Хмара [Джон Роберт Фаулз] (fb2) читать постранично

Джон Фаулз Хмара

З англійської переклав Сергій Вакуленко (Харків)

О, ви повинні носити вашу руту,

Як герб з відзнакою.^[1]

Вже сам літній день, що розкішно сяяв свіжовмитою зеленню та блакиттю, розділив їх на терасі коло млина межею сонця й тіні. Саллі та Кетрін, у бікіні й темних окулярах, лежали в позах покійниць на дерев’яних шезлонгах із помаранчевими матрацами, які можна побачити хіба в Канні. Пітер сидів босий за столиком у самих шортах, а навпроти, під парасолем, розташувались Пол та Аннабела Роджерси. Троє дітлахів гралися на березі під терасою. Стоячи навколішках, вони ловили на поверхні води маленькі коловертні, скрикували й перегукувались. Мимо пурхнули чорнильно-сині бабки, за ними — зеленаво-жовтий метелик. З протилежного берега було видно зарослу галявину, яскраві фігури, червоно-аквамариновий парасоль, оздоблений на верхівці словом «Мартіні» (цікава знахідка місцевого аукціону), білі чавунні лавки, залиті сонцем камені, жовто-зелену річку й трохи яснішу стіну густих верб і тополь. Знизу чувся неясний гомін греблі й щебет невидимого птаха, соковитий, недоладний, неанглійський щебет. Пейзаж був дивно обмежений, неначе на картині Курбе, — вірніше, був би, якби сучасний одяг і кольори восьми постатей не контрастували так жахливо з оточенням; а проте, від нашої цілковито урбаністичної та синтетичної епохи неможливо очікувати, що вона це помітить. Пейзаж був такий зелений, такий прозорий, і в цю саму мить невидима іволга проспівала на дереві за млином і озвучила це дивне сполучення спеки, води й листя, підкреслюючи його іноземний і доволі субтропічний характер, такий зелений, такий прозорий, такий типовий для півдня Франції і для цієї пори року — кінця травня. А голоси англосаксонські. Повна дисгармонія, повна розбіжність із тим, чого очікуєш. Коли ти при цьому присутній, звичайно.

— Вирішили, вирішили, — незлобиво бурмотів Пол. На що «апостол Петро» посміхнувся, заклавши руки за голову і випинаючи свої волохаті груди (вгадайте, що в мене під штаньми) до сонця.

— Це ти винен: оця твоя вечеря. За добу не прочуняєш.

— Адже ми обіцяли дітям, — зауважила Аннабела.

— Слово чести, Томові однаково. Він цілими днями охоче хлюпається внизу.

Аннабела глянула вниз:

— А наші, я боюся, не забудуть.

Пол зауважив, що Пітер та Саллі можуть і лишитись.

— Ні-ні, ми, звичайно, підемо разом з вами. — Пітер опустив руки й криво посміхнувся: — Ох же ж і перегони, на виживання. От і звільняй потім таких без’язиких рабів, як ми: одразу ж повна апатія. — Потім він додав: — І на це потрібна звичка… Ви забули, як живемо ми, виродки-роботяги.

Аннабела посміхнулася: вона відчула гомін.

— Давай далі. Роз’ятрюй. — Пітер широким жестом рожево-білої руки кивнув на річку. — Ох же ж і люди.

— Ти занудишся до нестями.

— Еге ж. Ну, та випробуй мене. Без жартів, Поле, скільки тебе зараз влаштує?

— Сорок? Тільки через мій труп.

— Господи…

Аж раптом Пітер ляснув пальцями, випростався й сів лицем до них. Він був малий, з вусиками й сірими очима; всі знали, який Пітер самовпевнений, і підозрювали, який він темпераментний. Пол теж знав, що його мають за темпераментного. За малого спритного резуса, замкненого в клітці часу.

Він осміхнувся, виставив палець:

— До дідька кляту програму. Є набагато краща ідея. Я підбиваю бабусю придбати це місце під будинок відпочинку для перевтомлених продюсерів. Згода?

— Якщо в тебе вигорить, дістанеш це за десять шилінгів.

Пітер розгорнув долоню й ніби зачитав уявного листа:

— «Дорогий містере Гамілтон, ми очікуємо Вашого пояснення з приводу рахунку за Ваше останнє придбання, а саме: за один відмінно перебудований і взагалі прегарний французький водяний млин, за який Ви заплатили непоясненно високу суму в п’ятдесят нових пенсів. Як Вам відомо, для Вашого рангу встановлено границю витрат під цією статтею розміром сорок дев’ять пенсів на рік, і за жодних обставин…»

Верески. Слава богу.

— Тату! Тату! Змія!

Обидва чоловіки посхоплювались, а дівчата на сонці звели голови. Аннабела вигукнула:

— Відійдіть звідти.

Саллі, задерши голову в хустці, спитала:

— А вони, бува, не отруйні?

Аннабела в тіні парасоля посміхнулася:

— Тут лише вужі.

Саллі встала й підійшла до Пітера з Полом, які стояли на розі тераси біля парапету з рідко розставленими над водою горщиками герані та аґави. Голова Кетрін впала назад і відвернулася.

— Ось вона! Ось!

— Томе, відійди звідти! — гукнув Пітер.

Старша дівчинка, Кандіда, хоча її ніхто не просив, одтягла хлопчиська вбік. Вони бачили, як змія, звиваючись, пливе вздовж кам’янистого берега, від її голови розходилися брижі. Вона була не довша за два фути.

— Боже, справді змія.

— Ці абсолютно нешкідливі.

Саллі сховала лікті в долонях і