Голуб [Патрік Зюскінд] (fb2) читать постранично

Патрік Зюскінд ГОЛУБ

Коли сталася подія з голубом, яка зненацька перевернула його буття, Йонатану Ноелю було вже за п’ятдесят і він, прокручуючи в пам’яті принаймні двадцятирічний відтинок цілковитої відсутності будь-яких подій, жодним чином не міг розраховувати на те, що з ним може трапитися бодай щось суттєве, крім власної смерті. І це його цілком влаштовувало. Бо він не любив подій, а надто ненавидів такі, що порушували внутрішню рівновагу та руйнували загальний життєвий устрій.

Більшість таких подій залишилися, дякувати Богові, далеко позаду, у сивій давнині його дитинства та юності, подій, про які він найліпше взагалі ладен був не згадувати, а якщо й доводилося, то з величезною неохотою: про літній полудень у Шарентоні, десь у липні 1942-го, коли він повертався з риболовлі додому, — того дня була громовиця, а потім ще й дощ після тривалої спеки. Він зняв черевики й крокував босими ногами по теплому мокрому асфальту, чалапав по калюжах — несказанне задоволення… — отже, він повернувся додому з риболовлі, забіг на кухню з надією застати там матір біля плити, але матері там уже не було, залишився тільки її фартух, що висів на спинці стільця. «Матері немає, — сказав батько, — їй довелося кудись надовго поїхати». «Її забрали, — сказали сусіди, — спочатку її відвезли до Велодром д’Іверу, а потім до табору Дрансі, звідки всіх відправляють на Схід і звідки вже немає вороття». А Йонатан ніяк не міг збагнути цієї події, вона його зовсім збентежила, а кілька днів по тому зник і батько, і Йонатан разом з молодшою сестрою опинилися в потягові, який прямував на Південь, чужі чоловіки вели їх глупої ночі через якісь луки, тягнули просікою, потім знову посадили на потяг, що їхав на Південь, далеко, неймовірно далеко, і дядько, якого вони досі ніколи не бачили, зустрів їх у Кавальйоні і привіз на свою ферму поблизу поселення Пюже в долині Дюранс, де й переховував їх до закінчення війни. Потім вони повинні були працювати в полі.

На початку п ятдесятих, коли Йонатан уже почав отримувати задоволення від роботи в сільському господарстві, дядько поставив вимогу, щоб він завербувався на службу до війська, і Йонатан покірно погодився аж на трирічний термін. Перший рік він був зайнятий виключно тим, що звикав до мінливостей казарменого життя. На другий рік його було відправлено до Індокитаю. Більшу частину третього року він провів у шпиталі з вогнепальним пораненням стопи та ноги, а також з амебною дизентерією. Коли весною 1945-го він повернувся до Пюже, його сестри там уже не було, вона буцімто виїхала до Канади. Дядько закомандував, щоб Йонатан невідкладно одружився, а саме з дівчиною на ймення Марі Бакуш із сусіднього селища Лорі, і Йонатан, який дівчину ніколи у вічі не бачив, слухняно зробив, як йому веліли, і зробив це навіть залюбки, бо він, хоч і мав лише приблизну уяву про шлюб, сподівався знайти в ньому нарешті той стан монотонного спокою й одноманітності, що був єдиним, чого він прагнув. Однак чотири місяці по тому Марі народила хлопчика і тієї ж таки осені втекла з Марселя з одним туніським торговцем овочами…

З усіх цих подій Йонатан Ноель зробив висновок, що людям довіри немає і що, тільки тримаючись від них подалі, можна жити спокійно. Ставши до того ж посміховиськом для цілого села, яке дошкуляло йому не так кпинами, як спричиненою ними загальною увагою, він уперше у своєму житті прийняв самостійне рішення: пішов до «Кредит Аґріколь», забрав свої заощадження, склав валізу й подався до Парижа.

Потім його двічі спіткала справжня удача. Він знайшов роботу охоронця банку на вулиці де Севр і знайшов притулок, так звану chambre de bonne^[1] на шостому поверсі будинку на вулиці де ля Плянш. Потрапити до кімнати можна було задвірком, вузькими сходами для постачальників та тісним коридором, що убого освітлювався одним вікном. Два десятки кімнаток із сірими пронумерованими дверима розташувалися уздовж цього коридору, а в самісінькому кінці знаходився номер 24, кімната Йонатана. Він наміряв три метри сорок сантиметрів у довжину, два метри двадцять сантиметрів у ширину та два метри п’ятдесят сантиметрів у висоту, а єдиними зручностями були ліжко, стіл, стілець, світильник, гачок для одягу — і більше нічого. Лише у шістдесятих роках електропроводку підсилили таким чином, щоб можна було вмикати електричну плитку та електрокамін, провели водогін, а кімнати обладнали умивальниками та бойлерами. А до того часу всі мешканці мансардного поверху, якщо всупереч забороні не користувалися спиртівками, вживали холодну їжу, спали в холодних кімнатах, прали свої шкарпетки, мили посуд та вмивалися холодною водою у єдиному вмивальнику в коридорі, поруч з дверима спільного туалету.

Усе це не обходило Йонатана. Він прагнув не зручностей, а надійного притулку, який належав би йому і лише йому, який захищав би його від неприємних життєвих несподіванок і звідки його ніхто не міг би вигнати. Ще коли він уперше переступив