пуття хату привести, побілити. То вже Ганю попрошу. Чи вмирати зібрався? Таке може сказати хіба старша жінка, звикла до біди…»
Хата його стояла, як майже всі хати в Урожі, на горбі, й Басараб міг бачити, як сідає сонце за лісом: торкнувшись темної смуги, падає за неї, тільки червоне сяйво ще якийсь час захоплює край неба.
Коли вода зігрілася, Михайло обтер мокрою шматою стіл, лавки, шайку з посудом і побічниці широкого дерев’яного ліжка, змив підлогу. Аж тоді зняв віко скрині. Там знайшлася ковдра, подушка, чиста постіль, трохи старої одежі, а на дні з десяток старих книжок і у бляшанці з-під чаю срібний мамин кульчик і низка коралів.
Ніколи не пізно вернутися додому. Не вмирати, не для того. Вмирати легше на чужині. А тут треба жити. Слава богу, силою його ніхто звідси не забере!
При свічці Басараб постелив собі спати, сипнув у горнятко з окропом пучку чаю, витяг з валізки батон і плавлений сирок. У двері постукали, й зайшла дівчинка з літровою банкою молока.
— Добрий вечір! Баба вам молока передали… — і вибігла.
Була вона в тому віці, коли соромляться чужих людей. Зрештою, у селі діти не такі відважні. Гарна дитина. Схожа на всіх тих дівчаток, котрі рано стають дорослими, рано виходять заміж, швидко старіються — і все це через Роботу.
Він повернувся сюди по своїй волі. Так чинив завжди. Кажуть, що гуцули славляться своїм гонором. Але й бойко слугою нікому не був і не буде. Коли схоче, може втікнути в гори, поміж ялиці й буки. Село Уріж впиралося одним кінцем в гору Ласки, з якої в ясну днину було видно місто С. і ще села вздовж Бистриці — Винники, Мокряни, Ступницю. Річка, колись обсаджена вербами, а нині безжально розрита екскаваторами, що брали гравій, здавалася потічком. Все ж кращого місця для села годі було знайти. Іван Франко, родом він із сусіднього села, назвав цей край «перлина Божа на землі».
Між двох гір текла Бистриця, і село починалося від гори Ласки. Колись двоє братів-близнюків оборали місце, де мав бути Уріж, двома волами. З того часу тут ніколи не стрічались ворожі війська.
Як перлину Божу тримав на долоні Уріж молодий і сильний Михайло, коли сходив на Ласки, старий і немічний, він бачив його з висоти орлиного лету у снах і в пам’яті. Навіть через сто років люди впізнавали, що він урізький, не американець, не волоцюга, бо ж вони не те що не мінялись чи просто тримались осібно, а мали завжди певність, що Уріж відгородить їх від найбільшої біди, і дві гори — Ласки і Підбузька — як два крила піднесуть змучену й обезвірену душу.
Старі люди не знають іронії. Діти теж. Відтинок шляху між старістю й дитинством називається пізнанням, життям, мандрами. Він звивається в кільце, центром якого є земля, вкрита лісами і травами. Ліси пахнуть смолою, трава — медом. Вони все життя вчать людей розуміння того, що спокій — це теж рух і повторення — рух. Так само слова, сказані без іронії, сказані кимось іншим тисячу чи п’ять тисяч років тому, — нові. Бути старим і дитиною дуже важко. Але так просто, господи, так просто, якби не пізнання. Десь тут криється жахлива помилка ще з сотворіння людини. Пізнанням вкорочуємо собі вічність.
Останній притулок
Одного дня він вжахнувся власної кволості й непотрібності. Був такий слабий, що вперше не захотів заподіяти собі смерть. Життя ще не скінчилось, суті його він не зрозумів, а світ раптом став ворожим до нього. Люди з їхньою байдужістю, речі з їхньою здатністю ускладнювати все. Боже, як їх було багато. І вони звалися його домом, і він мав служити їм: доглядати, берегти. Слабке тіло не поспівало до служби. Холод підстерігав старого і вдома, і на лавці у парку, і на вулицях міста, де він жив. Як легко перетворитись у смердючий кусник плоті, вуглину, присипану попелом, напіввисхлу калюжу, що нікого не напоїть і не відживить. Викинутий за межі життя, свіфтівський безсмертний — ось ким він став. А навколо ж кожен ішов до цього через пізнання, через те, що зветься травленням, пияцтвом, хтивістю. Час деформує простір, і старі опиняються у якомусь закутку, схожому на сліпу кишку, — і звідти нема виходу, крім смерті, за якою нове життя, нові слова. Слова, слова, порятуйте мене. Я виправдаюсь вами перед людьми, а бог прочитає мене без слів. Шукати собі подібних. Ось вони — жителі останнього свого притулку. Безпритульні діти з тонким сивим волоссячком, деформованими ревматизмом і працею пальцями, вічно замерзлі, вічно ситі, бо ж і вічно голодні, дріботять розбурхлим від весняних соків ранком в їдальню, де все таке нестравне для їхніх зсохлих, зболених шлунків: синя манна каша, вчорашній оселедець з цибулею, майже несолодкий чай і хліба вдосталь. А хто дасть їм хліба, щоб заспокоїти голод серця: ласки дітей і онуків, тепла спільного дому? Серед них і він: щулиться під зміїними поглядами товстих кухарок і посудомийок; ковтає пилюку від мітли нетерплячої прибиральниці; лягає між чотирьох стін у холодну постіль і не може склепити очей, дожидаючи ранку; чи дрімає біля телевізора,
Последние комментарии
8 часов 6 минут назад
8 часов 19 минут назад
8 часов 53 минут назад
9 часов 25 минут назад
1 день 55 минут назад
1 день 1 час назад