Кров [Аркадій Любченко] (fb2) читать постранично, страница - 3

на свіжий, ще теплий слід. Вони гарячково метнулись навздогін. Скрадались, чи бігли, чи летіли стрімголов, - ніхто з них не пам'ятав. Робили те, до чого швидко спонукувала невідома й владна сила, що враз Їх опанувала.

Тільки Згодом, упірнувши з розгону глибоку снігову ковбанro, вони як стій зупинились.

Передній наслухався.

Решта теж тороплено й хтиво наставили вуха. Всі раптом збагнули, що запах сліду, замість міцнішати, послабшав, що трапилась помилкатреба братися в протилежний бік, що передній, дурний передній, ненавидний передній ...

Але передній вже встиг зміркувати й кинувся назад. Вони за ним.

Це була скажена гонитва. Мчали, як вітер. Здіймали білу куряву. Одскакувала й знову наближалася балка. Гойдався обабіч ліс. Гойдалось небо. Кружляли зорі. Крижаний подих. Пекучий віддих. І серця хотіли впасти на сніг.

Зупинились несподівано. Свідомо зупинився передній, а решта стрімголов безладно налетіли на нього. В роз'ятревій уяві здобич хрумтіла вже на зубах, і, збившись докупи, вони посшхом, навмання тикались заскаленими мордами, шукали наосліп. Тиша.

Його не було, але десь близько струменів різкий, сласноподражливий запах.

Через хвилинку вони зрозуміли, що тут же, біля них, лежав ще не зовсім замерзлий, тьмяний кал лісової кози. Легітне, збудне пахтіння затуманило свідомість.

Вони відчули набряклі, важкі язики. Щедро почала набігати слина. В тривозі вони затупцялись на одному місці, бо сніг лежав тут збитий, а слід, як навмисне, плутався, несподівано губився десь ...

Тоді спантеличено кинулись на всі боки. Не одбиваючись далеко, вертшися, припадали до снігутиво нюхтіли. І там, де, шукаючи, пробігали, лишались в'юнкі петлі їхніх слідів. Власні сліди пчинали траплятися частіше й частіше. Дедалі понала брати тривога. Починав брати відчай.

Сталося так, що всі вони збіглись на невеличкій галяві.

Захекані, збентежені, вони навіть не глянули одне на одного, але тут вкупі нагло й незаперечно відчули, що ловитву програно.

Млостю затопило Їм груди. Вони до нестями ненавиділи одне одного, і кожний самого себе.

А де ж був передній? Де ж його досвід? Як він міг проrавити?

З паморочною люттю позирали вони на нього. Незабаром почала обступати темрюча голодна тоска. Від неї хотілось заплющити очі, підвести морду і знайглибших глибин єства завити скаргу, завити безвихідно-лячно.

Стомлені, запорошені памороззю, зігнуті в три погибелі, лизнувши снігу й підібгавши хвости, вони повільно, приречено знову потяглися кудись навмання.

І один з них, якраз передній, з перевтоми заточився.

Це була страшна, вирішальна хвилина - якби він упав, його миттю розтерзали б.

Він інстиктовно зрозумів. Жах заглянув йому в очі і видалось, що власна шкіра, тріснучи на спині втратилась геть.

Хоч як після гонитви був знесилений, хоч усе довкола ходором ходило, але подих смерті його очутив. Смертельна тривога збудила в ньому свіжі, може, й останні сили.

Він, старий вовк, скупчив ці сили, одхилився трошки, ніби уникаючи удару, і різко вищирив зуби. Потім, намагаючись додержати внутрішньої рівноваги й здаватися непохитним (протехитаючись), ступив іще кілька кроків обіч і, ніби байдуже, підвів задню лапу, - за своїм ...

Ця вдавана байдужість, непримушеність, незалежність здалися для інших такими природними, була в них така життєва учепистість, така спокійність за себе, що загроза хутко одлинула. Дехто нюхав покроплене місце й зробив те саме. Зграя, притишивши дикий замір, поволі крадькома знову пішла за ним - у тишу, в ніч.

Все ж таки вони чогось ждали.

Ніхто з них ані на хвилинку не припускав, що може загинути, бо так знадливо пахла в уяві чужа, гаряча кров. Наказувала вірити власна невсипуща, ярлива кров. І вела їх, спов няла безнастанною жадобою жити, невтомною пристрастю шукати, невідступним бажанням змагатись.

Так потрапили вони знову до тієї ж самої балки, тільки до іншого, дальшого їїкраю.

Тут кінчалась звертиста стіна лісу. Вони зупинились, приховались у затінку кущів.

Передній ступив іще кілька кроків до останнього куща, звідки краще можна було осягти зором широкі, розложисті береги балки. Він злегка пригнувся, причаївся, затопив очі в просторінь.

Вщерть налита снігом, оточена густими, прямовисними стіндерев, наче охоплена лапами відомого звіра,

вічно спить чи дрімає, - балка ця здавалася великим озером, що його біла гладінь одразу ж мусила викривати появу першого-ліпшого створіння. Вона була зосередищем, на якому, луною наближаючись віддалік, мусили збігатись різні звуки, - так говорив вовкам інстинкт.

Але звуків, життєвих, хвилюючих звуків, що пахнуть кров'ю, не було. Стояла надзвичайна тиша. Стояла іскри ста ніч.

Передній почував себе погано: адже був він передній.