Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України [Григорій Іванович Алейніков] (fb2) читать постранично

Рекомендовано до друку Вченою радою Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ.

Протокол №12 від 29 грудня 2006 року.

Рецензенти:

Лукашевич Віталій Григорович, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, перший проректор гуманітарного університету ЗІДМУ.

Алфьоров Сергій Миколайович, генерал-майор міліції, кандидат юридичних наук, начальник Запорізького юридичного інституту ДД УВД.

Солов’євич Інесса Владиславівна, полковник міліції, начальник кафедри кримінального процесу факультету з підготовки слідчих Запорізького юридичного інституту ДД УВД, кандидат юридичних наук, доцент.

Передмова

Представлена автором робота ґрунтується на основі вивчення практики багатьох судів України з ухвалення виправдувальних вироків та власного практичного досвіду, який включає в себе роботу на посаді судді Мелітопольського міського суду та судді апеляційного суду Запорізької області, а також на порівнянні практики судів інших країн.

Дослідження та аналіз зібраного впродовж кількох років матеріалу переконали автора у необхідності звернути увагу на найбільш типові недоліки, пов’язані з ухвалою вироку в українських судах. У посібнику систематизовано основні вимоги до вироку в цілому, до його складових частин і окремих рішень.

Вивчення автором значного числа виправдувальних вироків дозволяє йому рекомендувати деякі типові формулювання, що відповідають вимогам закону та офіційно-ділового стилю.

Посібник складається з чотирьох частин.

У першій містяться відомості про основні вимоги до вироку як центрального акта правосуддя.

У другій частині проаналізовано підстави ухвали судом виправдувального вироку.

У третій частині аналізується структура виправдувального вироку та конкретні вимоги, що відносяться до вступної, описової та резолютивної частин вироку.

У четвертій частині наведені зразки виправдувальних вироків, постановлених судами першої інстанції та апеляційними судами.

Слід зазначити, що пропонований посібник може бути корисний як для суддів-початківців, так і для досвідчених практичних працівників, яким доводиться працювати в нових умовах.

Від автора

Період кінця XX — початок XXI ст.ст. став переломним не тільки для соціально-економічного, але й правового облаштування України. Судово-правова реформа^[1], що на сьогодні продовжується в країні, охоплюючи практично всю правоохоронну систему, викликає необхідність у перегляді багатьох концептуальних положень, що стосуються і статусу та ролі судді в сучасному кримінальному судочинстві.

Ця необхідність для суддів викликана також ухваленням у 1996 році нової Конституції України (далі — Конституції)^[2], у 2001 році — змін до КПК України (далі — КПК)^[3] та процесом підготовки до ухвалення нового КПК.

17 липня 1997 року Верховною Радою України була ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод^[4] і протоколи до неї. Відповідно до вимог ст. 9 Конституції України вимоги Конвенції і практика Європейського суду стали частиною національного законодавства країни.

Надалі Верховна Рада конкретизувала дану вимогу в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини»^[5], підкресливши, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику суду як джерело права.

Таким чином законодавець зобов’язав суддів у своїй роботі використовувати практику Європейського Суду як норми права. У зв’язку з цим суддям необхідно усвідомити особливу роль прецеденту в практиці роботи судів. Прецеденти, з одного боку, як норми результату свідомої творчості людей, подібно до норм права законного, мають достатню чіткість та ясність свого змісту. З іншого боку, прецедентне право твориться в самому процесі життя, в його створенні беруть участь самі судді, тому прецедентне право у порівнянні із законним є більш гнучким та таким, що пристосовується до нових умов. Однак, усвідомлення прецедентного права вимагає від суддів високого культурного рівня та високої правосвідомості. Тільки там, де кожен суддя усвідомлює, що його дії зобов’язують не тільки його одного, а у певних випадках є прикладом і для інших, можливе широке застосування прецедентного права. От чому прецедентне право для України в значній мірі є правом майбутнього.

Після прийняття нової Конституції та ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція) кардинально змінились і пріоритети об’єктів судового захисту в кримінальному судочинстві, і вимоги законодавця до процесуальних рішень суду (суддів) в умовах змагальності судового процесу,