Ян Троль (цикл) [Юрій Нікітін] (fb2) читать онлайн

Юрій Нікітін
Ян Троль

Тут все простіше і легше^[1]

Люто заревіли на форсажі двигуни, дрібно-дрібно затряслася підлога — і все змовкло. Троль відстебнув ремені, легко підвівся.

— Ас, — сказав Маківчук схвально.

Третій член екіпажу, курсант Медведєв, якого поки просто звали Женькою, ще борсався в протиперевантажувальному кріслі, намагаючись вибратися. Троль відстебнув йому ремінь, і в курсанта від сорому запалали вуха: як старенькій допоміг!

Маківчук посовався в кріслі, влаштовуючись зручніше. Троль відсунув панель, відкрив нішу, де висіли три скафандри, три автомати, три ракетні ранці. Скафандр Маківчука був найбільш зношеним. Кожен міліметр ніс пам’ять про киплячу магму, мікрометеорити, силові поля, сутички з чудовиськами, аварії. Скафандр Троля виглядав трохи краще, а Женьчин просто виблискував, хоча курсант потайки сколупував з нього фарбу, надаючи бувалого вигляду.

— Візьми з собою Женьку, — раптом сказав Маківчук. — Хай потішиться. Все-таки у хлопця перший вихід. Перший бал, так би мовити.

Женька відірвався від екрану, очі його радісно відкрилися, ставши завбільшки з два блюдця.

— Збирайся, — сказав Троль. — Збирайся, Наташо Ростова.

Курсант ображено змахнув довгими дівочими віями, але Троль вже нетерпляче підштовхнув його до скафандрів.

— Хвилина на збори! Швидко. Не забудь автомат.

Він підійшов до скафандрів, повернувся раз, повернувся другий, і ось скафандр вже на ньому. Застебнутий повністю, екіпірований. А Женька знову вразив космонавтів каскадом безладних рухів, коли руки і ноги мелькають як при прискореній кінозйомці, але в результаті він загруз у пряжках, поясах, запобіжниках, ноги здавило, а в поясі роздувся, мов аеростат.

Троль, досадливо поморщившись, смикнув його за пояс, другою рукою врізав по шиї, і курсант миттю опинився в скафандрі. Поки він, розкривши рота від обурення, роздумував: образитися чи подякувати за допомогу, Троль ткнув пальцем в червону кнопку на пульті.

За стіною почулося зітхання, поволі зашелестіли невидимі механізми. Заскрипіло, завищало, і Троль став притупувати, зображаючи нетерпіння, заговорив голосно, намагаючись заглушити скрипи і старанно не помічаючи лютий погляд Маківчука — стежити за справністю і змащувати входило в його обов’язки.

Маківчук сказав навздогін:

— Далеко не заходьте. Місце і тут нічого, маяк увіткнемо швидко. І неподалік, лише б вцілів при зльоті. До обіду щоб повернулися! До речі, на обід знову хлорела.

Останні слова вимовив майже злорадно. Навіть трохи ніяково стало за бажання вколоти щасливчиків, які могли розгулювати по чужій планеті, а йому, капітанові, доводиться залишатися в кораблі.

Він один їв хлорелу з апетитом. Троль не терпів водорості, а Женьці просто ще не спротивилася найзвичніша страва зорельотчика. Він ладен був у разі чого гризти і чоботи, навіть прихвалювати, так захоплено ставився до всього, що відбувалося в космосі.

Люк розчахнунувся, вони перейшли в шлюз, почекали. Стрілка пішла до нуля, тиск урівноважився, дверцята зачинилися, тепер розсувалися стулки зовнішнього люка.

Корабель стояв на рівнині, межі якої зникали в червонуватому тумані. У розривах іноді мелькали тіні: чи то рухомі скелі, чи то згущення повітря. По чорній землі стрімко бігли потоки лави. Червона, важка, пашіюча жаром, вона розбігалася струмками, повсякчас змінювала русло… І тут Женька зрозумів, що ніякої лави немає — тіні, примарні і дивовижно об’ємні тіні…

Над головою страшенно гуркнуло. Вони одночасно задерли голови. У червоному жорстокому небі швидко рухалися щільні маси. Стикалися, чувся короткий страшний тріск. На мить в червоній лаві неба вибухав гейзер ні на що не схожої блискавиці: круглої, з мантією і довгими сліпучими відростками, схожої на жахливого плазмового спрута.

І поки Женька стояв зачарований, Троль гмикнув і став спускатися драбинкою. Краса інших світів не вражала, вулкани та інші напасті не лякали. На найдивовижніші планети опускався з таким виглядом, немов вийшов з дому за хлібом.

На нижній приступці він спинився, крикнув:

— Гей, поете! Поступаюся честю першим ступити на незвідану планету!

Женька стрімголов скотився по східцях. Троль пішов ззаду, скептично посміювався. Буде чим курсантові похвалитися перед дівчатами.

— Йди поряд, — попередив він. — Планета виглядає мирною, але в нашій справі потрібно бути напоготові завжди.

У Женьки від щастя очі спалахнули мов ліхтарі.

— Щось може трапитися? — запитав він уривчастим голосом.

— Може, — відповів Троль, — якщо ти…

Курсант спіткнувся об корінь, що казна-звідки узявся, і ганебно гепнувся. Автомат полетів далеко убік, «корінь» в паніці кинувся в хащі.

— …не дивитимешся під ноги, — закінчив Троль.

Присоромлений Женька відшукав автомат і пішов поряд із старшим товаришем. Під ногами шелестить трава. Звичайнісінька, рядова. Побачив би на Землі, не звернув би уваги… Але це ж інша планета!

Вони вийшли із зони туману, і світ умить став іншим. Ні скель, ні гір, вони йшли рівниною, за спиною залишився корабель, а попереду зеленів гай. Звідси виглядав як рядовий ліс, земний ліс.

— Заглянемо туди, — сказав Троль, — і повернемося. Дамо можливість капітанові похвалитися лудженим шлунком. Здається, він походить не від мавпи, хоч і добряче скидається на горилу середніх розмірів, а від крокодила. Ті навіть камені ковтають і перетравлюють!

Чим ближче підходили до гаю, тим більше він розростався в розмірах, нарешті перетворився на скупчення різновисоких і різновеликих рослин, схожих на страхітливі стебла молочаю. Широке зазубрене листя загороджувало прохід, загрожувало, кидало на землю дивні зеленуваті тіні.

У гаю Троль ішов немов крізь буяючі бур’яни, гидливо переступав через повалені трухляві стовбури, недбало відмахувався від обмацуючих вусиків повзаючих рослин.

Женька рухався услід, завмираючи від захоплення. Автомат тримав подібно до Яна — в одній руці, і мучився, що виходить не так красиво і природно, як у знаменитого аса.

Казковий ліс! Широке листя, в яке і слона можна загорнути, товстенні налиті соком стовбури. Ткни пальцем — проб’єш! Шорстка поверхня з довгим шовковистим ворсом, схожим на шерсть сибірської кішки, круглі ребристі плоди завбільшки з футбольний м’яч… Казковий, химерний світ!

Троль байдуже йшов через гігантські бур’яни, запам’ятовуючи, аналізуючи, розкладаючи побачене по поличках в багатоповерховому сховищі пам’яті. Все знайомо… А ось для курсанта море незвичайного. Втім, він і в підмосковному лісі заблукає, бо стане ганятися за кожним метеликом, повзати за кожним жуком…

Він озирнувся. Женька йшов слідом розчервонілий, одухотворений по самі вуха, які світилися мов смолоскипи. Очі сяють, рот роззявлений.

— Про що замріявся, поете?

Женька почервонів ще більше, потупився.

- І наткнулися земляни на прекрасний замок, — сказав Троль глузливо і співучо. — І жили в тому палаці представники стар-р-р-одавньої цивілізації, і серед них — дочка старезного Правителя зірок, прекрасна і незрівнянна…

Женька перелякано сіпнувся, запитав відразу захриплим голосом:

— Яне… звідки ти знаєш? Думки читаєш?

— Навіщо, — сказав Троль іронічно. — Візуально, брате, візуально. У тебе і так все на пиці написано. Крупними буквами! Друкарськими.

— А-а-а, — протягнув Женька, відразу заспокоюючись. Про всяк випадок він схилив голову, ховаючи очі, і трохи відстав. Все ж не витерпів, сказав мрійливо: — А було б здорово… Наткнутися на стародавню цивілізацію…

- І щоб в найкритичніший момент, — погодився Троль дуже серйозно. — Щоб Верховний Правитель, вмираючи, встиг передати ключі… гаразд, не від скарбниці, але хоча б від бібліотеки з Скарбами Знань і показав, як ними користуватися. Так?

— Ну, Яне…

— На жаль, друже. Ми облетіли планету тричі.

— Ну то й що? Безпілотні прилади могли помилитися. До того ж необов’язково будувати заводи з кілометровими трубами в небо. Тут могли вибрати біологічний шлях розвитку.

— Придумай щось новіше.

Вони йшли через ліс і Женька щосили придумував нове. На щастя для Женьки Троль пропускав усе повз вуха, хоча в потрібні моменти вчасно гмикав, говорив: «Ух ти!» — і Женька заквітчував свої фантазії всіма мислимими і немислимими барвами.

Троль не слухав. Тут, на цій планеті, все простіше. Як і на інших планетах. Тому він і тут, у космосі, в героїчному Зоряному флоті. Він пам’ятав, чому, або, вірніше, від чого пішов у космос. Здогадувався, чому став космічним вовком Маківчук, чому прославлений капітан майже не буває на Землі, майже не йде у відпустку, та й тоді тиняється в Зоряному флоті… Це Женька по дурості та від надмірної молодості ще вважає, що космос — це героїзм і тому подібне, робота для чоловіків. Ще належить йому зрозуміти одного разу, що космос — притулок для невдах, тиха пристань для тих, що не вписалися в бурхливе життя Землі — нервове, суперечливе, вимотуюче. Космос, особливо Далекий Космос — для слабких… Для тих, хто відповз із Землі зализувати рани.

Він різко зупинився, поглянув на годинник.

— Еге! Час повертатися. Наш кухар в чині капітана вже чаклує над клейстером. Треба б з’їсти з апетитом, ото розстроїться!

Він уявив собі засмучене обличчя Маківчука. Отак, капітане, з апетитом! А якщо ще і похвалити його вариво?

— Зовсім засумує, — вирішив він. — Пішли назад, поете!

Женька слухняно обернувся, потім похопився:

— Стривай! Он квіти, прихоплю одну для капітана.

— Потрібні йому твої квіти, як… — сказав Троль. — Давай, але тільки миттю!

Женька схопив обома руками уподобане стебло. Чашка квітки опинилася на рівні його грудей. Тролю квітка здалася занюханим соняшником.

— Мерщій, — квапив він.

Женька відчайдушно воював з тубільною рослиною. Жилава, волокниста, вона не давала скрутити собі в’язи, коричневий сік відразу ж забризкав руки і скафандр, на ноги живописно приклеїлося обдерте розшаленілим Женькою величезне листя.

— Ну в чому справа? — поспитав Троль нетерпляче.

Курсант розлючено смикав розмочалене стебло, люто сопів від сорому і злості. Не зірвати паршиву квітку? Йдеться про репутацію!

Троль поглядав на битву глузливо. Ці з вигляду крихкі рослини бувають гнучкішими від шовкових ниток і міцнішими за леговану сталь. Салаженя не знає. Що ж, переконається на досвіді — краще засвоїть.

Раптом в декількох кроках попереду листя ворухнулося, стало розсуватися. В руках у Троля миттєво з’явився автомат. Женька, витріщивши очі, бачив, як в просвіті, що утворився, з’явилася… дівчина! Справжня, жива. І така прекрасна, що у Женьки стислося серце, і він до болю закусив губу. Ні, не для них така натхненна краса, це для небес, для вищих істот, а сюди потрапила випадково, він і дивитися на неї не гідний; вона вся з сонячних променів, із зірок і місячного світла…

— Принцеса, — прошепотів він, завмираючи від щастя і ніжності. — Принцеса…

Вона поволі пішла до них. Очі її дивилися пильно, вивчаюче. Величезні очі, загадкові і трохи сумні… А довге золоте волосся падає майже до самої землі.

Розмочалене стебло вислизнуло з ослаблих пальців Женьки. Він відчув, що дерев’яно зробив крок їй назустріч. Троль спохмурнів, дуло автомата дивилося в їх бік.

Вона наближалася поволі, немов пливла. У зоряних очах з’явилася теплота, казково прекрасне обличчя ледь змінилося, проступила радість, в погляді при вигляді зоряних прибульців виник подив, який відразу ж поступився місцем надії…

— Ми із Землі… — сказав Женька.

Власний голос здався йому грубим і огидним, скафандр — брудним, а себе він уявив у вигляді страшної кошлатої мавпи. А дівчина — істота із світла і вранішньої роси…

Незнайомка підійшла впритул. Женька бачив у її очах морок, прихований біль, тугу за згаслою стародавньою цивілізацією, але бачив і надію, що могутній Зоряний Прибулець врятує її народ.

— Ми це зробимо, — пообіцяв Женька хрипким голосом.

Вона поклала йому на плечі прекрасні руки і притягнула до себе. Очманілий від щастя Женька бачив краєм ока, що Троль швидко зробив крок убік, немов мав намір тримати їх на прицілі.

І раптом Женька відчув різкий біль. Кістки його затріщали, груди стиснуло так, що серце зупинилося. Коліна підігнулися, і він упав би, але руки — що тепер уже перетворилися на лапи — тримали міцно. Прекрасне лице втрачало колишні контури, тіло незнайомки розпливалося і обволікувало курсанта.

Глухо пророкотав автомат. Женька відчув, що валиться на землю. Зверху впало щось важке, боляче придавило ноги. Над головою прогримів ще один постріл, і курсант відчув, що його тягнуть за ногу.

Сильні руки підхопили, трусонули.

— Цілий?

— Начебто, — прошепотів Женька.

Тіло волало від болю, немов побувало в обіймах страхітливого пітона. Ребра при диханні зачіпали одне за одне.

— Що це було? — запитав він.

Троль стояв спокійний і трохи сумний. Його широкі долоні як і раніше міцно тримали автомат, ноги розставлені на ширину плечей. Живе уособлення космічної міці і мужності.

— Поглянь, — відказав він.

Женька, насилу повертаючи шию, озирнувся. У двох кроках здригався в конвульсіях коричневий, слабо пульсуючий мішок. Гладке тіло блищало, мов у роздутого дощового хробака. Поволі закривався величезний — в третину тулуба — червоний перекошений писок, повний блискучих, наче алмази, і довгих, як ножі, загнених зубів. Слизьку шкіру прокреслював рівний пунктир кульових отворів, з яких сочилася чорна рідина.

— Що це? — повторив Женька тихо.

— Хамелеон. Хижий хамелеон-п’явка. У реєстр увійде, мабуть, під назвою Хамелеона Євгенія Медведєва звичайного. У сенсі хамелеона звичайного, не тебе. Ти у нас істота унікальна! Казали — не вірив.

Він, не поспішаючи, почав дозаряджати автомат, відшукав у траві зброю курсанта. Рухався він поволі, даючи Женьці прийти до тями. Курсант чув, як старший товариш бурмотів, нещадно перебріхуючи слова, вірш про дурня, який розтринькав стільки, що і не порахувати, та леді удвічі могла б з’їдати, дурня за це дурнем і звати…

Плечі курсанта здригалися. Троль стояв осторонь, старанно очищав автомат друга від налиплого слизу.

Женька ковтав сльози, і, опустивши голову, все тер шолом, не розуміючи, що сльози сльозами, а крізь правий бік шолома і справді нічого не видно. Там розпливлася велика матова пляма.

— Троль…

— Ну й шлунковий сік у цієї тварюки! — захопився Троль. — Та-ак, леді удвічі могла б з’їдати…

— Та що ти про шлунковий сік, — сказав Женька тужливо.

Його плечі знову затряслися. Троль підійшов впритул, його важка п’ятірня опустилася на плече курсанта. Женька відчув тепло, що йшло від долоні друга. Скафандри екранували будь-які види випромінювань, але Женька тепло все одно відчув.

— Це мімікрія, — сказав Троль зі співчуттям. — Не уявляй казна-що. Розумом і не пахне! Ця потвора поступається навіть земним молюскам. Десь на рівні мало не найпростіших… А щоб заманити жертву, прикидається найпривабливішим об’єктом. Зрозумів? Ця тварюка, мабуть, уміє уловлювати зорові образи. Адже ти такими уявляв собі інопланетянок?

Женька з жахом і огидою дивився під ноги. Губи тремтіли, а сльози все бігли і бігли по щоках, залишаючи блискучі доріжки.

— Ну й смак у тебе, — сказав Троль. — Це ж треба таке… А ще вірші пишеш. Йти зможеш?.. Як там сказано: та дурень не приклав пістолет до чола, втім, як ви і я, хоча йому не миле життя…

Женька відпустив рукою дерево, за яке чіплявся, його хитнуло.

— Зможу, — сказав він. — А ця… це істота вже почала мене їсти!.. Яне, я щоразу з тебе дивуюся. Все тобі зрозуміло, все ясно, все знайомо. Ти і з цими хамелеонами немовби вже зустрічався?

— Зустрічався, — відповів Троль коротко.

Женька наздогнав його, зазирнув у обличчя космонавта. Троль йшов потемнілий, очі сховалися під надбрівні дуги, лице закам’яніло, наче пригадав і миттєво пережив страшний час на іншій, куди важчій і нещаднішій планеті.

- І ти… і ти… — вражений Женька від образи втратив голос і лише шипів, як розлючене земноводне, — не сказав?.. Не попередив?

— То було ще на Землі, — відповів Троль.

Надто просто^[2]

Ян двічі вистрілив і стрибнув за розжарений чорний уламок скелі. Можна було б скористатися паузою, пробігти ще з десяток метрів, але він виразно чув в навушниках шоломофона хрипке дихання Женьки Медведєва: юний космонавт ніс на спині непритомного Маківчука.

Ян вистрілив ще раз. Рогата голова чудовиська розлетілася на друзки, але з-за гребеня вигулькнули ще два монстри і з страхітливою швидкістю понеслися на космонавтів.

— Покинь нас, — почувся в навушниках тужний голос Женьки. — Ти ще встигнеш добігти до ракети… Я тебе прикрию вогнем.

— Цить, — хрипко відповів Троль. — Народжений для шибениці в морі не втопиться. Це мені часто приказувала матінка, споряджаючи в космос…

Він дав коротку чергу, відстрибнув, пробіг декілька кроків. До корабля залишалося близько кілометра. Цей кілометр здався Медведєву мегапарсеком. Цілу вічність ішов він через Всесвіт з металевою брилою на плечах. Несамовите ревисько звірини, страшне завивання і хрипкі крики проникали навіть крізь фільтри акустичного захисту.

Корабель, проте, поступово наближався. Нарешті юний космонавт уперся в гладку поверхню люка. Ніколи ще так не хотілося звалити непомірний тягар з плечей, сісти і відпочити, але в затьмареній свідомості фіксувалася хлопки пострілів, які ставали все рідшими й рідшими…

Ян Троль озирнувся, шпурнув непотрібний автомат з порожнім диском в пащу найближчого чудовиська і в декілька гігантських стрибків опинився біля відкритого люка. Вскочив у корабель і зачинив люк. Через секунду на корабель обрушилася багатотонна вага кремнійорганічного чудовиська.

Женька безсило лежав поряд з капітаном. Троль мить постояв, притулившись до стіни, потім сказав рівним і спокійним голосом:

— Прибули. Роздягайтеся і будьте як вдома.

Він обережно звільнив Маківчука від обладунків. Женька виліз з скафандра і залишився лежати на підлозі. Від дикої втоми не було сил зайвий раз ворухнути пальцем. Троль поплескав його по плечу і підштовхнув до внутрішніх дверей. Йди, мовляв, відпочинь. Я впораюся сам. І яким лише дивом він тримається?

Наступного дня Женька старанно деактивував і дезинфікував скафандри. Робота не з найприємніших, тим більше після вчорашніх жахіть. Женька насилу обертав скафандри підвищеного захисту і хрипким голосом тягнув старовинну уральську пісню:

Динамік над головою промовив голосом Троля:

— Гей, Карузо, закінчуй і топай в загальну каюту. Збір. Капітан, певно, вирішив влаштувати нам лазню без деактивації.

У єдиній просторій каюті вже знаходилися Троль і Маківчук. У капітана була перев’язана голова, під очима темні кола, але виглядав він відносно бадьоро.

— Сідайте, — сказав Маківчук важким голосом, — розберемо все по порядку.

Це стосувалося Женьки. Троль продовжував безтурботно походжати каютою. Це у нього називалося «мислити». Немов він мислив ногами, мов одноніг з планети Смігла.

Женька слухняно сів і поклав руки на коліна. Чутливіший від цілком бездушного Троля, — у того самі залізні м’язи і кам’яний лоб, — він відчував, що капітан має намір сказати щось дуже серйозне.

Маківчук кивнув Яну, даючи йому слово.

— Ця звірина, — сказав Ян нудним голосом, — має вуха, порівнянні хіба що з плавильною піччю. Я маю на увазі сонячну плавильну піч. Вони можуть фокусувати промені на відстані до ста метрів. У фокусі температура досягає двох тисяч градусів. Природно, що нічого подібного під нашим карликовим сонечком природа створити не могла.

Маківчук слухав уважно, хоча все це знав і раніше. Женька відмітив, що капітан з якоюсь напругою прислухається до рівної інтонації голосу космонавта, пильно вдивляється в його скупі рухи.

— …але цього разу, — продовжував Троль — трапилося рідкісне для цієї планети явище. Жалюгідна хмарка закрила сонце. Звірина, яку я запропонував Маківчукові як першовідкривачеві назвати своїм ім’ям, вже не могла скористатися перевагою своїх вух-вітрил. В усякому разі, ми так гадали. Але аборигени раптом пригадали про свої не зовсім атрофовані зуби. До речі, командоре, чому ти відмовляєшся від запропонованої честі? Фахівці навіть комашок називають своїми іменами! Ось побачиш, що буде, коли вони ринуть на цю планету!

— Як ми врятувалися? — запитав Маківчук, не реагуючи на жарт, якщо то був жарт.

Женька вирішив, що прийшов час і йому доповнити розповідь про сутичку і втечу.

— Вони заревли, — сказав він, — мов Гориничі! Ви і я впали. Ян почав стріляти. Потім я отямився, а Ян кричить мені: «Бери капітана на загривок і марш в корабель!» Я так і вчинив. А Ян затримував звірів.

- І знову Ян, — сказав Маківчук поволі, — невразливий Ян. Без його стійкості наші кісточки залишилися б біліти на цій планеті…

Яну слід було б поважно розправити плечі, але він продовжував скромно міряти кроками каюту.

— А на третій Ленікса? — сказав Маківчук так само поволі. — Пам’ятаєте надтуман?

Вони пам’ятали. У Женьки мороз пробіг по шкірі, коли він пригадав їх єдину пригоду на тій планеті. Вона вся була вкрита шаром хмар. Так здавалося зверху. Але коли висадилися і вийшли на поверхню…

Усюди був туман. Причому настільки щільний, що вони вже нічого не бачили в двох міліметрах від очей. І цей мертвотно-білий туман не пропускав ні радіохвиль, ані звичайних криків. Вони заблукали найдурнішим чином. У трьох кроках від корабля і, скільки потім не намагалися повернутися, відходили все далі. Не варто було, звичайно, виходити всім разом, але радіозонди показали повну відсутність життя на планеті. Не було також вулканів і інших можливих небезпек.

Найстрашніше, що вони загубили й один одного. Неможливо було навіть уявити весь жах самотності в цьому білому безгомінні.

І тоді з’явився Ян. Він розшукав Женьку, потім Маківчука. Лише йому відомими способами знайшов дорогу і упевнено привів друзів просто до люка. Виявилось, що вони справді відійшли досить далеко від корабля.

— Як ти того разу знайшов дорогу? — запитав Маківчук.

Він поправив пов’язку, щоб краще стежити за походжаючим космонавтом.

— Дорогу? — здивувався Ян. — Хіба я не казав? Просто не звертав уваги на туман. Йшов наче з заплющеними очима. А часто і справді заплющував. Ну, а мікрорельєф під ногами… Я завжди пам’ятаю, на що наступають мої ноги. Так і знайшов дорогу. По сліду.

Маківчук кивнув, але Женька відчував, що капітана це пояснення не задовольнило.

— Гаразд, — сказав Маківчук. — До речі, два дні тому ти порвав скафандр, коли зірвався зі скелі на Чорному плато. Але пекельна спека тебе не зачепила…

Ян здивовано подивився йому в очі.

— Ти начебто не задоволений, — сказав він. — Я впав розривом униз. Таким чином затиснув дірку. А потім заростив тканину.

— У польових умовах?

Маківчук з сумнівом похитав головою.

— У польових умовах, — підтвердив Ян, — я єдиний зі всього випуску, хто уміє це робити. Що ж діяти, якщо у інших руки не звідти ростуть? Та й у мізках лише одна звивина, та й та пряма.

— Гаразд, — сказав Маківчук, — а вогненне життя Аїда?

Троль з наростаючим здивуванням подивився на капітана.

— Адже я докладно все пояснював і раніше, — відказав він нарешті.

Маківчук поклав величезні долоні на стіл. Плечі капітана напружилися, немов він готувався стрибнути, перекидаючи стіл.

— Все це дуже переконливо, — сказав він, — але надто багато щасливих випадковостей.

Він раптом подався вперед і вимогливо запитав:

— Скажи, Яне, ти людина?

Його очі упилися в обличчя Троля, що здригнулося. Женька розгублено завмер. Ян не людина? Не людина? Але хто ж тоді?

— Дай нам відповідь, — сказав Маківчук і, трохи зачекавши, додав: — Звичайно, якщо можеш.

Обличчя Яна чи не вперше за весь час польоту виразило крайній ступінь розгубленості. Він кліпав очима, такими синіми і безтурботними, дивився на капітана, немов на привида.

— Та ви що? — сказав він нарешті. — Сказилися? Хто ж я тоді?

— Не знаю, — сказав Маківчук чітко, — але знати хотів би.

До Женьки нарешті дійшло.

— Не людина… — сказав він з тихим жахом. — Не лю… Тоді він — агент чужої цивілізації! Здатний приймати людську подобу. Щоб все у нас видивитися, зібрати інформацію!

Троль вже впорався з розгубленістю і засміявся. Але в його сміху ледь помітною ноткою прослизнула тривога

— Значить, я шпигун? — запитав він. — Вивідач? Цей… Локкарт, Лоуренс, Мата Харі?

— Мата Харі була жінкою, — поправив Маківчук звично, але тут-таки похопився… — Хоча хтозна… це земні мірки. Чи є у вас взагалі поділ…

— Спасибі, — сказав Троль.

Він вже повністю опанував себе і з цікавістю дивився на товаришів. А вони з кожною хвилиною втрачали упевненість.

— Я ж не кажу, — сказав Маківчук майже прохально, — що ти агент саме ворожої по відношенню до нас цивілізації. Ти нас виручав неодноразово з досить критичних становищ. Все це свідчить на твою користь. Щоправда, вороги теж можуть допомогти… З тактичних міркувань. Все може бути. Можливо, ви абсолютно байдужі до нас і вивчаєте з простої цікавості. Ми навряд чи щось дізнаємося, якщо ти не захочеш допомогти нам. Ну не викручувати ж тобі руки!

— В такому разі я надлюдина? — запитав Троль з цікавістю. — Нічого собі. Бетмен? Людина-факел? Людина-щит?

— Але погодься, — сказав Маківчук, — інший би загинув і в більш простій ситуації.

Троль уважно дивився на товаришів, і обличчя його ставало все сумнішим і сумнішим. Неможливо було уявити, щоб у залізного Яна було таке скорботне обличчя. Саме скорботне. Навіть від всієї крупної атлетичної постаті раптом подуло неясним трагізмом.

Женька відчув, як невиразний сум зціплює серце.

— Що з тобою, Яне?

— Гаразд, — сказав Троль, — я вам дещо розповім. Тільки доведеться вас розчарувати, особливо Женьку. Немає ніякого агента таємничої цивілізації. Нема, як би вам цього не хотілося. Все набагато простіше… і складніше…

Він стояв біля стіни так, що обличчя його залишалося в тіні. Могутні руки були схрещені на широких грудях.

— Все не так, — сказав він з гіркотою. — Все не так… Але якщо ви бували в моїх краях, то чули старовинну легенду: поки дівчина вірна своєму обранцеві — з ним нічого не трапиться. Нещастя обходитимуть його стороною. Так от… біля самого Балтійського моря живе Ельза… Ясно? І не кажіть мені про псі-поле, телекінез, позачуттєвий зв’язок через нуль-простір. Я не хочу чути про ці псевдонаукові нісенітниці. Я знаю, що мене оберігає, ясно?

Женька сидів, розкривши рота. Він з готовністю повірив би в агента зоряної цивілізації, в машину часу, і в що завгодно, але щоб Ян якимсь чином був пов’язаний з жінкою…

— Гм, — сказав Маківчук. У нього було дуже розгублене обличчя. — Так, ось такі-то справи…

Видно було, що він шукає і не знаходить потрібних слів, почав соватися, немов намагався намацати неіснуючий цвях, зачепити його за голівку і витягнути. Обличчя його болюче перекосилося, немов уже витягав.

— Але раптом вона вийде заміж! — вигукнув Женька. — Любов — це ж така тонка ниточка!

Йому несподівано пристрасно захотілося допомогти другові, хай він навіть агент позазоряної цивілізації, нехай навіть позагалактичної. Троль з тим самим кам’яним обличчям, але потемнілим, зронив глухим голосом:

— Вона вийшла заміж.

Женька завмер. Потім, не одержавши від розгубленого Маківчука підтримки — теж мені всезнаючий капітан, батько рідний, — запитав з надією:

— Тоді ця любов… ні до чого?..

— Саме до чого, — відказав Троль.

Лице у нього залишалося мов з граніту, а голос був млявим, немов справді в агента іншої цивілізації, що вивчав мову в харківських школах.

— Не розумію, — сказав Женька розгублено, — якщо вона ж вийшла заміж…

— Нічого, — сказав Троль підбадьорююче, — ти ще виростеш, можливо.

Женька сидів з витріщеними очима, а Ян дивився крізь нього. Що сказати салаженяті? Мине час, сам зрозуміє. Що таке любов і що таке вірність. І яка вона буває. А наразі це все для нього порожні слова. Ось Маківчук може зрозуміти… І що це за нитка, якщо на ній тримається так багато, і чому людство все ще довіряє цій нитці. І на що перетвориться світ, якщо раптом забрати цю нитку.

— Пробач, — сказав Маківчук, — тобі, мабуть, боляче згадувати, а ми тут копирсаємося в рані. Я нічого цього не знав, хоча як командир повинен бути в курсі справи. Адже йдеться про стан духу моїх людей. Якщо тобі не важко… Хто вона?

— Як тобі сказати… Нормальна розумна жінка. Вродлива. Якби я не мучив її дріб’язковими ревнощами, то ми б одружилися. Мені, звиклому до самоти космосу, завжди здавалося, що вона дуже вільно поводиться в суспільстві своїх молодих друзів. Потім вона вийшла заміж. Кажуть, у неї хороший чоловік. Я одного разу бачив його. Досить розумне лице, чисто поголений, охайно одягнений, вихований. Займається лазерами.

— А якщо вона, — запитав Женька, — і любити перестане?

Троль стенув плечима. Крізь напівтемряву, немов блискавиця, зблиснули рівні білі зуби.

— Заспівай краще свою пісню! — сказав він.

Женька напружено наморщив чоло. При чому тут пісня? Тут не до пісень, коли твоє існування висить на ниточці. І раптом зрозумів, про що каже Троль. «Лучше в море быть утопимому…» Та-ак. Якщо це насправді так, то зрозуміло, чому інші вважають за краще бути розтерзаними звіриною. Будь це в Колізеї чи на далекій планеті. Ромео з Джульєтою, що зрадила йому, Тахір без Зухри, Меджнун, розлучений навік з своєю Лейлою… Трістан, чия Ізольда раптом перенесла б любов і вірність на короля Марка, свого чоловіка… Е ні, він нізащо ніколи не закохається! Хіба що в ці чорні глибини космосу з далекими зірками.

Раптом Троль відокремився від стіни і упевненими кроками перетнув каюту в напрямку до пульта. Обличчя його проясніло.

— Що ж ви зажурилися? — сказав він весело. — Ех ви! Детективи! Агент іншозоряної цивілізації! Треба ж таке придумати. Ні, мої дорогі друзі… Це було б надто просто.

Він поклав сталеві долоні на пульт, і відразу загули двигуни. Корабель-розвідник ринувся у простір.

Грізна планета^[3]

Я

з ношею моєю

йду,

спотикаюсь,

повзу

далі

на північ…

В. Маяковський

Величезний сірий спрут відчайдушно намагався вибратися з-під залізної платформи. Пара тонких щупалець дуже поволі, немов у сповільненій зйомці, виповзла з-під металу, невпевнено похиталася в повітрі, потім вхопилася за край понівечених ґрат і спробувала підняти їх. Вийшло ще гірше. Важка споруда завалилася на один бік і сплюснула щупальця одне до одного.

Гострі колючки впивалися в обличчя все сильніше. Женька зчепив зуби і трохи підвів голову. І відразу щось вибухнуло в потилиці, в пересохлий рот ринула солона рідина, в очах потемніло.

У двох кроках погойдувалася, стоячи на кінчику хвоста, товста зелена змія. Капюшон у неї роздувся, слизька холодна шкіра байдуже поблискувала під променями величезного червоного сонця. Женька застогнав і опустив голову на скривавлені колючки. З розбитою головою і зламаною рукою важко відбитися навіть від горобця.

Але змія чомусь не нападала. Женька насилу розліпив опухлі повіки, обережно пошукав очима хиткий силует. Змія розгойдувалася на попередньому місці, мокрі лусочки як і раніше віддзеркалювали червоне світло призахідного надгіганта. Очей у неї не виявилося. Страхітлива паща також була відсутня. І взагалі це була не змія, а лускате стебло з мирною мітелкою.

Це вразило настільки, що він знову підвів голову і подивився на знемагаючого спрута-гіганта. У очах стояв червоний туман, спалахували бенгальські іскри, але побаченого виявилося достатньо, щоб розтягнути скривавлені губи в невеселій гримасі-усмішці.

Дерево боролося відчайдушно. По сірих гілках повзли потовщення, схожі на біцепси, з масного ґрунту виповзало білясте коріння і теж приймало на себе тягар, але все було марно. Важкий гелікоптер всією вагою плющив, ламав, перекручував, тиснув, трощив тонкі гілки…

Женька затримав дихання і, спираючись на здорову руку, сів. Місцевість кілька разів гойднулася, потім запаморочення минуло, залишився тільки нав’язливий дзвін у вухах. Він сидів на сирій, немов після рясного дощу, землі.

За знемагаючим в сутичці деревом підносилася масивна скеля, порізана від гори до низу глибокими тріщинами. Верхівку вкривали червоні і жовті лишаї, в темних розколинах світився нездоровим фосфоричним блиском зелений мох. Десь біля підніжжя дзюрчав струмок, але за розбитим гелікоптером води не видно, тільки тягне свіжим струменем прохолодного повітря.

Раптом щось гостре кольнуло в зап’ясті. Він відсмикував руку, затряс з огидою. Велика сиза стонога вчепилася в кисть і швидко, з шаленством рвала шкіру кривими зазубреними щелепами. З ранки виступила кров, побігла по блідій шкірі, змиваючи мокре суглобисте тіло.

Він поспішно струсив огидну потвору, відкинув слабкою рукою. Зап’ястя нило, під занімілою шкірою швидко роздувався горбик. Попадися цим крихітним хижакам!

Земля під ним була багровою і липкою. Вона трохи диміла, в перегрітому вологому повітрі відчувався солодкуватий присмак. Правий рукав просочився теплою кров’ю і поважчав. Але навіть в цьому стані він міг би довести гелікоптер до корабля. Справний гелікоптер. А до сходу білого карлика залишилися всього дві години. І лише товсті стіни зорельота можуть сховати від смертоносного жорсткого випромінювання.

Він зібрався з силами, підібгав ноги і поволі, як на гідравлічних поршнях, підняв важке тіло. У очах знову замигтіли вогники, але тепер він був насторожі і пересилив слабкість.

Так от, Маківчуку і безстрашний Яне. Хоч в одному, але випередив вас. Перша могила! Щоправда, безіменна. Легше знайти голку в копиці сіна, аніж його кістки в дрімучих лісах цієї грізної планети.

Женька важко зробив перший крок до гелікоптера, щосили прагнучи не впасти по дорозі. Гілки лускали одна за одною, чувся слабкий хрускіт і ляпання густих крапель. Гелікоптер осідав все нижче.

Женька підійшов впритул, насилу зігнувся, підставив здорове плече під блискуче днище. Холодний метал обпік тіло приємним болем. Поряд хрумтіли гілки, на чоботи бризкав теплий липкий сік. З кожною миттю вага притискувала, ламала спину. Він зціпив щелепи, напружився, щосили, мов домкрат, піднімав на спині неймовірний тягар, а поряд шелестіли звільнені гілки.

Раптом рот наповнився гарячою кров’ю. Женька механічно виплюнув солону цівку і тут же з останніх сил рвонув платформу вгору і вбік. У очах потемніло, попливли червоні кола. Він втратив рівновагу і впав услід за ковзаючим тягарем у гуркітливу пітьму. І падав дуже довго.

Ледве розплющивши очі, він відразу подивився на величезне, на половину неба, червоне сонце. Воно висіло над самим обрієм. Отже, в безпам’ятті пролежав хвилин десять-п’ятнадцять. Не так вже й багато, якщо взяти до уваги стан після катастрофи.

У трьох кроках серед товстого листя лежав важкий автомат. Він машинально нагнувся, підчепив здоровою рукою потертий ремінь і обігнув дерево, волочачи по мокрих рослинах відполіроване ложе.

Скеля, пошматована ущелинами, грізно нависала над боязким струменем води, що нерішуче пробирався поміж коричневих валунів. Очевидно, рівень наносів в старому руслі досяг критичної межі, русло засмітилося і вода щойно почала шукати новий, зручніший шлях.

Женька прослідкував поглядом за водою-розвідником і відразу побачив недобре. Трохи далі, біля основи скелі, височів білий, мов цукрова голова, величезний купол. Шурхітлива маса огидних комах снувала тут-таки, чимало їх тягнули ще живих істот. Одна, особливо крупна тварюка, схожа на двохдюймову сколопендру, волочила до свого мурашника сіру мишу з безсило обвислими лапками.

Перша цівка води підібралася до купола, спробувала обігнути, але швидко намацала ходи, що вели вниз, і радісно попрямувала в підземні галереї, склади, камери личинок і лялечок…

Стоноги як по команді кинули здобич, кинулися до води, хапаючи міцними щелепами скіпочки, сухі травинки, грудочки землі. Деякі самі стрибали в холодний потік, але той ставав все могутнішим і упевненішим. Їх викидало на берег, якщо не встигали вчасно видертися на стіну купола, змивало вниз. Через сотні отворів з мурашника в паніці вискакували очманілі сизі тільця, дерлися на верхівку, стикалися, падали в каламутну холодну воду, яка відносила їх в чорні дірки підземелля. Деякі витягували мокрі тіла личинок і лізли з ними вгору по скелі під теплі промені сонця, що заходило. Група стоног кинулася до рослин, що росли поблизу, дружно підсікла стебла гострими жвалами і кинулася напереріз воді…

Як би вчинив Ян?

Женька немов наяву побачив багатирську постать старшого друга. Гострий погляд нещадно синіх, мов небо очей, чорне дуло автомата, що лежить на згині зігнутої руки, мужнє обличчя героя… Мить — і розжарений шнур сліпучої плазми протягнувся б до скопища огидних тварюк! Дим, чад, тріск — і купа безпечного попелу на місці мільйона крихітних ворогів…

Він підняв автомат, ніяково притиснув відполірований приклад до лівого плеча, пройшов декілька кроків вгору за течією. Саме тут скеля нависала над водою. Він вибрав місце, ретельно прицілився… Гуркіт, пилюка, над головою свиснули осколки щебеню. Варто було б сховатися, але відчував себе дуже слабким, щоб намагатися відстрочити загибель.

Він дав ще одну чергу важкими кулями. Ціла стіна граніту подалася вперед, по основі пробігла тріщина, посипалися величезні брили. Вони плюхалися в жалюгідний струмінь води і загороджували їй шлях. Ґрунт затремтів від важких ударів. Потім завалилася вся стіна. Над місцем, де пробивався струмочок, зметнулася хмара куряви і дрібного щебеню.

Він безсило упустив на камені автомат, побрів назад. Що сказав би Ян, дізнавшись, що він врятував від загибелі лютих стоног і кинув зброю?

Скелю довелося обходити з іншого боку, оскільки дорогу до понівеченого гелікоптера загородила імпровізована дамба. Але як би не довелося пробиратися, все одно треба зустріти схід смертоносного білого карлика біля рідної машини, єдиної часточки далекої Землі…

Йому довелося пройти повз болітце, на краю якого топталося ціле стадо єдинорогів. З цими живими броньованими танками довелося зіткнутися в перший же день. Тільки миттєва реакція Яна врятувала того разу від страшного удару атакуючого звіра. Єдинороги лякали своєю універсальністю. Подібно до буйволів, могли мирно пастися на зеленій травичці, потім раптом в крихітному мозку прокидався м’ясоїдний інстинкт, і все живе тікало від них у гори, ховалося в норах, заривалося в землю. Власне, в рідній уссурійській тайзі теж мешкає подібний звір, який охоче пасеться на ягодах і молодих пагонах, а попутно задирає оленя чи лося. Але єдиноріг до того ж володів масою велетенського носорога, стрімкістю оленя і котячою легкістю в стрибках.

Женька покосився на червоне світило, яке до половини занурилася за горизонт, гірко усміхнувся і пішов прямо. Яка різниця?

Єдинороги, не звертаючи на нього уваги, неспокійно топталися біля самої води. Два чудовиська увійшли в тепле багно по черево і протяжно ревли, старанно витягаючи короткі м’язисті шиї. Посеред болітця борсалося двоє товстих, схожих на угодованих поросят дитинчат. Обидва верещали тонкими голосами, не розуміючи, чому знайома тепла калюжа раптом стала непрохідною і звідки береться холодна чиста вода.

Ну ось і ці… Схоже, що сьогодні настав день незвичних справ. Непротивлення злу насильством. Єдиноріг на нас з рогами, а я врятую дитинчат.

Рідкий бруд чавкав і чіпко тримав ноги, він плакав від болю в зламаній руці і судорожно хапався за плаваючі рослини здоровою кистю. Дитинчата завмерли при його появі і дивилися круглими божевільними очима, але разом завищали нестямними голосами, тільки-но він наблизився впритул.

Єдинороги захвилювалися, зробили спробу увійти у страшну воду. Женька встромив здорову руку до плеча в багно і підхопив кругле важке тільце під черево. Дитинча сіпнулося, забило лапами.

Нарешті вдалося підтягти його до берега і виштовхнути на твердий ґрунт. Зате з другим довелося повозитися більше. Воно волало і не давалося в руки, а саме з кожною миттю занурювалося все глибше і глибше. Украй змучившись, відчуваючи, що ось-ось сам залишиться в болоті навіки, Женька підтяг переляканого товстуна до землі і впав у драгву, впираючись у круглий зад маленької тварини.

Він встиг побачити, що єдинороги почали вилизувати врятованих, і тут втратив свідомість.

Холодна вода, що прибувала із струмка, повернула до свідомості через декілька хвилин. У напівзабутті, на ногах, що підкошувалися, він вибрався з болота.

Опуклий металевий бік гелікоптера поблискував червонуватим світлом надгіганта, що ховався за виднокіл, але до пурпуру вже домішувався дивний зловісний відблиск. З протилежного боку небо забарвилося в нещадний плазмовий колір: через декілька хвилин покажеться володар смерті — білий карлик.

Женька не дійшов до гелікоптера всього декілька кроків. Втрата крові і слабкість зробили свою справу. Він упав долілиць і знепритомнів.

Він уже не бачив, що дерево, привернуте запахом крові, потягнуло до нього покручені гілки. З вологого пухкого ґрунту поволі виповзло бліде коріння і теж потягнулися до космонавта. Воно звивалися в повітрі, немов змії, що вибирають жертву, знову заривалося в теплу мокру землю, але все ближче і ближче до нерухомої людини.

В цей же час крупна сиза стонога з розгону вдарилася об лоб, відстрибнула від несподіванки, але тут-таки хижо кинулася вперед і всадила гострі щелепи просто у скроню. По крихітних каналах порожнистих зубів в ранку потекла рідина. Потім стонога встромлювала жвала в перенісся, щоку, лоб. І, якби він не втратив свідомість раніше, то позбувся б її зараз.

Він не бачив, що від найближчого мурашника поспішають загони голодних стоног, що над обрієм піднявся край білого карлика і залив світ сліпучим світлом. І не відчув дотику слизистих гілок дерева-спрута…

Троль вимкнув рацію, в люті схопився на ноги. Його блакитні очі уп’ялися в широке і нерухоме, мов камінь,обличчя Маківчука.

— Марно! Був би цілий, давно б відгукнувся. Я не можу більше прослуховувати порожнечу, склавши руки!

— Що ти пропонуєш? — запитав Маківчук.

— Вийдемо на пошуки. Міг же він уціліти?

— Як?

— Може, лежить десь з переламаними ногами. Ти ж знаєш, він може і на рівному місці зламати шию. А ця грізна планета добряче потріпала нерви.

— А де шукати? — запитав Маківчук.

Ян знизав плечима, заходив назад-вперед по тісній каюті. Так, він знає, що відшукати зниклого товариша практично неможливо. До того ж їх бард мертвий. Щойно закотився за обрій білий карлик, друге сонце системи. Всього годину світив над планетою, але цього досить, щоб перетворити людину на обвуглений труп. Другого гелікоптера немає, планета вкрита лісами. Дуже багато хижих звірів, абсолютно незвичних і тому особливо небезпечних. Якщо звичайний чагарник стрибає із засідки і рве на шмаття надміцний скафандр, а звичайний хом’як волочить в нору гусеницю всюдихода, якщо з хмари падають залізні кристали з гострими, мов бритва, гранями, то така планета відноситься до розряду небезпечних і на ній доводиться застосовувати особливі заходи обережності.

— Але все-таки, — сказав Ян уперто, — шукати потрібно!

- Є різні форми мужності, — сказав Маківчук неголосно. — Можна наплювати на багаторічну працю вчених з дослідження центральних зірок, вирушити зараз у джунглі і красиво померти. А можна, зціпивши зуби, негайно стартувати, щоб гігантська інформація не пропала, стала надбанням Землі. Друге, безумовно зробити важче.

Ян кинувся до ілюмінатора, вгледівся, потім розчаровано повернувся на середину каюти.

— Вірю, — сказав він жорстко, — але така мужність здорово пахне нелюдяністю. І врахуй ще: справа не тільки в нашому товаришеві. Якщо ми відмовимося зробити все можливе і неможливе для його порятунку, це означає — викреслимо половину майбутніх подвигів, героїчних вчинків, зухвалих задумів у всіх світах, населених людьми! З легким серцем йду в будь-який небезпечний рейд або ризиковану експедицію, тому що знаю: що б не трапилося — мене шукатимуть, мене врятують або принаймні зроблять все, щоб урятувати. А я не боягуз, Маківчуку, і ти це знаєш! Ось які наслідки може викликати твоя арифметика, капітане Зоряного Флоту!

Маківчук стенув могутніми плечима, виліз з-за столу з апаратурою.

— Це не моя арифметика, — сказав він. — Це… е-е… думки вголос.

Ян розкрив дверцята шафи, зірвав один з скафандрів.

— Був би ти молодшим, — сказав він з похмурою загрозою, — дав би тобі за такі думки вголос.

Маківчук неквапливо одягся в обладунок, пристебнув до поясу атомний пістолет і лише тоді зміряв похмурим поглядом коричневих очей атлетичну фігуру штурмана.

— Повернемося, — сказав він із загрозою в голосі, — подивимося, чи протримаєшся більше раунду.

Вони пристебнули шоломи і вийшли в коридор. Сильний і гнучкий, мов тигр, Троль стрибнув з овального люка прямо на землю, минувши трап, зате Маківчук не пропустив жодної сходинки. Вони тріщали і гнулися під важким і могутнім, як у ведмедя, тілом.

Декілька хвилин йшли по випаленій землі. При кожному кроці здіймалася хмара сажі й попелу, пахло димом, подекуди клубочилися сині цівки.

— Розділимося? — запропонував Троль. — Удвічі більше шансів.

— На загибель? — запитав Маківчук. — Гаразд. Я вибираю ті скелі. А ти йди…

Троль застережно підняв руку. Він насторожено прислухався. Незабаром і Маківчук почув рівний важкий гул.

- Єдинороги, — визначив він. — Довіку не забуду. Повернімось, хай пройдуть.

— Може, промчать стороною?

— Ні. Йдуть прямо на нас. У таких речах я не помиляюся.

Вони повернулися до корабля, піднялися по трапу і зняли автомати. Гул наростав, вдалині піднялася хмара куряви, трохи згодом розгледіли лавину грізних могутніх тварин. Земля гула під міцними копитами. Стадо мчало рівним сильним галопом, грудки землі злітали високо вгору, немов чорні ворони.

І — це було страшно, неправдоподібно — на передньому величезному чорному єдинорозі сиділа, міцно вчепившись в густу шерсть, людина!

— Женька! — крикнув Ян страшним голосом.

Стадо нестримно наближалося. Людина на єдинорозі підняла руку і махнула невпевнено, тут же клюнувши носом у спину і учепившись міцніше. Ватажок і головна група вилетіли на випалену при посадці землю, важкі копита гучно загуркотіли по рівній сухій землі.

— Пройдуть поряд з кораблем, — прошепотів Маківчук. — Будь напоготові, але не стріляй без крайньої необхідності. Може, він зуміє зістрибнути й сам…

Ян кивнув. Він тримав дуло на зігнутій руці і уважно стежив за чорним єдинорогом. Він бачив, що люта тварина поступово переміщається на лівий край лавини. Це було дуже зручно: якщо Женька не зможе зіскочити сам, можна допомогти…

Грімка лавина понеслася повз корабель. Космонавти про всяк випадок піднялися на верхню сходинку. Ян приготувався до стрільби.

Чорний єдиноріг трохи сповільнив біг. Він був уже в декількох метрах від корабля…

…і в цей час незвичайний вершник стрибнув. Не втримався на ногах і двічі перекотився в пилюці, а поряд били об землю широкі копита.

Стадо пронеслося мимо, минуло круг випаленого ґрунту і з хрускотом вломилося в соковиті зелені хащі тропічного лісу. Через хвилину затих і гуркіт, немов біля корабля ніколи не з’являлося істоти більшої від горобця.

Той, що впав, сидів у попелі й несамовито чухався. Дві пари сильних рук підхопили його і поставили на землю.

— Женько!

Ян стиснув його в сталевих обіймах.

— В корабель, в корабель, — заквапився Маківчук. — І щоб ноги не було на цій чортовій планеті! А там за чаєм розповіси, що і як.

Женька піднявся за капітаном по трапу, пройшов до кают-компанії, утомлено повалився на диван, але тут-таки пересів на край і почав чухати спину об кут.

— Нізащо більше не сяду у всюдихід, — сказав він рішуче. — Досить, на все життя накатався. І зараз ще голова макітриться. Адже я спочатку пішов за ними пішки, а коли ненароком потрапив в саму середину стада, виліз на першого-ліпшого, щоб не бути розчавленим. До речі, зі мною поряд сиділи якісь місцеві ворони, спину йому клювали.

— Паразитів шукали, — сказав Маківчук. — Симбіоз.

— Слухай, поете, — сказав Ян, — щось пика у тебе дивна… Ніби чорти на ній горох молотили. Або горобці клювали. І чухаєшся, ніби шолудиве порося…

Женька щось пригадав, мерзлякувато повів плечима, зблід. Маківчук дбайливо налив стакан паленки.

Женька залпом випив, а лише потім зміркував, що це, і закашлявся.

- І ще питання, — сказав Ян поволі. — Розкажи, як ти ухитрився вціліти під сонцем білого карлика? Давай-давай, викладай. Пригадуєш, як ти підозрював у мені агента чужої цивілізації? Зараз я відіграюся.

— Навряд чи, — сказав Женька.

Обличчя його стало поволі червоніти, очі заблищали. Маківчук кивнув схвально і налив півсклянки собі.

— Чому ж? — запитав Ян…

— Тому що я вперше не копіював тебе, а поступив по-своєму. І, уяви собі, не жалкую! Дерево сховало мене від випромінювання, комахи підстьобнули регенерацію, і зламана рука — так-так, зламана — загоїлася за декілька годин, жахливі звірі в стаді, і жоден хижак не посмів наблизитися до мене. Тепер я голий і босий пройду там, де ви не прорветеся і на всюдиході вищого захисту! Не знаю, як це по-вашому, по-вченому — я не магістр екзобіології, як Ян, — можливо, мене тут прийняли в екологічний цикл або визнали за симбіонта, але мені це подобається. До мене поставилися, як і я до них! А що чухаюся, хай тебе це не хвилює. Не заразишся. Наслідки прискореної регенерації, минеться.

Маківчук дістав з шафи три тонкостінні фужери з прозорого скла, дбайливо розлив паленку.

— Начіпляв ти на мене собак, — сказав Ян з усмішкою. — Гарячий з тебе вийде поет. А як це називається по-вченому, можу підказати. Це…

— Який «добрий день», таке й «доброго здоров’я»! — перебив Маківчук, піднімаючи фужер.

Слід людини

Ракета-зонд повідомила про наявність розумних істот на четвертій планеті Телекана. Маківчук, Ян і Женька понабивали собі шишки, стукаючись головами, коли розглядали крихітну фотографію примітивних споруд.

Не питаючи дозволу командира, Ян відразу ж змінив курс і кинув корабель до планети. Маківчук подивився на його широку спину з чималим сумнівом, на який мав підстави. Три дні тому Ян сильно розбив собі голову і руку, коли на третій планеті звалився догори дригом зі скелі на каміння, а звідти в глибоку розколину, щоб встигнути відтягнути Женьку від потоку наступаючої лави. Юний розвідник уявив, вочевидь, що знаходиться в ілюзіоні Центрального парку і, роззявивши рота від захоплення, споглядав вогненний вал, що наближався. Можливо, навіть складав вірші. Коли позаду нього розверзлася тріщина розміром з Дар’яльську ущелину, то Женька, звичайно ж, втрапив у неї.

Ян проявив тоді чудеса спритності і відваги, а вибравшись із злощасним поетом нагору, побачив, що лава пішла убік.

В результаті вони мали прочухан від Маківчука за неуважність, а скафандри стали яскраво-червоними, їх запорошило пилком так і не зібраних квітів, за якими дерлися до жерла вулкана. Маківчук, великий любитель латини, назвав ці квіти децилліонусами: на той час у нього вже вичерпалася фантазія і доводилося вводити в бій числівники.

Їх притисло до стіни: Ян увів корабель у верхні шари атмосфери і закрутив спіраль навколо планети. Дуже круту спіраль. Маківчук прискіпливо оглядів товаришів і махнув рукою. Дебати розводити не випадало, одна з переваг малого екіпажу — швидко ухвалюються рішення. Ян і Женька вважають, що відпочили, він узагалі не виходив з корабля — тричі проклятий обов’язок капітана, отже, не варто затягувати зустріч з братами по розуму. До того ж Яна не дарма називають залізним, а Женька… що ж, у молоді сили відновлюються швидко.

Відразу ж після посадки Ян і Женька кинулися в перехідній шлюз. Там висіли три легкі скафандри і три з підвищеним захистом. Умови на планеті майже відповідали середньому поясу Землі і можна було б обмежитися простим респіратором, але ж очікувалася зустріч з розумом…

Ян натягнув на себе непробивну нейтридну тканину. Одягався він поволі, немов знехотя, але витратив на цей нескладний процес втричі менше часу, аніж Женька. Маківчук, безпричинно бурчачи, відчинив їм поперемінно всі люки в довгому коридорі. Женька помчав уперед; лише на трапі Ян притримав його, роззирнувся, весь як стиснута пружина, відпустив курсанта першим — для того ще важливо першим ступити на незнайому планету.

А потім вони рушили до поміченого селища. Назустріч на околицю селища почали збігатися жителі. Ян подумав з чималим здивуванням, наскільки ж все схоже: наче приїхав у відпустку в своє маленьке село, де пройшло дитинство.

— Гуманоїди! — в захваті прошепотів Женька. — Оце успіх!

— Який успіх? — відповів Ян пошепки. — Краще б розумні крокодили…

— Чому?

— Не такі кровожерні…

Місцеві жителі були низькорослим народом. В першу чергу космонавти мимоволі звернули увагу на величезний, в половину обличчя, ніс. Більше нічого не особливого розглянути не встигли: жителі раптово захвилювалися, ряди їх колихнулися, і раптом всі позадкували, а потім і зовсім кинулися навтіки.

Ян і Женька застигли, ніби вморожені в крижану брилу. Будь-які несподіванки контакту, будь-які виверти і чудасії — про які тільки випадки не дізналися на лекціях, а ще більше — від бувалих зорельотчиків, але щоб ось так відразу…

— Це тебе злякалися, — припустив Троль.

— Чому мене?

— Вирішили, що вірші читатимеш.

— Яне, тобі все жартики…

— А що ще залишається? Треба повертатися…

— Яне… Давай трішки пройдемо ще. Поглянь, які носи! Довші навіть, аніж в тебе нижня щелепа. Значить, вони світ сприймають більше запахами, ніж зором чи звуками.

— Ну то й що? У мене Бобик так сприймає… І нічого, від мене не ховається. Навіть тебе терпить.

— Яне, а раптом вони уловили якийсь бридкий запах від скафандрів? Я так і не продезинфікував тоді…

Ян не повірив вухам:

— Як? Та там все на автоматиці!

— Автоматика розладналася. А я полагодити не встиг…

Ян зміряв його недобрим поглядом. Женька зіщулився — Ян може і кулаком межи вуха, — але почув тільки сумне зітхання:

— За що нам таке покарання?.. Гаразд, ходімо. Тепер уже пізно чиститися. Та й, найшвидше, вони просто бояться двох гігантів у залізі. Хай побачать, що нічого не чіпаємо. Можливо, заспокояться.

Селище зустріло їх настороженою тишею. І раптом пронизливий крик примусив обох здригнутися: оглушливо ляскаючи крилами, з-за будинків злітали строкаті птахи і стрімко неслися геть. Через мить з повіток стали вистрибувати великі тварини і, обриваючи мотузки, тікати з селища. З вікон будинків виплигували маленькі звірі і тікали в паніці. Ящірки і павуки — все покидало свої нірки і мчало, стрибало, котилося, повзло в незбагненному страху з селища. Стіни будинків заблищали, замерехтіли, заіскрилися — поспіль вкриті яскравими комахами, а ті часто-часто змахували крильцями, повзли вгору і квапливо злітали.

Ян стояв білий мов полотно. І поволі до свідомості доходила проста і страшна істина: несумісність. Тваринний світ охопив панічний жах тому, що вони вгадали Чуже Життя, більш чуже, аніж найлютіші хижаки. І холодний, нерозважливий жах неминуче повинен був опанувати істот, підпорядкованих законам різних еволюцій.

— Чому тоді ми не відчуваємо страху і огиди? — прошепотів Женька. Його думка так само болісно шукала виходу. — Розум повинен узяти верх над інстинктами…

- І це говорить поет?

— А що тобі поет?

— Ну гаразд…

Крізь розчинені двері обширної кам’яної споруди, єдиної кам’яної у всьому селищі, Ян побачив три жаркі багаття і між ними яскраво-червону квітку на блакитному стеблі. Якби Ян не був таким пригніченим невдалою спробою контакту, він би зрадів зустрічі зі старим знайомим — децилліонусом, зараз же тільки механічно відзначив багаття, як спробу створити децилліонусові умови, ідентичні рідним, на третій планеті. Ймовірно, там вулкани закидають спори в найвищі шари атмосфери, а сонячний тиск розносить їх по всій сонячній системі. Частина спор постійно потрапляла на сусідню планету, звичайно, прижитися вони могли тільки біля жерла діючих вулканів, там в наявності всі компоненти рідного клімату: пекельна спека і сірчані випари.

— Уявляю, скільки сміливців мусить загинути, поки добудуть хоч одну квітку, — прошепотів Женька.

Ян кивнув. Він вже зрозумів призначення чотирикутних каменів, що тіснилися навколо децилліонуса: місцеві жителі справді керувалися нюхом, квітка ж виділяла жорсткі фітонциди, що вбивали хвороботворних мікробів. Камені служили сидіннями, а вся кам’яна споруда була лікарнею. Хворі розташовувалися навколо децилліонуса і вдихали його аромат.

— Ходімо, — сказав Ян з гіркотою, — ще подумають, що ми хочемо забрати їх святиню.

— Звичайно, заради такого могли прилетіти звідки завгодно…

Маківчук похмуро вислухав, обличчя його потемніло. Космонавти з надією дивилися на бувалого капітана, — щось та придумає, — але Маківчук став готувати корабель до старту. Женька здивувався його самовладанню. Маківчук, як ніхто інший, мріяв встановити контакт з братами по розуму і ось тепер так просто відмовлявся від подальших спроб. І лише вже посеред ночі, так і не склепивши повік, з тугою зрозумів, що без ретельної підготовки нової експедиції тут не можна буде і кроку ступити, якщо не хочеш наламати дров. Потрібні фахівці, потрібні ольфактоніки…

Під ранок дивно змінений голос Яна стьобнув його по вухах:

— Всі сюди! Мерщій!

Женька і Маківчук вилетіли з ліжок. Вже одягнений, а може він і не роздягався, Ян стояв біля ілюмінатора. Маківчук відштовхнув його і завмер. І зрозумів!

Вночі пройшов дощ. Глибокі сліди землян наповнилися водою, майже з кожного тепер гордо піднімався децилліонус. Вогняна Квітка, квітка здоров’я і сили, святиня і коштовність! Мастило і нікчемна кількість хімічних речовин скафандра послужили сильним стимулятором, тому спори, що прилипли до скафандра ще на третій планеті, розвинулися в дорослу рослину за одну ніч.

— Слід блідошкірого, — прошепотів зачаровано Женька. — Так індіанці називали кульбабу, її до Америки занесли на своїх чоботах солдати Кортеса.

— Сподіваюся, вони тепер змінять свою думку про людину, — сказав Ян тим самим дивним голосом.

Маківчук і Женька з величезним подивом втупилися в нього. Залізний Ян, людина, що не сміється, посміхався до самих вух. І це його аніскільки не псувало.

Чорна квітка^[4]

У миті вічність упізнати,

В піщинці — всесвіту глибінь.

А безмір відстані — у п’яді,

І в квітці — неба широчінь.

Уїльям Блейк

3а ілюмінатором палахкотіло полум’я, щось протяжно й огидно заревло, а тоді враз запала тиша.

А ще через півгодини двері відсунулися, і на порозі постала Флорина Кричевська. Обличчя дівчини було бліде, під очима темніли кола.

— Троль! — покликала вона.

Ян Троль, що лежав на дивані, квапливо перегорнув сторінку і зробив рух зігнутим пальцем, ніби натискував невидимий курок.

— Знов детективи! — мовила вона й поморщилася.

Троль кивнув.

— Ви так і не лягали в протиперевантажувальну ванну? — спитала дівчина.

Троль двічі зігнув і розігнув вказівний палець. Обличчя його проясніло.

— Про витривалість Розвідників Далекого Пошуку розповідають легенди, — сказала вона здивовано, — але це вже занадто! Щоб через якісь мерзенні детективи…

Він гарячково перегорнув сторінку. Вільна рука стислася в кулак.

— Троль! Ви мене чуєте?

Він кивнув.

— Вас вирішили висадити на безлюдному астероїді!

Він ствердно кивнув.

— Там дикі звірі, заввишки з гору!

Він шалено кивнув.

— Але я переконала, щоб вас повісили негайно, і це схвалили!!!

Він згідно кивнув і знову перегорнув сторінку. Вона рвучко підійшла й вихопила книгу.

— Як не соромно! Розляглись, як бегемот, коли до вас звертається жінка!

Троль скочив, мов розкручена пружина. Вона мимохіть одступила на крок. Величезний і міцний, як скеля, він нависав над нею широченними плечима. На могутніх грудях могла б розташуватися пантера, а дужі руки, здавалося, розтерли б шматок заліза на порох.

— Вибачте, Рино. Винуватий, молодий, виправлюсь. Благаю, віддайте книгу! Він от-от наздожене!

Вона уважно глянула в чисті чесні очі, які дивилися жалібно і благально.

— Послухайте, Троль. Не можна ж бути таким обмеженим. Правда, ви не вчений, а космонавт-професіонал і навряд чи здатні оцінити музику таких слів, як…

Вона похапцем продекламувала:

— Не чую музики, — сказав Троль нетерпляче, — це ж вірші!

— Так, — промовила Флорина згаслим голосом, — це тільки вірші. Великого Пей Сіна.

— Пей Сін? Радист з трансгалактичного? Авжеж знаю, хлопець здоровенний. Метр дев’яносто вісім.

— Пей Сін — танський поет! — підкреслила презирливо Флорина. — Жив у восьмому столітті.

— Тю, — здивувався Троль. — Уже тоді водилися поети?

— Ех ви, — сказала дівчина гірко. — Невдовзі на мавпу перетворитесь. Детективи допоможуть. Але мені все-таки хотілося б вас бачити в людських рядах. Чи не бажаєте взяти участь у вилазці?

— Навіщо? — спитав Троль і скосив око у вікно.

Здавалося, навіть крізь термостійку оболонку корабля проникала спека. Над потрісканою розпеченою сковородою червоної землі висіло кошлате сонце. Вертикальними хвилями коливалося сухе стерильне повітря, вкривало хитким маревом гарячий кам’яний ґрунт.

Ані стеблинки, ані комашки, ані найменшого прояву життя! Хоча б якийсь скорпіон проповз!

— Навіщо? — повторив він,

Флорина навіть розгубилася від такого запитання.

— Як навіщо? Все-таки чужа планета, новий світ…

— Оцей новий світ Маківчук відкрив, коли я подорожував від манежу до ящика з іграшками. Я читав запис у судовому журналі.

— Авжеж, — мовила вона іронічно, — я й забула, що ви, Розвідники Далекого Пошуку, першими ступаєте на всі нові землі.

— Не варто це забувати. Віддайте книгу!

Вона сховала книжку за спину. Він ступив крок уперед, розкинув довгі ручиська. Вона злякано відступила. Троль обхопив її, намацав за спиною корінець книги. Дівчина не встигла навіть зойкнути.

Троль переможно підніс книжку над головою і тут-таки знову повалився на диван. Флорина пішла до дверей:

— Що передати капітанові?

— Що я — пасажир, і буду ним, аж поки ця малопотужна коробка не добереться до Зовнішньої Бази. Не для того я брав відпустку на Землі, щоб на зворотному шляху роздивлятися вичовгані планети. Все!

І він знову занурився в читання.

Флорина сердито глянула на глянцеву обкладинку з чарівною блондинкою, крадькома скосила око на своє відображення в полірованій стіні, ще раз глипнула на Троля. Той захоплено гортав сторінки.

Вона знизала плечима і вийшла.

Троль лежав у тій самій позі, коли через п’ять годин дівчина знову прочинила двері.

— Троль!

Він нетерпляче смикнув ногою. Флорина зітхнула, неквапливо ввійшла до каюти. У правій руці вона обережно тримала тендітну стеблину чорної рослини. Дрібненькі листочки на ній стиха видзвонювали.

— Гаразд, Троль… Будемо вважати, що ви запросили мене завітати. Я присяду з вашого дозволу.

Але минула ще добра година, перш ніж новоявлений Обломов поворухнувся. Він з жалем перегорнув останню сторінку, навіщось подивився на ціну й тираж, обережно погладив блискучу палітурку.

— Здрастуйте, Троль, — сказала Флорина.

— А-а, — зрадів Троль, — здрастуйте, Рино! Як поживаєте?

— Дякую, непогано. Вже встигла з товаришами побувати в найближчій ущелині. Якраз тоді, коли ви переверталися з лівого боку на правий. Непогана швидкість, чи не правда?

— Непогана, — погодився Троль. — А що це за квітка?

- Єдиний трофей, який знайшли по дорозі. І то пощастило. Навколо ані стеблинки. Хлопці перепочили, потім пішли знов. Мене не взяли. Хочуть провести нічний рейс.

— Нічний? — перепитав Троль, нараз спохмурнівши. Він пильно оглянув жорстку, ніби чортополох, стеблину з єдиною квіткою, чорною, як ніч. Поряд з квіткою висіла стигла ягода, схожа на вуглину. А трохи нижче з такого ж, але вже перезрілого плоду виступало темне насіння з гострими шпичаками.

Троль зірвав ягоду, люто розтер її в пальцях. Пролунав такий звук, наче на жорнах мололи пісок.

Флорина обурено скрикнула:

— Як ви смієте?

Троль насуплено дивився на чорну від соку ягоду. Потім обережно наблизив до перезрілої ягідки великого пальця, колупнув насінину.

— Вони пішли в легких скафандрах? — спитав він.

— Так, — відповіла неохоче дівчина. Вона не розуміла, чому повинна відповідати варвару, який так грубо зламав екзотичну квітку.

Спекотнява пригасла. Вночі тут майже нормальна температура. Вони збиралися пройти ще далі. Усім набридла хлорела й протоїжа. Чоловікам хочеться справжнього м’яса.

Троль люто подивився на неї. Наступної миті він стрибком перелетів через каюту. На ходу зірвав з стіни універсальний автомат Розвідника, одним рухом натягнув гнучкий скафандр і ударом ноги розчахнув двері.

— Куди ви? — крикнула приголомшена дівчина.

З коридора долинуло:

— Може, їх пощастить врятувати!

Далеко внизу прогриміли магнітні підкови, грюкнув вхідний люк, і все стихло.

Флорина повільно встала, підняла з підлоги рослину і, безпорадно зітхнувши, попленталася до каюти капітана.

За кілька найнапруженіших годин можна передумати дуже багато. Капітан і Кричевська майже не відривалися від оглядового інфрачервоного екрана. Вони уникали поглядів одне одного, приховуючи страшні думки навіть від себе. Що могло статися? Що цей професіональний Розвідник далеких світів зміг побачити в безневинній рослині такого, чого не помітили шестеро досвідчених науковців? І чому так дивно змінився довколишній світ?

Через півгодини після заходу сонця з темного ґрунту повилазили окарячкуваті дерева, рослини, кущі. Майже на очах вони випускали стрілчасті пагони, викидали клейке листя, за кілька хвилин всіялися темними квітами. Невдовзі поміж дерев замигтіли невиразні тіні.

Флорина встигла побачити, як в одному місці заворушилася земля і висунулась кошлата мордочка. Наступної миті якийсь звірок виплигнув на поверхню і помчав з невиданою швидкістю, а його нірку негайно обплели виткі рослини.

Раптом Кричевська скрикнула, показала тремтячим пальцем у лівий кут екрана. Звідти наповзала дивна сіра пляма.

Капітан змістив її в центр, дав повне збільшення і сфокусував зображення. Увесь екран зайняло суворе мужнє обличчя. Троль дивився спокійно, сині очі здавалися темними і грізними.

Кричевська тихо зітхнула. Капітан нетерпляче схопився за верньєри, відсунув зображення. Троль ішов назирці за велетенською черепахою. На її панцирі лежало шість нерухомих фігур у скафандрах. У руках Розвідника зблискував важкий універсальний автомат.

— Нічого не розумію, — прошептала дівчина.

Капітан встав, одчинив шафу з скафандрами. Кричевська бачила, що він дуже занепокоєний.

— Скоро взнаємо, — відповів він.

Виходячи з каюти, запнувся, носаком відкинув з дороги тубільну рослину. Флорина якусь хвилину заціпеніло прислухалася до його кроків, потім миттю одяглася й вискочила слідом.

Світ був дивний і зовсім не схожий на попередній. Замість голої випаленої землі всю околицю вкрила хижа рослинність. Угорі страшними голосами верещали в темноті всілякі летючі створіння. Тривожно шаруділи довгі й чіпкі пасма якихось невідомих рослин.

Капітан прислухався, напружився. Попереду чувся скрегіт, ніби щось величезне й важке рухалося до корабля напролом.

Флорина бачила, що капітан машинально витяг пістолет, спантеличено повертів ним перед очима і з досадою сунув назад. Та й чим могла допомогти зброя, що належала йому за статутом? Через тамтешній ліс продирався звір, схожий принаймні на броньованого слона.

Попереду затріщали кущі й покірно лягли під горбату платформу, що насувалася. На костистому панцирі застигло шість жахливо нерухомих постатей у таких самих легких скафандрах, що й Розвідник Троль. Флорина встигла побачити, як з Тролевого автомата вирвався короткий вогник. Черепаха смикнулася і поповзла швидше.

Капітан побіг униз.

— Все гаразд, — мовив Троль спокійно. — Я їм одразу ввів біоблокаду. Як тільки відшукав. Заблукали ваші герої.

Удвох вони перенесли мисливців-невдах до корабля. Флорина якийсь час метушилася біля них, потім вирішила, що в ролі медика вона буде кориснішою.

Троль побачив, як вона невміло штрикає шприцом, нетерпляче вихопив у неї й швидко ввів у вену кожному потерпілому порцію антибіотиків.

— Завтра все буде добре, — заспокійливо мовив він. — Нехай сплять. Та й мені не завадить подрімати. Казна-яке життя настало. Минулу ніч читав, а цю бігав по динамічному лісі…

— Поясніть, що сталося? — зажадав капітан сердито.

— Ах, так, — похопився Троль. — Даруйте. Власне, все можна було передбачити з тієї миті, коли Флорина принесла гілочку тубільного чортополоху.

— Яким чином? — поцікавилася дівчина.

— Мене у вашій розповіді зацікавило те, що на багато кілометрів довкола не було жодної стеблинки, і раптом — ціла рослина. Припущення перше: ховаються за якихось несприятливих умов у ґрунт. Як бачимо, здогад підтвердився. Що то за умови — ясно. Такого жахливого дня не витримає ніяке життя. А підказала це чорна квітка. Як ви знаєте, подібне забарвлення зустрічається звичайно у нічних квітів. На цій планеті і рослини і тварини навчилися вести нічний спосіб життя.

— Але звідки ви дізналися, що їм загрожує небезпека? — спитав капітан.

Троль сяйнув білосніжними зубами.

— Будь-яка несподіванка небезпечна, — відповів він, — особливо для цивільних, котрі, власне, й прибули сюди для науково-дослідної роботи, а не для нічного полювання.

Капітан винувато опустив голову.

— До того ж, — вів далі Троль, — ця рослина сказала мені достатньо, щоб побоюватися за ваших колег. Гляньте на квітку. Чи не свідчить вона про те, що на неї можуть сідати комахи тільки з дуже міцним і довгим хоботом? Тож цим комахам проткнути наш полегшений скафандр — все одно, що цигарковий папір! Тепер зверніть увагу на оце насіння. Як воно розповсюджується? Чіпляється ось цими гачечками за тварин. Але ці гачки міцніші за інструментальну сталь, гостріші од леза. Про що це свідчить? Мабуть, повз ці кущі ходять тварини з такою товстою і міцною шкірою, що я не радив би вам зустрічатися з ними. В усякому разі, без мене. До речі, саме ці шпичаки пороздирали скафандри. Решту довершила ядуча атмосфера. Ще можу додати, що поблизу мешкають травоїдні з дуже міцним травним трактом. Про це свідчить ягода чорної квітки. В її спокусливій м’якоті ховалося насіння в кам’яній оболонці. Своєрідний захист, щоб вижити і втрапити на нове місце проживання.

— Просто неймовірно, — сказав капітан. — За однією стеблиною відновити картину тваринного світу! Але чому ця квітка не сховалася, коли настав день?

— Вона й не могла сховатися. Можливо, на світанку її збив метеорит. Ваші люди знайшли її раніше, ніж квітка встигла згоріти під сонцем. Адже група вийшла рано-вранці?

— Так. Але щодо метеорита — мало вірогідно. Птах чи тварина зірвали.

- І таке могло статися, — погодився Троль. — Міг бути й метеорит, вони тут падають часто, обов’язково щось та зрубають. Адже вся планета за ніч вкривається непрохідними хащами. До речі, вам потрібне свіже м’ясо? Я тут недалечко підстрелив двох слонопотамів.

— Гм-да… — мовив задумливо капітан. — Ви розібралися з цією рослиною, як справжній детектив!

Троль чомусь посміхнувся, скоса глянув на дівчину. Та спохмурніла й прикусила губу.

— Чи як біолог, — відповів він великодушно.

— Ви біолог? — спитала вона з сумнівом.

— Доктор екзобіології, — відповів Троль скромно.

Він вклонився і вийшов. Оніміла від здивування Флорина чула, як віддалялися його кроки, а насмішкуватий голос декламував Пей Сіна в оригіналі:

Мурахи^[5]

— …На кожну амазонку в колонії поліергус припадає шість-сім чужих робітників, — сказав Натальїн, закінчуючи лекцію.

В цей час до аудиторії зазирнули. Натальїн відразу відчув холодок між лопатками, немов хтось невидимий приклав холодне лезо до голої спини. Чи давно була перша лекція, коли він настільки розхвилювався, що вибіг із зали?

— Ам-мазонки поліергус, — сказав він тремтячим голосом і з жахом відчув, що насувається дика недорікуватість, коли він не в змозі зв’язати і двох слів, — ці амазонки не єдині у своєму роді. Наступного разу розглянемо великоголового і широкожвалого харпагоксенуса сублевіса, який теж повністю залежить від мурашок-робітників чужих видів. Я закінчив!

Широким проходом до нього вже поспішали двоє: директор і незнайомий крупний чоловік із засмаглим широким обличчям, порізаним шрамами.

Директор квапливою скоромовкою представив:

— Троль, заступник директора з геологорозвідки Венери. Благаю вас, Натальїн, ходімо швидше!

Вони підхопили Натальїна під руки і майже бігом повели до виходу. Рука у зам директора виявилася прямо залізною. Відчувалося, що він без особливих зусиль міг би розчавити лікоть викладача мірмекології, немов ялинкову іграшку.

«Колишній космонавт», — констатував Натальїн з повагою. Йому стало образливо від усвідомлення власної неповноцінності. Худе й скорботне лице, криві зуби, сутула спина… Напевно, він навіть літо не любив з тієї причини, що доводилося знімати захисний панцир: піджак із штучними плечима. Ніяка сорочка не могла приховати випираючих ребер, плоскої грудної клітки, кістлявих плечей і довгих худих рук з блідою шкірою, до того ж покритих темним волоссям.

Біля під’їзду їх чекав автомобіль. Нічого не розуміючого Натальїна втиснули на заднє сидіння. Директор інституту сів до шофера, космонавт громіздко опустився поряд з Натальїним.

Машина рвонулася з місця, немов стрибнула. Як стріла промайнула вона вузькою вулицею і буквально вилетіла на магістраль.

— Важлива справа, — сказав космонавт. Він сидів величезний і міцний, мов гранітна скеля, на поворотах навалюючись плечем на Натальїна, і той відчував, що його грудна клітка мнеться, немов повітряна кулька. — Надійшла лазерограма з Венери: «Терміново пришліть мірмеколога». А наші специ, як на зло, розбрелися. Хто у відпустці, хто грипує, двоє щось шукають в сельві Амазонки… І мені порекомендували звернутися до вас.

— А що трапилося? — запитав Натальїн слабким голосом.

— Невідомо. У них малі потужності. Енергію економлять. Можливо, місцеві мурахи покусали когось чи погризли кабель. Ви згодні?

З переднього сидіння обернувся директор. Від натуги лице налилося кров’ю, очі лізли на лоба.

— Наш інститут теж зацікавлений, — сказав він багатозначно. — Врахуйте цю обставину, дорогий Сергію Володимировичу!

Машина вискочила за міську межу, замигтіли строгі будинки наукового центру.

— Ви згодні вирушити і проконсультувати на місці? — запитав колишній космонавт прямо.

Натальїн відчув тремтіння в колінах. Куди вирушити?

— Перекинемо вас за допомогою телетранспортації, — сказав директор, немов космонавтика знаходилася в його відомстві, — знадобиться сила-силенна енергії, але ж прийшов сигнал небезпеки… Для нашої країни, де все для людини, все тільки в ім’я людини…

Машина на великій швидкості понеслася до масивної будівлі з сірого граніту. Біля під’їзду стояли троє в білих халатах.

— Цей? — запитав один уривчасто, указуючи на представницьку фігуру директора.

— Гм, — промимрив директор і зблід, — я, власне, теж знайомий з мірмекологією, але обставини не дозволяють мені…

Але Натальїна за кивком Троля вже вели по коридору, і він зайвий раз міг переконатися, що навіть у космонавтів-медиків пальці теж залізні.

Вони вбігли у величезну залу. Все приміщення наповнював могутній гул, під куполом відгукувалася луна, підлога тремтіла. У самому центрі блищала кругла плита з чорного металу.

— Тільки консультація мірмеколога може допомогти, — сказав космонавт несподівано тихо.

— Я… я… згоден, — сказав Натальїн, щосили зціплюючи зуби і стискаючи кулаки, щоб вони не зганьбили його тремтінням.

І тут же зміркував, що його і не везли б сюди, якби не сумнівалися в згоді негайно все кинути і вирушити в світ іншої планети консультувати людей з відомства космонавтики. Дивний народ ці планетольотчики!

Декілька міцних хлопців допомогли влізти в космічний скафандр малого захисту, страшне поєднання лицарського панцира і водолазного костюма для найглибших спусків. Натальїн відчув, що весь покривається липким потом. На плечі тиснула вся планета.

— Я не можу зробити й кроку, — прохрипів він.

Один з техніків, здоровенний паруб’яга, сказав квапливо:

— Це полегшений костюм малого захисту. Для кисневих атмосфер!

Але в його голосі Натальїн уловив нотку глибокого презирства. Крізь оглядовий щиток він побачив свого директора, який стурбовано протискувався до нього.

У навушниках почувся його писк:

— М-ме… У таких костюмах можна і в пекло!

Відповів тенор техніка:

— У цій піжамі?

І все покрив густий нетерплячий бас замдиректора з освоєння Венери.

— Вам не доведеться ходити в ньому! Проконсультуєте, не виходячи з кімнати. Вони самі наловлять і принесуть. Готові?

— Т-так… — прошепотів Натальїн, розуміючи, що робить найбільшу дурість в своєму розміреному житті.

Його підхопили і перенесли на металеву плиту.

— …п’ять, чотири, три, два…

Перед очима спалахнуло неземне плазмове світло, випалило тіні по усій залі, басовите гудіння замовкло, у вуха ударив пронизливий свист…

Він матеріалізувався над приймальним майданчиком на висоті трьох-п’яти сантиметрів. Тут важко було впасти. Але Натальїн не утримався на ногах, що защеміли. Холодна блискуча поверхня відбивала дивне бузкове світло, в навушниках чулися неясні шерехи…

— Прибув!

Він відчув, як хтось сильний хапає його під руки. У наступну мить вже стояв на ногах. Позаду його підтримували за плечі.

Перед ним стояв високий чоловік. Голова у нього була перев’язана бинтом, в темних запалих очах вгадувалася злість і відчай.

— Руденко, ти? — запитав він.

Голос його був різким і чітким.

Він наблизив обличчя до шолома, вдивляючись крізь напівпрозорий метал поляроїда.

— Гм… — сказав Натальїн. — Я не Руденко. Мене попросили прибути… гм… залагодити якесь… непорозуміння.

— Мірмеколог? — запитали ззаду.

Натальїн відчув, що його не підтримують. У полі зору з’явився інший атлет. Він виглядав ще більш змученим, ніж колега. Права рука висіла на перев’язі, обличчя багровіло саднами.

— Так, — відповів Натальїн. — Учений. Що тут у вас?

— Напали мурахи! — сказав перший сердито.

— Застосуйте інсектициди, — запропонував Натальїн завчено.

- Інсектициди? — перепитав атлет люто. — Інсектициди?

У темних очах, які стали чорнішими за вугілля, палахкотіло полум’я.

- Інсектициди? Вогнемети не впоралися! Всі бойові запаси витрачені!

Плями на пов’язці проступили яскравіше, налилися темною кров’ю. Другий мовчки повернув Натальїна за плечі до стіни.

За матовою перегородкою беззвучно мелькали страшні тіні… Величезні гачкуваті лапи ковзали по металу, зловісно змикалися і розмикалися щелепі.

- Їх сотні, — сказав перший глухим голосом. — Знищені всі зовнішні прилади. Всюдихід знівечений. Одна-єдина мураха зірвала гусениці, розкусила спектролітовий ковпак, відволокла на сотню метрів лазерну гармату…

— До якого виду вони належать? — запитав Натальїн.

— Щелепи неймовірних розмірів. Значить, до кусачого.

— Вони з’явилися, — сказав другий, — коли ми працювали за Куполом. На щастя, всі ми були в скафандрах вищого захисту. За декілька митей все навколо виявилося зруйнованим. Трьох ці люті тварюки вхопили, ми з Марусіним встигли стрибнути в люк. Один з цих демонів ускочив за нами. Ледве встигли… Півсотня куль, не менше.

— Де він? — закричав Натальїн мимоволі.

Серце мірмеколога забилося удвічі швидше: абсолютно новий біологічний вид! Мірмекос гігантік. Ні, грандіозус!

— Біля самого люка, — відповів той, якого назвали Марусіним, — в коридорі.

Вони вийшли із зали. Натальїн обливався потом, зціпивши зуби, покірно тягав на собі безглузді залізні лати. Але разом забув про цю купу металу, пластмас, приладів і установок, коли побачив поверженого гіганта.

Упоперек коридору лежала величезна мураха, розміром з шаблезубого тигра. Вся синяво-чорна, мов вороняче крило, вона точнісінько так само відливала металевим блиском, страшні жвали розсунулися в передсмертній судомі, цибаті ноги сплелися у вузол. Довгасте черево, вкрите міцними щитками, втягнулося усередину. Все його тіло було подірявлено кулями. Втім, стіни коридору постраждали не менше.

Марусін перехопив погляд мірмеколога і сказав похмуро:

— Ледве встигли… З двох автоматів крупнокаліберними.

Його товариш запропонував:

— Тепер нас троє. Може, ще і вдасться відбити. Вони вхопили капітана, метеоролога і біолога. Біолог — жінка!

Натальїн покосився на матову стіну. Час від часу там проносилися стрімкі тіні. Мелькали зігнуті щелепи, гачкуваті лапи, люті незмигні очі. Вийти — і шансів не буде навіть на власний порятунок. Але чого не зробиш, щоб сором не палив очі до кінця днів?

Він сказав:

— Допоможіть мені зняти одяг. Мені треба познайомитися з новим видом.

Вони перезирнулися, але слухняно витрусили мірмеколога з скафандра.

Він відразу кинувся до мурахи, обома долонями натиснув на волохатий низ блискучого черева. Пальці ковзнули по відполірованих щитках, на конусі з’явився отвір.

З діафрагми виповзла велика прозора крапля, коридором пронісся різкий запах озону. Натальїн з ентузіазмом натиснув сильніше, крапля загрозливо роздулася. Запах посилився.

— Даруйте… Мені треба дещо роздивитися… Але краще самому…

Космонавти разом опинилися за найближчими дверима, Марусін встиг крикнути:

— Якщо щось знадобиться, ми тут!

Автоматичні замки брязнули, негайно ж запрацювала установка очищення повітря. Натальїн знову взявся за мураху. Власне, роботи лишалося на дві-три хвилини. Рівно настільки, щоб роздягнутися до трусів і вимазатися пахучою рідиною, що виступила з черевця. Черевики після деякого вагання теж скинув. Все-таки краще ходити босоніж, аніж тягати метал на ногах.

По той бік матової стіни як і раніше маячили зловісні тіні. Іноді з’являлася ціла група. Вони уважно оглядали дивну споруду і знову зникали.

Натальїн підійшов до виходу з Купола. Страшно, але треба йти. Люди в небезпеці!

Він відчинив сталеві двері, зробив крок на поверхню планети. Позаду голосно хряснули двері. Зворотний шлях відрізаний. За спиною залишилася багатоповерхова будівля, накрита поблискуючою півсферою. Попереду — незнайомий світ!

Він закліпав, прагнучи швидше звикнути до дивного бузкового світла і низьких хмар. Навалилася спека, над бровами почав скупчуватися піт, по спині поповзла цівка.

І тут побачив мураху, що бігла до нього. У живої вигляд був ще жахливіший, аніж у мертвої. Мураха насувалася стрімко, пісок і камені вилітали з-під сильних лап, могутні щелепи загрозливо розімкнулися…

Натальїн з калатаючим серцем дав вартовому обмацати себе гнучкими вусиками з волохатими пензликами на кінцях. Від нього пахло так само. Натальїн не втримався і погладив сильну комаху по опуклій голові. Пальці відчули шорсткий хітин, який за міцністю не поступався найкращим сортам пластмас.

В цей час за матовою стіною усередині Купола він побачив дві бліді постаті. У обох були роззявлені роти від натужного крику, обидва несамовито розмахували руками.

Натальїн винувато стенув плечима. Мовляв, нічого не чую. Якщо повернуся, все поясню.

Потім помахав їм, ляпасом відігнав мураху і попрямував у напрямку мурашника. По старій утоптаній дорозі, яку можна було вгадати навіть за сталим запахом феромонів, що ними будь-який вид мурашок мітить свої траси, і за якимвідрізняє своїх мурашок від чужих.

Дорога виявилася звільненою від каменів. В усякому разі, на узбіччях валялося чимало брил, мабуть, їх відтягали туди навмисно. Або, можливо, камені зсували, коли важку здобич тягнули волоком.

Натальїн квапливо чимчикував по придорожній пилюці босими ногами і здригався від кожного шереху. Соромно признатися, але він не любив пізно увечері заходити навіть у власну кімнату. В усякому разі, завжди спочатку заглядав під ліжко, в шафу, лише потім починав роздягатися. А тут несподіванок може виявитися більше!

Над головою нависали хмари, здавалося, до них можна дотягнутися рукою. Обрій вимальовувався чітко, бузковий ґрунт дисгармоніював з темним свинцем неба.

Натальїн йшов і йшов по твердому висохлому ґрунті, сонце пекло і через ці апокаліптичні хмари. Йому стало жарко до знемоги, але тут усе частіше стали зустрічатися гігантські рослини. Дивно: вони росли уздовж мурашиної дороги, росли рівними рядами, а осторонь траплялися рідко. Немов лісосмуга уздовж автостради. Приємна прохолода, захист від вітру і куряви, приманка для травоїдних тварин…

Натальїн з жалем відвів очі від рівного ряду дерев. Треба стежити за дорогою. Будь-який профан вхопився б за гіпотезу про розум. А мірмеколог знає, що мурашки постійно заготовляють в камерах їстівне насіння. От тільки не кожна мураха доносить здобич щасливо. Деякі роззяви гублять. Ось і проростає насіння уздовж дороги…

Запах поступово посилювався. На стежці все частіше зустрічалися фуражири, нарешті блискучі чорні тіла буквально загатили дорогу. Дрібний пил висів у повітрі уздовж всього шляху, переливаючись крихітними лелітками, осідав на деревах. Натальїн розсудливо йшов по крайці, стрімкі тіла проносилися поряд.

І раптом за одним з поворотів відкрився вигляд на мурашник. У Натальїна перехопило подих. Вдалині височіла величезна конусоподібна гора, складена з величезних дерев, валунів і уламків скель… Велетенський мурашник, немов замок розбійників-лицарів, був оточений великим земляним валом.

— Ну-ну, — сказав Натальїн.

Дрібний осоружний порох зробив все-таки свою чорну справу: все тіло свербіло і зуділо. Він спіймав себе на думці, що вкотре зупиняється, щоб закинути обидві руки за спину і попрацювати нігтями.

Біля мурашника життя вирувало. Тисячі мурашок снували навсебіч, міріади ніг стукали по кам’янистому ґрунту, від зіткнення тріщали панцирі.

Натальїн підійшов до найближчого отвору, боязко зайшов всередину. Так і є — «живі ворота». Декілька великих, з могутніми жвалами мурах-солдатів розмістилися віялом, голова до голови. Щелепи розведені, довгі вусики весь час ворушаться, переплелися біля входу. І потрапити в мурашник можна тільки прорвавши цю перешкоду.

Він поволі наближався до пульсуючої діафрагми. Страшні, зазублені щелепи, — криві, схожі на серпи, — в будь-яку мить можуть зімкнутися і розкраяти будь-який панцир, будь-який череп.

Натальїн перевів подих, напружився… Ноги стали дерев’яними, довелося посилати команди кожному м’язу. Страшна діафрагма насувалася!

Він зробив останній крок, і декілька пар вусиків торкнулися його тіла, вимагаючи пароль. Він обережно погладив найближчі антени і зробив крок під темне склепіння. Страшні щелепи тремтіли напоготові. Натальїн дряпнув лікоть і похолов: кінець! Але запах тримався стійко, ніхто його не чіпав, і мірмеколог щасливо прослизнув в мурашник. Визнали!

Тепер він — повноправний член мурашиної сім’ї, може йти, куди заманеться, і робити, що забагнеться. Правда, йому вже зараз не дуже хочеться залишатися в цьому пеклі, серед брязкаючих щелеп, металевих панцирів і гачкуватих лап.

Він постояв трохи, поки очі звикли до темряви. Попереду — тунель, із стелі і стін стирчать уламки каменів і зламаних дерев, підлога досить рівна, місцями відполірована мільйонами ніг. Запах дещо інший, схоже, що десь поблизу знаходяться грибні плантації. Найімовірніше, декількома поверхами нижче.

Він обережно почав просуватися вперед. Через декілька метрів тунель розгалузився на два абсолютно однакові ходи. Обидва вели углиб мурашника, звідки долинав приглушений шерех безлічі ніг.

Натальїн якусь мить вагався. У правому відгалуженні поворотів дещо більше, ніж в магістральному тунелі. Під ногами шелестіло сухе листя. Цей хід теж постійно двоївся і троївся, так що минуло зовсім небагато часу, і він заблукав найганебнішим чином. Який хід веде всередину, який виводить? Єдине, в чому ще можна було орієнтуватися, — це стара добра гравітація. Верх-низ — досить просто, а ось слух відмовляв у світі, де шурхіт панцирів, що труться, і лап лунав з усіх боків.

Він вибрав хід, що вів униз. У підземеллях розташовані всі склади, плантації, камери лялечок і личинок, покої цариці. У складах заготовлено про запас корм. Всяку здобич. Навіть якщо її ще не вдалося вилущити з панцирів. Або скафандрів.

Натальїн спускався похилим ходом, він двічі мав можливість випробувати міцність мурашиних панцирів. Фуражир, що першого разу вигулькнув з бічного ходу, зачепив його кінчиком черева, і мірмеколог відлетів убік і гримнувся об камені. Вдруге буквально лоб в лоб зіткнувся з мурахою-робітником, що тягнула личинку. На щастя, ця трудяга не летіла, мов на пожежу, і мірмеколог щасливо відбувся легким забоєм.

У міру того, як він спускався вниз, ставало прохолодніше. Від стін тягнуло вогкістю, світний мох змінився світною пліснявою. Двічі він посковзнувся на слизькій підлозі, боляче вдарився коліном.

Склад — гори м’яса, просочені відповідними ферментами, щоб не псувалися. На вході маячать декілька прискіпливих вартових. Натальїн покосився на їх щелепі і вирішив всередину не заходити. Нецікаво, та й усе знайомо по земних видах.

І раптом серед шерехів і дрібного тупоту в затхлому і вологому повітрі почувся далекий людський крик. Натальїн завмер, прислухаючись. У довгому тунелі зяяли мовчазні бічні ходи, недбало складені стіни не виглядали монолітами, в них подекуди всередині виднілися щілини, крізь які можна було зазирнути в сусіднє приміщення. Кричали звідти?.. Але вхід до камери міг виявитися на іншому кінці мурашника. А може, це лише галюцинація?

Він відчував, що втомився. Хотілося їсти.

Посередині тунелю мчав назустріч шестиногий носій, в міцних жвалах тримав пташине кубло. Натальїн протягнув руку, прагнучи доторкнутися до вусика здалеку, щоб не потрапити під цей живий міні-танк.

Мураха зупинилася. Натальїн квапливо погладив обома долонями шорсткі вусики з кошлатими щіточками на кінцях. Мураха недовірливо вирячилася на дивного побратима, який звернувся до нього з явно незрозумілим знаком.

Натальїн зазирнув у кубло. П’ять дуже крупних пташиних яєць, всі яскраво-червоні, з дрібними цятками. Була — не була!

Він дістав одне, виявив тріщину, кинув назад і узяв ціле. Мураха помчала, а Натальїн відійшов до стінки. Ноги гули від утоми.

Гидота яка! З дитинства терпіти не міг сирих яєць і риб’ячого жиру… Але що вдієш, необхідність… Невідомо, скільки часу доведеться вивчати вільну архітектуру замку шестиногих розбійників.

По магістралі в цей час простувало стадо тубільних формікарум вакка. Рожеві міхури поволі пересували крихітні ніжки, фуражири звично підштовхували їх масивними щелепами, підганяли тих, що відстали, не пускали в бічні ходи.

«Непогано, — подумав Натальїн. — Принаймні, притлумлю нудоту від яєць».

Він пригальмував найближчу мурашину корову, полоскотав черевце. Вакка охоче видала величезну прозору краплю.

Цей мед виявився виключно солодким і запашним, а головне — холодним, немов з найглибшого колодязя. Дивні процеси відбуваються в організмі мурашиних корів!

Він пив і пив, поки живіт не обважнів і по тілу не розлилася ситість. Ще двічі лоскотав черево формікарум вакка, і на довершення встиг наповнити вщент передбачливо захоплену флягу.

Ось тепер можна вирушати на пошуки!

Він пройшов ще декілька метрів, минув варту — і побачив їх!

В глибині маленької печери з низьким склепінням біліли три крупні людські постаті в металевих скафандрах. Дві тіснилися біля вузької щілини в стіні, третя людина сиділа на підлозі. Всі троє схожі на гігантських сколопендр, що встали на задню пару ніг. Огидні щитки, суглобисті члени, ріжки на шоломах…

Натальїн відчув, що його мимоволі пересмикнуло від огиди. Він зробив крок до них в печеру і сказав:

— Здрастуйте.

Він сказав це неголосно, але завдяки хорошій акустиці голос пролунав чітко і владно.

Постаті край щілини відсахнулися, той, що сидів на підлозі — підскочив. Їх пози висловили переляк і очікування.

— Вас чекають в Куполі, — сказав Натальїн. — Турбуються. Повертайтеся!

Він розумів, що говорить не те, але інші слова не йшли на гадку. Та й раптом стало дуже ніяково за свою легковажну одежину. Босоніж, майже голий, хіба що з довгих трусах, які глузливо звуть «сімейними». Він пригадав, що серед викрадених є жінка, і ладен був згоріти від сорому. Це якраз з його кривими ногами, довжелезними волохатими руками!

Він в розгубленості простягнув флягу зі все ще холодним медом.

— Ось, — сказав він, — чудово угамовує спрагу.

Чоловік у скафандрі недовірливо узяв флягу, а другою рукою в цю мить відстебнув шолом. У нього виявилося суворе, ніби вирубане з граніту обличчя. Воно нічого не виразило, коли він зробив ковток, але погляд, кинутий на мірмеколога, був дивним.

Другий космонавт зробив обережний ковток, потім ще один… Третій ковток був розрахований принаймні на половину фляжки, але людина з суворим обличчям піймала руку товариша і застережно стиснула.

— Даруйте, — сказав той. У нього було здивоване і радісне обличчя. — Еліно, допий усе. Амброзія, напій богів!

Третій космонавт відкинув шолом за спину, і у Натальїна защеміло в грудях. Таку дівчину й уві сні не побачиш! Вродлива? Не те слово… І буває ж такий сплав чарівливості, жіночності, краси… Стародавня гречанка епічних оповідей, зоряна принцеса Фомальгаута…

— Ви людина? — запитав космонавт з суворим обличчям.

Натальїн відчув незручність. Звичайно, він прагнув поводитися гідно, але кінь на чотирьох ногах та й то…

— Та як вам сказати, — промимрив він.

— Розуміємо, — швидко сказав чоловік з суворим обличчям. — Від імені людства Землі вітаємо у вашій особі, Старші Брати, могутню надцивілі…

— Ах, ось ви про що! — зрозумів Натальїн. — Ні, я з Землі. Сказали, що у вас щось не в порядку, ось я і прибув.

Йому не вірили. Всі троє дивилися на подряпані коліна, голі ноги, незахищену обличчя.

— Ви хочете, щоб ми повірили в надлюдину? — запитав другий, той, що досі мовчав.

— Ні, навіщо ж, — відповів Натальїн збентежено. — Це ви — герої! Я б і кроку не зробив в цих жахливих водолазних костюмах. Я — мірмеколог.

— Я — капітан, — представився чоловік з суворим обличчям. — Маківчук. Це ось — Чонов, а ось наша Еліна. Як це вам пощастило уберегтися від цих тварюк?

— Ну навіщо ж «тварюки»? — сказав Натальїн зі здивуванням. — Дуже милі… е-е… цікаві!

Всі троє як по команді обернулися до єдиного виходу, де несли вахту три сильні крупножвалі вартові з породи солдатів. У Маківчука рука мимоволі сіпнулася до порожнього поясу, Чонов інстинктивно прикрив собою дівчину.

— Та що ви? — сказав Натальїн. — Вони тепер зовсім вас не чіпатимуть!

— Це вас чомусь не чіпають, — заперечив Маківчук.

— Ми вас бачили в шпарку, — пояснила дівчина. Голос у неї був низький і хвилюючий. — Кричали навіть, але ви не чули. Потім ви зупинили одне страховище і почали вибирати яйця. Як на базарі, слово честі! Потім ви доїли ще щось страшне. Невже і справді куштували ту рідину?

— Куштував, — сказав Натальїн. — Та ви теж… куштували. Напій богів!

Всі троє якусь мить дивилися на нього, обличчя їх вкрилися блідістю. Маківчук кривився. Чонов зігнувся і вхопився обома руками за живіт, немов відчув різь. Еліна скрикнула.

Натальїн дивився, нічого не розуміючи. Серце мірмеколога наповнилося безмежним презирством. Ось вона, вікова відсталість, дрімуче неуцтво, реліктові забобони!

І він відчув, що вже ніколи не відчує себе крихітним чоловічком, убогим вузьким фахівцем, кабінетним хробачком, який боїться сонячного світла і гарячого вітру життя.

— Збирайтеся, — сказав він сухо. — Я проведу вас у Купол. Змастіть свої броньовані обладунки ось цим. Вас не чіпатимуть.

Космонавти стояли нерухомо. Натальїн простежив за їх поглядами. Ну так, варта. Як же інакше? Не слабаки, а міцні солдати. Так і повинно бути. Якщо навіть пом’яли трохи, коли тягнули в мурашник, то і це нормально. Інших тягнуть взагалі по частинах. Дякуйте надміцним скафандрам…

— Не хочеться мені щось виходити, — сказав Маківчук тужливо.

— Я вас розумію, — сказав Натальїн, — зовні така спека!

…Через декілька годин двоє, що забарикадувалися в Куполі, побачили на оглядовому екрані досить незвичайну картину. На запорошеному горизонті з’явилися три фігурки. Наближалися вони поволі, ледве пересуваючи ноги. Всюди шастали шестиногі потвори, але їх чомусь не чіпали… Був і четвертий. Ця дивна людина, якщо тільки вона була людиною, їхала верхи на нічному кошмарі. Її босі п’яти, погойдуючись, безтурботно вдарялися об зазублені щелепи величезної мурахи.

Дозорні мурахи біля Купола не звернули уваги на процесію, тільки одна з них, старий солдат з обгризеними вусиками і лапою, що не гнулася, підійшла майже впритул, щоб обнюхати і полоскотати новоприбулих вусиками.

— Ха-ха! — не витримав Натальїн. — Лоскітно! Киш звідси, старий конкістадоре!

Еліну в Купол внесли на руках. Маківчук і Чонов йшли майже наосліп, боячись розплющити очі.

— Тепер я не спасую і перед вовкулаками космосу, — прохрипів Чонов, коли Марусін і радист укладали його на ліжко.

А Еліна сиділа на підлозі і плакала. У звичайному платтячку вона стала ще більш неземною і красивою, ось тільки плакала зовсім по-дитячому… І нікому було її утішити.

— Ну, гаразд, — сказав Натальїн. — Пора. У мене вранці лекція. Натисніть хто-небудь потрібну кнопку.

У кімнаті повисла мертва тиша. Всі перезирнулися, відвели очі, потім разом подивилися на капітана. І Маківчук, що лежав узнемозі з заплющеними очима, відчув невисловлену вимогу екіпажу.

— Послухайте, незвичайний чоловіче, — сказав він поволі, — а чом би вам не попрацювати в нашому відомстві? Наприклад, з нами або ще десь?

У Натальїна на мить перехопило подих. З ними? Стати в той самий ряд? Але раптом в пам’яті випливли знайома аудиторія, обличчя студентів… Ні, він не створений для подвигів, він усього лише кабінетний хробак.

Маківчук, бачачи, що він наполегливо мовчить, сказав утомлено:

— Еліно, відправте Натальїна на Землю.

Радист підвівся.

— Дозвольте мені? Еліна ледве на ногах тримається.

Маківчук розплющив очі, поморщився чи то від болю в руці, чи то ще від чогось.

— Це був наказ, — сказав він неголосно.

Еліна насилу піднялася з підлоги, кулачком витерла сльози.

— Ходімо!

Вони увійшли у знайому вже залу з чорною металевою плитою. Через кілька миттєвостей відбудеться жахливий сплеск енергії.

Він став обома ногами на плиту. Еліна чомусь зволікала, сердито дивилася на нього спідлоба.

— Ви знаєте, чому Маківчук послав мене? — запитала вона раптом.

У її величезних очах зажевріли іскри.

Натальїн стенув плечима.

— Я не знаю ваших таємниць.

— Він сподівається, що я умовлю вас!

— Але я… — сказав Натальїн розгублено.

— Знаю. Ви не з тих, кого можуть умовити жінки. Ви самі народжені підкорювати і вести. Але це тільки ми, жінки, розуміємо… Так-так, не прикидайтеся, що не зрозуміли. Це великодушно, але зайве. У вас владне суворе обличчя. І не якогось прилизаного красеня, а справжнього чоловіка.

Натальїн відчув, що безглуздо посміхається.

— Ось-ось, — сказала дівчина упевненіше, — посміхаєтеся іронічно… Але я вже знаю, на що ви здатні! Який ви сильний!

— Я? — перепитав він безглуздо. — Ви що, не бачите які у мене в’ялі м’язи? Які криві ноги?

— У чоловіка і повинні бути криві, — відповіла вона переконано. — А м’язи у вас не в’ялі!

— Я виродок, — сказав він, — у мене криві зуби…

— Не криві, а хижі, — поправила вона. — Це так здорово…

Вона зітхнула, обернулася до пульта, почала набирати код. Натальїн тупо дивився, як її тонкі витончені пальці пурхають по клавішах, перекидають рукоятки тумблерів, торкаються до реверсивних важелів.

Так, це саме та принцеса Фомальгаута, для якої він завойовував Середньогалактичну Систему. Але ж у цих мріях він був зоряним лицарем, що не знає страху!

Владно, рухом, який відтепер стане звичним для нього, він простягнув до неї руку.

Примітки

[1]

© Геник Віталій, переклад з російської, 2008.

Перекладено за виданням: НИКИТИН Ю. А. Далёкий светлый терем: Фантастические рассказы. — М.: Молодая гвардия, 1985. — 256 с. — (Библиотека советской фантастики).

(обратно)

[2]

© Геник Віталій, переклад з російської, 2008.

Перекладено за виданням: НИКИТИН Ю. А. Человек, изменивший мир: Сборник фантастических рассказов. — М.: Молодая гвардия, 1973. — 176 с. — (Библиотека советской фантастики).

(обратно)

[3]

© Геник Віталій, переклад з російської, 2008.

Перекладено за виданням: НИКИТИН Ю. А. Человек, изменивший мир: Сборник фантастических рассказов. — М.: Молодая гвардия, 1973. — 176 с. — (Библиотека советской фантастики).

(обратно)

[4]

ЗОРЕПАДИ: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1975. — 272 с. — (Пригоди. Фантастика).

(обратно)

[5]

© Геник Віталій, переклад з російської, 2008.

Перекладено за виданням: МЕРИДІАНИ (МЕРИДИАНЫ): Фантастика, пригоди. — Харків: Прапор, 1973. — 240 с.

(обратно)

Оглавление

Тут все простіше і легше[1]

Надто просто[2]

Грізна планета[3]

Слід людини

Чорна квітка[4]

Мурахи[5]

*** Примечания ***