У чому ж таємниця? (fb2)

- У чому ж таємниця? (пер. Григорій Філіпчук) (а.с. Майстри зарубіжного детективу) 845 Кб (скачать fb2) - Жан Фуке

Настройки текста:



Жан Фуке У ЧОМУ Ж ТАЄМНИЦЯ? Роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Із французької переклав Григорій ФІЛІПЧУК

Перекладено за виданням: Imprime en France. Jean Fouquet. Ou diable est le mystиre? Les Editeurs Francais Reunis, Paris, 1964.




ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Все почалося, мов у романі.

… Чотири, п'ять… шість… На церковній дзвіниці, що сягала шпилем аж до синього неба, один за одним пролунало сім ударів. Сім ударів о шостій годині. У Персаку кожен відразу здогадувався, що то шоста, бо ж кому не відомо, що дзиґарі постійно помилялися на годину.

Чоловік, що допіру загальмував моторолера біля хідника на майдані Марше-Неф[1] був нетутешній і про таку їхню властивість не відав, а тому здивовано блимнув на годинника, вмонтованого поряд із спідометром: стрілки показували десять хвилин на сьому.

Не скидаючи рукавиць, чоловік зняв каску, окуляри і, тримаючи все те в руках, попрямував до скляних дверей готелю «Дю-Марше»[2].

— Так, пан Паран замовляв кімнату, — всміхнулася йому пані Клеман, господиня. — Якраз годину тому звільнився сьомий номер. Той чоловік, що мешкав там, виїхав автобусом ще о п'ятій. Кімната вікнами в садок, там вам буде затишно. Анно, чи сьома вже готова?

— Пан може влаштовуватися.

— Сподіваюся, ви надовго? Пан Паран казав мені…

— Не знаю. Може, на кілька днів. А може, й більше на тиждень, два чи й на цілий місяць.

Була середа, 31 липня 1957 року.

— Хоч і цілий рік, якщо ваша ласка. Наш готель ніколи не зачиняється. Щось я казала… Ага, чи не бажаєте спершу оглянути кімнату?

— Оглянути?.. Ні, ні, не турбуйтесь, я цілком покладаюся на вас. Знаю, що тут усюди гарно. Пан Паран мені розповідав.

— О, він такий люб'язний…

Господиня провела очима нового пожильця, що подався до свого моторолера. Наче не дурний хлопець, тільки дивний якийсь….

Повернувшись у передпокій, чоловік поставив долі свої валізки й саквояжі, відтак сів заповнювати картку, що подала йому господиня.

Був то здоровань із карими очима, дбайливо зачесаним темно-каштановим чубом і стрункою поставою. Маленькі вусики робили його старшим і соліднішим. Рішуча хода й мотоциклістський комбінезон пасували йому. Був би він зовсім привабливий, коли б іще не якийсь холодок в очах — може, від зайвої сором'язливості чи обережності, а може, й зверхності.

Пані Клеман, чорноока вдовичка, завше намагалася скласти власну думку про кожного пожильця.

«Маршан, Жан-Луї, народився 18 лютого 1933 року, юрист», — мовчки прочитала вона на картці. Ага, приїхав з Парижа й повертатиметься туди ж. Бісові парижани, ніколи не забувають підкреслити, хто вони є… «Мета подорожі: туризм». Авжеж, авжеж. Тільки чого тоді він допитується у неї про точні адреси кількох городян та як до них дістатися? Щось не віриться, що він вирушив просто проїхатися, та й усе. Ще й оці валізки, що насилу вміщаються на моторолері, аж ніяк не потрібні простому туристові… Ет, нісенітниця, хіба їй до того, діло? Зрештою, цього чоловіка рекомендував їй сам Робер Паран, а він людина цілком надійна.

Хвилин за двадцять Жан-Луї Маршан вийшов зі своєї кімнати вбраний уже по-міському — в піджак з рудого букле й сірі штани. Перше ніж піти з готелю, поцікавився в чорнявої господині, о котрій тут вечеряють.

— Десь між сьомою та восьмою. Найліпше о пів на восьму. Так ви свій день краще використаєте, не поспішатимете. Нині гарна погода, вечерятимем надворі, — й вона не без гордощів показала рукою на скляні двері, що вели в садок. Там під зеленими кронами платанів біліли столи, накриті скатертинами.

— Колись це була панська садиба, — співучою південно-західною говіркою пояснила пані Клеман. — З отої частини, що за муром, зробили Громадський сад, а ця дісталася нам. Мур поставив мій небіжчик, аби тут затишніше було. Ми могли пробити хвіртку й у Громадський сад… Кажуть — сад, а воно радше гай, він туди Далі зливається з лісом.

Удові Клеман було років із двадцять вісім. Висока, з пишним і гнучким станом, жвавими рухами, вона аж пашіла молодістю. Її вроду підкреслювали смолянисто-чорні коси, виразисті очі й приємна смаглява барва обличчя. Вона, либонь, знала ціну й своїй привітній усмішці. Навряд чи з такою вродою і готелем надовго лишиться вдовою…

Побалакавши ще трохи й випитавши деякі потрібні йому речі, прибулець пішов, а вдова Клеман повернулася до свого кабінету, де відновила перервану на хвильку розмову з якимсь чоловіком, що його зауважив і Маршан; удова пояснювала йому, як користуватися телеоб'єктивом. Кабінет пані Клеман був умебльований досить скромно: там стояли стіл, диа стільці, невеличкий сейф і ліжко-диван.

Перейшовши майдан Марше-Неф, Жал-Луї Маршан звернув праворуч на Верденський бульвар, що стелився понад правим берегом Трумані.

О цю надвечірню пору високий і стрімкий Рок затуляв від сонця увесь бульвар, але чола будинків дихали жаром, якого досхочу напилися за довгий літній день.

Маршан ішов біля парапету. Внизу між тісних кам'яних берегів пінилась неглибока Трумань. Парижанин вийшов на підвісний міст, що ніби продовжував собою коротеньку Соборну вуличку. Він і не глянув на будівлю, що дала назву цій вуличці, бо то не була пам'ятка давнини: собор збудовано в минулому сторіччі на. площі Сен-Жан-Батіст, святого Іоанна Хрестителя, за півсотні метрів від Берлінського бульвару. Йому було відомо, що єдина архітектурна пам'ятка в Персаку — давно вже зачинена романська каплиця, що залишилася далеко позад нього, в старому місті, по той бік майдану Марше-Неф.

Це маленьке містечко, центр кантону, розташоване н знаному серед туристів і уславленому своїми винами районі, нараховувало зо дві, з половиною тисячі мешканців. Воно все вляглося на правому березі річечки Трумані, тулячись до неї головною вулицею. У південно-східному передмісті ця вулиця прибрала назву Сталінградської набережної, й тягнеться вона аж до площі Марше-Неф. Найгустіше забудовану довкола площі частину міста, де розташовано крамниці й урядові установи, називають Старим Персаком. Туди далі, за площею, в так званому житловому кварталі, Сталінградську набережну продовжує собою оцей Верденський бульвар. Всі вулиці Старого Персака впадають у площу Марше-Неф, а з неї, мов річечки з озерця, витікають два магістральні шляхи. Один береться на схід, а другий — на північ, через пагорби, що обступили це невеличке містечко.

На північному заході, куди простував молодий парижанин, місто закінчувалося кількома віллами у великих садках. Тут Верденський бульвар здіймався високо над Труманню, а Рок на тому боці нижчав і нижчав. Коли позаду лишалася й остання садиба, бульвар несподівано відштовхувався від Трумані й круто звертав праворуч, де, влившись у автостраду, зникав у лісі.

Персак не зовсім позбавлений мальовничості. Її надають йому підвісний міст, Трумань, що дзюркоче попід кам'яною набережною, та десяток старовинних будинків навколо романської каплиці. Однак коли б не туристи, не знати, з чого жили б мешканці цього маленького містечка. Виноградники ростуть тільки скраю кантону, та й ті не дуже славляться і дають зиску багато менше, ніж у південніших районах.

Найближча залізнична станція — за вісімнадцять кілометрів, на території багатшої й люднішої комуни[3], муніципалітет якої, кажуть, намагається перетягти столицю кантону до себе. Останні переписи населення справді показали, що середній вік персаківців зріс, зате кількість мешканців різко впала. Дехто має на території комуни маєтки з лісом і живе з продажу дерева. До таких належить і Робер Паран. Бідні ж селяни орють пісну землю на схилах пагорбів, а їхні жінки торгують на базарі козячим сиром.

«Голубий паркан, травничок, триповерховий білий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися», — сказала пані Клеман. Таким цей будинок уявлявся Маршанові ще до приїзду в Персак, такий він виявився насправді.

У будинку було тихо, ні надворі, ні в повідчинюваних вікнах не видко було ні душі.

Проминувши білий будинок з голубим парканом тгц ще одну велику садибу й дійшовши до того місця, де бульвар відбігає від річки, молодик повернув назад. Відтак вернувся знову й почовгав утретє попід блакитним парканом. Тоді зупинився, недбало дістав з кишені пачку сигарет, клацнув запальничкою, неквапно припалив. Хвильку поблукав поглядом по білому чолі будинку й спроквола, як і годиться людині на прогулянці, пішов до міста. За кілька кроків зиркнув на годинника й прискорив ходу.

А вийшовши на площу Марше-Неф, мало не зіткнувся з молоденькою дівчиною, що йшла назустріч.

— Пробачте, добродію.

— Жакліно!

— Жане-Луї, що ви робите в цій забутій Богом глушині?

— Та прогулююсь. Мав пагоду помандрувати цими краями, то й опинився аж у вашому містечку.

— Навіть не попередивши. Гарно, нічого не скажеш!

— Ще вчора я не був певен, що опинюся тут.

— І надовго ви до Персака?

Молодик не відповів, лише по хвильці мовчанки спитав:

— Анрі тут?

— Як, хіба ви не знаєте? Він іще з травня в Англії й пробуде там цілий рік.

Звичайно, Маршан знав, що його колишній однокурсник з правничого факультету виїхав на роботу до лондонської філії однієї французької компанії. Але не хотів виказати, що так добре поінформований, як не бажав і признатися, скільки пробуде в Персаку, тим більше пояснювати, навіщо приїхав сюди. А втім, як подумати добре, хіба в нього тільки одна причина? Не так усе просто.

— Спасибі вам, Жане-Луї, що написали мені такого теплого листа, коли помер мій тато. Ваша щирість, ваша приязнь так утішили Анрі й мене…

Жакліна Каз нітрохи не змінилася за час, що минув під їхньої останньої зустрічі. Тоді Жан-Луї приїздив у відпустку з Алжіру, де служив у війську. Жакліна, на чотири роки молодша за нього, навчалась на підготовчих курсах — гризла фізику, хімію й біологію, що було конче необхідно для вступу на медичний факультет. Невдовзі по тому старого Каза, Жакліниного батька, після крововиливу в мозок паралізувало. Десять років перед тим він повдовів, а ще через п'ять років залишив службу. В Персаку, де він жив сам, його доглядала Марі Перрен — скоріше економка, ніж служниця. Жакліна, успішно склавши іспити, несподівано повернулася з Парижа додому. Дівчина вирішила зробити перерву в навчанні, щоб доглядати хворого батька. На неї не вплинули ні батькові докори, ні братові поради. Їхати до Парижа, на факультет, вона відмовилась навідріз. А за якихось вісім місяців, у лютому 1957 року, старий Каз помер.

— Які ж у вас тепер наміри, Жакліно?

— Вчитися, як тато заповідав. Він на мене до останку сердився, що я кинула навчання.

І дівчина, ніби прочитавши запитання в уважному Маршановому погляді, поквапливо додала:

— Остання татова воля була, щоб ні Анрі, ні я не ходили в траурі.

Жакліна, як і давніш, поводилася вільно, невимушено й відверто і тим дуже скидалася на свого брата Анрі. Чи була вона вродлива? Це як хто розуміє… Але принадна безперечно.

Проти височенького Жана-Луї вона видавалася середнього зросту; волосся мала світло-каштанове, очі — сірі. Гарно окреслені брови, повні вуста, прямий ніс.

Вони довгенько гомоніли, згадуючи то те то се. Жакліна розповіла, як її ще до настання повноліття звільнили від опіки. Марніші розпитував про Персак, про тутешній край і людей. А коли згадав прізвище Паран, дівчина всміхнулася.

— Хіба ви знаєте його? Я порадила б вам не згадувати перед ним про ваше знайомство з родиною Казів, ви ж знаєте, як воно буває в таких малих містечках. Різні плітки, давні чвари. Правда, мій батько намагався все це забути… Та не лякайтеся! Я ж не кажу, що Паран і його приятелі погані люди, ми з ними дуже чемно вітаємось, однак, мабуть, не без фальшу. Їм не до смаку моя незалежність. Не тільки юридична. А до того ж я ходжу в штанях.

Аж тепер молодик роздивився, що на ній темно-сірі штани і пуловер у тон.

— Але ж вам так личить! Чого їм треба?

— Либонь, їм здається, що личить занадто. Я, звісно, так не вважаю. Тільки нехай усе це не перешкоджає вам зустрічатися з паном Параном, — поквапливо додала дівчина.

— Ні, ні, не турбуйтеся. Сподіваюсь, мені пощастить і його з вами зовсім примирити.

Вони попрощалися о восьмій. Жан-Луї подався до готелю, щоб після вечері поставити свого моторолера в гараж. Вечеря, певно, вже чекала на нього в садку.

Жакліна, подаючи на прощання руку, запросила його на завтра пообідати в них.

— Ви легко знайдете нас. Передостання садиба на Верденському бульварі, звідки ви оце вийшли. Голубий паркан, травничок, двоповерховий будинок із зеленими віконницями, під темною черепицею. Просто неможливо помилитися!


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Панна Віржінія Гепра йшла вгору Верденським бульваром у супроводі якогось чоловіка, що, накульгуючи, насилу встигав за нею. На привітання Жакліни, що йшла їм назустріч разом з Жаном-Луї, літня панна стримано вклонилася й усміхнулась. Видимо, радий із цієї зустрічі, кульгавий відразу спинився.

Жакліна, познайомивши Жана-Луї з панною Гепра та її супутником, поцікавилася:

— Нема звістки від вашого брата, пане Рето?

— Ні, ще немає. Та він лише позавчора поїхав.

Обмінявшись кількома незначними фразами, обидві пари розпрощалися.

— Що це за парубійко? — спитала панна Гепра.

— Уперше його бачу, — відповів Рето.

— Я ще тоді помітила, як вони виходили від неї. Ну, ходімо.

Далі обоє йшли мовчки. Віржінія прискорила ходу, Рето намагався не відставати.

— Сьогодні вранці я проходила повз Паранову садибу, — озвалась перегодя Віржінія, — і, здається, бачила, як цей хлопець виходив від нього… Жакліна чемна, розумна дівчина, тільки не дає Бог талану…

— Коли вам не важко, йдіть, будь ласка, — повільніше. Я ж бо кульгаю.

— Пробачте, я забула.

Вони проминули голубий паркан, пройшли кілька кроків попід муром і зупинилися перед великою брамою садиби Гепра. А внизу, на Верденському бульварі, Жан-Луї, озирнувшись, крадькома стежив за новими знайомими, що ввійшли в браму. Усміхнувшись, він промовив:

— Панна Гепра, Віржінія-Женев'єва. Народилася в Персаку року… О ні, будьмо скромніші. Мешкає на Верденському бульварі в свого дядька Жерома-Анісе Гепра. Він також персаківець, народився 24 серпня 1857 року в тому-таки будинку, що стоїть зразу ж за вашим. Їхній садок теж береться до узлісся, однак забігає ще трошки далі, ніж ваш, аж під самий ліс. Жером Гепра, дядько панни Віржінії, — спадковий власник лісів у вашій комуні. За три тижні, цебто в суботу, 24 серпня, він відзначатиме своє сторіччя. Протягом багатьох років не жив у Персаку, повернувся до свого спустілого будинку в 1941 році. Розповідати далі?

— Звідки ви все це знаєте? Я була зовсім маленька, коли старий Гепра повернувся додому. Здається, він перейшов нелегально демаркаційну лінію. Тоді йому йшов вісімдесят четвертий рік, але на свої літа він виглядав бадьорим і міцним.

— Просто він спокійна, поміркована людина і має велике багатство, що аж ніяк не перешкоджає довголіттю.

— Нині він виходить з дому лише з нагоди великих подій. Нелегко дожити такого віку, — зітхнула дівчина.

— Персак готується відзначати його сторіччя.

— Та подейкують… — кивнула головою Жакліна.

— А його небога — типова стара панна, — злегка осміхнувся молодик.

— Ні, неправда! — заперечила Жакліна. — Звісно, на перший погляд вона видається нуднувата, навіть грубувата, але…

— То хіба це, Жакліно, не найхарактерніші риси старих панн?

Вона зиркнула на нього спідлоба. Та ні, він не хотів її уразити…

— Вона не зла й не уїдлива, — сухо промовила Жакліна.

— Ваша правда, о зичлива Жакліно!

— Авжеж, краще бути зичливою.

Дівчина ображено підібгала губи. Самовдоволений вигляд Жана-Луї дратував її.

— Я не хотів вас образити.

— Та ні, мені часто взагалі допікає ота ваша скептична поза, Жане-Луї. Я сказала «поза», бо це не риса вашої вдачі, а проте це мене не раз ніби холодом обдавало.

— То як же все-таки: допікало чи холодом обдавало?

— І те, й те.

— Який-бо з вас їжачок!

— Та яка вже є. А щодо Віржінії Гепра, то хоч я й сказала, що вона нуднувата й грубувата, але до мене вона завжди була ласкава.

— Хіба хто-небудь зміг би не бути ласкавий до вас, Жакліно?

— Як це сприймати?

— Як хочете. Я ж не знаю, як сприймають світ їжаки. Але на вашому місці я сприйняв би це із задоволенням.

Дівчина всміхнулась і відказала йому в тон:

— Цій старій панні довелося немало лиха в житті спізнати.

— Корабельна аварія, Америка.

Вона знову здивовано втупилась у нього.

— А я думали, що ви хоч нього не знаєте.

— Панна Віржінія бачить лише на праве око, але цього про неї не скажеш, — все дивував її Жан-Луї.

— З нею стався нещасливий випадок. Ще в дитинстві, коли вона жила в Персаку. Її вдарило якимсь шнурком по оці, розвинулася глаукома, потім атрофія зорового нерву. Зовні ніякого признаку. Тільки коли знаєш, то помічаєш, що вона якось дивно крутить головою та ще має чудну звичку впиватися в тебе правим оком, розмовляючи з тобою. Вона приховує своє каліцтво. Це таке невинне кокетство старої дівчини.

— Вона виросла при матері, молодшій сестрі майбутнього сторічного ювіляра, еге ж? Віржінія — нешлюбна дитина. Тому в неї таке саме прізвище, як і в її матері та дядька.

— Батько зрікся Віржінії. Дядько Жером теж розгнівався на сестру за її… «гріх» і прогнав її з малим дитям. Жили вони в маленькій хатинці на околиці містечка, що дісталася їм у спадщину. Родинне багатство перейшло до рук старшого, Жерома. Нелегко жилося їм у цьому містечку, бо наш «вищий світ» цькував їх. Коли трапилася нагода, вони виїхали до Мексіки. Було це 1916 року, в розпалі війни. Їхнього пароплава торпедував німецький підводний човен. На щастя, нагодилося нейтральне судно й підібрало їхню шлюпку. Віржінії тоді було чотирнадцять років. Мати її померла за кілька років перед другою світовою війною. Хоча Віржінія не бачила на ліве око, їй пощастило вступити в допоміжний жіночий корпус, і вона з тріумфом повернулася до Франції. Десь наприкінці 1944 року під час відпустки завітала до дядька, і той удав, ніби забув, що вона нешлюбна. Демобілізувавшись, вона приїхала в Персак і оселилася в старого. Нині вона править йому водночас і за небогу, і за управительку, і за компаньйонку.

— Ну, такий curriculum vitae[4] може дати відповідь, чому вона збереглася така бадьора й рухлива.

— Дуже діяльна жінка.

Маршан припалив цигарку, затягся димом і спитав:

— А хіба вони не могли б жити заможніше?

— Старіючи, дядько стає скупердягою. А вона все боїться, що знову залишиться жебрачкою, коли він помре.

— А чолов'яга, що пошкандибав з нею, то один із тих братів-близнюків, ваших сусідів, що живуть у кам'яному будиночку під червоною черепицею, такого дачного взірця? Один з них кульгавий.

— Ви й це знаєте! — вигукнула дівчина. — Кульгає Поль Рето, це саме він і був.

— А його брата звуть П'єром.

Жакліна знову зміряла його здивованим поглядом, однак лише промовила:

— Авжеж.

— П'єр не кульгавий. Живуть вони разом, — провадив Жан-Луї. — Брати Рето — колишні естрадні артисти, чи не так?

— Позавчора П'єр кудись поїхав. Колись вони разом виступали як куплетисти-імпровізатори. Та якось на репетиції Поля спіткало нещастя, здається, він зламав собі стегно. Права нога так і залишилася коротша. Живуть вони скромно. Час від часу П'єр виступає з концертами. Ось і позавчора він поїхав у Бордо: трапився підробіток. Обидва нудьгують за сценою, використовують кожну нагоду виступити перед публікою. Ніколи не відмовляються від святкового концерту, хоч би й задарма, то виступлять.

— І вони близнюки цілковиті, досконалі! — всміхнувся Жан-Луї.

І знову Жакліна глянула крадькома на нього, чи, бува, не іронізує він.

— Так, вони справді цілковито подібні один до одного. Якби Поль, котрого ви щойно бачили, не кульгав, ніхто не зміг би їх розрізнити.

— Отже, коли зустрічаєш когось із них, то зразу дивишся: чи це кривий, чи його брат Поль.

— Ні, П'єр, — поправила Жакліна.

— Я помилився навмисне, — всміхнувся Маршан. — Коли бачиш когось із них, насамперед придивляєшся, кульгавий це чи не кульгавий. А тоді ще мусиш згадати, котрий же кульгає — П'єр чи Поль. А імена їхні теж легко переплутати, що я допіру й зробив. Отже, Поль Рето кульгає, а П'єр Рето не кульгає.

Смачно пообідавши в Жакліни вдома, вони проступали бульваром до міста. Дівчина жила вдвох із п'ятдесятип'ятирічною Марі Перрен, що служила в Казів уже років із п'ятнадцять, відтоді, як умер її чоловік, колись підлеглий Жакліниного батька. Радше економка, ніж служниця, вона мала наглядати за садибою, коли Жакліна поїде вчитися до Парижа.

Оселя їхня була простора, не розкішна, але зручна. До дверей вели сходи з п'яти приступок. На першому поверсі містилися їдальня й вітальня, а в лівому крилі, з боку садиби Гепра, — кабінет покійного пана Каза. Спальні були на другому поверсі. Тільки пані Перрен жила на першому, поряд з кухнею. Праворуч будинок оббігала широка доріжка, ліворуч — вузька, а понад f нею, під муром, що ділив садиби Казів і Гепра, розрісся буйний живопліт.


Коли вони поверталися з міста, Рок уже перекинув спою тінь через усю Трумань. Ішли стежиною, що півколом обвивала маєток Гепра. Піднялися на вершину першого з пагорбів, що здіймалися вгору на сході від Персака.

— Знову панна Гепра! — вигукнув Жан-Луї.

У супроводі знайомого їм обом чоловіка Віржінія неквапливо простувала Верденським бульваром, на який допіру вийшли Жан-Луї і Жакліна.

— Візьмімо праворуч, тоді не доведеться вітатися з Параном, — порадив хлопець.

— Жане-Луї, я ж сказала, що ми з ним вітаємося цілком чемно.

На вигляд Паранові було не більше п'ятдесяти років. Одягався він на спортивний манір і здавався жвавою людиною попри огрядну статуру. Обличчя він мав чисто поголене, червоне, однак зовсім не вульгарне, погляд підпертий. На голові в нього п'ятачком світилася лисинка.

— Все ж таки підемо повільніше, — не вгавав молодик, — так ми уникнемо зустрічі: вони скоріше за нас дістануться до садиби Гепра.

Привіталися здалеку. Паран прочинив хвіртку і, ставши вбік, ґречно пропустив уперед Віржінію.

— Вивчав я одну справу, до якої причетний і Паран, — оповідав Жан-Луї. — Чоловік він заповзятливий, хитрющий, але занадто довірливий. Я нещодавно зустрічався з ним у Парижі, в конторі мого шановного тата; я ж у нього працюю, як вам відомо.

— Вже років десять минуло, як пап Паран з'явився тут і оселився в старому Персаку, в садибі, що продав йому Жером Гепра. За дожиттєву ренту.

— Досить гарне господарство: ферми, ліс, — зауважив Маршан, — а скажіть, Жакліно, коли старому Гепра сповнилося дев'яносто, непоганий прибуток давало воно йому?..

— Дивіться, ось і супрефект, — перебила його дівчина, — іноді він теж вечеряє в них…

До брами під'їхало авто, з двору назустріч гостеві йшла Віржінія.

А Жакліна й Жан-Луї, зупинившись під голубим парканом, домовлялися зустрітися завтра вранці.

— Примчу за памп на своїй колісниці зразу ж, як тільки на дзвіниці виб'є десять, цебто о дев'ятій. А зараз замовлю в пані Клеман легенький обід на дорогу.

З удовою Клеман, що їхала в автомобілі, Маршан стрівся неподалік від площі Марше-Неф. У незнайомому за кермом Жан-Луї пізнав чоловіка, що сидів у канцелярії в пані Клеман того дня, коли він приїхав у Персак. Коли автомобіль проїздив повз нього, Маршан злегенька вклонився, але жінка чи то не помітила, чи з якоїсь іншої причини не відповіла на його привітання. Дарма, він замовить обід на дорогу після вечері, якщо побачиться з господинею, або завтра вранці.

Та на його превелике здивування, тільки-но ввійшовши до готелю, Маршан наштовхнувся на господиню, пані Клеман, що якраз вийшла із своєї канцелярії. «Невже то не вона була в автомобілі?» — подумав він.

— Добрий вечір, пані Клеман, — ступив до неї постоялець. — Завтра я не обідатиму. Натомість прошу вас, запакуйте мені щось перекусити, щоб захопити з собою. Поїду на прогулянку.

— Чому б ні? Ми так часто робимо, — сказала вона. — На скільки осіб?

— На дві.

— Гаразд.

Жан-Луї попростував у садок, де на нього вже чекала вечеря.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


У подорож вирушили трохи пізніше, ніж збиралися, бо Жан-Луї під'їхав до Жакліниного дому аж о дев'ятій двадцять.

— Погано спав. У готелі гамір, цілу ніч ходять, дверима грюкають, — виправдовувався він.

Потім вони марно чекали на Марі Перрен; стара з доброго дива десь зникла. Жакліна дивувалася, бо не бачила її з самого ранку. О восьмій годині двері кімнати Марі були вже замкнуті. Напевне, пішла аж у Старий Персак до своєї сестри.

Так і не дочекавшись її, вони вирішили рушати в дорогу. Жакліна вмостилася на задньому сидінні, й Жан-Луї, налігши на кермо, повів моторолера.

Проминувши перші пагорби, що скупчилися на північ від Персака, покотили шляхом, що стелився вздовж найвищого кряжа на правобережжі комуни. Звідси перед ними відкривалася мальовнича панорама; вдалині визирали з-поміж пагорбів дахи Персака. Жан-Луї й Жакліна, виїхавши моторолером наверх кряжа, зупинилися, їм у обличчя дихав теплий вітерець. Жакліна говорила молодикові, як називається то те, то те селище, що бовваніє на обрії. Ліворуч звивалася, раз у раз ховаючись за вершечки пагорбів, срібна стрічка Трумані, аж урешті щезала за бескидом. Краєвид, що відкривався звідси, видавався веселий-веселий. Міст, що впирався в підніжжя червонястої скелі, яка ніби освітлювала його сяйвом своїм, нагадував іграшку, й навіть височезний Рок ніби хто приплескав.

Жан-Луї, замилувавшись, не помітив, як Жакліна відбігла від нього на кілька кроків.

— Жане-Луї! — проспівала вона ласкавим голосом.

Він обернувся до неї.

— Дякую, — вона, люб'язно всміхаючись, опустила свого фотоапарата. — Ох, яке чудесне освітлення! Ви будете на першому плані цієї картини. — І піднесла стиснутого кулака, відігнувши вгору великого пальця. — Ніякого бліца не потрібно!

Вони помчали далі. Поки дісталися до озера Тейлак, довго гуркотіли шляхом, що перетинав сухе неродюче нагір'я. По кількох кілометрах тої дороги Жакліна вигукнула:

— Беріть ліворуч, на путівець!

Зрідка їм траплялися самотні селянські хатини, обгорнуті зеленню садків, — єдині свідки того, що на цій неосяжній рівнині, де з низької трави повсюди стирчало каміння, живуть люди. Кілометрів зо два попереду за широкою стіною зелених дерев ховалось озеро.

Проїхавши кількасот метрів лісом, Жакліна й Жан-Луї опинилися на березі Тейлаку. Тут путівець раптово розгалужувався, і обидві стежки розбігалися в різні боки. Залишивши моторолера на роздоріжжі, юнак і дівчина взяли ліворуч і спроквола побрели вузенькою стежкою понад озером.

— Ось гляньте між отими двома деревами! Який гарний той берег, осяяний сонцем! — сказала Жакліна. — А під нашим берегом вода в затінку темна, наче сонна…

Незабаром стежка стала віддалятися від берега. Вони навмисне збилися з неї і, тримаючись берега, пробиралися крізь густі хащі.

— Ох! — враз зойкнула дівчина.

Вона заклякла на місці й тільки показувала пальцем у гущавину:

— Погляньте!

Там, у невеличкому просвітку між листям, виднілась пара черевиків. Вони були на ногах, що ножицями звисали в повітрі, а трохи вище, за густим гіллям, можна було розгледіти людину в чорному вбранні. Так, це не привиділося їм, на дереві справді висів чоловік. По обличчю в нього повзала муха.

— Мертвий! — ледь чутно вимовила Жакліна.

— Їдьмо в жандармерію, — прошепотів він. — Котрий же це?

З розгубленого виразу Жакліниного обличчя Жан-Луї зрозумів, що й вона не може сказати, хто то: Поль чи П'єр.

— Ми ж іще на території Персакської комуни? — спитав він у дівчини.


Відділок жандармерії містився на Сталінградській набережній. Розповідь Жана-Луї й Жакліни там було запротокольовано.

— Ось повернеться мій колега, і ми поїдемо разом з вами. Сядьте, почекаємо трохи, — чемно говорив черговий жандарм, суплячи брови.

Незабаром вони в супроводі двох жандармів знову поїхали в авто до озера Тейлак, і їм довелося взяти участь у звичайних формальностях, до яких вдаються в подібних випадках.

А наступного дня поширилася чутка, ніби прокурор, ознайомившись із висновком судового лікаря, відмовився дати дозвіл на похорон. Балакали, нібито Рето повішено вже мертвого. До розслідування приєдналася карна поліція: двоє інспекторів — високий і дебелий Жюль Делор та присадкуватий Робер Клав'єль, цілковита протилежність свого колеги.

Судові лікарі прийшли до висновку, що смерть наступила годин дванадцять до того, як Жан-Луї і Жакліна наштовхнулися на трун. Обидві ноги в мертвого були однакові завдовжки, на них не виявлено ніяких фізичних над.

— І все ж я ладна заприсягтися, що це — Поль, — уже котрий раз сказала Жакліна в неділю надвечір, на третій день після того, як було знайдено «тейлакського мерця» (так уже називали небіжчика), коли вони з Жаном-Луї сиділи в кав'ярні на Сталінградській набережній.

— А чому? — спитав Жан-Луї. — Адже це якраз не кривий. Ви помиляєтеся.

— Помиляюся?.. Того дня, коли ви приїхали в Персак, я проходила майданом Марше-Неф і бачила, як він сідав у автобус. Ми навіть перекинулися кількома словами. Він сам сказав, що їде в Бордо, сподівається влаштуватися в «Малому казино». Шофер закинув його валізу наверх автобуса. І він не кульгав. То був П'єр. Ніколи Поль не зміг би так спритно стрибнути в автобус.

— Припустімо, що це так, — погоджувався хлопець. — А валіза в нього була велика?

— Ні, звичайна. Однак вона здавалася досить важка.

— Валізу можна напхати й камінням.

— Що ви хочете сказати?

— Що все це нічого не доводить. Якщо навіть виїздив П'єр, то він міг і повернутися. Скажімо, вночі — звісно, вже з порожньою валізою… Чи не хочете сигарети?

Дівчина закурила.

— Коли востаннє ви бачили їх разом?

Жакліна подумала хвилинку.

— Чотирнадцятого липня вони виступали на святі в залі мерії. Увечері, коли святкова процесія минала наш двір, я бачила із своєї хвіртки, як вони вдвох стояли у себе під брамою.

— Оце варте уваги. А потім?

— Потім?.. Поки що не пригадую більше нічого.

— Зазначимо, чотирнадцятого липня, трохи менше трьох тижнів тому.

Обоє мовчали, затягуючись сигаретами. Раптом Жакліна спитала:

— А хто доведе, що один з них взагалі кульгав?


Одне лиш було певне: що похорон Рето відбувся в Персаку наступного вівторка, 6 серпня. Але ні до цього дня, ні навіть другого й третього не пощастило встановити, кого саме з братів Рето поховано.

Ще за життя близнюки купили собі склеп на персакському цвинтарі. Тому в понеділок, ще за день до похорону, мармурник власноручно відчинив його. У церкві Сен-Жан-Батіст відправили коротеньку панахиду; на неї прийшло досить багато людей. Коли провід вийшов з церкви, до нього приєднався новий гурт. Персаківці проводжали небіжчика аж до цвинтаря, а потім пройшли перед склепом, де вишикувалися друзі Рето; серед них стояла і панна Гепра. Жителі Персака віддавали останню шану покійникові, тільки поміж них не було його брата.

Того ж дня стало відомо, що в Бордо марно розшукували другого з братів Рето. Протягом останніх двох тижнів ніякий Рето, ні П'єр, ані Поль, не зупинявся в жодному з готелів цього міста. І ні в якому з театральних закладів Бордо не з'являвся П'єр або Поль Рето. Більше того, в столиці Жіронди не було театру під назвою «Мале казино», де П'єр, або Поль, як він запевняв, виїздячи з Персака, мав би знайти роботу.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


Середа, 7 серпня. Власне, ніяких новин: усе лишалося нерозгаданим. Лише безнастанно плескали язики, висловлювалися здогади, що або розслідування тупцює на місці, або ж слідчі діють надзвичайно таємно, щоб не сполохати підозрюваних. А чи підозрюють кого? Напевне, бо де ж подівся другий Рето, тіло якого не спочиває на персакському цвинтарі?

До речі, про цвинтар. Один мешканець Персака зостався невдоволений. Ох, ще й як невдоволений! Це — мармурник. Та й справді: адже йому збитки! Хто оплатить рахунок? Ну, поміркуйте самі! Та будьте певні — більше він, мармурник, так не попадеться! Ані він, ні могильник. А хто заплатить за труну? Труна ж була першого гатунку! А хто платитиме за панахиду? Священик ще обійдеться, але ж свічки та шмаття, в яке зодягли небіжчика? З родичів, крім брата, що безвісти пропав, не знали нікого.

Та й поквапилися ж поховати небіжчика! Але ось побачите, його ще доведеться відкопувати для контрекспертизи!

Насправді розслідування помалу просувалося вперед. Силкувалися розшукати другого Рето, що наче крізь землю провалився, та викрити злочинця. У покійника не знайшли грошей у кишені, тому все скидалося на вбивство з метою пограбування. Однак хіба не можна було обчистити кишені мерця, щоб створилося враження, ніби злочин учинили грабіжники?

Напередодні по обіді інспектор Делор поставив кілька делікатних запитань Жакліні й Жанові-Луї. Ні, це не був допит, звичайнісінькі запитання: чому се, а чому те?

— З якого приводу ви завітали в Персак?

— Відпустка в мене, відпочиваю тут.

— А що ви робили на озері?

— Ми вже про це писали в заяві: їздили на прогулянку.

Інспектор попросив Жана-Луї сприяти розслідуванню І не виїздити з Персака, не попередивши його заздалегідь.

— Курите? — запропонував хлопець сигарету.

Чому це добродушному поліцаєві забаглося говорити з Маршаном так відверто?

— Не заперечую, — він затягся тютюновим димом, — у нас іноді трапляються й зловживання. Але ж треба визнати, що наша робота нелегка. І оте упереджене ставлення до нас часом дуже заважає нам. Знаєте, важко примусити заговорити людину, яка не бажає…

— Або ж яка нічого не знає, — зауважив Жан-Луї.

— Так буває рідко. Здебільшого кожен хоч що-небудь та знає.

Хлопець не промовив ні слова.

У середу вранці Жан-Луї одержав листа від батька. Той лист іще підсилив неприємний настрій, що гнітив його після розмови з Делором. Старий Маршан збирався на початку вересня поїхати на відкриття мисливського сезону. «… Я й мама при доброму здоров'ї, хоч погода й не дуже гарна. Тут приходили перевіряти твої документи. Напевне, це через ту справу, що про неї ти писав мені у вчорашньому листі. Я сказав, що ти відпочиваєш у Персаку. Залишайся там доти, поки буде потрібно… Цілую тебе за себе й за маму…»

Пообідавши в готельному садку, Жан-Луї підвівся з-за столу й намірився йти. Та несподівано почув голос інспектора, що кликав його. Жан-Луї підійшов до столу, де сидів Делор і їв смажену рибину. Інспектор попросив його сісти. Зав'язалася розмова…

У Делора була дев'ятнадцятирічна донька, Жаклінина ровесниця. Марі-Клер Делор скінчила гімназію й збиралася вивчати право. Хотіла протягом року підготуватися до вступу на один з відділів юридичного факультету.

— Там вимоги суворі, — пояснював Маршан. — Треба готуватися наполегливо.

— Моя донька — справжня зубрійка. І водночас красуня… Ні, не думайте, що це я як батько… Ось подивіться самі, — інспектор дістав з кишені фотокартку й простяг Жанові-Луї. — Трошки схожа на панну Жакліну, еге? Дружина сміється з мене, коли я заведу мову про Марі-Клер. Ти, каже, дивишся на неї очима батька. О, вона в нас сувора, наша матуся. Але якщо я батько Марі-Клер, то хіба вже повинен вважати її бридкою?

— Та певно, що ні, — всміхнувся Жан-Луї.

— Вона гідна якоїсь ліпшої долі, ніж бути поліційним нишпоркою, як її татко.

Відтак він знову став нарікати на впертюхів, що відмовляються говорити. Жан-Луї спитав себе: він жартома бурчить чи це прихована погроза?

— Бо коли він і далі отак по-дурному мовчатиме, — хитав головою Делор, — тоді ви розумієте…

Та Жан-Луї не розумів анічогісінько. А втім, розуміти ж можна по-різному: можна просто збагнути або губитись у здогадках… І він волів не відповідати. Думав про перший допит, улаштований йому й Жакліні, а також Грасьєнові Ватанові, якого того ж дня, коли знайшли біля озера мерця, потягли до поліції.

Грасьєн Ватан, власник маленької ферми, мав кілька невеличких нивок, і одна з них прилягала до лісу, де знайшли труп. Його поважали, хоч багато хто й заздрив йому. Казали, ніби він поклявся вивчити старшу доньку на вчительку, а молодшу — на поштову службовку, та ще таку, щоб змогла знайти для себе місце навіть у Парижі. Син служив у війську в Алжірі. Того Алжіру не минув майже ніхто з французьких юнаків. А Грасьєн жив удвох з дружиною. 1918 року його, добровольця, нагородили хрестом «За бойові заслуги», тому нині на всіх святах він був прапороносцем персакських ветеранів війни. Мав свої погляди, які не всім подобалися, і вмів їх боронити, хоч і погоджувався, що люди мають право думати кожен по-своєму. Але собі наступати на пальці не давав. Жаклінин батько поважав його. До того ж він і в Опорі брав участь. Як зважити все, доводилось визнати, що для підозри підстав замало. Але ж його ферма містилася неподалік од місця, де знайдено труп. І більш нікого з персаківців там поблизу не було. Все, що він розповів, перевірили й установили, що цілий день у четвер і наступну ніч Ватан з дружиною пробув у дочки й зятя, які вчителювали в іншій комуні, кілометрів за сорок від Персака.

З Мохаммедом, що працював у гаражі Дарделя, повелися крутіше. Бо ж саме ім'я його не сподобалося поліцаям.

— Чорний?

— Ні, пане інспекторе. Алжірець. Така сама людина, як і ви і я, — відрубав Дардель.

— І чого вони не сидять у себе вдома! Ви, звісно, раді, що знайшли такого наймита. Поранений на війні? Готовий бандюга.

Дардель переконував: Мохаммед — порядний і серйозний хлопець, нічого такого за ним не водиться.

— Ну, а звідки ж оті гроші в течці під матрацом?

— Кажу ж вам, мої заощадження, — відповів алжірець.

— А навіщо вони тобі?

— Для сім'ї й на дорогу додому, коли матиму право поїхати.

— Права він захотів, бачили таке! Ну, розповідай, де ти взяв гроші?

— Я сказав усе.

— Хочеш нам очі замилити? Заберімо цього біко[5] до себе, там йому язик розв'яжеться.

Власник гаража Дардель, що добре ставився до Мохаммеда й навіть ніколи не сказав йому «ти», обурювався:

— Та я ж вам кажу, що він ночував тієї ночі дома, в себе нагорі. Сходи у нас рипучі, а ми з дружиною не глухі. Я дуже чуткий уві сні, а в дружини взагалі безсоння. Боже мій, та я ж би почув, коли б він спускався!.. Ще раз вам кажу: Мохаммед тут уже три роки, ніяких претензій до нього в мене не було, чудовий хлопець. Не злодій, не вбивця, даю голову на відруб за нього. Він потрібен мені. Чи, може, ви за нього працюватимете?


В середу вранці Дардель довідався, що звинувачення проти хлопця не підтвердилось, хоч його більш як три дні промаринували в поліції. Дардель пішов розшукувати його й знайшов у лікарні: мовляв, упав і розбив собі голову.

— Звісно, пан Делор не гаяв часу із ним, розповідаючи про свою доньку, що буцімто схожа на вас, — сказав Маршан Жакліні. — Ну, я бачу, з такими методами розслідування посунеться далеко. Зайдімо?

— Ні, я почекаю надворі.

Вони стояли перед поштою. Жакліна після сніданку зайшла по Жаиа-Луї до готелю, й вони вийшли разом. Жан-Луї сказав, що йому треба зателефонувати в Париж до батька.

— А чому не з готелю?

— Та краще з пошти.

З погляду обивателя розслідування справи «тейлакського мерця» ніби застигло на місці. Все це — вже нашіптували лихі язики — і допити, і все інше робиться про людське око. Хіба ж не видно?

Уранці в четвер, 8 червня, о пів на одинадцяту, Жан-Луї уже був у гаражі Дарделя, розташованому поряд з готелем. Він заплатив Мохаммедові за бензин, бо вже двічі заправлявся тут. У алжірця була перев'язана голова, й він був мовчазний, чемний і стриманий.

Біля хідника, якраз навпроти бензоколонки, зупинилося відкрите американське авто, в якому сиділо двоє чоловіків. Той, що за кермом, простяг алжірцеві ключі й з американським акцентом промовив:

— П'ятдесят літрів.

Розрахувавшись з Мохаммедом, чужинець здалеку звернувся до Дарделя, що проходив гаражем з відерцем, повним мастила. Почувши, що на нього гукають, господар попрямував до заморського автомобіля. А Мохаммед, ховаючи до гаманця банкноту на десять тисяч франків, рушив до гаража. Американець теж вирішив вийти з машини й пішов назустріч Дарделеві, що неквапливо наближався до нього.

Неподалік від них Жан-Луї, присівши навпочіпки біля моторолера, вдавав, що лагодить карбюратор, і прислухався до розмови. Він почув, як американець назвав знайоме прізвище. Дардель став пояснювати йому:

— Як поминете майдан, беріть праворуч і їдьте Верденськнм бульваром понад річкою. Остання садиба, що зразу ж за голубим парканом.

— О'кей!

— Старий сірий будинок, темний паркан.

Та американці сказали, що збиралися відвідати Жерома Гепра аж по обіді. А спершу хотіли б піднятися на гору.

— Найзручніше буде пішки, — пояснював Дардель. — Підете так, як я щойно казав, але коли дістанетеся до підвісного мосту, перейдіть на той берег…

— О ні, ні, тільки не пішки! — вигукнув той, що сидів у автомобілі, до якого вже підходили його товариші й Дардель.

— Тоді, панове, доведеться накинути великого гака. Весь час праворуч і праворуч, — Дардель описав рукою коло в повітрі. — Може, ви маєте карту?

Над розгорненою картою американець, видимо, ліпше зрозумів Дарделеві пояснення.

— А де тут можна пообідати? — спитав він.

— Та можна й тут.

— Нам радили готель «Дю-Марше».

— Якщо любите французьку кухню, будете вдоволені, — всміхнувся Дардель.

Випроставшись, Жан-Луї підійшов до американця й сказав йому кілька слів по-англійському.

— Thank you[6], — відповів той і попростував до готелю.

— Я сказав йому, що на двадцять кілометрів навколо він не знайде смачніших страв, як у пані Клеман, тільки хай поквапиться замовити собі стіл.

— Дякую, — всміхнувся Дардель з-під густих чорних вусів, — вона моя своячка. А бачили — він навіть не полінувався пройти пішки двадцять метрів до готелю. Всі вони однакові. Ці люди вже відучилися ходити пішки. Скільки там тої дороги на Рок, та де пак!

Невдовзі американець повернувся. Широкоплечий, високий, білявий, він виглядав десь років на сорок п'ять, його супутник був набагато молодший. Він незворушно слухав їхню розмову. Жанові-Луї здалося, що на обличчі його майнула тінь усмішки, коли Дардель сказав, що американці відучилися ходити пішки.

Коли автомобіль зрушив з місця, обидва американці замахали руками Жанові-Луї й Дарделю.

— Ці янкі, — заговорив Дардель, — ще хоч за страви наші трохи нас шанують. У принципі я не маю нічого проти них, бо є в них багато хорошого, як і в росіян, що сорок років тому розпочинали з нуля. Ці двоє, напевне, приїхали від Інституту нежитю. Ох, не забувають вони старого! Ну, як ваша торохтілка?

Дардель відмовився брати плату за дрібний ремонт моторолера.

— Ви згадали про Інститут нежитю. Вам доводилося бувати там? — поцікавився Жан-Луї.

— Ні, я не застуджуюся ніколи — клімат не такий… та й звички нема. Міжнародний інститут нежитю — це американський заклад, бо старий Гепра, щоб ви знали, 1936 року вивіз свої грошенята до США. Але йому хотілося стати благодійником людства, от він на свої кошти і заснував цей «International Coriza Institute»[7], або, як кажуть американці, «ICI». По-французьки виходить «ici»[8].

— Ви добре обізнані.

Дардель знизав плечима.

— Як усі… «ici», — він наголосив на останньому слові, і обоє засміялись. — Може, він уже й шкодує, що в духівниці відписав усе майно на користь цього інституту. А вони там в «ICI» так і чатують. Це вже не вперше навідуються до Гепра. Поспішають заволодіти спадщиною, цікавляться, чи скоро старий шкарбун вріже дуба. Зрозуміло, старий не поспішає на той світ. Сердешна Віржінія! Я був ще зовсім молодим, коли її спіткало те нещастя…

— З оком? — перепитав Маршан.

— Мала бути вродлива… Та знаєте, як горе рака красить!

— Але вона жінка завзята…

Жан-Луї кинув погляд на електричного годинника на причілку гаража.

— Одинадцята година, мені треба йти. Побачення…

— Та я поставив його вперед на кілька хвилин. Правда, в мене теж є робота, бувайте здорові, пане Маршане.

— Ще одне слово, пане Дарделю: оця крамниця фотоапаратів, що між готелем і гаражем, також ваша?

— То — заняття моєї дружини, — відповів той.

— Там можна й проявити плівку?

— Проявити, надрукувати, купити апарат, хімікалії, все причандалля. Моя дружина — справжній майстер свого діла. Як і її сестра, пані Клеман. Вона навіть робить портрети.

Жан-Луї, ідучи від Дарделя, завітав до фотокрамниці. З задньої кімнати вийшла, всміхаючись, пані Клеман у біленькій блузці.

— Добридень, пані. Прийшов до вашої сестри, — пробубонів молодик. — Мені потрібна плівка в касеті.

Жінка весело засміялася.

— За такими речами треба йти не до моєї сестри, а до мене. Фотографія — це моя парафія, а її — то готель, — пояснювала жінка, все сміючись. — Я — сестра пані Клеман, дружина Дарделя.

— Якщо не помиляюся, ви…

— Так, так, ми близнючки, хіба ви не знали? Так, і ми теж. Як і ті двоє…

Вона гордо випросталася.

— Як і ті, ми близнючки цілковиті, досконалі, — додала вона, — однояйцеві, як кажуть лікарі.

— Я знаю, — кивнув головою Жан-Луї.

— Це жахливо! — змінила вона тон. — Я кажу про братів Рето. Що з ними скоїлося…

Вона тяжко зітхнула.

— Ви, пане Маршане, досить невчасно потрапили в Персак.

— Ви знаєте моє прізвище?

— Сестра мені розповідала про вас. І потім вас уже тут кожен знає.

Щодо цього в Жана-Луї не було сумніву.

— Ми з нею всім ділимось. Я знаю її постояльців, а вона моїх клієнтів. У нас і господарство спільне. Погляньте. З кімнатки, звідки я щойно вийшла, є двері до її канцелярії. Ми їх пробили лише після смерті її чоловіка, бо він, бідолаха, не хотів цього. Так зручніше. Між нами тільки одна різниця — я мати. А вона вдовиця. Здогадуюся, що коїться зараз у душі Поля Рето; я розумію, він ховається від свого горя. Розлука — це так жорстоко! Коли я вийшла заміж, ми з чоловіком вирушили у весільну подорож. Запевняю вас, я була щаслива, дуже щаслива, але все ж мені не вистачало Марі-Роз. А коли вона вийшла заміж, те ж саме було з нею.

Вона всміхнулася — так самісінько, як усміхалася Марі-Роз Клеман.

— Дардель — людина добра, він з нею гарно ладить…

— А який був чоловік вашої сестри?

Дружина Дарделя ухильно знизала плечима.

— Вони прожили вдвох недовго. Він упав на сходах і розбив голову… Вам якого формату плівку?

Купивши нову плівку, а стару зоставивши проявити, Маршан пішов. Він уже знав, що вдова Клеман збирається заміж за агента фотофірми Дельмара. Зате протягом цілого тижня, що прожив у Персаку, не зміг дізнатись, що ці дві жінки також близнючки. Отже, безперечно, жінка, що їхала в авто з Дельмаром минулого четверга й не відповіла на його привітання, не була Марі-Роз. Але… Як же її звати? Жан-Луї того ж таки дня дізнався від самої Марі-Роз, як звуть її сестру. Ніякого секрету: Роз-Марі. А як же ще?

А тим часом він поспішив до Жакліни, що чекала на нього ще з одинадцятої години. Як-то вона сприйме зміну програми в останню хвилину? Треба, щоб вона сходила туди…


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


Американці ще сиділи за столом у готельному садку, коли Маршан підвівся з-за свого столу. У них саме прибирали порожню пляшку від шампанського, коли він минав їхній стіл. Уклонившись, Маршан заговорив з ними. Обидва чужоземці розмовляли по-французькому добре, але з відчутним американським акцентом.

— Ми у Франції проїздом. Хочемо провідати пана Гепра від Уольського університету, — сказав молодший, коли вони вже прощалися.

— Хай щастить вам. Бувайте, до вечора.

— Напевне, ні. Ми від'їздимо, — відповів старший.

— Завтра вранці нам треба бути в Парижі, — додав молодший.

— У такому разі, щасливої дороги, панове! Може, коли-небудь… Гора з горою не сходяться…

Вони подивилися на нього, ніби силкувалися збагнути, що він хоче сказати цими останніми словами.

За півгодини їхній «плімут» загальмував перед садибою Гепра. Назустріч американцям вийшла Віржінія. Вона провела їх просторим вестибюлем, викладеним кахлями в шахівницю, до вітальні, вікна якої дивилися в садок.

Гості відрекомендувалися: старший — Семюел Річард, професор Уольського університету, молодший — Джон Вільсон з «ICI».

Віржінія, промовивши кілька вітальних слів по-англійському, познайомила американців з Робером Параном. Той відразу ж вибачився, що погано розмовляє по-їхньому, хоча, — додав він, — досить добре розуміє. Однак розмова й далі велася по-англійському. Скориставшись з хвилинної мовчанки, Паран хотів був попрощатися з гостями й господинею, але несподівано задзеленчав дзвінок. Віржінія пішла відчиняти. Крізь двері до вітальні, що їх вона не причинила за собою, всі почули:

— О, ні, ні, Жакліно, ви нам не заважатимете. Заходьте.

Дівчина пояснила, що їй захотілося провідати старого Гепра. Уздрівши крізь прочинені двері гостей, вона стала вибачатися.

— Заходьте, заходьте, — припрошувала господиня. — До нас завітали американці.

— Я ненадовго.

— Навпаки, ви будете бажаною гостею. Адже ви розмовляєте по-англійському. Панна Жакліна Каз, — познайомила її з гостями Віржінія, — професор Уольського університету містер Річард і містер Вільсон. Панна Каз — наша сусідонька… Ви, Жакліно, прийшли дуже вчасно, допоможете мені приймати гостей.

Паран підвівся, швидко попрощавшись, попростував до дверей. Віржінія пішла його провести.

— Ви вперше в Персаку? — спитала Жакліна по-англійському.

— Так, уперше.

— Подобається вам у нас?

— Подобається.

Який він сухий, цей професор… У вітальні запало мовчання. На щастя, невдовзі повернулася панна Віржінія.

— Звісно, ви хочете побачитися з моїм дядечком? — спитала вона.

Вони знову перейшли на англійську мову.

— Авжеж, задля того ми й приїхали, — відповів Річард.

— Він ліг поспати після обіду, — пояснила панна Гепра. — Але, напевне, вже прокинувся. Дозвольте попередити його.

І знову Жакліна залишилася віч-на-віч з двома чужинцями. Намагаючись відновити розмову, вона звернулася до Вільсона, що здавався говіркіший. Але щоразу втручався професор і висловлював двома словами те, на що Вільсонові, либонь, потрібно було б двадцять.

— Він просить пробачення, — сказала панна Віржінія, повернувшись. — Вийде за хвилинку. Ви вже знайомі з ним, чи не так?

Містер Вільсон якось невиразно мотнув головою.

— Колись були знайомі, — пробурмотів професор.

— Зараз побачите, як він змінився відтоді.

— Двадцять років минуло. Я тоді ще був студентом, — говорив професор швидко й уривчасто.

— Двадцять років! — зітхнула Віржінія. — Тоді дядечко мав лише вісімдесят.

— І так добре, що він іще досі топче ряст, — утрутився Вільсон і зареготав, задоволений власним дотепом.

Відчинилися протилежні двері до вітальні, й на порозі з'явився дідуган. На ньому був старий баскський берет, що його Жакліна пам'ятала ще змалку. На комір спадало довге сиве волосся. З-під рудої куртки, застебнутої лише на верхній ґудзик, визирав жилет з сирового полотна, тої ж барви, що й пантофлі, також полотняні. Пишна сива борода, нашвидкуруч підстрижена, прикривала вузол темної краватки. Весь вигляд дідугана був недбалий, однак не занехаяний, і дехто міг би вбачити в ньому своєрідний чар і гідність «старої Франції». Целулоїдний дашок, що ним користувався Гепра тоді, коли не носив темних окулярів, кидав на чоло легку тінь. Згорбившись, старий Жером спирався на паличку.

Панна Віржінія опустила штори, щоб сонце не засліплювало чутливого зору дядечка. Старий якусь мить постояв на порозі, окинув поглядом кімнату, відтак привітально простяг вперед правицю і, стукаючи паличкою об підлогу, потюпав до гостей. Ті вже стояли, підвівшися, тільки-но він з'явився на порозі. Американці мовчки церемонно вклонилися. Старий промовив по-англійському.

— Прошу вас, сідайте, панове, і ви, Жакліно.

Тоді попрямував до м'якого крісла і, всміхаючись, сів.

Не вперше ця усмішка старого, очі якого ховалися в тіні від дашка, видавалася Жакліні холодним усміхом сліпого. Вмостившись, він заговорив повільно, шукаючи потрібні слова.

— Вибачайте мою погану англійську мову. Щодо вимови, сподіваюся, вона в мене правильна, бо від неї менше відвикаєш, хоча й довго не розмовляєш. Але словниковий запас і синтаксис — справа пам'яті й практики. А пам'ять у мене далеко не юнацька. І що було б, якби я час від часу не розмовляв по-англійському зі своєю небогою?

«Не так уже й погано він вигородився», — подумала Жакліна. А Вільсон поспішив докинути:

— Для вашого віку, пане Гепра, це — чудово!

— Та я що далі, то краще говоритиму.

І загомонів вельми добродушно. Досить дотепно — знання мови швидко верталося до нього — розповів про деякі свої пригоди в Сполучених Штатах. Видимо, задоволено сприйняв звістки про декого зі своїх давніх вашінгтонських, нью-йоркських та уельських знайомих. Багатьох з них уже не було на світі. А декого він зовсім забув. Йому нагадували, пояснювали.

— Ага, ага, — вигукував Жсром, — Оскар, Браун, пам'ятаю, аякже. Чудова людина! Що ж він тепер?

Вільсон, розповідаючи про Брауна, натякнув і на Міжнародний інститут нежитю, «що йому ви, пане Гепра, робите честь, цікавлячись ним, як майбутній його добродійник». Професорові не сподобалась така прямолінійність його земляка, і він спохмурнів.

«Чисто по-американському. Наче ноги на стіл поклав», — подумала Жакліна про Вільсона.

Сторічний Гепра скрушно похитав головою, промимривши в сиву бороду кілька слів. Жакліна витлумачила їх так: «На жаль, як бачите, я не поспішаю вмирати». Вільсон, очевидно, зрозумів його так само, бо поспішив виправдатися:

— Живіть собі, скільки ваша ласка!

І залився вдаваним сміхом, та враз умовк під суворим поглядом професора Річарда.

«Та ще й дриґає ними», — докінчила власну думку Жакліна, знову згадавши про ноги на столі.

Розмова перескакувала з теми на тему. Тільки-но Вільсон озивавсь, його враз перебивав професор Річард:

— Ой Джоне, та дайте ж, нарешті, й мені слово сказати. Чи не надто ви захопилися французькою кухнею?.. Особливо вином. Даруйте нам, пане Гепра… Про що я говорив?..

Старий Гепра став згадувати, як несправедливо він колись поставився до сестри й небоги.

— Як подумаю, що стільки років цурався тебе…

Голос йому зірвався. Він мовчки простяг руку небозі.

— Прости мені, Віржініє!

— Дядечку, прошу вас, не хвилюйтеся.

Вона стиснула старечу руку в своїх руках. Відкашлявшись, Гепра повів уже спокійним голосом:

— Отож, панове, старий хоч на схилі віку силкується виправити свої помилки…

Видно було, що тривала розмова стомила дідугана. Невдовзі він на півслові сонно похилив голову. Почав був щось по-французькому про «короткочасність життя люд…»

— … ського, — закінчив Вільсон, зрадівши, що випала нагода озватись і йому.

Старий ще зібрався на силі й промимрив:

— Я дуже стомився, Віржініє.

То були останні його слова. Голова йому впала на груди. Чутно було тільки, як він спокійно, рівно дихає. Віржінія підвелась і сказала просто:

— Бачите, панове, він стомився!

Американці теж повставали.

— Well[9], — промовив сухо професор Річард, — думаю, що ми поговорили про все, що треба.

— Пробачте нам, — додав його товариш, — час не стоїть, а нам треба їхати до Парижа.

Гості відмовилися від запропонованого чаю. Попрощавшися з Віржінією й Жакліною, трохи зневажливо глянули на сонного старого й рушили до дверей.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


— Ну, Жакліно, quid novi?[10]

Вийшовши від Гепра, Жакліна зустрілася з Жаном-Луї в Громадському саду. Він відразу запропонував їй піднятися на персакську гору.

— Не заперечую, ваша честь, — жартувала дівчина.

Вершина персакського Рока плеската, як долоня. Щоб на неї дістатися, потрібно дертися крутою звивистою стежиною, попід навислими скелями, через кам'яні обвалища, порослі бур'янами.

Проминувши міст, молода пара звернула праворуч і попростувала вузеньким путівцем, що біг уздовж річки попід кручею. Пройшовши метрів п'ятдесят проти води, вони перетяли путівець і ступили на кам'янисту стежку, що збігала вгору. Діставшись до вершини, знову зустрілися з сонцем, що вже сідало за обрій. Звідси Громадський сад, що вже потопав у вечірніх сутінках, здавався зовсім невеличкий.

Плеската вершина була схожа на неродюче нагір'я по дорозі до озера Тейлак. Така сама цупка трава та лишаї; де-не-де зеленіли кущики дроку, сіріло кілька великих уламків скелі, що, здавалося, впали з неба, мов метеорити. Первісний хаос після геологічних руйнувань.

Обоє вмостилися на камені.

— Слухаю вас, — промовив Жан-Луї.

І знову та ж посмішка, зверхня й іронічна, як здавалося дівчині. Тому вона відрубала сухо, сама переходячи в наступ:

— Чого ви сподіваєтеся від мене? Американський автомобіль спинивсь біля брами Гепра, з нього висіли двоє чоловіків і зайшли в двір. Згідно з вашою вказівкою, я, трохи перечекавши, також подалась до Гепра. Увійшовши до них, я застала там Парана, що вже встиг познайомитися із заокеанськими гостями. Проте він швидко розпрощався й пішов. Господиня провела його аж до брами, а я лишилася з гостями. Ви вдоволені?

— Далі.

— Я даремно боялася, що мені будуть не раді. Тільки-но я прийшла, старий пан Жером прокинувся після пообіднього спочинку, вийшов до гостей, і, запевняю вас, я не нудьгувала. — Потім вона споважніла: — А ви знаєте, що панна Віржінія збирається заміж?

— Пані Клеман теж, — відказав юнак.

— Так, але там ми принаймні знаємо, що з нею одружується Дельмар. А щодо Віржінії Гепра… Тут можна тільки припускати.

— Можливо, дуже скоро ми довідаємося про її судженого. Я вже про дещо здогадуюся.

— Гадаю, не заради цього ви посилали мене до Гепра?

Маршан дослухав її звіт про відвідини уважно, більше ні разу не перебивши її.

— За чверть години після від'їзду американців пішла й я, — закінчила Жакліна.

— Усе це, Жакліно, дуже добре й досить цікаво. А яке ваше загальне враження?

— Від цього візиту в мене залишилось якесь химерне почуття. Як вам сказати? Мені весь час не сходило з гадки, чому мене так привітно зустріли, хоч я прийшла непрохана. Як вона намагалася затримати мене! І, по-моєму, цілком щиро. У мене склалося таке враження, що я зробила їм послугу.

— Це лише враження.

— Але ж хіба не про моє враження ви щойно питали? — вдавано сердито промовила вона.

— Авжеж, авжеж, Жакліно. Чи нема у вас сигарети?.. Спасибі, кажіть далі.

— Панна Віржінія, напевне, здогадувалася, що я знала про їхніх гостей: адже авто стояло перед брамою… Але ж ви, посилаючи мене так нагально до Гепра, не сказали, що саме я маю розвідати.

— То я зробив помилку? Ви вже шкодуєте, що встряли в цю мороку!

— Про мороку я вже вам сказала: я там зовсім не нудилась. Але дозвольте все ж таки підкреслити, що коли б я знала, у чому річ, то знала б і до чого прислухатись. А так я, звісно, старалась, але цього, певно, мало…

— Жакліно, я вам про все розповім, тільки пізніше.

— У мене оце зринула думка, що пояснює таку привітну, люб'язну поведінку панни Гепра. Здається, вона варта уваги…

— Думка чи панна Гепра? — знову спробував пожартувати юнак.

— Досить жартів! — кинула Жакліна. — Чи не в тому якраз річ, що присутність чужої людини, цебто моя, якось сковувала розмову? Це, видно, й було до вподоби Віржінії. Саме тому вона й зустріла мене так щиро. Але, щойно американці поїхали, вона зовсім не намагалася втримати мене, коли я дала взнаки, що збираюся йти. І дядечко її теж, хоч вона зразу розбудила його. І чаєм мене не частували. Звісно, я їй уже була непотрібна, наміть зайва.

— Здогад справді вартий уваги, — озвався Маршан.

— Наприкінці розмови видно стало, що старий Гепра зовсім знесилів. Панна Віржінія, провівши гостей і повернувшись, стала відповідати йому дуже коротко. Ми розмовляли півгодини, потім розмова й зовсім завмерла. У мене склалося враження, що тепер Віржінія хоче будь-що спекатись мене. «Як він стомився, сердега, — сказала вона тихенько, киваючи на дядечка. — Як тільки ви підете, я покладу його в ліжко». Цього б тільки дурепа не зрозуміла.

— Слушно сказано…

— А як ви гадаєте, дядечко не перебільшував навмисне своєї втоми, аби легше здихатися небажаних гостей?

— Сто років, Жакліно, — це сто років.

— Іноді літні люди люблять прикидатись у такий спосіб. Мені дедалі дужче здається, що так воно й було.

Жан-Луї вдоволено всміхнувся.

— Браво! Але хіба й ви самі не грали трошечки комедії?

Дівчина, вдавши, ніби не почула тих слів, провадили далі:

— Надто вже театрально панна Віржінія тиснула руку дядькові, що каявся в своїх хибах.

— Такі сцени часто відбуваються в сімейному житті, де нерідко доходить до комічного.

— А ці американці: молодший — типовий базіка і баламут; старший — мовчазний і прямолінійний до брутальності. Та ви ж їх бачили сьогодні вранці. Занадто справжні янкі.

Цього разу Жан-Луї вибухнув реготом.

— Чудово! Кмітлива моя Жакліно, чи не слід вам стати детективом, а не медиком?

— Що ви цим хочете сказати? — нашорошилась дівчина.

Він узяв її за руку.

— Нічого лихого. Ходімо на вечерю до пані Клеман, вона чекає на нас.

— Ви не питали у мене згоди.

— Правда, але ви все ж таки підете, хоча б з цікавості.

Вони підвелися. Дівчина хотіла звільнити свою руку, але Жан-Луї не пускав.

— Пані Перрен чекатиме на мене, — відмагалась вона.

— Ні, я ще вранці попередив її.

— Ну, ви ж і нахаба!

— Ви так думаєте? Однак ходімо, Жакліно, нам потрібно поговорити. Ходімо, лихі язики будуть вдоволені.

— О, аргумент переконливий. Що ж, ходімо.

— Справді, Жакліно, я буду дуже радий, коли ви підете зі мною, — не вгавав молодик.

— Ще б пак. Але відвертість за відвертість: я теж.

Вони рушили вниз. Жакліна ділилася з Маршаном своїми планами на майбутнє. У Парижі вона оселиться в тітки, де вже мешкала, коли готувалася до іспитів на бакалавра, а потім, як училась на підготовчих курсах. Будинок у Персаку хотіла б найняти квартирантам, а пані Перрен наглядатиме.

Вийшли на Верденський бульвар. Усю дорогу назад Жан-Луї більше слухав, ніж говорив.

— Жакліно, — раптом почав він, — пробачте мені, я був з вами не зовсім відпертий.

— Ого, нарешті, ви самі це помітили! — зраділа дівчина. — А в чому саме?

Але Жан-Луї мовчав. Вони вже дійшли до майдану Марше-Неф, до того самого місця, де зустрілися вперше 31 липня. На розі Маршан зупинився.

— Слухайте, Жакліно, — він узяв її за руки. — Насамперед я маю признатися вам про справжню мету мого приїзду в Персак. Я тоді збрехав вам, пробачте мені.

— Збрехали? — здивувалася дівчина. — Ви взагалі нічого не говорили. Скажімо, просто приховали правду.

— Ваша поблажливість підбадьорює мене. Але я таки збрехав, хоча б тим, що замовчав правду. Сказав, ніби прогулююсь, але це лише частина правди.

— Щось серйозне? — спитала Жакліна.

Він кивнув головою: так, мовляв, і додав:

— Правду кажучи, я сам цього як слід не усвідомлюю. Ви могли б мені допомогти, Жакліно.

Дівчина мовчала. Маршан повів далі:

— Я вам сказав, як і всім, що приїхав відпочити, як звичайний турист. Та це лише офіційний мотив моєї подорожі. Вона має ще одну мету… Навіть дві.

Несподівано скреготнули гальма, обіч хідника зупинився «версай», що підкотив з майдану. Відчинилися дверцята, й з авто виліз Паран.

— Добридень, — привітався він. — Пробачте за неофіційність, я не буду довго говорити, хочу тільки сказати, що в неділю о восьмій у мене гостина. Ви будете ще тут, пане Маршане?

— Авжеж.

— Із завтрашньою поштою на ваше ім'я надійде запрошення, — сказав Паран.

— Дякую, — вклонився Жан-Луї.

— Панно Каз, чи треба вам казати, що будете бажана гостя? — звернувся він до дівчини. — Панна Гепра, котра знає вас ізмалечку, буде рада, коли ви завітаєте до мене разом з паном Маршаном. З вашої ласки, і я буду радий не менш. Я дозволив собі послати запрошення й вам.

Повагавшися, Жакліна, як і Жан-Луї, стримано подякувала, не даючи згоди. Паран наполягав: він, мовляв, запрошує не для годиться, а від щирого серця на дружню гостину.

— Я дуже шанував вашого покійного батька, він був чесна людина в повному розумінні цього слова. Незважаючи на те, що нас розділяло, серця наші часто тяглись одне до одного.

Як відмовитись? Жакліна погодилася. А коли вже прощалися, Паран промовив кілька слів, що змусили її почервоніти. Жан-Луї вдав, що нічого не почув.

Паран поїхав, а вони все стояли мовчки, нібито прикипіли до асфальту.

— Ну, то чого ж ви приїхали в Персак? — нарешті Порушила мовчанку дівчина.

— За чверть восьма, Жакліно! Пані Клеман чекає на нас. Поговоримо після вечері.

І вони подались до готелю. Обличчя дівчини аж морщилося з прикрості. Одна думка все її дошкуляла: «Чому Паран так сказав?»


РОЗДІЛ СЬОМИЙ


Спати!

А сон не брав. Перекидалася з боку на бік, лягала горілиць. «Спати!» — наказувала собі. А на думку спадали слова: «Я не дозволив би собі…» Не думати більше. Спати!

Та сон утікав від неї. Чомусь перед очима стояв, скептично посміхаючись, Паран. Чому вчора після тої пообідньої розмови вона не дала йому договорити до кінця? Він уже ладен був сказати все. Він пообіцяв. «Так, але ж оті Паранові слова! А що ж такого? Хіба не відомо, що зразу думає кожен, побачивши молоду дівчину в товаристві юнака, котрий приїхав з Парижа? Все це не таке страшне… Ми йшли ввечері удвох до мого дому, йшли Верденським бульваром, і я нагадала йому ті Паранові слова: «А втім, я не дозволив би собі запросити вас одне без одного». Пан Паран людина тактовна, то чому ж він вирішив, що має право сказати таке? Але Жан-Луї замість відповіді сам мене спитав: «Скажіть, що ви думаєте про моїх американців? Чи добились вони успіху?» Я йому відповіла: «Жане-Луї, я вас питаю: чому Паран сказав так? Будьте відверті». — «Потерпіть, Жакліно, на все свій час». — «Ні, негайно відповідайте. Я не збираюся слухати вас, коли ви щось приховуєте від мене». — «Кажу ж, вислухайте мене!» — «Ні, я вже твердо вирішила, то до Парана не піду. Я люблю щирість і не хочу давати приводу, щоб про мене шепотілись поза очі. На добраніч, я не боюся лиходіїв, не варто вам бити ноги аж до мого дому». Він мене наздогнав: «Так негарно, вислухайте мене. Я збирався признатися вам, але тільки тоді, як ви будете в курсі всіх справ. Щоби ви правильно зрозуміли мене. Але якщо вже ви так хочете, почнемо ось із чого…» Лясь! Було темно, я нічого не бачила, але відчула, що долоня моя влипла йому в щоку. «Аби якось виправдати свій приїзд до Персака, я вирішив, що добре буде натякнути Паранові, ніби ми одружуємося».

Знову — лясь! Так ось воно що! Якби це не він, а хтось інший, я б йому й очі видряпала. Ні, я б, мабуть, зареготала… Але ж від нього — отаке! Я кинулась бігти. Мене душили сльози. Якби це хто інший, мені було б смішно… А він, він за таке заслужив ляпаса».

Дівчина ще раз перевернулася в ліжку. Примушувала себе заснути, не думати… Але чому це він допитувався, чи американці добилися успіху? І чи вони розмовляли про Оскара Брауна?

Заснути… Покійний тато вживав снотворне. «Суворо дотримуйтесь дози, призначеної лікарем»… Авжеж, вона знає. Від цього не вмирають. Тепер, нарешті, сон здолає її. Проковтнувши снотворну пігулку, Жакліна знову лягла в ліжко. А як вона вчора в темряві бігла Верденським бульваром, а Жан-Луї гнався за нею: «Вислухайте ж!» — «Ні, пустіть мене!» — «Жакліно, не втікайте, я ж зовсім не хотів, щоб так сталося. Жакліно, Жакліно!» — «Пустіть!» — «Не гнівайтеся на мене, ви ж не знаєте всього, почекайте до завтра, я прийду до вас». — «Пустіть, я вас ненавиджу!» Жан-Луї відпустив її й зареготав: «Ну, до завтра. Прийду об одинадцятій, Жакліно». Обернувся й пішов бульваром, наспівуючи: «Ніколи так життя я не любив…»

Невже він справді прийде? Коли кохають, так не поводяться. Цинік, він поглумився з неї, образив її, та й ще йому мало! Ні, годі! «А втім, я б не дозволив собі…» Яка ганьба! «… запросити вас одне без одного». Ославлена наречена… Одне без одного. Американці, двоє близнюків, одне без одного, з Брауном, Оскаром Брауном, наречена… Наречена…

Жакліна заснула.


Відкриємо дужку

— … Домовилися. Всіх необхідних заходів уживе наш відділок. Для формальності прошу надіслати підтвердження… Чекатиму. Наперед дякую… Так, віднині повний спокій з цього приводу… До побачення, добродію.

Він поклав телефонну трубку. За звичкою щось занотував у записнику. Як вони вже йому надокучили. Що за спосіб у цього перодряпа, котрий вдає із себе хтозна-кого, давати вказівки телефоном? Скільки галасу, скільки лементу вже зчинилося! Ніби тут доля Франції… Ну, дарма, нехай уже міністр внутрішніх справ утручається, і яке діло міністрові юстиції? Що вони лишень про себе думають?

Черговий завів до кабінету якусь жінку. Він підвівся, вийшов з-за письмового столу й пішов їй назустріч. Черговий причинив за собою двері.

— Люба моя, я вас чекаю. Ви знаєте, я тут трохи не луснув зі злості.

Жінка всміхнулася. Очі її були ще гарні, риси обличчя делікатні. Була огрядна, але це не псувало її статури, не робило старою. Високий, худорлявий з маленькими вусиками й шпакуватою чуприною чоловік мрійно подивився на неї, і обличчя його набрало спокійного виразу. Не випускаючи руки, яку щойно поцілував, він повів жінку до канапи, де шанобливо запросив сісти. Сам залишився стояти перед нею.

— Уявіть собі, допіру телефонували згори…

— Едмоне, сядьте, — перебила вона, кивнувши головою на канапу.

Чоловік розповідав далі:

— Щойно телефонували з Парижа, з приймальні міністра, цікавляться персакською справою. Всі зашурубурилися! Не тільки міністерство внутрішніх справ, — він кивнув головою на телефонний апарат, — а й міністерство юстиції. Вимагають трохи затримати розслідування. Уникати розголосу в пресі. Розумітися з півслова: побоюються, щоб тут пристрасті не розпалилися під час виборів. У місцевих виборах вбачають ледь не всенародний референдум. Якийсь шмаркач передає мені телефоном спеціальні інструкції, ніби хлопчиськові, — скінчив він роздратовано.

Вони поговорили ще про те про се, і жінка пішла. Чоловік, залишившись на самоті, взяв телефонну трубку, натиснув на кнопку внутрішнього зв'язку.

— Алло! Добридень, друже мій. Ну як там учора вечір минув? Ви мені розкажете?.. Тож заходьте, хочу побачитися з вами… Діятимемо стримано — все та ж справа.

Закриймо дужку.


— Заходьте.

Інспектор Делор сидів за столом перед розгорненою текою. Праворуч лежала ще ціла купа справ, а ліворуч стояв телефонний апарат. З-за спини інспектора визирала металева етажерка. Делор сидів у кабінеті сам, два інші столи були вільні.

— Здрастуйте, добродію, сідайте. Чим можу прислужитися?

Жан-Луї сів напроти Делора, той згорнув теку.

— Я обіцяв деякі документи. Ось вони, — і Маршан поклав перед інспектором папери.

— Швиденько впорались.

— Батько прислав з учорашньою вечірньою поштою.

Інспектор, погортавши папірці, поклав їх на етажерку.

— Щиро вдячний вам, пане Маршане.

— Гадаю, нічого такого, що вам іще не відоме, ви там не знайдете. Однак про всяк випадок вирішив передати все, що мав. Це збереже вашій дочці багато зайвої писанини.

— Будьте певні, ви її ощасливили. Вона сама вам напише. Так, так, неодмінно!

— Я вирішив, що краще занести все це вам зразу ж, — сказав Жан-Луї, — бо побоювався, що ви надовго поїдете з Персака.

— Маєте рацію. Але я більше нікуди не поїду, — він відхилився на спинку стільця. — Віднині наша робота піде іншим шляхом.

— Є якісь новини? — недбало спитав Жан-Луї, подаючи Делору сигарети.

Той потягнувся вперед, узяв сигарету й прикурив її від полум'я Маршанової запальнички.

— Та досить непевні. Копирсатимемося в минулому братів Рето. Можливо, натрапимо там на слід.

— А ви не перевіряли джерела їхніх прибутків: рахунок у банку, поштові перекази тощо?

— Чому це вам спало на думку?

— Таж не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що раніше чи пізніше ви повернете розслідування і в цьому напрямку? Подумавши, що ви можете цим знехтувати, я, по-моєму, образив би вас.

— Ну, а далі?

Маршан тільки знизав плечима.

— Коли хочете знати, — відповів поліцай, — у братів Рето не було банкового рахунку не лише в Персаку, а й у цілому департаменті. Я не зраджу службової таємниці, коли скажу, що й пенсії він у Персаку не одержував. Розслідування триває.

— Дивно. Розумію, ви, пане Делор, збилися з пантелику.

— Я, з пантелику? — інспектор зневажливо засміявсь: анітрохи, мовляв. — Маю намір повернутися на тринадцять-п'ятнадцять років у минуле.

— До часів окупації? — перепитав Маршан.

— Ну, можна сказати й так.

Інспектор на якусь мить задумався, ніби вагався говорити. Відтак витяг спідню теку з купи, що лежала праворуч. Жан-Луї намагався вдавати байдужого. «Чи не пошився інспектор у дурні?»

— Уявіть собі, досить дивна справа, — заговорив інспектор. — Іноді випадок…

Він замовк, погортав папери в теці й вийняв з неї шийсь аркушик. Та саме в ту мить задзеленчав телефон.

— Алло!.. Так, так, це — я… Чудово!

Делор тримав трубку на невеличкій відстані від вуха, й до Жана-Луї долинув приглушений чоловічий голос: «Говорить комісар…» Далі якесь прізвище — ніби Лароз, чи Лашоз. Потім у вухо влетіла дуже знайома назва: Персак. Тоді ще два слова: «кабінет префекта». Це й усе, що вдалося підслухати, бо інспектор, швидко поклавши вільною рукою листок у теку і згорнувши її, перекинув трубку, з руки в руку й підніс до другого вуха. Жан-Луї більше не чув голосу комісара з нерозбірливим прізвищем. А інспектор тільки буркав, затискаючи у великому кулаці телефонну трубку:

— Так… Гаразд… Так…

Дивлячись на те кулачисько, Жан-Луї мимоволі згадав Мохаммеда. «Упав і розбив голову…» Чи, бува, не тут? Інспектор любить не тільки свою доньку, а й свою роботу… Доньку — як батько, а роботу — просто як людина.

— Гаразд, — бурмотів Делор, — за кілька хвилин я буду у вас.

А чого ж, робота як робота… За такою роботою людина може забути про все. Навіть про те, що вона людина.

Жан-Луї відвів очі, побоюючись, щоб погляд не зрадив його думок.

— Домовилися, я зараз приведу його до вас. — говорив інспектор.

— Кого ж бо це?

Жан-Луї підвівся. Скінчивши розмову, інспектор поклав трубку, встав, обернувся, схопив шкіряну теку, що лежала на етажерці, поклав у неї якісь папірці. Підійшов до вішалки, надів капелюха. І аж тоді ступив до Жана-Луї, що стояв посеред кабінету, стежачи за ним.

— Любий мій пане Маршане, вибачте, будь ласка, мені треба йти, бо на мене чекають. Ще раз спасибі за ваші довідки, — і відчинив двері. — Прошу, проходьте, — він вийшов за Маршаном і замкнув двері на ключ. Несподівано змінив тон: — Що це з вами, у вас поранене обличчя?

Жан-Луї підніс руку до пластиря, наліпленого на лівій щоці.

— Звичайний чиряк.

— Береженого Бог береже, — мовив інспектор з доброго дива.

Коли вийшли з будинку, Делор попрощався:

— До побачення, добродію, я поспішаю.

— Може, підвезти вас, коли не погребуєте заднім сидінням? — кивнув головою Маршан на свого моторолера.

— Дякую, я завжди ходжу пішки. Коли потрібно, заходьте до мене, буду радий погомоніти з вами. Дозвольте дати вам невеличку пораду: цікавість — це вада.

— Це не порада, а повчання.

— Скажімо краще: застереження.

Жанові-Луї забаглося копнути глибше.

— А хіба цікавість — не основа поступу людських знань? Ученим завжди властива цікавість.

Цього разу інспектор відрубав трохи сердито й нетерпляче:

— Любий мій, по-перше, то не цікавість, а допитливість, по-друге, наскільки мені відомо, ви не вчений, а юрист, до того ж розумний, набагато розумніший, аніж ви хотіли б видатися мені. Я зараз поставлю всі крапки над «і». Тож слухайте. Ви принесли мені документи, які я й без вас міг би дістати в Парижі. Але я вам вдячний, що ви потурбувалися про мою доньку. Вона напише вам, можливо, навіть сама зайде до вас. Це одна справа. А зовсім інша — моя робота. Не суньте туди носа, то не ваше діло. Заради власної вигоди поважайте й наші інтереси. Я не хочу знати, чого ви насправді приїхали в Персак, але…

— Я одружуюся з панною Каз. («Пробач, Жакліно!»)

— В такому разі, прийміть мої поздоровлення й побажання, на вас чекає заслужене щастя. Та однаково я наполягатиму на своїй пораді — задля вашого ж добра. Додам, я радий, що довідався про справжню — хочеться вірити — мету вашого приїзду в Персак. До речі, ви, напевне, помітили, що досі я не намагався дізнатися, що привело вас сюди. Можливо, мене це просто не цікавило. Я вас ні про що не питаю. Припустімо, що це дало нам нагоду поновити знайомство з панною Жакліною.

Жан-Луї відчув, як у нього запалали щоки. Завжди вклепаєшся, коли недооціниш чужих знань. Та загалом розмова вийшла на добре: інспектор заговорив відверто, і навіть коли він про щось змовчав, це промовляло багато.

— Я збираюся з нареченою поїхати до Піренеїв. На тиждень, — несподівано для самого себе вигадав Жан-Луї новий план.

— Чудово! В такому разі, щасливої подорожі, любий друже.

Вони потисли один одному руки. Інспектор віддалився широкими кроками. Жан-Луї сів на моторолера. Тепер він був переконаний, що коли б не той телефонний дзвінок…


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


Коли б не той телефонний дзвінок комісара Лароза, чи Лашоза, Маршан, напевне, дізнався б більше. Можливо, й про братів Рето. Добре, що він відразу зателефонував Аленові.

Автострада, що перетинає Персак, так і манила до подорожі. Вона звивалася вужем поміж пагорбами, які то височіли стрімкими сірими скелями, закриваючи все від людського ока, то відкривали щоразу нові й нові краєвиди цього розмаїтого краю. Перетявши зелену долину, поміж двома схилами, вона збігала на куполувату гору, а тоді знову котилася вниз, — ген-ген аж за обрій. З вершини тієї гори виднілась Трумань, що її річище перетинало скелястий кряж. А далі автострада, вибігши з лісу, вливалася у Верденський бульвар. Там, за садибою Гепра, голубів паркан, за ним була Жакліна.

Насамперед треба дані лад думкам. Безперечно, він дізнався про дещо нове. В ту подорож, що він вигадав допіру, розмовляючи з Делором, тепер конче доведеться поїхати. Як Жакліна (його наречена!) сприйме сьогодні все це?.. Треба десь роздобути портрет Рето. Але де? І як? Та все одно десь же мусить існувати такий портрет.

Жакліна йому допоможе. Що жде їх у майбутньому? Вона продовжить навчання, а він працюватиме над своєю докторською. Чи одержуватиме вона стипендію? Коли можна буде, вони поки що оселяться в них, разом з батьком і матір'ю.

Звертаючи моторолера на Верденський бульвар, Жан-Луї роздумував, де можна буде знайти й окреме помешкання, хоча б тимчасове. Він загальмував перед голубим парканом, що огороджував білий будинок. З переднього боку віконниці були ще позачиняні, хоч сонце вже підбилося височенько. Невже Жакліна ще не прокинулась?.. Але ж пані Перрен…

Хвіртка була причинена. Юнак ступив до двору. Двері були замкнені на ключ. Маршан подзвонив — раз, удруге. Тоді втретє — довго натискуючи на кнопку. Зійшов з ґанку, пішов стежиною, що бралася попід муром, який відділяв садибу Казів од садиби Гепра. Там віконниці також були зачинені. По той бік муру, в садку Гепра, хтось розмовляв. Напевне, Віржінія із садівником: той приходив по п'ятницях.

Позаду будинку теж був невеличкий гайок. Та й там двері замкнені. Не сподіваючись на успіх, Маршан усе ж таки двічі натиснув на кнопку. Потім рушив далі, обійшов навколо будинку, попід вікнами кухні й кімнати пані Перрен, що також були закриті віконницями.

— Пані Перрен! Пані Перрен!

Відповіді не дочекався.

— Пані Перрен!

Що ж, нікуди не дінешся: нема ні душі. Чи Жакліна пішла в місто, а чи взагалі кудись поїхала? Ні, ні, нісенітниця, не могла ж вона так учинити з ним.

Доторкнувся рукою до пластиря на щоці. Спали на гадку слова інспектора, в яких вчувалася прихована погроза — натяк на можливу небезпеку. Тільки не втрачати здорового глузду! Був певен, що вчора ввечері, коли він поцілував Жакліну, вона, вибухнувши гнівом, говорила зовсім не те, що мала на серці. Вона так нагадувала йому закохану, але трохи примхливу дівчину. Тоді що ж могло скоїтися?

Жан-Луї ще раз спробував відчинити парадні двері. Потім сів на приступці під ґанком і замислився. Якщо ніхто не прийде, доведеться розшукувати пані Перрен через її сестру, адресу якої, певне, зможуть йому сказати пані Клеман або пані Дардель.

Він був певен, що не прогнівив Жакліни. Бо ж її «Я ненавиджу вас!» пролунало ніби «Я зовсім не гніваюсь на тебе». А може, він помиляється? Що його думати… Невже він усе зіпсував? Правда, вона дала йому ляпаса. Та ні, коли вона його кохала, то за одне слово не розлюбить. Але що там його емоції, коли їй, може, справді загрожує небезпека!

Ці зачинені двері, ці віконниці, цей мертвий дім… Охоплений недобрими передчуттями, він силував себе думати розважливо. Та раптом йому вчулися чиїсь легкі кроки, він схопився. Ні, нікого. Це хтось ходить там, у садку Гепра. А, ось знову, вже гучніше… Справді, хтось човгає ногами за лівим рогом будинку. Жан-Луї схопився й кинувся туди.

Попід вікнами кімнати пані Перрен назустріч йому шкандибав садком якийсь кумедний чоловічок. Згорблений, він дибав, спираючись на стару облуплену чорну палицю з наконечником із слонової кості. Завеликий поношений чорний сурдут звисав йому нижче колін, вузькі манжети довжелезних штанів, теж чорних, прикривали чорні черевики, що давно вийшли з моди, їхні гострі носки санками задиралися вгору. Волохата руда борода, вже сивувата, злившись з вусами, прикривала більшу частину землистого обличчя й закінчувалася кумедним клинцем на великому вузлі чорної краватки-банта. Якого кольору, гадаєте, був м'який капелюх з широкими крисами, що звисали вниз, ховаючи обличчя в тіні? Звичайно, чорного, як і все решта. Цього ансамблю аж ніяк не порушувала пов'язка, накладена на праве око, як жалобна стрічка. Кольору її не слід уже й називати.

Жан-Луї застиг на місці й мовчки чекав, поки підійде це опудало. За інших обставин таке видовище вельми потішило б його. Незнайомець затиснув під лівою пахвою велику картонну зелену папку для малюнків — єдина кольорова деталь у всій постаті.

Справжнісіньке тобі опудало з конопель! Якийсь старий художник-невдаха? Волоцюга? Чи просто причинний? Рука, що спиралася на палицю, піднялася, і з довгого рукава з'явилася рукавичка — звісно, теж чорна, — вказівний палець ліг дивакові на губи, і він владно сичав: «Тихо!» Потім той самий палець встромився в груди Жанові-Луї.

— Ви Мар-рршан?

— Так.

І знову чорний палець ліг на губи:

— Тс-с-с!

Тоді дивак, похитуючись, неквапливо поклав папку додолу, розв'язав поворозочки й розгорнув її. Між газетами та аркушиками білого паперу розшукав конверта й простяг Жанові-Луї.

Поки Маршан розпечатував конверт, на якому стояло його прізвище, написане рукою Жакліни, химерний листоноша, не зав'язуючи поворозочок, таким же нерівним кроком поплентався назад.


«Ви повелися негідно. Не намагайтеся зустрітися зі мною, коли не хочете стати не тільки ненависним, а й смішним. Париж чекає на вас нетерпляче, щасливої подорожі.

І хай це буде вам уроком на майбутнє. Прощавайте!

Жакліна Каз»


Жан-Луї напустив на себе байдужість — цілком даремно, бо опудало вже повернулося до нього спиною й відходило. Юнак спершу хотів був наздогнати його, але повернувсь і пішов до хвіртки. Що тут іще питати? Ненависний і смішний…

Шкрябаючи нігтем край наліпки на щоці, він дійшов до травничка… і раптом зупинився, йолоп! Він крутнувся й кинувся навздогін за химерною постаттю, що прямувала до сарайчика в садку. А наздогнавши, схопив за руку, що спиралася на палицю, й різко смикнув її до себе. Зелена папка ляпнулась на землю. Жан-Луї обхопив опудало й міцно пригорнув його до себе.

— Пустіть мене, прошу вас!

— Нарешті я обіймаю воскреслого з мертвих дідуся!

— Ідіть за мною.

Задні двері вже були відчинені навстіж. Вони ввійшли до будинку.

— Мені було цікаво, чи ви витримаєте до кінця, — говорила Жакліна.

— Чи піймаюсь на гачок? Авжеж, я піймався.

— Жане-Луї, через свою провину ви втратили почуття самовладання. Не повірила б, якби прочитала про це в книжці.

— Хвилювався, Жакліно.

— Ви готові були на будь-який вчинок. Але що у вас із щокою?

— Сліди ваших пальців.

— Зніміть наліпку, я подивлюся.

— Ні, спершу ви скиньте бороду, вуса й пов'язку з ока.

Вони увійшли до вітальні, дівчина скинула з обличчя всю бутафорію.

— Взагалі не осуджуйте мене. Що я мала діяти? Адже ви образили мене.

— Здаюся! — підвів руки вгору.

— Нумо, поглянемо на цю рану.

— Через неї інспектор Делор став мене підозрювати. Я вам розповім усе.

— Ще одна брехня на вашому рахунку, тут нема ніякого сліду.

— Все ж латочка бороди лишилася, — всміхнувся він. — Хотів, щоб не було ніякого брудного контакту між учорашньою вашою долонею й сьогоднішніми устами. Навіть моя бритва зберегла це місце.

— Який-бо ви самовпевнений! Та ще й романтик на додачу… Ну, ось! А тепер вдоволені?

— Ні, ні, вимагаю тільки поцілунку.

— Не дочекатися вам його. Я вам дала ляпаса.

— Хай це вас не стримує.

— Нахаба!

— Ну?

— Що я можу вдіяти, коли мій ляпас не відбив у вас охоти?

Він теж поцілував її у відповідь.

— Ось ми й розрахувалися. Обоє ми, Жакліно, вчинили так, як той казав, коли тебе ляснуть в одну щоку, то підстав і другу. Правда ж? Початок добрий. Наше спільне життя починається в щасливу годину. Я кохаю вас, Жакліно.

— Я вас теж, Жане-Луї.

Він не ховався із своєю радістю. Поцілував її, і вони закружляли у вальсі. Чорний сурдут розвівався широким колесом навколо них. Потім Жакліна побігла до своєї кімнати, щоб скинути з себе свій маскувальний одяг, а Жан-Луї повідчиняв віконниці на першому поверсі. Дівчина повернулася з електробритвою, якимсь флаконом і вагою.

— Ось вам бритва мого тата, зітріть останні сліди з щоки, тільки спершу протріть ватою з ефіром, щоб зникли рештки пластирю.

Жакліна встромила штепсель у розетку, Жан-Луї. став голитися. Коли скінчив, промовив:

— Де ми зможемо спокійно поговорити? Те, що я маю вам розповісти, займе багато часу.

— У татовому кабінеті.

Кабінет покійного Каза був умебльований скромно. Великий темний стіл стояв посеред кімнати, за ним під стіною між двома вікнами тулилося крісло. Ще двоє шкіряних крісел, книжкова шафа й етажерки попід стіною, невеличкий круглий столик на одній ніжці та кілька стільців доповнювали вмеблювання кабінету.

— Як ви змогли вигадати такого злого листа? — спитав Жан-Луї, сідаючи в крісло, навпроти Жакліни.

— Я його не вигадувала, як ви сказали. Вчора ввечері, повернувшись додому, я написала його одним духом. Сьогодні вранці хотіла була порвати, але потім передумала, бо мені спав на думку план цієї комедії. Те дрантя лежало в нас на горищі. Я колись уже на одному святі виступала в ньому на сцені. В мені хотіли відкрити талант артистки, однак я обрала собі медицину. Жан-Луї, ота невеличка комедійка, яку я допіру показала, варта того, що й мій учорашній гнів, еге ж? Ніч завше приносить розраду.

— Ви змогли спати, Жакліно…

— Авжеж. А ви, Жане-Луї?

Вона й не натякнула на снотворне (то була перша її таємниця перед коханим).

— А я, Жакліно, всю ніч думав про наше майбутнє. Ми про це ще поговоримо. Але спершу терпляче вислухайте те, що я вам розповідатиму.

— Клянусь життям, що слухатиму…

— Не вимагаю клятви від вас. Гаразд, годі жартувати. Ось уже близько півтора року тому, я ще тоді служив у війську…

… Як до Жоржа Маршана, батька Жана-Луї, прийшов один клієнт і попросив повести одну судову справу: кілька років тому він одержав у спадщину два фільварки — один в Алжірі, другий в департаменті Мени і Луари. Вирішив продати їх одному покупцеві, але той пізніше виявився поганим платником. Клієнт Жоржа Маршана, дуже довірлива особа, спершу не навів потрібних довідок. Пізніше переконався, що мав справу з хитрим спекулянтом, завжди готовим вдатися до будь-якої вигідної операції, не гребуючи найбруднішими методами — навіть обманом і підкупом. Старий Маршан дізнався від свого клієнта, що малоприбутковий алжірський маєток, на який важко було знайти покупця, мав бути вигідно викуплений державою; на його землях збиралися прокласти стратегічний шлях. У Мені й Луарі спекулянт робив ставку на американську військову базу, що розширювалася за рахунок навколишніх земель. Та маєтки не були викуплені так швидко, як він сподівався. Тому покупець став вередувати, не захотів остаточно розраховуватися. Лише під натиском Жоржа Маршана спекулянт змушений був виплатити потрібну суму.

— Я так детально розповів про ці речі тому, що вони дають певне уявлення про татового клієнта, людини, яка іноді переоцінює свої здібності в таких справах і яка частенько хитається між надмірною підозрою та надто великим довір'ям у стосунках із своїми партнерами. Отже, продовжую.

Наприкінці липня, цебто близько двох тижнів тому, наш знайомий, певне, вдячний за успіх попереднього позову, знову прийшов до тата. Цього разу йшлося про величезний маєток з трьох ферм і з лісом, який він ще до війни купив у одного літнього чоловіка за дожиттєву ренту. Одначе цей чоловік пізніше виявився надто довговічним, що викликало в нього підозру: чи не має він справи з підставною особою? Я допіру сказав вам, що той чоловік вагався між підозрою й довір'ям, не знаходячи правильного вирішення. Ви, певне, зрозуміли, що йдеться про вашого земляка — Робера Парана, а старий — ніхто інший, як Жером Гепра. Пан Паран хоче переконатися, що нинішній Гепра, якому він платить недоплачену ренту, є той самий Жером Гепра, що продавав йому маєток, а не підставна особа. Тепер ви зрозуміли, в чім річ?

— Авжеж.

— Мій тато сказав панові Паранові, що справді подібні історії траплялися, але це не його фах — розслідувати таку справу — і порадив йому звернутися до інших юристів. Він назвав кілька розслідувальних агентств, на які Робер Паран міг би цілком покластися. Одначе той не погоджувався. Безперечно, пан Паран мав підстави для підозри, бо знав, що старий Гепра заповів усе своє багатство Міжнародному інституту нежитю.

Довідавшись, що мова йшла про Персак, Жанові-Луї закортіло скористатися пагодою поїхати туди, аби зустрітися з Жакліною. Він запевняв дівчину, що часто думав про неї, його непокоїла її самотність.

— Я знав усе про вас із листів Анрі, він мені писав з Англії. Про це я ще вам не розповідав. Дуже хотілося відновити знайомство з вами, переконатися, що моя… приязнь глибока. Вважаю, що звичайна приязнь, безперечно, може здатися менш обачливою. Зрозумійте мене правильно.

— Ви дуже розсудливий.

Скориставшись нагодою, Жан-Луї попросив дозволу в батька й пана Парана взятися за це розслідування. Признався, що знайомий з однією родиною в Персаку. На запитливий погляд Парана відповів: «Родина Казів». «Вельмиповажна родина», — відповів тоді Паран.

— Якщо я правильно розумію, то це від нього ви дізналися все про родину Гепра, чим так здивували мене зразу ж після приїзду до Персака.

— Ви ще не раз будете дивуватися, запевняю вас.

І, змінивши тон, самовдоволено спитав, що за інших обставин, мабуть, таки б добре роздратувало Жакліну:

— Як вам здались мої американці?

— Але ж…

— Гадаєте, вони-досягли успіху?

— Ви в мене про це вже вчора питали. Я вам сказала, що вони чогось здалися мені не зовсім справжні.

— Можу запевнити вас, що вони цілком справжні. А щодо решти… невеличка хитрість. Про результати довідаємося в Парижі.

— У Парижі?

— Так, у Парижі. Однак вчорашні ваші відвідини Гепра дали деякі відомості… Паран сказав нам, що представники від Міжнародного інституту нежитю, буваючи у Франції, обов'язково навідуються до Жерома Гепра, приїздять поцікавитися його здоров'ям. Розумієте, його скарби ніяк не відважуються перекочувати до їхньої каси, бо старий не квапиться вмирати. Ось тоді мені й спав на думку один план, можливо, трохи легковажний. Мій приятель Ален Дагрон — до речі, ваш брат знайомий з ним — працює в одного імпресаріо. Він мовчазний, як стіна, але полюбляє жарти. Ален цілком удовольнився моїми невиразними поясненнями.

Під рукою Алена Дагрона працювали два американські чудові імітатори, які ні в чому йому не відмовляли. Звісно, обидва американці зналися лише з Дагроном, а Жана-Луї ніколи й у вічі не бачили.

— У свою чергу, Ален зовсім не знав Парана, — пропалив далі Жан-Луї, — йому я розповів лише про родину Гепра. Ми не розробляли якогось особливого сценарію. Наші герої мали тільки натякати на всі гадані деталі й факти з життя Жерома Гепра в США, а той уже мусив щось казати. Американці повинні були стежити, як реагуватиме на їхні натяки Жером, які ставитиме запитання. Розумієте?

— Так, Жане Луї. Але що, коли Гепра з чемності або побоюючись, що його зраджує пам'ять, навмисне вдавав, ніби згадує тих вигаданих осіб?

Жан-Луї вдоволено, як він тільки вмів це робити, всміхнувся.

— Жакліночко моя, сказати правду, в мене й гадки не було, що таким чином усе буде розгадано, я мав на меті тільки натрапити на слід.

— Тепер розумію, чому переговори виглядали трохи штучними. Одні речі Гепра згадував без особливих труднощів, а інших ніяк не міг уторопати. Тоді починав скаржитися на свою старечу пам'ять. Іноді мені справді здавалось, ніби він говорить про речі, яких зовсім знає, і навіть не приховує цього.

— Цікаво було б установити, де він згадував дійсні факти, а де говорив навмання. Коли я зустрівся в готелі з імітаторами, мені здалося, що вони справді досягли успіху.

— Ви переконані, що це були вони?

— Говорили вони про Брауна, Оскара Брауна?

— Здається, так.

— Як старий реагував?

— Невиразно. Та хіба мало тих Браунів є в Сполучених Штатах?

— У мене визрів такий план: треба їхати до Парижа. Йдучи від Делора, я попередив телеграмою Алена.

— Ви бачили інспектора Делора? І ми поїдемо до Парижа?

— Хіба я сказав до Парижа? Ні, ні, ви помилилися. Поїдемо до Піренеїв. Завтра вранці, Жакліно, завтра вранці. На моєму моторолері. Це вже всі знають.

— Розумію.

— Отже, завтра вранці ми вирушаємо до Піренеїв. Лар'єж, Русійон, Сердань. Вам знайомі ці місця? Мені теж. Але ж у пас нема необхідного спорядження для такої подорожі мотоцнклістської каски, окулярів, комбінезона, рукавиць. Сьогодні по обіді треба все це придбати.

— Так.

— Якщо згоджуєтеся, моїм першим подарунком для вас буде мотоциклістське спорядження. Бажано, щоб ви, оскільки це узгоджується питаннями смаку, купували інші необхідні речі в різних крамницях і щоразу наголошували, що їдете не на північ, а до сонячних Піренеїв. Буде добре, якщо крамарі знатимуть про вашу подорож.

— Здається, мені розвидняється в голові.

— Тут нічого немає дивного.

— Жане-Луї, ви ж забули спитати, чи взагалі я згодна їхати з вами.

— А що я роблю зараз?

— Гаразд, я згодна.

— Коли ви про все дізнаєтеся, то будете в усьому згодні зі мною. Запам'ятайте, ми виїздимо з Персака завтра, десятого серпня. Але якщо ми поїдемо на південь, то хіба це означає, що хтось нам може заборонити змінити маршрут або пересісти на інший транспорт? Мені чогось здається, дорогою вам захочеться сісти в поїзд І махнути, наприклад, до Парижа…

— А тоді що?

— А далі, слухайте, що буде далі. Коли б мене гризли сумніви, що ви не погодитеся поїхати зі мною, я почав би з цього…


РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


Розповівши про свою ранкову зустріч з інспектором Делором, Жан-Луї говорив далі:

— Яз чистою душею полишив би цю справу Рето, бо вона зовсім не моя. Якби не ранкова розмова з Делором, я вважав би за краще спокійно відпочивати у вашому товаристві. Однак мене вразила нова деталь — туманний натяк на біографію братів Рето. Треба повернутися років на п'ятнадцять у минуле. Ви були тоді ще маленька дівчинка, а я дев'ятилітній хлопчак. Ми з матір'ю переховувалися в селі Бурбонне. Там я ходив і до школи. Мого батька, що втік з полону, розшукувало гестапо.

Наприкінці 1943 року група партизанів, якою командував батько, потрапила в засаду. Батькові вдалося уникнути кулі, однак його впіймали нацисти й вивезли до Бухенвальду. Ті, кому пощастило врятуватися, підозрювали, що їх хтось зрадив. Підозра падала на одного партизана, який поводився досить дивно. І нині щоразу, коли ми говоримо про братів Рето, якось мимоволі мої думки вертаються до цього сумнівного типа, що також мав брата-близнюка. Але хіба мало тих близнюків у Франції? Та ось інспектор Делор натякнув на минуле братів Рето, на часи окупації. Той невиразний натяк викликав у мене бажання дізнатися про це минуле детальніше. Чи немає у вас фотографії Рето?

— Ні, — відповіла Жакліна, подумавши. — Хіба що фотографія, зроблена на одному святі, але вони там загримовані. Хочете, я зараз розшукаю її.

— Ні, зараз у нас є важливіші справи. Крім того, мені потрібний справжній портрет.

— Такого у мене немає. Однак зачекайте хвилинку…

Вона на якусь мить замислилась.

— Кажете, портрет… Такий портрет є. І здається, він там висить досі.

— Де ж це? Він мені конче потрібен. Я покажу його татові. Ось чому на ваше настійливе прохання я погоджуся поїхати не до Піренеїв, а в Париж. При такій нагоді познайомлю вас з батьком і матір'ю. Я певен, вони будуть зачаровані…

Через навстіж відчинене вікно до кімнати тихенько вскочила руда кішка. Коли вона підійшла до Жакліни, дівчина взяла її на руки… Кішка, згорнувшись клубочком, стиха замуркотіла.

— Де ж той портрет, Жакліно? Завтра вдосвіта ми повинні з ним вирушити до Парижа. Де він? За будь-яку ціну я повинен його дістати.

— Ви хотіли сказати: ми повинні дістати. Віднині у нас доля спільна.

Нахилившись до Жакліни, Жан-Луї взяв її за руку.

— Жакліно!

— Був у них один портрет, — мовила дівчина, — висів на стіні у вітальні. Востаннє я ходила до них два тижні тому, тоді ще він висів. Думаю, що й досі він там, якщо хтось із них або поліція не зняли його.

— Сподіватимемося на краще. Як можна проникнути в будинок?

— Найкраще через чорний хід. У мурі, що відгороджує їхню садибу від лісу, є невеличкі ворота, але, напевне, замкнені. Я не думаю, що ви збираєтесь іти туди вдень.

— Сьогодні ввечері.

— У нас є драбина. Ми вийдемо з нашого будинку чорним ходом і підемо попід муром їхньої садиби. Там твердіша земля, тому ніяких слідів не лишиться. А лізти до них просто з нашого садка — гірше, бо попід муром з обох боків скопані грядки.

— Чудово!

Підбадьорена схвальним відгуком юнака, Жакліна провадила далі:

— Пропоную вже зараз оглянути те місце й перевірити, чи ворота Рето не замкнуті. Якщо, на щастя, ні, тоді все буде дуже просто. Що ж до будиночка, то до нього можна зайти через чорний хід, там є двері в підвалі, звідки ведуть угору сходи. Усе це, звісно, на замках. Віконниці теж зачинені.

— Я не хотів би чіпати замків. Чи нема там інших ходів, крім двох дверей і вікон? Скажімо, підвальних вікон або віконець на даху?

— На даху є віконця з боку бульвару. А з другого боку, здається, є двоє підвальних вікон.

— Щоб не чіпати замків, бо це мені не дуже до смаку, я вважав би за краще розбити шибку, коли справді не буде іншого шляху.

Жакліна підвелася. Жан-Луї відпустив її руку. Кішка зіскочила на землю.

— Жане-Луї! — раптом вигукнула дівчина. — У мене є все необхідне. Якось ще в липні той, кого я вважала за Поля, бо він кульгав, забув свої ключі вдома. А його брат, замкнувши будинок, кудись пішов. Поль не міг дістатися в квартиру. Але тоді він говорив: «У наших дверях, що ведуть до підвалу, дуже простий замок. До речі, ми все збираємося його замінити. Його набагато легше зламати, ніж замок у парадних дверях».

— Напрошується висновок: він розумівся на замках, — зауважив Марніші.

— «Навряд чи ці двері зачинені зсередини на засув, — ще сказав Поль, — бо ми ніколи їх не засуваємо», — додала Жакліна.

— Добре…

— Тоді я й порадила йому, перш ніж ламати замок, спробувати відімкнути його моїми ключами, якщо він такий простий. Я запропонувала йому ключі від брами, хвіртки, що веде із садка в ліс, від сарайчика…

— Врешті всі ваші ключі. Ну, й що далі?

— Уявіть собі, він згодився. Я розшукала ці ключі й віддала їх йому. Поль подякував і пішов. А коли за якийсь час повернувся, сказав, що жоден з них не підійшов. Та я не здавалася. Мені спало на гадку… Ох, пробачте.

Вона несподівано схопилася з місця, задерикувато зиркнула на хлопця й попрямувала до дверей.

— Говорячи про ключі, я згадала, що забула звільнити з ув'язнення пані Перрен. Почекайте хвильку.

До нетерплячого Жана-Луї долинув здалеку її голос: «Пані Перрен, пані Перрен! Можете вже виходити!» Відтак одізвалася Перрен:

— Та не турбуйтеся. Я здогадалася, що вже можу вийти.

Жакліна повернулася до кімнати. За нею увійшла чорнява, висока і, як завжди, зодягнена в чорне пані Перрен. Вона підійшла до Жана-Луї. Ласкава усмішка красила її трохи огрубіле обличчя.

— Коли я почула ваші голоси, — заговорила Перрен, — то подумала: тепер уже можу вийти. Жакліна попереджала мене: «Сидіть тихо, аж поки він не пізнає мене…» Рада, дуже рада за вас. Я ж знаю Жакліну змалечку, люблю її як свою доньку. Ви будете щасливі. Сьогодні вранці вона все розповіла мені. Поздоровляю!

Жакліна щасливо всміхалася, дивлячись, як Жан-Луї червоніє, тиснучи руку пані Перрен.

— О котрій годині обідатимете? Я готую й для вас, — запитала та в хлопця.

— О першій, — відповіла Жакліна. — Трохи погуляємо в лісі. Жане-Луї, сподіваюся, ви згодитеся пообідати з нами?

Коли пані Перрен вийшла, Жан-Луї знову нетерпляче став допитуватися:

— Ну, чим скінчилася історія з підвалом? Наскільки я розумію, Рето так і не зміг відімкнути тих дверей.

Жакліна якусь хвильку помовчала.

— Хіба я так сказала, Жане-Луї? Коли він віддав мені ті ключі, я згадала, що в нашому сарайчику на гвіздку висить ще з десяток старих ключів. Поль узяв їх і пішов знову спробувати щастя. Цього разу він повернувся дуже швидко. Віддавши ключі, сказав: «А тепер відімкнув».

— Звісно, не показав вам, яким саме ключем? — спитав Маршан.

— Мені ж незручно було питати…

— Один з тих ключів, напевне, відмикає і якісь ваші двері.

— Маєте слушність. Але в мене не було ніяких підстав для підозри.

— Тож будемо сподіватися, що він тоді не залишив собі того ключа, не замінив замка. А коли ще й не засунув дверей зсередини, ми маємо шанси проникнути в будинок без злому. Для майбутнього доктора права — це теж непогано. А якщо ні, доведеться вдатись до більш рішучих заходів. Стільки клопоту заради однієї фотографії!

— Якої, можливо, вже й нема.

— Не наврочте!

— Я піду з вами, Жане-Луї.

— Якщо ваша ласка, тоді ходімо. Бо до обіду нам залишилося півгодини для оглядин.

Вони попрямували в садок. Виходячи з будинку, Жакліна прихопила з собою ключа, що висів на цвяшку під сходами. Перетявши садок, вийшли через невеличку хвірточку на узлісся й попростували стежкою, що, коліном облігши садибу Гепра, найдалі заглиблену в лісок, бігла попід муром Казів і Рето. Тут перші дерева стояли за якихось двадцять кроків від огорожі. З гущавини виринала інша стежина й зливалася з тією, що простяглася попід стіною.

Вдихаючи пахощі зілля та моху, молода пара ступала попід муром. Нарешті Жан-Луї клацнув клямкою, налігши плечима на вузенькі ворота, але вони навіть не здригнулися. Ще раз штовхнув їх, натискуючи на клямку. Дарма. Замкнуто.

— Нічого не вдієш, Жакліно. Доведеться брати штурмом. Драбину поставимо тут, де земля рівна й тверда.

Вони пішли додому. Жан-Луї радив дівчині одягти ввечері рукавички.

— Нагадаєте мені, щоб я залишив свої рукавички й ліхтарик у сараї. Коли йтимемо туди, візьмемо з собою. Про решту поговоримо по обіді.

Він подав їй якусь річ, пояснюючи:

— Це — мастильниця. Потихеньку змастіть замок і завіси вашої садової хвіртки, бо вони риплять.


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


Випивши каву, вони обговорювали найближчі плани.

Як хороше бути діяльною людиною! Принаймні він більше не почував себе юристом і порядною людиною, для якої існують певні закони. Коли план нічної операції було обгрунтовано, Жакліна помітила в своєму товаришеві якийсь прихований неспокій, чого раніше з ним не траплялося. Може, вагається? Та це ж на нього не схоже.

Можна було подумати, що Жан-Луї побоювався втягувати Жакліну в цю операцію, яка набирала характеру нічного навмисного пограбування і, можливо, навіть зі зломом. Хоч би під яким кутом розглядати цю справу, йтиметься щонайменше про дрібну крадіжку. Хоча буде вкрадено звичайнісіньку фотографію, однак це кваліфікуватиметься, як посягання на чужу власність. Ясна річ, Жан-Луї керувався добрим наміром, проте хай би він спробував піти й розповісти про все інспекторові Делорові, той сам потягне Маршана до суду.

Може, він просто боїться? Але ні, Жан-Луї не боягуз, свідченням цього є лисина на потилиці, де волосся ніколи не виросте. Вона лишилася йому як пам'ятка про студентську демонстрацію в Латинському кварталі, про поліцейські кийки, після яких довелося накладати на голові шви в двох місцях. Напевне, то був шляхетний страх: Жан-Луї боявся скомпрометувати Жакліну.

Жакліна й Жан-Луї пішли до сарайчика, що тулився в глибині садка. До кухні, де Марі Перрен мила посуд, долітало дзижчання пилки, стукіт молотка, а іноді й веселий дівочий сміх. Через півгодини молода пара знову пройшла попід вікнами кухні.

Потім аж до вечора вони бігали по Персаку. Готувалися до подорожі в Піренеї. І кожен, хто дізнавався про це, заздро всміхався.

Скрізь вони подовгу гомоніли, розхвалювали свою майбутню подорож, щоразу уточнювали деталі свого маршруту. Жакліна перебивала Жана-Луї або Жан-Луї Жакліну, нагадували одне одному, що сьогодні треба раніше лягти спати, бо ж завтра їм уже виїздити. Всюди наголошували, що виїздять до Піренеїв, нехай, мовляв, усі знають.

Коли дзиґарі на дзвіниці відбили дев'ять ударів, цебто о восьмій, вони вже встигли оббігти більше десяти крамниць і накупили різних речей, що схожі були скоріше на предмети домашнього вжитку, аніж на туристське спорядження.

— Жане-Луї, я починаю звивати наше гніздечко, — жартувала дівчина.

Маршанові забаглося купити електробритву на батарейках, вона, мовляв, пригодиться йому в Піренеях.

Довелося двічі їздити, щоб завезти речі до Жакліни. Марі Перрен дивувалася:

— І навіщо вони вам?

— Хіба ви не знаєте? Завтра вирушаємо до Піренеїв.

— Ага, ось чому після обіду ви щось майстрували в сарайчику.

Тепер вони почали розбирати накуплене. Жакліна придбала повне спорядження для подорожі: комбінезон, каску, рукавички, черевички, спальний мішок, саквояж, термос, посуд, харчі… Пускаючи поголоску про свою поїздку, купили не тільки два комбінезони й дві каски, а й набрали цілу купу географічних карт Східних Піренеїв. Маршам купив у пані Дардель ще дві касети фотоплівки, бо збирався фотографувати в горах. Поки Жан-Луї був у крамниці пані Дардель, її чоловік наказав Мохаммедові перевірити гальма в моторолері, бо круті спуски й повороти в Піренеях о цій порі вимагали добрих гальм.

— Годі вам розкидатися грішми, — порадила Жакліна, — бо в вас не лишиться жодного сантима. На що ми житимемо?

Вечеряли в готелі, Жакліна вже була в спортивному костюмі — штанях і светрі.

Жан-Луї домовився з пані Клеман залишити в неї одну із своїх валізок, що не вміщалася на моторолері, бо її місце зайняла панна Каз. І щоб пані Клеман приберегла йому кімнату на наступну суботу, коли він повернеться з Піренеїв.

— До речі, пані Клеман, — згадав хлопець, — чи не буде у вас вільної кімнати десь на двадцяте серпня? Один мій приятель — тепер він у Ев'яні — збирається навідатись до мене. Ще одне: чи нема у вас «Довідника Шe»? Приятель приїде поїздом. Я хотів би його повідомити про розклад руху поїздів. Розумієте, він поет і такий неуважний, що може заїхати аж до Бельгії.

— Ось як складається репутація в поетів, — зауважила Жакліна, коли господиня принесла довідник, — з вигадок.

День збіг дуже швидко. Що ближче надходив час операції, то спокійнішим ставав Жан-Луї. Перед вечерею ній скинув піджака, й одяг куртку. Вони повсідалися за столом, у садку, весело сміялися й ласували смачними стравами, що подавала пані Клеман.

На Персак спустилася ніч. Ліхтарі, які висіли на натягнутих дротах над майданом, кидали на брук світляні плями. Блідий відблиск ледве прокрадався до лавки в Громадському саду, де сиділи Жан-Луї й Жакліна. Вони горнулися одне до одного, про щось гомоніли, звісно, про подорож до Піренеїв. До них прийшов справжній перепочинок після сповненого різними клопотами дня. Жакліна й Жан-Луї почували себе дуже щасливими. Може, й вечеря з двома, келихами вина в пані Клеман спричинила це чудесне почуття блаженства…

Час збігав. Вони замовкли, примружили очі. Може, задрімали. Потім Жан-Луї несподівано підстрибнув:

— Жакліно, здається, дванадцять вибило?.. Ніяк не можу звикнути до цієї вашої клятої дзвіниці.

Врешті продзвонило пів на дванадцяту. Вони вирушили в дорогу; підіймалися стежкою, що збігала вгору поміж двома травниками Громадського саду. Нагорі, проминувши невеличку браму, попростували лісом, що жив своїм таємничим життям у невидимому нічному вбранні. Іноді озивалися птахи, й їхнє щебетання відбивалося луною десь далеко в лісі. Зоряне небо ховалося за густими шатами дерев, що ледь чутно шелестіли над головою.

Їхні очі, призвичаївшись до темряви, добре бачили стежку, яка сіріла під ногами. Хлопець відпустив руку Жакліни, обійняв її стрункий стан. Десь там на них, можливо, чекав портрет братів Рето. Йшли мовчки, щасливо всміхалися, роздумуючи про своє майбутнє.

– Жакліно, нам освітлюють дорогу світлячки.

Жаклінин дім повився темрявою, крізь віконниці не прозирало ані промінчика. Там у ньому міцно спала Марі Перрен.

У замковій шпарині нечутно повернувся ключ. Двері до комірчини розчинилися, не рипнувши. Жан-Луї підпер їх каменюкою. Обоє переступили поріг, ішли обережно, аби не шарудіти рінню, що нею була посипана долівка в коморі. Жан-Луї навпомацки розшукав кишеньковий ліхтарик, якого залишав тут по обіді. Жакліна взяла рукавиці й в'язку ключів, скручену дротом. У глибині комори під стіною чекала на них драбина, три щаблі якої сьогодні було замінено, бо вони хитались.

Ішли в ногу, несучи вдвох драбину. Вийшовши надвір, на хвильку зупинилися: Жакліна причинила двері, тихенько повернула ключ і за порадою Жана-Луї лишила його в замку. Знову підняли драбину й подалися вздовж муру попід лісом. Десь неподалік Жаклінина кішка муркотіла з сусідським котом. «Знову доведеться топити кошенят», — подумала дівчина. Одначе зараз їй було не до цього.

Прискорили ходу. Діяли швидко, але обережно. Дійшовши до стіни Рето, сперли на неї драбину. Жан-Луї піднявся драбиною на мур, а звідти, присівши, плигнув у садок Рето. Жакліна трохи почекала. Аж ось у замку клацнуло, хвіртка відчинилася й перед нею з'явився Жан-Луї. Отже, ключ був у замку зсередини, Юнак стяг уже непотрібну драбину з муру й поклав її в кущах.

Увійшли в двір. Жакліна причинила хвіртку, але ключа сховала до кишені. Поки що не світили ліхтариком, бо ніч була зоряна. Жакліна знала тут усі ходи й виходи, тому йшла попереду.

В лівому флігелі будинку розшукали східці, що вели до підвалу. З кишені куртки Жан-Луї дістав в'язку ключів Подав Жакліні ліхтарика, й та присвітила на замок. Тепер справа пішла повільніше. Хлопець майже всі ключі перепробував, але марно. Ні, ще один залишився. Якщо він не візьме, доведеться спробувати відчинити старими ключами, які Жан-Луї прихопив із собою. Видно, Рето сказав правду, бо жодний з цих ключів не підходив. Але ні, останній обернувся раз у замку, потім удруге. Двері ледь-ледь прочинилися. «Не втрачайте ніколи терпіння» — як сказав Сент-Екзюпері.

— Останній ключ відімкнув, — прошепотів Маршан.

— Ключ від нашого горища, — пояснила Жакліна.

Значить, Рето все ж збрехав. Але двері тільки трохи прочинились, а далі не піддавалися. Невже засунуто зсередини на засув? Жан-Луї наліг плечем, і двері піддались, з гуркотом відсуваючи каміння, що ним були підперті. Юнак і дівчина завмерли з остраху. Жакліна машинально вимкнула ліхтарика.

Ступили до підвалу, хвильку перечекали, прислухаючись. Навколо стояла мертва тиша, тільки здалеку долинав вереск кішки, Спій світла пробіг підпалом, освітив усі закутки, зупинився на верстаті, де лежало кілька інструментів. У кутку біля дверей на дерев'яних колодках стояв великий, старого зразка мотоцикл, прикритий брезентом.

Жакліна взяла Жана-Луї за руку й, присвічуючи перед собою ліхтариком, потягла його в якусь нішу. Там починалися дерев'яні сходи, що вели вгору аж до дверей. Відчинили двері, ступили до коридора й тихенько почовгали навпомацки до блідого світла, яке проникало через скляні двері з ґанку. Раптом Жакліна спіткнулася, блимнула ліхтариком: на землі лежав старий словник. Звернули ліворуч — до покою. Там панувало повне безладдя. Певне, це — справа рук поліції. Можна гадати, що вона приходила з обшуком до підозрюваного, а не із звичайним візитом до жертви. В одній висуненій шухляді все перерито, друга лежала догори дном на підлозі, біля неї біліла купа паперу. У відчиненій стінній шафі теж панував хаос.

Жакліна спрямувала пучок світла на стіну над письмовим столом. Там висіла прямокутна рамка, а крізь скло визирало обличчя Рето в напівпрофіль.

Жан-Луї підняв стільця, що лежав перекинутий на підлозі, став на нього і зняв зі стіни портрет. Ножем повідтинав цвяшки й вийняв з рами фотографію, а раму жбурнув на купу мотлоху перед стінною шафою.

— Жане-Луї, ось якась шкатулка!

Жакліна освітила шкатулку, що лежала на невеличкому килимку біля шафи. З неї повисипалися старі фотографії. Жакліна підняла одну, потім другу: брати Рето, перевдягнені й загримовані — видно, пам'ятки про роботу в театрі. Ось вони в уніформі, з нарукавними пов'язками санітарів. Цю фотографію треба забрати. Дві інші теж опинилися в кишені курточки Жана-Луї.

В інших кімнатах було не таке безладдя. Побіжно оглянули їх: здається, нічого цікавого. Не можна було проминути тільки в'язку ключів, що висіла на кухні. Жакліна дістала з кишені свого ключа й порівняла з тими, що висіли. Ключ від хвіртки Рето мав тут свого двійника, вона забрала його.

Час було забиратися звідси. Знову спустилися в підвал. Однак, перш ніж вийти у двір, Жан-Луї взяв віника й відгорнув з-під дверей камінчики, щоб уникнути зайвого гуркоту. Тихенько причинили за собою двері, якусь хвилину постояли, прислухаючись до кожного шурхоту. Але навколо стояла тиша, навіть кішка замовкла. Тільки невтомні світлячки блимали в темряві.

Сьогодні по обіді вони ще клопоталися, чи вдасться їм проникнути до будиночка Рето. Мети вже досягнуто. До того ж тепер вони мали два ключі від хвіртки. Жакліна з цього боку хвіртки кине одного ключа додолу, ніби він випав із замка, а другим замкне її за собою.

Узяли драбину й пішли далі. Жан-Луї знову йшов попереду, в правиці тримав портрет Рето.

У сараї були недовго, поклали драбину й знову подались до лісу. Обійшли маєток Гепра, звернули на Верденський бульвар. Тепер удавали запізнілу пару, що поверталася з прогулянки.

Під голубим парканом попрощалися.

— До завтра, Жакліно.

— Добраніч, Жане-Луї.

На дзвіниці пролунав один удар: було пів на першу. Операція тривала цілу годину.

— Ну, до ранку.

Тиснучи одне одному руки, вони ніяк не могли розлучитись. Жан-Луї пригорнув Жакліну до грудей…

Жакліна навшпиньках кралася передпокоєм — якомога обережніше, щоб не розбудити Марі Перрен. Та раптом помітила перед собою якусь білу постать. Злякалася, схопилася за вимикач, а коли спалахнуло світло, побачила перед собою Марі, що трималася за клямку дверей до своєї кімнати.

— Нарешті повернулися, Жакліно! Ой, тут щось таке робилося! — сплеснула вона долонями.

— Що?

— Я так хвилювалася! Щось так шаруділо в садку. Я спершу подумала, що то ви. Та якби то були ви, то чому б світла не засвітили? До речі, мені таки здалося, що ви проходили попід моїми вікнами.

— Я б же ввійшла через чорний хід.

— Так я подумала спершу, тим більше, що ключа під сходами на цвяшку не було. Навіть накинула на себе сукню й вийшла подивитись. Ключа там не було, не було його і в дверях.

— Правда, я брала його вранці й забула повісити, — Жакліна понишпорила руками в кишені.

— Ні, я бачила його по обіді, коли ховала віники під сходами. Він там висів.

— Ви певні? А ось дивіться! — Жакліна підкинула на долоні ключа. — Мабуть, я нащось узяла його знову…

— Чи я з глузду зійшла? — дивувалася Марі.

— Скоро вже перша година, пані Перрен! Лягаймо спати.

— О котрій уставатимете? Я хочу, щоб ви поснідали перед від'їздом.

— Виїжджатимемо о шостій. Але ви не турбуйтеся. На добраніч, пані Перрен!

— На добраніч.

Марі, щось тихенько промимривши, пішла до своєї кімнати.


ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Здобувши необхідні відомості з «Довідника Ше», Жан-Луї і Жакліна вирішили добратися на моторолері до вузлової станції Каор, де мали намір пересісти на швидкий поїзд. З Персака виїхали ще о шостій годині — демонстративно на південь — і вже проїхали кілометрів зі сто.

Швидкий поїзд прибував на станцію Каор о дев'ятій з хвилинами. Жан-Луї залишив моторолера в одному з гаражів на Привокзальній вулиці, потім вони пішли до готелю «Термінус», взяли по пиріжкові й склянці чаю. Нашвидкуруч перекусили, Жан-Луї залишив на кілька хвилин Жакліну одну за столом, а сам пішов до телефону, щоб зв'язатися з Парижем.

— Алло, Ален?.. Ми їдемо до Парижа, ти будеш там?.. Попередь моїх старих про наш приїзд. Та гляди, більш нікому не кажи.

Повернувшись до Жакліни, хлопець розповів їй, що на Аустерліцькому вокзалі в Парижі їх зустріне Ален Дагрон. Склавши всі речі в спальний мішок, юнак завдав його на плече, в руку взяв валізку. Жакліна взяла другу валізку, і обоє попростували на перон.

Їхня подорож до Парижа минула без особливих пригод.

Жакліна була вже знайома з Аленом Дагроном, адже він приятель її брата. Ален був трохи нижчий від Жана-Луї, худорлявий, старанно поголений, із наїжаченим коротким чубом, в окулярах.

— Яке враження склалося в тебе від візиту американців? — відразу спитав його Маршан.

— Яких американців? — здивувався Ален.

— Ну, не клей дурня, при цій дівчині можеш говорити все.

— Я не клею дурня, просто не розумію, про що ти питаєш, голубе.

Жан-Луї тільки знизав плечима. Їхнє авто мчало повз Винарню.

— Можливо, маєш на увазі двох видатних діячів науки, — жартував Алей, — наші зв'язки з Уельським університетом і Міжнародним інститутом нежитю? їм доручалось зустрітися з твоїм персакським дідуганом. Якщо хочеш, ми зможемо у вівторок повечеряти з ними… Ну, в приятеля вашого брата є клей у голові, — підморгнув Ален Жакліні.

— Прошу тебе, не кепкуй з мене при цій дівчині: вона моя наречена.

— Ми хочемо одружитись, — докинула Жакліна.

— Ну, то вітаю й зичу щастя. Він хлопець добрий, панно Жакліно, хоч і трохи дере носа. Коли у вас весілля?

— Не бійся, тебе попередять, — відповів Жан-Луї. — А як там твоя «пані Женев'єва Дагрон»?

— Усе гаразд. У середу їду по неї в Піренеї… Чому ви смієтеся?

Батько й мати Жана-Луї зустріли Жакліну без будь-яких церемоній. Напевне, саме тому дівчина зразу відчула себе мов удома.

— Ми знаємо вашого брата, — сказала пані Маршан і всміхаючись, додала: — З листів Жана-Луї і вас…

Жакліна зашарілась. Жан-Луї поспішив їй на допомогу.

— Сказати їм, Жакліно? — а тоді звернувся до матері. — Щоб ви відразу знали, ми збираємось…

— Це ти про те, що було між рядками в останньому листі? — перебила його мати.

— Почувайте себе в нас як дома, — ласкаво сказав Жакліні старий Маршан.

— Однак не подумайте, що нас тільки шлюбні плани змусили так несподівано приїхати до Парижа, — виправдовувався Жан-Луї.

— Спершу влаштовуйтеся, діти. А потім зайдете до мене в кабінет.

Жакліна не збиралась ночувати в Маршанів, вона мала намір поїхати до тітки Агати. Домовилася з Жаном-Луї, що той відвезе її ще до вечері. А поки пані Маршан готувала чай, завітали до кабінету Жоржа Маршана.

— Тату, ти знаєш цього чоловіка? — відразу перейшов до справи син.

Старий Маршам начепив окуляри й узяв у руку фотографію, що син кинув на стіл перед ним.

— Де ти це знайшов? — здивувався батько.

Жан-Луї розповідав про все, що сталося в Персаку, не змовчавши й про їхню нічну операцію. Жакліна розглядала свого майбутнього свекра.

Посивіла чуприна спадала йому назад, а чоло було вже лисувате. З худорлявого лиця Жоржа Маршана не сходила втома, ніби свідок про нелегкі роки життя, одначе виразні очі, що світилися життєрадістю, надавали його обличчю молодого виразу. Стрункою поставою Жорж Маршан взагалі був схожий на юнака, хоч йому вже сповнилося п'ятдесят.

Жан-Луї не встиг іще розповісти до кінця про свою пригоду, як на порозі кабінету стала з тацею в руках його мати. Їй було років сорок п'ять. Темнокоса, але не схожа на зовсім чорну Марі Перрен, ще струнка, досить вродлива жінка. Коли вона всміхалася, її тонкий ніс кумедно задирався вгору. Відколи приїхали Жакліна й Жан-Луї, її чорні очі вже котрий раз спалахували ніжністю.

Жорж Маршан жадібно ловив кожне синове слово. Мати також прислухалася до розмови, розставляла перед ним на столі тарілочки.

— Сподіваюся, що я марно не витратив часу. Як гадаєш, тату? — спитав наприкінці син.

На обличчі батька появилася знайома іронічна посмішка, яку так часто бачила Жакліна на лиці Жана-Луї.

— Так, особливо ваша вчорашня операція… Ти порушив закон, хоч як ніхто інший мусив знати його. Вчинок вельми несерйозний з боку юриста. Тепер я не можу звернутися до певних людей, які б могли допомогти перевірити все це.

Жан-Луї позіхнув і всміхнувся. А його батько, несподівано змінивши тон, заговорив рішучим голосом:

— Так, я його пізнав. Сумніви, якщо вони ще в мене збереглися за ці чотирнадцять років, почали розвіватися після того, що ти мені розповів. Гаспар належав до нашого партизанського загону. Він мав брата-близнюк який ніколи не був партизаном, але — я певен того — він принаймні двічі підмінював свого брата-партизана, проникаючи по нашого загону. Ще тоді деякі речі збудили в нас недовіру. Ця підміна одного на другого, а також грошові витрати, що перевищували їхні вбогі прибутки, змушували нас тримати їх осторонь від партизанських таємниць. Ми навіть були запланували передислокацію. Та страх, що їх можуть викрити, прискорив підлу зраду Гаспарів. Однак частині загону пощастило врятуватись.

— А оце — пізнаєш?

Батько взяв нові фотографії, які подав йому син. Це були саме ті фотокартки, що їх Жакліна позбирала на підлозі в будинку Рето.

— Так, двоє санітарів — це вони. Цілком напевно: ось на цій фотографії зображено кілька наших товаришів по загону. Отой бородань — це я.

Жакліна і Жан-Луї перезирнулися.

— Я бився об заклад, що то ти, тату. Ще в поїзді запевняв Жакліну.

— Оцей пропав безвісти. Онде стоїть Гірш, його підпільне прізвисько — Рено, він теж покуштував Бухенвальду. Його дружину й сестру вивезли до Освєнціму, звідки вони так і не повернулися. Отого звали Бруно, його розстріляли. А це стоїть Анрі, справжнє його прізвище — Арді. Йому поталанило вирватися з пастки. З ним я тепер зустрічаюся. Слід показати йому й Гіршеві фотографію, зроблену без нашого відома, — вона, мабуть, збільшена з мікроплівки, — цього досить, щоб підтвердити, що ми не марно підозрювали Гаспара та його брата. Тож, кажеш, цього типа хтось повісив?

— Або його брата.

— Розумію.

— Я була зовсім маленька, коли вперше побачила їх у Персаку. Сталося це зразу після визволення, наприкінці 1944 року, — озвалася Жакліна.

— Вони обидва одночасно з'явилися там? — звернувся до неї Жорж Маршан.

— Здається, так. Може, прибули вони туди не одного дня, але… Вони швидко обжилися в нашому містечку. Тільки кульгавий завжди тримався самотньо, скільки я пам'ятаю. Якби жив мій тато, він усе розповів би. Непевне, пані Перрен усе це добре пам'ятає.

— Це не так уже й важливо, — відказав старий Марніші. — Портрет, що його ви привезли з Персака, зможе підновити одну ланку, якої досі нам бракувало. І бувають же такі збіги… Адже у Франції не одна пара близнюків. У вас є якісь плани на завтра?

— Поки що нічого. Чому ти питаєш? — поцікавився син.

— Пропоную вам заманливу подорож. Повернемося додому аж увечері. Залиште мені ці фотографії.

— Жорже, твій чай уже охолов, — клопоталася господиня.

— Вам Жан-Луї не розповідав історії моєї втечі з Лофлага? — звернувся старий Маршан до Жакліни.

На якийсь час для Жакліни Жорж Маршан став в'язнем, яким він був у 1940 році. Дівчина уявила собі, я він робив під землею підкоп, витягав жеребок, що мав визначити черговість утікачів, роздобував цивільний одяг. Бачила, як четверо невільників виходили з печер й розбігалися в різні боки. Одного впіймали наступного ж дня, другого через кілька днів убили. А потім була у Маршана довга подорож під вагоном, нудні стоянки на станціях; він умлівав з голоду, бо харчі, які він мав, давно скінчилися. Нарешті, дістався до Франції. На станції Барле-Дюк на нього натрапив залізничник.

Навесні 1941 року автор цих рядків перебував в одному із сіл комуни Солонь. Воно називалося Трамблевіф[11]. Сільські старожили запевняли, що ця назва пішла від на диво довговічної тремтливої осики, яка протягом кількох поколінь росла біля церкви. Інші твердили, щ назва Трамблевіф прилипла до їхнього села в часи, коли там лютувала малярія. Я оселився на головній вулиці села в низенькій хатині. Поряд мешкав син коваля Дідьє. Якось він постукав у мої двері, що виходили у двір:

— Хочу щось сказати вам, — заговорив він.

Позад нього переступав з ноги на ногу якийсь незнайомий чоловік.

Незнайомець розповів, що, вийшовши з Ламот-Беврона, він наштовхнувся на двох жандармів. Вони ви гулькнули з-за повороту, йшли обочиною шляху, котячи поперед себе велосипеди. Звернути кудись убік було пізно. Отже, кінець: усе пропало марно — і цей довгий шлях, і жахлива втома, і допомога залізничників, і вчорашня щирість селянки, що нагодувала його яєчнею Різні люди допомагали йому втекти з неволі, і даремно бо за кілька десятків кілометрів од мети він почув жахливе:

— Ваші документи?

— Куди йдете?

— До Роморантена, — спокійно відповів він.

— Документи?

— Звідки йдете?

І навіщо він зійшов з поїзда в Обре, коли міг ще без будь-якого ризику поїхати до В'єрзона, як це радив йому машиніст паровоза. Як же він помилився, пішовши цим проклятим шляхом!

— Ну?

Він напружено вдивлявся в байдужі обличчя жандармів. Хоч він і переодягся в Бар-ле-Дюку, однак одежина та вже обшарпалася. Та й два дні не голена щетина також не могла викликати довір'я в жандармів.

— Ви що, не чуєте? — скрикнув єфрейтор. — Відповідайте!

Чоловік випростався й глянув єфрейторові просто в вічі:

— Капітан Маршан. Документи знищив перед тим, як потрапив у полон. Утік з Лофлага, добираюся до південної зони. Можете віддати мене фріцам.

Жандарми зміряли його поглядом з голови до ніг, потім з ніг до голови. Якусь мить стояли мовчки. Врешті єфрейтор порушив мовчанку, заговоривши байдужим топом:

— Якщо хочете дістатися до Роморантена, не йдіть цим шляхом: ви можете потрапити в пастку біля Салбрі. Звертайте на Ламот. Підете першим путівцем, що звертає ліворуч. За переїздом пройдете чотири кілометри, проминете ліс і знову візьмете в ліву руку. Там будьте обережні. Ітимете прямо ще кілометрів з чотири й дістанетеся до широкого битого, шляху, цього разу повернете праворуч і вийдете до села Трамблевіф.

Він замовк. Маршан помітив, що жандарми перезирнулися, ніби радилися. Єфрейтор злегка кивнув головою, й супутник його заговорив:

— У селі біля церкви живе коваль. Ви можете попроситися до нього на роботу. Звертатиметеся до його піна Дідьє, він добрий хлопець.

Троє чоловіків відсалютували один одному. Єфрейтор додав на прощання:

— Будьте обережні, не всі такі, як ми. В Роморантені не затримуйтеся, бо там теж є тюрма. Щасти вам, пане капітане.

Ще раз троє чоловіків піднесли руки до кашкетів. Жандарми сіли на велосипеди й покотили шляхом далі, й Маршан пішов куди йому сказали. Назустріч мчав німецький мотоцикл, мотоцикліст несподівано загальмував і щось спитав у Маршана. Але той замахав руками: мовляв, не розуміє по-німецькому, — і мовчки кивнув головою на жандармів, ніби радив звернутися до них. Відтак промчало ще кілька мотоциклів.

— Салбрі? — запитували мотоциклісти і їхали далі.

Отже, єфрейтор порадив йому добре.

Ось так я зустрівся вперше в Трамблевіфі з батьком Жана-Луї.

На другий день Жорж Маршан в автобусі швагра Дідьє, що віз людей на базар до Роморантена, виїхав з Трамблевіфа.

Менше двадцяти кілометрів відділяли Роморантен від кінцевої станції в окупованій зоні. Маршан негайно вирушив у дорогу й ще того ж вечора стукав у двері до одного виноградаря, колишнього унтер-офіцера з свого підрозділу. Той мешкав у селі, що тулилося на правому березі річечки Шер. Вона була демаркаційною лінією між окупованою і вільною зонами. Маршан розраховував, що колишній сержант Мортьо, людина кмітлива й відважна, якось переправить його на той бік. Він не помилився в розрахунках, але мусив трохи перечекати, бо в селі німці розслідували певну справу: зник сільський човняр, що зважився за великі гроші перевезти вночі через Шер якогось незнайомого. Човна пізніше розшукали, а його власник і пасажир пропали. Пізніше на березі Шеру, трохи нижче, за течією, знайшли якийсь труп. Селяни пустили поголоску, нібито він схожий на човняра.

Цілий тиждень Маршан ховався від німців, що нишпорили в селі, на горищі в Мортьо. Господиня приносила втікачеві харчі, а діти дивувалися, чого це їм з доброго дива заборонили вилазити на горище.

Коли тривога в селі вщухла, капітан Маршан перебрався через Шер Монтрішарським мостом на цистерні, що їздила на південний берег по вино до виноградарів. Він одягнувся в чистий, але трохи завеликий для нього хазяїнів одяг. Мав у кишені трохи грошей, що дав йому Мортьо. Нарешті, дістався до Шатору, де вже мешкав його спільник по втечі. Той усе чекав на капітана, хоча вже почав втрачати надію, що побачить його живого.

— Їдучи від Мартьо, я надіслав дружині листа, підписавшись нерозбірливо: сподівався, що здогадається з почерку, від кого це лист, — скінчив свою розповідь Маршан.

— Я одержала цього листа, коли Жорж уже жив у Шатору, — докинула пані Маршан. — Здогадалася, що ним з Жаном-Луї потрібно перебратися в інше місце. Спочатку переселилися в Мейєн, а звідти в Бурбонне.

— Запрошую вас, діти мої, поїхати завтра зі мною на берег Шеру. Туди близько двохсот кілометрів, — сказав Маршан.

— Для чого? — спитала дівчина.

— Покажу фотографії Мортьо. Розумієте, людина, яку перевозив човняр через Шер, також мала брата-близнюка.

— Що з вами, Жакліно? — заклопотано спитав Жан-Луї.

Дівчина зніяковіла.

— Боюся, що я не зможу поїхати з вами. Завтра мені важко буде вирватися від тітки, якщо я піду до неї ночувати.

Жан-Луї невдоволено розвів руками.

— Синку, Жакліна має слушність, — утрутився батько. — Сюзанно, — звернувся він до дружини, — в нас у вітальні стоїть ліжко-диван. Жан-Луї віддасть свою кімнату на цю ніч гості, а сам переспить у вітальні.

Жакліна довго не погоджувалася. Та врешті її умовили.

— Тоді я проситиму вас про одне, — якусь мить вона помовчала, ніби зважувала кожне слово. — Я вже розповідала Жанові-Луї про свою тітку. Їй не пощастило вийти заміж, іноді вона здається дивакувата… Розумієте, дівчина… під одним дахом…

Її не перебивали. Жакліна швидко випалила:

— Жан-Луї, скажімо їй, що ми приїхали в понеділок, хай думає, що я прийшла до неї прямо з вокзалу. Так буде ліпше. — Жакліна злегка всміхнулася. — Може, вона й не подумала б нічого, але…


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Рідко траплялося так, щоб батько Жана-Луї подорожував місцевістю, де мав знайомих, і не завітав до них. Щонайменше раз на рік він навідувався до свого колишнього сержанта Марселя Мортьо. Мортьо був платником невеличкого виноградника, що розкинувся південним схилом пагорба на лівому березі Шеру. Він виробляв дуже непогані вина. Звісно, не найславетніших гатунків, але принаймні не хапався за врожайні гібридні лози, а зберігав добрі старі породи. Щороку Маршан закуповував у нього півбарила вина «Совіньйон».

Під час війни 1939–1940 років у боях, що закінчувалися поразками, батько Жана-Луї не раз мав нагоду оцінити якості сержанта Мортьо. Був він розумна й обережна людина, а коли цього вимагали обставини, виявляв і сміливість.

— Ні зухвальство, ні хитрість не допоможуть, якщо не бути обережним, — якось сказав капітанові.

Був кавалером Воєнного хреста, і взагалі його поважали.

Сьогодні чіп також прийняв гостей радо.

— Не так дуже-то часто доводиться зустрічатися з вашим сімейством, пане капітане, — говорив він. — Шкода, мої діти поїхали в гості аж за двадцять кілометрів. Жалкуватимуть, що не побачилися з вами. Ходімо промочимо горло білим винцем. Ви, панночко, любите напівсухе? Пані Маршан уже знає його смак, але вона кохається в сухому. Ви теж? Є його багато в мене, як отої води.

Кашкет у нього збитий на потилицю, з-під нього визирала лисина. Високий і тонкий, мов виноградна лозина, він у сорок років посивів і полисів, однак з лиця змінивсяя мало. Він провів гостей до їдальні, по-модерному вмебльованої, поставив на стіл дві пляшки білого вина, а решту приховав у куточку за шафою-буфетом. Жанна, його дружина, поралася та кухні. Вона зазирнула до кімнати лише на хвильку, привіталася й вийшла. Коли знову приєдналася до гурту, гості вже ласувати смаженою свининою й помідорами.

Обід затягся. Стінний дзиґар віддзвонив тричі. Дружина Мортьо прибирала зі столу. Жорж Маршан дістав фотографії й подав їх господареві.

— Це вам нічого не говорить?

Мортьо взяв фотографію, яку його колишній командир поклав перед ним на скатертину. Довго роздивлявся, тримаючи далеко від очей, потім, не сказавши жодного слова, кинув фотокартку на стіл. Дістав з кишені піджака футлярик. Начепивши окуляри, взяв знову фотографію й пильно вдивлявся в людське обличчя, зображене на ній. Відтак поклав на стіл, зняв окуляри й звів очі на батька Жана-Луї.

— Розумію… Так і ні, — промовив нарешті, дістаючи з кишені кисета з тютюном і книжечку цигаркового паперу.

Послинив пальця, вирвав аркушик з книжечки. Підняв голову й спитав байдужим тоном:

— А вам, вам це щось говорить?

Правицею насипав тютюну на папірець, якого затискував між трьома пальцями лівої руки. Жанові-Луї здалося, що в примружених очах Мортьо спалахнули гнівні вогники.

Жорж Маршан мовчки натоптував тютюном люльку. Виноградар послинив папір, зліпив цигарку, вклав її в кутик уст, дістав запальничку й промовив:

— Не говорить мені це ще нічого.

І припалив цигарку.

— Це ще не доказ, — додав.

— Очевидно, вас просто зраджує пам'ять. У нашому віці…

— О! В мене чудова пам'ять! Не треба так думати.

Він змів рукою крихти тютюну, що розсипалися на скатертині. Сховав до кишені кисет, книжечку паперу й запальничку.

Жорж Маршан, нарешті, розкурив свою люльку й випустив густий клубок диму. Вийняв з рота люльку й стримано сказав:

— Я розумію вас, Мортьо: ви боїтесь. Але ж тут нема чого боятися.

— Я боюся! Ні! Боюся тільки, щоб не завести вас в оману. Коли ви показали мені цей портрет, я здогадався, про що ви думаєте.

— Про кого, — поправив його Маршан.

— Так, про кого. Але коли він бував тут, ви ніколи з ним не зустрічалися.

— Це правда, однак, можливо, деінде. Я хотів би переконатися, чи це він… точніше, чи це вони.

— Знаю, ви про них мені казали. В мене набагато краща пам'ять, ніж ви гадаєте.

— Ну, то як?

— Якщо це не випадкова схожість, то він — його брат.

— Був колись. Він помер.

— Помер?

— Так, одного з них убито. Що з другим — не відомо.

Батько Жана-Луї коротко розповів про подію, що сталася біля озера Тейлак. Не признаючись, як потрапила до його рук ця фотографія, він запевняв, що на ній зображено гаданого зрадника партизанів.

— Тоді виходить, що це він продав вас фріцам, — зробив висновок Марсель.

— Атож. Розповів я вам усе це, розраховуючи, що ви вмієте мовчати, — сержанте Мортьо. — Хоча події ці відбувалися в далекому минулому, але…

— Марсель і я часто перепитували одне одного, — втрутилася в розмову дружина Мортьо, — чи оці жевжики не перевозили таємно людей з одного боку на другий. Таке ж бо могло бути. Ми жили на самому березі. Не раз і Марселеві якісь незнайомі пропонували (чи не так, Марселю?) великі гроші, аби він тільки допоміг їм дістатися до того берега… Звісно, ти, Марселю, міг би на своєму рибальському човні… От хоча б того разу…

— Облиш, Жанно, — перебив чоловік.

Він узяв за руку Жоржа Маршана, щоб привернути до себе увагу, наче хотів йому сказати щось по секрету.

— Ви знаєте добре, пане Маршане, — знову заговорила господиня, — що мій чоловік завжди відмовлявся від таких заробітків. Добрим людям він міг допомогти й задарма. Але зовсім не таким, як ота мавпа Рушон чи той зі своїм близнюком. Може, я всього не знаю, але з Марселем ми часто згадуємо, як того дня…

— Ти, Жанно, базікаєш і базікаєш, тільки тебе й чути, — урвав її Мортьо, підвівшись і подавши знак Маршанові, аби той ішов за ним.

«Що ж вона хотіла сказати?» — подумав Жан-Луї.

— Тільки довести нічого не можеш, — додав виноградар, прямуючи до дверей, що вели на подвір'я.

— А ти, ти хіба можеш щось довести?

— Не люблю звинувачувати, не маючи доказів.

— Я не звинувачую, а тільки думаю…

— Думаєш, думаєш, ти спершу базікаєш, а потім уже думаєш.

— Гості мої любі, — сплеснула в долоні Жанна, — ви бачите, який він. І оце двадцять років так він бурчить. Ох, кажу вам, не виходьте заміж… Ой, вибачте, панночко! — спохопилася жінка, згадавши про Жакліну.

— Побалакай, побалакай. Бачте, — звернувся Мортьо до гостей, — моя дружина наче й непогана жіночка, тільки любить язиком попрацювати. Іноді як зійдуться із сусідкою, то так уже безперестану торохтять, що й не чують одна одної. Коли розпрощаються, то й не пам'ятають, про що говорили. Хіба не правда, Жанно?

— Ти сама інколи не тямиш, що говориш… Ходімо, пане капітане.

Мортьо з порога поманив пальцем Маршана, аби той ішов за ним. Жанна тільки знизала плечима.

— За дві хвилини, пані Маршан, ваш чоловік повернеться, — звернувся Мортьо до дружини Маршана.

— Жорже, пам'ятай, що на нас чекає довга дорога, — промовила Сюзанна їм навздогін.

— Гаразд.

Що хотіла сказати Жанна Мортьо такого, що Марсель аж тричі уривав її? Жан-Луї перезирнувся з Жакліною і зрозумів, що вона теж про це думає.

— Про що пак ми гомоніли, папі Мортьо? — перепитала Сюзанна в господині.

— Не пам'ятаю, так забив мені баки… Ага, ви говорили, що збираєтеся їхати. Хіба не вечерятимете в нас?

— Щиро дякуємо, пані Мортьо, але нам треба сьогодні повернутися в Париж. Крім того, ми хочемо на годину заїхати в Солонь.

— Тоді ходімо у садок. Нарвете квітів.

Коли Жан-Луї з матір'ю й Жакліною вийшли у двір слідом за господинею, чоловіків надворі вони не помітили. І лише тоді, як поверталися з квітами, наштовхнулися на Жоржа Маршана і Марселя Мортьо, що простували до хати.

— Можна повернути поштою, — говорив Маршан.

— Коли вже вони будуть непотрібні вам. Звісно, рекомендованим пакунком.

— Не турбуйтесь.

Мортьо звернувся до Жана-Луї:

— Коли ж ви повертаєтеся в Персак?

— У суботу.

— Чудовий куточок Франції!

— Хіба ви знаєте? — перепитала Жакліна.

— Ми проходили там під час маневрів, коли я служив у війську. Пам'ятаєш, Жанно, я розповідав тобі?

Він перезирнувся з дружиною, і та всміхнулася.

— Ти все тільки обіцяєш повезти мене туди. Напевне, полишив там за собою нащадків, — пожартувала жінка.

Марсель гордо задер носа; Жанна теж раділа, що вколола чоловіка дотепом.

— Жанно, скільки тобі казати, що ти помиляєшся, — удавано виправдовувався Марсель. А тоді обернувся до Жана-Луї. — Там на великому майдані, де базар, є готель…

— Готель «Дю-Марше». Я в ньому зупиняюся.

— Ну, й гарно там!

Гостинні господарі ще кілька разів запрошували Маршанів лишитися на вечерю, мовляв, швиденько під'їмо, та й поїдете. Але ті подякували й вирушили в дорогу. Зупинилися в Трамблевіфі, де їх таки вмовили повечеряти. Дружина Дідьє швиденько засмажила кролика для гостей.

— Як вам подобається усмішка пані Мортьо? — спитав Маршан, коли вони виїхали з Трамблевіфа.

Автомобіль їхав широким солонським шляхом. У світлі фар дорогу перебіг заєць.

— Досить приємна, — відповів Жан-Луї. — Пані Мортьо добре збереглася.

— Правда ж? За останні шістнадцять років вона майже не змінилась.

— Ти так вважаєш? Але її усмішка?

— Та що це ти, Жорже, невже вона така стара? — озвалась дружина.

— Очі в неї гарні, — сказав Жан-Луї.

— Це не відповідь на моє запитання. Я питаю, як подобається вам її усмішка?

— Тату, тобі ж відповіли: досить приємна.

— Коли не свариться з чоловіком, дуже симпатична, — знову докинула пані Сюзанна.

— Та я не про те, Сюзанно.

— Жакліно, по-моєму, ваш майбутній свекор збирається нам зробити якесь приголомшливе відкриття, — шпигнула пані Маршан чоловіка. — Жорже, ми слухаємо тебе.

Старий Маршан не відповів.

— Тату, ти, напевне, маєш на увазі її гарні зуби?

— От-от-от! Але ти помиляєшся, Жане-Луї, у неї зовсім нема зубів. Точніше, ті зуби, що в неї в роті, не її.

— А чиї? — зареготав син.

— Таки її, але не свої, а куплені.

Син:

— От і не подумав би.

Батько:

— А ти що думав, украдені?

— Та ні, я не те мав на увазі, — відповів син. — Я хотів сказати, що ці зуби добре зроблені.

— Авжеж. Її чоловік пишається цим. Він на них не поскупився. Тож він на те й викликав мене з хати, щоб похвалитися її зубами.

— Справді?

— Та це ще не все, — промовив батько й замовк.

— Здогадуюся, — бурмотів Жан-Луї, коли батько обганяв якийсь автомобіль.

— Жорже, кажи, що маєш казати, — не терпілося матері.

— А ось, що вставні щелепи пані Мортьо — це лише одна деталь…

Жакліна, що сиділа потемки ззаду, чомусь подумала, що старий Маршан у ту мить іронічно посміхнувся.

— Власне, й деталь другорядна, — провадив її майбутній свекор. — Звісно, другорядна тільки для нас, чи радше для нашої справи. Головне не у вставних зубах пані Мортьо, виготовлених кваліфікованим протезистом у Блуа, а в інших, що належать її чоловікові й що тепер лежать у моїй кишені.

— Зуби пана Мортьо?

— Так, вони могли б бути його зубами, та, на жаль, не підійшли ні йому, ні його дружині, бо зроблені були не для них.

— Бачте, Жакліно, якими натяками говорить мій татусь. Як ви. гадаєте, легко мені з ним отак працювати? Ти нас, тату, тільки дражниш тими зубами, а певного нічого не кажеш.

Пані Маршан мовчала. Вона знала: якщо її чоловік уже почав так говорити, то не треба його перебивати. Вже така звичка виробилася в нього, перш ніж мав щось сказати, довго смакував одну думку й тільки потім переходив до іншої.

Жакліні видалося, що батько Жана-Луї був трохи легковажний, а це аж ніяк йому не пасує.

Мовчки проїхали кілька кілометрів. Перепочивши, Жорж Маршан заговорив знову.

— Наш приятель Мортьо сьогодні потягнув мене м хати, щоб розповісти про один факт із свого сімейного життя. Звичайна, давно забута дрібниця, але він посоромився говорити про неї при вас і при своїй дружині.

— Знову почалося, — шепнув Жан-Луї Жакліні, натикаючи на батькову балакучість.

— Щоб ви зрозуміли, розповім усе по порядку, а потім вислухаю вашу думку, — почав пан Маршан. — Сьогоднішня розмова спонукала нашого приятеля про дещо мені повідомити. Хоча, правда, як він сказав, вона зовсім не-стосується історії з оцими фотографіями. Однак він вирішив викласти мені все, бо гадає, що це може стати нам у пригоді. Добра він людина, оцей Мортьо, тільки з літами стає недовірливий… Отож, довідавшись від шофера, що я тоді щасливо дістався до південної зони, та ще одержавши з Шатору листівку, Мортьо знову зажив спокійним життям. Десь за тиждень після мого від'їзду Жанна пішла на берег Шеру нарвати трави кролям. Ходила обіч хатини човняра Луї Рушона, що безвісти пропав, і найшла в траві вставні щелепи. У Рушона не було ніякої родини, тож ніхто й не цікавився більше його долею. Людину, що пропала разом з ним — одного з двох близнюків, — звали Пардоном. Сьогодні ми вилізли драбиною на горище повітки Мортьо. Він відчинив шафу, де складено різний інструмент, витяг шухляду, дістав з неї якийсь пакуночок, старанно загорнений у папір, і розгорнув його. Коли Жанна знайшла ці щелепи, сказав він мені, то вирішила повиривати решту своїх зубів. Сподівалася, що знахідку можна припасувати до її рота не дуже дорогим коштом, бо їй було шкода грошей на цілі нові щелепи. А він день у день наполягав: «Жанно, поїдь до дантиста». Ну, й вони таки поїхали в Блуа. Зубний лікар засміявся й пояснив, що такі предмети не переходять від рота до рота, як плітки. «А що я тобі казав, Жанно? — допікав Марсель дружині. — А мені їх не можна припасувати?» — «Ні, — відповів лікар, — хоч цей протез і дуже дорогий та високоякісний, я не радив би вам виривати ваші останні зуби, щоб спробувати використати його». Та все ж їхня подорож вийшла на добре, бо Мортьо тут-таки замовив для дружини зуби щонайвищої якості.

— Отже, ті щелепи, що не пригодилися Мортьо, зараз у тебе в кишені.

— О сину мій, ти дуже здогадливий. На моє прохання, Мортьо погодився дати їх мені на. деякий час. Вони пригодяться мені.

— Чи не збираєшся повиривати свої зуби?

— А чом би ні? — всміхнувся старий. — Завтра або післязавтра навідаюся до дантиста.

— Чому так поспішаєш? — спитав син.

— Так треба.

— Невже справді хочеш собі приміряти?

— Поки що не питайте в мене більш ні про що.

Вони замовкли. Мовчки проминули Орлеан. Жакліна, чию руку стискав у своїй Жан-Луї, задрімала. Та ось вона раптом прокинулась, почувши своє ім'я.

— Жакліно, в братів Рето були міцні зуби? — спитав пан Маршан.

Вона задумалася.

— Нічим не можу довести, чи хтось з них носив штучні зуби. Ви ж це хочете знати?

— Ви мене зрозуміли.

— Якщо судити зі слів дантиста про вартість цього протеза, він навряд чи міг належати комусь з Пардоиів-Гаспарів-Рето, а тим більше човняреві Рушонові, — озвався Жан-Луї.

— Не поспішай з висновками. Що ми знаємо про Рушоноие минуле? Хто він був такий, звідки взявся там? А щодо вартості протеза, то я знаю про це тільки зі слів Мортьо.

— Одне слово, ти гадаєш, що й близнюки з твого загону й мої персакські — це ті ж самі люди. Шість осіб зливаються в одну пару. Пардони, Гаспари, Рето — це ти сама пара. Але чи можемо ми так говорити, коли розшукали тільки одного з цих братів і то мертвого? А де другий?

— Я все думаю, — промимрила Сюзанна, — чому ви вчепилися за ці щелепи?


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Наступного дня відбулася висадка десанту, як висловився Жан-Луї. По обіді він провів дівчину в затишну вуличку, що бралася трохи вище Монпарнасу. Зійшли сходами на шостий поверх, постукали у перші дворі праворуч. Помешкання Агати Каз складалося з двох кімнат. Жакліна, коли навчалася на підготовчих курсах, спала на канапці в більшій кімнаті, Анрі — в їдальні на розкладному ліжку, з яким він вовтузився щовечора й щоранку, вносячи й виносячи його.

Агата Каз була старша від свого покійного брата ми п'ятнадцять років. Коли померла їхня мати, що за рік перед тим повдовіла, майбутньому батькові Жакліни сповнилося тільки два роки. Агата замінила йому матір і віддала братові чи не найкращі свої літа. Панни Каз частенько, коли хотіла виправдати надмірну вимогливість до себе й до інших, натякала на свою самопожертву. У тридцять років вона вже набула всіх рис строї панни. Ставши службовкою міністерства фінансів, вона переселилася до Парижа. Саме того року її брат пішов добровольцем до війська.

Тітка Агата радо прийняла Жакліну й Жана-Луї, хоча зовні не виявляла особливого захоплення. Юнак помітив, що стара панна стримано ставиться не тільки до нього, а й до своєї небоги, яка так несподівано приїхала до Парижа, наче втекла з Пєрсака.

Коли ж Жан-Луї не знав, що Жакліниній тітці шістдесят шість років, він дав би їй щонайбільше шістдесят. Досить висока, не дуже міцної будови, колись темнокоса, але вже посивіла, Агата Каз ніколи не носила за вухом золотого ланцюжка від пенсне, як це роблять її ровесниці. Користувалася окулярами тільки в особливих випадках.

Господиня привела гостей до їдальні.

— Тітонько, ти вже знайома з Жаном-Луї, він приходив до Анрі, — защебетала дівчина.

— Я пізнала пана…

— Маршана, — підказала Жакліна.

— Ага, Маршана. Як ся маєте, добродію?

— Дякую, пані, все гаразд.

— Сідайте, будь ласка, погомонимо.

Усі троє посідали довкола лакованого столика, вкритого вишиваною скатертиною.

— Тітонько, я хочу насамперед признатися, що віднині Жан-Луї буде не тільки приятелем Анрі…

— О! — Агата вп'ялась очима в юнака, здогадуючись, про що йтиме мова.

— Так, так, тітонько. Ми подумали, що замість листа краще самим приїхати до Парижа й познайомити тебе з Жаном-Луї, з твоїм майбутнім зятем. Ми хочемо одружитись.

— Що ти кажеш? — тітка аж підскочила в кріслі.

Збагнувши всю урочистість цієї хвилини, Агата Каз підвелася, підійшла до буфета, взяла окуляри, надягла їх і відійшла до вікна.

— А підійдіть-но сюди.

Жан-Луї слухняно підійшов до неї.

— Отже, ви збаламутили голову моїй небозі. Ви ходите без капелюха. Здається, тепер у молоді так заведено. Щоб ти хоч трохи молодшим був… Але годі про це. Маю надію, мій майбутній зятю, що Жакліна буде щаслива з вами, — обернулася вона до небоги. — Ти, Жакліно, писала, що таки хочеш учитись на лікаря? Твій сердешний тато…

— Тітонько, — перебила її Жакліна, — Жан-Луї — парижанин.

Юнакові здалося, що зараз слід було йому втрутитися в розмову:

— Добродійко, мій батько просив запитати у вас, коли ви зможете прийняти його й маму.

— То ваш батько про все уже знає?

«Ех, дав маху!» — подумав Жан-Луї.

— Я завше ділився з ним своїми планами.

— Бачу, бачу… Гаразд, я прийму ваших шановних тата й маму завтра по обіді, якщо для них так буде зручно.

Здавалося, вона була вдоволена. В її голосі забриніла ніжність, коли вона заговорила:

— Дитино моя, віднеси валізку до кімнати. Бо ж, ясна річ, ти поки що ночуватимеш тут.

Юнак і стара панна залишилися наодинці біля вікна.

— Мої батько й мати будуть раді зустрітися з вами. Жакліна стільки мені розповідала про вас! Тому й вони вже трошечки вас знають…

— Аякже, вона, напевно, наговорила вам усілякого.

Юнак аж рота роззявив.

— Звісно, я не вмію говорити по-вашому, вже не ті літа… — вперше всміхнулася вона. — Ви кохаєте її?.. Моє питання несподіване, еге ж?

— Ми любимо одне одного, добродійко…

— Отож, коли ви приїхали?

Вона знову начепила окуляри й пильно розглядала Миленькими оченятами хлопця.

— Ми приїхали з Аустерліцького вокзалу; наш поїзд Прибув о 15 годині 37 хвилин.

Щодо часу прибуття поїзда, він збрехав. І знову на устах старої панни майнула посмішка, цього разу іронічна. Вона сховала у футлярчик окуляри, а тут і Жакліна вернулась.

— Добре, Лінусю, ти мені потім розкажеш, як у вас усе вийшло… А ви, Жане-Луї, знаєте ж, що я їй давно вже за маму? Отож віднині буду й ваша теща.

— Якби-то вони всі такі були, як ви! — чи то жартома, а чи, може, й поважно промовив юнак.

— Еге ж, дякую за комплімент. Ну, я так довго вас затримала тут. А на вас, напевне, чекають ваші… Вони ж так давно вас не бачили.

Наступний візит Жоржа Маршана з дружиною до Агати Каз — на цьому наполягав їхній син — здавався вельми складним.

— Головне, тату, — говорив Жан-Луї, — не забудь надягти капелюха, бо тітка Агата дуже дотримується старих звичаїв. Тільки попереджаю, вона не любить зайвої балаканини. Надягни рукавички, це справить на неї краще враження, йдеться про моє щастя і, якщо ти колись був у моєму становищі…

Жакліна, слухаючи поради Жана-Луї, тільки сміялася.

Був вівторок. Маршани закінчували обідати. За вікном зеленів садок Школи декоративного мистецтва. Час від часу на цій затишній вулиці проїздив автомобіль і лунав скрегіт гальм з перехрестя Ульмської вулиці. Ще вранці юнак і дівчина купили собі обручки.

По обіді Жан-Луї пішов з Жакліною до тітки, де його наречена хотіла переодягтись до вечірньої зустрічі з Дагроном та американцями, що мала відбутися в одному з ресторанів Булонського лісу. О п'ятій годині пішли від тітки, бо в той час до неї мали прийти з візитом батько й мати Жана-Луї. Вернувшись, Жаклін сказала, що просиділа з Жаном-Луї зо дві години в кіно. Тепер вона поспішала переодягтися.

Агата Каз саме закінчувала мити посуд, коли Жан-Луї приїхав по Жакліну на батьковому авто. Стара панна погодилася залишити ключі під солом'яною матою біля дверей, щоб небога не турбувала її, коли повертатиметься додому. Жан-Луї знав, що з Аленом їм доведеться просидіти години до третьої.

Тітка провела їх аж до виходу. Крадькома кинувши оком навколо, чи хтось, бува, не стежить, просунула два ключі під солом'яну мату.

— Доброї вам розваги, діти мої, — промовила їм услід і пішла до квартири.

— Ваші тато й мама їй сподобалися, — призналася Жакліна, коли вони спускалися сходами.

Середина серпня 1957 року в районі Парижа видалася холодна. Через погану погоду вони ще вранці з телефонували Аленові Дагронові й домовилися не йти сьогодні ввечері до Булонського лісу. Тоді Ален замовив стіл у скромному ресторанчику на лівому березі Сени. Але коли Жан-Луї і Жакліна прийшли туди, Дагрона ще не було. Лише три пари кружляли в танці на терасі. Двоє американців здивовано міряли очима юнака, з яким бачилися в готелі «Дю-Марше», і дівчину, що приходила до Гепра. Тим більше, що тепер юнак і дівчина були разом.

— Ви вже мали нагоду познайомитися, тому зараз не слід знайомити вас, — сказав, прийшовши, Дагрон. — Перепрошую, що спізнився. Затримався в одній невідкладній справі. Так, панове, перед вами майбутнє молоде подружжя: пан Жан-Луї Маршан і панна Жакліна Каз, — він хитрувато підморгнув їм. — Вони в курсі трави, не бійтесь. Персакська витівка — це їхня вигадка.

— Еге ж, а чи вдалась нам та витівка, добродію? — спитав старший, що виступав на сцені в ролях знатних осіб. Його звали Комом. А його колегу — Іком.

— То вже вам судити, панове, — всміхнувся Жан-Луї.

Темно-голуба сукня дуже личила Жакліні. Дівчина не шкодувала, що, виїжджаючи з Персака, насилу ввіпхнула її до повнісінької валізки.

— Ну, викладайте свої персакські враження, — заговорив Ален. Помовчавши хвильку, звернувся, до Жакліни й Жана-Луї:— Друзі, це два витончені психологи.

Ніхто з них і не ворухнувся.

— Панове, можете починати розповідати, — звернувся Ален до артистів.

Малюк Ік простогнав:

— Він був дуже люб'язний, цей старий француз. Особливо спочатку. Колишній бізнесмен, правда ж? Він не каже того, що думає, але ж може говорити те, чого не думає.

— І все ж купився, — сказав Ком.

— Ви певні того? — спитав Ален.

— Чого?

Втрутився Жан-Луї.

— Як на вашу думку, він справді згадував усіх, про кого ви розповідали йому? Ось про що питає пан Дагрон. Кажуть, ви були просто приголомшливі?

Ік зареготав на весь ресторан. Присутні в залі повернули голови до їхнього столика.

— Це з однієї сценки, що ми задумали, — пояснив Ален, — Ком?

— Ік?

— Справді, це буде дуже смішно, — додав Ален.

— Та я бачу й сам, що за комік, — відповів крижаним тоном Жан-Луї.

Врешті засміявся й він. Усміхнулась і Жакліна. Все ж таки з розповіді артистів юнак довідався, що старий Гепра, якого вже зраджує пам'ять, підтвердив один вигаданий ними факт з його життя в Америці. Звісно, цього для Жана-Луї було замало.

— Нуль, — прошепотів на вухо Жакліні Жан-Луї, коли вони кружляли в слоу-фоксі. — Їхня поїздка до Гепра не дала нічого. Можливо, їхні записи стануть ще нам у пригоді, але я сумніваюсь у цьому.

Коли музика затихла, Жакліна помітила, що Жан-Луї дуже здивовано мовчки дивиться поверх її плеча на вхідні двері. Вона й сама озирнулася, щоб дізнатися, в чім річ.

Повз них пройшли дві пари.

— Софі Мюле й Бріжіт Рагюз, — шепнула одна дама, що стояла неподалік від Жана-Луї й Жакліни.

Та не поява двох «зірок» французького кіно здивувала Маршана. Актрис супроводжували троє чоловіків, серед яких був і Паран.

— Слово честі, — пробурмотів Жан-Луї, — я не домовлявся з ним про побачення.

Вони попростували до свого полика, неподалік од них умостилася й Паранова компанія. Обидва американці обмінялися привітаннями з Параном, Ален привітався з артистками.

— Ти знаєш їх? — запитав Жан-Луї, сідаючи на своє місце.

— Таке вже в мене ремесло. Та й ви ж, здається, їх знаєте.

Жан-Луї і Жакліна теж злегка вклонилися Паранові, що, люб'язно всміхаючись, махнув їм рукою.

— Ми знаємо лише того, третього, — шепнула дівчина.

— А я його якраз не знаю. Хто він такий?

— Спитай у них, — кивнув на американців Маршан, — вони теж віталися з ним.

— Він також причетний до тої витівки? — перепитав Ком.

— Анітрохи, — поспішив відповісти Жан-Луї, — просто він був у гостях у них, коли ви завітали до Гепра.

— О'кей, виходить, він не в курсі, — дійшов висновку Ік.

— Пробач, голубе, я, напевне, поставив тебе в незручне становище, — клопотався Ален, — треба було обрати інше місце для нашої зустрічі.

— А що то за двоє чоловіків з ними? — допитувався Маршан.

— Кінематографісти. Вони сьогодні підписали контракт з цими двома «зірками».

Жан-Луї взяв Жакліну попідруч і знову повів на терасу, де танцювали.

— Жакліно, як ви гадаєте, наші гості в його очах, — він кивнув на Парана, — і надалі залишаться представниками Уельського університету й Міжнародного інституту нежитю?

— У найліпшому випадку, ненадовго.

— Виходить, що про все це дізнаються Гепра й увесь Персак. Як же вас, Жакліно, оберегти від цієї неприємної історії?

— Ви гадаєте, що Паран обов'язково розтеленькає про цю історію в Персаку?

Паран також танцював на терасі. А коли музика затихла, він підійшов до Жана-Луї й Жакліни.

— Жан-Луї Маршан, Жакліна Каз, Софі Мюле, — познайомив він їх із своєю партнеркою. — Пан Маршан — юрист з перспективним майбутнім. Коли трапиться нагода, раджу звернутися до нього по консультацію.

— Я також готувалася вступити на медичний факультет, — заговорила чорнява Софі Мюле до Жакліни, підкреслюючи, що Паран уже встиг їй усе розповісти. — Але розумієте…

Паран по-приятельському взяв Жана-Луї під руку й потяг за собою.

— Друже мій, скажіть, ви завтра ще будете в Парижі? — поцікавився він.

— Так.

— Чудово. Я хочу поговорити з вами. Довго чекати, поки ви знову приїдете в Персак. Я від'їжджаю завтра по обіді. Чи не могли б завтра вранці, десь о дев'ятій, завітати до мене в «Гранд-отель»?

— Гаразд. Є щось нове?

— Перепрошую, але я мушу йти до своїх. До завтра.

Коли Жан-Луї розповів Жакліні про свою розмову з Параном, вона трошки захвилювалась. Що ж сталося в Персаку?

— Напевне, нічого страшного, — заспокоював її юнак. — За кілька годин довідаємося.

Але Дагрон, повертаючись із садка, куди виходив просвіжитися, зупинився біля столика, за яким сиділи артистки й троє чоловіків. Познайомившись з Параном, перекинувся кількома словами з чоловіками. Відтак, коли заграла музика, запросив Бріжіт Рагюз до танцю. Коли танець скінчився, сів біля Жана-Луї.

— Сподіваюся, твій знайомий не здогадується…

— Навряд.

— Рагюз мені сказала, що він зацікавлений у її майбутньому фільмі.

— Світ тісний!

— Думка глибока, — усміхнувся Ален.

Ком підвівся і запросив Жакліну до танцю.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


Вечір їхній скінчився у одному монпарнаському дансингу, де весь час не переставали крутитися одна по одній платівки. А коли Жакліна підняла солом'яну мату і дістала з-під неї ключі, була вже третя година. Жан-Луї приніс у кишені додому деякі записи, що їх передали Аленові американці. Він познайомиться з ними завтра пранці, ще до того, як ітиме до Парана.

Наступного дня, рівно о дев'ятій ранку, він з'явився до вестибюлю «Гранд-отелю».

— Пан Паран запрошував мене до себе в номер, — сказав він черговій.

Паран зустрів його радо. Їхню недовгу розмову безперестанку переривали телефонні дзвінки. Паранові дзвонили в якихось справах, призначали побачення на той самий день, бо надвечір мав їхати.

— Якщо бажаєте, маю п'ять вільних місць у машині, — заговорив Паран. — А втім, ні, вам, напевне, потрібно зробити так, щоб повернутися з Піренеїв.

Натякаючи на їхню вигадану подорож до Піренеїв, він злегка посміхався. Несподівано рішуче заявив Жанові-Луї, що має намір остаточно розвіяти сумнів, який виник у нього щодо старого Гепра. І додав:

— Я пересвідчився, що ви хлопець винахідливий.

Ще один натяк і та сама посмішка. Замість відповіді, Жан-Луї невиразно знизав плечима.

— Чи дало воно щось вам? Коли не певність, то хоч якісь прикмети, якісь здогади? — допитувався Паран. — Закурите?

Він подав золотого портсигара Жанові-Луї, той узяв сигарету. Паран і собі встромив у зуби сигарету, клацнув запальничкою й підніс жовтуватий язичок полум'я співрозмовникові.

— Признаюсь, що я трохи розгубився, — відповів Маршан. — Реакція Жерома Гепра, здається, нормальна й щира, коли врахувати, що в такому віці людину може зраджувати пам'ять. Та ще коли йдеться про. такі давні події. А крім того, треба врахувати, що старий міг усумнитися в повноті своїх спогадів і сприйняв як правду вигадки американців. Гепра міг стверджувати вигадані історії з його життя ще й просто задля чемності. Загалом рано робити якісь висновки.

— Ох ти ж баламуте, — по-батьківському посваривсь пальцем Паран на Жана-Луї.

— Я молодий, це правда…

— Нічого, це минеться. Будучи трохи самовпевненим, ви дали волю своєму нахилові до гумору. Та мої докори марні. Адже я теж люблю жарти… Між нами кажучи, мені лише в одному не таланить — бізнесі, — Робер Паран зітхнув. — Business is business[12]. Зробіть собі з цього належний висновок. Учора ввечері я добре посміявся. Мої приятелі також, коли я розповів їм цю історію. До речі, чудові ваші артисти. Чи знаєте ви, що вони чистокровні французи? Блискучі імітатори! Ваш приятель, очевидно, полюбляє такі жарти. Тільки надалі не розтягуйте сюжети. І не забудьте мене попередити.

Жан-Луї терпляче вислухав Парана, не заперечуючи. І заговорив зовсім про інше:

— Я повертаюся до Персака в суботу.

— Хочете одержати аванс?

— Мій тато не бере наперед грошей. Лише вимагає коштів на розслідування справи.

— Гадаю, що зараз не слід цього розповідати пані Віржінії Гепра, — сказав пан Паран. — Віржінія — майбутня моя дружина. Бо вона також турбуватиметься, ставитиме собі безліч запитань. Мені часом здається, що в неї теж є якісь сумніви.

Отже, Жан-Луї зараз дізнався ще про одне: Робер Паран збирається одружитися з Віржінією Гепра.

— Цілком покладаюся на вас, — провадив Паран. — Врахуйте, що й з морального боку є велика потреба розвіяти всі ці сумніви.

— Чи не час порушити питання про переоформлення заповіту? — запитав Жан-Луї.

— Ви хочете сказати, любий, що треба порушити питання про нескінченну дожиттєву ренту, про що я колись вам розповідав, — він особливо наголосив на останніх словах, ніби хотів підкреслити, що з довірою ставиться до Маршана. — Кажете, в суботу повернетесь до Персака? Приходьте в понеділок по обіді до мене, поговоримо.

Розпрощавшись з Параном, Жан-Луї пішов на обід до Жакліни. Ні Жакліна, ні її тітка не здивувались, коли довідалися, що панна Віржінія Гепра виходить заміж за Робера Парана.

— Краще пізно, ніж ніколи, — зітхнула тітка Агата.

— Отже, ваша роль скінчилась? — виголосила дівчина.

— Помиляєтеся, Жакліно. Навпаки, він просив продовжувати розслідування, — хлопець скоса зиркнув на Агату, йому не хотілося розкривати свої карти в її присутності.

Агата Каз опустила очі, здавалося, впіймала його на думці. Вона лише пробурмотіла:

— Ніколи по пізно зробити щось добре.


— Що в тебе нового, тату?

— Є дещо. А в тебе?

Замість відповіді, Жан-Луї тільки невдоволено скривився.

Довгий літній день згасав. Вони всі четверо зібралися вдома в Маршанів, і батько Жана-Луї знову став розповідати:

— Ми не бачилися від учора. Отже, ти ще нічого не знаєш.» Тепер я вже можу розповісти тобі, чому наш приятель Мортьо так дорожить цими щелепами. Здогадується, що вони коштують дуже дорого. Придивіться й, ви, тільки не зомлійте: вони платинові.

— Платинові! — вигукнула здивована Жакліна.

— Принаймні частково. До того ж зроблені дуже добре. Так добре, як лишень уміли робити тоді, — він недбало підкинув щелепи на руці й повів далі: — Правда, не можна сказати, що вони — таке вже велике багатство. На нещастя, для сердеги Мартьо, тут не кілограми платини, тут її нема й ста грамів. Однак вони мають ціну, адже грам платини коштує десь близько тисячі франків. Але це лише один бік питання й то не головного.

Жорж Маршан сидів за письмовим столом, перекидав з руки на руку розрізувальний ніж і говорив, здавалося, напівжартівливим тоном. Відтак вибив попіл з люльки в попільничку і, нахилившись над столом, ніби потягся ближче до слухачів, говорив далі:

— Мій давній приятель, зубний лікар Жан-П'єр, поінформував мене про все це. Правда, в нас з тобою нема потреби знати такі дрібниці, як, наприклад, що ми маємо дві щелепи — верхню й нижню. Тому не вдаватимуся до подробиць, про які розповів Жан-П'єр. Хочу тільки сказати, що такі металеві щелепи з платиновими дужками називаються скелетними. Виготовляють їх з різних матеріалів: алюмінію, нержавіючої сталі або ж, нарешті, з благородних металів, як і в нашому випадку, — батько поклав щелепи на бювар. — Оці виготовлені надзвичайно старанно. Зубопротезний, що робив їх, скопіював природні зуби замовника, що засвідчує його високу майстерність. Отож важко навіть підозрювати людину з такими зубами, що вони в неї штучні. Робота справді мистецька.

Я не говоритиму про ті деталі, в яких мало розуміюся. Хочу тільки сказати, що увагу Жана-П'єра привернула надзвичайна досконалість цього протеза. Я не помилився, що звернувся саме до нього. Жакліно, вам, певне, Жан-Луї розповідав, що брат пані Маршан — стоматолог. Я пішов по консультацію до Жана-П'єра не випадково, бо мав певну підозру, про що раніше вам не признавався. А тепер уже можу розповісти. Так слухайте.

Коли пан Паран попросив мене повести нову справу, одне ім'я, яке він тоді назвав, чомусь привернуло мою увагу. Це ім'я фігурувало так часто серед інших, які доводилося чути мені в дитинстві. Однак я ніяк не міг згадатн людину з таким прізвищем. І тільки повертаючись від Мортьо, коли я мав у кишені цього протеза, про існування якого нічого не знав раніше, на шляху між Трамблевіфом і Парижем нарешті все згадав.

Коли мені було дванадцять років, у мене верхні зуби почали рости вперед, потрібен був спеціальний апарат, щоб випрямити їх. Довелося регулярно ходити до зубного лікаря, батька мого однокласника, нинішнього хірурга-дантиста Жана-П'єра. Кілька разів доводилося мені сидіти в приймальні з одним клієнтом, чиє прізвище вимовляли вельми шанобливо. Саме це прізвище назвав через тридцять сім років пан Паран у моєму кабінеті — Гепра. Жакліно, ви не пригадуєте, в Гепра масивне підборіддя?

Жакліна на хвильку задумалась, силкуючись уявити обличчя старого і його підборіддя. Потім промовила:

— Ні, по-моєму, ні.

— У нього є зуби? — запитав Маршан.

— Так. Але я можу запевняти, що вони природні Я не раз бачила, як він усміхався. Вони в нього не білі але й не дуже зіпсовані.

— Хоч би яка була ваша відповідь, — посміхнувся ї майбутній свекор, — вона не могла б стати доказом Я поділився з вами всіма думками, що виникли в мене Якщо є хоч один шанс з мільйона, треба діяти. Я том й пішов до Жана-П'єра, щоб не опустити жодної деталі.

— А що далі? — не втримався Жан-Луї.

Жорж Маршан здивувався:

— Невже не зрозумів?.. Один шанс із мільйона, що ці щелепи могли б належати Жеромові Гепра. Дійсність перевершує всяку фантазію. Жан-ІТєр помітив на щелепах позначку, яку завжди ставив на своїх виробах його батько, ніби ангорський підпис. І реєстровий помер.

— Такого й навмисне не видумаєш! — вигукнув Жан-Луї.

— Що ви збираєтесь робити? — поцікавилася Жакліна. — Повернете щелепи їхньому власникові?

— Котрому, — перепитав Жорж Маршан, — Мортьо чи Гепра? Треба, щоб цей останній ще довів своє право на них. Я просив Жана-П'єра мовчати. Ще одна деталь: перевіривши записи батькових відвідувачів, він з'ясував, що після 1935 року прізвище Жерома Гепра в них і ні разу не з'являлося.

— Так тоді ж усе збігається! — вигукнула Жакліна.

— Ви перехопили мою думку, — глянув на неї Жан-Луї. — Тату, а ти впевнений, що Мортьо не причетний до цієї брудної справи?

— Я знав, що ти про це спитаєш, Жане-Луї, — відповів батько. — За таких обставин можна будь-кого підозрювати. Але я вважаю, що його розповідь дуже близька до дійсності, — ніхто ж не тягнув його за язик розповідати мені цю історію. Тут можна вигадати бозна-що. Але краще спиратися тільки на факти. Можу вам навести ще один з них: я дізнався від Жана-П'єра, що Жером Гепра, як людина обачлива, замовив дві однакові пари щелеп. Отже, запитую, де друга тіара? Напрошується відповідь: у роті в Гепра, що доживає віку в Персаку. Ось чому я спитав у Жакліни, які зуби в її сусіда. Та, повертаючись у минуле, доводиться розгадувати, як цей протез потрапив на берег Шеру? Чи не тоді Жером Гепра загубив його, коли перебирався через демаркаційну лінію?

— Я поставив би запитання інакше, — заперечив Жан-Луї, — а саме, актуальніше: хто є і кого нині нема? Чи справді ще живий нині Жером Гепра? Де другий Рето? А крім того, тату, я не схильний так, як ти, довіряти цьому Мортьо. Що він знає про Персак?

Старий Маршан перечекав кілька секунд, ніби хотів упевнитися, що син уже скінчив говорити.

— Давай поставимо питання, як ти сказав, актуальніше, — промовив він. — Може, так швидше вдасться розгадати загадку. Адже персакські події 1957 року набагато ближче до нас, аніж ті, що відбувалися на березі Шеру 1941 року.

— А як бути з нещасною панною Віржінією? — докинула Жакліна.

— Жакліно, ми ще не дійшли до цього. А тобі, Жане-Луї, слід прислухатися до доброї поради пана Парана, — мовчати й надалі про свою поїздку до Парижа. Звісно, ти нічого не сказав йому про братів Пардонів?

— Розповів тільки про щелепи. Адже потрібно якось пов'язати ці факти. Одначе я поводився з ним вельми стримано, довго не погоджувався виконати одну його місію.

— Зрештою, все ж згодився?

— Так, — відповів Жан-Луї, розчавлюючи недокурка в попільничці.

— В такому разі, я тебе застерігаю. Пан Паран, наміть не відаючи про факти, які ми маємо, радить тобі поводитися стримано. Я також настійно наполягаю, щоб ти, Жане-Луї, і ви, Жакліно, були обережні. Добре, коли тут нема нічого серйозного, тоді це виглядатиме, ніби якась розвага. Якщо ж справа стоїть інакше, я не приховую, Жане-Луї, мені дуже не подобається, що ти втяг у цю історію свою наречену.

Жакліна всміхнулася.

— Я вже сказала Жанові-Луї, що ладна з ним у вогонь і в воду. І гадаю, що нічого страшного не буде.

Жорж Маршан змовчав.


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


У четвер, п'ятнадцятого серпня, в Парижі було зовсім холодно.

Ранок почався з телефонного дзвінка. «Алло! Париж!» То Робер Паран зв'язувався з столицею. Він перепрошував, що потурбував. Кілька днів тому замовив у одного паризького ювеліра медальйончик для Віржінії. Ювелір пообіцяв виготовити його на п'ятницю. Тому пан Паран прохав Жана-Луї зробити йому послугу, привезти з собою цей медальйончик, коли їхатиме до Персака. «Отже, домовилися, завтра зателефоную ювелірові, скажу, щоб не висилав поштою, а передав вами. Щиро дякую вам, Жане-Луї».

Друга половина дня збігла в родинних розвагах. Рівно ополудні трійко Маршанів постукали в двері помешкання Агати Каз. Попереду ступав Жан-Луї, несучи в руках оберемок квітів.

— Та навіщо ж це ви! — сплеснула руками господиня.

Обід затягся майже до вечора. Гомоніли, скаржилися на сльоту й холод. О шостій родина Маршанів стала збиратися додому, а стара панна Каз вирішила не пустити від себе небогу. Жан-Луї кликав її з собою, і вона вже навіть була погодилася, та Агата Каз кивнула Жакліні на купу немитого посуду, що зостався після обіду: мовляв, хто ж його митиме? У розмову втрутилася пані Маршан, запропонувала господині поміч. Тітка Агата чемно відмовилася і, всміхаючись, додала:

— Залиште мені її на цей вечір. Вона належатиме вам увесь вік.

Жан-Луї, повернувшись додому, як ніколи занудьгував. Наступної днини родина Маршанів чекала до себе в гості тітку Агату. Вона любила обіди, вечорами ні в кого не гостювала, бо лягала спати рано.

Назавтра, шістнадцятого серпня, тітка Агата й Жакліна прийшли до Маршанів ще за добру годину до обіду. Пані Агата була в шапочці й вуалетці, в руках тримала чорну парасольку, що годилась як від сонця, так і від дощу. Гостям якийсь час довелося чекати на господаря, він пішов до міста в справі й забарився.

Повернувшись додому, Маршан помив руки й збирався сісти до столу. Та несподівано задзвонив дзвінок.

— Не турбуйтеся! — вигукнув він — Я відчиню.

За хвилину він повернувся, ведучи з собою Мортьо.

Непроханий гість відразу став розповідати, як він опинився в столиці.

— Один мій приятель їхав машиною до Парижа, я й скористався нагодою.

Мортьо жестом відкликав господаря в куток. Побачивши те, Жан-Луї відійшов до невеличкого столика й став наливати коньяк у чарки. Мимохідь йому вдалося підслухати кілька слів:

«… Отже, не треба пересилати поштою. О, жінка сварила мене!» Маршан пошепки спитав: «Вам віддати зараз?» — «Та хоч і зараз», — відповів Мортьо.

Коли вони вернулися до їдальні, Мортьо виймав правицю з внутрішньої кишені, куди тільки-но сховав одержані щелепи.

— Бережіть їх, друже Мортьо. Вони ціняться на вагу золота, чи то пак платини.

Жан-Луї підтримав батька посмішкою. Агата Каз зиркала то на Жана-Луї, то на Жоржа, а потім допитливими очима вп'ялася в Жакліну.

— А втім, ви й без мене це добре знаєте, — провадив господар. — Та однаково, я вдячний, що ви звільнили мене від клопоту пересилати їх поштою.

Пані Маршан теж усміхнулася й стала подавати на стіл закуску, тінь усмішки майнула й на Жакліниному обличчі, тільки її тітка лишилась незворушна. Мортьо всівся за столом, і обід почався. Однак розмова не клеїлась.

— Що ж, — спитав Мортьо, — таки завтра виїздите до Персака?

По обіді гостей запросили перейти до сусідньої кімнати, бо Жорж Маршан чекав клієнтів. Покоївка Клер принесла каву. Пролунав дзвінок.

— Пробачте, — господар квапливо допив каву і поставив на тацю порожню чашку. — До мене прийшли.

І пішов до свого кабінету. Непомітно зник і Жан-Луї з Жакліною. Мортьо зостався в товаристві господині й Агати Каз. Його розмова з жінками точилася навколо холоду, що почався в Франції і загрожував виноградникові на березі Шеру, ревматизму, що крутив йому ноги. Жінки нарікали на паризьке повітря, насичене заводським димом і бензиновими випарами. Коли розмова переривалася й надовго западала мовчанка, чулося «отак» пані Маршан, яка, знудившись, позіхала, або ж Мортьо вимовляв одне-однісіньке слово: «Пані». Він, здавалось, ніяк не міг уловити зручний момент, щоб розпрощатися з господинею й піти. А тітка Агата тільки мовчки зітхала. Довгі хвилини ледве спливали. І про що тільки говорив так довго пан Маршан з відвідувачами в своєму кабінеті? Мортьо знову глипнув на годинника, що стояв на каміні.

— Пані Маршан, не думайте, що я знудився у вас, — сказав він. — Але я повинен поспішати. На мене чекає приятель, з яким я повертатимуся додому.

Мортьо підвівся.

— Хіба ви не поїздом поїдете? — спитала господиня.

— Поїздом? Та ні, ні! Приятель чекає на мене в одній кав'ярні біля Орлеанської брами. Я хотів би попрощатися з паном Маршаном.

— Він не забариться, — відповіла господиня. — Почекайте ще трохи.

Мортьо знову опустився в крісло, але сидів, мов на голках. Час минав. Коли вибило пів на четверту, він підвівся.

— Ходімо зі мною, пане Мортьо, — встала й пані Сюзанна, бачачи, що гостеві не терпиться. — Я викличу чоловіка з кабінету, й ви попрощаєтеся.

— Ні, ні, — заперечив він, — не турбуйте його, я напишу йому.

— Ось він розмовляє біля дверей, — зраділа жінка, — очевидно, випроводжає своїх клієнтів. — Вона відчинила двері й звернулася до чоловіка — Жорже, наш приятель Мортьо хоче попрощатися з тобою.

— Уже йдете, друже Мортьо? — озвався, ввійшовши до кімнати, старий Маршан. — Дуже шкодую, що мусив залишити вас з жінками одного й не погомонів з вами. Коли завітаєте ще до столиці, заходьте.

— Дякую, але маю дома багато роботи, — лапнувши за кишеню, він моргнув Маршанові.

— До побачення.

Обидва чоловіки потисли один одному руки.

— Вітайте від нас усіх пані Мортьо, — кланявся господар, — приїздіть з нею до нас.

Маршан знову пішов до свого кабінету. Мортьо попрощався з Агатою Каз і в супроводі господині рушив до виходу, де вхопився за капелюха, натягнув його на голову й з плащем у руці кинувся до дверей. Але, тільки-но відчинив двері, вперся носом у поліцая, що ввів угору руку, наготувавшись дзвонити. Позаду нього стояв ще один чоловік в уніформі. Поліцай привітався.

— Я приніс пошту, — сказав він, — заміняю дружину, бо вона захворіла.

Пані Маршан прийняла пошту. Перехилившись через поручень, вона гукнула вслід гостеві:

— До побачення, пане Мортьо! Привіт вашій дружині.

Але він уже встиг збігти вниз.

— Ви — пані Маршан? — звернувся до неї чоловік в уніформі, що прийшов слідом за поліцаєм.

— Так.

Чоловік в уніформі, що стояв перед нею, був рознощик. Він дістав з-під куртки пакунок. Простяг його жінці й сказав:

— Це для пана… Парана, здається…

— Я знаю.

— Розпишіться ось тут, — і подав їй квитанцію.

Рознощик вклонився й спустився вниз. А матері Жана-Луї залишалося тільки передати чоловікові свіжу пошту й піти знову до кімнати, де на неї чекала Агата Каз. Стара панна, гідно випроставшись, так і сиділа в глибокому кріслі, куди вмостилася, вставши з-за столу. Пані Маршан не встигла ввійти до кімнати, як Агата вибухнула веселим дитячим сміхом. Вона сміялася з дивакуватого Мортьо.

За кілька хвилин на порозі з'явився і господар, він подав дружині картатий папірець, складений удвоє.

— Познайомся, Сюзанно, — промовив він. — Перепрошую, пані Каз.

Господиня взяла листа.


«Добродію!

Ви взялися не за своє діло вас може спіткати вилика біда і всім хто вам дорогий якщо ви не покинете будеть лихо.

Це непогроза, а застереженнє береженого і бог берже.

Нисько кланяюс».


Наприкінці замість підпису стояли якісь закарлючки. Почерк довгастий і гострий, чорнило фіолетове. Картатий аркуш паперу ніби потрапив сюди з якогось базару чи сільської бакалійної крамнички. Жорж Маршан простяг дружині конверта, жовтуватого, неохайно зробленого. На ньому стояв поштовий штемпель: Париж, VIII, вулиця Клеман-Маро.

Агата Каз також підвелася:

— Люба пані, пора й мені попрощатися, бо вже пізно, та й у вас своїх справ вистачає.

Господиня звела очі на Агату. Їй почувся у ввічливому голосі прихований глум. Хоча на обличчі тітки Агати не помітно жодної іронічної рисочки, та й погляд у неї якийсь похмурий.

Маршани навіть і не намагалися затримувати її.

— Це — справжня погроза! — вигукнув Жан-Луї, коли повернувся додому й прочитав листа.

— «Береженого і бог берже». Почерк жіночий, хоча навмисне змінений. Навмисне пропущені розділові: знаки, накручено штучних граматичних помилок. Чи нема в тебе листа Мортьо або його дружини?

— Що, Мортьо? — здивувався батько.

— Чому він приїхав так несподівано? Чому його від'їзд збігся з приходом пошти?

— А чому ти зразу став підозрювати Мортьо?

— Не тільки його. Однак Мортьо приїхав спеціально, щоб забрати протез. Адже він цього й не приховував. Чого він боїться? Якась стороння особа щось знає? Чи, бува, йому хтось теж не пригрозив? Коли він приїхав до Парижа? І чи він справді вже поїхав?

— Що ти мелеш? — вигукнув батько. — Перестань!

— Листа опущено в поштову скриньку сьогодні вранці або вчора ввечері. Зрештою, навіщо ці погрози?

— Може, віднині потрібно розділити цю справу на дві самостійні, Жане-Луї? — спитав батько. — Чи, бува, не на це натякає та загадкова особа, що написала нам листа?

— Хай там хоч що, а в нас є певні плани, і завтра вранці ми з Жакліною сідаємо на поїзд, — рішуче заявив Жан-Луї.

— Я сказав усе, що мав сказати з цього приводу, — зауважив Жорж Маршан. — Усё ж таки цей лист мав би тебе застерегти. Якщо це не просто якийсь жарт. Будь обережний.

Жарт?.. Жан-Луї пішов спати.

Вранці, їдучи в таксі на вокзал, він розповів про не звичайного листа Жакліні.

— Ти взяв його з собою? — поцікавилася дівчина.

— Навіщо він мені?

— Може б, я впізнала почерк. Кажеш, він написаний жіночою рукою?

— Якщо тільки почерк не змінений навмисне. Тобі щось спливло на гадку?

Дівчина лише знизала плечима.

— Думаєш про когось з Персака? — допитувався він.

— Ні, ні, про когось конкретного не думаю, звісно. Лишень почерк міг би, можливо, щось підказати. Паризький штемпель ще не доводить, що цей лист не прийшов звідкись-інде.

— Що ти маєш на увазі?

— Більше нічого.

— Попрошу, щоб тато надіслав мені фотокопію.

— Добре зробиш.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Через Каор проходило два поїзди, що вирушали з Парижа через двадцять хвилин один за одним. Поштовхавшися в чималенькій черзі, Жан-Луї з Жакліною дістали квитки на перший. В Каорі з поїзда зійшли по обіді й мали намір якомога швидше вирушити до Персака. Ішли проспектом, що перетинав Вокзальну площу, п напрямку до центру міста. Неподалік від центральних кварталів і містився гараж, де вони залишили моторолер. Нашвидкуруч зібрали свої речі, склали їх на моторолер, і Жан-Луї виїхав з гаража. Однак не встиг ній вибратись на проспект, як несподівано загальмував. Ступивши ногою на землю, обернувся назад.

— Жакліно, поглянь уперед.

По той бік проспекту навпроти ресторану щойно зупинилося знайоме авто, з нього вийшла жінка.

— Пані Клеман.

— Із своїм нареченим.

Дельмар, що з'явився слідом за Клеман, чомусь знову повернувся до авто, зазирнув у кабіну й потупцював ні нареченою до ресторану.

— В дорогу! — сказав Жан-Луї, рушаючи з місця.

Пані Клеман із своїм кавалером не помітили Жана-Луї і Жакліни. «Звідки вони їдуть? — подумав юнак. — І куди?» Їхній автомобіль стояв передом у напрямку Персака. Чи не з Парижа поверталися?

Жакліна й Жан-Луї в'їхали в Персак з південного боку, вдаючи, що повертаються з Піренеїв. Але, промчавши Сталінградською набережною, вони не поїхали Нерденським бульваром, а взяли в праву руку, на площу Марше-Неф, де перед готелем і зупинилися.

— Почекай хвилинку, — сказав Маршан, зійшовши з моторолера.

Коли відчинив двері готелю, десь там, у передпокої, задзеленчав дзвінок.

— Це вже ви, пане Маршане, приїхали?

Спливло щонайменше десять секунд, поки господиня вийшла з канцелярії назустріч постояльцеві. Подала ключа, знову від сьомого номера.

— Заберете свою валізку?

— Дякую, я ще не йду до номера.

Вона забрала назад ключа й знову повісила на дошку. Молодик, вийшовши з готелю, не промовив ані слова до Жакліни, що чекала на нього біля моторолера, й швидко попростував до фотокрамниці. Як і в готелі, тут пролунав дзвінок, коли він відчинив двері. Минуло кілька хвилин, поки з'явилася господиня.

— Ну як, добре відпочивали в Піренеях? — спитала вона.

— Спасибі, пані Дардель, непогано.

Маршан купив касету з плівкою й вернувся до Жакліни.

— Все поясню пізніше, — скоромовкою заговорив він, беручи з багажника валізку. — Негайно йди до пані Дардель, попроси в неї будь-що, скажімо, плівку, і затримай її доти, доки я її» з'явлюся перед її дверима.

Жакліна слухняно рушила до фотокрамниці, а Жан-Луї з валізкою в руках до готелю. Тільки-но він переступив поріг, як у передпокої побачив господиню, що ласкаво йому всміхалася.

— Пробачте, пане Маршане, — сказала вона, — я забула вам вручити листа, що прийшов сьогодні.

Жан-Луї взяв листа, ключа й подавсь із валізкою до свого номера.

— Ну? — спитала Жакліна, коли вони зустрілися за десять хвилин біля крамниці пані Дардель. — Що а тебе?

Жан-Луї був якийсь замислений.

— У мене? — перепитав. — Нічого, гайда до тебе.

Жакліні довелося клацати ключами, бо пані Перрен, ідучи з дому, все аж до хвіртки позамикала. Зайшли до будинку. Кішка, побачивши юнака й дівчину, замурчала, вигнула спину й стала тертись об їхні ноги.

— Ну, що ти побачила в пані Дардель? — не терпілося Жанові-Луї.

— Увійшовши, я трохи почекала. Відтак прийшла вона, як завжди, весела, усміхнена.

— Як була вдягнена?

— У білій блузочці.

— Коли заходила, підперізувалася?

— Звідки ти знаєш? — здивовано глянула Жакліна на Жана-Луї.

— Бо так вона й мене зустрічала. Тільки блузочка відрізняла власницю фотокрамниці від господині готелю.

— Коли ти з'явився перед крамницею, я якраз розмовляла з пані Дардель. А з ким ти був у готелі?

— Виходячи з номера, я бачив тільки покоївку Анну. Тоді, коли ти розмовляла з пані Дардель, у канцелярії готелю не було ні душі. Лише передпокоєм пройшла Анна з білизною. Я повісив на дошку ключ і гукнув: «Пані Клеман, вечеряти прийдемо вдвох… Пані Клеман!» Відповіді не було. Я взяв назад ключа і став чекати. Незабаром повернулася Лина.

— Ви гукали? — спитала вона.

— Хочу попередити, що вечерятимемо вдвох.

— Я скажу на кухні.

— Пані Клеман нема сьогодні дома?

— Ні, немає.

— Мені здалося, що то вона вчора мала кудись їздити.

— Ні, добродію, вчора пані Дардель їздила, а її заміняла пані Клеман.

— А я чомусь подумав, що в ту середу чи в четвер пані Клеман кудись поїхала з Дельмаром. У середу, правда ж?

Такий допит здивував Анну. Одначе вона сказала, що пані Клеман залишала готель тільки минулого четверга її сьогодні.

— Второпала? — пояснював Жан-Луї. — Вони по черзі десь їздять. Коли виїздить Марі-Роз, її офіційно замінює Роз-Марі.

— Чому це бентежить тебе, Жане-Луї?

— Ні, — заперечив він, — то лише вступ, Жакліно. Є в мене дещо серйозніше. Читай.

І подав їй жовтого конверта. Вона читала вголос:


«Хлопче!

Низабувай шо твоє життя ше попереду замість стромляти свого носа вбрудне діло звивай собі гніздечко разом зі своєю суджиною вона гідна тибе буди шкода колити все собі зіпсуєш. Послухайся доброї ради. Якщо ти розумний і хочиш жити

Бувай здоров».


Жакліна подивилася на конверт.

— Тобі щойно вручили його в готелі?

Юнак кивнув головою.

— Більше нема потреби у фотокопії, Жакліно: той самий папір, те ж чорнило, той почерк, той самий підпис, коли його можна так назвати. Той же тон, та граматика, і навіть та поштова філія, звідки відправлено листа. Чи не хочеш цигарки?

— Дякую.

Жан-Луї знову заговорив про листа, адресованого його батькові. Наголошував на обставинах, за яких прийшов до них листоноша: Мортьо, що поспішав піти від Маршанів, ледь не почоломкався з ним на порозі їхньої квартири.

— І все ж, — додав він, — я попрошу тата надіслати фотокопію. Вчора Мортьо цікавився, чи сьогодні ми поїдемо в Персак. Йому Персак знайомий, він тут колись бував. Безперечно, автор листа перебував у Парижі.

— Або ж його спільник.

— Жакліно, ми вечерятимемо в готелі, я вже домовився. Побачимо, чи пані Клеман повернулася.

— Гадаєш, вона також їздила в Париж?

Він не відповів. Замислено стежив очима за димком своєї цигарки.

— Я не думав нічого, Жакліно, — сказав перегодя. — Пані Перрен ще досі не повернулась?

— Очевидно, пішла до сестри в Старий Персак, — мовила дівчина, а по мовчанці додала: — якщо це не якийсь жарт…

— На неї не схоже… — перебив Жан-Луї.

— Я маю на увазі анонімні листи, — пояснила Жакліна.

— Жарт? Чий? — не приховував подиву юнак.

— Жане-Луї, Ален любить пожартувати.

— Ого, ще один звинувачений! — вигукнув Маршан. — Та годі гадати. Поки нема фактів, нічого не будемо домислювати.

— Де ж узяти фактів, Жане-Луї?

— Шукатимемо, — відповів він. — А ось і пані Перрен.

Марі Перрен перепрошувала: коли б знала, прийшла б раніше від сестри. Думала, що Жакліна приїде аж надвечір.

— Ця сукня вам дуже пасує, пані Перрен, — зауважила Жакліна.

Жінка почервоніла.

— Невже? — і ніби виправдовувалася: — В сестри були гості, ось чому я так причепурилася. Коли йшла, замкнула будинок на всі замки, бо цього літа тут трапляються дивні пригоди.

— Правильно вчинили, — схвально кивнула головою дівчина.

— Ох, забула, — сплеснула руками пані Перрен, — для вас, Жакліно, є лист. Я щойно вийняла його зі скриньки біля брами. Невже ви не помітили, коли проходили?

— Слово честі, ні.

Жан-Луї кинув погляд на жовтого конверта. Дівчина байдуже склала його вдвоє й сховала до кишені комбінезона.

— Хіба тобі не хочеться прочитати його?

— Ще встигну.

— Ох і терпіння в тебе!

— Все залежить від обставин, — сказала вона. — Зараз тобі найкраще було б поїхати до папа Парана, передати йому медальйончик, виконати свій обов'язок перед ним.

Він зрозумів, що не слід наполягати.

— Іди вже. Ми чекатимемо на тебе тут.

Він пішов. Зробивши коло моторолером на майдані Марше-Неф, щоб звернути на вулицю, де жив Паран, Жан-Луї здалеку помітив, — як перед готелем зупинився знайомий автомобіль.

У Парана хлопець пробув тільки кілька хвилин. Той узяв пакунок, подякував, вибачився, що не може поговорити сьогодні з Жаном-Луї, але нагадав, що післязавтра по обіді в них має відбутися побачення.

— Передайте Жакліні тисячу найкращих побажань, — сказав він, прощаючись. — До завтра.

Їдучи від пана Парана, хлопець забіг на кілька хвилин до готелю, скинув комбінезон і знов поїхав до Жакліни. Вона теж уже встигла переодягтися.

— Що нового? — запитала вона, тільки-но Маршан з'явився на порозі.

— Їдучи до пана Парана, бачив, як біля готелю зупинилося знайоме нам авто. Коли вертався від нього, цього автомобіля вже там не було. Бачив пані Дардель у вітрині фотокрамниці й пані Клеман у канцелярії готелю.

— Хіба це так важливо?

— Пан Паран передавав тисячу найкращих побажань, — ухилився від прямої відповіді Жан-Луї.

В розмові відчувалась якась скованість, вимушеність.

— Жане-Луї, я нечемно повелася з тобою. Ось лист, — промовила дівчина.


«Дорога моя донечко!

Коли цей лист надійде до свого адресата, його більше не буде біля мене. Він буде далеко від мене, й сонце його присутності погасне.

Я хочу ще раз написати, як люблю тебе, моя люба, бо знаю, що не зможу сказати тобі цього, коли будемо разом. Не турбуйся про мене. Я вже стара, черства жінка, до о то ж із примхами. Одне слово, стара панна, що доживав свій вік.

Коли ти вийдеш заміж і житимеш у Парижі, я була б рада частіше бачитися з тобою. Не бійся, я не стану тобі надокучати, просто мені буде приємно усвідомлювати, що ти десь поряд зі мною, під столичним сонцем.

Хочу, аби ти знала, що твій наречений теж подобається мені й серце моє відкрите для нього. Його іронія, безперечно, підкріплена здоровим глуздом. Я зважую на те, що він має професію, людина з майбутнім. І хоча він — хлопець із характером, я певна, що ти будеш щаслива з ним. Віднині в моїх очах він став братом Анрі. Ні на мить не підкрадається до мене сумнів, що твій тато не поділив би моєї радості.

Пишу цього листа, повернувшись від кревних твого майбутнього чоловіка. Вони прості й чудові люди, з ними легко можна порозумітися. Боюся лише, що пан Маршан, ідучи до мене в гості, присилував себе надягти капелюха, якого, очевидно, зараз не носять, бо він вийшов з моди. Буду прикро вражена, коли дізнаюся, що його дружина й він вважають тітку Агату забобонною особою. Тобі доведеться зробити так, щоб у них не з'явилося таких думок. Дорога Жакліночко, ти ще перебуваєш у Парижі, коли я пишу ці слова, що хотіла, але не змогла сказати тобі перед від'їздом. Якщо ці рядки допоможуть тобі ліпше зрозуміти тітку Агату, я буду дуже щаслива. Хай вони зігріють тебе моєю найніжнішою любов'ю.

Палко цілую тебе. Доручаю й дозволяю тобі поцілувати від мого імені свого судженого.

Твоя стара тітка-буркотуха, що любить, тебе».


Лист, підписаний Агатою Каз, датувався шістнадцятим серпнем 1957 року.

— Я впізнала почерк, — сказала Жакліна, коли юнак дочитав листа. — Хотілося, прочитати раніше від тебе. Уявляєш, коли б вона понаписувала мені всіляких дурниць на твою адресу…

— Уже таємниці від мене, Жакліно? — вдав ображеного Жан-Луї.

— Просто обережність. І потім, хіба я не маю прана інколи подратувати тебе?

Дівчина подала хлопцеві руку, вони перезирнулися, і він уловив у її погляді велику ніжність.

— А що скажеш про постскриптум? — доскіпувався він.

— Я не дочитала. Ану, дай-но сюди. І знову взяла листа.


«Р. S. Я здогадуюся, що Жан-Луї взявся не за свою справу. А це може привести до ускладнень або й до прикрощів. Не буду говорити про те, що мене не стосується, але хочу дати вам добру пораду: коли втручаєшся в чужі справи, пам'ятай, ніяка обережність не буває зайвою. Але хай там як, а коли я можу чимось стати вам у пригоді, дайте мені знати. Приїду негайно».


— Моя тітка тільки не признається, що вона завзята читачка детективних романів, — додала Жакліна. — Вона цим уславилася на всю околицю.

— Жакліно, мені подобається твоя тітка, тобто наша тітка Агата. Та хоч який приємний для нас цей лист, він, на жаль, не пом'якшує погрози інших двох листів. Я буду винен, коли втягну тебе…

— Годі тобі про це. Ходімо вечеряти.

— Гаразд. Завтра вранці обдумаємо всі факти, починаючи від загибелі Рето…

Він несподівано замовк, почувши через відхилені двері сусідньої кімнати чиїсь кроки. Марі Перрен штовхнула двері й увійшла. Вона була вже переодягнена в буденне.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ


Будинок, що його купив пан Паран у старого Гепра, збудовано минулого століття в стилі епохи Людовіка XIII. Стіни вимуровані з цегли, шиферний дах вивершений башточками.

Щоб зрозуміти характер невеличкого банкету, який улаштував пан Паран, досить перерахувати склад його гостей: дідичі з околиць Персака, супрефект, кілька муніципальних радників, двоє міністерських службовців, місцеві більш і менш впливові особи. На західній терасі було накрито столи, біля яких під керівництвом П'єра, камердинера пана Парана, поралися двоє офіціантів.

Десь о п'ятій годині надійшли Жакліна й Жан-Луї. Віржінію Гепра обступив невеличкий гурт гостей, поряд з нею стояв і її майбутній чоловік.

— Ні, — мовила вона гостям, — сьогодні він не зможе бути з нами, бо почуває себе дуже втомленим. Ми бережемо його на суботу, аби він зміг відсвяткувати своє сторіччя. Ви ж будете на тому святі?

Жан-Луї щойно вдруге бачився з Віржінією після того, як познайомився з нею на Верденському бульварі, коли тільки-но приїхав до Персака.

— Вона мені запам'яталася зовсім іншою, — шепнув Жакліні на вухо.

— Мені теж.

— Ось що спроможне вчинити кохання!

Коли десять днів тому Жакліна завітала до Гепра, де тоді гостювали «американці», стара панна виглядала якоюсь зсохлою, зовні нагадувала хирлявого чоловіка, бо в ній, здавалося, нічого не лишилося жіночого. Тепер же вона зачаровувала гостей, бо виглядала набагато молодшою. Гарний капелюшок, що дуже личив їй, уміла косметика й просте, але зі смаком пошите вбрання надавали їй справжньої жіночності. У глибокому вирізі декольте на тоненькому ланцюжку висів медальйончик, а на ньому чарівними барвами переливалися самоцвіти. Звісно, той самий медальйончик, що Жан-Луї привіз із Парижа.

— На очах змінилася, — мовив Жан-Луї пошепки. — Потрібен Бальзак, щоб описати й проаналізувати це» романтичний контраст.

— У біології це зветься мутацією, — пояснила дів чина. — Саме такі явища в науці породжують боротьбу думок.

За кілька метрів від них стояв господар. До Маршана долинули його слова:

— Так, завтра пополудні я їду до Парижа.

Його співрозмовницею була одна поміщиця, яка тільки те й робила, що без кінця їздила з Парижа в Перса та з Персака до Парижа.

— Шкода, але я не зможу повернутися до ювілею дядька Жерома, — виправдовувався він. — Я прикро засмучений цим, люба моя, адже сто років, сто років! Та мушу за будь-яку ціну дістатися до кінця тижня в Женеву… Підписано угоду про спільне франко-швейцарське виробництво фільму. В ньому візьмуть участь Софі Мюле та Бріжіт Рапоз… Сподіваємося, публіка оцінить.

Господар запросив до столу своїх гостей і разом зі своєю співрозмовницею теж подався туди. Віржінія Гепра зосталася наодинці, до неї підійшли Жан-Луї і Жакліна. Майбутня дружина пана Парана стріла їх привітною усмішкою.

— Ну, як там Піренеї? — почала вона розмову.

Погомоніли трохи. Та незабаром до них підійшов господар, привітався й також забрав їх до столу.

Десь за півгодини Жакліна й Жан-Луї знову відбилися від гурту гостей, що їх усе прибувало, й пішли стежечкою в садку.

— Невеличка інтимна гостина, — схарактеризував Маршан Паранів банкет.

— Подумати тільки: ще позавчора ми відпочивали в Піренеях! — зітхнула дівчина.

Вони почули позаду себе чиїсь кроки, оглянулися.

— Добридень, пані Клеман, — привітався Жан-Луї.

— Помиляєтеся, добродію, — зауважила жінка, — Дардель, а не Клеман.

— Ви переконані? — пожартував юнак.

— Наскільки я знаю… — засміялася вона.

Роз-Марі була в чорній сукні з невеликим напівкруглим вирізом, з якого виглядали привабливі плечі. На потилиці сидів маленький закосичений квітами капелюшок.

— Чекаю на сестру, — виправдувалася вона. — Ось-ось має надійти.

Несподівано надумавшись, Жан-Луї спитав руба:

— Ну, як вам їздилось?

— Куди? — проказала вона зчудовано.

— Та до Парижа ж.

— Я не їздила до Парижа, — відрубала вона.

— Не ви, а ваша сестра. Один наш спільний знайомий признався мені, що бачив її в столиці.

— Хіба ви маєте спільних з нею знайомих?

Він вигадував:

— Ми вчора обідали в Каорі й зустрілися там з одним моїм приятелем. Він повертався з Парижа.

Вона не відповіла, очима прикипіла до тераси, що наприкінці алеї.

— Подивіться, онде йде Лекюре! — вигукнула вона й поспішила до тераси, за нею квапливо пішли дівчина й хлопець.

Всі троє збігли кам'яними сходами на терасу.

— Пробачте, — сказала вона їм і підійшла до одного з чоловіків, промовивши — Добридень, пане Лекюре.

— Добре розіграно, — шепнула Жакліна Жанові-Луї, коли вони віддалилися від гостей.

Відтак вона підвела Жана-Луї до гурту гостей, які про щось жваво гомоніли, й познайомила його з ними. Невдовзі дівчина відчула, що хтось доторкнувся до її плеча. Вона озирнулася.

— Чи не бачили моєї сестри, панно Каз?

Перед нею стояла жінка у великому капелюшку й синій сукні з глибоким вирізом на спині.

— Безперечно, маю честь бачити пані Клеман, — почав був Жан-Луї.

— Добридень, пане Маршале, — кинула вона йому, й знову до Жакліни: — Розшукую сестру…

— Чверть години тому я сплутав вас із нею, чи то пак, пробачте, її з вами, — він злегка всміхнувся. — Вона десь тут.

— Ви вдоволені мандрівкою в Піренеї? — перевела жінка мову на інше.

— Дуже. Як я вже вам казав… чи пак вашій сестрі…

— А, ось і вона! — вигукнула жінка й побігла.

За якусь хвилину Жакліна й Жан-Луї побачили, як пліч-о-пліч на терасу підіймаються Марі-Роз і Роз-Марі.; За кілька кроків од них перед паном Параном і Віржінією низько кланявся супрефект.


Наступного ранку Жан-Луї вже був зібрався йти, коли хтось несподівано постукав у двері.

— Прошу!

Ввійшла покоївка Анна.

— Пана Маршана просять до телефону, — повідомила вона.

«Напевне, тато», — подумав хлопець.

Далекий, хрипкуватий жіночий голос, у якому бринів ледь уловимий місцевий акцент: «Жан-Луї Маршан?» І голос раптово урвався на найвищій ноті. «Так, я слухаю». — «Пане Маршане, потурбуйтеся про себе й не втручайтеся в чужі справи». — «З ким маю честь говорити?» Співрозмовниця, не чекаючи, поки Жан-Луї покінчить фразу, пішла в наступ: «Справа серйозна. Бувши вами, я сиділа б спокійно, дбала б про безпеку свою й нареченої… Будьте розважливий, і все буде гаразд». Незнайомка поклала трубку. «Скінчили?» — перепитала телефоністка. Маршан швидко набрав номер і заговорив до телефоністки: «Панно, говорять з готелю «Дю-Марше». Чи не могли б ви сказати, звідки мене викликали? Ви гадаєте?.. Тим гірше. Спасибі».

Телефонний апарат стояв у канцелярії Марі-Роз Клеман. Жан-Луї легенько натиснув на клямку дверей, що вели до фотокрамниці Роз-Марі Дардель, зовсім нечутно прочинив їх. За столом сиділа Роз-Марі, — звичайно, це була вона, — і щось писала. Він обережно причинив двері й навшпиньках подався до виходу. У передпокої перекинувся кількома словами з туристами, які щойно прибули, й вийшов з готелю.

Площа, де іншими днями було порожньо, сьогодні, як і кожного понеділка, вирувала. За прилавками, над якими натягнено на тичках брезент, стояли з кошиками селянки й торгували овочами, городиною, продавали курей, масло або ж козячий сир.

Жан-Луї, осідлавши моторолера, виїздив з гаража Дарделя. Віддалік він помітив Марі-Роз Клеман, що йшла по другий бік площі. Вона, очевидно, поверталася з Старого Персака, широкими кроками поспішаючи до готелю. Юнак зробив півколо на площі й погуркотів по пошти, що стояла поряд з мерією в Старому Персаку. По дорозі випередив Марі Перрен, помахав їй рукою, а вона злегка вклонилася йому.

Біля кабіни міжміського телефонного зв'язку стояла чималенька черга. Зрештою, він дочекався, коли і його покликали до неї.

— Тату, телефоную тобі з пошти. У тебе все гаразд?.. У мене ніяких новин, коли не зважити на одного листа, подібного до твого, й телефонного дзвінка, теж такого гатунку. На вечір планую одну операцію… Я ще перед вечором зателефоную тобі. Нічого не бійся. До речі, щодо тітки Агати, не треба більше одягати капелюха, йдучи до неї. Вона боїться, аби її не вважали забобонною. Надіслала листа Жакліні, про це я напишу тобі детальніше. Цілую маму.

Виїхавши на Верденський бульвар, Маршан наблизився до хідника, яким ступала Марі Перрен з важким кошиком у руках. Вона погодилася покласти кошика на багажник, але сама сісти ззаду не схотіла. Коли він приїхав до будинку Казів, то Жакліни не застав удома. Довго чекав на неї в будинку, виходив у садок, зазирав до сараю, та дівчини ніде не було видно. Вернувшись до будинку, побачив, що у вітальні на столі лежав лист, з написом на конверті: «П. Жанові-Луї Маршанові».


«Люба моя потворо!

Зрозуміло, я повернуся. Але невже ти не міг попередити мене? Чекай на мене тут. Пограйся з кішкою, доки я прийду. З цнотливим поцілунком

Жакліна».


Спершу він подумав, що то новий жарт дівчини. Що це її почерк, сумніву не виникало. Але що означав цей лист? Що скоїлося?.. «Зрозуміло…» Що? «Я повернуся…» Куди? Чи не до Парижа? «Чекай на мене тут…» Тут, де є кішка. Отже, сумніву нема — це Жакліна поклала тут цього листа, а не хтось інший. Вона, пишучи його, певне, не збиралась затримуватися в місті. Уже збігло три чверті години відтоді, як хтось телефонував йому в готель. Жакліна не зазначила часу в листі. А про що «попередити?»

І навіть Марі Перрен здивувалася.

— Пішла?.. Ні, Жане-Луї, вона нічого мені не казала.

— Але вранці ви бачили її?

— Так. Та недовго, бо ж я пішла з дому.

— Розмовляли з нею?

— Чи розмовляла?.. Ні, лише привіталася й спитала, чи нема яких доручень.

— І вона вам нічого не сказала?

— Ні, тільки промовила: «Мушу сьогодні вранці локшити сукню, бо інакше ніколи не доведу її до ладу». Вона сиділа за швацькою машинкою в їдальні.

— Котра година була?

— Я не подивилася на годинника, йдучи з дому. Можливо, пів на восьму. Коли проходила повз мерію, там на дзиґарях була восьма. А що таке?

— Але її шиття більше немає тут.

— Вона поскладала його, як це завжди робить. Повинна б незабаром повернутися, адже вона мене не попередила.

— Так, вона залишила записку, просить зачекати, — погодився Жан-Луї.

— Тож чому ви турбуєтеся?

— Я не турбуюся. Просто домовився про зустріч з нею.

— Якщо вона просить зачекати…

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж щойно самі сказали.

— Просто я боюся непорозуміння…

— Це не моє діло, — заговорила повчальним тоном пані Перрен, — але бувши вами, я не ускладнювала б собі життя. Ніби у вас бракує своїх справ!

— Чому ви так кажете?

— Просто це мені спало на думку. Бачу, що ви хвилюєтесь. Отож чекайте, вона прийде. Де мій кошик?

— Я заніс його на кухню.

Хлопець вийшов, постояв трохи на бульварі, чекаючи на дівчину. Потім знову прийшов до Марі Перрен.

— Я приїду за півгодини, — сказав він їй. — Якщо Жакліна з'явиться, перекажіть, хай підожде.

Пані Перрен випровадила його посмішкою.

Жан-Луї, не перестаючи хвилюватися, повів моторолера шляхом, що брався за місто аж до озера. Зупинився на роздоріжжі, де залишав моторолера того дня, коли вони наштовхнулися на повішеного Рето. Неподалік від місця, де повісився Рето, тріснула гілка. Хтось ішов. Маршан шмигнув у гущавину, звідки почав стежити за людиною, що блукала лісом. То був Грасьєн Ватан. Він пробирався заростями в напрямку, як здогадувався Жан-Луї, до своєї ферми. Уже проминав місце, де причаївся Маршан, і не помітив би його, коли б не собака, що кинувся в хащі, гавкаючи на весь ліс. Ватан озирнувся і побачив Жана-Луї, що наближався до нього. Батько Жакліни знався з Батаном. Тому, якось випадково зустрівши його, дівчина познайомила Жана-Луї з ним. І тепер вони перекинулися кількома фразами. Ватан спитав про Жаклінине здоров'я, а Жан-Луї не проминув нагоди натякнути на їхнє одруження. Ватана зовсім не здивувала ця новина, він простяг юнакові руку й поздоровив його. Коли прощалися, запрошував Жакліну й Маршана до себе в гості.

Хлопцеві трохи відлягло від серця, і він поїхав назад до Персака. Забігав на мить до Громадського саду, тоді до готелю, спитав, чи не було йому листів. «Ні, не було», — відповіла Марі-Роз. Водночас йому вдалося побачити Роз-Марі в її фотокрамниці.

Приїхав до Жакліни, одначе вона й досі не з'явилася. Він узяв ключа з-під сходів і попростував лісовою стежкою попід муром Казів і Рето. Проходячи повз хвіртку близнюків, перевірив, чи вона ще замкнена на ключ.

— Нічого нового, пані Перрен? — знову спитав він, коли повернувся.

— Нічого, пане Маршане.

Вийшов з дому Жакліни. Та як тільки ступив на подвір'я, почув гудіння мотора. З міста мчало якесь авто — старий «сітроєн». Жанові-Луї здалося, що він бачив цей автомобіль сьогодні вранці біля Дарделевої бензоколонки, коли брав свого моторолера. За кермом сидів вусатий здоровань у зсунутому набакир кашкеті і з люлькою в зубах. На авто стояв місцевий номер. Воно загальмувало перед брамою садиби Гепра. Пролунали три гудки. Водій виліз із кабіни й затупцював перед брамою, пускаючи клубки диму з люльки. Жан-Луї стояв за парканом Казів і не спускав незнайомого з ока. А той дістав з кишеньки жилетки годинника завбільшки з цибулину, що теліпався на довгому ланцюжку, й глянув на нього. Тоді підбіг до авто, просунув руку всередину, і знову пролунав сигнал. Якусь мить чолов'яга постояв непорушно, а відтак ще кілька разів натиснув пальцем на сигнальну кнопку. «Та ходімо!» — нетерпляче вигукнули два чоловічі голоси. Майже водночас із садка Гепра несподівано вийшли два високі худорляві чоловіки в фетрових капелюхах. У них були дбайливо поголені обличчя, сивувате волосся. Один в окулярах. Без жодного слова вони повсідалися на задньому сидінні, шофер теж поліз до кабіни. Загудів мотор. Раптом Жан-Луї аж скинувся: Жакліна! Поряд з Віржінією Гепра стояла Жакліна!


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


— Я ж казала, що вона повернеться, — заявила Марі Перрен, коли Жакліна й Жан-Луї увійшли до передпокою.

— Я й не сумнівався, — погодився Маршан.

Вони ступили до вітальні.

— Що трапилося, Жакліно? — спитав Жан-Луї, цілуючи її, а сам весь тремтів од хвилювання.

Вона ухилилась від прямої відповіді.

— Ці дві шкапи досягли меншого, ніж ті двоє, — кинула вона, беручи на руки кішку. — Я відразу здогадалася, що вони не ті, кого вдають із себе.

— Поясни, бо я зовсім нічого не розумію, — наполягав він.

— Сьогодні вранці десь о дев'ятій сиджу я за шиттям. Перед нашими ворітьми зупинилося старе авто. З нього вийшло два худі чоловіки, саме ті, що ти оце бачив, вони попростували до брами й величаво ввійшли до нашого двору. Я вибігла на ґанок. Вони, мов на якомусь похороні, зажурено схилили голови. Під час розмови з'ясувалося, що незнайомі помилилися будинком. Вони приїхали до Гепра, звичайно ж, з «ICI». А я їм зразу: «Як там Ален Дагрон?» Вони сторопіли, вдали, ніби нічого не розуміють. Врешті, я вказала їм на маєток Гепра й додала: «Не давайте взнаки, що знаєте мене, коли я прийду слідом за вами».

— Господи Боже! — пробурмотів Жан-Луї.

— Почекай, докінчу, — перебила вона. — Виходячи з нашого двору, мої лицарі сумного образу підійшли до свого Санчо Панси, що попихкував люлькою біля «Росінанта», і щось буркнули йому. Той миттю вскочив у авто, розвернув його і покотив у Персак. А ті двоє попростували до Гепра. Я тільки поскладала своє шиття, написала тобі кілька слів…

— Оцю цидулку? — перепитав Жан-Луї, показуючи папірця.

— …І теж побігла до Гепра. У мене склалося враження, що прийняли їх там вельми стримано. Коли я відчинила двері до передпокою, то почула голос панни Віржінії: «Десять днів тому ваші колеги вже приїздили до нас. Хотіла б знати, панове, хто кому морочить голову?» А вони: «Невже? Ми здивовані, панно». Моя поява перебила розмову. Віржінія сухо привіталася зі мною п спитала в гостей: «Який же доказ, що ви?..» Один з них простяг господині рекомендаційного листа, а відтак дістав з кишені свій паспорт і теж подав їй. Вона зиркнула в паспорт, пробігла очима листа й повернула його назад гостеві. «Що це означає?» — подумала я і втупилася очима в килим, удаючи повну байдужість. «Гаразд, ви побачитеся з моїм дядечком, — сказала панна Віржінія. — Він прийме вас у своїй кімнаті, бо вже кілька днів не встає з ліжка». На хвилину вона вийшла. Повернувшись, повідомила: «Він спить. Я не хочу його будити». Гості мовчали. А вона: «Дозвольте мені зателефонувати».

— Вона виходила? — перебив Жан-Луї. — Котра тоді година була?

— Дев'ята з хвилинами, щонайбільше — хвилин десять на десяту. Чому це ти питаєш?

— Мені зателефонували в готель десь о дев'ятій п'ятнадцять. Зараз на моєму годиннику сорок чотири хвилини на дванадцяту.

— На моєму сорок сім на дванадцяту.

— Щось не в'яжеться. Гаразд. Кажи далі, потім я тобі все розповім. Отже, вона пішла з дому?

— Ні, я цього не казала. Віржінія Гепра провела у свій дім телефон. Якби ти зволив бути уважнішим, то давно б помітив, що до їхнього будинку тягнуться два дроти. Їх провели, коли нас не було в Персаку. Телефонний апарат стоїть у кабінеті. Коли Вїржінія пішла туди, то не причинила за собою двері, й було чути, що вона розмовляє з паном Параном. Вона пояснювала йому, що до них знову завітали гості з «ICI». Тому не зможе до обіду прийти до нього. Перш ніж покласти трубку, вона покликала мене й спитала, чи не йтиму я до міста, хотіла передати для пана Парана якийсь пакуночок.

— Чи не стоїть у них ще один таємний апарат?

— Наскільки відомо, ні. А чому це тебе цікавить?

— Особа, що телефонувала мені сьогодні вранці, — це, напевно, автор анонімних листів. Вона знову погрожувала нам; Ось чому я так хвилювався, доки чекав на тебе. Важко розгадати, звідки саме телефонували. Телефоністка невпевнено сказала, нібито мій співрозмовник турбував мене з… Персака. Покоївка Анна запевняла, що, коли взяла трубку, почула: «Говорять з Парижа».

— Поки я була в Гепра, панна Віржінія не могла дзвонити, бо вона весь час була в мене на очах. І тільки о десятій виходила будити дядька, на що потратила кілька хвилин. Увійшовши, повідомила: «Він чекає на вас». І пішла разом з гостями, я лишилася сама у вітальні. Вони просиділи там хвилин із двадцять. Коли вони прощалися, до мене долинув розгніваний голос старого, а небога прохала чужинців вибачити йому: «Не гнівайтеся на нього, він же такий старий. Він погано почував себе». Та гості, видимо, впиралися. «Вільному воля, але ми повинні заручитися»… — бурмотіли вони. Здавалося, вони побоювались, що зараз їм доведеться почути страшну новину… Чи не цікавить їх заповіт?.. То, може, я помилилась? Жане-Луї, цього разу вони були справжні?

— Боюся, що так.

— А ось і вона! — вигукнула дівчина.

До двору Казів увійшла Віржінія Гепра. Через якусь мить у передпокої задзеленчав дзвінок. Марі Перрен відчинила Віржінії. Стара панна прийшла запрошувати Жакліну на сімейне свято, що відбудеться наступної суботи з нагоди сторіччя її дядька.

— Ми не збираємося влаштовувати бенкету, як пан Паран. Запрошуємо тільки невеличке коло друзів. Я навмисне прийшла насамперед до вас. Ми з дядечком будемо раді, якщо і ваш наречений завітає до нас.


Зустріч Жана-Луї з паном Параном була дуже коротка. Як і завжди, він прийняв гостя привітно.

— Отже, — він запропонував гостеві цигарку, — ці відвідувачі виглядали більш природно… Звісно, між нами кажучи, станете старші, то зрозумієте, що добре зіграна сцена може виглядати вірогіднішою за справжні факти. Так народжується міф.

Він опустився в крісло навпроти Жана-Луї, закинув ногу на ногу.

— Але не для філософствування я потурбував вас. Спершу жити… Ви ж знаєте з курсу класичної гімназії? «Primum vivere, deinde philosophari»[13], — казали стародавні римляни. Отже, жити — це головне.

Попри свою привітність, пан Паран видався якийсь стриманий і стурбований, ніби він чомусь вагався. Він шкодував, що погодився, аби Жан-Луї вів розслідування справи: краще б за неї справді взялось одне з тих агентств, до яких радив йому звернутися Жорж Маршан.

— Так, так, я повинен був звернутися до цих людей, бо вони мають необхідні засоби як для розслідування, так і для захисту. Не вбачайте в моїх словах ніякої образи, просто я не маю права примушувати вас марно витрачати час, а може, й ризикувати. Отже, віднині ви зовсім вільні у вчинках, можете відмовитися від цього розслідування.

— У свою чергу, добродію, я теж прошу пробачення. Гадав, що досі моя проникливість ще не виправдала вашого довір'я. Але зараз я вважаю, що вже вхопився за нитку й невдовзі зможу дати вам необхідну відповідь. Визнаю, що тут може бути якийсь ризик, але це аж ніяк не примусить мене відмовитися від розпочатої справи.

Вислухавши юнака, Робер Паран заспокоївся. — Не думайте, що я боюся.

— Це було б зрозуміло.

— Цебто як?

— Скажімо, коли б смерть Рето мала якийсь зв'язок з вашою справою.

— А у вас є якісь дані щодо цього чи самі здогади?

Жан-Луї боявся прохопитися словом. Вважав, що зарано розповідати Роберові Паранові про деякі деталі, відомі тільки йому й батькові.

— Як вам сказати, добродію. Логічний здогад підказує, що між цими двома справами можливий якийсь зв'язок. Навіть не гіпотеза, а умоглядна побудова.

Пан Паран уп'явся очима в Жана-Луї і, щоб переконатися, що його не морочать, недбало кинув:

— Як хочете… — і додав замислено: — Звичайно, хід ваших думок вельми спокусливий. — Якийсь час він помовчав, а потім рішучим тоном повів: — Та хай там як, а вертаючись до початку нашої розмови, хочу ще р вам сказати, що ви цілком вільні у своїх рішеннях.

Жан-Луї відповів не відразу. Він вагався між двом варіантами: або вдати, що відмовився, або ж відверто провадити далі розпочату справу. Але ні в якому разі не збирався відмовитись від операції, план якої розробив сьогодні по обіді разом з Жакліною.

— Я не відмовляюся від розпочатого розслідував добродію. Ви можете повністю покластися на мене. А вирішуватиму все самостійно.

Робер Паран встав і простяг юнакові руку:

— Це мене не дивує. Такої відповіді я й чекав о вас. Дякую за щирість.

Вони подивились один одному у вічі. Зовні спокійне Паранове обличчя зраджувало якесь приховане хвилювання.

— Якщо зможу стати вам у пригоді, розраховуйте й на мене. І не тільки на пораду чи фінансову підтримку, але також, — він показав стиснуті кулаки. — Ось уже двадцять п'ять років я воюю із загадками, таємницями, авантюрами. Сьогодні ввечері виїжджаю, повернуся не раніше як у вівторок двадцять сьомого серпня або й ще пізніше. І відразу буду до ваших послуг, діятимемо разом. Звісно, ви тут ще будете до кінця серпня?

— Я лишатимусь тут доти, доки буде потрібно. Якщо встигну закінчити справу, поїду тридцять першого. Моя наречена приїде до мене п'ятнадцятого вересня. Ми збираємось одружитися в жовтні, ще до початку навчального року на медичному факультеті. Вінчатимемося тут.

Пан Паран осміхнувся.

— У жовтні в Персаку відбудеться щонайменше двоє весіль.

Розмова скінчилася. Перш ніж розпрощатися із своїм гостем, пан Паран півголосом порадив йому бути обережним.

— З багатьох причин, яких ви не можете знати.

— Будьте спокійні, добродію.

— Та затямте: Віржінія досі нічого не знає.

Перед тим як промчати Верденським бульваром, Жан-Луї завернув на пошту, де мав телефонну розмову. А ще до того заїхав до готелю і там записався з нареченою на недільний банкет, що мав відбутися на честь Жерома Гепра. Спантеличений, він весь час думав про останні Паранові слова. Як лишень їх витлумачити?


ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Другий візит почався вдало.

Спершу все йшло гаразд. Чого боятися в будинку, що стояв пусткою? Цього разу вони не брали з собою драбини, бо мали два ключі.

У підвалі Жакліну пойняло якесь невиразне почуття, ніби щось тут змінилося після їхніх перших відвідин. Але що? Переставлено речі чи навіть викрадено їх?..

Вибігли дерев'яними сходами вгору, ввійшли до сіней. Жан-Луї блимнув ліхтариком. Він попереду, Жакліна за ним, наче його тінь, якби вночі могла бути тінь. Раптом вони зупинилися, затаївши віддих. З кабінету братів Рето долинали людські голоси, з-під дверей прокрадався промінець світла.

— Ви певні, що там могло бути непорозуміння? — спитав чоловічий голос.

— Якщо кажу вам, то вже повинні вірити.

Тоді чути хрипкий жіночий голос; чимсь він нагадує Жанові-Луї його незнайому вранішню співрозмовницю, що викликала його телефоном. По короткій мовчанці чоловік каже:

— Я вірю вам. Найліпше було б зустрітися о першій годині на Кабанячому перехресті, як пропонує Поль. Місце безпечне й спокійне.

— Я теж так гадаю. Отже, це питання з'ясовано. Ми дізнаємося, хто…

— А крім того, люба моя, — перебив чоловічий голос, — ми повинні наважитись і виробити систему заходів. Так далі тривати не може.

— Скажіть Полеві: завтра вночі о першій годині на Кабанячому перехресті… коли ніщо не перешкодить…

— Ви чогось боїтеся?

— Боже мій, нічого особливого… або ж, радше сказати, усього, через оцих двох молодих дурників…

— Любонько моя, не такий чорт страшний, як його малюють. По-перше, їх тільки двоє. По-друге, вони нічого певного й не знають. Просто бракує їм по одній клепці в голові. Та ще зухвалості багато. Але забудьмо про них. Коли їм надокучить, вони теж облишать нас.

— Не сподівайтесь на це. Листи й телефонний дзвінок могли тільки насторожити їх, а не відстрашити, як ви гадали. Я не згодна з вами. Цей юнак уявляє себе героєм детективного фільму, хоча тут речі набагато простіші.

Знову мовчанка. Грубий чоловічий голос був для Жана-Луї зовсім незнайомий, тоді як жіночий уже мав нагоду чути. Чоловік повів далі:

— І все ж, треба зустрітися з Полем Рето завтра вночі на Кабанячому перехресті, хоча це не дуже безпечно… А що, як ці двоє чи ще хто випадково здибається з ним?.. Я не згоден з вами, що там легко можна буде сховатись. А як вони пронюхають…

— Ну, то й що?.. Хіба у нас нема простішого засобу?..

— Все одно я хотів би, щоб цю зустріч не так легко було вистежити.

— Ваші побоювання перебільшені, голубе мій. Як вони можуть пронюхати? Кажу вам, ви фантазуєте. Вони вважають себе, дуже хитрими, бо вигадали казна-яку хитромудру історію навколо цілком банальної і безневинної справи.

— Безневинної, безневинної, таке скажете. А що, коли все передчасно випливе на поверхню?

— Буде, звісно, прикро, але не страшно. Чим ми ризикуємо?

— Еге, якби то воно так було! Отже, о першій годині наступної ночі на Кабанячому перехресті. Ви цілком певні, що Поль там буде?

— Авжеж, бо це він призначає побачення. Прощавайте. Вимкнете світло, коли виходитимете.

Чути було, як у кабінеті переставили стільця. Відтак хтось зачовгав ногами, наближаючись до дверей.

— Ще одне слово щодо Поля…

Хлопець і дівчина не почули закінчення, бо метнулися навтікача. Перш ніж вийти з підвалу, Жан-Луї швидко посвітив навколо себе кишеньковим ліхтариком. Блимнув на верстат, на купу старих стільців. Праворуч на цементі біля дверей, що вели до двору, — чорніла калюжа. Вони вийшли.

— Почекай на мене хвильку, — шепнув Жан-Луї.

— Що ти хочеш зробити?

— Хочу пересвідчитися до кінця. Щось мені тут не подобається.

— Ти ризикуєш, Жане-Луї.

— Не бійся нічого. Почекай на мене в правому кутку садка. Стріляй тільки в разі небезпеки.

І він повернувся до будинку. Ввійшовши до сіней, знову побачив промінець світла, що пробивався під дверима з кабінету, почув голоси. Здається, згадували Поля, але він не прислухався — дорога кожна мить. Підбіг до дверей, рвучко схопився за клямку, повернув її й щосили наліг плечима на двері.

В кутку садка причаїлася Жакліна, з острахом прислухаючись до темряви ночі. Чому це раптом Жанові-Луї заманулося повернутися до оселі? Адже там люди, їй пригадувалися слова: «Завтра вночі на Кабанячому перехресті… Якщо все буде гаразд»… Хоч би його необережність… ох, що він там робить?.. Знов спало на гадку, що, коли проходила підвалом, помітила якусь переміну в ньому, чогось бракувало там. Звідки та чорна калюжа на цементі?

Цієї миті внизу на бульварі задиркотів мотоцикл. Ага, мотоцикл! У підвалі бракувало мотоцикла… Якщо Жан Луї кликатиме її, чи почує вона його тут?

Дівчина порушила умову: засунула руку до кишені свого костюма, де лежав старий браунінг, і попростувала до будинку. Та раптом сахнулась, побігла назад до своєї схованки. Ні, вона не помилилася, в дверях до підвалу вималювалась людська постать. То був Жан-Луї.

— Ходімо, — мовив він і потяг її за собою.

На якусь мить блимнув ліхтарик, освітив землю біля хвіртки. Ключ лежав на тому ж місці, де кинула його Жакліна першої ночі.

Коли вийшли на стежку, що вибігала з лісу, Жан-Луї зупинився.

— Тут ми можемо бути спокійні. Тепер, Жакліно, слухай.

Він випустив її руку. Вона повільно пішла під шатами дерев.

— Залишивши тебе, — говорив Жан-Луї, — я знову дістався туди. І знову почув, що там сперечаються; так, саме йдеться про суперечку. Але повертався я туди не підслуховувати її, а хотів пересвідчитися. Ці люди, здавалося, справді злякалися мене. Але чому?.. Я тихеньку взявся за клямку дверей, раптово натиснув на неї й наліг плечем на двері. Вони не піддавалися, замкнені на ключ.

Жакліна відчула, як Жан-Луї випростався: якби то було вдень, вона побачила б його іронічну посмішку.

— Що було далі, ти здогадуєшся.

— Не зовсім.

— Розмова в кабінеті Рето тривала далі, мовби нічого не скоїлося, мовби ніхто не пробував відчинити двері. І знову йшлося про побачення з Полем наступної ночі на Кабанячому перехресті. Я застукав кулаком у двері, зчинив гармидер, проте голоси не замовкали. Все стало зрозуміло.

— Магнітофон?

— Присвітив ліхтариком, ретельно все оглянув, ось чому я так забарився. Зверху над дверима, що ведуть до підвалу, — нескладний пристрій. Наскільки я збагнув, він працює так: коли відчиняєш двері, переривається дротина й звільняє один кінець пружини. Пружина випростується й упирається вільним кінцем у платівку, прикріплену на тому самому щитку. Замикається контакт. Магнітофон починає працювати і на ньому крутиться бобіна з нескінченною стрічкою. Я переконався в цьому. Розшукав на кухні електролічильник, вимкнув загальний вимикач — розмова затихла. Увімкнув — вона відновилася.

— Тут щось дуже серйозне, Жане-Луї. Яка в них мета? Заманити нас у пастку?

— Очевидно. Завваж, що для побачення не визначається ніякої дати. Перша година завтра вночі — і все. Отже, їм залишилося тільки терпляче щовечора перевіряти, чи ніхто не заходив у будинок. Тепер можна зробити висновок, що завтра вночі, з вівторка на середу, десь близько першої години наші герої…

— Наші вороги, — поправила дівчина.

— … Чекатимуть нас на тому місці. Дві деталі викликали в мене підозру. По-перше, це наголошування на часі й місці, запропонованому Полем. Робилося так з метою поінформувати нас більш-менш правильно. Хоч би в яку пору ночі ми проникли до будинку Рето. Водночас безнастанне повторювання імені Поля виглядає, як принада. По-друге, вони перебільшують нашу роль і применшують важливість цієї справи.

— Справжня пастка.

— Більше того, мене насамперед приголомшив…

— Ритм розмови?

— Так. Кожний із співрозмовників точно знає, коли йому треба говорити. Без заїкання й вагання. Складається враження, що цей діалог відрепетирувано заздалегідь.

— Що ж нам робити?

Він довго роздумував, перебирав у голові різні варіанти.

— Чи багато є шляхів, якими можна дістатися до Кабанячого перехрестя, Жакліно?

— Перехрестя в лісі. Туди можна дійти пішки лісовою стежкою або на моторолері шляхом.

— Було б найкраще, якби ми вийшли на перехрестя з боку лісу.

Обговоривши з дівчиною свій план, юнак провів її додому.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Цей лист прийде до Агати Каз з вечірньою поштою наступного вівторка.


«Персак, понеділок,

вісімнадцятого серпня 1957 року.

Люба тітонько!

Твій лист справив мені велику, дуже велику приємність. Скажу тобі, що він ще раз засвідчив твою щирість.

Ти стільки піклувалася про нас з Анрі, тому неважко здогадатися, що ми цілком полонили твоє серце. Повір, ми вдячні тобі й любимо тебе.

Ми з Жаном-Луї раді були дізнатися з твого листа, що ми добре розуміємо одна одну. Мій наречений, прочитавши листа, дуже зрадів твоїй увазі до нього. Прохав передати, що напише своєму батькові листа, де пояснить йому, що ти не засуджуєш тих, хто ходить без капелюха.

Мила тітонько, твоя любов така прониклива! Ми зрозуміли з твоєї дописки, що ти про дещо здогадуєшся. Ми не сказали тобі нічого насамперед тому, що це звичайнісінька розвага, і потім не хотіли, аби ти хвилювалася. Вчинивши так, ми не мали найменшого наміру ховатися з якимись таємницями. Безперечно, ми зробили помилку, бо бачимо, як ти нині хвилюєшся. Але прошу тебе, не турбуйся.

Будь спокійна, тітонько, твоїй небозі і її майбутньому чоловікові не загрожує ніяка небезпека. Адже тут нема нічого страшного. Важко написати тобі про все в листі, розповім, коли зустрінемося. Ото буде сміху!

Це станеться скоро: Жан-Луї повертається до Парижа наприкінці серпня, а я маю намір приїхати туди в середині вересня. І знову проситиму в тебе притулку. Разом з тобою визначимо дату нашого весілля, яке, гадаю, відбудеться десь у першій половині жовтня. Найзручніше було б у суботу, дванадцятого жовтня, Жан-Луї має на прикметі двокімнатну квартиру в п'ятому районі столиці, вона звільниться першого жовтня. Слід скористатися нагодою. Ось чому ми ще раз переконуємось, що не слід зволікати з весіллям. Бачиш, люба тітонько, всі шляхи ведуть до щастя в цьому світі, де ми поводимося завбачливо й розсудливо.

Нам залишається побажати тобі прожити не менше за Жерома Гепра, чиє сторіччя ми відзначатимемо наступної суботи. Це буде найважливіша подія тижня. Зранку на його честь відправлять месу в церкві, пополудні гостюватимемо в нього дома. У неділю о першій юдині — бенкет, який організовує персакський ювілейний комітет. Відбудеться він у великому залі готелю «Дю-Марше». Ми теж сподіваємось туди потрапити.

Ось такі останні персакські новини. Справа Рето, про яку ми тобі лише натякнули, відійшла на задній план. Про неї більше не думають і не говорять.

До побачення, люба тітонько. Жан-Луї приєднується до палких поцілунків твоєї небоги.

Жакліна Каз»


Агата згорнула листа й акуратно вклала його в конверт.

— Еге ж, мої ягняточка. Ви мене не одурите.

Вона підійшла до секретера, відчинила дверцята й натиснула на кнопку. Висунулась потайна шухляда. Агата поклала Жакліниного листа до інших, що лежали гам. Засунувши шухляду, сіла в крісло, дістала папір і заходилася писати.

Її рука несподівано зупинилася, тоді підвелася вгору. Агата задумалася, піднесла ручку до губів, ніби губну помаду. Порвала на дрібні клаптики аркушик паперу, на якому починала писати, взяла інший. Потім пошматувала ще один, другий, третій. Взялася писати на четвертому, та незабаром і його спіткала така ж доля.

— Ох, і мука! — пробурмотіла вона.

І, зібравши клаптики, вийшла з кімнати. Як усі самотні люди, Жаклінина тітка полюбляла говорити сама з собою вголос:

— Коли вже натхнення десь блукає, то підемо й ми блукати.

Вона вдягла капелюшок, вуалетку, чорні рукавички, накинула на плечі хутряну шубку, схопила в руку сумочку й парасольку. Замкнувши квартиру, збігла сходами вниз. Це була якраз та пора, коли вулиця вирувала людьми: з роботи верталися робітники, а господині поспішали скуповуватись на вечерю.

Навпроти кав'ярні стояв газетний кіоск.

— Маю для вас, пані Каз, одну книжку, — сказала продавщиця, подаючи їй ще й газету.

Стара панна заплатила за газету й за детективний роман. За кілька кроків від кіоска, на порозі кав'ярні зустрілася з одним диваком, який чомусь трохи розгубився, побачивши її.

У касі кав'ярні сиділа господиня й читала. Вона підвела очі від книжки:

— Добридень, пані Каз.

Господар, що витирав прилавок, теж кинув, не глянувши на неї:

— Добридень, пані Каз.

— Добридень, панове, — відповіла вона. — Прошу вас, будьте ласкаві, дайте мені пачку поштових марок, телефонний жетон і коробку сірників.

Господиня всміхнулася.

— Будь ласка, пані Каз, я для цього й сиджу тут. Новий? — показала на роман, який Агата тримала пі пахвою.

— Щойно купила. Пізніше дам і вам почитати.

— Дякую, охоче почитаю. Я один щойно закінчила, дуже добре скомпонований, ось переконаєтеся, дам його вам. Цей теж непоганий. Навіть ви не відгадаєте, хто тут злочинець, не дочитавши до отої сторінки.

Вона показала книжку, що тримала в другій руці.

— Ви не так-то й помилилися: аж на дев'яносто сьомій сторінці я все розгадала, — відповіла стара панна Каз, прочитавши заголовок книжки. — Чудовий роман, маєте слушність.

— О, то ви вже читали його, — розчаровано мовила господиня.

Відчинилися дверцята телефонної кабіни. З неї вийшла білява гарненька дівчина.

— Пані Каз, ідіть, уже звільнилася, — сказала господиня.

— Скільки я вам винна?

Стара панна поклала на мармурову підставку банкноту на п'ятсот франків. Взяла решту й попрямувала ю телефонної кабіни.

— Шерлокоманка, — простогнав один завсідник кав'ярні, коли Агата Каз причинила за собою дверцята.

За столом у кутку кав'ярні сидів чорнявий з наїжаченим чубом юнак. Біля нього сіла білява дівчина, яка допіру вийшла з телефонної кабіни. Вони стали жваво перешіптуватися. Коли Агата Каз вийшла з кабіни й пройшла повз молоду пару, обоє замовкли, тільки прополи її поглядом. Під лівою пахвою вона затиснула газету й книжку, в лівій руці тримала сумочку, а в правиці парасольку, мовби царський скіпетр.

— Пані Каз, ви встигли вже поговорити? — водночас спитали господар і господиня.

— Так, так, — машинально відповіла вона, думаючи про щось інше. — До побачення.

На порозі Агата Каз спохопилась, оглянулася, зміряла поглядом завсідника й кинула йому:

— Шерлокоманка вітає вас.

І гордовито вийшла.

У кутку голосно й весело засміялася білява дівчина, їй сподобався сторопілий писок п'янички.

— Еге ж, уколола вона вас! — озвався й господар.

І всі засміялися, навіть той, зі сторопілим писком.


Персак тієї ж ночі. На церковній вежі щойно вибило один раз. Північ.

Жакліна й Жан-Луї гамірливо, зовсім не ховаючись, готувалися до нової операції. В касках і комбінезонах, дуже заклопотані, вони бігали то від будинку до моторолера, то від моторолера до будинку, весь час перемовляючись. Кілька разів Жан-Луї запускав мотор моторолера.

— Боюся, чи не перестарались ми, — сказала Жакліна, сідаючи на сідло позад Маршана.

Жан-Луї не відповів, тільки знизав плечима й дав газ.

Промчали Верденським бульваром. Узявши праворуч, виїхали на автостраду, яка випиналася хребтом під колесами моторолера. Промчали з кілометр і в сяйві фар побачили кущ, що бовванів обіч шосе: він правив за сигнал про перший поворот ліворуч. А на другому кілометрі вони мали звернути з шляху.

Якийсь мотоцикліст, що гнався за ними від самого Персака, за поворотом нараз піддав газу — випередив їх.

Маршан зауважив, що задній підфарник у нього не засвічений.

Сьогодні пополудні він з Жакліною вже оглянув цей шлях. Вони визначили місце, де мали звернута праворуч і поїхати вузеньким путівцем під лісом. В'їзд на нього перекривав білий шлагбаум.

За п'ятсот метрів від другого кілометрового стовпа, посеред повороту, стояв знак, що попереджав про небезпеку. Тут шлях проглядався лише на кільканадцять метрів. Поряд із знаком, що вказував на поворот, стояв ще один — дорога пошкоджена. За крутим поворотом починався стрімкий спуск. Жан-Луї розумів, що ця ділянка дуже підступна. Але він лише злегка загальмував і помчав далі, бо дорожив кожною секундою. Очі йому засліпило різке сяйво фар зустрічного авто, що підіймалося вгору. Вимкнув фару, аби не засліпити шофера, що вів зустрічного автомобіля. Той, мигнувши яскравими фарами, теж погасив їх, увімкнув підфарники. Жан-Луї розгледів, що назустріч йому йшов великий, грузовик.

За спиною в них гуркотів чийсь моторолер, його яскраве світло добре освітлювало шлях і для Маршана. Та коли Жан-Луї збирався розминутися з грузовиком; його несподівано випередив отой занадто сміливий мотоцикліст, що їхав за ним. Вклинившись між Маршаном і зустрічною автомашиною, він обом їм перетяв дорогу. Щоб уникнути зіткнення, Жан-Луї притиснув свого моторолера до правої обочини. А коли зухвалець зник за поворотом, звернув із шляху й поїхав травою. Об'їхав білий шлагбаум і сховався в темряві лісу. За якихось двадцять метрів зупинився. Не вмикаючи світла, хлопець з дівчиною закотили моторолера в гущавину. Тепер, згідно з їхнім планом, мали пробиратися лісом пішки.

Вони з острахом думали, що десь там, на перехресті двох доріг, їх підстерігала небезпека. Проте й не збиралися відступати. Мали намір зробити лісом чималенький гак і вийти на перехрестя з другого боку. На цьому й закінчувався їхній заздалегідь вироблений план, а далі починалося загадкове.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Рівно о тридцять сьомій хвилині на першу сонну тишу в жандармерії несподівано порушив протяжний дзвінок. Двоє жандармів, які щойно задрімали, рвучко схопилися й кинулися до вікон. Дзвінок задзеленчав удруге. Хтось кулаком гамселив у двері. Зрештою відчинилося одне віконце.

— Що там таке? — спитав хрипкий голос жандарма.

Внизу відгукнувся якийсь чоловік:

— Тяжкий нещасний випадок!

Жінка додала:

— Є мертві.

— Почекайте, зараз вийдемо.

З'явилося двоє жандармів, один з них — єфрейтор.

— Далеко? — спитали вони.

— Менше ніж три кілометри. Розбилися мотоциклісти. Ми можемо підвезти вас туди в моєму авто, щоб ви вчасно встигли.

— В якому саме місці? Треба викликати швидку медичну допомогу.

— Але ж вони мертві…

Авто, в якому повсідалися жандарми, рушило з місця. Та за якусь чверть години до жандармерії знову подзвонили. До вікна підійшла дружина єфрейтора.

— За три кілометри звідси стався нещасний випадок, — сказали їй.

— Моторолер? — перепитала дружина жандарма, показавши рукою в той бік, куди поїхав автомобіль з жандармами.

— Так.

— Жандарми вже поїхали туди. Ви, напевне, зустрічали автомобіль «2СУ»?

— Авжеж. Чи не хочете щось передати їм? Ми повертаємося туди.

— Спасибі, але нема чого передавати.

І моторолер, на якому сиділо двоє, зник у темряві. Гудіння мотора затихло вдалині.

Місце, де сталося нещастя, освітлювали фари «2СУ». На правій обочині дороги в траві виднілась довга борозна: гальмували. Моторолер перелетів через кювет. Метрів зо два дротяної огорожі, що тяглась понад дорогою, вирвано. На землі розпростерся чоловік з перерізаним дротиною горлом. Удар в огорожу, очевидно, був страшенним. Труп лежав під стовпцем з табличкою: «Полювати заборонено». На моторолері був номер департаменту Сена. Біля перевернутого саквояжа лежала жіноча сумка.

— З двох загиблих тут лише один, — дивувалися Жандарми. — А де ж другий?

— А хіба ми говорили про двох?

— Пані Клеман, ви сказали: «Мертві».

— Пробачте, то я, либонь, з переляку.

Не забарилася й швидка допомога, а за нею зразу ж з Персака над'їхав ще якийсь моторолер і зупинився між двома авто. З нього встали Жакліна й Жан-Луї і підійшли до гурту.

— Ми, здається, з вами щойно зустрічалися? — зауважив невпевненим голосом єфрейтор, дивлячись на юнака та дівчину.

Коли санітари з ношами минали їх, Марі-Роз Клеман відвернулася.

— То не з вашим «2СУ» ми розминулися, коли їхали до жандармерії повідомити про нещастя? — звернувся Жан-Луї до Дельмара. Однак він і не натякнув на те, що хвилин з десять тому здалеку бачив, як їхнє авто мчало до Персака.

Зачувши дивний звук, що роздер несподівано нічну тишу, Жан-Луї тоді був сказав Жакліні: «Ніби десь лист бляхи гепнув на землю». Вони якраз ступили на лісову стежину. Заховавши моторолера в заростях, вирушили пішки до Кабанячого перехрестя. Жан-Луї йшов мовчки. Та за кілька хвилин не стерпів і промовив:

— Треба все з'ясувати.

— Ти думаєш про той дивний брязкіт?

— О цій порі мало автомобілів проїздить дорогою. Може, комусь потрібна допомога?

— Можна дістатися пішки аж до огорожі, що над дорогою. А звідти лісом підемо на Кабаняче перехрестя, — пояснила дівчина.

Обоє не висловили до кінця своєї думки. Либонь, нещасний випадок трапився десь там, на шосе, яким вони мали їхати, коли б хотіли дістатися моторолером до перехрестя. Хлопець і дівчина повернули й попростували до шляху. Саме в ту мить вони помітили «2СУ», що мчав до Персака.

Нещасний випадок стався за триста метрів од повороту, якраз не доїжджаючи до путівця, що вів до Кабанячого перехрестя. За поворотом автострада ширшала й стелилася схилом униз, обабіч обсаджена акаціями. Очевидно, мотоцикліст мчав тут з дуже великою швидкістю. І не було сумніву, що смерть настала відразу.

Швидка допомога від'їхала, жандарми знову підійшли до моторолера. Єфрейтор став розглядати документи, які знайшов у кишені в потерпілого: Жорж Андре, народився 1933 року в Бержераку. Моторолер належав Поліні-Марі Дюваль, 1938 року народження. Документи парижанки Дюваль лежали в жіночій сумці, що випала з саквояжа. У ній знайшли тридцять п'ять тисяч франків.

— Ви цілком упевнені, що на землі лежала тільки одна жертва?

— Запевняю вас, — відповіла Жакліна й додала: — Принаймні тоді, коли ми нагодилися сюди.

— А ви нам сказали про мертвих, — не вгавав єфрейтор, обернувшись до Дельмара.

— Це — я, — озвалася Марі-Роз Клеман. — Розумієте, з переляку чого тільки не наговориш… Я ж пояснювала, що була приголомшена.

Втрутилася Жакліна:

— Ця панна… Дюваль могла бути лише поранена. Може, спробувала шукати допомоги?

— В такому разі ми неодмінно її десь би зустріли, — проказав Дельмар.

— У кожному випадку, вона мусила б іти тільки в напрямку Персака, — докинула Марі-Роз Клеман.

А Дельмар:

— І ми наздогнали б її, бо ж їхали до містечка.

— Чи не лежала вона на землі, коли ви під'їхали, пані Клеман? — доскіпувався жандарм. — Адже ви побачили два трупи на землі? Однак, можливо, дівчина тільки на якийсь час знепритомніла, а потім, коли ви поїхали, очуняла?

— Гаразд, час покаже, — урвав суперечку єфрейтор.

Розповідаючи, як цей моторолер обігнав їх на повороті, Жакліна так і не змогла з певністю сказати, скільки осіб на ньому їхало — дві чи одна. Замовкнувши, вона помітила, що Жан-Луї відійшов від гурту. Він ходив від акації до акації понад шляхом, перетяв упоперек. Шосе, повернувся назад, наблизився до огорожі, де сталося нещастя, присвітив кишеньковим ліхтариком, пильно обстежив її і знов попростував до дерев, світячи поперед себе. Вона теж повільно відійшла від жандармів, пані Клеман та Дельмара.

— Жане-Луї, як ти гадаєш, пасажирів було двоє чи один? — спитала вона півголосом.

— Здається, один. Та це не головне. Питання про сьогоднішнє побачення вже відпадає.

Тон, яким він вимовив останні слова, здивував її. Однак дівчина не встигла більше ні про що запитати, бо до них підійшов із записничком у руках єфрейтор.

— О котрій годині, на вашу думку, сталося нещастя? — спитав жандарм.

— Я й не глянув на годинника.

— Гадаю, десь незадовго до пів на першу, — Марі-Роз Клеман теж підійшла до них.

— Точніше, було двадцять шість хвилин на першу, — додав Дельмар. — Принаймні на моєму годиннику.

— По-моєму, трохи раніше, добродію, — кинув Жан-Луї.

— Ви їхали з Персака, пане Маршане? — допитувався жандарм.

— Так.

— Однак ми не зустрічали вас на шляху, — зауважив Дельмар.

— Ми зупинялися в лісі. Саме тоді ви проїхали повз нас.

— Розумію… — почала була Марі-Роз Клеман, та Жан-Луї різко перебив її:

— Нічогісінько ви не розумієте.

— Будемо вважати, що нещастя сталося десь о п'ятнадцятій хвилині на першу, — підсумував єфрейтор.

Жандарм, що присвічував ліхтариком на єфрейторовий записничок, націлився снопом яскравого Світла в обличчя Жана-Луї, але той відвернувся.

Молода пара всілася на моторолері. За всю дорогу до Персака Жакліна так і не почула жодного слова від Жана-Луї. І тільки тоді, коли він загальмував під блакитним парканом, нарешті лагідно промовив:

— Жакліно, треба діяти дуже обережно, про що ми вже говорили вчора… чи то пак позавчора, бо вже ось-ось ранок.

Він мав спокійний і впевнений вигляд.

— Нова подорож, Жане-Луї?

— Сьогодні ж. І навіть, — він завагався, але таки доказав, — якщо ти не вважаєш, що це абсолютно неможливо, я волів би заночувати у твоєму домі.

— Думаєш, що тут будеш у більшій безпеці?

— Я догадуюся, Жакліно, що ти маєш на увазі. Та про яку безпеку може йти мова? Нам усюди загрожує небезпека. Скажу відверто, що ми є для когось небезпекою, ось чому й нам загрожують.

Жакліна слухала його недовірливо, а він наполягав:

— Вони ладні на все.

— Ти маєш на оці той нещасний випадок?

— Жахливо, Жакліно! Я винен у смерті людини.

— Ходімо, Жане-Луї. Замкнеш моторолера в сараї або ще краще — я допоможу тобі закотити його в підвал, там двері надійно замикаються.

Так вони й зробили. А потім піднялися до кабінету покійного Жакліниного батька.

— Я ніколи не прощу собі сьогоднішнього вечора, — бідкався хлопець. — Людина загинула.

— Жане-Луї, я теж винна. Але ж не ми вбивці!

— Мерзотники! — вибухнув він гнівом. — Тепер починається бій між ними й мною.

А дівчина подумала: «Ними й нами». Він довго дивився на неї. Нарешті мовив:

— На стовбурі акації, яка росте перед тією борозною, що проорав моторолер, на рівні мого обличчя є дряпини. І здається, зовсім свіжі, причому з боку Персака. То не моторолер порвав дротяну огорожу.

— Чому ти так гадаєш?

— Ми зможемо все перевірити вдосвіта, коли будемо виїздити з Персака. На стовпці огорожі я помітив дивні позначки — огорожу розривало ломом. Дроти огорожі не різали, а рвали. Не думаю, що гілля акації або огорожа стали причиною смертельної рани. На автостраді немає сліду, який би свідчив, що мотоцикліст гальмував. Перший слід від гальмування помітно аж у траві. Наприкінці скісної борозни в пом'ятій траві — калюжа мастила. Ось тут і розбився моторолер, а не в огорожі, де він лежав, коли ми надійшли. Моторолера й загиблого перетягнуто туди від калюжі мастила. Це наводить на думку, що дірку в огорожі зроблено заздалегідь. Мені видається, що пригода відбулася так. Один з убивць, — еге ж, мова йде про навмисне вбивство, — вистежував нас. Він, напевне, причаївся десь біля твого будинку або неподалік від автостради й спостерігав за нами. Там багато місць, де можна сховатись, та й ми не дуже таїлися. І ось ми вирушили в напрямку Кабанячого перехрестя. Він дав нам від'їхати. Чи пригадуєш великого мотоцикла, що випередив нас біля другого кілометрового стовпа? В нього ззаду не горів підфарник і не видно було його номера…

— Мотоцикл Рето! — вигукнула Жакліна.

— Авжеж, Рето, — підтвердив Жан-Луї. — Всюди ті Рето. Отож невідомий мотоцикліст спершу пропустив нас уперед. А коли ми поїхали автострадою, він випередив нас і помчав до свого співучасника чи співучасників. Убивць було щонайменше двоє. І ось тоді вони спішно приладнали свій пристрій. Але тим часом відбулися дві події. Якийсь бідолаха-мотоцикліст випередив нас на повороті, коли ми розминалися з грузовиком. Потім ми звернули з дороги. А той щодуху покотив далі. Злочинці вирішили, що то ми.

— Невже вони не знали про другого мотоцикліста?

— Кажу вам, злочинець, що їхав за нами, навмисне тримався від нас за кільканадцять метрів. А той сердега їхав попереду, і наш переслідувач, зосередивши всю увагу на нас, його не помітив. Нещасний, випередивши нас, піддав газу. Саме тут після Персака починається добра дорога, де можна розігнатись. А коли доїхав до акації, на якій я помітив потім дряпини, то врізався в перетягнутий впоперек шляху дріт, який перетяв йому горло… То міг бути дріт або чорна нейлонова жилка. Одним кінцем він, очевидно, був прив'язаний до акації і лежав на шляху до вирішального моменту. З другого боку шляху хтось тримав його в руці. Вбивці сиділи в засаді напоготові. На іншій акації, що з другого боку шосе, теж є подібна дряпина. Отож дріт раптово було натягнуто й намотано на цю акацію. Він перетинав шлях трохи навскіс і став своєрідним різаком. Тому моторолера закинуло аж через кювет. — Жан-Луї кілька хвилин помовчав. А відтак додав: — Якби ми цього вечора нікуди не поїхали, він жив би.

Дівчина помітила на обличчі Жана-Луї втому. Та ось він вигукнув:

— Я впіймаю їх!

— Тихіше, Жане-Луї! Пані Перрен…

Вони прислухалися. Дівчина навшпиньках вийшла в передпокій. Там було темно. В кімнаті пані Перрен не світилося. І вона знову повернулася до хлопця.

— Чи було їх на моторолері двоє? — повів він далі. — Гадаю, що ні. А коли б друга особа — на їхню думку, ти — лежала непритомна після аварії на землі, то вони б її добили десь між тим, як тут проїздив «2СУ», і нашим приходом. А потім затягли б у ліс. Хіба злочинці дозволили б утекти свідкові?

— Що ж було далі? — брала цікавість дівчину.

— Розслідування покаже.

— Хіба буде розслідування?

— Напевне, так. Сподіваюся, що єфрейтор і жандарми здогадалися, чому я розглядав дерева, огорожу й кювети.

— А що ми робитимемо?

— Я ж казав, виїдемо на кілька днів з Персака. Сюди повернемося в суботу. Скажеш пані Перрен, що ми їдемо в Канталь.

— Ти не думаєш, що перевірка документів загиблого й власниці моторолера може дати нові факти?

— Сумніваюся. Особливо, для нашого плану.

— Ти помітив, у що був зодягнений загиблий?

— Жандарми теж завважили, що в нього не було ні каски, ні іншого спорядження. Тільки штани й куртка.

— Убивці могли його пограбувати…

— Можливо. Розслідування покаже.

— А якщо заарештують злочинців?..

— Тим краще для нас, Жакліно. Наше завдання полегшиться. Правда випливе наверх.

— Без нашої участі?

— Тим гірше… тобто тим краще.

Домовилися виїхати з Персака о пів на дев'яту. Дорогою десь зупиняться, й Жан-Луї зателефонує батькові. В Персаку він цього робити не хотів.

А тут вони скажуть Марі Перрен, як і всім решті, що їдуть на дводенну екскурсію до Канталя, Орійяка, Сен-Флура.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


— Алло!.. Так, так, це — я… Так, слухаю… З ким маю честь? Усе зрозумів, але запитую, хто ви? А чому б я не міг поцікавитися?.. Вірити вам? Розумію, розумію, я знайомий з багатьма людьми. Навіть друзі зичать мені добра. Але чи слід нам продовжувати цю розмову?.. В такому випадку це цілком можливе. Та чи не могли б ви пояснити детальніше?

Лівою рукою він затулив трубку й тихенько покликав: «Сюзанно, Сюзанно!» Пані Маршан підійшла до чоловіка й узяла з його рук трубку. В ній лунав жіночий голос: «.. зрозумійте, можливі ускладнення». — «Чого ви хочете від мене?» — кинув Жорж Маршан. «Я ж сказала: зустрічі, побачення». — «У мене?» — «Бажано сьогодні ж уранці», — наполягав голос незнайомої. «О котрій годині?» — «Ну, десь за півгодини». — «Отже, чверть на одинадцяту». Якусь мить незнайомка мовчала, а потім додала: «Гаразд, я прийду». — «Чекатиму на вас», — відповів старий Маршан. Незнайомка поклала трубку.

— Що там ще за історія, Жорже?

— Скоро дізнаємось.

— Автор анонімних листів?

— Можливо.

— Але ти не віриш?

— Тон був зовсім не погрозливий.

Знову задзеленчав телефон. Трубку взяла пані Маршан. Цього разу викликали з міжміської. Телефонував Жан-Луї. Розповідав, що почуває себе добре, Жакліна також. «Не надсилайте нам листів у Персак, ми на кілька днів його полишили. Жакліна просить, щоб ти сповістила її тітку. Тато дома?» — «Він теж слухає», — відповідала мати. «Ми виїхали з Персака трохи помандрувати. Я напишу татові, щоб знав про все детальніше. Нас розгадали…» — «Почекай, тато щось хоче тобі сказати…»

— Добридень, Жане-Луї. Кажеш, вас розгадали?

— Здається, вийшла помилка, тату.

— Можливо, ми теж матимемо деякі новини для тебе. Чекаю на одну гостю.

— На кого?

— Скажу, коли побачуся з нею. Очевидно, хтось із тих, хто «доброзичливо» ставиться до нас.

— Зрозумів. Ми зараз за тридцять два кілометри від Персака. Ночуватимемо в Манді. Завтра поїдемо в Горж дю Тарн. Сьогодні можеш телеграфувати до запитання в Манд, а листи надсилай до запитання в Мійо. В суботу вранці вертаємося до Персака. Передай це тітці.

— Гаразд. Чи не зможеш зателефонувати нам сьогодні десь між першою й другою годинами?

— Ні, ми влаштовуватимемося. Потурбую тебе о пів на третю.

— Добре. До побачення.

— Ще одне слово: Персак не знає про наш маршрут. Ми сказали, що поїхали в Орійяк і Сен-Флур. Так ліпше.

— Розумію.

Жан-Луї, вийшовши з кабіни, заплатив за телефонну розмову й повернувся на терасу до Жакліни. Дерева, що стояли на майдані, кидали густу тінь аж на дах кав'ярні. Майданом безперестанку снували перехожі. Дві жінки котили поперед себе дитячі візки й про щось перешіптувалися. По другий бік майдану навпроти «Гранд-отель дю Міді» якийсь мисливець і кельнер напихали різними речами багажник кадилака.

— Ну що, Жане-Луї?

— Доручення виконано, Жакліно. Твоя тітка дізнається про зміну адреси. Маємо телефонувати татові пополудні. Я зрозумів, що він чекає візиту загадкової гості, яка має щось спільне з нашою справою. Зараз я розрахуюся, й ми підемо звідси. Офіціанте!

У цю мить Жакліна помітила знайому дівчину й вигукнула:

— Марі-Поль!

Та озирнулась.

— І треба було їхати аж сюди, щоб побачитись з тобою, — вигукнула дівчина.

— О, як я рада погомоніти з тобою, Марі-Поль! Ну, як, склала іспити за перший курс?

— Бач, я опинилась аж тут. А ти?

— А я познайомлю тебе з Жаном-Луї, моїм нареченим.

— Ми з Жаном-Луї Маршаном знайомі, — вклонилася та.

— Ми вже зустрічалися, Жакліно, невже ти не пам'ятаєш? — пояснив Жан-Луї, тиснучи руку дівчини.

— Правда, тоді ще з нами був Анрі. Ми вчилися на підготовчих, — згодилася Жакліна.

— Я рада дізнатися, що ви одружуєтесь, — злегка всміхнулася Марі-Поль. — А як ся має твій брат? Я одержала листа від нього. Він збирається повернутися до Франції наприкінці року.

— Він приїде набагато раніше, Марі-Поль. Адже мусить бути він на моєму весіллі, що відбудеться на початку жовтня.

— Твоє весілля в жовтні? Ваше теж, звичайно? — розгублено зиркнула вона на Жана-Луї.

Жан-Луї якусь мить подумав і вигукнув:

— Слово честі, правда! Якщо Жакліна доти не передумає.

— Я саме збиралася писати Анрі, — промовила Марі-Поль. — А тепер, бачу, що скоро зустрінемося.

Вона підняла ліву руку, що висіла на черезплічнику.

— Що з тобою скоїлося? — запитала Жакліна. — Ти могла б завітати до мене в Персак. Адже ти знаєш мою адресу.

— Думала зробити тобі сьогодні сюрприз. Але ця пригода з моторолером…

І знову ворухнула лівою рукою. Правицею доторкнулася пов'язки на голові.

— Нещасний випадок? — спитала Жакліна.

Марі-Поль була справді вродлива дівчина. Висока, струнка, чорнява, ясноока, з довгастим, трохи суворим засмаглим обличчям. Вона була в акуратній жовтій сукні.

— Нещасний випадок? — перепитав Жан-Луї.

— Якщо хочете, так.

— Тебе скалічено, сердешна. А коли це сталося?

— Годин з дванадцять тому. Дозвольте, — вона сіла біля столу. — Як бачите, любі мої, одне моє крило зараз пошкоджене.

— Чого ви бажаєте?

— Як і ви, шоколаду.

Жан-Луї покликав офіціанта. По той бік майдану чорний кадилак зрушив з місця.

— Що трапилося, Марі-Поль?

— Був у мене моторолер…

— Бідолашна моя. Його дуже потовкло?

— Його? Не думаю, але ось мене…

Вона зітхнула.

— Вас звати Марі-Поль? — спитав Жан-Луї.

— Здається, так мене називають, і я відгукуюсь на це ймення, але… — вона трохи помовчала й повела далі: — але хоч вірте, хоч ні… Я народилася передчасно в рідному селі матері, де вона гостювала. Баба-повитуха, свідки й секретар мерії, — напевне, зайшовши в змову, — записали мене всупереч материній волі Поліна-Марі. Ото відтоді я відмовляюся відповідати на це ім'я. Мати хотіла, щоб я була Марі-Поль, я й лишаюся для всіх Марі-Поль… Це все ж не так претензійно, як, скажімо, Марі-Шанталь.

— Марі-Шанталь — так звуть мою кішку.

— Ой, пробач! Я ненавмисно. Гарне ім'я, але тільки для кішки, — дівчина всміхнулась. — Але ж треба розуміти, що всі не можуть бути собаками чи кішками.

Жанові-Луї не терпілося дещо вточнити.

— Тепер я готовий до всього. Ваше прізвище…

Але вона не дала йому докінчити.

— Мій дід по матері, як і всі його предки, називався Андре. Андре — трохи грубувате прізвище. З другого боку, мій дід по татові звався Дюваль. Це прізвище дуже поширене. Мої тато й мама вирішили записати кількох своїх дочок Дюваль-Андре. У майбутньому можна було б писати трьома словами з маленьким «д», що дало б: дю Валь-Андре. Але, на жаль, у мене немає рідного брата. Є тільки брат у перших з боку матері, прізвище його — Андре, звуть — Жорж.

— Якщо я добре розумію, — не вгавав Жан-Луї, — у ваших документах записано: Дюваль Поліна-Марі.

— Від вас нічого не втаїш.

Тоді здивовано вигукнула:

— А звідки ви знаєте?

Жакліна хотіла була щось сказати, та Жан-Луї випередив її:

— Ви ж самі увільнили нас від зайвих розпитів, навпростець сказавши, що… ім'я ваше — Поліна-Марі, а не Марі-Поль.

— О, спасибі за відвертість.

— Та це ще не все. З вашим моторолером минулої ночі стався нещасний випадок.

— З моторолером? Хто вам сказав?

— Ви ж самі. Я не жартую.

— Мій моторолер справді став співучасником однієї пригоди. Проте він не потрапляв ні в яку аварію.

Жан-Луї зауважив, що цього разу вона говорить серйозно. Ледь помітно кивнув Жакліні, щоб вона притримала язика.

— Слухаючи тебе, я, здається, стала дещо розуміти, — проказала Жакліна.

— Та й те, що зі мною сталося, я не можу розглядати як нещасний випадок…

— Розкажи ж, що скоїлося.

— З умовою, що ви не перебиватимете. Тож слухайте. Я поверталася з Піренеїв… Смієтесь?.. Я могла б сказати, що їхала з Альп, якщо хочете. Однак це була б неправда.

— Авжеж, ви поверталися з Піренеїв…

— Отож, з Піренеїв. Одне слово, їхала до Парижа й накинула гак, щоб завітати до однієї подруги в Персаку… Дуже доброї моєї подруги… А втім, ви обоє її знаєте… Та не хотіла приїхати до неї ввечері, ось чому вирішила заночувати тут, у «Гранд-отель дю Міді». Повечерявши, пішла в кіно. Про фільм розповідати вам не варто. Досить сказати, що йшла туди пішки й верталася також пішки. Підійшовши до готелю, я раптом помітила якогось типа, що длубався біля мого моторолера. Я зразу кинулась до нього, але він уже запустив мотор. Хоч я підходила до нього ззаду, однаково він помітив мене й натис педаль, щоб утікати. Я хотіла вхопити його. Та він навідліг ударив рукою мене в обличчя, колесо наїхало мені на ногу, педаль розпорола холошу й трохи обдерла ногу. Я втратила рівновагу й упала лівим плечем на землю, подряпала собі лоба. Готельний сторож викликав лікаря. Той зразу прибіг. Сьогодні вранці він знову перев'язав мені голову й дозволив добиратися додому. Вчора ввечері, коли я чекала на лікаря, зателефонувала до жандармерії. У своїй сумочці я забула документи й гроші — тридцять п'ять тисяч франків. Та поки що нічого не вдалося з'ясувати. Тепер ви знаєте, яка пригода сталася зі мною.

— Принаймні не більше за вас. Якщо у вас немає грошей..:

— Спасибі, один день переб'юся. Чи не маєте цигарки?.. Дякую. Я вже зателефонувала батькові.

— А що з вашим братом? — спитав Жан-Луї.

— З братом? Яким?

— Братом у перших, Жоржем Андре?

— А ви його знаєте? Чому ви питаєте про нього?

— Особисто ні. Але його прізвище в ваших устах вразило мене.

— Чому? — здивувалася вона.

Цього разу відповіла Жакліна, якось вимушено:

— Я так зрозуміла, нібито він теж їхав з тобою.

— Та що ти! Жорж зараз у війську, на щастя. Правда, на тому тижні приїздив у відпустку, гостював у моєї тітки, що мешкає у Вандеї. Але не бачу в цьому ніякого зв'язку з моєю мандрівкою. Ви щось знаєте?

Вони мовчали.

— Чому не відповідаєте, що за ґедзь укусив вас?

— Скажу вам лише, — поволеньки мовив Жан-Луї, — що вчора тут з'явився якийсь Жорж Андре.

— Ви жартуєте?

На допитливий погляд товаришки Жакліна похитала головою.

— Це ще нічого не доводить. Андре, як і Дюваль, — досить поширене прізвище.

— Вибачте, Марі-Поль, але такий збіг обставин… Наче сон… Наша зустріч і решта все… Як вам пояснити? Приготуйтеся почути недобру звістку, якщо ви ще досі нічого не знаєте. Ваш моторолер…

— Що з ним? — вигукнула нетерпляче дівчина.

— Минулої ночі поблизу Персака якийсь моторолер потрапив у дуже тяжку аварію. Знайдено документи на ім'я Поліни-Марі Дюваль та Жоржа Андре.

Обличчя Марі-Поль спершу застигло, відтак різко пересмикнулося. Вона аж тіпнулась, коли почула братове ім'я, на чолі їй збіглися зморшки.

— От негідник, розбив моторолера!

Жан-Луї мимоволі подумав: коли дівчина знає більше й не хоче сказати, то вона дуже добре грає свою роль. У цю ж мить його погляд прикипів до готелю, що по той бік майдану.

— Не журись, — мовила Жакліна, — йому, бідоласі, вже однаково.

— Що? Він…

— Так, Марі-Поль, він загинув, — відповіла Жакліна.

Жан-Луї дивився на двері до готелю, куди ввійшли двоє жандармів.

— Звідки ви знаєте, звідки ви знаєте? — доскіпувалася дівчина.

— Жан-Луї, — тихо покликала Жакліна.

Вони перезирнулися й зрозуміли одне одного. Не треба втручатися. Можливо, дівчина внесе якусь нову деталь. Жан-Луї зиркнув на готельного посильного, що перетинав майдан, наближаючись до них, і почав:

— Учора ввечері ми з Жакліною вирішили покататися на шляху…

— Вибач, Жане-Луї, — перебила Жакліна. — Марі-Поль, тобі щось хочуть сказати.

Перед ними стояв посильний.

— Двоє жандармів просять вас до готелю… у вчорашній справі.

Марі-Поль схопилася зі стільця.

— Почекайте на мене, я вернусь.

— Ми можемо піти з вами, — запропонував Жан-Луї.

— Не треба, будьте тут, — кинула вона жваво.

Слідом за посильним дівчина попростувала до готелю. А там, на хіднику, на неї вже чекали жандарми. Марі-Поль пішла з ними.

— Химерна пригода, — проказала Жакліна, поки її подруга в супроводі жандармів ступала бульваром Гамбетта.

— Химерна пригода.

— Фантазерка, але непогана дівчина, — додала Жакліна.

— Авжеж.


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


З півгодини спливло після загадкового телефонного дзвінка. Невідома примушувала чекати на себе. Та зрештою задзеленчав дзвоник над вхідними дверима. Господиня побігла відчиняти… Й сторопіла. Оце-то так!

— Добридень, пані Маршан.

— Добридень.

На дверях стояла панна Агата Каз, у капелюшку й вуалетці, з парасолькою в руках.

— Пан Маршан дома? — запитала гостя.

— Він зайнятий сьогодні зранку, — відповіла Сюзанна Маршан категорично.

Агата прослизнула повз господиню й попростувала до вітальні, не чекаючи, коли її запросять. У вітальні опустилася в крісло.

— Я не поспішаю, — мовила вона. — Головне, щоб він прийняв мене.

Щоб якомога швидше випровадити з своєї оселі непрошену гостю, Сюзанна Маршан вирішила відразу звести її з чоловіком.

— Зараз попереджу чоловіка. Було б найліпше, коли б він зміг прийняти вас іще до того, доки прийде його клієнт.

— Я ненадовго, — промимрила Агата.

Вона якось чудно скривила ротик, змушуючи себе всміхнутися. Сюзанна вловила в її очах якусь хитринку.

Вона ступила до чоловічого кабінету.

— Агата Каз прийшла, що маю робити з нею? — спитала пошепки.

Жорж Маршан тяжко зітхнув.

— Де вона?

— У вітальні.

— Проведи її до приймальні, я зараз там буду. А коли прийде та, на яку чекаємо, потихеньку заведеш її до вітальні.

Привітавшись, господарі й гостя пішли до приймальні. Та нараз знову пролунав дзвінок у коридорі. Пані Маршан пурхнула до дверей.

— Пробачте, пане Маршане, що відриваю вас від роботи, але доконче маю потребу погомоніти з вами.

Гостя сиділа, а господар стояв навпроти неї, прислухаючись, що коїться за дверима, в передпокої, де, напевне, вже стояла незнайома відвідувачка.

— Зачекаймо, коли повернеться пані Маршан, — мовила Агата, — її це теж зацікавить. Та ось і вона.

— Вона? — кинув допитливий погляд на дружину Жорж Маршан.

— То помилилися поверхом, — похитала головою пані Сюзанна.

— Отож ми вже всі троє зібралися разом, — проказала вдоволено Агата Каз, — тому не буду більше інтригувати вас. Признаюся, що то я прохала зустрітися…

— Зі мною?..

— З вами теж, пані Маршан, з вами обома. Так, так, то я телефонувала з півгодини тому.

— Ви?

Вона якось наївно відповіла запитанням на запитання:

— А хто б то мав бути, пане Маршане?

— Але ж чому так загадково? — дивувався він.

В очах у Агати Каз знову спалахнула хитринка.

— Хіба ви не зрозуміли?.. Я вирішила заради обережності не називатися. Навіть мусила йти далеко від свого будинку, щоб зателефонувати вам, бо біля дому мене всі знають. Ще вчора… Але годі ж бо, у вас дорога кожна хвилина. Та й потурбувала я вас зовсім з іншого приводу. Ось читайте, — вона дістала із сумочки листа й простягла Жоржеві. — Пані Маршан теж нехай прочитає. Одна голова добре, а дві й три — ще ліпше.

— Якщо це я на вас чекав, тоді ходімо до мого кабінету.

— Що ви думаєте про це? — спитала Агата Каз, коли Маршан дочитав листа й передав його дружині.

Жаклінина тітка на хазяїнове запрошення вмостилася в шкіряному кріслі, поклавши парасольку на коліна, Маршан не відповів на її запитання, взяв люльку з полички на стіні над його письмовим столом і попросив дозволу закурити.

— Будь ласка, — відповіла гостя. — Мушу признатися, що небожин лист анітрохи не заспокоїв мене. Треб читати й між рядками.

Їй повернули листа, й вона сховала його до сумочку. Господар чиркнув сірником.

— Заспокойтеся, — сказав він, двічі затягшись димом. — Їм більше нічого не загрожує.

— От бачите, але ж загрожувало.

— А хіба я сказав, що ні? Але запевняю вас, що їм уже справді ніщо не загрожує. Розумію Жаклінин лист, із яким ми щойно ознайомилися…

— Хоча б і не було, добродію, цього листа… Він тільки підтвердив мої побоювання. Ще тоді, коли вони були в Парижі, я здогадалася, що діється щось дивне. Бачте, я — людина в літах і трохи схильна до романтики… Так, так, я не вихваляюся, бо добре знаю себе, зітхнула жінка. — Романтична в тому розумінні, що іноді мені ввижається те, чого нема. Це вада, звісно. Ото кажете, нічого серйозного немає? І все ж я не шкоду що потурбувала вас.

Маршани мовчали. Полегшено зітхнувши, Агата провадила:

— Я ще вчора надвечір пробувала телефонувати вам. Коли ввійшла до кав'ярні, там біля нас, один тип назва мене «шерлокоманкою». Звісно, він не хотів уразити мене, я й сама посміялася.

— Ви пробували вчора телефонувати нам? — перепитав пан Маршан.

— Мені ніхто не відповів.

— Серед квитанцій, які надіслали нам з телефонної станції, є дві без прізвищ наших співрозмовників. І одне з них уже вдалося відгадати.

— О, я знаю, що ви думаєте, — відказала вона у відповідь на усмішку пана Маршана. — Одначе обережність ніколи не зашкодить.

— Звісно, — погодився він. — Ну, а що далі?

Тітка Агата висловила свої сумніви й побоювання, розповіла, як юнак і дівчина на щось натякали, розмовляючи про Персак. А після гостювання в Маршанів сумніви й побоювання ще дужче стали допікати їй. Отож несподіваний приїзд Мортьо, їхнє таємне перешіптування, дивна поведінка Маршанів після одержання листа.

— Вибачте, але це виглядало дуже комічно, — сказала вона. — А вчора цей лист!

— Пані Каз, — заговорив поважно Маршан, — ви добре вчинили, що прийшли поговорити зі мною. Раніше я і не думав, що ви можете щось підозрювати. Одне слово, був недалекоглядний. Отож можна помилятися в будь-якому віці.

Жінка трохи зніяковіло вклонилася.

— Це з моєї вини ви хвилювалися, — провадив далі пан Маршан. — Тому я перепрошую вас, що вчасно не розповів вам усього.

— Ох, він уже написав вам.

— Ні, сказав по телефону. Зараз ви про все дізнаєтеся. Насамперед ви небезпідставно вважаєте, що справа Рето має глибокий корінь. Від неї тягнуться нитки й до візиту Мортьо й до сторічного ювілею Гепра. — Маршан висипав у попільничку жар з люльки й поклав її на поличку. — Врешті, все це дуже складно, тому мушу зауважити, що розраховую на ваше вміння мовчати.

— Я навчилася берегти таємниці ще як працювала в міністерстві фінансів.

Маршан розповідав про все по порядку, починаючи від своєї втечі з концтабору й до приїзду до Парижа Жана-Луї й Жакліни. Не забув згадати й про візит псевдоамериканців до Персака й про пригоду з щелепами. Тільки приховав від неї, як професійну таємницю, те, що справу цю порушив пан Паран. Але він натякнув, що один персакський мешканець, виклавши свої сумніви щодо старого Гепра, звернувся до нього з проханням розслідувати цю справу.

— Звісно, це — Паран? — вигукнула Каз.

Маршан якось незручно почував себе, що до кінця не був щирим перед гостею, проте не ховав від неї очей.

— Чудово! — майже викрикнула вона, схопившися з крісла, очі в неї запалали.

Парасолька впала на підлогу.

«Як раптово вона змінилася!» — подумала господиня.

— Чудово! — ще раз вигукнула стара панна Каз, піднімаючи парасольку. Затиснувши її в руці, забігала по кімнаті, спалахнувши захопленням, якого вона й не приховувала. — Іноді в житті трапляються такі пригоди, про які й у книжках не вичитаєш. О, яка я щаслива, — щебетала вона, розмахуючи парасолькою, — що нашим дітям ніщо не загрожує! Адже справді їм ніщо не загрожує, ви ж упевнені в цьому?..

— Звичайно, — заспокоїв її Маршан, відхилившись на спинку крісла.

Звичайно, ніщо. Стара панна необережно вертілась біля столу й зачепила парасолькою каламар. На щастя, чорнило вилилося на килимок на підлозі, а не їй на коліна. Агата Каз обдивилась парасольку й поклала її на стілець, а сама кинулась до чорнильної калюжі.

— Ох, вибачте мені! — промовила вона і, припавши на коліна, стала витирати хустиною чорнило на килимку.

Господиня вибігла й за мить вернулась, несучи ганчірку, миску з водою й порошок, що, як переконувала вона, вже не раз допомагали їй.

— Поки мій чоловік не привчиться вчасно прибирати чорнило, так завжди траплятиметься, — мовила вона.

Агата Каз помітила, що чорнило оббризкало її дрібними цяточками. Проте вона не зважала на це, опанувавши себе, знову вернулася до на якийсь час перерваної розмови.

— А яке відношення має до тієї справи Жакліна?

— Ваша небога, як вона сама сказала, ладна йти у вогонь і в воду з моїм сином. Разом із Жаном-Луї я все зробив для їхньої безпеки. Я не приховую од вас, що до цієї справи причетні карні злочинці. Адже хтось убив Рето. Проте нам поки що досі не вдалося відгадати: хто, за віщо, де, з чиєю участю, чому, як, коли?

Маршан замовк. У повсякденному житті він ніколи не був подібний до педанта. Одначе зараз мусив якось розвіяти побоювання тітки Агати або принаймні не ускладнити в її очах усієї справи. Тому він так сам спокійно повів далі:

— Безперечно, ми дуже скоро все це розгадаємо А втім, погрози підтверджують, що наші молоді детективи близькі до розгадки. І все ж таки ми з сином ужили застережних заходів. Коли над Персаком грозові хмар густішають, Жан-Луї про все це сповіщає мені. Двічі на день, вранці й увечері, телефонує мені. В разі необхідності він може зв'язатися зі мною в будь-який час Ці два щоденні дзвінки багато важать. Ми домовилися що коли б я з якоїсь причини не дочекався одного з цих дзвінків, то повинен вживати необхідні заходи аж до поїздки в Персак. По-друге, коли б їм стала загрожувати якась небезпека, то мій син разом з нареченою негайно зникне з Персака й певний час вичікуватиме зручні нагоди десь в інших місцях.

— Ну, а далі? — допитувалась Агата Каз.

Пан Маршан підвівся, підійшов до неї й по-дружньому поклав їй руку на плече.

— Отож, маю сказати вам, позавчора Жан-Луї вперше подав такий сигнал.

— Справді? — аж задихнулась Агата Каз. — Ну й що?

Він посміхнувся.

— Що ж, як бачите, я нікуди не поїхав.

Каз полегшено зітхнула. Проте їй не терпілося дізнатися про все детальніше.

— Він теж отримав анонімного листа, — провадив пан Маршан. — Відтак йому пригрозили по телефону. Тоді ми й домовилися, що він телефонуватиме мені двічі на день. Водночас Жан-Луї розповів і про капелюха…

Агата Каз вирішила, що треба всміхнутись.

— Я розповідаю вам усе це, аби ви зрозуміли, що наші діти не втрачають спокою.

— А про що повідомляв він увечері?

— Позавчора він телефонував ще до шостої години. Пояснив, що о шостій пошта зачиняється.

— Напевне, чомусь не хотів подзвонити з іншого місця, — зробила висновок Агата Каз.

— Вчора вранці доповідав: «Усе гаразд. Вирушаємо в триденну подорож. Виїздимо завтра». Він на щось натякнув, що я витлумачив як нічну операцію.

— А які новини сьогодні?

— Почекайте. Вчора ввечері я одержав телеграму: «Не надсилайте листів, поки не дам знати».

— Ви певні, що то від нього?

— Так.

— Отже, вони залишили Персак А де ж вони переховуються? — випитувала стара панна.

— Зараз скажу. Сьогодні вранці Жан-Луї повідомив, що вони обоє виїхали в напрямку до Горж дю Гарна. Сьогодні ночуватимуть у Манді, куди я можу телеграфувати. Завтра ночуватимуть у Мійо, куди я можу слати листи до запитання. До Персака повернуться в суботу Для персаківців пустили чутку, що поїхали в Канталь. Там ніхто не знає про їхній справжній маршрут. Жакліна прохала сповістити вас про її подорож. Ось я і виконав доручення, — всміхнувся Жорж Маршан.

— О, так буде ліпше. Бідна моя дитино!

— Якщо погодитеся пообідати в нас, матимете нагоду поговорити з своєю небогою. Жан-Луї телефонуватиме нам з Манда.

— Я згодна. Отже, якщо я правильно зрозуміла, вони на порозі великої події.

— Безперечно.

— Події, в якій вони теж візьмуть участь?

— Скажемо просто, в якій вони зіграють не останню скрипку. Більше я поки що нічого не знаю.

— Які ж вони відважні! Аби тільки чогось не скоїлося з ними… Де мені діти свою парасольку?

Це запитання мало два значення: по-перше, старанна Каз не збиралася скоро йти від Маршанів; по-друге, надворі стояла гарна погода.

Ось чому Маршан, збираючись у місто в якійсь справі, не надяг плаща, а пані Сюзанна не захопила парасольки, йдучи до гастроному.

Тітка Жакліни скинула капелюшок та вуалетку і, чекаючи на господарів, стала читати книжку, яку їй дала пані Маршан.

До обіду ніхто більше не приходив. А пополудні, десь о другій годині, задзвонив телефон.

— Це ти, Жане-Луї? — взяв трубку батько. — Тебе погано чути. Де ти зараз? Там же? Нікуди не виїздив? Гаразд. До нас завітала пані Каз. То ми на неї чекали зранку… Так. Поясню пізніше. Вона вже про все знає. Коли повертаєшся до Персака?.. В суботу вранці? Xочеш залишитися в Маиді на ці три дні?.. Добре, записую, «Гранд-отель дю Міді». Жакліна далеко від тебе? Тітка хоче сказати їй кілька слів… Увечері не телефонуватимеш?.. Кажеш, нема потреби?.. До побачення… Вітаю вас, Жакліно. Все гаразд?.. Почекайте, передаю трубку вашій тітоньці…

— Добрий день, моя люба… — майже заспівала Агата Каз.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Вони недовго сперечалися про свій подальший план. Досить було Жакліні зробити пропозицію, як Жан-Луї відповів: «Я вже думав про це». Таким чином, було вирішено, що з Манда вони нікуди більше не поїдуть.

Незабаром Марі-Поль вернулась до них на терасу.

— Я так захекалася, любі мої, — сказала вона, падаючи на стілець. — Ну що ж, може, зараз же й розповісте мені про все.

— Якби не жандарми, ми б уже давно розповіли, — відказала Жакліна.

— Ви в піжмурки граєте? — докірливо пробурмотіла Марі-Поль.

— Ми хотіли вам так багато сказати, але не знаємо, з чого його й почати, — озвавсь Жан-Луї.

— Годі-бо вам! Здається, ви були свідками?

— Там дізналися? — кивнув головою Жан-Луї в той бік, куди ходила дівчина з жандармами.

Марі-Поль заговорила півголосом:

— Так, у жандармерії. Я зразу ж подумала: а чому ви не розповіли мені? Потім виникло інше запитання: признаватися чи не признаватися, що я знайома з вами, і чи казати, що зустрілася з вами тут і що ви чекаєте на мене в кав'ярні. Отож уявіть собі, що з властивою мені геніальною проникливістю — тільки не скидайте переді мною капелюха, не треба — я вирішила, що коли ви щось приховуєте від мене, то маєте на те певні підстави. Крім того, в мене було таке враження, ніби ви, коли надбіг посильний, уже були розкрили роти, щоб, як то кажуть, розколотись. Отож я й вирішила, що краще з тим зачекати.

— Жандармів ми не боїмося, але ви добре вчинили, прошу вас мовчати й надалі.

— Це в твоїх інтересах, Марі-Поль, — додала Жакліна.

— А все ж таки розкажіть мені, в чому річ.

— Ви збираєтеся поїхати в Персак?.

— Ще й питаєте? Треба ж зібрати докупи уламки своєї торохтілки.

— Отже, ви їдете в Персак?

— Якомога швидше. Хотіла б дізнатися про розклад руху автобусів. Було б добре, якби я встигла по обіді з'їздити туди й ще повернутися назад.

— Навряд чи так удасться, — зауважила Жакліна.

— Офіціанте! — гукнув Жан-Луї. — Чи нема у вас розкладу руху автобусів?

Офіціант попрямував до дверей, а вони гомоніли далі.

— Марі-Поль, про всяк випадок я хочу дати вам пораду: не кажіть там нічого про нас. Ви не знаєте нас, і квит. Так буде краще для вас і для нас.

— Ця пані Клеман і пан… як його?..

— Дельмар.

— Вони прибули на місце пригоди після вас.

— Не зовсім так, — заперечив Жан-Луї.

— Мені сказали, що ви перші свідки.

— Отакої!

Розклад руху автобусів не дозволяв Марі-Поль поїхати сьогодні до Персака. Тому вона вирішила їхати завтра вранці. Обідатиме в готелі «Дю-Марше» й повернеться до Манда о п'ятій увечері.

— Ви теж поїдете туди на моторолері? — поцікавилася вона.

— Очевидно, ні, — відказала Жакліна. Марі-Поль не наполягала.

— Щодо вашого моторолера, — мовив Жан-Луї, — раджу звернутися до Дарделя. Його гараж поряд з готелем «Дю-Марше». Він допоможе зібрати, як ви кажете, докупи уламки вашої торохтілки. Він непоганий фахівець. У кожному разі, зможе порадити, чи варто морочитись з уламками. Ви написали вже в своє страхове агентство?

— Збираюся зробити це по обіді.

— Якщо Марі-Поль піде до Дарделя, слід, щоб вона завітала до фотокрамниці Роз-Марі. Та завжди в курсі всіх новин, і її не треба тягти за язик.

Жан-Луї погодився з Жакліниною пропозицією.

— Гаразд, — усміхнулася Марі-Поль. — Ну й диваки ви обоє! Присягаюсь, коли б Жакліна не була моєю доброю подругою, я бозна-що подумала б. Врешті, викладайте, що там у вас.

Жан-Луї вдав, що радий удовольнити її вимогу. Проте тільки розповів коротко про загибель Рето, додав, що їх заінтригувала ця загадка, однак їм хтось став погрожувати. І ні словом не обмовився про портрет і минуле Рето, про Парана й Гепра.

— Можливо, найближчими днями ми розгадаємо цю загадку, — скінчив він.

— Так, так, я більше нічого не вимагаю од вас, — відказала Марі-Поль трошки ображено. — Однак, чи можна вас ще спитати?

— Будь ласка.

— Звертаюся до вас обох. Перед тим як мене покликали до жандармерії, ви говорили про якогось Жоржа Андре, казали, що він нібито з'явився в цій місцевості.

— Так.

— Чому ви згадали про нього?

Жан-Луї всміхнувся.

— У загиблого мотоцикліста знайшли документи на ім'я Жоржа Андре. Очевидно, то він і вкрав у вас моторолера.

— Химерний збіг, правда ж? Звичайно, у Франції багато тих Андре, як і Дювалів, про що я вже казала. Але ж треба було статися так, щоб якийсь Андре на ймення Жорж, як і мій брат у перших, украв у мене моторолера й розбився на ньому за тридцять кілометрів звідси й щоб ви про те дізнались.

— Авжеж.

— Хіба це не дивовижно? — спитала Марі-Поль.

— Ще б пак!

— Ви, Жане-Луї, напевне, подумали, що я вигадала пригоду з моїм моторолером?

— Відверто кажучи, й таке спадало мені на думку.

— А тепер?

— Жакліно, дай відповідь Марі-Поль.

— Ми теж подумали, що це химерний збіг…

— Дякую, друзі мої. Постараюся все розповісти, — вона трохи помовчала й перегодя заговорила знову: — В жандармерії теж сказали, що моторолера вкрав якийсь Жорж Андре. Ви не помилилися, Жане-Луї. Однак це ще не все. Цей Жорж Андре — погано вихований парубок. Його в Бордо вже судили за крадіжку. Здається, ще в дитинстві його покинули батьки. Бачте, яка тяжка кара спіткала його за те, що він виріс у таких умовах.

Вона замовкла, задумливо опустивши очі.

Другу половину дня вони присвятили листам. Марі-Поль писала своїм рідним та до страхового агентства, Жан-Луї — батькові, Жакліна — тітці.

У своєму чималенькому посланні, описавши другий нічний візит до будиночка близнюків та пригоду з магнітофоном, Жан-Луї детально доповідав про нещасний випадок на шляху, зустріч з Марі-Поль, про химерний збіг прізвищ злодія й брата Марі-Поль. Його лист закінчувався так:

«Жакліна теж пише тітці Агаті листа, де не натякає на те, що нас турбує, бо не знає, про що ти їй розповів, а про що ні. Однак зазначає, що ти триматимеш її в курсі всіх новин. Отож перекажи пані Каз від імені її небоги що-небудь про цю справу, звісно, на свій розсуд.

Потурбую тебе телефоном аж у п'ятницю ввечері, десь між шостою й десятою годинами».

Коли під підписом Жана-Луї дівчина поставила свій, надряпавши поряд три слова «прочитано й схвалено», обоє вирішили додати такий постскриптум: «Будьте готові вирушити до Персака в суботу або щонайпізніш у неділю, якщо події розгортатимуться так, як ми передбачаємо».

Віднесли листи на пошту. Жакліна й Жан-Луї відіслали свої листи рекомендованими, бо хотіли, щоб вони дійшли до адресатів завтра вранці.

Наступного ранку, одержавши листа від небоги, Агата Каз згадала про запрошення Жоржа Маршана. За. якусь годину її капелюшок і парасолька з'явилися в господі батька Жана-Луї. Пан Маршан зустрів усіх трьох — капелюшок, парасольку й Агату Каз — люб'язною усмішкою. Не чекаючи, коли її попросять переступити поріг, вона шмигнула за господинею до вітальні, бо вже почувала себе тут як дома. Не довелося довго припрошувати Агату, аби вона погодилася пообідати в них. Після того батько Жана-Луї запросив її до кабінету й став з нею розмовляти Почувши про замах, що готувався на юнака й дівчину, Агата Каз не приховувала хвилювання, а схопилася з крісла й забігала по кімнаті. Парасольку разом з капелюшком і вуалеткою вона залишила в передпокої. Пані Маршан запобігливо сховала до шухляди каламар зі стола свого чоловіка, тому ніякої небезпеки не було.

— Що будемо робити, пане Маршане? — спитала Агата Каз, зупинившись навпроти письмового столу.

— У постскриптумі Жан-Луї пише, щоб я був готовий у суботу або принаймні в неділю вирушити до Персака.

Одначе пан Маршан не дав прочитати листа Агаті Каз, бо в ньому згадувалося про пана Парана.

— А ви не вважаєте, пане Маршане, що не слід чекати суботи? Не знаю, але мені видається, що навіть сьогодні б…

— Він пише — в суботу або в неділю, — переконував Агату Каз пан Маршан. — Напевне, має на це якісь підстави. Крім того, вам же відомо, що вони й самі вернуться до Персака аж у суботу.

— А що, коли їхній план, який вони уклали… без нас… таїть у собі небезпеку?.. Адже про це вони нічого не згадують, чи не так?

Жорж Маршан ледь посміхнувся, намагаючись підбадьорити гостю.

— Можу запевнити вас, що в такому разі вони б мене викликали раніше.

— Безперечно, ви діятимете саме так, як написав Жан-Луї?

— Очевидно, так.

— А якщо буде пізно? Ви, здається, сказали, що вони мають намір у суботу піти в рішучий наступ?

— Або ж у неділю. Кажу ж вам, що в суботу вранці вони тільки вертаються до Персака.

— Отже, ви впевнені, в суботу вранці.

— Зрозумійте, пані Каз, я сказав вам усе, що знаю. Завтра ввечері Жан-Луї телефонуватиме мені. Коли ваша ласка, приходьте…

— Гаразд.

— Запрошую вас поїхати разом з нами до Персака. Ви ж бо теж цікавитеся, що воно буде, чи не так?

— Ви майже вгадали.

— Моя дружина також поїде. Тож приходьте. Виїздимо в суботу вдосвіта.

У розмову втрутилася господиня.

— Приходьте завтра ввечері. Переночуєте в нас, і разом поїдемо.

— Не знаю, як дякувати вам. Ви такі ласкаві. Дуже радо погодилася б. Але ж розумієте, завтра — двадцять трете серпня. Моя давня подруга, що мешкає в Манд-ля-Жолі, запросила мене на цей день у гості до себе. Не можу відмовитися, — і вже зовсім бадьоро додала: — Але, знаючи, що ви поїхали туди, гостюватиму спокійно. Певна, що все буде добре.

Жорж Маршан не приховував подиву. Мовчки глипнув на цілком незворушну фізіономію Агати Каз, зиркнув на дружину, що почервоніла, і, всміхаючись, сказав:

— Як собі хочете. Кажете, в Манд?.. Однак, якщо передумаєте, приходьте завтра. Повечеряєте з нами, переночуєте в нас… Одне слово, для вас знайдеться місце в моєму авто.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ


— Ну, Марі-Поль, як ваш моторолер? Що сказав Дардель?

Жакліна й Жан-Луї зустріли Марі-Поль на автобусній станції й разом з нею попрямували до готелю.

— І не згадуйте про нього! Гроші й папери віддали, а моторолера й не бачила. Про Дарделів зараз розповім.

— Ні, спершу про моторолер, що з ним?

— На нього накладено арешт. Не хочуть віддати, Кажуть, затримали для перевірки…

— Чи справді ваш?

— Не вгадали. Здається, підозрюють, що це не випадкова пригода на шляху. Кажу те, що чула. Спасибі.

Вона взяла сигарету з пачки, що подав їй Жан-Луї. Жакліна закурила теж. Юнак погасив недокурка об пачку й крадькома перезирнувся з Жакліною. Всі троє йшли мовчки.

— Ви не вірите? — несподівано запитала Марі-Поль.

— У що?

— Не вдавайте з себе невинних. Все про ту ж пригоду говорю.

— Відверто кажучи, Марі-Поль, не вірю. Коли ви розумієте слово «невинний» фігурально, я схвалюю його, але якщо…

— Годі-бо, не будемо сваритися… Я маю дещо розповісти про Роз-Марі Дардель. До речі, ви мені й не сказали, що в неї є сестра Марі-Роз Клеман, а в тієї в готелі дуже смачно годують.

Дійшли до готелю. Жан-Луї запропонував зайти до одного з трьох номерів і там спокійно побесідувати. Вирішили піти до Марі-Поль.

— Роз-Марі Дардель каже, що в Персаку провадиться розслідування, гадають, що цей нещасний випадок з моторолером підстроєно. Ось чому в містечку гомонять про злочин. Здається, жандарми натрапили на слід.

— Тому й накладено арешт на моторолер.

— Але я ніяк не можу второпати, хто б це міг учинити замах на злодія, що вкрав у мене моторолер? І чому? Хто міг знати, що то саме злодій їхав на моєму моторолері?

Вона замовкла. Глянула на Жакліну й Жана-Луї.

— А що, коли то підстерігали зовсім не злодія, а когось іншого? — несподівано промовила вона. — Скажімо, людину, в якої теж був такий моторолер. Маю на увазі вас, Жане-Луї. Наскільки я зрозуміла, зараз клімат у Персаку для вас не дуже сприятливий. Роз-Марі Дардель казала, мовби жандарми знайшли на шосе якісь; підозрілі сліди. Нібито моторолер і водій лежали зовсім не там, де б вони мали бути після аварії, — раптом вона заговорила швидко. — Жакліно, Жане-Луї, ви ж мої друзі. Я можу допомогти вам. Однак, не знаючи, що й до чого, можу наробити помилок і зіпсувати вам усе.

— Признаємося їй, Жакліно?

— Атож, — кивнула головою Жакліна.

Хлопець коротко розповів усе, що знав про цей нещасний випадок. Згадав і про погрози. Відтак, не питаючи згоди в Жакліни, він вирішив розказати про окремі деталі справи, яку розслідував, бо розраховував отримати допомогу від такої розумної дівчини, як Марі-Поль. Жан-Луї оповів майже все. Натякнув на розслідування, що проводиться на прохання клієнта його батька, назвав ім'я Жерома Гепра, тільки не згадав про пана Парана, так само як його батько не сказав нічого про нього тітці Агаті. Закінчив, сказавши, що вони з Жакліною, здається, знають такі факти, які дозволять незабаром розгадати таємницю загибелі Рето.

Марі-Поль слухала спокійно, навіть байдуже, не перебивала, ні про що не запитувала. Кілька хвилин сиділа мовчки. Жан-Луї хотів був щось запитати, але Жакліна ледь похитала головою, і він замовк. Потім заговорила Марі-Поль, якось незвично розтягуючи слова.

— Дякую за довіру. Я тут зовсім нова, і ніхто в Персаку не знає, що ми знайомі. Чим можу помогти?

— Поки що нічим. Сьогодні й завтра нам тут ніщо не загрожує. В Персаку вважають, ніби ми в Канталі. В суботу спробуємо піти в наступ. Чи готові ви їхати в Персак?

— Так. Я вже ввійшла в довір'я до жандармів.

— Це згодиться нам пізніше. Отже, завтра вирушите до Персака. І якщо захочете післязавтра стати свідком цікавих подій, можете там же заночувати, коли нічого не перешкодить.

— Так, я хочу бути в суботу в Персаку! — радісно вигукнула дівчина. — Ні, я не відмовлюсь од такої чудової нагоди.

Її примха насмішила Жакліну.

— Отож домовились, завтра ви ночуватимете в Персаку, — мовив Жан-Луї.

— Ще сьогодні вранці мені й на думку не спадало таке.

— Шкодую, що зараз не можу прийняти тебе в своєму домі, — вибачилася Жакліна.

— Дарма.

— Пропоную зустрітися в суботу вранці в кав'ярні «Дорожній», що при в'їзді до Персака, з цього боку. Цебто, коли йтимете з площі Марше-Неф, підете Сталінградською набережною й на виході з міста ліворуч…

— Розумію, не треба малювати схеми.

— У вас іще досі болить нога? — перепитав хлопець.

— О, ні, все гаразд. Єдине, що мені заважає, це — черезплічник. Піду до свого костоправа, може, дозволить його скинути.

Одначе лікар наполягав, щоб дівчина походила з рукою в черезплічнику бодай ще день. Вечір усі троє пробули в скверику, де грав якийсь оркестр.

Наступного ранку Марі-Поль заплатила за номер, спакувала свій багаж і занесла його до кімнати Жакліни. Про всяк випадок до автобуса йшла сама. З собою взяла тільки невеличку валізку й дощовика, решту її багажу Жан-Луї мав забрати на свого моторолера.

Жан-Луї і Жакліна до полудня гуляли по місту. А коли повернулися до готелю, швейцар сказав, що за чверть до дванадцятої їм хтось телефонував. Проте він не знав хто й звідки. Тільки сказав, що кликали до телефону одного з мешканців з 119-го або ж 123-го номера, не називаючи їхніх прізвищ.

— Вже півтори години минуло відтоді, — сказав Жан-Луї, коли вони ввійшли до ресторану.

Хлопець і дівчина не поспішаючи обідали в готельному ресторані. Їм якраз подали сир, коли до них підійшов посильний і покликав Жана-Луї. Той встав і попростував слідом за ним.

Невдовзі ресторан спорожнів, Жакліна лишилась одна за столом посеред великої зали. Офіціанти застеляли столи свіжими скатертинами. Дівчина занудьгувала. Що там з Жаном-Луї? Не могла ніяк опанувати себе: після двох днів піднесення ця самотність надзвичайно гнітила її. Намагалася заспокоїтись: адже лише кілька хвилин минуло відтоді, як Жан-Луї вийшов з ресторану. Незабаром він має повернутися. Та й справді він не забарився.

— Знову кликали до телефону когось із пожильців 119-го або 123-го номерів. Марі-Поль телефонувала з Персака. Та зв'язок перервався, довелося зачекати. Вона повертається ввечері. Каже, є незвичайні новини. Дуже важливі. Проте нічого конкретного не сказала. За будь-яку ціну треба побачитися сьогодні ввечері. Вона виїздить з Персака о сімнадцятій. Передала, щоб ми не зустрічали її. «Спакуйте свої речі й будьте готові виїхати з Манда зразу після мого приїзду», — мовила вона. То вона телефонувала нам перед обідом.

Вони вчинили так, як радила Марі-Поль. Спакувалися і чекали на неї, замкнувшись у номері.

— Ох, і закрутилося! — вигукнула Марі-Поль, затягуючись сигаретою, коли всі троє зібралися в Жакліниній кімнаті.

— Що саме? — не терпілося Жанові-Луї.

— Вас обох розшукують на всіх дорогах Франції, особливо на трасі між Персаком, Сен-Флуром і Орійяком. Марі Перрен призналася, куди ви поїхали. Ненавмисне, звісно, просто вона не знала, про що йдеться.

Жакліна й Жан-Луї перезирнулися, вдоволені, що їм удалося перехитрити персакську поліцію.

— Пані Перрен зовсім не могла виказати пас. Адже вона справді не знала, що ми поїхали в напрямку Манда, Горж дю Гарна і Мійо, — сказав хлопець.

— Любі мої, — заторохтіла Марі-Поль, — а чи знаєте, що через Манд і Мійо теж пролягає шлях з Персака до Сен-Флура?

— Ну що ж, наступного разу доведеться поїхати до Страсбурга, — пожартував Жан-Луї.

— Жакліно, скажи йому, що не час жартувати, — насупилася Марі-Поль.

— Вона має слушність, Жане-Луї, — озвалася Жакліна.

— Завтра все з'ясується. Щонайпізніше післязавтра.

— Так. Але при умові, що у вас будуть вільні руки. Ось чому я раджу вам негайно втікати звідси. Поліція може натрапити на ваші прізвища в готельному реєстрі. Ви знаєте інспектора Делора?

— А що?

— Обстежуючи місце, де загинув мотоцикліст, він дійшов висновку, що то не випадково стався нещасний випадок, а вчинено навмисне вбивство. Справді, йому перерізав горлянку дріт, натягнений упоперек шляху. Ходять чутки, що ви були на місці злочину, до того ж ішли пішки попереду мотоцикліста.

— Брехня! — вигукнув обурено Жан-Луї.

— Такий висновок зробила поліція, вислухавши свідків. Адже ви самі бачили, що тіло загиблого й моторолер хтось перетягнув на інше місце. Інспектор допитується, де ви перебували до приїзду Дельмара й Клеман. Більше того, ви другого дня накивали п'ятами звідти. Вас розшукували там, куди ви нібито поїхали, і не знайшли. Справді, таке може збентежити ретельного, наділеного уявою криміналіста.

— Тим більш ретельного, що на справі Рето він за сипався, — зауважив хлопець.

— Ще скажу, що його дивує така річ: у Персаку вчинено два загадкові злочини після вашої появи і кожного разу вам випадало першими натрапити на труп. Зметикували? А Делор каже: «Ці двоє завжди опиняються на місці злочину. Тільки коли вони потрібні, то їх чомусь і не розшукаєш». Я не кажу, що вас прямо підозрюють…

— Скажімо, вважають за загадкових свідків, чиї пояснення можуть бути надзвичайно корисні, — перебив Жан-Луї.

— Ти бачилася з Делором?

— Еге ж. Він ще сказав: «їх спіймають десь на шляху, якщо вони не поміняли номер на моторолері В його курячій голові засіла думка: якщо ви й не самі вчинили замах, то принаймні знаєте про нього набагато більше, ніж розповідаєте… Гадаю, він має слушність.

— Цього разу він не помилився.

— Отож розумієте, чому я так спішно повернулася з Персака і чому не називала по телефону ваших прізвищ.

Жан-Луї мовчки про щось думав.

— Якщо нас сьогодні ввечері або завтра вранці схоплять тут, — сказав він, — то все буде зіпсовано. Отже, треба чим скоріше втікати.

— А куди? — перепитала Жакліна.

— На лоно природи. Заночуємо в лісі, десь неподалік од шляху. Добре, що я не поспішив розплатитися за готель, а зачекав, поки ви, Марі-Поль, вернетеся з Персака. Номери в готелі зостануться за нами й надалі, в кожному з них лежатиме наше манаття, бо не треба, щоб хтось дізнався про наш від'їзд. Ніч швидко збіжить. Безперечно, Делор ужив необхідних заходів тому було б нерозумно сидіти тут до завтрашнього ранку. А розв'язка наближається.

— Я маю спальний мішок і ковдру, — заговорила Марі-Поль. — Візьміть, вони в багажі, що я вам залишала.

— Ось, Жакліно, для тебе й постіль знайшлася, — всміхнувся хлопець. — Вирушаємо за чверть години.

Поки Жан-Луї захоплено запевняв, як то воно добре спиться просто неба, Жакліна зиркнула через вікно на похмуре небо й насупилася. І лише промовила:

— Гаразд.

Питання про зустріч у кав'ярні при в'їзді до Персака відпало. Вирішено, що Марі-Поль виїде до Персака автобусом о десятій годині. А прибувши туди, зразу ж піде до церкви.

Тепер їм згодилися рюкзаки, що їх вони купили свого часу й марно возили аж до Парижа. Марі-Поль запропонувала взяти і її саквояж. Спакувавши постіль, усі троє непомітно вийшли з готелю й попростували до гаража. Хоча небо затяглося хмарами, однак було душно. Наближався вечір.

Перш ніж полишити місто, Жан-Луї і Жакліна купили дещо з харчів, потім зупинилися навпроти однієї кав'ярні, звідки Жан-Луї зателефонував до Парижа. «Тато ще не повернувся додому, — відповіла мати. — Тут знову приходили й цікавилися тобою». Юнак навіть не спитав, хто саме. Тільки ще раз нагадав, що конче потрібно, аби завтра ополудні батько прибув до Персака.

— Якщо телефон моїх батьків підслуховують, то нас уже засікли, — сказав він Жакліні, скінчивши телефонну розмову.

Здолавши кілометрів з п'ятнадцять, вони в'їхали до лісу. Під велетенським крислатим дубом заходилися лаштувати постіль. Скидали комбінезони, перевдягалися. Звісно, Жан-Луї волів би, щоб Жакліна проспала ніч перед вирішальним днем у кращих умовах. Він жартівливо підбадьорив її:

— Коли наші костюми добре помнуться, ми завтра виглядатимемо показними підсудними. А поки ще то станеться, гайда до столу й у ліжко.


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


— Де ж він? — спитав управитель готелю з порога свого кабінету.

Швейцар тицьнув пальцем у глиб вестибюля, де, сховавши руки до кишень, походжав з цигаркою в зубах якийсь чоловік. Управитель підійшов до нього й швидким поглядом зміряв зверху вниз людину, що питалася його.

— Добридень, — промовив він. — Ходімте до мого кабінету. Однак ви не той, з ким я завжди мав справу…

Прибулець торкнувся рукою капелюха й відповів не виймаючи із зубів цигарки:

— Здорові були, добродію. Мій колега зараз у відпустці.

— Прошу, заходьте.

Управитель ступив до свого кабінету перший. Мар Поль, що якраз віддавала ключа швейцарові, крадькома оглянула вестибюль. Стінний годинник показував пів на десяту. Вона зупинилась. Поки не зачинили двері за двома чоловіками, їй пощастило вловити кілька слів відвідувача:

— Прийшов переглянути готельні картки за останні дні. Ми хочемо знати…

Марі-Поль знала, в чому річ. Вона широкими кроками рушила до виходу. Небо, вмите раптовою грозо ласкаво голубіло, повітря було чисте, весело світило сонце. Перекинула через руку, що вже була не в черезплічнику, дощовика й подалася на майдан.

Візит до готелю отого чоловіка не віщував нічого доброго. Добре вчинили Жан-Луї з Жакліною, що завчасно чкурнули звідси.

Вона ступала спроквола, немовби прогулюючись. Зробила коло на майдані, не хотіла йти прямо до автобусної зупинки, аби не привернути. уваги цікавих очей посильного, що стояв біля дверей готелю.

В автобусі було мало людей. Шофер чомусь не поспішав вирушати, що непокоїло Марі-Поль. «Господи, — думала вона, — чому він вичікує, вже п'ять хвили на одинадцяту»

Шофер окидав поглядом своїх пасажирів, неквапливо брав з їхніх рук гроші й видавав квитки. Нарешті вмостився на своєму сидінні, однак ліниво вовтузився там, дратуючи тим Марі-Поль. Врешті мотор загурчав, автобус, сіпнувшись, зрушив з місця. Одначе несподівано знову зупинився. Хтось стояв попереду й махав рукою. Певне, спізнився. Відчинилися дверцята, й той увійшов, дістав з кишені гаманця.

Марі-Поль стежила з вікна автобуса за готельними дверима. Коли автобус удруге зрушив з місця, побачила, як з готелю виходив отой незнайомий.


Одна річ — щось надуматись, а зовсім інша — зробити його. Після втечі з Персака нашим молодятам уже двічі довелось міняти свої плани: першого разу перервали свого мандрівку, а потім несподівано полишили «Гранд-отель дю Міді». Можна сказати, що це були тактичні зміни, бо мистецтво стратегії завжди вимагає вчасно розгадати наміри супротивника. Одначе й ця остання ніч перед вирішальним боєм також принесла їм несподіванку.

Недарма Жакліна з острахом позирала крізь вікно в готелі на затягнене хмарами небо. Потім вона кілька разів питала сама в себе, що вони робитимуть, коли піде дощ. Але спалахи блискавок і гуркіт грому ще не означали, що неодмінно буде гроза.

Та коли по листю дерев заторохтіли перші краплі, вже ворожити, чи буде дощ, чи не буде, не доводилося. Хоч які густі лісові шати, вони неспроможні були захистити їх від зливи. Невдовзі їхні комбінезони промокли до рубця.

Певне, вони опинилися в самісінькому серці грози, бо на них лило наче з відра. При світлі блискавок вони позмотували спальні мішки, сховали від дощу одяг, а самі притиснулися до стовбура дуба.

— А я знаю, де ми можемо сховатися, — вигукнула Жакліна.

Вона згадала, що біля путівця стоїть невеличка будка, яка в давно минулі часи, коли ще не було автостради, правила візникам за зупинку.

Вони негайно поїхали моторолером до тієї будки, та коли дісталися до неї, дощ ущух. «Щастить!» — промовив Жан-Луї. Однак скоро дощ знову линув. Сховавшись від дощу, вони стали вичікувати дня, що мав бути дуже напруженим.

Їм конче було необхідно приїхати до Персака рівно об одинадцятій годині. Не надягали комбінезонів, бо ті ще не висохли, згорнули їх і прив'язали до багажника. Невдовзі їхній моторолер уже котив автострадою. З-за хмар визирнуло привітне сонечко.

Діставшись до долини Трумані, звернули з шосе й поїхали путівцем, що біг понад річкою. Не хотіли перетинати місто, мали намір в'їхати до Персака з лівого берега. Промчавши повз Рок, опинилися біля підвісного мосту, що навпроти церкви.

За мить на перехресті, що його утворювали Верденський бульвар, міст і Соборна вуличка, спиною до них стояв жандарм — хоч поста там не було — і, здавалося, очікував якийсь транспорт.

Жан-Луї виїхав на міст, не газуючи, щоб не шуміти мотором. За п'ятдесят метрів поперед нього, біля дверей церкви, стояла якась пара. Жінка відчинила двері й притримувала їх, даючи змогу дідусеві, що спирався; на палицю, ввійти до церкви. Юнак відразу пізнав Віржінію Гепра. Старий, що зігнувся в три погибелі, одягнений у чорне з котелком на голові, міг бути тільки сторічним ювіляром.

Поява старого Гепра підхльоснула хлопця. Він піддав газу, й моторолер аж рвонувся вперед. Зачувши дирчання, жандарм оглянувся й подав знак, аби Жан-Луї зупинився, а потім перетяв йому шлях, широко розставивши руки.

Жан-Луї рвучко звернув ліворуч і об'їхав жандарма.

— Стій! — загорлав той.

Моторолер зробив гак, а тоді покотив Соборною вулицею. Ззаду оглушливо засюрчало.

— Більше газу, бо він біжить за нами! — вигукнула Жакліна, притиснувшись до Жана-Луї. — До церкви треба під'їхати з лівого боку, до маленьких ворітець.

Наближалися до церкви. В ту мить пролунав постріл. Видно, жандарм вистрелив, попереджаючи. Біл низеньких воріт різко загальмований моторолер просунувся ще трохи й зупинився.

— Біжи, я тебе наздожену! — гукнув Жан-Луї Жакліні.

Він покинув кермо, й моторолер з гуркотом упав на землю. Жан-Луї й не озирнувся, а помчав до церкви навздогін Жакліні.

— Уф! — відсапувався він, скидаючи каску.

Кинули каски на стільця, що стояв за дверима притворі церкви. Там, на вулиці, на все горло волав жандарм, а в церкві панувала тиша. Навряд чи сюди долетіло й відлуння пострілу.

Жакліна чула, як у неї калатає серце, але не відставала від свого нареченого. Він шепнув їй удавано недбало:

— А тепер настав і наш час.

За абсидою, в капличці пречистої, горіли довгі свічки. Жан-Луї й Жакліна сіли на лаву за колоною, звідки видно було все, що відбувалося. Неподалік від себе вздріли Роз-Марі Дардель чи, може, Марі-Роз Клеман. Трохи далі, поряд із своєю сестрою, сиділа Марі Перрен. Пізнали багатьох інших персаківців. Упадало в око, що тут переважають жінки.

З правого приділу з'явився Жером Гепра в супроводі панни Віржінії, він ледве переступав ногами. Дійшовши до вівтаря, старий зупинився віддихатись. Скинув димчасті окуляри й одяг інші, як здалося Жанові-Луї, з прозорішими скельцями. Вклонившись на всі боки, Жером Гепра й панна Віржінія пошкандибали до першого ряду. Служка відсунув лавку, аби старому легше було дістатися до свого місця, а тоді сам подався до ризниці, що містилася з лівого боку. Здавалося, ніхто не помітив появи Жана-Луї й Жакліни.

На порозі ризниці служка стрівся з священиком, став трохи вбік і пропустив його до церкви. Священик попростував до сповідальні. Дві бабусі, що молилися навколішки посеред церкви, квапливо перехрестилися, підвелися й подибали за священиком. На вежі бемкнуло дванадцять разів — була одинадцята година.

На порозі ризниці знову з'явився служка, повз нього просунулися хлопчик з церковного хору й ще один священик у ризі. Увагу Жана-Луї привернув якийсь довгий темний предмет, що несподівано впав додолу в центральному проході. То була парасолька Агати Каз.

Агата Каз, яку лише тепер помітили юнак і дівчина, нахилилася до парасольки, кинувши допитливий погляд на задні ряди. Жанові-Луї здалося, що вона когось шукає.

— Вона нас розшукує, — пробурмотів хлопець. — Треба показатися.

Він висунув голову з-за колони. Однак Агата Каз не помітила його, тому ще кілька разів крутнула головою. Одного разу йому здалося, що жінка на якусь мить прикипіла очима до колони, з-за якої він визирав. Жан-Луї був переконаний, що тітка Агата помітила їх, бо більше не оглядалася.

— Де ж Марі-Поль? — спитала пошепки Жакліна в свого нареченого. — Вона мала б уже бути тут.

— Взагалі, так.

— Що з нею скоїлося?

Кількома простими, але теплими словами священик висловив найщиріші побажання своєму парафіянинові, що стояв на порозі другого сторіччя. В ту мить повільно відхилилися бічні двері, якими проникли до церкви Жакліна й Жан-Луї, і через них важко ввійшла згорблена жінка. Вдягнена в рудий дощовик, з нейлоновим капюшоном на голові, що прикривав половину її обличчя, вона несла в руці громіздкий, але майже порожній кошик. Розглянулася на всі боки й поволеньки почовгала до останнього ряду, де сиділи молодята. Вклякла на низенькій лавочці й забубоніла ніби молитву:

— Господи, я не знайома з вами: ви мене не знаєте. Я грішниця, я каюся. Боже мій, будьте обережні. Господи святенький, усі виходи з церкви охороняються.

Жакліна ледь повернула до неї голову й півголосом промовила:

— Спасибі, Марі-Поль. Усе буде гаразд.

Старий Гепра з небогою наближалися до вівтаря, за ними потяглися ще кілька бабусь, що теж хотіли причаститися. Всі підвелися з місць.

За кілька хвилин, коли наші молодята знову сіли, Марі-Поль, стоячи навколішки, знов бубоніла:

— Я потерпала, що мене можуть затримати в Майді або ж по приїзді в Персак. Делор повиставляв вартових біля воріт, мусила вертатися. Купила кошика для маскування, й жандарм мене пропустив.

Жан-Луї нахилив голову, й Жакліна помітила, що він всміхнувся.

Відправа скінчилася. Священик у супроводі хлопчика з хору попростував до ризниці. Паства встала, навколо старого Гепра з'юрмився натовп. Жакліна й Жан-Луї теж замішались у натовпі. Люди підходили до старого, низько кланялися, тиснули йому руку й ішли до виходу. Коли настала Жаклінина черга, панна Віржінія Гепра не приховала подиву, побачивши її тут разом із нареченим.

— Ви такі люб'язні, — сказала вона, намагаючись обійняти Жакліну. А відтак звернулася до хлопця: — Ви не знайомі ще з моїм дядечком. Пан Жан-Луї Маршан, пан Жером Гепра.

— Спасибі вам обом, що прийшли, — промовив старий тремтячим голосом, коли Жан-Луї потискував руки його небоги.

Жан-Луї стояв міцно ногами на вимощеній кахлям підлозі. Одначе, коли старий простягнув йому руку, він спіткнувся й, напевне, розпростерся б, якби, на щастя перед ним не стояв Жером Гепра. Якусь мить можна було думати, що вони обіймаються.

Досить було Жанові-Луї, падаючи, спертись на стаpoгo Гепра, як він знову міг відновити рівновагу. Хлопець випростався був, проте приголомшений ювіляр ступив крок назад, і Маршан знову не втримавсь на ногах. Віржінія Гепра кинулася підтримувати дядечку але наштовхнулаеъ на Жакліну. Парафіяни, що скупчились навколо, ніяк не могли збагнути, чи то Жан-Луї намагається підтримати старого, аби той не гепнув додолу, а чи, навпаки, хапається за нього, щоб самому не впасти. Жеромові Гепра довелося ступити ще один крок назад. Він, випроставшись, раптом значно підріс; його окуляри, які Жан-Луї випадково зачепив рукою, брязнули на кахлі.

Віржінія Гепра, жваво оббігши навколо Жакліни, знову хотіла допомогти дядечкові, але несподівано ступила ногою в кошик, що допіру поставила тут якась незнайома згорблена жінка.

Наступний крок назад старого Гепра був уже не крок, а стрибок. Під натиском Маршана він збив додолу височезну свічку. Віржінія Гепра вереснула на всю церкву. Агата Каз кинулася гасити свічку, але, нагинаючись, штрикнула кінцем парасольки Віржінію в праве око, й та заволала на все горло від болю. Схопилася рукою за око й кинулася втікати. Агата Каз провела її гордовитим поглядом.

Тим часом двобій тривав. У повітря злетіла перука. Сторічний ювіляр садонув ліктем Жана-Луї в сонячне сплетіння з такою силою, що хтозна, де вона в нього й узялася. Жанові-Луї аж дух забило, й він мусив відступити. Скориставшись нагодою, Гепра, що несподівано помолодшав, чкурнув навтіки. Йому на груди звисав віхоть штучної бороди, що не встиг іще впасти. Тут надбіг священик.

— Жане-Луї! — скрикнула Жакліна, а люди сипнули врозтіч.

Та Жан-Луї й сам усе бачив.

Священик жваво наздогнав чоловіка, на честь чийого сторіччя він щойно скінчив відправу, одним махом накинув йому на голову єпітрахиль і, впершись коліном у спину, перегнув його назад. Проте було пізно, той устиг вистрелити з пістолета.

Жан-Луї плигнув убік. У церкві відбилася луна. Не влучило нікого, куля лише пощербила дві колони.

Хлопець схопив супротивника за руку й став крутити її. Той випустив пістолета, й Жан-Луї копнув його ногою геть від себе. Із сповідальні вибіг другий священик і розгублено стежив за цією сценою. Тоді підійшов ближче й здивовано вибалушив очі на гаданого сторічного дідугана, що був уже без перуки й бороди. Пізнав у ньому особу, дуже знайому персаківцям.

— Досить блюзнірства на сьогодні, голубчику, — промовив священик. Потім звернувся до служки, що закляк на місці від несподіванки, й до другого священика: — Чого чекаєте? Допоможіть нам!

А фальшивий Гепра відбивався. Та вчотирьох його, нарешті, вгамували, і він звалився на підлогу.

— А тепер облиште нас, — сказав священик Жанові-Луї.

Юнак лише чемно промовив:

— Пробачте, отче…

— Ви обрали Божий храм для розгадки таємниці? — перебив священик. — Лишіть ці забобони старим святенницям. Гей, ви, йдіть за мною! — наказав він арештантові, зв'язаному єпітрахиллю.

Жан-Луї проводжав поглядом групу людей, що простували до ризниці.

Поодинці й купками паства виходила з церкви. Одні мовчали, інші жваво ділилися думками з приводу події, свідками якої вони стали. Марі Перрен і її сестра, розмахуючи руками, теж коментували нинішню пригоду. Жакліна, її тітка й Жан-Луї подались до виходу разом з Марі-Поль: та вже встигла скинути дощовик, капюшон і запхала все до кошика. Агата Каз узяла попідруч свою небогу, а в другій руці стискала парасольку.

Біля входу стояв інспектор Делор, а два кроки за ним — Робер Клав'єль.

— Це ви? Ідіть зі мною, — наказав Жюль Делор.

— Охоче, — відповів Жан-Луї і ніби для кайданів простяг руки вперед, але цього не помітив інспектор. — Маю двадцять дев'ять свідків, з яких семеро чоловіків, двоє священиків, один хлопчик з церковного хору.

— Гаразд, досить блюзнірства на сьогодні, голубчику.

— Здається, недавно щось подібне я вже чув.

На Соборну вулицю в'їхало авто Жоржа Маршана.


ЕПІЛОГ


Звісно, у Франції все закінчується піснями. Одначе поки що не до пісень. Та будьте певні, вони ще співатимуться. Сьогодні ж, тільки треба трохи зачекати.

Коли настане пора пісень, кожний матиме змогу показати свій хист. Кожен з гостей, що зібралися за одним столом, зможе виявити свої артистичні здібності у виконанні пісеньок, оперних арій, романсів, монологів. Дарма що серед них лише двоє артистів-професіоналів, які виконували роль представників Міжнародного інституту нежитю. Якщо Ален вміє дуже цікаво оповідати, а його дружина Женев'єва — майстер пантоміми, то Агата Каз охоче співатиме пісні дев'ятнадцятого століття. Марі-Роз Клеман і її сестра Роз-Марі Дардель з успіхом могли б стати жонглерами, а Дельмар має цілий репертуар комерсантських анекдотів. Одначе з їхньої родини нікого немає за оцим гостинним столом.

Агата Каз, якій випало проголосити перший тост, урочисто, трошки збентежено випросталася. Тремтячою рукою підняла вгору келих і виголосила:

— Я п'ю за здоров'я мого любого зятя й небоги, за їхнє щасливе повернення з короткої весільної подорожі. За ваше здоров'я, за всіх нас!

Вона піднесла до губів келих, гості теж підняли вгору чарки.

— За здоров'я чоловіків наших жінок! — виголосив Мортьо.

— Щоб наші жінки передчасно не вдовіли, — додав Ален Дагрон жартома.

— Гм! — відкашлялася Агата Каз і заговорила поважнішим тоном. — Насамперед надаю слово гостинному господареві панові Жоржеві Маршанові, що хоче нагадати вам деякі факти.

— Чудово! — промимрив Мортьо.

Агата Каз знов відкашлялася й повела далі:

— Власне, кожен з нас знайомий з цими фактами, якщо не цілком, то принаймні хоч приблизно. Однак варто коротко ще раз згадати про них, — вона передихнула й злегка всміхнулася. — Тим більше, що серед нас е чудовий оповідач, котрий має документи, які дозволяють йому все з'ясувати. Отож, слово панові Маршанові.

— Браво!

— Цить! — засичала Жанна Мортьо на свого чоловіка.

Агата Каз ледь уклонилася й сіла. Батько Жана-Луї встав, і гості приготувалися слухати. Тут сиділи Аден з дружиною, Марі-Поль, подружжя Мортьо, імітатори Марк і Орель.

— На початку окупації, навесні сорок першого року, друже Мортьо, у вашому селі оселився якийсь Рушон. Він за гроші таємно перевозив човном людей через Шер, що був кордоном між північною й південною (так званою вільною) зонами. Якось до човняра Рушона звернувся з проханням перевезти його через річку кремезний дідуган, котрому було вже за вісімдесят. Він мав із собою все своє багатство — акції, золото, самоцвіти й, звісно, паспорт. У старого не зосталося жодного родича, а багатство він мав вельми велике. Човняр, скориставшись нагодою, убив старого, пограбував, спотворив йому обличчя, перевдягся в його одяг і кинув трупа в річку. Трохи пізніше труп викинуло на берег, але ніхто так і не впізнав його. Вчинивши злочин, Рушон утік до південної зони й посів місце своєї жертви. А жертвою його став Жером Гепра. Отже, човняр оселився в Персаку. Він зайняв будинок, до якого протягом довгих років не вертався Гепра. Ясна річ, він гримувався, горбився, вдавав із себе немічного діда. Майже не виходив з дому, жив спокійно, як і годиться літній людині. Спершу доглядала його одна місцева жінка — Анна Гу, що пізніше влаштувалася покоївкою в готелі «Дю-Марше». Рушон не був честолюбний, він насолоджувався багатством і вдовольнявся таємними прогулянками на околицях міста. Зважив, що слід мати добрі стосунки з духівництвом, тому вчащав до церкви. Його тут побажали, він мав своє місце в церкві на почесній лаві. Пробачте, що, може, повертаюся до деяких фактів, уже відомих вам. На берегах Шеру Рушон злигавсь із братами-близнюками Пардонами, й вони разом чинили різні темні справи. Їм сприяла в цьому окупаційна влада. Я маю на увазі не тільки контрабанду. Вони також грабували людей, що зверталися по допомогу до човняра. Той з братів, котрий часто з'являвся на берегах Шеру, — можливо, вони обидва приходили сюди по черзі — побоявся, що його можуть запідозрити в убивстві човняра, і полишив ту місцевість. Пізніше він по-зрадницькому видав німцям загін партизанів. А коли справи обернулися для близнюків погано, вони вирішили причаїтися в більш-менш безпечному місці й вичікувати, коли вернуться сприятливі для них часи. За кілька місяців після визволення їм здалося, що настав час податися до колишнього свого спільника Рушона, котрий надійно, як він гадав, угніздився в Персаку. Як вони розшукали його, один Бог знає. Можна думати, що вони знали раніше Гепра, знали також і про його загибель, тому здогадувалися, куди подівся Рушон.

Жорж Маршан сів. Агата Каз подала знак Жакліні, й та підвелася.

— Я ходила до четвертого класу, — почала розповідати Жакліна, — коли близнюки Поль і П'єр Рето з'явилися в Персаку й оселилися в невеличкому кам'яному будиночку, що належав Жеромові Гепра. Вони згодом нібито відкупили його. Мій батько ставився до новоприбульців упереджено. Хоча він мав доброзичливу вдачу, але все запитував у себе, чому ці двоє з'явилися тут саме після визволення. Та з часом їм удалося завоювати батькове довір'я. Тітонько Агато, ти знаєш, яким був тато. Отой спосіб братів Рето бити себе кулаком у груди й скорив татове серце. Звісно, між ними не виникло ніякої дружби, але вони мирно співіснували, як це годиться сусідам.

Мені спало на гадку, що одного літнього дня кілька років тому я, прогулюючись у садку, почула через відчинене вікно Гепра запеклу сварку. Хтось відразу причинив вікно, тому я не вловила змісту тієї суперечки. За кілька хвилин з будинку кулями вискочили обидва Рето, а за ними з гуркотом зачинилися двері. Пізніше я безліч разів бачила, як вони ходили до цього будинку.

— Авжеж, — уточнила Агата Каз, — тоді ще обидва близнюки були живі.

— Безперечно, тітонько. І ще довго по тому. Якщо я не помиляюся, саме відтоді старий Гепра, правильніше той, кого ми так називали, зовсім перестав виходити з дому. Навіть у своєму дворі не з'являвся. Його небога казала, що він занедужав. Та ось якогось дня він з'явився знову. Одначе виходив з будинку набагато рідше, ніж доти. І коротав свій час у дворі садиби. Він дуже змінився. В місті гомоніли, що, старіючи, він здичавів. Зовні виглядав також зовсім інакше. Якщо доти був охайний, то тепер відпустив бороду, не стригся. Носив димчасті окуляри, оберігаючи зір.

Хоч мені було тоді тільки шістнадцять років, але я можу твердити, що того самого літа за його будинком з'явився невеличкий горбочок. Під ним лежав Рушон, убитий близнюками. Ми з Жаном-Луї вважаємо, що відтоді один з близнюків час від часу виступав у ролях П'єра й Поля, а другий підміняв Гепра. Тривало це доти, поки один з них не вмер. Тоді той, що лишився, став виконувати потрійну роль. Гадаю, що далі оповідатимеш ти, — звернулася вона до Жана-Луї.

Жан-Луї встав, а його дружина опустилася на стілець.

— Один клієнт мого батька, Робер Паран, ударив на сполох. Він мав підстави підозрювати, що тодішній Гепра — підставна особа. Після нашого першого візиту до буднику Рето пап Мортьо і мій батько багато чого змогли розгадати завдяки портретові, що ми тоді роздобули. Спасибі інспекторові Делорові, його натяк на минуле Рето навів нас на правильний шлях.

Запала тиша. Всі всміхалися. Інспектор Делор не відповів на цю подяку. Одначе він би не відмовився це зробити, якби сидів за оцим гостинним столом. Але й він, і Роз-Марі, і Марі-Роз, і Дардель, і Дельмар, і Паран з різних причин не сиділи там. Жан-Луї повів далі:

— Під час других нічних відвідин помешкання братів Рето, крім магнітофона, нас вразила ще одна річ — відсутність у підвалі мотоцикла. Він зник не випадково. Ця тарадайка наступної ночі випередила нас на шляху, коли ми діставалися до Кабанячого перехрестя. Чи не гудіння цього мотоцикла почула моя дружина, коли чекала на мене в дворі Рето? Того вечора Віржінія Гепра їздила мотоциклом по одну людину, що її мала привезти до Персака. Але я ще до цього дійду…

Жан-Луї замовк. А потім у манері інтерв'ю для радіо став розпитувати Жакліну:

— Невеличке уточнення для наших слухачів. Чи не могла б ти сказати, коли з'явився другий горбик за будинком Гепра?

— Цього року, десь у другій половині липня. Востаннє я бачила близнюків разом обох чотирнадцятого липня. Другий горбик виріс поряд з першим, його покрили дерном.

Вона замовкла, й Жан-Луї знову говорив:

— Дехто з вас уже знає, що на початку другої половини липня першого Рето отруєно. Ви тільки ще не знаєте, що отруту всипали йому в чашку липового відвару, який він пив щовечора. Небога, хоч і мала кого підозрювати, але не пішла до поліції. Отож, тіло Рето-першого опинилося під другим горбочком у саду, його брат відчував щось недобре. Одначе Віржінія не випускала його з своїх рук. Та, занепавши духом, він через два тижні після смерті свого брата повісився. Парадоксально, що вбивці першого Рето вивезли труп другого аж у ліс. Їм здалося, що так буде ліпше. Бо Рето-другий повісився не в своєму будинку, а в Гепра.

Тепер треба було знов кимось підмінити останнього Рето в ролі старого Гепра. Віржінія мала досить аргументів для того, щоб примусити вбивцю першого Рето виконувати цю роль.

Заохочені Параном, ми взялися за розслідування справи Гепра. Самотужки, правда, але з великою цікавістю. Однак після того, як Паран оголосив, що одружується з Віржінією, в нього з'явилося бажання припинити це розслідування. Про обшук, проведений нами в будинку Рето, таємничі особи дізналися з того, що там зникли портрет і ключ від хвіртки. Останній факт дав їм зрозуміти, що ми збираємося проникнути до цього будинку ще раз. Тоді вони стали нам погрожувати — писати анонімки, телефонувати.

Анонімні листи опущено в поштову скриньку пізно ввечері чотирнадцятого серпня. Наступний день був святковий, тому в Парижі листа вручили шістнадцятого, а в Персаку сімнадцятого серпня. Загадковий телефонний дзвінок також був з Персака. Коли покоївка Анна взяла трубку в кабінеті пані Клеман, незнайомий жіночий голос просто оголосив їй, що дзвонять з Парижа. А коли я озвався, той, хто телефонував мені, ввімкнув магнітофон. І я почув: «Алло, це ви, пане Маршане?»

Ще одна річ збентежила наших супротивників: ми оголосили, що їдемо в Піренеї, а поїхали до Парижа. Можливо, дізнавшись про нашу справжню мету, вони й прискорили розвиток подій, удавшись до погроз і полювання на нас. Так, Алене, наша зустріч у ресторані була не випадкова. Ти знав, що один персаківець, перебуваючи в Парижі, зацікавився виробництвом спільного франко-швейцарського кінофільму. Ти знайомий з кінематографістами, з Бріжіт Рагюз і Софі Мюле, але ти й не здогадувався про можливі наслідки…

— Вибач, голубе, аби в тебе було менше таємниць од мене, то ліпше було б.

— Я вже зазначав, що Робер Паран мав підстави підозрювати Гепра, тому й звернувся до нас у другій половині липня. Він здогадувався, що старий Жером Гепра — підставна особа. Якось, вечеряючи в Гепра, що, здавалося, сидів йому в печінках із своєю рентою, Паран сам підсипав отрути в його чашечку з липовим відваром. Гепра випив свій улюблений напій до дна. Та подиву пана Парана не було меж, коли наступного дня він побачив Гепра живого й бадьорого. Тоді він і пішов до мого батька й став просити його розпочати розслідування.

І в нього вистачило зухвальства після такого вчинку порушити справу про розслідування! Він розповів нам про багатьох персаківців, у тому числі й про близнюків Рето, тільки не сказав, що він і їх підозрює. Але йому не вистачало терпіння. Прагнучи прискорити розгадку таємниці, він вирішив поговорити відверто з самозванцем, шантажувати його. Вночі з першого на друге серпня Робер Паран потайки проліз до будинку Гепра. Він і не сподівався, що наштовхнеться на страшну сцену — з півгодини тому Рето-другий повісився. Паран потрапив до кімнати, де Віржінія розпростерла небіжчика, марно намагаючись воскресити його. Полишивши несподіваного гостя біля мерця, стара панна… вибачте, небога…

— Не треба вибачатися, ми все зрозуміли, — проказала Агата Каз.

— Найкраще сказати, Віржінія. Вона нишком зафотографувала Парана в позі вбивці над своєю жертвою. Хоч це не стало незаперечним доказом, але, щоб шантажувати Парана, цього було досить. Отож він і погодився час від часу виконувати роль Жерома Гепра, чиє довголіття ще так недавно було йому мов сіль в оці. Тоді вони й вирішили одружитися. Пізніше новий псевдо-Жером — насправді Паран, зв'язаний з Віржінією шлюбними намірами, фотографією та спільними інтересами, — скасував би заповіт, складений на користь «ICI», чого не погоджувалися зробити попередні Гепра. Хоч як Віржінія вимагала цього від них, одначе вони побоювалися, аби їх не викрили, коли зчиниться галас навколо заповіту. Отже, Паранові й Віржінії залишалося шукати шляхів до виведення з гри персонажа старого дядька: вигадати якийсь нещасний випадок, утечу, божевілля… У житті як на довгій ниві… Тепер можете собі уявити, яка була б розв'язка Їхнього сімейного життя: розлучення й поділ багатства або ж одне одного постаралося б убити.

Гості подумали, що Жан-Луї скінчив і хоче сісти. Агата Каз навіть уже підвелася із стільця, але він провадив далі:

— Наш нічний візит до будинку Рето, таємна подорож до Парижа налякали Парана. Він не зважився відверто просити, щоб ми відмовилися від розслідування. Тому вдався до непрямих засобів. Сподівався, що погрозами примусить нас здатись. Паран виїхав з Парижа пізно вночі чотирнадцятого серпня, опустивши анонімні листи в поштову скриньку. Щоб довести своє алібі, він заздалегідь похвалився, що виїздить із столиці по обіді, а наступного дня зателефонував нам з Персака.

Коли вдруге приїхали до Гепра американці, — цього разу справжні, — Віржінія недарма кинулась до телефону. Вона повідомила Парана, що заокеанські гості хочуть побачитися з дядьком Жеромом. Паран, скінчивши розмову з нею, набрав номер готельного телефону, ввімкнув магнітофон із заздалегідь заготовленою бобіною, на якій було записано погрози на мою адресу. А сам тим часом пробрався лісом до маєтку Гепра й став грати роль сторічного дідугана. Так само він учинив і під час вашого візиту до Гепра, панове американці, — всміхнувся Жан-Луї до обох артистів.

Вони мовчки похитали головами.

— Під час обшуку знайдено два магнітофони: один у нього дома, другий в Гепра, — пояснила Агата Каз. — Кажіть далі, Жане-Луї.

— Звісно, Паран не міг виконувати водночас дві ролі на святкуванні сторіччя Гепра, тому пустив поголос, що на тиждень виїздить з Персака. Поїхав він у понеділок, дев'ятнадцятого серпня, залишив своє авто за двадцять миль від Персака, звідки його привезла на мотоциклі Віржінія.

І ось настала субота, двадцять четверте серпня. Ми вирішили, що саме час викрити самозванця, в чому ні на мить не сумнівалися. Ми були певні, що під час відзначення сторічного ювілею протягом суботи й неділі зможемо зробити це публічно. Але поліція, полюючи на нас, прискорила хід подій. Знаєте, як я удав, що падаю? Носком правого черевика навмисне зачепився за закаблук лівого й стрімголов полетів уперед. Хочете покажу? Ні? Тоді я скінчив. Тепер він сів.

— Отже, як я зрозуміла, всі, кому доводилося в ступати в ролі Жерома Гепра, були другорядними людьми, — зауважила Марі-Поль. — Віжки в цій грі тримали в своїх руках Віржінія Гепра. Після Рушона вона перебувала в центрі подій.

— Напевне, вона й Рушонові в печінки в'їлась, коли оселилася в нього, — злегка всміхався Мортьо.:

— Вона хотіла з допомогою підставної особи домогтися скасування дядькового заповіту, складеного не на її користь, — сказала Женев'єва Дагрон.

— Здається, панна Віржінія навчала Рушона англійської мови, як пізніше й братів Рето, аби їм легше було грати свою роль, — кинув Ален.

Агата Каз, уставши зі стільця, чекала, коли гості з мовкнуть. Зрештою не стерпіла й замахала руками.

— Дозвольте й мені дещо розповісти. Саме про Віржінію я хочу сказати кілька слів. Одна думка мучила мене здавна. Ще мій небіжчик брат на дещо натякав. Ось я й подумала, що тепер трапилася нагода перевірити його міркування. Тому й вирішила поїхати до Персака, бо сподівалася, що вдасться зробити це під час свят, кування сторічного ювілею Гепра. Хай пан і пані Маршани вибачать, що я збрехала їм про свою приятельку. Прибула я до Персака ще в п'ятницю, зійшла з автобуса в старому місті й зупинилася в сестри Марі Перрен. Про мій приїзд ніхто в містечку не знав. А під час інциденту в церкві мені пощастило розгадати те, що так не зміг розгадати мій брат. Скориставшись штовханиною, я штрикнула Віржінію накінечником парасольки, з якою ніколи не розлучалася, в праве око. Не подумайте, що я хотіла позбавити її останнього ока, просто мала намір присліпити її. Всі знали досі, що Віржінія Гепра осліпла на ліве око ще в дитинстві. Те, що я передбачала давно, справдилося. Від болю вона інстинктивно схопилася рукою за праве око й утекла з церкви. Вона бачила на ліве око, це не Віржінія Гепра.

— Отакої! — залунали голоси.

— Сподіваюся, що під час офіційного розслідування це також урахують. Адже давно відомо, що з допомогою спеціальних пристроїв можна досягти справді великого дива. Наприклад, двоє кольорових скелець теж могли б дати бажаний ефект. Розмовляючи з слідчим, я висловила йому свої міркування, що панна Гепра також підставна особа, й порадила перевірити це. А він, здається, навмисне забув на певний час про цю справу, як кажуть, аби не розпалювати політичних пристрастей перед місцевими виборами. Отже, не лише Жером Гепра підставна особа, а й небога теж. Це відбулося ще в часи війни 1914–1918 років. Віржінія Гепра загинула з матір'ю під час корабельної катастрофи, коли німці торпедували пароплав. Якась Валентина Гаролу, ровесниця Віржінії, і її мати, що врятувалися, скористалися документами загиблих Гепра. Валентина Гаролу сама про все призналась на допиті. Як бачите, шерлокоманка теж має свої джерела інформації.

— Одне слово, тут діяли тільки пройдисвіти, — зробив висновок Мортьо, водночас радіючи, що в нього не конфіскували протез небіжчика Жерома Гепра. — Ох, нітрохи не шкодую, що приїхав до Парижа!.. Чи не так, Жанно?

— Еге ж!

— Вибачте, ще одне слово, — знову підвелася Агата Каз. — Паран не відав, що Віржінія підставна особа. Жан-Луї не сказав вам того, що Валентина побила його, коли він намагався відібрати в неї фотоапарат Я дізналася про це з тих самих джерел. У мене все.

— Ні, ще не все, — промовив Жорж Маршан. — У моєї дружини є в запасі ще одне повідомлення.

— Ти ж сам мені розповів про це, то розкажи і їм, — заперечила вона, не підводячись з місця.

— Вставай, вставай! — наполягав її чоловік.

Вона підвелася.

— Хочу тільки сказати, що справжній Жером Гепра, перш ніж виїхати із столиці 1941 року, залишив у свого паризького нотаря новий власноручний заповіт. На конверті зробив напис: «Розпечатати після моєї смерті». Він скасував свій попередній заповіт, згідно з яким його багатство мало дістатися Міжнародному інститутові нежитю. Він відписав його Віржінії Гепра як єдиній своїй спадкоємниці.

— Янкі пошилися в дурні! — вигукнув Мортьо.

— Пошилася в дурні й Валентина Гаролу, — промовив Жорж Маршан. — Коли б вона вчасно дізналася про смерть старого Гепра, гадаю, заволоділа б спадщиною.

— Кому ж дістанеться те багатство? — поцікавився Мортьо.

— Скажу, — заговорив Жорж Маршан. — У новому заповіті Жерома Гепра є таке застереження: коли Віржінія помре раніше за нього, все рухоме й нерухоме майно має дістатися французьким науково-дослідним установам, названим у заповіті.

— Поживилися американці! — вигукнув Ален Дагрон.

— Можна сказати, — подав голос Мортьо, але дружина його, скривившись, невдоволено простогнала, бо не любила, коли її чоловік занадто багато балакав у гостях.

Служниця Клер подала фрукти. Агата Каз непомітно відійшла від гурту. Але за хвилину з'явилася знову. В чорних, довгих аж до ліктів рукавичках, з парасолькою в руках.

Вона стала посеред кімнати і, розмахуючи руками, заспівала приємним голосом:


Я заспіваю вам веселі жарти
Про чотирьох студентів-диваків.
Вони дівчат боялись, наче сварки,
Бо з них ніхто кохати не умів.
Один з них був запеклим віршомазом,
А другий право римськеє зубрив,
А третій тільки у борги залазив,
Четвертий взагалі нічого не робив…


Примітки

1

Марше-Неф — Новий ринок (фр.).

(обратно)

2

«Дю-Марше» — «На ринку» (фр.).

(обратно)

3

Комуна — найменша одиниця адміністративно-територіального поділу у Франції.

(обратно)

4

Життєвий шлях (лат.).

(обратно)

5

Біко — презирливе прізвисько, що його дали колонізатори алжірцям і марокканцям, перекладається — цапок.

(обратно)

6

Дякую (англ.).

(обратно)

7

Міжнародний інститут нежитю (англ.).

(обратно)

8

Тут (фр.).

(обратно)

9

Гаразд (англ.).

(обратно)

10

Що нового? (Лат.).

(обратно)

11

Дослівно — тремтячка (фр.).

(обратно)

12

Бізнес є бізнес (англ.).

(обратно)

13

Спершу жити, потім філософствувати (лат.).

(обратно)

Оглавление

  • Жан Фуке У ЧОМУ Ж ТАЄМНИЦЯ? Роман
  • ЧАСТИНА ПЕРША
  •   РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
  •   РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  •   РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
  •   РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  •   РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  •   РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  •   РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
  •   РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
  • ЧАСТИНА ДРУГА
  •   РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
  •   РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  •   РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
  •   РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  •   РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  •   РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  •   РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
  • ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  •   РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
  •   РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  •   РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
  •   РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  •   РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  •   РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  •   РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
  •   ЕПІЛОГ
  • *** Примечания ***