Діагноз: рак думки, або Про лібералізм і об'єктивність російських науковців [Сергій Грабовський] (fb2) читать постранично

Сергій Грабовський - ДІАГНОЗ: РАК ДУМКИ, АБО ПРО ЛІБЕРАЛІЗМ І ОБ’ЄКТИВНІСТЬ РОСІЙСЬКИХ НАУКОВЦІВ

Поза сумнівом, Марк Солонін — один із найвизначніших сучасних російських істориків із-поміж тих, хто займається неймовірно складним комплексом проблем, пов’язаних із Другою світовою війною. Книги та статті цього автора зруйнували цілу низку догм ще сталінського карбу та новітніх міфологем, у тому числі й витворених за останні десятиріччя науковцями загалом проґресивного напряму. Безжальний інженерний розум дослідника (він закінчив Куйбишевський авіаційний інститут і шість років працював конструктором у “закритому” КБ), уміння “витягати” із документів те, чого в них не бачать інші, а на додачу послідовні ліберальні переконання зробили з нього ледь не більш ненависну для неосталіністів усіх ґатунків постать аніж уславлений Віктор Суворов. Однак, попри все, лише в Росії загальний наклад його книг перевищив чверть мільйона примірників.

І тут доводиться написати сакраментальне “але”...

Стосується воно висвітлення Солоніним діяльності ОУН у передвоєнні роки і під час Другої світової війни.

Квінтесенцію поглядів дослідника на український націоналізм містить об’ємна стаття “Наша влада буде страшною.”, вміщена у виданій в 2010 році книзі “Нет блага на войне” (Москва: Яуза-пресс, 2010. — 288 с.). В анотації до книги йдеться: “Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман...” Многие эпизоды Второй мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов... Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов”¹ [5, с. 4].

На жаль, останнє твердження — у тому, що стосується українського націоналізму, — м’яко кажучи, дуже перебільшене.

Подорож у вигадану Галичину

Почнімо із назви статті. її Солонін узяв у лапки — мовляв, це цитата мовою ориґіналу, що характеризує настанови українських націоналістів: “Наша влада буде страшною.” Справді, говорив свого часу Степан Бандера щось подібне. Але не зовсім таке: “Наша влада буде страшною для наших ворогів”. Є деяка відмінність, чи не так? А “наша влада буде страшною” — це не Бандера так казав, це Олесь Бузина вклав такий вислів у вуста лідерові ОУН (р), а потім його повторив Солонін.

А тепер звернімося до тексту статті. На її початку Солонін стверджує: “Восточная (украинская) Галиция, т. е. территория восточных предгорий Карпат с городами Львов, Самбор, Стрый, Галич, Станислав (ныне Ивано-Франковск), Коломыя, Тернополь, Збараж, Броды, никогда, ни одного дня, не была частью Российской империи” [5, с. 102]. Перша велика неточність. У 1810—1815 роках Тернопіль належав Російській імперії і був центром окремої адміністративної одиниці на території Галичини — Тернопільського краю. А ще Галичина побувала у складі Російської імперії під час Першої світової війни, коли була загарбана російською армією. Тоді Галичина була виділена в окреме генерал-губернаторство, у вересні 1914 року губернатором був призначений граф Бобринський — персонаж чорносотенних поглядів. Під час повторного захоплення частини Галичини в 1916 році генерал-губернатором став генерал Трепов. На початку квітня 1915 року до Львова навіть приїхав російський імператор Микола II, який потім відвідав і Перемишль. На вокзалі хлібом-сіллю його зустрічала делегація місцевих москвофілів, серед яких був й Олександр Галан — батько комуністичного публіциста Ярослава Галана.

Описуючи інакшість Галичини, Солонін посилається на... Тараса Бульбу. Мовляв, він би не визнав той край своїм. Химеричний гоголівський персонаж, який, спалюваний на вогнищі, волав “клятим ляхам” про якогось там “православного царя”, звичайно, не визнав би (до речі, тільки в другому варіанті “Бульби” Гоголь зробив свого героя апологетом московського самодержавства, перший варіант книги, високо оцінений Пушкіним, був вільним від ідеологічних нісенітниць). А от цілком реальний Богдан Хмельницький, який, до речі, навчався у Львові, прагнув приєднати ці землі до своєї держави — аж по Віслу, “як за давніх князів руських”. Але цього Марк Солонін не знає чи не хоче знати. В його описанні розвитку української культури в Галичині у ХІХ столітті немає жодного слова про духовний вплив Наддніпрянщини, Шевченка, Драгоманова, про наддніпрянські гроші, на які було засноване НТШ, про Грушевського, про символічний шлюб Івана Франка, про постійні видання книг