Кров [Аркадій Любченко] (fb2) читать постранично, страница - 2

роз'ятрено і тільки згодом, збагнувши дійсність та облизавшись, починав дивитися похмуро і перейматись злістю.

Саме в такі хвилини до болю смоктало в череві, ніби незносними кігтями там брало, стискало, і погляд у такі хвилини ставав зловісний.

Охоплювала рвучка злість на те невідоме, невідступне, нахабне звіря, що весь час бралося кігтями в череві. Безглузда злість на свої ж гарячі безглузді марення. Паморочна злість на своїх, обридлих уже до краю і таких же злісно-нетерплячих сусідів. Несамовита злість на тихий, дуже тихий, білий, дуже білий, і ніби насмішкуватий, обережний, безнадійний для них день, - вовча злість на все, що було довкола.

Коли ж день поволі одходив у безвість і коли його місце крок у крок м'яколапо, скрадливо починав заступати вечір, вовки відчували полегшення. Спокволу, згинці наближаючись з-поза дерев, сутінковий вечір ніби ніс із собою щось змовне. Вечір завжди був насторожено-хмурний, хитро-затайливий За собою він вів ще більшу похмурість, скупчену похмурість ночі й загадковості. І саме звідси виникало Їм полегшення. В цьому була для вовків відрада, бо в цьому була надія.

Вечір приводив нове життя. Довколишні речі скидали з себе неможливу одноманітність, прибирали нових форм і змісту. Тіні, відтінки й протіні обережним, нечутним натовпом збиралися звідусіль, наче в ліс поступово насувались численні створіння. Мінялись нещодавні обриси, і все ставало майже рухомим, - чи то стовбур, чи кущ, чи й маленька галузка.

у натовпі тіней, в таємничій рухомості виникав гостинний притулок для кого завгодно: для одних - спасенна схован ка, для других - найзручніша засідка.

З вечора між вовками і всім, що Їх оточувало, починав утворюватися зв'язок, виникала своєрідна змовність. Глибинною чутобою вони навдивовижу тонко розуміли все це навкружне життя і прекрасно вгадували, відрізняли найменші шурхоти, шелести, звуки.

Голод, знесилюючи їх тіла, підсилював хтивість, загострював, витончував чуття. Вони вміли завмирати в такому високому напруженні, що себе самих уже майже не відчували, оберталися в єдиний, суцільний натягнутий нерв і боялися, що їхсерця стукають занадто голосно, що стукіт цей чути в лісі.

Багато разів минала така сповнена тиші ніч і наставав обережний, насмішкуватий день. Минав день, і наставала таємна, змовна ніч.

Але нічого, нічого живого назустріч.

Останньої доби щось трохи змінилося: повітря ніби пом'якшало, а потім, наче клапті з білого зайця, почав падати рясний, пухнастий сніг. У повітрі ніби з'явились свіжі, хай навіть віддалені запахи.

На жаль, удосвіта раптом стрибнув по верховіттях вітрець, лишаючи по собі струмінь легенького посвисту. Щоне встиг розтанути посвист, як уже підкотився новий розгін вітру, сильний, поривчастий, що зухвало трусонув деревами, дерева застогнали й почали хутко скидати з себе снігову падь.

Вітрюга підхопив білу порохняву, жбурнув нею д'горі, закружляв, заскавчав заслонив небо й верховіття пінястими звивами хуртечі. Майже до самого вечора тривало шаленство. Ввесь час падав сніг, і розпанаханий борвій кидався ним на всі боки. В заметах тонули кущі, виростали високі снігові пагорби, виникали несподівані перевії, видолки, закутки, що так само несподівано й швидко міняли форми або й зовсім розсипалися.

Цілий день просиділи вовки в невеличкій угловині, під захистом приземних лапастих вітів.

Завірюха вщухла надвечір. Почав брати ще міцніший, пломенистий мороз. Вовки протягом дня й без того перемерзли. Вони відчували вже тоскну нехіть до всього.

Але надвечір випогодилось, На заметах можна було сподіватися найсвіжіших слідів. Тоді легенькой надійно заскиміло в серцях. Вони внутрішньо стрепенулись, обтрушуючи з себе денну млявість, нудьгу й незручність. Дехто нетерпляче з хрускотом потягнувся. Дехто сласноплямкнув язиком. А дехто зразу знизав вухами й припадливо почав нюхати повпря.

ІнстинкТ говорив, що тепер всяка звірина, як і вони самі, шукаючи собі поживи, почне виринати з потайних закутків. Потрібна тільки пильна увага, подвоєна обережність - і здобич на зубах.

Голод примушував скупчувати всі сили, щоб жити. Жадоба жити - щоб жити.

І от, переконані, заповзяті, з пильною увагою, з подвоєною обережністю, вони сьогодні крізь синій зимовий вечір вирушили в ніч.Вони вгрузали по груди, по шию. Тільки місцями траплялись тверді видолки, що Їх повилизував вітер, і можна було взятись стрибком.

Це смутило, дратувало, надарма стомлювало, а на випадок лові утруднити гонитву могло.

Найгірше було передньому, старому вовкові, що перший поринав У снігопадь, розбивав грудьми, розбризкував лапами, силоміць прокладав дорогу. І він не мусив ані чим виявляти, що йому найгірше. Він мусив поводитись упевнено, твердо. Він мусив бути невтомним.

Довго блукавши, вони сьогодні все ж таки натрапили