Кан і переправилися через річку Орн, а тоді подалися до гирла річки Дів. Генріх та Жоффруа Мартель разом зі своїми придворними розкинули військовий табір на морському узбережжі. При світлі від розкладених на піску багать рицарі грали в кості, слухали розповіді якогось оповідача про подвиги хороброго Роланда, попивали солодкавий напій, що його забрали в нормандців, або розважалися з дівчатами. Стояла тиха, тепла й запахуща ніч, на небі сіяли зорі, під місяцем виблискувало спокійне море. Генріх у веселому настрої схилився над Олів’є Арльським. Та насуплене обличчя юнака враз засмутило його.

— Що з тобою, мій любий друже? З певного часу я помічаю, що ти став дуже сумувати… Хіба ти не почуваєш себе щасливим зі мною? Хіба ти не маєш усього, чого тільки душа твоя забажає?.. Чи, може, ти вже не любиш свого короля?.. Чому ти не відповідаєш?.. Отже, йдеться саме про це? Ти любиш когось іншого?

Трубадур заперечливо похитав головою.

— Тоді що сталося? Тобі когось бракує?

— Він загине.

— Нічого не розумію! В чім річ? Я наказую тобі… Даруй, прошу тебе, — поправив сам себе король, побачивши, що його слова роздратували друга.

— Ваша величносте, ви завжди були добрі до мене, але я стомився від цього життя, від інтриг, від ненависті одних і ревнощів інших. Я волів би, щоб ви наказали мені покинути вас…

— Ніколи цього не буде!

— …і посвятили мене за мою мужність у рицарі.

— Тебе — в рицарі?

Король зневажливо засміявся, мовби давши Олів’є ляпаса. Той ураз зірвався на ноги й схопився за шпагу. Але Генріх не потягся до своєї шпаги. Він навіть не ворухнувся, тільки зневажливо кинув:

— Ти наважуєшся підняти руку на свого короля?!

— Мене образив чоловік, а не король! Ставай до бою! Чи, може, ти боїшся, що я проштрикну тебе не так приємно, як минулої ночі?

— Сердешний Олів’є, я ж бажаю тобі тільки добра!

До них нечутно підійшли королівські охоронці, оточили королівського коханця й оглушили його.


Нарешті герцог Нормандський зважився в супроводі сотні рицарів виїхати із замку Фалез. По дорозі він позбирав селян, що плакали на руїнах своїх хиж і з цим військом, сповненим ненависті й прагненням помсти, подався до Баванського лісу. Там герцог зупинився, вичікуючи сприятливої нагоди, щоб перейти в наступ. Ця нагода не забарилася. За даними розвідки ворог мав намір переправитися Варавільським мостом через Дів.

— Їхні повози так перевантажені награбованим добром, що їм буде потрібно багато годин, аби дістатися на другий берег, — уточнив один із нормандських розвідників.

— Тhог аїе! — вигукнув Вільгельм і так підскочив на своєму коні, що на кінці його списа аж затріпотів прапорець.

З войовничим криком нормандці — і рицарі, й простолюд — кинулися вперед.


Король Франції і граф Анжуйський, переправившись через Дів, підіймалися на пагорб. Вони зупинилися й озирнулись, задоволено дивлячись на довгу стрічку з людей, коней та возів, що простяглася в далину.

Раптом до них долинув такий страшний войовничий погук, що він заглушив гамір їхнього численного війська, яке полохливо заметушилося на схилі пагорба.

— Нормандці! — вигукнув Жоффруа Мартель.

Генріх мусив схопитися за сідло, щоб від несподіванки й переляку не впасти. А далі вони, остовпілі й безпорадні, стали свідками побоїща, в якому поклали голови їхні воїни.


Вільгельм добре розрахував час свого наступу. Перша третина французького війська вже перебралася через Дів, друга була на мосту, а третя до нього ще тільки підходила.

На ар’єргард французького війська, яким командував граф де Блуа, навально накинулася ватага нормандських селян, озброєних кийками, рогатинами й заступами, немилосердно лупцюючи й рубаючи супротивника. Приголомшені французи наштовхнулися на мосту на завіз, утворений возами, пораненими кіньми, кавалерією, що басувала на місці, та перепудженою худобою. Водночас у бій вступили нормандські воїни. Попри свою хоробрість, французи й анжуйці кинулися навтіки. Декотрі з них стрибали у воду, намагаючись урятуватися, течія повноводої річки підхоплювала їх десятками, і вони потопали на очах у сторопілого короля та графа. Частина трофеїв потрапила до рук нормандців. Невдовзі почалася страхітлива різанина… На лівому березі Діва залишилися самі тільки спотворені трупи з відрубаними руками та ногами. А різанина на мосту тривала… Хвилі в річці забарвилися кров’ю, чайки виловлювали з води шматки людських тіл… Граф Анжуйський упав навколішки; здавалося, його недовірливі очі побачили те, що колись побачив святий Йоанн — Апокаліпсис:

«І побачив я одного Ангола, що на сонці стояв. І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть — і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней,і тих, хто сидить на них, і тіла всіх вільних і рабів, і малих, і великих…»

Бог напевне покарав графа за його непогамовне прагнення до могутності. Граф каявся, бив чолом у землю, молячись до Всевишнього. Та Бог не чув його. Повінь досягла найвищого рівня, хвилі вирували довкола стовпів. Зчинилася велика й безладна метушня… Воїни не почули першого тріску; коли вони усвідомили, що їм загрожує небезпека, міст упав із жахливим гуркотом, заглушивши зойки тих бідолах, які разом з мостом звалились у воду. Тепер на поверхні Діва видно було тільки шоломи, руки, ноги, колеса, коней і людей, що зі смертельного страху хапалися одні за одних. Це видовисько так приголомшило нормандців, що вони на якийсь час припинили бій. Але їхній герцог крикнув:

— Тhог аїе[5]!

Ті, кого течія прибивала до берега, повзали в намулі, і тут їх добивали нормандці. Очоливши два десятки рицарів, Вільгельм, якому селяни взялися показати брід, перейшов річку вище від мосту й став переслідувати тих французів, котрим пощастило перебратися на другий берег. Він бився з несамовитою люттю, прагнучи назавжди відбити у французів та анжуйців бажання завоювати Нормандію.

Генріх бачив, як червона до плеча Байстрюкова рука невтомно злітала вгору й опускалася вниз. Незважаючи на втому й вік, король притьмом скочив на коня. Жоффруа Мартель та його небіж у єдиному пориві впали перед конем, наполохали його, і кінь, ставши дибки, скинув короля на землю й подався в бік ворога. Отямившись, Генріх підвівся.

— Треба тікати, ваша величносте!

Онук Гуго Капета, опустивши плечі, похитав головою; по його обличчю котилися сльози, і він показав тремтячою рукою на поле бою.

До них чвалом мчав із сяючим обличчям нормандський вершник, тримаючи за повіддя вкритого піною бойового коня. Вершник зупинився, здійнявши куряву перед переможеними, що заціпеніли від страху.

— Герцог Вільгельм повертає королеві Генріху коня, щоб він якнайшвидше покинув його землі. А графи Суассонський та де Блуа, сказав герцог, лишаються його бранцями.

Якийсь час французи й анжуйці дивилися, як від них віддаляється рицар у масці.

І тоді король Франції, сповнений гніву й душевного болю, рушив у дорогу…

Розділ двадцять сьомий КАРЦЕР

Жоффруа Мартель подався до свого замку в Анже, а Генріх — до свого в Парижі. Король переказав Анні, яка хотіла була вийти зустрічати чоловіка, без його на те волі не з’являтися йому на очі. Тож Анна залишилася в Санлісі.

Олів’є Арльського кинули до карцеру, де вода підіймалася йому до щиколоток. Тьмяне світло цідилося з вузенької шпарини високо над головою. Добра вдача й сопілка, яку залишили в’язневі, допомагали йому в перші дні легше зносити довге чекання й ланцюги, що сковували його рухи. Він був певний, що Генріх не забариться звільнити його. Король захотів дати йому урок, але любов примусить його швидко забути образу. Та минали дні, і зголоднілого, закляклого від холоду трубадура вже починали брати сумніви. Відкинувши самолюбство, він став благати наглядача роздобути йому перо й папір. Той, сам бувши неписьменний, відмовився зробити це, але сказав, що як Олів’є вчитиме його грати на сопілці, то він розповість про хлопцеве прохання начальникові королівської варти, завсідникові шинку його сестри. До Олів’є повернулося трохи надії.

— Чи то не твоя сестра тримає шинок на березі Сени, якраз навпроти замку нашого короля?

— Еге ж, моя.

— Її звати Жізель?

— Атож. Ти її знаєш? — раптом підозріливо спитав наглядач.

— Якщо ти їй дещо перекажеш, тобі перепаде чимало золотих монет.

— Золотих? Мабуть, ти й сам їх ніколи не бачив!

— Піди до сестри й скажи, що Олів’є, друг Рубцюватого, опинивсь у в’язниці.

— Нікуди я не піду, мені треба стояти на своєму місці. Замовкни, хтось іде!

Наглядач швидко вийшов. Зі щемом у серці Олів’є почув, як на дверях знову позасувалися засуви і кроки почали віддалятися. Тільки рінь у підземеллі шурхотіла під ногами в наглядача.


Цілих десять днів до карцеру не долинав жоден звук. Уже давно в’язень проковтнув останній шматок пліснявого хліба, за який він завзято бився з пацюками, що до крові покусали йому руки й обличчя. Спрагу він погамовував гнилою водою, в якій плавали його екскременти та набряклі тіла пацюків, що їх йому вдалося забити. Щоб не стояти весь час у брудній воді, він назгрібав трухлявої соломи, яку кинули сюди, коли його замикали в цій домовині, сів навпочіпки й почав із завошивленою чуприною та бородою чекати смерті — такий виснажений голодом і лихоманкою, що бунтувати вже й гадки не мав. Решту сили, яка ще лишилася в нього, Олів’є витрачав на те, щоб видобути із сопілки чарівні, до болю тужливі звуки, і ті, хто їх чув, не могли стримати сліз. Двоє закоханих, які лежали біля підніжжя муру, полинули подумки до раю; рибалка впав у човні навколішки, гадаючи, що то голос річкової русалки; чернець бив поклони Богові; праля упустила за водою єдину свою сорочку, а вартові втирали рукавами сльози…

Вранці одинадцятого дня двері відчинилися. Хтось увійшов із смолоскипом у руці до карцеру. Світло різко вдарило в’язневі у вічі, і він закліпав повіками. Олів’є спробував підвести кволу руку, щоб затулити очі, але йому забракло сили.

— Ох!.. Мій сердешний Олів’є!

Чиїсь міцні руки підняли тіло бідолахи, який аж закричав від болю: той, хто підіймав, не помітив ланцюгів, якими Олів’є був прикутий до муру. Тоді незнайомець скинув із себе накидку, простелив її на підстилку і обережно поклав на неї свого товариша.

— Пилип! Філіпп!

Рубцюватий навіть не подумав про те, звідки юнак дізнався про його справжнє ім’я. Щоб урятувати хлопця, Пилип ладен був назвати своє ім’я перед самими королем і королевою.

— Відв’яжи його, — наказав Пилип наглядачеві, який увесь аж тремтів.

— Добродію, я не можу цього зробити. Я ризикував життям з любові до музики, тому й привів вас сюди, але чогось більшого від мене не вимагайте.

— Негідник! Ти не сказав мені, що він тут конає!

— Пане, можна я напою його молоком? — озвалася жінка, що прийшла разом із ними.

— Звичайно, люба Жізель!

Кілька ковтків теплого молока додали Олів’є сили. Він розплющив очі й спробував усміхнутися. Та його занудило, і він почав блювати жовчю. Знесилений гострими спазмами, юнак знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, його засліпило сяйво яскравого світла в карцері. В’язень спробував підвестись і здивувався, що більше не відчуває ні важких ланцюгів, ні вогкого холоду, що доти наскрізь пронизував його тіло; тепер він, навпаки, відчував м’яке тепло.

— Пити, — прошепотів Олів’є.

Цього разу він уже не виблював молока. Через кілька хвилин Жізель нагодувала його намоченим у молоці хлібом. Швидко наситившись, юнак заснув.

— Пане, тепер треба віднести його на місце.

— Ти приготував інший, сухий карцер, свіжу воду, жбан вина, хліб і пиріг із м’ясом?

— Так, пане.

— А про свіжу солому й ковдру не забув?

— Ні, пане.

— Гаразд. Я тобі вже добре заплатив. 1 ти отримаєш іще більше, якщо годуватимеш свого в’язня й по-людському з ним поводитимешся. Що ж до кайданів, то заковуй його тільки на ніч. І ще одна порада: не думай мене зрадити — це коштуватиме життя тобі й твоїм дітям.

— Знаю, пане. Та зраджу я вас чи ні, а якщо моє начальство дізнається, що я привів вас сюди, то я таки заплачу своїм життям. Ох, ця проклята музика так мене зачарувала!

— Рандоку, не кажи так, — озвалася Жізель, перехрестившись.

— У його музиці немає ніяких чарів, просто ти — добра й чуйна людина.

Наглядач здивовано подивився на Пилипа: вперше в житті йому сказали, що він — добра людина! І зробив це чоловік із срібним обличчям, схожим на обличчя ангела — чи радше на обличчя демона!

— Брате мій, не забувай, що ти заприсягнув на святому хресті.

Ще раз поглянувши на Олів’є, що мирно спав, Пилип разом із Жізель вийшов із в’язниці.

Надворі стояв погожий надвечірок. Рубцюватий удихнув на повні груди паризьке повітря. Йому, людині, що звикла до широких руських просторів та неосяжних французьких лісів, ув’язнення здавалося найгіршою з мук. Треба якомога швидше забрати трубадура з цього небезпечного місця! Не маючи змоги підійти ні до королеви, ні до короля, він вирішив попросити допомоги в Гослена Шонійського, який, хоч Рубцюватий і виїхав у Нормандію, ставився до нього так само по-дружньому. І вже наступного дня Пилип постукав у двері до свого колишнього господаря.


— Я не можу нічого зробити для Олів’є, він підняв шпагу на короля.

— Я знаю. Тому прошу вас тільки про одне: повідомити про долю Олів’є Арльського королеву.

— Навряд чи королева схоче подбати про колишнього улюбленця свого чоловіка.

— Ваша вельможносте, прошу вас! Ви ж знаєте, я люблю Олів’є як молодшого брата… Хіба він — не ровесник одного з моїх братів?.. Я знаю, що ви, хоч він і вельми хоробрий у бою, ставитеся до нього не дуже шанобливо. Не судіть Олів’є за його минуле життя, то лихі люди втягли хлопця в розпусту. Незважаючи ні на що, він лишився чистий і порядний. Він хотів відмовитися від того життя…

Гослен Шонійський із заклопотаним, поораним зморшками обличчям, широкими, похиленими від віку плечима ходив сюди-туди по кімнаті. Нарешті він зупинився перед тим, кого колись прийняв був у свій дім.

— З любові до тебе я побалакаю про трубадура з королевою, а також із графинею Фландрійською, яка має чималий вплив на брата.

— А хіба не ви сказали мені, що вона ставиться до бідолашного Олів’є зневажливо?

— Це правда, вона ставиться зневажливо до всіх улюбленців короля. Але Олів’є показав себе не таким жадібним, як решта, — про це вона якось обмовилася при мені.

— Я молитиму Всевишнього, щоб графиня згадала про це!

— Гаразд, повертайся до Парижа. Звістку від мене дістанеш у тому шинку, який ти мені назвав. Тільки не роби нічого такого, що могло б викрити наші наміри.

— Мені не вистачить цілого життя, щоб вам віддячити…

— Прибережи свою вдячність на потім, сину мій. Хай завжди з тобою буде Пресвята матір Божа!

Пилип прийшов на берег Сени й побачив під муром, за яким сидів ув'язнений Олів’є, гурт людей. Весела юрба показувала пальцями на труп, який погойдувався на вежі й на який накидалися ворони. Охоплений страшним передчуттям, Рубцюватий подався до шинку. І тут він побачив, як вояки викочують надвір бочки, розганяючи кийками роззяв. Раптом із вікон вдарили язики полум'я. Вслід по цьому з дверей вийшов, тримаючи в руці смолоскип і вишкіривши зуби, той чернець, що образив Пилипа й Олів'є під час їхньої першої зустрічі в цьому шинку. Ох, ця постать, довкола якої палахкотить полум’я… Цей сміх!.. На очах у Пилипа відбувалася жахлива сценка.

— На коліна, нечестивці! Настав час Господньої кари!.. Божий вогонь очистить це пропаще місце… Він послав мене виконати Його волю. Моліться до Пресвятої діви Марії! Благайте страдників і святих… якщо не хочете згоріти у пекельному вогні або висіти на вірьовці, як проклятий Рандок, кайтеся, нечестивці! Наближається Судний день… Ох! Ох!.. Мерзенні розпусники й розпусниці з огидними утробами, для вас настає кінець світу! Хто наважиться піднести руку на посланця Всевишнього?!

— Я, демоне!

— Хто ти, чому не покажеш свого обличчя?

— Кілька років тому я вже був дав тобі лупки й ладен дати ще раз, якщо не скажеш мені, де жінка, яку звати Жізель?

— Гадаєш, я знаю імена всіх повій у нашому прекрасному Парижі?

— Кажи, а то вб’ю!

— Ти не наважишся піднести руку на Божу людину, — проскиглив чернець.

— Якщо ти той, за кого себе видаєш, то краще нехай мене повісять, як отого бідолаху…

— Той бідолаха, мабуть, сказав би тобі, де та жінка, яку ти шукаєш: вона була його сестрою!

Пилип сподівався почути зовсім інше, і ця відповідь приголомшила його. Він трохи послабив руки, однак не дав «Божій людині» вислизнути від нього. Чернець помітив його збудження.

— Той сердега більше не забалакає. Він потрапив у зашморг через свій язик. Якби він не хвалився, що отримав золото від ангела, бо пообіцяв допомогти втекти одному королівському в'язневі… А він скрізь розповідав, що той ангел був у масці… в такій, як твоя!.. Часом не ти той ангел?.. Ой, рятуйте!.. Так само, як Бог зруйнував Вавілон, він зруйнує Париж, що став оселею демонів, пристанищем нечистих сил… Адже це місто споїло всі нації вином, штовхнуло їх на гріхи, розбестило…

Вістря кинджала урвало цей крик.

— Ще одне слово, і тобі кінець!

— Зглянься… Я Божий слуга…

— Не ганьби його пресвятого ім’я! В тобі є щось від брудної тварюки… Мені здається, ніби я бачив тебе на лісовій галявині, яку ти зросив кров’ю немовляти.

Обличчя в ченця зблідло й укрилося потом; з його лахміття вдарив гострий запах.

— На тебе колись нападе мана, — пробелькотів він.

— Сподіваюся, вона не мине й тебе. А тепер кажи, де Жізель.

— Вони повісили її брата й пішли шукати ту жінку…

— Хто вони? — Королівські воїни.

— Ти певен цього?

— А хіба в ці прокляті часи можна бути чогось певним?

Розпитуючи ченця, Пилип пильно стежив за трьома молодиками з жорстокими й водночас безвольними обличчями, які повільно підступали до нього. Раптом один із них кинувся до Пилипа, наче хижий звір, з кинджалом у руці. Та не встиг він ударити Рубцюватого, як той жбурнув ченця, якого тримав у руках, на простягнутий уперед кинджал. Молодик страшенно розгубився й злякавсь. Він оторопіло дивився на червону пляму, що розпливалася на чернечій сутані. Потім упав навколішки й, бризкаючи слиною, пудячи під себе, забелькотів:

— Владико!.. Ох, владико!.. Я не винен!.. Не бийте мене, згляньтеся наді мною, владико!

Чернець рвучко висмикнув із свого тіла кинджал і глухо скрикнув. Він затупцяв на місці, але не впав. Потім зневажливо подивився на бідолаху, що повзав біля його ніг, підніс угору руку, по якій стікала кров, і встромив кинджал у похилену перед ним потилицю.

Гурт воїнів відштовхнув Пилипа від пораненого ченця, той скористався з метушні й утік. Вслід за ним подалися й двоє товаришів того невдахи, що тепер під байдужними поглядами воїнів спливали кров’ю. Але Пилип не приєднався до них.


Уже давно на землю опустилась темна холодна ніч, на небі від місяця не лишилося й сліду. Знесилений, увесь трусячись, Пилип звалився на пісок в заростях очерету. Відомості про пообідні події, які йому вдалося зібрати, були суперечливі. Одні запевняли, нібито бачили, як повз них проїхав вершник, схожий за прикметами на Олів’є; другі казали, начебто його кинули в Сену; а треті — що взагалі нічого не бачили. Незабаром утома здолала його, і він міцно заснув.

Розбудив Пилипа якийсь вогкий дотик. По його обличчю ковзнула чиясь крижана рука, і він ураз схопив її. А що та рука була маленька, то він здогадався, що вона жіноча. Пилип пошепки спитав:

— Хто ти?

— Я Жізель, — озвався приглушений голос.

— Нарешті я тебе знайшов! Розповідай! Де Олів’є?

— Добродію, мені боляче!

Пилип відпустив її руку.

— Де він?

— Гадаю, в короля.

— У короля?! Виходить, його врятовано!

— Ні, тепер він пропав!

Рубцюватий оціпенів і не міг сказати й слова.

— Я несла вашому другові їсти. Знайомий вартовий пропустив мене. Я саме підходила до вартівні, коли почула крик. Я злякалася й забилась у куток. І побачила, як озброєні довгими ножами чоловіки тягли на вірьовці, накинутій на шию, мого сердешного брата. Обличчя в нього було закривавлене, а спина мовби кігтями подряпана. Він кричав: «Я вам усе сказав… Я не знаю, як його звати… Це був рицар у масці… Згляньтеся наді мною, не вбивайте!.. Спитайте в моєї сестри…»

— Чорт забирай, зрадник!

— Не кажіть так, добродію! Якби ви побачили, що вони з ним скоїли…

— Кажи голосніше, я тебе не чую.

Голос у Жізель дедалі слабшав.

— Даруйте, добродію, але мені несила більше…

— Розповідай швидше. Я знаю, що сталося з твоїм братом. А що вони зробили з Олів’є?

Перепочивши трохи, Жізель повела далі, карбуючи кожне слово:

— Я пішла… до карцеру… Його там уже не було… лишилися тільки сліди крові… Я пішла по них… вони вели до дверей підземелля…

— Якого підземелля?

— Брат… мені сказав… воно…

— Розповідай далі!

— …на подвір’я… будиночка… який належить королеві…

— Де той будиночок?.. Кажи! Жізель!..

Пилип схилився над дівчиною й поторсав її. Голова Жізель з довгим мокрим волоссям відкинулася назад. Бідолашна дівчина знепритомніла. Пилип обережно підклав їй під голову руку. Між його пальцями сочилася якась тепла рідина.

— Жізель, дитино моя!

— Ваша дитина помирає, добродію…

— О ні, цього не може бути, я тебе врятую!

— Ні… надто пізно… З любові до вас… я нічого не сказала… Олів’є… Королівський будиночок… біля джерела в монастирі Сен-Жермен… з високою брамою… О, Пречиста Маріє… болить… мені холодно… добродію… віддайте мене благословенній землі… Як мені холодно… холодно…

Пилип ще довго пригортав нещасну дівчину, яка, рятуючи його друга, віддала своє життя. Потім він скинув з себе накидку, загорнув у неї тіло Жізелі й сховав його в очереті під листям дикої м’яти.

— Незабаром ти, бідолашна моя дитино, спочинеш у християнській землі.

Пішов рясний дощ.

Розділ двадцять восьмий СЛЬОЗИ КОРОЛЕВИ

Від самого початку осені не вщухали дощі, і ліси та поля обернулися на болота, що стали на заваді полюванню й війнам. Вельможі в замках нудилися й тремтіли від холоду, збавляючи час за пиятиками. Ці пиятики часто закінчувалися оргіями зі служницями та селянськими дочками, яких вельможі вимінювали в їхніх родин щонайбільше за мішок зерна.

Анна сиділа в залі санліського замку, тримала на колінах шитво й дивилася крізь зеленувату шибку вузького вікна на сіре небо, з якого, здавалося, назавжди зникло сонце. По її щоці покотилася сльоза й упала на руку.

— Мамо, чому ви плачете?

Королева похилила голову й усміхнулася хлопчикові, що грався біля її ніг.

— Чому ви плачете? — знову спитав він.

— Я не плачу, любий синку, то на щоку мені ненароком упала крапля дощу.

Хлопчик недовірливо подивився на матір.

— Іди пограйся з братиком.

— Я не люблю гратися, мені хочеться весь час бути з вами, — сказав хлопчик і пригорнувся до неї.

Кілька хвилин вони сиділи, обійнявшися мовчки; в залі згасало останнє світло сумного дня.

У каміні тріснуло поліно, сипонувши іскрами.

Раптом у другому кінці великої зали почулася чиясь важка хода, потім брязкіт і сміх. Прибігли три служники із смолоскипами і закріпили їх на стінах.

— А ти, сину мій, весь час тримаєшся за мамину спідницю?

Захоплені зненацька, королева й маленький Філіпп аж скинулися. Хлопчик сховався за бильце крісла, з якого підвелася королева.

— Пора вже забирати цього хлопця в жінок. Скільки йому?

— Рівно п’ять років.

— Ви надто пестите його, ще зробите з нього боягуза!

— Це мене дуже здивувало б, володарю. Він найкращий у замку вершник серед дітей свого віку.

— І то правда, — мовив король уже трохи лагідніше. — Мені казав про це граф Валуа. А ви знаєте, що моя небога Матільда Нормандська забрала до себе Сімона, графового сина, щоб бути йому за матір?

— Вона казала мені, що має намір це зробити, якщо чоловік не стане їй на заваді. До речі, хіба він не згодився на прохання графа Валуа взяти його сина у свій дім за служку, коли малому виповниться сім років?

— Еге ж. Рауль де Крепі не має собі рівних, коли добивається якоїсь вигоди для себе або для своїх родичів.

До короля підійшов, маніжачись, юний хлопець із довгим чубом, надто червоними губами і зухвалими, сміхотливими голубими очима.

— Ваша величносте, ви обіцяли послухати мою пісню.

— Я не забув, голубе. Побудь із своїми товаришами. Я підійду до вас.

Коли Анна побачила гарного співака, в неї защеміло серце. Після згубного походу на Нормандію вона більше не бачила Олів’є Арльського. Генріх відмовився відповідати на її запитання, і жоден із трубадурових товаришів не міг чи не хотів сказати їй щось певне. Вона не розуміла поведінки свого чоловіка, який доти не міг прожити без коханця жодного дня.

Тож Анна вирішила поспитати ще раз.

— А ви не знаєте, що сталося з трубадуром Олів’є? Чому його більше не видно при дворі? Він уже вам не подобається? Може, він припустився якоїсь помилки? Чи не спіткало його нещастя? Я сумую без нього.

— Сумуйте собі, скільки вам завгодно, але при мені про нього більше й не згадуйте!

— Чому ви так гніваєтеся? Благаю вас, скажіть, що з ним усе гаразд.

— Годі! Більше ні слова про нього! Це вас не стосується… Сину мій, ви теж наважуєтесь звести на мене руку? — промовив Генріх, піднімаючи хлопчика, який відбивався й кричав. — Замовкніть, сину мій, а то я накажу замкнути й вас у дуже темний карцер.

Олена вирвала малого з королевих рук і, наскільки їй дозволяла її огрядність, кинулася навтіки. Анна, стримуючи сльози, побігла їй услід і зникла за завісками, що відгороджували від зали її молитовний куток. Із зали до неї долинав спів і сміх.

Скільки часу вона пробула в цьому пригніченому стані? Холод вивів її із сумних роздумів. Анна взяла хутряну накидку, загорнулася в неї і лягла на килим, утупившись очима в полум’я нічника.

— Анно… Анно Ярославно, прокинься!

— Це ти, Олено? Мені снилося, нібито я в батьковому палаці…

— Дочко моя, тебе кличе король.

— Мене кличе король?

— Еге ж, у своє ліжко.

— Щоб поділити його з одним із його любчиків?

— Не будь такою злою, дочко, він же твій чоловік!

— Поганий чоловік. Він з огидою лягає зі мною в ліжко. А втім, після народження моєї бідолашної дитини він ще жодного разу не підходив до мене й щовечора відсилає мене спати до придворних дам та служниць! Не піду!

— Невже ти забула, що найперший твій обов’язок як королеви Франції — народжувати йому синів?

— Я вже йому двох народила.

— Цього мало, коли згадати про те, скільки народила твоя мати Індігерда…

— Мої мати й батько любили одне одного. Для них кохатися було так само природно, як їсти й пити. А про короля цього не скажеш. Йому здаються природними пестощі не дружини, а слуг. Отож нехай і робить їм дітей!

— Замовкни, а то ще хтось почує!

Анна зареготала.

— Сердешна Олено, тут усі знають, що король віддає перевагу хлопцям, а не жінкам.

— Королева не повинна цього знати!

— Годі розбалакувати про Генріха та його пестунчиків. Іди й скажи йому, що я нездужаю.

— Але ж…

— Поквапся виконати мій наказ, я стомилася.

Анжель Люссакська саме докінчувала заплітати королеві коси, коли король відсунув завіску.

— Ця опасиста селючка Олена сказала мені, що ви занедужали. Звісно, вона, за звичкою, висловилася невдало, бо ви, я бачу, маєте чудовий вигляд. Чи не так, любий Тьєррі?

Тьєррі Лісовий — хлопця називали так через те, що мисливці знайшли його в санліському лісі,— погойдав білявими кучерями, і на обличчі в нього з’явилася гримаса невдоволення й сумніву.

— Ні?.. Одначе королева — чи не найвродливіша жінка у Французькому королівстві. До речі, спитай у Байстрюка Нормандського, що він думає про це…

— Генріху!

— Що, моя пані?

— Ви забагато випили!

— Лише стільки, скільки треба, щоб забути про ваш холодок, моя рибонько. Але я згоден усе вам вибачити. Ходіть, погрійте свого старого чоловіченька… Нам треба народжувати принців для Франції!

Вони перетнули велику залу; попереду йшли два юнаки із смолоскипами в руках. То тут, то там на солом’яних матрацах спали слуги й служниці, зброєносці.

Король розсунув завіски біля просторого ліжка й повалив Анну; вона, скорившись, заплющила очі й чекала, коли чоловік накинеться на неї. Незабаром вона почула стогін та якесь дивне шарудіння й зрозуміла, що Генріха попередньо пестить гарний білявчик, аби той міг виконати свій подружній обов’язок. Коли король був готовий, він задер на ній сорочку й за допомогою чужої руки встромив у неї прутня. Анна відвернула обличчя, щоб приховати сльози сорому й огиди. Дуже швидко Генріх обм’як і відірвався від тіла, до якого відчував саму відразу. Потім, зітхаючи, пригорнувся до Тьєррі, який переможно дивився на королеву.

Король кохався так із королевою щоночі майже цілий рік — аж до того дня, коли Анна сказала йому, що, мабуть, знову завагітніла. І від цього обоє відчули неабияку полегкість.


У королівстві знову запанував голод. Дощі вимолотили хліба на пні і зрештою згноїли убогий урожай зовсім. На розгрузлих дорогах знову з’явилися юрби злидарів, яких голод вигнав з їхніх хиж. Вони товпилися біля брам міст, замків та монастирів, сподіваючись вижебрати шматок хліба. Анна розпорядилася відчинити двері церков і прихистити в них безпритульних. У лікарні, заснованій з її волі, опікувалися хворими та маленькими сирітками. Незважаючи на вагітність та лютий мороз, вона щодня провідувала хворих. Анна намагалася бодай трохи втішити їх, а потім дбала про похорон тих, хто помер уночі. Наглядала вона й за уроками у своїй школі, допомагала роздавати гарячий суп у церквах, накладала податки на вельмож та знатних жінок. Кожне з них мало зробити свій внесок. Найщедріший серед усіх був, як завжди, Рауль де Крепі; на превелике невдоволення Ірини, чиї ревнощі, на якийсь час погамовані, спалахнули ще з більшою люттю, він надав королеві необмежений кредит.

Якось увечері, коли Анна поверталася з лікарні в супроводі тільки одного слуги, до ніг їй кинулася жінка, простягла пергаментний згорток, а тоді так швидко втекла, що королева не встигла й слова промовити. Паж нічого не помітив. Надворі було надто темно, щоб читати послання, і Анна подалася до школи. Діти вже були в оселі, вчителі молилися в каплиці, класна зала стояла порожня. На вчительському місці ще горів маленький вогник. Анна, спровадивши слугу, примостилася біля цього світла.

Що могли означати ці незграбно накреслені знаки? Вони нагадували їй… О ні, цього не може бути! Тут ніхто, крім Олени та Ірини, що розмовляли з нею, а також маленького Філіппа, який белькотів лише кілька слів, київською мовою писати не вмів. Анна ледве розшифровувала ці знаки. І що далі вона читала, то дужче переймалася почуттям радості з домішком нестерпної туги. Саме мовою її країни хтось давав їй звістку про Олів’є Арльського! Таємницю невідомого автора листа Анна вирішила розгадати потім. А зараз їй треба якнайшвидше розшукати місце, де король тримає Олів’є. В листі писалося, що трубадур перебуває не в паризькому будиночку, а найімовірніше, в одному з королівських замків, либонь, у санліському. Невідомий благав королеву в ім’я її вільного й щасливого дитинства допомогти йому врятувати Олів’є.

Врятувати трубадура — це було її найбільше бажання! Але чи то хтось не приготував для неї пастку? В кого спитати поради? Кому довіритись? Ох, як же їй знову бракувало Матільди!

Анна знала про взаємини між Іриною та Раулем де Крепі, але не знала, яку ненависть відчуває до неї ця молода жінка. Анна часто захищала її перед матір’ю, Оленою, яка так мріяла про багатого нареченого для своєї дочки й жила в горі та соромі. Тож королева й вирішила розповісти Ірині про свій намір потай зустрітися з графом Валуа.

Коли королева й не померла того ж таки вечора від отрути у вині, яке призначалося для неї, то тільки тому, що надто жадібний слуга, перше ніж подати склянку їй, підніс її до своїх губів і сконав у жахливих муках на очах у приголомшеного двору. Після цієї пригоди всіх, хто мав доступ до вина, кинули у в’язницю, а слуг зобов’язали куштувати кожну страву й кожен напій, що їх подавали на королівський стіл.

Зрештою ці обставини примусили Ірину виконати свою місію.

Анна саме насипала останній ополоник супу хворим у лікарні, коли до палати в супроводі зброєносців увійшов Рауль де Крепі.

— Королево, ви запрошували мене, ось я й прийшов.

Молода жінка зробила прихильний жест, і граф це помітив.

— Здається, ви здивувались, побачивши мене. Невже я не так зрозумів ваше бажання?

— Даруйте мені, графе, я дуже заклопотана цими бідолашними людьми. Я хотіла подякувати вам від їхнього імені й від себе за вашу щедрість.

— Ви, пані, вже мені подякували. Я сподівався, що ви хочете попросити в мене чогось іще.

Анна з полегкістю зітхнула. Він давав їй змогу поговорити з ним наодинці.

— Ходімо, графе, я покажу вам новий покій. Його ще ніхто, навіть сам король, не бачив. Але це якийсь час ще має лишатися таємницею.

Рауль де Крепі наказав зброєносцям зачекати на нього, а сам пішов за королевою.

— Як вам подобається цей покій? Тут можна буде поставити сорок ліжок.

— Справді, справді, гарний покій, — пробурмотів де Крепі з насупленим виглядом.

— Графе, вислухайте мене не перебиваючи. Але спершу заприсягніть на хресті, що жодне слово з нашої розмови звідси не вийде.

Від подиву граф прикипів до місця. Невже ця жінка, якої він так прагнув стільки років, хоче таємно поговорити з ним? Щоб цю таємничість зробити ще глибшою, він ладен був поклястися їй у всьому, хоч би чого вона забажала.

— Ну, графе, я чекаю! Присягайте на хресті або йдіть звідси.

Ох, ця її блідість, цей невдоволений вираз, цей заклопотаний погляд… Яка ж вона гарна!

— Присягаю на хресті, що ніколи вас не зраджу.

— Я хочу просити вас допомогти мені розшукати Олів’є Арльського…

— Він…

— Не перебивайте мене. Гадаю, він у цьому замку. Я оглянула всі закутні, крім підземелля, — воно замкнене і його охороняють озброєні люди. Прошу вас, проведіть мене туди.

— Вас? Королеву?

— Прошу вас, я хочу розшукати його живого…

— А чому ви гадаєте, що він іще живий?

— Я це відчуваю.

— Зрештою, якщо його замкнули в цьому замку, то це зроблено за розпорядженням короля. Невже ви хочете, щоб я пішов супроти наказів свого короля?

— Якщо ви не допоможете мені, він його вб’є.

— Чого ви так побиваєтеся за цього трубадура? Ви його любите?

— Так. Як сина, як брата.

— Одначе він був…

— …коханцем мого чоловіка. Ви це хочете сказати? Це не має для мене жодного значення. То ви згодні допомогти мені?

— Те, чого ви в мене просите, королево, річ вельми небезпечна.

— Ви боїтеся, графе?

Рауль стенув плечима.

— Чи можете ви, у свою чергу, поклястися, що вами не керують інші почуття, крім звичайної приязні?

— Клянуся вам!

— Що ви дасте мені за мою допомогу?

— Я подумала про це. Я маю неподалік від ваших володінь чимале господарство, яке дає добрий прибуток. Підписана мною на ваше ім’я купча зробить вас його власником.

— Я знаю це господарство, воно й справді непогане, але я не візьму його. Не цього я хочу від вас.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Поки що нічого, хіба тільки якийсь фант.

— Як вірному рицареві?

— Еге ж.

Анна розв’язала свій пояс — довгу полотняну стрічку з вишитим придворними дамами дубовим листям — і простягла його графові, той узяв пояс, уклякши одним коліном на підлогу.

— Тримайте, графе, ось вам запорука моєї довіри. Я кладу до ваших рук свою честь і спокій.

— Я зроблю все, щоб виявитись гідним першого, й загину, якщо треба буде захищати друге. Якщо цей трубадур тут, то я з любові до вас розшукаю його!

Він поцілував поділ її сукні, підвівся й сховав дорогоцінний фант під сорочку, притиснувши його до грудей. Графа сповнювало почуття радості й могутності водночас.

— Через два дні приходьте звітувати переді мною.

Рауль де Крепі вклонився й вийшов.


Кінець цієї зустрічі мав свого свідка: Ірину. Вона впізнала в руках свого коханця пояс, який вишивала й сама. Коли королева дала Раулеві такий особистий фант, який може її скомпрометувати, то це означає, що вона бачить у графові не просто знатного вельможу… Пристрасть Ірини до графа примушувала її думати, що всі жінки — її суперниці, ладні викрасти його в неї. Ірина вирішила стежити за кожним їхнім кроком, дослухатися до кожного їхнього слова. Задля цього вона не нехтувала звертатися по допомогу до санліських жебраків, дрібних грабіжників, до тих, кого наймали на всіляку брудну роботу.


— Ви маєте слушність, вашого підзаступного тримають у цьому замку.

— Ви його бачили?

— Ні. Хлопця тримають у підземеллі, яке спорудили ще римляни. Його розчистив король Гуго Капет і замикав у ньому повсталих баронів. До підземелля важко дістатися, бо туди веде тільки один хід, до того ж підземелля глибоке, як криниця.

— Чому король кинув Олів’є до тієї темниці?

— Хлопець підняв на нього меча.

— Ого!

Це був дуже великий злочин, чи не найбільший. За такі злочини її батько карав на смерть навіть своїх найхоробріших товаришів.

— Особисто я вбив би його на місці. Безперечно, король обрав куди витонченішу помсту…

— Відколи це королі мстяться сердешним музикам?

— Олів’є був для свого володаря не просто музикою. Я чув, трубадур збирався покинути його… А такого не прощають.

— Звичайно, він заслуговує смертної кари саме за свій вчинок, а не за щось інше. Чи маємо ми бодай якийсь шанс вирятувати його звідти?

— Коли судити з того, що я знаю про підземелля, то ніякого. Це можна було б зробити лише тоді, коли б удалося підкупити вартових. Та я сумніваюся, що це пощастить зробити: їм добре платять, і вони ладні будуть накласти життям, аби лиш не допустити, щоб Олів’є втік.

— Тоді що ж нам діяти?

— Лишається тільки одне: домогтися в короля помилування.

— Уже багато місяців щоразу, коли я заводжу мову про Олів’є, він наказує мені замовкнути.

— Спробуйте звернутися до нього ще раз. Скажіть, що ви знаєте, де Олів’є.

— Я цього не зроблю ніколи!

— В такому разі вам залишається тільки молитися й чекати чуда.

Королева розмірковувала, походжаючи сюди-туди по порожньому шкільному класу. А граф, наче мисливець у засідці, не спускав з неї очей. Жодна жінка ніколи ще не бентежила йому душу так, як Анна. По колах під її очима, по повільних рухах, по ході він здогадувався, що вона знову чекає дитини. Граф відчував водночас гнів і ніжність. І як тільки отій бабі Генріхові вдається запліднювати дружину? З іншого боку, граф уявляв собі її гріхопадіння, хоч і знав, що вона непогрішна, і ще більше прагнув цієї жінки. Граф був певен, що Анна ще не спізнала справжньої втіхи й не кохала жодного чоловіка. А те кохання замолоду, про яке йому розповіла Ірина, вона, либонь, уже давно забула… Коли Рауль побачив її вперше, то поклявся, що колись заволодіє нею. І він таки доб’ється свого, навіть якщо доведеться вбити її чоловіка! А поки що граф повинен домогтися в неї якщо не кохання, то бодай довіри.

— Один із вартових має дати мені детальний план в’язниці. Якщо існує якась можливість, хоча б найменша, врятувати Олів’є, то ви можете покластися на мене.

Сніг перестав. Анна з Раулем знову зустрілися через кілька днів під час полювання на лиса. Вони «заблукали» й опинилися біля покинутої сільської хижі. Граф, допомагаючи королеві спішитись, пригорнув її до себе надовше, ніж було треба; всупереч його сподіванню, вона анітрохи не пручалася. Ні він, ні вона не почули стогону, що злився із завиванням вітру.

— А ви знаєте, визволити Олів’є Арльського хочете не тільки ви… Пригадуєте рицаря в масці, якого називають Рубцюватим, — того, що перейшов служити до герцога Нормандського?

Чому королева так раптово занепокоїлась?

— Пригадую.

— Цей рицар дізнався, сам не знаю як, що я зацікавився його другом. Він запропонував об’єднати наші зусилля.

— Ви згодились?

— Так, бо він розвідав про місце ув’язнення набагато більше, ніж ми. Крім того, він має свою людину серед вартових.

— У нього є якась звістка про Олів’є?

Королева помітила, як Рауль де Крепі знітився.

— Кажіть! Що ви знаєте?

— За словами Рубцюватого, трубадур нібито дуже ослаб і вже не ходить.

— Боже мій! Як можна таке допустити?

— Його, кажуть, катували…


Ірина побачила, як Анна вийшла з хижі, бліда як полотно, Рауль її майже ніс. Ірина хотіла накинутися на обох з кинджалом, та нараз до цієї пари під’їхали король і його почет.

— Що тут діється, графе?

— Королеві стало погано, я привів її сюди перепочити.

— Моя пані, ви ж знаєте, ваш стан не дозволяє вам ходити на полювання. Нехай подадуть повіз для королеви. Куди поділися ваші придворні дами?

— Я тут, ваша величносте, — озвалася Ірина, виходячи з-за куща.

— Подбайте про свою господиню. Графе, ви їдете з нами?

— Ваша величносте, не можна залишити королеву без охоронця.

— Маєте рацію. Ну, тим гірше для вас, зоставайтесь!

Анна з полегкістю дивилась, як віддаляється Генріх. Він нагнав на неї жаху. Рауль де Крепі весь цей недовгий час не спускав очей з Ірини, побоюючись, щоб вона не завдала королеві фатального удару. Побачивши, як Ірина вискочила з-за кущів із сердитим виглядом і піною в кутиках губів, він здогадався, що вона їх вистежила. Граф уже давно стомився від Ірининих пестощів та ревнощів і приберігав цю жінку тільки для того, щоб задовольняти свої ниці бажання. Тепер він вирішив позбутись її.

Розділ двадцять дев’ятий У КОРОЛІВСЬКОМУ ПІДЗЕМЕЛЛІ

Попри всі свої намагання Анна не змогла дізнатися, хто написав їй листа київською мовою. З обережності королева не наважувалася поговорити про листа з Оленою, яка неодмінно розповіла б усе Ірині.

Після полювання на лиса королівський лікар Жан Шартрський заборонив королеві їздити верхи. До того ж він, щоб по-справжньому ослабити її, прописав їй проносне й кровопускання.

Рауль де Крепі прийшов провідати Анну, але не зміг побути з нею наодинці жодної хвилини. Він мусив зважитись сказати їй при лікареві, Олені, Ірині та служницях, щоб вона не приймала ліків, перше ніж їх не покуштує в неї на очах хтось інший.

Усі обурено закричали — крім Ірини, яка тільки гнівно зиркнула на свого коханця. Анна помітила її погляд. Невже цим попередженням граф застерігав Анну від її молочної сестри? Королеву пойняв глибокий смуток.

— Вийдіть звідси, королева погано себе почуває!


Через три дні Анна прогнала лікаря та доглядальницю й вирушила, незважаючи на заперечення Олени й придворних дам, до лікарні. На очах у здивованих черниць вона жадібно з’їла два ополоники супу, сказавши, що він дуже смачний, потім насипала його бідарям, які штовхалися довкола неї. Раптом Анна відчула, як хтось, повертаючи їй ополоника, тицьнув у її руку пергаментний згорточок. На її обличчі не ворухнулася жодна рисочка. Той, хто передав їй послання, уже гучно сьорбав суп. Королева підвела на нього очі, і в неї ледве не підітнулися коліна — таку огиду викликала спотворена постать бідолахи, сяк-так прикрита бридким лахміттям: обличчя — самі одутлості, ні носа, ні брів, ні вій. На цьому мертвотному обличчі живими лишилися тільки очі, що палахкотіли нестерпно яскравим вогнем.

Анна облишила бідарів — окремі з них хапали її за сукню, намагаючись затримати добру пані, яка насипала супу куди щедріше, ніж черниця, — й сховалася в пральні, єдиному безлюдному місці о цій порі дня. Гарячково розв’язала стрічку на згорточку. Впізнавши київське письмо, палко поцілувала листа. Невідомий автор листа зумів дістатися до Олів’є й застав його в жахливому стані. Він благав Анну поклопотатися за трубадура перед королем, бо тільки той може пробачити образу його величності. Незнайомець радив їй також остерігатися «подруги дитинства», яка, щоб завдати королеві горя, вступила в змову із самим дияволом. Він писав, що знайшов у графа Валуа справжню підтримку, а насамкінець запевняв її в своїй глибокій пошані і прохав порвати пергамент. Коли Анна зрештою потамувала в собі радість і збудження, що їх викликали ці рядки рідною мовою, то побачила в листі своєрідну погрозу, і їй раптом здалося, ніби її оточують самі вороги та шпигуни.

Гучні голоси й вигуки урвали її чорні думи.

— Де королева? Знайдіть королеву!

Анна ледве встигла сховати листа, коли ввійшла її зовиця, очі в якої палали гнівом.

— Ах, ви тут! Чи ви не з’їхали з глузду, що покинули ліжко й прийшли сюди, де можна підхопити якоїсь зарази!

— Сестро моя, прошу вас, я почуваю себе дуже добре. А от від ліків нашого лікаря Жана я хворію.

— Я цілком вірю вам, але ви в такому стані, що він робить слушно, коли дає вам ті ліки.

— Я почуваю себе чудово! Я не вперше чекаю дитини.

— Знаю, — мовила графиня трохи м’якшим тоном. — Ви ж знаєте, як я вас люблю. Саме ця любов викликає в мене занепокоєння, особливо після тієї спроби отруїти вас. Хто ж то такий підлий і лихий, що зазіхнув на ваше життя? Ви не здогадуєтесь?

— О, ні. Моя добра Адель, я дякую вам за вашу турботу, якою ви оточуєте мене від першого дня після мого приїзду до прекрасної країни Франції. Чи можу я попросити вас бути виразницею моєї волі…

Анна раптом замовкла: чи це не божевілля — звірятися жінці, яка стоїть так близько до короля?

— Кажіть далі, моя люба, ви ж знаєте: задля вас я зроблю все, що зможу.

— Відішліть своїх людей. Те, що я хочу вам сказати, має лишитися між нами.

— Вийдіть! Залиште нас самих!

Коли двері зачинилися, Анна примусила Адель сісти на лаву біля сушарні, а сама вклякла перед нею навколішки і схопила її за руки.

— Що ви робите? Підведіться!

— Прошу вас, не перебивайте, дайте мені все сказати вам.

— Але ж…

— Мені дуже нелегко просити вас. Але благаю вас: поклопочіться перед королем, щоб він відпустив на волю Олів’є Арльського.

Графиня Фландрійська вся напружилася й спробувала вивільнити свої руки. Та Анна не діла їй цього зробити й повела далі:

— Його ув’язнили в цьому замку, і він помирає. Я знаю, за свій вчинок він заслуговує смертної кари, але я прошу вас вплинути на Генріха, щоб він помилував Олів’є.

— Чи хтось бачив колись отаке: дружина просить помилувати коханця свого чоловіка?!

— Забудьмо про це. Я ж знаю, що й ви, незважаючи на вади Олів’є, ставитеся до нього приязно…

— Але не настільки, щоб зневажити свого брата!

— Прошу вас!

Графиня раптом вивільнила руки й підвелася.

— З любові до вас я забуду про цю розмову й не скажу королю ні слова. Раджу вам учинити так само, якщо ви не бажаєте опинитися на місці того, кого захищаєте.

Подив, який промайнув на обличчі в королеви, викликав у графині сумну посмішку.

— Люба моя, невже ви за стільки років так і не збагнули, які небезпеки підстерігають вас у французькому дворі? Не збагнули, що тут тільки плетуться інтриги, панують брехня і зрада? Ви нізащо не переконаєте мене, що таке саме не коїться і при дворі вашого батька. Бо я ще ніколи не бачила, щоб в інших королівствах було інакше.

Геть бліда Анна — вона все ще стояла навколішки — підвелася.

— Пробачте мені. Я подумала, що можу розраховувати на вашу доброту й любов до ближнього. Хіба Христос не вчив нас прощати?

— Не вплутуйте в усе це Ісуса. Вважайте Олів’є мертвим і моліться за нього. У вас хворобливий вигляд. Я забираю вас. — Графиня Фландрійська відчинила двері. — Ну, ходімо!

Анна не зрушила з місця, тільки заперечливо похитала головою.

— Як хочете!


Забившись за завіски навколо ліжка, Анна знемагала від нудьги. Після розмови з Аделлю вона більше з нею не бачилася. Одна з камеристок сказала Анні, що графиня повернулася до Фландрії. Адель навіть не попрощалася з нею, і це глибоко засмутило Анну; вона була цілком самотня при дворі, де тепер мала більше ворогів, ніж друзів. Ось уже майже місяць не було жодної звістки ні від Рауля де Крепі, ні від того невідомого, який двічі писав їй київською мовою. Вона послала листи Матільді Нормандській, Гослену Шонійському та архієпископу Роже Шалонському, але жодної відповіді не отримала. їй здавалося, що за кожним її рухом стежать, кожне її слово підслуховують. Розраду Анна знаходила лише в молитвах. Решту часу королева сиділа нерухомо й мовчки, втупивши очі перед себе, відмовляючись від будь-якої їжі. Олена впала в розпач і покликала короля.

Генріх уже багато тижнів не навідував дружини. Він страшенно здивувався, що вона так схудла.

— Що з вами? Мені сказали, ви відмовляєтесь їсти… Подумайте про дитину, яку носите! Примусьте себе їсти. Боїтеся, щоб вас не отруїли?.. А хіба у вас немає кому покуштувати їжу, хіба у вас немає годувальниці?.. Та скажіть же хоч щось!.. Чого ви хочете?

Анна підвела очі, під якими залягли темні кола.

— Я хочу, щоб мені дали змогу ходити вільно.

— Люба моя, ви можете ходити куди тільки вам заманеться, ніхто не стоїть у вас на заваді. Але ж лікар приписав вам не покидати кімнати, це у ваших інтересах і в інтересах нашої майбутньої дитини.

— Звісно, Жан Шартрський вважає, що чинить добре, але проносне та кровопускання, брак повітря й рухів шкодять моєму здоров’ю і послаблюють у мене апетит. Я не зможу проковтнути й шматочка, якщо не провідуватиму свою школу, лікарню й бідарів.

Усі перезирнулися, розуміючи, що похитнути її не пощастить. Лікар не знав, на чий бік пристати. Він був певен, що лікує правильно, але його вельможна пацієнтка вирішила інакше і, здавалося, ладна була померти з голоду, якщо таке лікування не відмінять.

— Розумна діяльність і короткі прогулянки королеві, звісно, не зашкодять. Вона ж бо ще далеко не на останніх днях…

— Ну, пані моя, ви чули, що сказав лікар Жан? Якщо ви поводитиметесь обачно, то зможете виходити з дому. А тепер поїжте.

Анна мусила покликати собі на допомогу всю свою гордість, щоб не вихопити суп із півнячими гребінцями та грибами з рук служників, перше ніж ті виконають свій обов’язок і покуштують страву; потім їй треба було докласти чимало зусиль, щоб, сьорбаючи суп, не виказати поспіху та задоволення. Через два дні вона вже змогла провідати лікарню; хворі зустріли її такзахоплено, що вона одразу ж одужала.

Жителі Санліса були раді знову побачити, як їхня королева, загорнута в хутро, ходила вулицями, зупинялася біля торговців, розмовляла з ремісниками, роздавала милостиню жебракам, які йшли за нею на поважній відстані, гладила по голівці дітей, пила надоєне при ній молоко, сміялася з грубих жартів слуг, заздрісно дивилася на ковзанярів, благоговійно слухала разом із простолюдом службу Божу. Саме під час однієї з таких відправ Анні передали листа від графа Валуа й сказали, що їй більше не слід хвилюватися — до появи на небі молодого місяця «все, з Божої ласки, буде гаразд».

Цього вечора Анна молилася ще ревніше.


Ненависть і хтивість поєдналися водно задля того, щоб занапастити королеву й трубадура. Ірина зрозуміла, що коханець відчуває до неї тільки відразу, й вичікувала слушної нагоди, щоб укоротити Анні віку. Всі Іринині чари й намагання примусити графа кохати її виявилися безсилі. Не могли вони й вигнати з Раулевих думок дочку київського князя. Тоді Ірина впала в розпач і вирішила накласти на себе руки. Але спершу слід поквитатися з суперницею!

Тьєррі Лісовий, який замінив у королевому серці Олів’є Арльського, зі свого боку, наполягав, щоб його попередника покарали за тяжкий злочин на смерть. Він не розумів, чому Генріх щоразу відкладає страту, і побоювався, щоб трубадурові друзі зрештою не домоглися помилування.

Саме спільна зацікавленість долею королеви якось звела Ірину й Тьєррі в Анниній кімнаті; вони перезирнулися й зрозуміли, що здатні на будь-який злочин, аби тільки досягти своєї мети. Вони по черзі самі шпигували за королевою й примушували робити це інших. Так Ірина й Тьєррі дізналися, що Анна зустрічається з графом Валуа. Вони вирішили заманити її до в’язниці, де сидів Олів’є, і влаштувати все так, щоб король захопив обох зненацька. Змовники домоглися успіху там, де граф і Рубцюватий зазнали поразки: вони дісталися до самого в’язня. Подумавши, що його прийшли рятувати, фізично й духовно знесилений Олів’є довірливо написав своєю кров’ю на клапті сорочки те, що йому продиктував один із спільників Тьєррі: «Прийдіть, без вас я більше не можу жити». Одначе підписатися йому забракло сили. Цю ганчірку королеві передав маленький жебрак. Впізнавши почерк, вона зраділа: Олів’є живий! А що хлопчик у лахмітті чекав, то слуги почали його проганяти. Анна не дала їм цього зробити й випровадила їх із кімнати. Хлопчик смикнув її за рукав і, майже не ворушачи губами, промовив:

— Завтра після вечерні в школі…


Цілу ніч Анна вагалася, чи йти на побачення. На світанку вона заснула, і їй приснилося, ніби Святополк, убивця Бориса й Гліба, прийшов убити трубадура та її чоловіка. Анна прокинулася, страшенно стогнучи, й побачила, що її торсає Олена, намагаючись розбудити.

— Дитино моя, розплющ очі, не бійся, твоя старенька годувальниця біля тебе. Вся вкрита холодним потом, із розкуйовдженим волоссям, Анна озиралася довкола; на її обличчі проступив переляк і настрахав жінок, які позбігалися на крик.

— Що сталося?

— Що таке?

— Королева нездужає?

— Треба покликати лікаря!

— Ні, капелана!

Довелося самій королеві гримнути на крикливу юрбу, щоб вона замовкла, й прогнати всіх від себе.

— Хай тобі допоможе Пресвята діва! Ти надто вже клопочешся про того хлопця, мені твої почуття анітрохи не подобаються.

— Подобаються вони тобі чи ні, а це стосується тільки мене.

Олена не зважила на холодний Аннин тон і сказала:

— Ти молила нашою мовою Пресвяту Марію, щоб вона врятувала Олів’є. Ти закликала на допомогу батька, великого князя Ярослава, і брата Володимира, билася із Святополком Окаянним і сестрою… моєю донькою Іриною! Ти викрикувала її ім’я, і саме тієї миті я тебе й розбудила… Ти казала страшні речі, які краяли мені серце.

— Не плач, це тільки сон… Допоможи мені вдягтися.

— Ні, я бачила, як у лісі блукала Морана.

Анна мерщій перехрестилася, Олена зробила те саме.

— Зовсім з глузду з’їхала! Хіба ти забула, що ти — християнка? Я забороняю тобі згадувати при мені богиню смерті!

— Еге ж, я християнка, я вірю в Бога Отця, в його сина Ісуса Христа і в Святого духа. Але останнім часом мені являються наші давні боги. Декотрі з них, як, наприклад, Морана, кличуть мене до себе. Мабуть, настав час і мені рушати до них; я стара й стомлена…

— Замовкни, ти мелеш нісенітниці й гнівиш Бога!

— Не знаю… Але якщо мені таке судилося, то я цілком віддаю себе Провидінню. Ти й Ірина… Ці страшні слова! Чому ти боїшся своєї сестри?

— Я її не боюсь, одягни мене!

— Я ж помітила, що ви більше не любите одна одну. А ця її ненависть до тебе, твоя недовіра до неї…

— Годі! Одягни мене, а то я покличу служниць.

Олена, не перестаючи плакати, скорилася.

— Де Ірина?

— Не знаю, я її не бачила вже багато днів. Життя, яким вона живе, викликає в мене сором. Ох, чому я не запроторила її до монастиря, як мені радила графиня?!

— Уже пізно побиватися. Я теж винна, мені забракло мужності…

— Люба моя, не докоряй собі, ти пожаліла її, пригадуєш, вона нахвалялася накласти на себе руки…

— А тепер мені погрожують, — стомлено пробурмотіла Анна.

— Що ти кажеш? Ти не думаєш, що кажеш! Це жахливо!

— Люба моя Олено!.. Сьогодні ввечері ти підеш зі мною на службу Божу, а потім до школи. Зроби так, щоб ніхто нас не супроводжував.

— Але ж…

— Це наказ. І нікому ні слова!


Коли двері, що вели до підземних карцерів, зачинилися за Анною, вона зрозуміла, що припустилася непоправної помилки. В голові в неї трохи запаморочилось, і вона мусила спертися на вогке каміння. Ту ж мить дитина, яку вона носила під серцем, уперше ворухнулася. Анна мимоволі схопилася руками за живіт, мовби бажаючи її захистити. Олена не могла не помітити Анниного запаморочення й раптового поруху. Але стара нічого не сказала, лише підтримала жінку, яку доглядала змалечку. Та було надто пізно: її доля вже була в дорозі.

Юнак, який привів їх сюди, зник. Його замінив чоловік із збентеженим виразом на обличчі. Він тримав у руці смолоскип, з якого валував огидний чорний дим. У підземелля вели дуже вузькі, покручені, змуровані з нерівного каміння сходи. Ступаючи одна за одною і тримаючись за слизькі поручні, жінки рушили вниз. Через якийсь час, що видався їм вічністю, вони опинилися в своєрідній залі із склепінням. Його підтримували чотири товсті стовпи; а довкола них розгорталися сороміцькі картини, намальовані з такою відвертістю, що жіночі обличчя під вуалетками почервоніли. Наполохані світлом кажани з писком розліталися вусібіч.

Чоловік запалив смолоскип, прикріплений до стіни.

— Зачекайте тут, — сказав він.

Притиснувшись одна до одної, жінки дивились, як він зникає в одній із семи галерей, що відходили від зали. Крім потріскування смолоскипа та писку кажанів, не чути було жодного звуку. Після вологого холоду на сходах тут, здавалося, було тепло. Анна сіла на піщану долівку.

Скільки часу вони так чекали — нашорошивши вуха, із щемом у серці, прислухаючись до стугону у власних скронях? Їхні очі вже починали склеплюватись.


З оціпеніння жінок вивів несамовитий крик. Обидві рвучко підвелися — кожна з кинджалом у руці. Незважаючи на страх, що охопив їх, вони, поглянувши на свою зброю, по-змовницькому всміхнулися одна до одної. Дочки Русі вміли поводитись обережно! Цієї миті до зали вбіг їхній поводир — завиваючи, затуливши руками закривавлене обличчя. Наче звір у пастці, він кидався в усі боки й наштовхувався на стіни та на стовпи, вимазуючи їх кров’ю і без угаву лементуючи. Нарешті чоловік упав. З його порожніх очниць цебеніла кров. Олена схилилася над ним.

— Він помер, — мовила вона, підводячись.

Тепер до них долинув новий зойк, сповіщаючи про чиїсь нестерпні муки.

— Ні!.. Ні!.. Згляньтеся!..

— Це голос Олів’є! — крикнула Анна.

— Ходімо звідси, доню моя, ходімо!

Королева вирвалася з рук годувальниці, що намагалася потягти її до сходів, схопила смолоскипа й кинулася в галерею, з котрої, як їм здалося, долинав зойк. Олена побігла за нею.

Через кілька кроків вони мусили повернутися назад: там дорогу їм перетнув обвал. Другий коридор привів до широкого бурхливого струмка, який годі було перестрибнути; третій перегородили поїдені іржею грати; тільки в четвертому не було ніяких перешкод. Вони проминули кілька поворотів, і стогін, що змінив зойки, пролунав уже десь зовсім близько. Зрештою жінки прийшли до зали, меншої за попередню; звужуючись, вона підіймалася вгору. Залу освітлювали встромлені в пісок смолоскипи; від неї відходили нові коридори, обабіч яких були камери.

В одній з таких камер звивався голий, виснажений старий чоловік із припорошеним чубом і бородою, які сплуталися з соломою та павутинням і на яких запеклася кров; чоловік судорожно тримався за руків’я списа, що прикував його до землі.

Тамуючи нудоту, що підступала до горла, Анна схилилася над бідолахою; скляні очі побачили її, і в їхньому погляді, який спалахнув блискавкою, промайнув сумнів, потім — жах, а тоді — радість.

— Моя королево!..

Заціпенівши, Анна випустила з рук смолоскип; він упав біля ніг невільника, і вона побачила сліди жахливих катувань, яким його піддали: на місці статевого органа зяяла страхітлива рана, в яку було встромлено списа.

— Моя королево, — прошепотів старий чоловік з безтямною радістю і простяг до неї руки.

Ні, ні!.. Це не люб’язний Олів’є, веселий товариш, що проводив з нею довгі зимові вечори, щирий друг, що співав такі ніжні пісні, чудовий музика, який умів видобути такі звуки, що допомагали їй забути нудьгу нескінченних днів і ганьбу ночей! Вона скрикнула:

— Ні!!!

— Моя королево…

Анна люто висмикнула з нього списа, вкрила своєю накидкою почвару, якою став колишній красень, коханець її чоловіка, й пригорнула до грудей голову з білявим чубом, наспівуючи колискову свого дитинства.

— Олів’є!

Анна навіть не встигла здивуватися, коли до карцеру вбіг рицар у масці.

— Рубцюватий, ти прийшов надто пізно.

Трубадур німо дивився на двох людей, яких він так любив і які так любили його, щозадля його порятунку наражали на небезпеку свою честь і своє життя.

— Я помираю щасливим. Облиш мене, друже, рятуй королеву… Її заманили в пастку… Королю відомо, що вона прийшла сюди…

— Я знаю, мене привів сюди один із зрадників.

— Швидше забирай її звідси… Ідіть, моя королево… Хай береже вас Бог!.. Філіпп!..

Анна здригнулася. Невже і її синові загрожує небезпека? Рицар підвівся.

— Ходімо! Зібравши останні сили, Олів’є підвівся й простяг руку, наче хотів щось показати.

— Філіпп… — промовив він і впав мертвий.

Рицар у масці й королева стояли якусь мить нерухомо, не в змозі відвести очей від простягненої руки, що, здавалося, показувала на них.

— Хтось іде сюди, пане. Врятуйте мою дитину! — закричала годувальниця.

Розхвилювавшись, вона промовила ці слова рідною мовою.

— Не бійся нічого, Олено, я її врятую, — відповів Рубцюватий і взяв Анну на руки.

Тоді Анна й здогадалася, хто він такий і що боги Русі чекають на неї.

Розділ тридцятий ОЛЕНИНА СМЕРТЬ

На превелике розчарування Тьєррі Лісового та Ірини, яка зробила все, щоб Анну застали в товаристві Олів’є Арльського, тривала королевина недуга завадила Генріхові допитати її. До того ж підступні ігри розбійників, яких найняли для здійснення свого задуму Ірина та Тьєррі Лісовий, і затятість Олени, яка твердила, що королева нічого не знала й що то вона, Олена, з власної волі підкупила вартових, аби врятувати трубадура, зруйнували всі їхні плани.

Після жорстоких катувань вояки замкнули Олену в санліському монастирі, де вона, висповідавшись перед Богом за гріхи, померла. Їй уже не пощастило домогтися дозволу на побачення з тією, якій вона присвятила своє життя.

Звістку про материну смерть Ірина сприйняла зовсім байдуже. Вона навіть не пробувала дізнатись, хто розпорядився спорудити на монастирському цвинтарі розкішний склеп і вирізьбити на ньому київською мовою Оленине ім’я.

Багато тижнів маленький Філіпп прокидався вночі, плакав і кликав свою няню. Він цілі дні проводив біля ліжка матері й скиглив щоразу, коли його забирали від неї.

Анна передчасно народила кволого хлопчика, якого назвали Гуго. Всі були певні, що хлопчик помре.

Після пологів здоров’я королеви ще дужче погіршало. В усій Франції відправлялися на її честь служби Божі. Герцог і герцогиня Нормандські вирушили до Кутанса молити Пречисту діву, щоб вона врятувала їхню подругу. Граф Валуа заприсягнув, що помандрує до Єрусалима вклонитися труні Христовій, якщо королева одужає. Незабаром їй полегшало. Восени Анна, бліда й зажурена, пішла з Філіппом помолитися на могилу годувальниці. Обійнявшись, вони оплакали жінку, яка пестила їх у дитинстві.


Відколи загинув Олів’є, Генріх зробився старезним дідом із посивілою ріденькою чуприною, беззубим ротом і розбитим недугами тілом. Юнаки, якими він і далі оточував себе, вже не могли його розважити. Він зі страхом чекав смерті й щедро роздавав дари монастирям, сподіваючись, що Бог простить йому гріхи. Прислухавшись до порад зятя графа Фландрійського, графа Валуа, давнього союзника графа Анжуйського, який після поразки на Варавільському мосту подався до монастиря, єпископів Реймського та Шалонського, Генріх вирішив коронувати Філіппа на короля франків, так само, як його, Генріха, коронував ще за життя батько. Генріх згодився з тим, що слід зачекати, поки синові виповниться сім років. Щойно Філіпп досягне цього віку, його заберуть у жінок і передадуть під опіку наставника й учителя фехтування. Філіпп, якого вблагала мати, мужньо згодився розлучитися з жінками, і за це його похвалив батько. За наставника йому призначили Ангеррана.


На загальний подив, маленький Гуго жив і дивував годувальниць гучним криком та добрим апетитом. Анна одужала, тепер вона знову радо прогулювалася верхи в лісі, вирушала на полювання й поверталася з розпашілими щоками, стомлена, але нарешті спокійна. Коли вона мчала чвалом, вітер розвівав їй волосся і допомагав забути про горе й погамувати душевні муки.


Трохи згодом Анна попросила розповісти їй про те, за яких обставин померла Олена. Але ніхто при дворі не міг чи не хотів цього зробити. Король тільки сказав, що годувальниця зізналася в намірі допомогти трубадурові втекти; усвідомивши весь тягар свого злочину, вона померла від сорому.

Ось так Анна дізналася, яку ціну було заплачено за її порятунок.

— Вас вивів із підземелля, перше ніж туди прийшли королівські воїни, рицар у масці, як його називають, вірна людина герцога Нормандського, — нарешті розповів їй усю правду граф Валуа. — Він підслухав в одному шинку розмову двох розбійників. Ті хвалилися, що збираються занапастити королеву. Рицар уколошкав одного з них, а другого примусив про все розповісти. Потім послав мені листа, прохаючи мене попередити вас, що ваші вороги збираються вам нашкодити. На жаль, було надто пізно! Ви вже вирушили в дорогу. Тож він, то підкуповуючи, то вбиваючи вартових, то видаючи себе за розбійника, зумів дістатися до карцеру й побачив, як його друг помер. Потім вивів вас із підземелля…

— Чому ж він не врятував і мою годувальницю?

— Ви дуже ослабли, вас треба було підтримувати, тому годувальниця попросила його вивести вас, а її залишити там — вона мала прикрити вашу втечу.

— Ох, люба моя Олена!..

— Що було далі, ви знаєте. Вона потрапила до рук брутальних вояків…

— Олена загинула, як мати, що боронить свою дитину. Разом із нею я втратила останній зв’язок з моєю любою країною. Віднині я самотня.

— Самотня? Хіба ви забули про своїх дітей, про чоловіка, друзів, народ? Хіба ви забули, що ви — королева?!

Анна підвела голову, по її щоках котилися сльози; вона гордо подивилася на графа.

— Хіба це можна забути? Проте я вдячна вам, що ви нагадали мені про це. Я знаю обов’язки, які поклало на мене моє походження, і хоч я королева Франції, я залишаюсь і дочкою Русі. Невже ви думаєте, що чоловік і діти примусять мене забути країну, де я народилася? Я ввібрала в себе її землю, її річки, її озера, її рівнини, її ліси! Ви можете в це повірити? Там повітря, яким дихають люди, свіжіше й чистіше, там сам Господь почуває себе краще… Ви усміхаєтесь? Вам цього не зрозуміти…

— Я розумію, але земля є земля, і Бог скрізь той самий. Земля, якою я заволодіваю, стає моєю, мов жінка, і вона робиться для мене такою дорогою, наче я володів нею від народження. І горе тому, хто спробує забрати її в мене. За неї я ладен убити хоч кого!

— Всім відомо, графе, що ви, аби домогтися свого, не завагаєтесь убити людину, і ваші вороги знають, що ви страшний і непримиренний боєць, який ладен воювати навіть у великий піст…

— Я шаную піст, якщо його шанує мій супротивник.

— Жителі Перонна й досі не забули про облогу, влаштовану перед взяттям їхнього міста. Тоді ви виявили не тільки прагнення до війни, а й суворість у мирні дні.

— А я й не збирався виказувати свою ласку до міста торговців, злодіїв та брехунів!

— Тому ви й повідтинали ноги та руки найбагатшим…

— Так вони більше не крастимуть! — вигукнув він, зареготавши сміхом людини, яку відтоді стали називати Раулем Пероннським.

— Невже вам конче треба було, нехтуючи всі закони, захоплювати й Мондідьє?

— То ж таке гарне місто!

— Воно не варте того, щоб через нього вас відлучили від церкви! Відмовтеся від нього, графе, подумайте про свою душу — люди її проклянуть!

— Нащадок імператора Карла Великого ніколи ні від чого не відмовляється.

— Хіба вам замало ваших багатств? Ваші володіння майже такі самі, як і в короля. Недавнє ваше одруження з Альєнорою дало вам міста й замки в Шампані, під вашою рукою судноплавство на Сені, а це означає, що у вашій владі й постачання Парижа…

— Парижеві ніколи не бракувало борошна…

— Гадаю, король Франції повинен дякувати за це вам.

— Аякже!

— Та годі говорити про вас. Що сталося з отим рицарем у масці? Щодо мене, то я зовсім не пам’ятаю, як він прийшов до карцеру. І чому Олів’є, коли помирав, згадав мого сина Філіппа?

— Вашому синові небезпека ніколи не загрожувала.

— Олів’є думав інакше. Бо чого ж він двічі назвав його ім’я?

— Це й справді дивно, я не можу цього пояснити. Рицар у масці покинув Санліс невдовзі після смерті вашої годувальниці. Він повернувся до герцога Нормандського. Я отримую вістки про нього від свого сина Сімона, який ним дуже захоплюється.

— Я б хотіла подякувати йому й поговорити з ним про Олів’є Арльського.

— Якщо він і далі служитиме в Байстрюка, то ви напевне матимете нагоду побачитися з ним.

— Ви дізналися, звідки він родом? Герцогиня Матільда каже, що нічого про нього не знає. А Гослен Шонійський признався мені, що вперше зустрів його під час мого переїзду до Франції.

— Я про того чоловіка нічого не знаю. Хіба тільки те, що поважні вельможі ставляться до нього шанобливо й поводяться з ним, як із рівнею. Цього мені досить.

Замислившись, Анна прошепотіла, мовби сама до себе:

— Коли я його бачу, я щоразу відчуваю до нього водночас і потяг, і огиду.

— Як і більшість жінок.

— Що ви кажете?

— Даруйте мені, королево, але знатні жінки Нормандії теж відчувають до нього потяг і огиду. Та в них потяг, слід гадати, куди більший, бо, кажуть, мало хто може встояти перед ним!

— Годі вам, графе, — сказала Анна зашарівшись. — Дякую за допомогу. Прощавайте!

Рауль де Крепі вклонився й рушив до дверей. Він зробив лише кілька кроків, коли королева покликала його знову:

— Графе! Що з моєю молочною сестрою?

Він повільно підійшов до королеви й розгублено подивився на неї.

— Ну! Я чекаю!

— Вона померла.

Анна, хоч і сподівалася такої відповіді, аж похитнулася й зблідла.

— Коли? Як?

— Ви справді хочете це знати?

— Коли я запитую, графе, то хочу почути відповідь!

— Гаразд, королево. Завтра буде вже десять днів, як Ірина померла.

— Розповідайте далі. Ви завагалися. Невже ви вбили її?

— Я не раз докоряв собі за те, що не зробив цього. Та жінка була дияволом, відьмою, що заповзялася будь-що занапастити вас. Вона уклала угоду із самим сатаною і пожертвувала навіть власною дитиною задля вдоволення свого ницого прагнення…

— Облиште ці паскудства.

— Вона сама з усіма подробицями розповіла мені про свій злочин. Розповідаючи, Ірина реготала, мов окаянна… І як я тоді не вбив її!

Рауль де Крепі теж зблід; на чолі в нього блищали краплі поту. Хвилю помовчавши, він додав:

— Вона повісилася!

Анна скрикнула й зомліла. Прибігли жінки й віднесли її в ліжко. Коли вона прийшла до тями, то побачила графа, що нерухомо стояв у ногах ліжка. По щоках у королеви покотилися сльози.

Яка гарна вона в сльозах! Ох, узяти б її отак на руки й утішити!..

— Ідіть звідси, ваша вельможносте, нашій королеві треба відпочити, — сказала йому Аделаїда де Ла-Ферте — придворна дама, подруга й довірена особа Анни.

Розділ тридцять перший КОРОНУВАННЯ ФІЛІППА

Звістка про Іринине самогубство приголомшила королеву. Вона почувала себе винною — в тому, що не виявила до Ірини досить уваги. Цілком віддавшись своїм душевним мукам, вона кинула сестру напризволяще й не вберегла її від Рауля де Крепі. Анна смиренно визнала свою провину й домоглася в короля дозволу піти на якийсь час до меленського монастиря, де її покірливість і побожність було оцінено як взірцеві. Повернувшись до світського життя, Анна, щоб спокутувати гріхи, спорудила на власні кошти в центрі Санліса, на березі річки В’єтель, саме на тому місці, де стояла тепер уже зруйнована каплиця, присвячена покровителеві виноградарів, церкву на честь святої трійці — Богоматері, святого Іоанна Хрестителя та святого мученика Вінцента, а також монастир для черниць ордену святого Августіна.

Трохи згодом Анна отримала листа від папи; лист сповнив її гордістю й розвіяв докори сумління.

«Миколай, єпископ, слуга слуг Господніх, шле славній королеві апостольське благословення й привітання!

Ми складаємо подяку Всевишньому, джерелу всіх добрих бажань, бо дізналися, що сила чеснот мужньо виявила себе в серці жінки.

Ми дізналися, люба дочко, про твою щедрість і благодушність у поведінці з місцевим населенням, про старанність і наполегливість у молитвах, про твоє заступництво за тих, кого кривдить доля, і про всі добрі діяння, за допомогою яких ти намагаєшся виконувати свій королівський обов’язок скрізь, де тільки можна.

Тож ми закликаємо тебе й далі йти дорогою, на яку ти стала з волі Божої, робити все для того, аби твій непереможний чоловік король, син наш, завжди був стриманий, справедливий і богомольний, оберігати церкву в її правах. Адже коли красномовна Абігаїл зуміла врятувати дурного Навала від меча розлюченого Давида (II Сам., XXV, 3—42), то твоя жалість тим більше зробить твого вельми розважливого чоловіка чутливим до Божих намірів. Іншими словами, якою може бути любов тих жінок до своїх чоловіків, котрі люблять у них тільки скриньку їхнього тіла, якщо можна так сказати, і котрі не звертають анітрохи уваги на скарб душі, що таїться в них? «А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних», — сказав нам апостол (II Кор., IV, 7).

Ці жінки люблять тільки те, що черв’яки точитимуть у склепі; вони безглуздо зневажають те, чому заповідано на небесах вічну славу. Саме в плоті своїй мала любов та, що з образливою іронією звернулася до Давида, зганьбивши себе перед Господом: «Який славний був сьогодні Ізраїлів цар, що обнажався на очах невільниць своїх рабів, як обнажується який з пустунів!» (II Сам., VI, 20) А що вона плекала своє бажання в самій тільки плоті, то в покару була позбавлена плоду плоті. Ось чому Святе письмо додає трохи далі: «І в Мельхоли, Саулової дочки, — по цьому не було їй дитини аж до дня смерті її». (Там же, в 23) Але ти, славна дочко, заслужила від Бога дар плідності; наставляй своїх блискучих нащадків так, щоб вони разом із молоком матері вбирали в себе любов до свого Творця.

Хай діти твої навчаться в тебе, кому з волі Духа святого вони завдячують більше ніж тим, що народилися шляхетними на королівському троні, служити ще достойніше церкві. Не дозволяй їм надавати перевагу грошам над справедливістю, але чини так, аби вони заповзятливо шукали справжньої мудрості, бо це — скарб. Цариця Шеви прийшла не подивитися на багатства, а послухати Соломонову мудрість (І Цар., X), одначе вона дістала вдосталь того, чого не просила.

Ти теж, дочко, скоряючись волі Господній, володієш мудрістю, завдяки якій заслуговуєш спасіння душі своєї, надбання багатств земних і вознесіння з вершини царства минущого до Царства Небесного».


Було ухвалено, що коронування маленького Філіппа відбудеться в присутності короля Генріха, королеви, єпископів та вельмож королівства.

23 травня 1059 року, на зелені свята, архієпископ Реймський Жерве зустрів у дверях собору під вигуки численного натовпу, що його на певній відстані стримували воїни, королівську родину та її почет. Під гарячим сонцем палахкотіли барвисті шовки й оксамити, сяяли самоцвітами й золотом прикраси, виблискували шоломи і зброя. Народ чудувався. Особливо вражала королева. Над її чолом здіймалася висока корона, що притримувала оздоблену перлами вуалетку; такими самими перлами була всіяна і її сукня, яскравий голубий колір якої підкреслював білину її обличчя. Спускаючись сходами до храму в оточенні чоловіка й сина, Анна згадала, як вісім років тому підходила в цьому самому святилищі до чоловіка, що збирався одружитися з нею і зробити її королевою. Сьогодні вони супроводжували сина, який народився від їхнього шлюбу.

Філіпп ступав випростано, його чоло оперізувала золота стрічка, на яку спадали кучері. Хлопчик двічі торкнувся маминої руки, аби набратися хоробрості. Він повинен був триматися добре, щоб мати пишалася ним і дозволяла й далі прибігати до її ліжка, коли йому вдаватиметься вислизати з-під нагляду наставника Ангеррана. Філіпп зиркнув на батька. Хлопчик ніяк не міг полюбити цього буркотливого чоловіка й побоювався його грубих, глумливих слів. На думку малого, той завдавав страждань його матері.

Король насилу йшов. Надто багато важких думок роїлося у нього в голові: тридцять два роки тому, на зелені свята 1027 року, його вів сюди батько Роберт, щоб зробити королем по смерті Гуго — Генріхового старшого брата, улюбленця матері Констанс. Генріх ще й тепер відчував на чолі, плечах і руках сліди святого єлею, яким його помазував єпископ Еалюс. Після батькової смерті Генріх мусив довго воювати з Констанс, із братами та баронами, які прагнули вирвати в нього корону. Стільки битв за тридцять один рік королювання…

Генріх стомився й постарів, він прагнув відпочинку, його час уже настав. Пора було готуватися постати перед Творцем. Жахлива смерть Олів’є Арльського, якої він не хотів, завдала йому великого горя. Генріх звелів капеланові Гіслену відправити кілька служб Божих за упокій душі колись такого любого йому трубадура.

А тепер він молив Пречисту діву та її Сина дати йому сили витримати цю нескінченну церемонію. Перш ніж зачитати апостольське послання, архієпископ обернувся й сказав Філіппові:

— Бог є творець і володар усього на світі, він єднає нас із собою всесиллям душі нашої через віру, надію та милосердя. Тільки він може дати нам блаженство через зв’язок із неосяжним добром, яким є він сам. Ми завдячуємо Богові нашим захопленням і нашою любов’ю. Філіппе, чи визнаєш ти Отця, Сина й Духа святого як єдиного Бога?

— Так.

— Чи бажаєш ти зберегти католицьку віру своїх батьків і втілювати її у діяннях своїх?

— Так.

— Чи бажаєш ти любити й захищати святу церкву та її служителів?

— Так.

— Чи бажаєш ти правити королівством твоїх батьків і боронити його по справедливості?

— Так.

Слово взяв король Генріх:

— Передусім, сину мій, я раджу вам любити Бога, боятись його й у всьому виконувати його волю; правити церквами Божими й захищати їх від нівечення та зневаги; бути поблажливим до молодших братів і сестер, небожів та інших родичів; шанувати Божих слуг як своїх батька й матір; ставитись до народу як до рідних дітей; примушувати пихатих і лихих ставати на праведну дорогу; бути утішником для вбогих і ченців; не проганяти нікого без вагомої причини із своєї держави й поводитися бездоганно перед Богом і людьми.

Потім хлопчикові принесли його кредо, записане на пергаменті, і він у глибокій тиші прочитав своїм кволим голоском:

«Я, Філіпп, кому з ласки Божої випало стати невдовзі королем Франції, в день свого коронування обіцяю перед Богом і його святими берегти для вас, мої підданці, канонічні привілеї, закон і справедливість, що є моїм обов’язком; з Божою допомогою, скільки стане сил моїх, намагатимуся захищати вас із тим завзяттям, яке король повинен виявляти в своїй державі, заступаючись за кожного єпископа й кожну йому належну церкву; своєю владою ми також видаватимемо для народу, про який нам судилось піклуватися, закони, що відповідатимуть його правам».


Підписавши пергамент, Філіпп віддав його архієпископові, і той теж поставив свій підпис. Архієпископа оточували папський посол Гуго Безансонський, двадцять два єпископи, серед яких були Роже Шалонський і Готьє де Мо — такі вірні, тепер уже вельми постарілі материні друзі,— й ігумени багатьох монастирів. Потім Жерве взяв пасторальний скипетр святого Ремі, простяг його в бік пастви й лагідним голосом промовив:

— Мені, Жерве, архієпископові Реймському, ласкою Божою й папою Віктором надано повноваження коронувати Філіппа, так само як колись єпископ Ремі дістав від папи Гормізди право коронувати цим жезлом короля Кловіса. Згідно з моїми повноваженнями я, архієпископ Реймський, зі згоди присутнього тут його батька, короля Генріха, проголошую Філіппа королем Франції.

Тоді до Філіппа почали підходити папські посли, архієпископи, єпископи, ігумени й інші поважні особи, які схвалювали це проголошення. Вслід за ними підійшли герцог Аквітанський Гі, син і представник герцога Бургундського Гуго, посланці графів Фландрійського та Анжуйського, відтак графи Рауль де Крепі, Юбер де Вермандуа, Гі де Понтьє, Вільгельм Суассонський, Фільк Ангулемський, Альбер Ла-Маршський, Бернар, Роже, Манассес, Ільдюен і віконт Лімозький. Нарешті рицарі й простолюд, що з’юрмився в соборі, також схвалили це проголошення, тричі крикнувши:

— Ми схвалюємо, ми хочемо, щоб було саме так!

Як і його попередники, Філіпп підписав свою першу постанову, що підтверджувала право на володіння маєтками й землею за церквою святої Марії, Реймським графством, монастирем святого Ремі та за іншими монастирями. За звичаєм, архієпископа було проголошено великим канцлером.

Коли на постанову поставили печатку, почалася церемонія проголошення. Жерве взяв вишиту жуаїзьким золотом подушку, меч Карла Великого й вручив їх королеві. Генріх поцілував головку ефеса і, повернувшись до сина, виголосив ритуальні слова:

— Господь дає тобі своєю волею цей меч і могутність, аби ти захищав ім’я Ісуса Христа від жорстоких ворогів, проганяв поганих християн із Французького королівства й підтримував мир серед своїх підданих.

Обернувшись до пастви, Філіпп обома руками підніс угору меч і помахав ним у повітрі, а потім поклав його на престол, засвідчивши цим, що він — Божий васал. Клерки зняли з нього золоту стрічку, накидку, тогу, розв’язали зав’язки на сорочці й оголили йому плечі та груди. Всі затамували подих, схвильовано дивлячись на кволого хлопчика, на якого зараз мав лягти тягар корони. Ігумен монастиря святого Ремі подав архієпископові святу ампулу й золоту трубочку. З цієї трубочки архієпископ капнув у позолочену срібну чашу краплю єлею; вмочивши в святу олію кінчики пальців, архієпископ позначив хрест на чолі від вуха до вуха, на маківці, на грудях і на суглобах рук нового короля. Паства уклякла й мовчки молилася.

Коли молитва скінчилась, усі підвелися. До служителя підійшли дванадцять перів, і той надяг Філіппові персня, проказуючи:

— Візьми цей перстень, знак святої віри, могутності королівства, примноження сили, за допомогою яких ти зможеш проганяти ворогів, згуртовувати підданих і залучати їх до католицької віри Ісуса Христа, нашого Господа. Амінь.

Потім архієпископ узяв з престолу скипетр і вклав його Філіппові в праву руку, а в ліву — берло правосуддя. Філіпп опустився навколішки.

Тоді архієпископ схопив велику золоту корону Карла Великого, оздоблену рубінами, сапфірами та смарагдами, і підняв її над головою в юного короля; дванадцять перів одразу ж піднесли до неї руки, щоб підтримати її, утворивши довкола нового монарха коло.

— Хай Бог коронує тебе, сину мій, короною слави й справедливості! Будь вірним заступником і слугою королівства, яке довіряється тобі, май стільки чеснот, скільки самоцвітів на цій славній короні, яку ти отримуєш перед ликом того, хто царює в Царстві Небесному.

Жерве, вельми зворушений, вклонився, поцілував хлопчика й тричі прокричав:

— Хай живе король!

Цей крик підхопили пери, а відтак уся паства. Архієпископ провів короля разом із батьком і матір’ю до трону. Чотири рицарі піднесли дари: золоту й срібну хлібини, позолочений жбан з вином та червоний оксамитовий гаманець із тринадцятьма золотими монетами.

Перехрестившись і поцілувавши хреста, Філіпп уперше причастився тілом і кров’ю Господніми.

На честь Філіппового діда, короля Роберта, прозваного Благочестивим, який перший лікував хворих у день свого коронування, до церкви завели дванадцять чоловік, уражених золотухою. Не виказуючи огиди, хлопчик торкнувся кожного з хворих рукою і вручив їм дари та милостиню.

Тепер лишалося тільки під вигуки юрби проїхати ступою на парадних конях вулицями Реймса.

Анна з гордістю дивилася на хлопчика, який, незважаючи на всю серйозність церемонії, не переставав стежити за тим, чи вона схвалює той або той його рух. Водночас Анна дуже сумувала, що тут не було герцога й герцогині Нормандських.

Розділ тридцять другий СМЕРТЬ КОРОЛЯ

Для полювання та риболовлі король Генріх звів під містечком Вітрі, розташованим у глибині Орлеанського лісу, кілька хиж. І тепер він відпочивав у лісовій тиші далеко від інтриг, що їх плетуть у кожному королівстві, в товаристві свого капелана, лікаря, двох зброєносців, десятка воїнів, кухарів та слуг. Анна з трьома синами та почтом приїхала до Генріха другого серпня. Король зустрів їх без особливої радості; він почував себе хворим і випив ліки. Жан Шартрський, або Глухий, як його зневажливо називали зброєносці, приписав йому сувору дієту, і це ще дужче зіпсувало королю й без того поганий настрій.

День четвертого серпня видався гарячий. Надворі — ні найменшого подуву вітру. Під високими деревами панувала спека, наче в печі. Люди не могли освіжитися, навіть купаючись у ставках. Анна, одягнена в легеньку сорочку, лежала на подушках у човні і скроплювала водою собі обличчя й тіло. Неподалік від неї у воді бавилися, скрикуючи, Філіпп і Роберт. Тупіт копит на мить вивів з оціпеніння вартових, але вони добре знали прибульців і відразу заспокоїлись. Провідати короля приїхав граф Валуа з десятком вершників. Генріх почував себе надто кепсько й відмовився прийняти графа. Гість розпитав про королеву й подався до ставка.

Діти вже не гралися на бережку. Ніде не було ні душі, вся околиця видалася графові пусткою. Лише на воді ледь погойдувався човен, майже схований під гіллям верби; час від часу з нього показувалася біла жіноча рука. Рауль роздягся й голий забрів у воду. Його ноги грузли в мулі. Він швидко поплив до середини ставка, пірнув і виринув біля човна. Потім тихцем узявся руками за борт і підтягся. Аннин крик стих під його мокрою долонею.

— Не бійтеся, королево, це ваш вірний васал Рауль де Крепі.

Анна захитала головою й випручалася з-під його руки.

— Що ви тут робите, графе?

— Я чахну за вами, моя пані.

— Це не привід захоплювати мене саму… Покличте моїх жінок.

— Потім, — сказав він, підіймаючись до човна, що небезпечно загойдався.

Анна, щедро скропивши себе водою, трохи підвелася, сперлась на лікті й роздивлялася цього велета з широкими плечима і міцними стегнами, порослими густим чорним руном, яке робило його схожим на тварину і з-під якого визирало його засмагле грішне тіло. Вона розглядала графа без будь-якої ніяковості; їй здавалося, вона бачить його вперше. Анна так розхвилювалася, що аж заплющила очі й міцно стулила ноги; її щоки й плечі налилися пекучим вогнем. Крізь прозору мокру сорочку прозирало її тіло; здавалося, соски її грудей прагнуть пробити наскрізь тонку тканину. Очі в Рауля примружилися, губи всміхались, а прутень повільно підіймався. Тепер граф знав, що рано чи пізно він заволодіє нею. Він узяв свого неймовірно великого члена в руку. Анна зіщулилася на дні човна, наче загіпнотизована. Рауль нахилився над нею.

Раптом до них долинули крики:

— Король помирає!.. Король помирає!..


Нашвидкуруч одягшись, королева босоніж скочила на коня й помчала до однієї з королівських хиж; її довге волосся розвівалося на вітрі. Коли вона під’їхала до лісової хижі, вартові розступилися, пропускаючи її. В кімнаті, обвішаній гілками, конав на високому ліжку її чоловік. Біля нього заклопотано метушився лікар Жан Шартрський. У кутку стояв, плачучи, королівський скарбник.

— Що діється?

До Анни підійшов капелан Гіслен.

— О королево, яке нещастя! Король не зважив на заборону лікаря Жана, випив велику склянку холодної води й упав, застогнавши від болю.

— Хто дав йому воду?

— Я, — промимрив скарбник.

— Ви знали, що лікар заборонив давати її королю?

— Так, королево. Але я не знав, що мені робити. Спершу я відмовився, але король страшенно розгнівався, сказав, що прожене мене, якщо я не послухаюсь його…

Блідий як полотно лікар підійшов до королеви та капелана.

— Панотче, моя наука йому вже не допоможе. Тепер ваша черга…

— Це сталося так раптово… Чи короля не отруїли? — спитав Гіслен.

— Я подумав про це і негайно ж оглянув склянку. Але на ній нема жодного підозрілого сліду. Король випив ліки і певний час не повинен був ні їсти, ні пити. Непослух, фізичне виснаження, спека й холодна вода стали для нього фатальними.

— Я хочу попросити прощення в Бога… Приведіть моїх синів, — прошепотів глухим голосом король, що справді помирав.

До нього підійшов капелан. Усі розступилися й опустились навколішки.

Генріх з великими зусиллями висповідався. Коли Гіслен відпустив йому гріхи, король, відчувши приплив нових сил, голосно помолився.

На батьків знак Філіпп, якого підштовхнула мати, несміливо підійшов до ліжка.

— Сину мій, — прошепотів Генріх, — я передаю вам прекрасне Французьке королівство. Бережіть його, дотримуючись віри своїх батька й матері,— так, як ви заприсягли це робити в день свого коронування. Будьте справедливі із своїми підданцями, оберігайте вдову й сиріт, додержуйтеся посту. Перед Богом я залишаю королівство до вашого повноліття на вашу матір, мою любу дружину, королеву Анну, й на мого дорогого зятя Бодуена, графа Фландрійського, чоловіка моєї милої сестри Аделі. Будьте добрі до своїх братів, віддавайте перевагу мирові перед війною задля щастя вашого народу й собі на славу. Прощавайте, сину мій.


Генріх перехрестив Філіппа, а той поцілував батькові руку. В Генріха ще стало сили перехрестити Роберта й Гуго, якого піднесла до нього годувальниця. Анна, що вклякла навколішки біля чоловіка, насилу стримувала сльози.

— Не плачте, люба моя. Я помираю з волі Божої… Даруйте мені, я не був гідним вас чоловіком. Моліться за мене…

Очі його застигли, тіло напружилося. Коли воно розслабилось, король уже не дихав.


Через спеку тіло короля перевезли одразу ж, як тільки споночіло, до Сен- Дені й після бальзамування поховали в королівському склепі.

Новий король та його мати перебралися до Дре, де приймали єпископів і васалів, що приходили висловити їм співчуття. Граф Валуа був один із перших.

Герцог Нормандський теж приїхав. Анна прийняла його з такою неприхованою радістю, що Рауль де Крепі відчув досаду. Стоячи навколішки перед регенткою, герцог поклав свої руки в її.

— Я подвійно ваш васал, моя пані. Знайте: поки я живий, жоден нормандець не нападе на ваше королівство.

— Я це знаю, герцогу.

— Анно, ви така гарна, така ще молода! Хто буде вашим оборонцем?

— Не бійтеся, Вільгельме, мене боронить Ісус Христос.

— Щоразу, коли я вас бачу, я відчуваю велике щастя! Воно осяває мої дні і ночі! Коли б я не знав, яка ви богомільна, то повірив би в чари. Ви явились мені Морою, ви й залишилися для мене Морою!

Підійшла й Матільда; вона ще раз засвідчила свою дружбу й любов до Анни і висловила впевненість у її майбутньому.

— Я рада, що мій дядько, покійний король Генріх, призначив мого батька опікуном юного короля. Це — запорука миру для тебе й Франції!

— З його й Божою допомогою я правитиму в інтересах усіх підданців. Моліться за мене й за мого сина!


Прагнучи домогтися того, щоб французькі барони визнали його разом із Анною регентом королівства, Бодуен Фландрійський вирушив з юним Філіппом та його матір’ю в подорож по королівських володіннях.

На початку осені після урочистостей у Дре їх радо зустрічали в Парижі та Санлісі, де вони пробули до середини листопада. У Блуа граф Тібо присягнув на вірність королю, регентці та опікунові. Двадцять п’ятого листопада їх приймали в Етампі, а тридцятого — в Орлеані. Потім вони повернулися зимувати до Санліса.

Після смерті короля граф Валуа не полишав двір, вирішивши супроводжувати королеву в усіх її подорожах. Це викликало невдоволення у Філіппа: хлопчикові не подобалось, як Валуа дивився на його матір. А графа Фландрійського непокоїло те, що Рауль, як йому здавалося, хотів здобути авторитет у Анни. Він побоювався — а разом з ним і брат покійного короля герцог Роберт Бургундський, якому не подобалося, що з його рук вислизнуло регентство, — щоб Рауль де Крепі не спробував захопити королівство, спокусивши королеву-матір. Деякі барони та єпископи поділяли їхнє побоювання.

Анна рада була знову приїхати до свого улюбленого Санліса. Але вона вже рідше, ніж колись, провідувала школу, лікарню й бідарів; тепер Анна частіше виїздила верхи до лісу, гналася з Філіппом, згадуючи свої дівочі ігри на Русі, за оленем або козулею, змагалася з Раулем наперегони. Кріпаки й селяни бачили крізь плетиво гілок, як пролітала її біла накидка, а вслід за нею дуже часто неслася чорна накидка. Ввечері в хижах і тавернах Санліса, на кухнях і в палатах замків з осудом говорили про поведінку королеви.

Архієпископ Реймський, її давні друзі єпископи Роже й Готьє робили їй м’які докори, які вона сприймала із зневажливою терплячістю. Одного дня граф Фландрійський прислав до Анни графиню, і та сказала їй усе, що думала.

— Невже ви забули, що ви — королева й регентка королівства? Люди дивуються: ви проводите більше часу з Раулем, ніж із королем, своїми радниками та дітьми. Ви повдовіли лише кілька місяців тому, а вже гасаєте верхи з чоловіком, в якого чи не найгірша репутація! 3 ним ви компрометуєте себе! Моєму чоловікові здається, що на деяких ваших рішеннях позначився вплив графа.

— Неправда! Ніколи граф Рауль де Крепі не втручався в справи королівства. Хіба я винна, що він розважливіший за вельмож із моєї ради?

— Невже вам потрібні розваги тоді, коли ви повинні оплакувати чоловіка, виховувати дітей і молити Бога, аби він осяяв їх своїм світлом? Що діється з вами, такою побожною, такою бездоганною дружиною і матір’ю? Ви ж знаєте, Анно, яка я віддана вам подруга й як захищала вас перед своїм покійним братом, зокрема після сумної загибелі Олів’є Арльського…

— Не говоріть мені про ту жахливу смерть! Її, мабуть, можна було б уникнути, якби ви втрутилися, коли я вас просила…

— Анно, прошу вас, не нагадуйте мені про це! Мені довго не давали спокою докори сумління, і не було дня, коли б я не картала себе й не молилася за Олів’є…

Якийсь час жінки мовчали. Адель Фландрійська перша порушила мовчанку — вона взяла невістку за руки й лагідно сказала:

— Люба моя, ви можете звіритись мені, я нікому нічого не розповім… Ви закохалися в Рауля де Крепі?

— Ви збожеволіли! Я нічого такого до графа не відчуваю! Як ви могли таке подумати?!

Адель підвелася й, прибравши заклопотаного вигляду, заходила по кімнаті. Отже, вона не помилилася: королева кохає графа, й сама цього не знаючи.

— Даруйте мені, невістко. Я рада довідатися, що між вами нічого нема й що це тільки жіночі плітки. Тепер я заспокоїлася. Одначе уникайте того, щоб вас підозрювали, й ніколи не забувайте, що ви — королева.


Перегодя, коли граф Валуа, як і щодня, прийшов поговорити з регенткою, йому відповіли, що прийняти його вона не може. Він не насторожився й прийшов наступного дня; тоді йому сказали, що його візити небажані. Він дуже розгнівався, настрахавши цим капелана.

Графові не вдалося більше побачитися з Анною аж до весни. А наприкінці квітня Валуа дізнався, що двір вирушає до Комп’єна. Він приїхав туди раніше й особисто зустрів королівську родину, яку супроводив єпископ та суддя Обер. І хоч королева привітно всміхнулась йому, граф не міг не помітити того холоду, з яким вона з ним розмовляла. Не в кращому становищі опинився він і в Реймсі, де Філіпп на прохання матері підписав один акт на користь церкви святого Нікеза. Граф Фландрійський, якому неприємно було бачити на паперті високу постать Рауля, сказав йому відійти. Архієпископові Жерве та рицарям довелося докласти зусиль, щоб не дати цим двом учепитися один в одного. Зрештою граф Валуа поступився, погрозивши графові Фландрійському.

Повернувшись до Санліса, королева багато часу проводила із своїми трьома синами, раділа Філіпповим успіхам у письмі, міцності Роберта й Гуго. Літо видалося гарячим. Одягнена у біле вдовине вбрання, Анна любила сісти надвечір на коня й помчати лісом у супроводі двох-трьох рицарів та їхніх зброєносців. Бодуенові ці прогулянки не подобалися, але ж не можна було їй усього заборонити!


Одного вечора, коли тепле повітря сповнили лісові пахощі, Анна спішилася, щоб зірвати кілька квіток. «Сплету з них віночок», — подумала вона. Поки вона рвала квіти, її невеликий почет чекав на галявині. Сама не помітивши того, Анна віддалилася від нього. Здавалося, в цьому досить глибокому яру з крутими схилами на неї ждав цілий килим білих вінчиків. Анна опустилася на мох і лягла серед квітів. Примруживши очі, вона п’яніла від міцного запаху гумусу та пом’ятого листя. Крізь гілля було видко, як на небо випливали місяць і зорі. Стояв такий погідний вечір, якого Анна вже давно не бачила. У голові в неї зринули спогади про її прогулянки по фортечних мурах у Новгороді й понад Дніпром у Києві. В уяві так виразно спливло Пилипове обличчя, що вона широко розплющила очі, сподіваючись його побачити.


Але то схилилося над нею зовсім інше обличчя. Як же цей чоловік зумів підповзти до неї, що вона нічого не помітила? Крізь його одяг Анна відчула тепло чоловічого тіла, його міцне дихання було їй приємне, так само, як і його запах — суміш запаху поту, сіна та конюшні… Королева оціпеніла і не намагалася боротись проти цього оціпеніння. Вона не шукала цієї зустрічі, то Рауль прагнув її, бродячи щодня в Санліському лісі; королева навіть думку про це гнала від себе геть. Тепер доля звела їх. Вони відчували не кохання одне до одного, а палке бажання. Цієї миті в тому розквітлому яру були тільки чоловік і жінка, які вже не тямили себе.

Вона перша подала йому руку. А що він, здавалося, завагався, то Анна схопила його за чуба й наблизила його губи до своїх. Цей дотик допоміг їй утратити відчуття часу, і тіло й душа королеви, якій безладне кохання з покійним чоловіком приносило тільки огиду, розтанули від не знаної доти насолоди. Коли вони отямилися, то почули, що в лісі кличуть її. Королеву розшукували з тривогою, яка дедалі наростала. До замку послали по служників із смолоскипами.

— Скажіть, що пошкодили собі щиколотку, — прошепотів Рауль, перше ніж зникнути.

В неї не було вибору. Щоб пояснити, чому на ній пом’яте вбрання й звідки на ньому трав’янисті плями, їй довелося прикинутись, ніби вона впала. Коли слабкий Аннин голос долинув до зброєносців і вони побачили її на землі, бліду й розхристану, вірні слуги кинулися до неї, гадаючи, що вона серйозно покалічилася. Зброєносці відвезли Анну, що стогнала, до палацу, де її стали оглядати жінки. Але вони ніяк не могли збагнути, чому королева відмовляється показати лікареві ногу, яка в неї нібито боліла.


Другого дня Анна, на подив її оточення, прокинулася свіжа й бадьора, лише під очима в неї були ледь помітні кола. Вислухавши вельми зосереджено службу Божу, вона пішла поцілувати дітей, подивилася, як триває робота в монастирі святого Вінцента, поцікавилася з Бодуеном справами королівства, дала розпорядження, провідала хворих у лікарні, понесла милостиню кільком убогим родинам.

У наступні дні Анна присвятила себе різній діяльності. Якийсь час провела у вернейському маєтку й прийняла управителя своїх земель під Шатонеф-на- Луарі. На одну ніч Анна зупинилася в Аделаїди де Ла-Ферте, де крякання жаб у річці Ессонні не дало їй спати. Тут посланець від графа Валуа передав їй листа. Коли королева знову повернулася до Санліса, в її поведінці не змінилося нічогісінько.

На світанку одного липневого дня Анна розбудила конюха й наказала якнайшвидше осідлати її коня. Не прокинувшись іще як слід, хлопець послухався й навіть не здивувавсь, що королеву ніхто не супроводжує. А коли він прочумався й доповів про все розпорядникові в стайнях, а той — начальникові варти, Анна була вже далеко…

Розділ тридцять третій ГРАФИНЯ ВАЛУА

На другий день після зустрічі з Анною в Санліському лісі Рауль поселився в замку Крепі, прогнавши звідти під приводом подружньої зради свою дружину Альєнор. Шаленіючи від ненависті й гніву, графиня подалася до архієпископа Жерве благати допомоги. Прелат, бувши людиною обережною, спитав у неї, чи вона своєю поведінкою не дала чоловікові якихось підстав так повестися з нею. Альєнор присягла на Святому письмі, що жоден інший чоловік не торкався її і що вона, коли треба буде, поїде до Рима просити папу розсудити її по справедливості…


Анна зустрілася з Раулем на півдорозі між Крепі й Санлісом під раптовою грозовою зливою. Одяг на них геть промок і прилип до тіла. Побачивши одне одного в такому невтішному стані, обоє весело розсміялися. Рауль допоміг Анні спішитись і бігцем поніс її до лісової хижі. Там він обережно поклав її на ліжко, встелене сіном, і заходився роздягати. А що вона стала пручатися, то він сказав їй:

— Якщо ви не дасте себе роздягти, то застудитесь.

Зрештою роздягши Анну, Рауль розтер її клаптем полотна. Незабаром її пройняло приємне відчуття тепла. Це вперше чоловік так розтирав її. Коли Анна зігрілася, Рауль загорнув її у вовняне покривало.

— А тепер моя черга!

І він умить роздягся. Примруживши очі, Анна дивилася на його високу могутню постать. Раптом у неї з’явилося бажання розтерти і його — так само, як він розтер її. Вона підвелася, забувши притримати на собі покривало, і воно сповзло на підлогу. Анна взяла клапоть полотна й почала розтирати Рауля з величезною заповзятливістю, що спадала, в міру того, як вона ніяковіла. Згодом Аннині пальці наштовхнулися на настовбурчений прутень коханця. Розгубившись, Анна перестала його розтирати. Тоді Рауль затулив своє грішне тіло рукою. Якийсь час обоє стояли, здригаючись усім тілом. Потім єдиний порив кинув їх одне до одного, вони обнялися, і Рауль поклав Анну на солому, що лежала в хижі.

Коли вони відпустили одне одного, в літньому небі вже сяяли зорі.


Наприкінці липня Рауль і Анна повінчалися в Мондідьє. Благословляючи їхній шлюб, священик увесь тремтів: адже не минуло ще й року після смерті короля Генріха. Королева повідомила листом про своє одруження графа Фландрійського й попросила його сказати про це Філіппові та його братам. Ця звістка приголомшила Бодуена. Він звернувся по допомогу до своєї дружини Аделі, дочки Матільди, зятя Вільгельма, архієпископа Реймського, єпископів Готьє та Роже і старого Гослена Шонійського. Всі вони були вражені. Але найдужче засмутився юний король; він не переставав плакати й кликати матір. Герцог Нормандський запропонував вирвати королеву з рук графа, гадаючи, що той тримає Анну в себе силоміць, усупереч її волі; адже не раз уже траплялося, що великий вельможа викрадав чиюсь дружину, а потім примушував її родину робити те чи те.

— Королеву не викрадено, Вільгельме, прочитайте її листа ще раз, — сказав герцогові Бодуен.

— Я в це не вірю! Той чоловік здатний навсе. Він чимось її напоїв.

— Помиляєтесь, мій володарю, — лагідно промовила Матільда. — Королева Анна закохана…

— Ви з глузду з’їхали! Мора не може покохати такого чоловіка, як граф. Ми спустошимо його землі, він її нам поверне…

— Від цього вона не перестане бути його дружиною ні перед Богом, ні перед людьми.

— Це неможливо, — докинула Матільда. — Адже граф одружений.

Бодуен знизав плечима.

— Він розлучився з Альєнор через її подружню зраду.

— Ми ж усі знаємо, що це неправда. Альєнор поїхала до Рима просити, щоб там усе розсудили по справедливості.

— Я хочу почути від самої королеви, що вона вийшла заміж за графа Валуа з власної волі. Я присягнув їй як своїй володарці, тож і повинен знати, чи вона й далі лишається моєю володаркою. Де вони? У Перонні? В Ам’єні? В Крепі? Чи в Мондідьє?..


Герцог Нормандський розшукав жінку, що не переставала бути для нього Морою з германських лісів, у жовтні в Перонні. Для цього суворого, вірного своїй дружині чоловіка, вельми відданого сина церкви, грізного воїна й відважного рицаря Анна була чимось більшим, ніж жінкою — вона була його потаємною мрією, а також тією, задля якої Рицар у масці, що кохав її, став страховиськом. Водночас вона була королевою Франції і регенткою королівства. Коли герцог побачив, як Анна в тій самій білій удовиній сукні, у повному розквіті вроди підійшла до Рауля й поклала руку в рукавичці на його руку, він зрозумів, що вона нарешті знайшла собі володаря. Хоч це й вразило герцога, але він стримав себе й повівся, як належить поводитися веселому гостеві на бенкеті, влаштованому на його честь.

Наступного дня герцог їхав верхи на полювання поряд із королевою.

— Ви пам'ятаєте нашу першу зустріч?

— Еге ж! — крикнула вона, підостроживши коня.

Це був виклик, і герцог його прийняв; кінь під ним від немилосердного удару острог став дибки. Як багато років тому, герцог знову мало не впав на землю. Цього разу він зареготав і кинувся її наздоганяти.

Побачивши це, їхні супутники вражено поставали. Рауль і Матільда перезирнулися.

— Облиште, графе, це гра, — промовила графиня.

Ця гра тривала доти, аж доки їхні коні, стомившись і вкрившись піною, зупинились і, пускаючи з рота слину, перестали тремтіти. Незважаючи на огрядність, Вільгельм легко зіскочив на землю й допоміг спішитися Анні.

— Ви й досі безстрашна вершниця, гідна спадкоємиця амазонок!

— Я знову мало не перемогла вас, але цього разу я не схотіла.

— Цього разу ви не змогли мене перемогти, бо я був обережний.

Вони лагідно зміряли одне одного поглядами.

— Сідайте, Вільгельме, біля мене… Невже у вас нема чого мені сказати?

Герцога, який умів опанувати себе за будь-яких обставин, така природна поведінка королеви приголомшила, і він не міг промовити ні слова.

— Мені сказали — а при дворі стільки всякого кажуть! — нібито моє одруження з графом Валуа здивувало вас… Я знаю також, що хтось із вас висловив думку, начебто граф викрав мене і я одружилася з ним тільки задля того, щоб урятувати свою честь… Кажуть також, що я зацікавила його тільки як регентка Франції… Я рада сказати вам, що це зовсім не так — ми кохаємо одне одного… Ви, хто так кохає мою любу Матільду, можете мене зрозуміти… Ви мовчите? Сумніваєтеся в моїх словах?


Вільгельм похитав головою і нічого не відповів.

— Було б дуже прикро, коли б ви засумнівалися в мені… Безперечно, ви, як і всі тут, думаєте, що я мала б присвятити себе вихованню синів і особливо юного короля… Але король повинен тепер відійти від мене, бо то не дуже добре, коли хлопчик так довго прив’язаний до матері…

— Ви кажете нісенітниці. Я ніжно любив свою матір, і це не завадило мені стати чоловіком. Я високо цінував її ніжність, її турботу…

— Коли помер ваш батько, ви були таким самим хлопчиком, як тепер Філіпп. Ваш вітчим не замінив вам батька?

— Ніхто ніколи не замінить батька. Я знаю, що кажу… Але… що ви хочете почути від мене? Ідеться не про мене, а про вас, регентку королівства. Це одруження позбавляє вас права бути нею.

— Я вважаю інакше. Я ж бо лишаюсь матір'ю короля.

— Сумніваюся, що французькі барони згодяться на владу графа Валуа.

— Ідеться не про графа, а про мене, Анну, дочку Ярослава, великого князя Київського, вдову Генріха, короля франків, регентку, яку він сам призначив і яку барони визнали…

— Дружину Рауля Пероннського, графа Валуа, що порушив подружню вірність!

— Я забороняю вам таке казати!

— Хіба ви не знаєте, що граф лишається одруженим?

— Він розлучився з тією жінкою…

— Тільки задля того, щоб заволодіти вами.

— Хоч би й так!

Побагровівши від гніву, обоє підвелися й стали одне навпроти одного. Ціною великих зусиль герцог опанував себе.

— Пробачте мені, що я розгнівався. Як жінка ви вільна у своїх вчинках, але як королева…

Анна стояла і з затятим виглядом копала ногою купину. Потім підвела голову, подивилася на Вільгельма і з викликом посміхнулась.

— Невже я повинна відмовитися від кохання тільки тому, що Бог зробив мене королевою? Невже я повинна й далі відмовлятися від плотських утіх тільки тому, що я — вдова чоловіка, який без відрази не міг торкнутися мене?.. Чому ви так червонієте? Хіба ви з Матільдою не відчуваєте втіхи, коли віддаєтесь одне одному?.. Чому ви відмовляєте мені в щасті, яке маєте самі?.. Граф Валуа — мій чоловік, і я кохаю його так, як Матільда кохає вас… Чуєте, до нас під’їздять мисливці. Вільгельме, прошу вас, будьте моїм другом, яким ви були завжди… Ви мовчите?..

— Даруйте, я думав… Анно, люба моя, я давно присягнув вам у своїй дружбі й не порушу цієї клятви. Будьте щаслива з графом, я за вас молитимусь.

— Дякую, герцогу. Ви зробите мені велику радість.

Почуття вдячності, що осяяло королевине обличчя, зворушило герцога.

— Ну, хто з вас переміг? — спитала Матільда, уже верхи на коні.


Перші два роки після одруження з Раулем Анна майже весь час жила на землях свого нового чоловіка і їздила від замку в Перонні до замку в Ам’єні, від замку в Крепі до замку в Мондідьє, не розлучаючись із молодшими синами Робертом та Гуго. На її прохання Бодуен Фландрійський узяв на себе одноосібне правління королівством. Барони, які побоювалися впливу графа Валуа, зітхнули з полегкістю.

Філіпп часто приїздив до матері й дедалі ближче знайомився з вітчимом. Щоб не завдавати прикрощів Анні, граф і хлопчик намагалися бути люб’язними один з одним.

Наприкінці 1063 року королева-мати супроводила сина до Суассона, де юний король конфірмував дар монастиреві Сен-Крепен. Вони провели там багато днів.

Наступного року Анна народила дочку, яка невдовзі померла.

Розділ тридцять четвертий ГАРОЛЬДОВА ПРИСЯГА

Матільда багато разів запрошувала до себе в гості Анну, і на початку літа королева вирушила з молодшими синами Робертом та Гуго до Нормандії. Жінки зустрілися з великою радістю. Як і в Анни, у герцогині на початку року померла дитина, і вона нарікала на те, що Вільгельм пішов воювати проти герцога Бретонського. Вона непокоїлася, дізнавшись, що разом з ним був Гарольд, граф Уессекський. Гі де Понтьє звинувачував його в тому, що він, зневаживши заповіт короля Едуарда, хотів відібрати в Матільдиного чоловіка англійську корону. Матільду дуже здивувала поведінка герцога, який виявив Гарольдові великі почесті, обсипав його подарунками й особисто вирядив у рицарський обладунок за те, що він урятував двох загрузлих у болоті нормандських воїнів; герцог дійшов навіть до того, що запропонував Гарольдові руку однієї із своїх дочок — малої Агати.

Анна з Матільдою вирушили на повозі із замку Лізьє до Кана; попереду їхала чимала валка запряжених мулами возів, що везли служників, шатра й харчі на багато днів. Двох жінок супроводжували охоронці й зброєносці, довкола не стихав людський гамір і собачий гавкіт. Герцогині дуже хотілося показати подрузі, як іде будівництво двох монастирів — чоловічого, присвяченого святому Етьєну, і жіночого на честь Богоматері; ці монастирі Матільда й Вільгельм зводили на вимогу папи як покуту за те, що вони одружилися, порушивши його заборону. Дев’ять років, цілих дев’ять років їм довелося чекати, поки святий ігумен монастиря Бек Ланфран домігся в папи Миколая Другого скасування присуду, що його виніс папа Лев Дев’ятий. Анну зачарувала краса монастиря на честь Богоматері й приголомшила його смілива архітектура. Анна не без заздрощів сказала подрузі:

— У тебе будівництво йде куди швидше, ніж у мене. Я вже не вірю, що побачу, коли закінчать монастир святого Вінцента!

Ці слова втішили Матільду. Вона обійняла подругу й повела її на пагорбок, з якого було видно всі багатства долини Орн.

— Не впадай у розпач. Ти теж з радістю побачиш, як виросте твоя церква на славу Ісуса Христа і його Пресвятої матері Пречистої діви. Якщо хочеш, я позичу тобі своїх будівничих. Я певна, що Вільгельм не буде проти.

— Ти завжди така щедра, люба Матільдо! Роки не зменшили твоєї доброти й не змінили твоєї вдачі.

— Це не зовсім так, моя королево, мені не раз доводилося погамовувати в собі гнів.

Здавалося, то двоє ангелів, ніжно обнявшись, у вуалетках, які розвівалися на вітрі, в сукнях — у білій королева, у жовтій герцогиня, — що тісно облягали їхні стани, приготувалися злетіти в небо. На землю їх повернув граф Мортенський, Роберт Контевільський, Вільгельмів брат по матері.

— Матільдо, невістко моя, і ви, королево Анно, нам час рушати далі, в Байє на нас чекає герцог!

Не випускаючи одна одну з обіймів, жінки знову сіли на повіз і покинули будівництво, де гордо зводилася церква — свідчення могутності герцога і його відданості вірі.

Через три дні вони прибули до Байє, зробивши по дорозі на прохання регентки Франції зупинку, щоб помолитися в монастирі Мон-Сен-Мішель.

Герцог із графом Уессекським виїхав їм назустріч. Як завжди, він був радий зустріти Анну.

— Я завжди щасливий бачити, як ви топчете нормандську землю. Ласкаво просимо, люба королево! Це — граф Гарольд, мій вікарій біля короля Едуарда. Він приїхав сюди скласти присягу вірності на святих реліквіях.

Анна, легенько кивнувши головою, привітала англійця, що, на противагу нормандцям, носив, як і весь його почет, довгий чуб і довгі вуса.

— Для мене велика честь, пані, зустрітися з регенткою прекрасного Французького королівства. Як ся має юний король, ваш син?

— Дуже добре, графе, він опановує королівське ремесло куди старанніше за мене.

— Я не сумніваюсь, що він часто просить у вас поради.

— Графе, мабуть, ці шляхетні дами хочуть відпочити, ми ще побачимося з ними сьогодні ввечері в соборі,— сказав Вільгельм, сідаючи на коня.

Кортеж під вітальні вигуки юрби повільно в’їхав до міста. Анні здалося, що серед рицарів, які супроводжували герцога, вона помітила чоловіка у масці, друга Олів’є Арльського, — того самого чоловіка, який витяг її із санліського підземелля. Вона помахом руки підкликала до себе одного зі своїх зброєносців.

— Бачиш отого рицаря в масці?

— Бачу, королево.

— Приведи його до мене.

Юнак, не гаючись, пустив свого коня в юрму вершників, які неохоче розступилися.

Пилип, побачивши, що до нього наближається вершник у французьких кольорах, за яким стежить очима Анна, збагнув: то вона послала вершника по нього. Пилип щосили вдарив острогами свого коня, аж той підстрибнув, збивши з ніг інших коней перед собою.

Почулися сповнені образи й гніву крики.

— Рицарю! Рицарю!

Зброєносців голос потонув у довколишньому гаморі. Хлопець хотів кинутись наздоганяти рицаря в масці, але йому завадив сердитий щільний натовп. Зброєносець насилу пробрався до королевиного повоза й знічено промовив:

— Пробачте мені, королево, але той рицар, як мені здалося, втік від мене, коли я став під’їздити до нього. Я не зміг переказати йому ваше прохання.

— Я бачила.

Цей випадок вельми засмутив Анну, і вона усамітнилася серед подушок на повозі, лише зрідка відповідаючи на привітальні вигуки жителів Байє.

Чому після трубадурової смерті той чоловік не відкрився їй? На всі її запитання про того дивного рицаря ніхто не зміг чи не схотів нічого відповісти. А її чоловік Рауль де Крепі казав, що під маскою приховується, мабуть, обличчя якогось вельможі,— мовляв, під час паломництва на святу землю той занедужав на проказу, і тепер Байстрюк на знак своєї покути тримає його біля себе. Цілком імовірно, але чому Вільгельм щоразу відмовляється говорити про нього?

Повіз зупинився, чиясь рука простяглась до неї і допомогла їй спуститися на землю. Перед Анною стояв одягнений у нормандські кольори вродливий підліток із лагідними очима; його обличчя Анні здалося дуже знайомим.

— Хто ти? Я тебе начебто знаю.

— Я Сімон, син Рауля, графа Валуа. Я служу у Вільгельма, герцога Нормандського.

— Син мого чоловіка!.. Ти дуже змінився відтоді, як я востаннє тебе бачила… Вже майже дорослий… Незабаром тебе посвятять у рицарі.

Розмовляючи, вони простували до входу в єпископальний палац, перед яким гостей чекав єпископ міста Байє Ед Контевільський. Він був брат по матері герцога, який і підніс його так високо, поставивши на чолі цього важливого єпископату. Незважаючи на свій молодий вік, Ед здобув серед нормандського духівництва чималий авторитет. Він зустрів королеву з увагою, гідною її стану, а невістку Матільду — з глибокою щирістю.

— Для мене велике щастя й велика радість приймати вас, шляхетні дами, в моєму чудовому місті Байє. Сподіваюсь, що вам сподобається в нас. Хай Бог благословляє вас, мої дочки!


Змиваючи з себе у ванні пилюку й утому, Анна думала про Рауля й шкодувала, що його не було поруч; їй так бракувало його міцного тіла, його пестощів… Відколи Рауль подарував Анні справжню втіху, присутність гарних молодих чоловіків завжди зворушувала її. А їх було чимало в оточенні Вільгельма. Вона все ще відчувала на собі погляд отого англійського графа, якого не любила Матільда, й аж почервоніла від хвилювання, яке викликав у неї цей спогад. Кожна ніч упродовж останніх трьох тижнів, проведених без чоловіка, що залишився у Вексені перебирати на себе успадковані від свого двоюрідного брата Готьє Мантського землі, здавалася Анні нескінченною. Вона засинала аж на світанку, виснажена мріями, невдоволена. Анна поспішала вирушити до чоловіка в Маньї, що у Вексені,— він починав там будувати замок, щоб переселити її туди ще до зими. Граф зібрав сотні кріпаків та мулярів і хотів завершити це неймовірне будівництво за короткий час, адже для вельможі Пероннського слова «неможливо» не існувало. Коли вже він забажав, щоб усе було завершено до зими, то все й буде завершено. Анна всміхнулася. Цей жорстокий і лютий чоловік, якого всі боялися, у ставленні до неї та її дітей виявився досить терплячим і добрим. Він намагався робити все для того, щоб Анні жилося приємно, оточував її трубадурами й музиками, замовляв для неї за золото книжки й розкішне вбрання. Коли Рауль не воював, він влаштовував свята, турніри, велелюдні полювання. Він давав Анні великі суми грошей для її милостинь і дарів монастирям та церквам. Він був люб’язний чоловік і любив кохатися так само, як і воювати.

Прийшли служниці допомогти королеві після ванни. В цій делікатній справі жодна з них не могла замінити Олену. Анна часто згадувала про жінку, яка колисала її в дитинстві і самою своєю присутністю й ніжністю вміла робити терпимим її осоружне подружнє життя. Зітхнувши, Анна дозволила служницям одягти себе.


Гості герцога Нормандського повільно під’їхали на парадних конях до собору, де мала відбутися церемонія присяги Гарольда.

Мабуть, Вільгельм надавав цьому акту особливого значення, бо все зробив для того, щоб цей щасливий його день назавжди запав людям у пам’ять. На будинках маяли прапори й корогви англійських та нормандських кольорів (а також французьких — на честь королеви-матері); вулиці були вкриті гілками у цвіті. Пишнота вбрання нормандського двору, кінської збруї і навіть щедрість самого сонця, яке вигравало на зброї та на кольчугах — усе це вельми вразило англійських рицарів, що супроводжували графа Гарольда. Поряд із ним їхав у розкішному вбранні єпископ міста Байє; оточений багатьма священиками та ченцями, він гордо тримав у руці скипетр святого Петра.

Взявши за руки Анну й Матільду, герцог під звуки сурм увійшов до собору. Коли знать зібралася під священним склепінням, пролунав спів ченців із монастиря Жюм’єж, підтриманий органом, яким прелат дуже пишався, бо з усіх нормандських єпископів тільки він мав цей інструмент.

Причастившись тілом і кров’ю Господніми, герцог Нормандський та граф Уессекський дістали єпископське благословення. Потім прелат кивнув головою, і служники покликали чотирьох молодих ченців. Ті принесли на позолочених ношах, вкритих розкішно вишитою тканиною, дорогоцінний ковчежець, що його поставили біля престолу. Гарольд підійшов і, поклавши праву руку на ковчежець, а ліву на престол, виголосив ледь чутним голосом перед головними нормандськими баронами давно очікувану присягу:

— Я, Гарольд, граф Уессекський, син Годвінів, урочисто присягаю бути при дворі мого володаря Едуарда до кінця своїх днів представником герцога Вільгельма й передати до його рук після смерті Едуарда Англійське королівство. Я зобов’язуюсь також передати герцоговим рицарям замок Дувр, укріпивши його на власні кошти, і щедро забезпечити харчами та зброєю інші замки в різних землях королівства, що їх герцог накаже зміцнити.

Вільгельм притис Гарольда до грудей і, на прохання графа Уессекського, підтвердив його права на володіння землями, а також усю повноту його влади.

На бенкеті, що відбувся після церемонії, англійці й нормандці так понапивалися, що потім цілих три дні похмелялись.


Анна з Матільдою в товаристві своїх придворних дам і почту обговорювали церемонію, на якій щойно побували.

— Чи не здається тобі,— промовила герцогиня, — що той Гарольд фальшивив, виголошуючи присягу?

— Я помітила тільки, що він зблід. Але ж це цілком природно, то була врочиста мить: він присягав на святих реліквіях.

— Знаю… І все ж таки я йому не вірю. Він могутній вельможа, живе при англійському дворі й має багато влади над хворим королем Едуардом. Він запевняє, що перебрався через море, щоб на прохання свого володаря зустрітися з герцогом.

— Чому б йому не повірити?

— Коли він висадився на узбережжя Понтьє і де Гі полонив його, він не мав при собі жодного паперу, який би це підтвердив. Домагаючись його звільнення, Вільгельм мусив запропонувати графові Гі чимало подарунків, навіть вдатися до обіцянок та погроз…

— Навіщо ми говоримо про того Гарольда, якщо ти зовсім не любиш його?

— Правду кажеш. Поговорімо краще про тебе. Ми з тобою не бачилися після твого одруження з графом Пероннським. Як це сприйняв король? Мені казали, що Філіпп дуже засумував і відмовлявся бачитися із своїм вітчимом…

— Це не зовсім так. Спочатку і йому, і мені було дуже важко. Ти ж знаєш, твоя мати, графиня Фландрійська, страшенно зненавиділа мене за це одруження — адже воно відбулося невдовзі після смерті її брата — і спробувала настроїти мого сина проти мене. Вона вчинила неправильно, ми з нею мало не посварилися, і то дуже серйозно, а це могло б завдати королівству в майбутньому великої шкоди. Знадобилася вся спритність архієпископа Реймського і мудрість Гослена Шонійського, щоб погамувати її гнів і помирити нас. Терплячість і добропорядність твого батька зробили решту. Що ж до короля, то він навчився визнавати й любити Рауля.

Після короткої мовчанки Матільда спитала, зашарівшись:

— З графа Рауля добрий чоловік?

— Як чоловік він цілком мене влаштовує,— відповіла Анна куди холодніше, ніж сама цього хотіла.

— Даруй, я повелася нетактовно.

Про Рауля де Крепі жінки більше не говорили; тепер вони повели мову про вишивання, яке робилося з волі герцогині Нормандської для церкви Богоматері.


Гарольд вирушив назад до Англії на початку осені, повізши з собою щедрі подарунки й багаті спогади про те, як його вшановували на нормандській землі. Анна поїхала до свого чоловіка в Суассон, де перебував і юний король Філіпп.

Тут на неї чекала велика радість: спорудження монастиря святого Вінцента було завершене. Через місяць, 25 жовтня 1065 року, церкву на честь святої трійці — Богоматері, святого Іоанна Хрестителя та святого великомученика Вінцента — висвятив єпископ Санліський Фролан у присутності короля, архієпископа Реймського Жерве, графа й графині Фландрійських, герцогині Нормандської, графа Валуа й вельмож королівського двору.

Розділ тридцять п’ятий РОБЕРТОВА СМЕРТЬ

— Дайте себе лікувати, графе Роберте, а то я скажу вашій матері, який ви нечемний хлопчик!

— Моїй матері байдуже до того, що я хворий. Вона воліє гасати лісами в товаристві відлученого від церкви чоловіка!

— Замовкніть, будь ласка! Вам не сором говорити так про жінку, яка привела вас на світ, і про її чоловіка?

— Це вона повинна мати сором! Хіба не вона вийшла вдруге заміж невдовзі після смерті мого батька, короля?

— Королева була ще молода, їй потрібен був покровитель.

— Їй потрібен був покровитель!.. Хіба в неї не було мого дядька, графа Фландрійського, регента королівства?

Капелан короля Філіппа, що прийшов провідати середульшого сина королеви Анни, підніс руки до неба.

— Дитино моя, граф Валуа добре ставиться до вас, до ваших братів, до вашої матері. Хіба він не входить до королівської ради?

— А хіба його не відлучили від церкви за те, що він оженився на моїй матері?

— Та воно так… але…

— Моя мати порушила подружню вірність!

Капелан аж стрепенувся й дуже суворо сказав:

— Я думаю, Роберте, ви самі не усвідомлюєте того, що кажете. Безперечно, у вас гарячка, ви марите. Відпочивайте, це не тема розмови для дитини.

— Я вже не дитина, мені скоро дванадцять років. Я дорослий.

— Хто тут дорослий? Ти, сину?

Обличчя у хворого хлопчика враз засяяло, потім погасло. Він, не промовивши ні слова, відвернувся до стіни.

Анна зітхнула. Із трьох своїх синів цього вона любила найдужче, бо він був найбільше схожий на неї: ті самі очі, ті самі високі вилиці, те саме руде волосся, та сама вдача, що так швидко змінювалася, — то весела, то сумна, то грайлива, то вразлива, то щира. Тільки він розумів мову Русі й легко говорив нею. Роберт ще не мав і шести років, коли мати читала йому кожну статтю «Руської правди», яку почав видавати її батько Ярослав, ставши великим князем Київським. Анна захоплено слухала, коли хлопчик перелічував, на які відшкодування мають право жертви і яку ціну треба заплатити за те чи те порушення закону. Для неї це була нагода перевірити знання сина й водночас послухати київську мову. Та відколи Роберт розлучився з матір’ю й приєднався до Філіппа, щоб дістати таке саме виховання, його поведінка змінилася. Коли Анна приходила на уроки вчителя Ангеррана й запитувала Роберта київською мовою про його справи, син удавав, ніби не розуміє її, і не відповідав їй.

Що ж до Філіппа, то цей не приховував переможної посмішки. Незважаючи на старання Анни й Рауля де Крепі, юний король ніяк не міг пробачити матері це друге її одруження. Анна гадала, що згодом Філіпп усе зрозуміє і зрештою подружиться з Раулем. Хлопчик терпів присутність графа Валуа при дворі тільки тоді, коли цього настійливо просив у нього регент Бодуен: побоювався, щоб граф не впливав на королеву-матір і не вступив у союз із ворогами королівства.

Анна тяжко переживала все це й відчувала страшенну втому. Вона знов завагітніла, і це тільки посилило її втому й ворожість синів.


Анна сиділа в залі санліського замку біля високого ліжка, на якому лежав Роберт; це ліжко стояло за важкими завісами, що захищали його від сторонніх очей і приглушували людський сміх та голоси. Вона дивилася на сина й молилась. У нього вже багато днів не спадала гарячка, приписані ліки не допомагали. Дізнавшись, що хрещеник нездужає, Матільда негайно послала до нього свого лікаря Жана Міра. Той, обстеживши хлопчика, заявив:

— У цієї дитини хворе не тільки тіло, а й душа. Лишається тільки молитися Богові, аби він послав йому здоров’я.

Молитися Богові? Анна робила це ось уже багато днів. Після однієї ночі — всі вже гадали, що вона буде останньою для Роберта — Анна в супроводі єдиного зброєносця виїхала вдосвіта із замку. Незважаючи на свою вагітність, вона чвалом мчала аж до загубленої в лісі галявини. Посеред цієї галявини стояла хижка одного самітника, що добре знався на зіллях; його називали святим.

— Отче, в мене помирає син, дай мені якихось ліків.

— Ти давала йому своїх ліків, проказуючи не зовсім християнські слова?

— Давала, але вони анітрохи йому не допомогли.

— Бо слова, які ти проказувала, йшли від диявола, а не від Господа Бога.

— Вони йшли від богів мого краю… Допоможи мені, отче!

Самітник довго мовчав, утупившись очима в небо. Уклякши на мокрій траві, Анна молилася. Перегодя самітник опустив очі й співчутливо подивився на неї.

— Іди звідси, дочко моя, я не можу нічого зробити ні для тебе, ні для твого сина. Покладись на Бога й молися Пресвятій діві Марії. Іди…

— Отче, благаю вас, невже у вас немає ніяких ліків?

— На жаль, немає. Я вичерпав усі свої знання, тобі лишається тільки покластись на Бога. А тепер іди від мене… Я молитимуся за тебе, сердешна мати, і за твою дитину.

Пригнічена, враз відчувши, як усе її тіло скувала втома, Анна вирушила додому. Її ослаблі руки вже не стримували коня. Знесилена, вона їхала, нахилившись чолом до самої кінської гриви. Занепокоєний зброєносець зупинив її:

— Королево, нам не можна їхати так далі. Ви не бажаєте трохи перепочити?

Анна, не підводячись, похитала головою. Хлопець прив’язав до оброті її коня довгу вірьовку й рушив далі. Він раз у раз озирався, побоюючись, що вона сповзе із сідла. Зброєносець проклинав себе за те, що послухався королеви й поїхав з нею без охорони, сподіваючись на милість розбійників. Нашорошивши вуха, він прислухався до кожного лісового звуку. Якщо королеву спіткає нещастя, ґраф Валуа вб’є його. Попри холод він обливався потом, приголомшений усвідомленням своєї відповідальності й лиховісною лісовою тишею. Він так боявся, що йому вже здавалося, ніби під деревами ковзають і ховаються за стовбурами якісь тіні. Зброєносець вихопив шпагу. Далі все сталося блискавично.

Зненацька їх оточив загін вершників у лахмітті, озброєних рогатинами й кийками. Зібравши всю свою відвагу, зброєносець став між ними й королевою. Але пущена щосили рогатина проткнула йому горло. Хлопець упав, забризкавши кров’ю королеву. Анна, що під час цього короткого нападу й не ворухнулася, підвела голову. Побачивши в себе на одязі й руках кров, вона отямилася й гордо подивилась на розбійників. Їх було п’ятеро. Один з них, що скидався на ватажка, під’їхав до неї. Анна одразу ж відчула до нього страшенну огиду: він був у дуже брудній чернечій сутані, з-під каптура блищали потворні лихі очі.

— Гадаю, брати мої, ми захопили неабияку здобич. Погляньте на її вбрання! Це жінка якогось багатого вельможі, либонь, когось із графів, — сказав він, пильно роздивляючись Анну.

— Ти мариш. Відколи це графські жінки прогулюються в лісі з одним тільки звичайним зброєносцем?

— Із звичайним зброєносцем, кажеш? Ні, з коханцем!..

— …від якого вона завагітніла!

— Чорт забирай, ти маєш рацію, ми одним ударом двох зайців убили!

Цей грубий жарт розсмішив усю ватагу.

Під’їхав наймолодший з розбійників, що мав пов’язку на оці.

— Якщо ми хочемо мати з цієї здобичі добрий зиск, то не слід її кривдити.

— Хто каже, що я збираюсь її кривдити? Я знаю ціну гарному товару. Ми виміняємо його за чималу пригорщу золотих монет, — сказав чернець.

З коня зліз потворний тип із довжелезними руками й короткими ногами. Він підійшов до Анни й став безсоромно її розглядати.

— А чи не можемо ми, не кривдячи її, трохи побавитися з нею? — спитав він.

— Атож, атож, давайте побавимося з нею!

— Ну що ви, друзі, здається, ця шляхетна пані не бажає бавитися з нами… Мабуть, вона віддає перевагу напахченим голубкам із королівського двору, а не таким бідолашним волоцюгам, як ми. Чи не соромно тобі, непристойна жінко, віддавати своє порочне тіло сильним світу цього й відмовляти знедоленим? Згадай слова Христові: блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне… Чуєш, хвойдо? Ми — царі, це нам сказав Ісус Христос! Настав час семиголового й десятиногого звіра… Дракон дав йому свою силу й свою могуть… Тремти, шльондро, великий орел не прилетить до тебе й не понесе тебе на крилах далеко від нас у пустелю. До мене, створені Всевишнім демони! Нищіть цю жінку, гріхи якої більші за гріхи великого Вавілона, яка впивається кров’ю святих і Ісусових великомучеників!..

Перелякана Анна мовчки дивилася, як це чудовисько, розмахуючи руками, випльовувало із свого слинявого беззубого рота страшні блюзнірства. «Зараз я виблюю», — подумала вона. Під серцем у неї заворушилася дитина. «Бідолашне моє, ти тільки й спізнаєш життя, що в теплі мого лона!» Анна дістала з рукава кинджал, з яким ніколи не розлучалася.

— Ти диви, хвойда збирається накласти на себе руки!

Вони з усіх боків кинулися до неї. Схарапуджений кінь шарпнувсь, і кинджал опустився вниз. Він заплутавсь у складках накидки, і удар вийшов несмертельний. По Анниних пальцях потекла кров.


Ту ж мить із лісу вискочив вершник із шпагою в руці й став між королевою та розбійниками.

— Рицар у масці! — крикнули вони всі разом.

— Яка зустріч! — вигукнув Пилип.

— Геть звідси, проклятущий! Це наша справа!

— Що ти хочеш цим сказати, собако?

— Ця пані — моя заручниця, вона належить мені.

— Гадаю, ти помиляєшся. Якщо ти або хтось із твоїх товаришів ступить хоч крок, я його заколю, присягаюсь ім’ям Мори!

— Нас п’ятеро, а ти один.

— Та хоч би й сто, ви мене не злякаєте!

— Ах-х-х!

Пилип відрубав руку одному з розбійників, який, виючи, побіг лісом.

— Хто далі?

— Ти! — скрикнув чернець і замахнувся мечем, але він просвистів повз руку рицаря в масці.

Ззаду до Пилипа підступно підкрадався чоловік із куцими ногами.

— Стережіться, рицарю! — крикнула Анна.

Пилипова шпага проштрикнула нападника наскрізь. Його куці ноги ще якусь мить сіпались у багнюці, а тоді назавжди завмерли. Перелякані коні почали хвицатися й іржати. Пилип сплигнув на землю й стягнув ченця з коня.

— Нарешті я тебе таки вб’ю, надто вже я з цим забарився!

Розбійник підвівся, тримаючи в руці коротку шпагу, якою щойно проткнув наскрізь одного зі своїх товаришів і з дивовижною спритністю скочив на коня того бідолахи й шпигонув вістрям тварину. Пилип навіть не встиг зреагувати. Гострий біль мовби окрилив сердешного коня, і він полетів стрілою.

— Ще не народився той, хто мене вб’є! Ми ще зустрінемось, і я тебе спроваджу на той світ! — прогорлав він, зареготавши сатанинським сміхом.

Чернець помчав, а вслід за ним подався і його єдиний вцілілий товариш. Пилип не став їх наздоганяти: його стримав чийсь стогін. Він узяв на руки Анну. Хоч Пилип боявся, що вона вже мертва, він мало не вмлів, коли притис її до себе. Вона лише знепритомніла. Пилип обережно поклав її під деревом. Спереду одяг на ній бур закривавлений. Він розрізав кинджалом тканину. Під лівою груддю видніла рана, неглибока, але широка. Пилип, безсилий погамувати свій трепет, роздивлявся це таке любе йому, напівоголене тіло, в якому ще жевріло життя. Він ніжно провів рукою по розповнілому животу й відчув, як у ньому ворушиться дитина. Розхвилювавшись, він квапливо забрав руку й кинувся збирати мох, який потім приклав їй до рани. Анна застогнала.

— Даруйте мені, я зробив вам боляче.

Анна розплющила очі й, побачивши його над собою, здригнулася.

— Не бійтеся…


Цей надсадний голос заспокоїв її. В руках у чоловіка, який колись один раз уже врятував її, вона почувала себе в безпеці. На її вустах промайнула усмішка. Це зворушило Пилипа. Яка вона гарна, незважаючи на змарніле й бліде обличчя! Для нього Анна зовсім не змінилася, вона лишалася тією самою київською княжною, яка колись бігала серед високих трав, рвала квіти і, сміючись, кидала їх йому. Пилипа так полонили спогади, що він аж заплющив очі, і саме цієї миті Анна подивилася на нього. По його срібній масці котилася сльоза.

— Чого ви плачете? — ніжно спитала вона.

Він не відповів. Анна доскіпувалась:

— Чого ви плачете?

— Мабуть, оплакую свою минулу молодість…

Вона зітхнула.

— Не треба плакати за минулим, для людей важить тільки теперішнє, а також вічне життя, яке поєднає нас із Господом. Боже мій, я лежу тут, а там помирає мій син! Швидше відвезіть мене до Санліса!

Поправивши на Анні вбрання, Пилип підняв її і посадив на свого коня. А тоді сів позад неї, і кінь рушив ступою.

— Швидше, швидше!

— Ми роз’ятримо вашу рану.

— Дарма, швидше!..

Всупереч власній волі Пилип скорився й пустив коня клусом.

— Швидше!

Анна прихилилася головою до його грудей. Вона почувала себе добре, незважаючи на біль, що примушував її міцно стискати губи, на кров, що цебеніла з її грудей, на страх, що вона зараз побачить, як помирає и син. Анні здавалося, ніби вона цілу вічність горнулася до грудей цього дивного чоловіка. Тепер вона почувала себе в безпеці — так само, як у ті далекі часи, коли Пилип… Та чому в цю хвилину на думку їй спало її дівоче кохання? Анна обернулася до Пилипа — й побачила тільки непроникну маску…

Кінь помчав учвал, підкидаючи Анну, і з її вуст вихопився стогін. Рицар у масці притримав коня і ще міцніше обійняв її за стан. О мить, зупинись! Господи, зглянься над ними, поклич їх до себе, позбав їх нарешті людської плоті, перетвори їх у своїй любові в одну єдину душу!

Крик коханої повернув Пилипа на землю. Тепер Анна нагадувала тільки м’який клунок з ганчір’ям.

— Господи! — заволав він. — Не забирай її без мене!

Розштовхуючи вартових, Пилип поніс на руках нерухому королеву до зали санліського замку. Тут скрізь метушилися пажі й служниці, не звертаючи на нього уваги. В залі юрмилися заплакані люди, молилися священики. Нарешті вони помітили його й королеву в нього на руках. Усі з жахом розступилися. Король, що стояв навколішки біля ліжка, раптом підвівся.

— Мамо!

Бодуен Фландрійський і Рауль де Крепі здивовано подивилися на закривавленого й вимазаного багнюкою рицаря в масці, що ніс закривавлену королеву-матір; її довгі розпатлані коси, обліплені глиною й листям, тяглися по землі.

— Анно!

Зблідлий граф Валуа хотів був забрати її з рук чужинця, але той поклав її на ліжко, де лежав умирущий хлопчик. Потім Пилип узяв руку королеви й поклав її на синову руку. Від цього дотику хлопчик здригнувся. Вони лежали одне біля одного, і їхня схожість була така разюча, що це викликало в присутніх ще більші сльози.

Роберт розплющив очі.

— Мамо, — сказав він виразно й голосно, повернувши голову до неї.

Почувши сина, королева опритомніла й спробувала підвестись. Пилип відштовхнув придворних жінок та Рауля й підтримав її.

— Мій любий синку, я така рада знову тебе побачити!

Хлопчик стиснув руку королеви й всміхнувся їй.

— Пробачте мені, мамо, що я завдаю вам стільки горя, але я відчуваю, що Всевишній кличе мене до себе… Прощавайте… я люблю вас…


Наступної ночі після Робертової смерті графиня Валуа народила мертвого хлопчика.

Розділ тридцять шостий «МОРА»

Знову при дворі зринув страх за життя королеви-матері й пройшли відправи за неї в усій Франції та за її межами. Улюблений Аннин брат Всеволод, який став великим князем Київським, дізнавшись про нездужання сестри, прислав їй свого найкращого лікаря; норвезький король Гаральд та її сестра Єлизавета передали їй святі реліквії; Вільгельм і Матільда Нормандські пішли заради неї до монастиря Мон-Сен-Мішель; навіть папа дав знати, що молиться за неї.

Весь час, поки Анна лежала непритомна, Пилип сидів біля її ліжка, і це викликало при дворі велике невдоволення. Коли помер малий Роберт, було зроблено спробу випровадити Пилипа із замку, але Анна одразу ж, щойно Пилипа не стало біля неї, почала, перекидаючись у ліжку, плакати й кричати. Рауль де Крепі мусив дати згоду на присутність рицаря, якого він шанував за відвагу, але який і далі відмовлявся назвати своє ім’я.

— Чи ви хоч не хворі на проказу? — крикнув граф Валуа.

Незважаючи на обставини, Пилип засміявся.

— Ні, графе, я не хворий на проказу! Самі ж бачите.

Він розв’язав шкіряні зав’язки, що притримували маску, й показав своє жахливе обличчя. Серед присутніх пройшов шепіт, сповнений жаху та співчуття. Навіть Рауль зблід.

— Даруйте мені, рицарю. Залишайтеся біля моєї дружини, ваша присутність, здається, її заспокоює.

…Минали довгі місяці. Одного ясного зимового ранку графиня Валуа розплющила очі, відчуваючи водночас полегкість і втому… За довгими завісами навколо її ліжка панувало тепло; воно йшло від вогню, що його підтримував сонний слуга. Насилу підвівшись, Анна розсунула завіси. В кріслі з високою спинкою спав якийсь чоловік, якого вона прийняла за Рауля. Не прокидаючись, чоловік заворушився. Вона впізнала в ньому рицаря в масці. Якийсь внутрішній тягар знову притис її до подушок. Анна підняла руки, здивувавшись, що вони в неї так схудли. Скільки часу вона пролежала в ліжку? Вона просунула долоню під хутряну ковдру й поклала її собі на живіт. І до неї враз повернулася пам'ять. Її очі наповнилися слізьми. Вона вже ніколи не побачить рудих кучериків малого Роберта, не дивитиметься, як він, гарний і веселий, сідає на коня, не почує, як він співає київською мовою пісень її дитинства. Помер! Він помер! Бог забрав його в неї. «О Пречиста діво Маріє, ти сама була матір’ю, дай же мені сили простити твоєму Пресвятому синові, що він покликав його до себе… Я більше не відчуваю дитини, яку носила під серцем… Невже він забрав і її?..» Ніде не видно колиски! Не чути крику немовляти! В Анни ще рясніше покотилися сльози. Так, це Бог покарав її за одруження з розлученим чоловіком, Всевишній позбавляє життя дітей від цього гріховного шлюбу. Господи, який же ти жорстокий!.. Поволі молитва погамувала її сльози. Стомившись, вона задрімала.

Анна розплющила очі, коли в залі споночіло. В миготливому світлі за завісами метушилися тіні, потім чиясь рука розсунула завіси. Рицар у масці довго дивився на королеву. Він зворушено розглядав її руді коси, в які тепер повпліталися сиві пасма. До її вуст і щік повернулося трохи живої барви. Хоч Анна й схудла, вона все ще була вродлива. Королева дивилася з-під напіврозплющених повік на рицаря в масці й згадувала. Потім простягла йому руку. Перше ніж узяти цю руку, Пилип завагався. Та щойно їхні пальці торкнулись, Анна впізнала його, сама не вірячи в це. Для неї Пилип помер ще того дня, коли покинув її на дорозі до Франції.

Пилип відчув, що Анна впізнала його, але водночас збагнув, що вона просто не вірить своїм очам. Це принесло йому полегкість і воднораз глибокий розпач. Він не міг відвести погляду від жінки, яка була йому дорожча за життя. Не випускаючи її покірної руки, Пилип укляк навколішки. Так він стояв довго, неспроможний заговорити. Хоч як Анна ослабла, вона опанувала себе перша.

— Рицарю, я дякую вам. Ви зробили для мене те, чого не зробив жоден чоловік. Знайте ж, що я співчуваю вашим стражданням і молю Бога, аби він їх полегшив. А тепер ідіть звідси. Хай Бог буде милосердний до вас і простить вам ваші гріхи.

Він мусив покинути її: вона сама вимагала цього.

Анна забрала руку, і Пилип знову відчув себе як ніколи пограбованим, голим, самотнім і постарілим.

Скільки ж це часу Рауль стежив за ними? Та яке це має тепер значення — адже Пилип іде від неї і вона вже ніколи його не побачить!

— Королеві стало багато краще, графе. Тож я йду.

— Візьміть це в подяку, — сказав граф, даючи йому гаманець із золотими монетами.

Маска приховала раптовий приплив крові до Пилипового обличчя. Відчувши себе ображеним, він несамохіть потягся рукою до шпаги. Та шпаги при ньому не виявилося, він залишив її в свого зброєносця.

— Мені не потрібні ніякі подяки, графе. Віддайте це золото жебракам. Прощавайте і піклуйтесь про неї!

Не глянувши більше на графа, Пилип підштовхнув свого зброєносця, що на той час прибіг до нього, і вийшов із санліського замку.


На подив лікарів, Анна одужала дуже швидко. Після крику й сліз її охопила цілковита байдужість. Іноді навіть можна було побачити в неї на вустах дивну посмішку. Анна вже набралася досить сили й змогла побувати на врочистій відправі з нагоди відкриття монастиря святого Вінцента для ордену святого Августіна з ігуменом Льєто на чолі. На відміну від решти ченців, які ходили в білому, ці носили червоні сутани й каптури — як згадку про кров свого святого мученика дяка Вінцента.

Невдовзі після цієї церемонії прийшла звістка про смерть короля Англії Едуарда, що сталася 6 січня 1066 року, і про коронування того самого дня графа Уессекського Гарольда, який таким чином порушив дану Вільгельмові присягу. 24 квітня над Англією, Нормандією та Францією з’явилася зірка, яка, на думку жителів цих країн, сходила тут о певній порі року і яку називали кометою або кошлатою зорею; вона світила цілий тиждень. Проте дехто в Англії побачив у ній лихе передвістя: Бог збирався пролити з неї криваві сльози в покару за те, що новий король порушив клятву. У Нормандії Вільгельм побачив у зірці знак того, що Бог із ним і дає йому наказ готуватися до наступу на Англію. Герцог покликав до війська всіх — від найбільшого вельможі до послідущого злидаря. Вільгельмові брати по матері — граф Мортенський Роберт та єпископ міста Байє Ед — узялися забезпечити герцога суднами: перший — сто двадцятьма, другий — сотнею. Анна відіслала Матільді з власних коштів скриньку золота й самоцвітів на спорядження Вільгельмового війська, запевнивши обох у своїй любові до них і в тому, що вона молитиметься за успіх їхньої справи. Нормандських монархів вельми розчулила увага їхньої любої подруги.

— Анна вгадала моє бажання. Я хотіла подарувати вам це судно від імені нас двох. Якщо ви згодні, то ми могли б назвати його «Морою», — сказала Матільда.

— Люба моя подруго, ви з королевою зробили мені великий подарунок. Мені здається, я його не заслужив, але я з чистим серцем візьму цей щедрий дар від двох людей, яких люблю над усе на світі,— від вас, бо ви моя найкоханіша, найвірніша дружина, і від неї, бо вона…

— Кажіть далі!

— Це важко сказати…

— Тоді я скажу замість вас: бо вона гарна, дивовижна і недосяжна, весела й сумна, дужа й слабка. Бо вона… сподобалася вам з першогопогляду!

Чоловік і жінка замовкли, лагідно дивлячись одне на одного.

— Це правда, я покохав її з першого погляду, як… Хай Бог простить мені, коли я скажу… як русалку з пісень фалезьких прядильниць. А вас, моя люба, я покохав як жінку. Хіба я вам не доводив цього багато разів, навіть останньої ночі?

— Я ніколи не нарікала на вас і завжди схвалювала вашу чисту любов до королеви, любов, яку й сама поділяю.

— Що ж, це судно ми назвемо «Мора»!


18 червня граф і графиня Валуа поїхали до Кана на освячення церкви в жіночому монастирі Святої трійці, що його заснувала Матільда. Крім багатьох дарів, які герцог і герцогиня Нормандські принесли монастиреві, вони віддали до цієї Божої обителі свою п’ятирічну доньку Сесіль. Анна й Рауль побували в місцях будівництва суден, зокрема в Барфлері, де споруджувалася «Мора». Анна сказала, що її зачарувала краса цього судна. Потім вона пішла з Раулем помилуватися селом Сен-Совер, що височіло над гирлом річки Дів; тут був зосереджений нормандський флот. їх вразили сотні суден, що ледь погойдувалися на осонні. Над водою не пролітав жоден подув вітру, в небі не пропливала жодна хмарка. Давно вже не було такого гарного літа. Жнива обіцяли бути ранніми й врожайними. Селяни вже не боялися, що їх пограбує багатотисячне військо. Сюди здалеку приходили бретонці, французи, бургундці, жителі Пуату, германці; вони наймалися до війська герцога, який обіцяв їм добру платню й непогані трофеї. Вільгельм ставив одну просту умову: не мародерствувати в Нормандії! В таборах, на превеликий подив прибульців, панувала сувора дисципліна, яка викликала в них захват. Рауля де Крепі вона теж дуже вразила. Проте водночас у таборах точилися поразницькі розмови. Найстаріші вояки згадували про невдалий похід Роберта Благочестивого; тож чи син проведе свій похід краще? Вони сумнівались у тому, чи вистачить у нього коштів; після виплати найманцям завдатку його скарбниця спорожніла. Вільгельм мусив пообіцяти воякам землю та щедру здобич за Ла-Маншем. До того ж він перебільшував, говорячи про багатства узурпатора.

— Хоч який Гарольд багатий, а проте він не спроможний вселити впевненість у своїх людей, нібито вони заберуть собі те, що належить мені. А я, навпаки, можу пообіцяти тим, хто піде зі мною, частку багатства, яке законно належить мені,— того самого багатства, що його Гарольд несправедливо привласнив! — сказав Вільгельм.

Анна з Раулем переправилися через Дів і вирушили до табору Кабур, де тисячі воїнів чекали посадки на судна. Ці воїни гамували свою нетерплячість, граючи в кості, залицяючись до дівчат, рибалячи або з криком ганяючи один за одним серед хвиль. Подеколи зчинялися бійки, але за них так суворо карали, що вони ставали дедалі рідшими. Одначе 15 серпня деякі найнетерплячіші сіли на судна, не чекаючи наказу. Це призвело до катастрофи: зустрічний вітер, що раптом здійнявся, кинув одні судна на інші. Були жертви, яких поквапилися потайки поховати.

І знову немилосердно припікало сонце. Ні найменшого вітерцю. Пригнічені рицарі та їхні зброєносці пильно вдивлялися в біле від спеки небо. На довколишніх полях ішли жнива. Тільки селяни бурхливо виявляли свою радість: завдяки рішучості їхнього герцога нероби вояки не грабували полів, а багатий врожай віддаляв страх перед голодом.

Наприкінці серпня Анна з гордістю й радістю побачила, як із Барфлера припливла «Мора» з двадцятьма веслярами; на ній майорів штандарт святого Петра, що його разом із своїм благословенням прислав Вільгельмові папа Александр. Юрма воїнів, зібравшись на березі, вітала гучними криками появу судна в гирлі. Ланфран, що став ігуменом монастиря святого Етьєна, поблагословив судно у присутності герцога й герцогині Нормандських, графа й графині Валуа, баронів, рицарів і всіх тих, хто мав узяти участь у поході. Відтак герцог зі своїм почтом подався до бонвільського замку.

Щоб згаяти час і розважити гостей, Вільгельм наказав привести труверів та менестрелів, які оспівували подвиги нормандських завойовників в Італії.

Раптом погода зіпсувалась, і здійнявся такий шторм, що про вихід у море годі було й думати. Вільгельм наказав усім молитися й відправляти в церквах службу Божу, а також заснував під Бонвілем монастир святого Мартіна, сподіваючись випросити так милосердя в неба. Роздратування в таборах вихлюпувало через край. Нарешті шторм ущух, і вітер, хоч і далі лишався сильним, став рівним. 10 вересня герцог наказав суднам знятися з якорів і вирушити вздовж нормандських берегів до гирла Сомми. Анна з Матільдою сіли на борт «Мори», яка на світанку підняла якір. Було холодно, і жінки, попри свої підбиті хутром накидки, тремтіли й горнулись одна до одної. «Морд» йшла під вітром на чолі флоту. На скелях, на піщаних берегах і в портах зібралися з усього краю юрби нормандців; радісними криками вони проводжали на війну чоловіка, якого вже не наважувалися називати Байстрюком. Нараз вітер повіяв ще дужче й поніс судна до берега. «Мора» чинила відчайдушний опір фатальному натиску, але багато суден не змогли побороти вітру. На очах у юрби одні судна перекидалися, інші розбивались об берег. Матільда з Анною стали навколішки і, схопившись за щоглу, молилися. Анну опосіли безладні думки; їй здалося, ніби вона почула, як її брат Володимир розповідає про морський бій, що його він програв візантійцям.

Зблідлий Вільгельм, обличчя якого шмагали солоні бризки, віддавав накази. «Мора» хоробро боролася. Нарешті шторм ущух, ополудні «Мора» кинула якір біля Сен-Валері. Тут герцог Нормандський підрахував свої втрати; вони були великі — загинуло багато воїнів, коней, суден. Разом з Гі де Понтьє та вірними людьми він пройшов узбережжям і розпорядився таємно поховати загиблих, що їх викинуло море. Вільгельм наказав якомога применшити втрати, втішити тих, хто залишився без нічого, й удвічі збільшити воїнам порції м’яса та вина.

У таборі, який швидко розкинувся в Сен-Валері, знову потяглися дні чекання. Було холодно й вогко, часто йшли дощі. Коли Вільгельм не молився в церкві, то його нерідко можна було побачити на березі; він пильно вдивлявся в небо, а вгледівши, як на дзвіниці повертається півник, здригався. Він розпорядився пронести вулицями міста святе тіло сповідника Валері. Анна з Матільдою провідували хворих і поранених, підбадьорювали їх добрими словами та подарунками. їхні провідини погамовували збудження та роздратування воїнів і додавали їм мужності.

Незабаром до Сен-Валері надійшла звістка про те, що норвезький король Гаральд, прозваний Гардрадою, висадився на півночі Англії. Хоч які хоробрі були в Гарольда війська, а в Йорку вони зазнали поразки. Вільгельм побачив у цьому знамення того, що Бог на його боці, і привітав перемогу норвежців.

— Мабуть, Гардрада теж прагне англійської корони, — сказав йому брат Одон.

— Тоді ми оголосимо йому війну й проженемо його звідти!

Ці слова нажахали Анну. Вона й думки не припускала про те, що Гаральд і Вільгельм стануть воювати один проти одного.

— Пане, коли ви опинитеся перед ним, то згадайте, що він — чоловік дуже дорогої мені Єлизавети і що я його ніжно люблю.

— Пані, обіцяю вам не забувати про це…

Розділ тридцять сьомий ТНОR АЇЕ!

У ніч з 27 на 28 вересня 1066 року дощ ущух, і повіяв південний вітер. Герцог наказав підняти якорі. Побувавши востаннє на відправі в церкві Сен-Валері, він подався на берег, де стояло його судно. Проводжати Вільгельма пішла разом із придворними дамами, графом і графинею Валуа герцогиня, на яку він поклав правління Нормандією.

— Дружино моя, я довіряю вам прекрасну країну Нормандію. Мудро правте нею весь той час, поки мене тут не буде. Вам допомагатиме своїми розумними порадами мій і ваш вірний друг ігумен Ланфран. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія та святий архангел Михаїл допомагають вам берегти країну так, як ви бережете своїх дітей, — сказав Вільгельм, ніжно поцілувавши Матільду.

— Будьте певні, мій володарю, я зроблю все, щоб ви були задоволені мною. Будьте обережні. Хай Бог принесе вам перемогу!

Герцог обернувся до Анни й укляк одним коліном на землю.

— Ви теж, королево Анно, хрещена мати мого прекрасного судна, моліться за мене.

— Немає й дня, щоб я не молилася за вас. Відтепер і аж до вашої перемоги я молитимусь іще більше. Хай Бог вас береже, Вільгельме!

Герцог підвівся, повернувсь до Рауля де Крепі, що стояв біля своєї дружини, і сказав:

— Графе, піклуйтеся про королеву, ви ж самі знаєте, яка вона дорога мені.

— Вона й мені дуже дорога, ваша величносте, і не треба мені нагадувати про те, що я маю піклуватися про свою дружину. Я заздрю вам, що ви вирушаєте на війну. Якби не той тягар, що лежить на моїх плечах, я приєднався б до вас. Хай Бог вас береже, Вільгельме!

Коні, яких уночі перевели на судно, стояли сумирно; тепер вантажилася решта війська. Завойовник та його воєначальники повклякали навколішки, щоб прийняти останнє благословення від єпископа міста Байє. Махнувши на прощання рукою, він зійшов на борт «Мори», на носі якої сурмач сповіщав про відплиття. Флот повільно вибрався на веслах з фарватеру і, допливши так до коси Удрель, напнув вітрила.

Двір верхи проводжав судна до самої коси. Стоячи на узвишші, всі спостерігали величний парад. Одне за одним розгорталися вітрила. Найвище здійнялося червоне вітрило із золотими стрічками «Мори», що палахкотіло під промінням призахідного сонця. Спостерігачі мовчки милувалися сотнями суден, які вирушали завойовувати Англію. Анна з Матільдою покинули узбережжя аж тоді, коли на обрії від цих суден зосталося лише кілька цяток.

«Мора» пливла найшвидше і так випередила флот, що Вільгельм, який не хотів висаджуватися на берег уночі, наказав опустити вітрило, кинути якір і запалити смолоскипи, щоб подати знак іншим суднам. Ця зупинка викликала невдоволення в його оточенні, і він стривожився. Щоб заспокоїти супутників, Вільгельм звелів принести їжу та вино й запросив їх повечеряти з ним. Удаваний герцогом гарний настрій і міцне вино зняли напруження. Раптом почувся крик сигнальника:

— На обрії з’явилися судна!.. Четверо… Шестеро… Десятеро… Сто!

Здавалося, до них наближався цілий ліс дерев, на які було напнуто вітрила… Через оповісника Вільгельм наказав своїм суднам опустити вітрила, кинути якорі й чекати ранку.

Вільгельмовим воїнам ця ніч видалася вічністю. Нарешті засурмила сурма. Судна знялися з якорів і розпустили вітрила. Був ранок 29 вересня, день святого Михаїла — покровителя Нормандії.


Попутний вітер швидко погнав судна до берега. Вони причалили десь близько третьої години дня в затоці Певенсей. Стояла гарна погода. Ніде не видно було жодної живої душі; здавалося, довкола панувала пустка. На суднах здійнявся веселий гамір. Першими на берег зійшли лучники із зброєю в руках; вони відбігли трохи вглиб суходолу й стали прикривати висадку решти війська. Зчинився чималий гармидер. Коли з суден зійшли всі люди, конюхи почали зводити коней; багато з них виривалися з рук, і тоді конюхи мусили бігати за ними. Теслі забирали з суден знаряддя, потрібне для зведення укріплень, куховари — провізію, зброєносці — зброю та обладунки, матроси згортали вітрила й скидали весла, а рицарі тим часом споряджали себе. Вільгельм пильнував за всім. Зійшовши під вигуки воїнів на берег останнім, він спіткнувся й мало не впав, але сперся на долоні. Натовп скрикнув, а дехто подумав: «Це погана ознака!» Одначе Вільгельм випростався, засміявсь і, піднісши вгору руки, заволав на повен голос:

— Панове, з волі Божої я одразу ж схопив цю землю у свої руки і, будьте певні, ніколи її не випущу! Вона цілком належить нам. А тепер я подивлюся, хто з вас здатний на мужні вчинки!

Почувши ці слова, один рицар побіг углиб суходолу і, вирвавши зі стріхи безлюдної хижкки віхоть соломи, прибіг назад до герцога. Потім укляк на одне коліно й промовив:

— Вельможо, підійдіть до мене. Візьміть цей знак своїх прав. Я проголошую вас володарем цього краю, він належить вам беззастережно!

Вільгельм, і далі всміхаючись, відповів:

— Атож! І хай Бог мені помагає!

І знову воїни привітали його вигуками.

Начальник інтендантської служби Вадар узявся до роботи. Його помічники розбіглися по селу, забиваючи курей, баранів, свиней та худобу. Потім розклали багаття, над якими закрутилися рожни з м’ясом. Не минуло й три години після того, як Вільгельм ступив ногою на нову територію, і він уже сів тут за свій перший обід, освячений його братом Одоном.

Відпочивши вночі, Вільгельм вирушив із двадцятьма п’ятьма рицарями обстежити околиці. Земля тут виявилася болотяною, отже, військового табору на ній не розкинеш. Поговоривши із своїм радником, герцог вирішив дістатися до Гастінгського півострова й укріпитися там. Вони добиралися туди суходолом і водою.

Два тижні не стихав на півострові стукіт молотків; теслярі зводили дерев’яні замки на пагорках та полях. Вільгельм устигав побувати скрізь: оглядав укріплення, перевіряв стан коней і зброї, обстежував довколишню місцевість. Якось, повернувшись з такого обстеження, він довідався про поразку норвезької армії і загибель 25 вересня в Стамфордбріджі короля Гаральда. Вільгельм мало знав Гардраду, але поважав його за відвагу. Він одразу ж продиктував листа королеві Анні, висловивши їй співчуття.

До Вільгельма прийшов чернець, якого Гарольд прислав передати запрошення до переговорів і нагадати про свої права на англійський трон.

— Король Гарольд просив переказати вам таке. Ви прийшли на його територію, і він не знає, на якій підставі ви це зробили і з якою підступною метою. Він добре пам’ятає, що король Едуард спершу був обрав вас за спадкоємця англійського трону і що він, Гарольд, присягаючи в Нормандії, теж підтвердив ваше право на цю спадщину. Але Гарольд пам’ятає також, що це королівство належить йому по праву, бо той самий монарх, його володар, в останню мить подарував це королівство йому, і відколи до цього краю прийшов Августін Кентерберійський, у нашого народу утвердився звичай вважати законними подарунки, зроблені саме в останню мить. Ось чому Гарольд просить вас покинути з військом цей край. Інакше він порве з вами дружбу й усі угоди, що їх уклав у Нормандії. Отож він дає вам змогу вибирати.

Герцог вислухав ченця дуже спокійно. Якийсь час поміркувавши, він спитав:

— Ти гарантуєш мені, що проведеш у повній безпеці одного з моїх посланців до свого володаря?

— Ваша величносте, я берегтиму його, як самого себе.

Привели ченця, переписувача Феканського монастиря Юона Марго. Вільгельм звернувся до нього:

— Перекажи Гарольдові, який оголосив себе королем Англії, такі мої слова: «Не несправедливість і не підступна мета, а рішучість і прагнення домогтися справедливості привели мене до країни, володар якої, мій родич Едуард, проголосив мене своїм спадкоємцем, що й засвідчує сам Гарольд. Серед усіх своїх родичів король Едуард визнав мене найкращим і найздібнішим спадкоємцем, який зможе подавати йому допомогу за його життя й правити королівством після його смерті. Цей вибір було зроблено не без згоди вельмож, які присягли визнати мене своїм володарем після смерті Едуарда і в жодному разі за його життя не робити спроби захопити цю країну, позбавивши мене права володіти нею. Він віддав мені в заручники сина й небожа Годвіна. Нарешті Едуард послав до Нормандії самого Гарольда, щоб той особисто присягнув вірно служити мені, так само, як заочно це зробили його батько та інші вельможі. Гарольд віддав мені шану з власної волі і потиск його руки підтвердив моє право на володіння Англійським королівством. Я ладен судитися з ним за це своє право згідно із законами Нормандії або, якщо він забажає, згідно із законами Англії. Якщо нормандці й англійці скажуть по справедливості, що це королівство законно належить йому, то хай він з миром володіє ним; однак якщо з’ясується, що в ім’я справедливості він має повернути його мені, то хай поверне. Якщо він відкине мою пропозицію, то я не хотів би, щоб мої і його воїни загинули в бою, бо вони до нашої сварки не причетні. Тоді я ладен був би позмагатися з ним особисто і, важачи власною головою, довести, що Англійське королівство по праву належить мені, а не йому».

Вільгельмові брати, єпископ міста Байє та граф Мортенський, а також присутні члени його ради схвалили зміст цього послання.

Гарольд відмовився від поєдинку й наказав своїм військам озброюватися. А що його квапили дати відповідь, то він заявив:

— Хай Господь розсудить мене з Вільгельмом по справедливості.

Коли ці слова переказали Вільгельмові, той страшенно розгнівався. Велика частина нормандського війська пішла мародерствувати, табір майже спорожнів. Вільгельм наказав тим, хто був у таборі, якнайшвидше озброїтися. Герцог та його бойові товариші вельми благоговійно вислухали службу Божу. Він почепив собі на шию реліквії, на яких присягав Гарольд. Потім йому подали кольчугу. Надягаючи її, він незграбним рухом вивернув кольчугу навиворіт.

— Який лиховісний знак! — зашепотіли всі довкола.

А герцог розсміявся:

— Я бачу в цьому передвістя великих змін: сьогодні я герцог, а завтра буду королем!

Спорядившись, Вільгельм сів на бойового коня й виїхав перед нормандське військо. Поряд із ним стояли Ед де Байє та Жоффруа Кутанський у кольчугах поверх стихарів, а також син Руа Бланка з єпископальною корогвою. Вільгельм закричав гучним голосом:

— Вітаю вас, побратими! Настав час, коли ваші руки повинні будуть довести, якою силою ви наділені, якою хоробрістю ви натхнені. Ми маємо не тільки стати тут господарями, а й уникнути страшної небезпеки. Якщо ви битиметесь, як справжні чоловіки, то здобудете перемогу, честь і багатства. А якщо ні, то вас переріжуть або, полонивши, примусять бути іграшками в найжорстокішого ворога. Навіть більше, ви вкриєте себе вічною ганьбою. У нас немає шляху для відступу: з одного боку дорогу нам закриває зброя і незнайома ворожа країна, а з другого — море й зброя, що пильнує, аби ніхто не спробував утекти. Справжнім чоловікам не слід боятися великого числа ворожого війська. Англійці часто зазнавали поразки від ворожої зброї; переможені, вони нерідко потрапляли в ярмо до чужинців і ніколи не звершували славетних воєнних подвигів. Невелике число хоробрих ратників може легко подолати велику кількість незграбних у бою вояків, особливо коли на боці справедливого діла стоїть Небо. Пильнуйте тільки, аби ніщо не штовхнуло вас до відступу, і перемога неодмінно сповнить радістю ваші серця. Я покладаюсь на вас, рицарські воїни благородної Франції, і на вас, воїни Бретані, які не знають, що таке відступати, на вас, хоробрі у бою воїни Мена, на вас, відважні воїни Фландрії, Калабрії, Апулії, смаглі воїни Сіцілії, покладаюсь і на вас, нормандці, що вже звикли до героїчних звитяг! Уперед! Тhог аїе!

Погук нормандців, що кликав до бою, долинув до передніх лав англійців і нагнав на них страху. Була п’ята година ранку 14 жовтня 1066 року; починало світати.

Розділ тридцять восьмий ПОСВЯЧЕННЯ КОРОЛЯ ФІЛІППА В РИЦАРІ

Повернувшись із Нормандії, Анна й Рауль, усе ще закохані одне в одного, провели кілька днів у своєму замку в Крепі. Тут граф Валуа дізнався, що, попри настійливі його вимоги, єпископ Верденський Тьєррі не сплатив йому данину — ту саму, яку попередники цього єпископа ретельно сплачували, вважаючи, що заступництво володаря цілком варте двадцяти ліврів. А Тьєррі гадав інакше. Рауль не звик до такого непослуху, отож страшенно розлютився й підняв військо. Вдершись до графства Верден, він ущент спустошив його, влаштував облогу міста, спалив його й повбивав силу-силенну верденців. Приголомшена такою жорстокістю чоловіка, Анна замовила молитви за упокій душі нещасних жертв.


Почувши про загибель зятя, хороброго короля Норвезького Гаральда, Анна дуже засумувала. Вона потерпала за долю сестри Єлизавети й небожа, які перебували, наскільки вона знала, в Англії, і Рауль де Крепі надіслав Вільгельмові Нормандському листа, в якому розпитував, що з ними сталося. Відповідь надійшла через два тижні; Гаральд виявив велике благородство, він відіслав королеву й слуг на батьківщину, пообіцявши більше не наступати на Англію. З трьохсот суден, що відпливли від Шетландських островів, до норвезького порту дісталися лише вісімдесят чотири. Анна написала сестрі довгого листа, в якому зазначила» що Єлизавета завжди буде бажаною гостею Французького королівства.

Юний Філіпп з нетерпінням чекав свого повноліття. Не тому, що його обтяжувало опікунство Бодуена Фландрійського, а тому, що розповіді про звитяги Вільгельма — його тепер називали не інакше, як Завойовником — надихали хлопця, і він прагнув одного: якомога швидше приєднатися до славетного переможця. Це не могло не занепокоїти його опікуна, якому поки що вдавалося тримати Францію осторонь від сварки між англійцями та нормандцями. Звістка про коронування 25 грудня 1066 року герцога Нормандського заспокоїла графа Фландрійського. Коли Вільгельм став королем Англії, війна скінчилась.

На початку наступного року Бодуен Монський, син графа Фландрійського, на подвір’ї почестей санліського замку посвятив Філіппа в рицарі. Королю тоді ще не виповнилося й п’ятнадцяти. Провівши ніч у молитвах біля церковного престолу, Філіпп висповідався перед капеланом Годефруа, вислухав відправу й причастився. На двох високих трибунах, застелених фландрійськими килимами, повсідалися знатні дами, прелати й вельможі. Серед дам сиділа королева-мати, вроду якої підкреслювала яскраво-червона парчева сукня, підбита білячим хутром, та зелена накидка з виготовленого в Брюгге сукна, бо була застебнута на плечі на золоту застібку, а також гарні рукавички й чобітки. Хоч сяяло сонце, надворі було дуже холодно. Слуги подавали довгими кліщами кухлики з гарячим, міцно приправленим прянощами вином. Біля королеви сиділи Адель Фландрійська, Аделаїда де Ла-Ферте, Біота Понтуазька, Гільдебранда Валуа й Бланш Арльська. Анна повернулася в бік другої трибуни й кивнула головою своїм давнім вірним друзям Гослену Шонійському, архієпископу Жерве Реймському, Готьє де Мо, а також Раулеві де Крепі, такому прекрасному в своєму чорному, розшитому золотом та сріблом костюмі.

Філіпп, надто високий і міцний як для свого віку, стояв простоволосий, у білому бліо[6], схрестивши руки й заплющивши очі.

Гослен Шонійський спустився з трибуни, підійшов до Філіппа, надяг йому сталеві латні рукавиці й вручив золоті остроги; Рауль де Крепі натяг на нього кольчугу, а Бодуен Монський прочитав йому рицарські заповіді:

— Ти віритимеш у все, чого навчає церква, й дотримуватимешся її заповідей. Ти захищатимеш її. Перейматимешся співчуттям до всіх слабких і будеш їхнім оборонцем. Любитимеш країну, де народився. Не відступатимеш перед ворогом. Вестимеш нещадну й непримиренну війну з єретиками. Виконуватимеш свої рицарські обов’язки. Ніколи не обманюватимеш і дотримуватимеш свого слова. Будеш щедрим і даватимеш усім милостиню. Скрізь і завжди захищатимеш правду й добро від несправедливості й зла.

На шию Філіппові наділи ремінець із батьковим щитом. А тоді Філіпп укляк навколішки. Бодуен Монський помазав йому чоло єлеєм і вручив меча, промовивши:

— В ім’я Бога, святого Михаїла й святого Георгія я посвячую тебе в рицарі. Будь витязем!

Новопосвячений рицар, вельми розхвильований, підвівся й пішов уклонитися матері. Анна нахилилася й наділа йому яскраво-червоний шолом.

Привели улюбленого Філіппового коня. Хлопець ураз скочив у сідло, не скориставшись стременами, чим викликав бурхливі оплески, потім схопив ясенового списа із сталевим вістрям і помчав чвалом збивати опудало — рухливого манекена, що правив за мішень.

Хоч погода стояла погана, розваги тривали до вечора.


Незважаючи на хутряний одяг та гаряче вино, холод мало не став фатальним для королеви-матері: наступного дня після свята, влаштованого на честь її сина, вона злягла з великою гарячкою. Вона не одужала зовсім до самого Великодня й не змогла поїхати до Нормандії на свято з нагоди повернення Вільгельма. Король Філіпп дав згоду на те, щоб за відсутності його самого та матері Францію там представляв граф Валуа як вітчим короля.

При французькому дворі ще довго й заздрісно говорили про гостинність короля Вільгельма, про розкішно оздоблені шати його баронів, англосаксонську знать із довгим волоссям, золотий і срібний посуд, різьблені буйволячі роги, численні незнайомі страви, про музик та турніри, де змагались англійці й нормандці, про переосвячення монастирської церкви |Богоматері на церкву святого Петра, про щедроти й добрі діла, що їх герцог-король зливою вихлюпнув на свій народ. Філіпп, повернувшись із чергової поїздки до Фландрії, із заздрістю вислухав розповіді про все це.

Першого вересня помер граф Бодуен, переобтяжений літами й почестями. За два місяці до цього пішов у кращий світ і архієпископ та канцлер Реймський Жерве. Тепер Аннин син мусив правити країною сам.


У травні наступного року королева-мати поїхала до Англії, щоб узяти участь у коронуванні герцогині Нормандської. Худенька, у важкому вбранні, Матільда вся аж сяяла, коли в церкві Вестмінстерського монастиря архієпископ Йоркський Ельдред поклав їй на голову королівську корону. Вона була при надії й залишилася разом з Анною до пологів в Англії. Батько проголосив новонародженого сина, названого Генріхом, спадкоємцем усіх своїх англійських володінь, і це рішення схвалили й місцеві вельможі. Четвертий син переповнив Вільгельма радістю.

Повернувшись до Франції, Анна разом із сином Гуго та чоловіком Раулем проводила час у короля Філіппа спершу в Парижі, потім в Орлеані, Комп’єні та Суассоні.

Здавалося, Філіпп і Гуго пробачили матері її друге одруження, вони ввічливо поводилися з графом Валуа та його синами Готьє і Сімоном. Сімон мав великий авторитет в обох французьких принців, бо він супроводжував Вільгельма до Англії. Звісно, Сімон був усього лиш один із герцогових зброєносців і через свій юний вік тримався далеко від найзапекліших боїв. Проте на прохання Філіппа хлопець довгими вечорами розповідав про найважливіші моменти битви. Зручно повмощувавшись на м’яких подушках перед величезним каміном у просторій залі санліського замку, принци, графи, рицарі й зброєносці захоплено слухали розповідь юнака:

— Роллонів син Тюстен підніс угору нормандський прапор. Засурмили сурми, і грізні воїни пішли в наступ із криком: «Тhог аїе!» Наші лучники першими пустили стріли, які понесли смерть у лави супротивника, а він відповів таким густим градом каміння, що ми мусили відступити. Англійські сокири хоч і не надовго, але все ж улаштували справжню січу в наших рядах. Бретонці кинулися тікати, зчинилася товкотнеча, і в ній наших людей загинуло не менше, ніж від англійських стріл. Раптом у цій метушні пролунав чийсь крик: «Герцог загинув!.. Герцог загинув!» І тоді почалася безладна втеча. Але тут над натовпом здійнялася закривавлена постать рицаря, який розмахував мечем, намагаючись затримати втікачів. Він зірвав із себе шолом і вигукнув: «Погляньте на мене, я живий і з Божою допомогою переможу! Що за дурість штовхнула вас на втечу? Ви — зграя боягузів! Ви дозволили відкинути й убивати себе тим, кого самі можете перерізати, мов худобу! Ви втікаєте від перемоги й вічної слави і рветесь до поразки та страшної ганьби. Якщо ви втікатимете й далі, то ніхто з вас не уникне смерті!» Побачивши свого герцога живим і почувши його гнівні слова, нормандці сповнилися хоробрості й кинулись до бою з таким завзяттям, що невдовзі англійці вкрили землю, пошматовані нормандською зброєю. Найзапекліше бився сам Завойовник, який махав важким мечем, наче ціпом. Довкола нього лежали гори трупів. Ніхто з тих, хто на нього нападав, не вцілів. Герцог мав у бою лише одного рівного собі воїна, який завжди був поряд із ним у найзапекліших сутичках: це той, кого ми між собою називали Рицарем у масці або Рицарем із блискучим обличчям. Вони вдвох перерубали більше ворожого війська, ніж це могла б зробити ціла сотня хоробрих вояків! Не раз ми думали, що наш командир загинув. Троє коней упало, порубані під ним. З дивовижною спритністю як на свій високий зріст і огрядність він щоразу встигав сплигнути на землю й помщався за свого бойового коня. Двічі він, щоб збити з пантелику ворога, наказував своєму війську вдати, ніби воно відступає, і обидва рази ця хитрість йому вдавалася: сотні англійців склали голови на полі бою. Запалені успіхом, нормандці вже не відчували ні болю, ні втоми й знову йшли в наступ з таким жахливим войовничим криком, що навіть найхоробріші воїни не могли слухати його, не здригаючись. Бойовий дух у них підтримував під час коротких перепочинків відважний бард Тайєфер. Сидячи на коні, він, байдужий як до ворожого, так і до свого каміння та стріл, читав бійцям епопею про Роланда та його богатирів:

Скрізь, де не глянь, лютує сильний бій.
Ба й граф Роланд не криється за других;
Вдаряє списом, поки служить спис,
Аж і зламавсь з п’ятнадцятим ударом.
Тоді схопив за меч, за Дюрандаля,
Вколов коня й пустивсь на Чернубаля.
Розбив шолом, брильянтами світючий,
Розтяв йому волоссям вкритий череп,
Розтяв надвоє і лице з очима,
3 густими защіпками панцир ясний,
Враз із грудьми від шиї аж до стегна,
Враз із сідлом, що злотом мерехтіло.
Меч зупинився тільки на коні,
Та ще й хребет розтяв, усім на диво.
Граф, трупи два в траву зелену вклавши,
Сказав: «По лихо ти прийшов тут, мавре!
Твій Магомет тобі не допоможе,
Босяк, такий, як ти, не переможе»[7]
Сімонову розповідь раз у раз уривали войовничі вигуки надмірно збуджених юнаків з оточення короля Філіппа: «Каміння!.. Святий Денисе!.. Тhог аїе!» Потім усі сміялися, попиваючи приправлене прянощами вино з ріжків, що їх підносили служники, не менш збуджені, ніж господарі.

— Ох, яка ж гарна буває війна! — вигукнув Філіпп.

— Гарна й бажана, мов жінка! — докинув Сімонів брат Готьє.

— Ні, брате, війна — це жахіття… Наш володар Вільгельм зрозумів це першого ж дня ввечері, коли переступав через усі ті трупи, серед яких лежали й більшість його друзів. Я бачив, як він плакав — він, найвідчайдушніший з-поміж усіх воїнів у цих жорстоких боях. Діставши поранення, він спирався на руку Рицаря в масці. По його закривавленому обличчю котилися сльози, і він шепотів: «Діти мої, бідолашні мої діти!..» Потім Вільгельм опустився на мох, ноги його були в багнюці. Коли споночіло, я сидів біля нього. Слуги принесли смолоскипи, і він устромив їх у розгрузлу землю; йому подали їсти, але він відштовхнув миску і тільки повільно й мовчки випив вино. Довкола було чути лише стогін поранених, каркання ворон та крики чайок. Незважаючи на перемогу, всі ми були пригнічені. Нарешті герцог промовив: «Хай ніхто з вас ніколи цього не забуває. Чи варта таких втрат земля, яка належить тобі по закону?» — «Брате мій, — озвався єпископ Одон, скидаючи шолома, — то Господь благословив нашу зброю на перемогу, то він озброїв нашу руку. Йому хотілося, щоб ті витязі, загинувши, перейшли до його воїнства і стали праведниками. Нарікати на нього однаково, що плакати, як стара баба!» Всі застигли на місці. Як Завойовник зреагує на ці грубі слова? Навіть не намагаючись приховувати сльози, Вільгельм підвів обличчя до брата: «Я молю Господа Бога, щоб ви мали слушність, єпископе де Байє. Але Божа рука надто важка!» — «Брате мій, хай збудеться воля його, а не наша. Погляньте, ось підійшов бард Тайєфер, якого Бог боронив весь сьогоднішній день. Барде, розкажи нам про смерть графа Роланда!» Тайєфер дістав з-під кольчуги невеличку ліру, взяв кілька акордів і заспівав:

В обіймах смерті чується Роланд:
Чоло та серце холод огортає.
Він спішно йде на пагорб під ялину,
Лягає долілиць в траву зелену.
І, меч і ріг вкриваючи собою,
Він повернувсь лицем та головою
До сарацинів краю, бо бажав,
Щоб кожен рицар, щоб король сказав:
«Оце був граф! Як витязь умирав».
А там, покаявшись своїх гріхів,
Він Богу й жертві рукавицю дав.
Тепер усі юнаки заплакали.

Оповідач, теж у сльозах, укляк навколішки.

— Друзі, помолімося за упокій душі хороброго Роланда та його товаришів. Помолімося й за нормандців та англійців, які загинули на славу Бога й герцога-короля!

Король подав приклад, уклякши поряд із Сімоном де Крепі. Решта слухачів теж повклякали.


Роки після завоювання Вільгельмом Англії були для Анни найщасливіші в її житті. Вона з великим хвилюванням одружила Філіппа з Бертою — дочкою графа Голландського Флорана та Гертруди Саксонської і пасербицею Роберта Кучера. Та дуже скоро новій королеві стали не подобатися тісні зв'язки, що єднали матір і сина. Анна з прикрістю дізналася про це й вирішила з’являтись у королівському дворі якомога рідше.

1072 рік, що почався королівським весіллям, скінчився слізьми й жалобою. В битві під Вітрі, що неподалік від Реймса, загинув, б’ючись поряд із королем Франції, старший Раулів син Готьє. Ця втрата завдала графові Валуа великого болю. Він влаштував величний похорон, на якому були король Філіпп, його брат, чимало баронів та єпископів. З цієї нагоди граф зробив великий дар монастиреві святого Ремі й попросив його ігумена єпископа Ерімана багато разів помолитися за упокій душі Готьє. Зі згоди Анни та Сімона граф на якийсь час подався до ам’єнських ченців ордену святого Августіна, але не знайшов там того спокою, якого шукав.

До Крепі повернувся згорьований, стомлений і вже постарілий чоловік. Ніжність і піклування Анни були марні. Рауль топив своє горе в пиятиці, яка незабаром перейшла в оргії. В місті зникало багато дівчат, декотрих із них знаходили голими в лісі, вони щось плутано розповідали, часто згадуючи графове ім’я. Всі вони були зґвалтовані, проте жодна не скаржилася на те, що її катували. Графиня підбирала декого з цих бідолах і віддавала до монастирів. Над усім графством панував страх. У графовому товаристві знову з’явилися люди з фізіономіями веселунів, якими Рауль колись любив оточувати себе: розстрижені священики, пропащі дівчата, підозрювані в чаклунстві жінки, запеклі розбійники, ченці, що поставали грабіжниками та злодіями. Цілий рік вони сіяли на землях графа Валуа жах і сльози. Утікши до своїх дітей, Анна проводила час, молячись та лікуючи жертв свого чоловіка.

Якось, повертаючись з одного із таких гультяйських походів на Мондідьє, Рауль загинув. Виснажений розпустою, він упав з коня й розбив собі черепа об каміння, що лежало на дорозі. Графові товариші обібрали його й повтікали, покинувши труп вовкам. Рауля знайшли лісоруби; хоч вовки вже й пошматували трупа, лісоруби впізнали його. Вони відвезли тіло до Мондідьє, де його поховали в склепі, збудованому графом заздалегідь.

Анна довго дивилася на тіло чоловіка, якого так кохала і який теж так ніжно й так нестямно кохав її, аж поки знову став жертвою своїх демонів. Анна молила Бога відпустити йому гріхи й простити його, як прощала його вона за всі страждання та образи, яких зазнала після загибелі Готьє. Вона благала Пречисту діву Марію, яка спізнала біль утрати свого сина, заступитися за Рауля.

Відтак графиня Валуа замкнулась із Сімоном у замку міста Крепі.

Розділ тридцять дев’ятий ЛИСТ ВІД ВІЛЬГЕЛЬМА

Після Раулевої смерті Анна зосталася жити на самоті в Крепі, незважаючи на те, що Філіпп запрошував її в королівський двір до себе й Берти.

«Сину мій, — писала вона йому, — облиште мене, мені треба відпочити тілом і душею. Смерть мого любого чоловіка так вразила мене, що я злягла. Не турбуйтеся, мій пасинок Сімон піклується про мене, як про рідну матір. Ми разом молимося за упокій душі графа, благаючи Господа Бога прийняти його до вічного царства, незважаючи на його тяжкі гріхи й на те нещастя, що він помер не серед віруючих. Ми дійшли спільної згоди покинути наше житло в Мондідьє і повернути ці землі, що їх несправедливо захопив мій сердешний чоловік, їхнім законним спадкоємцям. Папа Григорій цілком підтримує наш намір. З другого боку, я прошу вас, мій любий сину, поговорити з вельможею де Бруа, аби він повернув Сімонові міста Вітрі, Бар-сюр-Об, Ла-Ферте, які він по-зрадницькому захопив. Мені сказали, що то ви підбурили його на цю, як я вважаю, братовбивчу війну, але я не можу в це повірити. Ще не так давно ви з Сімоном були братами! До речі, я дякую вам за доброту, яку ви виявили до моїх каноніків монастиря святого Вінцента, й за ваше піклування про мою дорогу церкву. Мине ще трохи часу, і я переберуся до того божественного дому. «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця!» Та, перше, ніж піти з цього світу, я хочу поїхати й помолитися на могилі моєї матері в Новгороді. Смиренно прошу в свого сина-короля дозволу вирушити до мого рідного краю, як тільки в мене поліпшиться здоров’я. Молю Пречисту діву Марію та святих апостолів захищати вас. Прийміть найщиріші побажання від вашої люблячої і нещасливої матері. Анна».

У відповідь на лист королеви-матері король Філіпп захопив землі графа Валуа до самого Ам’єна. Сімон подався до Рима просити поради в папи. Папа Григорій порадив йому боронити своє добро. Діставши таку міцну підтримку, Сімон повернувся додому й у запеклій битві переміг Філіппа; потім підписав мирну угоду, забравши свою спадщину назад.


Ці події дуже вразили Анну. Проте вона знайшла в собі сили поїхати розрадити Матільду, яка недавно втратила сина Річарда — він загинув у Англії під час нещасливого випадку на полюванні. Подруги міцно обнялися й поплакали. Вільгельм мовчки переживав смерть улюбленого сина, вбачаючи в цьому кару за лиходійства, вчинені нормандцями в Суссексі та Гемпшірі. Каючись, він щедро роздавав милостиню й просив відправляти в церквах служби Божі. Кілька довгих місяців Вільгельм не виходив з фалезького замку. Аннин приїзд спонукав його вийти із своєї в'язниці й покинути ту гнітючу атмосферу, яка так непокоїла його оточення. Він знову погнався за оленями та лисицями. Тепер стало зрозуміло, що він подолав своє горе. Якось, коли Вільгельм повернувся з полювання, Анна спитала його:

— Я не побачила серед ваших рицарів чоловіка, якого називають Рубцюватим. Невже його більше немає при вашому дворі? Що з ним?

Вільгельм кинув на неї гострий погляд.

— Чого вам від нього треба? — спитав він набагато брутальніше, ніж цього хотів.

Здивована таким різким тоном, Анна тільки відповіла:

— Побачити його.

Тепер уже герцог-король здивувався з цієї простої відповіді.

Вони довго мовчали. Вільгельм заговорив перший:

— Даруйте мені, люба, але мене дуже турбує доля Рубцюватого, тому я так вам і відповів.

— Що ви хочете сказати?

— Два роки тому він пішов на обітовану землю, і відтоді я не маю від нього жодної звістки. Я тільки дізнався від двох торговців, що він дійшов до місця, — вони його там бачили. Але більше нічого я про нього не чув…

Анна ще дужче зблідла.

— Бог дасть, він повернеться, — прошепотіла вона.

Вільгельм, замислившись, поглянув на королеву. Роки вкрили її руді коси сивиною, але у Вільгельмових очах Анна й далі лишалася гарною. Здавалося, час не позначився на ній. Материнство не зіпсувало її постаті мисливиці, обличчя зберегло молодечий вираз. Після другого свого повдовіння Анна не знала більше чоловіків, і в ній з’явилась якась незбагненна млявість. Чи догадувалась вона, хто цей Рицар у масці насправді? Пилип не пояснив йому, що його спонукало вирушити до Єрусалима, але Завойовник був певен, що він пішов туди через цю жінку. Чому вона так зблідла, чому її голос раптом сповнився тривоги?

— Я попросила у короля, свого сина, щоб він дозволив мені поїхати до мого краю…

— Ваше місце біля нього, а не там.

— Вільгельме, я тут більше не королева. Королева Берта ревниво ставиться до свого титулу, і моя присутність для неї нестерпна. Що ж до мого сина, то він мститься мені за моє одруження з Раулем де Крепі, захоплюючи його володіння. Я відчуваю, що жити мені вже не довго. Я весь час думаю про мого батька, Ярослава Мудрого, про матір, святу Індігерду, про братів…

— Усі вони повмирали, там уже ніхто на вас не чекає,— грубо сказав герцог.

— Я знаю, друже, але ці мої любі покійники кличуть мене до себе. Я щоночі бачу у снах ліси й ріки моєї країни, особливо великий Новгород. Я намагалася перебороти ці спогади, та марно. Я повинна повернутися додому.

— То ви задля цього бажаєте побачитись із Рубцюватим?

Анна знітилася.

— У Рубцюватого немає батьківщини, і мені здалося, що він міг би мене супроводити.

— Королево, чи можете ви присягти перед Богом, який дивиться на нас, що у вас немає інших причин?

Анна поглянула йому просто у вічі й, стомлено всміхнувшись, мовила:

— Ні…

Вони знову довго мовчали. Цього разу тишу порушила Анна.

— Друже Вільгельме, якщо і є інші причини, то це — моя таємниця. Одначе запам’ятайте: з цим чоловіком мене пов’язує щось таке, чого не може розірвати ніхто, навіть Бог.

— Ви ображаєте Бога! А коли те, що Рубцюватий побачить вас знову, прирече його на вічне прокляття?

— Якщо це той, за кого його приймає моє серце, то він не з таких, ще бояться пекла.

— Анно, ви з глузду з’їхали! Ви та жінка, яка колись зачарувала мене з першого погляду, — Мора!

— Я не з’їхала з глузду, і в усьому цьому немає ніяких чарів. Є тільки чоловік і жінка, яких Бог звів одного з одним, і тільки він знає навіщо. А що коли Бог замислив цю зустріч у глибині германських лісів з однією метою: щоб сьогодні ви мені допомогли?

— Щоб я вам допоміг?

— Так. Спершу розшукати цього чоловіка, а потім дозволити мені, якщо мій син король буде проти цього, повернутися вмирати на береги озера Ільмень.

— Не сподівайтесь нічого від мене! Гадаю, у вашого сина вистачить мудрості заборонити вам цю подорож. Ви були королевою Франції, ви — матір короля; ваше місце тут.

— Ні, любий Вільгельме. Нате ось, візьміть: як побачите Рицаря в масці, передайте йому це і скажіть, що я чекаю на нього.

— Я цього не зроблю!

— Ви зробите це з любові до мене.


Повернувшись до замку в Крепі, Анна проводила довгі дні біля ліжка свого пасинка, тяжко пораненого Філіпповими воїнами. Сімон молив Пречисту діву Марію зберегти йому життя, щоб він міг виправити батькові помилки. Богоматір, зцілителька хворих, почула Сімона й зглянулася на його благання. Тоді Сімон виявив бажання покинути світське життя й постригтися в ченці. Зі згоди мачухи вінперевіз батькове тіло з Мондідьє до церкви святого Арну в Крепі. Коли перезаховували останки, Сімон захотів знову побачити батькове обличчя, але час своє зробив.

— Невже це тіло Рауля, воїна, який так володів мистецтвом влаштовувати облоги?! Ось де закінчується слава сильних світу цього! — скрикнув Сімон.

Це тільки збільшило його бажання піти до монастиря.

Вексен він залишив французькому королеві.


Королева-мати зрештою вволила синову волю: спершу поселилася в Мелені, а потім у Санлісй, де знову стала провідувати бідарів та школи, що їх колись створила.

23 травня 1075 року вона супроводила Філіппа до Блуа, де підписала дарчу грамоту на користь монастиря Понлевуа.

Коли Анна повернулася з цієї подорожі, до неї звернувся з проханням прийняти його посланець від герцога Нормандського, який вручив їй листа від свого господаря та перстень. Побачивши персня, Анна скрикнула й знепритомніла. До неї кинулися придворні дами, але вона скоро прийшла до тями. Посланець, уклякши одним коліном на землю, стривожено дивився на королеву; герцог звелів бідоласі переказати йому після повернення кожне слово королеви й описати кожен її жест. Та чи не покарають його за те, що він несамохіть так приголомшив королеву?

Віднедавна в Анни почав слабнути зір, і вона не змогла прочитати Вільгельмового листа. Королева покликала Бланш де Шовіньї, єдину з придворних дам, що вміла читати, й попросила її пошепки прочитати листа. Решта жінок вийшли з кімнати. Бланш, затинаючись, почала читати.

— «Королево Анно, отримавши цього листа й персня, ви зрозумієте, ще мій васал і друг, Рицар у масці, повернувся додому. Побачивши вашого персня, він мало не впав мертвий. Те, чого не змогли зробити невірні, міг зробити ваш подарунок. З любові до вас і до мого друга я згоден бути вашим посередником у короля Філіппа. Я беруся за це з великою прикрістю, але страждання мого друга, його щира віра в Бога й бажання дотримати присяги, а також, звісно, ваше настійливе прохання так вплинули на мене, що сьогодні я згоден зробити те, в чому колись вам відмовив. Посланець, який приїхав до вас, має листа для вашого сина короля; там ідеться про те, що я не заперечуватиму проти передачі йому графом Сімоном де Крепі Вексена, але лише за умови, що він дозволить вам поїхати помолитися на могилі матері й що я надам у ваше розпорядження судно та рицарів, щоб ви здійснили цю благородну подорож. Судно те ви добре знаєте, бо я спорудив його завдяки вашій щедрості й щедрості моєї любої дружини; на ньому я, рішучий і гордий, вирушав завойовувати Англію. Одне слово, я маю на увазі «Мору». Ви, певна річ, здогадуєтеся, що ми, королева Матільда і я, довіряючи ваше дорогоцінне життя цьому любому нам судну, засвідчуємо вам свою любов. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія і святий архангел Михаїл будуть вашими проводирями в цій небезпечній подорожі. Я вже замовив молитви за її успішне звершення й за ваше найшвидше повернення до нас. Вільгельм, герцог Нормандський, король Англії».

Бланш де Шовіньї, прочитавши листа, стояла навколішки перед королевою і дивилася на неї сповненими сліз гарними очима.

— Ох, не покидайте нас, королево! Що буде з нами без вас?

— Твої сльози зворушують мене, дитино моя. Витри їх, сама ж бачиш, ще я щаслива.

— Візьміть мене з собою!

— Якщо король дозволить, я візьму тебе, моя голубко. Будеш моїми очима, бо невдовзі я вже нічого не бачитиму.

Філіпп, отримавши Вільгельмового листа, страшенно розгнівався й пригрозив розірвати недавно укладений мир. Дружина його, королева Берта, яка ніколи не любила свекрухи, зауважила йому, що нейтралітет нормандців щодо Вексена куди важливіший, ніж задумана подорож. Король досить легко згодився з нею, особливо коли довідався, що це нічого йому не коштуватиме: Анна володіла чималими багатствами, які їй подарував іще за життя Рауль де Крепі.

Філіпп згодився, щоб Анна вирушила в дорогу наступної весни.

Розділ сороковий АННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Про свої два роки, проведені в Палестині, Рицар у масці нічого не розповів, хоч як цього домагався Вільгельм та його барони. Пилип лише запевнив їх, що ні разу не зганьбив своєї честі й що поцілував гроб Господній. Він привіз у золотій скриньці порох із цього гробу й вручив скриньку герцогові-королю.

Після бенкету, влаштованого на честь повернення Пилипа, Вільгельм забажав поговорити з ним віч-на-віч. Герцог сказав другові, що дуже радий бачити його живим і хотів би назавжди залишити його в себе. Щоб іще дужче зміцнити їхні зв’язки, Вільгельм запропонував йому руку однієї зі своїх дочок. То була велика честь для Пилипа, і він саме так це й зрозумів. Пилип укляк на одне коліно й, не приховуючи хвилювання, відповів просто:

— Вельможний королю, ніхто не був такий великодушний до мене, як ви. Невже ви бажаєте пов’язати долю однієї з принцес із долею бідолашного мандрівного рицаря, що має лише коня та зброю, якою завдячує вашій доброті? Я не виявив би вам своєї вдячності й любові, коли б не згодився прийняти те, що пропонує мені ваша дружба. Але ви й так заплатили мені дуже багато за все, що я робив для вас тільки тому, що ви ставилися до мене, як до… брата.

— Ти сказав правду, я ставлюсь до тебе, як до брата, тож і хочу вшанувати тебе, як брата. Ти не бідний, бо сьогодні я відписав тобі в подарунок замок у Серізі, землі й маєтки, що належать, до нього, а також великі володіння в Англії. Мій майбутній зять має бути гідний свого нового титулу.

— Ваша величносте, ви робите мені великий подарунок, але я не можу його прийняти.

— Ти ображаєш мене. — Я не можу його прийняти, — повторив Пилип глухим голосом. — І ви це самі знаєте.

Вільгельм теж розхвилювався, довго дивився на друга, а тоді промовив:

— Даруй мені. Я хотів випробувати тебе, пересвідчитися, чи ти її не забув.

— Королю, там я намагався забути її то в молитвах, то в найбруднішій розпусті, то навіть у кривавих бійках. Та не зміг. Один святий чернець звільнив мене від моєї присяги, але все марно, зробити це може тільки вона.

— Отже, ти й досі кохаєш її, незважаючи на час…

— Час тільки зміцнив моє кохання. Якби вона навіть дуже постаріла і чоло вкрилося зморшками, я все одно впізнав би новгородську княжну.

— Новгородську… І ти не забув про те місто?

— Я багато подорожував, але кращого міста й привітніших людей ніде не бачив.

— Хотів би туди повернутися?

Перше ніж відповісти, Пилип, схвильований, довго мовчав.

— Без неї?.. Хіба ти, королю, не розумієш, що те місто було найкраще, бо схоже на неї, бо горде й вільне, як вона? Новгород без княжни — це вже не Новгород, а звичайнісіньке місто.

— Гаразд. На ось, це вона тобі передала.

Коли Пилип узяв перстень, подарований Анні ним-таки стільки років тому, йому здалося, що він ось-ось помре від щастя. Вільгельм, побачивши, як Пилип скам'янів на місці, занепокоївся.

— Друже, отямся!.. Гадаю, ти не розкиснеш, мов жінка.

По срібному Пилиповому обличчю покотилися сльози. Вільгельм підвівся й відв’язав маску на другові. З’явилося нещасне порубцьоване обличчя. Герцог обійняв Пилипа й заплакав разом з ним.

— Брате мій, королева Анна запрошує тебе до себе. Вона хоче помолитися на могилі своєї матері. І бажає, щоб ти супроводив її в дорозі.

Грім не вдарив би з більшою силою, ніж ця звістка. Пилип укляк на землю, мов скам’янілий. Вільгельм став навколішки біля нього й почав молитися.


Повернувшись додому з Вернея-Етрана, Анна стала готуватися до подорожі. З допомогою Аделаїди де Ла-Ферте і Бланш де Шовіньї вона давала лад своїм речам, переглядала сукні й прикраси. Анна залишила синові Філіппу свою Пречисту діву Новгородську, з якою ніколи не розлучалась і якою так дорожила.

— Можна подумати, що ви збираєтесь померти й зоставити отак усе своє багатство, — сказала Аделаїда.

Королева-мати відвернула голову й зашарілась. Прозірливість її подруги нагнала на неї страху. Стомлена й хвора, Анна помалу втрачала зір і здогадувалася, що скоро помре. Їй хотілося, щоб це сталось на руській землі. Тепер усі сили були спрямовані на досягнення цієї мети. Вона почувала себе хворою дужче, ніж вважали лікарі, але приховувала це від усіх, щоб її не затримали. Їй важко було казати неправду Аделаїді — адже та добре її знала, однак Анна зуміла ошукати й подругу.

Зі згоди Філіппа Анна підписала таку грамоту на користь санліського монастиря святого Вінцента:

«Усі сини святої Церкви знають, що Творець світу, Бог Отець, створив усе суще задля того, щоб приготувати й скріпити шлюб Свого єдиного Сина з цією ж Церквою.

Не тільки Отець, а й Син, за згодою із Святим духом, узяв її собі за наречену, про що свідчать слова, якими Син звертається до неї в «Пісні пісень: «Зо мною з Лівану, моя наречена, зо мною з Лівану ти підеш! Споглянеш з вершини Аманш, з вершин Сеніру й Гермону».

А я, Анна, розуміючи все те серцем, розмірковуючи над такою великою красою, над такою великою славою й пригадуючи слова із Святого письма: «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця» і слова, що їх виголосила сама наречена Христова: «Ті, що мене відкриють собі, здобудуть Вічне життя», — не раз запитувала себе, чи зможу якогось дня прилучитися до цього свята, цього блаженства й цього вічного життя. Моє серце нарешті зважилося збудувати церкву Христові, аби тісно пов’язати себе із святою общиною, стати мовби часточкою цієї общини, яку з Христом пов’язує віра; тож я наказала звести й присвятити Христові церкву Святої Трійці — Богоматері Марії, передвісника Господа й святого великомученика Вінцента — і віддала їй у дар свої особисті багатства і ті, що їх король Генріх, мій чоловік, дав мені, одружуючись зі мною.

Усі ці багатства з ласки мого сина короля, з волі Господньої і зі згоди вельмож королівства я віддаю церкві, щоб у ній могли жити й служити Господові спокійні і лагідні ченці, відмовившись від світського життя й присвятивши себе канонічно правильному життю, цебто правилам, писаним святими апостолами й святим Айгустіном.

Хай вони моляться день і ніч за відпущення гріхів королю Генріху, моїм дітям та моїм друзям, а також за відпущення гріхів мені і хай своїми молитвами вимолять у Господа, аби я постала перед Ним без жодного гріха й жодної вади, як цього бажає Христос для своєї Церкви.

А саме: землю біля храму Господнього, яку купив і якою володів прево Ів, з пекарнею та всіма доходами від неї; дев’ять маєтків з усіма угіддями та доходами, які я колись отримувала від них; право вільно ввозити продукти до міста, на околиці якого споруджено церкву; млин, що залежить від міста й стоїть на його околиці, названій Гув’є, і обійстя «Блан-Месніль»; маєток, розташований на території Лаону в містечку Крепі.

А щоб ніхто згодом не зазіхнув на ці маєтки та доходи від них, я віддаю їх у повне володіння монастиреві святого Вінцента та його канонікам».

Склавши, згідно зі звичаєм, такий заповіт, королева попрощалася з тими, хто вірно служив їй довгі роки. Оточення королеви Берти дивилося, як Анна вирушає в дорогу, з неприхованою радістю, яку трохи затьмарила поведінка короля. Філіпп поїхав проводжати матір аж до місця посадки на судно. Вони прибули до Руана теплого червневого дня, і Вільгельм прийняв їх із своєю звичною щиросердістю. Після трьох днів свят, бенкетів, турнірів та процесій настав час відпливати.


Світанок обіцяв погожий день. На Сені ледь погойдувалася заново відбудована «Мора». Галаслива барвиста юрба чекала на кортеж, що супроводжував королеву-матір Франції. Нарешті засурмили мисливські ріжки, і на бойових конях у розкішній збруї проїхали, навіть не глянувши на натовп, яскраво вбрані, горді й стрункі рицарі з герцогської охорони. За ними їхали вельможі, графи й барони, принци і єпископи, всі в оздоблених сріблом і золотом шатах, а далі — король Франції та король Англії. Важко було сказати, хто з цих двох дужче засліплював публіку своїм пишним вбранням. За ними їхали повози знатних дам: Матільдині в кольорах Нормандії та Англії і Аннині в кольорах Франції. Королева-мати була в білій, з важкою золотою вишивкою сукні з Візантії. Як вона сяяла під ранковим сонцем! Але Анна не спускала очей з «Мори» і з невиразної постаті на носі судна, зброя й обличчя якої блищали на осонні.

Анна попрощалася з синами, заплакавши й поблагословивши їх. У Філіппа щеміло серце; він шкодував, що дозволив матері вирушити в цю подорож. Він дивився на матір так, наче не бачив її дуже давно. У Філіпповій голові зринали картини його дитинства: він згадав, як одного літнього дня мати з довгим розпатланим волоссям поклала йому на голову віночок із квітів і назвала його своїм «весняним малятком», як вона, нахилившись до гриви коня, зробила йому виклик на перегонах; яка вона була гарна, як розхвилювалася й пишалась ним у день його коронування; саме задля неї він вивчив напам’ять ритуальні слова…

— Мамо рідна!.. — простогнав Філіпп, уклякши одним коліном на землю.

— Сину мій, хай вас Господь береже! Я щодня молитимусь там за вас і за прекрасну країну Францію.

Настала черга прощатися з монархами Нормандії. Матільду довелося силоміць виривати з обіймів подруги. Королева Англії так розхвилювалася, що придворні дами мусили нести її на руках.

Герцог-король підійшов до Анни й узяв її за руку. Незважаючи на свою огрядність, він спритно допоміг їй зійти на місток, що вів на палубу судна. На палубі Вільгельм уклав холодну королевину долоню в руку чоловіка з обличчям у срібній масці, в руку свого друга Рубцюватого…

— Зайчику!..

Пилип так розхвилювався, що не міг промовити й слова, він лише укляк коліном на палубу й схилив голову перед своєю віднайденою коханою.

— Зайчику, підведись, поглянь на мене… Ми тепер уже старі й вільні від будь-якого обов’язку. Бог не покарає нас за те, що ми знову зустрілися на схилі віку, — сказала Анна рідною мовою, звуки якої тішили їй серце.

— Господь Бог з великої ласки дозволив вам знову зустрітися, — сказав Вільгельм. — Скористайтесь нагодою і віддячте йому. Рицарю, я довіряю тобі даму, якій я заприсягнув чистим коханням і лишаюсь йому навіки вірним. Оберігай її від усього лихого на світі й поверни її з Божою допомогою до нас знову.

— Ваша величносте, перебрати свою даму з ваших рук для мене велика честь. Будьте певні: поки я живий, нічого поганого з нею не станеться. Клянусь Морою, яка колись вірно служила вам! — промовив Пилип, поклавши долоню на руків’я своєї шпаги.

Герцог Нормандський і король Англійський обняв чоловіка без імені й без обличчя, який був йому другом.

— Мені бракуватиме тебе, брате.

— Мені теж бракуватиме тебе.

Вільгельм востаннє вкляк перед Анною.

— Поблагословіть мене, пані, поблагословіть мене, Моро…

Він затремтів від дотику ніжних пальців, що лягли йому на чоло.

Королева цього не витримала, вона впала на руки Бланш де Шовіньї, яка з двома служницями піднялася вслід за нею на палубу.

Вільгельм зійшов з судна; місток прибрали й підняли вітрила.

Натовп на березі молився, ченці співали, єпископ Руанський, стоячи в оточенні міського духівництва, благословляв «Мору» та її пасажирів.

Підтримувана своєю супровідницею, Анна перейшла на корму й стояла там нерухомо, аж поки останній закрут Сени сховав від її очей тих, кого вона напевне вже ніколи не побачить. Та, попри сльози й щем у серці, королева відчула, як сповнюється якоюсь молодечою радістю. Вона всміхнулась.

— Ідіть відпочиньте, — сказала Бланш.

Королева пішла, не опираючись, і лягла на подушки під балдахіном, де вже стояв легкий сніданок.

— Попросіть Рицаря в масці прийти до мене.

Пилип підійшов і шанобливо вклонився.

— Сідай і поділи зі мною цей сніданок.

Якийсь час вони мовчки їли і пили приправлене прянощами вино.

— Ти радий, що знову побачиш наш рідний край?

— Радий, бо я побачу його з тобою. Але, боюсь, ти там не застанеш нічого з того, що залишила. Твого батька й матері вже немає; з твоїх братів зостався тільки великий князь Всеволод; твої друзі повмирали або роз’їхалися по світу.

— Я все це знаю. Мій брат Всеволод має дочку Янку, вона заснувала в Києві жіночий монастир. Я провідаю Новгород, а тоді, якщо на те буде воля Божа, поїду до Києва й піду в цей монастир до святої небоги, якої ще ніколи ж бачила.

— Якщо ти цього бажаєш, то я відвезу тебе до Києва й передам великому князеві.

Легкий бриз дедалі дужче підштовхував судна. Анна бачила, як на березі пропливають верхівки дерев, вона вдихала запахуще повітря літнього ранку й усе її тіло оживало; королева давно вже не почувала себе так добре, в такій гармонії з власною душею та довколишньою природою. Сам Господь благословляв цю подорож.

Анна пружно, мов дівчина, випросталася й рушила на ніс судна. «Мора» велично розтинала тиху воду. Пилип підійшов до Анни.

— А тобі не шкода покидати цю гарну країну? — спитав він, широко розвівши руки.

Королева відповіла не одразу.

— Так, безперечно… Франція — гарна країна, але мені завжди було в ній тісно… Як тобі сказати? їй бракує сонця… Саме так, небо тут не таке просторе, обрій не досить широкий… Ліси такі високі й густі! А замки малі й темні, жінки почувають себе в них в'язнями! Перші роки були для мене вельми важкі: не тільки тому, що я втратила тебе, а й тому, що не мала жодної звістки від тебе й дуже мало отримувала листів від своєї родини. Здавалося, всі забули про мене, в мене склалося таке враження, ніби я вже й не живу. Трохи щастя подарували мені мої діти, поштивий Олів’є, за яким я й досі плачу… Ох, даруй мені, я бачу, спогад про нього й тобі завдає болю…

— Так, я й досі страждаю за ним.

— Як я тепер здогадалася, він, помираючи, назвав твоє ім’я, а не ім’я мого сина. Олів’є намагався сказати мені, що то ти, Пилип, стояв переді мною, мій колишній друг. Чому я тоді цього не зрозуміла?!

— Тоді ще не настав час для нашої зустрічі, до того ж королеву Франції й бідолашного рицаря без імені й без обличчя розділяла велика відстань…

— Як це з тобою сталося? — спитала Анна, гладячи пальцями срібну маску.

— Це вже нічого не важить. Сталося — та й годі,— відповів Пилип, відступаючи від неї.

Анна затремтіла.

— Я стомилася, світло засліплює мої хворі очі. Попроси, щоб опустили завіски.

Пилипа вразило те, як раптово Анна зблідла і як у неї почервоніли очі. Він покликав Бланш де Шовіньї, і та вправними рухами заходилася допомагати господині.


Увесь час, поки вони пливли вздовж узбережжя Франції, Данії та Германії, стояла гарна погода. Гнана легким бризом «Мора» йшла швидко, розтинаючи тихі хвилі. В серпні вони дісталися до Риги й зійшли з судна. Королева переказала через його капітана подяку герцогові-королю.

У Ризі на них чекали посланці від князя Київського. Стомлена дорогою Анна не змогла взяти участь в урочистій зустрічі. Коли вона стала почувати себе краще, то попросила негайно вирушати до Новгорода. Вони піднялися на довгому, з нарощеними бортами човні вгору Двіною. В Полоцьку вони зійшли з човна й рушили далі на повозах і конях. Перед тим, як вони знову мали сісти на судно на річці Ловать, Анна довго розмовляла з Пилипом.

— Зайчику, я боюся, що не доїду до Новгорода… Ні, не перебивай мене. Мої хворі очі вже ледве розрізняють світло. Я відчуваю, як сонце припікає мені чоло, але не бачу його. Чи згоден ти, друже, бути моїми очима, якщо я доберуся до рідного мого міста ще живою?

— Не кажи такого, ти житимеш і бачитимеш!..

— Ні, може, я ще й житиму, але міста моїх предків на власні очі вже не побачу… Ти дуже не хотів, щоб я побачила твоє обличчя; тепер, коли мої очі майже осліпли, скинь цю маску, хай я своїми пальцями впізнаю риси твого обличчя…

— Не треба!

— Прошу тебе! Всю цю подорож твоя рука не випускала моєї. Тепер моя рука нетерпеливиться погладити твоє змертвіле обличчя.

Пилип скорився і розв’язав зав’язки, що притримували маску. В обличчя йому вдарило м’яке свіже повітря, а доторк любих долонь, коли вони погладили його нещасне лице, був найприємніший з усього, що йому випадало відчувати в житті.

— Любий мій, мабуть, ти страшенно настраждався! — сказала Анна, плачучи. — Але під цими рубцями я знову впізнаю тебе. Ти гарний під моїми пальцями, гарний і молодий… Який ти молодий, Зайчику!.. Либонь, я здаюся тобі дуже старою!..

— Ти стара?! Ти довіку не постарієш! Господь Бог створив тебе вродливою на віки вічні, і я вдячний йому за те, що він подарував мені радість милуватися тобою. Доля дала мені змогу все моє життя дивитися на тебе. Ох, засмійся ще!.. Ти смієшся так, як сміялася тоді, коли я давав тобі виграти перегони…

— То не ти давав мені виграти перегони, то я випереджала тебе!

— Бо я притримував свого коня.

— Ох!..

Анна спробувала дати йому кулаком стусана. Пилип теж засміявся.

— Ти й досі така сама пустунка, яка була! Я давав тобі виграти перегони, але ти — найкраща вершниця з усіх, яких я знав.

— О, ти так гадаєш?!

Вони розмовляли до самої посадки на судно, то сварячись то сміючись, то зрідка замовкаючи й над чимось замислюючись.

— Прошу тебе, кажи мені про все, що бачиш, нічого не замовчуй: ні кольору неба, ні вигляду хмар, ні польоту птахів, ні одягу жінок, ні сили чоловіків, ні усмішок дітей. А особливо краси Новгорода… Я хочу бачити все твоїми очима! А тепер облиш мене, мені треба ощадити сили, якщо я хочу дістатися до міста.

Пилип послухавсь і пішов до Бланш де Шовіньї, що, вклякнувши на палубі, плакала.

— Рицарю, я боюся, щоб королева не покинула нас. Їй стає дедалі гірше. Вона намагається приховати це від мене, але я все бачу.

Пригнічений Пилип, не сказавши ні слова, втупився очима в обрій.


В Анни помалу підіймалася гарячка. Вона скаржилася на гострий біль у голові, а з її очей почала виділятися забарвлена кров’ю рідина. Ввечері їй трохи полегшало. Пилип не відходив від Анни, він навіть ліг спати біля неї, поклавши між собою та королевою свою шпагу Мору.

Одного ранку гарячка в Анни спала, болі вляглись, а очі перестали сльозитися. Вона випила трохи молока й попросила своїх супровідниць помити її й розчесати коси. Пилипа приголомшила її худорба. Загорнувши Анну в біле простирадло, він виніс її на ніс судна, і Бланш стала розчісувати їй довгі коси, які знову засяяли на сонці своїм колишнім блиском. Коли вони висохли і Бланш їх заплела, Анна забажала з допомогою Пилипа трохи походити.

Увечері вона попросила надягти на неї найкращі її шати й усі прикраси. Вбравшись так, вона скидалася на богиню. Супутники, побачивши Анну такою блідою, гарною й тендітною, перехрестилися.

— Зайчику, завтра ми приїдемо до Новгорода, не забувай своєї обіцянки, розказуй мені про все, що бачитимеш!

— Обіцяю тобі, люба моя.

Цієї ночі Анна спала в Пилипових обіймах.


Сонце піднялося ще не дуже високо, коли вони побачили численні заквітчані човни, в яких сиділи юнаки та дівчата у святковому вбранні. На носі кожного човна стояв чернець і посилав уперед благословення. Пилип виніс Анну на ніс судна. Її осліплі очі нічого не бачили, але вона чула спів і передзвін на новгородських дзвіницях. Її обличчя світилося великим щастям.

— Який сьогодні день? — спитала Анна.

— П’яте вересня, королево, — відповіла Бланш де Шовіньї.

Приклавши руки до грудей, Анна намагалася стримати калатання серця.

— Зайчику, — прошепотіла вона, — розповідай!

Пилип почав монотонним голосом розповідати. Слухаючи його, королева вся аж сяяла: ніщо тут не змінилося, місто її дитинства лишилося таким самим гарним, яким вона зберегла його в пам’яті.

— А небо й досі таке саме широке?

— Воно величезне — таке величезне, як моє кохання до тебе!

— Любий мій, моє кохання анітрохи не менше. Я можу це сказати тобі сьогодні перед Богом, який чує мене. Підійди ближче, Зайчику. Я не можу втримати життя… Я відчуваю, як воно покидає мене… Не знаю, чи зможу живою торкнутися землі моєї батьківщини… Якщо цього не станеться, понеси мене на руках, опусти на землю й поклади мені в руку пригорщу цієї землі… Цить, мовчи… А потім, коли єпископ поблагословить моє тіло, наповниш човна соломою й покладеш мене… Підпалиш солому й пустиш човна на воду…

— Таж це — язичницький звичай наших предків!

— Я знаю, але така моя воля… Розумієш, Зайчику, я більше не належу Русі, ця земля вже не моя. Я хочу, щоб вітер розвіяв мій попіл, щоб цей попіл, опавши, змішався із землею і щоб я знову відродилася в травах і в листі дерев.

— Не проси в мене цього, це надто жорстоко!

— Не жорстоко, а правильно, я розумію це саме так. Від мене цього вимагає Бог і душі моїх предків. Пообіцяй мені, Зайчику, що ти послухаєшся мене.

— Обіцяю.

Коли вони причалювали до берега, Анна вже помирала. Пилип шепотів їй на вухо — та чи чула ще вона? — змальовуючи все, що бачив: святковий натовп на березі, духівництво на чолі з єпископом Новгородським, княжих дружинників, її брата Всеволода… Все місто вийшло зустрічати свою княжну, що поверталася додому…

Коли новгородці побачили ставного нормандського воїна в рицарському вбранні, цього чоловіка із спотвореним обличчям, який, спотикаючись, сходив із човна з розкішно вдягненою жінкою на руках, а її всіяні перлами коси тяглися до землі,— у натовпі запала глибока тиша. Увійшовши в юрбу, що злякано розступилася, Пилип рушив із сльозами на очах до головної брами міста. Там він укляк і поклав тіло на землю. Потім насипав, у жмені покійниці піску. Єпископ помолився за упокій її душі. Невдовзі на всіх церквах залунав подзвін. Натовп теж укляк і став молитися. Згодом Пилип підвівся й заговорив до єпископа, який сторопіло дивився на нього. Після цього єпископ скликав членів ради й переказав їм слова чоловіка без обличчя. Міська знать закричала:

— Це божевілля!

— Блюзнірство!

— Ми не можемо цього дозволити!

— Наших князів з давніх-давен ховали по-іншому!

— Закон Божий це забороняє!

— Ми християни від часів Володимира!

— Поховаймо княжну біля її матері й брата!

— Але ж це — її остання воля!

— Вона не тямила що казала!

Підійшов князь Новгородський і спитав у Пилипа:

— Ви певні, що її останнє бажання було саме таке?

— У цьому немає жодного сумніву.

— Тоді хай буде так, як вона хотіла.

Князь наказав спорудити на річці поміст, накласти в човен соломи й накрити катафалк розкішною яскравою тканиною.

Цілий день тіло Анни, королеви Франції, було виставлене на помості для прощання. Люди мовчки проходили, кидаючи на катафалк квіти. Увечері Пилип переніс Анну на човен, прикрашений квітами, зеленим гіллям і шовковими стрічками. За наказом князя єпископ востаннє поблагословив покійницю. Потім Пилип підпалив солому й відштовхнув човна від берега.

І тоді натовп вражено загув: в останню мить Пилип стрибнув у охоплений полум’ям човен. Він схопив весло й поплив, перше ніж до нього встигли підбігти люди. Невдовзі Пилип був уже далеко від берега. Він стояв на кормі й махав Морою, своєю шпагою, в бік міста. Потім, поцілувавши лезо, щомога розмахнувся й пожбурив шпагу в озеро Ільмень. Новгородці стояли на березі такі приголомшені, що навіть забули молитися. Полум’я на човні здіймалося дедалі вище. Пилип ліг поряд із покійницею і обійняв її. Потім торкнувся губами холодного й побляклого обличчя. І сповнився блаженного спокою: тепер вона належить йому. Зараз полум’я переплавить їхні тіла в одне єдине тіло. І Пилип ніжно заговорив до Анни:

— Люба моя, ми більше ніколи не розлучатимемося… Зараз ми побачимо тих, кого так любили… Незабаром ті, хто нас любить, приєднаються до нас… Ми назавжди повернулися до Новгорода!.. Наші душі назавжди поєднаються й житимуть у цьому небі… Русалки підхоплять нашу пісню про кохання… Анно, люба моя… Я йду до тебе, ось я!..


Багато століть у Новгороді й у Санлісі церква святкує п’ятого вересня День Анни, могила якої в новгородському небі.

Париж, грудень 1988 року

Примітки

1

«Veni Creator» — прийди, Господи (лат.)

(обратно)

2

Тавайола — тонка пілка з мереживом, яка служить для освячення й роздачі священного хліба.

(обратно)

3

Конетабль — головнокомандуючий армією.

(обратно)

4

Трувери — північнофранцузькі поети-співці.

(обратно)

5

Тhог аїе — уперед (Норманд.)

(обратно)

6

Бліо — щось на зразок туніки.

(обратно)

7

(7) — Переклад «Пісні про Роланда» тут і далі В. Щурата.

(обратно)

Оглавление

  • Режіна Дефорж Анна Київська
  • Режіна Дефорж Анна Київська
  • ПРОЛОГ
  • Розділ перший НОВГОРОД
  • Розділ другий ВІЙНА ПРОТИ ВІЗАНТІЇ
  • Розділ третій ЗАЙЧИК
  • Розділ четвертий КИЇВ
  • Розділ п’ятий ВІД’ЇЗД
  • Розділ шостий ПОДОРОЖ
  • Розділ сьомий ЗУСТРІЧ
  • Розділ восьмий КІНЕЦЬ ПОДОРОЖІ
  • Розділ дев’ятий ВІНЧАННЯ Й КОРОНУВАННЯ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА 19 ТРАВНЯ 1051 РОКУ
  • Розділ десятий КОРОЛІВСЬКИЙ БЕНКЕТ
  • Розділ одинадцятий КОРОЛЕВА
  • Розділ дванадцятий САНЛІС
  • Розділ тринадцятий ОДРУЖЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ТА МАТІЛЬДИ
  • Розділ чотирнадцятий СПАДКОЄМЕЦЬ
  • Розділ п’ятнадцятий ПИЛИП
  • Розділ шістнадцятий ГЕНРІХ
  • Розділ сімнадцятий ОЛІВ’Є АРЛЬСЬКИЙ
  • Розділ вісімнадцятий ВЕРЕСЕНЬ 1052 РОКУ
  • Розділ дев’ятнадцятий ХРЕЩЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМОВОГО Й МАТІЛЬДИНОГО СИНА
  • Розділ двадцятий ІРИНА
  • Розділ двадцять перший МОРТМЕРСЬКА БИТВА
  • Розділ двадцять другий МЕСНИК ЗА ПОЛЕГЛИХ
  • Розділ двадцять третій ІРИНА УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ
  • Розділ двадцять четвертий ШАБАШ
  • Розділ двадцять п’ятий НЕСПОДІВАНІ ЗУСТРІЧІ
  • Розділ двадцять шостий ПОГУК ВІЙНИ
  • Розділ двадцять сьомий КАРЦЕР
  • Розділ двадцять восьмий СЛЬОЗИ КОРОЛЕВИ
  • Розділ двадцять дев’ятий У КОРОЛІВСЬКОМУ ПІДЗЕМЕЛЛІ
  • Розділ тридцятий ОЛЕНИНА СМЕРТЬ
  • Розділ тридцять перший КОРОНУВАННЯ ФІЛІППА
  • Розділ тридцять другий СМЕРТЬ КОРОЛЯ
  • Розділ тридцять третій ГРАФИНЯ ВАЛУА
  • Розділ тридцять четвертий ГАРОЛЬДОВА ПРИСЯГА
  • Розділ тридцять п’ятий РОБЕРТОВА СМЕРТЬ
  • Розділ тридцять шостий «МОРА»
  • Розділ тридцять сьомий ТНОR АЇЕ!
  • Розділ тридцять восьмий ПОСВЯЧЕННЯ КОРОЛЯ ФІЛІППА В РИЦАРІ
  • Розділ тридцять дев’ятий ЛИСТ ВІД ВІЛЬГЕЛЬМА
  • Розділ сороковий АННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ
  • *** Примечания ***