Під чорними вітрами [Богдан Когут] (fb2) читать онлайн

Остапа почали знову регулярно викликати на допити. Воробйов не кричав, не злостився, вів справу з ювелірною ретельністю. Компонував, продумував кожне речення, старався не робити прогалин у “біографії підслідного”. Навіть ще не втаємничений у справи ведення слідства Остап мусив відразу зауважити і визнати, що Воробйов працює. Важко працює. Навіть пером, коли писав протокол. Писав звичайним пером, користуючись каламарем.Перо неприємно шкрябало по папері, а він, нахиливши голову трохи на ліве плече, пригорбившись, надробляв мімікою, морщив чоло, напружував губи, хитав щелепою, ніби щось тверде пережовував.

День за днем, починаючи від двадцятого листопада 1942 року, пережитий Остапом у воєнний час, клався на папір під пером Воробйова за можливістю найбільш детально. Слідчий нагадував, чи, може, чого не “забули” (він завжди в такому випадку вживав слово “ми”). Це мало означати, що протокол написаний безсторонньо, звертав на випадок “ненавмисного вбивства”, коли йому здавалося, що у ході слідства з`являлися такі ситуації. Старався переконувати підслідного, що це зовсім “логічно” і в цьому місці протоколу якраз такої “деталі” бракує, вона аж сама напрошується. Переконував, кидав перо, виходив з-за столу і малював картину, як вона “краще” б виглядала з добавкою такої “дрібнички”, як докладне виконання службового обов`язку.

Остап дуже швидко зрозумів метод ведення записів у протоколах. Вони були здебільшого двозначні або не вияснені як належиться. І від початку до кінця записувалися однобоко, з довільними атрибутивними зворотами, для “пущей ясності”. Дурень, дурень Воробйов, але цієї штуки він уже трохи навчився: “составіть дєло”. Тому Остап зробився обережніший і почав обдумувати свої пояснення так, щоб слідчий не мав можливості малювати такими густими чорними фарбами його “дєло”.

Хто б догадався? Воробйов відразу пронюхав, що Остап “крутить”, тобто не подає думку так наївно, як дотепер. Це його збентежило. Він перестав так швидко писати з незначними “стилістичними” вирівнюваннями і змінив ставлення до підслідного. Але найгірше чекало тоді, коли нарешті Остап скористався своїм правом прочитати протокол перед тим, ніж підписати і зробити зауваги, де протокол написаний незгідно з його думкою і розумінням випадку, а в кінці відмовився підписати протокол у такому викладі його змісту. Воробйов зробив великі очі. Усе ламалося. Порушити виправкою протокол в одному місці – ламалася лінія всюди. Починати переписувати? – в жодному разі! То було б послаблення, яке заважатиме подальшому складенню зізнань, слідчий піде на повідку підслідного, а “дєло” тоді вийде бліде, непереконливе. Який же він тоді, Воробйов, слідчий? Але на перший раз він стримався. Щоправда, зблід, мов труп, але стримався. Протокол злісно розірвав на клаптики, кинув на підлогу в кут, де стояв кіш на сміття, і промовив лютим притишеним голосом: “Ладно, напішем єщо раз! Но ти у мєня попляшеш тєпєрь нє так! Запомні: ти мнє іспортіл рабочую смєну – я нє сдєлал сєгодня нічево, прідьотса доработать! Но я іспорчу за ето послєдніє дні твоєй жізні! Ти мєня попомніш!” – так багато він ще жодного разу не сказав за один раз.

Зоставити Остапа на наступну зміну – не було в плані, згідно з розкладом роботи слідчого відділу управління. Кабінет був потрібний комусь іншому, бо через перевантаження відділ працював цілодобово, усі закамарки управління були зайняті, місця не було. Довелося арештованого відправити на Партизанську.

Дальше відносини між Воробйовим і Остапом погіршилися, якщо взагалі якісь такі “відносини” існували. Воробйов писав протоколи обережніше, писав “зі слів” підслідного, але не писав того, що могло якось пояснюватись, як вчинок Остапа, пов`язаний з вимушеним станом воєнного часу. Можна навести приклад хоч би з того, що він не пошкодував часу і праці, повернувся ще раз до протоколів, які вже були написані, повторив ці місця “біографії” Остапа ще раз, скоротив там, де було, на його думку, занадто м`яко викладено факти – “нєубєдітєльно”, – і ці протоколи замінив новими. Ось: “12 листопада 1942 року я зовсім добровільно, після медогляду в Бережанах у комісаріаті гестапо, мене ніхто не пильнував, я міг зійти на будь-якій станції і йти собі... але я вирішив виїхати туди сам, не мав наміру ухилитися навіть потім від...” – і т. д, і т. п.

– Я не знаю, нащо ви написали “зовсім добровільно”!

– А що? Хіба в документі записано “наполовину”? Або, може, в процентах?.. – знущався Воробйов.

– Ви не записали, як я опинився в комісаріаті і що там ще було!

– А де було, хіба не в комісаріаті? А, може, ти скажеш, що те, як ти зайшов у комісаріат, належить також до складу поповненого тобою злочину? Докажи, що ти йшов і по дорозі вчинив ще якийсь злочин, то я це вміщу в протокол. Ми записуємо “состав прєступлєнія” – на більше ми не маємо часу.

– Але ж мене там били!

– А тебе в цьому ніхто не звинувачує: то їх проступок, і вони мають за це відповідати, тобі не приписують, що ти їх бив... “Кожному свойо”, зрозумів?

– Чому ви написали “...Бальцер не був конвоїром?..”

– А хіба він ним був?

– Ні, не був, але...

– Але це означає, що ти міг тікати, якби хотів! І я написав те, що було.

– Що це ще за слово “...вирішив..?” Я того не казав!

– Владімір Ільіч Лєнін учив нас називати речі своїми іменами! Те, що для тебе там був рай, для наших людей називалося “ад”, зрозумів? А “вирішив” слабо сказано!

– Я не згідний з таким змістом протоколу!

– Ми ще не зустрічали в нашій практиці, щоби злочинець був задоволений з того, що в протоколах описують його криваві злочини, а він був нам ще вдячний. Ми не розраховуємо такого колись зустріти, а ти не розраховуй, що ми тобі дозволимо пояснювати твої злочини як добродійності! І кінець! Підписуй!

Остап підписав усі листки, що їх подав Воробйов.

Між людьми, коли вони змушені зоставатися наодинці, розмовляти, погоджуватися чи сперечатися, мусять скластися якісь відносини. Дарма, може, хтось міркує, що між слідчим і підслідним такі відносини не виникають. Слідчий МГБ завжди прагнув до стандартизації характерів підслідних, опираючись на те, що усі злочинці мають у собі щось спільне. Якраз злочин робить їх однаковими. Так вони полегшують свій нелегкий труд. І тому людина для слідчого – річ. “Предмет”, як вже згадувалося. Забраковані деталі суспільної машини. Уявімо собі, що слідчий натрапляє на “доброго” підслідного (адже ми уявляємо собі “добрих” і “недобрих” слідчих). У присутності ”доброго” підслідного слідчий пристосовується до нього, фактично – розслаблюється. Бо нема потреби шпануватися, підслідний відповідає ходу провадження слідства, думає сам, узгоджує зізнання, не опирається спростуванням слідчого, щоб у його протоколах виходило усе до шмиги, не “запутує” справи. А в результаті слідчий не перевтомлюється на роботі, у його “біографіях” нема незрозумілих місць, бо він мав можливість компонувати “твір” згідно з бажаннями старших слідчих, що ці “твори” рецензують. Як же слідчий може втримати вістря, штивність проти такого підслідного? Немає опору, не треба готувати себе до натиску. І ставлення слідчого робиться “добре”, а потім тягне за собою ще й якусь людяність. Слідчий – людина, хай навіть з натурою садиста. А знаємо дуже добре, що садистів вроджених менше, ніж гіпнотизерів, орієнтуємося тому на слідчих-людей. Звичку звироднілості вони набувають уже в практиці самої роботи. І, мусимо це визнати, вони змушені такими бути. Бо пригадаємо насамперед завдання, які були (ще тепер трапляються) поставлені перед ними. Слідчий знав, що людина, яка опинилася на тому боці барикад або була чомусь визнана такою, не зможе уникнути “катушки”. А указ звільняє людину від “вишака”. Але перед слідчим поставлено завдання: кара мусить бути обгрунтована юридично. “Дєло” буде розглядати трибунал (якщо буде) і мусить не сумніватися в злочинності підсудного якраз на “катушку”. А інакше – ляпсус. Тому коли підслідний погоджується зі своїм фатальним становищем, не бореться, то такий підслідний “добрий”, ні – мало того – він розумний. Тепер вони обидва знають, що нема потреби шарпатися, і пишуть видуману історію, щоб вона задовільнила потреби тих, хто здобувся на грандіозні плани заготівлі “кадрів”. Виходить, і слідчий, і підслідний виконують одне завдання партії і “правітєльства”.

Тому, мабуть, при “нормальних” стосунках між слідчим і підслідним виникає стан, в якому вони компонують зміст протоколів і слідчої “справи” в цілому – разом, обидва. І слідчий вживає слово “ми”: ми написали, ми допустили, ми мусимо поправити... – це найбільш поширений спосіб утримання “нормальних” стосунків між слідчим і підслідним. То також найбільше розв`язує руки слідчого і найбільше діє згубно на справу жертви.

Хіба після цього дивно, що слідчі хочуть мати перед собою “розумний” (податливий, зрезигнований) матеріал? Хіба при напливі такої маси злочинців невиправдано, що до всіх притягнених до відповідальності застосовується єдиний метод – зламати їх дух, їх волю до опору. І заплатити за це (зрозуміло, не задарма) ціною “доброго”, людяного ставлення. Бо арештанти і так всюди страждають від голоду і неволі, всюди утиск, рабунок доброго імені. То чому б такий не прагнув до добрих, налагоджених відносин між ним і слідчим? Чи багато є таких, хто вистояв у таких умовах?

Розтрощена духовно і морально жертва – фундамент, на якому потім будується його “дєло”. Такий стан внутрішнього укладу жертви дає впевненість слідчим органам, що “в принципі” все в порядку. Що “в принципі” “он сам нє возражаєт”, аби лиш у принципі, а решта – деталі. Оця впевненість у “правильності позиції” слідчим дуже потрібна, бо тоді вони діють впевнено і динамічно. І ця впевненість вартісна лиш тоді, коли підслідний підтвердив її. У принципі підслідний “нє возражаєт” криються дві небезпеки для нього: він у загальному визнає себе винним (бо в протилежному він би протестував) і підтверджує ілюзорну майстерність слідчих інстанцій МГБ.

Коли ця пара людей дійшла до “згоди” без жодної домовленості в дотриманні правил гри, то слідчий – людина. Тоді він часом вступає у бесіду з підслідним. Отаке собі “панібратство”.

А коли жертва не поступається? Борониться? То що тоді? Маємо приклади “патологічного” явища в практиці ведення слідства (надзвичайно рідкісні), коли жертва навіть тисне зі свого боку, напирає, старається вплинути на хід слідства і зміст протоколів, справи в цілому. О! Це варто запам`ятати. Слідчий тоді борониться, хоча формально цього не показує. Сили не рівні. І слідчий витрачає тоді стільки енергії, скільки її збереглося у божевільного підслідного для утримання власних позицій до кінця. Підслідний не виграє ніколи, такого ще світ не бачив і не так швидко побачить. Постає запитання: чи надовго вистачить енергії слідчого за умови, що таких шаленців буде багато? При умові винятково людяного правила: “під час слідства бити заборонено” головний принцип зостається – переконати жертву на самих початках, що жодний опір не принесе їй хісна. Бо кінцевий висновок для неї буде однаковий: “катушка”. Наразить себе тільки на марні страждання і навіть погіршить свою “справу”.

Яку роль відіграє слідчий у цій системі і за будь-якої умови, що склалася в процесі зіткнення з підслідним? У багатьох випадках він замислюється сам над таким запитанням. І виконує “накреслення” всупереч власним переконанням. Він не розслідує, не викриває злочинця, бо, як вже згадувалося, нема конкретного злочину. Він тільки “работаєт”, так як йому кажуть. Його заперли в кабінет – клітку – разом з арештованим, там він днює і ночує, там проходить його свідоме життя. Там він виготовляє продукцію: переконаного зека-раба, такого, що витримає апробацію трибуналу, – не буде протестувати, а підтвердить усе, що є в протоколах допиту. І на запитання: “Чи визнаєш себе винним у створенні “чудовищных преступлений?” відповість без вагання “так!”. Слідчий мусить це робити, якщо хоче їсти сам і його діти ковбасу, масло і навіть ласощі з “спецлавки” – продукти і одяг, відпущені за “спецталоном”.

Слідчий може бути переконаний, що він (“в загальному”) притримується правильної лінії, накресленої сталінською партією і урядом, – це також “в принципі”. Але інакше справа мається в кожному окремому випадку. Бо перед ним посадили “об`єкт” і дали конкретне завдання: “викрити” злочин цього об`єкта. Тому він у душі десь глибоко відчуває, що робить свинство. Відчуває обов`язково, навіть тоді, коли зовсім зачерствіла його душа, коли – здавалося б – не зосталося в ньому крихти людяності. Бо якщо б поклали перед ним цибулину, письмове донесення потерпілого, що в нього цю цибулину вкрадено, а певні – також доказові – факти, що підслідний цю цибулину вкрав, то можна було б вести якесь розслідування на підставі самого факту крадіжки. А так?!

Ні! Нелегка праця слідчого МГБ. Якраз тому він має такий понурий вигляд. Таке невиразне обличчя і притуплений, прихований погляд очей, коли знаходиться між населенням. Тому він такий маломовний навіть у своїй сім‘ї, посилається на перевтому і каже дружині, що його сьогодні болить голова. І ще він сумнівається – обов‘язково сумнівається, що його діяльність “чиста” через те, що вона “совершенно секретна”. Він знає докладно, що приховують не злочинця, а приховують свою роботу: як тих злочинців творять.

Творять, бо є терміни: “вламать” підслідного, “сламать” його, “доконать” і вже найкраще слово “убєдіть”. У чому “убєдіть”, у чому переконати? Про це вже згадувалося.

Ось візьмемо перший-ліпший випадок для підтвердження цих міркувань: Інокентія (Кешу) Култашова підстежили “на лінії”, тобто на місці роботи на телефонному стовпі, коли він підв`язував чи спаював дріт. Підстежили час, коли нікого не було близько, впевнившись, що ніхто не бачить. Зняли Кешу зі стовпа і вкрали. Пропав Кеша – та й тільки. Не прийшов з роботи додому ні нині, ні завтра. Вдома смуток, удома жах. Бо спочатку не знали, а потім здогадалися. Адже здогадатися не так вже важко: на заяви в міліцію та інші інстанції ніхто не реагує, тільки руками розводять: “Не знаємо”.

І хоч до ворожки йди: де пропав Кеша? А як, не доведи Боже... (бо трапляється ж), то за що? Не відгадають вдома і не відгадає Кеша. І відгадувати не будуть на слідстві. Кешу “переконають”, щоб не пручався, бо то “беспалезно”, складуть справу так, що через сто років хтось прочитає і скаже, що Кеша “достоїн” зашморга на карк. І ніхто ніколи не спробує це спростувати.

А Кешу тепер поставлять перед слідчим. Слідчому дадуть завдання: “Оформіть без проволочек” – і він Кешу оформить. Ще й без затримки. Кеша – не Борис Смола.

Може, слідчому й скажуть, чому Кешу треба посадити, а може, й ні. А Кеша аж згодом довідається, де він зробив “помилку”, не буде вже сумніватися, що його задарма покарали. Признає, що його мусили заховати від людей, – іншого виходу не було. Лиш тепер він ще у своїй святій простоті вірить, що завтра-післязавтра його випустять. Обов`язково випустять. А волосся – дурниця: виросте знову.

Кеша був балакучим і відвертим хлопцем. То був, мабуть, наслідок його робітничої специфіки: перебуваючи на “лінії”, як він це називав, більше у чистому полі, мало зустрічався і розмовляв з людьми. Тепер користувався нагодою, що мав вільний від роботи час і людей перед собою, розказував геть усе про своє коротке і небагате минуле: дитинство, школа, робота, перше і відразу таке трагічне кохання. Якраз про це він розказав дуже стисло, звичайно, справа не байдужа.

Кеша мав дівчину. Вона була одиначка і, за його словами, дуже гарна. Батьки її любили. Вони були також прості заробітчани, проживали за межею міста в окремому будинку, маєтку нерухомого не мали. Були працьовиті, нестатків не відчували.

У 1945 році, коли Маньчжурію зайняли росіяни, дівчині пішов уже сімнадцятий рік. Кеша був на два роки старший від неї, думали незабаром побратися. Батьки дівчини завжди почували себе російськими патріотами і, за словами Кеші, дуже банували за рідним краєм, який їм довелося покинути разом з відступаючими семйоновцями. Щоб якось виявити свої національні почуття, батько порадився з матір‘ю і вони самі запросили до себе на квартирування групу солдатів з місцевого гарнізону, розташованого в місті. Із штабу гарнізону такий дозвіл дали. І в них поселилося “отдєлєніє” з сержантом на чолі. Для солдатів відвели дві кімнати, в одній розмістилися самі: батько, мати і донька. Солдатам поставили прості залізні ліжка, стягнулися самі, ще трохи позичили в сусідів постільної білизни, одним словом – зробили, що могли. Матір з донькою обіпрали квартирантів, забезпечили білизною з власних запасів. Старалися нагодувати, коли ті поверталися зі служби. Батько навіть розкручував для них звідкись спиртного, щоб почували себе як вдома.

Хамські виступи, неписана лайка – все списувалося на рахунок останніх років жорстокої війни, солдатам усе прощалося. Але господарі були розчаровані поведінкою непереможного російського солдата. Щоправда, трохи відносилося до специфіки батальйонів Рокосовського, рекрутованих великою мірою із арештантських таборів. Однак господарі такого не чекали і тепер трохи картали себе за необдуманий вчинок. Бо солдати почали присікуватися і до дівчини.

І одного дня довелося солдатам вибиратися: їх виводили з маньчжурської території на свою. Наперед відкликали з квартир у склад роти чи батальйону. Вони забрали речі і пішли, попередивши, що прийдуть попрощатися, щоб господар для цього щось “зорганізував”.

Удома приготували стіл, накрили найкраще і дочекалися колишніх льокаторів. Ці прийшли, та не всі. Коло столу не затримувалися довго, бо час не чекав: випили швидко, що було, і треба було прощатися...

Батька покликали до другої кімнати, “щоб йому там щось сказати”. Там його безпардонно зачинили і заборонили виходити. Матір випхали, витрутили з вітальні також, – відразу стало зрозуміло, до чого йдеться.

У вітальні закричала донька: “Рятуйте!”. З протилежної кімнати вискочив батько, але не встиг навіть перескочити коридор, як солдат виладував йому в груди серію куль з автомата. Мати, було, кинулась за ним, але впала на порозі. Втратила свідомість, побачивши чоловіка в калюжі і зрозумівши, що робиться з донькою. Усе сталося швидко і, як люблять деякі спеціалісти говорити, оперативно: донечку згвалтували і також залишили непритомною посеред вітальні. Сусідів близьких не було. Аж через кілька годин хтось із поблизьких китайців зауважив, що там негаразд. Коли Кешу сповістили і він прибув, то мати ще не опритомніла – лежала на ліжку, а якась стара китаянка була біля неї. Дівчину забрали до шпиталю.

Гарнізон уже вибрався.

Кеша перебрався з батьками під саму границю на лінію “Погранична-Харбін”. Обслуговував перші п`ятдесят кілометрів телефонної лінії попри залізничну колію, від Пограничної у глиб Китаю.

Мати, майбутня теща Кеші, втратила глузд, дівчина, ніби ще не вийшовши зі шпиталю, вибралася через вікно і повісилася в шпитальному саду. І справі, здавалося, кінець. Якби Кеша не робив спроб вияснити факт злочину через певні органи. А ще до того він радився у людей, і справа набрала розголосу між місцевим населенням.

Тепер Кеша сподівається в 64-й, а на допитах йому навіть не згадують про цей випадок. Лиш через пару тижнів він почав призадумуватися – слідство набирало іншого напряму, йому інкримінували... шпигунство. Залізнична лінія була зайнята військовими перевезеннями, він бачив і комусь там розказував... уже були навіть свідки. Про те, що він бачив і розказував іншим, він пояснив слідчому сам. Тепер йому легко доводили, що він розголосив таємницю про рух військових вантажів і підрозділів по залізничній лінії і це стало відомо ворожим центрам. “Так ось звідки “там” знають про це усе”, – переконували Кешу на слідстві без жодних зусиль. Кешу не довелося довго переконувати – він справді комусь там розказував, що бачив на станційних зупинках зі стовпів, лиш чіплявся за те, що не знав про те, що таке “воєнна тайна”. Йому показали в тлумачнику КК, що “незнаніє закона нє освобождаєт преєступніка от отвєтствєнности”. А “розголошення” було вже доказано. Кеші незабаром вліпили “катушку” – і на Колиму. Як же швиденько і без затрат зусиль впекли “розумного Кешу”.

* *

До цього часу 64-та камера мала отих двох: Бориса і Павла, що їх можна було певною мірою піддати випробуванню під слідством. Вони мали якусь причетність до розвідувальної роботи, скерованої на шкоду совєтській Росії. Борис мав практично легальну роботу при японському штабі Маньчуго. Він був людиною інтелігентною і знав ступінь своєї “виновності” перед “Родіной” (він громадянство СССР прийняв відразу, ще в Харбіні перед виїздом у Владивосток). Може, й дійсно він приніс якусь шкоду державі? Може, хоч мимоволі?

Павло, безперечно, підлягає під розслідування і, можливо, суд. Приїхав зі свідомим наміром шпигувати на територію держави, якої колись був громадянином. Більше ніхто тут не був ні в чому винен. Навіть Борис більше надавався до того, щоб його використати в аудиторії навчального закладу, ніж перегноювати у в‘язниці. Бо, ніде правди діти, далеко ще було місцевим центрам до тієї практики в ділянці легальної розвідки, яку мали на той час японці. То розумів досконало Борис і на тому помилився.

Що ж стосується визначення кари, то чогось подібного ще у світі не практикувалося, тільки найвищий реченець. Усім без винятку, усім однаково. Це найкраще свідчення того, що твердження про уніфікацію підслідного матеріалу, причому від самого початку, виправдане самим фактом кінцевого висліду засудження.

З університетською освітою у камері був тільки Борис. Не зовсім відомо, наскільки офіційно освіченою людиною був Цінь, – бо був надзвичайно розумний. Коля мав закінчену гімназію в Шанхаї. Решта усі прибулі і вибулі мали початкову або семикласну школу.

Скільки разів людина повертається назад у спогадах про “свою” слідчу камеру розміром 2×3 м, скільки разів переконується, що цей маленький світ у границях часу, проведеному тут під час слідства, не може бути вичерпаний до самого дна. І як несправедливо вчений світ полишає поза увагою географію, суспільний уклад, особисті і спільні інтереси її тимчасових мешканців. Чому дотепер світ не знає камери №...?

* *

Камера №64 на третьому поверсі в‘язниці, корпус №2. Розміри нам вже відомі. Ми знаємо, що це свій окремий світ. Цей маленький світ настільки ізольований від решти всесвіту, що це може собі уявити лиш той, хто там був. Наведемо приклад: людина поставила собі завдання проникнути за межі нашої планети і помаленьку здійснює свої наміри – ніколи не сумнівалася вона в реальності такого наміру. Підслідний в‘язень із шістдесят четвертої ніколи не поставить собі завдання проникнути тільки через стіну в шістдесят третю чи в шістдесят п‘яту – це нездійсненне. Нездійсненне навіть у порівнянні з тим, що людина могла би ступити ногою на Місяць. І, може, проникне ще далі. Хотілося б побачити в‘язня, котрий побачив хоч одного собі подібного із корпусу №2 протягом усього часу перебування під слідством. Немає. І завдання такого ніхто перед собою не ставить: нереальне!

Люди немало чули і читали про перестукування в‘язнів між собою через тюремні мури, користуючись морзеткою або спеціально придуманим і відтвореним кодом перестукування, – і одне, і друге має можливості зв‘язку і порозуміння. Можливе, можливе.

Корисне. Видається таке можливе в мурах старих в‘язниць, куди ще не проникла наука про спосіб будувати “глухі” стіни. Отже, корпус №2 мав глухі стіни – то був новочасний корпус. Перестукуватися через його стіни було неможливо з двох причин: з камери до камери через стіну не було чути стуку, а ключник чув, що стукають у стіну з другого кінця коридору і навіть приблизно в котрій камері стукають у стіну. Бо спроби такі бувають: кожний сміливий новенький пробує такого щастя. Тому мешканці всякої камери можуть тихо, обережно розмовляти між собою і зі слідчим під час допитів – це усе. Бо щось запитувати, щось повідомляти, взагалі розмовляти з коридорним заборонено і часто дорого коштує: ключники до в‘язнів не відзиваються в жодному випадку.

Тому ідеалізовані в європейській літературі способи зв‘язків усередині самої в‘язниці через перестукування (зустрічається в декотрих авторів) в умовах владивостоцької в‘язниці були неможливі. Виняток становила бетонована долівка. Ми вже знаємо, що перекриттям над головами у камерах було склепіння – мусило бути надзвичайно товсте. Однак по самій середині камери від вікна до дверей була лінія найтоншого місця між поверхами. І у цьому місці можна було почути стук зверху або постукати самому вниз. Був у цьому і недолік: “служба” на коридорі чув стук у стелю чи долівку ще краще, ніж у стіну, – треба було бути винятково обережним. І все ж таки цим способом зв‘язку між поверхами користувалися. Бо треба було.

Передбачлива тюремна система поліпшувалася, може, навіть довгими вікнами, тому таку “дрібницю”, як внутрітюремні зв`язки між в`язнями, знали і знали, як покласти цьому край. Задрипана туманкувата ключниця, ростом у півтора метра від землі, яка прослужила тут кілька років, зналася на тих справах у сто разів краще, ніж професор підслідний, що опинився тут вперше

Якщо на третьому поверсі тримали під замком сотні мужчин, то другий поверх займали підслідні жінки, затримані на підставі “політичних” злочинів. Четвертий поверх на тому боці, де була камера №64, займали засуджені “малолітки” (так злагіднено називали засуджених дітей віком від дванадцяти і до вісімнадцяти років). Неважко тепер здогадатися, що таким способом усякі контакти між в`язнями, які могли б так чи інакше вплинути на хід слідства, були виключені.

Ось приклад: шістдесят четверта заселювалася підслідними, чужими для Владивостока, що не могли мати якихось справ з місцевим населенням, а камера на другому поверсі під 64-тою була заповнена тільки місцевими жінками і дівчатами. Спільних (“подєльних”) справ вони не могли мати. І так завбачливо розселювали скрізь по тюрмах. Нема потреби сумніватися, що цього не вміли дотримуватися скрізь по в`язницях, починаючи від Луб`янки чи Бутирки і закінчуючи Владивостоком. Пильне і невсипуще око ключника служило основним гарантом, що і при тих умовах спроби зв`язків між підслідними в обрубі корпусу будуть даремні.

Вікно відчиняв і зачиняв ключник на той час, коли в‘язнів виводили на прогулянку, – це мало б тривати сорок хвилин на добу. Чи так воно було? Звернімося до факту. Ключники не квапилися відразу бігти у камеру, щоб провітрити до приходу з прогулянки її мешканців. По-друге, ніякий дурень не тримав у прогулянковій клітці невільника аж цілих сорок хвилин. Прогулянка тривала так довго, поки облізлий тюремний наглядач встигав вийти на третій поверх і вивести звідти групу в‘язнів із наступної камери.

“Козирьок” – цей епохальний винахід, геніальний винахід двадцятого століття – ізолював людей від зорового ефекту: людина не бачила навіть неба. Він, цей “козирьок”, був на віддалі яких 25-30 см від стіни вище вікна, і була щілина шириною 8-10 см нижче вікна. Значить – він висів скісно. З боків він був “зашитий” бортовими дошками і прилягав щільно до стіни. Долішня щілина була розрахована лиш на те, щоби під час дощу вода не стікала по стіні. При загратованому вікні у вузькій шпарі між козирком і стіною над вікном у камері було завше так мало світла, що очі боліли, червоніли від напруги. Було враження, що людина перебуває у пивниці.

Діжчинка –”бачок” із дерев‘яної клепки – на історичний “кип‘яток” стояла на “тумбочці” (щось близьке до накаслика, нічного столика) у правому куті біля дверей. Зліва на долівці стояла така сама діжчинка – то був кібель, “параша” по-місцевому. Обі ці діжчинки мали кружечки, щоб їх накривати. Кібель у 64-й був майже завжди порожній, бо люди були здалеку і ніяких поповнень у харчах не було. А на тюремній баланді – добре, якщо виходилося для власних потреб раз на три дні. Уся біда полягала в тому, що кібель був собі дерев‘яний, а дерево, як відомо, здатне просякати наскрізь тим, чим посудина наповнена. Кіблі служили, може, вже відтоді, як корпус побудували, і він смердів тепер навіть зверху. Смердів нудно вже перегнилими людськими фекаліями. Не так вже й важко догадатися, що жоден постійний в‘язень цього смороду не відчував. Відчував його новоприбулий і відчував той, хто тривалий час – три-чотири дні – був на допиті. Але останній звикав відразу. Гірше справа малася з “новенькими” – цих, бувало, нудило. Один раз на кілька діб у камеру подавали брудну вогку шмату, щоби протерти бетонну долівку. Ця шмата, звичайно, була із старого мішка, просякла карболем для наведення дезинфекції в камері. Тоді сморід змішувався, і ставало ще важче дихати.

Карболем була просмерджена уся тюрма. І сьогодні ще здається, що у найбільш запущеному свинарнику легше дихалося, ніж у тюремній камері при такому скупченні людей. Цим комбінованим фетором смерділи, здається, навіть мури, подвір‘я – усе. Бо свіжоприбула людина відчувала запах тюрми відразу за порогом прохідної, на вартівні головних воріт.

Як це впливало на в‘язня, що був під слідством? Підслідний протягом перебування у в‘язниці жодного разу не мився і ніколи не прав і не міняв натільної білизни. Виняток могли становити тільки такі, що їх “брали” з дому, бо вони мали зайву пару білизни. Але що могла допомогти пара білизни на – припустимо – три місяці? Води – “чаю” – подавали кожного ранку за кількістю людей у камері. Не виходило навіть по півлітра на одного. Дивуватися не було чого: при відсутності водотягу цієї води треба було й так насмичитися в бочках на поверхах корпусу. Та й потім її треба було знову виносити униз у бочках, тепер уже у вигляді людських випорожнень. Тому в‘язні намочували вранці невеликі шматини і витирали ними зболілі очі. Решту води належалося берегти до наступного ранку, бо ніколи не було відомо, чи не приженуть котрогось з допиту у такому стані, що йому потрібна буде вода як ліки. Цілюща вода. А вошей у камері не було. Видно, це делікатне створіння не могло жити в таких умовах.

* *

Голод у в‘язничній камері має свої особливості. У цьому випадку йдеться про таку камеру, як шістдесят четверта. Бо особливість цієї камери полягала в тому, що сюди ніколи не приносили передач. Люди жили тільки на гарантованій в‘язничній порції. Постійне недоїдання. Організм марнів, виснажувався і слаб. І, як усюди в таких умовах (під замком чи за дротами), баланду варили з чогось невизначеного. То була брудна бурда, на дні миски зоставляла тонкий шар чогось такого, як річковий намул. Бо осад мав запах тухлої м‘якини, віддавало цвіллю. Значить, то не була земля, то було щось органічне, здатне псуватися. З такого самого продукту пекли хліб (тюрма мала свою пекарню). І тільки порція жовтавого цукру (порція вже відома) – те, чого не можна було замінити на щось гірше. Ні листочка, ні крупинки, ні приправи (бо, може, хоч приправа внесла б якісь відживчі складники) – жодної переміни в харчах протягом усього часу під слідством. Цього вистачало, щоб через місяць перебування на такій яловій баланді і глевкому хлібі (дріжджі не піднімуться на такій субстанції) людину охопив загальний авітаміноз. Кривавили ясна, чіплялася куряча сліпота. Загальне ослаблення робило враження сп‘яніння: коли виводили з корпусу на допит, то вже на подвір‘ї тюрми людина йшла потіч, ніби дурману наїлася. Мускул тратив пружність, шкіра робилася тоненька і безбарвна, мов погано виправлений сирівець, корінчики волосся їжилися – жалюгідний вигляд мав кожний “старий”, зголодований і просмерджений підслідний.

І ще вічне відчуття голоду. Воно діяло, як м‘які, але цупкі окови на волю людини. Породжувало нехіть до того, щоб якось боронитися, не бути байдужим до власної недолі. Висихало тіло, звужувався, нидів характер.

Курячу сліпоту вважали “хворобою”, і її виліковував тюремний “лєпіла”-побутовець кількома ложками риб`ячого трану. Бо невидючий – практично сліпий після заходу сонця – в`язень неміг успішно давати зізнання.

Силу впливу голоду на замкнену в камері людину знали всі працівники адміністрації і служби як усередині тюрми, так і в системі дізнань і покарання поза її стінами. В‘язень боявся втратити хоч рісочку з того, що було “положено” (належалося) отримати в щоденному раціоні. То було єдине, чого дійсно боявся кожний в‘язень, – навіть найбільш витривалий на допитах. Усвідомлення того, що слідство закінчиться трибуналом і “катушкою” – 25 років неволі, не так жахало невільника, як втрата денної порції в‘язничного хліба або миски баланди. Про це добре знало “начальство” – на то воно мало довголітню практику. Чому б не припустити, що цим займалися спеціалісти-психологи. Покарання голодом могло бути головним заходом відплати за вигадані порушення. Вже згадувалося, що погана поведінка у прогулянковому дворику каралася в першу чергу позбавленням частини або й усіх харчів як окрему жертву, так і гуртом – усіх, хто знаходився у камері. Кара голодом могла застосовуватися окремо і також у поєднанні з іншими заходами, приміром, позбавлення прогулянки, виведенням на якийсь час у “холодну” (про це ще буде мова), стояння цілий день на ногах без дозволу присісти (примхи самих ключників) тощо.

* *

Варто побіжно зупинитися на “гуманному” принципі органів дізнання: “Закон про заборону застосування катувань під час дізнань як слідчим, так і іншими причетними особами...” Значить, бралося до уваги “не можна бити” – в першу чергу. Чи потрібно було бити цього занужданого невільника? Чи існує ще щось таке, що ще гірше діє на людину, ніж побої? Скільки людей у власній країні і на цілому світі заведено в блуд отим “безпалочним принципом” – до речі, “єдиним на світі”. Та існують же способи знущань над людиною у стократ ефективніші, ніж палиця! Чи оця креатура, доведена камерою до отупіння, одурманена зіпсованим повітрям вовчої ями-камери, з заліпленими порами на немитому тілі, з каправими очима від нудного присмерку в камері, де вікно має чи не найбільш непривабливий вигляд? Бо дошки славного єжовського “козирка” чорні, прогнилі зсередини від дощу і браку світла. Вони, ці дошки, ніби зловісно-нахабно приступили до самого вікна, заступили собою світло і заглядають безстидно, понуро на цю мізерію – людей у камінному мішку. Так день і ніч – вічно! Чи не мало того, що ключник (особливо, коли це істота жіночої статі) намотає на кирзи шмаття, щоби не стукати ногами по коридору, щоби підкрастися до дверей камери тихо, підступно, підло і заглядати у “волчок”, хто порушує камерний режим? А що там можна було ще порушувати? І в`язень сидить, тремтить, дивиться з острахом у темні, мов запекла кров, двері, старається зауважити, чи не відслонилося овальне очко в кормушці, величиною з ружетку на офіцерському картузі. Бо хтось у камері “слішком громко” розмовляє – оце й причина “прінять мєри нємєдлєнно”. І це, і те, і багато непередбаченого чигає на людину звідусіль ще до того, що вже вона має. Усе годі перечислити...

Опинився такий “злочинець” з недоведеним ще злочином перед слідчим. Що має перед собою цей слідчий? Оте недогниле в камері людиноподібне створіння? Що може примусити його поставитися до такого створіння як до юридично обгрунтованої сторони, нехай навіть до найгіршого злочинця? Що стримає його сміливість у “творчості” при такому вигляді підслідного при умові, що “оформити” цю нужду є не тільки його правом, але і його обов`язком? Що порушить приспану людяність у серці Савічева (а такі претензії на людяність вони усі мають) при вигляді оцієї купки сміття – смердючого невільника? Ніщо не перешкодить! “Разбєрутся” з легким серцем. Оцей в`язень піддався вже психічній операції: з нього вже “снялі вєрхнюю щєпу”, згодом – “снялі стружку”. В комплексі з його виглядом, терпінням, йому довели до уваги, його переконали, і він зрозумів, що опиратися нема жодного сенсу. І дійсно – немає! Бо він не врятується! Бо тільки один-єдиний “срок” для усіх його також не мине.

Чи буде ще такий “злочинець” опиратися? Чи не буде говорити “усе”? Чи є потреба його ще бити? Ще катувати?!

Розділ III. “ПЄРЄДЄЛКА”

Для Остапа слідство увійшло у нормальне русло. Воробйов питав, а він відповідав. Або, попросту, він розказував у хронологічній послідовності свою біографію, а слідчий записував, компонуючи речення по-своєму. Непорозумінь не було ніяких, бо Воробйов писав дійсно “зі слів” підслідного, скорочуючи зміст там, де він не мав “существєнного значенія”, супроводжуючи його відповідними коментарями.

Врешті-решт Остап підписував ці протоколи, кожного разу відчуваючи з гіркотою в душі, що слідчий шельмує: після прочитання протоколу Остап розумів, що там написано не про нього. А начебто і з його слів. Робив несміливі, нерішучі і непевні зауваги перед підписанням протоколу, сим викликав різке обурення Воробйова. Тому без спростувань підписував – і все.

Він усе надіявся, що прийде ще час і він зможе пояснити, як було насправді. Кому? Коли? Яким чином?

Однак протоколи хтось переглядав, робив зауваги, вимагав стислості і викреслював “неістотне” з протоколів попереднього допиту. Воробйов завжди починав черговий допит з вияснення “нелогічних” дрібниць, що були вже записані раніше. Лиш ледь-ледь. Тільки дрібку – а решта у протоколі залишалася так, як було записано. Прослідкувати за тим, наскільки зміст протоколу від цього набирав іншого спрямування, Остап ніяк вже не міг. Такі “доповнення” і “спростування” записувалися нашвидку, Остап їх підписував. Дрібниці!

Десь через три тижні слідства матеріал (“де і коли був, що робив”) був вичерпаний. Разом з тим вичерпався й запас фізичних сил Остапа, трохи віднайдений за останні місяці перебування на напівлегальному становищі у Владивостоці. Він знову неабияк упав на тілі і на силах. Змарнів геть.

Причини, які впливають на людину під час перебування під слідством, переконуючи її в недоцільності спротиву, діяли і на Остапа. Роззброювали його морально. Це й позначилося на першій фазі допитів. Тому не було непорозумінь між ним і слідчим – усе ніби йшло гладко. Це приспало чуйність слідчих органів – не сподівались мати якісь непорозуміння у подальшому ході допитів.

Тимчасом дещо не було враховане на самому початку – як слідчим, так і самим Остапом: Остап далі не тратив надії вигородити себе з халепи, не відмовився від наміру довести державним чинникам, що він не той, за кого його приймають. Слідство велося “успішно”, однак не врахували, що Остап пройшов уже через муки, винищення десятків тисяч людей, яких приетапували з пересилки на Шлеську. Що він переступив через зелену смерть уральського байдужого бору, “обдурив” леденіюче пекло етапу з Уралу до Находки, не догнив у бараках пересилки в Находці. Що він призвичаївся – не розгублювався, не впадав у безнадію. Бракувало лиш практики – під слідством він був перший раз. Остап помилявся, дуже помилявся, що надіявся поправити в майбутньому те, що напсував йому Воробйов у протоколах вже на початках. Свята наївність не покидала його: думав, що силою фактів, які він при найближчій нагоді викладе, витисне хитро скомпоновану “правду со слов...”, занесену в протоколи дотепер. Чи мав він підстави так думати? Мав. Але при умові загальнолюдських норм поведінки взагалі. Право на розслідування може дати тільки наявність конкретного факту злочину, до якого допитувана особа мала би безпосередню причетність, а хоча б – посередню. Якраз цього факту злочину не було, Остап це розумів, а слідчий старався такий “факт” скомпонувати й інкримінувати. А безсторонності не було, як не було також хоча формально поставленої противаги обвинуваченню – захисту, свідків, – замкнули, зламали і чинили розправу.

Ці запитання падали лавиною на Остапа. Де? Коли? Що? Але жодного разу слідчий не запитував: чому? Остап якось поділився своїми міркуваннями з Борисом. Борис з якогось часу почав повчати його, як слід поводитися на допитах. Перше основне правило: не розраховувати на поблажливість слідчого при будь-яких умовах. “Слідство – це боротьба за існування, і в ньому дрібниць не буває”.

Борис був на диво обізнаною в усьому людиною. Умів доречно пояснити якесь явище чи факт – не міг тільки допомогти самому собі у своїй недолі. Під впливом Борисових пояснень і порад Остап помалу тверд, починався зворотний процес: від переконання в недоцільності опору до постанови – більш не уступати.

Воробйов відразу відчув переміну в зізнаннях підслідного на допитах, але він потирав руки – основа була вже закладена. Канва чітка і виразна.

Перед наступним етапом слідства Остапові дали на кілька днів спокій, на допити не викликали.

І незчувся, як став справжнім в’язнем, може, навіть рівним Борисові чи Павлові. Люди вибували і прибували, він мав уже своє постійне місце на бетонній долівці під прічею Павла. Там не міг вже ніхто розміщатися на нічліг без дозволу.

Дивний світ творять собою люди у в’язничний камері. Ніде більше на світі нема таких ідеальних умов для пізнавання людини, як тут. Нічого тут не можна скрити від вродженого темпераменту, здібностей, придбаних знань, виховання, рис характеру. Людей часто розділяють тільки на дві категорії: дурень – мудрий, добрий – злий, чесний – нечесний і т. п., залежно, що конкретно в людині цікавить. Ніхто поза межами камери навіть не уявляє, яка гама почуттів, властивостей скривається у людині. Найчастіше трапляється, що людина сама себе достатньо не знає. У камері людина пізнає себе безпосередньо, у порівнянні з іншою людиною. Критичний аналіз і оточення, і самого себе проходить підсвідомо, якось мимовільно. Бо зумовлено місцем перебування, обставинами, особливістю оточення.

В’язнична камера у корпусі для політичних – мабуть, єдине місце на світі, де можна зустріти справжнє, нічим не підфальшоване співчуття. Мабуть, єдине місце, де неможливо когось обдурити підфарбованою“щирістю”, де можна відверто страждати, і ніхто не подивується, не осудить. Кожний там натуральний, кожний – оригінал. Це єдине місце на світі, де людину не осудять за її слабохарактерність, за зрив. Це єдине місце, де кожний щиросердно дорожить ставленням до себе усіх решти. Бо тільки тут людина відчує, що при певних обставинах людям можна вірити. В камері ніхто нікому нічого не винен, ніхто не шукає зиску за рахунок іншого.

Нема заздрості – є доброзичливість.

Неприродним вважається, якщо людина відхиляється від засад внутрікамерного співбуття. Але, на диво, це не осуджується загальною думкою камерного, так би мовити, духу. Радше віднесуться з вирозумінням.

У в’язничній камері для політичних підслідних відносини між людьми не зіпсуті навіть загальноприйнятим на волі етикетом. Усяк знає, що тут це зайве.

Заскреготів ключ у немащеному замку в дверях, заскиглили сухі чопи сталевих завісів, і ключник став на порозі камери: “На – букву Бе чи Ве”! – і хтось відізвався. “С вєщамі!” – і, грюкнувши дверима, аж луна пішла по цілій в`язниці, вийшов. Кілька хвилин у камері панує абсолютна тиша: той, кого викликали, збирає свої пожитки у торбину, як має що збирати, і мовчки пробирається поміж колінами своїх товаришів до виходу. Стає біля дверей і, опершись плечем об сталевий брус-одвірок, очікує. Мовчить...

Нарешті знову неприємний скрип чопів – і: “Вихаді!”

Що пережили за ці кілька хвилин у камері, як переніс виклик “с вєщамі” кожний зокрема? Що відчув той, котрого викликали?

Ніхто не сказав ні слова. І не було “пращайте, друзі!”, і не було “до побачення!” – нічого не було. Тихо, мов у могилі. Не було проводів, напучування. Але чи дійсно не було нічого? Хто здатний заглянути в душу котромусь чи кожному, хто був присутній у той час, коли “видьорнулі” одного з них “с вєщамі”? Адже це недаром називається “видьорнулі”! Це ампутація без наркозу. Це... крик! І немає тут байдужих. Бо хто загубив душу “на гражданкє”, той віднайшов її тут, у камері, – важко тому жити, хто має душу в таких умовах.

Хто пройшов через камеру – залишив слід. Залишив шрам на душі. Скільки слідів? Скільки шрамів?

Хто пояснить: чому люди в камері відчувають, коли на коридорі вже знаходиться новенький, людина, що її зараз заженуть якраз сюди? А відчувають! І замовкають на той час також, як і тоді, коли когось виводять. Жаль людини! Жаль, що пішов, і жаль, що прийшов!

У камері – три китайці. Один із них має луску на шкірі, як риба. Він невеликого зросту, але кремезний і ще не вимарнілий до решти. Він приніс із собою трохи тютюну. Другий ще зовсім молодий. Цінь опікується ними...

Павла знову забрали на допит, його немає у камері вже третій день. Кеша був цілу добу на допиті, тепер лежить під лівим лежаком на бетоні, підстеливши під бік ватяну куртку, під голову юхтові японські черевики. Під другим лежаком вилизується молодий місцевий кореєць, він прийшов з допитів вночі. Збитий, змолочений на квасницю. Він прийшов з Суханівської після тижневого переслуховування. Ключник привів його під руку, мов дівчину, і штовхнув у камеру, не дивлячись куди. Цей відразу опустився на коліна біля самого порога і простягнувся на голому бетоні. А тепер він під прічею. Борис і Остап сидять на Борисовім лежаку при стіні біля вікна і, підтягнувши ноги під саме підборіддя, розмовляють. Борис розповідає про звичаї і вдачу японців.

У камері стихли, насторожилися. В коридорі є новенький. Відчувається: його заженуть у 64-ту. Скрипить, мов татарська колимага, ключ у замку, відчинилися двері. Ключника не видно з-за плечей поставного мужчини. Ще мить – і ключник вправно штовхнув цього мужчину у плечі, аж той опинився майже у камері. Але ще ніби не квапиться. Ключник сильним розмахом зачиняє двері, і вони б’ють у плечі красеня у військовій офіцерській уніформі. Він, приголомшений несподіваним ударом дверми, оглянувся, хитнувшись на ногах. У руках новенький мав щось подібне на скатертину, а в ній завернені його пожитки: мило, рушник, паста і щітка до зубів.

Скільки емоцій було виписано на лиці цієї людини, що опинилася під замком! Була навіть лють. Здорове, плекане обличчя добре відживленої людини, ясно-русе волосся з залисинами на високому чолі. Темно-зелена гімнастерка з шерстяної якісної діагоналі, темно-сині, добре пригнані “галіфе” з васильковим кантом ховалися у блискучі шеврові чоботи. Шинелю мав перевішану через руку – усе нове, чисте.

Борисові і Остапові кинулися у вічі дірки на гімнастерці над кишеньками на грудях. Вони були з обох боків, їх було чимало. Видно, медалі й ордени тільки-що зняли, і зняли досить неделікатно, бо дірки були аж розшарпані.

Мав він ясно-сірі, гарні, широко посаджені очі, зграбний ніс, малинові, вогкі, мов у жінки, уста. Гладке, чисто виголене лице було без єдиної зморшки. Спокійні очі з домішкою подиву і заклопотання, що прийшли на зміну обуренню. Відразу було видно, що він, як і більшість людей, розумів своє теперішнє становище як недоречне. І він стояв, ніби його помилково штовхнули у клітку, наповнену рабами.

– Проходь! Не стій біля дверей, ніби чужий! Сідай! – запросив котрийсь із в’язнів.

– Перепрошую, – відізвався прибулий. – На якій підставі ви звертаєтесь до мене на “ти”? Я вас не знаю і відчуваю, що не маю потреби з вами знайомитись!

– Ну, ну! То постій собі, якщо тобі так ліпше!

– Це непорозуміння!..

– Маєш рацію! Але приймай непорозуміння як належне, так буде розумніше у нашому становищі, – зауважив спокійно Борис.

– Та не хитайся, мов незаймана дівчина! Ти свіжий, з, так би мовити, волі! Розказуй, що там, за воротами, робиться! Та поклади ті свої маєтки там, коло параші, – то такий закон у кожній тюрмі, на цілому світі!

– Ви... знущаєтесь?! – промовив гірко і якось насторожено новий у камері, не відступаючи від дверей.

Від нього пахло якимись парфумами, чи то, може, був звичайний запах людини, запах свіжого повітря.

– Помиляєшся, знущаються – тільки не ми! А такого слова “ви” немає між нами для вжитку! Чого ж мовчиш? – мовив Борис.

– Не маю я про що з вами говорити! І взагалі... що то ще за безглузді жарти?! – тримався свого новий.

– Ти знаходишся у в’язниці: корпус номер два, “салон” – номер 64, – почав дотепний красень, метис Коля, підступаючи до новоприбулого. – Між такими самими в’язнями, як ти сам! Метикуй, ти, голова! Усвідомив? Між підслідними! По-лі-тич-ни-ми! Врубав нарешті? – і підступив колишньому офіцерові під самий ніс.

Той насторожився, трохи розгубився і зніяковів.

– Пробудися, бо ти спиш! Ніякого непорозуміння немає! – пояснював далі з ноткою насмішки Коля.

– Я з вами нічого спільного не маю і мати не бажаю! Моя справа виясниться ще сьогодні! Я... я... – почав давитися власними словами, зробив паузу і випалив: – Я іскреннє савєтскій челавєк! – і ніби йому полегшало від того.

– Ну, а, я, ми –хто? – як ти думаєш? – дошкулював Коля. – Ми патріоти, добровольці, кандидати на Колиму за золотцем! За золотцем і ураном, шлябізуєш?!

– Коля, – обізвався Борис, – не присікайся! Так негоже, ти молодший! – і звернувся до новенького: – Ми всі тут “савєтскіє”, можеш нам цього не доказувати; докажеш це слідчому. Іди ліпше сюди і сідай. Як, кажеш, маємо тебе називати?

Свіжа людина у камерній темряві висвічувала, мов діамант у жмені сірого піску. Від неї пашіло здоров’ям. Йому зробили трохи місця на кінці лежанки і запропонували ще раз, більш лагідно: “Сідай! Сідай же, не стій!”. Він нехотя ступив крок у камеру і присів, ніби тимчасово, на ріжок прічі, не випускаючи з рук шинелі і вузлика. Не говорячи нічого, сидів штивно.

– Ну, то як тебе будемо кликати? – запитав ще раз Борис із-під вікна. – Хоч тимчасово?..

– Іван. Іван Олексійович, – відповів після паузи той.

– “Алєксєєвіч” залишимо на пам`ятку, поки що. Іван так Іван! – погодився нарешті в`їдливий Коля.

На якийсь час запала тиша. Іван щось метикував. Не важко було здогадатися, що робилося тепер у його душі. Зрештою, не він тут перший і ще далеко – не останній. Однак у голові кожного на початку крутилося одне: “випадковість, тимчасовість”. Тому людині дають осмислити її становище, коли вона опиниться в тюремній камері.

Найважче переносять таку метаморфозу такі, як Іван, – вони ніколи не готові морально до такого. Найлегше таким, як Остап. Бо з цих людей мало хто прожив вік без незаслуженої кари, без в’язниці.

Іван трохи втихомирився і поцікавився, яким способом він зможе зараз вийти з камери, щоб поговорити з кимось із вищого начальства. Що можна було йому на це відповісти? Щоб його трохи пощадити, Борис сказав йому: треба зачекати, поки не дадуть баланду, бо тепер ніхто не буде з ним говорити. Івана потішали, як дитину, що мала незабаром померти, переконуючи її, що вона проживе ще сто років. Бувалий Іван був дитиною у цих справах.

В коридорі почулися кроки і притишені голоси – розносили баланду.

Дзенькнула кормушка, у камеру подали у мисках баланду на ту кількість людей, котра була на місці. Борис пригадав, що у камері є “новенький”, і попросив на нього порцію баланди. За дверима хвильку вагалися, а потім зек-роздатчик подав ще миску з баландою. Зробилося тихо, тільки дерев`яні ложки терпугом шкрябали по алюмінієвих мисках. Іван сидів мовчки – не їв.

Коли забирали порожні миски, Іванову баланду залишили в камері. Знали, що він ще зголодніє і з’їсть, бо – мусить. Голод не пан.

Через якоїсь півгодини Іван знову занепокоївся, хотів поговорити з начальством: “Не залишатися ж мені тут на ніч”, – дивився розгублено по камері. Жаль було його: він ще зовсім не усвідомлював свого краху.

– Постукай до дверей, хтось прийде! – порадив Борис.

Іван послухався і постукав кілька разів, але вже можна було зауважити, що сміливість його ослабла. В дірі дверей показалося обличчя ключника. Обличчя мовчало, очікувало.

– Ну, говори! – підштовхнули Івана.

– Я хочу говорити з кимось із вищого начальства! Випустіть мене! – закричав. – Ви не маєте права!..

Кормушка з тріском зачинилася, стало тихо. Іван не відступав від дверей. Непокоївся.

– Стукай ще раз, сильніше! – знову хтось порадив.

Іван загримав у двері кулаками. кормушка відчинилася знову, і знову з’явилося, мов витесане із липового чурбана, лице ключника. Лице гляділо і нарешті прорекло: “Чєво?!”.

– Я вимагаю негайно відчинити і провести мене до когось із начальників! До відповідального!..

Кормушка знову з грюком зачинилася. Іван безпорадно присів на краю прічі. Він був у розпачі.

Через якихось півгодини двері відчинилися, на порозі став старшина Башмаков; на рукаві червона опаска, дашок картуза натягнений на самі очі. Мертвецьке, землисте обличчя було, як завше, в гримасі.

– Кто тут капрізнічаєт? – почулося з-під дашка картуза.

Мовчанка.

– Каму жізнь надоєла, спрашіваю?! – домагався Башмаков.

– Я хочу, щоб мені дали можливість говорити з начальником оцього вашого... – зам’явся Іван, – “завєдєнія”!

На невиразному лиці Башмакова не поворушився жоден мускул, воно було мов із сірого граніту. Можна було лиш здогадуватись, скільки таких іванів він бачив на своєму віку. Мав уже досвід. Постояв нерухомо в пройомі дверей і промовив недбало, голосом струдженої людини:

– Нє нарушай тюрємново рєжіма! Нє савєтую... сіді тіхо, а то... – кивнув ключникові, щоб той зачинив двері, а сам, роблячи крок назад, докинув:

– Разбєрутса! – І пішов.

Ключник так гримнув сталевими дверима, що всі аж кліпнули очима. Іван ще стояв біля дверей.

Він уже знав, що криється за словом “разбєрутса”.

– Покинь, з Башмаковим нема що говорити! – порадив котрийсь. – Завтра буде хтось із офіцерів, з таким легше говорити.

– Не можу ж я тут залишатися на ніч! – жахнувся Іван.

– Погаласуй ще, то тобі знайдуть місце для нічлігу, – не втримався Коля. – Тут є такі перини! Ще й молодицю покладуть під бік! Таку... – прицмокнув губами і закінчив: – “Я вам далажу”!

Іван притих, присівши на кінці лежака, біля самої параші. Дивився поперед себе і щось напружено думав. Така медитація, звичайно, приводить людину до усвідомлення дійсності.

Сутеніло. Там, де були обличчя в’язнів, зоставалися тільки розпливчасті бліді плями, решта усе в камері потопало в мороці. Це найгірша пора доби: порожні шлунки тоді давали про себе знати, а на харчі сьогодні вже не залишалося надії. Перспектива, що після вечірньої “правєркі” почнуть “видьоргувати” на нічні допити, – дуже не бажана річ.

– Їсти хочеш? – запитав Івана Борис.

– Я не маю нічого з собою з харчів! Зачекаю вечері!

– Вечері не буде.

– Сьогодні? – перепитав Іван.

– Ніколи! – пояснив Коля-метис. – Там маєш обідню баланду, на бачку у мисці, бери, рубай!

Хтось сягнув по миску, що стояла на діжчині для окропу, і подав Іванові. Потім йому вручили преславну дерев’яну, поперечну ложку, яку, само собою розуміється, ніхто ніколи не мив.

Іван помішав цією ложкою баланду в мисці. Не їв. На той час засвітилася жарівка над дверима – знак, що наступав час вечірнього апелю. По коридору пройшов черговий, гримаючи ключами по дверях: “Праверкааа!”. Іванові пояснили, що треба встати для цієї “праверкі”. Він, видно, призвичаювався, вже не так бокував.

Після апелю Іван знову взяв миску до рук. Це означало: нерви заспокоювалися, заговорив шлунок. Але, як тільки він підніс ложку до уст, його знудило – також не таке вже рідкісне явище. Йому показали на кібель. Він не встиг нахилитися, щоб відкрити кружечок кібля, як його схопив раптовий воніт. У шлунку нічого не було, а його тягнуло. Він блював, синів на лиці, а з уст тільки текла тягуча клейка рідина. До загального смороду і задухи домішався виразний запах шлункових квасів. А Івана натягало, він мучився.

Через якийсь час він заспокоївся і повернувся лицем до присутніх: то був уже не той Іван. У слабенькому червонавому світлі 25-вольтової жарівки виразно виступило його мертвецьки бліде обличчя. Воно різко контрастувало на фоні чорної стіни. Очі ще більше розширилися, в них відбився ніби переляк, змішаний з безпорадністю. Хто міг би припустити: це його заламало до решти.

– Нічевооо! Мєньше хезать будєт! – констатував Коля.

Другого дня летун-винищувач Іван Олексійович Дмітрієв уже не рвався до дверей, не вимагав нічого. Очевидно, витягнув бетон камерної долівки увесь запал до оборони від нежданої напасті. Голова була холодна, обличчя набрало натурального кольору. Не погодився ще тільки з тим, що співмешканці камери № 64 не були, на його думку, йому рівня. Він уникав бесід, обривав, коли в його присутності висловлювалися “проти”.

Іванову баланду віддали котромусь, що прийшов уночі з допитів. Вранці він випив тільки “чай”, розвівши в ньому дрібку цукру. Хліба не їв. До обіду сидів мовчки і смирно. Обідньої баланди не їв. Після обіду поцікавився, яким би чином повідомити батька про те, де він знаходиться. Батько проживав у Москві. Борис рішуче пояснив йому, що така можливість абсолютно виключена. Про те, що з ним сталося, “ти сам сообщіш радітелям”, – пояснив йому Борис. Але таку можливість він буде мати тільки в таборі, куди його приетапують після вироку трибуналу і пересилки. І то тільки після того, як йому дозволять написати “за отлічноє повєдєніє”. Це може статися після піврічного перебування в “проізводствєнной зонє”.

Борис знав усі подробиці тюремно-табірної системи дивовижно досконало. І то вже після указу. Як же ж можна було терпіти таку освідомлену людину на волі?

Іван також не був таким собі простаком у цих справах, однак усе скоїлося так несподівано, що він був шокований і втратив на короткий час голову. Він знав чудово, що значить “люді ісчезают просто на уліце – і навсєгда”. Лишень не допускав, що таке може скоїтися з ним особисто.

Перед вечором він уже почав пережовувати пайку.

Ще одну ніч перележав Іван на бетоні, а вранці, після апелю і “сніданку”, його викликали на букву “Д”. Там він довідався, що його “посадили” справедливо, і він приніс папірці із зазначеною сумою грошей за останній місяць роботи. Грошей не дали, але він знав, скільки їх на його рахунку в тюрмі. На відомості він підписався, обхідну також підписав... у контррозвідці.

Іван був рідкісним явищем у камері № 64: був із Москви.

“На – Ка!” – й Остапа знову вивели на допит.

Почалася наступна фаза поглибленого слідства на матеріалі, уже записаному у протоколах. Тепер Воробйов мав “викрити” злочини як окремі фактики, котрі “логічно” доповнювали наявний матеріал. Виявилося, що у матеріалі попередніх допитів багато не вияснених місць, а ці місця сформульовані так, що там уже без зброї не обійтись і тільки із смертельним наслідком. Тільки стріляти й обов`язково вбивати. В іншому разі той, що не стріляв, мусив би поплатитися головою сам. Так воно чи не так, але Воробйов доводив, що інакше й бути не могло.

Почався потворний гвалт над самим поняттям “закон”. Воробйов виписував попередньо “поступок”, що “логічно випливав” із ситуації... переконував, що підслідний міг навіть “призабути”, – минуло вже багато часу. Давав милостиво час “подумати”, “пригадати” собі, дозволяв переінакшити або описати більш детально. Починав по-доброму, потім ніби сердився, торгувався, дер списані листки паперу, писав ще раз – вже інакше, докладніше, тільки б зафіксувати факт убивства.

Остап, однак, затявся мов норовиста конина – і ні руш. Він уже добре зрозумів, що це за слідство. Якщо дотепер щось хоч трохи в протоколах скидалося на його “біографію”, то зараз усе було надумане від початку до кінця.

Справа впиралася в те, щоб Остап підписував протоколи, в котрих було написано, наприклад, “ лічно участвовал” чи “прінімал участіє в масових растрелах сов`єтских граждан на врємєнно окупірованой теріторії нємєцкімі захватчікамі”... і т. п. Чого тільки Воробйов не придумував. Записував фабулу на окремий папір, змішуючи старе з новим, і зачитував підслідному, як воно переконуюче “логічно” звучить.

Незважаючи на виснаження і перевтому, безнадійність і безпардонність, в одній клітці з вовком-слідчим, Остап не втратив ще орієнтації і навіть почав прослідковувати саму методу ведення слідства. Воробйов зачитував йому виїмки з попередніх протоколів з безліччю гачками, на котрі навішувалися додаткові запитання, узгіднені з основою зізнань, тепер належалося дати на ці запитання зовсім недвозначні відповіді. То було щось жахливе. Нахабство слідчих органів, очевидно, було позбавлене глузду, простого людського встиду. Історії придумувалися в довільній формі і з таким самим змістом. Аби лиш страшніші, аби тільки виставити підслідного, просто людину, у найбільш звироднілому, карикатурному вигляді. Політичний в’язень, фашист – фізичний і духовний виродок. Фізичної “звироднілості” можна було добитися порівняно легко: цього досягалося жахливими особливостями утримання в’язня. Складнішою була справа з психікою людини, де фізичний упадок, спричинений умовами побуту в’язня, був тільки складовою частиною цілого комплексу впливу на психіку.

Характерно, що протоколи допитів підганялися під загальну опінію про “фашистів”, що її поширювала офіційна пропаганда. Фашист повинен був мати усі риси “анти” чи “контра” – від самого народження. Тут уже не розходилося, щоб людину судити за те, що вона великий землевласник чи мільйонер-фабрикант, котрі відмовляються віддати свої пожитки добровільно на вівтар загальної маси пролетарів і селян. І їх доводиться фізично знищувати (вони ж бо на інше не згодні, тримаються за свої нечесно надбані достатки і воліють смерть, ніж розлучитися з ними).

Не ставилося питання і про знищення політичної опозиції, котра заповзялася будь-що відібрати “законну” владу підступним, ворожим більшості населення способом.

Не було тут ні тих, ні інших. А були лише відомі щасливці, що їх пощадила війна. Як і чому пощадила? – вони й самі гаразд не знали.

І помимо усього того, слідчі органи змушені були довести, що цей підслідний – політичний злочинець, що стаття 58, застосована до людини, – обгрунтована.

Остап міг становити лише той виняток, що він не тільки був змалку збідований, з дитячих років спрацьований, – він ще й був тут людиною чужою, в чужому краю, чужий серед чужих.

А може, він і не був винятком? У камері 64, за винятком Івана Дмітрієва, усі були чужі.

* *

Його знову привели на допит. Воробйов спроквола пройшовся по кабінеті і сів за стіл. Знехотя взяв ручку й оглянув її. Байдуже, здавалось, подивився на підслідного. Ох, той погляд! То не був зневажливий погляд. Бо зневажати людину можна всюди; для цього не потрібно волочити її в контррозвідку. Цей погляд казав: “Ти ніщо! Порожнє місце! Я роблю тобі ласку, що принижуюся настільки, що пишу твою “біографію!”.

– Вистачить заніматися теревенями! – процідив нарешті слідчий. – Говори!

– Що я маю говорити?

– Що хочеш, я слухаю! Ти весь час кажеш, що хочеш говорити, то й говори!

Остап перебрав у пам’яті кілька переконливих епізодів із пережитого. Він зможе таки сказати своє. Ухопився за це. Гарячково шукав, шукав. Спинився на найближчому випадку, що прилягав у протоколі до того часу, як він опинився у Бережанах на комісаріаті. “Так-так, безпосередньо, найближче до слідчого матеріалу! Адже якраз, здається, бракує цієї ланки – як він опинився на комісаріаті...” І він почав розказувати, як Вольний зі своєю зграєю поліцаїв напав на нього на краю села. Як вони усі стріляли... Розказав аж до того моменту, коли зустрівся з Підлужним і цей заманив його в поліцію.

– Досить тої “бєлєбєрди”. Нудно слухати! Ангелочком прикидаєшся? – перебив твердо і рішуче Воробйов. – Думаєш розчулити нас своїми сердобольними, вигаданими історійками? “Утік із-під куль!” – передражнив. – Так, кажеш, – утік? І не вбили? А жаль, що не вбили! Жаль, дуже жаль, якщо б це навіть була правда. Маєш нас за простачків? Малчааать! – не дав більше слова промовити Воробйов. – Ти вроджений негідник! Людоїд! Може, скажеш нам ще переслуховувати твоїх особистих свідків?! Зарубай собі раз і назавжди: нас цікавить твоя злочинна діяльність! Востаннє тобі кажу: після засудження будеш мати більш ніж достатньо часу, щоб виправдуватися. Будеш описувати свої видумані історійки на папері! Лиш хто б тебе слухав!

Воробйов нервувався. Він допустив помилку. Він і без того знав, що робить фальшиву роботу, відчував огиду до цього, придавлював у собі прояви людського вирозуміння – це було йому неприємно. А тепер дозволив розказати собі те, чого він не хотів знати. Воно перешкоджало йому компонувати “справу”. Будило приспане сумління, загострювало сумнів,– неприємна робота.

– А тепер “за дєло”! Не викручуйся, бо не викрутишся! Хто опинився в наших руках, тому більше волі не бачити, скільки я ще буду тобі повторювати? Це також зарубай собі на носі! – відклав ручку на бік і говорив із силуваним спокоєм далі. – Хотів би я знати, яка сука-мати тебе, фашиста, породила. Ти ж ще в утробі був заражений коричневою чумою. Та тебе наскрізь видно, а ти ще історійки мені розказуєш!

Рвучко вхопив ручку, вмочив у каламар і, нахиливши голову набік, почав швидко писати, підсобляючи собі підборіддям. Бурмотів, піддиктовував сам собі.

На диво швидко написав цілу сторінку паперу. Встав від столу, подав папір Остапові, зсутулився над ним, закурив:

– Читай швидко і підписуй! Так буде краще для тебе і менше мороки мені!

В’язень перебіг очима листок паперу: там було написане таке, за що, як висловлюються арештанти, “і в тюрму не приймуть”. Простягнув папір назад.

Такий “документ” Остап відмовився підписати.

Знову невидющі очі Воробйова. Знову у тих очах можна було прочитати погорду, зневагу, незрівнянну зверхність, впевненість у тому, що все уже вирішено, що допити і протоколи – пуста формальність, нерентабельна трата часу. Воробйов діяв якби від власного імені і у власних інтересах, маючи перед собою особистого ворога, спійманого за руку на гарячому. Нащо це все слідчому?

Остап почував себе як голий у крижаній воді. Стиснувся в кулак і не піддавався відчаю. Але це не допомагало. Пояснення, яке він готовий був викласти перед слідчим, було розірване на шматки при зіткненні з слідчим. Разом з тим, він боявся втратити віру, що в особі Воробйова має перед собою людину. Бо Воробйов тепер був єдиною ланкою, котра пов’язувала його з реальним світом. Воробйов був єдиною людиною, що до нього відзивалася, не враховуючи камерних камратів.

Невидима боротьба точилася. Сили були нерівні.

Остапа почали виводити на допити вночі: десь біля півночі його “видьоргували” і завозили в контррозвідку. Тут його не допитували до ранку, лиш перетримували у підземеллі у клітці-вольєрі при порівняно яскравому світлі і невсипущому оці тупого бульдога-матроса. Вранці Воробйов – господар становища. Остап же не мав нічого на своєму боці. Крім безсилої віри у невинність, що не варта була й ламаного шеляга. І ще, може, – відчаю, що силоміць вселявся у його душу, а він надлюдськими зусиллями боронився від нього. Відчував, розумів, що з відчаєм він придбає ще одного супротивника, крім слідчого, – власну невпевненість.

Воробйов приходив на роботу після відпочинку і ситого сніданку. Остапа виводили з пивниці змученого від недоспаної ночі і без рісочки в устах. Надлюдина, чекіст, ставав до поєдинку з отою занужданою, замученою правдою, котра трималася у тому ледь живому єстві. Він нічого не хотів знати, він добивався успішного ходу і завершення слідства за визначеним наперед планом. А для цього – “підписуй протоколи, складені слідчим, або складай сам “факти” нечуваних злочинів”.

Поєдинок продовжувався. Остап непомітно губив останнє, що зберіг був і проніс крізь останні, пронизані смерттю, повоєнні роки, як власне життя, – впевненість.

Слідчий мовчав і чекав. Мав час.

Поєдинок таки продовжувався. Поєдинок, який для підслідного вже був програний, хоч він ще не хотів цього визнати. Воробйов впевнено вибивав йому з-під ніг грунт-основу. І підслідний помалу пригасав у цім двобою.

Ніч. Остап не спить. Сьогодні, напевне, знову викличуть на допит. Останнім часом він почав боятися нічних викликів. Вони мали якийсь гнітючий вплив на нього. Боявся і не міг виразно усвідомити, чого він боїться. Адже нічого не змінилося у веденні допитів. Воробйов не був майстер на “творчість”. Однак той страх перед викликом, перед зустріччю із слідчим?.. Дотепер цього не було.

Злодійський нічний скрип ненамащеного замка у дверях і приглушений голос ключника: “На Ка!”. Без слів піднявся, і подався покірно на коридор, а потім під проводом старшини (навіть не звернув увагу, котрого) через освітлене подвір`я до брами. Звичним рухом наставив руки для наручників – навіть не треба було йому тепер про це нагадувати. Кивок головою – і він у воронку. Без єдиного слова.

У будинку контррозвідки також усе мовчки: зняли кайданки, показали очима дорогу в підземелля, опустився на руки, щоб залізти на чотирьох у вольєр. Зачинилася решітка, гляділа з іншої половини коридору КПЗ байдужа жарівка, стояв навпроти вгодований матрос з гвардійською ленточкою на безкозирці – мовчки.

Коли матрос був “добрий”, то міг дозволити трохи присісти на бетон, хоч належалося тільки стояти. І так до ранку – стояти. А вранці матрос піднімав решітку вольєра догори і мовчки випускав його. Проводив до виходу з пивниці і передавав тому, хто за ним приходив; часом це був сам Воробйов.

Кабінет, просмерджений нафтовою ропою, байдужий зранку Воробйов. Поглядом, часом рукою давав дозвіл сісти на стільчик, табуретку. Починався черговий робочий день Воробйова. Починався черговий глум над усім, що було освячено дотепер розвитком культури і цивілізації, – над гідністю людини. Над моральними засадами, що регулювали відносини між людьми.

Рештками зусиль опирався знахабнілому слідчому, не підписував протоколу. Слідчий скаженів і погрожував. Чи дійсно слідчий був так зацікавлений у тих “признаннях до злочинів”? Чи не було когось, хто його підганяв? Чи він справді не розумів становища, у якому перебував?

– Підписуй!

– Я того не робив, не підпишу, – боронився несміло підслідний.

– Мудак! Підписуй, я тобі кажу! Ти дотепер ще не зрозумів, що тільки шкодиш собі? Що ти таке? Та все одно “катушка” і “по мєкалкам”, – ні більше, ні менше!

Надійшов час перерви на обід. Воробйов, як завше, мав з собою щось поїсти з дому. Він відсунув шухляду стола, взяв звідти пакет. Розвернув його – різкий принадний запах домашньої печені розійшовся у повітрі. Підслідному цей запах запаморочив голову, мов сильний трунок. Гірка слина запрудила гортань, заповнила порожнину рота – ковтнути її було годі. Заболів порожній шлунок, у кишках забурилося, загуркотіло. В очах померкло – муки голоду почалися...

Слідчому принесли склянку гарячого янтарного чаю. Не кваплячись, Воробйов зібрав рештки роздрібненої їжі на папір, скрутив, зім’яв і кинув у кіш біля порога. Сів і попивав чай. Чай також мав запах.

“Може б, попросити його, щоб дозволив взяти з коша те, що він викинув у папері?” – подумав підслідний, однак відразу занехаяв такий намір, не вірив, що таке чудо може статися і слідчий дозволить.

– Води хочу, – вимовив Остап несміло, ніби сам до себе.

– Чого ще? – перепитав слідчий.

– Водички! – вимовив трохи виразніше.

– Ладно! – Воробйов засигналив, прийшов якийсь тільки в кошульці і штанях: “Звалі?”.

– Дай йому води, – кивнув головою на підслідного.

Вода, до речі, стояла у карафці на столі, і склянка стояла біля карафки. Але тут навіть вода поділялася на таку, що для правовірних, – це в карафці на столі, і для фашистів, – що стояла в коридорі у діжчині з кружечком. Не може підслідний пити однакову воду зі слідчим.

Чоловік приніс алюмінієвий банячок з водою і зі своїх рук напоїв підслідного.

– Хочу до туалету, – попросив Остап слабим голосом.

– Чого ще там? – перепитав Воробйов.

Чоловік повернувся і сказав: “Просітса в галюн!”.

– Проведи його! – промовив єхидно слідчий, сумніваючись, видно, що в цьому була потреба. І він не помилився. Однак Остап був так сильно підтятий викликом голоду, що сам не тямив, чого він хоче.

В кінці коридору знаходився “галюн”. Він був такий самий, як у в`язниці, чистий і дві півбочки були краще обладнані зверху, бо діри накривалися дерев`яними покришками. Сильно пахло карболем. Чоловік привів його назад у кабінет.

Воробйов щось писав. Піднімав на мить голову, щоб глянути на підслідного, і писав далі – наче малював портрет з нього. Остап почував себе погано. Сильно ослаб, відчуття таке – ніби з нього випороли усі нутрощі. Підупав духом, збайдужів, охоплений раптовим внутрішнім спустошенням: ще добу тому випив у камері бурду. Тепер відчував не так голод, як якийсь фізичний біль.

Воробйов перестав писати. Переглянув написане на листках паперу, запалив “Бєломорканал”, зробив паузу. Сиділи мовчки. Слідчий викинув у кіш недопалок і встав від стола. Мовчки подав списані листки паперу Остапові, цей, не читаючи, підписав.

Наближався вечір, сутеніло. Робочий день, ще, видно, не був закінчений. Воробйов, заспокоєний, дивився у вікно.

Підслідному було важко сидіти. Від голоду він тратив сили. Тепер пекло у хребті від карку аж до сідниці. Внутрішньо був так заламаний, що ледве відчував ще щось, крім фізичного безсилля. Світ ніби схопився льодом. Чи то вже було все? Кінець? Те якраз, про що марили Савічев і Воробйов?

Воробйов сам відпровадив Остапа до виходу і байдуже приглядався, як його запаковували у воронок.

Через короткий час відомим уже способом підслідного легко штовхнув коридорна служба у камеру 64. Остап зупинився на мить біля порога, мов чужий: щось у голові було негаразд. Це мусило відбитися на обличчі, бо Цінь встав спроквола зі свого лежака, на котрому завжди сидів на східний манер, підігнувши під себе ноги. Підійшов до Остапа, взяв під руку і провів його до прічі. Посадив, мовчки подав порцію тюремного малая і горнятко з водою. Остап уже не мав сили втиснути зуби в гливку масу в’язничної порції, боліли щелепи...

– Правєрка! – і знущальний удар ключами по дверях.

По очах співкамерників Остап побачив, що вони відчули його психічний стан, зрозуміли, що він “заламався”, цебто втратив здатність чинити далі опір слідчому: майже кожний приходить до того – хто відразу, а хто пізніше.

“Заламався” – термін, що потрапив сюди з корпусу № 1 від кримінальних злочинців. Вживався тут у довільному значенні і часто – недоречно. Бо між злодіями й іншими насильниками цей термін виник і вживався у тому випадку, коли підслідний, припертий речовими доказами і показаннями свідків про вчинений ним злочин, нарешті припиняє спротив – признається до вини. Ще гірше, коли такий “заламаний” тягнув за собою співучасників злочину. Така поведінка під слідством засуджувалася і навіть вважалася каригідною. Бо злочинці дотримувалися думки, що кара за проступок настає тільки внаслідок того, “розколеться” хтось чи ні, – наївне розуміння справи.

Між політичними цей термін також вживався, але в іншому значенні: “доведений до такого стану, що не може більше опиратися натискові на допитах, – підписує, що пропонують, і не бере вже під увагу наслідків”. Тут жаліли таку людину, знали, що вона піддавалася певним “операціям”, котрі її до того змусили.

Звичайно після такого “переродження” підслідний швидко знову приходив до тями, тим більше, що його не тероризували, не доводили до крайнощів голодом і фізичними виснаженнями. Його можна прирівняти до дикої конини, котру, нарешті, привчили ходити під сідлом.

Так чи інакше – треба було такого якось підтримати. То була людина скалічена, травмована, і належалося їй співчувати і, по можливості, допомагати. У випадку з Остапом саме так вчинили його камрати по нещастю.

Воробйов квапився завершити справу. Адже Остап, можна сказати, вперше підписав протокол без найменшого спротиву, хоч у тому протоколі, правда, не було ще нічого “пересоленого”. Він знав з досвіду: аби лиш перший раз... далі вже піде само собою.

Остапа не викликали на допит кілька днів. За цей час він очуняв. Але не змінився по натурі. Це була ознака, що він не “розколовся”.

Якось Борис висловився, що в кожному разі належиться хоч би цікавитися своєю “справою”, як вже погодився не спростовувати надуманих “фактів” злочину.

– Існують люди, що володіють вищою формою психічної діяльності, і це не простий інстинкт самозбереження, притаманний усьому живому. Такі люди прагнуть до того, щоб не загинути морально, – стверджував Борис.

Такий вислів був ще трохи заважкий для Остапового сприйняття, але він хотів його збагнути, замислився над ним і запам’ятав.

* *

Від цього часу Остап почав сумніватися, що йому вдасться довести слідчому свою невинність. Він вповні зрозумів, що це зовсім не розслідування, а чисте насильство, гранда. Тратив почуття довіри, ба – поваги до усього цього борделю, що його іменували тут “слідчий відділ” контррозвідки на ТО. Вважав це ставлення до себе випадковістю часу і місця. Пов`язував зі специфікою самого Примор`я.

Проти цього розкладаючого сумніву він мобілізував тепер усі свої внутрішні сили. Намір вияснити справу, видертися з цього зачарованого кола він відклав на майбутнє. Вірив ще в існування закону, вважав, що цей закон тут нахабно, безкарно порушують, нехтують ним. “Не можу, не маю права впадати у відчай. Ще не все втрачено!” – думав він і вирішив більше не підписувати компрометуючих протоколів.

Надії Воробйова не справдилися – підслідний не розколовся. Ставлення до Остапа різко погіршилося. Слідчий ламав його на друзки морально і знущався фізично. Допікав, принижував методично і вперто. За робочу зміну не вдавалося сотворити хоч сякий-такий протокол, щоб його підслідний без коректури підписав.

– Панімаєш лі, что ми нє асвабаділі єщо ні аднаво політіческово прєступніка жівим от начала совєтской власті! – переконував слідчий свою жертву вже котрийсь там раз від початку допитів.

Так довго тягнутися не могло: слідчий впадав у лють кожного разу, коли Остап не підписував його вигадку. Остап уже був доходягою закінченої першої стадії, однак внутрішньо стверд – і ані руш. Для Воробйова легше було б, якби підслідний взагалі, принципово відмовився підписувати протоколи. Але ж не відмовлявся!

Не витримав Воробйов. Звернувся до начальства й отримав дозвіл на застосування “особливих санкцій”. Під кінець безуспішного робочого дня він сам сів з Остапом у воронок і відвіз його до в`язниці. Вискочив нервово з воронка і подався у караульне приміщення при брамі. Остап був уже на прохідній і зауважив, як Воробйов подав начальникові караулу цидулку і щось пояснював.

На прохідну прийшов черговий корпусу старшина Білан і мовчки попровадив його при вході у корпус не на поверх, а відразу по коридору вправо. Коридор був зовсім темний, Білан увімкнув світло. Понуре, чорне склепіння сутеринного типу найнижчого ярусу в’язниці мало вигляд запущеного льоху. Склепіння, здавалося, тиснуло на голову. З обох боків цього коридору були склепіння-ніші, а в нішах – низькі темні сталеві двері. Остап уже чув про цю частину в’язниці.

Білан обшукав Остапа, повідомив його про покарання на п’ять діб, “кандєя” з утриманням на загальному штрафному режимі – сто грамів хліба на добу і 350 грамів води, окропу.

– А за що? – поцікавився Остап.

– Не моя це справа! Ти як себе поводиш на допитах?

Відчинив котрісь там двері в боковій стіні коридору-льоху, двері були ще прип’яті на ланцюг навскіс, відчинялися тільки трошки, щоб людина могла пропхатися всередину. Остап нагнувся під ланцюг, і Білан штовхнув його у темінь штрафної камери. Зачинив на замок. Зробилося темно і тихо, як у могилі.

Ця могильна тиша і темінь, здавалося, схопили його за горло і душили. Враження на початку таке, наче людину залили смолою. У вухах чувся такий відзвук, наче вдарили над самою головою у дзвін, і тепер звук дзвона, рівний, тривожний, тривав, не припинявся.

Ворухнувся. Отже, він ще живий. Не зробивши й кроку, завадив об щось ногою. Нагнувся і помацав рукою: від дверей одразу починалося якесь підвищення, ніби сходинка. Почав промацувати далі і виявив ріг цього підвищення. Підняв руку і зрозумів, що камера була зовсім низькою. Кругле склепіння слизьке від плісняви, бридке на дотик.

Через якихось півгодини обмацав усю діру в пивниці корпусу № 2. Камера була значно меншою від тих, що знаходилися на поверхах, і нижчою. Долівка, як і всюди, бетонована. Рівень “підлоги” був нижчий за поріг. При бокових стінах – оті бетонні підвищення на висоту сходинки, що нагадували основу в гробівцях, де ставлять домовину з покійником. Ще можна було їх порівняти з могилками на цвинтарі. Вони, ці підвищення, як він здогадувався, мали служити за ліжка, хоч були висотою 25-30 см від рівня долівки. Між тими підвищеннями, бетонними лежанками, по самій середині камери-льоху тягнувся вузький прохід.У протилежній стіні від дверей, де в камерах буває вікно, Остап знайшов глибоку нішу, закладену металевою бляшкою, що мала розмір близько 15х15 см. У бляшці були пробиті дірки, мабуть, великим дорником, бо можна було ці дірки помітити, хоч це й ніч.Світла, очевидно, це “вікно” не пропускало. Зате звідти віяло холодом.

Остап присів нарешті на одному з цих бетонних “гробів”-лежанок. голова спорожніла, свідомість зробилася глуха, як сама ця камера карцеру. Відчув голод і холод. Вологість і холодний бетон під сідницями. Замерз у ноги. Повітря, пересичене вогкістю, пробиралося під одежину. Годі було всидіти на бетоні, він пік холодом, мов вогнем. Встав. Темрява така густа, що ворушитися в ній було якось ніби важко. Втягнув голову в комір і приліг. Відразу відчув, як холод від бетону пронизує тіло, наче лежав голий. Встав і знову почав “вивчати” карцер. Справа від дверей намацав – хто б подумав – батарею центрального опалення. Вона була холодна, як і все у карцері. Куди не повернись, всюди натрапляв на мерзенну стіну склепіння, що починалося вже за метр від долівки. Щораз більше відчував, що холод сковує рухи, збільшує страждання і прискорює прихід безпорадного розпачу.

Ходив навпомацки, лазив по вогкому бетоні... Дірки у бляшці в стіні виступили трохи чіткіше. Боліла сильно голова від зорового напруження у пітьми. Мучився.

Відчинилася “кормушка”, впала рівна лінія слабкого проміння від жарівки з коридору, вихопила з темряви обриси страшної діри-карцера. І знову заступив собою світло ключник. Подав у “кормушку” сто грамів хліба, мов кусник туалетного мила, і бляшанку з водою. “Кормушка” в дверях зачинилася – знову пітьма заповнила карцерну яму. Лік часу загубився. Через добу подали знову сто грамів хліба і бляшанку з водою.

На третій день подали в обідню пору “положену” порцію баланди – це крім сто грамів хліба... Вже не відчував нічого. Оціпенів. Зовсім механічно зафіксував, що в “кормушку” подали “положене”. Яка це пора доби? Ще перші два дні замислювався над цим. Потім уже ні. Муки, муки!..

Щось, здається, заскрипіло. Щось задзеленькало... Чи він чув? Чи, може, – здалося?.. У карцер заглянуло світло через привідчинені двері. Трошки, трошки світла... Це він ще зауважив... Уже не рухався з місця. А був при самих дверях – на бетоні.

– Вихаді, єслі жівой! – гукнув хтось.

Тиша! Чув, але не зреагував.

Хтось нахилився, вхопив за комір чи куди і потягнув на коридор. Мовчки. Потім поставили на ноги... “Слєдуй!”

Відпереохолодження усе тіло заціпеніло, однак життя ще теплилося в ньому, – рухався своїми силами. Служба не підганяв. У коридорі було тепліше, почав трохи розрізняти предмети навколо себе. Хтось стояв у коридорі опершись чолом у стіну, руки за спиною – ключник поруч. Як сон... Ось і сходи... Якась легкість у всьому тілі – мов дух.

Перед сходами зупинився. Треба підняти ногу на сходинку... Попробував. Зачепив шпіцом ноги об сходинку, м’яко опустився на коліна – і повалився легенько на бік. Мовчки служба підняв його на ноги, перекинув собі його руку через плече і попровадив – потягнув якось аж на третій поверх. На третьому поверсі пустили: “Пайдьош сам?” – без крику і без ненависті.

В супроводі кастрованого від людської душі ключника загнав його в камеру 64. Усі знали, що якраз сьогодні він “прийде”. Це ж не первина! Усі мовчали. Що тут ще можна сказати? Приводять, виводять – завжди мовчки. Крик? Що крик! Не допоможе! Жаль, співчуття – усе тут зайве. Як тінь, відійшов у другий кінець камери. Борис встав і зробив місце на своєму лежаку.

Голодні співкамерники залишили сьогодні для нього по маленькому шматку хліба-життя. Так, тут помилки немає: вони вділили йому крихту власного життя. І подали води. Без слова прийняв... Забувся у сні.

Вранці не міг встати. Товариші допомогли йому, підтримали попід руки. Мусив стояти, бо сьогодні чергувала ключниця “Гнида”. Маленька, може, метр і двадцять сантиметрів від землі. Небезпечна “Гнида”. Може, хтось думає, що не посадять знову за порушення режиму? “Гнида” посадить! Ще й як посадить. Так минув щасливо вранішній апель.

Подали хліб і цукор. І “чай” – смердючий, вистиглий окріп. Мовчки проковтнув і тільки після цього відчув сильний голод. Організм ще був достатньо здоровий – вимагав.

– “На прогулку!” – і знову шворнем по дверях.

Остап на прогулянку не вийшов. Не мав сили йти. “Гнида” вперлася, щоб черговий, котрий виводив на прогулянку, забирав усіх з камери, – “положено”. Вона буде робити “шмон”, буде відчиняти вікно – “не положено” невільникові бути при цьому. Черговий ще запитав: “В чом дєло?”, Борис йому відповів: “Только с кандєя прівєлі...”. Черговий постояв при відчинених дверях, плюнув і заявив: “Нє бєру, єщо упадьот к х..м! Што, нєсті єво буду?”. “Гнида” перегнала Остапа в резервну камеру, першу з краю від сходів, де його перетримували, як тільки привели на “Партизанську”, і зачинила на ключ. Решту усіх черговий по прогулянці вивів. “Гнида” таки зробила “тщатєльний шмон” у камері і перевірила, чи не пробував хтось виламати або хоч порушити грати. За цей час черговий пригнав з прогулянки 63-тю, а забрав 65-ту. Залишив у загородці 65-ту і пригнав 64-ту. І так далі. “Гнида” лиш встигала “шмонати” і промацувати грати. Коли вона чергувала, камери ніколи не провітрювалися навіть на тих кілька хвилин, поки були порожні. Зате усе було перемішане і викинуте на середину камери. Вона працювала “добросовєстно”.

Пригнали 64-ту, й Остапа загнали знову у свою камеру.

У камері 64, як і в кожній іншій, був “кінь” – довгий, тонкий, але міцний шнурок. “Конем їздили” на долішній поверх через шпарину у вікні, під “козирком”. Не важко здогадатися, що при тих умовах і “бдітєльності” маніпулювати чимсь біля вікна було майже неможливо і вкрай небезпечно. Тому в`язні безконечними поколіннями камерних общин вивчали вдачу кожного службовця в‘язниці, особливо тих, котрі були ключниками. Коли чергувала така “Гнида”, то протягом часу, коли виводять на прогулянку, можна було підстерегти момент і “поїхати” конем на долішній поверх.

Переважно робилося це так: хтось ставав біля самих дверей, прикладав алюмінієвий банячок, що його залишали в камері для води, і вслуховувався, що робиться у коридорі. На той час у камері панувала ідеальна тиша. По коридору виводили і приводили людей з прогулянки і на прогулянку. Відомо було, як котрий ключник поводив себе у той час. Декотрі тільки заходили у камеру, затиснувши ніс пальцями (хоч і в коридорі було смороду не менше, ніж у камері), відчиняли вікно і швидко вискакували назад. І не “шмонали”, якщо не було близько начальства. Зате вони мали вільний час і підглядали у камери. Завдання полягало в тому, щоб прослідкувати за ключником, де він знаходиться. В камерах були постійні, добре треновані підслухувачі. Горнятко підсилювало звуки кроків і команди з коридору, а підслухувач інформував майже безпомилково, котру камеру виводять чи приводять.Знали відстань і час, що були потрібні ключникові, аби прийти до камери. Другий “спеціаліст” стояв біля вікна і на команду відтискав раму від фрамуги на якихось чотири-п`ять сантиметрів. Робилася щілина. У цю щілину опускалося “коня”, на кінці котрого – прив`язаний тягарчик і “ксіва” із записаною на ній інформацією. “Ксіва” – загальноприйнята назва будь-яких паперів, документів, записок тощо. “Кінь” мав відмірений знак, на скільки його треба опустити, щоб він якраз досягнув до дірки долішнього вікна. Там його ловили і сіпали, подаючи знак, що “кінь” прийнятий. Потім знову сіпали умовлену кількість разів, повідомляючи про результат: “Тягни щось з продукту” чи “тягни відповідь”. Бувало, що сигналили “погоріли”.

Щоб вилазка з “конем” вдалася, треба було наперед постукати у долівку, дати умовний знак. Звідти відстукували, чи можна і коли можна. “Погоріти” було небезпечно для обох камер, бо про систему “кінь” тюремна служба знала чудово. Карали, як звичайно, голодом, а там, де отримували передачі, то ще й позбавленням передач усіх без винятку у камері.

Ясна річ, що послуговування “конем” – дуже складна операція в умовах в`язничного режиму, де служаки так ревно ставилися до своїх обов`язків. Треба було зробити тимчасову щілину у вікні і так її замаскувати, щоб під час докладної перевірки, перегляду гратів і вікон ніхто цього не помітив. Бо вони також не були ликом шиті – як ключники, так і чергові по корпусу.

Й остання небезпека: “коня” міг помітити наглядач за прогулянкою. Бо галереї цих наглядачів знаходилися, як уже відомо, над головами людей у двориках – це майже на рівні другого поверху. Отож “конем” послуговувалися у вкрай рідкісних випадках.

Отже, чергувала “Гнида”. “Ваня”-китаєць наслухував біля дверей; був винятковим майстром у цьому, ще й мав вроджене відчуття. З “конем” оперував сліпий на одне око Павло. Сигналив стуком у долівку Цінь Янкши. Найбільше боявся “порушення” Іван, найменше – Коля-метис. У камері залягла тривожна й урочиста тиша. Цінь просигналив: “Є із кандєя!”. Зі споду відстукали: “Знаємо, чекаємо “коня!”.

Відкоректували момент, і Павло вправно опустив шнурок у щілину вікна. Жінки мали вже все готове і подали знак “Віра!”. На “коні” був прив`язаний вузький пасок вудженого кетового балика, відрізаного на всю довжину, щоб умістився в дірку. Потім довга, тонка “ковбасянка”, зшита з панчохи і напхана роздробленим хлібом. Хліб був з передачі і тому якісний. Защемили вікно.

Операція “кінь” вдалася.

Усієї здобичі було десь двісті грамів риби і стільки ж роздробленого хліба. Жінки віддали б останнє, так не влізе через шпарину у вікні. Дівчата знали, що над ними “нєрускіє”, отже, не мають ніякої підтримки з міста – люди для страчення. І раді були б допомогти, навіть при умові крайнього ризику.

Усе здобуте ціною небезпеки залишитися без харчів у двох камерах відразу вручили Остапові. Щиросердно хотів поділитися з усіма, бо якось ніяково було самому з’їсти усе на очах голодних товаришів. Ніхто не прийняв від нього ані крихітки. Хто ще здатний, закінчуючи гнидами у в’язничних коридорах, на таке пожертвування? І біда не в тому, що тюремні гниди позбавлені привабливого вигляду, випещеної зовнішності. Найгірше те, що вийняли з них душі, пустили у світ моральними виродками, їм ніколи не збагнути глибини людяності, якою керуються голодні люди при операції “кінь”. Тому вони зловтішно радіють, коли їм вдається впіймати на гарячому таких “порушників”. Радуються убогі стражі не тому, що притримали злочинну руку з ножем, занесеним над невинним серцем, а тому, що передбачають помсту за свою убогість, адже вони її відчувають! Вони недобрі, вони злі. Для них усе одно, кого бачити в стражданні.

Вони підкрадаються від дверей до дверей мов злодії, щоб заспокоїти свою зневажену, окрадену людську гідність.

О-о, вони нікому із в’язнів ніколи не простили!

* *

“Кандєй” не допоміг. Слідство й далі не йшло за накресленим планом. Правда для слідчих була настільки неправдоподібною, що вони не могли погодитися з правдивими зізнаннями. Такий стан орієнтації слідчого апарату свідчив про те, як мало було нагромаджено фактичного матеріалу – правдивого матеріалу – з часів війни, з територій, зайнятих німецькою армією. Як хворобливо притримувалися офіційної версії, що хто був не на цьому боці, той безумовний злочинець. Чомусь кожному штрикали в очі отим “ти зостався живий під німцем”: це суперечило твердженням пропаганди про тотальні необгрунтовані вбивства німцями “дєтєй, женщін і старіков”, то що вже говорити про молодь?

Слідство ускладнювалося ще й тим, що Воробйов завжди намагався забути, що підслідний не з його місцевості і не присягався Сталінові на вірність, офіційно не мав навіть підданства СРСР. Фактично, Остап був зовсім чужою людиною тут під кожним оглядом. Вони не розуміли один одного. Воробйов будь-що намагався “составіть дєло”. Час не чекав.

– Слухай! – звернувся якось на допиті Воробйов. – Ми можемо порозумітися по-доброму! Тут нас тільки двоє! Невже ти думаєш, що маєш перед собою дурнів, котрих можна водити за ніс і що вони тільки дарма гроші отримують? Ось глянь! Беремо під увагу яке хочеш місце, записане у нас в протоколі, де ти довший час перебував. Від котрого ти не відмовляєшся. Яке ти місце добре запам’ятав, що можеш нарисувати його план на папері менш-більш докладно? Вибери собі сам. Ну, Кельце, наприклад! – і подав підслідному листок паперу й олівець, звелівши присунутися до окремого столика.

Остап узяв олівець і, не підозрюючи нічого, почав накреслювати вулиці міста. Відтак розмістив головніші об’єкти: тартак, цвинтар, ресторанчик “Заціше” на роздоріжжі, потім аптеку з жандармерією на поверсі, школу. Подумав трохи і назначив каменоломню, озерце, кущики, болото. Пригадав собі сторони світу і поставив відповідно стрілку “північ-південь”. Воробйов навіть не дивився. Лиш коли Остап простяг йому папірця, він глянув, прочитав написи і запитав:

– Скільки приблизно буде від аптеки до вулиці Соснової?

– Ну, примірно, вісімсот метрів!

– Тоді постав такий самий приблизно масштаб!

Остап попросив лінійку і, відмірявши відстань між двома об’єктами, написав масштаб.

– Ось бачиш, – почав Воробйов. – Нам зовсім не потрібна твоя базгранина тут! Ми маємо докладні мапи кожної місцевості, кожного – як хочеш знати – дослідженого пункту на земній кулі. Усе маємо! Але ти вперся, що маєш закінчені тільки чотири класи сільської школи. А користуєшся топографічними знаками, загальноприйнятими в картографії, і навіть зовсім вільно, можна сказати, фахово! Отже, це для тебе не первина?!

Слідчий замовк і глядів на підслідного, як на безнадійно нокаутованого невдаху-боксера. Остап відчув, що йому підступають рештки крові до лиця. Ніяковість, сором й обурення за свою простакуватість, за недоречну “методу “ викриття “брехні”, що ним послужився Воробйов, переповнило його.

То був наперед продуманий маневр. Ледве чи Воробйовим...

– Тепер залишилося з’ясувати два питання і запротоколювати їх: яку ти маєш насправді освіту і з якою метою ти це приховуєш? – Воробйов єхидно дивився на підслідного.

Остап мовчав. Відчував себе незаслужено ображеним.

– Отже! Освіта! – і твердим поглядом вперся в обличчя Остапа.

– Я вже казав: чотири класи сільської школи.

– Мер-зот-ник! Ми вже це чули! Кажи правду! Кажи!

– Перевірте, якщо не вірите, – зауважив Остап.

– Де вивчив топографію! Де? Відповідай! Згною! В четвертому класі? Та ще й у селі?..

Воробйов встав і пройшовся по кабінеті. Він зовсім не виглядав на знервованого. Він дійсно не вірив підслідному, що цей закінчив лиш чотири класи в селі. Він навіть у цьому випадку хотів будувати “дєло” тільки на порожніх словах. Ніякого підтвердження, ні документа в кримінальній справі, ні довідки нізвідки – нічого. Тільки слова підслідного – нехай навіть правдиві.

– Ну, добре! – прорік Воробйов, зупинившись посеред кабінету. – Тоді запишем одним словом: “грамотєн”.

– Пишить, я не підпишу. “Грамотєн” і професор те саме!

Воробйов викликав конвой, понуро звелів “увєсті”. Коли Остапа загнали у камеру, Борис сидів і курив смердючий “шапшал” (послідки, сміття із потертого тютюну, що не годився вже навіть на махорку. Його “реалізовували” у в`язничних “буфетах” за гроші, що їх міг мати на рахунку невільник). Він аж встав від здивування:

– Що сталося, що ти так швидко прийшов? – запитав.

– Нічого! – і коротко розказав пошепки, про що була бесіда, додавши, що протоколу не було.

– Погані справи, небоже! Вони напевно мають на тебе якісь ще не вияснені факти, домисли або щось таке. Дотепер вони, по суті, цяцькалися з тобою. То особливо було видно після “кандєя”. Відтепер може бути зле.

В середу і в четвер Остапа на допит не викликали. Прийшла п’ятниця – його не турбували. Баланду роздали, і в камері занепокоїлися. Десь біля третьої години ключник відчинив двері і гукнув: “на Ка!”. Остап назвав своє прізвище. “На виход!” – звелів ключник, не відходячи від дверей, поки Остап не взяв шапку і куртку на себе. Вивів його в коридор. Біля столика очікував старшина Іванов, відомий підступний садист, що чергував по черзі з Башмаковим і Біланом.

Воронок, як завжди, стояв уже біля вартівні...

Якийсь офіцер очікував Остапа при вході у контррозвідку. Зняли ланцюжки, й офіцер погнав його в кабінет Воробйова. Почалося усе так, як завжди. Тільки тепер слідчий був не сам один у кабінеті: збоку від стола сидів ще один молодший лейтенант – якась невиразна фігура – і палив “Бєломор”, цвиркаючи слиною навколо себе.

Усе в кабінеті чомусь зробилося чуже для підслідного, ніби він знаходився тут перший раз. Воробйов став зовсім неприступний – це було видно з його й так не дуже привітного лиця. “Младший”сидів мовчки, але його присутність відчувалася в усьому. Навіть портрет “Залізного” на стіні виступив якось чіткіше.

Остап відчув, що допит набере тепер іншої форми, – не перший же день під слідством, – бо настрій мл. лейтенантів був якийсь урочисто-стривожений. Збиралося на бурю. Марево “смертної камери” (тої самої, де він відбував карцер. Він тепер уже знав, що то були камери, в котрих перетримували перед смертю призначених до страти) вимальовувалося смутно в його уяві. Але це вже не діяло: настав час, коли він уже подолав бар`єр незвичності перебування під слідством, втратив страх до решти.

Він ще не усвідомлював, але вже відчував: ці люди, котрі тримали його у в’язниці і творили глум над ним на оцих допитах, якось почали віддалятися від нього. Процес пішов у зворотному напрямі. Йому здавалося дотепер, що кожний день, кожна чергова зустріч з Воробйовим їх зближує, що вони поступово починають себе розуміти. І надіявся, що таки прийдуть до спільного знаменника. Тепер відчув, що між ним і слідчим – безодня. Що ця безодня швидко поглиблюється і наміри слідчого – не зблизитися з ним, а заманути його у цю безодню. Але він уже стверд. Уже було запізно надіятися, що з нього вдасться ще щось витиснути на допитах.

* *

Існує облудливе твердження і навіть переконання, що є на слідстві “герої” і “не герої” чи навіть – “зрадники”... Немає там ні одних, ні других, а тим більше – третіх. Людина під слідством може розраховувати на необачність слідчих органів, а найбільше – на зимну кров у власних жилах. До невигод людина швидко звикає, байдужіє; потрібний тільки час. Тому досвідчені слідчі стараються зламати людину на початках, бо потім буває запізно. З плином часу заарештований відчуває свою позицію: тратить страх, висміює нишком побрехеньки слідчих – “більше підтвердиш вигадок на себе – ліпше буде” (свіженькі завжди улягають умовлянням), насторожується на перше-ліпше “послаблення”, добачає в ньому підступ. І найсильніша зброя підслідного – мовчання. Дорого доводиться платити за таку “науку” людині. Часом переплачує життям за те, щоб зрозуміти, як її окульбачили. Навчена! – але буває часом запізно.

Так ось: важливо, щоб підслідний не тратив голови якомога раніше, Щоб не було запізно. Комусь мусить бути запізно. Прийшов до тями в’язень – і слідчому запізно. Підслідний не стає від того “героєм”, що був “твердий” і щось там не сказав. Бо скаже усе, і підтвердить небувале, опинившись раз у безпорадному стані супроти грубої сили. Людина мусить втягнутися у хід слідства, як конина в плуг, щоб не відчувати хомута. Людина мусить зрозуміти, що опинилася у нерівному поєдинку, де вона воює аж ніяк не за “геройство” чи за признання. На слідстві не до емоцій, не до амбіцій, не до повинності перед суспільством, котре, поївши собі сито, має сміливість при вечірніх балачках у довіреному оточенні (щоб, бач, самому не скуштувати отого “геройства”) смакувати поведінку людини, котра опинилася в біді. І навіть вимагати геройської постави, і навіть осуджувати. Порівнювати і робити висновки. Повчати.

Скільки то слинявих авторів беруться на цьому матеріалі виховувати (читай – калічити) молодь (навіть дітей), хоч то марні потуги. Беруться повчати, як належиться поводити себе по-геройськи перед справцями. Переконують, що там можна виграти двобій. Навіть картини такі пишуть. Ні, брешуть ці автори! Брешуть вони, не скуштувавши самі в’язничного малая, глуму, глухої ізоляції навіть від сонячного світла, не нюхали кібля, що простояв у камері півстоліття, “кандєя” і д. т., і т. д.! Ці автори ще здатні на фантазію, на “високий дух” (на папері). Ні, у цих німих мурах, у присутності бездушних до людських мук функціонерів ЧеКа “твердістю” не похизуєшся! Ті, що не мали ще мозоля від затісного черевика, беруться описувати “дух” такого, що має суцільний мозоль по боках уздовж цілого тіла від бетону в казематах і голих нар, де вони перебувають роками. Описувати “стійкість” тих, що мають уже душу вкриту омертвілими мозолями. Чи знаєте, панове, “знавці” героїки, від чого з’являються мозолі? Не знаєте? Навіть на пальцях ніг? Так, від гніту, від гніту, панове, “знавці” в’язничних буднів. Знавці геройства під слідством. Це вам не постояти п’ять хвилин перед “шедевром”... де отакий собі підслідний “робітник”-громило спалює одним поглядом своїх переслідувачів, причому не одного. Постояти, поглядіти, поки не набридне. Це вам не дрімати над писанням про... та скільки хочете такого є написаного! Почитати, похвалити, поки на сон не схилить, ні!

Слідчий у кабінеті тільки один, і зовсім немає налитих кров’ю банькуватих очей і бурої шкіри на грубому, мов у бика, карку. І підслідний – це зовсім не член підпільної партії, і не має за собою злочину, щоб почувати себе під гнітом непоправної вини, щоб через те не випростовуватися перед слідчим, не глядіти у вічі.

Чи знаєте ви, що може зробити ота ключниця жіночої статі на третьому поверсі владивостоцької в’язниці на вулиці Партизанській? А вона, ота гнида, не має навіть півтора метра висоти разом з обцасами. І вона без особливих санкцій від вищого начальства може всякого, хто перебуває на її поверсі, помістити на добу у відомий нам “кандєй” без харчів, знявши з нього усе до кальсон, і босого (на більше, як на добу, вона не має права посадити: закон! порядок! гуманність і відсутність сваволі).

І все-таки вони – ці “вимріяні” герої – є. Тільки вимріяні не в чиїсь уяві. Вони не вродились такими і не виховані такими. Вони виростають зовсім природно на відповіднім грунті, виплекані на зовсім матеріальній основі. І ні грама ідилії! Вони виростають на терпінні, на тривалих муках, на безконечних “помилках” слідчих і підслідних. На бетоні,на голоді, в кайданках у воронках, у виснаженні; куди там вже ставати в “позу” перед слідчим! Де там до високих ідей!

І там людина, покинена цілим світом, під заіржавленим склепінням в’язничної камери, в’язничного ізолятора-карцера – там ще дійсно бореться! Не дивуйтеся! Не дивуйтеся, там справді боротьба продовжується протягом часу, відпущеного на допити для кожного підслідного. Тільки боротьба там не ведеться за високі ідеї, ні за світле майбутнє дітей (бо той, хто там перебуває, не буде вже мати своїх дітей), ні за абстрактну вічність, ні! ні! Там іде боротьба за “дрібниці”, за місце на бетоні, щоб перележати тривожну ніч після виснажливого допиту; за черпак брудної і смердючої бурди раз на добу, за горнятко протухлої, перестояної у немитих збірниках води, за власну шкуру – за існування! Ось противага вашим ідеям, так! Так!

Ваші високі матерії зостаються за межами системи МГБ, за обсягом системи контррозвідки на ТО.

Не може політичний в’язень диктувати свою волю ні безпосередньо, ні посередньо. Тому, що є ще засіб і від цього в арсеналі ЧеКа: йому припишуть “крамолу”, спробу діяти на слідчі органи пропагандою, – знаєте, чим це пахне? Та коли про це в’язневі думати?

Головне – забути про голод, про мозолі на стегнах, на ребрах – усе це, вже омертвіле, сухе, пече наче вогнем.

А потім ослаблений організм у мертвецькому сні не тримає сечі, і в’язень мочиться під себе: мало, зовсім мало, бо не дають рідини в достатку, але таки мочиться. І ніхто не дивується – усі мочаться під себе після тривалого перебування “в передєлкє”.

А ще потім людина не знімає з себе одежі, і вона висихає на ньому. Кальсони просякають разом із штанами наскрізь, і це все лубоватіє, гниє на немитому тілі. І смердить немилосердно. І свербить-пече живе тіло. Ніхто на таку дрібницю не звертає ніякої уваги. Скаже хтось: “Лазня?” – Засміють!

А потім знову “видьоргують” на допит... І що??? Там в`язень приймає “позу”? Перед отими збуями? І один нищівний погляд приводить їх у трепет?

Нонсенс – ваші омріяні “герої”, та й тільки! Немає “пози”, нема там “чудес”: там саме існування – це вже подвиг.

Якби то можна було знайти середники, щоб якось ще пояснити голу правду! Так, мука катівень ЧеКа німа! І тому вона не виробила відповідного лексикону, щоб у словах виявити саму себе! Були б середники – то не треба було б довгого, виснажуючого опису, котрий все одно не змальовує чіткої зрозумілої картини, показує тільки абстрактну пляму на суспільному полотні доступної всім буденщини.

Вчите, автори вигаданої “мужності” на допитах, як задушити у собі людське серце, людську душу ще юнцем, дитиною, ще не будучи під слідством. Мовляв: “пригодиться”! А не звертаєтесь до карателів! Так зверніться ж! Зверніться до бузувірів у німих мурах, де все мовчить, крім людських страждань! Навчіть їх бути людьми! Не виховуйте бузувірів з дітей!

Хіба треба перетворювати людей змалку в щось інше, ніж як їх природа створила? Люди ж народжуються добрими! Чи вважаєте, що природа помилилася? А ви покликані виправити її помилки?

Так ні! Ви навіть на таке “геройство” не здатні, щоб промовити хулу російському апаратові для друзготання людяності. Сказати правду... можна б. Так вона “проти”! А тут уже помешкання з галюном, газ; кар`єра і... – ні! Не скажете! Страх вами керує! Боїтеся! А брешете, що готові на смерть за правду і свободу – не де-небудь, а в цілому світі.

Тимчасом є на землі щось гірше від смерті. Бо смерть не відчувається. Є щось гірше, ніж кінець на гаку за ребро. Те гірше – то пекло за мовчазними мурами московських в’язниць. Там, де з людей вичавлюють ознаки людської тотожності, і не яловими побрехеньками, а самим фактом їхнього існування.

Кожний політичний підслідний таки зробить десь помилку і “розколеться” – тим собі тільки й нашкодить.

* *

“Допит” продовжувався.

– Підписуй! – шипів придушеним голосом слідчий. – Бо розчавлю як черв’яка! – і пересипав усе це такою добірною лайкою, що й на папір не покладеш.

Допит: запитання – відповідь (наводящіє вопроси) відомий усякому політичному підслідному. Ця система великою мірою не бажана з боку дослідників людських біографій. Є вона в певнім сенсі вимушеним заходом. Краще, коли підслідний “сам” усе викладає. Тому слідчий має причини нервуватися. Бо йому “рекомендують” обмежити “вопросно-ответную” систему ведення слідства. Слідчий, якщо він талановитий, насамперед “виховає” собі підслідного. “Навчить” його “логічєскі мисліть”, і цей – уже “просвєщоний” – сам складає на себе кримінальний матеріал. Такі слідчі швидко авансують – кар`єра їм забезпечена. Воробйову – ой, як треба було б бути якраз таким слідчим, талановитим, щоб позбутися “младшого”!

В п’ятницю робоча зміна для Воробйова закінчилася. На ніч, видно, потрібний був кабінет ще комусь. Воробйов передав підслідного якомусь “младшому”, і цей перевів Остапа в інше приміщення. Там, до речі, було значно тепліше. Бо Воробйов “провітрював” свій кабінет, щоб не так смерділо арештантом.

Через кілька хвилин і цей відчинив вікно та двері, став на порозі і смалив традиційний “Бєломор”.

Понурий і тихий, як наступаюча ніч, “младший” ще раз вияснив анкетні дані підслідного і вирішив таки витиснути з нього підпис під відповіддю “да, участвовал”. Він бридливо обходив це недогниле “падло”, переконував його в недоречності і безглуздості подальшого опору: “Усі дослідні органи в цілому світі знають оту “нєзиблімую істіну”: злочинець – кожний без винятку! – старається відкупитися дрібничками, маловажними фактиками злочину, наче – копійками, а “крупну купюру” приховує, торгується, бо не хоче зрозуміти, що його все одно “вивернут на ізнанку!”.

Яка проста і доступна всякому смертному схема “логічних” міркувань! Злочин (не доведений ще) вже не підлягає ніякому сумніву, лиш підслідний не бажає для власної вигоди викласти увесь “капітал” на кон. І тим самим облегшити своє сумління – так, таки тут помилки немає: сумлінний слідчий звертається до несумлінного підслідного, рятує його від моральної руїни! І допоможе облегшити долю, бо, може, трибунал буде краще задивлятися і... не дуже різким тоном винесе такий самий вирок.

Не переконало, видно, ніщо дотепер заарештованого, і тому довелося вдатися до більш впливового заходу: виснажити його на стільчику в кабінеті, без їжі і без відпочинку.

Була пізня ніч, допит продовжувався. Мабуть, п’ятниця вже закінчилася, мусило бути вже після півночі.

Воробйов, напевно, смирно і спокійно спав після ситої вечері під боком дружини. Незнайомий “біограф”, що його змінив звечора, не добившись нічого від Остапа, стояв тепер біля причиненого вікна, шинеля наопашки, і смалив без кінця “Бєломорканал”, спльовуючи довкола себе на підлогу крізь зуби. Загнувши руки назад, навіть і не глядів на свою жертву. Чекав, коли цей нарешті “паймьот” і сам запропонує підписати вигадку: “участвовал...”.

А цей незмінно сидів на ріжку стільчика-табуретки. Від тривалого навантаження хребет повільно занімів, потім запекло у плечах немов від гарячого окропу, біль згромадився у суглобах від самої голови уздовж хребта, аж до кінця спини і спинився на самому кінчику копчика. Заболіли тупим болем тазові кістки, заніміли ноги. Треба було якось перемінити позу – не було на це жодного способу. Пробував підпертися руками за краї табуретки, безпорадно відкидав назад голову. Натрапляв на стіну стриженим черепом, карк у такому положенні болів ще гірше. Досить яскрава жарівка звисала на голому кабелі так низько, щоби при такому освітленні можна було писати, не користуючись настільною лампою. Не була захищена плафоном, тому сліпила перевтомлені очі. Сильне світло палило почервонілі, підпухлі повіки, заливало розтопленою смолою вже невидющі зіниці. Ні, це вже не було світло, це була жевріюча бура пляма перед обличчям – ніби живе втілення засобу для збільшення страждань.

Чоловік у шинелі наопашки час від часу проходився кабінетом мовчки і пильно стежив за знужданою жертвою. І палив задушливі папіроси, прикурюючи одну від одної. Зупинявся на мить перед жертвою і приглядався, як кухар до шницеля на блясі, чи, бува, не готовий. Зауважував найменший порух і зловіще застерігав: “Нє двігатса! Сідєть смірно!”. Він терпеливо “работал”.

Котра то вже година? Ніч – вік...

Знесилений підслідний оперся ліктями на коліна, нахилившись до переду, змінив позу: голова низько поникла. Російський супермен повільно, але відразу підійшов, підняв ногу, взуту в чобіт, обережно вперся шпіцем у підборіддя й енергійним поштовхом догори відкинув голову і цілий тулуб підслідного назад до стіни: “Сідєть прямо!” – і знову відійшов до вікна, то дивлячись у темінь хмарної ночі, то позираючи через плече на жертву, що сиділа на стільчику. “Работал” і курив.

Так діялося кожного разу, коли спина в’язня тратила здатність підтримувати тіло і він гнувся до переду.

На перший погляд такий спосіб приводити людину до порядку виглядав дуже брутальним. Може, слідчий вважав це досить дотепним і гідним засобом, що його застосовував при порушенні порядку ведення слідства. Насправді ж, це людині дуже багато допомагало: різкий поштовх зрушував з мертвого стану усі члени тіла, кровообіг посилювався, людина виходила з отупіння. Загальний біль ніби на мить припинявся, груди ловили ще порцію просмердженого тютюном повітря – істота оживала.

“Хоч би трохи встати, походити”, – мріяв подумки Остап. На такий дозвіл він не розраховував, але таки не втримався, попросився до туалету.

– Ти коли їв? – запитав ембегешник з єхидною посмішкою.

– Ну, вчора...

– Нема тобі що робити в галюні, знаємо ми таких! На ось, підпиши оцю “бумагу” – підеш у галюн!

За шибами вікна небо набирало кольору спілої сливи, переходило в густу синяву, синява блідла, ніби до неї домішано дрібку молока. Світало.

Хто не зазнав солодощів короткого сну перед пробудженням дня? Це час, коли ось-ось прокинуться ранні птиці, відізвуться привітним щебетом-свірготанням на відвічно і завше новий наступний день.

У таку пору доби люди солодко сплять: хтось після ситої вечері, що вадила в шлунку, наводила на важкі тривожні сни у першій половині ночі; хтось забувся після любощів з подругою життя –окрасою сірої мозольної буденщини; робочий люд заглибився у передранковий сон, коли перестали нити спрацьовані руки; комусь цілющий сон за ніч вернув спокій, відпустив напругу нервів, що прийшла внаслідок нічим не виправданих потрясінь на роботі з людьми чи з начальником; забувся нарешті злодій після недоспаної – вдалої чи невдалої – ночі; втихомирився хворий на шпитальному ліжку – усі поснули, мов діти після материних грудей. Усі в той час доби однакові – усі тоді тільки люди.

Який сердега військовий не засинав стоячи на варті у передранковий час? Навіть у в’язниці тоді смиренність.

Тільки не тут! Тільки не в катівнях на Суханівській і не за непоказними стінами контррозвідки на ТО. Тут усе не так, як у людей. Бо тут ведеться непримиренна боротьба з ненависним, звироднілим фашизмом. Бо, помимо всієї своєї знахабнілості, певні державні чинники не відважуються більше вживати слів “помєщікі”, “капіталісти”, “буржуї” (та й що воно таке, ці буржуї), “кулачйо” (так само невиразне слово) – усе це зблідло і втратило виразність для пропагандистського впливу. Тепер є “фашисти” – цінне визначення для людей тим, що ніхто не може пояснити значення цього слова: навіть Савічев. Сюди, мов у спільний лантух, скинули усе нерозгадане, а це значить – небажане.

Розвиднілося. Хребет гнувся в каблуку, впирався в стіну. Зад омертвів і тільки палав, ніби людина сиділа на грани. Зсувався на кант стільчика, а цей кант різав ножем обі половинки послідка. І стілець наче вростає у стіну – вужчає. Сидіти важко.

То була субота, котрогось дня, мабуть, лютого вже на початку 1948 року. Боже! Боже! До якої безпорадності, до якого нужденного стану можна довести людину протягом такої ночі.

Почалася робоча зміна і прийшов знову Воробйов. Перевів підслідного у свій кабінет і мовчки кивнув головою на стільчик під стіною, щоб той на нього сів. І папір він забрав з собою, на котрому ще від вчора був записаний “наводящій вопрос”.

Від п’ятниці, вчорашнього дня, минула доба. Для слідчого якось вона там минула, для підслідного – беззмінно і в голоді на втисненому в стіну стільчику: без їжі, без краплини звичайної (для нього цілющої) води. На сигнал Воробйова, якийсь дебелий матрос із служби в підземеллі контррозвідки приніс підслідному ретельно відважену порцію, з розрахунку 25 % норми солдата в обідню пору. Навіть хліба приніс такий шматок, як брикетик “банного” мила. Солдат-матрос ще вертався за ложкою, бо від першого разу забув її взяти. Остап попросив води, зовсім справедливо міркуючи, що після “обіду” йому належиться попити. “Нєкому бєгать тєбє за вадой – абайдьошся!” – промовив Воробйов.

Та підслідний і не розраховував на те, що йому дадуть напитися. Але таки подумав: ану ж, станеться чудо!

Допит продовжувався...

Знову закінчилася денна зміна для збайдужілого Воробйова. І знову прийшов зарезервований “слідчий”, перевів в`язня в інший кабінет, посадив на стільчик...

Для отуманеного мученика ніч проминула у якомусь екстазі суцільного терпіння. Усе довкола нього змішалося у густу, в’язку масу: ніби не існувало ніяких обмежень у просторі, навіть не було стін, а, однак, усе разом ніби лягло на нього загустілим драготинням, запирало віддих. Він не бачив нічого, навіть – слідчого. Перед очима, доповнюючи страждання, висіла бездушна електрична груша, що випалювала крізь очні ями усе його зболіле нутро.

Тратив свідомість раз за разом. Падав м’яко на просмерджену соляркою чи, може, сирою нафтовою ропою підлогу. Мов у тумані ще відчував, що слідчий обливав його водою, піднімав і терпеливо садовив назад на табурет. Фізичні зусилля хоч підсвідомо, але ще служили, підтримуючи зболіле тіло на стільці, поки памороки не затуманювали свідомості. Млів, мов засинав, і падав ниць знову і знову. Так минула друга ніч.

Розвиднілося. Слідчий погасив світло. То була вже неділя. Це був уже третій день на стільчику, врослому в стіну в кабінеті контррозвідки. Підслідний уже втратив відчуття навіть голоду. І сну. Бо він і тепер спав. Чи, може, тільки марив? Щось, мабуть, існує ще посереднє між сном і бадьорістю. Може, й існує! Хто це сьогодні доведе, підтвердить експериментально? “Нетипове явище!”

Малося, мабуть, уже біля полудня. Остап провів на стільчику десь 45-50 годин. Прихід дня він таки зауважив. Це свідчило, що він ще не вмер.

У кабінет зайшло два конвоїри. Взяли з підлоги м’якого, мов вата, “злочинця” і потягли до виходу. Перед воронком йому закували руки. “Положено”, нічого тут не вдієш – служба така. І повезли на Партизанську.

Ніхто його не бив – подиву гідна гуманність.

У корпусі чергував Башмаков. Побачивши біля вартівні рештки людини, покликав кремезного арештанта із внутрішньої обслуги і тільки кивнув головою на “це”, не вимовивши й слова. Арештант справно перекинув собі через плече безвладного “фашиста” і поніс услід за Башмаковим. Залізні перегороди відчинялися і зачинялися, поки Остапа не вкинули через поріг у камеру № 64. Так само цей арештант транспортував воду на поверхи корпусів. Виносив ночами фекалії у півбочках з вухами із дроту – така його робота.

Напівпритомному Остапові щось подавали до уст, він ще пив воду. Ще жевріла у ньому іскра хитрості, бо відразу відчув, що він уже “вдома”, що може відпружитися до нуля, що може скрутити слідчим “фігу” з трьох пальців –подумки, бо більше нічого не може вдіяти.

Ось вам черговий “геройський” вчинок “ідейного” борця за добробут усіх інших, крім свого власного!

На причі Павла лежав Остап цілу добу трупом, поки не опритомнів. Павло був якраз на черговому допиті.

За той час хтось знову, мабуть, їздив “конем” на другий поверх, бо у півсні його чимось годували... На вечірній апель і також ранком його не вдалося поставити на ноги.

У вівторок він уже був на власних ногах; його “видьорнули” на черговий допит, на цілу добу – без харчів.

У наступну п’ятницю, зараз після обідньої баланди, його відвезли у контррозвідку, – приніс його арештант назад у камеру в неділю після обіду. Здавалося, це вже був край людських можливостей... Але пережив і вижив.

Раптом після цього його перестали викликати на допити. Це тривало чи не довше ніж тиждень. Остап відпочивав, Борис не віщував від цього нічого доброго.

У міжчасі відносного спокою Остап мав можливість трохи замислитися над способом ведення слідства. Зробив висновок, що Воробйов не був поганою людиною від природи, хоч силкувався таким себе показати. Уся його нелюдяність була якась навіяна, штучна. Можна було зауважити, що йому було важко узгодити свої переконання з потребами будь-що “оформити” в`язня на “катушку”. Він робив це з таким самим моральним зусиллям, як дроворуб береться до зав`ялої колоди з фізичною напругою. А “розколоти “ мусив як один, так і інший. Підслідному від цього не було легше.

Спосіб ведення допитів був не стільки збочений, скільки тенденційний і нефаховий, що викликало в Остапа нехіть і навіть огиду: і це після того, що він на початках вірив у можливість вияснення свого недоречного і необгрунтованого перебування під пресом немилосердної каральної машини. Такі дрібничкові, здавалось би, маловажні факти, як “соціальноє проісхожденіє”, вимагали марудної роботи, витрат надлюдських зусиль. На запитання “соціальноє проісхождєніє” він завжди відповідав: “Із селян бідняків”. Це запитання повторювалося кожного разу, коли починався заголовок наступного протоколу. І кожного разу Воробйов спростовував цю відповідь, вважаючи її попросту брехнею. Він чомусь (потім Остап зрозумів, чому) хотів записати: “Із кулаков” або хоч компромісне “Із заможних крестьян”. І так щоразу. І завжди на це тратилося купу внутрішньої енергії з обох боків, багато часу і створювало напружені відносини між ними відразу на початку допиту. Воробйов після драстичних торгів записував “Із бєдняков”, але завжди обіцяв це спростувати в майбутньому. Твердив, що таке визначення “логіческі” неправдоподібне – це видно по “об`єкту” (бач, який з Воробйова спеціаліст у галузі визначення соціального стану людини за її внутрішнім складом. А внутрішній склад людини він мав претензії знати).

Такі “торги”, як відомо, велися також у питанні освіти – то що вже казати про викриття і доведення самої “злочинної діяльності”!

Не міг ніхто трактувати таке слідство поважно. Але від цього залежала уся система принципу ведення слідства над політичними “злочинцями”. Виводилася дуже коштовна – бо за рахунок винищення мільйонів невинних людей – практика судочинства. Вони не знали правди і боялися її як власної смерті.

Ішли роки, “передєлкі” обростали традиціями, сторони віддалялися. В “органах” проростало переконання, що там, “гдє сіла – ума нє нада”. Жертву змушували найбільш нелюдяними методами до переконання, що всякий спротив волі сили буде тільки ще більше шкодити йому самому.

Перебуваючи під слідством, в’язень не має ні часу, ні можливості робити якийсь критичний аналіз усього того, що з ним твориться. І тільки під пресом обставин він мусить якось поєднувати і узгіднювати у собі неймовірні позбавлення і страждання з виразною присутністю холодної голови і нерозгубленості під час вишуканих методів фізичного, морального і психічного “воздєйствія” на нього, які застосовуються під час процедури розправи над ним. До цього не готуються на волі. Увесь гарт сили волі відбувається під час безпосередньої практики на місці і в комплексі. Тому не дивно, що такі “стійкі” під слідством зустрічаються дуже рідко. У більшості випадків жертва підлягає дії безпорадності покиненої Богом і людьми істоти. Ураганний наступ грубої сили, морального садизму, правового цинізму вже на самому початку діють настільки шокуючи на людину, що вона відразу піддається волі фатуму – не обороняється. Найменш протистоїть такому неотесаному вандалізмові вихована в добрих, людяних традиціях душа.

* *

Факти вчинення масових та поодиноких розстрілів сотень невинних “совєтскіх” дітей, жінок і стариків не були встановлені і не були, зрозуміло, зафіксовані у протоколах. Борис не вірив, що без доведення таких “внушітельних” фактів вчинених злочинів можна буде закінчити слідство й Остап підпише “двухсотку”, не підпаде під більш жорстоку екзекуцію. Підозрював, що за цим ще очікує Остапа якась небажана несподіванка. Радив йому пригадати собі усе і приготувати певне алібі для власної оборони.

Остапові виставили нове запитання на черговому допиті, коли після згаданої перерви його допитували троє слідчих – з Воробйовим на чолі, ясна річ.

– Сколько ти награбіл ценностей у мірного насєлєнія і гдє закопал ілі спрятал? – це було стержневе запитання на подальшому розслідуванні “злочинів”, і на це було затрачено часу і великі зусилля.

Остап звірився перед Борисом, про що розходиться “їм” на допитах, і Борис аж головою похитав: “Їм і в голові не вміщається, що людина, маючи розв`язані руки і не обмежена відповідальністю за грабунки і мародерства, може цього не робити, – розмірковував Борис і пояснював далі: – Вони зовсім “логічно” ставлять себе на твоє місце, що б вони зробили, опинившись у Європі, де – на їхню думку – золото і годинники можна на дорозі назмітати. При умові, що маєш у руках зброю, а люди там не мають ніяких прав. Бо про звичайну людяність вони й поняття не мають”, – розважав Борис.

Остап це знав ще з Мільберга, з чим пов’язують ці “душпастирі” перебування людини в Європі, і не надав якось цьомуналежного значення.

Згідно з міркуваннями Бориса, Остапа “щадили” дотепер якраз з тієї причини, що надіялися отримати від нього награбоване у воєнний час золото.

“Перехресний” допит не привів до бажаних наслідків, на котрі розраховували слідчі. Запитання, здається, було запротокольоване – і тільки. А підслідному не повірили.

Остап вирішив, що слідство підходить до кінця. Те підтвердив також Борис. Бо почали знімати з нього “свідєтєльскіє показанія”. Пропонували – замість колишньої присяги на Євангеліє перед хрестом – підписати зобов`язання на кримінальну відповідальність за явно неправдиві зізнання – це мало бути більш дійовим, ніж присяга в розумінні людей, котрі людську чесність і в гріш не ставлять. Це наводило на думку, що вони самі окрадені від такої чесності і тому не вірять в її існування. Однак не будемо у цьому питанні заходити далі здогадок.

Неприємність, пов’язана із свідченнями на інших, спіткала його тоді, коли питання торкнулося Альоші, котрий був з ним увесь час від пересилки у Находці і до Владивостока. Альоша був його щирим і прихильним друзякою. А Цибульський – шкільний товариш Альоші. Тепер вони також перебували десь тут, на третьому поверсі другого, політичного, корпусу в’язниці. Лиш у різних камерах. Хтось доносив докладно все, що робилося чи говорилося протягом усього попереднього часу. Розповіді одного і другого під час зустрічей у бухті Чусовая при чарці у бліндажі були детально викладені якимось стукачем з-поміж колишніх рибалок.

Остап розумів, що тут нема що крутити, що справа “продана”, але через непопулярність зізнань на товариша, що прирівнювалося до зради, рівної доносам “стукача”, пробував якось викручуватися. Спершу твердив, що такого не було, а потім посилався на погану пам`ять. Усе це виглядало смішно і по-дурному: йому зачитали дослівно навіть поодинокі слова, котрі він сам вставляв у бесіду між ними при столі.

Свідчення про бесіду між родаками-білорусами, Альошею і Цибульським, було запротокольовано, й Остап протокол підписав. Більшого сорому і відчуття приниження він дотепер ще не відчув ні разу в житті. Дарма тішив себе, що “інакше міг”, десь глибоко в душі непримиренниий голос нагадував йому: “Негідник!”. Навіть Павлінчин Федь знав правило: “Сто раз впадь, а не зрадь”...

Після цього напруга між ним і Воробйовим геть зникла. Слідчий зробився звичайною людиною, вів балачки, що не зовсім стосувалися кримінальної справи.

Остап вважав, що слідство закінчено.

Помилявся.

* *

Знову кілька днів відпочинку. Його не виводили на допити і навіть виписали “дріжджі”, щоб він набрав трохи сил. Виглядало на те, що слідство було закінчене.

За той час Остап встиг трохи прийти до себе. Зауважив, що у камері когось вже бракувало із “старих” і прибули “нові”. Івана майже не було ніколи – його “обробляли” найбільш жваво. Прибув якийсь ще зовсім молодий хлопчина на прізвище Ясінський. Марний мов тріска, а жвавий як миша. Цьому хлопцеві йшов уже вісімнадцятий рік. Відомо було, що він народився у Харбіні.

З Ясінським в’язнична служба мала багато клопоту, а найбільше – ключники. Оскільки він числився ще “малолєтка” і “норму” в “кандєї” давно вже відсидів навіть з надвижкою, то надуживав своїми перевагами як тільки міг. Найбільше знущався з “Гниди”, коли вона чергувала на коридорі: постукає, бувало, сильно у двері, швиденько, знявши штани, стане цапки посеред камери, націлившись голим задом на двері просто на волчок. Відомо, що побачить ключник, коли загляне через цей волчок у камеру. Були випадки, що він так вистоював доволі довго, надіючись, що “Гнида” не витерпить і викличе чергового старшину. Тоді йому вдасться показати свою вимарнілу задницю ще й “вищому” начальникові. при виході на прогулянку встигав чимось надряпати свастику на стіні в коридорі, поки ключник доглядав за всіма в дорозі до виходу чи у “прогулочний” дворик. У камері він подряпав стіни написами, нецензурними висловами на адресу в’язничної служби і МГБ в цілому.

Ясінський прибув після війни з групою російських патріотів з Шанхая на борту красеня, пасажирського корабля “Ильич”. Надії цих дітей не справдилися, і він, зібравши групу юнаків із Шанхая, молодших навіть від себе, вирішив утікати з ними назад на територію Китаю. Хлопців догнали біля ріки Сунгарі, затримали і помістили на Партизанській. “Оформлєніє” криміналу доручили працівникам на Суханівській.

“Злочини” були їм доведені, і по “катушці” вони заробили без всякого сумніву, бо потім їх зустрічали вже на Колимі, де менші з них покутували як “дівчата”.

Ясінський залишив по собі світлий проблиск у камері.

* *

За кілька тих днів Остап зміцнів трохи тілом, але більше – духом. Відвик зовсім від “волі”, перестав дивитися на чекістів, як біблейський Адам на огнений меч ангела-хоронителя входу до раю. Усе перейшло в буденщину: бетон долівки, кібель, ключники (цих він уже знав усіх особисто, знав і їх натури), прогулянки, перестукування, “коні” і весь розпорядок дня, що не змінювався ні на волосок протягом десятків років.

Але одного разу його викликали на допит відразу після трапези. Чергував тоді, здається, Іванов. Його вивели за браму і... о, диво! – там не було воронка. Очікувало лиш троє молодих хлопців: сержант і два шеренгові. Ще більше його здивувало, коли вони його попровадили пішки вулицями міста, не заклавши йому на руки кайданків. Сержант пішов попереду, а два зеленюхи – за ним позаду, звелівши йому загнути руки назад і пригнути голову донизу. Конвоїри йшли впритул, торкаючи штиками плечі заарештованого. Так вийшли на пожвавлені вулиці міста.

Його провадили самою серединою бруку. І тут Остап спокійно запхав руки у кишені шкіряної куртки, у якій був зодягнений, а голову підняв, випростувався.

– Ти зачєм засунул рукі в кармани? – занепокоївся хлопчина, червонопогонник, – Нє положено!

Остап не звернув на це жодної уваги, ішов далі.

– Товаріщ сєржант, а он нарушаєт! Нам што гаварілі... он нє імєєт права!

– Пріставіть ногу! – закомандував сержант, обернувшись лицем до конвойованого. – Рукі за спіну, голову далой – такой пріказ! – Конвойований і не думав виконувати цей “пріказ”. Стали посеред вулиці, сержант витягнув із кирзової кобури наган, підійшов до заарештованого і вільною рукою почав сіпати Остапа за лікті, примушуючи його вийняти руки з кишень: – Рукі, рукі с карманов! Не положено! Інструкція!

– Подчіняйсь! Стрєлять буду! – гарячився розгублений сержант. Він явно боявся, що не забезпечив покладеного на нього інструкцією завдання. Конвойований знав докладно, що стріляти вони не будуть в жодному разі, навіть тоді, коли б він пробував тікати. Адже це було на вулиці міста, а по-друге, він був під слідством, він був потрібний живий.

Звідки не візьмись – практичний міліціонер підійшов до сержанта і лагідно, заспокоююче порадив:

– Та покинь! Кому ця “інструкція” потрібна?! Йде, то нехай іде, як хоче! Аби до місця!

– Ладно, пашлі! – погодився сержант і рушив крок попереду. Конвойований і конвоїри пішли слідом.

Остап не замислювався над інцидентом на вулиці через руки в кишенях, не думав про це. Дрібниця. Він старався відгадати, чому його повели пішки під ослабленим і непрактичним конвоєм (він то знав, що таке конвоювання) і не закували рук у кайданки. Розумів, що слідчі органи не вважають його таким дурнем, щоб він зважився на безнадійну втечу, хоч у людному місті це мало б хвилевий успіх; не вважали його безглуздим авантюристом. І “добренькими” вони не були... Не відгадає.

Почав думати про те, що робиться тепер удома: мабуть, вони не знають, що з ним сталося, листа давно від нього не мають – здогадаються... Степан, здається, у Бережанах, вчиться в педшколі... цікаво! А Славко, мабуть, уже добре підріс... який він був наївний, коли Остап приїжджав на “урльоп”... але й допитливий і непосидючий! Гірко було усвідомлювати, що випадок з ним фатально відіб`ється на долі усіх рідних удома – цього він найменше бажав.

Прийшли до будинку контррозвідки на вулиці 25 октября.

Не зупиняючись при вході ні на хвилинку, сержант взяв у чергового перепустку, конвоїри спрямували карабіни люфками догори і майже гуртом увійшли на третій поверх. Сержант постукав у двері до кабінету Воробйова. “Войдітє!” – почувся голос слідчого з-за дверей. “Захаді”, – звелів сержант, пропускаючи заарештованого перед себе.

– Товарищ младший лєйтєнант! Доношу, що “в путі слєдованія” заарештований порушував правила і супротивлявся, не виконував команди по інструкції! – відрапортував сержант.

– Що він зробив? – запитав недбало Воробйов.

– Ну... руки в кишені... і...

– Добре, ви вільні! Ідіть і напишіть рапорт. Я прийму донесення у письмовій формі, тепер не маю часу!

– Єсть доложіть в пісьменной форме! – сержант вийшов.

– Що ти там з хлопцями дрочишся? Вони тільки виконують наказ, несуть службу! Що ти з ними там... ну... – і почав шукати чогось у шухляді стола.

– Я не тримав руки за спиною...

– Ладно! Разбєрьомся! – дав зрозуміти Воробйов, що бесіда про цю справу вичерпана.

У кабінеті запанувала зовсім незвична атмосфера. Слідчий тасував якісь папери, рівняв їх і складав у півкартонні деки. Час від часу брав до рук ручку і робив якісь помітки, щось підписував, порядкував і відкладав набік.

– Ти трохи підожди, там тепер “совєщаніє” – з тобою буде говорити один із заступників начальника! – попередив спокійним, а тому незвичним тоном Воробйов. Запала тиша, Воробйов виглядав як звичайна людина, без спотвореного, службового виразу на лиці.

Остап сидів мовчки. Його дивувало і насторожувало таке неймовірне перетворення. “Невже так виглядає закінчення слідства?” – дивувався подумки.

Здавалося, усе добре закроювалося на дальше. Хапався, як утопленик за бритву, за кожний проблиск надії. Адже він мав на це усі підстави. Якби не те глибоке і нез’ясоване розумом відчуття. Те відчуття, що його дотепер ні разу не обдурювало. Воно вселяло якусь невпевненість, тривогу. Воно підсилювало недовір’я до слідчих органів, яке встигло протягом останнього місяца так глибоко вкорінитися в свідомість. Сам цього не розуміючи, робився моральним калікою – циніком. Почав спокійно сприймати акти гвалту і несправедливості, як звичне суспільне явище. А скільки то він таких людей зустрічав на своєму шляху, від часу, як йому судилося опинитися на території імперії, між цими нещасними людьми. Адже вони справді нещасні. Вже давно зауважив, що нормою у їх розумінні є те, що несправедливість, володіючи грубою силою і брутальною безоглядністю, має зовсім виправдані “законні” переваги над правдою і справедливістю. Тому перестав вірити, що сила може мати милосердя над безсиллям. Тепер не вірив у добрі наміри “органів” щодо поліпшення ставлення до нього. Підозрював підступ.

Минуло, мабуть, більше чверті години у такій блаженній мовчанці. Тоді Воробйов зачинив на ключ шухляду, встав, поклав в’язку ключів у кишеню і вийшов з кабінету, залишивши заарештованого самого, не зачинивши навіть дверей за собою, – неймовірно, сон.

Остап відчув себе якось незручно без нагляду. На очах не боявся, почував себе більш впевнено – звичка.

Через кілька хвилин Воробйов повернувся усміхнений, у доброму настрою. Взяв з шухляди ще якійсь папірець і сказав: “Пайдьом, нас уже ждут!”. І пішов попереду (теж нове, бо завше ганяли поперед себе) до сходів. Запровадив у якийсь кабінет. Там було чисто і світло, так само, як у кабінеті Савічева. Тільки кабінет був значно менший.

Столи були поставлені у формі букви “Т”. Під вікном за поперечним столом сидів шпаковатий, гладкий на обличчі, симпатичний і навіть усміхнений підполковник МГБ. Воробйов сам показав заарештованому місце при столі на самому кінці. Остап сів на справжній стілець зі спинним опертям – як у якійсь казці, після того, що було.

– Негарно так! Треба привітатися, коли заходите! Ви ж не маєте причин на мене гніватися? – почав привітно підполковник: –Людина ви, сподіваюся, вихована!

Остап промовчав і тільки видивився на підполковника: диво творилося за дивом. Навчений лихом, відразу подумав: “Що би то могло послужити йому для такого вступу, чого він міг би хотіти від мене?”. В закінченні слідства він раптом засумнівався. З камерних балачок він уже знав, що при закінченні слідства знайомлять з “дєлом” і прокурором. Завжди так закінчується і ніколи не інакше.

Підполковник встав з-за столу, підійшов до заарештованого, присунув собі стільця і сів майже впритул до нього, не бридячись смороду, що ним несло від заарештованого. Нахилився, оперся ліктями об коліна і сплів пальці рук.

Подивився пильно, оцінюючи на Остапа, помовчав, напружено подумав – це було добре видно – і почав:

– Ну, як ви себе почуваєте, Остапе Йосиповичу? Як зі здоров’ям? – І не чекаючи відповіді, почав пояснювати сам, як там уже може людина почувати себе під замком: – Не так хіба, як я кажу? Та й здоров’ю це не дуже помагає! – Зробив паузу: – Знаєте, я хотів познайомитися з вами раніше! Але не мав права переривати хід слідства у вашій справі, та й часу не вистачає на усе. Не буду душею кривити, що вирішив з вами поговорити тільки з мотивів людяності, без певних службових причин. Бо ви би і так мені не повірили! Хоч – вірте не вірте! – я цікавлюся вами як людиною, і ви мене зрозумієте, коли я вам усе поясню! – Зробив досить тривалу паузу і почав говорити знову: – Я буквально останніми днями переглянув протоколи допитів по вашій кримінальній справі. Ну, що вам сказати, вина за вами є. І підлягає притягненню до відповідальності. Цього заперечити вже не можна – це, так би мовити, де-юре. З іншого боку, – назвемо це де-факто, – є підстави сподіватися, що вашу долю можна полегшити, а при певних умовах – навіть... навіть обійтися без винесення вам вироку. Це до тієї пори, поки справа ще в наших руках. Ви це розумієте! Поки ваша справа не підписана прокурором і не передана дальше. Тоді би ми вже не могли нічого зробити. Якщо схочете використати ваш шанс – я допоможу вам. Ми вам дамо можливість доказати, що ви людина своя, радянська. Я навіть не сумніваюся у цьому!

Остап уважно слухав увесь час і закарбовував у пам’яті кожне слово підполковника. Воробйов сидів в куті біля стола начальника і уважно слухав також. Вчився.

– Ви українець? – запитав підполковник.

– Так! Там же записано в протоколах!

– Так, так! Я знаю! Але ми тепер розмовляємо неофіційно, не для протоколу, – людина може мати ще якісь свої окремі міркування! Ваше прізвище зустрічається і в інших народів. Скажу вам більше – навіть у неслов’янських.

– Я того не знаю, не цікавився! – відповів насторожено Остап. Він уже встиг зауважити, як діє на “добрих” сусідів слово “українець”.

– Тепер вам скажу, що ви мені не така вже байдужа людина, – почав з іншого боку підполковник, – я увесь післявоєнний час провів у ваших сторонах; працював там – були важкі часи. Тепер уже легше. Знаю характер ваших людей, маю там багато друзів. До речі, я сам українець і навіть вважаю себе щирим українцем. Тільки я з Кубані, потомок кубанських козаків. Ну, а тим самим – запорожців.

У випадку сповіді про національність, походження і такі визначальні слова, як “щирий” (радше – насмішкувате слово), “також” (українець), – усе це мало якусь штучність, неприродність, бо в буденних умовах питання українщини ретельно затиралося, це набувало неприємного смаку.

– А знаєте що? Давайте будемо говорити по-українськи! Думаєте – не вмію? Бо ви все одно говорите погано по-російськи. Відразу видно... – не докінчив думки підполковник. – А ви ще не забули говорити по-своєму, по-вашому?

– Не знаю. Треба хіба попробувати. Я вже давно звідти, то навіть не пам’ятаю, як там люди говорять, – Остап помовчав і тягнув далі: – Я підозрюю, що вже не вмію ніяк говорити: старе забув, нового не навчився...

– Дурниці! Аби розуміли один одного і досить. Мова мовою, а важливіше, яка в людини душа! Ви вже мали нагоду переконатися, що за мову ми нікого не караємо; навіть перекладачів приставляємо при потребі, наприклад, до китайців.

Розмова тривала занадто довго, торкалася різноманітних питань, що не мали ніякого стосунку до справи Остапа і до слідчого матеріалу взагалі. Мала, радше, забарвлення дружніх відносин між співбесідниками, що в цих обставинах не мало місця. Підполковник, очевидячки, перегнув. Заарештований мався на бачності.

– Я ось що хотів вас запитати: чи ви знаєте, що таке ОУН? Маю на увазі німецько-українських націоналістів!

– Розуміється, знаю, що таке ОУН! – відказав Остап.

– Ну і добре! Значить – ми домовимося! – сказав з полегшенням підполковник. Напруга на його лиці ослабла, він підвівся на стільці і сів рівно. Видно, не сподівався такої легкої “перемоги”, очікував, що заарештований буде заперечувати, принаймні на початках.

– Нам би хотілося, щоби ви дещо роз’яснили про цей, так би мовити, рух. Бо тут, на Крайньому Сході, про це дуже мало знають, а як і знають, то вже з десятих рук. Самі розумієте: така опосередкована інформація має звичайно той недолік, що сприймається як якийсь міф!

– Чого від мене вимагається? Я, мабуть, не зможу вам багато допомогти, бо, по-перше, я в цій організації не був, а по-друге, ні у воєнній, ні післявоєнний час на цій території не перебував; дещо пам’ятаю з довоєнного часу, – пояснив зовсім без застережень Остап.

– Але ж гаразд! – погодився відразу підполковник. – Ви поясните лиш те, що знаєте! Уявіть собі, що про дії цієї організації у післявоєнний час якраз я, – підкреслив підполковник, – знаю добре, бо мав нагоду воювати з ними!

– Добре, я собі дещо пригадаю з цього і, чим зможу, тим поможу. Про їх сучасну діяльність я таки дійсно не знаю.

– Ще одне до вас запитання: як ви ставитеся особисто до цієї організації? – запитав трохи збуджений легкою поживою підполковник. – Говоріть правду, то вам не пошкодить.

Запитання було поставлене недвозначно і виразно підступно, вимагало відповіді чистої, недвозначної. Тим часом Остап і сам ще дотепер на ставив перед собою подібного запитання. Спробував уникнути прямої відповіді:

– Ніяк не ставлюся! Пізно вже тепер говорити!

– Ну, – протягнув у свою чергу підполковник, – не так вже й запізно; про це ми ще поговоримо.

Він нагнувся до шухляди свого бюрка, добув звідти газету “Радянська Україна” і вказав на статтю “Звернення” Микити Хрущова до “заблудших” і “обдурених” юнаків, котрі “помилково” опинилися у лавах німецько-українських фашистських банд: щоби

вони виходили з підпілля з “повинною”, розпочали мирне будівництво нового щасливого життя. “Усім усе прощається, ніхто до кримінальної відповідальності притягнений не буде”.

Остап прочитав побіжно це “Звернення”, а начальник пильно придивлявся до нього. Треба додумуватися, що хотів відгадати зміни лиця, яке враження справить ця стаття на Остапа. Останній встиг це зауважити.

– Мене особисто це звернення не торкається – я у цій організації не був! – Остап простягнув газету назад.

– Ми про це не говоримо сьогодні. Я тільки хотів довести, наскільки наш уряд гуманний. Чому вам не подумати і про себе? – агітував уже зовсім відкрито підполковник. – Як бачите: в нас усе можливе, навіть у вашому теперішньому становищі, – не вірите?!

Остап настільки вже наївся тієї “гуманності”, що не повірив жодному слову: як у змісті “Звернення”, так і тому, що говоpив підполковник. І в усьому бачив фальш, підступніть, небезпечну принаду. Бо дотепер ще ні разу з ним самим не вчинили ні чесно, ні справедливо.

Воpобйов увесь той час сидів штивно i мовчав – мотав на вус. Потiм глянув на годинник заклопотано i промовив:

– Товаришу підполковник, може б, зробити обідню перерву, вже час!

– Добре, добре, ми вже закінчимо, щоб до цього більше не вертатися – часу обмаль.

– Я не про себе думав – про вас! Вам треба пiдкpіпитися! – виправдовувався Воpобйов.

– I то правда! – погодився підполковник. – Ще кілька слів! Значить, домовимося, мабуть, так, – звернувся знову до заарештованого. – Вам слідчий дасть папір i олівець, i ви напишете усе, що пригадаєте. А що буде незрозуміло, то слідчий вам пригадає, гаразд?

– Гаpазд! – погодився Остап, думаючи тим часом про їжу.

– Маєте завтрашній день до намислення i щоб пригадати собі все, а післязавтра почнемо, – підполковник підвівся зі стільця. – До побачення! Воpобйов, нагодуйте Остапа Йосиповича! Бо він у себе вже не встигне на обід!

Воpобйов із заарештованим вийшли, мов давно знайомі. Iшли навіть побіч. Пpийшли у кабінет. Воpобйов відразу викликав котрогось із чергових, подав йому карточку i доручив “виполнiть нємєдлєнно”.

Не минуло й десяти хвилин, як черговий повернувся i поклав на стіл перед Воpобйовим кульок з паперу i відразу вийшов, не мовивши й слова. Воpобйов розгорнув папір. Там був шматок якісної ковбаси i четвертинка хліба. Слідчий вийняв з шухляди ніж, порізав ковбасу i хліб на шматки i так разом з папером поставив на малий столик у куті, на котрому підслідний підписував протоколи.

– Їж! – запропонував байдуже слідчий.

Остапові не треба було повторювати. Підтягнув табурет до столика і кинувся на їжу, ніби боявся, що хтось відніме її від нього. Воробйов не їв наразі, повернувся плечима до Остапа, запалив “Бєломорканал” і глядів мовчки у вікно. А заарештований відключив усі думки і їв, насолоджуючись. Йому в голову не приходило, як дорого треба буде заплатити за такий “обід”.

Слідчий підійшов до стола і викликав знову чергового.

– Принесіть йому чаю, – кивнув головою у бік заарештованого.

Через хвилину перед Остапом стояв алюмінієвий банячок з гарячим чаєм (заваркою). Він усе вичистив, не залишивши навіть шкірок з ковбаси. Воробйов дав йому ще папіроску і викликав конвой.

Назад Остапа відвезли у воронку, лиш без “браслетів”.

У камері на нього очікувала його порція бурди. І те з’їв.

* *

Ще того самого дня Остап розповів Борисові про те, що було з ним сьогодні у контррозвідці. Борис уважно слухав, не перебиваючи, зосереджено обдумував, не відповідав нічого. Тільки вже перед командою ключника “отбой” запитав Остапа якось обережно, ніби боявся сполохати саму відповідь, що її надіявся отримати: “Ти член ОУН?”. І пильно подивився Остапові в очі. “Ні!” – твердо відповів Остап, і вони вклалися на нічліг.

Остап лежав на бетоні і не міг заснути. Відчував, що й Борис не спить.

Вранці після сніданку вивели на прогулянку. По корпусу чергував Білан. На його зміні завжди відчувалося послаблення, було менше знущань. Цю обставину і використав Борис, щоб поговорити з Остапом без зайвих вух.

На прогулянці вони спацерували не гусаком, як це було приписано режимом, а пішли побіч, смирно загнувши руки на крижі і опустивши долі голови. Ходили “в кулко Мацєю” і тихо розмовляли. Бо стерегтися треба було й своїх.

Остап згадав, що відповів підполковникові: “Не був членом ОУН”. Це вивільнювало його від серії похідних запитань: “Коли?.. Де?.. Хто?.. При яких обставинах?.. Які злочини поповнили?..”. Нескінченна і не передбачена низка запитань на слідстві, яких автоматично уникалося простим способом: “Не був!”. Відповідати на ті запитання, – нутром відчував, – вчинити ганебний злочин.

У бесіді з Борисом Остап більше керувався правилом “табу” щодо ОУН, ніж правилом конспірації. Колись Петро, ще у ранньому дитинстві вчив його: “Про Справу не говорити з ким можна, лише з ким треба”. Як визначити: з Борисом “можна” чи “треба” говорити? І чи то була “Справа”? Мучив парадокс його становища: щось, що до війни вважалося самозрозумілим, тепер було “коляборацією”, а якщо ОУН “колябораціювала”, то совєти мали рацію? А якщо вони мали рацію?..

Борис слухав Остапа уважно. Те, що було не домовлено, мудрий Борис “прочитав між рядками”. Даремні були спроби щось від нього приховати, коли вже питання було зачеплене і додумане потайки в душі; не міг, тим більше, того зробити ще жовтодзьобий у справах глибших людських натур Остап.

– Ти побоюєшся, щоб не стати зрадником? – відверто спитав Борис.

– Ну, так! – підтвердив Остап.

– Так я і зрозумів.

– Вихаді! – крикнув наглядач, відчинивши загородку “прогулочного дворика”. – Захаді в корпус, канєц прагулке! – і почав при виході тихо рахувати: – Адін, два, трі...

Розмову продовжили вже в камері, на Борисовій прічі. Тепер не дуже боялися, що їх слухають, бо ніхто не розумів, про що йдеться, – ніхто не чув початку.

– Я прийшов до висновку, що ти не можеш нічого розказати більше, ніж те, що вони вже знають про цю організацію. Практично, ми в Маньчжурії знали більше про її діяльність, можливості і значення у майбутньому конфлікті, ніж це знали самі провідники ОУН. Уяви собі, що у нас, на території Китаю, була місцева мережа цієї організації, підтримувалася відповідними японськими службами, і навіть робилися спроби поширити її програму на Далекому Сході, на території так званого Зеленого Клину. Приклади свідчать, що та робота проводилася успішно. Так що вже від самого початку будь-який фактор на території сусідньої держави береться до уваги і відповідно використовується. Чи ти справді думаєш, що у Владивостоці, в місцевій контррозвідці, нічого про це не знають? Знають! Байочки про польські часи не мають для них практичного значення, а “історії” ОУН в тому плані вони писати не збираються – не їх спеціальність. Розваж! Виглядає, що їх цікавить щось інше.

Припустимо, будучи на їхньому місці, що б ми мали нині в руках? Я тобі перечислю усе можливе і навіть безумовне, чим вони володіють: матеріалами, що їх самі збирали; документами, що їх німецький абвер передав ще в довоєнний час; реєстрами членів і тих, що їм симпатизують, як ти висловлюєшся, “зрадниками” – людьми не твоєї категорії, а тими, що керували на рівні найвищого проводу, – вони їх мають нині в руках як під стражею, так і в формі інформаторів. А що ти ще можеш до того всього додати? Нічогісінько.

Твоє місце народження і вік відповідають їх підозрам, що ти мусив бути якось пов’язаний з цією організацією. Переконати їх, що ти не перебував під впливом ОУН, тобі не вдасться. Вони знають, що там люди – від малого до старого – прагнули до політичної незалежності. Як можна допустити, що ти – противник такого радикального руху – міг пережити усі ті роки? Ніхто тобі не повірить.

Що торкається “зради”, то я маю на цей рахунок свій погляд: відколи існує таке поняття, воно більше прислужується усяким спекулянтам на людській сумлінності, тим, що хочуть за рахунок вірності інших і навіть на шкоду тим іншим влаштувати свої шкурні справи. Приклади? Та їх скільки хочеш на кожному кроці. Скільки фельдмаршал Паулюс підтвердив смертних вироків польового суду своїм підлеглим за зраду протягом служби у вермахті? І як він повів себе після того, як опинився у полоні під Сталінградом?

І найбільше ошельмували поняття зради політичні кар’єристи, узурпатори влади – ці примушують на вірність, не обтяжуючи себе самих ніякими умовами чи взаємними зобов’язаннями стосовно підлеглого народу. Їм можна!..

На мій погляд, дотримання вірності не може бути на шкоду тому, хто її дотримує: не може один витягати користь для себе за рахунок іншого при допомозі вірності. Коли цьому іншому це на шкоду.

Єдине, що я визнаю недопустимим, – це відступництво. Маю на увазі відступництво-зраду власного народу. Хоч таких перекинчиків не судять, – а дарма, що не судять. Але людина мусить залишатися тим, ким вона вродилася. Бо інакше буде ніким. Тільки тварина позбавлена почуття народності. Це у наш час називають ознакою націоналізму. Називають ті, що прагнуть ослабити інший люд.

Підозрюю, що будеш мати ще багато біди, бо підполковник дарма не потратив на тебе ні часу, ні коштів на хліб. Щось він затіває – я не можу цього відгадати. Будеш мати розум – знатимеш, як чинити. Зрадити не зрадиш, бо не маєш що зрадити. Думаю, що розходиться про тебе самого. Бо про ОУН можна писати тепер абсолютно все – це вже не жива і діюча сила, це вже історія, розумієш? Історія. Біс його знає: може, більше написати, то й краще!

Борис говорив ніби сам до себе, Подразнена тривалим перебуванням під слідством душа творила нестандартні поняття про всілякі явища. Остап, як завжди, слухав уважно. Це був єдиний спосіб якось розширити свій світогляд у тих умовах. То були жмудні університети, але на інші не мав надії. Заражений бажанням якось “видертися між люди”, сприймав усе, що чув від інших – авторитетів. Борис був таким авторитетом у камері не тільки для Остапа. З висновками Бориса він не міг дати собі ради. Недосвідченість, обмеженість не дозволяла йому збагнути, звідки людина може стільки знати, бути всебічно обізнаною навіть у таких справах, як підпільний рух ОУН. Змалку Остап був призвичаєний думати, що не тільки хтось в іншому кінці світу, але навіть місцева поліція не повинна знати подробиць про тайну організацію. Виявилося, що “тайна” організація – зовсім не тайна. І це його шокувало: дійшов висновку, що така широка популярність ОУН – річ не випадкова і немаловажна. Вперше набрав свідомої поваги до цієї організації. “Так ось чому цьому питанню надається стільки уваги від Атлантика до Пацифіка!” – подумав.

Виглядало, що до цієї частини слідства Остап був найкраще підготовлений. Що не буде ніяких загадок, котрих би він не відгадав з першого разу. І слідчий не матиме переваги в тому, що питання будуть заскакувати підслідного зненацька.

Знову помилявся.

* *

Після добової перерви Остапа викликали на перший допит відразу після ранкового “кип`ятку”. За брамою його знову очікував конвой із трьох молодих військових хлопців. Недосвідченість і страх конвою відчувався аж надто виразно: вони пішли вслід упритул, торкаючись карабінами плечей конвойованого. Остап, своїм порядком, вийшовши на залюднені вулиці, випростувався і, запхнувши руки в кишені куртки, пішов невимушено услід за сержантом. Сержант виявився розумнішим від попереднього разу: зауважив конвойованому, що руки належить загнути за спину, але не зупиняв і не чіплявся. На цьому закінчилося, і без зайвих пригод прийшли у контррозвідку.

Воробйов був уже на місці. Остап привітався. Воробйов не відповів, лиш поклав кілька листків паперу на малий столик перед Остапом, подав йому пару загострених олівців і звелів писати, як було домовлено останнім разом у кабінеті підполковника.

Тільки тепер виявилося, що Остап не вміє скласти жодного доречного речення. Пригадав собі, як він спостерігав за слідчим, коли той писав з явною напругою – аж прів, а він вважав це недоумком слідчого, аж тепер, зрозумів, який він сам у цій справі бідний.

Час ішов, а він сидів, вертівся на місці і не написав ані слова. Врешті слідчий таки приступив до Остапа і продиктував йому кілька речень стандартного змісту. Початок “ізложенія” з`явився.

Настала обідня пора, і слідчий знову послав за харчами для підслідного.Знову принесли четвертинку хліба і добрячий шматок кетового балика. І знову гарячий чай з цукром... Воробйов спожив те, що приніс із дому.

До вечора була заповнена одна сторінка паперу. Слідчий прочитав і тільки засміявся. Поклав папірець собі на стіл і якийсь час мовчав. Потім промовив:

– Прєскверно пішеш па-русскі і бессодержательно. Так, навєрно, дєло не пайдьот. Нада падумать...

Остап промовчав. Сам знав, що він “прєсквєрно” пише, і не тільки “па-русскі”.

Наступного дня Остапа знову вивели відразу після ранкової трапези, і знову його очікував той самий конвой, що був учора. Без усяких там “положено” попровадили його вже знайомим шляхом через місто. Йшли спокійно, неквапно.

Тільки опинилися на залюдненій вулиці, як з тротуару Остапа окликнув Борис М’ясніков. Остап рад був його бачити, однак йому було ніяково, що перебував у такому жалюгідному стані перед колишнім короткочасним товаришем. Остап відповів на привітання. Конвоїр попередив відразу: “В путі слєдованія с постороннімі нє разговарівать!”. Але не тут то було. Борис йшов тротуаром і питав, за що посадили. Остап відповів: за те, що й усіх. Перебував за кордоном. Мало того: за кордоном вродився і виріс, хіба цього не достатньо? Борис повідомив, що на складі вже майже ні одного репатріанта не залишилося: всіх “пересадили”. Остапа охарактеризували як одного з найбільш небезпечних злочинців: він начебто намагався зв’язатися з японською мережею і на тому його приловили. “Било очєрєдноє засіраніє мозгов, виступал “бєс”!” – пояснював безстрашний М’ясніков.

Конвоїри розуміли, що допускається архінедозволене, почали підганяти заарештованого, щоб ішов швидше; цей не квапився, навіть ще сповільнив крок.

Коли вийшли на перехрестя доріг, Борис підбіг до кіоску, крикнув крамарці, щоб подала швидко блок “Бєломорканала”. Усе це відбувалося на очах отетерілого конвою і здивованого Остапа.

Але нічого вже вдіяти не вдалося: Борис рішуче підійшов до Остапа і, розірвавши паперову обгортку, почав напихати кишені Остапової куртки пачками цигарок. Конвой опинився в жахливій ситуації: він не смів це дозволити. Зачепити Бориса якось не зважилися – кричали, але руками не зачіпали. З тротуару почулися вигуки: “Пси поганиє!”, “Стервятнікі вонючіє!”, “Самі пйоте кров заключонного, а пачку папірос єму жалєєтє!”, “На єво шкурє пасьотєсь, стєрви, паразіти, а єму жалєєтє закуріть!”. А Борис запихав решту цигарок Остапові за пазуху і лаявся на чім світ стоїть.

Сержант почав кричати на заарештованого, щоб він викинув цигарки. Попробував сам сягнути за пазуху, щоб відібрати напхані туди пачки. Йому категорично пригрозив Борис, що спеціально підстежить і порахується з ним: “І відвезуть тебе твоїй мамі в цинковій домовині, скажуть: “Пагіб смертю храбрих!”.

Так дійшли до самої контррозвідки. Борис обернувся і пішов собі геть.

Сержант увійшов у кабінет разом із заарештованим і, захлинаючись, розповів слідчому, що трапилося по дорозі. Воробйов звелів Остапові викласти усі пачки на стіл. Остап виклав. Слідчий поцікавився, чи конвой бачив, звідки той невідомий брав цигарки. Сержант підтвердив, як було. “Разбєрьомся”, – промовив Воробйов і відпустив сержанта. Слідчий на якусь мить замислився.

– Хто передав тобі цигарки? – запитав згодом.

– М’ясніков Борис, шофер зі складу. Той, що мешкає по Мельнічній з мамою! – відповів байдуже заарештований.

– Цікаво! Очевидно, його хтось повідомив, що тебе конвоюють через місто?

– Можливо! Звідки мені знати?

– Що він тобі ще говорив? – поцікавився Воробйов.

– Нічого не міг він говорити! Бо вони сперечалися з конвоєм, на тротуарі зчинився галас – нічого не мож почути!

– Што-то мнє ето нє совсєм нравітса! – сказав слідчий.

Остап знав переваги М’яснікова. Помимо того, що в той час у державі не було практично нічого святого, кожний міг опинитися на місці Остапа, але Борис возив безпосередньо тих, котрі мусили б його притягнути до відповідальності, – навіть у тих умовах це вже притуплювало справу. Які б вони не були, але люди є люди. Саме це М’ясніков мусив врахувати. Ізмєстєва він теж возив.

– Я цигарок відбирати від тебе не буду. Хоч, за приписом, належиться вилучати усе, придбане “незаконним путьом”. Але в камеру дам тобі тільки дві пачки – більше тобі на один раз не треба. Кожного разу будеш брати по пару пачок.

Знову просидів над папером цілий день, знову принесли йому їсти, а чогось путнього написати не зміг. Тепер тільки зрозумів, що він дійсно про ОУН нічого не знає. І не знає, чого конкретно від нього вимагають. Розглядався безпорадно на всі боки, не мав що писати. Воробйов з кам’яним спокоєм сидів, ходив по кабінету, курив безперервно і ніби й не цікавився заарештованим. Нічого не сказав також, коли в кінці робочої зміни забрав від заарештованого папір і олівець, не звернувши уваги на те, що там, фактично, нічого не написано.

Коли його вели на Партизанську, звідкись з’явився знову Борис ще з двома знайомими, але вже на виході на безлюдний провулок. Борис передав Остапові пакунок із сухими харчами, конвой безпорадно оглянувся і не заперечив.

– Слухайте, хлопці! – звернувся до конвоїрів худорлявий красень з чорними пишними бакенбардами, що прийшов з Борисом. – Скажете на прохідній, що йому передали в кабінеті слідчого, що він це виніс з будинку контррозвідки! Ясно? Бо, не доведи, Господи, якщо ви цього не зробите... – металеві очі колишнього фронтовика злосно втупилися в лиця необтертих життям конвоїрів.

Остап добре знав цього хлопця. В його присутності усі відчували його внутрішню силу, справедливість, рішучість. Не міг конвой не послухатися.

На прохідній в’язниці Башмаков докладно перевірив усе, що Остап приніс з собою. Переглядав і крутив головою:

– Откуда он ето взял? – звернувся до конвоя.

– Нє знаю! Винєс с кабінєта! Слєдоватєль відєл!

– Кто тєбє дал? – запитав заарештованого Башмаков.

– Мені принесли з міста! Слідчий дозволив взяти... Побачення не дали! – збрехав не задумуючись Остап.

Сержант мовчки взяв посвідчення з віконця прохідної про “сдачу” доставленого арештанта і пішов. Башмаков ще трохи покрутив головою, але дозволив забрати усе, що приніс з собою Остап.

То був досвідчений і хитрий службист. Він шкурою відчував, коли було щось не за законом. Зовсім можливо, що його збило з пантелику те, що заарештований уже третій раз виходив за браму і повертався під ослабленим конвоєм. Слідчі навіть дозволяли побачення в кабінеті контррозвідки в їхній присутності. Але це було в тому випадку, коли підслідний не тільки “коловся”, а ще й добре “сипав”. Башмаков сумнівався тільки тому, що слідчий не попередив на прохідній, щоб пропустили “передачу”.

Сержант таки сказав своєму командирові про випадок на дорозі, коли конвоював заарештованого до в’язниці. Наступного дня Остапа вже очікував “воронок” біля брами. Більше його пішки на допит не водили, хоч і не заковували.

Коли наступного разу Остап опинився у кабінеті Воробйова, той залишив його самого в кабінеті, не промовивши нічого. Згодом повернувся і подав папір та олівець. Потім сів біля свого стола і за звичкою запалив. Заарештований відчув переміну в ньому: від слідчого повіяло злим насмішкуватим задоволенням.

У кабінет зайшов підполковник Золотарський (його прізвище Остап уже знав). Слідчий і заарештований встали зі своїх місць. Золотарський відразу звернувся до Остапа:

– Ну, як іде робота? Бо я щось не бачу успіхів. Може, потрібна моя допомога?

– Я не знаю, що писати! Та й не маю що! Я не знаю нічого такого!

– Я переглянув те, що ти за тих кілька днів написав, – промовив підполковник Золотарський, присуваючи стілець ближче до заарештованого. – Зробив висновок, що ти дійсно не вмієш написати те, що нас цікавить. Марна трата часу. Ти напиши просто і ясно: кого знаєш з тих, що були в німецько-українській банді ОУН, які пости займали, чим займалися конкретно? Які вони поповнили злочини проти нашого народу, проти людства взагалі? Опиши їх вигляд, подай адреси, кого вони мають ще вдома. Де можуть, на твою думку, бути тепер. І, нарешті, напиши про себе самого: коли, де, при яких обставинах і ким був втягнений у цю злочинну фашистську банду. Які виконував доручення, хто їх тобі давав? Злочинна діяльність поодиноких членів цієї відомої банди цікавить нас незалежно від місця і часу її поповнення. Розумієш? Не має значення, на землі чи на місяці творив свої чорні діла бандит із ОУН, – усе нам потрібно, усе пиши, що лиш знаєш сам чи чув від інших! А твої “мемуари” нас найменше цікавлять. Те, що пишеш неграмотно, – не біда, аби лиш був зміст! Не буду тобі заважати. Мусиш поквапитися, – сказав, підвівся зі стільця і, не оглядаючись, швидко вийшов.

Світ потемнів Остапові, мов перед бурею. Вимоги Золотарського були такі виразні, такі природні для чекіста! Як він одразу не здогадався, що, властиво, буде вимагати підполковник від нього? Як могло статися, що він дав себе приспати отим фальшивим “ви”? Чому цю ординарну фамільярність Золотарського він сприйняв за безкорисливу прихильність? І загадкового тут не було нічого від самого початку! Бо чого ж ще можуть вимагати від підслідного в`язня слідчі органи контррозвідки на ТО? Як можна було улягти такому простому підступові? Всього-на-всього Золотарський застосував методу, нестандартну для МГБ у Приморському краю. “Людяність” після тривалих знущань... тепле слово і шматок чорного хліба...

Зробив зусилля над собою, взяв себе в руки і вирішив продовжувати гру. Кілька днів на подвійній порції хліба значно зміцнили сили, а спокійні ночі і певність того, що завтра не буде жодних несподіванок, повернули йому душевний спокій. Пригадав собі також бесіду з Борисом у камері про можливий підступ... Отже, йшлося про щось інше від самого початку – Борис підозрював це. “Мемуари” непотрібні”! Як він того не бачив відразу?!” Напишу, напишу!” – вирішив і почав писати: “В селі... в таких ось роках... почала діяти організація... До неї належали...” – почав перечисляти “мертві душі”, не виключаючи навіть Петра.

В обід йому знову принесли “горбушку” хліба і чогось доброго до хліба. Без зайвої команди поставили перед ним алюмінієвий банячок з чаєм і уламком цукру-рафінаду.

Воробйов відразу помітив, що заарештований зосередився й уважно пише. Мабуть, Золотарський володіє магічною силою впливати на людину без грубого примусу.

У камері Остап розповів Борисові, яка була бесіда з підполковником Золотарським. Китаєць “Вана” витер вогню із ватяного гноту, в камері – як завжди в останні кілька днів – усізапалили “Бєломорканал”. Борис переговорив по-китайськи з Цінь Янкші. Докинув ще щось Коля-метис. Неважко було зрозуміти, що говорили про справи Остапа.

Борис застеріг Остапа, що при певній необережності він може опинитися в досить скрутному становищі перед таким зубром, як Золотарський (виявилось, що його підступну лиху натуру знає багато арештантів). “Стережись його!” – сказав Борис.

Ще одну робочу зміну писав Остап про те, що звелів йому Золотарський. А перед кінцем робочого дня Воробйов забрав списані листки паперу і відніс підполковникові у кабінет. Заарештованого відвезли на Партизанську – і знову з двома пачками цигарок.

У камері поставилися до нього якось особливо, наче до людини, що захворіла на невиліковну хворобу, – вважали, що “розколовся”, “сипле”, тому й “прихильність” у формі дешевих поблажок забезпечується.Остап боляче сприйняв це.

Наступного дня після сніданку його відвезли на 25 октября.

У кабінеті Воробйова майже не затримувалися: відразу зійшли на другий поверх у кабінет підполковника Золотарського. Останній уже очікував.

– Сідайте, Остапе Йосиповичу! – кивнув на стілець геть у кінці стола, біля порога.

Заарештований обережно сів. Нерви напружені до краю.

– Ну, як там у тюрмі? Невесело, правда? Ну, ще б – на те вона й тюрма!.. Але, бачите, ми поставлені в такі умови, що не маємо іншого виходу: мусимо вдаватися до рішучих заходів, щоб нас не задушила всяка нечисть. Ми тільки боронимося! Може бути, що ви (знову “ви”) випадково тут, самі знаєте: дрова рубають – тріски летять! Якщо б ми дали вам можливість доказати, що ви своя, тобто наша, людина... не знаю, як би це краще пояснити... Ми не хочемо карати, а мусимо. Я вам не дарма показав тоді “Відозву” Микити Сергійовича! Думаю, що ви мали час над тим замислитися!

Уявіть собі, що більшість обдурених членів банди відразу відгукнулася: повиходили з лісу, склали зброю, виказали схрони (так він назвав криївки), допомогли розкрити тих, хто їх утримував і забезпечував. Але ще не всі вийшли. Та й не можуть усі вийти, бо мають за собою стільки злочинів проти власного народу, що зовсім справедливо бояться кари, заслуженої кари (уточнив) власного народу. А народ не простить! Западний дядько хоче спокійно орати і засівати свою ниву. Він не хоче йти “з мотикою на сонце”. Ми таким допомагаємо.

Ті залишки банд, що мають за собою непростимі гріхи, ще бродять лісами, ще нападають на мирне населення – їх ми мусимо нещадно зліквідувати. І ми їх знищимо! Усіх! Там, на місці, нам потрібні тамтешні люди для повної ліквідації банд. Ми надамо вам можливість себе, скажемо просто, виправдати, – підполковник Золотарський зробив паузу і продовжив:

– Ви можете вийти на волю! Але при умові, що нам допоможете. Ви маєте німецький вишкіл, людина дисциплінована, не дуже заплямована, і, що найголовніше, – знаєте там людей. Слідчий мені каже, що ви прихильна до нас людина... Однак слова словами, а найкраще за себе говорять діла. Маєте єдиний шанс – це на мою відповідальність: ви даєте згоду, підписуєте зобов’язання боротися з німецько-українськими бандами і виїздите туди на роботу. Можливо, ще тут, на місці, отримаєте ранг, ну, наприклад, лейтенанта, і виїздите у той район, де знаєте добре людей. Там вам будуть створені умови виправдати себе перед батьківщиною, перед партією і нашим великим вождем. Кров’ю змиєте з себе злочини і провини, котрі маєте перед народом. Даємо вам день, щоб ви подумали. Завтра, десь у цей час, дасте нам відповідь на згоду.

Остапове серце тіпалося, мов у пропасниці. У горлі пересохло. Отруйне жало згадки про волю у самій середині (чи під кінець?) слідства пришпилило його у невагомості: очі не бачили перед собою нічого, він оглух – звуки долинали розрізнені, незмістовні; душевне затьмарення переходило у фізичний біль. Біль? Чи можна визначити, а тим більше пояснити самому собі, що з людиною твориться, коли їй нагадають про волю саме тоді, коли вона найменше має на це надії? А надія якраз трималася дотепер на вірі у тріумф справедливості. Чи те, що пропонував йому Золотарський, мало щось спільного із справедливістю?

І можливість опинитися на волі таким шляхом не можна було повірити, тому Остап не повірив підполковникові; почував себе враженим у найбільш болюче місце безсердечним Золотарським.

– Іди! Завтра займемося твоєю (знову “ти”!) справою!

Воробйов сам відвіз заарештованого у не обладнаному під воронок “віллісі”.

В камері його не очікували. І цигарок він на цей раз не приніс. І настрій був такий, що Цінь тільки похитався з боку на бік, сидячи з підігненими ногами на своєму ложі. І Павло втупив холодний погляд одинокого ока у затьмарений лик Остапа. Тільки Борис промовив єдине слово: “Сідай!” – і, посунувшись, зробив йому місце біля себе.

Ще того самого дня Остап знайшов нагоду переповісти усе, про що була мова у кабінеті Золотарського.

– Що ти сам про це думаєш? – поцікавився Борис.

– Що це грубий жарт підполковника. Я навіть не підозрював, що він такий жорстокий... так... знаєш?..

– Знаю! – перебив його Борис. – Але він не жартував!

– Так ти думаєш, що вони справді можуть мене відпустити додому? – здивувався Остап.

– Саме так! Золотарський не жартує!

– Я не вірю, не пустять! – сумнівався Остап.

– Пустять, чом би й ні! – промовив Борис іронічно.

– Ти... насміхаєшся! Або я сам щось – не теє! Невже ти не розумієш: я міг би лиш приїхати туди і – шукай вітра в полі! Що, Золотарський – дурень?

– Не роздувай кадило! Ти тепер запаморочений пропозицією Золотарського, у голові маєш... того – сам знаєш. Ну, всякий би на твоєму місці втратив голову. Зрештою, ви – європейці. Ви не звичні до таких комбінацій. А тут звичайний розрахунок. Я аж тепер зрозумів, що вони від тебе, простака, хочуть. Ти хоч знаєш, яка відстань від “кандея” до “горбушки”? Саме цю відстань тобі дали пройти! Що тебе чекає, якщо ти погодишся на його пропозицію?

По-перше – підпишеш умови, які тобі поставлять, і дійсно поїдеш “туди”. Це і є основа, на яку ти “клюнеш”. Золотарський не має жодного наміру залишати тебе на волі – викинь собі це з голови. Тебе пустять туди, де їм вигідніше тебе використати; це будуть найбільш небезпечні місця. Тебе оунівці, може, й не влучать відразу і ти зостанешся живий, але що станеться з твоїми... ну, когось ти там маєш? Ти змушений будеш у тих умовах і стріляти добре, якщо схочеш ще день-два прожити. Кого ти будеш стріляти і хто в тебе стрілятиме – ти подумав? А виходу не буде! І будете стрілятися! У цьому випадку ти виправдаєш надії золотарських повною мірою: їх стремління і прагнення – щоб ви самі себе винищили! Тільки під їх наглядом! “Мудре керівництво” золотарських – а ваша спільна кров і смерть. Та вони не хочуть мати вас живих нікого! – ти це розумієш? А руки хотіли б мати чисті. Ти – золота знахідка для цього діла: відірваний від реального життя – людина бараків-казарм, в`язничної камери, як слід наляканий теперішнім своїм станом і без перспектив – тобі і дають міражну надію. Як спеціаліст, навчений німцями, – це немаловажно, бо сіряків, що їх ще треба вчити, вони мають і там достатньо. Чого, чого, а шкур ніколи ніде не бракувало!

Найменш реальним є те, на що найбільш надієшся, – це перекинутися на “той” бік, як ти сказав: “шукай вітра в полі”! Там спрацьовує така система, що тобі доведеться відразу когось убити, і то під наглядом золотарських. Це стане відомо “всюди”, на те існує пропаганда. І – мости матимеш спалені. Спробуй перейти, і тебе відразу там порішать. Коли вже будеш непотрібний, тоді загинеш “геройською смертю” при першій сутичці з неіснуючими вже бандерівцями. Якщо стоятимеш на боці золотарських до кінця. Але так чи інакше ніхто із золотарських тебе після всього живим не захоче мати.

Смішно, правда, в нашому стані, стані повільних смертників, говорити ще про моральний бік цієї затії. А, однак, станеться чудо – і ти колись опинишся між людьми! Як тоді жити будеш? Хіба не бачиш, що все скеровано на твій упадок як людини?! З нами не рахуються навіть як зі сміттям. Збережеш в собі людину, то, може, ще хоч день проживеш.

Дивовижна обізнаність Бориса з підпіллям на території Галичини і Волині вразила Остапа більше, ніж зміст його пояснень. Звідки міг знати про це чоловік, що виріс і виховався у Китаї, при берегах Тихого океану?

Остап навіть не надумувався. Це ж зрозуміло було від самого початку, він те знав, відчував ще тоді, коли Золотарський “робив йому ласку” в своєму кабінеті.

* *

– Сідайте, Остапе Йосиповичу! Може, закурите? Що ж, я думаю, що ми вам документи виготовимо найближчим часом...

– Я нікуди не поїду! – перервав підполковника знетерпеливлений Остап.

– Як? – підполковник збілів мов папір.

– Не поїду. Це не для мене робота! – твердо вимовив Остап.

Запанувала тривожна тиша. Воробйов встав.

– Увєсті! Заканчівать слєдствіє!.. Под трібунал! – почувся стишений, якийсь чужий, далекий голос Золотарського, і він нервово заметушився біля шухляди стола.

Оскільки допит Остапа не був запланований на цей день, то його довелося знову відправити на Партизанську. Після перерви йому тепер знову наклали кайданки.

* *

Ніч.

Його хтось розбудив з твердого сну: від того часу, як він відмовився від “свободи”, що йому “дарував” Золотарський, він спав спокійним сном дитини. “Тебе!” – которгав хтось із камерних товаришів за плече. Виліз із-під прічі Павлуші і пішов, сонний, до причинених дверей. “Фамілія?” – перепитав ще раз ключник, глянувши на папірець. Старшина випровадив його до брами. Ще мить – і він був у пивниці контррозвідки; відомий вольєр і невсипущий страж у матроській уніформі. “Стоять! ттвою мать!”

Обличчя Воробйова тріумфувало. Він від самого початку сумнівався! Тільки дарма підгодовували фашиста. Золотарський приїхав тут... корчив з себе фан-фанича!

Воробйов написав заголовок майбутнього протоколу – не квапився. Підслідний підписався за відповідальність “ложних показаній”. Далі пішло:

– Коли, де, при яких обставинах і ким був завербований у злочинну німецько-українську фашистську банду, так звану ОУН? – обличчя слідчого з пергаментною тонкою шкіркою і порожніми очима повернуло до арештанта.

– Я в ОУН не був!

– Шшштооо??

– Я в ОУН не був!

Слідчий вийшов на середину кабінету. Повільно, але з серцем шпурнув заслиненим недопалком “Бєломора” у те місце, де стояв кіш на сміття. Стояв у позі кобри з глузливою, нищівною посмішкою на знекровленому обличчі.

Заарештованого почало охоплювати обурення. Пропадали рештки страху. Пропадали! Але ще ні слідчий, ні підслідний цього не усвідомили. Навіть не відчули.

– Не був я!!! Не був! Не був!!! – закричав люто Остап.

Ознака перемоги відбилася на лиці слідчого – жертва нервувалася, втрачала самообладання. Слідчий був задоволений власною діяльністю.

– Що, припекло? Крутишся, як гадина під чоботом? Не допоможе! Не бажаєш зламати присягу, що дав Бандьорі чи якомусь іншому німецькому обербандитові! Закінчилися балачки: підписуй те, що вже не підлягає ніякому сумніву. Бо ми маємо спосіб примусити підтвердити очевидний факт злочину не такого хлистика, як ти! – слідчий помовчав якраз стільки, скільки вважав за потрібне, щоб заарештований до решти засвоїв переконливі докази. – Ну? Так тобі що, повторити запитання? Маєш коротку пам’ять?

– Я не буду більше говорити! Не буду! Хочу бачити прокурора!.. Я маю право!..

– Право? – перебив його зі сміхом слідчий. – Ми тобі покажемо право! Твоє право – викласти начистоту своє злочинне минуле. Ось твоє право!

– Я буду говорити тільки з прокурором!

– На! – Воробйов узяв зі стола шматок паперу і поклав на столик перед заарештованим. – Напиши заяву на ім’я начальника контррозвідки! Він тобі пришле прокурора!

“Прошу дозволити мені зустрітися з прокурором...” –підслідний закінчив писати, поставив дату і підписався. Заяву слідчий поклав на свій стіл.

– Так. Коли ти вперше був завербований у банду? Тебе втягнули туди, чи ти сам виявив таке бажання?

– Я вам уже сказав: буду говорити тільки з прокурором!

– Ах, ось воно що?! А жаль, прокурора тепер нема!

– То я не буду з вами говорити, поки не буде прокурора.

– Не будеш зі мною говорити! – Воробйов аж позеленів.

Підійшов до стола, дав сигнал. Через хвилину зайшов конвой. “Увєсті!” – слідчий кивнув головою на Остапа.

Заарештованого ще протримали якийсь час у підземеллі, поки не прибув “воронок”. На Партизанську треба було відвезти ще одного підслідного. З`ясували справу у начальства й отримали дозвіл відвезти обох разом – неймовірний випадок.

У “воронку” між закутими в кайданки арештантами сіли конвоїри, забезпечуючи неможливість контакту між ними. Але другий арештант таки не витримав і запитав Остапа, з котрої він камери. За це його конвоїр сильно штовхнув прикладом автомата у груди, та так, що цей тільки глухо стогнав аж до самої брами владивостоцької в‘язниці. Остапа старшина запровадив у камеру першого.

То був молодий ще хлопець із Кубані, полонений під кінець війни. За “разгавори в путі слєдованія” він отримав ще п`ять діб карцера; Остапові обійшлося – він не відзивався.

Минуло кілька днів, поки Остапа викликали у контррозвідку знову. За ці дні він приглянувся, що у камері з’явилися свіжі люди, і не було вже ні Кеші, ні Ясінського, ні китайця з лускою на шкірі, мов риба. З тривалого допиту привели без пам’яті якогось молодого китайця. Цей полежав трохи посеред камери на бетоні, відпочив і ще своїми силами заповз під пріч Ціня. І там заснув.

На другий день вдалося “поїхати” за харчами до жінок на другий поверх; китайця підтримали – і він через кілька днів прийшов до тями. Слідство над ним вели на Суханівській, він прибув звідти зморений і сильно побитий, не зізнавшись, що він “шпіон”.

Іванове слідство йшло вже зовсім гладко, без задирки. Йому доказували, що він також засланий на територію Росії німецькою (?) розвідкою. Він уже нічому не суперечив.

Коли Остап знову опинився у кабінеті слідчого, там він застав “прокурора”. То була огрядна жінка, сильної і добре збитої будови, з грубуватим, щедро нашмінкованим обличчям, з яскраво намальованими губами і банькуватими нахабними очима. Волосся мала розпущене, світло-русяве, що рівно спадало з-під пілотки на плечі. Військова гімнастерка, погони майора, портупея і кобура пістолета “ТТ”, в руках мала шкіряну трофейну теку на папери. Сиділа ніби тимчасово на крайчику стільця трохи збоку від стола слідчого. Коротка гранатова спідниця, офіцерські чоловічі чоботи в “гармошку”; ногу закинула одна на одну.

– Вот етот? – звернулася до Воробйова, коли ввели Остапа. Слідчий підтвердив і щось почав писати.

Прокурор сягнула за папірцем, на якому підслідний писав заяву на ім’я начальника, і показала заарештованому:

– Ето ти пісал? – дивилася просто, не кліпаючи.

– Так! – відповів, побачивши резолюцію на ріжку заяви.

– Ну, ось я і є прокурор! Чого ти хотів?

– Я хотів пояснити, що мені закидають на слідстві такі речі, яких не було, і ніхто не хоче вникнути в суть справи... – лице прокурора повільно набирало глумливої, неприємної гримаси, з маскою знущальної посмішки. – ... Я хочу, я... маю якесь право... – замовк, шокований спотвореним злістю обличчям прокурора. Воно так перемінилося, що перед ним уже сиділа зовсім не та особа, котру він бачив, зайшовши у кабінет.

– Права? Твої права? А оце ти бачив? – вона зручно підкотила спідницю з колін ген до проміжності, на литках показалися глибокі рівчаки від гумок, що підтримували панчохи. – На! – і хвацько задерла одну ногу догори. – Подивися востаннє, бо більше тобі живої не бачити! Оце я тобі роблю ласку, щоб ти знав! А права тваї у мєня вот здєсь – в п...дє! Ясно? – і ляпнула себе долонею по низу живота. Зісунула спідницю, усміхнулася Воробйову і розважним кроком вийшла з кабінету. “Аудієнція” закінчилася: підслідний був “задоволений”, слідчий – також.

– Так! Хватіт яйца морочіть! – слідчий підвівся з-за стола. – Викладай: коли, де, як, ким і т.д. був завербований у ряди злочинної німецько-української фашистської банди, котру ти дотепер іменуєш ОУН.

– На те запитання я вже відповів! – промовив рішуче Остап.

– Повторюю ще раз, щоб тобі було добре зрозуміло! – і слідчий повторив повільно запитання.

Підслідний не відповідав. Слідчий вийшов з-за столу, пройшовся кабінетом кілька разів. Зупинився перед Остапом: “Загаваріш, сволоч!”. Підслідний рішуче мовчав. Слідчий натиснув на кнопку. За хвилину у кабінет зайшов молодий кремезний хлопець з коротким волоссям кольору житньої соломи (чиста арійська раса). На ньому була тільки синенька кошулька і темно-сині штани з васильковим кантом по швах. На ногах мав червоні капчики, прив`язані від зап`ятка червоною шнурівкою. Голі руки з заокругленими, сильно потовщеними передпліччями були майже рожевого забарвлення і порослі рідкою свинячою щетиною. Лікті вивернуті трохи до переду, м`ясисті кісті рук зігнені в кулак. Голова – як у бичка, пригнута, гейби готується бодатися.

Воробйов без єдиного слова вийшов з кабінету.

Заарештований сидів при стіні на стільчику: відчув у цьому суб’єктові лиху людину. Про це свідчило навіть коротке “бльонд”-волосся, прилизане, прислинене до низького, поморщеного чола.

Тип підійшов до заарештованого і, не промовивши й слова, вдарив його ногою у груди. Удар був сильний і неочікуваний. Заарештований вдарився тильцем голови і плечима об стіну і перевернувся разом із стільцем на підлогу. Справця не тратив, однак, часу: копав ногами в живіт, вишукуючи болючі місця на тілі, і бив ногами з вправністю футболіста. Битий притомності не тратив: заслонив, як міг, живіт зложеними руками, м’язи напружив до доступних йому в цих умовах меж. Скулився і стежив, куди прийдеться наступний копняк – старався якось ударемнити ефект кожного удару. Дарма! “Спеціаліст” нагнувся, підняв битого на ноги, поставив перед собою і, не тратячи ні секунди, вмастив його ребром долоні по голові за лівим вухом. Заарештований, мов від вистрілу, втратив на митьсвідомість... Коли йому розвиднілося в очах, він, ніби через мряку, побачив, що “майстер” сидить на “його” стільчику, пригнувшись, з ліктями на колінах... не кваплячись встав, підняв битого на ноги і повторив удар по голові з лівої руки – усе повторилось. Знову невеличка пауза.

Заарештований гарячково старався захиститися від страшних ударів: повернувся і ліг на спину, підтягнув ноги до живота, скулився. Справець не чекав: копнув його зі всієї сили під праве ребро. “Печінка!” – жахнувся Остап, і його охопив переляк. Але той не копав більше по печінці, він виліз на битого і почав повільно, похитуючись, мов еквілібрист, ходити по ногах. Заарештований відчув жахливий біль, коли він ступав по суглобах в колінах, в кісточках.

Екзекутор мав на ногах м’які капчики. Тому чомусь подумалось, що цього разу вони не мають наміру його скалічити безповоротно. Тип схопив його за груди і намагався знову поставити на ноги. Але заарештований не тримався на ногах: ноги підгиналися і він опускався на коліна – нічого не допомогло: сильним ударом у ямку під грудьми “майстер” відкинув його навзнак – дух перехопило. В очах потемніло, не міг дихнути. “Невже кінець?” – майнула думка. Виконавець не чекав, підійшов і знову вдарив сильно ногою у правий бік по ребрах; битий хлипнув повітря і почав помалу приходити до тями. Дихав тепер швидко, швидко. В горлі свистіло, з очей мимоволі текли сльози...

Остап не піднімався і не ворушився – боявся, що цей тип почне знову його бити. Справець підійшов і знову спробував поставити побитого на ноги. Але поставив тільки на коліна. Заарештований несвідомо притиснув лікті до боків, схрестив руки на грудях і схилився низько головою, майже до підлоги, захищаючись від можливого ще одного удару під груди. Спритний на “смєкалку” москаль схопив стільчик і вдарив ним по спині, трохи нижче крижей. Удар був сильний і це довершило справу: заарештований обм`як і безвладно упав на бік.

Підслідного охопив ніби параліч: тазові суглоби заніміли, ноги віднялися, найменший порух викликав неймовірний біль у долішній частині хребта. Навіть руки заніміли. Щось гаряче розливалося по усьому тілі. У голові шуміло, мов морський прибій. Усе перед очима повільно заволоклося якоюсь жовто-бурою пеленою. Попробував рушити ногами – дарма. Вони ніби віднялися, – хоч і не боліли.

Хтось ще увійшов... – чи то, може, слідчий?.. Закурили, бо блиснула жовтою іскрою запальничка. А свідомість тимчасом блідла, покривалася молочним туманом – почалася гарячка. Під боком зникало відчуття твердості, на чому лежав, – розслаблення, безвладність і... байдужість, байдужість до всього.

Його порушили, і він ожив знову, відчув біль і слабкість. Зробили спробу поставити його на ноги. Впав. Підняли під руки ще раз, і котрийсь сказав: “Садісь!”. Голос долинув десь здалека. Попробували посадити на стільчик, не вдалося – звалювався набік. Вирішив, мабуть, “той”, що заарештований симулює і, підтримуючи одною рукою за груди, другою вдарив у підборіддя зі споду, досягнувши аж горлянки. В кутиках уст зробилося мокро, липко. Цього удару вже так гостро не відчув. Взяли за під руки, підтягнули до стіни і оперли на неї плечима. Знову відчув біль у всьому тілі, хотів якось поправити занімілі ноги – не міг цього зробити.

– А січас ти уже понял? – долинуло звідкись запитання.

Котрийсь один вийшов... все мов у сні. Биті місця пухли і дерев’яніли. Ще усвідомлював, де перебуває; ставився до всього байдуже. Мабуть, тепер би підписав усе, що б йому не підсунули. Хтось, очевидно, слідчий, поволі кивався біля стола...

У кабінет зайшли два молоді дебелі матроси. Котрийсь відрапортував коло самих дверей. Щось їм слідчий відповів. Вони підійшли, схопили побитого попід пахи, підняли і поволокли на коридор. За дверима пустили, і побитий опустився м’яко на долівку, ніби порожній мішок. “Піднімайсь! Што, нєсті тєбя будєм, што лі?” – матрос з серцем копнув лежачого в зад. Аж заскавулів від болю, удар прийшовся майже по тому самому місцю, куди дістав стільцем. Знову підняли і, відвертаючись з огидою, потягнули сходами вниз, аж у підземелля.

Довжелезний коридор пивниць був ясно освітлений жарівками. Дотягли до котроїсь сепаратки-вольєра, опустили на підлогу, і матрос припідняв догори решітчасту заслінку. Ногами “помогли” йому пролізти у це КаПеЗе. Заслінка упала долі, матрос защепнув її на ретязь.

Разом з нервовим розслабленням приходив немилосердний біль. Він лежав на бетоні – боліли крижі. Спробував змінити позу – заболіло всюди, немов тіло було посічене ножами. Пухлина підступила навіть до очей. Не можна було торкнутися ні до одного місця на тілі. Біль застряг десь глибоко в тазових кістках. Попробував – пальці на ногах ворушилися, а встати на ноги не годен. Боліли спухлі, гудзуваті й в синцях руки. Тільки тепер зауважив, що його били також і по руках. Випльовував солодкувату сукровату з вуст; щось і там було ушкоджене.

Дуже боліла голова, зір розпадався – двоївся, троївся.

Зібрався з силами, підтягнувся трохи руками і підповз до стіни – бічної перегородки. Довго мостився, але таки повернувся, сів на менш ушкоджений послідок і оперся плечима об стіну. Зробилося ніби легше.

Матроси, почувши приглушене постогування, підійшли до вольєра і стежили за рухами арештанта. Нарешті черговий з опаскою на рукаві махнув рукою: “Пускай! Мать єво в ...б!” відійшли.

Світло голої електричної груші на стіні по той бік гратів із залізного пруття від долу до склепіння було на висоті якихось два метри від бетонної посадки. Воно світило рівно і, здавалося, було гаряче. Наче знущалося над побитим. Змушувало повертати голову в бік гратів і дивитися на нього мимоволі. Так, як місячне світло “викликає” сомнамбуліста, спонукає до дій. Не міг чомусь позбутися цього знущального впливу світла. Може, тому, що воно було прикріплене незвичайно низько?

Помацав голову. Всюди боліло, куди не торкнися. Добре пам’ятав, що був битий по голові, але найгірше боліло підборіддя – останній удар. І всюди м’яка пухлина...

А світло... На очі ледве бачив. Світло зробилося жовтаве, і він виразно бачив у жарівці червоний розпечений дротик... Чому він червоний?..

Його хилило до сну. Дуже хотів їсти, не знав зовсім, скільки часу вже перебував у будинку контррозвідки. Решта було байдуже. Дихав важко, при віддиху боліли побиті груди. І запухло лице. Чому запухло лице? Адже цей “німий” не бив по лиці! – плелася думка в гарячковій голові.

Увесь простір підземелля ПеЗе (“прєдварітєльного заключеннія”) був рентабельно заповнений. У кожній буді за перегородками були люди: биті і небиті. Матроси снували сюди-туди і підтримували “режим” – мусили мати якусь стислу інструкцію, не могла ж процвітати сваволя! І вони которгали залізним протипожежним гаком тих, котрі засинали, – а це “нє паложено”. На когось хлюпнули з відра зимної води, щоб не присідав, – “нє паложено”! Стежили, щоб усе було за законом; служили свою “срочну” – ось що!

Його зламав сон, і він повільно опустився боком на бетон. Заболіли побиті місця, але він не рушився більше: притерпівся і почав геть забуватися. Лежав тім’ям до світла, і це також трохи допомогло. Лиш невсипущий страж не дрімав: відразу підійшов, закалатав сильно якоюсь залізякою по решітці і закричав лунким голосом: “Нє спать!”.

“До всього може людина призвичаїтися!” – скільки-то разів на світі люди повторювали і повторюють цей вираз. Може, воно й так. Бо через якихось п‘ять-шість годин (так здавалося) погоджувався вже зі станом, у якому перебував. Усі побиті місця підпухли і боліли. Зробив спробу встати – не вдалося. Ще – їсти, їсти і спати. Спати не дозволяли, штурхали пожежним гаком у бік.

А все одно він таки спав! Спав малими уривками часу.

Мусив, мабуть, настати день після тривалої ночі. Мусила минути доба. Бо матроси підсунув догори заслінку вольєра і пропхав мищину з... четвертиною тієї порції рижу, що отримували самі матроси. І півсклянки узвару із сушених слив. Півсклянки – це більше, ніж належалося, бо самі вони отримували по одній склянці. Підліз на руках і колінах, як немовля, і з’їв те, що подали. Відсунувся знову під стіну. Мищину і склянку матрос досягнув пожежним гаком.

Заснув. Знову розбудив його грюкіт залізяки і крик матроса. Далі... далі він тільки через сон чув і відчував, як гримали, штурхали пікою багра.

І знову молодий організм переборов. Бо після короткого, але міцного сну він відчув, що прийшов до тями, що гарячка від побоїв і нервової напруги припинилася. Ворухнув ногами і попробував встати. Приліз на руках і колінах до гратів і поволі піднявся; ноги вже тримали, але ще спирався на стіну. Надвережені місця на тілі тепер боліли більше від дотику, ніж самі по собі. Пухлина ще не вступалася, на місцях ударів виступили чорні плями.

Підійшов матрос, подивився і мовчки відійшов. Через кілька хвилин підійшов черговий старшина якоїсь там статті, підсунув догори залізну решітку-дверцята і гукнув: “Вихаді!”. Заарештований опустився на коліна і виліз низькою щілиною на прохідну частину підземного коридору. Притримався гратів і тут таки встав на ноги. “Слєдуй!” – черговий не відступав. Попробував відчепитися, але тільки зойкнув: матрос зрозумів, що цей іти сам не зможе. Взяв його під руку і попровадив до виходу на сходи. По сходах поміг вийти ще один матрос; усе мовчки, хоч би слово!

Завели у кабінет, але не той, що в якому завжди давав зізнання Воробйову. В кабінеті сидів за столом якийсь інший слідчий. Через вікно пробивалися сутінки, в кабінеті вже світилося: зовсім виразно усвідомив, що пробув у пивниці добу з гаком. Мучив голод.

Матроси (була “добра” зміна) обережно посадили заарештованого на стільчик, віддали честь біля порога слідчому і вийшли, причинивши тихо за собою двері.

Слідчий щось писав, не піднімаючи голови і не звертаючи уваги на те, що ввели підслідного. Потім повільно встав, узяв однією рукою стілець за опертя зверху і, не піднімаючи його від підлоги, потягнув по підлозі на середину кабінету. Поставив стілець спинкою до Остапа, сів на стілець, мов на коня, поклав руки на опертя і оперся грудьми на руки, нахилившись до переду. Якийсь час сидів так і вдивлявся пильно у знівечене, спотворене лице заарештованого. Встав, відчинив вікно – війнуло холодом, і знову сів у тій самій позі.

А цей сидів байдуже на табуретці, не реагуючи ні на що; світло таки різало очі. Очні щілини були просолені сльозою, немиті, тепер пекли і боліли. Він сидів силоміць, віддихав важко, з натугою. Свідомість втримував. Збайдужів.

Тільки увага, тренована тривалим перебуванням на допитах, сама якось загострювалась, мимовільно. Розслаблення нервової системи під час перепочинку в пивницях, тепер знову напнулося до звичних “робочих” меж. Організм сам відчув, що мусить бути пильним. Разом з тим почував себе так, як людина, що її обв`язали мотуззям, а вона після довгого і безуспішного пручання вибилася з сил. Тепер – втихомирилася.

Від голоду вже не лиш “ссало в ямці” під грудьми, тепер він усю слабість в організмі відчував як голод. І в хворих очах поперечні, рівні стріли променів від незахищеної жарівки хиталися, ніби коромисло великих терезів. Від цього очі боліли, закисали.

Усе тепер навколо – простір, він сам, його нутро – становило суцільне тупе невмолиме безмежне страждання.

Він перебував у гарячковому стані.

– Н-нда-а! – промовив слідчий, не рухаючись з місця.

Підслідний це чув. Йому здалося, що слідчий ніби ще запитав: “Пити хочеш?”. Здавалося, що він відповів: “Хочу!”. Біологічні вимоги організму викликали до життя внутрішній діалог: запитання і відповідь, згідно зі своїми вимогами. Але не перетворили цього на зовнішній звук. Навіть виразом лиця не міг сказати слідчому: “Хочу!”. “Не дасть”, – снувало в хворій голові – як досвід перебування під слідством. І запитання, і відповідь, і остаточний висновок якось помалу зблідли, ніби вивітрилися з уяви, і тільки сама жага – як слід, як шрам – зосталася незатертою. А офіцер дивився пильно в очі побитої людини. Потім заскрипів стілець під слідчим, він повільно встав, підійшов до стола, налив у склянку води з карафки (своєї води) і подав арештантові: “На, дєржи! Не пролєй і нє упусті!”. Заарештований машинально простягнув руку, так, як немовля тягнеться до грудей мами, – не усвідомлюючи, природна потреба. Слідчий упевнився, що заарештований достатньо міцно тримає склянку, ще промовив: “ Пий!”. Забрав порожню склянку і поставив на краю стола.

Знову сів верхи на стілець, як перше, і, опершись грудьми об запліччя, далі придивлявся до побитого арештанта. А після якогось часу ще раз встав і підійшов до свого стола. Не сідаючи, витягнув із одної із шухлядок щось загорнуте в газету. Розгорнув. Потім розгорнув папір, білий, що був у середині. Відламав шматок білого хліба, намащеного маслом і покритого верствою кетової ікри. Простягнув цей шматок арештантові. “Ти що, спиш?” – запитав слідчий, оскільки той не рухався і не виявив ніякої зацікавленості – занадто воно вже було неймовірне. Потім якось з зусиллям підняв руку і прийняв хліб.

Ще почекав. Слідчий напімнув: “Кушай! Кушай!”. Мов важку чавунну гирю, підняв хліб до вуст. Ушкоджені замки щелепи не дозволяли відкрити губу, щоб вкусити цього хліба. Попробував – заболіло біля вух. Таки вкусив. І, тільки трохи повертівши язиком, з болем у горлі проковтнув – аж сльози виступили. Вкусив ще, поміг собі пальцем... – з`їв. З полегшею опустив руку-гирю долі.

Неймовірно? Але все-таки сталося!

Час ішов, а лейтенант тільки приглядався. Що він хотів угледіти? Вдячність? Покращання фізичного і морального стану? Може, аналізував психіку арештанта? Хто його знає, хто відгадає?!

Склянка води і шматок доброго хліба! Наслідок не дав на себе довго чекати: заарештований почав примружувати очі, його клонило на сон; тепер він ледве балансував на стільчику, голова схилилася на груди, і він сильно хитнувся на сидінні. Слідчий налив у склянку води і з розмаху хлюпнув йому в обличчя. Прокинувся, прийшов до тями. Вода затекла в шпарки очей – запекло...

Глуха ніч. Слідчий знову сів за стіл. Переглядав якісь папірці. Споглядав на підслідного і готувався писати. Але покинув цей намір і знову вийшов з-за стола.

– Слухай, ти хоч чуєш, розумієш, що я кажу? – почав слідчий. Остап ледь кивнув головою. – Надіюсь, ти вже тепер усе зрозумів?! – продовжував слідчий. – Я не можу збагнути твоєї поведінки! Подивись, до якого стану ти себе довів. Наша держава тепер у кілька разів сильніша, ніж була на початку війни. Ми розбили німців, розчавили самураїв, могли, якби хотіли, зіпхнути в кінці війни увесь догниваючий капітал в Атлантик і вимести чистенько Європу навіть від союзничків. Я “рускій чєлавек” (специфічний вираз, що ним дуже часто, а ще більше недоречно користуються окремі люди російської народності, щоб цим підкреслити особливості характеру, в якому є тільки і виключно позитивні риси: доброта, людяність, широта натури, поблажливість і т.п. – усе в одному слові: “рускій”), і мені хочеться тобі допомогти, ну – порадити... Ти мене розумієш? – заарештований знову кивнув головою і далі дивився порожніми очима перед собою.

– Сили ти не маєш! Ти вже тепер на “золотішко” непридатний: яка від тебе користь? Хліб державний переводити? На що ти здався нам? А як будеш впиратися, то, може, й до першої пересилки не дотягнеш! – поправився на стільці і продовжував: – Я тобі добре раджу, бо тобі не ворог. Підписуй швидше протоколи і тікай звідси. Будеш десь у таборі жити, ходити на роботу, тебе зодягнуть, дадуть їсти – може, думаєш, що нині на волі усі ситі? – а ти будеш отримувати кожний день свіжу гарантовану “пайку”.

Підслідний чув і розумів, що говорить ця “добра” людина, але не сприймав. Тільки остання заувага про умови життя у таборі його насторожила: він уже знав з власного досвіду, що таке табірні умови життя-буття. Може, слідчий не знав сам умов, в яких доходять люди в таборах, а тільки з інструкцій і “твердих норм”, зобов`язуючих службу в тих вимріяних місцях. А може, розраховував на те, що підслідний про це нічого ще не знає, – в обох випадках він помилявся. І викликав у підслідного підозру у підступності,. тому внутрішньо очуняв від сонливості і став уважним.

Слідчий далі переконував непридатного на “золотішко”.

– Таким, як ти, ми зберегли життя, дотепер не придушили вас нігтем. Вовтузимося з вами, тратимо кошти, годуємо таких, як ти, і тебе разом зі всіма. Бо ми, чекісти, гуманні люди! Рускім людям взагалі притаманна доброта і милосердя! І ми керуємося цим навіть усупереч законам. Бачиш, жінка мені дала на роботу дещо перекусити, а я з тобою поділився! Ти, якби був на моєму місці, дав би хліба своєму ворогові? Та ніколи в житті! – відповів сам на своє запитання. І продовжував доводити: – Нам уже не розходиться про матеріал для того, щоб тебе судити, – його вже більше ніж достатньо. Але наша каральна система – в першу чергу – виховна: людина повинна вийти звідси іншою. Не такою, як сюди прийшла. Тому я й говорю з тобою. Перевиховання починається вже тут, а ти? Ти дотепер не складаєш зброї, не каєшся, не хочеш підтвердити в протоколі те, що вже зовсім на підлягає сумніву! Як це називається? Ти признаєшся до участі в бандитському русі тільки тому, щоб ми були певні, що ти покинув свої попередні переконання і “стал на путь ісправлєнія”. Це – наша головна задача. Тих, що не складають зброї, ми винищимо, як щурів! Нам такі не потрібні під стражею. Ти таким чи іншим способом був втягнений у злочинну діяльність підпільного бандитизму, зізнався добровільно, що знаєш про неї, – це і підтверджує, що ти там був. Полегшити твій стан може тільки чесне зізнання.

Що далі, то бесіда слідчого ішла на вітер, заарештований уже не сприймав жодного слова. Чув, але не “перетравлював”. Сидів і мучився від слабості. Його натрудоватіле лице посиніло, отупіло до решти і, мов витесане із неякісного мармуру недотепою скульптором, не відбивало ніяких вражень, що їх мала викликати тирада слідчого.

Малося вже за північ. Сон змагав його, і він хилився то в один, то в другий бік. Слідчий роздрюхував його кожного разу, але встати не дозволяв.

Крізь притуплений слух і сонливість він почув, як заскрипіли двері, хтось увійшов до кабінету. Щось коротко сказали один одному, і “гуманний” слідчий покинув кабінет. На його місці залишився інший. Цей інший зняв шинелю, повісив на гак біля себе і сів за стіл.

– Так що ж, будемо говорити? – обізвався свіжий слідчий до безвладного заарештованого.

Той навіть не виявив ознак, що він щось чув. Тупо глядів зболілими, примруженими червоними очима і нічого не бачив, крім диявольської жарівки. Тоді слідчий встав, підійшов упритул до підслідного, присів на очіпки, взяв твердими пальцями за підборіддя, щоб заглянути у вічі. В’язень здригнувся, мов від електричного струму. Очі заблистіли, м’яз лиця сіпнувся від болю, він зойкнув.

– Што же ані! Куда єво на допрос? Што с нево січас вазьмйош? Зря вивалаклі с пастелі! – відійшов до стола.

Підслідний заснув і впав куцьком поперед себе зі стільчика. Від цього він не пробудився...

Два сторожові пси-матроси поставили його на ноги і веліли “слєдовать”. Сонний в`язень ледве сторопав, чого від нього хочуть. Його повернули до дверей і штовхнули вперед. За дверима, не отямившись до решти, він повернув не в той бік, де були сходи до пивниць. Матрос, що йшов позаду, видно, зрозумів те по-своєму, бо вдарив недотепного в`язня відкритою долонею по спухлому лиці: з носа потекла червона юшка. “Куууда прйош, дохлятіна нещасная?!” – тільки й сказав, коли вдарив.

Пішов униз без сторонньої допомоги. Шлюз-заслінка піднялася, опустився на коліна – і знову в вольєрі. Прислонився плечима до бокової стіни, витер рукою ніс і стояв смирно. Прийшов достатньо до свідомості, щоб хитро дочекатися ознак поведінки служби і визначити: “добра” зміна чи “погана”? “Добра” тоді, коли не дуже ходить по коридорах підземного КаПеЗе і не присікається до порушників режиму. Він добре знав, що все залежить від начальника караула – якогось старшини якоїсь статі. Бо решта матросів тільки “служила”.

Повз загратовані буди розмірено ходили тільки змінні вартові, завжди з якимсь “інструментом” у руках. Зауважив також, що вони мали окремих підопічних, над котрими таки знущались: проходячи повз цимерки, зупинялися перед котроюсь із них кожного разу і дрочилися над нещасним, що там перебував, вимагали дотримуватися виняткового режиму. Прийшов до висновку, що це були заарештовані з таких, що не “поладили” зі слідчим, щодо таких мали особливі вказівки їхнього утримання в КаПеЗе.

Помалу опустився на бетон і відразу задрімав. Встиг лишень забутися, як його розбудив окрик матроса, але розбудив не зовсім. Бо ще навіть матрос не відійшов, як він знову поринув у забуття. Тільки якусь мить йому здавалося, що його которгають і кричать... у сні. І нарешті... прийшов до тями, і не знав, що з ним твориться, – він захлиснувся зимною водою. Геть витверезів. Був мокрий від стіп до голови. Здогадався, що його “будили” холодною водою. “Видно, я твердо заснув, що вони мусили вилити на мене аж відро води”, – подумав, встаючи з калюжі. Матрос стояв ще на проході, за гратами, і стежив, що він буде робити. Потім вилаявся і пішов собі геть. В`язень зостався в заперті на ногах.

Сісти вже не було можливо. У “сепаратці” на долівці був тепер товстий слій води. А матрос уже знову йшов з повним відром в один бік і вертався з порожнім у другий. То було під кінець ночі, і тому так людей хилило на сон. Хтось по сусідству глухо стогнав, хтось посилав услід службистові прокльони – вони на це не звертали ніякої уваги: “работалі”!

Йому було на початку дуже зимно і незручно. Дивне відчуття оволоділо ним: він не мав зла на матроса за дрібничковість його вчинку, а все одно його це чомусь глибоко вразило, така кривда пройняла змучене серце. Бо дотик мокрої одежі паралізував його рухи. Почував себе нещасним, безпорадним, розбитим – якимсь зневаженим.

Але через короткий час він забув про свою кривду. Мокре шмаття прогрілося на побитому тілі, він відчув добродійний вплив води на підпухлі побиті місця на тілі. Це служило тепер як компрес на болючі місця – допомагало. Тільки ноги не призвичаїлися до мокрих штанів, ця частина тіла чомусь була більш вразлива на воду.

До ранку його вже не викликали. Короткий і твердий сон, зимна вода привели його до бадьорості, і він би вже й терпів, якби не те світло. Коли він стояв на ногах, то жарівка за товстими рідкими гратами знаходилася майже на рівні голови. Здавалося, вона безсоромно заглядала йому в очі. Не допомагало заплющити очі: світло пробивалося, проникало крізь одяг, крізь шкіру. Обпалювало нерви, мучило душу. В’язень мовчки терпів. Терпіли й інші його сусіди – електрична груша була перед кожною цимеркою. Служба мусила бачити детально кожного злочинця.

Над ранком таки не витерпів: присів навпочіпки і задрімав. “Компрес” із мокрого одягу дуже допоміг, заспокоїв біль.

– Ти што, падох?! – закричав на нього черговий старшина, мабуть, не перший раз окликаючи його. – Ану, на виход! – і підсунув решітку-шлюз.

На сходи вийшов без сторонньої допомоги. На поверхах був білий день, уже не світилося. Воробйов сидів за столом, палив “Бєломор” і щось читав. Не дивлячись на підслідного, кивнув йому головою на табурет, щоб той сів.

Сів. Одежинка вже трохи стрихла, з неї стекло і вона підсохла. Але ще була важкенька. Випари немитого тіла і прогнилого одягу мусили бути особливо відчутні, бо слідчий таки не втерпів: скривився, ніби вкусив квасного, встав відстола й енергійно відчинив вікно. Війнуло приморським ранішнім холодком, напівсуха одіж зробилася зимна, мов металева. Голодне, знуждане тіло не могло прогріти ні себе, ні мокрих шмат на собі. В’язень з’їжився, ніби запаршивлене котеня, слідчий накинув на себе шинелю – звичним способом, наопашки.

А однак! “Компрес”, що його мимоволі “приклав” матрос, був цілющим: пухлина на побитих місцях уступала; біль самовільно, без дотику, майже не відчувався. Значить, процедура побудки в`язнів ще не була докладно на той час вивчена “спеціалістами” і тому, мабуть, користувалися зимною водою. Вода будила зі сну – це правда. Але знали б дослідники людських злочинів, як вода допомагає скатованому, – ніколи не дозволили б підземній службі при КаПеЗе вживати води при побудці.

Ще одну помилку робили слідчі, коли залишали час підслідному на роздуми на самому початку допиту, а іноді – навіть тривалий час. Бо якщо новенький в’язень на перших допитах розгублювався і слаб духом під час загадкової тиші в кабінеті слідчого – старався щось “відгадати” наперед ( що ніколи нікому не вдавалося), то під кінець слідства заарештований не ставив перед собою ніяких завдань і, не думаючи над тим, самовільно тверд, наїжувався психічно, готувався до всяких раптових несподіванок. І те ще не було тоді “досліджене”, хоч природні лабораторії в умовах практики це дозволяли. Знову ж таки: береться до уваги той мізерний відсоток “кримінальних доходжень”, коли підслідний до кінця, згідно з терміном слідчих служб, “не роззброюється”. На тлі голоду й умов життя, що їх можна порівняти хіба що з існуванням у пеклі (абсолютна ізоляція, гниття ще при живому біологічному процесі організму і т.п.), допити для “старичка” вважалися вже дитячою забавою. Біда лиш у тому, що у більшості випадків бувало вже “запізно” – “дєло” було “составленоє”. То був гріх – несвідомий гріх, поповнений ще на початках слідства.

Ось і зараз підслідний перебуває перед байдужим слідчим – Остап перед Воробйовим. Слідчий на “роботі”, підслідний – “об`єкт” його роботи; будні, звичайні будні.

– Ну? Надіюся, що ми тепер порозуміємося! Бо інакше... що ж, бачиш сам! Безглуздо!..

В’язень підтягнув під стілець ноги, опустивши коліна донизу, – це звільнило крижі від навантаження, сидіти стало не так боляче. Зайнятий собою, мало звертав уваги на запитання слідчого, взагалі – на хід слідства.

– Чого мовчиш? – Воробйов очевидячки тратив терпець.

– А що я маю говорити? Я вже все сказав – не маю що більше додати!

– Ти не знаєш, що ти маєш казати? Дурня з себе корчиш? Не виводь мене, бо!..

Підслідний зауважив, що випари з його ще вогкого шмаття такі смердючі, що він сам чує їх нюхом.

– Чекаєш на раптову смерть? – випалив недоречно Воробйов (видно, і таке буває). – Не-діж-деш! Ми з тебе, “фашістская сволоч”, знаєш, так повільно, по краплині, видушимо сік, по ниточці висотаєм жили!

Слідчий нервувався. Підслідний дивився вже без зайвих зусиль. Фізичні сили поверталися – молодий організм не піддавався. Голод мучив. Мучив тупо і без послаблень. Перешкоджав сприймати якісь подразники. І це також дразнило Воробйова. Емгебіст почав ненавидіти арештанта як особистого противника. Воробйов не вірив ні одному твердженню Остапа, навіть в його анкеті. А тепер цей “мєлкій буржуа” ще й скриває найголовніше із своєї злочинної діяльності – причетність до німецько-української банди, т.зв. ОУН. Відпирається. Певно, керуючись принципом дотримання конспірації, обов`язкової у таких таємних бандах.

Воробйов тратив дорогоцінний час, а “дєло” не посувалося ні на йоту. Можна було обійтися і без підпису протоколів, але його дратувала “постава” цієї смердючої блощиці. Бо в причетності Остапа до ОУН він не сумнівався. З характеристики, яку дав Золотарський усьому цьому рухові на “западє”, виходило, що там нема жодної людини, котра б не симпатизувала цій банді.

Амбіції чекіста-слідчого вимагали тут, у Владивостоці, зробити сенсацію –викрити “настоящево бандьору”, про котрих уже складали легенди в усій державі. Золотарський був упевнений, що має справу з фанатичним “бандьорою”, переконав у цьому слідчого і санкціонував усі доступні методи для досягнення мети – “роззброїти”, оголити і показати “патологічного ненависника” усього того, що несе прогресивний Схід.

Підслідний не міг визнати за собою того, що було поза межами його компетенції, а для слідчих органів це питання було підняте вже запізно. Для підслідного це питання принципово було неприйнятне.

Воробйов тепер мусив видерти зізнання у цього монстра, у цього виродка: де? коли? як? ким? при яких обставинах?.. був, брав участь, служив – немає значення, як там буде сформульовано. Тільки це, і зі слідством кінець!

А Остап уже заспокоївся, збайдужів, його думки поснули, мов горобці в сльотливу днину. Животів голодним існуванням, там, де його посадили, поставили чи поклали. “Плыви, мой челн, по воле волн!” – що йому тепер до цілого світа? Тільки рефлекс, що він на допиті, не спав. Він виникав і зникав помимо його свідомої волі – в міру потреби, викликаної обставинами.

Воробйов зрозумів, що собі ради не дасть. День добіг полудня.

– Слухай, я тобі не ворог! – звернувся слідчий до заарештованого. – Ми складемо протокол, у якому ти зможеш дещо, що тобі схочеться, приховати, затаїти. Зовсім мовчати немає сенсу! Бо згниєш тут у пивниці, не побачиш навіть сонця! Будеш себе так поводити, то тебе вже нема! Н е м а !!! Ти можеш те зрозуміти? Ні вдома, ні тут ніхто вже про тебе не знає і не довідається ніколи! Закінчимо слідство, виїдеш у табір. А там, гляди, ще протягнеш рік-два, поки не загнешся десь у шахті. Все-таки хоч додому напишеш...

Підслідний краєчком вуха слухав, фіксував у пам’яті, що говорив слідчий, а в голові стриміло: “Їсти! Їсти і спати! Відпочити!”. І він мовчав, ніби в кабінеті й не було нікого.

– Ну?

– Хочу їсти! – промовив наче сам до себе підслідний.

Воробйов щось зосереджено думав. Його обличчя загострилося. Потім він рвучко встав, ударив долонями об верх стола і вигукнув:

– Добре, нагодую тебе за свій рахунок! – і покликав сигналом якогось із наглядачів КаПеЗе.

– Я вас слушаю, товаріщ младший лейтенант!

Слідчий подав прибулому матросові записочку і гроші, не промовивши ні слова; той пішов. Сиділи мовчки.

Через кілька хвилин посильний матрос прийшов і поклав пакет на стіл перед слідчим. З дозволу вийшов. Воробйов поклав пакет підслідному на коліна і подав кишеньковий ножик: “Кушай!” – і сів на своє місце за столом.

Остап довго не чекав, відразу взявся за їжу. Вилиці боліли ще від учорашнього зрушення. Він пам’ятав, що треба їжу пережовувати, але не міг стриматися і ковтав, ковтав, що тільки через горло перелізло. Ще не облизався добре від півкілограма хліба і доброго шматка ковбаси, як матрос приніс “положене”одноразове, однодобове при КаПеЗе 25 процента. І те проковтнув.

Воробйов, здається, цього разу не їв, тільки вийняв із шухляди шоколад, з’їв і запив чаєм.

Було вже після обіду. Слідчий не квапився: був певний, що “контакт” з підслідним налагоджений, що тепер усе піде гладко: заарештований буде “розказувати”, а він – встигай записувати. Тим часом, Остап і в голову не клав зізнаватися в приналежності до будь-якої організації взагалі.

– Ну, тепер розказуй. Бо до кінця зміни недалеко, а я не можу нині затримуватися на роботі; ну, гайда! – звернувся по-приятельськи слідчий.

– Що розказувати? – запитав заарештований, по-дурному споглядаючи на слідчого.

– Запитання, я думаю, тобі відоме! Чи, може, ще раз повторити? – промовив якось невпевнено слідчий. Відчував, що ледве чи щось змінилося в підслідному від того, що він пригостив його за свій рахунок.

– Та ні! Не треба: я на те запитання вже відповів: я там не був і не маю про що більше розказувати!

Воробйов зблід. Потім потемнів, мов хмара. На ньому, як кажуть, лиця не було. Він оторопів від неприхованого нахабства арештанта: наївся, а тепер?

– Ти що? – процідив крізь зуби Воробйов ледве чутно. – Насміхається? – Далі він не міг говорити. Розхвилювався і сидів, напружившись, мов кам’яний. – Говори, стерво! Бо... бо виверну тебе на виворіт, кишки вимотаю! Ти мені виблюєш усе, що зжер отут!

Заарештований сидів смирно, мовчки: його змагав сон і він жмурився, похитуючись з боку на бік.

Слідчий вискочив у коридор, залишивши двері відчиненими. Гукнув когось і повернувся у кабінет. Він був сильно знервований: метод “кнута і пряника” не діяв. Палив “Бєломор”, ходив по кабінеті, але мовчав. Зайшов якийсь “сотруднік”, залишився з підслідним, а Воробйов вибіг. “Сотруднік” став біля відчиненого вікна, плечима до заарештованого: він знав, був певний, що жертва нікуди не дінеться.

Минуло трохи часу, і в кабінет увійшов Золотарський у супроводі Воробйова. Із добродушної маски підполковника не зосталося й сліду. Шпакувате, коротко стрижене волосся наїжилося. Зведене ніби судомою обличчя, а на ньому – блискучі водянисті очі вбивці, ката. Остап знав такі очі. Людина, котра вбивала очевидячки безборонних, не приховає таких очей до смерті; не допоможе тут ніякий “твердий характер”! Такі очі, такі губи він бачив і пам`ятав ще з табору “Усольлага” – то були очі декотрих наглядачів того табору. Усі вони мають одну печать вбивці, однакову. Ось він! Їх копія – Золотарський!

Підполковник ступив крок до заарештованого. Подивився пильно на нього і відвернувся. Руки тримав ззаду.

– Нєнормальноє явлєніє, товаріщ підполковнік! – промовив слідчий. – Позбавте мене від... бо – я не знаю!..

– Не говорить? – блиснув хижо зубами Золотарський. – Це у них буває! Щоб вони відповідали, їх треба питати так, як вони звикли. Адже вони людської мови не розуміють! До завтрашнього дня він виспіває усе, як соловейко. А на разі – дєйствуйтє! – і вийшов.

Золотарський помилився. Остап був тепер галичанином лиш за місцем народження. Залишилося в ньому з дому тільки вкрай необхідне: терпіння і витривалість у важких життєвих ситуаціях, щоб вижити. Решта усе, винесене з рідного села (людяність, повага, правдивість, справедливість, стид, сумлінність і т. п. – ці складові, що становлять неповторний зміст непокаляної природної народної культури, християнської моралі і милосердя), мусило бути законсервоване до кращих часів (а чи такі часи для таких, як він, колись наступлять?).

Золотарський пишався знанням характеру “западного дядька”. Такого, що виріс і виховався у матеріальній нужді, невсипущій праці, національному невизнанні пануючого над ним окупанта, непротивлення злу, проповідуваного священиками. Він, Золотарський, прийшов туди тоді, коли і так уже обдертий народ західної частини України залишився навіть без своїх дітей – молодого цвіту, надії на майбутнє. Бо що не видушили в тюрмах у сорок першому, те викастрували німці під час війни, а решту, що підростало, вимела горезвісна “червона мітла” (це золотарські). Він знав “дядька”, котрий вродився дитиною, ріс і старівся дитиною, і вмирав дитиною, думаючи про хліб насущний від колиски і до гробу. Звичайна доля невольного, пошматованого народу.

Однак Золотарський не вважав засоби “впливу” на арештанта вичерпаними, тому так впевнено промовив при відході: “Дєйствуйтє!”.

Підполковник- “спеціаліст” вийшов. Підслідний геть прийшов до себе після вчорашньої “передєлкі”, освоївся, заспокоїв позиви шлунка (хоч був і далі голодний). Погодився з тривалим перебуванням у контррозвідці, задерев`янів, стверд, а слідчий внутрішньо відчув, що вчорашній день дійсно переіначив підслідного, але в небажаний бік. Тепер треба було діяти.

У кабінет зайшов якийсь лейтенант. Вони з Воробйовим відійшли до вікна і про щось тихо розмовляли. Заарештований куняв на стільчику, похитуючись в різні боки, і посапував носом у дрімоті. Потім Воробйов вийшов, кинувши прибулому лейтенантові: “Побудєш?” – “Ладно!” – відповів останній.

Знову увійшов “німий” з потовщеними геркулесовими раменами, порослими вилинялою щетиною. Увійшов у тій самій синенькій кошульці, штанях і червоних капчиках на босу ногу. Пройшовся по кабінеті, кивнувши головою на привітання лейтенантові, котрий стояв біля вікна (вони завжди воліли стояти біля вікна). І знову “німий” вийшов.

Для підслідного все змінювалося, мов у калейдоскопі.

“Слідчий” у синій кошульці увійшов знову, з якимсь знаряддям у руці. “Я тєбє больше не нужен?” – запитав лейтенант. “Канєшно!” – відповів (о Боже! Він же говорить!) високим голосом той, що був учора “німий”. Лейтенант позастібав на собі шинелю, припасував до голови картуз, пішов.

Підслідний насторожився – у кабінеті залишився з ним тільки вчорашній його кат. У руці він тримав півметровий твердий гумовий шланг і зложене вдвоє щось подібне до ременя, мов нашийник на коня із упряжі. То мусило бути з роздвоєної пожежної кишки, бо було сіре, портяне з одного боку, і чорне, лискуче (гумове) – з другого. Призначення цього не фабричного “інструменту” не викликало сумніву.

Підслідний геть прийшов до тями. Усе тіло починало тремтіти дрібно-дрібненько, ніби він сидів на якомусь вібраторі. Настороженість? Передчуття?..

– Раздєвайся! – муркнув понуро, підступаючи до підслідного, цей таким голосом, що кров від нього захолола в жилах.

Заарештований почав повільно знімати з себе куртку.

– Бистрє-єйє! – продзвенів нетерпеливо голос гебіста.

Він підійшов до стола і швидким рухом схопив папір з початим протоколом і “наводящім вопросом” у ньому.

– Отвєчай! – підсунув папір заарештованому під ніс.

– Не буду! – заарештований відчув, що шкіра на ньому задеревіла, зробилася “гусяча” і тремтіла.

“Чєлавєк” поклав папір на край стола, повернувся і різонув щосили підслідного уздовж голови “ременем”, супроводжуючи удар вигуком: “Бистрєє раздєвайсь!”. Жертва покірно почала знімати з себе усе. Визулася. Чомусь нагнулася і підняла куртку – нащо б? Функціонер шмагонув її по руках тим пасом із пожежної кишки, обпік вогнем незахищене тіло. Куртка випала з рук. Надлюдина копнула куртку ногою, і вона мов птах, описавши в повітрі дугу, упала під стіну. “Будєш гаваріть?” – жертва мовчала. “Будєш гаваріть?” – і надлюдина, окрилена вищими “ідеалами”, почала боротися за кращі ідеали в суспільстві, за партію і її творчі ідеї, за краще майбутнє для усіх людей на світі (і ніяк не менше). В одній руці він тепер тримав відрізок шланга, а другою шмагав “ременем” підслідного куди попало. Жертва відрухово пробувала захищатися, заслонювалася руками, ухилялася. Це розлютило представника тих, що завжди мають рацію (таке неподобство – перешкоджати праці на благо!..), і він з люттю бив і бив. Бив через голову, кінець паса мов ножем різав; бив по незахищених ребрах, коли жертва захищала руками голову.

Ні стогону, ні звуку не видав із себе битий. Аж поки той не вдарив його ногою під груди... Удар несподіваний і ефективний: жертва присіла на місці, схопившись руками за груди. Виконавець штовхнув його ногою у підборіддя – і заарештований упав навзнак. “Майстер” не тратив ні хвилини: озвірів і бив густо по всьому тілі, наосліп, не дивлячись куди. Цей корчився, звивався, захищав лице від ударів – ніщо не допомагало. Битий свідомості не втрачав. Він розумів, що пас і шланг – “інструменти”, розраховані на те, щоб його не скалічити непоправно. І вбити шлангом ледве чи можна.

На тілі жертви вже не залишилося живого місця. І тільки живіт якимось чудом був не зачеплений. На тілі червоніли і буріли густі пруги, на незахищених місцях –садна.

З носа й уст потекла червона слизь. Заарештований ще робив спроби боронитися – крутився на спині, підставляв ноги. Розлючений справець жбурнув у кут м’якший пас і перехопив у другу руку шланг. Вдарив сильно по ногах, аж кості затріщали. Побитий втратив здатність чинити опір. Спробував ще повернутися плечима, трохи піднятися, стати куцьком. Це чомусь розлютило виконавця ще більше, і він ударив арештанта по незахищеній голові: раз і другий. В очах побитого пожовкло, свідомість затьмарилася, він завив ніби пес на місяць. Ще встиг глянути на перекривлене від люті лице надлюдини, коли занесена над ним рука знову опустилася блискавкою на його голову... дзі-і-нь – в голові, ще щось блиснуло в очах, світ закрутився і щез...

Прийшов до тями увесь мокрий, у калюжі холодної води. Його “пан” життя і смерті сидів низько на “його” (того разу також там сідав) стільчику, палив патріотичний “Бєломорканал” і важко дихав. Змучився. Підслідний мимоволі застогнав. Тим і видав себе. Садист пружно підскочив і миттю повернув підслідного у небуття вдруге...

Прийшовши до пам’яті, переконався, що перебуває у підземеллі за товстими сталевими гратами – відомому бокс-вольєрі. Лежав на бетоні мокрий, тільки в брудній прогнилій сорочці і штанях. Його інші речі розкидані біля нього. усе тіло – суцільний згусток болю. На бетоні – поодинокі краплі крові. Вона ще сочилася з розбитого носа, з розтрісканих губ. Тіло задеревіло, покрилося багряно-бурими пругами, синцями. Біль, біль! Глибокий і нудкий!

Зробив неймовірне зусилля: сягнув за кирзаком і підложив його під голову – мало, занизько – потягнувся по другий... муки від найменшого поруху... відпочив від перших зусиль і спробував притягнути до себе куртку. Не зауважив, що за ним стежить матрос, стоячи навпроти за гратами, під самою жарівкою. Ще болюче, колюче зусилля – і досягнув штани і френч... і опустив голову на бетон, знеможений, знеболений.

Поклав голову на кирзаки – втихомирився...

– Нє дрихнуть! – залунав голос з-за гратів.

Побитий не ворушився, ніби й не жив.

– Жівой? – справився черговий старшина у матроса напроти бокса.

– Жі-іво-ой! – протягнув матрос.

– Пашлі! Мать єво в ...б!

– Пашлі! – відповів матрос.

З побитим робилося те, що й повинно було робитися: сильний біль не дозволяв рухатися; тіло швидко пухло і густо синіло басаманами у різних напрямах; починалася гарячка, в голові паморочилося, світ жовк і ставав немилий; його нудило. Западав у якесь густе страждання, мов у багно, з якого не міг ніяк вибратися.

І знову те світло... – трималася ще думка в збитій і зболеній голові. Ех, якби то позбутися його...

Світло повільно шкварило побите тіло. Проверчувалося крізь череп і підсмажувало мозок. Знущалося! Підкрадалося близько, присіло навпочіпки, гляділо у вольєр не блимаючи, з дивовижною впертістю і твердою постійністю. Невблаганне світло! Воно бездушно добиралося вже до нутра заарештованого і спалювало, перетоплювало душу.

Лежав на гарячій бритванці і пражився на легенькому вогні. Лишень жар не пік чомусь зі споду, – то хтось зверху посипав його гарячим приском, рівно і всюди: від нігтів на ногах і до голого черепа на голові. То світло!

...Летів кудись у безодню, скинений легким подувом терпіння. Скинений з грані життя... Летів, летів, летів і в мареві марив...

Із небуття висмикнув його звук: це матрос гримав по гратах сталевим шворнем. Звук пробивався крізь непам’ять, мов слабе світло крізь густу мряку. Потім калатання він чув виразніше, і згодом воно зробилося болячо-надокучливе. Спокою, спокою! Не ворушився...

– Ей, ти там! Жівой ілі падох? – і калатав знову.

Відчув, ніби його хтось обмацує твердою рукою... шарпнули... порушив стокілограмовою головою, крізь вузькі шпаринки очей на запухлому лиці зауважив червоно пофарбований держак пожежного гака.

– Жі-івоой! – констатував матрос. Гак зачепився за сорочку, сіпнув матрос спересердя і роздер її. – Падимайсь! Жрать пора!

Це він уже почув виразно: “жрать”...Слово, здатне привести голодну людину до свідомості з будь-якого стану. В очах прояснювалося, знову відчув пекучий біль у всьому тілі – приходив до тями. Магічне слово “жрать”! Їсти вже не він тепер хотів, голодувала природа у формі його організму. Вона отримала сигнал через слух і насторожилася, пробудилася.

Відчинилася заслінка, подали “положеноє” – 25% порції і півсклянки компоту. Підліз рачки і проковтнув подане. Це означало, що настала обідня пора (а битий він був учора ввечері). Тепер уже “наївся” на цілу добу. З власного досвіду знав, що тим він втримається при житті принаймні три доби. Відсунувся в глиб нори і шукав способу сховатися від безжалісного світла. Доклавши зусиль і помучившись трохи, натягнув на себе шмаття, прикрив бридкі почорнілі, посинілі підпухлини на всьому тілі.

А світло далі тримало його згарячковане тіло в нагрітих до червоного кліщах – не міг звільнитися від них. Почував себе, як риба, притиснена острогою до краю берега. Наче спаралізувало. Те відчуття відсунуло геть усі інші нездужання (крім голоду, розуміється), і він відчував слабкість, розбитість.

* *

Якщо “жрать” подали в обідню пору, то тепер мусило бути під вечір. Температура підвищувалася, тіло було гаряче, охоплювала сонливість. Ще рятував би холодний пивничний бетон, якби до нього мож було прислонитися збитим, зболеним тілом.

– Нє спать! – і удар залізякою по гратах, це десь по сусідству. – Нє спать! Встать! – це вже до нього кричав служба. Але,

не затримуючись, пішов далі і гримав, і кричав. Того разу служба була сумлінна: самі не спали і сердегам невільникам не давали спати. І все-таки, і все-таки – відчувалося, коли наглядачі були причепливі, а коли тільки несли “воїнскую повінность”.

Підклав під голову кирзаки, зверху прикрився з головою курткою від світла і заспокоївся; терпів і марив. Дрімав у напівпритомності. Суєтливий “служба” галайкав по пивниці, нагадуючи, щоб не спали, – не давав заснути.

Мусила закінчуватися денна робоча зміна, бо починалися чергові виводи на переслуховування, інших після допитів приводили і замикали у боксах. “Вихаді!”, “Захаді!”, “Слєдуй!” – оці три слова, тільки ці три слова...

* *

Не витримав. Обіперся на стіну і став на ноги. Синці і пруги на тілі від шланга затерпали, німіли. Гарячка трималася. Стояв, обпершись об стіну.

– Паднялся? Ну і ладно! – зауважив весельчак матрос, зісунув безкозирку на потилицю, показуючи білі зуби.

Матрос пішов у глиб пивниці, наглядав, щоб ніхто із замкнених не порушував приписаного режиму.

Мусило бути десь біля півночі...

Черговий старшина підняв заслінку по фельцах догори і звелів чистим дзвінким голосом: “Вихаді!”. Вийшов мов п`яний, відчув сильне ослаблення, ледве на ногах тримався – був хворий. “Слєдуй!”. Старшина попровадив його до виходу. Долав східці, важко піднімаючи ноги: “Скільки їх, тих сходів, ще до кінця?” – думав.

Опинились у якомусь кабінеті. Був то кабінет Воробйова чи ні – байдуже... Старшина “доложив”. Плечі шинелі повернулися від вікна і з клубів цигаркового диму виринуло обличчя слідчого – змучене, вимарніле обличчя. Від стелі звисала жарівка на подовженому кабелі, як всюди.

– Фамілія! – підслідний мовчав. – Фамілія! Глухой?

Підслідний прохрипів своє прізвище.

– Ім’я-отчество! Год рожденія!..

Щось мимрив – відповідав. Увесь палав у гарячці, його трясла пропасниця; відчував, що морозить. Від світла розбігалися промені-стріли: впоперек довші, вертикально – коротші. І вони хиталися, вони завжди хиталися, мов коромисло терезів. Очі сльозилися, а відірвати зір від світла не було сили. Сидів на “гарячій” табуретці і не рухався, поклавши руки на коліна і дивлячись поперед себе – на світло.

Слідчий нервово палив цигарку, дим валив йому з ніздрів. І дивився на підслідного. Допалив, поплював на недопалок і жбурнув його в кут біля смітярки; там уже багато лежало таких трубочок, зімнутих нервовими пальцями.

– Ти, слухай! Ти щось кумекаєш своєю дурною головою? Вже б скотина була зрозуміла! Зрештою... ваш брат значно тупіший від скотини... Вмів іти на злочин, то вмій тепер за нього відповідати. Любиш спускатися, люби і саночки тягати! Я з тобою базгратися довго не буду, зрозумів?! Ти мені даєш відповіді на запитання “по существу” – і квит; я жартувати не люблю і не вмію! – перестав говорити і дивився на підслідного, що сидів при самій стіні мов статуя, витесана із каменю.

Слідчий підійшов, нагнувся і взяв заарештованого пальцями за підборіддя, підняв його голову догори і пильно дивився в закислі шпари очей – підслідний і не ворухнувся. Слідчий з огидою, звільнивши пальці, випустив жертву, – це був також “прийом” впливу через навіювання. Але, як уже згадувалося не раз, було вже запізно.

Слідчий відійшов до вікна, заарештований прийняв попередню позу.

– Останній раз питаю по-доброму: відколи і доки ти був у німецько-українській банді, що ти її називаєш ОУН? – слідчий дивився гостро на спотворене лице заарештованого, а цей мовчав, навіть не подаючи ознак, що чує. – Швидко ти у мене заговориш! У моїх руках мертві заговорять!.. заспівають! – поправився різко слідчий.

Підслідний мовчки, безтямно дивився поперед себе. Був хворий і змучений. Хотів їсти, на тілі ослаб зовсім, в середині – руїна.

Далі пішло усе дуже швидко: слідчий підійшов до стола, підняв слухавку телефону і півголосом дав комусь розпорядження.

– Я тєбє устрою, раз ти мєня к етому винуждаєш! – проказав і відійшов до вікна.

Минуло кілька хвилин – і в кабінет увійшли троє молодих хлопців у військовій формі ВВ. Один із них мав уже якісь “лички” на погонах. Слідчий щось поговорив з цим “старшим”, і останній вийшов, покликавши з собою ще одного солдата. Скільки там забарилися, але прийшли з “інструментом”: кожний мав у руці палицю нашвидку, відламану від якогось дерева. То були тонкі палички, товщиною не більше як великий палець.

Слідчий підійшов до жертви: “Встать!” – заарештований підсвідомо, важко підвівся з табуретки. Світ закрутився перед очима, ледве втримався на ногах. Слідчий учепив його за плече і витягнув на середину кабінету: “Ти будєш гаваріть ілі нєт?!” – прохрипів у саме обличчя. А цей мовчав, не здатний якось хоч зорієнтуватися, що з ним діється. “Нєт?” – кивнув головою солдатам і сам відійшов до вікна.

Сержант якось поквапно взяв табуретку і поставив посеред кабінету. Потім приступив до заарештованого і нервовими пальцями розвільнив на ньому штани, опустив долі, скільки дозволяли халяви кирзаків. “Снімай куртку!” – звелів. Підслідний завагався. Сержант вимірив йому удар відкритою долонею у вухо. Удар не був сильний, тільки спонукуючий; заарештований скинув із себе куртку. “Ложись!” – і сержант кивнув головою на табуретку. Підслідний стояв ні в сих, ні в тих. Солдат, що стояв поруч, стібнув його палицею по плечах, другий підскочив, схопив заарештованого за карк і пригнув головою до підлоги. Той втратив рівновагу і опустився на коліна. Три служаки не дуже вправно поклали його животом на табуретку і підкотили френча. Сержант схопив голову жертви між свої ноги і здавив з боків колінами. Один із його помічників порався біля ніг, а другий відразу почав шмагати жертву палицею по нашпанованому задку. Бив, аж поки не змучився. Заарештований терпів, але гірше було те, що його притиснули грудьми до канта стільця, перегнули, здавили грудну клітку і він не міг дихати. Геть душився. А сержант цупко стиснув голову між своїми ногами – не було ради. Солдат бив і бив, посапуючи від втоми.

Тіло битого розслабилося, бити перестали і пустили його. Він і не ворухнувся. Його скинули із стільця і облили водою. Підтягли до стіни і посадили, оперши плечима. Побитий дивився каламутними очима перед себе...

– Мудак! Я тєбє гаваріл, што ані жівучіє как черті! А ти всьо: падох, падох! – пояснював більш “бувалий” тому, що ще стільки не знав.

Слідчий повернувся від вікна, зміряв очима заарештованого, підійшов і заглянув у вічі.

– А січас будєш гаваріть? – підслідний не реагував. Слідчий відступив до вікна і, обернувшись плечима, пускав клуби диму. Солдати попросили дозволу і запалили також.

Заарештований поволі прийшов до себе. Опустив голову і дивився на свої голі до колін ноги: вони були густо помережані вчорашньої ночі тим “веселим” хлопцем; литки потовщені, спухлі, – неприємні на вигляд.

– Так будєш гаваріть, ілі нєт? – заговорив слідчий, зауваживши, що жертва вже зовсім очуняла і, виглядало, усвідомлює все. Не отримавши відповіді, навіть – якоїсь уваги до того, що він запитав, звелів солдатам: – Прадалжайтє!

Його потягнули під руки і знову перегнули через табурет. Сержант затиснув його голову між халяви і вперся руками у плечі. Два хлопці почали бити вдвійко. Біль окропом розлився по цілому тілі. Ще через пару хвилин сержант відчув, як тіло втратило рештки пружності і ніби осіло під руками, і він нетерпляче крикнув: “Хватіт!!!”. Солдати перестали бити, слідчий обернувся від вікна.

– Он, наверно, скончался, таваріщ лєйтєнант!

– Дайте єму води! – звелів байдуже слідчий.

Жертву поклали горілиць, підтримали за голову і влили в уста трохи води із алюмінієвого банячка. Побитий напружився, щоб хлепнути більше води, – прийшов до тями. “Жівой!”– вигукнув з неприхованою радістю один із солдатів. Очевидно, це принесло ще не бувалим у таких справах зеленюхам полегшу і то їх врадувало. Вони ще не були майстри “професіонали” для таких тонких робіт.

– Хіба ви не знаєте, що по задниці ще ніхто нікого не вбив і не вб’є? Там же нема “жізнєнно важних” органів! – зауважив, усміхаючись, слідчий, випускаючи клуби диму із уст і ніздрів. Він пройшов від вікна і сів на стіл.

– Отдохнітє, рєбята! – запропонував спокійно сердегам, непрактичним солдатикам.

Двоє сіли, третій стояв – не було більше стільців. Запалили всі. “Куріть будєш?” – запитав сержант побитого (його знову прислонили до стіни плечима), ніби для примирення. Останній мовчав – він ледве розрізняв світло в кабінеті крізь шпари очей. Сержант попробував вкласти йому в уста запалену цигарку: “Тяні!”. Хлопці приглядалися якось ніяково до побитого. Не вийшло з тієї затії нічого – побитий курити не хотів.

Зовсім виразно було видно, що ці “забіяки” не готові до такої “служби”. Вони не були ще настільки зіпсовані.

Вдома такий хлопчина, не ствердлий ні тілом, ні душею, – ще дитина. Мати біжить за ним, мобілізованим у кадрові ряди армії, аж на збірний пункт: несе йому торбинку (часом куферочок), а він починає вже встидатися, що мама за ним іде, і сказати мамі ще нічого не сміє – хотів би, щоб вернулася, а десь у душі хотів би, щоб ще побула з ним, бо як же без матері, як? Дитина! “Іди сину! Іди! Слухайся старших, слухай командирів. Слухай!.. І не роби людям кривди! Не роби!..” – мати втерла сльозу і, зігнувши голову, пішла додому. По дорозі встигла пригадати усе від того часу, як “воно” вродилося, скільки раз хворіло... недоспані ночі, натруджені дні... Пригадувала, пригадувала, чи часом колись дитину несправедливо не скривдила, – щоб не пам`ятав їй того. Пішов, пішов між люди, пішов перший раз... Щоб хоч там його не скривдили, щоб хоч десь не впав, не скалічився... Щоб не захворів... Щоб вернувся... Здоров! Здоровий щоб вернувся!.. І гарний, і добрий!..

Щоб хоч відразу написав: як він там? Чи не голодний, чи не холодний? Чи не кричать на нього? Бо він такий вразливий, такий вразливий! Вигодувала... пішов!..

Напише, напише! Лиш нічого ти, мамо, в листі не прочитаєш, отак: “Жив-здоров”... решта все – “секрет”... Все решта – тайна, мамо! І ти ще будеш гордою з того, що твій син здатний до утримання тайни – а як же інакше?!

Пізнаєш ти, мамо, свого сина? А його “секрет” знаєш?

І вернеться твій син. І буде він здоров – не бійся: ні однієї подряпини на тілі. І чує, і бачить добре. Лиш одне дозволь, мамо, запитати тебе: кого оце тут, у кабінеті контррозвідки на ТО, він скалічив? Себе чи того он під стіною? Кого він скалічив? “Тссс! – секрет”...

Честь і слава тим офіцерам, котрим ти, мамо, вручила свою дитину, бо вони виведуть її в люди, дадуть добрий гарт (“боєвую закалку”), і оцей слідчий однією посмішкою (що вони ще такі “салаги”) прищепить йому моральну стійкість: не будеш мати потреби стидатися і будеш вдячна.

Потім він виховає тобі внуків, потомство – гідне тебе.

* *

– Може, на сьогодні... вистачить, товаришу лейтенант? – запитав, зачервонівшись як мак, сержант; солдати глянули на сержанта, мов на спасителя. “Салаги”!

Слідчий не мовив нічого, сидів і кіптявив димом.

– На ньому вже місця нема! – посмілішав сержант. – Та й смердить же він, як падлина! Здох би він там, у пивниці, чи що! – і згодом: – Він, певно, якийсь дурень! Бо...

– Ну, нехай! – слідчий піднявся з-за стола. – Наразі можете йти! – відійшов до вікна. Хлопці вийшли.

Слідчий довго стояв посеред кабінету, загнувши руки назад, дивився на палаючого в гарячці підслідного. Підійшов ближче і почав вдивлятися у набрякле обличчя. Хворий і збитий важко, з короткими інтервалами дихав. З грудей виривався хрип. Слідчий не міг розчовпати: спить підслідний чи ні? Очі майже заплющені, ніби залиті чорною блискучою рідиною. І не ворушиться: “Спиш?” – гукнув слідчий. Підслідний не відізвався – ніякої реакції. Підійшов до стола і викликав наглядачів з КаПеЗе.

– Вот етот? – запитали жваві хлопці.

Слідчий тільки кивнув головою, не мовивши й слова.

Його поволокли за руки у підземелля контррозвідки. Запхнули якось у вольєр – сам уже не міг...

* *

Його не тривожили до обіду наступного дня. В обід йому принесли “положеноє”. Наглядач зрозумів, що цей не зможе підійти і взяти мисочку з тим, що йому поклали. Пішов, приніс ще шматок хліба, переліз у бокс і подав усе під самий ніс хворому. Постояв, аж той почав їсти. Наглядач вийшов, побитий доїв усе і знову змертвів. Наглядач прийшов забрати мисочку і приніс йому повне горнятко узвару із сушених яблук і слив; почекав, поки той випив, забрав горнятко і без слів вийшов.

Заснув на голому бетоні, як на перинах.

Минула доба. Його знову роздрюхали, щоб дати належних 25% харчу. Служба помінялася. Черговий старшина якоїсь там статті виявився більш черствим, ніж учорашній. Після “обіду” його на ноги не ставили, але заснути не давали. Увесь час гримали по гратах залізякою.

Гарячка зменшувалась – наступала слабість. Слабість і відчуття болю у найбільш уражених місцях. Вже зовсім свідомо уяснив собі свій стан. Мов крізь мряку пригадував собі послідовно, що з ним робилося протягом трьох діб. Відчув, що, крім болю, на заді його ще й пече. Зрозумів: мимоволі в сні помочився, а шкіра на половинках мусила бути пошкоджена, від сечі й пекло. Штани були мокрі в крові ще дотепер.

Мусила бути ніч, бо його не зачіпали. І не зачіпали майже нікого. Вранці (здогадувався, що то ранок, бо почали виводити людей наверх) він зауважив, що до його боксу підійшов Воробйов, а з ним ще якийсь офіцер. Постояли хвильку, мов купці біля свинячої кучі, глянули один на одного і пішли.

Цілий день його будили (день і ніч у пивниці однакові), але не змушували стояти на ногах, як то було з іншими в сусідніх боксах. “Нагодували” в визначений час і залишили в спокою до вечора чи, краще сказати, до кінця робочого дня.

І знову: когось виводили, когось приводили. Бачив і чув тепер уже все. То мусив бути вечір; котрийсь вечір відтоді, відколи він тут. Силувався пригадати собі, скільки часу тут знаходиться, – дарма. Лежав тільки на боці, прислонивши голову в шапці до стіни: зробив відкриття для себе, що лежати на одному боці тривалий час краще. Бо місце на тілі болить, коли на ньому лежати, лиш спочатку, а потім затерпає і можна якось терпіти. Старався часто не повертатися з боку на бік. І ховав обличчя від немилосердного світла. І не міг сховати. Воно мало здатність гіпнозувати. Повернешся плечима до нього – воно діє, примушує дивитися на себе. Людина силкується не обертатися – і весь час перебував у напрузі.

Дві речі ніяк не міг вирішити: скільки часу провів у контррозвідці (і нащо б то йому здалося) і як уникнути впливу світла на нього. Найгірше дошкуляв голод, але у цьому плані він не тішив себе ілюзіями – добре усвідомлював, що думай не думай – не допоможе.

Гарячка минала. Тільки усе тіло постійно тремтіло, мов від пропасниці. Спробував піднятися на ноги – встав. Оперся об стіну, щоб не впасти. А ноги ніяк не хочуть служити: гнуться у суглобах і мов чужі, мов протези, та болять. Знову відзначив, що найбільше ушкоджений мав увесь вузол тазових суглобів і долішнього кінця хребта, там він був найдошкульніше побитий – подарунок стільцем “німого” ще першого разу. Пруги на тілі спласали, робилися вузькі і тверді, мов товсті пруги під шкірою; чорні, аж бридкі. Ще мав якісь жовтаві, тютюнового кольору, плями по тілі, крім пругів. І всюди від дотику боліло: але тільки від дотику. Ще дуже боліла голова. Опух на ній спадав найповільніше. А шорсткі губи: потріскані чи побиті?..

На ніщо не здалося оте самообслідування. Але що мав більше до роботи? Про що мав ще думати? Може, часом “про високі ідеї”, за що отут... Чи, може, мав думати про те, що “не вдалося перевернути політичний лад у Росії”? Адже стаття Кримінального Кодексу – п`ятдесят восьма, чи щось із тієї категорії – мусило числитися на його рахунку перед державою, що його ось уже скільки часу карає! Не було цього, то й не думав про те. Думав би про повернення додому, якби такі думки мали якусь реальну підставу! Але такі “дурниці” навіть у голову не приходили!

Час ішов. Відлічувався “харчуванням” один раз на добу. А решта всі двадцять чотири години не мали значення. І на допити не виводили; чому б то?

Якось знову був біля його клітки хтось “зверху”, чи не Воробйов часом? Кожного ранку черговий старшина зупинявся перед вольєром і приглядався.

Нарешті й лице спласло. І гудзи на голові не намацувалися. Повертався до попереднього стану, якби тільки не був такий зморений голодом. На ноги ставав рівно і ходив по клітці. Боліло: болів і був ще спухлий зад і не міг вільно згинати ніг у стегнових суглобах і в колінах; ходив якось кумедно, як качка. Чотири кроки туди, чотири – назад...

– Вихаді! – крикнув йому якось черговий старшина і попровадив його до виходу.

Біля дижурки зупинилися, старшина залишив його з наглядачем, а сам пішов у дижурку. Чути було через двері, що говорив старшина:

– Сильно заріс, будуть стригти, чи так виводити?

Невідомо, що відповіли у телефон, але його попровадили по сходах догори так, як він був.

На другому поверсі чекав Воробйов. Забрав його і повів до кабінету Савічева. В кабінеті був також Золотарський. Савічев неприємно скривився при вигляді підслідного. Золотарський зберіг байдужу міну.

– Таки треба було його привести до людської подоби, а потім уже – сюди! – сказав Савічев ніби сам до себе.

– У нас ще дотепер те питання не вирішене... відомо! Зрештою – випадок не передбачений, – сказав Воробйов.

– Так що, може, порозумнішав? – звернувся до підслідного Савічев.

Підслідний стояв мовчки, очі сльозилися на денному світлі. Відчував такий голод і слабість, що не міг ні стояти, ні думати, ні сприймати, що говорять.

– Чому мовчиш? Останній раз питаю: будеш говорити по суті справи чи волієш?.. Вибирай! – відізвався знову полковник Савічев.

– Я не знаю, чого від мене хочуть, – сказав тихо.

– Не знаєш? – процідив Золотарський, поправившись на стільці. – А про свою участь у банді Бандери не знаєш?

– Я там не був.

Савічев мусив бути нервовою людиною, бо видно було, що він швидко втрачає владу над собою. Він зблід.

– Закінчуйте з ним! Я його вже маю досить! – сказав.

Золотарський енергійно вийшов з-за стола, схопив заарештованого за праву руку, відхилив двері, заложив у фельц одвірка пальці жертви і, притримуючи, почав поволі притискати. Рухи Золотарського були такі натреновані, що заарештований, ніби паралізований, навіть не встиг зрозуміти, що робиться. Аж коли відчув нудкий біль десь біля серця, відрухово сіпнув з цілої сили руку до себе і аж присів. Варто було бачити Золотарського. Він умів такі речі робити.

Вказівний і сердешний пальці коротші, тому придушило тільки нігті і вони відразу посиніли. Середній – довший, кант дверей встиг причавити його міцніше, і коли той висіпнув руку, то з того пальця почала капати кров на підлогу: була протята і здерта шкіра першого суглоба – ніготь залишився цілий.

Його більше не мучили, бо Савічев сказав:

– Хватіт! Він і так розкаже! Ну? Так коли і від кого вперше почув про цю організацію, що ти про неї знаєш, знаєш її членів і про це не вказав у своїх записках?

– Я рішуче нічого більше не знаю, у жодній банді не був і не маю що більше сказати! – відповів заарештований, облизуючи пораненого пальця і ковтаючи слину.

– Це тобі якраз і пошкодить! Ми тобі характеристику для трибуналу виготовимо! Побачиш! – пообіцяв Савічев уже спокійніше. Покликав Воробйова і звелів: – Кінчайте!

Воробйов присів до стола і написав коротенький пояснювальний протокол. У ньому значилося, що “помимо усієї очевидності приналежності (імярек) до німецько-української злочинної банди, т. зв. ОУН, підслідний відмовляється підтвердити, що він у згаданій банді був. Тому...” – і ще там щось дописав.

Підслідного покликали до столу і веліли цей протокол підписати. Той побіжно переглянув, що там написано, ствердив для себе: не написано, що він був членом ОУН, і підписав.

Його відправили на Партизанську.

Башмаков відпровадив його у перший корпус і замкнув у якійсь камері на партері. Там було брудно і зимно – шиби вибиті. Через якийсь час прийшов і попровадив його в “санпропусник”. Тюремний зек постриг на ньому волосся (у в`язниці бритви не вживалося, тільки машинка; в таборі – тільки бритва). Цирюльник змилосердився і приніс у дерев`яному ковші літньої води. Поміг йому роздягтися і жахнувся, побачивши всеньке тіло, вкритечорними басаманами. Башмаков не відступав ні на крок, тому зек не насмілився перемовитися хоч словом з “пацієнтом”. Хлюпнув на нього води і трохи сполоскав побите тіло, дав йому помити лице і карк.

Зек зробив що міг у присутності Башмакова. Помимо бандитської зовнішності, зек був співчутливою молодою людиною: “Вот ето дааа, вот ето отп...лі – ттвою тристасвятітєлєй мать”, – ствердив уголос, коли “обработка” закінчилася і Башмаков виводив підслідного із санпропускника.

Башмаков не мав часу, передав на тюремному подвір’ї заарештованого, мабуть, випадковому тюремникові, щоб той запровадив його на місце. На третій поверх служака допомагав піднятися, тримаючи його під руку. Ще трохи – і він опинився в “своїй” камері № 64.

Що відчуває безрідний мандрівник після виснажливих блукань байдужим ситим світом, опинившись у рідній хатині, де його мати на світ привела? Що відчуває мала дитина, коли опиниться в обіймах матері після того, як заблукала у лісі, проплакала там не одну тривожну ніч у надії на порятунок? Що відчуває в’язень?.. – Та ні! Ніщо не може йти в жодне порівняння!

Христос воскрес! Христос воскрес! – звеселилися душі співкамерників у всесвіті розміром 2х3 метри, коли підслідний з’явився знову, після тижневого “допиту”. І все мовчки. Тільки дзвони... Вслухайтеся! Не чуєте? Ах, ви ж глухі – “непорочні душею”, вона у вас не відчула болю, не відала крові: біль і кров – причина, і наслідок – ЛЮДИНА. Між ними – відчуття радості воскресіння.

Прийшов! Зайнялося полум’я небесної симфонії у душах людей: жива ще частка неподільного організму камерної спільності, зложеної із різних людей, різних рас, із різних кінців світу – вічно живої спільності, поки існують ще стаття п’ятдесят вісім і камера 64! Вслухайтеся! Ану ж почуєте душею, чого не чує вухо: “Христос воскрес!”.

Корпус номер два для підслідних політичних – це всесвіт, де планета-камера заселена не одна. Там кожна камера – окремий світ. І кожний заселений. І не фантастичними креатурами, а всюди однаковими людьми. І кожний окремий світ-камера знає про існування інших, суміжних світів. І тубільці кожної камери знають, коли і як переживають радість у тих світах, якщо причини на те такі самі, як у них. Хоч ніколи вони не бачили тих суміжних світів. Хоч не проникнуть вони туди ніколи: не побачать навіть у найсильніший телескоп, не промацають наймогутнішими радіозондами. Хоч ходять вони пустелею увесь час, поки під слідством і бачать тільки німих: ключника, чергового старшину і конвой (конвой, щоправда, не німий – знає два-три слова типу “слєдуй”, “стой”) і слідчого (той уже вміє говорити – єдиний).

Якщо в камері 64 є місце на радість, та ще й недоступну всякому смертному, то що на світі може бути неможливе? То в які чуда ці люди можуть не повірити?

Є такі чуда, в котрі тубілець не повірить.

Дайте китайцеві Цінь Янкші прочитати “Репортаж з-під шибениці” славної пам`яті Юліуса Фучіка, і Цінь не повірить, що в камері підслідний мав олівець і папір, й цього не знайшла ні одна Гнида (та як же мав, звідки мав?!). Що, маючи під слідством письменника, такий не був під особливим наглядом. Що написав цілу книжку і ніхто не бачив (тут прилягти на бетон удень неможливо). Але припустимо те, з чим погодиться тубілець камери 64: перо – палець, чорнило – власна кров і кров товаришів, папір – власна шкіра (з плечей, щоб не зауважили, що на щось зужив шкіру) – таке припустить при умові, що служба вся раптом осліпне. Але ніколи не повірить, що існує в системі “тюрма” така людина, котра погодиться вступити в контакт із в‘язнем і собі на лихо візьме та й буде виносити потрохи списані листки паперу (тьфу! – шкіру) і так винесе цілу книжку. Не повірить у таке Цінь Янкші.

Видно, є ще інші галактики, де існують інші планети і сотворіння на них. Але то вже недосяжне тугій голові мешканця камери 64. Ліпше сказали б йому, що письменника посадять обов’язково з “квочкою”, – о, то повірять...

* *

Цінь помив скалічений палець Остапа в воді для пиття, знайшов десь шматину, звелів Остапові наплювати на цю шматину – змочити її власною слиною і зав’язав палець; Цінь – “доктор”.

Незабаром принесли обідню баланду. Для Остапа випросили “добавку”, бо порція йому не належалася: він не був того дня на “довольствії”.

Допити були вичерпані, слідство закінчене. Залишилося підписати “двохсотку” – то вже деталь.

* *

Остап забрався під пріч на свою кожушину і ліг спати, його заслонили ногами, обсівши пріч від дверей. Господи! Яка благодать! Заснув.

Наступного дня “їздили” конем на другий поверх. Попалися: один із камери пішов у “кандєй” на п`ять діб (зізнався, котрий сильніший, щоб усіх не карали), “баби” не зізналися; покарали цілу камеру за мужиків.

* *

Коля-метіс знахабнів до решти: два рази відбув у карцері і був битий, як сніп, і ще “запутував дєло”. Але його таки “женили”. Кілька днів тому він підписав “двухсотку”, і його відразу забрали “с вєщамі”.

У камері був ще Іван. Його слідство добігло кінця, і він уже так натренувався (відомо, інтелігент!), що навіть знав, скільки разів йому треба бути на допитах. Івана дуже швидко “переконали”, і він тепер творчо працював за слідчого: сам вів свою кримінальну справу. Щось йому мусили пообіцяти на самому початку слідства, і він брав на себе бувале і небувале. У камері – згідно з порадою слідчого, чи, може, сам так вирішив – не ділився на початку ні з ким, а потім йому було вже “запізно”.

Дмітрієв Іван, як вже згадувалося, був із Москви. Батьки його були впливовими людьми, могли Івана влаштувати після закінчення школи згідно з його примхою, що залюбки називається “вільний доступ до вимріяної професії”. Його приваблювала авіація: здоров`я відповідало і він опинився в летунській школі. Як стверджував, курс підготовки тривав один рік. Значить, після року навчання і вправ він уже водив штурмовик. То було перед самою війною. У сорок першому, коли почалася війна, він уже був летуном-штурмовиком у ранзі лейтенанта. На самому початку війни він не літав, не було достатньо літаків. Його влаштував батько ближче до дому, в Москві. Тут він служив при місцевому гарнізоні, укомплектованому спеціально для підтримання порядку і дисципліни в місті на час війни. Мав групу людей, патрулювали вулиці, особливо в нічну пору.

Іван був свідком паніки в Москві, коли німці опинилися біля міста. Ніхто в Москві не сумнівався, що німці без затримки підуть на столицю; Москва була готова до капітуляції. В канцеляріях гарячково готувалися до евакуації, всюди горіли стоси непотрібних, таємних чи компрометуючих паперів. Решта запаковувалося в паки і відправлялося на залізничні двірці. Ніхто цьому не перешкоджав, аж поки не стало відомо, що німці зупинилися і окопуються. Тоді було вирішено міста не здавати, готуватися до тривалої оборони. Іван ніс службу на вильоті з міста в напрямку Ярославля. Мали наказ затримувати спанікований народ від евакуації доступним способом, до розстрілу на місці включно. Він обмежувався тим, що прострілював пневматичні покришки коліс автомобілів – це за реляцією самого Івана.

Погрівся Іван зиму 1941-1942 вдома, а в сорок другому його зачислили в авіаполк. На озброєння надійшли нові штурмовики “Яки”; його посадили на ЯК-16. Відбув відповідний тренаж і – на фронт.

У 1943 році брав участь у битві на Курській дузі. Після такої практики він вважався не останнім асом між летунами. І все було “нормально”, поки не прийшло лихо.

– На фронті з’явилася німецька “Рама” – бойовий літак, найбільш небезпечний і найбільш ненависний на нашому боці! – пояснив Іван. – “Раму” було вирішено “скинути” від самого початку. На операцію “Рама” виділялася постійна ланка (чотири-шість літаків) “Яків” для негайної дії, тільки-но “Рама” з’явиться над фронтом. Їх називали “смертниками”. Тому туди ніхто не хотів добровільно іти.

Іван також опинився в цій ланці. Три чи чотири рази він повернувся щасливо на свою базу. Нарешті настала пора і на нього: “Рама” його підстрелила, ЯК-16 загорівся. Вогонь добрався у його кабіну. Іван не розгубився: пішов плавно вниз і сів на “живіт” (без шассі) посеред якихось дрібних кущиків. Запаморочений димом і трохи осмалений вогнем, не міг вийти з літака. А вогонь підступав до баків з пальним.

До палаючого літака підбігли... німці і витягнули його з кабіни. Встигли відбігти якихось сто-сто п’ятдесят метрів – літак злетів у повітря. Іван мав обпечене обличчя, особливо карк. Від поштовху при зіткненні з землею пошкодило ноги, тому німці помістили його до шпиталю, а після видужання – у табір військовополонених.

Не важко здогадатися, що Іван зі своїм жвавим і патріотично настроєним характером не всидить у таборі, коли німці майже не пильнують цього табору. Та й недалеко було, десь на терені Литви. І їх, кілька офіцерів, втекло при першій нагоді, коли була темна, захмарена ніч. Перейти фронт йому не вдалося, німці його зауважили і впіймали. Посадили до в’язниці за порушення табірного режиму, а згодом відправили в глиб німецького запілля, десь аж на Шлеськ. І знову помістили в табір для полонених офіцерів.

Там їх було значно більше. Іван знайшов однодумців, домовилися і знову тікають. Успішно переходять територію Польщі і добираються до фронту: Іван – на цей раз пощастило – переходить лінію фронту. Він називає свій полк, і його туди скеровують. Таким чином, після майже восьми місяців Іван знову опиняється у своєму полку. Після “дружньої” бесіди зі смершем (у його робочому “дєлє” відмічено: “пропал бєзвєсті” – “дєло” ж було ще в полку) і з допискою у послужних відмітках: “стільки-то був у німецькому полоні” його знову зараховують до особистого складу авіачастини. І командир полку той самий, і старші офіцери ті самі.

Іван отримує новий ЯК-16 і вже на ньому до кінця війни громить фашистів, бере участь у берлінській операції. Ніби нічого й не змінилося.

Але він зауважив, що йому далеко важче отримати медаль, ніж іншому орден. І ставлення до нього було чомусь краще, ніж до інших, – ніби його жаліли: відчував свою якусь відчуженість після того проклятого полону. Порівнював своє становище дуже влучно: “Ніби я не воюю за свою батьківщину, а наче найманець – за гроші”. Те саме було з його авансуванням у ранзі офіцера: його не градували ні на одну “звіздочку” до кінця війни. Хоч він воював чи не краще від своїх колег, його співкурсники в більшості вже мали на погонах по два “просвєти”. Відчуваючи це, він кидався у бій, немов лев, однак його успіхи в повітрі сприймалися холодно, стримано.

Кандидатом у партію він був, коли опинився в полоні, кандидатом у партію закінчив переможну війну і далі – ні кроку.

Про прийняття Івана в партію ніхто не згадував, а він сам якось втратив сміливість питати.

Закінчилася війна. Кілька днів розслаблення і забуття. Іванові котрийсь із штабних офіцерів зіпсував настрій і позбавив відчуття радості за виграну війну – повідомив його конфіденційно, що його “дєло” смерш відклав окремо і зробив якусь дописку.

Минуло ще кілька днів. Начальник штабу полку викликав Івана і повідомив сухо, що його переводять в іншу частину. “Так буде для тебе краще і нам спокійніше”. Його скерували на збірний пункт. А на збірному пункті вже було більше сотні офіцерів різних родів військ і різних рангів. Звичайно, в такому гурті мусив хтось знати хоч приблизно, що їх чекає в майбутньому. Тут ніхто нічого втішного не говорив, навпаки – пошепки поширювалася вістка, що їх “на сито”, – просіювати будуть. Коли і де – ніхто не знав. А люди постійно прибували. Усі зі “скалкою” на оці.

Прийшов час, їх заладували в телятники і повезли на “родіну” (і тут конкретно “додому” чи куди не вживалося). Завезли усіх з того збірного пункту аж у Мордовію і висадили в Шескні – усім відомому нині місці. Проживали вони там у землянках, голодували, як і всі в країні (хто не мав грошей). Були без конвою, мали своє самоуправління, мали призначеного коменданта (чистого) із смерша. Спиралися на військовий порядок, але всяк знав, що то облудливе: дозвіл на відлучення навіть у вихідний день треба було отримати від смерша, а не від командира “підрозділу” (підрозділи були для роботи, щось на взірець бригади).

Почали потроху “видьоргувати” і “розбиратися”. Було те саме, що і з власовцями: пускали чутки, що “пронік шпіон”, треба ізолювати.

А Іван? Іванів батько добре знайомий з Мікояном. Іван написав додому листа, описав своє становище, вдома втішилися, що син знайшовся (знали ж, що він пропав “безвісти”, ще тоді батька повідомили), стан не втішний, але при зв`язках можна буде щось порадити. Не встиг Іван приложитися як слід до “саману”, як прийшла бумага з Москви, щоб його звільнити, і негайно...

Про військову кар’єру не могло бути мови. Найнявся в цивільній авіації на вантажний транспорт. Перевозив вантажі на північ побережжям аж до гирла Єнісея і навіть – Лени. Бачив масу таборів, над котрими пролітав, лиш не знав, що то таке, і не надавав тому жодного значення. Думав – “секрети” підприємства. Йому порадили тим не цікавитися.

Не довго він там політав. Мікоян допоміг, й Іван опинився в Латвії, в Ризі, в школі митників. Закінчив ту школу, практикувався в Мінську, з Мінська призначений на Крайній Схід, у Примор’є.

Митний пост перебував у Владивостоці, сюди він і приїхав. Його призначили начальником митного філіалу в Находці. Тут він і почав працювати.

На початку січня він приїхав у Владивосток отримати заробіток на себе і на своїх помічників – “штат”, як він це називав. Зайшов тільки в коридор митної контори, як його скерував у бічні двері якийсь незнайомий суб`єкт. І тут він під дулом пістолета підняв руки догори вперше в житті (Іван твердив, що німці цього не вимагали, коли брали його в полон, ні потім).Його обшукали, відібрали “тетешник”, обірвали усі його відзнаки, заслуги і нашивки, а відтак відвезли на Партизанську. Далі вже трохи відомо, але ще не все.

“Обвініловку” Іван підписав на підставі “злочину”: “здався” у полон німцям. І зізнався до вчиненого злочину на тій підставі, що мав зброю при собі, а не стріляв у німців і не застрелив врешті себе. “Усвідомлюєш – комуністи не здаються?”. “Я тільки кандидат!” – “Все одно!”

В ході слідства йому довели, що табір військовополонених, де він перебував, належав до таких, звідки брали у шпигунську школу, і закинули йому, що “логіческі” він ту школу закінчив і присланий спеціально: німці, мовляв, не такі дурні, щоб від них утекти і успішно перейти лінію фронту.”Попробуй вийди звідси! А бачиш? Німці ще строгіші під цим оглядом”.

Так і йшов за звинуваченням.

Все одно – “четвертная” і “по рогам”, іншого не дано. І нікому не дано.

В камері Іван подружився тільки з Остапом. Він мав на те певні причини: усі решта або були не варті того, щоб з ними якшатися (азіати), або такі, що відкрито насміхалися з його вірності Сталіну (заперечував у його присутності висловлюватися про Сталіна без респекту). Остап ні одного, ні другого не робив, а ще був майже “земляк” – обоє з Європи. У ті короткі вільні хвилини, коли не були на допитах, вони говорили про різні справи, єднало їх ще те, що плекали надію на вияснення. Минув час, і вони розчарувалися: як один, так і другий. Тоді Іван підкинув ідею: тікати. І тікати відразу з Владивостока. Можна було його зрозуміти – він уже два рази в житті тікав. І успішно. Мав досвід і мав, на його думку, щастя.

Вирішено було вибратися за дроти, тільки-но опиняться на “Шостому кілометрі” (пересилка). Далі Остап попровадить відразу на летовисько, а там Іван уже сам господар: він знає, де, які літаки запарковані. Він не помилиться навіть серед ночі. Помістить Остапа у фюзеляж, а сам за кермо...

ЯК-16, пояснив Іван, має на дві години пального. Можна зробити до півтори тисячі кілометрів у глиб Китаю. Догнати – відпадає, бо не встигнуть. А переслідувати довго не зможуть: “їм” треба думати про пальне на зворотний шлях, а “нам” – тільки в один бік. У Китаї – лиш би трохи рівного місця. Остапові це здавалося таким фантастичним, що він у це не міг повірити (однак, як побачимо далі, емгебісти вважали такий варіант за можливий), навіть запитав, чи він (Іван) не має наміру його обдурити: Остап йому покаже летовисько і звідки туди зайти не зауваженим, а Іван може вилетіти, не взявши його на борт. Іван аж розсердився за таку підлу підозру щодо військового летуна.

Остап мав уже кілька адрес у Харбіні, куди можна при потребі зайти. Були то поляки, адреси він пам’ятав.

* *

Після Івана в камеру 64 замкнули ще одного “злочинця”. Як і Ясіньський, з Шанхайського етапу. Привели його, як і Івана, ще з буйним волоссям на голові і в англійській колоніальній формі “джек”. У торбині він мав ще один комплект такого мундира. То був Павлов Василь (Вася). Мабуть, Вася був єдиним в`язнем, що не виказав ніяких емоцій за період перебування під слідством. Прийшов у камеру і привітався з тубільцями, ніби зайшов у звичну для себе секцію касарні. Васю швидко “оформили” за службу у “ворожому” (?), та ще “колоніальному” іноземному корпусі (цікаво: в якому корпусі він ще міг служити, коли там народився, виріс і виховався?). А раз уже корпус “волонтьорський”, – то він був ще й доброволець. Завдання і намір шпигувати на користь “іностранной разведкі” йому вже дочепили, він і не противився. Веселий був хлопець. Не встиг навіть втратити кольору обличчя до кінця слідства, бо ще й не вступав у конфлікт зі слідчим. Народився, вчився і служив без виїзду в Шанхаї. Був не тільки росіянином по батькові і матері, а вихований у добрих традиціях пошанування і любові до Росії, країни батьків, і захоплений романтикою необмежених можливостей, приїхав з другим етапом.

Вася зовсім погодився зі своєю долею пропащого. Стаття 58, п.1А і п.8 КК РСФСР – зрада і шпигунство – не залишала надій.

“Спасібо – спаслі! Жівой асталса. А то би повєсілся – вон сколько нашіх в петлю полєзло”, – жартував собі Вася.

* *

Якось двері камери відчинилися, і на порозі став дебелий хлопець, міг мати щонайбільше двадцять п’ять років від роду. На ньому – суконна маринарка військового матроса з великим відкидним коміром, на відкритих грудях виднілася пасата моряцька натільниця – сорочка. Широкі чорні штани і ще добрі юхтові черевики. В руках – малий вузлик.

Стрижена на голо голова мала сліди глибоких шрамів і плішини від лишая-стригунця. Волосся, судячи по стерні, мало бути ясно-русе і рідке. Голова велика і сплюснута з верху до низу. Через це чоло було низьке і, не дивлячись на молодий вік, розтяте глибокою морщиною від скроні до скроні. Все обличчя було побите глибокими ямками від перенесеної колись у дитинстві віспи. Широко посаджені очі сіро-зелені, зовсім як у рисі – розлюченої рисі. Карк короткий, постава пригорблена, так що маринарка ззаду сягала моряцьким коміром до половини голови. Широкими плечима заслоняв усі двері. Губів не було. На тому місці, де мали бути вуста, тільки поперечний тонкий проріз, а під ним – масивний квадрат підборіддя. Ноги розставлені, і він похитувався на них.

“Страшна ця людина”, – подумав кожний про нього.

– Проходь, морячок! Не дивися так, ти вдома, ти не помилився – адреса правильна! – запропонував Павло, вишкіривши на прибулого таке саме, тільки вимарніле, вилиняле і спопеліле обличчя. – Гайда сюди!

– Простіть, я навіть не привітався! – вимовив хрипким матовим голосом матрос.

– Встигнеш і привітатися, часу тепер вистачить!

– Тут і пройти немає куди, кубрик малий! – мовив моряк.

Павло зробив йому трохи місця, і той сів на краю прічі. Посидівши пару хвилин, встав і сів на бетон біля самої “параші”, опершись плечима об стіну і підтягнувши коліна: “Призвичаївся на палубі сидіти!” – пояснив.

Можна було зробити висновок, що він якимось чином уже ознайомився з “правилами” поведінки новачка у камері. Він тільки не врахував, що тут камера політичних і нема ні “пахана” (вожака урок), ні закону “новенького”.

– Сиди й там, як тобі так добре, – промовив Борис.

– Як будемо тебе кликати? – запитав котрийсь із присутніх.

– Саша! Саша, а прізвище Ковтун!

Те, що Саша Ковтун епізодично про себе встиг розповісти в камері (а простакуватий був настільки, що говорив усе – гоже й негоже), могло вкластися у наступну біографію. Звідки родом – не знає. Але пригадує, що мав батька-матір, здається, була й сестричка, а може, ще хтось був – не пам’ятає. Його ніби вночі десь покинули. Опинився в якомусь притулку – був ще малий.

Але пам’ятає добре, що маленького його дразнили “кулачйонок”. Щоб він плакав від того – не пам’ятає, що бився завжди, ще змалку – пам’ятає добре. Потім його забрали і перевезли в “дєтдом”. Везли довго: був уже більшенький, то запам’ятав добре. “Дєтдом” був десь біля Азовського моря.

Пригадує якогось чоловіка, що велів йому пам’ятати: його батьків і всіх решта “забрали”. То було ще в “дєтдомі” – і те він пропустив мимо вух.

Коли він уже трошки підріс, прийшов якийсь флотський командир і забрав його на корабель юнгою. Там їх було кілька таких, і вони завжди билися. Від того часу він з морем не пращався, крім короткого часу під час війни.

Війна застала його десь поблизу гирла Дністра і Дунаю. З перших днів йому не повезло: німці потопили їх “посудину”, і він на корковому рятівничому колі добився до румунського берега вже вночі. Голодував, скривався в шуварах. Зарізав румунського охоронника, забрав човен і перебрався на лівий берег Дністра. Блукав день і ніч, боявся людей, пробирався до своїх на схід, на схід.

На румунсько-німецькому кордоні знову протяв собі дорогу кортиком і запасся двома пістолями. Ішов далі на схід: людей нічого не просив – жив краденим і тим, що знайшов на полі. Догнав фронт, тільки не знає гаразд, де. Перейшов фронт “з боєм” уночі (взагалі – нічна птиця), легко поранений опинився на своєму боці.

Розповів усе, як було. Довідався, що увесь екіпаж корабля вважається “бєзвєсті пропавшій”. Його зачислили в спішений морський полк і скерували на фронт. Тільки одне невеличке “не так, як у всіх”: на нього документів не було, тому записали “зі слів” (так і записали) – це один документ, а другий – “відколи і доки перебував на окупованій території”.

Полк боровся на фронті, і, як тоді було переважно, незабаром їх, в “тєльніках” і “бушлатах”, зосталося тільки роги та ноги від полку. Відстояли-таки свою моряцьку душу, і їх скерували на Північний флот з капітаном третього рангу на чолі. Капітан, обкурений фронтовим димом, був душею моряків і залишив їх усіх, що з фронту, при собі. Там Саша ще не раз попив холодної, солоної водички завдяки німецьким “підводкам”.

Війну закінчив на Балтиці, приписна база –Клайпеда.

Після закінчення війни до них прислали нового “осібняка” із сухопутних військ. Це була суха і злобна людина. “Осібняк” порпався у паперах і порпався у душах моряків.

Прийшла черга – і “осібняк” викликав Сашу до себе в кабінет. Звірив “дєло” з відповідями Саші – з того усе й почалося: час від часу викликав, саджав перед собою і вів допити. Записував розповіді – завше ті самі, а потім порівнював і чіплявся: “Чому ти тоді говорив так, а тепер інакше?”. Або: “Чому ти тоді отого не казав, – думав приховати?”. Звів Сашу на ніщо.

Залога не знала, як позбутися липкого і ненависного берегового щура. Аж настав момент...

На Тихий океан перевозили групу – чоловік сорок матросів і старшин (Саша і далі був рядовий) для подальшої служби. Із офіцерів переїжджав з ними тільки отой майор смерша. Однак перед від’їздом він вдягнувся в однострій капітана третього рангу (у війну не пив солоної водички, а тепер...) і переіменувався на замполіта (як не києм, то палкою).

Якогось дня вони сіли до потягу і вирушили на Схід. Морячки вирішили в дорозі позбутися “липового” капітана третього рангу. Всі фронтовики, сексота між ними не було (такого ті люди шкірою відчували), можна було наважитися. І наважилися.

У купе їхав окремо тільки мічман (єдиний найстарший із підстаршин) і новоспечений “капітан”. То вже було на шляху Москва-Владивосток. У безлюднім Сибіру, нічною порою вирішили розквитатися із “щуром”. Виконати “вирок” зобов`язався Саша: пішов у купе, де перебували замполіт і мічман, штрикнув замполіта під ліве ребро і викинув через вікно вагона у темряву на очах мічмана.

Мічман смертельно перелякався, Саша навіть не пригрозив йому, щоб мовчав, – сам розуміє.

У Владивостоці, щоправда, запитали, хто прибув з офіцерів, але ніхто цього не знав. Більше про це не згадували, а моряків після карантину розігнали на судна.

Майже через два роки Саша прийшов на рейд до Владивостока. Після тривалого плавання хотілося побути на березі. Зустрілися із знайомим мічманом (той служив на березі). Мічман був уже одружений і мав маленьку донечку, тепер запросив Сашу відразу на весілля і на хрестини. Саша полазив у місті до кінця робочої зміни і пішов у гості до мічмана. Жінка дещо приготувала, горілка була, сіли за стіл. Усе було добре, поки не сп’яніли.

Підвипилий Саша почав зачіпати жінку мічмана. Мічман мав менше сили, ніж Саша, тому, природно, битися з ним не хотів. Нагадав Саші, що йому краще сидіти тихо, бо він може стати йому на “хвіст”. Саша зрозумів це як натяк на випадок із замполітом. Саша вийшов, мічман, хоч п`яний, сказав жінці, що зробив непоправну дурницю: зопалу ляпнув таке Саші.

Саша був неспокійний до ранку, хміль у голові шумів. Вранці підкрався і зауважив, що жінка мічмана пішла на роботу. Зайшов, мічман був ще у ліжку. Саша розбудив його і прошив тим таки відомим уже кортиком. Ударив тільки раз і пішов. І не зарізав на смерть.

Через певний час вернулася жінка додому і застала чоловіка у важкому стані. Викликала допомогу, і його забрали до шпиталю. Жінка розповіла про інцидент за столом і про бесіду між Сашею і мічманом. Сашу заарештували. Через кілька днів мічман помер, і Саші сказали, що судити його будуть за вбивство.

Саша мав на диво лагідну і податливу натуру, що ніяк не можна було погодити з його “діяльністю”. Тільки був витренований, мов цирковий пес. Виконував в’язничний внутрішній режим дуже сумлінно. Така Гнида була вже для нього недосяжним начальством: іде бува на прогулянку, голова донизу, руки назад і “топає” слідом за калікою наглядачем: взірець державного виховання, гідний до наслідування. Слід прагнути до такої продукції у кожному “дєтдомі”.

Саша нічого не мав на світі, чим би він дорожив, – то вже неоціненна якість живої людини. Не мав ні тата, ні мами. Не мав поняття про рідну оселю, не згадував про якісь рідні місця, його нікуди не тягнуло. Його можна було поселити у будь-якому місці великої і дикої імперії – байдуже.

Не згадував ніколи про особистих друзів чи приятелів: був людиною, відірваною від усіх і всього і рівночасно прив’язаною до всіх і всього, у кожному місці і при всіляких обставинах. Вже на порозі в’язничної камери видно було природу його загнаної немилосердним життям душі. Любив людей, готовий був віддати життя за них і стерігся їх. Стерігся всюди і – завше. Кристалічний “гомо совєтікус”.

Про дитинство не любив згадувати, а як згадував, то неохоче, з гіркотою.

Це був виполосканий від почуття власного “Я” екземпляр. І то ще від малої дитини, ще – в притулку. А відчуття “МИ”, видно, було розвинене надмірно, бо замполіта він зарізав для всіх, не турбуючись про наслідки. УСІ – колектив – існував у його розумінні і складався з двох частин всюди: люди – начальство, ми – і наші вороги (на кого покажуть пальцем), прихильність – ненависть (знову ж таки, як накажуть).

Мав добре закарбованих кілька слів у пам’яті: Сталін, партія, “Родіна” і т. п. Жодного з цих слів він не здатний був ні розуміти, ні осмислити, але то були його символи віри – усе було ТАК, і все, що тими поняттями відкидалося, – було НЕ ТАК. Тому тепер тюремну камеру він сприйняв як належне, як нормальне явище, ніби його перевели з одного корабля на інший. Не відчув неволі, старався тільки увійти в традиції нового місця, щоб бути таким, як і всі. Головне –достосуватися в загальному.

Дивишся на нього і вже ніби розмовляєш з ним: “Хто твій друг, Саша?” – “Сталін”; “Хто твій ворог?” – “Його ворог!”. А опосередковано був друг той, хто виступав від ЙОГО імені, – начальство. І підкорявся. Десь глибоко-глибоко був захований у ньому бунтар, як у цирковім леві, що народився і виховався у неволі, для котрого дресирувальник – друг, батіг – закон, потраск батога – спонукання до дії, а усе разом – гіпнотизуюче і таємно ненависне. Тільки не має противаги, нема більше чого триматися. Волі, власної волі, погляду на світ не мав: добре постаралися ті, що його виховували.

Тільки одне його мучило – голод. Хотів більше їсти, ніж усі решта. Він не мав виробленої внутрішньої дисципліни настільки, щоб зберегти пристойність, коли йшлося про їжу. Вранці він брав у руки (не в руку) в’язничний малай, що його називали тут “хліб”, і оглядався побільшеними, розгубленими блискучими очима, як вовк у голодній тічці з кісткою в зубах, чекаючи нападу. Суєтився, заглядав іншим у руки. Тоді він був страшний. Респект – з одного боку, з іншого – потаємне бажання заволодіти більшою кількістю їжі. Каганчиком на морді Саші служило те, що він в житті не мав нагоди порадуватися офіційною зверхністю над кимось іншим. Суворе життя матроса, при сталевій дисципліні рядового привчило його триматися в рамках.

Виразно було видно: хтось Сашу виховав для себе як раба, а не просто – людину.

За короткий час у камері він вичерпав усе із своєї вбогої біографії – зі своєї душі. Тепер сидів між в’язнями, ніби нашвидку прочитана, нецікава і беззмістовна брошура на книжковій полиці; сидів мовчки і втульно. Помимо своєї будови і фізичної сили, був готовий послужитися кожному, послухатися всякого. Так, як його привчили змалечку. Любив людей, горнувся до них, мов пес, – не почував себе рівним з людьми. Швидко поник на тілі, спотворене лице набрало страдницького виразу, голос стих. Боже! Який він був радий, коли з ним хтось заговорював, звертався до нього, почислився з ним, як з рівним.

Сидів смирно, мовчки, мов убогий між багатими, мов жебрак, котрий ніколи нічого не мав і ще й тепер усю мізерію віддав до решти, зробився, мов порожній лантух.

“Зарізав”, “убив” – вимовляв у такому тоні, ніби розказував: “Пішов до крамниці, купив хліба...”

Борис Смола висловився, що дарма Сашу посадили: він був ідеальним громадянином, чистим мов діамант, представником суспільства нового типу: бездушний, безвольний, без градацій у суспільстві, – як пішак у шахах.

Хто мав нести відповідальність за таких моральних калік? Чи з нього вийшло щось краще, ніж з тих “безпризорних” у Владивостоці, котрі не потрапили в “дєтколєктор” і опинилися в “малині”? А він же не один такий! “Дєтколєктори” були переповнені увесь час.

Іван, що виховувався у Москві при родичах, мав певні, придбані в процесі виховання, вишукані чи попросту людські манери, ставився до Саші зверхньо і навіть зневажливо. Обоє виховані одним державним устроєм. А той устрій гарантував рівність між людьми, у позаслужбових обставинах, і тепер вони себе не впізнавали. Колись вони були добрі принаймні у певній системі взаємодії: такий, як Саша, кидався під німецькі танки, немов надресирований пес, а такий, як Іван, поблажливо опускався до похвали і заохочення до подальших “геройських вчинків” (можна й медаль, або – ще ліпше – пугар сирівця-спирту). Але Саша – рівня?! Нехай навіть у в`язничній камері! Даруйте, люди!

Саша більше відчував, ніж знав і розумів. Не любив Івана. Але й не показував своєї неприхильності до нього.

Так було на початках. Згодом Іван помалу розгублював свої патріотичні принципи по слідчих кабінетах і змінив своє ставлення до простакуватого, неотесаного Саші. Однак Саша тримався насторожено і тільки приглядався, як пес до лихого господаря.

Навіть Борис не міг пояснити, яким чином звичайний убивця опинився між політичними під слідством. На “політичних” не висіли конкретні злочини. Саша зарізав двох людей. Видно, спрацював такий фактор, як перебування на окупованій території.

* *

“На букву КА!” – і Остапа відвезли “воронком” на вулицю 25 октября. Запровадили в кабінет Воробйова.

В кабінеті – все більш службово і менш принизливо – зустріли його двоє людей: слідчий і ще якийсь майор. Посадовили біля столика. Майор назвав своє прізвище і повідомив підслідного, що він – прокурор, приставлений для нагляду за закінченням слідства.

– Маєш право перечитати всі свої зізнання, може, зауважиш якісь неточності, може, забажаєш доповнити матеріал відомостями, які ти затаїв або забув, то ми слідство ще продовжимо і матеріал доповнимо.

Воробйов поклав Остапові об’ємну підшивку протоколів, написаних своєю рукою. На напівкартонній обкладинці було виписано: “ДЕЛО № 6090”. Далі: протокол і акт звинувачення.

Воробйов не відступав ні на цаль від стола і не сідав. Він сам перекидав листки і притримував рукою. Прокурор сів тут таки біля столика, не бридячись запаху в’язня. Було зрозуміло, що вони бояться, аби підслідний чогось не встругнув з тим “Дєлом”, як буде сам.

Навіть анкетні дані були написані від руки зі слів, хоч можна було мати офіційний витяг з документів, звернувшись до відповідних інстанцій.

В анкеті Воробйов таки обдурив підслідного: записав у графі “образованіє” – “грамотний”. Підслідний зауважив, що не погоджується з таким визначенням, втрутився прокурор: визначення якраз відповідне, документа про освіту нема, а людина ще вчиться й поза школою, ти ж не можеш заперечувати, що багато навчився вже тепер! (Мав рацію прокурор – багато підслідний навчився “вже тепер”, особливо – під слідством). І все одно Остап відчував, що “грамотним” у цьому краю, між отими людьми не можна бути. Найкращий доказ тому, що слідчий так цього добивається, – усе, що хоче слідчий, то підслідному на шкоду. І тому зовсім спокійно перестав переглядати протоколи і застеріг, що Двісті Шостої не підпише. Не допомогло нічого, довелося те місце виправити і записати згідно із зізнанням.

– Не має істотного значення, яка там освіта, – продовжував говорити прокурор. – Важливіша справа з твоїм громадянством: від самого початку в документах числишся громадянином Польщі. Ліпше візьми напиши заяву на прийняття нашого громадянства, і я тобі обіцяю, що ми твоє прохання задовільнимо. Ти, напевно, розумієш, що це значить: більшість людей на планеті мала б за честь бути громадянами СРСР! Ти ж знаєш, як писав Маяковський: “Молоткастий, сєрпастий, савєтскій паспорт – сматріте, завідуйтє!..”.

Якийсь внутрішній голос підказував, що те все, чого вимагають слідчий і прокурор, йому на шкоду, – відчував шкірою. Тому не погоджувався.

– А як воно сталося, що ти не наш громадянин? – запитав прокурор.

– Там записано: “Не перебував на території СРСР від самого початку”. Я в той час був уже повнолітній, за законом не міг автоматично перейти на ваше громадянство (якби слідство не велося у Владивостоці, то ніхто б і не питав...). А паспорта ви мені все одно не дасте!

– Не будемо вже сваритися! На, напиши заяву, я тобі продиктую, може, якраз вдасться: постараюся “вибити”. Думаєш, це так легко? – і підіпхав під руку папір й олівець.

– Не буду я нічого писати, мені не потрібне громадянство за дротами взагалі! – вперся на своїм Остап.

– Даже в етом нє сдайотся, нє разоружаєтса! – втрутився Воробйов.

– Останній раз тобі кажу! – наполягав прокурор, ніби не чув, що сказав слідчий. – Бо після трибуналу буде запізно, подумай гарненько!

– Ні – сказав коротко підслідний.

Відразу зникла єлейність прокурора, голос набрав металевого відтінку: “Підписуй і продовжуєм далі!”.

Остап почав побіжно перечитувати протоколи листок за листком. Ледве впізнавав у тому “романі” свою біографію. Війнуло від того “матеріалу” чимось чужим, грубим, очорнюючим – шитим білими нитками пасквілем.

То був “твір”, гідний подиву: Воробйов міг гордитися своїм писацьким талантом; такий переконливий зміст покладе на лопатки який хочеш трибунал. То був вислід дрібничкової хамської роботи, бо конкретного факту особисто вчиненого злочину таки не вдалося вплести в зміст першої половини слідства по “колабораціонізму” із загарбниками. Не дуже тоді й натискали – це відчувалося; Золотарський мав, на його думку, “вагомий запас” злочинності за підслідним у занадрі. Думав: на матеріалі приналежності до “бандьор” візметься бика за роги. І то не вдалося – прогалина не була заповнена.

Остапа підганяли, а потім прокурор взагалі втратив терпець. Пообіцяв, що при потребі він погодиться на продовження слідства в справі... ОУН – натяк був зовсім прозорий (усі знали, як Золотарський вимолочував “признання”), така можливість Остапа не радувала, бо усього можна від них чекати.

Перекинув побіжно (зрештою, зробив це Воробйов) листки протоколів і підписав 206 статтю (“двухсотку”). Це означало, що слідство закінчене і справу передають у трибунал.

– А ось якби ти чесно зізнався у приналежності до німецько-української банди ОУН, то я сам би звернувся до трибуналу, щоб тобі винесли пом’якшуюче “частноє опредєлєніє”, та й слідчий характеристику напише тоді! Гляди! Я тобі даю ще день до надуми, хоч ти й підписав “двухсотку”! – чіплявся прокурор. Що таке “частноє опрєдєлєніє”, Остап не знав. Дотепер якось не доводилося з таким терміном зустрічатися. Певно, Борис знає, що воно таке.

Останній раз відвіз його “воронок” із контррозвідки на Партизанську. Останній раз конвой наложив йому на зап`ястя блискучі американські кайданки. Останній раз він бачив у той день Воробйова – єдину людину, що з ним розмовляла протягом перебування під слідством (не враховуючи камерних побратимів).

Борис привітав його із закінченням відвідування контррозвідки на ТО. Відразу повідомив, що його місце на причі Ціня, бо того “видьорнулі” в трибунал “с вєщамі”.

Останній раз він переспав на бетоні в камері № 64.

Іван також закінчив приємні бесіди зі своїм слідчим і чекав виклику на “двухсотку”. Ним були задоволені і тому дозволили “отоваритися” в тюремному “ларку”. Отоварював старшина Іванов, гроші Іван на рахунку мав – останній заробіток, за котрим приїхав у Владивосток. Приніс він пушку консервованої горбуші, майже 300 гр., і пів паперового мішка тютюну “шапшалу” – це сміття, залишки з тютюнової фабрики. В камері Ціня не було, але було ще троє молодих китайців і один сильний, плечистий кореєць. Кореєць також підписав 206 статтю, і його перевели після того у камеру 64. Російської мови він не знав, говорив добре по-японськи і дуже слабо – по-китайськи. Отож розмовляв тільки з Борисом по-японськи – решта не розуміли.

* *

Бориса викликали. Повернувся придавлений і розбитий до решти: йому продовжили слідство ще на півтора місяці. Рік, рік часу під слідством. Слідство Борисові провадили також у контррозвідці. Навчений на роботі приглядатися і зауважувати, знав тепер майже усіх працівників контррозвідки, їхні вдачі.

Усі, починаючи від Савічева, ставилися до нього ніби навіть прихильно: не били його (та й за що б то?), не викликали його ночами, не був ні разу в карцері. А часом приносив навіть кілька папіросок “Бєломора”, що йому давав слідчий. Знали про нього і в інших камерах корпусу.

Борис був цікавою людиною під кожним оглядом. Було багато такого, чого не мож пояснити, знаючи його. Відомо, що він логічно мислив і міг пояснити майже всякому принципову схему його кримінальної справи. Керувався при тому здоровим глуздом, не розраховував на поступки слідчих органів ні через їх доброту, ні через необачність. Тому не віщував нічого доброго людині, котра опинилася в другому “політичному” корпусі владивостоцької слідчої в`язниці. Надто добре розумів, що чекає людину, котра мала дочеплений до 58 статті пункт 8. Тут – жодних ілюзій щодо порятунку тепер і в майбутньому.

Міг оцінювати працівників з огляду на їх фахові якості та інтелектуальний рівень. Не можна сказати, що він у цьому часто помилявся. Може, тільки те, що, будучи під слідством, гостріше й уважніше приглядався до тих людей, чого не робив би, не маючи з ними безпосередньої стичності. Вишукував у слідчих “добрі” сторони натури, вважаючи такі “слабкими місцями”, що їх при потребі можна би використати для злагодження змісту власної кримінальної справи; вважав таке можливим – помилявся, сарака.

Найбільш фатальна помилка Бориса полягала в тому, що він ще надіявся: така людина, як він, освічена, інтелігентна, з широким світоглядом, людина, що вміє тримати себе достойно і з гідністю при всіх життєвих обставинах, зуміє вплинути на цю – як він висловився – “гірше, ніж азіатчину”. Що йому вдасться розм`якшити їх до того ступеня, що зуміє хоч ніс показати за мури в`язниці. Згідно з його поведінкою і способом ведення слідства (а він був упевнений, що впливає на хід кримінальної справи більше, ніж слідчий) він старався про дві “карти” у цій грі: перша – доказати свою лояльність існуючому режимові, друга – виробити в них переконання, що він є потрібний, якісний спеціаліст, котрим би дорожили – занадто дорожили, щоб його знищити.

На перший погляд, дивувало: як він, Борис Смола, міг так безнадійно помилятися! А коли вдуматися – то йому якраз двох “карт-козирів” і бракувало (не для того, щоб вийти на волю, – таке виключалося, але хоча б не тішити себе надією, котра призводить до гіркого розчарування). Вихований за кордоном, знав, а душею не усвідомлював, що саме розум та інтелект тут найбільш шкідливий і викорінюється вщент. Як спеціаліст, він знову ж підходив з тією міркою, як би він вчинив у такому випадку; не тямив, сердега, що то не те місце, де переважає спеціаліст порівняно з потребами великих планів най-Великого батькаусіх обездолених на земній кулі. І “лояльність” – пусте місце, і загине він якраз тому, що він спеціаліст.

Борис – людина, яка творила собі світ згідно з уявленнями, притаманними їй самій. Те, що його слідство ніяк не могло закінчитися, розглядав як своє вміння водити слідчі органи на ніс. Що вони захоплювалися його обізнаністю (воно так і було, і тому йому шкодило) не тільки в справах безпосередньої роботи, котру він виконував при штабі Квантунської армії, а під кожним оглядом.

Тримали його довго під слідством для практичних потреб: він міг багато розказати про розвідувальну “кухню” армії Маньчжуго – навіть більше, ніж те, що стосувалося його роботи. Тому служив джерелом інформації, на котре колись треба було б витратити величезні кошти, – можливо, і безуспішно, а багато дечого з тих відомостей не втратить вартості і в майбутньому. Спеціаліст і керівна особа, на додаток, розповідає усе щиросердно, фахово – чим же не цінний інструктор?! За ним числилося те, що числилося за всяким підслідним: “найголовніше – сметанку – приховує”. Його таки запитували: чому він не втік у глиб Китаю разом з іншими працівниками Відділу? Значить, були причини! А які причини, яка мета? Напрошується “логічна” відповідь: “закинули з завданням”.

Ні, не хотіли мати Бориса не тільки на волі, але навіть за мурами в’язниці, зглядно – в таборі.

Потопаючий соломинки хапається! Такою соломинкою для Бориса було переконання, що він здатний перехитрити ЧеКа.

* *

Тільки тепер виявилося, що мовчазні китайці тікають через кордон на цей бік, бо там вони не хочуть воювати на жодному боці: ні в рядах Восьмої армії Мао, ні на боці Го Міндана. Погані язики підтримують чутку, ніби то “наші спеціально пропускають їх невеличкими порціями на цей бік(бо через кордон “на замку” і миш не пролізе), щоб тут забирати їх і заселяти ними Колиму і Чукотку.

Чого тільки люди не придумають!

* *

В історію владивостоцької в’язниці тих часів зовсім заслужено повинні увійти три позмінні старшини, чергові по корпусу № 2: Башмаков, Білан і Іванов. Тим більше, що вони прослужили там, мабуть, ціле своє геройське життя.

Про них уже згадувалося побіжно, але, скажемо по правді, вони заслуговують на більше хоча би тому, що обслуговували увесь час П’ятдесят Восьму, а значить – довірені.

Башмаков – людина високого зросту, худорлява, маслакувата, сутулувата. Руки, здавалось, завжди готові до дії, висіли ніби довбні, трохи відставлені від тулуба.

Картуз носив з “нахімовським” дашком, натягненим на самі очі: мало було таких щасливчиків, що мали нагоду заглянути Башмакову під цей дашок і побачити його очі. Голову мав завжди схилену долі, ніби шукав щось загублене. Старенька гімнастерка, здавалось, зрослася з його шкірою і не скривала форм його тіла. Поморщений карк виростав із комірця-”стойочки”, підшитого вічно брудною шматиною – “підворотнічком” (по уставу), який не відрізнявся за кольором від гімнастерки. Епохальні галіфе навпаки – виглядали на ньому ніби чужі. Ці галіфе ховалися ногавицями у високі великі юхтові чоботи, також позбавлені визначеного кольору. Вони були ще й розтоптані, зраджували – як і гімнастерка торс – форму ноги. Ремінь – офіцерський, тільки що вже старий. Фізіономія землисто-сірого кольору – маска завжди була напружена і скривлена в гримасу. На людей не дивився.

Башмаков впливав на в’язня шокуюче вже при самій своїй появі. Його ставлення до людей у камерах було окреслено погірдливе, підступно напасницьке. Інтелігентний “фашист” завжди відповідав перед Башмаковим за свою інтелігентність; такого відкритого прикладу ворожості обмеженої, печерної природи до сучасного витвору поступового розвитку – інтелекту не можна зустріти в звичайній обивательській гущі. Не можна тому, що ці протилежності – як не дивно – відштовхуються взаємно: обмежена людина не насмілиться вникати у побут і спосіб поведінки чи мислення більш підготовленої людини, ні збагачений мозольною наукою і досвідом характер не знайде нічого цікавого в Башмакові. Але на волі є хоч трохи простору, щоб якось розминутися. Інша справа, коли такі протилежності зустрічаються у в’язничних казематах. І коли розум позбавлений фізичних сил впливу – заслони з боку закону і можливості уникнути сутички з тупою сваволею. І в той самий час ця сваволя не обмежується певними правилами, які зобов’язували в мурах в’язниці: правила є, але вони тупляться при першому зіткненні з П’ятдесят Восьмою і не діють. Людяності Башмакову – біг дасть! Що ж його стримає?

Башмаков не розмовляв з в’язнями – усе жестами і помруком: належалося його розуміти, відчувати шкірою (на те ти й вчений), бо й за те відповідав, що не зрозумів відразу. Багато людей будуть пам’ятати старшину Башмакова, кому довелося посидіти під його опікою у владивостоцькому в’язничному корпусі № 2. “Кандєй” приймав мешканців зовсім голих, направляв їх туди цей кат.

Хто ж поставив Башмакова на ту роботу? Адже він не годиться навіть на пастуха до овець – нелюдяний!

Білан. Старшина Білан був родом десь з околиць Кам’янця-Подільського. Людина – велетень, не менше двох метрів росту і сильної будови тіла. Картуз носив натиснений на чоло попри самі брови, тільки дашок картуза був традиційно квадратний, великий і не накривав очей. Гімнастерка набита його тілом, як мішок просом, – ніде ні фалдочки. Чоботи сорок останнього розміру сягали халявами аж до колін. Обличчя кольору квашеного яблука сорту “білий налив”, якесь роздушене, плескате, невиразне. І незворушне при всіх службових обставинах (зрештою – така ж незворушна маска і в Башмакова) – камінне.

Там, де мали бути очі, зіяли порожні ями, з тінню блиску десь глибоко. Голову також тримав низько, так, що мало кому вдалося глянути у ці очі-ями.

Ходив по в’язниці повільно, загнувши руки назад, великими, розмашистими кроками. Величезні п’ястуки-довбеньки – чомусь завжди затиснені – наводили на думку: “А як він їх пропхав у рукави гімнастерки?”.

Білан був людиною мовчазною і чітко виконував свою службу. Був, як, зрештою, всі тут, людиною вкрай обмеженою, без ознак людських задатків, але й не був хижим, у порівнянні з Башмаковим. Відчувалося у ньому спокійне глибоке топке багно.

До людей не чіплявся, амбіцій не виявляв, його “добра” натура (вважався “добрий”) мусила випливати з того, що він був фізично сильний і не міг мати в житті конфліктів з кимось із оточення. Такі є, кажуть, слони.

Віку не можна було визначити ні Башмакова, ні Білана: кожному можна було дати від сорока до п’ятдесяти років.

Білан приходив на зміну, перевіряв кількість в’язнів у камерах, роздавав цукор вранці, стояв невідлучно біля дерев’яного цебра з двома вухами в обідню пору, коли зек-роздатчик пригощав “фашистів” баландою. Виводив до брами викликаних на слідство і приводив тих, що їх звідти доставляли. Але командував байдуже, як поганий наймит між телятами господаря. На людях не розумівся, усіх трактував однаково (Башмаков відчував “грамотного”), то були для нього не живі істоти, а речі, що він їх беріг або ламав –залежно від веління вищого начальства.

Старшина Іванов виглядав значно молодше від двох своїх колег по роботі. Низького зросту, з черевцем і соковитим гладким обличчям. Картуз носив також з традиційним квадратним дашком, загнутим по-пролетарськи догори, оголюючи таким чином облисіле кругле чоло. Гімнастерка на ньому була завше чиста, сніжно-білий підкомірчик охоплював рожевий карк. Чоботи носив офіцерські, “в гармошку”, виглянсовані до блиску; про нього ходила чутка, що має дружину і дітей.

Незважаючи на отилість , Іванов був рухливою людиною. Робив враження веселого, безтурботного заводіяки. Вступав у бесіду з в’язнями, отак насмішкувато, по-рубашному, міг заговорити при всякій нагоді з жертвою.Горе тому, хто своєчасно не приглянувся до його хамуватого лиця, до металевого погляду прищурених, блискучих, мов у вовка, очей. Хто забувся на мить і довірився підступному маневрові Іванова – обізвався до нього, порушивши хоч в тоні дистанцію між “фашистом” і начальником, такий завжди поплатився за свою простоту. Найменший натяк, що в’язень послабив ознаки своєї підлеглості черговому по корпусі, він (Іванов) розглядав як спробу “фашиста” розуміти себе рівним з начальством, а навіть триматися за панібрата з ним, старшиною Івановим. Мстив за таке методично, з відчуттям насолоди садиста.

Характерне, що він не робив різниці між чоловіками і жінками: катував усіх однаково. Чіпав на бесіду всякого новачка, і часом йому вдавалося впіймати когось у свої бестіянські сіті. Більше пробував знайти слабке місце між жінками, але ці збували його стандартним: “Пашол на... !”. Іванов приймав це як належне і не мстився – до чого тварина! Навіть спокійний Білан би такого не дозволив.

За добре людське слово Іванов не тільки позбавляв жертву частини харчів – це його не задовольняло. Він забирав з камери “порушника” (тільки відізватися “так”, “ні” – вповні вистачало), заводив до себе в дижурку на першому поверсі і там знущався: бив, копав ногами, придушував чоботом грудну клітку знужданого в`язня. Потім міг ще протримати ніч у карцері в одних підштанцях. Ніхто йому в цьому не перечив; сваволя панувала.

Рятувало людей те, що його натуру садиста знали у кожній камері і повідомляли всякого новичка про hobby старшини Іванова, щоб не довірився.

Крім основної служби, Іванов завідував в’язничним “ларком”, тут він найбільше докладав зусиль, аби “поговорити” з жертвою. То була одна з причин, що ніхто не хотів іти “отоварюватися”, навіть як мав на рахунку якісь гроші. Бо він провокував – можна було забутись...

По всьому було видно, що жоден із них на фронті не був – так і передавалася ця відомість від покоління до покоління, що змінювали одне одного в камерах корпусу № 2. Бо вони були тут більш потрібні, ніж на фронті, їм і у в’язниці треба було воювати – ще й як! Про це згадаєм.

* *

– На Ка! – Остап назвав своє прізвище, вже відчував.

– На виход с вєщами! – ключник зачинив двері.

Мовчки зібрав свої пожитки, перезувався, підійшов до дверей і оперся (так чомусь усі виходили: чи то бракувало сил у ногах в такий час?) плечем об сталевий одвірок. Серце товклося у вимізерованих грудях, немов рвалося до гортанки, щоб вискочити назовні. У камері запанувала священна тиша. Всяк старався не дивитися на нього. Довгі тривожні секунди – прощання з “камерою”.

– На виход! – ключник з серцем гримнув дверима за його плечима. – Голову опустіть, слєдовать прямо, прі встрєчє с пастароннім стать ліцом к стєнкє!

Ключник підвів його до столика у коридорі. Біля столика сидів Башмаков. Він взяв зі столика папірця і ще раз звірив, чи то той самий, кого треба. Зійшлося. “Слєдуй!” – і попровадив до сходової клітки, котру ключник зі скрипом відчинив. Зійшли на нижній поверх і пішли праворуч аж у кінець коридору. Тут Башмаков відчинив крайні двері і кивнув головою, щоб Остап заходив. Башмаков повільно замкнув двері – стихло.

Камера була менша, видно, за рахунок потовщених стін при фундаменті. І нижча, така, як карцер. У камері нікого і нічого не було; всюди бетон. Кинув мішок і почав розглядатися: брудно, неметено вже давно; вікно мале, за гратами густа металева сітка, епохального єжовського винаходу “козирка” (намордника, по-місцевому) нема, бо вікно при самій землі. Стіни так само пофарбовані брудно-зеленою фарбою, як і всюди. Низьке склепіння досягалося рукою і було побілене чимось синяво-сизим. На стінах – жодного вільного місця: всюди написи, рисунки, ієрогліфи, корейське письмо. “Іду на смерть” – і дата; “Тут провел последнюю ночь...” – далі ім`я і дата; “Привет ворам рецидивистам – ... в рот гадам активистам!” – ім`я, дата.

Без козирка на вікні у камері була значно видніше, але й зимніше. Кібля не було, тому – на всякий випадок – постукав до дверей. Відразу підійшов ключник, відчинив і без слів запитав поглядом: чого ще?

– Немає “параші”! – пояснив Остап.

Кивнув головою, щоб той виходив з камери. Остап вийшов. “Ліцом к стєнкє!” – і заходився замикати камеру. “Слєдуй прямо!” – і запровадив у другий кінець коридору у відхідний кут на бочку; не відступив ні на крок, не спустив з очей ні на секунду. Запровадив у ту саму камеру. І знов тихо... Розстелив кожушину, мішечок під голову і приліг на брудному бетоні.

Старався уявити собі, як тепер виглядає в камері 64 після його вибуття: звичайно ж, як завжди бувало! Павло вишкірив свої три останні зуби, що йому залишили на пам’ятку, і перший порушив гнітючу мовчанку; заговорили про щось інше – про нього ні! Але думають усі про нього, що “видьорнули” і навіки...

Прийшов якийсь офіцер. Ключник відчинив, офіцер став за порогом. “На виход!” – звелів ключник. “Пашлі!” – промовив офіцер і погнав заарештованого поперед себе. Зайшли у якесь приміщення при виході із корпусу, т. зв. пристройку. А там – столик, стілець із запліччям і стільчик, як у слідчого. Офіцер сів за стіл, звелів сісти й заарештованому.

Остап відразу зрозумів, що офіцер із внутрішньої тюремної служби; мав запущений вигляд, як усі тюремники.

– З котрої камери? – запитав офіцер.

– З шістдесят четвертої!

– Більше ти у камеру шістдесят чотири не повернешся!

– Я знаю! – відповів Остап.

– Може, ти маєш щось сказати про тих, з котрими сидів, – вів далі офіцер. – Може, хтось має якісь наміри, ну... скажімо – на втечу? Або, може, щось таке інше, то скажи?! Це тобі знадобиться для характеристики перед трибуналом. Я обіцяю тобі, що докладу письмово про твої зізнання і це буде служити пом’якшуючим фактором при визначенні кари за вчинені тобою злочини перед партією і народом (знову!). Це тобі багато допоможе!

– Я цим у камері ніколи не цікавився, не маю що сказати! – відповів понуро Остап.

– Ну, а так охарактеризувати нахили окремих в’язнів, їх вороже ставлення до органів влади, висловлювання проти Йосифа Вісаріоновича, проти партії, проти... нас, начальників? Може, хтось незадоволений?.. – не відчіпався нахабний, можна сказати – придуркуватий, офіцер.

– Йдіть запитайте їх самі, як треба! Я що маю тут з ким говорити, я людина чужа! – відсік Остап рішуче.

– “Люди-ина”, – передразнив недотепний офіцер. – Що ж, для тебе гірше! – встав з-за столу, штовхнув двері на розтіж. – Марш! Мразь фашистская...

Відігнав поперед себе назад у камеру, передав ключникові у коридорі, ключник замкнув Остапа.

Вечоріло. Хотілося їсти – як завжди. Приліг на витерту кожушину і накрив голову шкіряною курткою. Через якоїсь півтори години задрімав... Пробудився від холоду, встав, почав ходити по камері... Знову сів, схилив голову до колін і обхопив ноги руками. Хотів щось думати – не міг... Десь за товщиною муру чи, може, навпроти через коридор плакала маленька дитина – зовсім немовля: скиглило і заходилося... Трошки стихло... “Чи то мені причулося, чи справді плакала дитина?..” Знову почало плакати – глухо, глухо, мов через товстий слій вати, але зовсім виразно... Прислухався. Знов якийсь голос, певно, мами... Не орієнтувався, звідки долинав голос дитини. “І чого б воно мало бути тут? Може, мені причувається? Може, я божеволію?” – старався вияснити: чи справді чує чи то, може, внутрішній голос? Потім здогадався: закрив вуха руками – не чути, відкрив – чути, повторив так кілька разів. Ні, не божеволіє! То дійсно голос дитини!

Не спав і не міг заснути. Над ранком затихло. Старався якось пов’язати думки; не міг. Про те, що буде ще нині, – не думав, бо не міг думати, бо відзвичаївся цікавитися майбутнім, бо ні одна мить того майбутнього не залежала від його думання, – марна трата думок. Минуле никло. Навіть найближче минуле. Навіть камера 64. Мерз. І від того ще гірше відчував нудний голод. “Треба встати, треба трохи рухатися”, – подумав. Але пригадав собі, що хтось йому сказав колись: якнайменше рухатися, бо то витрата енергії. Хто це йому сказав? Хто? Ага, то покійний доктор Козловський... Він ще щось казав...

Ех, доктор, доктор! Встань з-під каміння, прийди отут з уральського бору! Заглянь у цей бетонний мішок! Може, зрозумієш, що ти наробив, переконавши жити!.. ЖИТИ???

За вікнами сіріло, починався ранок. У коридорі кроки. Десь по дверях сусідніх камер ключник товк залізякою і кричав: “Прааавєркааа!”. У його камеру тільки заглянули через “кормушку” – дверей не відчиняли. Перевірили.

Черговий старшина Іванов подав у діру в дверях порцію малая і насипав на нього “положений” цукор. Потім хтось подав алюмінієву миску з вистиглим окропом – “чай”. Дали повну миску того “кип`ятку” (він же “на кожній станціі безплатно”, так і пишеться всюди) – це набагато більше, ніж у шістдесят четвертій.

Присів на бетоні і спожив божий дар, як муху проковтнув. Подразнив тільки голод. Але таки подразнив!..

Знову мліюча тиша. “І дитина не плаче. Може, забрали куди, бо хвора! Але ні, тут, мабуть, не лікують дітей... А кого ж лікують?” – подумав, спинився над тим.

– С вєщамі на виход! – у відчинених дверях з’явилася кругла сита морда Іванова.

Зібрав облізлий півшубок у мішок і вийшов. Іванова тепер уже не боявся. Розумів, що його направляють до трибуналу і цей кат не буде мати часу з ним вовтузитися.

На коридорі у “пристройці” очікував якийсь лейтенант із контррозвідки – він його там бачив. Лейтенант по-людськи запитав його прізвище і сказав, що прийшов розрахуватися з ним ще за склад: за ним числився спецовочний півшубок і такі ж валянки, – це належалося віддати. А він приніс відомість і кілька десятків карбованців – заробіток за останні дні на роботі.

Остап підписався у відомості, гроші забрав Іванов і сказав, що віддасть квитанцію на них, лейтенант забрав із собою смердючий старий півшубок і підшиті старі валянки, не мовивши й слова, пішов геть.

Його вивели на подвір’я і погнали у перший корпус. Зайшли у кінець коридору, а там загнали у якесь приміщення з дерев’яними дверима. Приміщення було велике порівняно з камерою. Під ногами – товстий слій трачиння, загратоване вікно вибите разом з рамою, стіни побиті, тинк дрібно подіравлений. Вікно без козирка впиралося у мур. В приміщенні стояв нудкий фетор, хоча вікна не було і кімната провітрювалася. Тут було вже кільканадцять ізгоїв: побутовців із першого корпусу і кілька “фашистів” із другого корпусу. “Політичні” збилися купкою в одному кутку, мов облізлі овечки. То були перемучені, зголодовані люди.

“Побутовці” не робили враження, що вони перебували тривалий час під слідством: тепло зодягнуті, відгодовані й енергійні. Прискіпувалися до політичних: “Мужик, закуріть єсть?”, “Ей, дєд, а што у тебя в мєшкє?”. Не могли, однак, дозволити собі на більше, бо у коридорі стояло кілька наглядачів і дверей не зачиняли. Коридор же на виході був перегороджений товстими сталевими гратами аж до склепіння. “Шурики” були з “малини”, підпадали також під трибунал. Ще і ще приганяли з другого корпусу людей.

Коли набралося близько тридцяти чоловік, прийшов наглядач і викликав кілька осіб за прізвищами “на виход”. Заводив у славнозвісну “баню”. Там людей постригли, намазали долоню смердючим рідким милом, дали по “шайці” води, щоб помитися. Лашки забрали в дезкамеру. Таким способом “обработалі” (терміни ж!) і перегнали на поверх у якусь кімнату з дерев`яною підлогою.

Через кілька хвилин принесли баланду, значно кращу, ніж давали у корпусі другому, бо з якимсь листям, рідко засипану чумизою. Кілька хвилин запанував спокій – усі їли. За дверима очікували черговий корпусу № 1 і роздавач.

“Фашисти” збилися купкою в одному куті цимерки. Блатарі почали бешкетувати, глумитися над ними. Ніхто не намагався боронитися.

Ніч минула в жаху безчинств бандитського рецидиву. Вони шастали приміщенням, ходили по людях, тягалися за груди між собою, звалювалися купою на змордованих в’язнів із другого корпусу. Тільки не “шмонали”: знали, що завтра усі стануть перед трибуналом, не бажали, щоб на них були скарги.

Ранком видали усім хліб і цукор. Подали також воду. П’ятдесят Восьмій води не дісталося – урки вмивалися. Але й так добре, що встигли хліб спожити. І відразу прийшов черговий офіцер (офіцерів у другому корпусі ніхто не бачив ніколи), якийсь тюремник, почав викликати за прізвищами, виганяти на коридор і ставити очима до стіни; першими вигнали “побутовців”. Потім забрали політв’язнів.

За брамою вже очікував великий “воронок”. Виводили по троє заарештованих і заганяли у “воронок” – без кайданків на цей раз. Садовили по п`ять осіб побіч себе на настил упоперек скрині.

Вмістили усіх, бо саджали тісно один до одного. Конвойні розмістилися на своїх місцях при дверях, відгороджених гратами від заарештованих. Рушили з місця і через вісім-десять хвилин зупинилися. Відчинили двері “воронка” і почали виводити по одному вузькою хвірткою у якийсь глухий двір між високими мурами домів з облупленими стінами, як звичайно буває у закутинах між причілковими стінами. І знову поставили усіх обличчям до мурів із загнутими назад руками. Заходи такої пильності були зовсім зайві: на кожного заарештованого припадав один наглядач з автоматом – це крім озброєного начальства.

В одній стіні були звичайні дерев’яні двері; вікон не було. Прийшов якийсь офіцер і викликав усіх за абеткою; “побутовців” – перших. Заводили крізь двері у велике приміщення з одним загратованим вікном у причілковій стіні. Тут садовили один поруч другого на підлогу попри стіну, речі кожний клав перед собою. Офіцер вкінці ще раз перечитав прізвища, щоб не перемішалися. Середину заповнили автоматниками внутрішніх військ.

Почали викликати перед трибунал по одному (знову першими побутовці). “Оформляли швидко. Витрачали на одного злочинця близько двадцяти хвилин. Виводили тими самими дверима, що й вводили. Швидко проганяли через почекальню, поштовхами змушували мовчати. Блатняки таки викрикували реченці, на які їх засудили: “Червонєц!”, “Дюжіна!”, “Пятнадцать январей!” – поштовх у плечі і геть – надвір.

Підійшла черга – і викликали Остапа. До залу трибуналу проходили ще через одне вузьке поперечне приміщення і треба було піднятися на кілька східців. Зала трибуналу невеличка – якраз така, яка була потрібна для таких розправ. Вікон не було зовсім, світилися жарівки. У глибині відгороджене дощатим бар’єром підвищення для членів трибуналу. При задній стіні ще одна перегородка, а за нею – масивна лава для підсудних. Біля самої стіни, за лавою підсудних, відгороджене місце для охорони.

Передній охоронець відхилив хвірточку в загородку і пропустив туди Остапа. Зачинив її, і два солдати з карабінами стали за плечима. Біля них сів сержант. Той, що викликав, з’явився з бічних дверей і звелів гучним голосом: “Встать, трібунал ідьот!”. Сержант встав, і те ж повторив підсудному: “Встать!”. На підвищення, мов на сцену актори, пройшли чотири офіцери, один із них – полковник. Зайняли свої місця згідно зі своїм становищем.

Один не сідав. Він приніс “дєло” підсудного і поклав на столі перед полковником, котрий зайняв місце посередині, на кріслі, подібному до королівського трону, з високим чорним запліччям. За сидіннями на стіні було розіпняте кривавою плямою червоне полотнище з якогось оксамиту, воно вбирало світло і виглядало понуро-темним. Краї і герб були виготовлені з чогось жовтого. Темно-брунатне обладнання, багато кліточок у порівняно малому приміщенні, брак вікон, тьмяне світло – усе це давило на душу всякого, хто туди заходив. Чи то так навмисне було зроблено?

Полковник встав і почав говорити:

– Ви (яка ввічливість!) свідомі того, де перебуваєте?

– Ну, та ніби знаю, – промовив підсудний.

– Ви знаходитесь перед військовим трибуналом Приморського Краю на Тихому Океані! Зрозуміли?

– Так!

– Будете відповідати на наші запитання?

– Якщо треба – то буду!

– Відповідати тільки “по дєлу”, “прямо”, “чесно”, “правду і тільки правду”! Ясно? – полковник сів.

Остап кивнув головою. Встав якийсь капітан, що сидів по праву руку від підсудного, і почав читати.

– Прізвище? – підсудний відповів.

– Ім’я, по батькові, рік народження, національність?..

Остап так само машинально відповідав, як той, що вичитував з паперу, – не перший раз.

– Гражданство?!

– Польське!

– Образованіє?!

– Чотири класи сільської школи!

– Скільки раз суджений дотепер?

– Ніколи не був суджений! – відповідав Остап.

Капітан вичерпав запитання і, складаючи папірці, промовив: “Сходітся, товаріщ полковнік!”. Встав майор, що сидів ліворуч, і почав запитувати:

– Вам склад трибуналу знайомий?

– Ні!

– Знаєте когось із членів трибуналу?

– Ні!

– Вас буде судити трибунал у складі: голова трибуналу... заступник голови трибуналу... секретар і член трибуналу – капітан... Чи маєте якісь претензії до складу трибуналу?

– Ні!

– Чи бажаєте виводу когось із складу трибуналу особисто?

– Ні!

– Чи згідні, щоб вас судив трибунал у повідомленому вам складі?

– Мені все одно, який буде трибунал...

Майор звернувся до четвертого офіцера, котрий приніс був папери і дотепер стояв мовчки: “Ви свободни!”. Офіцер вийшов. За столом залишилася “тройка” – горезвісна “тройка”, що встигла заслужити собі жахливу славу протягом останніх тридцяти років.

Почалася процедура розправи.

– Вам ставиться у вину... “із’явів желаніє”... “добровольно”... “імея давно заложенниє порочниє замисли”... “із хода предварітєльного слєдствія витєкаєт”... “прямоє ілі косвєнноє отношеніє к масовим убійствам совєтскіх граждан: дєтєй, старіков, женщин”... “с оружієм в руках боролся протів”... “решіл боротса до конца протів”... “завербовался добровольно в так називаємую добровольческую, преступную РОА... “глубокіє корні склонностєй к преступной дєятельності”... “с детства”... “нєсмотря на то, што преступнік отріцал на предварітєльном следствії, питался ввесті следственние органи в”... “начал преступную дєятєльность протів мірного населенія єщо задолго до”... “порочниє, уродлівиє склонності”... “враждьонная, паталагіческая нєнавість ка всему”... – та чого там тільки не нагородили?!

Приблизно ось така канва послужила основою для наступного наповнення “конкретними фактами”, “логіческі витєкающімі із...”. Що ж можна було на таке сказати? Зрозуміло, що підсудний зайнятий був своїм голодом, а не легендою якогось міфічного лотра, котрий його не цікавив. Зрозуміло, що себе він у “дєлє” впізнати на міг.

Що далі вчитувався секретар трибуналу в “матеріал”, то менше слухав і чув підсудний. Після невиспаної ночі його хилило на сон. Механічні дії “тройки”, що мали стільки спільного з “правдою і тільки правдою”, скільки підсудний – з кримінальним змістом сфабрикованої “справи” на нього, не могли викликати якихось асоціацій між ним і трибуналом; між викладом і сприйняттям; між минулим і майбутнім підсудного, – на що він останнім часом махнув рукою. Підсудний стояв відгороджений штахетами, опустивши голову і страждаючи від перевтоми в ослаблених ногах, – не слухав “ізложенія” чужої йому біографії.

Всяк тут займався своєю службовою справою, маючи об’єкт перед собою – підсудного. “Работалі” – усі “работалі”, і старанно “работалі”. А воно, як кажуть, нетрималося купи. Ну і що? Заперечень же нема!

Перед трибуналом стояло конкретно завдання: того, що вже в мішку сюди привезли, зав’язати, запечатати і дочепити бірку-ярлик з власною оцінкою, з власним підтвердженням тотожності злочинця. І “сдать на хранєніє” – кримінальний матеріал-документи в архів, засудженого – “частним апрєдєлєнієм” в “мєста нє столь атдальонниє”... Для себе, для засудженого, для добра нинішніх смертних, для майбутніх поколінь; для тепер, для потім, для вічності...

Однак підсудний був такий зіпсований, такий прогнилий наскрізь, що не хотів навіть вникнути у велич події, яка творилася саме тепер. Якраз тоді, коли він брав у тій події безпосередню участь. Стояв отак, ніби кам’яна баба в степу Причорномор’я.

Невдячний підсудний! Що ж візмеш від такого?

Однак – справедливість запанує! Запанує!

– Визнаєте себе винним у вчинених вами злочинах? – запитав жорстко голова трибуналу.

Заскочений запитанням, підсудний мовчав.

– До вас звертаються, підсудний, – і повторив запитання ще раз, більш рішуче.

– Як ви волієте, нехай так і буде... Мені однаково! – відповів підсудний, відчувши нараз свою самотність і безпорадність у тій понурій кімнаті, між чужими і ворожими йому людьми.

– Відповідайте коротко і по “существу”! – повчав підсудного голова трибуналу.

– То нехай буде, якщо ви так хочете!..

– Що “нехай буде”?! “ДА” ілі “НЄТ”! – у тоні голови трибуналу відчувалася нотка нетерпеливої злостивості.

Підсудний виразно відчув, що від нього вимагається окресленої і недвозначної відповіді: “ТАК!”. А внутрішній голос противився: на мить завагався у нерішучості. Відчув на собі погляд шести пар очей – три пари спереду від “тройки”, три – від охоронців. Опір танув блискавично, мов кусник льоду, кинений на гарячу панавку, – і він відразу заламався всупереч власному відчуттю. І пішов на дно, як плавець, втративший надію на якийсь порятунок посеред морської глибини в оточенні акул. Усе ні до чого.

– ТАК! – вимовив досить виразно і додав тихо, більше сам до себе: – Нехай вже буде так.

Найголовнішу відповідь отримано. Відповідь, на якій найбільше залежить усім трибуналам, нехтуючим правом на життя людини, що опинилася перед ними. Це звільняло їх від морального сумніву щодо певності своєї рації позбавляти цю людину права подальшого існування. Ще буде записано в “дєлє”: “ЦЕЛІКОМ І ПОЛНОСТЮ ПРІЗНАЛ СЄБЯ ВІНОВНИМ...”, “дєло” здадуть в архів під грифом: “ХРАНІТЬ ВЄЧНО!”. Те речення буде найпершим, на котре звернуть увагу майбутні “дослідники”, – не читаючи навіть решти матеріалу (бо матеріал такий самий), до тієї відповіді підсудного вдадуться в майбутньому усі чинники офіційних служб нагляду – платної мережі верескливої пропаганди. Та відповідь буде переслідувати людину й після смерті. Тієї відповіді не випалити вогнем, їй не дадуть загинути ніколи – “ХРАНІТЬ ВЄЧНО!” – САМ ВИЗНАВАВ СЕБЕ ВИННИМ!!! Що можна сказати, а тим більше – вчинити?

– Ви мали пряму причетність до вбивств радянських громадян, котрі опинилися на тимчасово окупованій німецькими загарбниками території! Що ви можете ще до цього додати з того, що ви приховали на попередньому слідстві чи забули? – настирливо чіплявся далі голова трибуналу.

– Я не мав жодної причетності до будь-яких вбивств і ніколи не був на території Росії.

– Те, що ви не говорили під попереднім слідством, випливає зі справи як логічний висновок. Вам краще доповнити і підтвердити матеріал – і трибунал врахує ваше щиросердне зізнання, як пом’якшуючу обставину...

– Нема що більше добавляти, там і так... – зам’явся на мить, – більша половина брехні.

– Ви підписали слідчий матеріал у присутності прокурора і не висунули жодних заперечень щодо його змісту! Чи маєте тепер щось для заперечення перед трибуналом?

Заява полковника, голови трибуналу, здалася недоречно насмішкуватою, наче стверджувала: “Ти сам наклав на себе пута, може, сподіваєшся, божевільний, що трибунал буде тебе звільняти від них?” – І полковник продовжив:

– Слідчий матеріал свідчить про те, що ви є активним членом німецько-української банди, т. зв. ОУН! Ви це підтвердите перед трибуналом? ТАК чи НІ!?

– Ні!

– Дарма відмовляєтесь: для вас буде краще це підтвердити. Будете краще виглядати в очах трибуналу!

– Я вже не раз казав, що не маю з тим нічого спільного! Чому ви чіпляєтесь до мене? – майже закричав.

– Забуваєте, де ви перебуваєте, – зауважив йому секретар.

– Я більше не буду, але й не буду на ці запитання відповідати! Я вже сказав, там записано.

– Які документи, якої держави ви отримували особисто, у тому числі – радянські?

– Жодних особистих документів ніколи не мав!

– Де ви проживали до війни?

– В Польщі! І у воєнний час у Польщі. Тільки тепер мене привезли сюди...

– Ви зверталися до органів нашої влади з заявою, щоб вам надати громадянство СРСР?

– Ні, і не буду, не маю такого наміру!

– Чому?

– Бо жодних прав я тут не мав і не буду мати! То нащо мені воно в неволі?

– Маєте ще щось сказати трибуналові?

– Ні! – відповів втомлений підсудний.

– Трибунал йде на нараду! – заявив урочисто секретар. Встали усі троє, повернулися і вийшли у бічні двері.

* *

– Встать, трібунал ідьот!

Відколи вони вийшли на нараду, могло минути зо три-чотири хвилини – стільки, щоб випалити цигарку.

Члени трибуналу зайняли місця за столом, але вже не сідали. Секретар почав зачитувати вирок:

– “Іменем... за найтяжчий злочин перед Родіной, перед народом, усіма народами світу... проявився в добровільній службі зі зброєю в руках найгіршого ворога людства... враховуючи, що вже з пелюшок виявив тенденції людиноненависницької натури, маючи за собою причетність до злочинної банди, відомої під назвою ОУН, хоча небезпечний злочинець і не зізнається, трибунал враховує цю причетність, як очевидний факт...

Трибунал вирішив: (ім’ярек) вважати як “злєйшего прєступніка”... засудити до страти через розстріл, із застосуванням Указу от... про відміну смертної кари і заміною такої на двадцять п’ять років позбавлення волі з утриманням у найбільш віддалених районах краю і на п’ять років позбавлення громадянських прав після відбуття основного реченця покарання...”

– Право касаційної скарги – протягом трьох днів.

– Ясно?! – запечатав прочитане голова трибуналу.

Засуджений на інше й не сподівався і був готовий до такого вироку. Тільки – сподівання сподіваннями, а тут... і він на мить розгубився, не відповів.

– Асуждьоний, ето вас спрашівают: ясно?!

– Так, ясно! – відповів глухо.

– Стража, увєсті асуждьоного с соблюденієм всех мєр предосторожності!

Трибунал вийшов, засудженому заложили кайданки, штовхнули автоматом у плечі: “Пашол!”.

Книга ІІІ

НЕСКОРЕНИЙ ДУХОМ

Правду кажучи, важко писати про спогади Богдана Когута, своєрідну, дотепер (і в майбутньому, мабуть, теж!) неперевершену епопею боротьби, страждань і болю, що випали на долю саме його, автора, який виступає в цій епопеї під іменем Остап. Важко, бо потрясає вона до глибини душі. Вдаряє в серце, ніби мечем. Не дає спокою після прочитання. Нуртує безперервним потоком почуттів і думок. А здавалося б, уже все відомо про звірячу, сатанинську сутність комунізму в його типово російській модифікації – більшовизмі. Адже про нього написано гори книжок. Однак, виявляється, багато дечого не знаємо. Спогади Б.Когута несподівано відкривають двері в антисвіт, який постає перед читачем не тільки в правдивому світлі, але й з незнаною досі сутністю. І йдеться не тільки про відомості щодо “перебігу” подій в безмежній імперії ГУЛАГу, а насамперед про стійкість людини в ній. І щойно сказане не є гарною стилістичною фразою, а таки ПРАВДОЮ про українця, який вистояв у неймовірній битві за власну душу, за свою ідентичність.

Фізичні випробування – допити в застінках КГБ і всіх його підструктурах, божевільні етапи, непосильна, виснажуюча рабська праця, постійний голод і спрага – все це ніщо супроти цієї битви ЗА ДУШУ не на життя, а на смерть. І ворог це дуже добре розумів, як розуміє і нині: знищити, стерти з лиця землі НАШУ ДУХОВНІСТЬ – ось завдання епохи сталінізму-брежнєвізму і всіх сатрапів російської імперії, які були і проминули і які – на жаль, немає такої впевненості – може, й ЩЕ будуть... Звичайно, нині змінилися обставини, нині інша ситуація – а битва за нашу душу, за УКРАЇНСЬКУ духовність триває. Бо не змінився імпер-шовінізм, не змінилися “рускіє люді”, які сповідують імперіалізм як свою правду і віру. І до того часу, поки в російського народу не відійде в інший світ останній шовініст і обруситель, собиратель “ісконно рускіх”, тобто чужих, земель, поки не позбудуться свого всесвітнього, а в скромнішому вимірі – “всеслов’янського” месіянізму, до того часу не припиниться битва українства за своє право на існування в цьому світі, діленому і переділеному князями російського імперіалізму і зелено-паперовими божками.

Скажемо відразу: цю битву тоді (часи панування ГУЛАГу) Остап виграв. І це найвагоміший сенс книжки Б.Когута. І зрозуміло – чому виграв. Ніяк не йдеться про фізичну “перемогу”, бо сотні разів Остап перебував на грані між життям і смертю, де небуття, потойбіччя для нього було б спасенним раєм. І з цього погляду йому не судилася ця “розкіш”: ні, страждання були безконечними. Але й страждання були неймовірним випробуванням ДУХУ, який завжди перемагав смертельного ворога. Перемагав своєю незнищенністю.

З цього погляду спогади Богдана Когута мали б стати повчальною книгою ГАРТУВАННЯ духу, ВИХОВАННЯ сили і незламності в невлаштованому світі, де зло і добро сьогодні химерно переплітаються, коли навіть люди з глибоким моральним і громадянським досвідом не завжди можуть безпомилково зорієнтуватись і стати на боці ДОБРА.

А це тим більше потрібно нині, як ніколи, бо не подолана до кінця гідра більшовизму підняла свої огидні пащі на нашу незалежність, на духовність нації – мову, культуру, науку, книжку, прагнучи в економічній кризі звести їх нанівець. Книжка Б.Когута застерігає всіх, хто сьогодні живить “шлункові” ілюзії про демагогічні обіцянки новоявлених комуністів і соціалістів “дешевого” раю. Застерігає легковірних перед ілюзіями про “зміну”, “переродження” сучасних комуністів. Сатана не може переродитись: він не змінюється, хоч одягається в інші шати, часами й в синьо-жовті шаровари! Казочки про “переродження” з тисяча одної ночі дуже переконливо спростовує Б.Когут на прикладі власного пережиття. Такий і політичний сенс його книжки.

Нарешті, я гаряче пропоную прочитати її всім тим, хто сповідує “невмируще вчення” Маркса (а після нього ще додавали двох інших, з новітньої історії реальних людей, які влізли в цю ж таки історію під псевдонімами і зогидили, додамо ще одного – Гітлера – ХX століття). Читайте, та коли своїх своя не познаша, то автор не винен: вина таки падає на творців зла, що про них він пише.

Висловлю сподівання, що книжка, як і дві попередні, знайде вдячного читача, діди і батьки якого або й інші його родичі, представники нескореного роду, пережили, по суті, те ж саме і, повернувшись, як і автор, нарешті на рідну землю, можуть з гордо піднятою головою сказати собі і всьому світові: Так, ми битву за наш дух виграли!

Це – перемога нації, яка сьогодні, ступивши на шлях незалежності, ніколи не забуде чужинецької кормиги. І саме ця пам’ять береже її від небезпеки загубити свободу. Тим часом битва за нашу духовність триває, і на її передньому краї стоять такі книжки, як мемуарна епопея Богдана Когута.

Любомир СЕНИК

Розділ I. ДОРОГИ, ДОРОГИ...

Остапа вивели з непоказного будинку трибуналу. Мимохідь стражник взяв у руку його мішечок з речами і поніс за ним. Вивели швидко через глухий, вузький дворик до хвіртки у залізній брамі. Зараз за хвірткою очікував малий “воронок”. Йому допомогли коміть головою залізти в нього, туди ж кинули торбину і зачинили дверцята.

Сидів сам, з закутими руками.

Як усе просто: півгодини потрачено на службові заяложені фрази і – двадцять п’ять і п’ять!.. І нащо було стільки мучити людину?.. Усе зосталося позаду. А що ж далі? Що далі? Хто про таке глупе питання думає після вироку?! Як сьогодні отримати дубельтовий черпак баланди після пустопорожньої гри в якийсь там “трибунал” – ось першорядне питання! Як наїстися?! А не – вирок! Трибунал уже забув, чию “справу” розглядав щойно з висновком: позбавлення волі на більш ніж чверть століття...

Минув якийсь час – і у “воронок” кинули так само “делікатно” людину середніх років з виразним лицем, хоч і дуже знужданим під час слідства; за ним полетіли і його “вєщі”. Конвой зайняв свої місця, і двох небезпечних злочинців повезли на Партизанську. Скинули, розкували і “здали” якомусь старшому сержантові.

“Воронок” відразу поїхав назад, бо треба встигнути забрати наступних двох “особо опасних...” Встигнуть, бо туди їзди не більше, ніж п’ять-сім хвилин, а дають “срок” хвилин двадцять, найбільше – півгодини.

Новий начальник не справив враження поганої людини, не хмурився на в’язня, не відвертався. Тільки шмон робив неквапно і дуже ретельно. Скидав із прибулих навіть штани. “Прінімал”.

Згодом відпровадив на четвертий поверх у камеру № 96. Дерев’яний цебричок стояв біля дверей з охололою баландою, і зек у брудній куртці вгостив прибулих черпаком баланди кожного. Зек стояв отак біля дверей дев’яносто шостої майже кожного дня, бо майже кожного дня після полудня приводили сюди засуджених – їх треба було “нагодувати”. Двоє незнайомих, засуджених по П’ятдесят Восьмій, мовчки спожили помиї – “суп” із мисок через край, бо ложок не було. І їх запустили у камеру.

Камера дев’яносто шість мала шість вікон. Площі було значно більше, ніж у шести камерах разом, за рахунок поперечних стін. Вікна загратовані, але без “намордників”, тільки зафарбовані білою фарбою знадвору. Двері в одному кінці довгої камери широкі, дерев’яні, хоч і важкі, міцні. Біля дверей відгороджена прямокутна клітка. Міцні, 20-24 міліметрові, сталеві прути на відстані якихось п’ятнадцять сантиметрів один від одного вцементовані у поділ камери одним кінцем і встелю – іншим. Упоперек ці прути були ще скріплені такими самими дротами і зішвайсовані на перехрестях. Клітка мала неширокі дверцята, через які входилося у камеру. Отож, кого пропустив ключник через вхідні двері, той опинявся у клітці. Ключник відчиняв ще ту клітку – і тільки тоді засуджений опинявся між людьми всередині приміщення.

Щоб камеру можна було контролювати, не входячи до середини, в стіні були зроблені діри-ніші. Від коридора вони мали металеві дверцятка і невеличку дірку в них. Через дірку можна було бачити з камери № 96 двері камери на протилежному боці коридора. Долівка, звичайно, – бетон, стеля рівна, не склеплена. Одна половина камери була заставлена поламаними прічами; постелі жодної, тільки рідко положені дощечки. Прічі стояли тісно одні біля одних і проходу між ними не було. Вони робили враження суцільних нар. Залізні каркаси пріч не вцементовані ніжками у долівку, їх можна було пересувати.

Камера надзвичайно запущена, брудна. Стіни лискучі, витерті і аж липкі, мали колір сірої землі. Долівка нерівна, з ямками, і тільки стеля ще білілася над головою.

У камері перетримували пересічно вісімдесят – сто засуджених. Враховуючи розміри камери, неважко буде уявити собі, скільки площі припадало на одного в’язня. Частина людей просиджувала попри стіну під вікнами, куняючи цілу ніч. Інші лежали боком на бетоні і поверталися, що називається, по команді. Ті, що сиділи ніч, часом відсиплялися вдень – залежало, хто чергував у коридорі. В’язні боялися тепер тільки карцеру; більше нічим їх не мож було залякати: 99% населення камери були ДВАДЦЯТИП’ЯТИЛІТНИКИ. Вісімдесят відсотків з них – колишні полонені з шахт Сучана та Артьома. Решта – китайці, корейці і випадкові особи, що прибували сюди з таких камер, як шістдесят четверта. То були переважно люди, засуджені по статті П’ятдесят Вісім – політичній статті. Але тільки “засуджені”, бо політичними їх аж ніяк не назвеш. Адже вони не мали жодних політичних переконань. Швидше, оголювалися нахили до грабежу. Перше, що впадало у вічі новоприбулому, – це постійне оновлення основної маси населення камери: майже кожного дня хтось сюди прибував з-під трибуналу, а когось виводили на етап. Люди перемішувалися, зустрічалися тут після перебування під ізольованим слідством. Справедливіше сказати, що 99% – засуджені на тридцять–сорок років неволі. І тільки один – капітан корабля “Мизень” (прізвище забулося), котрий мав постійну прописку чи не в Петропавловську-Камчатському, був засуджений аж на... п’ять років позбавлення волі за якісь справи ще з воєнного часу. Капітан обурився на таке неподобство, що його засудили нізащо (про це ж свідчить і реченець – п’ять років), за наклепом його ж таки буфетниці на кораблі, із запізненням на чотири роки після вчинення “злочину” (якщо б такий навіть був). І він майже тиждень сидів у коридорі (не дати ж папір у камеру!), складаючи касаційне звернення до Генерального прокурора в Москві. “Кеп” написав докладну, всебічну “касацію” і передав для розгляду через офіційні інстанції. Чекав недовго: не минуло й місяця, як прийшла відповідь, що “касаційну жалобу” розглянули. Реченець за вчинений злочин виявився дійсно несправедливим і його змінили без пересудження на ... десять (“червонець”) і п’ять “по рогам”, як і належиться за відповідним пунктом Статті і за “ніщо”.

І тільки після того “кеп” став противником існуючих порядків у країні; до цього часу він не зауважував ніяких надуживань над населенням з боку влади.

“Кеп” і становив отой один процент – не на “катушку”.

Разом з ним перебував у камері і його, кепа, старпом (старший помічник) – їх посадили разом за доносом тої ж таки буфетниці. В процесі слідства було “виявлено” вчинені ним злочини, що підлягали відповідному пунктові, і помічник капітана отримав свою “четвертную” з належним, у таких випадках, “довєском”. Оба тепер були задоволені вироком і більше нікуди не зверталися. І все таки... і все таки... Вони користувалися якоюсь поблажкою, бо отримували з міста регулярно передачі. Тільки вони! Тільки їх двоє із ста. Й не важко здогадатися, що були вони ситі, сильні фізично і не потребували ділитися – і не ділилися! – ні з ким тим, що отримували. В крайнім випадку могли віддати комусь баланду за певну лакейську послугу. Одержували вони також білизну. І ще одне було загадкове: вони знаходилися в дев’яносто шостій камері вже більше ніж півроку після засудження, однак їх нікуди не відставляли на роботу в табір, туди, де “ліпше”: воліли бути тут, у місті. Люди в камері схильні чорнити честь своїх ближніх, тому подейкували, що за кепа і старпома сплачено на в о л і комусь добру суму готівкою, ось чому у них такі переваги. Старпом походжав собі по камері мов павич між облізлими курми, завжди оголений до сніжнобілої кошульки, граючи розвиненою мускулатурою.

Ще один штурман якогось іншого корабля, Василь Кох, що прослужив усю війну на транспорті з Америки до Союзу. Як і старпом, Кох отримав попередньо статтю 58, п.10, а потім йому доповнили ще якийсь пункт (під слідством сам “чистосердечно” вивернувся навиворіт, щоби показати своє гидке, зігниле нутро) і дали, як усім людям, “катушку”. Василь Кох не був місцевий, тому не мав передач. Голодував. Кеп зі старпомом спробували було якось його мізерно пригостити, але Василь відмовився навідріз. Не любив він своїх колег під кожним оглядом. Причини були невідомі: чому вони не могли здружитися – цього не пояснювала ні одна із сторін. Але у Василеві жив просолений моряк, з дитинства позбавлений будь-якої опіки. Невеличкий на зріст, марний на тілі і змізерований слідством, зовсім не був подібний на шпакуватого, з черевцем (у тих умовах таки неймовірне явище) і вольовим поглядом капітана. Нічого схожого не було в нього і з плеканим молодим старпомом з розвиненими біцепсами і атлетичною статурою.

Кеп і старпом не були поганими людьми від природи, всяк на їхньому місці користувався би можливостями не страждати від голоду, якби таку можливість мав. І не робили вони нікому зла, як, зрештою, і добра. Тай ніхто не зобов’язаний нікому в таких обставинах, як в’язнична камера. Вони були такими, якими бувають люди всюди на світі: маючи певні переваги, користувалися тими перевагами. Не могли вони тільки врахувати самого того відчуття в обставинах неволі і суцільної відгородженості від зовнішнього світу. Усіх людей тут поєднав насамперед голод. Голод має силу перероджувати людей, приводити їх до певного катарсису, очищення, поглиблення вирозуміння іншої істоти. Голод – ця найбільш нелюдяна форма знущання над іншими людьми – породжує найбільш людяні риси характеру окремих осіб. Така людина починає розуміти інших, що опинилися в таких самих обставинах. І хоч куснем хліба поділиться не завжди і не радо, та завжди збереже вирозуміння і такт – мірку, з якою підійде до голодних. Поведінка кепа і старпома грунтувалася на іншім: ситий голодного не розуміє. Чи він винен тому? Голодний вважає, що – так.

Кеп і старпом розстеляли скатертину на “своїх” нарах, розкладали поживу, котра вже своїм виглядом і запахом дражнила і мучила понад дев’ятдесят мучеників, просили ключника, щоб подав їм на хвильку ножика, бо як же їстимуть ковбасу непорізаною і не розкладеною як належиться для апетиту; повільно готувалися до трапези (куди ж поспішати?) і весело базікали про те, коли їм принесли свіжіше м’ясне, або якісніший кетовий балик, чи тунцеві реберця-брюшки. Ніхто не кидався на їхні передачі, який би голодний не був. Вони ж, маючи на в о л і якусь надійну опору, не тратили надії на порятунок – не числилися з тими, котрі знаходилися поруч. Не вважали за потрібне якшатися з такими смердами. Бо і до арешту вони звикли стояти понад підлеглими людьми і в умовах доволі близьких до в’язничних – обмежена палуба корабля й обмежена площа в’язничної камери – кубрика.

Що ж, дарма вимагати від глухонімого, щоб він почув і заговорив, а тим більше – осудити такого за його глухонімоту.

“Сто (чи близько того) осіб все одно не нагодуєш передачею, а сам зостанешся голодний!” – ось логіка...

Василь Кох був родом десь з околиць Москви – глибоко сухопутня людина, а полюбилося йому з малих літ море. Не будучи надто прив’язаним до родинного гнізда (якісь причини мусіли бути на те), він після закінчення школи самотужки закінчив “навігацію”; чи не в Ленінграді. У воєнний час переганяв транспорт – як згадувалося – із США до Союзу. Збивали у себе команду, добиралися через океани на береги Північної Америки, а звідти вели судно, зшите “на грубу нитку”, для одного перегону, аби до рідних берегів. Судно приймали відразу навантажене. Він належав до команди, що приганяла кораблі у північні порти: Архангельськ, Мурманськ. Не раз довелося йому скупатися в льодяних водах Баренцового моря, де їх настигали німецькі підводки.

Штурман Кох надумав одного разу посміятися над буфетницею таки з їхньої команди (буфетниці завжди були сексотами), коли вони затрималися з якихось причин на кілька тижнів у Сан-Франціско. У вільний від служби час зайшли на атракціон у парку. Там відвідали “рускіє горкі” (вони в Росії називаються “американськими”) – це відомий шлях “страхів” по нерівній дорозі у вагончику. Вирішили для сміху провезти по тих “горках” буфетницю, оскільки вважали її крайньою ігноранткою всього новочасного. Посадили її у вагончик і припняли ремінцем... Коли закінчилася “подорож”, зблідла буфетниця не могла вже встати зі своєї колисочки. В клубах “аромату” її підняли з місця і доставили на борт...

Донос, вимишлений, зрозуміло, був складений буфетницею на нього ще тоді, відразу після повернення в Архангельск. Він цього достеменно не знав, але здогадувався. Його не зачіпали, однак буфетниця від сорому “списалася” на берег. Про випадок Кох майже забув.

Після війни Василь продовжував ходити на західні береги Північної Америки, але порти швартовки помінялися на Находку і Владивосток. Тепер було легше.

Під кінець 1947 року виявили в його “досьє” папірця, донос буфетниці з 1944 року. Чому вона написала цю писульку на нього, новий “опер” не знав. Саме виконувалися грандіозні плани по набору кадрів на мертву Колиму: витрясали що могли. І писулька знадобилася: Василя викликали, встановили, що він дійсно знайомий з декотрими робітниками в американських портах, де, коли з ними був, що говорив? Міг і призабути, бо минули роки. А написане було по свіжому сліду... Що штурман Кох міг протиставити такому доказу?.. Він “признався” і визнав себе винним! Ось так опинився на палубі ... “сухопутнього корабля”, у другому корпусі на Партизанській.

Три точки опори у всьому, що нас оточує, – твердження філософії щодо існування навіть найпростіших форм явищ матеріальних і нематеріальних. Якщо так, то нічого на світі не пропадає безслідно. Отже, якщо є жертва, то мусить бути насильник – пряма протилежність жертві! Що третє? Сам факт насильства – свідок злочину. А, значить, є таки свідок. Можна дозволити собі міркування, що свідок завжди залишається, приховувати його – зайве. А якщо свідок – жива людина? І це вже другий свідок? Чи у цьому, в доборі свідків, є межа? В тому то й річ, що третя точка опори незгладима і не обмежена розмірами, ані часом. Ось приклад.

“Кандєї” – карцерні приміщення в сутеринах в’язниці, мали загальноприйняту назву між в’язнями: “смертні камери”. Вже минув рік після того, як ввели в покарання П’ятдесят Восьмої чверть століття замість “вишака”, вже рік у тих камерах немає “смертників”, а назва приміщень залишилась та сама. Мовчать “полуторки”, що вивозили трупи – покрадьки, поночі із в’язниці; мовчать водії цих полуторок (їх можна примусити мовчати), мовчить сама бухта “Вєсьолая” – мертвий свідок (а все ж – свідок!), “військовий об’єкт” і туди вступ заборонений. Є ще надія на всемогутній ЧАС, що все затре, все прикриє забуттям-небуттям. А часом принесе користь самим справцям (випробуваний спосіб), якщо освітити події того часу у вигіднім собі світлі: хто (при ексгумації) через сорок-п’ятдесят років доведе, що в бухті “Вєсьолая” кості в піску – не жертви терору японських чи американських загарбників? Адже за прикладами такої інтерпретації – як кажуть, до сусідів не ходити!

В камері 96 другого корпусу владивостоцької тюрми на початок 1948 року були люди, засуджені до страти ще перед Указом. Залишилося їх на той час усього четверо. Двоє з них сиділи в далекому кутку камери і були “німі” – ніхто не чув від них ані слова; про них важко щось сказати, але факт – вони існували. Ще двоє: японець із Південного Сахаліна, що до війни належав Японії, – редактор однієї з довоєнних японських газет. Другий, як не дивно, також із Сахаліна – вже з Північного – росіянин (професія цього чоловіка невідома).

Двоє “німих” сиділи у кутку, мов загнані зграєю борзих тхорі: усе їх лякало. Боялися людей, боялися викликів на етап, боялися появи ключника в уніформі, руху, гармидеру; приходу нового дня, наступу сумерків – ночі. Вони постійно тряслися від страху, що вже встиг всмоктатися їм у кість і кров. Коли подавали їм їжу (були добровольці, що їх обслуговували), вони наїжачувалися, ніби до них підходили з ножем. Тремтячими руками брали подане і дивилися каламутним, благальним поглядом, щоб від них відійшли. Тоді швидко ковтали страву.

Третій мав геть зіпсований погляд: очі його були розширені і перелякані, ніби він побачив щось дуже страшне і так застиг. Мав швидкі, неконтрольовані і якісь кантові рухи. Ніколи не був спокійним: сіпався, без причини схоплювався з місця і кидався десь у кут камери; потім ніби опам’ятовувався і нервово пробирався в інший кут – кудись тікав. І все ж заспокоювався на якийсь короткий час і радо розказував про побут у смертній камері, де він пробув близько трьох місяців після смертного вироку в очікуванні санкції на виконання вироку з Москви (на кожного засудженого до страти належалося отримати підтвердження Верховного Суду). Треба не забувати, що смертників не відразу вивели “наверх” після Указу, а протримали там ще 7 місяців.

Якщо вірити і опиратися на вірогідність того, що цей чоловік розказував, то можна скласти картину усього процесу страти засуджених на смерть.

Людей привозили з трибуналу до в’язниці і відразу впихали у смертну камеру. Тих камер було кілька і вони завжди були щільно заповнені засудженими. У тих темницях очікували смерті. Чекали місяцями, до півроку. До того часу людина встигала в якійсь мірі вже втратити розум. На розстріл виводили тільки вночі, але не кожної ночі. Тільки тоді, коли набиралася відповідна кількість – порція, не ганяти ж вантажівку порожняком! Гулкий коридор сутерин не скрадував звуків і тому було чути, що там робилося: процес був спрощений і виконувався швидко. З камери-темниці “видьоргували” (ну і слівце ж!) одного чи двох. З іншої, сусідньої, – так само. І так далі. Викликали на прізвище, і людина покірно виходила, зігнувшись, щоби пролізти попід скісно навішаний важкий ланцюг. Важко відгадати, що людина відчуває у такий момент, бо іде... ще й “вєщі” нащось бере з собою. У коридорі очікують кілька необхідних виконавців: котрийсь старшина, Башмаков, Іванов чи Білан; два “спеціалісти”-помічники і лікар. Усе робилося блискавично: жертві вбивали гумовий кляп в уста (“спеціаліст” вправно однією рукою притримував голову за потилицю, а другою сильним ударом заганяв “грушу”– і термін на кляп є – так, що половина її до карбу заходила за зуби). Рівночасно другий помічник і старшина хапали за руки і заламували їх назад. Приреченого в’язали, лікар мацав зап’ястя і перевіряв пульс – чи людина здорова (хворого б не розстріляли!), відразу за кляпом жертві надягали брезентовий мішок на голову і шворкою затягали на карку...

Якщо з камери брали не одного, то це робилося при відчинених дверях, на очах у решти приречених темниці. Отже, певна вірогідність цього процесу існує.

Засудженого виводили (усіх, але по-черзі) у перший корпус, і там черговий старшина стріляв йому в потилицю – це робилося у резервному приміщенні, де було насипане грубим шаром трачиння на долівці. Функція розстрілу належала до будь-котрого старшини, котрий на той час чергував. Ходили чутки, що їм платили екстра за кожного страченого.

Немає жодного сумніву, що згадані старшини – вбивці. То було видно з їхніх масок (бо не були це обличчя), при першому зіткненні з ними. Вони самі були подібні на живих трупів: кров стигла в жилах в їх присутності навіть у найбільш бувалих циніків.

То ще один свідок, якого не вдасться нікому спростувати.

Треба визнати, що процес виконання вироку не має істотного значення: мусів же хтось і якось це зробити.

Інша річ – усякий недогнилий європейський чи американський буржуа у своїм розніженім блаженстві може зупинитися над недоречним питанням: а що відчували, на які душевні муки були приречені ті люди, місяцями очікуючи своєї черги у камері-темниці? Що такий пережив?

А мусів кожний дочекатися. Бо не було випадку, щоби комусь не затвердили вироку смерті у вищих інстанціях, або лікар (якщо це був дійсно лікар) віддалив реченець смерті через захворювання. Ніхто вже не піднявся вище тюремної сутерини, тільки ще нижче – в землю, у пісочок... Туди жертва забирала з собою все своє – свої страждання, найближчі “вєщі”, це своє божевілля... І усе йшло гладко – ні помруку протесту...

Смертник японець зберіг певний душевний спокій і не заламався ні на волосок; була то нормальна людина ще й тепер. Мав вже близько сімдесяти років від роду. На його спокій могло вплинути дві причини: він був уже в такому віці, що йому не залежало на подальшому житті, і друга – слід зважити на гарт японської школи, де дух і тіло робляться невідчутними на удари фатуму. То висока (хоч і своєрідна) культура духа, невідома людям материка Євразії.

Це була людина освічена і добре обізнана з причинами і наслідками усього, що творилося всюди і завжди. Ледве чи він зазнав чогось невідомого, до чого не був морально готовий.

Коли вийшов Указ про знесення смертної кари і тюрми отримали окремі вказівки щодо засуджених до страти, то усіх їх разом по кількох місяцях очікування на рішення з Москви вивели з темниць і... в камеру № 96. Об’явили їм теж, що вони зостаються живі внаслідок безкрайньої гуманності... КПСС і ЙОГО особисто. Було їх багато. Більшість прийшла потроху до себе, і їх уже вислали на етапи у відомі місця.

Ще наївне питання: за що вони були засуджені на “вишку?” Ото ж бо й воно, що ніхто того не знав, не знає і не довідається ніколи. Запитань ще багато!

А відповіді – свідки: “смертні камери”, бухта “Вєсьолая” і т.п. Кляпи-”груші” також були заздалегідь відлиті з гуми і загальванізовані – для одноразового вжитку... Серійне виробництво, на рівні фабричного цеху...

Івана пригнали в камеру 96 десь на третій день після Остапа: усе склалося добре, була надія, що їх разом виведуть на етап. А пересилка поки що була тільки на шостому кілометрі – обминутися не могли; план втечі зоставався на порядку деннім.

Ще через пару днів пригнали кількох свіжозасуджених, а між ними – одного солдата, ще геть в усьому військовому. Солдат тут нікого не знав і його ніхто дотепер не бачив. Його привезли чомусь з району, де вели слідство, включили в групу Пятдесят Восьмої, обминувши в’язницю, прогнали через трибунал і відразу туди, у дев’яносто шосту.

То був хлопець, який мусів ще захопити служби під час війни і дотепер не був демобілізований. Був уже старший від призивного віку.

Нова людина в камері не може уникнути уваги усіх решти в’язнів, якщо вона – на додачу – не сиділа ні з ким під слідством. Поганої думки ніхто не тримав на такого, але зважали на можливість підсипки “квочки” – система. Тому розпитували усе, цікавилися подробицями. Звичайно, хотіли знати, де сидів, хто вів слідство, кого знає, може, хтось тут був; злегка торкалися питання: за що сів? Солдат був маломовним, але на питання відповідав радо, хоч – коротко і стисло. Мав добре алібі на те, що опинився під трибуналом у Владивостоці, хоч слідство вели в районі. Виходило, що він служив у Владивостоці в сторожових військах на аеродромі. В районі вели слідство, бо там були свідки на місці, що їх ставили йому наочно. Злочину, розуміється, він ніякого не поповнив, але був під окупацією – цього достатньо...

Зовсім природно, що Іван відразу постарався познайомитися з солдатом, котрий служив на аеродромі. Через добу вони вже говорили між собою без сторонніх людей. Ще через кілька днів Іван звірився Остапові, що, може, вдасться отримати чіткішу інформацію про порядок на владивостоцькому летовищі. Якась радість наповнювала Івана, і лице світилося надією.

Інакше було з Остапом: цей відчув якусь тривогу, серце забилося частіше. Усе тут виглядало якось ненатурально. Хлопець, солдат, не заслуговував на неприязнь, але ще більше не міг заслуговувати на довір’я. Натуру Івана не важко було відгадати: він був дуже необтертий у таких делікатних справах, як підбір людей. Дружня компанія летунів у воєнний час, легкий дотик небезпеки в Мордовії після закінчення війни, що ще більше скріпив на початках дружні відносини між опальними офіцерами. Швидка удача, що він вирвався з Шексни завдяки Мікоянові, – велося, усе йшло гаразд дотепер. Недоліки в умовах в’язниці Іван мав, і вони були очевидні.

Остап не відав, про що говорив Іван з солдатом із летовища, але ЩО і ЯК він міг говорити, знав докладно. Солдатик відчув до себе недовір’я і не висувався зі свого кутка цілими днями. Нікому він не був потрібний. Тільки Іван знаходив час, щоб з ним побалакати. Солдат відразу зауважив, що має справу з фронтовим колишнім офіцером.

Іван поспішав поділитися своїми успіхами з Остапом. Відомості отримав від “простакуватого”, як він висловився, солдата.

– Так що ж ти довідався від нього? – запитав Остап.

– Усе! Усе! Він нарисував мені навіть план летовища і порядок паркування літаків, – радувався Іван. – Знаєш, то збіг обставин. Щасливий збіг обставин!

Чому ж Остап відчув щось недобре? Солдат йому підсвідомо не подобався, третя людина була втаємничена в план утечі – незнайома людина.

Іван перестав спілкуватися із солдатом (вважав його непотрібним для подальших розмов), і якось після обідньої баланди солдат сам підійшов до леговиська, на котрому сиділи два камрати, Іван та Остап, привітався досить невимушено, подав руку (?) по-рубашному обом по черзі і, не присідаючи, звертаючись до Івана, кивнув на Остапа:

– Знайомий?

– Ми з шістдесят четвертої! – поквапився Іван.

– Аааа! – протягнув той. – Закурити не буде? – запитав Остапа, стараючись попасти в тон. Остап мовчки похитав головою, і той пішов.

На зміну відчуттю і сумніву закралася в душу тривога – солдат не належав до тих людей, що їм можна було довіритися. Кожний в’язень, що відбув важке слідство, відчував якось лиху людину, якщо вона наближалася до нього. Як? Господь один знає – як! Може, так, як серна відчуває близькість вовка? Тоді було б відчуття страху! Ні, не так, а так, як вовк – напасного пса: підступити боїться, а, відчуваючи присутність свого пана, гавкає, не вступається; гавкає якраз так, що господар обов’язково здогадається, що пес лає на вовка – і не інакше: зраджує.

Насамперед, хлопець не був типовим в’язнем, перемеленим тривалим слідством по П’ятдесят Восьмій: шкіра на обличчі і на голові ще не встигла набрати отого особливого кольору, що його набувають люди у в’язничій камері через місяць-півтора перебування в неземній атмосфері. Вираз не набрав гострих рис: “нічому не дивуватися”, “нікому не довірятися”, прибрати наївно-туманкуватий вигляд; більше довідатися, менше сказати.

Неприємне обличчя, таке, що не має ніяких особливостей, які б можна було окреслити як ознаку якогось характеру. Зеленкуваті, неспокійні очі і трошки завеликі, погано скроєні губи тупо впертої особи, яка нічого в житті не навчилася.

Роль в’язня грав погано. То ще нічого не означало, бо таких “артистів” зустрічається багато під замком. Але пах, пах він чимось поганим. Тут уже не йшлося про якісь доноси, бо здавалося, що “двадцятип’ятилітникові” вже не може нічого загрожувати. То було відчуття неприязні до такого типа.

Остап трохи задумався, не міг позбутися стражника летовища з голови в особі отого слизького в кирзах.

– Ти чимось незадоволений? – запитав Іван. – В чім річ?

– Бачиш, виглядає, що той охоронець з летовища тобі більше годиться в спільники... ніж я! – попробував недоречно зажартувати Остап.

– Покинь дурне думати. Він написав касацію, має впливових батьків, є брати офіцери – фронтовики...

Не переконав Іван свого спільника по підготовці до втечі з пересильного табору. “Отбой”. Полягали спати – не спиться, солдат не йде з голови. Лежить Остап з відкритими очима – і не кліпне: солдат стоїть перед ним. І що б то могло бути?.. Якось заснув.

А справа була зовсім не складна: план втечі давав якусь надію, що завжди рятує людину в безвихідному стані. Надія – це сила, якої ще ніхто не зміряв углиб і в ширину. Бо кому доводилося, той спробував на собі: що більш безнадійне становище, то більше надія впливає на людину; лиш би вона була, лиш би мала корінець – маленький, як волосок. І тоді така надія рятує людину, тобто – того, хто вірить. Втрата надії – втрата життя, часом навіть у не дуже складних умовах.

А “корінець” надії був. Бо видертися поза дроти з шостого кілометра здавалося здійснимим (майже кожного дня ходили з псами, когось лапали, шукали), а на літак і в глиб китайської території, – що могло здаватися простішим для відчайдушного летуна?..

Тепер у душу закрався сумнів, ще невиразний, ще не опертий на очевидному факті, а вже вертів, вертів і шкрябав душу, не давав спокою. Сумнів вибивав опору для надії. А думка розпачливо товклася під черепом, розламувала голову в пошуках нової опори для надії на якийсь вихід із безвихідності. Важко пробиратися вперед по руїнах власних надій. І скільки ж то їх у житті?

Не міг заснути майже до ранку. Врешті таки заснув. І відразу стягнули за ноги з нар: “Правєрка!” Потім “положене”: шматок малая, як мило, і наперсток цукру з “розрахунку”... Води подали в цебрі...

На прогулянку в той час цю камеру чомусь не виводили. Ще не була в’язнична адміністрація призвичаєна до такого “контингенту”. Зате у першій половині дня викликали на медогляд тих, кого належалося підготувати до етапування (на етап виводили лиш після обідньої баланди).

Двері відчинилися, і в клітці з’явився черговий офіцер – рідкісне явище на поверсі в’язниці. “Сорочінскій!” – кликнув офіцер. Колишній солдат, стражник з летовища, встав і повернувся лицем до дверей. “Собірайте свої вєщічкі і на виход!..” – сказав офіцер і не вступався. – “Насєдка!”, “Сука!” – залунало з усіх кінців камери.

Сорочінскій нічого не мав з собою, тому відразу попрямував до дверей клітки, офіцер відчинив і забрав його з собою геть. У камері панувало пожвавлення.

Були усі підстави вважати, що той тип спеціально підісланий. Це виникало з того, що він чомусь опинився під слідством у районі, а суджений був у Владивостоці, хоч райони мали свій окремий трибунал. Друге – його викликали “с вєщамі” перед полуднем, чого ніколи раніше не бувало, тим більше, що на етап не виводили поодинці, а партіями по десять-п’ятнадцять осіб (якщо не “видьоргували” когось надзвичайно “небезпечного”). І нарешті – тонкий нюх людей, що його не мож ні обдурити, ні збагнути.

Лишень одне незрозуміло: чому підсадили спеціально людину, коли легше було скористатися завербованими під час слідства (а таких не бракувало ніколи) і не викликати зайвого підозріння? Однак сумніву не виникало – це був спеціально підісланий агент і з спеціальним завданням. Якимсь способом він повідомив, що “завдання виконане”. І його відразу вивели.

Остап позбувся решти ілюзій щодо можливості втечі. Іван ще надії не втрачав, хоч, здається, відчув, що видав свої наміри перед випадковою людиною. Якась тінь лягла на його настрій і охолодила запал – почав сумніватися.

Мабуть, немає нічого руйнівнішого, як сумнів у тих випадках, де треба керуватися непохитною рішучістю. Іван не сказав нічого колишньому стражеві летовища про намір втекти з табору на Шостому, тому ще грів у собі надію на успіх. Але відчував інше і якось розумів без слів, що про цю справу говорити з Остапом буде недоречно. Оба обминули цю тему і, рівночасно, оба відчували гіркоту в запланованій справі. Навіть бесіда відтепер велася між ними якась ялова, ніби нещира, наче вони думали про одне, а говорили про інше. Відчувалася незручність: Івана переслідував невисловлений докір колеги за простакуватість, що вилилася в таку дитинячу одвертість перед незнайомою і сумнівною людиною, як неперевірений служака аеродрому. Оба, однак, погодилися з думкою, що втеча ледве чи вдасться. А іншої нагоди може й не трапитися.

На наслідки не треба було довго чекати: через три дні Івана викликали після ранкових процедур з апелем і “сніданком” на медогляд: це була ознака, що він призначений на “спецетап”. Так воно і сталося: того ж таки дня після обіду його забрали “с вєщамі” геть.

Іван пішов так само, як і інші, що заздалегідь були на особливому рахунку в ЧК.

Знову в камеру пригнали з-під трибуналу кількох людей з повним навантаженням – “25 плюс 5”. Між ними обох родаків-білорусів: Льошку (Алєксєя) і Цибульського. Льошка був у Владивостоці, а Цибульського привезли з Находки (хоч у Находці знаходився свій “центр” розслідування і визначення вироку). Перетримували їх у різних слідчих камерах, і вони не знали, що розділює їх тільки стіна на одному поверсі в’язниці. Зустрілися лиш тепер, коли везли у “воронку” під трибунал. Олексія важко було впізнати, відколи трохи віджив на умовній “волі” (також був “підженився” на тих кілька місяців), а Цибульський виглядав зовсім на голий кістяк, поволочений зверху напівпрозорим старим пергаментом. Тільки великі жовто-фіолетові вуха свідчили, що належать живій людині. Обстрижена голова зраджувала кожну впадину, кожну спайку зигзагуватого шва між окремими кістками черепа. Затиснені губи, тонкий загострений ніс і каламутні очні впадини: важко уявити собі, як могло триматися життя в такому скелеті. Цих обох особливо мучили під слідством, і на це були зовсім виправдані причини: вони мали свідків, односельчан у Находці (Рибстрой), і мали необережність говорити бувале й небувале з власних пригод під час війни і полону. На Олексія була заведена “Особова справа” за останні місяці служби в “Добровольческой РОА” (документи хтось зберіг і передав “смершеві” з повним реєстром особового складу РОА), а Цибульський опинився у халепі на підставі послужного списку служби при німцях. Вважав, що його посадили сексоти.

У камері привіталися з Остапом як зі знайомим, але з холодною стриманістю. Розмістилися поблизу тих, що сиділи разом з ними у слідчих камерах. Як звичайно, в’язні ревідують увесь процес слідства і вирок. Знаходять ще “помилки”, “причини” провалу на слідстві і приходять до висновку, що якби було онтак, а не осьтак, то справа могла обернутися інакше, на їх користь. Пуста наївність: ні один не врятувався з тих, хто раз опинився в мурах слідчої в’язниці, тим більше – по “П’ятдесят Восьмій”.

На другий день після обідньої баланди Альоша і Цибульський якось нерішуче підійшли до лежанки, на котрій сидів з розбитою душею (провал плану втечі) Остап. Альоша набрав грізного вигляду, а Цибульський став трохи збоку, відразу за Альошиними плечима, і тримав у руці важке глиняне горнятко, що ним ділили воду – “чай” ранком між мешканцями камери.

– Ти нас продав! – вимовив з притиском Альоша, звертаючись до Остапа. В камері зробилося тихо, як у могилі.

Таке звинувачення було страшніше, ніж “зрадив”. Таке звинувачення тягнуло за собою гидке безчестя для викритого продавця, а згодом неминучу розправу від скривджених і – смерть. І ніхто не заступиться за такого, навпаки – всякий постарається допомогти скривдженому.

Остап зблід від такого закиду, оглянувся: навкруги побачив ворожі і злорадні погляди. Декотрі вставали зі своїх місць і обступали сцену, яка мала зараз відбутися.

– Що ви з ним панькаєтесь? Продав – значить, по голові, і справі кінець! – під’юджував хтось із присутніх.

Остап – ані пари з уст. Очі зайшли паволокою, бачив мов через мряку.

– Не може бути, я того хлопця знаю, ми були довго в одній камері під слідством! – долинув чийсь голос із кутка від параші. Остап не відав, хто це сказав.

– Ну і що з того? – втрутився Альоша. – Я його знаю ще з дивізії і увесь час – разом!..

Кеп і старпом підійшли також, розіпхавши слабосилих, наблизилися впритул.

– Ти за що сів? – запитав кеп Остапа.

– Яке це має значення для вас і для усіх тут?..

– А ти за що? – звернувся той до Альоші і перевів погляд на Цибульського. – І ти ?

– Ну... я можу розказати, як треба...

– Не треба розказувати, я тільки так запитав, – перервав Альошу кеп. – Зараз вияснимо! Ви всі три “подєльнікі”? Розумієш, про що я питаю?

– Ні, не “подєльнікі”, – заперечив Альоша.

– Ага. Значить, по “справі” він вас продати не міг. А ви оба?.. – глянув на Альошу і Цибульського.

– Ну, ми з одного села... – сказав Альоша.

Цибульський стояв мовчки, затиснувши в долоні глиняне горнятко, готовий ударити кожної миті.

Остап трохи прийшов до себе і тільки тепер придивився до обличчя колишнього капітана корабля. Твердий, вольовий погляд, шпакувате волосся, мов шпильки на їжаку... Людина бувала і холоднокровна.

– Ти не виглядаєш на сексота, – звернувся кеп до Остапа. – Але як не зумієш довести, що не винен, – тобі хана, зрозумів?!

– А я й не маю наміру щось вам тут доказувати! Мені хана вже давно, ще тоді, коли мене перевезли через польсько-російський кордон. Вам ніхто нічого не доказав і не докаже... хіба...хіба довбнею! Ви усі однакові: в стінах і поза стінами!..

– Ти звідки родом, що так погано говориш по-російськи? – зачепив відвічну квестію мови, що панувала у цьому краю. Ніби увесь світ зобов’язаний був говорити по-їхньому.

– І знову ж – це не має для вас значення! – відпарував Остап, повернувши трохи присутність духа.

– Ідемо, кеп, догравати партію варцабів! – звернувся старпом до капітана. – Вони тут самі розберуться, що до чого! – Кеп не звернув уваги на слова колеги.

Запанувала гнітюча пауза. Відомо: не йшлося про якусь “справедливість”. Кожен вважав себе ображеним і – зовсім незаслужено. Ображена гідність вимагала поквітування. Шукали винуватців там, де за таке не доведеться ще раз опинитися під слідством і трибуналом. Це називалося – “атвєсті душу”. Екзекуція могла принести полегшу усім у камері проявом насильства. Чисто символічно: “атвєсті душу”...

– У чому він тебе продав? – звернувся кеп ще раз до Олексія.

– Продав і все! Що тут розказувати? Він сам знає! – гарячкував Олексій, відчуваючи підтримку в камері.

– Льоша, брешеш! Ти мене знаєш дійсно не перший день! І знаєш, що “купувати” і “продавати” – то ваша вигадка і ваша спільна риса характеру – не моя! – спромігся Остап, звертаючись до Олексія.

– То як же він вас, як ти кажеш, “продав”? Розкажи, нам усім цікаво знати! Скажи йому в вічі! – не відступався кеп. – Ми маємо час! Правда, хлопці? – повернувся до решти в’язнів.

– Мене це не так торкнулося, – почав Олексій. – Але Сергій, – кивнув головою на Цибульського, – Сергій приходив до нас на рибалку і розказував дещо про себе...

– Кому розказував? – перебив його кеп.

– Ну, всім розказував, рибакам!.. А він заложив! – кивнув головою на Остапа, – з потрохами!.

– А ти як знаєш, що це він заложив?

– А ми підписували “двохсотку” і там було його свідчення. В моїй “справі” і в його – в Сергійовій!

Тільки тепер Остап пригадав, що його питали на слідстві про розмову в бліндажі в заливі “Чусовая”. Йому нагадали навіть, що він сам там говорив чи допитувався. Відтворив у пам’яті усе (хоч важко пригадувати те, про що не хочеться згадувати – про слідство, що чекав його закінчення, мов кошмарного сну), усе, навіть те, що Воробйов читав йому з папірця. Що потім склав протокол з тієї бесіди і Остап підписав. Не знав, сердега, чим то може обернутися в майбутньому. І тепер поник: відчув себе винуватим...

– Так, кажеш, розказував! Рибакам! Сам розказував?.. А скільки ж вас там було? – знущався вже кеп.

– Таа, не пам’ятаю точно...

– А горілка була? – ятрив далі капітан.

– Ну, як вам сказати! Не без того!.. – мовив Альоша.

– Ти, може, ще й отут будеш ляпати язиком, а я потім маю підставляти зад за твій дурний язик, бо я чув і зобов’язаний зберігати тайну! Твою?! А ти сам чому її не зберігаєш? Що, не вистачає душка мовчати? Кожний має своє! Ті, що слідкують і закладають, ніколи в протоколах не значаться і як свідки не фігурують. Ти їх не знаєш і з такою башкою, як твоя, ніколи знати не будеш! Той, що заложив вас усіх, за ту спільну сповідь при спиртному! Думаєш, він не має що розказувати? І, може, припускаєш, що тебе б на слідстві не запитали, що він говорив? А за нього би скрив? Думаєш, хтось повірить, що ти б скрив? – капітан перевів дух і закінчив порадою: – Ось що! Ти краще попроси пробачення у того “нєруского” за те, що зневажив його таким мерзенним словом “продав!” Бач, які борзі розправлятися?..

Олексій і Цибульський похнюпили голови і мовчки подали руки Остапові...

Дев’яносто шоста камера проковтнула після трибуналу майже всю ту порцію полонених, що знаходилися в районі Владивостока. І виригнула їх на етап, найбільше – на Шостий кілометр. Сто шістдесят тисяч “бєзвєсті пропавших” ще у війну тепер творили собою ланцюжок із більших чи менших груп-порцій невольників: один кінець цього ланцюжка міг знаходитися ще у бараках Второй Рєчкі, де їх зоставалося вже дуже мало, і волочився через слідчу в’язницю, через камеру 96 для засуджених “фашистів”; потім – пересилка на Шостому, “телятники” і “заквагони” вздовж усієї залізничної лінії на шляху з Владивостока через хабаровську пересилку (часом і без неї), Комсомольськ-на-Амурі і далі – на берег Татарської протоки, де знаходилася найбільша біржа рабів половини двадцятого століття – Ваніно. Тут ланцюг скручувався в тугий вузол разом з поплітками, ланцюжками, що тягнулися звідусіль із безкрайньої частини Євразії від французького кордону до Берінгової протоки. Величезне скопище невільного люду біля ванінського порту пульсувало водним транспортом через Охотське море до бухти Нагаєво; огнива ланцюга не переривалися навіть на морі. Потім Магаданські пересилки, а відтак ланцюг роз’єднували на окремі ланки і вкраплювали живими плямами на мертвій суцільній скалі колимської вічної мерзлоти. Ця мізерна кількість, – 160 тисяч полонених із Владивостока, – розчинялася в дорозі, перемішувалася з іншими етапами з “глибинки” і губилася помалу – ніби й не було ніколи цього однорідного натовпу в околицях Владивостока.

У другій половині 1947 року стільки було під слідством, що їх розміщали в наметах у дворі тюрми: камери вже не вміщали такої кількості народу. Тільки в 96-й вони становили головну масу засуджених на смерть “с примєнєнієм Указа о...”

Ці люди були настільки “політичні”, що у своїй більшості ставали “приблатньоними”. Вони лаялися добірними матюгами, користувалися непоганим жаргоном, палили гумові підошви і саджею робили собі татуювання по всьому тілі. Грабунками не займалися через фізично сильних кепа і старпома: тих вони боялися. І це були засуджені по П’ятдесят Восьмій. Та й якими вони мали бути, коли офіцерів вилучили з-поміж них ще німці, а трохи мудріших висмикали вже “свої” ще в 1945, тільки-но вони повернулися “добровільно” на ... (не додому, ні!) “родіну”. Середній вік їх становив сорок років (були юнці від двадцяти років, а мали й п’ятдесят і більше). Сіра маса колишніх кадрових, у більшості – мобілізованих на війну селян, колгоспників і міської бідноти. Тепер вони “політичні” по Статті 58 пункт ІБ – “зрада, будучи військовим”: “четвертная” і “по рогам”.

Колишні селяни не позбулися своєї безпосередності і простацької відвертості: залюбки розповідали про своє минуле, про полон, удачі і невдачі в житті, як вони це розуміли. Нечисленні представники міського шумовиння задавали тон, незміцнілі сільські натури, особливо молодь, псувалися і переймали звички блатних. Колишні статечні голови родин, послушні діти, заробітчани і прості трударі, котрі й не питали за заробіток, малописьменні, – одним словом, люди, що не мали ніколи більших вимог у житті, як кусень хліба, якийсь лашок на хребет і дотримувалися загальноприйнятих моральних засад, що виробилися й існували в громаді від віків. Уся ця духовна мікроструктура, з чого складалася макросистема народної культури з як належиться і як не належиться робити з ближнім у своїй основі, була порушена. Нова мораль стверджувала, що все дозволено. В цих умовах внутрішнього гальма вже не було. Ось що сприяло розвиткові “приблатньоного духа!”

Прикладів здичавілості не треба було шукати далеко. Вони були тут, на місці.

В камеру пригнали двадцять молодих хлопців корейської національності – студентів Пхеньянського університету. Цей народ має ту особливість, що молоді люди виглядають завжди ще молодшими, ніж є насправді, в порівнянні з європейцями. Отож ці студенти виглядали на дітей-школярів.

Студенти з Пхеньяна мали свого симпатичного перекладача, трошки вищого на зріст, ніж усі решта.

– Я буду перекладачем і посередником між нами і вами на той час, поки ми перебуватимемо тут, – заявив чистою російською молодий кореєць з ледь помітним акцентом. – Перша наша вимога: ми будемо розміщатися тільки усі вкупі, тому просимо відпустити місце десь в одному кутку! – звернувся до усіх, тільки-но вони переступили сталевий поріг внутрішньої клітки в камері.

– На парашу! – гукнув хтось із представників “приблатньоних”.

Налиці перекладача не здригнувся жоден мускул, він повернувся до своїх і пояснив їм значення “на парашу”. Молоді обличчя кольору чистої слонової кості з гарним специфічним східним розтином очей не виказували ні крихти заклопотання чи обурення; вони залишалися спокійні. Тільки обізвався один із них, і перекладач пояснив їх згоду: “Як на парашу, то на парашу” – і вони гусаком пройшли обережно поміж тими, що сиділи на бетоні, на правий бік камери, де стояла смердюча бочка на сто осіб, котрі не виходили на прогулянку і всі природні потреби залагоджували в камері. Але й там не було вільного місця. Студенти стали при стіні й очікували, поки їм звільнять хоч трошки простору, щоб класти свої мішечки (усі мали однакові зелені заплечники з широкими пасками на рамена, як військові).

Біля параші завжди розміщалися найменш сміливі. Крім густого смороду тут було ще й неспокійно ні вдень, ні вночі. А вибору не мали: мусів хтось і тут бути.

Люди біля параші почали потрохи ущільнюватися, і прибулі змогли покласти речі і присісти тісно один біля одного.

Розмістилися. Добули з мішків сухарі і банки з консервованою рибою, почали їсти. Усі в камері звернули на них увагу. Їли вони ощадно і дуже помало.

– Может бить угостітє?! – звернувся котрийсь із виголоднілих тубільців камери з манерами урки, підійшовши до них впритул і ставши над їхніми головами.

Студенти не звернули на це уваги, принаймні – так виглядало. Щось тільки перемовлялися і продовжували їсти. Перекладач підвів голову.

– Ми звикли ділитися тільки тим, що отримаємо більше, ніж в’язнична порція. Все решта не належить до поділу. Маємо тільки те, що нам дали на дорогу...

– Падаждітє, чорножопиє абєзяни, пасмотрім єщо! – голодний нервово відійшов від корейців.

Ще через кілька хвилин з кутка від кібля розійшовся запах диму якісних сигарет. Студенти запалили одну чи дві цигарки і передавали один одному, щоб кожний трошки затягнувся, як діти однієї матері.

– Дайтє закуріть! – підійшов інший і промовив вимогливим, шорстким тоном.

Перекладач знову перемовився зі своїми колегами.

– Ми вже не маємо самі, ось все, що нам зосталося! – і він протягнув пачку, в котрій виднілося ще три цигарки. – Але запаліть, будь ласка!

Напасник рвучко вихопив із рук пачку з трьома цигарками і відійшов у протилежний кінець камери. Запалив одну, решта впхав до кишені. Його обступили ті, котрі надіялися, що він їм не відмовить “потянуть разок”.

Перекладач хитро посміхнувся, студенти наче не звернули на те уваги. Сиділи, притулившись один до одного, і ніби дрімали.

Перед самим вечором, коли найбільше пробуджується відчуття голоду, гурма “заблатньоних”, може, дванадцять-п’ятнадцять чоловік, попрямувала до корейчиків. А ті, здавалося, нічого й не підозрювали.

– Встать! Забірай сідор і бистро вон в тот угол! Жіво! Па аднаму! – сіпнув за комір куртки першого з краю студента котрийсь із напасників.

– Залиште нас у спокою, так буде краще! – піднявся на ноги перекладач і підступив ближче.

– Марш! Ти, абєзяна карейская! Жді сваєй очереді! – і його штовхнули в груди. – Живо! Шмонать будєм!

Далі усе пішло мов у калейдоскопі: п’ять невеличких студентів блискавично скинули з себе одяг і зосталися голі до пояса, тільки в штанях. Кинулись на напасників, мов коти на щурів. Ще мить – і найближчі “урки” вже лежали на бетоні з покаліченими головами, корейці кинулися до решти охочих поживитися – і їх настигло те саме, що й перших. Кілька встигли відбігти і пробували заслонитися іншими людьми або полізти під прічі. Не допомогло – пильне, проникливе око корейчика зафіксувало кожного, хто підійшов до них за поживою. Кожному вділили по заслузі, виволокли навіть тих, що сховалися під лежаки.

Охочі до легкої наживи кровавили і не було навіть води, щоб промити хоч лице.

Перекладач почав сильно гримати у грати. Відчинив коридорний ключник і, побачивши побитих до крові, відразу зачинив двері. Через кілька хвилин у клітці вже був черговий офіцер у супроводі ще двох тюремщиків. Придивлялися якийсь час мовчки. Нарешті офіцер запитав:

– Що тут сталося?

– Дозвольте мені сказати! – виступив наперед перекладач.

– Говори!

– Ви нас сюди помістили не по нашій волі. На нас напали з метою грабунку. Ми оборонялися і будемо боронитися знову, якщо хтось нас зачепить. Крім того ми не згідні тут залишатися. Якщо не забезпечите нашої недоторканості і не виведете нас звідси, я заявляю від імені нашої групи, що тепер будемо вже вбивати на смерть кожного напасника. Ми знаємо і усвідомлюємо, де ми опинились, і будемо боронитися. Вимагаємо забезпечити нашу недоторканість!

– Хто вас зачіпав? Ви можете впізнати? – поцікавився офіцер, мабуть, розраховуючи на психологію росіянина, що в критичний момент відмовляється показати пальцем на кривдника за принципом “каби чєво нє вишло”.

Але ж не на таких напали: корейські студенти встали зі своїх мішечків і вказали на кожного пальцем, хто робив спробу їх ревідувати. Офіцер розпорядився, щоб ці виходили під стіну і ставали шеренгою. Всі мали розбиті носи і закривавлені обличчя.

– Щось я не можу повірити, що вони вас кривдили, якраз виглядає навпаки! Ладно, разбєрйомса! – і офіцер з супутниками покинули камеру.

Нараджувалися недовго. Двері відчинили знову, офіцер викликав скалічених у залізну клітку. З’явилася якась жінка й оглянула кожного.

– Нема тут нічого особливого, подряпини і зсадини! Можуть посидіти!

– П’ять діб загального карцеру за порушення тюремного режиму! – визначив коротко офіцер, і тюремщики вивели побитих.

– Якщо будуть ще від когось скарги на порушення порядку, то оштрафую усю камеру на карцерний режим і позбавлю передач(?!) на місяць! – гримнув дверима, і запав спокій.

– Сволочі! Пусть попробуєт сєйчас кто-нібудь поднять шухер, я сам расправлюсь... – процідив старпом, зовсім виправдано боячись за свій шлунок.

Пхеньянський етап розмістився уже вигідніше біля кібля: їм таки уступили місце.

“Битий завжди не має рації!” – ствердив хтось колись. Це підтвердилось і в цьому разі: корейські студенти стали героями дня. Вони це відчули. Вони це тепер знали.

Цілу добу пхеньянський етап про щось радився. В нараді брали участь також ті корейчики, що були засуджені у Владивостоці, до речі – і той, що сидів під слідством у шістдесят четвертій.

Під вечір перекладач звернувся до усіх в камері і повідомив, що вони мають дещо залагодити між собою і просять, щоби ніхто не втручався і не здіймав галасу. Таємниці з цього ніхто не робитиме, потім усе розкажуть.

Вже відомо, що велику кількість корейчиків “оформляли” у Владивостоці. Причини якісь на те мусіли бути.

Ніхто ніколи не цікавився криміналом тих людей – кожний мав свою біду. І ті люди, на загальних засадах отримуючи свої “четвертаки” з “пріложенієм”, проходили через дев’яносто шосту камеру і відставлялися в місця “нє столь отдальонние”. Оскільки вони касаційних скарг не писали ніколи, то їх довго не тримали у в’язниці, відразу етапували на Шостий, чи – в Хабаровськ. Тепер було в камері ще чотири корейчики з “місцевих” – засуджених тут.

Пхеньянські студенти зробили коротку нараду після вечірнього апелю й утворили (як потім вияснилося) тимчасовий орган розслідування і суд для винесення вироку. Ті, що були тут раніше, брали участь в імпровізованій формі правосуддя в умовах в’язниці.

Від групи відділився корейчик, котрий перетримувався під слідством у шістдесят четвертій. То був відомий силач, лісоруб у минулому, тепер дуже вимарнілий. Він пройшов через усю камеру від кібля у протилежний кінець. Там сидів на заплечнику ще один їх молодий родак. Той підійшов до нього, звелів йому встати, забрати свій мішок і йти з ним між своїх. Не противився зовсім; послушно встав і пішов попереду у правий кінець, де розмістилися його співгромадяни. Його обступили. Котрийсь вправною рукою притис молодого чоловіка донизу і поставив на коліна. Уповноважені люди щось його питали, він їм щось відповідав. Все велося тихо, спокійно, з повагою. Той, котрому доводили його вину, стояв на колінах з опущеною головою, руки складені як до молитви. Потім розв’язали його заплечник. Звідти вийняли його речі: сорочки, рушники, ще якісь дрібнички і те, що шукали, – комплект уніформи підстаршини корейської морської поліції: від картуза і до черевик включно. Мундир був старанно зложений “в кістку” і зовсім новий.

“Суд” засів під стіною від коридора, щоб його не було видно через нішу зовні. Студенти відгородили собою погляди надто цікавих у камері. “Суд” виніс вирок...

Вирок був виконаний відразу. Корейчик з 64-ї камери підійшов до засудженого, що ще стояв на колінах, і вдарив його п’ястуком по тімені. Той нахилився вперед і оперся на руки; виконавець підвів його, притримав за підборіддя і вдарив ще раз – мов довбнею – по голові... Екзекуція велася довго, з паузами. Катований лежав уже на цементі без ознак свідомості. Його підвели, притримали, і виконавець знову вимірив йому удар по чубку стриженої голови. Голова посиніла, з носа й уст сочилася кров; катований за весь час ні разу не застогнав – стоїчно переносив те покарання, що йому присудили. Через годину був вже мертвий.

– Що він зробив лихого, що ви його так... ну, по-звірячому?.. – поцікавився кеп, підійшовши до корейців.

– Завтра ми вам усе пояснимо, а нині – спати! – відрубав перекладач.

Ранком під час перевірки виявився в камері один мертвий. За ніч його помили, на ньому не було ні сліду крові, тільки почорніла голова. “Вилив крові в мозок”...

Молодий колишній поліцай служив в одному з портів Північної Кореї після розгрому японської армії. Виявився таким енергійним, що вже після кількох місяців служби зауважили його революційне завзяття і служаку перевели в слідчу поліцію. А роботи було багато. Бо якраз ця сама революція виявила усіх тих, “хто не з нами”, тих, що підлягали негайній ліквідації. Молодий поліцай був таким активним, що встиг всюди проявити себе як безкомпромісний боєць за справу “великого” (хто ж тоді був найбільший?!). Встигав поночі нищити на морі джонки з утікачами, бо покинути береги охочих було багато. Згідно з реляцією перекладача, йому напімнули тільки тепер близько сорока прізвищ людей, котрі побували в його руках і більше світа не побачили. Він підтвердив звинувачення.

Чи такі швидкоорганізовані суди у тюремній камері мали правову силу – невідомо. “Нехай ніхто не надіється, що, раз зробивши злочин проти свого народу, хтось уникне заслуженої кари!” – висловився перекладач.

В корейських в’язницях годували значно краще, їх навіть мили у лазні. Вони мали змінну білизну і невеличкі тонкі коци. Були чисті, але й – завошивлені. З собою привезли по три пушки консервованого м’яса і риби, те, що їм дали на дорогу в Пхеньяні. Щадили, бо зрозуміли, де опинилися.

Студентів заарештували і засудили на п’ятнадцять років за “антиреволюційну діяльність”. А суть полягала в тому, що Університет зайняв під управління “смерш”, ще й обгородили дротом на сміх курям і перетворили його з храму науки на місце “пєрєдєлки” студентів того ж таки Університету. Амбітні студенти збунтувалися і пішли штурмом на чужинецьку контррозвідку, щоб вивільнити Університет від ганебної служби, яку йому судилося виконувати з волі тих, котрі замінили в їх країні їм ближчих по крові японських окупантів.

Пиху витріпали з них, як порохи зі старого лаха, розкинувши їх по одному-два на табір і “под общую грєбйонку”.

Рідні ніколи вже не довідалися, куди поділися їхні діти з пхеньянської в’язниці після засудження. Ніколи! А вивезли їх немало, найбільше – в Хабаровськ. А потім – на Колиму; і розсіяли...

Після обідньої баланди ці молоді хлопці влаштували щось подібне на молебень за упокій заблудшої душі поліцая: нагадали, що він мужньо тримався, був твердим і витривалим, як і належить корейцеві.

Колишній капітан корабля “Мізень” позбувся ілюзій, коли йому переглянули касаційну скаргу і визначили замість п’яти років неволі “червонєц”, – як і всім людям. Він таких ілюзій, може, ніколи й не мав, але трохи забувся; таке з людьми буває, коли вони тратять відчуття межі прірви, над котрою ходять ціле життя. Ще мав надію, що обдурить і вийде на волю, а може, і на корабель. Дійшов до переконання, що після п’яти років, якщо б він їх відбув, йому добавили б до повного реченця, щоб не сумнівався у силі й могутності ВОЖДЯ.

Тепер він уже розговорився, особливо про останні роки служби на морі.

Вже в післявоєнний час вони ще інтенсивно переганяли транспорт з Америки на береги Чукотки і в Нагаєво. То була, в більшості випадків, “техніка” – від великих силових агрегатів до нікельованих автоматичних кайданків (навіть дивно, що “людяні” американці не звернули уваги на кількість тієї “продукції”, що її виробляли і відправляли замовникові) і голок до ручного шиття.

Одного разу при сильній мряці караван кораблів повинен був пройти через вічно небезпечну гряду між Океаном та Охотським морем – пасмо підводних скал і дрібних островків між південним мисом Чукотки і Курільськими островами. Кораблі зупинилися перед небезпечним пасмом і попросили віддалити реченець прибуття каравану в Петропавловськ і Нагаєво; такого дозволу не отримали і в густій мряці спробували побороти перешкоду на малій швидкості. Один із передніх кораблів наповз на скальну мілину. Після напружених кількох хвилин наради постановили допомогти колезі капітанові: перекинути частину вантажу з носової частини на інші кораблі, стягнути таким чином корабель зі скали. Так і зробили: кілька годин мозольної праці команд на кораблях – і вантаж перекинули. Два кораблі закріпилися на безпечній відстані, зачепили линвами за корму товариша і запустили мотори... Заскреготіло під передньою частиною кіля, і корабель зняли з мілини. Але чогось не врахували. Бо знятий зі скали транспорт по інерції вдарився об борт “товариша”, що йому допоміг звільнитися, і той з достатньою швидкістю наліз на гострий підводний камінь, розпоровши собі “живіт”. В трюми хлинула вода, корабель засів на-добре. Про якийсь порятунок мови не могло бути. Ситуацію оцінили відразу: капітан розпоротого транспорту застрелився на місці, інших двох разом з помічниками замполіт із флагмана замкнув під арешт відразу на борту...

А караван таки прийшов своєчасно...

Особливої уваги заслуговує найчисленніша частина мешканців усього другого корпусу для підслідних і засуджених по статті П’ятдесят Восьмій. Ця безвідповідальна маса мало вже нагадувала колишніх виходців із звичного людського середовища. Обставини життя, кожний окремий етап тих обставин: штучно викликаний голод тридцятих років, вічний переполох в очікуванні непроханих гостей вночі, непевність: чи вернеться батько або мати, вийшовши раз на вулицю; військова служба, що вже сама по собі перетворює людину на гірший вид тварини; війна, полон, обставини полону, що приводили нераз до людоїдства, – а про поголовну голодну смерть то вже й мови нема. І потім отой поворот на “родіну”... – усе це брало свою данину з кожної окремої людини і зоставляло незатертий слід – тавро як на душі, так і на тілі. Тепер – вічне недоїдання, що переходило в періодичний голод: воно переслідувало тих людей, як їх власна тінь.

“Закінчення війни – початок наших страждань і погибелі!” – висловлювалися ті люди гірко.

Після такого тривалого пересіювання і вилучення “нєблагонадьожних” зосталися кастровані на продуктивну мисль євнухи. І те становило ще тепер “політичну” частину, засуджених за П’ятдесят Восьмою і не інакше як на “катушку” з “приданим”. Тому ті люди не становили якогось політичного тіла. Переважно то були зануждані душі, нездатні на якийсь спротив і на організовану боротьбу за існування.

Хтось із них мусів вижити, разом з тим важко уявити, що вони колись могли знову переродитися на звичних для нашого розуміння людей.

Однак траплялися винятки: зустрічалися люди, що ще не загубили власного лиця.

Таким був тут кубанський козак на прізвище Сотников. Говорив він специфічною кубанською українщиною і пояснював: ніякий він не Сотников. Батько, дід і прадід були Сотники. З ним були ще два кубанці: молодий хлопець, що опинився на фронті якимсь чином в чотирнадцять років (таких “свідомих” і відданих Сталінові дітей було, як виявилося, немало) і ще один кадровий колись вояка. Сотникову було вже під шістдесят. Марний і брунатний на колір, як засушений гриб. Хлопець Семенко ріденький, з дрібними кісточками, слаборозвинений. Лиш кадровик зберіг військову поставу і повагу кубанського козака. Якраз останній служив гарантом безпеки перед можливою напастю Сотнику і Семенкові (Сєнька). Але опікуном і духовним батьком був таки найстарший з-поміж них Сотник-ов. І саме цей, уже в роках, чоловік був чи не найбільш живою і дотепною особою в камері. Немало людей повинні йому завдячувати тим, що він їх розважав і таким чином оберігав від роздумів про свою доленьку, хоронив від наступу руйнівного відчаю. А Сотник-ов завжди мав про що розповідати.

Він розказував про свою Кубань завжди палко і збуджено. Любив він Кубань, не переробила його війна!

– Що ви хвалите свою Кубань! Був я там, бачив – ні кола, ні двора ота Кубань! – дразнили його гордість.

– Що, що ти кажеш? – запалювався кубанець. – Ти коли там був? Після розкулачування? Тоді, коли туди нагнали кацапів? – Сотник-ов умів розповідати, мав до цього вроджений дар. – Коли козаків що луччих забрали поночі, мов харцизяки, – звісно, боягузи, – а на їх місце у найкращі двори та найкращі сади прийшли кацапи, Господи! То була Содома і Гоморра! Та люди ж плакали за своєю поганьбленою Кубанню! Та жінки, козачки, що ще декотрі позоставалися, виходили на дорогу і слізьми вмивалися: “Людоньки! Дивіться-но, дивіться: апостоли, “святі апостоли” прийшли на Кубань! Тільки гляньте, он хрестики, хрести на шляху! Такий сором, такий сором!” Це, бач, кацапи прийшли в лаптях на Кубань – як світ світом, такого ще не було, щоб по Кубані та в лаптях ходили...

Та в чому і з чим вони прийшли: подертий зіпун і диряве решето на сотню кацапів! Та, Боже, балабайка (балалайка) і та на одну струну, а лижками як закалатали по станиці, то й собаки геть показилися, що ще були зосталися; тай тих кацапи згодом поїли...

– Так-таки й їли скажених собак! – юдив хто-небудь старого козака, щоб той сердився дужче.

– Та яка мара його навіженого візьме?! Вони ж вже прийшли навіжені! Куди ж йому це сказитися?! – не здавався кубанець. – Вони он з сокирами за своїми жінками бігали вже від першого дня...

– Де ж таки вони сокир набрали, коли прийшли голіруч?

– А козацькі! А козацькі! Та ж наших забрали в тому, в чому їх з постелі посеред ночі повитягали! А ми не злодії, – ніхто з наших на чужий баз ногою не ступив би!.. А потім – до комори! А в коморі – всячини!.. Що поїли, що згноїли, решту на брагу перегнали... і почали до козачок приставати, – нууу, тут і пішлооо... Так тоді – їм нічого, а наших, бач, туди ж.., бо ми не понімаєм, що таке усе до купи, і жінки... козачки!

– Хіба вони вам своїх шкодували? Не дозволяли? – під’юджували, розпікали кубанця.

– Тьхуу! Таке скаже! Це вже з кобилою!.. та що оце говорити?.. та поросна свиня – це панночка напроти...

– А ви пробували “з кобилою”, чи “з свинею”, що знаєте? – не давали спокою літньому козакові.

– Да пішов би ти!.. – кипів кубанець. І розказував далі: – Оце, бач, перепсули усе, що було в хатах, в коморах, на базу; та почали наших курей потягувать, спершу – нишком, а потім таки як своє!.. Бо він, гляди, бідняк, а ми дальше “кулаки!” і, дайош, пхаться рабувать! А потім таки пішли у станичний совєт, щоб од нас одняли і їм оддали... І знову наші козаки програли! А хто ж, думаєте, в совєтах там був?.. А прийшла весна – і давай їм насіння! А вони насіння, – та на самогон!.. Оце тааак! І не стало ні у нас, ні у них. І знову – ми винуваті!

Еге ж! Прийшла зима: одна, да друга... мерзнуть, як сукіни сини. А дров?.. Де ж дров візьме такий ледащо? Ось, вирубали сади! Спалили! Не хватило... Пішов услід тин, ворота – не стало й цього! Виноградники – під корінь! – як солома згоріло... Давай валять будинки посеред зими: тай не самі ламають – п’яні ж, а бабів своїх ганяють: пішло й те! Та на що воно вже було здалося: “ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні”!.. Не минуло й три роки, як в станицях не зосталося й живоплоту. А хто із наших мав – “куркуль”... І козаки гайда самі висікати свої сади і живоплоти; бач, не хочеться ж в Сибіряку! А не маєш – не зачеплять. Потім таки зачепили, сказали, що “притаїлися”!.. Мало козаків зосталося, тай те таке... – Сотник-ов говорив часом ніби сам з собою. – Геть заниділа станиця, вмирала Кубань, насамперед замовкла козацька пісня, еех – і лунали ж голоси по Кубані... минулося! Люди, що було ще зосталися, затаїли зло у серці... Але де ж ті люди? Де?.. І почали приблуди нас учить, як нам дальше жить, бо ми, бач, не вміли! І ворать, і сіять, і хліб пекти – нічого ми вже тепер не вміли. Лиш вони самі, й не збиралися самі сіять і збирати, вони тільки поучать! поучать!.. Нас!

Кубанець Сотнік-ов завжди був подразнений, коли йому нагадували його рідний край. Не міг, сердега, пережити розлуки з тим краєм. Нагадував собі усе до подробиць, сердився чи ніжно розчулювався – в залежності від того, що він собі пригадував: добрі старі часи чи руйнацію благодатної Кубані бездушними силами, урухомленими найпередовішою “наукою”, що можна брати, нищити або споживати усе, що можеш зрабувати у того, хто не має достатньої сили себе захистити.

Розказував. Розказував усе, що пам’ятав із свого життя, описував годинами грушу в саду: як вона посаджена, як росла, давала плоди, коли хворіла, що їй помагало – що шкодило. Поки... Зрештою – то вже відомо.

– Сотніков, ану розповідьте, як-то ви перебігли до німців – не подобалось, а відтак назад, на “родіну”, – нагадував йому хтось із тих, що вже чув усю ту історію ще будучи з Сотниковим у слідчій камері.

– Бігав?! Бігав, кажеш, до німців?! Трястя твоїй матері! А оце ти бачив?! – і кубанець знімав з себе штани, показував потворну близну на бедрі після недбало вилікуваної рваної рани. – Кубанський козак – да бігав! Придумає ж таке, матері твоїй ковінька!

– А вилікували вас німці! Так що воно називається, га? ма’ть – не усіх лікували? – дразнили бідачиська.

– Так оце ти ще тут басуєш* тим скрипачам із Суханівської? А щоб тобі язик одсох! Не доїли мене там, дак ти мене тут допікаєш на гарячім приску?! Усіх лікували, то й мене також, – а ти тепер піди да поцілуй їх!..

– Ото були ми в лагері, чи то у Франції, чи – в Германії, тільки було це десь недалеко од моря! – розказував Сотников. – А було нас там, – Господи, твоя воля! – незлічена кількість: і американці, і французи, і італійці, і англійці; і ще якась мара чорна – люди з усього світу!

Усі розгороджені дротами. Вони ситі, вони зодіті, вони ходять чистенькі – помиті, ще й одеколоном пахнуть. Тільки ми, окаяні, мов не з цього світу: голодні, обносилися геть – і за скот нас німці не мають! Якби не французи (бо інші дивилися на нас... так!), то виздихали би, мов руді миші; ті, спасибі, помагали: перекидали через дроти що могли. Та й вмирали ж наші... що вже там казать... І ліки ті мали, а наш хвелшар і мазі на боляк у них просив...

Якось, у сорок четвертому кацьця, зайнялось: гремить, було, день і ніч, кипить, мов у казані! Ті, там, радуюцьця, а ми?.. Потім глядь, – а стражі вже й немає! Ну – ніхто, нікуди. Ослобонять, мовляв, будуть!

Прийшли там хто, чи французи, чи англичани: повідчиняли ворота, обнімаються, цілуються... Тут тобі й дохтора, тут тобі і їсти, й пити... А ми?.. А нас також нагодували, построїли, тай повели кудись. Куди ж нас? Коли воші брови вже об’їли, вже й очі виїдають! Ідемо, а голі зади тільки блись, блись! Босі, бо що ж?.. А там, дивись, і в прожарню, і мити, і стригти – ще й “звиняйте”, мовляв, бо вошиві!

А потім кожному в руки рюкзак і давай проходить повз якісь вагони-не-вагони: один за одним. І тільки мішок держи готовий, бо квапляться – бояться ще германця, щоб не вернувся, підганяють! І в рюкзак більйо, дальше – штани, якусь шерстяну куртку, дальше – шапку, і дальше, і дальше! І пачку носових платочків теж... А ми ж голі, як мати на світ породила! Ось почали ми одівацьця.., міняцьця – кому що більше, кому – менше.

І знову їсти! І табачку, і сігарет – кому що!.. Нічого! Морока була тільки з черевиками, всяк хотів більших, бач, щоб не глодали!.. Нічооого – поміняли!

І погнали кудись, біс його й відав куди: хто міг – йшов ще пішачка, хто не міг – везли. Аж прийшли до моря. А там люду хрещеного видимо-невидимо. Не знаємо – свої ми чи чужі; тільки й видно руського, що лиш шкіра тай кість. А своїх вони кудись поділи відразу, ми й не бачили... “звиняйте”, мов, під небесами мусите переночувати, бо де ж стільки хат набрати? А ми вже їли сьогодня два рази і ще їсти хоцьця. І вони відгадали, бо знову – їсти. Ми й розтерялися: форма на нас англіцька – не впізнаєш, хто у бараку на нарах рядом лежав – оце пригода! Годують нас, скільки кому вмістицьця, тільки хліба мало дають...

А вже знаємо, що через море возять і возять нашого брата! А куди? Та ж до себе, до Англії! Аж прийшов черед до нас. І хвамилію не питають, тільки числять, бо’заважко не було на судно. А ми що? Легенькі, мов перця... І не зчулися, як вже були на тому березі.

Історія з полоненими не підлягає ніякому сумніву: відбувалося це на території Середної і Західної Європи, де практично ніщо не пропадає “бєзвєсті”. Тому дальший побут полонених не міг бути і не є тайною. Радше – то може цікавити на тих територіях Земної кулі, де чомусь вважають потрібним утримувати це в тайні перед власним народом. Тайна, тайна: навіть в’язень з вироком на четвертину століття з поразкою в правах, якщо би навіть йому вдалося якимсь чудом пережити той реченець, то й такий настільки привчений до страху за “розголошення тайни” (цебто – за те, що скажеш правду), котра торкається його особисто, що й за мурами і дротами неволі боїться це сказати. Не дивно тому, що Сотник-ов наражався на відоме ризико і мусів мати у собі досить хоробрості, щоб розповідати про те, що сталося з ним та іншими такими, коли вони опинилися під опікою аліянтів. Те, що їх кілька місяців не їли воші, а вони самі їли досита таких харчів, від яких не марніли, а – поправлялися, що на голову не текло і черевики не муляли, що вмивалися під душем і міняли білизну; навіть випивали спиртне, а потім бешкетували – і то їм прощалося. Одним словом: жили так, як живеться ситій худібці у доброго і заможного господаря.

Але навіть у тих умовах відчули вони й інше: волю, свободу; над ними не висів Дамоклів меч (хоч не заздрили ніколи сіракузькому – тьфу! – кремлівському тиранові), невідступна небезпека день і ніч, літо і зима – ціле життя, від народження до смерті. Могли думати що хотіли, не тремтіли ранком, коли їм приснився вночі сон “проти”. Вони могли навіть хвалити, що їм в Англії добре, і не боялися відповідальності за “прєклонєніє перед загнівающім западом”. Бо там не було системи слідження і доносів, не було попросту таких служб. Вони там нічого й не говорили, – бо не було про що говорити, лиш відчували відсутність каганка на губі. Зовсім відвикли від настороженості, хоч вони не робили нічого лихого.

Тепер многії з них часом тішили себе думкою, що її бувало висловлювали вголос: “Нехай тепер хоч здохну, хоч згнию десь за дротами, але я пожив на світі – мало, але пожив! Так пожив, що ні одному від польської границі і до Тихого океану і приснитися не може!” Чи зрозуміє розніжений на дозвіллі європеєць зміст цих слів? Не зрозуміє, бо не знає тих людей, не цікавиться!

Тільки уявити собі: полонені, в умовах інтернованих на території Англії десь в провінції Ессекс, наїлися, зодяглися (у військові мундири) і взулися, відпочили тілом і душею – такий короткий час – і називали це “пожили на світі”... “Пожили!..”

Інша справа тут, на місці, у межах імперії, що їм втовкмачують словом “родіна”. Тут знають ціну такому розлюзненню сталевого обруча в душі людини, як табір в Англії, де нема конвою, але є що їсти. То вже забагато! Забагато! Не можна дозволити таким жити між дисциплінованими людьми! І їх знищать тільки за те, що вони “пожили”. Тому вони й засуджені на вічність, оті майже неписьменні істоти. Тому вони й повмирають голодною смертю за те, що один раз наїлися.

Може існувати в понятті людини тільки одне переконання: “Оте, що МИ тобі даємо, єдино добре на Земній кулі, бо освячене... більше не можна знати”.

А було таки так: перевезли через Ла-Манш, розмістили в бараках військового призначення, дали постіль, в харч додали більше хліба, ніж його видавали на порцію своїм військовим, забезпечили тютюном і дещо спиртним.

Табір не замикався, але на ніч належалося бути всім на місці, як при війську. Цього, розуміється, не дотримувалися; поліція мала трохи клопоту, але в загальному ставилася до дрібних порушень з вирозумінням.

Одного разу англійська військова адміністрація звеліла, щоб ніхто надовго не віддалявся від табору. У табір завезли нарізаний матеріал, дали проект і звеліли будувати трибуну. Трибуну побудували посеред табірного майдану, де мали щоденні апелі.

В якийсь день видали розпорядження, щоби з табору ніхто сьогодні не виходив. Не тут-то було: така дисципліна не для тих людей. Довелося поліції і військовій жандармерії попрацювати. Перевірили ще і ще раз кількість і навіть за прізвищами, чи є усі на місці.

Десь близько одинадцятої години веліли усім (за свідченням Сотникова, там, у тому тільки таборі, їх було біля одинадцяти тисяч людей) вийти на майдан і вишикуватися в ряди перед трибуною. Коли люди були на місці, у табір зайшов генерал Голіков у супроводі численного почту з офіцерів різного рангу. Разом з ними – англійські представники від адміністрації табору. Бундючна група золотопогонників піднялася на трибуну; виступив САМ Голіков.

– Таваріщі! – вигукнув Голіков, звертаючись до рядів у мундирах “хакі” англійського військового покрою. У це перше слово було вкладено стільки сили, стільки натхнення і запалу, що кожний зокрема відчув, ніби до нього особисто звернулася найкраща і найбільш прихильна людина. Голіков зробив паузу. Саме таку, щоб та пауза вплинула на слухачів не менше, ніж слово “таваріщі”. – Ви істаскавалісь, ви ізмучілісь... – жалів Голіков бідних блудних синів “родіни” і провадив далі. – Ви відчуваєте тугу за рідним краєм! Вам гіркий білий хліб на чужині! Ви знудилися за шматком рідного чорного хліба!.. – генерал перечислив геть усеньке, про що мріяли оці недолуги, ніби глядів їм у душу, у саме серце. Вони самі того всього не знали, чого їм так хотілося. І ось він, Голіков, відслонив їм очі. То був жест доброзичливості, достойний уваги. – На вас чекають ваші батьки, матері, сестри; на вас чекають ваші жінки, діти; на вас чекають ваші наречені! – Усе те було дійсно правда, і Голікову не треба було брехати. Воно й сприймалося слухачами, як жива кровава правда. А генерал ще підливав масла у вогонь: – В країні зосталися самі жінки! Війна розсіяла, війна забрала чоловіків! Жінки самі сіють і збирають!.. Дівчата, дівчата – не мають за кого заміж виходити! Земля, заводи – усе чекає ваших роботящих рук!

І те було правда. Повоєнний стан у країні Голіков розмалював так, що не було сумніву ні в одному його штриху. Він продовжував:

– Батьківщина (“Родіна”) чекає повороту своїх дітей додому! Я спеціально приїхав сюди, щоб поділитися з вами цією радісною вісткою: ви повертаєтесь до своїх рідних осель. Війна закінчена! Ми війну виграли! Ви пережили смерть у німецьких таборах! Тепер вам потрібен спокій, вам потрібний відпочинок! Ви повернетесь додому, і ми будемо господарити усі разом так, як нам самим буде ліпше, як нам заманеться!

– Доля закинула вас, бідних страдальців, бідних скитальців, у чужий вам, нерідний, а може, й неприязний край! Батьківщина прощає всі провини (а однак, провини) своїм блудним синам! Бо хто простить рідній дитині так, як прощає рідна мати, Батьківщина?!! – закінчив генерал Голіков. І цим останнім висловом збудив таки приспану попередніми речами тривогу. Якесь воно було ніби недоречне – не пасувало до благого сказаного наперед: хоч слово “Сталін”, “великий і добрий вождь” не споминалося ні разу.

Голікову затраскали в долоні. Перекладач ще пояснював англійській адміністрації, що говорив генерал. Відізвався якийсь майор із почту Голікова:

– Може, хто має якісь запитання до товариша генерала, то просимо. Товариш генерал з охотою відповість!

– Питайте, дорогі товариші! – підбадьорював ще якийсь офіцер, оскільки ніхто не насмілювався щось питати.

– А ось як воно там тепер у колгоспах? Бо я колгоспник, то, знаєте, мене то цікавить! Чи можна там тепер жити? – запитав якийсь простак, селянин.

Дехто почав сміятися із, здавалося, недоречного і дрібничкового запитання. Але Голіков відразу змикитив, що питання не зайве і не пусте, хоч на перший погляд так виглядало. Бо, відомо, між тими людьми було найбільше колгоспників. А життя їх так уже провчило за той короткий час існування колгоспів до війни, що вони не могли того – основи їхнього життя – випустити з уваги. Вони ще були одне тіло з землею.

– Чому ви думаєте... дехто з вас думає (поправився), що питання зайве? Питання зовсім доречне! Я по очах можу сказати, що тим питанням цікавиться більшість із вас! Ми вже маємо непогану практику у веденні колгоспного господарства – не так, як було на початках... Багато дечого перемінилося, а ще більші переміни зайдуть тепер! Бо була війна – не до того було! Можу вам тільки сказати, навіть запевнити вас, що ваші бажання будуть враховані і – відповідно – сповнені! Ви на землі будете самі собі господарі: як захочете, так і будете господарювати! Закон про одноосібництво і право на нього був раніше і є тепер. Якщо хтось не захоче працювати спільно з іншими своїми односельчанами, то – просимо, беріть наділ і господарюйте, поки вам не наскучить самому, без людей. А земельки, слава Богу (БОГУ! – аж губи роззявили з дива), вистачить на усіх, – аби лиш руки ваші!.. Ось, наприклад, у декотрих місцях люди захотіли відновити церкви, що самі колись ліквідували! Думали, що непотрібні – тепер вважають, що потрібні – відновили і моляться! Прошу дуже! – запально продовжував Голіков.

Питали ще дещо, але якось мляво і недовірливо. Люди, що на їх долю випало стільки горя, не вірили тепер вже нікому і нічому. З довголітньої практики вже знали, що в присутності генерала належить взагалі бути обережним, а найкраще мовчати.

– А в тюрягу часом не попадемо, замість за стіл до тещі, коли приїдемо на “родіну?” – висловив хтось в’їдливий, насмішкуватий сумнів.

– Хто це питає?! Вийди, будь ласка, наперед! – промовив майор, в його голосі забриніла металева нотка.

Голіков мав уже практику з “кляузними” питаннями – не перший же раз виступав з молитвою-промовою. А таке запитання ставлять майже в кожному таборі. Він жестом спинив майора.

– Я можу відповісти лиш одне на таке недоречне запитання: якщо хтось порушить закон, зробить злочин, то буде безумовно покараний. І немає значення: буду то я чи котрийсь із вас! А якщо хтось пов’язує це запитання з перебуванням у полоні, то я вже про це сказав, думаю, що повторювати – зайве! – пояснив з видимим подразненням генерал.

Чар впливу слів Голікова помалу остигав у головах присутніх тут “пропавшіх бєзвєсті” людей в міру того, як вони застановлялися над сказаним. Обдумували.

– А тепер останнє запитання, товариші! – звернувся генерал до полонених. – Хто не хоче їхати додому?! Якщо хтось такий знайдеться, то прошу, нехай виступить наперед і заявить про це!

Полонені глянули на байдужу нерішучість англійських представників, ніби це все відбувалося не на території Англії, а десь над Волгою, відчули себе у довгих мацаках Сталіна і його зграї – КПСС, представником чого був тут Голіков; і орудував він як у себе вдома.

Ніхто не відізвався, ніхто не виступив із натовпу.

– Будем вважати питання нашої зустрічі вичерпаним! – Голіков з почтом зійшов з трибуни і, не звертаючи уваги на людей, пішов попереду у напрямку відчиненої брами з виглядом людини, котра тут диктує свої правила гри. На очах усіх присутніх англійські представники передали представникам групи Голікова бунти папок з документами на весь особовий склад табору. Ті забрали папери і пішли.

Тільки тоді почалися ялові балачки про відвідини генерала та їх наслідки, суперечки між полоненими. Із слів людей, замішання було таке, як в тихій заводі між шуварами, коли ненароком з’виться там щука між рибою. Вони, оті рибки, на мить забули, що всякі затишки між берегами обов’язково злучені з великою водою і тому безпечними бути не можуть. Відчули небезпеку всі, а зарадити нічим не можна було. Треба знати людську вдачу, щоби зауважити, як на неї впливають ті чи інші обставини!

Рідкісні натури здатні на власні судження, а тим більше – вчинки, згідно з власними настроями.

Сумніви роздирали людей.

На наслідки цього роздвоєння не довелося довго чекати: ще таки тієї ночі, після візиту Голікова, вже знайшлися відчайдухи, що покинули табір і повтікали. Вдень панував якийсь німий неспокій, а наступної ночі у таборі не стало ще більше людей. Ніхто гаразд не знав, куди вони поділися. Знали, однак, добре причини: люди хотіли уникнути репатріації до т.зв. “дому”. Але під вечір англійська служба громадського порядку почала приводити до табору значні групи втікачів; вночі вони знову зникали.

На третій день біля табору вже стояла валка вантажівок. Прибули представники комісії з репатріації – почали організовано вантажити людей. Забезпеченням репатріантів харчами, одягом, тютюном та іншим зайнялися англійські служби. Усе йшло швидко і злагоджено.

Рівночасно англійська поліція і жандармерія приводили до воріт табору втікачів, багато з них із синцями, зсадинами і перев’язками; то були ті, що перечили поліції, коли їх знаходили десь у хащах.

Табір уже не належав до повноважень англійського уряду, був переданий “своїм”. Реєстри знаходилися в руках комісії, і вона вимагала кількості людей згідно з реєстрами. Котрих приводила поліція, тих відставляли негайно, не проводячи навіть у зону табору. Ставлення до них відоме і те, що на них складали окремі реєстри, також не було нічим новим.

Не було неочікуваним і те, що до брами почали привозити трупи тих, що таки вирішили будь-що не вертатися до рідного краю. При зустрічі з поліцією вони робили собі смерть. Англійські функціонери ходили злі, як подразнені пси. Коли зауважили, що за побої їх ніхто не карає, а трупи сприймаються комісією байдуже, а навіть – схвально, вони почали діяти більш рішуче і безоглядно. Важко стверджувати, щоб хтось урятувався.

Вантажні автомобілі курсували: табір – порт. Тих, що привозили, відразу заганяли у трюми. Транспорт виділила Англія, і тому людей розміщали, за поняттями полонених, з комфортом. Біля причалів завантажувалося відразу кілька кораблів.

Настрій у людей був ніякий – щось таке, як у худоби, коли її везуть на заріз: худоба того не знає, лиш вроджений інстинкт самозбереження відбирає від неї спокій, наділює суєтністю...

Транспорт з репатріантами взяв курс на Гібралтар, обходячи північні береги Європи. Пройшли Середземне море і підійшли до просмиків Дарданели – Босфор. Багато людей покладало надію на той відтинок шляху між скалистими берегами турецької території... Дарма! При вході у Дарданели на борт піднялися якісь представники від Союзу у цивільному, але бувалих людей важко обдурити – то були переодягнені військові.

Оскільки команда кораблів складалася з англійських моряків, то “опікуни” на борту спочатку не вмішувалися; вешталися по палубі і, ніби жартома, остерігали, щоб репатріанти не підходили до фальшборту і не вивалилися “випадково” у воду. Але коли вже опинилися у вузькому місці, ці представники вже зовсім сміливо сторожили рух репатріантів на палубі і навіть заборонили підніматися з трюмів. Показали вони себе тоді, коли кілька репатріантів з відчаєм кинулися через фальшборт у воду. “Цивільні” представники мигом кинулися за ними, будучи, звичайно, готовими до цього. Фахово виловлювали тих, котрі вміли плавати, і допомагали втопитися тим, що не могли втриматися без допомоги на поверхні води.

Репатріантів зігнали у трюми, пригрозивши їм пістолетами (а таки вони були озброєні на борту англійського корабля). Транспорт рушив далі у відкрите Чорне море через Босфор. У Босфорі кинулося ще кілька відчайдухів у море, в надії, що їх там піднімуть “дружні” турки (чомусь усі були призвичаєні думати, що отримають допомогу і співчуття від інших народів, не знали сердеги, що світ байдужий до їх горя, що співчуття – омана), а на той час, як навмисне, – ні одної навіть шлюпки у протоках; чи то часом також не навмисне?

Коли увійшли в Чорне море, люди втихомирилися. Супроводжуючі вешталися на палубі, але не зачіпали нікого. Віддалялися від Босфору, наближалися до рідних берегів, надія на якийсь вихід із становища никла – серце репатріанта стискали немилосердні кліщі відчаю.

“Свої”, як правило, не вдавалися у бесіду з репатріантами, начебто й не вмішувалися у роботу англійської команди на кораблі. Прямували в одеський порт.

В одеському порту на рейді майже не затримувалися: відразу швартувалися, і репатріанти, мов вода, спливали широким потоком по дощаному трапу на рідну землю. Скільки одеситів було між ними? А мусіли ж бути!..

Пірси і моли порту були запруджені місцевими людьми. На берег виходили відгодовані в Англії репатріанти з повними заплечниками на лямках. На них був чистий і гідний уваги англійський одяг із чистої вовни. На головах – плетені з грубої вовняної нитки шапочки. Зовсім нові черевики на шкіряній (!)підошві – ніщо не уникло уваги збідованого люду. Репатріанти контрастували на фоні сірого натовпу – голодного, обдертого, зневаженого і лютого.

Мешканці Одеси вийшли не зустрічати репатріантів, керуючись благою безплідною цікавістю, а тим більше – виявом шанування скитальців; не такі одесити! То народ практичний. Вони знали з попередніх етапів репатріантів (ці вже не перші), що ті мали у своїх мішках за плечима. Вони наскрізь бачили в тих мішках змінні дві-три пари білизни, постіль, ще комплект нової уніформи, тузін шкарпеток, носовичків тощо. Крім того хліб, консерви для військових, банки з тушкованою свининою, галети, смалець, а також тютюн, цигарки і цигаро з “золотою” наліпкою., виготовлені на Кубі.

Отож зрозуміло, чого вийшли одесити у порт назустріч “ізмєннікам родіни”. Важко було жити населенню Одеси, тому надіялися (і не безпідставно), що вдасться щось “урвати” від пришельців з того світу. Змішане відчуття сиділо в нутрі кожного одесита: запоморочлива свідомість, непереборна заздрість і бажання хоч щось отримати “в подарунок” від тих, котрих ненавиділи від заздрості.

Бо відомо, що Одеса особливо страждала після звільнення від німецьких військ: їм нагадували на кожному кроці, що вони “здали Одесу без пострілу”. Здали-не здали, але тим, що були під німцем, карточок на харчі тепер не видавали. Так буде легше зрозуміти, чому ті люди вийшли в порт. “Ей, мілєнькій! Падарі што-нібудь на память! – кликали звідусіль знуждані, марні і непривабливі жінки. – Тєбє всьо равно ето уже нє панадабітса!”

Вони, одесити, мали у цьому випадку рацію.

Пропихаючись крізь натовп у порту, репатріанти кидали наліво і направо пачки тютюну, консерви, зайву пару білизни тощо. Але – то було ще у порту, на очах англійських, байдужих до усього, моряків. Коли колона увійшла між будинки вулиць, то опинилася між двома рядами густої щетини наїжених багнетів з кожного боку тротуару. Рам’я-в-рам’я стояли солдати, мовчки і з неприхованою ненавистю дивлячись, як проходили повз них репатріанти. Обабічний шпалір солдатів вишикований через ціле місто. За містом репатріантів ділили по сто осіб і далі їх супроводив густий конвой.

На усьому відтинку шляху з порту і до виходу з міста їх переслідували збідовані люди і просили, щоб їм щось “подарували”. Коли репатріанти опинилися між рядами військової стражі, зрозуміли (чи нагадали собі з попередньої практики), що їх може чекати в найближчому майбутньому. Тому вже більш щедро викидали з мішків те, що вважали непотрібним у майбутньому. Жбурляли через голови солдатів просто на юрбу, кидали недбало й під ноги на тротуар. Дивилися, як люди кидалися з сліпою озвірілістю на кожний носовичок, на кожну пачку цигарок. Репатріантів це навіть забавляло.

За містом були вже приготовані цілі “городки” з наметів – тимчасові карантинні пересильні пункти. В окремі сектори пересильного табору заганяли згідно зі списками, що їх складали на місці. Перед запуском робили кожному зокрема докладний обшук, добре відомий вже нині в усьому світі “шмон” (іншого слова не вживалося ні офіційними особами, ні невільниками). Після обшуку в мішках не зосталося нічого “небезпечного” (особливо – якісних “золінгеновських” бритв) і “контрреволюційного” (запасна пара черевик, що могли компрометувати місцевий кирзяк), – усе таке разом з ліками – то вже ніяк не можна було дозволити, бо закордонні ліки – отрута, найменший клаптик паперу і чим писати – то вже відомо, для чого вилучалося; навіть листи і фотографії з дому, збережені якось через лихоліття в німецьких строгих таборах воєннополонених, тепер забирали від репатріантів, не вручаючи їм навіть розписки за вилучене під час “шмону”.

Три доби репатріантам не давали їсти. Перенаселеність, земля під ногами і жодних навіть нар, брак води і обладнаних хоч трохи відхідних місць (як це далеко від того, що вони мали на найбільшому європейському острові) – через три дні вже дали про себе знати.

На запитання: “Чому не дають їсти?” – могли отримати ласкаву відповідь: “Довольствіє” ви отримали по... число ще на місці, звідки ви приїхали!”

Хитріші зберегли трохи харчів і якось пережили ті три дні. Більш безпечні навіть викинули консерви у натовп людей, щоб посміятися, – забулися були на якусь мить. Практична в таких справах адміністрація карантинних “городків” потримала “бобрів” ще пару днів у повній ізоляції від зовнішнього світу, щоб ті виполоскали кишки до решти.

Усе пішло якраз так, як було визначено наперед. І люди за дротами не могли нічого переінакшити: голод примусив їх присмирніти і позбавив фізичної сили, примусив їх проситися, щоб у них “купили” “зайві” речі: білизну, верхній одяг, взуття (вже навіть з ніг), в’язані з чистої вовни шапочки. Через два тижні карантину репатріанти не мали навіть якісних англійських військових коців, що їм видали перед від’їздом.

За дротами, на в о л і вешталися якісь люди. До дротів їх не підпускали – уся “торгівля” велася посередньо, через руки сторожової служби. І купували усе, хоч воші лазили по всьому. Тепер за кілограм хліба і пачку махорки віддавали новий коц. Усе, зрештою, мало ще свою ціну. Коли табір виснажився – ціни піднялися у два рази, але репатріанти вже не мали нічого на продаж. Зголоднілі і вошиві, вони лежали на голій землі в “палатках” – чорні, мов та земля, зануждані.

Під кінець карантину – це три тижні – вони нічим не відрізнялися від тих полонених до звільнення англійськими чи американськими військами. Встигли переодягтися в “смєнку” із х/б б/у за англійські вовняні уніформи “джек” і в стоптані, здротовані кирзяки замість англійських військових черевиків на дубельтовій підошві.

Ходили тут і “параші”, – як і годиться в таборі невільників. Одна із “параш” була про Голікова (чомусь вважали, що їхнє повернення на “родіну” залежало саме від Голікова): дотримувалися думки, що генерал Голіков “нічого не знає, що тут з ними робиться, адже він вічно – поза межами... Голіков виконує свої завдання чесно і... якби знав, що обдурюють колишніх полонених, то відмовився б від своєї місії”... і т.д.

Від самого початку при карантинних таборах працював “смерш”. Система доносів була організована як звичайно, після кількох місяців відлиги в англійських таборах для переміщених знову настало оледеніння і страх. Когось кликали “на вахту”, когось “видьоргували” назавжди – ніхто про це не смів і подумати. Кожний тепер жалів і картав себе, що йому “не повезло”, бо відтепер буде йому вадити з’їджений англійський хліб ціле життя. Ліпше, мовляв, було залишатися у таборах воєннополонених і не з’являтися з отакими “будками”, що їх наїли на англійських харчах, і в англійських “тряпках”... Ну й дісталося тим “сволочам” англійцям!

На запитання: що сталося з тими, котрі хотіли втекти з табору в Англії перед депортацією? – Сотник-ов пояснив: “Їх ніхто більше з наших не бачив”...

Шлях на Далекий Схід у Примор’я вони подолали десь через два місяці мандрівки. Смертність була порівняно невелика, оскільки вони (етап, у котрому знаходився Сотник-ов) переїхали ще за тепла, і мороз не вихопив свою долю від загальної маси приречених на смерть.

В Примор’ї опинилися не тільки ті, що прибули з-за кордону через одеський порт. І не усі скуштували – злочинно! – капіталістичного харчу; були також приетаповані безпосередньо з Німеччини, з-за дротів таборів для воєннополонених. Усі знаходилися тепер разом у шахтах, Артьома чи Сучана, а відтак усі разом – у камері № 96 для засуджених.

А з ними такі, як Сотник-ов, що потім оте й розповіли.

Не важко здогадатися, що у камері для засуджених значно легше, ніж під слідством. Смертність, однак, була: протягом, може, якихось трьох тижнів померло двоє людей: один із тих, що були засуджені на смерть ще до Указу, і другий ще зовсім молодий хлопець. Якщо перший міг померти від надвиснаження нервової системи, що не змогла забезпечити подальшої життєдіяльності (можна лиш уявити собі, що передувало такій смерті), то другий, мабуть, помер від інфаркту міокарда. Бо перед смертю не дуже мучився. Коли викликали в’язничного “лєпілу”, він дав якісь порошки. На вимогу забрати хворого у стаціонар (звертався “кеп” у цій справі), “доктор” відповів, що там немає місць, і пішов несмачно скривившись.

Молодий хлопець мусів бути якось “затаврований смертю” наперед. Бо день чи два перед тим він почав метатися по камері, його підкликав до себе Цінь Янкші: подивився йому пильно в очі, повернув боком, за вухо, а потім оглянув руки на долонях і зверху. Цінь сів мовчки на своє місце під стіною і щось думав. Потім сказав щось по-японськи до недавнього смертника, редактора газети із Сахаліна. Японець також підійшов до хлопця, оглянув його і повернувся на своє місце у куток. Нічого більше ніби й не говорили вони між собою.

Коли той помер і його труп виволокли у коридор, хтось із присутніх сказав, що “ходя” і “самурай” йому щось поробили, може, “наврочили”, бо оглядали його. Це було висловлено без якоїсь обиди чи підозріння у злому намірі. Але кеп таки запитав Ціня, що вони оглядали з японцем? Цінь відповів, що він уже два дні зауважував, що той хлопець має на собі ознаки близької смерті. Тому й оглянув його зблизька. Для певності ще звернувся до японця, котрий також “бачить” такі ознаки на людині; японець здогадку підтвердив.

– То чому ж ти відразу цього не сказав? – запитав кеп.

– Бо було запізно, вже нічим йому не можна було допомогти! – відповів Цінь.

– Так ето ходя, чорт жолтокожий, так наколдовал! – гукнув хтось із засуджених.

Цінь тільки руками розвів.

– Ти што, абєзяна голожопая, сразу нє сказал, єслі знал? В стаціонар би єво! – присікалися до нього.

Цінь знову тільки руками розвів.

– А ти як знаєш, як?! – підсунувся котрийсь недотепа до самого носа Ціня. – Ану, ану скажи: коли я помру? Скажи, бо задушу, як кролика, – ти, брудна малпа китайська!

– Дай спокій, якщо нічого не розумієш! – втрутився старпом.

Коли втихомирилося, декотрі поцікавилися у Ціня, як же все-таки він наперед бачить, чи людина помре?

– То не у всіх видно, але на багатьох впізнати наперед, що їм недовго жити! Я не можу цього пояснити, цього треба вчитися, вчитися відчувати...

І це відбувалося в камері, де перебували засуджені “політичні”.

Цінь щось затіяв: кликав до себе китайців, котрі ще знаходилися у камері, потім вони зверталися за чимось до корейчиків. Щось почали шити, збившись навпочіпки у купу. Цим викликали до себе підозру. Знову втрутився кеп зі старпомом, обороняючи китайців від “заблатньоних”.

Якось під вечір Цінь підійшов до Остапа на прічі і сказав йому: “Ти вже незабаром підеш звідси “с вєщамі”. Більше не побачимося!”.

Остап не питав, як він про те довідався: занадто добре знав цю людину, щоб звертатися до нього з необдуманими запитаннями.

Цінь мав рацію: на третій день після розмови Остапа відразу після сніданку викликали за двері. Викликали тільки його одного. Черговий провів його на перший поверх і штовхнув у кабінет. Там був невеличкий столик, застелений білим полотном, збоку стояв відомий “тапчан” із голих дощечок, біля стола – стільчик. На столі лежали якісь папери і медичні прилади. За столом сиділа ще зовсім молода, здавалося, дівчина з круглим, ситим обличчям, ясно-блакитними очима і майже білим волоссям. Біла куртка на ній, мов на кухареві, не застібнута спереду на гудзики, не прикривала її повні груди. Це була доктор, що робила медогляд усім призначеним на етап. Про неї вже знали в камері.

– Садісь! – звеліла доктор.

Остап присів, вона почала щось шукати між паперами.

– Фамілія?!

Остап відповів.

– Остальноє?

Назвав ім’я, по батькові, статтю і вирок.

Дівчина спокійно вислухала і звеліла:

– Раздєвайся!

Остапові завжди було неприємно бачити себе самого, такого брудного, виснаженого, марного, мов мумія. Запах немитого тіла рознісся по кабінеті; він у тому не був винен, але все одно йому було неприємно, незручно.

– Как настроєніє, маладой чєлавєк? – ніби глумилася молода дівчина-доктор над засудженим на вічність. Службово торкалася ребер фонендоскопом – “диші”, “нє диші!”. Потягнула пальцями за шкірку, присохлу до маслака на задниці (усі вони знали отой метод перевірки на “упітанность”...), як це робили з ним усюди, ще від Уралу. Щось записала в якийсь папірець. – Адєвайсь! Іді!

Коли привели його у камеру, кеп запитав:

– Рецидивіст?

– Ні! – відповів Остап.

– Погані твої справи, хлопче! Підеш на спецетап!..

Дійсно, того дня більше нікого на “комісовку” не викликали, хоч у камері вже було понад сто засуджених. Прибували тепер вже ті, кого ніхто не очікував, що вони колись можуть “сісти”, – це були колишні лазовські партизани.

А йшлося ось про що. Жінки в околицях Примор’я головним чином повдовіли під час війни. Колгоспи не забезпечували мінімального прожитку населення ніколи дотепер, а тепер – тим більше. Колись чоловіки викручувалися і присадибні наділи колгоспникам обробляли колгоспними кіньми. Тепер коней у колгоспі не було – усі “пішли на війну і не вернулися”. (Також безвісти пропалі). Жінки самі тягли плуги і борони на своїх городах; жінки – коні.

Колишні вояки, що перебували в рядах партизанського загону командира, відомого Сергія Лазо, мали деякі привілеї: їм дозволено було мати свого власного коня, якщо хтось із них бажав його мати. І коней вони мали – в Примор’ї з пашею не було мороки, вистачало.

Тепер, коли жінки змушені були самі тягнути плуги, вони просили своїх сусідів, отих колишніх партизан, щоб ті допомогли їм. Зрозуміло, одні і другі керувалися сусідськими відносинами і навіть потребами. Властьімущі оцінили таке явище – допомогу на городі конем – як порушення найсвященніших принципів соціалістичної економіки: використання гужевої сили, як середника виробництва (що належить тільки всім разом, а не якійсь там бабі в селі город зорати), у приватних цілях, для власного збагачення.

Пішли депеші від місцевих властей (патентованих донощиків) у Край, а звідти – в Центр. Висновок: відібрати конячок від колишніх “освободітєлєй Пріморского края” від білої нечисті Сємйонова і американо-японських інтервентів!

Лазовці коней віддати не хотіли. Дійшло до бійок. Місцева влада мала “бумагу” – діяла “по закону”. Лазовці документа не визнавали і вимагали пояснення. Їм не мали що сказати, лазовці здогадалися, хто їм насвинив, і гнали напасників з подвір’я дрючками. Влада послала військо, і коней почали відбирати силоміць. Лазовці стріляли у своїх коней із рушниць, щоб не віддати добра даром.

Справу було передано у відповідні органи. Лазовців посадили під слідство: котрий був податливий, зрозумів – тому десятку (“с прімєнєнієм смягчающіх обстоятельств”), а котрі ще щось доказували на слідстві (не покаялися, не роззброїлися), тим по “четвертні” і “по мєкалкам”, щоб “галава нє шаталась”. Тепер вони також – частина населення камери 96.

А жінки в селах далі “пашут на сєбє”, пропаганда ж їх хвалить за геройську працю і за самовідданість великому Сталіну і його тічці.

Хто після цього на Далекому Сході не повірить, що влада керує знизу доверху (це кляуза низів до вищих інстанцій), а потім зверху униз (резолюція за порадою “низів”, щоб коника у лазовця відібрати)? Якраз за це їх і судили.

Котрийсь з корейців підійшов до Остапа і попередив його, що Цінь Янкші хоче зробити йому приємну несподіванку перед етапом. Остап здогадався, що Цінь хоче щось йому вручити. Не міг тільки додуматися: що саме?

Через кілька хвилин Цінь піднявся зі свого місця під стіною ще з двома молодими китайцями. Вони обережно почали переступати через ноги людей, що сиділи на бетоні, пробираючись до лежанки на нарах, де вже сидів, приготувавшись Остап. Цінь мав у руках невеличку подушечку, а на подушечці лежав мистецьки зроблений шовковий кисет. Китайці підійшли до Остапа – Цінь посередині, ті двоє – з обох боків.

Цінь урочисто привітався й усміхнувся (цього ще Остап не бачив, щоб Цінь Янкші усміхався). Потім, так само урочисто, почав говорити: “Мені дуже жаль, що ми розійдемося і більше не побачимося. Я ніколи не чув від вас згірдного слова. Ніколи не зауважив вашого лихого наміру ані вчинку. Я хочу, щоб ви ще жили і пережили. На доказ мого бажання я подарую вам талісман, який ви ласкаво приймете від мене; він вам принесе удачу, якої я вам бажаю, і яка буде вам супутницею на всьому шляху ваших незгод і приведе до кращих часів у вашому житті. Так буде, бо я так задумав, бо я так хочу. Нехай так станеться!..” Два китайці на знак Цінь Янкші опустилися на коліна. Цінь також обережно став на коліна: всі три схилили голови в пошані. Два китайці схрестили руки на грудях, Цінь простягнув обома руками подушечку Остапові. Подушечка була пошита із тонкого шовку, чорна, з зеленкуватим відливом з одного боку і жовто-золотиста – з другого. Усі чотири роги подушечки з’єднані між собою шнуром, плетеним із кольорових ниток. З кожного ріжка висів пухнастий кутас золотистих френзлів. Цінь Янкші застиг в очікуванні.

“Дякую!” – промовив Остап і взяв з подушечки кисет.

Китайці встали на ноги. Цінь усміхнувся ще раз, вклонився і вони відійшли обережно назад на своє місце під стіною. Цінь сів і знову став байдужим, наче дрімав. Він так завжди сидів: ніби нічого й не існувало навкруг нього. А чи дрімав він дійсно коли-небудь?

Кисет був виготовлений так ретельно і по-мистецьки, що важко було уявити, щоб він був зішитий руками людини. Зверху він мав чотири кольори: чорний, зелений, жовто-золотистий і оранжевий. Всередині мав підшивку із сріблистобілого шовку. Шворки з китицями були достатньо довгі, щоб фасонно зав’язати. Вгорі з одного боку було вишито по-українськи: “На пам’ять із тюрми. Владивосток. 1948”. З другого боку те саме по-китайськи.

Вчинок китайця зворушив Остапа в такій мірі, в якій ще зосталося у ньому чутливості у тих умовах життя, в яких він знаходився протягом війни і, особливо, – після війни, вже за межами Європи. В кисеті було трохи якогось тютюну, може, на одну-дві цигарки “на щастя”. То не була махорка.

Остап переборов у собі нехіть до всяких там “ніжностей”, підійшов до Цінь Янкші. Став перед ним. Якусь мить мовчали. Потім обнялися. Сліз не було... Лиш якийсь спазм викривив їхні обличчя і вони якось недоречно усміхалися під оплески тих у камері, хто їм був знайомий і прихильний. Не сказавши одне одному ні слова, мовчки опустили руки і потупили очі, ніби завстидалися своєї “слабості”, своєї раптової розніженості...

Корейчик-перекладач підійшов до них. У руці він мав три справжні фабричні цигарки. Якось шабашно звернувся до Остапа, щоб той відкрив кисет. Потім кинув йому цигарки у кисет одну за одною, приговорюючи щось по-корейськи. В “корейському” кінці камери почулися веселі вигуки і – знову оплески. Остап не зрозумів, що сказав молодий корейський студент, і в той же час відчув аж надто добре: є на світі такий спосіб висловлення, коли слів людина не розуміє, а зміст сказаного схоплює краще, ніж рідною мовою.

Остап повернувся на своє місце, де відразу приліг і зажмурився, – надто багато вражень за нинішній день.

Того дня черговий четвертого поверху, мабуть, захворів і старшина Іванов його підміняв. Він обслуговував камеру 96 під час роздачі обідньої баланди. Відчинив двері і гукнув:

– Кого сьогодні викликали на комісовку?!

– Мене! – відповів Остап, піднімаючись з місця. Серце у грудях забилося частіше, у вухах загуло, душа ніби заніміла. Відчув розгубленість і знесилення. ЕТАП!

– Сабірай тряпкі і на виход! – закомандував Іванов.

Остап мовчки зіпхав у мішок свої пожитки. Мав він ще дві нові сорочки, одні підштаники – цього не одягав протягом усього часу під слідством. Практика з попередніх років свідчила, що в умовах, коли нема ні води, ні мила, немає сенсу переодягати білизну тільки для того, щоб знову відновлювалися воші при свіжій білизні. А носити місяцями одну сорочку, не знімаючи її з хребта, – згниє все одно. Вирішив зберегти сорочки до етапу в найближчий табір. Ще мав старенькі цивільні штани, що їх одягав тільки для виходу у місто. Пара нових військових фланелевих онуч і тонкий гладкий рушник довершували усе його майно, яке він встиг придбати у Владивостоці і тепер беріг у мішку до гірших часів; знав, сарака, що таке табір.

Заскреготів неприємно ключ у замку дверцят внутрікамерної сталевої клітки – і його випустили на коридор.

– Садісь! – Іванов показав місце під стіною.

Остап сів на мішечок (хоч уже знав порядок).

– Сєсьть на пол, мєшок на калєні!

По коридору вешталися “воспітатєлі” – на протилежному боці знаходились камери для засуджених “малолєток”. Багато ж їх там було: в камерах гуділо, мов у вуликах. У руках виховники недоростків мали якісь переконуючі “аргументи”; інакше б вони між підлітки не наважилися увійти. І то не допомагало – “пацани” не боялися їх.

Кілька “воспітатєлів” входило у камеру, щоби забрати звідти якось одного порушника. Підлітки не давалися вивести за двері: зчіпалися усі разом докупи, кусали зубами, хвицкали ногами, прилягали на бетоні того, кого “надзор” вирішив вивести. “Дітей” годували окремо і – значно краще (вони не “політичні”). Підгонки віком сімнадцять років уже “використовували” своїх сокамерників чотирнадцяти-п’ятнадцяти літ... Біля “волчків” у дверях доводилося чергувати невідступно цілими добами – і це не допомагало. Насильники нічого не боялися, існував уже закон “не продавати” старшого і сильнішого – це небезпечно тепер і на потім треба зважити. То була школа найгіршої розпусти, яка колись у світі нікому й приснитися не могла. У 96-тій про це знали, знали цілу низку різних випадків між малолітніми арештантами, переповідали ці випадки від покоління до покоління. Тепер Остап чекав, сидячи при протилежній стіні, і приглядався, як “воспітували” здегенеровану малечу в більш придатних для цього умовах, ніж у школі. Якби ж то він не бачив тих “злочинців” на вулицях Владивостока!.. Ба! – бачив, коли їм було ще три-чотири рочки... Він знав, на що вони здатні, коли мали дванадцять років: вони дійсно злочинці.

“Встать! Слєдуй!” – і він пішов попереду якогось недолугого надзорця у напрямку сходів, а потім униз до виходу із корпусу. Двері відчинялися і зачинялися, поки не вийшли у двір, а потім у перший корпус і вздовж коридора – знову у ту облуплену камеру з побитими вікнами, де на долівці розкиданий шар трачиння, що тхнуло нудним запахом зіпсутого стерва.

У тім приміщенні було вже кілька шмаркачів, рецидивістів із місцевої, владивостоцької шпани. Його відразу обступили і цікаво приглядалися. Фізіономії отих арештантиків привертали увагу. Такі зустрічаються всюди, але коли людина не змушена вступати у контакт з ними, говорити і, тим більше, зважати – це зовсім інша справа. А тут від них нема куди подітися. Таке зілля напасне навіть поодинці, коли відчуває “слабинку” (податливу, не здатну до опору і самооборони, натуру в людині), то що вже казати, коли їх більше? Вони як мікроби нищать на своїм шляху все, що не має захисного чинника – імунітету.

Остап викликав у них підозру: вже дуже він не був подібний на вродженого чи заводового злочинця. А якщо такого посадили разом з ними? З “непоправними” рецидивістами? Та й не “пах” він (тут усі мають нюх на сексотів), а питання особистості, в їхньому розумінні, мусить бути вияснене відразу. То міг бути “насєдка”.

Час було й Остапові розуміти оточення і ситуацію, в якій опинявся. Він чудово відчував, що не можна йому виявити у собі “слабінку”, як дресирувальникові на арені між хижаками – не затремтіти всередині, не показати розгубленості зовні.

Перше, що він намагався схопити, – хто між ними “пахан”. Вони ніколи не бувають без вожака. Вистачало знати його натуру і зуміти налагодити з ним стосунки, щоб від решти бути безпечним.

На щастя, не було між ними таких розвинених, щоб думаюча людина не могла на одного з них вплинути.

Хотів того чи не хотів, мусів починати “гру” з тими соціально-”ісправімимі”, що називається va banque. “Саткедова?” – було перше запитання. Потім: “Па какому дєлу?” Коли вияснилося, що з другого корпусу, що по П’ятдесят Восьмій (скривати такі речі не вдається, бо при виклику доводиться називати “статтю-срок”), їм було вже зрозуміло, що мають справу зі звичайним “мужиком” – не з малини. Був ще таки сумнів...

– А чому тебе сюди? Чому в “закритку”? – питали.

– Значить – нада! Начальству віднєє з бугра в п..ду! – відповів Остап, вдаючи, що не має наміру про це говорити і приймаючи незалежний вигляд.

– Значіт – “мокроє дєло!” – констатував стихійний пахан. – Так фашістов в закритку нє бєрут!

Остап жбурнув недбало мішок у кут і, позіхнувши, запитав:

– Закуріть найдьотса?

– Нєту, чєлавєк! – відповіли майже хором.

Остап намагався не говорити. Його мова була не стільки ще неросійська, скільки зраджувала його “нерускість”. Бо “хахли” також погано говорили по-російськи, але їх було впізнати, що вони “свої”. Вухо мали тут усі добре натреноване і відрізняли “чужинця” відразу. Біда тому, хто був визнаний “не своїм” за ознакою місця народження і способу виховання. Така людина цехувалася як безхребетна, непринципова, не здатна до самооборони особа – навчена непотрібного: людяності, може, навіть вчена (невідомо нащо), а не розуміється на найпростіших буденних справах у практичному житті, як немовля. Такі люди страждали навіть не від того, що їх за те зневажали свідомо. Радше, вони були пасивним об’єктом, над котрим можна було позабавлятися, поглумитися просто так, для розривки, для забави; такі не оборонялися. Хто з естонців, латишів, литовців цього не відчув на собі, опинившись раз між тією публікою? Їх провина полягала лиш у тому, що вони були людьми, а по-тубільськи – неправильно вихованими. Бо й правда! На що може пригодитися проста людяність у тих умовах?

Не пропали дарма дотеперішні “університети” Остапа: стільки “корисного” він уже навчився. Не усвідомлював ще – як те вростало в нього, з’являлося зовні як отруйні шпильки на м’якому і ламкому тілі кактуса. Переінакшуватися йому не треба було, характеру він ще не виніс зі свого убогого дитинства; він посягав нове – псувався, згідно з місцевими стандартами понять про моральне співжиття між людьми – п с у в а в с я. Бо тут усе було навпаки, ніж у людей.

Уявім собі, що у камеру між отих вбивць і насильників вкинули свіжого, тільки після Сорбонського Університету, абсольвента. Хто може сказати, що з ним буде, як з ним вчинять оті моральні каліки? З молодою людиною, вихованою у звичайній паризькій сім’ї? А якщо він ще й соціолог, тим більше – філософ? Психолог? Ніхто на світі й не здогадається правди – неймовірно... А звичайний арештант відповість просто, сміливо і зовсім правдиво: його поставлять на чотири кості і використають замість жінки, особливо коли він ще не буде зовсім виснажений і ще трохи гладкий. Страх він буде мати від природи, власне життя цінуватиме більше... Бо йому пригрозять смертю, і він повірить у можливість марної втрати того, що для нього найдорожче – ЖИТТЯ. Такий ще хапається за життя – не розуміє ще, що він його вже втратив, опинившись під обухом номер П’ятдесят Вісім. А те, що залишилось – існування, це або боротьба без розрахунку на вирішальну перемогу, або страждання, не варте того, щоб його називати ЖИТТЯМ. А “соціально-ще-не-втрачені”? Вони не винуваті. Вони не заслуговують кари за поведінку у тюремній камері – корінь глибше і його не видно; треба, мабуть, щоб їх не було взагалі. Але це тільки здогадка – щоб їх не було. Бо практика господарювання показала, що вони потрібні – ой як потрібні!

Позбутися страху за власну шкуру – спасіння. Спасіння навіть для тої шкури, що людина втратила страх за неї. Так, але який шлях треба пройти, щоб до такого дійти?! І платити за це також треба життям: по маленькій частинці, порціями, в кредит – хвилинами, роками. Море страждань, а здобуток – краплина, згусток отого невизначеного ЧОГОСЬ, що охороняє в камері між звироднілими дегенератами: стримує їх, відштовхує, діє, як сморід тхора у власній обороні. Те людина тільки й отримає замість втраченого життя.

Остап на той час вже був придбав комплекс імунітету і відповідно оплатив його. Перша сутичка з блатним рецидивом це підтвердила в отій камері – його не зачіпали. Не пхалися до його мішка. Він уже був визнаним арештантом: з вигляду і за змістом.

Присів на своїм мішечку і приглядався. Спостерігав, як поводили себе ще такі молоді хлопці.

Вони “тягнули” вже повторну судимість – сумніву у цьому не було. Першу встигли отримати ще “малоліткою”. Тепер вони вже були “повнолітки” і їх утримували в загальній гущі злочинців. Злочини мусіли бути пов’язані з убивством або з іншим поважним насильством. Бо інакше їх би не відбирали на окремий етап, як вони висловилися, “в закритку”.

Бачити їх виділеними в окрему групу, поза арештантською гущею “мужиків” – випадок рідкісний.

Посідачі отих пласких тупих облич з виразом зла і настороженості були, на диво, взаємно на себе подібні, мов вовченята. Вони не мали слідів глибокого виснаження, хоч і були дуже мізерні на вигляд. Зовсім не такі, як тіні із слідчих камер корпусу 2. Бо їхні тільця ще нагадували живу тканину. Брудні, бліді, запалі груди між гострими, вузькими і кантовими плеченятами; навмисна сутулість, ніби готові до якогось наскоку. Тонкі кістки недорозвинених рук і ніг потягнені ніби ноздрюватою, густо подіркованою шкіркою, приплюснуті, незвичної форми стрижені черепи. Здавалося, всі вони перенесли в дитинстві тривалий рахіт. І голод.

Старенькі курточки, брудні сорочки – обов’язково випущені поверх штанят, різної форми капці, недбало заложені на босу ногу, – без шнурків і застібок. Абсолютна “фасонна” запущеність і недбальство в одежі.

У камеру заганяли по одному. Ставало галасливіше, чинився гармидер. Панували якісь суєтливі рухи, недоцільна, незмістовна балаканина, спроба вживати більш витончено невластиві навіть російській мові слова і звороти. Рухалися швидко, нервово і якось різко. Тіло при рухах розхитувалося, мов не контрольоване м’язами; руки висіли на розслаблених плечових замках, ніби причеплені тимчасово, механічно, на кулачкових шарнірах: ні хвилинки спокою – рух і галас.

Хапалися за барки, здавалося, – ось-ось почнеться бійка між ними. Але – “закон”: бійки не могло бути. То була школа “настоящіх воров”. Очі засвічувалися вовчим вогником. Обличчя набирали нелюдських гримас, кривилися, нагадували страшні маски. Так, то була складова частина вишколення. Таким чином вони безперестанку, не тратячи часу даром, вчилися, тренувалися виробляти лякаючу позу, шокуючий вираз фізіономії, поставу взагалі. І то мало відрізняти їх від “мужиків” у майбутньому, завжди. То була їх “освіченість”.

Змалку скалічені морально і духовно, тепер тільки поглиблювали те каліцтво: “розвивалися” у невластивий бік до звироднілих форм і розмірів – скільки котрому вдасться і вистачить хисту. В такий мозольний спосіб плекалися “настоящі” законники-вори, ті, що паразитували на здобутку чужої праці, що знущалися над тими, за чий рахунок жили, – дійсні “вори-аристократи”.

Ми їх бачили вже на в о л і.

Остап тримався насторожі увесь час: місце і середовище були небезпечними. Силою тут нічого не мож було б доказати, навіть якби та сила була. І був то не страх, а лиш спосіб поведінки в певних, конкретних умовах. Плечима не можна було до таких повертатися, як до молодого тигра: увесь час тримати під наглядом, увесь час – в напрузі.

До нього підійшов таки один із трохи більш розвинених і присів навпочіпки, з ліктями на колінах, долонями, сплетеними у спільний кулак, і підпер ними підборіддя. Якийсь час дивився мовчки на Остапа.

– Што в сідоре прячеш, мужічок, а? – запитав врешті.

– Золото! На, вазьмі, єслі нада! – відказав Остап і, піднявши мішечок, жбурнув ним просто межи очі блатному.

– Да ладно! Я в шутку! Маладєц – нє жмотнічаєш! – піднявся на ноги і пішов собі геть.

Отой жест врятував Остапа від напасті на найближчих кілька днів. Пересічний чоловік, що опинився під замком разом з такою шпаною, не любив їх, і то зовсім природно, але й не цікавився їхніми характерами, і тут робив собі на шкоду. Не вважав достойними гідності й уваги таких представників власного суспільства й умов, що їх породили і виховали такими. Колись, коли оте шумовиння було ще дітьми, воно також не заслуговувало на увагу і людське ставлення до себе. І так дотепер. А шпана була вразлива на вияв пошани до себе. І висновки вони робили спрощені: “Цінуєш свій “сідор” (торбу з будь-яким добром, особливо – з харчами) більше, ніж мене самого!”.

І дійсно, вони мають певні заслуги перед суспільством. Ось вони рухаються, перемішуються, штурхаються між собою мов мурав’ї і матюгаються. А потім стають у “позу” перед одним і “одтягують” себе взаємно. “Тягло”! “Оттянуть!” Чи замислювався хтось колись над значенням цих слів? Це тільки одна синонімічна група! І суспільство це прийняло. І користується – всі користуються: від діточок у садочку до інженерів на підприємствах; в адміністрації... Бач, доцільність матюга себе виправдала: коротко, ясно, переконуюче, категорично, хвацько і круто – ось що таке “тягло”!

Система тієї “мови” вистраждана, народилася в муках, одшліфована до блиску фонетично, скорочена до мінімума зі збереженням максимального змістовного навантаження синтаксично і стилістично. Ось що таке “тягло”! Так кому ж ще належиться пошана, як не великим реформаторам ще більшої мови? Слава їм – у р к а м!

Остап ще не здатен був доглянути, які причини могли послужити появі на землі таких звироднілих, обмежених під кожним оглядом душ. І злих, – це було концентроване зло: шкідливе і небезпечне при навіть випадковому зіткненні з ними. Треба було бути обережним і хитрим, щоб якось не виділитися якісно між ними.

Помилявся на них завжди той, хто не доглянув у них їх своєрідного “характеру” і – що чи не найважніше – психологічних здібностей. Більшість із них була дійсно подиву гідні психологами. Правда – лиш для своїх потреб. Так їх навчило життя. З дитинства.

Напруга породжує втому, а відтак – перевтому. Всякий матеріал не витримує тривалого напруження і втомлюється – це відомо навіть школяреві. Живий організм відчуває такий процес, а людина, через свідомість, ще й страждає. Тому не дивно, що Остап нарешті втомився і силоміць ще тримався насторожі. Нерви вимагали відпочинку, відпруження, він свідомо противився цьому – і тому страждав.

Усе відбувалося як уві сні: щось рухалося перед очима, якесь тупе, наповнене криками, марево. Хтось натискав, хтось виправдовувався: “Штоо, пррігалубіть тєбє – што-лі? шшухеріш, стєррва?.. Оох, мать мая радная!”... – кукурічився один з маскою Марса замість обличчя. “Да ти паслушай!.. да я!.. да в рот мінє!.. да вєк мнє свабоди нє відать!.. – виправдувався другий, ламав “фігуру”, кривив у покорі також маску-обличчя.

Зайняті своїм “тяглом”, блатні залишили його в спокою. Сидів у кутку і мов крізь дим спостерігав, що робилося перед ним. Ніби на сцені. Відчув гнітючу самотність. Ніби заблудився у пустелі, втратив орієнтацію, втратив бажання і намір шукати шляху до людей. А перед ним – якийсь неприродний, фантастичний світ; міраж.

Баланду принесли сюди ще ввечері. Другий (“політичний”) корпус міг тільки підозрювати, що у першому дають баланду також ввечері. І баланда була з якимсь листям, краща чи поживніша. Нічого тут не вдієш: у цьому корпусі перетримувався “соціально-ще-не-зіпсутий” елемент. Тому й харч кращий.

Ночували таки у тому “пересильному” приміщенні. Він спав у кутку, скрутившись клубком, мов песя. Його вразила витривалість отих молодих хлопців: вони не спали майже цілу ніч і поводили себе, як молоді вовки, схоплені щойно у лісі мисливцями. Спокою не було.

Ранком принесли порції і “чай”. Камеру відчинили і кожному видали на руки. “Служби” прийшло багато – знали, з ким мають справу. Остап, для безпеки, порцію з’їв відразу, ще в присутності чергових.

Після такого сніданку виводили по кілька осіб до тюремної лазні. Давали по “пайці” води (сім-вісім літрів) і кописткою клали на долоню рідкого чорно-зеленого “мила”. Як і всюди – наказали розмазати те мило по місцях на тілі, де росло волосся. Це було перед етапом, і тому не стригли по в’язничному звичаю, а голили бритвою. Одяг за той час пропарювали в дезкамері. Знову привели у коридор корпусу, роздали по три порції хліба і стільки ж цукру – раціон на три дні – і запровадили до якогось приміщення на поверсі. То була також обширна камера з дерев’яним настилом під ногами і побілена на сіро карбідом.

Коли перегнали через “санпропуснік” усіх і забезпечили маршпайком на три дні, вигнали усіх до брами. Остап, на всяк випадок, біля брами підняв голову догори, відкрив уста і всипав туди увесь запас цукру, що його дали на три дні. Знав: те, що він проковтнув, – те вже його навіки. Ще ретельний обшук, на руки кайданки попарно, вузлики – під паху кожний, і ворота відчинилися.

За брамою усіх (близько сорока арештантів) прийняв численний конвой із червонопогонників. Знову обшук і після: “...шаг вправо, шаг влєво – стрєляю бєз прєдупрєждєнія!” – погнали через місто на залізничну станцію. Ще уздовж перону – й опинилися в кінці глухої колії, на котрій стояли порожняком пасажирські вагони. У самому кінці був причеплений “столипінський заквагон”. Столипінський то столипінський, але це вже був зовсім сучасний, цільнометалевий вагон пасажирського зразка. Столипінське зосталося лиш його призначення: перевозити у ньому особливих злочинців (нема підстав думати, що при Столипіні перевозили в таких також тільки особливих злочинців). Заквагон мав свою окрему обслугу із стражів у мундирах МВД. Вони зробили обшук (вже третій протягом якоїсь години часу), прийняли документи і встановленим порядком завели усіх у вагон, знявши кайданки тільки перед входом. У вагоні була своя служба, що розподіляла людей по сепаратках і складала реєстри на кожну сепаратку окремо. Порядок, не що-будь!

Остап кинув недбало торбину під лаву-лежанку і почав розглядатися. Вагон був поділений на “купе”, як і належиться в пасажирському вагоні. Перегородки, що розділювали купе, сталеві, щільні до самого верху. До них були пришвайсовані полиці-лежанки, зміцнені підпорами-кронштейнами: таких по три з кожного боку – отже шість. На долішніх можна було сидіти. Усі ті полиці були із товстої, може, п’ять-шість міліметрів, сталевої плити. Вхідний бік від проходу вздовж вагона був відгороджений сталевими прутами, творячи таким чином досить міцні і густі грати від настилу до перекриття зверху. У тих гратах була хвіртка, що зачинялася на засув і замок. Коли проходив коридорний ключник, то бачив усіх у сепаратці як на долоні. Вікно замащене білою фарбою і загратоване з середини вагона. У тісній сепаратці були сліди ще якоїсь фарби, а так усюди виднілась гола сталь: подекуди – заіржавлена, подекуди – відшліфована до блиску задами і боками арештантів.

У сепаратку помістили їх шість осіб, якраз по кількості місць для лежання у тій загородці.

Остап присів і почав доїдати хліб, що його виділили на три доби. Він розумів, що залишати на потім не можна. Ще поки ті вовченята не зголодніли дорешти і мають щось зі свого раціону, можна бути спокійним. Але згодом, коли котрийсь не буде мати нічого, відбере! І що тут вдієш – ти тільки “мужик”.

“Шурики” були вже до нього звикли, як до предмета, що не робить їм шкоди. Не зачіпали його, не цікавилися ним. Остап доїв хліб, в шлунку вже “щось” було; можна й поміркувати.

Приглядався до отих зайвих на земній кулі істот і пробував якось усвідомити собі, звідки таке зілля береться? Пригадував собі “беспрізорних” дітей у Владивостоці, коли він виходив з Василем на склянку тмінної. Заглибився ще дальше, аж на уральський ОЛП, де мав нагоду вперше познайомитись з існуванням на світі отого легендарного насіння. Були то порозривані, окремі ланки, мабуть, одного ланцюга. Не знаючи, що таке “побут” і як він впливає на формування людини, не маючи поняття, як людина росте і змінюється в процесі дозрівання, та ще – в яких умовах, то й не міг тепер збагнути, як виник отой, нині масовий, феномен? Недорозвинені фізично, робили враження бідних дітей. Міцне відчуття середовища, в якому знаходилися, і здатність впливати на те середовище найбільш спрощеним, скажімо, насильницьким способом. Нахил до абсолютного паразитизму і тут таки – збереження “воровської честі”.

В “гражданкє” (так вони називали часом в о л ю) ще притримувалися трохи якогось обмеження щодо населення, ще чимось там дорожили. Інакше в ув’язненні: тут вони були дуже небезпечні. Могли вбити людину зовсім без причини і не відповідати за це. Остап добре розумів і відчував, у якій компанії він опинився, будучи ще й “фашистом” (політичними мотивами вони не керувалися, зате добре усвідомлювали, що за “такого” нічого не буде). Вони могли, наприклад, грати в карти у сусідній сепаратці “на мужічка”, а той, що ставив “на мужічка”, може й програти... Якщо після цього “контру” скажуть тільки вбити – то ще півбіди. Бо вони мали вже готові трафарети вишуканих способів знущань – від кого тільки навчилися...

Спрощено, нормальні громадяни не хочуть визнати за ними права рації ні на волосок. Так було від віків, так було і в сорок восьмому. У найбільш критичний час в найбільший розгул “уголовщини” вони йшли в більшості на свою воровську смерть з піднятою головою. Нікого ні про що не просили, нікого не переконували на свій лад брехливою, платною пропагандою. Вони брали чуже за своє в суспільства, котре їх не визнавало. І не були скремповані “здоровим глуздом”.

Остап їхавразом з ними. Вони його не мали й за ганчірку, об яку ноги витирають. Він нездатний був виступити зі сміливим протестом проти глуму над ним на допитах. Ні разу. Перешкоджав йому лякливий “здоровий глузд”. Чому він ще корився, маючи перед собою живий приклад непокірності? Ще навіть чогось боявся, чимось дорожив. Його не соромилися властьімущі посадити у “заквагон” між спецконтингент, він же церемонився виплюнути їм у вічі свою мученицьку криваву правду. Чого він варт? Хіба не мали вони рації, що не рахувалися з ним? Не поважали ні на грош?

Інша справа, що для такої дрібничковості, для такої безцільності і для таких ницих стремлінь губилася така енергія, така твердь. І що найважніше – вони не були винуваті у своїй життєвій трагедії, у своєму моральному каліцтві, у своїй духовній убогості. Однак хтось їх зробив такими! Або – не зробив нічого, щоб вони не стали такими. Про них доведеться ще не раз згадати...

Ні, не міг Остап їх осудити і засудити. Не був він здатний на те, на що були готові вони. Тепер вони його не запримічали, не бачили – він не існував.

Людина самотою. Тут він був самотнім під кожним оглядом. Вже не мав нікого за собою з людей, котрі були з ним знайомі, а може, й прихильні. Усе віддалялося і дрібніло – никло за обрієм, як у дзеркалі автомобіля пройдений шлях. Від теперішнього і геть у минуле: в’язнична камера і люди. Склад № 2 і люди, Находка, етап і люди, Урал, дивізія “РОА”, скривавлена і зануждана Польща, вдома.., ага, ще вдома... руїна, суцільна руїна. І люди-люди-люди – живі, мертві, перелякані, втікачі і ті, що ховаються...

Всюди жива матерія хоче зберегти той стан, в якому вона знаходиться; людина – жива матерія – хоче продовжувати жити! Тому наділена інстинктом самозбереження...

Уривки пошматованого життя, – а ще такого короткого в часі... Чи то дійсно життя вимірюється календарем?.. А може, голодом?! Ні, не голодом. Бо він рівний і тривалий, як час... Людьми, що зоставляють сліди у пам’яті, як сліди ніг на свіжому бетоні... а потім ті сліди застигають, каменіють; скільки ж то тих слідів?

Міра життя! А основа? – У даний час – сталева скринька “заквагона”... Завше є якесь місце!.. і люди – п’ять уркаганів в “купе”, що топчуть по його незастиглій пам’яті, залишають сліди... Чи вони є, ті “люди”, отут?

І знову він сам; знову все спочатку... життя з самого початку: у Владивостоці – одне, після слідства і вироку під трибуналом – інше. І те, і інше – спочатку: сепаратка – лоно матері, він – ембріон, зародок, шпана – небезпечні мікроби! Але він наділений імунітетом, набутою здатністю до опору – це від попереднього життя. І дальше, знову нове життя, – воно запрограмоване ще Козловським: в основі тієї програми – “не може бути, щоби так-таки усі, до одного...”, і впертий, твердий тон в голосі китайця Цінь-я: ... “Так буде, бо я так задумав, я так хочу!”... А речовий доказ матеріального існування ВІРИ і НАДІЇ – подарований кисет. І пара білизни в торбині – гарант майбутнього життя! Життя? Ще побачимо!

От тобі й на: мало того, що буде решта днів без крихти в устах, то ще потягнуло на роздуми. Мисль – небезпечна річ! Це знав чудово “Великий Ленін” ще на досвітках свого панування, а Сталін притиснув людей України смертельним голодом у тридцятих, щоб не думали.

Мисль також залишає сліди, і вони застигають.

“І куди це нас везуть?” – майнуло недоречно в голові. Вже час був призвичаїтися, що людині суджено існувати окутаною темрявою щільної тайни. Безглузде запитання – витвір непотрібної і нелогічної цікавості.

Попри зачинені грати тихо, мов коти, ходили сюди-туди стражі рухомої в’язниці: похмурі, надуті, з таким виглядом, ніби вони утримували земну кулю на її орбіті. Відразу було видно, що це спеціалісти по етапуванню “особливо-небезпечних” злочинців. Гострий, проникливий погляд тих стражів пронизував кожну сепаратку. Спеціалісти!

У котрійсь сепаратці виник непорядок, почулися крики, вереск, ніби когось різали. Потім затихло, тільки якесь шамотання. Ще через хвилину провели попри грати посинілого на лиці винуватця, обтягненого вузькою брезентовою “рубашкою”. Урки боялися тієї “рубашки” гірше вогню. Винного кинули у вагонний ізолятор-бокс. Урки принишкли.

Смеркалося. Маневруючий локомотив зачепився за вагон і потягнув його кудись на відкриту лінію колії.

Свиснула “кукушка”, грюкнуло буфером об буфер, посипалися арештанти у вагоні по гладких площинах в один бік, а потім у другий – і “столипін” причепили до якогось готового потягу. Ще через кілька хвилин вже викочувалися поза межі станції, у протилежних вікнах вагона мигнули червоні світла семафорів.

Останній маневр привів до свідомості таких мрійників, як Остап.

Замазані білою фарбою вікна вагонів не пропускали навіть того мізерного світла, що його давала ясна серпнева ніч; у вагоні було темно, аж чорно. Орієнтуватися було важко, не знали ще, куди їдуть. Напрямків могло бути тільки два: Находка і Хабаровськ. Через якоїсь півгодини урки змикитили, що “вєзут” на Хабаровськ. Хабаровськ то й Хабаровськ – яке це має значення? Все одно зарадити нічого не можна!

Темно, непривітно; звідкись тягнув струмочок протягу. У сепаратці зробилося холодніше, ніж вдень на станції. Арештанти, заколисані ритмом коліс, почали дрімати. Остапові дісталося місце на долішній полиці. Спав.

Перший “прольот” проїхали спокійно. Потім зупинилися. Від зупинки усі пробудилися. “Падай на пол, ребята, січас дрочіть будут – дєржісь только!” – попередив котрийсь із більш досвідчених, що вже був знайомий з “заквагоном”. Попередження було своєчасним: вагон відчепили і почали перетягати його на іншу колію. Від поштовхів людей кидало то сюди, то туди. На гладкій площині не мож було втриматися. Мабуть, для “безпеки” ніде в сепаратці не було якогось виступу, щоб утриматися рукою. Усі зійшли на настіл, також гладкий як скло. Найкраще було сісти на діл і сидіти, поки не закінчать переганяти вагон.

Характер людини можна впізнати по її ставленню до інших: мало зустрічалося дотепер машиністів на залізничних лініях, щоб вагони з невільниками переганяли обережно, як і належиться перевозити людей.

Минула коротка серпнева ніч. Волочилися ще цілий день на лінії Владивосток-Хабаровськ, причеплені до якогось товарняка. День був мучений: товарняк зупинявся і переформовувався – поштовхи були виснажливі. Навіть урки притихли від того, що їх товкло об нерівні канти у вагоні. Знову настала ніч у дорозі, знову зупинилися і знову – “дрочіловка”, як влучно називали урки маневрування вагона. Цей раз швидко причепили до якогось потягу і зробилося тихо. Перемучені арештанти поснули.

Остапа розбудив галас у вагоні. “Шалави, шалави!” – кричали звідусіль у темному, мов кротяча нора, вагоні. На проході стояло багато якихось людей. Чути було жіночі голоси. Випадок (бо дійсно – випадок) рідкісний, щоб у тому самому вагоні опинилися чоловіки і жінки. Випадок, видно, незвичний і для конвойної служби. Вони не могли відразу вирішити, що їм робити, куди і як розмістити жінок. Шастали зі своїми акумуляторними ліхтарями і покрикували на жінок, що їх вишикували тісно при стіні проходу. Потім дав команду лейтенант:

– Размєстіть равномерно па атдєлам к мужікам!

– Дак будут же... безобразнічать, таваріщ лєйтєнант! І вообще – нєпаложено!.. – пробував заперечити якийсь, видно, новобранець, котрому залежало ще на інструкції “паложено-нєпаложено”.

Лейтенант сам взявся розміщати жінок, починаючи від крайньої сепаратки. Стражники присвічували тьмяними ліхтарями, вштовхували у сепаратки по кілька жінок через причинену хвіртку у гратах.

Зробилося тісно, бо людей, практично, подвоїлося у маленьких “купе”. Був порушений найбільш строгий пункт режиму – допущений контакт між різностатевими особами.

Запахло незвичним потом немитих жіночих тіл...

Одні і другі, виглядало, були раді випадкові. Дика, непогамована розгнузданість вилонилася не гаючи часу... – “На службу”, що вешталася по коридору, ніхто не звертав уваги. В густих, задушливих випарах людських тіл рушилися істоти, мов хробаки в зогнилій мерві. Погані слова, стремління заволодіти жінкою тільки насильним способом, тільки по-хамськи. Якраз у такому нахабстві не було ніякої потреби – жінки не противилися, не відзивалися навіть. Але непристойність не має меж, не вичерпана у своїй фантазії – хтось розвивається і в такому напрямку. Як звироднілість – то вже в усьому.

Ніхто не повинен би ставити собі за мету: як практично показати лице виховання тих окрадених дітей? Більш доцільно застановитися над тим, що вийшло внаслідок такого виховання.

Шпана, будучи ще дітьми, наслухалася від своїх “учителів”, як вони – вчителі – вчинили колись у житті, коли їм довелося зустрітися з “шалавою”, а радше – з “біксою” (“шалава” – табірний термін, “бікса” – вживається всюди), яке геройство вони проявили в таких випадках. Завжди йшлося про те, щоб не бути подібним до звичайних людей, – як і у всьому решта. “Падло ванючеє” (це на жінку, чи дівчину – немає значення) звернення, достойне прикладу, і тільки в подібних формах належалося звертатися. Бо не можна показатися м’яким перед товаришами по “партії” – це урці не випадає. А ще може здатися, що не засвоїв принципів поведінки з жінками, як подобає істинному блатному.

Тим часом блатні, як завше, фантазували перед слухачами, коли розказували про свої геройські вчинки під час “кручення” любові (“крутіть” любов – загальновизнаний термін). Вони, “законники” й інше шумовиння, ніколи не принижувалися до того, щоб заволодіти жінкою інакше, як насильно, – у цьому якраз живчик, стрижень особистої винятковості, що заслуговує на увагу і пошану. Фантазували! А незміцнілі душі сприйняли це за правду. Тепер, всупереч власним почуттям, не могли порушити авторитетної поведінки тих, від кого навчилися. Друга ознака “чистоти” малини – неприродність, спотвореність поведінки з жінками...

Природа взяла данину, котра їй належалася: через годину в вагоні стихло, урки присмирніли. Ще хтось знущався з жінки десь в огидний спосіб, але це тільки для показу перед такими самими, як він.

Ранком, коли можна було розгледіти людей при денному світлі, що проникло знадвору, виявилося, що жінки значно старші віком, ніж молокососи-урки. Вони могли, в більшості, бути такого самого покрою, як і ті шмаркачі. Бо якісь причини існували, що їх перевозили у “заквагоні”, окремо від загального етапу в телятниках. Та й їх знівечені обличчя те підтверджували: вони належали до малини і знаходилися тут після принаймні другої підсудності. Змучені життям – це було видно.

Середній вік жінок тридцять п’ять-сорок років. Були між ними і значно старші. При денному світлі вони приводили до порядку свою убогу одежинку – природний потяг жінки до краси, особливо коли вона знаходиться в товаристві чоловіків. Вони ще здатні були навіть ніяковіти, відвертатися, старалися не глядіти в очі ні одна одній, ні недоросткам-шпані.

У сепаратці опинилася одна ще зовсім молода дівчина. Не виглядала на просмерджену, виплекану вулицею галузку “малини”. При денному світлі її відразу зауважили і з диким ревом кинулися на неї. Вона не пручалася, відчувала свою безсилість. Обдерту із шмаття, її поклали на долішню сталеву поличку... Вона зціпила зуби, зблідла мов крейда і мовчала...

Не вдалося шпані познущатися над нею в повній мірі: відчинилася хвіртка сталевих гратів, група конвойних з короткими “дринками” стала перед сепараткою.

– Мужікі – на виход! Вєщі оставіть!

Остап вискочив перший.

Потім вивели жінок. Звільнили ще одну сепаратку і загнали туди усіх “мужікоф”. Через півгодини шпана, “уплотньонная”, займала кілька сепараток окремо, жінки – окремо. Але тепер було дванадцять-чотирнадцять осіб в одній сепаратці. Тіснота неймовірна, сморід; віддихати не було чим.

Коротка присутність жінок, той далеко неушляхетнений спосіб контакту з ними сильно подіяли на настрій здегенерованих рецидивістів-злочинців: вони зробилися менш штивні, спокійніші. Кудись поділася їхня метушливість, нервозність. Позалазили на полички і притихли.

Десь близько десятої ранку вирушили далі у напрямку Хабаровська. Майже без особливих пригод прибули туди вночі. Вагон відчепили, і “кукушка” відіпхала його на відгалуження, в напрямку хабаровського пересильного табору, що був на території таки міста. Хабаровськ мав не одну “пересилку”. Але “спецетапи” із столипінських вагонів заганяли в “закритку”, тобто – у пересильний табір тюремного типу, в камери під замок.

Дочекалися ранку. Відомо було, що “прієхалі”. Урки втратили свою звичну хоробрість: чи знали наперед, чи відчували, що їх чекає в Хабаровську на “пересилці”. Звідси шлях тільки один – на Ваніно.

Закінчилася третя ніч і – третя доба, як дали їсти у Владивостоці. За весь час у дорозі не подали ані разу навіть води. Може б, і дали, так ніхто ж не вимагав – шпана просити не буде.

Коли почався робочий день, чи робоча зміна служби, з вагона вивели спочатку жінок і відконвоювали на пересилку в жіночий сектор. Потім вигнали усіх блатних і попровадили під щільним конвоєм з псами до брами пересильного табору закритого типу.

Біля брами вичитали за формулярами кожного зокрема і розсортували по-своєму, по три-чотири особи. Чергові розмістили людей у камерах пересилки.

Остапа відвів черговий окремо – в самий кінець транзитної зони.

Хабаровська “закритка”. Пересилка, що займала обширну територію на терені міста. Зона була поділена ще на сектори, тому невідомо було, де крайні межі того німого поля, засадженого, мов грибами, присадкуватими одноповерховими (фактично – безповерховими) бараками. Хіба, може, місцеві придурки знали усю територію.

Кінець літа 1948 року – три роки після переможної війни. Сонячно і тихо. Всіх уже завели у табір, біля брами знову порожня нудота.

Остапа черговий вів у напрямку якогось барака. Навколо зона-цвинтар з живими трупами-зеками в німих могилах-бараках. Понурий наглядач, як ангел пітьми, тінню наступає на п’яти: “Влєво!” “Вправо!” “Па старанам нє сматрєть!..” Ніде ні травинки...

В шлунку порожньо, в очах пожовкло, голову паморочить свіже повітря (цього не мож відібрати – заборонити дихати), – байдужість, слабість.

Підійшли до якогось барака з причілка, черговий постукав у двері, зачинені на замок з середини. Майнула фізіономія в гратах віконця, прорізаного в дверях; двері відчинилися... Усе мовчки. І знову зачинилося за плечима: барак-могила прийняв ще одного раба-”усопшего”... Е-е-е, невдячний світе! Для твого майбутнього – для щасливого майбутнього – ведеться цей експеримент.

“Раздєвайсь!” – гримнув розхляба-ключник таким тоном, ніби в’язень, котрий щойно прибув, зарізав його маму.

Не вперше – роздягся до підштанців. Служба почав перемацувати усеньке докладно, хмуро, діловито, ніби виконував щось надзвичайно важливе; хірурги могли б повчитися у них такої ретельності.

У двері з середини камер грюкали урки: “Начальнічок! Сюда єво, сюда – єслі бабйор! Сюда – нє абіжай, начальнік!”. А “начальнік” посапував і шмонав далі. Він пробив швайкою підошви кирзаків у кількох місцях, погнув їх у руках, скривився незадоволено: не знайшов нічого. “Адєвайсь!” – опустив руки після “важкої праці”.

Встиг натягнути на себе штани і сорочку. Решту зіпхав усе клубком у торбу, кирзаки – в руку... Ключник стояв уже біля дверей камери і квапив: загнув такого “бога”, що Остап скочив до дверей мов обпарений кіт. Ще встиг зауважити “настоящій” дрин біля столика... Отже, тут закінчувалася в’язниця, починався табір.

Коли двері за ним зачинилися, у камері було тихо. На привітання ніхто не відповів. Двері – за плечима, кібель – ліворуч у кутку, праворуч – виступ печі (топка з коридора). Нари, також по праву руку, тягнулися попри стіну в глиб камери. Камера поділена на дві половини: ліва (з дверима і вікном – для апелю, щоб усім було де стати), права – для нар, “жілая”. Загальна площа десь 4 х 5 м2.

На голих, нічим не застелених нарах щільно лежали роздягнені майже до наготи люди. З горішніх і долішніх настилів стирчали білі ноги, світячись синявою, ніби у трупів. На верхньому ярусі сидів чорнявий хлопчисько, загнувши ноги по-східному, і гостро приглядався до прибулого. В куті, сховавшись за піч від очей ключника, грали в карти три “професіональних” законники. Гра в карти – погана ознака для “новенького”.

Остап, не отримавши відповіді на привітання, пройшов у глиб камери аж під вікно і сів на низький столик, кинувши торбину і звісивши ноги. Оглядався по камері, старався збагнути “дух”, який тут панував.

Ті, що лежали на нарах, не спали. Ні один не спав. А не рухалися. Фальшива, вкрай напружена “байдужість”. Десь уже він з таким зустрічався! – подумалось. – Тільки де саме? І пригадав собі – це було в кабінеті Савічева, коли привіз його туди Ізмєстєв перший раз. Вони сиділи і покурювали “Беломорканал”, не звертаючи на нього уваги, ніби й не він був тут головною особою, на чиїй шкірі вони усі паслися. Тільки ті не грали в карти із м’якого газетного паперу. Бо їм не треба було “розігрувати” – вони вже знали, хто виграв, а хто програв. Там була тайна, і тут тепер – тайна.

Однак тоді він ще не здатний був на таку німу витримку, на такий пасивний поєдинок. Тоді йому залежало, тепер – не залежить на нічому і він не має страху. Хоч не відає: чи не грають часом на його “голову”. Ні, вони не грали на його голову – це він відчував. Відчуття в цих умовах заслуговує на найбільше довір’я, бо в абсолютній пітьмі інформації відчуття служило єдиним засобом орієнтації. “Дзвінкова тиша” – люблять висловлюватися ті, що наслідують крайності парадоксальних висловів. Час тягнувся, як людська недоля...

– Ей, Татарчонок (кличка замість імені), дрихнєш, что лі? Как там наші дєла? – промовив, не обертаючись, якийсь із кутка з чорно-синьою головою, з тих, що грали в карти. Увага скупчилася в сталевий кулак; тук-тук-тук – стукало в грудях, пульсувало в скронях. “Татарчонок” зіскочив з нар, підійшов.

– Пасмотрім, што там у нас! – і нагнувся до мішка, що лежав при самих ногах прибулого. Почав розмотувати гичку мішка... Остап підняв трохи праву ногу і з усієї сили штовхнув нею “Татарченя” у саме тім’я. Удар вдався – хлопчина навпочіпках відкинувся назад і розпластався посеред камери. Встав і більше не підходив до торбини. Знову поліз на верхній настил нар і сів там на самому краю, мов гриф на скалі.

У кутку, на диво, грали “спокійно” далі. Ніхто не скочив на нього. Остап смутно надіявся, що хтось підніметься з нар і стане на його боці. А потім – ще, і ще... Дарма, німий гній лежав на голих нарах мертвим, таким самим голим пластом. Усі обдерті до самої шкіри, тероризовані поодинці, тепер і міркували поодинці...

Ось де нікчемне боягузтво показало себе непокрите ніякими “логічними” доводами. Звичайна людська шкода, заподіяна їм паразитами блатними, не відгукнулася в них, не зрушилася з-під невидимої верстви переляку перед легендарними табірними “лицарями” – шпаною. Де вже тут думати про відчуття зневаги і честі! Голодні? Безсилі? Але ж ніхто тут не був ситий і сильний. Близько сорока осіб лежало покотом на нарах, і ніхто не скористався випадком, що давав проблиск спротиву кривдникам. Попередньо всі сорок відчули на собі дію насильства отих кретинів у камері.

Троє блатних і “шестьорка-татарченя” мусіли мати залізну руку тут, у камері, вміло тримаючи людей порізно з самого початку. Так, роздільно, згідно з правилом: “Єслі тєбя нє грєбут (...), нє совай нагамі!” Інакше вони не могли б так рішуче встановити таку гнітючу атмосферу, такий ведмежий ляк, що його можна було порівняти лиш зі смрадом, що курився тут із неспорожненого кібля-бочки.

Непрактичність. Не мав в житті нагоди переконатися, що взаємовиручка в критичний момент – явище вкрай рідкісне між людьми, якщо до цього їх не змушує твердий параграф, знову ж таки – чийсь наказ. З’явись їм більша сила, ніж ота, що її мали блатні, і вони підкорилися б і їй. Остап зрозумів, що буде тероризований, – урки не дозволять в обдертих людях пробудити сумнів щодо їх права верховодити в камері і всюди між зеками. Бо це питання їх життя чи смерті. І вони не звикли до спротиву ніде, ніколи, ні від кого. Боялися спротиву, тому й не допускали до цього.

Треба було аж випадку, щоб Остап зауважив, наскільки він втратив усякий інтерес до життя після вироку, винесеного йому трибуналом. Бажання і надія якось вижити зоставалася у його душі, але реальних тридцять років отакого кошмару, до чого був засуджений, – це вже зовсім інша, переважаюча і більш переконуюча справа. Бо пережити стільки років у неволі – намір тільки божевільного. Над тим він не задумувався ні разу: життя втратило настільки вартість, що за нього ледве чи варто було воювати. “Пайка” була вартіснішою. Усе прийшло якось само собою, так, як дитина виростає, не усвідомлюючи свого росту. Аж коли опиниться перед самим фактом, тоді зрозуміє. Переродився під впливом безнадії, не запримітивши самого процесу переродження. Тому, не маючи фізичної сили навіть для того, щоб горобця задушити, не думаючи про наслідки, виступив проти блатних (знав же, що татарча тут не особа). Безнадійна справа.

Від карт встав повільно той, з чорно-синьою головою. Недбало, з розхитаними замками в суставах підійшов під самий ніс Остапа.

– Вор? – кинув питання, вперши в Остапа водянисті, чорні і без білків очі.

– Твайо дєло? – Остап вже володів “найпередовішим” відгалуженням мови – жаргоном, не вивчивши ще самої мови.

– Саткедова? – не відступав “батя”.

Остап не відповів нічого, лиш зсунувся зі стільця на підлогу і опинився впритул до блатного; той не відступив ні на сантиметр.

– Срок? – цікавився далі блатний.

– Катушка! – думав здивувати Остап. Але помилився знову. Бо тим себе і зрадив: “катушку” отримували тільки по П’ятдесят Восьмій – “фашисти”. Урки “тягнули” навіть за повторне “мокроє дєло” (вбивство) до п’ятнадцяти років.

Законник хижо усміхнувся, оголюючи два ряди металевих зубів. Потім – погляд на татарченя, що сиділо навпочіпки на самому канті верхніх нар.

– Барахлішко палажі онтам! – звернувся до Остапа і кивнув головою в кут, де сиділо ще двоє таких самих, як він. Відступив крок назад. – Ну?! – і потер лівою долонею праву руку вище зап’ястя і до ліктя – жест вже відомий Остапові.

Остап, зовні спокійний, а однак – поквапцем пхнув босі ноги без онуч у кирзяки. Підошвиця була нерівна від того, що при шмоні наскрізь була попробивана швайкою. Така, здавалось би, дрібниця, і та ще дразнила настрій у такий небезпечний момент: кололо в стопи ніг зі споду. Знову випростався перед напастю.

– Ну?! – повторив напасник, підняв руку і широко розчепіреною долонею пхнув Остапа в обличчя. Останній сподівався цього: нагнувся, опустив голову низько і дуцнув, як баран рогами, блатного під груди. Вже з практики знав, що такий удар переважно буває успішним. А тепер ефекту майже не було: не мав власної ваги, зголодований і вимарнілий, сильно ослаблений – не мав сили “таранити” головою.

– Пригай! – наказав напасник, і щось важке звалилося Остапові на голову. Він упав долі під вагою і від несподіванки. Це татарченя за велінням “пахана” скочило йому з нар на голову мов шуліка на курку і придушило д’підлозі. Відчув, що сили для оборони не має зовсім, а непрактичність штовхнула його до опору.

Далі усе пішло швидко: ще два законники, що сиділи в кутку при картах, пружно піднялися на ноги і кинулися на безборонного Остапа. Один мав уже готовий шмат матерії, довгий і тонкий, подібний до рушника. Ще котрийсь копнув ногою в бік. Потім притисли коліном і вправно зв’язали руки ззаду. Накинули тонкий рушник на карк і потягнули до дверей. Над дверима – загратована ніша для жарівки. Один підняв жертву, другий блискавично перекинув кінці рушника через грати і почав підтягати Остапа догори, – сумніву не було: його вішали за непокірність. Остап у розпачі затіпався як риба на гачку. Мимоволі затарабанив кирзяками в двері. Потім щось засвітилося в очах, мов блискавка, а відтак потемніло...

... Остап лежав біля самих дверей і бачив, що вони відчинені. В пройомі стояв ключник і байдуже хитав головою. Над ним – двоє блатних з рушником у руках.

– Начальнік! Да в рот мнє....., да вєк свабоди...., да спасалі, панімаєш, начальнічок: в пєтлю палєз – сам палєз..., харашо, что успєлі!.. – лепетали урки.

– Да ладно! Вон, рукі-то развяжі! – усміхнувся недовірливо страж найпередовішого порядку в світі.

– Да завязалі, начальнік, завязалі! Панімаєш – нє давалса, нє маглі іначе снять – вот чорт; в пєтлє, а єщо дєрьотса! – переконували ключника.

Двері зачинилися, Остап відповз під стіну біля параші, татарченя вже висипав усе з його торбини на витертий до основи шматок колишнього коца. Підійшов ще один і зняли з нього усю лихеньку і брудну одежинку, що була на ньому. Стягнули навіть кальсони, залишивши його в брудних швімках. Зняли, як з паралізованого: не пручався, не боронився, не думав, – розслабився.

Підняли блатні когось на нарах і стягнули з нього геть подерті кальсони. З іншого стягнули з вимарнілого хребта моряцьку форменку, з широкими, роззявленими дірами на ліктях і латкою на прогнилих від поту плечах. Лиш широкий, великий шмат матроського коміра зберігся цілим. Кинув це урка Остапові у вічі і пішов у куток. Голий Остап прийшов до себе і промовив: “Смєнка палагаєтса!” (закон він уже знав: коли “вор” щось знімає з “фраєра”, то зобов’язаний натомість дати йому таке саме, нехай навіть гірше. Це означало “махнути”). “Нєпалоожено!” – протягнув позіхаючи “пахан” з чорно-синьою головою і металевими зубами. Мав темний густий заріст по всій голові і на обличчі. Залишалася лиш смужка голої шкіри біля очей, на чолі і на носі. Решта усе було вкрите густою стернею чорного з синявою, як вороняче крило, волосся. Виглядав на юнака до 25 років, незважаючи на зовнішність. Однак мусів уже бути десь у якійсь тарапаті: брак зубів на обох щелепах і трохи пересіпнуте пошкодженим нервом лице свідчили про це. Добряче, мабуть, його провчили, бо авантюрник він був обережний. Щось мусіло статися в “малині”: ще рік тому за такий виступ проти урки, як дозволив собі Остап, “полагалась” смерть на місці. Блатні не були майстри вступати у тривалу бійку навкулачки чи навіть ціпками. Вони підло і підступно починали і закінчували усе тільки одним способом: ніж чи швайка, або ж будь-який інший металевий інструмент – і смерть.

Подали обідню баланду – “щі”. Хліб до баланди мали тільки блатні. Остапові “щі” не “положено” було, завершувалася вже третя доба без їжі. Він заліз під нари, щоб так не страждати від голоду, коли їдять інші.

Настав час вечірнього апелю і передачі служби в коридорі іншому ключникові. Хтось пройшов по коридору довгого барака-тюрми і, стукаючи по дверях, викрикував: “Правєрка!”. “Законники” матом зганяли людей з нар і пильнували, щоб ті ретельно ставали у ряди на протилежному від нар боці. Незабаром прийшли змінні ключники, порахували людей і пішли геть. Вечірня нагінка-апель закінчилася. Ще через кілька хвилин відчинилися двері і торбина, що дотепер належала Остапові, помандрувала за поріг камери. Хто її забрав, не було видно.

Кінець літа. Вечірня зміна ключників проходила ще при соняшному світлі. Остап міг бачити людей, що перебували разом з ним у камері “закритки” в Хабаровську. Були то люди переважно рослі, марні – лиш шкіра та кістки, обдерті вщент і майже босі. Значить, усіх їх, як і Остапа, облущили оті три гниди – “вори”. Виразно було видно, що ніхто між ними не компанувався, хоч лежали разом на одному ребрі на нарах і поверталися з боку на бік під команду.

Ще через кілька днів, коли велася “правєрка па фармулярам” – о диво! – виявилося, що майже усі, крім уже згаданої шпани, були засуджені за П’ятдесят Восьмою. “Політичні”! Які ж були причини, мотиви, щоб отих “небезпечних” злочинців етапувати в такий спосіб?

Баланда мусіла бути з чогось зіпсованого. Бо ввечері з нар щораз злізали оті “особливі злочинці” і квапилися на “парашу”. Вони швидко, з гуком випорожнювалися і знову залазили у свої низькі нори. Специфічний запах фекалій від бігунки м’яким невидимим кляпом запирав віддих. Загратоване вікно не мало “намордника” (табір таки, а не тюрма), але не відчинялося. Перенаселеність камери псувала повітря до решти.

На нічліг Остап поліз під нари, бо на нарах не вистачало місця. Настил такий низький, що, лежачи на плечах, не можна було зігнути ніг у колінах. Крутився цілу ніч. Пекло боки на нерівних дошках неструганої підлоги.

Вранці відчинили камеру, щоб винести кібель і протерти підлогу вогкою шматою, що її подавали з коридора. “Пахан” звелів Остапові нести “парашу” у двір табору до вигрібної ями. Остап не відізвався – ніби не чув. Той зловіщо підступив до самого носа:

– Пррігалубіть тєбя ххочіцса – маменька мая рродная..., – ккаму ґґаваррят?!.

– Пашол на...! – відказав Остап і відвернувся.

Парашу понесли інші. Ще хтось протирав долівку.

Ключники провели ранкову “павєрку”, роздали хліб і цукор “с расчота...”, подали діжку з водою-чаєм. Статечні колись люди, тепер – тіні відсипали на шматинку в кутку “законників” по дрібці цукру ще від того, що отримали. Йшли по черзі попри леговисько блатних і так-таки відсипали без примусу, під наглядом “Татарчонка”. А троє блатних тимчасом вмивалися водою, що її подали для пиття на всіх... І ніхто ні слова... – полізли на нари і жували пайку. Може, хіба ще зап’ють потім водичкою, якщо зоставлять урки... “Політичні...”

Остап цукру не відсипав, а води таки взяв попити.

Яка ж була різниця між ним і рештою в’язнів по П’ятдесят Восьмій? Аж ніякої! Тільки те, що він пережив свою несміливість ще в тисяча дев’ятсот сорок п’ятому, коли вперше опинився між отим збоченим народом і скуштував дрина в сорок шостому. А ці тільки починали жити “по-людськи”. Вони ще боялися. А боїться, відомо, той, хто має за що боятися, має ще щось до втрати: майно, честь, славу, добробут, життя. Нічого з тих речей ні він, ні вони не мали. А різниця була в тому, що він уже розумів, що не має нічого, вони ще думали, що мають щось. Вони мали ще самі себе і цінили те добро-себе настільки, що вважали за потрібне зберегти себе за всяку ціну, а в даному випадку – ціною уступок блатним. Помилилися! – не мали вони навіть себе самих: усе було наперед передбачено, враховано, заплановано.

Були це колись поважні хлібороби, з прадавніми сімейними традиціями, культурою, заслуженою амбіцією за те, що ніколи нікому не робили кривди; це були мовчазливі і втульні ремісники, котрі шліфували, відточували до блиску все, що робили своїми руками, що робили розумом і невсипущою мозольною працею – від гудзика і до всенародної культури. Єднав їх спільний гріх: у свій час вони не вміли об’єднатися і виробити спільний імунітет проти бацили, що їх тепер нищила впень. Це були люди, що з розпачу втратили глузд і збройною рукою боронили власного порога: поле, дороги і двори вже були втрачені – зосталися пороги. Їх і не хотіли віддати “осліплені тваринною ненавистю до усього передового”. Не хотіли! – навіть взамін на передове вчення.

Мусіло щось послужити причиною, що вони почали свою невільницьку біографію від замкнених транзитних “зон”. А вони ще пахли житніми полями Прибалтики, хоч і були винуждані вкрай. Не те що Остап – цей уже смердів. А блатні мали гострий нюх – падлину не їли!!

Чудова річ загадки! Хто відгадає: чому чотири урки опинилися в камері між політичними, примірно – один до десяти, в той час коли П’ятдесят Восьму пакували окремо від побутових злочинців? І мався на те закон (правда: “закон как дишло...”). А? Хто відгадає?

Прийшов на чергування той самий ключник, що “приймав” Остапа. Подав через “кормушку” торбинку з іржавим цукром (краденим таки від зеків) і трьома пачками махорки. Це за шкіряну куртку, що була на той час неоціненної вартості, і все решта “барахлішко” Остапа.

– Начальнічооок! Абіжаааєш! – молилися урки до мурзатого ключника, що їх надув на “барахлі”. – Єщо чево нібудь, начальнік!

– Ладно, в другой раз! – мовила маска у “кормушку”.

Чотири “єщо-нє-потєряних для народа” сиділи на обривку коца і пальцями брали з кулька брудножовтий пісочок, сипали його в губи, задерши догори голови. Потім насипали в Остапів кисет махорки, мали вже нарізані папірчики з газет (такі папірчики можна було отримати в передачі з дому під слідством, але з різних газет, щоб підслідчий не читав), запалили. За їх поняттям – вони “блаженствували”.

Остап сидів на підлозі, опершись плечима об стіну, і не спускав очей з чотирьох паразитів, що підтримували свої сили за його рахунок. На ньому вже не було нічого, крім рубців із кальсон і згнилої на чиїмсь хребті матроської форменки. Про те він не дбав. Перед його очима висів на стовпці його кисет, що йому подарував Цінь Янкші на прощання в дев’яносто шостій владивостоцької в’язниці. Відчував біль у всьому тілі, як ранена смертельно тварина. Біль прийшов від страшної моральної зневаги: боліла наперед душа, а потім – тіло. Розумів, що йому не вдасться відібрати кисет силою, ніяким способом не вдасться. Знав наперед, що урки були б раді мати привід порахуватися з ним за вчинений опір “перед усіма” (на те вони завжди зважали, щоб їх “авторитет” не підважувався публічно).

– Ей, мужік, іді закурі! Ти што, зло затаїл? Сматрі! – запропонував “батя”, звертаючись до Остапа. Знав він ціну таким запросинам, навіть не ворухнувся. Тільки промовив: “Кисет віддай! Не віддаси, гляди – на пересилці порахуємося!” Шайка із чотирьох повела себе достойно: не звернули найменшої уваги на те, що сказав Остап. Палили махорку і перекидалися жаргонними фразами.

Близько сорока мерців духом лежало у той час покотом “на бачку” на нарах і не ворушились. “Ачей переживу, збережу свою неоціненну особу... для історії!”.

Знав Остап вдачу блатних: чули вони, що він сказав, і не забули. Ні! І припімнуть йому це – то він також знав, як напам’ять “Маріє Діво...” Чекав реакції.

Через кілька днів у камеру пригнали п’ять рослих в’язнів. Усі вони були “взяті” з війська. Стрункі, худі, мов жердки, з голеними черепами (десь уже були поза межами слідчої камери), але також ще не “чокнуті”, не позначені отим неповторним тавром ЧАСУ проведеного в неволі. Мусіли дотепер утримуватися тільки між “своїми” – П’ятдесят Восьмою, бо зберегли всеньке своє убоге військове добро: кирзи, галіфе і гімнастерки, шинелі, “вєщмєшкі” з рушником, парою старої змінної білизни і, може, ще з якимись шматками. Бо постелі ніхто тут ніколи не нюхав ні своєї, ні “законної”. Усі на вигляд мали тридцять за плечима і пережиту війну, що їх обминути не могла ніяк.

О Боже праведний! Через десять хвилин після прибуття вони вже були під нарами тільки в гімнастерках і галіфе: босі, без натільної білизни і тільки в шапках ще зимових з вухами, що їм залишили ніби на сміх. Шапки і “робу” не взяли лиш тому, що на цей товар не було попиту: роба стара, знищена, а шапки – не сезон.

П’ять рослих людей. П’ять військових, що підставляли чоло нахабному німцеві на фронтах, де пробилося на світ божий, згідно з твердженнями пропаганди, нечуване дотепер масове геройство... А тут... Без півслова дали себе роздягти до шкіри і віддали навіть брудну білизну з себе... І жодного спротиву! Чи то вже дійсно були такі високі духом персони, що “не розмінювали свого маєстату на дрібниці”?

Остап сидів на своєму звичному місці біля столика під стіною і вже не дивувався: вчився, вчився жити.

Ще через два дні урки знову сиділи на голій шматі із колишнього коца, грали в карти і пригощалися липким, рудим на колір, цукром за військове “барахлішко”.

Пізніше вдалось довідатися, що військові мали щось на пеньку з існуючим режимом ще з-перед війни. Настала війна і було якийсь час не до них. Згодом у численних кабінетах перевіряли досьє на людей, заведені ще, може, в школі. “Підмочених” тепер вилучали і – “всім по заслугам, як котам”. Військові належали до тих злочинців, котрих згадав у своєму виступі Круглов: “... Особливо ті, що затаїли зло і зайняли вичікуючу позицію!”.

Те, що вони опинилися в транзитному таборі під замком, не можна було пояснити нічим. На те малося або “частноє опрєдєлєніє” трибуналу, або “частноє прєдпісаніє” – то вже з міркувань тих, котрі докладно знали, наскільки така людина небезпечна, якщо її помістити у зоні “пересилки”.

Остап був впевнений, що його замкнули у хабаровській “закритці” за підготовку до втечі з Дмитрієвим Іваном ще з шістдесят четвертої слідчої камери. Минули роки, поки він довідався дещо більше. Бо Воробйов “характеристику” таки написав.

Хліб у Хабаровську був значно кращий, ніж у владивостоцькій в’язниці. “Пайка” не пропадала – він не “ділився” ні з ким (до такого неподобства вже призвичаїлися були всі у камері), бо три роки за дротами без суду залишили таки слід навіть на його зовнішньості. По “стажу” могли дійсно рівнятися з ним тільки урки. Це дало Остапові можливість прийти трохи до себе, віднайти рівновагу душі, підгострити увагу і спостережливість.

Відчинилися двері переповненої вщерть камери – і в коридорі з’явився черговий старшина (всюди чомусь старшина) з невід’ємною в таких випадках червоною опаскою на рукаві. Старшина тримав папірця в руках. ЕТАП! – зрозуміли усі і заніміли.

Старшина вичитав, може, з десять прізвищ, переконався, що це дійсно ті і звелів: “С вєщамі на виход!” Оскільки “вєщєй” ніхто з викликаних не мав, то вони попросту стали біля дверей і чекали. Через кілька хвилин їх вивели геть із камери. Стривожені урки принишкли; ой як вони боялися етапу! Щось таки відчували і готувалися.

Може, через півгодини камера знову відчинилася. На цей раз дійсно забрали блатних, залишивши тільки татарченя. Вийшли понуро, мовчки. Коли виходили – Остапові потемніло в очах: будь-яка надія заволодіти кисетом пропадала. Перед ним наче прокручувалася кінострічка: “чорноголовий” вийняв з кисета цигарку, в котрій було заклинання студента з Пхеньяна, роздробив її і ніжний тютюн закрутив у газету... Не міг же він палити цигарку в тонкому папері, мов якийсь європейський буржуй!

Зараз-таки пригнали кількох людей з інших камер, де було переповнено, а з ними – знову два урки. Ці двоє виявилися ще драпіжніші, ніж тамті. І мали з собою подушечки, і малі квадратні коцики – постійний атрибут “настоящево вора”, як партбілет. Думали ще щось зняти з голих “фашистів”, але, прошмонавши усіх, покинули затію: треба було чекати новеньких.

Почався рух. Вночі привезли в заквагоні свіжих, і урки обдерли двох, що їх помістили у цій камері, до нитки. А перед обідом викликали Остапа і татарченя на етап.

Недалеко від головної брами хабаровської “закритки” знаходився транзитний барак. То була велика, порожня всередині, шопа з загратованими віконцями і сильним запором з причілкового входу. Усе було передбачено: в дверях прорізана ще вузька хвіртка, щоб через неї не можна було протиснутися більше ніж одній людині; щоб не сталося якогось “ЧеПе”, бо “люди – не звірі”, з людьми треба обережно, делікатно обходитися. У той барак зганяли людей, призначених на етап. Підлоги не було, земля суха і перетерта ногами сотень і тисяч людей на порох, глибокий по кістки ніг.

Коли Остапа вивели з камери, то його перш за все погнали з групою таких самих у санпропускник. Не мили нікого, тільки обголили ретельно усіх всюди і загнали у транзитний барак. У транзитному бараку знаходилося вже біля сотні різношерстних арештантів, призначених на найближчий етап. Більшість, однак, із побутової шпани. Якийсь процент був із П’ятдесят Восьмої. Цих пізнати по тому, що вони сиділи тут майже голі, як, наприклад, Остап.

Жваві шурики нишпорили мов миші в засіку: дрібні на зріст, витончені, з зів’ялим обличчям, з нерозвиненим торсом, у брудних сорочках поверх штанят. “Настоящіх воров” було видно по тому, що вони мали подушечки з собою. Взяти тут вже не було що, бо все, що годилося на “толчею”, було відібране і винесене за браму пересилки ще з камер червонопогонною службою, котра не бридилася нічого.

Людей прибувало й прибувало. Неспокійні урки піднімали куряву ногами – ставало важко дихати. Нарешті хтось із авторитетних “паханів” перестеріг, і шпана заспокоїлася. Курява вляглася.

Баланду подали в транзитний барак. Зек-кок подав десять знайомих паперових мисок. Ціла зграя “служби” охороняла кока з черпаком у руках. Кожний тримав відшліфований від тривалого вжитку дрин. Зачекали ще хвильку, і до барака підійшло кілька сильних, рослих і добре відгодованих чоловіків; також з дринами в руках. Мов електричний струм вдарив по бараку: “СУКИ!” – і всі притихли.

“Суки” сміливо переступили поріг: “В очередь!!! – тригосподабога мать. Жіво!!!” – котрийсь скраю розмахнувся, і дрин свиснув у повітрі. Усі покірно і швидко стали в тісну чергу попід стіною. “Законні вори”, що з їх коріння виростають “суки”, покірно стали в чергу, залишивши “вєщі” на землі.

Спокійно і без пригод отримали етапники баланду. Кожний спожив своє – ніхто не відібрав. Закінчився обід – “суки” вийшли з барака.

Хабаровською пересилкою (крім камер) вже командували “суки”. Тільки тут ще не “сучили” блатних.

Після обідньої баланди почали формувати черговий “столипінський” заквагон. У першій шерензі опинився й Остап. Коли їх вивели із барака, брудних, мов чортяк, від пилюги, то виявилося, що у цю групу мало включили П’ятдесят Восьмої. Відразу на лагідному сонечку поділили людей на “купе”-сепаратки; те саме зробили й з паперами. Не квапилися, мали час.

Прибув конвой – за брамою загавкали, заскавуліли пси.

Прочитали ще раз “по формулярам”, відчинили браму і, почисливши, випустили за межітабору. Ще раз викликали кожного “по списку” до якоїсь пачки з “сухим пайком” на добу вперед: хліб, цукор, солена кета. Сьогоднішній день був уже забезпечений “довольствієм”, сухий пайок належалося починати їсти з завтрашнього дня. Гіршого вже не мож було придумати для голодного в’язня, ніж “сухий пайок” наперед.

Ще звичний порядок передачі людей конвоєві (по формі): документи, “распіска” і шмон. “В путі слєдованія нє разгаварівать, нє растягіватса, нє атставать, нє..., нє..., нє...!” Пси сіпалися на посмичках...

Е т а п.

Остап гордо тримав щойно обголену голову на тоненькому карку і крокував у котрійсь п’ятірці невеличкого загону арештантів у напрямку заквагона, що стояв на колії. Він підкотив поділ форменки і тримав там раціон на майбутню добу. Кальсони “підкоротив” аж вище колін, обірвавши рубці в тому місці, де вже не було полотна – вийшли “шорти”. Легкий свіжий вітерець обдував, а сонечко обігрівало його голий зад і те місце, де був колись живіт і брудний пупок, що виперся на марному тілі, як старий запущений пістряк.

Йшов представник бідного, знедоленого народу “по зємлє сібірской”, топтав босими ногами дорогу з вибоями від табору до залізничного відгалуження, де стояв самотиною “Столипін”. Марширував у Хабаровську голий-босий сільський хлопчина із бідного галицького села. Волочив безсилі ноги “злочинець”, що ще не рішився ні разу в житті зробити хоч крок по власній волі (хіба що втеча від німецької поліції могла вважатися як самовільний, антидержавний вчинок); злочинець, який “зрадив Батьківщину”, ту шестину суші земної кулі, якої він ще навіть на мапі не міг би відразу визначити. Щось про зраду він таки вже знав, але тільки в понятті власного села, Організації і України – дальше своїм мозком він сягнути ще не міг. Пам’ятає ще тепер: коли пасли корів на горі і билися камінням з пастухами із сусіднього села (бо то були вже “чужі”), то його набив Ягніщин Василь за те, що він не хотів битися і сховався у яму. Коли “свої” програли і мусіли тікати, Василь його добряче відлупцював, повторюючи без кінця: зрадник, зрадник, зрадник! Він ще тоді знав, що то таке слово, якого треба встидатися, але не відав, чому він зрадник, якщо не бився з хлопцями з того села, звідки був його дідусь Волєсько.

А держави, влади – вони завжди були чужі: Австрія, Румунія, Польща, Росія... Ще колись гуни, монголи, татари, турки (чув про них ще в школі). Чи міг його батько, дід, прадід – і усі люди бути зрадниками тих держав і народів? Люди, між якими він виріс, завжди робили різницю між собою й усіма решта, хто не говорив їх мовою і не походив звідти родом. Завше був цугсфірер-поляк, комендант-чех, кухар-босняк, оберарц-віденьчик, фельджандарм-мадяр. А в першій швармі... “наші”, бив польський капрал-поляк “нашого”; ще існувало таке поняття “свій чоловік”, і пояснення воно не потребувало; то міг бути адвокат, що боронив справу хлопа вперто в суді і послуговувався такою мовою, якою говорив хлоп. І кожний його розумів. “Свому” чоловікові не належалося робити кривди, – бо то було встидно (ніхто, звичайно, нікого не карав) і так люди не робили – це було близьке до поняття “зрада”. Не було дотепер між тим народом росіянина. І тому ніхто проти росіян нічого не міг мати. Були люди в селі, що перебували в полоні в Росії ще за “першої...”

Йому сказали, що він зрадник і за те його мають тепер згноїти в таборах у другому кінці світу, про який він дотепер і не чув. Бо він, бач, був проти “своїх”. А хто такий “свій”? Хто чужий?

Вийди, хабаровчанин! Глянь! Ось ведуть того, хто тебе безсовісно “зрадив”. А он ще “чухна” (естонець) засіпаний-задрочений переставляє босі ноги, мов кудись квапиться, ніби йде по приску, він – і він теж!.. “Зрадник”...

Заквагон, чотиривісний пасажирський пульман. Тепер переобладнаний для того, щоб перевозити арештантів. Він значно різнився від попереднього – був комбінований: перегородки між сепаратками зосталися ще ті самі, дерев’яні. Долішні полиці-сидіння були замінені сталевими плитами, але середні і горішні багажні – також дерев’яні. Зовнішня обшивка зміцнена бляхою, піл – суцільний лист бляхи також. Сепаратки-купе ніби коротші, але ширші. Від коридору-проходу для начальників сепаратки так само відгороджені міцною густою сіткою гратів від стелі і до долівки. Вікна загратовані з середини і замазані білою фарбою також з середини. Зовні вагон відрізнявся від пасажирського тільки тим, що був старий, занедбаний і мав вікна-більма.

В сепаратку помістили вісім в’язнів. Сталевий настил на долівці вважався місцем, тому усі були забезпечені персональними “нарами”: підлога, сидіння, полиці для лежання і багажні – усе по парі.

Люди в сепаратці були зібрані з усіх камер і з різних бараків – знайомих між собою навіть з виду не було.

Остап знав, що місця на полиці для нього не знайдеться, тому відразу сів на піл, витертий ногами до блиску, і почав їсти завтрашню “пайку”. Розглядався по сепаратці, побачив ще одного такого самого “злочинця”, як він, – винужданий зек, вже в роках, з глибокими борознами і гудзами на голеному черепі. Ясно-сірі широко відкриті очі вилиняли і ніби були невидющими. Він також сидів на сталевій підлозі в таких самих “шортах” з колишніх кальсон – кантові маслаки колін над тонкими стрілками голеневих кісток сягали вух. Також їв. Вісім осіб у сепаратці з подвійною душею: вовка і зайця. Ще не обнюхавшись, кожний бачив в іншому можливу напасть.

Кожний мав ще з собою шматок хліба, всяк не хотів втратити хоч дрібку від нього. Два організованих урки могли відібрати хліб від усіх, оббираючи кожного поодинці. І ніхто б тут не допоміг, не обстав. Ніхто!

Усі зеки повилазили на полиці і розклалися до подорожі. Двоє по П’ятдесят Восьмій (ті, що зосталися надолі) сиділи самотньо, ніби десь у пустелі; навколо – тривожна порожнеча, звідусіль можна очікувати небезпеки. Бо “близькі-до-народу по класу” показали, на що вони здатні, якщо опинитися з ними в одному замкненому просторі. На охоронників надії ніякої, це вже підтвердилося нераз.

Уркам також було несолодко: вони знали, куди їх везуть. “Фашисти” ніколи не відали цього і ніколи навіть не цікавились тим питанням. Уркам було не до жартів тепер, бо коли привезуть на “місце” (слово – “Ваніно” не міг вимовити ні один блатний), то там будуть “сучити”. А з хабаровської “закритки” дорога тільки у Ваніно. Про саму процедуру “сучення” ходили різні чутки, одна від одної не краща – кожна морозила кров у жилах. Отож у вагоні втишилися, мов миші під віником, шукали можливого виходу зі становища і не могли нічого придумати. “Фашистам” було не до клопоту блатних.

Настав вечір, у вагоні зробилося темно. Лиш на другій половині вагона для наглядачів – “воїнізірованой охрани”, у самому кінці, де було службове приміщення, блимала маловольтна жарівка. Усі були якісь стривожені, невеселі. Навіть блатні не цьвічилися в майстерності “тягла”. Полягали головами до проходу і дивилися на в о л ю. Там походжав “служба” з акумуляторною лампою, присвічував собі і заглядав у сепаратки.

Етап – річ для в’язня дуже небажана.

Посеред ночі свиснула “кукушка”, стукнулась об буфер заквагона, причепилася і поволокла його за собою на лінію. Ще посіпали трохи вагон сюди-туди і дочепили його до якогось потягу; під вагоном зашипіли гальма. Через якийсь час, а він для голодної людини завжди тягнеться довго, покотилися у якомусь напрямку. У вагоні вже знали, що “причепили” до пасажирського потягу, бо рушили повільно і легко з місця. Потяг набрав швидкості і, розгойдуючи вагонами, постукуючи колесами на стиках шин, мчав кудись у невідоме і небажане.

У вагоні війнуло звідкись холодом. Найбільше страждали “фашисти”: для них не знайшлося місця вище сталевого настилу.

Рух і холод не давали забутися, час тягнувся ще повільніше; пробуджувався і ставав нестерпним голод.

ГОЛОД! Якщо минула північ, то настала доба, на котру видали маршпайок. Кожний зек думав, яким би то способом зберегти ту суху “пайку” надовше. Можна сміливо стверджувати, що з усіх мільйонів людей, перемелених ГУЛАГівською машиною, не знайшовся ані один такий герой, щоб не те що зберіг шматок хліба до “післязавтра”, а навіть ставив перед собою таке завдання. Як би зберегти надовше?! – ось мета, що ніколи ніде не була визначена і осягнена. Ще трохи протриматися, потерпіти. Скільки ще? А Бог його знає!

Зеки в заквагоні мовчки потягнулися до ганчірок, де зберігався дорогоцінний скарб – шматок гранично неякісного хліба і соленої кети (цукор кожний відразу висипав у пельку, тільки-но отримав його біля брами). Якщо один зек тільки думає про хліб, що має його десь у торбинці, – завинений, закутаний, зав’язаний – то його думка передається усім решта голодним і вони також починають думати те саме і в такий самий спосіб. З цього і починається німа голодна симфонія; усі в один голос, без тіні дисонансу, внутрішньо співають. І внутрішній голос урочистого гімну в честь ГОЛОДУ не ослабне, не заникне, ні! – поки є десь таке, що його можна з’їсти. Воно заховане так, ніби мало би пролежати віки – від себе зек сховав, від себе!

Покрадьки зек простягає руку, намацує щось у вузлику. Розмотує ганчірки, розмотує...

Відламує трошки, дивиться оцінююче то на один, то на інший шматочок хліба: і зостається мало, і їсти – мало. Мало! Струсив окрушинки, оглянувся, чи не згубив якої, і вкинув у широко розтворені губи. Ховає той шматок, що його вирішив приберегти надовше; довго вовтузиться, ретельно і ніжно замотує, як немовля, і ховає, і ще прикриває, якщо є чим прикрити. Ще дивиться господарським оком, як воно виглядає, як сховав?

Береться тепер за приречений на з’їдження шматок. Виглядало дотепер, що він, зек, про нього й забув, ніби й не дуже то йому хотілося їсти, а так – нехотячи...

Поглядає покрадьки на інших... Ті роблять те саме. Але тепер нема такої єдності в руках, як – у помислах. Кожний тепер на своєму етапі священнодіяння. “Ага, той уже сховав, а я ще ні: він квапиться більше!” Хто довше потягне (“потянєт рєзіну”) в часі – тому краще.

Тепер їсть – найкращий, найприємніший момент у грі цієї трагікомедії. Бо то єдина мить, коли людина відчуває нечувану благодать. То розрив у безконечному ланцюгові страждань від голоду: Людина ЇСТЬ!

З’їв. Решту сховав на другий раз. Коли той “другий раз” наступить? Невідомо! Це залежить... від того самого, що й “надовше”, – скільки зек витримає.

Зек лягає (аякже, він попоїв) на торбинку головою, загинає руки під голову. Лежить, не спить... і не засне. Щось тривожно дзвенить, як натягнута струна. Дрижить у тілі, дрижить і грає також у душі – разом. Ніби їв: подразнив уяву, подразнив організм. Думав обдурити свою доленьку пелехату – дарма.

Голодний зек не зможе заснути, коли він ще має хоч дрібничку чогось їстівного. Тому він і не спить! Голодний зек не може думати під час безсоння про щось інше, ніж про шматок хліба і, може, – соленої кети, якщо те лежить десь в заначці. Усе те він сховав якнайдалі, а опиняється – якнайближче: воно перед очима, воно в душі. Воно – джерело усіх його страждань тепер.

Зек зітхає майже нечутно і сідає. Сидить мовчки. Він не розуміє того стану, в якому знаходиться. А шматок хліба, що він сховав від самого себе, поглинає усю його увагу; Боже праведний! як він страждає! Він ковтає слину, що рясно набігає на вуста, і ніби затроює себе – починаються болі в шлунку.

Пам’ять зека затуманена, одурманена, а “пайка” ніби шепче: “Я тут!” – І пропонує: “Ану, попробуй, з’їж мене!” – і відслонює завісу, за котрою тягнеться невиразне марево добового голодування.

Зек лягає і робить марні зусилля заснути. Не засне. Кусник хліба знущається над своїм господарем, не дає йому заснути. Безсердешно глумиться над ним.

“Ще, ще трошки відтягнути, надовше... Ох, як болить кістка понад очима! Муки – ох муки!.. Їсти!!! І тихо як?!”

Не влежить. Встає. Невеличкий рух приводить до затрати ще якоїсь частки енергії – голод посилюється.

Зрадлива рука сама потягнулася до святая святих – до ганчірок, де так дбайливо захований хліб. Зрадлива рука. І непослушна... Вбив би того, хто посягнув би на ЙОГО півкілограма хліба!.. Ні, не може вбити, бо то він сам посягнув на свій хліб. І він сам від себе його з такими зусиллями боронить.

Рішення прийшло само собою: хліб, чорний, як земленька, нехотячи мандрує з брудних ганчірок на коліна. Арештантська “пайка”. На душі якось двояко: ніби полегша і разом з тим плакати хочеться. Лиш хочеться... Дарма – не заплаче! Бо тішить себе (хоч розуміє зовсім свідомо – дурить), що одне питання буде залагоджене: з’їсть дорешти осоружну пайку і буде ситий – хоч раз... один раз!

Розмотав! Чого ж то пайка така маленька і така нефоремна зробилася? Усе відносне – виріс голод, а пайка зосталася та сама. Збільшилася різниця між попитом і пропозицією.

Відщепилася дробинка і лежить окремо... Поквапцем схопив і вкинув в уста, щоби бува кудить не запропастилася.

Остання дробинка зникла в устах: нема вже пайки, нема надії, нема нічого.

Хтось ще ділив потемки пайку надвоє, натроє і “рішуче” зоставляв на потім. І закінчив її разом з усіма.

Ось де “рівність, воля і братерство!” Нема тут різниці: народність, раса, соціальний стан, рівень освіченості, інтелект, вік – усе зрівнялося, усіх поріднила пайка. Яка разюча єдність помислів! Геніально. І гранично просто!

ГОЛОД! Скільки мільйонів людей стелилося тобі під ноги? Скільки великих душ змізерніло від твого подиху і – зникло? Де той, що у твоїй власті витримав, не став НІЧИМ? Будь же Ти про... прославлений у віках, поки твої раби не проспівають оду в твою честь до кінця, ГОЛОД!

Дарма заквагонівці радувалися, що пасажирський потяг завезе їх швидше “на місце”. Пізнім ранком, коли вже не було ні крихти хліба в нікого, їх “відчепили” і залишили на вигоні якоїсь станції.

Того ж ранку порахували (“правєрка”) і подали їм у сепаратки води з якогось там розрахунку, щоб ретельно і по закону було. Випили воду і куняли.

День. У вагоні зробилося значно тепліше. Через вікна від проходу можна було бачити зелень згасаючого літа, що прийшло без відома тих, котрі знаходилися за гратами, відгороджені від світу.

Від’їхавши від Хабаровська, вірна служба маленької в’язниці на колесах стала менш надокучливою. Ніхто їх не контролював.

Урки якось пронюхали, що вагон стоїть на розгалуженні залізничних шляхів в кілька десятків кілометрів за Хабаровськом. Тішили себе ще марною надією, що їх повезуть у Казахстан на польові роботи. Однак другий шлях звідси провадив у Комсомольськ-на-Амурі! – про це воліли не споминати.

На цьому розгалуженні простояли майже добу.

Вчасним ранком наступного дня “кукушка” виволокла вагон на лінію і штовхнула знову до якогось потягу. Дочіпали ще вагони. Поштовхи свідчили про те, що заквагон причепили до “товарняка”. Посіпали ще трохи і помалу вибралися на шлях. Через кілька годин хтось із зеків не витримав і запитав хрипким голосом: “Начааальнік! А, начальнік! Куда валакууут? А?” – “Разгавори!..” – відповів “начальнік”, і на тім кінець.

Параліч настрою зеків наступив ще таки того самого дня: зрозуміли, що потяг мчить у напрямку Комсомольська. У вагоні стало тихо, мов під землею.

Минала друга доба, як вивезли із хабаровської пересилки. Вчора з’їли добовий раціон, сьогодні невмолимий голод відбирав останки сил і відпорності до холоду.

До Комсомольська волокли потяг помало, вагон похитувався на поганій залізничній лінії. За вікном пропливали вершки смерек і понурої облізлої модрини. В Комсомольську опинилися вночі. Потяг зупинився між рядами вагонів, ніби в тунелі.

На станції був рух: посвистували “кукушки”, гавкали пси, круто висловлювалися псарі і конвоїри. Гул не стихав: всюди гримали буфери вагонів, рокотали з кінця в кінець зчеплення ешелонів, – ланцюжком, мов далека громовиця.

Свідомість того, що весь харч з’їджений наперед, присмирила “пасажирів” заквагона. Никли, чорніли і, виглядало, навіть марніли, хоч вже не було з чого тоншати. Очікували, коли почнеться “кармйошка звєрєй”. Очікували... А організм, під’юджений свідомістю права на “законний” харч, починав обурюватися і вимагати. Боліло кожного всюди, люди тратили сили разом з терпінням. Думали, що пора видачі пайки давно минула; що начальник навмисне відволікає час, щоб познущатися над зеками. У вагоні запало тривожне мовчання, помисли всіх спрямувалися в одну точку: ї с т и! Вслухалися, чи не йде начальник.

Нарешті!!! Нарешті почувся рух у проході. Не такий, як на перевірку, ні! Задзвеніли сталеві дверцята-грати... Знову... Вже ближче! Знову затихло... Вистачить чи не вистачить усім хліба? Ось, ідуть... Ні, ще не сюди...

Могильна тиша! А серце – стук, стук, стук!..

Підійшли нарешті: один відчинив дверцята, другий приніс на “підносі” – великій дерев’яній таці – пайку. І – цукор... Зліпок сіро-бурого малая, чи не на вівсяній основі, – гарант добового раціону. Скоса поглядали арештанти в руки одне одному, кожен припускав, що його пайка менша чи відрізана з гіршого місця, ніж в усіх решта. Але: добре, що дали; добре, що дали! Бо могли й зовсім нічого не дати. І нічим не зарадиш. Попоїли, – спасибі, начальник, і за те! Запили водичкою, – заспокоїлися. Було вже щось у шлунку, і була в серці надія, що й завтра пайка буде. Начальник таки добрий – не забуде!

У сепаратці разом з Остапом був якийсь метушливий арештант, що, мабуть, умів давати собі раду. З пересилки не був так безнадійно виснажений. Він нишпорив усюди упродовж ночі, ніби шукав десь дірки чи хоч податливого місця. Мовчав як німий. Виявив таки, що на вікні була значна подряпина, замазана не вельми стійкою фарбою, якби вапном. Її легко можна було зішкрябати навіть нігтем. Заспокоївся, на обличчі з’явилося щось таке, наче задоволення. Він мав стійкий, некліпаючий погляд очей, як у рися. Решта арештантського рецидиву його не зауважували, а краще сказати, – обминали, як судно незнайомий риф у відкритому морі. Тепер він сидів на “своїм” місці, опершись ліктем на якийсь вузлик, що мав з собою.

Минула ще доба, знову дали пайку і два рази т.зв. “приварок” із невідомого, як завжди, субстрату.

У міжчасі через вікно від проходу для служби можна було бачити, що перон заповнений телячими вагонами. Рух напружений день і ніч. Багато валок вагонів, заповнених невільниками.

До непосидющого арештанта Остап приглядався ще від Хабаровська. Чимсь ця людина відрізнялася від решти зеків: щось у ньому притягувало і відштовхувало водночас. Він займав долішню поличку для відпочинку і мав з собою якийсь лашок під бік; також мав подушечку – ознака “пахана”. Його гострий зір і бистрий розум відразу зметикували, що Остап ним зацікавився. Але мовчав. Віком він був значно старший за Остапа, мусів мати ген поза тридцять. Обличчя затягнене димкою закоренілого, бувалого зека. Холодний погляд його прошивав наскрізь. Зберіг він також залишки натури ще з в о л і. Тим залишком була його компанійська вдача. Того, що у вагоні ніхто не відзивався до нікого, він переносити довго не міг. І зачепити на бесіду не мав кого. Одного разу в Комсомольську він запропонував Остапові сісти біля себе на його долішню поличку. На диво, не почав бесіди зі стандартного запитання: “Саткедова?” Не питав також, де сидів під слідством і де суджений. Тільки зауважив: “Ти не виглядаєш на руського, але й – не з Прибалтики. Між фашистами, мабуть, опинився через війну!”. – “Цікаво, куди нас тепер везуть?” – промовив ніби сам до себе Остап, так лиш – аби не мовчати, відчуваючи, що сказав недоречне. – “Немає тут нічого цікавого! – відказав співбесідник, збагнувши внутрішню напругу Остапа. – Незабаром на паром через Амур, а дальше – уздовж по “п’ятисотці” і до Сов-Гавані! У Ваніно!”

Ваніно і Сов-Гавань вже були смутно відомі Остапові, але слово “п’ятисотка” він чув уперше. Допитуватися не смів, тай цікавого нічого у цьому не бачив.

– Мене можеш називати просто Федя; Федір – моє ім’я!

Остап назвав себе. Федя вже знав ціну людині, з якою можна обмінятися словом під час тривалого етапу, при жорстокому голоді. Остап ще цього не навчився. Люди розмовляють між собою, притуплюють увагу, сфокусовану на їжі, – менше страждають. Невідомо, чим керувався один і другий у цім знайомстві, але внутрішньо оба були раді випадкові. Федя знайшов розривку, Остап, міркував, опору.

Якось дали вранці тільки хліб і цукор. За “приварок” нічого не дали; зеки впали духом. В обід занесли у вагон цебрича з баландою із якогось листя, заправленою соєвими вичавками. Можна собі лиш уявити, яка то була радість для мешканців тюрми на колесах. Миски передавали із сепаратки в сепаратку, їх не мили. Ложок не було, тому баланду випили через край (“бортіком”).

Чудо сталося ввечері. Чудо, бо після вечірнього апелю принесли баланду ще раз – це було щось неможливе. Баланду вихилили через буртик знову, миски вилизали й відразу ожили. Що ж, “начальникове не пропаде”, пояснювали, бо мусіла статися якась помилка, як здогадуються – не дадуть їсти цілу добу за ту баланду.

Таке передбачення не було аж зовсім безпідставне. Зек вже не один раз мав нагоду переконатися, що всяке поліпшення, будь-яке послаблення для нього могло бути тільки помилковим. І частенько таку помилку начальник вимстив на тому ж зекові. Не вірив зек у доброту, а разом з тим – у справедливість і ретельність начальника.

Федя сприйняв випадок з дубельтовою баландою як належне; навіть не замислювався більше над тим. Він тільки якось недбало, віддалено вимовив: “Незадовго – на паром!” І тільки дивився якось скупчено на “більмо-вікно”.

Переночували, і другого дня вже валка вагонів, до котрих був причеплений заквагон з “особливими злочинцями”, чекала своєї черги на завантаження на паром. У той же день знову дали баланди два рази, значить – помилки не було. Переправилися пізно вночі.

Потяг вирушив у напрямку Ваніно негайно, тільки-но перетяли Амур. Вагон легко похитувало, заколисувало до сну. Трохи заспокоєні, майже усі поснули.

Не спав тільки Федір. Він впевнився, що на проході нема стражника, підійшов до вікна і почав відшкрябувати нову верству білої фарби на шибі. З’явилися темні плями на білому вікні, мов проталини, коли похукати на замерзле скло. Грати перешкоджали йому, а він шкрябав і шкрябав нігтем. Потім припав лицем до гратів, завмер і впився зором у чорну одноманітну стіну пощербленого верхом бору. Помалу забував про цілий світ, його охопив якийсь екстаз, душа вивільнилася і витала вже за вікном вагона.

А чорна смуга лісу просувалася ліниво мов кінострічка. Зовішнє освітлення “закпотягу” запалювало мерклим золотом шпичасті вершки ялиць і кінчики крайніх від залізничної лінії гілляк сосен. Решта світла, не знайшовши достатньої опори, щоб відбитися, губилося в безодні німої зрадливої тайги. Срібна павутина нічної роси відсвідчувала неперервним килимом попри залізничне полотно, між насипом і краєм лісу. Одноманітна статична картина. Банальна, нецікава.

Ще були прорубані майже квадратні галявини у рівному прузі бору, вкриті темним пластом густої трави. Молодняк наступного самопосіву не відновлювався на тих місцях так швидко, і ці галявини нагадували глибокі ніші в придорожному лісі. Ті ніші зустрічалися періодично, майже на однаковій відстані одна від одної. Якраз оті вглиблення-галявини найбільше притягали увагу Феді.

Перед ним наче воскресли ОЛПи, “подкомандіровкі”, люди, начальники і знаряддя праці. Відновив те все у пам’яті, надав йому руху, динаміки; покрив стражданнями і мукою, прикрасив голодом, холодом, непосильною пекельною працею і щедро посипав усе те трупами. Вписав відтворене в ландшафт, що пробігав перед очима, мов у канву, й отримав відновлену картину-обривок із свого власного нужденного життя.

...Десь отут стояла ця “робоча колона” – три бараки, вкопані наполовину в землю. Пригнали їх, “малолєток”, пішим етапом з якогось транзитного лагпункта вже на цьому боці Амура. То було весняною порою, так... весняною. Бо зимували в Комсомольську. Відібрали їх більшеньких з дитячої зони, переправили через Амур і помістили в якийсь пересильний табір. Тут їх підгодували. Пам’ятає як сьогодні “усілєнноє пітаніє”.

Потім – пропаганда: про велич самої затії НАЙвеличнішого генія епохи і всесвіту. Затії зробити неможливе можливим: побудувати “п’ятісотку” на болоті, замішанім на ентузіазмі, пробити їй шлях у скалах тим таки ентузіазмом зека. Тоді вони, діти, довідалися вперше про своє велике бажання побудувати оту “магістраль” від Комсомольська до Сов-Гавані.

“Відгодували” як належиться і відразу на етап... Десь отут те місце, куди вони прибули, оповиті щільною хмарою гнуса... І барак, окрема секція для малоліток... І... (якийсь щемливий біль душив Федю за горло), “начальнік” колони – зек, страшний, мордатий, з дрином, розхристаний... на сторожових вежах – зеки з довгими шилами-штиками, і придурки усі з дринами... Ще купа трупів їх зустріла зліва від вхідної брами...

... Вже того самого дня “начальники” прийшли у їхню секцію... жінок не було ніде ні одної на відстані дводобового ходу... Йому тоді вкрутилося, бо він був на останньому році малолітнього віку... І він ніколи не був “смазлівий”... І нічим їх там не здивували, вони давно вже усе знали; а боялися – гірше ножа...

Вранці – на розвод. Їх, малоліток, вивели перших, бо далеко було йти. Вони виконували роботи – спалювали гілля повалених дерев по лінії, визначеній під залізницю. А там знову бригадир з дрином у руках... Їх здурили першого ж дня, бо дали їм у руки сокири і веліли чімхати дерева, а потім уже спалювати... Так, так, десь на оцьому місці, або десь на тому відтинку, бо насип ніби знайомий, навіть он та піхта ще та сама, що тоді була. Якби хоч колик від “зони” (так ще називався частокіл навкруг табору), хоч будочка песяча, то він відразу впізнав би місце... О, знову промайнув вилом у щільній стіні лісу, те місце, де був колись невеликий тимчасовий табір; тимчасовий табір для тимчасових людей. У виломі, здається, ще зосталися рештки барака, а може, то сторожова “вишка”. Он ще навіть почорнілі палочки стримлять з одного краю, де був табір... Чи, може, тільки так здалося, бо так призвичаївся був до тих палок, що зауважував їх скоріше, ніж сам табір; під тими палками були закопані майже усі, котрі перед тим населяли “колону”.

Остап, як завше, вертівся з боку на бік на сталевій підошві вагона. Великі, з долоню, рапаві мозолі на бедрах і на ребрах пекли немилосердно, а ритмічне колихання вагона ще й впрасовувало його до металу, ущільнювало мозолі. Мучився. Не спав і стогнав більше від безпорадності, ніж від болю. Сидіти також не міг.

“Іді, лажісь на майо мєсто!” – звелів Федя. – “А ти?” – “Каму сказал!” – не дав договорити Остапові.

Остап послушно (і радо) поліз на Федеву поличку, де була якась шмата під бік і подушечка – така брудна, що аж до голови прилипала. Приліг і відразу заснув. Розкіш!

Федя знову притулив обличчя до гратів і вдивлявся у ледь освічену смугу видолинку попри насип.

Промінь поворотного рефлектора, що був примонтований на даху крайнього вагона, лизнув стіну лісу і, вкорочуючись, поповз уздовж вагонів, освічуючи узбіччя насипу.

Федя прижмурив очі і ніби бачив, як зеки по коліна в трясовині намагаються добути липку землю з-під моху і торфовиська, наповнити тачки – універсальний транспортний засіб на всіх ділянках виробництва, де використовувалася невільнича сила – ославлена машина “ОСО” – двє ручкі і колєсо”. А потім “гонщик” (і термін зостався на пам’ять грядущим поколінням) пхав поперед себе тачку з болотом по обгриженому обапілку – “трапу”, перекинувши “шлею” (і те було) через карк, щоби рукам було легше. А при м’якому ще і слизькому насипі трап клали навскіс. І все одно “гонщик” не міг виштовхнути тачки нагору. Тому на схилі був ще “крючковий” (ану ж пошукаємо в словниках цього слова, а в енциклопедіях – спеціальності! А то ж не поодинокий випадок, – мільйони, мільйони). Він уже мав у руках залізний гак, що ним зачіпав тачки спереду і тягнув на себе, на верх насипу... Федя знову бачить змоклих людей у ямах, звідки вони тягнуть важке болото, мов великі черви в баговинні. “Гонщик” біжить, біжить за машиною “ОСО” – вліво-вправо і ще вперед, виляє, крутиться мов біс на мотузочку чи – еквілібрист. І все те тільки для того, щоб колесо від “ОСО” не зіскочило зі слизького, хисткого і обглоданого на краях колесами тачок трапу. І ніби бачить Федя, як нещасному “гонщикові” таки не вдається втримати довірений йому вегікуль у рівновазі: колесо зсувається з нерівної дошки, і пака з болотом сіпає зека вниз. Він синіє від натуги і втримує чудо-транспорт за ручки, щоб не вивернути дорогоцінне болото з пачки тут, – ще не на місці.

З’являється, мов із-під землі, бригадир з дрином... Ззаду зупинилася валка “гонщиків” з тачками, повними болота... “Давай! давай!” – а самі раді випадкові: відпочинуть крихітку... Хто ж поможе невдасі? Ніхто! Хіба освячений епохою дрин...

Десь у цьому місці насип розповзався на кожному метрі. Грунт був зарідкий. Схили робилися пологі, полотно насипу постійно ширшало, виступала вода і навіть трапи із обапілків грузли в болото, що не мож було прогнати по них порожню тачку. Тоді усіх послали на “болото” (так зеки називали ту ділянку робіт), навіть “малолєток”... І не відпускали з роботи добами...

Баланду приносили на місце роботи. Отуманілі невільники падали в трястя, не хотіли (не могли!) вставати і працювати. Тоді вимерли не тільки дорослі, тоді Федя розпрощався з половиною “малолєток”...

А таки зробили! А таки відлили насип! Порадували батька рідного. Порадували! Он який стоїть тепер – мило-любо проїхати!

Федя ніколи не замислювався над тим, яким чином він засвоював “логіку” конкретного життя. Ото школа – на рівні академії. А він же читати-писати навчився вже в неволі, коли опинився у харківському “колекторі”, як його тато і мама бозна-куди зникли від дітей.

Потяг вибирався помалу з приамурської низини, починалися каменисті, горбкуваті перерізи на шляху залізничної колії. Вагон погримував різкіше на твердому підложжю. Потяг привільнював біг на непомітному підйомі.

Світало. Уздовж проходу ліниво пройшовся охоронець.

Федя відійшов від вікна. Присів на краєчок своєї полички, оперся плечима об перегородку і наче в калейдоскопі проглядав своє життя.

...Після авралу на повзучім насипі “підкинули” ще малоліток, не так знужданих і вже в осінньому “обмундірованії” ...Так, вже закінчувалося літо. Земляні роботи під залізничне полотно були майже закінчені – і людей вже не залишилося: бараки спорожніли, придурків вигнали на “общі”... Робота, однак, вже не була такою страшною: вирівнювали грунт, засипали землею видолинки, розрівнювали гравій, що його підвозили по готовому вже насипі... Тоді, під кінець, померла основна маса зеків; бригада з малоліток мала багато роботи – закопувала трупи.

Вчасним ранком прийшли виганяти малоліток на етап. Стояла гарна погода. Тоді ж новенькі вбили з “лісоповалу” десятника біля брами... І добре зробили! Багато малоліток завдячують йому своєю передчасною смертю. Пішов і він за ними... Пішочком топали цілий день... Загнали у зону табору, відразу у секцію – там знову “придурки”... “Дєвочкі єсть?” Не вдалося їм на той раз – пацани були вже організовані...

На лісоповалі вперше побачив: перед “вальщиками” вішають хліб і шмат сирого м’яса. Хто добереться “по пнях” до цієї принади – буде його... Ніхто тоді не дотягся. Хліб охоронці забрали, а м’ясо розрубали на шматки і роздали конвойним псам. Ще нераз вивішували принаду; і сміялися з голодних, котрі старалися “дорубатися-дорізатися” до кілограма хліба і ще закривавленого шматка м’яса... Тоді якийсь божевільний кинувся з сокирою до ялиці, на котрій висіла принада, – чи не знав, що за деревом неподалік стояв страж з пукавкою?.. “Я би сам побіг і зняв, – коментував тоді котрийсь із вальщиків, – якби знав, що встигну з’їсти, а потім мене... хоч на шматки!..”

Федя таки “дійшов” і його залишили в таборі: включили в бригаду грабарів – “стервятників”...

Згодом усіх малоліток перегнали у жіночий табір – гнали цілу добу. Скільки ж то було дороги?.. Там застали вже групу таких самих, як вони.

Він, Федя, був уже більшенький – “соображал!..” Був “інструментальщиком” – “проізводствений придурок”...

Начальник жіночої “колони” був вольняшка, характером – “так сєбє”. Тому жінки були завжди пасовиськом для усіх на “п’ятисотці”, хто мав чим хоч трохи набити шлунок і не ходив під конвоєм. А були такі – навіть із засуджених.

Федя перестав бути дитиною, він бачив, вчився і сам брав участь у потоптанні найсвятішого на світі – жінки-матері. Він з дитинства звик, що це – нижче створіння: шалава, бікса й інші непристойні назви для жінки, годі їх висловити; бравуючи, щоб не бути “гіршим”, знущався, “брав”, – насилував, гвалтував у звироднілих формах, доступних фантазії цьому контингентові. А між тим, жінки старалися ще якось “дітей” обійти, обігріти, хоч самі не були ситі. Федя вже ніколи не вивільнився, не вилікувався від того душевного каліцтва...

Він зажмурився, опершись плечима об перегородку... Набіги на жінок у самому таборі, на місці роботи, каліцтва, розправи недотеп “начальників”... І діти! Щойно народжені діти – жовто-рожеві клубочки, ніби обдерті кошенята... в болоті, в галюнах; на ділянці роботи і в самому таборі...

Федя перезимував між жінками і дочекався літа. Але закінчилися його роки: Федю перевели у “дорослі” – в колону, що знаходилася за два кілометри від жіночої. Тут уже непереливки – зубами вчепився за життя...

Колона пробивала залізничне полотно через один із прилеглих горбів біля жіночого табору. Зеки-чоловіки дробили скалу і відвозили тачками каміння у видолинок, де працювали жінки. Жінки ущільнювали насип глиною, перемішаною з гравієм. Феді вручили “лічний” інструмент – кайло, лом і лопату.

Літо наступало тепле і мокре. Гнус з’їдав людей живцем. Невільники гинули як мухи від праці, від червінки – їли, що під руку попадалось, навіть мох; найбільше, однак, умирали від голоду і неймовірних побутових умов.

Федя тоді “пристукнув” ломом прораба, зека-”контру”, так, нізащо, лиш би вибратися таким способом із “общих”; надіявся опинитися під слідством, відпочити. Але не врахував, що за “такого” нічого не буде – протримали п’ять діб у БУРі і випустили. Відмовлявся від роботи: “отказчіків” часом судили. Його протримали півмісяця на штрафному без виводу на роботу і він таким чином уник гнуса хоч на короткий час. Лиш “дійшов” трохи.

Вивертався як умів. Помалу пробрався між “придурків”, загострене відчуття “епохи” перестерегло його від місць роботи, що їх не визнавав “закон” (“Сук” тоді ще не було).

Потяг зупинився. Мінявся конвой біля вагонів, заповнених невільним народом, – Федя не зауважував цього. Не позбувся спогадів, коли потяг рушив далі.

Повз відділення пройшов “кармілєц” і роздав харч на наступну добу. Оживились на якусь мить – споживали подане. Федя нарешті позбувся гострого відчуття минулого; відтворені в пам’яті образи розвіялися. Сидів і некваплячись їв пайку.

– Ну а були випадки, щоб хтось добрався до хліба... на сосні? – запитав Остап, підсуваючись ближче до Феді, гнаний відчуттям голоду.

– Були, чом би ні! Заплановані!

Остап дурнувато глядів на Федю. Не розумів.

– Мусів же хтось час від часу виграти. Як у карти! Інакше – не вірили б. Тоді скликали цілий мітинг – усі мусіли бачити, всі мусіли знати про це!

Федя розповідав, Остап слухав. Феді потрібен був слухач і – саме тепер, коли він (може, вже єдиний живий свідок будівництва “п’ятисотки”) проїжджав оті місця, де ріс, мужнів, кував волю, витримку і витривалість; де він переступив поріг дитинства і зробив крок у буття дорослої людини.

Остап, впевнившись, що неподолік нема служби, знову почав заглядати у вікно, – дарма. Важко було щось угледіти через шпаринку.

– Хватіт глазєть, атайді ат акна! – звелів Федя. – Картіт папробовать “смірітельной рубашкі”, штолі?!

Остап відійшов від вікна і присів на сталевім настилі. Федя лежав горілиць на своїй поличці, підклавши руки під голову. Якийсь час мовчали. Відтак Остап запитав:

– А чому так мало залишилося таборів, якщо їх тут було на кожнім другім кілометрі?

– Ти що, думаєш, що когось залишили в живих із тих, що тут були? – помовчав і додав: – “Секретная стройка”, поняв?

Остап “поняти поняв”, але сумнів таки брав, – хтось же мусів залишитися живий; “Не може бути!..” – сказав колись доктор Козловський. Тому він промовив знову:

– Ну, а як хтось утік?.. Могло ж таке бути!

– Мудак! Ловили і стріляли на місці!

Остап пригадав собі, що він десь уже читав про будівництво московського Кремля – “секретної стройки”. Тоді будівельників також умертвили усіх... Хіба ж усіх?.. Утік таки батько з сином – простий робітник і виніс “тайну” на божий світ – як вчинили з людьми, будівельниками.

Виходить – “прав курілка”: “...Не може бути, щоб таки усі до ноги!”... “Чорт стріляє, Бог влучає!”

– Ну, а як ти зостався живий? – не втерпів Остап.

Федя повільно повернув голову до Остапа. Його очі по-вовчому блиснули. Замовкли оба.

Остап замислився. Якось же Федя уник смерті у тому місці, де мусіли загинути усі, аби тайна будівництва “п’ятисотки” була збережена. Мабуть, ціна, заплачена за міражну “тайну”, була непропорційною, якщо б навіть така тайна була дотримана. Ще більш недоречним виглядало прагнення зберегти в тайні існування цього чудного витвору людської фантазії, втіленої у сталеву нитку залізниці довжиною близько півтисячі кілометрів.

Федя був ще й забобонною людиною. Наприклад, він стверджував: якщо хтось на “трасі” побачив генерала Дерев’янка, той вже довго не протягнув; побачити генерала – вірна ознака неминучої смерті. Хоч би це був найголовніший обер-придурок. А генерал з’являвся частенько, особливо під кінець будови траси. Федя також був переконаний, що “жарт” з приманкою на сосні – це вигадка самого генерала. Бо коли він приїжджав, на сосни вішали навіть ковбасу. А ковбасу міг тоді мати і привезти сюди тільки генерал. Були випадки, що він стояв годинами і приглядався, як “роботяги” змагаються, щоб здобути “дарований” хліб і шмат ковбаси. Бригадири, десятники з дринами – ті запрошували “до столу” по-своєму, щоб генералові догодити... І він, очевидно, був задоволений: трасу спорудили вчасно. Генерала похвалили ТАМ.

Що ж вдієш: людям не дано було бачити “висоти”, переломлені променем у краплі їх власного поту й крові, до котрих прийдуть грядущі покоління через їх трупи, по їх кістках.

Згодом примітивний спосіб стимулювання “горбушкою” на сосні (а він себе виправдав) був докорінно удосконалений і замінений “котлами” № 1, № 2, № 3 і навіть № 4. І чиє нутро не переварювало духовного харчу, тому – просимо дуже! – котли №№№№....

Безперечно, Федя тепер пережив ще раз колись пережите... щоб ще раз померти. Чи тільки раз?

Скільки разів зек помирав, щоб ожити і дожити до наступної смерті? Щоб померти ще раз – навіки.

І що ж?..

Хронічний арештант Федя, що почав свою “службу” ще з дитинства, пережив “п’ятісотку” і “тягнув” дальше свій нескінченний термін, був відсортований “суками” при брамі, як “вор”. Чи він піддавався звичайній процедурі “зсучення” – пройти на виду всіх законних і незаконних зеків до брами і назад з синьою пов’язкою на рукаві, – невідомо. Однак відразу після прибуття у Ваніно він уже ходив по першій зоні з дрином на темлячку. Може, він був “сука” вже до того? Важко щось відгадати про таку людину, як Федя. Можна тільки здогадуватися, що протягом свого довголітнього ув’язнення він був знайомий з усіма, хто мав якесь відношення до “малини”. Мусів також вміти поводити себе так, щоб ніде і ніколи не придбати собі особистих ворогів. Феді вручили дрин відразу. Це ще не значить, що він виконував непристойну роботу – йому просто “дали жити”. І він мав певну гарантію, що не опиниться у трюмі найближчим часом, а може – навіть протягом теперішньої навігації: зек не живе тривалими планами на майбутнє. Зек живе тільки нинішнім днем.

Федя вештався із “сучою” службою по території першої зони. Ходив з дрином ніби з емблемою – ніколи ним не користувався. Часто простоював посеред майдану першої зони, наївно посміхаючись і хмурячись на сонце.

Коли зустрічав “випадково” Остапа, то затримувався на хвильку, питав “как дєла” й одразу віддалявся. Практичної допомоги не вділяв жодної.

Це був той самий Федь, що й у “купе” заквагона, тільки там його “відчувалося”, а тут – можна було “читати” з обличчя, постави, рухів тощо. “Тяглом” (специфічною лайкою) він не користувався. До фраєрів звертався чистою, зрозумілою і незасміченою мовою. Його “освіту” можна було зауважити тільки тоді, коли він розмовляв у крузі “сук”: блискуче володів оригінальним “своїм” жаргоном.

Уся його постава, зверхній вигляд, рухи говорили про те, що він осягнув уже все можливе і неможливе з того, що скривав у собі той маленький бездонний світ, в котрому йому довелося жити. Усеньке його єство було заповнене тим світом вщерть: він усе знав, усе вже зробив, він нікуди і ніколи не квапився – Федя ПРИЙШОВ, Федя БУВ уже на місці, куди наче прямував ціле життя. Воля його не приваблювала, він не знав і не відчував її чарів. Бачив у ній тільки нечисть, гній, фальш, підлабузництво. Якщо навіть добачав на волі якісь чесноти: справедливість, право, довіру і т.п., то тільки в путах, тільки – в наморднику. Він не любив “вольняшок” не за те, що вони тримали його за дротами. Він не любив їх за те, що вони, на його думку, нічого не могли і не вміли робити згідно з власним розумінням, з власним сумлінням. Розглядав їх як вовк зграюпсів: ситих і неситих, митих і паршивих – всяких, що лизали лапи таким самим псам тільки тому, що ті стояли від них на щабель вище...

Усе якось перемішалося, зблідли окремі особистості: ні жалю, ні ненависті, ні подяки. Залишилися лишень шрами, омертвілі мозолі... І добра натура, пронесена ще з дитинства. Тепер він ту натуру міцно тримав у цупких віжках, щоб ще раз не помилитися на тому, кому зробиш добро.

Одне не вдалося визначити: який злочин він міг вчинити, щоб проводити усі свої молоді роки в неволі?

Потяг покотився ніби швидше, під колесами був твердий грунт, доїжджали до місця.

Був пізній ранок. І був соняшний безхмарний день. Потяг сповільнив ходу і смирно, без грюкоту зупинився. Біля вагонів почався діловитий рух; лунали команди, гавкали пси – як завжди на перонах, коли приймали етап. Лиш зеки не гримасили; не блазнювали розбещені “шурики” – принишкли усі: ВАНІНО! Це слово позбавило самовладання кожного, хто сюди прибув. Паралізувало невільних і конвойноохоронні війська, що їх пригнали сюди разом для відправки за море. Для поселення на “чудній планеті”, розгородивши їх і там колючим дротом.

В день прибуття у Ваніно їсти у вагон не подали. Але враження від того, що опинилися на березі Татарської протоки, було достатньо сильне, щоб трохи притупити відчуття голоду. Лейтенант, начальник окремої служби при тюрмі на колесах, таки сказав заквагонівцям, що “карміть” сьогодні будуть уже на пересилці.

Заквагон, яко найнебезпечніший у сенсі його вмісту, відчинили найпершим: “Вихаді па аднаму!” – біля сходинок стояли два шміраки в зашмулиганих уніформах ВВ з ціпками у руках. “Строїтса па пять!” Стали в ряди по п’ять. Усіх близько 60 осіб.

Поки проводилася звична процедура “сдачі-прійома нє столь ценного груза”, в’язні оглядалися на всі боки. Перше, що кинулося у вічі, – величезний напис ген високо на фасаді будинку: “ВАНИНО”.

Потяг зупинився так, що обабіч була ще вільна колія. Червонопогонне військо стояло густим частоколом аж за тими коліями, наїжившись багнетами-шилами і дулами автоматів.

Заквагонівців провели окремо попри обмотаний колючим дротом потяг уздовж перону, вивели на шлях, що вів до ванінської “пересилки”. Від залізниці треба було вибиратися круто вгору. Йшли під винятково численним конвоєм, видно, служби тут не бракувало.

Остап готовий був лізти рачки: шлях засипаний грубим гравієм, мов голуб’ячими яйцями, і зовсім ще не в’їжджений. Його босі ноги ранило гостре каміння, боліло, аж під “ложечкою” млоїло. Старався ставати на пальці – нічого не помагало. Мучилися й інші, котрі були босі. Розтягнулися по шляху – конвой мовчав.

Вийшли на рівне місце. Попереду маячіла загорода з високого частоколу з понурими сторожовими вежами. Дорога широка, камінна, добре втоптана ногами і можливим транспортом, вела просто до широкої брами. При брамі праворуч – будинок вахти з традиційною “прохідною”. На відстані якихось 150-200 м від брами стояли військові з обох боків. Перед брамою – група людей у цивільному, зодягнених за формою “а ля урка”: кепі-”восьмиклинки” з широкими дашками, піднятими вгору; піджаки незастебнуті, в камізельках і сорочках, випущених поверх штанів, як і належить носити “настоящім ворам”; штани накочені на халяви шеврових чобіт, виглянсуваних до блиску. Добре відгодовані фізіономії багрового кольору, колючий погляд, жорстокість викарбувана на кожному обличчі, самовпевнені ліниві рухи, хода – усе свідчило, що ті люди належали до еліти злочинного світу – “ворів у законі”. Із офіційного начальства був тільки якийсь зачуханий лейтенант з червоною пов’язкою на лівому рукаві і два “надзіратєлі”. Біля прохідної очікував начальник караула з помічником.

Ще здалеку заквагонівці зауважили, хто стояв біля брами. Пронісся тривожний шепіт: “С У К И!” Не віщувало це нічого доброго. Перед брамою конвой залишився позаду, зеки підійшли у супроводі сержанта конвойних військ, який приніс під пахвою стос паперів – “дєл”.

– Пріставіть ногу! – закомандував сержант. Привітався з черговим лейтенантом, здав “нє столь ценний груз на дальнейшеє хранєніє” і став збоку.

– Са-а-адісь, гдє стаїш! – звелів котрийсь із “сучого” загону.

Усі присіли на грунт, хто де стояв.

Начальник перевірив документи, звірив з кількістю арештантів, передав окремий стислий реєстр на людей одному із “сук”.

– Рєжущіє, колющіє металіческіє прєдмєти єсть? – запитав лейтенант.

Ніхто нічого не відповів – сиділи мовчки.

– Встать! – усі встали. – Марш в зону! – збившись у купу, попрямували крізь широкі ворота на територію табору. “Суки”, покурюючи “Прибой”, пішли попереду.

За брамою розкинулась велика площа. На ній можна було розмістити принаймні три тисячі людей. Місцина була нерівною: мала нахил до брами і піднімалася в глиб території табору. Пройшли, може, якихось 25 метрів від воріт. “Суки” зупинилися і знову котрийсь із них закомандував: “Падай!”

– Вори єсть? – мовчали усі, опустивши долі голови.

“Суки” обступили купки з кількох десятків людей. З глибини території табору наближалися швидким, енергійним кроком ще кілька внутрішніх функціонерів із “сук”. Якийсь середнього зросту, кремезний і винятково енергійний присів навпочіпки і гаркнув голосом, що не потерпів би непокірності:

– Пааадняяять рииила! – Неохоче піднялися голови.

Звичайно – “вори” були у цій групі. І були “цвітняки” (“цвєт” і “полуцвєт”) – всякі були. На те й заквагон. Тільки тепер чомусь не признавалися, як колись заявляли перед табірною адміністрацією і мужиками: “ВОР В ЗАКОНЕ!”

– Вийті ворам с кучі па-харошему! – процідив “сука”.

Із гурту людей встали три особи, висіпали сорочки й опустили їх поверх штанів, обережно переступаючи через крайніх, вийшли і стали збоку.

– Тряпкі с сабой!

“Вори” вернулися на місце і мовчки підняли те, що було залишили.

– Мужікі! Каво із вас вот еті абідєлі? – І показав пальцем на блатних. Ніхто не відзивався.

Вивели з групи ще кільканадцять кримінальників і відігнали набік; то були дійсно “вори”, які мали намір якось “пройті под мужіка”.

Однак їм це не вдалося. Так були відокремлені законники і ті, які дотепер “хляли” під закон”. Ще невеличка затримка: “вєщічкі” висипали не грунт і веліли зекам пізнавати свої речі, вкрадені раніше. Ніхто нічого не “впізнав” і ні до чого не признався. Від речей блатні відмовилися...

Загальна кількість приетапованих була практично переполовинена: дійсних чи тільки підозрілих “цвєтних” і “полуцвєтних” загнали у ЗУР за дроти тут таки поруч, а решту “мужікоф” – відразу ліворуч в обширний карантинний барак. Він був зовсім порожній, бо очікували на великий етап, що прибув на станцію (два ешелони). Чотирирядні триповерхові нари чекали гостей, а блощиці – свіжого харчу.

Настил між нарами був чистий. Високі гудзи свідчили про те, що його не мили, а шкрябали (мабуть, уламками скла). Нари голі, із шпарами між дощечками... Довіку не забув жоден зек тих нар у Ваніно, коли полежав на них “бачком”.

Операцію “заквагон” можна було вважати закінченою. Але варто нагадати, що такі люди завше мали відповідні позначки у супроводжуючих документах-формулярах”, які служили підставою і виправданням для того, щоб “особливо небезпечних” утримувати у певному режимі.

На пероні тупикової залізничної станції “ВАНИНО” розвантажували громадище невільників, виключно – політв’язнів із західних регіонів імперії. Спихали ногами тих, які не мали сили самі зійти з високого порога “пульмана”-телятника...

...Ще через годину на широкім шляху, який вів до брами ванінської пересилки, під посиленою охороною з’явилися невільники. Вони напливали суцільним місивом у густій куряві мов привид. Тривале перебування у вагонах без води, без бритви позбавило їх окремих фізіономій. Тільки приглушений гул, мов далекий відзвук морського прибою, долинав до пересильного табору. То йшла суцільна мука, німе страждання. Біля воріт стояла група офіцерів з таким діловитим видом і заклопотаністю, ніби їм доводилося вибирати одне: життя або смерть.

Етап наближався до брами: покрикували конвойні сержанти, гавкали і скавуліли пси, чувся сап-стогін кількатисячної гурми вимучених етапом арештантів.

З внутрішнього боку відчиненої брами стояв численний гурт “сук”: сорочки – “по формі”, поверх штанів, у руках кожного мистецьки карбований дрин. Тільки “штаб” – кілька чоловік були без дринів. Вони обходилися при довгих фінських ножах, всунувши їх за халяву.

– Пріставіть ногу! – Передній край конвойованої маси зупинився, не дійшовши до брами.

– Разабратса па пять! – гукнув якийсь офіцер. – Сааадііісь! – пронеслося лунко понад головами людей. Без єдиного слова тисячі політв’язнів опустилися долі. Стихло. Осіла курява, прояснилося повітря над знеможеними невільниками. А кінець колони губився десь ген за пагорбом, його не було видно.

Конвоїри відступили набік. На стіл біля вартівні наклали величезний стос “дєл”, перев’язаних шнурками навхрест. Супроводжуючі документи не вміщалися на столі, їх складали поруч, на купу.

Почалася нудна процедура прийому етапу... Групу у кількості 5 х 10 = 50 осіб ще раз перерахували: “Пєрвая пятьорка, вторая – дєсятая” – і заганяли на територію. Відразу “сукам” під опіку. Передавали їм теж окремі реєстри зі стислими формулярними відомостями на кожного зокрема.

“Суки” були майстрами: діяли швидко, енергійно, фахово. Кожну порцію зеків відпроваджували окремо; “селекціонери” вилучали можливих “блатних”, здебільша – на око; підозрілих “на масть” обділювали дрином і заганяли у ЗУР. “Мужікоф” – у згаданий вже карантинний барак.

Усе швидко, усе бігцем, – ніде крику, тільки гострий погляд і дрин.

Вже було після обідньої пори; пригрівало сонечко, з моря тягнув постійно вітерець. Приносив прохолоду “шмонярам” у чорно-сірих фартухах, як у прафосів. Пріли також вищі офіцери у щільних кітелях із штивними комірцями.

Приймали етап.

Сонце ховалося вже за обрій, а кінця цієї маси людей ще не було видно. “Встать!”, “Підтянісь!”, “Бєгом!”, “Падай!” – Пересильний табір ВАНІНО ковтав вагон за вагоном, встигнувши тільки мигцем понюхати людей при брамі. Ховав їх у свої закамарки-бараки, і все стихало.

Закінчували ту марудну роботу при світлі великої електричної груші над аркою табірної брами.

Серед ночі, тільки-но брама зачинилася за останнім зеком, “суки” вправно й оперативно “пакармілі” новеньких смердючою, соленою як ропа бурдою. Прогнали усіх ланцюжком попри кухню, і кожний отримав миску рідини, випив через вінця і бігом у барак.

Треба було вирішити одну проблему: розмістити якнайбільшу кількість людей у секцію. Для цього бувалий “комендант барака” ще з кількома “шестьорками” – усі з дринами – пройшли крізь густий натовп зеків поміж нарами аж у глухий кінець. Ущільнювали людей на нарах: “Ану – к самой стєнке! Бачком, бачком – плотнєє!” – і складали вимарнілих арештантів одним боком на голі рідкі дощечки, як пригуджені, прив’ялені шпротики у плоску пачечку-пенал. “Боком! Тісніше! Ще тісніше!” – і дрином, дрином. “Наступний!” – і знову дрином. Через кожних п’ять-шість осіб після “уплотнєнія” просували невеличку щілину. У таку щілину між людей, які вже лежали, клали нового зека, крайнього, що стояв під рукою. Він заклинював собою люк, а комендант йшов і ущільнював далі. І мацав кінцем дрина, чи, бува, не зосталося де сантиметр вільного люзу.

До ранку комендант барака ущільнив людей на всіх 4х3 =12 рядах нар. Порахував і був задоволений: вдалося помістити людей більше ніж на сто відсотків. Решта, що не вмістилася на нарах, зосталася на гудзуватій долівці; свиснув у повітрі дрин – і ці теж лягли покотом.

Біля самих дверей відокремлено було місце для “сучих шестьорок”, котрі залишалися постійно у бараці. Вони відгородили те місце дощечкою, щоб часом зек неблагородної крові не закотився на благородне місце “шестьорки”, застелене худенькими сінниками і подертими коцами. З розміщенням закінчили.

Невтомний комендант, незважаючи на те, що не спав ніч, став тепер на порозі барака і гукнув:

– Нє спать! Слушать льожа! Я – комендант барака! З усіма питаннями звертатися тільки до мене особисто! Інакше!.. – І пообіцяв таке, що не викладеш на папері. – Барак карантинний; шлятися у зоні без дозволу... – і знову висловився “перлами”, достойними системи.

– Вапроси єсть?!

– А скільки будемо під карантиною? – запитав хтось недоречно із глибини барака.

– Нада будєт – пака нє падохнєтє. Ясно?!

До ранку залишалося вже мало часу...

Транзитний комплекс “ВАНІНО”.

Ця пересилка заслуговує окремої уваги і значно ширшого опису, ніж це можливо у даному випадку. Бо людина, якій пощастило тільки пройти транзитом на Колиму через цю біржу рабів, навіть при бажанні не могла б охопити території і системи отого чуда-витвору людської “геніальної” фантазії. Не зможе пересічна особа якось охопити розумом і серцем усю оту мерзенність падіння людяності і милосердя (а може, у цьому краю таких категорій ніколи й не було?). Що вже говорити про доцільність, про хосен принаймні – для виправдання.

Світ знає про подібні “зони”. Ось, наприклад, “зона” фашистського КаЦету (Ян Косіньський. Важив кожний прожитий день. – Краків, 1980). Тільки це... в Європі.

“ВАНІНО” чекає ще свого автора, бодай із “сучого штабу”, який там пробув тривалий час протягом найбільшого розквіту феномена двадцятого століття на березі Татарської протоки; місця, де людська сльоза була рідкістю і стократ дорожча, ніж у звичайних умовах людського буття. Крім фізичних знущань і побутового безладу тут панував ще психічний терор: хтось лишень відчував, а хтось таки усвідомлював, що опинився на березі Стіксу; по той бік – К о л и м а. Це – смерть! Але не та, де “ність печалі...” “КОЛИМА!!!” – паморочило тямки, паралізувало душу, відбирало тривожний сон. Хтось таки постарався, щоб людина, десятки і сотні тисяч людей пережили отой трагізм власного безсилля перед неминучістю – Колима! Колима!

Пересилка Ваніно разом з портом ВАНИНО і залізничним тупиком розміщалася у захищеній Сов-Гавані. Потворний “транзит” був побудований на підвищенні з лагідним схилом на південно-захід. Вхідні ворота тої частини пересильного комплексу були із західного боку; вихід – на східний бік і відразу шлях до портових причалів. Одним боком уся ця система межувала з відкритим, незабудованим місцем; тому була відповідно укріплена подвійною загородою з колючого дроту. Забезпечена відомими охоронними смугами зовні і з внутрішньої сторони. На рогах і на стиках між секторами стояли на розчепірених ногах грубо змайстровані з колод сторожові вежі. На вежах – кулемети з обслугою.Вахта при вхідній брамі з окремим приміщенням для резерву.

Ця частина табірного лабіринту прилягала ліворуч до високої загорожі з дощок “внакидку”, щоб таким способом забезпечити повну зорову ізоляцію. Так воно й було: побачити, що було по той бік цього заборола, не вдавалося нікому. Ніхто й не цікавився тим. Зате попри цей паркан не було охоронної смуги ні сторожових веж.

Залишилися у пам’яті три сектори транзиту, поділених на зони за призначенням. Перший сектор – карантинний. У ньому розміщався “піщеблок” – це кухня з цілою системою, яка мала забезпечити харчами всіх сущих у межах трьох секторів; “штаб” – логово для численної когорти внутрішньої обслуги – “сук”. Лазня – преславна ванінська “баня”, яку жоден зек не забув, котрий мав “щастя” там побувати. Ліворуч загорожа з дроту – ЗУР (“зона усілєнного рєжіма”), а у ній – БУР (“барак усілєнного рєжіма”). Був там і барак для “просвєтітєльной работи”. Друга зона – у тому ж секторі – “проізводствєнная”, де знаходилися бараки-майстерні для виготовлення деталей до підручного інвентаря і бараків.

У кінці виробничої зони, попри зовнішню огорожу, був відгороджений майданчик, посеред якого – невеличкий будиночок із місцевого каменя, т.зв. “сарайчик”. Єдине вікно у ньому було пробите на заборонену смугу зовнішнього частоколу. Перед дверима – “станок для пєрєдєлкі”: два стовпчики, вбиті у землю, висотою близько півметра над землею. Відстань між ними півтора метра. На стовпчиках закріплена товста поперечка із круглого дрючка. Ось і весь “механізм”. А який ефективний і “проізводітєльний”!

Д р у г и й с е к т о р відгорожений колючим дротом від першого і розділений на три частини – “зони” – теж колючим дротом. Третя зона, призначена для побутових кримінальників, четверта і п’ята заселялися транзитними політв’язнями.

Т р е т і й с е к т о р відгороджений від другого високим парканом із дощок. Загорожа була також щільною, що не передбачалось найменшої шпаринки, щоб глянути, що відбувається на тому боці. Цей сектор складався із чотирьох зон: шостої – етапної і трьох жіночих – карантинної та двох транзитних. Контакт з третім сектором був небажаний під кожним оглядом. Особливо це торкалося жіночої частини усієї системи. Шоста зона була призначена для нагромадження невільників перед відставкою у трюми корабля. Там утримувався окремий режим.

Найбільш цікава за складом населення третя зона. У цій частині лабіринту перетримувалися кримінальні злочинці – “побутовці”. Усі три сектори ліворуч прилягали до капітального розмежування. Отже, третя – теж. Тут забороненої смуги попри паркан не було; сторожових веж теж. Що на тім боці – ніхто не знав. І жоден із приречених ніколи не довідався. Спроби назвати кількість зон Ванінської пересилки побудовані на здогадках. Спостережливий зек міг знати тільки оті дев’ять кліток, розташованих у трьох секторах.

Внутрішні сполучення між секторами і зонами – це обабіч загороджені колючим дротом тунелі. Найголовніший вів у жензону.

Бараки: чотирисекційні – у першій карантинній зоні і двосекційні – у транзитних. Секція, за внутрішнім периметром 25х5 м з триповерховими нарами, вміщала при “нормальній щільності” 300 осіб. Запаковували ж у секцію щонайменше 500 арештантів. Вдень можна було випроситися на двір; поночі – ні.

Адміністрація. Зовнішня і внутрішня обслуга. Охорона.

Увесь комплекс охороняли “ВВ” (внутрішні війська). То були змобілізовані до війська хлопці, які тут і “тягнули срочную”. Це теж приречені у певній мірі, бо переважно вони супроводжували етапи від західних кордонів аж на Колиму і там закінчували свою трирічну одиссею. Були й місцеві, стаціонарні гарнізони.

Хто був начальником цієї біржі рабів на берегах Сов-Гавані – ганебної виразки на земній кулі – невідомо. З яких людей складався його численний штаб? Теж ніхто нині не скаже. Яку мораль вони успадкували, доки опинилися тут? Кораблі, які були призначені для перевозу людей на той бік, курсували мов ткацькі човники протягом усього навігаційного сезону, переправляючи через Охотське море приречених і конвой. “КУЛА”, що курсував ще до війни; “МИНСК”, “СОВЕТСКАЯ ЛАТВИЯ”, “ЖУРМА”, “НОГИН”, “ФЕЛИКС ДЗЕРЖИНСЬКИЙ”, рідше – “КАМЕНЕЦ ПОДОЛЬСКИЙ” у більшості були німецького виробництва. Їх перегнали, а точніше загарбали з німецьких портів одразу після закінчення війни.

Увесь “жарт” містився у тому, що більшість транзитних арештантів упродовж короткого перебування на пересилці жодного разу не бачили у зоні обмундированого начальника. Усю “владу” передали в руки “упоровцям”, т.зв. “сукам”. У ванінському транзиті вони вершили керівництво: обслуга, харчування, облік, режим; найголовніше, що входило у їхні функції, – це вилучення і винищування паразитичного елементу – “ворів у законі” і підготовка кількатисячних груп невільного народу в черево чергового транспорту до Нагаєво. Головний упоровець, якийсь Мєльнік чи Мєльніков, очолював штаб внутрітабірної адміністрації, дублював усю роботу, яку мали виконувати “вольняшки”. Ходили чутки, що він “работал с самім Упоровим”. Честь неабияка! Зовнішність цієї людини не відрізнялася нічим: вище середнього зросту, кремезний, з похиленою головою “а ля Наполеон”, маломовний. Ходив поміж бараками в оточенні вірних охоронців, озброєних киями (дринами) і ножами. Коли і за що засуджений – зосталося тайною. Знали, що він один із керівників злочинного елементу, відбував якийсь невизначений реченець. Ходили чутки про його злочинні подвиги.

Мєльніков опинився у транзитному комплексі чи не з самого початку – десь у кінці сорок шостого року. Приетапували його разом із сформованим “штабом” довірених і перевірених вбивць, які до того часу перейшли через увесь цикл “малини”, від щипача до мокрушника. Табірний стаж – від “дєтколєктора”, через “малолєтку” і до “вєк свабоди нє відать”. То були “вори в законє” без жодного сказу. Усі віком тридцять-тридцять п’ять років.

Отакий “штаб”. Усі вони відмовилися від “закону” вже на тій підставі, що не було жодної надії на звільнення з-під стражі – закінчувати життя доводилося за дротами. Іншого порядку вони не знали. Треба було якось вибирати місце “гдє єшчо можна жіть”. Колима жодного з них у цьому випадку не влаштовувала. Тому вони “зрадили малину”, порушили основи злодійського середовища, погодилися допомагати начальникам примусити “вора” працювати. Манія злодійства настільки поширилася у цій квазі-імперії, що крадіжка зробилася славним ремеслом – хто не крав, не вмів жити.

Мельніков переважав усіх в тому, що був збочений садист, налоговий наркоман, хворобливий вбивця. То був Сталін у мініатюрі. Навіть характеристику таку йому давали: “добрий і людяний”.

Упоров; упоровський рух (“упоровское двіженіє”), “упоровщина”. Усе це отримало чи не найбільш влучну назву “сучня”, “суки”. Якщо начальники “ПСИ”, то неважко здогадатися, чому “чесняги” підібрали саме таке визначення – “СУКИ”. Відповідність цього умовиводу була такою влучною, що прийнялася і поширилася по цілій державі з блискавичною швидкістю рівночасно з появою “упоровщини”. Це не випадковість...

Упоров – особистість легендарна. З чуток було відомо, що він тягнув “срок” десь на Кольському півострові, чи й не на Новій Землі. За професією мав би бути юристом (“абразований!”). Коли виник грандіозний план партії і... “заселити Колиму”, увесь злочинний елемент в імперії зрозумів, що тільки там він опиниться разом з політв’язнями. Їх відбирали з усіх ЛУ (лагуправлінь), з усіх ОЛП, звозили на побережжя Японського моря – до Находки, а відтак – у Ваніно. Видно, й Упорову не хотілося туди, на “чудную планєту”. І він запропонував Москві, що перевиховає злочинний світ і перетворить їх на покірних працьовитих віслюків.

Пропозицію в ЦК КПСС розглянули спеціалісти за втіленням лєнінських ідей у практику, угледіли в затії Упорова “геніальну” можливість позбутися агресивного паразита у суспільстві якраз шляхом самовинищення. І тугодумні кретини з філософської лави-ослону освятили і благословили двосічний ніж у руках Упорова на “благородну справу”. Так з’явилися ці “благородні місіонери”. Упоров створив т.зв. “летючку” (рухливу бригаду) і вирушив – безперечно! – під конвоєм, від ОЛП до ОЛП, де переконував тамтейше засилля “законників”, що епоха “чистого вора” проминула: відтепер злодіям дозволяється бути бригадирами, старостами, взагалі – “придурками” у зонах ОЛП, взяти дрин у руки і поганяти “мужіка”. У перспективі – можна буде користуватися ножем і дрином “законно”.

Урки зі стажем, які були вже виснажені строгістю “закону малини”, погодилися на нові правила поведінки під стражею; фанатичні молоді злодійчуки – ні! І “аристократична блакитна кров законника” не могла погодитися, що хтось з них у майбутньому візьметься за джаган і лопату, чи – “горковскій лучок” у борах Сибіру... “Пахать”, “вкаливать”, чи “впіратса рагамі” у скалу або сосну – НІ!

На місцях почалася “чистка”: проста різанина, дика масакра. Та частина, що за пропозицією Упорова перейшла на бік начальників і отримала легку роботу “придурка”, була нечисленна; їх багато й не потрібно було. Решту дармоїдів-урок треба було примусити вийти на роботу “вмєсьтє с мужікамі”. Таких повбивали на місці, бо вони відмовлялися від роботи.

Минав час. Десятки й сотні тисяч невільного кримінального люду пропустив Упоров через свої сучі шлюзи. Впродовж повоєнних років ніхто й не писнув. Для звичайних кримінальників змін не було.

Керівний склад Москви вирішив, що, нарешті, “золоту жилу знайдено”. При організації ванінського транзиту запроваджено внутрішнє суче керівництво від самого початку. Через це “сито” жоден із “законних ворів” не мав проскочити на той берег Охотського моря. Щоб “суки” під керівництвом Мельнікова старалися, щоб виконували настанови партії-правітєльства, їм відрізали шлях навіть на Колиму: у Магадані був зорганізований “фільтр” із відповідного кримінального рецидиву: там вбивали “сук”. Таким чином у трюм корабля відправляли з ВАНІНО лиш “мужікоф”. Самих “трудяг”. Зграя Мельникова давала собі з цим раду. Але – як?!

Вже відомо, що після прибуття кожного етапу при воротях штаб Мельнікова робив відбір зеків на “цвєт”, тобто – тих, у формулярі яких під рубрикою “спеціальність” зазначено “Вор в законе”. Вилучали й таких, що не мали такого визначення. За якою ознакою? А просто – “на око”. “Па глазам віжу...” А якби когось висіпнули помилково? Лишень тому, що “па роже відно”? – Ні! Помилки не було. Не помилявся Лєнін, не помилявся Сталін. Не помилявся ген.Дерев’янко, ні ген.Гвішіяні; не помилявся полк. Савічев, Ізмєстєв, Золотарський; не помилялися зграї наглядачів зі своїми начальниками, не помилялися “упоровці” ні їх “штаб” у ванінській пересилці. І ніхто ніколи і дотепер не піддавав сумніву, що від Лєніна і до суки-старости барака на пересилках котрийсь міг помилитися. Лишень би було згідно з лінією КПСС.

Прибув черговий ешелон. Начальники, кого це стосувалося, попріли влітку, померзли взимку, або й – під гострим осіннім дощем прийняли етап. “Пропустілі” через “санабработку”, через “піщеблок” – і очищених від небажаного кримінального накипу запаковують у барак. Усе це стосується самих зеків, вони не мерзнуть і не пріють...

Ще підмели першу зону, розійшлися – помучені і... Стихло. Тільки тепер починалася “оперативна робота” штабу Мельнікова: “суки” входили у ЗУР, заходили у БУР, “видьоргували” за реєстром блатарів і відводили у “камінний домик” на допити. Часто волокли по землі волоком, – жертва знала куди, впиралася. Незабаром із домика долинав преразливий крик, ніби з людини паси дерли або жили сотали. Були теж випадки, коли приречений спокійно ішов у супроводі до домика і... не видавав ні звука. Минало кілька хвилин – і звідти виволікали його труп. Понівечений труп. Хтось із “ворів” попередньо не підкорився волі Упорова або й чинив опір десь на котромусь лагпункті. Такого виводили покаліченого, скривавленого надвір, клали на грунт біля відомого нам станка; піднімали за рамена і ноги догори і з силою опускали крижми на поперечний дрючок. Легкий хруст – і хребет переломаний. Безвладне тіло ще живої людини відкидали на кілька кроків убік і залишали мухам на жировисько. Щасливіші догасали через кілька годин. Декотрих доїдали гнійні зелені комахи впродовж днів.

Були випадки, що когось виводили із БУРу, накладали йому на рукав зелену пов’язку і він самостійно йшов через зону до прохідної головної вахти при воротях, а звідти назад. Це – демонстративно “зсучитися”. Такий ізгой отримував “роботу” в активі штабу Мельнікова. Усе впиралося у те, що блатних було багато, а вакантних місць у зонах пересилки не було.

Керівні упоровці чудово знали, у яких обставинах вони орудують; передбачали наслідки, які їх постигнуть, якщо спротив “законників” не буде зломлений. Всякий, хто перейшов через їхні руки і залишився живий, на основі “неписаного закону” придумає для “сук” ще досконаліші “станки” для ламання костей.

БУР і ЗУР належалося випорожнити до наступного прибуття етапу. Тому “суки” там працювали день і ніч. Асанізатори тільки встигали вивозити небіжчиків за браму карантинної зони – “на свалку”.

Ніхто із золотопогонників не втручався у діяльність “сук”, які за задумом мали перетворювати “ворів” на “мужікоф-работяг”. І у висновку – переробляли, переводили людей на трупи. Таким чином, перший етап лєнінської настанови щодо вирішення злочинності в краю вважався виконаним. Помилялися: із “урки” в подальшому міг бути тільки “вор”, “сука” або – труп. “Фраєр-мужік”, та ще роботяга – н і к о л и! А як же з побудовою суспільства, де не було грунту для виникнення і процвітання злочинності? – Ш а а а!

Довго-довго назрівав 1947 рік з його “Указом об ...атвєтствєнності...” Довго “поліпшували”, “зміцнювали”, “творчо переосмислювали” систему вже готової схеми: раб і наглядач – так потрібних для побудови нового суспільства. І прикручували пружину, щоб ніде не зоставалося шпаринки. І кожний причетний “сознатєльно” вносив лепту в боротьбу з... і виглядало – мало! Бо “Указ” 1943 – мало! Недосконало! “Ще зроблю так, що світ оніміє від подиву!!!” – вислів проголошений перед самим виходом останнього “Указу”.

Крім інтелігенції, яку тут, у Ваніно, називають професорами і за те б’ють по обличчі хоча б у “бані”, ще натягали пуцьвірків з-під убогих і нужденних селянських стріх. Їх переконали під слідством, що вони винуваті, що треба підписувати усе, що підіпхають під ніс, бо воно – “ні пошкодить, ні поможе”, інакше – буде битий. Познущалися у рівній мірі над освіченою людиною і примітивом грою в “трибунал”. Потім – квартал року у вантажних пульманах, з кварталом століття до реченця кінця неволі за плечима і, – гайда! – від Карпат до “самих до окраїн...”

Ось вони й тут. Подолали останні метри материка, від залізничного тупика “ВАНИНО”до транзиту “ВАНИНО”.

“Пріііставіть ногу!!!”

Розділ II. “МИ УГНОЇМО ЇХ ТРУПАМИ ВІЧНУ МЕРЗЛОТУ...”

Перший Хабаровський заквагон. Люди, яких привезли у цьому вагоні, пробули десять днів у першій карантинній зоні. Відтак їх перегнали у третю зону другого транзитного сектора, заселеного злочинним рецидивом після повторного засудження. Це місце посиленого режиму.

Ця частина “транзитки” прилягала одним боком до капітальної огорожі чотириметрової висоти, щільно збитої з дощок “в накидку”. Уздовж цього паркану забороненої смуги не було. І сторожових веж теж. На гребені стояв кронштейн із колючого дроту й оголений електропровід. Що було за цією глухою стіною, кого там перетримували? Ніхто не знав.

Скільки було “зон” у цій системі – ніхто із приречених не довідався ніколи. Опинившись у цій частині пересильних таборів, можна було налічити дев’ять зон: сім – для утримання зеків чоловічої статі і дві – для жінок. Внутрішні перегородки з колючого дроту, крім жіночого сектора, який був відділений щільним парканом із дощок, без кронштейна. На краю паркану – сторожова вежа, призначена виключно для того, щоб забезпечити цілковиту ізоляцію між “шалавамі” і “мужікамі” (жінками і чоловіками).

Закінчилося літо 1948 року. Етапи кримінальників прибували малими групами (заквагонами) майже щоденно. Між ними траплялися й політв’язні.

Половина території зони була незабудована і служила для формування етапних колон. На другій половині стояли бараки. У той час було їх сім чи вісім, при середній щільності вони могли вмістити близько трьох тисяч осіб.

Зона наповнювалася і звільнялася періодично. У той час, влітку 1948 року, бараки третьої зони були перенаселені безперервно. Це була різноманітна, різнобарвна публіка; навіть дуже цікава з точки зору характерів, здібностей, способу поведінки тощо. Велика кількість їх опинилася відразу в ЗУРі, а відтак – у “пєрєдєлці”. Та й ті, що опинилися у третій зоні, були вкрай “заблатньоні”. Але сиділи смирно, бо мацак Мельнікова досягав їх і тут.

Неважко здогадатися, що у третій зоні був більш послаблений режим. З офіційної точки зору, там перебували люди “єщо нє совсєм потєрянниє”; тому з третьої зони брали на випадкові роботи за межі зони – в другу, наприклад, зону, де знаходилася циркулярна пила, верстат для виготовлення фінстружки й інший інструмент для ремонту бараків, вікон тощо. Вихід “на роботу” був добровільний, малоконтрольований і з роботи можна було прийти у третю зону у будь-який час. Для того існував навіть окремий прохід.

У третій зоні частина зеків знала про табірні умови, тому там панував найбільш панічний дух. Вони навіть знали, де і які начальники, яка різниця між “Сіблагом” і “Карлагом”, де годують ліпше, а де гірше. Колима вже придбала собі таку славу, що сама згадка про неї леденила душу. Ще недавно, кілька років тому, коли головний центр транзиту був у Находці, побутовці тішили себе надією, що опиняться на Чукотці (чомусь Чукотка вважалася кращим місцем, ніж Колима), а тепер з Ваніно відставляли всіх тільки до Нагаєво. Паралізовані відчуттям етапу на Колиму, впевнені, що звідти назад уже ніколи не повернуться, арештанти блудили поміж бараками, пленталися по площі перед дротами, ніби сновиди, не знаходили собі місця. Психологічно пересилки сприймалися побутовцями так само, як вагони, тобто як тимчасовий стан. І, відповідно, відносини між людьми на пересилках ніякі: випадок зігнав їх сюди, на ванінський ринок рабів, силою випадку вони будуть також розсіяні по різних ОЛПах. Ніхто тут нікому нічого не винен, ніхто нікому не друг і не ворог. Пересилка Ваніно присмирила всякого галапаса з якогось там ОЛПу, – усі принишкли.

У третій зоні представники офіційної мундированої служби при таборі ніколи не з’являлися. Тут теж підтримання порядку входило у функції “сук”, виділених для кожної зони окремо. Перший начальник – староста зони. Він не перебував постійно на місці; з’являвся лише час від часу. Проходив через зону мовчки, повільно, тихо, мов кіт, не повертаючи голови. Часом супроводжував його хтось із “сук” першої зони (такий, як Федь). Староста – страшна, відштовхуюча людина: завше понурий, з втягненою у плечі головою, невиразним пергаментним обличчям. Заглядав у бараки, тупо дивився в глиб секції пустими ямами-очима, повертався і зникав, мов тінь.

“Сука” в особі старости зони – не бандит Кроулі, страчений у тюрмі Сінг-Сінг, навіть не Мельніков. Це звичайна людина, котра у тих умовах знайшла для себе раціональне зерно поведінки, оптимальний варіант на виживання згідно з його вродженими і придбаними, в умовах неволі, здібностями.

Йому підчинялися старости бараків, які забезпечували разом з помічниками увесь комплекс обов’язків, котрі мала б виконувати наймана служба: утримання чистоти в бараках, годівля зеків, перевірки два рази на добу, але найголовніше – режим. Усе те староста барака виконував з дивовижною старанністю і дуже чітко. Він міг мати в середньому 400 зеків у секції барака й усіх знав у лице, знав, де котрий має місце на нарах і міг кожного знайти без помилки вдень чи вночі. Відсутність котрогось зека понад дозволений час він зауважував відразу. І це при наявності трьох-п’яти тисяч зеків у зоні.

Порядок у секціях утримувався, хоч там ніколи не мили підлоги. Людей було багато, вони й шкрябали склом фронтон нар і підлогу. Переважно наганяли до роботи за якусь ніби провину; теж було багато “добровольців”, котрі хотіли чистити барак чи з нудьги, чи мали у цьому якийсь зиск.

Увесь поділ і основу нар змащували соляркою. Від її випарів і від міазмів з “параші” у повітрі висів вічно густий задушливий сморід.

Підлеглість в “сучому” загоні на пересилці була перенесена без істотних змін від матірного порядку – “закону”. Та вони й не різнилися принципово від ортодоксальної “малини”. “Малина” дотепер не розглядається як чинник, вартий уваги. А тим часом вона виробила винятково доцільний, чітко функціонуючий закон, створила цікаву і геть відрубну паракультуру, котра вплинула врешті-решт і на культуру всенародну. Це пісні, жаргон, ноша, матерщина, котра не має аналога в світі. А основа виживання – крадіжка. Маймо ж відвагу сказати собі: “малина” виросла на “погноєному” суспільно-соціальному грунті і це – не анахронізм, а закономірний наслідок.

У “малині” розподілу становищ не існує, бо між ними не можна поставити зверху “нехибнокеруючих” керівників, а тим більше за заслуги батьків чи на підставі протекції. Не кажучи вже про всемогутні гроші. У “чесняг” те питання вирішується природно, як у тварин, скажімо, вовків: кожний посідає відповідне йому місце.

“Сучий” штаб мусів бути краще забезпечений матеріально від решти зеків. А за рахунок чого і кого? Головне джерело доходу становили пограбування. Грабували етапи: здирали з хребта зеків усеньке, що могло на щось придатися. Найбільш вигідні під цим оглядом були етапи з Прибалтики. У Латвії переважно “брали” людей з дому, людей статечних і забезпечених. Та й Латвія взагалі була заможнішою у порівнянні з іншими провінціями імперії. Латиші у більшості – люди середнього віку, сімейні, поважні. Перебуваючи ще під слідством і згодом – засудженими, вони отримували передачі від своїх жінок і рідних. Такі речі, як одяг, білизна, приймалися тюремною адміністрацією необмежено. Коли їх вантажили “с вєщамі” у телятники, вони забирали усе з собою. Отут “суки” їх і лущили від “неположеного” добра. Частину здобутку “суки” самі доношували у зоні; частину передавали надзорцям через вахту за чіфір (чай), махорку, а часом і кофеїн, морфій тощо. Всяк, хто пережив ті часи і зостався живий, пам’ятає “латишскій карман” – влучний афоризм табірного походження і табірного вжитку.

Добродушні литовці і мовчазні інтелігентні естонці не мали з собою стільки “барахла”. То були переважно люди молоді, схоплені у більшості випадків там, де біда застала. Тому кишень “латиських” вони не мали. З них знімали просто з хребта і ніг, аби лиш воно годилося на “толчок”. У “сук” “смєнка” не належалася. Хоч і могли часом щось накинути на пограбованого, з ласки своєї, якщо було щось таке під руками; це могло бути з небіжчика – рідкісний випадок, бо у Ваніно з мертвих одежі не стягали. Зеки були ще у своєму – не казьонному.

“Суки” були озброєні з благословення офіційних властей – дрин і “фінка”. Де їх сьогодні вже шукати!? Начальство не видавало їм зі складів, як конвойним автомати. Фінські ножі і дрини виготовлялися у таборі найкращими “дриноробами”, талановитими різьбарами. На ножі хтось доставляв з-поза дротів добру сталь, а на місці спеціалісти виготовляли з неї чудові – шедеври мистецтва – “фінки”. Те і те майстрували у другій зоні, де був для цього спеціальний “цех”. Майстрам платили добавкою з кухні.

Недарма кажуть: “Як ведеться, то й півень несеться”.

“Машина” працювала. Урухомлювали її “суки”: проводили санацію усього контингенту, вилучали з маси небажаний елемент і його знищували. Нарешті – переробити “вагони” на “трюми” кораблів, та настільки докладно, та без “комісій”, та “медкомісій”; та тисячами, тисячами голів... І швидко, без суматохи, оперативно. І постійно, день у день, безконечною лентою, від головної приймальної брами до етапної у другому, протилежному кінці, транзитки...

У таких умовах зовнішня адміністрація була не в стані навіть проконтролювати роботу тієї машини, хоч поверхово.

Четверта зона призначена на той час виключно під харківські етапи. Туди заганяли контингент людей з усіх місцевостей України і Молдавії. П’ята зона заселювалася мінським етапом – уся Прибалтика, Білорусія і частина Росії, котра прилягала до згаданих територій.

Що стосується численної кількості в’язнів, “оформлених” в Уфі (там були сконцентровані злочинці, вилучені з рядів армії після закінчення війни), в Молотові, Хабаровську, Владивостоці і т.п., то тих розміщали у третій зоні, але в окремих, “політичних” бараках.

Прибув черговий етап із Харкова.

Жінок розвантажували насамперед. Тому чоловіки ще якийсь час томилися у вагонах. А жінки (радше – дівчата) зіскакували незграбно з пройомів вантажних пульманів (“телятників”), притримуючись східець і тулячи до грудей вузлики з речами. Вони ще мали з собою ще якісь речі, переважно – з дому. Разом виходили галасливі блатнячки, яких завжди добавляли у вагони на довгому шляху з заходу на схід, аж до Ваніно. Тому вкраплення кримінального рецидиву між жінками завше було більше, ніж між чоловіками. Нагляд за ними був “строгіший”, оскільки режим передбачав абсолютну ізоляцію жіночої статі від чоловічої. Якраз цю настанову цей елемент був готовий порушити на кожному кроці, при кожній нагоді. Тваринний інстинкт виступав у них некеровано і вони користувалися ним з нахабним зухвальством.

На “разгрузочной плащадкє” рух. Частина конвоїрів наїжена багнетами-“штиками” стоїть обабіч і пильнує; інші суєтливо бігають сюди-туди з костурами в руках, відламаними десь принагідно від гілляки. Стражі розмахують ними, мов пастухи на пасовиську, – поганяють і підганяють:

– Станавісь! Строїтса па пять! Давай-давай!

Погавкують пси. Відгризаються поганими словами “битовички” (згадані блатнячки, засуджені за кримінальні злочини). Нарешті маршколона готова. Конвой зайняв свої місця. “...Шаг вправо, шаг влєво... стрєляю бєс прєдупрєждєнія! Слєдуй!!! – Рушили вперед.

Коли колона жінок зникла за закрутом дороги, почали розвантажувати чоловічу стать; цих удвоє, втроє більше...

Каменистим, невтоптаним, нев’їждженим шляхом добрели дівчата до брами транзитних зон пересилки “ВАНИНО”. Тут їх уже очікували. Затрималися, поки начальники діловито розклали документи-“формуляри” на столиках при вахті. “Пєрвий вагон – пять шагов впєрод!” – Викликали за прізвищами, “стаття-срок”; прафоси ще обшукували і заганяли у відчинені ворота, відразу – в “баню”.

При ванінському транзиті жіночої режимної обслуги не було. Жінок “пропускав” тойсамий сучий штат при лазні, що й усіх загалом зеків. Пригнали на схил над яром, куди стікалися нечистоти. “Са-а-аді-ісь!” Оглянувшись, присіла кожна на тому місці, де стояла. Хтось із обслуги “відсікав” дрином, мов жезлом, групу дівчат з одного краю: “До-сіх пор! Встать! За мной!” Покірно піднялися і пішли до вхідних дверей преславної ванінської “бані”. “Стой!” Зупинилися на втоптаному місці. “Ррраздєвайсь!” Жінки і дівчата ще переглянулися... “Жжіво, сучкі! Ррускаво язика нє понялі?” Неохоче почали знімати із себе одежинку і складати на землю. Вже дечого навчені, невільниці все одно відчули чергове поганьблення власної гідності. Пов’язали одяг у клунки і стояли нагі на осінньому сонечку, очікуючи, коли “запросять” всередину “пропусніка”.

Уся процедура “санабработкі” проводилася таким самим чином, як і з чоловіками, незважаючи на стать, на вік, на ценз. Ті ж “цирулі” голили під пахами, лобки і стригли голови “под-мальчіка”. Тим часом їх одежинку дезинфікували у гарячих камерах, а жінки квапилися сполоскати присохлу до маслаків шкіру від бруду і омертвілостей, нагромаджених упродовж півторамісячного перебування у мандруючих вагонах-“телятниках”. “Обработалі” і вигнали через інші двері, де на купі лежали їх “”прожарені” речі... А в “пропуснік” вже заганяли наступну порцію жінок... Одяглися, зібрали свої пожитки і – в колону.

Не обходилося без відомих у тих умовах непристойностей. Практично уся суча обслуга очікувала нагоди, коли прибудуть жіночі етапи. Цього бажали собі теж блатнячки, які “істаскавалісь” за дротами і шукали нагоди задовільнити свої прихоті, використавши отаку нагоду. Відшукували себе взаємно, і контакти відбувалися без будь-яких скрупул. Умовності, які мали би визначати різницю між тваринами і людьми, тут, у цьому місці, не бралися до уваги, а навіть придавалося цьому якогось бравурного забарвлення. Плід “малини” не мав жодного морального підгрунтя, закладеного у сім’ї, в школі чи взагалі у звичних для нормальних людей обставинах.

Основна маса політзечок, особливо із сільських місцевостей, уникала таких контактів, а представниці збройного спротиву із західної частини України майже організовано чинили опір “сукам”, коли ті намагалися “позалицятися”. Вже від самих початків не склалися стосунки між здеградованими “битовичками” і дівчатами-політв’язнями. Перші почували себе за дротами як у себе вдома; другі – не сприймали неволі, душею відчували цей стан як тимчасовий і тому не тратили надій на якесь спасіння. Пускатися берега не мали наміру. Тож вони навіть з вигляду нагадували більше пасажирів на великих вокзалах, перемучених і понурих. Кримінальниці були горді, що вони не “врагі народа”.

“Помили” і гамузом погнали відгородженим проходом у третій жіночий сектор пересилки. Там були теж відгороджені бараки під карантин. На них вже чекали цілі шварми особливих блощиць: зухвалих і нахабних, як і начальники в невільничій системі імперії. Голених-стрижених розмістили на нарах... Вечоріло... Привезли очікувану баланду...

Карантинний реченець харківського етапу був ще коротший, ніж попереднього, котрий розмістили у третій зоні. Четверта на той час була заселена, але скільки там людей – годі було визначити. Заносили туди їжу, завозили на “біді” баланду; активність там була дуже незначна: крім черги до галюна обдертих в’язнів і кількох дриноносців, котрі вешталися ліниво на території зони, – більше нікого.

“Женуть етап!” Зеки третьої зони висипали з бараків, поповнили чергу в галюн, щоб подивитися, як женуть вузькою смужкою між дротами незліченну масу молодого люду. Прохід між дротами виглядав мов прозорий тунель. По ньому йшло кілька жвавих функціонерів з активу Мельнікова поперед густої різнобарвної маси невільників. Усе там якось наїжилося. “Суча” зграя з дринами у руках і відповідною до моменту міною на лиці понукувала цю людську густу мішанину, не даючи їй прийти до себе: “Давай-давай! ...Мммать-перемммать... Христа-бога! Давай-давай!” Натовп збовванілих людей просувався між колючим дротом якось метушливо, але таки повільно. “Суки” їх квапили, підганяли, штовхали шторцем дринів – не допомагало. Ззаду підганяли, наступали переднім на пяти. І били...

При вході у четверту зону стояла група “сук” вже під проводом старости. Староста прийшов спеціально “прийняти етап”. Це була відповідальна робота, оскільки людей належалося розмістити у бараках згідно з реєстрами ще з вагонів. Підійшли до прорізу у дротяній перегородці і зупинилися... “Саадісь!” Усе це місиво потахло на місці і стихло. “Пєрвий вагон, на виход!” У різних місцях піднялися окремі люди і безрадно оглядалися, якби то їм пробратися до проходу в зону. “Пастухи” відразу зрозуміли, що таким способом процедура переселення етапу з карантинної у четверту зону затягнеться до пізньої ночі. Однак тут не були туманкуваті начальники-вольняшки, щоб хоч умри – а роби, як сказано в інструкції! “Суки” відразу зрозуміли ситуацію і почали запускати через прохід приблизно по сто осіб. Старости бараків з секційними помічниками формували групи повагонно, а відтак посекційно і побарачно. Це був один із найбільших етапів однорідного контингенту “бєндєр”, про котрих всемогуча пропаганда встигла повідомити усеньке населення від Буга до Камчатки. Тому увесь той “прийом” у четверту зону проводився винятково нелюдяно: озвірілі підпасичі-шестьорки орудували дринами до поту, тероризували цю масу молодого народу так, що навіть бувалі зеки з третьої зони німіли з подиву.

І четверта зона заповнювалася мовчазною масою людського матеріалу. Укомплектовані “вагони” відпроваджували у бараки і складали на нарах. Хриплі викрики “сук” помалу слабшали, на проході між дротами показався кінець свіжобритоголової братії; колону замикав гурт перетомлених від натуги представників упоровського штабу.

Переведення в’язнів з карантинки у четверту зону закінчилося вже при сутінках. Зона проковтнула понад три тисячі осіб, а зовні не було видно нічого. Єдине, що ожило, – це мовчазний ланцюжок від бараків до галюна. Цей порядок пильнували чергові у зоні і в галюні. Тому ніхто не затримувався; бігцем-трусцем до виходку і відразу назад у барак.

Другого дня була заповнена п’ята зона приблизно у такий самий спосіб, як четверта. Різниця, однак, була: то були люди мінського етапу, переважно люди з ризької пересилки. Прибалтійці – люди статечні. Їх не можна було погнати цим тунелем з колючого дроту бігом, вони йшли не штовхаючись, повагом, з притаманним їм достоїнством. Через те їх більше били. Бо вони виводили з рівноваги бідних “сук” своєю повільністю. Люди ці стоїчно зносили удари, терпіли мовчки, з високо піднятими головами. Загнали їх, і знову затихло.

Якогось дня з четвертої і п’ятої зон вивели через третю зону біля трьох тисяч в’язнів у шосту зону. На їх місце відразу перегнали з першої зони кілька тисяч політв’язнів з недавно окупованих німцями територій: це були люди з чернівецької, кишинівської, одеської та інших пересилок. Між ними було дуже багато німців, мадярів, румунів, чехів.

Останній етап під оглядом психічного стану значно різнився від попередніх. Ті люди вже на проході рухалися якось живіше, галасливіше. Здавалось, вони не такі зголодовані, не так знуждані етапом з Харкова і до Сов-Гавані. “Сучня” відчула, що це такий контингент, котрий треба “ламати” відразу, що це люди, здатні до спротиву. Цей етап добряче перевірили на лояльність “психологи” Мельникова ще на “пятачку” першої зони, коли їх пригнали з вагонів: підозрілих у тому, що вони могли б “дурно повліять” на основну масу, відставили відразу в ЗУР. Таких набралося кілька десятків осіб. З ними довго не панькалися, “оформили” негайно, забезпечили їх формуляри відповідними зауваженнями, як, наприклад: “Схильний до...” (вставлялися всякі інсинуації – “здатний до спротиву, чи втечі”, бо треба було чимось виправдати їх відсів) і без карантину перегнали у шосту зону швидким транзитом у трюм чергового транспорту. Що ж до зауваження у “робочому” формулярі, то собі тим голови не ламали: їм байдуже, які наслідки матиме в майбутньому подібний запис.

“Сучий” штаб зробив негайну “сходку”. На ній було вирішено: “Виявити усіх (очевидно, спровокувати), хто здатний на підбурювання (на спротив?), і знищити”... Мельников пояснив ситуацію начальству за воротами табору. Невідомо, чи начальник, втілення ангела життя і смерті тисяч приречених на пересилці, схвалив чи ні план упоровця Мельникова. Але що цей упоровець звертався з цього питання – факт.

Вранці під час роздачі пайки “суки” провокують незадоволення і спротив – б’ють навіть кулаками по обличчі і фіксують тих, котрі чинили опір: секція, нари-вагон, місце на нарах. Грунт промацаний. Тепер – “дєйствовать”.

Ще того таки дня “штаб” знову зібрався на сходку. Вияснили ситуацію, уточнили тактику подальших дій, мобілізували потрібну кількість виконавців на грядуще “святоє дєло”. Ще встигли пройтися по зоні і зробити останню рекогнісцировку. А ввечері – “отбой і в стойло”.

Уночі зайшли в барак понад півсотні озброєних ножами “сук”. Кинулися наліво і направо з тамбура у секції, почали будити в’язнів на нарах і заглядати їм в очі... Хтось гикнув на нарах, і половина людей була вже на долівці; частина з них вскочила в тамбур і заблокувала вихід з барака. Де не взялись у руках дощечки, відірвані з нар. Озвірілі люди змішалися, засвистіли у повітрі дощечки... Хтось стогнав, ще хтось робив спробу вирватися з натовпу у тамбур – не могли пробитися. А в тамбурі орудували дошками кілька відчайдухів; били куди попало спантеличених “сук”, які металися, мов у мишоловці. За якусь мить там валялося з півтора десятка вбитих і смертельно покалічених напасників. Комусь з них таки вдалося втекти. Декотрі позалазили під нари і почали проситися, щоб їх помилували...

До ранку вже ніхто не спав, доведені до відчаю, усі в бараку “озброїлися” і чекали нападу. Дарма: ніхто не з’явився з першої зони; мертва тиша стояла за дротами. Досвітком “полонених” силоміць вигнали поза межі четвертої зони.

Старости інших бараків не лише не цікавилися, а навіть не показувалися. Перемога окрилює! Що буде, те буде, але настрій непоганий.

Вранці у зону зайшла численна група офіційних наглядачів під проводом кількох офіцерів з майором на чолі. За ними – зграя “сук” з першої зони...

Майор обвів поглядом зону: “Брось аружіє!” – це до людей, що стояли очікуюче з дощечками у руках.

З натовпу хтось відізвався: “Нехай “суки” вийдуть із зони, тоді ми покидаємо дошки!”

Майор пополотнів. Зек диктує умови! Немислимо! Недопустимо! Ні, ще недосконала тюремно-табірна машина, коли отакі рецидиви трапляються. “Усе від надмірної гуманності”... Майор помалу остигав, в очах ясніло.

Офіцери і наглядачі стояли мовчки, тупо і дурнувато вилупивши баньки.

Майор рушив до барака. Зупинився на порозі у тамбур. Просто під ногами лежали скривавлені трупи з розбитими головами...

Майор постояв хвилину мовчки, відтак обвів поглядом свою “свиту”, котра скупчилася у нього за плечима. Ті з розумінням і співчуттям кивали головами, не знаючи, “на яку стати”.

“Ну і звєрі! Ну і нєлюді!”

Котрийсь із офіцерів повернувся до розсіяної юрби в’язнів.

“Кто ето сдєлал? Я вас спрашиваю: кто ето сдєлал?” – Він з люті аж закостенів. Підступив, шарпнув крайнього за брудний лашок на грудях; зек легко подався вперед, мов павутина: “Ктооо!!!” З люттю пхнув вимарнілого в’язня геть від себе; той упав. Хтось з-за плечей крикнув зірваним голосом: “Усі били!” І знову тиша, мов у западні.

“Што значіт “всі”?! – передразнив неруского бравий офіцер. – Персонально кто??” Він очевидячки втрачав самовладання.

“Такіх людєй, такіх людєй! – бідкався далі майор. – І так па звєрскі! Уму непостіжімо!.. Да развє ето люді? Будь мая воля, я би всєх..., да, всєх до єдінаво пад стєнку... Такіх людєй!”

“Пасмєлі убівать – умєйтє... імєйтє храбрость атвєчать!” – не тратив запалу офіцер. – На виход всєєє!!! Всє, кто іскрамсал – ізуродовал етіх людєй! Гааади! Криси!!!”

“Я скажу!” – відізвався хтось із натовпу в’язнів.

“Вихаді напєрйод! Чєво прячішся? Как фамілія? Подлиє труси!” – То знову сердився бравий молодший лейтенант. Запах крові будив у ньому і так не приховану бестію.

Перед натовп в’язнів висунувся якийсь вже старший чоловічок з непокритою головою. Свіжоголений череп блищав проти сонця – людина була лиса. На схудлому, блідому лиці виділялися ще не вибляклі темно-сині очі. В одній руці чоловік тримав досить вмістиму торбину на шворці, у торбині щось було; видно, не цінне, якщо дотепер від нього ще ніхто того добра не відібрав. Він почав говорити: “Нас би вам, гражданін начальнік, не треба лякати. Ми всі маємо за плечима по “катушці”. Однак ми не хочемо, щоб оті... оті, з дринами, над нами знущалися. Ви не виділи дотепер, що робиться у карантинці? Ви хоч знаєте, скільки нас скалічили у тій вашій “бані”? Вже отут вони вбили в кілька разів більше з нашого ешелону, ніж оце тут перед вами”...

“Ти, мразь, што сєбє пазваляєш?!” – не втерпів знову ретивий молодший лейтенант.

Майор махнув на нього рукою. А до в’язня: “Гаварі, гаварі! Я тєбя слушаю!” – майор давав приклад істинного залізного чекіста, з вишколеною “терпеливістю”. Так вчили...

“Ми просили ще першого дня, щоб нам покликали когось із начальства. А нас за то – дрином. Я... я вже, можна сказати, своє віджив. Я, може, мав якусь скотину на господарці – я її ніколи не бив. А – дивіться-но!.. – в’язень зсунув з плечей курточку, натягнену на голе тіло. Плечі оголилися. Вони були сполосовані бруднобурими басаманами впоперек і навскіс від ударів дрином...

“Єслі ти так прєрєкаєшся, как сєйчас, то... канєшно!” – повчав в’язня котрийсь з гурми наглядачів.

В’язень лиш здвигнув плечима і якось незграбно натягнув брудну, лихеньку курточку на голі худі плечі. “... Нас, гражданін начальник, загнали за дроти геть від Бога і людей; задумали зробити собі з нас потіху і перерізати вночі, як курей! Ви думали, що ми того не знаємо? Скажіть самі: чого вони прийшли сюди, в барак, посеред ночі з дрючками і фінськими ножами? Ми вимагаємо, щоб нам дали обслугу як належиться – з мундированих начальників, так як всюди є... Бо... ну, що я вам скажу? Ще так зо два рази – та й не буде кого на Колиму відставляти! Ту вже ніхто життям не дорожить...”

Випадок на ванінській пересилці – щоб зек говорив, а начальник з золотими погонами терпеливо вислуховував – то річ неймовірна. Але й майор був випадковою людиною між табірним начальством. Бо воістину ніхто з них не принизився до того, щоб дозволити мерзенному зекові мати свою думку, а тим паче – ставити якісь вимоги. Спосіб господарювання “сук” у таборі не викликає сумніву у жодного в’язня, а ось діалог майора МВД із зеком зразка 1948 року, ще й прилюдно, – неймовірно...

Майор розпорядився, щоб два присутні тут наглядачі зосталися при бараку, кинув-буркнув собі під носом старе і замізгане “разбєрьомса” і пішов собі геть попереду групи із військовонайманих. “Суки” опустили наразі барак, але залишилися при вході у четверту зону біля колючого дроту...

Прийшли якісь зеки з першої зони з ношами, а з ними лєпіла у брудному халаті під френчем і повиносили трупів геть. Залишили тільки їх “зброю” – дрини на долівці у тамбурі (ножі лєпіла забрав).

Дрини повикидали в’язні через дроти на першу зону, “шестьорки” принесли води у якомусь кіблі, але кров у тамбурі і в секціях повимивали самі в’язні. Незабаром прийшли два наглядачі і стали на службу замість “сук”. Ніби заспокоїлися, вляглося; баланду приносили з кухні, як завше, ніхто порядку не порушував; люди малися на сторожі.

Наглядачі витримали у зоні неповних два дні, з повними штанами смороду від страху. Вони-бо знали нахили “сук”: ті могли їх підступно повбивати і віднести це на рахунок “бєндєр”, щоб проти них спровокувати начальство.

Згодом знову чергували “суки”. Але більше не присікалися. Люди вільно бродили по четвертій зоні і навіть продерли в одному місці дроти, щоб проникнути у третю зону.

“Суки” після цього інциденту провели у своїх рядах розслідування, виявили, хто продав “фашистам” ідеальний план нічного рейду; провели їх – зрадників через нам уже відому “пєрєдєлку” і зоставили догасати з поламаними хребтами. Відразу, не відкладаючи, провели профілактичну чистку у своїх рядах: більш ненадійних відразу під ніж, а менш – включали до найближчого етапу і переганяли у шосту зону. “Списали”.

Небезпечний етап почергово великими групами почали гарячково відсилати на Колиму.

Така кількість небезпечних злочинців! Що було б, якби вони дійсно збунтувалися? “Бді-нє-бді!” – а не знаєш, що там вони думають. Збунтуються – і через десять хвилин з ванінської пересилки й сліду не залишиться. Зметуть усе мов тайфун на своїм шляху. Чим і як можна би було втримати таку силу? Який гарнізон міг би порадити собі у такій ситуації? Пересічна кількість зеків сягає понад 17000 голів під час навігації. Полк гарнізону, складений із салаг-червонопогонників – ніщо проти такої сили. Перестріляти? Навіть по одній кулі на зека і то треба 17000 вистрілів; прикинемо по 10 куль на кожного... 170000!.. Чи будуть стріляти? Сумнівно! Перевага сили конкретно не на боці табірної адміністрації. І тому всі дотримувалися правила (вже десь застосованого): “Краще перестаратися, ніж недостаратися”. І справді: слава Аллаху – ніхто не питає за втрати у “живій силі”. Навіть – навпаки. Тому Мельніков має рацію: “Терор, терор, і ще раз терор...” Постаралися начальники цей випадок затерти, затушувати на місці.

Вже через кілька днів кількасот “крамольних” зеків з четвертої переселили у шосту зону. Ще частину запланованого на відправку контингенту людей зоставили наразі на місці.

Дальше – четверту зону гарячково і, очевидно, позачергово розвантажували, відставляючи людей у трюми.

П’ята зона була зовсім аналогічна четвертій: мала таку саму кількість бараків і таке саме розміщення. Отож і їх вмістимість була однакова.

Якщо у третій і (тепер вже) четвертій зонах люди цілими літніми днями швендяли по території зони, то у п’ятій було тихо, усі зеки були загнані в бараки на нари і тільки черга до відхідного місця свідчила, що там є живі люди. П’ята зона поросла штивним, твердим мов дріт бур’яном, оскільки його не витоптували. Увесь терен тої зони представляв собою лагідне узбіччя, котре збігало до рівчачка уже в забороненій смузі. Попри дроти і рівчак проходила внутрішня “дорога”, задротована щільно з обох боків, котрою проганяли жінок з “бані” відразу після прибуття у вагонах із заходу.

Третя зона наприкінці літа 1948 була вщент перенаселена. З неї вилучали дуже малу кількість арештантів на кожний черговий етап за море. Старалися якнайшвидше розвантажувати четверту і п’яту зони. Бо вони дійсно поповнювалися безперервно і по кілька тисяч людей відразу.

Перевантаження найбільше давалося взнаки в чергах до виходку. Баланду варили з якоїсь дуже смердючої риби. Щоправда – самої риби ніхто не бачив: у сизій юшці плавали шматки її костей. Мабуть, баланда вважалася достатньо “калорійною”, бо у тій юшці більш нічого не було. Але голод, як кажуть, – не пан. Зеки їли те, що їм подавали з ласки своєї ті, котрі з туманних мотивів підтримували життя “отбросов общества”; бо могли б не дати нічого – чимало таких випадків було.

Від акулячої (?) баланди у зеків попсувалися животи – явище у таборі досить рідкісне, бо там шлунок переробить навіть кістку мамонта. Люди фактично отруїлися. Бігунка охопила усе населення ванінського транзиту. Різь у животах і мимовільне безконтрольне виділення ріденьких відправлень мордували виснажених зеків до решти. Цикл добового буття зеків перемінився: вони увесь час тепер простоювали у черзі до виходку. Вистругані, виснажені арештанти приймали ранком дорогоцінну пайку і бляшанку води. Відразу займали чергу до виходку і рівночасно споживали ласкавий дар від “суки”-”хлєборєза” – шматок малая, спеченого невідомо з чого. Черга звивалася серпантином по усій території зони. Вона посувалася повільно, але рішуче у напрямку вхідного прорізу у галюні. Вже й так зголодовані, а тепер знуждані недугом, скрючені, скорчені і зболені зеки робили спроби затримати позиви і “донести” до діри у виходку. Майже нікому не вдавалося...

Остап отримав пайку, як звичайно, вранці. Випив традиційний “кіпяток” і став у чергу. Помалу просувався вперед і жував основний харч на цілу добу. З’їв – голодний далі. Він ще не відчував тиску в аналі, коли ставав у кількарядний хвіст-чергу. Але з практики вже знав, що це неминуче, мав надію, що поки відчує поклики, то якраз встигне... Дарма – не виграв: різкий біль у виструганих кишках, а відтак гострий позив “надвір”. Перший раз він метався, мов припечений залізом, переплітав ноги, присідав на місці, корчився у три погибелі – не допомогло! Потекло по худеньких литках і голінках долі, залило ступні босих ніг. Ще щось було у ньому живе; ще стид, ще відчай від безпорадності охопив рештки його чистої, людської свідомості, – він ще був людиною. Хоч ніхто не звернув на нього уваги – усі тут були такі. Адже ніхто не звертає уваги, коли хтось поряд чхне. Природна річ. Дрібниця. Тому почуття незручності і пригнобленості охоплювало Остапа тільки на початку. А потім? Потім уже не “супротивлявся”, а філософськи констатував: добре, що не має штанів, тільки обривки кальсон на собі... Але діяла звичка людини від народження, від поколінь: залагоджуватися у визначеному місці, – рефлекс, майже безумовний...

Коли вже зболений, безсильний пройшов через “діру”, лягав на грунт біля дощатої загорожі на сонці і обсихав. Як пусте нутро заспокоїлося і трохи обсушився, то шкрябав помалу загаджене тіло пазурями, сухий кал легко лущився з тіла, вже не так свербіло і робилося трохи легше.

У третю зону зайшов староста. З ним ще два “сучі” посіпаки. Один з них – Федь. Постояли посеред зони, погледіли на конвеєр до виходку і повернулися назад до хвіртки з зони. Федь ще затримався – стояв посеред майданчика закаменілий, ніби статуя: не рухався, не кліпав очима. Остап тим часом лежав біля загорожі, опершись плечима об дошку. Він зауважив Федю відразу (його не можна було не зауважити), але зніяковів, опустив голову долі і зробив вигляд ніби його не бачить. Однак того не обдуриш. По кількох гнітючих хвилинах Федь підійшов упритул. Остап не піднявся з місця, дивився мовчки на Федя, напускаючи на себе фальшиву байдужість. Гризь і бігунка на мить покинули його, але обезводнений і виснажений голодом організм був такий ослаблений, що йому важко було навіть рушитися. Гримаса, глумлива посмішка ковзнула по обличчі Феді: “Жівой?” Остап якусь мить мовчав, а потім відповів таким голосом, ніби відчув провину за те, що він живий: “Да!” Бо треба сказати, що акула (якщо в тому винувата акула) у баланді таки взяла свою данину – здесяткувала зеків. Але “лєпіли” у це не вмішувалися.

Федь, не прощаючись, мовчки відвернувся і пішов ліниво у барак, де мав своє місце на нарах Остап. Довго там не попасав, вийшов і розміреним кроком подався геть із зони...

“Ей ти, дахляк абосраний! Канай сюда!” – крикнув від барака секційний, звертаючись до Остапа. Той зробив ще вигляд, ніби це його не стосується. “Ти што тємніш? Тєбя зову, ти, бесштаннік!..” – і уточнив, який він “бесштаннік”. Остап піднявся з землі і пішов до барака. Секційний подав йому “парашу”, – велику, може, трилітрову бляшану банку з-під чогось консервованого. “На! Набєрі вади і абатрісь – ваааняєш, как казьол! Ччорт...”. Остап нерішуче взяв “парашу”, підійшов до кадки, у котрій на дні було ще трохи води. “Набірай, набірай! І вон отсюда, пока...” Секційний спохватився, повернувся і пішов із тамбура у глиб секції.

Остап зрозумів, що то справа Феді, що – у крайньому випадку тут – дрин йому не грозить. Яку ж неоціненну вартість мала для нього вода у цих обставинах, після тривалої бігунки, – того він тоді ще не знав. Набрав повну банку води, вийшов з нею аж за галюн і насамперед почав пити. Пив без кінця і відчував приплив бадьорості, сил, якесь заспокоєння і впевненість у собі. Зоставив трохи води і почав відмивати бруд з подразненої у проміжності шкіри і з ніг. Вернувся у барак і простягнув пушку секційному суці. Той без слова, не глянувши на Остапа, взяв баньку і жбурнув її з серцем у кут тамбура.

Остап вийшов на майданчик. Відчув себе іншою людиною. Якийсь добрий дух вступив у нього, навіть сонце ласкавіше світило і вітерець леготом ласкав його трохи обмите тіло. І для того треба було лиш бляшанки води! Тільки бляшанки води! Напитися! І ще бути певним, що без причини тебе ніхто не спереже зненацька дрином. Так мало зекам треба; а скільки життів було б збережено від цього!

При напливі свіжих етапів, при достатку людського матеріалу для відправки до Нагаєво, тих мізерних кількасот зеків, що “загнулися” внаслідок отруєння, – не залишили істотного сліду у діяльності транзитки. Виволокли за браму, закопали недалеко від “запрєтки” – справі кінець.

Зек ніколи не може формально довести, що люди в таборах вмирали від тривалого недоїдання. Зате його можна притягти до відповідальності за брехню, бо у документах таборів “Находка” і “Ваніно” значиться, якої калорійності були там харчі у той час, котрий нас цікавить.

“Опять бандєр прігналі!” – фраза з упередженим змістом, – це переганяли чергову порцію рабів з першої зони через “баню” – безперечно! – у четверту транзитку. Видовище, котре ніколи не старіє, як шедевр пензля Леонардо да Вінчі, Гойя, Констебля чи будь-кого іншого. І прохід між першим і другим секторами, прозорий тунель заповнювався щільним натовпом збовванілої молоді. Вони просувалися якось метушливо, але в загальному повільно. Спереду їх квапили “суки” дринами; ззаду їх підганяли, не давали опам’ятатися. Як звичайно, у тих випадках, сердеги свіжопоголені, затуркані, не тямили, чого від них хочуть. Їх били під звуки придушених, зловіщих і категоричних понукань. Люди падали, вставали і якось незграбно, мов ошпарені окропом, винувато старалися пропхатися в натовп, щоб не бути скраю, замість того щоб швидше бігти до проходу у четверту зону. Як можна було довести до такого стану відразу таку масу молодого народу?! Вони, виглядало, зовсім втратили глузд: товпилися, лізли один одному на плечі, штовхалися – і усе мовчки, мов величезна отара змішаних овець, що шукає якогось виходу із западні... Безумовно – це крайня точка попрання людської гідності. Але коли вже їх загнали в бараки і ущільнили на нарах, тоді та нагінка закінчувалася. Справа в тому, що спротив “сукам” кілька тижнів тому зоставив таки по собі слід: старости і їх “пристяж” (помічники) самі вже почали призвичаюватися до послаблення режиму в зоні, оскільки й їм діставалося менше навантаження на нерви. Та й і пам’ять про те ще була надто свіжа.

Крім усього, начальство таки зробило відповідний висновок з тодішнього інциденту, і тепер кожний етап підлягав очищенню, стерилізації від непокори можливих підбурювачів. Неважко здогадатися, що до таких зачислювали представників інтелігенції і особливо священиків.

Нагадаємо ще раз, що погибель на “грамотних” таки прийшла. І на тих, котрі до ув’язнення чимось керували (то вже зовсім абсурд), бо вони мали “опит работи с людьмі”; теж вилучалися ті, котрі мали “внушітєльний від” або якусь іншу зовнішню ознаку непокірності хоч би у майбутньому. Так розуміли ту справу начальники. Так їм виглядало. А чому?

Спеціалісти ГУЛАГу на підставі теорії про “маси, класи й – вожді” і ще там всякий біс розмірковували. Сидячи за столами, вкритими пурпурним сукном, прийшли до висновку, що маси для активного виступу мусять мати “вождя”. Без нього вони, може, й динаміт, але без детонатора, нічим не відрізняються від мертвого каміння. Завдання тепер вже не важке: відокремити всякого здібного “повести за собою маси”, не допустити інфільтрації підготовлених чи потенційних осіб “с організаторскімі способностямі”. Котрі? То виявлялося з документів і за зовнішнім виглядом: у першому випадку малися позначки ще від екстра-”психологів” слідчих, а згодом у документи могли вносити свої зауваження табірні “куми” на підставі характеристик, поданих сексотами. “Запишеш пером, не вирубаєш топором”, – каже мудре прислів’я. Чи знайшовся начальник, в котрого викликало би сумнів “частноє опрєдєлєніє” в особовій справі зека або зігнорував його? І люди, у більшості розумні люди, – піддавалися свавіллю, зовсім не відаючи причин цього. Отож “психологи” мали роботу, коли прибували політичні етапи, так само, як і тоді, коли прибували заквагони з рецидивістами.

Та частина народних поводирів, котра не дозволяла собі навіть на тінь втрати мужності у присутності “хлопців”; ті, котрі власним прикладом гартували волю інших, вселяли віру і надію до самого кінця, до згону і самі – за те ж таки – гинули, скатовані в “боксах” табірних БУРів, тим належиться місце у пам’яті народній, однаково – відомі їх імена, чи ні. А були вони. Були! Схилимо голову перед їх великим духом!.. Честь, хвала їм!

День коротшав. Сонце пригрівало вже лиш у затишку. То був котрийсь із перших днів жовтня 1948 року... Остап сидів після пайки при дощатому паркані, котрий розділяв транзитку від виробничих зон табору, опершись об паркан плечима. Підставив голі ноги під промені скупого сонця, щоб грілися. У шлунку – пайка і порція води. Він був спокійніший у порівнянні з рештою зеків; після втручання Феді, коли йому дозволено брати воду з діжки у тамбурі “свого” барака, його не били. До того ж, він ще часом брав води напитися посеред дня, спершу за дозволом, а як тамбурний функціонер обшторцував його за те, що “він ще дотепер питає”, – брав самовільно (спробував би хтось інший!). Він кимав, прижмуривши очі, і поступово тратив відчуття реальності, котра його оточувала. Душа відпочивала, скинувши ношу буденної дійсності – зробилося байдуже і легко. В уяві виникли спершу нечіткі обриси минувшини. Образи виступали щораз виразніше, і він почав вдруге жити у минулому: рідна нужденна хатина (він і не знав, що її вже нема), батько, згорбившись, порається на гумні, мати щось несе з городу; – довкола тихо. Німо! Ось кущ бузку при плоті, на краю гумна, і він... цвіте; город чомусь такий чарівно-зелений, наче застиг у ласкавому соняшному леготі; а далі – рідні Пом’єрки, вкриті різнобарвним мереживом нив, усипані квітом блавату і польового маку... Окіп і стежка поперечна провадить через край лісу аж до Будки; на Дзяйловім клині – корови, але чомусь не пасуться, мов на малюнку. Ген на обрії, на межі лісу і поля, стоїть незмінним сторожем “Вічний дуб” на Вовчій вулиці, під ним відпочивають люди: косарі, женці, рубачі – вони не киваються і не балакають; вони у білих полотняних сорочках і таких самих штанях – якби у неділю. Бишки, Поплави, Говда, Звіринець – усе наче перетяте пасмом густих верб і верболозу понад глибокий рів. На дні рову тече блискуча водичка. Вона ніби раптом зупинилася, мов кадр у фільмі, у тому стані, в якому текла. Гори, Звіринець, Біла дорога – усе вкрите виразними ранами від Першої світової війни, – висіли міражем, наче відділені від землі. Чорні стріхи хат потонули в зелені ясенів, так, гейби поснули утомлені – не працею, а – віком. І темно-зелені граби довкола церкви, бачилося, взялися за руки, як вартові, творячи неприступну твердиню, що гарантує спокій і безпеку непорочної дівчини-церкви; цвинтар-сад ліг мукою і славою віків у найкращому місці під Гайком, він випромінював сили і наснагу усьому, що було навколо нього. Люди... А людей нема. Ніде ні живої душі. Звуки природи злилися з запахами сільського диму, меду, лісової підошви, піль... Усе з’єдналося в одноманітній симфонії образів, запахів, звуків; зупинилося у своїй динаміці; грає-дзвенить беззвучним букетом запашних тонів мільйонів струн... І він витає над усім і відразу всюди, його душа розчинилася у цій частці Всесвіту, вона тут всюди: повисла, оперлася, вросла. І він не торкається нічого, те усе – то він сам. І рівна музика небес ллється з усього разом, заповнює вщерть його єство і сиплеться дрібними білими перлами в невідому глибочінь... Сиплеться, сиплеться, сиплеться... І усе вкрите сяйвом сонця, котрого чомусь нема, – тільки лагідні суцільні промені пронизують це чудо, а воно само світиться і...

– Е, ти! Та я тебе знаю!

Мов розірвалася павутина, зникло марево, й Остап вернувся до дійсності. Відкрив, не кваплячись, очі і побачив над собою ще зовсім молодого хлопця у френчі з домашнього полотна, пофарбованого чимось зеленкувато-жовтим. На стриженій голові – зім’ятий, зшитий невмілою рукою, картузик, котрий мав би нагадувати “мазепинку”. Обличчя хлопця було до болю наївне, дитиняче, неокреслене. Не можна було прочитати на цьому худенькому, блідому тонкошкірому обличчі якогось наміру: доброго чи лихого... Ледь помітні “солом’яні” бровенята над вигаслими невиразними очима і трошки розтулені уста під прозорими ніздрями тонкого рівного носа... Але безперечну впевненість хлопця, що він його знає, Остап відчув.

Гарячково оцінював особу, котра могла чи не могла його дійсно знати. Знайомих тут він не надіявся зустріти. І цього теж не впізнавав. Очевидно одне: хлопець звернувся до нього мовою, якою говорять у нього вдома і якої він давно не чув; голос незнайомий. Випадкові “знайомства” були небажані взагалі з міркувань чисто табірного досвіду.

– Зате я тебе не знаю! Тобі чогось треба? – відпарував Остап, не піднімаючись із землі.

– Та нє! Я такій тебе знаю! Ти Остап з Назарової вулиці! Я вже тепер тебе навіть по голосі впізнав! – не здавався хлопець. – Ти що, мене не пізнаєш? Я – Рак Василь, знаєш? З-за ріки, за Бунтяками! Може, ти мене забув?.. Я був тогди ще малий, то ти міг мене так добре не знати! Але я тебе добре пам’ятаю!

Остап тер пальцями чоло і старався пригадати як не цього хлопця, то бодай місце, котре він назвав. Без зусиль пригадав собі добре хату, заховану за вербами, під горою. Знав там трохи старшого від себе Петра. Порівняв його з зовнішністю хлопця – ствердив для себе дещо спільне між ними. Був там ще старший чоловік, господар хати, але його вигляду й імені Остап ніяк не міг згадати. Шість років відділяло його від того місця і людей, а пережиття і випробувань цей час не вмістив би й у шість поколінь. Зрозумів тепер, що має перед собою односельчанина, але чомусь це не викликало у нього відповідної реакції – зостався, на диво, байдужий. Хлопець те відчув.

– Ну то що! Ти собі вже нагадав, чий я? – перепитав, розгублений байдужістю Остапа.

– Та... Так, менше-більше пригадав. А Петро Рак хто тобі буде? – запитав таким тоном, ніби хотів переконатися, чи той говорить правду.

– Та то мій стрий! – вигукнув з радістю хлопець. – Видиш? Вже тепер знаєш!

– Ти давно з села?

– Та вже давно! Ну, десь з весни... Нє, ще борше! – відповів, ніби заскочений питанням, Василь.

– Добре, а мене як ти надибав?

– А я дивлюся вже давно, ще від учора! І виджу: такий на твари, як він. І думаю собі: він, чи не він? Приходжу ближче: та нє. Таки він! Видиш? Не помилився!.. А тепер я переліз без дротє, прийшов – ти дрімаєш; придивився і пізнав добре! Хоть я був малий – але не забув! Бо тебе десь не було... Ще навіть казали, що тебе німці застрілили; потому вже нє, не казали... – Радувався Василь зустрічі як умів, як тільки дозволяла його убога на пафос, на зовнішній ефект натура. Радувався щиро, як дитина, що було заблудила у лісі і, несвідома свого стану, лиш інтуїтивно радувалася зустрічі зі знайомою людиною.

– Ти з котрого етапу? – поцікавився Остап.

– Хіба я знаю? Нас, во, привезли аж два потяги відразу з самого Львова. Ми їхали... щось не знаю, дуже довго. До дітька німців, поляків з нами...

Остап розмірковував. Що хлопець його знає – не могло бути жодного сумніву. На якесь недовір’я нема підстав. “Лиш чому він такий дитинячий? Чому такий безпосередній, зелений? А вже “політик”. Ще для певності спитав:

– По якій статті тебе судили?

– Та так як всєх!

– Кого “всєх”? – перепитав.

– Ну, як то “кого”? Всєх! Всєх посудили або побили! То таке! Але що тобі казати: ти не був вдома, то й не знаєш! Як я годен тобі розповісти? – відказав Василь.

– Ну, а за що тебе судили?

– За то, що всєх, так і мене!

– А на слідстві що тебе питали? Протоколи писали, нє?

– Аякже, певно, що писали... Я де пам’ятаю, що там питали! Я вже забув! Коли то ще було, го-го-го!

– Ну... а били?

– Ще й як! Щось таке дурне питаєш! – щиросердечно здивувався Василь такій неосвідомленості. – Найгірше в селі і районі. В Тернополи вже не так... Ну... хіба по писку...

– А коли засудили, то тобі дали які папери?

– Певно що дали! Всєм дали – та й мені...

– То покажи мені ті папери, я подивлюся! – ще блиснула надія, що хоч щось довідається про свої краї, може, там числиться якийсь “подільник” – хтось з близьких або знайомих. Бо на усну інформацію від цього хлопця не було надії. А хотів би щось знати про домашніх.

– Які папери? Я не маю ніяких!

– Я ж тобі кажу: ті, що тобі дали відразу по суді, ті, написані на машині, такі тоненькі, ти їх десь маєш мати! Піди пошукай! – настоював Остап.

– А, ті тоненькі! Знаю! Але я їх вже не маю... то були на такому тоненькому папери, навіть буквів не видко; я ще хтів прочитати, що там писали, але не годен було...

– Може, ти де положив межи лахами, може, забув, пошукай!

– Що буду дурний шукав, я що, не знаю? Ми їх скурили відразу ще на Підзамчу! Там ще була в декого махорка... Всі скурили, ще навіть було замало! Бо газети не давали!

– То... кілько тобі дали? – запитав знеохочений Остап.

– Та... вісім! “Дєцкий срок”! Я – “малолєтка”! – Десь навчився вже і добре запам’ятав, що вісім років – то майже ніщо для засудженого.

Остап весь час приглядався до Василя, слухав, зауважував, порівнював. Відчув насамперед, що між ним, а цим хлопцем пролягла якась прірва, котру годі подолати; це можна було порівняти з двома зовсім простенькими дробовими числами, котрі з якоїсь загадкової причини не давалися звести під спільний знаменник. Він не міг ніяк у голову вкласти, що має перед собою сусіда, що вони виросли оба абсолютно в однакових умовах, мали однакові можливості для фізичного і розумового розвитку. Якесь нудке розчарування охопило Остапа від зустрічі з отим “політиком”. Не міг уявити собі, що згідно з його особистою оцінкою – навіть на припоні у хаті міг вирости цей хлопець. Адже кожний прожитий день чогось вчив. Звідки така ангельська безпосередність? Він у своєму селі не може пригадати ні однієї такої людини...

Дарма, Остап помилився під тим оглядом вже від самого початку: розглядав односельчанина під кутом нинішнього свого особистого стану. Життя протягом останніх шести років в умовах: кожний день – на іншому місці, кожну ніч – на іншій прічі і завше – твердій, кожну мить блискавично оцінювати зустрічну людину; і увесь той час забезпечувати себе прожитком – сам, без допомоги, без співучасті (всяк за себе), – бути достатньо психологом, щоб при зустрічі з кожною новою особою розминутися, не общипавши собі клубів, не розбитися об гострий камінь моменту; мати розвинену інтуїцію, терпеливість і витримку. Остап мав вже за плечима шестирічний курс “університету” на “факультеті” витривалості в екстремальних умовах, з правом і обов’язком практично втриматися на поверхні – не піти на дно у цей найбільш бурхливий момент людських пристрастей, розбуджених і розбурханих останніми (всюди “безпомилковими”) ідеями, останньою безжалісною, такою безглуздою, до речі, війною. Повоєнний (тільки не для нього) час не вкладається взагалі у якісь логічні карби, – і усе те всього-навсього “книга життя”. Він черпав знання через гіркий досвід, а не з літер. І дотепер ще ні разу не застановився над тим, що в своєму житті втратив, а що встиг придбати. Курс наук ще не закінчився, завчений матеріал не проекзаменований, придбані знання не систематизовані. І ще ні разу дотепер він над тим не думав, тому за еталон порівняння між собою і Василем взяв однакову мірку, котру вони нібито разом винесли з рідного села. Не врахував того, що він уже – на своє лихо чи щастя – відірвався від тих простацьких, а таких добрих, як сама природа, односельчан; що він уже відтепер нікого не зустріне такого, щоб не зауважив тої різниці, котру відчув між собою і Василем.

Остап зрозумів, що нічого путнього не почує від Василя, підтримувати бесіду вже не було чим, і йому стало якось ніяково; Василь, ще не розбещений делікатностями етикету при зустрічі з людьми, стояв і байдуже позіхав собі, не виявляючи зацікавлення до всього навколишнього. Остап мав про що розмовляти, але нутром відчув, що дальша бесіда зостається безплідною під оглядом новин з дому. Ще таки запитав по якійсь паузі:

– А Петро, твій стрий, що тепер робить?

– Я де знаю! Його десь нема певно! Він що, в нас?

Знову пауза, і Остап обережно вивідував:

– Ти не міг би сказати, що там робиться тепер у мене в хаті? Може, де видів моїх сестер, братів?

– Та де! Не видів! Я що, їх пасу, чи що? – відповів відверто, без тіні фальшу, Василь.

– Що, так ніколи не здибав нікого з них? Пригадай си, може-с забув!

– Еее, там! Мені там треба! Я що, заглядав за ким, чи що? – благодушність випромінювалася з нього, як з невинного ягняти. Василь безумовно виріс, як польова квітка.

– Ну а люди в селі, як там проживають? – запитав Остап, не надіючись на якусь змістовну відповідь.

– Я що, знаю як? Мені нашо вони? – відповів Василь.

– А вдома у тебе, хто там є ще?

– Та всі! Хто має бути?

Вже, здавалося, не було про що більше питати, розгублений таким ходом зустрічі Остап не знаходив способу, як би ще підтримати бесіду, вже хоч так, без якоїсь мети.

– Ну... а дівчину ти вже маєш там десь?..

– Та певно жи маю! Я що – не такий як всі? Маю!

– Як сє зве? – легенькоіронізував Остап.

– Е, всьо єдно не будеш знати! Вона з Бишок!

– Ти так далеко не боявся ходити?

– Ого-го! Ти за що мене маєш? Ходив, ще й штафети передавав! – похвалився хоробрістю хлопчина.

– Що за “штафети”?.. – вдав що не знає Остап.

– Е, що ти на тім знаєш! Що я буду тобі розповідав!

– Ну, а тепер що? Вона пише до тебе листи?

– Та де! Її вже там нема! Її взєли ще борше!

– А за що взєли? – поцікавився Остап.

– Нізащо! Всєх брали, та й її! То що: воно так є!

– Знаєш, а тобі щось мало дали! Перший раз здибаю...

– Певно що мало! Я “малолєтка”, то, може, тому мало! – повторив. – То я вже піду! – заявив Василь після паузи.

– Добре, – погодився Остап.

– То я ще прийду колись!

– Приходи, приходи! Я тут десь буду! – сказав Остап.

Василь пішов, переліз попід розірвані дроти і зник за бараком у четвертій зоні.

Шість років тому Остап під кулями поліції ледве виніс душу в тілі з рідного села. За стільки років зустрів свого односельчанина, та ще у таких несприятливих умовах – і ось. Враження таке, ніби він пережував китицю полину, котра залишила рівночасно гіркоту й аромат рідних піль. Епізод не міг якось вплинути на стан речей, котрі його оточували; дізнався б він щось від краянина, чи ні – маловажно. Вже нічого змінити неможливо. Чому ж ця невинна зустріч залягла в душу і він не міг позбутися її, як скалки, що застрягла під нігтем і кінчик її відламався: нема за що схопити і висмикнути. Згадки про рідні місця чомусь виступали тепер хаотично, клаптями. Він не міг їх привести до ладу після такої, здавалося б, невинної зустрічі з Раком.

Зустріч двох краянів-”політиків” на березі Татарської протоки. Десять годин різниці з місцями, де народилися і виросли. Зустрілися на чужині, котра ніколи жодному з них і приснитися не могла. Чому ж вони тут? Чому?.. Кого спитати?

Через кілька днів Василь з’явився знову, так само раптово, як і тоді. Не привітавшись, запитав:

– Курити не маєш?

– Ні! – відказав.

– Ну, то я йду! – сказав Василь з якоюсь нудьгою в голосі. Остап не відізвався, і він недбало відійшов.

Більше вони не зустрічалися в умовах табору.

Минуло ще кілька днів. Погода трималася напрочуд гарна, безхмарна, тиха. Але тепла вже не було. У котрийсь із тих днів Остап сидів, як завжди, при загорожі із дощок, опершись плечима об цей паркан і підтягнувши коліна аж до підборіддя; ловив останні промені сонця, котре вже остигало, мов селянська піч над ранком. Затишок вже не допомагав – їжився від прохолоди... З ЗУРу через третю зону зграя “сук” з дринами напоготові перегнала біля півсотні зеків, відсортованих під час прибуття етапів; перегнали відразу у шосту зону. Ця операція відбулася напрочуд тихо, без єдиного звуку, без метушні, мов хмаринка проплила над землею – не торкнувшись її. Тільки напруга ніби випромінювалася від тієї групи людей.

...Стало якимсь чудом відомо, що того дня розвантажували шосту зону, виводили з неї зеків протилежними воротами у трюми корабля. Зрештою, “добавка” туди з БУРа – найкраща ознака.

Звичайний, буденний епізод з життя транзитки. Чомусь він холодив душу зека, залишав ніби присмак металу на зубах. Настрій з байдужого переходив у якийсь невизначено тривожний... “З н о в у – т у д и”...

Остап зауважив, що у зону зайшов Федь. Він, ніби кішка, тихо підійшов упритул. Своїм манером, знову якусь мить придивлявся на вимізеровану й голу постать Остапа. “Ну? Так как? Собіраєшся жіть? Падихать?” – промовив Федь і його маску-обличчя освітила тінь співчутливо-насмішкуватої гримаси. Відтак вільним рухом сягнув кудись під френч чи під пах, вийняв звідти сірий плоский пакет і подав без слів Остапові. Відвернувся і, не прощаючись, пішов геть, заклавши дринок упоперек крижей собі під лікті. Остап розмотав пакет, – то були ще зовсім добрі, ніде не пролінені, сірі вовняні штани, “шкарі” – згідно з місцевим жаргоном. Не мовивши й слова на запитання якогось “шурика”: “Чево-ето-он-тєбє...?” – попрямував у тамбур барака, набрав – уже зовсім сміливо – у “парашу” води, пішов за галюн і там, скинувши брудні торочки – рештки від колишніх кальсонів, обмив проміжність і стегна, постояв ще, щоб просохнути і надів подаровані штани. Звернув увагу, що вони “якраз на нього”. Зостався ще босий і простоволосий, якщо врахувати, що мав на собі, на голому тілі, морську подерту форменку, у котрій прибув з хабаровської “закритки”. Форменку він уже “реставрував”: обрізав (благо – барачні “суки” дали у руки гострого ножа) частину широкого коміра і полатав цим рукави, ще й діру спереду (голку і нитку дав теж секційний “сука”) – усе те під протекцією Федя.

Дякувати за штани звичним для людей способом не належалося. У словах, жестах завше можна приховати якусь фальш. Ще гірше сприймалося запевнення “я тобі віддячуся”, бо гіркий досвід навчив, що у тих умовах обірванці, – якщо обростуть пір’ячком, – добром за добро не відплатять, а тим більше, якщо вони таке без намислу обіцяють. Бо обіцянки мусять мати наперед реальні умови для здійснення. Які ж підстави могли бути в тих обставинах для будь-якої обіцянки? Та й не судилося їм зустрітися ще раз у житті – те знав кожен з них.

У зону зайшов староста з кількома підручними “суками”. З ними був Федь. Староста якимсь способом дав зрозуміти активові зони, щоб зібралися на “сходку”. Моментально старости бараків зійшлися у “сучий” причілковий тамбур, де б їх ніхто не чув.

“Нарада” проходила буквально кілька хвилин.

Остап стояв (у штанях вже не сідав на грунт), обпершись плечима об дошки, на “своєму” місці. Байдуже кліпав на вересневе згасаюче сонце; уникав натовпу – хотів спокою... і їсти. Почував себе трохи сковано в “обновці” – ще не призвичаївся...

Після “наради” підійшов Федь, зупинився на відстані, може, якихось два метри. Дивились одне на одного без слів. Остап стоїчно витримував пропікаючий наскрізь погляд нерухомих очей застиглого на місці Федя. Виглядало, що він чимось трохи збентежений. Нарешті промовив: “Тєбє нічєво нє нужно?” – “Ні!.. Нічого!” – відповів якомога тепліше Остап. Він знав також, що “квигнати” не належиться, бо розквашеність, власне – вигляд розквашеної людини не викликає співчуття. Спосіб поведінки диктують умови буття.

“Ладно”, – промовив Федь. Ще постояв. Його обличчя ніби просвітліло-проясніло на мить. Він ще постояв (ніколи так довго не стояв перед Остапом), повернувся усім тілом, мов камінна статуя, підняв трошки голову, заклав руки за спину і пішов повільно, але рішуче геть. Остап чомусь зосередив увагу на короткому кийку, що теліпався ззаду за плечима Феді на темлячку. Наче забув про нього...

...Остап у цю мить ще не знав, що Федь таким чином “поговорив” з ним на прощання, що бачив його востаннє.

Одразу після сходки, влаштованої старостою зони, населення бараків блискавично пройняла вістка – “ЕТАП”. Надії на “осінні шторми”, котрі наступлять і перешкодять успішним етапам на Колиму, не виправдали себе.

Був звичайний жовтневий ранок. Погідний ранок на березі Татарської протоки в 1948 році. Прохолодно. Перед сходом сонця залягла густа мряка. У той ранок секційні “суки” встали раніше, ніж завжди. Розляглися голоси у секціях бараків: “Падйом на кармйошку!” В голосах відчувалася якась нервозність, вона передалася зекам на нарах: “падйом” скомандувано вчасніше, ніж звичайно. Поки зеки позлазили з нар, якийсь рішучий дискант закомандував з тамбура: “Вєщічкі с сабой!” Хто тут міг мати якісь речі?

Зеки завченим порядком почали покидати бараки, займали свої місця у черзі за пайкою... “Хлєб-сахар-чай” – усе закрутилося швидко, злагоджено. Але цього разу людей не впустили в бараки – навіть для наведення т.зв. “чистоти”: рівночасно з роздачею пайки у зону зайшли “суки” з першої зони; то були представники “штабу”, спеціалісти від формування людей у етапні комплекти. Штабні “суки” стояли дещо розкиданою зграєю посеред “лінєйки”, покурюючи махорку чи “Прибой” – залежно, що кому “положено” по рангу. Інакше ознак “ранжиру” зауважити не можна було. Декотрі стояли з виглядом пристойності богів, що зійшли щойно з Олімпу, інші пустували, мов молоді вовки, з раптовими випадами енергії – усе штучне, усе напущене.

Дрин у руках “суки” мав насамперед таке саме значення, як ружетка на шапці жовніра, – то була ознака приналежності до санкціонованої еліти. Він у них завше мав назву “законний дрин”. Дрини не могли бути однаковими, – то був витвір оригінального мистецтва в кожному окремому виконанні; жоден би не погодився на продубльований у когось. Переважно “дринороби” (не забуваймо: ці неологізми – не витвір хворої фантазії, це абсолютна реальність, як і всі інші терміни табірного осередку, і вживалися вони однаково по обох боках колючого дроту) вкладали в них, як кажуть, душу. Їх творча наснага збільшувалася під впливом свідомості: “кому я дрин роблю” – штабникові чи шестьорці з котрогось із бараків.

“Суки” були подібні до себе, як одної матері діти: мертві, отупілі, безбарвні лиця, з такими самими “труп’ячими” очима й устами. Однак у їх поведінці відчутна нервозність, жалюгідні спроби здаватися незалежним від свого фатального стану “вічного арештанта”. А яку мізерну частку вони мають з тої невдячної функції, котру виконують... Ну-ну? Тож у чиїх інтересах? Хто не лиш санкціонував, а й штовхнув їх на ту різню у таборах? Хто по-демонськи використав здегенерований прошарок суспільства для такої роботи, яку вони виконують хоч би у ванінському транзиті?

Ті самі обставини, котрі примусили страждати цілі народи Євразії від голоду, воєн, нестатків, створили умови для виникнення “малини”, котра розвивалася протягом міжвоєнного часу, пройшла випробовування на витривалість у воєнний час, викристалізувалася в “упоровский рух” одразу після війни. Їх руками тепер проводить ГУЛАГ санацію у табірній системі. Не могло статися інакше: табір уже на той час мав свою соціальну структуру. Була своя аристократія і свої смерди серед арештантів. “Чорная кошка” (кплять собі з неї тепер, а тоді?..) паралізувала ефективність боротьби з “нєсознатєльним елємєнтом” і вибила кермо з рук усяких там лагуправлінь, зробила табір нерентабельним до решти. Бо працювати не було кому, а ще до того біля третини “аристократії” паразитували на тілі решти зеків різним способом – до педерастії включно, – роблячи з арештантів непрацездатну масу.

Всяка епоха творить свого генія, аби лиш виникла потреба. Порятунок для ГУЛАГу під цим оглядом знайшовся в появі Упорова. А решта вже відомо...

Становище “сук” у таборах було значно гірше, ніж гладіаторів у Старому Римі: тим хоч давали можливість умерти або вижити з мечем у руках і під оплески розбещеної публіки; “сук”, натомість, підстерігала смерть з-за кожного рогу – підступна, безславна. Знаючи своє середовище, з котрого самі вийшли, – розуміли, що пощади не буде. Що до самої тої ганебної смерті прийдеться тремтіти за власну шкуру, чекаючи розплати за зраду “малини”. Що немає виходу для них ніде й ніколи. І переінакшитися вони вже не можуть. А тягнути лямку в “законі” вони також вже не могли, та й безглуздо: вирок показував, що покористуватися “волею” вони вже не встигнуть, а в таборі “ворів” наплодилося стільки, що вже “нема кого на хрен послати” (їх власний вислів), а не те щоб комусь працювати на нього. Бо відома ж табірна практика, коли “фраєра-чорти” валять ліс, а виробіток (при збереженості норми виробітку) ділився на усіх, тобто – на згадану аристократію-ворів, котрі навіть за ворота не виходили. Вони ще тоді почали допомагати табірним начальникам довиховувати знужданих вщент доходяг теж у бараках, між нарами. Виробіток був потрібен, бо крім норми на гарантовану пайку урка бажав собі мати закриті наряди по виробітку на “кіло-сто”, – це помимо того, що вони об’їдали решту арештантської маси на внутрішній кухні. З маси доходяг не мож було нічого більше вичавити, грабувати також не було кого. Не допомогло і те, що урки примушували фраєрів писати домів за посилками, котрі тут таки на вартівні відбирали. І цьому прийшов кінець: в домах знали, куди їх кервавиця йде.

Частина “воровского міра” вже віддавна була готова змодернізувати у якійсь мірі “закон”, щоб він дозволяв їм користуватися “законним дрином”, переметнувшись у стан придурків. Придурки – ласий резерв, де ще можна було “не вкалувати”, а паразитувати, і навіть доволі пристойно. Закон же забороняв працювати “на начальника”. Як бачимо, умови для виникнення модернізованої фракції з рядів законників поспіли були у повній мірі.

Тож як могла така могутня держава, котра переламала хребет німецькій військовій машині, взяти собі у спільники найгірший кримінальний рецидив для вирішення своїх внутрідержавних проблем? Якщо бралося для виправдання відоме мотто “Злочинний світ сам себе знищить”, то чому піддавалися сучій сваволі в’язні, засуджені за політичними статтями? Немає на це відповіді – немає виправдання.

Ще б зупинитися на відмінностях між урками-законниками і реформаторами-”суками”. Пересічних зеків ніколи не цікавили чвари між цими двома франкціями одного і того самого суспільного плоду. Зек не хотів зустрічатися з жодним із них; розглядав їх під кутом більшого чи меншого зла. Вибір невеликий – обидві фракції паразитували на загальній масі арештантів – “роботяг”. В умовах табору урки, однак, дотримувалися вкрай обмеженого контакту з “мужікамі”, жили якби окремою сектою і без потреби ніколи до нікого не чіплялися. Урка не мав права стягнути з чийогось плеча одежину без дозволу “баті” чи “пахана”, а тим більше без видачі т.зв. “смєнкі”. “Смєнка” – така сама річ, яку урка відібрав від “фраєра”, але гіршої якості.

За законом “малини” урка не мав права користуватися дрином, а ніж чи швайку мусів добре ховати від очей табірної адміністрації; за посідання “колєщє-рєжущєго” інструменту відповідали на загальних засадах табірного режиму, якщо у них таке викрито. “Суки” мали ножі, практично, усі без винятку. Носили їх прихованими під верхньою одежею або за халявою без обави, що начальник рішиться відібрати його. Невідомі випадки навіть тоді, коли “сука” когось заріже, щоб від нього відібрали “перо”. Що стосується дрина, то вже згадувалося, що сука і кий – нерозривні поняття.

Урки, з засади, були дивовижними стоїками, здатними на фізичні випробовування, доступні хіба добре тренованим йогам; “суки” посідали ту якість у значно меншій мірі, бо сам факт порушення “закону” вказує на їх меншу відпорність. Вони попросту “не витримали”...

Урка ніколи не цікавився кримінальними чи політичними статтями, на підставі котрих були люди засуджені; завше коментували між собою тільки свої хиби, котрі привели їх з “гражданки” за дроти. Найдокладніше аналізували хід кримінальної справи, щоб встановити, чи хтось вольно або невольно “заложив”, також – “продав” під слідством. “Суки” ж в силу посад придурків вимагали до себе беззастережної пошани, і під цим оглядом вони були хворобливо вразливі. За вкорочення життя політв’язня ніхто ніколи не відповідав. А коли те зробив “сука”, то його за таке навіть не карали на 5 діб відомого “кандєя”.

Конфлікт між урками і “суками” не підлягає жодному компромісові, – “ідейна несумісність”. Урки шукали можливостей проникнути у логово “сук”, скільки б їх не було, і поорудувати там, як вовки у кошарі; нападали і різали наосліп з дикою жорстокістю. Переважно урки діяли на зразок японських камікадзе (смертників) – йшли одинцем проти зграї. І гинули на ножі самі.

Ваніно! Ваніно! Що ж робилося по усіх таборах Півночі і Сходу, охоплених “упоровським двіженієм”?!

Тільки закінчено з роздачею пайки, як відразу “суки” приступили до роботи: принесли з другої зони стіл на перехрестях, прийшли вимарнілі і зануждані працею трошки старші віком “конторщики-счетоводи” (як їх тут називали) з бунтами “дєл”, перев’язаних навхрест мотузочками. Службовцям подали до столу стільчики.

“Нааа лінєєєйкуу! Общеєєє пооостроєєєнієєє!” – розляглося по зоні. “Строго по-вагонно стааанооовііісь!” Суки “чужі” розступилися – розмістилися на відповідних місцях... Натреновані впорядники склали шики загальної маси зеків у зоні по-п’ять і повагонно, дальше – поешелонно; дивовижно оперативно і швидко. Вони на цей раз нікого не били, не кричали – не треба було: люди, мов під якимсь гіпнозом, швидко знаходили свої місця у щільних рядах загальних лав. Такій енергійності міг би позаздрити всякий військовий командир. Від присутності упоровців, з неприхованими їх нахилами і намірами, леденіла кров не одного просмаленого рецидивіста третьої зони. Суки ще востаннє заглядали в обличчя кожному, кого підозрювали на “цвєт”. Ті нітилися, втрачали спокій.

Зеки тимчасом вже в строю жували щойно отриману пайку; їжилися від вранішньої прохолоди і мовчали.

Нарешті все було готове. Від стола відізвався якийсь функціонер чистим, виразним голосом: “Будемо викликати за прізвищем. Кожний викликаний підходить до стола, називає своє ім’я і по батькові, статтю і реченець. Не сміє ніхто загавитися, – повторювати не будемо!” І багатозначно підняв догори дрин. Почали викликати. Люди відповідали, як було наказано. Клерки, котрі перевіряли відповідність особи з написом, відразу вигукували нову адресу зека, згідно з місцем, яке він займе у трюмі корабля. Ті, котрі викликали, вимовляли кожне слово з незвичною для табірних без’язиких начальників виразністю і фонетичною згідністю (литовське, узбецьке, грузинське чи інше). Менш-більш до полудневої баланди етап був уже відібраний. Біля кожної групи зеків стояв упоровець і ще раз числив людей.

Етап уже наперед докладно підготовлений у штабі, виготовлені реєстри, тепер тільки розтасували людей на місці. Кожній групі повторили адресу: “пєрвая”, “вторая” палуба; “корма” чи “нос”, “лєвий” чи “правий карман” і т.п. Наказано, щоби всяк добре запам’ятав свою адресу. Зеків відпровадили у спеціально спорожнені бараки, розмістили і ущільнили на нарах. Решту людей, котрі ще зоставалися до якогось часу на пересилці, загнали у секції і порозпихали по можливості куди як.

В “етапних бараках” чергували спеціально призначені “суки”. Режим загострився, заборонено було виходити без дозволу. Староста попередив, що під нарами відпочивати заборонено (через тісноту на нарах зеки часто залазили туди, бо там можна було вільніше розміститися), заходити у секцію в черевиках заборонено, треба визуватися при вході, ще в тамбурі. За зневагу – смерть, за погрозу – теж; за крадіжку, за непослух – усе однакова кара. Люди лежали спресовані на нарах і слухали погрози мовчки. Зробилося тихо, мов у могилі. Рішучий тон старости переконував.

Привезли баланду, – перша “кармйошка” за новою адресою. Усе обійшлося спокійно. До виходку відпроваджували “суки” по черзі групками з усіх секцій відразу. День закінчувався. Перед вечором привезли баланду знову. Прогнали зеків конвеєром попри цебер, кожен випив свою порцію бурди через вінця. День закінчився...

Ніч зеки лежали на одному боці, натискаючи омертвілі мозолі на боках і стегнах. Спали вони чи не спали, однак лежали мовчки. По секції ходив повільним кроком упоровець, загнувши руки за спину. Наразі ніхто не просився до виходку...

У тамбурі барака сиділи “суки” на стільчиках-табуретках і “забивали козла”. У той час зайшла група “сук” з короткими дринами на темлячках. Вони своїм звичаєм ні на мить не затрималися у тамбурі, а відразу по-котячи розскочилися по секціях. Пішли боками попри нари, щось ніби числили, прискіпливо придивлялися до людського баласту. Нарешті скочили в різних місцях на нари, підняли відомих їм зеків і тут таки на місці впхали кожному з них ножа під ребро; поки кров встигла рясно хлинути з ран, справці, притримуючи жертву на ножі, поскидали їх комітьголовою біля нар. Екзекутори діяли фахово, маючи добру попередню практику і натренованість. Як тихо прийшли, так і, не муркнувши, пішли; у секції до запаху солярки домішався ще нудний сопух свіжої крові. Решта зеків не подавала навіть ознак життя, не те щоб хоч “щось зауважити”... Чотири-п’ять галапасів-”сук” таким способом могли вирізати усіх в бараку, кожний смиренно чекав своєї черги.

Чергові в тамбурі галасливо забивали “козла”. Кожний зек знав: упоровці, під час формування етапу на транспорт виявили своїх ідейних “ворогів”, котрі якимсь чином зуміли профільтруватися з-під карантинки у третю зону, обминувши “пєрєдєлку”.

Трупи лежали біля нар до ранку...

Етапників ввечері напоїли водою, скільки хто випив. Зек таку можливість не пропустить, нап’ється з “запасом”, бо вдруге, може, вже ніколи й не дадуть. Хоча “параша” голосила, що етапників “кормят до отвала”. Перший приклад – дали води ніби понад норму. Такий епізод можна і не згадувати: горнятко води більше, горнятко менше не робить великої різниці у тій цілій одиссеї зека. Якби не...

Відомо: виснажений, ослаблений організм сечі добре не тримає. Тому над ранком арештанти почали проситися до галюна. Таких забирали більшими групами у тамбурі і під конвоєм двох дриноносів відпускали до виходу. Відпроваджували групу за групою. Оскільки нікого під час операції “помочіцса” не били, то зеки сміливіше просилися надвір. Якийсь зек зліз з нар, щоб вийти, а своїх черевик біля нар не знайшов (черевики мали стояти рівною шеренгою при нарах, напроти своїх господарів). Він, як належалося за приписом, звернувся до секційного дриноноса. Цьому, мабуть, таке не первина; він відразу запевнив, що черевики знайде. Припровадив босого зека до порога секції і тут почали переглядати взуття на ногах тих, котрі поверталися з виходку. На ногах одного “покривджений” побачив свої черевики. Помилитися він не мав права, бо “наклеп” тут – річ смертельна. Він твердо заявив, що черевики його.

– Ето тваї кальосікі? – запитав секційний дринонос.

– Маї, – заявив босий зек.

– Маї! – гаркнув взутий. – Ти што, бля, да я тєбє (тут таке пообіцяв, що на папір не влазиться)...

Рішучість взутого була від самого початку надто перебільшена, що не оминуло уваги секційного “суки”. Справу треба було прискорити. Зек, котрий взувся у не свої черевики, надто добре розумів, яка небезпека нависла над ним. Вирішив будь-що рятувати ситуацію. Накинувся на босого: “Разарву, убю... да вєк свабоди нє відать”. Секційний відчув себе ображеним, що той не проситься, не рахується з його присутністю, а відразу старається поставити справу згідно з власним інтересом. Дринонос втратив колір і так вже мертвецького лиця.

– Соскідивай кальоси! Жіііво! – зловіще звелів секційний.

Зек замовк і поспішно роззувся. Секційний узяв черевики, підніс до притемненого світла, оглянув і запитав:

– Так какіє прізнакі на ніх, што ето тваї?

– Прізнакі, прізнакі! Какіє єщо прізнакі? Маї батінкі і весь тут хрєн до капєйкі. Я їх нєдавно “махнул нє глядя” – буду єщо асматрівать. Маї кальосікі! Да я за свайо...

Секційний був уже “наладований”, він аж трясся; справа, виглядало, затягнулася, – це йому на шкоду...

– А ти, паря! Пачом узнайош сваї батінкі? Аль тоже не помніш? – звернувся секційний до босого.

Той відразу сказав, з чого там шнурки, де він їх зашивав, якою ниткою.

– Так пафтарі, гад: тваї батінкі?! – секційний мало не задихався, звертаючись ще раз до того, котрий був щойно в черевиках.

– Да я... да мнє... да паслушай... да савсем как маї... – не договорив, кинувся на коліна перед секційним “сукою”: – Памілуй, ашібся, век на тєбя малітся буду!..

Не допомогло. “Сука” блискавичним рухом ударив зека дрином по тім’ю. Той ще ніби мить думав, схилився вперед і впав, підім’явши під себе власні руки; з уст і носа потекла цівкою чорна юшка...

– Кто здесь басой! – вигукнув котрийсь із функціонерів барака, стоячи посеред секції і димлячи махоркою із “козьєй ножкі”.

З нар піднялося кілька голів. Чому кликали – ніхто не знав. Признатися, що босий, чи не признатися? Важко щось передбачити у планах “сук”. Чекати чогось доброго годі від цих людей.

“Сука” пройшовся попри нари. Глянув на тих, котрі призналися, що вони босі. “Да нєєт! Такой-вот марячок – што лі!.. Ану паднять голови на нарах!” Остап задерев’янів. Радше відчув, ніж зрозумів, що справа торкається його. “Скажу, що твердо спав, коли що”, – подумав і присів на середньому ярусі нар, де йому було призначено місце. “Сука” підійшов до нього:

– Слєзай, дохляк! Басой?

Остап, не кваплячись, спустився з нар і став, опершись плечима об стойку.

– С какова етапа? – запитав “сука” з фізіономією горгони, котра не обіцяла нічого доброго.

– Пєрвий хабаровскій столипін! – пояснив, як міг, ламаною російщиною.

– Кальосікі єсть?

– Та від мене ніхто не відобрав! Я... – “сука” не дав договорити.

– Я тєбя нє спрашіваю!.. Єщо вигаражіваєш? В цвєт лєзєш?.. Нє пахож! Ха-ха! Примеряй вооон тє кальосікі!

Остап глянув, куди показував “сука”. Біля нар на протилежнім боці стояла пара черевик, виставлених з ряду вперед. Він завагався. Ще хитнувся нерішуче на ногах, щось хотів промовити – слова застрягли йому в горлі. Він зрозумів, що то черевики вбитого, може, годину тому зека.

– Ну, бистро! Ти! Мудак! – “сука” штовхнув його дрином під бік, попихаючи до черевик. – Ти какой номєр носіш, прімєряй! – Остап підняв один черевик. Глянув навкруг і, ще вагаючись, взув. Черевик був якраз на нього. “Сука” зачекав, поки той взує ще другий... – Ну вот! А ти дурочка баялась! С етой мінути ето тваї кальоса! Понял! Как на Калиму паєдєш – там снєг, понял?

Остап пройшов до свого місця, визувся, поставив черевики рівно у ряд і поліз на нари; клином вліз між двох зеків. До ранку зоставалося менше години часу, – вже не заснув... Невідлучна тінь Феді надибала його навіть тут. Бо за чиєю ж протекцією його взули?..

– Падимайсь! Вилєтай! – Етапники поспішно покидали нари, виходили з барака і складали живу чергу згідно вже з поділом на трюми у кораблі. Остапа призначили у “правий карман”. Що воно таке, отой “карман”, певно ніхто із етапників не знав. Група “карман” зате була невелика, десь біля 180 осіб. Почалася роздача пайки, цукру (“с расчета...”) і тепленької, мов помиї, води...

Поки зеки жували пайку перед бараком, із секції якісь “похоронники” повиволікали трупи і повитирали сяк-так вже присохлу кров на долівці.

Дивно, але ніхто нікого не бив. Завдання було тепер чітко окреслене: зберегти етапну колону в цілості, поки її виведуть у шосту зону. Бо вже з попередньої практики знали, що зеки третьої зони здатні на неконтрольовані вчинки під впливом розпачливого настрою перед етапом до Нагаєво. Переважно виникали хаотичні бійки, безпричинні масакри, мордерства. Були випадки масового самогубства, коли наступав т.зв. “колективний психоз”. Такі настрої були притаманні лиш третій зоні, оскільки “політики” четвертої і п’ятої навіть не замислювалися над тим, коли і куди їх направляють. Куцодуми – не усвідомлювали навіть географічного простору і кліматичних умов Колими; та й байдуже їм було до дрібниць, наколи їх видерли з корінцем із рідної хати, – головне сталося, що тут вже було ламати голову над питанням, котре ніколи не буде вирішене з їх волі.

Поділ на “врагов народа” і “єщо-ісправімих” зроблено остаточно між зеками третьої зони якраз тепер, під час формування людей на етап. Політичних тут було порівняно мало. Але “правий карман” був тепер укомплектований в’язнями, засудженими за статтею 58 КК РСФСР. Які то були “політичні” – можна собі лиш уявити: люди, які випадково опинилися у вирі війни; котрі потрапили під трибунал в силу гонитви за відьмами по цілій країні.

З якихось невияснених причин переважна більшість політичних зеків мала позначку у формулярі “ОО” (особо опасний).

Так минуло у етапних бараках два дні і дві ночі, на третій день після пайки вишикували всіх у щільну колону і погнали у “санпропускник” – людей треба було підготувати в дорогу. “Положено”. Ніхто тепер вже не дивувався, що він прийшов і пішов звідти невмиваний. Навіть “суки” при тій преславній “бані” старичків із третьої зони не били; поголили кожному усі місця на тілі, де росло волосся, дали можливість якось сполоскати цупку стерню з вимарнілого тіла водою з бочки. Одягнулися люди, кожний у своє, хто що мав, і назад у колону по п’ять...

До вечора перегнали арештантів конвеєром через лазню і розмістили у шостій зоні, з котрої нема дороги назад. То були люди з усіх трьох зон: третьої, четвертої і п’ятої.

У шостій зоні бараки великі, однодверні. Довжина барака – десь 20 метрів. Чотири ряди триповерхових нар вільно вміщали біля 600 осіб. Але при інтенсивному русі транзиту колони ніби накладалися одна на одну, і тому всюди бараки були переповнені. У барак заганяли до 800-900 невільників. Побутовий рецидив з третьої зони начислював більш ніж 1000 зеків, вони в один барак не вміщалися, тому їх загнали у два бараки; з “фашистами” їх відтепер не змішували.

Людей у цю зону приймали вільнонайманці-наглядачі у мундирах військ МВД; “сук” тут не було. Незважаючи на те, що наглядачі теж мали палюги, в’язні відразу відчули, що режим тут значно послаблений. На те складалося кілька причин: наглядачів було менше на “душу населення” у зоні. Вони не тремтіли за місце служби, тому виконували свої обов’язки радше формально; ці “надзіратєлі” чергували в зоні: вночі постійно, вдень – принагідно, але в бараках не бували – бридилися. В’язні розмістилися на нарах згідно зі своїм смаком, підшукавши собі відповідну компанію. Бараки не зачинялися цілодобово, вихід вільний, можна було заходити у чужий барак і навіть там ночувати. Стресовий період у значній мірі закінчився.

Зате у шостій транзитці введені були щоденні дворазові перевірки. Хоч вони тут не були такі виснажливі, як, наприклад, у ОЛПах виробничих таборів, але зеки якось підсвідомо не могли їх переносити. Стояли люди довгими рядами, мов виставлені на посміховисько, очікуючи, поки “пси” їх перерахують принаймні три рази, щоб не було помилки.

“Шурики” позбулися “сучої” опіки. Вони віджили відразу, тільки-но їх перегнали з третьої зони у шосту. Відокремлені від “контри” – опинилися в окремих бараках, де було більше місця. Мало того: офіційна надзорслужба від самого початку віднеслася до “заблудших” овечок-рецидивістів з батьківською поблажливістю. Шпана це відчула і кинулася до бараків, де розміщено кілька тисяч горе-політичних, за здобиччю. Вони шастали, нипали по нарах, щоб ще щось здерти з давно вже облущених латишів чи естонців. Розуміли, що всякий лашок буде мати неабияку вартість, коли ступлять на колимський грунт. Вічно понурі наглядачі зовсім не зауважували поведінки шпани.

Дотепер Остап не орієнтувався в невільничій масі політичних в’язнів, бо від самого початку перебував між побутовцями, не враховуючи слідчої камери. До того ж, був відокремлений від маси людей, котрі опинилися в опалі внаслідок німецької окупації під час війни. Останнім часом в етапному вагоні і на пересилці не було потреби заводити якісь знайомства, оскільки маловірогідно, що в майбутньому таке знадобиться – розвезуть у різні табори, не зустрінешся вже ніколи – те він знав досконало. Інша справа тепер: він опинився між людьми, з котрими, може, десь доведеться ділити табірну пайку (якщо дадуть). То були зовсім інші люди у порівнянні зі злодійським рецидивом, котрий йому, силою обставин, менш-більш відомий. Між політичними не було нервозного посіпування, не було метушні. Ті люди ще “пахли” більше домом, ніж табором: під цим оглядом йому взагалі було важко якось призвичаїтися до цього контингенту людей – він і не зауважив, що зробився вже пропаленим, промерзлим і просмердженим зеком. Ті люди носили на собі виразну ознаку народності, ознаку приналежності до певного соціального середовища, географії, етнічності тощо. Він за останні п’ять років встиг втратити усі ті ознаки. Десь останнім часом він був вкладений у тигель і переплавлений у масу “зек”. Тепер він був тут чужий. Приглядався, прислухався, принюхувався, мов суслик з ямки, котрого перекинули на інше поле. Обави в несподіванках тут не існувало жодної, але табірний навик діяв самостійно, промацував грунт на “небезпеку”; і зовсім його не цікавило ні минуле, ні майбутнє цих людей. Бо в часі не було нічого для зека, крім теперішнього – не часу, а моменту; більш тренований зек має більш звужене відчуття часу, аж до конкретної миті. Табірна непрактичність тої маси людей із західних просторів у цих обставинах не викликала у ньому жодних емоцій: ні співчуття, ні жалю, ні розуміння. Спостерігав їх збоку, немовби з іншої планети. Наївна безпосередність тих людей, котра проявлялася у їх ще “інтересах”: “що там вдома”, “чи є дрова на зиму”, що “дадуть їсти?”, “належиться”, “вони знають”, “розуміють”... Усе це викликало у нього їдкий, демонський сарказм на ту святу простоту. Вони ще вірили, – він не вірив у ніщо, крім власної блискавичної орієнтації щомить, у власну витривалість, якщо та мить буде того вимагати.

Усе це стосується представників народів, котрі покуштували “солодкого” життя під час німецької окупації: прибалтійці, білоруси, українці. Усім їм у тій чи іншій мірі інкримінувався активний опір офіційній владі і “лічно вождю”. Оскільки тих, котрі ставили збройний опір (по суті, і німцям і росіянам), не могло бути багато: таких або вбивали на місці, або вони встигли вибути з країни під час пересування фронту; або вийшли з теренів з боями вже після війни (“Операція А”, “Операція Б”), то основна маса складалася з “бандпособніков”. Було багато “малолєткі” – дітей, що не досягли 18-літнього віку; були газди – батьки дітей. Властьімущі найбільше сердилися на них за те, що вони “їли німецький хліб”. Що вони “зосталися живі”, у той час як майже мільйон людей загинуло з голоду-холоду лиш у самому Ленінграді. Дике зло тваринних натур вимагало помсти на живих за мертвих. Де той повоєнний зек, котрому молотом не вганяли в голову поняття, що він “винен вже в тому, що зостався живий під час, коли 20 млн. загинуло”. Такий це був приблизно контингент людей і з такими подібними “хвостами”. Представників з політв’язнів за пунктом “Б” – пряма зрада, будучи військовим, – у цій масі була незначна. Зате було багато представників майже усіх народів Європи, найбільше поляків, чехів, мадяр і румунів. Були німці, нідерландці (в комплексі), французів і навіть іспанців – одиниці. Що останнім закидали під оглядом “зради Батьківщини” – невідомо. Як і невідомо, яка стаття КК була застосована до них.

Як би там не було, але ознак нахилу до поповнення злочину на них зауважити було неможливо. То були люди, котрих влучно (як завжди) урки називали: “мужікі”, “бичкі”, “чорти”. Грізне “фашист” в устах блатної братії набирало такого самого значення як “баран”, – зовсім безборонна тварина.

На самому верхньому, третьому, ярусі нар Остап зауважив купку людей з півтора десятка осіб. Зауважив, що вони говорили по-німецьки і були бадьорі, неприбиті. Він чув, як молодий німець повчав двох юних хлопчаків, як вони повинні діяти, коли б росіяни пробували використати їх замість жінок. Більш наказував, ніж радив, щоб не погоджувалися йти на роботи на кухню, щоб не кидалися на полегшену працю, коли вони зауважать нахили тих “бестій”, бо то натури, котрі будуть вимагати відплати за вчинене ними “добро”. У випадку напасті – триматися разом, шукати захисту у всякого європейця, котрого б зауважили між зеками. “Головне, – повчав юнак, – триматися разом, бо напасники пасують лише перед перевагою сили, а два навіть слабших – це більше, ніж один сильний”. Вони повинні б боронити честь німця, хоч би ціною життя. Твердо радив їм триматися за життя, бо, може, колись світ буде шукати свідка отого часу, який вони переживають. Вражало, що молодий в’язень був так досконало обізнаний з табірними умовами пересилок і ОЛПів.

Ще таки того ж дня Остап зупинив принагідно одного з тих молоденьких хлопчаків, білоголового, тонкошкірого і з довгим карком зеленюха: “Звідки ти родом?” – запитав його по-німецьки. Вимізерована дитина зашарілася і відповіла:

“Von Osterreich! Aber… Aber, was kann das gehen ihn’ an?”*

*З Австрії! Але... Але що вам до того?

Не встиг Остап ще щось сказати, як хлопець обернувся і пішов геть, до своїх краянів. Відразу до Остапа підійшов молодий, виспортований німець:

– Ви говорите по-німецьки? Ви часом не німець? Чому не признаєтеся?

Остап відповів, що він не німець, але мав нагоду навчитися трохи по-німецьки ще ... “в школі”.

– Очевидно, ви більше з практики, ніж з науки навчилися. Маєте шлеський акцент, – зазначив примирливо німець і махнув рукою.

Те, що співбесідник Остапа мав ще усі барви лиця, не мав отого специфічного арештантського вигляду при усьому вимарнілому тілі, підтверджувало, що ця людина дотепер у виробничих ОЛПах не була. Найбільш вірогідно, що він просто з-під слідства і трибуналу опинився на пересильних пунктах.

– Я називаюся Конрад! Конрад Геслінґер. Переважно мого імені не скорочують і не здрібнюють. Так що я просто Конрад, і так можна мене кликати.

Остап назвав тільки своє ім’я. Конрад вже по-приятельськи взяв його під лікоть і попровадив до свого гурту: “Маємо ось ще одного дойчшпрехера!”

Так Остап зблизився з групкою організованих людей. Вони запропонували йому присісти біля них на нарах, якийсь старший за віком чоловік жартома вибачився, що не має чим вгостити з такої нагоди, але: “Відкладу це до кращих часів!” Остапові стало трохи відрадніше. Німці виявились досить веселої вдачі. Вони підгинали собі зі всієї своєї трагедії, давали собі на відраду, кпинами збували дрібні буденні незгоди.

Найцікавішою особою з тої компанії виявився, як і слід було чекати, Конрад Геслінґер. Мав якихось 25-27 років. Вище середнього зросту, добре збудований фізично, стриманий. Стрункий, з відкритим обличчям. Мусів бути русявий, якщо судити по недавно обголеній шкірі на черепі. Усміхнені каштаново-зеленкуваті очі; однак чітко окреслені уста й роздвоєне підборіддя свідчили про рішучість і відвагу цієї людини. Уся його постать вказувала на те, що Конрад піддавався суворій пруській муштрі. Родом він був із Сербії. Тому не дивно, що розумів і трохи комунікувався з оточенням у таборі по-російськи. За що і яким чином опинився тут, у таборі, – ніхто гаразд не знав. Було лиш відомо, що Конрад був мобілізований на Балканах яко фольксдойч і скерований на якусь другорядну службу по охороні військових об’єктів. Невдовзі генерал Бадоліо зробив переворот в Італії, схопив дуче Муссоліні і посадив у фортецю. Німецькі служби швидко зреагували на таке “неподобство”: сформували і вишколили таємно спеціальний відділ парашутистів для одної-єдиної операції – визволення Муссоліні з-під стражі. У цю зондеркоманду зачислили й Конрада Геслінґера, оскільки він умів говорити по-італійськи. Згідно з його поясненнями, у тій групі не було жодної особи, котра б не мала наперед визначеного завдання в операції по викраденню Беніто. Що йому належалося виконувати – невідомо. Відомо лиш, що дуче викрали вдало, кваліфіковано і що найголовніше – без єдиної жертви. Згодом він виконував якісь функції у пізніше окупованій німцями Італії. Коли англійські військові частини, давши собі раду в Африці, витиснули німців з півострова-”чобітка”, Конрад повернувся назад у Сербію і, не будучи прихильником гітлеризму, постарався уникнути дальшої колаборації з покревними собі німецькими чинниками. Для сербського руху опору він був людиною лояльною, родина Ґеслінгерів числилася там автохтоном і розумні довговічні страдальці серби не мстили на тій родині за неподобства, чинені там – як не досадно – руками росіян, керованими німецькою військовою адміністрацією. Конрад залишався вдома до того часу, поки Сербію не зайняла радянська армія. Ще якийсь час родина Ґеслінґерів перебувала ніби у спокою, але після закінчення війни “батько рідний” почав наводити порядок всюди, де території вважав за свої, в силу військової переваги на Балканах...

Конрада забрав “смерш” насамперед. Його скерували у табір військовополонених, оскільки не було чого наразі йому конкретно закинути. Тут про нього ніби й забули. Коли він звертався у своїй особистій справі до адміністрації табору, йому завше відповідали: “Разбєрутса”.

Коли прийшов час вирішувати долю полонених, коли почали “розбиратися”, тоді виявилося, що тут є особа, котра не може назвати частини, у складі якої опинилася у полоні. То був Конрад. Оскільки помилок і випадковостей у “смерша” ніколи не було – його скерували під слідство десь на теренах України. Якщо затриманий, значить, винуватий; той, хто впік людину за дроти, – мав на те підстави. Конрада “оформили” під слідством, як належиться, а потім, на підставі його “злочинності”, знищили своїм способом його батьків і дві молодші сестри. Розправилися з ним уже після Великого Указу 47-го року, бо мав за собою “катушку”. Він розповідав, що каральні операції в Югославії під час німецької окупації здійснювалися загонами воєнізованої поліції, вербованої, правдоподібно, із воєннополонених росіян, котрі там “власовцями” не називалися.

Конрад дозволяв собі коментувати діяльність каральних органів, котрі його репресували. Піддавав сумніву правомірність – як він висловлювався – дикої східної сваволі на гвалт над ним і йому подібними. Не визнавав права судити за те, що вони у воєнний час були, як мовиться, на другому боці барикад. Остап вперше почув від нього твердження, що “глупо думати, щоб на територіях, охоплених воєнними діями, постійна чи тимчасова влада залишила у спокою хлопців віком від 20-ти до 30-ти років життя, а тим більше шукати помсти за воєнні невдачі якраз на тих хлопцях”. Остапові годі було осмислити тоді всю глибину такого твердження, хоч десь у душі відчув його сенс.

Два молоденьких хлопчаки з цієї групки німців заслуговують на увагу. Один ізних (уже згаданий) був такий вимізерований, що незрозуміло було, як могла ще втриматися душа у такому тільці. Його вузесенькі плеченята не сягали, мабуть, ширини вух. Голена чубата голівка пересічена борознами між черепними кістками. Видовжене обличчя обтягнене бліденькою, аж синюватою, шкірою, прикрашали ясно-василькові дитячі наївні очі без повік. Ніс – мов трісочка, а під ним – тонкий безбарвний розтин уст, застиглий у гримасі, мов у дитини, котрій мати відмовила дати цукерка. Здавалося, ніби його навмисне розтягнули уздовж, від чубка голови аж до пальців на ногах, через що він виглядав дуже диспропорційно. Навіть пальчики на руках були задовгі. Одежинка якась невизначена за фасоном, але з дорослої людини: френч на голе тіло, подерті штани, підв’язані мотузочком десь аж на ребрах, ногавиці і рукави підкочені у товстенький валочок; на ногах – ще не дуже зношені сандалії на босу ногу. На вигляд можна було дати йому 14-15 років.

Другий, мабуть, ровесник описаного вище, був зовсім іншого тілесного складу й іншої натури хлопець: низького зросту, кремезний, добре збудований, із, як кажуть, “грубої кістки”. Темний шатен із живими каштановими очима, котрі хитро бігали в орбітах, мов у циганчати. Затиснені губи зраджували чисто швабський оскал, упертість. Твердо і впевнено тримався на “кавалерійських” ногах. Був дотепний, при зустрічі привітно усміхався, не впадав у розпач. Мав на собі ще навіть непогану одежинку, що промовляло само за себе у тих умовах, де підліткове плаття знімають усякі шурики для “дівчат”. На ногах – ще зовсім непогані чеські військові черевики.

Перший з них називався Руді (Рудольф), він говорив вільно по-мадярськи і по-словенськи. Розумів, коли до нього зверталися по-чеськи, розумів і російщину, хоч ще не говорив. Очевидно, був родом з місцевостей десь на стику етнічних кордонів тих народів. Чорненький – Отто, крім виразного австрійського, навіть східноавстрійського “плят”, добре говорив по-чеськи. З усієї компанії цей хлопець найкраще комунікувався з оточенням по-російськи.

Ще кілька чоловіків похилого віку, австрійців, становили групу засуджених в одній справі з двома юнцями. “Оформили” їх у Мукачеві на Закарпатті. За що? Забрали їх за те, що служили у “ляндштурмі”. Коли фронт наблизився до їхніх кордонів, був опублікований наказ Гітлера про тотальну оборону. Що це означало? А те, що всякий живий чоловік, від 14 до принаймні 60-річного віку повинен виступати “добровольцем” в обороні кордонів. Місцева жандармерія і комендатура почали поспішно зганяти “добровольців”. Легше пішла справа з гітлерюнгами: тих організованим способом вигнали зі шкіл, зоділи у якесь старе шмаття, що недоносили колись відділи СА, озброїли карабінами і послали муштрувати за місцем проживання. Так з’явилася ще одна військова формація, де “жовніри” їли і спали вдома, а муштрувалися під команду інвалідів з фронту на площах і левадах своєї місцевості. Діти 14-16 років ледве волочили важкі рушниці.

Гірше йшло зі старшими ляндштурмаками. Ті люди, котрі понюхали пороху у Першій світовій війні, викручувалися як могли, хворіли, легко калічили себе, шукали протекції у впливових людей, аби лиш не попасти у ряди народного ополчення. Австрійське суспільство зрілого віку взагалі ставилося до гітлеризму неприхильно, а навіть відкрито вороже. Справу з “ляндштурмою” розглядали як приречену на провал авантюру. Большевиків австрійці не хотіли бачити на своїй землі, але й мали досить здорового глузду, щоб розуміти неминучість їх появи в Австрії внаслідок просування фронту на Захід. Багато австрійців вернулося з російського полону. Прожили там два роки: від офензиви Брусілова під Перемишль і до 1918 року. Знали натуру росіян. Зваживши і так і сяк, австрійці чекали розв’язки війни, не хотіли в ту справу втручатися. Ось чому “добровільний” самозахист кордонів “ляндштурмою” був такий непопулярний. І ось таку “армію” висувають на рубіж – у своїх провінціях – по лінії новоствореного кордону у Судетах, з таким особистим складом і з такими настроями. При тих умовах ополченці розбігалися з позицій при перших сутичках з противником. Ураганна канонада зі сходу розвіяла їх відразу, не давши підняти голови. У висновку – фронт на тих місцях не виявив опору, “ляндштурм” опинився у ролі офірного цапа: ті, котрі не встигли покинути окопи, були жорстоко перерізані багнетами на місці; котрі встигли повтікати, поховалися у пивницях і по бомбокриївках, змішались з переляканим населенням.

Це їх не врятувало: вони були схоплені “смершем” як такі, що “добровільно” взяли в руки зброю, будучи поза мобілізаційним віком. Вивели їх з Австрії через Чехословаччину і замкнули у мукачівський замок на горі. У той час там було багато інших людей, не тільки австрійців, котрих назбирали на прилеглих територіях.

Залога мукачівського замку – це люди, котрі мусіли чекати, коли настане слушний час і з ними... “разбєрутса”. Всяк леліяв надію, що “виясниться”, що “війна закінчена”, що непорозуміння буде нарешті спростовано. Тимчасом час минав...

В замку перше лихо – голод. Потім брак води, антисанітарія. Під кінець літа 1945 року ще подавали на харч стару минулорічну бульбу. І то не вдостатку. Кинулася червінка. Замість якоїсь медичної допомоги замкненим людям повідомили, що між ними є диверсанти, котрі заразили воду в замковому колодязі. Представник зовнішньої служби вимагав виявити між собою “подлих убійц” і видати їх для покарання. Всяке буває у таких умовах, – були й такі, що повірили у це. Спека, мухи, безпорадність між мурами замку. У висновку – майже третина людей вимерла протягом досить короткого часу.

Справа з виясненням затягнулася на роки. Резерв кадрів утримувався в запасі без слідства до Великого Указу 1947 року. Після указу усіх конвеєром протягнули через трибунал, вліпили кожному по “катушці”, тобто 25 і 5. Характерно, що ополченців судили гамузом, як злочинців за спільним криміналом (є на те свій термін “подєльнікі”), хоч вони дотепер один одного й не знали. Дальше? У телячих вагонах до Харкова, відтак у вагонах для грубого вантажу під стукіт коліс, під музику дерев’яних довбень і голодних нічних “правєрок”, у смраді гниючих людських тіл доставили ляндштурманів у Ваніно. Тут вони, ось, на третьому ярусі нар транзитного барака шостої зони.

Не довідалися про їх льос їхні рідні, близькі й далекі, знайомі, – канули вони в небуття навіки...

Якось після ранкової перевірки черговий старшина попередив на “лєнєйці” зеків, що сьогодні відбудеться політінформація. На команду мають вийти усі до єдиної душі (“што до рила”), і нехай лиш хтось спробує уникнути – не вийти з барака на майданчик! Характерно, що шурики відразу знали: це сигнал, ознака близького етапу; вони затіпалися, мов риба у матні. Старалися передати свою розтривоженість і політичним в’язням.

Після полудневої баланди у зону зайшла зграя наглядачів. Вони заходили у бараки і виганяли людей на політінформацію. Ванінські наглядачі орудували дринами ніяк не гірше, ніж “суки”. Миттю люди були на майданчику, а відтак їх зігнали під загороду, за котрою розташовані були жіночі зони. “Ще не зіпсутих зеків” відокремили й охороняли, щоб вони бува не змішалися з фашистською заразою. Закомандували: “Садісь!” – й усі поприсідали на місці – команда знайома. Розсіялися амфітеатром. Сиділи, може, з чверть години. Непосидющі побутовці почали проситися у галюн: “Начальнік, срать хочется!” Їм дозволяли встати і відійти до огорожі в особистих потребах. Нарешті між людьми пронеслося: “Йдуть!”

Від прохідної крокували кілька мундированих, між ними – два офіцери. Йшли розвагом, не кваплячись, з достоїнством. Помпезно наблизилися до натовпу з кількох тисяч зеків. Зупинилися, переглянулися багатозначно, і майор, що був з ними, не привітавшись, почав: “Ей, ви!” Зеки підняли очі.

Промовець стояв на горбку, а аудиторія на схилі внизу. Інформатор мав публіку, до котрої звертався, під ногами. Сидіти і дивитися на сильветки начальників було незручно. Люди крутилися на гострому камінні – не до промов тут було. Терпіли і мовчали.

“Слушайтє, ви! – звернувся знову майор. Дивно: до зеків зверталися тисячі разів щоденно у тисячах таборів і дотепер не було придумано іншого слова, крім “ей, ви!”. Майор почав промовляти. Його реферат був побудований за досконалими правилами, прийнятими від краю і до краю: був “вступ”, була “основная часть”, були й кінцеві “прівєтствія-лозунгі”. У вступі – узагальнена картина небувалого геройства генералітету під час переможної війни. Основна серединка промови мала додати наснаги зекам, котрим довірили завершити великі плани ще більшого Сталіна – оживити, зогріти мертву мерзлоту Колими. Він висловив упевненість, що зеки самовіданно позбудуться останньої краплі поту і віддадуть останки сил, щоб прославити власним трудом велике ім’я непомірно великого всесвітнього вождя. “Його” плани збудуться – це безумовно.

“Я звертаюся до вас! – промовив майор і простягнув руку долонею вниз у бік порівняно невеличкої громадки зеків-побутовців. – Ви потрудитесь ще на благо... партія і народ, а найбільше наш великий і добрий Сталін піклується про вас. Ви ще перевиховаєтесь, ви ще вернетесь між чесних людей, будете перевиконувати виробничі норми на місцях, де вам вкаже партія, керована великим (не сила вже стільки перечисляти усі “титули”), власним потом змиєте пляму з власного сумління... і т.п. А ось ті! – майор зробив багатозначну довгу паузу і махнув у повітрі простягненою рукою у бік маси політичних в’язнів, як ангел смерті чорним крилом. – Ті! Тим пощади від нас не буде! Дивіться на них і запам’ятайте: вони винуваті у всіх наших господарських, виробничих, воєнних і моральних невдачах! Вони скривдили і вас! Вони завдали матеріальної і моральної шкоди і вам! Тих ми не пощадимо! Вони висохнуть і скапають! Нам не потрібна навіть їх праця! Тимчасова праця буде їм передсмертною мукою! Ні один з них не побачить ще раз цього берега. Їх очі не вздрять більше ні жінок, ні дітей: ні своїх, ні чужих! Ми погноїмо їх гадючими трупами вічну мерзлоту!..” – Майор увійшов у раж. Тираді, здавалося, не буде кінця. Очевидно, цей пасаж був головним пунктом програмного виступу, для чого він сюди і прийшов. В’язні понуро сиділи мовчки.

Сонце тим часом сідало за обрій, налилося якимсь зловорожим пурпуром, повітря застигло на місці – війнуло прохолодою. Стояла далекосхідна осінь.

“Шапка” у політінформації як шапка: вони переважно всюди однакового беззмістовного змісту. Настала черга на “лозунги”. Майор патетично підняв голос: “Да здравствует наш великий...” – і посипалися слова, хвали і честі найлюдянішій істоті на землі. – “Ура!” “Да здрастуєт...”, “Да здрастуєт!..” Замість лункого “ура” між майбутніми “слугами народу” зчинився рейвах нетерпеливості; політичні сиділи смирно і мовчали. Наглядачі втихомирили шуриків, пригрозивши їм дринами. Якийсь мл. лейтенант, що прийшов разом з майором, промовив гучним голосом: “Може, хтось має якесь запитання до гражданіна начальніка? “У відповідь – голос шпани: “Начальнік, отпускай уже! Нє дєржі! Жопа замйорзла! Яйца болят!.. Ааатпустііі!..”

“Нє па дєлу! – зауважив мл.лейтенант. – Єсть вапроси па дєлу?”

“Сосі ти х.., начальнічек! Хватіт тєбє!.. Задубєлі! Атпускай!” – заревіли ті, котрі ще вернуться виконувати і перевиконувати виробничі плани в “гражданкє”.

Майор стоїчно зберігав спокій, потім поквапцем дістав з кишені “Бєломор” – закурив. Руки нервово тремтіли. Раз по раз затягувався димом, зім’яв у пальцях рурочку папіроси, кинув під ноги, розтер підошвою чобота. Не мовивши більше ні слова, повернувся і швидким кроком пішов до виходу із зони. Поспішили й ті, що були з ним. Шпана піднялася і, мов стая горобців, побігла до своїх бараків. Політичні сиділи, чекали команди...

“Ррразойдісь!” – гукнув черговий у зоні старшина. В’язні, опираючись на руки, вставали на ноги і розсипаною масою потягли до бараків. Небо на заході ще жевріло червоною плямою на темному рубці обрію. Смеркалося.

Цього дня вечірньої перевірки не було, вечірньої баланди – теж. У бараках стихло, лиш “усілєний наряд” наглядачів вештався по зоні. Душевна мерзлота прикрила “покидьки суспільства” в етапній зоні гнітючою плахтою... Тихо.

Політінформація – цей удар довбнею по знечуленому тімені в’язня – залишилася непрокоментованою...

Другого дня вранці зеки в етапній зоні вже знали, що “Ногин” на причалі. Настрій людей упав до решти, люди сновигали у зоні мов мерці. Пригноблення і безпорадність, депресія.

Політичні здалися, як кажуть, на ласку божу. Кримінальні злочинці піддалися відчаю. Відразу після вечірньої перевірки з бараків, де були розміщені “не зіпсуті”, побігли до прохідної посланці з криками: “Лєпіла, лєпіла! Начальник, давай лєпілу!” Наглядачі у зоні на ті крики не звертали уваги, вони мали свій клопіт: щоб не було спроб кидатися на загородку. Тим часом із побутових бараків виводили і виносили покалічених людей. Зеки-кримінальники нівечили, калічили себе, ламали кінцівки, пороли на собі тіло, – воліли безповоротне каліцтво, аби лиш не вгодити на Колиму. Біля барака вже лежало кілька зеків, покалічених, скривавлених, але “лєпіла” не приходив. Прийшов “дополнітєльний наряд” наглядачів, котрі у ту справу не встрявали. Вони лиш пильнували, щоб не було загального бунту. Для цього загнали у бараки усіх політичних в’язнів. Допомоги жодної “самошкідникам” не надавали. Були вже трупи. Лише сонечко піднялося з океану, у зоні задзвонили “падйом”...

“Вихаді с вєщамі (які там “вєщі”!), беспаслєднєва!” У зоні з’явилася незліченна кількість начальників. Підвезли на двоколках “сухий пайок” на добу. Робилося неймовірне: зеків гнали дринами “бєгом” за пайкою до роздатчика, швидко “в строй”, згідно з розподілом ще у транзитних зонах. Очевидно було, що служба намагається спантеличити, здеморалізувати ту масу людей. Мали-бо вони досвід з попередніх етапувань, коли доводилося відкладати вивід зеків за зону, поки не втихомирять їх. Для цього завше вводили в зону відділи конвойних військ. Але це був небажаний акт усмирення. Бувало, конвойники з кадрової служби вривалися у бараки мов ураган і били палицями наліво і направо – “заганяли під нари”. Після цього доводилося багато “бракованих” залишати на пересилці, а на їх місце вводити резерв із транзитних зон. Тепер такої обави не було – кримінальники не становили більшості, але – хто вже раз попікся...

У зону зайшли офіцери. Перевірили готовність етапних груп на кількість, для форми ще запитали, чи хтось на щось не жалується. Малося на увазі здоров’я, бо була при “комісії” особа у білому халаті. Багато наївних в’язнів зголосилися хворими. Їм веліли “вийті со строя”, особа у білому халаті підійшла до них і кожного зокрема запитала: “В чем дєло?” Кожний на щось скаржився. Лєпіла у білому халаті мав для кожного готову відповідь: “Нічево, прайдьот!” – хворих, отже не було. Що стосується одежі, взуття, то варто запам’ятати, що ванінська пересилка не мала завдання забезпечувати зеків таким “довольствієм” – людей відправляли у тому, у чому вони були, тобто у домашньому. Що було на зеках із домашнього – відомо. Тому ніхто про те не питав, ніхто й не впоминався. Найгірше, що багато людей були босі.

Комісія вийшла із зони. Начальники-впорядчики зробили ще раз перекличку “потрюмно”, виявили загальну кількість ушкоджених, доповнили кримінальників людьми із запасу, з третьої зони, на місце тих, що покалічилися вночі (до речі, вони так і залишилися у бараку без допомоги) і відрапортували готовність до етапу.

Сонце на той час піднялося, зогріло поганенько зодітих сердег зеків скупим осіннім промінням, а ті втихомирилися, стояли купками, порушивши стрій. Незабаром брама широко відчинилася, пролунала команда: “Садісь!” Люди сіли на грунті.

“Кармавой трюм, встать! Стать па п’ять! Взятса под рукі! Бєгом марш!” – І дрином! І дрином! Підтюпцем погнали першу групу – якихось три сотні зеків – п’ятірками до відчиненої брами. При брамі їх зупинили, спресували у щільну колону по п’ять і табірна служба відомим способом відчислила зеків за кількістю: “Пєрвая пятьорка, вторая...” і т.д. Кіпи “дєл”, “здал-принял” і так далі.

Зараз за брамою був сформований щільний живий “мішок” із конвойних військ з автоматами напоготові, на відстані 100 метрів – друга лінія конвойних військ. Але вже не така чисельна. Зате з псами і ручними кулеметами, поставленими при ногах на грунті.

Сонечко пригрівало, день був, як на те, погідний...

Людей підганяли групами подалі від брами, і починався славнозвісний великий “шмон”.

“Рррраааздевааайсь!” – командував енергійний сержант, помахуючи костуром. Зеки поспішно скидали з себе дрантя і клали купками перед собою. Роздягалися наголо. Голих сержант-начальник шмонарів відганяв набік, кілька кроків від шмаття. Шмонарі у сірих халатах поверх мундирів підходили до одежі, промацували кожний рубець, прогинали через палець кожний комірець, дірявили шилами (вже вкотре за останні місяці) підошви і розрихлювали підбори... Не знаходили нічого. Відтак шмонали голих людей. Належалося кожному зекові відчинити широко уста, підняти вгору руки, розставити широко ноги і кілька разів присісти. Потім повернутися до шмонаря задом і стати рачки, чи часом там чогось недозволеного не сховано. “Ааадєвайсь!” Але це тільки команда. В дійсності ж прошмонані зеки хапали оберемком свої брудні лашки і бігли бігом подалі, звільняючи місце черговій групі, призначеній під шмон. І так дальше... Одні вже одягалися, наступних шмонали. Слава Аллахові, хоч було тепло.

Жіноча брама знаходилась ліворуч від воріт шостої зони. Звідти пригнали біля тисячі осіб прекрасної статі і сюди ж, у “мішок”. Їх шмонали не в “колоні” з чоловіками, а – поруч, за якихось 20-30 метрів. Шмонали таким самим способом... Важко уявити собі щось жахливішого! До того ж, шмонарі – це шмаркачі, котрі годилися багатьом жінкам у діти. Виставляти жінку на публічне посміховисько?! “Баня” і “шмон” у ванінській транзитці, в 1948 році. Жодних прокльонів ні нарікань від стрижених-голених безстатевих істот. Тільки попрана звичайна людська гідність беззвучно плакала-квилила, мов підранена чайка недалеко від гнізда з малими. Врешті – спокій. Усе зосталося за плечима. Позаду – легкий гул сірої маси зеків, з боків – щільний фронт “воїнів”, попереду – шлях, замкнений принаймні батальйоном понурого війська; дула автоматів – кулеметів, кулеметів-автоматів...

Сонце скісно почало спускатися до землі. Із зони вигнали останню групу людей. Шмонарі робили обшук вже не так ретельно, перемучилися за день. Нарешті брама замкнулася за останнім зеком. Що їх тепер чекає? Боже милосердний, змилуйся над ними!..

“Пааадимайсь!.. Пєрвая пятьорка, вторая, третья... Слушай маю каманду!!! Нє разгаварівать, нє вихадіть са строя, нє... нє... нє... Канвой стрєляєт бєз прєдупрєждєнія! Яаасноооо???”

“О-о-о-о-ооо!!!”

“Слєдуй!”

Рушили. Пішли. Шур-шур-шур по шляху, на котрому зосталися сліди вже сотень тисяч ніг невільників. Чекайте: залишаться ще й мільйони! “Вєлікая стройка велічайшево” мусить бути доконана во славу його на віки вічні!

Колона за колоною – ні кінця, ні краю! Попереду якісь забудівлі і великі чорні літери: ВАНИНО. Наче монстр кілометрової довжини вповз етап під цю таблицю й опинився у порту...

“Пріставіть ногу!”

Від входу в порт і аж до трапу на борт “Ногина” з обох боків – щільна маса війська. В руках палиці, на обличчях невпевненість, замішана на жорстокій рішучості – як у тварини, загнаної у глухий кут.

Ні секунди спокою. “Разабраться потрюмно!” Швидко, швидко, бігцем шикуються ще раз групи.

“Правий карман!” Ага, настала черга! Палицями, палицями! Ось так, без причини? Неправда, що без причини: дай зекові час подумати, зібратися з духом, а ще домовитися з таким самим зеком поряд – побачиш, на що він здатний. Тому не дати очунятися, паралізувати його волю – терор. Так вчили “старички” – бувалі конвоїри. “Бєгом! Уб’ю!” – ревів шпалір тих, які охороняють “тихий, безпечний і мирний труд і сон народу”: своїх батьків, дідів, сестер і братів, сусідів і близьких. І зеки бігли. Шпортались об щось ногами – бігли. Бо конвойник дурнуватий – те знали усі: сійне кулями з автомата по людях і замість кари отримає нагороду. А інцидент спишуть на “бунт”. Герой – солдат. Бігом!.. Найбільше били на вузькому трапі. Бігом!

Вже на палубі... Господи! Куди ж тепер – від цих костурів?! Невисокий бортик люка при самому фальшборті, і туди біжить залога “правого кармана”: прибігають і зникають під палубою – шусть рибкою один за одним. Упав на когось, а хтось на нього. Сам винен, треба було швидше тікати з-під люка, коли ти вже у трюмі.

“Загрузка кармана” закінчилася вмить. Стукнула велика покришка над люком, клацнув замок – зробилося темно, мов у гробі... Розповзалися по “карману” наче хробаки. З одного боку – холодна сталева стіна. То верхня обшивка. Напроти – знову сталева стіна. Ще вглиб намацується якийсь стелаж, двоярусний, на ньому можна навіть лежати. І там уже лежать. Там може поміститися до 20 осіб. Жаль: у “кармані” – 180 голів. Помаленько розмістилися головами до внутрішньої стіни, ногами до зовнішньої, зимної. І... затихло. Стук, стук – серце. Кожний тепер чув, як б’ється його серце... Промацують місця на голові й обличчі – де кому дістався удар. Боки – дурниця, а голову боляче прислонити до твердого долу...

Кого ж ти, безвусий солдатику, так караєш? Кого женеш палюгою у трюм? Тата чи маму? Брата чи сестру? А чи маєш маму? Чи мав взагалі колись? Бідна, бідна дитино! Ти плоть і кров від того народу, котрий гнеться від палки у твоїй непрактичній руці! Чий досвід ти засвоїв?..

Зосталася на березі Татарської протоки пересилка – гангренна виразка на тілі планети Земля...

Світе! Світе! Сліпий, глухий! Світе, приспаний дурманом власної розніженості! Прокинься! Прокинься і глянь на свої власні рани! Ти спиш і рівночасно гниєш. Глянь! Діти заганяють батьків палюгами у трюм... Куди? Куди вони їх гонять? Куди самі ідуть, ті діти? І чого? І хто з них більш нещасний: батьки, матері – зеки? Чи конвой, чи, може, пси. Пси??? – Хто?..

Вражень, як на один день, було навіть надмір. Зеки куняли у своїх норах під палубами; конвой теж попрацював на славу. Велика “робота” зроблена. Буде що згадати і дітям розповісти (хто переживе). Ні, не розкажуть нікому: конвойні дадуть розписку про вічне мовчання (державна таємниця). А зек?.. Зек вже не розповість! Не розкаже – не матиме кому... Не скаже?

Залога “кармана” віджила від легкої вібрації корабля. Приглушений гул у темряві, рівний, ніби віддих сплячого велетня. Зеки почали ворушитися: шукали чогось напомацки, мостилися на долівці, покритій невідомо чим. Вже хтось встиг оте невідомо що попробувати “на зуб”. Виявилося, що це кам’яне вугілля. Зек мав вибір: або лежати на гранях вугільних камінчиків, або відгорнути їх і лежати на сталевій плиті, чи міняти – трохи так, а трохи інакше. Мостилися, мостилися – все ж якась робота.

Добову пайку поїли ще в зоні; воду випили зараз біля бочки, а за баланду дали шматок соленої риби, якраз стільки, щоб цей шматок відповідав багатству калорій полуденішньої баланди.

Невідомо, яка то була пора, коли корабель задрижав, затрясся, мов у конвульсіях, і почувся плаксивий сигнал сирени... Хтось у темряві перехрестився...

Я помню тот ванинский порт

И вид парохода угрюмый, –

Как шли мы по трапу на борт,

В холодные, мрачные трюмы.

От качки стонали зека...

То хтось зовсім вже недоречно, плаксиво завів пісню. Стара німецька дринда “Ногин” рушила в дорогу. Урочистий момент – ніхто не дрімав...

Поночі люк відчинився, й униз подали на дротяному гаку “парашу”. Її місце було за трапом, спущеним з люка на дно “кармана”. Там вона мусіла завжди стояти, бо звідти тягнуло смородом старих фекалій. Ще через деякий час кораблем почало похитувати...

Відкрили люк і подали пайку, кожна на десять осіб, і діжку з водою, назвавши це чаєм. Люк зачинився. Темно, мов у сажі. Перша проблема: розділити пайку й охололий окріп на рівні порції, щоб нікого не скривдити.

У ямі-трюмі голодні зеки і хліб з водою поруч – сусідство небезпечне. Але на цей раз повезло. Тут опинився бувалий сибіряк на прізвище Чаньчіков. Він знався на таких справах: “осідлав” відразу торбинки з хлібом і, опершись на діжку з водою, почав ділити кожну частину хліба на десять пайків. Зеки завмерли у тривожному очікуванні. Кожного пропікала єдина думка: “Як би не попалася мені менша пайка, ніж іншим”. Адже не мож було надіятися на абсолютно чіткий розподіл у тих умовах. Чаньчіков розпорядився: “Ка мнєє нє падхадіть! Згрєбу, задавлю, как паслєднєво шакала і... в парашу! Раздєлітєсь на дєсяткі і запомнітє друг дружку, самоє лучше – па голосу! І размєщайтєсь етім порядком в трюме. Пєрвий раз пакармлю сам, патом – дєсятнічкі... Ето мнє нє первий раз, а вам нє паслєдній”. Розділив перших десять порцій і крикнув: “Пєрвий дєсяток, ка мнє!” Хтось наблизився до Чаньчікова перший. “Становісь в хвост – шакали! Па аднаму звєрі, єслі хатітє пажевать пайку! Нагібайсь – бля – пусть пащупаю каждого; всєх перещупаю!” Помацав першого: “Как звать-то?” Той сказав. “Старшой будєш, понял?” Вручив шматок малая з дробинками пригорщею, зачерпнув банячком з діжки “чаю” і подав навпомацки (разом з діжкою подали п’ять алюмінієвих банячків, нанизаних на дроті...).

Як би там не було, але Чаньчіков перемацав зеків, примусив відізватися кожного. Нагодував і напоїв усіх. Собі взяв останній шматок хліба, примусивши кількох зеків помацати його пайку, щоби впевнилися, що він не вділив собі більше. Чаньчіков запитав наприкінці: “Всє палучілі? Кто нє палучіл? А то паймаю, прігалублю как мать родная. Горлишко пєрєгризу, кровушкі шакальєй попробую!” Як він запам’ятав кожного руками і по голосі – важко сказати, але мав якусь внутрішню силу впливу на психіку людини, бо не знайшовся такий, щоб попробував підійти ще раз. На довершення операції “кармйошка в трюмє” Чаньчіков проліз на колінах по ряду зеків і перемацав їх ще раз. Мусів запам’ятати, де лежить принаймні старший десятки. Поліз на своє місце на стелажі і замовк.

Порядок був, згодом розподіл йшов швидше і Чаньчіков міняв десятки людей, щоб наступного дня інші отримували харч першими.

Ще того самого дня відчинили люк, витягнули наверх гаком діжку і торбини з-під хліба. Відразу спустили униз цебер з баландою. Подали теж дві стопи алюмінієвих мисок і стільки ж – дерев’яних ложок. Баланда була кращою, ніж на пересилці, але значно менший черпак. Чаньчіков при відкритому люкові роздав баланду, заглядаючи кожному в вічі. У люк зверху дивилися дві цівки автоматів...

Згідно з подачею пайки – це був день другий від виходу з ванінського транзиту і день перший від початку виходу в море. Далі вже ніщо не перемінювалося, крім... стану самих людей у “кармані”.

Хто не знайомий з морем, той не знає, що таке “хитавиця”. До того ж, це було Охотське море, котре завше штормить; внутрішні моря взагалі неспокійні. Відразу почало хитати, тільки-но вийшли з Татарської протоки у відкритий водний простір. Частина людей у задушливих трюмах, як завше буває, захворіла на “морську хворобу”. Не всім вдавалося піднятися і пройти до параші. Період від пайки до пайки (тобто від доби до доби) був початком виснажливих мук для хворих. Наступну пайку довелося їм вже подавати туди, де вони лежали. Їсти хворі не могли, але пробували силоміць. Відразу вертали спожите, не донісши цього навіть до кібля...

Баланди хворі вже не їли – їх нудило на сам вид харчу і викликало конвульсії. Затхле повітря посилило дію морської хвороби. Ті, що трималися на ногах добре, поїдали частину чи усі харчі тих, котрі вже не могли їсти. Через три-чотири відрізки часу від баланди люди навчилися жити потемки. А Чаньчіков навіть знав місця, де і хто лежить.

Кібель за вихідним трапом наповнювався не зовсім перетравленими відправленнями. Від бокової хитанки з нього почало вихлюпуватися. Під час прийому чергової пайки Чаньчіков заявив наверх, що “параша полная”. Зверху подали двовусі гаки із залізного прута. Гаками кримінальники з обслуги зачепили за вуха “парашу” і потягли “віра”. Вміст вилили за борт, сполоснули посудину в морській воді і подали назад у трюм-”карман”.

Невідомо, скільки вже минуло часу, коли померла перша людина у цій залізній могилі. Труп пролежав ще цілу добу, поки його видали “на гора”. Він не смердів: люди призвичаїлися до своєї темниці, до мікроклімату, до гниючої живцем людської маси – не зауважували нічого. А “вояж” затягнувся. Наступними днями вмирали по два-три зеки. Пайку подавали на всіх, хто знаходився у трюмі. Тому належалося вперед видати трупи, а відтак отримувати харчі. Почалася давня, як сам голод в імперії, спекуляція на трупах: їх не видавали на палубу по два дні й отримували за них пайку. Чаньчіков розподіляв це на всіх присутніх, хто ще міг їсти. Одне правило діяло тут непохитно: кожний живий отримував свою “кровну” і баланду сповна.

Мали б вже прибути до Нагаєво. Через неспокійне море не вдалося зайти вчасно. Так траплялося часто. Декотрі перемогли морську хворобу і помалу верталися до нормального стану. Мерців стало менше, але й надвишки в харчах зменшилося. Тому небіжчика, якщо такий був, клали біля зовнішньої обшивки, де було зимніше, і притримували ще добу-дві. Нарешті обрізали порцію води наполовину. Далі – перестали подавати баланду, бо, знову ж таки, не вистачало води. Замість хоч поганенького, але таки хліба почали подавати сухарі і солену рибу. Чаньчіков мучився при розподілі – ні сухарі, ні риба не піддавалися ретельному розподілові у пітьмі і без ножа. Розгризав зубами, розкладав на купки, роздавав – усе напомацки. І жоден не скаржився.

“Ногин” блукав далі по неспокійних водах Охотського моря, з наповненим черевом людьми, котрих помаленьку перетравлював; висмоктував соки і випльовував за борт кашалотам на харч. Кожний день з кожного трюма і засік безконвойники жбурляли в кипучу безодню останки колишніх статечних людей: майбутніх хліборобів, талановитих учених, літераторів, що ще не спробували пера; латиських газд, естонських інтелігентів, литовський цвіт працьовитих ремісників – з прибалтійського оазису, латочки унікальної культури на Землі. Внесли свою посильну лепту найчисленніші із політв’язнів – юнаки-українці, що були з дому збідовані, а тому – витривалі.

Поки ковчег мандрує, варто б познайомитися ближче з Чанчіковим. Був то чоловік, як кажуть, грубої кістки. Великий на зріст і усе масивне – від голови до ніг, мов витесане незграбною рукою з дерева. Перебував, мабуть, на першій стадії дистрофії, коли людина знаходиться на грані вимарнілості і перших ознак одутлості. З обличчя не мож було визначити його віку; було воно якесь нечисте, вугрувате і безбарвне, але вольове і безкомромісне, з живою іскрою добра і справедливості. То була людина, що у всякому гурті ставала стихійним поводирем. Він сам відчув себе, своє вроджене покликання і відразу приймав на себе функції між зеками, ніби батька між дітьми. Мав на собі ще пролінену на плечах військову гімнастерку і такі ж штани з торочками внизу і латками на заді з грубого мішка – все ж не голий послідок. Босий. Такого його бачимо у трюмі. З його вчинками вже знайомі. Йому усі довірилися.

Значно пізніше стало відомо, яким чином опинився тут, у “кармані”, в якості спецзека, бо чимось таки заслужив собі спецетап у заквагоні і третю зону пересильного табору ВАНИНО. Чаньчіков був родовитий сибіряк. Звідки конкретно родом, того він не сказав. Але згадував Ангару і Єнісей, описував їх переваги, хоч ніхто його про це не питав. Любив розповідати, ніби сам з собою розмовляючи.

Чаньчіков служив під час війни у кадрових рядах РККА. На фронті опинився під Москвою. Там і поранений перший раз. Полатали його якось у польовому шпиталі – і знову на фронт. З перемінним успіхом відступав зі своїми артилеристами аж під Сталінград. Під кінець 1942 року, коли в окопах нераз знаходились разом і німці, і росіяни; коли невідомо було, хто ті окопи бомбардує з повітря і загортає-засипає з гармат; коли мало хто орієнтувався, де його частина і командний пункт, тоді Чаньчікова оглушило і присипало ноги землею... Він опинився у німецькому полоні. Невеликий урожай зібрали тоді німці. Коли їх, полонених, зігнали разом, то було їх, може, сімдесят осіб. Усі травмовані. Німці дали їм окрему “палатку”, окремий конвой, нагодували зі своєї військової кухні і залишили на якийсь час у спокою. То було тут-таки, у прифронтовій смузі. Десь через тиждень німці погнали їх на роботу, на розчищення площі під польовий тимчасовий аеродром: рівняли грунт, ущільнювали і затягали металевою сіткою злітно-посадочні смуги. Німці переселили їх, групку полонених, біля самого аеродрому у досить глибокий і добре замаскований бліндаж. Це гарантувало можливість охороняти їх при найменших затратах – один вартовий при вході у бліндаж. Від самого початку ціла та компанійка полонених планувала втечу. Перше, що вважали за доцільне, – приспати пильність німців. Тому вони мовчки і смирно працювали, вдаючи, що змирилися зі своєю долею. На аеродром почали скидати бомби – виникла реальна можливість втечі, але кілька полонених відмовлялося, мотивуючи тим, що “для нас війна закінчилася і, якби там не було, є можливість зостатися живим. Зрештою, від своїх тепер годі чекати чогось кращого, ніж трибуналу”. За відмову від втечі найбільш рішучі, такі як Чаньчіков, повісили кількох своїх співвітчизників у бліндажі, імітуючи їх самогубство. Ще кількох вдалося ліквідувати під час бомбардування на роботі. Німці не здогадалися. Настала сувора зима, почався повальний наступ російських військ. Артилерія й авіація обстрілювали летовище ураганним вогнем. Чаньчіков разом з групою решти полонених вибігли із сховища-бліндажа і кинулися навтіки... Невідомо, скільки з них добігло живими до своїх окопів. Чаньчіков же був знову поранений в обидві ноги. Настигли його свої, і бійці винесли у тил. Рани виявилися неглибокими, йому повиймали уламки з тіла, і через два тижні він знову опинився в окопах. Дійшов до Відня, а в міжчасі був ще раз поранений у праву лопатку.

Далі вже відомо: наприкінці війни відсіяли при перевірці і відставили в Уфу. “Розібралися”, вліпили Чаньчікову 25 і 5; за непокірну натуру відправили спецетапом у Ваніно. І ось він у правому “кармані” долає милі до Нагаєво. Призвичаєний до чесності з дитинства, не може тепер погодитися з “несправедливістю”. Міркує, що батя Сталін нічого про те неподобство не знає, а як довідається, то перевішає чекістів на телеграфних стовпах. Зрештою, не він один вірив, “що сонечко ясне” довідається колись, як його ягняток ріжуть “пси красноголовиє”, порозстрілює геть усіх насильників, а зеків повипускає, ще й вибачиться за вчинену кривду.

Чаньчіков – людина від природи добра, але непоступлива в тих випадках, коли йшлося про життя. Сам тягнувся до життя й іншим не відбирав такого права.

Лаявся він таким набором фраз, що його часом зовсім не мож було зрозуміти. Лаявся він сам до себе, вважав, що з ним вчинили несправедливо, що воював щиро, “кровью іскупіл” тих кілька тижнів у полоні. Вважав, що він більше любив свою Батьківщину, ніж ті, котрі його судили, і що вирок несправедливий.

Усе це стало відомо тому, що він “думав” вголос. На вигляд спокійний, він тепер бродив потемки у трюмі і лаявся.

Лік часу був втрачений. У трюм подавали тільки сухарі в мішечку і дуже мало води в діжечці – один раз на добу. Частина людей трохи набрала сил за рахунок того, що з’їли більше баланди і часом сухарів, коли у “кармані” знаходилися трупи і хворі на морську хворобу, – тепер катастрофічно слабли усі знову. На тілі почали виступати боляки, котрі чомусь більше свербіли, ніж боліли. Занепад сил і апатія...

Перестало хитати, гул моторів стих...

“Прієхалі!” – гукнув надтріснутим голосом Чаньчіков. Гукнув у порожнечу, ніхто не відізвався, мов у гробі...

Пролунав жалібний бас, ніби стогін, корабельної сирени... Прибули. Нагаєво. І тиша!

“Прибув етап! Прибув етап!” – випадок у Нагаєво не рідкісний. Можна сказати, навіть буденний. Повторюється більш-менш ритмічно протягом усієї навігації. А все-таки “прибув етап!” Це завжди викликало збудження, заклопотання і метушню в порту і в цілому Магадані: портові служби готують причал для негайного швартування; конвойні війська проводять останній інструктаж по “повишеной бдітельності”, населення міста Магадана наелектризоване, адже тут немає ні однієї людини вільної, усі репресовані. Начальник теж. Пересильний табір “19 км” готовий прийняти контру – бараки вільні, “махновці начеку”. В кіосках недавні зеки – тепер ізгої – допитуються хоч пачки махорки, сірників. Дарма, нічого такого на продаж у місті не було: мали-бо начальники науку – ці речі купували і перекидали етапникам на шляху через місто. Студебекери підвозять тисячі комплектів арештантської одежі до лазні. Ще і ще раз перевірено весь конвеєр до нитки.

Усі заангажовані в етапі востаннє пробують нерви і дрини на ефективність – від конвоїра на палубі до “махновця” у транзиті на 19-тому... Тільки зеки в трюмах байдужі. Їм немає чим турбуватися... Корабель здригнувся, пристав до причалу і швартувався.

На палубі метушня: конвой розсипався по широкому трапу і по пристані, з міста прибули додаткові сили псарів. Конвойні, котрі призначені служити на Колимі, зійшли з корабля і стали уздовж пристані з обох боків.

Перших зняли з корабля жінок. І відправили відразу до магаданської лазні.

Нарешті люк відчинився і від “кармана”: “Вилєзай! Твою-христа-бога-мать!”

У трюмі рушилися. Промінь сонця заглянув у діру. Зеки несміливо наближалися до трапу. Мружили запалені очі при незвичному світлі. Кутики очей пекли, немовби насипано солі, – зеки посліпли і не розрізняли нічого при денному світлі. Вони були слабенькі, мов немовлята.

“Фу, казли! Задахньошся! Што, падохлі там всє, што лі?” – при відчиненому люкові конвоїрам годі було стояти, тягнуло на блювоти. А зеки мусіли призвичаїтися до світла, до свіжого повітря. Біля трапу став Чаньчіков і почав по одному підпихати наверх. Не йшло то швидко. Біля люка з’явився якийсь конвоїр, дебелий весельчак з хворостиною у лівій руці. Він нахилявся щораз над люком, хапав “за шкіру” правою рукою кожного в’язня, котрий лиш показався у дірі, і викидав його хвацько на палубу. Витягав і кричав: “Чєрті! Сматрітє! Чєрті!” Зеки дійсно були зовсім чорні – від голеного черепа до стіп. Вугільна пилюка набилася в уста, хворі ясна чорні, зуби ледве висвічувалися білими подовгастими плямами. Тільки очі, запалені, червоні і запухлі, сльозилися і примружувалися на сонці – боліли. А конвоїр витягав по одному, кривився від смороду, що підіймався з люка, і кидав легеньких зеків на палубу, мов кошенят.

У “кармані” залишився ще Чаньчіков і кілька зеків, котрі не мали вже сили навіть підійти до вихідного трапу. Чаньчіков – вже ослаблений – не міг сам підтягнути їх і подати “на гора”. Нарешті виліз і він, мов привид, з несамовитою гримасою на устах. Неначе сліпий, пройшов, похитуючись, мимо конвоїра біля діри і став на краю шеренги людей з “кармана”. Почислили сержанти наявну кількість людей, звірили з кількістю тих, котрі вибули “єстєствєнной”, – ще бракувало. “Ей, ви там! Што, ачумєлі? Вилєзай! Прієхалі!” – гукали в діру люка конвоїри. Дарма, ніхто не відгукнувся. А часу гаяти не можна було.

“Сєнька – палєзай!” – звелів сержант котромусь з підлеглих. Той зблід, мов крейда: “Таваріщ сєржант! Нє магу... я... что хатітє, нє магу! Удавлюсь!..” Поліз інший, не такий вразливий. Випровадив ще кількох напівживих і подав “на гора”; їх витягнули і посадили на палубі. “Там пакойнік. Я больше нє магу”, – заявив солдат і поквапцем виліз з “кармана”. Покликали зека з обслуги. Той поліз, йому скинули кінець мотузка, він перев’язав труп попід пахи і – “віра”. “Карман” розвантажили.

Не було вже й так погано – природні втрати були у межах допустимого: біля півтори десятка мерців із ста вісімдесяти загальної кількості.

Пристань була заповнена щільними рядами зеків. Оскаженілі упорядники сновигали, мов голодні хорти, кричали, били занужданих отуманілих зеків, ставлячи їх по п’ять у шеренги, а відтак у великі блоки-колони. Групу “карман” погнали на трап. Внизу біля трапу стояла велика пака з нарізаним хлібом і друга така ж – із шматками оселедців. Кожному зекові вручили по порції хліба й оселедця; зеки відразу ходячи їли.

Кожну сформовану колону саджали на грунт. Уся пристань, скільки оком кинь, була вкрита сірою масою невільного люду. Чулися команди. “Готово” – пролунали голоси від голови етапу. “Готово!? Готово!” – повторили голоси уздовж пристані. “Встаать! – Зеки піднялися з землі. – Слєдовать прямо, нє оглядиватса, па старанам нє сматрєть, нє нагібатса, са строя нє висовиватся, нє разгаварівать! Конвой стреляет бєз прєдупрєждєнія! Ясно!!!” Зеки, мов глухі, не відповіли. “Яаааснооо!!!” – скаженів начальник конвоя. “ООО! – почувся у відповідь невиразний стогін-крик понад колонами невільників. “Взятса под рукі! Слєдуй!

Десь у голові колони рушили люди вперед, у напрямку Магадана. Загавкали весело пси, раді, що не треба довше сидіти нудно “при нозі” на короткому посмичі. Страдницький похід почався – кволі сили молодої людської маси ставили свої перші кроки-сліди на осоружній Колимі, зеки і конвойні війська. Передні групи вже були далеко від порту, коли вийшов з місця останній блок-колона в’язнів, а за ними – вантажники з речами для конвойників... “Давай-давай!..”

Реальний стан завше був більш переконуючий, ніж, скажімо, попереджаючі відомості про умови, в яких людина може опинитися. Так і тепер. На борту “Ногіна”, як кожного разу, прибули не тільки невільники; зійшли по трапу теж солдати, котрих прибуло щонайменше два-три батальйони; численні “новозавербовані”: утікачі від підозріння, вислані “путьом партійноїдисципліни” тощо. Всяким опанував відчай від першого зіткнення з тим “оазисом”. Свідомість того, що знаходишся по той бік Охотського моря, звідки, як прийнято вірити, немає вороття, перероджує людей зовсім. Колима страшна не тільки і, може, не стільки через свій мертвий, заморожений терен і клімат, скільки через те, що має славу пропащого краю. Саме слово “Колима” висушує душі людей вже тоді, коли вони ще не ступили на неї ногою. І немає значення, у якій формі опинилася людина на Колимі, – солдат-конвоїр, офіцер-начальник, інженер чи юрист – будь-хто прибуває сюди примусово. Будь-хто залишає на материку те, що цехувало його як людину. “Закон-тайга, прокурор – медведь”. Сумління на Колимі теж заморожується: своє нещастя сприймається як належне, чуже – не викликає співчуття. Сліпа, тупа, облудна і безсила млявість у стосунках між людьми. За винятком... Виняток становлять зеки, котрі за своїм становищем залишаються об’єктом ще й поза законом тайги.

Прибув етап, сукупність представників різних професій, котрим доведеться виконувати певні повинності.

“Давай-давай-давай!” Етап важкою, повільною гадиною вповз на вулиці Магадана. В’язні, тримаючи ключем один одного попід лікті, шпортаючись, наосліп йшли вперед. Йшли помалу, зів’ялі ноги не служать; поганенько прикрите тіло мерзне. Памороки у голові, мліють від подразненого голоду в середині. Решта – байдуже.

Бічні вулиці заблоковані військовою службою з представників “Берлага”, стримують місцевих мешканців, щоб не було контакту з невільниками. І не видно кінця-краю цьому повзучому стражданню. “Етап ідьот!” Гонять! Женуть!!! З-за плечей охоронників, з вікон домів хтось викрикує: “Прівєт ворам-рецідівістам, смєрть гадам-сукам актівістам”. Служба ще огризається: “Мудак! Ето же фашісти!” У відповідь пішло, пішло...

На голови в’язнів почали падати з бічних вулиць і вікон пачки папірос, махорки. Зеки ожили, старалися схопити паливо у повітрі, щоб не нахилятися (вб’ють же). Між конвоєм замішання, неспокій, не знають, як у таких випадках діяти. Почали зганяти злість на зеках; б’ють, штовхають, підганяють. “Давай, давай, нє нагібатса, стрєлять буду!” Зеки дивляться під ноги, стараються підштовхути пачку махорки перед себе – може, пощастить підняти.Човгають ногами, не топчуть добра. “Рєбята, нє рабєй, бєрі! В городе нє убівают! Бєрі!” Підьбадьорені етапники останніми зусиллями підхоплюють з бруківки пачку з махоркою... Дійсно, не стріляють, тільки б’ють, коли зауважать...

З бічної вулиці, зі схилу, якийсь фірман вигнався парою коней і смердючою на возі бочкою просто на заслону берлагівців, ті розлетілися, щоб не опинитися під кіньми і колесами. Мить – і віз врізався в колону зеків. Ті встигли своєчасно відскочити. Крик, безладдя, котрийсь з конвоїрів уперіщив фірмана костуром уздовж по плечах. Фірман, у свою чергу, почав бити ремінним батогом наліво і направо по форменних картузах солдатів, котрі підскочили до воза. “Нє стрєлять! Не стрєлять!” – волав божевільним голосом якийсь розгублений лейтенант у розстібнутій шинелі. Коні стрижуть вухами, – рушити ні вперед, ні назад. “Рєбята, нє рабєй! Пусть стрєляют! Всьо равно на смерть ідьотє!” Кричить і лається фірман нечуваними колимськими словами, вимахуючи батогом на відліг в усі боки. Його обличчя страшне, бліде і з синцями. Голос сипкий, скрипучий. Бушлат – тільки клапті брудної вати... “Да он п’яний, што баїтєсь! Давай єво, далой!” “Далой” так “далой”, кілька дужих пар солдатських рук вхопили обідранця і стягнули коміть головою зі смердючого воза. Але з кіньми гірша справа: ті шарпаються в усі боки, залякані юрбою збуджених озброєних людей, не рушать з місця – і баста. Знайшовся таки якийсь урівноважений сержант, видно з селюків, – підійшов до коней, відігнав усіх решта, заспокоїв тварин, погладив по мордах. Узяв за вузду підручного однією рукою, а другою – за кінець дишля і, прицмокуючи, легенько цофнув воза назад... Колони зеків пошкандибали дальше...

За час суматохи “вольні” мешканці Магадана встигли накидати в колону зеків і махорки, і шматків хліба, і риби. Зеки, боячись, що відберуть подароване людьми на першому шмоні, ділилися добром під час ходи між собою, розсипаючи махорку по кишенях, харч їли відразу...

“Пріставіть ногу!” Чолові колони підійшли до брами лазні. Людей зупинили і посадили на холодну землю. Через кілька хвилин брама відчинилася і порція людей десь біля триста осіб увійшла в двір лазні. Сам двір нагадував велику площу незабудованої табірної зони: посередині ніби доріжка від воріт у глибину двору, праворуч величезний причавлений до землі будинок лазні. Першу партію людей відпровадив якийсь “банщик” на правий бік, до лазні. Почали заганяти решту на площу ліворуч, розміщаючи їх у формі каре на грунті. Розпорядники у дворі – наглядачі з внутрішньої служби “Берлагу”. То були якісь невиразні, занедбані люди, в немащених кирзяках, з вицвілими до невпізнання погонами. “Роботу” свою вони знали досконало, фахово розташовували людей квадратними групами, залишаючи між ними проходи. Скільки їх було? Невідомо, але багато. Минуло трохи часу, й увесь етап був розміщений у дворі лазні. Здавалося, простір над головами зеків розтягнувся, краю цьому морю людей не мож було доглянути. А за плечима цього пласту живих тіл височів солідний, міцний паркан із суцільних стовбурів дерев. Він був ще й оздоблений мереживом колючого дроту геть до самого коника і завертався грізним кронштейном на сталевих вінклях. На рогах, над брамою і посеред задньої загороди висіли ніби у повітрі чорні сторожові вежі – воістину середньовічна твердиня. На вежах було по три стражі, замість одного, як те звикли бачити зеки. На кожній вежі рівний дощатий настил, а на ньому – кулемет, скерований цівкою уздовж уже звичайної “запрєтки”. Було б нерозважливо штурмувати таку цитадель зовні чи зсередини. Переважна маса зеків не звернула уваги на цей грізний котел, у котрому знаходилася.

Група за групою заганяли у приміщення лазні і дуже швидко виводили їх звідти вже помитих, обголених і зодітих “по формі”.

Усередині ця баня була розділена на відповідні приміщення. У першому зеки скидали з себе усе, що на них було, і залишали на місці, за винятком дозволеного: рушника, мила, носовичка, нової білизни, светра і т.п. Хто ж такі речі мав з собою? Ніхто. Бо у Ваніно “суки” зідрали з кожного усе, що мало ще якусь вартість. Однак, прибалтійці ще щось брали з собою з дрібничок, що зберегли у т.зв. “карманах”. Голих, брудних людей переганяли у вмивальню. У проході давали кожному кубик звичайного чорного мила; тим вже можна було трохи обмитися при наявності води. Внутрішні функціонери лазні квапили без кінця на кожному кроці, але не били, не штовхали і навіть не зневажали зайвим криком. Все ж вигляд мали грізний, рішучий, неподатливий.

Строп у середині лазні підтримувався рядами стовпів, а між ними уздовж – прилаштовані труби з ситками униз на відстані метра одне від одного. Під одне ситко ставало чотири особи і чекали. Коли усе було готове, “банщик” відкручував вентиль і пускав воду. Зеки швидко намилювали зарослі волоссям місця на тілі і підходили до цирулів, що стояли довгим рядом попри стіну. Треба зазначити, що вода була доволі теплою і бритви гострі, людей таким чином обчищали від волосся швидко і без болю. Після гоління люди встигали ще сполоскатися під душем. Відтак теплу воду відключали – миття закінчено. Помитих швидко виганяли у наступне приміщення, досить обширне, чисте, з біленькими стінами і помитою підлогою. Тут кожному зекові вводили під лопатку якусь вакцину. Для цього були люди у відносно білих халатах, стерилізатори і відповідна кількість інструменту. “Медиків” було багато, справлялися вони швидко й енергійно. Значна частина зеків не витримувала цього заходу, падали люди у памороках, поки “лєпіла” встиг вийняти голку з тіла. Передбачено було і таке: їх приводили до пам’яті негайно, відволікши безладне тіло у кут приміщення.

Черга рухалася безперервно. Щеплені люди виходили у наступне приміщення, де лежали купи комплектів нового арештантського одягу: грубоситцева білизна, ватяні штани, тоненькі (теж ситцеві) блузочки, куфайки, бушлати – називали це чомусь “пальто”, “сіблонки” (ватяні шапки); на ноги – “бурки-пайпаки” (теж ватяні, з кашмовою підошвою), пару військових фланелевих онуч і тонкий вафлевий рушник. Рушники й онучі давали наполовину менші у порівнянні з військом: кожну цю річ розривали надвоє таки на очах зека – дві по півонучі і половину рушника. Невтомні робітники арештантських складів видавали по комплектові перечисленої одежі кожному, хто мав на плечах плямку від щеплення. Усе добре, крім штанів, котрі на декого були закороткі. Представники від наглядслужби із числа вільнонайманців нетерпеливо квапили зеків, щоб ті швидко одягалися і вибігали на двір. Захід був виправданий, бо розм’яклі люди рухалися повільно, мов в оливі. Безперервним потоком виходили з лазні – відповідно помиті, поголені й одягнуті в арештантський однострій; прямували відразу до брами, їх ставили у колони і саджали на землю.

Конвеєр “санабработкі” діяв чудово.

Остання група в’язнів увійшла до будинку лазні...

Остап у “кармані” корабля належав до тих, що не хворіли на морську хворобу. Його хитавиця тільки заколисувала до сну і він у більшості шлях через море проспав. Разом з тим мав чудовий апетит. Поряд з ним лежав на вугільній пилюзі якийсь латиш, порівняно літній уже, – котрий заслаб від першого дня подорожі. Мучився він дуже. Ще на початку старався щось їсти силоміць, але то приносило йому лиш непомірні страждання: його нудило без їжі, а поївши, він костенів у корчах до безпам’яті. Як прийнято говорити у таких випадках: його вивертало навиворіт. Нарешті він перестав їсти, але пам’ять ще мав і пайку складав у мішечок, у котрому зберігав якісь дрібні речі з дому. Складав і клав собі під голову. Коли вже зрозумів, що їжа для нього тепер не більше, як отрута, баланду віддавав Остапові. Латиш був міцної будови і міг би ще жити й жити. Але не був морально готовий до таких випробувань і в цьому стані зневірився: перестав цікавитись навіть пайкою і твердив сам до себе по-латишськи, що це вже кінець, смерть. Вмирав дуже неспокійно, вмирав довго, ніби чіплявся ще за втрачене життя, пробував пручатися, корчився, поки не обм’як і не застиг. Латиш був рослий, грубої кістки, навіть висохлий був ще важкий. Остап пробував відтягнути труп з ряду до обшивки за ноги – не вдалося, не було сили. Тоді вперся плечима об перегородку і ногами відіпхав небіжчика аж під бортову обшивку; звільнилося знову місце. Торбину латиша поклав собі під голову; там, крім кількох роздроблених пайок, було ще щось м’яке. Він зрозумів, що це щось з одягу. Почав вибирати подрібнений хліб з торбини і їсти... Не квапився: лежав і досягав рукою під голову, брав по шматочку і посилав до уст, хотів розтягнути надовше. На який час йому того вистачило – не заснув, поки не з’їв усього до дробинки. І... не наївся. Рештки свідомості і досвід тривалого голодування підказали йому, що він виграв ще мізерненький шанс продовжити на якийсь день життя в порівнянні зі своїми товаришами у трюмі.

Коли він опинився у магаданському “санпропускнику”, тобто лазні, він уже знав, що мав у торбині, котру взяв з собою з трюму після смерті латиша: там був невиразного кольору светр. Під душем у лазні він кинув його під ноги, і коли потекла вода, зверху мився сам, а під ногами місив-”прав” цей светр. Під кожним душем милося по чотири зеки, жолобком попід ноги стікало багато мильної води і светр споліскувався. Під кінець він побачив, що це саморобний светр із білої овечої вовни. Видно, жінка чи донька виплели, передали йому вже у слідчу камеру на далеку, невідому дорогу. Наступала зима, і вони вдома, мабуть, заспокоювали себе думкою, як вони розумно зробили – “не мерзне їх тато, чи брат у такому светрі...” Він пригодився Остапові.

Смеркалося. Остання порція людей покидала стіни лазні. Ставало прохолодно, але переодягнуті зеки вже зимна не відчували. Розправили зболілі кістки, обмили сяк-так струпи на марному тілі і... ніби віджили. Відчинилася брама, конвойні війська вже чекали на них на плацу перед виходом.

“Пєрвая пятьорка, вторая...” Вулиці, по котрих ішли, були освітлені яскравими лампами. Люди “Берлагу” забезпечили на цей раз взірцевий порядок на усьому шляху від лазні до табору “19 км”. А йти було довго.

До пересильного табору прибули вже у вечірню пору. Перекличка “по формулярах” затягнулася майже на цілу ніч: люди були перемішані в лазні, а формуляри складені посекційно на кораблі. Формували знову на майдані перед табором групи...

Сотня за сотнею в’язні вступали у зону табору. Тут знову жодної офіційної служби; натомість численні дриноноси в шапках-кубанках, у “душогрійках” з овечого хутра без рукавів поверх ватяних тілогрійок. На ногах усі мали стебновані “бурки” з сукна – зодягнені, одним словом, в “однострої”, мов військо. Їх дрини були значно довші й масивніші, ніж ті, котрими послуговувалися наглядачі і “суки” ванінського транзиту.

Приглядатися до усього не було вже сили – вражень за цей день було більш ніж достатньо. В’язні увійшли на терен зони і, спотикаючись, заходили у величезні приземкуваті землянки-бараки, куди їх заганяли вже місцеві “фахівці” того ж типу, що і “суки”.

Остап увійшов у зону з першою групою людей, десь біля 200 осіб. Їх загнали у барак, і він, маючи вже досвід у таких випадках, відразу поліз на нари, на другий ярус, зауваживши наперед, де є вікно. Не роздягаючись, поклав по-латишеву торбинку з мокрим светром під голову і ліг. А натовп заповняв барак, розповзався і зникав на стелажах-нарах. Нари були заповнені миттю. Потім людей ущільнили відомим порядком. Відтак ущільнених в’язнів на нарах підняли, наказали відсунутися до заголовків і сісти; на край нар посадили ще один ряд людей. Так розмістили дубельтову кількість – про можливість лягти не було і мови. Тепер заганяли решту і садовили поперечними рядами на долівку між нарами; ряд за рядом, поміщаючи наступних попереднім практично між коліна. Барак був таким чином заповнений аж до порога.

Кілька “шестьорок” зосталися у бараку біля порога, а два дебелих функціонери зачинили барак знадвору і затарасували двері поперечним дрючком.

Такий спосіб “уплотнєнія” був невідомий ще навіть бувалому в тарапатах Остапові. Низький строп барака-землянки ніби опирався на голови людей. Половина землянки була вкопана в землю, ще біля двох метрів стін із балок-кругляків розміщалося над землею. У барак входилося як у яму. Це була типова для тих часів нора, чорна зверху і всередині.

Муки для людей почалися відразу, як тільки барак закнебльовано. Стиснені суглоби сидячки, з коліньми біля підборіддя; неможливість хоч порушитися у цій тісноті – це призводило до жахливих фізичних страждань. Це мусіли знати командувачі зоною і бараками, бо час від часу привідчиняли двері і трошки впускали свіжого повітря знадвору.

Остап, будучи біля самого т.зв. “вікна” (подовгаста щілина, настільки широка, щоб зек не зміг пропхати голову через неї і вилізти з барака, заходився видовбувати глину з-поміж скляних баночок, що були вставлені замість шиби. Вдалося витягнути одну баночку, і живильна цівка повітря поплила у барак через цю дірку. Він притулив туди носа – і запаморочення від задухи минуло.

Часу до ранку залишалося мало. Для в’язнів – то була вічність. Барак відчинили: “Вихаді! Бєз паслєднєва!” – Перед бараком розсипалася численна зграя дриноносів.

Люди виповзали з ями рачки, мов каліки. Сяк-так вставали на ноги і творили щораз більшу безладну юрбу. Тиснулися докупи, жоден відрухово не хотів бути скраю. Вилазили з барака дуже повільно, таке неподобство розсердило дриноносів: почали підганяти – не допомогло. Ускочили в барак і ну лупити людей куди попало.

Коли повиходили живі, у бараку в різних кінцях лежало кілька мертвих. Їх повитягали надвір і кинули на купу біля входу у барак.

Від якогось “піщеблоку” притягнули люди-коні двоколісні гарби: одна – з пайками, ще одна – з бочкою, повною баланди, і третя – з преславним у віках окропом, правда, вже остиглим. Роздали миски з пресованого картону і бляшані банки з-під консерв, ємкістю 350 грамів кожна. Люди підходили гусаком до “роздатчиків” і отримували пайку, чай і черпак баланди. Відступали трохи набік від черги, випиваючи воду, і пили через вінця баланду, помагаючи собі пальцями – ложки майже ніхто не мав. Люди квапилися, бо пахло дрином: спорожняли баночки і миски і відразу передавали наступним у черзі до бочки. І – знову у барак.

На порозі барака з’явився здоровенний староста у згаданій вже шапці-кубанці і гукнув “істинноколимським голосом”: “Сцать-срать только раз в суткі! Остальноє – срітє под сєбя. Ясно?!” Усі мовчали. Відчували, сердеги, де опинилися. Надвір ніхто не просився (та й... з чим було проситися?)

Хліб у Магадані зекам давали без порівняння кращий, ніж на усіх пересилках “материка”. Баланда теж була значно якіснішою, крім чаю. Чай у Магадані мав вартість надто високу, щоб міг потрапити у зону табору звичайним порядком постачання. Чай на Колиму завозили (“с расчота на душу...”), але він перепродувався спекулянтами за неймовірно високі ціни.

Поплили колимські дні, лік часу загубився – ні дня, ні місяця жоден в’язень не знав: приморозки під ногами, рудий колимський грунт, припорошений першим інеєм, мов сизою мукою, – ось і весь “календар”.

Побутових арештантів помістили у зоні поруч політичних. То були радше окремі сектори одного табору. Але контакт між ними був зовсім неможливий.

Коли політичних випускали з бараків для чергової годівлі, а потім до відхідного місця, такого самого як і всюди, то побутовці кричали по той бік дротів: “Ей ви, чмури! Фашисти! Хана вам! Понялі? Хана! Ми вас єщо... будєм!.. Ха-ха-ха!”

Внутрітабірна обслуга у політзоні складалася з т.зв. “махновців”. Ті люди не мали права виходу за межі табору так само, як і “суки” у ванінському транзиті, вони належали до найбільш здеградованого прошарку населення. За віком у загальному і кожному окремому випадку вони були значно старші від “сук” (хоч і “сук” юних не було), середній вік їх становив 45-50 років. До речі, визначити їх вік було дуже важко. Грубі, зухвалі, нахабні, нерухомі, мов у тварини, лиця, шкіра посічена густою сіткою дрібних зморщок. Розстібнута сорочка-”косоворотка” випущена поверх штанів а ля “галіфе” і хутряна безрукавка поверх іншої одежі – невід’ємний атрибут “махновця”. Знаком рангу служила барва перехрестя на денці “кубанки” і вшита у розтягненій формі буква “М” на широкому драґончику, пришитому ззаду до безрукавки. Не мав більш ніхто права носити цю емблему “М” у їх присутності. “Махновець”, тим часом, постав перед нами тільки у галіфе; “сука” – у здертій з плеча іншого зека одежі, “махновець” – у виготовленій табірними кравцями із табірних речових запасів б/у: сінників, простирадл, коців, виношених вщент кожухів. Останнє вони здобували якимсь шляхом зі складів б/у наглядслужби. “Бурки” стебновані переважно з проношеного шинельного сукна, з підошвою із транспортерного паса – “елегантне взуття з “нічого”, як для табірних умов. Це був справді витвір таланту табірних шевців. Киї “махновці” мали вже навіть прикрашені мамонтовою кісткою, котрої у Магадані не бракувало, і її, очевидно, не надто пильнували, якщо кримінальні “роботяги” могли носити такий безцінний матеріал у табірну зону. До речі, наглядачі мали дрини значно простіші.

“Махновці” промовляли при крайній потребі. Вони видавали короткі звуки, мов крякіт сполоханого ворона. Пізніше стало відомо: “по-колимськи” говорити треба вчитися спеціально; виникла та “мова” внаслідок примороження горла і нарешті зробилася модною, цехуючи “настоящево калимчаніна-тайожніка”.

Що то за люди, ті “махновці”, і звідки вони взялися? Таке питання зовсім не зайве. “Махновці” – продукт табірної системи, укладу й умов побуту кримінальників за дротами. То були злочинці, які колись опинилися за колючим дротом. Тут зіткнулися з уркаганами. Будучи обдарованими фізичною витривалістю, гнучкістю і волею до життя, могли пережити тривалий час у неволі. Зосталося таємницею, як вони не попали під вплив, або не увійшли у конфлікт з табірною “малиною”.

“Махновці” з’явилися у таборах ще в довоєнний час. Але тоді вони називалися “мужік ломом подпоясаний” – сказано дуже влучно, але незручно, довго. Трошки фантазії і – “махно”, як виразник непідданства, свавілля, закріпилося назавжди.

Час зробив своє: вертатися до способу життя, котрого людина не знала і не розуміла, було вже пізно. У своєму нещасті вони надто швидко стали зрілими людьми. Дитинство вивітрилось, розвіялося, мов міраж (яке воно там вже не було), а тривала реальність диктувала правила поведінки. Начальники не забезпечували порядку і безпеки у зонах: робили перевірки, були присутні при виводі на роботу. Але не старалися, бо не могли перешкодити розвиткові дикої, кошмарної сваволі, коли всякий “цветнячок” тероризував основну масу “фраєрів”. Коли вночі відбувалися криваві розправи між зеками у бараках за мізерні непорозуміння, які виникали вдень. Коли програвалися у карти живі люди, і програні йшли під ніж, не відаючи – чому; коли процвітав гомосексуальний гвалт-педерастія, а за вбивство ніхто не відповідав. Коли десять галапасів об’їдали табірну кухню, і тому сотня “роботяг” переходила до категорії доходяг.

ИТЛ (исправительно-трудовой лагерь) – яка жорстока іронія. Ніхто тут не перевиховувався (та й тепер не перевиховується), а люди в таборах міцніли духом у моральній атмосфері навиворіт. Вони тут виростали; хто вижив, той і старівся на отих принципах існування. Хто вижив? Ось маємо представників перед собою – це “махновці”. “Трудовой лагерь”? Такого слова зеки не знають. Зате знають “пахать”, “вкалывать”, “впіратся рогами”, “бодатся с сосной” і т.п.

Минав час. Люди у таборах мінялися: хтось звільнявся додому, когось закопували на задвірках зони, а якась кількість вижила. То були тепер “махновці”.

Та мізерна частина кримінальників, позбавлена абсолютно рис людини, котра перехитрила усіх во ім’я збереження душі у тілі, була неоціненною знахідкою для управління “Берлага”: вони виконували ті самі функції у зоні політичних, що й “суки” у ванінському транзиті. При потребі ними можна було зацькувати й “сук”, котрі могли опинитися у Магадані. Тому-то “суки” так боялися етапу на Колиму.

Але й “махновці” мусіли з того щось мати, якісь вигоди, – то ж не малі діти! Що перше – те відомо: на кухні свій окремий “котел”, хоч окремого продукту на них не виписувалося; із завезеної харчової сировини на табірну кухню вони виїдали всеньке, що було хоч трохи якісне і могло втримати при житті тисячі людей. Сюди належав цукор, хліб, жири, капуста і т.п. Словом – один міг з’їсти цукру чи товщів за 50 зеків з рахунку добової норми. Так вони й з’їдали. Каламутну ж смердючу бурду згодовували людям. Про одежу вже відомо – їх обшивали кравці-”фашисти”.

Ще залишилося спімнути “дрібницю”: “махновці” були “жонаті”. За жінок їм служили хлопчаки-підлітки 14-16 років із неповнолітніх порушників закону. Табір для неповнолітніх був десь у районі “Дев’ятнадцятого” Звідти їм і приводили “жінок”. Вони спали з тими хлопчиськами у своєму окремому бараці на прічах, вешталися з ними по зоні табору. Хлопчики мали на собі дівочу одежину: моряцьку “форменку” з відкидним коміром, обтороченим білими пасочками, і спідничку поверх штанят, та ще й у складочку. На голові – шапка “кубаночка”, а на ногах бурки, як і у їх “чоловіків”. Щоправда, вони були стрижені під нульку, послаблень у цих випадках не буває, бо – “положено”. Боже милосердний! Які вони були знуждані! Вицвілі, бліді тварчики з погаслими оченятами і посинілими устами – мов вимочені у квасі. А тікати треба було від такої дитини, як від скаженої тварини: воно чіплялося, присікалося, кликало на допомогу “мужа”... Скільки там “махновці” убили дринами людей на місці, щоб заспокоїти кровожадність такого підлітка.

Ці “жінки” хворіли на т.зв. “капусту”. Що воно за хвороба – важко сказати, але відомо, що на задньому проході у хлопчиків наростав боляк, подібний до гемороя, тільки значно більший; така “жінка” вибувала з ладу, хлопця роздягали з дівочої одежини і наганяли у зону, а “махновцям” приводили інших. Так було!

Вивели на етап біля 300 в’язнів. Зробилося вільніше – в секціях дверей не зачиняли; режим послаб і люди виходили надвір. Це врятувало багатьох арештантів від неминучої смерті. Та недовго таке тривало: пригнали наступну порцію невільного люду, свіженьких – просто з трюмів через “баню” – і сюди. Їх, звичайно, запакували у вивільнених для них бараках. І знову в перші дні звідти ранками виносили мерців. Минав час. Котрі зоставалися у трюмі при житті, ті приходили до тями, тішилися тим, що “махновці” в Магадані були “справедливіші” в обходженню, ніж “суки” у Ваніно. А справа у тому, що “суки” у ванінській пересилці були більш подразнені, неврівноважені, – вони боялися ще відправки на Колиму; цим же вже ніщо не загрожувало.

Якось вранці після пайки у барак зайшов якийсь начальник у цивільній одежі в супроводі наглядача і звернувся до арештантів:

“Слушайтє сюда! Кто хочет палучіть двє целиє сєльоткі? Кто пайдьот сєйчас са мной за вахту на работу – палучіт двє сельоткі прямо возлє варот на виходє!”

Люди промовчали. Начальник зрозумів це як відмову від двох оселедців і вийшов з барака.

Наступного ранку, тільки-но вигнали усіх перед барак за пайкою, двері зачинили “на брєвно”, роздали пайку, вгостили кип’ятком “безплатно” і погнали в’язнів до брами. Тут відсортували нездатних до праці – “махновці”, як і “суки”, були самі добрими “лікарями”, слабосилих повернули від воріт назад, а решту, понад триста людей, вигнали за зону. Конвой на них вже очікував. По черзі вручили кожному “двє сєльоткі” з бочки, що стояла поруч, і загальною колоною погнали кудись. Йшли якийсь час вулицями міста (тоді це були ще тільки халупи, складені з підручного будматеріалу), а відтак повернули кудись вбік, на дещо пологий схил за містом. Там протікав невеликий струмочок, розливаючись багатьма рівчаками поміж камінням. Уздовж цього потічка хтось загодя розклав багато рискалів, заступів, лопат і джаганів. Учорашній начальник був на місці. Зеків розставили уздовж і веліли прокопувати трохи глибший вузький шанець, скеровуючи до нього воду.

Робота йшла мляво, бо не було погоничів, без яких невільник не буде працювати. Конвоєві ж байдуже, їм – аби ніхто не втік; майстри регуляції на це не надавалися. Тому зеки збиралися невеличкими групами на рівному і сухому місці, присідали і гуторили між собою. Це стривожило начальника: йому виділили стільки людей – де ж їхня робота? Конвой же байдикування в’язнів пояснив собі інакше: оскільки не працюють і про щось говорять, значить – готуються до втечі! Молоді, непрактичні ще салаги стривожилися.

Декотрі арештанти навіть лопати до рук не взяли, розуміючи з власного досвіду, що праця у таборі – це складова частина тих причин, які заганяють його до землі, тут, відповідно, під камінчики... “Дєнь канта – год жізні!”

“Ей, філони! Што нє работаєтє?” – крикнув котрийсь із конвоїрів.

“Твайо дєло тєлячеє, попка! Обосралса і стой!” – гукнув у відповідь котрийсь із бувалих зеків. На той час конвойні війська не мали нічого спільного з виробництвом, їх завдання полягало в тому, щоб ніхто не втік. Працюють чи не працюють – їх не обходило. Але реакцію на таку відповідь-зневагу можна було передбачити: сержант на мить оторопів, божевільними очима оглянувся на всі боки, відтак вчепився руками за автомат постового солдата: “Пусті, пусті! Пєрєстрєляю всєх!” Пост завагався, але автомата з рук не випускав. Підбіг псар і почав щось пояснювати спопелілому сержантові. Бувалий служака таки якось переконав недосвідченого “салагу”, який щойно прибув з “материка”. Сержант заспокоївся.

Байдикуючі, щоб не загострювати ситуацію, розійшлися уздовж струмка і повисли животами на держаках лопат, але – не працювали...

До Остапа підійшов якийсь вже старший віком і, видно, не новичок за дротами зек і зауважив йому: “Ти вродє нє із новічков, відать – папробовал нєбось гнуса! Зря ето ти, парень!.. Тєбя засєклі! Ти ето панімаєш? Хана тєбє!”

“А тобі не хана!? – відпарував Остап.

В’язень на хвильку ніби замислився, а відтак усміхнувся гірко і відказав: “Нннн-да! Впрочєм... раньше ілі позже – адін хрєн!..” І, похнюпившись, відійшов.

Десь через півгодини згодом той самий сержант з’явився з лейтенантиком і показав на Остапа: “Вот етот. Собіраєт групу на прорив – бєжать!” Лейтенантик порадив: “Глаз нє спускать! Сматрєть в оба! Єслі што – стрєлять... всєх!” І пішов геть. “Бєжать” звучить як вирок смерті. Хтось радив Остапові загубитися у гущі в’язнів, – марні потуги. Він з власного досвіду знав, що ховатися тут не поможе, – то дитяча забава у жмурки...

Осінній день у тих широтах вельми короткий; раптово смеркалося. Конвой стягнувся з постів і почав формувати маршколону по п’ять у ряд – як належиться.

Сержант відшукав Остапа і прогнав його уздовж через колону в самий кінець. Остап вчепив під руки двох зеків і не ставав з краю, як йому веліли. Сержант розмахував пістолетом. Знову втрутився псар: “Пусть ідьот, ліш би сзаді...” Остап опинився посередині останнього ряду.

“...Шаг вправо, шаг влєво – стрєляю бєз прєдупрєждєнія! Ясно! Слєдуй!” Загальна колона, 300 постатей, рушила по бездоріжжю у напрямку табору; треба було ще вийти на шлях.

Усі мовчали, весело погавкували пси, радіючи, що незабаром будуть нагодовані і у своїх будах. Але зеки, котрі встигли понюхати поведінки конвойних на материку, збентежилися: можуть стріляти! Чи у колону? Біс його знає – всяке вже бувало. Під прикриттям сутінок Остапа непомітно пропустили у передню п’ятиособову шеренгу. На його місце став інший (операція не з легких і вкрай небезпечна). Він зібрався з духом і, користуючись присмерком, пробився ще на кілька рядів уперед. Рух у колоні зауважили конвоїри, зупинили людей. А тут вечоріло (вечірні піші переходи зеків під конвоєм взагалі були заборонені), треба поспішати. Недалеко вже освічений ліхтарями головний шлях...

“Фас!” – крикнув псар у самому кінці колони. Великий вівчур німецької породи скочив на плечі зека у задньому ряді посередині, шарпнув його зубами за бушлат на себе, а хазяїн – відомо – допоміг псові, сіпнувши сильно за смич; зек не втримався і впав навзнак. Пролунав постріл... Стемніло.

“Паднять убітава бєглєца!” Ніхто не ворухнувся. Салаги зрозуміли, що у тих умовах добровільно ніхто не вийде з ряду, щоб підняти труп.

Два конвоїри передали автомати своїм колегам, взяли небіжчика за руки і підтягли між зеків у колоні. Міняючись, живі ще поволокли за ноги труп.

Прибули перед браму табору. Тіло вбитого залишили біля вахти на видному місці. Під яскравим освітленням прожекторів “надзіратєлі” робили шмон і пропускали у відчинені ворота по п’ять осіб. Конвоїри потішалися випадком у дорозі: “Панімаєш! Кінулса бєжать! Хатєл єщо аружіє атнять!” Зрозуміло, – то просвіщалися новенькі, що тільки-но прибули на Колиму, зеленюхи, на досвіді “старичків”: пробували власні нерви (не всі були готові до такого).

...”Вот он, бля!” – сержант схопився за кобуру і кинувся до воріт. “Нє смєть! Атставіть!” – гукнув хтось на сержанта.

Остап, тримаючись під руки з таким самим, як він, був уже поза межами брами, у зоні табору. Швидко побіг до барака і скрився.

В’язні не передбачили, як може обернутися провокація “втечі”, затіяна конвоєм, хоч таке практикувалося в усіх без винятку таборах. Але надіялися, що оскільки конвой не виявить того, котрого намітив до страти, то, може, й зречеться шукати “винного”, а іншого – взагалі не буде стріляти. Помилилися сердеги.

На другий день стало відомо, що поженуть знову на “канал”. Остап за пайкою не вийшов, заховався під нарами. Позбувся пайки, але уникнув виходу за браму, на очі конвоєві. Дарма. Конвой на цей раз помінявся (крім псарів) – як це міг бувалий зек не передбачити?

Знову взяли триста в’язнів на етап – на нарах вільніше. Ліва половина зони мов мертва. Тільки ранками орди невільників перед входом у кожний барак; то наділяють кожного освяченою “законом” кровною пайкою... У голові не вміщається: як може така кількість людей поміститися у барак? А таки може!

Окремої уваги на колимському грунті заслуговують охоронно-конвойні війська щодо чисельності. Вони були ще зовсім юні; усі верталися після служби домів, за рідкісним випадком якогось нещастя, як всюди при війську. У 1948 році на Колимі була велика залога військових, котрі воювали на фронтах у 1944-1945 роках. Оскільки вони перебували під окупацією (були ще дітьми, однак те не звільняє від відповідальності), то зголосилися “добровольцями”, коли фронт просувався на Захід; мали тоді 16-17 літ. Цих річників взагалі ще не демобілізували з війська, а “опальних” відбирали з частин, зачисляли до військ МВД, призначали до таборів – куди ж іще? – і скерували на Колиму. Чому саме на Колиму? Офіційні інстанції каральних органів ввели в особисті анкети пункт: “Чи перебував під окупацією?” Пояснення до цього пункту буде зайвим... Отож – частина конвойних була з тих, котрі заповнили в анкеті цей пункт: “Да”.

Наплив військ МВД прибував згідно з кількістю арештантів. Їх мусіло бути багато, навіть якщо вони становили 20 відсотків кількості зеків. Теж були ще безвусі юнці, яких тільки-но від маминої цицьки відірвали. Що стосується розуму – вони ще його не придбали; характеру – тим більше. І формувалися як люди тепер, саме в умовах оскаженілої антилюдської пропаганди і практичної служби, де щоденно ступали на труп. Воістину належне місце і методи для формування Людини.

Ті люди таки дочекалися демобілізації з рядів “почотної” служби; їм таки дали “зелену вулицю” для кар’єри. І їх тепер набагато більше між населенням, ніж тих колишніх в’язнів, які повернулися, котрим, до речі, ще з більшою дбайливістю забезпечена “кар’єра” аж до самої смерті. Які б конвойники не були “добрі”, вони все одно становлять певний процент населення, для котрого немає нічого святого на землі. Істинно цінний резерв і приклад на майбутнє для “взірцевого суспільства”.

Що стосується конвойних псарів, то це були молоді люди з вродженою рисою “доброти”. Так воно йменувалося, і нехай би хтось у тому засумнівався. Нехай би спробував не визнати таке! Бо яку людяність треба мати, щоб так любити пса (“жівотноє”), а пес – його? І досі колишній зек, коли зауважить “хазяїна” з псом і чує від нього похвалу, що його пес чи сука має надзвичайний розум і все те завдяки виключній людяності власника, і досі колишній в’язень обливається зимним потом. Таке асоціюється з гарнізонним псарем, а всякий власник пса твердить, що тварина ліпша від людини, а він єдиний майстер цінити інших, бо винятково любить тварин. Так, так! Життя провчило: треба бути обережним з тими, що кохаються у тваринах! Зек виніс з того гіркий досвід.

Тягнулися нескінченні магаданські понурі доби. Сніг висів у повітрі, поступово заповнюючи нерівності грунту. Була друга половина календарної осені, наступала зима. Хто її перетриває? Перезимує?

А пересилки мов живі фантастичні дракони: ковтали періодично (в міру прибуття етапів з Ваніно) великими порціями людей – кілька тисяч нараз, а потім виригали частіше і меншими порціями тих таки людей на етап у “тайгу”, в невідоме.

Котрогось чергового дня, ще при досвідку, “махновці” вигнали з бараків людей, котрі належали до попередніх етапів з материка. В’язнів вишикували у квадрат і один із штабовиків побіг до прохідної “доожіть”. З вахти вийшли наглядачі у супроводі офіцера у ранзі капітана; то мав бути начальник спецчастини. Вичитали вже відомим порядком триста в’язнів в окрему групу. Поділили їх на десять частин по 30 осіб і назвали ті частини “машини”: перша машина, друга – і аж до десятої. Видали їм на етап пайку, “чай” і випровадили за браму. Відразу вичитали другу таку порцію – триста зеків – десять по тридцять (на десять вантажних авт по тридцять людей). Пайку в “зуби” – і марш за ворота.

Остап не здивувався, що опинився в одній машині з Конрадом Ґеслінґером і двома молодими хлопцями, що на їх лиці ще навіть мошок не показувався. На 19-му вони були у різних бараках, по волі “махновців”.

Цих кілька тижнів у магаданському транзиті харчі дійсно були якісніші – в’язні йшли бадьоріше, відчули приплив сил і свідомості. Люди встигли знову зарости волоссям там, де йому належалося рости, однак вошей не зауважено після останніх відвідин магаданської лазні. Здавалося, що не так вже й погано закроюється на перший раз.

Хтось дорогою висловив думку: “Правда, рєбята, говорят – на мєстє дают жрать до отвала... Скорєє би!..” “Муудак!” –поставив хтось печатку на уста першого.

Зайшли без пригод до відомої вже міської лазні. Чому цю “баню” називали міською? Хто це може знати!? “Абработку” в ній проводили лише зекам і конвойникам. У лазні були попередні триста в’язнів, вони зайшли туди усі разом, оскільки надворі було вельми зимно. Не довго чекали: вийшов “банщик”, загнав усіх у перше приміщення, – було темно. Швидко поскидали з себе одежу і, пов’язавши у комплекти, віддали до дезкамери. Шмаття багато, обслуга із “безконвойників” мала чимало праці. Але працювали мовчки, злагоджено, покірно; боялися, сердеги, етапу у тайгу. Та ще під зиму. Ті самі ситка-душі, ті ж цирульники; те саме мило і така сама глота під кожним душем. Тільки ставлення інше, чим після прибуття з трюмів “Ногина”. Тепер обходилися набагато спокійніше, якщо не сказати – ввічливіше усі співробітники обслуги лазні. Ніхто не квапив, голили спокійніше, та й води не шкодували. Однак відчувалась якась напруга, подібна на урочистість. Аж пізніше, значно пізніше, стало відомо, що які б люди з обслуги лазні не були просушені-проморожені колимською байдужістю до горя свого і людей, то все ж вступала тривога у їх душі за тих, котрих вони мили, відчувалося, – востаннє. Хто ж краще за них знав, що звідси дотепер ще ніхто з “фашистів” не повертався. Та й кримінальники теж – не дуже густо...

У наступне чисте, світле й охайне приміщення впустили перших сто осіб. Попри стіну стояли столики, за столиками – урядники. Кожному в’язневі заглядали в уста, записували кількість золотих коронок чи зубів, в кого такі були. “Лєпіла” у білому халаті питав, хто на що скаржиться, що у кого болить. Ніхто не скаржився; кожному наступному він говорив спокійно: “Ладно!”, а потім: “Слєдующій”! Посувалося дуже швидко. У кінці кожному знову вштрикнули якоїсь вакцини під шкіру, подали одежу – ще гарячу, люди швидко одягалися і виходили на мороз.

Випустили за браму і передали під конвой, котрий відпровадив помитих-поголених в’язнів до карантинного етапного табору у місті. Він мав ще якийсь номер – не запам’яталося. Тут стояли кращі бараки, з чистими підлогами і рівними дошками на нарах. Хоч сінників тут теж не передбачалося, зате були дерев’яні “заголовки” – підвищення для голови, щоб спати. Місця на нарах усім вистачило; бараки опалювалися. У зоні була “столова” – за пайкою і баландою ходили самі “помашинно”, там і їли. Був свій ізолятор – відомий БУР. Були теж “амбулаторія” і “лєпіла” – безперечно, справжній лікар. Одним словом, як у байочці. Рай, та й годі.

У цьому таборі люди довго не попасали – тиждень і до десяти діб так званого карантину. І на етап. Люди мінялися так швидко, що не встигали навіть запам’ятати обличчя одне одного. А це була річ немаловажна: звідси люди могли опинитися в одному ОЛПі, і було вигідно мати знайомих з пересилки.

Майже кожного дня із зони виводили 300-500 в’язнів за браму, переважно у присутності представників управління “Берлагу”. Навіть дивно; стільки уваги тим зекам, якими погноювали шляхи від Балтики і Карпат аж сюди...

Годували набагато краще. Вперше тут побачили у баланді картоплю завбільшки з волоський горіх; безперечно – неочищену, в лушпинні. Траплялося листя капусти (бодай так казали). І дійсно, часом у мисці знаходили отруйнозеленого кольору (твердий, мов шкіряний) листок. Кожного дня до пайки додавали оселедець – один на чотирьох, хліб був житній і не тринився у руках. Баланду приправляли “хлопковим маслом”, ретельно вливаючи кожному у миску при роздачі порцію цього продукту спеціальним наперстком, з розрахунку 400 грамів на місяць – мізерна крапля. Але давали! Однак ні грама більше, як і всюди. Організм відживав і їсти хотілося до нудоти.

У таких умовах, коли пайка не пропадала і на кухні у котел закидали “положене”, а на роботу не виганяли; у бараках було тепло, відносно чисто і на нарах вільно можна було спати і повернутися з боку на бік без “команди”, – доходяги не траплялися, а труп у зоні був тільки випадковим і від якоїсь відомої хвороби.

У табірну медамбулаторію можна було звертатися цілодобово: можна було попросити й отримати щось від болю голови, зуба, мазь до рани чи боляка. Аптека бідненька, однак що було – того не шкодували (у таборах для політичних не було наркоманів, ніхто не потребував “моргаліков” (наркотиків), тому тут аптечка не була під режимом.

По двору зони можна було ходити, але не гурмами. Люди одягнені у нове шмаття – не так мерзли, отож частину часу проводили на морозі.

“Ех! Щоби ще дали хоч трошки більше їсти, – можна тут і вік вікувати!” – думав не один зек. Так, це був винятковий табір. Тут давали людям набратися сил у такій мірі, щоб вони могли подолати останній скачок-етап до призначеного місця і відробити там за хліб-сіль, втрачений державою за час від слідчої в’язниці і до нинішнього дня. Таких етапних таборів у Магадані було кілька, і всі вони були під особливою опікою Управління. Зеки у тих таборах (кримінальники і політичні утримувалися тепер окремо) тратили у цих тимчасових умовах відчуття реальності, приходили облудно до висновку, що Колима –не так вже й дуже погано.

Остап ішов з сортиру до барака. Було під полудень – хотілося їсти. Мороз невеликий, може, – 15о, сонце пробивалося крізь імлу, вітру не відчувалося. Усе, що дотепер минуло, для нього вже не існувало; жодних намірів чи планів на майбутнє. Порожнеча – у шлунку і в голові. Зловіщий дрин не висів над ним, настороженості не було, цілковита байдужість... Не зупиняючись, пішов уздовж “лінєйкі” аж майже до воріт, а потім назад у глиб зони, щоб скоротати нудний час перед баландою. Переважно у такому стані зек нічого не бачить, нічого не чує, нічого не відчуває, може, – крім голоду. Існує.

...Перед ним, мов з-під землі, виріс-з’явився якийсь чоловік. Мав на собі стареньку кожушину, підшиті валянки і шапку – не шматяну сіблонку, а обшиту овечою шкурою спереду і на вухах. Чоловік стояв, стримано усміхався і ніби чомусь радувався. Наразі мовчав. Остап тупо глянув на людину перед ним: нагадувала йому ніби знайомі риси, але збляклі, розмиті часом і безвідрадним буттям. Він взагалі не бажав зустрічатися з кимось знайомим, а тепер ще не міг вийти з глибокої апатії, йому ніби снилося. Чоловік, що стояв перед ним, простягнув йому руку на привітання – так буденно, без пафосу.

– Я тебе пасу в зоні вже кілька днів! Впізнав тебе відразу! І знаєш, по чім? По ході: ти так ходиш, що тебе пізнати здалека, за пару кілометрів; так ніхто більше не ходить!

“Петро!” – майнуло в голові. Остап пригадав його насамперед по голосу. У голові йому ніби розвиднілося; він чомусь зрадів, не усвідомлюючи, чому.

– То ти, значить, живий! Слава Богу! – Петро хотів ще щось сказати, але не міг. Не міг з двох причин: від хвилювання і від того, що стримувався від прояву почуттів, викликаних зустріччю.

Остап теж не міг з дива зійти, що зустрів цього хлопця, свого камрата, живого, та ще й тут, у Магадані. Ну, що у Магадані – то вже й не так, може, дивно, але що живого – це в голові не вкладалося.

Вони вже оба усміхалися від радості (і чого б радіти?), у грудях кожного з них щось тремтіло, розливалося по тілі, піднімалося вулканом до горлянки, ласкаво стискало за “яблучко”, досягало очей і... витискало сльози. Тільки б стриматися, тільки б не розквигнатися! Вони тримали один одного за руку і не мали сили розслабити долоню; очі плавали у сльозі, мов у густій оливі, але, стримувана волею, сльоза не викотилася з орбіт – ні в одного, ні в другого.

– Ще хтось з наших є? – видусив нарешті з себе Остап.

– Є! Є Ромко і має бути живий Генек, ти його знаєш! Ромка недавно відправили чи не на Аліскітова, а Генека – на Ізвєстковий. Але то дурниця, ще має бути, певно, живий Влодко, твій друзяка. Він був на “базі”, при санітарах. Ти знаєш: він був слабий на сухоти. Але то мудрий чех, вміє давати собі раду. Ну, що тобі казати, ти сам все добре розумієш, – ліпше від мене! – Петро розговорився, барви грали на його ще не зовсім знужданім лиці.

– То значить, якщо Влодко дійсно витримав “ту” зиму, то мало би нас бути ще п’ятеро живих! – Остап не закінчив рахунку. Трошки подумав і ще запитав: – Ну а тобі, Ромкови – як вдалося?..

– Та то проста справа: ти хіба не забув, що там питали, хто робив колись на сплаві? То ми з Ромком хоч не були на дарабах, але виділи їх. Та й ми зголосилися, так – аби! Бо хто його знав тоді? А там давали трохи ліпше їсти. Бо ми робили на “заторах”, а там слабому нема що робити, – мусіли трохи підтримувати! Якби не такі, як ми, то би на ріку не пішов ні єден кльоц. То не з Грицьом справа! 50 тисяч чоловік цілу зиму деревину спускали! І що, лишити то у воді? То ми зі сплаву майже всі вижили, ті, котрі не втопилися. А тебе! Ми з Ромком так такій казали, що ти... там десь під пеньком... Та що ту казати! Живий!

Петро квапився, це було видно. Незабаром обід.

– Зачекай ту! Я щось приготовив для тебе, я тому і випросився сюди, але ненадовго! Зачекай! – і він побіг підтюпцем у бік кухні. Не минуло й хвилини, як Петро приніс звідти і вручив “кирпич” справжнього хліба і... аж чотири великі оселедці. Остап здумів.

– Де ти то взяв?

– Знаєш що: я вже не маю часу з тобою говорити. Я ту від самого початку граю на скрипці. Не такий то я вже й скрипач – я грав добре на акордеоні, ти знаєш! Але межи сліпими й одноокий король. Вони ж нічогісінько не вміють, крім бити дрином і конвоювати... То я таке, ніби трохи придурок. Вони мене будуть тримати, не журися! Ну, я йду. Ми, певно, більше не будемо видітися, то ...може: пращай! Бо завтра ти вже підеш на етап! – сказав Петро вже на відході і швидко подався на прохідну.

“Чотири оселедці і ціла хлібина!..” Остап стояв – не міг зрушити з місця. Якби він знайшов скарб великого “Бича божого” – то так би не здивувався. Сховав усе під полу бушлата і не відав, що дальше робити. Почало стукати десь у скронях, ніби його спіймали у чужій коморі. Оглянувся, чи хтось не дивиться. Почалися немилосердні корчі шлунка; язик задеревів, він ніби розпух, тиснув на зуби, на піднебіння. Горло пересохло, щось тверде і гірке котилося з середини до горлянки... Ковтав, ковтав порожнім горлом – в устах нічого не було. Тільки мить, а йому здавалося – вічність... Притиснув полу до себе і, нарешті, поплентався за сортир. Там з ями парувало міазмами, дарма – зате нікого не було!

Почав їсти. Їв і їв, відламував по шматку і їв... Схаменувся, коли зауважив, що від хлібини залишився вже зовсім малий кусень, а в кишені бушлата лежало дві голови від оселедців; третього він вже теж надгриз: з його багатства майже нічого не залишилося. А він ще не наївся. Якось недоречно нагадав собі про Конрада. Йому скортіло похвалитися перед товаришем своїм щасливим випадком і... і здалося би поділитися з ним. “Поділитися, чи не поділитися?” Душа роздвоїлася: тваринний інстинкт наказував з’їсти усе до решти, свідомість вимагала співчутливого, сумлінного вчинку – залишити трохи голодному камратові. Останнє почуття перемогло, і він поплентався з рештками хліба й оселедцем до барака.

Конрад лежав трохи праворуч двох недоростків із колишніх гітлерюнгів і, мабуть, дрімав. Остап спинився біля нього, непевною рукою добув із-під поли бушлата оселедець і недоїджений хліб, простягнув Конрадові:

“Nimm mal, Konrad! Das ist fur dich!”*

Конрад підвівся, його очі зупинилися на тому, що Остап тримав у непевній долоні.

“Aaa, bist du es, Ritschi? Etwas geschah?”

“Nichts besonderes! Nah, da hast du!”**

Конрад зробив великі очі: щойно тепер побачив те, що йому пропонують.

“Hering? Und Brot? Woher hast du das gekriegt?”

“Spilt keine Rolle! Nimm, doch! Iss!”

“Nun, und du? Du brauchst ja fur selbe!”

“Ich hab meinen verschlugt… Schon! Also…”

“Dann las uns teilen! Wie?!”

“Mensches Kind! Guck mal hier!”***

Остап дістав з кишені ті дві голови, що зосталися від з’їджених оселедців, щоб переконати Конрада.

Brot – gleichfalls!”

“Hm! Danke fur Wohltat!”****

“На, бери, Конрад! Це тобі!”

“А, це ти, Річі? Щось сталося? ”

“Нічого особливого! Ось, тримай!”

“Оселедець? І хліб? Звідки ти це взяв?”

“Немає значення! Бери ж! Їж!”

“Але ж... а ти? Тобі ж потрібно!”

“Я своє вже проковтнув!.. Вже! Так що...”

“Тоді – поділимося! Що?!”

“Немовля ти! Глянь-но сюди!”

“Хліб – теж!”

“Гм! Дякую за добрий вчинок!”

Конрад ніби нерішуче, але поквапцем прийняв подане, швидко поділив на три частини, роздав хлопчиськам, і вони почали їсти.

“Wahrscheinlich gestohlen!” – Конрад ніби пробував жартувати.

“Nein! Einfach gluckliche Erfolg! Magst ruig sein!”*

Остап ліг поряд на нари. Був задоволений.

В карантинну зону Петра більше не пустили. Він передав Остапові на другий день дрібно списаний листочок...

“Пєрвая машіна, вилєтай на комісовку!” – гукнув котрийсь із табірних придурків-”махновців”, коли Остап дочитував грипс від Петра.

Комісовка, комісовка – є таке “положено”, є таке й слово. Нащо? Перед етапом у “тайгу” належиться “комісовка”-медогляд. У передетапному бараці біля столовки роздягали наголо марних зеків у присутності зграї наглядачів з дринами і кількох офіцерів. Один мав білий обширний кабат поверх шинелі – “доктор”. Він оце й щипав кожного зека за голу половинку задниці: “Адєвайсь”.

30 осіб (по машінам) проганяли до брами і шикували згідно з реєстрами. Усі здорові, здатні до праці.

На етап! Куди тепер?!

А, може, ти вкрав!

Ні! Попросту – щасливий випадок! Можеш бути спокійний.

Розділ III. ЕТАП У “ТАЙГУ”

Триста політзеків стояли перед брамою в колоні по п’ять, розділені на десять груп. За брамою очікували 10 вантажних автомобілів – “студебекерів”. Вантажівки були відповідно обладнані: поверх скринь – великі паки, змайстровані зовсім примітивно із здирків-обапілків. Крім каркаса зверху пака була оббита колючим дротом. Автомобілі стояли на заздалегідь пристосованій площі, для завантаження живим товаром зараз за брамою. Конвоїри з розрахунку по п’ять на кожну машину і відповідним резервом – стояли поруч... І знову все спочатку. Все, як і раніше.

На дворі метушилися начальники машин, хтось із офіцерів давав останні команди; запасна група конвоїрів з псарями помістилися в ущільненому триосному “студебекері”. Ще подали бунт свіжої соломи на підстил. Гримнули дверцята кабін, начальники сіли біля шоферів – і колона рушила головною трасою майже ідеально по 150 меридіану на північ. Шлях повільно піднімався від берега моря...

Принишклі зеки мали тепер заняття: надламували потрошки хліб і мовчки їли. Щелепи аж зводило від тугої шкіри риби, яку намагалися відгризти. Не викидати ж дорогоцінного харчу! “Суха” триденна пайка зменшувалася у руках голодних людей з неймовірною швидкістю, хоч як не старалися нещасні розтягнути це задоволення: порцію на три дні люди поз’їдали, не подолавши й першого відтинку шляху.

Спокій. У животі щось було, на короткий час зек утратив страх перед завтрашнім голодним днем. Їде зек. Його везуть. Здається, його везуть одного, ні спереду, ні ззаду, ні поруч нікого і нічого для нього не існує – він сам зі своїми стражданнями, муками і конвоєм. Їде. Ніколи для нього не скінчиться цей шлях страждань, ніколи, поки не вмре. Він не філософствує – він тим і в тому живе: його арештантська доля завше з ним, як власна тінь.

І зек терпить. Терпить гірко і стоїчно...

Крізь шпари між дошками свище протяг, заморожує людей, пудрує їх з верху і зі споду; вони робляться сірі, відтак – білі, всюди, навіть на лиці. Їде зек. Під провіяним наскрізь морозним вітром бушлатом, у застиглому тілі б’ється серце, ритмічно, з невсипущою натугою перепомповує сукровату, і зек продовжує клінічно жити.

Остап сховав частину хліба і натягав зубами цупкий шматок шкіри з риби: зволікав. Свідомість підповідала, і не безпідставно, що додаткова крихта, котру він отримав від Петра перед етапом, давала йому неабияку перевагу вижити довше в порівнянні з рештою в’язнів, котрі такої добавки не отримали. Та свідомість, всупереч голодові, переконала його, і він залишив частину пайки на наступний день. Він був уже “старим”, практичним невільником, не тратив свідомості ані здатності зважувати обставини.

“Палатка”. Перша зупинка для перепочинку шоферів і конвоя. Автомобілі запаркувалися, мотори замовкли – спокій.

Начальник машини відкнеблював знадвору дверцята, конвой встав з ослона, і по черзі пішли служаки випити по горнятку окропу. Тимчасом солдат зняв підпорки з-під штахет у буді і дозволив встати закостенілим, покритим сніговим порошком, в’язням. Здавалося, мертва дотепер маса ожила, рушила з місця, і почали зеки повертатися на коліна. Пробували встати на ноги, – не відразу вдавалося. Рух має свої переваги – люди приходили до тями, помалу випростовували задеревілі ноги, до облич вертався живий колір. Лейтенант, начальник етапної колони, заглядав по черзі у буди і усміхаючись питав: “Как, жів курілка? Дубарєй нєт?” Ніхто йому не відповідав, однак по його тону відчулося, що він від природи не мав би бути поганою людиною. Але й відчуття моменту, який переживали в’язні, було йому незнайоме – він, попросту, був при службі, був на роботі. Весельчак такий собі. Разом з тим відчулося, що колимська “тайга” є поза законом як для зека, так і для конвойних і охоронних військ. Більш-менш практичні в’язні досконало знали, що зайва фамільярність начальника більш небезпечна, ніж строгість.

Довго не попасали. Розмістили зеків як “положено” і рушили далі. Їхали тривалий час. Короткий день у тих широтах давно закінчився, гул моторів присипляв збайдужілих конвоїрів і вони похитувалися з боку на бік, поховавши голови у широкі коміри тулупів. В’язні, зауваживши послаблення пильності конвоя, тихенько перемінювали спосіб сидіння, старалися якось прилаштуватися, щоб не примерзати до помосту. Їхали так майже цілу осінню колимську ніч: переїхали через Сусуман без зупинки, і валка рухалася повільно, але впевнено далі, на північний захід. Мусіло бути десь над ранок, коли автомобілі знову зупинилися у якомусь місці. Конвой повиходив із будок, веліли вийти також усім в’язням. О диво – конвоїри почали помагати людям вибиратися через вузьку щілину надвір. Ставили зеків у загальну купу і не лаялися, не чіплялися. Поряд у темноті бовванів величезний приземкуватий чорний барак – туди й загнали усіх триста етапників і дозволили розміститися як кому буде вигідніше. Барак-півземлянка був вкопаний у землю настільки, що доводилося сходити у нього по похилому схилу, мов у яму. Двері, великі і солідні, запиралися щільно. Земляна долівка вкрита товстим шаром перетертого колимського грунту глинисто-шутрової консистенції. Впоперек лежали якісь масивні кльоци, дерева, через них доводилося перелазити. Попри стіни сталеві труби, вони були навіть гарячі. Очевидно, там була бойлерня для огрівання ще якихось об’єктів, бо ж не напалили спеціально для того, щоби сердеги зеки обігрілися. Пізніше стало відомо, що той пункт зупинки називався “Мехцех”. Мусіли там бути відповідні майстерні для ремонту рухомого транспорту. Люди поприслонювалися до стін і відразу позасипали у незграбних позах, мов загиблі від раптоводіючої отрути. Двері конвой замкнув знадвору, а в середині зосталося два солдати біля входу з автоматами напоготові.

Нараз: “Падйом”, “Падйом”! Ніхто й не ворохнувся. Люди, перемучені до краю, розквашені теплом і короткочасним спокоєм, глипали отупіло на конвоїрів, одурманені, не могли второпати, де знаходяться і чого від них хочуть. Конвоїри діяли енергійно, але без злості: “Вилєтай строїтса!”. Випихали одного за одним надвір, на мороз. І тільки тут нешасні приходили до себе, усвідомлюючи реальність. “Па-машінам!” – зеки покірно повлазили до будок; конвоїри спресували їх штахетами... “Парядок?” – “Парядок!” – “Паєхалі!”

Заревли мотори, хитнуло на вибоїнах нерівного майданчика, підкинуло людьми, утрамбувало їх – і валка покотилася.

Мороз тиснув у тих широтах і у той час не на жарт. Мусіло бути добре поза 30о нижче нуля. Дорога нерівна, втриматися на колесах неможливо: людьми кидало сюди-туди, товкло, підкидало, било об борти. Але такий “комфорт” мав свої переваги – люди не так мерзли. Їхали повільно і довго, долаючи засніжені простори мертвої Колими. Крізь шпари ще раз пробився короткочасний, сірий, мов попіл, день – і знову сумерки, ніч. По дорозі ще десь зупинялися, напевно, лиш для короткочасного перепочинку шоферів, бо буд не відчиняли, конвойні зоставалися на місцях. Зеки не реагували на ніщо. Лік часу зник...

* *

Скільки молодого люду перейшло пішими етапами по цьому бездоріжжю під кінець 30-х років? Скільки лягло кістьми при спорудженні цієї дороги, котру ото місять тепер колеса “студебекера”. Ледве чи вернемося ще до цього питання – людина непевна ні дня, ні години. Але знайте: кожного року весняною порою, коли сніг зслизає з берегів “траси”, на них, на тих берегах, оголюються білі кістки тих, котрі цю трасу будували! Черепи ошкірюються скупому тут на тепло сонцю. Люди! Будете їхати такими шляхами – не забудьте: їдете по грунті, замішаному на поті, сукроваті і кістках тих, котрі зоставили той с л і д – трасу по собі. Пам’ятайте: ви і кроку не зробите, щоби не стати на людський труп на тій дорозі. Схиліть голови!

“Студебекери” зупинилися, мотори перестали ревти, тільки лагідно воркотали, щоб не застигнути на морозі. За бортом буди повстала метушня: заскрипіли кроки на снігу, заскавуліли пси. Хтось із кимось привітався: “Прівєт!”, “Прівєт!” “Прібилі!” – Ще чекали, поки збереться начальство. Сміх, регіт, плоскі дотепи, пересипані матерщиною.

Начальник конвою розставив “оцеплєніє”. Він передає; табірна адміністрація з начальником табору, начальником спецчастини з допомогою місцевої охорони приймає. Квапитися немає потреби. Покурюють: хто “Беломорканал”, хто “Север”, а хто “махорку” – згідно з рангом і посадою. Врешті хтось знадвору опустив заднє віко скрині вантажника, потім порозтинав дріт, котрим була оббита буда, заскрипіли цвяхи у замерзлих рамах каркасу – це відривали ломом дошки, роблячи таким чином ширший вихід позаду буди: “Вилєзай!” Зеки рушилися, старалися зіскакувати на грунт. Падали. Закостенілі суглоби відмовлялися служити. Піднімалися і глипали придуркуватими очима на білий світ, на сонечко над самим обрієм (був на диво погідний коротенький день). “Памагай друг дружке!” – ще одна команда. Ті, що були вже долі, підступали до борта, підставляли плече; котрі злазили, опиралися на них руками – розвантаження пішло гладше. І хто б подумав: люди вийшли усі і стали самостійно, власними ногами на колимський грунт. “Дубарєй, значіт, нєт!” – констатував котрийсь із служби. “Строїтса – помашінно!” Повторювати не треба було: зеки цю команду вже знали. Триста в’язнів вишикувалися по п’ять у ряд і в колону з проміжками – по тридцять осіб.

Вичитували з формулярів. Називали прізвище, а політзек завчено, мов Отченаш, називав своє ім’я, побатькові, статтю КК, по котрій суджений, і реченець – 25 і 5. “П’ять шагов вперьод – марш!”. Підійшли наглядачі, веліли всім порозстібати бушлати і провели відомий обшук. Нічого не знайшли. Брама широко відчинилася, по боках стали конвойні і чергові внутрішньої служби: “Пєрвая пятьорка, вторая”... При брамі вже у зоні табору відібрали проетапованих: староста зони, нарядчик, фельдшер з помічниками. Староста з двома помічниками-шестьорками пішов попереду; усіх запровадили в один барак. Барак низький, на штих вкопаний у землю; нари двоярусні. Строп починався на рівні горішніх нар і був вкритий густою щіткою інею. Каркас нар, настил з “обапілків” та й долівка – усе чорне і вкрите тонким шаром наледку. Зимно, майже так само, як знадвору, і темно, мов у норі... На слизьких нарах усі не помістилися, як там вже староста не ущільнював. Частина людей лягла покотом на обмерзлу долівку. Від натовпу народу нари і поділ відразу ослизли, але того в’язні вже не відчували...

Ледве чи хтось із прибулих потрудився підняти голову перед входом у табір, щоб побачити над воротами почорнілу від часу й негоди дошку, а на ній чорний і незграбний напис: “О Л П ИГУМЕНОВСКИЙ”.

Стемніло, прибулі остаточно забулися уві сні.

Сталося. І все накрила ледь сіра колимська ніч...

Вже вкотре зек мав нагоду переконатися, що брак сну сильніший ще від голоду. Адже зеки не мали нічого в устах понад дві доби. Дарма! Сон зламав; спали мертвецьким блаженним сном.

Скількись там часу відпочивали. Мусіла вже, мабуть, прийти нічна зміна з роботи, її “пакармілі” і вона поблендала у барак відпочивати. Правдоподібно після “розводу” з’явився староста з “пристяжними” і, розчинивши двері настіж, прогорланив іржавим голосом: “Випулівайсь! Без-паслєднєва!”. Вийшли. Від морозної мряки сіро, лиш десь миготіли вогники табірної огорожі. “Всє вишлі? Христа-вашу-бога мать!” І пішов у барак переконатися, чи хтось там не зостався. “Пашлі шамать!” Пішов попереду, новоприбулі – зграєю за ним; “пристяж” – позаду. У табірній столовці помістилися всі, хоч не всі відразу могли сісти при т.зв.столах. Староста біля віконця “хлєборєзки”, постукав у заслонку, хліборіз відчинив. “Начінай!” – скомандував староста. Люди йшли гусаком і приймали у сіблонку жменю чогось того, що у таборі називають хліб. Звідси відразу кожний смиренно пройшов по черзі попри стіну до “роздаточного” вікна, брали з купи бляшані чабарки, виготовлені тут, на місці, із бляшанок з-під консервів, “роздатчік” всипав туди кожному порцію баланди – темно-сірого на колір субстрату. Баланда була настільки “густа”, що не осідала на дно чабарки, хоч все одно її пили через вінця.

Поки порадилися у столовці, у барак прийшов “днєвальний” (кадровий помічник старости), заніс порцію-пайку дров, запалив у пічці, виготовленій із залізної бочки. Від неї розійшлося ласкаве тепло. Усі згромадилися біля пічки, зробилося неймовірно глітно. Справу швидко вирішив сам “днєвальний”: схопився за дрин, котрий був невідступно при ньому, замахнувся над головами людей і проскрипів: “Пааа-нааарааам...”, – закінчивши відомими, винятково підібраними словами.

Зі стропу почало капати, по дилинах стін потекли патьоки; ожили невмирущі всюдисущі блощиці і кинулися на здобич, котра сама до них прийшла. Вони кусали обличчя, залізали під одяг – рятунку не було. Про відпочинок мови не могло бути. Тіло вкривалося бородавками і пекло мов екзема. Так промучилися ще цілих 12 годин. Був “гонг” на побудку, пролунав відразу і другий на “развод”...

У барак зайшов нарядчик з двома помічниками, з реєстрами у руці – усі три з дринами на темлячках. Колимські дрини масивніші, ніж, скажімо, на пересилках, карбовані візерунками по усій довжині. Рукоять пристосована для рукавиці.

Помічник нарядчика вичитував прізвища зеків з реєстрів по 10-15 осіб і називав бригаду, у котру скерувалися ті люди. Кожну таку групку “пристяж” відпроваджував у відповідний барак.

Остап, Конрад і ще один із знайомих з пересилки опинилися у бригаді Михайлова. Їх зустрів, знову ж таки, якийсь вимізерований, дрібненький на вид “днєвальний”. Бригада з бригадиром на чолі була на той час на роботі. “Днєвального” почали дещо розпитувати, а той відповідав кількома словами: “увідіш”, “узнаєш”, “а тєбє нє всьо равно” і т.п.

Якби не блощиці – відпочили б. Якби...

Встигли таки довідатися, що опинилися у найгіршого бригадира (річ немаловажна) на ОЛПі. Чи так? Дочекалися приходу Михайлова з роботи: вже разом з бригадою пішли до столовки. У бараку зробилося тісно – полягали на піл.

Михайлов навіть не поцікавився, які люди прибули. Тим зайнявся його “шестьорка”.

Після короткого відпочинку (зеки спали мертвецьки) – гонг на побудку. Бригадники важко, мов лунатики, спускалися з нар і згорбившись, втягнувши голови у плечі, без єдиного слова йшли вроздріб до столовки. Там “днєвальний” вже стояв з тацею біля входу і вручав кожному ранкову (!) пайку (була ще ніч). Бригадники Михайлова підходили сонні до кухні, отримували свій мізерний черпак. Хтось навстоячки, дехто навприсядки споживали подане роздатчиком. Ні слова; мов німі... Гонг – люди потягнулися до воріт, на розвод.

Біля брами на “п’ятачку”, тобто майданчику, можна було приглянутися до загальної маси, котра вийшла на цей розвод. При світлі двох потужних рефлекторів, котрі засвічувалися виключно на час виводу людей на роботу, бовванів темно-сірий застиглий натовп: дрібні, мізерні, згорблені істоти, збиті суцільним пластом перед брамою, у розшарпаній арештантській одежині, просякнутій шахтною камінною пилюгою наскрізь. З лихенького ситцю стебновані бушлати вже були обдерті на плечах, раменах і зовнішньому боці рукавів; клаптики вати нагадували облізлу кожушпну вовною наверх. Сіблонки – у такому самому стані. Колишні “бурки” тепер саме дрантя, обмотані поворозками і шматками тонкого кабелю, щоб не злетіли зовсім з ніг. У переважній більшості “роботяги” підперезані теж тонким ізольованим кабелем. Камінний порошок в’ївся у їх шкіру так, що вона мала ту саму барву, що й одежина. Усе невиразне, неконтрастне у своїй цілості, різко контрастувало на білому фоні засніженого простору.

У натовпі вирізнялися люди з попереднього етапу. На них одяг не був ще таким обдертим і мав темніший колір. То були в’язні недавно привезені, перших триста осіб із політзеків двадцятип’ятилітників. Й вигляд вони мали менш жалюгідний. Тепер на розвод вийшли й ті, котрі тільки вчора прибули. Отож, табір поповнився свіжими силами “большесрочников” на 600 осіб.

Звідкись з’явився черговий “надзіратєль” з червоною опаскою на рукаві. Прийшли нарешті бригадири (вони їли окремо), з ними – їх пристяж. Швидко згуртували кожен біля себе свою бригаду; заскрипіли чопи – брама відчинилася. За брамою – конвойний відділ з місцевого гарнізону. Псарі стояли неподалік окремо з німецькими чорнобурими вівчурами на посмичках.

Нарядчик з дощечкою у руках оперся плечима об стовп воріт; почався розвод. Бригадири на чолі бригад: “Пєрвая пятьорка, вторая...”. Конвой перечислював ще раз. До кожної бригади долучався один з псом, старший конвоїр читав відому “молитву”: “В путі слєдованія нє...”, бригадники глухо відповідали: “Ясно” і розтікалися у мрячній теміні до призначених місць каторжної праці...

Табір “ОЛП ИГУМЕНОВСКИЙ” був побудований у видолинку між пологими горами, за табором простягалася горбкувата височина. З середини і зовні уздовж загорожі тягнулася чиста, шириною 5-6 метрів, загромаджена граблями смуга, відгороджена теж кількома нитками дроту на висоту півтора метра. Будь-який слід від чогось, виявлений під час “інспекції”, насторожував вартову службу і служив темою для найближчого інструктажу в гарнізоні. Так літньою порою. А взимку вистачало гладкої поверхні снігу на тій смузі, аби йно не була порушена. “З а п р е т з о н а”. Вартові на вежах мали право стріляти у всякого, хто б зважився підступити до тої зловіщої “запрєтки”; зеки варувалися її як прокляття. Уночі “запрєтки” освічувалися.

На той час, 1948 року, поруч збереглася “Мала зона”. Бараки були вже старі, низькі, обгнилі, дахи латані всяким дрантям, навіть вщент зужитим арештантським шматтям; вони ніби повростали у землю. Огорожа з колючого дроту вже була символічною і тільки визначала границі т.зв. “Малої зони”. Перекривлені ворота висіли на одному чопі і не запиралися. Але – вона “жила”: там проживали безконвойники і “підривники”. Останні – ізгої, котрі у міжчасі відбули реченець, а вийшовши за табірний паркан, не могли з якихось причин вернутися у свої сторони, звідки походили родом. Тепер тут вони лазили по норах шахт з мішками на плечах, наповненими динамітом і бікфордовими гнотами, заладовували шпури тим матеріалом і висаджували свіжу порцію відвічної скали.

Ті “підривники” – цікаві креатури. Від людини у них зосталося хіба що те, що ходили на двох ногах; зодягалися, правда, у таке ж лахміття, як і невільники. Вони були завше понурі, не відзивалися до нікого і були небезпечні при навіть не спровокованому конфлікті. Усі озброєні: без фінського ножа, кастета чи ще там якоїсь такої штучки вони і кроку не робили. Немає підтверджень, що вони належали до якогось злочинного клану: “законників” чи “сук”. Вже тільки той факт, що вони в и ж и л и – одиниці із тисяч, – свідчить про їх “характер”: вроджений чи набутий. Не зауважено у них ні тіні духовності чи зацікавлень, притаманних практично кожній нормальній людині. Чого вони не позбулися, то це сексуальної пристрасті. З тої причини вони були дуже небезпечні для новоприбулих арештантів (відтак і для політв’язнів), особливо у тих випадках, коли натрапляли на молодих і ще не зовсім виснажених хлопців; під вістрям ножа вони змушували недосвідчених до педерастії. Не міг почувати себе безпечним під цим оглядом свіжоприбулий політзек. Тому у шахті зеки або уникали зіткнення з підривниками, або трималися гурту при квершлагах біля виходу “на-гора”. Завше перед кінцем трудової зміни належалося пам’ятати, що у шахту прийдуть підривники. Згідно з їх минулим і сучасним, з їх способом життя і перспективами, з їх порожнечею у душі і серці, вони мали й такий зовнішній вигляд і вираз лиця, судячи з цього, їх вік можна було приблизно визначити 35-45 років.

Ізгої-підривники, може, й не заслуговують на таке докладне, висвічення із загального, більш численного конгломерату тамошнього населення. Однак йдеться про те, що вони являли собою зачатки колимського населення. Це типовий зразок кінцевого продукту, витвореного циклом зусиль потужної державної ланки шляхом: людина – трибунал – засудження – шлях на Колиму, а там “природний відбір”. І вийшло чисто по-науковому, за Дарвіном: що краще, що більш здатне достосуватися до нових природних умов – витримало випробування, вижило. Експеримент вдався і підтвердився! Ура! Впроваджуємо на тій підставі масове виробництво... людини! Але то тільки під оглядом біології. І тут природа мільйони років йшла хибним шляхом, бо творила свій, бодай нам доступний, кінцевий продукт – людину, невідповідну “до потреб людини”. Не так? Ануж заглянемо у словник: “Біологія – комплекс наук про живу природу, ...дослідження методів перебудови, освоєння й охорони природи відповідно до потреб людини”. Чи людина – компонент “живої природи” (за словником)? Чи ні? Якщо так, то теж підлягає “методам перебудови... відповідно до потреб людини”. Який жахливий глум! “Істинний колимчанин”: Кристал, отриманий шляхом прискорених зусиль цілого комплексу ура-наук; один із тисяч людської маси-сирівцю. Зате – “настоящій”.

Не мож відірватися від тої жахливої теми, від того “ліричного відступу” – опису “посьолка” і рудника імені “Белова”. Да проститься така непослідовність у сухій хроніці; бо щось бунтується у глибинах на саму мізерну згадку про той пекельний млин, котрий перемелює мільйони людських “Я” на “НІЩО” во ім’я параноїчної пихи гігантизму. А з д о б у т о к? – зглянься небо! – “істинний колимчанин”! Витвір, котрий вже не відчуває навіть власного падіння – теж зник... Його, “істинного”, таки дійсно комплексна деградація котилася під корінь рівночасно з наростанням активної мертвеччини на Колимі, з котрої він невсипуще вигрібався на поверхню; і розгубив, забув тимчасом усі ознаки Людини. Гнаний і мучений лиш неусвідомленим статевим інстинктом, залишеним йому на муки і глум в додаток до відсутності парної статі.

Де ви, вчені – антропологи, демографи, дослідники людської популяції? Де ви, етнографи, соціологи? Де ви були у той час? Чи, може, не знали?.. Знали! Ви не тільки знали, ви санкціонували задум партії і великого вождя з його скаженою тічкою. Ви не пожертвували навіть волоска зі своєї традиційної бороди, там де треба було кинути в запруду проти розгнузданого терору власний авторитет, визнання, побутові вигоди – та все, що могло і не могло ослабити те божевілля! І навіть ваше життя, бо воно й так минуло для людськості марно. Не вдіяли б нічого? Нехай! Але ж діяли б!

Можна би вже перестати дражнити спокій душі шановного читача, якщо пощастить такому бути. Але існує небезпека рецидиву тих часів. Сверблячка необмеженої влади над людьми, вриватися у закаляних чоботях у приватний людський дім, нищити народний побут, заглядати у глечик і в душу, визначати згідно зі своїм куцим мозком кому жити, а кому гнити, – така сверблячка не тільки існує, вона навіть встигла запрограмуватися генетично, вона – в крові тих, кому мало добробуту при домашніх вогнищах. Це стосується людей, виплеканих на отруйних випарах параноїчної пихи. Північно-східний ревір існує у тому ж стані, що й тоді – сталінська ін’єкція із мільйонів людей не допомогла. Обережно, глухо, тайно, під сакраментальним “табу” міняється тактика доктрини – але не міняється стратегія. Пильно оберігається законсервований апарат безконтрольного примусу, рівночасно – покора широких мас населення можливому фатуму, і щоб ніхто не питав: “Чому?” Бо раз уже не дозволено цікавитися: “Чому сталося?”, то й ніхто у майбутньому не запитає: “Чому відбувається”? Вистачить, при слушній нагоді, тільки сплодити відповідний циркуляр.

Невже не мож зрозуміти, що волосся на долоні не виросте, хоч зідри для цього увесь волосистий покров на людині для пересадки? Чи то таки невтямки?

“Дрова рубят – щепки летят”! Ось де заложений саркастичний цинізм! “Щепки” тут описуються, а де “дрова”? Чи часом не “істинний колимчанин” – дрова? А “тріски” у такому разі – мільйони зеків, відпад виробництва.

Ей! А хто ви, “рубачі”? Отут навмисне недомовлено; приховано у безсуб’єктному реченні. Лишень сокира, – слідчі й оперативні функціонери, – ті відомі; а топорища дерев’яні – то туманкуваті шептуни – сексоти, вони з того ж матеріалу, котрий рубають на... “щепки”. Тож: “Господи! Не карай сліпий меч, карай руку!” Тобто: “...Не карай сокиру, карай рубача!”.

Ось що робилося, ось що впадає у вічі тому, хто зауважив здобуток на Колимі, і не тільки в особі “підривника”.

Досить! Баста! Вернемося на “посьолок”.

З першим масовим напливом арештантів на Колиму ще у довоєнний час через порт Нагаєво на цих просторах запроваджено “Управління СВИТЛ” (Северовосточные исправительно-трудовые лагеря). Переважав тоді кримінальний контингент зі значним вкрапленням політв’язнів, які зоставалися на однакових правах утримання з кримінальниками. Важко встановити, хто керував тоді на Колимі; відомо тільки, що начальником “СВИТЛ” під час війни і в перші повоєнні роки був якийсь Гаранін – особистість екзотично-одіозна. Про цю людину поширювалися легенди ще у п’ятдесятих роках від ріки Індигірки до Чукотки. Йому належить вислів: “На Колимі вольних людей немає, крім мене і ще, може, моєї жінки!” Жаль, що про нього дотепер практично нема жодного гідного уваги спогаду, не враховуючи спорадичних згадок. А він варт більш докладного життєпису, бодай за колимський період керівництва усім господарством Колими, яке дійсно складалося виключно із системи “СВИТЛ”, тобто – арештантів і конвоя.

Із запровадженням госпрозрахункової системи у ГУЛАГ, коли мільйонні маси невільників передано до диспозиції, – якби у власність МВД-МГБ, вводиться порядок нового керівництва, – на Колимі – “Берлаг”, з центром Управління таки в Магадані. Нова система впроваджувалася рівночасно з категоричним розмежуванням арештантів на політв’язнів і кримінальників-побутовців. На початку п’ятдесятих років, цей процес був ще не закінчений і в декотрих місцях утримувалися “Берлагівці” в одній зоні табору, тільки в окремих бараках і навіть, бувало, – з одною обслугою. Це питання не було вирішене як на руднику “Белова”, так і ніде.

Від самого початку “БЕРЛАГом” керував полковник МГБ Васильєв – людина більш виважена, ніж Гаранін, але вже з нахилами “великого пана”, з чим примушував рахуватися як багатотисячну залогу “Управління”, так і адміністративну владу міста й області.

“СВИТЛ” офіційно проіснував, мабуть, до амністії 1954 р.

Табір ОЛП Ігуменовський, як можна було вже здогадатися, існував тут давно. Мабуть, відразу після того, як було урухомлено золоті розсипища по сусідству, зараз за пологою горою на одній із приток ріки Колими. То був “прииск Комсомолец”.

Населення ОЛПу до 1948 року комплектувалося арештантами, засудженими у рівній мірі за побутові порушення, так і за ст.58. В умовах “СВИТЛ” різниці між “політичними” і “неполітичними” до того часу ще не робили. Кримінальники – переважно із довгострокових рецидивістів, політичні – засуджені ще до Указу 1947 року. Переважна більшість політичних утримувалися тут за рішенням т.зв. “ОСО” – це були люди, замкнені без доведеного їм слідством поповнення злочину. Та їх і не допитували. То були представники інтелігенції (принаймні їх до таких зачислювали), котрі до арешту жили обережно і розуміли обставини, у котрих опинилися, але чимось викликали до себе підозру, або попросту чомусь не подобалися котромусь із робітників НКВД; могли то бути зовсім приватні справи, наприклад – жінки в черзі за ситцем посварилися. Ті люди пропадали безвісти: їх схоплювали на вулиці, в полі, вечорами, заманювали десь у безлюдне місце і... вони зникали, зникали для рідних назавжди. А жінок, звичайно, викликали у відоме – не рішався ніколи ніхто назвати “в НКВД” – місце і примушували відмовитися від “врага народа”, на що жінки й погоджувалися. А жертву? – Потримали енкаведисти у себе в пивниці, поки не отримали рішення від отого ОСО (особоє совєщаніє) на своє клопотання, відповідно “обгрунтоване” довгим і пильним спостереженням. Такий – особливо небезпечний, бо “хитрий і скритний”. І людина отримувала стандартно “червонєц” з шифром: “Содержать вечно, в полной изоляции”. Вони пропали для цілого світу назавше, і вони те знали. На тій підставі виник потім загальнопоширений афоризм: “Без суда и следствия”...

У таборах вони – у безнадії – переварилися в загальному котлі з убивцями, насильниками, “мокрими” грабіжниками, та й з випадковими кримінальниками. Не маючи якихось переконань (вони їх ще вдома не набували – боронь Боже), а посідаючи трохи хитрого глузду, виживали, і з них потім виходили непогані “мужікі, ломом подпоясані”. У змішаних таборах вони встидалися своєї статті, бо вона була непопулярна. В очах кримінальних арештантів вони числилися неповноцінними людьми: “сєл нізашто”, їх обзивали “чмурами”, “чортами” тощо. До тепер, очевидно, вони не підлягали на Колимі жодним обмеженням у порівнянні з кримінальниками, принаймні – у загальному плані, бо були з них теж “придурки”.

Усі “старі” (звісно – не за віком) п’ятдесятвосьмаки були “оформлені” (влучний термін, чи не так?) ще до Указу і тому усі без винятку мали за собою вирок 10 років і 5 – позбавлення громадянських прав. Таких політзеків на ОЛПі до прибуття перших “большесрочников” у другій половині 1948 року було понад 40 процентів від загальної кількості населення табору.

Але настав 1948 рік. Реченець – десятка-”червончік” рішуче вийшла з моди у практиці трибуналів. А вже раніше існував наказ про розмежування політичних від побутових арештантів. Периферійна Колима з тим заходом дещо припізнювалася. Тепер та проблема виникла й на ОЛПі Ігуменівськім. Табір належалося заповнити політичними в’язнями. Цей табір вже тоді назвали “спецлаг”. Куди ж вивести із зони кримінальників?

Тимчасом у зону завезли вже 600 новооформлених післяуказників, “смертників”, як їх зовсім відкрито називали. Гарячково почали розконвоювати можливу кількість благонадійних злочинців із числа “єщо-нє-потеряних”; переселили таким чином, може, з півтори сотні шуриків у Малу зону. Нерадо вони туди хотіли, бо бараки були у такому стані, що там би й щурі не втрималися. Більшість із них зоставалися дальше в основному таборі. У загальному тепер у зоні знаходилося приблизно 1200 осіб. Перенаселення бараків зробилося жахливим. Ще вивели дві бригади, 35-40 осіб у кожній, пішим етапом на “Комсомолець”, але це не допомогло. На тому не закінчилося: у грудні при морозі 45-50 градусів привезли ще один етап – 300 “новобранців”. Цим разом вже не вдалося доставити усіх живими: з будок виволокли понад двадцять трупів і “сдалі по счоту” разом з живими у зону; живі теж були у такому стані, що їх заводили придурки попід руки. Декотрі з цього останнього етапу не прожили й доби на новому місці. А були то зовсім ще юні хлопці. І у той таки час не було жодної медичної допомоги, ніхто не цікавився немічними, люди гнили від фурункулів, випльовували рештки легенів і у тій тісноті почали вмирати.

А адміністрація робила своє: усі невільники були розділені на бригади чи втілені в уже існуючі і – марш на роботу. Тому не дивно: щоденно і щозмінно притягали волоком з шахт і поверхневих робіт трупи.

Побутові злочинці розміщалися в окремих бараках. Вони не перебували в окремих бригадах, навпаки, – то були тепер ніби інструктори, що показували новоприбулим смертникам, як слід працювати, що де і як треба робити. Бо спецтабір у недовгому майбутньому буде очищений від них і весь виробничий процес видобутку рудникового золота перекинуть на політв’язнів, а це вимагає, звісно, відповідних навиків у роботі.

Розмежування позначалося навіть на тому, що кримінальників називали “ітееловці”, а політичних – “специ” або попросту знущальним словом “фашисти”. (“Ітееловці” – від ИТЛ – “Исправительно-трудовой лагерь”). ІТЛ далі підлягав СВИТЛ, а отже послабленому режимові в порівнянні з політичним спецтабором; в одній спільній зоні для обох, скажемо, фракцій двоякий режим важко – або й неможливо – було впровадити. Поки що – ітееловцям створили кращі умови побуту у бараках; там не було так жахливо тісно. Кухня наразі зосталася для усіх спільна, але “слуги народа” безсоромно там паслися за рахунок животів, навіть – за рахунок життя – політв’язнів. Ітееловцям ще оплачували місячно за роботу (тридцять-сорок карбованців), політичним – ні. Правда, за ті гроші неможливо було щось купити, бо нічого там не продавали, а “паскова” ціна 50 г пачки чаю хиталася від 70 до 100 карбованців (при умові, що його можна було напитати). На роботі інтееловці або з дринами у руках примушували політичних виконувати норми виробітку в першу чергу на себе, щоб на кухні їм було те горезвісне “дополнітєльноє”; або зовсім нічого не робили, граючи у саморобні примітивні карти десь у боковому вибою штрека, т.зв. “рассєчці”. Все одно: норми виробітку розкидали у той час на усіх, перевиконання плану акцептувалося на ітееловців і вони отримували додатковий (хоч мізерний) харч; та все ж... Рудник ім.Бєлова був рентабельний завдяки старанням ітееловців, те визнавалося офіційно. Політв’язні опинилися у немилосердному становищі.

Політичні “малосрочнікі” (10 років), котрих загнали сюди у попередні роки, опинилися, так би мовити, у посередньому становищі: їх влаштовували на полегшені роботи, пр. – у бригаду сортувальників, а рівночасно їх відділили від кримінальників і закріпили за спецлагом. По старій дружбі ітееловці відносилися до них поблажливо. На новоприбулих “смертників” вони дивилися тепер згори, насторожено і сухо.

У той час зняли з-над брами табору дошку з написом: “ОЛП ИГУМЕНОВСКИЙ”, а табір офіційно почав називатися:СПЕЦЛАГПУНКТ на руднику им.Белова.

Усі разом зеки основної і малої зони становили основну життєдіяльність рудника. Усі ці невільники змушені були забезпечити відповідний прибуток для утримання й оплати за колимським стандартом гарнізону – своїх охоронців, увесь склад табірної адміністративної служби, усе управління шахт і фабрики; до того ж – усе технічне обладнання і витрати на його обслугу з лабораторією включно.

Самим спецв’язням заборонено було отримувати будь-яку платню за роботу, як коням, волам чи гужовим віслюкам.

Такий стан мав свої підстави: спецтабори були віддані у ведення (власність) МГБ, а ті винаймали ту робочу силу державним підприємствам, скоротивши витрати на її утримання до мінімуму. Рівночасно з невільників старалися витиснути гранично найбільшу продуктивність праці, щоб система була не лиш рентабельною, але й давала значні прибутки. Кримінальників ИТЛ то не стосувалося.

“Абсолютно – і єдінственовєрная” реформа була зроблена; почалася серія т.зв. “сов/сек нульових наказів” (0,01, 0,02, 0,03 і т.д.). Накази передбачали модернізацію режиму утримання “особопровінівшихся” з постійним поліпшенням компетентності особового складу Лагуправлінь і режимно-адміністративного персоналу безпосередньо при таборах. З’явилися нові порядки у спецтаборах, а відповідно й функціонери, котрі ті порядки мали втілити у діяльність таборів.

Друга за кількістю згуртована маса молодих людей після арештантів – конвой, тобто – гарнізон. Про нього відомо мало. Та там і відати нема що: постригли хлопчину до війська, порадувалися батько-мати, що дитині випало таке щастя – захищати... стояти на стражі їх спокійного дня і ночі. Втішилися – і дуже. На те й існувала вбита молотом пропаганди вже майже традиція п’яних проводів “в армію”. Облущили голову дитині ще вдома і воно, ще не придбавши статури мужчини, а ще гірше – жодного життєвого досвіду і якогось свідомого погляду на людей, між котрими мало жити, з пустою кволою душею пішло служити. “Нехай іде, там його добрі люди розуму навчать”! – тішилися крізь сльози його батьки. Служити Сталінові і тільки Сталінові – за нього у вогонь і воду. Решта – завдання другорядні.

Начепили хлопчині червоні погони (літер ВВ ще тоді не було) і зачислили у ряди кадрових, діючих батальйонів: найбільш вірних вождю і... Не сумнівайтеся, батьки! У тих батальйонах вашу дитину “добрі люди розуму навчать”...

Чотири роки такої служби. На Колимі. Чотири роки ненависті, страху, безлюддя: чотири роки “політбатюшка” проповідує антихристиянські заповіді: “ненавидь”, “будь немилосердний”, “не вір”, “убий”! – Чи цього ще мало? Чи після цього вчорашня дитина стає людиною? Чи ваш син, батьки, коли вернувся з того війська, чи то ВІН повернувся? Ви можете збагнути, яку він приніс душу і серце?

Хто візьме на себе відповідальність за ті скалічені навічно істоти? А їх багато – набагато більше, ніж тих, кому пощастило вижити-пережити у зонах незчисленних таборів. Вони вмирали теж, але мало.

Якщо на світі й існують тюрми, то їх обслуговують платні службовці з покликання, може, й моральні дегенерати. Але співвідношення злочинців до бездушних тюремщиків по кількості у суспільстві можна якось вважати виправданим. Як же можна мобілізоване військо – у такій кількості – посилати на таку “роботу”?!.

Всякий табір починається від його начальника. Така вже гірка правда, і нічого тут не вдієш. В залежності від характеру начальника утримувався той чи інший найбільш доцільний порядок у побуті і морально-етичному ставленні щодо в’язнів. Ні до чого у тім випадку якісь там “закони, правила, приписи”. Не який “закон” – такий порядок, а який “начальник” – такий порядок. Тому всякий в’язень, етапований чи приетапований на нове місце, поряд з питанням: “Як годують?” ставив рівнозначне запитання: “Який начальник?”.

Коли на перше запитання можна було мати відповідь: “Плохо”, “Так сєбє”, “Как вєздє”, то на друге відповідь була стислою: “Чєлавєк!”, “Гад” або “Із гадов гад!”. Одне лиш слово, а в ньому, як у соняшному світлі, увесь спектр променів від інфра до ультра. Ні! “Чєлавєк” більше баланди не давав, ніж “гад”, бо звідки ж? Але зек відчував на відстані людину і при усіх решта позбавленнях хоч тим якось жив. Бо квітка пахне, а воно (лайно) смердить, хоч ми черево ні одним із них не набиваємо. Людина і гадина не вміщується в одній особі: не може щось з одного боку пахнути, а з другого – смердіти.

При підготовці ОЛПу Ігуменівського до переміни його на “Спецлаг” на ньому замінили у першу чергу начальника. Було це у першій половині 1948 року. На місце колишнього начальника призначено гвардії майора Микитюка. То була людина біля 40 років, прибув він без сім’ї, проживав самотньо у домику, розділеному перегородкою на два невеличких приміщення, на прилеглому до табору терені. Згідно зі скупими відомостями про його приватне життя, там, на місці, він сам себе обслуговував; варив собі їсти, утримував взірцевий порядок у своїй хатині і навіть сам прав свою натільну білизну, котру вивішував на двір сушити. Постіль віддавав прати до табірної лазні (як і всі начальники з режимно-адміністративного персоналу), відносив і приносив сам, не користуючись нічиїми послугами. Така поведінка головного начальника у селищі при руднику Бєлова інших начальників неприємно дивувала: всюди і завше принаймні табірне начальство користувалося обслугою із зеків. Це задовольняло пиху самодура: “У мене професор сартір чістіт!” Так поводили себе усі від самого верху до останнього задрипаного “надзіратєля”. Так було всюди, завжди, від краю і до краю – від Кольського півострова до Камчатки. Новий головний начальник нікому нічого не казав, не робив завваг ані не перечив, але особистий його приклад був аж надто промовистий. На решту начальників це діяло гнітюче. Відчували шкурою підкоп під свої привілеї.

Микитюк був трошки вище середнього зросту. Добре збудований, кремезний, здавалося, фізична сила випромінюється з нього крізь білий кожух, котрий він носив. Рухався легко, мов пантера. Трохи спрямована до переду голова на гладкому карку вигідно підкреслювала його маєстатичний торс. Шкіра на обличчі, чиста, рівного смуглястого кольору, зраджувала його, звідки він міг бути родом; мав темно-сірі чисті очі, котрі дивилися пильно, без напруги: підступна людина почувала себе під тим поглядом незручно. А він ніби бачив людей наскрізь. Рівний нормальний ніс ледве розділював на двоє пасмо густих брів над очима і закінчувався рожевими ніздрями. Трошки завеликі вуха не зауважувалися на вольовому чітко карбованому лиці з розділеним поздовжньою борозною підборіддям. Тільки губи ледь-ледь стиснені, ніби він на мить замислився, заклопотаний якимсь важким для вирішення питанням. Темно-русе, майже чорне волосся, в міру занедбане, свідчило про те, що він не франт.

Микитюк був гранично мовчазний – жодного зайвого слова. Коли ж щось казав, то рівним і спокійним тоном. На запитання відповідав коротко і завше після роздумів. Ніхто не міг стверджувати, що він комусь симпатизує чи до когось ставиться неприхильно– це була одна з його додатніх рис.

З підлеглим персоналом клопоту не мав: усяк знав свої обов’язки і виконував їх при його керівництві сумлінно. Для зеків він був “чєлавєк”. Він те відчував і, видно, тому тримався від них осторонь; знають люди добре, які він мав на те причини! Приміром: в’язень при появі наглядача зобов’язаний зупинитися, відступити на бік і привітатися: “Здрастє, гражданін начальник!” А “гражданін начальник” проходив повз і оком не моргнувши, мов і не до нього. Не зауважив. Але нехай би зек не привітався... Тому зеки при появі чергового швидко тікали до барака. Микитюк щоденно приходив бодай раз у зону. Ішов насамперед до кухні. Йшов рівно, не оглядаючись по боках. Не зауважено випадку, щоб він не відповів на привітання в’язня, знову ж – не зупиняючись і не повертаючи голови. Коли зек навіть демонстративно до нього не привітався, то він того наче не зауважував. Це факт незаперечний, бо зеки спеціально його поведінку щодо цього перевірили.

Дарма! Усе дарма! І такі люди, як він, не могли нічого вдіяти проти системи і проти нульових “сов-сек” наказів. І він, як виявилося, був наївною людиною.

А в селищі вольні його не любили. Не могли ні самі усвідомити, ні іншим пояснити, чому вони його не люблять. Тому він не мав близьких людей, з котрими міг би хоч сяк-так погуторити. Навіть між своїм офіцерським персоналом він був чужий. Відчували, бідолахи, його кристалічну натуру!

Чи не тому, бува, його “шуранули” до білих ведмедів? Заздрість! Вона керує дрібненькими смердячими душечками; вона непоборима...

Гвардії майор Микитюк! Так за що ж тебе, бойового офіцера-фронтовика, та сюди, у це багно? У ту пекельну яму? Адже ти тут не пасуєш, ніяк не пасуєш!

Неофіційне прізвисько Микитюка було “хазяїн”. Так його – як завжди влучно – нарекли арештанти ще до прибуття першої партії 25-літників. Безсумнівно: “обнюхавши” наперед.

Опер – “кум” (оперуповноважений, а “кум” – табірне) був якийсь Ніколаєнко, старший лейтенант. Згідно з рангом і посадою він мав підчинятися “хазяїнові”. Насправді ж то була посада незалежна. Ніколаєнко про свою діяльність “хазяїнові” не звітував; була це з іншого гнізда підсаджена птиця. Про таємничу функцію “кума”, де би то не було, невідомо нічого і – відомо усе. Його кабінет, як і всюди, знаходився у зоні. Оскільки він принюхувався, чим чия душа пахне, не тільки до зеків, то його обходили здалека поза межами табору теж всі цивільні у селищі. Такий стан його особистого життя позначився на його зовнішній подобі. Носив стандартну офіцерську шапку-ушанку, зав’язану під підборіддям. Мав кожух, але часто можна було його бачити також у шинелі з відкоченим коміром; може, намагався бути подібним до “залізного Фелікса”? Таке блюзнірство було притаманне “кумам”. Марний з лиця, худий і сутулуватий – мало нагадував штрам-виправку офіцера. Оскільки була зимова пора, морози неймовірні, то його продовгуватого лиця, вложеного між вуха шапки, мов у лещата, розгледіти було годі. З’являвся у зоні рідко коли. Зупинявся на півдорозі, наче схаменувшись, що йде не туди, куди йому треба. Блукав, загнувши руки назад і потупивши голову, ніби розмірковував над нерозгаданим кросвордом... Божевільний? Блаженний! Щасливий – йому добре...

Другий “особняк” (оперуповноважений) орудував поза межами табірної зони, з в’язнями безпосередньо контакту не мав. То був якийсь Білярчик – людина єхидна і підступна; пізніше на його місце прийшов Кузнєцов. Гарнізон же мав свого штатного замполіта, який вправно керував настроями конвойних військ і забезпечував непорушність лінії ЦК КПСС. Ці три “душпастирі” не давали забуватися ні на мить жодній живій душі на руднику, визначали програмний напрям, – як треба, а як не треба думати. Про їх конкретну роботу немає сенсу говорити – це відоме кожному.

Начальник політчастини табору був якийсь майор Шац – особа, позбавлена будь-яких людських задатків, плюгавенький з виду, робив враження звироднілого типа. Про цього майора Шаца ще буде згадка.

Начальник ППЧ капітан Поцелуєв – людина вже в літах, маловідома між невільниками, бо штаб був за воротами табору і в зоні він майже не з’являвся. Усю ж роботу по забезпеченню робіт людьми виконував нарядчик Левченко – кримінальник, пропалений драб, бездушний примітив, але Поцелуєва влаштовував.

Із режимної адміністрації керував наглядслужбою якийсь вже переспілий старшина МВД. Очевидно, від юних років він був пов’язаний зі службою при арештантах. Просмалений колимським морозом, вправно давав собі раду зі зграєю туманкуватих наглядачів. До зеків ставився обоятно, як людина, що певна свого місця служби і не потребує запобігати перед начальством. Ходив з дрином як з жезлом, бо не зауважено, щоби когось вдарив.

Табірна медамбулаторія – дуже важливий об’єкт у зоні. У цій амбулаторії господарював під кожним оглядом фельдшер Володимир Гузовський (чи Гудзовський), киянин, політв’язень, засуджений за якийсь незначний вчинок, бо мав реченець 10 років. Дійсним начальником медичної служби була – єдина жінка на руднику – Тетяна Денисенко, теж з Києва, яка у зоні табору з’являлася дуже рідко. Ще один фельдшер – “лєпіла” Володимир, здається, Смірнов залишався на нічне чергування. Більше про амбулаторію майже ніхто не знав, особливо ті, що прибували прямим етапом із Магадана. У 1949 році туди прибув лікар (чи не терапевт), молодий в’язень, засуджений за статею 54 і, як не дивно, також з Києва. Про функції і діяльність таких “амбулаторій”, розташованих у зонах колимських (і не тільки колимських) майже нічого ще не сказано, хоч вони заслуговують на більшу “популярність”.

Такий стан на руднику ім.Бєлова і зокрема у зоні табору “ИГУМЕНОВСКИЙ” існував ще у другій половині 1948 року при режимі “СВИТЛ”. Система виробництва, керівництва і навіть оплати за роботу – усе те ще не мало нічого спільного з режимом, який мав бути застосований у спецтаборах “БЕРЛАГ” виключно для утримання політв’язнів. Реформа проводилася поступово і ще не була вповні запроваджена навіть у самому Магадані. В усіх ЛП Колими арештанти перебували дотепер у змішаній масі. Однак такий стан не міг вже довго тривати – “Центр” підганяв, на місцях виконати веління Москви не вдавалося принаймні тому, що не було ким обсадити посади при таборах за системою “БЕРЛАГ”.

Глуха, понура, темно-сиза колимська зима. Температура вперто понижується без коливань і послаблень. Повітря якесь ялове, яким не мож наситити легені, наповнене замерзлою мрякою, наче у ньому розчинилася і повисла льодяна мука. Воно напівпрозоре, предмети розрізняються з натугою, як близькі, так і далекі. Пелена дрібного інею-снігу повільно, беззвучно лягає на землю – ущільнюючись при самому грунті. Тихо... Щось гейби тисне рівним невмолимим пластом зверху, породжуючи почуття безпорадності і відчаю у душах “вольних” і “невольних”. День за днем – з виду зникає усе: земля, гори, небо... Повільно, але невідворотньо вперто. Довкілля переходить у нудку фантасмагорію... Снігу прибуває щоденно.

Жовтень, листопад, грудень.

...Чогось тут бракує...

Зеки працювали двозмінно: зміна – 12 годин праці. Відповідно і годували два рази на добу: перед виводом на роботу і після приходу у зону з роботи. Час, потрачений на дорогу і перезмінку, входить у вільні від праці години.

Зеки сплять у чорних бараках-норах, мов у безоднях. Сплять так, як прийшли з шахт: мокрі – з фабрики, обмерзлі – з поверхневих робіт. Порція дров спалахнула і згоріла у пічці-бочці. Ослизлі було дилини стін знову обмерзнуть. Котрий зек прислонився головою до стіни, його сіблонка до неї примерзає. Темно. На піднебінню стропу – слабосильна грушечка електролампочки в ореолі слабосизого інею, дальше – не видно нічого. Біля вигаслої пічки – пріч із двох дощечок, на ній куняє “днєвальний”. Він теж зодітий – прикрився якоюсь грубою важкою і подертою рядниною; привілея, аякже. Повітря насичене сопухом могили і дводобового трупа. Зеків повно: лежать щільним пластом на нарах, на долівці – всюди.

Гонг! Бам, бам, бам! То черговий наглядач товче металевим шворенем чи ломиком по підвішаній залізяці. Бам, бам... Зек чує те захрипле, зіржавлене “бам”, “бам”, “бам”. Не вухами чує, а цілим своїм єством. Він спить таким глибоким сном, що не почув би вибуху бомби, не відчув би, коли б його розтинали у сні на кусні. А гонг чує. Він і тепер ще спить: спить і чує оті зловіщі звуки. Він не усвідомлює, що його тіло само ворушиться, сповзає з нар. Тіло зека прошите наскрізь і заповнене тим звуком, мов бактеріями чуми. Не приходячи до повної свідомості, зек вертиться у гущі червів-зеків, таких самих, як він. Не знає, де він. Хтось кричить, мов навіжений, біля входу у барак: “Паааадйоом! Вииипууулівайсь!”

Боже милостивий! Гонг і чийсь поклик сипким колимським голосом, ніби десь із підземелля! То поклик ангела смерті? Виклик на Голгофу чи на ешафот?

Двері барака відчинені, з нього, б’ючись об одвірки, вивалюється густа маса знужданих, одягнених у дрантя, людських тіл. Їм навпроти пливе сиза мряка, мов стадо впертих баранів; втискається той густий туман у барак і заповнює його від долівки до верхніх нар; зеки виходять із нього як із молока. На дворі маса розповзається і мовчки, мов тінь, пливе у напрямку столовки. І так кожного дня. Щодобово на зміну, на ... шибеницю!? Ні! На шибеницю у таких муках не йдуть! А йдуть – то тільки раз. Великий Павлов мав рацію: “Велика сила придбаного рефлексу, організм сам на нього реагує, без волі піддослідного”. Скільки тренували зека, поки він набув рефлекс?

... З барака хтось не вийшов; його організм вже не зреагував на дзвін. Скільки їх нині не вийшло?

У столовці “днєвальні” викрикують: “Бригааада Іванова!”, “Бригада Михайлова! Колохматова!”. Зеки підходять, “днєвальний” роздає пайку, зек бере і їсть, відразу стає у чергу до роздаточного віконця. Йому наливають у чабарочку баланди, він хлепче теплу бурду і приходить до себе. Не зовсім, але напівпросинається. Тихо – ніхто й слова не проронить – мов привиди, як мерці... Знову гонг: “Рааазвооод!”.

Виходять люди зі столовки і занурюються у мряку. Майже наосліп йдуть по лінійці просто на пляму світла перед собою: то над брамою засвітилася “кіловатка”, її світло, розчинене у молочному тумані, впирається розсіяними променями у білий сніг притоптаного “п’ятачка” при брамі. Зеки згущуються і під світлом робляться якісь ще менші, горбатенькі, сірі, як стоноги. Ущільнюються в гурти-бригади. Тихо. Мов риби. Підходять бригадири, з’явився нарядчик з дощечкою у руках. Заскрипіли чопи, відчинилися широкі ворота на дві половини: нарядчик стає плечима до стовпа у воротях, бригадири підходять до нього і звітують про “налічіє”: живі, мертві, хворі. “Отказчіков нєт? Нєт!” Біля другого стовпа напроти стоїть черговий з червоною опаскою на рукаві. “Началі!” (Зеки вже стоять по п’ять у шеренгах, і бригадири на чолі бригад. “Участок...”, “Брігада...”, пєрвая пятьорка, вторая... – марш!). Конвой обступає кожну бригаду окремо: “Взятса подрукі! Пєрвая пятьорка-вторая-третяя!...” Числять ще раз і нач-конвою записує ще собі на дощечку. Зеки покірно, німо виконують веління конвою. “В путі слєдованія нє!.. нє!.. не!.. Ясно?!” “Аааооо!” – випарував звук над бригадою, як лемент, змішаний з зітханням. “Слєдуй!” Бригади пішли, розтеклися і зникли у пітьмі.

Табір завмер, принишк, як старе цвинтарище опівночі. Світло над брамою згасло. По зоні вештається із барака в барак Федь Мотковський: збирає трупи і лається чорним матом. З кухні з’явилися дві тіні з санками. То кухар з помічником пішли до воріт. Там їм приділять конвоїра і вони привезуть “продукти”. Знову мертва тиша над табором, гейби по погромі гунів на зруйнованому попелищі.

Бригада Михайлова прибула на Другий участок (не називали шахта). Це чотири кілометри від табору. Мали б зеки подолати ту відстань протягом години, але не встигають “ліниві”, тому їм заграли “падйом” вчасніше. Опинилися перед стрімкою горою на “п’ятачку” (всюди майданчик – “п’ятачок”). Біля підніжжя гори якась кумедна забудівля – то компресорна. Ще невеличка поруч – склад і кузня. Обвисають дроти з кривих ґудзуватих стовпів; звідкись сюди протягнена електролінія. Але не здалека, рудник має свій автономний англійський дизельгенератор. На майданчику лежить купа хлистів тонкої деревини – “крепйожнік” і залізничні вузьколінійні шини. “Паадняать лєс!” Зеки нагинаються і неохоче беруть на плечі по одному хлисту; котрий довший, то під нього два зеки. “Стой”. То Михайлов перевіряє ще, чи кожний відповідно завантажений, щоби не маркерували. “Пашол!”. Дерево треба винести на стрімкий узбіч гори, може, якихось сто п’ятдесят-двісті метрів. Зеки з ношею витягнулися ланцюжком, драпаються д’гори. Падають на слизькій поверхні і падають від знесилля; Михайлов підганяє, б’є дрином (бригадира без дрина не буває ніде: ні в дорозі, ні на роботі). Винесли і поклали на “п’ятачок” перед входом у штольню.

З штольні виповзають хильцем люди попередньої зміни – чорносірі привиди. Облич не видно, облич нема: вони такі самі на барву, як і вся зовнішність зека. Виходять тільки ті, котрим не треба передавати зміну. Напроти них шмигнули мов щурі у нору жваві підривники з мішками на плечах. У кожного з них в руках ще шток-”трамбовка” (тонка рівна палиця, котрою заладовують динаміт у шпур).

Іде перезміна: хтось “здає”, а хтось “принімає” лебідку, копер чи квершлаг. Конвой чекати не буде – відпускають на це 20 хвилин. Поруч із сортувальною спорудою і рудоспуском є приземкуватий широкий будинок – “молоточна”. Там під час перезміни промивають перфоратори, котрі щойно винесли бурильники попередньої зміни із забоїв і відчисних. З кузні вже принесли туди свіжі бури і підзабурники. На майданчику людно: конвой помінявся, прийшли солдати підганяти і виганяти зміну у діл гори.

Підривники вийшли з шахти. Під землею лунають глухі вибухи, нагорі рахують по детонації, чи усі випалили. Переважно не всі. Перевірки не роблять, розуміють, що у штреках бувають обриви запаленого льонта від суміжного вибуху, котрий не встиг догоріти до динаміту; ладунок зостався у скалі. Такий невипал називають “стакан”. Згідно з інструкцією, його слід фахово ліквідувати навіть при умовах, що там працюють арештанти. Але цього ніхто не робить, навіть не вияснюють, де властиво був невипал. Бо на те треба потратити час: на дегазацію і розкоркування “стакана” – то мусіли б зробити підривники, бо це їх помилка, а їх вже немає. Пішли собі.

Михайлов заганяє бригаду у штольню. Люди сходять по сходах ґезенґу на другий і третій “горизонт”. З другого горизонту є вже один т.зв. “восстающій” вибій ген уверх аж на поверхню гори: то для витяжки газів після спалених вибухових матеріалів і для провітрування шахтних пустот, де працюють люди. З третього горизонту “восстающого” ще нема. Його почали пробивати, але покинули: “нєпроізводітєльний” труд. Поки люди зійшли до квершлагу, із забоїв їм назустріч вже пливе по штреку густий жовто-бурий газ. Тепер задача: пробитися бігом уздовж штреку до забоя крізь пелену густого отруйного диму аж у глухий кінець, намацати відтягнений кінець шланга, котрим подається повітря, затягнути його знову у забій і пустити з нього повітря. Вдасться – життя смільчака врятоване. Це завдання тих, котрі відкидають зірваний динамітом грунт від забоя, щоб очистити його для наступного буріння. Зек якусь мить ніби вагається, потім затуляє собі ніс і уста ганчіркою, краще вважалося – мокрою, і кидається прожогом з каганцем у другій руці у руду пітьму штрека. Мов в атаку. Мить – і червоний вогник “коптілки” пропадає з очей. Зек квапиться, бо хоч пам’яті він ще не втратив, але млосний сморід зіпсутого яйця спазмує нутро, викликає блювоту, а за дві-три хвилини паморочить голову. Зек подолав відстань, намацав кінець шланга, розкрутив дріт, кінець відігнувся – і зі шланга зашипіло повітря. Чисте повітря. Кидає ганчірку і наставляє кінець шланга на уста, на обличчя: врятований! Тепер він уже повільніше прямує у кінець штрека, не відхиляючи шланг від лиця. Їдкий дим вижирає очі, вони плачуть. Він жмуриться, жмуриться, сідає на гостре каміння і заспокоюється... А якщо не добіг? Ой, скільки разів таке траплялося!

Уся операція “дегазації” не триває довго, хоч: скільки кубів свіжого повітря треба під землею, щоб ним замінити отруєне, можна собі уявити. Компресор такої кількості за короткий час забезпечити не може.

“Па-мєстааам!” – хрипить голос Михайлова, котрого лебідчик опустив на “баді” вниз по ґезенґу. Люди зникають у дірах, прокладених крізь гранітне нутро гори. Всюди ще дим, але вже не такий зловіщебурий і лише запах запортка нагадує про присутність отруйного газу. У той час із гори куриться важкий дим. Він куриться з “восстающого” другого горизонту і з горла штольні. Такий дим не піднімається вгору, а висить купчиком над землею, а відтак стелиться довкола діри і творить широку пляму, такого самого кольору, як він сам. Важкий. Куриться кілька годин і перестає. А гора живе: вона свірчить цвіркуном і дихає випарами своїх непроханих гостей. Біля діри на горі пильнує пост. Там для солдата найгірше місце; там навіть на відстані немає чим дихнути – гази, вже безбарвні, виходять звідти безперервно. Туди посилають пильнувати того, що чимсь провинився в гарнізоні. Пильнувати мусить: ануж якийсь зек вилізе цим комином назовні і втече? Вони вже добре знають від замполіта, на які акробатичні штуки здатні оті симулянти-зеки. Так що “бді, солдат!”. Бо є й гіпнотезери між ворогами народу: підпустить тумана, відбере зброю, і світ перевернеться догори дном. Зарубай на носі: “зек і – зброя!”.

Зі штольні викочуються вагонетки з грунтом. Вони котяться у двох напрямках: одні, з пустою породою, – вліво, другі, з рудою, – просто на сортувальний маленький майданчик. Перші вагонетки скидають породу у “відвал” – непотрібна; другі – на стрімкий рудоспуск. Рудоспуск такий стрімкий, що кварцева порода сама котиться, пливе униз і заповнює величезний ківш-бункер. Останній має знизу шлюз, звідки руда сиплеться у скрині вантажників, а ті її – на фабрику.

При виході із штольні стоїть “пристяж” – помбригадира з дрином у руках. Він зупиняє кожного зека, що випхав із шахти вагонетку з грунтом, і оцінює, чи вагонетка приписово повна. Якщо неповна – б’є відкатника, немилосердно б’є.

Усі полегшені роботи на шахті виконують кримінальні злочинці. Їх багато там не треба, то тільки обслуговуючий персонал. Або, як згадувалося, нічого не роблять.

12 годин, півдоби люди під землею довбають вічну колимську мерзлоту. Півдоби “впираються рогами у скалу”, точать діри, мов хробаки, в пошуках – не їжі! – золота; голодні, без світла, без відпочинку! Забули про увесь світ, він для них не існує.

Заціпеніло знуждане, зболене тіло. Аж нарешті: з компресорної перестали подавати повітря, “молотки”, – сигнал, що зміна закінчена. Тихо, як у гробі. Люди злазяться з вибоїв до квершлагів на горизонтах. Ніхто й слова не промовить. Вибираються на “гора” по скрипучих східцях ґезенґу і, зігнувшись удвоє, щоб не вдаритись головою об крівлю, виходять із штольні. Люди, котрих вони замінили вчора, вже прийшли і стоять купами на морозі; підривники з мішками, заповненими динамітом, на плечах шугнули гусаком у шахту – як 12 годин тому...

Котрась бригада була неповна – одного бракувало. Сержант, старший конвоїр, сердиться. Нарешті людина з’являється у дірі штольні. Він, мов п’яний, одурманений – тільки тінь. Сержант підскакує і б’є “виновного” по фізіономії: “Прятатса вздумал, стєррва! Думал – нє досчітаємся!” На сірому від камінної пилюги лиці зека – чорна, мокра пляма. Він мовчить. Може, б’ють справедливо – 20 хвилин минуло вже?

“Пашол!” І зеки сповзають вниз, інстинктивно притримуючись один одного. “Строїтса!” – у руці старший конвоїр має палюгу... “Слєдуй!”. Пішли.

Чи зайдуть за годину? Чи зайдуть? Може, й зайдуть...

Вже було недалеко від табору, якихось 400-300 метрів. Котрийсь зек упав на дорозі. “Пріставіть ногу!” Конвоїр підступив до лежачого і спересердя копнув шпіцем валянка тіло під ребро: “Падимайсь, стєрва! Прістрелю!” Тіло не ворохнулося. “Паднять! Бистро!.. Валакітє!” Помічники бригадира підняли лежачого і потягнули до воріт табору...

Конвой “сдал по-счоту”.

Той, що впав, був ще живий. То чергова нинішня жертва Михайлова. Михайлов на ньому “атвйол душу”. Битого заволокли у барак і покинули на долівці між нарами у самому куті. Решта бригадників, не заходячи у барак, пішла у столовку. Поїли баланди (пайки тепер нема) і неорганізовано поблендали у барак на нари. Зі столовки йшли вже сонні... Як були, як прийшли – впали і забулися...

Бам, бам, бам, бам... О! Господи!.. “Падйоом!!!”

Такий добовий цикл політзека у спецтаборі при руднику ім. Бєлова. Чи то віддавна так? Забулося, відколи. Напевно, так було вічно. А скільки ще “...лет впереди синевы”? Чи витримає зек? Скільки ще витримає? Хто витримає?..

Другий участок не був якимсь винятком у порівнянні з іншими. Тільки Четвертий – штрафний був гірший, бо був мокрий. Там чомусь підтікала вода. Там вода не текла рікою, а виступала рясною росою звідусіль – із боків, крівлі і підложжя усіх виробіток шахти. Вода капала згори, стікала помалу по боках, і під ногами було мокро. Робітники пробивали ямки-зумпфи і вона туди стікалася. Вода була студена мов лід, хоч температура таки плюсова. Перенасичене вологою повітря прошивало наскрізь ватовану одежинку, вона робилася вогкою і важкою; скроплювалася на обличчі, карку і спливала брудними патьоками до підборіддя, за комір. Про ноги й мови не було – вони завше мокрі. Коли виходили із шахти, одяг зверху на зеках замерзав і ставав твердий, мов панцир. Люди мусіли поквапитися у дорозі до табору, бо замерзали на шляху значно частіше, ніж з інших участків. Не роздягаючись у бараках, клалися на нари відпочивати, як усі інші, і трохи підсихали під час сну. По велінню “хазяїна” у барак штрафників подавали набагато більше дров для опалу, ніж у інші бараки. Робітники четвертої шахти специфічно смерділи; важким кислуватим сопухом був заповнений і барак, у котрому вони спали після роботи. Смертність тут була найбільша. Навіть незначна травма на тілі тих людей відразу ятрилася, сильно пухла і без нагноєння викликала високу гарячку і смерть. А що на те амбулаторія? Залишимо наразі те питання.

Ще два немаловажних заходи, що погіршували загальний стан буття в’язнів: баня і політінформація; одне і друге проводилося раз у десять діб.

Баня. Бригади, котрі прибували з роботи, мусіли періодично піддатися тій “санабработці”. Для цього була баня, споруда біля табору, котра мала би нагадувати звичайну лазню. Однак утотожнювати баню і лазню згідно зі словниковим поясненням не слід. Зважмо.

Бригада повернулася з шахти. Її не впустили у ворота, а передали окремій групі конвою при вахті. Бригаду відвели убік, геть від входу у зону і вручили “роботягам” кілька лопат. Лопати – шматки дикти, може, 50х50 см, прибиті до держаків. Тими “лопатами” зеки нарізали кожен собі куб тої ж приблизно величини снігу і скидали на загальну купу за рогом бані, при вході у т.зв. бойлерну. Баня була розташована у видолинку недалеко табірної зони. У баню заходили через фронтові двері. Увійшовши, опинялися у тісній убікації. У ній вміщалося до 40 осіб одноразово. Там було тепло. Люди знімали із себе шмаття і проходили через пройом у “моєчний зал” – продовгувате приміщення, шириною три метри і 8-10 м довжини. Баня низька, присадкувата, з вельми плоским стропом, без стелі (як і всі табірні будівлі). “Банщики” поралися біля великого чавунного котла; під котлом палав відкритий вогонь, хтось у котел накидав снігу, вносячи його знадвору. Нагі зеки очікували недовго: зайшов робітник бані і звелів: “Шайка на двоїх! Жіво!”. Люди брали з купи шайки, парувалися по два, підходили до прорізу у правому кінці бойлерної, звідти виставили жолобок, збитий із двох дощечок. “Начінай!”. У бойлерній котрийсь почав черпати з котла відром воду (теплу, безперечно) і наливати у жолобок, а зеки відбирали її у шайки порціями. Відходили і ставили шайки на брус. Банщик тимчасом приніс у пачечці чорне господарське мило, нарізане заздалегідь кубиками. Роздав кожному зокрема: “Намиліть башку, яйца і под мишкамі! Абрабативать будєм!” – наказав і вийшов. Люди, не гаючи часу, намочили швидко волосисті місця на тілі і натерли милом. Зайшли два цирюльники і почали голити кожного від голови до ніг. Треба визнати: робили вони це фахово, швидко, чисто, – бритви були гострі і не дряпали шкіру. Процедура “обработки” була головним чином виконана. Люди швидко сполоскали тіло від мила і зголеної щетини теплою водою з шайок, вишли у передню, одягли на себе пересякнуте камінною пилюгою арештантську одежину і поспішили надвір. Конвой, привівши наступну порцію людей, забрав перших і відправив до входу у зону табору. Здав “по-счоту”.

Через ту баню зеки втратили майже годину часу, залишеного їм для відпочинку. Зате погрілися, змили сяк-так зцементований нашкірок з тіла і позбулися щетини з підборіддя, набитої камінною пудрою і сажею з каганців, змішаних на власному поті: люди ніколи не вмивалися.

Раз на десять днів у зоні проводилася політінформація виключно для політв’язнів. Цей захід не стосувався “ще-не-зіпсутого” заселення зони. Тобто – неполітичних. А робилося це так: люди приходили з роботи, а їх не випускали ні у столовку, ні у бараки (кримінальників відпускали); згромаджували усіх посеред зони на цій, відомій кожному зекові, лінєйці і командували: “Садісь!” З вартівні приходив “інформатор”, майор Шац, низький на зріст і вельми незграбний. Що запам’яталося – був чомусь дуже червоний, аж бурий на обличчі. На авдиторію, що сиділа на снігу, із кількасот (ціла зміна) зеків скерували з фронтальної сторожової вежі сніп світла із прожектора (ніч же). Інформатор говорив чітко, без заминок, наче декламував. Повідомляв про небувалу перемогу у війні, про грандіозні здобутки у післявоєнний час, про небувалий на світі добробут народу під благодатним сяйвом “отєческой” опіки і т.п. Дальше продовжував патетичним голосом: “Ви завдали родінє і народу, “лічно” найгеніальнішому вождеві світового пролетаріату і усього трудового, гнобленого кровопійцями-капіталістами населення земної кулі – мудрому Сталінові н е п р о с т и м о ї шкоди, – продовжував патетично. – Ви, зрадники, завдали нам моральної шкоди теж. Вам зберегли життя, щоб ви вашим потом заплатили за це. І нехай ніхто не надіється і не мріє про звільнення. Про вас ніхто не знає і знати не буде. Від вас відмовилися навіть рідні. Вас вже нема. Навіть пам’ять про вас – ганьба. За усе, що ви заподіяли, маєте тут мучитися, страждати і в муках вмерти!”

“Промова” закінчувалася тирадою: “Да здраствуєт най..., най..., най... Сталін! Да здрастуєт... Смерть капіталізму во всьом міре! Позор і смерть врагам народа! Нєт пощади внутрєшнєму врагу! Ура!”.

Політінформація тривала, може, якихось двадцять хвилин. Потім він ішов собі геть, а “зміна” встає зі снігу, іде у столовку... По обличчю і руках розливається благодатне тепло; під шмаття воно не встигає забратися. І від цього теплового контрасту зек починає трястися.

Чи усі витримували “політінформацію”? Переважно. Але й були випадки, коли скоцюрблених зеків, які зосталися на снігу, забирав Федь у “свою бригаду”.

Остап, отже, у бригаді Михайлова. То був ідеальний бригадир. Його підлеглі завше виконували змінну норму виробітку. Сам він був невисокого зросту, мізерненький на тілі, з втягненою у плечі маленькою головою, трошки згорблений. Ходив м’яко, мов кіт, трохи пригнувшись, ніби готувався до стрибка. Обличчя не мав; неймовірно, але не мав. Була лиш позбавлена барв пляма: блідосіра, невиразна. Уникав погляду іншої людини. Не говорив, наче рубав окремими словами. Його розуміли з самого погляду. Невідомо, яка сила скривалася у ньому, у тому мізерному тілі, що він творив “чуда” і ніхто не важився йому перечити.

Коли Остап вийшов на розвод перший раз, у бригаді Михайлова на той час було десь сорок робітників. Бригада була тільки виробнича: “проходка” по золотоносній жилі, як по штреку, так і по відчисних, вивіз (“откатка”) грунту з усіх виробітків, – як золотоносних, так і з пустопородних проходів; і подача його наверх. Була укомплектована виключно людьми із політв’язнів. Суміжні роботи виконували ще переважно ітееловці і частково політзеки попереднього покоління (“малосрочнікі”): компресорники, робітники механічного цеху, шляховики, шлангісти, інструментальники, словом, – усі, хто не відповідав безпосередньо за кінцевий добуток праці – золото. Золотоносний кварц мусів подати на “гора” таки Михайлов, як за кількістю, так і за якістю. А щоб привчити новоприбулих до невідомої їм дотепер специфіки виробництва, для того була ціла зграя “опитних інструкторів” із ітееловців. То не були штатні дриноноси, вони лиш на шахті брали в руки ломаку, яка попалася під руки, і “вчили” смертників “как родіну любіть”. Заставши політв’язня, що робить щось не так, як вони це розуміли, “інструктори” починали від того, що в’язнів немилосердно били: переважно виховна їх робота на тому й закінчувалася. “Жіть захочеш – сам додуєш, как надо работать!” – пояснювали вони.

Якраз при такій організації праці Остап вийшов перший раз на шахту. Він стояв у гурті “новеньких” й очікував своєї черги, коли його скерують кудись щось робити. Коли зміна була прийнята і люди, котрі вже мали сталі місця праці, розійшлися, Михайлов підійшов, обвів оцінюючим поглядом цих кількох новеньких. Довго не думав: показав кінцем дрина “тот, тот, тот – с табой!” і кивнув головою у бік котромусь із помічників-”інструкторів” зі своєї “пристяжі”. Останні без слів забирали поперед себе виділених їм людей і, смирненьких, мов баранчиків, заганяли у штольню. При вході їм роздавали “коптілки” – бляшана банка з-під американських консервів, наповнена якимсь відпрацьованим густим смаром з вмоченою у нього ганчіркою – “гнотом”). Такий каганчик запалював зек один від одного. То давало кривавочервоне полум’я і густий чорний дим. Це було єдине й універсальне освітлення у шахті, оскільки шахта ніде і нічим не освітлювалася: і то абсолютно, – як би таке комусь дивним і неймовірним не виглядало. Бо у половині ХХ століття дійсно неможливо у таке повірити. У кромешній пітьмі то тут, то там блимали вогники каганців, – люди працювали.

Зосталося ще чотири в’язні, у тому числі й Остап. Він встиг зауважити, що Михайлов сортував людей із етапу згідно з їх ростом і комплекцією, що повинно було свідчити про їх фізичні сили. Залишилося чотири наймізерніших зеки, Михайлов кивнув на останнього свойого помічника і вимовив: “Забірай”! А сам з каганцем у руці шугнув проворно у горло штольні.

На майданчику перед штольнею стояли на шинах чотири вагонетки. Помбригадира пояснив: “Ти, ти – в штольню, на откатку породи; ти, ти – прінімать руду с ґезенґа. Січас покажу. І штоб кальоса билі красниє!”.

Кожний вперся животом у сталевий короб вагонетки і попхав її у штольню, завісивши “коптілку” на борт короба. Що таке вагонетка – описувати зайве: то треба бачити. Остап, призначений з ще одним “замухришкою” (мізеротою) “на откатку породи” попхав свого “вегікуля” ген у кінець штольні, десь за півкілометра. Попихати вагонетку було важко, бо штольня мала схил до виходу, правда, дуже незначний, настільки, щоб можна було виштовхувати з нутра штольні навантажену вагонетку і щоб вона сама не котилася зі схилу. Якийсь маркшейдер визначив цей уклін дуже фахово. Все одно, попихати порожняк було важко. У кінці штольні лежало вже багато відпаленого грунту. Шини обривалися далеченько, тому каміння треба було перекидати здалека. Колега Остапа був вже кимось поінформований, що вагонетки мусять бути повні, якщо не хочеш наразитися на дрин шестьорки-пристяжі або й самого бригадира. Норма складалася з кількості “ходок” і заладованості вагонеток. Час на те, як уже відомо, – 12 годин. Щоб ту норму виконати, дійсно мусіли бути “кольоса красние”. У вагонетку мало вміщатися 700 кг породи. Практичні зеки стверджували, що вантажопідйомність вагонетки 700 кг достосована до вугільних шахт, а тут вона “бере” ніби тонну. 700 чи 1000 – все одно треба виперти ту вагу уздовж штольні, по погано покладених шинах надвір і в “отвал”.

Безперечно: ніхто би тої норми не виконав. Але тут розходилося про інше: то був об’єкт, на котрому можна було приписати норму виробітку, а якраз штольню ніхто не міряв. Якщо “гонщики” вагонеток вивезли більше пустого грунту і скинули в “отвал”, а там його ніхто вже не переміряє, то значить, що хтось його забурив і висадив динамітом. Тимчасом економили виробіток теж на профілі штольні: замість висоти стелі 2 м 20 см пробивали рівно на півметра нижче – 1,7 м. Враховуючи нерівності боків і стелі, то було ще менше. Штольня найстарша у вибої, отож ще й дописували природну присадку. У таку діру заледве вміщалася вагонетка. Гонщикам за те не платили, але хоч не били. А цей гонщик, тимчасом, 12 годин був зігнутий у крижах під прямим та ще й трохи набік, щоб попри вагонетку заглядати уперед на колію, чи бува камінь не лежить на рейці; бо горе зекові, коли вагонетка з приблизно тонною грунту зійде з шин. Під кінець зміни зек воліє не розгинатися навіть тоді, коли випхає вагонетку зі штольні. Але це вже пізніше. А в перші дні він пообтовкає собі боки об каміння, понабиває гулі на голові, подре рукави бушлата і сіблонку; його скелет болить пекельно від постійно зігнутого положення, – аж поки не призвичаїться. Гонщиків вагонеток видно відразу у шеренгах бригади, коли йдуть з роботи: вони й тут ще не зовсім випростовуються; бо простуватися теж тепер боляче.

Під час вибухів у шахті між змінами у горизонтальних проходах не належалося нікому бути, бо всюди міг обвалитися шмат стелі і придушити людину. Т.зв. “заколи” вічно висіли зі стель штреків і покрівель виробіткових забоїв. Їх належалося ліквідувати, але для того довелось би на якийсь час блокувати штрек чи штольну завалом, а того жодна зміна не хотіла на себе брати. І смерть вічно висіла над головою зека дамокловим мечем.

Першу зміну у своєму житті Остап витримав стоїчно. Мав-бо практику з попередніх років неволі: у якому б стані не опинився, не треба впадати у відчай. Так то так, але на наступну зміну його кісточки так боліли, так пекло уздовж хребта, що він ледве зсунувся з нар на поклик гонга.

Почалися важкі, безрадісні дні і ночі колимського буття.

Минали зміна за зміною, а “призвичаєння” не наступало: тупа перевтома важким гнітом тиснула зболене голодне тіло день за днем з наростаючою силою. Старався за всяку ціну не тратити свідомості, тренувався, як йог у дотриманні відчуття контакту з оточенням. Зауважив відразу, як кожного дня когось у бригаді не ставало, вона робилася то малочисленна, то знову у ню “підкидали” кілька свіжих в’язнів, а після місяця виявилося, що він ніби у зовсім іншім оточенні людей. Він не жив, ніби виконував якийсь надобов’язок, якби підкоряючись безкомпромісному наказові Козловського,наказові, котрого тепер вже й сам Козловський не може скасувати, бо помер: “Маєш жити! Не може того бути, щоби так-таки усі...” Або горів зі стиду перед Цінь-Янкші, якщо не сповнить його бажання, котре він вирік на прощання: “Я так хочу, тому так буде!” Тому чи не тому, але про смерть йому ніколи й не снилося. Жити поряд з вмираючими і трупами – стало для нього звичайною буденщиною. Світ звузився для нього до розмірів бригади Михайлова, більше й при бажанні він не міг спостерігати. Навіть на розводі ув імлі замороженого повітря не відчував контакту з іншими людьми в бригадах, котрі вийшли на розвод разом в одну зміну. А бригада через місяць теж була вже з інших людей, за винятком якогось десятка в’язнів, котрі тривало жили. У бараку люди себе не бачили, бо невиднося, у шахті – усі в різних місцях, у дорозі – облич не видно, його затуляли всяким способом, щоби не обморозити. Тільки у столовці. Тільки тут після місяця часу зек до зека мовчки і з подивом приглядався, якщо зауважив камрата ще зі свого етапу, чи такого, котрий був з ним у бригаді місяць тому. Щиро дивувався: “Ти диви, диви! Я його бачив місяць тому! Він і досі живий!”.

Якось після чергової зміни на шахті Остап стояв у кутку і черпав з чабарочки баланду дерев’яною ложкою поперечної форми, виглоданою з одного боку від тривалого вжитку. Хтось підійшов до нього впритул і торкнув за плече. Остап підняв очі – перед ним стояв Кондрад Геслінгер: вимарнілий, сірий на обличчі, страшний мов примара; там, де очі, – глибокі темні ями, заповнені на дні застиглим свинцем.

– Du, Ritschi? Lebendig?!!

– Doch!

– Gott sei dank!

– Scheisegal!* – кинув недбало Остап.

– Це ти, Річі? Живий?!!

– Як бачиш.

– Слава тобі, Господи!

– Все одно!

– Blade Lage! Nur nicht beug sich nunter, Ritschi!

– Zweifelst, Konrad?

– Ja, richtig! Mir… Noch nicht as! Also!..*

Геслінгер відвернувся і пішов до роздаточного віконця. Остап ще зупинив погляд на його рівних, мов дошка, плечах. Конрад відходив, похитуючись з боку на бік, ніби на дерев’яних ногах, котрі не згиналися у суглобах.

Безсумнівно, що “хазяїн” праг позбутися кримінального баласту зі свого спецтабору. Але наступала зима і промивка золота на розсипищі “Комсомолець” практично припинилася; не було, правдоподібно, куди їх наразі збути. Створити з них окремі виробничі бригади з полегшеним режимом ИТЛ? Може, це від нього не залежало, хто таке міг знати. А побутовий рецидив успішно тиранив недолужних політв’язнів: знімали з людей останнього етапу новий одяг, виданий у Магадані, оббирали кухню, паразитували на праці “фашистів” у кожній бригаді. Усякі іванови, колохматови чи михайлови не могли знати циркулярних нулевих наказів, але їх чудова проникливість підповіла їм, як вони можуть дозволити собі чинити з отим політичним гноєм. Ні, не накази виконували, а відчули, що можуть зовсім розгнуздати свій вроджений чи придбаний садизм, бо ні спротиву з боку в’язнів, ні обмежень з огляду на режимовий устав табору не зустрінуть. Бригадир Михайлов, колишній “законник”, тепер на службі у начальника (що “закон” не дозволяв), хворів на особливу жорстокість душогуба. Він відразу не убивав: він обсмоктував свій чин, як ранню стиглу ягідку – “відводив душу”. Які сили допомагали кримінальному рецидивові? Що паралізувало волю Микитюка покласти тому край?

Поза зовнішніми причинами, котрі зганяли людей зі світу, зоставався ще внутрішній, психологічний фактор: “логіка” – цей ворог життя номер один, – свідомість очевидної безвиході. Помимо мученицьких умов здатність розмірковувати ще не покинула була приречених, взагалі цей дар Вищих сил вселенної супротивляється стійкіше, ніж скажімо, мускулатура: людина падає у знесиллі, а мислить.

“Логіка мислення”. Брак аргументу, який би підтримав надію на якийсь вихід зі становища, хоч би ціною пекельних мук. Припустимо: людина заблудилася у безкрайньому борі серед чужої їй природи. Якщо така людина силою логіки не може покластися на відзискання втраченої орієнтації, то тішиться надією на щасливий випадок: або вийде на край, або зустріне когось, чи хоч щось таке, що положить край його дезорієнтації. Людина знаходиться і рухається у невластивому напрямку – властивість блуду. Але вона має 360 градусів у радіусі – котрийсь з них певний – є вільний вибір. Хто блукає – вільний вибирати рішення і доводити його до кінця. Випадок прорахунку рівний випадку успіху. Щасливий випадок має рівний шанс для випадкової смерті. Програє – чи виграє? Логіка мислення тут не порушується: вихід з положення є, і людина його шукає. Тільки тупий розпач може усунути тверезість розуму, кинути блукаючого у панічний стан і позбавити волі на дальший пошук виходу. Слід пам’ятати, що людина переважно блудить у незнайомому їй середовищі, тобто – чинить невластиво з умовами, які склалися.

В умовах, котрі ми маємо на увазі, а саме стан політв’язнів у створених для них спецтаборах, – усе навпаки: не людина блудить, вона зовсім тверезо оцінює обставини. Але сама природа заблудилася, втратила свої властивості; у котрий би бік людина не кинулася, всюди безвихідь: простір відмовився дати шлях для пошуку; здоровий глузд, ба навіть фантазія не знаходить застосування. У наведеному попередньому прикладі ми ще стоїмо перед дилемою: “дарма” чи “не дарма”. Успіх, хай один на сто, дає люз надії і певності. А тут “логіка мислення” виявляє лиш “дарма”. Усе дарма. Зостається лиш питання часу: нині? завтра? через годину чи через тиждень? Зимна голова зовсім справедливо приходить до висновку, що той проміжок часу – це тільки додаткова порція смертельних мук, що закінчуються у “бригаді” Федя Мотковського. Таким чином, воля до спротиву паралізується власною свідомістю людини. Найбільш логічно мислячи – котрі наперед “знають краще” – гинуть завше перші; вони не уміють жити дрібницями. Саме оті “дрібниці” заложені у миті часу, у повнішому черпаку смердячої баланди, у годині “канту”, у збереженні кожної єдиної калорії тепла тіла, в уникненні конфлікту. Найголовніша з “дрібниць” – відсутність “здорового глузду”. Якраз цей фактор зберіг дотепер якийсь мізерний процент колимських мучеників при житті. Зовнішні причини погибелі для усіх були однакові; внутрішньо, психологічно люди роздвоїлися. І ті, котрі з огляду на здоровий глузд були такі тупі, що розумом не збагнули фактичного, безвихідного стану, морально не прагли і, – відповідно, – не були готові до смерті, ті вижили.

Останні попросту не думали про смерть. Вони жили куценькою надією пережити мить: ліг на нари, – щоб до побудки; вийшов за браму, – щоб до місця; на роботі, при найменшій можливості, – прокантуватися. Про “можливо-неможливо” вони й не здатні були думати. Помаленьку засихали, як мох у жаркій пустині, по мікрону засвоюючи засоби для підтримки організму при житті. І жили! Декотрі навіть пережили...

Ось що таке внутрішній фактор “логіка”, – попихач людей при певних “безвихідних” умовах до самоусунення.

Штольня, як уже згадувалося, була пробита на схилі гори, на висоті якихось 80-100 метрів від підніжжя. У штольні знаходиться боковий вибій, в кінці якого був пробитий ґезенґ-шахта. Цей ґезенґ був обладнаний лебідкою, як і належиться. При лебідці стояв зек-робітник і при потребі опускав чи піднімав т. зв. “бадю” по ямі шахти. Шахта закінчувалася внизу квершлагом з відповідною ямою для забору наверх. Від ґезенґа шахти були пробиті дві штольні, десь 40 м глибини перша і ще 40 м глибше – друга. У вертикальній товщі суцільної скали була золотоносна “жила”, котру висаджували динамітом на згаданім проміжку між першим і другим горизонтами штолень. Руду (кварцит) після розрихлення у відчисних спускали униз на штрек через пробиті лючки. Система, як бачимо, не така вже й складна. У горі не горизонтальний і навіть не похилий пласт кварцевої породи, а майже ідеально вертикальний і тому вистачило пробивати штреки по конфігурації “жили”-пласта, як він від природи залягав. Гірша справа, що грунт-скала була 8-10 класу твердості. У більшості випадків надтвердої “побідитової” головки бура-сверла не вистачало на 4-5-метрової глибини шпурів. Шахтарі знають, що у звичайних умовах, при 4-5 класах грунту, такими долотами працюють місяцями, при засвердлюванні двометрових шпурів. Далі буде зрозуміло, чому про це тут мова.

Оскільки ліфта для зеків не передбачалося, то вони сходили з інструментом щонайменше 80 м униз і після роботи піднімалися наверх по скрипучих сходах у вертикальному “ходку” ґезенґа. Важко це чи легко? Навіть для зовсім здорової людини? Тому були випадки, коли труп чи напівтруп доводилося знімати зі сходів через поруччя у згадану бадю на тросі і піднімати “на-гора”. Дотримуючись правил техніки безпеки – людям у баді не можна було спускатися у шахту. Чи виїздити на поверхню, бо не було раптово гальмуючих опор при баді. Зрештою: розходиться тут тільки про умови праці в’язнів у золотоносній шахті. Уявім собі, що у 9-поверховому будинку треба подолати десь зо 30 метрів... Хто ж на 9-й поверх ходить пішки? Абсурд!

У 1949 році бадю замінили на копер. То була полегша для невільників, бо тепер вагонетки виладовували без застосування заступа, а простіше – не скидали каміння у бадю руками. А на початку 1950 року пробито було під горою з’єднання штреків другої і п’ятої шахт (біля трьох км відстані), що значно поліпшило вентиляцію усіх вибоїв згаданих шахт. Зате люди простуджувалися на протягах, смертність збільшилася.

Начальником другого участка був якийсь Юрченко, котрого прозивали “Кулак”. Чому саме так? Мабуть, щось асоціювалося у його натурі з тим словом. Відомо було, що начтабору Микитюк з Юрченком не були у ближчих стосунках. Оба вони були загнані сюди з України “путьом партійной дісципліни”. Юрченко, однак, переборов був себе – глядів на в’язнів як на всякий інший інструмент виробництва на й о г о шахті. Ні Юрченко, ні Микитюк – жоден з них не робив нічого доброго чи поганого безпосередньо політичному (тай не політичному) зекові. Але люди відчували, як у кого “душа лежить”. Юрченко, людина височенького зросту, смуглявий на лиці, марний, жвавий, на відміну від решти “істинних колимчан” говорив чистим дзвінким голосом. Навіть дивно було, що він не проморозив горло і не звучала його мова хрипавицею, як це сталося з іншими начальниками і не начальниками... Мода! Було теж відомо, що Юрченко налоговий “чіхіріст”, а для цього мусів мати завше запас сухого чаю. Ну, бригадири з його дільниці стільки самородків йому надлубали зі скали, що було з чим звернутися на “Комсомолець” чи у Тєньку безпосередньо...

Юрченко міг і сам ударити в’язня, і навіть непогано...

Після того як у грудні 1948 року привезли ще 300 в’язнів, 25-літників (5 років позбавлення прав ніхто до уваги не брав), а всіх разом вже 900 осіб, людей не було вже де розмістити навіть під нарами, якби туди можна було залізти. ИТЛ же вимагає (ніби належалося) приписових умов табірного побуту. Вже згадувалося, що можливу кількість ітееловців Микитюк виселив у малу зону. Але та частина рецидиву, котра зосталася в основній зоні, почала безбожно оббирати загальну кухню. Тероризувати хліборіза (небагато вони там вскурали, але дещо він змушений був зробити, щоб не зарізали). Усе те на шкоду загальній масі невільників. Загальна маса політв’язнів, як завше, навіть не цікавилася тим, що робиться з їх кровною пайкою. Зрозумівши ще у слідчій камері, що з побутовим елементом в умовах неволі не виграєш, не робили навіть спроб якось противитися. У таборі було близько 1300 осіб. З них десь 100 чистої води кримінальники. Ще біля 300 – політв’язні-доуказники, “червончики”, котрі теж не хотіли ділити долю зі “смертниками”, трималися осібно і чекали на повніший черпак від кухаря, оскільки вони дійсно були тут разом з побутовцями вже віддавна. Проконтролювати, а тим більше – зарадити цьому було не під силу навіть майору Микитюку. Знуждані і так вже етапами люди, ці вчорашні ще діти, почали швидко піднепадати. Їли сніг. Почали пухнути від голоду, найменше недомагання не виводилося з кризи – людина вмирала. Під весну 1949 року з’явилися явні ознаки шкорбуту: у в’язнів почали кервавити ясна, зводило сухожилля ніг тощо. На додаток жоден з поуказників не вводився у систему вже згадуваних “придурків”. Їх було у достатку з побутовців і політичних, “старичків”.

Це була тільки календарна весна, а насправді – ще люта зима.

“Спецлаг” вимагав теж посилення режиму. При збільшенні кількості населення у зоні треба було відповідно збільшити кількість наглядачів у режимнім загоні. Сюди приймали абикого з колишніх злочинців, бо, чесно кажучи, на ту службу не всякий ішов. Мати зверхність над людьми – річ заразлива: що більший невіглас, то у цьому випадку більше надуживає своїм становищем.

Першими почали масово вимирати латиші. А були то ще так недавно рослі, зрівноважені русяві і блакитноокі красені.

Відколи табори перейшли у ведення МГБ, мертвих не викидали більше у “відвал” на шахтах. Конвой вимагав віддати йому під опіку з роботи стільки, скільки він вивів на роботу (живих чи мертвих). У зоні табору жахливо швидко почала рости гора трупів.

Але найбільше лихо, таки здається донині, було те, що політв’язнів віддали під опіку кримінальних злочинців. Взимку золоторозсипище “Комсомолець” не могло функціонувати на повну потужність, усе навкруги замерзло і тому кримінальники на “Бєлова” – як кажуть – “кантувалися”. Тим часом вони паразитували на тілі “фашистів” від кухні і місця на нарах аж до виробітку на шахтах, на фабриці і поверхневих роботах.

Тоді таки, десь у березні чи квітні, не вистачило харчів на кухні. На день чи два Микитюк наказом звелів погодувати людей у зоні з запасів адміністрації і режимного загону; мало що дісталося на цей раз трударю “довготермінової служби”; то був продукт якісніший і його попросту зграбували кримінальники для себе і для друзів поза межами основного табору.

Завезли звідкись бочки з “птицею”. То була обпарена згрубша якась птиця, величиною з голубів або перепелиць, накладена у бочку як оселедці і так само пересипана сіллю. Птиця була закладена в американські бочки з-під якогось іншого продукту. Бо ще навіть написи не зовсім стерлися. Колір цього харчу був темно-брунатної барви, мов іржа; і страшно смердів падлиною і зіпсутою рибою. Птиця водяна: на лапках збереглися перепонки. Оскільки “воно” було вже перетрупішіло, то кухарі набирали це з бочки заступом, накладали по нормі у котел і варили. Як витримували кухарі той фетор – лиш Всевишньому відомо! Бо засмердівся від того не лиш табір, але навіть через селище ходили вольняшки з затисненим носом. Зате – урки того не крали...

Тоді-то й почалося найгірше: люди хворіли, вмирали від отруєння на шахті і в бараках.

Тетяна Миколаївна і Микитюк напевно знали, що винищення цього люду заплановане зверху. Помимо того, доктор Денисенко розпорядилася спорожнити два бараки, провела т.зв. “комісовку” і розмістила у ті бараки біля 400 доходяг відразу. Висновок дав про себе знати відразу: добуток сатанинського металу упав до неймовірно низького рівня. Магадан же вимагав видобутку згідно з кількістю живих людей у таборі. Як цьому зарадити? Тетяна користувалася правом вето у цьому випадку. Вона, як лікар, могла хоч тимчасово поставити на-своєму. Таким чином – вона й Микитюка виручала. Що буде – те буде, але хоч на тиждень чи й два вдасться людям передихнути...

Не потривало то довго: прибув з Магадана начальник сануправління “Берлага” п/п Востоков і поставив усе на місце: швидкостворене “Оп” розігнав, вигнав усіх на “общі”. Тетяну на той час викликали в Магадан в Управління, оштрафували її тримісячним заробітком. Крім того протримали на перевихованні більш ніж два тижні. А тим часом начальник Сануправління підполковник Востоков продовжував орудувати у зоні: не звертаючи уваги на Микитюка й ігноруючи його яко начальника табору, цей кретин таки пішов на кухню, смрад падлини його не лякав. Там викрив ще жменю сушеної картоплі, дав наказ відразу повернути те на склад. На складі виявив страшне неподобство – продукти для в’язнів і мундурованої адміністрації табору знаходилися в одному будинку. Він не врахував того, що щось краще чи взагалі можливе для спожитку із запасів, призначених для зеків, могло бути з’їджене наглядачами (як це практикувалося), оскільки усім не вистачало харчів. Однак зважив, що у цьому випадку продукти вольняшок можуть опинитися у зоні для зеків. Начскладом був офіцер. Вже з цього можна зробити висновок, яким абсурдним було підозріння цієї каракатиці з погонами підполковника військ МГБ. Він же мав тепленький факт: невільники споживали “вільну” сушену картоплю.

На складі Востоков запровадив належний порядок...

У міжчасі “прокомісував” табірним способом обі зміни зеків і тих, котрі були у зоні, визнав зовсім здоровими і працездатними. Задоволений своєю оперативністю, подався до Магадана. Поїхав він собі, навіть не кивнувши головою комусь із начальників на прощання.

Чорною хмарою-марою пронісся він над табором: гірш чуми почали косити в’язнів його “ЦУ”. Росла гора “бригади” Ф.Мотковського.

Хто ж він був? Хто кого породив: чи епоха винесла його на поверхню з темної безодні безпросвітку Росії, чи вони, оті “медики” у мундирах МГБ, самі собі розчистили поле для діяльності, згідно зі своїми похотями спотвореного садизму? Не дивуймося! Вони є донині, оті медики-убивці! Гляньте лишень за глухий мур “психушки!” – Шшшшша...

Як же воно, оте “медначальство”, виглядало? Хто його хоч раз бачив – не забув. Низький зріст – не більше 1,6 метра. З черевцем мов барильце: у стані ширший, а в плечах і задку – вузький. Рамена мав неприродно низько опущені додолу, з куценькими ногами.

Маленька голова завше була накрита шапкою з опущеними “вухами”, котрі лягали аж на погони, з-під налобника шапки гляділо безбарвне як драготиння личико, яке оздоблювали невиразні, як у кішки, бліді оченята, замість брів – біленькі плямки над тими очима. Під розмазаним по лиці носом – проріз безгубих уст: порівняно завелике і без конфігурацій підборіддя ховалося у комір кожуха, котрий теж був по-мерзляцьки підв’язаний товстим шалем. Здавалося, це сотворіння підсвідомо мстило усьому довкола за своє фізичне каліцтво, котре так хворобливо відчувало.

Ходив цей начальник Сануправління “Берлаг” маленькими крочками, шаркаючи підошвами по землі. Для проведення “комісовки” він не знімав з себе ні кожуха, ні шапки: не одягав теж жодного халата. Зеки ж під час тої комісовки, навіть у тому стані, у котрому вони перебували, не могли до нього байдуже наблизитися. Вони не боялися його, ні! Вони підсвідомо відчували до нього якусь незбагнену огиду, омерзіння. Дотик його пальців до тіла людини – дотик смерті. Кого він торкнувся, той відчуває той дотик досі, якщо зостався живий. Різниця між цим “медиком” і Гараніним була в тому, що Гаранін пах живою кров’ю, а цей тхнув мертвеччиною. У Гараніна – повідають – були прояви емоцій, у цього – ні. В’язні прозвали його “Бліда (або блукаюча) смерть”.

Знову чергова “політінформація” – удар по тімені моральним обухом, щоб “ніхто не важився надіятися, що колись ще побачить волю; що кожен мусить сквітувати перед партією-опікуном, урядом і самим... шкоду, заподіяну... і – ура-ура-ура!” – вмерти.

Знову чергова “баня”-мука. Хтось пустив чутку: якщо мати криваву бігунку, того звільнять від роботи на так довго, скільки та бігунка триматиметься. Таку “хворобу” можна викликати, з’ївши порцію-дві мила, котре видають у лазні. Того мила – як добра кістка рафінованого цукру. Із зміни біля сотні в’язнів у відчаї поїли своє мило, ще й випросили від інших. Ефект був чудовий: вже з бані нещасні “мастирщики” йшли і корчилися від болю всередині, ледве доблендали до барака. Про спожиття баланди і мови не могло бути... У секціях бараків панував лемент.

Ще до ранку фельдшер Володимир Гузовський взявся рятувати вражених отрутою. Фельдшер – “старичок” у таборі, знався на тих справах. Він не злостився: швидко сам із старостою Костем випорожнив одну секцію у бараку, порозганявши її мешканців по інших бараках, постягав сюди хворих, котрі вилися у передсмертних конвульсіях, почав їх рятувати. Придбав бочку з водою, налив туди трохи підогрітої з тої ж таки лазні (принесли безконвойні), розчинив у воді марганцевого калію і почав через велику лійку промивати отруєних. Наливав у них через горло скільки можна було, лєвативи людям не було чим робити. Цей фельдшер, киянин, до речі, мав славу черствої людини. Але треба було бачити, як він тепер боровся за життя кожного, хто вмирав. Знав-бо, що це наслідок відчаю, вичерпання до решти ілюзій. Такі випадки були йому відомі, але не такі масові.

Частину йому вдалося врятувати; біля тридцять в’язнів не дочекали наступної баланди... Мир вам, мученики!

А люди почали роздвоюватися: одні доходили, як уже згадано нераз, до висновку, що дальший спротив і стремління до життя – марна річ; інші почали зсихатися, мов мох у суховію, і тривали всупереч усякій логіці. Перші поступово зникали, другі акумулювали і зберігали оту крихітку волі до дальшого буття. Щоб втриматися ще мить, ще секунду. Ще ступити один крок; ще зайти на шахту – обережно, обережно – не розтративши енергії; ще прийти з роботи і з’їсти пайку, вихлепати баланду. Хіба не варто подолати стоїчно шлях з підземелля до табору, щоб проковтнути баланду? А це капля оливи до світильника життя, – щоб не згасла остання іскра... І знов до пайки. Більше енергії ніхто не міг утримати в собі, як на момент функціонування системи людського організму. Крок за кроком, мить за миттю зек зчіпає павутинний ланцюжок існування з отих секунд; іде по хисткій перекладині через безодню власної долі і не дивиться вниз, у зіяючу прірву відчаю. І продовжує жити!

Всякий контакт з “масами” перестає діяти, кожен організм мусить існувати і вижити індивідуально: кожний сам собі, при своїх умовах, творець наступного дня на цьому ще світі.

Зважимося, дозволимо собі припустити, що, можливо, у тому стані формувалася і кристалізувалася Н а д л ю д и н а, здатна вижити там, де жити не дозволено: це тип

З Е Ка.

У тих умовах варті уваги представники прибалтійських націй. Усі вони по своїй природі мають окремі національні характери. Але трималися вперто волі до життя чи не одним способом: вони мали достатньо вихованої суто народної амбіції, через котру духовно утримувалися понад суєтою своїх гнобителів. Різниця у тому випадку між українцями і прибалтійцями була аж надто очевидною: українців вже було вдалося привчити, що вони ніби дійсно чимось винуваті перед “власним” народом, “власним” урядом і навіть – державою. Це торкається представників часом навіть Західних областей України. Ті люди силою факту завше були під кормигою якоїсь окупації, під окупацією родилися і зростали. Того вони не говорили, але дух такий тривав. Прибалтійці – цікавий нарід в умовах таборів. У навіть найгірших часах табірного вегетування не опускалися до рівня покори. Свою культуру, свою мову, свою людську гідність вони несли перед собою як прапор боротьби за свої народи. Так, вони боролися навіть тут, на Колимі, в обіймах чужинецької мертвеччини. Вони не нівелювалися до загальної маси зрезигнованих невільників, не зрадили свого походження, не сплямили себе доносами. Честь і слава В А М, мовчазливі естонці, Честь і слава В А М, статечні і врівноважені латиші, честь і слава В А М, інтелігентні м’якосердні, вирозумілі литовці. Усі В И дійсно європейські люди, і Колима Вам не батьківщина.

“Пастой здєсь” – звелів котрийсь із помічників Михайлова Остапові. Останній зупинився на майданчику перед штольнею. Байдуже. Чорна діра в горі проковтнула тих, що прибули, разом із чорною кіптявою їхніх каганців на дротиках. Бурильники зайшли у “молоточну”; надворі ще лютий мороз. Поблендав без дозволу у молоточну. Тут в обширному приміщенні ординарної, примітивної буди було тепліше. “Молоточники” промивали перфоратори від пилюги і вручали бурильникам – кожному “свій”. Остап присів на грунт біля входу і задрімав. Хтось торкнув його за плече і звелів іти за ним. Остап його не знав. Цей “хтось” подав Остапові бур і забурник у руку: “На, нєсі за мной!”. А сам поніс на плечі перфоратор “Великий джек”. Перед входом у штольню зняли з гачка по одному каганчикові, котрі були вже запалені, і шугнули у горло штольні. “Мєня завут Сергей! Понял? Будєш отнинє мнє памошніком! Понял? А то я парядком паддашол – сіл нєт! Понял?”. Подалися по “ходку” ґезенґа униз, аж на другий горизонт. Від квершлага – уздовж штрека, аж у кінець, до забою. Ще смерділо сильно запортком. При забої орудував якийсь “роботяга” – відкидав щойно відпалений динамітом грунт, з котрого ще дуже курилося, нудний газ заповнював легені. “Памагі!.. Не успєєм!” Сергій подав Остапові лопату, що стояла побіч, оперта об стіну забою. Остап узяв лопату і почав борикатися з камінням, звільняючи глухий тупець штрека для наступного буріння. Сергій ніби відпочивав, але квапив і журився, що час іде і він може не встигнути завертіти належні 14 шпурів до кінця зміни.

Підземелля тим часом оживало, у різних напрямках почали глухо свіркотіти перфоратори, по штреку до забою “гонщики” підігнали порожні вагонетки і завантажували їх камінням.

Сергій підчепив свій “Джек” до кінця шланга, відчинив клапан, попробував силу тиску у системі, констатував, що десь є “шипуни”, бо тиск слабий, і приладився до заверчування початкових ямок у суцільній скалі забою. “Іді, станавісь на калєні! Дєржі малаток! Нєкогда!” – звелів Остапові. Той опустився на коліна перед стіною забою, Сергій поклав йому на плечі перфоратор, ткнув кінцем забурника у стіну і почав було вертіти. Сталева головка забурника танцювала енергійно по скалі, з-під неї сипалися дрібні буро-малинові іскри; важкий “молоток” (важив 32 кг без бура) дрібно і різко вібрував на мізерних плечах Остапа. Нарешті перші два “врубові” були проверчені “на-забурник”. Тепер треба було стати на ноги і, пригнувшись, тримати молоток на плечі. Сергій терпів, впирався у роги перфоратора з усієї сили і з якоюсь божевільною люттю дірявив граніт гори. Сергій знав, що воно таке – бути “помічником” при бурінні. Остапа товкло, душило, гнобило. Він уже другий раз падав на діл забою, а Сергій його підбадьорював: “Нічево, нічево, браток! Єщо би нємношко! Мнє би падзабурітса... Я там нємного сам...”. Він у якомусь засліпленні напав на забой і вертів, вертів. Перемучений – стогнав. “Ліш би успєть! Ліш би успєть!” – повторював і тиснув грудьми на дрижачий, мов у пропасниці, “Джек”. Час від часу вмикав повітря через бур у шпур. Видутий звідти ідеальний камінний порошок на хвилину окутував забой, усе щезало у білій пітьмі, потім пилюга осідала, Остап з Сергієм протирали очі, випльовували камінну кашу з уст, кашляли і вертіли знову... “Господі! Ліш би успєть!...”

Чотири “врубові”, чотири “відчисні”, “три “піднебінні” і три “полозові” шпури були таки виверчені на глибину 1,20 метра, коли перестали подавати з компресорної повітря. Ситуація врятована. Сергій і Остап впали напівмертві на грунт і на мить забулися. Відтак Сергій важко встав, відчепив шланг від молотка, загнув у ньому кінець, скрутив дротом і потягнув геть від забою. Полягали знову на гостре каміння підложжя.

З’явився ненависний педераст “пижедєл” перевірив штоком глибину шпурів, виложив на купку відповідну кількість тугих глиняних валочків і мовчки пішов собі геть.

У забої бурильникові належалося чекати до приходу підривників. Прийшов понурий підривник, знову промацав глибину шпурів і ізрік: “Храмайтє вон атсєдова к ...матушке!”.

Сергій завдав собі на плечі важкий перфоратор, Остап взяв бури, і вони мовчки поволокли ноги уздовж штрека до квершлагу. Вийшли “на-гора”, не зустрівши нікого із робітників.

Бригади вже стояли щільними квадратами на майданчику, очікували тільки тих, котрі мусіли передавати місце роботи.

Опускалися по схилу груня до підніжжя, коли під землею почалися приглушені детонації... Кожний підривник рахував “свої” ладунки, чи всі випалили. А як не всі?.. “Ну і хрєн с нім!”.

Когось вели “додому” попід пахви – то Михайлов “атвйол душу”.

“...Слєдуй!...” Пішли... Ні звуку... “Конвой сдал...”.

У столовці сам Михайлов зняв з таці кубик – 100 г хліба і “запіканку-дополнітєльноє” з фонду бригадира і поклав перед Остапом. Дехто глянув із заздрістю... Сьорбали баланду.

Так було кілька днів. З кожним днем Сергій Усік (Остап знав його прізвище) тратив катастрофічно сили. Він відчував погане і жах паралізував його, як серну, гнану вовками у прірву. Остап брав потроху від нього перфоратор і старався йому допомогти. Настав час, коли Усік послав Остапа наверх попросити компресорників, щоби подали ще повітря до приходу “пижедєла”; він досверлював полозові до приходу навіть підривника. А в компресорній “слуги народу” підсміювалися над такими: “Пєрєд смєртю нє надишішся!” – повітря йому не шкодували...

Остап відчував, але не усвідомлював трагедії, яка нависла була над Усіком Сергієм, – молоток його не хотів вертіти. Як на те, ще десь по магістралі у шлангу утворився “шипун”, повітря втрачалося даремно, а в забої належного тиску не було. “Путі Господні незбагненні”. Душа людини (може, якийсь навіть інший чинник) відчуває фатальну неминучість. Навіть у такому доведеному до крайньої межі виснаження тілі, яке було в Сергія Усіка. Розпачлива безпорадність. Він просив тих, що відганяли від забою грунт у вагонетках, щоби служба повітря ліквідувала “шипуни” на магістралі до його забою. Вони пообіцяли... І тільки. Він скрутився удвоє і тиснув-тиснув на цей вібруючий шмат заліза, котрий називався спрощено м о л о т о к. Світ поник для нього, він готов був залізти у шпару-шпур і гризти камінь зубами. Шкода! – бур не довбав. Сергій клав перфоратор на шутер, лягав поруч, качався і плакав... Плакав гірко. Плакав беззвучно. То плакав знівечений згусток безмежних мук. Потім важко ставав на непевні ноги і брався знову за ще важчу, ніж попередньо, осоружну залізяку, робив останні спроби. Дарма! – Повітря не було у достатку... “Подсобі!” – звертався до Остапа і знову відганяв: “Уйді! Нє мєшай!”...

Зміна закінчувалася. Забой не забурений до кінця...

Над головою у товщі гори замовкали один за одним звуки перфораторів

У темній дірі штреку з’явився вогник мазутного каганця, а поруч – слабеньке, але чисте світло електричного ліхтарика. То йшов у забій сам Михайлов... Відразу збагнув, що забій недобурений. Кузьменко, невідступний майже лакей бригадира, зупинився кілька кроків за Михайловим і чекав байдуже на кінець справи...

У шлангу зашипіло: то з компресорної подали додаткове повітря на цю лінію. Перфоратор затіпався на грунті...

– Пачєму нє забуріл? – зашипіло з горла бригадира.

– Нє било воздуха! – відповів за Усіка Остап.

Михайлов повів ліниво фізіономією у бік Остапа і, не мовивши й слова, підняв перфоратор, ввімкнув-вимкнув клапан, а звірившись, що інструмент функціонує, приклався фахово до одного з недоверчених шпурів. Молоток ревів, вертів і гриз камінь з дивовижною силою... Михайлов вимкнув перфоратор, зоставивши його висіти на бурі у стіні. Узяв ліниво кільоф-кирку в руки, котра стояла поруч, і вдарив клевцем Усіка по спині десь між лопатками; Усік упав. Усік і не противився, він уже був внутрішньо мертвий. З-під шару камінної мучки на його обличчі пробивався таки застиглий жах і докір доленці, на котрому кілька хвилин тому зупинилося його не зовсім усвідомлене життя...

Бригадир Михайлов почав бити лежачого Усіка кільофом густо, від карку до ніг, а відтак – знову до карку. Сергій не кричав і не стогнав; виглядало, що бригадир всує трудиться, – Усік не подавав ознак життя. Лиш лице запорпав у шутер... Михайлов поставив спокійно кільоф на місце, взяв з рук Кузьменка ліхтарик і пішов розміреним кроком геть...

Остап дочекався, поки прийшли два кримінальники у забій. Вони підняли на ноги ще живого Сергія, перекинули собі його руки через рамена і мовчки поволокли побитого до виходу. При квершлагові Усіка посадили у бадю і подали лебідникові сигнал “віра”. Остап пішов слідом за ними – дивовижно спокійний – і піднявся по сходах нагору. Йшов важко, щось несмачне лягло на душу... Бригада вже була майже вкупі. “Гм... Там же молоток залишився” – майнуло недоречно у його голові. “С л є д у й!”.

Чи Сергійові Усіку снилися цієї ночі його непорочні блакитні озера, чи чув він шум лісів-борів своєї святої Білорусі? Чи?..

Вранці Федько Мотковський узяв тіло Сергія до себе у “бригаду” просто з нар. Хай зогріє тебе, Сергію, тепла згадка про тебе, там, у вічній мерзлоті Колими, на задвірках табору!

Вже наступної зміни Михайлов послав у забій одного з бурильників, котрий дотепер був на відчисних, а Остапа – бурильником на вивільнене місце. Остап у молоточній ще було пробував відмовлятися: “Я не вмію ще бурити”, але Кузьменко, під опіку котрого він вгодив, лиш сказав: “Я тєбя научу, гавно!”. Цей же Кузьменко закомандував кримінальникові, що промивав перфоратори: “Малий єму!”. Остапові видали “Малий джек”, Кузьменко взяв у руку два бури – короткий і довгий і пішов попереду: “Пашлі, бля!”.

Привів Остапа до уступу, на котрому виднілися плямки білого паперу, наклеєні після попереднього відпалу. То зробив змінний майстер, колишній арештант, а тепер п р а к т и к – “істинний колимчанин”. Кузьменко заклав малий бур у гніздо молотка, “прибурився” у двох місцях. “Работай” – звелів і пішов геть.

Остап постояв трохи на грунті і відчув, як зрадливий холод заповзає йому під лихеньку одежинку. Попробував бурити. Було важко, і сцена з Усіком стояла перед очима. Знайшов позначки у таких місцях, де грунт не дуже “плив” під ногами і почав там вертіти. Кількість шпурів на відчисних по “нормі” була меншою, але вони мали бути глибшими, ніж на “проходці”. Врешті покинув боротися зі скалою, кинув перфоратор на грунт невимкнутий, щоб торохкотів, і ліг на камінню – заснув. Коли пробудився від холоду, то молоток був вже відповз від нього у лючок і зарився у грунт від вібрації. Добре, що не відірвався від шланга, на котрому майже повісився. Взявся бурити знову...

Коли прийшов “пижедєл” зі своїми глиняними кльоцками, він сидів на шутрі і відпочивав. “Сколько?” – запитав ненависний причепа-пижедєл. “Три!” – відказав Остап. “Да... Хана тєбє!.. – давився словами – Нууу! Это уж!..” – він не знаходив відповідного слова, плюнув, вилаявся низкою слів, притаманних тільки цій най- якійсь там мові, забрав свій кошик з пижами і пішов геть.

...У табірній столовці Остап “дополнітєльного” не отримав. А вранці – штрафна, тобто зменшена пайка. Погана ознака. Коли прибули на шахту, Кузьменко копняком загнав Остапа у молоточну. Там був Михайлов. Тільки-но Остап переступив поріг, як бригадир глянув на нього невиразними очима-ямами, потім повернувся в кут і взяв у руку метровий бур. Блискавичним рухом стягнув Остапа навскіс плечей по лопатках. В останнього виник радше ефект урази електричним струмом, ніж болю: обі руки від ключів у раменах і аж до кінчиків пальців враз задеревіли, по них побігли мурашки. У грудях ніби спорожніло, у горлі стало сухо... Однак швидко Остап прийшов до себе. Почав відчувати біль від удару...

“Бєрі!”, – молоточник подав йому перфоратор і два бури. Бригадир підступив мовчки аж до носа, подивився пильно у вічі, відтак ліниво відвернувся і поставив бур, котрим ударив щойно, у кут. Кузьменко ще сказав: “Понял?”. Остап вийшов з молоточної...

Не дивно, що Остап вирішив сквитатися з Михайловим ще нині: прийшов до висновку, що настала його черга.

“Работай! Брігадір правєріт с а м!” – гукнув йому навздогін кримінальник, що обслуговував квершлаг.

“Отже – в і н прийде так само, як і до Усіка!” – майнуло в голові. І план заміру виник сам по собі...

Вибрав найбільш догідне місце, де він зустріне напасника. Згідно з людською психікою, убивство людини мусить бути приховане, мусить бути тайною. Тому вирішив, що ударить Михайлова при вході у відчисну, а відтак зіпхне свіжий труп чи недобиток у ходок; поки долетить донизу – буде з нього купа м’яса. Рівночасно відчуття можливої відповідальності примусило застановитися: “А що за те буде?” Але пригадав собі, що недавно один з бригадирів паралельної зміни збив молоденького і зовсім непоказного литовця. Хлопчисько більше образився, ніж постраждав на тілі, бо зберіг сили і присутність духа. Литовець знайшов десь шматок обруча від якоїсь бочки, заточив в інструментальці на кшталт фінського ножа і, дочекавшись бригадира при квершлагу, що називається “посадив” останнього “на ніж”. Слабосилий і непрактичний хлопчина мав щастя – бригадир-кримінальник спустив дух відразу. Хлопець відбув за це 5 діб у БУРі на загальному режимі і тепер – постійний черговий у бараку під опікою старости.

Остап зважив ніби все. Під’єднавши перфоратор до повітряної магістралі, увімкнув його, щоб торохкотів і складав враження, ніби працює. Сам же взяв бур у руки, став при уступі біля входу і приготувався зустріти Михайлова. Чи не наївність? Михайлов міг появитися аж у кінці зміни...

Стояв і розмірковував, як йому найкраще справитися з бригадиром: “Якщо я смальну й о г о на самім краю прірви, то він сам полетить коміть головою”. Примірювався сяк і так, чи зручно буде, чи не завадить десь буром об уступ або крівлю. Знав наперед, що при невдачі – сам загине, не порахувавшись з Михайловим. Страху не мав. Але був неспокійний: “Чи вдасться?..”

Молоток дрібно торохтів, а Остап терпеливо очікував, пальці деревіли, стискуючи бур, тіло тремтіло, мов у пропасниці. Зосереджена увага на остаточнім намірі паралізувала всякі інші відчуття. Зоставалися ще сумніви: “А як я не влучу від першого розмаху? А як не впаде від першого удару? А як він має щось тверде під шапкою, як Мельніков у Ваніно?” Сумніви набігали і мінялися, а намір зоставався остаточно вирішеним. Чекав, бажав приходу бригадира, помимо сумнівів...

Почулися шарудіння. Прислухався... “Так. Лізе! Лізе!”. А серце – тьох, тьох... Якась грудочка підповзла від живота до горла і там застрягла... Стук, стук, стук – у голові... У проході блиснуло тьмяне світло каганця – людина лізла по свою смерть. Остапа охопила дика радість, мов мисливця, котрий мав дичину “на люфі”. А майбутня жертва вже сапіла важко при самому вході до відчисних. З’явилася рука з каганцем, освітила вхід... Друга рука вхопилася за край – людина влазила на колінах... Остап підняв бур: “Лиш би не схибити! Не поквапитися...” Увійшовши, той піднявся на ноги на самім краю входу. Остап підняв бур ще трохи і... Людина в останню мить піднесла світло до обличчя, коли бур мав опуститися на його голову: то був не Михайлов, то був змінний майстер, котрий хотів вияснити, чому вчора тут не забурено і не відпалено... Оба закаменіли... Остап опустив безрадно бур долі...

“Здрастє!” – підхопився першим вольняшка. Остап не відповів. Його охопила нараз така слабість, що він ледве тримався на ногах; він раптом опам’ятався, вернувся до реальності. “Добре, що не вдарив!” – була його перша думка. “Добре, що не вдарив!” – кипіло тепер у голові. Майстер, тим часом зорієнтувавшись у ситуації, заспокоївся, бліде лице вертало собі властивий колір. “Вам нічєво нє нада?” – ще запитав. “Нєт!” – відповів слабким голосом Остап. Майстер зробив крок назадгузь і знайшов ногою перекладину... Зник як марево у відхлані вертикальної ями...

Остап опустився там де стояв...

Які наслідки будуть після цієї невдачі – він знав чудово. Не хотів собі тим тепер голову забивати. Знав теж, що Михайлов мав рідкісний дар відчувати, – те, що називається “інтуїція”. Зробив висновок, що бригадир направив майстра спеціально, щоби вияснити намір бригадника, враховуючи недавній випадок зі здохляком литовцем. “Тепер помститься! Ну і що?”. Все одно, щось близьке до розпачу через неудачу здавило душу...

Під кінець зміни прийшов до себе, усвідомив, що чекати Михайлова вже недоречно: такого вовка з такою інтуїцією, він не перехитрить.

Зійшов униз. Заніс перфоратор у молоточну і став у ряд між бригадниками. Ніхто його нічого не питав; Михайлов його навіть “не зауважив”.

“Слєдуй!”... По дорозі знову впала людина. Підняли, поволокли... Перед брамою спущений зі смичі пес підійшов до знівеченого тіла, обнюхав, підігнув хвіст під себе і, відступивши, заскавулів, – людина вже дійшла... “Сдалі по счоту”.

У столовці нічого не змінилося, баланду Остап отримав усю і ніхто його не зачіпав. Пішов у барак і забувся на нарах...

Над ранком, чи радше – перед побудкою заголосив посеред зони зненавіснілий “гонг”. Остап ще не прокинувся... Чи вже прокинувся? Бам! – з повагом і трохи задовгими інтервалами. Звук прокляття вверчується велетенським тугим хробаком у мозок. Там, у голові, цей звук-хробак пухне, роздувається і заповнює собою нарешті усеньке тіло. Остап ворухнувся і тільки тепер збагнув, що він ще живий, але... Зеки скочуються з нар, а він... біль сталевим обручем скував упоперек те місце, де вчора стібонув його Михайлов буром... Аж тепер відчув.

Остап зробив зусилля над собою і зрозумів, що йому йти у столовку, а відтак – на роботу. Вчорашний удар був глухий, але глибокий: боліли, наче паралізовані, плечі, боліло у грудях. Розбитий вчорашньою невдачею і ослаблений болем, який сковував рухи, відчув себе пригнобленим. Спустився з нар і поволікся до столовки за пайкою. І знову, на диво, спокійний чомусь, Михайлов його не зауважував.

На шахті Кузьменко звелів: “Стой здєсь!”. Остап зупинився посеред майданчика перед штольнею. Зимно. Бурильники почали виходити по одному з молоточної і зникали у горлі штольні.

“...Дуй у штольню!” – закомандував Кузьменко, з’явившись невідомо звідки. “А каптілка?” – спохватився Остап, оскільки їх вже не було на дротику. “Найдьооош!” – і попхав Остапа у бік брудної щербатої пащі штольні...

Остап пішов у темінь без світла. Тривожне, гнітюче відчуття важким каменем лягло на душу – він був безборонний. Зігнувся удвоє і пішов углиб, притримуючись правої стіни.Вже минув був 5 чи 6 розсічок (по них орієнтувався, доки зайшов), коли попереду зауважив червоний вогник каганця. Щось у душі обірвалося, відчув небезпеку. Зупинився. Світло каганця повільно, навіть – заповільно наближалося. Оглянувся, відчувши ніби дотик ззаду. Звідти швидко наближалися аж два каганці...

Вони зійшлися біля Остапа майже рівночасно. Котрийсь із напасників ударив чимсь тупим по голові. Запамороченого штовхнули у найближчу розсічку. Ударили ще раз, і він упав... Опам’ятався від різкого болю у правому лікті руки. При повній свідомості бачив, що Кузьменко стоїть ногами йому на руках у ліктях, мов розп’ятті, правий лікоть зі споду натрапив на гострий камінь і тому так боліло; другий “хтось” стояв йому на ногах, при самих “котиках”. Усе проходило блискавично: Михайлов підняв дрючок- “расстрєл”, вдарив Остапа по нижнім краю ребер з правого боку. Блиснуло дивним жовтим вогнем десь в очах чи, може, у голові і... світ померк... Знову вернувся до пам’яті, але розм’як, ніби вщент розбитий паралічем, віддихати не міг зовсім, відчував, що душиться...

Котрийсь нагнувся до самого лиця, послухав і, засміявшись, прохрипів: “Гатоф! Павтарять нєнада!” – зступилися з рук і ніг.

“Валакітє на уліцу” – закомандував Михайлов і пішов попереду. Остапа взяли за ноги і безладного поволокли надвір. Витягнули, кинули біля входу у штольню і пішли, кинувши на прощання: “Дайдот”. Мороз тоді був близько 50 градусів.

Крайня неміч не давала навіть ногою ворохнути...

Молодий естонець, студент Тартуського університету, стояв тоді на сортувальній площадці і бачив усе. Дочекався, поки справці не зникли у горлі штольні, підступив і впевнився, що перед ним ще жива людина. Ще раз нагнувся і спробував підняти. Покинув ту затію і подався у бік інструменталки, за 20 кроків від місця, де лежав Остап. Остап виразно чув суперечку естонця з інструментальником: “Гайда, йдемо швидко! Людина замерзає!” – квапив естонець. “Той коло штольні? – перепитував другий з виразним акцентом (оба говорили погано по-російськи). “На холєру він мені треба! Най замерзає до дідька – не він перший, не він послідний! А я маю ціпи в’єзати з бригадиром”... “Не пашталакай! Йдемо живо, бо замерзне” – не відставав естонець.

– А де ми його дінем!? – журився інструментальник.

– Дурень! До тебе в інструменталку!

– Щоооо??? – жахнувся “землячок з циновими гудзиками”. – Ти хочеш, щоби мене... щоби мені?!. То не моя справа!

– Йдемо, мудак (естонці часом вживали грубі російські слова, не завше вникаючи у їх значення), бо буде пізно!

– Йди сам і бери його собі, як тобі треба!

– Підеш!!! Куди ти дінешся! – молодий, недавно з дому, естонець вхопив інструментальника упоперек і вдарив об стіну: – Куррат, утоплю в ґезенґу – бригадир не поможе!

Далі пішло легше: естонець схопив галичанина, викинув його з будки надвір, зачинив дверцята і погнав до місця, де лежав-домерзав Остап.

– Бери за ноги і – гайда вперед! – Естонець нахилився, щоби підняти битого за рамена і голову.

– То що? Може – в штольну, там тепліше! – скузовувався ще переляканий інструментальник, хоч вже не так вперто.

– У будку! Живо! Бо зараз тебе самого – у розсічку!

Занесли в будку. Естонець обережно прислонив Остапа до стіни плечима майже сидячки. Розстібнув сіблонку на підборідді, нащось помацав горло голою рукою і ще раз щось сказав незрозумілою мовою, з котрої можна було виділити оте “куррат”.

– Ну, що я маю тепер робити?! Прийде “пижедєл”, йому треба глину розігріти, – скиглів інструментальник.

– Марш у шахту порозкиданий інструмент шукати! Тебе нема! Я сам скажу кому що треба! Жаба тебе не з’їсть, тхір ти мокрий!

Стругати черенки, держаки до сокир тощо; заточувати на точилі лопати, рискалі, сокири і т.п. – робота в теплі і не важка. Яким же чином хлопчина міг опинитися на тій роботі? І при наявності ще побутових кримінальників? Відповідь на те проста: він був “підсіяний” “сюди кумом” – всемогутньою силою, котра донині тільки знахабніла, але не ослабла.

Естонець розпалював бочку-піч, а інструментальник стояв безпорадно йому над головою. Коли у печі вже горіло, вони вийшли, замкнули будку знадвору і розійшлися. У будці ставало щораз тепліше...

Остап, розігрівшись, прийшов до пам’яті, усвідомив, що з ним сталося. Чомусь дотепер він ні разу не застановлявся над питанням “жити чи не жити”; тепер, отут, при теплій печі, у самотині вмонтувалося у свідомість почуття – бажання жити. Але віддих був практично заблокований – дихав неглибоко, короткими і частими порціями повітря; відчував, що душиться. У перетині грудей і живота, а дальше аж під правим ліктем – пухлина, як чужородний масивний предмет, котрий би усунути, і все було б добре: віддихав би вільно, встав би легко на ноги. Дрімота, викликана теплом, змагалася у ньому з всесильною неміччю травмованого організму, він не керував тепер ні одним, ні другим. Страждав. Вельми!

Починалася гарячка. Почував себе ніби причавлений великою, але м’якою скалою... Хтось приходив до дверей будки, сіпав за колодочку, лаявся і відходив – і знову тихо... Марив...

Під кінець зміни його вивели два кримінальники (Кузьменка між ними не було) попід руки “в строй”, коли бригада була вже вкупі. Почислили – сходилося. “Пашол!”

Його смиренно доволокли до табору і кинули на нари при самих дверях, на місце, на котрому недавно застиг Усік.

Він занепадав у якийсь гарячий вир, у безодню. Боявся, ох як боявся заснути! Пробивався пам’яттю крізь густу навалу безтями, як пробивається нурець з дна безодні, коли сили виснажилися, а повітря немає – душиться... Нараз якийсь голос, ніби поклик сурми, вгвинтився у рештки свідомості: “Встань!”

Зеки ще були у столовці. Остап пробував рушитися. Марна праця. Люди почали сходитися до барака мов тіні і відразу падали на нари. Решта – на піл. Нарешті закінчилося, і секція завмерла. Куняв, скулившись, черговий секції.

Якась непереможна сила зганяла Остапа з нар. Не міг влежати, ніби поклали його на грані. Нарешті зсунувся долі, вхопився за стояк нар, піднявся з колін і – став на рівні ноги. Сам!.. Спробував зробити крок... “Ох, муки! муки!” – Біль панував навіть у мертвій, просоченій потом і камінною пилюгою, драній одежині. Крок... другий... До дверей, тримаючись за нари... Ще би крок... Відчув, що на руках не має рукавиць. Треба вертатися, щоб хтось не взяв... Не вагався: повернув назад... Рукавиці були на місці. Взяв. І знову тим самим шляхом до дверей... Таки дійшов. Сперся плечем об одвірок і заклав на руки рукавиці: тепер не пропадуть! Штовхнув двері на зовні – отворилися легко. Війнуло морозом, але йому зимно не було... Опинився за дверима, причинив їх. Як тепер іти і куди – питання не виникало: само йшлося. Пустився одвірка, рушив крок самостійно... ще крок... Безпорадний, як тріска у хвилюючому морі...

Впав на руки, опустився на коліна і “пішов” упоперек зони, через “лінєйку” на другу половину табору. Коли приліз рачки до доріжки, котра була прокинена, стала перед ним задача, як перелізти через гривку снігу при доріжці? Переліз таки. І “пішов” дальше. Ще трохи зусиль і... опинився при стіні будинку амбулаторії. Вхопився за наріжний виступ стінного бруса і встав. Пішов попри стіну, аж побачив у вікні світло. Зайшов з іншого боку... Двері до амбулаторії були не замкнені, в середині хтось був. Пробрався потемки через сіни, вузькі, а довгенькі, опинився біля самих вхідних дверей. Двері відчинилися, коли він був біля самого одвірка, і хтось вийшов з амбулаторії. Він одчинив двері і, тримаючись стіни, увійшов. Там було ще зо три особи; став їм за плечима і сперся об стіну. Очевидно, було вже по прийомі, і тільки якісь формальності залагоджував статист у присутності чоловіка у білому халаті. Про щось гомоніли. Але недовго. Нарешті усі разом вийшли. Перед Остапом відкрилося неймовірне видовище: кімната, залита пристойним світлом; кімната зі стелею, білою стелею над головою. Перед ним – столик, за столом літня шпакувата людина, а трошки збоку – ще один... Оба у білому... Усе тут біле...

– Ти хто такой?

Не відповів. Бо не міг.

– Ти как сюда папал? – то літній чоловік, котрий сидів за столом, тепер піднявся на ноги і дивувався.

– Та я... та я... – пробував щось пояснити Остап.

– Сачок? Гдє брігадір? Ти што, парядка нє знаєш?

– Бо-л-лить... ой бо-о-лить... Лікарства! – здобувся Остап.

– Вооон атсюда!!! – заревів вимарнілий і, безперечно, нервово хворий статист амбулаторії – кримінальник з малої зони.

– Пастой, нє арі, я спрашу січас сам! – то був фельдшер.

Але на крик статиста з’явилася... жінка! Справжня жива жінка. На Колимі – жінка! Остап бачив добре, помилки не могло бути...

– Тіііше! Што ето такоє? Чєво крічать!? Я сама спрашу!

– Да вот прілєз! Бєз брігадіра!..

– Ну, ладно! – жінка махнула рукою на статиста.

Вона наблизилася майже впритул, заслонила собою електричну грушечку, котра тепер палила на попіл мозок Остапа. Зміряла довгим некліпаючим поглядом... А може, й не довгим. Може – здалося так?.. І він враз ожив. Якісь сили пробудилися у ньому, що вселили віру і надію у подальше життя.

– Што с табой? – запитала ж і н к а придивляючись до лиця хворого, намагаючись розгледіти щось крізь камінний порошок, що вжерся у шкіру не тільки лиця і шиї.

– Болить...

– Што баліт!? Гдє?.. – допитувалася і приглядалася.

– Всьо... всьо болить! – його голос поступово слаб.

– Ти з чієї бригади? Чому не прийшов з бригадиром?

– Михайлова!

Вона на мить застановилася, задумалася.

– Да ганітє єво вон, сімулянта! Вішш – устраїваєтса!? – гримнув знову статист з-за стола.

– Не вмєшівайтєсь в нєсвайо!.. – порадила жінка. – А чому таки – без бригадира? – звернулася знову до пацієнта.

Остап мовчав, дивлячись тупо перед себе. Електрична жарівка почала світити жовтим густим світлом; від неї стріляв променями, кривавими променями, щільний німб. Опинившись в обіймах сущої реальності, наїжився. Недовір’я мусіло позначитися на його обличчі. Підступив теж фельдшер і став поряд з жінкою.

– Ну то що тебе болить? – запитала вже лагідніше, заглядаючи пильно в очі.

– Та... всьо болить! Хіба я знаю?.. Болить, всюди болить і дихати не дає! – Остап навіть не зауважив, як перестав калічити російську (і так вже скалічену) мову, і говорив по-українськи.

– А ти знаєш, що без бригадира чи нарядчика сюди не можна ходити? – зауважив фельдшер Гузовський.

– Знаю!

Настала пауза. Ніби щось вирішувалося.

– Ну, ось! Знаєш! А...

– Але я... мені звільнення не треба... Мені би... – збирав рештки сил і пам’яті, щоб якось виправдати свій нерозважний крок. – Мені б – якийсь порошок, чи що!.. Щоб так не боліло...

– То скажи, що тобі таке? Може, тебе хтось... вдарив? – поцікавилася доктор-жінка. Вона теж говорила тепер по-українськи.

– Я знав! Я повинен був знати... Дурень... Що нічого тут не дадуть! Що – не поможуть!.. – Остап почав тратити катастрофічно сили, ноги не хотіли довше підтримувати знуждане тіло. Почав квапитися, забелькотав, що наплило: – А ви ще доктор! Ще й жінка! Людоїди! Та вдавіться ви вашими порошками! Людоїди! – А я... піду!.. піду! – виладувався з сил вщент. Ще пробував відірватися від стіни, на котру був сперся, але не вдалося. Відчув, що зараз впаде, а інстинкт підмовляв, щоби жодним чином не падав. Зробив зусилля – і тільки зміг розвести руки по стіні, мов розіпнятий. З напругою тримав випростовані ноги і, виглядало, ніби притримував стіну, щоб не впала на нього. У грудях клекотало, гейби дихав через воду.

Свідомість покидала його... Почав осуватися по стіні.

– Міііша! Бистро! Нє дай упасть! – прогуділо у вухах, ніби через стіну. Пам’яті він таки не втратив до кінця.

Кремезний хлопець підхопив Остапа під руки і притис до стіни. Фельдшер підступив зі шприцем. Спільно з Мішею розкрили ножем рукав над ліктем, і фельдшер ввів у худу руку щось зі шприца. Остап відчув значну полегшу. Доктор-жінка тим часом присіла на стілець, сперлася ліктями об коліна і сховала лице в долонях.

Його не садовили – він стояв, а Міша легко підтримував його. Тим часом біль притихав, тіло німіло. Зробилося дещо легше віддихати. Байдужів до всього, м’як, його зморював сон. Підійшов фельдшер, тримаючи у пальцях папірець з якимсь порошком: “Можеш глотать?” І, не чекаючи відповіді, всипав йому в уста порошок, дав води. Приклав руку до чола хворого і щось сказав до жінки-доктора упівголоса. Вона енергійно встала зі стільця, сказала до Міші: “Ка мнє єво, в кабіну!” – і пішла попереду. Міша без зусиль відчепив Остапа від стіни, підхопив попід пахи і попровадив у глиб приміщення амбулаторії. Там були дверцята, а за ними – маленька кабіна. Попри одну стіну стояв дерев’яний диванчик, чи радше широкий ослінчик з запліччям, на котрий можна було теж прилягти. При ослінчику стояла “тумбочка”, відома в усіх таборах “від краю до краю”. (Пізніше такі тумбочки були у бараках навіть для арештантів). Міша посадовив хворого на цей ослінчик і вийшов.

Доктор сіла поруч. Він відчув, що сидячки йому дихати важче. Вона покликала Мішу знову і звеліла: “Разрєж і убєрі еті вєрйовкі на ньом”. Міша зняв шматок старого ізольованого кабеля з Остапа, котрим він був підперезаний, розтяв поворозочку від сіблонки на підборідді і якийсь шнурочок, пристосований під коміром бушлата, щоби, як кажуть, “душа не мерзла”. “Расстєгні адєжду! Я єво асматрю!”. Міша завагався: “Он же... грязний, Татяна Ніколаєвна!”. “Нічево, нічево!” – відповіла.

Міша порозстібав на ньому бушлат, куфайку, курточку. З одежинки сипалася дрібна пилюга, камінна фрактура, котра набралася під одіж на шахті. Сорочку Міша попросту роздер від пазухи до долу: вилонилися ключиці і ребра, потягнені шкіркою, такого самого кольору, як і сорочка. Внизу грудей, з правого боку – велика пухлина, котра сягала аж під пахву правої руки. Тетяна Миколаївна (як назвав її Міша) помацала пухлину:

– Що з тобою, може, тебе хто побив? – знову недоречне питання. І воно насторожило Остапа – всі начальники і бандити тримають разом проти в’язня, засудженого за ст.КК.58. Цього переконання не міг злагіднити навіть прихильний тон Тетяни Миколаївни, надто глибоко воно вросло у свідомість політзека.

– То що з тобою було? Де тебе побили? Хто?.. – допитувалася настирливо доктор, тримаючи палець на зап’ясті Остапа.

– Ніхто мене не бив! – вимовив з зусиллям.

– Не хочеш сказати! Боїшся? Ти маєш... чи не поломані ребра! Ти не міг так впасти. Ну, то скажеш?

– Ви що, дійсно чекали дотепер, аж поки я прийду і скажу вам, від чого тут зеки конають? Ви що – перший день?.. Ніхто мене не бив!..

Ще зробив зусилля встати або рушитися. Дарма. Тетяна положила йому одну руку на плече, а другою старалася якось звести поли одежинки на жалюгідне тільце. “Сиди тихо!” – ще сказала. Покликала Мішу знову.

Увійшов Міша і став мовчки на порозі, не зачиняючи дверей.

– Етого – к нам! – закомандувала. – Обработать! Но – осторожно! – встала і вийшла.

Міша взяв обережно його знову під пахи, підняв на ноги і попровадив до виходу через амбулаторію. Остап встиг зауважити, що в амбулаторії не було живої душі, хоч світло світилося. Міша повів його навкруги, поза тильною стіною медчастини.

Коли проходили поза будиночком, Остапові здалося, що він зауважив там скирту голих людських трупів, засипаних снігом. Але то була мить. Ін’єкція, котру йому ввів фельдшер, діяла і болі притупились. Міша запровадив його у якесь маленьке приміщення. Засвітив. То була “бойлєрня”. Міша посадив Остапа на мокрий чорний брус при стіні, а сам почав щось маніпулювати біля бочки, підвішаної під самою стелею. Остап почав дрімати – оперся на лівий лікоть...

– Ей! Нє спі! Нєльзя спать! – Міша підскочив і підвів хворого на ноги. Відтак вийняв з-за халяви величенький кривий ніж і розтяв ним бушлат і куфайку на Остапові таким чином, щоб його роздягнути. Голого підвів під ситечко над головами і пустив тепленьку воду; притримуючи Остапа однією рукою, другою – помив його. Знову посадив на брус, а сам пішов кудись. Зараз же вернувся з чабарочкою чогось подібного на рідку кашу. “На, їж! Тільки швидко!”. Похопився і подав Остапові ще дерев’яну ложку, котру теж, здається, дістав з-за халяви.

Остап проковтнув подане, не вникаючи в смак чи консистенцію субстрату. Паморочиться йому голова, катастрофічно занепадав у якесь забуття... Ще зауважив, що Міша натягнув на нього щось, ніби груботканий мішок, з дірами на голову і руки. З “бойлєрної” пропхав його у кімнату, котру він ще добре зауважив: білі, гладкі стіни, над головою – стеля. Зі стелі звисала просто на кабелі електрична малопотужна грушечка. Було виднося і тихо, мов у раю... Ще якісь прічі, на них – люди...

Рештками розірваної на клапті свідомості робив зусилля зорієнтуватися: “Чи то я вмер і переселився, як і належиться мученикові, у царство добра, вигоди і спокою? Я ж на Колимі! За порогом – табір смерті!.. Так: тільки за порогом... Пекло і Рай!.. Поруч...” Раптом усе довкола густо побагровіло, ніби він занурився у кров і рівночасно западався у якусь безодню, повітря зникло – дихати не було чим, але не душився... Над ним у зеніті зазвучав хор ангелів-херувимів, він повис – сила гравітації перестала діяти... Крізь монотонний звук ангельських далеких сурм почув преразливий крик і лайку санітара.

...Над ним з’явився величезний фельдшер, що заступив собою цілий світ, обіруч він судорожно стискав величезний шприц з голкою до самої стелі... Фельдшер розчинився і... зник.

...Ніби виплив з надр глухого океану. На поверхні виразно почув гомін прибою. Його легко колисало, гойдало на штильовій хвилі і... – порожнеча, порожнеча під ним, над ним – звідусіль... Підвів повіки. День. Приглянувся і побачив: перед ним сиділа “вона” – доктор Тетяна... “Як вона тут опинилася?..”

Доктор повільно підняла руку і поклала палець на уста: “Шшша!”. Ще приглядалась якусь мить. Підняла свою руку і повела долонею у повітрі над лицем – сюди-туди. Встала і... зникла, як хмаринка. ...Знову білий халат, а над ним – смагляве, костисте, мужнє обличчя фельдшера. Останній підняв – цей раз чомусь такий маленький – шприц. Вколов у груди. Хворий відчув, що трошки запекло. Фельдшер відізвався, потираючи чимось місце застрика: “Што, больно? Харашо, єслі больно. Значіт – жівой!?”. І фельдшер плавно перетворився на доктора Тетяну. Вона ще раз застерегла: “Не рухайся!” Помацала пульс. Придивлявся до неї, обмацував зором, ніби зустрів невідоме видальце. Швидко відзискував відчуття реальності. Доктор Тетяна подивилася довгим ласкавим поглядом. Усміхнулася.

– Лежи спокійно, не рухайся! Зараз принесуть їсти! Тепер вже будеш жити! Зрозумів? Б у д е ш ж и т и! – повторила з притиском, впившись твердим поглядом у його лице. Не витримував погляду і не міг відвернутися. Заплющив очі – не допомогло, бачив її. “Будеш жити!” – дзвеніло десь у голові, а луна цих звуків відбивалася від стіни і верталася до нього: “Живий... ивий... ий...”. Ледве чи здатний був ще вникнути у сенс сказаного йому Тетяною; радше, було воно йому навіяне, вбите у свідомість, як цвях.

Прийшов санітар з якоюсь мисчинкою і ще бляшанкою в обох руках. Доктор встала зі стільця і відпливла, мов ангел. Санітар, притримуючи голову за потилицю, почав годувати його якимсь “больнічним”, бо то не була баланда. Потім напоїв також чимсь невідомим з бляшанки з дзюбком, щоби не розливати лежачому по грудях. Він, цей кістяк, що аж дивно було, як тримається вкупі, годував і лаявся без кінця, ніби молитву правив. Трапеза закінчилася, а Остап захотів щойно тепер їсти. Розбуджений апетит правдоподібно вилонився йому на лиці, бо санітар зауважив: “Што... твою мать!? Чево єщо смотріш, как нєдарєзанная авєчка? Пажралі!? Всьо! Ясно?” Прийшла доктор знову, але вже без халата і присіла на стілець.

– Знаєш, який нині день? – запитала і, не чекаючи відповіді: – Ти вісім діб був непритомний! Тепер всьо – будеш жити... Ну!

Нічого він з її слів не зрозумів. Вісім, то вісім, яке то має значення.

Тетяна нахилилася над ним, він навіть, здавалося, занюхав її запах, і поклала долоню йому на чоло. Відчув блаженне тепло від того дотику, котре, мов бальзам, розтікалося по всьому його тілі. Так діє дотик материної руки до хворої дитини, котра навіть у найгіршому стані заспокоюється від того. Прижмурив очі і забувся. Вона вже була пішла, а він ще відчував її руку на своїм чолі, боявся розплющити вічі, щоби не сполохати цього дивного марева-щастя. Згодом звів повіки і відчув значне полегшення; спробував і міг вже рухатися. Ефект сповитої дитини його покинув. Пропхав руку під диво-”сорочку” і намацав наклейки на стегнах і на горішній частині грудей; трошки підпухле тіло на тих місцях. Заспокоєний – заснув.

Збудив його санітар і дав знову щось поїсти. Потім ще приніс арештантської баланди. І те він з’їв. Мала б бути вечірня пора, бо світилося. Жарівка перед очима якась жовтява, від неї стріляли на всі боки промені-мечі, ці промені чомусь гойдалися, немов терези. Очі боліли, дихав важко. Санітар покликав фельдшера. Той прийшов, помацав скроню і вимовив: “Я гаваріл, што ето єщо нє всьо!”

Наступні дні фельдшер накладав Остапові компрес на ушкоджене місце. Остап швидко набирав сили. Час від часу він гарячкував, але біль остаточно злокалізувався в одному місці – у правому боці грудей, де Михайлов його вдарив шторцем дрючка.

У міжчасі досліджував те, що його оточувало. У приміщенні було ще 4 чи 5 прічей-тапчанів. На трьох лежали хворі, котрих непогано годували і вони ніяк не виглядали на слабих. То були люди віком під 50 років життя, буро-червоні, засмалені колимським повітрям. З облич можна було зробити висновок, що були вони непоправними рецидивістами і, безперечно, вбивці. Як би там не було, але “печатка” вбивці лежала виразно на кожному з них. Були маломовні. Розумілися через погляди і здогадки. Вони грали у карти і курили махорку. Щоб лікуватися від чогось – не зауважив. Як вдалося вияснити значно пізніше, були це кримінальники, котрим вже не світилася воля, але з якихось причин належався “заслужений” відпочинок. Таких розміщали у зонах з підвищеним комфортом, на який собі можна було дозволити у тих умовах. Були й інші засоби “поощренія”.

Йому міняли компрес, давали їсти з котла, але добавляли дещицю належного для хворого. Знав він теж, що лікується тут тільки сам один. Вставав і проходжувався по палаті. Його співмешканці до нього не відзивалися і ним не цікавилися.

В міру того, як вертався до здоров’я, приходив до переконання, що його чекає дальше. А чекає тільки знову шахта, і все почнеться від початку. Усі теперішні зусилля – нінащо, фатум неминучості був ще більш болісний тим, що він знав наперед, як воно буде і чим остаточно закінчиться: безглузда смерть буде тільки трошки відсунена, але страждання будуть продовжені – усе дарма.

Страх. Усвідомлений страх, – та згубна холодна гадина – закрадалася під шкіру, як наслідок свідомості свого становища арештанта-невільника на Колимі.

Минули тижні, як він вернувся до життя; він уже був удесятеро сильніший у порівнянні з тим станом, у якому був тоді, коли його Михайлов гнав під молоток. Відчував, що ось-ось випишуть. А такого відпочилого і відгодованого відразу заженуть у забій. Лишень згадка про те мучила його чи не більше, ніж сама дотеперішня праця. Остап почав подумувати про “мастирку” (тобто – про самоушкодження), але не знав жодного способу маркирації загострення хвороби. А як викриють? Навіть смертельно безнадійного не підтримають. Не звільнять від роботи ні на годину.

Остап не здогадувався, що він опинився у фокусі випадку з Тетяною, яка щойно вернулася з Магадана, де її оштрафували за надмірну сердешність. То мусіло подіяти на її амбіцію. Могла примішатися сюди теж проста жіноча примха. Важко, або й неможливо зовсім відгадати чиїсь критерії поведінки. Але факт: удача Остапа залежала від того, що якраз на той час він зіткнувся з Тетяною Денисенко. З Л і к а р е м!

Чому Тетяна порушила існуючий порядок усіх таборів – не тільки Колими і “приняла” доходягу б е з бригадира? І навіть помістила у стаціонар, що вже само по собі – факт безпрецедентний.

Із тих, які зосталися живі, пережили той час на руднику “им.Белова”, – Сельвестр Скоробогатий, Федько Мотковський, Василь Добровольський (може, є ще й більше таких) – ті знають, що до 1950 року політзеки й не підозрювали про існування стаціонару, хоч би на 5-6 ліжок, у таборі; а якщо навіть і знали, то політичний в’язень, та ще й жертва бригадира-кримінальника, там опинитися не могла.

Остап, відзискавши спроможність розмірковувати, замислювався над поведінкою людей, котрі безпосередньо його – одні вбивали, а інші рятували від смерті. Михайлов знаходився у досить складному становищі. Він не хотів, щоб його скерували на “Комсомолець”, бо там орудували ще “законники”, і то – старого гарту (він же – “сука”). Втрата кількох метрів проходки у штреку, чи невидача “на-гора” відповідної кількості грунту-руди ставила його в положення такого, що “не забезпечує виробничих планів і норм”. Його завше буде ким замінити. Те, що він вже зовсім збочений садист-вбивця – факт незаперечний! Але: що він був лиш кінчик хвоста державного кровожадного монстра – теж факт незаперечний! Внутрідержавна система, скажемо, механізм запрограмований був діяти тільки таким чином. Це була нормальна, о п- т и м а л ь н а д і я л ь н і с т ь т а б і р н о г о в и р о б н и ц т в а. Кузьменко й інші поводили себе також згідно з вимогами системи виробництва. Були, попросту, такі “посади”, і вони обсаджувалися “кращими”, бо давали можливість “кантуватися”. То чому б Кузьменкові не постаратися бути тим кращим, не влізти у хоч маленьку, але – номенклатуру? Що ж ми хочемо від михайлових, коли “боєвой нарком” К.Ворошилов має “по лікті руки в крові в л а с н о г о н а р о д у”. Вираз не придуманий. Він узятий з уст того таки народу. Михайлов убив нехай 150-200 собі подібних, або ліпших чи гірших від себе; Постишев і Каганович переполовинили фізично українців на Україні, а це принаймні 20000000 люду. І вони те зробили руками таких самих михайлових і інших ...ових, ...енків, ...енкових. Герої!!!

Коли у другій половині зими 1949 року у таборі зменшилося людей майже на третину; коли видобуток золота знизився до критичної межі, коли по усій Колимі в таборах таяв народ ще більше, ніж на “Бєлова”, тоді в Управлінні “Берлаг” вирішили дозволити реставрувати “контінгент заключоних” місцевими засобами і не за рахунок режиму; режим послаблювати в жодному випадку не можна. На тій підставі Тетяна і Микитюк створили ОП на 80 осіб (секцію одного барака), куди помістили доходяг, котрих відкомісувала Денисенко сама, на свій погляд лікаря і без “рекомендацій” кума, нарядчика, бригадирів тощо. То були розпачливі спроби врятувати від загибелі хоч якусь частину того приреченого молодого цвіту чоловічої статі. Варто було лиш глянути на ці примари-тіні, котрі так недавно ще були молодими, веселими і безтурботними юнцями у доростковому віці. Бо перший “заміс” Тетяна розчинила якраз на наймолодших представниках доходяг. То були вже не люди. Те щось “воно” було туманкувате, механічно реагувало на команду “падйом”, “кармйошка” – і більше нічого. Безсловесне стадо. Перші дні ще сповзало, капало з нар на звук “гонга” на “падйом”. Вони штовхалися, мов осліплені, шукаючи виходу із секції. Потім заспокоювалися. Але зате підсвідомо були завше стривожені: боялися, що зробили щось недозволене. Що шахрайським способом не вийшли на роботу, а за таке належиться... “Кожному своє”. “Дополнітєльноє” при ОП складалося з 28 грамів м’яса із моржа на день, води доставили у секцію цілу бочку, пий до несхочу. Від надміру води доходяги пухли так, що переважно не бачили на очі. А пили. Психічний стан поліпшувався досить швидко – вже після 4-5 днів позбувалися гострого рефлексу реакції на дзвін на побудку. Правда, будилися, піднімалися на нарах, а второпавши, де вони і що з ними, лягали знову і заспокоювалися.

Режим дня в ОП таки був: належалося принести для себе баланду з кухні до барака на сніданок, після сніданку виходити на свіже повітря протягом двох годин. Дальше – та ж таки баланда, а найголовніше – відпочинок! Відпочинок! Не треба йти на роботу. Належалося мити секцію всередині: нари і підлогу, але примусити робити це було неможливо.

В ОП доходяга перебував 2 тижні. Такого Тетяна виписувала на роботу, а на його місце прибував інший з виробничої бригади. Якщо хтось прибув з ранами, виразками на тілі, скоцюрблений шкорбутом, ті могли розраховувати на те, що зостануться ще довше для підлікування. Бо відомо, що у виробничій бригаді з боляками на тілі ніхто й не звертався до амбулаторії. Варто нагадати, що вже на другому тижні перебування на такім відпочинку до доходяги верталася здатність відчувати світ і себе на цьому світі. Вже навіть траплялися випадки, що хлопці почали контактувати і навіть здружуватися.

Остапа Тетяна виписала із стаціонару майже здорового і перевела його в ОП з діагнозом: “поламані ребра”. Відразу назначила його чи то бригадиром чи старостою секції ОП. На те складалося дві принаймні причини: він вже – геть відійшов від дистрофічного маразму – здатний був логічно мислити, і друге – що він міг зі своїм діагнозом залишатися в ОП так довго, поки ребра не загояться. Разом з тим Остап скуштував приємності бути бригадиром. Розходиться про те, що бригадир у всіх таборах і протягом усіх років, відколи у державі існували КаЦе-ти, був людиною зненавидженою. Тут допомогти не могло нічого: ще вчора ми з товаришем могли спати поряд на нарах, попихати разом одну вагонетку, а нині товариша поставили бригадиром, і я відразу дивлюся на нього як на найгіршого ворога. Може, комусь невідомо, що слабосила людина завше несмілива перед сильнішим від себе. І слабосилі не люблять сильних. Так є всюди в природі. В умовах табору ті слабші якимсь способом відчувають сильнішого і підлягають такому без попередньої домовленості. Бригадир має можливості отримувати добавку баланди на кухні і “кант” на роботі. Його і ставлять тому, що він уже сильніший. Бригадир знає, що він ніколи прихильністю до роботяги не заробить собі на прихильність до себе. Те він теж відчуває і знає. Тому й не старається. Маючи переваги фізичні і психологічні, бригадир, якби вростає у стан, в якому знаходиться, і дивовижно швидко почуває себе іншим у порівнянні із загальною масою людей. Ми часто дивуємося, що “ситий голодного не розуміє”. Згідно з психологічним укладом, Остап не мав амбіцій для того, щоби бути у таборі в складі придурків тої категорії, котрі належали до дриноносів. То була, так би мовити, моральна сторона справи. З іншого, практичного боку, можна було надіятися на можливість прожити довше, ніж товариші по недолі, а може, й, при щасливому збігу обставин, вижити взагалі (сон наївної дитини). Солідарність з безталанними товаришами у забоях шахти меркне перед можливістю полегшити свої страждання, жоден зек не зупиниться перед тим, щоби позбутися ненависного лома чи вагонетки у шахті на догоду найкращому другові, з котрим ту вагонетку дотепер попихав грудьми і головою. А вирвавшись з обіймів підземної смерті, трохи відживши, хоч би навіть таким шляхом, як це вдалося Остапові, за короткий час людина зживається з судженням: “І так можна прожити!”. Смерті уникає все живе на землі і у воді, що тут вже говорити про людину-в’язня, котрий вернувся з дистрофічного небуття і відзискав здатність розважати? Тому Остап комбінував собі, як би то уникнути повороту в бригаду Михайлова. Старатися дуже “взірцево” командувати у бараку ОП – не поможе. Бо Тетяна виписувала здоровших з ОП на “общі” негайно, і у цьому випадку була невмолима. Вирозумілість вона виявляла тільки до представників інтелігенції, вважаючи їх, мабуть, як безпорадний елемент у цих умовах. А може, й плекала якісь ілюзії щодо збереження інтелектуалів при житті взагалі? Важко сказати, чим вона керувалася.

Доходяга, котрому вдалося якимсь чином вибратися з критичного стану і відзискати собі здатність, так би мовити, ментальної (не тільки фізіологічної) функції організму, перероджувався. Така людина набувала непоборне стремління ж и т и. Вже сам по собі такий психічно-моральний стан постдоходяги гарантував йому у значній мірі подальше існування в однакових умовах у порівнянні з тими, котрі мали подавлений стимул й зневірилися.

Цікаве явище в природі людини (бо умови для повторення експерименту – сподіватимемось – не повернуться ніколи на білому світі): колишній безнадійний голододистрофік набуває здатності зберігати орієнтацію, відчувати небезпеку і уникати її. Такий не тратить зусиль на опір, а знаходить безпомилково найдоцільніший спосіб витрати життєвої енергії: перший у столовці – найдовше у теплі; швидше у барак – вигідніше місце на д о л і ш н і х нарах. Мовчання, уникнення конфліктних ситуацій навіть у таких випадках, коли “мав рацію”. Живе собі зек вдруге після тривалої коми. Живе – якийсь інший. Ніби пробудився зі сну і... того всього, що було дотепер, вже нема. Від тепер він починав жити дрібничковими перевагами, котрі творив собі у власній оптимістичній уяві: іти на роботу і назад усередині колони – ліпше, ніж скраю; на роботу – у хвості колони, з роботи – у передніх шеренгах. І хто б подумав, що у гурті “тепліше”, а у хвості колони – “пізніше прибудеш на роботу”. А “вихитрити” і зуміти підійти у черзі до таці з розкладеними пайками хліба і взяти з рук “днєвального” якраз ТУ, котру зауважив ще здалеку, ту “ліпшу”? А яка огортає радість, коли кухар зачерпнув баланди з дна? То могло тільки здаватися, але зек радів навіть тоді, коли вмовляв у себе, що “він точно запустив черпак глибше!” Горе, коли здавалося (песимістові), що попередньому і зараз за ним кухар набрав повніший черпак, ніж йому.

Всяк, хто пережив глибокий дистрофічний стан і не вмер, а потім вернувся до повного розуму, знає безперечну істину: доходяга нездатний контактувати з оточенням! Всяк пильнує себе. Д р у ж б а виникає, коли є з чим посидіти біля “тумбочки”, а співчуття – навіть глибоке і безмірне – коли колишній дистрофік вже наситився сам. У цьому випадку щирої прихильності, колишнього, пережитого доходягу не перевершить ніхто із недосвідчених у табірних умовах.

Людина з опухлими від голоду ногами, котра вертається з кризового стану, не виявляє ознак тої солодкуватої, диктованої етикетом, ввічливості. Адже вихована у цивілізованому оточенні людина вміння “поводити себе” використовує в егоїстичних цілях – бути кращим за інших, щоби шанували. Це увійшло в життя і ніхто не застановляється над змістом поведінки людей. Т а к п р и й н я т о, т а к н а л е ж и т ь с я, і хто так не поводить себе – заслуговує на осуд, як невіглас. Тим часом в описуваних умовах безпредметні категорії попросту знецінюються і відмирають: це – п о в е р х о в и й ф а л ь ш и в и й б л и с к. Відповідно мінялася й поведінка зека.

Рівного собі такий відчував, припустімо, при зіткненні їх біополя. Бо іншого пояснення годі знайти. Яким, скажімо, інтуїтивним чуттям керується людина-арештант, коли у столовці йому налили у чабарку баланди, він оглянувся навкруги і безпомилково сідає на ослінчик їсти біля “свого”, не знаючи такого особисто? Яким чином тасуються люди в етапних маршколонах, “підбираються” на нарах, віднаходять своє середовище, де почуває себе він і йому суміжні зручно і затишно? І теж “нюхом” чує невідповідне середовище? І це усе, не забуваймо, без попередньої домовленості, і усе це безпомилково.

Нездоланна сила – воля до життя! В умовах табірної зони треба переступити через власну смерть, щоби ту волю осягнути.

ОП при таборі “Белова” було якраз таке місце, де в’язні отримували можливість перервати на короткий час шалений біг до власної заглади, відзискували якості, котрі тут описані. Були теж випадки, коли окремі зеки в ОП навіть здружувалися. І табір “Белова” таки сплодив, розтопив і скристалізував якусь кількість отих діамантів-зеків із маси руди-гною, – мізерний відсоток із тих, котрі опинилися в “отвалі” (термін, так би мовити “чистої води”, бо на питання: “Де Петро чи Грицько?” не відповідали: “Вмер!”, а казали: “В отвалє” або “Пашол в отвал”).

Микитюк з Тетяною дозволили старості зони, якомусь дяді Кості, брати з ОП по 4 особи на день для допомоги на кухні. Працювати вони мали упродовж 2 годин денно. Теж можна було використовувати тих людей на упорядкуванні території зони. На кухню ще погоджувалися йти, в надії, що там щось вскурають із їжі; на зону не хотів іти ніхто. Але це ще не значить, що призначені на ту роботу могли відмовитися. На кухні робота була важка, а на зоні треба було тільки десь сніг прогорнути чи підібрати якийсь випадковий предмет. Тут і тут командував отой “дядя Костя”, котрому належиться уділити уваги і розповісти про нього.

Дядя Костя своїми функціями не відрізнявся від інших старост інших виробничих таборів. А все ж – то була індивідуальність. Мав він на голові справжню хутряну ушанку, стару, обдерту, вуха вічно опущені, але таки з овечого хутра, а не ватяна сіблонка. На хребті – кожушина. То було теж старе, подерте дрантя, вже б/у котроїсь там категорії. Старі ватяні штани наповзали на розтоптані підшиті валянки (а все ж валянки) на відміну до політзеків. Чоловічок низького зросту, майже нормальної статури. Мав дещо задовгі руки, захищені від морозу глибокими, по самі лікті, рукавицями-крагами. Вештався по зоні після розводу, всюди нипав, заглядав. Дрин, котрий завше волочився по землі на задовгому темляку, мав великий, на цей свій атрибут староста не звертав уваги, видно було, що він звикся з ним від давніх літ, як зі своїм табірним буттям, і втратив навіть намір позбутися як одного, так і другого. Визначити його вік можна було дуже приблизно. Бо обличчя мав він масивне, воно навіть не пасувало до його дрібної фігури. Брунатно-бурого кольору, потяте густою сіткою глибоких і дрібних, мов павутиння, зморщок. Було воно нерівне, мов дикий наріст на деревині. Зате він мав виразні сірі котячі очі. То були страшні очі. Ніс приплюснутий і кирпатенький на самому кінці. Уст не було видно, їх прикривали завше непідтяті вилинялі вуса. Він мусів мати вже понад п’ятдесятку за плечима. Від нього віяло внутрішньою зухвалістю, нахабністю, впертістю і безмежною певністю в собі. Функція старости зони зосталася у певній мірі не вияснена до кінця. Конкретно на “Белова” табір функціонував як добре налагоджене господарство, а староста був лиш зайвий пострах у зоні. До в’язнів він чіплявся без видимих причин, під настрій. Тому ніхто із “вихідних” чи хворих – ті і ті зоставалися у зоні, коли їх бригади-зміни були на роботі, – не міг знати наперед, що їх чекає у зоні. Він убивав людей. І мав на це принаймні два добре відтренованих методи: хапав жертву за рамена і блискавично саджав грудьми собі на зігнуте високо коліно. Ефект був вражаючий: людина вмирала на місці. Хто залишався після “обіймів” дяді Кості живий, то вже ненадовго. Другий спосіб був не гірший від першого: староста знімав з руки рукавицю і, зірвавши з в’язня сіблонку лівою рукою, правою долонею, складеною у “мисочку”, бив сильно у ліве вухо. Людина глухла відразу. Часом з протилежного вуха з’являлася кров, яка теж могла піти й з горла чи носа. Без медичної допомоги така людина страшенно страждала, переважно голова спухала, і по кількох днях жертва мирно затихала на нарах. Характерно: жертву старости бригадир не виганяв на роботу і не ставив перед очі фельдшера...

Через того-таки старосту ніхто із ОП не хотів іти на ту двогодинну роботу у зоні. Усі знали, що мати справу політзекові з “кадровим” кримінальником – справа пропаща.

Староста зони дядя Костя був небезпечно активний педераст; у “жінках” не перебирав. Фізично сильний (він же їв досхочу) був вельми небезпечний для молодого поросту з числа в’язнів, особливо – для новоприбулих. Він мав добрий нюх на характер кожного зустрінутого зека – “черствих” душ (тобто таких, що не побояться виявити спротив) він не зачіпав. Як теж таких, котрі зуміють гідно вмерти від його “обіймів” на коліні.

Згадувалося вже коротко про людину, котра займалася трупами – про Федька Мотковського. Був то хлопець родом десь із Прикарпаття, з-над Дністра. Молодий ще і жилавий хлопець. Засуджений ще до “Указу” і тому мав тільки “десятку”. Прибув на ОЛП “ИГУМЕНОВСКИЙ” значно раніше і перебував тут на правах ИТЛовця. Федь мав роботи у достатку, бо кожного дня прибували трупи. Треба було їх “роздівати” і здавати одежу на склад. Потім розігрівати закоцюрблені долоні і робити відбитки як окремих пальців, так і долонь зокрема. Це називалося, як і всюди на світі, “зняти дактилоскопію”. На морозі годі було таке зробити, і Федько мусів заносити небіжчиків у згадану вже бойлерну, там розігрівав їхні руки і аж тоді знімав відбитки пальців і долонь. Потім трупи він виносив і скидав на купу у закутинці за амбулаторією. Користь із того була та, що Федь не виснажувався вщерть у шахті, мав можливість трохи попастися при кухні (як і згаданий вже Міша), бо потрібні були фізичні сили, щоб переносити мерців. І нарешті – він не був обдертий і практично не босий, бо добру ще одежу не різав на покійниках, а знімав цілу і мав при потребі для себе. Ці переваги разом з доступом до амбулаторної аптечки дали можливість Федькові Мотковському вижити.

“Робота” усіх мотковських при таборах підігріває надію, що мільйони дактилограм десь зберігаються в ГУЛАГовських архівах, і може колись з’являться на землі дійсні homo sapiens, які на цій підставі зроблять відповідний висновок; це при умові, що потомні “зацікавлені” у вічній т а є м н и ц і не встигнуть знищити того corpus delicti – підтвердження скоєного...

Минали весняні місяці 1949 року. Ущільнений протягом восьми місяців сніг почав сіріти зверху, на ньому утворювалася тверда шкірка, по снігу можна було вже ходити, не застрягаючи у нім.

Перестали палити у “пєчках”, бо дров не вистачало вже навіть на кухні. При сонячних днях температура значнопідвищувалася і це діяло на зміну клімату у бараках, у них теж ставало тепліше. Дилини стін ослизли, під нарами почав топитися наледок, повітря зробилося перенасичене вогкістю, смрад і задуха ущільнилися; а тепла там не було...

Настав звичайний у тих умовах цикл весняної смертності.

На шахтах “проходку” ледве забурювали протягом двох змін. В’язні волочили опухлі, мов колоди, ноги геть і назад, ще щось ніби робили, але видобуток золота зменшився катастрофічно. На біду, людей вразив – когось більше, когось менше – шкорбут. Якщо з курячою сліпотою ще давали собі якось раду тим, що в амбулаторії таким давали кілька порцій свіжого трану, то зі шкорбутом справа малася значно гірше. При вході у столовку поставили діжку зі “сланніком”. То був екстракт-витяжка із чатиння сосни чи взагалі із шпилькових. У цій витяжці дійсно було у достатку вітаміну C і, може, ще якихось похідних вітамінів. Це могло допомогти. Але організм збідованої людини чомусь сильно противився цій речовині. Людям радили, а відтак – примушували випивати порцію цього “сланніку” при вході у столовку, навіть ставили чергувати при діжці санітара з амбулаторії, щоб він нікого не пропускав до роздаточного вікна за баландою, поки той не зажиє “лікарства”. Люди підкорялися і пили цю густу, гірку і відразливу рідину. Частина з них – хоч і невелика – вибльовувала це “лікарство”, тільки-но відійшла від діжки, в інших це викликало алергічний ефект; однак найбільше було таких, що витримували і те їм допомагало проти шкорбуту. Тим часом значна частина населення табору котилася до загибелі: люди наливалися рідиною, пухли на очах тепер уже всі без винятку. Від авітамінозу у людей виникали синюваточорні плями на тілі, особливо – на ногах; їм стягало сухожилля; усі терпіли від специфічних для авітамінозу судорожних болей; ясна переважно спочатку кервавили, відтак чорніли, і врешті люди випльовували зуби разом зі смердючою кров’ю чи сукроватою з ясен.

На людях тіло гнило, сочилося гноєм, смерділо. Смерділи люди, смерділа табірна зона, смерділи бригади на шляху до шахт...

Доктор Денисенко і начтабору Микитюк у даних обставинах ще шукали способу якось рятувати людей. Мали вже достатньо досвіду, щоб зрозуміти, що є частина таких, котрих вже не вдасться повернути зі стану крайньої дистрофії, хоч такі ще виходили навіть на роботу. Тетяна влаштовувала в ОП на реконвалесценцію таких доходяг, котрі ще, на її думку, могли бути врятовані. Реченці перебування на відпочинку скоротила до тижня – 10 днів. Виписувала сильніших і на їх місце клала наступних. Люди за такий час не встигали навіть змити з себе “єстєствєнной проізводствєнной грязі”, бо її можна було позбутися тільки разом з наскірком. Але кілька днів відпочинку, кілька мізерних порцій “моржзвєря” і повна, необкрадена пайка повертали людину до принаймні пам’яті. Разом з тим вселялася у свідомість в’язня ота рятункова “дрібничковість”, про котру тут була мова. Цей фактор Тетяна знала і на нього розраховувала. Чи не тому вона якось раз, під час проводів чергової порції людей із ОП у виробничі бригади, ставши на порозі барака ОП, сказала: “Я вас усіх сама не врятую, самі мусите якось рятуватися! Постарайтеся!”. І люди таки рятувалися. Видно – її слова були гідні громового дзвона, що під його звуки встають мертві.

Микитюк заходив регулярно у зону кожного дня. Ішов своїм розміреним кроком уздовж до столовки і назад. У бараки не заглядав. Ішов похнюпившись, опустивши дещо голову і дивлячись собі під ноги. “Хазяїн” був не в настрою. Часом заходив за амбулаторію і оцінював на око “бригаду” Мотковського. Під весну сніг потахав, і мерці, котрі були зверху, оголювалися. “Хазяїн” був заклопотаний. Думав...

В ОП вже вдруге опинився якийсь непоказний, маленький на зріст зек на прізвище Вус. Не був він виснажений у порівнянні з рештою тих, що опинилася тут. Остап відразу зметикував, що це – не випадково. Не міг тільки зрозуміти: з чиєї протекції він, Вус, відпочивав уже другий раз, коли Тетяна у тому випадку була неподатлива і винятків для нікого не робила. Цей же перебував тут виразно з протекції. Але Остап пам’ятав, що він сам теж вже був вийшов із стану безпросвітнього дистрофіка, а тримала ж його доктор в ОП. Кидалося у вічі те, що Вус був дуже ще молодим хлопчиною, а був непомірно нахабний і лаявся недобрими словами, що і “правовірний” з числа слуг народу позавидував би іноді.

Остап чомусь його не любив. Молоденьке, недоросле, а якесь колюче і влізливе воно було. Переважно Вус не знаходився у бараку ОП, а десь виходив, і тільки приходив регулярно за пайкою і баландою. Часом, правда, спав на другому ярусі нар. Відчуття несимпатії до Вуса Остап не міг пояснити. У стані старшого по ОП він міг собі дозволити й на поблажливість, а не міг.

Якось у барак після ранішньої пайки зайшов наглядач Габайдулін, старий служака при таборах, бо мав уже десь понад 50. То мав бути колись добродушний татарин, а тепер сухий і нешкідливий “гражданін начальнік”. “Брігадір! Ану, сабірай каманду, пайдьом за сланніком – кашу варіть нєчєм!” – звернувся до Остапа. Вперше треба було йти на таку “роботу” й Остап не знав, що воно таке. Але здогадувався, що треба з десяток трохи сильніших хлопців. Він викликав кого розумів, у тому числі й Вуса. Останній і не рушився на нарах: вдавав, що спить. Остап приступив до нар і покоторгав Вуса за ногу: “Вставай!”. Вус “послав” його, куди переважно посилають. А біля дверей вже юрмилися люди. Можна було б і залишити того Вуса у бараку, але ж Остап його чомусь не любив і не міг поступитися у цьому випадку.

– Вставай і марш разом з людьми за сланніком! – звелів Остап.

– Пашол ти к... – крикнув Вус.

– Вставай, бо стягну за ноги!

Але Вус, як кажуть, і “в вус не дув”.

Виник конфлікт. Остап розумів, що в’язати йому ціпи з шмаркачем Вусом – не гоже. А стриматися чомусь не міг. Став на перекладину долішніх нар, дістав Вуса за ногу і потягнув на себе. Вус підсунувся і другою вільною ногою, матюкаючись, копнув його в лице. Остап заліз на нари і скинув звідти Вуса силоміць. Той, опинившись на долівці, встав, пообіцяв бригадирові: “Уб’ю” – і вибіг із барака. Остап – за ним, встиг лиш зауважити, що недоросток забіг у “палатку”. “Нехай!” – махнув рукою і подався з групою людей услід за Габайдуліним...

За брамою їх, як і належалося, прийняв конвой із трьох солдатів. Відчитали, що буде за “шаг вправо, шаг влєво”, Габайдулін пішов попереду, а група “опешників” під конвоєм – за ним. Звернули ліворуч від головних воріт, пішли поза лазнею видолинком у протилежний бік від рудника. Віддалилися від табору, може, на якихось півтора-два кілометри і завернули праворуч на збіч гори.

День тоді був погідний, але злегка захмарений. То рятувало очі від сліпучого сонця на відкритому місці. Де-не-де з-під снігу виглядали китички карловатого повзучого кедра, т.зв. “стланнік” (мабуть, від того, що стелиться). Це було саме те місце, де належалося назбирати цього повзучого стелюха на дрова для кухні. Габайдулін зостався біля стіп гори, а доходяги з ОП пішли трошки розрідженим рядом по узбіччю, розриваючи злежалий глибокий сніг ногами, шукаючи при землі це патиччя. Знаходили і скидали на купу позад себе...

У групі цих людей знаходився високий і неймовірно марний латиш. Він був в сильномінусових окулярах, через що його очі виглядали якісь неприродні. То був викладач котроїсь із консерваторій Латвії, мав вельми благородне й інтелігентне обличчя. Він завадив ногою за якийсь корінь під снігом, нагнувся, взявся руками за нього і почав сіпати цей “стланнік” на себе. Нараз – окуляри злетіли з перенісся і впали у сніг. Латиш нагнувся і розпачливо почав мацати руками навколо, надіючись знайти навпомацки свої окуляри. Група людей тим часом встигла віддалитися від нього на 6-8 кроків; на такій відстані він уже не бачив і своїх товаришів. Один із конвоїрів підскочив до нього і штовхнув немилосердно прикладом межи плечі: “Впєрьод, фашіст!”. Збентежена людина повернулася і... втратила орієнтацію... “Впєрьод!” – Конвоїр вгостив розгубленого латиша прикладом ще раз. І людина зробила крок.., а може, й два, але у протилежний бік. Конвоїр, не вимовивши більше ні слова, підняв карабін і вистрелив майже впритул людині між лопатки. Той ще підняв руки догори, мов птиця в кінці лету, і рухнув чолом у сніг... “В кучу, стєрви!” – крикнув до усіх решти другий конвоїр. В’язні збилися у купу. “Садісь! Стрєлять буду!”. Люди, як підкошена трава, сіли у сніг. Конвоїри обступили їх – і навели цівки зброї. Габайдулін придивлявся здалеку, посмоктував свою “козю ношку” і не вмішувався. “Бєжать вздумалі?! Думалі – удобний случай?! Для атвода глаз аставілі аднаво?!” – конвоїрів аж трясло. Ані сумніву: у тому екстазі вони були б вистріляли всіх до ноги, – ворухнись тільки.

Так тривало, може, яких три-чотири хвилини. Відтак “старшой” закомандував: “Встать! Стать по-пять! Взятса подрукі! Бєгом марш!” В’язні робили все по команді, як їм велів конвоїр. Вибравшись до підніжжя гори зі снігів, спробували бігти, тримаючись попід руки “Бєееегом! Ууубю! Сволочі, бєжать вздумалі!”. Але Габайдулін нагадав їм про труп... “Пріставіть ногу!”... Висіпнув конвоїр двох з краю і погнав назад на збіч. Вони взяли небіжчика за ноги і поволокли до купи, де стояла решта людей. Подалися повільно вже назад до табору, міняючись по дорозі при “транспортуванні” тіла.

Коли прибули до брами табору (без дров, звичайно), то біля прохідної чомусь стояв Микитюк. Він перейшов попри залякану купку людей і трупа на снігу, але не виявив якогось зацікавлення: віддалився розміреним військовим кроком... Він чув постріл!

...Конвой “сдал по счоту...”.

У порівнянні з табірною буденщиною, коли кожного дня хтось скапує у безвість – тихо, смирно, непомітно, цей випадок – дрібний епізод. Але чомусь декотрі випадки випалюють на душі тавро, котре маячіє перед уявою і не вступається. Не вступається, – сниться ночами у снах...

До ОП списали з котроїсь бригади полковника Вейде. Цю людину знають усі у Латвії – це безперечно. Крупної статури, сильної колись будови особистість; тепер це була натрудоватіла до можливих меж колода, – безбарвна, безвладна. Навіть дивно, як він ще вчора міг бути на роботі. Йому Остап розлюзнив місце на долішніх нарах зараз при порозі, щоб йому при потребі не треба було далеко ходити. Перед вечером того самого дня, коли його припровадив попід руки Володимир із амбулаторії, зайшла у барак Тетяна і, не відповівши навіть на привітання, підступила до нар, де лежав Вейде; зміряла його оцінююче поглядом і мовчки вийшла. Рідко коли вона приходила. Остап вирішив, що Тетяна не випадково помістила його в ОП, хоч було мало надії на його реанімацію. Багато тут залежало від його власної волі.

Минуло кілька днів. Вейде не вставав з баночкою у чергу за баландою, бо не міг, був занадто ослаблений. Баланду подавав йому на нари його краянин Лєсінш. Вейде приймав мовчки подане і мовчки з’їдав. Потім знову лягав пластом на нари і мовчав. Чи він спав? Важко сказати, бо він ніколи не стогнав, не хропів і навіть голосно не сопів – мов мертвий. Надвір він виходив з допомогою Лєсінша кілька разів на день і навіть уночі. Це була добра ознака, отже організм ще функціонує. Виводив його, підставивши крихке плече, його краянин, а він ніби й не спирався на Лєсінша, тільки обнімав за карк, як побратима. Вони виходили і приходили мов тінь – ніхто їх не зауважував. Можна було таки зрозуміти, що Вейде – особлива людина: десь із-під бруду і пухлини на лиці пробивалася тінь присутності духа і незламної волі. Чи він реагував на оточення? Хто то може знати?..

Коли ходили на кухню по баланду для ОП, кухар відмірював ретельно кількість черпаків по кількості людей, а потім ще доливав два черпаки, заявляючи: “Ето фонд брігадіра!”. Так само добавляв два кубики “моржзвєра” і знову голосив, що то “фонд брігадіра”. Таким чином тих два черпаки могли послужити як добавка самому бригадирові, або можна було комусь додати зайве. Бригадир “мав право” – ніхто не буде перечити, а другим черпаком можна було пригостити трьох-чотирьох помічників, за що вони будуть готові за бригадира “у вогонь і в воду”. Остап розпоряджався тут вельми недоцільно. Порушивши випробуване табірне правило “бригадира”, почав наділяти тим черпаком кожного по черзі, – враховуючи й себе. Метод не виправдав себе. Бо 40 осіб в ОП, а перебування у ньому – тиждень чи максимум 10 діб. Хтось зайвий черпак з’їв, а хтось не діждався черги, – виписали. Тоді він почав давати добавку на свій розсуд. А розсуд базувався на тому, що Остап розглядав когось як ціннішу особу, котру т р е б а зберегти при житті. Безумовно, не йому було дано розуміти тайну тайн: котра людина була варта більше, а котра – менше. Та ще у тих умовах. То викликало затаєний “бунт” у голодних дистрофіків, бо “старшой” роздає баланду любимцям; лиш неміч стримувала їх від активного протесту. Остап почав наділяти добавку Вейде. І порцію “моржзвєра” теж добавляв йому. Другу порцію переважно віддавав найслабшим. Собі дуже мало коли брав з того, бо добре розумів, що він у набагато кращому стані, ніж решта людей в ОП. Відчував тим часом, що люди страждають від того, що одному Вейде дісталася вже третя порція баланди і моржового сала.

Це не могло пройти повз увагу вже згаданого Вуса. А він був ще й сильніший від решти доходяг. Після роздачі ранішньої баланди Вус, з’ївши свою порцію, приступив до діжки вдруге і, дочекавшись останнього у черзі, знову підставив баночку. Остап ніби не звернув на нього уваги, налив у баночку другу порцію для Вейде і подав Лєсіншу. “Наливай мені!” – нагадав Вус, підсунувши баночку Остапові під ніс. “Тобі не буде!”. Вус заглянув у діжку: із дна можна було ще нашкрябати порцію. “А – тому, що?”. І Вус показав пальцем у бік Вейде. “Ти вже сильніший! Бачиш – людина у якому стані!”. Остап міг і не давати якихось пояснень. “Ти яке право маєш роздавати нашу баланду засраним латишам?”. Остап підкликав одного з тих, котрі ходили з ним на кухню і запитав:

– Скільки черпаків дав кухар на ОП?

– На всіх! – відповів той.

– То кілько?

– Сорок одну!

– А кілько дав більше? – не відступав Остап.

– Два черпаки! – відповів неохоче хлопець.

– А “моржзвєра”?..

– Також, здається, два!

– І що кухар сказав?

– Ну, сказав... сказав, що то тобі!..

– Як, як?

– Ну сказав, що то для, ну... для бригадира! – видусив той.

– Видите всі, що я сам того майже ніколи не їм, хоть голодний так само, як і всі! Бо розумію, що трохи моцніший! І отой шмаркач також моцніший від вас усіх! – Остап зробив паузу і, обернувшись до Вуса: – Я б тобі зараз “добавив” черпаком по голові, але – йди на другі руки! Зрештою...

Остап черпнув дещицю з діжки і влив Вусові. Решту розділив між двома, котрі ходили з ним на кухню. Безперечно: Остап ледве стримався, що не вперіщити Вуса по чолі черпаком, таким самим способом, як це робили усі “раздатчікі” у численних таборах. Але ж били завше слабших. Своєчасно стримався. Вус за той час вихлептав ту мізерію з баночки, кинув її Остапові під ноги і прорік: “Отак! Тепер зрозумів?”.

Наступного разу Вейде навідріз відмовився прийняти добавку – Лєсінш повернув баночку з баландою Остапові: “На! – сказав він. – Он кусат ни будет! Ето... не пріятно!..”.

Від того часу Остап зненавидів шмаркача Вуса до решти. Замислюючись над тим, розумів, що не повинен принижуватися до такого рівня, щоб зводити порахунки з таким запортком, але не міг перебороти себе. І не знав, чому. А справа звичайна: Остап не був підготовлений морально до функції придурка-дриноноса; подібні “зневаги” переносив з вирозумінням, хоч, протертий життям, все одно “хворів” дитячою хворобою – стидом і сумлінням.

Сніг темнів і ущільнювався ще більше. Сонце піднімалося і з дахів бараків потекло. Дорожна бригада Володимира Бутто складалася з різних спеціалістів, тому там зуміли виготовити з випадкових дощок щось подібне на сани; зробили тих “саней” кількоро. Подали те у зону, і дистрофіки з ОП почали вивозити сніг за межі табірної зони. Все було організовано, як завжди: староста командував у зоні, наглядачі – у воротях і там, за межами огорожі, де належалося сніг скидати, а гарнізонні солдати створили т.зв. “оцеплєніє” поза табором, пильнували, щоби котрийсь із доходяг не зробив “шаг вправо – шаг влєво”. Дистрофіки накладали брили нарізаного диктовими заступами снігу на сани, запрягалися по чотири грудьми у дрючок, прив’язаний до передка, і власною мізерною вагою (не мускулами ніг) випихали сніг за браму. У цей час брама була відчинена настіж.

Через відчинені ворота видно було ген широкий шлях до фабрики, а ліворуч – головний штабний будинок. Біля нього “вихідні” довбали смердючі піссуари, куди начальники “ходили”, і купу сміття, котра рівнялася з острішшям штабного барака.

Порядок біля цього будинку завше робили арештанти, що були у складі виробничих бригад, а раз на 10 днів звільнювалися від роботи – “вихідні”. Про таких уже згадувалося. Такий один “вихідний” (“по скользящему графіку”) на цей раз роздовбував ломом сміття біля самого входу. Там було багато всякого непотрібу, а найбільше – листів, переважно – роздертих на двоє, котрі надійшли в’язням. Цензор не міг уміти читати на всіх мовах, на яких надходили листи; зеки мали право відправити 2 (аж два) листи і стільки ж отримати протягом року, отже, цензор “зайве” викидав. (Пізніше пошту цензурували централізованим способом у Магадані). Отож: невільник стояв на купі того сміття і роздовбував його ломом, розсуваючи на боки, щоби швидше це розтоплювалося. Поруч стояв наглядач без дрина (за межами зони). Ще кілька кроків від них – конвоїр. Нараз в’язень різко нахилився і підняв “щось” із-під ніг, швидко запхнув собі під бушлат на грудях біля коміра – аж до тіла. І відразу почав старанно сцібати брудний лід ломиком. Але наглядач зауважив, підскочив до нього, видер лом з рук і закричав: “Ану вибрось, што поднял!”. Зек мов і не чув. Так стояли напроти себе якусь мить: наїжений наглядач і похнюплений, але впертий зек. Наглядач перекинув лом у другу руку, а цією почав трясти в’язнем, вхопивши за бушлат на грудях. В’язень сплів руки навхрест перед грудьми і не реагував, ані руш. Таке не дуже часто зустрічається в історії таборів – щоб зек-доходяга противився волі мундурованого вольняшки-наглядача. Наглядач міг допустити, що миш, обороняючись, могла його вкусити за палець, але щоб такий гній, політзек міг противитися його волі? Таке йому й приснитися не могло. Тут вирішувалося питання “честі” чекіста, якими вони себе усі вважали; це питання чорної зневаги “маєстату” державного представника якимсь зрадником-фашистом.

Наглядач ошалів. Зблід як труп. Вхопив лом обіруч і з серцем вперіщив зека впоперек по ребрах. Почав бити не дивлячись куди. В’язень упав на купу цього гною, котрий щойно довбав, носом униз із руками, схрещеними під собою. Той копав його ногами під боки і кричав: “Падимайсь! Вибрось! Вибрось!”. Відтак почав знову бити ломом по всьому тілі, мов шалений...

Зі штабу (двері ж поруч) вийшов начальник КВЧ – не звернув навіть уваги і подався кудись на “посьолок”. Перейшов начальник режиму і, не спиняючися, кинув дуркуватому наглядачеві: “Хватіт! Он гатоф! Што рукі трудіш зря?”. Наглядач зупинився з піднятим ломом у руках, – більше не вдарив, – жбурнув його геть від себе на тверду дорогу. Лом жалібно дзенькнув-зойкнув, підскакуючи на твердому грунті, ніби його самого били, і зостався лежати. Наглядач пішов геть, розчепіривши руки, як індик крила, важко сопучи. Конвоїр знав свою службу докладно: не вмішувався, йому – аби не втік. Хтось із вахти дав знати Федькові Мотковському. Той вийшов, узяв небіжчика за ноги і потягнув у “свою” бригаду, – квапився, поки долоні не застигли, бо прийдеться розігрівати у бойлєрній.

Конвоїр, радий, що швидше звільнився від служби, “сдал”, черговий “прінял”, на вахті – відмітили. Всі задоволені...

Коли Федько роздяг убитого, ще, до речі, теплого, не розтинаючи на ньому одежі ножем, то виявив зовсім добре збережений лист на грудях трупа. Лист був з його дому. У листі – фотографія з зображенням мами і сестри вбитого. Мама і сестра писали, що “тато поїхав на заробітки...”, а вони спеціально сфотографувалися, щоби вислати йому картку на пам’ятку, бо “хто його знає, як воно ще з нами буде. Може, й не будемо себе більше видіти...”. Мотковський – обережний в’язень, – показав лист і фотографію тільки фельдшерові Володі Гудзовському. А цей розповів про те, що знайшов у сміттю закатований арештант, “тільки” своєму близькому друзякові, Володимирові Бутто...

А Бутто?.. “Тайна”, як бачимо, була збережена докладно, по припису...

Віконце до “хлєборєзкі” всюди у таборах трошки замаленьке, щоб через нього можна було залізти до середини чи навіть побачити і розгледіти обличчя хліборіза. Тай ніхто не старається туди заглядати. Зате хліборіз завше бачить, кому видає хліб. І ось одного разу, коли Остап черговий раз підійшов до цього віконця отримати хліб на ОП, хліборіз висунув обличчя трохи у віконце: “Ти! Я тебе десь видів!”. Потім підсунув купку дробинок на край дощечки у віконці: “На, бери! То тобі!”. Остап трохи змішався, але дробинки, котрі хліборіз подав, згорнув собі на долоню і всипав в уста, щоби не нести у барак, де можуть запідозріти, що він натряс з пайків. Бо зайвого шматка хліба не додавали ніколи. Що стосується знайомства з хліборізом, котрого він не впізнав, то це виглядало так само, коли він зустрівся з Василем Раком у ванінському транзиті: він був зацікавлений не бачити нікого зі знайомих з довоєнного і воєнного часу. Не бажав собі, щоби вертатися під слідство ще раз, як то звичайно практикувалося, коли “знайомі” могли щось ще добавити такого, чого підслідний не “визнав” на слідстві. А він не мав громадянства СРСР, котре відкинув на слідстві, підтвердивши тим самим, що ніколи на тій території не був.

Наступного разу хліборіз заговорив знову. У голові майнула погана здогадка: “Хліборіз – ставленик “кума”. Наступного дня, коли Остап прийшов за пайками хліба для ОП, віконце було заложене дошкою, а хліборіз стояв у вузькому пройомі відчинених дверцят у приміщення, де розподіляли хліб на пайки для зека. “Зайди сюди!” – гукнув хліборіз до Остапа. “Не маю часу! Гайда – давай хліб”. Він мав час, але табірне правило наказувало варуватися хліборіза. “Слухай, ми знайомі! Ти маєш бути брат Хмари!”. Остап насторожився: справа торкалася Петра й ОУН. “Зате я тебе не знаю... Давай хліб!”. Підійшли доходяги з діжкою за баландою. Не було ради, – хліборіз зник у дверях і видав хліб у віконце. У бараку Остап розміркував: “Якщо в і н мене знає і впізнав, то буде дурного робота тепер бавитися хованки; ліпше поговорити з н и м”. Роздав баланду, розподілив “моржзвєр”, розпорядився, хто має куди йти на двогодинну роботу у зоні, а сам подався знов у столовку до хліборіза. Постукав у дощечку віконця, котрою було заложене. “Хто?” – почулося з середини. “Хмара!” – відізвався Остап. “Зараз!” – через хвилину дверцята відчинилися і... Аж тепер Остап побачив: хліборіз стояв, підпершись милицями, марне, але важке тіло було нахилене вперед і спочивало на тих милицях якось незграбно. Остап відразу зрозумів, що помилився: хліборіз не обов’язково був стукачем. Тепер він приглянувся і ствердив, що він цю людину теж знає. Та манера глядіти трошки зверненим у бік лицем, ті безкомпромісні уста. Пригадував собі, але не міг визначити місця і часу, де він й о г о бачив. “Що, не впізнаєш? Не старайся, – я тоді був в окулярах! Холм, пам’ятаєш?”. Так. “Холм, Холм... рік...”. Пригадав...

– Я давно приглядаюся за знайомими, мені з віконця видно! Але нікого не зауважив, крім тебе! – вимовив Сильвестр.

Так! Це був Сильвестр Скоробогатий із недалекого села з-під Зборова. Колишній гімназист, потім студент і рівночасно один із провідників мережі ОУН середньої ланки. Петро йому підлягав. Сильвестр дав йому маленький окраєць хліба, бо сам отримував з ваги, а його ще й обважували. Не міг, щоби якийсь нещасний недоїв з його вини...

Відносини, котрі мало кому зрозумілі, зберігаються донині.

Тетяна Денисенко прийшла у барак ОП і переглянула декотрих реконвалесцентників. На Остапа не звернула, здавалося, уваги. “Комісовка”. Завтра певна кількість людей повернеться у бригади. Остап відчув якийсь неспокій у душі (він завше відчував наперед). Перед вечером прийшов у барак Володя – фельдшер нічної зміни з реєстриком у руці. Прочитав, кому вертатися у свої бригади. Настрій тих людей можна порівняти хіба що з настроєм прогнилих в окопах солдатів, котрих після тижневого перепочинку погнали знову на фронт. А тут у сотню разів гірше. Володя, виходячи, покликав Остапа до амбулаторії. Коли прийшли, він, зніяковівши, сказав Остапові: “Дольше тєбя о н а дєржать нє может... Іді поработай. А там відно будєт”. Остап заспокоїв його: він і так не надіявся, що стільки буде на відпочинку: адже зовсім, порівняно, здоров. “Ми дагаварілісь о месте в брігадє Свістуна! Согласєн?”. Такого Остап не чекав; від тепер, а може, й назавше, він уникне бригади Михайлова. А бригада Свистуна виконувала найлегшу роботу на руднику: відсортовувала пусте каміння від т.зв. руди.

Вранці Остап вже стояв на розводі у бригаді сортувальників. Бригадир Свистун – молода людина, політв’язень, засуджений до десяти років, на ОЛПі “ИГУМЕНОВСКОМУ” від 1946 року. Особистість настільки невиразна, що важко якось його описати. Спокійний і тихий, маломовний, ніколи не кричав і не матерщинився. Його велика бригада була розділена і виходила на роботу в дві зміни. Для цього він мав відповідного заступника. Крім того “його” люди працювали на усіх шахтах і на фабриці одночасно. Він мав право ходити всюди, де працювали його бригадники, хоч не був розконвойований. Справу свою знав, люди трудилися сумлінно. Уся тайна його “успіху” полягала в тому, що він був майстер видобувати рудне золото для начальників, яке вони якимсь чином збували.

Остапа бригадир відправив на фабрику – найкраще місце... Це типова споруда для розмелювання рудної породи, в якій був великий вміст золотоносного кварциту. Подрібнену пульпу з водою випускали на вібростоли, де золотий пісок осідав, а звичайний пісок відходив у “хвости”. Це була вже фабрика. Але поруч, під голим небом, збереглася ще й “мєльніца”, змонтована ще на зарінках відкриття рудника.

Цей “млин” нагадував прилад-“машину” для таких цілей ще з тих часів, коли будували єгипетські піраміди. Описати це “чудо” важко. Тим якраз запам’ятався цей млин, що невільники ходили навколо “жорен” рівно півдоби, впираючись грудьми у товстий дрюк, який увесь час підскакував і сіпав знужданий, зболений і голодний організм звичайної людини, такої самої, як і ми всі на світі. Це страхіття встигало загнати у колимську рінь кілька десятків осіб протягом тримісячного колимського літа, поки вода в роштоках не замерзала. Якщо хтось із арештантів чимось не подобався начальству чи принаймні – нарядчикові, то бригадирові рекомендували: “Под каток єво!..”.

*

Напровесні 1949 року, десь у травні, коли південний бік іржавих грунів полисів від снігового панциру, якогось дня зеків, які поверталися з роботи, зустрів на брамі начальник спецчастини з помічниками від наглядслужби. Вони мали з собою відповідні реєстри на кожну бригаду. Один із них викликав в’язнів за прізвищем, а цей називав, як звичайно, ім’я та по батькові, статтю і реченець. Кожному вручали чотири білі шматини – одну більшу і три менші, на яких були написані чорною фарбою номери. Властиво – літера і номер. Більшу шматину належалося пришити на плечах, а менші на сіблонку, куртку і штани – спереду. Начальник спецчастини розпорядився: “Ще нині, після “прійома піщі” (гарний термін, правда ж?) кожний сам собі пришиває ці номери на відповідних місцях на одежі! Для цього у “палатці” є голки і нитки, а завідуючий покаже, що робити!”. “Указаніє” (ніяк не позбутися із пам’яті таких прекрасних слів) має бути виконане, бо відтепер не викликатимуть за прізвищем, а будуть називати номер. Хто не пришиє вчасно, буде покараний: десять діб строго ізолятора з виводом на роботу! Ясно?!”.

Наступної зміни частина політв’язнів вийшла на розвод вже маркована, чи пак – таврована, кожен персональним знаком. Це був дещо запізнений захід щодо розмежування політичного контингенту від кримінально-побутового з окремими управліннями – відповідно – “БЕРЛАГ” від “УСВИТЛ”. То вже були не люди, а цифри. І був у цьому якийсь психологічний фактор: хоч в’язні сприйняли це якось байдуже-смиренно, та воно лякало більш вільнонайомну обслугу табору і виробництва. Номерований зек розглядався начальниками і ізгоями, ба – навіть побутовими кримінальниками-вбивцями як такий, що викреслений – з-поміж живих. Через три-чотири дні нумерацію закінчено. У режимному розтині справи політзеків мали погіршитися.

Реформа системи “ГУЛАГу” завершувалася на усій території імперії. Мета її – насильно збільшити “продуктивність праці”. Щоби дорогоцінні метали і руди річкою пливли у засіки монстра-держави. Передбачалося підвищення рентабельності невільничої системи за рахунок зменшення витрат на утримання політзека. Були сплоджені циркулярні, абсолютно тайні “нульові” накази. Ліквідація оплати за роботу штампованим вивільняла середники не лиш від того, що політзекам не виплачували ні копійки (вони й дотепер не платили), запровадили режимний порядок: “За посідання грошового знака з/к, з/к притягається до режимної відповідальності”. А чим закінчується переважно перебування в’язня у БУРі – досконало відомо. Бо воліли б, щоб судили. То хоч би арештант перепочив у слідчій камері на гарантованому пайку. Дальше: по країні, на усіх рівнях табірного обліку – від центра до ОЛПів – випадала ланка “нарахування і виплати заробітку”; вивільнялися чи радше – ліквідовувалися платні місця обліковців і касирів. А то теж немалі гроші. Спецтабори передані були у ведення МГБ-МВД, тобто – у ведення держави в державі. Тепер ці винаймали державі робочу силу (“трудовые резервы” – два слова, а звучить як музика), а в держави винаймали конвойно-охоронні війська кадрової служби. Реформа не була витвором фантазії, реформа була вимогою часу! Бо табори стали нерентабельні. Замість відмовитися від рабської праці – “по ідеї”, вирішили “поліпшити” систему, недодавши ні крупинки вівса у кашу арештанта.

А політзек перекреслював усі плани, так чудово складені мудрецями-вченими. Тільки зупиніться і розміркуйте хвильку.

1. Жодного зайвого писка на виробництві і в обслузі.

2. Ні крупинки додатково у загальному котлі зека.

3. Ні копійки арештантам (політичним) і конвойно-охоронним військам, бо вони служать “родінє” за так собі; яко патріоти – вони не вольнонайманці. Отримують свій “лєнунг” і баста!

Усе продумане, винормоване, доведене до дивовижної доцільності – монументальна ідея, титанічний труд ота реформа.

А від природи злочинні латиші наїлися мила і повмирали; а тупі до безтями “бєндєри” просто воліють гинути під дрином бригадира-садиста з кримінального рецидиву, ніж зрозуміти велич праці на... “благо”, котра є “честь і совість...”. Усі разом настільки дегенерати, що не мож їх окрилити переконанням своєї ваги отут, у таборі, де вони мають найкращі можливості виявити старання для загального поступу і звернення великих і величних ідей. Незрячий естонець воліє кинутися животом на циркулярну пилу в русі, котра висотала з нього кишки і він зостався ще живий, лиш, – як випотрошена тушка вівці; а не відчував обіймів, ніжних і м’яких обіймів сильного сусіда, котрий з тим естонцем поділився безкрайніми просторами – “господармо разом!” і для підтвердження подарував естонцеві Колиму, де розмістилося б таких 100 Естоній. І тупий до безтями політзек не може відчути величі держави, котрій служить. Та глянув би лишень на мапу! “Від краю і до краю...” – у с е н а ш е! Дивіться тільки, які можливості для створення і здійснення л е г е н д и. А він бере і вмирає.

І скільки не пояснюй – тупий зек не розуміє. А ще береться за політику... Ні, видно, він не тупий. Він злий, патологічно настроєний “проти”! У своїй фанатичній злобі проти добра, котре чинять йому (правда, його не питаючи ідейно і...ну – мілітарно! – а що такого? Його тепер хлібодавці з великого у всьому Сходу. А він, невдячний зек-фашист, бере і вмирає! Ех! Якби то можна ще мертвому щось заподіяти!

Переведення політичних в’язнів на каторжанський режим відбилося не на тому, що їх понумерували як інвентар чи інструмент; номер не важкий – можна його носити. Розходилося про те, що дотепер, в умовах ІТЛ арештанти мали ще якісь бодай номінальні – “права”, як-от: Право звертатися навіть до начальника табору (через чергових наглядачів) у своїх особистих потребах і тому подібне. Ними ніхто не користувався, бо то були такі самі права, як за конституцією “Право республіки на самовизначення, включно до вільного виходу із союзу...”, але графа таки була. І була вона на рівні тих: “Заключенному з а п р е щ а е т с я... Заключенный обязан...”, і була на рівні з такими пунктами: “Заключенному р а з р е ш а е т с я... Заключенный имеет п р а в о...”. Якщо “дозволи” і “права” для кримінальників зосталися й надалі навіть написані і вивішені на стіні при вході на вахту, то для нумерованих тих “прав” уже не було. Наприклад: “Заключенный имеет право на отдых (выходной день) в установленном порядке”. Що то був за “порядок”? Не доводилося до точності. Але то міг бути загальнобригадний, – як на лісоповалі; міг бути й по “скользящему графіку”, – як отут, на шахті. Тепер ті дві графи “Разрешается” і “Имеет право” були викреслені, а натомість додано пункти у графи: “Запрещается” і “Обязан”. Дотепер, наприклад (й надалі для “єщо-нє-потєряних”), не заборонялося одягати щось інше, ніж було приписово видане на складі; а для нумерованих відтепер: “Запрещается иметь, носить и т.п. вещи, одежду, отдельные детали одежды или обувь гражданского образца”. Що це означало для арештанта на Колимі – нікому не вдасться пояснити, хто цього не пережив. Чи зрозуміє нині хтось, що значить для в’язня таке, коли його на вахті роззувають із подертого ватяного пайпака і перевіряють, чи він бува не має дві онучі на нозі? А вже тільки від обмороження ніг і гангрени, споводованої обмороженням, подалися на той світ десятки-сотні тисяч молодих людей! Чи багата настільки людська фантазія, щоб уявити собі муки, страждання людини, котра починає вмирати не від серцевої недостатності, а від стіп ніг? В’язень, що гниє від ніг, акумулює у собі, в одному єстві усі пекельні муки Всесвіту! Він не може цим поділитися з кимось, хто сидить чи лежить поряд. Ось з таких-то якраз і почали знімати “зайві” онучі з ніг при шмоні.

Треба віддати належне “хазяїнові” Микитюкові, що він, м’яко кажучи, не радив надзорцям цього робити. Це – на “Бєлова”.

Зрештою: якщо вдасться продовжити оцю арештантську “епопею”, то наслідки реформ будуть очевидні. А... – чи в д а с т ь с я?..

На зламі весни і літа політв’язні були пронумеровані і зробилися “спецами” у системі ГУЛАГу. На “Комсомольці” “пішла вода”, можна було промивати розсипне золото лотками у необмеженій кількості. Микитюк позбувся “своїх” ИТЛовців – збувши їх на “Комсомолець”. Зосталися розконвойовані бригадири (типу Михайлова) та інші допоміжні функціонери таких посад, на котрі спецзеки не мали права за твердою інструкцією. Політичним, а ще інтелігенції, вже надто – священикам заборонялося працювати на полегшених роботах; а вже на керівних – то й мови не могло бути. Виняток становили ті, що були засуджені до “Указу”. Тут і Микитюк був безрадний. Винищення фізичне було заплановане “згори”. Але були й такі злочинці, рецидивісти з побутових кримінальників, що їх злочини прирівнювалися – аж! – до політичних. Таких кілька осіб залишили у зоні, у спецзоні разом з політичними. До них належав згаданий Кузьменко.

Старосту зони дядю Костю Микитюк теж нарешті збув на “Комсомолець”. На новому місці Костя відразу вбив тамошнього старосту і зайняв його місце. Але довго не натішився: його настигли помічники вбитого старости посеред зони з сокирами і зарубали. Обороняючись, він ще встиг одного з напасників посадити “на коліно”, а двох добряче покалічив. Все одно – зарубали.

Бригадирам при “нових порядках” заборонили вбивати політзеків, як це практикувалося дотепер. За непослух (судити, звичайно, не будуть) скинуть з посади і відставлять на “Комсомолець”, а там – своїх бригадирів досить. Здавалося: урвалося івановим, колохматовим, михайловим та іже. Дарма! Бригадири й далі “розважалися”, “відводили душу”. Для цього їм і служить той славний д р и н...

Милий серцю і душі д р и н. “Законний” дрин! Спеціально підібране дерево. Різьба, яку виконав талановитий митець. Виміряні місця потовщень, виважений центр ваги. Плід фантазії, пошуків, зусиль, талантів протягом років і у тисячах природних “лабораторій”. За добрий дрин “митець” міг отримати пайку хліба і на закрутку махорки! Але таку платню він отримає, коли дрин практично випробуваний і себе виправдав. Дринами мінялися аристократи таборів, “законні дриноноси”, на брудершафт; дрин – найкращий подарунок з приводу якогось ювілею чи отримання нової посади. Дрини належалося колекціонувати, бо двох однакових їх ніде не було. Дрин – найбільш переконуючий аргумент. Людина, котра вирішила вийти на шахту і скочити у ґезенґ, боялася ще по дорозі дрина; смерті не боялася, а дрина боялася. Бо дрин мав магічну силу! Проти дрина не було гартованої волі; зек якось підсвідомо боявся дрина, немов здихаюче зайченя тремтить від наповзаючої гадюки. Дрин піддавався випробуванню відразу після його виготовлення на зручність і ефективність (на живих людях, розуміється). “За що вдарив?” – “Так, пробував дрин!”. Для порівняння згадаймо відомі канчуки, котрі вживалися у німецьких КаЦетах. То були шкіряні паси із гіпопотама, чи з буйвола, чи може – з морського льва, бо відомі й “моржеві кнути”. І там теж “вчені” розраховували на ефект: гнучкість, облягання, болючість удару (аж до шокового), а разом – неушкодження працездатності. Та й удари у тих німців були невирахувані, грубі, некваліфіковані, ординарні! Не було “спеціалістів”. Європейським гарапником шторцем не штовхнеш! А чим ще ювелірно можна зламати, скажімо, ребро? І кваліфіковано, “гуманно” – без перевершення “потреби”! Тільки дрином! Для цього треба було мати практику. А для практики треба було бути дриноносом зі стажем. Жодна панночка не вміє так манірно носити свою торбинку, як дринонос свій дрин. Дрин – поєднуюче огниво між тим, котрий б’є, і битим: жертва відчуває – у чиїй руці дрин (теж школа)... Власники законних дринів не були обов’язково вродженими садистами. То радше люди, котрі, не отримавши християнського виховання, своєчасно зрозуміли, що вигідніше, коли дрин у твоїх руках, ніж у когось іншого.

Недалеко від табору, може якихось 3-4 км від рудника, пролягала основна дорога, котру по колимській звичці називали “траса”. То не була траса, а звичайнісіньке відгалуження від головної дороги, котра з’єднувала поселення Победа, що на головній трасі Сусуман – Усть-Нера, з лівим берегом р.Колима і навіть з Зирянкою. Ті дороги часто псувалися, оскільки проходили по узбіччях гір і не були якісними взагалі. При таких дорогах у певних місцях стояли нерозібрані бараки, а навіть – невеличкі табори. “Мертві” звичайно. То були залишки недавніх нестабільних таборів, де перебували арештанти, коли будували оту дорогу. Такий барак стояв теж на скруті відгалуження, котре вело до рудника Бєлова. Якраз до цього барака прибула т.зв. “летюча бригада” безконвойників зі своїм інструментом для ремонту дороги. На цьому місці дорога пролягала рівно і тому там не так важко було її ремонтувати. Але поряд... з о л о т о! Згадаймо, на що були здатні конкістадори заради золота, коли вдерлися на американський континент. Ми їх доннині маємо за кровожадних дикунів. Який же рівень “недикунства” ми маємо між тими людьми, котрі тут описуються? Не варто поспішати з висновком, а тим більше – з осудом. Бо сильних натур, що здатні були б супротивлятися притягувальній силі золота, майже не зустрічається. А якщо знайдеться такий, що каже, ніби золото його не цікавить, то варто покласти перед ним шматок чистого золота і звернути увагу на його очі, на його заворожену фізіономію взагалі. Не бійтеся: всяк пізнає, котре золото, а котре – ні. Хоч бачить його перший раз у житті. І не сумнівайтеся: не тільки королі були і є рабами золота, його сховає теж табірний доходяга, що, може, не доживе до завтрашнього дня, тільки-но знайде самородок.

А тут рудник Бєлова, де можна при бажанні відібрати камінці з багатим вкрапленням золотого піску. Його можна попросту потовкти у моздирі на порошок і промити у лотку. А через гору за 4 км – “Комсомолець”. Там вже готове розсипне золото. Воно потрібне усім, усі на Колимі його хочуть, хоч і не знають – нащо? Через те золото і зупинилася тут бригада безконвойників, що пересувалася по дорогах Колими і рівняла шлях. Вони паслися тут кожного літа по два-три тижні і йшли далі. Як тільки вони з’явилися, то зараз прибули на фабрику. І не зверталися до будь-кого, а відразу до Свистуна. А цей мав своїх хлопців, котрі вишукували камінці з багатим вмістом металу. Це знали усі на руднику. Але з цього мали дохід усі, до начрудника включно. Бо ці хлопці мали з собою гроші, багато грошей, і спирт, чай тощо. “Паскова” торгівля золотом відбувалася теж з представниками із розсипища “Комсомолець”. Хлопці із дорожньої бригади були під командою мундированого начальника, мали з собою пару мисливських рушниць або й карабін. То були відчайдухи, належали до старої гвардії “законників” і були небезпечні при можливій сутичці. Але приносили вони й хліб для простих доходяг, котрі були на роботі на фабриці.

Дорожники знали, що на ОЛПі “ИГУМЕНОВСКИЙ” є суки, що це взагалі суча зона. Але поки вона була зачинена, то й суки-бригадири були для них недосяжні. Тепер назрівав конфлікт між ними. Згодом вдалося вияснити.

Блатні “законники” запропонували безконвойним бригадирам з Бєлова переграти у карти. За їх законом – ні одна зі сторінне могла застосувати силу одна проти одної до кінця гри і, відповідно, результату змагання. Важко встановити, які умови були покладені в основу цієї затії. У кожному разі – це означало чесний поєдинок смертельно непримиримих фракцій колись єдиної злочинної – без перебільшення! – всесоюзної організації. Щоб уникнути підступності, застосовано гру в карти. Й ось одного погідного вечора біля десятка безконвойників під керівництвом Михайлова та Іванова пішли до дорожнього барака. Там талановитіші “зрізалися” у карти. Грали цілу ніч. Ранком бригадири не прийшли на розвод прийняти бригади; прийшли із запізненням відразу на шахти, на свої робочі місця. Стало відразу відомо, що “наші” виграли у дорожників. Дорожники запропонували прийти по “розплату” того самого дня ввечері...

Належиться напімнути, що сама гра в карти була менш важна, ніж “проба грунту”, тобто – вияснення сил противника; і це старалася вияснити для себе кожна із сторін.

Ввечері безконвойники з Бєлова, вирішивши, що противник слабший, озброїлися стилетами та іншою ефективною “зброєю” і пішли до барака дорожників. Ймовірно, туди пішло 12 чоловік. Недалеко від барака дорожників вони зупинилися. Чотири ватажки сук подалися у барак, залишивши вісім своїх товаришів чекати на відстані; і теж дали їм відповідні інструкції... Минув умовлений час, і ці вісім чоловік подалися теж у барак... При вході вони побачили своїх проводирів порубаних сокирами у калюжі крові. Над ними ще стояли їх убивці із скривавленими сокирами...

“Па расчот, сукі? Падхаді, палучай, єслі – да!” – запропонували єхидні “законники”.

Безконвойники зрозуміли помилку своїх ватажків – повернулися і, так би мовити, “тактично відступили”.

По дорозі до малої зони вони домовилися, що нікому ніхто не скаже про те, що сталося. Другого дня чотири основні бригадири не з’явилися на розводі... Не прибули вони й на свої місця роботи; не прибули вони вже ніколи...

Невідомо, як їх тоді “списали”, і чи списали взагалі чи оголосили втікачами і подали у розшук?

Для політв’язнів той випадок (хоч на фоні усієї трагедії – це лиш дрібничковий епізод) мав надзвичайне значення: дотеперішня сваволя, тиранія попросту припинилася. І не відновилася вже ніколи. Принишк навіть безсердешний нарядчик Левченко.

Після остаточного розмежування між ИТЛовцями і політичними тепер уже пронумерованими в’язнями зміцнити режим не вдалося. Принаймні – на Бєлова. Спроби були, але не стало вже такого численного паразита і садиста, як побутові кримінальники. Ті, що ще зосталися на легших роботах, куди не допускалися політичні, переважно не мали безпосередніх функцій керівництва над нумерованими “спецами”. З кухні не розтягали так нахабно, бо не було у зоні “блатних”.

Номери могли послужити як кара божа, якби наглядачі та інші придурки призвичаїлися були користуватися таким зручним інструментом впливу. Цього не сталося: за номером нікого не кликали, доноси теж не мали успіху.

“Абсолютно тайні” накази за нульовими номерами, скеровані на зміцнення режиму для політичних були невиконані ніколи, аж до розпаду системи “спец...” у 1954 році.

При умовах, які склалися бодай після загибелі кількох сук-бригадирів, довелося назначати бригадирів із числа таки політичних, хоч тільки з тих, котрі були засуджені ще до “Указу-47”. Все одно: це вже були тільки традиційні дриноноси. Вони не мали навику бити – раз; по-друге: вони не потребували боятися, що їх відставлять етапом кудись у вороже їм оточення. Словом: їм не залежало на “посаді”. А це вже створило іншу атмосферу у зоні.

Загальна маса населення табору, однак, знаходилася вже у такому жалюгідному стані виснаженості, що їм уже запізно було відчути послаблення терору над ними. Велика частина, опинившись за межею “дозволеного” природою, скапувала, не причиняючи нікому клопоту. Решта, котрим судилося ще жити, тривали дальше, стан їх не погіршувався, хоч раптових поліпшень теж не було.

Під кінець літа у бараках табору було вже зовсім свобідно на нарах. Особливо тоді, коли денні бригадири, котрі працювали на поверхні (не у шахтах), виходили на роботу. Тоді секції бараків попросту пустували.

На той час у таборі могло бути біля 600 людей, що становило десь половину того, коли у таборі була найбільша щільність; то був листопад-грудень 1949 року.

Гасло коротеньке і скупе літо. Дні скорочувалися катастрофічно, як і належиться у тих широтах. Часто моросив неприємний дощик, промочував зеків наскрізь, поки вони встигали зайти на роботу. На фабриці теж не книші роздавали: мокрі люди не встигали підсохнути за період між змінами, бо й у бараках було як у переволожених льохах. А “сортіровщікі” з бригади Свистуна збирали подрухотані у шахті дерева на купку, а відтак позаду естакади розкладали вогонь і трохи обсушувалися. Грілися. Відсортовувати пусте каміння від руки зробилося важко, бо усе було обваляне, не мож було відрізнити “руду” від породи. На млин пішло більше простого каміння і видобуток з тонни руди зменшився; мололи пусте каміння.

Прийшли якісь два представники із шахтоуправління, поцікавилися збідненням руди. Постало питання закрити котрусь із “нерентабельних шахт”. Виявилося, що справа була тимчасовою, – бригада Свистуна не справлялася з вилученням породи. А шахти були не винуваті. Представники (а були це із “настоящіх”) зайшли на естакаду, стали на транспортер і перевірили роботу сортувальників. Переконалися, що обваляне каміння дійсно важко відрізнити, дали спокій і забралися геть...

Тепер можна було сміливіше грітися під естакадою.

Біля ватри було тоді троє. Решта працювала при стрічці транспортера. Гарнізонні “попки” стояли неподалік, зараз за кількома нитками протягненого дроту, котрий визначував край “забороненої смуги”. Вони мали на собі зелені пелерини-накидки від дощу. Але як кажуть бувалі люди: “Дощ іде зверху, сльота – зі споду”. І дійсно, вони теж промокли до нитки.

“Ей, ти! Мужік! Падай уголька, – прікуріть нада, спічек нєту!” – кликнув “попка” котрогось з тих, що були при ватрі.

Молодий литовець піднявся від вогню і в нерішучості ще дивився на постового. А останній понаглював: “Бистреє, пока нікто нє відіт!”. Литовець витягнув з вогню недопалок-головню і спрямувався у бік постового. Вже був біля самого дроту “заборонки”, як Остап зауважив, що сталося... “Куди! Назад! Вернись!..” – Було вже запізно: гримнув постріл, луна відбилася від стін фабрики, хлопчина впав мертвий на головню, котру тримав у руках... Солдат вистрелив ще раз, але решта в’язнів вже зникли з відкритого місця під естакадою...

На постріли прибіг сержант ще з одним “помічником”.

“Докладивай!” – звелів сержант, звертаючись до постового-вбивці.

“Папитка нападєнія на вооружонний пост, таваріщ сєржант!”.

“Он – адін?”.

“Іх больше, таваріщ сєржант!”.

“Пачему нє стрєлял в остальних?!”.

“Папряталісь, пака... таваріщ сєржант!”.

“Ліца замєтіл? Узнаєш в путі следованія ілі нєт?”.

“Немного помню, таваріщ сєржант!”.

“Нємного, нємного”, – передразнив убивцю сєржант. – Харашо нада сматреть! Понял? А то тєбя... когда нібудь...!”.

Вперше від того часу, як завезли сюди людей, очевидці екзекуції, та ще спровокованої, обурилися.

– Дурень! Так йому й треба! Най кожний знає, що то значить повірити червоноголовому псові! – коментував котрийсь із очевидців. Але ті слова мали зовсім інший зміст: “Виродки! Доки ви будете розстрілювати дітей упритул тільки за те, що вони такі наївні?!”.

Прозріння наступало швидше, ніж спласали натрудоватілі від дистрофії ноги: люди вже бачили смерть свого товариша; люди вже пробуджувалися бо внутрішньо почали відчувати у собі огиду і спротив вчинкам конвойних військ... Ті люди мали ще прожити... А, може, якраз...

Якось Остап увійшов у зону після роботи. Брав перший морозець – під ногами зробилося сухо, на тілі не так прикро, як при тривалому дрібненькому мов мряка дощі. У бараку стояв сопух із випарів вогкої одежі, немитого тіла і від того, від чого взагалі смердять зеки, навіть ще рік-півтора після того, як їх випустять за межі зони. Вертаючись із столовки, Остап наткнувся на доктора Усенка і Тетяну Денисенко. Усенко спинив Остапа і підкликав ближче: “Ти у чиїй бригаді?”. – “У Свистуна!”. Усенко без паузи, надуми чи попереджень звернувся до Тетяни: “Ми зможемо тепер щось зробити?. “Розуміється!” – відказала доктор Тетяна. “Відразу після розводу – до амбулаторії, зрозумів?” – звелів досить фамільярно Усенко. “Добре!” – погодився Остап і подався у барак. Зараз же вийшов і пішов до амбулаторії...

– Як почуваєшся? – запитав Усенко, обмацуючи не так давно скалічений компанією Михайлова бік.

Остап відчував увесь час нудкий, ревматичний біль у правому боці. Вважав, що так швидко не міг зовсім видужати в цих умовах. Але нікому не казав нічого і був вдячний Тетяні і фельдшерові Гудзовському Володі за те, що вони зберегли йому життя. Так, примірно, він і пояснив Усенкові свій стан і свою думку. Бесіда велася спокійно і навіть з відтінком прихильності.

– Є можливість залишити тебе у зоні; бодай на якийсь час, на зиму! Ти вже першу зиму перезимував, належиться “кант”! – Усенко дививсь на Остапа вже не як на пацієнта.

– Після усього того, що тут діється, мені важко повірити...

– Добре! Нам усім – усе зрозуміло! – замкнув бесіду Усенко.

Вранці нарядчик “відсіяв” Остапа з бригади при воротях і нагнав назад у барак. Він ще засумнівався, чи бува часом не “кум” розпорядився зоставити його для якогось вияснення. Бо більше ніхто не мав права звільняти зека від робочої зміни.

Закінчився “развод” і нарядчик прийшов за Остапом: “Пашлі!”. Пішов слідом за нарядчиком, не питаючи нічого. А нарядчик пояснив йому: “Будеш числитися за ОП, там і – харчуватися, а на роботу підеш до палатки, будеш латати лахи! Згоден?”. Остап був “згоден”. Вони, тимчасом, прийшли у цю загадкову для основної маси в’язнів палатку.

“Даніла!” – гукнув нарядчик у закинений лахміттям кут отої “палатки”, порозділюваної на “кімнати” брудними сірими ширмами. З-за такої ширми виглянуло марне, перемучене лице, – то був “Даніла”.

“Вот тєбє партной!”.

“Але... але я просив...”.

“Распаряженіє начальніка ППЧ!” – не дав закінчити Данилові нарядчик. Залишив Остапа і вийшов геть.

З-за ширми показалися ще дві, не вельми прихильні фізіономії...

“Палатка”. Колись, на початках заселення табору, на цьому місці дійсно стояв великий намет. З бігом часу сюди переселили різних спеціалістів, котрі доводили до порядку забудови самого табору і виконували різні “замовлення” для його обслуги і рудника. Пізніше ті самі майстри стягали різні дощечки звідусіль, особливо – із пачок, у котрих доставляли т.зв. “амонал”, монтували усередині попри стіни щось подібне на опалубку, заповнювали те різним сміттям – теж переважно із ущільнювачів при доставці різних матеріалів і продукції для рудника і табору. Згодом таким чином вивели “стіни”. А далі вже підсилили каркас покрівлі і натягнули поверх ще один брезент з колишніх нібито стін. Добре ущільнили (для себе ж) і було у тій палатці тепліше і сухіше, ніж у типових бараках.

Ця палатка тепер була розділена ніби на окремі приміщення, як згадувалося, ширмами із різного шмаття, позшиваного вже на місці. Двері були тільки при головному вході. А в середині – занавіски. Ці приміщення – то були “цехи”: шевський, кравецький, бляхарський; сидів тут і художник для потреб начальства, і навіть – дринороб. Кравецький цех займав найбільшу частину палатки. Він був ще розділений такою самою ширмою надвоє: в одному, меншому, шили і перешивали військову і цивільну одежу для начальства, у більшому – латали дрантиве лахміття для основної маси зеків. Було то вимріяне місце для усіх мешканців табору (як і всюди у таборах), хто лиш відав про “палатку”. Мало кому таке снилося.

Нову чисту одіж шили два спеціалісти: Калита Данило і Пелех Петро. Третій між ними, Канєвіч Василь, – офіційний “зав”. А офіційно у таборах повинні були бути тільки “ремонтні” цехи для обслуговування. Канєвіч не був кравцем взагалі.

Данило Калита, років під 50, марний, із синюватим відтінком на підборідді від чорного заросту. Носив стару латану-перелатану кожушину на опаш, бо постійно змерзав. Ноги теж завше у незграбних, завеликих підшитих валянках; волосся було вже відросле, шпакувате. Калита був добрим майстром. У довоєнний час він пробув кілька років у Франції на заробітках, де відшліфував досконало свою кравецьку майстерність. Був він родом із Дрогобиччини. Натуру мав маломістечкову, а значить – “зіпсуту” в оцінці селян чи амбітних великоміщан. Помилки великої у тому не було: маломістечкові люди того часу (та й тепер) позбавлені здорової сільської моралі, менше мають стиду, знівельовані у традиціях, не числяться з народною культурою, як з непрактичною; з іншого боку, не дотягнулися до ширшого світогляду. Побут: дрібноцехові заробітчани, щоденні турботи про завтрашній день – визначали напрямок розвитку, котрий усував усе практично “недоцільне”. Але це позначилося теж на ставленні до оточення: хитрість і нещирість.

Багато дечого з тих рис перейняв майстер Данило Калита.

Другий майстер – Петро Пелех. Ще зовсім молодий: марненький, бліденький, зраджував вроджену слабосилість. Був уже жонатий. Мусів бути із заможної родини і навіть (як потім виявилося) – одинак. Звідки родом – не зосталося у пам’яті. Не мав ні знайомих, ні товаришів – то був наслідок його безмежного, якогось тваринного страху перед усім і усіма. Віддано підпорядковувався Калиті, підлещувався, роботу виконував винятково чисто і солідно. Місцем кравця у зоні дорожив понад усе, що, само собою, не важко зрозуміти. Натури такі плекаються переважно на відлюддю, на заможному хуторі.

Оба вони були винятково добрі спеціалісти, що не завстидалибися своїм талантом навіть між вимогливими клієнтами міст.

Канєвіч, сказано, не кравець. Йому належалося латати куфайки і штани для нещасних в’язнів, чого він, зрештою, не робив. То був особливий “портрет”. Мав округле від самого перенісся чоло без рисунка і потовщення надбрів’я. Широкий, розплющений ніс робив враження, що він колись був причавлений і так зостався назавжди, від чого ніздрі широко розміщені і здеформовані. Губи мав товсті і вічно блискучі, ніби вимащені чимось, обличчя закінчувалося безпідборіддям, мов у комахи богомола. Харчі мусіли йому всякі йти на користь, бо, на диво, не мав найменшої ознаки дистрофії і навіть барви лиця не втратив. Дивився він на людину напроти себе якимись неспокійними, випученими, вічно мокрими очима. То був неймовірний нахаба; не шанував нікого, принижував (бодай старався) всякого.

Коли Остапа зоставив нарядчик у цій кравецькій майстерні, то там він застав два полатайки за купою, як згадувалося, подертих, волохатих від вати арештантських куфайок і штанів.

Калита і Пелех отримали по “десятці” десь у 1945 році. Не дивно. Бо до кравців могли заходити партизани УПА щось пошити чи полатати. То кваліфікувалося як “бандпособнічество”, хоч люди не могли вигнати з хати військовика УПА так само, як не могли заперечити візит усякого стрибка, міліціонера чи емведешника. З іншого боку, люди щиро симпатизували УПА і зі смертельним ризиком дійсно допомагали чим могли. Канєвіч прибув на Бєлова значно пізніше двох попередніх, теж з “дєтскім сроком”. І його відразу забезпечили роботою; він не був ні дня на загальних. Це свідчило, що він мав “доброго слідчого”. А слідчий був добрий, бо й Канєвіч був “добрий”. Як пізніше вдалося вияснити, Канєвіч був функціонером СБ. Був із тої шафки (влізливі нахаби завше знаходили “своє” місце), котра пізніше дала привід до оцінки ОУН і УПА як “бандитів”. З його фізіономії було видно, яким він вродився і що уже встиг у своєму молодому житті. Останній його найзнаменитіший “чин” – він “здався” і видав масу своїх краян, у котрих колись з’їв кусень хліба чи випив горня молока. Як висловився один в’язень, що знав Канєвіча ще з тих часів: “На ньому ремені рипіли, а кінь під ним – як лялька!”. Всякий непослух щодо себе Канєвіч оцінював і вирішував по-своєму...

Здався Канєвіч, побув трохи у стрибках, але хтось таки настояв, щоб його засудити. Ну, реченець “частноє опрєдєлєніє” самі за себе говорять про його виняткові заслуги перед народом (але яким?).

Відомо й те, що Канєвіч звертався з касаційною скаргою вже навіть з Колими, підтверджуючи свої “заслуги” тим, що він “знешкодив” велику кількість “бандитів і бандпособників”. Встидатися вже не мав потреби і поводив себе так, як належить “заслуженій” людині.

Тепер цей “есбіст” займався доносами зовсім відверто, як це робить дехто донині.

Два полатайки, котрі ніби й не звернули уваги на прибулого нового “майстра”, сиділи куцком і латали на коліні те, що поприносили із бараків чергові (“днєвальні”) для ремонту. То був Микола Федорюк із Буковини і Коста Пепеску, румун. Оба добрі кравці з дому.

Микола Федорюк був чи не з села Топорівці, що біля Чернівців. Марний, але, мабуть, дуже витривалий, чорнявий красень. Мав ще збережене матове обличчя: високе чоло з одною тільки глибокою складкою упоперек понад надбрів’ям, густі чорні брови, котрі майже з’єднувалися над переніссям, і чорні тверді вуса з закрученими догори кінчиками прикрашали вічно усміхнені уста. Глибокий залом між долішньою губою і підборіддям свідчив про його волю і впертість. Він міг мати біля 35 років життя. Вдома мав жінку і малолітнього сина...

Микола Федорюк ніколи не говорив про своє минуле у тих випадках, коли йшлося про “злочин”, котрий послужив до того, що він опинився на Колимі; усе зводив на жарт – слів йому не бракувало ніколи. Про своє походження, про побут розповідав більше і, виглядало, охоче. З його споминів про себе було відомо, що він із бідної багатодітної сім’ї. Був чи не найменшим серед своїх братів і сестер. Коли закінчив сільську школу, батько віддав його до Чернівців вчитися за кравця на кабальних умовах. Вчився він у місцевого майстра, єврея, що мав теж своїх четверо дітей. Микола перебував у нього як свій: робив дещо при хаті, бігав куди його посилали і разом з тим вчився шити при господареві дому. Пробув він там три роки, бо така була домовленість. А вже через рік Микола зробився незамінимим помічником під кожним оглядом: добре шив – дохід від пошиття збільшився. Майстер справив йому гарну, вже міську одежину, давав “кишенькові” гроші кожної неділі. Працював тільки 5 днів на тиждень, оскільки в суботу був єврейський Шабис, а в неділю християнське свято. Але мусів відпрацювати три роки до умовленого реченця.

В Чернівцях Микола навчився непогано говорити по-німецьки. В сім’ї євреїв зовсім вільно вивчив ідіш. Оскільки у містах Буковини у міжвоєнний час румунська мова була обов’язковою, то він вільно говорив і по-румунськи. Потім, коли відслужив при румунському війську, усі ці мови закріпив практично. Не було тут нічого дивного – усі буковинці на той час уміли користуватися кількома мовами.

То була дивна людина: навіть у найбільш скрутні часи він не тратив присутності духа. Вольовитість – не була його єдиною цехою, таких – більшість між політв’язнями; він вирізнявся тим, що був завше веселий і дотепний – давав сам собі на відраду і розважав інших, що у тих умовах мало не меншу вартість, ніж хліб чи відпочинок. Кпив собі, сарака, з куцої доленьки. Ніколи не говорив “нормально”. Його бесіда завжди була пересипана дотепами, здавалося, ніколи не говорив поважно.

– То за що ж все-таки вас посадили, Микола? – цікавилися його колеги-полатайки.

– За жінку! – відповідав коротко Микола.

– Нууу – за жінку... – не вірили чи сумнівалися колеги.

– За жінку! Бігме, за жінку! Бим так здоров, що за жінку! Ади, прийшов якис з гвером вже смерком тай кажьи: “Мой, хлопе, маю ти щос повідати!”. Відтак кинув ми на стів кавалок сукна воськового, тай кажьи: “Ади! До ранє би ми були райтки готові! Бо, нє, – то тє шляк трафи на місци! А мене сховай, би ніхто ни відав за мени! Жінці май накажи, би ми їсти дала тай постелила! І би пільнувала! А дес бовкнеш – то ти хату бомбов рознесу! І тебе – на риндє! Бо ми єдно: жити ці гнити!”. А я си дивлю на то сукно, а воно жійно з магазину, ще жидом смердит. “Ну, то де с взєв?”, – думаю си. Жінка му постелила в другі хаті, щос му там всмажила, тай го пилнувала там до ранє. А я, сарака, шию райтки. Дідько мнє бере... Якос я’м щіпив ті райтки до ранє. Встов, наївси, вбровси в ті райтки, ще й ми, ади, кулаком накивав, – ні лева не дав... Аж тогти’м си придивив до мої жінки. Гей, гей! Яку’м мав жінку! Теньгу – бис не вобіймив! А добрааа, а солодка, як мед! Бігме вам правду кажу! – жартував собі очевидячки Микола.

– То так виглядає, що – ніби мали взяти жінку, помилилися, тай взяли вас за неї, Микола! – дражнив вже отороплий Остап.

– Та, ні! То не то! – заперечував Микола.

– Бо, то виглядає, що жінка з ним цілуваласи, а Ви, Никола, мали відповісти!

– Е, там! Він приходив шье раз. Вже – з двома. Але ми си кинуло в вочі, жьи мав на собі вже не мазепинку, як тогди, а мав москьевский пиріжок з дзвіздов, воськовий. А ті два були такі в мазепинках. Ше си жінка питала: “На шо с шапку поміняв на росийску?”. А він: “Бо маю таку роботу, би мня не пізнавали!”. Щос си він мені був не сподобав... Пішли ади до другої хати спати, шьій казали, би їх жінка сокотила до ранє. Рано встали, наїлиси, а й пішли. Я си шие подумав: “Як то так? Три їх воськових спит, а баба стоїт на варті! Шос вони си ни хочут бояти!”.

А прийшли по мени ше за два дни по тім. І він з ними; так як був перше: в тім періжку на голові, і та купля на нім с паском через плече, і ті самі райтки, жьим му вшив, і навіть той самий гвер з коротков люфов, шо го мав тогди. Но єдно – прийшов з москалєма. А мнє спрьєг кілька раз бучком, відтак мовив: “Мой, бандити ночували в тебе? Їсти с давав?”... Шо’м мав казати... А моя за макогін та до них! Чьипуриласи їх бити: “Ни дам го, – каже, – тай решта!”. Ая! Не дам! Пальнув ї котрис в писок, юшков си заїла, – тай по роботі! Но йойкнула...

Провадив нє під байнетом в тих райтках, жьи м му вшив...

А вже в Чернівцях, коли вже було по всім зі мнов, то м си довідав, жьи є білше таких мудрих, як я. Бо він шье дес їв та спав... Вітак тих, що були з ним, постріляв, а сам – до “своїх”, до москалів. Воно си давно було вже з “ними” знюхало...

Помимо своєї дотепності і бодрого вигляду Микола здоров’я не мав. Він перейшов був пекло чернівецьких застінків, де терор вирізнявся особливою жорстокістю і садизмом. Микола Федорюк – золота і мудра людина...

Маленький на зріст румун Коста, котрий дотепер латав дрантя для зеків разом з Миколою, сидів чи не за фашистську організацію, котра існувала до війни “Гарде де ф’єр” (“Залізна гвардія”). Безумовно – Коста не був членом цієї організації. А був би – то ледви чи карати його за це належало до компетенції червоної Росії. У кожному разі Коста був “капурал” (капраль) румунської армії, перебував на фронті під час інвазії на СРСР в 1941. Командував роєм телефоністів при артилерії. Був сухенький, як блощиця, що півроку сиділа у сухій шпарі нар у “мертвому” таборі. Мусів бути витривалий на голод, бо не пух, і тільки стопи ніг мав натрудоватілі, котрі він розтирав у надії, що та неболюча пухлина “розійдеться”. З Миколою завше говорили собі по-румунськи, часом навіть мугикали пісеньку: “Прин падури Брадулуй, тречі мала Радулуй...”. Або часом жартівливу пісеньку: “Ші де им пєля луй Шталін, фачим токур...”.

Два дні пізніше по тім, як Остапа помістили в ОП з наміром використати його як “кравця”, нарядчик привів ще одного знужданого вкрай в’язня. Цей був настільки натрудоватілий, що не міг навіть ходити. То був молодий, десь у віку 22-23 роки, литовець. Він, увійшовши, відрапортував сипким голосом: “Йонас! Звать – Йонас!”. Як пізніше вияснилося, Йонас був за фахом теж добрим кравцем. Перші дні сидів понуро над латанням табірного дрантя і не відзивався до своїх колег. Він теж майже не роздягався, хоч у палатці було тепло. З чиєї протекції Йонас опинився на “посаді” табірного полатайка – зоставалося наразі тайною. А на підсадженого “кумом” він не виглядав (арештантів не здуриш). Тай – непотрібний тут був стукач, бо мався на місці Канєвіч. Йонас виявився, як і личить литовцеві бути, вельми добре вихованою молодою людиною, з почуттям особистого достоїнства.

Чому Микитюк посадив на ремонт одежі ще двох кравців, коли людей не вистачало на основних роботах? Відповіді слід шукати у стані самого табору.

Важка зима для арештантів взагалі, а для політв’язнів – зокрема переселила на той світ, без перебільшення, принаймні половину тих людей, котрих завезли сюди після Указу з весни 1947 року. Була то ще не затвердла молодь, нездатна на витривалість під кожним оглядом. Їсти не було що не лиш тому, що навмисне завезли людей на Колиму на неминучу смерть. Те тривале поступове вмирання повинно було розтягнутися хоч на два-три роки. Але було погано скоординоване постачання, тай таки – не було чим забезпечувати невільників, бо й у цілій країні був голод. Те, що малося замагазиноване у Магадані, розподілялося з розрахунком – пайка була зменшена. Не були такі вже ситі й вольняшки. Гонитва за тим, щоб зек перед смертю хоч відробив те, що затрачено на нього від того часу, коли його затримано і аж до доставки на Колиму – зробило своє. Не всюди були такі начальники, як Микитюк; у більшості випадків – то були люди бездушні, вкрай негосподарні, нездатні зберегти ті виробничі середники, котрі мали під руками. Тому деякі табори у другій половині 1949 року були зліквідовані. З такого одного табору із групи спецлагів, котрі були на т.зв. “Ізвєстковім”, пригнали етап з 80-100 невільників – рештки, що зосталися живі із рік тому переповненого табору. А табір “законсервували”. То були цікаві люди. Вони усі були якісь маленькі і рухливі – чистої води з е к и. Вона, та мізерота, переродилася, достосувалася до табірного буття. Такі зеки вже ніколи не стали знову звичайними людьми між “нормальним”, як кажуть, суспільством. Прибулий етап оживив трохи цей спецлаг ім.Бєлова. Між ними, як і належиться, було багато придурків (обслуги бувшого табору). Про це свідчить вже той факт, що вони вижили.

Такі існували загальні умови по усіх Управліннях Колими.

Микитюк зберіг свій людський капітал краще, ніж його колеги на інших лагпунктах. Чи його за те похвалили – невідомо, але факт залишається фактом. Тепер він, в наближенні зими 1949-1950 року, розконвоював одного із політв’язнів (старшого покоління, з десяткою – “дєтскім сроком”), а цей був шофер. Разом з тим домовився з “кулаком” Юрченком – начальником другої шахти, щоби “позичив” вантажник середніх розмірів. Набрали вони з шофером у бочку бензину і, озброївшись пістолетами і карабіном, вирушили на пошуки арештантської одежі при “законсервованих” таборах. Неприємностей жодних не мали, а повернулися по двох тижнях мандрівки з повним вантажником лахміття, назбираного на складах щойно зліквідованих лагпунктів. З реляції самого шофера було відомо, що ті лагпункти покинуті зовсім: там не залишилося жодної людини навіть для сторожування. Пустка та вітер. Безумовно: усе те колись, так ще недавно, належало чи служило в’язням, котрі вибули “єстєствєнной”...

Що стосується ліквідації рудників, то відповідь не важко знайти: основа вимерла, а “надстройка” порозбігалася мов щурі з комори, де не зосталося жировиська.

Цю “операцію” Микитюка з його розконвойованим зеком Сашком Бєловим (іронія долі!) можна би й не споминати. Але то була якраз та причина, чому “хазяїн” посадив аж чотири кравці на латання привезеного добра. Нема сумніву, що таким чином він вирішив проблему одягу для спецзеків у й о г о таборі на найближчу зиму.

Через місяць бригади були вже сяк-так облатані, у ремонт з бараків поступало менше. Але роботи не поменшало.

Йонас і Остап швидко здружилися з Миколою і Костою. Йонас важко, але впевнено повертався до повної свідомості. Шкіра на його лиці поступово відмивалася чи, може, злущувалася; натрудоватілість зменшувалася. Все частіше оживали Йонасові блакитні очі, котрі завше були спокійні, гляділи якось наче з глибоким докором. Про своє минуле Йонас ніколи не згадував; цьому ніхто не дивувався, бо прибалтійці взагалі не любили на щось скаржитися.

1949 рік добігав кінця. А може, то був вже початок 1950-го. Морози вже сягнули поза мінус 50 за Цельсієм. Повітря загусло, віддихати ним ставало важко... А політв’язні ще виходили кожного ранку на поклик страшного “дзвона” до воріт і – на шахти. Чи то були ранки? Які там ранки! Люди призвичаїлися, що доба ділилася надвоє. Для кожної зміни час виходу до брами називався ранком. Періодично проводилися т.зв. “перезміни”. Котрась із “змін” у тім випадку практично не спала...

Відносини між Остапом і Канєвічем погіршувалися. Калита також не старався скривати свого ставлення до Остапа. Уся справа була в тому, що згаданий тут Вус був чи не кревняк Калити, а Остап його поскромнив у бараку ОП. Друга причина ятрилася від самого початку, коли Остап поставився було тоді, коли нарядчик вперше привів його у палатку. Тоді “Даніла” сказав йому, що “я тебе сюда не кликав”. Остап “послав” Данила туди, куди посилають взагалі у цих краях. А Калита знав, що у кравецьку Микитюк посадить ще двоє людей на ремонт і надіявся, що перезимує у “себе” Вуса. Остап не мав нічого проти, як взагалі пережитий вже арештант ніколи не має нічого проти нікого, а пильнує лиш себе. Він теж розумів, що у його долі чи недолі не може бути винен чи невинен хтось із його камратів з нар. Комусь вдалося – він не горів заздрістю; йому вдалося – не давав себе зіпхнути в безодню, уступаючи місце іншому на підставі кастовості, до якої, як виглядало, ці люди були призвичаєні. Такий грішок водився між нашими людьми. Як би там не було, але нарешті Канєвіч знайшов якийсь привід у формі “непокори” з боку Остапа і зробив спробу вигнати останнього з палатки. На скандал з’явилися з-за ширми Калита і Пелех. Стояли і мали б, видно, уособлювати собою моральну підтримку дурнуватому Канєвічу, бо на виступ з відкритим заборолом їх би не стало. Нарешті Канєвич, відчуваючи свою фізичну перевагу, рушив до Остапа і почав випихати його за поріг: “Забирайся, ти... ттаку ттвою мать, бо ми тебе...”. Остап схопив стільчик, вдарив ним об піл і відламав ніжку... Свиснула ця ніжка у повітрі над головою Канєвіча, ахнули Калита з Пелехом з подиву, замішаному на переляку, але Канєвіч був приготовлений до такого – він своєчасно відскочив назад, уникаючи удару. Полатайки сиділи мовчки. Трійця “кращих” сховалася за ширмою. Канєвіч ще встиг пригрозити: “Ну, аж тепер я тобі покажу!”. Його долішня губа тряслася, він зблід на смерть. Зник за ширмою.

...Остап зайшов за сусідню перегородку, позичив у шевця Чаньчікова (ця людина відома ще з трюму) молоток і пару цвяхів, приладнав сяк-так ніжку до стільця і сів знову латати драні штани для невольних рабів, котрі на той час спали у бараках.

Сутичка у палатці з Канєвічем додала Остапові ваги відразу. Разом з тим усяк був певний, що такого поскромлення Даніла і Канєвіч плазом не пустять. Остап же тепер мав перед собою боягузливих, підступних і мстивих, але – реальних ворогів. То були Данило Калита, Канєвіч Василь і “куди-вітер-віє” – Петро Пелех.

Закінчився реченець, поки Остап числився в ОП, і його перевели у виробничу бригаду, але тепер вже – у бригаду Володимира Бутто. Бригада Бутто працювала на поверхні. До бригади був приділений вільний майстер-геолог. По правді – то не був справжній геолог. Але мав дещо практики під оглядом розпізнавання гірських порід і тому брав проби грунту у різних місцях на поверхні гір і вибалків на прилеглих територіях рудника. Колись хтось уже зревізував ці терени; а тепер зеки з бригади Бутто пробивали шанці і шурфи повсюди, де вказував інженер геолог. В обов’язки “вольняшки” (кримінальника) входило збирати зразки камінців із шурфів і, систематизувавши їх, направляти до відповідної лабораторії. Були випадки, що декотрі місця викликали зацікавлення і тоді прибували розвідники із числа кримінальників-безконвойників з відповідним обладнанням – буровежами (шведського, до речі, виробництва), котрі вертіли на тих місцях дірки глибше. Інженер геолог прибував час від часу звідкись, чи не з Тєньки для перевірки розвідробіт. Дуже розумний і хитрий бригадир Володимир Бутто добре знав натуру майстра й інженера. Схили грунтів були майже всюди вже порушені заступом і джаганом арештанта. Йшлося про те, щоб якнайменше кубометрів грунту було пересунуто, але щоб норма виробітку трошки, трошки “перевиконувалася”. Бо від того залежала “кармйошка”. Бутто, людина спостережлива і наділена гострою психоінтуїцією, здатний був виявляти сильні і слабкі сторони натури тих, з ким йому доводилося мати справу. Вмів вигідно використати ті свої переваги. Надто – робити враження людини солідної, акуратної і заслуговуючої на довір’я, ким він, зрештою, і був.

Майстер акцептував виробіток на підставі даних, котрі йому подавав Бутто. А бригада виходила на роботу у призначені місця, зеки пересували трошки вже переважно порушений грунт і діставали камінці-пробу для майстра. Бригадир, добрий практик, записував потрібну для норми кількість “кубів” і – всі були задоволені. Ходити по тих шанцях і ямах ніхто не хотів, щоби заміряти виробничу діяльність бригади Бутто. Майстер побоювався, часом виходив і брав пробу сам. Не частий гість – геолог взагалі ніколи не виходив у гори на місце роботи, вірив майстрові і бригадирові. На підставі попередніх проб назначав на мапі місця, де належалося шукати дальше.

Протягом короткого літа люди Бутто трохи старалися підігнати роботу – з’являлися нові насипи і рови на схилах гір, котрі геолог переважно оглядав через далековид. На місці інспектувати не старався, а визначити, де було скільки перекопано, було вже неможливо. Взимку ж, коли тиснули тріскучі морози, бригадники – аби-но прибули на місце – шукали під снігом той-таки “стелюх” і палили вогні для конвоя і для себе. Грілися. Усі знали, що при тріскучих 50-градусних морозах ніхто скалу не ламав. І всі знали, що таке неможливе. Але начальство, котре ніколи тут не бувало, цього не знало. І його ніхто не переконував. Давали відомості у Магадан про виробіток, котрі врешті-решт виготовляв і подавав бригадир Володимир Бутто. З непідтверджених джерел теж відомо, що Бутто мав зв’язки зі Свистуном, котрий йому доставляв “камінчики”, з яких бригадники Бутто добували своїм способом золото, котрим бригадир і “купив” геолога.

Люди з розвідбригади Бутто не були такими обдертими, босими, як ті із шахт, і не були такими виснаженими. У всякому разі у тій бригаді смертність була найнижча після бригади Свистуна. Правда, обморожень було найбільше.

Бутто сам давав своїм людям відпочивати за графіком і на свій розрахунок. З його бригади люди “вихідні” (як і з дорожньої) обслуговували табірне і рудникове начальство у якості наймитів чи пак рабів. І тому його ніхто не контролював, скільки людей він виводив на роботу згідно з кількістю їх у бригаді. А вона була численна: біля 60 осіб.

Чому Остап опинився у цій бригаді? У табірній амбулаторії працював найближчий друзяка Володимира Бутто, теж Володя Смірнов. Оба вони – кадрові червоноармійці на початку війни. Служили десь у Прибалтиці, коли почалася війна. Відступали. Під весну 1942 року, коли німці поновили наступ на усіх фронтах, опинилися у полоні. Відразу якимсь чином погодилися піти у німецьку розвідшколу, де пробули два чи три місяці. Кмітливих хлопців німці не інструктували довго. Влітку того таки року їх перекинули через фронт на “свій” бік у радянській одежі і з відповідними документами, найголовніше – з радіопередавачами. Мета була звичайна: пересилати відомості про рух військових частин, де вони будуть знаходитись. Їм обом знову розходилося лишень про те, щоби вернутися до своїх. Були юні і непрактичні – заяву Сталіна про “у меня плєнних нєт” вони або не зрозуміли, або пояснили собі по-своєму. У всякому разі почислили себе відчайдушними смільчаками, котрі “обдурили довірливих німців”. Здали новеньку радіорацію, і це мало бути приводом до того, щоб їх ще й похвалили.

Опинившись на “своєму” боці фронту, вони відразу на першім НП при лінії фронту зголосилися, але були достатньо хитрі, щоб не сказати, хто вони такі в дійсності; сказали тільки, що вони “з-за лінії...” і поставили вимогу доставити їх негайно у штаб полку разом з апаратурою. “Таємничість” у тій країні завше діяла магічно: “Раз не розповідають нічого, вперто добиваються дістатися до штабу – щось тут є”. Їх відпровадили у запілля, до штабу полку. Тут вони розповіли про усе, що їх спіткало, як вони “обхитрили”... Дарма. Трупне обличчя “осібняка” не виявило навіть безсловесного визнання їм рації. Він тільки зазначив: “Жаль, што прі пєрєходе фронта вас нє убілі!”.

Експерт підтвердив, що радіоапарат був ще навіть не розпакований, то їх трохи рятувало...

На їх думку – вони мали щастя: мали “доброго” слідчого і навіть обвинувача, їх не засудили до розстрілу, як дезертирів і шпигунів, а врахували щось там і присудили по 10 років ІТЛ “с атбиванієм в атдальонних мєстах”. І ось вони на Колимі, на руднику Бєлова оба: один Володя на посаді “лєпіли” при амбулаторії, другий Володя, Бутто, – бригадир розвідково-пошукової бригади. Обидва – поки що – мають шанс триматися при житті...

Два Володимира, два “москвичі”. Володя фельдшер – росіянин: русявий, тонкошкірий, з вибіленою церою, тонким, сухим як тріска носом і продовгуватими прорідженими зубами за тонкими губами.

Володимир Бутто – українець, на чому він наголошував, щоб бува хтось у цьому не сумнівався, оскільки він з Москви. На відміну від його вимарнілого, рівного як тичка камрата, Бутто був опецькуватий, чорнявий, аж смуглявий, з густими бровами і гарячими очима. Масивний “турецький” ніс і товсті, вічно потріскані, малиново-бурі на колір губи...

Зовні це були собі протилежні типи: Володя фельдшер був спокійний, стриманий, а Бутто більш жвавий і темпераментний. Помимо усього – то був зразок дружби, стосунків між двома зеками, котрі у тих умовах переважно не зустрічалися. Вони зберегли вияви сумлінності, жалю, вирозумілості, сердечності, доброзичливості, такту, що називається – людяності. Людяність служила їм проти нищівного упадку віри і надії, до якого були доведені невільники через попрану людську гідність. Вони бачили, розуміли усе і боролися з власним падінням. Їх свідомість не піддавалася ще запамороченню, після котрого наступає цинізм.

То чому Остап опинився у бригаді Володимира Бутто?

Фельдшер Володя опікувався Остапом від самого початку, коли він перебував ще у стаціонарі, Остап часом допомагав Володі мити підлогу після прийому. Отож він і замовив слово перед Бутто, щоб його взяв у бригаду.

Може, мало кому відомо із колишніх в’язнів, що при таборах паразитують люди, котрі теж потребують побутового обслуговування, як і всюди на світі. В колимських умовах те питання стояло тим гостріше, що не було з чого робити двері, вікна, підлоги, дахи і т.д.; не було ні посуду у достатку – усе те примітивне, у кращому випадку – алюмінієве. Ще врахуємо одіж і взуття. Дрова на круглий рік! Їх стільки треба було, що лиш нарубати, треба було мати постійного рубача. Для усього того були потрібні робітники і навіть нестандартні спеціалісти. Що означає, наприклад, поставити піч у домику начальника з підручного матеріалу?

Для того усього й існувала розширена бригада Володимира Бутто. Варто будь-якому начальникові сказати нарядчикові: “Слушай, у мєня криша протєкаєт!” чи: “Нужен пєчнік!” – як нарядчик відразу звертався з тим до Бутто, і “мужіка” Володимир виділяв з бригади, залишаючи такого у зоні. Користувалися такими рабами і гарнізони, де мусіли працювати навіть невеличкі бригади безумовних рабів. Як же було погодити такий порядок з тим, що увесь склад працездатних арештантів мав бути використаний на основному виробництві? Той “закон” якраз порушився, і порушувався всюди, на усій території імперії. І всі те знали. І ніхто не перечив таким порядкам. Бо своя шкура ближча. І користувалися послугами рабів усі “вольняшки” – як через необхідність, так і через амбіції, мовляв, “у мєня профєсор сартір вигрєбаєт!”. А поки що бригада Володимира Бутто була пристанищем для тих, котрі мали щастя щось уміти робити і зберегти цим сили, відсунути погибель на дальше.

Кінець 1949 року. Люта зима. Темно, і снігова пелена висить у повітрі. То страшні мученицькі дні для колимського зека. Усе сплітається у якесь моторошне маячіння. Почуття чи відчуття реальності никне і щезає...

У бригаді Бутто числився Василь Бандрівський. То був хлопець десь із Самбірщини, як виглядало, син заможного селянина. Якраз у 1939 році встиг закінчити гімназію чи не у Дрогобичі. У часі війни встиг ще скуштувати бурсацького хліба при Краківському Університеті. Вчився він там недовго, чи не до початку німецької інвазії на червону Росію. Василь Бандрівський належав до людей, котрі не розповідали про себе щось цікаве із минулого. Тому ніхто не знав, за які провини він був засуджений. Зате – рівень інтелекту, ступінь розвиненості він приховати не міг. Недаром існує твердження, що “легше дурневі грати роль мудрого, ніж розумному вдавати з себе дурня”.

Василь належав до першої порції 25-літників, котрих приетапували на Колиму, і було це десь під кінець літа 1948 року. У шахті довго не працював. Тільки Всевишньому нині відомо, яким чином він опинився у дорожній бригаді. Ця бригада прокладала і ремонтувала дороги до існуючих виробничих об’єктів на руднику і відгалуженні до основної дороги, котру доглядали вже згадані “дорожники”-безконвойники. Бригада складалася переважно із побутовців-кримінальників, бо на поверхні при ослабленому конвої не хотіли виводити страшних “фашистів” на роботу. Отже, він мусів якось втертися у довір’я суки-бригадира, мати певнупідтримку від нарядчика, що його з таким вироком тримали на полегшеній роботі. Бо протекція “кума” – відпадає. У цій бригаді він знайшов спосіб “кантуватися”: став незамінним майстром заварювати чихір для бригадира і розповідати “романи”. Від самого початку він зробився необхідною особою, ніби arbiter elegantiarum для побутових аристократів. Часто його кликали вечорами до ППЧ, де він розважав романами зграю придурків з нарядчиком на чолі. Романи мали бути “французькі”, на зразок:

“Была черная ночь. По улице ехал черный лимузин с потушенными фарами. В лимузине ехал стройный человек, в черном пальто, с поднятым воротником, в черных перчатках и черных очках. Лимузин, заскрипев тормозами, остановился в темной улочке перед чугунной оградой. На небе не сверкали звезды. За ажурной оградой чернели кусты сирени и магнолии. За кустами – фешенебельный дом-вилла...

В одном из окон верхнего этажа горел тусклый свет, еле пробиваясь сквозь плотные, дорогие гардины. Там томилась в ожидании небывалой красоты барышня. Она лежала на кушетке почти нагая, в одном расстегнутом халате. (Далі належалося описати цю “баришню” від “пахучих локонов” волосся аж до п’ят, вона мусіла була бути розпостерта – описувалися усі її частини тіла, потім – “взволнованные” віддих, погляд очей... – на що вже там був здатний той “романіст-оповідач”). Человек в черном шапокляке вышел из лимузина. Он был стройный, на нем была черная пелерина. Человек к р а с и в о подошел к калитке, сунул с в о й ключ в скважину и бесшумно исчез за калиткой...”.

Це ціла історія, як він піднімався “по винтовой лестнице” на поверх, як він відчував свої сили і рішучість, а що відчувала “вона”, коли чула скрип сходів.

Далі наступала головна частина роману, де “обжігал” чи “обжігала” диханієм; хто і як горів “желанієм”, і чого... Після “шепотів”, “викриків” наступала фінальна частина: закінчувався екстаз почуттів, починався звироднілий акт садизму.

“Красивый, с черными усиками и черной острой бородкой мужчина” діставав штилєт, колов у серце “розмяклу от любви неописуемой красоты барышню”, напивався її крові... І так само спокійно запалював “цигаро”, з “золотим мундштуком”, закладав на руки “черные перчатки” і зникав...

Можна було б обійтися без цього прикладу, якщо б це був окремий, нетиповий випадок. “Романи” зосталися постійним атрибутом “кращих” верств совєтської еліти. “Романи” – середник для збагачення квазі інтелекту для тих бездар, котрі не в стані навіть книжки прочитати.

Що ж стосується самої отої тематики, то – даруйте, люди! Вона відбиває “смаки” вічно убогих душ, керованих раннім інстинктом і заздрістю до тих, котрі носять “шапокляки”, “чорні рукавички” і чорні окуляри. В умовах таборів вимагалося лишень трохи досолити, доперчити – згідно зі смаками тупих садистів.

Василь Бандрівський був саме такий “майстер”, що вмів розтягнути один “роман” на кілька вечорів. Мистецьки дражнив уяву здегенерованих (радше – вроджених) виродків, навіть – письменних. Володів фантазією і – придумував “історії”.

Василь пробував у 1947 році влаштуватися у Львівський університет – то було відомо. Але його там не прийняли, а згодом “затримали”, приєднали до якоїсь групи “злочинців” і віддали під тупий трибунал. Щось там читали, перечисляли якісь злочини проти “свого народу”, про які він навіть не відав. Зачитали прізвища, а між ними – і його, а відтак вирок 25+5… Запакували у телячі вагони на Підзамчу і після дво- чи тримісячного етапу він опинився тут, на “ИГУМЕНСКОМ”...

У бригаді Бутто він був недавно. Сталося так, що помер рідкісний робітник лабораторії, де перетворяли амальгаму, зняту з вібростолів на фабриці, на золоті штабки. Між побутовими кримінальниками “грамотного” спеціаліста не було. Якимсь чином у тій лабораторії знали про існування Бандрівського. Вони згодні були прийняти його на роботу, якщо табірний “кум” дозволить. Але “кум” Ніколєнко не дозволяв. “Кум” виставляв свої кандидатури. У лабораторії на це не годилися, тепер вже принципово. Нагадаємо, що там працювали тільки вольнонаймані, а не арештанти. Видно було, що вони не бажали собі мати між собою стукача. І... Василь захворів. Дістав гарячку. А з гарячкою, відомо, на роботу не погонять, навіть при тих порядках, які тут існували. Були якісь “положено”, “нєположено” в інструкції, чого ніхто не порушував. “Нєположено” було виводити на роботу з температурою 37,5 і вище. А Василь мав понад 38о – і його залишили у зоні.

Тим часом на нього з лабораторії подали заявку. Ніколєнко викликав Василя у кабінет і запропонував йому відмовитися від місця у лабораторії, або сексотити. Василь не прийняв жодної з умов. Мотивував: “Я – зек. Не можу керувати собою. Куди пішлють... – і т.д. А у лябораторію – не його сила; візьмуть – піде, не візьмуть – не піде”. Він пролежував на нарах, або вештався по зоні. Староста (вже новий) не міг його зачепити теж через гарячку. Так він “хворів” тиждень, приходив ранком до амбулаторії, там фіксували підвищену температуру і залишали у зоні.

Ніколєнко вирішив покласти цьому край. Якось він завів у зону двох наглядачів, ці схопили Василя за руки і запровадили до амбулаторії. Не випускаючи його з рук, веліли поміряти гарячку. Яке було їх здивування, коли температура виявилася 38,5. Василя пустили. Потім його ще знімали з нар поночі і знову міряли гарячку, – дарма: гарячка була. Нарешті “кум” розпорядився покласти Василя у стаціонар і приставити до нього наглядача цілодобово. Міряли гарячку кілька разів на день, прикладали 2-3 термометри і завше підвищена тумпература була...

Фельдшер Гузовський роздяг Бандрівського до гола і переглянув усеньке тіло. Не знайшов нічого. Поміряв температуру, – гарячка була. Відіслав Василя у барак, а через кілька годин його схопили на нарах і знову поміряли температуру...

Усі здогадувалися, що то “мастирка”. Бо людина не може такий тривалий час гарячкувати (а добігав другий тиждень), не витримає. Та ще у таких умовах. Фельдшер спробував було розпитати “по-доброму”, що він робить, обіцяючи утримати те у тайні. Василь тільки плечима звів...

...І Василя Бандрівського відпустили на роботу в лабораторію, перевівши його у бригаду Бутто. Гарячка зникла.

Василь охоче розповідав про свої шкільні, гімназіальні роки. Знав він напам’ять поему Тувіма Rewolucja w Niemczech, за котру виникло непорозуміння між Польщею і Німеччиною (Німеччина відчула себе ображеною), Тувіма позбавлено польських громадянських прав і він вибрався до найгуманнішої країни – совєтської Росії. А тут його невдовзі послали на небо між ангелів...

Profesor Otto Gotlieb Schmock

pracuje juz dziesiaty rok

nad dzielem, ktore przez tyle z lat

przeczyta kulturalny swiat:

“Gott, Keiser, Deutschland und Proletariat”.

Profesor Schmock jest zdania,

iz Niemcy, to boza stal i spiz,

z ktorych sam Stworca dla swej chwaly

wykul na zawsze pomnik trwaly.

Ze to jedyna w swiecie nacja,

ze trzyma ja organizacja,

ze Bog jej sprzyja,

swiat jej sprzyja;

ze Panstwo ciagle sie rozwija…

Ze mocno stoi Wacht am Rhein –

“Lieb Vaterland, magst ruhig sein!”

I ze od konca do poczatku

wszystko w ojczyznie jest w porzadku…

Цього, здається, вистачає, щоб уявити собі їдкий сарказм, заложений в поемі, але важніше те, що знання того вірша добре характеризує натуру Бандрівського.

Де ти, Василю, тепер? Живий? Чи...? Великий Боже!..

У зоні при вахті був посильний. Його за аналогією прозивали “воронок”. Був то маленький на зріст злочинець, безбарвний, мовчазливий і позбавлений, мабуть, будь-яких почуттів. У таборі існувало повір’я, що зустрітися з “воронком” на зоні – буде нещастя. Коли “воно” заходило по когось у барак, то його нишком проклинали; воно вносило якийсь неприємний тривожний дух. То було щось таке, як вібріон, котрого варувалися люди. Сам же він, безумовно, не винуватий був у нічому перед зеками.

Отже: “воронок” з’явився у палатці. Маленьке мізерне єство. Трупної барви лице, очі – мертвої риби. Він проник у палатку так, що ніхто й не зауважив, – мов дух крізь стіну. Не привітавшись, з дитячим наївним виразом воно дістало з рукавиці ріжок якогось папірця. Тримаючи на долоні, прочитало прізвище і, не піднімаючи голови, завмерло в очікуванні... Остап встав зі стільця; “воронок” пішов попереду, Остап поблендав неохоче за ним. Воно дійсно мало якусь силу: йти за ним було неприємно. Біля воріт воронок завернув уліво, у сплетену з колючого дроту фіртку. Фіртка була відчинена, пройшли вільно. Опинилися у загорожі. Прокинена стежка в глибокому снігу вела у службовий внутрішній барак, який був розділений на дві половини, до котрих входилося з сіней. В одній половині колись, при ИТЛ, знаходилася внутрішня бухгалтерія, у другій – кабінет “кума” Ніколєнка. Воронок по-злодійськи тихенько привідчинив двері до “кума”, впевнився одним оком і пропустив поперед себе Остапа. “Кум” тільки повернувся лицем до дверей, глянув на нього, той зрозумів і, приперши тихенько двері, зник...

У кабінеті стояв стіл на перехрестях; стілець для Ніколєнка з запліччям і у кутку – стільчик-табурет для ймовірної жертви. “Кум” стояв біля вікна. Мовчав. Потім обернувся і зміряв Остапа невиразними ямами-очима.

– Фамілія.

Остап сказав. Ніколєнко підійшов до стола і звисока глянув на сірий клапоть паперу. Остап тільки тепер зауважив, що у кабінеті була ще й залізна чи чавунна “пєчка” у куті. На погонах “кума” – чотири маленькі зірочки (капітан).

– Так ти, канєшно, знаєш, зачєм я тєбя позвал!

– Скажете! – видусив із себе Остап.

– Нєт, – сам скажеш!

– Не знаю!

– “Нє знаю!” – перекривив “кум”. – А я, відіш, знаю!

Остап знову здвигнув плечима і не відповів нічого.

– Агітіруєш протів савєцкой власті?

Остап здвигнув плечима і – ні заперечив, ні підтвердив того, що сказав “кум”.

– Так пріпомніш, што гаваріл второго чісла?.. – Ніколєнко підступив до стола і багатозначно кивнув головою на папірець. Остап мовчав.

– Я що, в мовчанку буду тут з тобою грати?! Вже й забув, як агітіруєш протів?.. Чи, може, тобі пригадати?!

– Я ніде і ніколи нічого не говорив ні за, ні проти! Хтось вам наговорив!

– Сматрі! Да ти за каво мєня прінімаєш?

Остання репліка “кума” виразно підкреслила, якою “хворобою” він хворіє. Досить розповсюджене “каліцтво”: людина страждає від того, щоб бува його хтось не смів не поважати на посаді через недолугість.

Замість думати про долю, яка його чекає у кабінеті “кума”, Остап відзначив про себе, що “кум” говорив суржиком. Він так і не навчився “па-русскі плакать”, але вже дещо вмів, скільки належиться уміти старанному хахлові.

“Кум” підступив до вікна і мовчав якусь мить, заклавши руки за спину. Тепер заледве Остап застановився над своїм становищем. Відразу пригадав собі, що з кабінету “кума” ніхто у барак не повертався, звідси завше була одна дорога – у БУР. А з БУРа – до Федька Мотковського. Чи ж він забув, де знаходиться, втратив почуття реальності? Адже він у кабінеті “кума”... Відчув холодну байдужість до себе самої природи – всього живого і мертвого. Кінець! Якось прикро і гірко на душі.

– Патвєрждай, што підмовляв заключоних нє падчінятса адміністрації!

– То Канєвіч вам наплів! Я не проти нікого і нічого! Все одно не переживу тих 25 і 5! – Щось тиснулося йому до горла.

– Ти, віжу, незадоволений! Чим?

– Я – так як всі! На мойому місці... Мені зимно, я голодний, обдертий, слабий; я не вдома – на Колимі! Ще бракувало, щоби канєвичі...

Ніколєнко відвернувся від замерзлого вікна і втупився поглядом в Остапа. Лице його було сіре, мертве, жахаюче.

– Ти – преступнік! Помні! – зробив ще паузу і продовжив: – А Канєвіча мнє нє трогай! Понял? Нє твайо дєло... Іді атсюда! – прорік нарешті крізь зуби.

Остап стояв наче вкопаний.

– Марш атсюда! Тєбє говорят!.. – заричав нетерпеливо “кум”.

Остап зробив крок назадгузь, відтак обернувся і знечуленими ногами ступив у сіни, а звідси – надвір. Тіло задубіло, у голові – порожнеча. Вийшовши із відносно теплого кабінета, відчув, як мороз щипнув його за ніс. Зашуміло у вухах... Пошкандибав до виходу із задротованої клітки у напрямку вахти. Вийшов за хвіртку; просто перед ним... “кандєй”. Гадав, що наглядач буде його тут очікувати; наглядача не було. Втупив очі, щоби не глянути на тсрашний БУР, повернув направо і рушив нишком у зону. Не оглядався. Сам собі не вірив. Чи то не якась помилка... “А може, пришле зараз за мною? Нехай: може, ще баланду встигну з’їсти!”. Приспішив ходу і рішуче зайшов у палатку...

У палатці його вже не чекали. Тому споглядали на нього як на воскреслого: хтось з подивом, дехто з радістю, а й – з несмаком. Ніхто, однак, нічого не сказав, не спитав. Остап мовчки сів і почав латати арештантські лахміття.

Вчинок Ніколєнка зостався загадковим донині. Усі знали, що жертви він просто так не відпускав. А при тих морозах у БУРі довше доби ніхто не витримував...

Ніби минулося, обійшлося й на цей раз. Але на пораненій психіці залишився шрам – ще один досвід гіркого життя.

Богдана Мохнацького принесли якось із шахти і кинули на нари. Дотепер його спухлого ще виганяли на роботу; коли він почав швидко “скидати” пухлину – звалився з ніг. ОП було переповнене доходягами. Мохнацькому приносили у барак шматочок “моржзвєря” (товщу із моржа) і він ще їв. Але не поправлявся і сил не відновлював. Він ще жив і боровся зі смертю як міг. Лежав на нарах, на голих дощечках, пролежуючи нетривку шкіру на виступах маслаків. Богдан ще дивився широко відкритими блакитними очима, котрі були вже осіли, присохли до дна очодолів. Жовтий, мов восковий, і без ознак якихось м’яснів під шкірою, словом – скелет. Шлунок ще ніби щось приймав, але тракт переставав служити. Так закінчували свій шлях на колимській Голгофі сотні тисяч політв’язнів на зламі 1949-1950 року; тільки до них ніхто не приглядався – никли собі нишком і вступалися з білого світу, ніби на ньому було затісно...

Богдана Мохнацького відвідували перед смертю Остап, Василь Бандрівський і Юрко Коковський з Ковеля. Приходили разом чи поодинці, він впивався у них своїми лагідними очима, дивився вперто і сміливо і ніби злісно усміхався, вищируючи жовті рештки поламаних під слідством зубів. Ще розмірковував і говорив абсолютно свідомо і розважно. Вмирав довго, вмирав при повній свідомості. Вмирав “єстєствєнной!”.

Хто ж він, отой Мохнацький? Такий, як і усі: нічим ані не ліпший, ані не гірший від решти своїх товаришів із багатомільйонного населення “архіпелагу...”. Він тільки мав у собі те, що притягало до себе увагу оточення. Навіть у цих умовах.

Богдан Мохнацький – син священика декана, отця Мохнацького із Теребовлі на Тернопільщині. Його батько був діяльною людиною і мусів залишити по собі слід на Теребовлянщині так само, як о.Ксенофонт на Бережанщині. Богдан був молодшим сином декана, ще мав брата і сестру (стільки наразі відомо). У повоєнний час і під кінець війни Богдан був головою Повітового Союзу кооператив від РСУК. Нежонатий ще...

Були вони знайомі і в добрих стосунках з Сильвестром Скоробогатим, котрий тут уже згаданий.. Сильвестр ще живий...

Родина Мохнацьких якимсь чудом зосталася при житті від вересня 1939 до червня 1941 року. То був випадок. Бо вони знали, що у плані ЧеКа було їх “ліквідувати” (миле словечко) – це вони знали достеменно, оскільки були такі люди між окупантами, що про це повідомили отця Мохнацького... Війна! Прихід німців у 1941 був практично спасінням для родини Мохнацьких.

Не сподіваючись нічого доброго від большевиків, Мохнацькі у першій половині 1944 року виїхали до Відня (о.декан Мохнацький закінчував вищі студії теофілософії). Там замешкали, там і закінчилася для них, як і для усіх людей на світі, війна...

Остап прийшов до Богдана сам. Було то десь в обідню пору. Богдан лежав пластом на нарах, дивився рівно перед себе і – виглядало, наче мертвий.

– Поможи мені підвестися! – попросив глухо Остапа.

Остап підклав йому ліву руку під лопатки плечей, а правою допоміг звестися і підсунутися так, аби опертися трошки об стіну. Від цього руху Богдан вже змучився.

Після тривалої мовчанки Мохнацький запитав Остапа:

– Ти звідки будеш? – запитання здавалось недоречним, однак Остап відповів йому:

– Та з Бережанщини! Я вже, здається, казав...

І знову замовкли – говорити не було про що. Оба знали одне; оба думали одне. Отже, не фальшивили, не лукавили.

Перед Остапом лежав опертий головою об стіну (яка там стіна!) барака інтелектуал із Теребовлі, що повільно згасав, догоряв слабеньким світлом гнотика у каганці, у котрому вже не було оливи.

– Побалакаємо! – сказав ніби сам до себе Богдан.

Говорили про те, про се, про речі, котрі не стосувалися нікого і нічого, аби час спливав.

– Прийдеш ще, може, завтра? Я маю тобі щось розповісти!

– Певно, що прийду! – заявив Остап таким тоном, що не викликав жодного сумніву щодо того, що він обіцяє.

Остап вийшов... Але за годину повернувся знову у барак до Мохнацького. Щось його нудило у ямці – не міг всидіти у палатці, тому й пішов... Богдан лежав так, як він його тут зоставив. Давно не голена щетина робила його подібним на Ісуса на образі; щоби тільки трошки йому тіла і кольору...

– Ти прийшов?.. Добре, що прийшов! Сядь ближче – я не годен голосно кричати... Хочу тобі розказати про себе... не маю більше кому. – Богдан катастрофічно тратив сили, висловлювався з неймовірною натугою. – Не знаю, чи воно на що здасться... Але... видиш: я вмираю. По суті – я вже вмер...

– Що ти плетеш!

– Покинь!.. Залишимо ті потіхи на інший випадок... – Перемучений Богдан ніби прилип до нар, обм’як до решти. Трохи помовчавши, продовжував: – Ти, як я бачу, будеш ще жити і жити... Хто знає, але... якби-с жив, то різне може статися... Приглядайся до всього, бо один Бог знає... Може, колись Провидінню потрібний буде свідок. Може, Господь тебе залишить на те...

Мохнацький замовк. Ніс йому потягнувся і ніби присох. На устах закаменіла ота страшна усмішка голого черепа. Врешті він зібрав сили і продовжив зі стоїчною рішучістю:

– Перед приходом большевиків тато зібрав нас усіх, хоч ми були усі дорослі і самостійні, і ми виїхали до Відня. Там тато мав ще навіть знайомих... Зупинилися ми у Відні на якийсь час. Там нас і застав кінець війни...

...По місту вешталися офіцери різних армій; вистачало й совєтських. Що то я... Ага... Якось я йшов вулицею. Смерклося вже було... Я йшов по тротуару. Нараз під’їхало авто ззаду і зупинилося коло мене – я аж пристав... З авта вийшов якийсь і запитав мене, чи я часом не Мохнацький із Теребовлі. Я підтвердив. Тоді з авта вискочив ще один, мене вдарили чимось по голові і запхали на заднє сидження. Коли я прийшов до свідомости, то ми вже їхали і на мене натягали брезентовий мішок... Так куцком ми їхали якийсь час. Потім я зрозумів, що ми їдемо через контрольний пост, бо авто затримали і мої “добродії” давали комусь якісь пояснення. Я хотів крикнути, і аж тепер зауважив, що маю в писку кляп... А потому – аеродром... Чути гул моторів... Летіли, а з мішка мене не випустили... Десь сіли. Мене винесли з літака. Кинули... А потому до якоїсь шопи... Тут мене розв’язали з мішка і скували руки. А кляп ще поправили і зав’язали на потилиці... – Богдан говорив усе тихше, врешті – затих. Очі були живі, на лиці відбилися рештки надлюдської рішучості і напруги. Відпочив, зібрав ще рештки сил і продовжив свою сповідь.

– Тож мене привезли були до Києва... У кабінеті мені зняли кляп... Розпитали – виявилося, що вони полювали не на мене, а на мого брата. Хтось їм мусів був показати “Мохнацького”... – Богдан був на грані знесилення. – Слухай! Та ти слухай!.. – шептав, ловив повітря. – То лапали мого брата Зенона (?)... Боже милосердний! Як мене тоді збили... Кілька днів – без пам’яті... Прийшов якось до себе... Де я?.. Вже без зубів... Кров позасихала... Та ти слухай! Я вже не встигну ніколи сказати... Може, мої якраз через тебе довідаються, де я подівся, що зі мною сталося... Вони ж не знають...

Останні слова він ледве вишіптував. Остап присунувся до нього близько і старався не пропустити жодного слова. І не тому, що повірив у свою можливу місію – довести до відома родини Мохнацьких те, що переказував їх сородич Богдан. Радше тому, що душею відчував: мусить сповнити волю конаючого. Мов ритуал.

– Молитися буду перед Всевишнім... – шептав ледве чутно вмираючий. – Молитися буду перед Богом за твоє... Ти мене ще слухаєш?.. Слухай...

Богдан Мохнацький на тому замовк, хоч губи його рухалися – чи не у молитві. Він якось осунувся, покрився пеленою відчуженості...

Остап нишком вийшов із барака і побіг шукати Бандрівського. Десь знайшов і коротко сказав: “Мохнацький вже...”.

– То чим ми можемо ще тут допомогти? – занепокоївся Василь.

– Ходімо до Усенка, най візьме до себе! – радив Остап.

– Певно не візьме!.. Але ходімо, бо – нефайно.

Побігли до амбулаторії, лікар Усенко був там.

– Доктор! В бараку Мохнацький Богдан...

– Я знаю, хлопці! То вже програна справа – шкода коней мучити. Викиньте собі з голови!

– Доктор! То екстра справа! Йому треба уділити уваги! – не відступав впертий Бандрівський.

– Не поможе, хлопці! То лиш вияв непотрібної, смішної сентиментальності, – не до душевних струн нам нині! Але, – і махнув рукою, – зачекайте трохи!

Лікар Усенко там ще щось миттю залагодив і промовив до Остапа і Василя:

– Ходімо!

Зайшли у барак, бригада прийшла вже з роботи. Ніхто ними не зацікавився, коли вони зняли Мохнацького з нар і понесли до амбулаторії. Поклали на ту саму пріч, на котрій не так давно лежав Остап. “Посидьте біля нього!” – сказав Усенко, а сам вийшов. Оба зосталися біля вмираючого.

Мохнацький дивився нерухомими очима у стелю над собою. Шкірка облягла обличчя, на носі виник залом, присохлі губи не прикривали беззубої порожнини...

Якийсь конвульсивний рух пробіг по тілу конаючого. Чи не хотів ще щось важне сказати? Богдан згасав...

...У котру мить він перестав жити – невідомо...

Зайшов Усенко вже без білого халата, нащось ще провів розкритою долонею над обличчям померлого, приклав руку до чола і потягнув уздовж до носа. Трошки притримав... відняв руку – очі померлого були вже заплющені. Богдан Мохнацький ніби спав і снив про щось фантастичне... Sic transit gloria mundi! – прорік Василь з якимось глумливим сарказмом... Вийшли...

Кузьменко, один із “пристяжі” покійного Михайлова, котрий брав участь в екзекуції над Остапом тоді у штольні, від котрої останній чудом залишився при житті, і далі перебував у спецзоні. Ніхто не знав, з якої причини Кузьменка не відправили разом з кримінальниками на “Комсомолець”. Тепер він мав полегшену роботу десь чи не у компресорній. Тихо-смирно виходив щоденно на роботу, ніхто його не зауважував, а він уникав зустрічі з кожним у зоні. Жертви Михайлова спали вічним сном на задвірках табору – не було кому виставити рахунок Кузьменкові за його співучасть у садистських масакрах. Але при кожній ненавмисній зустрічі Остап відчував, як між ними наче іскра спалахувала і вони старалися швидко віддалитися один від одного. Однак Остап не міг подарувати Кузьменкові, що той дотепер топтав ряст, крутився перед очима, ятрив біль непомщеної зневаги і поламаних ребер. Мстива натура Остапа обурювалася, рішення назрівало.

Якось Остап зайшов за перегородку до шевців і звернувся до Чаньчікова: “Слушай, друг, с чего сделать што-нібудь такоє, чем кабанов в гражданке колют?”. – “Достань кусок обруча с бочкі!” – порадив Чаньчіков.

Остап добув шматок обруча через тих, котрі ходили за провіантом для кухні. Подав це Чаньчікову і вони домовилися, що Чаньчіков заточить “інструмент” за три закрутки махорки. Махорки можна було роздобути у Йонаса, колеги-полатайка. Через кілька днів “фінка” була готова...

Мороз був тоді такий, що мряка лягала на землю, мов густий молочний саван. Видно-ся було не далі, як на витягнену перед собою руку. Остап ще загодя зайшов у секцію, де спав після роботи Кузьменко, і приліг на нари у самому кутку. Не спав. Потім трохи задрімав. Збудився, відчуваючи чуттям арештанта скорий “падйом”. При слабенькому світлі стежив за тим місцем, де спочивав Кузьменко.

Вдарив “гонг”. Кузьменко встав відразу, поки решта людей ліниво сповзала з нар, і пішов до виходу з барака. Остап назирцем – за ним. Щось у грудях гепало і відбивалося аж під черепом, як у зеленюха-хлопця, котрий вперше поцілував кохану дівчину. Старався не згубити з очей Кузьменка і заразом не видати себе. Знав-бо, що Кузьменко відчуває небезпеку. Чекав... Кузьменко виплив з густої мряки мов привид і майже наліз на Остапа. Той розмахнувся і рішуче, з усієї сили вдарив кривдника примітивним ножем у груди. Ніж встряг по саму шматяну рукоять. Кузьменко скрутився від удару і впав на коліна, відтак – обличчям на сніг; Остап висмикнув ніж і жбурнув його ген у сніг аж у заборонену смугу. Повернувся назад у барак. На душі зостався якийсь несмак, але відлягло: пімстився. Був певний, що Кузьменко вже застиг. Закінчився розвод, Остап піднявся і, перш ніж піти у столовку, завернув до піссуару подивитися, чи труп ще там. Не застав нічого. Помилитися не міг, бо протоптана стежка була лиш одна. І сліду крові не зауважив. “Що за мара?” – подумав і пішов геть...

Кількома годинами пізніше Остап пішов за амбулаторію подивився, чи є на купі труп Кузьменка. Не знайшов, хоч труп мав бути зверху. Довідався від фельдшера, колеги Володимира Бутто, що Кузьменко “лежить у стаціонарі з ножовою раною у грудях”.

– Хтось непрактичний штурхнув його ножем і не поправив другий раз. Рана скісна, але не смертельна. Кузьменко наче знає, хто його вдарив... – пояснив Володя.

Остап признався Усенкові, що то його “робота”, але останній не похвалив його за це. Сказав, що “вже запізно зводити з ними порахунки, та й взагалі Кузьменко н е в а р т н о ж а”.

Це сталося вперше у таборі, коли Остап себе активно боронив.

Коли почалася відлига і сніг у вибалку майже розтопився, почали хоронити “набуток” протягом зими бригади Мотковського. Труп Мохнацького винесли Юрко Коковський, Василь Бандрівський і Остап самі, без допомоги табірних грабарів. Вони джаганами, ломами і заступами пробили замерзлий наст із шутроватого наносу аж до камінного цільцю. Продовбали яму на довжину тіла і похоронили у ній голий труп страждальця із Теребовлі. Перехрестилися над свіжою могилою і пішли собі під здивовані погляди конвою, котрий не знав, як діяти у такім випадку, коли труп не поламали, не порубали на частини, а закопали цілий, викопавши для того екстра яму. Та ще й не сварили непристойними словами покійника, а навіть перехрестилися над ним...

З приходом колимської весни знову зробилося вільно у бараках і на нарах. На початку літа 1950 року Василь Бандрівський, отой невмирака, взяв та й підрахував “єстєственниє убиткі” за поточний рік. За грубим підрахунком виходило, що на день умирало в середньому по два зеки. Багато це чи мало? Всяк, хто витримав тодішній рік на Колимі у зоні табору, не повірить у таку н и з ь к у ц и ф р у: рік переважно переполовинював людей. А були ОЛПи, котрі вимирали майже ущент і ліквідовувалися – про це вже згадувалося...

...І знову пригнали з якогось спецтабору кілька десятків дрібненьких засушених арештантів з номерами, написаними чорним пеком на... чому би ви сказали? Не вгадаєте, люди! На бляшанках з-під консерв. І причеплені ті номери були дротом до одягу (бляха перетинала нитки)...

Десь у червні місяці вигнали обслуговуючий персонал зеків із зони: шевців, кравців, чергових у бараках і сильніших із ОП на заготівлю дров для кухні. Пігнали пішки під конвоєм на те місце, де було залишилося ще трохи деревини, північної унікальної морозотривкої модрини, котру вирубали недавно геологорозвідники для своїх потреб при буровежах. На тому місці зосталися гілляки і високі пні. Належалося те розчімхати сокирами, розрізати пилою і скласти на купу. Стояв тоді гарний, соняшний день – і навіть тепло. Було там біля півтора десятка арештантів і досить численний конвой. На місці робітників оточили відомим “оцеплєнієм”, люди взялися за роботу. Нараз гепнув постріл, а по кількох секундах – другий. На постріл прибіг сержант. І відразу скомандував: “В кучу, бандіти! Стрєлять будєм!”. Люди поспішили гуртуватися, де стояв дуркуватий наглядач із служби табору. Конвойні поспішили стягнути кільце оточення, зловісно наставивши штики і дула автоматів на оторопілих арештантів. “Брасай топори! Рукі ввєрх!” – командував сержант.

Поруч із зібраними у купу арештантами лежав на землі труп людини у неймовірно великій калюжі крові, немов на великому шматку багряного оксамиту з пообриваними абияк краями. Над ним стояв осатанілий конвоїр зі штиком майже впритул до небіжчика. На конвоїрові лиця не було. Видно – це було вперше в його житті. До нього підійшов сержант і з деяким зусиллям висіпнув карабін із рук. Очевидно, солдатик не був морально готовий до такого акту – був переляканий. І вбивця так і не зрушився з місця.

Сержант післав псаря до гарнізону доповісти про те, що сталося. Усі мовчали, котрийсь із солдатів збирав сокири і пили, відносив їх подалі від купки зеків. Незабаром забовваніла гарнізонна “дрожка”, запряжена коником, а на ній – лейтенант ще з солдатом. Прибувши, офіцер віддав якийсь наказ сержантові, забрав попід руку справцю, посадив на дрожки, і вони від’їхали. “Встать! Стать по-пять! Взяться под рукі! Малєйшеє нарушеніє в путі слєдованія – даю команду стрєлять, как собак! Слєдуй! Бєгом!” – закомандував сержант. Пішли...

“Інструмент” зостався на місці роботи...

Між зеками поповзли слухи, що конвоїр застрелив арештанта “в упор” і в “нєпаложеном мєсте”, бо – у середині “оцеплєнія”. Нібито – акт не виправданий і солдатика можуть за це покарати...

Три чи чотири дні пізніше цей солдат уже стояв на сторожовій вежі. Мав вже погони “єфрейтора”...

Подробиці цього згону виявилися трохи пізніше.

Вбитий був гірничим інженером і навіть вельми високої кваліфікації. Пролазив від гори Тянь-Шаня, перенюхав ще раз Урал, притримали його десь на Забайкаллі, а далі – десятка по ОСО. Відставили на Колиму. Маючи підтримку з дому (чи звідки), був у кращому стані від решти арештантів. Малий на зріст, кремезний, витривалий – зберігся непогано. Мовчазливий, скромний у поведінці, ніколи не ліз, як кажуть, на рожон. Практичні, добре обтерті у тих умовах зеки розуміли, що та людина не належить до загальної маси напівмерців, тримають його у якімсь резерві. Знали й те, що не був він протеже “кума” Ніколєнка. З зони не виходив на роботу, допомагав усім і нікому у межах зони: прокидав сніг на “лінєйці”, ладив бочку тощо.

Взимі прибув якийсь цивільний чоловік з “материка” на рудник “Бєлова” з якимись відповідними документами до місцевого начальства (справа вирішувалася ще у Магадані). Кабінет “кума” у зоні обладнали на помешкання – занесли туди стіл, стільці і двоє залізних ліжок. Подали теж сінники і постіль на ліжка. Приставили обмундировану обслугу. Туди й поселили отого чоловіка з тим, що начебто – з Москви, разом з геологом. Геолог майже два тижні не виходив у загальну зону, там спав, там йому заносили їсти з гарнізонної кухні. Йшлося, безперечно, про місця можливих покладів уранових руд. А час був такий, що імперії дуже хотілося мати той сирівець на бомби.

Операція у кабінеті “кума” проводилася при строгому дотриманні тайни: у кабінеті поставили на той час незграбний металевий ящик-сейф. Коли робота була закінчена, геологові дали ще добу на роздуми, щоби чогось не забути.

Протягом тої доби зек-геолог написав касаційну просьбу про звільнення, враховуючи його служіння партії і Самому, що він підтвердив ще раз отут... (Знав-бо добре, яку цінну інформацію виклав у цьому кабінеті, в зоні на руднику ім.Бєлова). Простягнув свою касацію представникові і попросив передати у відповідні інстанції у Москві. Дарма, той зробився штивний, камінний і – відмовився.

– Звертайтеся встановленим порядком через Управління, чи як там! Вам скажуть у спецчастині!

– То, може, якби ви передали своїми руками та розповіли б про те, як я тут... – ще старався переконати зек-геолог.

– Я не належу до тих інстанцій, котрі займаються розглядом справ арештантів. Не можу вам у цьому допомогти!

Не міг такий чоловік не знати, що політзекові, та ще засудженому по ОСо, волі не побачити вже до смерті. А той ще надіявся – вірив у чудо. Дивна людська натура: “не піддається відчаю, не вичерпавши усіх ілюзій”.

В присутності начальників інженер-геолог ще написав власноручно “распіску” про те, що додержить абсолютної тайни про усе, що тут відбувалося...

Його вивели у загальну зону, представник – не прощаючись – пішов до прохідної.

Трохи ліпше підгодований і відпочилий на сякій-такій постелі зек-геолог був підбадьорений, мав добрий настрій. Людині притаманно почувати себе краще, коли перевершує у чомусь найближче оточення. Усе те вселило у нього надію, що “не усе ще пропало...”.

Звідки такі відомості? Такі подробиці?

У тому то й справа, що таємниць на світі не буває!

У зоні табору перебувало ще три чи чотири особи, котрі були заарештовані ще до війни. “Бог великий, дії його незбагненні”. Як вони тут очутилися – не велика загадка. Але як вони зосталися живі дотепер – то таки не втямки найзапеклішому оптимістові. Однак ці викопні тварини таки дійсно були живі. Й іменувалися вони одним словом: “є ж о в ц і”. До них і приєднався наш герой-геолог як до людей інтелігентних і близьких по духу. То були старші люди, їх на “общі” не виганяли. Пересиджували вони у куті на долішніх нарах, як практичні табірники, вміли знаходитися у масі незауваженими, так що мало хто й знав про їх існування. Вони без кінця критично розглядали “правильність і доцільність” діяльності “родной партії” при сучасних обставинах. То були такі патріоти, що допускали обов’язкову необхідність ізоляції частини населення для досягнення головної мети – побудови комунізму у цілому світі. Кровожадна ненависть пашіла з них до усього зеківського населення в таборі, котре ставилося вороже до партії, до Сталіна, до їх діяльності, пов’язаної з функцією ГУЛАГу. На їх думку – кожний займає у державі властиве йому місце – помилки немає. Ну, “бєз іздєржєк нє биваєт” – то і “діалектично” і “логічно”. Для них сама ідея перемоги Комінтерну варта була того, щоб передушити половину населення земної кулі. Десь глибоко у душі таки сидів у них російський нацист-шовініст, що надіявся: “Скоро вєсь мір загаваріт на русском язике”.

Помимо їхньої глибокої самоізоляції від решти зеків-смердів, були й такі між занужданими арештантами, котрі воліли сидіти чи лежати близько них і слухати їх “розумних річей” (не про пайку ж вони говорили). Цікаві то були політикани...

Коли їх геолог колега прийшов з кабінету “кума” і розповів їм, що він там робив, то єжовці осудили сподівання геолога щодо його “заслуг”, що мало привести до його звільнення: “Ви, Вадім Міроновіч, – носітєль строгого сєкрєта! Ви понялі? Вам вєк свабоди нє відать!”. (Ім’я і по батькові – довільне).

Вони мали рацію, коли твердили, що геолог тепер під припадком, бо дотепер його берегли як вмістилище інформації; відтепер – він вмістилище тайни, котра належить Москві...

Отож постріл конвоїра не був випадковим...

Під кінець літа 1950 року зона почала якось оживати. Люди робилися більш рухливі, чулися розмови, пошуки краян. Звикали до “стланніка” – шкорбут значно припинився, якщо вже не відступав. Помалу зникали із шахт рештки кримінальників, підривники теж якось присмирніли. Остап і далі не виходив за ворота табору. Латав лашки, хоч теж з цим не було вже так скрутно, як рік тому. Він зауважив, що в зоні рішуче переважає кількість українців у порівнянні до загальної маси зеків. Теж зауважив, що українці найменш організовані між собою і найменш (на його думку) здатні до опору перед сваволею придурків і режимної служби. На горенько собі, ще існував глухий непереборний розділ на “східняки” й “западніки”. Перші були вже привчені, що визнавати себе українцем, у найбільш лагідному випадку, – не популярно. Куди милозвучніше було для вуха “хахол”, ніж українець. “Западнікі”, тероризовані смертельними знущаннями ще з “КаПеЗе” у своєму районі, дотепер піддавалися посиленій нагінці. Згідно з оцінкою продажної пропаганди, то були “бєндєри” – тим мало бути сказане усе. Українець із центральної України краще взагалі допасовувався до будь-кого, аби лиш не виявити свого національного походження. Давався взнаки віковічний гніт державних устроїв на території України, в першу чергу Росії, Польщі, Румунії. Для Остапа це було певне відкриття – оте регіональне відчуження єдинокровного народу.

Денний раціон арештантського харчу почали ділити на три частини: баланда і пайка перед виходом на роботу, щось подібне до ріденької каші (невідомо тільки, з чого), якоїсь сіренької маси на “обід” і черпак баланди по поверненні до табору. Не належиться думати, що самого раціону на добу було таким чином прибільшено і люди наїдалися. Але вигода була з цього непередбачено велика – у половині робочої зміни, після шістьох годин роботи у шахтах чи деінде, людей “кармілі”. Легко собі представити, як зек глушить перфоратор у забої, “гонщік” чи відкатник покидає вагончик з камінним грунтом і підходить до кухаря, а той кладе йому 150 (сто п’ятдесят) грамів т.зв. “кашіци”. Він тим тільки подразнить зголодований організм, але зате покине на півгодини осоружну працю, випростується і відпочине! В і д п о ч и н е посеред робочої зміни! – І приснитися таке зекові дотепер не могло. Доходяги, котрим судилося ще прожити, помалу почали приходити до свідомості. Під кінець літа їх із ОП почали виганяти у видолинки між грунями гір на збір якихось ягід, котрі нагадували собою відомі чорниці. Мусіло бути того багато, бо на кухні з’явився “кісєль” чи компот із тих ягід. Ті, що ці ягоди збирали, швидко приходили до себе, бо при зборі наїдалися цього добра досхочу.

При таборі з’явився якийсь затурканий старший лейтенант, начальник КВЧ (“культурно-воспітатєльная часть”), котрий почав організовувати аматорський гурток. Розуміється, у цьому гуртку не могли бути доходяги. Тільки придурки. На керівника цієї “художествєнной самодєятельності” поставлено колишнього актора з Москви Марковського, а цей вже почав підбирати собі сам артистів. Цій групці людей довелося теж зробити якусь полегшу. Опинилися такі “актори” і в бригаді Володі Бутто. Звідкись привезли мандоліну, балалайку і гармоньку – у зоні зазвучали музикальні інструменти, чого люди давно не чули.

У столовці в одному кінці зробили відповідний підмосток, що повинен би служити за сцену. Політінформатор мав нагоду у своїх виступах підкреслити безкрайню гуманність, що навіть запеклим ворогам дає слухати музику і виступи артистів. “Партія і народ надіються, що ви, окрилені музикою, вступите у бій за велике золото” і т.ін.

Спроба організувати у зоні табору аматорський гурток – факт. Але майже ніхто з тих, що зосталися, не підтвердить того, бо не зосталося воно у пам’яті, не до музики тоді було. А було ж таки!

Остап уже вкотре приходив до висновку, що людину у цих умовах може зберегти добре опанований фах: швець, кравець, столяр чи якийсь інший спеціаліст, котрий потрібний людям у щоденному побуті. Табірні адміністрації, взагалі усі “вільні” люди на Колимі жили у нужденних умовах під кожним оглядом, треба було щось стареньке перешивати, латати з одягу і взуття; те саме стосувалося приміщень, де вони проживали: з нічого треба було робити щось, що захищало б від холоду і крайніх невигод.

Постало питання: як навчитися врешті порядно кравцювати, щоби не викручуватися постійно брехнею, не тремтіти від страху, що виженуть на основні роботи, котрих люди боялися більше, ніж мовчазної зустрічі зі смертю. Й Остап твердо вирішив удосконалити це ремесло. Підручну роботу він міг виконувати, і навіть дбайливо й чисто. Але сам процес деталізації і складання до купи френча чи військової шинелі був йому не під силу. Калита чи Петро Пелех йому не покажуть з тих причин, що стосунки з ними склалися неприхильні від самого початку. Вони теж тремтіли за свої місця, гарували, сліпли при слабкому світлі над шитвом і не користувалися допомогою таких фахівців, як Микола Федорюк чи Йонас. Остап попробував цього хліба ще на Уралі, знав йому ціну, опановував кравецький фах самотужки, перешивав, псував, – мучився. Бачив, як начальник ППЧ приносить дві драні гімнастерки, кидає Калиті і мовить: “Штоби била как новая!”. І виходить. І Калита з Пелехом роблять чудо – видають нову гімнастерку з заштопаними дірками, без жодних ознак, що річ зроблена зі старого. Так обходилися зі спеціалістами усі начальники, з дебілами-надзорцями включно. Але не до амбіцій тут було. Вступав у людей якийсь дух, котрий гнав їх до опору смерті, до подальшого хоч якогось буття. Те саме відчував і Остап. Практично йшлося про те, щоби у формулярі йому зробили позначку: “Портной”. Такого переважно навіть при етапуванні на свіжому місці відсортовували від загальної маси на полегшені роботи, а фактично – для збереження на всяк випадок, якщо наразі нема вакантного місця за фахом. Микола і Йонас усвідомлювали теж, що вони “кантуються” завдяки тому, що мають записане у формулярі “кравець”. Розраховувати на вічну опіку Тетяни Денисенко – не реально. Він уже тоді знав, що лікар Денисенко була теж репресована. Вона встигла закінчити медичний інститут до початку війни. Під час німецької окупації залишилася у Києві і працювала лікарем при котромусь із шпиталів. Німці відступили, прийшли “свої”. Молодому лікареві, ще навіть незаміжній, загрожувала щонайменше “десятка” за колабораціонізм з німцями. І вона нашвидку завербувалася на Далекий Схід, опинилася таким чином на Колимі.

Утабір проникла вістка, що очікується “комісія” з Магадана. Це було реально, бо зима тільки почалася, дороги ще не були заметені снігами і переважно у такий час проводилися формальні службові інспекції з метою перевірити готовність табірного комплексу до зими (он яка турбота про зеків!). Невільники журилися, що знову приїде ота “медуза” – “козяча смерть”, начальник сануправління при “Берлазі”. У таборі готувалися до прибуття цієї комісії: дещо прочищали у зоні, приводили у порядок і вичищали бруд на кухні, доводили до дозволених норм кількість реконвалесцентних в ОП. Доглядали теж, щоби люди були одіті “по нормі”...

Настав день, і комісія прибула. У критому, перелаштованому з вантажника на автобус автомобілі – розніжені у кабінетах контор “Берлагу” офіцери з генералом Павловим на чолі. Як не дивно, а начальника сануправління між ними не було. Інспектори таборів не затримувалися ніде у місцевих начальників, а відразу під’їхали до брами зони, зійшли з “автобуса” і подалися у табір. Варто було бачити генерала Павлова: шинеля розстібнута, поли – навстіж, червона підшивка шинелі вимахувала під крок на боки. Генерал, загнувши руки за спину, міряв “лінєйку” швидким кроком просто до столовки, залишивши решту підлеглих і Микитюка позаду. Наполеон, та й годі...

Розглянувся по столовці, понюхав повітря і вийшов, не вимовивши слова. Попрямував до найближчого барака, де якраз були люди, котрі на цей час мали відпочивати після відгарованої зміни. Але з оказії їх підняли з нар і поставили щільною гурмою у глухому кінці секції. Бригадир – готовий до складання рапорту, якщо би собі Павлов такого забажав.

Генерал Павлов таки зайшов у барак. А такої фамільярності з зеками не дозволяв собі жоден офіцер. Навіть Микитюк туди не заходив (може, щоб не нюхати сопуху немитих дистрофічних тіл). За ним зайшли і стали за плечима щільним гуртом його прибічні і начтабору – “хазяїн”. Між мешканцями барака й офіцерами з генералом на чолі – певна відстань.

– У каво імєєтса вапрос к... к гражданіну генералу – разрєшаєтса спрасіть! – вимовив котрийсь з-за плечей Павлова.

– Только бистро! Начальніку генералу нєкагда! – підправив інший з офіцерів.

Наперед виступив якийсь зек, котрого важко було й розгледіти, і зробив крок у напрямку генерала...

– Стой! Назад! Нє сьмєть! – закричав відразу наглядач. – Абратно! В строй...

Зек зробив незграбний рух назадгузь...

– Гаварі! – рикнув басом генерал.

– Нас нє кормят, гражданін начальнік, і вот у мєня гнійот рука – нє в сілах работать... а нас...

– Ви – прєступнікі! Ви нанєслі гасударству матєріальний і моральний ущерб! Ви атработаєте свой долг і... і нє надєйтєсь на поворот на Бальшую землю! Там вас нє хатят! А кормят по нормє, – я правєрял!..

Голос генерала був злим, подразненим, погрозливим. Павлов подався допереду, ніби мав намір скочити і вхопити жертву за горлянку.

– Кто єшчо?.. Нікто! Значіт – всьо ясно! – констатував котрийсь із генеральського почету.

Вийшли поспіхом із барака і подалися до капітана Макаревича, начальника гарнізону. Комісія закінчилася...

Ген-ген пізніше арештантам стало відомо, що сердега генерал любив собі випити і майже, як кажуть люди, “не висихав”. У такому стані він “інспектував” табори під керівництвом начальника “Берлага” підполковника Васільєва.

Довгий колимський день скорочувався, сонце пропливало низько над південним горизонтом, ніби шпоталося за вершок груня і падало у безодню. Воно великим червоним решетом котилося і через саван мряки, котра лягала білим покривалом на грунт, байдуже приглядалося на людське безглуздя, на людське горе. Небо без хмар. Небо сіре, але якесь блискуче, ніби залите свинцем, котрий ще не встиг потускніти від часу.

Важкий то час для арештанта. Душа німіє і болить дивним болем, ніби в обіймах брутальної істоти. А вивільнитися навіть не мріє. У такий час людина ніби застановляється, мов путник, що посеред невідомого шляху нараз схаменувся і нагадав собі, що час вертатися назад... От тільки шляху немає. І він його навіть не шукає, того шляху. Він загублений не на землі, а в душі, тому вона так болить. Але зек того не усвідомлює. Він не дошукується причин свого дискомфорту. Бо – дарма!.. У таку пору може блиснути думка: “Ех! Додому б!”. Таким самим чином можна було б допуститися бажання: “Ех! На інше б небесне тіло, де вічна благодать!”.

А зима, рання зима, поглиблюється...

Ледащіли теж наглядачі, тинялися по табору без потреби, нікого не зачіпали. Невільники призвичаїлися мовчати і тривали при житті мов німина, – тиша всюди і якась сповільненість бігу табірного будення. Мов розкручений маховик, позбавлений враз спонукуючої сили...

Політзеки спецзони втягнулися у ритм і підсвідомо крутилися мов гвинтики у механізмі, не усвідомлюючи своєї діяльності. На роботу – з роботи; лазня – “скользящій” вихідний, часом (тепер вже рідше) “політінформація” – ніде ніхто не перечив, не противився: ні зовнішньо, ні внутрішньо. Зек перероджувався ще раз. І перероджувався у поганий бік. Тратив помалу людські цінності, як щось у житті не до вжитку...

До кравецького цеху заходив часом провідати Миколу якийсь його краянин Сельвестр. Був то хлопець рослий і не так вкрай збідований, як решта арештантів. Чимсь він був подібний до Канєвича: такі самі мав товсті губи, що завжди чомусь блищали, так само глядів поверх голів присутніх і не дивився просто в очі. Микола не виявляв якоїсь приязні до краянина Сельвестра, переважно латав арештантське дрантя, опустивши голову, очікуючи, поки цей піде собі. Останнім часом Сельвестр навідувався навіть частенько. Але одного разу Сельвестра не стало: він “стояв” на лебідці, що піднімала копер по ґезенґу і ненароком упав у ґезенґ. З шурфу нижнього горизонту вийняли його знівечений труп. На таку дрібницю ніхто й уваги не звернув би. Якби...

Микола Федорюк розповів дещо про Сельвестра в присутності Йонаса, Кости й Остапа.

Сельвестр був із заможної родини. Проживали вони на відлюдді на хуторі. Мав він тата, маму і малу ще сестричку. Зі слів Миколи, то були “люди не для людей”. Батько був якийсь недолугий. Усім керувала енергійна і безоглядна мама. У певний час, ще до приходу совєтів у 1944 році, Сельвестр був спершу у боївці ОУН, а відтак в СБ. Був ще смаркачем – не мав ще й 20-ти. Але гонор робив своє, а була то натура, що не терпіла заперечень. “Геть до мами вдався!” – твердив Микола. Під час румунсько-німецької окупації Сельвестр ще трохи “воював” – не так небезпечно було. Коли ж прийшли “куфайки” (як це називав Микола), то треба було вже не спати вдома. Можна було й головою накласти. Отже він знайшов спосіб (а може, його знайшли) і знюхався з НКВД, – то вже мало бути десь у 1945 році. Але таких речей ніхто не знає, бо завше запроданці ще якийсь можливий час ходять у підпіллі. Змінилося тільки те, що Сельвестр останніми часами був дуже кровожадний есбіст, сам викривав “запроданців” і сам карав. Таким чином він знищив-вимордував декілька людей. А нищив тих, кого казали вбивати “оті з району гарнізонщини”. Впала підозра на нього і він, видавши москалям тих, у котрих сам колись з’їв шматок хліба, подався у “стрибки”.

Йшов час, підпілля слабло. Сельвестр і йому подібні нахабніли. Десь під кінець 1947 року був бій біля Хотина. Сили були – як завше – нерівні. Із розпорошеного відділу стрільців УПА п’ятеро забрели ввечері на хутір Сельвестра. Зайшли і попросили щось поїсти. Сельвестра не було вдома, він гостював у дівчини на сусідньому хуторі. Мати Сельвестра почала поратися біля печі, а хлопці, загрівшись, куняли на ослоні біля столу. Мати шепнула малій шестирічній донечці, щоб повідомила Сельвестра. Дитина побігла, бо знала куди. Минуло лишень кілька хвилин, як через вікно сипнула черга з автомата і... на долівці зосталося п’ять скривавлених трупів... Сельвестр увійшов. Був тільки сам. Розстріляне вікно заклали подушкою...

“Хлоп все вперед подумає, а відтак зробить; баба все наперед зробить, а потому думає!” – заключив цей факт Микола. Мама Сельвестра, побачивши п’ятеро скривавлених трупів, залементіла і кинулася на Сельвестра. А цей посміявся, сів на коня (стрибки майже усі мали коней) і почвалав серед ночі до району. Але районні енкаведисти не борзі внічку квапитися на місце вчинку. “Убіл? Ну і маладєц! Падаждут да утра – нє убєгут!”.

Вранці з району пригнали підводу, трупи кинули на віз і повезли собі, похваливши Сельвестра за “ісключітельную храбрость”. Але від того часу Сельвестр вдома не ночував, все чогось боявся. Дірки у стінах позаліплювали, потрощений кулями стіл теж замінили на новий, зрабований у “бандпособників”, а жити там вже не під силу навіть тим бездушникам. Люди цуралися.

Минув, може, рік. По Буковині пішла чутка, що шукають якогось важного шпигуна. І одного разу, в неділю, якийсь невідомий хлопець забіг туди на хутір і сховався у порожнину під вхідними сходами, що вели до ганку. Мала дівчинка це побачила і сказала мамі. На цей раз мама не спішилася післати за Сельвестром. Хлопець же просився, щоб його не видавали, а Сельвестра ніби він знає, тому й забіг сюди сховатися. Дуже швидко настигла погоня з району, хлопця витягнули з-під сходів і вияснили справу на місці: “Чому якраз сюди забіг?” – “Бо знайомий із Сельвестром!”.

У районі під час допитів Сельвестр визнав, що цього хлопця знає давно. А раніше про нього не сказав, бо забув. Це не допомогло – Сельвестра притримали і засудили. Враховуючи його заслуги, йому “дали” тільки 10 років. У “частном опрєдєлєнії”, видно, зробили позначку і він отримував регулярно пачки з харчами від добросердешної і не убогої мами.

Справа, здавалось, була залагоджена.

У ґезенґ його скинули його жертви, зеки, котрі прибули на “Бєлова” останнім етапом з Індигірки чи “Ізвєсткового”...

Ближчі до ППЧ люди знали, що у спецчастині табору виготовляють реєстри на якусь кількість людей, котрі мають бути відставлені на етап. Куди – ніхто того не відав. Але тупий, панічний страх охопив більшу частину зеків. Якось у коридорчику амбулаторії вибухнув динаміт. З амбулаторії вискочили усі, хто там був: лікар Усенко, фельдшер і статист. На лавчинці ще сидів якийсь занужданий арештант, під ним чорніла пляма крові. Одна нога була обірвана до половини голінки. Страдальця затягли в амбулаторію, і Усенкові вистачило тільки ценькнути ножицями, щоби відтяти ногу до решти. “Нащо ти це зробив?” – запитав Усенко. “Бо не хочу їхати на етап!” – відповів невдалий “мастирщик”. Усенко обробив рану, а тим часом з’явився “кум”. “Аткуда взял взривчатку?”. “Вигріб з невідпаленого шпура” – пояснив скалічений хлопчисько...

За “члєноврєдітєльство” “кум” Ніколєнко заборонив скаліченого стаціонувати, його віднесли у барак і кинули на нарах. За самоушкодження належалося людину віддати під суд. Бо він – державна власність, а за навмисне ушкодження народного добра слід відповідати у кримінальному порядку.

– Звідки ти знаєш, що тебе назначили на етап? – питали нещасного у бараку. – Може, тебе би й не взяли!

– Я знаю, я відчуваю, мені ніколи в житті інакше не буває. Бо завше те, що для мене найгірше, мусить мене спіткати!

Нарядчик пустив чутку, що цього дурня ніхто й наміру не мав відставляти на етап. Правда чи неправда – було вже запізно.

Знуждане тільце арештанта не витримало, та ще при умовах, коли не можна було йому допомогти яко злісному шкідникові. Кинулася гангрена і по кількох днях у сильній гарячці хлопець згас.

Чому ж так люди боялися етапу? У даному випадку тому, що на “Бєлова”, згідно з переконанням арештантів, був “добрий начальник”. Тут таки дійсно менше вимерло людей, ніж на інших ЛПунктах.

Нарешті прибув “покупатєль” з Буту-Гичага, начальник спецчастини із “Центрального”... Прибув зі своїм транспортом – п’ять буд на колесах і своїм конвоєм. Усі знали, що Буту-Гичаг – одне з найгірших місць на Колимі. Знали, що туди людей возять і возять, і – як у прірву. Тоді-то і виникла паніка. Капітан же був людиною на диво людяною: прийшов у зону табору, заходив у бараки, вітався і запевняв, що у нього значно кращі умови побуту і харчу, ніж де-небудь в іншому місці. Дарма. В’язень вже нікому і нічому не вірив. Але від в’язня нічого не залежало.

Представник з Буту-Гичага поставив вимогу перед Микитюком, щоби той йому виділив по одному кухаря, кравця і шевця. Так ніби належалося на 150 осіб. Але мали то бути люди не з шахти, а просто з кухні і цеху. Микитюк – теж хитрий – дав таких людей. Один із них – “кравець із цеху” Остап. Очевидно, і решта спеціалістів – такі самі.

Капітан зайшов у палатку, бо звідти мав взяти шевця і кравця. І хотів таки бачити, що вони дійсно тут працюють. Саме тут і побачив Остап нового господаря. Капітан, сидячи на столі, розгойдуючи ногами, запевнив персонально (!), що майстра помістить відразу у кравецький цех. Враження він справив добре, й Остап заспокоївся.

Наступного дня за браму вивели 150 етапників, котрих капітан навіть не велів “приготовити”, тобто – помити у лазні і поголити заріст. Винесли “Дєла”, перечислили і перечитали ще і ще раз, і, розділивши по 30 осіб, розмістили у п’яти вантажниках з відомими будами, штакетами і конвоєм, як це належалося за приписом.

Конвойні засіли на своїх місцях. Заревли “студебекерівські” мотори, хитнуло на нерівній дорозі, війнуло холодом через шпари нещільного яща – етап вирушив у дорогу...

На цей раз дали на дорогу пайку тільки на один день...

Стемніло надворі відразу, тільки-но рушили з місця і вибралися на шлях. Конвоїри виглядали на бувалих вояків, не таких зеленюхів, які були на “Бєлова”. Жваві, розхристані, весь час жартували, штурхалися і вправлялися у рафінованій російській лайці по матушці і усіх богах на світі. На в’язнів, здавалося, не звертали жодної уваги – ніби таких тут і не було...

Прибули на місце після досить тривалого підйому догори.

Висадили людей зі скринь вантажівок під сліпучим світлом прожекторів на якомусь трохи спадистому майданчику перед брамою табору. З церемонією запровадження людей у зону чомусь не квапилися – ще когось не було, за кимось ще посилали, конвоїри не стояли понуро навкруги зачумленої купи в’язнів, а жартували собі, збившись також купою перед входом на вахту. Тим часом перемерзлі зеки мріяли якнайшвидше зайти у зону й опинитися у теплому бараку, на вимріяних нарах.

В присутності тільки одного офіцера зробили перекличку, звірили кількість людей за формулярами; відчинили браму і майже без “положеного” обшуку запустили усіх у зону табору. Тут етапників прийняв староста зони з наглядачем, завели у порожню секцію барака. Люди кинулися на нари, а барак наглядач замкнув, закнеблював знадвору.

Зеки поснули...

Розділ IV. “ГОСПОДИ, БЛАГОСЛОВИ УТРИМАТИСЬ...”

БУТУ-ГИЧАГ ОЛП № 1 “ЦЕНТРАЛЬНИЙ”

В’язні, приетаповані з рудника ім.Бєлова, спали твердим сном, коли у барак зайшов помічник нарядчика і скрипучим голосом закомандував: “Пааад-йооом!”. Люди пробудилися відразу – подіяв рефлекс. “На лінєйку, бєз вєщєй!”. Позлазили з нар і поквапцем вийшли надвір. “Строїтся!”. 150 осіб вишикувалися у блок-колону 5х30; відчули, що відносно відпочили. День був безхмарний, небо ледь потягнене димкою, велике коло брудно-оранжевого сонця висіло над самим горизонтом. Тут було багато таких, які, працюючи під землею, не бачили колимське диво-сонце місяцями. Під ногами поскрипував притоптаний сніжок; у зоні пусто – ні душі. Помнарядчика мовчав...

З’явився сам нарядчик у розшитій “гесткою” новій куфайці, в штанах кавалерійського покрою із чорного сукна, у валянках на кашмовій підошві, з височенними халявами; на голові шапка-”кубанка”, на руках – “краги”. Середнього зросту, кремезний, відповідно відгодований – перша особа в зоні із числа зека-КТР. На зап’ясті лівої руки теліпався невід’ємний атрибут влади – “дрин”. Крокував впевненою ходою, номерів на одежі не мав. Обличчя широке, обвітрене, – зловіщо-неприємне. Підійшов у супроводі двох хранителів-шестьорок...

Пройшовся впритул попри першу шеренгу, нахабно люструючи кожного зокрема. Відступив кілька кроків назад. Звідкись взявся черговий з табірним “лєпілою” у білому вельми несвіжому халаті під куфайкою.

“Бальниє єсьть?” – прорекла пика під “кубанкою”.

Люди мовчали.

“Лааадно! Паняаатно! Всє здарови! Ви прібилі в майо распаряженіє. Ясно?! Здєсь вам нє у тьотькі на даче, – сачковать нє прідьотса, – ясно?! Пахать здєсь нада – ясно?! Паащрєнія тоже завісят от мєня – ето зарубітє! В случає чєво-нібудь – мєри пріму сам, ясно?! Ишчо распрєдєлєніє і... каму в крохобори, а каму – рагамі са скалой бадатса! Інова нє дано! Думайтє!”.

Люди не слухали; вже давно ніхто не слухав набридливих повчань табірних начальників. За правилами етап арештантів мали б приймати з адміністрації. А тут – нарядчик із числа невільників. На Буту-Гичагу це було звичним явищем: туди поповнення доставляли дуже часто і тому це стало буденною нормою – процедура спрощена до можливих меж.

Підійшов староста зони – понура людина. Нарядчик з почтом зник у своїй будочці, санітар поплентався в глиб табору. “Слєдовать за мной! Пакормім!” – звелів староста і пішов попереду, люди безладною гурмою – за ним у напрямку столовки... Кожен отримав гарантовану пайку і черпак баланди. Мовчки проковтнули ласкаво подане і повернулися у “карантинну” секцію барака. Тут було тепло, бо порцію дров щойно спалили, і – яка розкіш! – на нарах лежало щось подібне до сінників, зроблених із решток непридатного одягу. Головне, що через ті шмати не піддувало знизу. Заснули...

Минуло ще півдоби – одна робоча зміна. Була глуха ніч. У секцію зайшов нарядчик, два наглядачі і ще якісь люди. Хтось із ППЧ вичитав прізвища майже двох третин із “новеньких”, їм звеліли покинути барак “с вєщамі”, хоч ніхто нічого не мав з собою, і вишикуватися біля брами. Цих людей відпровадили під конвоєм до ЛП “Сопка”. Решту зоставили в спокою до ранку, а відтак розподілили між бригадами, які працювали на шахтах “Біс-I” і “Біс-II”. Когось погнали відразу на роботу, а хтось залишився ще у бараку на цілу зміну. Не забуваймо арештантське мотто: “Дєнь канта – год жізні!” Чотирьох із 150 перевели того ж дня униз на “Коцуган”.

Щоби не вертатися до цього питання, зауважимо, що усі етапи, які прибували на Буту-Гичаг, завозилися на ЛП-”ЦЕНТРАЛЬНИЙ”, а вже звідси людей розсилали на лагпункти згідно з потребою. Це стосується теж жінок, для яких у цій системі було відведено три ЛП.

* *

Система невільничих ОЛП (отдельных лагерных пунктов) у цій місцевості закладена ще в 1930-1935 роках. Це був час експедицій, гарячкових пошуків золота та інших цінних копалин. Через Буту-Гичаг пролягав умовний шлях на північ від нинішнього Усть-Омчуга на Ельген, Таскан і далі. Якраз у цьому місці аборигени мусіли подолати перевал на висоті понад 2200 м, коли хотіли добратися в долину річища Дитрин. Отже, перші шукачі пригод прийшли на це місце із чукчами. Найвищий гребінь гір для подолання разом з прилеглими грунями назвали тоді “Шайтан”. Трохи нижче з південного боку, ще до “сідла” (просмику між скалами), – полога площина, обширна і рівна, зі схилом у південний бік. Це плато обдувається інтенсивними вітрами і тому сніг на ньому не дуже затримується. А влітку – сніг пролінювався найшвидше і поверхня оголилася. Саме на цьому місці виявлено руду каситериту, фрактуру різної величини: від курячого яйця і до порошку. На цій площі можна збирати “костерит” на поверхні просто у мішки. Погоня за цією сировиною й пригнала (пішими етапами, звичайно) перших арештантів ще у ті роки. Досліджено можливості – і почалося...

До початку війни 1941 р. доставляли якусь кількість невільників на кораблі “КУЛА” з Владивостока до Нагаєво. Разом з тим завозили харчі, інструменти, обладнання тощо. Побудували силами рабів перекидні тимчасові склади і примітивні бараки для пересильного утримання невольничого люду. Час від часу споряджали “колону” на етап. То була завше комбінована ватага із основної маси зеків, наглядачів і несуджених, майбутніх керівників виробничого процесу. Провадив хтось такий, що знав дорогу до призначеного місця. Етапників забезпечували харчами на дорогу і для прожитку протягом якогось часу на місці. Виділяли кілька конячок, запряжених у двоколісні “класичні” гарби (арештанти називали це “біда”, бо переважно тягали це самотужки), завантажені – в першу чергу! – колючим дротом; начинням, ручними пилами, заступами, лопатами, сокирами та іншим підручним інструментом.

Така валка, зодягнена і взута “по формі”, вирушала з берега Охотського моря у перші місяці потепління, скажемо – весни. До морозів мали прибути на місце. Щось тягнули конячки, решту несли самі кримінальники. Волоклися тижнями й місяцями по бездоріжжю; користувалися “привалами” для відпочинку під голим небом; зустрічали колючий вітер, йшли під твердим зимним дощем, “ночували” на гострому камінні, підклавши ношу під голову. Щось їли в дорозі – на “привалах” і ходячки...

Коники від перенатуги і батога здихали перші. Люди впрягалися у гарби і волочили “народне” добро власними потугами до призначеного місця. Тягнули-штовхали незграбні доісторичні “біди”, несли на плечах, волочили волоком. Обдиралися з одягу вщент; взуття облітало з ніг – йшли босі; на бездоріжжі обсувалися з круч у провалля разом зі своїм “крамом”. Долали студенні річки вбрід. Тіло покривалося гнилими боляками кожної подряпини, а допомоги не мали. Хтось у гарячці відмовлявся йти далі, падав на каміння і благав: “Дабєй! Прістрєлі!”. Якщо між конвоєм була більш милосердна людина, то добивала пострілом “вибившего са строя”; якщо ні, то зоставляли посеред неласкавої природи на ласку Бога, здерши з нього і забравши з собою усе, що мало ще якусь вартість. ...Зек перед смертю ще скуштував в о л і. Ніхто трупів не закопував, – тим і прокладали слід, по якому йшли наступні етапи, а відтак прокладали дороги – “траси”.

Якась частина почорнілих знужданих мандрівників досягла місцини, де пізніше з’явився оазис – Усть-Омчуг. Це останній “привал” перед закінченням довгої дороги. Переночували навіть у наметах, які хтось доставив сюди на радість злощасним путникам. Але попасти немає часу: почалися приморозки – треба встигнути на місце.

До “Чорних Каменів” зоставалося щось біля 200 км. Дрібниця!

Прибули. Тут латочка колимського модринового лісу. Є навіть напівземлянка-барак! І хтось ще живий... “Хлєба!” – прохрипіло сотворіння з лежанки у кутку. Дати шматок сухаря і на закрутку махорки... “Сколько вас?..” – запитав хтось невідомо з якого боку. “Нє спрашівай!” І тиша... В землянці темно... Хтось викресав вогню, – запалили “коптілку”. Аж тепер почали саморозв’ючуватися.

Після прибуття зауважили, що “зона” вже обгороджена колючим дротом, і возрадувалися: не треба буде негайно самообдротуватися!.. Ще зостався з ними один живий коник, – вперта ж скотинка! І стража розмістилася у такому самому барак-землянці, вже й дим там куриться. Тільки по той бік колючої загорожі. І більше нічого.

Може, ще тут перезимують; ще має прибути наступний етап – принесуть з собою харчі на зиму. Мусять же доставити їжу! А чи “мусять?” Скільки ж етапів дотепер вислали в “тайгу” і... забули? Ні! Тут не забудуть! Ця латочка Колими під особливою опікою! Перспективна!

По двох тижнях прибув наступний етап. Приволокли з собою іржаву муку, пшоно, вівсянку і лій-жири на омасту; і навіть – сіль! Ура! А коникові нічого не притягнули з собою. Знали наперед – не треба! Бо коника й так з’їдять. “Продукти пітанія” зосталися під наглядом стражі, там і каптинармус, як на те, він і видаватиме індивідуальні пайки насухо – “робіть самі, як знаєте”.

Ніби й відпочили після етапу, а рештками згасаючої свідомості й далі боялися останнього переходу (що називався тут “бросок”) вгору, на “Шайтан”. Дарма тішили їх чутками, що – на місці “добре”. А на “Шайтані” тим часом вже були забиті перші колики під звісний табір “Сопка”. З двох колон прибуло їх живих біля 60 арештантів й “обслуга” для них. А смерть дальше нишпорила і вибирала тих, котрі впали духом. Без вибору – начальник чи зек!

* *

Таки перезимували. Бригада, гнана більше якоюсь невидимою силою, ніж конвоєм, вийшла з землянки, отримала раціон на три дні, підняла свої “вєщі” і на дрючки мотки колючого дроту – “па аднаму на дваїх”, поклала собі на рамено і пішла д’горі попри студений струмок... Ще зупинилися по дорозі на місці задуманої “перевалочної бази”, відпочили і пішли понад урвищем стрімко вгору. Прибули без втрат...

Повернемося до початків “освоєнія” оазису – Буту-Гичаг. В районі вже згаданого “Чорного Каменя” в низинах росли модринові ліси. Деревина у цих широтах – тверда, як кістка. На цьому місці й виник перший ЛП для заготівлі будівничого матеріалу, який піднімали власними м’язами тодішні зеки на “Шайтан” на спорудження приміщень для служб і бараків для себе. Чи не найбільшим подвигом належиться вважати те, що туди затягнули раби двадцятого століття тартак на кілька пил і дизельний мотор відповідної потужності, тим самим манером, який описаний вище. На початку п’ятдесятих років вже не було нікого живого, щоби пояснив цей феномен “ентузіазму”. Зі скупих переповідань, це обладнання волокли волоком упродовж трьох літ. “Команди” було вигибали вщент; на їх місце приганяли наступних... Настав час, “тєхніка заработала” і “болєє рєшітєльний” начальник рапортував до Москви в цека партії, що “заданіє, нє сматря на... – виполнєно!” – Урррааа!..

В честь т а р т а к а цю місцину і табір, там розташований, назвали “Пілорама”.

Згодом на “Шайтані” знайшли рудний каситерит. В тім таки цека зуб засвербів і місцевість вирішено – “нє сматря на!” – заселити. Почалася заготівля “трудрезервів” по цілій імперії, не тільки для Буту-Гичагу, треба було лишень рішучих заходів каральних служб і системи ГУЛАГу. Адже, маючи в руках такий дармовий потенціал, можна було дозволити собі “грандіозниє”, “нєвіданиє досєлє” видобутки сировини, будівництво, “освоєніє”, “засєлєніє”, “пєрємєщєніє” і т.д! т.д! т.д!

На початку сорокових років посилилася лапанка на злочинців способом: “Бил би чєлавєк – дєло найдьотса!”. Населення опустило руки і кожний чекав своєї черги. Побутував вислів: “От суми і тюрми нє зарєкайса!”. Оскільки позбавлення приватної власності навіть на свій особистий труд (працю) звихнуло поняття вартості, то виникла неповага до “твоє-моє”. Всюди вживалося мотто: “Всьо равно!”. Всяк брав, що не моє; бо воно й не твоє. Виникло суспільство злодіїв і порушників взагалі. Кожного можна було судити. Якось “найясніше сонечко” висловилося, що всякий побутовий злочин “належиться розглядати як – політичний”. Жодна людина (крім “допущених”) не почувалася певною у завтрашньому дні. Геніальний домисел партії і...”лічно”.

Розширено і уповноважено відповідні карні установи, обсаджено “кваліфікованими” кадрами – згідно з настановами – і закрутилося...

Поплили-потекли етапи на Колиму. В системі “Буту-Гичаг” на місці останньої “перевалочної” бази перед “Шайтаном” на “Сопку” виникає табір “Центральний”; відкрито і побудовано за перевалом жіночий ЛП “Вакханка”. Для збагачення каситеритової руди поруч змонтували промивочну фабрику з ідилістичною назвою “Кармен”.

Так народився не тільки Буту-Гичаг; так волочили за собою невідступний колючий дріт арештанти від Нагаєво до Усть-Нери, і на північ – до Зирянки й далі, зоставляючи на шляху-бездоріжжі “оправданий” відсоток “єстєствєнного урона в жівой сілє”.

В міжчасі у підніжжі Шайтана виявлено руду актиноїдів. Коли? – невідомо, бо це утримувалося в тайні. Прийшов час ядерної гарячки і треба було урухомити комплексний видобуток спецсировини. Кількість і якість електронапруги від примітивних автономних дизельгенераторів не могла кластися в рахунок... Поплило-потекло золото з “Белова” і “Комсомольця” впрост за океан, оминувши пивниці Москви. З’явилися заокеанські механізми для гірничого промислу на Колимі. Понижче ЛП “Центральний” розміщено надпотужний на той час дизельгенератор, відомий “ФУЛЬТОН” і відразу ЛП – “Дизельна”, для обслуги міні-ТЕС і утримання привілейованих, розконвойованих бригад технічної обслуги. Нижче ЛП “Дизельна” звели обширний табір “Коцуган”, а біля нього – збагачувальну, концентратну фабрику для дифузії уранової руди. Найпізніше побудовано т.зв. “223 км”. Він був розташований недалеко від розгалуження дороги, яка вела на Усть-Омчуг. Таким чином у цьому місці розміщалося 8 лагпунктів. Нагадаємо ще раз, що до виникнення “Берлагу” уся ця система належала до “УСВИТЛ” (Управление северовосточных трудовых лагерей) з застосуванням загальнокримінального режиму.

“Берлаг” – плід повоєнної реформи ГУЛАГу і передачі політичних спецтаборів у ведення МВД.

В 1944 році доставляють туди перших політв’язнів, засуджених воєнними трибуналами за “Указом 1943 року”, спеціально випущеним для покарання т.зв. “воєнних прєступніков”. “Указ” передбачав розстріл, а за пом’якшувальних обставин – 15-20 років каторжно-режимних робіт, коротко – КТР. Як бачимо, чогось “справітєльного” не передбачалося. Вже у другій половині війни з’явилися вантажні автомобілі, тягачі, бульдозери, обладнання для шахт – усеньке переважно американського виробництва. Завезли в Магадан значну кількість муки, крупи та ін. Найголовніше щодо вирішення “головної” проблеми – привезли з Америки відповідну кількість чудових, модерних і понікльованих зверху кайданків-”наручнікоф”. Ними замінили дотеперішні ординарні заіржавлені ланьцуги, що з огляду гігієни було значним прогресом. По війні доставили на Колиму потужні чеські “Татри”. Почалося інтенсивне розчищення доріг – “трас”. Можна було сподіватися, що незабаром золото Колими річкою поллється у засіки бездонної і марнотратної Москви.

Зеки ж усіх мастей – усвітловці і берлагівці скромно, але безмежно вдячні за “студебекери”. Бо їх почали перевозити, а не ганяти пішки по 500 км за “бросок”; дроття теж не носили вже “бунт на двох”.

У восьми лагпунктах Буту-Гичагу, починаючи від 1945-46 років, у найбільш активний час утримувалося до 15 000 невільників. Відповідно для такої кількості потрібна була стража, конвой тощо. Офіційна відповідність – 1:5 (один охоронець на п’ять зеків). У їх обов’язок входило: позмінна сторожова служба на вежах при таборі, конвоювання до місця роботи і назад, “оцеплєніє” (ей-же, – не знаходжу відповідника в українській мові; тай, виглядає, н е т р е б а такого) і гарнізонна служба. Отже: біля 3000 військових, ще – шість стрілецьких батальйонів, а в загальному – два полки. Скільки було насправді – невідомо. Але, враховуючи, що ця ланка каральної структури виконувалася найбільш ретельно, особливо щодо спецполітв’язнів, немає підстав у цьому сумніватися. У всякому разі, приречені ніколи не зауважували браку конвою і псарів.

Це й була кадрова основа Колими – зеки і сторожа, – одні і другі таким чи іншим способом змобілізовані, а отож – змушені: військові – Уставом, невільники – вердиктом трибуналу. За ними: табірна адміністрація з внутрірежимною обслугою наглядачів; врешті – “вольнонайомний” керівний склад виробничого процесу на шахтах, фабриках і поверхневих роботах. І всюди був свій “кум”: у таборі для вольняшок і в гарнізоні; кожний з них мав свою сітку сексотів-”стукачів”.

Усі разом потребували харчів, одягу, даху над головою і тепла. Та й бодай примітивної медичної обслуги. Усе те треба було постійно завозити з “материка”. Для виробництва ж – обладнання, механізми, які вони вже там примітивні не були, і рідке паливо. Вугілля було своє. Про якісь культосвітні заходи до 1950 р. не було й мови.

З напливом КТР у 1944-45 роках кримінальний рецидив почали потроху виводити як з чоловічих, так і з жіночих ЛП Буту-Гичагу, залишаючи відповідний “керівний” склад над політв’язнями-каторжанами та обслугу силових й енергопостачальних агрегатів. Фактично ж – щоб політкаторжан не використовували на полегшених роботах.

Переміщенням (“двіженіє”) та обліком зеків керував начальник спецчастини; усі мертві підлягали обліку в Центральній медамбулаторії на ОЛП № 1 “Центральний”. Для цього складали книги-реєстри від самого початку; від 1945 року вони зберігалися при стаціонарі, а вів їх статист-побутовець. Він приймав звіти від суміжних ЛП разом із дактилоскопією рук трупа, що передавав у спецчастину, тільки номер КТР і формулярні дані записував у згадані реєстри. Якась вища сила захотіла, щоби це зосталося у пам’яті нащадків...

На “Сопці” був на той час помічник нарядчика, естонець, колишній офіцер-артилерист, Фелікс Рінк (чи Рінґ), каторжанин – 20 років. Цей чоловік, родом із Тарту, зумів вижити завдяки добрій, незлобивій натурі, порядному вихованню і вмінню ладити з людьми. Низького зросту, кремезний і міцної будови. Коли його забрали на “Центральний”, то він якимсь чином здружився із статистом у стаціонарі. Якийсь час Фелікс допомагав вести остаточне “оформлєніє” – актів згону. Незважаючи на загальне недбальство на усій території імперії, якраз у випадку “прибув-вибув” в умовах табірної системи партія не бажала собі “безвісти пропавших” і звеліла ГУЛАГові звітувати про смертність із скрупульозною докладністю. Звіти відсилали щодекадно до Сусуману, а звідти – в Магадан. Таким чином цека компартії чудово знав, скільки тисяч молодого продуктивного цвіту вигибало в краю щогодинно. У 1951 році Фелікс повідомив декого із колег у зоні, що від 1945 до 1950 року вигинуло понад 41 тисячу зеків. Рік-річно! – викидали “в отвал”, а відтак на “амоналівку” 8200 трупів. Отже – 22-23 небіжчика на день... Якщо загальна кількість невільного люду сягала біля 15000, то живих за звітний рік зоставалося 6800. Не страшно! Сказав-бо “вєлічайшій із вєлікіх”: “Поодинока смерть – трагедія; масова смерть – статистика!” Ге-ні-аль-но!

Найбільш гинуло на “Сопці” і “Центральному”; найменше – на “Дизельній” і, відносно, у жіночих зонах.

То були молоді, ще зовсім юні люди. Книгу списків загиблих за звітні п’ять років (1945-1950) статист віддав до архіву і започаткував наступну. План п’ятирічки виконано!

Щоби поповнити залогу арештантів щорічно у цьому місці в кількості – не забуваймо – 8200 в середньому, треба зробити 273-275 пробігів “студебекерами” по шляху Магадан – Буту-Гичаг. Рідко вдавалося доставити усіх живцем на місце, – це збільшувало кількість ходок. Тільки по чотири конвоїри на кожне авто, – це на тридцять конвойованих і ще окремий конвойний фургон для зміни в дорозі – вже біля півтори тисячі військовиків; разом начислюється повний укомплектований полк із трьох батальйонів дармоїдів. А бензин, експлуатація транспорту в тих кліматичних і теренових умовах, харчі, одяг, опалювання... Вернемося до самих витоків всеімперської затії: арешт хлопця чи дівчини – людини взагалі; формальності “оформлєнія”, це – утримання під стражею, слідство з костоломкою, глум “тройки-трибуналу” з винесенням вироку. Потім етапування, клопоти – щоб довезти жертву живцем до місця призначення. Усю цю “роботу” виконував високооплачуваний загін тупоумних еМГеБешників з КаПееСеС на чолі. Як бачимо, вдавалося у великій мірі доставити невільників з Харкова чи Мінська, через біржі рабів: Находку і Ваніно до Нагаєво-Магадана. Дальша процедура відома...

В умовах, які панували на Буту-Гичазі від 1944 до 1950 рр., а особливо на “Сопці”, такий виструганий і виснажений зек встигав ще назбирати жменцю-дві камінчиків-”костериту”, і... “дав дуба!”. А начальство хоче мати не тільки необмежені “права” без відповідальності, але, в першу чергу, – достаток і комфорт взамін за таку псячу роботу. Отже: крайнє безглуздя тут очевидне бодай через нерентабельність. Але це тільки на перший погляд. Помилково думати, що такої простої калькуляції не знали в ЦеКа-КаПееСеС. Вперта практика – множити з населення мільйонні когорти рабів, а для їх обслуги – маси здегенерованих посіпаків і вбивць, – очевидна шайтанська затія створити нову суспільну структуру з рабів і погоничів.

Академічна думка мусіла “науково” підтвердити доцільність затії і практики московських імперіалістичних політиків. Значить – скривалася під цим якась інша мета, яка мала виправдати цей захід. Таким чином у цю демонічну орбіту були втягнені усі ланки російського суспільства при підтримці зрусифікованих манкуртів інших націй. Хоч відомо: і на таких мала прийти черга (крім росіян). Вважалося, що заради збереження “єдіной-нєдєлімой вєлікой Росії” для завоювання світу варто знищити потенційних противників, а виявили вони себе під час війни тим, що захотіли самостійності. Це українці, Прибалти, населення Кавказу і Закавказзя, заразом – уся братія тюркських народів Середньої Азії з якутами включно. Заперечити цього не вдасться нікому, бо на Колимі в політичних спецтаборах росіян практично не було. А були усі – від еспанця до китайця, корейця і японця включно. Зате кримінальний склад таборів ИТЛ – майже виключно із росіян, особливо, коли йдеться про більш поважні злочини: бандитизм, вбивства, згвалтування тощо. Дивуватися нема чого, бо вони мали свою державу і піднімати ребелії з політичних мотивів москаль не мав підстав. Отже: “закон”, “малина”, “вори-рецидивісти” та інші “мокрушники”, які використовувалися для утиску, знущань і терору над політв’язнями, були виключно росіяни.

Свідомість того, що людина знаходиться на “другому кінці світу”, далеко від рідного краю, між грунями німих колимських гір; далеко від надій, що колись щось зміниться. В оточенні хмурої мертвеччини, що тиснула, чавила душу кожен раз, як тільки зек посмів сягнути уявою дальше криса баночки-чабарки з баландою – позбавляла сил для опору смерті. Не було отої “соломинки”, за яку хапається утопленик посеред байдужого моря. Пускається берега – віри в спасіння і... потопає.

Зек понуро схилив голову долі: вічний сніг на грунях, просто над головою – привабливий на малюнку; екзотика для туристів; і – тупий жах для голодних, обдертих, винужданих арештантів. Зрештою...

* *

Чи бували ви в горах? Є в них щось спільне, що їх лучить по усій земній кулі. Гори! Завше велична загадка для людини; всюди приваблюють і скривають якусь дивовижну таємницю. Їх велич перехоплює подих. Їх сила впливу на людину непереборна. Коли ж, як на Колимі, позбавлені зеленого покрову, то виступають перед нами мов голі геркулеси – живі і наповнені динамічної сили. Піднімаються з оголеними мускулами стрімких скель, з гордо піднятими головами грунів і шпилів. Мудра мовчазливість гір вимагає до себе відповідного респекту; сила гір не викликає заздрощів. Відвідавши їх раз, людині важко гори покидати; хочеться ще раз до них вернутися – вони манять. Їх сила абсолютна, бо порівняти її немає з чим. Поконати їх людина не може, тому мусить скоритися.

Такі вони й тут, на Колимі: нагі, бронзові й іржавобурі від віковічного впливу неласкавого підсоння, загадкові – бо неприступні, вчать спокою і мовчазливості, притягають нездоланною силою. Це, мабуть, єдине на світі явище, якому людина піддається без спротиву і з охотою.

Однак гори на Колимі для політичного в’язня були чи не найгрізнішим ворогом із царини як мертвої, так і живої природи. Ще заздалегідь саме слово “Колима” вносило у душу невільника сум’ятливе почуття безсилля перед Абсолютом, якому доведеться безглуздо ставити чоло. Не подив і захоплення викликало в арештанта це видовище; тут його зустріла мертва, помервлена гранітна поверхня, звітрілі, жахаючі байдуже-зимні скали, провалля, брудно-бурі гребені, мов пощерблені зуби гігантських акул. І зек розуміє, що його двобій з тою природою вже програний.

Гори не мертві; вони вміють відчувати; гори вміють “говорити”, без слів говорити. Переносити якимсь чином інформацію у мозок людини; ця інформація чітко фіксується у свідомості арештанта. І він розуміє: за той мізер кілограмів, грамів чи тонн породи, які вдасться надлюдськими потугами видерти із надр гір, вони візьмуть саме життя напасника. Візьмуть справедливо – без зайвого, як кінцевий розрахунок за спробу їх пограбувати. І немає тут виправдання, що в’язень не винуватий, що це не його ініціатива, що, врешті, він – невільник. Невільник вродився вільним і був вільний; мав як право, так і можливість стати на захист себе, як і оті гори. І взяти теж належну ціну за напасть. І гори, і люди – рівнозначні складові мудрого Всесвіту. Десь у підземеллях колимських гір, під вагою “Великого Джека”, перед лицем неминучої смерті, зек у поєдинку зі скалою прозріває і робить собі іспит совісті. А гори навівають політв’язневі, що помилка зроблена не тут, у смердючих норах уранових шахт, а там, де він не боровся до кінця, не взяв належної ціни від російсько-більшовицького напасника на своїй землі, на порозі власного дому. Там варто було скласти буйну голову, якщо вже так судилося.

Гори вчать... Лишень вже запізно, запізно!

Своїх потаємних дум в’язень не скаже нікому, не звіриться, – йому незручно. Стидно перед такими самими, як він, за муки, за нужду, за бруд, голод, холод, нари; за натрудоватілі ноги, за гнилі уста, з яких випльовує зуби від шкорбуту...

О! Смерте, на рідних берегах Кури, Дніпра, Дністра, Горині, Прип’яті; Няріса чи Вілії; Лієлупи або Даугави; Кейли, Піріти і Ягали! Тепер зек розуміє, що важне не тільки час, а й місце, де йому судилося пращатися зі світом...

* *

Адміністративним центром Буту-Гичагу був ОЛП № 1 “Центральний”. Розташований він був приблизно 2000 м над рівнем моря. Досить крутий узвіз до цього місця починався 30 км нижче, від дороги з поміткою “223 км”. Табір був малочисельний до 1944-45 року. Десь – 800 до 1000 арештантів. У попередні роки, бувало, це число скорочувалося наполовину протягом зимових місяців. І знову доповнювали “кадри” пішими етапами вже з магаданських “пересилок”. Бо під кінець війни місто Магадан було достатньо розбудоване і мало стабільні пересильні пункти. Режим ИТЛ передбачав“ісправітєльний труд”.

З напливом каторжан на Буту-Гичаг взагалі, а на “Центральний” – зокрема треба було забезпечити відповідний режим, бо КТР не підлягав якомусь “виправленню”. Приписи мусіли бути дотримані. Рівночасно кількість зеків збільшилася принаймні вдвоє. Нестача бараків, – приміщень-секцій, які би запиралися на замок цілодобово, з відповідним наглядом. Треба було добудовувати нові і переробляти згідно зі спецрежимом старі. Розширити мережу постачання, розбудови приміщень для складів і магазинування.

Прибули теж офіцери внутрішніх служб і командного складу для управлінь. Безумовно, навіть ці люди не опинилися на Колимі з власної волі. Війна виявила в державі, хто є хто, – “кадрів” вистачало. “На Колимі вольних нема, крім мене і моєї жінки!”, – сказав тоді Гаранін.

У зоні при змішаній системі командував нарядчик побутовець Михайло Ковтун, десь з Київщини. Другий – Микола Яровий з Харкова. За що ті хлопці були покарані і коли – невідомо. Але навіть тоді, коли зона ОЛП № 1 перейшла у відання “Берлагу”, вони зоставалися нарядчиками тої частини побутово-кримінального елементу, який належав до “УСВИТЛ”. Там вони утрималися до кінця 1948 року, поки рештки усвітловців не опустили вниз, на “Коцуган”. Ковтун був зіпсутою людиною, але не напасною: нікого не зачіпав, без причин не знущався і був радше спокійної натури; Яровий мав нахили блатного-суки. Любив “атвєсті душу”, якщо траплялася нагода. Причиною могла бути дрібниця, – якийсь прояв непошани до нього когось із зеків. Відетапували їх кудись через Усть-Омчуг, тільки-но встановлено спецрежим для політв’язнів у тих ЛП. До каторжан вони мали опосередковане відношення.

Від осені 1944 до березня 1945 року на “Центральний” встигли доставити з Магадана 15000 нумерованих каторжан: 10000 чоловічої статі і 5000 жінок, або краще сказати – дівчат. Це легко прослідкувати, бо перших протавровано літерою від “А” до “К” включно, а жіночої статі від “А” до “Д”; цих скерували відразу пішим етапом у жензону “Вакханка”. То були вже відсегреговані “злочинці”, засуджені виключно на підставі “Указу – 1943”. Відтоді почали розділяти за дротами окремо політв’язнів від звичайних кримінальників. Цей процес тягнувся роками і, здається, так і не був доведений до пуття, принаймні на Колимі. Це не дрібниця, бо побутові злочинці всюди мали полегшений режим – ИТЛ. Відтоді кримінальників почали опускати вниз, на “Коцуган”, а відтак кудись дальше. Почалася гарячкова підготовка ОЛП № 1 під каторжанський режим. В зонах люди душилися; добудовувати нові бараки – не було готового матеріалу, його треба було доставляти іздалеку. Переробляти старі, щоби “під замок”, затримувалося тим, що у зоні знаходилися “ітееловці”. І тут щось недодумано...

Бараки – вже згадувалося – були достосовані до каторжанського режиму. Маємо на увазі – від кінця 1944 і до 1948 року. Вони були розділені на окремі секції, до них входилося з причілків через т.зв. “тамбури”. Самі прибудівки-тамбури складалися з двох комірок: з першої вели двері до секції барака, друга служила постійним приміщенням для чергового. До секції – вхід через передсіння, яке теж замикалося на замок зсередини. З “дижурки” була пробита у стіні діра-ніша, через яку, при потребі, наглядач міг спостерігати, що діється у секції. Усі двері, крім замків, ще кнеблювалися дрючком упоперек на залізних гаках в одвірках. Ніша запиралася дерев’яним щитом.

У середині барака – низький голий строп, без стелі і, звичайно, подвійні суцільні нари. При дверях стояла “пєчка” із каміння або із старої, непотрібної вже залізної бочки. Димар виведений впрост через покрівлю, як і всюди у подібних “помешканнях”. Ніша у стіні з “дижурки” для обсервації була вузька, щоби не пролізла людська голова. Щиток-заслона мав дірку – “волчок”, через яку можна було бачити, що робиться у секції. У “дижурці” стояло щось подібне на столик, примітивно збитий на схрещених ніжках, і пріча-”тапчан”. На ньому наглядач міг при бажанні прилягти. Чи не найважніше те, що в кутку стояла величенька скринька, а в ній – кілька пар мистецьки виготовлених, нікельованих американських кайданків; ще якесь мотуззя, шматки тугого шланга, коротка палюга – “дрин”. Одним словом, усе те, що вважалося за потрібне на випадок бунту арештантів у секції барака. То був атрибут каторжанської системи, так “положено”.

Бараки відчинялися два рази на день: коли виводили на роботу і коли приводили з роботи. Решта часу вони були замкнені. Кібель-”параша” стояв біля дверей. Нари – голі дошки.

Натренований від тривалих років служби і схиблений психічно пропагандою на “політзанятях”, що “зек – відвічний його особистий ворог”, скований тупим, примітивним, обмеженим розвитком мислення, наглядач відповідно й ніс службу на такому відповідальному і “небезпечному” місці. Ось він принишк біля “волчка”. По секції хтось пройшов раз-другий і не обов’язково до “параші”. Або й розмовляє. Якщо не спить зек після “отбоя” – значить, щось комбінує, затіває. А що зек може думати? Тільки щось “проти”! Що проти? То вже не справа голови наглядача (все одно не відгадає). І він відкнебльовує вхід до секції, бере “порушника” у “дижурку”, карає його. Всякі виправдання були як зайві, так і недоречні – могли тільки ще розсердити цю креатуру. Були випадки, що арештанта роздягав і залишав на якийсь час у тамбурі на морозі. Коли “служба” забував про жертву, то той просто замерзав. Або вмирав пізніше від простуди. Це не була єдина приписова кара, регламентована якоюсь інструкцією, – більше залежало від настрою, “прєданості” партії і т.д., а найбільше від фантазії (“смєкалкі”) чергового...

Доведені до отупіння, декотрі – може, й до відчаю, наглядачі брали своє. Довголітнє перебування на Колимі, невлаштованість, приниження через оту саму собачу службу, звироднілість внаслідок ненормального людського буття. Поділ людей грубо на “вольних” і “невольних”, в залежності – хто по котрий бік дротів знаходиться, як з “висоти” трактується; повна знецінка тих, за дротами, – а іншої суспільної системи вони не бачили і не уявляли; частина з них вродилася невідомо де і від кого, багато – “вроджені в зонах і виховані в “колєкторах”, позбавлені будь-якої моралі, не кажучи вже про вирозуміння і практичний сенс поведінки. На додаток – краєвид із буро-іржавих скал колимських гір. Усе те не могло сформувати іншої істоти, яким був табірний “надзіратєль”. Усе разом обумовило витвір таких зацофаних нелюдяних бестій. Що найгірше – існувала повна безвідповідальність за знущання чи вбивство “невольного”. Таке навіть схвалювалося. Серця таких животин були камінні, як і оті скали. Під впливом же сп’яніння від алкоголю будилася в душі його така бестія, якої не здиблеш ніде у живій природі.

Це було ще півбіди, якби у такій нещасній істоті не оживав рудимент Людини. Гірше, коли десь на дні душі такого стража тліла придушена, неусвідомлена іскра почуття власної гідності. Коли це сотворіння усвідомлювало, що воно окрадене, принижене, а виходу немає, – усе вже втрачене. Хотів би бути, як люди, – хисту немає; а щось таки відчував. Зашморг звички – служби при таборах – був уже надто затягнутий; про інше життя знав тільки зі слуху, а решта здогадувався-мріяв.

Після склянки випитого спирту у такім сотворінні бунтував дух протесту. Воно якимсь чином відчувало у такий час те дно, на якому опинилося... Десь існував світ; десь люди народжувались, зростали, дружилися, мали дітей; існували поля, ліси, озера, словом – природа. Усе те для людей, а для нього – сон, марення, якому не судилося здійснитися. Для нього це якісь планети неосяжної галактики; це менш ніж мрія, бо...

Його ділила тільки стіна від секції, у котрій перебували каторжани. Вони невільники насильно. А він замикався у цій в’язниці сам. “Добровільно!” За стінами барака – дроти. Дальше – збурений і застиглий океан байдужих до його долі скал. У такий час депресії наглядачеві б – крихту вирозуміння і співчуття. Але – звідки ж? Тих категорій не існувало вже ніде! Від ЦККПСС і до його камратів по “койці” у бараку-казармі, де він проводив частину свого непривабливого існування. Тут за ним теж хтось слідкував, а він слідкував за кимсь. У “дижурці” на службі часом собі кимав чуйно, бо існував ще черговий “по зоні”...

Таке пробудження в наглядачеві було фатальним для каторжан. Він приходив на службу і несвідомо мстив на нещасних за свою нікчемність: заходив у секцію, піднімав смертельно знужданих людей з нар і робив їм “правєрку”. Вибирав собі жертву відрухово, на підставі прийнятої засади у цілій Росії: “Што то рожа твая мнє нє нравітса!”. Забирав у “дижурку” і знущався й катував за те, що “рожа нє такая”. Арештант у гіркім і невідкличнім почутті неминучості міг робити якісь спроби порятунку: виявляв “лояльність” і “толерантність” до пана життя і смерті усіх в бараку сущих на час чергування. Дарма! Убогого озвірілого суб’єкта це тільки дразнило. Підпилий, з лінивим неквапним і дрібничковим садизмом заковував приреченого в американські кайданки і “в і д в о д и в д у ш у”. Цей “крилатий вислів” відомий усім в імперії, від Фінської затоки і до Берінгової протоки... Бувало – викидав труп за двері... Якщо “відвів душу”, то заспокоювався і засинав. У секції панувала настороженість: “А що, як ЙОМУ нині не захочеться спати?”.

Були й інші натури: підхмелений “надзіратєль” заходив серед ночі у секцію, читав мораль знужданим голодом-холодом КаТееРовцям – не причиняючи більшого зла. Траплялися рідкісні випадки, коли черговий міг взяти в’язня до себе і без свідків вести з ним “дружню” бесіду. Розчулювався і доводив, що він “тоже челавєк!”. Міг дати махорки на “козю ножку”, примушував скурити при ньому, погрожував: “Сматрі! Я с табой, как с челавєком! Понял? Разболтаєш – столько жівйош... Ну, сматрі!” – і відпускав до секції.

Чергові по зоні перевіряли чергових наглядачів. У той час зеки могли спати мов мерці. Загальна атмосфера переслідування між самими наглядачами помало, але вперто розхитувала до решти їх нервову систему. Через це вони робилися неспокійними і злими. І, звичайно, це відбивалося на стосунках з в’язнями.

Від часу впровадження каторжанського режиму в кінці 1944 року начальником табору “Центральний” був майор Толокнов. Людина зарозуміла; як наслідок – тупа і безгосподарна. Хворобливо відчував власну недосконалість і мстив за це підлеглим. Але вистачало йому глузду, що вмів утримувати заступників та обслугу у відповідній субординації. Особливість того начальника полягала на тому, що він не мав звичаю зживатися з людьми, які оточували його по службі; тим більше – які йому підлягали. Функціонер, що недопасовувався до його натури, не міг розраховувати на вирозуміння. Тому він наближених людей не мав, у дружні стосунки з ніким не входив. Тримався окремо, керував табором і поза табором при допомозі холодних, безкомпромісних директив чи з власної примхи. З людьми обходився як з мертвим інвентарем. Невигідних позбувався з мертвлячою байдужістю. Це передалося усій адміністрації табору, ніхто нікому не довіряв, всяк очікував від того, що поруч, якогось свинства.

Гарнізоном командував якийсь білорус майор Матуся. Цей мав уже іншу натуру. Він принаймні оберігав своїх підлеглих від можливих непорозумінь з табірною залогою. Офіцери, підстаршини і шерегові його любили і поважали. Він був фронтовик і значна частина особистого складу гарнізону складалася теж із колишніх фронтовиків, що їх після війни ще чомусь не демобілізували. До невільників ставився байдуже – без прихильності і без підкресленої ненависті, як до речей.

Начальники гірничного виробництва балансували між тими найбільш численними силами мундированого управління, працювали, а що торкається стичності з політв’язнями, то тут їх слід незначний. З кримінальниками переважно контактували.

За усіма невсипуще стежили оперативники, наставлені безпосередньо від своїх центрів. Зрозуміло, їхній уповноважений стежив за ними не менше, ніж табірний “кум” за арештантами.

Усі ці “вольні” сили співдіяли між собою з холодною обережністю, з притаманним усій імперії недовір’ям.

З точки погляду в’язня найбільше уваги на “Центральному” заслуговує нарядчик Купа. Разом з ним на Буту-Гичагу було ще двоє людей з Христинівки Черкаської області: табірний “кум” Чуб (чи Чуба) і каторжанин у зоні – Левченко. Левченко мав би десь проговоритися (що маловірогідне), ніби вони усі троє ходили разом до школи, разом мобілізовані і у 1939 “звільняли западнікоф от іга”. В кожному разі Купа був головним начальником для арештантів і мав неймовірно вільну руку в зоні, а також немалий вплив на середовище табірної адміністрації. При тодішньому начальникові табору таке виглядало б неймовірним; однак – це факт.

Купа був від природи талановитою людиною і здатною до живучості у цій мертвлячій системі. Обнявши посаду нарядчика, він доказав, що кращого на це місце і в той час не мож було знайти. Чудово керував комплектацією бригад і розподілом їх на місця виробництва. Був сильний фізично, енергійно організовував розвод, добре пам’ятав кожного “в лице” усіх тих десятків тисяч приречених, які опинилися безпосередньо під його рукою і впливом. Забезпечував максимальний вихід на роботу за зону, мав мінімальний рівень непрацюючого баласту. Нарешті, він приймав етапи, хоч за встановленим порядком не смів цього робити. Функції ж начальника ППЧ Купа геть перейняв на себе.

З бігом часу він вивчив нахили кожного начальника, довідався якимсь чином родовід кожного з них – знав як сильні, так і вразливі місця майже кожного. З початку вони про це й не здогадувалися, а потім було запізно – цей чоловік умів забезпечити собі “тили”. Згодом він встрявав у роботу спецчастини, яка відала фактичним станом і складом арештантів, їх розподілом у зони цього куща ОЛПів і навіть висилкою за її межі. Цікавився стукачами (сексотами), у більшості керував їх доносами. Дозволяв собі “діяльність” згідно з власною примхою. Хитрий Купа зумів поставити справу так, що його поведінка підтверджувалася доцільністю і раціональністю. Таким був з/к КТР, засуджений у кінці 1944 року за Указом 1943, терміном – 20 років ув’язнення без “частного опрєдєлєнія” – Сергій К у п а.

Його дика ненависть до усього, що пахло українським, була підкреслено відверта: від самого початку знущався з галичан, закарпатців і хлопців з Буковини. Дещо спокійніше відносився до вихідців із середньої і східньої частини України. Чисто по-імперськи ставився до прибалтійців тільки тому, що вони – представники народів, які є ніщо супроти сили Росії. Особливо жорстоко поводився з невільними священиками.

Коли прибував черговий етап, то цей чоловік вилучав галичан перших і негайно відставляв їх на “Сопку”. А там керував нарядчик Казимир Бубновський – його ж таки дружок. Цей колишній офіцер довоєнної польської армії утік через Румунію, опинився в Африці, де прослужив певний реченець у волонтерському корпусі в Алжирі. Звідти вернувся до Польщі і служив у підпільній Армії Крайовій (АК). Під час наближення російських військ до колишніх кордонів міжвоєнної польської держави він входив у склад “репрезентованих сил” Польщі на Волині, які мали представляти собою фактичну присутність “польскості” на цих теренах: ставити москаля перед фактом, що територія вже опанована. Відомо, як віднеслася до цієї “репрезентації” Москва. Але там він зіткнувся з місцевими відділами УПА, які однаково трактували як одних, так і других, воювали проти окупанта і не плекали жодних ілюзій. Оскільки Казік Бубновський був ще й родом з Віленщини, а отже – з корінної частини Литви під польським заборолом до 1939 року, то йому відомий був опір литовців на тих теренах, а відповідно, знав проблеми “кресове” (приграничні) і був вихований на патріотизмі, скерованому проти “зрадників” Польської держави. Gdy zdrada chytra twarz wylonie, pojdziemy walczyc jako lwy do Lwowa, Wilna czy Poznania – jedna z ty Polsko, jedna ty! – підспівував собі Казік під добрий настрій. І він “воював” теж у зоні на “Сопці”. Усій окрузі, ба – Тенкінському Управлінню було відомо, що КТР звідти повертаються униз тільки мертві. Так воно тривало до 1948 року.

Купа був непоганим “новатором”: вирішення табірних проблем спрощував геніально. Ось приклад.

Коли збільшився навально наплив каторжан на “Центральний” у 1945 і 1946, виникла проблема пропуску цієї маси людей через т.зв. “піщеблок” – столовку, яка не була розрахована на таку кількість місць. Усе це вимагало мобілізації усіх наявних сил режимної служби і ватаги табірних придурків з Сергієм Купою на чолі. Аврал, а зек рухався, як в оливі. Правда, можна було піднімати з нар на годину-півтори раніше – так і робили. Однак це не вивільняло начальників від фізичних зусиль, коли то й треба було намахатися палюгою-дрином. Купа бігав по зоні від бараків до брами зі своїм невідлучним мегафоном, оточений зграєю “шестьорок”-охоронців; кричав, розпинався, а формування колон перед брамою йшло кволо, повільно. Час же не чекав; в’язні перестали бігати від дрина стрімголов. І дотепний нарядчик придумав оригінальний спосіб швидкого темпу годування невільників перед розводом.

У приміщенні столовки попри стіну зробили бар’єр, поза котрий перед розводом заганяли людей для пайки і баланди. Система пропуску через “піщеблок” помінялася докорінно: перед виходом на чергову зміну звучав відомий “гонг” на побудку. Чергові відчиняли бараки і на-лоб-на-голову – “без паслєднєва” виганяли усіх надвір. Маса напівсонного народу заповнювала майданчик зони, а староста зі своїм “штатом” заганяли усіх палюгами у загальну чергу до столовки. На “лобному місці” стояв тепер Купа і через мегафон командував усім порядком. Знуждані каторжани творили довжезну чергу, що серпантином вилася ген поміж бараками. Відчинялися двері столовки – і сердеги заходили гусаком поза цей бар’єр, де відразу біля дверей було віконце “хлібороздачі”. Хліборіз мав готові розфасовані пайки того, що називалося хліб, зсував через нішку порцію у руки арештанта, а цей починав пайку з’їдати, просовуючись впритул за камратом до “роздаточного вікна”. Кухар вливав порцію баланди у бляшанку і вручав в’язневі, який ходячки випивав її вміст. Переважно встигав проковтнути цей харч, поки дійшов до дверей, не зупиняючись ні на мить. “Наївся”. При дверях стояв один тільки стіл, на котрий “с и т и й” вже роботяга кидав бляшану посудинку; виходив надвір і прямував до воріт...

Посеред столовки стояв наглядач з дрином напоготові і “припрошував” невільників, щоби поквапилися, – не зупинялися. Ще був там один “чмур”, який збирав ці бляшаночки і відносив до роздаточного вікна... І так перед кожною зміною! Перед воротами зеки шикувалися в колону по-п’ять згідно з дільницями роботи під загальним замкнутим наглядом-конвоєм. Гонг звучав вдруге, брама відчинялася, за нею – конвойні, псарі, чергові офіцери і бригадири чи інша обслуга з числа кримінальників. З’являвся Купа у пройомі брами з дощечкою й олівцем, опирався плечима об стовп у воротях: “Пашол!” Перша, друга, третя, четверта!.. Конвой відганяв це твориво московської червоної імперії від брами геть: когось – у нори шахт, інших – між скали чи на переробку грунту.

Конвеєрний спосіб пропуску через столовку скоротив процес годівлі і виводу за браму до неймовірних меж. Адміністрація, режимна частина і нагляд були задоволені. Усі з пошаною і захопленням дивилися на Купу...

Наслідки “реформи” не дали довго на себе чекати: через два тижні смертність помітно збільшилася. Якось не відразу здогадалися, від чого люди гасли, як свічки на вітрі. Бригади рідли, ритм виробництва порушився, продуктивність впала. Магадан не встигав доставляти “кадри”. І не тому, що шкодували людей, а тому, що ні транспорт, ні конвойна обслуга не встигали задовільняти заявки на живу силу. Бо всюди (не тільки на Буту-Гичагу) розгорнено фронт видобутку цінних металів – як вважалося – цілком безплатно. “Лічний состав” всюди вимирав або був непрацездатний.

Минув місяць, минав другий. Стоси трупів поряд із забороненою смугою попри табірну огорожу росли. Решта страждальців переходили у стан відомих нині на світі “доходяг”, які в безтямі, втративши навіть відчуття власних страждань, вмирали. Всюди: в бараках біля нар, у черзі до столовки, падали перед брамою до розводу, в дорозі, у шахтах. Трупи скидали в “отвали” або стягали в розпадину при підніжжі “Шайтану”. І ще не вірили, що причиною була “реформа” нарядчика Купи, – важко було погодитися з втратою такої полегші у їх вельми важкій роботі з “прєступним контингентом”. Застановилися і, згідно зі своєю природою, почали приглядатися (“кум”), пробували виявляти “врєдітєлєй” серед самих каторжан: вбачали у цьому засіб американської розвідки, а на місці мусять бути її агенти...

Відтоді минулого скільки літ, а свідків того часу нема: якщо ж знайдеш, то такий “забув геть усеньке на світі”, аби лишень його не зачіпати на бесіду на слизькі теми... Чи ще колись люди опам’ятаються – зрозуміють жах того часу, який скував волю вчорашнього арештанта (нині однаково переслідуваного) настільки, що він дусить у собі навіть спогади про?.. А про те, що тут описується! – Боже! Змилосердься!!!

Хтось таки здогадався, що затія Купи була абсурдною. Правдоподібно, що при різкому зменшенні кількості людей у зоні їх можна було вже прогнати через “піщеблок” своєчасно, дозволивши їм прийняти баланду і пайку сидячки, при столі. Бар’єр у столовці попри стіну зняли і... Про це швидко забули. Знуждані рештки каторжан піддалися переродженню з людини на істотного зека, які втратили подобіє боже і забули, хто вони, – якого роду-плоду.

В зв’язку з реформою ГУЛАГу і переходу на нульові “Прикази” наприкінці 1948 р. начальником ОЛП № 1 призначили майора Гоцарідзе, який дотепер був на Ханікаджі. То була людина – чистий кавказький тип – добре вихована. Довго він не пробув, але припинив свавілля туманкуватих наглядачів і вивів із зони шкідливий кримінальний рецидив. На його місце прибув майор Кашпуров. Прикладів ординарних знущань не залишив у пам’яті зеків. Його жінка була начальником санчастини і стаціонару. У той час там практикував незакінчений, а талановитий КТР, хірург Костянтин Фенчин. Оперував зеків, які ще могли вижити після скальпеля. Арештант-каторжанин Костянтин Фенчин – людина не стара і напевно вижив. Варто б, щоб і він залишив свій спомин про функцію “санчастин” як на “Центральному”, так і на “23” біля Магадана. Ним цікавиться Федько Кай – молодий тоді монах із Перемишлян, котрому він успішно витяв третину тонкої кишки, відшлямував, висушив і повісив на жердку для колекції, поруч з такими самими препарованими шматками (Федева була найдовша). Федь... Вижив!

При санчастині стояла прибудівка – “бойлєрна”. Там гріли воду для потреб медперсоналу, прання тощо. Крім того розморожували руки небіжчиків, щоб випростовувати долоні і зняти останню дактилоскопію. Переважно заносили трупи в приміщення, обставляли ними нагрітий котел і чекали, поки розмерзне і можна буде вирівняти пальці рук. Якийсь час це робив в’язень Кревський – КТР серія “Б-№..?” Малого зросту, виглядав на слабосилого; інтелігентний і дотепний – ніколи не тратив почуття гумору. То була посада постійна, роботи було багато. Врешті його усунув “кум” Чуб за те, що він не погодився підписати відповідне зобов’язання про доноси. Кревського загнали у виробничу бригаду, але користі з нього не було. “Бугор” (бригадир) залишив його в секції “днєвальним”. Пізніше Кревського забрав до шевської майстерні його колега Чемерис, – до арешту був службовцем банку в Кременці. І таким чином вони оба пережили скруту 1945-1947 років.

Існував на “Центральному” барак смертників; він практично не замикався. Перетримували у ньому тих “заражених” із шахт, які вже виразно дотлівали і були вибракувані медпрацівниками, – це приречені. Доходили в ньому теж силікозники і все те, що догасало і стигло на очах. Ці люди вмирали, помимо того, що їх підгодовували. Ніхто у цей барак не заходив, – у ньому тхнуло свіжим трупом, пахло смертю. Ніхто не хотів бути в безпосередній близькості з ними, вважалося, що від них можна заразитися (йшлося, очевидно, про променеву хворобу). Кухар-”раздатчік” виганяв їх швидко із столовки, щоби “нє ванялі”. Вони слабли, бліді, аж сині, губа не зачинялася – щелепа висіла долі. Корінці стриженого волосся переважно покидали череп і осипалися січкою на те місце, де “смертник” лежав. І вмирали вони тихенько, непомітно: отак, ніби листочки спадали з деревини осінньою погожою дниною... Мир вам, мученики!..

То неправда, що “мертві говорять”, як твердять охоплені пафосом чи творчим екстазом П о е т и! Мертві мовчать! За них, за мертвих і про мертвих мусять сказати живі! Тільки устами живих заговорить пам’ять про мертвих. Перевага у тому, що пам’ять не робить більше помилок. Якщо живі свідки цієї “господарності” нічого не скажуть про тих, які зотліли в “отвалах” шахт, а їх – ність числа; якщо не згадають про тих, котрі після довгого і безнадійного змагання зі смертю викинуті на смітник Буту-Гичагу – “Амоналовку” в підніжжі “Шайтанки”, то вони самі про себе не скажуть і не озветься біль у нашому серці від зрадницького удару ножем у спину численних народів, гноблених імперією. Вістря скривавленого стилета скероване відомою рукою – вже тепер! – у нашу всенародну пам’ять. Кожний наступний удар примножує банк наших втрат фізичного опору, але біль утримує нас на сторожі і П а м ’ я т ь буде збережена на віки!

* *

Розвод. Що воно таке? Це найпростіша процедура виводу невільників із зони табору на роботу. Це тільки пройти кілька кроків за браму і опинитися під опікою гарнізонного конвою; то ще дрібніший випадок у добовому циклі в’язня, ніж вихлептати порцію баланди. Так воно для сторонньої людини. А для арештанта – це діаметрально навпаки: столовка і пайка – єдине головне і реальне, до чого прагне зек; розвод – те, чого вічно він хотів би уникнути. До розводу психіку людини готують ще в слідчому кабінеті. Яким чином? А тим, що в людині тренують і закріплюють рефлекс покори, некритичності щодо власної поведінки. Випробуваним методом заганяють у душу жертви резигнацію, відмову від опору; у фізичне тіло – страх. Справці знають – “учені” ж, – що страх не є постійна категорія і з часом може минути. Тому вмонтовується відчуття безпорадності. Під слідством: “Не признаєшся?” Тобто –не підпишеш, що велять? Все одно засудять! І – на “катушку” – ніяк не менше! Відмовишся від розводу? Навіть при повній свідомості, що вже живий не повернешся до барака? Все одно виведуть, як і – все одно “загнешся”! Нащо ще зайвий раз бути збитим києм до півсмерті? Оте: “не поможе!”, “бєспалєзно”, а потім – звичка. І поки в людині спрацьовувала ота умовність, зек відрухово злазив з нар і плентався до воріт, на “розвод”. Нутро і тіло пручаються, а жертва поводить себе наче під гіпнозом – “не поможе!”. І йдуть напівмерці з обмороженим лицем, покритим чорним струпом; з гниючими ранами, з котрих сочиться жовтава сукровата; йдуть з обмороженими ногами, коли гній просочується крізь онучі-”пайпаки”; йдуть смертники... Йдуть, бо ще діє рефлекс, бо ще не викінчений якийсь центр під черепом, голеним черепом.

А що, коли політв’язень не вийшов на розвод? Це означало, що у ньому щось вийшло з ладу, – бо раз запрограмований механізм вже не діяв: він не відчув потреби йти на поклик “гонга”. Забув, що є такий “развод”, що він має вибігати з барака... І такий взагалі вже не зауважує, що діється навколо нього. А після розводу в секцію заходив Купа із своєю зграєю, приступав до “аткажчіка”; цей же тільки мило і глупо усміхався назустріч тим, які прийшли по його душу... І волокли біднягу волоком, роздягали, били до втрати свідомості, прив’язували до спеціальних для таких оказій санчат і витягали за браму. Безконвойні кримінальники тягнули “сачка” аж на місце, де працювала бригада, у якій він числився. Переважно його вже й не відв’язували... Труп на початках викидали в “отвал”, а коли настав порядок, що конвой мав доставити усіх в зону – притягали назад у кінці зміни. Занехали таку практику – “нерентабельно”. Краще, коли санчата з трупом зоставити поза брамою при вході у зону. Тоді усі, що приходили з роботи, могли пересвідчитися, що їх чекає, якщо хтось не вийде на розвод. Тіло, сполосоване бурими басаманами, – найкраща “наглядная агітація”. Вона застосовується всюди – “від краю і до краю!”. Переконує малосвідомих людей, котрим їх примітивізм не дозволяє абстрагуватися – яких інакше не переконаєш. Якраз такі туманкуваті і є політичні в’язні.

При тому стані речей, що смерть кожний сприймав і приймає як нормальне і належне, а про невихід на розвод навіть поняття не існувало, воно було якби використоване із відчуття людини, – подібні випадки не знаходять пояснення дотепер. Не мож цього зрозуміти й по кількох десятках літ.

Чи могла табірна адміністрація чинити інакше? Вони пояснювали тоді і твердять тепер, що при даних обставинах – не могли. Бо, не покаравши “відмовника” від роботи, за невихід на розвод (а причину і пояснення цьому завше зек знайде), завтра вже половину арештантів не виженеш з барака. А “партія і правітєльство” вимагають продуктивності виробітку згідно з кількістю наявних людських засобів виробництва. Це – основне.

Внаслідок маємо здобуток.

Хто опинявся вперше на Буту-Гичагу біля “Центрального”, той зауважував, що за огорожею на приписовій відстані від забороненої смуги лежали купки-стоси голих трупів. Їх могло бути більше чи менше, в залежності від пори року: у травні було найбільше, бо за період лютих морозів їх годі було запорпати. Ще більше звалище мертвих тіл було у видолинку, де їх належалося закопувати – це відома “Амоналівка”. Якщо біля “запрєтки” це добро складали навхрест по десять штук (порядок, аякже!), то на цвинтарищі їх скидали просто на купи. Бо на цей смітник спускали небіжчиків просто із “Сопки”. Такий занедбаний “склад” – не обов’язково ознака безгосподарності. Попросту – не встигали загрібати під каміння. А в зоні не можна було нагромаджувати більшу кількість мерців. Зберігалися тільки до утотожнення особи, ствердження смерті і реєстрації в “спецчастині”.

Раніше, до 1947 року, поки управління цим хазяйством не перейшло у відання МГБ, цвинтарищ не заводили, а викидали останки в “отвал”. Тому “Амоналівка” – не такий старий цвинтар. Останніми часами був заведений строгий облік живих і мертвих, і де б зек не віддавав Богу духа, його волокли у зону для згаданої формальної процедури. “Вибившіє єстєствєнной смєртю” ліквідувалися документально тільки при таборах.

Небіжчиків вивозили із зони практично щоденно. Для цього мали відповідні сани і прикріплених людей. Коли десяток трупів був готовий, тобто – з “чорними долонями” (після зняття дактилоскопії), їх складали на цей транспорт рівненько головами вперед, обв’язували шматком старого кабеля, щоби не спадали, і – вперед! Кожний небіжчик мав “паспорт”, прикріплений до ноги, – це був його номер КТР, написаний хімічним олівцем на випадковій трісці або шматку дикти (фанери). На них були готові документи, видані помічником начальника спецчастини. Черговий ішов попереду до вахти, за ним – два доходяги тягнули сани з мерцями до воріт. Начальник караула перевіряв, чи усе гаразд у “документах” і, якщо усе в порядку, відчиняв половинку брами, приставляли ще конвой (когось із змінних стражів) і випускали мертвих на волю. З вахти виходив начальник охорони табору чи хтось із його помічників зі сталевим загостреним на кінці прутом – влітку, або з молотком на довгому держаку і клевцем на оба боки – взимку. Пропихав кілька разів тіла наскрізь, чи бив молотком по черепах, коли тіла були замерзлі і дріт не ліз. На міцному морозі кістка черепа переважно тріскала і скалки з фрактурою мозку падали на грунт. Уся ця процедура проводилася для того, щоби не прошмуглювався живий зек за ворота, а відтак би утік. Два зеки-”коні” тягли цей вантаж поза заборонену смугу, складали, як уже описано вище, – кінець. Нагромаджувати мерців у зоні не дозволялося із санітарно-гігієнічних міркувань. (Який педантизм!).

Кортить зупинитися на цьому питанні – процедурі останнього “шмону” неживих. Чи доцільно було розтовкати голови “дубарям”, смітити біля вахти, а потім підмітати це і шуфелькою викидати за прибудівку вахти? Навіть тоді таке виглядало крайнім абсурдом. Всередину між мертвих живого не запхнеш, тим більше – усі голі на лютому морозі. Якраз це підтверджує недолугість як вищого начальства, що не покладалося на здоровий глузд низових ланок охорони, так і примітивних недотеп, що на “око” не могли розрізнити живої людини від небіжчика. Видно, що між цими людьми не було довіри під оглядом особистого розвитку здорового глузду. Введено оте “положено!” Отже: “Нащо ти розбиваєш неживим голови, хіба не бачиш, що то мрець?” – “Бачу! Ну, і що? П о л о ж е н о!!” Те ж стосується “гігієни” у таборах взагалі: всюди гній людський, увесь комплекс – гниюча багнюка, смітник. І мало воно ознаку тупої зарозумілості, що – “бач, які ми к у л ь т у р н і!” (Слово “культура” вживається у цім безкраїм краю донині у сенсі “культурно аправілса”, коли відвідав чисте, не загажене відхідне місце). Малися ще теж претензії до “гуманності”, як-ось: “Хоч це в о р о г и н а р о д у, але... он, які умови побуту! Не те, що у капіталістів!” То і є ханжеська вразливість душі, яку “нізя понять”, з одного боку, і спрощене “положено” – з другого. Вражає спосіб перевірки, достосований своєю ординарністю до інтелектуального рівня і якості тих, на кому складено обов’язок “дєржать і нє пущать”! –”П о л о ж е н о!!!”

“Амоналовку” знає кожний арештант чи вільнонайманець і конвоїр, які побували у тих місцях. З давніх-давен, ще від тридцятих років туди звозили і складали вибухівку: динаміт, амонал і т.п. для потреб не тільки самого цього “оазису”. Таких складів по Колимі було більше. Коли розбудувався Буту-Гичаг після війни, таке нагромадження вибухового матеріалу стало небезпечним. І його ліквідували. Тара з-під амоналу – дощечки були зужиті на будівництво домиків для “вольних” новопоселенців. Площа звільнилася, і після того, як перестали померлих арештантів викидати в “отвал”, це місце відвели під цвинтарище. Вигідне воно було для цієї мети тим, що там, у видолинку, було трохи наносного грунту, у який можна було сяк-так загрібати небіжчиків. То виглядає недоречним, бо по усіх усюдах останки закопували безпосередньо за огорожею таборів, аби не тратитися на транспортування. Особливість “Центрального” та, що там не можна було пробити грунт, бо це була суцільна гранітна скала. Отож “Амоналовка”, як цвинтар, не була так давня. Тут захоронювали у таку пору року, коли зійшли-збігли з гір паводки, видолинок підсихав і розмерзався бодай на 20-30 см глибини. Тоді туди заводили бригаду доходяг, інвалідів із барака смертників (які ще трималися на ногах), цебто – грабарів, які й закопували основну “продукцію” виробництва ЦК КПСС, ГУЛАГу, БЕРЛАГу...

Спосіб погребення, може, й не становить виняткової цінності для зацікавлених. Однак минуть роки і потомкам варто зоставити на спомин, як споруджувався цей пантеон.

Грунт не дозволяв копати глибокі ями-гроби. В’язні, які перестали бути робочою силою через каліцтво і знесилення – “чмури” (вже згадані раніше), теж – перестарілі, ті, що ув’язнені ще перед війною, пробивали ямки у замерзлому шутроватому грунті до суцільної скали металевими ломиками. Дальше, у суцільнокамінному підложжю довбали ручним способом неглибокі шпури, а відтак вкладали невеличкий ладунок і висаджували, довбали глибше і знову детонували, аж поки не вглибилися принаймні до колін. Встигали пробити по кілька ямок за сонячний день. Щастило тоді, коли натрапляли на глибшу верству наносного грунту. Прокопували теж рівчаки-фоси такої глибини, щоби можна було прикрити тіла принаймні 15-20 см верствою землі і шутру. Скидали у ті долики трупи, трамбували і ущільнювали заступами, ламали кінцівки, якщо небіжчик був задовгий чи покорчений і не влягався в яму, відвойовану такими зусиллями. Від “Центрального” небіжчиків стягали у діл саньми, а коли сніг зслиз – на двоколісній гарбі; із “Сопки” – переважно саньми, бо збіч в ущелину була під снігом майже круглий рік. Стягали теж волоком, пов’язавши шматками кабелю у своєрідні гірлянди. Один із способів транспортування такий: ладували на сани стільки трупів, скільки влізло, а два-три прикріплювали за саньми так, аби вони волочилися по снігу на стрімкому узбіччі. Завше один арештант керував саньми, а другий сідав на мерця, який волочився іззаду, і таким чином пригальмовував увесь “транспорт”. Були випадки, коли на тріскучому морозі відламувалися частини мертвого тіла, котрим належалося сповільнювати спуск саней, – і усе те летіло стрімголов в ущелину. Могло розсипатися, і треба було рештки збирати, відшукуючи у глибокому снігу.

Впродовж короткого колимського літа уся ця робота проводилася при неймовірному трупному феторі. Смерділи стервом самі “чмури” – грабарі, смердів від того табір, – смерділа ціла околиця, аж поки знов усе це не сціпив мороз.

У 1951 році стрімкі паводкові течії повимулювали були кістки із порушеного грунту і ними було встелене поле “Амоналовки”. Десь у 1953 р. робили спроби якось ще раз прикрити те усе рінню; дещо було зроблено, але небагато, бо такі заходи вимагали спеціальної і трудомісткої праці. Від початку п’ятдесятих років, коли згін людей у зонах припинився, старалися захоронювати вже індивідуально, трохи глибше і ставили количок з номером на бляшці з-під консерви на горбику-могилці. Останні поховання при бажанні можна зідентифікувати.

* *

У 1951 р. підвезли з Магадана (чи не востаннє) ще порцію в’язнів “поуказників 1947”. Людей на той час зоставалося порівняно мало і вимирання було не таке інтенсивне, догасли ті, що скалічені були у попередні роки. Увесь склад невільників поступово оновився смертниками-25-літниками. Їх можна було розрізнити від попередніх каторжан за номером на одежі: вони мали проміжну цифру між серією і числом. Наприклад: каторжани за “Указом-1943” мали – К-567, а за “Указом від 05.1947” – К-8-567. КТР, усі разом підлягали від 1948 року загальному спецрежимові для політв’язнів. Населення зон легко контролювалося, бо не було таке чисельне; бараки не зачинялися на замки і каторжанський нагляд було скасовано. Заведено ще одну функцію керівництва чи впливу на зеків – “КВЧ” (культурно-воспітатєльная часть). Для цього існував начальник і окреме приміщення при штабному бараку (переважно поряд з кабінетом “кума”). Тільки нічого не змінилося під оглядом “особого опрєдєлєнія”, визначеного персонально ще трибуналом. Наприклад: “Іспользовать только на грубих і трудойомкіх работах” (застосовувалося майже виключно до інтелігенції і священиків з особливою ревністю).

Медик, професор Цвітковський Микола Іванович – величина відома на той час. Кремезний, міцно збудований, з добрим відкритим обличчям. Мав широку посивілу бороду, як бл.п. А.Шептицький або сл.п. М.Грушевський. Одягнений у таку саму арештантську робу, як і усі решта його колеги в зоні. Заарештований у Києві і там таки засуджений у 1944 р. на 20 років КТР за те, що “работал на нємцоф”.

Якраз в “Приложенії к Дєлу” категорично заборонялося йому практикувати за фахом, а використовувати його – виключно на основному виробництві. Маршрут-”путьовку” на Колиму дали Миколі Івановичу ще у рішенні трибуналу. Опинився на Буту-Гичагу взимку 1944-1945 рр. Його освіченість та інтелект йому дуже пошкодили. Миколу Цвітковського, незважаючи на його стиглий вік, всяк начальник старався принизити ще на додаток того, що запакували професора у шахту “Біс-I” і приглянули, щоби він не симулював. Знужданий, зголодований, спухлий дистрофік-професор пережив перший найважчий для нього рік. Але Колима і Буту-Гичаг не милували теж і адміністрацію таборів, особливо – гарнізон, де були молоді невитривалі хлопці. Всі хворіли, а лікарів на місці не було. Хто занедужав, того відставляли до Сусуману, там був шпиталь і... – вільний! – цвинтар. Врешті, хтось таки заризикував і звернувся за допомогою до Миколи Івановича. Допоміг. І навіть рецепти повиписував...

В наступні роки було багато клопоту з ним: його належалося виводити у шахту, – виводили. Але там його “крали” і приводили під кінець зміни. Потрібний був Цвітковський і в зоні, в умовах поліклініки. Поночі, коли затихали і засинали усі служби, “вольняшки” приходили у зону до амбулаторії, а там їх обстежував професор Цвітковський. Його переховували на горищі тої ж таки санчастини... Однак хтось “продав”. Скрити цього не вдалося ще тому, що до сусуманського медвідділку з Буту-Гичагу майже цілком перестали звертатися. З Магадана тайно з’явився контроль за додержанням умов режиму. Переполох був неабиякий. Миколу зуміли перевести на шахту, загнати під землю в штрек, і там його застав представник з Магадана. Так він дожив до виходу у світ “Указу – 1947”. Київський професор ходив без конвою по поселенню з палицею у руках, з великою торбою, перевішаною через плече (як Сковорода на малюнку), з широкою срібною бородою, але вперто в арештантській куфайці, сіблонці на голові і ватяних пайпаках на ногах. Бувало – приносив колегам шматок хліба з-за огорожі табору. В 1955 році професора М.І.Цвітковського звільнили, ще зустріла його медсестричка Єва Серна в Магадані, запитала, чи він бува не до них на “23”. Відказав: “Дитино! Білет на літак у кишені!”.

Із останнього магаданського етапу 1951 на місці у “Центральному” зоставили, може, з 15 осіб. Помістили у карантинному бараку, але на роботу виганяли. А було то влітку. Їх вивели на промивку розсипного каситериту з роштоку при дорозі, що вела на “Сопку”. Там стояв невеличкий вібростіл і проведена була вода на нього. Воду подавали з домішкою якогось хімічного реагента – чи не кислого. Належалося накидати заступом намул із роштока на стіл, який дрібно потрясався, крупинки каситериту залягали у поперечні жолобки на столі, а глина з піском спливали у т.зв. “хвости”. Невільники працювали, конвойна охорона стояла на відстані. Одного разу від табору в напрямку бремзберга йшов по доріжці марний мов скелет сержант конвойних військ.Зупинився біля вібростола.

“Брось інструмент!” – звелів тим, що поруч.

Люди покидали лопати, рискалі і джагани на землю. Сержант підійшов до одного із в’язнів, на котрому була ще не зовсім знищена арештантська курточка, а на ногах – цивільні черевики.

“Што-то рожа твая больно падазрітєльная! Ти саткедова?”

“С...С... ну – з України!” – зніяковів і завагався чомусь в’язень.

“Саткедова прібил, спрашіваю!”

“З Магадану, гражданін начальнік!”

“Срок!?”

“Двадцять пять і пять, гражданін...”

“Рукі, рукі! Ладошкі пакажі!”

Переляканий зек простягнув перед паршивеньким кретином-сержантом руки: вони тремтіли.

“Еее, да ти, інтілігентік, єшчо калимской вадічкі нє папіл!”

Вхопив ківш, підставив під стікаючу зі стола рідину, набрав повний і тицьнув під самий ніс сторопілому арештантові: “Пєй! – нещасний з жахом відсахнувся, з відчаєм оглянувся на всі боки. – “Пєй!!! Фашістская сволоч! Пєй, гад – уб’ю на мєстє!” – заревів напасник. Зек зблід як крейда і закаменів на місці.

Сержант не був із тих, щоби ще вмовляти або очікувати: поставив ківш на землю, перехопив короткий ціпок-дрин, що теліпався на темлячку на лівому зап’ясті, у праву руку і з серцем спряг невдаху навскіс по плечах. Нещасний, мов підстрелений, впав уперед на обі руки і відразу схопився на рівні ноги. “Пєй!!!” – червонопогонник втратив владу над собою. Він ударив ще раз. “Как ти сьмєєшшш!? – давився власною люттю. В’язень підняв ківш і почав пити буру рідину. Надпив, притис до грудей ківш. Тремтів, перелякане благальне лице зблідло, зжовкло; з очей бризнули сльози, з кутиків уст потекла брудно-бура рідина і скапувала з підборіддя. “Пєй всьо, бєндєра нєдобітий!” – вихопив із-за халяви довгий фінський ніж: “Зарєжу, гад!” – Тероризований зек почав пити дальше, силоміць і рішуче. Давився, сльози текли, очі вилазили з орбіт, а він пив. Майже допив, зосталося тільки те, що осіло і загусло на дні. Сержант взяв ківш, заглянув у середину: “Вот так!..” – запхав ніж за халяву і, згорбившись, пішов у напрямку бремзберга.

В’язень присів на каменистому грунті, звів руки на животі, залементів мов дитина, відтак повалився набік. Вився в конвульсіях, кричав нелюдським голосом – допомоги не було звідки очікувати. Товариші вирішили віднести його до бремзберга, оскільки туди ближче, щоб підняти на “Сопку” (там був фельдшер). Пост із “оцеплєнія” закричав, щоби верталися. “Бєрітє ето стєрво ссабой! А то – стрєляю!” – До кінця зміни бідачисько затих і застиг...

Описаний тут сержант – Антіпов. Син зони від кримінальної злочинниці і невідомого батька (прізвище давала мати). Вихований в “колекторі”, чи не на тій “Талій” біля Магадана. Служив на той час “срочну” при гарнізоні на “Сопці”. Після демобілізації у 1952 році він – начальник режиму на “Коцугані”. А в 1954 Антіпов очутився нарешті в офіцерському училищі в Магадані. Ім’я його забулося. Арештант, якого це сотворіння – дитя КПСС отруїло, перебував дотепер десь у Магадані, видно, малював щось для “ценітєлєй іскуства”. Витрясали рештки і висилали “в тайгу”. Як називався цей чоловік? Хто очікував його вдома? Чим він провинився перед світом, котрий збувся його в такий жорстокий спосіб?

Бувають у житті моменти, які чомусь не забуваються. Бо що таке один ріденький “фраєр” на тлі бодай півсотні тисяч, які опинилися біля підніжжя “Шайтана” чи в “отвалах” і забулися? Тому, що тут зіткнулися дві протилежності: імбецильність і талант, бестія і Людина, – влада і її раб.

* *

У першій половині зими 1952-1953 року привезли черговий етап на ОЛП № 1. То були рештки “поуказників”-політзеків, що якимсь чином пережили останні кілька років у різних ОЛП “Тєнькінського лагуправління”. Їх завезли у Магадан, сформували чергову етапну колону із 300 осіб, завантажили ящі і доставили на Буту-Гичаг. Одним словом – то були вже “колимчани”. За національною ознакою ця група складалася переважно з українців. Значну кількість становили литовці, латиші та естонці. З невідомих причин цих людей не розігнали на ЛП і в окремі виробничі бригади від першого дня, як це практикувалося дотепер. Їх помістили в окремому бараку. Ці зацікавилися відомим в Управлінні нарядчиком Купою. Інформацію вони отримали...

Після двох діб відпочинку ввечері після розводу з цього бараку підійшли до будинку нарядчика три непоказних посланці. Постукали. Хтось запитав із середини: “Чєво там?!” Хлопці відповіли, що вони з етапного барака і хочуть поговорити з нарядчиком. Кілька хвилин панувала тиша. Потім: “Па какому вапросу?” Післанці сказали, що хочуть щось там повідомити. Ще якась “нарада” – і двері відчинилися. Купа напівлежав на лежаку-”тапчані”, а два його “шестьорки” стояли біля столика. “Захаді адін! Астальниє ждітє!” – зайшов один, два зосталися за дверима.

“В чом дєло?”

“Хлопці просили, щоб ви зайшли зараз у наш барак!”.

“Вооон!!! – А до своїх помічників: – В шею їх!!!”.

Тілохранителі не рішалися “в шею...”, але відчинили настіж двері; “парламентар” покірно вийшов. Усі троє пішли у барак. Тут їх очікували: “Ну, що там?” Вони розповіли...

“Воно інакше й не могло бути!” – сказав котрийсь із верхніх нар.

“Прийде! Куди дінеться!” – додав другий.

Через півгодини послали інших двох зеків. Ті знову постукали, рішучіше і чимось твердим, чи не каменем. За дверима почули лайку. Через хвилину постукали знову; двері відчинилися – у пройомі стояв САМ: “Фамілія! Я вам мєстєчко прідумал!” Охоронці були за його плечима.

“Хлопці дуже просили, щоб ви зараз зайшли до секції...”

Купа з серцем грюкнув дверима. Хлопці пішли до барака. Тут їх очікували – не спали. Мали намір не дати спати нарядчикові, поки він не прийде до секції. Купа, може, й відчував ситуацію; але примусити себе іти на виклик тих, кого дотепер гноїв десятками тисяч і заганяв під землю? То було йому не під силу. Минуло знову з півгодини. Було вже ген за північ. З барака вийшли знову три пригорблені фігурки і почимчикували до будки нарядчика. Гримнули чимось твердим по дверях:

“Відчиніть!” –закричали усі троє.

Купа не відчинив. Лишень крикнув із середини: “Ждітє! Пріду! Но пажалєєтє, што вас мать на свєт прівєла!” – Це означало, що у ньому щось надламалося, бо дотепер він ніколи не опускався до погроз. І ночі йому не було шкода – міг виспатися і вдень.

...Купа зайшов у секцію барака сам – без супроводу охоронців. І без “зброї” (тобто – без дрина).

“Ну?!” – він дивився на “чмурів” нищівним насмішкуватим поглядом. З верхніх нар гляділи на нього з десяток пар очей.

“Від нині, від цієї хвилини, ви відмовляєтеся від посади нарядчика! І будете – як усі люди в зоні! Як не відмовитеся і вийдете вранці командувати розводом, то ми засудимо вас на смерть і вб’ємо при першій нагоді! – заявив категорично хтось із “новеньких” чистим “общєпонятним язиком”.

“Ето всьо? Утром на развод! Распрєдєлєніє – у варот! Ясно? Вєщічкі ссабой! – постояв, помовчав і: – Гавно ванючеє!” – кинув недбало і, не кваплячись, вийшов з барака.

Ніхто й не очікував, що Купа відмовиться від посади. Але попередити його вважали за потрібне. Рішення ж треба було довести до кінця, бо розуміли: завтра виведуть за браму і більше сюди не повернуть. Викрутили із “гнізда” жарівку; поснули.

...”Пааадйооом!” – посеред майданчика у зоні хтось товк залізякою по шматку рельси, завішаній на дерев’яній шибеничці. Бам-бам-бам! Невиспані зеки неохоче зсувалися з нар, поправляли на головах “сіблонки” і виходили з бараків. Відразу шикувалися у спільну чергу до столовки. Рівночасно із своєї будки вийшов нарядчик із незмінним мегафоном. Хто ним на той час цікавився, той зауважив, що він був подразнений. Купа кричав у свій бляшаний розруб: командував покуленими від зимна штемпованими зеками...

...Від загальної черги до столовки відділилися дві пригорблені фігурки з схрещеними на грудях руками. Вони рішуче пішли у бік нарядчика. У ранковій морозній імлі наче з-під землі виросли перед Купою. Жертва не встигла навіть здивуватися: один із напасників штовхнув нарядчика лезом ножа у груди, не спричинивши поважної шкоди (ніж не поліз); другий дістав з-під поли бушлата сокиру і блискавично ударив Купу по голові. Той похитнувся, посковзнувся і впав на заморожений втоптаний грунт. Переслідувачі нахилилися над ним... Мить – і голова нещасного відкотилася від тіла; із коміра кожушини на сніг хлинула кров...

Два виконавці винесеного вночі вироку попрямували до головних воріт, постукали у віконце вахти. Вийшов “служба”, вони віддали сокиру і ніж – “орудія прєступлєнія”. Їх відвели в ізолятор. А що ж “тілохранителі” Купи? Вони втекли відразу і сховалися аж у “сангородку” – відгородженій частині зони. Так закінчив страшний Купа.

“СОПКА”

“Сопка” – один із перших ЛП у цьому місці, розташований за 2 км від ЛП-1 у самому сідлі перевалу. На стрімку збіч можна було добратися тільки пішки. Уся ця місцина разом з грунями і площиною – оце й називалося Шайтан.

ОЛП “Сопка” на Шайтані існував ще з передвоєнного часу. До 1945 р. тут були кримінальні злочинці. Засуджені з політичних мотивів переважали, оскільки на Колиму взагалі відставляли приречених з довготривалим вироком. Але тоді ще не застосовували особливого режиму і ставлення до них було таке саме, як і до решти кримінального рецидиву. Про їх побут можна тільки здогадуватися, але він не був кращим, ніж у повоєнний період. Коли їх гнали тоді пішими етапами по бездоріжжю, без їжі, без води і комусь пощастило прибути на призначене місце із шпулькою колючого дроту на дрючку, таких чекав відпочинок: дехто приліг, заспокоївшись, і заснув – не проснувшись; хтось ще закріпив стовп під огорожу “свого” лагеря, встиг протягнути кілька ниток дроту і... спочив навіки, зарившись носом у грунт і обнявши метр простору під собою закляклими руками; коли ж барак був уже готовий, ще комусь пощастило застигнути у першу ж ніч, нарешті – у відносному теплі. Дехто вперто жив, аж поки не зустрівся з доленькою на площі, де збирав чорні камінчики каситериту: присів – і не встав, чи, нагнувшись, упав шторцголовою.

Ціна руди-каситериту не піддається якомусь визначенню: Що коштує плач дитини – переслідуваної! – якої тато отут?.. Скільки варта нудьга матері, батька, сестри за втраченим сином, чоловіком чи братом? Це ціна зруйнованих родин, зруйнованих осель і навіть – цілих народів! Ось вона, ціна кілограма чорно-фіолетових камінчиків – руди олова!

Останків тих людей не шукайте! Їх не знайдете! Цвинтарища там не закладали. Бо на Шайтані підложжя тверде, камінне і замерзле. Їх просто скидали з урвища в провалля, де вони зітліли або муміфікувалися! Однаково: покрилися рінню і... забуттям. Байдуже! Не згадуйте, – щоб не приснився поганий сон.

Про адміністрацію і “вільнонайманців” на Шайтані з тих часів майже нічого не відомо. То було місце, куди заганяли за якусь провину. “Я тебе на “Сопку” відправлю!” – ця погроза мала реальні підстави як при “УСВИТЛі”, так і пізніше при “БЕРЛАГові”. Відомо тільки, що на переломі 1946-1947 років там начальником був якийсь капітан Малієв, а начальником режиму – старшина Туранов (від 1948 року – старшина Шкарін).

З напливом каторжан нарядчиком був КТР Казимир Бубновський. Лікарем – дерматолог (теж каторжанин) Броніслав Радомський, колишній майор польського війська, родом із міста Золочева біля Львова. Була то людина вже в літах, статечна і добра по натурі. Прихильно ставився як до українців, так до представників Прибалтики і нишком допомагав. Але у тих умовах не міг нічим зарадити припинити смертність – тим більше. Зовсім природно, що всякий тоді думав, як би викрутитися від смерті.

Першоосновою зла на “Сопці” було те, що табір розташували на висоті понад 2 км над рівнем моря. Жодної рослинності, лишень голий бруднобурий камінь і вічний сніг над головами на грунях. Безперервні докучливі вітри цілий рік; збідненість розрідженого повітря мертвляче діяли на притуплену вкрай психіку. Води там катма, хіба що транспортувати знизу на відстані близько трьох кілометрів, очевидно, що на плечах. Тому щоденно треба було доставляти сніг у зону (і для начальників) з розпадин та ущелин, бо на поверхні його здував вітер. Сніг розтоплювали в спіжевих котлах у “бані”. Води не вистачало навіть на приварок. Не було чим промити гниючі рани на виснаженому голодом тілі. Часом піднімали лід у вагонетках бремзбергом “сухим пайком”. Але то вже геть після війни, коли з’явився американський транспорт і можна було туди доставити рейки, троси, до речі, теж заокеанські, та інше обладнання. Те ж стосується усіх вантажів, крім харчових продуктів. Бо останні виносили виключно на плечах, з обави, що трос може обірватися і пайок загине.

Забудівлі, якщо їх так можна назвати, – це бараки у зоні і примітивні халупки для обслуги зовні табору. Бараки – напівземлянки у прогорненому грунті, збудовані з розрахунком заощадження дорогоцінної деревини; “стіни” піднімалися трохи більше метра над землею. Хижі для режимної обслуги відрізнялися від тюремних бараків тим, що були менші за розмірами. Хатки для офіцерів, здебільша індивідуальні, могли мати всередині перестінок: кімнатка і кухня. Усі ці споруди вкрай примітивні, нещільні, мокрі і обмерзлі зсередини, а для “вольняшок” ущільнені поміж брусами шматтям із подертих куфайок; часом просто оббиті такими “шпалерами” стіни з підвітреного боку.

Опал доставляли аж з “Пилорами”, згаданого місця в низинах, де останнім часом ще можна було назбирати патиччя.

Про побут у таких умовах нічого й говорити, треба вдатися до фактів, цифр, розрахунків. Вони відомі від 1945 року.

До серпня 1945 на “Сопку” підняли протягом кількох попередніх місяців близько 5000 перших поуказників каторжан. Забезпечення їжею, водою не було продумане і невільники вмирали. Відходили щоденно партіями, немовби зупинялися у цьому місці на перепочинок перед дорогою у вічність. Не вмирав тільки староста зони, вічний дядя Міша. Він перебував тут від 1940 року. Це був побутовець “мокрушник”, який орудував людьми, як комахами. Єдина його робота у 1945-46 роках – “очищати” зону від “дубарів”. Так воно й називалося: “о ч и щ а т и”.

* *

Вже на початку 1946 року видобуток руди на Шайтані практично припинився: кримінальний елемент звідти перевели вниз, на Коцуган в однойменну табірну зону “Коцуган”. Із політв’язнів КТР, що їх доставляли сюди протягом останніх вісім місяців, як уже згадувалося, зосталося неповних дві сотні невиразних, але ще живих, істот.

Що відбувалося? Як проходив масовий згін молодого народу чоловічої статі? Навіть здогадатися важко! Звичайно, будь-яких умов виживання там тоді не було. Майже щодня підвозили невільників з Магадана – і все як у хлань. Навіть втримати стійкий рівень кількості людей для виконання обов’язкових робіт не вдавалося. Для розбудови каситеритових шахт виводили гірничі бригади з ЛП “Центральний”, хоч це було далеченько – зеки виснажувалися. І “фронт” просувався вперед, “нєсматря на... патєрі в жівой сілє”. Однак: “тринадцята штольня”, як тунель, була пробита під гребенем скалистої гори, яку дотепер треба було обходити 7 км, щоб зійти на ріку Дитрин. Шлях скоротився до 1,5 км. Уздовж тунелю прокладено рейки, поставлено вагонетки і люди самотужки, впираючись винужданими грудьми, попихали ті вагонки з рудою до рудоспуску вниз, на фабрику “Кармен”.

Під весну, але ще посеред зими, із табору “Вакханка” підняли на “Сопку” сто н а й с и л ь н і ш и х жінок “першої категорії”, які мали замінити чоловіків принаймні на т.зв. “відкатці” (вивезенні руди від шахти до рудоспуску). То були дуже молоді дівчата, переважно з Галичини і Волині, у віці 18-22 роки від роду. Вони зауважили, що тут порушувалося основне правило режиму – строга ізоляція між зеками і зечками.

До вечора, тобто до другої роздачі баланди, зечок розташували у двох секціях порожнього (ще недавно переповненого) барака. “Там панував фетор трупарні, змішаний із сопухом старої запущеної псарні!” – згадували пізніше перші представниці на це місце. Ніколи не метено. Всюди порозкидані зашкорублі брудні шмати, просякнуті сукроватою і гноєм із ран після обморожень і виразок на тілах політзеків. Скориставшись коротким перепочинком до виходу на роботу, невільниці принесли снігу із розпадини, розтопили в баночках, що їх мали з собою, і привели трохи нутро барака в порядок.

19-річну дівчину Мирославу Пелех із села Красне Гримайлівського району, що на Тернопільщині, підняли на “Сопку” і вона опинилася в бригаді “сортіровщіков”... Працювала у другу, тобто – нічну зміну. Під кінець роботи вона з коліжанкою відігнала останній копель з пустим камінням до місця, де його скидали з кручі у провалля. Дівчата жахнулися: над кручею на краю скали лежали трупи. Їх було зо 20, пов’язаних до купи по три-чотири штуки. Притягнули їх на санях самі наглядачі, а з ними – староста зони дядя Міша.

– Що то таке? – запитала невпопад молода ще Мирося.

– Це ваші женихи! – спробував зажартувати дядя Міша.

Не гайнуючи часу, надзорці і староста взялися спихати трупи у безодню, там їх і присипле каміння, що його скидали дівчата. Дарма вони дивувалися: таким способом погребали небіжчиків не тільки на Колимі, а всюди, де тільки були шахти, а при шахтах, очевидячки, “отвали”. В цей час живі ще в’язні не мали вже сили доставляти на це місце скелети-тіла, і це мусіла робити служба.

Прибула зміна. Бригада дівчат зібралася і похнюпцем вирушила в напрямку табору – “додому”.

Зайшли спочатку – як звичайно – у столовку. Тут їм видали по черпаку “галушок” (ковтки прогнилого грису) і по 200 грам глевкої, як свята земелька, пайки. Мирослава бурду з’їла, а пайку вирішила занести до барака і “розтягнути задоволення” – спокійно посмакувати “хліб” сидячки на нарах. Біля їх барака бовваніли, зіщулившись, почорнілі, обдерті марева-істоти, мов мерці, що вийшли із могил. Мирослава наближалася з острахом до дверей, притиснувши пайку до грудей. Одна з тих тіней вихопила від неї цей шматок хліба і тут таки запхала собі в уста. І проковтнула. Мирослава оторопіла, а “тінь” ще встигла вимовити: “Дівчино! Я дуже хочу їсти!..” То був хлопець із Теребовлі. Невдовзі він помер.

Тим часом адміністрація старалася ще якось повернути до життя тих кільканадцять десятків “доходяг”, хоч надії було мало. Декотрі з них почали таки приходити до свідомості, ставали на ноги. Які були обморожені, практично розпадалися на тілі і в муках покидали світ. І все ж хтось із них мусів вижити. Таких нагороджували рукавицями і посилали помічниками до дівчат. Вони нічого не робили, бо не могли, і тинялися, шукаючи затишного місця. Якось один із таких зеків-каторжан зустрівся дівчатам на виході із штольні. Він був не тільки марний як скелет. Із кутків губи, що не зачинялася, витікала темнобура сукровата. Але він був ще живий, хоч безбарвний, як пергамент.

– Дівчата! Хто, може, є з Тернополя?

Усі “відкатниці” мовчали, лиш Мирослава відізвалася:

– Я з Тернопільщини.

– Коли вернешся додому, то зайди у Тернополі до мого дому. Як там хто є, то скажеш що’с мене здибала і скажеш, як я помирав! А називаюся я – запам’ятай! – Славко Яцків! Адреса: Тернопіль, вулиця Зелена, 12! Аби’с не забула, – Зелена,12!

– Не говори дурниць! Ми ще зустрінемося в Тернополі, перестань думати про смерть!

– Покинь! У мене всередині вже всьо зогнило! Скоро в “отвал”! То зайдеш?

Мирослава відмовляла його якось непевно від думки про смерть, Славко лиш махнув рукою і пішов тунелем-штольнею у бік табору. Більше його вона не бачила...

По кількох тижнях почали виходити з ладу й дівчата “першої категорії”. Слабли і не могли попихати вагонки з рудою. Начальники вирішили, що “мужікі” відпочили, набралися сил і їх можна послати на підмогу дівчатам. У групу Мирослави включили хлопця родом десь з Волині, Федька Лісника. Федько (Федьо), зрозуміло, працювати не міг. Усе лице разом з вухами мав обморожене. Струп помалу злазив, ніс – ніби хтось випадково відірвав кліщами. Виглядав мізерно, немов зануждана вкрай дитина. Минуло дві чи три зміни, Федь зайшов у будку погрітися. Там була вже каторжанка Маруся Довжинська і бригадир – дівчина Надя з Волині. Ніч спокійна, тиснув сильний мороз. Конвоїр вигнав Федька з будки. Зоставався ще один копіль каміння, що треба було відвезти і скинути в “отвал”. Мирослава з допомогою Федька мала намір відвезти ту “породу”. Федь взявся зробити це сам.

– Ти ж не зможеш зачепити копіль гачком і він полетить у провалля разом з камінням! – попередила Мирося.

– Якось дам собі раду!

Минуло трохи часу, і Федько повернувся плачучи без копеля; сталося, як дівчина йому казала. “Що ж тепер буде?” – думала дівчина. На зміну прийшов якийсь Хлазов чи Глазов – недавній кримінальник, що звільнився без права виїзду на “велику землю”. Відомо було, що за такі речі він каторжанина вбивав. Навіть за зламаний заступ ламав кості. Тому Федь впав на коліна перед Мирославою:

– Поможи, сестричко! Ти ще можеш врятувати мене від смерті! Захисти мене – тебе він не зачепить!

І дівчина погодилася: побігла до будки і сказала бригадирові, що це вона не встигла зачепити вагонетку...

Хлазов, повернувшись з шахти, заревів:

– Пачєму нє работаєтє?

Вислухавши, що сталося і хто став тому причиною, звалив Миросю на грунт і почав копати ногами. Перестав – вона піднялася з землі і він погнав її уздовж рейок до місця, де скидали грунт. Решта дівчат зосталася на майданчику рудоспуску. Добігли до кінця – попереду стрімкий обрив з жолобом уділ, куди сипалося каміння. Дівчина зупинилася над кручею; відчула погане... “Господи милосердний! Я ж не винна! Матінко Божа, допоможи мені!..” Ще зауважила, як мерехтіли зірки над головою на чистому, аж прозорому, небі. Навкруг – нікого... “Жити, жити хочу!”. Дарма. За плечима – Хлазов зі сталевим ломиком у руках.

– Чєво стаїш?! Валі падимать вагонку, сучка! – і штовхнув ломиком між лопатки.

Впала, полетіла стрімголов; відрухово заслонила обличчя руками...

Хлазов повернувся на майданчик, зібрав дівчат і повів обхідним шляхом униз – спробувати віднайти і зібрати копіль: без нього робота на цьому місці зупиниться, не буде чим відвозити ялову породу.

...Мирослава прийшла до свідомості. Відчула біль, інстинктивно обмацала лице (дівчина ж), спробувала ворушитися, – дарма. Лежала на подрібненому шутрі, поруч – море каміння; над головою збоку – скала ген до неба, увінчана зоряною шапкою. Боліло всеньке побите тіло... Почула якісь голоси. Відслонила “вухо” сіблонки і шмати хустки... Так, то дівчата кликали її: “Славкааа! Славцююю! Ти живааа? Відізвися!!!” З ними був і Хлазов, який крив їх поверховими матюгами на “общепонятном язике”, твердив, що її вже нема, бо вона “сорвалась в отвал”, і таке подібне. А дівчина так ще хотіла жити!

– Дівчатааа! Сюди! Я тут! Я жива! Живааа!!!.

Стихло: її почули... Прибігли засапавшись, не зважали на Хлазова, – вона встати не могла. Підняли попід руки і повели-понесли...

Копіль-вагонетку таки віднайшли, позбирали коліщатка, що позлітали; погнутий короб і все решта якимсь незбагненим чином підняли і хтось цей вегікуль привів до ладу.

Через добу Мирослава вже вставала на ноги. По неї прислав “кум”-оперуповноважений (про його існування дівчата не знали). Пішла нерадо. Туди ніхто з охотою не йшов...

– Раскажі, как ето случілось с табой на сартіровке!

Дівчина з діточою наївністю розповіла усе і про Федя, і про Хлазова. Про себе ж відзначила, що й у тих умовах хтось доносить... Верталася у “свій” барак і зауважила, як дві тіні мордувалися, витягали з барака, що поруч, небіжчика за ноги. Однак не викликало це якогось зворушення у неї – звичайна, буденна річ...

Рідли ряди отої мізерної сотні дівчат “першої категорії”, але не так швидко, не так катастрофічно, як хлопці. Отже, “експеримент” мав вдатися. На “Сопку” підняли ще партію дівчат з “Вакханки” і, укомплектувавши “горнозабойну” бригаду, опустили їх у шахту. Чи успішно вертіли діри у суцільній скалі ручними перфораторами марки “Джек” і “Кліленд” – невідомо. Але у шахті на Шайтані вони таки працювали – і цього досить...

У травні 1946 року ці жіночки-”перепілочки” повсихалися на Шайтані, змізерніли дорешти і використовувати їх на тих роботах було вже неможливо. Короб вагонетки завантажувався камінням наполовину, а штовхнути його з місця вони не мали сили, навіть коли впиралися грудьми цілим скопом. Бити киями-дринами вже не було що, та й не давало це ефекту; зечки-каторжанки смиренно, покірно виходили на розвод... – і тільки.

Начальники на Буту-Гичагу, стривожені, що рівночасно припиниться робота на “Кармені”, шукали якогось виходу. Магадан і Москву не влаштовував реальний стан речей: добуток мусів бути “любой ценой”. “Л ю б о й ц е н о й!” І – “давали!”

На початку літа 1946 року дівчат з ЛП “Сопка” спустили на “Пілораму”. На їх місце підняли останні запаси каторжан із “Центрального”. Вилучили з-поміж кримінальників ИТЛ із зон простого режиму засуджених ще до Указу-43 “десятилітників” з політичних мотивів і гнали групами на “Сопку”. Приетапували ще партію КТР десь із внутріколимських запасів. Для “обслуги” й “інструктажу” утримували відповідну кількість злочинців: грабіжників, насильників, убивць та іншого кримінального рецидиву, розуміється, – росіян.

Відкрилася навігація на Охотському морі 1946 року; заповнювалися пересилки в Магадані і Нагаєво; ревли мотори потужних “студебекерів” – довозили невільників на ОЛП № 1 – “Центральний” і без перепочинку – на “Сопку”. Тисяча за тисячею штампованих смертників проходять короткочасний пекельний конвеєр від пересилки через горнило “Сопка” на Шайтані; без води і страви, під дрином звироднілих збоченців убивць закінчували свою Одисею вже не усвідомлено – де, а труп дядя Міша з помічниками викидав в “отвал”. Але видобуток відновлено і жінки, мешканці жіночої зони “Вакханка” потойбік “Перевалу” на Дитрині були забезпечені роботою – від рудоспуску в кінці 13-ї штольні і до фабрики “Кармен”.

Протягом календарної осені і зими 1946-47 привозили людей практично щоденно звідусіль. З Магадана витрясали рештки, з пересилок і трудових зон; ліквідували якісь ОЛПи на “Известковому” і на “Д-”2”, – увесь “зайвий” запас невільного люду зганяли на Буту-Гичаг. А Шайтан перетравлював політв’язнів методично, з холодною байдужістю, в міру їх надходження. Звідси етапів не бувало ніколи. Звідси можна вернутися униз тільки мертвим! Майже як з німецьких кацетів: “Звідси вихід тільки через комин крематорію!”. Однак різниця таки була – з кацетів зосталося більше живих свідків. Роки 1946-1948 винятково важкі для виживання. Увесь Шайтан вкрився жахливими муками і стражданнями усього живого, що там лишень було з обох боків колючого дроту. Якщо трупи в’язнів скидали у провалля на місці, то гарнізон, гірнича обслуга (переважно вчорашні кримінальники, як, приміром, згаданий Хлазов) теж мучилися, обморожувалися, і їх, з гниючими виразками на давно не митому тілі знімали вниз і відставляли до Усть-Омчуга чи навіть у Сусуман, бо там були свої “вольні” псевдошпиталі і цвинтарі, неосквернені невільничими могильниками.

У другій половині 1947 року питання доставки “кадрів” на Колиму вважалося вирішеним: біржа рабської сили тодішньої Росії, призначена для “аканчатєльного рєшєнія вапроса аб асваєнії прастороф крайнєва сєвєравастока”, була сконцентрована у пересильному комплексі “В А- Н И Н О”. “Указ от 06.05.1947” розв’язав руки тупій мстивій силі по всій імперії. Російський імпернаціоналізм знайшов (здавалося) ключ до вирішення – теж “аканчатєльнаво” – національного питання “западних акраїн” імперії. Претекст був: населення тих територій було під окупацією – всякому можна було “пришити” державну зраду; збройний спротив, головним чином у західній частині України і всієї Прибалтики, “провокував” винищення цих народів за національною ознакою. У ті краї партія кинула увесь злочинний бруд здеградованого суспільства Росії. Склалися найбільш сприятливі умови для вирішення відразу усіх проблем “єдино-нєдєлімської” теорії і затвердження стартового пункту для наступу на світ. У висновку: Росія очищалася від злочинного елементу між власним суспільством тим, що його скеровували туди, де цей елемент міг безкарно застосувати свої “тайожні” звірячі інстинкти; злочинці винищували національну основу автохтона на його ж землі і готували грунт для заселення цих окраїн російськими колоністами; рівночасно усі ці “окраїнні” народи переселялися на Колиму і Чукотку чи – взагалі у Якутію, де вони через покоління зрусифікуються або вимруть і, як мовиться, “вовк ситий і кози цілі”, а “кінці у воду”...

“Указ-47” застосували відразу. Вже у другій половині того ж року у ванінській і магаданській пересилках з’являються перші партії смертників 25-літників (вирок їм звучав так: “Решенієм в/трибунала от ... прігаваріть к висшей мєрє наказанія, к смєртной казні чєрєз расстрєл (або й через повішання), прімєнєнієм Указа от 6.5.47 о замєнє смєртной казні на содержаніє в заключєнії сроком 25 лєт, 5 лєт пораженія прав і (часом) 10 лєт висилкі в отдальонних мєстностях страни”). Таке визначення стосувалося відтепер усіх, кому інкримінувалася стаття КК з політичних мотивів. Під “осінь” (на місці це вже 30-35о морозу) від магаданських пересилок потягнулася нескінченна валка автотранспорту під конвоєм в усі кінці надто обширної Колими. Возили без кінця. Система була налагоджена, заготівля рабсили і її доставка на місце аж на “Сопку” йшла успішно... А були то молоді хлопці, віком 18–26 років! Забирали їх з хат, ловили в полі чи у лісі; пропускали через “пєрєдєлку” – катівню під слідством і впрост до “В а н і н о”. Не встигали вони вивітритися від запаху рідних піль і сільської обори, як вже довелося дихнути колимського збідненого повітря і при повній свідомості покинути білий світ.

У кінці 1949 року на Шайтані зосталася така кількість недоморожених калік, що про якесь виробництво не могло бути мови, – вибували й ці, хоч каторжанський режим був уже скасований – застосовувався “спецрежим”. Бараки не замикалися і можна було виходити у зону. Привезли рештки ще живих із Каеркана та інших “мертвих” зон...

Взимку 1949-1950 в ЛП “Сопка” доходили-догнивали рештки живих зеків. Вони ще власними силами збирали трупи і спускали униз на “Амоналовку” відомим способом. На шахту піднімали кожної зміни дві “забойні” бригади із “Центрального”, хоч це було далеченько і вельми виснажливо. Щось вони таки видавали “на-гора”. Керівництво на Буту-Гичагу було стривожене – основна робота чисельного жіночого табору “Вакханка” залежала від подачі руди з Шайтана. Отже, “Кармен” не отримував сировини для збагачення. Зима ж видалася надто суворою і провести якусь перекомплектацію не було з кого – людей не стало.

Закінчилася “пятілєтка” й на “Сопці”. Зняли таки ще живі залишки політв’язнів “бившіх в употрєблєнії” – рештки КТР і молодий поріст смертників; щось зоставили на “Центральному”, решта – на “Коцуган”. А туди заселили знову жінок. Послабили їм режим, старалися поліпшити побутові умови і харч. Дівчата цим скористалися: кивалися мов мухи у смолі; ще блукали з “коробами” за плечима по плоскогір’ю в пошуках чорних камінчиків. Забиралися у щілини між скалами на запліччю зони і діставали звідти предковічний сніг на воду; сніг, який пролежав там тисячоліттями, ще від наступу льодовикового періоду. Промивали тіло, де належалося, тою водою, яку пили ще мамонти. Якби ж то зечки тоді розуміли значення й урочистість моменту. Це чи не більше важить, ніж коли вам “професор сартір чістіт”. Жаль тільки: на кухні варили “галушки” – бракувало цієї води.

На шахти на Шайтані гнали під конвоєм бригади з “Центрального” і поверхневу обслугу – теж. З того часу відчувалася якась відпруженість, досить було такого життя усім, – перемучені були як зеки, так і начальники. Навіть конвой плівся за бригадами байдуже.

При тих обставинах режимна служба “Сопки” і “Центрального” мала наказ забезпечити повну ізоляцію між “зека женщінамі і зека мужікамі”. Склалися умови, які важко було проконтролювати: дівчата виходили на роботу в “общеє оцеплєніє”, а хлопці – під власним окремим конвоєм у зону цього “оцеплєнія”. Тому чоловіки взагалі були обмежені шахтою і майданчиком біля неї. Більше зацікавлення виникло з боку жінок, але виключно таких, які шукали любовних пригод. Це були росіянки чи інші здеградовані жінки. Варто нагадати, що кримінальні злочинниці утримувалися на привілейованих умовах при “спецзонах” так само, як і в чоловічих таборах. Вони й служили пасовиськом для наглядслужби, вільної від сімейних обов’язків мундированої адміністрації і “вольняшок” – учорашніх кримінальників: підривників, електриків. Тим часом ці “шалави” були вельми непривабливі, а жінки це якось гірко відчувають. Заздрість і ненависть душила їх до “панчох” (українок, що так і не навчилися “па русскі плакать”), відчували ж якусь перевагу цих дівчат, що через них “на нас нє смотрят”.

Під кінець колимського літа 1950 року на “Гірняку” (таки називали українці Шайтан по-своєму) зауважуються перші контакти між хлопцями і дівчатами. Ті контакти були ще на відстані, здалеку і більше обмежувалися записками, чи перекликувалися при зустрічі на дорогах під конвоєм. Це був тільки зовнішній прояв зацікавленості з обох сторін. Невинні й ослаблені, приглядалися з подивом до себе обопільно. Марні, брудні, обдерті, знуждані і зневажені – не могли вже без зусиль уявити собі благодатного гаю-розмаю десь там у своїх околицях, у рідному селі; розгубили освячені самим Господом Богом почуття по в’язничних камерах, слідчих кабінетах, пересилках і нарешті отут – за межами можливого. Не знали, чи дивуватися, чи встидатися своєї убогості. Десь глибоко і неусвідомлено квиліли “чаїнькою небогою”: “Пропало, пропало! Кануло у небуття разом з марно втраченими в неволі літами!”. Як дівчата, так і хлопці почували себе взаємно винними за свою трагічну долю. Якщо хлопці тільки приглядалися здалеку, а відчуття мали практично на рівні фізичних сил, то дівчата ніяковіли, почували себе – чи не вперше – скривдженими. Наділені кокетністю від матінки-природи, відчули, що у тих обставинах, у тому лахмітті вони втратили привабливість – єдиний речник, який мав викликати захоплення і зацікавлення у протилежної статі. Одним словом – хотіли подобатися. Адже більшість дівчат мали на собі таке ж дрантя, яке видавалося чоловікам. Воно було ще й завелике і спотворювало мізерні фігурки жінок до решти. Вони поверталися з роботи у свої понурі, темні і мокрі бараки, падали перемучені на нари і – о диво! – не засинали відразу: “Де ж ти, моя доле! Я так знудьгувалася! Я ще очікую дотику твоєї руки, твого тепла”. Плелося помервлене мереживо спогадів про нерозквітлі ще пелюстки перших поривів до того, до чого кликав таємний зов юних днів, чар весняних вечорів, коли душа наповнювалася тягом до невідомого, а – бажаного... Збуджені спогади викликали ніжні і вперті поклики серця кудись, аби дальше від реального світу. Будилися серця, коли минав уже час цвітіння, а заморожений вітер дикої Півночі обривав клапті нездійснених надій і розносив їх у проваллях Шайтану. Усе, що становило основу життя для довгих попередніх поколінь, було розрубано одним ударом меча, який спочивав у катівській долоні москвина.

Хлопці приглядалися з подивом, очам своїм не вірили, що їм “височайше” дозволено було глянути на жіночу стать. Знали-бо, ще під слідством їм пообіцяли, що жінки їм не бачити до смерті. Вони не розуміли тоді, що “гарєл план” – начальники вдалися до порушення режиму, який строго приписувався політв’язням. Тепер, вкрай виснажені й ослаблені, відчули, що їм бракує сміливості бодай відізватися до дівчат. Слабий завидує сильному, бідний – багатому; у знужданій підсвідомості зека будився тупий бунт-ревнощі проти сильніших, більш-менш відгодованих, “вольняшок”, які мали вільний чи обмежений доступ у “жензони”. Морально відчували своє безперечне право на подібних собі істот, – невільниць за колючим дротом; гірко усвідомлювали своє безсилля, – як фізичне, так і обумовлене режимом.

...Гірким полином були засіяні стежки, які мали єднати цей понівечений цвіт народів від берегів Балтики до Карпат і Чорного моря. О! Горенько! “Нуж-бо! Ступіть крок до себе – не гайте часу! Обніміться і поцілуйтеся – не вагайтеся! Свідками вашої чистоти-непорочності будуть оті німі заморожені скали Буту-Гичагу, – Колими!”. Так нашіптував, кричав болючий щем у серцях потоптаної бестіянським кирзаком юності. Це лишень мить, короткочасний спалах душі у витонченому, замороженому тілі. Він гас вмить...

“Ану, “шалави” і ви, дохлякі! Па мєстам! Ішш чєво закартєло?!!” Конвой і “служба” взагалі не любили таких контактів на додаток до приписаного режиму. Щось у цьому відчувалося нездорове, збочене.

– Я бачив нині наших дівчат на руднику! – хвалився півголосом в’язень з гірничої бригади своєму камратові на нарах після зміни.

– Як?!! – дивувався той, кому на таке не пощастило.

– Приходили за інструментом! Та й... то в “общому оцеплєнії!”.

Відвернулися і ще якийсь час не спали з заплющеними очима: один з живим образом дівчат, яких побачив і запам’ятав мимовільно; другий – з уявою і... заздрістю. Тьфу! – Гнав від себе зек нічну приблуду, примару-мрію, що блідим хробаком почала буравити голений череп, добираючись до кволого на подразнення мозку. Зморені голодом-холодом в’язні таки поснули. Але “мара” не вступалася й у сні... С н и л о с я!

Від того часу почалася жвава переписка між дівчатами і хлопцями; заводилися знайомства – без зустрічей; “кохання” – політ химери на крилах надій. А може, то було якесь передчуття? Адже: “Не може бути, щоби так таки усіх... Хтось таки мусить зостатися!” – сказав якийсь “чудак” ще на Уралі і... сам помер.

Так роки ж – час цвітіння – пливуть назустріч разом з клаптями хмаринок, нанесені колимським вітром, який чомусь арештантові завжди в очі; пливуть і минають – не зоставляючи сліду за собою...

Старіють тілом, духом і вірою-надією зеки за дротами! За дротами!

...І все ж виробіток на Шайтані підвищився! Від чого б це?..

У п’ятдесяті роки на Шайтані в зоні табору “Сопка” й далі перебували дівчата. Виконували роботу, яка у попередні роки чоловікам була не під силу: працювали у шахтах, транспортували відсортовану руду до рудоспуску, збирали руду. Переписки з дівчатами тривали...

“КОЦУГАН”

“Коцуган” – ЛП, що виник пізніше, ніж “Сопка” і “Центральний”. Він побудований у низині, на підступах до Шайтану. Задуманий був від самого початку як місце для полагодження ушкодженого транспорту, гірничих механізмів, електромонтажних робіт тощо. Але разом з тим це було місце, куди збували “вниз” хворих і калік при УСВИТЛ. Він найдовше був заселений кримінальниками в системі Буту-Гичагу.

Уздовж зони пропливав убогий струмочок впродовж короткого літа. Промивав нечистоти “Дизельної”, а відтак – збагачувальної уранової фабрики. Цей потічок, що ледве слезився поміж камінчиками плитким роштоком, був розсадником хворіб, – навіть ноги помити в ньому було небезпечно. Але не всі мешканці Коцугана про це знали. У цій зоні зеки часто хворіли і вмирали від інфекційного гепатиту.

В кінці війни цей табір не начислював більше 800-1000 невільників. При напливі каторжан сюди переселяли побутових кримінальників з “Сопки” і “Центрального”. Табір вважався “добрим”, бо після відкриття шахти “Біс–II” люди працювали в примітивних майстернях, гірничо-пошукових бригадах і на дорозі. Рівночасно будували збагачувальну фабрику для дифузії згаданої руди. На території фабрики розмістили середньої потужності англійський дизельгенератор, компресорний та електроцехи. Режим був полегшений.

У 1947 році туди “спустили” перших кількох каторжан із “Сопки”. То були рештки недогнилих обморожених креатур, які тільки віддалено нагадували колишніх людей. Без ніг, зі спеченою відразливою плямою на тому місці, де недавно було обличчя. Тільки очі! – страшні, нерухомі... Ці люди швидко вмирали. В 1948 році з Шайтана зганяють значну кількість політв’язнів КТР з серії початкових літер “А”, “Б”, “В”, таких, що чимось прогрішили перед партією і владою під час німецької інвазії. Кримінальників почали видаляти й звідси, вони навіть звільнялися звідти – перевага політичного елементу росла. Нарядчиком призначено КТР Миколу Бобровіцького, його помічником Едуарда Стрельбіцького – оба етнічні поляки, родом десь з нинішньої Хмельницької області. Коля та Едик були добре виховані з дому, почували себе – не безпідставно! – представниками кращої частини роду людського. Бобровіцький врівноважений, з виду марний, енергійний, відважний; дрином не користувався. Стрельбіцький – син учителів, це позначилося на його вихованні, навіть з лиця він був якийсь благородний, смиренний. Разом з ними працював у ППЧ статист білорус Павло Павлов. Цю компанію підібрав собі сам Миколай. Нарядчик Бобровіцький, каторжанин, серії “Н-...” мав більше року “стажу” на “Сопці”. Миколу запропонував на посаду нарядчика Бубновський Едуард, а підтримав Сергій Купа, коли ЛП “Коцуган” остаточно перейшов у відання “БЕРЛАГу”. Що єднало цих людей – відомо. Але майже третина зеків у цій зоні була із кримінальників, вони мусіли зоставатися при “УСВИТЛ” – виникла проблема дотримання різних режимів в одній зоні. Тоді відгородили частину табору ліворуч від вхідної брами, поселили там “слуг народа”, і питання було вичерпане.

Начальником “Коцугана” від 1948 року, тобто від запровадження т.зв. “нульових приказів” був летун військової авіації, штурман, майор Акімов Андрій Єфімович. Було йому тоді 46-48 років, мав з собою ще з фронту усі аксесуари військового летуна, не носив форми МВД. За це були у нього вічнінеприємності. Перший, хто його переслідував, це молодший лейтенант Чурін – оперуповноважений, який по праву мав би слухняно виконувати накази Акімова. “Кум” – істинна гнида, отакий собі мізерненький кліщ на тілі цієї безталанної громади – зеків та адміністрації при зоні. Воно було нікудишнє, дрібненьке тілом і бездушне, з вузенькими плеченятами і загостреним носиком на невиразному обличчі. Картуз носило завеликий, що насувався на чоло і вуха, денце тулейки від цього завше було випукле. Мусіла бути якась причина, через котру він не авансував вище від “младшого лейтенанта”. Як би там не було, але увесь склад табірної адміністрації ставився до “кума” обережно, як до підступної змії-поганки. Найбільше не погоджувався з цим явищем начальник ЛП Андрій Акімов, оскільки не міг піддати оперуповноваженого Чуріна відповідній субординації згідно з рангою і формальною підлеглістю. Чурін же знав і відчував свою перевагу, користувався нею з надвишкою.

Начальником гарнізону був капітан Макаревич – людина від природи добра, що відбивалося й на його обличчі. Білорус, родом десь з околиць Вітебська. Солдати його любили, поважали, називали “батя”.

Начальник ППЧ, офіцер МВД Майоров (гикавий) майже не втручався в те, що робилося в зоні – усе передовірив нарядчикові Бобровіцькому.

Начальник господарського постачання (“хозчасті”) Сілаков. Для нього не було різниці: зек чи “вольняшка”, або на якому боці дротів. Завше на підпитку – позбавлений відчуттів робот, виразний антропоїдний плід даної місцевості і суспільної системи. Однаково ставився до бунту колючого дроту, шмаття чи трупів...

Відділом постачання зеків та адміністрації керував цивільний начальник “снабженія” Сінєльніков.

Капітан Сіренко, родом чи не з Миколаєва над Бугом, керував КВЧ – “культурно-воспітатєльной частю”. Була то людина суха тілом і душею, дуже обмежена й бездарна. Словом – бідна людина. І це той, хто керував свідомістю і “перевихованням” учених, професорів, письменників, митців.

Обліком живої сили та її переміщенням займався якийсь кадровий військовник, недавній фронтовик капітан Спасьонов. Людина невисокого зросту, пробував філософськи і з точки зору логіки, навіть людяності осмислити сенс усього, що торкалося невільництва у країні, за яку він недавно воював, гнив в окопах, убивав і був поранений. Не скривав, що якраз за крамольні вислови його “шуранули” на Колиму. Любив добре випити і для того шукав відповідну компанію.

Одного разу він вирішив провести вечір у зоні в присутності когось із “достойних” того в’язнів. Вибрали для цього табірну цирюльню. Туди й прийшов він із півлітрою спирту і ковбасою після чергового “ларка”. Черговий наглядач із колимських “старих кадровиків”, капітан Спасьонов, табірний цирюльник і ще один зек зібралися у цій будці, замкнулися і “відзначили” якийсь “день”. Попилися до безтями, і наглядач із начальником спецчастини посперечалися.

– Кагда я защіщал родіну, гніл в акопах, падимался в атаку на пулємйоти, с адной гнілой картошіной в сумкє; кагда хатєл убіть нємца, штоби авладєть єво сумкой с бютєрбродом і флягой с ромом, тагда ти, сволоч, в тилах пряталася за спіной заключонаво і в тєплє жрал амєріканський пайок, прінадлєжащій мнє, франтавіку. І парол зечек сколько хатєл! – Прискіпився до “надзіратєля” капітан Спасьонов.

– Мудак ти, хатя і капітан! Ти – на волє, а я всю жизнь – в заключєнії! Ти, нєбось, нєсколько жон памєнял! А я – всю жізнь “кулакову Дуньку” употребляю да пєгую кабилу как-то ізнасіловал; амєріканскіє пайкі мнє снілісь, а жрало їх афіцерйо! Мєня всє еті годи самаво вши даєдают-паєдают, да і гімнастьорку мне жаловалі с тваєво плєча!

Сварилися, чіплялися за барки, падали і вставали... Перший опам’ятався сержант-наглядач.

– Ти што!? Кампрамєтіровать савєцкую власть вздумал? Пєрєд табой работнік ахрани, а ти мєня пєрєд заключонимі... Сєчас же далажу!

– Іді, сука, закладивай! Закладивай!!! – кипів капітан Спасьонов.

...Невдовзі начальника “спецчасті”, фронтовика, “защітніка родіни” посадили під слідство і таки в Усть-Омчузі виїздний трибунал засудив його на 10 років ИТЛ. “Дали” мало – “дєтский срок”, тому що “свій” – заблукана овечка.

Начальник режиму не залишив сліду по собі. Був це старшина віком понад 45 років, – загублена людина під кожним оглядом: похмурий, непривітний, обличчя стягнене у якусь страдницьку гримасу, ніколи не відзивався, у зоні майже не бував. Але чергував “по-олпу” нарівні з іншими начальниками-офіцерами. Його підлеглі поважали за те, що він не був дуркувато прискіпливий. Старшина – єдиний на ОЛП! – не боявся “кума” Чуріна. Чимось це було обумовлене, що опер-кум не міг його “з’їсти”.

Із наглядачів виділялися: Павлов – фронтовик з трьома орденами “Слави”, що прирівнювалося до “Героя СССР” (за щось його загнали на Колиму), Сметанін (Сметана) – українець з Кубані, який дотепер не навчився “па русскі плакать” – говорив українською, і Кудрявцев, який прибув з “Пілорами” – жіночої зони; відносно ще молодий, злий, підступний і збочений морально. У системі вільновійськової адміністрації був сексотом з руки Чуріна. Решта наглядачів були менш помітні.

В загальному, начальник ОЛП Андрій Акімов не допускав самочинної сваволі над в’язнями.

* *

У 1948 році збагачувальна фабрика для дифузії концентрату руди “металу № 5” працювала на повну потужність. Рівночасно поряд будувався трохи менший корпус-будинок для виділення актиноїдної руди електролізним, більш сучасним на той час способом. Робив це інтелігентний інженер-хімік Юрій Мілюков. Ця людина встигла повчитися дещо за межами московської імперії, в тій частині Європи, яка опинилася у межах підсовєцького режиму. Найбільше практики він отримав у Німеччині, а відтак у Югославії. Мілюков був головним інженером усього збагачувального виробництва у тамошній системі видобутку сировини. То була особистість, яка не пасувала до решти начальників, і тому він не мав ближчих стосунків навіть з директором фабрики Саксіним Олексієм. Головний інженер ніколи не одягався у куфайку чи якусь іншу робу; завжди був у чистій сорочці, у краватці(!), літньою порою в капелюсі, а поверх – легкий шкіряний плащ. Взимку – в кожусі.

Директор фабрики Олексій Іванович Саксін був жонатий, вони з дружиною мали при собі на Колимі двоє діточок шкільного віку. Вчили дітей удома самотужки. Саксін був родом із Владивостока. Його жінка Марія Олександрівна працювала на фабриці лаборантом. Вона була українкою, із тих, які колись опинилися на Зеленому Клині. Добра господиня і милосердна людська душа. Нераз приносила в’язням миску квашеної капусти або кусень хліба за дрібничкову послугу, яку сама провокувала, щоби мати причину і не викликати підозріння “кума” і його прихвостнів.

Тривалим і незмінним інженером був Павло Алпатов – людина невибаглива, рубашної натури, високий на зріст, з ріденьким солом’яним волоссячком на приплюснутому черепі, продовгувате марне обличчя розділяв на дві половини довгий сухий ніс. То був виразний московський тип людини, що при нагоді впивався до безтями і був затятим “чіхірістом”. Може, він відчував або й розумів свою приреченість на такій роботі? Алпатов мав у підлеглості трьох змінних майстрів; усі вони не були фахівцями, але, як і всюди, їх функції таким чи іншим чином виконували арештанти.

Начальник ОТК Катерина Іванівна Касимова частенько приходила на роботу у військовому мундирі у ранзі майора внутрішніх військ. Помимо того була вирозумілою і навіть прихильною до зеків узагалі. Це була старша жінка, десь під 50 років. Ще було подружжя Пономаренків з України – інженери-хіміки, які працювали у головній центральній лабораторії під замком і посиленою озброєною охороною. То були типові, “прєдані родінє” малороси. Їм найбільше платили за роботу й вони отримували значні премії. Зрештою: у центральній лабораторії було найбільш інтенсивне випромінювання і вони швидко повмирали, як і їхні попередники. Вони знали, що приречені, але навіть хизувалися тим, що служать державі з посвятою.

Головний корпус фабрики обслуговували виключно каторжани чи політв’язні взагалі. Бо тут, в залежності від концентрації руди у грунті, були шкідливі місця праці. Найбільш загрозливий цех пресовий, ще гірші – сушильний і шихтовочний, де розмелювали висушений концентрат-печину й засипали у щільні полотняні мішки. У цих цехах працювали виключно політв’язні, засуджені на 20 (КТР) чи 25+5 (поуказники 1947) років ув’язнення, що відповідало у цих умовах досмертній неволі. На цій роботі застосовувалася система “заліків” на відбутий реченець: за один день зараховували 7 календарних діб. Тобто 20 років каторги можна було відбути за якихось три роки. Біда лиш у тому, що ніхто там не пропрацював довше, як шість-вісім місяців. Помирав. Тихенько дотлівав і зникав зі світу.

Другий “малий” корпус, побудований з ініціативи головного інженера Мілюкова, обслуговували виключно побутові кримінальники-”усвітловці”: фабрика вважалася секретною і туди “фашистів” не допускали. Однак збагатити руду електролізним способом таки не вдалося, усе йшло у “хвости” – корпус у 1953 закинули.

На “урановому” виробництві, як на шахті “БІС-I”, так і на вже відомій фабриці, кримінальники отримували “спецпайок” вже від 1948. Каторжанам і поуказникам 1947 не належалося за режимним приписом. Так було до 1950 року. Врешті пропозицію Саксіна і начальника рудника розглянули у Магадані. Йшлося про те, що люди вмирали, поповнення не надходило і треба було зберігати бодай те, що ще було при житті. Магадан погодився і запит відправили на затвердження до Москви. Справа тягнулася цілий рік. За той час багато дечого змінилося в імперії і, зокрема, на Буту-Гичазі. Бракувало людей. Невільників доставляли тепер навіть із-за кордону: з Польщі (прибічників АК), Мадярщини, Чехословаччини, взагалі – із повоєнних сателітів, захопленних у Європі. Порівняно мало того було, але – було. Виробничі бригади рідли і рівночасно спеціалізувалися. Нарешті прийшло рішення з “центру” – з Москви, і “спецпайок” почали видавати теж політв’язням. Продукти були якісні, вже з “нового врожаю”. По кількості на людину було майже стільки, скільки донедавна видавали карточки у цілій державі. Люди віджили, набирали сил. Найголовніше – почали мислити. Зеки на “Коцугані” приходили до себе, почали зауважувати один одного, формуватися у гуртки. Зона оживала, молоді в’язні випростовували хребти, обличчя посвіжішали, набирали живих барв.

На виробництві погоничам із кримінальників стало важче “керувати” – каторжани ставили активний опір сваволі.

* *

Остапа включили в етап з рудника ім.Бєлова на Буту-Гичаг в складі згаданих 150 осіб. Але у формулярі йому вже зробили помітку “портной”, хоча Остап фаховим кравцем не був, лишень – полатайком. На “Коцугані” не було порядного кравця і тому Остапа по кількох днях перебування на “Центральному” перегнали з групою інших зеків униз. Нарядчик Микола Бобровіцький того ж дня зачислив його у забійну бригаду шахти “БІС-2”. Наступної нічної зміни йому належалося йти на роботу. То ніяк його не влаштовувало, не тішило. Однак мав уже достатньо досвіду, що у подібних випадках він ніде підтримки не отримає. Остап зайшов у барак, де розміщалася “його” бригада, і приліг на нарах скраю біля дверей. “Днєвальний” поцікавився ним. Вони розговорилися, й Остап розвідав про тутешнє начальство усе, що йому було потрібно. Під час вечірньої перевірки йшов черговий офіцер. Остап – пан або пропав! – звернувся до нього і сказав, що його з “Бєлова” скерували сюди в якості кравця, а тут, мабуть, якесь непорозуміння, бо його зачислили у виробничу бригаду. Йому повезло: чергував якраз капітан Спасьонов, про якого Остап ще тоді нічого не знав. Капітан вислухав і відразу звелів йому йти з ним у контору ППЧ. То було вже ввечері. В ППЧ сидів нарядчик і два його помічники. Спасьонов звелів показати реєстр останнього етапу з “Центрального”. Микола показав. Знайшли прізвище, де у графі “спеціальність” значилося – “портной”. Капітан розпорядився, щоб Остапа негайно включили до обслуги в зоні. Бобровіцький, до речі, теж каторжанин, сказав з ледь стриманими нервами: “Ви, гражданін начальнік, харашо знаєте мой прінціп: каждово новєнького “акрестіть” на общіх, даби впрєдь нє зазнавалса!” “Впрєдь падобниє вапроси бєз мєня вообще нє решать! Ясно?”

Не було ради: Остапа нарядчик Микола Бобровіцький тут таки зачислив до внутрішньої обслуги кравцем, тобто – у “придурки”. Але Остап був уже стріляний вовк на той час, і розумів, як нарядчик сприйняв розпорядження, – це зачіпало його гонор.

Остап пішов до кравецької майстерні. У приміщенні застав купу лахміття: подерті бушлати, куфайки, штани, – усе пересичене шахтною пилюгою. Те дрантя треба було до ранку полатати і роздати у бригади.

Біля цієї купи сиділо двоє хлопців-доходяг. То був Петро Касянчук, родом десь з околиць Мельниці Подільської, другий – Іван Стеблій з Дрогобиччини. Вони були вкрай вимарнілі, знекровлені; при тьмяному світлі малопотужної жарівки виглядали мов тіні. Блідобрудна шкіра покривала їхні голені черепи, тоненькі карки збігали униз і ховалися під коміром брудних арештантських курточок. Якби не вуха – були б схожі на скелети. Вуха робили їх подібними на химерних кажанів. Ступні, голінки ніг – спухлі, а це свідчило, що їх можна було ще рятувати. Важко було зрозуміти, яким чином у цих викінчених істотах трималася душа. Бо були вони ще живі – це безперечно. Пробували ще якось невинно усміхнутися. Остап, маючи вже досвід, оцінив, що вони не зможуть порадити собі з цими купами розлізлого щенту. Усвідомив, що був у значно кращому стані. Недарма ж лякали “Шайтаном” усіх у Магадані, як зеків, так і вільнонайманців.

Відчув на собі їхні мутні погляди; зрозумів без усяких пояснень, що зустрів у цих хлопцях перших своїх прихильників на новому місці. Присів і сказав: “Не журіться, я вам допоможу!”.

Із глибини барака (з-поза ширми) з’явився “зав”. Ще у доброму стані, достатньо відгодований, зодягнений у якусь комбіновану з різних шматків курточку і такі ж штани. Руки тримав у кишенях. З Остапом не привітався, тільки холодно, вперто і напружено-оцінюючи приглядався. Краплі поту блищали на його випуклій лисині. То був Максим Слюсаренко, родом чи не з Таращі. “Зав” хотів, ба – мусів! – відгадати, які наслідки можуть настати після появи “нового” кравця. Слід було вияснити для себе бодай три питання: чи з’явився “добрий” майстер; які стосунки можуть заіснувати між ним та адміністративним начальством; чи він з “паханів”, чи з “фраєрів”. Що з придурків – то було видно. Багато рис доводиться визначити у таких випадках, оскільки у цих краях і при таких умовах від таких “дрібниць” залежало подальше виживання. “Зона” – це обмежена територія, і люди не можуть розминутися, якщо їхні характери і нахили не гарантують взаємного співжиття. Коли нестатки змушують людей виживати за рахунок собі подібних.

Існує багато способів уникнути смерті, включно до людоїдства. А Колима і Буту-Гичаг зокрема мали свої невільничі традиції, вистраждані на практиці кримінального існування від половини тридцятих років; тепер цей дух Колими успадкували ранні представники каторжан, які з волі не мали нічого спільного з повстанським збройним опором проти тривалої займанщини суміжними державами. Формально це були політичні в’язні, за духом – звичайні представники зіпсованих московством народних мас. До таких належав теж Максим; такими були й інші “придурки”, що тим чи іншим чином уникали “общих”, розпачливо трималися за “тепле” місце в умовах неволі. Максим усвідомлював, що їх двох на одній посаді тримати не будуть. Він мав добру, м’яку натуру від природи і виховання, а тут вимагалося розчищати собі місце, щоби не опинитися у такому стані, як Петро Касянчук чи Іван Стеблій, що отут, поруч. Така вже структура склалася в зонах Колими силою обставин. У його голові крутилося: “Як позбутися отого новенького?” І то тепер, бо відтак може бути запізно.

Остап знав, що його звідси не рушать, поки не вияснять, який з нього майстер-кравець. А це час; далі – побачимо...

Поночі, при тьмяному світлі Петро (Петрусь), Іван та Остап приступили до лахміття. Максим, дещо заспокоївшись, пішов у свою берлогу... Під ранок Петро встав від роботи і подався на кухню “за чаєм”, бо там хтось його знав...

Минуло кілька днів. Остап довідався дещо про місцеві порядки; вияснив, які умови склалися у табірних майстернях – кравецькій і шевській. Оглянувся по приміщенню і не зауважив, щоби тут щось шилося для начальників. Зрозумів: на нього розраховували. Але поки що його ніхто не зачіпав.

Вдень Максим і його колеги-шевці Назарич, Микола Кравчук (родом із Житомирщини) і ще один десь із Чернігівщини, – усі КТР, щось робили, не були так вкрай голодні і виснажені. Шевці шили бурки “на союзках”, а Максим переважно підрізав штани для конвойної служби і зчіпав кашкети-”восьмиклинки”. Всякий, хто стикався з табірними умовами, знає, в наскільки кращій ситуації перебували ті кілька спеціалістів у зоні, які були зачислені до обслуги. Переважно то були дійсно добрі і порядні майстри. Дарма! На “Коцугані” таких спеціалістів не було; не був таким і Остап. “Посадові” ж місця не пустували. Грізний Назарич керував усім цим логовом, мав певну взаємозапоруку зі старостою зони. Тому не зустрічалося ніде, щоби нарядчики, старости, “лєпіли” та інші “придурки” були інтелігентні й – неагресивні. Такий був і Назарич.

“Коцуган” вирізнявся ще й тим, що тут майже третина зеків складалася із кримінальників (“побутовців”) – панував дух мотто: “Умрі ти сегодня...” Друга особливість – тут перебували усі биті-недобиті представники арештантської братії, що достосовувалися й до таких умов буття. Майже усі представники каторжан скуштували принад “Сопки”, бо звідти їх сюди скеровували на “відживлення”; такими були й Петрусь та Іван.

Десь місяцем пізніше Іван Стеблій вранці не пробудився і його труп винесли за зону. Буденна річ...

Нарядчик зрозумів, що йому не вдасться “загартувати” Остапа у шахті, тому вони незабаром познайомилися ближче. Особливо здружився Остап з помічником нарядчика Едуардом Стрельбіцьким. Познайомився з лікарем у зоні, стоматологом за фахом, Василем Бойчуком, родом із Станиславова. Василь не тільки “рвав зуби”. Він робив усе, що належалося робити лікареві у тих умовах. Про нього було відомо, що повернувся з Франції на вимогу тодішнього керівництва ОУН, вийшов на контакт в ІНТ (інститут народної творчості) у Львові; скерований місцевим підпільним керівництвом у Чернівці, де йому вдалося відразу знайти роботу ювеліра, а відтак – годинникаря. Розумний і спостережливий Василь зауважив, що чомусь йому дуже легко вдалося влаштуватися у Чернівцях, практично – у незнайомому місті. Передчуття тривожили, а сни (він у них вірив) попереджали, позбавляли спокою. Через внутрішні сигнали сполоху він не йшов на контакт. До нього підходили незнайомі “підпільники”, Василь сумнівався і не розкривався. Зрозумів також, що про активну підпільну роботу в тих обставинах не могло бути й мови; усе зводилося до “кого ти знаєш”, щоби довести, що ти дійсно представник Організації. МГБ мало вже на нього дані настільки, наскільки він звірився в ІНТ. Відчув провал і відмовився від будь-яких контактів. Ще жевріла надія-ілюзія, що, може, помилявся, бо крім відчуття не було ознак, що ним цікавляться. Врешті, стривожений, спробував замести сліди – перебрався до Коломиї. Теж швидко, аж незвично, влаштувався на роботу. Йому не відмовляли, не “екзаменували” зайве, а тільки веліли зачекати і прийти через якийсь час. Радше відчув, ніж зауважив, що йому “сидять на хвості”. І зашморг затягується. Спробував ще скритись десь у глухім селі, але – запізно: його суєтність зауважили і пасли на кожному кроці. Встиг добратися до села на Дрогобиччині, як ввечері його впіймали у селянській хаті. Було темно, і він зробив спробу втекти. Надії було мало, бо йому таки на місці сказали, хто він і що він: йому немає сенсу викручуватися, бо його “водять” ще від самого кордону, коли він прибув з Європи. Мали намір провести “прєдварітєльний дапрос” (як це практикувалося всюди) таки тої ж ночі і навіть у цій хаті. Василь мав інші плани: вирватися зараз із рук емгебешників і втекти через кордон на Захід. Він розумів, що через якусь годину йому вже не вдасться нічого: його зіб’ють як лісову квасницю, перш ніж її вкусити. Будь-що вирішив спробувати – попросився для власної потреби надвір. Офіцер розпорядився, щоб його вивели, а йому сказав: “Шансов у тєбя нікакіх, так што нє пробуй... А будєш умним – сматрі і пажівйош ешчо годік-два!”. Василь був “умним” і запевнив начальника: “Я маю всі підстави довести, що це помилка зі мною. Але не буду ж робити в штани...”. Два москалики взяли ручні електроліхтарики і випровадили Бойчука за оборіг під пліт. Почав розстібати штани; два хлопці з автоматами напоготові присвічували йому за крок від нього. Василь зважив, що у кожного з них руки зайняті: в одній тримали ліхтарик, другою підтримували автомат, скерований на нього. Не роздумуючи, скочив на примітивний тин; рівночасно затріскотіли автомати, але тин під вагою тіла завалився – кулі пішли верхом. Вони втратили його з очей...

Василь подався знову до Львова, щоби – таки через “ІНТ” – підготуватися до переходу через кордон. Востаннє довірився: його скерували у “безпечне” місце, дотримано було усіх правил конспірації, щоби такі, як Василь Бойчук та іже простаки ніколи не довідалися, чим займався насправді на той час “ІНТ” і для чого він був призначений. Взяли його на вулиці, і теж “випадково”... Вже у камері в’язниці він довідався, що воно таке “ІНТ”. Однак запізно. Зрештою – “працівники” цієї установи чудово водили за носа актив не тільки у Мюнхені, отож “успішно” скерували Василя у готові сильця. Цікаво, що кожен, хто впіймався через “ІНТ”, довідувався про зраду аж під слідством. Не було також випадку (принаймні не виявлено), щоб інститут був викритий як приманка для простаків. Хіба не зайвим буде нагадати, що таким чином випололи багато активу підпілля. Заслугою Василя зосталося те, що він через слідство пройшов сам одинцем, і судили його самого окремо, а не у групі, як це бувало, коли підслідчий признавався.

* *

Стояв 1951 рік. Так чи інакше кримінальники поступово звільнялися і переважно переходили у категорію “істіннава калимчаніна”. Спроби вибратися “на материк” вдавалися рідкісним представникам. То не була заборона; не було це пов’язане й з якимсь “законом”. Вони переважно не мали куди повертатися. Провівши півтора десятка років у табірних умовах, – не могли собі уявити життя поза дротами. На “материку” вони не мали “ні кола, ні двора” ніхто там їх не чекав із родини чи близьких людей. Таке поняття, як сім’я, осілість, господарство і смирна праця, їм і в крові не було закладене. Одним словом, то була здичавіла до решти досить чисельна частина суспільства. Вигідні вони були тим, що мали спрощене поняття щодо побуту: спільні нари (іншого в житті не бачили), відносно ситий шлунок, нова куфайка і такі ж штани; робота “нє бєй лєжачево” і, що найважніше, – щоби час від часу видавали спирт. Це стимулювало найбільшу розраду “істіннава...” – можливість “атвєсті душу”.

І все ж їм надавалася перевага перед політзеками, і вони це знали, розуміли. Колима тоді вже була багатшою, почали розбудовуватися типові поселення, такі як Сусман, Сеймчан, Усть-Нера тощо. Будували зеки, домики призначалися для “мєстнава” населення, про яке тут йдеться. Вони працювали виключно в обслуговуючій сфері.

Зони поступово очищалися від кримінального рецидиву і треба було “довірити” певні місця праці політв’язням. Тому на “Коцугані” з’являються навіть бригадири-каторжани. Згаданий спецпайок видавали усім, хто тільки виходив на роботу в обруб збагачувальної фабрики. Щоби обслуга в зоні не бунтувала – основним “придуркам” з нарядчиком на чолі виписали додаткову пайку теж. Отримав і Остап. Касянчук пішов на фабрику в лабораторію на місце кримінальника, який звільнився.

Остап познайомився з колишнім археологом професором Йосифом Кравчуком. То була людина значно старша від нього, ослаблена фізично. Він ніяк не міг позбутися пухлини на ногах, викликаної тривалим голодом. З професором дружив на той час один із колишніх секретарів КПЗУ Вольф – людина освічена, добре вихована в інтелігентній жидівській сім’ї адвоката в Чорткові на Тернопільщині. Вольф (ім’я забулося) говорив добре українською. Огрядний, високий, смаглявий, його обличчя прикрашав типовий семітський ніс. Працював “завбанею”. Були у нього помічники, два китайці, які чудово прали начальникам білизну і все решта навіть у тих умовах. Вольф мав чистий голос баритон і дуже добре співав українські пісні. Його піснею фікс була: “Ой рвала я горішеньки ще й терен...” Він теж входив у компанію самоізольованих авторитетів – Натана Лур’є з Одеси і Якова Якіра з Молдавії. Їх споріднювала національність, вони трималися вкупі навіть при різних поглядах на світ. Лур’є і Якір були письменниками. Якір навіть писав українською і не мав загостреного почуття власної національності; Лур’є почувався жидом, особистістю непересічною, гідною уваги і пошани. Через це він був найбільш замкнутий із усієї компанії. Оба ці інтелігенти були марксистами і в бесідах ламали собі голови, “як можна би поправити справи в існуючій державі”. Говорити вільно на “ідіш” не вміли і користувалися російською мовою. Вольф мав зовсім інше виховання й освіту. Він вчився в Кембріджі і, відповідно, якийсь час проживав в Англії. Вдома, у Чорткові, у них була наймичка-покоївка. Хоч усі три були комуністами, однак Вольф зовсім інакше задивлявся на цю доктрину. Разом з ними просиджував під бараком (влітку) професор Кравчук, хоч майже не встрявав у бесіду, коли вони сперечалися. Але ці три жиди його шанували і цінили. Лур’є і Якір були на пільговому режимі – на роботу не ходили.

Професор Йосиф Кравчук був каторжанином. За віком йому вже не належалося виходити на роботу поза межі зони. Тому він був отим всюди відомим “днєвальним” у виробничім бараку. Врешті його взяв лікар Василь Бойчук утримувати порядок у медамбулаторії.

За що професора у свій час “посадили” – ніхто не знав і він нікому не розказував. До арешту працював разом з відомим львівським археологом Пастернаком. Після успішних розкопок у Крилосі ці люди були вже відомі в усьому вченому середовищі світу. Йосифові затвердив полегшу сам начальник табору Андрей Акімов, хоч “кумові” Чуріну це було не до смаку.

На початку 1952 року молоді хлопці почали гуртуватися й обдумувати становище, у якому вони опинилися у цьому покинутому Богом і людьми закутку світу. На “Центральному” хлопці гуртувалися в бригадах, за місцем виробництва і місцем походження. Починався пасивний опір сваволі. Дрин втратив властивість наганяти страх. Зробилися відомі прізвища каторжан: Павло Бечар, Петро П’яла, Степан Солтис, Стах Пук, Шумлей (?). На “Коцугані” збираються після роботи у штабному бараку т.зв. художники: Кісточка (ім’я забулося), Лисак, Сухіна, Михайло Климчук і найбільш впливовий єпископ Малюта (ім’я тоді не вживалося і не запам’яталося); після першої чи другої зміни після роботи зеки знаходять час зайти до Василя Бойчука в амбулаторію “полікувати зуби”: Михайло Лозовий, Михайло Гіман – оба з Львівщини, Антін Стельмащук, Василь Валеон з Тернопільщини. В кожному бараці гуртуються арештанти за “характером” – всюди є якесь об’єднуюче ядро.

У відродженій частині зони “заблатньоний мір” починає відчувати невпевненість, роблять сходки, де вирішують, що всюди “бєндєри” піднімають “хвіст” і треба його негайно відрубати. “Бєндєрами” називали усіх нумерованих: “украінскіє” бєндєри, “літовскіє, латишскіє” чи інші, але – “бєндєри”. У зоні і на місцях виробництва виникає напруга, особливо – на фабриці. Начальники з подивом зауважують, що перед ними живі люди, здатні мислити і мати свій спосіб поведінки, а не суцільну масу загнаних голодом істот, яких і кликали за номерами. “Зона” віджила, зеки переходили із барака в барак, збиралися гуртками і навіть співали, особливо у літню пору, коли день був довгий.

Ще якась частина політзеків не пробуджувалася від летаргії, спричиненої довголітнім балансуванням між життям і смертю, не могла прийти до себе. Вони нарікали на таких, що “собі дозволяли (?)”, піднімали голови, не були покірно пригнічені, не вміли або не хотіли “конспіруватися”. “Ти можеш собі думати, що хочеш, але цього не повинен хтось знати, бо буде гірше всім!”. Як виявилося, пережили самі себе не тільки вольові характери, але боягузи і шкурники теж. На них ніхто не звертав би уваги, якби вони притримували свої переконання при собі і не виступали на кожному кроці за “всіх”. То не було щось нове – то було буденне явище, притаманне всякій громаді. Виникали суперечки між окремими зеками; недовірки робилися все більш розгнуздані, оскільки вважали себе людьми, які керуються здоровим глуздом супроти непродуманого фанатизму. “Лізь сам на “запрєтку”, а інших не підбурюй, щоби за тебе терпіли!” – радили тим, котрі висловлювалися принаймні проти нелюдського побуту. Якась частина була філософсько настроєна, що вдалося арештантові на Буту-Гичагу якось обдурити начальство, і воно чисто в и п а д к о в о роздає зекам не належні їм продукти; треба сидіти тихенько, щоби не відібрали назад. Ніби вистачить виявити якусь непокору щодо начальника режиму, як відразу він розпорядиться, аби спецпайка не видавати. Сердеги! Не розуміли, що питання вирішувалося аж у Москві. І немало в ЦК собі голову посушили, заки прийшли до висновку, що голодними невільниками “стратегічного” матеріалу з-під землі на Колимі не добудуть. Що масове вимирання в системі ГУЛАГу, а на Колимі – зокрема спаралізує примітивне виробництво, оперте на мільйонних масах “злочинців” та їх охоронників.

Мало було у зонах людей, які би хоч приблизно розуміли клопіт у повоєнній Росії: апетити завоювання світу, а в першу чергу – “зіпхнути Європу в Атлантичний океан”, а відтак – “вийти до теплих морів”, як це було задумано цілими поколіннями попередніх монархів.

Потрібна була нуклярна зброя. Проблему в певній мірі вирішували номеровані приречені спецзеки. Адже на місці копалин відігравали два головних чинники: наявність самої актиноїдної руди і присутність людської сили, яка б цю руду, практично, голими руками, винесла з-під землі на поверхню. Позбутися на цьому місці арештанта – треба ліквідувати “руднік”. Решта персоналу забезпечувала тільки “охрану” і “снабженіє”, що було справою другорядною.

Ще одна проблема (“в перспективі”) – заселення Колими “істіннимі калимчанамі”... Заселили ж Сибір! То мали бути потомки нинішніх зеків. Бо дотепер це питання зоставалося на порядку денному лишень як задум. Надальше суспільна структура Колими була вкрай примітивна: невільники і решта усі ланки їх утримання – від начальника “Дальстроя” і до останнього занужданого наглядача – були тільки тимчасовими функціонерами невільничої системи. Постійних “тутешніх” громадян Колими практично не було (не враховуючи решток недобитків-аборигенів). Як мало виглядати те “населення” – ніхто до ладу не знав. Спроби будувати якісь містечка для постійних поселенців – Сусуман, Усть-Нера та інші, не кажучи вже про центр Магадан, мусіли мати якусь основу для виживання: місце праці, дохід, нормальний побут; для держави – рентабельне продуктивне виробництво. Тобто – самозабезпечення. Людська громада будується, формується віками, і то ще не досконала. Кремлівські парткерівники вирішили, що населення можна створити механічним способом: побудувати будинок, поселити туди пару ізгоїв протилежної статі, вони сплодять потомство, яке вже буде “тутешнє”. І, відомо, створять для себе власну культуру, та ще чисту, “русскую”, – про це вже подбають, – практика і досвід є та ще он скільки таких прикладів у світі: Америка, Австралія, острови. Не второпали їхні сплющені голови, що люди давно вже розмістилися на Земній кулі, згідно із законами, які досі не відомі, хоч спроби пояснити цей феномен (явище) були і є.

Хтось мусів бути й такий, що сумнівався у тому, чи буде з цієї затії успіх. Бо вільна людина на Колимі не працюватиме достатньо продуктивно, аби оплатити самоутримання на цьому відлюдді. Жодна вільна людина у шахту не полізе. Це доля невільника. Люди від поколінь поділені на тих, що везуть, і тих, що поганяють. І зовсім це не залежить від інтелігентності, освіченості, взагалі – від загальної культури людини. Важливо, на котрому боці дротів знаходишся. Загнали ж професора Миколу Цвітковського чи єпископа Малюту під землю на “БИС-2” безграмотні “вольняшки”! Тепер розбудовували найближчий Сусуман політзеки для кримінального рецидиву, який мав там поселитися і “поганяти” – згідно з системою.

Вже на початку 1952 року, коли зеки на Буту-Гичагу трохи прийшли до тями, а на “Коцугані” – особливо, оперативний відділ режимної ланки зауважив пожвавлення у зоні. Як керувати голодними, занужданими і загнаними невільниками, вони знали і вміли. Відтепер же арештант дивився просто у вічі, до чого жоден із вольняшок не був призвичаєний.

Відбулися відповідні наради – прийняті рішення...

При шахті “БИС-” у ламповій з’явився якийсь “істиннорускій” Бестужев, (він сам нагадував про свою “рускість” – “я істінно русскій офіцер!” – на кожному кроці). З’явився Бестужев і на фабриці, де зеки із ОЛП-1 не працювали. Якось Антін Стельмащук прийшов з роботи і повідомив, що “на “Центральному” виникла тайна організація. В це були втаємничені тільки Михайло Гіман, Михайло Лозовий, Остап та Василь Валеон. Вирішено було поставитися до “організації” обережно (якщо це правда), поки не виясниться, що воно таке. Недовго довелося чекати: на “БИС-” відбулася “сходка”... З “Коцугана там були присутні: Бобровіцький, Стрельбіцький і “парікмахер”. Прикуті до зони “придурки”, які не мали ні потреби, ні права виходити за межі зони, та ще – на шахту. То було у денну пору. Ввечері, коли вони повернулися з виробничою бригадою назад, Стрельбіцький покликав Остапа у ППЧ. Там якраз і були нарядчик Бобровіцький з “парікмахером”. Вони й повідомили Остапа, що існує й успішно діє підпільна “ОУН”, зорганізована “опитним рускім офіцером” – Бестужевим. Не поєднувалося якось у голові “ОУН” і “рускій офіцер”. Пояснити більше нічого не могли, бо “не мали права”. Але повинні вияснити, як це сприйме Остап. Оскільки його краще знали згадані “члени” в ППЧ, то не було нічого дивного, чому вирішили на “сходці” залучити його першого до “ОУН” на “Коцугані”. Остап насторожився, але не відмовився, хоч відчув небезпеку. Поки що поставив вимогу, що мусить познайомитися з “Програмою” і вияснити, чому зупинилися саме на ньому.

Минув тиждень. Остапові запропонував Бобровіцький вийти на шахту для участі в черговій “сходці”. Остап відмовився. Наступного дня його знову покликали у ППЧ. Там були вже усі згадані і... – неймовірно! – Бестужев. Здивувало і насторожило те, що він був з ОЛП-1. Як він міг опинитися вночі в іншій зоні? Це Бестужев, мабуть, відчув, бо пояснив: “Вийшов на шахту, а звідси з бригадою – на “Коцуган”. Один із бригади зостався на шахті на його місці”. Таке алібі Остапа не переконало...

Настрій між “змовниками” був урочисто-понурий. Важливість моменту полягала ще в тому, що присутній був “САМ” керівник тайної організації. Неабияка честь.

– Ми якраз тебе чекаємо. Мало того: власне через тебе “господін” (!) Бестужев прибув у зону, хоч це й пов’язано з відповідним ризиком. Ти ухилився від виходу на шахту і... ось! – пояснив Остапові нарядчик.

– Чому саме мене ви покликали? – поцікавився Остап.

– Мені повідомили, що ти “мужік свой” – це раз. По-друге, основна маса зеків у зоні – твої краяни. Ми свідомі, що без такої сили, як “бєндєрофци”, успіху нашому рухові не бачити. Спільно ми вирішимо основне питання: створення самої структури тайної організації і правила дотримання конспірації, у чому ваш брат має великий досвід. Ти будеш командувати своїми на “Коцугані”!

– Чому організація називається “ОУН”? – запитав Остап.

– Звичайний збіг (“простоє совпадєніє”) у назві. У нас воно звучить “Объединение угнетенных народов”, – пояснив квапливо “господін” Бестужев.

– Чи можу познайомитися з “Програмою”, статутом тощо? – поцікавився Остап.

– Існує тільки у головах “керівництва” і на словах. На папері не існує, з міркувань конспірації!

– Які гарантії, що навіть отут один із присутніх не донесе Чурінові про “організацію” і про тих, хто до неї належить?

– Про це ми подумали. В умовах табору єдиний дійовий спосіб – с м е р т ь! І то без всякої волокити! Навіть, – як запобіжний засіб. І теж стосується усіх, хто “в курсє дєла”! До викриття ми не допустимо в жодному випадку. Зрештою: існує ж якась система, якою ви послуговуєтеся! Це ми застосуємо у нашому “Об’єднанні” – не будемо ж видумувати велосипед ще раз!

Остап зрозумів, що без відповідного захисту він уже опинився під загрозою. Але й розумів, що “хлопці вже не голодні”. Не злякався, вирішив гратися дальше.

– Які умови вступу до “Об’єднання?” Чим керуватися?

– Головне – якість! “Мужікі” мають бути розумні, ініціативні, тверді і вперті. Це на початках. Потім залучимо усіх!

Остап чудово зорієнтувався, що це дитяча гра і сприймати її поважно немає сенсу. Разом з тим вимальовувалося марево крупної провокації. Те, що його “посвятили” у тайну, – також небезпечно, бо можна було поплатитися життям за те, що “у курсє дєла”. На всякий випадок, треба не відмовлятися, принаймні тепер.

– Добре! Я беру до відома цю затію. Сам не маю нічого проти. Даю слово честі, що нікому не скажу про нашу зустріч і про присутніх тут. Потрібен час, аби поговорити з хлопцями. Ми, можливо, висунемо якісь свої умови. Про все решта домовимося на наступній “сходці”. Мені, може, хтось скаже, коли і де вона буде.

– Через тиждень, на “БИС-” у ламповій, як завше! – поквапився Бестужев. – Пам’ятай про список підходящих “мужиків”!

Остап вийшов. Було ген за північ. У ремонтній Василь Валеон ще вовтузився з дрантям, готував “одяг” на вранішній розвод. Петро Касянчук уже спав, закопавшись у лахміття в кутку. Остап мовчки подався за заслонку, приліг на вузенькій прічі. Був на диво спокійний. Заснув...

Ввечері, коли люди прийшли з роботи, Остап пішов у барак, де розміщалася комплексна бригада з фабрики. Там відкликав у куток Якова Плюту – письменника киянина і Володимира Струка із Сумської області. Присіли на нарах, і він розповів їм про “зустріч” в ППЧ. Струк відразу сказав, що про цю “організацію” знає від декого з “Центрального”. Яків ще дещо запитав і категорично вимовив: “Провокація! Поговори з хлопцями, попередь їх і домовтеся про самозахист. Бо то намір, може, навіть із “Управління” – позбутися бунтівного елементу в зонах. Якщо не вдасться вилучити за “організацію”, то ті “парікмахери” будуть різати вночі за “зраду”. Аби-но хлопці себе виявили. Що Бестужев зупинився на тобі – то знак, що Чурін тобою цікавиться давно і має дані; принаймні такі, що ти можеш мати вплив на своїх”.

Наступного вечора зібралися хлопці на нараду. Зайшли у недобудований барак – “чворак”, щоби їх ніхто не чув. Були там вже згадані Василь Валеон, Стельмащук Антін, оба Михайли, Петро Касянчук, художник Кісточка і ще хтось із довірених зеків КТР. Не була це “нарада-змова”. Треба було домовитися, як у тій ситуації чинити, щоб не опинитися під обухом чуріних.

Довго не говорили; згідно з умовами і вимогами зони, вирішили негайно забезпечити себе “зброєю”: ножами, кастетами, піками, залізяками і навіть камінням, якщо дійшло б до відкритих сутичок. Готовими треба бути як у таборі, так і за його межами: на шахті, на фабриці, на шурфах і всюди. Ще треба було налагодити зв’язок з “Центральним”, виявити, хто до того “оуну” вже належить. Ножі взявся виготовити слюсар з Дрогобича, який працював у “мехцеху”. До тижня десять ножів-стилетів були вже у зоні.

Настав час, і нарядчик Микола Бобровіцький повідомив Остапа, щоби на другий день вранці вийшов до воріт на розвод. Той не відмовився, хоч охоти такої не мав. Вийшли за браму разом з нарядчиком в останній п’ятірці. На майданчику шахти, не гаючись, зайшли у “лампову”. Бестужев був уже там ще з двома типами із “Центрального”. Зайшли у т.зв. “кабінку”, відгороджену від загального цеху. Розмістилися хто де як міг.

– Отже, ти поговорив з хлопцями!? – Більш підтвердив, ніж запитав Бестужев.

Остап умить зрозумів, що йому відомо про те, що “нарада” відбулася у зоні. “А що, коли хтось доніс із присутніх? Якщо їм відомо, про що домовлялися?” – майнуло в голові. Але відразу зрозумів, що доніс хтось ззовні.

– Тут, коцуганівці, є зі мною представники керівництва з ”Центрального”!

“Представники” підтвердили, закивали головами. Мовчки.

– Завдання ти отримав! – звернувся Бестужев до Остапа. Ми готові тебе вислухати!

– Так! Ми поговорили. Не маємо нічого проти. Тільки хочемо знати трохи більше і тому у мене є кілька запитань!

– Гаразд! На всі питання я відповім. Мене перш за все цікавить, на яку силу в зоні від українців і прибалтів можна розраховувати зараз, на початках! Маєш, може, списки, чи, може, усно і ми разом зафіксуємо? Адже ми займаємося наразі кадрами!

– Ми хочемо знати, нащо створюється тайне “ОУН”? Яка мета?

– Я чекав на таке запитання і відповідаю: для того, щоби своїми силами добитися волі! Кожна людина має жити на волі! Інакше – усі ми тут приречені догнивати і вмерти за дротами! Практика показала, що це єдиний спосіб вибратися з-за дротів. Самі, добровільно чекісти нас звідси не випустять! Це торкається усіх націй!

– Добре! Приймається! – погодився Остап. – Тільки яким чином ми це зробимо? На Буту-Гичагу нам воля непотрібна і неможлива! То ж не у тропіках, де можна цілий рік пастися і спати під голимнебом!

– Маєш рацію! Я це все врахував. Ми й не збираємося тут зоставатися навіть на день, як тільки будемо готові виступити!

– Виступити?.. Яким чином?

– Силою! Силою захопимо вахту! Підемо на гарнізон і захопимо зброю! Може, хтось і впаде; може, щось на початках і не врахуємо! Але сила на нашому боці! Салаги нам противитися не посміють!..

– А потім?..

– Потім? Потім роззброєних гарнізонців заженемо у зону, а самі захопимо увесь транспорт і, о з б р о є н і, гайда – на Магадан! На шляху будемо розбивати гарнізони, випускати зеків; ліпших – залучати у свої ряди. Ти знаєш, що таке снігова лавина? Зеків на Колимі найбільше! А вольняшки також тут не від добра. Ніхто не захоче противитися силі, – я вже натуру “русскаво чєлавєка” знаю! Візьмемо Магадан – виставимо свої умови; не послухаються – самі будуть винуваті! Підемо фронтом на Якутію! Там нашого брата всюди повно. І всі хочуть на волю! Тільки ждуть сигналу!!!

Абсурдність затії – як на долоні. Навіть у тому випадку, що вдасться втягнути в авантюру значну частину невільного люду з усіх ЛП на Буту-Гичагу. Але головне – це була явна провокація і Бестужев не мав хисту це якось замаскувати.

– Добре! Тепер я маю що сказати, якщо мене хтось запитає! Поговоримо про дальші плани наступного разу! – сказав Остап.

– Ти один із керівників, сформуєш свій “отряд”! Решта буде тільки виконувати накази. Сам знаєш! Дисципліна мусить бути! Наступного разу я чекаю списку, принаймні орієнтовного!..

Говорити не було більше про що; “сходка” була вичерпана і присутні розійшлися. Бобровіцький і Остап дочекалися кінця зміни і без пригод повернулися з бригадами у зону.

Бестужев і не підозрював, що Остап мав відповідний військовий вишкіл і солідний досвід з воєнного часу, – чудово розумів, про що розходилося: то була шайтанська затія місцевих оперативників. Оскільки його колеги вже дійшли до нормального стану, були достатньо відживлені і практичні, то також нічого не боялися. Ще раз зібралися з хлопцями, посміялися і вирішили бути насторожі, поки усе це не закінчиться. На “сходку” постановили більше не ходити, – “для конспірації”.

Минуло ще кілька днів. Остап сказав Едикові Стрельбіцькому, що прийде вечірком до ППЧ поговорити про “справи”. Зійшлися: Бобровіцький, Стрельбіцький, Павлов і “парікмахер”. І, звичайно, Остап.

– Отже, ми вважаємо, що ти на нашому боці, і це буде велика сила! “Коцуган” переплюне всі решта лагпункти! – врадувався “парікмахер”.

– Не знаю, хто там справу з “ОУН” спланував, але зважмо! – промовив Остап. – Скільки в гарнізоні зброї? І якої? Бо ми бачимо тільки карабіни та автомати. До речі – зняті з озброєння у військах. Ми взяли гарнізон... Голими руками! Бо “салаги бояться в нас стріляти”. Скільки там патронів? Навіть якщо є повний запас на стрільця воєнного часу? Я таки думаю, що гарнізон відстрілюватися буде. Щоб-но хтось перший вистрелив. Будуть оборонятися; вони дійсно арештанта бояться, – про це подбала пропаганда. Насамперед, як ви думаєте вибратися із зони?

– Про це мова вже була. Дорогу за ворота проб’ємо ножами: вахту вирізати – що плюнути! Відберемо зброю від них і знімемо вартових на “вишках”. Переодягнених, черговий прийме нас за своїх! Знімемо без галасу. Офіцерів і начальника навіть будити не будемо... А солдати без команди – гірш овечої отари!

– Чи враховуєте, що ГУЛАГ постійно має на увазі можливість бунту в зоні, тут чи деінде, і має багато варіантів його придушення? Особливо тоді, коли йдеться про напад на гарнізон і захоплення зброї? Тепер, коли люди на Буту-Гичагу вже не голодні і життя й у гріш не ставлять, можливість непокори очевидна! Вони на кожній нараді над цим застановляються!

– Їхні плани нідочого! Умови продиктуємо ми! Ми сила! – стояв на своєму “парікмахер”.

– Гаразд! Вважаймо, що гарнізон вже наш; ми озброєні, а від проходної до казарми валяються кілька трупів з-під ножа. Перший етап пройдено! Що дальше? – випитував упертий Остап.

– Дальше буде команда! Для цього є штаб і головнокомандуючий!

– А що ми скажемо людям, щоб залучити їх до бунту?

– Не “бунту”, а повстання! – поправив подразнений “цируль”.

– Тоді повернемося у зону – вже без “вишок”! – і почнемо варити баланду, бо то буде ранок і люди їсти схочуть! Так? – цікавився Остап.

– Можна й потерпіти! Зеки звикли до голоду! Перш за все захопимо транспорт і – в Магадан!

– Скільки того транспорту на руднику? Який він? Самоскиди?

– Вистачить на усіх! Решту відберемо по дорозі, на трасі!

– Ніби бачу наперед, як нам підганяють готовенькі обладнані й утеплені авта! З повними баками бензину, та ще із запасом! – кепкував майже відкрито Остап. – Ще би пайку на дорогу!

– Враховано: паливо для автомобілів є на трасі. Заправимося! Пайок візьмемо з гарнізонного складу. Там є навіть суха ковбаса!

– Якщо паливо випустять з цистерн?

– Не встигнуть! Випередимо! Будемо рухатися блискавично!

– Через який час у Магадані і навіть у Москві довідаються про бунт на Буту-Гичагу? І які заходи будуть вжиті, щоби його ліквідувати? – питав Остап.

– Телефонів нема. Радіоцентр на руднику знищимо насамперед! В Усть-Омчугу на той час будуть вже свої люди, і там теж зв’язок паралізують. Ну... Якийсь ступінь ризику є, але...

– Добре! Вже взяли гарнізон; маємо авта, обчистили склади з продуктами; їдемо у напрямку Магадана. Нас ніхто не зачіпає, не спиняє, не стріляє. Гарнізони уздовж дороги від страху розбігаються, зоставляючи для нас зброю і патрони. Ми залучаємо до себе зеків і вони радо до нас приєднуються! Прибуваємо у Магадан вночі; він спить і ми його будимо. Усі управління: “Дальстрой”, “Берлаг”, “Усвітл”, усі допоміжні ланки – всі піддаються... Чи не так ми собі це уявляємо? – кпив собі Остап.

– І такий варіант можливий! Чому ні?

– Добре.

– Головне, що ми – в і л ь н і!

– На Колимі??? Віч-на-віч з регулярними військами МВД-МГБ??? І нащо ця затія?

– ???

Стрельбіцький, Бобровіцький і Павлов увесь час мовчали. Прислухалися. Тепер замовчав на якийсь момент і “парікмахер”.

– Не можемо ж сидіти склавши руки! Мусить хтось виступити перший. На зеків можна покластися, всі хочуть на волю, тільки “вожака” бракувало! Тепер він є! – промовив “цируль”.

– Треба ж шукати якогось виходу! Від нас відібрали не тільки волю! Забрали людську гідність, людську подобу! Для нас нічого не переміниться до смерті! “Краще вмерти стоячки, ніж жити на колінах!” – втрутився на цей раз Микола Бобровіцький.

Микола, як уже відомо, був поляком. Крім різних рис характеру, вихованих на традиціях безконечних польських повстань проти трьох окупантів після розборів 1772-1795 років; повстань, які у тій чи іншій формі тривали дотепер, – його натура бунтувалася. Противилася, не могла пережити такого приниження – перебувати під стражею примітивної креатури, що прийшла із темних борів такої самої дикої імперії. А вони таки мали відповідне виховання, принаймні національної гідності. Бодай на цій лінії вони історію стосунків Польщі і поляків із “східним сусідом” знали. Не краще склалося у зоні між ними і більшістю українців. Вони були родом із України, але мали упереджене розуміння взаємовідносин з громадою. Коли Остап здружився з Едиком Стрельбіцьким, бесіди про такі справи велися між ними, Едік ще й був сином учительки української мови і літератури в українській школі.

Чи не ці причини послужили, що ці хлопці відразу відгукнулися на заклик Бестужева, який, згідно з їхнім розумінням, заслуговував на довір’я більше, ніж кожний із нас, українців. Щоби вони були співпровокаторами з “парікмахером” і “шефом”-Бестужевим – сумнівно. Але Остап застановився над тим не на жарт.

– Як довго вдасться утримати “тайну організацію” у таємниці від Чуріна і компанії, а рівночасно зайнятись підготовкою, про що ми вже говорили? Бо “підпілля” має дуже короткий вік!

– Поки не закінчимо кадрову роботу і затвердимо план дій! – виразно нетерпеливився “парікмахер”. – Навіть – безконечно!

– Які гарантії, що Чурін вже не знає про “об’єднання” і навіть про те, що ми тут зібралися і задля чого зібралися?

– Як?! – Бобровіцький аж підскочив. – Підозрювати себе взаємно навіть отут?! Ти хоч подумав, що сказав? Це – зневага!!!

– Чому “зневага”? Приміром, ви мені довірилися! На якій підставі? – поцікавився Остап.

– А що, ти не варт довір’я? Я тебе рекомендував! – сказав Едик.

– Людина у таких випадках має не зрадити тому, що не може цього зробити, а не тому, що не захоче того зробити. Довіритися і не мати механізму контролю – таке довір’я не виправдане.

– У нас кара за зраду – с м е р т ь! – з притиском вимовив Микола.

– “Кара” не застосовується, поки нема злочину. У нашім випадку карати буде вже запізно, коли Чурін і компанія про все довідаються. І – не треба буде! Способи уникнути ножа є – в а х т а!

– То поділися досвідом! Ми на те якраз розраховуємо! Якось “западнікі” давали собі з тим раду, якщо був контроль!

– Тайна ніколи не була дотриманна; влада польська, німецька чи совєтська скоріше або пізніше її відкривала. Важливо те, чи тайний задум був виконаний до того, поки він був викритий, чи ні! І тепер не буде інакше. Мене якраз і цікавить: як довго можна буде вести “об’єднання” в зоні, щоби про нього ніхто не знав? Що станеться скоріше: Чурін виявить “ОУН”, чи воно виступить ще до того? – сказав Остап.

– Ми маємо право доповісти у “штаб”! – промовив “парікмахер”. – Вони відповідальні за все!

– То мені – м о в ч а т и і ч е к а т и? – “здивувався”, зробивши великі очі, Остап. – Я не довір’ю свого життя Бестужеву. І долі хлопців у зоні – теж! Намовляти до цього їх не буду...

Присутні “замовники” мов заклякли: не надіялися, видно, що так обернеться справа. Їх лиця і погляди були холодні, камінні.

– Пхатися нікуди не будемо! Зачекаємо! – продовжив Остап.

– Дак... Ето!.. Ето же а т к а з! Січас ти апасний насітєль сєкрєтнай інформації!!! – промовив Бобровіцький.

Усі встали на рівні ноги і дивилися блудними очима на Остапа.

– До Чуріна з вашою затією не побіжу! Тайну з мого боку гарантую!

Остап встав зі стільця і повільно пішов до дверей.

– Стій! Ти куди?! Або ти з нами, або...

Остап відчинив двері і вийшов у вузький коридор. За ним вискочив “парікмахер”, нарядчик теж був на порозі.

– Пастой! – котрийсь із них був з ножем наголо...

– Попробуй! – сказав Остап не оглядаючись.

...На нього чекали два хлопці, прислонившись плечима до стіни. Цього змовники не очікували; повернулися і зникли за дверима.

Тоді ж, у кінці 1952 року, Миколу Бобровіцького перегнали етапом на ОЛП-1 “Центральний” і помістили (чи не навмисне) у БУР, де він зустрівся з колегами протилежної “масті”. Вони напали на нього, але Микола зумів пронести з собою “фінку” і – будучи надзвичайно енергійним і рішучим – порішив їх усіх до одного. Його вбили вже у Сусмані. “Парікмахер” зостався на місці і брив голови зекам дальше – ніхто його не зачіпав. Едварда Стрельбіцького і Павлова відставили на “Трасу”, там знаходився невеличкий обслуговуючий табір, де їх і розконвоювали. Бестужев зник із “Центрального” і тривалий час про нього не було відомо. Аж через рік люди довідалися, що він пробував організувати “ОУН” (маючи “опит” Буту-Гичага) на “Д-2” і там його вбили зеки за провокацію.

У кожному разі затія виявити і ліквідувати “активний елемент” у цих місцях оперативникам не вдалася.

...Якимсь чином Чурін був поінформований, що у зоні (“його” зоні) є ножі. Обшук, навіть гарнізонними силами, нічого не виявив.

Остап зумів увійти у добрі стосунки з начальником табору – Андрієм Акімовим. Він забирав Остапа вже кілька разів до свого домика, ніби для пошиття або ремонту дечого з одягу для його жінки Єлизавети Теодоровни (Фйодоровни – так вона себе не веліла кликати). То була німкеня з крові, і – друга жінка Акімова. Андрій Єфімович на той час дуже багато курив. Звідкись мав у достатку цигарок. Пригощав і Остапа. Оскільки Єлизавета Теодоровна не могла переносити тютюнового диму, то вони оба сідали на підлогу біля залізної пічки, курили і дули дим у відкрите “піддувало”. Андрій переважно мовчав, а його дружина без кінця жалілася на долю і ганьбила усі ті порядки, систему і – розуміється! – партію. Вона тужила за сином, якого вони залишили чи не в Анапі у її батьків принаймні на той час, поки відбудуть теж “реченець” на Колимі. То були нещасні, стурбовані своєю долею люди.

Якось вони зоставили його самого у хаті і вийшли по “ларйок”. Єлизавета повернулася перша, дуже стурбована. Вона роздяглася і запитала в Остапа: “Ви матєрщінітєсь?” Остап відповів: “Нєт!” Вона розплакалася: “Господі! Я только-што слишала, как мой Андрюша загнул матом! Он мєня нє відєл! Господі! Дочево ми дажілісь! Какой пазор! Какой пазор! Он в жізні такой воспітанний, такой вєжлівий бил! Што нам дєлать, што дєлать?!”

Десь у половині грудня начальник, майор авіації Акімов Андрей сказав Остапові, що забере його із зони на ніч під Новий Рік. Бо “Лізочка не хоче нікого мати у гостях”. Може б, так сталося. Але то був час, коли у зоні існувала ота напруга з пропонованою Бестужевим компанією “ОУН”. Перед самим Новим Роком у кравецьку зайшов наглядач Князєв – вельми неприємна особа – і почав заглядати у закамарки, навіть у щілини між дилинами (з яких був складений барак), висмикуючи мох. Врешті таки натрапив на те місце, де Остап заховав “фінку”...

Чурін давненько спостерігав за майором Акімовим і його ставленням до політв’язнів. Тепер він мав “корпус делікті” не тільки на Остапа, але й на Андрія Єфімовича. Годиною пізніше Остапа викликав посильний з вахти і відпровадив до кабінету “кума” Чуріна. Там очікував вже начальник Акімов. Він був вельми придавлений, стурбований. Ніж лежав перед ним на столі. Посильний вийшов. Усі троє якийсь час мовчали. Відтак:

– Ето твой нож? – запитав Чурін.

– Да!

– Вот відітє, Андрей Єфімовіч? Так ано і єсть! – А до Остапа: – Может, абясніш нам, каво ти сабіралса зарєзать?

– Абясню гражданіну начальніку лагєря, но без вашево присутствія, – заявив Остап.

– Ето нє вазможно!

– Тагда правадітє мєня в БУР! Больше нічєво нє скажу!

– Ладно! Аставтє нас наєдінє! – звернувся Акімов до “кума”.

– Уму нєпастіжімо! – промовив Чурін і нерадо вийшов.

– Садісь і расказивай! – глянув начальник на Остапа з жалем.

– Я придбав ніж тому, що знаходжуся у небезпеці. І мушу подбати сам за себе... – І розповів усе, що затівалося на Буту-Гичагу під керівництвом Бестужева. Особливо наголосив на тому, що “у них” всякий “сєкрєтоносітєль” підлягає смерті.

Акімов слухав уважно і тільки кивав головою. Не перебивав.

– Так ано і єсть! – ствердив він, коли Остап закінчив пояснювати. – Какая мразь!!! – зробив паузу і додав: – Жаль! Єлізавєта Фйодоровна удручена!.. Очень! Ннн-да! – підійшов, відчинив двері і гукнув: – Захадітє!

Чурін зайшов (курив за дверима); начальник, не затримуючись, пішов до дверей.

– Афармляйтє! – кинув на виході, не дивлячись на “кума” і не причинивши дверей за собою. Вийшов.

– Кто тєбє фінку ізгатовіл? – почав Чурін.

– Нашол!

– Ти што, мєня дурачком шчітаєш?..

Остап, тим часом, думав про інше: йому було якось незручно перед Акімовим і його жінкою, наче не виправдав їх надій.

– С кєм намєрєвалса свєсті счоти? Викладивай! Єслі ти прав, я памагу!

Остап тупо дивився собі під ноги і мовчав; “кум” кипів.

– Баааннн-діт!!! Іді атсюда!

Вийшов без слова. Зайшов у “ремонтну”. Петрусь і Валеон не надіялися його побачити, думали, що він уже в БУРі. Тому щиро, по-дитячому втішилися. Остап присів на лежанку за ширмою.

Не минуло й півгодини, як прийшов той таки Князєв: “Пашлі!” Встиг лише вхопити бушлат за рукав...

Перед дверима БУРа очікував черговий з листком паперу в руці. “За нарушеніє лагєрного рєжіма... “ – читав черговий – “наказать...” Тут Остап почав слухати більш уважно. “Мєсяц содєржанія в строгой ізоляції соотвєтствєнно с пріказом!..”

Ну що ж, перших десять днів – на штрафній нормі пайки. Дальше: “урєзаний общій пайок с пєрєводом в общую камєру”.

...Хтось, мабуть, втрутився, бо протримали тільки десять днів. Випустили. Його обминула “общая” камера у БУРі (щасливий випадок: туди ж могли запустити когось із вбивць на замовлення).

Провокація не вдалася. Остап виготовив собі ще кращий ніж.

Повернувшись з ізолятора, Остап зоставався ще біля трьох тижнів у зоні; його тільки позбавили спецпайка. Начальник табору ще заходив, але якось, зустрівшись у коридорі ППЧ, сказав йому:

– Я маю клопіт через тебе! Готуйся на “общі”!

За той час, на початку січня 1953, якось посеред ночі пригнали етап чи не з “Д-2”. Усіх було 400 політзеків. Реєстри на них зоставили у ППЧ з завданням: розподілити на “Коцугані” 150 осіб і закріпити за поріділими виробничими бригадами у шахті й на фабриці. Решту відправити пішо на ОЛП-1.

Щоби не будити перемучених в’язнів у бараках посеред ночі, Остап зайшов у контору ППЧ і попросив Едика, аби той показав йому списки “новеньких”. Переглянув уважно і – о диво! – знайшов два знайомих прізвища: “Запотічний Матвій Миколаєвич”, сусідський хлопець таки з його села. Помилки не могло бути, рік народження і судимість – 15 років КТР – сходилися; другий – “Дмітрієв Іван Алєксєєвіч” – його співкамерник владивостоцької в’язниці “камера-64”. Прізвище Дмітрієва було підкреслене червоним олівцем.

Остап відправився до барака, де розмістили етапників. Секції були завалені людьми, як сміттям. В’язкий сопух не давав вільно дихнути, паморочив голову. Зеки лежали покотом, де хто впав, мов напоєні дурманом. Пробував пройти поміж тілами в бушлатах, віднайти Матвія або Івана. Не вдалося. Навіть щоби когось розпитати, – не можна було розбудити, привести до тями. Занехав, пішов у свій барліг і заснув.

Ранком, тільки-но закінчили з розводом на роботу, відразу відправили 250 невільників на “Центральний”, а 150 залишили на місці. Коли Остап пробудився, було вже запізно, – етапний барак пустував. Після вранішньої пайки і “чаю” він знову поцікавився, чи котрийсь із знайомих зостався на місці. Виявилося, що Матвія погнали на “перший”, а Івана Дмітрієва... у БУР. “Чому?” – запитав нарядчика. “Відсортували ще на вахті уночі трьох із етапу і – в ізолятор!”. Тільки тепер Остап зрозумів, чому прізвище Івана підкреслене.

Був неспокійний: колегу з часів “пєрєдєлкі” треба було хоч нагодувати, якщо вже не виручити з БУРа. Так потривало до вечора. Протягом дня цих 150 каторжан і “поуказників-1947” розмістили в бригадах; Дмітрієв зоставався в ізоляторі. Сиділи в ППЧ (начальника не було) і думали, як зарадити лихові. Врешті Стрельбіцький пішов на вахту і якимсь чином роздобув “кірпіч” солдатського хліба і баночку консервованої риби. Зараз таки відніс і передав Іванові в БУР. Як на те, у конторку ППЧ зайшов Акімов. Привітався, присів на ординарний стільчик.

– Ви апять в сборє? – промовив ніби жартома.

Остап відчував себе ніяково в його присутності, але таки сказав:

– Гражданін начальнік! В БУРе – мой таваріщ-однокамєрнік с владівостоцкой слєдствєной тюрми!

Начальник неквапно зауважив:

– Ето нє майо рєшєніє! А кто он такой?

– Це військовик-летун! Перебував якийсь час...

– Льотчік? – піднявся. – Бєзобразіє! – І вийшов.

Акімов зайшов на вахту, викликав чергового і звелів зараз же привести “заключоного Дмітрієва” у ППЧ. Тривало недовго – на порозі контори з’явився Іван у супроводі чергового...

– Какіє будут указанія, таваріщ начальнік? – спитав наглядач.

– Ступайте! Аставте нас!

Іван виглядав жахливо: спухлий навіть на лиці, обдертий ущент, штани на ньому – одні клапті; бушлат ніби розшарпали ворони. Він стояв у дверях на розставлених ногах. Ніяково оглядався на всі сторони. Зауважив Остапа, але не був впевнений і тому глипав на нього з цікавістю і подивом. Остап підійшов до нього, подав руку... Вони обнялися. Іван був стриманим.

– Пройдіть! Сідайте! Ви – льотчик? Офіцер? – запитав Акімов.

– Так! – відповів Іван якимсь здушеним, непевним голосом.

– Воював? Так... Сідай же!

– Воював! Від “Курської” і до останнього вильоту у травні сорок п’ятого. З перервою, розуміється!

– На яких машинах?

– “Як-16”! – відповів коротко і якось непомітно присів на ослінчик. Видно було, що його боліли ноги.

– Ми – колеги! Я – штурман!

Вони проговорили до пізньої ночі. Наступного дня Іван був “днєвальним” у дорожній бригаді.

Дмітрієв Іван Алєксєєвіч опинився на Колимі десь у той сам час, коли й Остап. Але він мав у формулярі супроводжуючий листок з позначкою: “Склонєн к пабєгу!” – з відповідним поясненням. Таким документом його забезпечили ще з тюрми. Через те майже безперервно провів увесь час на Колимі в ізоляторах, куди б його не переводили. Тільки винятково міцне здоров’я врятувало його від згону в тих умовах, в умовах БУРів, ЗУРів та інших “боксів”. Його ніде довго не тримали, – всякий начальник старався позбутися дармоїда, якого не можна було виводити на роботу, щоби не втік. Тим часом ця людина на Колимі й не помишляла про “волю”; випадок у слідчій тюрмі був обумовлений тим, що там він надіявся на втечу до Китаю; і тільки при умові, що вдасться захопити літак. За протекцією Акімова, Іван почував себе під захистом. Якось при бесіді він дав зрозуміти Остапові, що ним зацікавився начальник табору тому, що вони оба “істінно рускіє”. До колимських лагпунктів він мав вельми обмежене поняття про українців. Оскільки в зонах, як пересильних, так і виробничих, натрапив на основну масу українців, прибалтійців та інших “нєрускіх”, то від самого початку ставився вороже до “врагов Росії”. Це позначилося тепер і на його відносинах з Остапом. Якось Іван висловився відверто: “Якби ти був свій, “рускій чєлавєк”, то подав би кусень хліба, коли я прибув на “Коцуган”. А так це зробив нарядчик! І тому, що він не українець. Знаєш, скільки вовка не корми... Я всякого тут надивився!”...

Січень 1953 року. Касянчука Петра й Остапа “шуранули” на фабрику. Добре, що не на “БИС-2” у шахту. Всяк, хто скуштував ізолятора, не мав права залишитися на полегшеній роботі, у сфері обслуговування. Отримував спецпайок. Через шофера, який возив грунт з шахти на фабрику, передавав записки своєму односельчанинові Матвієві Запотічному. Деколи просився у бригаду на шахту, там зустрічався з Матвієм. Запотічний мав ще досить сил (отримував посилки від рідних) і його використовували на найважчій роботі – бурильником. Він був добре вихований, працьовитий хлопець. Такий, якого Остап запам’ятав ще з дому.

У численних конторках на території фабрики працювали вольні люди. Працювала теж жінка начальника фабрики Олексія Саксіна і жінка кума Чуба з “Центрального” – Любов Миколаївна. Тільки-но з’являлася від головних воріт, як політзеки кричали із усіх кінців фабричної території: “Ку-у-ума-а-а!!!” Ця людина не витримувала насмішок зеків; їла поїдом свого чоловіка, поки він категорично не відмовився від тої посади. Його перевели з “Центрального” на “223 км” начальником ППЧ. За Любов Миколаївною більше не кричали “к у м а”.

1953 рік був багатим на дрібні та більші події в зоні “Коцуган” і в усіх ОЛПах Буту-Гичагу. Почав тоді вводитися у практику пункт про вилучення і ліквідацію інтелігенції в таборах. Розуміється – вибірково. Одного ранку зайшов начальник режиму до медамбулаторії, забрав звідти професора Йосипа Кравчука і замкнув у ЗУРі. Другого дня старого вченого вивели на поверхневі роботи (копати шурфи), включивши у бригаду штрафників. Причин у таких випадках ніхто ніколи не пояснював. Бригадир, кримінальник з “малої зони”, був родом десь із Волині. То був колишній (ще “польський”) форналь, що мав коні при панському маєтку. Від першого дня почав знущатися над професором: стояв впрост над головою, коли той довбав джаганом замерзлий грунт; глумився морально, що “пан засраний” – не вміє джагана тримати в руках, штурхав дрином під бік. Ввечері лікар Василь Бойчук зайшов у БУР – таке йому дозволялося. Кравчук встиг розповісти Василеві про свою передсмертну трагедію. Бо ніхто не сумнівався, що його прирекли на знищення. Він мав умерти “єстєствєной”. Лікар прийшов у барак, де знаходився Остап, Володимир Бутто і хлопці з фабрики, із комплексної механічної бригади. Забралися у куток секції, радилися: як би допомогти панові Йосипові? Не можна було якось “вплинути” на бригадира-вбивцю, бо той утримувався в утепленому наметі між побутовими кримінальниками.

У механічній бригаді працював досить жвавий хлопець, кореєць за національністю, але родом із Усурії – території СССР. Він умів по-російськи і розумів українську мову. Цей Пак (корейців завжди кликали Пак або Кім) лежав неподалік на нарах і чув розмову стурбованих українців. Не втручався. Однак другого дня після чергової зміни зайшов до амбулаторії і попросив покликати Остапа. Остап прийшов. Не було нікого, тільки лікар Бойчук. Кореєць без усякого вступу заявив:

– Я такого сукінсина вб’ю!

Це стосувалося того самого бригадира штрафної бригади, з якою виходив на люті морози Кравчук. Остап більше здивувався, ніж зацікавився. Василь же був готов навіть відговорити від такої затії. Остап все ж запитав:

– Чому ти вирішив нам це сказати? Коли хтось має намір когось “замочити”, то про це нікому не каже!

– Бо то за вашого професора! Я цього типа-бригадира знаю добре, – він за “мокру справу” сів! І тут він не зупиниться! Треба професора рятувати! – відказав Пак.

– Бригадир мусить мати на те наказ від Чуріна – ти не допоможеш!

– Увідім! – заявив кореєць і не пращаючись вийшов.

Наступного дня цей далекосхідний “нєрускій” не вийшов на роботу. Мало того: після “розводу” узяв камінь і вибив шибу у вікні кабінету КВЧ. Капітан Сіренко на той час знаходився у кабінеті. Наробив галасу, побіг на вахту...

Пака посадили в ізолятор, з виводом на роботу в складі штрафної бригади. Ніч переночував у ЗУРі разом з професором, а вранці вони вийшли на “розвод”. Бригадир відразу впіймав гострий колючий погляд “новенького”; може, навіть щось відчув, бо сказав: “Будєш маїм памошніком!” Пак не відповів нічого... Мороз тоді стояв біля 50о. Пішли під конвоєм, зодягненим в овечі бараниці.

На місці роботи конвой зайняв свої пости; бригадир видав людям інструменти. Пакові звелів піти до торішнього закиненого шурфа, де можна було назбирати патиччя, потрощеного вибухом динаміту. Кореєць мовчки пішов, назбирав із-під снігу цих трісок, приніс і розвів вогнище – для бригадира. Коли той усівся біля вогню, Кім непомітно підійшов ззаду з киркою в руках. Вдарив з усієї сили клевцем по голові; бригадир звалився набік, а напасник продовжував товкти його по шапці. Не зауважив, що на сильному морозі дерев’яний держак кирки відразу зламався при самому обушку. Тепер він не міг завдати якоїсь шкоди цим обломком. Конвой це бачив, однак не втручався. Але бригаду зняли раніше з з роботи і відвели у зону. Бригадира, хоч живого, але – без пам’яті, з почорнілим обличчям привели-приволокли до вахти...

Кіма посадили на десять діб у БУР, без додаткових обмежень; його жертву відвезли на “Центральний”, де його пробував підремонтувати хірург, відомий Костянтин Фенчин. Після кількох тижнів бригадира виписали із стаціонара і залишили у “сангородку” на реабілітацію. Ніщо йому вже допомогти не могло: черепна кістка трісла ще від першого удару, він частенько кричав від болю, втратив тяму і страждав. Коли з милосердя йому давали заспокійливі ліки, він тинявся на території “сангородка”, спотикаючись, мов від дурману.

– Кім! Чому ти взявся за це “діло”? – якось запитав Остап.

– Бо мені нічого за те не буде! Якби хтось це зробив із “ваших”, то вам би “пришили” політику і згноїли разом з професором! А так! Професор живий, “мокрушник” покараний, а мені – ха-ха!

Йосипа Кравчука Акімов Андрей випустив з ізолятора під запоруку, професор повернувся до амбулаторії і... Ще пожив кілька років.

Морози у лютому 1953 сягали не більше 48о, рідко до 50о. Людям почали видавати валянки. Вони були не нові, проношені гарнізонними службовцями, але цілі, їх навіть підшивали у “майстерні” кашмою, яку доставляли для цієї мети. “Природна” смертність припинилася вже понад рік тому. Сонце піднімалося вище над покритими снігом шпилями стрімких скалистих гір. На фабриці завели “техніку безпеки” у шихтовочному цеху, де концентрат був найбільш шкідливий, видали спеціальні, пропущені свинцем, комбінезони і шоломи з масками: невільники дихали чистим, фільтрованим повітрям. Комбінезони були надто важкі, треба було мати силу, щоб їх носити і в них працювати.

Від якого часу Вольф і проф.Кравчук були на “Коцугані” – ніхто не знав, бо не цікавився. Але Вольф мав пільги, зовсім можливо, що на підставі “лічного опредєлєнія” ще зі слідства. А може, це було обумовлене тим, що він – кадровий комуніст КПЗУ. Тому його й утримували в обслузі, в даному випадку – керував табірною банею. Там він перетримував здорованя китайця, який, до речі, теж перейшов через камеру 64 владивостоцької тюрми на вул.Партизанській. Китаєць був працьовитою людиною. На “Коцугані” прав білизну всіх поселенців. (Гарнізон мав свою баню). За це “вольняшки” завше щось приносили з харчів і віддавали Вольфові, звичайно, як “начальникові”. Цього вистачало і йому, і китайцеві, щоби триматися при силах; він ділився з Йосифом Кравчуком, і, мабуть, тому ця знесилена людина пережила найгірші роки каторжанських випробувань. Натан Лур’є і Яків Якір мали підтримку з дому, допомоги від Вольфа не потребували.

Кравчук і Вольф, принаймні влітку 1951-1952, проводили разом увесь вільний час, сиділи під бараком з соняшного боку, грілися і без кінця про щось розмовляли. Безперечно – то не були спомини про “старі добрі часи”. Переважно філософські роздуми на побутовому рівні. Рідко кому вдавалося прослідкувати хід їхніх розмірковувань, пересипаних визначеннями (дефініціями), доступними освіченим людям. Часом здавалося, що кожен з них мислить про щось своє, окреме, не пов’язане з спільним плином порушеної теми. Але Йосиф залишався українцем зі своїми “вадами”, притаманними національній рисі цього віками безталанного народу. Силився розгадати причину всенародної трагедії на прикладі отих хлопців, молодого понівеченого поросту, з якими ділив долю і нари на “Коцугані”. Жоден з аналізів не давав позитивного висновку. Загальна маса невільників українців – вихідці з убогих сіл; він був вихідцем із тих, хто міг собі дозволити на освіту, проживання у Львові, на відповідне середовище. Не всякому нині зрозуміти, яка тоді пропасть ділила сільських кметів від представників убогої української інтелігенції. Воно позначилося й на контактах у табірних зонах. Що ж привело його і сотні тисяч таких, як він, на Колиму, за дроти, на повільну, але неминучу смерть у фантастично жахливих умовах? Не знаходив закономіростей розвитку цього суспільного явища. “Марксизм” був йому відомий; простудіював у свій час і середньовічного монаха Дешана. Завжди люди замислювалися над тим, як би вирішити питання соціальної нерівності у суспільстві? Приходив до висновку – вже вкотре! – що загального рецепту для вісіх на світі не існує. У зоні були створені умови побуту для усіх однакові. І все ж кожна окрема людина сприймала їх по-своєму: від такої, що сприймала їх як нормальне явище і не пам’ятала, що існує інший світ, з якого колись вийшла; інша – як неминучість, з якою належиться покірно погодитися; аж до такої, яка протестувала і... лізла на “запрєтку”. Археолог за професією, – не завше тямив, що таке апетит дикуна-імперіаліста на перетравлення цілих народів. Не знаходив підстав і в жодній із доктрин, якою б керувалася Москва, з “марксизмом” і “лєнінізмом” включно. Усе творилося як у якомусь кошмарі. Важко було йому, людині із здоровим глуздом, зрозуміти ненормальність, кровожадні інстинкти цього народу-мутанта. Доцільності такої господарки не міг дошукатися.

Йосиф Кравчук не втрачав здатності спостерігати навіть у стані дистрофії. Бачив, як молоді хлопці в умовах колимської безвиході волочилися у шахти і назад, мов замотеличені вівці, – гнані якоюсь неусвідомленою силою, автоматично, бо “наказ” і конвой вже не сприймалися, не зауважувалися. Никли, зникали; виробничі бригади рідли, вскакувалися... І знову приганяли “нові” безсловесні етапи. Людей розганяли у нори-бараки, вони заповнювали поріділі виробничі бригади – виробництво-видобуток на якийсь час оживав.

Професор Кравчук був особливим патріотом. Не таким, що “знається на Ідеї” і тому легко виписує готові рецепти поведінки, навіть “діяльності” всякому, хто нижчий за станом від нього. Він як представник інтелігенції відчував відповідальність за трагедію, яка спіткала молоде покоління його народу. Вихований у відриві від сільських мас, зайнятий своїми клопотами і пошуково-творчою роботою як у міжвоєнний час, так і до арешту, якось прогавив хід подій. Адже розумів, що за поведінку і за долю народних мас у звичайних обставинах відповідає освічена, провідна верства народу. Знав про відчайдушні спроби міжвоєнного підпілля оживити спротив польській владі, активізувати боротьбу за власну державність. Він був одним із тих, хто не покладав надії на успіх підпільної боротьби за вивільнення з-під гнітючої окупації. Події під час війни і подальші спроби збройного опору московському розбою тільки підтвердили його переконання. Зброя, на його думку, добра річ тоді, коли маєш переважаючу силу, матеріальну основу, тобто харчі, одяг, тили для операцій і достатні резерви в людях. Перемогу розглядав як можливу в класичному розумінні воєн попередніх віків: “Збройно поконати ворога можна тільки на його території, в його логові. Поки він має територію і хліб, він буде непоконаний”. Це була істина, що не допускала ймовірності удачі. Якщо запілля німців можна було остаточно визначити західними кордонами з Францією й Нідерландами, то Московщина взагалі не могла бути поконана – вона кордонів не мала. Не знаходив такої потуги на світі, яка б могла подолати цей витвір диявола, та ще війною. Зупинявся Йосиф Кравчукі на причинах, що викликають війни: завше у своїй основі – це були територіальні претензії; як би там вони не камуфлювалися різними “благородними” ідеями. Апетит Москви на завоювання суміжних країн мав ту особливість, що захват чужих просторів не гасив голоду, а ще більше збуджував його. Що штовхало цей “загадковий” народ на завойовницькі авантюри від віків і ця сверблячка не згасала ніколи? Оскільки таке явище не вкладалося у рамки попередньої калькуляції, то професор вбачав у цьому суперечливість підстав для ведення воєн Московщиною. Не був це той випадок, коли людям бракує місця, щоб хату поставити.

Тепер спостерігав, як політзеки приходили до себе, почали навіть приводити до порядку ту нещасну дрантиву одежинку на собі. Поведінка мінялася, обличчя прояснювалися, набирали “характеру”. Гострі погляди, заціплені уста свідчили, що ця нумерована братія, перепущена через горнило колимських табірних умов, позбулася наївного мрійництва, – то були гартовані люди, навіть не зважаючи на те, що більшість із них мала підірване здоров’я. Українці становили основу каторжного елемента. Вони тут були найдовше. На початку 1953 року про звільнення ніхто ще й не мріяв, але з владою не церемонилися: хто мав “мозоль” істинного начальника, тому було вже незручно “працювати” з населенням табору. Того дотепер не було. Радше якийсь опір можна було зустріти між усвітловцями (кримінальниками), а не політичними. “Поуказники-47”, засуджені на реченець 25+5, вирізнялися ще й тим, що не були так знуждані, бо не хлепнули тої порції, що КТР. І були більш відкрито зухвалі. Усі вели себе смирно лишень під конвоєм, бо ці стріляли.

Професор Йосиф Кравчук був спостережливою людиною, бачив ті переміни після тривалого анабіозу в умовах зовсім непридатних для виживання. А чи були то “переміни”? Щось у душах тих людей зоставалося таким, яким воно було завжди. Тільки ствердло, загартувалося. То був дух спротиву ворогам усіляких мастей, засвоєний від віків, що передавався від поколінь до поколінь. Тепер це почуття подвоїлося гіркою ненавистю до всього сущого на цій “грішній” частині Земної кулі. Тут усе було осоружне: люди-гнобителі, які тим чи іншим чином утотожнювалися з москалями; край, що своїм виглядом викликав огиду до себе – пах якось погано, пах гнилим потом давно не митого тіла, фетором зіпсутої крові; цим сопухом було просочене усе тут: шахти, дороги, зони, казарми конвойних; смердів конвой і його пси, смердів кожний начальник – тхнуло мертвеччиною усе тут суще: люди, речі, земля і повітря. Смердів в’язень сам собі. І був то наслідок кривавих експедицій, “освоєній”, позначених чорними слідами “пєрвооткриватєлєй”, озброєних відповідно до завдань “найпередовішими” ідеями, впевнені у праві нищити культуру, плекану віками чукчами, нищити разом з їхнім існуванням. Смрад гнилого трупа вкривав простори чарівної Півночі, незайманих борів і німої загадкової тундри. Колима зароїлася шашлем, який дірявив грунт у пошуках копалин і перетравлював на гній усе, що було ще живе і збережене Природою впродовж післяльодовикового періоду. Ця сама людина, яка погвалтувала ці непорочні простори, вивергла відчай душі: Б у д ь п р о к л я т а, ТИ! К о л и м а!!!

– За що???

Своїми міркуваннями професор ділився з паном Вольфом. Цей же розумів усе так само, як і Йосиф, хоч не був таким мрійником.

– Слухайте, пане професор! Чи не хочете часом поправити світ? Бо я, грішний, за таке не беруся! Нащо мені брати собі то до голови? Людина завше має свого клопоту досить! – правив Вольф.

– Не “поправити світ”, пане Вольф, а принаймні знайти логічне обгрунтування усьому тому, що діється перед нашими очима: молодий поріст, пробачте, “політиків” забирають з хат, з поля, з вулиць і звозять сюди. А тут їх без рахунку і милосердя тисячами й тисячами зганяють зі світу... Ви ж... знаєтеся на марксизмі!

– Пане Йосиф! Ті люди, і ми з ними, тут, бо треба руду копати, і – задурно! Бо нема чим платити! На заробітки сюди ніхто не попхається! “Милосердя?” Хто придумав те слово? Знаєте? Нікчемний раб!

– Маєте рацію! Милосердя – запізнена реакція на гвалт, коли насильство вже вчинене і покривджений апелює до кривдника: “Будь людиною!” Дурного робота!

Настав місяць березень 1953 року. Вже в перших числах люди знали, що захворів Сталін. Відчуття було нехибне: цього разу – станеться! Прихильники режиму затривожились – тратили грунт. Противники, в тому числі й політв’язні, з щемом у душі чекали розв’язки. Чомусь усі разом пов’язували з цим майбутнє, аж до свого власного, особистого. Два дні перед смертю Сталіна Василь Бойчук заявив у вузькому крузі колег-арештантів, що ця особа помре через два-три дні. Так і сталося. У визначений час загуділи клаксони автомобілів (оскільки сирен на виробництвах не було) і робота була припинена на 5 хвилин повсюдно. “Вольняшки” пильнували, щоб зеки стояли струнко на своїх робочих місцях. Ефект був набагато менший, ніж сподівалися. Але відчулося з першого дня: головний обруч, який утримував імперію вкупі, трісунув. Принаймні так здалося. Запанував інший настрій між населенням Буту-Гичагу по обох боках дротів – начальники втратили самовпевненість, політв’язні це відчули. Відносно ситі шлунки і смерть “першої людини” поправили настрій усіх невільників, вперше пробудилася надія, що можна буде вивільнитися з-за дротів, принаймні на Колимі, якщо б не відпустили на “материк”. Головне – люди відчули сенс у тому, щоб продовжити жити.

Після смерті Купи на “Центральному” туди на посаду нарядчика перевели Едуарда Бубновського з “Коцугана”. Довго він там не втримався, під кінець весни до його будки зайшло двоє хлопців, не давши піднятися з ліжака. Справців протримали три тижні в ізоляторі, з Управління прибув слідчий, і після кількох допитів їх звільнили. Прихильники нарядчика Бубновського твердили, що його смерть була інспірована начальством, і чи не за посередньою намовою.

Людей всюди не вистачало. “Вакханку” практично переполовинили і жінками заселили ЛП на “Сопці”. Пригнали етап жінок чи не з Хеніканжі і теж поселили на “Сопці”.

Настав час і “Коцуган” почали помалу розформовувати: біля 180 політв’язнів підняли на проміжний ЛП “Дизельна”. Там до того вже було десь зі сто арештантів. Сформували бригади і послали на збагачувальну фабрику. Ліквідували пошукові бригади і цим “резервом” доповнили виробничі. Не допомогло! Шкідливе місце праці на “БІС” і “БІС-1” вперто і невідступно зганяло людей зі світу – не продовжував віку і “спецпайок”. Виявився надмір адміністративного персоналу як в утриманні таборів, так і на виробництві. А платню – “длінний рубль” кожний отримував.

У післявоєнний час Колима входила до складу Хабаровського краю. Командував тоді губернатор Нікішов. Залишив по собі славу хамуватого грубіяна, неотесаного солдафона. На початку 1953 року генерала Нікішова замінив відомий і “популярний” на Далекому Сході генерал Дерев’янко. Невдовзі після смерті Сталіна на місці Ольського району Хабаровського краю відкривають область з центром у Магадані. Першим секретарем обкому партії був якийсь Кусинін. Дерев’янко вибирається з Магадана, оскільки губернатор не потрібний. Магаданську область ділять на райони і вперше поважно береться до уваги формування постійного місцевого заселення. Сусуман з “посьолка” перетворюється на район, його планують розбудувати на місто. Усі дотеперішні “рудники” і“прііскі”, засновані при таборах, отримують назву “посьолки”. У центрі кожного такого “посьолка” й надалі залишається ота грізна, незграбна зона. Виникла потреба поставити цивільну владу: Сусуманський “райсовєт” і “посьолкові совєти” – з людей довірених, партійних, місцевих. На периферії людей з такими якостями не було. Бо на чолі кожного рудника, тепер – “посьолка” був начальник табору і командир гарнізону – люди військові і тут тимчасові. Доводилося таки передавати влади вчорашнім злодіям і насильникам, на яких була надія, що вони нікуди не поїдуть.

Таким чином на Колимі від 1953 року поруч з виключним дотепер керівництвом МВД з’являється обласна та районна адміністрація. У цьому місці почали діяти Сусуманський райвиконком і надалі Тєнькінське Управління “БЕРЛАГ”, а для кримінальної мережі – “УСВИТЛ”. Треба було якось нагромаджувати “мєстноє насєлєніє”.

Поки працювали уранові шахти, мусіла діяти фабрика. “Коцуган” звільнявся від політв’язнів, їх переводили на “Центральний” і “Дизельну”, а сюди зганяли з усіх кінців управління кримінальників за рахунок ліквідації вилюднілих і менш прибуткових ОЛПів. Шахти обслуговували політв’язні, на фабриці переважали “усвітловці”.

Табірна зона, відомо, була розділена колючим дротом. Але режим ослаб і кримінальники перед “отбоєм” бродили по загальній території. Були такі, що почували себе краще в товаристві “бєндєр” і тому шукали знайомства з контраками, як вони переважно висловлювалися. Були це люди, пов’язані з “малиною”.

Якось на фабриці зайшов у компресорну шофер самоскида, який возив грунт з шахти “БИС”. Компресорником тоді був політзек Іван Панченко, людина скромна, інтелігентна. Шофер мав тоді близько 50 років. Панченко теж був не молодий. Вони познайомилися і навіть здружилися, як це бувало за дротами, та ще й на Колимі. Шофер називався Харченко Микола, був засуджений за наїзд на пішохода у Москві на 8 років ув’язнення. “Укази” 1947 його не стосувалися.

Микола виходив на роботу без конвоя, возив цілу робочу зміну “руду”, а відтак мусів бути на місці у зоні. Режиму він не порушував і був на доброму рахунку. Частенько приходив у барак до Панченка на посиденьки. Тут зустрічалися з групою більш активних зеків, у котрих від спецпайка і по смерті Сталіна “вуха відросли”. Микола був чорнявий, виразний тип українця-степовика, красеня з південних просторів Причорномор’я. Міцно збудований, з вольовим обличчям. Мудрі, виразні очі з-під чіткого надбрів’я нагадували у ньому щось від Шевченка. Микола ніколи не сміявся, але у бесіді в нього завше бриніла нотка іронії. Виникало враження, що для зони він ніяк не пасував, і хтось поповнив злочин, помістивши його за дроти. Видно було, що його постигла якась фатальна невдача у житті, і він дотепер тужив за своїми рідними просторами України. Це було дійсно так, бо й компанію Микола заводив тільки в українському середовищі. Згодом з’явилася групка взаємно здружених людей: Панченко, Яків Плюта, Бойчук, Павло Марченко десь аж з Киргизії і хлопці з протибестужівської групи.

Якось Остап не втримався і запитав Харченка, як воно сталося, що він опинився за дротами, та ще й на Колимі? Запитання виразно недоречне, бо у тих умовах переважно ніхто тим не цікавився. Та й не всякому було зручно відповісти. Микола теж завагався, а відтак зауважив:

– А що! Не схожий на кримінального злочинця?

– Та так! Не подібний!

– Начальство також сумнівається... – сказав Микола. – Але я “сів” за наїзд і від того не відмовився!

Під час наступної зустрічі Харченко розповів у присутності Плюти, Панченка, Бойчука і Остапа при баночці чіхірку в амбулаторії про свій крах у зрілому віці.

– Все почалося з початком війни. Коли вже німці були на підступах до Києва і усі вже знали, що Київ прийдеться здати, нас, шоферів-вантажників із різних організацій, зібрали в окрему бригаду-”отряд” і ми возили дерев’яні пачки з “секретним” вмістом на територію Лаври. Там чекали люди, які це розвантажували і заносили у підземелля. Що то було, ми не повинні були знати: ящики були не марковані. Та й цікавитися у той час було вельми небезпечно. Але ми усі здогадувалися, що то був динаміт. Для чого такий “матеріал” треба було переховувати під Собором у часі війни, ми не знали, що Київ візьмуть німці – ніхто вже не сумнівався. Вони були вже у Голосіївському лісі, а місцеве керівництво з поспіхом тікало на схід. Нам вже тоді було відомо, що наші колеги завозили такі самі пачки до пивниць під Хрещатиком.

Київ здали без бою; німці увійшли маршем до міста. Через кілька тижнів ті об’єкти, куди ми завозили “сєкрєтний груз”, вилетіли в повітря. Де був основний Собор Печерської Лаври – залишилася купа руїн. Я перебував у Києві, бо мій вік не підлягав мобілізації. Німці на початку нікого не зачіпали. Найгірше сердило їх те, що хтось перешкоджав гасити пожежі, які виникли після вибухів. Зо два тижні в Києві не було чим дихати, поки дим не розвіявся. Аж тоді люди угледіли, що Хрещатика вже нема. До Лаври ніхто не навідувався. Люди між собою таки говорили, що це справа рук НКВД.

Коли повернулися наші, то мобілізували всіх на фронт, хто ще мав руки-ноги. Мене чомусь не брали. Помалу зникали ті, що мали щось спільного з тим нещасним “грузом” в 1941 році. Фронт посунувся на захід, а в Києві забирали людей навіть посеред вулиці. Хто зоставався під окупацією, тому місця не було.

Я відчув, що за мною ходить смерть за плечима. Тому написав лист до знайомих у Москві і встиг втекти туди з-перед носа “смерша”. У Москві влаштувався шофером і трохи заспокоївся, поки мені не шепнули, що мною цікавиться місцевий “особняк”. Діватися було нікуди. І я вирішив заховатися в тюрмі. Водив я авто добре, зроблю, думаю, наїзд так на років три-п’ять. То мені вдалося, жертва не загинула, але – надто травмована, і мене засудили на 8 років. Відсортували, як приблуду в столиці і відправили сюди. Однак відчуваю, що й тут до мене приглядаються. Я вже знаю точно, що усіх свідків того часу вони знищили, а вибухи зіпхали на німців.

– “Вус” “загнувся” і тобі напевно ніщо не грозить! – зауважив Яків Плюта.

– Підміновування цивільних об’єктів не було відоме дотепер у жодній із воєн. То “винахід” чисто совєтський – руйнувати при відступі найцінніші будинки і споруди в містах! – сказав Панченко.

– Бо вони не вірили, що вдасться повернутися назад! – докинув хтось із присутніх.

Останню комплексну бригаду політзеків перегнали на “Дизельну”. Основний “барак” – мурований з каменю будинок на два поверхи – був заповнений вщерть. Але кожний зек мав своє місце. На “Коцугані” зосталися тільки побутові злочинці.

“Дизельна” стала основним ЛП. Звідси виходили ще дві бригади на фабрику, основна ж маса – на шахту “БИС-2”. Люди вмирали не часто: медичне обслуговування було врешті зорганізоване і зеків лікували. Броніслав Радомський, каторжанин, який тривалий час провів на “Сопці”, був добрим лікарем і лікував людей сумлінно. Допомагали йому фельдшери: один – фахівець, другий – приставлений місцевим “кумом”. Час від часу приходила туди жінка начальника “Центрального” Кашпурова, начальник санслужби усіх таборів Буту-Гичаг. З Радомським вона була у добрих стосунках і тому тут мали навіть ліки.

Режим послаблювався й надалі. Зеки українці відзначили Великдень 1953 р. за спільним столом. Хтось із присутніх підняв усіх до молитви, відтак пролунало: Х р и с т о с в о с к р е с! Х р и с т о с в о с к р е с! Х р и с т о с в о с к р е с!!! Щось на той час пробудилося в душах людей. Те, що було приспане, придушене ще слідством і чорним мором тупого гніту впродовж останніх років колимської дійсності – почуття власної гідності, – враз стало на диби. Закутий дотепер дух розірвав пута; люди з подивом зустріли світло після тривалої темряви. Х р и с т о с в о с к р е с!

Пильні стражі таки зауважили, що у секції щось діється. Зайшов черговий сержант, глипнув через причинені двері і зник. Раптом вийшло кілька надзорців з вахти під проводом начальника режиму і попрямували у барак.

– Што ето такоє?! Што затєваєтє?! – гукнув начальник.

– Христос воскрес! – відповів йому присутній священик.

– Стать всєм к вихаду!

Присутні зеки мовчки вийшли з-за стола і з’юрмилися біля дверей. Уважний спостерігач міг би зауважити посмішку на устах зеків.

– Сєсть на мєстє!

Почався знайомий барачний “шмон”. З верхніх і долішніх нар летіло усе переверти – наглядачі нервувалися. Обмацували кожного присутнього і відганяли у глиб секції. Не знайшли нічого, бо й не було чого там шукати. А невільники святкували перемогу. Перемогу над дотеперішнім власним і загальним безсиллям супроти потужної імперської машини – система уярмлення цілих народів...

Це сталося не лишень на “Дизельній” – одному із ЛП Буту-Гичагу. Ожив дух – ця невмируща сила – кожного невільника на Колимі сущого. Всяк відчув, що він Людина. І цього було досить...

На другому поверсі мурованого будинку-барака посеред секції стояла пріч-лежанка. На ній догасав Тітов Іван. То був колишній перший заступник голови Станіславського облвиконкому (1939-1941 роки) і депутат Верховної Ради України одного з виборчих округів Станиславова. Заступники тоді (та й весь час) були насаджені з чужинців (Іван – виходець із Підмосков’я) і керували на місці замість маріонеточного “голови”. У червні 1941 він не вибрався разом з іншими втікачами на схід і зостався під окупацією. Дехто пояснював це тим, що його навмисне залишили в тилах для керування диверсійними актами проти німців. Тітов надій не виправдав: подався десь на Житомирщину і там тихенько вчителював у якійсь із “рускоязичних” шкіл. Повернулися свої і засудили Івана на десять років ИТЛ – не застосовуючи “Указу-43”. (Інакше його б розстріляли або засудили щонайменше на 15 років КТР). До того ж він користувався полегшами в зоні, які належалися за “частним опрєдєлєнієм” колишнім партійним функціонерам. Його на “общі” не ганяли, але він помирав від гострої ішемії.

Іван Тітов був чистим взірцем москвина, з виразною свідомістю нищителя-окупанта. Оскільки відчував свій недовгий вік, хотів ще виговоритися, виплювати жовч, яка його, мабуть, душила перед смертю. Він завше говорив “сам з собою”, перериваючись тільки для короткого сну, або щоб перевести подих, коли його перехоплювало. Його монологи були відривчасті, не систематизовані, але думку він висловлював чітко. Його переконання, що, мабуть, вросли у кров і плоть, були жахаючі, якщо би то не було на Колимі за колючим дротом.

– ...Ми вас знищимо, що б не сталося! (це завжди стосувалося українців). Це лишень питання найближчого майбутнього. Думаєте – ми не знаємо, що робимо? Чудово знаємо! ...План першого етапу знищення української гадини ми за лічені місяці виконали на “западі” з надбавкою: вирізали молодь; дівчат позбавили можливості створити сім’ю – повернули їх у безплатних проституток! А куди їм діватися?.. Наш план на найближчу п’ятирічку – переполовинити населення Західної України! Відтак – ліквідувати і заселити рускими!

...Хто користується авторитетом у простого народу? Адже не вибрали в сороковому до Верховної Ради місцевого, а вибрали мене! Руского!..

...Ми вас вивчили добре: там усяка сільська баба взимку боса по снігу ходить, діти череваті від голоду і пустої кулеші, а вона ще політикує! Але, слава Аллаху, у вас і шкури продажні є! Скільки хочеш! Ми все враховуємо...

...Киваєте на прогнилий “запад”? У них своїх проблем доволі! Їм до вас діла нема. Вони без вагань передали нам пів-Європи, переполовинили Німеччину! Ми знаємо їх нахили! Прийде час, і ми їх зіпхнемо в Атлантик! Дайте тільки час!..

...Вам, “западнікам”, затуго зрозуміти, що ми захопили Сибір, Середню Азію і Кавказ! Це ж простір!!! І – навічно! Бо “рускому” оружію нема рівних на світі! Наш солдат буде боротися до останнього! Руский солдат найбільш витривалий, буде битися до перемоги – він те вже доказав. Незабаром вийдемо й до “теплих морів” – не вік же нам північний лід довбати!..

...Ми ніколи не дозволимо Україні піднятися на ноги! Це наше найперше завдання внутрішньої політики! Ми чудово знаємо, що ви здатні збудувати державу! Але... “Накось, викусь!”. Тому ми вас і знищимо. А захочеш вижити? Переходь на нашу рускую віру! А ні!?– “к ногтю”!..”

...Вам ця Колима й нахрен не потрібна! Але бачите? Робите, що накажемо! Ви ще нам вдячні, бо дозволяємо вам дихнути колимським повітрям перед смертю! Бо зосталось вам недовго!

...Благо – виникла збройна реакція на нашу політику в Західній Україні. То ми її спровокували! Нам того й треба було: виник предтекст для наступу на реакцію! Ви збройно протестуєте, ми вправі захищати теж збройно наші права й інтереси. Так би мовити – “оборонятися!”. Самі лізете у петлю! Скоро вже не будете...

...Вважаєте нас, руских, дураками!? Ви самі дураки! Ми наплодили вам зрадників найбільше на світі! Ми ніколи не мали там проблем з агентурою, – шкури! Під нашим наглядом ви самі себе знищите – за одним нашим помахом руки! Ваша до нас ненависть нас забавляє!..

Ніхто із політзеків, недавніх українських повстанців, не звертав уваги на маячню Івана Тітова, тільки хворобливо нервовий чіхірист Володимир Струк(ов) не витримував: обкладав москвина Івана добірними матюгами на “общепонятном язикє”, звалював усі біди на москалів. Володя тратив контроль над собою, сердився, аж синів від злості, а саме цим Тітов був задоволений: йому було приємно доводити Струка до білої гарячки. Цей буденний випадок можна б і не згадувати, якщо б це не торкалося національної гордості, притаманної будь-якому народові на світі, а її топтав якраз представник агресивної, пануючої на той час нації. І то у той час, коли про національну ознаку в зонах воліли не нагадувати, щоби бува когось не образити, не принизити національного почуття – основи всякого патріотизму на світі. На це дозволяв собі тільки Тітов.

Влітку 1953 року до Москви прибув Канцлер Федеративної Республіки Німеччини д-р Конрад Аденауер. Під кінець переговорів він зачепив справу, що торкалася німецьких полонених, які з якихось причин були засуджені за совєтськими “законами” на тривалі реченці і перетримувалися за дротами ГУЛАГу. Канцлер довів кримлівським головам, що це явище незрозуміле нікому в світі, бо не має жодних законних підстав за будь-яким кодексом існуючих держав. Зрештою, оперся на тривалість перебування людини (німця) під замком, що навіть за доведений злочин не практикується ніде в світі. Переконував, що слід переглянути справу і відпустити німців додому, бо війна давно закінчилася, нині вони й не усвідомлюють, за що покарані.

В кожному разі тодішня московська влада пообіцяла це питання розглянути і вирішити. Аденауер поїхав, а в імперії на початку осені 1953 винесли рішення про репатріацію громадян інших держав.

На той час зеки-”іноземці” про це ще нічого не знали.

Жовтень 1953 року. В Магадані на “19му” випорожнили зовсім новий супербарак і почали звозити-зганяти туди рештки невільників, які не мали совєтського громадянства. Торкнулося це й таборів Буту-Гичагу.

У жовтні на Колимі, як відомо, вже зима. Морози не сягають понад 20оС, але снігу буває вже досить. Котрогось із таких днів німців, поляків, мадярів та інших “нєрускіх” не вигнали на роботу. Після обіду підігнали вантажне авто до воріт “Центрального” і загнали туди чужинців “с вєшчамі”. По дорозі забрали ще з “Дизельної” і “Коцугана”, і повезли униз на “223-й”. Тут розвантажили і загнали у зону. Не розміщували у бараку, а окремо – в приміщенні КВЧ (культурно-воспітатєльная часть). Зібрали біля півтори десятка людей. Хтось із помічників старости зони наносив сінників – зовсім таких, якими користувалися в гарнізоні, – і розстелив на долівці. Подали й старенькі коци. Відтак загнали у баню; люди помилися, всім видали нові вафлеві рушники і по дві пари військової білизни. Неймовірно! Але сталося! Їх навіть не постригли у тій бані; і відношення якесь майже прихильне, не кажучи вже про білизну. Відтак видали з “каптьорки” кожному нову куфайку, замінили валянки, хто їх мав уже дрантиві. Вечерю подали у дерев’яній посудині на місці, – у столовку не гнали. І увесь той час хтось із офіцерів знаходився поруч.

Вечір. У приміщенні КВЧ напалено, тепло. Люди роздяглися на відпочинок. У той саме час прийшов посильний і почав викликати за списком, кожного відпроваджував до кабінету “кума”. Тут сиділо двоє офіцерів, мабуть, не з місцевих.

– Садітєсь! – і називали за іменем і по батькові.

Отже, вони знали кожного, як хто називається. Але тепер не запитували: “Фамілія!? Імя!? Отчество!? Статья – срок!?”

– Вас очікують великі, для вас несподівані, переміни! Переміни на краще! Вам не рекомендується вступати у якісь знайомства з місцевими арештантами, де б це не було! Ви з ними нічого спільного віднині не маєте! До вас просьба: якщо знаєте про когось у зоні, такого, хто займається скритою диверсією або якоюсь шкідливою діяльністю чи готується до втечі, – скажіть нам. Гарантуємо повне додержання таємниці, а у вашій подальшій долі це матиме значення у вашу ж користь!..

Безумовно: жоден нічого такого не знав і не повідомив. Однак, поки не перепитали усіх, до купи не змішували, перетримували в окремих приміщеннях. Співбесіди затягнулися поза північ. Нарешті запустили усіх знову у приміщення КВЧ, хлопці обмінялися враженнями і поснули. Вранці на осоружний “гонг” не вставали і ніхто їх не зачіпав. Видали пайку, баланду і чай. Через якусь годину вигнали поза ворота табору, посадовили у вантажник з брезентовою будою і повезли через Усть-Омчуг у Магадан. На шляху зупинялися тільки раз. Помінявся конвой і повезли дальше. За увесь час не нагадали ні разу, що за порушення “в путі слєдованія” конвой буде стріляти “бєз прєдупрєждєнія!” Часу на зворотний шлях “з тайги” було потрачено значно менше, ніж у попередні роки, коли везли сюди.

Був якийсь день, коли привезли у Магадан. Здається, була тоді відлига. Розмістили у барак з секціями на чотири ряди нар і на три поверхи. Такий барак бачили вперше...

Тут уже було біля півтори тисячі таких самих “іностранцев”.

Остап не мав громадянства СССР і тому був приетапований сюди разом з кількома мадярами, чехами, німцями тощо. Вперше у такій численній компанії, де не було чути жодного слова по-російськи. Розмістився на долішніх нарах ще з двома українцями, які мали польське громадянство: Пшеп’юрським Всеволодом і Данилюком Петром. Ці два хлопці мали реальну можливість опинитися за межами цієї імперії; Остап розумів добре, що йому немає куди вибиратися, хоч у слідчих документах були записані адреси, звідки він “родом” і “де проживав”. Зрозуміло – це були вигадані місця на Холмщині – села, які вже не існували.

Нові групи чужинців постійно прибували з далекої периферії безмежної Колими. Остап очікував, що прибудуть його знайомі німці: Конрад Геслінгер і принаймні ті два молодих хлопчаки, які були з ним разом на руднику ім.Бєлова. Дарма! Вони не прибули. Зоставили кістки по собі десь у відсипах вічної мерзлоти, як сотні тисяч представників інших народів, між якими перше місце займали українці.

Вільні люди від праці – осоружної праці, яка останніми часами виснажувала не менш морально, як і фізично, швидко набирали людського вигляду. Харчів не побільшилося за “нормою”, але вони були ліпші, забезпечували організм у достатній мірі. У бараку і надворі німці, поляки, мадяри. Десь взялася скрипка. Вона переходила з рук до рук, скрипалі акомпанували до співу. “Дару модяр, утнак ін дуль, бучузік е фешкител”!.. – співали мадяри.

ЖЕНОЛП “ВАКХАНКА”

Захований між грунями нерівних пасем гір, мов у глибокій чаші з пощербленими краями. Тільки в один бік був трохи глибший пролом між схилами, туди, куди пливла неспокійна ріка Дітрин. Ця річка, що несла свої води поверх вічної мерзлоти з низьким берегом у цьому місці, витікала якось непримітно з-поміж ущелин. Схили гір були переважно лагідні і порослі стелюхом, відомим на усій Колимі “стланніком”. Тільки з боку гори Шайтан виднівся стрімкий схил, зовсім непокритий якоюсь рослинністю, засіяний валунами і камінням буро-сталевого кольору.

Долина, розміщена доволі низько, про що свідчить саме корито ріки, завжди влітку була вкрита густою жорсткою травою. На узбіччях поза річкою виростали і доспівали чорні ягоди, подібні до чорниць. Гора Шайтан була найвищою і найменш привабливою.

Долі за течією ріки розкинувся великий оазис – латка колимського лісу однорідної деревини – північної модрини. Усе разом творило тихий закуток-пазуху на просторах прастарої негостинної Колими.

Втомлений подорожній після довгих блукань горами й ущелинами цього краю тут би й зупинився і присів би відпочити. Під кінець серпня знайшов би чим підкріпитися. У Дітрині водилася й риба.

Саме у цьому місці, біля стіп Шайтану, розбивали свої намети аборигени на короткий час колимської відлиги-літа. І саме тут під кінець тридцятих років з’явилася “нова” людина й осквернила цей райський куточок, розмістивши на рівнині ОЛП. З’явилися раби і наглядачі. Занесли колючий дріт, вирубали прилеглі ліси і побудували примітивні “тимчасові” бараки. На Шайтані вже існував ОЛП “Сопка”, а коли почався видобуток каситериту гірничим способом, то ОЛП “Вакханка”, заселений жінками, обслуговував “рудоспуск” і промивочну збагачувальну фабрику “Кармен”. Усе це побудували руками зека.

Ще з тридцятих років, на зарінках заселення цієї місцини, коли розмістили там ОЛП “Вакханка”, у зоні перетримували тільки кримінальний рецидив жінок, засуджених за побутові злочини. ЛП начислював тоді до 700-800 осіб усіх разом з ВОХРою та адміністративно-режимною службою.

Впродовж передвоєнних і воєнних років там нічого не змінювалося; люди, й так не вельми розвинені, дичавіли на відлюдді, жінки, відносно молоді, деградували до решти, і їх важко було вважати за істот людського роду. Вперто тривав процес занепаду, втрачалася ознака статі. У зоні розвивалася система самовистарчальності; були свої “кобли”, свої “ковирялки”, були свої матрони і доходяги, – “суспільство”, яке виникло самочинно в умовах тривалої ізоляції і безнадії. Зони – це мікролабораторії, де вправлялися на створенні спрощених громад із самих жінок чи “мужікоф”, які б не відали, чи існує ще щось поза зеком, ВОХРою і начальником над ними.

Поступово мешканці “Вакханки” призвичаювалися чи звикали до голоду, бруду, блощиць і принизливого гарування у камінних мішках шурфів, на карколомних збочах рудоспусків і у вічно мокрих цехах промивочної фабрики “Кармен”. Набували біологічних змін – втрачали ознаки жінки – і, за малими винятками, перетворювалися на невідоме досі сотворіння. І все таки в реєстрах вони числилися як жінки. Рідкісний “товар” на Колимі. Вже тоді їх переслідував пункт “прєступная связь с вольнимі (чи навіть невільними) мужчінами”. Таким чином тупоумні начальники в кабінетах думали вирішити кардинальне питання народжуваності у жензонах. До сьогодні зостається загадкою, яким чином декотрі із жінок натрапляли на “партнерів” у цьому відлюдді? За усіх тих умов жінка мусила ще не дійти до крайньої дистрофії, бути достатньо при силах, а найголовніше – не вагатися щодо наслідків. Вирішував це питання насамперед всемогутній голод. Якраз таких пригод шукали “придурки” з жіночих зон. Ті, які ще не користувалися послугами “коблів” на верхніх нарах і шукали приємних пригод менш-більш природним способом. За “незаконну” вагітність саджали тоді на п’ять діб у карцер, а батька ніхто й не шукав. Зате – яка розкіш! – після робочої зміни котрась із більш спритних гойно пригощала бригадиршу (дозволила ж відлучитися!) і когось із подруг шматком “зорганізованого” хліба, здобреного крихтою консервованої ковбаси...

“Дєткомбінати” були переповнені; промисел тривав.

Так було на “Вакханці”, поки не наспіли етапи каторжан у другій половині 1944 року.

Вже у першій половині 1944 року совєтські війська наблизилися до старих кордонів імперії. “Смерш” наспівав слідом за фронтом і швидко вилучав, перемелював (вішав, розстрілював, засуджував) “нємпасобнікоф”, що опинилися на зайнятих німцями територіях. Для цього й існував під рукою “Указ 1943”. Поки війська форсували поліські болота, на усій території недавньої воєнної арени з’явилася мережа тимчасових транзитних таборів. Протягом якогось півроку пересильні центри у Мінську і Харкові були переповнені вщерть і пропустили біля 80000 каторжан тільки жіночої статі. Загальна ж кількість (з чоловіками) сягала кількох сотень тисяч невольного люду. І потягнулися чорні ешелони на схід, наладовані молодими невільниками, проштампованими військовими трибуналами.

Пересильний пункт тоді був уже перенесений з Владивостока до Находки і називався “транзит”. То була вже більш досконала, інженерно продумана система розгалужених територій, забудованих примітивними бараками, з урахуванням строгої ізоляції та охорони. Сюди й потрапили перші каторжанські етапи, виключно із західної частини імперії. Між політичними переважали українці і представники прибалтійських народів, молдаван та в якійсь мірі білорусів.

1944 рік. Фронт призупинився від Заліщик на лінії ріка Стрипа, Кременець, Дубно, Сарни. Населення Галичини, Буковини і Волині було охоплене збройним повстанським рухом. Когорти, об’єднані в підрозділи військового зразка, виявили свою життєздатність вже при німцях, успішно перетривали пересування фронту, – не складали зброї. Помимо того, що в партизанських умовах ця Українська Повстанська Армія не могла якось вплинути на просування фронту на захід, однак поставилася непримиренно до повторної окупації цього краю. Зрештою, – Москва цього повстанського спротиву до якогось компромісу й не закликала. Радше, ще більше дразнила населення, щоби створити і зберегти причину тотального терору над українцями. Такі були передумови масового винищення корінного люду і вилучення молодої працездатної сили, щоб поповнити нею невільничі ринки обширної імперії. Наявність же збройного опору “проти власного народу”, як це кваліфікувалося на експорт, для наївного європейця, а й – світу пояснювалося як “бандитизм”. Оскільки понад сім мільйонів мешканців цих земель не могли бути бандитами, то його виставили недорозвиненим, дурнуватим і примітивним у своєму розвитку. Підтверджувалося це тим, що прагнення українців були нездійсненні – розраховувати на збройну перемогу було божевіллям. Москва пояснила своїм союзникам (які, зрештою, не дуже тим цікавилися), що мають справу з диким прикарпатським племенем і нічого особливого у цьому нема. Тому й у міжнародних стосунках вона мала вільну руку.

Дівчат заарештовували за найменшою підозрою. Вистачило, щоби хлопець, який залицявся, опинився у повстанцях. Зв’язок, постачання, провідництво незнайомими стежками виконували переважно дівчата. Вони теж важко ішли на контакт із “визволителями” і викликали навіть особисту неприязнь пришельців до себе.

Такі ж обставини склалися в Литві, Латвії, Естонії. Виклик кинули не окремим “бандитам”, а цілим народам. “Класово-соціальні питання”, за теорією Маркса, вирішувалися тим, що винищувалися цілі нації.

Слідчі тюрми в обласних центрах були переповнені. Нашвидку обладнували випадкові ями-пивниці у районних містечках, або й – у селах і перетримували там дівчат. Їх переважно більше катували і знущалися над ними, бо – ніде правди діти – вони менше признавалися до “злочинів”, що дуже дражнило слідчих вже персонально. Швидко, через два-три місяці після арешту, дівчат проганяли через “трибунал” і відправляли до Харкова. На залізничних станціях їх проводжали рідні, переважно – мами. Старалися щось передати на дорогу. Дарма! Конвой був уже не “мєстного слєдованія”...

Стояв місяць травень – тільки початок місяця. Потяг з каторжанами зі Львова і Тернополя після чотириденного мандрування таки дотягнувся до Харкова. Ешелон-примара зупинився на відшибі котроїсь із станцій. Такі транспорти прибували майже щоденно. Більшими або меншими порціями з Одеси, Чернівців, Луцька – не лишень із Львова.

– Вихаді! – конвой квапив. Підганяв.

Дівчата тягнули за собою ще якісь “речі”. Вони завжди мали щось із собою. Їх вишикували уздовж вагонів.

– Станавісь па-пять, сучкі!

Це були тільки початки етапних мандрівок, – дівчата ще не вміли виконувати подібні команди, метушилися, оглядалися одна на одну. Поруч “розвантажували” чоловічу стать. Ці – як тінь. Ледве на ногах трималися. Падали. Їх піднімали міцніші...

– Взятса под рукі! В путі слєдованія по старанам нє сматрєть! Нє разгаварівать, нє нагібатса – канвой прімєняєт аружіє бес прєдупрєждєнія! Ясно?! – Мовчать... – Яаасно!!! ...Слєдуй!

Ішли довго. Ледве волокли слабі ноги... Довкола цвів бузок і яблуньки. День був погідний, соняшний, теплий. Нарешті зупинилися перед брамою...

Камери пересилки були великі, нари тільки попри одну стіну, жінки сиділи чи лежали покотом на долівці. Баланду приносили на місце. Дівчата з Галичини і Волині молилися кожного дня, вранці і ввечері. “Східнячки” і навіть “заблатньоні” придивлялися з цікавістю, мовчки – не перешкоджали.

Коли це сталося? Якраз молилися вранці упівголоса, як раптом за мурами затріскотіли автомати, на вежах відізвалися короткі серії з кулеметів. “Може, розстрілюють? Адже, було у 1941!”.

Камера відчинилася, на порозі став офіцер.

– Встать! Рукі за спіну! – почекав хвильку, поки дівчата зійшли з нар і стали як щетина, з руками назад. – Ну, вот! Вайна акончена! Враг унічтожен, пабєда за намі! – двері зачинилися, в камері затихло...

Боже правий! Невже тепер так і залишиться все як є?!

Більшість із східних областей України почала гомоніти, що слід чекати поліпшення, навіть – звільнення, або хоч скорочення реченців. Учорашні комсомолки таки вірили “своїм”!

Коли перший обхід начальників з “екстра-повідомленням” закінчився, а “свої” встигли врадуватися перемогою, камера відчинилася навстіж вдруге.

– Встать! Всєм – на корідор! Жіво, стєрви! Вєщічкі аставіть на мєстє! – дівчата поквапилися до виходу; їх оточили численні представники внутрішньої служби. Невільниць вишикували попри стіну. – Снять адєжду! – почався докладний, принизливий “шмон”. Кілька прафосів зайшли у камеру і промацували кожний рубець, висипали геть усе з торбинок на одну купу...

...Мовчки, з гіркотою у серці розбирали купку дрібничок посеред камери; з коридору чути було гамір: шмонали у сусідніх камерах. Закінчилося. Дівчата розповзлися – всяк на своє місце. Кожна відчула себе особисто ображеною; адже “шмон” був виразно проведений “па-поводу...” і у якийсь знущальний спосіб.

У другій половині травня 1945 прибули ешелони із західних областей України. На пересилці було таке переповнення, що людей не розвантажували з вагонів кілька днів. У дворі розтягнули намети. Але одного дня вигнали дівчат із камер і, зігнавши в купу, веліли сідати на грунт (вічний “прийом”). Вичитували за прізвищами і формували групи “по-вагонно”. Встигли, прогнали гусаком попри бочку з баландою, вгостили ще черпаком тюремної бурди –востаннє! – і вигнали за браму. Тут їх прийняв конвой “дальнєва слєдованія”.

Вечоріло, коли нарешті ешелон був сформований: людей загнали, конвой і обслуга були на своїх місцях. Дівчата у третьому вагоні згуртувалися поміж настилами і молилися упівголоса до Всевишнього, випрошуючи витримки і сили на довгу немилосердну дорогу. А тим часом “заблатньоні” полізли на стелажі, займаючи вигідніші місця.

Дорога пролягла на Схід. Спека неймовірна. Коли простоювали на відлюдді, жінки практично “смажилися” у смердючій духоті. Кілька монахинь у вагоні виявилися дуже витривалими – допомагали всім, котрі тратили свідомість. Води не було. Сестриці виносили жінок у безтямі на середину вагона і молилися над ними. Віра у силу молитви повертала свідомість, вселяла волю до дальшого існування. На шляху когось знімали, а кимось доповнювали вагони. Минули Сибір, волоклися просторами Далекого Сходу.

Був місяць серпень, коли потяг-примара прикотив на станцію “Угольная” в Находці. “Прієхалі!” – ствердила котрась із кримінальниць.

Етап у вагонах. Це теж частина життя! З відповідним режимом, приписами поведінки в обмеженому просторі, відносинами між конвоєм і зеками. Рух чи простої, голод і спрага... Людина й у тих умовах усвідомлює тимчасовість цього стану і живе, викреслюючи частину молодого віку, проводячи його в умовах, що не підлягають жодним стандартам.

Зійшли з вагонів. Конвой поволікся був до місця відпочинку. А місцева служба прийняла етап. Якийсь сержантик, розмахуючи ломакою, метушився, розставляв жінок у колону по п’ять. Це вже не були ті дівчата і жінки, яких заладували у кінці травня на котрійсь станції у Харкові. Брудні, вимарнілі, безсилі, туманкувато оглядалися, притискаючи до грудей кожна свій вузлик.

Ще “прєдупрєждєніє в путі слєдованія” і – “Слєдуй!”.

Погнали геть від колії і від берега моря. Йшли довго. Праворуч – пересильні зони, на рогах – сторожові вежі. З-за дротів придивлялися сірі, безбарвні маски недавніх людей. Увійшли ніби у вулицю, ліворуч були вже жіночі зони. Ледве доволокли ноги до одної із брам. “Пріставіть ногу!”. Почався черговий обшук.

Місця усім у бараках не вистачило. “Блатнячки” розштовхали тих, що були менш сміливі, і розмістилися вигідніше. Близько двохсот зосталося надворі, – тут і “постелилися” на відпочинок. (Їсти на цей раз не дали). Перед вечором вигнали усіх на “правєрку” і, почисливши, загнали усіх у бараки. Верхні нари зайняли кримінальниці і нікого туди не допускали. Люди душилися: не те, щоб прилягти, навіть присісти не було місця. А коли настала ніч – перша ніч на пересилці “Находка”, – почався кошмар: кримінальні злочинниці кинулися оббирати менш відпорних каторжанок. Відбирали усе, що мало ще якусь цінність; знімали взуття просто з ніг, стягали ліфчики і трусики з голого тіла. Ніхто не противився. Посеред ночі на верхніх стелажах нар почалися дикі непристойності, десь зводили порахунки між собою: хтось піднімав короткий, страшний, нелюдський вереск і... затихав. Тут таки зверху падало на голови обм’якле мертве тіло жертви, навіть із цупким, тісно зав’язаним шнурком або торочком на шиї. Літня серпнева душна ніч вичавлювала останні краплі поту з вимарнілого ослабленого тіла.

Каторжанкам здавалося, що ранок не наступить ніколи...

Минуло три дні, і на станції “Угольная” зупинився черговий ешелон. На цей раз жінок вже не було де розміщати: висадили на вільній площі недалеко від берега моря, обтягнули сяк-так колючим дротом, розіпняли брезентові намети, підстелили для початку трохи трави, і дівчата поселилися, мов вівці у кошарі. Це зовсім не перешкодило кримінальним “блатнячкам” стягати останній лашок і взуття зі смиренних політкаторжанок.

У “Старий порт” зайшов транспорт, який прибув із Нагаєва. У жіночому транзиті гарячково готували “порцію” у трюми корабля “Кула”. Вигнали з бараків на майданчик, вичитали за прізвищами, розділили на групи і почали заганяти до бані. У примітивному бараку дівчат і жінок роздягли, а оскільки то було влітку, то зробили це надворі. Гусачком погнали у баню, де їх очікували “парікмахери” (безумовно, були це, як і всюди, чоловіки). Дівчата корчилися, скиглили, протестували – ще встидалися. За плечима “цирулів” стояв довгий ослін із товстого бруса. Майстри почали з того, що стригли дівчатам голови “под мальчіка”. Про таку наругу жінки знали наперед, про це гомоніли в бараках. Дівчатам із західних регіонів важко було в таке повірити. Тепер – сталося: їх гнали, мов ягняток, під ножиці і бритви лагерних “фризієрів”, рекрутованих із кримінальних злочинців.

– Сюда, бля! Рилом ка мнє! Нагібайса, да – на цирлах!

Молоді волиняночки покірно клонили голови, а справці майже обережно підтинали косу, починаючи від потилиці і до чола. Косу клали позад себе на ослін упоперек, щоби не пошкодити. Дівчата плакали, з них глумливо насміхалися блатні “матрони” і “цирюльники”. Їх ще поголили всюди, де тільки росте волосся у дорослої людини.

Відомо, що людське волосся продається і купується в усьому цивілізованому світі. Особливо коли воно зняте з живої особи молодого віку. Фахівці безпомилково встановлюють цю якість. Чи застановилася колись європейська дама, з якого “живого” волосся вона придбала собі недешевий шеньйон? Не плачте, дівчата! Вашим косам більше поталанило, ніж вам! Вони опинилися у французьких театрах, в руках кращих бутафорів! Цим товаром імперія торгувала, і його залюбки купували не лишень у Європі! Дешево ж!

Після “санабработкі” дівчат перегнали в етапний барак, а наступного дня їх перших провадили утоптаною пильною дорогою до трапу понурого заіржавленого корабля. За ними услід запакували втроє більше “мужікоф”.

...Без особливих пригод на цей раз подолали перехід через Охотське море, поки опинилися на рейді порту Нагаєво. Ще невеличкий маневр – і “Кула” віддав швартові. Жінки взагалі витриваліші від чоловіків: майже жодної не викинули за борт “без колосника” й усі власними ногами зійшли на колимську сушу. Їх густо обступив “їхній таки” конвой, що прибув сюди разом з “вантажем”, і відпровадив до відомої магаданської бані (тоді там був ще тільки обширний барак, де подавали черпак води умитися і переодягали у місцевий “казьонний мундир”). Звідси – уздовж головної вулиці у пересильний табір “19 кілометр”. Жінки, засуджені на каторгу, отримали верхній одяг з готовими, вшитими смугами із білого або жовтого полотна на шапці, на плечах гімнастерки і куфайки. Тим вони вирізнялися від решти невільниць, хоч були ще не нумеровані. Наступного дня каторжанок викликали до приміщення при вахті, за прізвищем виписували кожній чорним пеком номер на білих латках верхнього одягу – спереду і ззаду. Після цієї процедури негайно усіх вигнали “с вєщамі” за браму і перевели до пересильного табору “ПЛП-18” на вулиці Дзержинського. Ті, які були засуджені до десяти років, зосталися в загальній пересильній зоні.

Перші тисячі пронумерованих КТРовок на той час уже були доставлені на “Вакханку”. То був ще досить “інтернаціональний” етап, ще з кордонів до 1939 року. Жінки різного віку, але переважали молоді. Оскільки вони були таки “савєцкіє”, то й достосуватися до оточення у зоні і поза огорожею їм не було так важко. Хоч режим для них мав бути посилений, але вони належали до абсольвенток однієї школи, тому з “блатнячками” непорозумінь не виникало. Однак каторжанки на полегшену роботу не допускалися.

Під осінь (на Колимі це вже зима) 1945 року в Магадан доставили кораблями з американських портів неймовірно велику кількість вантажних автомобілів “студебекер”, “форд” та інших. Крім того багато силових агрегатів і всякого обладнання для шахт і робіт на поверхні, – до заступів, лопат і джаганів включно. Головне – повні трюми борошна, крупи і консервованого м’яса. Для зеків надіслали достатню кількість новеньких, модерних нікельованих кайданків. За кількістю (поштучно) цієї “продукції”, що її відвантажували у трюми, легко можна було американцеві зорієнтуватися, скільки є злочинців, які мають ходити із закутими руками.

Першу ніч у етапній зоні каторжанки ніби трохи відпочили, хоч у бараках і на нарах було тісно. Зате наче позбулися галасливої зграї викінчених кримінальниць. Дарма тішилися: наступного дня брама відчинилася і в зону загнали біля трьох сотень блатного рецидиву. Вже від воріт вони з галасом, з лайкою, з неприродними кривляннями розсипалися по майданчику, напівголі, обвішані кольоровими рештками якогось лахміття. Вже з вигляду можна було зрозуміти, що це садистки і вбивці – виродки навіть злочинного світу, а крім того, – психічно звихнені щодо статевої розпусти. Ще одна ніч проминула у якомусь фантастичному кошмарі. “Блатнячки” у прямому сенсі ходили по головах, верещали, щось ніби пританцьовували. Найголовніше – не давали спокою каторжанкам. Чіплялися, старалися ще щось відібрати, – виразно давали зрозуміти, що їм “можна”, бо вони краще потрактовані владою, ніж політзечки. Настав ранок, подали пайку і “чай”. Трохи втихомирилося. Відпочити б, якби було спокійне вільне місце на нарах.

Більшість дівчат не зовсім здавала собі справу з того, що, можливо, прийдеться ділити табірний побут і пайку з отими божевільними. Були й такі, що тішили себе надією: на етап разом не попадуть, бо “ці” ще не зодягнені за приписом. Наступного дня з самого ранку подали валку вантажників, а після сніданку вичитали 200 каторжанок і вивели за браму. Їх загнали у ящі на автомобілях і повезли “в тайгу”...

Такий етап відвозили звідси майже щодня. “Блатнячок” невдовзі ще пересіяли, приодягли в куфайки та інше шмаття (без номерів) і відвезли на Ельген.

Засуджених на каторгу відставляли на Буту-Гичаг. “Малосрочнікоф”, тобто – з десятилітньою каденцією “щасливого життя при соціалізмі” розміщали навіть поблизу Магадана, у більшості не відділяючи їх від побутових кримінальниць. Таких було мало. Вони належали до попередніх мобілізацій і були з різних кінців цієї чудо-держави. Зустрічаються вони в Балаганному, Ола і Талая. “Битовички” обслуговують столовки і навіть служать наймичками у начальників у самому Магадані; їх відпускають із зони без конвою.

У тому ж серпні 1945 року на Буту-Гичаг возили каторжан із магаданських пересилок майже щоденно. Під’їзд туди був поганий і на останніх кілометрах зимовою порою рух припинили. Жінок ще треба було перегнати пішки через Шайтан на “Вакханку”. Харчі доставляли на “Центральний” ОЛП № 1 упродовж двох місяців відлиги, до наступу морозів. Для цього там уже були побудовані магазини і склади для зберігання продуктів, одягу для зека і служби.

На “Вакханку” перевезли були вже понад чотири тисячі нумерованих рабинь. Закінчували завозити штампованих літерою “Г”, (від № 000 до 999) – закожною тисячею людей. У Магадані віднумеровано й очікує ще “Д №...” і “Е №...”. Кожну порцію зечок підвозять до “Центрального”; ревуть мотори триосних “стударів” день і ніч. Ще до снігопадів, вже по закостенілій землі, “закинули” на Буту-Гичаг наступну тисячу жінок КТР серії “Д №...”. Кругло – 5000 осіб протягом року. Подолавши останні кілометри через гору Шайтан, спустившись із запаморочливої кручі у долину Дітрин, політзечки зупиняються – нарешті! – перед почорнілою брамою, яка провадить в обгороджений колючим дротом квадрат табірної зони, що називається “Вакханка”. Тут закінчуються усі випробування осоружних виснажливих етапів; тут починається “нове” коріння, з якого має прорости і розвинутися єдиновірна культура і цивілізація, якої вистачить на цілий світ – прогнилий світ!

– Прінять вправо! – відступили з шляху. – Сєсть! – сіли.

До воріт підігнав конвой бригаду почорнілих, зсушених, у подертому лахмітті істот. Їх вийшли прийняти два наглядачі з внутрішньої служби. Особини смирно, без понукань розстебнули поли куфайок, підняли вгору руки і підходили одна за одною до наглядача, а той їх обмацував – “шмонав”. Відчинили браму, і зечки зникли за нею: це котрась із бригад повернулася з роботи. Коротеньке видовище зняло оціпеніння з перемучених етапом каторжанок, приголомшило до решти.

– Встать! Разабратса па пять!

Це підійшов начальник табору. Начальник конвою передав кіпу формулярів та окремий реєстр на сто п’ятдесят рабинь протаврованих, – кожна своїм номером. Ще перекличка за формулярами, обшук – і брама гостинно відчинилася. “Пєрвая пятьорка – следуй!..”.

Їх поселили в окрему секцію котрогось там барака. Розмістилися на нарах. Всім місць не вистачило, “постелилися” у кінці секції на долівці. Стемніло. Їх покликали у столовку, коли погодували “своїх”. Прийнявши “піщу”, повернулися у барак і, перемучені, прилягли... На них накинулися оті особливі, колимські блощиці...

Нічку перемучили, а ранком їх розвели у різні бригади.

Коли у 1944 на “Вакханку” пригнали перші етапи каторжанок із України, начальником табору був майор Антіпов. Дівчата, яким пощастило зостатися в живих, згадують ще тепер: то був кат, садист, який зводив зі світу жіночу стать навіть без видимих причин. Мовчазний, страшний, відштовхуючий, мов людоїд. Начальник режиму старшина Бондаренко – неприємна особа навіть тоді, коли безпосередньо не чіплявся. Дівчата тремтіли лишень на згадку, що можуть зустріти його на шляху до відхідного місця. Він мав своє захоплення: коли катееровки їли в столовці перед виходом на роботу, він кожного разу спостерігав. Якщо котрась із дівчат закінчила їсти, то він накидався на усіх решта і виганяв – їли чи не їли, – щоби не засиджувалися. Бив дрином, куди попало. Був теж начальник ЧОС (“часть отдєльного снабженія”) капітан Корміч – добродушний білорус. Він, крім постачання, приймав шмаття після тих, що вибули “єстєствєнной смєртю”. Старався допомагати дівчатам. Начальник ППЧ капітан Разумов – холоднокровний і байдужий до людей у зоні. Вимагав так званого “100% виходу” за зону на роботу, обмежував на те вплив табірної амбулаторії, щоб не давали звільнень. “Кум” (опер у зоні) капітан Вахромєєв – понурий павук. “Кум” поза табором, для нагляду за вольними, якийсь Топирік, – єхидний і злий на всіх, підступний і небезпечний. Носив цивільний одяг. Нарядниця від початку 1945 була постійно Валентина Плаксіна – каторжанка, родом із Курщини. Достатньо розумна, щоби не мати у таборі подруг ні ворогів.

На той час у “Вакханці” було переповнення, жінки душилися в бараках, лежали покотом на землі між нарами. Тоді у зоні якраз добудовували ще один обширний, двосекційний барак.

Під кінець 1945 року була спроба реформувати табір за режимом для каторжанок. Начальником призначили капітана Левченка Івана Григоровича. Дівчата якимсь чином рознюхали, що він був з України, з Вінниччини. Шукали у ньому підтримки, захисту від знущань “заблатньоних” кримінальниць, які там були на місці і які ще прибули з останніми каторжанськими етапами. Левченко часом навіть відповідав дівчатам українською, хоч старався придати тому насмішкуватий тон. “Кум” Вахромєєв зауважив це відразу, й Івана Григоровича замінили, – на його місце прислали майора Крилова. Саме цей Крилов забезпечив каторжанський режим на “Вакханці”. Крім усього, він систематично принижував гідність українок, які, до речі, вже тоді становили більшість населення зони “Вакханка”. Таке ж ставлення було й до представниць Прибалтики, хоч і не так відверто нахабне. Він “зреформував” так, що кримінальні злочинниці опинилися на полегшених роботах або й узагалі на роботу за зону не виходили. Хоч продукти були неякісні і їх було мало, але блатнячки ще й відкрито паразитували на кухні, зрештою, як і всюди. Всі знали, що він – малограмотний. Повторював одне і те ж: “Я вас, стєрви, кармлю трі раза в дєнь, а ви нє жєлаєтє атдать всє сіли...”. В інших випадках твердив: “Мнє нє нужна ваша работа! Ми і бєз вас мір заваюєм! Вас ми прівєзлі сюда страдать, – на жізнь нє надєйтєсь!”. Не було це щось нове, бо так “виступав” ще один “кум”, котрого прислали з Магадана, якийсь єврей із Латвії старший лейтенант Потерне. Він займав посаду ще й пропагандиста і такими словами закінчував кожного разу “виступ”.

ОЛП обслуговував доставку руди по жолобі-”рудоспуску” з гори Шайтан до фабрики “Кармен” і переробку-промивку на цій збагачувальній фабриці. Про це, зрештою, йшла вже мова. Були й поверхневі бригади: розвідкові, дорожні, для сортування руди.

Як звичайно буває, політзечки про амбулаторію в зоні знали, але ніколи туди не зверталися. Тим часом, після того, як провели реформу і прибув “кум”-політрук Потерне, “бур” завше був переповнений. У зоні з’явилися спухлі дистрофіки-”доходяги”. Менш відпорні вмирали. Наступали колимські морози, у повітрі повис туман...

Кілька кілометрів униз за течією річки Дітрин (притоки ріки Колима) знаходилася однойменна ЛК (лагерна командіровка) “Дітрин”. Цей ЛК належав до системи ЛО (лагєрноє отдєлєніє) “Центральний”, як і всі ЛП (лагерний пункт) на Буту-Гичагу. Там збереглася ще латочка колимського лісу – рідкісне явище, де росла модрина, очевидно, ще від часів, коли по цій землі бродили мамонти. Бо на вічній мерзлоті рости нічого не буде. Там дівчата-каторжанки заготовляли дрова для селища і ОЛПу “Вакханка”; у якійсь мірі забезпечували дровами й ОЛП “Сопка”.

Керував ЛК “Дітрин” капітан Карпов – особа практично неписьменна. Коли щось читав, то складав із окремих складів слова і називав усі знаки: “Точіє”, “запятая”, “двоєточіє” і так далі. То була страшна креатура. Крім зовнішньої непривабливості мусив мати ще якісь вроджені вади. Жінки вважали, що він звихнений фемінофоб. Інші твердили, що Карпов гомосексуаліст і тому відчуває огиду до жінок. Був то грубий, неотесаний “русскій” (це він сам підкреслював на кожному кроці: “Я істінно русскій чєлавєк”) із “глубінкі”. Молодих дівчат зводив зі світу БУРом, штрафами, доводячи їх до виснаження голодом і працею, які відтак помирали. Стефу Бойко із Тернопільщини скалічило на “повалі”. Її практично принесли з роботи. Карпов наказав віднести її у БУР. Приставив наглядача, щоби ніхто не міг Стефі щось передати, перев’язати рани чи допомогти. Минуло кілька днів. Дівчину виволокли за ноги із БУРу ще живу, але вона вже смерділа трупом, тіло розпадалося, гнило. Дівчата занесли її у барак і поклали на нари. Поки заходилися нагріти води, щоби промити рани, Стефа заснула... Труп виволокли до прохідної вахти і покинули.

Скільки ж разів згадуються чомусь отакі поодинокі випадки згону з білого світу, коли незауважено переселялися в інший світ тисячі і тисячі!

Ще дві дівчини у той час Карпов з наглядачем загнав у льодяну воду річки, і вони, божеволіючи з відчаю, втопилися.

На кухню принесли барильце із стухлою рибою. Табірна кухарка і жінка-”лєпіла” зауважили начальникові, що цього їсти не можна. Карпов розпорядився коротко: “Скарміть!”. Це означало, що більше нічого не дадуть. Засипали в котел і “зварили” юшку... Голод не пан: дистрофіки дівчата з’їли “продукт”. Потруїлися, і в конвульсіях двісті дівчат померли таки у бараках. Хто зостався живий, до роботи були нездатні. Їх виганяли на зруб і там жінок ще кільканадцять застигло. Частину відігнали на “Вакханку”... Чи склали “акт”? Можна здогадуватися. Але причину вказали, як “масовая мастірка”.

Професіональним лікарем на “Вакханці” була Ніна Козак-Біляченко – каторжанка, заарештована у Львові на початку 1945, заміжня. Фельдшер – Ірина Панчук зі Львова. “Дітрин” вони обслуговували теж. Однак лікар у таких випадках багато зробити не міг. І все ж, доктор зі своїм персоналом залишили добрий спомин після себе у тих дівчат, яким пощастило вибратися із цієї безнадійної ями.

Вже відомо, що склади з поживою, одягом, взуттям, як для зеків, так і для решти режимного персоналу знаходилися біля підніжжя Шайтану, на “Центральному”, біля ОЛП № 1. Сюди ще підвозили автомобілями навіть у зимову пору. Звідси розносили у мішках на плечах. З “Вакханки” кожного третього дня приходила ватага-бригада дівчат на “Базу-Центральний” з мішечками, а тут їм відважували норму на три дні, для усього населення “Вакханки” і “Дітрина”. Треба було видряпатися на майже прямовисну гору. Вилазили зигзагом із ціпком у руках. Коли не було снігу, легше долали шлях, вибираючи надійний камінь-опору під стопу ноги. Звідси, в обхід через сідловину (тринадцятої штольні тоді ще не було) – на схил, рівнину, що провадила вже униз. (Сюди невільниці йшли ненавантажені). Цим шляхом заносили харчі та інше добро теж на “Сопку”.

Коли наставали ураганні вітри і снігопади, впоратися з цим було неймовірно важко. На “базі” ватагу-дівчат в’ючили як віслюків, – кожній мішечок з чимось, що можна було у зоні згодувати. І – гайда! Вервечкою д’горі – на “Гірняк”. А відтак через сідловину – і стрімголов униз, як із печі! Туди, де ген-ген удолині маячів причавлений сніговою пеленою! їхній! дім. Спуск – близько кілометра. Там застиг сизий димок із комина барака; як на малюнку...

А мішечки з провіантом прив’язані до мізерних плеченят лямками-мотуззям! Тісно-тіснесенько! Та ще ті лямки тверді, мов джгут з ліани, скріплені шнурочком, або шматком кабеля упоперек грудей, бо ну ж упаде дівчина-ішак, з’їжджаючи згори, і мішок злетить?! Та пропаде в снігах?.. І душить її ув’язь навхрест груденят; і ноша гне додолу...

Еге ж: КОЛИМА!!!

А ще ці дівчата зодягнені у таке саме шмаття, як і чоловіки: “сіблонки” з чорним номером на налобнику, ті ж драні куфайки і ватовані штани, пофалдовані на голінках, мов міхи гармонії: шилися ж на зеків. І на ногах ті самі бурки-пайпаки зі шмат і вати – однакового розміру на усіх невільників, без різниці статі і віку. А прив’язані вони мотузячками до ніг ген від ступні аж до коліна, щоб не злетіли, трималися ноги. Ще рукавиці. Чий ум збагне, що таке “варєжкі” для мучениці на лютому колимському морозі? Але цією “дрібницею” служба постачання менше цікавилася – зечки-каторжанки самі викручувалися.

Протягом колимського літа 1945 року возили каторжан на Буту-Гичаг майже через день. Сотнями, сотнями! І піднімали на “Сопку”. Там вони гинули як мухи. Їх трупи пакетами скидали у провалля – “свалівалі в атвал”. На початку зими того ж року там не зоставалося молодого люду стільки, щоби подати грунт униз на “Кармен” для промивки. У жіночій зоні виникало “безробіття”. Для проби підняли групу дівчат на Шайтан, чи справляться у шахтах. До березня 1946 вже й дівчата “дійшли” настільки, що їх зняли униз і погнали на “Пілораму”. Але вважалося, що експеримент вдався: дві бригади каторжанок під дрином кримінальних злочинниць таки виявили “хист” під землею. Це – на майбутнє...

Робиться розпачлива спроба втримати “Сопку” на Шайтані при житті, бо почався видобуток актиноїдного металу на “БІС”-шахті. Завозять каторжан – до літери “Н-№...” – у переміш з політзеками ИТЛ, засудженими до “Указу-1943”. Тих вистачило до 1949 року. Недогнилі рештки знімають на “Коцуган”, а туди піднімають зайву силу жінок з “Вакханки”. Довозять ще із ельгенської мережі, ліквідуючи збанкрутілі (читай: вимерлі) зони. “Сопка” стає відтоді “ЖенОЛП”.

Але від 1947 року діє “Указ от 6 мая 1947” (заміна смертної кари на неволю тривалістю 25 і 5 років за дротами). Проріджуються перенаселені райони Прикарпаття й усієї західної частини України, – там, як і в Прибалтів, пробудилися активні претензії на власну державність. В зонах рішуче переважають українці, прибалтійці і вкраплення представників слабкого ще білоруського підпілля проти московської імперії. У жіночих зонах росіянок “нового набору” не зустрічається (“нємєцкіх шлюх і падстілок” вже пересадили за “Указом...”), для політичних же бунтів “русскіє” не мали причин.

Перших каторжанок-політзечок доставили на ЛП “Пілорама” у 1946, десь у травні місяці. Це ті, яких, як доходяг, зняли із “Сопки”. Коли вони туди прибули, там існував ще за режимом УСВИТЛовський ОЛП-ИТЛ. Тобто – “исправительно-трудовой лагерь”. Числився як зона послабленого режиму. Зечки працювали на заготівлі дров. Місцина була розташована значно південніше, ближче до Усть-Омчуга. Зустрів “папалнєніє” сам начальник, майор Колосков. ВОХРовці “воєнізірованая охрана”) були із недавніх побутових кримінальників, вже не молодих за віком. Передчасно вигаслі на здоров’ї, були якісь байдужі, як євнухи у турецьких гаремах. Старалися бути “чєлавєками”, пам’ятаючи, що самі ще недавно вийшли з-за дротів, де провели майже все своє свідоме життя. “Блатнячки” глумилися над ними. Вони ж на це не звертали уваги.

Перед брамою “Пілорами” знову зупинилося кілька автомобілів з каторжанками із Буту-Гичагу. Між ними були й “десятилітниці”... Колосков отримав відповідну інструкцію щодо політзечок.

Частину кримінальниць таки вивезли десь в “ельгенський оазис”, решта зосталася на місці. Вони виразно давали зрозуміти, що знаходяться на кращому рахунку, ніж політзечки. Однак харчі погіршилися, і це мусіли відчути й кримінальниці. Вони паслися на кухні, а катееровки никли від недоїдання.

Настала важка колимська зима. Ще одна зима. Дівчата волочили важкі ноги до лісу, з сокирами на плечі і пилами під пахвою. Норму ніхто не виконував – пайку “врізали”. Варили баланду “горохову”, але гороху ніхто не бачив: то була жовтувато-чорна смердюча рідина. Пайку арештантського хліба зменшили наполовину. Помимо того, що день і так був короткий, до місця роботи треба було іти понад дві години. Поночі піднімали з нар; затемна волочилися снігами до бараків. Пухли від голоду, від шкорбуту випадали зуби, тріскала – вже почорніла – нетривка шкіра на голінках. Найменша рана чи боляк не гоїлися – призводили до смерті. Від голоду дівчата пили воду, якої у бараках було достатньо.

Стався випадок, що дівчина розстібнула штани для потреби, а закляклими руками вже не змогла їх натягнути на себе. Задеревеніла і замерзла, поки її зауважили і прийшли на допомогу. В листопаді почалися важкі завірюхи. Врешті дороги засипало, зечки не могли пробитися до лісу. Буран застав їх на зрубі, серед короткого дня від сніговію зробилося темно. Конвой із ВОХРи зумів зібрати невільниць у купу і попровадив до табору. Снігами до пояса прибилися геть опівночі. Начальник сидів на вахті і вже було втратив надію, що зечки з конвоєм віднайдуть дорогу.

Кожна дівчина могла нагріти собі води із розтопленого снігу, лиш щоби промити очі. Бруд і холод у старих напіврозвалених бараках, сніг засипав виходи двометровим шаром. Оскільки рух на дорогах припинився, не було вже й того неякісного хліба на пайку. “Горох” на кухні закінчувався, норму в котел засипали наполовину. На початку грудня снігопад припинився – вдарили сильні морози. Над горизонтом замиготіло Північне Сяйво...

Майор Колосков жив там з дружиною і двома дітьми. Більш практичний, мав завжди якийсь запас про всяк випадок. “Вохра” теж користувалася окремим “вольним пайком”. Лишень хліба не було нікому. З останніх сил дівчата прогортали в снігу тунелі від дверей у бараки, викопувалися на світ Божий. Котрогось дня почули гуркіт трактора – то проходив бульдозер, по трасі прогортаючи сяк-так дорогу, за ним другий трактор волочив сани з якимсь добром. Прямували вони очевидячки на Буту-Гичаг. Це означало, що шляхом можна вже пробитися до пункту “БАНЯ”, де випікали хліб для ЛП в окрузі. Начальник знав, що більша частина жінок не піднімалася з нар, у бараках було тихо, як у трупарні. І він наважився: покликав бригадира Валю Дзюбу, каторжанку родом із Києва, і запропонував поїхати комусь добровольцем по хліб. Погодилася каторжанка Євдоня Андріїв зі Станиславова, – ця дівчина зберегла достатньо сил, щоби впоратися і повернутися живцем. Її окутали тепло, як могли, замотали голову, що тільки очі виглядали, і вивели за прохідну. “Вохровці” спорядили конячку, яку тримали для власних потреб; натягли на тваринку для неї ж пошитий ватований “бушлат”, Євдоня лягла на сани і поїхала за хлібом...

Повернулася вже поночі – хліб таки привезла! Жінки й дівчата ожили, заворушилися на нарах у нетоплених бараках... Хліб-пайку видали ще до ранку, впоралися; видали й залеглість за попередні дні: по дві пайки на зека.

...Начальник мав неприємності від Управління, що випустив каторжанку за зону без конвою. “Нє паложєно!”.

На початок січня 1947 морози дещо вщухли, – випровадили на роботу. Бо коли мороз сягав мінус 50о і нижче – на роботу не виганяли. Цього зимна не витримували конвоїри, стоячи на морозі протягом зміни. У першу чергу прокидали дорогу до зрубу крізь товщу дещо спресованого снігу. Опинилися на ділянці, яку спеціально зоставили на випадок завальної зими. Сніг – у ріст людини. Праця непосильна і зовсім не продуктивна. За зміну вдавалося найбільш спритним зняти з пня дві замерзлі, як кістка, колимські модрини. Їх ще треба поснітувати на метри і віднести у стос. З цим вправитися ніхто не міг. Виробітку не досягалося, зате каторжанських позбавлень досягалося таким чином у повній мірі.

6 січня. Настав Святий Вечір. Дівчата доволокли спухлі і зболілі ноги до бараків. Гукнули з кухні, і каторжниці потяглися до столовки; спожили баланду і розповзлися по своїх норах-бараках. Перемучені, позалазили на нари – стихло... Хтось хрипло кашляв, у повітрі зависла туга – українки усвідомлювали своє становище... С в я т и й В е ч і р ! Котрась зійшла із нар і промовила, ніби просила: “Помолимось, дівчата!”.

Біля залізної пічки-бочки стояв між нарами довгий ослін. Із усіх нар опускалися на поділ ноги, обуті в “пайпаки”, – катееровки зійшлися і стали рядами по боках ослону...

– “Молитвами святих отець наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш! – Просимо! – Помилуй нас!”. У секції стало тихо, мов у святині. “Отче наш, іже єси на небесіх, да святиться імя Твоє!..”.

Зечки виховані вже від поколінь без молитви, а були це у більшості “битовички”, на цей урочистий момент принишкли, позирали з подивом, а може, й із благоговінням, як смиренно “западенки” молилися...

У той час каторжниці молилися теж на “Вакханці”, на “Дітрині”... І всюди споминали рідних, близьких, а може, й суджених. Усе згадалося: рідна хата, з котрої виволік кожну москаль і погнав від рідного неба і сонця у понуру темну безвість; ниви і левади Поділля, береги Горині і Стиру, і рідні загони, що їх ласкає легіт вітру... Усе згадалося!

...Святий Вечір і ніч перед святим Різдвом на закаменілій від цупкого морозу Колимі! І бараки, а в них ще теплі душі зечок. Десь за них молилися їх батьки і рідні у морочних борах Сибіру.

Назрів “Указ об отвєтствєнності... от... 1947”. Кремль мав уже “опит” в утриманні системи ГУЛАГу. А до того “поліпшували”, ще “укріпляли” і творчо “переосмислювали”, і кожний причетний вносив свою посильну лепту в “укрєплєніє барьби с...”. Однак було мало! Недосконало! “Ще зроблю так, що світ оніміє з подиву!..”.

Промайнуло колимське літо над Буту-Гичагом, мов проблиск сонця у хмарну днину. Вересень – почалися заморозки. Гуділи мотори вантажних автомобілів на “трасах”, поки заляжуть сніги. Сюди щоденно підвозили запаси живності й обладнання на наступні 10 місяців. Ще через місяць у Магадані з’явилися перші тисячі поуказниць, із “смертників”, яким замінили страту на 25 і 5 років “ізоляції ат общества”. Це вже нова хвиля завербованих за політичні “злочини”. Пригляньмося! З мільйонів двадцятип’ятилітників ми зустрінемо навіть якутів і ненців, лишень не “русскіх”, або “істінно-русскіх”, як вони себе самі називали. Однак нагадувати про це – “ознака примітивного розвитку!”.

Зони розбудовуються. На початку навігації 1948 магаданські пересилки тріщать від переповнення; зечок-смертниць “оперативно” розвозять в усі можливі закутки “Лагуправлінь” поганьбленої Колими. Їх, як пуцьвірків, повитягали з-під селянських стріх, осквернили псевдовердиктом, піддали приниженням, на які тільки здатна “тайожная смєкалка”, і завезли сюди! Зони заселені цвітом України і в значній мірі врівноваженими дівчатами з Литви, Латвії, Естонії. За ними зберігається ще сором, сумління, відчуття порядності; кожна керується ще “громадською думкою” – придбаним ще вдома правилом поведінки. Вони принципово моляться щоденно перед сном, не бажають працювати у святкові дні. Вони теж смиренні і працьовиті. Вони ЩЕ вірять, і тим викликають насмішкуватий подив тих, які ВЖЕ не вірять, які ступили на “вищу” ступінь культурного розвитку. Вони зберігають мову навіть у тих умовах і через те з них насміхаються “блатнячки”, які поставлені на порядок вище “бєндєровок” узагалі і “панчох” зокрема. Дівчат нумерують нарівні з каторжанами і запроваджують “усілєнний” спецрежим. “Нєрусскім” з номером на чолі, спині, грудях і на коліні штанів ніколи не пощастить уникнути пильного ока конвою.

Коли під кінець 1949 року перегноїли минулорічний наплив двадцятип’ятилітників; коли їх зоставалося стільки і у такому жалюгідному стані, що про якийсь виробіток не варто було говорити, то ще старалися звезти рештки зеків із численних “неприбуткових” ОЛПів “Таскан”, “Артик”, “Ізвєстковий” і навіть з “Аляскітовий”. Настала зима і ці зека-беу (бившіє в употрєблєнії) на Шайтані “злочинно” вимирали. Найбільше від обмороження.

То був час, коли десь у Магадані замислилися і “винєслі рєшєніє” зберегти контингент зека/зека. Із ОЛП “Сопка” зганяють рештки чоловічої статі, а туди підводять жінок із перенаселеного табору “Вакханка”. Відтоді дівчата добувають каситеритову руду в шахтах і самі ж переробляють її на “Кармені”. Чоловіків сконцентровано на “Центральному” і на “Коцугані”, які видобувають уранову руду (за кодовим номером “метал № 5”) і, як відомо, збагачують її.

На переломі зими 1949-50 режим значно послаблюється. Правила і “пункти” приписів для “зека/зека” не помінялися, але настала якась нехіть до цієї напруги, яка виникла в системі переслідування невільничих мас у зонах. “Вольняшки” байдужіють – підтримують настанови швидше формально, оглядаючись, аби не сварили начальники з Управління. Дівчата стараються придбати для себе хоч якесь дрантя із сірої б’язі – іншого туди нічого й не завозили, – щоби пошити з цього спідничку. Надягали вони ці “спіднички” поверх ватованих штанів, було це коротеньке – ледь до половини литок, але таки підкреслювало, що це дівчина, а не “мужик”. Можна зауважити “хустки” поверх шапок-”сіблонок”; – це теж із якогось випадкового матеріалу б/у. Може, це свідчило не стільки про кокетство, скільки про те, що ще не висохли, не вимерзли їх дівочі душі, ще діяв поклик віків, закладений природою: “Я – жінка!”.

Тема к о х а н н я на світі така стародавня, як поява самої людини на планеті Земля. Воно притаманне усім, незалежно від географії і раси. І всюди однакове, бо засноване самою природою усього живого з метою збереження роду і виду людського. Воно таке сильне, що служить рушійною силою у розвитку інтимної лірики в поезії, морально-етичної естетики і має основний вплив на творення матеріальної культури. Це невичерпна тема в літературі, мистецтві і просто у побуті. Кохання створило лицарство, породило джентльмена, облагородило суспільство. Це початок творчої наснаги навіть геніїв. Закохана людина добра і благородна. Немає такої високої жертви, якої б не було принесено заради кохання! Але при одній умові: повинні існувати чоловік і жінка. Всього-на-всього!

Які умови були для цього на Колимі, від самого початку її заселення невільниками?

Жінок на Колимі було десь 20 відсотків від загальної кількості чоловічої статі. Це у кращі часи. І всі вони знаходилися за дротами. Дуже незначна кількість жінок, із тих, які звільнилися, згромадилася у Магадані і його околицях. Ще були дружини офіцерів – їх так мало, що не варті уваги.

Чоловіки-”вольняшки” (зеки в зонах не беруться до уваги) – це конвойні і сторожові війська – їх найбільше, молоді, відгодовані, здорові; обслуга: офіцери та сержанти – вже із вільнонайманих службовців; начальники шахт з техперсоналом, служба постачання у місцевій мережі тощо. Самої гарнізонної служби налічувалося більше, ніж жінок у зонах і на “волі”. Тому не дивно, що жіночі зони стали об’єктом підвищеної зацікавленості усієї маси, вільної (та й невільної) від сімейних обов’язків чоловіків. Мрією кожного такого вольняшки на Колимі було пробратися ближче до “жензони” і там, за певну ціну, попробувати увійти в контакт “с настоящей”. Комусь вдавалося, комусь – ні. Але бесіди про це між звільненими “єщо-нє-патєрянимі” велися завше і всюди. Тим самим складалася відповідна легенда про “геройські прориви” між “шалав” і як їм там пощастило. Звичайно, то була тільки фантазія – “дурень думкою багатіє”. Бо система охорони жіночих таборів була відрегульована і передбачала ізоляцію від таких контактів. Скільки б дівчата з одного боку дротів не нудьгували, а по той бік загороди “мисливці” не вили вовками, нічого з того не виходило. Були випадки, що жінки (дівчата) “придурки” просилися у нарядчиці, щоб їх випустила з бригадою за зону “на роботу”, а там вони зустрінуть свого. Мета такого виходу не була тільки гоном до “пєрєпіхнутса” – такий фраєр завше приносив щось із харчів. Такі страдальці стежили кілька днів десь із-за виступу скали чи з куща стелюха, поки його не зауважили і не розповіли у зоні. Тоді й “блатнячки” виходили...

Фраєр мусів ще домовитися з конвоєм, щоб той пропустив його у “зону оцеплєнія” або випустив її поза межі до нього. То робилося вже за гроші... Нарешті:

– Ей! Дєфка! Пагаваріть нада! Дєлішко імєєтса!

– ???! – “дєфка” переважно підступала ближче, очікувала.

– Імєєтса бєлий хлєб, амеріканская тушонка і – вот! – протягав руку, а в долоні щось блискуче, або кольорова шматинка.

– Нє абманєш?

– Пусть мєня в рот в...!

– Я нє протів!

– Тада канай сюда, в заначку! Дагавор імєєтса!

Конвой у таких випадках стояв майже над головою, щоби підконвойну “нє увалаклі”, бо й таке бувало...

...На вахті при обшуку від неї нічого не відбирали, бо це вона зорганізувала не лишень для себе.

Мрійники, яким не вдавалося здійснити свій намір протягом відпустки і вступити у контакт з “біксою”, хоч прогайнував час в околицях “женолпу”, намерзся, намокся під голим небом, “бєлий хлєб” розтринився – і все дарма! – потім видумували байочки про свої “подвиги”, про те, чого хотілося, та не вдалося. Розповідали своїм же колегам, таким самим, як він, що чекали часу відпустки, зберігали порцію хліба і консервований паштет, хоч самі були голодні. Насправді, поверталися ні з чим, як пес з “весілля”, виснажені, з присохлим до хребта черевом.

Звичайні сірі зечки, а надто – каторжанки про такі “заробітки” й не мріяли. Крім заборони “вступать в прєступную связь з протівоположним полом”, уся система передбачала строгий нагляд за політв’язнями. Катееровки були виснажені голодом, холодом і непосильною працею, схоровані, зболені і вражені шкорбутом, вже не мали претензій до чогось подібного. Організм жінки фізіологічно достосовувався до умов, боронився, аби вижити. Спотворена арештантським шматтям, дівчина позбавлена граціозності молодої людини, втрачала ще й свої жіночі властивості – переходила у стан безстатевості. Така була основна маса жінок-”роботяг”. Робочий мул. Дівчата, пов’язані з повстанським рухом, переважно мали відповідне виховання ще з дому, керувалися вщепленими з дитинства засадами моралі. Велике значення мало теж вороже ставлення до всього, що було московське. Тому вони трималися разом, підтримували себе взаємно, не давали одна одній скотитися в болото. І – вірили! Вірили в тимчасовість свого стану. Зберігали власне достоїнство, очікуючи ліпших часів.

Ще на “Вакханці” були діти. Для них відгородили барак таки у зоні і туди зечкам заходити заборонялося. Їх кількість коливалася від 40 до 60 осіб. Обслуговували немовлят і “ползункову” групу жінки-няні із побутових кримінальниць. Побутові умови залежали від того, наскільки старанні були самі оті “няні”. Але їх було мало і вони не встигали навіть пелюшки чи ці ж “повзунки” своєчасно міняти. Дітей годували окремо, для них було навіть м’ясо! (нарівні з гарнізонними псами). Лежали вони на нарах, як і годиться в зоні, але мали під боком сіннички, напхані соломою, щось таке, що нагадувало простирадла і коцики. Усе те було обкаляне, просочене сечею і немилосердно смерділо. В бараку тепло, густий сопух випарів запирав віддих усякій свіжій людині. У “робочому” кінці секції була примощена дитяча ванночка, туди наливали няні тепленької води і прополіскували шмаття з дітей та їх постельок. Мити чи купати немовлят не було умов, хоч “купальні дні” були виділені за графіком.

Діти, які вибралися з пелюшок, уміли лазити, повзали на долівці – брудні, мокрі, нерідко з виразками на тілі. Вони билися, тусанилися, тягалися за волоссячко. Хворіли і... вмирали. Зоставалися при житті сильніші. Що таке ласка – не відали: взяти дитину на руки строго заборонялося. З ними ніхто не розмовляв і тому вони не вміли говорити, хоча між собою творили якісь звуки, якими порозумівалися. Ніхто їм не співав колискових до сну, не розповідав казочок. “Стойтє!”, “Садітєсь!”, “Лажітєсь!” – оце й усі слова, вживані до усіх разом і... матюги. Влітку їх виводили надвір (тих, що вже ходили), і теж команда: “Марш с барака! Нє лєзь на зону!” (цебто – на огорожу, на дріт), “Марш в барак!”, “Зона, запрєтка, барак” – ці слова вже знали. Зате матерщинилися вже від того часу, відколи дитина починає вимовляти “мама, тато, дідусь, бабуся”, якщо виховується в умовах, прийнятих у цілому світі.

В табірних “дєткомбінатах” – одна няня з помічницею, яка підмітає, протирає просякнутою дитячим калом шматою долівку барака. Няня годує, кладе спати, “виховує” тридцятеро (за “нормою”) діточок! Няня не спить ніколи, вона ходить напівсонна. Поночі немовлята і “ползункові” скиглять-кричать; вони лазять одне по одному на нарах, бо їх свербить-пече немите тіло...

На “Вакханці” було краще! Бо там перебувало понад тридцятеро діточок, тож було вже дві няні і дві помічниці. А ще мали окрему кухарку на кухні, що не тільки варила, але й допильновувала продукт т і л ь к и для д і т е й. Щоби не розкрадали...

Якось належалося перевести якусь кількість дітей на четвертому році життя у “підросткову” групу. І відставити у чоловічу зону на “223 км”. Тому покликали кравчиню з майстерні, щоб зняла з тих “підростків” мірки на верхню одежинку. Привели кравчиню-зечку і вона почала знімати мірки з тих, які вже зовсім пристойно володіли “побутовими” матюками. Кравчиня не так давно із “Дітрина” і згадала, що звідти одна жінка “с глубінкі” завагітніла і тут вродила – це сталося недавно: дитині могло бути біля року. Поцікавилася:

– Ще жива дівчинка, що її вродила Нінка Усоєва торік?

– Чєво ж! Анжеліка?! Жівааа – канєшно!

– Покажіть мені! Я Нінку знала!

– Да вон ана! Мєсто пад номєром 41!

Кравчиня підійшла... На неї гляділо двоє василькових оченят з-під яснорусявих завитків кучерявого волоссячка. Дитина була чомусь не обстрижена, як це передбачалося “с санітарно-гігієнічєскіх соображєній”. Кравчиня нагнулася і взяла дівчинку на руки. З відчуттям жінки-матері приголубила дитину, а мале вчепилося ручками, обняло за шию, мов кліщами. Шукало уст, тулилося до лиця. Кравчиня... поцілувала маленьку. Воно стишилося і промовило: “Мама!”. Склонило голівоньку і заснуло вмить...

– Што ти надєлала! Ттвою-христа-бога мать?! – сіпнула няня люто дитину з рук непроханої “мами”, жбурнула її на нари. – Кто тєбє разрєшіл брать єйо на рукі?! Ано сєйчас мєсяц всєм спать нє даст!

Дитина зайшлася лементом, пробувала сісти (ходити тут діти не вміли часом до двох рочків), тягнуло рученята поперед себе. Няня підступила, тусанула дівчинку, воно упало навзнак...

– Закрой хавало, виблядок! – тероризована дитина заніміла враз, оченята і уста – усе, мов глибокі ями, застигли з подиву!

Москва! Чи чуєш, як плачуть Т В О Ї діти в зоні на Колимі? А ти, С В І Т Е! Що дичавієш від надміру культури і цивілізації??? ...Пробач! Тоді ще, здається, не було “Декларації про права!..”. Адже – не можна коритися “диким інстинктам”, коли людство керується практичною доцільністю, затвердженою холодним умом!

На ОЛП-223 звозили дітей “підросткової групи”, тобто – віком 4-5 років. Ці ледве вміли зв’язати якесь вдале речення, але, як вже згадувалося, матерщину знали досконало. До них приставляли “вихователів” із тої ж таки шайки “блатних”, які взагалі керували зоною “223”. І тут вони вмирали “з невідомих причин”; ніхто цим не цікавився, не брав до уваги. Мало їх виживало і доростало до зрілого віку. Так було всюди: на Ельгені і ОЛП “Мылга”; в Сеймчані і Хеніканджі, – всюди на Колимі і в цілій імперії.

Хтось таки дітей народжував, безумовно – жінки-зечки. Тоді і тепер воліли і воліють про це не згадувати.

Дітей народжували якось непомітно. І були це “битовички” (не політичні), яким можна було полегшити режим й утримувати на побічних роботах у зоні та на прилеглій території. То були ті, що їх викликали підмести на вахті, прибрати і протерти підлоги у штабі і в бараку-казармі, де проживали ВОХРовці (пізніше – “надзорслужба”). Бувало, що вони мили, прали й у домах начальників. Треба погодитися з тим, що з поверненням фізичних сил будився статевий гін.

Партнерами ж були звичайно місцеві вольняшки-начальники, які під цим оглядом знаходилися зовсім не в кращому стані, ніж ті за дротами. І не зі злим наміром вони чинили глум, безчестили чи й принижували людську гідність жінки (дівчини) рабині. Раз людина опинилася на Колимі, то її роки проходили в самітності, у зрілому віці. Склалася і систематизувалася форма співжиття в умовах, коли всякі грані умовностей стерті, а “злочинний” контакт арештантки з мужчиною – вольним чи невольним був каригідним.

Дівчина із кримінальниць, що “впала в око” начальникові і про неї цей начальник домовився з нарядчицею (не без відома ППЧ) зоставалася у зоні після розводу. Її викликали на вахту і випускали без конвоя туди, де вона мала зробити якусь послугу. Там її нагодували і дали помитися. З часом – приодягли. Так могло тягнутися тижнями. Нарешті вона заходила в тяж. Ще кілька місяців на загальних роботах і – дитина. Усе те проходило якось ніби поза увагою решти колежанок. Породільницю залишали на роботі десь поблизу табору і її впускали у зону “дєткомбінату” через певний проміжок часу, щоби погодувала груддю дитину (якщо ще було у неї молоко). Таку “мамку” впускали до немовляти три-чотири місяці, відтак відетаповували кудись на “штрафняк”, де їй нагадували про недозволений зв’язок і там вона “доходила” до такого стану, що про “кохання” й споминати не хотілося. А на їх місце на “Вакханку” час від часу приганяли інших жінок для обслуги, які б мали право виходу за вахту.

Жінки у табірних умовах набагато краще переносили нестатки, ніж чоловіки. Не так швидко і повально вмирали від голоду. Пояснювали тоді це тим, що вони мали саму масу тіла на третину меншу, ніж чоловіки, а норма харчу була та сама. Роботу виконували таку саму, як і всі зеки, якої статі не були б. Дівчата краще консервуються, – стійкіше витримують час вичікування “кращих часів”. Каторжанки на “Вакханці” від самого початку поставлені в умови безоглядного режиму, мусіли відчути позбавлення, які інших засуджених не зобов’язували. Це їх об’єднувало. Блатнячки мали свої причини триматися купи. У кожному разі, вони були краще трактовані цілою системою, ніж катееровки, числилися за УСВИЛом і тому користувалися полегшеним режимом.

Настав 1954 рік. Проголосили амністію кримінальникам, засудженим до 5 років неволі. Випустили таких з-поза дротів, вони запрудили Магадан, кілька тижнів місто було паралізоване розбоями і грабунками, поки “слуг народу” знову не вилапали і не помістили за дроти. Того ж року прийшов наказ “с н я т ь н о м е р а с з а к л ю ч о н н и х!!!”. Іноземців, які вижили, зібрали у Магадані і відправили кораблем на “материк”. Уранові, вольфрамові, золотоносні та інші шахти і шурфи були нерентабельні. Табори ліквідують, арештантів, які вижили, концентрують біля Усть-Нери, Сусумана, Сеймчана та інших “районних пунктів”. Це не допомагає: видобуток копалин упав до крайніх меж, а харчі, одяг і взуття треба було довозити. Цілі дивізії дармоїдів-конвоїрів чекали демобілізації разом зі своїми псами.

1955 року ліквідують усю систему ЛО на Буту-Гичазі: рештки недобитків вивозять ще з “Центрального”, “Дизельної” і “Коцугана” порціями у різні місця неподалік від Сусумана, а на “Коцуган” виводять усю залогу з “Вакханки” і “Сопки”. Буту-Гичаг пустіє: шахти і фабрики мертвіють; примітивні забудівлі, примарами розкинені на узбіччях, розвалюються вже через рік. ОЛПи з відчиненими брамами, мов беззубими пащами, з чорними “вишками” на рогах, уже не лякають нікого, – це жалюгідні свідки безглуздя, потьмарення вже й так від природи недолугих голов практично усього маніакального керівництва Кремля.

“Політиків”-малоліток, засуджених, коли їм було 16-17 років, випустили вже у 1954 році, – як хлопців, так і дівчат. Тепер їм було вже 23-25 років від роду; – вони ще, здавалося, не усе втратили. З д а в а л о с я! Бо залишили під камінням Колими молоді літа, яких вже не догонять ніколи; бо усі вони вражені шкорбутом, який зоставив на кожному слід до кінця відпущених днів на білому світі. А ще залишили позад себе незліченні “амоналовки”, а в них – побратимів і посестер, погребенних і забутих. Їм ність числа!

Дівчат з Коцугана вивозять ще на Хеніканджу, а найбільше – на “23” біля Магадана. У 1955 скликають виїзні комісії і на підставі їх рішень звільняють майже поголовно усіх політв’язнів повоєнної “мобілізації”. До кінця 1956 року ОЛПи опустіли на усій Колимі. Зосталися тільки рецидивісти-”мокрушники”.

Ще робляться спроби завербувати українців, естонців, латишів і литовців, щоби зосталися бодай у Магадані – поповнити “корєнноє насєлєніє”. Дарма! Транспорти з Нагаєва перевозять тепер дещицю з числа тих, яких десятками і сотнями тисяч завозили сюди, на “материк”. У той час вже навіть не силилися доказувати, що це “жест надмірної великодушності” – простити провини найбільшим злочинцям, які загрожували повалити імперію. Система суцільного поділу суспільства на рабів та їх погоничів себе не виправдала...

Імперія почала котитися до свого упадку, і це зрозуміли начальники в Магадані швидше, ніж прозріли дуркуваті голови у Кремлі.

Хтось із росіян колись сказав: “Россия никогда без раба не была и не будет! А если будет, то это не будет Россия!”.

Амінь!

Книга ІV

СПОМИНИ ПРО ПЕРЕЖИТЕ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ

І віддих рідної землі

Почули ми – старі й малі...

І всі ми впали на коліна:

Невже воскресла Україна!!?

Олександр Олесь

Після появи у дев’яностих минулого століття трьох томів споминів Богдана Когута “Під чорними вітрами”, їх широкого обговорення, схвальних відгуків і, як завжди, стриманої на похвалу нашої критики, здавалося, що політв’язень сказав усе про своє невольниче життя, про те, що переніс за довгі роки разом з побратимами-соузниками. Та дві причини давали підставу сподіватися на наступну книжку автора: насамперед, останній том трилогії закінчувався подіями, що відбувалися на лаґерних просторах Колими в час смерті тирана, і читач повинен був знати “що далі”; по-друге, Богдан Когут засвідчив, що він не просто мемуарист, а той, що заховав письменницький хист і тому знову мусить братися за перо. Справді, його розповіді “немає кінця” – спомини про пережите продовжуються.

І десь у нічну пору, на самотині, доводилося ще раз переживати вже колись пережите. Постійно повертатися до років заслання, перенесеної свавільної тиранії, фізичних тортур, психологічного тиску і морального приниження. Не міг забути: скільки політв’язнів засипано замерзлою землею, викинуто із поїздів у снігові замети, із барж у крижану воду морів, скільки залито їх у бетон гребель каналів великих “строєк пятилєток”.

Про це Богдан Когут так і пише: “Знову запускав леміш пам’яті глибоко у серце і душу; підіймав мертві кістяки з вічної мерзлоти, ставив на ноги і примушував їх заговорити; обіймав їх, радувався у сльозах, ніби рідних братів зустрів після тривалої розлуки. Тішив себе надією і складав обітницю моїм колишнім камратам, що кину колись у вічі байдужому до нашої національної трагедії світові оце написане в такий скрутний час. Щоби не тішили себе мучителі, ніби можуть поховати в німій могилі страху свої безбожі діяння”.

“Оце написане в такий скрутний час” (видно, на ліпші часи авторові не фортунило) нині склало ще один том споминів мемуариста, що охоплює останні місяці заслання, висилку і шлях додому – дорогу до рідного порога. А далі йдуть роки волі, хоча й “волі, сказать по-правді, не було”, бо ніколи не було її у країні зла для тих, хто “сидів”.

Після смерті Сталіна наступні 1954–1955 рр. усе змінили у, здавалося б,найміцнішій системі лаґерів ҐУЛАҐу. Так, відчайдушні спроби виступів були розсіяні (Норильськ), розстріляні (Воркута), жорстоко придушені танками (Кенґір). Над страйкуючими було вчинено жорстоку розправу, що призвело до численних жертв. Напруга тих днів викликала справжній переполох в адміністрації лаґерів, не на жарт стурбувала високі московські інстанції.

Хоча страйки були приречені на придушення, але вони засвідчили силу духу, мужність та організованість в’язнів, їх тверде переконання, що за волю треба боротися, а боротьба вимагає жертв, і кожен крок боротьби наближає сподівану волю.

...Із середини 1954 р. “рідний” авторові Берлаґ ще робив зусилля якось утримати свою систему режимними заходами, та поступово закільчувалося передчуття змін, у в’язнів відступало почуття страху, який вони скидали разом з лаґерними номерами. Нарешті розпочався прорив в’язнів із-за дротів на волю: амністованими спершу виявилися “побутовики”, вчорашні кримінальники, згодом малолітні в’язні – дійшла черга і до політв’язнів. І ті, що зберегли в тілі душу, повірили у волю. Воля була сильніша понад усе – вона усіх вабила, хоч ніхто не передбачав, що чекає кожного там.

Та треба було пережити п’ять років висилки, присудженої як обов’язковий додаток до основного терміну. Магадан збирав прибульців з різних кінців Колими. Десь у минулому залишався Карлаґ, мандрівка Охотським морем у трюмах “Ноґіна”, пересилка в Находці й (чи останній?) етап у “телятниках” на Тайшетлаґ, на ріку Лєну, звідки саме висланим у п’ятдесятих суджено було розпочати “историческую стройку” – БАМ.

До того Богданові Когуту випала доля певний період ділити неволю з Михайлом Сорокою, котрий переніс більше, страждав довше, а напевне тому осмислював глибше, бачив дальше. З-під пера нашого автора Михайло Сорока постає харизматичною особистістю, тим політв’язнем, що вмів спостерігати, слухати, аналізувати – не даремно інші в’язні зверталися до нього за порадою, шукаючи відповіді на питання, які постійно ставили непрості умови каторги. Перед відбуттям на висилку ділив автор споминів останні місяці лаґерів з такими достойниками, як діяч ОУН доктор Володимир Горбовий, грузинський письменник Чабуа Аміраджібі, співак-бандурист Федір Жарко та інші.

Своє звільнення, що прийшло 7 січня 1956 року, Богдан Когут зустрів як друге народження. Ще довго, майже до самого районного центру – Козови на Тернопільщині, він ніяк не міг повірити, що справді звільнений, чомусь припускався думки, що його можуть знову затримати, зняти з поїзда, не вірилося, що совєтські закони можуть дарувати волю тисячам таких як він, повернути їм право називатися людиною. Очевидно в такому ж стані перебували всі, хто виходив за ворота лаґера, показав далекосхідні, сибірські чи північні краї. Чи назавжди?..

Повернувшись у рідне село, Богдан Когут розділив із батьками та сестрою страшні злигодні та моральний гніт. Застав тут цілком звироднілий соціальний витвір під назвою колгосп: кабальну працю, тотальне безправ’я, податки, позики, сплата боргу за засуджених братів, які далі перебували за колючим дротом.

Сам же зазнав нескінченних переслідувань та підступних провокацій. Йому постійно нагадували, що може бути засланий туди, “звідки повернувся”, нав’язували співпрацю з КҐБ, скрізь і всюди старалися загнати в глухий кут, у крайню безвихідь. На переконання мемуариста, проблема узгіднення співжиття колишнього арештанта в суспільстві була спрямована в єдине русло – не визнавати в політв’язневі людину. Кожен крок покривдженого, щоб знайти собі якийсь притулок, місце для життя і праці (про науку і згадки не повинно було бути) закінчувалися безуспішно. У розпачі автор вигукує: “Ви, люди, ніколи не відчували, що за вами хтось стежить, та ще й зі злим наміром!?”

У такій ситуації іншого вибору знайти було трудно: було два виходи – або повертатися туди, звідки щойно звільнився, або шукати притулку десь там у південно-східних областях України ( ніби так можна було сховатися від всевидющого ока КҐБ). Так почалася нова дорога Богдана Когута, дорога в пошуках свого Запорожжя!

Там у обласному Миколаєві – пролетарському центрі півдня України, зросійщеному, перенаселеному чужорідним елементом “судостроитєльном городє” – і опинився наш мемуарист. У місті, де за власними словами, він один говорив українською мовою, де йому щербатою долею було суджено прожити довгі роки, не оминувши ласки каральної системи, зневаги колективів, у яких працював. Але там, можливо, не розминувся із скупими радощами і твердо прийшов до переконання, що у своєму житті переніс стільки душевних і сердечних ран, що має право “перенести на папір” пережите, повинен розказати про все людям. Нічого не перебільшуючи, не підфарбовуючи, віддати на суд читачам чисту правду.

Міркування Богдана Когута часто виходить поза межі чисто особистого, інтимного – йому хочеться за всіх перестраждати. І за своїх односельчан-конюхівців, що знемагали у виснажливій колгоспній праці; за батьків, які несли свій хрест, як герої творів Василя Стефаника; за порепані руки рідної сестри; за брата, котрого провокативно притягнули до суду, присудивши щедро новий восьмирічний термін (Богданові вдалося врятувати його від заслання).

Авторові на суворих життєвих шляхах не рідко зустрічалися люди, що відкривалися йому особливими гранями, вони сіяли добро і назавжди западали в душу, залишаючи в пам’яті щиру вдячність і тепло, що огрівало його в години болю і хвилини зневіри. Чи це була незнайома дівчина – супутниця по дорозі від Тайшету до Москви, що зникла, “як примарне видиво”, а чи спасенна душа – артистка драмтеатру Рая Теплова, або ж вчителька Світлана Трегубова (“Повірте, всі чесні люди вас глибоко шанують і поважають...”).

Нарешті годилося б сказати дещо про стилістику писань нашого мемуариста. Книги Богдана Когута – в тому числі й ся, над якою розмірковуємо – це роздуми-сповіді, своєрідний літопис про роки страждань, поневірянь і переслідувань. Стиль витриманий, навіть суворий у відтворенні тогочасних обставин і умов суворої реальності. Автор багато зберіг у пам’яті, зумів обсервувати суспільні процеси епохи і зрозумів, що мусить висловити наболіле – увіковічнити своє героїчне покоління для поколінь майбутніх (саме за це йому належить велика вдячність).

Характер спогадів Богдана Когута обумовлений деталізованим відтворенням реальних фактів і подій, динамічними діалогами, власними міркуваннями, осмисленням певних явищ, подекуди в текст вривається гострий публіцистичний абзац або ж глибокі філософські роздуми.

Спостережливість, виняткова пам’ять, зірке аналітичне думання – питомі ознаки письма Богдана Когута. Дозволимо собі – для порозуміння з читачем – зазирнути ближче до одного моменту творчої лабораторії мемуариста. І тут дізнаємося, що його постійно бентежила типажна особистість; завжди йому цікаво було “прочитувати фізіономії”, оцінювати поведінку людей і на основі побаченого уявити “біографію” героя, знайти ключ до розуміння поведінки дійової особи в тих чи інших обставинах. Так монтується “входження” типа в сюжетику, загальну канву споминів. Усе це під “легким” пером автора складається у відповідну систему образів, творить цілісні картини минулого.

Насамкінець варто наголосити, як на поважний вік, на великій працездатності автора. Тут попри безсумнівний хист та певне літературне вправляння не менш важливу – а може й найсуттєвішу – роль відіграло те, що йому передалося від предків, зокрема від батька Йосипа Когута. Цей звичайний опільський селянин, колишній вояк УГА, також писав, записував свої враження від побаченого і пережитого, ведучи свою оповідь від часів Першої світової війни. Працював над історією власного села, незважаючи на те, що його зошити часто вилучали, нищили, палили. Карали дивакуватого літерата (“Опам’ятайся, чоловіче!”), який замість того, аби міцно тримати плуга, справно вести господарку, постійно брався за олівець, списуючи стоси зошитів.

Цей нахил перебрав від батька син Богдан, за що йому ще раз наша подяка. Маємо гордитися таким сином, який продовжує дарувати нам спомини про пережите, до сторінок яких і відсилаємо читача.

Березень, 2005 р. ВАСИЛЬ ГОРИНЬ

Розділ І. НЕЗАГОЄНА РАНА

Магадан,1954 рік.

То був час, дуже насичений подіями, – як у самому місті, так і на всьому просторі новоствореної Магаданської області. Керівництво, що складалося тепер з двох ланок, могло сперечатися за “пріоритети” впливів на населення і видобувно-виробничий комплекс на теренах усієї Колими. Зберігалися система “БЕРЛАГ” і “УСВИТЛ”, з одного боку, і новостворена адміністрація області з районними центрами – з іншого.

З давніх часів ще залишалася адміністративна структура: виробничий пункт – поселення (“поселок”), а в тих “оазисах” основу населення творили табори невільників (найчисельніші за кількістю осіб) і гарнізони – 1/5 частина від кількості зеків, для охорони і конвоювання тих, хто перебував у зонах. Решта – воєнізована служба при табірній адміністрації і нечисленне керівництво виробничими процесами (це вже “вільні” працівники за наймом). Була ще якась кількість тих, хто раніше відбував свій реченець (із побутових кримінальників), а звільнившись, зоставався там на подальше проживання. Цих можна вже певною мірою зарахувати до зачатків “корєннова насєлєнія”.

Так було ще в першій половині 1954 року.

Нова обласна адміністрація не мала необхідних умов для керівництва, бо табірно-режимні управління не підпорядковувалися їй. Можемо здогадуватися, що цю проблему намагалися вирішити на свою користь як одні, так і інші. Перевага на майбутнє заповідалася за областю.

Почалося з того, що було проведено амністію для “побутовців”, засуджених до п’яти років неволі. Ця амністія могла торкнутися і політичних, але на такі реченці політичних взагалі не засуджували, бо “детскій срок” для них був як мінімум 10 років ув’язнення – “червончік”. Новозвільненим дозволявся виїзд “на материк” (побутував такий термін), однак влада розраховувала, на те що не всі покинуть Колиму, якщо б створити мінімальні пристійні матеріальні та побутові умови для них.

Звільнені за амністією кримінальники стікалися з усієї Колими до “столиці”, в Магадан. І всі з наміром негайно вибратися на “Велику землю”. Якісь запаси грошей (з “фонда освобождєнія”) вони мали, але швидко розтринькали і, за звичкою, почали красти і грабувати всіх магаданських “вольняшок”, включно із офіцерами режимних установ. Голодні, нападали зграями на крамниці з продуктами, розбивали склади, паралізували роботу транспорту. Їх хапали (по можливості) і знову замикали за ґрати, з наміром позбутися їх, як тільки почнеться навігація. Але – “всіх не пересадиш!”.

Магадан, таким чином, був переповнений дармоїдами, амністованими вчорашніми кримінальниками. Щось тут було не продумано до кінця, бо поповнення “вольного” населення з їх числа не вийшло. Дочекавшись навігації, їх таки завантажили на черговий транспорт, забезпечили негласною, але посиленою військовою охороною і відпустили у відкрите море з наміром висадити їх у Находці. Здавалося, що бодай частково місто буде очищено від наброду і в ньому запанує спокій.

Судно вийшло з порту Нагаєво і зникло за обрієм. Через півтори доби надійшов сигнал з корабля на берег, що на борту почався бунт. Амністовані роззброїли військову залогу, хто чинив опір, того вбили. Щоправда, патронів дали на борт по чотири штуки на “вінтофку”. То був завбачливий захід, і він себе виправдав.

Що ж було в дійсності? Вчорашні зеки після стлумлення військових кинулися до радіорубки (вахтовий із помічниками встигли заховатися, перебравшись із надпалубної рубки у трюм), вбили випадково матроса і подалися до кают-компанії. Пробували штурмувати приміщення капітана, але капітан не розгубився, застрелив кількох через лючок у дверях і вислухав, чого збунтовані хочуть. А вони поставили вимогу негайно взяти курс на... Америку! Ні більше ні менше!

– Так чому ж ви не сказали відразу! Я й сам уже давно хочу до Америки! Гайда, заспокойтесь! Прямуємо до Америки! – заявив капітан.

– Не здури, бо ми будемо стежити за курсом!

Команда корабля вийшла з кубриків, де вона заховалася, запаслася водою та продуктами принаймні на тиждень і замкнулася у надпалубних службових приміщеннях. Кухарі теж сховалися.

Усе сталося так, як і передбачав капітан: шпана, яка “краще розумілася”, кинулася на корму спостерігати, чи корабель міняє курс і чи йде на схід. Кільватер дійсно показував поворот курсу вліво. Кількатисячний голодний натовп злочинців радів: “До Амєрікі – рукой падать!”. Захопивши палубу, порозбивали замки приміщень, де зберігалися запаси харчів на дорогу, перепсули воду. Знайшли раціон спирту для потреб у дорозі – напилися до нестями (не всі, щоправда).

Найгірше поки що дісталося військовим (їх було майже сорок чоловік), бо від самого початку наражалися на смерть. Роззброєних вдалося на початках згромадити в одному із приміщень кают-компанії, і там вони забарикадувалися. Постало питання, як їх забезпечити харчами, принаймні щоби не померли. Як вони там пережили – невідомо, але вижили.

Корабель, керований із запасних рубок, на команду капітана зменшив хід до можливих меж і практично дрейфував, не наближаючись до берега. Зв’язок з Нагаєво підтримувався, внутрішній телефон між капітаном, керманичем і радистом не був порушений. Так тривало кілька днів. Відтак корабель узяв курс на Нагаєво. Нічною порою зупинився на рейді і викинув котву.

– “Прібилі! Прієхалі!” – раділи нетямущі злодійчуки, побачивши суходіл.

Проблема полягала в тому, що на борту в руках шпани були карабіни і десь сотня патронів (частину вже вистріляли). Брати приступом – могли бути жертви. Тому вранці через “громкачі”-меґафони бунтівникам запропонували скласти зброю, однак ті відповіли пострілами і криками: “Об...манулі! Обманулі!!!”. Вирішили не здаватися.

Не важко здогадатися, що їх протримали “без уваги” ще декілька днів, поки “помилувані” втратили здатність до опору: без їжі, без води, позбавлені сил, лежали покотом, розкидані на палубі і в трюмах, мов сміття.

Тоді з берега підігнали баржу, зняли з борту капітана, конвой і команду, а охочих до Америки ще залишили на одну ніч на кораблі. Ранком їх, ледве теплих, спустили по трапу на баржу і відправили до тюрми в Магадані.

Невдовзі ще одну амністію провели для “малоліток”, тобто для тих, що були засуджені ще дітьми. Скористалися з цієї амністії і політичні в’язні. Характерно, що амністовані малолітні політв’язні були майже виключно українці та прибалти. Між ними – й каторжани. То був перший прорив політзека з-за дротів на волю, від часу заснування та існування ГУЛАГівської системи, заведеної відразу після революції. У Магадані на вулицях з’явилися тіні-люди, вимарнілі, знесилені, – загартовані рештки тих, кому вдалося зберегти душу в тілі протягом останніх років. Швидко знайомилися між собою, переодягалися у більш пристойне вбрання і теж очікували нагоди вибратися на “материк”. У більшості випадків шукали собі пари, закохувалися й одружувалися, не очікуючи кращих часів. Надіялися і намагалися надолужити втрачене – прогаяну в тюремних казематах та за дротами таборів юність – молоді літа. Дарма! Цього не повернеш!

Тим часом відгомін відкритих бунтів у таборах Воркути, Караганди, а особливо Норильська докотився й до Колими. Керівництво табірних управлінь розуміло, що щось у цій системі вийшло з ладу. Бо й тут виробництво було збитковим навіть за тих умов, що зеки працювали безплатно, за виснажливу роботу їм не платили ні шеляга.

Щоби вирішити проблему, як перетворити нелюдську й нераціональну систему “раб і конвоїр” на суспільно-громадський лад, ламали собі голову не тільки на Колимі. Суть справи не в тому, будуть ті люди вільні чи за дротами; йшлося про інше: хто полізе в шахту за золотом чи вольфрамом добровільно, навіть при високій оплаті за видобуток? Не забуваймо, що при всіх потугах знайти способи самозабезпечення на місці, хоч у мізерній кількості, зробити це ніяк не вдавалося. Отже, на Колиму далі треба було завозити геть усе – від картоплини до нитки-голки включно.

БЕРЛАГ зі своєю нумерованою невільничою братією ще робив зусилля якось утримати систему режимними заходами. У таборах припинено свавілля кримінальників, які паразитували в середовищі політзеків, їх ізольовано остаточно. Почали діяти стаціонарні лікарні в окремих лагпунктах, повальна смертність припинилася.

У Магадан звезли з усієї Колими рештки іноземців, яких засудили за большевицькими законами. Вони перебували у “19-му”, очікуючи, коли їх відправлять до своїх країн.

Трохи вище від “19-го”, на протилежному боці через шлях, був старий пересильний табір – один із перших на березі, тоді коли сам Магадан був ще наметовим поселенням. Бараки обширні, напівземлянки, надбудова із важких колод. В одному секторі там перетримували кримінальників (яких, по суті, на Колимі не зменшувалося). Помістити туди можна було принаймні 2500–3000 арештантів. Цей табір відповідно підготували і загнали туди понад три тисячі в’язнів, яких приетапували впрост через пересилку у Ваніно із Норильська на Колиму. Безумовно, то були найбільш “крамольні” представники Норильського бунту. Їх треба було негайно розвезти на різні лагпункти, аби-но далі від міста.

Таку етапну групу підготували і з якоїсь причини не відразу відправили “в тайгу”, а завели в суміжний табір і загнали у звільнений для цього барак, поруч із бараком, у якому перетримували іноземців. Барак наглухо закнеблювали і поставили сторожу з надзорців. Місцевих зеків не підпускали до барака під загрозою карцеру. Дивувало тільки те, що “норильчанам” серед ночі підвезли апаратуру і демонстрували якийсь фільм.

Ранком, після пізнього сніданку, їх вивели із зони під щільним конвоєм за браму. Вони не мали жодних речей з собою – йшли голіруч. Кричали і насміхалися з місцевих політзеків: “Ей, боягузи! Чому ви не скинете із себе номерів? Чого ви ще боїтеся?”.

Колимська залога політв’язнів мала дотепер інші умови виживання, понашивані номери не мали для них істотного значення.

Управління БЕРЛАГу скликало збір чолових начальників окремих Лагуправлінь у Магадані під девізом (як згодом стало відомо) “Ліцом к заключонному”. Хто і що там говорив, того ніхто із в’язнів не міг знати. Але до місцевої кравецької майстерні начальник політчастини Управління БЕРЛАГу, майор Власенко приніс шинелю для якогось дрібного ремонту. Кравець Микола Сторожук сягнув до кишені і там знайшов “Доклад”, з яким майор виступив на цьому зібранні. Отже, у своїй доповіді Власенко зауважив відразу, що більшість нульових наказів для реформи режиму в таборах не було виконано, через що дисципліна і відповідно видобуток знизилися. Окремо зупинився на тому, що велика кількість “начальственного состава” постійно займається розпустою (назвав прізвища й імена). Сказав, що цим захоплюються навіть одружені, через що є розлад у сім’ях. Розпуста процвітає при “жензонах”, хоч є відповідний закон про кримінальну відповідальність за такі контакти як засуджених, так і вільнонайманих, особливо – військовослужбовців, які обслуговують жіночі табори. Як наслідок – у зонах зросла народжуваність, “дітколектори” переповнені. Наголосив, що це – “зайвий баласт” для утримання на Колимі, не кажучи вже про моральний бік справи.

Видно, ця проблема останнім часом таки “припекла”, бо він присвятив цьому більшу частину своєї доповіді.

Через кілька днів після наради в Управлінні БЕРЛАГу в зону зайшов начальник спецчастини Кавалерчук і оперуповноважений Циганенко (кум). Зібрали у столовці актив – нарядчика, старосту, бригадирів та їхніх помічників – і наказали: “Завтра на роботу не виводити, крім тих місць, де це необхідно! На десяту годину всіх в’язнів зібрати в столовці (забезпечити для них сидіння), бо відбудеться велика інформація, а з тим – і переміна на ліпше для зека!”.

Наступного дня, із самого ранку, завезли в столовку дошки, зробили ослони і нашвидку збудували підмосток, на подобу сцени; вирівняли доріжку від вахти до столовки і посипали свіжим піском. Принесли сувій якоїсь матерії і простелили під ноги перед входом. У середині підстелили килим на “сцені”, поставили стіл і накрили пурпурним сукном. Занесли стільці із запліччям...

... Рівно о десятій від вахти з’явився САМ Васільєв – начальник БЕРЛАГу із численною свитою і попрямував у супроводі місцевого начальства до входу в “клуб”. Зібрані зеки вже сиділи очікуючи на дошках-ослонах. Васільєв підійшов до столу та, не сідаючи, зняв... з голови картуза й поклав на кінець стола! Неймовірна річ, але – факт! Відтак сів. Котрийсь із прибулих офіцерів виступив із промовою про те, як у краю піднявся добробут, як зросла сила і оборона держави. Але партія пам’ятає і про своїх громадян, де би вони не перебували. Очікуються значні зміни на краще й для такої категорії державних злочинців, як ті, що тут присутні.

Як завжди, говорив він довго і нудно, ніхто з в’язнів його не слухав. Виграли із затії ті, які з цієї оказії не вийшли на роботу. Нарешті “промова” закінчилася, офіцер чекав оплесків. Однак зеки сиділи тихо й смирно, ніби їх і не було тут.

Начальник БЕРЛАГу Васільев, єдиний, що сидів без картуза, повільно встав і прорік:

– “Пріказиваю снять номера!”

Він очікував, мабуть, бурхливої реакції на такий “великодушний” жест. Однак в’язні продовжували спокійно сидіти – не ворухнувшись. Начальник табору після неприємної паузи промовив: “Можєт, ви не понялі? Вам пазволено снять с адежди пазорящіє вас намера! Так сарвітє їх січас же, в прісутствії начальніка! Вам ето пазволено!”.

Васільєв піднявся зі стільця, натягнув картуз на чоло і мовчки, явно не задоволений, вийшов, його оточення рушило за ним.

Кілька наступних днів надзорці примушували зеків виривати нумеровані латки з одягу, а ці твердили одно: “Вони не важкі – носити можна! Вони нам не перешкоджають”. Надзорці самі зривали ці “пазорящіє намера” на розводах, наказували нарядчикові та бригадирам “абеспєчіть наказ самого Васільєва”. Сміху було!

Після того, як з Норильська через ванінську пересилку прибув етап, а кілька осіб із нього опинилися у нашій зоні, ми вже мали бодай приблизну уяву про те, як відбувся бунт у травні 1953 року в Норильську. Із понад 50-тисячної залоги норильських таборів до Магадана доставили майже три тисячі найбільш непокірних, які видалися табірному начальству особливо крамольними. Одиниці із норильського контингенту зеків опинилися у Володимирській тюрмі, пару десятків в’язнів розстріляли. Ніби й впоралися з бунтом. Серед “норильчан” прибув на Колиму й Михайло Сорока. Не пам’ятаю вже, хто мені про це сказав у “робочій зоні”, але мене це до якоїсь міри здивувало, бо то був час, коли таких “кадровиків” поміщали до “Централки”, особливо після заворушень у Караганді і Норильську. Відразу зустрітися ми не могли, бо якраз у той час нашу “19-ту” зону розформували, найбільше в’язнів перевели у “18-ту”, а нас, кількох із кравецької майстерні, залишили на короткий час викінчувати розпочаті роботи. Незабаром я теж опинився у “18-й”. Тут уже були представники з різних кінців Колими, Караганди (через Норильськ) і з Норильська. Сформували виробничі бригади, і людей скерували на будівництво. Михайла Сороку на роботу не виводили. Таким чином, ми зустрілися, здається, у столовці, під час ранкової “кармйошки”. З Романом Німим і Петром Зайчиком, який прибув із Норильська, ми здружилися ще на “19-му”. Колимські порядки ми знали, то ж усвідомлювали, що Михайлові загрожує небезпека – від табірної адміністрації. Дотепер авторитетних людей із в’язнів намагалися знищити таємно, ставлячи їх у певні умови або провокуючи. Після смерті Сталіна, коли в таборах виникали пасивні спротиви (як на Колимі) чи навіть відкриті бунти (про це вже згадувалося), то було вирішено позбавити арештантські маси впливових осіб, а значить – керівних людей. І знову, вже вкотре, постраждали ті, які мали відповідні характеристики ще з-під слідства. Михайло був під припадком за будь-яких умов . Отож треба було якось його оберігати.

У ту ж пору прибув із периферії Онуфрій Перун, студент Чернівецького університету. Привезли його з іншими каліками, хворого, зголодованого, із зяючою раною на животі, яка гноїлася і не гоїлася після некваліфікованої операції на апендикс. Привезли і закинули у зону теж Павла Сидорука, родом з Ківереців, колишнього директора школи в селі Сапогово. Цей був настільки ослаблений, що дивно було, як у цьому виснаженому тілі ще душа трималася. Вся ця братія для роботи не годилася, і цих інвалідів, хоча й не визнаних офіційно, на роботу не виганяли!

Кожного дня у зону заганяли по кілька чоловік, які були вже відсортовані, “відкомісовані”, ще у лагпунктах, як остаточно викінчені – “бившіє в употрєблєнії”. Водночас вивели ще здатних до праці зеків у іншу зону і використали їх на будові сучасних, як на той час, житлових будинків. Тоді ми довідалися, що перебуваємо в зоні для інвалідів. На роботу офіційно вже не висилали.

Наші здогади підтвердилися: першим викликали до “кума” Павла Сидорука. Звідти його завели в медамбулаторію і там отруїли. Ще живого привели у барак, поклали на нарах. То зробили санітари, які там “паслися” ще до нашого прибуття. Павло не міг нічого пояснити, бо й говорити не міг. На той час прибув у барак із невеличкою групою відомий грузин Чабуа Аміраджібі – людина інтелігентна, але рішуча і вельми хоробра, безстрашна. Не гаючи жодної хвилини, взяв котрогось із своїх давніх знайомих, і вони подалися до цієї “амбулаторії”. Чабуа (“Чубук”) тільки ступив через поріг, запитав спокійно, хто тут старший доктор. З-за столика відізвався вже не молодий чоловік у білому халаті.

“ – Паслушай, маладой челавек! Вазмі с барака челавека і верні ему жість! Вибірай і помні: єво жість – ето твая жість! Іначе – найду тебя на краю света – не убежіш! Палажі атдельно, даю десат мінут”.

Відразу услід за ним вийшли два молодчики з ношами і попрямували до барака. Через хвилину винесли Павла Сидорука нерухомого, але ще живого. Чубук уже сам повернувся і пішов за ними.

...Павла поклали в окрему кімнатку-бокс і почали рятувати.

У перші дні недуги Павло виглядав як труп і лежав як труп.

Відомо було, що до Магадана літаком щоденно доставляли свіже молоко, це – для хворих і дітей вищого начальства. Якимось чином “Чубук” добував склянку молока для Павла. Посадив у кімнатці-боксі біля хворого свого “санітара” (їх будо двоє, на зміну) з числа своїх довірених, щоби не були “западніки”. Бо відомо, як упереджено ставилося офіційне начальство до цієї категорії в’язнів, хоч то були представники найбільш численної табірної громади. Харчотракт у Павла був дуже уражений якоюсь отрутою і виділяв усе неперетравленим, як при дизентерії. Але Павло таки вижив і на цей раз...

З Онуфрієм Перуном ми познайомилися якраз завдяки тому, що він приходив на перев’язку рани на животі, яка ятрилася і не гоїлася. Таким чином виникла компанія із представників різних “мобілізацій”, з різних Лагуправлінь – від Мордовії до Колими. Сорока зробився головним авторитетом між зеками бодай тому, що був “чемпіоном” за стажем відбутих у неволі років.

Із тих, що не мали советського громадянства, нас було три в’язні: Всеволод Пшеп’юрський – син греко-католицького священика із Сокальщини, Петро Данилюк і я. Усі ми числилися громадянами Польщі. Батьки Всеволода, як і Петра, дійсно проживали в Польщі, тільки я з Польщею не мав нічого спільного. Але хто ж то міг знати ще в травні 1945 року? Тоді мені здавалося, що на цьому щось виграю, то й заявив при першій “перевірці”, що я громадянин Польщі і навіть подав тоді якусь вигадану фіктивну адресу. Мушу визнати, що до поляків я ставився не тільки з вирозумінням, а й прихильно. Я добре знав історію підневільної Польщі після трьох почергових поділів 1772–1795 років, відтак докладно вивчив події, пов’язані з їхніми перманентними повстаннями.

Однак то було ще в школі, до війни. Коли ж я опинився на корінній землі поляків, то зауважив, що у селянському побуті немає жодної різниці між ними і нами, крім мови. Навіть ноша і пісні подібні. До москалів і їх “духу” поставився так, як вони на те заслужили від самого їх нашестя у 1939 році. Тому й “вибрав” польське громадянство. А в 1954 році в Магадані я засумнівався, що туди пустять. Михайло навіть сміявся з мене, кпив собі з моєї наївності.

Довго так не тривало: якось прибули у зону лікарі, представники Сануправління БЕРЛАГу, і влаштували комплексну перевірку стану здоров’я кожного в зоні. А було нас відібрано приблизно 750–770 осіб. Із своїм завданням медики впоралися швидко, бо познайомилися тільки з документами і викликали декого вибірково. Вияснили: чи хворів, звірили із записами в “Історії хвороби”, часом ще й оглянули і відпустили.

Про те, що нас відетапують “на материк”, ми довідалися аж коли в порту очікував відомий корабель “Ногін”. Минуло ще три-чотири дні, і нас усіх вивели за ворота “с вещамі”. Порахували, проінструктували, як треба себе поводити в дорозі до порту, і – “слєдуй!”.

Здається, усі 750 зеків помістилися у верхніх трюмах носової і кормової частин корабля. Лежали покотом, під боком було якесь дрантя – колишні сінники. Комфорт – не до порівняння з тим, як перевозили дотепер на цей бік Охотського моря. “В путі слєдованія”, за дозволом конвою, можна було навіть вийти на палубу. Морською хворобою майже ніхто не хворів. Своєчасно прибули до Находки і відразу пришвартувалися.

На причалі нас зустріли не дуже привітно. Конвойного війська було надто багато. Враження таке, ніби “служба” отримала попередження, що приймає “небезпечний” контингент людей: почали кричати, погрожувати “особимі мерамі”, і, головне, сержанти розмахували костурами, хоча “дрин” вже вийшов з моди. В’язні, незадоволені такою “гостинністю”, не шикувалися в колону по п’ять, а посідали на бетон причалу, де хто стояв, і не вставали з місця, – вимагали “вєжлівого атнашенія”. Для цього були використані, знову ж таки, представники росіян, кавказців і тюркських народів Середньої Азії.

Хоча на ґрунті була вже паморозь, посиділи так тривалий час. Вечоріло. Відомо, що у темну пору доби всяке етапування, випуск із зони на етап чи прийом етапу не дозволяються за строгою інструкцією. Якийсь офіцер пригрозив, що перестріляє усіх за непослух. То роздратувало “колимчан” ще більше: зеки почали лаяти “псів” на чому світ, добираючи для цього найпоганіших висловів.

Видно, за той час когось вже послали “далажіть” у гарнізон, бо підійшов якийсь майор і звернувся до в’язнів по-шабашному: “Ей, ребята! А кто ето вас пасаділ на мйорзлий пол? Подимайтесь, а то єшчо какой хандри набєротесь!”. Звернувся також і до конвойних: “Гдє начальнік канвоя? Кто ето пасаділ людей на бетон в такое время?”. Начальник конвою намагався щось ніби пояснити майорові.

Майор нарешті дав команду: “Увєсті канвой! Аставіть каманду абслугі! А ви, ребята (це знову до зеків, що сиділи і вже-таки добряче померзли), вставайтє і айда в барак на отдих! Да і ужін уже астил!”.

Звертався він якимсь таким тоном у голосі, що “роззброїв” бунтівний дух етапників. До того ж, дійсно, конвойники вишикувалися у марш-колону і відійшли разом із псарами, залишивши невелику кількість – ніби для “обслуги”. І це вплинуло.

В’язні, правду кажучи, не мали підстав бунтуватися, то виглядало на якусь помсту за постійне і тривале поганьблення людської гідності, яка вже на той час пробудилася – отож і вимагала порахунку.

Зрозуміло, що майор не був у змозі порушити режим. І не був він “добренький”. Але переміг-таки здоровий глузд: дотеперішні методи застосування грубої сили вже викликали не покору, а спротив, часто навіть такий, що не мож було його якось пояснити. Зеки втратили страх! Ось що сталося після смерті “сонечка ясного”.

Люди без зайвих спонукань встали із землі і майже натовпом рушили услід за конвоєм, у супроводі нечисленної сторожі, у бік пересильного табору, ген на краю вже забудованої Находки.

“Вечеря”, якщо це можна було так назвати, вже очікувала, і всіх прогнали перед роздаточним віконцем: видали по скибці хліба і по черпаку досить непоганої баланди. Розмістили у чистому новому бараку, хоч на голих, але щільних і гебльованих нарах. У бараці було вже напалено. Блощиць не відчувалося, мабуть, ще не намножилися. Етапники поснули немов після літнього відпрацьованого дня. Не обійшлося без ексцесу: поночі із сусіднього бараку нишком зайшла ватага побутових кримінальників, які надіялися чимось поживитися, бо хтось сказав їм, що “колимчани мають гроші”. Хтось гукнув, люди розбудилися і кинулися на злодійчуків. Потовкли їх так, що декотрих довелося виволікати з бараку на двір – самі вже не йшли. То провчило настільки, що вони обминали “контраків” здалека навіть на території зони.

Цікаво, що за короткий час рана на животі Онуфрія Перуна загоїлася. Провели ми там близько двох тижнів. То була друга половина осені, починалися заморозки. Ще один раз завезли бочки із квашеною капустою, яку продавали “па камєрческой ценє”. Я, як завжди, мав трохи грошей, наша “команда” (Онуфрій Перун, Михайло Сорока, Павло Сидорук, Роман Німий, Петро Зайчик, Василь Шніцер і ще хтось) гурмою пішла до бочки і на всі гроші закупила квашеної капусти. Їли досхочу. Мабуть, не варто нагадувати, яку користь приніс нам такий продукт після тривалого браку вітамінів. Уже тоді ми почали нишком радилися, як маємо чинити і поводитися на новому місці: ми розуміли, що у Находці нас не залишать надовго. Ще й хтось пустив чутку, що нас як інвалідів повезуть у степову частину Азії, на сільськогосподарські роботи.

Такі чутки втішали, бо там не дуже голодували і праця порівняно не така важка, як, приміром, на лісоповалі чи в шахтах. Бувалий Сорока кпив собі з таких ілюзій, бо з практики знав, що “параші” пускають для того, аби приспати пильність приреченого арештанта. Але не переконував нікого: нехай тішаться хоч благою надією, бо на практиці все виходить навпаки. На всякий випадок ми могли належно використати свій “статус” інваліда і відмовлятися від будь-якої роботи! Таку настанову треба було якось вкорінити в голови принаймні більшості цих людей-недобитків.

Михайло не міг безпосередньо переконувати в’язнів у доцільності такої позиції, бо це коштувало би йому життя. І навіть підозри не повинно бути, що він дотримується якогось рішення. Ми всі мали створити загальну думку в зоні: “Михайло Сорока відбуває сумирно реченець, присуджений йому трибуналом”. Бо добре розуміли, що заворушення у численних лагуправліннях – десь активні, а десь пасивні – будуть приписані (це вже практикувалося) ватажкам (“вожакам”). Після норильських подій такі ватажки, дійсні чи потенційні, були частково розстріляні, частково опинилися у Володимирській тюрмі чи інших “закритках”, менш активних (але дійових) вивезли на Колиму. До таких належав і Михайло Сорока. Ми всі це розуміли. З нашим етапом прибули до Находки також д-р Володимир Горбовий і ще дехто. Але вони не мали жодних контактів чи впливів на загальну масу людей у зоні. Оперативні служби те знали і їх не зачіпали. Щоб уникнути підозрінь, Михайло жив у бараку, спав на спільних нарах, ніхто йому “чаю” з кухні у барак не приносив, почестей не складав. Це притуплювало пильність табірного “кума” і його спостерігачів.

Формування загальної думки і настроїв на майбутнє почалося ще в Находці. В основу подальшої поведінки клалися вимоги-настанови: “Вижити за всяких умов”; щодо табірної адміністрації: “Нікого особисто не ображати”; для збереження сил: “Відмовлятися від всякої роботи – як у зоні, так і поза межами частоколу”. Завжди посилатися на те, що ми “комісовані”, вибракувані з-поміж працездатних, і на тій підставі скеровані на “материк”.

Залишалося тепер тільки якось ті наміри впровадити в життя і щоби то не виглядало на організовану домовленість. Свою точку зору кожний мав висловити у простій бесіді, а не в практиці агітації. Найважливіше і найважче завдання – щоби ніхто в зоні й поза нею навіть не здогадувався, що настроями і поведінкою зеків у зоні “хтось керує” за попереднім планом. Ми розуміли, що зліквідувати осередок дуже легко і на це є відповідні постанови й інструкції, якими режимні служби віддавна керуються на місцях. Заходи, які були вжиті у Воркуті чи Норильську, себе не виправдали – режим збережено тоді ще повсюдно.

Усе це обговорювалося ще в трюмі корабля, продовжувалося тепер і в Находці. Ми ж не мали перевіреного способу викривати і знешкоджувати сексотів; не вповні знали систему і варіанти контактів між інформатором і “кумом”. Обходилися всюди тим, що вбивали таких (як на Колимі), та й то тільки останнім часом, або уникали контактів з підозрілими людьми в зоні. Все будувалося на “підозрінню”, на інтуїції, що в кожному випадку було невиправдане і переважно хибне. Кожна помилка у визначенні (“викритті”) такого завербованого приносила принаймні дві шкоди: по-перше, карали невинного, по-друге, справжній інформатор уникав підозріння і покарання. На чому залежало табірним особнякам? Що їх могло зацікавити? Адже люди тут усі вже покарані, ізольовані від усього світу, отож вони не могли завдати шкоди під кожним оглядом: змінити державний устрій, вчинити економічну чи іншу диверсію, вплинути на громадсько-суспільну думку населення через пропаганду непокори.

Не могли також порушувати законів, бо вони (закони) на арештантів не поширювалися, а засуджені існували за строго регламентованим режимом. “Мішок” – прямокутник, обгороджений частоколом чи колючим дротом, барак і нари; визначена порція харчу і води “на душу населення” – усе з волі і ласки, а найчастіше – примхи начальника. За дотримання такого припису відповідала воєнізована адміністрація табору з начальником на чолі і надзорцем у хвості. На додачу на вежах-вишках сторожили зовнішні війська, а конвоювали зі службовими, спеціально тренованими псами. Не слід забувати й те, що система ГУЛАГу була організована від самого початку “диктатури пролетаріату” (хоча спочатку такої назви ще не було) і, відповідно, мала практику і навики утримання людей у неволі. Саме ж суспільство було настільки призвичаєне до ґвалту і глуму, що у моральності або доцільності такої практики ніхто не сумнівався: “Значит – так надо!”. Таким чином, система була продумана і відпрацьована, відшліфована до блиску.

Отож, запитаємо ще раз: навіщо був потрібний для зони “кум”? На це запитання ще ніхто не відповів, а політв’язень його ніколи не ставив. “Стало бить – так надо! Начальніку виднєє с бугра в п...ду!” А тим часом “кум” при допомозі “дуйлів” зводив зі світу масу молодого невільничого поросту, переважно без всяких причин або за сущі дрібниці. Сексот, який сумлінно “нє работал”, не заслуговував на поблажки. Значить, мусив час від часу щось придумувати або провокувати принаймні на “слизьку” бесіду. Про якусь “політичну” організацію в умовах зони не могло бути й мови. Бо вона була непотрібна як інструмент, для зміни невільничого стану в державі, бо навіть уся залога окремого табору не могла вплинути на те, щоби замінили садиста-надзорця на ліпшого, людянішого. Найменші претензії підневільної людини виконувалися впрост навпаки. То, може, табірний особняк хотів знати, хто мав намір втекти із зони? Готує підкоп під дротами? Бо й про такі “геройські” вчинки велися бесіди навіть між зеками, ніби таке... “десь там було” (зустрічається навіть у романтичній літературі). То вони всі – від Кремля і до недолугого “надзіратєля” – знали, були певні і не помилялися, що всякий нормальний арештант прагне вийти на волю, не гидуючи і втечею. Для того й існує система, описана вище. Передбачено й таке.

Якраз про це ми розмовляли більше як тиждень у трюмі корабля, під гул дизель-моторів, при легкій хитавиці на хвилях Охотського моря. Саме Михайло не пропускав нічого повз увагу й аналізував з точки зору раціональної чи нераціональної поведінки як начальника, так і окремого арештанта. Він міг дати пояснення всякому явищу, включно до “загадочной руской душі”, а ось доцільність системи доносів і його дивувала – не знаходив у цьому раціонального зерна. Для того, щоби перешкодити згуртованості, у цьому випадку – політв’язнів, та ще за національною ознакою, жоден “кум” не мав хисту. У крайньому випадку Сорока за всю свою довголітню “службу” такого не зустрів. Українців найбільше гнобили тому, що табірну владу турбувала їх власне критична маса – найбільш кількісний відсоток. І не тому, що розвалять браму, роззброять конвой і “зі зброєю в руках” повалять режим, займуть Москву... А тому, що у такому випадку, як це сталося у Норильську, “куму” “влетить” від вищого начальства за те, що “не забезпечив порядку”, що прозівав”, і таке подібне. Тому й цікавився, “хто, що, кому говорить”. Чи має хтось “рєжуще-колющєє” предмети?..

Жоден гепеушник не міг і не зможе виміряти глибини відчаю й обурення людини в неволі, коли вона прийде до тями, зрозуміє безвихідь становища пригнобленого раба. Тоді обурюється, повстає, протестує сама природа в особі маси скривджених тисяч душ. Тоді виникає бунт спонтанний, не завше усвідомлений, по волі розуму. Який “кум” коли те усвідомив? З Находки будуть етапувати виключно вагонами-”телятниками”, тобто звичайними вантажними паками. Отже, вже не буде контакту між в’язнями на всьому шляху до “нового місця”. Підготувати загальний настрій не буде можливо. Значить, підготувати, сформувати цей настрій треба тут, у Находці. Треба було використати психологічний момент, коли зек перед неминучим етапом узагалі не може визначитися, як йому доведеться поводитися на майбутньому ОЛПі (якщо можна буде оминути “пересилку”). Краще вже бути хоч з будь-якою, але таки готовою “програмою”. Цей фактор було продумано,враховано, і відповідь на запитання: “Що будемо робити далі?” була готова: “На роботу не вийдемо – ні на важку, ні на легку! Жодну! Це принципово!”. Така загальна “спонтанна” постанова сприйнялася дуже легко. Адже жоден зек не хотів працювати. Від того часу, як праця була застосована як кара, її зек зненавидів так само, як саму неволю. Був би лишень привід, хоча б для самозбереження. Привід був: “Ми люди вибраковані, інваліди!”.

Цю ідею вдалося поширити дуже швидко й успішно.

Минуло кілька тижнів, як прибульців з Колими почали готувати до етапу. Насамперед вигнали з бараків і зачитали реєстри людей “повагонно”. Згідно з тими реєстрами заганяли партіями до “бані” і там робили “санабработку”: голили всеньке тіло, вводили якусь вакцину під шкіру на плечах і цікавилися, чи кожний “адєт па формє”. Тільки цікавилися, бо нікому нічого не видавали – ні з одягу, ні взуття.

Одного погожого дня пізньої осені чи початку зими людей вивели через відчинену браму, “канвой прінял”, і запровадили усіх – десь 750 душ – на залізничну станцію “Угольная”, загнали в “телятники”, які вже були густо обдротовані, і двері закнеблювали сталевими засувами. То було під вечір, і баланду-”ужін” видали ще в зоні. Люди були відносно неголодні, операція із завантаженням відбулася спокійно.

Неочікувано наш “потяг” рушив з місця і покотився у бік Хабаровська. На початку люди спокійно розмістилися на настилах-нарах, притрушених ріденько соломою. На середині кожного вагона стояла пріснопам’ятна “пєчка” із залізної бочки у шторц (для вугілля) і побіч неї – діра з “вазоном” і накривкою, для “персональних потреб”. Так було дотепер, так є і так буде завше, поки існуватиме російська, помальована на червоно, імперія.

Із усієї компанії з Магадана ми з Онуфрієм Перуном опинилися в одному вагоні. Решта із нашої групи їхали у різних суміжних вагонах.

Уже почалася пора ранніх морозів, і всюди лежав непорочно-білий пласт снігу. У вагонах палилося. Етаповані зеки не відчували, зрештою, холоду так гостро, бо були призвичаєні ще з Колими...

Годували переважно два рази на добу, коли мінялася служба конвою. Хліб (який вже дійсно був хлібом) видавали готовий, розважений на пайки; баланда була значно краща. Вже в Магадані і дотепер виразно було видно, з чого вона була зварена: овес, чи китайське просо-”чумиза”, або грубо розмелене жито. Крім того, ще давали “чай” – брудну теплу водичку. Але цукру на пайку не видавали – “чай” був відразу засолоджений. Чи обкрадали? Арештант завжди був упевнений, що його обкрадають. Залишимо йому це переконання навіки, навіть тоді, коли він міг помилятися.

У дорозі всяк старався відгадати, куди везуть. Хтось ще в Находці пустив чутку, що на південь – Казахстан, та ще й на напіввільне, розконвойоване поселення. Тішили себе люди, як могли. Яке ж було розчарування, коли проминули Байкал і за Іркутськом повернули впрост на північ. І не зупинилися, поки не завезли до кінця залізничного шляху, започаткованого на той час, – БАМу.

Розвантажили ген за Шестаково і прогнали ще трохи пішим етапом до берегів ріки Лени. Загнали у порожній старий ОЛП № 523, за адресою: Иркутская область, Нижнеилимский район, п/о Шестаково, п/я 90/5-523.

Увесь етап, без втрат ще від самого Магадана, запустили через відчинену браму навіть без традиційного обшуку-”шмону”. Табірна адміністрація була вже на місці, і біля вахти стояли всі начальники з начальником гарнізону включно. Приглядалися насторожено – цього приховати перед бувалими в’язнями начальники не змогли.

Табір був розрахований приблизно на 800 осіб. Отже, місця всім вистачало. Дрова для опалу були на місці, в “проізводствєнной зонє”, треба було тільки туди піти з надзорцем, нарізати пилою, наколоти і принести в барак. Наш “лепіла” “фельдшер” якимсь чином зостався при брамі на самому кінці і під опікою зайшов у амбулаторію й там замкнувся. Усі ж “недобитки” самі розмістилися у бараках, кому де сподобалося і хто з ким хотів. Ромко Німий, цей безстрашний і хоробрий красень, навіть у тих умовах уже мав свою ватагу. Чи не його заслуга в тому, що на новому місці з’явилося “розпорядження”: “На роботу без дозволу не виходити, навіть – на кухню; а на виклик будь-якого начальника зек піде тільки в зоні, а не за вахту, і тільки в компанії групи кількох товаришів!”.

Михайло, Онуфрій, Павло Сидорук, колишній капітан корабля на Чорному морі (назва корабля забулася) Яків Йоффе і ще кілька хлопців розмістилися в одному бараку, ген у кінці секції на долішніх нарах. Поруч зайняли місця каліки, якими опікувався Павло: Василько – зовсім темний на очі (втратив зір на Колимі в шахті), Дмитро Палагійчук, родом десь чи не з Долини на Прикарпатті, Іван Хоменко – летун-винищувач із воєнного часу, що мав ушкоджені ноги (ходив при допомозі милиць), тепер – “художник” у зоні. Решта, як і всі, були менш-більш знайомі між собою, процедура із заселенням закінчилася десь біля полудня.

Ще через яку годину часу до зони зайшов сам начальник табору. Він промовив досить увічливо, як це міг зробити начальник при арештантах узагалі:

– Вам належиться “кармйошка” ще сьогодні! Між вами є кухар, то нехай візьме двох помічників і йде на вахту. Звідти їх відпровадять на склад за продуктами!

– Начальник! – гукнув хтось із глибини секції. – А ти маєш тут жінку? – кілька людей голосно засміялися.

Начальник сполотнів від такого зухвальства, але, видно, ще перед тим, ніж зайти у зону та ще й у барак, вирішив не вступати у конфлікт і поводитися якомога стримано (“характеристику” на дорогу виписали нам ще в Магадані. Яка вона була – свідчило те, як нас приймали від самого початку, коли ми ступили на сушу ще в Находці. Видно, не дуже вона була похвальна). Він якусь мить промовчав, зібрався з духом і, пересилюючи себе, таки відповів:

– Так! Жінка і діти теж тут зі мною!

– Ти приїхав сюди за “длінним рубльом”? На заробітки? А ми непрацездатні! Отже, нехай твоя жінка йде та варить нам на кухні, ми працювати тут на тебе не збираємося! Ха-ха-ха!!!

Начальник не промовив жодного слова. Повернувся, вийшов з барака і твердим кроком попрямував на вахту та зник за прохідною.

Такий “виступ” окремого в’язня міг розглядатися як хоробрість або й – “геройство”. Тим більше, що йому за те “нічого не було”, і можна було сподіватися, що й нічого не буде потім. Бо кожний надіявся на те, що за попередньою домовленістю, “якщо когось будуть викликати, то підуть з ним інші гуртом”. Але відчувалася якась незручність, одним словом, вийшов ляпсус. Несхвально відгукнутися на таку репліку ніхто не зважився.

Чутки про цю розмову блискавично поширилися по всьому таборі. Ми в той час сиділи на нарах, розмовляли про всячину на новому місці, як хтось із суміжного бараку зайшов і розповів про бесіду із самим начальником, та ще з відповідним коментарем – “які ми сміливі – не боїмося зневажити самого начальника”.

Ніхто на це не відізвався, ніхто “сміливця” не похвалив, ні не погудив. Може би, хтось і обізвався, але йшлося про їжу, а іншого способу, як самим собі принести продукти на кухню, зварити і роздати кожному окремо, не було. Як чинитиме тепер начальник – не міг відгадати ніхто. Піти “перепрошувати” начальника? Хто ж на таке зважиться?! А подарувати “кровну” пайку за дротами хоч раз не погодиться ніхто.

Справу вирішив Федір Жарко – досить відомий співак і бандурист із Києва. Він теж на цей час сидів на нарах і слухав, що говорять інші, бо сам він був дуже маломовний. Він подумав трохи і промовив ніби сам до себе:

– То трохи не обдуманий вчинок, якщо то правда! На роботу ніхто нікого ще не виганяв! А їсти люди таки мусять – ніхто нам готувати не буде! Начальник вже, напевно, зателефонував до Управління про всяк випадок; не знаємо, що йому відповіли. Я особисто голодовки не оголошую, думаю, що таких, як я, у зоні навіть більшість. Хто не хоче їсти, коли йому жінка начальника не зварить, то нехай не їсть! Я піду і пошукаю кухаря; тут є, приїхав з нами кухар, я його знаю.

Федір вийшов. Минуло, може, півгодини часу, як Федір Жарко сам пішов попереду, а за ним – кухар із двома хлопцями. Вони попрямували на вахту.

...З ким він там домовлявся, “вибачався” чи ні – ніхто не знав. Жарко повернувся від вахти сам, кухаря з помічниками пропустили через прохідну за зону. Невдовзі вони повернулися: тягли за собою двоколісну гарбу, а на ній – денний раціон сухого субстрату на приварок для усієї залоги, приетапованої з Находки.

...На “ужін” покликали вже геть затемна (ніхто не клався спати, чекав, бо всі знали, що “кармйошка” буде). Всі смирно, “по-вагонно” пішли і спожили, що кухар зварив; ніхто не відмовився з тої причини, що їжу не зготувала жінка начальника.

Той випадок можна би й не згадувати, якби це не насторожило Михайла. Минуло ще кілька днів, коли він висловився з того приводу:

– Нерозумно! У такому випадку я, наприклад, якщо був би на місці начальника, потримав би таких “штрайкарів” зо три дні без харчів, поки би на колінах не приповзли! Адже можемо себе уявити на його місці.

Минали дні, на роботу ніхто не виганяв, не було внутрішнього керівництва: старости зони, нарядчика тощо; людей не ділили на бригади. У зоні чергували надзорці, нікого не зачіпали. Ще намагалися виганяти на перевірку: ніхто не виходив “строїтса”; тоді заганяли в бараки, щоби там порахувати. Зеки відчули послаблення – частина залишалася у бараках, інші на той час вешталися по зоні, щоби насолити “надзіратєлям”. Як чергові надзорці вив’язувалися з цього “положення” – не знаємо дотепер, бо перевірити людей за кількістю мусили.

Сніг падав щоденно. На початку січня доводилося прогортати проходи між бараками і доріжку до вахти. І цього в’язні не хотіли робити. Біля вахти прокидали сніг безконвойники з кримінальників, поміж бараками було годі пройти. Ранками не можна було відчинити двері, щоби вийти, оскільки двері відчинялися надвір, як, належалося за режимним приписом. Таки довелося відгортати кучугури, щоби вийти хоча б до столовки.

Наспів Святий Вечір – шостого січня. “Штаб” (неоголошений) вирішив, що цей Вечір і наступне Різдво Христове відсвяткуємо. Вибрали “делегацію” і післали на вахту, щоби випустили кількох зеків за зону, в ліс, вирубати і принести ялинку. Хлопці повернулися з нічим: “Нє паложено!”. Тоді хтось гукнув, люди вийшли з бараків і рушили натовпом до воріт. З вахти вийшов сержант і запитав, про що йдеться.

– Начальника сюди! Або нам “йолку”, або ламаємо браму!

– Січас далажу! – гукнув з вахти сержант.

Хлопці топталися перед брамою, очікуючи відповіді. Не розходилися до бараків. Знайшовся якийсь нетерплячий “смільчак”, який закликав: “Хлопці! Гайда, потиснемо на браму, зламаємо! Вони нас бояться!”. Сміливих не знайшлося, хтось навіть крикнув: “Провокатор!”, і все заспокоїлося. Видно було, що ніхто не схвалив цієї затії.

Через яких десять хвилин із прохідної вийшов черговий офіцер з червоною опаскою на рукаві: “Успакойтєсь! Будєт вам йолка?”.

– А нам що робити? Чекати? – запитав хтось з гурту.

– Як знаєте! Якщо вам ліпше тут мерзнути, то стійте! – повернувся і зник у прохідній.

Хлопці ніби й не мали причини довше зоставатися біля брами. Декотрі пропонували розійтися, інші, вперті, заперечували і наполягали стояти до “переможного кінця”. Загальна маса кулилася на морозі і чекала, щоби вчинити “так, як усі”. Котрийсь таки відлучився і рішуче пішов до барака. За ним відразу, без слів, усі покинули майданчик біля воріт і поквапцем розійшлися.

Закінчувався короткий сибірський день. Смеркалося. Про ялинку майже забули, бо ніхто не згадував. Тим часом Онуфрій пішов по секціях, назбирав усяких кольорових папірчиків, шматинок; знайшлося дещо й у нашого художника. Роман Німий ще з ранку побував на кухні, і вони з кухарем вирішили, як організувати стіл спільної Вечері – не в столовці, а в бараках. То було майже неможливо, бо посуду на всіх разом не вистачало, але одну секцію можна було забезпечити.

Було вирішено: якщо не буде хоч гіллячки із смеречини, то прикрасять стовпчик-підпорку нар. Але снувалося якесь відчуття, що таки вдасться отримати бодай частинку живої ялини.

Уже геть стемніло, як від вахти хтось крикнув: “Прінімай товар!”. Вибігли Онуфрій і Ромко. З’явилося ще декілька хлопців із сусідніх бараків. Брама була відчинена. На майданчику, де ще недавно товпилися хлопці, готові “розвалити браму”, стояла конячка, запряжена в історичні “оглоблі і дугу”. Вона притягнула санки-”розвальні”, а на них – красуню смерічку, ялинку тільки з пня. Поганяч-безконвойник скинув смерічку на сніг, завернув коника, крикнув:”Ну!” – і зник за воротами. Брама зачинилася.

Ялинку занесли в секцію у новому бараці, де було ширше, там заздалегідь готували місце для спільної Святої Вечері. Деревце закріпили посеред секції, між нарами, на столі, і Перун з помічниками почав його прикрашати чим Бог послав. Художник, харків’янин Хоменко, мав у запасі ще якісь фарби, допомагав Онуфрієві і, властиво, був головним організатором цієї затії. Під кінець на самому чубку ялинки прикріпили Тризуб із цупкого паперу, помальований жовтою фарбою зі “скарбниці” художника. Хтось перший заплескав у долоні, за ним заплескали майже всі. Святкова ялинка була готова.

З інших секцій позносили грубо змонтовані столи на перехрестях, поставили уздовж поміж нарами, занесли й незграбні табірні ослони.

Чекали “сигналу” із кухні, коли буде “кутя” готова. Не зайвим буде нагадати, що то була звичайна табірна баланда, із того самого субстрату, що й завжди. Тільки тепер її подадуть на стіл у барак. Подадуть тим (їхню-таки порцію), хто запрошений за спільний стіл. Решта людей споживали свою “кровну” в столовці, як завжди.

Михайло запропонував, щоби за святочний стіл запросити представників усіх національностей, які були в певній кількості чи тільки одиниці в складі населення зони. Був поляк – майор польської армії, родом із Долини; німець – огрядної статури, але виснажений вкрай, колишній фізик-ядерник з Берліна; узбек Мамедов, колишній офіцер, великий прихильник українців. Найчисленніші гості були-таки литовці, латиші, естонці, Пригадується, був і фін. Із рідкісних представників був бельгієць Карло (прізвище забулося), що ще з Магадана здружився із Перуном та мною. Може, тут послужило причиною те, що ми могли обходитися без російської мови.

Михайло спеціально запросив Володимира Горбового і післав за фельдшером у амбулаторію. Фельдшер посланця не прийняв, запитав через зачинені двері, “хто і чого прийшов”. Різко відмовився від запрошення і на тому кінець. Нашу компанію з Михайлом на чолі це не лише здивувало, а й стурбувало.

Надійшов слушний час, стіл був готовий. Гостей чи не Всеволод Пшеп’юрський запросив зайняти місця при столі. Ми всі разом помолилися (по-українськи, розуміється). Онуфрій ще промовив кілька слів про важливість моменту, і всі спожили, що було приготоване для оказії. Відчувалася якась виняткова святковість та урочистість цієї події.

Із росіян був присутній тільки кухар, бо у зоні їх більше не було. Був ще Паша (Павло) Паков, але цей вперто називав себе українцем, бо вважав, що він нащадок якогось “Паки”, виселеного колись з України в бори Архангельщини. Не дивниця, бо останнім часом представників титульної нації цього краю було дуже мало. Кухар був худорлявою, високого росту людиною, трошки сутулуватий, дуже мовчазний. У Находці він один із перших запротестував проти поведінки конвою на причалі. Якраз він засоромлював хлопчиськ-червонопогонників, що вони конвоюють “сваїх атцоф, нєдагнівшіх в акопах ва время вайни”. Таких “атцоф” (може, крім нього) між нами не було, але то був дуже переконливий аргумент. Жаль, що не запам’яталося його ім’я. А він кілька разів намагався щось сказати, тільки його заспокоювали, що Вечеря ще не закінчена, отже, слід зачекати.

Спожили, що Бог післав. Залишили у мисці дещицю для тих, кого нема між нами: “Хто в дорозі, на морозі, на морі чи в полі!”. Помолилися ще раз, і хтось почав: “Бог предвічний народився! Прийшов днесь із небес...”. Молилися і колядували українці, підтягували (принаймні старалися) прибалтійці. Представники тих народів, де цей елемент культури відсутній, урочисто стояли, як при виконанні державного гімну. Серед запрошених були й магометани.

Жвавий Чабуа попросив усіх сісти, а сам подякував українцям за те, що й у таких умовах “не присохли душею”, нагадав всім у зоні сущим, що можуть послужити прикладом для інших націй і віросповідань, як треба берегти і шанувати свій народний “скарб”.

Відразу вибачився, що втручається,і попросив дозволити щось сказати “русскаму челавєку”, оскільки він просить слова. А слова просив кухар. Хтось таки вимовив:

– Хай говорить, хто хоче ! Тож не колгоспні збори, щоби ще слово давати! Говоріть, люди, говоріть усі!

Кухар дійсно стояв увесь той час, чекав, коли можна буде щось сказати. Щоби ж хоч приблизно зберегти зміст, повторимо виступ його рідною мовою;

– Друзья мои! Я – представитель самого численного народа – здесь, по сути, один! Я – русский человек! Я сын русского народа – плоть от плоти! Я люблю свою матушку Россию, как и подобает порядочному человеку. И меня моя мать крестила с попом. Но молитвы не научила.

А вот в зоне-то – хожу чужаком! Не моя это зона. И прижиться-то не к кому. Чувствую, как меня... ну... не скажу “презирают”, но – не замечают. Я как бы в ответе перед вами, а особенно – перед украинцами, которые и составляют основу лагерного населения. А не встретил я здесь ни одного плохого представителя любой нации. Люди как люди – нам бы поучиться...

Друзья! Поверьте! Мне стыдно перед вами, перед всем миром, за мой народ, за мою тупо-глупую Россию. Топчется она своими лаптями по всех захваченных народах, по их совести и культуре. Грабит, портит все, что под руку попадается, да еще этого мало, оскорбляет и плюет в лицо тому, чей хлеб-то жует. Да уважать себя заставляет. Заставляет! Забыв старую русскую поговорку: “Насилу мил не будешь!”. Все плохие, только мы хорошие: чухна, хохол репанный, черномазый кавказец, черножопый казах; северные народы – это вообще обезьяны! А “свинное ухо?” А насильственное “кормление” свиным салом тех, кто от поколений свинины не употреблял!

Скажете: это не политика? мелочи, баловство “невежд” безвинное? Нееет! Это политика! Большая политика! Нас приучают к этому от веков – дома и в школе, на работе и в армии!

А во что это вылилось? В лагеря! Мне стыдно за лагеря! Нет их нигде в мире! Да и немцев то мы научили, как людей, лучших за себя, содержать и гноить за колючей проволокой! Не чужой же дядя пришел в Россию наводить такие порядки! Во что превратили ми страну? Сплошные тюрьмы да лагеря! Да “лубянки”, да “централки”! А там люди, да что побогаче умом-разумом! Добро бы – преступники! Дак – нет: что лучше й благороднее – здесь!

Но это не вечно же! Конец будет! Сколько веревочке не виться... А будет, непременно будет! И придется ответ держать. За все содеянное и несодеянное! И ляжет это пятном-проклятием на совесть грядущих поколений, безвинных поколений!

А вот вы, украинцы! Вы молитесь, а мы матерщинимся. Мы церкви развалили, а тюрьму построили. Вы же и в тюрьме молитесь, вам и здесь Божий храм. За это я вам благодарен – за все: что пригласили меня в такой день, день Рождества Христова! Спасибо вам!

Кухар сів на ослін, а присутні люди ще слухали – тихо було дійсно, як у храмі.

Встав з ослона поляк і теж висловив свої враження з приводу “сміливого поступку” української громади і зауважив, що такий жест засвідчує, що відчувається послаблення у всій системі ГУЛАГу. Прихильно і з вдячністю висловився також капітан Йоффе.

Я попросив Петра Зайчика підійти до Михайла і запитати, чи є потреба щось і нам сказати. Михайло шепнув Петрові, що в тих обставинах нема сенсу говорити: “Ми святкуємо, запросили на свята гостей, то не маємо наміру влаштовувати “мітинги” з цього приводу. А люди нехай виговоряться!”.

Краще не скажеш.

Настав час “атбоя”, тобто нічного режиму. Зайшов черговий надзорець нам про це нагадати. Його притримали два хлопці за рамена і попросили присісти за стіл. Розуміється – не вгощатися, бо їсти не було що, а для пристойності. І він сів біля ялинки. Але враз опам’ятався, схопився на ноги і збуджено вимовив:

– Ви што!? Я же при службє! Нє паложено ссс... заключоннимі! – швидко повернувся і вибіг із секції надвір.

Ялинка простояла ще до Старого “Нового року”. Усі в зоні встигли її відвідати. Потім її спалили у печі цього бараку.

У цьому ЛП-523 ми таки перезимували до ранньої весни 1955 року. Десь у квітні нас вигнали із зони “с вєшчамі” і відконвоювали до тупикового залізничного полустанку. Загнали у готові вже вагони-”телятники” і повезли нас у зворотному напрямку. Минули Братськ, зупинилися у Чунському районі; висадили з вагонів і загнали у найближчий ЛП-02. Табір великий, приблизно теж на 800 місць. Усіх нас дивувала поведінка конвою і табірної “надзорслужби”: всюди, на шляху етапування – як у дорозі, так і у вагонах, до нікого особливо не чіплялися, були радше якісь байдужі, знеохочені. Очікували терпеливо, поки зеки вишикуються в колону біля вагонів, відтак числили по п’ятдесят осіб і передавали під окремий конвой кожну таку групу. Прогнали від залізничного шляху через видолинок на підвищене місце, де й був розташований ЛП-02. Начальник і решта обмеженої адміністрації були вже на місці. Відчинили браму, надзорці ще формально обмацали (“прошмонали”) кожного, і нас гурмою запустили у зону.

Щось сталося, щось “вийшло з ладу” у цій системі – десь поділася ота діловитість, нагінка, метушня при етапуванні людей.

У зону ніхто з наглядачів не заходив, не розміщав – усяк влаштовувався з ким хотів і де хотів. Наш “лєпіла” знову замкнувся в амбулаторії. Тим часом у зону призначили якусь дівчину-фельдшера, і йому довелося вибратися у барак.

ОЛП-02 був заселений дотепер політв’язнями-жінками. Ще залишилися сліди їх недавнього перебування. Але назагал бараки були менш запущені, ніж у інших, чоловічих, зонах. Принаймні чистіше було у загальноужиткових місцях: на кухні, в табірних туалетах тощо. Жінки працювали тільки на вирубці деревини у лісі. Допоміжні господарчі служби: кравецькі, шевські, столярні, слюсарні майстерні були винесені поза межі основного частоколу, і на роботу туди виводили разом із “розводом”. Такої системи мені не доводилося зустрічати дотепер ніде, бо всюди такі служби мали відгороджене місце в обрубі основної зони. Нари двоярусні, суцільні, але щільні.

Ми з Онуфрієм “поселилися” разом у секції крайнього кутового барака, на долішніх нарах. Над нами, на горішніх нарах, розмістилися: Ромко Німий, Василь Шніцер і Петро Зайчик. Михайло поселився у суміжному бараку, а з ним: Всеволод Пшеп’юрський. Саша Єльцин родом із Алма-Ати, Федір Жарко і ще хтось з більш активних хлопців. Ще одну групу творив Павло Сидорук з Ківерців, разом зі своїми каліками: Васильком, що осліп на Колимі, Дмитром на ногах-обрубках після обмороження, художником на милицях. Люди взагалі шанували Павла за його сердечність і співчутливість.

Залізяку-”гонг”, по якій товкли колись на побудку і на розвод, хтось із в жінками в’язнів зняв з “шибенички” і закинув біля вахти. Начальники не були дуже вдоволені тим, бо не можна було навіть на перевірку “задзвонити”. Та це було не потрібно: стояло тепле літо, дні довгі. Продукти на кухні кількісно не збільшилися, але якісно були набагато кращими, ніж досі. Вистачило надзорцеві стати біля вахти і крикнути: “На павєрку!”, як люди виходили з бараків і ставали у ряди, щоби їх порахувати. Хто не міг або не хотів, то залишався в бараці, але не вештався по території.

Що було для в’язня найголовніше? А те, що режим неймовірно ослаб, історичний “дрин” щез, начальники не присікалися без причини. Найголовніше те, що люди не виходили на виснажливу роботу, не проливали піт за шайд деревини. Разом з тим, не страждали психічно, очікуючи ненависного поклику на “розвод”. Усе було позаду!

Однак частина зеків, налаштованих песимістично, настрій собі намагалася зіпсувати й іншим. “Е, зачекайте! Не тішмося, не думаймо, що про нас забули! Ми ще заплатимо за кожний черпак баланди, що ми з’їли тепер. Начальство нам того не подарує!” Завжди є така категорія людей, яким що не дай, то все одно гірко в устах від власної жовчі. Адже не тільки відчувалося, а й було видно, що вже після смерті Сталіна почалося повільне, але невідворотне “потепління” у системі в’язниць і таборів. Найкращою прикметою було те, що такий довголітній табірний “кліщ”, як Михайло Сорока, впевнено прогнозував повний провал каральної системи. А з цим – колапс державного устрою та імперії загалом. Михайло був подиву гідною особистістю: його аргументи на підтвердження власних припущень були обґрунтовані, оперті на висновках його власних спостережень за ходом подій в імперії останнім часом. Звідкись він брав інформацію про “дрібниці” в державі, співставляв, аналізував, приходив до певного висновку, передбачав наслідки на найближчу і дальню перспективу. І не помилявся. Ніколи!

Настало літо. Благодатне тепло, тиха, без вітрів, погода і мертва тиша сибірського краю були вже незвичними для торішніх колимчан. Спокій і безконечний відпочинок повертали моральні та фізичні сили ще вчорашнім дистрофікам, пригнобленим невільникам у шахтах і шурфах вічної мерзлоти, їсти хотілося, але голоду не було – пайка і черпак не пропадали. До “раціону” входив переважно овес.

Від перших днів було налагоджено систему табірного побуту: урухомлено внутрішню обслугу – це, в першу чергу, кухня, фризієрня (“парікмахєрская”), почерговий догляд за чистотою у бараках тощо. Звичних “служб” режимної системи не було: це – старости зони і його помічників, нарядчика (жаль! нема українського відповідника такого влучного терміна), ні “совєт-актіва” для самобичування зеків у зоні без присутності зовнішніх служб. “Парікмахєром” був уже згаданий Петро Зайчик, в амбулаторії крутився Всеволод Пшеп’юрський.

Якось у зону зайшов-таки начальник з двома офіцерами нижчого рангу, зайшли у барак ППЧ (де, зрештою, були кабінети для “кума” і начальника КВЧ – “культурно-воспітательной часті”). Мали з собою папери зі списками колишніх бригадирів, кравців, шевців та інших “придурків” з попередніх часів. Усю цю вибірку вони зробили з “Формулярів”, де зберігалися послужні посади, записані колись раніше. Послали надзорців у бараки зі списками, щоби цих людей скликати на нараду (“совєщаніє”). Це була ще одна неймовірна дотепер річ: “нарада” начальства разом із в’язнями. Після усього пережитого до цього часу таке не вкладалося у голові зека і тому викликало підозріння: чи це часом не підступ? Адже ніхто з бувалих арештантів не сумнівався, що по той бік дротів ламають собі голови не тільки місцеві начальники: “Що зробити, як загнати на роботу “дармоїдів”, щоби даром пайку не їли?”, а й в Управлінні когось від цього голова боліла.

Минуло трохи часу, поки в бараках вирішували: “йти-не йти” на те “совєщаніє” в ППЧ. Думаю, що не обійшлося без того, щоби не запитали Михайла, як у цьому випадку вчинити. Врешті, таки зібрали компанію охочих і пішли гурмою до начальства. Начальник, мабуть, очікував такого, бо нічого не сказав, тільки посміхнувся і промовив: “Распалагайтесь паудобнєє! Пазнакомімса!”.

Майже всі зеки від того часу, як потрапили до рук отим представникам влади над владою, такої “фамільярності” ще не спостерігали. Тому сприйняли насторожено, трактуючи це як принаду на гачку, для некмітливих. Арештанти розсілися попід стінами на підлозі і мовчали.

– Як вам живеться на новому місці? – почав начальник (зрозуміло, що бесіда велася російською).

Ніхто на те запитання не відповів, тільки декотрі здвигнули плечима.

– Як вас годують? Чи отримуєте все на кухні, що “положено”?

– Усе нормально, гражданін начальник! – відповів хтось.

– Може, є якісь скарги? Я вас радо вислухаю і, коли треба, вживу заходів!

Хтось заворушився, розвів руками у відповідь. Мовчали.

– Нема! У такому разі, якщо будуть потреби, – пишіть заяви на моє ім’я: “Начальніку лаготделєнія от такого-то” і так далі. Але я вас не для того покликав! Є тут ті, кого я покликав за списком? (Пауза.) Є, розуміється. Так от: вам, безумовно, надоїло байдики бити. Відпочили досхочу. Та й зайва копійка не завадить! Розумію: вам не платили останніми роками за роботу. А я буду вам платити за нормативом ИТЛ, тобто за побутовим режимом. А будуть у вас грошики, дивись, – і внутрішній “ларьок” відкриємо у зоні, зайвий кілограм цукру не завадить нікому! Раджу: від завтра займіться організацією лісоповальних бригад самі між собою. Ви практику вже маєте. Дотепер ми призначали вам нарядчика, бригадирів тощо; тепер поставте своїх самі, хто вам підходить.

Може, не всі відразу вийдуть на повал. Але побачать перевагу... “Харошій прімєр заразітелєн!” – промовив і всміхнувся. – Бо, самі розумієте, ніхто вас даром не харчуватиме, зодягати і взувати не буде. “Кто нє работаєт, тот нє єст!” Я і так стримую Управління від рішучих заходів, але так далі тривати не може!

Ніхто із зеків нічого на це не сказав, офіцери теж сиділи похнюпившись – “собраніє” було вичерпане. Тому начальник, уже більш холодно, майже вигукнув: “Думайтє, но нє долго!”. Встав з місця і продовжив: “Єслі не хатіте імєть нєпріятностей!”. Вийшов, за ним – його супутники, не зачинивши за собою дверей.

Люди галасливою ватагою вийшли теж і розійшлися по бараках. Ще того самого дня ми сиділи “на крильці”’ на причілку одного із бараків – з Михайлом, Перуном, Ромком Німим, Пшеп’юрським і невідлучним Йоффе, обговорювали “совєщаніє” і пропозицію начальника. Не це було найважливіше, заінтригувало те, чому начальник вирішив так “здружитися” із зеками і говорити з ними “на равних”?

Адже простіше було вчинити так, як зробили в Караганді, на Воркуті чи в Норильську: розрізати дроти огорожі, розламати частокіл і вимісити все танками. А ще розумніше – не дати їсти. Це й створювало загадку, бо в добрі наміри начальства ніхто не вірив. Здурити в’язня, що працювати в неволі – то ліпше, ніж сидіти в бараці і не йти на роботу, – не можна було. “Лучше кашки не долож – на работу не тревож!” – ось золоте правило – і не тільки в неволі. Навіть в Управлінні такого не могли не знати. Що так довго тривати не може – ніхто не сумнівався.

Тим часом уже охопив людей той не вияснений донині психоз: байдужість до всього – дай їсти чи ні, стріляй чи псами трави і розірви – один біс! То не був активний бунт, який би дав підстави для “рішучих заходів”. Байдуже! Апатія – зек уже й замислюватися не хотів над тим, що з ним буде далі.

Пропозиція начальника – сформувати бригади і вийти на роботу у ліс – таки розворушила збайдужілих в’язнів. Створився стихійний “актив”, який виніс постанову: “Страйк!”. Чи то було потрібне тоді – важко сказати сьогодні, бо на той час на роботу ще силоміць не виганяли. Наразі то була лише “пропозиція”. Зеки сприйняли її як перший сигнал, що скоро погонять на лісоповал. Майже усі вже знали, що то таке. “Під лучок” чи “бодаться с сасной” ніхто не хотів. Значить, належалося всім відмовитися від виходу на роботу – без винятку.

Велика частина людей погодилась би вийти на роботу, керуючись страхом і “розумом”: “Щоби не було гірше!”. Найбільше було таких, кому було байдуже: “Яка буде команда, так і зроблять”. У таких випадках вирішує рішучість найбільш сміливих і радикальних натур. Можливий страйк був запроваджений і “погоджений” звичайним наказом у секціях. Хто ж наказав? Оцей несанкціонований “актив” стихійних ватажків!

До Михайла Сороки ми не допустили жодних “делегацій” для безпосереднього контакту – стукачі не мали підстав щось сказати “кумові” про його “вплив на маси”. Хоча можливість доносів була паралізована, однак щось могло статися в майбутньому.

У своєму вузькому колі ми обговорювали кожну дрібницю табірного буття. На цей раз ми дотримувалися думки, що найкраще буде відмовитися від виходу на роботу, якщо вдасться таке здійснити. Найкращим розповсюджувачем нашої “точки зору” був Петро Зайчик – цей “придурок-парикмахер”. Він цілими днями когось голив і стриг, тому у його будці біля самої вахти (мав бритви) завше хтось був і там постійно велися бесіди. Петро встигав на роботі і вмів дати зрозуміти, як він ставиться до такого рішення, як страйк. Всі ж знали, з ким він тримає компанію.

Михайло у таких випадках тільки “не заперечував” або не схвалював – цього було досить. Зате зовсім відкрито висловлювався за збереження життя кожного в’язня. Останнім часом він твердив, що є сенс вижити. За його спостереженнями, імперія рухалася до занепаду. Але бувало, що говорив “сам до себе”. З ним найбільше полемізував Федір Жарко. Цей чоловік вважав себе скривдженим, але якось ніби вже зрісся з цією системою і не завжди погоджувався із Сорокою. Усе ж не пропускав нагоди бути у нашій компанії. Прислухався до висновків Михайла, як вірний до проповіді священика у церкві. На чому ж Сорока опирав свої міркування про неминучий крах цього витвору хворої голови – СССР?

Михайло вважав, що у Росії робиться усе кардинально навпаки. Замість прогресу – регрес. У цій державі функціонують сили морального і соціального зла – свавільний деспотизм, фанатичний “комунізм” (говорив, що це не комунізм), який перейшов у стадію морочного забобону; войовнича і заздрісна темнота, замішана на примітивних інстинктах.

– Але ж те все, що ти кажеш, Михайле, воно є всюди на світі! Навіть більше! Шахрайство, наприклад, там більше розвинене, ніж у нас! – пробував заперечити Жарко.

– Так! Але “там”, як ти кажеш, те все поставлено поза законом, вважається таким, чого треба бодай встидатися і усувати як зло! А у “нас”, як ти висловився, ці збочення служать опорою державної політики! – пояснював своїм завше притишеним голосом Михайло (хто його запам’ятав, той пригадує цей тембр і “паузи” навіть у реченнях).

Особливе місце в роздумах Сороки займало ставлення “русских” до українців. Над тим він розмірковував і намагався якось то пояснити. Чомусь “русскіє” ставилися спокійно до інших народів, до їх мови – у першу чергу. Однак вистачить такому почути українське слово, як це викликало у нього якесь патологічне несприйняття. Оскільки цей вияв був притаманний майже всім “русскім” – від запамороченого чалдона, з темних борів Уралу, і до академіків у Москві та Ленінграді, то Михайло розмірковував, що так “навчити” було би неможливо. Ця хвороблива ненависть до всього українського, вщеплена у кров росіянина, не була обґрунтована, обавою збройного нападу на Москву українцями, адже це абсурд. То радше інтуїція, здогад, що Україна може відокремитися від імперії, а це – смерть “велічайшего гасударства”. За міркуваннями Михайла, вони не розуміли практичної потреби в цьому. Але це стосується пересічної маси “русского” населення. Письменні ж “стражі” усвідомлюють, що з втратою України порушується аж до руйнації уся система історичного і культурного коріння “русской государствєнності”. Російська “історична” легенда так спрепарована, що Київська Русь нібито є колискою російського царства. На думку росіян, це – наслідок перенесення столиці з Києва до Москви, у більш захищене і безпечне місце, тобто абсолютно механічний акт.

Михайло завжди твердив: “Вистачить Вкраїні вирватися з-під контролю Москви на п’ять років, щоби людям встигнути відкрити очі на очевидне, і вона зостанеться незалежною на віки вічні”. Однак відтоді минуло ще майже сорок років інтенсивної русифікації українського народу. Сорока не був в Україні від часу польської державності.

Його міркування не були сконденсовані в якийсь один період; це – те, що збережене в пам’яті за майже два роки нашого спільного перебування на етапах і за дротами, коли нам уже ніхто не перешкоджав розмовляти.

Якось Федір Жарко нагадав, що “ліквідація безграмотності” в Союзі у двадцяті роки “була визнана світом і навіть здивувала світ” тим, що за такий короткий час вдалося впоратися з таким великим відставанням у науці (Федір радше звіряв свої міркування з Михайловими).

– Дрімуча безграмотність панує донині у цьому “союзі”! – сказав на це Михайло. – Крім того, що всі навчилися читати і писати. То – “не здивували світ”, а обдурили світ! За грамотність тут відправляють за дроти! Перед учителем від віків у світі люди знімають капелюха, перед священиком – тим більше. А тут уже сама професія вчителя спрофанована до краю! А ти не зустрічав безграмотних учителів? А де плоди цієї грамотності? Чи не загальний занепад моралі і “грамотної”, культурної поведінки людей?”

Онуфрій Перун ніколи не встрягав у бесіду. Він завжди сидів тихо поруч і ловив кожне слово. Весь вільний час перебував у товаристві Михайла. А цей попросту любив Онуфрія – ділився з ним своїми найсокровеннішими думками і турботами. Окрім того, Сорока таки страждав від неволі набагато відчутніше, ніж решта в’язнів. Десь у Мордовії мордувалася в неволі його дружина Катруся. Від неї він раз у півроку отримував листа. Останнім часом отримав навіть фотографію. Як їй вдалося сфотографуватися – дивне диво! А у Львові ріс-виростав без батька-матері їх синок Богдан при дідусеві і бабусі. Знимки цього маленького хлопчика, Михайло показував нам по кілька разів: тішився сердега, вдивлявся годинами в личко свого нащадка. І писав до них листи. Чи доходили ці листи до сина і дружини в різні кінці світу?

Ще в Магадані і в трюмі корабля ми з Онуфрієм час від часу говорили по-німецьки. Бо останні роки не дуже сприяли тому, щоби зберегти в пам’яті бодай свою рідну мову. Німецьку мову, принаймні на побутовому рівні, ми ще знали непогано. Пробували й англійську. Онуфрій мав уже деякі навики з університету, я ж тільки освоїв початки простих речень, що сприйняв від молодого литовця Альгердаса ще у виробничій зоні, де він був на посаді фельдшера, а я латав дрантя, в яке зодягали зеків.

Уже на 52З-му ОЛПі ми вирішили вивчати іспанську мову, хоч би в граматичному і структурному обсязі, а лексичне наповнення можна буде згодом поступово збагатити. Онуфрій самотужки “тягнув” японську, мав навіть підручник (не можу тільки збагнути, де він його придбав) зі словником, який займав більшу частину товстого фоліянта.

Нам потрібні були книжки – граматика, підручник і словники. Я повинен був “знайти” гроші, а Онуфрій вже очікував готового і “товк” свої силяби по-японськи та ходив на “лекції” до Мулли, узбека, який володів загальнотюркським варіантом мови і добре писав-читав по-арабськи. Отже, Онуфрій добре ознайомився з арабською в’яззю. Цей фанат уже настільки володів французькою, що з дружиною (вона перебувала тоді в Красноярському краю) листувався по-французьки. Зрозуміло, що за той час вони тільки раз обмінялися листами. Онуфрій, цей дрібний на зріст колишній студент Чернівецького університету, мене інтригував, мені ж доводилося надробляти, щоби хоч дотримати “крок” із Перуном у намаганнях оволодіти мовами.

Оскільки в зоні й так не було ні копійки грошей, то я – єдиний – мав дозвіл від страйкуючих виходити за браму в “проізводственную зону” на заробітки. Шив я дещо начальникам і їх жінкам за готові гроші, хоч і не такі великі, як це коштувало би в ательє. З цього користували не тільки ми у своїй компанії.

У згаданий час я заробив на підручники і словники з іспанської мови. Для цього я взяв трохи більшу роботу і заробив цілих триста рублів готівкою. Вистачило на книги, ще й на фотографування зосталося. (Нагадаю, що у той час, коли я виходив на “заробітки”, у зону заходив аматор-фотограф і видурював останні рублики, які збереглися в зоні.) Таким чином сфотографувався і Михайло з Онуфрієм, в асисті Зайчика і Романа Німого. (Та фотографія могла зберегтися у Онуфрієвого сина Тараса, в Чернівцях).

Книжки надіслали нам з Москви своєчасно. Котрийсь з офіцерів викликав Перуна на вахту, а там йому вручили бандеролю, він же заплатив належну суму.

Вечорами ми частенько сиділи до “отбоя” і говорили про всячину. Якось я вибрав момент і запитав Михайла:

– Як ти дивишся на факт розвалу ОУН на дві фракції у 1940–1941 роках?

– Так, що Організація з того часу перестала мати той авторитет, який мала при Коновальцеві, а разом з тим – вплив навіть на свої власні ряди. Зрештою, у той час я переважно був за дротами, не мав можливості проаналізувати всю глибину трагедії...

– А до якої фракції зараховуєш себе? – запитав я напівжартом і недоречно.

– З якої рації ти мене про таке запитуєш? – перепитав спокійно Михайло. – Адже я нікому і ніколи не казав, що маю якусь причетність до будь-якої Організації!

Такої відповіді я не чекав, і то мене спантеличило. Я на мить розгубився. Онуфрій підоспів на нашу розмову і дуже уважно слухав.

– Я... Михайле, маю на увазі, що ти фігурував ще на процесі 1936 року. І в 1937 тебе судили!

– Це – інша річ! Але ні тоді, ні пізніше я ніколи і нікому не говорив, що належу взагалі до якоїсь організації чи партії! А тим більше – до ОУН. Я до жодної організації не належав ні тоді, ні тепер!

– Тоді чим пояснити?.. – я намагався ще щось сказати.

– Що “пояснити”? Організація – це виняткова таємниця! Так, здається? Дотримується строгої конспірації! У “Правильнику”, якщо не помиляюся, такі організації мають застереження, що за недотримання конспіративності належиться нести відповідальність. Принаймні так завжди було, при Гарібальді в Італії теж. Людина, яка вступила до подібної організації, була попереджена. Це раз. По-друге, про причетність до таємної організації не смів знати насамперед противник, проти кого скерована діяльність такої структури! Признатися до того, що належиш до ОУН навіть колезі чи рідній жінці, – вже зрада. То що казатипро тих, хто таку приналежність підтвердив на слідстві перед ворогом? По добрій волі чи з примусу?

На мою думку, кожний, хто під слідством підтвердив свою приналежність до ОУН, не смів того робити. На добрий рахунок, то є зрадник, порушник організаційного принципу дотримання строгої таємниці! Ти ж знову, якби належав до Організації, то знав би, що подібні запитання не ставляться у цьому середовищі в першу чергу! Я до жодної партії чи організації не належу! – повторив Сорока.

Не стільки я був здивований Михайловим “поясненням”, як Перун. Ми всі знали, що в зоні практично не було в’язня, який якщо колись був заангажований ОУН, а зберіг таємницю і щоби не сказав про це під слідством. Тепер уважалося навіть нормальним, щоби про це знали усі. До цього звиклося, і тому пояснення Сороки поставило нас “на місце”.

Наступного дня Онуфрій сказав мені: “Знаєш, мені соромно подивитися в очі Михайлові”. Я тільки дивувався, що у цьому добродушному характері закладена така сила принциповості, непохитності, мужності. Отже, Михайло Сорока ніде і ніколи нікому не сказав, що належить до будь-якої організації чи партії. Стверджувати таке поза його волею – нечесно і підло”.

Погожі літні дні поволі минали. Ми набирали сил, хоча харчів й не побільшувалося. Ознаки дистрофії помалу зникали, натрудоватілі ноги – ця прикмета тривалого голодування – помалу спласали. Зате свідомість загострювалася. У таких випадках люди прагнуть гуртуватися.

Якось ми сиділи з Онуфрієм над парадигмами іспанського дієслова. До нас підійшов на милицях хлопець зі зламаною ногою вище коліна, яка так і не зрослася. То був хороший юнак і частенько хотів принаймні “поговорити”. Тепер він прийшов з іншого барака з якимсь поважнішим наміром – це було видно по ньому.

– Ходімо на тамбур (“тамбур” – прибудівка на причілку барака), я маю щось вам казати! – промовив якось конфіденційно.

Ми покинули наші заняття і пішли за ним. Біля тамбура очікували вже якісь хлопці – цілий гурт. Мали споважнілі, заклопотані обличчя. Ми, безумовно, у зоні зналися, бодай з виду. Але ні Ромка, ні Петра Зайчика між ними не було. Ми привіталися “за руку”, і один з них, сміливіший, приступив до нас і заявив:

– Я хотів вас обох повідомити, що ми створюємо в зоні таємну організацію! Бо, знаєте, то такий час, що ми мусимо бути організовані! – говорив він майже пошепки.

Ми якийсь час помовчали, а відтак Перун запитав:

– А як та організація називається?

– Го! Та назва є готова – ОУН! – заявив цей же хлопець.

– То чому ви нам про це кажете? Ви, наприклад, мене не знаєте аж так добре, щоби звіритися...

– Що ви кажете! Ми за вами обома давно слідкуємо! Нам треба вибрати провід! Як ви думаєте: Сорока може бути провідником? Він старший, та й – не гарно його не вибрати! Бо як довідається, то буде гніватися, що його обминули – не вибрали!

Мені блискавично пригадалося, що я вже десь зустрічався з такою “пропозицією” – створити ОУН в зоні. “Чи часом не провокація, як тоді?” – майнуло в голові.

Перун переводив погляд по обличчях “делегатів” чи, може, й самих організаторів. Не знав, мабуть, як до цього поставитися. Нарешті запитав мене: “Що ти на те скажеш?”.

– Вам, хлопці, не треба наразі йти з тим до Сороки. Ми йому скажемо самі, а він подумає і вирішить сам, як має зробити! – порадив я їм, і ми вже мали намір з Онуфрієм іти.

– То ми робимо “сходку” за четвертим бараком кажде пополудню! – гукнув нам уже навздогін котрийсь із ініціаторів організації.

Ми з Перуном з місця подалися до Михайла. Перун розповів про те, яка була бесіда з хлопцями. Михайло вислухав мовчки, із його лиця “вичитати” не можна було нічого.

– Завтра покличте їх кількох до мене! – сказав Сорока.

Наступного дня ми з Онуфрієм пішли на ту “сходку” на вказане місце. Перун заявив, щоби п’ять делегатів пішли з нами.

Коли ми прийшли, Михайло мовчки вийшов назустріч з бараку і сів на причілку впрост на землю.

– Сідайте, хлопці! Кажіть, які маєте справи до мене?

– Ми збираємо організацію, вже зголосилося багато! А вас ми запрошуємо бути головою проводу! Так ми вже всі вирішили! – заявив один із делегації.

– Я знаю, що організацію ви назвали “ОУН”! То має бути ще одна ОУН, чи то та сама, що вже є? – поцікавився Михайло.

– То та сама організація, тільки тут, у таборах! Нас тут є багато! То є сила! Як треба буде, то ми ті дроти рознесемо!

– Як ви маєте такий намір, то вам треба мати дозвіл на створення ну ніби філії ОУН; дозвіл від Головного Проводу, який вже ніби існує десь за кордоном! Маєте такий дозвіл-санкцію? Як ні, то ви створюєте ще одну організацію. Без такого дозволу не слід займатися самодіяльністю. А тут ще не просто дозвіл треба мати, а вказівку!

Я вам, хлопці, допомогти не можу! Робити дурниці – не радив би! Жодна організація тут не потрібна. А от організованість – ще й як! Тепер надійшли такі часи, що вже вижити буде можна. А вижити нам усім треба. На дроти нікого посилати не треба, і самим не раджу лізти! То не робота! За “організацію” нас усіх винищать, бо будуть мати причину! А шкода, бо нас уже мало залишилося!

Хлопці, похнюпившись, пішли собі геть...

Ще того самого дня нас усіх перевели униз, на ОЛП-010.

Розділ ІІ. ДО РІДНОГО ПОРОГА

Зима 1954–55 рр. Магаданське житло тих часів. В ньому мешкав чечен(нець) Саїдов, позбавлений права виїзду на “велику землю”

Отож, вкінці наша адреса: ЛП–0,10 – Чунський район Іркутської області, пошта Чукша п/о 90/2–0,10. Це теж колишня жіноча зона, покинута десь недавно.

Залишилися в минулому Карлаг, норильський “сабантуй” (побутова назва норильських подій), Колима, мандрівка Охотським морем у трюмах “Ногина”, пересилка у Находці й етап у закнебльованих “телятниках” до кінця започаткованого БАМу (залізнична лінія – “Байкало-Амурская магистраль”) на ріці Лені біля Усть-Кут. Про все вже була мова. Важливо те, що подорож відбувалася тепер у зворотному напрямку, тепер уже – зі Сходу на Захід, та при значно послабленому режимі. Цих “мандрівників” у Тайшетлазі на роботу не виганяли. Люди відпочивали, помалу позбувалися тривалої дистрофії; як мовиться, виходили з трансу, поверталися до свідомості.

Як звичайно, пересічні люди сприймають те, що відбувається, по-різному. Оскільки рутина тайшетлагівських ОЛПів практично не порушувалася, зеки “вкалували” (виснажувалися на непосильних роботах) у тих побутових умовах, які були тут постійно від ”ікс” часів, то більшість етапників пояснювали те байдикування своєю “геройською поставою” щодо місцевих табірних служб. Невихід на роботу називали “страйком”. Підтримувалося думку, що “вони” не можуть з нами справитися”, що “ми “їх” змусили”, тощо. Були й песимісти, які дотримувалися протилежної думки: “То все так не буде! Їхнє не пропаде, ще буде гірше!”.

Насправді ж від поведінки політв’язнів у 1954–1955 роках у зонах ГУЛАГу режим не залежав. Відчайдушні спроби – стихійні у своїй основі – щось змінити були розстріляні (Воркута), роздушені танками (Карлаг), розформовані – розсіяні в Норильську і т. ін. Кремль таких “дрібниць” тоді не брав до уваги. Тим більше було б абсурдом припустити, що він “перелякався”. То могло вплинути на підсилення “бдітєльності” на місцях у ЛП, і хтось отримав би стягнення за те, що прогавив, не забезпечив дотримання раз заведеного порядку, утримання зк/зк у встановленому законом режимі.

У той час (а це 1955 рік) почали звільняти “малоліток” (засуджених у віці до 18 років) і безнадійних інвалідів. Це були перші ластівки – політв’язні, які опинилися на так званій волі. Після норильських заворушень сваволя, щоправда, значно зменшилася; режимний устав, однак, не був порушений, механізм Лагуправлінь як у Сибіру, так і в усій радянській імперії працював злагоджено: люди були за дротами, виходили справно на “розвод”, годувалися “за нормою”, режимна служба чергувала у зоні ретельно: гарнізон виставляв пости на сторожових вежах, прострільна “запретка” зоставалася смертельною смугою, якби хтось до неї наблизився. Конвой “в путі слєдованія” не виявляв жодних послаблень, отож був небезпечний. Табірний “кум” ретельніше стежив за появою можливих ватажків “підбурювачів” до непокори, застосовував запобіжні заходи.

У повітрі “пахло” перемінами. Для зеків – на краще. Існує таке передчуття, хоч пояснити його годі. Приміром: як пояснити передчуття вибуху як Першої, так і Другої світових воєн?

Псевдосистема мобілізації виробничих сил (за принципом – раб і погонич) у цій квазідержаві рішуче відмовляла послуху. Весь ГУЛАГ зробився неприбутковою велетенською структурою. Маси людей – а їх мільйони! – як невільників, так і режимних адміністрацій перейшли у категорію зайвого, ба, збиткового баласту – на їхнє утримання йшли непомірні кошти, а користі – жодної. (Відомо, що в усьому світі існує проблема – утримання під замком засуджених злочинців.) Кожна держава рада би позбутися цього явища.

Безперечно, що у Москві ламали собі голову над питанням, як ліквідувати або хоча б реформувати цю систему. Правдоподібно, існувало кілька варіантів щодо вирішення цього клопоту. Можна було б застосувати випробуваний спосіб – винищити фізично (“зліквідувати” – словечко пролетарського вжитку), як то практикувалося на Соловках у 20 – 30-ті роки, – надлишок розстріляти чи потопити в холодному морі. Припустимо, що Хрущов і компанія завагалися створити численну команду професійних убивць для масових екзекуцій.

При порівнянні всіх можливих варіантів, як виявилося згодом, Кремль вирішив – за відповідним переліком застережень – звільнити з-під варти якнайбільшу кількість засуджених за статтею 58 (укр. 54) “за ненадобностью дальнейшего содержания под стражей” із зазначенням: “со снятием судимости и п/прав”.

Отож, поки Москва вирішувала проблему, приетаповані з Колими зеки “кантувалися” (байдикували).

Що це “хрущовська відлига”, та ще на основі “милосердя” або чогось із категорії “людяності” Хрущова і його зграї (Хрущов – соратник Кагановича під час масового винищення українців), – це абсурд! Бо це був вимушений захід!

Якось я отримав “ксіву” (записку) із зони “Заярск-302” від мого дядька – Василя Сеника, якого вдома називали “Головач”. Записку привезли безконвойники-кримінальники, що повернулися звідти з відрядження. Такою “поштою” арештанти користувалися повсюдно. Чи варто говорити, як я зрадів, з уваги на те, що ще від 1942 року не бачився з рідними. На карточці сірого паперу було виведено непевною рукою: “Слабий, не знаю, як буде, ще хотів би з тобою здибатися”.

Записку я показав мойому побратимові – Онуфрієві Перуну:

– Як ти думаєш, чи то вдасться мені з дядьком зустрітися?

– Сумніваюся, бо як тільки “кум” довідається, про що йдеться, то розпорядиться тобі не в користь – сказав Перун. – Ліпше підемо до Михайла, порадимося, він уже зі всякими випадками мав до справи протягом його “служби”.

Михайла ми застали за бараком, де він сидів самотиною і, як завжди, про щось розмірковував. Нагодився нам, як на те, ще й Всеволод Пшеп’юрський. Ми підійшли, привіталися та присіли поруч.

Сорока вислухав, про що йдеться, подумав, відтак запитав, звертаючись до мене:

– Ти хотів би туди попасти?

– Та-а-а… Хотів би, але то “маженє сцентей ґлови”! – відповів я.

– Не зовсім так! То правда, що вимоги зека, тобто наші, не можуть розраховувати на успіх, але спробувати варто. Якщо вони будуть певні, що ти приступиш до роботи, – можуть погодитися! Підійди до вахти і попроси чергового офіцера, йому й поясниш що до чого. А він вже доповість кому треба! – порадив Сорока.

– Якось треба залагодити справу в зоні: хлопці такі речі, як вихід до вахти, будуть тлумачити по-своєму… сам знаєш! Треба то якось пояснити, щоби не привести до гріха! Між нами є всякі люди!

– Підеш не сам! Ви знаєте всі, хто тут “керує”, скажіть йому, нехай пішле з тобою свою “делегацію”! – Михайло подумав кілька хвилин і зауважив: – Якби таке вдалося, то ви з Перуном мали би виїхати разом, вам попросту треба бути вкупі до якогось вирішення, а для прикриття підговоріть ще якогось “невтрального” хлопця, щоби не здогадалися і вас не розділили! Ліпше попробувати влаштуватися самому, хоч спробувати, ніж мають до кінця вирішувати за нас. Я відчуваю, що то вдасться! – пояснював Михайло

Від того часу минули роки. Й сьогодні мушу ствердити, що Михайло Михайлович у подібних ситуаціях керувався не лишень інтуїцією, а й поміркованим, виваженим розсудком, враховуючи можливі наслідки.

Вдасться чи не вдасться – спробувати треба було. Перша перешкода – згода товаришів у зоні, щоби підійти до вахти. Байдикуючі зеки дотримувалися “закону”, практикованого в таборах, – “ не контактувати з начальством”, коли слабне адміністративний контроль. Порушника, в якого логіка самозбереження переборола би безглуздя опору і який подався би на вахту, наздоженуть і випустять його лякливий душок із бренного тіла – не така вже й велика втрата для світу, та ще тоді, коли за це не доведеться відповідати. Діяв і той фактор, що могли й відмовити (найбільш вірогідно – і як тоді зоставатися у зоні з тими людьми?

Ми порадилися і вирішили, що треба повідомити найбільш “радикальних” в’язнів, про що йдеться, щоби не прославитися як “штрайкбрехер”, крім цього, треба було бути певним, що відетапують якраз туди, а не куди-інде. Петро Зайчик успішно ознайомив зацікавлених у зоні з запискою (”ксівою”) – ніхто не заперечував проти нашої затії. Що стосувалося того, чи відправлять у Заярськ, то бувалий Сорока в цьому не сумнівався. На його думку, в системі табірного режиму відбувалися процеси внутрішнього розладу, хоча зовнішніх проявів ще не було видно. “Із зеками доведеться рахуватися, якщо захочуть мати хоч якусь користь від тих, що за дротами!” – міркував він, маючи вже чи не найбільший досвід з-поміж політв’язнів.

Не зволікаючи, ми з Перуном і Єльциним (у супроводі кількох зацікавлених) підійшли до прохідної при брамі, і я попросив чергового вартівника, щоби дав листок паперу і ручку, аби написати заяву. Черговий повідомив когось телефоном, видно, отримав дозвіл, подав папір і ручку через кватирку у вікні.

У присутності товаришів я написав у заяві: “Я, з/к такий-то, реченець… за статтею КК…, погоджуюся приступити до праці при умові, що мене відправлять у ОЛП “Заярськ–302”. Зі мною на таких же умовах погоджуються працювати з/к – з/к Перун Онуфрій – стаття–реченець… і Єльцин Олександр – стаття–реченець…”.

Заяву ми вручили через віконце черговому начальнику караула.

А вже наступного дня нас покликали до воріт. Вирішено йти громадою, і не на вахту, а у кабінет ППЧ, який містився у зоні, де, до речі, містився й кабінет “кума”. Зайшов дозорець і звелів:

– Пашлі, каво касаєтса!

Ми всі три піднялися з нар і рушили до дверей. Кілька наших хлопців пішли за нами.

– Я вас нє звал! Пашлі, каво касаєтса! Трі чєловєка!

Ми всі гурмою повернулися на нари. Надзорець зрозумів, що інакше не підуть, і почимчикував до вахти.

Незабаром прийшов інший “дєжурний”, цей вже не заперечував, і ми пішли за ним у штабний барак біля вахти. В кабінеті ППЧ очікували начальник табору, начальник спецчастини і… “кум” (ну, як же та без нього!). Ми зайшли гурмою, привіталися й стали при стіні.

Начальник спецчастини піднявся зі стільця і прочитав нашу заяву.

– Ето ви пісалі? – запитав нас трьох (ми стояли дещо окремо).

– Так! – відповів Перун.

– Ваша просьба удовлєтворєна! Сабірайтє вєщічкі і будьтє гатови на виход за вахту! – розпорядився начальник спецчастини.

– А вам би паслєдовать прімєру сваїх таваріщєй! Вот їм надаєло сланятса бєз дєла – рєшілі паработать! – порадив “кум” неприємним тоном усім решта присутнім, що прийшли з нами.

Начальник табору тільки посміхнувся. “Всє свабодни!” – промовив і ми вийшли; начальники – за нами, подалися на вахту.

Творилося неймовірне. Ще сьогодні скажеш таке колишньому політв’язневі – не повірить. Посміхнеться, а нишком подумає: “Брешеш!”. Бо всяк знає: ні режимний статут не передбачав, ні гонор начальника “не дозволяв”, щоби адміністрація табору керувалася ініціативою чи потребами зеків. Однак, як бачимо, с т а л о с я!

Ми зайшли у барак. Зібрали свої пожитки в торбинки: Саша Єльцин майже нічого не мав, ми з Онуфрієм – добрі дві пачки–“чемодани”, наповнені паперами. Нависла щемна тиша: ”Хтось на етап!”.

Режим, як уже згадувалося, у “Тайшетлазі” був і далі стійкий, тому важко було усвідомити цю ситуацію політзекам сибірських зон, де людей ще не торкнулася “зараза” байдужості, як це сталося з отими недодушеними, недостріляними примарами – унікальною групою в’язнів, які пережили сваволю “Карлагу”, небувалий здвиг та поразку норильського “сабантуя” (бунту), бездушний байдужий мор Колими, не кажучи вже про спустошливі для тіла й душі етапи, біржі рабів – Находки, Ваніно та інші, хитавицю під час мандрівки – ген і назад – неспокійним Охотським морем та постійний неусвідомлений поєдинок зі смертю. Не буде перебільшенням сказати, що дух пасивної непокори передавався просторами Сибіру всім зекам, які перебували у летаргічному потьмаренні, безпросвітку, навіяному режимом. Тепер це відчули й усвідомили служби табірних адміністрацій “Тайшетлагу”, тому не відважувалися розсіяти їх по окремих ЛП (лагпунктах), бо заразливий дух непокори ширився як чума. Недобитки з Колими, ці люди-шкварки, сприймалися у місцевих зонах як безстрашні велетні. Насправді ж це були вивезені з Колими, непридатні для праці інваліди.

Страх! Паралізуюче і руйнуюче волю людини відчуття страху перед можливим покаранням ці люди десь розгубили в численних зонах, лісах, на етапах. То вже не ті. Що колись йшли по-геройськи з піднятими чолами на дула автоматів; таких можна би ще перестріляти. А ці – байдужі. Вони вже й не страждали. І не обдурювали себе пустою надією, що можна буде в майбутньому діждатися волі за рахунок рабської покори, – це марна річ. Не бунтували, не висували жодних вимог. Бий не бий, карай не карай – один біс. Мов мертві. Не “провокували” протидії режимних служб. Навіть останній цинік-садист не буде знущатися, якщо не відчує насолоди від того, що його жертва страждає. Одного, чого вони ще не позбулися, – це імунітету супроти деморалізуючої “діяльності” табірного “кума” (оперуповноваженого). У цих умовах вона, ця “діяльність”, нічим не могла нашкодити. Набутий упродовж років рефлекс відрази до таємного переслідування набув якості інстинкту, отож діяв підсвідомо. Тому у зоні останнім часом ніхто не міг нишком зустрітися в “кумом” чи іншим офіцером з адміністративної служби – за цим особливо стежили. Такий стан склався не лишень тут, а (спорадично) скрізь у зонах, “від краю і до краю”, у системі ГУЛАГу.

Вечоріло. Ми чекали виклику на етап.

Начальник караулу вийшов із прохідної вахти у зону і гукнув від воріт:

– Ей, каво там касаєтса? Вихаді на вахту! – і зник.

Ми підняли свою ношу – арештанські диктові пачки-“чемодани”, наповнені всяким непотрібом та паперами (“чемодани” – витвір наших добродійних і шляхетних друзів-литовців ще з Магадана), і вирушили з барака до прохідної. За нами – численний гурт наших незабутніх товаришів по недолі. “Чи побачимося ще колись?” – ніхто не задумувався над тим. Провели нас аж до брами Ромко Німий, Петро Зайчик, Всеволод і багато інших. Михайло Сорока підійшов до Онуфрія, відтак – до мене, поклав руки на рамена і пильно подивився в очі. Без слів, без побажань на дорогу, без розчуленого запалу… Постояли наші друзі, почекали, поки ми зникли у прохідній, і потяглися до барака…

А ми вже стояли за брамою. Нас оточив конвой – три на три.

*

То було в серпні 1955 року. Ми залишили маленький світ-зону, куди закинула нас на короткий час доля. Ми розлучилися з друзями, з котрими останнім часом подолали шлях від Магадана до Усть-Кут, де ріка Кута вливається в Лену. І ні тіні смутку, і ні тіні жалю. Ні у нас, ні у тих, що залишилися в зоні 0,10-ї. Черстві? Черстві! Черстві!! Бездушні!!! Е-е-х! Якби-то на той час стояв поруч розніжений європеєць! Якби-то він, певний себе і байдужий до нашої долі, хоч глянув на видовище холодного, без слів і пафосу, “жаб’ячого” прощання. Прощання горем поєднаних камратів, що навіть не здатні на зовнішній вияв почуття при розлуці. Якби-то він нараз прозрів настільки, щоби зрозуміти внутрішній світ мерця-зека, в душі якого палав пекельний вогонь, під час розставання, що навіть його маленького промінчика вистачило би, щоби в ньому згоріла їхня байдужість. Скільки ми разів розлучалися, втрачали вірних побратимів і шукали нових! Ми просто навчилися тамувати в собі біль розлуки. Нам ще поталанило – ми залишалися втрьох.

*

Нас відвели на залізничний полустанок. Там є спеціальний “бокс” для перетримування невеликої кількості арештантів. Для пасажирів може не вистачати місця в почекальні, для зека завжди є. Замкнули нас, поки підійшов потяг, потім вивели і передали в “заквагон”. Поїзд рушив.

“Заквагон” був заповнений кримінальниками. Нас розмістили окремо. І звідки лише ці рецидивісти знали, що ми “прішельци с чудной планєти?”. А знали! І, мабуть, тому поставилися до нас з певним “респектом”. Це треба було вміти відчути, бо зовнішні прояви емоцій у цієї категорії людей майже невловимі. Вони, як і ми, – продукт “передєлки”.

Ніч. Потяг зупинився десь біля Братської греблі. Когось там вивели, когось – привели. Тут знаходився комплекс горезвісної “нуль-сорокової” зони. Чи хтось колись згадає, скільки мучеників – політ- і неполітзеків – закопано, засипано і залито в бетон у цій греблі?..

Їдемо далі… Потяг зупинився на якомусь відлюдді, бо будинку станції ми не зауважили. Нас, десяток осіб, висадили і передали конвоєві, що вже чекав. Крім нас трьох – усі кримінальники, але запровадили нас в один табір, щоправда, у різні ворота. Традиційний “шмон” (обшук), скандал через бритву, яку я возив із собою ще з Магадана з довідкою від лікаря (фальшивою, звичайно), що мушу мати свою бритву, бо від іншої маю “раздраженіє ліца”. Не допомогло: бритву відібрали і занесли в “парікмахєрскую”. Довгенько переглядали папери і книжки, мої і Онуфрієві: “Значіт, нєрусскіє, стало бить! А на каком ето язикє?”.

Староста зони завів нас у барак і розмістив на долішніх нарах, при вході. Здається, не така вже й важлива деталь, але це свідчило, що вони знали про наш етап. Я тут же поцікавився, де знайти Василя Степановича Сеника, Мене відвів до сусіднього барака “днєвальний” (важко знайти український відповідник, мабуть – черговий), і там мені показали лише місце, звідки “старого бороду” вчора забрали до шпиталю. Прикра досада! То колись ми називали “пех”! Люди були на роботі, ми вклалися на нарах і міцно заснули після “заквагонної” подорожі.

*

ЛП “ИТЛ-302” був просочений духом старої табірної плісняви в прямому та переносному значенні: старі почорнілі бараки, пересичені багатолітньою мукою і потом незліченних мас рабів, що пройшли через них. Непорушена трясовина покори і сваволі, здається, переповнювала етер та гнітила зболену душу. “Доки це буде тривати?!” – це запитання ставили перед собою наші численні попередники, ставимо й ми.

Відповідь на це запитання була. Бо хто із вдумливих і спостережливих людей – не песимістів-фаталістів – не відчув, як у надрах ночі зароджується грядущий день, хоч обрій ще чорний мов смола? Хто із християн не відчув, що настає Великдень, хоч у Велику Страстну П’ятницю мовчать дзвони, душа охоплена сумом і щемить від страждань, які переживає і вона, і все людство?..

Десь під суцільним важким пластом гніту, свавілля, тиранії, коли, здавалось, омертвіли святе стремління й обов’язок до опору дикунському канібалізму, після смерті камінноголового імператора в душах мільйонів рабів закільчилося передчуття змін, сторожко озивалася інтуїція: “Далі так не буде!”. Люди-зеки відчули: “Щось змінюється!”. Кільчик проростав із безпросвітних надр і зі споду тиснув на імперський режим, створюючи закам’янілій системі незрозумілий і нез’ясований дискомфорт, деформуючи вже й так здеформовану систему. Зек-політв’язень відчув свою гідність Л ю д и н и і – нелюдську суть синьоголового стервоїда із табірної адміністрації. Відчув, що він раб з примусу! Начальник, на погляд в’язня, – це моральна мертвеччина чи то по своїй, чи не по своїй волі. Начальник теж щось відчув, бо якось збайдужів, втратив свою колишню службістську запопадливість, залишившись, однак, “невиправним” моральним калікою через хронічне відчуття себе “начальником”. А від цього стану до звання Л ю д и н а – як не дивно – вороття немає. Вихід зі стану недавнього отупіння додав невільникам сил, бив дзвоном: “Вставайте, люди! Вітайте своє воскресіння!”. Тиранів, хоч би в системі ГУЛАГу, це змусило засумніватися: чи втримаються вони та їхні діти в суспільстві на площині “начальник”?

То було літо тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року…

*

У другій половині 1955 року вже менш-більш закінчилася відправка на Батьківщину іноземців, засуджених у Росії за статтею 58 УК РСФСР (“измена Родины”), що вижили в гулагівських зонах. Довго ще притримували Всеволода Пшеп’юрського, вже в “Тайшетлазі”, але, зрештою, і його відпустили до Польщі. Однак були і винятки. На “302” ховали від людських очей одного бельгійця, колишнього офіцера. Називався він Карло. Запам’яталося, що він був із титулованих людей. Його перетримували в табірній бібліотеці, там він і спав. На роботу його не виганяли. Він був теж із нашого етапу, але його забрали від нас ще з 523-го. На Колимі він втратив усі пальці однієї руки. Був непоганий артист-маляр, копіював переважно портрети. Ми з Онуфрієм вивчали тоді іспанську мову. Карло говорив бездоганно по-нідерландськи, по-французьки і по-німецьки, трохи знав англійську. Іспанської він не знав. Тому ми вчилися разом. Здібності до вивчення мов він мав виняткові. Його ще не відпускали, але він був упевнений, що таки поїде додому. Він стверджував, що так йому “підказує інтуїція”. Карло робив репродукції з альбому (і де він його взяв?) картин Тараса Шевченка. Говорив із сильним акцентом по-російськи; від в’язнів-українців навчився трохи по-українськи. Тепер удосконалював українську за допомогою Онуфрія Перуна.

Карло, поміркований педант західноєвропейського взірця, дотримувався великосвітських манер навіть у тих умовах. Листуватися із рідними він не міг – заборонили. Але якимсь чином у Бельгії знали про його місце перебування. Тож отримав лист від мами і брата, переданий через чужі руки.

Якось Карла викликали до начальника спецчастини, який заходився швидко доводити до ладу документи на його звільнення. Випустити треба було негайно, а тут Карло в арештантському дранті. Треба було його якось приодягнути, а в Заярську нічого не було. Тому він ще переночував у зоні ЛП-302, увечері ми всі троє ще посиділи, поговорили. Карло говорив на цей раз дуже багато. Сказав, між іншим: “Як тільки приїду до Бельгії, тут же віднайду ваших людей, українців, і постараюсь з ними увійти в контакт”. Для нас з Онуфрієм це виглядало як намір нереальний, він, будучи добре вихованою людиною, мабуть, намагався хоч трохи загладити те відчуття незручності, що він “іде”, а ми “залишаємося”. Карло подарував мені виконану ним копію портрета Тараса Шевченка в молодому віці у рамці, яку для нього зробили зеки-столярі. Цей портрет зберігаю і досі.

Наступного дня у зону принесли цивільний костюм із темно-синього шевйоту і … капелюх. Так, справжній фільцовий капелюх. Він одягнувся. Як же кумедно Карло виглядав у цьому не на його плече зшитому, тандитному костюмчику! Капелюх явно був теж з чужої “скрині”. Все те ще й зім’яте – нехай Бог милує! Карло поклявся, сміючись, що якраз у такому вигляді постане перед очима своїх співвітчизників.

Що ж було насправді? Перед самим виходом за браму табору Карло сказав Онуфрієві по-французьки: “Мій брат приїхав до Москви у складі якоїсь офіційної делегації. Після залагодження урядових справ він заявив кремлівській владі, що не виїде назад до Бельгії без брата, тобто – без мене. На заяву, що “його ще треба шукати і знайти, якщо такий існує”, брат назвав місце, де я перебуваю. Побажав мене відвідати на місці і ось…”.

Карло пішов, залишивши нам з Онуфрієм свої адреси в Бельгії і Франції, якими ми із відомих причин не скористалися.

Другий вартий згадки іноземець – японець, колишній начальник штабу армії Манчжуґо, генерал Хата (Гата).

То була старша людина, з добродушним обличчям, дуже поганенько зодягнена в лихенькі ватяні штанята і таку ж куфайчину. Тепер він переважно просиджував перед другим бараком і мовчки споглядав на літнє сонечко. Він перейшов через пекло московських і ленінградських “передєлок”, але, видно, повів себе трохи інакше, ніж фельдмаршал Паулюс. Останньому дали можливість вмерти вдома, чи не в Дрездені. А Хата залишився тут. Паулюс загнався аж під Сталінград, чимало крові випустив із цього народу і бодай на кілька днів вийшов на волю. Хата – навпаки. Цей був фактично жертвою нападу, бо між Японією і червоною Росією діяв акт про ненапад. І все ж Росія напала на Японію.

Тепер я не без зацікавлення приглядався до цієї людини. Онуфрій практикував із ним розмовну японську мову, чим генерал дуже втішався. Хата говорив по-російськи майже без акценту.

Чому ж Хата був залишений, хоча іноземців уже відпустили? До того ж він був старенький. Відповідь одна: звичайна російська мстивість!

Невдовзі старого японського генерала запровадили в БУР і там отруїли, чи задушили або вбили киями. Закатували людину виключно з почуття помсти, яка притаманна диким натурам, а державним націям – честі не робить. Адже Хата служив Японії так, як Жуков – Росії. І тільки!

Не можу залишити поза увагою ще одного суб’єкта – це якийсь Фіздельман, єврей із Латвії. З його минулого нам було відомо, що перебував у німецькому кацеті* в Латвії. Перед відступом кацет був зліквідований відомим усьому світові способом, а Фіздельман залишився живий і “відступив” разом з німцями. Його перевели в інший кацет. І тут люди були зліквідовані, а Фіздельман врятувався. Так він “відступав” аж до Берліна. Після поразки Німеччини працював перекладачем при якомусь штабі совєцької армії, аж поки не зустрів його якийсь єдиновірець, який знав “заслуги” Фіздельмана, що тепер чомусь був у пошані й у “цих”. Отже, прискаржив “смершеві”** бідного “страдальця”. “Капо”*** з німецького кацету зостався вірний своїй професії і російсько-совєцькій табірній системі, перебував тут в якості “прєдсєдатєля совєта актіва” (совєт актіва – допоміжна, режимна служба в зоні із в’язнів). Ця оскаженіла воша кидалася на людей якраз у тих випадках, коли наглядова служба не встигала доглянути за внутрітабірним режимом. Тероризовані і роздратовані “опікою” режимної служби, люди тепер ненавиділи лютою ненавистю це зловісне “око і вухо” в бараках і зоні. Фіздельманові те було до вподоби. Він не мав жодної прихильної людини між в’язнями – це його влаштовувало за вродженою внутрішньою природою.

Пізньої осені 1955 року почалася студена пора довгих ночей. Ми з Онуфрієм працювали у виробничій зоні, в кравецькій майстерні: я шив, Онуфрій мені “допомагав”. Завідувач кравецького цеху, якийсь Пізельман, колишній побутовець, бачив і розумів, який з Онуфрія “кравець”, але волів не вступати в конфлікт. Жив у злагоді з усіма за принципом: “З кожним обійдися так, аби не нашкодив, як уже не допоміг у майбутньому”. Додам, що Пізельман мусив мати якусь крупну аферу за собою, що його не відпускали додому після звільнення з-під арешту. Він знайшов собі “бабйонку” і проводив дні в Заярську. Ще одне характерне явище: на більше десятка кравців тут був тільки один істинно “рускій”, старший чоловік, здається, з Ростова. Решта – з Прибалтики і Західної України. Подібне було й у столярних цехах.

Онуфрій, Саша Єльцин і я перебралися у поліпшений барак як кравці. Різниця полягала в тому, що тут уже не було суцільних нар, а так звані “вагонетки” на чотири особи – двоє на верхньому і двоє на долішньому настилі. Поміж “вагонетками” були проміжки для “тумбочок” на кожних чотирьох. “Аристократичний” барак. Звичайно, у цьому бараку мав місце і сам Фіздельман. Перевага полягала ще й у тому, що тут не було такого згромадження людей, отож менше людських випарів, менше важкого сопуху.

Якось Фіздельман ранком наробив крику у секції, що хтось там не зірвався на рівні ноги, коли задзвонив горезвісний “гонг” на “падйом”. Кричав, що є тут такі, які на “отбой” вчасно не лягають, а на “падйом” не встають. Загрожував, що доповість черговим у зоні, що з цим неподобством справиться умить. Не треба було здогадуватися: погрози стосувалися мене й Онуфрія. Ми, бувало, сиділи геть поза північ і тренували розмовну іспанську мову. Онуфрій часом просиджував ще довше й удосконалював японську чи тюркську мови. Може, й правда, що то нервувало мешканців бараку, але ж світла в приміщеннях для в’язнів на ніч не гасили, отож не було істотної різниці – сидимо ми чи лежимо на вагонетках. А цього разу ми дійсно не квапилися вставати.

Онуфрій лежав поруч зі мною і кипів злістю на осоружного “прєдсєдатєля совєта актіва”. Я ще підлив олії, сказавши: “Дивно, повна секція людей, а нема кому замкнути йому пельку”. Я мав на увазі натуру отих “сибірячків” (місцевих зеків), що дотепер не пробудилися від запаморочення безвихіддя, котрі перебували тут від початку свого поневолення. Їхня покора підігрівалася тим, що їх залякували етапом на Колиму. На слова “Капо-прєдсєдатєля”: “Є тут такі…” Онуфрій дикою кішкою кинувся на здоровенного “актівіста”, звалив на долівку, осідлав і впився йому пальцями у горло. Зціпив і не відпускав, а Фіздельман конвульсійно дригав ногами. Врешті – затих. Сашко Єльцин відчув недобре: підскочив до Онуфрія, сіпнув його сильно назад і ледве відчепив цю мізероту (Онуфрій справді був мізерний хлопчина) від посинілого вже активіста.

Хтось вискочив із барака – і вмить з’явився “лєпіла” з ношами. Поклали зів’яле тіло на ноші і зникли з приміщення. Стихло.

Ми пішли на сніданок і відразу на роботу. Усі вже знали, що Онуфрій “приголубив” Фіздельмана, але на цей раз собі з цього не кпили, як то звичайно бувало у таких випадках. Опівдні прийшов дозорець і забрав Перуна з майстерні.

Сталося так: недодушеного Фіздельмана занесли до амбулаторії і там його привели до притомностті. Він зажадав начальника режиму. Поскаржився, що його мало не задушив колимський людоїд “во врємя іспалнєнія служебних абязаннастєй”. “Кум” – тут як тут: склав протокол – і Онуфрія посадили під слідство. “Прєдсєдатєль” відмовився покинути амбулаторію до часу, поки не посадять мене, бо йому нібито загрожує смерть. Він пояснював, що головний напасник не Перун, а – я.

Завідувач майстерні Пізельман інформував мене про все, що торкалося цієї справи. Слідчий мав намір завести “дєло” й на мене, без обов’язкового запроторення в БУР. Це до часу, поки я не повикінчую почату роботу. Розумний і хитрий Пізельман переконував “кума”, що “його немає ким замінити”, а на додаток підбунтував місцевого райпрокурора (свого сусіда, з яким разом випивали), що треба щось робити … не допустити… Бунтував також його доньку: “Пусть папа посодєйствуєт, а то нє відать тєбє модноє пальто…” і т. п. Здається – дрібниці, але донька мала вплив на батька, батько – на “кума” і слідчого.

Фіздельманові дали в амбулаторії “койку”, а Онуфрія почали викликати на допити. Пізельман “тримав ніс за вітром”. Він мав у цьому свій шкурний інтерес, бо йому пообіцяли в Іркутську, що відпустять додому, якщо він знайде на своє місце достойну заміну. Йшлося про те, що кравці всі тут були добрі фахівці, але керувати не здатний був жоден. Можна було спробувати поставити мене, але це було пов’язано з грішми, а тому завідувач мусив бути вільний, а не арештант. Однак і це Пізельман брався залагодити. Він уже знав, що будуть переглядати “дєла” політв’язнів і когось таки відпускати на волю. Вистачило натиснути на облпрокурора в Іркутську (вони були добре знайомі) – і мою “справу” можна було переглянути. Залишити моїх п’ять років висилки, якщо б я мав намір виїхати із Заярська, і я прийму кравецький цех.

– Слухай! – звернувся якось до мене Пізельман. – Треба ж ту справу зі слідством ліквідувати! То торкається тебе, “потерпілий” наполягає, знайшов свідків. Сам розумієш – то не жарти!

– Я, здається, зліквідую того Фіздельмана! І – кінець!

– Ні, ти – нерозумна голова! “Душити” можна кожного зека, але не “прєдсєдатєля совєта актіва”, бо як вони на те дозволять, то ніколи не будуть мати такий “актів” у зоні! – роздумливо сказав Пізельман.

– Не бачу сенсу! Мені – календарно сидіти до 1973 року. А там ще п’ять… Хіба не розумієш, що нема тут за що воювати, крім за гідне місце на нарах? Якби я навіть пережив і вийшов, то мені буде 57 років! То нащо мені ті “від 57 і дальше”? Думаєш, тільки ти вмієш рахувати до сотні, а я не вмію? Чуда не буде!

Я ніби глянув у прірву, в яку стрімголов котився. Збагнув на мить перспективу… А цього не можна робити при певних умовах навіть найхоробрішому на світі. Це – божевілля.

– Ні, ні, ні! Ти слухай мене! Тобі світить свобода! Зрозумів? То вже буде мій клопіт! Я переговорю з деякими людьми. Ніби розумний чоловік, а голова причеплена очима назад! Губу маєш замкнену, і то дуже багато важить… Завтра я тобі скажу!

Наступного дня Пізельман прийшов на роботу із запізненням, але в доброму настрої. Відкликав мене в закрійну комірку і запитав:

– Сто рублів до вечора можеш дістати? Треба на дві пляшки спирту!

– Мало хочеш! – поправив я його. – Треба ще 12 рублів! Бо пляшка спирту коштує 56 рублів!

– Дурень! – не витримав Пізельман. – Сто рублів! Решту я залагоджу сам! Йди мені зараз шукай сто рублів! Ти!..

Сто рублів в умовах табору – то великий капітал. Зрозуміло, що я їх так легко дістати не міг. Але я пішов до шевців і поділився клопотом з Петром. Я й не підозрював, що маю справу з надзвичайно порядною і співчутливою людиною. Він тільки сказав: “Шкіра виправки варта! Навіть … якби пропало! Зачекай!”. І кудись побіг. Повернувся задиханий і вручив мені дві “ракові шийки” (банкноти по 30 руб.). То було при всіх у цеху. Я покрутив банкнотами в руці… “Мало?!” – поцікавився і ніби ствердив завідувач від свого закрійного столика. Я кивнув головою, що “так”. Він вийняв ще 40 рублів і широким, відкритим жестом вручив мені. Я взяв і пішов.

…Вранці Пізельман прийшов на роботу трохи, як мовиться, прим’ятий. “Ноч кутілі!” – шепнув, коли нас ніхто не чув. В обідню перерву я вже знав, що Онуфрія випустили з ізолятора.

Як же провів “операцію” завідувач кравецького цеху у виробничій зоні 302? Він до вчорашнього дня втокмачував кожному начальникові із табірної адміністрації, що Фіздельман не вартий того, щоби за нього карати аж двох класних (!) спеціалістів. Що “прєдсєдатєль совєта актіва” тільки виставляє начальників на посміховисько, лякає ними зеків, як опудалами, що він крутиться серед “придурків”, але не вміє нічого путнього робити, і т. п. У результаті він переконав кожного зокрема, що “дєло” треба припинити. Начальники відповідали за одним взірцем: “Я – то що?! Мені хіба не все одно, будуть когось судити чи ні? Мені то – не в кишеню! Але – як інші ?! Я дам “добро”, а завтра мене мій заступник продасть!”. Настирливий до нахабності Пізельман ніби зв’язав на слові кожного із них. Увечері влаштував у себе “бал” до якоїсь там “дати”, запросив і напоїв до певного ступеня начальників, а відтак зачепив проблему “майстрів” і непотрібного дармоїда з “активу”. Усі говорили одне: “Завтра хтось з моїх заступників напише в управління, що я захищаю зеків, які виступають проти офіційно довірених людей у зоні!”.

Присутні врешті усвідомили, що жоден не буде персонально відповідати за “Уголовноє дєло О. Перуна і Ко”.

“Так што, таваріщі, я предлагаю уморіть ето дєло “по нападєнію на прєдсєдатєля совєта актіва! Какоє будєт мнєніє? ” – “Да я нє протів! Канєшно! А што?! Нє всьо лі равно?!” –погодилися один за одним.

Пізельман виволік з-за стола слідчого і начальника спецчастини. Вони разом подалися до кабінету слідчого, він вийняв із сейфа “Дєло № …” і подав Пізельманові, поки він замкне сейф. Той, довго не думаючи, вкинув у грубу, де ще тріпався вогонь. “Дєло” згоріло…

Ранком спохопилися, але було вже пізно. Онуфрія Перуна випустили, хоча він поки що не знав, що сталося.

*

Виїзні комісії розглядали особові справи політв’язнів на підставі “Указу про амністію… тих злочинців, що скоїли злочини до закінчення війни”. Розглядали справи на місцях, там, де вони зберігалися. Приймали рішення на підставі документів, без особистого знайомства із засудженими. Ходили чутки, що “будуть випускати всіх!” і “куди хто хоче!” В’язні на “302” ожили, мов бджоли у вулику після тривалої холодної зими. Кожний хотів знати, чи є підстави надіятися. Спробували довідатися щось від начальника спецчастини, але той теж небагато знав.

Під кінець 1955 року, коли вже впали сніги і вдарили морози, до табору “Заярск–302” прибули три офіцери із Іркутська. Зібрали громаду політичної зони до столовки (так називали їдальню, це було найпросторіше приміщення в зоні) і зробили “збори”. Кримінальників це не торкалося. Делегацію очолив, як він представився, підполковник МВД Полковніков. Подейкували, що він із Москви. Вперше ця людина звернулася до нас без тіні погорди, і то було якось незвично для всіх. Він пояснив: “На підставі рішень (перерахував) і Указу про амністію ст.3 від 17.09.1955 року звільняються всі політичні злочинці, котрі затримані до 9 травня 1945 року, тобто – до закінчення війни. Не звільняються ті особи, уяких вказано в слідчих матеріалах, що вони поповнили пряме вбивство персонально. І не має значення, чи вбивство поповнене за наказом старшого за рангом, чи ні”.

– А якщо не вбивав, а в протоколі записано, що вбивав, то що тоді? – цікавилися деякі присутні зеки.

– Такі не звільняються! – пояснив один з офіцерів.

– На слідстві можна було всяке написати, там до всього признаєшся! Запитайте будь-кого, чи є тут хтось, що не підписав протокола, де було написане таке, чого не робив ?! Або ж чи є тут хтось, кому б не інкримінували вбивства?!

– Ми розглядаємо особові справи, тобто – документи! І на підставі викладеного там матеріалу звільняємо або не звільняємо. Що стосується “робив – не робив”, то ми нині того встановити не можемо! Переслідства ніхто провадити не буде! – пояснив підполковник.

Недавні передчуття перемін змінювалися на надії і навіть упевненість, що вихід з тюрми на волю – реальна річ.

Онуфрій ішов зі столовки прибитий: він був засуджений уже після війни. Він ще не знав (як і інші), що слідом за цим “Указом…” з’явилася постанова про перегляд справ “на місцях”. Тут треба було мати так званий “чистий формуляр”, тобто не мати поважних зауваг чи судимості протягом усього терміну перебування за дротами. Дуже йому пощастило, що справа з нападом на “служебноє ліцо во время ісполнєнія служебних обязанностєй” була припинена і навіть протоколи спалені.

*

Довгенько обласний прокурор не приїжджав із Іркутська до примірки бекеші, яку саме я шив для нього. Чому він звернувся аж до нас у Заярську – не знаю. Далеченько ж. А Пізельман часто нагадував, що обов’язково “посодєйствує”. Було невтямки, як може посприяти у таких випадках недавній кримінальний злочинець Пізельман? Нарешті прокурор з’явився. То була людина огрядна, міцно збудована. Він зайшов до кабіни, де робилися примірки, і зараз же завідувач гукнув мене.

–Ти і єсть мастєр? – прогримів сипким басом прокурор.

– Да, ето он шйот вам… – відповів Пізельман.

– А вот ето ти зря… Што, он сам нє імєєт язика? – обірвав його прокурор.

Я змовчав, а в голові блиснула думка запитати у нього, чи можу надіятися… Мені страшно було навіть додумати до кінця свій намір. Адже, зрозуміло, що й мою “особову справу” будуть розглядати. Я знав також, що він один із залучених до тої роботи. Я ніяк не міг відважитися, і в той же час підштовхувала мене якась сила, аби запитати.

Пізельман зняв з нього недошиту бекешу.

– Получіш вознаграждєніє – работа мнє нравіцца! Можна продуктамі, кроме, правда, спірта! Ха-ха! – зареготав прокурор і поблажливо поплескав по рамену. – Да, ти, кажетса, што-то хатєл спрасіть? Віжу по глазам, што – да! Хатєл? Дак – спрашівай!

– Да… Нєт, гражданін начальнік! Я… – мовив я розгублено.

– Ладна! Нєкагда мнє! Надумаєш – скажеш!

Тільки прокурор вийшов, як Пізельман почав гарячкувати: “Слухай! Та то ж удача яка! Проси його, аби прискорив розгляд твоєї справи! Я сам за тебе кину слово! Тобі він не відмовить!” – побачив, що я задумався, і замовк.

Я нікому не сказав про зустріч з обласним прокурором. Навіть Онуфрієві. В’язні хворобливо-негативно ставилися до своїх співстраждальців, які вступали в якісь стосунки з представниками репресивної системи чи взагалі з “вольняшками”.

Вершителі людських трагедій заслуговували тільки на погорду. Контакт з прокурором – зрадницьке підлабузництво. Жоден з них нічого не зробив для полегші долі політв’язня. Усе ж тих кілька хвилин присутності облпрокурора в примірочній, його вияв майже прихильності до мене відібрали від мене спокій. Я, здавалося, фізично відчув, як щось у середині мого єства засіло великим солітером, ворушилося, ссало, підступало до горла. Всупереч гіркому досвіду, щось штовхало: “Звернися! Не бійся! Ну ж! Тільки крок… ступи! Побачиш!..”. То могло бути облудливе передчуття. Досвід підказував інше: “Той стан, у якому ти опинився, – їх робота! Знаєш з досвіду, що політзек закінчує життя тільки в неволі! Тобі ще того мало, що з тобою зробили, з твоїм народом? Мало тобі того? Залишилася збережена честь – останнє, що має якусь ціну для нас, невільників, і зовсім зайва категорія у цьому краю, між цими людьми! Кинеш і це під ноги примарній надії? Невже ти готовий принизитися, стати на коліна і просити помилування?”.

Закінчився день. Я прийшов з роботи у житлову зону, з’їв вечірню баланду і приліг на вагонетці. Онуфрій десь зник. Душу роздирали-шматували сумніви і надії: “Господи! Не дай впасти в облудливу надію! Адже “ТО” не може статися!”. Титанічним зусиллям над собою я придушив святе стремління до ВОЛІ за допомогою зовсім звичайного факту: “Нікого із політв’язнів ще не випустили! Хіба ти ліпший?”. Я погодився зі своїм станом невільника, як каліка з каліцтвом. Але щось не давало заснути в цю ніч…

Від давніх літ неволі аж тепер я уперше зауважив, що під боком тверді нари, що смердить – від самого “народження” непрана “дерюга” (шмат звичайної ряднини, якою я вкриваюся), що мені тісно! Тісно! Тісно, хоч поряд нікого не було. Що я припнятий тисячами невидимих припонів до нар, до котрих так завше квапився після кожної відгарованої зміни, аби відпочити; припнятий до того омерзілого невільничого світу… А я рвуся з пут, з нар і табірних проклятих бараків, котрі до тепер мали мене за свого, як лоно матері ненародженого, де я, промерзлий, змордований, знервований, зогрівався, заспокоювався, забувався і засинав. Чи то так немовля перед народженням теж відчуває неосмислений дискомфорт у середовищі, здавалось би, природно-рідному? Чи то я мав народитися на світ ще раз? Ні, немовля не знає відкритого світу; і я “забув”, що таке простір за межами табірної зони. Чому – силою природи – дитина квапиться до невідомого: на світ горя, поневірянь, марних надій і страждань, а може, стремлінь та злетів? Чому ВОЛЯ так вабила мене? Адже я т а м не мав нічого: ні місця, ні даху над головою, ні захисту, ні … власних сил. Усе те разом і для всіх називається: ЖИТТЯ. Таке воно!

Я, хоча й не спав, не зауважив, коли прийшов Онуфрій і ліг під свою дерюгу. Я протиставив здоровий глузд проти міражних мрій, збуджених емоціями. “А що сказав би на те Михайло Михайлович?” – майнуло у свідомості. І я пригадав собі, що він у безконечних бесідах якось висловився з цього приводу: “Святий обов’язок кожного невільника, кожного з нас – стремітися на Волю! Наша неволя потрібна нашим ворогам. А Воля – потрібна нам!”. Тьфу! Так просто, а я, телепень, “вдарився” у філософію. “Чи варто голодному з’їсти кусень хліба, а чи шукати підстав, що голодний не повинен їсти?” Під ранок я твердо заснув.

*

Прокурора я підстежив і наздогнав у коридорі бараку, в котрому була шевська майстерня. Він квапився:

– Ну што тєбє? Викладивай бистро! Мнє, відіш, нєкагда!

– Я хотів би знати… – я шукав відповідних слів, щоби сказати те, що мене мучило, а він стояв і нетерпеливо вичікував. – Я хотів знати, чи не могли би ви поцікавитися моїм “Лічним дєлом” і попросити…

– Ну і просі! Што, вродє тряпку жуйош?!

– Хотів би знати, чи потрапляю під звільнення?!

– Нікуда ти нє подпадаєш, подпадаєт твайо лічноє дєло, понял? У тебя в дєлє значітса прямоє убійство?

– Нікого я не вбивав!

– Балда! Єсть в дєлє ілі нєт? Понял?!

– Ні! Нема там такого! Не може бути!

– Всьо может бить! Мало чево ти мог подпісать механіческі! Да єслі єшчо башка твая нє работала ісправно!.. Вот што: напіши мнє на бумашке тваї данниє і палажі мнє вот сюда в карман. А то забуду! Дєл много…

Розуміється, я не мав ні ручки, ні паперу. Він це зауважив, витягнув з нагрудної кишені нотатник, вирвав листок і, діставши ручку, подав мені: “На, піші”. Я почав писати, а він повчаюче пояснював: “Вот, я забуду. А пріду дамой, палєзу в карман – а там бумашка! Я єйо прачту! Тіпєр соображаєш?. Сюда вот, в етот карман!”.

Я зробив це якось механічно, не придавши цьому поважнішого значення. Більше оглядався, аби мене хто не побачив сам-на-сам з прокурором. Тим більше, що передаю якогось папірця. Такий контакт було б кваліфіковано однозначно: “стукач”, “продажная шкура”. І докажи тоді, що прокурори не збирають інформації. Крім загальної зневаги і погорди, завше можна чекати й удару з-за рогу. Заярська громада “триста другої” ще не доросла до такої рішучості, але прозріння могло прийти блискавично. Ще раз нагадую, що справа доносів розглядалася табірниками якось параноїчно-безкомпромісно: підозріння могло братися за голий факт, надійна дотепер людина під таким підозрінням, по-перше, – сенсація, викриття; а по-друге – підтвердження істини: “Нікому не вір, ніхто тебе не зрадить!”. Я був таким же і “контакт з прокурором” без свідків кваліфікував би не інакше. Тому я відчував таку незручність, ніби я переступав визначені табірним “законом” межі. Я розумів, що не роблю нічого нечесного чи кари гідного, але все-таки стидався перед собою. То вже діяв дух “арештанта-аристократа”. Виникає запитання: чому воно так? Система тотального взаємного переслідування, як у всій імперії, так і в табірній системі, – здеморалізувала поголовно всіх людей – тих, що доносили, і тих, на кого доносили. Викликала непевність, суспільно-громадську нервозність, – прикре бажання звільнитися від цього невидимого кліща, що ссав, висушував душі. Система доносів у табірних зонах здеформувала натуру всякого арештанта настільки, що спротив цьому злу сприймався як священна догма. А то був вже час, коли таємні доноси втратили свою силу: зеки звільнялися від страху і відкрито, в очі “кумові”, могли сказати, що вони думають про владу і її сумнівних “вождів”. Звичні прийоми терору, що так справно діяли протягом 28 років, від 1917, тепер уже були неефективні. А ось стукач у зоні і далі зоставався поза “законом”, його бридилися і нищили, хоча практично він був уже не шкідливий.

Я зупинився на цьому ще й тому, що минуть роки, все зітреться з пам’яті людей, як кошмарний сон, і забудеться. Наступні покоління повинні знати, яку задушливу морально-етичну атмосферу було створено нашому поколінню. То було посіяне недовір’я між людьми, близькими людьми, коли вони більш нічого не думали, як тільки “щоби не проговоритися!”.

Над усіма постійно висів невидимий осоружний бич, під яким ходили й оглядалися навкруги живі люди. Від чого ті люди робилися (а відтак і народжувалися) туманкуваті, тупо-обережні, цинічно-хитрі. Ніхто не тягнувся до висот Духа, всякий волів зоставатися сірим. Хто тепер віддасть належне тим, що в той час поневолення духа вистояли – не впали на коліна, не лягли плазом? Їх впізнати хіба по тому, що вони скромні, не бундючні, сповнені непоказної гідності.

Настав рік 1956.

Свято Нового 1956 року – перше січня – політв’язні у триста другій зоні Заярська ніяк не відзначали. Жоден “новий” ніколи не відрізнявся від попереднього і не приносив нічого нового – жодних перемін. У той день зеків не виганяли на роботу, і вони могли спати. Спали, ніби хотіли виспатися на весь наступний рік.

А вже шостого січня, на Святий Вечір, як і минулого року, знайшлося кілька ентузіастів, що принесли смерекових гіллячок і “спорудили” ялинку. Поставили у бараку, в якому зеки не жалілися, що їм “не дають відпочивати”. Хтось роздобув кольорових папірців, і ялинку прикрасили. Онуфрій примостив на самому чубку витятий з паперу Тризуб. Великого ризику не було, бо тільки “западнікі” знали, що воно таке. Але деякі з них усе ж злякалися. Гірко було дивитися на ту пригнічену масу невільників, які й тут ще чогось боялися. “Ялинку – то ще нічого, але навіщо Тризуб?” – знайшовся якийсь “мудрагель” і відкрито протестував:

–Тризуб ми маємо в душі! То тут не треба нікому показувати!

– Ти вже тут! Дальше тебе вже не завезуть! Чого ж ти ще боїшся?

– А як зайде черговий наглядач?! – стояв на свойому “земляк”.

– А як зайде, то що? Що він може тобі зробити?

– Зробить не зробить, а що подумає про нас! Піде, скаже “кумові”, дізнається начальство… Прийдуть!

– І що, як “прийдуть”? – запитували вже не тільки ми з Перуном.

– То йди, сядь у кутку на нарах – ніхто тебе не звинуватить!

– Ви дуже мудрі! Ви тільки про себе думаєте! А – люди!..

– Чого ти за людей підписуєшся? Якщо боїшся, то при чому “люди”?

– Не будь героєм! Бо й не таким роги обламували! – почав той, що знав ліпше, чи Тризуб має бути на ялинці, чи “в душі”. – Тобі все одно, а нам не треба, щоби на нас кривим оком потім дивилися! Як ти такий мудрий, то лізь в “запретку” і кричи там: “Я герой!”.

Суперечка трохи зіпсула настрій, обійшлося скромніше, ніж торік. Колядувати вже ніхто не хотів… Так виглядає руїна Духа. Смердючі драні онучі, що сушилися навколо “пєчкі”, “доповнювали” нам святочний настрій. “Начальство” не приходило. З інших бараків завітали хлопці: постояли біля ялинки, щось згадували, може, рідних, може, дитинство. Дехто молився…

Ефект таки був: після вранішнього гонга вже гурмами заходили хлопці глянути на Тризуб, ще до сніданку і виходу на роботу.

*

7 січня, у день Різдва Христового, я і Іван Гриб (теж кравець, родом із Страшевич біля Самбора) пішли у робочу зону, до майстерні, хоча жодного наміру працювати не було. У той день, як би там не було, але й інші кравці на роботу не вийшли; їх ніхто і не гнав. Іван сказав мені, що “вночі був селектор”. Крім добового рапорту, вичитали багато прізвищ зеків, яких мають випускати на волю.

– Чергова “параша”! – відповів я Іванові.

День був винятково гарний – ні хмаринки. З даху почало капати, як для Сибіру – було дуже тепло. Іван заложив у грубу майже цілоденну порцію дров. Зробилося гаряче, понісся запах випарів зі старого дрантя, що чекало перелицювання. Вікна були без завісів, не відчинялися. Іван узяв ножиці, вийшов надвір, повідгинав цвяхи і виняв раму. Війнуло сибірським повітрям. З окапу висіли довгі ледяні “сомплі”. Раптом на дворі зі свистом закрутилася велика і густа зграя горобців, і, може, з десяток із них залетіли крізь вікно до майстерні. Горобці літали попід стелею, сідали на жердки з одягом і цвірінькали мов навіжені. Такого ми ще у житті не бачили. Горобців треба було якось швидше вигнати, бо вони могли “наслідити” на одежі, що, як відомо, не відчищається. Ми з Іваном лякали їх швабрами, а вони на це не зважали. Нарешті ми відчинили ще й двері, і вони гурмою полетіли геть. Іван позачиняв усе і сів на свій верстат: “Так вони без причини не залетіли сюди! То є знак – хтось звідси піде на волю!”.

– А як то горобці знають? Може, вони підслухали “селектор”? – пожартував я.

– Я тобі кажу! Ось подивишся! – запевняв Іван.

Саме тоді, коли ми з Іваном Грибом “воювали” з горобцями, у зоні до бараку зайшов нарядчик. “Ей, ти, партной! – гукнув він до Онуфрія. – С тебя поллітра!” І він помахав йому перед носом смужкою паперу. Онуфрій вихопив папірець з руки нарядчика. На ньому був записаний перелік прізвищ тих в’язнів, котрих мали на цей раз звільнити. Перунового прізвища там не було. Було моє. Онуфрій з досадою віддав папірець, мовлячи: “Тут мого прізвища нема!”.

– Невже я помилився? – промовив нарядчик. – Пробач мені! Я… не хотів! Розумієш? Я думав, радість тобі принесу… Пробач!..

Нарядчик пішов повідомити інших, а Перун тут же прибіг з новиною до мене в майстерню. Варто було його бачити в той момент: обличчя змінилося, губи тремтіли. Ось- ось розсміється… заридає...

– А ти не помиляєшся? Ти розумієш, що то значить?!

– Я сам прочитав! Власними очима!.. – І він ніби спіткнувся, ковтнув слину і замовк.

Звістку я сприйняв радше байдуже – спрацювала вроджена сповільнена реакція на подразник.

Перун пішов. Іван мовчав і лише згодом промовив:

–А я що казав! Горобці – то … То не без причини! Щось в тім є! Але я виджу, ти ніби не радий!

– А як то якась помилка? Розслабитися, а потім – як у петлю?

На порозі майстерні з’явився нарядчик: “Гатов поллітра!”.

– Він уже знає! – Іван махнув рукою.

– Значить, знову мені невдача! – пожартував нарядчик.

– Нехай, піду потішу інших.

– А скільки всіх? – поцікавився я, невідомо для чого.

– Ти радуйся за себе, що тобі до тих решти?

Сталося те десь між десятою та одинадцятою ранку 7 січня 1956 року. Незабаром прибіг післанець і сказав, що негайно викликає начальник спецчастини. Я пішов разом з ним. Начальник (до речі, непогано ставився до в’язнів) піднявся зі стільця, підійшов і – невірогідне! – подав мені руку: “Паздравляю с вихадом на свабоду!”. Він подав мені бланк, заповнений вже чорнилом, і звелів підписати.

– Постав сам дату і підпиши! Я повинен тебе випустити завтра, але не встигаю, бо маю вас більше, то підпиши восьмим січня!

Я глянув, де треба було підписати, і, підписавши, вийшов.

Зворушення від такої раптової переміни мене ще не охопило. Так було не вперше. Пригадую собі, коли я якимось чудом у 1942 році уник куль поліцаїв у Конюхах, на Куриловій вулиці, то волосся піднялося дибки аж у Бережанах…

Прийшов Пізельман і почав трясти мою руку своїми обома – довго, довго. Підходили знайомі, колеги і теж вітали, вже – більш природно і прийнятно для мене.

В обід кухар підготував окремий стіл для тих, хто мав звільнятися. Баланда чи “кашіца” була та ж, тільки на окремому столі, і нам її принесли – ми не підходили до “роздаточної”. Аж тут, за столом, я побачив тих, з ким мав ділити щасливі хвилини усвідомлення, що “все вже позаді”. Для нас усе ніби закінчилося, як кошмари проведеної у лихоманці ночі. Мої колеги встигли настільки перевтілитися, що сиділи за столом, базікаючи про абстрактні речі, забувши, де вони перебувають і хто їх оточує. Баланда їм вже не смакувала, і вони її лаяли. Пробували жартувати. Виходило те їм якось несмачно і недотепно. Вже дехто виявляв безмежну любов до влади – це було видно, бо робилося це демонстративно: мовляв, вона їх по-батьківськи трошки покарала, а тепер великодушно пробачила їм великі провини і дарувала волю.

8 січня мені вручили “обхідну” – чиста формальність. Я ще пішов до майстерні. Треба було закінчити пальто: робота позачергова, за екстра-оплату. Закінчивши, я отримав 50 рублів готівкою.

9 січня за роботу я не брався – “душа не лежала”. Мене враз охопили сумніви, бо кілька днів тому (після відвідин табору офіцерами із комісії) почув: “Прибудеш додому і тільки тоді скажеш: “Свобода!”. А тепер – заскоро! Знаємо про “Біломорканал”, “Комсомольськ”, ”П’ятисотку” і багато інших. Там теж випускали! А де ті люди? Хто їх бачив на волі?”.

Дарма! Я пробуджувався від табірного дурману. Поверталися сили, бажання волі, гнітила туга за домом, будилося якесь смутне відчуття: “Та я ж Л ю д и н а!”.

Вечір на десяте січня. У бараку з’явився арештант із сусідньої кримінальної зони. Оглянувся по бараку і підійшов до мене: “Пашлі, бугор завйот!”. Воно стояло переді мною, мізерне, і дивилося нахабно, нетерпляче втягуючи голову в плеченята. “Ну! Пашлі, бля, – ждать нєахота!” Я не міг збагнути, чого ж хотів від мене “бугор” (бригадир) пошивочного цеху побутової зони? Я будував швидкоплинні припущення щодо “запросин” у “сучу” зону. Якщо готувалася якась авантура, то я її не уникну, якщо ж не піду – вони мене тут знайдуть, як не сьогодні, то завтра. Це вже не “політики”. Мені ж контакт з ними був абсолютно зайвий. “Ліпше піти!”–вирішив я.

Через фіртку нас пропустив черговий, і я опинився в їхньому бараку. Ніби ніхто й не зауважив, коли я увійшов з післанцем.

Нам, політичним, просто не було потреби мати якісь стосунки з кримінальними злочинцями, про яких серед політв’язнів склалася негативна думка. Маючи досвід у стосунках з ними набагато більший, ніж інші, бо так склалися попередні обставини, я умів уникати конфліктів з ними. Мого внутрішнього, справжнього, ставлення до “ворів” чи “сук” ніхто не знав. Простеживши, як вони “росли” від дитинства і виховувалися на смітниках і на вигонах, можна було їх зрозуміти, хоч і отруйні вони були, як скорпіони. Грабуючи і зневажаючи “політичних”, вони у своїй масі не були гіршими, а часом кращими за нас (маю на увазі політзону загалом). Прикладом: вони ніколи не підлабузнювалися до начальників, стукачів між ними майже не було. Якщо ж були, то мусили бути глухо законспіровані, бо таких убивали без роздумів і зволікань. А між політичними їх було достатньо, і вони були відомі. Хто з кримінальників “сипав” когось на слідстві, той з табору на волю не потрапляв: вбивали за те, що назвав під слідством чиєсь прізвище. Найчастіше зводили рахунки, коли хтось виходив за дроти. Так вони самі себе “очищали”. Справедливо це чи не справедливо – нехай судять про це ті, хто цікавиться самою системою, при якій такий феномен виник.

Бригадир інвалідів, що шили рукавиці, пайпаки, сіблонки* для всього комплексу таборів по Тайшетській трасі, сидів між вагонетками, біля “тумбочки”, відклавши всі справи для зустрічі зі мною. Я зупинився перед проходом, де він сидів.

– Слушай, ти што, кажісь, на свободу? – сказав, не привітавшись зі мною.

– С удовольствієм, нє аткажусь, єслі палучітса! – відказав я.

– Да пайдьош, нє дрейф! Куда ані дєнутся! – гади палзучіє! Ти вот што! Нада ето дєло как-то атмєтіть! Вот… У тєбя дєньгі прі сібє єсть?

Я, не мовивши й слова, сягнув до кишені, вийняв зелененьку 50-рубльову банкноту і поклав перед ним на тумбочку. “Ето всьо!” – сказав я таким тоном, аби не зрадитися, що мені тих грошей шкода. То був дуже важливий момент – треба знати їх “загадкову” душу. Здурити їх практично не можливо. Тут визначався тип натури: “жмот” – “нє жмот”. Поза межами арештантських зон така класифікація не зрозуміла; для тих, хто в зоні, а ще між ними не був, – то може бути головним критерієм, як там прожити і вижити, пережити взагалі. Фактично ж мені тих 50 рублів було шкода – я жодних грошей не мав, тільки ті, що вчора отримав за роботу.

Бригадир покликав безконвойного електрика. Кивнув головою, показуючи на тумбочку, звелів: “Валакі паллітру – нє тяні резіну!”*. Півлітра ректифікату коштувала 56 рублів. Значить, післанець мусив докласти свої. Але цей не сказав ні слова, взяв гроші і вийшов. Електрик мав цілодобовий вільний вихід за зону.

Бригадир розпорядився, наказавши “днєвальному”: “Сообразі сєльодочку!”. А до мене: “Да ти садісь, садісь!” – показав на лежак напроти себе. Незабаром “шестьорка” (вічно ламаю собі голову, як назвати по-людськи “днєвальний”, “шестьорка” тощо, і не знаходжу влучного відповідника, бо його, зрештою, нема) приніс оселедця, розірвав його пальцями на шматки і поклав перед нами на тумбочку.

Минуло скільки там часу. Прибіг електрик і поставив на тумбочку пляшку спирту. “Кружку! Бистрєє! – потирав руки бригадир. – Ну, нєвмоготу!”. “Днєвальний” подав два алюмінієвих банячки. Бригадир поквапцем, але з достоїнством налив по дещиці цієї рідини. Не чекаючи ні хвилини, запропонував: “Хватай! Чокнємса, что лі!”. Ми торкнулися краєм банячків… Я завагався: чистий спирт, без краплі води, – мені здавалося, що не подужаю. Бригадир зрозумів те інакше: “Ти што, сомлєваєшса? Счітаєш – мало?” Довелося поспіхом випити, перетерпіти. І я вхопив обривок оселедця. Довго я це пережовував, щоби зменшити спазм у горлі. Бригадир налив ще раз і ствердно стукнув денцем пляшки об тумбочку: “Ну, хватай, бля, што сідіш, как обосратий!”. Я трошки пригубив і поставив банячок. “Шамай, бля, – ти што! На свабоду, бля, тєбя проважаєм! Понял?”. Я злегка сп’янів.

Біля вагонеток стояли ще декілька здеформованих людських постатей – учасників моїх проводів на волю. Хоч я вже відчував вплив спирту на мій виснажений організм, але намагався триматися при самоконтролю і незалежності. Ситуація склалася делікатна. Спосіб буття тих людей був зовсім не такий, яким керувалися наші люди (маю на увазі більшість галичан), тому намагався поводитися, враховуючи звичаї їхнього оточення.

Мені не залежало на тому, якої думки будуть про мене ці навіки пропащі душі. Я їх більше ніколи не зустріну в житті, якщо навіть доведеться ще прожити. Їх “заблатньоний мір” теж не для мене. Однак відчувалося усім єством, що ігнорувати їхнє ставлення до мене було би нечесно, неблагородно. Я зрозумів: відбуваються освячені табірними традиціями п р о в о д и . Що це? Обряд, ритуал, момент, коли людину приносять у жертву якомусь доброму божеству? Після проводів людина вирушить в інший, вимріяний світ. Світ, який їм майже не відомий, бо вони в ньому й не прожили від “малолітки”. А може, то один з виявів їх вистражданої табірної культури, своєрідне свято? Вони до мене тут у цей момент прихильні і, без фальші, бажають чогось такого, чого, сердеги, самі не тямлять. Між тими людьми, у тих обставинах нема нещирих намірів, облудних слів, запевнень у прихильності чи “добрих” повчань на дорогу. Підеш за браму – твоє життя у твоїх руках, вони не беруть за це відповідальності на себе, навіть своїми порадами. Цивілізований світ ніколи вже цього не відчує, у нього цієї природної простоти не залишилося навіть рудимента. Цивілізація замінила це сумнівними правилами етикету, дволичною “приличністю”, де люди думають тільки про те, яке враження в очах громади викличе кожен з них окремо. Хіба неправда, що на весіллі, празнику, зустрічах і проводах кожен думає про те, як саме ВІН виглядає, забуваючи, що весь захід, уся імпреза не для того відбуваються, аби ми особисто мали нагоду себе показати?! Якраз отої показної “вихованості” кримінальникам бракує.

Голод на екзотику жене вчених у джунглі Африки, пустельні прерії Австралії та інші краї… Цивілізований світ вивчає триб життя аборигенів за морями-океанами. А тут, на місці, тільки ступи за огорожу – зовсім інший світ: зі своєрідною культурою, жаргоном, піснею, ритуалом, співжиттям, поняттями честі й моралі. Що ж, будемо сприймати з погордою їх падіння?!

Хоч я від порційки цього трунку й сп’янів трохи, довелося грати роль щасливця, що виходить на свободу. Ми, політичні, виносимо із собою з-за дротів сумніви, які отруюють радість виходу на ту “волю”. Інакше в “них” виглядають проводи з-за дротів, то частина їхньої культури, вистраждана й апробована від давніх літ на просторах дикої частини Євразії; відшліфована на шкірі, на душі і серці мільйонів зеків. Усі компактні громади на світі мають звичаї, обряди, що виходять з їхніх побутових умов, стару чи модерну культуру. Чому ж не визнати права за цими людьми на ЇХ субкультуру, яку вони створили на ґрунті їх побутових умов існування?

“Ти што, бля! Ти нє здєся? Да, в рот меня… Ти а чом-то другом – а-ля-ля !” – то бригадир зауважив, що я задумався, замріявся, душею “покинув” компанію. Він уп’явся поглядом у мої зіниці. Ці люди безпомильно відчувають брак внутрішнього контакту з ними, як приклад – послаблення припливу напруги. Я зібрався з силами і знову став “присутнім”. Бригадир потряс пляшкою, глянув до світла, скільки надлито, і запитав: “Сколько тібє?”. Я відмовився, він налив собі: “Понял! Прінімаєтса!”. Випив, підвівся і подався до своїх нар. Я пішов за ним і присів на нари поруч.

До тумбочки тепер підходили ті, що, стоячи, чекали своєї черги. Вони наливали собі по дещиці, мовчки випивали і відходили, звичайно, кому “положено” за рангом. Бригадир, розігрітий саме в міру, крикнув: “Гітару!”.

Хтось вискочив з бараку. З’явився арештант з гітарою. Цей музикант тримався з гідністю. Хтось запропонував йому: “Іді, прілажісь! Чєлавєка праважаєм! Понял?”. Гітарист підійшов до тумбочки, “приложився” для форми, вийшов з-поміж нар і присів на краю вагонетки. Бригадир запропонував мені сісти поруч нього. “Давай! Нє тяні цигана за яйца, начінай!” – звелів приятельським тоном “бугор” (це стосувалося музиканта). Цей пересів ближче до нар бригадира, бренькнув по струнах, прокашлявся і почав під власний акомпанемент:

Постой, паровоз, не стучите, колеса!

Кондуктор, нажми на тормоза!

Я к маменьке родной, больной и голодный,

Спешу показаться на глаза.

Не жди меня, мама, хорошего сына,

А жди мошенника-вора!

Меня засосала тюремная трясина,

И жизнь моя – вечная тюрьма…

“Заниилл! Давай чєво-нібудь вєсьолєнькаво!” – запропонував хтось із присутніх. Музикант не змусив себе просити:

На молдаванке а музыка играет,

Кругом веселье пьяное шумит,

А за столом доходы пропивает

Пахан Одессы – Костя-инвалид.

Сидит пахан в отдельном кабинете,

Марусю поит розовым винцом,

А между прочим держит на примете

Ее вполне красивое лицо.

Музикант увійшов у раж: гітара задзвеніла жвавіше, пісня набула душу, – співак у такт розхитувався на боки.

Он говорит, закуску подвигая,

Вином и матом сердце горяча:

“Послушай, Маша, девка дорогая,

Мы пропадем без Кольки-ширмача!”

Живет ширмач на Беломорканале,

Толкает тачку, стукает кайлой.

А фраера вдвойне богаче стали –

Кому же взяться опытной рукой?

Чимало тих табірних пісень – бравурних, радісних чи навіяних сумом. Проспівав і “Централку”, і “Вот сижу опять в тюрьме”, і “Течет реченька”, але знову схилявся до жанру: “А ты хохочешь, ты все хохочешь…”.

Востаннє в житті я бачив, як плачуть оті забуті Богом і людьми злодії, вбивці і гвалтівники, ці “покидьки суспільства”, відкинуті ним істоти від дитинства, від народження. Здається, лише за іронією долі природа наділили їх “образом і подобієм” людини. Під впливом їх “задушевних” пісень вони присмирніли, тулилися до стояків біля нар, ніби шукали притулку, захистку чийогось сильного плеча; захистку від мачухи-долі, що носила їх як смерч, не даючи можливості десь зачіпитися, пустити корінець, прирости. Вони ж бо не мали хисту до цього, і ось слухали пісні і плакали. Вони і плачуть не так, “як люди”, а без фальші. Виразно видно, що це їх душа і серце плачуть, у них щось пробуджується і протестує, нарешті, витискає рясні сльози з очей. Вони стоять непорушно, мов статуї, а сльози пливуть по лиці, по підборідді і скапують на арештантські курточки, що прикривають мізерні, нерозвинуті груди. Так щиро плачуть маленькі діти; так хіба що плаче мати над могилкою останньої дитини: тихо, без слів, покірно. Тільки зведені ніби паралічем уста ледь тремтять і язик час від часу злизує набігаючі гіркі краплі. Це вони плачуть над своїм безталанням!

Я неначе бачу весь життєвий шлях: від владивостоцького “суханівського” чи “пєрвореченського” ринку, через “дєткамеру” на четвертому поверсі в’язниці на вул. Партизанській. Відтак – табірна “малолєтка” з невід’ємним атрибутом – педерастією. Вічний намір втечі (куди? від кого?), а там – і “рецидив”, і “повторний срок”. Копає, копає суспільство (і “прогресивне!”) рів, щоби відмежуватися від власного пороку, “ізолює” і робить вигляд, що того пороку нема. Безсумнівним є те, що ті “покидьки суспільства” породжені саме цим суспільством, яке побудоване на засадах державного режиму.

Чуєш ти, суспільство з репресивною машиною, як плаче твоє дітище отут, під надтріснуті звуки гітари? Знаємо наперед – не чує! І не почує ніколи!..

Я тоді ще не знав, що той вечір мені вже не вдасться викреслити з пам’яті ніколи!

Бригадир сп’янів. Він нахилився і дихав мені просто в обличчя: “Да ти сматрі сюда! Бля, паслєднєго пєтушка нє пажалєл! Свой мужік – в рот мінє пахать! Да я тєбє пару чєрвончікав падброшу – вот увідіш! Вєк мнє свабоди нє відать!”. Треба би вийти за межі усталеного припису користування мовою, щоби викласти те, що містить тирада слів збудженого кримінальника. Я дивився на нього, ніби хотів сказати: “Не варто тобі красуватися марними обіцянками. Будь такий, який ти є! Не обезцінюйся брехнею!..”. Він зупинився і витріщився на мене: “Ти што! Віжу – нє вєріш?! Да пусть мєня послєдній фраєр в… рот…” – зірвався, вибіг, останні слова фрази договорив уже за дверима.

З’явився зручний момент залишити компанію. Кримінальники порозсідалися на долішніх лежанках, мабуть, раділи, що мали привід позбігатися. На мене, здавалося, не звертали уваги. Я піднявся і пішов до дверей без слова. Мене котрийсь окликнув: “Ей, мужік! Уходіш?”.

Я обернувся вже на порозі барака: “Чесная кампанія! До скорой встрєчі на свабодє! Каму нє угаділ – падхаді, палучай расчот, – завтра позно будєт! Нє люблю далгов за собой! Нє таї зла, єслі…”. Мене обірвав котрийсь на півфразі: “Да ладна тєбє, мужік!”. Інший докинув: “Полний ажур!”. Ще хтось докинув: “Калун зарилі! Што, сам нє чувствуєш? Всьо чіста, ні пятнишка!”. Ще кілька реплік – і “ритуал” був завершений.

…У “нашу” зону мене пропустив черговий наглядач. Була вже пізня ніч – усі спали. Не спав Онуфрій. Він піднявся і сів. Настрій він мав поганий, і я здогадався – чому.

– Ну, і що ти ото? Тут приходили хлопці, були б ще посиділи, побалакали! – він був пригнічений.

Я промовчав. Він турбувався про моє добре ім’я так, як він це розумів. На його думку, не гоже було ігнорувати своїх колег-“політиків” і йти з бараку в чужу зону, бо “свої могли щиро порадуватися мойому звільненню, поспівчувати горю…”. Так він принаймні висловився. Він, бідачисько, і не підозрював, наскільки я вже був “зіпсутий” практичним табірним життям – так, що йому і не снилося. Традицій проводів на волю у політзонах не було. Ніхто не звільнявся, тому й не доводилося бачити. Але наслухався я багато від “єжовців”, тих залишків живих свідків, що їх посадили ще в 1937 році. Переважно то були реліктові особи, але мали за собою гіркий досвід, не допускали сентиментального розчулення. Я знав про ялове “співчуття”, яке важко піддається пробі на щирість, а вже про користь від того – то й мови не може бути. Кому вдалося зберегти душу в тілі впродовж другої половини сорокових років, ті мусили мати якісь екстра-умови – адже більшість загинула. Або заплатила “твердим капіталом” за душечку в кволому тілі. Жорстокість, з якою зустрілися хлопці на шляху ген-і-назад, залишила непрободимий струп майже у кожного. Хто зна, коли проб’ються з-під нього посвята і жертовність в ім’я удачі ближнього, замість пустого співчуття, за яке вимагається увага і повага. Усе те якесь неохопне, і важко визначити цьому якусь ціну. Навіть між нами з Онуфрієм існувало непорозуміння: згідно з його опінією, я був “нещирий”. Бо я нікому не розказував про себе з минулих часів. Ніхто не знав, за що я засуджений, з якої я родини, звідки родом. І які я маю “заслуги” (якщо таке визнають) за собою з минулої діяльності. Він знав, що я не мав совєцького громадянства, але мотивів, якими я керувався, він не знав, хоча на просту людську цікавість, зрозуміло, що хотів знати. Він же мав ніжну і вразливу душу, щире серце, відкриту натуру, а це не вельми сприяло виживанню в тих жорстоких умовах. Хотів поділитися своїми почуттями і щоби з ним поділилися. Тому і цього разу він не міг збагнути, чому я не провів останній вечір між своїми, політв’язнями. Дивувався, як я такого не розумію. Зрештою, я міг йому це пояснити, якби я був певний, що він зрозуміє. Бо щоби його переконати (чи когось іншого) – то не могло бути й мови.

Мені тривалий час доводилося перебувати між арештантами, ще не розділеними на політичних і побутових, він цього не зазнав. Тому я міг дати оцінку як одним, так і іншим, чого не міг зробити він. Між побутовими не було моди “сповідатися”, щоби бути визнаним. Я був призвичаєний не нав’язувати комусь власного характеру, традиції табірної зони належалося шанувати. І саме це було мірилом порядності в тих умовах, чи, ліпше сказати, правом на життя. Раз мене вже покликали, то самі обставини продиктували мою поведінку, згідно з традицією. Не покликали би ? Обійшлося би.

Онуфрій занюхав, що від мене чути алкоголь.

– Як ти міг принизитися до того, щоб пити з ними?

– Я пив за свій рахунок – розумієш різницю?

– То ти напував ту шпану за свій рахунок, а зі своїми навіть не міг посидіти, поговорити? – допитувався Онуфрій.

Як я міг йому пояснити, що у “своїй” компанії завше знайдеться “підсипаний” отакий блідий черв’як. “Щира бесіда” звечора призводила до того, що ранком замість атестату могли піднести під ніс санкцію на затримання для розслідування вчорашньої задушевної бесіди. Як я мав те пояснити? Словом, мав щодо цього свої міркування. Я був обережний ще й тому, що у цій першій групці людей, що мали звільнитися, я був єдиним “западніком”.

Ранком барак опустів – всі пішли на роботу. Зостався я сам з отим “днєвальним”, якого не вмію назвати по-людськи. У столові кухар пригостив мене черпаком зимної, але густої баланди. Я ламав собі голову, що би мені взяти з собою додому. Виручив отой “днєвальний”. Він знайшов у “сушилці” якийсь мішок, потім ми пішли по нарах і шукали під заголовками чогось ще гожого зі шмаття. “Днєвальний” знав усе, що робилося в бараку. Недавно роздавали нову порцію арештантської нової білизни. Не всі переодяглися, і дехто приберіг (невідомо на що). Ми знайшли кілька пар таких сорочок і підштанків. Знайшли теж пару куфайок і ватяних штанів, що були ще в доброму стані. Ми зібгали все те добро у мішечок, прилаштували шлейки із мотузка, “приміряли” до плечей, як воно буде пасувати, – і “сідор” на звільнення був готовий. Ще дві диктові пачки – “чемодани” – були напаковані шматтям і книгами (підручниками), що ми з Онуфрієм поділилися. Я йому зоставив увесь комплект підручників, словників і легкої літератури з іспанської мови, бо він вирішив вивчати цю мову досконало.

Другого дня Онуфрій нагадав мені, що треба повідомити Михайла Сороку про моє звільнення. Він же продиктував, що написати. Коли все було готове, він подав мені алюмінієву ложку, і я запхнув її за холяву валянка. Ми вже майже не розмовляли між собою. Настала та незручність при розлуці з близьким другом, коли почуваєш себе “зрадником”, що покидає товариша в біді, а сам вибирається на сухе. Розумом ми могли збагнути ситуацію, а ось “серцю не накажеш”.

Перед брамою з’явився нарядчик і крикнув у примітивний бляшаний мегафон: “Кто на асвабаждєніє – вихаді к варотам!”.

Із різних бараків вийшли кілька чоловік з мішечками за плечима. Я відразу зауважив, що ніхто не був так завантажений, як я. До брами я ніс тільки мішок на плечах, пачки-куферки ніс Перун. Ніхто нікого не проводив із решти тих, що виходили за браму. Тільки мене проводив Онуфрій. Проводив, сердега, сам. Чи не мали ті люди таких, з ким “вмєстє жралі”? Мали! Але розходилися люди: одні залишалися в неволі, інші, можливо, опиняться на волі. Взаємно вони вже собі не були потрібні. Однак це ще не означало, що табірні друзі поривали між собою…

Я опинився у гурті півтора десятка кандидатів на звільнення, перед брамою оглянувся і глянув в обличчя Онуфрія, що стояв неподалік, блідий як крейда. Я хотів хоч якось попрощатися з ним, але це стало для мене проблемою: ні я, ні він не були здатні на зовнішній вияв емоцій. Він відкрив уста – і занімів, не міг, сердега, видусити зі себе ні звуку. Нарешті він не витримав внутрішньої напруги, і з його очей бризнули сльози і покотилися по обличчі. Так ми й не обнялися і не поклали на прощання один одному голову на плече.

Брама відчинилася навстіж, і нас гурмою випустили за межі табірної зони. Брама зачинилася. Сталося диво: біля нас не було конвою! За повір’ям, ми стояли плечима до брами і не оглядалися позад себе. Кожен витягнув з-за холяви ложку і перекинув поза себе понад брамою у зону. Це теж, невідомо ким і коли заведена, традиція.

Вийшов з вахти начальник спецчастини, перевірив ще раз усіх на кількість і на тотожність. “Ну, щасліва, ребята!” – сказав і пішов на вахту. Вийшов якийсь наглядач і незвично добродушно промовив: “Пашлі, ребята! Нам би на поєзд паспєть!” – і пішов попереду. Шур, шур, шур ногами по втоптаному снігу. Дивно якось – усі мовчать, немов води в рот набрали. Це звичка довгих підконвойних років: “В страю нє разгаварівать!”. Без команди і понукань перешикувалися по п’ять у ряд.

Пора полуденна, сонячно, іскрився розсипаними брильянтами сніг. Ми наближалися до залізничного полустанку. На табір “302” забобонно не оглядалися, мов на Содом і Гоморру. Наглядач у старенькій кожушині з синіми погонами і жовтими пасочками на них одірвався від нас і чимчикував далеко попереду. Дивне почуття – ота якась невлаштованість на відкритому просторі без конвою…

Мені важко було нести в обох руках і ще на плечах. А сили… сили, де тільки взялися?! Я ж ніс вагу більшу, ніж важив сам. “Колеги” йшли пусторуч, але ніхто не допоміг.

Прибули на “станцію” – барак табірного типу, з центральним входом і відгородженими комірками: праворуч – каса, ліворуч – начальник, посередині – лави попід стінами. Були там ще якісь люди, що не звертали на нас жодної уваги. Наш опікун (не конвоїр) підійшов до віконця каси і взяв нам усім білети до Братська. Тоді присів біля нас, вийняв кисет з махоркою і пригостив – майже всі запалили. Підійшов потяг, і ми, штовхаючись, висипали на “перон”. Було тільки шість вагонів: два товарні, три пасажирські і невід’ємний атрибут сибірських ешелонів – столипінський заквагон. У заквагон нас не посадили, а пропустили за чергою у пасажирський. Місць вистачало. Біля мене присів марненький, мізерненький Павло Паков (Паша). Я знав його з табору – він іноді підсідав вечорами до нас, прислухаючись, як ми з Онуфрієм шліфували іспанське “комо..? ке..?” чи дієслівні парадигми. Паша стверджував, нібито він за походженням українець. Його дід був депортований в Архангельську губернію, де переробили прізвище з Пака (рос. – ящик) на Паков. Батько заповів йому та сестрам, аби пам’ятали, що вони українці. Його батька знищили за якусь “провину” ще до війни, брат не повернувся з фронту, а він після короткочасного полону отримав свій червінчик (десять років), і ось звільнили… Не мав він куди прихилитися. І рад би був поїхати зі мною на Україну. На жаль, я сам не мав до чого повертатися. Тепер він їхав до сестри, яка навіть не листувалася з ним. Не знав, яквона його прийме, чи впустить до хати взагалі. Так він і їхав, що називається, “на волю”.

Стемніло. Поїзд часом зупинявся. Людей прибувало, але місць вистачало всім. Ніч безхмарна, місячна, мороз – понад 30 градусів. Серед ночі прибули до Братська. Вийшли з вагона і під керівництвом нашого опікуна подалися просто до “центрального” табору Управління. Підійшли до зони, і нас на значній віддалі від “запретки” (забороненої смуги) зупинив патруль ВВ із псом на посмичі. Категорично заборонили наближатися до забороненої смуги ближче, ніж на 150 метрів.

Поки йшли – грілися. Тепер, знеможені, у лихенькій одежинці, могли обморозитися або й замерзнути. Ми чекали, а наш опікун з “удостовірєнієм” пішов на вахту з одним із патрульних. Там його теж не впустили, і він довго сперечався з начальником караулу надворі, просто перед брамою. Повернувся ні з чим. Нас у зону не хотіли впустити. І він подався до начальника “Центрального”. Поки там узгіднювали “законність” і “положено-нє положено”, ми понад дві години мерзли на лютому морозі. Дехто почав присідати на сніг – явна ознака, що людина замерзає. Хтось кинувся і розшукав жмуток якогось ріща. Запалили вогнище посеред дороги, посеред ночі. Почали витягати з-під снігу якесь сміття і кидати у вогонь. Так рятувалися. Між тим начальство вияснило позиції, і нас впустили до табору гусаком через прохідну, не обшукуючи (!), завели в коридор штабного барака, де ми залишилися до ранку. Було мокро на долівці, але досить тепло. Ми примістилися на наших мішечках і здрімнули. Ранком поснідали в столовці і розмістились у якомусь бараку – позасинали, до вечора нас ніхто не турбував. Виявилося, що у тому бараку було багато таких, як ми, тільки з інших лагпунктів. То було десятого січня 1956 року.

Увечері того ж таки дня, виспавшись, я сидів на долішньому настилі вагонетки і думав, на кого би мені залишити речі, щоб розшукати шевця Петра, якого недавно перекинули сюди з табору “302”. По суті, то була побутова зона, і тому тут шевця чи кравця не знайшлося між тою шпаною. Треба було “позичити” з політзони. У бараку було темно при малопотужних лампах і чорному стропі над головою. Між вагонетками взагалі важко було щось розгледіти.

У барак зайшли три мізерненькі хлопчаки з гостренькими, кантовими плеченятами. Пройшлися ген і назад поміж нарами, заглядаючи між вагонетки. Нарешті зупинилися напроти мене, поміркували і розсілися навпроти мене на лежаку (якраз на ньому нікого не було). На тумбочку поставили баночку з чіхірем і, не вітаючись зі мною, ковтнули по разу цієї рідини. Очікували, що я почну, – це було зовсім очевидне. Інтуїція підказувала, що не з добром вони прийшли. Треба було думати, що трапилася якась помилка, але ніч і непорозуміння могли закінчитися фатально для мене. Цікаво було те, що мене не покликали до “пахана”, як звичайно робиться у таких випадках. Я губився в догадках. Ще одна річ: я не знав, чи це “суча”, чи “законна” зона. Знав би, в обох випадках дав би собі раду. Майже потемки намагався розгледіти їх, відгадати ступінь небезпеки. То були ще зовсім юні злодійчуки, з невиразними фізіономіями. Цілком зрозуміло, що вони прийшли за дорученням “Баті”, можливо – з готовим наміром, можливо – вияснити “партійність”. Дивувало те, що політзеки, природно, не могли належати і тому не належали до жодного їх клану. Отже, тут якась явна помилка. Як їм пояснити? І кому тут пояснювати? Інформація на мене мусила якась бути, нехай помилкова, але мусила бути. Або на подібного на мене. Можна було боронитися, але мій ніж-фінка був далеко на дні одного з куферків. Вони ж обов’язково були зі швайками. Непомітно зайшов ще один з гітарою і присів на краєчку при проході. Забренькав по струнах. Я зрозумів: “Приглушує, щоби не було чути, про що йдеться”. До речі, зеки в секції були треновані, і ніхто би не втрутився у випадку загострення ситуації.

Лежали покотом на своїх місцях і мовчали.

– Так, с аткєдова тєбя, гаваріш, прівалаклі? – запитав один.

– Дурак, кто знаєт, а спрашіваєт! – відказав я йому.

– Лади! На гражданку, значіт, наладілся?

–Нє твоєго рила дєло! – я намагався надати голосові твердого звучання.

Котресь “воно” нагнулося до мене і зашипіло гадиною в обличчя: “ Нє падимай, бля, хіпіш! Разбудіш!”. Гітарист бренькав без упину.

– А чьо тєбє са втарой да к нам, аль прагарєл? – відізвався ще один з них розтягненим горловим голосом.

– Ашібаєшса! А пєрвой пагаварім! – запропонував я.

То вже було “щось”, я почав орієнтуватися у причині напасті! (Довідка: “Пєрвая” – це політзона в Заярську на “302”; “Вторая” – побутова, там же – “суча” зона, за розумінням блатарів.)

– На контру, бля, хляєш?! (“хляти” – видавати себе за когось іншого, з наміром обдурити й уникнути біди).

– На каво “хляю”? Валакі-ка пахана! Нєча с табой … Нє рубіш ні хрена!

– Пахан в курсє! – хлопчисько наїжачився зовсім.

– А чєво тібє !!! – я почав іритуватися не на жарт.

– Замрі пакедова! Ашібкі нєт! Понял? – “воно“ нагнулося через тумбочку і шипіло далі: – Вмєстє жрал? Аль нєт?

На якийсь момент залягла тиша: уркаган, мабуть, думав, що нарешті “даказал віну”; я був вражений блискавичною поінформованістю із Заярська. Ситуація не із приємних: вони вже знали, що я відбув проводи з бригадиром, котрого віднесено до категорії сук. Тут вони були “законниками” – ось у чому справа. Як же вони могли мене виділити з-поміж інших – без помилки?

– Ви іщєтє другого! Ашібка! Я с пєрвой!

Мені треба було, щоби вони засумнівалися, чи то той самий. Перше – те, що я взагалі політзек. Але йшлося про те, що росіяни здатні то якось поєднувати, вони могли бути “політичними” і разом з тим – блатними. Та ще й належати до котроїсь із “партій”.

Щось вони таки застановилися. Але один упевнено підтвердив: “Тот самий – два угла і сідор!”. Отже, мене хтось “проводив” біля воріт і описав, як я виглядаю і що маю з собою. Зрозуміло: ніхто більше не мав якихось речей, крім мене. “Два угла” (ті диктові куферки), “сідор” – мішок за плечима.

Довідка: У першій половині 1955 року в другій зоні дійшло до різні між суками і “законниками”. Суки з малою перевагою “виграли”. То була піррова перемога, але престиж зони залишився за суками. Тепер тут (і не тільки) мстилися за “програну”.