Вічний замінник [Альфред ван Воґт] (fb2) читать постранично

Альфред Елтон Ван Вогт ВІЧНИЙ ЗАМІННИК

Грейсон зняв кайдани з рук і ніг прикутого до ліжка юнака.

– Харте! – гукнув роздратовано.

Той не поворухнувся. Грейсон, повагавшись, з усієї сили копнув його ногою.

– Гей, Харте, чорт тебе забирай! Я тебе звільняю – бо можу й не повернутися.

Джон Харт не розплющив очей, і взагалі невідомо було, чи він щось відчув. Єдиною ознакою життя в цьому нерухомому тілі було те, що воно іще не застигло, а лишалося пружним. Обличчя було дуже бліде, чорне волосся злиплося від поту.

Грейсон розважливо проказав:

– Харте, я вирушаю на розшуки Малкінса. Пам’ятаєш, він пішов чотири дні тому, збираючись щонайбільше за двадцять чотири години повернутися?

Не одержавши відповіді, літній чоловік зібрався був іти, але повагався й сказав:

– Харте, якщо я не вернуся, ти повинен збагнути, де ми є. Зрозумій, це нова планета. До нас тут ніхто ще не був. Наш корабель зазнав аварії, ми дісталися сюди втрьох у рятувальній капсулі, і нам конче потрібне пальне. Його й пішов шукати Малкінс, а я зараз іду на розшуки Малкінса.

Постать на койці лишалась нерухомою. І Грейсон неохоче вийшов із капсули і подався до пагорбів. Він майже ні на що не сподівався.

Троє людей було на цій забутій богом планеті, і з них один – божевільний.

Дорогою Грейсон здивовано роззирався навкруги. Пейзаж дуже нагадував земний: дерева, кущі, трава і далекі гори, огорнуті млою. Трохи дивно! Адже після посадки вони з Малкінсом були певні, що опинилися в пустельному світі без атмосфери й життя.

Легенький вітерець торкався його щік. У повітрі пахло квітами, Грейсон бачив, як пурхають між дерев пташки, а одного разу почув пташиний спів, страшенно схожий на щебет польового жайворонка.

Він ішов цілий день, але так і не натрапив на слід Малкінса. Не було й ніяких поселень, які свідчили б про наявність на планеті розумного життя.

Вже перед смерком він почув: його кличе по імені якась жінка.

Здригнувшись, Грейсон озирнувся. То була його мати, але набагато молодша, ніж запам’яталась йому в труні вісім років тому. Вона наблизилась і промовила суворо: “Біллі, не забудь узути гумові чоботи”.

Він витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Потім, наважившись, підійшов і торкнувся до неї. Жінка взяла його за руку. Пальці її були теплі, як у живої.

Вона сказала:

– Піди скажи батькові, що вечеря готова.

Грейсон випручався і відступив, напружено озираючись. Вони удвох стояли на безлюдній, порослій травою рівнині. Далеко попереду виблискувала сріблом річка.

Він одвернувся від жінки й пішов назустріч вечірнім сутінкам. Коли озирнувся, нікого вже не було. Аж раптом відчув: поряд із ним іде в ногу якийсь хлопчик. Спочатку Грейсон не звернув на нього уваги, але потім крадькома глянув на свого попутника.

Це був він сам у п’ятнадцять років.

Якраз перед тим, як ніч, поступово поглинаючи усе навкруги, позбавила його останньої можливості щось роздивитися, він побачив другого хлопчика, що йшов поряд із першим. Він сам, років десь у одинадцять.

“Троє Біллів Грейсонів” – подумав Грейсон. Він несамовито зареготався.

Потім побіг. Коли озирнувся, був уже сам. Схлипуючи, уповільнив ходу і майже відразу почув з м’якої темряви дитячий сміх.

Знайомі звуки, але вони його приголомшили.

Грейсон заговорив, захлинаючись:

– Це ж усе я у різному віці. Ану забирайтеся! Я знаю, що це тільки галюцинації! – Втомившись і зірвавши голос, він подумав: “Тільки галюцинації? Чи я певен?”

Він почувався страшенно пригніченим і виснаженим.

– Ми з Хартом, – стомлено промовив він уголос, – з однієї божевільні.

Прийшов холодний ранок, а з ним і надія, що схід сонця поклав край божевіллю цієї ночі. Поки світло повільно розливалося над рівниною, Грейсон зачудовано оглядався навкруги. Він стояв на пагорбі, а біля його ніг лежало рідне місто Каліпсо, що в штаті Огайо.

Він дивився, не відводячи здивованих очей, а потім побіг до нього, бо Ж місто виглядало таким же справжнім, як саме життя.

Це було Каліпсо, але таке, яким Грейсон пам’ятав його з дитинства. Він попрямував до свого будинку. І таки побачив його: десятилітнього хлопчика, якого пізнав би будь-де. Він гукнув хлопця, але той тільки глянув на нього, відвернувся й побіг у дім.

Грейсон розлігся на газоні й заплющив очі. “Хтось, – сказав він собі, – чи може щось копіює мої спогади й прокручує їх перед моїми очима”. Йому здалося, він повинен завжди це пам’ятати, щоб не збожеволіти й лишитись живим.

Минуло шість днів, відтоді, як пішов Грейсон. Джон Харт, що лишився на борту капсули, поворухнувся й розплющив очі.

– Їсти, – сказав уголос, ні до кого не звертаючись. Почекав невідомо чого, потім стомлено, підвівся, ступив на підлогу й попрямував до харчового відсіку. Вгамувавши голод, підійшов до відчиненого люка й довго стояв там, розглядаючи майже земний пейзаж, що лежав перед очима. Від цього йому якось покращало.

Раптом він зіскочив униз і подався до