Смерть Верґілія [Герман Брох] (fb2) читать постранично

Герман Брох Смерть Верґілія

Пам ’яті Стівена Гадсона

…Долею гнаний…

Верґілій. «Енеїда», Книга 1, 2

«…Дай же, батьку, правицю,

Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів».

Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.

Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,

Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,

Наче легенький вітрець або сонні примари летючі^[1].

Верґілій. «Енеїда», Книга шоста, 697-702

Мій вождь і я зійшли на цю стежину.

Щоб вийти з того Пекла до життя,

І дуже довго без перепочину

Угору йшли, він — перший, другим — я,

Аж поки не уздрів я в шпару скелі

Усю красу небесного буття.

Ми вийшли й зір звели на зорні скелі^[2].

Данте. «Божественна Комедія», Пекло, пісня тридцять четверта, 133-139

Вода. Прибуття

Сизувато-сірі й легкі, гнані тихим, ледве відчутним зустрічним вітром, котилися хвилі Адріатики насупроти імператорській ескадрі, що, поволі наближаючись лівим облавком до пологих пагорбів калабрійського узбережжя, пливла в бік гавані Брундизія, і тепер, коли осяяна сонцем і все ж якась ніби нежива самотність моря поступалася місцем мирним радощам людських турбот, коли води, трохи отьмарені сусідством з людським життям-буттям, заповнилися численними суднами — тими, котрі також поспішали до гавані, й тими, котрі з неї вийшли, тепер, коли рибальські човни під бурими вітрилами вже повсюди відчалили від невеличких хвилеломів біля всіх отих незліченних сіл і селищ уздовж білопінного берега й повирушали на вечорову ловлю, — морська поверхня стала майже дзеркально гладенькою; над нею розкрилася перламутрова мушля небес, спускався вечір, і часом тут навіть вчувався запах багать, так ніби його на пасовищах підхоплювали й несли сюди звуки самого життя — то удар молотка, то чийсь покрик.

Із сімох високооблавкових суден, які йшли довгою кільватерною колоною, лише перше й останнє — обоє стрункі пентери з тараном на носі — належали до військового флоту; решта п’ять, громіздкіші й на вигляд куди імпозантніші (весла в десять і дванадцять рядів) були побудовані з розкішшю, гідною імператорського двору Октавіана Авґуста, а на середньому в цій колоні, щонайрозкішнішому (златосяйний, обшитий бронзою ніс, під поручнями — злотосяйні лев’ячі голови з кільцями в пащах, а на вантах — пістряві вимпели), під пурпуровими вітрилами врочисто й велично стояв намет Цезаря. Та на судні, яке йшло відразу за імператорським, перебував творець «Енеїди», і чоло його вже позначала печать смерти.

Змучений морською хворобою, весь у напруженні через постійну загрозу ще одного її нападу, цілий день він не важився навіть поворухнутися й так і лежав, прикутий до свого ложа, влаштованого для нього посередині судна, і відчував себе чи, правильніше сказати, своє тіло й тілесне життя своє, що його вже багато років, по суті, не міг сприймати як власне, — відчував усього себе лише як обережний, несміливий спогад про те розслаблення, що на нього наринуло враз, щойно судно ввійшло у тихіші прибережні води, й ця плинка, просякнута спокоєм і заспокійлива стома була б, мабуть, просто-таки справжнім щастям, якби, попри цілюще морське повітря, знову про себе не нагадав нестерпучий кашель, якби щовечора його не доводила до знемоги лихоманка, якби щовечора не оці страхи. Тож тепер він лежав і не вставав — він, творець «Енеїди», він, Публій Верґілій Марон, лежав із пригаслою пам’яттю, мало не соромлячись власної безпорадности, мало не гніваючись на таку долю, лежав, утупившись у перламутрову округлість небесної чаші. І нащо лишень він поступився наполяганням Авґуста? Нащо він полишив Атени? Тепер прощавайте сподівання на те, що священно-безхмарне Гомерове небо виявить ласку і сприятиме завершенню його «Енеїди», прощавайте сподівання на все те незмірно нове, що його можна було б після цього чекати, сподівання на від мистецтва далеке й від поезії вільне життя філософа й вченого у місті Платона, прощавайте сподівання на те, що пощастить коли-небудь іще раз ступити на іонійську землю, ох, прощавайте і сподівання на чудодійність пізнання і зцілення у пізнанні. Чом же він від усього цього відмовився? Сам? Ні! То було ніби веління невідворотних життєвих сил, тих невідворотних сил долі, що ніколи не зникають цілком, хоч іноді і ховаються в чомусь таємному, невидимому, нечутному, однак невідступні наразі, мов незбагненна загроза тих сил, від яких не втечеш нікуди, яким завжди мусиш коритися, бо це — доля. І він здався на її волю, а вона прирекла його на загибель. Чи