Королевич-машкара [Юрій Павлович Винничук] (fb2) читать онлайн

Юрій ВИННИЧУК КОРОЛЕВИЧ-МАШКАРА (Повість-каруселя)

«І коли вона пригорнула його й поцілувала, то враз та машкара з нього спала, і перед нею з’явився королевич небаченої вроди».

Українська народна казка

Розділ І. Чорна Манька

Було собі місто Люботин, і була в ньому жінка на прізвисько Чорна Манька, а про неї — пісенька не така вже розумна, бо склав її один з тих вуличних піїтів, чиї безсмертні творіння прикрашають паркани і стіни:

Я ще пам’ятаю, як дошкуляли ті нехитрі слова Чорній Маньці і як вона, вискочивши з хати, шпурляла в нас усе, що під руку потрапить, а ми, наче зграя горобців, ув одну мить прискали з вереском навсібіч, щоб за якийсь час знову зібратися під її вікнами, бо ж недурно й світ збудовано так, що все повертає на круги свої.

Манька працювала двірничкою, і, може, саме професія спонукала її до збирання різного барахла, бо хата хутко перетворилася на склад, який постійно збагачувався новими надходженнями і до якого не мав ніхто в світі доступу, окрім самої господині.

В п’ятдесяті роки можна було назбирати безліч всілякого непотребу. Вулицями роз’їжджали шматтярі й голосно закликали мешканців приносити ганчір’я, за яке вони пропонували глиняний свищик або ще яку дрібничку, і ми, малі, таємно від батьків деколи цупили з хати речі далеко не безнадійні. Наші батьки мали якесь особливе ставлення до старого дрантя і зовсім неохоче з ним розлучалися.

Улюбленим місцем наших забав були сміттярки, адже кожна з них пишалася неповторними експонатами, розібратися в яких було неможливо через відсутність каталога, та оскільки постійними відвідувачами цих перших музеїв під відкритим небом були діти, то жодної інвентаризації й не потребувалося. Це була чудова пора, коли за кольорове скельце або металеву пряжку вимінювалося розлізлу від тривалого зберігання в кишені цукерку, а за магніт чи поламану запальничку можна було придбати тлінні останки якої-небудь мишки чи навіть живого жука, котрого запихали в сірникову коробку і, приклавши до вуха, слухали «радіво».

Одна така сміттярка знаходилася на закинутій цегельні. Патент на дозвіл користування її запасами незаконно захопила Манька, і нам доводилося довго й безуспішно боротися за свої зневажені права. Ця боротьба часто переростала у великі збройні повстання — в повітря злітали стріли й списи, грудки землі й консервні бляшки. Йдучи в наступ, ми розмахували дерев’яними мечами і, прикриваючись накривками від баняків та виварок, несамовито верещали: «Дайош цеголку!» Але Манька легко нас перемагала, бо, не маючи добрих воєвод, ми як у безладді наступали, так само в безладді й відступали. Після бою люботинська Афіна Паллада збирала військові трофеї. Наші мами й бабусі невдовзі збігалися на її подвір’я і випрохували назад своє кухонне причандалля, а вдома відпускали нам гріхи — кому віником, а кому тріпачкою або просто мокрою шматою, бо на той час уже всім було відомо, що ременем бити дітей непедагогічно.

Втративши свої позиції на сміттярці, ми думали надолужити програне під вікнами Чорної Маньки, але наші психологічні маневри особливого успіху не мали. Манька поступово звикла до них і, на превеликий розпач, уже не виявляла жодних негативних емоцій, навіть на новий варіант пісеньки в менш поетичній, але сміливій обробці. Не залишалося нічого іншого, як капітулювати і продовжувати свої археологічні дослідження на інших сміттярках.

Увесь скарб Чорної Маньки тривалий час викликав неабияке зацікавлення з боку сусідок і кумась. Снували різноманітні здогади про зв’язки Маньки з перемитниками й розбійниками, про якісь таємничі стосунки з дияволом. Власне, останнє було джерелом багатьох моторошних оповідей, які в дитинстві наводили на мене такий страх, що я ні за які скарби світу, навіть за цілий кілограм морозива не відважився б пройтися попри її двір у сутінках. Манька тримала чорного кота і старого, як світ, чорнющого, хоч і облізлого, крука. Кіт був теж не надто юний і цілими днями вилежувався на подвір’ї, а крук сидів набурмосений на паркані й скалив одне око, бо другого не було. Вночі вони разом бігали по дахах і розважалися тим, що шпурляли в комини всіляке сміття. Крук, було, всядеться на даху та й крукає, аж мороз поза шкірою, і не в одного серце потерпає: на чию душу крукає? А не приведи господь кинути в них камінця чи з рогатки стрілити. Оно Місько, мій купмель, колись камінцем запустив, то той камінець йому назад вернувся, і не в руку, а під око. Він з тиждень ходив і всім хвалився тим синцем як свідченням своєї великої відваги. Аж і мене, хоч я світове трусигузно, розібрали заздрощі та й, було, вже затис раз камінця і намірився пошпурити його в крука, а той як не повернеться до мене так як поглядом не прониже — враз, яка була душа, то й та в п’яти чкурнула, згорнулася калачиком і принишкла, ні мур-мур. Якби тільки того, а то ж до пізнього вечора не міг кулака розтулити з отим камінцем. Мама в плач: і що воно таке дитині пороблено? Добре, що хоч бабуня дещо в тім петрала та заходилася мені руку парити й зашіптувати, ще й куряче перо над головою моєю спалила, а тоді тую мидницю, що я в ній руку парив, занесла під грубку і почала кидати у воду жарини, приказуючи: не дев’ять, не вісім, не сім, не шість, а як дійшла до одного, мене й відпустило.

Сама ж Манька чари свої дуже рідко використовувала, за всю нашу з нею війну тільки раз дивовижна приключка трапилася. Дали ми дьору після одного невдалого наступу, женем, аж патинки тріщать. А Манька за нами. Ми й не озираємось — і так тупіт чути. Забігли в таку далеч безпросвітну, що вже нам не до жартів, коли це хтось оглядівся та: «Хлопці! Стійте!» Ми й стали. Дивимось — Маньки й слід пропав, а за нами женеться тільки великий клубок паперу. А бодай тобі! Пошвендялисьмо додому, а той паперяка й не думав відставати. Вже ось і хати наші видко, а паперове перекотиполе знай на п’яти насідає. А що, каже Місько, як ми в різні сторони розбіжимось? І розбіглися хто куди. За кілька кроків озираємось — а за кожним біжить по великому клубку паперу. Влетів я до хати, висолопивши язика, наче хорт, і ледве встиг двері затраснути перед самим носом паперового дива. А вранці виходжу на двір, дивлюся — лежить папір на землі, розм’яклий від роси, розлізлий, такий жалюгідний, і навіть не ворухнеться. Я його коп ногою — нічого. От я вже душу відвів тоді, пошматував того папера на дрібнісінькі клаптики і по вітру розвіяв, наче попіл казкового змія. Дід мій дивився і всміхався у вуса. Він ні на макове зерня не йняв віри Маньчиним чарам. Це мене так допекло, що я ні про що вже не мріяв, тільки аби й з дідом яка пригода лучилася, а що мрії ніяк не збувалися, то вирішив сам наслати чари. Одного разу взяв та й усі дідові цвяхи, які були, позабивав у колоду. Перед тим, правда, я вже психологічно підготував свою сім’ю, настирливо розпускаючи чутку, що Манька неодмінно помститься дідові за його невіру. Доля, однак, повернулася до мене потилицею: в ту хвилину, коли я в захваті стрибав на одній нозі і кепкував з діда, моя близька знайома — незабутня тріпачка — підступно підкралася до місця, яке її пам’ятатиме до смерті, й засвідчила свою повагу вилясками не менш гучними, ніж мій власний вереск.

Манька вдягала одну й ту ж чорну сукню, великі чоловічі шкарбани і вічнозелену ярмулку. Не можна сказати, щоб голос її нагадував спів жайворонка чи срібне дзюрчання струмка. Це був голос, що лунав з горлянок сажотрусів, шматтярів та вуглярів, але тепер, коли ці романтичні професії позникали, важко знайти іншу аналогію, щоб уявити голос Чорної Маньки. Вона і в молодості, очевидно, особливого успіху не мала, бо ні чудові чорні вуса, ані гладеньке темне личко, ані в міру перебитий ніс і пухкенький від вуха до вуха ротик не знайшли бажаючих посісти все це багатство. Спочатку ще голила свої вуса, але, переконавшись, що в цьому нема жодної потреби, оскільки вона все одно «страшна, як Чорна Манька» (люботинська приповідка) покинула теє марне діло і дала волю рости, як їм захочеться, а що вуса перед тим були часто стрижені й голені, то захотілося їм тепера розростися так буйно, що Манька стала схожа на хвацького гусара. Пан Буслик завше, коли її здибав, захоплено вигукував: «Оце вуса, як у Джуса!» Що воно за проява той Джус, встановити не вдалось.

Взагалі, героїнею нашої історії є не так Чорна Манька, як небога Марта, яка по смерті тітки поселилася тут і в спадок дістала, крім хати, ще й тітчине прізвисько й пісеньку. Правда, останнє надбання продовжувало жити лише в устах дітлахів, бо сусіди хутко звикли до Марти і заприятелювали. Але дух Чорної Маньки ще довго витав над Люботином, і навіть через великий проміжок часу, коли я спробував відтворити давні події, в розмовах з сусідами незмінно, крім Марти, фігурувала ще її тітка, яка так і залишилася легендою нашого міста. До всього ще й смерть її обросла такими непролазними нетрями розмаїтих чуток і здогадів, що якби все те хтось старанно позаписував, то разом з іншими переказами мали б ми цілий епос про Чорну Маньку. Я б його назвав так: «Дивовижне життя й пригоди Чорної Маньки, панни». На жаль, цей епос і досі повністю не записаний, а тому й не вдається нам заткнути за пояс ні «Іліади», ні «Махабхарати», і грек не буде кусати губи, і не з’їсть індієць з заздрощів своєї власної чалми.

Як там було насправді, важко сказати. Може, Чорну Маньку й забили розбійники, поласившись на її «добро», а може, забрав із собою диявол, бо в ніч смерті бачив дехто комету, що залетіла в димар Маньчиної хати, а може, й сама вмерла, бо вже була в літах.

Пан Буслик, який не мав жодного відношення до столярки, сам згодився витесати труну — власноручно й безкоштовно. А щоб не помилитися в розмірах, не маючи більш підходящої речі на те діло, узяв на Маньчиній кухні макогона і тим ото макогоном зміряв її від стіп до голови. Йдучи додому, всю дорогу бубонів, наче яку молитву, під ніс: «п’ять макогонів… п’ять макогонів…» Як на те, макогін Бусликової був меншим од Маньчиного і, звісно, труна вийшла закороткою. Бусликова тільки руками сплеснула:

— Ото недотепа! Та чи ти, діду кальварійський, не міг її макогона з собою прихопити? Хіба не дошолопав своєю квадратовою головою, що макогони різні бувають?

— Ба, коли б знаття, що в куми пиття. Я в макогонах не спецяліст. Як ти така мудра, тра було тобі самій міряти.

— А що — й зміряла б.

— Мо’, ти б і труну зробила?

— І зробила б.

Бусликова була дебелою молодицею, і можна не сумніватися, що хто-хто, а вона з цією роботою справилася б куди кебетніше.

— Чого ти напосілася? — образився пан Буслик, закопиливши нижню губу. — Подумаєш, закоротка. Що їй там — кватирантів тримати?

— Не варнякай дурниць! Ти, тумане вісімнайцятий! — гримнула Бусликова, аж безмежні перса заходили ходуном під далеко не безмежною блузкою. То був лихий знак, і її чоловічок умить почав зменшуватися на очах і зменшуватися, а голосочок його тоншати і тоншати, і то вже не був пан Буслик, а маленьке хлопченя, впіймане на якісь капості, що ось-ось зарюмсає.

— Я зроблю другу, тіко не кричи, — пропищало те хлопченя і до вечора змайструвало іншу труну. Ту, першу, пан Буслик хотів розібрати, але Бусликова не дала: «Я в ній тісто міситиму — чого добру пропадати».

У день похорону довкола Маньчиної хати яблуку ніде було впасти. Гріб люботинської легенди понесли пан Буслик, Мицьо, Дзюник і мій дід. Процесія запрудила вулицю, і бідолашні авта, мов сироти, поприпадали до стін, а один водій, наче равлик, висунув голову з вікна й спитав:

— Кого ховають?

— Чорну Маньку!

— Я думав, якого міністра.

На цвинтарі пан Буслик виголосив промову, якою довів до сліз усіх присутніх жінок, після чого труну почали забивати цвяхами, а коли прийшло спускати в могилу, то раптом помітили, що вона занадто легка.

— А, бігме, легша стала, хоч і з покришкою! — вигукнув Дзюник.

Звідки-незвідки взялися крук з котом і сказали: «Карр-мняв!»

— Тут щось не те, — похитав головою пан Буслик і, впавши на коліна та прискаливши око, почав зазирати в шпарки, бо ж кажу — столяр він був абиякий, а того й шпарок на палець не бракувало.

Всі заніміло дивилися на пана Буслика, й коли він заверещав, мов недорізане великоднє порося: «Вона порожня!», натовп охнув і почав хреститись. Якась бабця прошепотіла: «Я так і знала» і беркицьнула на чиїсь блискавично підставлені руки. Тим часом віко підважили. Труна була порожня.

— Та як же се? Та же ми її оцими-во руками… Та й бачилисьте всі, га? Як же се? — бідкався Дзюник, який перед війною спеціалізувався по чужих кишенях та квартирах, та, хоч і покинув те лепське заняття, проте й досі дуже переживав, коли десь траплялася крадіжка, щоб, бува, не подумали про нього. Через те він і був переляканий не на жарт — ану ж впаде підозра, що це він, Дзюник, поцупив з труни Маньку, бо чи ж не відомо всім, які то ласі грабіжники та злодії на покійникову руку, котрою можна геть усі замки повідмикати, а свічка з тлущу мерця, запалена в хаті, приреченій на грабунок, враз приспить господарів мертвим сном, а тоді тягни хоч подушки у них з-під голів. Та його переляк був марним, бо тут хтось про комету згадав, а хтось — про запах сірки, який було чути в Маньчиній хаті, а ще хтось нагадав тії поголоски, що кружляли довкола Маньки уже віддавна — як вона кожної ночі з п’ятниці на суботу літає верхи на чорному цапові на Лису гору. Хоч і не всяк теє бачив, та багато хто міг щось до цього додати. Диво дивне: як міліція шукає свідків бійки, то тут і кінця не зведеш — «І не чув, і не видів, так, поруч стояв, але в інший бік дивився» — а спитайся про Маньку на чорному цапові, то знайдеться щонайменше зо два десятки таких, які присягнуть тобі рідною мамою, та ще й заведуть на те місце, де вона знялася в повітря, а сторож Гуглик обов’язково покаже рукав невмирущої маринарки, обсмалений кометою. Та не будемо докопуватись істини. Легенда каже, що Маньку забрав з труни дідько і що поховали труну порожньою. Як так, то й так. Але без поминок не обійшлося.

Бажаючих пошанувати пам’ять Чорної Маньки виявилося так багато, що не було іншої ради, як розташуватися в саду на траві. Кожен щось із собою приніс, всього тут вистачало, крім сліз та плачу. Як і заведено, згадували небіжку, старанно підшукуючи добрі слова. Самі собою вигулькували різні історії про Маньку, а що ті історії були здебільшого дуже веселі, то годі було втриматись од сміху, і сміх — спочатку ледь чутний, з-під долоні — поступово набирав сили, а під кінець уже перейшов у відвертий регіт. Збоку це все більше скидалось на вечорниці, ніж на поминки, але, гадаю, краще такі веселини, як силуване пригадування добрих справ, особливо коли того добра комусь відчутно бракувало. Плакав один-єдиний Мицьо, та й то після третьої чарки. Плакав безгучно, десь із глибини грудей виповзало тихе квиління, а досягнувши вуст, завмирало і розчинялося в гомоні голосів. Це був здоровило років під сорок, працював у лазні. На роботі ходив у зеленій майці, зелених штанях і пантофлях, які вочевидь були різної породи. З’являючись на люди, вдягав ще зверху картатого піджака, в кишенях якого можна знайти речі на всі випадки життя — мило, цвяхи, задубілі шкарпетки, кольорові дротики, недопалки цигарок і таке інше, а ще великий кутній зуб загадкового кольору. З тим зубом була ціла історія. Як почалася війна, Мицько відшукав на стриху облізлу драгунську форму, яку його дід носив ще за бабці Австрії, з превеликим зусиллям напнув її на себе і з’явився в такому вигляді у військкомат. Не забув навіть до пояса піхву од шаблі причепити. Там хутко зметикували, з ким мають справу, і ввічливо пояснили, що коли набиратимуть драгунський полк, то обов’язково повідомлять Миця. З того дня Мицьо у тій формі і днював, і ночував, щоранку пуцуючи на глянц чоботи, гудзики і медалі. Коли фронт наблизився до Люботина і наші зайняли оборону за Рудкою, Мицьо виліз на стодолу й, озброївшись австрійським біноклем, єдиним недоліком якого була відсутність лінз, почав командувати з піхвою в руці, як справдешній генерал. Над ним пролітали кулі й снаряди, один навіть збив сніп соломи з даху, але Мицьо мужньо тримався на своєму командному посту: «Бий псявіру! Вогонь! Куди б’єш? Не туди! Правіше! О!.. Пильнуй — танки! Ще їдну бомбу туди! Є-е-е! Гур-ра-а!» Вибух неподалік оглушив його, і Мицьо скотився зі стодоли на грядки цибулі. Коли очуняв, німці вже були у Люботині. «А шлячок би вас ясненький трафив! — лаявся він. — Якби мене не кантужило, я би вам, гнидам, показав!» Наступного дня він знову заліг у засідку на стодолі і терпляче стежив у бінокль за ворогом. А мій дід мав старенького радіоприймача і ночами, сховавшись на стриху, слухав Москву. Отож Мицьо не пропускав нагоди, щоб не забігти й не запитати, чи нічого там не чути про формування драгунського полку. Дід мій — добра душа — спокійно пояснював, що зараз є справи важливіші, але недавно передавали наказ, щоб усі, хто має йти в драгуни, познімали форми й засекретилися. Цю небилицю дід зморозив, боячись, що Мицьо може встряти в якусь халепу, але той все одно не послухав і далі продовжував свої спостереження. Так воно тяглося собі, аж ось прийшов час, коли наші перейшли в наступ і дали ворогу такого перцю, що вже у Люботині було помітно: німці стали дражливі, мов оси. А тут ще партизани об’явилися. Мицьо, який усі новини дізнавався від мого діда, враз ожив і заметушився: як же то — наші ось-ось німців за поріг викинуть, а драгунії ще й досі нема і нічим він ще не прислужився, ніхто про нього не знає. Одного разу приходить до діда і каже:

— Пане Лук’яне, чи не маєте такого чоловіка, щоби мені рацію дістав?

— Рацію? — у діда і вуса обвисли з подиву. — Нащо тобі рація?

— Та, видите, пане Лук’яне, що я від самого почєтку войни кожнісінький день записую всіх німаків до зошита.

— Всіх до одного?

— Ая.

— Ну, то є дуже важлива справа.

— За що я вас люб’ю, пане Лук’яне, то за то, що нігди з дурного Миця сі не смієте.

— Але я би-м хтів глянути до того зошита.

— Маю при собі. Тілько наперід, прошу вас гречно, абисте сі подивили, чи ніхто нас не пантрує.

Дід визирнув з вікна і з дуже серйозним виразом обличчя сказав:

— Нема ні душі. Показуй.

Тут Мицьо, вибачайте на слові, скинув штани, і перед дідовими очима з’явився зошит, обкручений круг ноги шнурком.

— З тим тре сі фест пильнувати, — пояснив Мицьо. — То не є жарти. Якби м’я злапали, то зара був би гаравс^[3].

З тими ото словами простяг дідові свій гросбух. Дід розкрив на першій сторінці й прочитав таке:

ЗОШИТ

ОФІЦІРА ДРАГУНСЬКОГО ПОЛКУ МИЦЯ ХОДАКА

Дуже секретно.

1. Середа. Мільдую слухняно тримати оборону більше не годен даю команду відступай.

2. Четвер. Мільдую слухняно німаків до холери і трохи. Збивсі з рахунку.

3. П’ятниця. Мільдую слухняно німаки поперли за Рудку в Люботині лишилосі штири офіцери і підесєть двоє жовнірів таких що ходєт а ще до дідькової мами таких що лежєт в шпиталю. Жінку взєли до шпиталю мити підлоги дав команду порахувати всіх ранених.

4. Субота. Мільдую слухняно жінка команди не послухала. Посадив на гаптвахту до клюзета.

5. Неділя. Мільдую слухняно жінку мусів пустити бо прийшли за нею. Дав команду порахувати ранених.

6. Понеділок. Мільдую слухняно ранених сто і трийціть. Дав жінці медаля.

7. Вівторок. Мільдую слухняно знайшов медаля в гноївці. Посадив жінку на гаптвахту але був-єм голодний та й випустив. Офіцірів стало шість а жовнірів сімдесєть і девіть. Штефко Баран накладає з німаками скурвий син. Пішов-єм до Чорної Маньки дав команду стрибити врага.

На превеликий жаль, дід не завдав собі особливого клопоту прочитати увесь той щоденник, а, забравши його в Миця з обіцянкою передати куди слід, спалив у грубці. До того ж він мав необережність покепкувати з Мицевого бінокля, що закінчилося мало не трагічно. Мицьо десь вишкрябав звичайне скло і вирізав собі скельця до бінокля, якимсь чином прикріпив їх і, радий-радесенький, поліз на стодолу. Як на те, сонце заграло промінням на тих скельцях, і німці помітили зблиск. Миця стягли і, як був при повній параді, в австріяцькій уніформі, привели в комендатуру. Не знати, до чого б це допровадило, якби люди не вступилися за нього та не розтолкували, що Мицьо несповна розуму, що він, як дитина, що його й до війська через те не взяли… Бідолашного розвідника відпустили, проте встигли перед тим вибити зуба. Ото з тим зубом Мицьо й не розлучався, всім показував і розповідав, як у війну працював на нашу розвідку і як завдяки його повідомленням було визволено Люботин.

Після війни улюбленим заняттям його було грати з дітьми в копійки. Батько, повчаючи своїх синочків, незмінно додавали: «…а то будеш таким, як Мицьо», і моя мама не раз казала, коли я приносив двійки: «Ти, Мицю-Мицю!» Як уже говорилося, він був єдиним, хто плакав на поминках, бо його можна було розсльозити без будь-якого зусилля, плакав навіть з анекдоту, якщо в цьому анекдоті була хоч крапля жорстокості, сприймав цей світ просто і ясно, вірячи всьому, не знаючи, що таке брехня і як нею користуватися.

Розділ II. Золотий черевичок

Марта перед тим мешкала в братової, а після тітчиної смерті поселилася в її хаті, де колись народилась і де минала юність. Перше, що вона вчинила, це повиносила з хати весь непотріб і спалила на городі. Те величне аутодафе зібрало чималий гурт цікавих. Все, чим красувалася сміттярка на цегельні, знайшлося тут в повному комплекті. У вогні корчилося різноколірне шмаття, скручувалося, мов зсохле листя, чорний дим валив з пащек гумових чобіт і мокроступів. Зненацька вистрілила, немов спадохрон, одна з парасольок, її діри спалахнули голубим вогнем, і за якусь хвильку зостався по ній жалюгідний скелет. Вогонь реготав і сплескував руками в захваті, з якимсь невимовним тріумфом облапував кожну річ, наче коханку, і, перш ніж спопелити, ще мить-дві бавився нею, а тоді зголоднілим павуком насідав на жертву і з насолодою вгризався в її упокорене безпорадне тіло. Ось виповзла з хати пузата, розімліла від ситої дрімоти шафа, гнівно потріскувала і поскрипувала, а велетенський поточений шашелем живіт бурчав і сопів — щось там перекочувалося з боку на бік, шелестіло й невдоволено перешіптувалося. Над самим багаттям спиналася, мовби приміряючись зростом до висоти вогню, і, переконавшись, що вона таки вища, втішно крекнула. Хтось заїхав їй у потилицю, і шафа усім своїм черевом гугухнула в полум’я, причавила його до землі, що, здавалося, тут йому й кінець, але ось тоненькі язички то там, то тут, наче трава крізь асфальт, почали пробиватися на світ, а кожне їхнє лизькання залишало на шкірі шафи смоляні пасма. Хтось підважив шафу дрючком і перекинув на бік. Обсмалений животяра розчахнувся і вивалив з’їджені міллю нутрощі. Вогневі мацаки враз шугнули всередину і вишкребли все геть-чисто. Лише дві істоти дивилися на все те осудливо — крук і кіт. Обоє зіщулилися, наче сиділи не біля вогню, а серед зими на снігу і глипали триоко такими лютими поглядами, що навіть бравий вогонь знічувався й часом стелився червоним рядком по землі, чи то щоб його не було так видно, чи то показуючи свою повагу й покору лихій силі. Коли він на якийсь час затихав, добре було чути сухе бурчання кота й хиже шипіння крука, але ніхто їх не наважувавсь одігнати. Далеко пополудні вогонь з жалем попроковтував свої язики і зник, тільки безліч очей-іскорок ще зиркали з-під попелу та перебігали з місця на місце, але поживи не знаходили й гасли. Люди розійшлися, а кіт з круком ще довго чипіли задумані та похнюплені. Зі зникненням господині і її майна вже ніщо їх не втримувало на старому місці. Ще була хата, але поселилася в ній особа, до якої вони відчували тільки презирство за те, що так безжально розправилася з Маньчиним добром.

— Пішли? — нявкнув кіт.

— Пішли, — кивнув крук. І, звісивши зажурені голови, поплуганилися вони світ за очі з осиротілого обійстя.

Чорна Манька померла, але пісенька зосталася, бо, як той казав, життя коротке, мистецтво вічне. Отож не встигла душа Маньки причалапати до імлистих берегів Стіксу, а вже дітлахи розпочали нові гастролі попід вікнами. З тими концертами все ж не повелося, бо Марта повністю роззброїла наші наміри — то винесе картопляних пляцків, то цукерок, то вареної кукурудзи, ба навіть запускала нас на вишні, порічки й агрест, що просто не вкладалось у стереотипні уявлення про власника саду. А сад той був розлогий, і галуззя його вгиналося від рясних плодів. Поруч простелився город. За Маньчиних часів тут чого тільки не росло. Сплутане, скуйовджене волосся бур’яну, всякого зілля, виродженого й здичавілого, бриніло, гуло безліччю мух та комашні всеньке літо; над зогнилими порепаними яблуками, що попадали з гілок, кружляли золоті рої ос, а понад тим усім царювала млосна задуха, здавалося, повітря стало тут нерухомим стовпом і від тієї непорушності й застояності почина розкладатись, аж подих забиває. Опівдні, нагріті сонцем, вистрілювали врізнобіч насінини, їхня жовто-зелена сальва сполохувала комах, і ті злітали вгору дзумливим роєм, повним роздратованого бзикання, блискоту й мерехтіння крил. Під парканом височів пагорб, весь у густій бороді вилинялого волоття трав, збоку скидалося, наче хтось там заснув і ві сні накрився сухою травою, може, королевич-машкара, що очікує поцілунку, який звільнить його від закляття. Незрозумілий острах поселявся в душі Марти, коли дивилася на той пагорб, бачила його ритмічне дихання, а може, лише гру тіней, але поволі переймалася думкою, що там хтось таки живе і темної ночі скидає важку ковдру землі й блукає садом, заглядає у вікна, шкребеться у двері і розпачливо стогне, аж сюркотіння прузликів у нічній траві затиха і гасне. Між лопушиння й кульбаби височіла гонорова шляхта будяків, розливаючи медовий дух; пахнув холодний алкоголь м’яти і солодко дихав канупер, наче навмисне підсилюючи нудотність повітря, і кольором, і запахом схожого на позаторішній яблуковий сироп у пузатій пляшці на підвіконні — весь в павутинні і мухах. Що було їстівного на тім городі, давно вигналося в грубі стебла, мовби змагаючись, хто кого переросте, хто кого заглушить, і лише поява спільного ворога враз об’єднала їх у лютій ненависті й, скільки вистачало сили, чинили вони опір Марті, що їх викорчовувала, рвала й топтала. Наклали головами будяки, полягли зелені корогви лопухів, переламані в колінцях списи пирію — все-все було вирубане до ноги, зелена кров сочилася з ран і смарагдами виблискувала в сонці, а над побойовиськом ширяли мухи й бабки, наче зграя вороння, яке чекає свого часу, щоб випити очі. Малина в кутку городу полегшено зітхнула, звільнившись од кропиви й повійки, що густо оплела її по руках і ногах. Земля була перекопана і засіяна, і лише тоді розпався задушливий стовп повітря, звідкись узявся вітерець і розігнав мух. А невдовзі зазеленіли тут чепурні грядки, запах кмину, кропу, молодої цибулі переплівся з запахом квітів, що обступили з усіх боків подвір’я, поспиналися на паркани й розкрили свої кольорові серця перед бджолами і джемелями.

А той пагорб зостався неторканим, бо коли наблизилась до нього з лопатою, то пара розгніваних темно-зелених очей раптом блиснула з настовбурченої трави і пропекла їй обличчя. Марта на мить примружилась, та, глянувши вдруге, вже не помітила ні тих очей, ні стривоженої трави — пожухлі стебельця ліниво лежали ницьма, зморені полудневою спекою. А восени пішли дощі, розмили поверхню пагорба, і сповзла його шкура, оголивши стовчений в купу, спаралізований світ сміття. Так, начеб її одурено було невідомо ким і навіщо. Розкидала ту гору лопатою, закопала в землю вздовж паркана, вирівняла, та полегкості не відчула, навпаки їй почало чогось бракувати, може, королевича-машкари.

Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує — хтось стукає в двері. Хто там?

— Відчиніть, побачите, — відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті — менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті — чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

— Добродійко, — звернувся до неї пан Жаб, — я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, — золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

— Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?

— Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

— Що за питання! Звичайно, до Італії!

— Ой лишенько! Ниньки?

— Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке! — І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

— Днями, кажете? — перепитала.

— Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, — говорили, тупцяючи до дверей.

— До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

— Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі — цілую ручки. — Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі — аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

— Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

— То ви його заберете? — злякалася вона.

— Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

— Ага, і ще ж не все, — нагадав пан Жаб. — Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

— Мартою мене звати.

— Чудово! — вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано — італійці. Вони такі.

— А як же вашого короля звати?

— Маріо дель Монако^[4].

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали — чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася — сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю — нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала — і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала — в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту — начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету районну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася — не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісінько, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга — далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

З повагою, Марта».

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх — скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

— Запокойтеся, добродійко, — втішає пан Жаб. — Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

— Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки — зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

— Та ні, ми ненадовго.

— Чого ж так? Може, хоч чаю?

— Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

— Війна? Господи! З ким?

— Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

— А ви… ви за мною приїхали?

— Гм… — стенув плечима пан Жаб. — Це ще вилами по воді… Діло бачте яке… е-е… Як би це вам сказати…

— Та що ж? Говоріть, — вже й пополотніла.

— Вийшла, бачте, промашка.

— Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

— Та воно так, але… черевик ми переплутали.

— Як це? Адже золотий був!

— Та золотий, тільки не той.

— Як не той? — голос її гнівно забринів.

— А так. Не той, і всьо, — розвів руками прем’єр.

— А той де?

— А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» — подумала собі.

— Міряйте. Чого ви стали як укопані?

— Як же його мірять, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

— Я ж вам казав — вийшла промашка.

— Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

— Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові — дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі — дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діамантами, а так — звичайний черевик.

— Ну добре, а де ж те золото?

— Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться — на що вони будуть подібні. А тут — тисячі років!

— А ви мої мешти не чіпайте.

— Та це я до слова.

— А не треба до слова. Ич, який мудрий! У вас там що, в Італії шевців нема, щоб ті черевики підправити?

— Не можна! — замахав руками пан Жаб. — Як можна? Це ж — реліквія! Історична пам’ятка!

— А де золото й діаманти? — напосідалася Марта.

— Обсипалися.

— Обсипалися?! — вона його зміряла таким поглядом, що пан Жаб відчув себе морозивом, яке починає танути. — Ну-ну… Так-таки й обсипалися? І ніхто, бачте, не позбирав. Ну ясно — там у вас золото, певно, кури не клюють. А діамантами діти бавляться.

— Послухайте, ви ще не поміряли, а вже крик ізняли.

Марта, не перестаючи буркотіти, насадила шкарбана і тут побачила, що пальці вилізли назовні. Хотіла їх підігнути, але вже було пізно. Прем’єр-міністр вмить прискочив до неї, вийняв велетенську лупу й почав уважно роздивлятися.

— Та-ак, рівно на два сантиметри ваша нога більша. Не підходить.

— Та це чортзна-що! — вибухнула Марта. — Він же зовсім зсохся! Ви ж самі казали — тисячі років! Він же зсохся, хіба не видно? А ще ця діра! Її б зашити — мої пальці й не вилізли б.

— Як то не вилізли б? Вам би довелося пальці підгинати, а це заборонено. У нас одна вже така хитра була, що п’ятку собі трохи підрізала…

— Та що ви мені зуби заговорюєте? Шахраї! Злодіяки! Ви ж, мабуть, і сперли того черевика, а мені якесь дрантя підсовуєте! О, а це що таке? — вона тицьнула їм під очі шкарбана підошвою догори — там, хоч і слабо, виднілося витиснуте «ХАРКІВ».

— А-а, шельмеги! Пройдисвіти! Гультіпаки!

— Що? Не дозволю! — наприндився пан Жаб. — Я прем’єр-міністр!

— Відставної мазниці квач, а не прем’єр! Що тут написано скажи мені?

— Ксапкіб.

— Що-о?!

— Чого ви дивуєтесь? Це ж по-італійськи.

— Тут же «Харків» написано.

— Який ще Харків? То ж латинка.

— Та чи ти мене вже зовсім за дурну маєш, чи що? Ксапкіб? Нісенітниця!

— Це для вас нісенітниця, а для нас усе ясно. Це ім’я першої королеви, яка носила цього черевичка.

— Ім’я королеви? Бр-р-р! Оце ім’я! Та з таким іменем хіба головою в ополонку! Я б сказилася, мавши таке ім’я! Оце вже придумали, так придумали! Ну італійці, ну шельми!

— Що край — то звичай.

— А чого ж тоді ваш король так гарно називається: Маріо дель Монако? Чому він не якийсь Бдукб-дубак?

— Як ви сказали?

— Маріо дель Монако.

— Та що ви? Нашого короля звати Гуальтієро Мізіано^[5].

Ну, тут уже Марті терпець увірвався, й вона так заїхала міністру шкарбаном по носі, що той перевернувся, мов діжка з тістом, і враз перетворився на жабу, а його радники — на кротів, і зникли під порогом. А Марта залишилася з черевиком у руці. Черевик просив їсти і плакав.

Марта прокинулась і з полегшенням зітхнула. На диво, цей безглуздий сон запам’ятався їй до дрібниць, хоча себе вона в ньому зовсім не пізнала. Ніколи ж не була сварливою бабою, не розмовляла такою говіркою. Де тільки бралися тії слова, прокльони і лайки?

Сон як сон, та Марту почала переслідувати нав’язлива думка, що хтось-таки дійсно повинен приїхати за нею, хтось далекий і невідомий. Легко дозволила заманити себе в рожеву країну марев, і поволі її уява все чіткіше й чіткіше окреслювала образ казкового принца. Йде, бувало, додому й уявляє собі небачене авто під хатою, дітвора обступила його, а неподалік її принц розмовляє з сусідами. Марево переростало у віру, і Марта, перед тим як завернути на свою вуличку, зупинялася, боячись, щоб не так скоро розвіялася ця солодка ілюзія. Коли ж заходила в хату, спазми душили горло і біль протинав серце. Падала на постіль і гірко ридала, кусаючи подушку.

Якось вона знайшла в шухляді креденса конверт. Три марки, на яких були зображені пляж, розвалини амфітеатру і Пізанська вежа, очевидно, й стали причиною того, що покійна тітка підібрала конверт на сміттярці й заховала в шухляду. Лист був з Італії від якогось Антоніо Гринюка до Богдани Зільниківни. На поштовому штемпелі стояла дата — червень 1945 року. Ту Богдану Марта пам’ятала, нічого конкретного, правда не могла згадати, крім незвичайно тлустого чорного пса на подвір’ї в Зільників. До війни вони переїхали в інше місто, а пес ще довго блукав довкола їхньої хати і розпачливо скавулів, поки одного зимового ранку не побачили сусіди його схудлий до невпізнання труп, наполовину заметений снігом.

Що спонукало Марту писати листи для Антоніо? Може, сон про італійського короля? Цей невідомий Антоніо в її уяві постав ув образі хлопчика, якого вона знала в дитинстві. Що з тим хлопчиком було, де він подівся потім — згадати не могла. Дивним виглядало те, що вона ті листи кидала в скриньку. На що вона сподівалась? Адже й відповіді не чекала, боялась її, бо могло б виявитися, що той Антоніо зовсім інша людина, ніж собі уявляла, наприклад, якийсь старий дідуган, але вперто писала, знаходячи в цьому розраду.

Розділ III. Італійський принц

Травневого полудня, коли розквітлі вишні білим полум’ям підпалили небо, до Люботина приїхав принц.

Принц був зодягнений в потертого сірого костюма, що лиснів і випинався на ліктях, а його зелений капелюх, вочевидь завеликого розміру, весь час сповзав на очі.

Він перетяв невеличку двірцеву площу й опинився у сквері. Посеред простого квітника лежав щойно повалений сірий пам’ятник людини в шинелі. Троє робітників сиділи неподалік на лавці й обідали. Старший з усмішкою щось розповідав, киваючи на пам’ятник, обидва молодших і собі всміхалися.

Пригадую цей день, коли гуляв з бабусею в сквері. Раптом я вирвався від неї і, кинувшись до пам’ятника, видерся на нього. Бабуся стерпла. Я, обережно переставляючи ноги, рушив до голови.

— Юрцю! — скрикнула бабуся. — Ану, злізай! А то що за біда!

— Та лишіть! — гукнув старший робітник. — Хай побігає. Тепер настали його часи.

— Але ж то пам’ятник! — бідкалася бабуся.

— Вже по ньому. За містом звезли цілу гору того добра. Пустили трактора — чах-чах — і купа сміття.

Я спинився, над головою. Горобці її встигли прикрасити. На лівому вусі була тріщина. Я поколупав пальцем, і вус опинився в моїх долоні. Непомітно сховав його до кишені.

— Може, вам його шкода? — підморгнув робітник до бабусі. — То ми вам зараз на машині завезем. Поставите в себе на городі.

— Скажете! Він убив мого сина.

— Де то було?

— В Кременці. Перед війною арештували студентів ліцею. За день до того, як мали німці вступити, вистріляли хлопців до ноги. Поскидали в яму і залили вапном. Там був мій син. Мав двадцять літ… Внука назвали на його пам’ять.

— Так-так… Я теж бачив страшні часи… Кажуть, він збирався усіх галичан вивезти на Сибір. Так само, як кримців і чеченців.

Якийсь чоловік спинився біля пам’ятника.

— Чий це ребйонок? Убрать немедлєнно!

— Який це вам рибйонок? — засміявся робітник. — Рибйонки у воді плавають. А це ж дитина!

— Всьо равно убрать! Хто розрешил?!

Чоловік підійшов до робітників і показав книжечку. Старший надпив з пляшки молоко і сказав, показуючи рукою на пам’ятник:

— Я вам от що скажу: лягайте, куме, собі коло свого пана та й відпічніть. Зараз приїде машина і вивезе вас на сміттярку.

— Ну, ладно. Ми єщьо встрєтімся, — блиснув очима чоловік, бачачи, що довкола вже збирається натовп.

І тут почалося таке, чого я забути не можу. Чоловік хотів пройти крізь тлум, але той став стіною і не пустив. Запанувала похмура мовчанка.

— В чьом дєло?! Што такоє?! Дорогу!

Але дороги ніхто не давав. Натомість з’явилося ледь чутне гудіння, воно поволі наростало і наростало, й ось уже вся маса народу — а з усіх боків усе напливали і напливали — уся ця маса загула водночас.

Я стояв на пам’ятникові, і мені було добре видно всю двірцеву площу. Я бачив, як люди надбігали з автобусів — автобуси вмить порожніли, з довколишніх магазинів, навіть газдині, що торгували соняхами, квітами і городиною, приставали до натовпу. А потім, гаразд і не розпитавши, в чому справа, складали дудочкою вуста і натхненно гуділи. Що в цім гудінні такого було? Чим воно їхні душі єднало? Куди кликало?

Чоловік тим часом смикався то в один, то в другий бік, але в передніх рядах стояв міцний мур з випнутими грудьми. Цей мур стояв у всі віки. І вистояв.

Бабуся тримала мене за руку й мовчала. По її обличчю текли сльози.

Зате гудів я. За нас обох. І за мого загиблого вуйка. І за хворого діда, який недавно повернувся з в’язниці й приніс мені грудочку тюремного цукру «від зайчика».

Але це тепер я знаю, за що гудів, бо тоді, звісно, я мало що розумів. Просто мені це гудіння подобалося. Воно робило мене дорослим.

— Бабусю, і ви гудіть! І ви…

А вона витирала сльози кінчиком білої хустинки і крізь сльози всміхалася.

Над’їхала міліцейська машина, і з підсилювача залунав наказ розійтися. Люди загули ще голосніше. Міліція з усіх сторін просочувалася в натовп і розпихала. Ніхто опору не чинив. Усі поводили себе цілком спокійно, мов і не до них стосувалось. А гудіння пливло над вокзалом, а народ прибував і прибував.

— Бабцю, хочу пісю, — сказав я, переступаючи з ноги на ногу.

Бабця не чула. Треба було не знати, як кричати, щоб тебе хто-небудь почув серед цього гамору.

І тоді я не витримав і вцюнявся. Спочатку потекло мені по голих ногах, бо я був у коротких штанцях, а потім розтеклося по пам’ятникові. Темна пляма розросталася на очах. Почувся регіт. Десятки рук показували на мене. Бабця глянула — й пополотніла. Схопила мене в оберемок і понесла просто на тлум.

Довкола лунав голосний сміх впереміш з гудінням, але сміх поволі перемагав. Народ розступався, даючи нам дорогу. Одні одним переказували подію, радісні руки тяглися до мене, поплескували, гладили, тицяли цукерки. Я плакав і сміявся. Хтось кинув мені за пазуху пачку печива. Гудіння помітно гасло, переходячи в невиразний шум. Коли ми вибралися з тлуму, я побачив того чоловіка, що сварився на мене. Виявляється, він ішов слід у слід за нами, і на нього ніхто й уваги не звертав.

— Ах ти, бешкетнику! — насварилася бабуся. — Ти що наробив, га? Такий великий хлопець!

Але очі її іскрилися сміхом.

За кілька хвилин, поки ми чекали на автобус, люди розсоталися, і небавом, крім робітників, нікого в скверику не лишилось. Я вчинив те, чого не зумів добитися цілий загін міліції.

Тим часом принц сів у автобус і приїхав на нашу Софіївку. Роззирнувшись, побачив біля пивниці на моріжку кількох чоловіків і попрямував до них.

Але як я можу не розповісти вам про ту пивну?

Так от, була в нас на Софіївці одна стара халабуда, яку довго не могли ніяк до чогось пристосувати. Врешті-решт вирішили торгувати пивом. Халабуду підправили, залатали, завезли дерев’яні столики, поставили шинквас, а над дверима прибили вивіску «Пиво-води».

Усі з зацікавленням спостерігали за впровадженням в дію цього культурного закладу. Єдиною людиною, яка жодного разу, поки реставрували халабуду, навіть оком у її бік не повела, був Діонизій, по-простому Дизьо Грубас, що торгував неподалік у чайній. У його закладі, крім чаю, яким тут ніколи й не пахло, було дуже багато різноманітних напоїв, але пиво якраз з’являлося дуже рідко. Поява конкурента вивела Діонизія з рівноваги, він увесь наливався жовчю, а густі сиві бурці, здавалося, ось-ось спалахнуть від полум’я, що пашіло на червоних щоках.

В чайній останнім часом тільки й точилося розмов, що про нову забігайлівку, і вже виразно було видно, як клієнти поділяються на два ворожих табори. До першого належали старі ветерани чайної, а до другого — новоспечені патріоти пива. Останніх підтримувала і вся жіноча половина Люботина, яка давно вже охрестила чайну «жіночими слізьми».

В останні дні незалежності чайна виглядала всередині дуже дивно: одна половина столів була зсунута вліво, а друга — вправо, посередині ж з’явився вільний плац, по якому походжав пан Буслик. Він так і не вирішив, до кого пристати, і гуляв посеред чайної, водночас підтримуючи розмови і на тім, і на тім боці. Видно, Дизьові те діяло на нерви, і він гукав:

— Пане Буслик, а може, вам поставити персонального стола?

— Та нє, я тільки на хвильку.

Час від часу його хтось підкликав і вгощав чарчиною, та тільки-но він її випивав, як у цей мент вже гукали з протилежного боку і теж підсовували крапельку. Непомітно для себе Буслик опинявся в центрі боротьби двох партій, кожна з яких намагалася його переманити у своє лоно. Завершувалися ці маневри поміж столами тим, що якась капосна чарка врешті вибивала підлогу з-під Буслика, і той гепався, задерши ноги, посеред чайної.

Починався апогей холодної війни — представники обох таборів кидалися до розпластаного тіла пана Буслика і зчиняли неймовірну суперечку, кому його нести додому. Кожна сторона висовувала свої аргументи, щоб довести якщо не приналежність, то хоча б симпатії Буслика до власного табору. Чайна гуділа від гармидеру, а наш герой, наче той міфічний Гектор під мурами Трої, лежав собі, блаженно заплющившись, і смачно похрюкував.

Нарешті траскають двері, й у клубах диму і винних запахів, у густому роїнні слів з’являється законна власниця місцевого Гектора. Граційним порухом ліктів пані Бусликова звільняє місце і, голосно крекнувши чи то від утіхи, що її добро ще дихає, чи тому, щоб не думали, ніби їй дуже легко в житті, закидає п’яненьке яблуко розбрату на кремезний карк і залишає чайну.

А противники розходяться по таборах і замовляють ще по чарці.

Нарешті надійшов той історичний день, коли привітно розкрилися двері закладу «Пиво-води» й на порозі з’явився маленький рудий чоловічок у картатій камізельці. З кишеньки на животі звисав срібний ланцюжок годинника. Його риб’ячі очі окинули теплим зором велику громаду майбутніх клієнтів, що збилися перед дверима, і на обличчі розквітла усмішка. Він спустився зі східців, і всі побачили рожеву стьожку впоперек дверей.

— Прошу! — патетично проголосив чоловічок і в одну мить вирішив подальшу долю пана Буслика, вручивши йому ножиці.

Буслик спочатку отетерів, очі його забігали, мов сполохані вовченята, а лівий вус засмикався, і якби хтось не підштовхнув, то ледве чи потяглася б його рука до тих фатальних ножиць, якими мав перетяти гордіїв вузол своїх вагань і сумнівів.

Стрічка опала, а за спиною в Буслика пролунали бурхливі оплески. Урочистість, з якою шинкар ушанував народження нової кнайпи, в одну мить прихилила до нього серця пиволюбів. Усередині їх привітав напис великими чорними літерами «Ласкаво просимо!», трохи нижче красувався ще один: «Пиво з піною зніме втому як рукою».

Народ повсідався за столи, а чоловічок, зайнявши своє місце за шинквасом, зодяг білого халата і виголосив:

— Шановні люботинці! Від усього серця вітаю вас у цій затишній господі!

Тут він зробив паузу, даючи знати, що чекає оплесків. Потім рішучим жестом, який більше личив би президенту острова Мартініка, наче припечатав ті оплески долонею до протилежної стіни, й продовжив:

— Моє ім’я — Соломон Ціттербакен!

Ні, не так. Це було ось як:

— Моє! Ім’я!! Соломон!!! Ціттерррбакккеннн!!!!

Довге носове «н» звилося до стелі й розігнало мух, потім спало на голови слухачів і начеб придушило їх, бо кожен чомусь враз увібрав голову в плечі й застріляв очима. Насолодившись ефектом, Соломон усміхнувся і вклонився:

— Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Люботині. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині — пиво, яке для вас постачатиму… НЕ ЛЮБОТИНСЬКЕ! Ура!!!

Люботинці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.

— Це пиво возитимуть просто з Калуша!

Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.

З того знаменного дня «Пиво-води» з тріумфом увійшло в життя люботинців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» — так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав: «Вам подадуть!» — і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи: «Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі». А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: «Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі — дарагой! — з-під старої баби соки!» Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» — зник за рогом.

Отож принц наблизився до пивної, де на моріжку сиділи Дзюник, Мицьо і пан Цєпа-Кульчицький. Перед ними стояли кухлі з пивом, а на розстеленій газеті червоніли раки.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Марта? — спитав принц.

— Оно її хата, — вказав рукою Дзюник. Незнайомець подякував і хотів уже було йти, але чоловіки зацікавилися не на жарт.

— А ви хто їй будете?

— Знайомий… От приїхав до неї.

— Звідки?

— Здалеку. З Італії.

— З самої Італії?

— Так.

Тут з’явився Буслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:

— Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.

А пан Буслик:

— То що — твій колега? — спитав у Дзюника.

— Він до Марти з Італії приїхав.

— Ну да! — І погляд Буслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Буслик прискалив око і так єхидно:

— Хе-х…

Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.

— Та я що? Я нічо.

Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і рака, тримаючи за клешню лише двома пальцями, а решту розчепіривши, наче манірна панночка, бо пан Цєпа-Кульчицький був з неабиякого роду, один його пращур колись врятував Відень від турків і відкрив першу в Європі кав’ярню. Буслик на це тільки плечима стенав: «По-одумаєш — кав’ярню! Якби він першу бочку пива притарабанив до Європи — о, це було б чим сі гонорувати! А то — кава, пхе».

— У вас там раків їдять? — спитав Дзнюник.

— У них там більше крабів їдять, — встряв Буслик. — Таке — на павука подібне.

Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Буслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?.. Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?

— А ви той… не її брат?

— Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, — шипить Дзюник. — Іди-но ще пива принеси.

За хвилю Буслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.

— Італійській делегації — гіп-гіп ура! — рокоче Соломон.

Буслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:

— Я — Мицьо, х-хе.

Тоді й інші назвали себе.

— Дзюник, — незвичним для себе басом.

— Пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг, — з легким укліном.

— А я тойво… пан Буслик, — і, скосивши око на Цєпу: — Так само до ваших послуг.

— Соломон Ціттербакен, служитель храму.

— Дуже приємно, — відказав принц. — Антось.

— Як-як? — вирвалося в Буслика.

— Буслик! — не втерпів Дзюник. — Перестань їрундою займатися.

— А я що? Я нічо. Але от вони й балакають по-нашому, і звати їх Антось.

— Та мене, бачте, до Італії війна занесла. Був я в концтаборі, потому трохи партизанив. А як перебило мені ноги…

— Чи ти ба! — встряв пан Буслик. — Ви помагали італійцям, а я воював з ними. В шіснайцятім році в Альбанії. Що там люду загибло — страх божий! Нас італійці замкнули в горах. В долині весна, а ми в снігах. А вдягнені зовсім не як для зими. Мерзнемо, з голоду пухнемо, але сі тримаєм. Коби хто спитав, за що такі муки — не знав би, й що вповісти. Було нас дві сотні, а лишилося вісім чоловік. Італійці гадали, жи нам капут, та й пішли собі. А ми втоди ти-хонь-ко, ти-хонь-ко ноги на плечі та й драла. Недалеко зайшлисьмо, як нас австріяки злапали. О, курча беля, — назад до войська. Але я вже не був такий дурний по чужих землях крівцю проливати, нє-е — дезертував. Втік до хати. А ту Альбанію буду памнятав до остатного причастя. Ще й донині крижи ломит.

— У вас, пане Буслик, на всі трафунки життя своя історія, — шпигонув пан Цєпа. — Гадаєте, жи я ніц не годен вповісти за Італію?

— А що — й ви там були? — витріщився Мицьо.

— Аякже. Де наш пан Цєпа-Кульчицький тіко не були! Гай-гай, — похитав головою пан Буслик.

— Пробачте, жи я вас перепрошую, пане Антосю, — не звертаючи на кпини уваги і напиндючившись, наче гиндик, промовив пан Цєпа, — але я світа сі надивив. Скажу вам дискретно^[6], що я є з тих Кульчицьких, которі… О-о, ви ще, може, й не відаєте, з ким маєте до справи. Чи вам тоє відомо, жи славний гетьман Сагайдачний — се мій фамільянт? Бо, видите, він був з Кульчиць, з-під Самбора, і мав фамілію Нальчицький.

— Може, Цєпа-Кульчицький? — знову Буслик.

— Перепрошую, — сказав пан Цєпа Антосеві і, повернувши голову до Буслика, спочатку спопелив його поглядом, гідним винятково гетьманового нащадка, а тоді: — З ким маю справу?

Пан Буслик знову поправив ту саму краватку, відкашлявся, але змовчав.

— Отож-то, — і знову до Антося: — А другий мій пращур — се був той самий, коли чулисьте, Кульчицький, що в тисячу шістсот вісімдесєт третім році пробрався з Відня через турецьку облогу і, не довго думаючи, дав знати Собєському, що турки вже є під Віднем. Собєський хутенько своє войско згорнув і, так само довго не думаючи, дав туркам такого шпіца в самі знаєте куди, жи ті сі аж під Стамбулом опамнятали, ая. Тогди пан цісар Леопільд каже: «Що ти, каже, пане Цєпа… — е-е, перепрошую, — пане Кульчицький, за тоє хочеш, жи мені Відень вирятував?» А мій пращур дурний не був, не, та й недовго думаючи, каже: «Дайте мені всеньку каву, яка сі в обозі лишила, і дайте ми глейт, аби я мав право в центро Відня кав’ярню втворити». І так сі стало, кажу вам дискретно, жи тота кав’ярня була перша на всю Європу. А нині у Відни стоїть йому пам’ятник, о! Бо, видите, кава — то є найважніша річ в житті. Щодо жінок, то вжем не такий певний.

— А це є Італія? — спитав, пан Буслик.

— Яка Італія? — обурився пан Цєпа.

— Казалисьте, жи маєте що про Італію вповісти, а натомість чуємо про Відень.

— Я не для вас, перепрошую, тоє вповідав, а для пана Антося.

— Бо ми вже тото п’ядесєт восьмий раз чуємо.

Тут Дзюник:

— О, Марта йде!

Антось схопився на ноги і нерішуче затупцяв на місці.

— Марто! Марто! — загалайкав пан Буслик. — Диви, хто до тебе приїхав!

Марта спинилася, кинула спідлоба оком на чоловіків, але, нічого не зрозумівши, повільно рушила далі.

— Та що ж ви, — заметушився пан Буслик, — гукніть її!

Антось несміливо видушує: «Ма… Марто!» — але так тихо, що та не чує, тоді голосніше: «Марто!» Жінка повертає голову, поглядом виловлює незнайомця, зупиняється і дивиться, дивиться, а в душі її щось здригається, чи то від подиву, чи так чогось. Вона його не впізнає. Але ось він простує до неї, та так, начеб вони вчора бачились, і коли він усе ближчає і ближчає, і коли відстань між ними маліє і маліє, Марта починає нервово кусати верхню губу і чомусь обсмикувати сукню, переступаючи з ноги на ногу. Може, хоче сказати: «Ну, що вам треба?» — але слова застряють на півдорозі, наскакують одні на одних, мов авта, і кришаться, ламаються на вустах. Але ж щось повинна сказати. Може, втекти? Краще втекти. Вона передчуває несподіване і від неясності цієї несподіванки з’являється зовсім безглуздий намір втекти, перетворитися в мишку, забитися десь під горіховий листочок і перечекати. Тим часом вибубнюється в душі підозра, що це якась штучка пана Буслика, він завжди вигадує різні штучки. При цій думці в кутику її вуст засвічується полинова усмішка: так я й передчувала…

— Марто, — каже чоловік, — от я й приїхав.

Хто? Хто приїхав? Звідки? Як би це себе нічим не зрадити? Якщо вона виявить своє зацікавлення незнайомцем, то почує сміх, напевно почує сміх отих пивохлебів, це ж вони щось затіяли, он як зирять в її бік, аж роти пороззявляли, а Буслик — ще й долоню дашком, і пива не п’ють, та пийте, пийте своє пиво, чого не п’єте?.. Вона нічого Іншого не може сказати, крім:

— До мене?

— Я — Антоніо.

Враз — наче спалах перед її очима, голова обертом, світ закрутився в дикому танці, й вишні сторч головою полетіли в небо, а земля потекла з-під ніг, наче спінена ріка, і всі будинки, мов крижини, приречено гупали лобами, тріскаючи навпіл, а вікна з розпачу кидалися вниз, і в кожному вікні чиєсь обличчя, готове до сміху, теж летіло вниз, і калюжі радо приймали його. Дивна солодка печія розлилася їй по грудях, підступила до горла, аж вона ковтнула слину, щоб затримати ту печію.

— Я… я не вірю…

Хотіла йти, але не пішла, бо ноги приросли до землі й пустили глибоке коріння — весна, все розцвітає, і мешти її розцвіли, і сукня темно розквітла, а коричневі її пелюстки заклекотіли, переповнені гарячою радістю цвітіння. Їй здалося, що десь із глибокої глибини, мов із дна океану, починало народжуватися сяйво і всю її зсередини освітлювати, наче акваріум, а перші несміливі промінчики того сяйва вже пробивалися крізь очі, хоч вона ті промінчики й стримувала, затамовувала в собі. Нічим не повинна була виявити свого щастя, бо, може, то ще й не щастя. Чого вони всі так дивляться на мене? Бо це неправда? Це не Антоніо? Я так і знала, я ж його вигадала, звідки він візьметься?

— Ні-ні, я вас не обманюю, — його теплий вовняний голос обволікує її і заколисує. Він виймає з кишені листи, цілий пакунок листів, перетягнений гумкою. Марта впізнає — це ж її листи. Отже, правда? А чому ж він їй не відписував?

— А чому ж ви мені не відписували?

— Я відписував… але не посилав… я боявся.

— Чого боялися?

— Боявся, що одразу все зникне…

— І я боялася.

Навіщо признається? Їй стало так себе шкода за свою легкодухість, але ж нікого не було поряд, щоб утішив, на всьому світі нікого не було, хто б міг її розрадити. А тут раптом кольнуло — який в мене непривабливий вигляд! Щоб тільки не питав, чого я боялась. Щоб не питав. І щоб не бачив цієї старої темної сукні, ні цих дурних старосвітських мештів, ні… Щоб не бачив.

— Ходімо, — видушує з себе.

В хаті Марта садить гостя за стіл, сама ж починає порати вечерю, а водночас наводить хоч якийсь лад. Їй часто щось валиться з рук, падає на підлогу, і звук від падіння триває цілу вічність, а вона упродовж тієї вічності заклякає на місці й перелякано зиркає на свого принца. Ніяк не може позбутися відчуття незручності, їй соромно, що нема в хаті порядку, що нема чим пригостити, Ось ковбаса, засмажу з яйцями, квашена капуста, десь було вино, колись хтось приніс пляшку, ах, та це ж не хто як пан Буслик, з якої нагоди — не згадаю, ось та пляшка, надпита, запилюжена, корок в павутинні, куди таку на стіл? Де шмата? Все одно вигляд жахливий, переллю в збанок. Чи не вивітрилось? Ага, розбереш, що то за вино? Здається, на іменини приніс, з тим… як його… з паном Цєпою, а-а, сватав за Цєпу, той був у картатім костюмі, на камізельці ланцюжок від годинника, але годинника не було, а під шиєю стрибав згори вниз червоний в білий горошок метелик, пані Марто, пані Марто, чудний, чого їй за старого діда? В неї принц, принц з Італії, з Італії, з Італії…

Принц виймає пачку «Біломору» — закурює, а Марті дивно бачити це. Вона хоче його розпитувати і розпитувати, безліч запитань роїться в голові, але водночас поймає непереможний страх, що це тільки сон, ще один безглуздий сон, марево, яке враз розвіється, коли покаже свою недовіру. Ні-ні, не можна цього робити, він ще образиться. Сало і ковбаса тріскотять на пательні, аж підскакують, а яєчня береться пухирцями, тремтить, мов у пропасниці, напівзадушена арканами цибулі, запах розливається по хаті й витісняє всі інші запахи, навіть цигарковий дим покірно перед ним схиляється і відступає.

— Марто, в мене таке враження, що ви не чекали мене.

— Ні-ні, чекала… я просто не знала… не передчувала, що саме сьогодні… якось несподівано так. Ви довго там коло чайної сиділи?

— Та ні. Мені ті чоловіки сказали, що ви до міста поїхали, та й запропонували кухоль. Я й допити не встиг.

— Ви з ними розмовляли?

Марта насторожено дивиться йому в очі — страх і непевність можна вичитати в її погляді. Чого доброго, про неї розказували, нема там, правда, нічого такого, щоб той, але все одно, або про тітку, може, ще й ту пісеньку під її вікнами хіба не співали дітваки?.. Файна тобі слава — тітка відьма…

— Та перекинувся кількома словами.

— І що ж вони вам?..

— Нічого. Ми про вас і не говорили.

Маєш тобі, дурна, тепер подумає, що є з чим критись їй, та бог з ним, от візьму й сама розкажу все як є, а чого, розкажу, нема тут нічого такого, ну, відьма не відьма — страшне діло, може, то тільки балачки, мало що про кого говорять, всіх не переслухаєш, чого це я почервоніла? Але напруження спало, і вона знову дала себе затопити щастю, більше не опираючись його лагідним хвилям.

Поставила на стіл яєчню, капусту й пляшку. Вино невизначеного темного відтінку, дві склянки з однаковим смутком прийняли його в себе і враз потьмяніли і вмерли, втративши світло й прозорість, бо те вино було таке густе, що не пробивався крізь нього навіть найспритніший промінчик западаючого сонця. На смак дуже солодке. Вони його п’ють, потупивши очі, наче приймають таємне причастя. Марта встигла змінити стару сукенку на рожеву, і, крім яєчні, ця сукня — єдиний веселий колір в кімнаті.

Непевність все ж підточує настрій, вона боїться сколихнути цей сон якимсь недоречним словом, але гість чомусь не квапиться виявити свої наміри. Може, я йому не сподобалась? Ну, певно, думав застати кралю, треба його уважніше роздивитися, не може бути, щоб у нього не було жодних недоліків. На вік йому сорок, може, трохи більше: сивина де-не-де; на жаль, ніяких надій на облисіння, гладенько виголений; очі риб’ячі, о! Хіба ж це очі — руді якісь, постійно зникаючі, наче весь час їм хочеться заховатися в нірку; ну, губи… гм, звичайні, нічого більше цікавого. Треба ж його спитати, чого він, власне, приїхав. А серце: — Ти ж сама писала: «приїдь». — Писала, та я його створила в уяві й просто прив’язала до тієї випадково знайденої адреси. — Тепер бачиш: він майже такий, як уявляла. — І зовсім не такий. — А ти хотіла справжнього принца? — Хотіла справжнього. — Ти ж не Попелюшка. Ти з казки про Чорну Маньку, ця казка зовсім інакша. — Я хочу бути Попелюшкою. — Жодна казка двічі не повторюється. Хіба це тобі не відомо? — Тихо, він щось говорить.

— Перепрошую, я не почула.

— Мені здається, що колись у дитинстві ми були знайомі.

— Як це?

— Я ж тут народився. А вже потім з батьками переїхав до Львова.

— Правда? — Марта так зраділа цій вістці, що теє світло, яке лише крізь очі її ледь-ледь пробивалося, тепер залило її всю, наче повінь.

— Правда.

— Як же це? Не пам’ятаю.

І злякалася своїх слів: що я наробила? Не повинна ж виказувати недовіру, бо він зникне, розчиниться навіки.

— Ой, згадала! Ну як же — дітьми ж гралися!

— На лузі. Там текла Рудка. І квітів було стільки… ми квіти рвали.

— Там ще й мочарі були. Одного разу я намочила ноги і застудилася.

— А я до вас приходив.

— І я до вас приходила, коли ви застудились. Був дощ, мама ваша сказала, щоб я почекала в сінях, поки з мене стече, я чекала, а ви гукали мені з кімнати і показували якусь нову іграшку.

— То був дерев’яний коник.

— Напевно. Я все згадала. І як ми порічки крали в старого Маковія. Просували руки межи штахети і рвали, а він як вискоче, як закричить…

Дивно, я обманюю його і в той же час не обманюю, бо це ж справді було — і луг, і порічки, і мочарі, але було не з ним, а з іншим хлопчиком.

— Той Маковій давно помер?

— Перед війною, він же був старий.

Це було не з ним, це було зі мною і з іншим хлопчиком, йому було дванадцять чи ще й не було, коли ми гралися біля колії, а він сидів на високому насипі на рейці і згори дивився на нас, а поїзд мчав щодуху просто на нього, а ми кричали йому, руками махали, а він чомусь не чув і сміявся, і теж кричав і розмахував руками…

— Цікаво, як зараз виглядає той луг.

— Я більше там не була, не знаю.

…а поїзд летів, мов скажений, і свистів так пронизливо, що янголи на небі, мабуть, вуха позатуляли, і ми ж так голосно верещали…

— Ви справді мене згадали? Я мешкав на Бузковій.

— Згадала-згадала… Аякже. Ви мешкали… але тієї вулиці вже нема. У війну перетворилася на румовище.

…але він нічого не чув, пізніше довідалися, що за кілька днів перед тим він захворів, не згадаю, на що, і слух йому відібрало, але він про те нікому не говорив, зрештою, це було тимчасове, він прикидався, що чує так само добре, як і ми… гуркоту поїзда він не почув і криків наших не почув…

— А я так хотів побачити свою хату. Добре пам’ятаю кожне вікно в ній і що з нього було видно. Чомусь пам’ятаю лише вікна і більше нічого. Одне виходило на пустир.

— На пустирі жили бездомні коти. Вони ховалися в розвалинах старої гуральні. Ми носили їм їсти, але вони все одно нас боялися і не дозволяли себе гладити.

…біжить його мати, кричить таким нелюдським криком, аж ми ціпеніємо на місці, вона біжить і біжить, і крик її розриває на клапті повітря, а стебла трав припадають до землі, як припадають до землі люди, коли пролітають над ними бомбардувальники, поїзд зупиняється… а він під четвертим вагоном.:. у вагоні сидять пани і панії, п’ють каву, читають газети… молодий офіцер — «мені здається, я вже десь вас бачив»… молода панна — «я теж»… «а це зовсім свіжий анекдот: один чоловік поїхав на полювання, а тим часом його жінка»… п’ють каву, читають газети і сердяться, що поїзд зупинився невідомо з якої причини, і лаються провідники, і він під четвертим вагоном…

Але якщо я згадую правду, то він вигадує? Як він може знати те, що було зі мною і з тим хлопчиком? Можливо, він згадує теж щось таке, що було з ним і з іншою дівчинкою, і вони теж рвали порічки в чужому саду, всі діти люблять чужі сади, і бігали на луг, бо ж і лугів багато, і пустирів… Так воно й є: я згадую себе, а він себе, і єдиною брехнею є те, що ми одне одного ставимо на місце свого товариша з дитячих літ. До того ж він старший за мене. Як ми могли гратися разом? І як можу пам’ятати, коли він ще дитиною виїхав звідси? Я його не пам’ятаю. Я пам’ятаю зовсім іншого хлопчика, що загинув під поїздом. А та, кого він згадує, — яка її доля? Де вона? Може, це котрась із моїх сусідок? А може, її вже давно нема?

— Ті здичавілі коти колись мало не роздерли дитину. То був син Мордухея, — при цих словах вона пронизує його поглядом і чекає, що він затнеться і нічого не скаже.

— Мордухея-шевця?

І це він знає.

— Так. На щастя, батько був неподалік і врятував. У війну обидва загинули.

— Як?

— Батька загнали в гетто, а син переховувався десь по людях.

Одного разу батько вийшов на вулицю без пов’язки на руці. Гестапівець зупинив його і каже: «Що, добродію, закони для вас не існують? Ану, поверніться, будь ласка…» Мордухей, покірний такий завше, повернувся спиною, а німець вистрілив. Син ходив до одної дівчини-польки. Її батьки не дозволяли їм зустрічатися і дали знати поліції, коли він сидів з нею у садку.

— Його розстріляли?

— Ні. Побили і поселили в гетто. Їм молоді потрібні були для роботи. А дівчина до нього приходила. Вона стояла перед дротяною сіткою і дивилася. Тоді якийсь офіцер сказав, що коли вона так дуже його любить, то хай і сама йде в гетто. Вона й пішла. Там вони й повінчалися, й перебули медовий місяць, а потім німці усе гетто вивели в поле і примусили копати глибокі рови. І вони копали. А коли їх почали розстрілювати, всіх підряд, тоді хлопець кинувся просити, щоб не вбивали його дружину, бо вона вагітна і до того ж не єврейка. Але йому відповіли: «Та, що носить у своєму лоні дитину єврея, сама вже єврейка». Тоді він з розпачу кинувся на першого-ліпшого німця, але його збили з ніг, повалили на землю і кажуть: «Зараз перевіримо, чи твоя дружина дійсно вагітна».

Марта замовкла, і він побачив сльози в її очах.

…З його горлянки вирвався несамовитий крик, він рвонувся усім тілом, та його придушили до землі, а один схопив його за волосся і:

— На, юда, дивися на свою любу жіночку!

…двоє солдат заломили їй руки, а третій здер сукню, а вона не кричала, тільки дивилася нажаханими очима, і губи її тремтіли, наче хотіли відпустити на волю якесь слово… підійшов третій — спочатку так хтиво рукою по животу, а тоді — блиснуло лезо багнета: вглиб і вгору… і тут вона не кричала… кричав він… і крик знявся в небо, вдарився з лету в сонце, і згасло сонце, і не видно було, як той самий багнет розколов серце Мордухейового сина… коли ж небо врешті розгладилося й хвилі вляглися, визирнуло знову сонце, і всі побачили, що нема вже ні того хлопця, ні тої дівчини, а є два кущі шипшини, що тягнуться одне до одного розквітлим галуззям… якийсь йолоп пустив чергу з автомата по тих кущах — тільки пару листочків збив, інший кинувся сікти гілки, а ті ще буйніше розпускалися, і цвіт їхній ранив своєю яскравістю… офіцер дав команду, й вилили в кущі бензин, підпалили, але ті два полум’я обнялись і розпочали танок, який тривав так довго, доки війна не скінчилась, а тоді знову стали кущами шипшини і досі цвітуть…

— Вже вечір, — каже вона, подивившись у вікно.

— Так, вечір, — відповідає він і теж дивиться у вікно.

Обоє замовкають. Тим часом сутінки за вікном дбайливо злизують дерева, хати, поодиноких перехожих, синь гусне, і вже вітер починає голосніше й голосніше морскати гілками по шибах, народжується легенький дощик і лоскоче молоде листя.

— Ви, певно, змучилися з дороги. Зараз я вам постелю.

І стелить йому на канапі, а собі на лаві під вікном. Йому хочеться заперечити, мовляв, я ляжу на лаві, а ви… але якось не наважується. Все одно ж вона відмовиться, і будуть вони нудно торгуватися…

А потім вони ще довго лежатимуть, не засинаючи і без жодного звуку, він прислухатиметься до її подиху, вона прислухатиметься до його подиху, обоє наслухатимуть часте гупання своїх сердець і будуть щось пригадувати, болісно пригадувати, аж солодка печаль випірне з дна дрімоти, заколишеться на сріблястім плесі сну і заманить у далекі часи на далекий луг, що цвістиме рожевими смолками, вогниками, кучерявими баранчиками і голубими незабудками. Поруч протікатиме Рудка, і береги, зарослі красноталом, виспівуватимуть всіма пташиними голосами. Тут між весною й літом причаїлася найкраща пора року — любов.

— Дай мені руку, — скаже він їй уві сні.

Візьмуться вони за руки, маленькі пташенята, — він у коротеньких штанцях зі шлейками навхрест, вона в спідничині квітчастій, наче цей луг… І довго гулятимуть серед квітів, бджіл, чорнокрилих бабок, аж поки не почують гуркоту поїзда, що вирине раптом з-за верб і на всіх парах помчить просто на них.

Сонце яскраво світитиме в очі, й вони спочатку не побачать чорного паротяга, тільки чутимуть рівномірний стукіт коліс, кинуться втікати, але ноги наллються свинцем, і мочарі пороззявляють багнисті роти, щоб їх засмоктати… а поїзд з шаленою швидкістю, мов розлючений змій, — з-під коліс іскри навсібіч — вилетить на них, і тільки в останню мить встигнуть відскочити, а він розділить їх, і стоятимуть вони по обидва боки й чекатимуть, коли той поїзд, коли нарешті минеться…

…а він не минеться ніколи.

Розділ IV. Його війна

Важке сіре повітря, сіре каміння, сірий порох, що набивається в ніздрі, в очі, в рот, аж язик прилипає до піднебіння, і шурхотить, як вуж по піску. Сіре каміння довкола і в ньому самому, він чує, як перекочується воно в грудях, як гупають глухо кам’яні лоби, коли викашлює вночі його, але вдень знову вбирає в себе ці запилюжені скелі. Потріскані руки і ноги, криваві борозни, потріскані вуста, тепла брудна вода, яку пити і пити і ніколи не напитись, а вночі вона сниться — похмуре джерельце в зеленій рясці, розгрібаєш ряску, а під нею намул і жабуриння, а під ними іржава ікра і дрібні пуголовки, а під ними якесь сміття. Ї так без кінця до самого ранку, до самого ранку. Навіть вві сні він не годен втамувати спраги. Вгору й вниз, вгору й вниз, спина під важезною брилою німіє і стає зовсім чужою. Впасти не можна, треба весь час рухатися. З ранку до вечора дивишся тільки вниз: ось лівий черевик зникає з-перед очей разом з камінням, що відповзає услід за ним… з’являється правий і теж зникає. Щодня одне й те ж: лівий черевик, каміння, правий, черевик, каміння. Образ землі, що обертається під ним разом з тими черевиками, переслідуватиме його ще довго по тому, як він опиниться на волі. Звичка дивитися під ноги залишиться, може, й назавше, а часом йому здаватиметься, що як не наддасть кроку, то його понесе згори в долину — і вже навіть чути, як ласо цмокає провалля, роззявивши чорну пельку в чеканні поживи.

Рухайся, рухайся… Німець, красунчик хоч куди, стирчить собі збоку і цмулить цигарку, зразу видно — це дуже веселий німець, товариський, з ним не занудьгуєш, з ним і про те поговориш і про се; такий має успіх у жінок. Цілий день знічев’я розглядає небо або зелені полонини й оливкові гаї далеко вдалині. Якась жінка в гайку пасе гуси. Якби я був гускою, полетів би додому, сів на батьківський дах і гелготів весело-весело, але ж і там німці. Е ні, краще бути травою, просто травою, якою гуляють гуси, — щороку вмирати й оживати або оливковим деревом і деревовою мовою розмовляти з вітром, що налинув з батьківщини. А німець дивиться і всміхається, у нього така приємна усмішка, правда, Родріго? — Si, Antonio, sonrisa agradable^[7]. Такий гарний німець, чудовий німець, наче зовсім і не німець, дай йому боже здоров’я за те, що не звертає на нас уваги, як інші, а милується краєвидами.

Ввечері розгонять їх по бараках. В його бараку двісті сорок два в’язні. Було рівно двісті п’ятдесят. Ще вчора. Під кінець роботи вони зчинили метушню і спробували тікати. Але тут таке чуже каміння, за нього не сховаєшся, воно тебе видасть і продасть, не затулить від куль. Німці, навіть не зрушивши з місця, перестріляли їх, бо втікачі були як на долоні — то в одного, то в другого на спині раптом спалахує червона жоржина. Чоловік уже обличчям в камінні, а вона собі цвіте, і вже якась погань, розкриливши крила, ширяє над ними.

Рівно у визначений час в барак вносять велетенське барило, наповнене зеленою зупою. Вони такі пунктуальні! Їхній педантизм проявляється навіть у тому, як вони розстрілюють, як добивають поранених — розважливо, не кваплячись, наче заганяють цвяхи.

Смак цієї зупи важко визначити, коли півроку їси одне і те ж, то вже не маєш навіть з чим її порівняти. Раз він на дорозі знайшов яблуко. Ну, яблуко було смачніше. А потім кава. Добре, що вони сказали наперед, що це кава, а то б дідька лисого сам здогадався. Рештки хліба дробив в неї і так їси.

Отець Герасим з Косова втрапив сюди за те, що панахиду по загиблих партизанах правив.

— Ви так, батюшко, уплітаєте, начеб мали повну миску марципанів.

— Хе-хе… Я тобі, Антосю, скажу чого. Тільки то є велика таємниця. Як я сесю юшку їм, то фантазую, що то не юшка, а вареники. А завтра будуть кнедлі. А позавтра голубці. Ну, а хіба би дурний над варениками гави ловив.

— Добре, а чого ж то така таємниця?

— Щоб німаки не занюхали. Та же ті душогуби помислят: єк вони юшку їдят, а вареники уявлєют, то дамо їм гімна. А ти, хлопче, знаєш, що бисьмо уявляли тоди? Не що єнше, єк сесю саму юшку. Тепер видиш, жи на їдно виходить.

Очі священика лукаво зблискують в напівтемряві.

— Ви, батюшко, так кленете, як який швець.

— Сливка в гної — то вже не сливка, а такий самий гній. Єк вже-м до тих збуїв попав, то нема чєсу на добрі слова, коли мене прокльони розпирают. Най ми ся трафит нагода — дам драла, аж ся закурит за мною. Аби тіко гвера^[8] дістав, то став би-м опришком. Бігме! Ади — тутка такі гори, єк наші. А я в горах єк пес у буді, ая.

— Сказано ж: не убий.

— Це правда. Не убий чоловіка. Чо-ло-ві-ка! Чуєш? А худобу можна. А єк то ще й скажена — о, це вже сам господь бог благословит.

Отець Герасим вкладається спати.

— Я за таких священиків і не чув, аби щось із партизанами мали.

— А я що, мав? Там їдного раненого в церкві переховав, там дес корову їм до лісу пригнав, а там знов зброю передав. Що то є? А бач, хтіли розстріляти. Але я ще ся з ними порахую. Ще мій чєс не настав.

А вже засинаючи:

— Бідна моя Гандзю, голубко сивенька… За що мене бог карає, жи я ні тебе, ні діток не виджу? А ти й не відаєш, і не знаєш, чи-м живий, чи мертвий. Ще трошки, Гандзю, ще трошки зачекай… То вже не довго. Йой, боженьку-боже, дай ми сили, дай ми ще трохи того життя, аби-м свою жіночку та діточок увидів. Аби-м не туво на чужині кісточки склав… Тіко не туво…

І вже крізь сон:

— Гандзю, Гандзю, діточок бережи… Тіко би-с з горя не скапала, єк тая свічечка.

Антось і сам уже засинає, коли чує — хтось кличе. Хто?

— То я, Данило.

— А-а, сідай коло мене.

— Тютюну хочеш?

— Де взяв?

— А при дорозі ріс. Я й наскуб, висушив. Дикий, правда.

Скрутили по цигарці й затяглися пекучим, їдким димом.

— Але ж і дере, — кривиться Данило.

— То від газети. Якби який ліпший папір, може, й нічого.

Скрипнув лежак, і важкий стогін отця Герасима виповз, наче вмираючий вуж, перетяв тишу і розтанув.

— Ніч його вимучує гірше, ніж день, — сказав Антось.

— Бодай нікому того не пережити, що він.

— Всі пережили.

— Ага, всі… Він тобі розповідав про жінку й дітей своїх?

— Ні. Тільки чую — вночі кличе.

— Німці спалили їх у хаті. У нього на очах.

— Боже… Я думав… То все це марення?

А зранку знову те каміння. Рухайся, рухайся, не зупиняйся. Поруч з тобою плететься серб з важкою брилою на плечах, спотикається, падає під тягарем. І не може встати. І що найстрашніше — ніхто не має змоги йому допомогти, бо кожен тримає на плечах такий самий валун, що пригина до землі, а земля руки розкрила — ходи сюди, ходи… Серб намагається зіп’ястися на ноги, пальцями чіпляється за каміння. Несподіваний контраст: чорні вилискуючі чоботи з’являються поряд — на тлі сірого каміння, жовтуватого пороху. Чоботи лаються і сиплють прокльони, гірка каркотлива мова вгризається в мозок розпечений. Ах, красунчику, і де ж ти отих прокльонів набрався? Ти ж такий завше спокійний, такий усміхнений, оливковими гаями замилований, а лаєшся, як п’яна баба. Ось ти чоботом навідліг копаєш серба в голову, голова безсило падає в порох. А тут і канчук з’являється — великий стимулятор, геніальне знаряддя XX віку. Це дуже гарний канчук, він має аж дев’ять олив’яних кульок. Часом досить і одного удару, щоб чоловік встав. Так само, як і на те, щоб взагалі не встав. Дев’ять кульок спалахують в сонці, дев’ять кривавих ран спалахує на спині. Вихлюпує стогін. Люди розмовляють безліччю мов, тільки стогнуть однаково. Хіба ти не знав цього, красунчику? Твої чоботи зіштовхують серба в провалля. Твої блискучі новесенькі чоботи! Твоя проклята усмішка! Твоя гидка усмішка! Ju mezguina agradable!^[9]

Порядок є порядок. Зупинятись не можна. І знову красунчик милується краєвидами, але усмішка кудись щезла — над скелями, над гаями оливковими летить, розправивши крила, убитий невільник, за ним у повітрі криваві сліди і пір’я смугасте, а він летить і так сумно — «курли-курли», а за ним ключем тисячі замучених в’язнів, і кожен — «курли-курли». Аж гуси позадирали голови, аж гори поставали навшпиньки й камінних очей ніяк не зведуть, а невільницький ключ летить у вирій, і летіти йому вічно.

Зненацька — черги автоматні. Німці хапаються руками за голови, за груди, за животи, переламуються навпіл, падають…

— Хлопці, — голос отця Герасима. — Чого роти роззявили?! Бий скурвих синів!

І тая брила, котру він тримав на плечах, полетіла вниз, просто в красунчика, збила з ніг — і руками не змахнув, покотився в провалля, але крила не виросли у нього, полетів коміть головою, виблискуючи на сонці новенькими чоботами, а за ним і його канчук, і прекрасна гидка усмішка.

А потім була та меланхолійна осінь тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ваш загін блукав в околицях озера Комо біля швейцарського кордону. В горах було холодно, а ви всі зодягнені як-будь, дивацько озброєні.

З Лондона по радіо висилали для партизан у північній Італії особливі реляції. Кожна група мала своє гасло. Тричі на день ви припадали вухами до старого приймача і вслухалися в його кахикання: «А зараз спеціальне повідомлення. Каміння обростає мохом. Повторюю. Каміння обростає мохом». А потім: «Промийте очі росою. Повторюю…» «В небі з’явилися гуси. Повторюю…»

В напіврозваленій вівчарській хижі чекали на своє гасло: «Ріки скресають опівночі». Чекали від серпня. Американський зв’язківець, який проник до них угори, запевняв, що у вересні почнуть скидати з літаків зброю і зимову одіж. Зброя була найважливішою, бо зі старими гвинтівками воювати на висоті дві тисячі метрів неможливо. А тепер, коли позимніло, перше місце зайняло вбрання.

Щодня слухали радіо і чули щодня: «Теплий вечір. Вершники наближаються» або ще щось у цьому ж дусі. То були гарні слова і нагадували вони назви романів чи фільмів, але чомусь ніколи не йшлося про скресання рік.

У листопаді командир відібрав вісім хлопців, котрі кашляли вдень і вночі й не мали жодної зброї, та й відправив їх до Швейцарії. Нехай ліпше їх там інтернують, як мають тут нидіти.

Пам’ятаєш, як тобі ноги перебило під Роверето? Якби не отець Герасим, що закинув тебе на свої могутні плечі і, мов лантух із сіном, виніс із бою, то не побачив би вже цього світу.

— А я навгад тебе підібрав. Ти лежав, як мертвий. Я не мав чєсу думати: живий ти чи ні? Заберу біду, а там ся роздивлю. Аж, слава богу, живий.

— Що з ногами?

— Та нічо… Вже тя дохтур випатрав. Завтра зраня рушаємо, а тебе ту в горах лишимо в пастухів. Не бануй. Ше-м ся верну. Скоро наші в Берліні будут.

— А Данило де?

— Данило… Він тойво… А оно на чатах стоїт.

— То не Данило. Що з ним?

— Антосю, ти тіко… Не хтів-єм казати… Нема Данила… Антосю, ну що ти… — а в самого сльози в очах і вуста тремтять.

Під ранок все ближчає плесо сну і віддаляється його зеленаво-срібне дно. Над очима колишуться густі бурі водорості, між ними сновигають дрібні, як мізинець, рибки. Серед них є рожеві, жовтогарячі і зовсім білі. А вже ясно пробивається голос сонця, проникає в холод і тепло вод. Холод тут з’являється лише коли розплющуєш очі, це чисто зорове відчуття, тіло його не вловлює, тілові тепло й затишно — залите літеплом, засипане жовтим листям, сіном, хмарами і птахами. На короткий час затримуєшся під самою поверхнею. Вже бачиш, як метелики різьблять повітря, бабки чорно- і синьокрилі проносяться над головою. Крізь тонкий пласт води бачиш скошений луг, скирти сіна, дівчину в білому, що проходить берегом і збирає незабудки. Дівчина — твій спогад. Якщо прокинешся — одразу зникне, розчиниться в травах. Якщо пригадаєш, хто вона, — теж розтане. Не пригадуй.

…коли я малий біжу полем: літо, а поруч пшениця і та дівчина в білому махає мені рукою — знайшла гніздо перепілки з маленькими пташенятами…

Враз те все розтало, і він побачив дерев’яні обкурені стіни. Тиша така, аж дзвенить у вухах. Де тут вікно? Вікно так далеко, нічого не можу побачити. Стіл великий, темний, на столі хлібина — золотава шкуринка і білий пухкий м’якуш, — як давно я не бачив такого хліба. Поруч миска глиняна догори дном і глечик з високим вузьким горлом. Вино?

Ось крізь тишу просочується: ко-ко-ко… кооо-ко-ко… коооо… Чиїсь кроки. Двері — рип… Струмінь світла, а в ньому танець безлічі порошинок. Враз вони злякано прискають навсібіч і — постать жінки в чорній сукні. Тінь на її обличчі, не видно його. Волосся темне під чорною хустиною.

— Boena dia^[10], — каже вона співучим, лагідним голосом і всміхається йому.

— Boena dia? Ах, та я ж в Італії. Так-так, boena dia. — Я довго спав?

— Дві доби. Ви їсти, певно, хочете?

— Пити.

— Ось овече молоко. Пийте з хлібом.

— Дякую. З ким ви тут живете?

— Сама.

— А де ваш чоловік?

— У в’язниці. Перемитником був.

— То ви самі газдуєте? Велику маєте господарку?

— Не дуже. Вівці, кози і кури. Якось живу.

— А чому партизани мене саме до вас занесли?

— Бо хата моя на відлюдді. А крім того, Лоренцо — мій брат.

— Наш командир? А я собі думаю — кого це ви мені нагадуєте?.. Ви не знаєте — мені ще довго лежати?

— У вас пошкоджені кістки. Лікар наклав гіпс. Вип’єте вина? Я сама роблю. З гірського винограду. Це такий дрібний, знаєте?

Вино стікає по бороді. Зовсім не міцне. Руки її поруч. Тільки руки зраджують її вік. На вигляд — не більше тридцяти. Його погляд піднімається по руках, вище і вище, перехоплює її погляд, вона одвертає очі, встає і відходить.

Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.

— Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо!

Це Катаріна ще знадвору гукає.

— Синьйор Антоніо! Кінець війні!

Вона сміється і розмахує газетами.

— Читайте.

— Ваш Лоренцо ще не з’явився?

— Завтра будуть тут. Я бачила його сина.

Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.

— Я вціджу вина. Таке свято!

Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання — поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так зтужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?

— Антоську! — голос отця Герасима.

Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і — до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.

— Най тя шляк трафит! — гуде батюшка. — Як ти ся високо забрав! Пфу-у.

З ним ще двоє — Лоренцо і Родріго.

— Boena dia!

— Buenas dias!

— Ну, Антоську, — плескає його по плечу батюшка. — Єк воно? Пора по хатах?

— Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.

— А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.

Катаріна принесла вина й накрила стіл.

— А він що — дивитися буде? — питає батюшка. — Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.

— Як ви там, батюшко, воювали? Чи розплатилися за все з ними?

— За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.

— Як вам вино?

— До-обре. Я би-м такого з фляжчину додому взєв. Для причестя.

— А що — і візьміть.

— Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?

— О, я буду дуже рада.

— Файна кобіта, — прицмокує батюшка. — Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.

— Вона має чоловіка.

— Гм, шкода.

Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.

Мама відписала: «Слава тобі господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого серйозного то чого не їдеш. Я так переживаю».

Прийшов лист і від отця Герасима.

«Слава Йсу! Ну, єк ти там поживаєш? Єк твої ноги? Чи вже ходиш? Не раз згадаю за тебе, що так мені на душі тєжко, жи я вдома, а ти ще на чужині. Слухай сюди: підлатайся там єк-будь та катай до мене. Я тебе ту живо на ноги поставлю.

Я приїхав домів, а дивлюсь — нема доми. Нема де й голови притулити. Дєкувати, люди добрі зійшлись на толоку та плебаню мені поставили. Сам тепера газдую. Нема моєї Гандзі, нема діток. Сам, єк тополя серед поля. Вже зачєв правити. В неділю таку проповідь прочитав — не повіриш, люди плакали. Ая. Розказав за наше бідування в неволі, за нашу каторгу та й за партизанку. Але вони ся й дивували, кажут: батюшка наш — герой. Тіко ніхто мені медалів не дав. А бігме б, жи тоті медалі носив. Хоч воно до ряси й не той, а все їдно носив би. Передай Катаріні, жи теє барилко вина, котре мені дала, хоч до хати й не доїхало, але все їдно пішло на добро. У тім вагоні, що я їхав додому, було багато з концтаборів. Таки наші всі. Я їх і запричащав. Воно, правда, лиш по ковточку дісталося, але то було святе причастя. За побєду.

На цім бувай здоровий. Відписуй мені справно. Єк шо-шо, то можеш ще їдно барильце прихопити».

Минув майже рік від часу поранення. Антось уже ходив і тільки чекав, коли з’явиться Лоренцо, який обіцяв дістати всі необхідні папери для виїзду на Батьківщину. Катаріна ходила сумна і роздратована. Одного дня, коли Антось сидів на подвір’ї, вигріваючи ноги на сонці, з’явився Лоренцо, а з ним ще якийсь чоловік. Той чоловік люто зиркнув на Антося, а вгледівши Катаріну, що саме виходила з кошари, розрепетувався, наче скажений:

— Merde!^[11] Хто це в тебе на утриманні? Кого ти тут пригріла?

Лоренцо його за руку:

— Джованні, заспокойся. Я ж тобі все пояснив. Це партизан з мого загону. Ми його тут пораненого лишили. Сьогодні він поїде.

— Та нехай я з’їм десяток щурів, засмажених в скипидарі, якщо я цій хвойді ребра не переламаю!

— Джованні, не забувай — це моя сестра!

— Плював! Я по тюрмах кантуюсь, а вона тут…

— Підбирай слова!

— Ти мені не командуй! Я не з твого загону! Думаєш, я такий дурний?

Антось підвівся, маючи цілком ясний намір заткнути пельку цьому приблуді, але Лоренцо зупинив його поглядом. Тим часом Катаріна винесла обід, розставила на столику миски, і, в міру того, як порожнів глечик з вином, обличчя її чоловіка все добрішало і добрішало.

Був пізній вечір, коли Антось приїхав додому. Біля хати спинився і довго вдивлявсь у вікно. В освітленій кухні коло печі сидить мама і шиє. Батько біля столу читає книжку. Книжка має таку знайому палітурку. Антось упізнав «Співомовки» Руданського. Це батькова настільна книга. З її сторінок можна довідатися, що батько їв за останні тридцять років. Ось батько читає вголос, як і раніше. І мама, як і раніше, шаріється, червоніє і відмахується рукою. Це мої батьки. Як вони постаріли! Ось мама щось каже. Тато киває. Вони й не підозрюють, що я вже тут, поряд. Раптом мама зводить голову, і погляд її падає на вікно. Вона не може бачити, бо я в темряві. Але вона бачила, бачила так ясно, мов удень, про це говорили її очі, її тремтячі вуста, вона щось скрикує, і батько теж дивиться у вікно, але стенає плечима, нічого не розуміючи. Тоді мама зривається до вікна і розчахує навстіж.

Порожня книжкова шафа навіяла смуток. Тут раніше були його книги й рукописи. Частину спалив, частину загорнув у рядна й килим і закопав у саду. З книгами тоді було небезпечно. І люди палили ночами в печах, шматуючи сторінки і душі свої.

Узяв рискаль і подався в сад.

— Антосю, та там уже іно гниль одна, — гукнула мама з вікна. — Лиши, сину.

Але він уперто копав. І викопав. Купу мокрого сміття. Деякі книги можна ще було впізнати. Три томи Української енциклопедії, товста «Історія української культури», часописи, «Зелене євангеліє» Антонича… Все пропало. З його паперів одне трухля. Нічого нема. Починай спочатку.

Загорнув назад у яму, присипав землю і заскиглив, розмазуючи землю по обличчю.

Думав, закопує на рік-два, а тут — війна. Бачив, як сусіда вивезли через бібліотеку. Батьки злякалися. Все було просто і ясно. Вивозили, наприклад, з-за хати. Прогулюється, було, якийсь генерал з дружиною околицями та й стане біля камениці.

— Гарна камениця.

— Чудова камениця.

— Розкішна камениця.

— Мабуть, враги народа живуть у ній.

— Ясне діло.

Перевірили — справді. Враги народа. На Сибіряку.

І от якогось недільного ранку відчиняється в камениці вікно, і з’являється в ньому генеральша в папільйотках, а навпроти, через вулицю, відкривається інше вікно, і там також генеральша у папільйотках. Та й каже генеральша до генеральші:

— Приходьте до нас на щі!

Згодом усіх незаконно вивезених реабілітували, але ані конфіскованого майна, ані камениць не повернули. І зараз там живуть генеральські нащадки і випускають з японської апаратури важкий рок.

Розділ V. Був ранок

Був ранок, і була неділя, з-за лахміття сонних хмар визирало все сліпучіше сонце, і трикутник неба вгорі вікна голубішав і голубішав, аж гілка, що перетинала його, здавалося, наливається солодким соком, що ось-ось почне скапувати з її кінчика, увінчаного крихітним листочком, а в кожній краплі відіб’ється і небо, і сонце, і вікно, і погляд чоловіка, що стежить за отою молодечою грою світла. Ось його очі поволі скочуються вниз — по шибі, по гілці, по підвіконню — і вже пролітають над лавою. На лаві нікого нема. Коли ж вона встала, що я й не чув? Аж от долинає до нього з кухні бренькіт посуду, щось там шкварчить, булькає. Відчуття райського затишку і блаженства здивувало: невже я ще здатен розчулюватися? Колись хотів домогтися, щоб душа скаменіла, щоб чийсь біль, чиїсь клопоти, наче літаки, розбивалися об її шорстку кору, хотів стати каменем, невразливою камінною бабою, але війна вилущила мене зі шкаралупи самонавіювань, і побачив, що стати каменем неможливо.

Спогади руйнують душу. Треба вставати. Котра година? Десь збоку, наче з далекої далини, достукується дзигар, але короткозорість не дозволяє побачити стрілки. Цифри злились в одне біле коло.

Щось роздратовано зашипіло і вихлюпнуло на вогонь, а той і собі почав уже нервуватися й гнівно сичати. Цей діалог продовжувався б ще довго, якби Антось не здогадався, що на кухні нікого нема. Він хутенько зіскочив з ліжка, натяг штани і вийшов на кухню. Відсунув чайника набік.

Куди вона поділася? Забула чайник. Хлюпнув холодною водою в обличчя. Та-ак, цікаво виходить. Наплів казна-що… але ж я не знав, що вона така… Ні, думати — думав, але не знав напевне. Листи — це одне, а… гм… Який вихід?.. Жив би тут собі, як у пана бога за пазухою, що — ні? Нікуди вже не хочеться. Ще невідомо, як вона до мене ставиться… З тою Італією забрехався… головне, нічим не поясниш, якого чорта стирчав там стільки після війни. Добре, що хоч ніхто не питає. Ні, такого я від себе не сподівався. Вар’ят… Ясно, вар’ят.

Розділ VI. Його життя

То була помилка, що ти одружився на ній. Вона ж страшенно хотіла чоловіка-інтелігента, але по війні женихів було обмаль. Інтелігентів теж. А ти працював на екскаваторі. Здається, ти її любив. Інакше мені важко зрозуміти, чому так довго танцював під її дудку. Адже ж сама вона не була якимсь великим цабе. Ну, там родина старосвітська, якийсь маєток, але ж не про те йшлося. Теж мені старосвітськість — жінки працювати не повинні. Ти заробляв цілком достатньо і не перечив. Нехай. Але це боком вилізло. У неї ж і знайомі такі самі були, сходилися мало не щовечора, теревенили про се, про те, пережовували кісточки всіх сусідів, витягали з пам’яті імена — о Тіціан! о Дебюссі! о Шеллі! — імена, що правили їм за козирні тузи у цій безрезультатній грі в інтелектуального «дурня». Імена вихлюпували на стіл, заставлений хаваниною: в тарілки з вудженою ковбасою, в масні салати, на паруючу курячу начинку, на карасів у сметані, на товсті лоби канапок, ковзали озерною поверхнею холодців, їх, наче мух, ковтала фарширована риба — імена тонули, розчинялися, а роти зосереджено перемняцькували їх і заганяли язиками у глиб шлунків, наче рабів у штольню.

Її товариство — сама сметанка. Так, вона цим пишається. Це ж дуже важливо, у якім ти колі обертаєшся. Хіба не ясно?.. Та певно, такі мужики, як ти… Помовч ліпше.

Коли це вона тобі сказала — їй соромно перед знайомими, що її чоловік чорнороб? Це мусило бути десь одразу, як ви одружилися. Вона тебе не питала, вона висловлювала свою волю: віднині ти головний інженер. Ти стенув плечима і змовчав. Бачиш, тобі це здалося просто маленькою жіночою примхою. Хоча повинен був насторожитись. Поступово ця маленька жіноча примха розродилася цілим виводком таких самих примх.

Нема чого приводити до хати своїх дружків. Хочеш, щоб усе вилізло назовні? Скільки я тобі товкмачу — навчися поводити себе культурно. Нині ти знову тримав виделку, як якесь долото. А з ножем коли їсти навчишся? Крім того, міг би й не плямкати за столом… А я кажу — плямкаєш. Що я — глуха? Кара господня, а не чоловік. Ні, дорогенький мій, те, що я вимагаю від тебе, якраз і говорить про мою небайдужість до тебе. Я ж не хочу встидатися за свого чоловіка. Хіба то зле? Можеш і мені допікати, як є чим. Подивися збоку на себе. Як ти ходиш? Згорбиться, як старий дідуган, очі втупить у землю… Ну, знаєш, не один ти каміння в концтаборі таскав… Звичка! Дурних звичок треба позбуватися… Маєш рацію, ідеальним ти бути не можеш. Ніхто не ідеальний. Але прагнути цього треба… Така дрібниця — роззуватися на кухні. Нє, він суне в тих своїх кирзаках, як глухий на суд. Вже такого не запам’ятати — ну, знаєш, вже б мала дитина запам’ятала… А що? Нічого страшного, як і про це подумаєш… Голова в нього забита? А в мене не забита?.. Як? Ти насмілюєшся мені цим дорікати? А в кого працює? У-ського працює? Нє. У-цького працює? Нє. То тільки в таких, як ти, жінки гарують, як воли. В мене в хаті не менше роботи, ніж у тебе. Дітей нагодуй, припильнуй, в хаті прибери, їсти чоловікові звари, випери, випрасуй… О, не бійся, нема коли дармувати. А ти собі сидиш та й педалі натискаєш… А гостей щоб забавити — де там!.. Бо ти не маєш про що говорити. Дала йому Жорж Санд — кривиться… Ну, як вже вона сльозлива, то не знаю, хто не сльозливий. То є життя! Розумієш? Якби ти читав те, що люди читають, то не сидів би за столом, як сич… Йому про козаків давай, що-небудь таке зі стріляниною, різних там яничарів, самураїв — о, то він буде читати!.. Ну читала, читала я твого Чайковського, Опільського… Їм до Дюма — як мені до англійської королеви… Знаєш, як буду старою бабцею, то, може, прочитаю… Або музику! От гоп-цик-цик — будь ласка. В необмеженій кількості… Та ти куняв у філармонії! Бетховен! А той собі про екскаватор думає… Добре, хоч визнаєш. А щоб розуміти — вчися, питайся в мене. Я що, з іншого тіста? І я колись не розуміла. Але набралася терпцю і слухала… Я копіюю? Вар’ят! Чого мені їх копіювати? Чи я свого розуму не маю? Тому й зійшлася з ними, що в нас інтереси спільні. Я копіюю! О боже… Таке щось часом ляпне — ну ні в тин ні в ворота… Ти не забув, що …ські нині прийдуть? Поголися. Нічого, ще раз поголишся. Такому, як ти, треба щогодини голитися… Візьми картатий. Краватку! Краватку не забудь! Та де ту? Дай я сама знайду… Господи, як за малою дитиною…

Ківш екскаватора скреготнув так пронизливо, аж ним пересмикнуло. Який там чорт? Зіскочив на землю, підібрав лопату і розкидав глину. Щось залізне. Скринька? Підважив її, витяг. Зіржавілий замок відлетів після першого ж удару. Зотлілі папери, печатки… А під ними задзвеніло золото, срібло, золото-срібло, золотосрібло, золото і срібло…

Так-так, той випадок. Про це тоді в газетах писали. І ти був один при цьому. Якби хотів, міг би запорпати назад у землю, а вночі прийти… Вибач, я вірю — ти б цього не зробив, але коли ти викликав начальника дільниці й скриню забрали і коли ти відмовився від тих відсотків, які тобі за законом належали, в очах твоїх зоріла така втіха… Може, ти цього не усвідомлював, проте твоя радість, мабуть, мала цілком конкретні причини. Погодься ти втішався, уявляючи реакцію своєї жіночки, коли вона дізнається… Я б на твому місці від тих відсотків не відмовлявся хоча б тому, щоб не виглядати диваком. Ну що ж — позитивні герої завше ідеальніші від їхнього автора. Ти навіть не дозволив назвати в газеті свого прізвища. Тепер я нічим не доведу, що це саме ти. Кореспондент був у розпачі. Це був зовсім молодий журналіст, йому бракувало настирливості.

У недільному номері на четвертій сторінці. Жінка читає вголос. Ти усміхаєшся, а тоді… Ха-ха, все це ти обдумав уже наперед, і ті слова, якими повідомиш її, що це був ти, і всі рухи при цьому…

Не може бути! Так це був ти? Він мене хоче в гріб загнати! Ціла скриня! Ми ж мільйонерами могли бути! Чуєш? Здурів хлоп! Бігме здурів! І я з таким-во під одним дахом? Жах! Хоч би ті проценти взяв! Чуєш, що я тобі кажу?! Чого мовчиш? Кому сказати — не повірять! Добре, хоч ума хватило фамілії не назвати! Ото було б сміху! Боже-боже, з ким мене доля зв’язала, і що я кому зро-о-би-и-ла, і-і чи-им я зави-ини-и-ла, у-у-у, хлип-хлип-хлип…

Пополудні прийшли її гості й завели мову про якогось дурня-екскаваторника, що натрапив на скарб. Хе-хе, йолоп царя небесного, чобіт, так-так, де ще такі беруться, хе-хе, та я б, а я б, е-е, та що там казати, а в нього ж і сім’я, і діти, певно ж, та хіба такі про сім’ю думають, або якийсь п’яничка, дали йому на півлітра, та й з нього досить, хе-хе-хе, хрю-хрю… І вона теж сміється з «того дурня-екскаваторника». Штурхає його під столом — і ти, і ти. І він теж починає сміятися, тільки не з «того дурня», а з них — плюскв, мокриць, слизняків. Він теж каже «той дурень», бо треба було таки назвати своє прізвище. Ось вони вже вираховують відсотки. В кожного по-різному. І кожен жахається такій значній цифрі. Я б на ці гроші, а я, а я, о, скільки всього, ага, ага. І ще ви забули про, так-так, ну, це взагалі, а ви? Та він тільки знизує плечима, зате ж його жіночка за обох — я б і те, я б і се, і теє, і тоє, і тамтоє, а ще б ось що… Та все зирк на нього — ну, чи не зашпигало тобі, чи не хочеться битись лобом в стіну, дурним своїм лобом? Оскільки ж єдиною втіхою від візиту деяких людей є надія на їхній відхід, то він терпляче чекав.

Отак він і жив собі.

І раптом лист з Італії від Катаріни. А в конверті ще три листи. Виявляється, вони надійшли на його ім’я. Пише якась Марта. Що за Марта? Звідки в неї Італійська адреса? Ага, він же послав листа з Італії до своєї нареченої в Люботин. Може, це вона й дала Марті адресу? Треба спитати… Люботин… Він там народився, але ще в дитинстві з батьками переїхав до Львова. З листів виходить, ніби ми зналися дітьми? Не можу згадати. Чи справді ми зналися?

Коли отримав цілу пачку листів, дещо прояснилося. Марта знайшла конверт з його адресою випадково. І почала писати. Її листи такі теплі, такі затишні, подібні він отримував тільки від мами… Марта писала про город, про сад, про свою тітку Чорну Маньку, про сусідів. Ці листи мов колискові. Коли йому на душі завізно, вмощується на сіні, читає і перечитує.

Перед ним з’являлися і зникали всі її сусіди й знайомі, він уже кожного знав і міг про нього щось розповідати. Якийсь інший, зовсім інший світ поставав перед очима і навіть прокрадався у сни, начебто не Марта описувала йому себе і своє життя, а то він сам згадував.

Так хотілося відписати… Вона запитувала: коли ви приїдете? А що він міг відповісти? Написати правду, що він тут, а не в Італії, що розділяють їх якихось півтори сотні кілометрів, що він одружений, двоє дітей, і що якби не діти, то…

Й подумалося йому — а що, як покинути все і рвонути до неї? Ні-ні, не назавше, на пару днів. Приїхати і сказати: «Це я. Антось із Італії». Два дні брехні. Тільки два. Чи буде це гріхом?

Напевно, ти відчув свою схожість до Марти, адже ти такий самий несміливий і нерішучий, живеш не так, як хочеш. Колись ти спіткав жінку, яка заопікувалася тобою, зорганізувала тобі життя, правда, остільки, оскільки їй це було вигідно, але ти приставав на те без вагань, бо відчув себе приписаним до тієї, котра знайшла тобі місце в світі. А що при тім спрямувала цілу твою особистість до виконання різноманітних подружніх функцій, то в перші хвилі це не перешкоджало, і тільки однедавна почав достежувати яловість свого життя. Безрух, який дістав у нагороду, виявився лише втечею перед подальшим життям на позиції «відкинутого», безрух цей гарантував певний комфорт, але з часом ти усвідомив пустку, розуміючи, що повинна настати якась зміна. Ти очікував її й боявся водночас. Чи спосіб життя, який ти собі вибрав, і засади, якими керувався, були найліпшим засобом на те, щоб у хвилю смерті подумати, що не змарнував оце життя? Це прийшло раптово — відчуття самотності. Внутрішньо випалений, повертаючись до свого безруху, вдавав, що самота є твоїм життєвим вибором, добровільним і незалежним.

Тільки тепер твоя самотність стала докучливою, коли була вже обдерта з надії на одміну, з марень, що життя твоє стане іншим, кращим…

Тільки не те, не те існування, в якому нічого не відбувається, нічого не діється, нічого поза буденністю. Навіть коли ти вирішив, що не даси більше в це втягнути себе — ані їй, ані нікому, все ж ясно бачив: якого б вибору не зробив, яким би не було твоє рішення, ніколи вже не осягнеш внутрішнього спокою. Цінності, поміж якими мав вибирати, посідали для тебе надто велике значення, щоб резигнація будь-якої з них могла настати без внутрішнього терпіння. Усе ж відбувалося в атмосфері якогось незвичного фаталізму, внаслідок якого настав цей збіг обставин. Ти опинився на роздоріжжі: з одного баку Марта з тим світом, в якому ти виріс, а з другого — дружина зі світом, який ненавидиш… Куди тобі йти? Залишити все, як воно є? Чи спробувати виборсатися з багна, повернутись до себе, до свого світу? Це назвуть непорядністю. Але те, що люди називають своєю порядністю, може бути також залежне від випадку. І можна прожити життя, вірячи, що ти є таким і що маєш право називати себе порядним. Проте тільки тому, що завдяки простому збігу обставин не мусив стати перед вибором.

Згадай, що писала Марта про той випадок з паном Бусликом. Навіть такий простий, непомітний чоловічок зумів зробити щось надзвичайне.

З листа Марти:

«То вже було при кінці війни. У нашому місті зосталося зовсім мало німців — одних послали на фронт, який уже був зовсім близько, навіть поранених, інші, спритніші, кудись повтікали. А ті, що лишились, мали підтримувати порядок. У нас в хаті не було рісочки. Все повиїдали. Мама й кажуть: пішли до тітки. Себто до нашої Чорної Маньки. В тітки був здоровий город і сад, там можна було хоч лободи нарвати. Неподалік текла Рудка і росло багато рогозу. Хто знав, той викопував його коріння, сушив, молов і пік хліб. От ми й пішли. Люди вже почали витикатися з будинків, гуркіт пострілів, що вчувалися зоддалік, нікого не лякав. Усі звикли до нього, як звикають до одноманітного цокання годинника.

Коли ми прийшли на Софіївку, то побачили великий гурт людей, що зібралися біля напівзруйнованої крамниці. Чи то яка бомба впала, чи що, бо одна стіна тої крамнички вщент розвалена. Серед людей було багато наших знайомих. Одні казали хапати чимскоріш мішки з цукром і пшоном та накивати п’ятами, інші перечили, мовляв, німці можуть вернутися, й тоді біда. Але останніх було мало. Отож люди кинулися до тих мішків та почали розтягувати. Серед них був і пан Буслик. Вигляд мав дуже кумедний — мало не вдвічі нижчий від своєї жінки, в одязі її першого чоловіка, який був здоровенним хоч куди, сухий і підсліпуватий. Вже всі мішки повиносили з крамниці, вже почали думати, куди б їх занести, щоб розділити порівну. Хтось за рогом знайшов перекинуту хуру з постріляними кіньми, хуру поставили на колеса й прикотили до мішків. Почали навантажувати, як тут за нашими спинами почувся чийсь окрик.

Ми обернулися й побачили німця, що націлив автомата. Він був ще зовсім молодий, худий, мов тріска. Стояв, розкарячивши ноги, й кричав щось по-своєму. Ми всі так і заклякли. Він вказав цівкою на стіну, ми одійшли під тую стіну і підняли руки, наче збираючись до якогось танцю. Німець ще щось кричав, і ми не розуміли, чого він хоче. Аж тут помітили нашого пана Буслика, який залишився біля хури. Він стояв наче вкопаний і дивився на солдата, примруживши очі й роззявивши рота.

— Пане Буслик! Йдіть сюди, бо він вас уб’є! — загукали жінки. — Пане Буслик, майте розум! То не жарти!

Але він не рушав з місця. Німець кричав і тряс автоматом, а пан Буслик спокійно дивився, наче бачив німця вперше.

— Пане Буслик, ідіть сюди! Не дурійте! — гукали, мов до глухого.

І несподівано він утнув таке, чого ми й не сподівалися. Він закричав до нас:

— Люди, та же нас багацько! Люди, не бійтеся! Ми зараз одберемо в нього автомата, й буде по всьому!

Цей пан Буслик з запалими щоками від недоїдання, цей пан Буслик, який за своє життя мухи не вбив, раптом утнув таку дивну річ, що ми аж сполотніли всі. Він, розумієте, ступив крок в напрямку німця.

— Він божевільний! — гукнув хтось із нас.

Але він зробив уже другий крок.

— Люди, не бійтеся! От бачте — я не боюсь! Зара відберу в нього автомата. Ідіть за мною! Зара він буде в моїх руках.

Він робив кроки якось дуже дивно, перевалюючись усім тілом, витягнувши уперед руки, наче збирався впіймати дуже рідкісного метелика. Руки його тремтіли, і нижня губа теж тремтіла, а на чолі виблискували крапельки поту.

Хтось:

— Не стріляйте в нього! Він божевільний! Хто знає по-німецьки? Скажіть, що він вар’ят, може, це його врятує!

Але ніхто не знав німецької.

Їх розділяло вже кілька кроків. Пана Буслика трусило, як у лихоманці, але він все ж повільно наближався до німця, насувався на нього своїм дрібним тілом і говорив, говорив, говорив. Слова сипалися йому з рота без усякого зв’язку, але він, очевидно, розумів, що мусить говорити, бо якщо перестане хоч на хвильку, то вмре зі страху. А німець чомусь зволікав, не стріляв, тільки трусив автоматом і тупав ногою, вигукуючи щось незрозуміле.

— Бачите, він боїтья мене, — белькотів Буслик. — Ідіть за мною, зараз я заберу того автомата. Ще їден крок, ще два… Заберу його… Нікуди він не втече від мене… Сволота… Пшона тобі шкода? Подавишся! Я там траву всяку жеру, а тобі пшона шкода?.. Нічого, ще каміння погризеш… Не втечеш від мене…

Він молов і молов безперестанку, звідки й ті слова бралися в нього…

— Він таки звар’ював, — проказала моя мама і затулила обличчя руками. Всі передчували постріл, та пострілу не було. Замість пострілу мало щось все одно статися, щось рівносильно йому — в цьому були всі впевнені, але ніхто навіть не сподівався, що станеться якраз те, що сталося. Коли панові Буслику зосталося зробити ще крок-два до німця, щоб дотягтися рукою до автомата, як солдат зненацька заверещав таким надсадним, майже жіночим, голосом і відскочив назад. Він руками ухопився за голову і, мов ошпарений: „Найн! Найн!“ — не перестаючи кричати, кинувся навтьоки. Біг вулицею, все ще тримаючись за голову, а крик його ляскав об стіни будинків, і тільки тоді, коли німець зник за рогом, всі повернули голови до пана Буслика й побачили, що він сидить на брукові. Однією рукою тримається за серце, другою сперся на каміння і плаче. Плаче голосно, взахлип, як мала дитина. Піт градом котиться з його чола і зливається зі слізьми, а він хлипає, аж давиться плачем своїм, а ми стоїмо непорушні, наче дерева з піднятими руками, не отямлені ще й досі, мовчазні і безпорадні, стоїмо, і дивимось, і думаєм, що то сниться, і чекаємо, щоб прокинутись, але не прокидаємось, і тоді повільно опускаємо руки, ковтаючи гірку слину, що наповнила рот, і закушуєм губи, щоб самим не розплакатися…»

Він зробив ось що.

Якось після роботи каже хлопцям:

— А нуте, хлопці, ходімо до мене в гості.

Вони здивувалися: такий відлюдько — і на тобі.

Тільки вони на поріг, а його жіночка — як полотно. Ловить ротом повітря, мало не задихнеться, а тоді починає шипіти: кого це ти привів?.. У нас Почапські-чапські-апські…

— От і добре. Буде більша компанія.

А вони всі в чоботях, хоч і чистих, бо вимитих у калюжі, а вони всі в робах, а в них руки в мазуті, а в них цемент під нігтями, а вони не голені, без краваток, а з кишень пиво стирчить, а вони Шопена не чули, а Стендаля не розкривали…

І сідають за стіл.

Обличчя його жінки то спалахує, то блідне, вона нервово метушиться, виймаючи посуд для нових гостей, та ось помічає пильний погляд Антося і ставить назад келішки, які було взяла, і бере кришталеві, його погляд відсмикує її руки від звичайних тарілок і змушує взяти оті з мадоннами, тарілки, які вона виставляла тільки в рідкісних випадках, до яких молилася.

— Ще гуски не починали?

Запитання чоловіка, мов електричний струм, стрясає нею, і вона впокорено бреде на кухню, щоб з’явитися з тацею, де, прикрашена зеленню й калиною, спочиває золотошкіра гуска. Впокорення її лише тимчасове, поки є сторонні, і вона втішає себе думкою, що ці дурнуваті вибрики її чоловіка лише гра на публіку. Нічого, вона перетерпить. Але треба якимсь чином виправити цю ситуацію, хоч щось врятувати з того її світу, який сама вибудувала і який на очах почина розпадатися. Тому намагається опанувати собою і відволікти своїх гостей розмовою.

Він що, й справді головний інженер?.. тихіше-тихіше, вони почують… так-так, інженер, це його робітники… для чого він під них підробляється? Він же ін-ті-лі-геннннт… не звертайте уваги, вважайте, що це жарт… нічого собі жарт… тихіше, тихіше… ш-ш-ш-ш…

А Дзиндра:

— Кхе, до-обра перцівка, царство їй небесне. А ти чо, Грішка, дивишся на неї — то ж не жінка.

— Боюся з чаркою проковтнути — така маленька, — повертається Грішка до Почапських-чапських-апських: — Я, бачте, всю, мо’на ска’ть, сознатільну жизнь стаканами її, прокляту. Да-а, а на війні дак ми її просто шапками пили.

— Та не може бути, — хитає головою Дзиндра.

— Як не може? Та ми ж з тобою, пам’ятаєш? Ми ж з тобою тоді…

— А-а, згадав! Точно, шапками. А то було раз зимою вона в шапці замерзла. То ми її звідти витрусили і всю дорогу лизали. Аж до самого Берліна.

— Да, а я ще казав — ти ж, кажу, хоч бурульку для Гітлера лиши. Він як лизькне — то й копита далой. Куди йому нашу горілку пити!

— А пам’єтаєш, яку кару придумували?

— Точно. От ми, хлопці, вже під Берліном трибунал зібрали. Сіли в гайку та й думаєм — як ми їх карати будемо за їхні преступлєнія? Дзиндра каже: я б їх, каже, голих смолою облив та в пір’ї викачав, а тоді по всій Явропі возив, як цирк який. А Сьомка, братуха мій, нєе, каже, не пайдьоть. Це для них дуже захарашо буде. У нас, каже, в селі в гражданську таке було, що один по бабах ходив. Мужики на хронті, а він — по бабах. Дак як вони прийшли, так отаке з ним і зробили. Дак що? Досі живе. А от ми лучче їх в мурашник голими афедронами посадимо. Хай сидять. Та тільки не на їхній німецький мурашник, а на наш. У нас на Кубані такі мурашки, як польтавські галюшки. А злючі які! Своїх, правда, не кусають. Дак слухайте далі. Постановили ми, значить, і рушили на Берлін. Приходимо. Ну, я гімнастьорку обсмикав, заходжу до їхнього рийстягу, стукаю. Чи тут, кажу, живе гражданин Гітлер? Нема його, кажуть. Дуба врізав. Ах ти, господи — не везе. Що ж його робити? Пішли назад. А виявляється, їхній шпійон десь нас підслухав та й передав: так і так, мовляв, хочуть вас Сьомка з Грішкою голим афедроном на кубанський мурашник посадить. Ну, той, звєсно (тут Грішка збив чуприну на бік і гребінця до верхньої губи приклав), не може цього бути, кричить. А шпійон йому: очінь дуже може буть, ваше благородіє, бо це чиста правда, я лічно і, мо’на ска’ть, особисто підслухав. А Гітлер: а це точно, що на кубанський, га? Точно. Ну, каже, тоді я лучче сам собі жизнь вкоротю. Та пішов на город, а в нього там про запас блекота росла. То він її нарвав, запарив і каже до жінки: жінко, а чи нема, каже, там чого на закуску?.. Бо воно ж гірке таке. А та: нема, каже, нічого я сьо’дні не варила. Чого даром продукти переводить, все ’дно нам капут. Оце хіба ось огірок квашений, що його Гебельс не доїв. То він, сердешний, отим огірком закусив, а за п’ять мінют уже й той…

Всі регочуть, а тим часом Почапські-чапські-апські відсовуються, і спресовуються, і крихкотіють на очах, розлазяться, розмащуються по столу, по стіні… І щезають.

— Почекайте, — гукає Грішка. — Я вам ще одну історію розкажу.

Але вони вже за дверима. Жінка Антосева теж сховалася на кухні й ні пари з вуст.

— Ну ти, Грішка, даєш, — каже Дзиндра, — ото наплів!

Антось кидає здивований погляд.

— Розумієш, Антосю, — сміється Дзиндра, — Грішка і в рот горілки не бере. А я з ним і не воював ніколи.

— Бо я зразу пойняв, що воно за люди. Я тіко глянув — все ясно. А що — мо’, що не так?

— Все просто чудово, хлопці! Ви кумплі що треба.

— А нам не пора? — питає Грішка.

— Куди? Сидимо.

— А жінка твоя?

— Нічого. Я вперше своїх друзів привів. Маю право.

— Як так, то й так.

Розділ VII. Сентиментальний

Підійшов до вікна. Побачив розпромінений сонцем сад в ясних кольорах і з головою, повною птахів. Поміж теплими стовбурами яблунь тремтіло повітря. Коли він примружив очі, то помітив дрібненькі хвильки, що, наче прожилки, перетинали оте прозоре тремтіння. Пам’ятаєш, в дитинстві ти з хлопчаками розпалював вогнище з сухого картоплиння і так само над полум’ям тремтіло і танцювало веселе повітря. В глибині саду розрізнив білий обрис жінки. Біла постать тонула в зелені, зелень її засмоктувала в себе.

Може, це просто видіння, яке тане у відблисках променів, що накладаються одне на одне, і якась сила пересуває його все вглиб і вглиб, у зелене тло, аж кольори розчиняються так, що вже перестають існувати жодні виразні контури. Залишалося тільки враження від такої ж невимовної ясності, якою був переповнений увесь образ.

На черешню сіла сорока і заскреготала, наче іржавий ключ, а вивільга, що перед тим вишивала сад тонкою мелодією, раптом замовкла. Йому захотілося змахнути цю сороку, і він рукою провів по склу, начеб то була картина, на яку сіла муха. А може, то й була тільки картина, бо враз сорока спурхнула з-під його пальців і зникла, а вивільга виплюснула солодкий спів, що почав розтікатися довкруж, закликаючи листя і трави до танцю. Біла постать випірнула з зелені і повільно виростала на очах, затоплюючи собою шибу. В обох руках відра з водою, золоті відблиски кружляють поверхнею води.

— Треба було мені сказати, я б приніс.

— А я люблю ходити за водою. Там за садом криниця. У нас як в селі.

— А тут чайник закипів. Я його відсунув.

— Він, певно, вас і розбудив.

— Ні, я вже прокинувся.

— Сідайте до столу, будемо снідати.

Вона витягає з духовки велику пательню, щільно накриту покришкою.

— Налисники. Любите?

— Налисники моя слабість.

Їй приємно, що зуміла йому догодити, вона готова догоджати йому все життя… Від думки цієї знітилася, бо ж так остерігалася далекоглядних планів, боялася сполохати цей приємний сон, що воліла всі свої почуття стлумити, заховати на самісіньке дно — треба бути холодною, ще холоднішою, ще холоднішою…

Зайве зазначати, що це їй не вдавалось. Ніколи не вдавалось.

Зняла покришку, і пара заклубочилася над налисниками — одні були світліші, інші темніші.

— Це ж сиром, а це з чорницею. Налийте собі сметани. Може, ще цукру? Ось масло. Вам чаю чи кави? І я каву більше. З молоком?

Вона робить налисники такі ж, як і моя мама. Чому я, попавши сюди, постійно згадую маму? Цей затишок, ця кухня, запахи і все-все в хаті й у саду таке мені близьке, начеб я народився саме тут. Мені й зараз хочеться повзати в траві й ловити коників або лягти й дивитися крізь траву — стебла починають роздвоюватися і виростати, начеб це вже не стебла, а могутні падуби, й комашня у тих нетрях не комашня, а дивна звірина. Чому я все це згадую? Ось вона щось говорить, а що — не почув.

— Я питаю — чому ви не берете сметани?

— А… зараз візьму.

Щось не так. Чому він постійно такий замислений? Таке враження, начеб його щось мучить. Чи дуже серйозний?.. Ми ще жодного разу не сміялися. Це тому, що все якось несподівано. Наче стіна поміж нами, не стіна — дротяна сітка. Бачимо одне одного, можемо торкатися руками, розмовляти, а все ж розділені.

Якби все було не так, а ось як: це не гість, а мій чоловік, і цей недільний ранок — один з багатьох, і все тече собі, як і текло, тихо, спокійно, він мій чоловік, а я його жінка, я можу взяти його за руку, можу поправити ковнір його сорочки, можу сказати: «Як я брала воду, то стріла Супрунову. Запросила в гості. Підем?»; а він: «Умгу. А коли?» — «Казала на шосту» — «Там ще хтось буде?» — «Так. У неї день народження» — «А де ми подарунка візьмем? Будь-що дарувати не пасує».

Але що це не її чоловік, то розмова точиться трохи інакше.

— Як я брала воду, то стріла сусідку. Запросила нас у гості.

— Та-ак?

— Може, підем?

— Я н-не знаю… А коли?

— Казала на шосту.

— Там ще хтось буде?

— Так. В неї день народження.

— А-а…

— Чи ви маєте інші плани? — це вона промовила таким тоном, який би мав показати її байдужість до того, чи він піде, чи ні, але вийшло штучно, і вона вирішила, що більше не буде прикидатися й маніритись, краще бути як є.

— Та ні… Які в мене плани.

— То й добре. Там усі свої зберуться. Вам то, може, й не дуже буде цікаво.

— Та чого… Завше цікаво нових людей побачити.

— Я поприбираю, і ми зайдемо до вуйка Франя. Він малює картини. Попрошу в нього якусь для подарунка. На війні він втратив ногу, живе сам і цілими днями малює.

Розділ VIII. Царство бузинової пані

Тут ми залишимо на деякий час наших героїв, щоб мати змогу зазирнути в один з люботинських будиночків, де мешкав Мартин вуйко, і то не тільки тому, що Марта про нього заговорила, а й через те, що ось-ось має з’явитися особа, яка теж там живе, а ми про неї ще нічого не знаємо. Підозрюю, що ви собі думаєте в цю хвилину: от зануда, замість того, щоб переповісти свою історію по порядку, він скаче то вліво, то вправо, наче його джмелі кусають. Гм, може, ви й маєте рацію. Але я балакун і така вже моя вдача, що не можу нікого обійти увагою, бо ще вітатися перестануть. Як бачите, все пояснюється особистими мотивами.

Хащі бузини оточували будиночок, бузина квітла й нудотно пахла, скликаючи до себе зграї дрібних мушок, кожен її листочок, кожна крихітна пелюстка випромінювала гнів і злість, ця есенція незрозумілої люті піднімалася вгору і прилипала до шиб, проникала в покої і задурманювала мешканців, ніхто з них не всміхався, лише роздратування світилося в очах і сухе буркотіння зривалося з вуст, наче це була не одна родина, а гурт людей, зведених з різних кінців землі й примушених жити вкупі, чужих одне одному і лихих на те примусове співжиття. Єдине, що їх об’єднувало, — це незадоволення присутності Франя, хоч і він був далекою їх родиною.

Франьо мав окрему кімнатку, а заробляв на хліб тим, що малював лебедів та русалок і продавав їх на базарі. Такі мальовидла користувалися тоді великим успіхом, а що Франьо теє робив дуже вдатно, то ніколи не мав конкуренції. Фотографи замовляли у нього намальовану на дикті постать гусара з осиною талією чи тендітної панночки з парасолькою. Замість обличчя був отвір, куди бажаючі встромляли голову, знимкувалися й діставали повну торбу задоволення, особливо коли власна статура була втричі ширша од намальованої. Франя часто можна було бачити на ганку, який перепоясував будинок, або у вікні за малюванням, або в саду, і завше дуже веселого, усмішка витанцьовувала на його обличчі, і всі отруйні флюїди, видихувані бузиною, відбивалися од тієї усмішки, наче від люстерка сонячних зайчиків.

Ранок Франя починався з гоління, це був цілий ритуал, який виконувався розважливо і без поспіху. Саме так досвідчені господині готують обід. Франьо сідав на підвіконня, а поруч на столі розкладав нехитре причандалля, чіпляв лискучий ремінь на закрутку і заходжувавсягострити бритву. Пізніше, збивши таку густу й пухку піну на обличчі, що воно ставало схожим на горб у снігових заметах, починав голитися до шиби, віддуваючи язиком щоку. Це видовище хоч і надзвичайно дратувало сусідів, проте ще не настільки, як його мугикання, яке поступово переходило в романсовий спів. Високе «ля-а-а!» зненацька обривало всі посторонки і випурхувало з його лудженої горлянки, змітаючи на шляху інші звуки й голоси, мов ураган. Всі вмить ціпеніли, наче воскові фігури, й оживали тоді, як ненависне «ля-а-а» затихало. А відповіддю йому був скрегіт зубів, короткий, мов сплеск, прокльон або ж багатозначне «ну!». Лише бабуся Люцина в такі хвилі розроджувалася бурхливим каскадом густої, як сметана п’ятдесятих років, лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки виклястися, таким чином рятуючи гонор усієї родини. Це теж був ритуал, і вся рідня чекала й уважно вислуховувала тую клятьбу, котра водночас вивільняла їхні душі з накипілої люті. В таку мить вони, либонь, здатні були перецілувати одне одного, стати птахами і ширяти під хмарами, ця мить їх неймовірно зближувала й ріднила міцніше, ніж будь-які родинні зв’язки, це була якраз та мить, про яку хочеться сказати: «Зупинись!» Свої нетрадиційні прокльони бабуся Люцина проказувала, наче завчену напам’ять молитву, жодного разу не заникуючись і не роблячи пауз, а слухачі в такт кивали головами і безгучно ворушили губами, але з часом старість почала брати своє, і бабуся ні-ні та й затнеться, тоді чийсь послужливий шепіт випірне й нагадає продовження.

— А шлячок би тя ясненький трафив, ти бугаю, ти шьвиньо холєршька, файталахо анахтемшька, кунда лайдакувата, а бодай ти на кутні шьпівав, аби тебе дідько вхопив та й на скали заніс, жеби ти не галасував, драбе кальварийшький, аби твоя пащека трісла, як вареник, щоб ти ші лайном вдавив, а дощівкою ші захлинув, мудю… е-е…

— …паршивий…

— …паршивий мудю, галашьвіта францувата, щоб тебе холєра забрала, гунцвот, тряшьчя твоїй матері, а мору на тебе нема, лайдаку, аби тебе качка копнула!!!

Коли ж це замовляння вичерпувалося, будиночок враз перетворювався на мурашник, і всі енергійно хапалися за роботу. Лише одна особа не займалася нічим — панна Теодозія. Це була тридцятилітня молодичка, на яку покладалися великі матримоніальні надії, навіть бабуся Люцина поважала її, радилася у всьому, не кажучи вже про те, що не дозволяла й пальцем об палець вдарити.

Завжди сонлива, млосна і розм’якла, Теодозія поважно випливала в сад, клала своє здобне, пухке тіло на траву і засмагала. Сонце, правда, не приставало до неї, і вона завше залишалася білою або в кращому випадку рожевою, як молода свинка. Тіло її, немов тісто з родзинками, в якому бродять дріжджі, росло й наливалося, а купальник, як розпачливо не намагався втримати окремі його частини в рамках пристойності, все ж поступово здавав позиції і розходився по швах, тріскав і безнадійно тонув у свіжих складках тлущу, наче засмоктуваний трясовиною. Теодозія терпляче очікувала жениха, а сімейка підтримувала у ній впевненість, що жоден чоловік не встоїть перед її чарами і налитим по вінця здоров’ям. Часом у ній прокидалася стурбованість, і вона починала скиглити: «О, я, здається, не на жарт розтовстіла, мені пора худнути». Оскільки ж пишнотілість Теодозії була гордістю і зразком добробуту всієї родини, то один з її братів негайно відряджався до міста в пошуках товстішої особи, а знайшовши, напружував усю свою фантазію і під будь-яким приводом заводив до себе на подвір’я. Коли ж Теодозія на власні очі бачила екземляр хоч трохи пишніший, ніж сама, то хутко заспокоювалась і знову поринала в дрімоту, вимріюючи овдовілого генерала. В родині її кликали пестливо — Ляля, як колись у дитинстві, а що вона закінчила якесь там медичне училище, то сусіди називали її — дохтір Ляля, чим Теодозія дуже пишалася, і ніколи не проминала нагоди, щоб не уточнити всоте, де вона вчилася, які мала оцінки, які чудові перспективи їй відкривалися і хто був біля її ніг або хто ще й зараз за нею сохне.

Новина про приїзд італійця облетіла околицю з неймовірною у таких випадках швидкістю. Бабуся Люцина особисто повідомила у неділю вранці Лялю, що з’явився потенційний жених.

— Ну що ви таке ка-ажете, — манірно заперечила Ляля. — Який жених? Він же до Марти приїхав, а не до мене.

— Лялю, не будь глупа. Він ще тебе не видів. Що таке Марта в порівнянні з тобою? О! — бабуся показала вказівний палець — кістлявий і жовтий. — А ти… не, ти до люстра підійди… Ну що?

— Та я вже в люстрі не вміща-аюся.

— То й файно! Люкс! Тоті італійці тіко таких і люб’єт! Ти що, того не знала? Та він як тебе вуздрит, то голову згубе. О, дивітьші на неї — таке пишне, таке шьлічне, таке — йой! Була би-м хлопом, то би згибіла на мішьчі!

— Ай, та то ви ті’ко так ка-ажете.

— Та де ті’ко кажу? Бог ми шьвідок! Та ти така, жи тебе йно на порцеляні вимальовувати! Я молода була-м, то такі^[12] фест кобіта, але ти — то вже єньша пара гальош. Добре-шь зробила, жи ші дотепер не віддавала.

— Не кажіть гоп.

— Лялюшю, слухай, що я ти кажу, то нігди не пожалкуєш. Я вже-м шьтіко літ прожила, жи хлопа навиліт виджу.

Та вся гірлянда компліментів так піднесла самопочуття Лялі, що де й зникла сонливість, і вона з енергійністю, якою відзначаються всі товстухи перед появою на люди, заметушилася по хаті, підшукуючи відповідну сукню. Як на біду, жодна не могла ощасливити себе цією небуденною статурою і при надто рішучому поводженні починала несамовито тріщати. Ляля була в розпачі. Вся сім’я була в розпачі. Бабуся Люцина трималася обома руками за серце.

То був єдиний ранок, коли Франеве «ля-ля!» залишилося непоміченим. Ніхто не завмер, не вилаявся, і бабуся Люцина не сипонула горохом прокльонів.

Це так здивувало Франя, що він навіть припинив голитися і сторожко вслухався в тишу… Але нічого не почув. Тоді про всяк випадок лялякнув ще раз, намагаючись протягнути свій фальцет якнайдовше і якнайгучніше, і знову прислухався, висунувши голову з вікна. Але була тиша.

Трете «ля-а!» вже йому не вдалося, і тоді обійняла його така розпука і такий жаль гіркий, що Франьо заплакав і… і перетяв собі горло бритвою.

Ні-ні, не насправді. Це він тільки уявив собі. Франьо був надто великий життєлюб, щоб вчинити щось подібне.

Адже він так звик до тих ранкових прокльонів, що тепер, коли не пролунали вони, відчув, як втрачає щось дуже дороге для себе, без чого не зможе жити. Зрештою, те ж саме відчули і його сусіди, коли одного разу Франьо застудився і захрип. Ранок їхній почався, як і завше, в очікуванні того триклятого «ля-а!», а його не було й не було, і бабуся Люцина почала вже клясти просто так, аби якось виправити ситуацію, та це не помогло, її діти й онуки сновигали, мов сонні мухи, робота валилася з рук. Тоді бабуся Люцина не витримала і послала когось довідатися, що там сталося з Франем, а як почула, що він застудився, то почала гріти мед з молоком, набрала ще й сирих яєць, і сама понесла їх, і просиділа з півдня коло нього. Її турботи не пропали намарне — наступного ранку «ля-а!» прозвучало.

…А тієї неділі Франьо так і не поголився. Ляля ж нарешті знайшла сукню, яка мала деякий запас, і заходилася її пороти й відпускати.

Розділ IX. Ляля

Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.

— О, до нас гості.

— Хто то?

— Ляля. Доктор Ляля.

— Що за одна?

— Сусідка. Це вже про вас почула…

Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Буслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».

— Добрий день, Мартусю, — солодко щебече Ляля, і все її мармулядове тіло починає підніматися, пухнути і виливатися за межі сукні, мов закипіле молоко. — О, в тебе гості!

Ніби ти не знала, думає Марта.

— Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі.

Бачите, Ляля часом вміє кокетувати. Їй дуже хочеться, щоб італієць зацікавився, чому її так кличуть. Вона б тоді висловила кілька припущень, з яких би він зрозумів, що вона зберегла не тільки цнотливість (духовну, звичайно, бо з тією іншою наша Ляля рішуче порвала ще років десять тому, але це між нами), а й дитячу безпосередність і наївність, яким таке залізобетонне ім’я, — Теодозія — пасувати ніяк не може.

— Антось. Дуже приємно.

— І мені дуже приємно, — при цих словах на щоках Лялі спалахує рум’янець. — Дуже-дуже приємно. Я вам не перешкодила?

— Ну що ти, — відповідає Марта. — Сідай. Каву будеш?

— Трошки. Але міцну. Мені треба пити міцну. Щоб схуднути.

На її превеликий жаль, Антось не замахав руками і не вигукнув: «Що ви! Що ви! Яке худнути? Ви така тендітна, вам навпаки — поправлятися треба».

— А запалити можна?

Ляля виймає цигарки і до Антося:

— А ви курите?

— Часом.

— Я б так хотіла спробувати італійських цигарок.

— Я вже скурив. Маю тільки «Біломор».

— Ну-у, це не да-амські.

Вона затягуєтся з таким млосним виглядом, наче має сама із димом вознестися під стелю і розплистися там — легенка і невловима.

— Іта-алія… — медово протягує, немов позіхає, Ляля. — Ах, як я тобі, Мартусю, заздрю… А ти посолодила?.. Ти все це побачиш — Венецію, Флоренцію, Рим, Неаполь… Анто-оніо, у вас нема бра-ата?

— Ні, нема.

— А товариш є в Італії?

— І не один.

— Слу-хайте, дайте йому мою адресу. До-обре?

— Добре.

— Чудо-овó. Ви йому скажіть: є там така дівчина Л-яаля. Не переплутайте — дівчина. Скажете — лікар. Він усе зрозуміє. Ви тільки не подумайте, що я за кавалером сохну. Ні, боронь боже! Просто я хочу побачити Іта-алію. Ти знаєш, Мартусю, іду я вчора по центру і так знічев’я бавлюся коралями. У мене є справжні кора-алі. Я перебираю так пальчиками, перебираю, аж нитка — р-раз і обірвалася. Коралі розсипалися. Я в трансі. А за мною йшли три генерали і два полковники. І ти уявляєш — усі п’ятеро поставали на коліна та й ну коралі визбирувати! Я така була зворушена — ти собі не уявляєш. Ге-не-ра-ли! Оце галантність! І два полковники… Мартусю, ти знаєш, чого я до тебе прийшла?

— Ну?

— Поворожи-и мені. Ти знаєш, в мене зараз така партія вигідна — ц-ц-ц-ц! Викладач політехніки. Може, навіть професор. Пристойний, весь із себе такий — ну, слів нема. Одружений, правда. Двоє дітей. Але казав, що розведеться. У нього жінка — ти б її бачила! Стебло. Натуральне стебло. Бюсту нема, стегна відсутні. Ні в яке порівняння зі млою. Він мені так і казав. Ви, каже, Ляля… Ми з ним на «ви». Ви, каже, божественні. У вас форми Венери з картини цього… як його… — Ляля запштрикала пальчиками і почала нервово кусати губи. — На «бе»…

— Боттічеллі?

— О! Він. Як тільки я це почула, записала собі, пішла в бібліотеку, знайшла того Боттічеллі, глянула — ти не повіриш!

— Що таке?

— Копія! Уявляєш? Ко-пі-я! Дивлюсь — мій автопортрет. Як жива. Правда, ця Венера гола-голісінька, як із лазні вийшла. Со-ромі-і-ицтво… Я аж почервоні-іла. Зустрічаю свого доцента і питаю: «На що ви натякаєте?» А він: «Ви про що?». — «Я про Венеру». А він: «Мені здавалось, я зробив вам комплімент». — «Нічого собі, — кажу, — комплімент. Як ви могли мене — дівчину! — до того ж цнотливу, до того ж постійно зодягнену, порівняти з Венерою, яка зовсім, до того ж з ніг до голови, — гола?!»

— А він?

— А що він? «А я, — каже, — просто уявив собі вас без одягу і вирішив, що ви викапана Венера». Ну, ти уявляєш собі? Звичайно, я зм’якла. Бачу, людина серйозна. Але сказала: «Надалі прошу мене голою не уявляти». Ось так.

— І ви посварились?

— Ні, ну що ти! Я просто дала йому зрозуміти, з ким має справу. Я правильно зробила?

— Тобі видніше.

— Антоніо, а в Італії яких жінок більше — тендітних чи пишних?..

— Більше пишних.

— Я так і думала. Мені треба в Італію. У вас там, правда, одні макарони. Але нічого. Я візьму з собою мішок гречки. Мартусю, ти мені поворожиш?

— Зараз нема як. Може, пізніше.

— Ну, добре, Мартусю, пізніше. То я піду?

Але ніхто її не затримав.

— Ну, то я пішла. До побачення, Антоніо, хі-хі. Я думаю, ми ще побачимось.

І Ляля зникає в дверях, наче пампушка в роті автора цієї оповіді.

— Ви що, й справді ворожите?

— Та де. Це Ляля вбила собі в голову, що я вмію ворожити. Колись знічев’я розкинула карти, і щось там збулось. А тепер вона спокою не дає.

— Знаєте, у вас щось є від ворожки.

Тут вони вперше всміхнулись одне одному. А мрія Лялі вийти за генерала так і не збулась. Марта, коли востаннє їй ворожила, сказала, що вона обов’язково дочекається свого принца. Ляля й досі його чекає.

Шановні принци! Коли прочитаєте ці рядки, згляньтеся над долею панни Лялі!

Ну от ви й упіймали мене на блюзнірстві. Адже від описуваних подій проминуло сливе тридцять літ, і панна Ляля перетворилася на бабусю. Куди вже їй до принців.

Та я, думаю, подібні історії повторюються. І зараз, коли я оце пишу, а ви у перерві між футбольними матчами читаєте, сидить собі у вікні якась інша панна Ляля і визирає свого судженого. А ви, може, й щодня проходите повз це вікно і не помічаєте її погляду, не бачите сльози, яка скотилася з підвіконня і біжить за вами услід і гукає: озирнись! озирнись!..

А сонце її випиває…

І це все.

Розділ X. Зачароване королівство

Він вийшов на подвір’я і побачив літо.

Серпень розкішних барв буяв довкіл нього, розхиляв обійми соковитої зелені, вростав у розпашілу землю і в прохолоду неба, в якийсь інший, нетутешній час, розкривав тайники і викочував зі спліснявілих печер дивовижні скарби, їхній запах одурманював, підносив і змушував кружляти легкою пелюстиною в тремтливому палахкочучому повітрі. Приречені на осінь метелики танцювали парами й поодинці, ловили свій останній мент з того короткого тривання, яке їм відпущено, бо той мент має бути прекрасним. Але ж прекрасне існує для того, щоб його пам’ятали і згадували, а їхня пам’ять так само приречена, і ці хвилини хмільної розкоші вже не зупиниш, вони тікають крізь пальці, немов пісок золотий, ніхто й руки не підставить, щоб їх врятувати, вони минаються, і цей танець минається, і все тече в свою осінь, і яким треба бути життєлюбом, щоб танцювати на порозі прірви!..

Це їхній останній день, і, можливо, танцюють вони для мене, щоб я пам’ятав і проносив з собою цей день і вчився у них, як любити цей світ.

Знесилено яблуні опустили гілки з повними пригорщами яблук і заклякли в мовчазній молитві до вітру — може, почує їхнє благання і звільнить від цих кайданів, од цієї втомлюючої повинності. Стара груша зародила однобоко, а друга половина, зчорніла і вихудла, тяжко вмирала й стогнала скрипучо від найменшого подиху леготу, не тільки птахи, а навіть комахи обминали її і відсахувалися бридливо. І груша, відчуваючи, як цей тлін поволі завойовує все нові і нові ділянки тіла, з усіх сил намагалася видати на світ якнайбільше цвіту, оберігала його й плекала, допоки плід не зав’яжеться, а як налилися груші соком і позолотилися, вона заспокоїлась і змирилася з долею.

Пусті меди сонця стікали на землю, тиша тонко дзвеніла у вухах, літо палало, кипіло й скипало, мов борщ, і все, що у нього варилося, клекотіло й бубнявіло, здавалося, не протримається й до вечора, почне репати, розлазитися, перетвориться на кашу і кудись потече, зоставивши пустку по собі, але ніч приходила й повертала втрачені форми і кольори, воскрешала запах і смак, щоб все починалось наново, і в цьому був якийсь прихований незбагненний сенс, справжньої природи якого не судилось нікому пізнати, бо тоді б надійшов кінець подиву.

А тим часом чиясь рука, може, рука самого серпня, керувала цією кухнею, розподіляла спеції, розмішувала вариво, і все те лише для однієї гості — осені, яка сяде, з’їсть і далі блукатиме голодна, невдоволена й сварлива.

Жити для осені, яка настане завтра.

Ще вчора був травень, і ця гілка була в цвіту. Він торкнувся її рукою — кілька яблук упало. Ліг на траву горілиць, підібрав яблуко і надкусив. Просто над очима розкрилася безмежна географія неба, континенти хмар з пошматованими берегами пропливали й щезали, натомість з’являлися нові, ще не відкриті й безлюдні, повні таємництв, дивочуйних звуків… Лежав і відчував, як холод піднімається з глибини землі, добирається до нього, проникає в тіло його і нагадує, що й він земля. Мов на підтвердження цього вистрілили з трави юні пагони малини і пронизали його одразу в кількох місцях, зелені вологі стебла вискочили з очей, з рота, з грудей і колін, залопотіли листочками, засвітилися ліхтариками ягід, а трава почала обростати його всього, ховати у свої хащі. І він уже трава. І дванадцять снів зійшлося, сіли півколом і раду радять про його долю.

Побачила його Марта в траві й усміхнулась. Здалося, що він хто й зна відколи тут лежить, а вона й не помічала. Може, це і є королевич-машкара, той самий, що ховався колись у пагорбі, а вона не здогадалась поцілувати і зняти чари. Мусить це зараз вчинити, поки не пізно, бо зникне, перетвориться в купу сміття, як тоді.

А кручені паничі з паркана:

— Не забудь — це твій останній шанс! Не зволікай! Поцілунок зніме закляття, і він зостанеться біля тебе, з тобою, в тобі… Не забудь!

А бджола:

— Тихенько, на пальчиках, Марто, підкрадешся до нього, на коліна станеш і побачиш в очах хмари, а між хмарами жайворонка, що перелітає з одного ока в друге. Підстав долоню, і жайворон сяде на палець, тоді очі заплющаться, і зможеш його поцілувати.

Вона так і зробила, сіла біля нього, подивилася в очі — там пропливали хмари і пурхав жайворонок. Долоня її розкрилась, наче лілея, і пташка сіла на палець, а очі його заплющились.

Ці вуста… Як я їх поцілую? Де мені взяти відваги? Я перша цього не зроблю.

— Марто! Не зволікай! — тихо-тихенько дзвіночки.

А якщо він розсміється? Якщо він не з казки? Чому я мушу бути відважніша за нього? Якби ті вуста я взяла на долоню й сховалась десь у глибині саду, то не боялася б поцілувати.

Раптом — зловтішне хихотіння з-за спини.

Озирнулася — скоцюрблена стара блекота шкірить ясна блідих пелюсток.

— Хе-хе, твій час проминув! Уже пізно! Бом-бом-бом! Твій час проминув!

— От бачиш! Ми ж казали, — дорікають кручені паничі. — Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!

А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:

Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.

— Мняв! Привіт!

— А ти звідки взявся!

— Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?

— Та нічого. А ти?

— І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.

— Які ще коштовні речі?

— Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи барокко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, персидські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?

— Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.

— Зі сміттярки?

— А звідки!

— А ти це називаєш сміттяркою? — Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: — Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…

Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.

— Карр! Я все чую, мій любий міністре.

— Кого ти називаєш міністром? — здивувалася Марта.

— Того, з ким ти щойно розмовляла.

— А хто ж тоді ти?

— Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?

— Там, де і ви, ваша величність.

— Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.

— Зараз?

— Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.

— А як прокинеться, а мене нема?

— Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!

Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:

— Заходь.

— Куди? — здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.

— В браму — куди ж іще. Ти не бачиш брами?

І кіт вказав на дупло старого горіха.

— Це ж дупло.

— Хе-хе, — похитав головою крук. — Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь… Але це брама. Сперечатися з королем даремно.

— Чому я перша?

— Ти — дама.

Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:

— Тримайся за мій хвіст.

Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.

— Впізнаєш нашу сміттярку? — з єхидством у голосі поцікавився котик.

— Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?

— Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла — то сама бачиш, яка краса. А як з пустиря, то нічого, крім величезної купи сміття, не помітиш.

— А чий це замок?

— Мій, — сказав крук. — Це моє королівство.

— Королівство бездомних котів?

— Вона знову нас ображає, — обурився котик. — Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, — це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.

— Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.

— О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.

— Чи не про мою тітку йдеться?

— Про твою тітку, а мою матінку, — сказав крук.

— О, то я вам сестра?

— Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.

— Але ж я не знала.

— Гаразд.

— Та ні, я справді не хотіла вас образити.

— Ми тебе пробачаєм.

— Отже, ви були колись як і всі люди?

— Не для стороннього ока, — сказав котик.

— А для стороннього?

— Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло — звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.

— Як я це зроблю? І чому саме я?

— По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.

— А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?

— Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ, втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.

— Я нічого не бачу, — сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.

— І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина — там і варить своє зілля чаклунка. Бачиш — оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.

— Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!

— Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.

— Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.

— Зараз найду інший… Такий підійде?

— Та давайте вже.

Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.

— Караморо! Караморо! — раптом загукала вона.

На галявину виповз сухий, скарлючений пень.

— Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче як слід.

— Зараз, моя пані, — проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.

Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала:

Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячково зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше — бузина сама розступалася перед ключем.

За спиною зненацька почула крик:

— Пані! Пані! Вкрали ключа!

Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:

— Ловіть її! Ловіть!

Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:

— Ох, Марто… зупинись!

Та це ж Антось! Ще трохи — Марта озирнеться, але тут загукав крук:

— Мовчи! Не озирайся!

Ще кілька кроків — і Марта опинилася нагорі.

— Гурра! — втішився котик. — Ми врятовані!

— Ну, Марто, я в захваті! — разчулився крук мало не до сліз. — Мені просто бракує слів, щоб висловити свою радість. Гадаю, ще й ми колись станемо тобі у пригоді. А зараз поспішимо до нашого замку. Тільки-но відчинимо браму — чари розпадуться. Якщо хочеш зробити нам честь, то запрошую тебе в гості. Побачиш, як ми виглядаємо насправді.

— Я б і рада до вас, але маю ще купу справ.

Розділ XI. Трой-зілля

Хрипло зойкнула хвіртка, жорства роздратовано зашипіла під ногами. З-над важких лопухів з’явилася розкудлана голова Лялі, потім і вся вона — розімліла на сонці, розпарена, з рожевуватим відливом. Тіло її хвилювалось, мов Індійський океан.

— Ой, я розібрана! — вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.

Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ганок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта, постукала.

— Відкривайте! — відгукнувся Франьо.

Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.

Франьо сидів за столом і малював русалку.

— Чому вона така тлуста? — здивувалася Марта.

— Бо з Лялі змальовую.

На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде небо. Стебла трави, наче велетенські дерева, а поміж ними жуки й комахи з якимись клунками, з парасольками, в капелюхах. Старий хлів, у дверях дядько тримає на вилах гній. Вулиця, де було гетто, жінка котить візок з лахами, на рукаві жовта зірка. Місто, над будинками летить на кочерзі чарівниця і сипле сніг з торби.

— Це моя тітка, — пояснює Марта.

Тим часом Франьо лізе під стіл і добуває запилюжену пляшку вина.

— Ану сідайте, та й си трохи дзьобнем.

Він дістає келішки, витирає рукавом, хукає і ставить на стіл, власне, на картину з русалкою.

— Поплямите, вуйку.

— Все їдно ніхто не купе. Таких русалок нема.

Наливає вино, стоячи на одній нозі.

— Беріть.

— Я вас не познайомила… Це Антось, він до мене з Італії приїхав.

— Ага, чув.

З ганку долинає голосний гомін:

— …бо я тобі казав, аби ти не брав мого ровера! Що, не годен си заробити?

— Во-во, ади, тіко його зачепи! Та не буду більше брати, нехай горит!

— Поцілюйсі в ніс! Най твоє горит, а мого не руш!

— Ей, дай ми спокій, причепа господня.

— Що? То ти так?

— Забери руки!.. Чуєш? Забери руки, бо як дам по хавці!

— Хто — ти?!

— Я! Забери руки! Та не рви сорочку! Вар’ят!

Тут вривається межи них голос баби Люцини:

— Агій на вашу голову! Чого сі завели їден з другим? Я того ровера, бігме, розіб’ю на ваших головах! Ти, шмаркачу! Ти чо до старшого руки простягаєш? Ти чого друлєєш?

— А чого він?..

— Я ти дам чого! Язда в хату!

І галас стихає.

Сухі дошки ганку рип-рип, рип-рип, потім несміливий стукіт у двері.

— Прошу!

Наче корабель з піднятими вітрилами, погойдуваний хвилями, випливає Ляля, а за нею услід запахи парфумів та бузини.

— Можна? — кокетливо запитує Ляля і, почувши ствердну відповідь, лине до столу.

Хода її така, мовби вона переходила річку і боїться послизнутися на камінцях, обидві руки зігнуті в ліктях і підняті вгору, а пальчики якось так чудно розчепірені, й голівку набік схилила. Франьо підсовує Лялі келішок, теж перед тим витерши рукавом і хукнувши в нього.

— Ой, я не п’ю, — комизиться Ляля.

— Що, вчора перебрала? — шпигає Франьо.

— Таке ска-жете! Що про мене поду-умають?

Вона червоніє і потуплює очі.

— Ну, ти зовсім як гімназистка.

— Хі-хі, а що то за вино? А чому воно без наклейки?

— Бо я її здер.

— Та-ак? А чому?

— Навмисне. Щоб ти мала про що запитати.

— Хі-хі… Мартусю, а ти вже випила? Тоді цокнися зі мною, бо мені самій незру-учно. Антосю, чому ви мовчите-е?

А Франьо:

— Бо тебе побачив. Як глянув — так і занімів.

Ляля недовірливо зиркає то на Франя, то на Антося.

— Ой, а що це у вас намальовано? Русалка? А чому вона така груба?

— Гарбуза проковтнула.

— Гарбуза? Хі-х, а де він взявся?

— Плив по річці. А русалка якраз тоді позіхала та й ненароком проковтнула.

— Ой, вам би тільки жарти.

Мені здається, саме в цей момент і з’явилася бабуся Люцина. Я, звичайно, не впевнений, може, це сталося трохи пізніше або трохи раніше, але самі бачите — розмова між нашими чотирма героями вичерпується, а що фантазія моя далеко не безмежна, то мушу когось ввести до їхньої компанії. Тому поява бабусі Люцини буде цілком доречна. Вона сьогодні, правда, виглядає незвично. Наприклад, зверніть увагу на її ліву руку в бинтах. Ноги теж забинтовані, але цього ви помітити не можете через довгу спідницю. Що ж трапилося з нашою дорогою бабусею? Невже дійсно це Бузинова пані? Правда, не схожа? Я з вами згоден — у неї таке лагідне обличчя, що мені й самому не віриться. Мабуть, все-таки целебилиці. Про всяк випадок запитаємо у неї вустами Франя. Цікаво, що ж вона відповість? Почнемо: з’являється бабуся Люцина. І ніби не знала, що тут гості:

— Пробачте, я не знала, пане Франю, жи у вас гошьчі.

— Ей, та ми свої. Сідайте, прошу.

— Я си шєду. А то той пан, жи з Італії, так? Йой, такий ладний пан. А ви, прошу пана, мою Лялю вже знаєте? Як то файно, так си шіли та й шошь п’єте.

— Випийте з нами, пані Люцино.

— Та я віп’ю, як дашьте, чо нє. Я ше-м, слава богу, здорова… Ну, то я віп’ю, прошу пана Антошя, аби вам бог дав таку жіночку, як моя Лялюня.

— Ой ба-абцю… — півоніє Ляля.

— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Моя Лялюня — що то за шьлічна дитина… То ше таку пошукати. Таке тихе, таке спокійне. Воно би тіко щошь робило та й робило, бо то, видите, є такі їдні, жи тіко би лежєло та й лежєло, а то таке, що тіко би робило та й робило.

— Бабцю, перестаньте. Кому то цікаво?

— Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Панові чікаво. Такий ладний пан. Чо би му не було чікаво?

— А що то у вас, бабцю, з рукою? — нарешті Франьо додумався запитати, а то я вже й надію втратив.

— А во нині рано сі ошпарила, бодай му пек. Білльо виварювала.

Комедія! Не могла чогось вірогіднішого сказати. Хто повірить, що бабуся Люцина в неділю виварювала білизну? Що це наші герої мовчать і не дивуються? Ну, Франю, чого ж ви?.. Ого, ви помічаєте, що вона робить? Ковзає очима по їхніх обличчях, наче гіпнотизує… От бестія!.. Увага — вона щось говорить…

— Йой, та у вас нема ніц, що пити. А я маю таку наливоньку, що гай-гай. Щесьте такої не пили. Зара принесу. — І, не чекаючи відповіді, хутенько виходить. І та мана, яку вона напустила, щезає разом з нею.

— Щось, Лялю, твоя бабуся юра нам крутить, — хитає головою Франьо. — Скілько тут жию — нігди не видів, аби вона в неділю щось робила. Білизну виварювала — ото придумала!

— А що то вас так хвилює? — дивується Ляля. — Часом, як треба.

— Ну-ну, не кажи… Відав, Антося фест вподобила, коли за наливкою побігла. Але ніби нащо їй Антось, такій старій? Гм… Ти не знаєш, Лялю?

— Дайте спо-окій…

Бабуся й справді принесла наливку.

— А чо вона така зелена? Чи не з бузини часом? — сміється Франьо.

— О, то є дуже шьлічна наливонька. Пийте на здоров’я.

Марта хоче стримати Антося, щоб не пив, штовхнути рукою і вибити келішок, але баба Люцина всідається поміж ними і пильно стежить, щоб Антось усе випив до краплі, — вдруге вона себе не дасть обвести круг пальця.

— Наливка що треба, — прицмокує Франьо.

— Моцна, — приказує Антось.

— Ге-ге, ви си гадаєте, баба Люцина вам що-небудь дашьть. Нє-е, я вже як шось роб’ю, то роб’ю на совішьть.

А з ганку голос жіночий:

— Куди пішов? Ану вернись! Я тобі дам пиво! Славку, я кому кажу — вернись!

— Та я зара прийду, чого ти?

— Я тебе не пускаю! Знов нап’єшся, як свиняка!

Бабуся зривається на ноги.

— Ади, мої бахурєта ші зчепили!

І вже з ганку долинає її крик:

— Холера би вас забрала! Най си йде на то пиво! Що ти сі хлопа вчепила, як вош кожуха?!

— Та він сі неп’є!

— До того і є хлопи, жеби сі напивали! Не бійсі, не вдавитьшя! Йди-йди, Славчю. Я там за тобою Микольчя пішлю, аби тя д’хаті приніс.

— Сам дійду. Я тіко на пиво.

— Ну-ну… П’є пиво, а ходе криво. А ти, Мирошю, заспокійші. До чого той рейвах? Неділі шьвіта, а ти ту’во такий грай піднела.

— О, та порядок наведе, — каже Франьо. — А ви чого як засватані? Пийте.

— Та вже треба, вуйку, йти. Я до вас просьбу маю.

— Ну?

— Маю йти на уродини, а подарунка не знайду. Чи не дасте яку картину?

— Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями? Та не туди дивишся. Оно — вівці пасуться, а пастушок на сопілку грає.

— А, вже бачу. Даєте?

— Бери.

— Дякую.

Марта знімає картину і до Антося:

— Пішли?… Я завтра до вас, вуйку, ще зайду.

— Добре-добре.

— Ну, то і я піду, — каже Ляля.

— А тобі чого? Давай ще по келішку.

— Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Далі аж до самого вечора не було вже нічого цікавого.

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подійності. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший.

Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимсь дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

— Ну, давай, пиши… — сказав пан Буслик. — Шановний товариш президент.

— Чекайте, — встряв Франьо. — Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

— Гм, і справді, — погодився Буслик. — Тоді пиши: гражданин президент.

— Ну-у, це якось дуже, вже не по-нашому, — зосереджено чухав потилицю Франьо. — Це як у автобусі: гражданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони гражданин, коли вони імперіаліст?

— Маєте рацію, — погодився Цєпа. — Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

— В перших рядках нашого листа, — диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як слід звертатися до президентів. У паузі очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа. — … листа… ми, мешканці славного міста Люботина, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

— Ну… — озвався Супрун. — Далі кажіть.

— Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

— Ну то й спитайте його про здоров’я, — сказав Буслик. — Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта — умм! перша кляса! — берете оберемок кропиви…

— Перестань… — зашипіла Бусликова.

— Ну, добре, — згодився Цєпа. — Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

— А привітаймо його зі спасівкою, — підказав Франьо.

— Та спитайте, — спохватилася Супронова, — як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

— Ну — яблука! — пирхнув Буслик. — У них там більше ті, як його, апельцини.

— …вітаємо вас зі спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?

— Є в мене рецепта — люкс! — прицмокнув Буслик, та відразу ж і зойкнув од щипка Бусликової.

— Пфу-у, — витер піт з чола пан Цєпа. — А пишемо вам от з якої причини. Чи не булибисьте, пане президент, такий ласкавий, аби нарешті припинити тоту вашу холодну войну, бо нам більше, бігме, терпцю нема. Вам воно, може, й легко йде, а нам важкувато. Ми по страшнім лихоліттю ще-м ся не оговтали, а ви напосілися, як тоті круки, та й дзьобаєте…

— Гов-тпру! — ожив Супрун. — Чи не занадто? Хто дзьобає? Де дзьобає?

— Правильно, — кивнув Буслик, — ніхто не дзьобає. Це просто психичеська атака.

Цєпа знову закотив очі на стелю і прочитав:

— …а ви напосілися… І спокою не даєте. Приїхали б ви у Люботин на Софіївку, то й самі побачили б, як нам ця зимна война життя псує.

— Я б його такою картофляною кишкою вгостила! — сказала Супрунова.

— А я би му вишнівки налив, — додав Буслик.

— Імперіаліста вгощати?! — вдавано обурився Супрун.

— Гноївки йому! — вдарив по столу Франьо. — Геть імперіалізм! Дайош Нью-Йорк!

— Пишіть… — сказав Цєпа. — Руський народ дуже мирний. А український — ще мирніший. А вже люботинський — такий мирний, що…

— …б’ють по лівій, підставляють праву, та ще й дякую кажуть, — засміявся Франьо, а за ним і весь стіл.

— Нє, відав, нині діла не буде, — сказав Супрун, ховаючи папір.

— І то правда — знайшов час, — погодилася Супрунова. — Я ще добре би-м подумала, заки тото писати. Аби-но якої біди не було.

— А то ніби яка біда? — здивувався Супрун. — Тепер відлига. Свобода. Всьо можна. Хочу — президенту пишу, а хочу — папі римському. А то що не розкрию «Перець», а вони мене бомбами страшать! Що то за робота? Хлоп прийшов з роботи змучений, повечеряв, ліг спочити, а вони його бомбами страшат! Газету візьму — і там страшат! А на то всьо нерви йдут. Я так більше не годен.

— От не бійся, переженем Америку, то тоді їх будем страшити, — сказав Буслик.

— Е ні. З тобою ми ніколи Америки не переженем.

— А то чого?

— Бо тоді всі відразу побачать, що в тебе штани залатані.

Буслик, не звертаючи уваги на сміх, встав з келішком і проголосив:

— Я би-м хотів випити за наших нових гостей, бо вони сі спізнили, тойво, і не чули, як ми пили за господиню, то, може, думают, жи ми ще не пили… але ми вже — ге-ге, нє?… о, то я теперво хочу випити за них… бо й таке: мій дідо воювали з Гарібальдом… тіко, тойво, не з ним, а в його войску… так що маю право… били мої дідо австріяків, курча лімонада, аж сі курило… правда, що мої татуньо вже були в австріяцькім войску і били італійців, але то нічо… бо й так ніц з того не вийшло… і я, грішний, так само трохи, тойво, стріляв до них, бо мусив стрілєти… але при першій нагоді задер ноги до паса і гайда до хати… словом, давайте, тойво, за дружбу з італійцями, абисьмо нігди їден в другого не стрілєли, бо то не файно… Ага, ше-м си нагадав: хоч я і не є італієць, але клюски люб’ю так, що їв би-м їх день і ніч… Нє-нє, пані Супрунова, не думайте, жи то я кажу вам наперекір, що у вас клюсок нема, нє… всьо тут мені так смакує, що ну, але клюски — то моя слабість…

Ніхто вже його не слухав, одні сміються, інші, не чекаючикінця тієї промови, вже перехилили чарку, а Марта потроху освоюється і сміливіше зиркає на гостей, а як погляди схрещуються, то не ховає очі. Лише уривки Бусликової орації долинають до неї серед загального гомону.

Італієць їсть, як і всі, хоча тільки перед ним лежить окремий ніж і хліб, тонко нарізаний. З тим ножем то ще й клопіт був: пан Буслик вперся, що ніж має лежати зліва, а пан Цєпа-Кульчицький — справа. І що один покладе так, то другий тихенько пересуне сяк. Буслик таки виграв, бо ухитрився непомітно перед самим носом Антося перекласти ножа вліво, на що пан Цєпа-Кульчицький тільки зубами скреготнув. Їхні мудрування, однак, були марними: гість з Італії навіть не торкнувся ножа, Марта, звичайно, цього не зауважила, та інші гості з задоволенням відмітили подумки, що той італієць такий самий чоловік, як і вони, а коли б він повів себе інакше, то невідомо, чи це б сприйнялося з такою симпатією, адже тоді б неодмінно виділявся, а так — свій.

Розмова за столом точится звичайнісінька, хоча то пан Буслик, то пан Цєпа час від часу встромляють якусь шпичку, аби завернути до Риму.

Тим часом доктор Ляля зосереджено конструює новий вид усмішки на видовженому обличчі: стуливши губи, вона опускає підборіддя і потроху починає піднімати кутики вуст, очі її при цьому викочуються на чоло, проте обличчя худішим не стає, тільки виникає підозра, що з Лялею ось-ось станеться якась пікантна неприємність. Бо саме це й здалося панові Цєпі-Кульчицькому, який дуже уважно спостерігав за Лялиними маніпуляціями, а тоді культурно запропонував:

— Може, я вас проведу?

На Лялине щастя, він сидів поруч і сказав цю фразу пошепки. Ляля спалахнула:

— Куди?

Пан Цєпа щиро здивувався:

— Як куди? На двір.

— Ви непристойно себе поводите, — процідила Ляля крізь зуби, але те серйозне заняття довелося облишити.

Тут господиня вистромила вгору вказівного пальця:

— О! Чуєте?

Всі нараз замовкли. Крізь вечірню тишу просочувалося похмуре крукання.

— Маньчин крук, — прошепотіла пані Бусликова. — Свят-свят-свят…

А пан Буслик:

— Цікаво, а сама Манька тут чи не?

— Як вона може бути тут, коли вона — там, — авторитетно заявив пан Цєпа і закотив очі на стелю.

— Йой, не гнівіть бога, пане Цєпа, — втрутилася господиня.

— Перепрошую: пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг.

— Ну-ну, хай буде, але там, куди ви ото показали очима, її нема.

— А вам звідки про те знати?

— А що тут знати? Вона чарівниця. Чарівниць туде не пускають.

— Ціхо, ша, — каже пан Буслик. — Два великих спіцяліста говорят.

Всі розсміялися, а господиня:

— Вам но тіко смішки.

— Бо ви так говорите, буцім заправді які знавці. А я не віру ні в «там», ні в чарівниць, ані в яке інше чортовиння.

— Та же ви самі її ховали і бачилисьте, що гріб порожній.

— А я не віру.

— Як — своїм очам не вірите?

— Так, своїм очам не віру, — вперто стояв на своєму пан Буслик і для більшої певності вихилив ще один келішок.

— Пане Буслик, — озвався пан Цєпа, — після ще одного келішка ви не повірите власним вухам.

Пан Буслик скосив у його бік очі й зневажливо хмикнув.

Раптом Марта відчула на плечі чиюсь руку. Обернулась і побачила за спиною Чорну Маньку.

— Ой, цьотко, а ви де взялися? — прошепотіла.

— А так, зайшла собі. Чую — про мене говорять.

Марта ковзнула поглядом по гостях і зі здивуванням побачила, що ніхто Маньчиної присутності не помічає і голосу її не чує.

Манька вмостилася поруч і лагідно всміхнулась.

— Ви так змінилися, цьотко.

— Пофайніла?

— Ага, — весело кивнула Марта.

Й справді Чорна Манька змінилася: обличчя таке добре і тепле, стала вона схожа на казкову чарівницю, яка помагає бідним сиріткам.

— То твій кавалір?

— Так.

— Хочеш — причарую навіки.

— Ні-ні, не треба. Я сама.

— Наклади мені голубців.

— …Де ви тепер, цьотко?

— Всюди. Літаю по світу і спокою не маю, ох-ох-ох…

— Чого так тяжко?

— Змучилася.

— То не літайте.

— Як не буду літати — звідки казки візьмуться?

— І то правда.

В цей час хтось пригадав історію про те, як Чорна Манька розправилася зі Стефком Бараном, котрий лизав німцям золотник. Коли його хтось кликав Баран, він махав руками і кричав: «Який я в дідька Баран? Я — Бáран!» Перед війною мав у Люботині крамничку, набиту всілякою всячиною, через що й називали її «Масло-цвяхи». В тридцять дев’ятому Стефко мусив розлучитися з нею, передав її владі добряче випотрошеною і клявся-божився, що оце саме вже весь крам розпродав. Працюючи в школі завгоспом, додому мало що приносив. «О, ті совіти не дадуть собі в борщ наплювати». Та вже коли німці прийшли, Стефко тут як тут — знову торгує. Де й крам узявся. А у віддяку почав складати для німаків список усіх євреїв, а заразом і тих, хто міг зацікавити гестапо своєю колишньою діяльністю.

Розділ XIII. Операція

І ось коли вже зовсім смеркло, лапатий сніг починає хутко-хутко танцювати в повітрі, а ліхтарі з будинками пливти кудись, впокорені снігом і підкорені снігові, такі безпомічні й перехняблені, що стає шкода їх і хочеться все те вирівняти якось, заспокоїти, втихомирити. Баран підводить голову й дивиться крізь вітрину на вулицю: бачить сніг, бачить ліхтарі, бачить будинки. Ага, — киває головою, — смеркло, пора зачиняти. Завтра різдво, і там, на горі, чекають на нього зі святочною вечерею. Три доньки на виданні, пухнасті кошенятка. Підходить до вітрини, обставленої закладеними старовинними речами, і простягає руку до штори, щоб її засмикнути, але раптом завмирає — під ліхтарем бачить зіщулену постать жінки, точніше тільки її спину, побілілу від снігу: ось та жінка повертає до нього обличчя, а спина нерухома, тільки обличчя повертається й усмішка запалюється на ньому, жінка сміється, сміх її навпомацки прокрадається до вітрини і ковзає по склу, ковзає, ковзає, відшукуючи щілину. Чомусь долоня Барана сама по собі лягає йому на вуста. Чому вона це робить і що вона хоче? Долоня мовчить, мовчать вуста. Та ось жінка нарешті повертається всім тілом, і Баран пізнає Чорну Маньку. Якесь лихе передчуття примушує його одним рухом засмикнути штору, він квапиться повісити табличку «Зачинено». Потім з кишені з’являється ключ і тягнеться борідкою до замка, а замок відхиляється разом з дверима, уникає зустріччі, і ключ впирається в живіт Чорної Маньки. Баран відсмикує руку і хоче щось сказати, він добре знає, що хоче сказати, але чомусь знайомі слова покидають його в цю хвилину, і йому нічого не залишається, як відступити назад. Ключ стирчить з його руки, наче зброя. Це відчуття додає йому трохи відваги, і він… Але Манька випереджає його:

— В мене є годинник. Дуже старий.

— Нині вже пізно. Хіба ви не прочитали табличку?

— Прочитала.

— І що ж там написано?

— Відчинено.

— Ви погано читаєте, добродійко. Спробуйте ще раз.

— Хіба?

Баран розгнівано шарпає табличку і блідне — з обох боків «Відчинено». Ключ випадає з руки. Голова паморочиться. І звідкись, наче з неба, її голос:

— Ну, що я казала? — І сміється.

О, тепер вона господарка становища і може сміятись, а Баран не може сміятися, бо коли засміється, то буде на межі божевілля.

— Мені його, подарував дід.

Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…

— Покажіть його.

(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)

Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…

— Скільки ви можете мені дати за нього? — і знову сміється.

— Чого, ви смієтесь?

— То скільки?

(… Десять… Більше не дам… Хай їй чорт…)

— Сто. Дам сто.

— Добре. Але золотом.

(Господи, чи він з глузду з’їхав? Таж цей годинник… о боже… Від сили десять… А він — сто… Золотом? За срібло? Що це з його бідною головою, з його язиком? Що він плете?)

— Ох, вибачаюсь, я хотів сказати…

(… десять… я помилився… звичайно, десять…)

— Сто десять.

(Ні-ні, це неможливо, це не він сказав, не міг такого сказати). Баран тремтить, піт виступає на чолі. Тут погляд його падає на циферблат. Він полотніє — стрілка показує тринадцяту годину. Він заплющує, потім розплющує очі, але бачить: тринадцять…

Баран починає рахувати гроші… Десять… Не більше… І дає сто десять. Чорна Манька чемно кланяється і задкує до дверей, на обличчі все та ж дратівлива усмішка. Баран простягає до чарівниці руку, хоче зупинити, але за мить крамниця порожніє.

Він втомлено підходить до дверей, замикає на ключ. Потім бере табличку й читає: «Зачинено». Блідне. Чіпляє табличку, тоді йде до столу і важко падає в крісло. На столі годинник.

На годиннику — тринадцята. Годинник стоїть. Треба його накрутити. І він починає накручувати. В ту мить, коли вчувається цокання, рука його починає зникати. Він її відчуває, проте не бачить. Зникає ліва рука, зникає права. Він вже не бачить ні грудей, ні живота. Ще трохи видно ноги, але ось і вони розчиняються в ніщо, і Баран скрикує, та не чує голосу. Підбігає до дзеркала. Голова теж щезла. Пустка.

Він починає бігати з кутка в куток, бити руками об стіну. Відчуває біль, але не бачить рук.

З’являється його дружина.

— Стефцю! Ходи вечеряти!

— Я йду! Я йду!

— Стефцю! Де ти є?

— Я тут! Хіба не бачиш?

— Де він щез? Що за біда?

Баран стрибає перед нею на одній нозі, потім на другій, показує язика, кричить мало не на вухо, але все марно. Жінка повертається і йде нагору.

— Почекай!

Він біжить за нею. За столом його донечки.

— Де татусь?

— Може, пішов до Зільника вечеряти. Хоч би що сказав. Хто таке видів — свята вечеря, а він…

— Та я тут! Я тут! — кричить-надривається Баран.

Але марно.

Ось вони вже вечеряють. Баран облизується. Підходить і бере вареника. Ніхто не помічає. Смачний вареник. Бере рибу. Ніхто ні мур-мур. Йому вже не хочеться риби, кладе недоїджений шматок.

— Хто це недоїдки поклав? Ах, які ж ви невиховані!

— Це не я, мамусю.

— І не я.

— І я ні.

— А хто — я?

Барану це починає подобатись. Він натискає пальцем на край миски з кутею, і миска перевертається. По скатертині розлазиться кутя, по обличчю дружини — гнів, зате очі донечок стають неймовірно круглими.

— Ви що, в хліві?! — верещить жінка. — О, якби тут був ваш татко! Він би вам показав! Їсте, як поросята! В дівках засидитесь!

Доньки хлипають:

— То не ми-и-и…

— А хто? Може, ваш татко?

Баран сміється. Ля-ля… Та нараз йому знову робиться кисло.

— Я не хочу! Не хочу! Він падає на коліна.

— Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!

Б’є себе в груди кулаками.

— Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!

Він вилазить на канапу й стрибає.

— Опля-опля! А я тут! А я тут!

Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.

По стіні разпливається, розповзається усмішка, схожа на велику пляму густої крові.

Історію цю Марта почула вперше, і коли хотіла запитати в тітки, чи це правда, то побачила, що її вже нема.

— То є байки, — махнув рукою пан Буслик. — Барана забив Олійник. Вони з батьком під’їхали вночі на возі, виманили Стефка з хати, гримнули по голові та й завезли на Бистрицю. А там — камінь до шиї і в воду. Я то знаю, бо мені старий Олійник казав.

— Що ви таке говорите? — вибухнула господиня. — Молодого Олійника німці застрелили, бо партизанським вивідачем був.

— Ну то що? А як тепер ні той не жиє, ні той, то можна небилиці видумувати? Але я знаю, як то було.

— Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

— Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

— Робиться нецікаво, — сказала до Антося.

— То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже було темно і нестямно пахла матіола.

Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють — прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, — глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами стрижнів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки — золоті ящірки — може б, здвигнув каміння, а так — сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все життя, все життя чекала, я тебе сподівалася, наче нива дощу, наче квітка в чеканні бджоли, я вся відкрита для тебе, відкрита навстіж, все-все віддам, тільки прийди.

Але тиша відповідала тишею. У тій тиші тільки сюрчання цвіркуна з-під підлоги долинало, тільки те сюрчання, але воно тут тишу не руйнувало, а вирізьблювало. А сон зовсім поруч тупцяв на одному місці, чекаючи, коли настане його пора, щоб взяти її на руки і полетіти світ за очі над темними долинами глибокими, левадами, гаями, над приспаним птаховинням, над лелеками, і совами, і сонними травами.

Він так і не підійшов до неї, лежав у камінні під скелею, котра все важчала й важчала, і, щоб легше йому стало, заснув.

Ще її руки співали й зливалися, ще волосся розпускалося, і все тіло її, мов безгучний дзвін, наливалося співом і теплом, а вже вона летіла над глибокими долинами і нічого не чула, і нічого не бачила, тільки губи шелестіли шовково: прилинь-линь… прилинь-линь…

Я пам’ятаю це так ясно, начеб та ніч зовсім поруч була, бо я сам був тим сном, що її ніс на руках, я сам був тим цвіркуном, що заколисував їх, і провина моя в тому, що він не побачив рук її, не почув шелесту її губ, бо то я відібрав йому відвагу, світячи молодим місяцем просто в обличчя і навіваючи відчуття скелі й каміння. Це я відібрав їй голос. Я стояв поміж ними широколистим деревом, і її руки натикалися на мою затвердлу кору. Чому так вчинив? Я ж їх видобув зі своєї пам’яті і міг би з ними робити що завгодно. Захочу й опишу все навпаки. Як він шепоче: Марто… Як вклякає біля неї, цілує її руку, пестить волосся, шепоче, шепоче все те, що в такі хвилі шепочуть… Не знаю, як і назвати. Закохані? Але ж це кохання таке незвичайне. Кожен з них був закоханий в якусь витворену своєю уявою істоту, поволі формувалися її обриси, з часом вони могли цілком описати обличчя, поведінку, голос цієї уявної людини. І от коли зустрілися, то впізнали одне одного, і не треба було часу на те, щоб з’явилося кохання, бо воно вже було в їхніх душах.

Я можу описати цю ніч зовсім інакше.

Коли він до неї наблизився і руки їхні сплелися, постіль перетворилася на зелений гай. Ходи сюди в мій гай, в зелень мою, сказали її очі, а його очі всміхнулись, і визирнула з них маленька сльоза. Вона була такою малюсінькою, наче то ще не сльоза, а сльозенятко, яке принишкло в кутику ока й йому боязко вирушати у світ. Тим часом усе довкола розквітло і запахло, аж подих забило. А він зайшов до гаю того і побачив, як заблищав далекий вогник, — певно, якесь потерча заблудило з каганцем у руці. І пішов на світло. Поруч ручай джерелів, сміявся прозоро і виблискував срібною лускою, а трави свіркотіли голосами зеленокрилих стрикоників, лагідно припадали до ніг, наче хвилі того теплого моря. Коли ж він наблизився до світла, то побачив, що то був не каганець потерчати, а молоде сонце, не те, щоденне, а інше. Його сяйво небо розколювало, а земля вся навкруги була виткана павутиною променів. Те сонце очей не засліплювало, і коли він видивився в його обличчя, то пізнав оцю жінку, і була вона прекрасною. І впав на коліна він і руки простяг. Змилуйся! Хочеш, сказала вона, я увійду в тебе, і світитимуся у твому серці, і наповню тебе світлом, наче келих, і наповню тебе голосами птахів, наче дерево, і наповню тебе, наче вулик, медами по вінця… Візьми моє сонце, візьми і світись нині і прісно.

Я кохаю тебе я кохаю тебе я кохаю тебе і я і я і я кохаю-аю-аю…

Зелений шовк трави підняв їх на хвилі й поніс далеко-далеко. Станемо квітами, сказала вона. Як? — здивувався він. Хіба ти не знаєш? Я ж чарівниця. Вона дала йому надкусити стебло чебрецю і сама надкусила, стали вони квітами. Прилетіли бджоли і пили мед. Прилетіли метелики і крильцями обдарували. Почали вони пурхати в промінні, сміх їх дзвенів і розливався довкіл. Волосся її розвіялося на чотири сторони білого світу, і птахи, що пролітали повз них, заплутувалися у його мережах і наповнювали співом його. Він ловив їх руками, вивільняв з волосся і відпускав, але прилітали нові й нові птахи, і не було їм ні кінця ні краю. Сховаємось в травах, сказала вона, і стали вони малесенькими зозульками, і поповзли в пошуках хатки, де можна було б поселитися, але всі хатинки, що зустрічалися їм на шляху, були вже зайняті, а вони брели й брели, аж доки не заблукали у непролазних нетрях трав і, натомившись, не попадали на землю. Підступили до них сни, нахилилися над ними золотоголовими соняшниками, поклали по листочкові на їхні вуста — спіть.

Розділ XV. Пустка

А вранці Марта прокинулася й побачила, що вже його нема. Порожнє ліжко і пустка.

Жодного сліду. Зірвалась на ноги, вибігла в кухню — нема.

І ніде вже його не було.

І хоч могла б подумати, що він просто кудись вийшов і скоро повернеться, Марта так не подумала, відразу вирішила, що це вже кінець, що вона його більше ніколи не побачить.

Чи плакала тоді? Мені здається, що ні, — той біль, який стис її серце, і розпач, що охопив її в мить, коли зрозуміла — її прекрасному сну надійшов кінець, не дали їй заплакати. Може, якби заплакала, то попустило б.

І я вже прошу її: заплачте, Марто!

Але нас розділяють роки і роки, і не чує вона мого голосу. Сидить на ослінчику, стисши кулаки, і губи кусає.

Чим я їй допоможу?

Розділ XVI. Пустище

Ревіли двигуни літаків, наче розлючені бики, неймовірно чорна земля розквітала тюльпанами вибухів, і не було де сховатися, хотілося бути малесенькою комашкою, щоб забитися десь під камінчик і пересидіти оте пекло, все хиталося і гуркотіло попід ногами, простір розколювався, величезні шматки неба, наче кусні м’яса, гепали на землю, одчайно тріщали дерева, птах з перебитим крилом повз крутим берегом вирви, хвиля густого, як смола, повітря жбурнула його в яму і засипала землю, з диму й куряви випірнув танк, прямуючи просто на нього, жерло дивилося в очі. Антось закричав, заметався — нога боляче вдарилась об бильце ліжка, і пройшли нічні страхи. Ковдра сповзла на підлогу. За вікном причаїлася темрява. Намацав на столі годинник — сьома. Скоро й вона встане, треба квапитися. Згріб одяг і навшпиньки прокрався на кухню.

На вулиці мрячив легенький дощик і було холодно.

Я наче злодій. Чому наче?

Наддав ходи. Подалі звідси, ще далі, далі, і тоді можна буде спинитися й обдумати все.

Ніде ні живої душі, але вже засвічуються вікна. Незадовго і в неї вікно засвітиться, і побачить вона, що його нема. Що вона подумає? Не міг уже тут зоставатися, панічний страх його гнав звідси, наче кролика, бо відчував, що все сильніше прив’язується до цієї жінки, до цього місця, і якщо хоч день побуде довше, то вже не зможе так просто все обірвати, тоді вже не існуватиме нічого поза цим світом, у який потрапив так несподівано. Адже нелегко зробити вибір, коли ти вже немолодий і коли плисти за течією здається набагато зручнішим, ніж проти.

Він заплутався у темних вуличках і проблукав ними, аж поки не розвиднілося, а коли роззирнувся, то побачив, що знаходиться десь на пустирі. Сухе бадилля пробивалося з-під битої цегли, скла, уламків деревини, зіржавілого заліза, клаптів паперу. Вітер нудно гудів у бетонній рурі, що лежала неподалік, і те монотонне гудіння навівало таку безмірну тугу, що він раптом закричав у повен голос з примарною надією, чи не відгукнеться хтось, але тільки луна прикотилася до нього і вляглася біля ніг покірним кошеням. Кількоро осокорів, мов чорні руки топельців із розчепіреними, скоцюрбленими пальцями непорушно стирчали з закляклої землі, і жовте листя, наче лушпайки цибулі, опадало з них, оголюючи зграї надженджурених і тривожно мовчазних ворон. Уже осінь? Він окинув оком простір — скрізь була осінь і сіре на смак повітря. Відразу, як це зрозумів, одчув холод, який пронизував до кісток. Штанки були мокрі, хоч викручуй, в болоті, а в черевиках хлюпотіла вода. Він підняв комір, скулився і сам став схожим на ворона. Довкола клубочився сизий туман, і моросіння дощу не вщухало. Прислухався, але не вловив жодного звуку.

З-за куща глоду раптом вигулькнуло четверо котів, що, йдучи на задніх лапах, несли на дикті п’ятого, а той лежав, скрутившись клубочком, і цей його спокій, лінива байдужість, його охайний вигляд ніяк не в’язалися з надовколишнім безладом і похмурістю. Антось підняв палицю і з насолодою, якої й не сподівався, пошпурив у дивну процесію. Коти розбіглися, і знову запанувала пустка. Відчуття насолоди враз пропало.

Я заблукав? Безглуздя якесь. Чого було навпотемки пертися? Тепер невідомо, куди йти. Здається, я прийшов звідти. Чи здвідси? Ні, таки звідти.

Туман усе густішав і густішав і вже на відстані кількох кроків було так, хоч в око стрель. Перечепився за якийсь корінь і впав, витягши перед себе руки. Долонею напоровся на скло, кров потекла брудними пальцями. Знайшов клапоть мокрого паперу, витер, перев’язав хустинкою і пішов далі. Він йшов і йшов, але чув тільки лиховісне каркання вороння, більш нічого, а коли черевики почали грузнути в грунт і зацвиркала з-під них вода, зрозумів, що забрів у мочарі. Це безконечне блукання почало вже його виводити з рівноваги.

Головне — не панікувати, вирішив він, і завернув праворуч. Кудись я мушу вийти. Це ж врешті-решт не африканська пустеля. Взагалі можу сісти на цеглину і перечекати, заки цей чортів туман осяде й розсіється. Але сидіти зануджуся. І холодно. Краще йти. Походжу, зігріюся. Не може бути, щоб кудись не вийшов. Хоч би де собака загавкала. А півні? Чому півні мовчать? Ранок, пора кукурікати. Понажиралися, хороба б вас забрала, а ти тут блуди не знати скільки. Ну і що, що сонця не видно? Це не виправдання. Ваш обов’язок співати щоранку. Як не треба — ого, не бійтеся, так заведуть, хоч вуха затуляй. Гм, здається, я йду вниз. Так і є, йду вниз. Нічого не розумію. Хіба я прийшов зверху? Я йшов увесь час по рівному. Кляті кущі. Бузина, чи що? Тьху, ото забрів. Давай назад. Назад і вбік. Тільки черевики… Слизькають… Що це?

Він спинився й прислухався. Знизу долинав якийсь шепіт.

Хтось там є. Гей! Хто там?!

Шепіт затих.

Причулося? Просто вітер. Ну ясно, це вітер. А ти б, дурний, уже й побіг туди. Потім весело було б дертися вгору по тих кущах!

Тут він знову почув шепіт за спиною. Спинився і наслухав, але слів не можна було розібрати. Тоді знову загукав, але відповіді не почув. Проте шепіт начеб став гучніший, перейшов у нерозбірливе мимрення. Він вловив звучання кроків. Хтось чалапав там унизу, порскали гілки… Ось наче лайка… Там хтось-таки є. Але й цього разу його волання залишилося без відгуку.

— Ч-чорт, що воно там таке? Або спущуся вниз, або вмру від цікавості. Вмирати рано.

Бузина така густа, що ноги сливе не торкаються землі, а ступають по гілках. Туман піниться з усіх сторін, і дна тому яру нема. Шепіт з кожним кроком чути ліпше, він уже навіть вловлює окремі слова, поступово ці слова в’яжуться в ритм, можна здогадатися, що хтось співає, якась жінка… Гілки хрускають і заважають розібрати її мугикання. Він завмирає на місці, і з туману вилунює спів:

Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.

Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…

— О, ти вже тут!

Цей голос… Що це має означати?

Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встиг помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, — це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! — спалахнуло в його свідомості і згасло.

Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:

— Саме кропу мені й бракувало.

Розділ XVII. В бузиновім яру

Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.

— Мняв, привіт!

Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.

В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.

— Ти що, не пізнаєш мене? — Зі всього було видно, що це його дуже тішить. — Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.

— То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.

— Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?

— Неважко здогадатися.

— Пропав твій королевич? Цього слід було чекати.

— Але чому?

— Всі королевичі, а тим більше зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.

— Я його так і не поцілувала.

— Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.

— Що ж тепер робити?

— Годину тому його бачили в наших володіннях.

— На пустирі?

— Хай на пустирі.

— Що ж він там робив?

— Блукав.

— І йому ніхто не показав дороги?

— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.

— Осінь?

— Ліричні відступи залиш на потім.

— Ми підем через дупло?

— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.

— Хіба пустир і королівство не однакових розмірів?

— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.

Пустир зустрів їх непривітно.

— Господи, який тут туман.

— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.

Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.

Королівська авіація не підводить!

Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.

— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!

Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..

— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.

За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.

— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?

Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:

— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.

— Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.

— Бачиш кущик кропу?

— Ну?

— Оце і є твій Антось.

— Що ти плетеш?

— Подивися сама.

Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула — довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.

— Невже ми нічого не можемо зробити?

— А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.

— Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?

— Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш — чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга — рости десь в яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…

— Я готова.

— Марто, — заметушився міністр, — не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.

— Його виманила чарами Бузинова пані.

— Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій — він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти — щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?

— А ти… Хіба ти не зможеш йому розповісти?

— Не забувай — я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив — чутиме одне м’явкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.

— А моя тітка?

— Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не помітив.

— Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!

— Подумаєш — кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, — ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, а тоді встане й піде своє дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.

— Йому потрібно.

— Він цього не вартий! — аж застогнав з розпачу. — Чому ти така вперта?

Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала:

— Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю, обдумано. А чому ти гарячкуєш — невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…

Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.

— Бо я тебе люблю!!! — почула, проте відповісти не встигла — вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…

Розділ XVIII. Автор кається

Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, — все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тії мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину — це наш господар! полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…

А вона ж тут, у мені, тільки руку подати — це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регочеться. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.

І вона ще б могла врятуватись, якби помітила того човника… А так її змивають дощі, змітають вітри, змітають вітри…

Човник вигойдується, під вагою споминів поринає все глибше, набирає води… тоне…

Розділ XIX. Чари розвіялись

— До дідька з такими спацерами, — пробурмотів Антось, підводячись з землі, він потер рукою спину, помацав голову.

Здається, все в порядку.

Якісь рештки багаття. Вони ще не згасли. Отже, таки хтось тут був. Певно, поки я спустився вниз, він пішов собі. Але не біда — туман розсіявся, і я можу рушати в дорогу. Ого, нічого собі вигляд у мене!

Штани й рукави були в болоті, черевики, остаточно пересварившись, дивилися в різні боки. Антось зірвав жмут листя і почав витирати одяг. Тут помітив на гілках плаща.

Це жіночий плащ… Приношений… А-а, я чув, як тут муркала собі якась жінка. Це, видно, вона й покинула цього плаща. Він їй уже відслужив, а мені ще послужить.

Антось зіжмакав того плаща і заходився зчищати болото зі штанів. Так було зручніше, ніж листям. Коли черга дійшла до мештів, він помітив на галявині чорного кота. Кіт стояв у настороженій поставі, готовий кожної миті кинутися навтьоки, його очі були злі й горіли вогнем. Кіт дивився, не сходячи з місця, вивчаючим і, можливо, осуджуючим поглядом. Цей погляд міг будь-кого роздратувати.

— Киш! — гримнув Антось і вдав, ніби тягнеться за каменем.

Кіт фиркнув і стрибнув у кущі.

Антось, повернувши собі більш-менш пристойний вигляд, шпурнув плаща на тліюче вогнище і, насвистуючи, подерся з яру.

Примітки

1

Кінець.

(обратно)

2

Дешево.

(обратно)

3

Смерть.

(обратно)

4

Італійський оперний співак.

(обратно)

5

Популярний італійський естрадний співак 50-х років.

(обратно)

6

Між нами.

(обратно)

7

Так, Антоніо, чудова усмішка (ісп.).

(обратно)

8

Рушниця.

(обратно)

9

Твоя гидка усмішка.

(обратно)

10

Добридень.

(обратно)

11

Лайно.

(обратно)

12

Також.

(обратно)

Оглавление

Розділ І. Чорна Манька

Розділ II. Золотий черевичок

Розділ III. Італійський принц

Розділ IV. Його війна

Розділ V. Був ранок

Розділ VI. Його життя

Розділ VII. Сентиментальний

Розділ VIII. Царство бузинової пані

Розділ IX. Ляля

Розділ X. Зачароване королівство

Розділ XI. Трой-зілля

Розділ XII. Вечір

Розділ XIII. Операція

Розділ XIV. «Я стужилася за тобою»

Розділ XV. Пустка

Розділ XVI. Пустище

Розділ XVII. В бузиновім яру

Розділ XVIII. Автор кається

Розділ XIX. Чари розвіялись

*** Примечания ***