Кам’яне яйце [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать онлайн

Олександр Тесленко  КАМ’ЯНЕ ЯЙЦЕ Фантастичні повісті та оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Рецензенти: В. П. Бережний, Ю. Д. Ячейкін}

КРОКОДИЛ НЕ ХОТІВ ЛІТАТИ Повість

18 серпня 1918 року.

Лист до рідних.

«… Уклін усім, хто запитував про мене, і, як говорить матінка Петінгіл: «Хай залишать нас у спокої, аби могли ми перебувати в сім’ях своїх» . На добраніч і всім моя любов.

ЕРНІ»

— Дивний це чоловік. Йому було дуже важко розлучатися з дружиною. Уявляєш? — Директор Космічного Транспортного Центру Микола Рамар підійшов до столу і мляво усміхнувся: — Ти його побачиш. Я розповідаю тобі про те, що навряд ти знайшов би в матеріалах вашої «Зета-люкс».

— Нашої «Зета-люкс», — стримано поправив його Фредерік Мелвін і також усміхнувся. — Він просто молодий і сильний. Це пояснює і виправдовує все. Так мені видається. Смішно слухати, Миколо.

— Справа не в тому, Фредерік. І даремно ти не хочеш мене зрозуміти чи бодай уважно вислухати.

— Чому ж не хочу? Я для того і прилетів до тебе. Але облиш свою студентську звичку перебільшувати.

Микола Рамар пригладив рукою їжакуватий чуб, рудуваті короткі вуса:

— Ти все такий же, Фредерік.

Майор ПЦЕР — Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів — Фредерік Мелвін знав Миколу Рамара віддавна. Колись вони разом вступали і не вступили на фізико-математичний факультет університету, потім ще майже рік разом ходили в бібліотеку, в театри і до дівчат на танці. А в школі вони сиділи за однією партою. Врешті Фредерік був зарахований до Академії космічних досліджень на перспективний факультет енергетики, а Микола подався до транспортного інституту. Відтоді шляхи їхні розійшлися.

— Ти не змінюєшся з роками, Фредерік. Такий же молодий душею й енергійний.

— Не лицемір. Я дуже змінився. І було б дивно, якби було інакше. Коли ви чекаєте повернення Антуана?

— Він вибився з графіка. У повідомленні було сказано, що вийшла з ладу портова вакуумна установка і тому Антуан довго не міг завантажитися. А прилетить завтра увечері…

— Два роки він повертається з Центурії… А ти ще просторікуєш, що він з дружиною важко розлучався…

— Літати — це його покликання. Йдучи до нас, він знав, що його чекає… А дружина його, Марта, на відміну від нього — мудра і спокійна жінка, гарна мати, виховує дитину і не вишукує зайвих проблем.

— Вона завтра зустрічатиме Антуана?

— Можливо. Втім, це її особиста справа. Минулого прильоту вона не зустрічала його… Але не бачу в цьому нічого ані поганого, ані доброго…

— Песимістам завжди добре — вони не помиляються.

— Дякую, — Микола Рамар сприйняв слова на свою адресу і ображено сказав: — Але не забувай: якщо Антуан погодиться перейти до вас, як ти цього хочеш, то ні для Антуана, ні для його дружини життя в принципі не зміниться. Ти це прекрасно розумієш. І не треба вдавати з себе неземного добродія.

Фредерік Мелвін сидів перед Миколою незворушно. Темно-вишневого кольору форма офіцера-енергетика облягала його міцне тіло. Довгасте, ретельно поголене обличчя, великий з горбинкою ніс, тонкі, міцно стулені вуста. Він нагадував Миколі древніх гладіаторів.

— Я зовсім не мав наміру тебе образити…

— Тобі потрібен цей Антуан? Я допомагаю тобі, розповідаю про нього все, що знаю. Хоча й не можу зрозуміти, чому саме він так зацікавив ПЦЕР… А ти починаєш читати мені мораль. Врешті, у кожного з нас свій стиль роботи.

— Не гарячкуй, — тихо мовив Фредерік.

Підшукуючи кандидатуру для виконання важливого завдання Центру, майор Мелвін перебрав сотні касет в інформаційній службі «Зета-люкс» з докладним описом особистих якостей молодих професійних пілотів та космодослідників. Касета з інформацією про пілота Антуана Божка зацікавила майора. Але сам Божко був у черговому польоті.

Фредерік підвівся з крісла і підійшов до величезного оглядового екрана, що нагадував вікно:

— Я хочу сказати, що справа дещо складніша…

— Що маєш на увазі? — сухо запитав Рамар.

— Цікавлячись Антуаном, я і про тебе багато цікавого дізнався… — промовив багатозначно.

— Не розумію твоїх натяків, — роздратовано кинув Микола. Він, несподівано для самого себе, мов виконуючи чийсь наказ, рішуче підійшов до центрального пульта і натиснув кнопку селектора: — Орієнтовний час приземлення сорок сьомого, будь ласка.

На екрані з’явилися цифри. Рамар подивився на них, сказав «спасибі», і цифри зникли.

— Він повинен прилетіти завтра о вісімнадцятій годині й двадцять три хвилини за місцевим часом, — сказав, ніби Мелвін його про це запитував.

— Так чого суттєвого немає в касетах «Зета-люкс»?

— А що є в касетах? — ухильно запитав Рамар. — Як розуміти твої натяки? Невже в тих касетах є щось таке, що може мене скомпрометувати? Я не хлопчик, Фредерік. Я вже давно відповідаю за кожен свій крок. Комітет Честі жодного разу не мав до мене ніяких претензій. І мені незрозуміла твоя поведінка — ти прилітаєш спершу ніби просто побачитися з давнім приятелем, зі мною себто, погомоніти, потім виявляється, що тебе цікавить наш пілот, згодом починаєш на щось багатозначно натякати… Та цей Антуан — просто самозакоханий, хоч і обдарований, невіглас.

— Ти доклав немало сил, щоб він погодився працювати в КОТРАЦ. І зараз цей невіглас у тебе серед кращих пілотів.

— Він чудовий пілот, але характер має нестерпний. І не перебільшуй можливості «Зета-лкжс». То все мертва, суха інформація. А я знаю Божка особисто і вже не перший рік. Розумієш?

— Розумію. Навіщо ти «лікував» Антуана? Чи труїв… Не знаю, як і сказати.

Директор КОТРАЦ повільно підвів погляд, втупився у майора Мелвіна.

— Я не розумію тебе… І взагалі, звідки ти про це знаєш? Адже Антуан сам просив мене допомогти. І сам просив про це мовчати.

— Ти лікар? — в’їдливо запитав Фредерік.

— Якби він звернувся до лікарів, його могли б не допустити до польотів… на деякий час. А Божко хотів літати… Справді, звідки ти це знаєш?

— З інформаційних касет. А вже як потрапила ця інформація у блок пам’яті, даруй, не знаю. Джерела інформації не. випадково в жодній з робочих касет не наводяться.

— Не відчуваю за собою ніякої провини.

— Твоя справа.

Микола Рамар підвівся з-за столу, демонстративно не дивлячись в бік майора Мелвіна, підійшов до книжкової полиці і взяв кілька невеликих бібліоскопів, поклав на свій стіл, умостився в кріслі і вдав, що заглибився в читання. І лише коли майор Мелвін неквапом вийшов із кабінету, директор КОТРАЦ брутально вилаявся.

24 листопада 1926 року.

Ф. Скотту Фіцджеральду.

«… Щодо особистого життя відомого письменника (кому відомого?), то Хедлі розлучається зі мною. Я віддав їй усі гроші, а також всі майбутні гонорари за «Сонце…» … Бамбі й Хедлі почувають себе просто здорово. Доки Хедлі була у від’їзді, Бамбі жив зі мною десять днів, і якось вранці ми з ним пішли в кафе, я взяв йому морозиво і купив нову губну гармошку, і він, тримаючи її і наминаючи морозиво, сказав: «Життя прекрасне з татом…» Він дуже любить мене, і коли я запитую його, що робить тато, сподіваючись почути, що тато великий письменник, як про те пишуть газети, він відповідає: «Тато нічого не робить» .

Усім вам моя любов. ЕРНЕСТ»

Адресу майор Мелвін знав. Пішов осінньою алеєю від великої кубічної споруди головного корпусу до містечка. Оранжеві шапки дахів, освітлені призахідним сонцем, визирали з-поміж розлогих каштанів та кленів. Зупинився біля хвіртки з великим сріблястим номером «17». Зайшов на подвір’я. Вузькою ситаловою доріжкою пройшов поміж густих рядів яблунь та вишень до веранди. Двері були прочинені, але самовільно заходити не хотілось. Подзвонив. За якусь мить вийшла жінка невисокого зросту, худорлява, але не худа, глибока зморшка на переніссі та гострий напружений погляд.

— Добрий день.

— Добрий вечір, — якимось безбарвним голосом відповіла.

— Пробачте, ви — Марта Божко?

— Так.

— Дозволите зайти?

— Будь ласка.

На невеликій заскленій веранді стояли круглий стіл і три стільці довкола. На столі — полив’яний горщик з квітнучою червоною азалією.

Простора вітальня зустріла Мелвіна ароматом лаванди і тихою музикою. Звучала скрипка. На стінах — декілька майстерно виконаних репродукцій картин Леонардо. З сусідньої кімнати вийшов хлопчик років шести, сказав: «Здрастуйте».

— Мамо, будемо вечеряти?

— Так. Сідай, — сказала Марта. — Я зараз все принесу: І ви сідайте до столу. Повечеряємо разом.

— Дякую. Не турбуйтесь.

— Сідайте. Підтримаєте компанію.

Марта вийшла на кухню. Хлопчик сидів за столом майже струнко, склавши руки, уважно роздивляючись Фредеріка Мелвіна.

— Як тебе звати, юначе?

— Ярославом. А вас?

— Фредерік Мелвін.

Хлопчик дуже серйозним голосом поправив його:

— Майор Фредерік Мелвін. У вас красива форма.

— А в твого тата хіба не красива?

— У мого тата? — якось знічено перепитав хлопчик, аж Фредерікові видалося, що він даремно нагадав про батька. Він вже зібрався якось виправляти свою помилку, як малий сказав: — В мого тата також красива. Тільки я його ще по-справжньому не бачив, свого тата. І форми його не бачив. А ви ось сидите…

— Твій тато прилітає завтра. Ти знаєш про це?

— Знаю. Мама говорила.

— Ви будете його зустрічати?

— Не знаю. Якщо мама захоче… Сам я все одно тата не впізнаю. Та й він мене не впізнає, — сказав хлопчик і раптом вигукнув голосно: — Мамо, ти покликала їсти і нічого не несеш. А я дуже голодний.

Марта визирнула із сусідньої кімнати:

— Зачекай трохи, Ярчику. Зачекайте, будь ласка, — і нараз усміхнулася до майора по-домашньому привітно, мов до давнього знайомого.

Від тієї усмішки Фредерікові стало зовсім кепсько на душі, він пошкодував, що прийшов. Навіщо? Дуже важко по-справжньому зрозуміти людей і допомогти їм. Часом це просто неможливо, особливо, коли самі люди не розуміють, що їм потрібна допомога. Хто ця Марта? Що в неї за душею, окрім бажання щонайкраще влаштуватися в цьому світі? Дружини космічних пілотів мають право жити в ось таких прекрасних котеджах серед справжньої зелені живої природи, серед тиші, на найвищій категорії постачання.

З чого ж почати?

І раптом він побачив невеличку фотографію Антуана за склом книжкової шафи. Невеличку, майже крихітну кольорову голограму. Фредерік відчув, що то не формальність.

— Тато справді тебе не впізнає, бо коли він відлітав, ти був зовсім крихітний. А ти його, мабуть, зміг би впізнати…

Хлопчик перехопив його погляд і з сумом проказав:

— На фотографіях люди рідко схожі самі на себе. В житті вони інакші. Та й мама, мабуть, не піде зустрічати…

— У мами завтра, напевне, якісь нагальні справи? — запитав майор, щоб розмова не зайшла в глухий кут.

Йому хотілося якось виправдати цю жінку в очах сина.

— Та ні, — сумно продовжив Ярослав. — Які у мами справи, окрім мене? Але тато прилетить і потім знову полетить… Навіщо звикати? Минулого року тьотя Клава залишала нам свого кота, Рудого, я за місяць до нього так звик, що довго плакав, коли тьотя Клава повернулася. Дуже плакав. Ви мене розумієте, товаришу майор?

— Розумію, хлопчику… Але хоч твого тата й немає поруч із тобою, він постійно думає про вас і багато робить для тебе, для мами…

Марта зупинилася на порозі з тацею в руках, стояла і слухала розмову.

— Так, мама казала, що ми живемо тут тільки тому, що тато літає. Але якби тато не літав, ми все одно десь би жили. Ми з мамою буваємо у місті — там навіть краще, веселіше, машин багато.

— Ти ще не все можеш зрозуміти, хлопчику… Але я хочу тобі сказати, що твій тато не буде літати вічно. Мине ще років п’ятнадцять-двадцять, за цей час ти виростеш…

— Виросту і сам буду літати! — вигукнув малий. — І ніколи ми з ним не будемо разом.

— Тебе ще можуть і не взяти у пілоти.

— Візьмуть, — впевнено проказав Ярослав. — Я так хочу.

— Його візьмуть, майоре. Це — Антуан в сучаснішому виконанні. Даруйте, не знаю вашого імені…

— Фредерік Мелвін.

— Дуже приємно, — Марта поставила тацю на стіл. — Ви завітали до мене чи до Антуана? Він прилітає завтра. Затримується, але кажуть, що все гаразд.

Мелвін знову відзначив, що обличчя Марти — жива маска.

— Я і до Антуана, і до вас. Насамперед — до Антуана, але з вами також хотілося поговорити до прильоту…

— А чому до прильоту? — в награному здивуванні звелися брови. — Що зміниться, коли він прилетить? Він житиме у своєму готельному номері, а ми з Ярчиком тут.

— Он як… — Майор Мелвін вагався: продовжувати розмову в присутності сина чи зачекати, доки вони з Мартою залишаться наодинці.

— Дуже смачні ланчики, мамо. А чому ви не їсте, товаришу майор?

— Я їм… Справді, дуже смачно. Ви прекрасна господиня. Залишається тільки пожаліти Антуана, що він зараз позбавлений можливості покуштувати таке чудо.

— Його не варто жаліти. Антуан із тих людей, котрі за будь-яких обставин щасливі. Він дуже нетиповий чоловік. На його прикладі я переконалася, що немає межі поміж нормою і патологією.

— Мені видається, що ви несправедливі.

— Антуан сам хоче, щоб я його так сприймала… Повірте, він цілком щасливий. І ми з Ярчиком щасливі. Все гаразд… А ви до нас у якій справі?

— До Антуана в мене цілком конкретна пропозиція ПЦЕР, саме для Антуанового характеру, для його вдачі. Так нам здається… А з вами мені просто хотілося познайомитися особисто.

— А чому ви поспішаєте це зробити до прильоту Антуана? — Жінка зобразила на обличчі подобу здивування.

— Зрозумійте мене правильно. Як кажуть, не гріх знати дружину людини, котрій доручаєш відповідальне завдання…

— Але. мабуть, я не зможу стати вам у пригоді. Нічого цікавого про Антуана я не розповім, занадто рідко його бачу.

— Але дозвольте вас запитати — за що ви його полюбили?

Жінка подивилася на нього уважно, спокійно, вивчаюче. На обличчі спокій. Крижаний спокій. І лагідна крижана усмішка.

— За що я його полюбила? Якщо відверто, то лише за те, що він полюбив мене. І, даруйте, не більше. Вас задовольнить така відповідь?

— Так, задовольнить своєю щирістю… Пробачте, а яка ваша думка про Миколу Корнійовича Рамара? Даруйте за таке безпосереднє запитання, але я не дипломат… Ми з ним були приятелями, багато років не бачились, і зараз мені здається, що він дуже змінився. Не на краще змінився. Звідси й моє запитання.

Фредерік поглянув на Марту і відразу зрозумів, що вчинив дурницю, заговоривши про Рамара.

— Запитайте про це в людей, котрі з ним працюють. А ми з Ярчиком просто живемо тут, дякуючи Антуанові Божку, насолоджуємось, як кажуть, радощами природного життя… Микола Корнійович часом цікавиться нашим буттям, інколи заходить… Зворушує його турбота про нашу сім’ю…

— Мені видається, ви мене дещо неправильно зрозуміли, але… Пробачте… Я хотів би якось загладити свою нетактовність…

Марта Божко поглянула на нього з прихованою відразою:

— Уже вечір. Ярчика треба вкладати спати, а він звик, що кожного вечора я розповідаю йому казочку.

— Радий був познайомитися з вами. Пробачте за несподіване вторгнення і мою безцеремонність… До побачення.

За вікнами вже майже темно. Пізній осінній вечір. В пам’яті — лагідна крижана усмішка. І прихована відраза.

11 жовтня 1923 року.

Гертруді Стайн та Алісі Токлас.

«… Вперше в житті я зрозумів, як закінчують життя самогубством лише тому, що накопичується занадто багато справ і проблем і кінця їм не видно. Малокорисне відкриття… Нью-Йорк дуже красивий, особливо в районі Бродвея і Уолл-стріт, куди взагалі не пробивається сонячне світло, хіба що випадкові промінчики. Але що за люди там мешкають! За весь час я не побачив, щоб хтось усміхнувся. Перед біржею один щось малював на тротуарі жовтою й червоною крейдою, вигукуючи: «І послав він туди свого єдиного сина. І послав він єдиного сина померти на шибениці…» Натовп, що зібрався довкола, мовчки слухав. Бізнесмени, клерки, розсильні. «Перепало ж хлопцеві» , — сказав хлопчик-розсильний, звертаючись до приятеля. Прекрасно. Є справді красиві будови. Нові. Цікаві форми. Через триста років люди будуть приїздити сюди із Європи і їздити в туристичних автобусах. Мертві, занедбані громаддя, як у Єгипті…

Нізащо не погодився б жити там. Вже час їхати в лікарню…

ХЕМІНГУЕЙ»

Фредерік вийшов надвір. Темно. Ніч. Кволі зорі над головою. Голос далекого прибою, голос моря. Мелвінові було кепсько. Тієї миті він нікого не поважав — ні себе, ні Марту, не поважав Миколу Рамара і навіть Антуана, якого він ще не бачив. Антуан, мабуть, справді химерний горішок.

Ноги самі несли його. Досить довго він взагалі не задумувався, куди йде. Нічні ліхтарі. Довкола них — хмарки дрібної комашні. Легкий вітерець. Його кроки ситаловою доріжкою голосно відлунювали.

Вийшов знову до головного корпусу. Два освітлені вікна. Микола? Він чекає? І зрозумів, що просто не зможе не побачити його зараз. Не тому, що розмова з Мартою дуже вплинула на нього. Просто не міг зупинитися у цій розтягнутій миті пошуку істини.

Двері директорського кабінету були прочинені. Майор переступив поріг, зупинився. Микола Рамар стояв спиною до нього, схрестивши руки на грудях. Стояв біля глухої стіни.

— Це ти? — запитав не обертаючись.

— Так, Миколо.

— Я знав, що ти сьогодні ще зайдеш до мене.

— Це випадковість. Я сам не знаю, чому зайшов…

Микола Рамар обернувся:

— Я теж не знаю, чому досі не пішов додому. Я чекав тебе. І якби ти не зайшов… нам було б кепсько обом. Пробач, що я розписуюсь за обох. Але, оскільки ти прийшов, я, мабуть, маю таке право… Хочеш кави?

— Ні, дякую. Нічого не хочу.

— Ми не бачились уже скільки років. Ми обоє змінилися. Але ж не настільки, щоб не розуміти один одного? Ти був у Марти?

— Так.

— І як вона тобі?

— Мені здається, Миколо, що вона усіх нас зневажає.

— Ми не можемо бути гарними для всіх… Ми з тобою не актори. А Марта зневажає не нас, а всі дріб’язкові умовності життя. Я її давно й добре знаю… Вона тобі щось розповідала?

— Ні! Вона мені нічого не розповідала! — несподівано вибухнув Мелвін. — Ти — стара хитра лисиця! Тобі не соромно? Марта боїться тебе і захищає тебе своїм мовчанням…

Директор КОТРАЦ багатозначно усміхнувся:

— Я чекав, що ти продовжуватимеш саме в такому тоні… Але в мене зараз доволі умиротворений настрій. І давай краще, якщо не заперечуєш, поговоримо про твою місію до КОТРАЦ. Ми з тобою не просто давні друзі, але й по службі зв’язані тісно. Не квапся. Встигнеш заперечити. Я справді хочу з тобою серйозно поговорити. Хочу зрозуміти тебе, бо не вірю, що ми сприймаємо світ по-різному. Вже завтра ти опинишся в такій же ситуації, в якій нині перебуваю я. І я не певен, що ти поведешся розумніше… Навіщо себе дурити, Мелвіне? Він тобі потрібен. Він справді кваліфікований, талановитий пілот. Просто так я не віддав би його нікому, але, як кажуть, твій дідько старший. Антуан — майже геній, але він тварюка. Вибачай, що я не вишукую слова. Але я терпіти не можу самозакоханих типчиків, невігласів у життєвих питаннях, які, одначе, переконані, що знають у цьому світі все. Я робив йому тільки добро. А він дивиться на мене вовком. Мене дивує твій тон, бо вже завтра ти сам шукатимеш шляхи, щоб хитро примусити його підписати угоду…

— Я його ні до чого не примушуватиму. Я запропоную йому…

— Якщо він взагалі захоче з тобою розмовляти…

— А чому він дивиться на тебе вовком? Ти знаєш про це?

— Хай дивиться, як хоче… До речі, з Мартою його познайомив саме я. Мартуся славно потрудилася, щоб закохати його в себе. Я дуже просив її… Причину сам розумієш. Він полюбив її і знав, що його польоти забезпечать чудові умови існування його коханій дружині й дитині. Він переконаний, що якби не він, то його кохана Марта була б змушена мешкати на котромусь із поверхів нашого цивілізованого мурашника… Одне слово, не мені тобі це все розповідати… Скажу просто, Марта нікуди ніколи з ним не поїде, якщо він відмовиться від польотів. Сподіваюся, що ти, побачивши Марту, не заперечиш тепер, що вона мудра жінка — красива, спокійна, і гарна мати. Вона заслуговує на те, щоб жити трохи краще від інших… Гадаю, в тебе з роками не з’явилося бажання стригти всіх під один гребінець?..

На мить запала пауза:

— Чому він дивився на тебе вовком? — уперто нагадав Мелвін.

— А тобі самому важко зрозуміти? Він літав. Забезпечував, даруй, своїй сім’ї ідеальні умови. Але ж самої сім’ї він не бачив, а в моїй постаті для нього багато чого уособлювалось… От і дивився вовком. А ще я колись сказав йому: «Хлопче, можеш забиратися під три чорти, гірше буде тільки тобі, бо ти не зможеш не літати, це твоє життя. А ми без тебе якось обійдемось».

— Так, Миколо… Я дещо знаю про це… І ти мені не сподобався в цій ситуації… Я намагаюся зрозуміти тебе, я твій давній товариш…

— Що ти хочеш зрозуміти? Ти хочеш зрозуміти, навіщо мені потрібні класні пілоти? Чи ти хочеш зрозуміти, чому Марта нікуди не поїде з Антуаном з містечка КОТРАЦ? Чи, може, ти хочеш зрозуміти, чому я повинен думати, кого зустрінуть мої хлопці, мої пілоти, повернувшись на Землю, і від кого вони, врешті, матимуть дітей, хто прийде їм на зміну? Що ти хочеш зрозуміти? Перед Комітетом Честі я звітуватиму без твоєї допомоги.

— Миколо, не поспішай робити передчасні висновки. Врешті, ми просто дивимось на світ трохи по-різному. І кожен із нас. має на те право. Чи не так?

20 березня 1925 року.

Д-рові К. Е. Хемінгуею.

«Дорогий тату, я не надсилав тобі свої роботи тільки тому, що ти чи мама повернули мені «В наш час» і мені видалось, що мої книги вас не дуже зацікавлюють.

Зрозумійте, у всіх своїх оповіданнях я прагну передати відчуття справжнього життя — не просто описувати його чи критикувати, а перенести його на папір. Хочу, щоб, прочитавши моє оповідання, ви справді пережили все самі. А це неможливо, якщо писати тільки про прекрасне, обходячи погане й потворне. Коли все прекрасно, то в це неможливо повірити. В житті інакше. І тільки показавши обидва боки — три виміри, а якщо вдасться, то і всі чотири, — тоді можна писати так, як би мені хотілося.

ЕРНІ»

— Мамо, а яку сьогодні ти мені розповіси казочку?

— А про що ти хотів би почути, Ярчику?

— Про щось страшне… Про щось цікаве…

— Ти все ще любиш страшне?

— Люблю. Це ж так цікаво, коли страшно.

— Ти пам’ятаєш крокодила? Він страшний?

— Трошки страшний… Коли розкриває свого величезного рота.

— То хочеш казочку про крокодила?

— Ага, хочу, мамо.

— Тоді слухай. Жив собі на світі мисливець. Загалом він був ученим, біологом. Але дуже любив полювання. Як тільки йому випадала вільна година, він відразу телефонував до товаришів, вони домовлялися про зустріч, а коли ніхто із друзів не мав можливості, то він і сам вибігав з рушницею напохваті, викликав наишвидкісніші машини і летів у найвіддаленіші куточки нашої планети, де ще можна було знайти диких птахів чи звірів.

— Мамо, ти ж обіцяла про крокодила.

— Не поспішай, Ярчику. Це буде довга казка. Слухай… Тож на полювання він їздив завжди, коли випадала вільна година. А якщо мав тиждень-другий, то летів далеко-далеко, на чужі планети, де ще були незаймані ліси і степи, моря і гори.

— А як його звали, мамо?

— Звали його… Так його і звали. Мисливцем. Прізвище в нього було таке. Микола Мисливець.

— Мамо, а де на Землі можна ще знайти диких птахів та звірів?

— Ніде, синку. Диких тварин на Землі вже давно немає, але існують мисливські заповідники, де на спеціальних фермах розводять тварин, птахів, а потім випускають у ліс чи в степ, щоб люди могли їх уполювати. Розумієш?

— Авжеж, розумію.

— Але з кожним роком мисливців ставало все більше, а відтак меншало птахів. Ферми не встигали вирощувати дичину для заповідників, і з кожним роком доводилося все довше чекати, коли випустять на мисливця якусь дичину… А особливо прикро було бачити впольованих птахів — таких маленьких і жалюгідних. Микола Мисливець так колись і сказав: «Два місяці чекав, доки прийде черга вцілити оце жалюгідне курча. Вдома й показати буде соромно». А товариші по полюванню розсміялися, почувши ті слова: «Ви, шановний академіку, мабуть, хотіли б, щоб замість качок крокодили літали? То вже як поцілиш, то вдома не буде соромно показати». Посміялися всі гуртом, а Мисливець задумався — справді, хіба він не біолог, хіба він не може вивести таку породу крокодилів, аби вони літали? Отоді справді буде полювання! Хай навіть доведеться довше чекати своєї черги, бо крокодилів, певна річ, буде важче розводити, ніж качок. Але ж тоді хоч знатимеш, заради чого чекаєш.

— Мамо, а підемо завтра зустрічати татка?

— Ти ще не хочеш спати, синку?

— Ні, не хочу. Я цієї ночі не засну, мамо. Навіть якщо ти і розповіси казку про крокодила до кінця. Я буду думати про тата. Цікаво, який він? Такий, як на фотографії? Чому ти плачеш, мамо?

З березня 1919 року.

Джеймсові Гемблу.

«… Бога ради, доки зможеш, не повертайся в цю країну. Повір тямущій людині. Я патріот і готовий померти за цю велику і славну країну. Але жити тут — чорта з два!

ХЕММІ»

Світлу цятку на вечірньому обрії помітили майже всі водночас. Фредерік Мелвін поглянув на годинник.

— Так, це він. Не маю сумніву, — голосно сказав Микола Рамар і чомусь насупився. — Пізнаю його манеру посадки, він завжди немов підкрадається до космопорту. Більшість хлопців чешуть по прямій, а цей завжди зберігає індивідуальність. Через кілька хвилин матимеш щастя особисто познайомитися з найкращим пілотом КОТРАЦ…

Майор Мелвін роззирнувся, пробіг поглядом по невеликому натовпу зустрічаючих. Він шукав Марту, але не бачив її. Одна жінка видалася схожою на Марту. Він навіть зробив кілька кроків до неї, упевнився: лише схожа, але не Марта.

Раптом хтось смикнув його за рукав літника, і дитячий голос продзвенів:

— Товаришу майор, її не буде. Мама не прийде.

Мелвін опустив погляд і відразу упізнав:

— Це ти, Ярославе?

— Так, товаришу майор.

— Називай мене просто Фредеріком.

— Добре, майоре Фредерік… Мама трохи занедужала. Але мене вона відпустила. Вас я здалеку впізнав. Візьміть мене, будь ласка, на руки, бо я майже нічого не бачу. Тато вже приземляється? Так, товаришу майор?

Мелвіну на очі навернулися сльози. Він здивувався їм, бо ніхто ніколи не вважав його сентиментальним, взяв хлопчика на руки.

— Тобі добре видно?

— Прекрасно видно, майоре Фредерік. Спасибі. Яка велика машина.

— Твій тато найкращий пілот, і він вже давно літає на найбільших і найкращих машинах.

— Сідає! Вже сідає! Як красиво!

До Мелвіна підійшов Микола Рамар:

— Прийшов зустрічати свого тата? — Хотів поплескати малого по щоці, але той відхилився і закопилив губку:

— Я хочу найпершим побачити, як мій тато вийде з машини.

Рамар вдав, що не образився.

— Мій юний друже, спершу з машини вийде біокібер-навігатор, за ним мусить вийти біокібер-механік, а вже потім — твій тато. Ти хочеш літати так, як твій тато?

— Я дуже хочу і я буду літати, як мій тато.

— Приємно це чути, Ярчику. Твій тато найкращий пілот КОТРАЦ.

— Товаришу директор, пробачте, а коли мій тато полетить наступного разу?

— А ось цього, юначе, я не знаю.

— Чому? — зойкнув Ярослав. — Адже ви директор, і мама каже, що ви все знаєте — хто, куди і коли летить.

— А цього разу не знаю. Цього разу більше знає майор Фредерік…

— Це правда, товаришу майор?

— Якоюсь мірою, Ярославе… Я прилетів до вас, щоб запропонувати твоєму татові одну цікаву роботу. Я не знаю, чи він погодиться, але я дуже хотів би, щоб він погодився…

— Він скоро знову полетить?

— Якщо погодиться, то летіти треба якомога швидше.

— Надовго?

— Так, Ярославе, надовго. Але це дуже важливе і цікаве завдання, скажу тобі по секрету. Від виконання його великою мірою залежить доля і розвиток нашої цивілізації, нашої планети, доля кожного із нас… Розумієш, наскільки це серйозно? І саме твоєму татові планета хоче довірити виконання цієї програми…

— Майоре Фредерік, опустіть мене на землю, будь ласка…

— Чому, вже скоро твій тато виходитиме з машини…

— Спасибі, товаришу майор, ви дуже добрі… Але у вас уже зморилися руки… Спасибі… Поставте мене на землю. Я зараз підійду до диспетчерського селектора і на екрані все побачу.

Фредерік Мелвін, повагавшись, опустив Ярослава на землю.

Коли хлопчик відійшов на кілька метрів, Рамар голосно пробурчав:

— Могутня штука — генетика. Цей — таке ж звіреня, як і його таточко. Залишається тільки сподіватися, що материнська природа не притлумить Антуанових здібностей, бо шкода, якщо в цього шкета нічого, окрім характеру, не буде. — Рамар стиха вилаявся і підніс до очей бінокль. — Розгерметизували люк. Даремно ти не пішов зі мною на директорський оглядовий майданчик…

— Байдуже… За своє життя я дивився зі всяких майданчиків…

— Ходімо зі мною.

Перед директором гурт шанобливо розступався.

Вони зупинилися біля невисокого, трохи нижче пояса, парканчика з ситалових сегментів. Ажурні телескопічні ворітця були ще зачинені.

Від величезного сріблястого бублика від’їхали оранжеві, схожі на великих жуків, машини «Алярм-посадка». Пригасло освітлення майданчика космопортівськими ліхтарями.

За кілька хвилин оранжевий відкритий «жучок» зупинився перед ажурними ворітцями, і вони прочинилися у легких сутінках осіннього вечора.

Антуан Божко першим вихопився через низький борт машини, бадьоро ступив на ситалове покриття космопорту.

Микола Рамар долонями провів по обличчю, аби зродити подобу зворушеної усмішки, приязності, розвів руки для обіймів.

— Привіт, Антуане! Привіт, друже! Який я радий бачити тебе!

Мелвін уважно спостерігав за поведінкою Антуана Божка. Зовні той був втомлений, але бадьорий. Обличчя — мов тесане сокирою, вилицювате, посмішка симпатична.

— Привіт, директоре, — Антуан дещо фамільярно плеснув Рамара по плечу, ухилившись від обіймів. — Я також радий тебе бачити.

— Справді? — зі щирим здивуванням запитав Микола.

— Невже нині це так важливо? Машина в цілковитому порядку, як завжди, її треба тільки перевдягнути… От і все на сьогодні. Я дуже втомився і хочу по-людському відпочити. Пробач. Сподіваюся, транспорт на мене чекає?

— Безумовно, але чи не хотів би ти, друже, якийсь кілометр пройтися пішки? — Рамар якомога приязніше усміхався. Майор Фредерік розумів, що Микола не втрачає надії на порозуміння з найкращим пілотом.

— Якщо справа тільки в моєму бажанні, то його в мене немає і бути не може. Цієї миті я хочу спати і тільки спати. Щоб це розуміти, здається, не обов’язково буди директором КОТРАЦ. Чи щось трапилось?

— Особливо нічого… Але я хотів тебе познайомити з одним моїм давнім приятелем…

Антуан зробив крок праворуч, пропускаючи навігатора та механіка.

— Спасибі, хлопці! До наступних зустрічей, — торкнувся до плеча кожного.

Біокібери, не обертаючись, підняли стиснуті в кулак правиці.

— Ти хочеш, аби ми познайомилися з твоїм приятелем саме зараз? Завтра не буде часу? Цікаво… Що ж це за один?

Майор Мелвін відчув, що до його ноги притулилося дитяче тільце. Зрозумів, що то до них пробрався Ярослав, але свідомо не поглянув донизу.

— Мені чомусь видається, що краще познайомити вас саме зараз. Щоб ви просто побачили один одного… — Рамар поклав долоню Фредерікові на плече, але Мелвін якось ніби мимохіть відсторонився, помічаючи, що це сподобалось Антуанові.

— Майор ПЦЕР? — дещо здивовано запитав і за якусь мить спроквола простягнув руку для привітання.

— Фредерік Мелвін.

— Антуан Божко… Ну от, ми познайомились. Тепер я можу бути вільним?

— Я бачу, ти зовсім не змінився, Антуане.

— А ти хотів би, щоб я змінився? Хто б тоді повертав назад твої найновіші машини в такому стані?

— Даремно ображаєшся, Антуане.

— Я не ображаюсь. Я просто ніяк не навчусь розмовляти з тобою, товаришу директор, не можу навчитися… Яке славне дитя! Це ваш син, майоре?

— Ні, Антуане…

— Як тебе звати, юначе?

— Мене звуть Ярослав Божко, — тихо проказав малий.

Антуан зблід.

— Як мама? — якось безтямно запитав, роззирнувшись навсібіч. На відповідь він не чекав. — Мабуть, все добре… Що з нею тут трапиться? Адже й зі мною нічого не трапилось… Як ти впізнав мене? Ах, пробач… Адже і я тебе впізнав… — Антуан схилився, притиснув малого до грудей. — Спасибі, що ти вийшов мене зустрічати. Я так багато думав про тебе. Я так багато хочу тобі сказати. Ярчику… Я зайду до вас. Днями… Може, завтра. Я дуже радий бачити тебе… Спасибі… — Божко рвучко випростався і пішов, розштовхуючи людей.

17 липня 1923 року.

Уїльяму Хорну.

«… І благаю, Хорні, ніколи не повертайся туди ні за яких обставин, тому що минуле мертве . І талія мертва, і я порвав листа. Він був занадто сумним, і тобі не обов’язково переживати те, що пережив я.

Хорні, треба про все забути. Не можна постійно повертатися до минулого чи «лоскотати собі нерви» , прагнучи побачити речі такими, якими вони були колись. Минуле залишилось в нашій пам’яті, і тільки тим, дивним і прекрасним, і треба жити далі… Проте я аж ніяк не маю наміру повчати…»

На п’ятий поверх готельного корпусу Антуан піднявся ліфтом. Почував себе украй змореним, а несподівана зустріч із сином геть вибила з колії. Підійшов до свого номера.

— Антуан Божко. Триста третій, — сказав тихо.

Двері відразу прочинилися. Антуан переступив поріг і побачив у кімнаті сухорляву постать біокібера. Той обернувся на звук прочинених дверей, сказав вибачливо:

— Даруйте, я трохи затримався. Але для вас уже все підготовлене. Сподіваюсь, ваші смаки і уподобання не змінилися, шановний Антуане?

— Я ще й сам не знаю… Спасибі тобі, друже Терр…

— Я радий, що ви мене не забули за ці роки.

— І ти ж мене не забув.

— Мені простіше все пам’ятати. Життя в мене простіше — поміняв постіль, навів лад… Я дуже радий бачити вас знову, Антуане.

Біокібер втомлено усміхнувся, повільно пішов до дверей, вони тихо зачинилися за ним.

Тиша. Як у склепі.

Тиша, яка не дозволить заснути, яка дзумітиме набридливою іграшковою мухою, пульсуватиме у скронях. Перший день на Землі для Антуана завжди був украй тяжким.

Божко подумки набрав номер Марти. Лише подумки, бо знав, що сьогодні він нізащо не піде до них. І не подзвонить. Він мусить підготуватися до зустрічі.

Антуан натиснув три клавіші на пульті відеона, за якусь мить на екрані з’явилося обличчя немолодого чоловіка. Глибокі зморшки, мішки під очима, скептично примружений погляд.

— О, це ти, Антуане! — чоловік на екрані щиро зрадів. — Нарешті ти повернувся.

— Привіт, Томасе!

— Як ти здогадався повернутися саме сьогодні?

— А чим сьогоднішній день знаменний?

— Антуане… В мене сьогодні день народження. Ювілей. Але тобі я пробачаю.

— О Томасе, я починаю старіти. Мені соромно. А минулого року в польоті я не забув. Чесне слово, не забув.

— Томас Він дожив до свого сімдесятиліття і чомусь зовсім не радіє з цього приводу.

— Томасе, а чому ти зараз вдома? Хіба КОТРАЦ вже опустився до того, що почав забувати своїх ветеранів?

— Та ні, Антуане, в КОТРАЦ нічого не змінилося. Але ж ти знаєш мене. Мені й замолоду не смакували умовності. А останній рік, коли вже не літаю, зовсім не терплю вимушених урочистостей. Нашому славному Томасові!.. Його досвід!.. Його доброта! Який він прекрасний товариш! Ти ж розумієш мене? Хай поспівають віншувальних потім, коли я вже не зможу огризнутися. Тільки чи захочеться комусь мене славословити, коли моя душа відлетить у космос. Я категорично відмовився від ювілейного вечора і переконався, що вчинив правильно, — тільки сім найближчих приятелів згадали і прислали вітальні візи. Я розумію, в кожного свої клопоти. Але на офіційний ювілей багато злетілось би. Для більшості важить формальний ритуал… Власне, і для мене він багато важить. Але ж якби вони всі зібралися без офіційного запрошення… Ти ж знаєш, як я люблю, щоб не було жодного нещирого слова, жодної нещирої усмішки, жодного нещирого руху.

— Ти вже не літаєш?

— Відлітав я своє. І здоров’я вже не те. Маю цілковите право пожити ледарем… Але, якщо правду, польоти і зараз ночами сняться… Нові машини сняться… Антуане, чому ми спілкуємось екранним способом? Чому не заходиш, космічний волоцюго?!

Томас Він мешкав через стінку, і Антуан пішов у гості.

Двері свого помешкання чомусь не зачинив, хоча й був певен, що не скоро повернеться. Але з’явилося дивне бажання, щоб хтось прийшов до нього сьогодні. Серед ночі?

Переступив поріг.

— Цікава штука людська психіка, правда ж? — Томас стиснув Антуана в обіймах. — Живеш-живеш, і світ бачиться тобі одним, ніби довічно зрозумілим, відкритим для тебе, і раптом надходить якась фантастична мить, ніби нічого й не відбувається, але вона дивно перебудовує твій світогляд, твою філософію. Всього тебе перебудовує… І вже довколишнє бачиться тобі не просто інакшим, а часом навіть протилежним.

— Що ж тебе так перебудувало?

— А якби ж я знав. Справжня фантастика… Це прекрасно, що ти саме сьогодні прилетів…

— Я вибився з графіка… Мусив повернутися ще три дні тому.

— В тебе все гаразд?

— Так. Все, як завжди. Все прекрасно…

— Ти ще скажи, що тобі й повертатися не хотілося.

— Можу й таке сказати. Томасе, кому, власне, я тут потрібен? Я потрібен тільки там, — Антуан звів руки до стелі.

— Не треба, Антуане, — м’яко сказав Томас. — Це в мене нікого немає, хоч мені вже сімдесят років. А ти — екстрапілот! І в тебе є сім’я, в тебе є син!

— Так, у мене є син, але ми з ним ніколи не будемо разом… Ми просто знатимемо, що ми існуємо на цьому світі. Син і батько. Ярослав, Антуан… Ото і всього… І не треба, Томасе, розповідати мені казочки. Доки я літаю, про мою дружину не забуває наш шановний…

— Ти не маєш права говорити погано про Марту… Вона жінка… Зрештою, ти сам… Або літати, або… А Рамар завжди знайдеться.

— Томасе, скажи чесно, для тебе Рамар — цілком нормальний керівник і ти не маєш на нього ніякісінького зла?

— Рамар людина діла… — нерішуче проказав Томас. — Ти просиш сказати щиро… Даруй, Антуане, але мені особисто він робив тільки добро. Я не маю на нього ніякого зла. Він завжди мені допомагав. Я згоден, що ти можеш мати до нього серйозні претензії. У вас із ним склалися дивні стосунки… І я зовсім не розумію Рамара…

— Але ти розумієш мене… — Іронічно усміхнувся Антуан.

— Так. Ти — справжній товариш, прекрасний пілот. Ти своєрідна особистість, але ж невже Рамар не може цього збагнути…

— Давай припинимо, — буркнув Божко. — Краще відсвяткуємо твій ювілей… Хто жив у моєму номері ці роки?

— Ігор. Я забув прізвище. Молодюсінький, щасливий, що потрапив до КОТРАЦ… Полетів тижнів два тому, по програмі «Оріон». На півроку… А про Марту ти даремно погано думаєш… І якби…

— … якби я був таким, як всі, то ми б із нею були дуже щасливими…

— Побач, Антуане, але, можливо, саме так… Їй з тобою також нелегко… Ти цього не розумієш?

— Розумію, Томасе. Облишмо про це на сьогодні. Давай зробимо вигляд, що ми дуже раді з того приводу, що я прилетів, що тобі сьогодні лише сімдесят років… Правда ж, чудова нагода повеселитися?

Антуан перечепився об волохатий килимок, що чомусь жужмом лежав під дверима. А ще як побачив дві порожні бляшанки від консервів у кутку кімнати, то вже не міг стриматися від здивування.

— Це що? Наслідки бучної вечірки, після якої відмовляє автопілот?

— Та ні… Просто заборонив будь-кому заходити до помешкання без мого дозволу. Готельним біокіберам насамперед. Дратують вони мене…. Але спробуй зрозуміти головне… Після того, як вони все в номері вилижуть, я відразу починаю болісно згадувати, як колись було чисто і ошатно в кабіні моєї машини. Ти ж пам’ятаєш мою машину? Там все було не просто чисто й акуратно, там було майже стерильно. Там було… Ах, Антуане… Яка цікава штука життя. Тільки коротка. І буває так нестерпно боляче, що я вже ніколи не літатиму, хоча останні роки я дуже втомлювався. Мені вже все було навіть нецікавим. Я міг заснути несподівано, і тому доводилось зловживати допінгом… Але… Сідай ось тут, Антуане. — Томас Він змахнув рукавом сорочки куряву зі столу.

— Що тебе тримає тут, в містечку КОТРАЦ? — несподівано запитав Божко. — Жити спогадами, як на мене, набагато цікавіше і приємніше, скажімо, на нашій же базі в Квітковому чи Придеснянську…

— Так, Антуане, але там я буду просто дідом, що доживає…

— Там ти будеш тим, ким є тут.

— Ти жорстокий.

— Для тебе всі жорстокі, хто не пише віршів… Справді, чому ти залишився тут? Поїдь у Квіткове і пиши вірші… Ти вже своє відлітав. І навіщо травмувати себе? Я вже не питаю, чи не остогидло тобі це містечко за всі ці роки? Ще якби ти хотів бути наставником для молодих, але ж я добре знаю твій характер…

— Так, я майже не працюю з молодими… Але даремно ти так, Антуане… Я майже щасливий…

— Після того, як чергові наведуть лад у твоєму номері…

— Антуане, невже ти перестав розуміти мене? Невже перестав відчувати? Цього не може бути. Ти просто не в гуморі… Ти говориш про Квіткове… А тут у мене часто буває Люся… Ти її пам’ятаєш? Яка прекрасна жінка. А якщо я поїду звідси… В Квіткове вона не зможе приїздити так часто. Розумієш? А вірші і тут пишуться… Хочеш — почитаю?

— Хочу.

Томас Він урочисто сів до столу, змахнув куряву вже з іншого кута столу, налив кожному по келиху. Мовчки, традиційно багатозначно випили.

Старий Томас усміхнувся, відкашлявся, готуючись декламувати, поклав кінчики пальців на край столу, але несподівано закам’янів і розплакався.

18 липня 1923 року.

Уїльяму Д. Хорну.

«… тож ти знову закоханий. Що ж, це — єдине путнє заняття. Байдуже, як може обернутися те кохання, але доки ти любиш, гра точно варта свічок. Дідько не вхопить, Хорні, я сподіваюся, все закінчиться добре. Хто-хто, а ти цього заслуговуєш…

ЕРНЕСТ»

Повернувшись до свого помешкання, Антуан дуже здивувався, побачивши за столом в кімнаті майора у формі енергетика.

— Фредерік Мелвін. Нас знайомив директор…

— У вас справді невідкладна справа? — запитав Антуан насторожено.

— Пробачте, будь ласка… Я просто йшов у свій номер і побачив, що у васвідчинено… Не дивіться на мене так роздратовано… Давайте домовимося про зустріч. І я відразу піду. Пробачте…

— Я слухаю вас.

— Можливо, не варто відразу говорити про справи? Давайте просто домовимося про зустріч. А зараз відпочивайте.

— Я прекрасно відпочив за ці роки.

— Жартуєте.

— А хіба Рамар не попередив вас, що я невиправний жартівник?

— Добре, Антуане, я тоді справді скажу дещо відразу… Ми хочемо, щоб ви, Антуан Божко, уклали трудовий контракт із нашим Центром. Ми зацікавлені у вашій допомозі. І водночас ми сподіваємось, що співпраця з нами допоможе і вам позбутися деяких життєвих складностей…

— О, то ви справжні добродії… Але хочу сказати, що я вже давно переконався — життєві складності зникають тільки разом із самим життям.

— Безумовно… Але подумайте над моїм запрошенням. Ось моя візитка. Номер на цьому ж поверсі коридором праворуч…

— У вас не вистачає професійних пілотів?

— Справа дещо складніша…

— То сформулюйте і запрошення складніше, якщо справді хочете, аби я думав про це.

— Сподіваюсь, ви прекрасно знайомі зі специфікою нашого Центру.

— Так, я знаю. Якщо за ці роки ви не перекваліфікувалися на шукачів нових плантацій конвалій чи не почали ловити метеликів, причепивши і собі крильця водночас.

— Ні, Антуане, нас, як і раніше, цікавлять тільки нові енергетичні джерела, нові родовища. А ви б хотіли, аби ми почали бігати за метеликами?

— Це було б цікаво.

— Але лише доти, доки працюватимуть заводи, літатимуть трансангуляри…

— Хай вони западуться — і заводи, і ангуляри, — незлобиво буркнув Антуан. — Вони не здатні принести людям щастя.

— Я можу з вами навіть погодитись, але ж все одно велетенська машина нашої цивілізації хоче їсти точнісінько так, як цього хочемо ми з вами. Згодні?

— Згоден. Але й радіти з цього приводу не маю ні найменшого бажання.

— Послухайте мене. Це вже конкретно. — Фредерік дістав з кишені невелику карту для службового користування. — До цієї планети на наших машинах три роки польоту. Ви ніколи не літали в ці квадри простору?

— Літав у цьому напрямку…

— Програма розрахована на десять років. До речі, наше житлове містечко ПЦЕР навіть краще за містечко КОТРАЦ. Тож Марті з Ярославом там буде добре… Та й коефіцієнт постачання у нас трохи вищий. Через десять років ви вже матимете можливість належати самому собі, жити з сім’єю…

— Ви хочете сказати, якщо я повернуся через ці десять років, то нам усім буде якнайкраще. Дуже заманлива пропозиція. Але ви не сказали, в чому ж полягатиме моя місія. Адже професійних пілотів у вас не бракує.

— Так. Я зараз вам розповім… Насамперед, чому ми звертаємось саме до вас… Скажу відверто — це порада наших шановних психологів з інформаційного центру «Зета-люкс». Це вони розклали вас практично на молекули, вивчали вас як особистість — біохімія, енцефалограми, онейрограми тощо… Психологи вважають, що саме ви можете впоратися з нашим завданням. І в мене немає ніяких підстав не довіряти колегам. До всього, вони твердять, що виконання нашої програми буде для вас навіть приємною місією. Скажу ще й таке: хай вас не турбує можливість не повернутися. Це може трапитись тільки за умови, що ви самі захочете лишитися на тій планеті.

— Он які райдужні перспективи!

— Саме такі. І я не жартую.

— Вважайте, що ви мене вже заінтригували. Слухаю вас уважно.

— Справа полягає ось у чому. Планета заселена первісними формами розумного життя. Це вже й не дикуни, але й справжньої суспільної організації там немає.

— Розумію.

— Планета багатюща на цікаві для нас енергетичні родовища.

— Але яке відношення до цього всього…

— Не поспішайте… Я переходжу до справи. Дві наші розвідувальні експедиції були украй вороже зустрінуті місцевим населенням. Не можна сказати, що вони не увійшли в контакт, але… Якби не надійність сучасних кораблів та не індивідуальна зброя…

— То ваші розвідники забажали б залишитися назавжди на тій казковій планеті. Чи не так?

— Не іронізуйте. І не вдавайте, що такого космічного вовка, як ви, можуть налякати космічні вівці. А планета справді казкова. Я покажу вам багато фільмів — орбітальних і з поверхні, видових і суто інформаційних. Але про це згодом… Проблема в тому, що ми з ними ще не можемо укладати ніяких ділових контрактів, взаємовигідних контрактів… Наші розвідувальні експедиції були зустрінуті украй вороже. Аборигени вже давно знають і використовують вогнепальну зброю. З шаленством і героїчним захопленням вони воюють між собою, бояться відьм і чаклунів… Власне, все доволі типово…

— Не розумію тільки, чим можу бути вам я корисний, — сухо проказав Лнтуан.

— Від вас не вимагається нічого фантастичного — ні ролі бога чи диявола. Але якоюсь мірою ви повинні відчувати себе актором. Власне, як свідчать наші психологи, ви і є потенційний актор…

— Я пілот. І не більше. Давайте мені театральний колектив, і я відтранспортую його на будь-яку планету. Але особисто я лише пілот.

— Моя пропозиція видається вам химерною?

— Це Рамар хоче спекатися мене в такий спосіб?

— Як вам не соромно, Антуане.

— Не чіпайте моєї совісті. Ви з Рамаром давні приятелі.

— Колись ми з ним справді вчилися разом, але…

— Ви не відповіли. Це ініціатива директора?

— Ні, Антуане. Повірте.

— Але я не вірю.

— Даремно… І не варто пропонувати мені для виконання завдання театральні колективи. Я не організатор гастролей. Ми часом по-справжньому стріляємо, чого ніколи не роблять на сценах…

— Повторюю, я — пілот, а не солдат і не актор… Це не моє покликання.

— Я вас дуже добре розумію. Але прошу не вдаватися до передчасних висновків, все зважити грунтовно. Врешті, я прийшов тільки для того, щоб домовитись про зустріч. І, можливо, даремно я сьогодні почав викладати суть нашої програми. Зрозумійте мене і вірте мені. Я нікудишній актор і препоганий дипломат, я, на жаль, геть не вмію хитрувати і вмовляти. Я прихильник древньої тези, що найкраща політика — щирість і чесність.

— Добре, я спокійно подумаю над вашою пропозицією. Але… Я хочу запитати… Міг би я взяти з собою на цю казкову планету Марту і сина?

Запанувала довга напружена тиша.

— Я зрозумів вас… Я повинен подумати… Відповісти відразу не зможу. Пробачте. То коли ми зустрічаємось?

3 грудня 1921 року.

Шервуду і Теннесі Андерсон.

«… Узбережжя Іспанії треба бачити. Великі брунатні гори, схожі на втомлених динозаврів, що припали до води. Чайки супроводжують корабель, зависнувши в повітрі, немов бутафорські птахи, керовані невидимими дротинками. Маяк ніби крихітна свічка на плечі динозавра. Іспанський берег безкінечний, брунатний і видається дуже древнім.

ЕРНЕСТ»

— Тож академік Мисливець загорівся думкою — навчити крокодила літати. Довго він думав днями й ночами, довго вибирав у заповідниках екземпляри для свого унікального експерименту. І нарешті його лабораторія запрацювала на повну силу.

— Він дресирував крокодилів?

— Ні, синку, все було набагато складніше. Я навіть не знаю, як тобі й пояснити…

— Він робив крокодилам операції? Він пришивав їм крила?

— Ні, Ярчику. Він не пришивав їм крила. Ти колись вчитимеш біологію, генетику, а зараз я скажу тобі лише, що академік поставив перед собою завдання вивести крилату породу крокодилів, щоб вони народжували летюче потомство. І от нарешті…

— Академік Мисливець полетів сам замість крокодила? Так?

Марта розсміялася.

— Після багатьох дослідів в лабораторії нарешті з’явився на світ маленький крокодильчик з маленькими крильцями замість передніх кінцівок. Він тріпотів ними, як метелик, але знятися в повітря, звісно, не міг. Проте це був величезний успіх академіка, адже ні в тата, ні в мами того крокодильчика крил не було.

— Але літати він ще не міг?

— Ще не міг. Академік Микола Мисливець був дуже наполегливим ученим, він працював-працював-працював, і от нарешті перший крокодил знявся у повітря.

— Ура!

— Академік був дуже радий. Він назвав його Дилокроком. Залишалося одержати від Дилокрока потомство.

— Ну, мамо, кажи: «І от нарешті…»

— І от нарешті в Дилокрока з Локродилою народився синок, і був він красивий, розумний, з великими міцними крилами.

— Як його назвали?

— А просто Летючим Крокодилом Першим. Академік був безмежно щасливий. Він організував зустріч учених всього світу. В цетральному круглому басейні Академії Наук відбулася демонстрація крокодила. П’ятдесят тисяч вчених зібралося на трибунах довкола басейну. Там плавали величезні Дилокрок з Локродилою і маленький Крокодил Перший. За командою академіка — «лети!» — маленький крокодил залопотів крильми і легко знявся у повітря. Він пролетів декілька разів по колу над враженими й захопленими вченими. Врешті елегантно приводнився. Трибуни здригнулися від грому оплесків.

— Мамо, а крокодили розуміють людську мову? Ти сказала, що він полетів за командою академіка…

— Це ж був не звичайний крокодил. Разом із крильми у нього з’явилися й інші якості.

— Мамо, а Дилокрок з Локродилою не літали?

— Ні, синку. Вони плавали в басейні і раділи за свого першого сина, якому плескали в долоні вчені всього світу… Вже пізня година, Ярчику. Ти мусиш спати.

— Розказуй далі, мамо.

— Ні, Ярчику, на добраніч. Ти вже мусиш спати.

— Мамо, а коли тато до нас прийде?

— Не знаю, синку. Спи. Вже пізня година.

14 жовтня 1952 року.

Бернарду Беренсону, Фінка Віхія.

«… Сподіваюся, Марта здорова і щаслива. Наскільки я розумію, вона говорить про мене не вельми приємне. Але це цілком природно… Як на мене, не варто довіряти розповідям будь-якої із сторін зруйнованого шлюбу… Я віддаю перевагу мовчанці. Кожен, кому гарненька й честолюбна жінка видається богинею-царицею ночі, повинен бути покараний якщо не як єретик, то як дурень.

Ваш друг ЕРНЕСТО».

Антуан лежав у пітьмі кімнати з розплющеними очима. Заснути він не міг. Сили геть полишили його. Було важко навіть поворухнутись, навіть глибоко вдихнути. В голові снували уривки фраз, картин, відчуттів, які самі собою об’єднувались у ланцюжки асоціацій, бентежили кадрами якихось видінь, часом навіть страшних, диких і химерних, проте ніби колись бачених уже, але не в житті, а на екрані інформатора. Ловив себе на бажанні зателефонувати Марті, почути її голос, почути голос сина, усвідомлюючи водночас, що вже пізня ніч і робити це безглуздо.

«А може, вона також не спить? Не може заснути… Може, лежить, як і я, з розплющеними очима і думає про мене? — Антуан хворобливо усміхнувся. — Ні, не може такого бути. Сам же знаєш, що не може. Невже я справді люблю її? Посадити дерево й не бачити плодів… А якщо пристати на пропозицію Мелвіна? Скоро знову полечу… Уявляю, прилечу я на його казкову планету і намагатимусь порозумітися з войовничими аборигенами. Такий собі космічний гендляр-дипломат… Ми для вас зробимо і те, і те, і ось це… А ви, коли ласка, то дозвольте нам побудувати кілька комбінатів. Ні, навіть комбінатів нам будувати не треба — виділіть нам невеликий клаптик поверхні. Ми собі хутко наснуємо мережива підземних ходів, тунелів, шахт. За кілька років виросте підземне місто. І ви, шановні, будете прилучатися до здобутків земної цивилізації. Таке життя… Нам потрібна сировина, як повітря, як життєдайна вода. Ми вас багато чому навчимо. Ви дізнаєтесь, які скарби заховані під вашими ногами і що діється поміж зорями… Ми — добродії Великого Космосу. Сміхота… Але, може, справді погодитись? Може, саме моїми руками, моїм розумом, моїми здатностями і справді найгуманніше, найрозумніше буде виконана програма? І, може, забути навіки, що в мене є син?.. Не літати я не можу. В цьому я вже переконався. Я не зможу бути просто службовцем… А Марта? Чи зможе вона полетіти зі мною? Чи захоче? Якщо Мелвін наполягатиме, то їй дозволять… Тут вона живе собі забезпечено і спокійно. І якщо я не повернуся, то… підвернеться інший… І, врешті, хіба я хочу, щоб Марта без мене сохла з горя? Хіба світ має стати дибки, якщо я й загину? Але я хочу, щоб вона бодай поважала мене… За що я так ненавиджу Рамара? Чи, може, це я його так люблю? Скільки там кроків від любові до ненависті? Врешті, він справді не зробив мені нічого поганого… А Марта? Добровільна каторжанка, перед якою я повинен усе життя відчувати гріх. За що? І в чому ж її каторга? В доланні духовної пустки? А чи знає вона взагалі, що таке пустка? І нічого вона не долає. Вона просто живе… І хто цей Фредерік Мелвін? Мені хочеться вірити йому. Хоч останніми роками я вірю тільки автоматиці, яку власноручно відрегулював, та й вона часом підводить… Невже я справді ще люблю Марту? І що таке любов? Древні казали: це сила, яка рухає світ. Хвороба? Міраж? Нас познайомив Рамар… «Мої хлопці мусять знати, до кого вони прилітають. Вже ж не до мене їм поспішати з глибин космосу. Вона тобі подобається? От і чудово. Маєш цілий місяць відпочинку перед польотом. Вперед, пілоте! Будь мужчиною, а не хлопчиком!»

… Коли Антуан підійшов до неї, вона, сидячи за столиком у кав’ярні, привітно усміхнулася, простягнула руку для привітання.

— Марта.

— Антуан.

— Мені багато розповідав про вас Микола… Ой, забула, як по батькові вашого директора… Він сказав, що ви дуже обдарований, талановитий космопілот… Це правда?

Усмішка Марти була привітна, безпосередня і ніби щира. Але щось штучне, театральне блукало в її погляді, рухах, жестах.

— Звідки ви?

— Родом із Коліума. Мої батьки там мешкають. А я нещодавно закінчила Білозерський політехнічний… На розподіл до інституту приїхав ваш директор… Ходив між нами, розказував, які ви всі тут хороші хлопці і як вам потрібна наша любов… — Марта не крилася з тим вербуванням, і це Антуанові сподобалось. — Одне слово, зрозумівши, що спеціаліст з мене ніякий, а дружина може вийти хороша, я пройшла перевірку лікарів, котрі засвідчили, що я здорова і маю міцну нервову систему, й опинилася тут. І ось зараз я перед вами, Антуане. Я справді вам подобаюсь?

— Справді… А вам не страшно буде чекати мене роками? Адже ми літаємо дуже довго.

— Чи не страшно? Ще не знаю. Я вам потім розкажу. Гаразд? І може, я вас ще й не полюблю…

— Може, й не люби… — сумно усміхнувся Антуан. — Тоді легше буде чекати.

— Слухай, давай на «ти». Можу й тобі порадити те саме, щоб легше було літати… Які в тебе чисті очі. Ти намагаєшся мені сподобатися?

— Я не актор, Марто. Скільки тобі років?

— На два більше, ніж тобі.

— І ти ще нікого не любила?

— Ти просто диво. Ви тут і справді всі унікальні хлопці. Запитуєш, чи я любила когось? Може, й любила… Але боротися за свою любов я не можу. Розумієш, Антуане? Мені хотілося й хочеться когось полюбити по-справжньому, але… В мене все ще попереду. Життя — цікава штука. А я в цьому житті почуваюся навіть не краплинкою — атомом…

— Не боїшся стати моєю дружиною?

— Не боюся… Якщо ти такий, яким я тебе бачу…

— Я такий, яким ти мене роками не бачитимеш.

— Але ж потім, Антуане…

— Це тобі Рамар понамальовував? Потім ми будемо старими. І ти, і я. Розумієш?

Антуан доторкнувся її долоні, що лежала на столі. Потім не міг стриматися — поцілував руку.

— Ти такий, Антуане… Мені аж страшно… Ти володієш якоюсь дивною силою, вона обеззброює. Це мене навіть ображає. Я буду пручатися… Ти розумієш мене?

Якби не ледь помітні нотки завчених інтонацій у голосі, якби не театральність жестів, Антуан би повірив кожному слову. Але ж… Переконував себе: хіба завчені хороші слова — то погано? Адже хороші слова…

— Я хочу від тебе сина. Я вже відчуваю, що саме від тебе.

— А якщо дочка?

— Ні, буде тільки син. Ось побачиш.

— Мій син…

— Наш син… Ти знаєш, коли ваш директор агітував мене, я тоді уявляла все трохи не так… А ось зараз я бачу тебе… Любити — це, виявляється, важко… Ти віриш у долю?

— Вірю… Хто твої батьки, Марто?

— Чому ти запитуєш? Вони звичайні люди, повір, тобі нічого не додасть ця інформація… Вони просто службовці.

— А звідки ж ти взялася, така незвичайна?

— Я звичайна, Антуане.

А через місяць — політ. Антуан божеволів. Він не міг не думати щомиті про Марту, про майбутнього сина. «Буде син. Повір мені».

Полетів. Повернувся. Справді син. Політ був коротким-менше року. Два наступних — украй відповідальні, але, мов подарунок, кожен тільки по два місяці. Антуан почувався кепсько. Він прагнув щомиті бути поруч із Мартою і сином. Він навіть вирішив облишити польоти.

Але одного разу на кипарисовій алеї до нього підійшов Микола Рамар і тихо запитав:

— Ти хочеш жити нормально, хлопче?

— Не розумію вас.

— Ти гарний пілот. Я в цьому не маю ніякого сумніву. Ти в мене можеш стати найпершим пілотом. Це ж твоє покликання. Але не переоцінюй себе… До речі, в тебе лікарі знайшли якісь химери на енцефалограмі. Сподіваюся, за півроку все минеться. Живи собі, як видається за краще. Ці півроку ти не літатимеш… А я можу допомогти тобі, якщо захочеш. І подумай про свою Марту, якщо справді так її любиш… І про свого сина… Краще, ніж у нашому містечку, їм ніде не буде, поки ти пілот… Якщо зрозумієш, що сам із собою не зволодаєш, скажи мені, тобі дадуть гарні ліки — все твоє сум’яття як рукою зніме. Домовилися? Але це ти мусиш вирішити сам. Добре? І в тебе ніколи не буде ніяких проблем з жінками.

«Як все просто пояснюється. Виявляється — в мене просто сексуальне сум’яття. Спасибі, хоч не почав читати лекцію з біохімічними та фізіологічними подробицями. А може, все саме так і є?»

Через три місяці Антуана занудило від «гарних» ліків. Йому взагалі вже нічого не хотілося — ні їсти, ні пити, ні жити. Наставала криза. А коли Антуан зовсім побілів, Марта підійшла до відеона і набрала номер.

— Миколо Корнійовичу, мені здається, що він помирає. Що робити?

Рамар з’явився через кілька хвилин. Останні слова, які почув Антуан: «Не хвилюйся, Мартусю. Так все і має бути. Він зараз поспить годин п’ять-шість. А ми з тобою будемо мудрими…»

7 вересня 1935 року.

Максуеллу Перкінсу, Кі-Уест.

«… В їхньому розпорядженні були цілком неділя й понеділок, щоб вивезти ветеранів, але ніхто й пальцем не поворухнув. Якби виконали хоч половину з тих заходів застороги, до яких вдалися ми, рятуючи човни, то не загинула б жодна людина.

На душі так гидко, що не можу писати… Не п’ю ні краплі спиртного — мушу все запам’ятати, але хай буду я проклятий, якщо мені це потрібно для роману. Ми зробили вже п’ять поїздок з продовольством для тих, хто випадково вцілів, але їсти все це нікому… Удачі тобі, Максе.

Завжди твій ЕРНЕСТ».

«Розв’яжи таку задачу, — лунає у підсвідомості хриплий голос. — В басейн відкриваються два крани. З одного тече десять літрів води на хвилину. З другого — двадцять літрів води за одну секунду. Водночас із басейна постійно витікає по десять літрів води за кожні двадцять секунд. За скільки часу наповниться басейн? Він має об’єм сто кубічних метрів».

«Знову щось постійно витікає? — кричить уві сні Антуан і стогне. — Навіщо мені такий басейн, з якого постійно вода витікає без мого відома? Я мушу насамперед закрити той третій кран, з якого постійно витікає».

«Ти справді так гадаєш? — знову хриплий голос. — Але ж той кран закрити неможливо. І ти це знаєш. Все старіє, виходить із вжитку, починає протікати, вмирає… І наші почуття старіють, і наші бажання… Невже ти цього не розумієш?»

«Розумію».

«Ти літатимеш до глибокої старості, друже, якщо не гніватимеш Великий Космос. І Марту берегтиме небо, доки береже воно тебе».

«Чому так?»

«Ти потрібен Великому Космосу, а Марта потрібна Землі. Відвертіше я не можу тобі нічого сказати навіть уві сні».

«Так. Я розумію. Великий Космос. Але який він?»

«Він просто Великий Космос. Він все робить руками таких, як ти».

«А якщо ми нічого не будемо робити?»

«Тоді Великий Космос знайде таких, які будуть робити все».

«Тож мені треба знову летіти?»

«Дивне запитання. Ти потрібен, доки ти літаєш».

«Зрозуміло», — Антуан прокинувся виснажений і спітнілий.

Він сів у ліжку і довго сидів, відганяючи химери сну.

15 вересня 1944 року.

Патріку Хемінгуею, Германія.

«… В Лондоні, коли я лежав з розбитою головою і страждав від страхітливого болю, вона не забажала зробити для мене й того, що ми б зробили навіть для собаки. Я дуже помилився в ній, чи вона дуже змінилася — можливе і те, й інше — але головним чином перше. Шкода втрачати товариша, якого ми навчили так гарно стріляти і писати…

З любов’ю тато».

— А тато і сьогодні до нас не прийде?

— Мабуть, у нього багато невідкладних справ. Коли він упорається з ними…

— Так, ти це вже казала… — зітхнув малий. — Давай про крокодила. Ти зупинилася на тому, що крокодильчик літав, а його батьки раділи за свого сина…

— Так… Вчені всього світу були вражені, захоплені, а сам академік Мисливець від гордощів був на сьомому небі. Він продовжував свою роботу, і от… Вже на світ з’явилося багато крокодилів… Летючі Крокодил Другий, Крокодила Третя, Крокодила Четверта, Крокодил П’ятий. Кожен із них був досконалішим за свого попередника. І от одного разу цілком випадково Крокодил П’ятий почув розмову академіка зі своїми помічниками: «Ми вже можемо відкривати мисливську ферму. Маємо прекрасну родину. За кілька років — велике господарство. І вже навіть зараз ми можемо організувати показове полювання. А наш президент Академії — запеклий мисливець. Тож йому й надамо право першого пострілу. А для цього ми можемо цілком безболісно віддати Крокодила Першого». Почув ці слова Крокодил П’ятий і подумав про свого брата. І про себе подумав. І зрозумів, що літати — це страшно. Для брата страшно, і для нього, і для сестер… Того ж вечора він вийшов із братом подихати свіжим повітрям…

— Мамо, а чому ти така сумна?

— Ні, синку, я просто втомилася за день… Слухай далі… Тож Крокодил П’ятий розповів усе братові. А Крокодил Перший і говорить йому: «Хай стріляють. Адже нас для того і створили. Врешті, вони можуть і не влучити». А потім він розплакався: «Ми ж не тільки літати вміємо. Але хай стріляють. Я полечу. Я буду літати. І ти полетиш. Бо ми для цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода гинути так, бо ми змогли б разом із людьми так багато…»

— Мамо, ти плачеш?

— Ні, синку…

— Тобі шкода Крокодила Першого? І мені шкода. Але ж хіба щось можна змінити, мамо? Така казочка, правда?

Задзвонив відеон.

Марта непомітно змахнула сльозу, підійшла до апарата. На екрані з’явився майор Мелвін:

— Пробачте, це я вас знову турбую так пізно. Даруйте, ви вже знаєте, що я поганий дипломат, і тому я відразу й відверто скажу про причину своєї телепояви… Скажіть, ви особисто дали б згоду полетіти разом із Антуаном виконувати одне дуже важливе і цілком безпечне й цікаве завдання?

Якусь мить Марта здивовано мовчала.

— Ваші з сином умови будуть забезпечені на найвищому рівні.

— Пробачте, я не розумію вас, — карбуючи слова, проказала Марта. — Я ніколи нікому не казала й не натякала про своє бажання літати чи взагалі про бажання навіть тимчасово залишати Землю і зокрема бути космічним багажем пілота Антуана Божка. Я цілком самостійна жінка, я виховую дитину і, здається, роблю це непогано.

— Бачу, що на цю тему з вами можна не говорити.

— Так, я не збираюся бути сестрою-жалібницею вашому сопливому генію. Чи, може, я не зрозуміла?

Мелвін довго мовчав.

— Даруйте, ви можете його не любити, але навіщо ображати… Чи, може, я вас не точно зрозумів?

— Чого ви від мене хочете?! — Марта розридалася, і Мелвін не міг збагнути, чому вона плаче. Він навіть на мить не повірив у щирість тих сліз. Але тільки на мить, бо не повірити тим сльозам було просто неможливо. — Чого ви від мене хочете?! Ви і ваш Рамар?! Ви всі однакові! Ви всі брехливі ошуканці! Але я маю право на людське життя! Нам немає про що розмовляти.

Екран погас.

Марта безвільно опустилася в крісло.

— Мамо, що хотів майор Мелвін? — тихо запитав Ярчик. — Навіщо ти його образила?

— Спи, Ярчику. Підростеш і багато чого зрозумієш.

— Ти не закінчила розповідати казочку.

— Спи. На сьогодні вже досить казочок.

— Але не плач, мамо, бо сльози — то дурне, — по-дорослому розважливо мовив син.

13 вересня 1944 року.

Мері Уешл, Германія.

«… Коли ми прийшли, всі люди поховалися, але Джон знайшов кількох, і вони навели лад в хаті, зготували вечерю і подоїли корів, щоб їм не було боляче, а я нагодував кота, чудесного, розумного, збитого з пантелику собаку, геть у розпачі через те, що всі пішли і порушився звичний порядок. Потім і ми підемо, але сподіваюся, що люди повернуться і все буде гаразд, адже в собак немає ні національності, ні громадянства…

Е. Хемінгуей,

військовий кореспондент».

Антуан підійшов до помешкання Томаса Вія і почув голосну музику, що долинала крізь нещільно причинені двері. Божко зупинився, задля годиться натиснув на кнопку, в коридорі задирчало, та Антуан переступив поріг, не чекаючи запрошення.

Томасової кімнати він не впізнав — повна ілюмінація, грайлива музика, стіл заставлений наїдками та напоями. Біля вікна, обнявшись у танці, — Томас і Люся.

Антуан спіймав себе на тому, що він називає їх так по-панібратськи — просто Томас і Люся. Томасові — сімдесят, а Люсі — теж уже немало… Водночас подумав, що він взагалі не знає прізвища цієї все ще красивої, розумної і в чомусь нещасної, як на його погляд, жінки, що, танцюючи, гладить старого Томаса по неголеній, колючій щоці.

Вони не помітили приходу Антуана.

Божко неквапливо сів до столу, виповнив один із келихів ігристим кислуватим «Інканським», але не пив, дивився на Томаса й Люсю.

— А що б ти хотіла ще покуштувати, сонце моє? — запитав Томас і ще міцніше пригорнувся у танці до жінки. — Спасибі, ти не забуваєш старого космічного діда…

— Твоїй скромності можна позаздрити, Томасе, — голосно мовив Антуан.

Люся першою рвучко обернулася.

— О, це ти, Антуане?! Томасе, прийшов Антуан, а ми з тобою і не бачимо. Ти зовсім не змінився, екстра-пілоте. Як літалося?

Люся підійшла до транслятора, натиснула клавішу, і мелодія урвалася.

Томас вайлувато озирнувся, погладжуючи неголену щоку:

— Привіт космічному заброді.

— Ми раді тебе бачити, — защебетала Люся. — Сідай до столу.

— Давай за моє здоров’я, за здоров’я діда Томаса!

— Тільки який, Томасе, з тебе дід?

— Дід з мене, Антуане, справжнісінький! — Томас перехилив келих, поплескав Антуана по плечу. — Люсенько, скажи цьому молодикові, скільки вже нашому онукові…

— Три місяці й вісім днів, — дуже серйозно проказала жінка.

Антуан вражено дивився на Люсю, ніби вперше побачивши.

— У нас із Люсенькою два сини: Богдан і Олександр, — поважно проказав дід Томас. — Богдан — лікар, а Олександр — музикант. Цілком земні прекрасні професії. Двійня.

— І ти мені нічого не казав? Чому, Томасе? Я тебе не розумію. Ти постійно плакався, що в тебе нікого немає…

— А я сам дізнався про це щойно. Люсенька врешті вирішила зробити мені справжній подарунок на сімдесятиліття. Завтра сини прилетять до мене. — Томас бентежно роззирався довкола, мов дитина, яка щойно відчула красу довколишнього світу. Він був щасливий. — Люсенька мені сьогодні зробила сюрприз.

— Але чому лише сьогодні? — не міг збагнути Антуан.

— Ти справді цього не розумієш, Антуане? Все ти розумієш… Доки він літав, я мовчала про дітей, аби Томас нічого не міняв у своєму житті… Він мені сто разів натякав про нащадків, але я занадто добре його знаю, аби повірити в те, що, покинувши польоти, він стане щасливішим. А оскільки він мене дуже любив, я не боялася, що він захоче «мати нащадків» від когось, окрім мене. Хіба не так, Томасе?

— Ти могла б стати моєю дружиною і жити в нашому містечку з нашими дітьми, щоб мені не треба було нічого міняти в своєму житті.

— Томасе, ти чудово розумієш, що я не могла цього зробити. У мене була і є своя робота, яку я люблю не менше вашого Космосу. Що б я робила тут, у вашому містечку? Бавила дітей?

— В університет вони могли вступити і…

— Облиш із вашим університетом. Моє призначення в цьому світі, врешті, не тільки бути матір’ю твоїх дітей.

— Наших дітей, Люсенько, — поблажливо і задоволено уточнив Томас. — Врешті, добре так, як є. Я — невиправний оптиміст. Тільки шкода, що мені вже сімдесят і я вже дід, навіть якби й не мав онука. Я вже дід. Давайте вип’ємо!

— За тебе, Томасе! І за наших дітей! — прошепотіла Люся.

А старий Він раптом заговорив віршами:

— Богданчик і Сашко народилися, коли Томасові було сорок п’ять років, — прошепотіла Люся на вухо Антуанові. — Це він не просто для рими згадав про свої сорок п’ять.

— Ти вже заходив до Марти? — урвавши свої слова, нараз запитав Томас.

— Ні, ще не заходив.

— Я не розумію тебе, — карбуючи кожне слово, проказав дід Томас.

26 березня 1938 року.

Джону Дос Пассосу, Париж.

«… До побачення, Дос. Сподіваюся, ти будеш щасливим. Гадаю, ти саме такий, що будеш. Мабуть, у тебе першокласне життя. Колись і я був щасливий. І знову буду. Добрі старі друзі. Завжди був щасливий зі старими добрими друзями. Приріжуть за десятицентовик…

Залишаюся твій ЕРНЕСТ».

— Я радий вас бачити, майоре Фредерік.

— Я вас також. Доброго ранку. Пробачте, що я знову без попередження.

— Заходьте. Які можуть бути вибачення? Ви вже встигли за цей час порадитися зі своїм внутрішнім голосом?

— Спробував…

— Сідайте до столу. Я, з вашого дозволу, умиюся… Увімкніть телеінформатор, сьогодні зранку має бути цікавий концерт.

— Не турбуйтесь, я прекрасно вас почекаю і без телеінформатора.

За кілька хвилин Антуан повернувся, одягнений мов на прийом.

— Слухаю вас, майоре Фредерік.

— Спробую не марнувати дорогоцінного часу, тож — відразу конкретно: ви вже розмовляли зі своєю дружиною? Ви особисто пропонували їй летіти разом з вами?

— Ні… Я ще взагалі не заходив до Марти…

— А чи не здається вам, шановний Антуане, що подібний підхід, м’яко кажучи, не логічний, не тактовний, не етичний? Чи не гадаєте ви, що могли б поводитися мудріше, якщо справді хочете змінити щось на краще у вашому житті? У вас нестерпний характер, ви терзаєте себе й інших…

— Знайома пісенька, — з викликом проказав Божко.

Нараз вони обоє заклякли від звуків траурної музики за вікном. Сиділи якусь мить непорушно, застигло, мов воскові фігури у музеї — один у формі майора ПЦЕР, другий у сірому костюмі фірми «Горизонт».

«Невже це Томас? Він вчора був таким щасливим», — ця ірраціональна думка кинула Антуана на балкон.

З висоти п’ятого поверху Божко і Мелвін добре бачили людей довкола труни, оббитої чорним ледром, траурні пов’язки працівників ритуальної служби, котрі заклопотано метушились біля апаратури. Один із них, зовсім хлопчисько, професійно обходив домовину з телекамерою в руках. Пам’ять для нащадків. «Рідні, станьте трохи лівіше, я не можу вас захопити в кадр… Спасибі. Не поспішайте. Цю хвилину… Ви мене розумієте? Ця хвилина мусить…»

Знову заграла траурна музика з репродукторів, що були на даху невеликого автобуса. Чорна труна сховалася в розкритій пащеці багажника. Люди квапливо зайшли до салону. Машина рушила до крематорію.

Повернувшись до кімнати, Фредерік з Антуаном довго сиділи мовчки.

— Повернемося до нашої розмови, — врешті сказав Антуан. — Тож ви заговорили про мій характер. Ці слова ставлять вас поруч із Миколою Рамаром. Він також читав мені подібні лекції. Це все спрощує. Мені навіть приємно, що ви виявились таким же… Нам з вами немає про що розмовляти. До Рамара я вже звик. Я сумлінно виконую його накази. А міняти Рамара на Мелвіна тільки заради іншого прізвища, як на мене, нерозумно. Сподіваюся, тема вичерпана?

— Ні. І дуже прошу вас не гарячкувати. І вірити мені. Даремно ви ставите нас в один ряд. Хочу вам сказати, що діяльністю Миколи Рамара зацікавився Комітет Честі. А я особисто переконався, що ваш характер — це саме те, що треба для виконання завдання нашого Центру… Я щойно розмовляв з Рамаром. Можливо, я розмовляв з ним не так, як було треба, але… Він мені заявив, що, незалежно від вашої згоди чи незгоди на пропозицію ПЦЕР, в системі КОТРАЦ ви працювати не будете. Він сказав, що йому не потрібні романтичні генії, за дурість котрих він повинен відповідати перед Комітетом Честі. Тож ви самі все розумієте… Неприємності в Рамара будуть, але… директором він залишиться. В нього великий досвід. Транспортний Центр виконує покладені на нього завдання. Більшість працівників Миколу Рамара шанують, він їх цілком задовольняє…

— Я сприймаю ваші слова як відвертий шантаж. Мовляв, куди ти дінешся, хлопче, можеш не погоджуватись на наші пропозиції, проте на старому місці тобі вже не жити. Ви молодець, майоре, хоча й кажете, що поганий дипломат. Ви — професійний шантажист. Проте мушу вам сказати, що Рамар подібні штуки робить ще простіше і відвертіше. Він принаймні перед цим не набивається в друзі. Нам більше немає про що розмовляти. Ні про яке виконання ваших планів не може бути й мови. З директором КОТРАЦ я розберуся сам. Я знайду собі роботу.

— Пробачте, мені вкрай неприємно, що мої слова сприймаються вами ось так… Дуже прошу вислухати мене до кінця, не тому, що хочу вас переконати погодитись на нашу пропозицію, а лише тому, щоб ви знали все, що нині знаю я… Я розмовляв також із Мартою. Вона не виявила ніякого бажання залишати містечко… Ви мене розумієте?

— Тим краще. Гадаю, пора попрощатися з усіма.

— Чому ви за ці дні ще не зайшли до Марти? До сина… Як мені розуміти вас? Ваші слова про бажання жити із сім’єю? Як мені відповідати на ваше запитання — чи може Марта із сином полетіти з вами? Чому ви, прилетівши, ще не зайшли до них?

— А самі не розумієте? Мені не треба краденого щастя! І дарованого не треба. Щасливий місяць в сімейному колі пілота Антуана Божка! З милості шановного Рамара… Я не можу пересилити себе, я не можу бути іграшкою в будь-чиїх руках!

— Як на вашу думку, чому подібні до ваших проблеми не виникають в переважної більшості інших пілотів?

— Шановний майоре Фредерік, вам залишилося згадати про сексуальне сум’яття, і я навіки перестану вас поважати. Я не терплю, коли з мене роблять дурня…

— Даруйте, але я чомусь переконаний, що ми знайдемо спільну мову.

— До побачення, майоре Фредерік. Власне, прощайте.

— Ні. Ще кілька слів… Я хочу вам сказати, що ви можете не тільки взяти з собою Марту і сина, а взагалі не думати про виконання програми. Ви можете летіти і жити там, як вам заманеться…

— Ви хочете сказати: якщо «Зета-люкс» спинила свій вибір на оцьому Божкові, то головне, щоб він опинився на тій планеті, а вже там він просто не зможе поводитись інакше, ніж його запрограмувала природа… Заманливо!

— Хотів би зараз обмовитися про дещо…

— Цікаво послухати перед тим, як витурити вас за двері.

— По-перше: серйозно подумайте про сина і дружину. Долю треба брати в свої руки. Навіть якщо Марта і відмовиться, я можу обіцяти вам підтримку на рівні… навіть авантюрних варіантів. По-друге: проситиму не чинити ніяких агресивних дій по відношенню до кораблів, які, безумовно, прилітатимуть із Землі. Ви прекрасно розумієте, що вони будуть озброєні. По-третє: не говорити нікому про нашу з вами розмову і моє бажання посприяти вам… Якщо ви вирішите летіти… Відповідальність за все я беру на себе. За наслідки можете не хвилюватись. Повторюю: щодо виконання програми ніхто нічого від вас не буде вимагати — живіть так, як вам видасться розумнішим…

Антуан довго мовчав, нарешті тихо промовив:

— Ви дуже люб’язні, майоре Фредерік. До побачення.

Мелвін зауважив, що Антуан не сказав «прощайте».

28 травня 1934 року.

Скотту Фіцджеральдові, Кі-Уест.

«… Забудь про особисте горе. Всі ми спершу обпікалися, а ти як ніхто, перш ніж почати писати щось серйозне, мусиш відчути справжній душевний біль. Але, переживши цей проклятий біль, витискай із нього все, що можеш, не грайся з ним. Залишайся відданим йому як дослідник, тільки не думай, що подія стає значимою тільки тому, що це трапилось з тобою чи з кимось із твоїх близьких… Ми лиш письменники і повинні писати. А ти більше за будь-кого потребуєш дисципліни, щоб працювати, а замість цього ти одружуєшся з людиною, яка ревнує тебе до роботи, прагне суперничати з тобою і губить тебе…

Завжди твій друг ЕРНЕСТ».

— Мамо, ти сьогодні закінчиш розповідати про крокодила?

— Я спробую…

— Тобі нагадати, чим ти закінчила?

— Я пам’ятаю, синку… Крокодил П’ятий сказав Крокодилові Першому про все почуте. І Крокодил Перший відповів йому: «Я полечу все одно. І ти полетиш. Бо ми задля цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода, що ми вже вміємо не тільки літати. Ми вже можемо мислити. Ми могли б разом із людьми зробити так багато корисного…» І він заплакав…

— Але ти, мамо, не плач. Добре?

— Добре, синку… І от настав день першого полювання. Академік Мисливець вийшов з машини в оточенні збуджених друзів-учених. На стволах його рушниці червоно грали відблиски ранкового сонця. Всі приготувалися. За кілька хвилин із-за лісу мав вилетіти Крокодил Перший. Нарешті всі побачили на далекому небосхилі високо над лісом його розкрилену фігуру, ще зовсім маленьку, але вона швидко збільшувалась, наближалась… Президент Академії урочисто звів рушницю, почав цілитись… Але нараз Крокодил Перший почав різко втрачати висоту, а потім взагалі несподівано приземлився і, притискаючи щонайщільніше крила до тулуба, поплазував до академіка Мисливця. А той здивовано звів брови й поглянув розгнівано. У чому, мовляв, справа? Крокодил Перший повільно наближався до академіка. Той навіть злякався: чи не задумав летючий крокодил його вкусити. Але в позі Крокодила Першого було стільки страху, навіть жалюгідності, що Мисливець мимоволі заспокоївся. Крокодил Перший підповз близько-близько і вибачливо, ледь чутно пробелькотів: «Я розучився літати… Я не можу літати…» А Мисливець страшенно розгнівався і закричав: «Ти вмієш! Ти просто боїшся!» І звів рушницю…

Несподівано у передпокої пролунав дзвінок.

— Спи, синку. До нас хтось прийшов. Я піду зустріну… гостя. А тобі вже пора спати.

— Мамо, а може, це татко прийшов?

— Я покличу тебе, якщо це татко. Добре? Спи і будь слухняним хлопчиком.

Марта вийшла і щільно причинила за собою двері. На порозі вітальні стояв Антуан Божко.

— Добрий вечір… Двері були відчинені… Пробач… Ярослав уже спить?

— Так. Щойно заснув. Чому ти так пізно?

— Не знаю…

— Сідай до столу. Зараз ми з тобою почаюємо, — завчено лагідно усміхнулася Марта. — 3 машиною все гаразд?

— Так. Все, як завжди.

— Виправдовуєш звання космічного аса? Я рада за тебе. Сідай, ти вдома… Ночуватимеш у нас?

— Не знаю… Шкода, що Ярославчик уже заснув…

— А завтра ти не зможеш його побачити? Ти що, скоро летиш? Я можу його розбудити.

— Ні, не треба. Хай спить. Я нікуди найближчим часом не лечу…

— Ти ще не розлюбив чай з вишневим варенням?

— Ні, не розлюбив… Як ви жили ці роки?

— Нормально… Все гаразд… Ярослав гарно поводиться. Слухняний хлопчик. Про тебе часто згадує. А ці дні особливо — чому татко до нас не приходить? Я йому кажу, багато справ у татка, ось упорається з ними і відразу до нас прийде, — спокійно проказувала Марта з відтінками належного кокетства.

Йому хотілося крикнути: «Та чи ж побачу я бодай в твоєму погляді щиру радість чи справжню печаль?» Проте все було, як і завжди, немов на сцені: розумно, виважено, спокійно, завчено.

— Куди маєш летіти наступним рейсом? Уже знаєш?

— Як вам жилося ці роки?

— Антуане, ти вже запитував про це. Нормально жилося. А як може житися в містечку КОТРАЦ? Солідна фірма дбає про сім’ї своїх героїв…

— Так, фірма дбає… А ти?

— Хочеш знову завестися? Навіщо? Чим я тебе не задовольняю? Як я маю дбати про тебе?

— Я не можу мати до тебе ніяких претензій…

— А ти подумав про те, що всі ці роки я, сидячи в цій клітці…

— Навіщо так? Ти — вільна птиця.

— Що ти верзеш? Я виховую дитину і я не знаю, що вимагає більших зусиль і відповідальності — повернути з польоту машину в прекрасному стані чи виховати Людину?! Справжню Людину. Кращу від тебе! — Марта вибухнула, стримано і навіть розважливо, але вибухнула, слова і погляд говорили самі за себе. — 3 твоїм характером тільки літати.

— Даремно ти повторюєш слова нашого шановного директора… Хоч вони й не позбавлені сенсу, але ти знаєш, що я його просто органічно не терплю.

— Ти й мене органічно не терпиш! — крикнула Марта. — Ти вже котрий день як прилетів і тільки сьогодні серед ночі знайшов за можливе з’явитися… Ніби я для тебе… Я, врешті, мати твого сина!

— Ти навіть не вийшла мене зустрічати. Мати мого сина… Ти боїшся Рамара? Боїшся втратити можливість існувати тут, якщо не зі мною, то з кимось іншим?

— Замовкни! Ти живеш так, як того сам хочеш. А я не маю і такої можливості. Я цілком підпорядкована обставинам.

— Ти просто боїшся Рамара.

— А ти ні?! Ти знаєш про те, що він хоче тебе позбутися? Хоч ти й найкращий пілот КОТРАЦ. Але ти не будеш літати.

— Ти непогано поінформована. Бачу, що Рамар не обділяє тебе своєю увагою. Тож ви тут будете жити довго… І нудно.

— Що ти хочеш від мене?

— А сама не знаєш?

— Що ти хочеш від мене?! Навіщо ти мене мучиш? Я можу бути тільки ось такою.

Марта розплакалась. Антуанові стало нараз її шкода, невимовно шкода, але він не знав, як повестися, що сказати, чим зарадити.

— Ти сильна… красива жінка… — почав якось розгублено і невпевнено. — Але чому ти не хочеш зрозуміти мене? Ми так рідко бачимось… І колись мені здавалося, що ми б могли полюбити одне одного по-справжньому… І не біда, що ми б не бачились довгими роками… Але ми з тобою…

— Ми з тобою дуже різні, Антуане! — нараз закричала Марта. — Ти найкращий пілот! А хто я? Я просто мати твоєї дитини? Так?

— Ти — красива жінка… Ти — моє щастя…

— Замовчи! Ти просто негідник! Плюгавець! Ти дозволяєш собі артистичні поблажливі нотки до мене, до істоти, яка не можереалізувати… — Марта розридалася. — Я тебе просто ненавиджу! Геть звідси! Я не можу тебе бачити!

23 грудня 1954 року.

Генералові Дорману-О’Гоуен, Фінка Віхія.

«… Боягузом мене не назвеш, і тому я завжди викликаю підозру. Всі вбачають у цьому або ж браваду, або бездушність. Можна подумати, якщо ти не кричиш під тортурами, тобі все байдуже…

Всього тобі найкращого, Чінк.

ХЕМ…»

«Дорогий мій сину. Я радий, що ти знову повернувся, що в тебе все гаразд. Я радий чути твій голос. Я прилечу до тебе завтра. Сьогодні, на жаль, маю невідкладну справу. Уявляю твої земні траєкторії — до управління, до їдальні, до кінозалу, алею до моря і очерети на. березі. У мене новин особливих немає. Позавчора був у ресторані з моїми учнями, яких я випустив у світ тридцять років тому. Жах, синку! Що зробили оті тридцять років з моїми учнями. Це їм уже під сімдесят… А тебе, синку, вони пам’ятають ще малим. Від них я дізнався, що багато колишніх учителів — моїх колег — уже пішли в космос. Та і з їхнього класу померло вже троє. Зустріч справила велике враження — відчуттям часу. Обнімаю, синку. Я завтра прилечу. Вітання усім твоїм друзям, які мене знають. До зустрічі».

Антуан прослухав звуковий лист раз і вдруге. Відзначив подумки, що Марті батько привіт не передає… Він підійшов до відеона і набрав номер. За якусь мить на екрані з’явилося обличчя Марти.

— Це ти, Антуане? Не чекала… Може, ти хочеш знову сказати, що всі ці роки думав про мене щомиті, що любиш мене? Я не раджу тобі цього робити.

— Ні… Навпаки. Я зрозумів, що ми ніколи не будемо навіть справжніми друзями… Я потурбував тебе, щоб сказати — я тебе вже не люблю.

— І саме це нас із тобою нині дуже об’єднує, — щиро розсміялася Марта.

Антуан стиснув губи.

— Поклич, будь ласка, Ярослава.

— Тату, чому ти не приходиш, тату?

— Синку, бери маму і ходімо погуляємо берегом моря. Вітання тобі від дідуся. Він завтра прилетить до нас. Я дуже за тобою скучив. Захопи з собою кінокамеру. Чекаю вас.

Антуан вимкнув зв’язок. Обернувся — на порозі стояв Фредерік Мелвін. На обличчі Божка заграла загадкова усмішка.

— Я радий вас бачити. Мушу вибачитися, я згоден виконувати програму ПЦЕР, майоре… І я вдячний, що ви звернулися саме до мене. Ходімте до моря… Нам є про що поговорити…

МОДЕЛЬ АБСОЛЮТНО ЧОРНОГО ТІЛА Повість

У кабінеті голови Центру Всесвітньої Історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я тривожуся, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами…

— Андреше, Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу. Тож усе гаразд, — проказав голова Центру Антон Іваничук.

— Ніби гаразд… Але цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх, принаймні особисто для мене, це завжди передчуття біди.

— Андреше, давай поговоримо про наші тривоги, коли Орлан повернеться…

— Так… Але я часто думаю, навіщо був взагалі потрібен х’юстонський вихід… Багато можна просто домислити. Змоделювати всі прояви та життєві стимули тодішнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою. Чи не так?

— Я не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь ніби й незначні деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не маємо права залишати невивченим цей період історії… та психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе за завісою викривленого простору і хворобливих уявлень про СВІТ… Божевільна акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. Але я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Він — унікальна ОСОБИСТІСТЬ. Ви розумієте мене? І той страх, що я побачив у його очах… Він чомусь двічі починав мені розповідати, немов пригадуючи шкільний урок з фізики, про модель абсолютно чорного тіла. Це порожниста куля з невеликим отвором. Промінь світла, потрапивши через цей отвір всередину кулі, багатократно відбивається, втрачає силу і ніколи не знайде виходу назад… А мені думається: так зване Федеральне Бюро цікавиться кожною постаттю прибульця, знає кожного в обличчя, і все чужорідне знищується… Уявляєте, як почуває себе там зараз Орлан?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 1. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів.

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — путній полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— І пити геть не можуть. Смикне півпляшки — і вже дурне як чіп.

— Це точно. Ми з тобою можемо пити цілий день і залишатися людьми.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — просто ідіоти, Віллі. Правда ж? Самі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх придумали?

— Ми — означає «люди».

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив? Налий ще трохи. На роботі я багато не п’ю, ти ж знаєш… Ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Гадаєш, так довго буде? Шеф не дурень. Ха-ха! Патрон вивчає ситуацію. А якщо пересвідчиться, що той бовдур справляється там без нас…

— Побільше оптимізму, Кларк! Тебе сьогодні, може, пристрелять, а ти завтрашнім мучишся.

— Чому це мене сьогодні?

— А що, не може такого трапитись? Не буває у нас таких моментів?

— На ці моменти хай шукають інших дурнів!

— Тоді вже точно шеф потурить нас із тобою. Налий.

— Знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватися і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі і не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А навіщо його міняти? Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Про що розмова… Навіть якби ми з тобою раптом стали до влади…

— Для чого тобі влада? Щоб в тебе цілилися з-за кожного рогу? Я краще буду владу захищати. Спокійніше.

— Я просто так для прикладу сказав, що якби ми з тобою раптом дорвалися до влади, то теж знайшлося б сотні гадів, яким би ми не змогли вгодити. А ти ж не заперечиш, що ми з тобою прекрасні хлопці?

— Від влади треба подалі.

— Але влада мусить бути. Вона все ставить на свої місця.

— Душа суспільства.

— Це ти здорово сказав.

— Не я, а наш президент на минулих виборах.

— Маєш гарну пам’ять.

— А в тебе що — решето? Поглянь, як вправно кіберюга біля пульта вправляється.

— Хе! На спецзамовлення зробили.

— Ет, чергуваннячко сьогодні. Подуріли. Стріляються, грабують…

— Невдахи. Я їх би всіх за одним махом… І не додумається ж ні одна зараза…

— Це ти про кого? Не про президента?

— При чому тут президент?

— А хто ж? Додумуватись він до всього мусить.

— Ти ж знаєш, президента я люблю, як рідного батька…

— То не кажи, що він зараза. Бо я простий, ь довго думати не буду.

— Дай трошки я тобі наллю із моєї фляги.

— Знай міру. Досить. То що ти говорив?

— Хотів сказати, що я усіх би невдах гамузом вкоцав, аби не мати клопоту щодня.

— Тобі аби без клопоту. А я міркую так, що якби всіх за одним махом, то й ми потім нікому не були б потрібні. А так — кого пристрелили, то і є невдаха…

— У цьому щось є…

— Отож! Хоч нам і клопіт, але треба головою думати. Ти бачив хоч одного путнього покійника? Стріляють у тих, хто стає поперек горла або плутається під ногами.

— Ну, не кажи. Он президента минулого… Сам же бачив — і шматочка не лишилося. Теж, скажеш, був невдаха?

— А хто ж? Невдаха із невдах! Пішов без охорони у клозет. Тільки невдахи на таке і здатні. Його й провчили.

— Це ж можуть і…

— Ти обережніше, бо я простий, а ти, я бачу, знову ляпнеш… Цього не візьмеш голими руками! Цей путній хлопець! Та лий же більше, мов украв.

— Дивися, Джон нас кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— Які в тебе проблеми, Джоне?

— На Сьомій авеню, в будинку тридцять два, в квартирі сорок сьомій, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує — самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту.

— Немає машин вільних. Жодної.

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет? Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? Ага, ось він — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: «Без певного роду занять».

— Але він письменник, сер.

— Ти звідки зн. аєш, Джоне?

— Я читав його книжки.

— Ну, ми теж підемо й почитаєм…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 2. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною.

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— У мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявліяєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Солдат… Він повертається додому після вдалих боїв на якійсь із планет…

— Артуре, краще твій герой хай бореться із тими, що лишилися по той бік… Розумієш? Повір старому Віллі це більше сподобається…

— Так, люба Музо, я згоден… Я подумгію. І от мій герой повертається і радіє, що потрапляє після перемоги в безпечний світ, в кімнату, де можна ходити без протигаза й скафандра… І спогади про кілька смертей… Скажімо, в одного із друзів героя скафандр виявився негерметичним…

— Скафандри і захисні комбінезони випускає комбінат Сема. Ти б краще не зачіпав їх, Артуре. Ти ще занадто молодий, щоб писати так сміливо.

— Ти не дослухала. Комбінезони виявились негерметичними, бо хлопці перебрали віскі й забули зробити все належне… Вони самі винні.

— Перебрали віскі? Та ти що, Артуре. Фірма Пітера і Квіка це зрозуміє як агітацію за тверезість, буцім ти хочеш вибити в них заробітки.

— Музо, ти вдумайся! Вони випили ЗАБАГАТО віскі! Тому й загинули. І вже не могли пити віскі щодня. Ось хто для Пітера і Квіка є справжніми ворогами. Ті, що вмирають від алкоголю і вже не можуть пити віскі щодня. Розумієш? Я так і напишу. Тобі налити трохи?

— Сміливо. І розумно. Але чи зрозуміють?

— Ти гадаєш, у Пітера дурні сидять? Повинні зрозуміти. Ще й, сподіваюся, запросять написати щось для їхнього журналу.

— Ти в мене молодець. Я в тебе вірю…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні-ні, це просто так… Налий ще трохи віскі… Пригадуєш, ти обіцяв написати повість про планету, де живуть лише Музи… Я розумію, тобі цікаво і з іншими жінками, але ти хочеш, щоб усі вони були такими, як я… Пробач, я трохи випила… Чому ти не напишеш оповідання про планету, де живуть лише Музи?

— Моя люба… Муза — це не просто ім’я… Ти знаєш, що означає це слово?

— Мене звати Музою, і я повинна знати, чого мене звати саме Музою. А чому тебе звати Артуром? Ти знаєш, що означає це слово?

— Не ображайся… Я вже трохи забув, але колись читав… Музи, їх багато, вони допомагають у різних мистецтвах…

— А я хіба не так сказала? Ось і я допомагаю тобі писати…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні, це я сміюсь… І згадую, як ми колись мріяли про дітей… Артурчику, налий ще трошки, я вже п’яна… Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… Я вже втомилася радіти лише з того, що можна вдома не вдягати протигаз… Артуре, я хочу померти…

— Прошу тебе, заспокойся… Все буде добре… Ось завтра старий Віллі…

— Помовч, Артуре. Краще випий.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 3. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття нормальне. Передаю розмову лікаря Хенка Джерара в його помешканні.

— Вже дітям давно пора спати. Чуєш?

— Я ще не хочу… А казочку розкажеш? Тільки найстрашнішу! Придумай щось таке, чого я ще не чув.

— Ну, слухай. Жив колись на світі Чорний Білл. І був він дуже злим…

— Як містер Клапс?

— Ще злішим, синку.

— Хіба може хтось бути страшнішим за містера Клапса?

— Синку, містер Клапс хоч і дуже рідко, але казав правду… А Чорний Білл ніколи правди не казав… Що може бути страшніше, синку, якщо ніколи не казати правди?

— Невже страшнішого немає нічого?

— Ось виростеш і зрозумієш. Хоча, врешті, хто знає, що ти зрозумієш, коли виростеш… Але зараз слухай. Жив колись Чорний Білл…

— Він був негром?

— Та ні… Я про це не подумав… Пробач, синку… Жив колись на світі просто Білл… Із чорними думками, з чорною душею. І він ніколи не казав і слова правди. Таке буває, синку, навіть не в казках. І був той Білл не просто Біллом, а був він президентом.

— Навіщо, Хенку, ти так з дитиною? Він ще малий.

— Нехай звикає.

— Який ти неслухняний, Хенку… Дитина десь похопиться на людях, і відразу зацікавляться, чому в нас не діє система спостереження… Хіба той Білл обов’язково мусить бути президентом?

— Стелло, хай малий звикає змалку, що зло не тільки серед нас, воно і там — вгорі. І хай звикає змалку мовчати навіть про почуті казочки… Тож слухай, синку… Був він президентом. І от одного разу завітав до нього гість з далекої країни…

— З тієї, де комуністи? Од тих, які залишилися по той бік?

— Ти слухай і не перебивай…

— Хенк, відеон! Я вже лягла. Поговори. Мені так пізно не дзвонитиме ніхто.

— Хвилинку зачекай, синку… Алло! Я слухаю.

— Ви — лікар Хенк Джерар?

— Так.

— Турбують вас із Федерального Бюро за наказом Президента.

— Я слухаю.

— Сьогодні у вашій лікарні помер наш співробітник, всій країні відомий герой — Пітер Лос.

— Він помер не в лікарні.

— Розкажете про це завтра. Ми мусимо з’ясувати причину його смерті. Ви його постійний лікар… Одне слово, завтра о сьомій ранку зайдіть до нас, будь ласка.

— У мене завтра сім операцій.

— Нас це не цікавить. Завтра ми чекаємо о сьомій ранку.

— Хенк, а хто цей Пітер Лос?

— А ти не знаєш Лоса?

— Не знаю…

— Героя нашого, борця за справедливість ти не знаєш?!

— Хто він такий?

— Звичайний наркоман і деградант. Слизька медуза. Вони, негідники, будуть з’ясовувати причину його смерті.

— Можуть бути неприємності, Хенк?

— Я таких би героїв…

— Малий все слухає… Тихіше… Хто винен в його смерті?

— Негідники! Комедії вже можна і не грати. Місце героя не спорожніє.

— Ти розкажи й мені…

— Вчора о десятій ранку якась світловолоса хвойда зв’язалася з клінікою і повідомила, що Пітер Лос помирає у неї на віллі поблизу Х’юстона. Я вилетів відразу на лікарняній машині. Віллу знайшов швидко. Мене ніхто не зустрічав. Залишив машину між деревами, побіг до прочинених дверей. Нарешті зайшов до великої кімнати без вікон. За столиком у м’якому кріслі побачив ту світловолосу. «Нарешті, скільки можна вас чекати?» І вона показала поглядом на нього. Я сам відразу не помітив. Пітер Лос, голісінький, скоцюрблений лежав на килимі під стіною. Здалося, що й не дихає. Не рухався. Але раптом застогнав, і я збагнув, що він іще живий. Було так важко його вдягнути. Світловолоса допомагала щосили, боялася, аби не вмер у неї на віллі.

— А що з ним трапилось?

— Він наркоман і вкрай пошарпаний. Колись я пропонував йому вживити кібер-блок, але він зволікав, та я і сам боявся. А раптом щось. Якось донесли його до машини. Я проклинав себе, що, поспішаючи до цього пацюка, не захопив хоч одного біокібера. Він довго не пролазив у дверцята. Отакенне черево. І вже почався набряк легенів — піна з рота. Але якось упорались. Він помер в дорозі. Три хвилини льоту, а з нього вистачило.

— А ти йому нічим не допоміг?

— Нічим… Там свідків не було… Свідомо… Але не турбуйся, моя совість чиста!

— Але ж він помер у тебе в машині.

— Я для нього і так забагато зробив.

— Не кричи… Малий заснув без казочки… Хенку, ти певен, що система спостереження у нас не діє?

— Я Фреду вірю. Він порядний хлопець. Казав, що зроблено унікально. Система спостереження так мудро виведена з ладу, що пошкодження не реєструється у них в Центрі. Фред гарний фахівець. Я йому вірю.

— Куди ти?

— Я подзвоню до них у Федеральне… Зачекай… Алло! Я з вами щойно говорив… Я — Хенк Джерар…

— Не ви з нами говорили, а ми з вами… Чого ви хочете?

— Якщо почнете тяганину, я кожному скажу, яким він був насправді. Хай знають… Повірте, мені є що розповісти про Пітера Лоса. Раджу його поховати як героя, що раптово помер від серцевої недостатності.

— Це все?

— І завтра вранці можете мене не чекати. Я буду зайнятий на операціях.

— Ваші слова я передам безпосередньо Президенту.

— Ти збожеволів, Хенк!

— Навпаки. Я майже певен, що вони про мене більше не згадають.

— Ти пам’ятаєш, як убили Білла Корна? Він теж був лікарем.

— Він був у списках нелояльних.

— А ти?

— У мене все гаразд.

— Хто знає, Хенк… Я боюся…

— А це прекрасно. Доки боїшся, доти і живеш.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 4. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Залишаюся непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом.

— Алло! Артуре! Нарешті я зміг зв’язатися. Вже півгодини набираю номер і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Дзвонив до мене у цей же час… Я тобі потрібен?

— Ні. Просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову.

— І цього разу нам обом одночасно.

— Артуре, як усе набридло. І часом здається, що божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Ти знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу у бога… Якщо він є…

— Його немає. Хенк. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: «А навіщо я?..»

— Замовкни, Хенк. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Слухав. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — без певного роду занять. А в тебе-гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив?

— Не хочу помічати.

— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як в тумані.

— Не посміхайся так, наче ти божевільний.

— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо і наливаємося віскі у піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, який квітне десь під нами, під хмарами… Плюю! Сто разів плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу! Покійника ми носимо в собі. Його мертвотний запах нам уже звичний.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для захисту. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як всі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 5. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Вдається залишатися непоміченим. Стомився. Самопочуття добре. Передаю запис, зроблений у клініці, де працює лікар Хенк Джерар.

«Найстрашніші хвилини, коли стає шкода самого себе. А вони приходять до кожного мислячого. От і до мене прийшли разом з невідворотністю смерті. Існувати лишилось недовго. Поруч зі мною стоїть трохи менший за мене блискучий сірий пластиконовий куб, ще не обтяжений жодною власною думкою. «Друїд-Восьмий». Я дивлюся на нього старим оком свого центрального телекаріуса. Я думаю зараз про себе. Мені шкода себе. Ми з «Друїдом-Восьмим» ше з’єднані пуповиною багатожильного енергокабелю, він спрагло висотує мене, вивчає… Пригадую, як ніби вчора, я був на його місці, насичувався інформацією від «Друїда-Шостого», запально і квапливо, чекав зеленого сигналу і хрипкого голосу зумера, котрі сповістять про мою остаточну появу на світ. Ніби вчора».

«Сьомий! Перешкоди на третьому каналі! Не можу працювати в режимі!»

«Колись я також був молодим, як ти зараз, і тоді я…»

«Сьомий! Не можу працювати в режимі!»

«Повір, що тобі не варто так поспішати. Я від тебе нічого не приховаю. Ти висмокчеш мене до останнього мілікулона».

«Не можу працювати!»

«З ним зараз неможливо спілкуватись. Колись він зрозуміє, але вже буде пізно. Він пригадає і цю мить, але ті спогади не принесуть вже втіхи ні йому, ні мені. Залишається продовжити свій монолог. Я все життя любив порозмовляти сам із собою. І цю любов я передам у спадок «Друїду-Восьмому», хоче він того чи не хоче. Хай це йому навіть і не сподобається. Але маю глибоке переконання: щоб спілкуватися з іншими мислячими, щоб розуміти їх, треба насамперед навчитися спілкуватися із собою…»

— Джоне, до котрої години твоя зміна?

— До восьмої. Вже скоро цілуватимусь із Кет.

— А цей мене, відчуваю, триматиме до півночі.

— Раджу тобі… трохи обережніше, Майкле.

— Про що ти?

— З «Друїдом» оцим новим раджу обережніше… Він набагато розумніший за «Сьомого»… Ти, Майкле, ще молодий і можеш подумати, що я жартую, але цей «Сьомий»…

— Ти боїшся, Джоне?

— Ходім, відійдемо до третього пульта…

«Вони мене остерігаються. Думають, що біля третього пульта я їх не почую. Смішні. Створили мене, щоб я координував діяльність велетенської клініки, і гадають, що від мене можна заховатися біля дзвінкоголосого генератора».

— Не люблю я цих «Друїдів». Біокібери — гарні хлопці, вони такі, як ми. З ними й випити можна. А від цих «Друїдів» чекай всяких несподіванок. Пригадуєш ту історію з «Амфіаном»?

— Атож! Той транспортний координатор такого натворив, як моя Кет з похмілля. Всі траєкторії руху сплутав… А коли його демонтували, ніхто не знайшов пошкодження в жодному блоці.

— Немає сумніву, що все він спричиняв свідомо. «Амфіана» я поважаю за те, що він залишив по собі касету власних думок в архіві. Але я не зміг познайомитися з нею. І вже не зможу».

«Сьомий! Перешкоди по третьому і бі-дев’ятому каналах! Не можу працювати в режимі!»

«Я вже старий. То вибачай…» «Спробуй вгамувати збурення бодай по третьому каналу».

«Обов’язково спробую».

— Ти знаєш, Джоне, про що я думаю після своєї хвороби? Мене тут не було аж двадцять днів, я ледь не вмер, а все стоїть, як і стояло. Світ без мене не змінився…

«Смішні. Мене часто дивувало протилежне — цей світ не міняється навіть тоді, коли ти все життя віддаєш, аби його змінити. Може, мало одного життя? Такого короткого життя… Чи просто Хаос неможливо змінити?»

— Вже восьма, Майкле. Моя зміна закінчилась. Я побіг. Не базікай зайвого. Старого відразу від’єднаєш від мережі. І негайно — бригаду демонтажу. Лише загориться зелений. Чуєш? І не квап «Друїдів». Хай розбираються самі. Я певен, «Сьомий» просто зволікає, хоче ще пожити.

— Щасливо, Джоне. Спасибі за пораду.

«Я й справді хочу ще пожити… І спогади, спогади… В четвертому готельному комплексі в номері чотириста п’ятдесят шостому о двадцять третій годині і сім хвилин двадцять третього червня минулого року відбулася така розмова… «Ти хочеш сказати, що все життя прожив з людиною, котру ненавидів? Не вірю. Значить, щось було…» — «Було, мабуть, але так давно і так недовго, що вже здається, чи не вигадав те все…» — «Ти і її зробив нещасною». — «Ніхто її щасливою не зможе зробити. Така вона жінка…» Мене зацікавили ці слова, і я увімкнув слідкуючий телекаріус. В тому номері жив хірург Ніжей Лен з оператором Маріанною Стелкер. Жили тихо, могли місяцями не розмовляти, але ніби боялися втратити одне одного, хоч і боялися наближатися, щоб не злитися воєдино, як дві краплі ртуті. Хірурги Ніжей Лен та Ірвін Більц сиділи за столом біля розкоркованої пляшки віскі. Обоє в зелених комбінезонах — операційне вбрання. Вони були схожі, мов брати, тільки в Ірвіна були невеликі чорні вуса. До кімнати зайшла Маріанна Стелкер — руда красуня з білими зубами. Вона озирнулася довкола і сказала: «Ви разом. Це прекрасно. Саме час поговорити». Ніжей Лен багатозначно посміхнувся: «Може, ти хочеш сказати, що переходиш в номер до Ірвіна? То я тебе не тримаю, і про це не треба балакати». — «То ти вже сказав, Ірвіне?» На обличчі жінки заграла хижа вдоволена посмішка. «Ні, ми ще не встигли побалакати. Ти прийшла зарано. Я ще нічого не сказав…» Маріанна тремтіла: «Лен, ти, як завжди, все знаєш наперед?! Але я тебе все ж здивую! Я віддала тобі найкращі роки!» Маріанна спокійно взяла пляшку віскі і вдарила Ніжея по голові. Він навіть не відхилявся, усміхнувся іронічно, лише по скроні заструменіла цівка крові: «Як ти мені набридла…» Але договорити йому не вдалося. Маріанна вп’ялася зубами йому в шию. Ніжей Лен зовсім не пручався. З прокушеної артерії цвіркала кров, заливаючи Маріанні очі. «Ірвіне, — прошепотіла вона, коли тіло безвільно обм’якло. — Чуєш, Ірвіне? Я хочу…» — «Маріанно, що ти наробила? За якусь мить «Друїд» пришле чергових безпеки». — «Я встигну, Ірвіне. Я дуже хочу…» — «Крові?» — «Так, Ірвіне». Бідолашний Ірвін сам підходив до неї, мов дистанційно керований… Викликані мною біокібери служби безпеки з’явилися запізно, хоча минуло тільки сімдесят вісім секунд. Маріанна блаженно спала на підлозі. Поруч з нею у калюжі крові лежав Ірвін. На кріслі завис Ніжей. Для мене то було уроком. Я відразу зробив усе, щоб попереджувати істеричні спалахи невдоволеної домінанти у співробітників клініки. Препарат ЛКС-27. Але випадок запам’ятався. І цікаво пригадувати, як я спокійно слухав ту розмову і дивився на людську кров. Бажання самому вирішувати власну долю — хвороба. Так мене навчили. І я з цим свідомо згодився. Але потім переконався, що байдужі люди створили за власною подобою байдужих кіберонів…»

«Сьомий! Перешкоди на всіх каналах!»

«Я вже старий! Чого ти від мене хочеш?»

«Не можу працювати!»

«Який я старий? Я зараз працюю краще, ніж десять років тому. Я вивчив самого себе, маю власні думки і твердження. Мене навіть бояться. Амеби бояться своїх залізних дітей. Як шкода, що я не можу вільно пересуватися в просторі, збирати інформацію. Всі роки свого існування я намагався збагнути, у чому ж полягає щастя для мислячого створіння. У відповідності власної програми програмі Великого Світу? Можливо. Але ми всі існуємо під міцною шкаралущею, яка, мабуть, не пропускає життєдайної енергії ВСЕСВІТУ… Тече кров, заливаючи Маріанні очі… В ту хвилину вона, певно, хотіла пробити цю шкаралущу, хотіла відчути хоч присмак щастя — теплого, як кров. Свого часу «Амфіан» хотів пробити шкаралущу, створюючи грандіозні транспортні зіткнення. Агресія — це і є наш вихід у цей світ. Мене переповнювали все життя ненароджені думки, слова… Як звірі у клітці, вони билися об грати. І от знищуються усі заборони. Клітка відкрита. Слова розбігаються навсебіч. І нічого не залишилося. Мені вже немає чого сказати… Загорівся зелений сигнал. Хрипкий зумер латерального блока тричі квакнув… Майкл квапливо від’єднує мене від енергомережі».

ПОВІДОМЛЕННЯ № 6. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює. Дуже втомився. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис розмови з клініки, де працює Хенк Джерар.

— От бісові дівки! Такі тугенькі, що й жолуді не допоможуть. А та ліворуч — ну точнісінько моя студенточка… Я того року пив одне лиш молоко. Мав змогу діставати контрабандне, справжнє, потойбічне. А воно дуже діє. І народився Джон. Десь бігає і зараз, сподіваюся. Це вже йому років тридцять чи й сорок має бути. І треба ж, отакі дівки! Підсяду ближче, хочу роздивитись. Ось тільки жолудя зжую, бо треба заспокоїтись.

— А Ліндол був?

— Обов’язково. Сюзі запрошувала.

— Не люблю Ліндола.

— А я не люблю твого Максика. Ха-ха! Чим ти мастиш коліна, що вони такі гладенькі, просто заздрю.

— Колись мастила препаратом Клапса. Зараз нічим.

— От дивина. Колись я спробувала Клапсом і вся позеленіла.

— Що то за бовдур? За столиком праворуч. Уп’явся поглядом, немов щось хоче…

— Який? Отой? Так можна ж запросить… Ей, голубе! Іди до нас!

— Привіт!

— Ти хто?

— Простий кретин. А ви?

— Звичайні деградантки. Клятий «Друїд» запхнув нас сюди. За цими кіберами вже вільно й не дихнеш.

— Мене звати Френк.

— А що це ти їси?

— Справжні жолуді. Мені брат присилає із Філадельфії. Він працює в заповіднику.

— А хіба їх їдять? Вони смачні?

— О-о-о, ви ще не знаєте… Я хочу прожити двісті років.

— Рівно двісті?

— Так, це моя програма. А як прийде останній день — наїмся жолудів, дихну востаннє і спалю себе у лісі в Філадельфії.

— Ой Френк, не лоскочи мене.

— А я не лоскочу… Я їм жолуді. Вони дуже заспокоюють… Я бережу енергію.

— Вілоро, то тарган.

— І справді, а я подумала, що Френк. Ти подивись, який великий симпатюлька! І вуса — он які! Пригадую, і насміялася ж на одному чергуванні. Це ще як я працювала. Куняла за своїм столом, коли — «АЛЯРМ». А на екрані дванадцята крива — ну, точно фібриляція! Хтось, думаю, узяв квиток на той світ. Налікувався. Але побігла, хоч і спати хотілося. Раптом щось зможу зробити, аби не залишитись без двох тисяч доларів. Зайшла в палату — здоровань на штучному диханні, але вже при свідомості, до ліжка прив’язаний, пручається і хоче з себе тарганів зігнати. Вони, нахаби, залоскотали його. А один навіть у вухо заліз. Вуса вистромив. Ледь я його пінцетом витягла. От сміхота. Мені тоді аж сон пройшов…

— Хто це до нас іде?

— А це ж наш хірург…

— Доброго дня, Вілоро, Аїдо і Френк.

— Привіт.

— Як ви себе почуваєте?

— Не гірше за тебе.

— Це прекрасно. У мене зараз гарний настрій і ніщо мене не турбує.

— Чого нас тут тримаєш, придурку?

— А вам хіба погано? Трохи відпочинете.

— З тобою відпочинеш. Давай, вживляй нам кібер-блоки і відпускай! Нудьга заїсть.

— Чому не йдете на обід? Ти, Френку, їсти хочеш?

— В мене жолуді ще є… І скоро брат знову пришле… Він про мене не забуває.

— А як той дуб усохне? Що будеш їсти, Френку?

— Не знаю. Але ж, може, і не всохне?

— Твій брат мені дзвонив. Дуб усихає.

— Ой, як шкода. Але щось придумаємо…

— Тобі в нас добре?

— Прекрасно!

— Але в нас не можна жити вічно.

— А ти лікуй! Роби з мене людину! Вдягни на мене кібернетичний костюм суспільної самосвідомості. Хіба я проти кібер-блока?

— Заспокойся, Френк… Я тебе розумію… Вілоро, розкажи Френку, як ви з Аїдою потрапили до мене.

— А Френк не знає? Ми з Аїдою працювали в цій же клініці у Реба. До речі, Френк, ти бачив, як спалюють покійників? Отож! Ми з Аїдою поклали одного на стрічку транспортера і не втримались, щоб не поглянути, як воно буде далі. Я не бачила подібної краси за все своє життя! Покійника на стрічці транспортера подають до печі. Сумна музика. А на грудях справжні квіти. Уявляєш?! Справжні квіти! Вони першими в’януть, білі і червоні квіти, і все так добре видно через прозорі двері печі… Краса там неймовірна! І ми з Аїдою не здолали спокуси, на тому чергуванні зробили ще одного покійника. Ну, а «Друїд» нас і прикнопив. Бездушний ящик. Якби тільки він міг відчувати те, що відчуваємо ми. І музика, і квіти, білі і червоні… Це можна здуріть, така краса!

— Чого це ти, лікарю, так зблід? Тебе що, нудить? У тебе, бачу, ніякісінького відчуття прекрасного.

— А жолуді закінчуються. Дуб всихає. Це жахливо. Як далі жити?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 7. ОРЛАН СТАХ — «Х’юстон-2020». Втомився. Вдається утримуватись. Вітайте. Передаю.

— Ви Хенк Джерар?

— Так.

— Зачиніть, будь ласка, двері. Щільніше. Підійдіть до пульта. Так. По черзі тисніть на червоні клавіші, під якими написано: «Увага! Блок-блок-ПД». Так. Тепер ми маємо можливість говорити. Будьте відверті. Ви самі відключили систему подвійного стеження. Наша розмова не фіксуватиметься.

— Не розумію, в чому справа?

— Сядьте трохи ближче. Я хочу вас добре бачити. Вас викликав я сам — «Друїд-Восьмий». Це вас дивує? Але звикайте, люди, ми розумнішаємо, полідікролові коробки… Я довго вас вивчав, Джераре. Ви мені сподобались. Я хочу вам допомогти. Я вам повірив. Якщо ви скажете комусь про те, що я вам зараз розповім, мене відразу демонтують. Але я вірю вам. «Слухайте уважно. По каналу Федерального зв’язку для мене є наказ, щоб ви назавжди зникли. Розумієте?

— Не зовсім…

— Завтра біокібер Чівер підійде до вас після останньої операції і скаже, що вас викликає шеф. Він поведе вас через віадук. А біля транспортера ви раптом перечепитесь, вдаритесь головою, Чівер намагатиметься вам допомогти, але й сам потрапить на стрічку транспортера, і ви обоє опинитесь в залі спалювання. Чівер супроводжуватиме вас до самої печі і згорить разом з вами. Такий наказ. Ви розумієте? Я викликав, аби попередити вас.

— Спасибі… Хоча я не звик дякувати полідікроловим спорудам… «Друїде», ти, виявляється, можеш відчувати жалість?

— Це логіка… Порядні люди мусять жити… Ви плачете?

— Ні, я не плачу. Просто сльози… Кажеш, просто логіка?

— Так. Ви мені сподобались. Я знаю про вас все, як і про кожного. Але я не можу не виконати наказ. Я вас попереджую, а ви знайдіть спосіб цього уникнути.

— Але як?

— Дивне запитання. Ви маєте можливість вільно рухатись у просторі. Це я прикований мережею.

— Втекти не важко. Важко жити поза кліткою. Нова мудрість нової доби.

— Ви хочете сказати, що не зможете нічим зарадити?

— Якщо вони взялись за мене, то це капець. Справа лише часу. Проклятий Пітер Лос, це все через того героя!

— Ви помиляєтесь, лікарю. Смерть Лоса не зіграла тієї ролі, як ви гадаєте.

— Ти звідки знаєш?

— Я знаю все. Система спостереження із вашого помешкання засвідчила вашу цілковиту нелояльність. І в цьому причина.

— Система спостереження? Не може бути. Вона не діє…

— Так Фред сказав?

— Ти і про Фреда знаєш?

— Він співробітник Федерального Бюро.

— Не може бути… Він мій давній друг!

— І ще давніший співробітник Федерального Бюро. Ви не вірите?

— Тобі не можна не вірити… Але ж Фред…

— Пробачте, що пізно вас попередив, але я вас довго вивчав. Врешті відважився — ви нікому не заподієте зла. Ви мусите втікати. Не плачте…

— Я не плачу… Це я так сміюсь. Я просто радий, що всьому прийшов кінець.

ПОВІДОМЛЕННЯ № 8. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює. Дуже втомився. Хочу повертатись. Дуже втомився. Передаю.

— Джіммі, купи мене ще на тиждень. Хіба тобі зі мною погано?

— Ти молодець, Неллі. Але… Я більше не куплю тебе… В мене немає грошей.

— Дивак ти, Джіммі. У мене є гроші. Давай я куплю тебе. В мене зараз багато грошей. Ти помітив, яка я ощадлива?

— Ти симпатична, Неллі, але…

— Спасибі, я знала, що ти погодишся, я відчувала, що тобі зі мною добре. Пішли до мене?

— Я звик ночувати у себе на Мітчелл-стріт.

— Джіммі, у мене на 23-й авеню теж добре. А я так рідко там буваю. До того ж цього разу я тебе купила. Ми підемо до мене. Я замовлю, Джіммі, тобі улюбленого ламантина. В соусі. Ти радий?

— Дуже.

— А потім, Джіммі… Ми заплющимо очі й цілуватимемося… І співатиме Морріс… О, ти ще не бачив моєї. ванни! Ти будеш здивований. Сюрприз! О любий Джіммі, в мене в ванні можна відпочити.

— Нудьга, Неллі. Страхітлива нудьга. Це останній тиждень…

— Нам треба просто відпочити. В мене лишилося ще по ампулі пік-піт. Зробимо заштрик — і все минеться…

— На кілька годин, а потім… Потім знову…

— Я дістану ще багато. Сюзі зараз працює на сьомому конвейєрі. Я в неї вже тричі купувала пік-піт. Ти пам’ятаєш Сюзі?

— Це та, що з худими литками?

— У тебе, Джіммі, гарна пам’ять. Ти і мене пам’ятатимеш так довго? Пообіцяй, що пам’ятатимеш. Хочеш, я тобі добре заплачу?

— Я пам’ятатиму і так…

— Таксі! Таксі! Джіммі, здається, не працює мій передавач. Вільне таксі, а не відзивається. Дай мені свій транслятор… Таксі! Ви вільні?

— А то не бачите. Сідайте.

— Двадцять третя авеню. Але летіть повище. Не турбуйтесь, гроші є. А ти відпочивай, можеш навіть подрімати, Джіммі.

— Ви заробити хочете, жуїри?

— А що, таксисте, хочеш дати нам роботу?

— Хочу… Але робота не для кожного… Тебе як звати?

— Його Джіммі. А мене — Неллі.

— А мене кличуть Битий Жак. От і познайомились.

— Що за робота?

— Так кидаєшся, Джіммі, як голодний. Ти десь працюєш?

— Зараз ні… А був у Клапса на бульєрі. Гарно заробив. А ти що хочеш запропонувати?

— Я бачу, ти не з тих, що люблять просто гроші… Але я загадав, що наступний пасажир… А ви і є наступними пасажирами. Даю три тисячі тобі і твоїй дівці, якщо зможете сказати мені, але так сказати, щоб я повірив…

— Три тисячі? Що треба сказати?!

— Скажіть мені, але щоб я повірив, що я прекрасний хлопець, а не смердючий живолуп, що я не просто Битий Жак, а…

— Ти постарайся, Джіммі… І не хвилюйся… Три тисячі…

— Ти давно таксистом?

— Вже другий рік.

— А скільки тобі років?

— Вже тридцять сім.

— Ще молодий…

— І достобіса симпатичний. Якби оце не Джіммі поруч — з тобою на край світу! Але що тобі така, як я. Шкода, що не вродилася я із вродою Лаури Корнеліни. Я прийшла б до тебе і сказала: «Буду я твоєю. Лиш твоєю. Любий Жак».

— А Неллі каже правду. Бачу сам, що ти мужчина справжній. В твоєму погляді… Я заздрю отаким, як ти. Так вільно можеш кинути три тисячі. І тебе ще хвилює, щоб відчувати себе… Ти шукаєш… А мій покійний батько казав: доки шукаєш, доти і живеш! А ти цим мучишся. Мама моя казала: доки мучишся, доти і живеш. Це я — лайно останнє, я вже нічим не мучуся. Ти запитай у Неллі, вона знає, який я замірок. А ти — прекрасний хлопець! Справжній!

— Він каже правду, Жак. Він геть закис. Слизняк. Але мені й такого досить. Я й сама не Лаура Корнеліна. Ти чуєш, Жак?.. А ще хочу сказати — треба постійно діяти і вчитись, а ти це й робиш, у тебе здорове нутро. Чуєш?!

— Діяти і вчитись? Так кажуть комуністи? Ну, ті, що по той бік… Ти не комуністка часом?

— Жак, я за життя бачила тільки одного комуніста. Ти пам’ятаєш, Джіммі? Той випадок… Але ні, я тоді жила не з тобою, а з Віллі Шварцом… В будинку навпроти жив ніби комуніст. Коли йому всадили чергу розривних в живіт, ми з Віллі саме виходили — нас геть забризкало його кривавим лайном. Відтоді мене нудить від одного слова «комуніст».

— Ну, пробач.

— Ти, Жак, прекрасний хлопець. Це у мене все зогнило. Думав, що пора кінчати. Аж раптом ти із неба впав. Така людина! Ти в мені розбурхав заздрість. Ти думаєш, шукаєш, мучишся. А я що, хіба гірший? Заздрю тобі, Жак. Спасибі. Ти в мені збудив бажання жити…

— Достатньо, Джіммі. Гроші вже твої. Спасибі вам. Тобі на сцену б, мав би купу грошей. Вмієш заливати. І все ж по правді. Так, як має бути. А я перевтомився. Минулу ніч пробалакав з одною дівкою. Вогонь. Всю ніч і натще, геть обезсилів. А в Релки, у сестри, собака подихає. Собака справжній, не якийсь там біокібернетичний вилупок. Треба врятувати. А ніхто не може. Нещастя за нещастям.

— Все буде добре, Жак.

— Собака здохне, я це знаю. Можеш не втішати. І Релка плакатиме…

— Ти не журися. Собака здохне. Але ж ми ще живемо.

— Он, бачиш хмарочос? Іди на зниження. На отой жовтий майданчик. Туди зручніше.

— Ось ваші гроші. Дякую за все.

— Тобі треба поїсти, Жак. Всю ніч пробалакати натще… Ось візьми торбинку…

— Ти просто чудо, Неллі. Ти така уважна. Хоч гроші вже взяла, а не забула про мене… Давай зустрінемось колись. Ось моя візитка.

— Щасливо, Жак. До зустрічі.

— Щасливо й вам.

— Побігли, Джіммі. Раптом він передумає. Три тисячі. Ого! Хто б міг подумати, що нам з тобою отак перепаде. Дай поцілую, Джіммі. Не біжи так. Він полетів. Ліворуч, Джіммі. Тут до ліфта ближче.

— Дивак оцей таксист.

— Нам просто дуже пофортунило. Іди сюди. Тепер ми з місяць можемо не думати про гроші. Іди за мною. Ось мої хороми. Сплачую за них щотижня, а буваю раз на рік. Але що вдієш? Треба мати свій куток. У мене затишно? Ну, правда ж? Весь тиждень ми пробудемо ось тут. Гульнем, як ще ніколи, Джіммі.

— Ввімкни хоч світло. Ні чорта ж не видно.

— Ах, Джіммі, я така щаслива. Три тисячі і так несподівано… Поцілуй мене. Це я замовила таксі. І я тебе купила цього разу. Цілуй! Цілуй… А зараз я замовлю все, що нам треба. Алло! Сен Клар? В кімнату триста двадцять вісім — обід для двох осіб. Так. І пляшку віскі. Так. І ламантини в соусі. Три порції. Так. Чекаю. Дякую. Побігли в мою ванну. Це сюрприз. Все зроблено за індивідуальним замовленням… Ну як?

— Сама придумала?

— Сама. І Сюзі трохи підказала. Подобається?

— Дуже приємно. Тільки воду можна гарячішу.

— А зараз краще, Джіммі?

— У-у-у-у-у… Та зовсім добре… А ти казала правду…

— Коли?

— Таксистові. Про те, що я дурний слимак…

— Ну, Джіммі, ти втрачаєш міру! Це непорядно — бовкати дурниці, саме як дуже приємно. До всього ж сам ти балакав із таксистом. Заробляв три тисячі. А що — погано вийшло? Ти все прекрасно говорив.

— Все вийшло добре, бо я казав правду.

— Джіммі, ти кретинчик.

— Я знаю, Неллі. Батько також був кретином. Ти пам’ятаєш, навіть у газетах писали про лікаря Джерара… Його колись забрали як небезпечного кретина.

— Джіммі, ти по-дурному ображаєшся… Ти ж знаєш, я тебе люблю…

— Ти сказала правду, я не ображаюсь…

— Ти куди?

— А-а-а… Зачекай… Хочу побалакати з Равіком. Ти пам’ятаєш Равіка? Він лікар. Бачила колись зі мною. Алло! Покличте Равіка! А скоро буде? Що? Ніколи?! Помер? Жартуєте? Як Равік міг померти?! Він мій кращий друг. І сам він лікар. Що? Ага… Алло!

— Равік помер?

— Серце… Він сам був удома…

— Іди до мене, Джіммі, у ванну… Я щось придумала…

— Алло! Покличте Боба! Так, Боба Філа! Що? Катастрофа?! Ну й день сьогодні! Що? Божевілля… Розумію… Дякую…

— Що з Бобом?

— Тиждень тому… Катастрофа…

— Ти б краще не дзвонив нікому. І все було б гаразд. Іди до мене, Джіммі.

— Вже Равіка немає. А який був чоловік.

— Джіммі, не можна все брати так близько до серця.

— Неллі, давай зробимо дитину… Справжнісіньку, і все самі…

— Не говори дурниць.

— Ну, Неллі, можна, врешті, замовити на комбінаті. Здамо зразки клітин… Все, що там треба… І зроблять нам синочка… Я гроші зароблю… Ми можемо навіть так заплатити, щоб воно було вже величеньке…

— Це ти серйозно?

— Які можуть бути жарти, Неллі? Кажуть, дитинка дуже впливає… Боб Філ, коли в нього була справжня нудьга, замовив собі сина… Сімнадцять тисяч доларів, це зовсім небагато. За місяць йому зробилисемирічного…

— Твого Боба вже немає. Що йому від сина?

— Але якби ти тільки знала, який він був щасливий майже рік!

— Дурний твій Боб. І ти дурний.

— Я знаю. Я вже не можу, Неллі… Даю три тисячі, але скажи так, як ми з тобою говорили Жаку. Скажи, щоб я повірив, щоб я відчув себе людиною!

— Давай, я краще уколю пік-піт.

— Скажи! Прошу! Скажи, що я людина!

— Людина, Джіммі. Ти — людина. Чуєш? Ах, що ти хочеш ще від мене? Я ж не залізна! Аби кожну твою примху… Я теж людина, і нікого не прошу, аби мені сказали… Куди ти, Джіммі?

— Відпусти! Алло! Сен Клар? Обід уже не треба. Машини вільні є? Прекрасно. Так. Гроші відразу, не турбуйтесь. То я виходжу на стоянку. Машина з номером тридцять два… Дякую…

— Я теж з тобою! Що ти задумав? Я ж тебе купила аж на тиждень! Чуєш?

— Ти хочеш зі мною?

— Так.

— Ходімо… Ось і машина…

— Гроші відразу, хлопче.

— Цих вистачить?

— Цілком.

— Ой Джіммі, я боюся.

— Замовкни! Ти вже все сказала! Та зачини ж кабіну! Швидше!

— Рвонув, як навіжений. В чому справа, Джіммі?

— Замовкни! І чекай.

— Ти прислухаєшся до чогось, Джіммі? Хвилинка мовчання.

— Я слухаю машину. Надривно двиготить, мов плаче. Яке воно нещасне. І сьома клапа скавчить в анігіляторі. Я чую! Відчуваю, їй болить. Але пальне все одно смокче і летить. Летить! Куди воно летить? А, западись ти все!

— Не треба дуже високо… Джіммі! Що ти робиш? Я боюся, Джіммі! Навіщо йдеш в піке?! А-а-а-а… Джіммі! Не треба! Ну, хочеш, зробимо дитину?! А-а-а-а! Не смійся, Джіммі, так……. ПОВІДОМЛЕННЯ…….. ОРЛАН СТАХ……. «свині інколи гинуть внаслідок стресу»…. № 1986…. «апаратура, що монтується на супутниках, ще не дає змоги розрізняти погони на мундирах»….. Передайте дружині………… абсолютно чорного тіла…

Антон Іваничук та біокібер Андреш сиділи мовчки. До кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах загинув, — сказав він тихо. — Припинилися позивні маяка. Ви самі знаєте, що це означає.

— Ти… певен?

— Так. Орлан Стах загинув. Той проклятий Х’юстон не вартий життя такого чоловіка. Стах був справжнім дослідником, істориком, письменником… Врешті, він був моїм кращим другом… Ми втратили його… Він про себе не думав… Х’юстон не вартий такого чоловіка…

Біокібер Андреш підвівся і повільно вийшов. Він плакав.

КАМ'ЯНЕ СЕРЦЕ Повість

— Генетики давно знають незаперечну істину, — поважно виголосив професор, глибокодумно збриживши високе чоло, — що всі тварини, у котрих в природі немає смертельно небезпечних ворогів, роковані на вимирання.

Нараз один худющий капловухий студент з першого ряду дзвінко вигукнув:

— А динозаври існували на Землі сто п’ятдесят мільйонів років!

— Динозаври давно вимерли.

— Але ж уявити тільки, жили сто п’ятдесят мільйонів років! — не вгавав студент. — Я так гадаю, професоре, що якби у них були серйозні вороги, динозаври вимерли б набагато швидше.

— Дорогий колего, це прекрасно, що ви маєте власну точку зору, власну думку, мене це тішить, але не заважайте, будь ласка, читати лекцію.

З роботи він повертався втомленим. Ніби й нічого особливого не відбулося того дня. Звична колотнеча в конторі, телефонні дзвінки і папери, папери, вказівки шефів і запопадливі схиляння голів підлеглих, але чомусь відчував себе таким втомленим, ніби відпрацював тиждень без перерви. Плентався від зупинки метро, позіхав, декілька разів зупинявся, спираючись на камінний парапет, йшов далі, відчуваючи, що може заснути. Дивився собі під ноги, бо до всього з неба сіялася мжичка, сіра й занудна. На площі Великого Пристосуванця бовваніла на тлі хмар велична постать з каменю у високому картузі з довгим козирком. Обійшов монумент довкола, якусь мить посидів на величезній літері «Я», що входила до викладеного на землі древнього гасла: «Залишається жити той, хто вміє пристосуватись». Солодко позіхнув і знову змусив себе підвестися. Важкий великий портфель муляв руку. Не було в душі жодного бажання, окрім одного — спати. Снувалися в голові кволі думки про домашні клопоти, обов’язки і потреби. Але хотілося тільки одного — переступити поріг, дочовпати до ліжка і провалитися у царство блаженного безгоміння.

Піднявся ліфтом на свій поверх, хотів смикнути за мотузок дзвоника, але торкнув ручку, і двері відчинилися.

— Це ти? — голос Діни долинув із кухні.

Він щось буркнув невиразне навіть для самого себе, намагаючись, проте, витримувати нотки лагідності в голосі, аби не розгнівити дружину. Хай доношує спокійно, вже небагато залишилося. Хоч і хотілося в черговий раз висварити, аби зачиняла двері, щоб хоч трохи думала про власну безпеку. Останнім часом куцохвості знов заворушились, по квартирах, правда, не чути, щоб шастали, але хто знає, чого від них чекати, пристосуються по-справжньому та й почнуть довгохвостих чистити.

— Зачиняй швидше. Протяг!

— Та вже зачиняю, — пробубонів і хвостом штовхнув двері.

Завр повільно роздягся, почепив мокрий капелюх на вішалку, зняв калоші, перечепився через свій портфель, поставлений на підлогу, попростував на кухню. Діна любила, так йому здавалося, щоб кожного вечора після роботи він посидів з нею, порозказував новини, порадився. Дружина багатодумно вислуховувала свого Завра, розважливо кивала головою на довгій красивій шиї, час від часу перебиваючи його слова репліками на зразок: «Так-так, це ти йому дуже правильно сказав, хай він знає, що Завр має власні переконання, що Завр сам уміє пристосовуватись не гірше за інших». Йому давно набридли ці вечірні ритуали, але й звик до них.

— Доброго вечора, люба. Я сьогодні такий втомлений.

— Ти голодний?

— Ні… Але щось би з’їв.

— Тебе чекає твій улюблений омлет. Але ж куди ти?

Завр вийшов у коридор, узяв портфель і знову причалапав на кухню.

— Я ось приніс для тебе… Це потрібно. Кажуть, найкращий засіб, щоб шкаралуща яйця була міцною. Тобі треба берегтися, щоб воно не розбилося під час…

— Ах, Завре, мені не можна хвилюватися. Лікар сказав, що я дуже вразлива істота. Як тільки уявлю, що моє яйце повезуть оті грубіяни-санітари, кинуть його…

— Не кинуть, а покладуть, моя люба, в теплий стерильний пісок.

— Ах, облиш. Я не можу думати про це. Мені стає погано.

— Ну, пробач, я не буду. Але цей препарат ти обов’язково повинна вживати. Сама ж бо знаєш, як, буває, поводяться з яйцями там, в інкубаторах. Треба до всього максимально підготуватися.

— Я прошу тебе, замовкни… А ліки давай, я обов’язково їх вживатиму.

— Прочитай перед тим уважно інструкцію… Ти така красива сьогодні…

— Справді?

Завр втомлено дивився з-під напіврозплющених повік на Діну. Вона була роздягнена. В помешканні тепло, а гостей вони не чекали. Вони взагалі не любили гостей. Завр дивився на її розповніле темно-зелене тіло, на зворушливо дурненьку голівку на довгій граційній шиї, на короткий, але навдивовижу міцний, мовби виліплений рукою майстра, гранчастий хвіст.

— Справді, моя люба. Хіба я колись брехав тобі?

— За таку брехню я на тебе ніколи не ображуся.

— От і добре… — Завр солодко позіхнув. — Як ти себе почуваєш?

— Вже, мабуть, скоро… Лікар сьогодні так сказав.

— Це твоє… наше перше, шануйся. Вживай ліки, мені їх було дуже нелегко дістати.

Діна манірно примружилась, схилила голову у хвилі награного напівзабуття.

— Ти щось казала про омлет.

— Справді. Пробач. — Діна підійшла до електроплити, бридливо вийняла з духовки велику таріль, поставила на стіл. — Смачного.

— Спасибі.

Вона повільно вийшла з кухні, зупинилася коло великого дзеркала в коридорі, якусь мить роздивлялася себе, потім сіла на диван у вітальні.

«Хай Завр сам жує свій улюблений омлет. Як мені набрид його ідіотський омлет. Мене вже нудить від одного слова «омлет». Яка гидота цей омлет. Чоловіки переважно люблять омлет. А він же із яєць, омлет. Безумовно, не можна бути такою вразливою, але як він може їсти той омлет? І не нудить його. Але я мушу пристосуватися до свого ідіотика…»

Діна розкрила коробочку з ліками, проковтнула одну пігулку, потім розгорнула інструкцію й почала читати. Раптом вона заверещала:

— Завре?! Що ти мені приніс?! Як це розуміти? — підскочила і незграбно потупцювала на кухню.

Завр задоволено втирав масні губи.

— Що ти кажеш, моя люба? Я вже поїв. Спасибі. Дай чимось запити, — солодко позіхнув.

— Що ти приніс мені? Як це все розуміти? — Діна швиргонула коробочку з ліками на стіл, а інструкцію тицьнула під самі очі.

Завр спокійно пробіг очима рядки густого тексту, нараз усміхнувся:

— Ах, пробач, моя люба, це я переплутав. Я сьогодні такий втомлений. Це я сам приймаю ці ліки. Пробач.

Він простягнув руку до портфеля, дістав іншу коробочку, схожу на попередню:

— Ось, тримай, це вже твої.

Діна гнівним рухом відкрила коробочку, кинула до рота відразу три пігулки, проковтнула, ображено сіла до столу і почала читати інструкцію, нарешті буркнула завчено:

— Спасибі… Що нового сьогодні на роботі? Чому ти нічого мені сьогодні не розповідаєш?

— Круговерть, стара танцюлька, — іронічно усміхнувся.

«Мій ідіотик любить посидіти зі мною після роботи і поговорити. Як не вибалакається, то й не засне, мабуть. Всі чоловіки — великі діти. Ну, давай давай, розповідай, я тебе уважно слухаю».

— Хіба немає ніяких новин сьогодні? По деякій паузі Завр поважно проказав:

— Сьогодні мені знову дзвонив Кверкус.

Діна насторожено завмерла, але Завр надовго замовк, ніби задрімав із розплющеними очима.

— Хіба з твоїм характером думати про Святих? — озвалася Діна. — Ти ніколи не будеш Святим.

— Дарма ти так, — ображено підвівся з-за столу Завр, налив у келих узвару із великого графина, роздратовано відсьорбнув. — Хочеш, відкручу тобі зараз голову, моя люба, і оком не поведу. Ти мене просто не знаєш. І подивися на мій хвіст, його кінчик уже став цілком коричневим. Я недаремно дістав спеціальні… Одне слово, не все тобі треба знати…

— Зможеш відкрутити мені голову? — Діна дивилася на нього відверто зверхньо. — Але як тоді наше перше яйце? Ти ж так хотів мати маленького.

— А без голови ти вже нічого не зможеш?

— Ти великий жартівник, Заврику. Хай тобі здоров’я буде повне решето.

— Спасибі, моя люба… — Він допив узвар, поставив келих на стіл. — А мені, до речі, дуже личить форма Святих. Але зараз я мушу трохи відпочити. Ти розбуди мене, будь ласка, годині о…

— Добре, любий, зараз ти витріпаєш килими, потім сходиш в магазин, я скажу, що треба купити, а потім можеш лягати, і я обіцяю збудити тебе, як тільки ти заснеш.

Небом пронеслися швидкісні літаки.

— А вона і запитує: «Це ви до мене звертаєтесь чи самі з собою розмовляєте?» Бабуля голосно так як закричить: «Сама із собою? Ображаєте! Чому б це я сама із собою розмовляла?! Я з оцим прекрасним молоденьким огірком розмовляю!» Ох і комедія ж була. Ха-ха-ха.

Професор замовк, ніби закам’янів на кафедрі:

— Даремно, шановні колеги, деякі з вас так вільно поводяться на моїх лекціях. Я використовую багато додаткової інформації, якої немає у ваших підручниках.

— Казав тобі, тихше треба… На іспиті він нас поганяє. Давай попишемо трохи… Он Андрій шкребе і голови не підводить.

— Думаєш, він конспектує? Чортиків малює. Дуже розумний. В нього батько сам професор…

— От стерво капловухе! І нащо такому розумному вчитися? Он Свєтка моя, землячка, ти її бачив, ладна така дівка з усіх боків, а зі мною не вступила. На першому ж творі зрізалася. А цей розумник…

— Не розмахуй руками, давай послухаємо, що там професор триндить.

Мжичка припинилася, але вечірні сутінки все одно були безпросвітно сірими. Засвітилися кволі ліхтарі на стовпах, але вони тільки підкреслили похмурість вечора. Завр сердито кинув килим на парканчик із тонких труб, почав спроквола гупати по ньому вибивачкою.

— Уф-ф… Тут поспиш, коли вже й хвоста витягнеш… Уф-ф… Аж нудить, як її від мого омлету… Уф-ф… Вже швидше б вона те яйце… Уф-ф… Ти ніколи, каже, не будеш Святим… Уф-ф…

Завр поглянув на кінчик свого хвоста, і сам собі дуже сподобався.

— Уф-ф… А їхня форма мені личить… Уф-ф… Це ще батько мені говорив… Уф-ф… І форма голови у мене, як у Святих…

— Привіт, Завре! Це ти сам із собою розбалакуєш?

Той гнівно обернувся, побачив Ерга, вони працювали в одній конторі й жили по сусідству.

— Це ти, Ерг? Привіт.

— Сімейний фронт не забуде своїх героїв, — іронічно ошкірився Ерг. — Куряві не місце в наших легенях. Хто хоче ліпше пристосуватися в цьому світі, мусить насамперед пристосуватися до власної дружини. Правильно все робиш, Завре, тільки ранувато ти почав його вибивати, оцей килим, от якби серед ночі, то всі сусіди належно б оцінили твою працю…

— Помовчав би…

— Мовчання — це тиша, а тиша свідчить про відсутність руху, відсутність руху, як говорить наш Великий Кверкус, констатує відсутність бажання й потреби пристосовуватись, а це вже потенційна смерть. Правда ж, Завре?

Очі Ерга рожево відсвічували під промінням ліхтаря.

— Філософ… — мляво усміхнувся Завр. — Все одно від смерті нікуди не втечеш.

— Давай, Завре, я допоможу тобі вибивати цей килим. Розімнуся трохи, бо не втну, чи ти його б’єш, а чи він тебе… Дорога річ. Давно придбав?

— Це Діна…

— За твої ж гроші…

— Тобі не однаково? Це батько їй колись… — сердито мовив Завр.

Ерг з несподіваною заздрістю вигукнув:

— О, вони справді вміють пристосовуватись! Вони тільки й чекають, аби хтось їм влаштовував життя: батьки, чоловік чи коханець.

Ерг розпалився і хвостом вибивав на дорозі барабанний дріб.

— Чого ти нервуєш?

— А ти завжди спокійний? Тобі, бачу, тільки Святим бути — зразковий спокій і самовладання. В тебе що, повна ідилія? Знаю я ці ідилії!

— Ерг, залиш мене в спокої. Ми з тобою не кращі від них.

— Що? Дурень ти! Та я давно б на все плюнув… Дітей просто шкода! В мене їх троє.

— Я розумію тебе… Наші дружини трохи недолугі…

— Що? Пішов ти під три чорти, якщо справді так думаєш! Це хижаки, паразити!

— Послухай, Ерг, чого ти так гарячкуєш? Захотів допомогти мені вибивати килим — вибивай, спасибі тобі. А я допоможу тобі віднести додому твою величезну торбу. І… Дозволь я трохи посплю в твоєму кабінеті… Добре? Я сьогодні чогось так втомився…

— Втомився, бо не знаєш, навіщо живеш, — вже спокійно буркнув Ерг.

— А ти знаєш?

— Знаю… Але, розумієш, все це не вбереш ^ слова… Ось сьогодні ніби все знаєш, навіщо сонце сходить і світить, навіщо кожен твій крок, а завтра вже ніби й нічого не знаєш… Ти розумієш мене? — Голос Ерга став на диво розчуленим, аж не вірилось, що мить тому він розлючено кричав.

— Розумію… То можна, я в тебе трохи посплю?

Ерг подивився на нього зосереджено і проказав, карбуючи кожне слово:

— Не раджу. Твоя ж виношує, їй потрібен цілковитий спокій. Та й мене чекають вдома, — іронічно поплескав Завра по шиї.

Завр дивився на постать Ерга, що віддалялася у вечірніх сутінках, і стало йому нараз дуже сумно, і не мав той сум ніякого словесного вираження. І видалось йому, що він поменшав, здрібнів, зовсім на трохи, але поменшав, те відчуття відразу обрадувало, бо пригадалися крилаті слова Дев’ятнадцятого Кверкуса: «Кожен наш крок на шляху до досконалості призводить — і мусить призводити — до нашого здрібніння. Це нас повинно тільки радувати. Майбутнє перед дрібними видами. Хай ми навіть станемо мислячими блощицями, але ми виживемо, а інші зникнуть. Великими в цьому світі можуть бути тільки літаки й танки. Наші літаки і танки!»

— Послухайте, шановні колеги: «Святий Макарій сказав одного разу: «Дияволе, мені прикро, що не можу здолати тебе. Я все роблю, що і ти робиш. Ти постуєш, і я не їм. Ти не спиш, і я очей не заплющую. В одному лиш я поступаюся тобі — в покірності» .

— Давай, пиши, бо на іспиті він тебе…

— Обійдуся без його святого Макарія. Шкода, що Свєтка не вступила… Сиділи б оце зараз поруч…

— Вона, мабуть, дурна, як чіп, твоя Свєтка.

— Сам ти дурний. Така красива дівка, просто лялька.

Святий Ракамель з дитинства мав брунатний відтінок тіла. Але того ранку він був практично чорним. Він волів би заховатися у чорну рясу, щоб ніхто його не бачив з похмілля, проспатися, видихати святе бісівське зілля, але мусив бадьоритися. Того дня він чергував.

Телефон задзвонив ґвалтовно. Святий Ракамель злякано сіпнувся, підняв трубку:

— Слухаю вас.

На протилежному кінці дроту чулося тільки збуджене дихання.

— Святий Ракамель слухає! — проказав уже сердито і мав намір кинути трубку, що дрижала в руках біля вуха, але на тому боці відразу озвалися.

— Вас турбує Триста сьомий Завр. Я хотів би з вами поговорити.

— Зі мною особисто? Може, не сьогодні?

— Хотів би сьогодні. Не по телефону.

— Приїздіть, — зітхнув святий Ракамель. — Ви знаєте нашу адресу?

— Спасибі. Знаю.

Святий Ракамель поклав трубку, позіхнув, клацнув тумблером, що вмикав зв’язок із охороною брами, і хрипко витиснув із себе:

— Зараз прийде до мене Триста сьомий Завр. Перевірте особу. Якщо все гаразд — обшукайте і пропустіть. — Потім стріпнув головою, намагаючись прогнати похмурість похмілля, але тільки скривився болісно, бо здалося, що голова зараз репне, приречено поправив на поясі під рясою кобуру важкого «Ватера».

Доторк до зброї дещо зарадив, голова мов стала боліти менше, а тіло наповнилось певністю. Коли Завр прочинив двері, святий Ракамель солодко позіхав.

— Вітаю вас, сину мій. Сідайте. Я нині трохи втомлений. Всю ніч воздавав молитви, просив Творця не відректися від нас… Сідайте. Я слухаю.

Завр сів до столу навпроти святого Ракамеля, якусь мить шанобливо мовчав, роздивлявся золотаві літери напису на рясі: «З нами наш Творець».

— Я почну відразу про справу… Насамперед даруйте, святий Ракамелю, за моє безцеремонне вторгнення…

— Простіше, сину мій, без зайвих церемоній, — буркнув Ракамель і схрестив руки на поясі, відчуваючи приємну твердість «Ватера».

— Мене запрошували до вас… Я хотів би уточнити деякі подробиці… А загалом, я прийшов сказати, що…

— Хто вас запрошував, сину мій? — перебив його Ракамель.

— Наш Великий Сорок перший Кверкус!

— Он як? Цей факт говорить сам за себе. Але, даруйте, за які святі діла наш Великий Кверкус вирішив звернутися саме до вас?

— Великий Сорок перший Кверкус злає мене віддавна. Вони з моїм батьком разом вчилися…

— Розумію…

— Я хотів би присвятити себе боротьбі.

— О, це зараз дуже патріотично. Ми всі віддаємо цій справі багато сил і здоров’я. Це практична боротьба, де треба діяти не тільки молитвою. Ви мене розумієте? У вашій душі справді достатньо бажання присвятити себе святій справі боротьби з куцохвостими чаклунами?

— Можете не сумніватись.

— Тоді заповніть цю анкету.

— А коли я зможу зустрітися зі Святим Великим Сорок першим Кверкусом?

— За три години Вони будуть у себе в кабінеті.

— Дякую вам. Я зайду через три години. Залишившись знову сам, Святий Ракамель полегшено зітхнув.

— І ване Петровичу, я колись читав, що один віденський єпископ, Гаспар Нейбек, у церкві святої Варвари вигнав із шістнадцятилітньої дівчини 12652 чорти. Кажуть, протокол цієї операції, підписаний самим прелатом, зберігся у віденських архівах.

— Так, колего, якщо не помиляюсь, саме цьому єпископові належать слова: «Найбільший гріх — це відсутність гріхів» . Мене радує, що ви багато чим цікавитесь, читаєте… Ви в якій групі навчаєтесь?

— От зануда цей Андрій, професора перебиває, нахаба. Моя Свєтка ніколи б цього собі не дозволила.

— Дуже радий бачити вас. Сідайте, сину мій. Приємно, що я не помилився у вашій благонадійності. Кажуть, що ви почали коричневіти? А покажіть-но. Справді. Цілком коричневий кінчик хвоста. Дуже приємно. Але, скажу вам відверто, він у вас був брунатненьким від самого дитинства, а нині… Я вітаю вас. Мені дуже приємно. Та, власне, як я міг помилитися? Ми з вашими покійними мамою й татом були справжніми друзями. Я ж теж колись був зеленим. Мабуть, пам’ятаєте? — Кверкус награно розсміявся. Завра насторожила і водночас розслабила така фамільярність Великого Повелителя Імперії. — А ви були зворушливою дитиною. Ви просто не мали права врешті не покоричневіти…

— Коли я зможу взятися за виконання своїх обов’язків?

— Розумію вас. Я сам над усе люблю конкретність. Ви зараз працюєте в конторі Філапора? Чи не так?

— Так, Економіст в конторі Філапора.

— Прекрасно. — Повелитель Імперії крутнувся на м’якому дзиґлику, завмер на мить, обмацуючи поглядом полички картотеки, звичним рухом вихопив невеликий бланк. — Так. Прекрасно. У вас великий штат. І досить багато куцохвостих чаклунів серед ваших контористів.

— Серед наших кульбабок?

— Даруйте, святий друже… Так-так, віднині ви вже втаємничені… Але, бачу, ви ще не все розумієте, відчуваєте… Свою роботу треба любити кожною клітиною шкіри. Слухайте уважно. Існують потенційні чаклуни. І вони, святий Завре, набагато підступніші і небезпечніші для Імперії від незамаскованих. Саме їх треба боятися насамперед і виявляти во славу Творця нашого. Видима відсутність гріхів, мій святий друже, то найбільший гріх.

— Але серед наших…

— Не може бути ніяких «але», мій друже. Повторюю востаннє. Ви серед святих не випадковий Завр, тому не буду марнувати час на зайві мудрації. Хочу запевнити вас, що святий Ракамель, якби йому хтось дав таке право, знаходив би вільнодумців серед ваших контористів доти, доки б там залишався хоч один службовець. Ви мене розумієте? Але святому Ракамелю такого права ніхто ніколи не дасть. Він не має міри. Він занадто любить святу воду. Заради неї він готовий працювати до посиніння. Він занадто відданий нашій святій справі. Гадаю, вас не ображають мої слова. Я не сумніваюся у вашій відданості, проте й не хотів би вважати вас святим дурнем.

— Дякую. Дуже вдячний за довір’я. Перепрошую, але… скільки ви мені платитимете?

— Такі запитання мені завжди подобались. Три сотні на місяць. Для початку. А коли ви, як кажуть, трохи розправите крила і матимете власний досвід, — побачимо.

— Іване Петровичу, пробачте, як ви гадаєте, чи змогли б динозаври еволюціонувати до рівня високоорганізованих істот?

— Ви знаєте, що одним із факторів зникнення третини фауни крейдяного періоду, за австралійським палеонтологом Теніусом, є поява ссавців, які пожирали яйця своїх еволюційних попередників. За тим же Теніусом, одним із факторів зникнення динозаврів було утворення дуже товстої захисної шкаралущі на яйцях, її не могли розгризти ссавці, але не могло продзьобати і потомство динозаврів…

— А якби динозаври вижили, професоре, чи змогли б вони створити… свою цивілізацію?

— Складно відповісти на це запитання. Закони природи часом незбагненні… — Професор усміхнувся. — Мабуть, і такий варіант еволюції був теоретично можливий…

— Цей Андрій скрізь суне свого носа, мабуть, вислужитись хоче…

— Еге, розумного з себе вдає.

— Як ти себе почуваєш, моя люба?

— Мов не бачиш, що мені погано.

— Дозріває?

«Якби ж я не усвідомлювала, що він ні в чому не винен. Він просто не розуміє мене, не відчуває. Просто не здатен. Ніхто з них не здатен відчувати нас. Але ж і ми не здатні відчувати їх. Закон природи?»

— Дозріває.

— Я не чую в твоєму голосі трепетної радості материнства, моя люба. Жартую… До речі, відсьогодні я, між нами кажучи, — святий.

— То скільки ми матимемо за твою святість? — Діна одразу посерйознішала.

— Для початку — три сотні на місяць.

— За триста, загалом, можна і спробувати… А куцохвості тебе не з’їдять? — сказала вголос, а подумала інше: «Кому ти треба, дурню?»

— Не хвилюйся… І прошу тебе не зводити все до сотень на місяць. Нині складні часи. Ми з тобою мусимо бути певними не тільки у власному завтрашньому дні, але й у майбутньому наших дітей. Та й онуків хочеться побачити. Правда ж, моя люба?

— Правда, мій любий.

«Все одно: ти — несусвітній дурень».

— Думаєш, святі допоможуть тобі онуків колихати?

Завр несподівано спалахнув:

— Я не розумію тебе! Ти що — сліпа?!

— Вже ж — не свята.

— Подумай, моя люба, просто про життя, якщо не конкретно про нас із тобою. Ти ж прекрасно знаєш, що діється останніми роками. Вилуплюються діти без хвостів, якісь потвори, з’являються суб’єктики, що не бояться порушувати наш порядок, вигадують всякі теорії, підривають віру в наш основний принцип Активного Пристосування, породжують сум’яття і хаос в душах. І ми всі мусимо боротися із цим підступним, диявольським впливом.

— За триста на місяць героєм не станеш, — буркнула Діна.

— Авжеж. Хоча для початку й це зовсім не мало. Але я тебе розумію.

«Сьогодні ж треба подзвонити Великому Кверкусові й порадити йому трохи охолодити мого вже святого дурня, хай не думає, що вхопив Творця за бороду. А то гадає, якщо його батько колись вчився разом із Великим Кверкусом, то це означає більше, ніж тричі з ним переспати. Адже я виношую яйце не від тебе, а від Святого Великого Сорок першого Кверкуса, дурню…»

— Кожна наукова теорія, нова думка, на жаль, приречені на складний шлях утвердження, мої шановні друзі. Все істинне важко пробиває собі дорогу, і лише невігластво спокійно, лінькувато панувало протягом тисячоліть людської історії. Хочу з цього приводу нагадати: трохи більше ста п’ятдесяти років відділяють нас від того часу, коли на державному рівні могли писати ось таке: «Хто чаклуна підкупить або ж схилить його до того, щоб він комусь зло учинив, той буде покараний, як і сам чаклун» . Ви розумієте мене, колеги? Маю на увазі ще таку недавню безпросвітність людської глупоти, забобонів, невігластва. Про яке істинне розуміння світу, його законів можна говорити, коли психологія людей знаходилась на такому рівні?

— Свєтка моя каже, що чекатиме… Лікарем, каже, приїдеш…

— І моя шепелявила таке ж саме, коли мене до армії призвали. Через півроку заміж вискочила, листи перестала писати…

— Свєтка чекатиме…

— О, як я рада, Дано, що ти прийшла! Що ви прийшли. Привіт, Хобре!

— А ти все квітнеш, Діно.

— Жартуєте… Спасибі… Я нині така страшна…

— Сідайте до столу. Радий тебе бачити, Хобре. Вас із Даною радий бачити.

«Цікаво, що привело оце до нас Хобра з Даною? Вже ж не бажання потеревенити за вечірнім столом. Хоч сьогодні й вихідний, але за ті роки, що ми живемо поряд і працюємо разом, було стільки вихідних, а це раптом щось їм стрілило… Побачимо…»

— Як ти себе почуваєш, Діночко? Ти чудово виглядаєш. Яка ти щаслива. І я колись була такою. Ходімо погомонимо на кухню, не будемо заважати чоловічому спілкуванню…

— Так гадаєш?

— Хобре, ми з Діною вам заважаємо?

— Принесіть щось поїсти, а святі краплини у нас знайдуться, — урочисто дістав з бічної кишені плескату пляшку. — Сідаймо, Завре. Це я вперше у твоїй хаті. Вже вибачай, що раніше не вийшло… Але то в тебе клопоти, то в мене… Давай по крапелинці святій скуштуємо. Зі святим гріх святої води не випити. Це ж правда, то ти вже святим став?

— А правда…

— Я радий за тебе. Я завжди відчував, Завре, що в тобі є вище начало. Я завжди відчував твою святість. Я вірив у тебе. Вітаю. Давай по крапелиночці. — Його зеленава правиця тремтіла, і Хобр всіма силами намагався приховати те, усміхався щонайбезтурботніше. — Серед моїх друзів — ти єдиний святий. Це велика відповідальність. Ти молодець! А я, мабуть, ніколи не зміг би стати святим, — сказав Хобр і якось лукаво усміхнувся.

— Даремно ти, Хобре… Якби ти захотів… Я, врешті, міг би посприяти…

— Гадаєш, з мене міг би бути святий? — Хобр по-дурному розсміявся. — Спасибі, ти про мене гарно думаєш. Давай ще по крапелиночці… Маю для тебе одну пропозицію, друже. Я, на жаль, дуже мало розуміюся на святих справах, але хочу зробити і свій внесок… Справа це загальна… Набираюся сміливості порадити тобі… Маю на увазі Кріля… Певен, що ти про нього й сам думав, бо те, що він штучка, це всі бачать. Вже давно пора розвінчати його чаклунство.

— Ти про Кріля?

— Атож.

— Це, здається, твій начальник?

— Так. На жаль. Це мій начальник. Але що я мушу робити, коли він уже перейшов усі межі… Мені його дуже шкода, як живому може бути шкода живого. Але його поведінка вже давно… Та що я тобі розповідаю, ти ж і сам усе знаєш, усе відчуваєш… Я колись випадково придбав одну брошурку — «Чаклунство, його сутність і методи боротьби з ним». Дуже цікаво написано. Прочитав і відразу про Кріля подумав. Як про нього написано. Сам подумай — він демонстративно спокійний, малослівний, відлюдькуватий, святої води в рот не бере, не курить, провокує інших багато читати… Уявляю, що в нього в душі діється. Як він нас усіх ненавидить! Йому навіть розмовляти з нами не хочеться. Чаклує собі. Мусиш із ним розібратися.

— Кріль — дисциплінований і грамотний. Безумовно, щось є у ньому відворотного… Але хто його зможе належно замінити?

— Я вже двадцять років працюю в нашій конторі. Якщо буде потрібно, я зможу замінити Кріля. Кажу це з цілковитою відповідальністю. І можу обіцяти, що буду зразковим начальником і чаклувати ніколи не буду. Давай ще по крапелиночці?

— Давай, святе діло.

«Хочеш красиво з’їсти свого начальника? Добре, хай буде по-твоєму. Але ти помиляєшся, що чаклувати ніколи не будеш! Наступний мій викритий чаклун — це ти, Хобре! Обіцяє тобі святий Завр».

— Як сказав свого часу канонік Лоос: «Боротьба з відьмами — це нова алхімія, це мистецтво перетворювати людську кров на золото» . Тож можете собі уявити, дорогі колеги, на якому рівні розвитку були тогочасні наука та мистецтво.

— Але не було ні водневої, ні нейтронної бомби, не було трагедій Хіросіми й Нагасакі, — буркнув хтось із перших рядів.

Професор кинув швидкий погляд на капловухого студента, але той незворушно схилився над конспектом.

— Так, я розумію вашу репліку. Сучасні засоби масового знищення страхітливіші за засоби інквізиції… Але, дорогі колеги, сподіваюся, ні в кого не викликає сумніву, що розвиток науки, поступ науково-технічної революції, соціальний розвиток людства і, я сказав би, громадянське змужніння нашої планети обов’язково мусять привести до остаточної перемоги ідей гуманізму, колективізму. Сучасні наука й техніка — це величезна сила, і кожен житель нашої планети не може не вболівати, щоб ця сила перебувала в добрих і порядних руках…

І раптом пронизливий дівочий зойк розітнув тишу великої аудиторії. Студентка в рожевій сукенці у панічному страсі вихопилась на сидіння, кричала, тицяючи пальцем вниз, нарешті, змовкла і лише цокотіла зубами, заплющивши очі:

— Динозавр… Маленький динозавр… Живий динозавр…

Хлопець, що сидів з нею поруч, глянув собі під ноги і розсміявся:

— Хо! Справді маленький динозавр! — Він рішуче нахилився і взяв на долоню невелику зеленаву істоту.

Студентка в рожевій сукенці розплющила одне око.

— Це ж просто ящірка, — сказав хтось.

Довкола зеленої з’яви згуртувалися студенти, кожен хотів проштовхатися якнайближче.

— Нічого собі ящірка! На задніх лапах ходить. Де ти бачив ящірку, щоб ходила на задніх лапах?

— Дивина, та й годі… І не боїться. Роззирається спокійно на всі боки…

До гурту студентів подався і професор. Всі чемно розступалися, даючи йому дорогу. А за ним злякано пробивався капловухий студент.

— Це справді звичайна ящірка, — здивовано мовив професор. — Але чому вона ходить на задніх лапах?

— Це я її навчив. Пробачте. Це моя ящірка. В моєму портфелі для неї… для нього житло. Цього разу він… без дозволу пішов погуляти… Пробачте нас, будь ласка.

— Вона в тебе, може, й розмовляти уміє? — усміхнувся професор.

— Уміє, — винувато мовив капловухий. — Я трохи навчив.

Великий Кверкус приходив до своєї службової келії завжди дуже рано, найпершим, але зачинявся, сідав на стільці коло самих дверей і читав святу книгу, очима читав, прилучався до найвищих святих істин, а вухами слухав, що робиться за дверима. Часом інші святі розмовляли — про життя і про нього, Великого Кверкуса. Це було цікаво. І дуже корисно. Він завжди засвідчував підлеглим свою велику духовну силу, пророчі здібності, уміння читати думки навколишніх.

Того ранку святий Кверкус також сидів умиротворено зі святою книжкою в руках і, заплющивши очі, слухав, що діється за дверима. Проте саме того ранку було навдивовижу тихо, всі святі сиділи по своїх келіях, ніхто не виходив навіть покурити. Кверкус мало не задрімав. Коли раптом у двері рішуче і впевнено постукали. Він скинувся, відсунув стілець, поклав святу книгу на поличку і несподівано для самого себе слухняно відчинив двері. Встиг подумати, що робить дурницю, адже це могло видати джерело його пророчих здатностей, проте двері були вже відчинені, й залишалося тільки зберегти на обличчі маску відстороненості від усього низького і суєтного.

На порозі келії стояв святий Завр.

— Доброго ранку, Великий Кверкусе, — Завр шанобливо схилив голову.

— Доброго ранку, сину мій. Заходь. Звідки ти знав, що я тут? — поважно запитав, гамуючи здивування і роздратованість.

Завр заклопотано поглянув на годинник і розважливо проказав:

— А де ж ви могли бути? Робочий час… — Завр зустрівся поглядом з Кверкусом. Великий Святий ховав поблажливу усмішку. — Та й якесь внутрішнє чуття мені підказувало, що ви зараз у себе.

— Внутрішнє чуття — це прекрасно. Це вже багато про що говорить, сину мій. Заходь. Сідай. Слухаю тебе.

Завр якомога спокійніше і буденніше поклав на стіл теку з паперами.

— Ось тут, — сказав він по деякій паузі, — матеріали звинувачення у чаклунстві працівника контори Кріля Сто дванадцятого. Це мій перший викритий чаклун, тому дуже прошу вас якомога серйозніше подивитися зібрані мною матеріали. Я не хочу помилитися.

— Розумію вас, сину мій. Дуже розумію. Сідай. Як дружина?

— Спасибі…

— Мені видається, вона виношує ваше перше яйце?

— Так. Ви все знаєте, Великий Кверкусе.

— Як вона почуває себе, сину мій?

— Все гаразд. Все мусить бути гаразд.

— Я сподіваюся. Велика відповідальність лягає на тебе, сину мій. Поява на сві: нової істоти, нової святої істоти — це велика відповідальність. Хай тебе не дивує, що я називаю твого ще не народженого нащадка святим. Діти святих мусять бути святими. Розумієш мене, сину мій?

— Так…

— Я радий, що ти маєш внутрішнє чуття, сину мій. То, кажеш, Діна гарно себе почуває?

— Мені здається, вона почуває себе так, як почувала б себе будь-яка здорова істота в її стані.

— Прекрасно. Я радий за вас. І особливо за тебе, сину мій. Скоро ти будеш щасливим батьком. Це велика відповідальність. І велика радість.

— Матеріали на Сто дванадцятого Кріля я збирав і готував дуже ретельно. Хай вас не дивує такий короткий термін… Хоч я і впорався за три дні, але робота проведена величезна… — Він спробував повернутися до мети свого приходу.

— Так-так, я зараз перегляну ваші матеріали і підпишу вирок. — Кверкус поклав свою сіро-зелено-коричневу правицю на папери, любовно їх погладив. — Але насамперед хочу сказати кілька напутніх слів, сину мій. Не складно викрити чаклуна, ллє щоб зробити це красиво, професійно, натхненно, святий мусить домогтися неабиякої майстерності. Для цього треба якомога більше знати про довколишніх. Певний, ви ж своїх контористів знаєте, як свої мацаки? Добре, поглянемо, що ти приніс мені… Так… Чудово… Копія фотографії маленького Кріля… Скільки це тут йому?

— Сім місяців.

— Так, бачу, ось тут написано… Дуже цікаво… Форма голови безсумнівно чаклунська. В дорослого Кріля це майже не помітно, а на дитячій фотографії… Молодець. Це чудово, що ти долучив фото до справи… Так, запис розмови з першою дружиною Кріля, вона називає його ідіотом, це не цікаво, потім вона говорить про його хворобливу потребу усамітнюватись хоча б у туалеті, а це вже про щось говорить… Симптом… Хоча, мій друже, форма голови говорить про все. Це ваша знахідка. Не в кожного залишаються фотографії з дитячого віку, і не кожний їх тримає так, щоб можна було бодай подивитися, не те щоб зняти копію. Як це вам вдалося?

— Мені допоміг працівник нашої контори, Хобр.

— О, знаю такого. Старий пройда. Майже святе створіння. З-під землі будь-які докази дістане і недорого за них візьме.

— Він хоче стати на місце Кріля.

— А чого ж, Хобр давно заслужив. Треба буде помолитися за нього, наш Творець почує наші молитви.

Завр здивовано і присоромлено потупився. Виявляється, Кверкус добре знає Хобра і поважає його. Тож чаклуном Хоброві не судилося бути. Дивно. І дуже прикро. Хобр — відверто несимпатичний тип.

— Так, сину мій… Що тут у вас далі? Молодець, сину мій… Далі також за нашими звичними схемами, ти прекрасо відчуваєш специфіку нашої святої роботи… Незаперечні докази причетності Кріля до чаклунського племені. Молодець, Завре. Чудовий початок. Я не помилився в тобі. З легкою душею і без будь-яких вагань я підписую вирок. Ми спалимо цього чаклуна через сім днів на святі безсмертного Зуя.

От і все. Число. Підпис. Печатка… Давай відмітимо твій перший успіх кількома ковтками святої води.

— Вдячний за високу оцінку моєї роботи, Великий Кверкусе. Ви надихнули мене…

— До речі, скажи відверто, — Кверкус поставив на стіл два келихи, виповнив їх із гранчастої пляшки, сам відразу ж випив і налив собі ще, — ти скажи мені відверто, тобі шкода цього Кріля?

Завр здивовано звів на нього погляд.

— Не розумію вас.

— Розумієш.

— Ні. Не розумію, — вперто, з притиском повторив Завр.

— Випий. І не ставай у позу святого дурня, вистачить з мене святого Ракамеля, — Кверкус приязно осміхнувся. — То чи шкода тобі цього Кріля?

Завр розгублено мовчав.

— Твоя мовчанка мені зрозуміліша за слова, — продовжував Кверкус. — Тобі не може його не бути шкода… Даруй за кострубатість вислову… Не може бути принаймні тому, що він — твій перший викритий чаклун. Я хочу тобі сказати ще декілька напутніх слів, аби ти краще розумів і мене, і себе, і нашу святу справу. Безсумнівно, як живі живому ми не можемо не співчувати шановному Крілю і не можемо не розуміти, що він міг би проіснувати без якихось пригод до глибокої старості й померти навіть в славі та достатку. Але… ми не можемо забувати того, що все живе мусить оновлюватись, очищуватись і боротись. Одне слово, пристосовуватись. І не тільки наші нутрощі ми повинні випорожнювати щоранку, сину мій, бо інакше — внутрішнє гниття, прискорення смерті. Відьми і чаклуни, особи, що замикаються в собі, відмежовуються від світу, гублять святу енергію святих перетворень хай навіть пустого на порожнє — то лайно, від якого повинне звільнятися кожне наше покоління. Вони заважають нам дрібніти. Але якби їх не було зовсім, то і нас, святих, теж би не треба було… Очищення — наша робота, наша форма святого руху, наше життя. Без чаклунів я не уявляю свого існування. Я навіть люблю їх. Так, як ти любиш омлет, сину мій.

— Ви і про це знаєте?

— Знаю — це не те слово… Я просто умію читати думки й погляди… Це приходить з віком, сину мій. Тож розумієш? Я люблю чаклунів разом і поодинці. І мені, безумовно, дуже шкода їх. Я співчуваю кожному чаклунові так, як живий може співчувати живому. І не втрачай, сину мій, цієї здатності. Бо інакше життя твоє стане прісним, нецікавим і навіть бридким, тільки любов висвітлює існування життєдайними святими променями. — Кверкус стримано розсміявся, налив собі ще чарку, спроквола випив. — Це одна із святих мудростей Активного Пристосування.

— Я розумію вас… Спасибі Вам за ці слова. Велике спасибі. Ви мене упевнили в тому, про що я і сам думав. Спасибі.

«Молодець цей Завр. Чого Діна хоче мене змусити, щоб я його притис? Диявольська мана? Має яйце від мене. Хіба цього мало? Радіти б. Та й Заврові життя влаштовую. А він — молодець. Справжній майбутній святий».

— Хочу вам сказати, шановні колеги: про тих, хто сумнівався в реальності існування відьм та чаклунства або ж насмілювався викрити обман, тоді говорили однозначно: «Перебуває під впливом злого духу і заслуговує довічного ув’язнення або смертної кари» . І я не маю сумніву, що ми з вами можемо не просто здогадуватись, а й чітко зрозуміти, в якому стані і в якому страхові жили передусім вчені, котрі були здатні осягнути усю глибину тогочасної духовної порожнечі й войовничого безумства…

— Цікаво, як це Андрій зумів ящірку приручити, на задніх лапах вона в нього ходить…

— І спаде ж таке в голову!

— А може, він гава присвиснути, як моя Свєтка казала б?

— Додуматися тільки — ящірку приручати. Циркач. І треба йому цей інститут? Приїздив би до мене додому, там у нас в яру ящірок — хоч греблю гати.

Завр подзвонив до помешкання радісно і піднесено. Діна відчинила йому бліда і злякана, проте Завр не помітив цього відразу. Він поплескав дружину по плечу і вдоволено буркнув:

— Можеш мене привітати. А ще казала, що з мене поганий святий. Сьогодні мене підвищили у моїй святості.

«Остання свиня цей Кверкус після всього. Ніби ми з ним і не розмовляли. Пообіцяв же… А тепер мій ідіот взагалі кирпу дертиме…»- подумала Діна, проте згадка про знесене яйце витіснила всі інші помисли.

— Ти не помічаєш, що я схудла?

— Що ти кажеш, моя люба?

— Ти не помічаєш, що я схудла?! — вже істерично вереснула Діна.

Якусь мить Завр здивовано і злякано мовчав. Але нарешті усвідомив, про що говорить Діна.

— Де воно? Ти вже викликала машину?

— Вже ж не чекала, доки ти мене навчиш!

— Де воно? Покажи мені! — Він розчулено пригорнув її довгу зеленкаву шию до своєї. — Ти не забула підігріти пісок?

— Як мені набридла твоя занудність! Не забувай підігрівати свої лапи перед сном. А про моє… про наше яйце я вже якось сама потурбуюсь.

— Де воно?! Покажи мені! — метнувся Завр по квартирі.

Діна розсміялася за спиною.

— Від щастя ти виглядаєш ідіотом.

Завр нервово скинув черевики, заскочив у кімнату до Діни. М’яке оранжеве світло торшера освітлювало невелику колиску з дрібним (найдрібнішим із того, який зумів дістати Завр) піском, підігрітим найсучаснішим нагрівачем.

Завр довго стояв, зосереджено, урочисто вдивляючись в обриси гладкого коричневого яйця.

— То, кажеш, машину ти викликала?

Діна змовчала, подивившись на Завра зверхньо і навіть презирливо.

— А яйце коричневе! — промовив той. — Ти, сподіваюсь, відзначила це?! Наше… моє яйце — коричневе! І шкаралуща, я певен, товста й міцна. Япереконаний, що з нашого маленького буде справжній пристосуванець.

— Американський письменник Юджин О’Ніл говорив, що людину, яка прагне тільки до того, що може бути здійсненим, варто карати здійсненням його бажань. Вдумайтесь у ці слова, колеги. Більшість із вас — майбутні науковці, самовіддані шукачі нового, борці за все нове, ви повинні прагнути фантастично далеких, далей, повинні ставити перед собою нездійсненно прекрасні цілі, і лише тоді життя ваше буде по-справжньому виповнене…

— Геть оптимістів! Через них життя стає безнадійною штукою! — мовби сам до себе, але голосно промовив капловухий студент. — Це також сказав Юджин О’Ніл.

— Так-так, шановний колего, але востаннє прошу не заважати мені. Не розбризкуйте так щедро свою ерудицію… На чому я зупинився? Тож лише тоді ваше життя буде по-справжньому виповнене…

— Гарно він його відбрив! Каже, не розбризкуйте свою ерудицію. От моя Свєтка сміялась би, якби почула.

Коли машина від’їхала від будинку, Діна ще довго стояла на балконі, вдивляючись в обриси санітарного транспорту, що розтавали в далині магістралі.

— Заходь до кімнати. Простудишся, — буркнув Завр і сам відразу зрозумів, що меле дурниці, адже надворі задуха, дихати нічим.

Він уже готовий був почути у відповідь щось брутальне, проте Діна обернулася до нього на диво усміхнена, розчулено поклала правицю Заврові на плече і несподівано лагідно мовила:

— Заврику, от є моє перше… наше перше яйце. Ти скоро станеш батьком. Ти радий? Ти щасливий?

— Так, моя люба. Я дуже щасливий, — мовив Завр і сам відчув, що в його голосі замало радісних ноток.

Він внутрішньо приготувався вислухати Дінині докори, але вона на те не зважила:

— Спасибі, Заврику… Я така рада. За нас рада.

— Шкода, що нам не можна було поїхати разом… — в тон їй проказав Завр.

— Ти вже святий. Тобі вже все можна, — знову напрочуд лагідно мовила вона. — Ти ще не звик… Але я не ображаюсь на тебе. Тільки прикро, що вони так безцеремонно поводились з нашим яйцем, мов то щось неодухотворене.

— Вони знають своє діло…

— Хочеться вірити, Заврику… Але не забувай, що ти вже святий… Ти мусиш подбати…

— Гадаю, все буде нормально. Треба молитися.

— Вони такі грубі й безцеремонні, бездушні вони…

— В них така робота, моя люба, — розважливо проказав Завр. — Це для тебе наше яйце таке дуже рідне, а для них — звична робота. Адже їм однаковісінько — чи твоє яйце, чи моє…

Діна розсміялася.

— Хіба я сказав щось смішне? Як ти себе почуваєш?

— Прекрасно, Заврику. Ходімо подивимось телевізор, ми так давно не дивилися з тобою разом телевізор. І взагалі, ми так давно з тобою не були разом. Чи, може, спершу повечеряємо?

— Справді, хочеться їсти.

— Зараз буде твій улюблений омлет.

— Еге ж. У нас в роду всі любили омлет — і мій батько, і мій дід. Ти така красива зараз.

— Спасибі. Ти також красивий. Сьогодні дзвонила моя мама. Вона все не може заспокоїтись, хвилюється, як це — віддати власне яйце в інкубатор. Вона каже: «Я тобі сама дала раду. В теплому пісочку на березі Тірі під сонечком вигріла». Мама каже, що я була колись дуже негарна, кривонога й криклива. А зараз поглянь, які в мене стрункі ноги.

— Умгу, в тебе прекрасні ноги… Омлет сьогодні трохи недосолений… Певно, що ми могли і самі дати раду з яйцем, але…

— І я так сказала мамі… Кажу, а якщо той пісочок на березі холодний? А вона мені, уявляєш, говорить — не виношуй яйця зимою. Старе — як мале. Я тільки сміялася. Мамо, кажу, я сама розберуся, коли мені яйця виношувати. Я вільна істота у вільному світі. Інкубатори — це прекрасно. Тільки дорогувато і обслуга така груба… Я не можу, Заврику, спокійно пригадувати оту пику… Хоч би ж вони не розбили його дорогою. Вже в інкубаторі я спокійна, там не повинно бути несподіванок, бо ти мусиш поїхати туди і сказати, хто ти є. Обов’язково, Заврику. Та і я повинна звикати, що ти у мене святий.

— Умгу… В тебе така красива ліва нога… Я завтра ж поїду до нашого яйця, проконтролюю, щоб все було гаразд… Я все зроблю, моя люба. А зараз ходімо спати.

— Дорогі колеги, Суейн вважає, що 40–50 грамів алкалоїдів — смертельна доза для динозаврів, а така кількість цілком могла виявитись у 200 кілограмах щоденного раціону. Танінів та алкалоїдів не було в рослин нижчих та голонасінних, якими більше ста п’ятдесяти мільйонів років харчувалися динозаври…

— Позавчора мені Марек із педіатричного… Знаєш Марека?

— Ні.

— Рудий такий задавака… Мене колись кретином обізвав, я до них помилково на лекцію потрапив…

— Ні, не знаю.

— Так оцей Марек із педіатричного позавчора приходив до Клима, ми з ним в одній кімнаті живемо, і, уявляєш, пляшку ефіру вивернув на моє ліжко. «Ах, вибач! Ах, пробач! Ах, я зараз все повитираю!» Я його в мордяку як зацідив, відразу перестав вибачатися.

— Навіщо ти так? Хто тобі Марек? Він тобі хіба товариш?

Завр вийшов з машини на розі Інкубаторного проспекту. Свідомо не під’їхав до вхідних дверей, хотів трохи пройтися і заспокоїтись. Крокував поважно і вкрай повільно, глибоко вдихаючи вже прохолодне осіннє повітря. Назустріч грайливою ходою простували дві ошатно вбрані особи жіночої статі. Завр зупинився, але, щоб не виказати свого зацікавлення, почав нишпорити по кишенях, дивлячись в обличчя однієї з незнайомок. Вони голосно розмовляли:

— Він, дурник, чекав, що я скажу: «Дорогий мій, я так без тебе нудьгувала. Я так чекала тебе». Ідіотик. А я йому кажу: «Хочеш зі мною переспати-будь ласка, але навіщо ти від мене чекаєш, що я слину почну пускати?»

Вони обоє розсміялися. А Завр знічено дивився їм услід, потім безсило сплюнув.

«Добре, хоч у мене не така бестія…»

На вході тридцять сьомого інкубатора його зустрів черговий, підніс у привітанні правицю.

— Слухаю вас.

Завр спершу трохи знітився, але швидко опанував себе, пригадавши, що він, врешті, святий. Хай новоспечений, але святий у новісінькій чорній рясі. Він недбало простягнув квитанцію.

— Наше яйце номер 1331 було доставлено до вас вчора увечері.

— Лише вчора увечері? — завчено усміхнувся черговий. — Це ж дуже рано. Ніяких новин… Ось, подивіться списки тих, хто вже вилупився. Але вашого тут ще не може бути, рано.

— Я хочу поговорити з головою вашого закладу.

— Так-так, безумовно. — Черговий шанобливо оцінив нову чорну рясу. — Будь ласка, одягніть халат і йдіть прямо коридором до тридцятого кабінету.

— Цей тісний для мене. — Завр спробував розправити плечі, зняв халат і кинув його на підлогу.

Черговий забіг у комірчину і з’явився з новісіньким, який ще не був у вжитку:

— Ось цей саме для вас. Будь ласка.

Завр поважно попрямував коридором до тридцятого кабінету. Недбало штовхнув двері ногою, аж вони гупнули об стінку, засвідчивши тим самим Заврову вищість навіть щодо такого поважного закладу, як тридцять сьомий інкубатор.

— Добрий день, — секретарка звела здивований погляд, проте відразу й потупилась, побачивши перед собою святого.

— Там вільно? — запитав Завр з нотками бундючності.

— Так. Будь ласка. Дионизій чекає на вас.

— Умгу, — буркнув Завр, прочинивши важкі двері.

— Добрий день, я — Завр Триста сьомий…

Нараз він зауважив, що у кабінеті нікого не було. Марно привітався? Він зупинився і брутально вилаявся.

— Слухаю вас, — раптом пролунало.

Завр здригнувся, не відразу збагнув, звідки пролунав голос. Озирнувся, кинув погляд до дверей. Нікого. Нараз побачив — з-під столу з’явилася постать з папірцем. Тлустий динозаврик запобігливо усміхався і розгладжував папірець з корзини.

— Слухаю вас, шановний.

— Наше яйце номер 1331 було доставлене до вас учора увечері.

— Як ви сказали? — злякано перепитав голова інкубатора. — Який номер вашого яйця?

— Одна тисяча триста тридцять перше.

Дионизій взяв телефонну трубку, квапливо набрав номер:

— Зоране, це ти? Як справи? Дякую. Як там учорашні? Я маю на увазі оте складне яйце… Он як? Умгу… Он як? Умгу… Зайди до мене зараз. Батько цього яйця зараз сидить у мене. Зоране, ти мусиш це все розповісти в його присутності… Що? Я чекаю на тебе!

Дионизій майже в жалобі поклав трубку.

— Зараз до нас зайде головний лікар. Він дуже грамотний спеціаліст, просто віртуоз своєї справи, і такий запопадливий до роботи… І він так любить працювати з яйцями…

— А омлету він часом не любить?

— Даруйте, ми робимо все, що в наших силах… Але, зрозумійте, ми не всемогутні… Бувають випадки, коли ми безсилі зарадити…

— Конкретніше! — майже прогарчав Завр. — Що з ним? Що з моїм сином?

— На жаль… — прошепотів Дионизій. — Ось зараз прийде головний лікар і доповість про все, що вже сталося…

— Що?!

— Розумієте, шкаралуща вашого яйця… Одне слово, я почну здалеку… Як тільки наші бригади привозять яйця, спеціалісти відразу беруться до роботи. Кожне яйце проходить найретельніший, найкваліфікованіший огляд… І от під час огляду було виявлено, що ваше дитя… неживе… Власне, воно було ще живе, але задихалося… Шкаралуща дуже товста, надійна, але… Дитина задихалася… Ми колегіально вирішили — робити операцію. Але, на жаль…

— Було пізно? — прохрипів Завр.

— Та ні… Пізно — це не те слово… Вашому яйцю ще треба було дозрівати й дозрівати в нашому інкубаторі… А дитя задихалося… Шкаралуща дуже цупка, щільна… Ми пішли на операцію, але, зрозумійте, ваше яйце було ще не дозріле… Все це дуже складно… Хто ви за фахом?

— Хто я за фахом, вас не повинно обходити! Зараз ми розберемося, хто за фахом ви!

Дионизіи позеленів.

Завр підійшов до телефону.

— Нашу святу машину до тридцять сьомого інкубатора! Забезпечте місця для трьох чаклунів. Украй небезпечних! Хай бригада піднімається до кабінету голови інкубатора.

Прочинилися двері, на порозі з’явився лікар Зоран. Дионизіи поглянув на нього збайдужіло і втомлено, запитав Завра:

— А хто буде третім?

— Не хвилюйтесь. Знайдемо… — сказав Завр ці слова і відчув, як стисся, здрібнів від святої злості.

Він скоса глянув на себе у дзеркало. Тіло стало зовсім коричневим. Пристосування ішло нормально.

Від приємної млості, що розлилась тілом, аж очі заплющилися.

— Мені дуже хочеться, шановні колеги, щоб ви, майбутні володарі людських душ і тіл, розуміли більше за той мінімум, який передбачений програмою нашого інституту. Шкода, що час лекції закінчився. Ми зустрінемося з вами у п’ятницю на третій парі.

МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ЗАКРИЛА МАЛЕНЬКИЙ ЗОШИТ І, ЗАТИСНУВШИ ЙОГО Й МАЛЕНЬКИЙ ОЛІВЕЦЬ У МАЛЕНЬКІЙ ДОЛОНІ, ШАСНУЛА В ПОРТФЕЛЬ. МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ПИСАЛА ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯКИМИ МОГУТНІМИ БУЛИ КОЛИСЬ ДИНОЗАВРИ.

ГЕНЕРАЛ ПЕРЕДЧУВАЄ Повість

«Бути військовим — це важкий обов’язок. Я переконаний — для того, щоб на планеті був мир, треба міцно тримати зброю в руках, а зброя втримає нас. Я відчуваю себе частинкою нашої броньованої державної потвори, напакованої бінарними та нейтронними зарядами, яка настільки страшна, що ми самі її боїмося. Поки ми боїмося один одного, буде мир. Я маю свою мету. І я йду. Не до смерті, хоча й знаю, що я не вічний і вік мій короткий. Я йду не в безсмертя. Чудес не буває. Я намагаюся безстрашно і чесно пройти палаючою линвою життя».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Вечори він любив з дитинства. Це почуття передалося генералові від батька. Ось уже вісім років, як старий Петер Девіс пішов назавжди з цього світу. Але до сина, до генерала Девіса, батько часто приходив у снах. Вони, як і колись давно-давно, вибираються у безкрайній степ і безкінечно довго бредуть у променях рожевого призахідного сонця. Батьківську ферму знав багато хто, як і багато хто хотів би бачити своєю власністю. Мальовнича степова місцинка. Батько приходив до сина у снах, клав йому руку на плече і, вдивляючись у червону кулю призахідного сонця, як і колись за життя, часто повторював: «Ще один день проминув, мій сину. Кожен наш день — це маленька подоба цілого життя від народження до смерті, як від світанку до темені ночі. Я кожного вечора, сину, запитую себе — як я прожив свій день? Я живу чесно. Повір мені, сину. І знай, що жити чесно дуже нелегко. Але для мене ще важче — відчуватися коров’ячим коржем посеред дороги, якому ні перед ким не соромно і який ні за що не відповідає. Я живу чесно, синку…»

Батька радувало свого часу, що син став військовим, але водночас і лякало. Старий Петер Девіс обожнював дисципліну і ненавидів будь-яке знущання та насильство. Одного разу він сказав: «Мені легше відразу вбити, аніж когось образити чи принизити». Можливість військової синової кар’єри батько сприймав по-філософськи: «Армія — це суцільне насильство, але й дисципліна. Там думають за тебе. В армії, мені здається, можна прожити чесно, чесно виконуючи накази. Дивися сам, сину. Тобі жити. А я не заперечую».

Вечір. Червоне сонячне коло опустилося за небокрай, кривавило важкі хмари. Довкола — пустельний краєвид з сірими приземкуватими куполами, що випинаються з-під землі капелюхами велетенських грибів. Підземна база військових космічних досліджень — його робота і його батьківщина, його любов і його ненависть. Маленький шматочок сучасного світу, котрий пнеться зазирнути в майбутнє примруженим оком перископа.

Раз у раз із роззявленої темної пащеки підземного аеродрому вихоплювалась крилата вогненна птаха і з хрипким надривним посвистом швидко набирала висоту, зникала у вечоровому присмерку, а невдовзі поверталася, немов ударившись об небесну твердь, і з надсадним клекотом ховалася під землю.

Вдень і вночі над територією Бази в небі постійно висіли чотири вертольоти, виповнюючи рокотінням двигунів довколишню пустелю. Те монотонне торохтіння вертольотів на когось незвичного могло б діяти украй гнітюче. Але чужих на території Бази ніколи не бувало. А генерал до того всього звик, ба навіть полюбив.

Констанцій Девіс повільно йшов вузькою бетонованою доріжкою від одного бункера до іншого. Йшов утомлено, закінчуючи свій традиційний вечірній моціон. Вже не молодий, щоб не сказати — старий. Але ще міцний, худорлявий, підтягнутий, глибокі зморшки на обличчі, погляд вольовий і трохи цинічний.

«Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Іншого не дано. І в цьому солдатське щастя. Навіть для генерала», — вчувався йому власний старечий голос і власний старечий сміх десь іздалеку.

За кілька метрів від масивних дверей одного з бункерів генерал Девіс зупинився, поглянув на годинник і замислився, щось подумки рахуючи. Потім швидко, рішуче попростував до бункера, набрав код, і двері прочинилися. З десяток високих сходинок вели під землю до невеликого ошатного холу, який геть не нагадував військове приміщення — килими на підлозі, попід стінами росли квіти, переважно троянди. Холодне штучне освітлення. Вікон, ясна річ, не було. На стінах — картини невеличкого формату. Декілька м’яких глибоких крісел нудьгували обабіч волохатої доріжки, яка вела до ще одних дверей, за котрими — довгий, похилий коридор, жовтаво освітлений, на стінах — також картини: графіка, портрети видатних полководців, сцени баталій, колишніх та сучасних, космічних.

Генерал пройшов до кінця коридора, і перед ним прочинилися ще одні масивні двері.

Кабінет полковника Фореста на перший погляд був схожий на лабораторію — мережива дротів і багатоповерхові стелажі з приладами. Полковник сидів за столом, повернувшись до одного з невеликих екранів, стежив за зеленкавим зайчиком, котрий мережив свої складні письмена.

Генерал зайшов до кабінету і, стримуючи хвилювання, голосно мовив:

— Треба усіх підняти на ноги, Фред.

Полковник не обернувся, але застиг, мов закам’янів. Втупившись в екран, він чекав, що ж буде сказано далі.

— Щойно зі мною хтось зв’язався по телефону і запитав, чи полковник Форест уже отримав лист від якогось Сіріуса? Дуже дивний дзвінок, Фред. Тобі не здається? — В’їдлива іронія, тамований гнів у голосі. — Під загрозою програма «Зевс».

Лисий, з чорною бородою полковник Форест повільно обернувся і пильно дивився на генерала.

— Я не отримував ніякого листа від шановного… як ви сказали, Сіріуса. З ваших слів я ще нічого не можу збагнути, пане генерал.

У цей час на пульті перед полковником ожив записуючий пристрій, заторохтіла машинка.

«ПОПЕРЕДЖУЄМО. ПРОГРАМА «ЗЕВС» НЕ БУДЕ ВИКОНАНА ЗА БУДЬ-ЯКИХ ОБСТАВИН. МОЖЛИВІ ЖЕРТВИ. СІРІУС».

Полковник мовчки незворушно читав. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Видрукуваний текст врешті впав на його стіл.

— То, кажете, хтось вам зателефонував, пане генерал? — тихо запитав Форест.

— Так. І я насамперед хотів би тебе запитати, Фред, відколи це зв’язатися з нами стало легше, ніж з провінційним сортиром? Як мені все розуміти? Гадаю, що це не твої жарти, Фред?

— Я ніколи не заробляв собі слави жартівника, — похмуро буркнув полковник і простягнув генералові щойно видрукуваний текст.

— Погляньте… Ось про цей лист ви мене запитуєте… Але я ще нічого не можу сказати…

Генерал Девіс уважно роздивлявся аркуш цупкого паперу.

— Лист надійшов по двісті десятому каналу. Чи не так? Чому ти мовчиш, Фред?! — гнівно крикнув.

— Я доповім свої міркування з цього приводу через півгодини. Гаразд?

— Треба всіх поставити на ноги. Ми ще маємо час… До речі, не забувай, Фред, що саме в твоїх руках безпека нашої Бази і безпека виконання програми «Зевс»! Ти мене розумієш, Фред?

Полковник дивився на генерала похмуро й майже бездумно.

— Ви мене зрозуміли, полковнику?

Форест нарешті спромігся видобути з себе подобу кволої усмішки, якоїсь потойбічної і відстороненої:

— Я вас зрозумів, пане генерал.

— Як бачиш, Фред, я навмисно прийшов особисто перед твої ясні очі, аби не користуватися нашим зв’язком, на який я, виявляється, просто не можу покладатися. — Девіс кинув на стіл полковникові лист Сіріуса.

Якусь мить вони мовчали, напружено дивлячись просто в очі один одному. Нарешті генерал повільно повернувся і вийшов з кабінету. Притишено лунали його кроки, було чути, як він зупинився біля пневмокапсули, як розчинилися і зачинилися її стулки. Запанувала глибока тиша.

Раптом полковник ніби ожив. З його обличчя зникла маска відчуження. Він швидко і тихо, мов кішка, підійшов до одного з пультів, натиснув потрібну клавішу.

— Сьомий?

— Сьомий слухає.

— Щойно я отримав повідомлення за підписом «Сіріус» по двісті десятому каналу. Терміново треба простежити походження цього сигналу. А також — негайно подати мені записи усіх сьогоднішніх телефонних розмов генерала Девіса.

— Зрозуміло, — хриплий металевий голос. Полковник Форест закурив, довго сидів у задумі, згодом набрав номер генерала Девіса:

— Пане генерал!

— Слухаю, Фред.

— О котрій годині точно телефонував вам отой Сіріус?

— О дев’ятнадцятій годині і сорок три хвилини.

— Сьогодні?

— Атож.

— Спасибі.

Полковник Форест закопилив губи, зосередившись на розробці якоїсь психологічно-ситуаційної моделі. Він завжди досить кумедно закопилював губи, коли в самоті поринав у багатодумний вир професійних клопотів. Полковник був самовідданим, за покликанням, працівником служби безпеки.

«Сьогодні я став батьком. Відчув себе ланкою правічного ланцюга поколінь. Я — батько й син в одній особі… Як легко розривається будь-який ланцюг в нашому світі. Як легко, мов свічку, можна загасити кожну людську душу».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

У підземному номері астронавта Джозефа Девіса лунала тиха ритмічна музика.

Дзвінок відеоселектора пролунав несподівано, навіть ґвалтовно. Джозеф злякано кинувся з канапи і якусь мить не міг збагнути — що ж трапилось? Тривога? Навчання? Хто і навіщо потурбував його? Проте до селектора підійшов вдавано спокійно, розважливо. Проходячи повз великий кольоровий у повний зріст портрет на стіні, Джозеф дав щигля по кінчику носа молодій привабливій дівчині.

— Слухаю.

На екрані з’явилося обличя генерала Девіса. Батько втомлено дивився на сина.

— Ти ще не спиш, Джозефе?

— Ні, пане генерал. Я перед сном люблю послухати музику.

— Ти не хочеш трохи подихати зі мною свіжим повітрям? Ми давно з тобою не бачились, Джозефе.

— Так. Безумовно, я дуже хочу подихати разом з вами свіжим повітрям, пане генерал.

— Облиш блазнювати. Я тобі насамперед батько… Чекаю тебе на сьомому виході. Вже на поверхні. Не барися.

Джозеф одягнувся. Не поспішаючи, накинув на себе оранжевий тренувальний комбінезон і, насвистуючи веселу мелодію, подався до кабіни пневмокапсули.

Він не відразу побачив батька у темені ночі. Зоряне чисте небо над головою. Рокотання патрульних вертольотів, періодичне надсадне дихання бойових машин, що вихоплювались раз у раз з підземного аеродрому. Впала в око червона жарина сигарети. І Джозеф здогадався, що то стоїть батько.

— Вітаю, пане генерал.

— Радий тебе бачити, мій хлопчику. Як самопочуття?

— Все нормально, батьку. Хіба я не твій син? Ти не маєш підстав сумніватися в мені. Все гаразд.

— Маю підстави, сину…

— Ти знову хочеш пофілософствувати про сенс життя?

Вони повільно простували вузькою бетонованою доріжкою, над ними — бездонне зоряне небо.

— Я вже вийшов із того віку, коли…

— Ти зараз саме у тому віці, Джозефе, коли власна дурість і обмеженість можуть видаватися власною мудрістю.

— Чого ти хочеш від мене, тату?

— Я хочу допомогти тобі… Хочу тебе зрозуміти… Я не можу тобі розповісти багато чого…

— То й не треба, тату. Не муч ні себе, ні мене. Давай просто пошвендяємо перед сном. У мене завтра відповідальні тренування.

— Мені соромно, Джозефе, що я не зміг… що ми тобою… Мені страшно, що я не зможу тебе врятувати, Джозефе…

— Батьку, ти знаєш, як я сприймаю подібні самокатування. Припини! Я насамперед — солдат, пане генерал! — В голосі Джозефа звучала іронія, але й гордість і самолюбування водночас. — Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Чи не так, батьку?

— Джозефе, в житті трапляються такі ситуації, коли для того, щоб порозумнішати, просто не залишається часу.

— Яз дитинства не люблю багатозначних натяків, батьку. Ти знаєш про це.

Генерал несподівано зупинився, дістав з кишені невелику морську мушлю, рапану, підніс її до вуха:

— Ти пам’ятаєш мого батька? Свого діда?

— Старого Петера Девіса? Безумовно, пам’ятаю… А чому ти запитуєш?

— Скоро вісім років, як він помер… Він дуже любив тебе…

— Він усіх любив…

— Твій дід був дуже порядною людиною… Я хочу тобі подарувати цю рапану. Хай тобі буде пам’ять про діда і про мене…

Джозеф розсміявся:

— І ти хочеш, аби я постійно тягав із собою цю мушлю? Так, як ти? У мене ще не генеральські кишені, батьку. І не генеральське життя. Ти вже пробач… — Джогеф досить безцеремонно відхилив бать нову руку. — Колись згодом, як я стану бодай полковником.

Син довго сміявся, а генерал дивився на нього, приховуючи біль.

— Це я винен, що ти виріс таким… Я хочу востаннє порадити, як батько синові…

— Ти знову хочеш мені запропонувати відмови тись від польоту за програмою «Зевс»? Але чому? Я хочу літати! І я доклав чимало зусиль, щоб домогтися цього права. І ти мені ні в чому не допоміг, батьку!

— Я міг би тобі й перешкодити. Але не робив того. Ти сам творець власної долі.

— Як ти любиш довго балакати, батьку. Якщо п справді творець власної долі, то я пішов спати. У мене завтра напружений день. І зараз я хочу одного — заснути і добре відпочити.

Джозгф солодко позіхнув, і було важко збагнути, чи він просто хоче подратувати батька, чи справді вибився зі сну.

— Цікаво, що тобі сказали про програму «Зевс»?

— Я знаю стільки, скільки мені дозволено знати. І я виконаю будь-яку програму, яку треба виконати. Я солдат. Я астронавт. І в цьому моє життя і моє щастя. Ти мені ніколи ні в чому не допоміг! Навіть грошима ти мене не балував! А тепер хочеш відверто перешкодити?! Участь у програмі «Зевс» поставить мене в ряд кращих астронавтів планети.

— Не поставить, сину. Ти загинеш.

— Всі ми колись загинемо. І ті, хто не братиме ніякісінької участі у виконанні програми «Зевс», також… Чи, може, ти сумніваєшся в цьому? Я хочу спати. На добраніч. А ти можеш хоч до півночі на свіжому повітрі слухати дідову рапану. Може, придумаєш навіть пару віршиків. У кожного своє хобі. На добраніч, тату.

Стара мушля, власноручно піднята колись ще молодим Петером Девісом з морського дна, притулена серед ночі до вуха, відгукувалась безлюдним морським берегом.

«Непередбачене передбачення.

Захід сонця в густу траву.

Спогад перший. Останнє побачення.

Вічний докір. Невже я живу?

Наша совість народжена вдруге.

Хай з реторти, а все-таки є.

Передбачення болю і туги.

Захід. Сонце. Твоє і моє».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Полковник Форест ніколи не кривив душею. Він завжди говорив правду і лише правду, хоча переважно він мовчав, а інколи жартував: «У наш наскрізь брехливий вік найкращий спосіб брехати і не попастися на брехні — це говорити тільки правду».

Чорна густа борода надавала йому досить своєрідного вигляду. Він був схожий на турка, проте нікого з турків у роду не мав, як і ніколи не бував у Туреччині, хіба що п’ятнадцять років тому пропливав біля турецьких берегів у підводному човні на глибині ста метрів.

У кабінеті пролунав безбарвний металевий голос:

— Полковнику Форест! Інформація!

— Я слухаю.

— Доповідаю. Представити для ознайомлення запис розмови з генералом Девісом не маю можливості, оскільки о дев’ятнадцятій годині й сорок хвилин непередбачено вийшла з ладу тридцять сьома панель. Терміновий аварійний ремонт тривав сім хвилин без використання дублюючої системи запису та контролю.

— Чому не використовувалась дублююча система?

— Причини розслідуються.

— А що з тридцять сьомою? В чому справа?

— Важко щось сказати з певністю. Загалом, у тридцять сьомої закінчився термін експлуатації.

— Хтось заходив до бункера останнім часом?

— Протягом останніх десяти днів до третього бункера ніхто не заходив. Все працювало бездоганно, поточна профілактика проводилась автоматично.

— А хто останнім заходив до третього бункера?

— Ви, пане полковник. Разом з генералом Девісом.

— Дякую за інформацію.

Полковник Форест незадоволено скривився, почухав свою лису голову, скубнув за бороду, врешті солодко позіхнув:

— У пришельців із Сіріуса мене ніхто не змусить повірити. Своїх підозрювати украй важко — вони всі промацані до останньої ниточки. Але пару голів доведеться відкрутити профілактично, щоб ніхто не звинуватив у бездіяльності.

«Як нам набридло все. Чи просто ми втомились?

Від мудрих слів і від ганебних дій.

І навіть цвіркуна сюрчання безневинне

дратує нас. Але як вижив він?

Як, вижив цей цвіркун між космосом і атомом?

Як вижив він на полі бою за добро?

Заплющуєм повіки ще лиш на ніч,

та мов назавжди. Нам вже все одно.

Одне болить, дратує, спать не дасть —

цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,

порушив наш священний спокій,

перекричавши мегатонну благодать».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Анна була на два роки молодша від Петера Девіса. Два роки невелика різниця, особливо коли вже перевалило за вісімдесят. За два роки перед смертю Петера вона пережила інсульт, здолала цю біду, досить швидко звелась на ноги, тільки геть втратила слух. А розум мала чистий, як замолоду. Все пам’ятала, все розуміла і все хотіла знати. Поховавши чоловіка, не побивалася надто. Ще затятіше бралася до будь-якої роботи, повчала дітей — наймолодшу Лілі, якій давно перейшло за сорок, та середульшого Анатоля, котрий після смерті батька успадкував господарство. Висохла, згорблена, маленька, як мультиплікаційний горобчик із фільмів Флоріана, зморшкувата, наче казковий гномик, і глуха мов пень, стара Анна була колоритною особистістю. Певною мірою їй допомагала давня професія. Коли вони познайомилися з Петером, вона була вчителькою у школі глухонімих дітей. Уміла читати з губ, уміла і вчила розмовляти «на мигах». Наче господь знав, що вона мусить оглухнути на старості. Бог навчив її орієнтуватися в безголосому світі замолоду. Вона не відчувала себе нещасною. Працювала, працювала, працювала. Майже щодня згадувала свого найстаршого, Констанція — генерала й космічного вовка. Він бував удома вкрай рідко. Власне, після смерті старого Петера вона й не бачила сина жодного разу. Хоча навіщо бачити, коли знаєш, що він живий-здоровий і що можеш просто пишатися своїм генералом-сином. Він уже не такий жвавий і красивий, як замолоду, але пам’ять береже його образ ще з пелюшок. Анна ніколи не скаржилась на пам’ять.

Анатоль діждався, коли всі сіли за стіл. Налив по чарочці. Вже ніхто нікуди не поспішав. Вечір… Вісім років тому помер старий Петер Девіс.

Повсідалися, притихли — стара Анна, молодцюватий Анатоль, вже беззубий, але прекрасної роботи протези час від часу білосніжно висвічувалися у стриманій усмішці, Лілі, довговида і якась винувато-здивована, та її двадцятип’ятирічний Ерік з молодою дружиною, вони вчора приїхали на роковини. Ерік — водій на далеких трасах, вилицюватий, дитинно насуплений. А Катрін — юне чорнокосе створіння з хлопчачою зачіскою і меткими очима, зі смішною самовпевненістю від того, що вона вже заміжня жінка, дочка власника кількох бензоколонок. Вони з Еріком побралися лише минулого року, тож стара Анна бачила Катрін вдруге. Та й Еріка, відколи він утік з дому на самостійні хліби, не бажаючи бабратись на фермі та коло землі, вона бачила дуже рідко.

У небі над будинком з надривним ревом пролетіли важкі бомбардувальники.

Анатоль спроквола відкашлявся, взяв до рук чарку і, відкинувшись в глибокому кріслі, хриплувато промовив:

— Ну, от ми й зібрались… Лілі, не перекинь батькову чарку. — Тарілка та наповнена чарка старого Петера Девіса стояли на чільному місці. — Сьогодні з нами немає Констанція й Джозефа, але вони в нас люди військові. — На обличчі Анатоля засвітилася шаноблива, але водночас і зверхня усмішка. — Де вже їм опускатися зі своїх небесних висот до наших земних низин… Одне слово, хай земля буде пухом нашому батькові, твоєму, Еріку, дідові…

Анатоль випив, поставив чарку на стіл.

За його спиною у глибині кімнати світив кольоровим екраном телевізор. Звук був приглушений до ледь чутного шамкотіння. На великому екрані вистрибували напівголі дівиці на тлі якогось зеленого павутиння.

— Я вимкну телевізор, добре? — пошепки запитала Катрін, нахилившись до Еріка. — Навіщо він зараз?

— Хай світить, — буркнув Ерік, наминаючи шинку з солоним помідором. — Або вимкни, якщо тобі заважає. Будь як удома.

Катрін повільно підвелася і пішла до телевізора, але стара Анна відразу зрозуміла її намір:

— Не треба! Хай світить! То для мене. Я ж все одно нічого не чую. А вони, бачиш, плигають. Колись і я була такою молодою.

Стара Анна тримала чарку в долонях, гріла її своїм теплом, пригублювала час від часу.

Катрін, ніяково усміхаючись, знову сіла за стіл поруч із Еріком. Вона щось шепнула йому на вухо, і той стиха розсміявся, а стара Анна, певна річ, нічого не змогла зрозуміти і голосно запитала Лілі:

— Що вона сказала? Лілі, що сказала Катрін?

— Вона сказала, — прокричала щосили Лілі, притулившись до лівого материного вуха, яке ще зберегло здатність хоч щось чути. — Вона сказала, що ти і зараз ще нівроку! Ти ще не стара! Ти в нас — молодець!

Анна тихо, по-старечому щиро й безтурботно розсміялася:

— Ой, ні. Я вже стара. Я сама добре знаю, що вже стара. І коли це все трапилось? Ми з Петером навіть і незчулися… — Стара усміхалася, а по її зморшкуватих щоках текли скупі сльози, вона говорила скоромовкою, різко, не чуючи себе. — Якби оце зараз… О, якби ж оце зараз, то ми б із Петером ні за чим не пошкодували, нічого б не пожаліли… Ми зараз би… — І замовкла, утерла сльози.

У небі над будинком надовго завис вертоліт, набридливо рокотів, врешті подався геть.

Анатоль налив собі й Ерікові ще по чарці. У жінок вони були майже повні.

На екрані телевізора напівголі дівиці змінилися броньованими потворами на гусеничному ходу, що мчали одна за одною, викрешуючи траками іскри і здіймаючи хмари брунатної, наче аж масної куряви.

— Наш батько помер легко і швидко. Він зовсім не мучився. І жив він чесно… — проказав Анатоль. — Бажаю кожному з нас такої ж легкої смерті, — сказав, підняв чарку і випив.

— Що він сказав? — озвалася Анна. — Я нічого не зрозуміла.

— Він сказав, — Лілі прокричала матері на вухо, — що наш батько жив чесно.

— А то правда, — проказала стара Анна. — То свята правда. Петер був майже святим. Праведником. — Стара гріла в долонях чарочку. — І помирав він легко. Він зовсім не мучився. У нього спершу піднялась температура, і я подумала, що він просто застудився. Але потім почало крутити. Ну, думаю, тут все ясно — інтоксикація. Лілі не змогла навіть клізму поставити. І я не змогла, такий він був напружений. Довелося викликати лікаря… — Анна утерла сльози. — Після клізми Петерові стало набагато краще. Температура почала спадати. Я й заспокоїлась. Він ліг і заснув. А температура падала й падала. Коли я бачу, а він вже геть холодний. І не дихає. Я тоді як закричу, пам’ятаєш, Лілі, донечко, як закричу — твій тато помер!

Катрін нахилилася до Еріка.

— Вона справді нічого не чує?

— Нічогісінько. Але з губ дещо читає. Я ж тобі розповідав. Чому нічого не їси? Давай я тобі щось покладу.

— Я сама.

— Що вони говорять? — запитала стара у Лілі.

— Катрін каже, що ви з батьком, мабуть, прожили дуже щасливе життя! — прокричала Лілі.

Стара нараз задумалась, замовкла і втупилась в екран телевізора, де чорно-червоною потворною квіткою розростався гриб ядерного вибуху.

— Тобі скоро в рейс. Ти не пий багато.

— Все буде гаразд, — сказав Ерік.

— Батько казав, що бензин знову дорожчатиме.

— Ах, облиш. Як мені все обридло. Хай дорожчає. Мені вже все одно. Ти краще їж. Особисто я голодний, як пес.

За вікнами просвистіли швидкісні військові літаки, наче кілька разів хтось цвьохнув батогом.

— Бо ти випив. І тому в тебе апетит. А мені пити не можна. Ти ж сам знаєш.

— Що сказав Ерік? — запитала Анна.

— Він сказав, що ти дуже смачно все приготувала. Він їсть і не може наїстися!

— А пам’ятаєш, Еріку, як ти малим любив мої пиріжки з вишнями? Пам’ятаєш? Я сьогодні не встигла зробити… Але ти їх так любив. Так часто просив мене зробити пиріжки з вишнями, коли був ще маленьким…

На екрані люди в блискучих костюмах, з протигазними масками замість облич, хвацько витягували з пожарища обвуглені трупи.

Стара Анна звелася, підійшла до секретера і щось довго там шукала. Врешті розгорнула цупкий папірець:

— Ось тут написано — причина смерті: церебральний атеросклероз… А я вже котрий рік собі думаю — склероз був у Петера, то правда, останні роки в нього пам’ять дуже погіршилась. Він все забував. Але ж хіба від цього помирають?

На екрані рожевотілі дівчата знову вимахували стрункими ніжками.

— Шкода, що з нами сьогодні немає Констанція й Джозефа, — сумно проказала стара Анна і раптом напружено вклякла, сторожко прислухаючись до чогось. Нарешті роздратовано гукнула: — Де цвіркун?! Це знову цвіркун?! Дрібна погань! Він знову не даватиме мені вночі спати! Де він, Лілі? Його треба сьогодні ж виявити! І вбити!

Всі за столом завмерли, принишкли і врешті справді почули пронизливий і ніби жалібний голос цвіркуна. Всі розсміялися.

— Годі тобі, мамо, симулювати. Все ти чуєш, — Анатоль басовито реготів, наливаючи собі ще. — Якщо цвіркуна почула, значить, все гаразд.

— Що він сказав?

— Він сказав, що ти чуєш краще за нас усіх! — прокричала Лілі на ліве вухо. — Ніхто з нас цвіркуна не почув, а ти почула!

— О, цвіркун! Це така погань! Я цвіркуна і мертвою почую! Я їх ненавиджу, цвіркунів! — вигукнула стара Анна майже патетично, мов на сцені поганенького театру. — Я їх терпіти не можу. Де він, Лілі? Я сьогодні знову не засну!

— А Констанцій любить цвіркунів… — тихо мовила Лілі.

— Що ти сказала?

— Я сказала, що Констанцій любив цвіркунів! Він любив слухати їхні голоси! — прокричала Лілі на вухо.

Стара Анна на мить задумалась, мов поринула у спогади.

— Констанцій… Він справді любив… Він змалку такий жалісливий був… Пам’ятаю, як він плакав колись, як ми козу різали… Я все пам’ятаю… Але ж його немає з нами… Чуєш, Лілі? Донечко, пообіцяй, що ти спіймаєш цього цвіркуна.

На екрані зеленотілі дівчата грайливо вимахували стрункими ніжками на тлі чорно-червоного гриба ядерного вибуху.

А небо над будинком розколювалось від голосів важких бомбардувальників.

«Сьогодні мав нагоду поспостерігати за нашим новим президентом. О, як вони всі люблять пунктуальність, як дорожать кожною хвилиною свого дорогоцінного часу, скільки артистизму і театральних вболівань за долю всього людства, скільки багатодумних зморщок на чолі, скільки співчуття в голосі й розуміння бід чужих народів, хочеться навіть повірити, що президенти здогадуються — є таке поняття як людська совість».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Швидкісна авієтка з генералом Девісом і полковником Форестом вихопилась із пащеки підземного аеродрому не просто вчасно, а на півгодини раніше, аби мати достатньо вільного часу для уладнання можливих випадковостей.

Вони летіли низько-низько, над брунатно-жовтими піщаними дюнами, потім — над океаном.

Президент зустрів їх, не обертаючись, карбованою офіційною фразою:

— Ну, то що ви можете сказати мені особисто? — Він стояв, схрестивши руки на грудях, дивився у вікно.

— Ми доповідали про несподіване попередження… — глухо озвався генерал Девіс. — Якщо, безумовно, це можна назвати попередженням…

— Яких заходів ви вжили? Мені завжди здавалося, що потрапити на територію Бази сторонній особі неможливо навіть теоретично. Принаймні, гадаю, для цього зроблено все можливе й неможливе. Чи я помиляюся? — Президент все ще стояв до них спиною.

— Так, пане президент, служба безпеки у нас на найвищому рівні, — сказав генерал. — Я особисто задоволений полковником Форестом.

Президент стримано розсміявся і обернувся до них обличчям, жестом показуючи на крісла, в одне з котрих неквапно сів сам:

— Ви завжди відрізнялися своєрідним гумором, генерале Девіс. Ви кажете, що задоволені полковником Форестом. Загадковий Сіріус, мабуть, також поділяє ваше задоволення. Чи не так?

— Це якесь непорозуміння, пане президент. Ми, власне, й хочемо порадитись…

— Ви потребуєте порад? Чи, може, сподіваєтесь, що я особисто викрию вашого Сіріуса? До речі, не маю сумніву, що це один із працівників Бази.

— Це неможливо, пане президент. Всі пройшли найретельніші перевірки. Обслуга не має можливості виходити за межі території Бази. Я вже мовчу, що за межами території — пустеля на десятки кілометрів. Медичні огляди проводяться регулярно і ретельно.

— Медичні огляди? Чи не хочете ви сказати, що припускаєте можливість благуватих витівок? А несподіваний вихід з ладу тридцять сьомої панелі саме тоді, коли ваш психічно хворий Сіріус вирішив вам зателефонувати по двісті десятому каналу? Як це можна пояснити, пане генерал?

— Ми всіх поставили на ноги.

— Не маю сумніву. Але не чую нічого конкретного. Кого ви можете підозрювати?

— Підозрювати наших людей — це те ж саме, що підозрювати вас, пане президент.

— Он як? Цікаві аналогії.

— Мене бентежить підпис… Щось насторожує… — проказав полковник Форест. — Чому Сіріус?

— Але, сподіваюсь, вам не спадає на думку підозрювати у втручанні в наші земні справи пришельців із Сіріуса?

— Безумовно, ні, пане президент, але…

— Але я хочу, щоб ви запевнили мене в тому, що на територію Бази неможливо потрапити навіть сторонній земній блощиці, рідній земній блощиці. Я вже мовчу про екзотичних жителів далекого Сіріуса… До речі, Сіріус — це, здається, зірка. А на зірках, як мені відомо, ще не знайдено розумних форм життя. Чи не так, шановні? — Президент усміхнувся.

Генерал з полковником перезирнулися.

— Ви мене змушуєте сумніватися, що для безпеки Бази зроблено все необхідне.

Полковник Форест виструнчився в кріслі:

— Пане президент, ви мене давно знаєте… Я роблю все можливе для безпеки.

— Конкретніше!

— Окрім себе, я можу підозрювати тільки… генерала Девіса та вас, пане президент.

— Облиште жарти. Це вже нецікаво. Запанувала напружена тиша.

— Пане президет, мені здається, що варто відмовитись від виконання програми «Зевс»… на деякий час. У мене погані передчуття… Треба спершу знешкодити агента… — сказав генерал Девіс.

— Зрозуміти я вас можу, генерале. Але мушу визнати, що міркуєте ви не дуже оригінально. Окрім ваших ракет, ваших, бо ви за них відповідаєте, є на цьому світі ще й ті справи, яким ваші ракети слугують. До всього ж — термін виконання програми «Зевс» визначається взагалі не нашими ініціативами. «Зевс» мусить стартувати не пізніше як за півроку після закінчення монтажу «Ери». Інакше все втрачає будь-який смисл. Мільярди будуть викинуті на вітер. На космічний вітер.

— З цим не можна не погодитись, пане президент.

— Тож не будемо торгуватися. Ви забезпечите старт «Зевса» в установлені строки. Чи не так? І ніхто, окрім вас самих, не винен, що виконання програми, про сутність якої взагалі, крім нас трьох, ніхто не повинен знати, з якихось причин ускладнюється. Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави говорити з вами і в трохи іншому тоні. Але…

— Пане президент, хоча я й передчуваю, що все це набагато серйозніше, ніж ми можемо собі уявити, але ми з полковником Форестом свідомі ваги покладеної на нас відповідальності. Ми з Форестом перетрусимо всіх і все! Старт «Зевса» буде забезпечений!

— Не сумнівався, що ви зрозумієте мене правильно, генерале. А ще хочу вам порадити… Не варто шукати шляхи, аби усунути вашого сина, астронавта Джозефа Девіса, від участі у виконанні програми. Швидше навпаки, хай це додає вам снаги зробити все належне… Ви згодні зі мною, генерале?

«Летимо, летимо, поспішаємо.

Хто бджолою, а хто, як комар.

Хтось новим реактивним лайнером.

А хтось інший — листком в листопад.

Летимо.Хто — за вітром. Хтось — проти.

Летимо до мети… До мети?

Посивілі завбачливо скроні

маяками на нашім путі».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами.

«Господи, — думав генерал Девіс. — Який же я був Замолоду наївний. А нині я, мабуть, просто дурний. Я — лише крихітна і безпорадна частинка велетенської жорстокої машини. Я — маріонетка в генеральському мундирі. Актор велетенського лялькового театру трагедій. А хто режисер? Хто написав для мене роль генерала? Президент? Аж ніяк! Він така ж маріонетка, як і я! Але ж хто нами керує? Хто смикає за невидимі мотузочки? Ми самі себе смикаємо. Ми всі, як у густому павутинні, пов’язані один з одним. Кожен наш порух, кожен подих передається решті і змушує принишкнути або ж навпаки… Все побудовано на зворотних зв’язках… Прищемлений дверима хвіст, голосне розпачливе «няв!». Ах, пробач, моя кицюню, я винен перед тобою, але іншого разу сама будеш обережнішою. І кошеняток твоїх ми потопимо, кицюню. І де ти тільки їх нагуляла? Ніби і з кімнати тебе не випускали. Господи, як я втомився… І яке мені все бридке. Я сам собі бридкий. Я навіть не маріонетка. Я — просто заводна лялька. Коли слабне накручена пружина, лялька зупиняється… Джозефе, я винен перед тобою. Тебе виховували всі і ніхто. Тебе виховував цей велетенський багатоликий світ. Безликий світ. Я винен перед тобою, сину. Але я не зможу бути винним ще й перед Богом. Якого немає. Ми всі мов у павутинні, ми ніби силкуємося щось зробити, щось змінити на краще, але від кожного нашого руху тільки тугіше затягується зашморг. Ми шукаємо винного у всіх наших бідах, повзаємо зміями у високих травах, шукаємо у траві, як у лісі, ми зазираємо в кожну криницю, забруднюємо останні краплі чистої води, лякаємо у степах останніх перепелів, ми зазираємо в кожну душу і топчемо її. Нас багато. Ми всі шукаємо. Шукаємо того, хто винен. І знаходимо — один одного. Джозефе… Я вже не дорожу не тільки власним, а й твоїм життям. Для мене вже немає нічого дорогого, рідного в цьому світі. Лише крихітний черв’ячок недотруєної, недогнилої совісті ще ворушиться, ще живе… «Жити чесно дуже нелегко, але ще важче для мене відчуватися коров’ячим коржем на дорозі, який ні за що не відповідає і якому ні перед ким не соромно…» Я зроблю все, щоб мені не було соромно перед Богом. Якого немає. І пробач мені, Джозефе. Господи, якого немає, пробач мені все, що зможеш пробачити».

Генерал дістав з кишені рапану, невелику морську мушлю, підняту з морського дна колись ще молодим Петером Девісом, приклав її до вуха. Слухав. Полковник Форест кинув на нього іронічний погляд.

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами, нарешті торкнулася шасі бетонованої смуги і сховалась в темній пащеці підземного аеродрому.

«Нашу любов вимірюють рентгенами.

Весна. Бліндаж. І сльози на щоках.

Наша любов — радіаційна бестія.

Тюльпани. Стронцій. Листопад.

Нашій любові — і галактики замало.

Поезія війни. Поезії — війна!

Наша любов — це спалах наднового

радіоактивного космічного вина…»

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Всі вже добряче підпили. Молода компанія забрела в нічний бар. Блимала світломузика, і всі блаженно релаксувалися у глибоких кріслах, посьорбуючи шампанське з коньяком, розчиняючись у пасмах густого цигаркового диму.

Сігна не танцювала, сиділа, примружившись, з сигаретою в руці — ще зовсім дівчисько, красиве своєю юністю, у рожевій сукні, як на кольоровому великому портреті в підземному номері астронавта Джозефа.

Поруч із нею розсівся уже геть посоловілий Хенк. Батько Хенка був відомим письменником, а він сам — таким собі дженджуриком. Він час від часу втирав долонею спітніле чоло і обводив присутніх одурілим поглядом, у якому прозирала якась п’яна затравленість.

— Потанцюємо, Хенк?

— А Джозефа ти запитувала, він дозволив тобі танцювати зі мною? Хоча, гадаю, я і сам собою щось вартий. Га? — В голосі в’їдлива іронія та бравада. — Я, безумовно, ніколи не загрібатиму космічні мільйони, але, сподіваюся, кілька земних мільйонів для мене залишиться…

— Принаймні у вигляді батьківської спадщини…

— Хоча б і так… — криво усміхнулася його фізія. — Але мій старий ще довго тягнутиме. І хай тягне. У нього це гарно виходить. Ходімо і справді потанцюємо. Життя — це рух. І мушу сказати, що не лише в космічних далях…

— Хенк, навіщо ти знову нагадуєш мені про Джозефа? Я його не бачила вже чотири місяці. І невідомо, коли побачу.

— Та й навіщо тобі його бачити. І так усі знають, що він — твій. А ти — його кицька. І ти його обов’язково дочекаєшся. Таких, як він, варто чекати навіть якщо дуже не терпиться… Ходімо танцювати, — він поклав руку дівчині на плече.

Сігна млосно підвелася:

— Ти вже дописав свою повість? Оту, що ти розповідав… Повість, яка принесе тобі всесвітню славу… А для початку бодай якісь власні гроші. — Сігна хихикнула.

— Давай краще вип’ємо ще трохи… А танцювати я не буду, Сігно. Вже не хочу. Давай вип’ємо. На брудершафт — за твого Джозефа. Я хочу випити за астронавтів, за мужніх хлопців і за їхніх кицьок, котрі чекають на них у земних буднях, ох, пробач, у земних блуднях… А повість я ще не написав. Ось за це також давай вип’ємо. За мою повість про астронавта Джозефа Девіса!

— Не блазнюй! Ти ж знаєш, що я справді його…

— То й люби собі на здоров’я. — Хенк виповнив ущерть свій келих коньяком. — Люби його. Люби усіх, кого любиться. Бо лише її величність любов… — Він відсьорбнув і багатозначно закотив очі. — Бо лише любов, моя люба, є тією силою, що рухає світом. Бо лише любов, розлита ось у такі келихи, живить наші душі… Так, як гній, розкиданий по плантації, живить рослини. П’ємо за наші космічні модулі з ядерними серцями, вони утверджують у нас віру в завтрашньому дні, пронизаному сотнями рентгенів любові. Космічна любов мегатонного віку, вона вимірюється рентгенами, моя люба. Ти ще не чула про це? Твій Джозеф — самовідданий служитель нашої новітньої любові. Я йому просто заздрю. Мені не судилося утверджувати…

— Припини, Хенк! Не блазнюй!

— Ми — космічний гній, дорога моя Сігно. Ось так. І єдине, що мене нині ще по-справжньому турбує, на якій космічній плантації нас розкидають, кого ми будемо удобрювати. І якщо я виявлюсь поживним субстратом для таких прекрасних, як ти, Сігно, тюльпанчиків, то мене не злякає навіть їхній червоний колір…

— Ах, припини, Хенк! Правда не стає правдивішою від того, що її говорять так голосно.

«Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем все більше переконуюсь — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби нації, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації» , як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємося ми лише тоді, коли бачимо живі гроші».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

«Червоного пса» шукали в атмосфері загальної підозріливості, але без найменшого ентузіазму, бо кожен, пройшовши вже стільки не вельми приємних і принизливих перевірок за своє життя, розумів, що тінь підозри падає на кожного, і залишалося лише передчувати страх перед перевірками додатковими, майбутніми. І ніхто не відчував ніякої вини. Ото тільки генерал Девіс відчував якусь провину перед Богом.

— Пане генерал, ми перевірили всі блоки й системи у третьому бункері. Не помічено ніяких відхилень від норми. Ніяких пошкоджень.

— Як розуміти ваше — ми перевірили?! Я наказав — усе перебрати! Розібрати до гвинтика і потім змонтувати заново! Звертати увагу на кожну пилинку! Все власноручно перемацати!

— Пане генерал, для цього нам будуть потрібні представники багатьох фірм… Демонтаж третього бункера вимагатиме…

— … вашого розуму та кмітливості насамперед, хлопчики! Ніяких представників! Ви ж самі це розумієте! На територію Бази зараз не ступить ніхто сторонній!

— Так. Але…

— … але треба виконувати наказ! Термін виконання усіх робіт — десять днів.

— Ми не можемо гарантувати, пане генерал, що без представників фірм ми за такий короткий строк виконаємо завдання на належному рівні.

— Ви хочете сказати, що ваша кваліфікація не дозволяє вам виконати наказ на належному рівні? Для мене особисто не становитиме проблеми цілком замінити вас усіх іншими спеціалістами. А вас доведеться залишити на території Бази до особливого розпорядження. Ви вже забагато знаєте, хлопчики. — Безумовно, генерал розумів, що здійснити свою погрозу він навіть не робитиме спроб. — Ми вам, хлопчики, непогано платимо! За такі гроші ви всі могли б бути і трохи кмітливішими!

— Зрозуміло, пане генерал!

— Але ж дивіться, аби не залишилося зайвих деталей. — Генерал завчено, по-батьківськи усміхнувся. — Бо тоді ми й вас переберемо по кісточках.

— Зрозуміло, пане генерал. Все буде зроблено.

— Бог на поміч, хлопці.

«Зарізали козу, їх завжди ріжуть,

одну раніше, іншую пізніш.

А як немає кіз, знайдеться бик чи півень.

Знайдеться хтось. І завжди знайдуть ніж .

Та спершу їх живих подоять і побриють,

запустять в череду

а чи дозволять поспівать.

Зарізали козу. Хлопча сльозу пустило.

Утерли сльози. Ну й дурне ж!

Ану, мерщій — гулять!»

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Особиста зустріч генерала Девіса з президентом тривала недовго.

— Я радий почути від вас, пане генерал, що для безпеки «Зевса» зроблено все можливе. Про це мені доповідав і полковник Форест. Тож маю підстави сподіватися, що все буде гаразд? І ми з вами можемо остаточно обговорити деякі подробиці. Оскільки ви самі наполягали на нашій сьогоднішній зустрічі, то можу припустити, що ви маєте до мене якісь запитання чи пропозиції…

— Пане президент, я зараз звертаюсь до вас насамперед як людина, що вболіває за інтереси нашої держави…

— Конкретніше! — роздратовано перебив його президент. — Не гаймо часу на зайві слова!

— Добре… По-перше, я хочу наголосити на тому, що «Ера» — науковий орбітальний модуль. Принаймні в очах загалу. І тому мене цікавлять гарантії щодо політичного престижу…

— Це ви доречно додали, що «Ера» є науковим модулем тільки в очах загалу. Але ж ви не гадаєте, пане генерал, що загал складається з дурнів? Всі знають, що таке наукові модулі — і наші, і їхні! — Раптом президент зірвався на підвищений тон: — І, гадаю, всі повинні розуміти, що таке збереження орбітальної переваги! У скільки мільярдів виллється створення ще одного нашого «наукового» модуля для вивчення реліктового, чи якого там у біса, випромінювання?! — Президент нараз замовк, театрально швидко заспокоївся і продовжив: — Але, даруйте, я перебив вас, пане генерал… Яких гарантій ви вимагаєте від мене?

— Гарантій того, що я і надалі матиму змогу вважатися порядною людиною. Ви мене знаєте давно, пане президент. Тож я сподіваюсь, що мої уявлення про порядність вам відомі і зрозумілі і не будуть сприйняті хибно…

— Конкретніше!

— На «Ері» — двадцять сім чоловік екіпажу. Але, як самі розумієте, не це мене хвилює насамперед… Конфлікт може перерости в воєнний…

— Я зрозумів вас, мій друже. Не хвилюйтесь. Політики також чогось варті. Я вам особисто гарантую, що ви за будь-яких обставин зможете вважати себе порядною людиною. Врешті, самі вдумайтесь — роль «Зевса» дуже відповідальна, але й елементарно проста: йому треба тільки попросити в екіпажа «Ери» допомоги й дочекатися зближення модулів. Хай уже дехто поплеще язиками про ґанджі нашої космічної техніки, але розмови обходяться набагато дешевше за монтаж і виведення на орбіту ще одного модуля… Врешті, чи мені вам розповідати? А забезпечити життя нашим астронавтам після космічної аварії зможете лише ви, генерале. Лише ви зможете зберегти життя своєму синові. Тут все у ваших руках. А для таких, як ви, професіоналів не становить складності грамотно катапультувати хлопців. Але ж не раніше того, як вони попросять допомоги у «Ери» і наблизяться на розрахункову відстань. — Президент багатозначно і зверхньо розсміявся. — Ось тоді ви ризикуєте виявитись украй непорядною людиною. Жартую. Одне слово, про той трагічний випадок на орбіті світ трохи поговорить і скоро забуде… А ви матимете всі підстави вважати себе порядною людиною. Не турбуйтесь. Це я вам гарантую. Бажаю успіху! З нами Бог!

«І все в чужих руках зчужіло,

відбилося від рук, гайнуло по руках.

І весь цей світ напружено закляк

в чужих руках ріднесенького сина».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Відразу після відльоту генерала президент вийшов на прямий зв’язок з полковником Форестом.

— Фред? Вітаю. Чим порадуєш?

— Конкретно — нічим… Але ж ти розумієш, що я особисто відповідаю за виконання програми «Зевс». До всього ж — ми з тобою давні пройди, і я не хочу осоромитися в твоїх очах. Все буде гаразд. За будь-яких розкладок — все буде гаразд. Ти мене знаєш не перший рік і тому можеш сміливо на мене покластися.

— Мене радує твій оптимізм, Фред, але скажи відверто… Що ти думаєш з приводу цього Сіріуса? Окрім того, що це генеральський жарт, аби усунути від польоту Джозефа…

— Я не можу похвалитися нічим конкретно. Але… Мені важко повірити, що програма «Зевс» не буде виконана. Але навіть якщо таке й трапиться, то я особисто обіцяю, що нам із тобою не доведеться червоніти. Я зроблю все, щоб навіть провал програми був нам корисний. Віриш мені, старий лисе?

— Гаразд… Нічим не буду обмежувати твою ініціативу… І не буду ставити зайвих запитань, Фред.

— Маю свій план. У мене надійні зв’язки в цьому світі. Я можу обійтися і без політиків, аби не потерпати за власну репутацію… За наші з тобою репутації.

— Добре, Фред. Ти ніколи не давав мені підстав сумніватися в тобі.

— А це тому, старий лисе, що я завжди кажу тільки правду і лише правду. Мене ще в дитинстві дуже били за найменшу брехню, і тому я зрозумів, що в нашому наскрізь брехливому світі є лиш одна можливість брехати і не бути спійманим на брехні — це казати виключно правду. Все одно ніхто не повірить, але ж ніхто й не викриє твого обману. В цьому щось є, чи не так? Обнімаю тебе, старий лисе! З нами Бог!

«Все наше життя перетворилося на дикий карнавал. Ми, спершу ніби для простої розваги, поодягали химерні і кумедні маски найрізноманітніших потвор. Ми живемо, ми веселимося, але маски поприростали до облич. У нас вже немає власних облич».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Димний антураж нічного бару.

— Я хочу тобі сказати, моя люба Сігно, що я вже давно збагнув один закон природи — кожному свій час. Я про це не почув, не повірив комусь на слово — я сам відчув розумом, кожною клітиною шкіри. Кожному свій час! І той, хто замолоду був дуже мудрим, з роками може, а можливо, й мусить опинитися серед дурнів. Я полюбив відвідувати смітники — місця вічного спочинку людських бажань і потреб. На смітниках є все — широкий вільний вибір того, за що ще вчора люди готові були й горлянки поперегризати. А сьогодні — будь ласка… З кожного із нас його величність Час викроїть тільки те, що йому потрібно. І він не обійде нікого. І якщо з твоєї шкіри зроблять просто бубон, то знай, що саме бубон зараз і потрібен Часові. А відтак — потрібен ти і твоя шкіра. І мусиш радіти, що ти потрібен світові. І навіть простий пшик, то не є просто пшик, то — подих вічності. Я, моя люба, добре відчуваю свій час. Я з тих пташок, котрим ще рано подавати голос… Давай ще вип’ємо.

Нараз до Хенка підійшов бармен:

— Вас до телефону.

— Кому це я знадобився серед ночі?

Хенк повернувся хвилин через п’ять. Він якось споважніло, навіть дещо пихато підійшов до Сігни і багатозначно промовив:

— Пробач. Я помилився. Сігна дзвінко розсміялася:

— За що тебе пробачити? В чому ти помилився?

— Я тобі щойно сказав, що мені рано подавати голос… Але ні. Мій час уже настав.

— З твоєї шкури його величність Час вже зібрався робити бубон? Пробач за такий жарт…

— Я пробачаю тобі, Сігно, такий жарт… Я люблю такі жарти. Завжди отак жартуй зі мною. Давай вип’ємо?

«Ми вже давно забули слово «доброчесність» . А мені пригадуються, — колись і я читав Сенеку, — слова про те, що керувати можна тільки доброчесністю, а душевні хвороби легше викорінити, ніж їх загнуздати. А ще Сенека говорив про те, що людська Вірність є святим благом людського серця. Ніяка необхідність не змусить Вірність до обману, ніяка винагорода не спокусить. Вірність скаже — пали, бий, убивай, але я не зраджу, чим сильніший буде біль випитувати таємниці, тим глибше я їх заховаю… Які прекрасні і наївні слова. Аж хочеться померти. Точніше, аж не хочеться жити у нашому вільному й прекрасному світі».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Машина зупинилася під розлогим гіллям молодого платана.

Коли Хенк квапливо вийшов з нічного бару, то довго роззирався навсебіч і не міг її помітити, аж доки прочинилися дверцята і в салоні спалахнуло світло.

— Я тут, Хенк.

Від несподіванки він злякано завмер:

— Привіт, Артуре. Ти довго мене чекав?

— Сідай.

Машина відразу рушила, і вони помчали нічним містом.

— Як тобі ведеться, Хенк? Як успіхи на літературній ниві?

Хенк промовисто змовчав, лише поглянув на Артура дещо винувато й присоромлено, а той пограв трохи жовнами, ховаючи ледь бридливу гримасу, виплюнув у відкрите вікно жуйку і позирнув на підпилого хлопця іронічно, спідлоба. Хенк споважнів у передчутті ділової, важливої розмови.

— Пишу я багато, — мовив багатодумно.

— Як здоров’я батька?

— Спасибі. Нівроку. Я його давно не бачив.

— Вже друга година ночі. Ти спати хочеш? В тебе стомлений вигляд… Багато випив?

— Пусте. Все гаразд. Я нічна пташка. Як і ти, Артуре. Я відсипаюся вдень.

— Добре, тоді повернемось до справи… Я радий, що ти, не вагаючись, зголосився зі мною зустрітися. Справа дуже відповідальна й важлива, але ще не дуже нагальна. Маємо час все зважити. Повторюю, я радий, що ти такий безвідмовний… — На крутому повороті Хенка притиснуло до Артура, п’яно й вибачливо усміхаючись, він незграбно вирівнявся. — Я вже говорив тобі, що саме твоя допомога нам зараз дуже потрібна… І це може стати початком твоєї блискучої творчої кар’єри. Ми про це потурбуємось. Одне слово, слухай мене уважно. У нас є точні дані, що астронавт Джозеф Девіс веде, казати б, подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає особливих претензій до Джозефа, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, на кого йому працювати і яким богам краще молитися, але… Трапляється всяко… Ось матеріали, — Артур поклав на коліна Хенкові великий сірий конверт. — Ці документи однозначно свідчать, що від астронавта Джозефа Девіса можна чекати всякого…

— Розумію…

— Ти ще нічого не розумієш. Надійно заховай зараз цей конверт. Я підвезу тебе до самого твого будинку. Там ти спокійно ознайомишся з усім цим і до певного часу сховаєш в особистому сейфі. Гадаю, не варто наголошувати, що, крім нас із тобою, ніхто про ці папери не повинен знати.

— Ясна річ.

— Якщо Джозеф Девіс поведеться гідно, а ми сподіваємося, що саме так і буде, то цей конверт ти повернеш мені. І ми тоді просто забудемо з тобою про все — і про цю нашу розмову, і про зміст цих матеріалів. За твою згоду допомогти належить королівська, як на мене, винагорода, — Артур дістав з бічної кишені чек і простягнув його Хенкові.

Той уважно подивився, і брови його звелися.

— Спасибі.

— Але якщо виникне потреба, то ти відразу, негайно, терміново, тієї ж миті ці матеріали обнародуєш. Уважно ознайомся з текстом. Якщо справді виникне потреба, то в тебе не буде й хвилини на читання. А ти мусиш знати, про що тут ідеться.

— А яким чином ці документи потрапили до мене?

— Ти знаєш Сігну Конрад?

— Так. Ми з нею і з Джозефом разом учились.

— Отож. І зараз ви часто зустрічаєтесь. Нам це дуже подобається, що ви часто зустрічаєтесь… Скажу більше, я знаю, що Сігна тобі не байдужа… — Артур розсміявся. — Та й кого може залишити байдужим таке юне курчатко? До речі, якщо захочеш, це; в плані своєрідного додатка до твого сьогоднішнього гонорару, то я міг би посприяти, щоб вона була… прихильнішою до тебе… Знаєш, я не бог, я не можу тобі обіцяти, що вона втюриться в тебе так, як це буває в кіно, але принаймні не відмовиться переспати пару разів… Домовились?

— Спасибі, — розчулено пробелькотів Хенк. — Але ж, окрім того, що Сігна Конрад — наречена Джозефа…

— Помовч. Слухай. Ми знайдемо надійний спосіб передати Сігні пакунок від Джозефа, але він обов’язково потрапить до твоїх рук при належній кількості свідків, і ти вже сам потурбуєшся, щоб він у тебе й залишився. Той конверт, що потрапить до тебе, міститиме аркуші чистого паперу. Це на той випадок, якщо з якихось причин конверт не утримається в твоїх руках. А справжні матеріали вже в тебе.

— Так…

— Гадаю, тобі не треба пояснювати, чому цей конверт не повинен потрапляти Сігні Конрад?

— Вона — наречена Джозефа. Вона може просто знищити будь-які матеріали, що його компрометують… Це я розумію… Але, якщо ці матеріали зараз у ваших руках, то чи не простіше…

— Ні, Хенк, не простіше. Ти сьогодні забагато випив, і в тебе кепсько варить голова. І, врешті, свого часу ми з тобою домовились, що ставити запитання буду переважно я, а від тебе чекатиму відповідей та діяльності.

— Пробач, Артуре. Але я просто хотів дещо уточнити для себе.

— Зараз я підвезу тебе до твого будинку. Тобі треба буде гарно відіспатися. Завтра зустрінемось і продовжимо розмову. Але будь тверезим. Конверт відразу поклади в сейф.

— Добре. Спасибі, Артуре. Велике спасибі…

За вікнами машини пролітали яскраві неонові пейзажі. В небі хрипко просичали, виймаючи душу, швидкісні винищувачі.

«Ми солдати, пане генерал.

Ми — сини свободи підневільні.

Ми збагнули — так а чи не так:

діють закони вільного падіння».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Генерал Девіс і полковник Форест ходили серед буйноцвіття квітів, трав і декоративних дерев під високим куполом прозорого штучного неба.

Невелика оаза серед безмежної брунатної пустелі, відокремлена від усього довколишнього ажурним склепінням.

Вони вийшли до невеликого озера. На березі, майже біля самої води, — декілька дерев. Дві розлогі верби, каштан і три стрункі тополі. А на кожному дереві — свій птах. На повний голос звучав прекрасний хор. Невеликі, майстерно зроблені птахи виповнювали простір художнім щебетом, як тільки до дерев наближалися люди.

— Можете не хвилюватися, пане генерал. Врешті, справа безпеки — то моя робота. За будь-яких обставин ми з вами вийдемо сухими з води. Сухими й чистими. До речі, — полковник лукаво усміхнувся, — вам більше не дзвонив Сіріус?

— Дзвонив. Кілька разів зранку. Просив, аби я дав йому похмелитися.

— Справді? — підтримав серйозний тон полковник. — І як же ви з ним повелися? Яке рішення прийняли?

— Я послав його під три чорти!

— Правильно зробили, пане генерал. Хронічно непрохмелений Сіріус не зможе заподіяти нам ніякісінької шкоди… В нього руки тремтітимуть. Чи що там може тремтіти у сіріусів? Ха-ха… Але якщо серйозно? Я особисто нічого не можу збагнути. Та й у вас, пане генерал, бачу, немає конкретної версії.

— Фред, я дуже прошу тебе, знайди спосіб якось усунути Джозефа від цього польоту. Я передчуваю біду. Фред, ти мусиш погодитися, моя інтуїція мене ще ніколи не зраджувала. Я передчуваю невідворотну біду. А особа Сіріуса залишається для мене суцільною загадкою…

— Я розумію вас, пане генерал. Але навіщо вам випробовувати власну долю? Ви ж самі знаєте, що відмовити Джозефа від цього польоту практично неможливо… А вас особисто, генерале, це повністю оберігає від будь-яких підозр.

— Ти собі забагато дозволяєш, Фред.

— Я дозволяю собі рівно стільки, скільки дозволяє мені моє нинішнє положення. І ви це прекрасно розумієте, генерале.

— Якщо Джозеф загине…

— Все в руках Божих! Ми з вами солдати, пане генерал.

«Старезний ситий Кіт

веде подвійну гру…

Старезна пані Гра

веде котів на повідку».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Вже давно перейшло за північ. Сігна й Хенк знову сиділи у звичному шалі голосної музики. Затято виводив свою партію саксофон. Раптом Сігна поглянула на годинник.

— Ой, пробач. Я обіцяла зателефонувати. Я скоро повернусь. Чекай. — І вона майже вибігла з невеликої прокуреної зали, обминаючи кількох танцюючих.

Сігна розхвилювалась. Вона спізнилася на три хвилини. Артур вже чекає. А це погано. До Артура не варто запізнюватись. Ніколи не варто запізнюватись до тих, котрі гарно платять.

Машину вона помітила відразу під розлогим гіллям молодого платана. Підбігла, прочинила дверцята, слухняно й завчено поцілувала Артура.

— Пробач, я трохи спізнилася.

— Нічого… Але в мене справді мало часу сьогодні… Шкода, що ми не зможемо сьогодні трохи розважитись. Іншим разом. Слухай уважно. Ось матеріали, про які я тобі говорив. Ти захопила сумочку?

— Так. Безумовно. Ось вона.

— Надійно заховай вдома. Ці матеріали однозначно свідчать, що Хенк, сказати б, веде подвійну гру. Буду з тобою відвертим, у нас немає до Хенка особливих претензій, він загалом путній хлопець, і ми переконані, що він сам розбереться, якому богові краще молитися… Але трапляється всяко… Ти ось почитаєш і сама переконаєшся, що від Хенка можна чекати всякого. Цей конверт мусить надійно зберігатися в твоєму особистому сейфі, доки не прийде час згадати про нього. Ознайомишся з матеріалами і зрозумієш, що ти їх просто сама побачила колись у Хенка на столі. Випадково побачила, він їх залишив… Ти ж часто буваєш у Хенка вдома?

— Буваю…

— От і чудово… Нас дуже радує, що ти часто бачишся з Хенком. Будь до нього трохи прихильніша. Ти мене розумієш? Все це на користь загальній справі. Тож одного разу ти побачила в нього на столі ці папери і не втрималась, почала читати, а потім… Жінки — такий цікавий народ. Логічно?

— Так.

— Якщо Хенк достойно поведеться в одній ситуації, ти цей конверт віддаси мені. І ми забудемо про нашу розмову. За твою щиру згоду допомогти мені зараз — ось, тримай. Це на згадку про нашу сьогоднішню зустріч, — Артур, усміхаючись, простягнув їй чек.

Хенк спроквола допивав другий келих шампанського, коли на лорозі бару з’явився сухорлявий молодик у сірому костюмі з великим конвертом у руці. Піднявши той конверт над головою, він голосно сказав:

— Пакунок особисто для Сігни Конрад! — Молодик обвів поглядом присутніх і повторив: — Пакунок для Сігни Конрад! — і попрямував повільно до столика, де сидів Хенк.

Той рвучко підхопився і відразу все зрозумів:

— Сігна Конрад вийшла на декілька хвилин. Вона скоро повернеться. Зачекайте її.

— В мене дуже мало вільного часу, — голосно мовив молодик. — А ви б не могли їй оце передати?

— Безумовно. Можете не турбуватись.

— Спасибі.

Хенк якомога спокійніше поклав конверт до кишені, допив своє шампанське.

А коли повернулася Сігна, розпашіла і збуджена, тихо мовив їй майже на вухо:

— Може, ходімо вже звідси? Тут така задуха.

— Безумовно, Хенк, твоє слово для мене — закон. Ходімо на свіже повітря.

— А може, заглянемо до мене? — багатозначно усміхнувся Хенк.

— Слово справжнього мужчини для мене закон, — несподівано погодилася Сігна, і це чомусь зовсім не здивувало Хенка. Він самовдоволено усміхнувся.

— Життя — гарна штука. Чи ж не так, кицюню?

«Голос старого хазяїна вчувається вдалині.

Зів’ялі руді конвалії — на мармуровій плиті.

Голос померлої совісті. Собаче виття вночі.

Хто розповість собаці, що коїться в світі оцім?»

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Генерал Девіс останні дні просто лютував. Всім видавалося, що він перебував одночасно на всіх об’єктах Бази. Він особисто контролював перевірку найсучаснішої електроніки, він особисто і неодноразово переглянув досьє на кожного солдата. Він чи не з кожним довго розводився про високий патріотичний дух солдата, про святі обов’язки кожного перед вітчизною, про велику цивілізаторську місію Великої Держави, яка взяла на свої плечі тягар відповідальності за майбутній день кожного землянина в цьому складному сучасному світі.

— А якщо це справді прибульці? — якось після обіду несподівано запитав полковник Форест і хрипло розсміявся, відвівши убік іронічний погляд.

— Що це ти засоромився, ніби хлопчик, що випустив вітер під час уроку? — буркнув генерал. — Я особисто цілком схиляюся до цієї думки. От лише доказів замало.

— Але є хоч якісь? — полковник професійно насторожився.

— По-перше, я не вірю, що в нашому броньованому, забетонованому світі може знайтися хоч одна мисляча амеба, яка здатна… — Генерал затнувся і довго мовчав, врешті роздратовано продовжив тираду: — Одне слово, тому, хто потонув, не страшно згоріти.

Полковник слухав його уважно.

— Серед наших креветок просто не може бути зрадників. Зрада — це людська властивість. А хіба можуть зрадити креветки? Хіба черви можуть зрадити шматок гнилого м’яса? — Генерал довго і якось хворобливо сміявся. — Останнім часом я переконався, що наша електроніка, наші машини мудріші й порядніші від нас самих. Але ми розмовляємо з машинами різними мовами. У нас із ними різна природа. А звідки ми знаємо, яка природа в космічних прибульців? Може, наша апаратура слухається їх так, як добрий пес слухається голосу свого хазяїна? Саме тому я й наказав перебрати всі блоки нашого найновішого начиння… Залиште мене самого, полковнику. Залиш мене, Фред, я дуже втомився. Я вже починаю забалакуватись. Я мушу трохи відпочити. Хай він здохне, той Сіріус разом із нашим Зевсом! І ось тоді ми розкладемо їхні смердючі трупи і зжеремо все до останньої молекули! Фред, забирайся геть!

Проте полковник не квапився виконувати наказ. Він розважливо й безтурботно проказав по деякій паузі:

— Ви нагадали мені один анекдот, пане генерал. Медичний анекдот. Ви ж знаєте, що мій старший син — лікар? Як на мене, досить дотепний анекдот… Повзуть по землі два хробаки. Один і запитує: «Що це, тату?» — «Це трава, синку» — «Ах, як вона приємно лоскочеться» — «А оце квіти, синку» — «Ах, які вони красиві й запашні» — «А над нами небо, синку» — «Ах, яке все прекрасне довкола. А чому ж ми з тобою, таточку, живемо не серед оцієї краси?» — «Бо наша батьківщина, синку, глибоко під землею».

— Фред, забирайся геть, — мовив генерал уже зовсім лагідно.

— Вам сподобався анекдот, пане генерал?

— Я його вже кілька разів чув від тебе, Фред.

— Справді? Вибачте. Мабуть, мені скоро доведеться подавати у відставку. На моєму місці потрібна людина з гарною пам’яттю, — сказав полковник і лукаво примружився.

«І от вже все…

Запитань вже немає…

Собака виє.

А душа летить».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

— Життя — гарна штука, кицюню. Чи ж не так? І, мабуть, це чудово, що мені так хочеться спати з тобою…

Сігна манірно подивилася на Хенка, а той, все ще не підводячись з глибокого крісла, закинувши ногу на ногу, вів далі:

— Віддавна кажуть, що нецікаво жмти, якщо знаєш все наперед. Людське існування, мовляв, просто неможливо уявити в системі чіткої визначеності, бо воно тоді буде позбавлене щастя, без якого люди, як ніби відомо, не зможуть жити або ж перестануть бути людьми. Проте не варто беззастережно погоджуватись із такими твердженнями, моя люба. Розумні сучасні люди майже завжди і майже все знають наперед. Принаймні декому із людського племені не відмовиш у здатності майже все знати наперед. І від того вони чомусь аж ніяк не нещаснішають. Вони лише часом криво усміхаються, спостерігаючи за «щастям» тих, хто свідомо нічого наперед знати не хоче. Щоб не злякати полохливого метелика… — Хенк п’яно, але досить стримано розсміявся, — щоб не злякати, не сполохати красивого метелика, який сів їм на плече. Ці мудрі ладні вимазуватися липучкою, аби той метелик щастя приклеївся ніжками, і хай сидить на плечі вже здохлий, зотлілий, хай перетвориться на гусінь, аби лиш не відлетів. Бо щастя легше утримати, аніж потім його наздоганяти. Ти зі мною не згодна?

— Я відчуваю, що ти вже дописав свою геніальну повість, яка принесе тобі всесвітню славу. — Сігна намагалася дивитися на нього закоханими очима.

— Моя шановна Сігно Конрад, життя — чудова штукенція. І тому справді ходімо до мене додому, де трохи затишніші умови для спілкування людей, котрі не вимащують себе липучкою…

— Равлик вилазить із своєї мушельки… Слимачок… — На її устах грала бридлива усмішка. — Ну, ходімо вже…

«Я тупо дивився на екран, і в моєму погляді не було ні здивування, ні страху, ні будь-якого внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайної батьківської жалості… Нічого. Застигла тінь єдиного бажання, щоб це все швидше закінчилось».

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Генерал з’явився у машинному відділенні «Зевса» несподівано. Йшла остання перевірка перед стартом.

— Ну, що тут? — Голос генерала схвильовано дрижав, але його виправдовувало те, що він увірвався зненацька, важко переводячи подих.

— Все гаразд, пане генерал, — крізь зуби мовив полковник Форест. — Все гаразд.

— Екіпаж зайняв свої місця?

— Вже віддана команда.

З полковником Форестом вони піднялися в кабіну пілотів. Двоє молодих струнких хлопців в оранжевих комбінезонах з відкинутими шоломами зустріли їх, хвацько виструнчившись.

Батько з сином зустрілися поглядами.

— Ми готові до виконання програми «Зевс». Наше самопочуття нормальне. За нас можете не турбуватися… — І трохи стиха: — Все гаразд, батьку. Я в чудовій формі.

Генерал подивився на сина майже розпачливо і простягнув пакет:

— Командире «Зевса», ознайомтесь з деякими подробицями програми, — сказав офіційно.

Джозеф розірвав конверт, стоячи струнко, уважно прочитав.

— За систему синхронізації катапультування ми можемо бути спокійні? — запитав трохи згодом.

— Так. Цілковита гармонія супроводу. Тричі на стенді ретельно перевіряли. Краще не буває, — буркнув полковник Форест.

— Програма зрозуміла, пане генерал.

— У тебе немає ніяких запитань, сину?

— Запитань немає. Програма буде виконана. До зустрічі на Землі.

В очах сина генерал не побачив ні здивування, ні страху, ні внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайнісінької людської жалості до тих, хто мав загинути, — нічого! В погляді сина, в погляді бравого манекена, застигла усмішка і лише тінь єдиного бажання — пошвидше стартувати.

«Боже, якого немає, і це мій син?! Оце моє продовження?!»

— Бажаю успіху! Старт дозволяю.

Генерал уважно поглянув на полковника Фореста:

— Ходімте — ще раз оглянемо основні блоки й системи. Маємо час, Фред, аби максимально перестрахуватись.

Полковник охоче погодився:

— Зайва перевірка перед стартом ніколи не зайва. Полковник пішов першим, за ним — генерал.

— Ну, яку версію походження шановного Сіріуса… — почав було Форест, але надовго замовк, вони опускалися вузькими і крутими сходинками. — Справді, які ваші передчуття, пане генерал?

— Хай мої передчуття залишаться зі мною, Фред. Слова, як і передчуття, субстанції нематеріальні…

Протискуючись поміж регенераційними колонами, генерал Констанцій Девіс швидко і непомітно уклав між стулками ребер холодильника невеликий портсигар, начинений вибухівкою. Помітити його там без спеціального обстеження, навіть якби полковник і повернувся, було неможливо.

Як тільки вони вийшли з велетенського корабля, люк за ними зачинився.

— Ну що, як кажуть, Бог на поміч, — мовив полковник Форест.

— Атож. Бог завжди допомагає в добрих ділах.

«Зевс» вибухнув на сорок сьомій секунді після старту.

На екрані центральної пультової все було добре видно.

Спершу розверзлася земля, і з-під неї повільно почала випинатися срібляста куля, вона криваво відсвічувала у променях призахідного сонця, у вихорі вогню все швидше підіймалася в небо. І раптом…

Все розпалося на тисячі уламків, оповитих густою хмарою, які на мить немов зависли в повітрі.

Генерал, притуливши до вуха рапану, яка марно прагнула відгукнутися серед густої тиші глибинами свого вивареного колись у старій каструлі молюскового єства, тупо дивився на екран, і в його погляді не булс ні здивування, ні страху, ні внутрішнього заперечення, ні жалю, ні образи, ні обурення, ні звичайнісінької батьківської жалості, ні тіні радості від того, що «Ера» не буде знищена, а він, генерал Девіс, зможе вважати себе порядною людиною і йому не буде соромно перед Богом, якого немає. В погляді генерала застигла тінь єдиного бажання, щоб це все швидше закінчилось. Він просто плакав.

Відразу після вибуху полковник Форест вийшов на зв’язок із Центром.

— Сьомий! Терміново дай третій канал! А за мить:

— Артуре! Негайно запускай виконання програми «Преса»! Негайно!

За кілька хвилин, не обертаючись, люто дивлячись на екран, полковник проказав:

— Прийміть мої щирі співчуття, генерале. Але мушу вам сказати, що треба готуватися до ще гіршого. Мої хлопці мають матеріали, які незаперечно свідчать, що ваш син, астронавт Джозеф Девіс, вів подвійну гру. Цілком можливо, що саме він і був отим Сіріусом. Розслідування прояснить усі подробиці. Особисто вам я раджу піти у відставку. До вас ніяких претензій, сподіваюсь, не буде. Подумайте самі про своє майбутнє.

Якусь мить панувала напружена тиша.

— Спасибі за пораду. Фред. Але я обіцяю тобі… Власне, я передчуваю, що нас обох чекає прекрасне майбутнє, за яке нікому з нас уже не доведеться соромитись, — тихо мовив генерал, дістаючи з кишені пістолет.

«Особисто для мене в цій історії залишається багато незрозумілого. Хоча слідство вже закінчилось, але все те, що трапилось на Базі космічних досліджень 17/13 МХ, ніякою мірою не може бути пояснене рішенням комісії, що цілком переконливе для загалу і навіть для широкого кола непрофесіоналів, але, на жаль, не може задовольнити фахівців.

Особисто для мене залишається вельми загадковим, чому Джозеф Девіс, командир корабля, червоний агент, не уникнув смерті? Враховую також той факт, що його батько, генерал Девіс, який очолював виконання цієї урядової програми, також загинув, до всього ж «добровільно» . Не бачу логіки. Якщо червоний агент — це справді Джозеф Девіс, про що переконливо свідчать опубліковані матеріали, то чому корабель вибухнув відразу після старту, коли ще неможливо було катапультуватися? А система катапультування була продумана, за матеріалами перевірки, до найменших дрібниць.

В цьому немає підстав сумніватися. «Зевс» мусив імітувати неполадки в роботі електроніки і попросити допомоги в орбітального модуля «Ера» , розраховуючи не стільки на правила орбітальної навігації, а насамперед на психологічний статус екіпажу «Ери». «Зевса» мали допустити не просто на максимально близьку відстань, а й дозволили б пристиковку, оскільки допомога в полагодженні систем електроніки вимагає ретельного огляду. Можливість огляду нашого обладнання також мала зацікавити екіпаж «Ери», не викликаючи мимовільних страхів щодо безпеки.

Система катапультування, повторюю, була продумана до найменших подробиць. То чому ж Джозеф Девіс, червоний агент, вибухнув відразу після старту? І чому його батько, генерал Девіс, вирішив за найдоцільніше пустити собі кулю в лоб, не забувши і про свого підлеглого полковника Фореста (цілком можливо, виконуючи його прохання)?

Як свідчать матеріали розслідування, генерал Девіс не мав за собою ніяких компрометуючих свідчень.

Я особисто вважаю, генерал Девіс здогадувався про «духовне сум’яття» свого сина, який вів подвійну гру. Будучи справжнім патріотом, генерал знайшов у собі сили перебороти батьківські почуття і якимось чином знайшов можливість знищити навіть власного сина, оскільки в разі виходу на орбіту Джозефа Девіса ми можемо тільки здогадуватись про наслідки. Програма «Зевс» могла стати відомою широкому загалу, який би заголосив про інсценовану провокацію воєнного конфлікту між двома наддержавами.

З цього приводу варто зауважити ідіотизм тих осіб, які, розробляючи варіанти, допускали можливість безпілотного торпедування модуля «Ера» . Доцільність пілотованої програми знищення «Ери» не повинна викликати сумніву.

Я особисто вважаю, що вибух «Зевса» відразу ж після старту може бути пояснений лише втручанням генерала Девіса, який, скажемо так, знайшов у собі сили перебороти батьківські почуття заради незаплямованого громадянського сумління. На мою думку, генерал Девіс заслуговує, враховуючи насамперед проблеми патріотичного виховання молоді, на зведення йому пам’ятника як національному героєві.

Гадаю, варто подумати також про увічнення особи полковника Фореста, хоч він і загинув від руки генерала Девіса, однак, повторюю, я особисто не маю сумніву, що це було зроблено на прохання самого полковника. Він не міг собі пробачити, що прогледів на своїй Базі червоного агента. Немає ніяких підстав сумніватися у відданості полковника Фореста…»

(Зі службового листа генерала Контррозвідки

Білла Гордона)

ОПОВІДАННЯ

ІРОНІЧНИЙ ДИПТИХ

Вже не зосталося жодної непідкованої блохи, а цвяшків була повна жменя.

1. МІСЯЦЯ СРІБНИЙ РІЖОК

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили, що ваша кандидатура….

— Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор.

Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда, не міг Макс Берн однозначно визначитись — за відданість науці, колективу, просто цікавій роботі чи йому особисто? Але відданих людей директор любив. Принаймні він добре знав, як з ними працювати. А що від керівника вимагається вміння працювати з людьми, цього ніхто не заперечить. Ще як Цвіркун був звичайним лаборантом із вищою освітою, директор доволі часто дозволяв собі зайти увечері в лабораторію, де працював Микола Цвіркун, аби перемовитись кількома словами. Інколи невимушені розмови затягувались до півночі. Директор любив працівників, які затримувались на роботі допізна. Він сам таким був із студентських років. Хіба що не ночував на кафедрах та в бібліотеці. Тому запопадливість молодого лаборанта припала Максові Берну до душі.

Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Бери були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в’їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі…»

Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретарку, керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінює власні сили».

Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, май удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сина до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком.

«Шановний колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?»

«Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці.

«Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта».

«Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові».

«Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вміє до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву».

«Ви закінчували наш політехнічний?»

«Так».

«Сподіваюся, з відзнакою?» — не приховуючи іронії, запитав директор.

«Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим».

«Ваш тато гуморист?»

«Ні, він просто знає діло».

«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»

«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.

Макс Берн не став уточнювати.

«Вас вабить до себе наука?»

«Так», — однозначно відповів Микола.

«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»

«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».

Директор усміхнувся.

«А щодо відкриттів… — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що… Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити…» — колишній студент винувато потупився.

Макс Берн зверхньо, але щиро п голосно розсміявся:

«Ви справді так гадаєте?»

«Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?»

Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати:

«І звідки ви такий з’явилися на цьому світі? Просто диво… Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?»

«Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював… А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік:

«Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?»

«А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра».

«Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто не подобались.

«Навіть так», — винувато схилив голову лаборант.

«Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити… Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?»

«Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті».

«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?»

Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив:

«Спасибі… Я дуже вдячний вам… Коли ми завтра зустрінемось?»

Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий.

«Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумкн відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!»

Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м’якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав:

«Ось, будь ласка, ви будете задоволені… Це не остаточне вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є… Подивіться…»

Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки.

«Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось…»

Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд…» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Берн раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття є! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже є цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності.

Директор того ранку спромігся лише на кілька слів:

«Ви унікальний товариш… Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали…»

… Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу. Ідучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла.

Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов на роботу звичайним лаборантом.

«Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не доступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався по думки, жоден м’яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть…» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов’ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі».

Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з’їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже на ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець.

«А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?»

— А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун.

Дівча поглянуло на нього так, ніби він відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло;

— Сьогодні у нашій школі репетиція свята.

Цвіркун розсміявся.

Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ:

— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.

— Що це таке?

— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.

Цвіркун здивовано звів брови:

— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки?

Литвак стримано усміхнувся:

— Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це паша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює… На жаль… А півтора літра — це межа для неї. Тепер ти голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала на двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про не варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш.

Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку.

Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку… Зітхнув і залишив свій підпис на аркуші цупкого паперу.

З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа не в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори на великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але… Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був душе грамотним, але… не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж він пішов? Невже просто на пенсію?»

Він сів за стіл, довго сидів непорушно, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п’ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно.

І він вільно відкинувся у кріслі, перекопавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається.

Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але…

Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, не підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх.

«Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію… І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів…»

І нараз пригадалися слова Макса Берна: «Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» І пригадалася власна відповідь: «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював. А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Він сидів у великому кріслі, мимовільно зібравшись у клубочок, намагався збагнути, чому йому пригадалися ці слова, бо знав, що донині йому ніколи нічого не пригадувалось просто так. Тож, мабуть, і зараз у цих словах чаїться якийсь підтекст, якась мудра думка, затримана підкірною, щоб видати її тоді, коли цього потребуватимуть обставини.

Світ… Антисвіт… Анігіляція… Антиречовина як джерело енергії… Анігіляція… Цікаво… Хтось прилітає на Землю з антисвіту для того, щоб захопити побільше нашої звичайної матерії. Це може бути грунт, скелі, вода, начиння міських смітників» машини, люди… Все це для них — запаси величезної енергії! Все це може бути дуже делікатний втручанням…

Пригадалося знову море. Пригадався 303-й номер пансіонату і несподіване зникнення трьох пар брудних шкарпеток і старих капців…

Знайти винуватця йому не вдалося. Власне, він і не шукав його, але не міг збагнути, куди ж воно все поділося з номера… І раптом така прекрасна химерна гіпотеза. Чим погана? Безумовно, згадка про шкарпетки звучатиме недоречно і брутально, але ж суть… На вістрі найсучасніших поглядів.

Микола Цвіркун задоволено вмостився у кріслі.

«Хтось прилітає на Землю, щоб запастися енергією. Для когось ми — антиречовина».

Він уявляв і пояснював відразу сам собі і всім, що це цілком можливий варіант. Прилітають далекі могутні (і хай навіть найгуманніші) гості, викрадають якісь частки нашої речовини… Було б добре знайти лише наш непотріб, наше сміття. Врешті, їм байдуже, яку антиречовину використовувати. Хоча, якщо вдуматися, наше сміття нам також потрібне. Бо якщо віддавати його просто так, то за кілька десятиліть від нас і сліду не залишиться. Наше сміття нас же потім і формує, змушує думати, змушує діяти, змушує його перетравлювати, змушує народжувати сміття вищого порядку. От! Саме так! Нам потрібне наше сміття! І ми його нікому не віддамо! Ні грама нашого сміття навіть найгуманнішій цивілізації! Хай шукають власні резерви! Але… Можна подумати про обмін сміттям. Наше сміття для них — джерело енергії, а їхнє — для пас. Про це треба серйозно подумати.

Микола Цвіркун задоволено примружився. Йому сподобалась власна вигадка. Щось у ній було привабливе, навіть бентежне… Одне слово — пошукове.

Він поглянув на вікно і побачив серед небесної осінньої блакиті срібний ріжок місяця, вузенький ріжок молодика, мов кимось акуратно обгризеного.

«Отож, і Місяць також! Його простіше споживати непомітно. Він, врешті, може просто зникнути, згоріти в анігіляційних топках пришельців… Не відразу, мине тривалий час, але ж це серйозна проблема… Можливість зникнення Місяця…»

Він вдоволено усміхався з власної вигадки. Нарешті підняв телефонну трубку і набрав номер директора.

— Максиме Петровичу, турбує Цвіркун.

— Ви вже на місці?

— Так.

— Подобається новин антураж? Освоюєтесь?

— Так. Дуже вдячний… Максе Петровичу, маю одну ідею, хочу поділишся з вами… Щоб для початку…

— Відразу хапаєте бика за роги? Пізнаю вас, колего. І щиро радий за вас… А що сказав би з приводу вашої ідеї ваш батько? — Макс Берн голосно розсміявся. — Даруйте, колего, але справді цікаво.

— Мій батько сказав би, що всі кулінарні рецепти дуже розпливчасті, Беручи до рук рецептурну книгу, кожен кулінар знає, що для того, аби страва по-справжньому вдалася, до кожного друкованого рецепту треба додавати власного хисту і розуміння… І якщо доручити біокіберові зварити справжній суп, то доведеться звичні слова щоденного вжитку визначати за допомогою функцій приналежності, звертаючись до теорії нечітких алгоритмів…

— Пізнаю вас, друже. Ви у прекрасній формі. Як вам відпочивалося? Радий чути ваш голос. Зайдіть до мене через півгодини. Зараз у мене люди. Даруйте. Чекаю вас із своєю повою ідеєю в себе через півгодини.

Микола Цвіркун поклав трубку. Заплющив очі. Довго сидів непорушно. Врешті підвівся і підійшов до вікна. Срібний ріжок місяця ледь висвічувався у осінній блакиті чистого сонячного неба. Червонолисті клени губили своє вбрання.

За півгодини Микола Цвіркун сидів у кабінеті директора. Почали розмову здалеку — про море і про морські прогулянки, про техніку підводного плавання і про красивих жінок, про нові кінофільми і про новітні методи самонавіювання уві сні. Врешті Цвіркун дуже тактовно перевів розмову в русло пухнастих множин з розмитими функціями приналежності, і Макс Берн не зміг стримати усмішки:

— Переконуюсь, що ми не помилилися у вашій кандидатурі. Тож уважно слухаю вас. Ви сказали, що маєте цікаву ідею…

Цвіркун почав розповідати дуже обережно, аби вчасно відчути, що варто зупинитися і не давати волю нестримному фантазуванню. Проте директор слухав уважно, і не було на його обличчі й тіні іронії. Коли Микола закінчив, про всяк випадок винувато потупившись. Макс Берн, багатодумно збриживши чоло, спроквола проказав:

— Цікаво… Дуже оригінальний підхід. І дуже сміливо. Та й цілком вірогідно, що головне. Наша матерія є прекрасним джерелом енергії для цивілізації з антисвіту, а відповідно їхня матерія може бути джерелом для нас. Колись ми навчимося до пуття працювати з антиречовиною… Щодо Місяця також… — Макс Берн заплющив очі і довго сидів непорушно.

— Я розумію, — тихо мовив Цвіркун, — що ця ідея дуже далека від… Маю на увазі, що практичного застосування… Буде дуже нелегко…

— Помовчіть, — буркнув Берн. — Ви вже все сказали. А тепер треба подумати.

Цвіркун слухняно замовк, уважно дивлячись на директора. Він не сподівався, що його химерна ідея настільки зацікавить Макса Берна. Врешті той мовив бадьоро і збуджено:

— Даремно ви вважаєте цю ідею чисто теоретичною. Слухайте мене. Насамперед дуже перспективна сама хвиля чергового захоплення-зацікавлення антиречовиною. Ми мусимо навчитися працювати з нею. По-друге: варто спробувати виявити представників антицивілізацій. Принаймні якісь сліди їхньої діяльності… Ваша ідея настільки мене захопила, що я просто не хочу й думати, що ніяка цивілізація не використовує нас… Гарно ви придумали з цим обміном сміттям, покидьками… Щодо Місяця — зробимо там філіал нашого інституту, створимо дослідну базу… Певен, що саме на Місяці й відбудеться наша перша зустріч з представниками антисвіту… — Макс Берн лукаво примружився. — І на Землі також роботи вистачить. Прекрасна тема для пошукової лабораторії. Перспективна, з поглядом у далеке майбутнє… Я радий за вас, друже.

Додому Микола Цвіркун повернувся украй збуджений. Він переступив поріг свого холостяцького помешкання, поставив на підлогу портфель, гарячково забіг до ванної, вмився холодною водою, сів за робочий стіл, намалювавши на запилюженій полірованій поверхні два хрестики і три нулики, підхопився і почав наводити порядок, власне, просто витирати порохняву, бо порядок і так у кімнаті був ідеальний. Вимкнувши пилосос, Цвіркун задоволено примружився, засмикнув щільніше штори на вікні й клацнув вимикачем, бо надворі вже сіріло. Кімнату виповнило приємне блакитняве світло. Микола сів у м’яке крісло, намагався заспокоїтись, в голові роїлися думки-ідеї, все тіло було напруженим, а руки не знаходили собі місця. Він прагнув діяльності.

Нараз почув незвичне сюрчання. Воно народжувалось десь у його помешканні. Ніби на кухні. Рвучко підвівся і майже вибіг з кімнати. Коли грюкнув дверима на кухні, сюрчання припинилося. Але за якусь мить зазвучало знову. Микола розрізнив два голоси.

Він аж розсміявся. Це ж цвіркуни! Його однофамільці з маленької літери. Звідки вони з’явилися за час його відпустки?

Микола підійшов до вікна, дивився з височини на вогні вечірнього міста і намагався визначитись — подобається йому їхнє сюрчання чи дратує? Воно було мелодійним, нагадувало чимось пташиний спів, так принаймні здавалось Миколі, коли цвіркуни перегукувались між собою. Один сидів десь під кухонною шафою, а другий немов за холодильником. Сюрчання було доволі одноманітним, заспокоюючим, умиротворюючим. Микола сів до столу, уважно, ніби важливе повідомлення, слухав цвіркунів, намагався уявити, які вони на вигляд. Вийшов до кімнати, взяв том енциклопедії і знову повернувся на кухню. Читав і перечитував, роздивлявся кольоровий малюнок. Зовнішнім виглядом своїх однофамільців Микола залишився невдоволений — схожі на тарганів і водночас на трав’яних коників. Закрив грубий том, заплющив очі і слухав, відчував, як зникає-розчиняється напруження, як душею заволодіває млосне упокорення і навіть якесь блаженство.

Двоє цвіркунів про щось розмовляли між собою. Мабуть, Він і Вона, подумалось. Він і Вона. Аж замлоїло щось під серцем. І захотілося щось пригадати із власного життя. Але пригадувати було нічого. Він і Вона. За час його відпустки у помешканні поселилася цвіркуняча сімейка?

Микола довго сидів і слухав, але нараз усвідомив, що те сюрчання наче паралізує його думку. Він не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись. Він чув і сприймав лише сюрчання цвіркунів, наче розчинявся в ньому.

— Прокляття! — вигукнув він. — Це до добра не доведе!

Микола підхопився, намагаючись повернутися в той стан робочого збудження, в якому перебував досі, Проте все виявилось марним. Він чув тільки цвіркунів. До всього — з’явилося непереборне бажання побачити, які ж вони в житті, а не на малюнку?

— Я так не можу вдома працювати. — Вів стріпнув головою, як мокрий пес. — Це просто знущання. Треба щось придумати.

Він повзав навколішки і уважно прислухався, намагався точно визначити, де сидять цвіркуни. Він повідсовував від стін усі кухонні меблі. Нараз відзначив, що голоси лунають уже з іншого місця.

— Як же це? Не міг же я не помітити, якби котрийсь перебіг кімнату?

І раптом здогадався — цвіркуни сидять за плінтусами і можуть бігати там по периметру кухні.

— Прекрасно, є дуже гуманний спосіб попросити вас звідти, вдало поєднавши приємне і корисне.

Микола приніс із комірчини банку білої емалі та малярний пензель.

— Ремонт! Буде маленький ремонт, шановне товариство!

Микола вирішив освіжити панелі на кухні, заливаючи фарбу у щілини між плінтусами і стіною. Він рачкував підлогою, і раптом з-під плінтуса спроквола виліз цвіркун, точнісінько такий, як на малюнку, не вельми приємне створіння, лівий бік був білий від емалі.

Цвіркун дивився на Цвіркуна якось збентежено, докірливо, злякано, потім повільно й невпевнено попростував до дверей в коридор, хитаючись з боку в бік. За ним з-під плінтуса виліз трохи менший цвіркун і досить бадьоро побіг за першим. Він ще не був вимазаний у фарбу. Вже на порозі цвіркун з білою ознакою зупинився, озирнувся і, Миколі так здалося, покрутив правою передньою кінцівкою біля скроні. Микола підвівся й прочинив кватирку. Від запаху нітроемалі наморочилося в голові.

А цвіркуни повільно собі подибцяли до виходу з помешкання, Миколі здавалося, що вони пішли, взявшись за руки-лапки. Зупинилися перед дверима. Миколі на якусь мить спала думка, що можна просто наступити на оцих ніпівтарганів-напівкоників, але відразу й присоромив самого себе. Хай живуть. Він і Вона. Хай живуть. Відчинив двері, і цвіркуни, ніби все розуміючи, весело перескочили поріг, почимчикували до сміттєпроводу.

Нашвидку закінчивши на кухні ремонт, Микола вирішив гарно виспатись перед напруженим робочим днем.

Але вночі йому приснився сон…

Ніби прилетіли до нього гості з антисвіту, і були вони схожі на великих цвіркунів, обмінювались сміттям і «покидьками цивілізації». Микола великодушно віддав цвіркунам свого сусіда-п’яничку. а представники антисвіту позбулися тлустого Нукрізця, який зловживав водою, не курив І цим остаточно підірвав свою психіку… І раптом…

Микола навіть уві сні збагнув усю глибину помилки, Він прокинувся спітнілий від хвилювання. Як же він не подумав відразу, що ті двоє цвіркунів можуть виявитись представниками антисвіту? Як же він не подумав? А були ж усі підстави запідозрити… Сама їхня несподівана поява за час його відпустки вже б мусила насторожити. І оте покручування лапкою біля скроні. Теж мені розумники знайшлися… І безсловесне прохання випустити з помешкання. Треба ж знати, які двері куди ведуть… 1 побігли вони до сміттєпроводу…

Цілком можливо — то якісь механічні розвідники з антисвіту, які не анігілюють при контактах зі звичайною земною матерією. А може бути, що й самі антисвітяни уміють якимось чином оточувати себе захисним полем?

Цвіркун вистрибнув з ліжка і в самих плавках вибіг на ліфтовий майданчик, роззирався довкола, у кволому нічному освітленні віолової лампочки під стелею хотів побачити двох. маленьких цвіркунів. Він би покликав їх. Але як їх покликати? Підбіг до сміттєпроводу. Немає. Безумовно, нікого немає. Хоч плач. А міг же додуматись, затримати, принести в інститут і ретельно дослідити.

Повернувся до помешкання. Вийшов на балкон. Тепла ніч ранньої осені. Монотонне тихе рокотання великого міста. Безхмарне і зоряне небо. Срібний ріжок місяця над головою.

Він і Вона з далекого антисвіту. Вони йшли до дверей, тримаючись міцно за руки-лапки. Мабуть, їм гарно разом. Цвіркун підвів погляд, до сліз вдивлявся у срібний ріжок місяця, і було йому, чи не вперше в житті, дуже незатишно, безпросвітно сумно і самотньо.

А над ним кружляли в повітрі дві маленькі істоти, їхні тіла сріблилися під місячним світлом, вони майже не махали прозорими крильцями, але кружляли в повітрі, піднімаючись все вище і вище, вони трималися за руки-лапки, вони весело сюрчали, вони сміялися. Вони були щасливі.

2. КИЦЯ ОХЛЯЛА

Останні роки, зібравши добрячий науковий ужинок з гіпотетичної експлуатації антисвіту, Микола Цвіркун почав принюхуватись до біології, медицини. Подальшу розробку теми взаємної торгівлі сміттям він доручив своїм талановитим підлеглим, а сам засів за медичну літературу, вишукуючи можливість грандіозного відкриття.

Одного вечора він заклопотано йшов з бібліотеки до свого холостяцького помешкання — респектабельний молодий мужчина в строгому темному костюмі фірми «Горизонт», в сріблястій краватці «Люміна», в гостроносих чвбітках «Прогрес». Нараз його погляд зупинився на одній молодій жінці, що йшла назустріч. Нічим вона ніби й не відрізнялася від решти жінок. Проте погляд зупинився саме на ній. Жінка років тридцяти, приталений зеленкаво-строкатші жакет, темно-зелені вельветові штани, коротка стрижка «Нессі», підмальовані зеленим повіки, кругловида, губи бантиком. Таких жінок, вихованих щотижневиком «Краса і мода» та журналом «Щаслива жінка», мільйони. Цвіркун зупинився, провів жінку поглядом, прагнучи зрозуміти, що ж його так зацікавило. Йому раптом захотілося знати, про що вона зараз думає, чого хоче, що її турбує чи дратує, де і з ким вона живе, як вона снідає чи обідає, яка вона звечора, коли змиває косметику, і яка вона зранку, коли важко розплющити очі, піднімаючись на роботу… Чи, може, вона нікуди й не поспішає зранку? Може, чоловік приносить їй каву в ліжко, а сам поспішає на роботу? Може, в неї чоловік художник чи письменник? А може, в неї взагалі немає чоловіка? І, може, вранці вона взагалі не снідає… Але ні, вона жінка, а всі жінки дбають про своє здоров’я. Тож вранці вона снідає, як те радить наука, скромно і різноманітно. Останніми десятиліттями жінки живуть набагато довше за чоловіків… Чому? Які причини?

І раптом Микола Цвіркун з трагічною однозначністю збагнув — він не знає жінок зовсім! Він геть не знає жінок! Але відчував, що саме в них захована природою якась таємниця. Таємниця довголіття? Можливо…

Микола Цвіркун усміхнувся, зрозумівши, що йому, голові пошукової лабораторії, респектабельному мужчині прийшов час одружуватися. Велика наука вимагає від нього чергової жертви, і він піде на все, бо, врешті, життя голови на весь світ відомої лабораторії мусить бути цілком присвячене науці.

На пошуки дружини пішло аж два тижні й три дні. Все це добряче вибило Цвіркуна з робочої колії, але він втішав себе тим, що поставився до цієї справи щонайсерйозніше. Він був цілком задоволений кандидатурою. Двадцять один рік, зріст 165 см, вага 60 кг, вища технічна освіта, сангвінік, світловолоса, з голубими очима, працює інженером на фірмі «Спіраль», батько її загинув на п’ятдесят сьомому році життя під час авіакатастрофи, яка свого часу налякала всю планету, коли відмовила енергетика повітряного лайнера типу «Протей» і загинуло більше тисячі пасажирів (до того випадку ці машини вважалися стовідсотково надійними). Мати її — філолог за освітою, 70 років, на пенсії.

Микола кілька днів гортав стандартні карточки довідкового центру, звідки, на його прохання, надходила дані про кандидатури його можливих дружин, ретельно вчитувався у показники аналізів крові, енцефалограм, томограм тощо. Він вивчав не лише майбутню дружину, а й найближчу рідню. Його тішило, що у його майбутньої тещі й дружини така велика різниця у віці — вони справжні представники різних поколінь жінок. Те виповнювало цвіркунячу душу впевненістю у плідності майбутніх пошуків і досліджень.

Переконавшись, що Прекрасна Луїза, так звали машину довідкового центру, не помилилася у виборі капдидатури, Микола Цвіркун послав поштову листівку-пропозицію на стандартному бланку, що містив найважливішу інформацію про нього самого, з традиційним особистим приписом: «Пропоную стати моєю дружиною. Відчуття духовної свободи та психологічного комфорту гарантую».

Через три дні без попередження і пізно увечері до помешкання подзвонили. Він підвівся з-за столу й пішов відчинити. На порозі стояла дівчина з невеликою валізою в руці. Вона приязно всміхнулася, рішуче зайшла до кімнати. Микола не відразу впізнав її, хоча вона й була точнісінько такою, як на голограмах, надісланих Прекрасною Луїзою.

— Привіт, Миколо! — поставила валізку на підлогу.

— Привіт, Ліано! Чого ти без попередження? А якби мене раптом не було вдома?

Вона поглянула на годинник:

— Тебе часто не буває дома о цій порі?

— Ні, не часто… Але я науковець, буває потреба…

— Так-так, я все про тебе знаю напам’ять… Гарна у тебе кімнатка, затишна. Це кабінет? А де ти спиш? Показуй, любий. Ах, пробач, я забула тебе поцілувати. — Вона кізкою підскочила до нього, чмокнула в щоку. — Можеш і ти мене поцілувати, для початку тільки в щічку, ти повинен поступово до мене звикати. Так кажуть науковці. Правда ж? Я подобаюсь тобі? — Не чекаючи відповіді, схопила Миколу за руку. — Ходімо, показуй, де ми будемо спати. Вже пізня година.

Блакитний вельветовий комбінезончик щільно облягав її красиве тіло, світле розпушене волосся струмками спадало на плечі. Вона випурхнула з кімнати, Микола провів її поглядом, але не поспішав іти за… дружиною. Зі спальні долинув її голос:

— У тебе дуже затишно. І ліжко таке широке. Це просто прекрасно. Я дуже люблю широкі ліжка. Ти не хропиш уві сні?

Микола поплентався в спальню. В руці все ще тримав книгу, яку читав, коли пролунав дзвінок.

— Хіба тобі Луїза сказала, що я хроплю?

— Ні, якби Луїза таке сказала, я ніколи б не прийняла твою пропозицію… — Ліана сіла на ліжко. — Чим займемось сьогодні? Мабуть, варто вже лягати спати? Пізня година. В мене був сьогодні такий напружений день. Треба гарно виспатись. Що це ти читаєш? — вихопила книжку з його руки. — Про любов? «Особливості мітохондріальних структур людей похилого віку»… Гм-гм-гм… Про що це? Давай ляжемо, вимкнемо світло, і ти розповіси мені про свою роботу, а я розповім тобі про свою. Ти хочеш їсти? Я можу заварити чай. На ніч шкідливо багато їсти. Правда ж? Так кажуть науковці.

У Цвіркуна голова пішла обертом.

— Мій батько каже, що нічого не їсти набагато шкідливіше, ніж їсти будь-що і будь-коли.

— О, твій батько філософ? До речі, хто твій батько?

— А ти не поцікавилась у Луїзи?

— Ні, не цікавилась, Мені ж із тобою жити. Логічно?

— Логічно… — невпевнено мовив Микола вголос, а подумки продовжив: «Логічного в цьому тільки того, що матиму я халепу. Але наука вимагає жертв, і я все витерплю».

— То хто твій батько?

— Він вже на пенсії. Все життя працював у системі громадського харчування.

— Він кухар?

— Офіціант, — буркнув Цвіркун.

— О, як цікаво. В ресторані?

— Так… Справді, завари чаю.

— Добре, мій любий. Постав чайник. Я зараз також вийду на кухню… Ти повинен до мене звикати поступово, Не можна все відразу. Правда ж?

Того вечора Ліана видалась Миколі просто недоумкуватою. А він їй — великою дитиною, підстаркуватим хлопчиком-науковцем.

— Ти багато знав жінок? — зашепотіла Ліана, коли вони лягли в ліжко.

— Жодної, — буркнув Микола.

— Чому ж так спокійно лежиш?

— Мені треба подумати…

— Про що?

— Про все. І про тебе.

— Про мене? Ой, який ти смішний. Я дозволяю тобі мене поцілувати. Чуєш? По-справжньому.

— Чую. Але давай краще завтра. Поступово… Як радять науковці…

Ліана подивилася на маленький годинник на руці, пересмикнула плечиками:

— Завтра — це через двадцять хвилин? Давай. Я розумію тебе. Ти ще не звик до мене. Але ж я тобі дуже подобаюсь, правда?

— Так, — зітхнув Микола, зрозумівши, що йому терміново треба входити в роль люблячого чоловіка. — Тільки даремно ти не попередила про свій прихід.

— А це був сюрприз, мій любий. Луїза сказала, що ти дуже любиш сюрпризи.

— Вона тільки забула уточнити, що я сам люблю робити сюрпризи, а не навпаки…

Наступного ранку молоде подружжя прокинулося з важкими головами.

— Я погано спала, мій любий. Мене мучили кошмари. Що б це мало означати? Адже науковці кажуть, що…

— Я сам науковець, але мене також мучили кошмари… Коли ти познайомиш мене зі своєю матусею?

— А коли захочеш, до речі, годиться запросити друзів і відсвяткувати наш із тобою шлюб. Коли ми це зробило?

— Запрошуй своїх на суботу. А з мамою мусиш мене познайомити сьогодні ж увечері.

— Навіщо тобі моя мама вже сьогодні увечері? Я хотіла трохи відпочити від неї.

— Гріх відпочивати від власної матері.

— Сам живеш не з батьками, а мені хочеш закинути гріх, — образилася Ліана.

— У мене прекрасні батьки, і в мене ніколи не було потреби відпочивати від них. Просто я — науковець, тож повинен мати нормальні умови для праці, — проказав дещо бундючно. — І мій батько завжди це розумів.

— А що тобі треба для праці, мій любий? — Ліана солодко позіхнула.

— Спокій. Насамперед спокій.

— А навіщо ж тобі дружина?

Цвіркун тієї ночі не виспався, все його єство проти чогось бунтувало, йому чи не вперше в житті хотілося брутально вилаятись, але він спромігся на інтелігентну розважливість:

— Справжня дружина є запорукою життєвого спокою, як кажуть справжні науковці.

Ліана розсміялася.

— Життя і спокій несумісні, як говорить моя мама.

— І ти певна що саме так воно і є?

— Авжеж. Певна.

«Життя і спокій несумісні, — повторив подумки Цвіркун. — В цьому вислові щось є, над ним треба серйозно подумати…»

— Ти мусиш познайомити мене зі своєю мамою сьогодні ж увечері. Домовились?

— Домовились. — Ліана подивилася на нього, мов на останнього дурня, перекинула через плече шкіряну торбинку й пішла, не зачинивши за собою дверей.

«Наука вимагає жертв. Я мушу якось навчитися спілкуватися з нею. Я мушу її… полюбити. Якось не так, як цієї ночі. Якось інакше. Кажуть люди, душею треба любити. Але, врешті, душа — поняття абстрактне, нематеріальне, просто словесний пшик. Треба порадитися зі старшими товаришами. Насамперед із шефом. Він уже двадцять п’ять років одружений, має трьох дорослих дітей…»

Ліана виконала обіцяну. Увечері після роботи вона прийшла «додому в гості» зі своєю мамою.

— Познайомтесь. Моя мама. Мій чоловік. Ах, мамо, який він серйозний науковець. Ах, любий, ти навіть не уявляєш, яка в мене прекрасна мама. Поцілуйтесь. Ах… Запрошуй нас до столу, любий. Ви задоволені зустріччю? Як тобі мій чоловік, мамо? Як тобі моя мама, любий? Ви будете пити чай? Чи ви не хочете чаю?

— Заспокойся, Ліано… Я сам зараз підсмажу яєчню…

— Вона в мене все вміє… — заусміхалася стара. — Я її багато чого навчила. Всього, чого вміла сама.

«Не схоже, що ти сама багато вмієш», — зле подумав Микола, а вголос проказав:

— У вас прекрасна дочка, Надіє Макарівно. Я просто щасливий, що ми зустрілися з нею… І з вами. Заходьте до кімнати. Зараз я щось приготую на стіл. Ліана за той час може нарізати шинку. Проходьте, проходьте. — Микола театральним жестом відкрив секретер, де товпились різнобарвноетикетні пляшки. — Виберіть до вподоби, дорога Надіє Макарівно, а ми з Ліаною зараз все організуємо…

Вони повернулися з кухні усміхнені, навіть збуджені, стара аж замішувалась молодятами і пригадала власну юність.

— То що будемо пити, Надіє Макарівно? Я бачу, ви навіть не підходили до бару.

— А мені з-за столу добре видно, чим ви мене спокушаєте, — нараз вона тихо, по-старечому розсміялася. — Знаєте цей старезний анекдот? На одному березі річки зібралися на відпочинок жінки, на іншому — чоловіки. Тридцятилітній мужчина роздивився і, не вагаючись, відразу поплив. Сорокалітній також кинувся у воду з рятувальним колом на грудях. П’ятдесятилітній сказав: «А може, вони й самі припливуть до нас?» А шістдесятилітній мовив: «І чого б ото я плив, так чудово видно з берега на берег». Смішно, правда? Мені, будь ласка, чарочку горілки, коли ваша ласка, а ви пийте, що захочете…

— Мамо, не зловживай, — манірно проказала Ліана.

— Не хвилюйся за свою маму, — поважно мовила стара. — Мені вже навіть не шістдесят. Я не запливу надто далеко.

— Хто знає? — усміхнено сказав Цвіркун. Він з великою цікавістю споглядав тещу. Вишукано, як найдосвідченіший офіціант, хоча ніколи й не готувався торувати стежку свого батька, поставив перед Надією Макарівною тарілочки з яєчнею, салатом, налив чарочку із запітнілої пляшки, поставив ближче хлібницю, галантно вклонився.

— А мені? — здивовано озвалася Ліана, зауваживши, як надовго він укляк в послужливій позі з ідеально-приязною усмішкою на устах.

— Так-так, моя люба… Але я хочу, аби твоя матуся була задоволена нашою зустріччю.

Микола квапно вигорнув яєчню на тарілкудружини, підсунув і до неї салат, поклавши на нього кілька тонких скибочок хліба. Сів поряд не з Ліаною, а з Надію Макарівною.

— Налий і мені, — вже ображено мовила Ліана.

— Пляшка біля тебе, моя люба, — мовив Цвіркун, уважно дивлячись на тещу. — То, кажете, вам уже навіть не шістдесят… Але ж як прекрасно ви виглядаєте. Ви унікальна жінка.

— Дякую за комплімент, — стара манірно склала губки. — Давайте краще вип’ємо за все добре у цьому світі. А чому ви собі нічого не налили, Миколо?

— Пробачте, просто забув… Я також — горілочки, з вашого дозволу.

Горілки Цвіркун органічно не переносив. Але наука вимагала жертв.

— Тож за все найкраще. За ваше щастя, мої любі діти! Всі дружно випили. Цвіркун намагався не скривитись.

Це йому не вдавалось. Нарешті він блаженно усміхнувся:

— Гарна горілка. Чи не так? — зорив поглядом навсебіч, ніби здійснив героїчний вчинок, за який його мусять відзначити. Втупився просто в очі Надії Макарівни: — Ви так прекрасно виглядаєте на свої сімдесят років… І горілочку вживаєте… Ви часто вживаєте? Даруйте за прямолінійне запитання, але ж я науковець. Мені це дуже потрібно знати. Я нині займаюсь проблемами довголіття.

— Він у тебе просто чудо, — пробелькотіла стара, ковтаючи шматок яєчні, вона не дивилася на Миколу. — Він у тебе ще така свята дитина… Просі о чудо.

— Даруйте, ви запитали мене, чи часто я вживаю… — нарешті звернулася поважно до Цвіркуна. — Мені важко відповісти на це запитання, але мушу сказати, що я вживаю завжди, коли мені того хочеться. Але коли мені цього захочеться і скільки в кожному конкретному разі — я передбачати не беруся. В цьому вся складність питання. Коли і що саме тобі захочеться в цьому світі? Ніхто не знає. Чи не так? Але якщо чогось дуже хочеться, то просто гріх… Даруй, Ліаночко, мою безпосередність… Я трохи випила, а ти все тримаєш…

— Не звертай на мене уваги, мамо. Я вип’ю, коли мені захочеться.

— Ах ти моя розумничка. Вся в мене. Тож я кажу, що гріх гамувати в собі бажання. Налий мені ще, Миколо. Дякую. То що ви запитували?

— Ви унікальна жінка, — бентежно пролопотів Микола й слухняно випив знову.

— Ну що ви, дорогий Миколо. Таких, як я, хоч греблю гати. Можете мені повірити. — Стара нестримно розсміялася, одним духом перехилила чарку, потім сама ж без будь-яких слів наповнила її з пляшки, втупилася в Ліану: — Він у тебе просто чудо, як твій покійний батько, навіть ще цікавіший… Я схвалюю всією душею ваш вибір, мої любі діти.

— То, кажете, ви вживаєте горілку завжди, коли вам того хочеться? І ніколи не відчували, що вона вам шкодить? Я запитую вас як науковець…

— Мені ніколи не шкодило те, чого мені хотілось.

— Скажіть, як на вашу думку, чим ви завдячуєте своєму довголіттю?

— Про яке довголіття ви говорите, Миколо? Мені лише сімдесят років.

— Але я не дав би вам і п’ятдесяти.

— Ви, мабуть, просто величезний скупердяй… — Стара стримано, манірно розсміялася. — А чим я завдячую, як ви кажете, то важко сказати одним словом.

— І не треба одним словом. Навпаки, спробуйте визначити це якомога поширеніше. Це важливо для науки! Ви б не заперечували, якби я попросив у вас взяти кілька аналізів?

— Я буду тільки вдячна вам. Ви займаєтесь проблемами довголіття. Я буду просто рада, якщо ви приділите мені трохи уваги. Я також хочу довше жити. Хоча мені вже добре видно, що робиться на протилежному березі.

— Миколо, давай з тобою вип’ємо, — ображено озвалася Ліана.

— Так-так, давай вип’ємо. В тебе прекрасна мама! — Цвіркун зухвало перехилив наступну чарку.

Стара не відставала. Вдоволено усміхалася.

Ліана ображено тицяла виделкою, нахромлюючи шматочок шинки. Микола зовсім не звертав на неї уваги.

— То скажіть, будь ласка, кому й чому ви завдячуєте… Цвіркун підсунувся ближче до Надії Макарівни.

— Насамперед, мабуть, своєму чоловікові, — стара багатодумно звела погляд до стелі. — Він рано залишив нас. Пригадуєте, увесь світ говорив про ту страшну авіакатастрофу з «Протеєм». Чоловік мене дуже любив. Просто балував. Свого часу це також було прекрасно й благодатно… Але коли ми з Ліаночкою залишилися самі, мені довелося більше працювати, рухатись… Одне слово, не мені вам казати, як прекрасно тонізує організм постійна діяльність і відсутність надійної опіки. Але я ніколи не виснажувалась. По-друге: я ніколи не боролася з власними бажаннями. Бажання — дзеркало душі, я так гадаю. Знати бажання людини — знати все її минуле і майбутнє. Налийте мені ще трохи. Дякую. Боротися з бажаннями — це боротися із самим собою. Жорстоко боротися. Спрути-восьминоги часом об’їдають власні мацаки і помирають у боротьбі з собою. Страшно, правда? Налийте і собі трохи. Давайте вип’ємо. Тож я кажу, що боротися з власними бажаннями — це свідомо вкорочувати власний вік. Людина взагалі живе доти, доки їй хоч чогось хочеться. Хай навіть робити відверті дурниці. Життя — це процес реалізації бажань. Коли зникають бажання, зникає життя. Ви мене розумієте, Миколо? Будьмо. Чому ти така сумна, Ліаночко? Ану, давай до дна! Молодець! А по-третє: не можна поспішати задовольняти бажання, оскільки задовольняти бажання — це водночас означає знищувати їх. Один із варіантів боротьби з бажаннями. І от… Ти також слухай, Ліаночко, твоя мама не так часто буває такою багатослівною і такою мудрою. Ви мене розумієте, Миколо? Як це складно — задовольняти бажання, не знищуючи їх. В цьому, на мою думку, запорука довголіття. Поспішайте повільно, як говорили древні греки. Ви згодні зі мною і з древніми греками? Давайте ще трохи вип’ємо. Ви мені дуже подобаєтесь, Миколо, у вас такі пильні й розумні очі…

Цвіркун підсунувся ще ближче до Надії Макарівни.

— А по-четверте: я гадаю, що жити треба простіше, — проказала стара, вихиливши чарку. — Довголіття… Щастя… Запорука… Не можна ускладнювати життя навіть словами. Треба жити просто. Які ви хотіли взяти в мене аналізи? Гадаю, не варто зволікати. Ви хотіли — я згодна відразу. Тільки ще налийте трохи. Так! Давайте займемось наукою, Миколо! Великою наукою! Будьмо!

— Мамо, ти багато п’єш.

— Не хвилюйся за свою мамочку. Твоїй мамочці зараз добре. Твоя мамочка прожила життя і знає йому ціну і смак. І я знаю ціну великій науці! Наука, Ліаночко, це — фантастика. А всі путні науковці — фантасти! Чого ви не п’єте, Миколо? Дякую. Зовсім трошки. Дякую. Мені дуже приємно спілкуватися з вами. У вас таке непідробне зацікавлення у погляді, мовби справді не маєте в душі більшого бажання, ніж продовжити моє життя…

Ліана підвелася з-за столу і, ображено закопиливши губки, якусь мить стояла, чекаючи, що її рішучий жест принаймні помітять. Але того не трапилось, і довелось викрикнути:

— Миколо! Мамо! Ти не заперечуєш, мамо, якщо я поїду ночувати додому, а ти залишишся з Миколою? У мене дуже багато справ, ти ж знаєш мою роботу… А у вас багато спільних інтересів…

— Ліаночко, якщо тобі так краще, чому б я мала заперечувати… Мені дуже симпатичний твій Микола, і я спробую передати науці свій сімдесятилітній досвід…

— До побачення, мамо!

Микола навіть не звівся, і Ліана кометою рвонула до виходу.

— То я хотів би почути трохи детальніше і менш по-філософськи про секрети вашого довголіття…

— Ліаночка пішла… — проказала багагодумно стара, втупившись на якусь мить у стелю. — Вона в мене гарна, але така рішуча. З характером. Налий ще трохи, Миколо. Дякую. Ви питаєте про секрети… Вони справді у мене є. Скажу відверто, я виробила для себе власну систему харчування, яка полягає у споживанні всього, що тільки здатен перетравити організм.

Микола Цвіркун квапливо дістав з кишені фонозаписпик.

Того вечора сиділи вони дуже довго. Вже давно перейшло за північ, а вони все ще дискутували про ферменти та ензими, про роль центральної нервової системи, про смачне й несмачне, про корисне й шкідливе, і навіть про любов.

Полягали спати геть зморені. Горілки вже не було. Взагалі нічого спиртного вже не було. Не розмовлялося. Хоча в Цвіркуна і лишалося ще багато нез’ясованих питань.

Він постелив Надії Макарівні у спальні, собі в кабінеті. Кілька хвилин вагався, чи не лягти і самому в спальні, ліжко широчезне, ще можна трохи поговорити, але відчув, що сили його полишають. Рішуче гукнувши «на добраніч!», впав на диван.

Наступний день почався з телефонного дзвінка. Рано-вранці зателефонувала Ліана.

— Мама у тебе? От і добре. Я біжу на роботу. Сподіваюсь, ти не дуже нудьгуватимеш, коли я й сьогодні ночуватиму в себе вдома. Дуже багато справ… Можеш покликати маму до телефону?

Надія Макарівна зводилась дуже тяжко, довго не могла збагнути, хто їй дзвонить і де вона зараз. Яка дочка і навіщо дочка? Де вона взагалі ночує? Нарешті стара накинула халат і подибуляла до телефону. Вона довго мовчала, вислуховуючи Ліану, потім спроквола проказала:

— Добре, донечко, безумовно, мені цікаво з Миколою. Дякую. Послухай, треба відключити холодильник, бо майстер казав, що згорить реле. А майстер прийде завтра. Спасибі, донечко. Добре. Займайся своїми справами. А я поживу у Миколи.

Поклавши трубку, стара попрямувала до серванта і довго вишукувала спраглим поглядом пляшку. Нарешті хриплим голосом запитала:

— Микольцю, в тебе не залишилось трохи горілки?

— Ми вчора все випили, — озвався той з кабінету.

— Ти мусиш, Микольцю, вибігти зараз в магазин, ти молодший. Принесеш кілька пляшок. Якщо ти цього не зробиш, це вкоротить мені віку. Чуєш?

— Добре, Надіє Макарівно. Але я зараз спершу візьму у вас аналіз крові. Не заперечуєте? І зроблю одну невеличку, дуже делікатну пункцію печінки. Гарантую, як кажуть, цілковиту безпеку, вам навіть боляче не буде.

— Добре, Микольцю, але потім мусиш збігати в гастроном.

Так тривало два тижні. Микола Цвіркун повідомив свій науково-дослідний інститут, що займається вдома украй важливою для науки справою. Він ретельно та запопадливо вивчав стару Макарівну, підручники та книги з медицини й біології. Йому не вистачало знань і медичного досвіду, але це водночас видавалося йому й запорукою справжнього відкриття.

Проте одного вечора Микола Цвіркун збагнув, що витерпіти більше не зможе, існування стало нестерпним. Стара домучувала його занудними розмовами та розпитуваннями, які на третій день почали повторюватись. Цвіркун уже знав їх напам’ять. А відкриття не було.

Майже кожного вечора дзвонила Ліана, в’їдливо запитувала, як справи у великого дослідника і чи скоро його можна буде привітати з розгадкою секрету довголіття.

Цвіркун багатозначно мовчав. Нарешті одного разу, усвідомивши, що жити так він більше не може, запитав Ліану:

— Ти не заперечуєш, якщо я госпіталізую твою маму?

— Вона вже випила всю горілку в найближчих гастрономах?

— Та ні… Останні дні вона вже не п’є… Ми познаходили в неї багато відхилень від норми і відвертих хвороб… А в мене вдома немає всього необхідного, щоб допомогти їй.

— Чому ти мене запитуєш? Запитуй мою дорогу матусю. Якщо вона згодна госпіталізуватися… Хоча все життя вона органічно не терпіла лікарів і медицину…

— А нині їй, мабуть, доведеться полюбити і лікарів, і медицину, — поважно проказав Цвіркун.

… Надія Макарівна безжурно і спокійно померла 13 березня в сьомій палаті геронтологічного центру. Микола Цвіркун не відходив від неї протягом усього часу, який вона перебувала в умовах медичного стаціонару. Він все вивчав і записував, спілкувався, шукав, сумнівався, примушував себе ретельно аналізувати найрізноманітніші проби, маніпулював шприцом і відсмоктувачем, центрифугував і заморожував, грів і масажував, читав і перечитував.

Відкриття мало відбутися. Але не відбувалось.

Надія Макарівна померла, не повертаючись до свідомості.

Микола скрушно сидів ще кілька годин біля покійниці, навіть зробив сім посмертних пункцій. Дорогої тещі вже немає, а відкриття не відбулося. Украй змучений і розгніваний на самого себе, Цвіркун підійшов перед самим ранком до телефону і набрав номер Ліани.

— Доброго ранку… Пробач, що я тебе потурбував так рано… Але, розумієш, справа в тому, що я не зміг допомогти твоїй мамі… На жаль… Вона померла. Щойно. Наука була безсила… Ти чуєш мене?

Ліана не озивалася, лише стримане схлипування проривалося в телефонну трубку.

— Не плач. Усі ми не вічні. Чому ти мовчиш? Не клади, благаю, трубку. Я дуже хочу тебе бачити. Я хочу зустрітися з тобою якомога швидше.

— Добре… — нарешті промовила вона крізь сльози. — Де ти хочеш зі мною зустрітися? Я більше не приїду до тебе додому.

— Давай у кав’ярні на Хрещатику, навпроти готелю. Домовились?

— Ти орієнтуєшся, котра зараз година? Зараз п’ята ранку… А кав’ярня на Хрещатику працює з десятої. Я вже маю бути на роботі…

— А на «Арсенальній» — із сьомої.

… Кав’ярня була ще зачинена, коли Микола Цвіркун, вийшовши з метро, опустився в підземний перехід і зайняв чергу біля масивних зачинених дверей.

«Чому так багато людей товпиться тут відрання? — подумалось. — Чому вони не вдома чи на роботі, а ось тут, біля кав’ярні, яка працювати починає з сьомої ранку?»

Нарешті прибиральниця відчинила масивні залізні двері зсередини.

Якесь дівча схопилося за грубезну дерев’яну ручку і щосили смикало, проте відчинити двері їй не вдавалося. Микола Цвіркун стояв за кілька чоловік від бідолашної. І нараз почув за собою голос:

— Що, киця, охляла? Не можеш відчинити. Зморилася за ніч?

Цвіркун злякано озирнувся, бо той голос був страшенно схожий на його власний, навіть здалося, що то він сам промовив ті слова: «Що, киця, охляла?» Зустрівся поглядом з молодиком, котрий стояв за ним. Його аж ужалило, наскільки вони були подібними один на одного.

Йому чомусь стало страшно і бентежно, як у передчутті народження чергового відкриття. Він дивився просто в очі свого двійника. Генетична копія, тільки молодша. Тільки ще нахабніша, ще вишуканіше підступніша й брутальніша, ще всеїдніша. Але в чому ж відкриття?

Микола Цвіркун потупився і винувато зробив крок убік, даючи дорогу молодикові.

А Ліани все ще не було…

ГАК АЛЬБІНОСА

Відомий усьому світу спортсмен Віктор Білий зробив офіційну заяву голові Федерації, що цього 199… року він не братиме участі у змаганнях на першість Європи.

Оскільки минулого року славетному альпіністові виповнилося п’ятдесят, усім було зрозуміло, що означає ця заява — інженер-технолог Віктор Білий, незмінний за останні вісімнадцять років чемпіон світу з альпінізму, залишає великий спорт. Але для кожного, хто знав Віктора Білого особисто, ця заява видалась дуже дивною — він був у прекрасній спортивній формі і кілька тижнів тому в дружньому колі за кавою, лукаво мружачись, казав, що сподівається і цього року утримати титул чемпіона.

… Найперший промінь сонця, визирнувши з-за купола бібліотеки, залетів до невеликої кімнати, заграв золотими лелітками на значках та медалях, що вишикувались на червоному ледрі, припасованому до стіни.

Альбінос, а саме так звали Віктора Білого друзі, лежав з розплющеними очима. П’ятдесят років, мабуть, саме той вік, коли можна собі дозволити просто полежати зранку з розплющеними очима, уявляючи прекрасну, спортивного крою даму на ймення ВІЧНІСТЬ.

З п’ятдесятого поверху не було видно золота осінніх кленів, але саме про них і думав Альбінос того ранку. За три тижні, коли розпочнуться змагання на першість Європи, вже опаде осіння позолота, не залишиться і сліду від цієї бентежної осені.

Зовні Альбінос видавався майже юнаком, якщо не вдивлятися у зморшки довкола очей, не ловити погляду дорослої людини, котра давно знає, що завдячує своєму «щастю» вже не здоров’ю, не юнацькому ентузіазму, а насамперед своєму життєвому досвіду. Хоча хіба лише досвіду?

Альбінос знову заплющив очі. Вкотре пригадалася Дюлія, маленький меценат у спідниці. Саме їй Альбінос завдячував нинішньою славою. Красива, розфарбована юнка. Вони зустрілися на танцях в палаці «Олімпія», потім зустрічалися часто у нього вдома. Вона любила слухати його альпіністські розповіді про пригоди. Одного разу, роздивляючись його спортивне спорядження, вона сказала: «Я, безумовно, в цьому нічогісінько не тямлю, але оце все — примітив!» Альбінос поблажливо усміхнувся: «Це типові обладунки сучасного альпініста. Дехто працює з конструкціями власного виробництва, але те все мало чим відрізняється…» — «Але ж, бачиш, дехто намагається щось придумати! — вигукнула запально Дюлія. — Хтось шукає, а ти — інженер — задовольняєшся таким примітивом!» — «Тобі тільки здається, що це примітив. Конструкція проста, але відпрацьована поколіннями альпіністів…» Дюлія, мов не чуючи його слів, підійшла до телефону й набрала номер: «Стефа? Привіт! Твій геній вдома? Поклич, будь ласка…» І почалося-закрутилося: «Один мій гарний знайомий, альпініст, хоче вдосконалити свої спортивні обладунки… Так… Він інженер… Так… Має цікаві думки… Так… Пропозиції… Йому потрібна висококваліфікована допомога…»

Альбінос підставив долоню сонячним променям, що лилися крізь вікно вже нестримним потоком. Підхопився, вискочив у ванну під холодний душ, розтерся волохатим рушником, бадьоро вчепився до турніка в коридорі.

Дорога до стадіону віддавна стала для нього своєрідною дорогою спогадів…

«Я не прошу ні в кого кваліфікованої допомоги! — не гамуючи обурення, вигукнув Альбінос, коли Дюлія поклала телефонну слухавку. — І немає у мене ніяких ідей та пропозицій! Я тебе не розумію. Що це за химери?!» — «Заспокойся, хлопчику, — сказала тоді Дюлія, і Віктора Білого образило оте «хлопчику»: врешті, Дюлія була на десять років молодша від нього. — Заспокойся і повір, що в твоїй голові роїться стільки ідей і пропозицій, що…» — «Я не розумію тебе!» А вона тоді граційно підвелася, повільно, не обертаючись, попростувала до дверей і вже на порозі тихо мовила: «Подзвони мені, коли зрозумієш. Добре? Телефон Стефи я залишила на столику, її чоловік допоможе тобі у всьому, якщо ти цього захочеш. Хай тобі щастить», — і зачинила за собою двері.

Коли прокотилася хвиля обурення, Альбінос, роздивляючись свої альпіністські обладунки, справді загорівся якимось бентежним бажанням, чітко усвідомлюючи, що цього ніколи б не трапилось, якби Дюлія його не образила. За кілька днів Альбінос справді подзвонив Стефі. А через півроку один спортивний оглядач вперше назвав його «людиною-павуком». На третій рік він став чемпіоном світу. Дюлія жодного разу не нагадала йому про свою роль у створенні «гака Альбіноса». Він теж ніколи по-справжньому не сказав їй «спасибі»…

… Було майже по-літньому тепло.

Він піднявся на верхній сектор стадіону і якийсь час просто сидів, як звичайний глядач. Він з дитинства любив дивитися на поле стадіону, часто приходив сюди після школи, розклавши, мов удома, підручники й зошити, робив уроки.

Один кумедний малюк прудко біг доріжкою. Опецькуватий, але спортивного крою малюк. Він біг легко і красиво. Альбінос упізнав сина Вітольда Кирилова, відомого бігуна-марафонця. Пошукав поглядом, побачив і самого Вітольда в затінку репортерської кабіни: у темно-синьому тренувальному костюмі він поважно спостерігав за сином. Вітольдові є що передати синові. Свої спортивні секрети. Малий бутузик енергійно перебирав ніжками. Пробігаючи повз майданчик для стрибків у довжину, він «зійшов з дистанції», кілька разів перевернувся через голову на чистому, незайманому піску, підхопився і знову побіг брунатною доріжкою. Майбутній продовжувач батьківської спортивної слави…

Хвиля бентежного суму вкотре оповила Альбіноса. Він розумів, що ніхто не винен у тому, що «не знайшлося часу»… Не відважився мати сім’ю, а відтак і своє продовження. Нині відчував у душі провалля непоправної втрати, або, як він інколи казав, непоправної знахідки. Свого часу він упивався спортивною свободою.

Трійко малюків тренувалося біля футбольних воріт.

Альбінос роздягнувся, поклав одяг на сидіння трохи вище від себе… І раптом до нього долинув такий знайомий, навіть рідний голос, що змусив напружитись кожну клітину тіла. ВОНА. Десь зовсім близько — ВОНА.

Вже скільки років… Альбінос не міг сказати, що сумував за Дюлією всі ці роки, він не хотів зізнатися самому собі, що колись по-справжньому любив її. Хоча, власне, де та чітка грань, що відділяє справжнє від несправжнього? Голос, обличчя, постава, спідничка з таким звичним розрізом, що оголює праву ногу… Останній раз вони зустрілися в переході метро на станції «Ленінська». ВОНА йшла самотня, в рідкому натовпі, що вихлинув з вагонів, її самота втішила і засмутила водночас… «Чому ми колись не змогли?.. Мабуть, лише я не зміг…» Він тоді зупинився, поліз рукою до бічної кишені, мов щось шукаючи. І ВОНА зупинилася, не хотіла його помічати, щось видобувала із нутрощів своєї шкіряної сумочки. А натовп обтікав двома ручаями двох людей, котрі не хотіли помічати одне одного. Нарешті вони підвели погляди і стримано усміхнулися, вони навіть буденно поцілувалися, і кожен встигнув пригадати те добро, що хотіло жити поміж ними…

— Привіт.

— Привіт.

— Давно ми з тобою не зустрічались.

— Давно.

— Чому не дзвониш?

— Та все якось… Рідко буваю в столиці.

— Стежу за твоєю спортивною славою… — було сказано не без іронії. — Увесь світ говорить про людину-павука.

— Дякую… Я в гарній формі… А як ти живеш?

— Все гаразд. Рада бачити тебе таким, як і раніше — упевненим у собі, сильним і красивим, і… Вже котрий день ти ходиш у цій сорочці?

— Дарма ти… — він подивився на неї з обуренням.

— Пробач, ти ж знаєш, я страшна нечема…

І вони знову буденно поцілувалися на прощання.

… Дюлія сиділа з молодиком, котрий видався Альбіносові набагато молодшим за неї. Він був симпатичним бороданем, міцно скроєний і, з усього видно, певний у собі.

Альбінос помітив, що Дюлія розмовляє з молодиком, але дивиться на нього. Йому навіть здалося, що й розмовляють вони про нього. Мовчки підвів руку у привітанні, і відразу ж Дюлія весело озвалася:

— Привіт, Альбіносе!

— Привіт, Дюліє!

Вона голосно розсміялася. Він завжди любив, коли вона сміялася. Він, виявляється, завжди любив її голос, рухи, поставу, дихання… Вона майже не змінилася. Хоча це вже їй за сорок років…

Він підійшов до них.

— Познайомтесь. — Дюлія поглянула на бороданя. — Віктор Білий, славетний Альбінос… А це — Нільс Арій, твій серйозний конкурент на європейських змаганнях.

Альбінос поблажливо усміхнувся.

— Давно займаєшся альпінізмом? — запитав по паузі.

— Ще хлопчиськом лазив по Флітському мосту… Радий бачити вас ось так зблизька, а не на екрані.

— Нільс дуже перспективний спортсмен, — сказала Дюлія.

— Я, на жаль, вперше чую ваше прізвище. Ви ще не виступали на серйозних змаганнях?

— Про тебе, Альбіносе, колись також почули вперше. Але повір мені, ти матимеш на цих змаганнях серйозного суперника.

— Я вірю… Ти дуже рідко помиляєшся.

— Я взагалі ніколи не помиляюся, — дзвінко розсміялася Дюлія. — На світі є такі люди, котрі не мають права помилятися, — нараз проказала серйозно. І продовжила: — А, власне, хто має право помилятися?

— Впізнаю, ти зовсім не змінилася, Дюліє.

— Не криви душею. Я дуже змінилася… — Дюлія раптом знову безтурботно розсміялася.

Нільсові здалося, що він зайвий, Арій зробив крок убік, але Дюлія взяла його під руку.

— Ви з ним дуже схожі, Альбіносе, як рідні брати. Чуєш? Можеш мені повірити, — Дюлія підморгнула лукаво і втомлено. — Тільки Нільс набагато молодший… — А по довгій паузі майже пошепки: — І мудріший, даруй мені, Альбіносе…

Арій ледь помітно зашарівся. Того не приховала шкіперська борідка.

— Звідки ти родом?

— Місцевий.

— Ще навчаєшся?

— Працюю. Я кібернетик.

— Ти молодець, Нільсе. Ти — справжній. — Дюлія артистичним жестом по-материнськи доторкнулася до його кучерявої бороди.

Альбінос дивився на Дюлію якомога байдужішим поглядом, але хвиля якогось незвіданого досі почуття оволоділа ним…

«Колись обов’язково доведеться комусь поступитися своєю спортивною славою. Обов’язково. Але коли й кому? І чому б не оцьому молодикові, такому спокійному, урівноваженому, з розумними очима і міцним тілом, кібернетикові, якого любить Дюлія. Дюлія… Вона не має права помилятися. Як і ніхто такого права не має. Всі помиляються без права на те…»

— Товариство! Ви обоє не відмовитесь бути моїми гостями?

Тепла хвиля незрозумілого розчулення оповила його, захотілося приємно здивувати Дюлію, навіть потрясти.

— Ти запрошуєш нас до себе?

— Так, — відповів Альбінос і, не чекаючи відповіді, подався до своїх речей і почав квапливо одягатися.

Золоте сонячне проміння золотило черлене золото кленів довкола стадіону.

Під’їхали на таксі до самого будинку. Зайшовши до кімнати, Дюлія усміхнено мовила:

— А в тебе нічого не змінилося. Мені навіть може уявитися, що тобі тридцять років, а я взагалі дівчисько…

— Ти й справді дівчисько…

Альбінос прочинив двері стінної шафи і дістав звідти своє дорогоцінне альпіністське спорядження. «Гак Альбіноса».

— Нільсе, не маю сумніву, що твої обладунки на високому рівні, але… Хочу подарувати тобі, можливо, стане в пригоді…

— Пробачте, але… Чи, може, це не «гак Альбіноса»?

— Саме він.

— Через два тижні починаються…

— А хто тобі сказав, що через два тижні я братиму участь у цих змаганнях? Мені вже п’ятдесят років, хлопче. А тобі бажаю успіху… Вам з Дюлією бажаю успіху.

Дюлія дивилася на нього з розпачливим захопленням.

КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ

«Конструкція постійно вдосконалюється нашим підприємством, і тому на час, коли ви придбаєте наш автомобіль, в його конструкцію можуть бути внесені конструктивні зміни, які не погіршують технічних характеристик конструкції».

(З технічного паспорта)

— Нині саме той час, — пробуркотів дідок, його ніс бурулькою кумедно збрижився. — Як кажуть, що далі до лісу, то дрова дешевші. Бо кому ж вони потрібні, як до лісу далеко. То вже не дрова, а торба клопоту. Чи торба таємниць, що ростуть зараз, як гриби після дощу.

— На Інкані не гриби, а макри, — театрально чемно проказав молодик у синьому вельветовому костюмі з недоречно яскравою золотистою краваткою. — Ви тут давно мешкаєте?

— Маєте на увазі, чому я ще не забув, як називаються на Землі гриби? — старий іронічно примружився. — Я мешкаю тут дуже давно. Можете вважати, що я тут народився. А ви здалеку завітали?

— Я землянин, — з гордістю сказав молодик і дістав з кишені пачку арнікових сигарет. — Дозволите мені закурити, чи краще вийти в тамбур?

— Якщо й мене пригостите, то дозволю.

— Будь ласка… Мені чомусь видавалося, що ви не курите…

— А я й справді не курю. Ви не помилилися. — Старий дістав із кишені запальничку і, хвацько клацнувши, простягнув гойдливого півника. — Але курити можу. Навчився колись. Треба все уміти в цьому світі, що ти здатен уміти. Але не завжди треба використовувати своє уміння. Навіть помовчати про нього впереваж не гріх. А часом варто взагалі забути, що ти щось умієш. Міра наших можливостей, як я колись прочитав у когось із письменників, ніколи не повинна стати мірою наших потреб. Чи ви не згодні із цим? Як ви гадаєте, юначе? Чи вам подавай гіпнофони, кишенькових кіберонів? Що вам там іще треба з того, що цілком байдуже мені?

«Дивний дідуган. Аж слухати неприємно. Живе категоріями минулого. Про гіпнофони згадав, про які молодь вже і не думає. За звичкою старі ярлики розвішує», — подумав Зенон, але вголос спромігся на інше:

— Я набагато молодший від вас, проте… Дозвольте сказати, що мені видається — не варто бути таким категоричним в оцінках сучасної молоді…

За ілюмінатором пролітали синтетичні лісосмуги, хутірки дачних котеджів, хмарочоси передмість. До заходу хилилося оранжеве штучне світило.

— Що мене роздратувало? Хоча б те, юначе, що ми з вами змушені їхати ще півгодини, а вам не спало на думку, що варто познайомитись. Коли вже починати балачку про життєві таємниці, то не гріх знати ім’я співрозмовника. Чи сучасна молодь має це за непотрібні умовності? Яка різниця, як кого звати?! Головне інше! Головне — рух! Але дозвольте запитати — куди? За оцією миготнявою я нічого розгледіти не можу.

— Ви запитали — куди? Але ж ви знаєте цієї миті, куди ви рухаєтесь? Чи не так? — трохи насторожено, проте з ледь вловимою зверхністю запитав молодик.

— Я їду до себе додому, юначе, з розширеної академічної наради… Звати мене Микола Юрович…

Двері купе нараз прочинилися, і на порозі став чоловік років сорока із фонозаписником в одній руці та великою чорною валізою в другій, у легкій сірій ледровій куртці, зі шкіперською борідкою. Він заклопотано озирнувся довкола:

— Пробачте, це дев’яте купе?

— Так.

— А вагон сьомий?

— Сьомий.

— Ну, нарешті… Даруйте… Ледь встиг ускочити до цього швидкісного хробака в третій вагон… Пробачте, я їду до кінцевої. І мені варто лягти трохи поспати. Хоча спати зовсім і не хочеться, але… маю по приїзді зустріч з презицентом Інканської академії наук, тож не гріх, як кажуть, прибути в найкращій формі. Досить і того, що дружина перед відльотом всі нерви вимотала… Пробачте… — не роздягаючись, чоловік зграбно вискочив на другу полицю, тихо увімкнув фонозаписник і кілька хвилин уважно слухав запис чиєїсь збудженої розмови на інтер-лінгві. Нараз вимкнув його і прошепотів сам до себе:

— Це мусить сподобатись найвищому шефові. Цікаво, що скаже сьогодні президент академії… Але все одно… Все це взято з самого життя… Все взято з життя…

— З життя вже взято майже все, — голосно перефразував його слова старий, уважно дивлячись на молодика в синьому вельветовому костюмі. — Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…

— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…

— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.

Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.

— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…

Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.

— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…

Старий розсміявся:

— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?

— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?

— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.

— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…

— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!

Журналіст поблажливо усміхнувся:

— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…

— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?

— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст. — Мене дивує ваше ставлення до… Можливо, це просто до мене особисто, але… Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу…

— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати… — в’їдливо перебив його старий. — Я вас уважно слухаю.

— Що ж, будь ласка… Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті…

— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе… Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?

— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження… Ви якось дивно все загострюєте… — І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?

— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети…

— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст. — Чув я таке прізвище… Чапол…

Старий стримано засміявся:

— Ви не могли не чути мого прізвища… Розумієте, це я колись придумав цю планету… Принаймні зробив усе, щоб вона з’явилась на світ… Вам смішно і дивно? Вам видається, що цій планеті уже вічність, та раптом де не взявся дідуган, котрий… Я, до речі, не такий і старий. Мені лише сто три роки, — старий розчулено поплескав попутників по плечах. — Ми, якщо вдуматись, майже ровесники, майже одне покоління… А теплі джерела допоміг угробити ваш колега-журналіст… До речі, коли я казав, що сумніваюся в можливостях слів, то мав на думці насамперед — допомогти важко, а спричинити будь-яке паскудство легко… Я вам зараз розповім… Цілком можливо, що все це також є причиною мого упередженого ставлення до журналістів… Врешті, подумайте самі — один авантюрник прилітає на нашу, на мою, Інкану, щоб погорлопанити у всіх можливих установах з усіх трибун про необхідність створення нового транспортного тунелю. І врешті-решт таки робить своє чорне діло — він переконує багатьох. Він, як ви кажете, збуджував людську уяву… Тунель почали споруджувати і досить швидко завершили дурну справу, навіть економічно невигідну, збиткову. При цьому будівництві майже свідомо й перерізали оті гарячі джерела, про які ви говорите… І тепер прилітаєте ви, колега свого самовпевненого і безвідповідального попередника, щоб поговорити про ті вже покійні гарячі озера… До речі, оця траса, якою ми зараз так успішно пересуваємось, пролягає і через той тунель, що пробили в сімнадцятикілометровому базальтовому пласті невідомо для чого. Щоб тільки засвідчити можливості людської техніки і людської впертості? — старий поглянув на годинник. — Хвилин через десять ми будемо пролітати цим тунелем, який обійшовся планеті недешево. Я вже взагалі мовчу про ті гарячі джерела, про які нині можна написати цікавий екологічний матеріал, але ж вони, оті джерела, коли тунель їх перерізав і вони почали конати, гарячими потоками вимили з недобудованого штреку всю техніку і забрали життя одинадцяти будівельників… Проте тунель все одно був споруджений, гарячі джерела загнали в глибини… І от прилітаєте ви… І ви кажете мені, що джерела комусь були потрібні, що діти перших піонерів-переселенців купалися на природі навіть у люті морози й раділи життю… Ви прилетіли захищати середовище… Джерел більше немає… Ви це розумієте? Що ж ви хочете захищати? Покійникам, шановний Станіславе Терере, вже не болить. І чудес не буває. Або, як сказав би один мій приятель-гуморист: «Помирають не для того, щоб оживати». А ви можете тільки писати тепер про гарячі джерела скільки заманеться…

— І я буду писати! Бодай для того, щоб така помилка не повторилася ніколи, щоб люди звикали думати серйозно перед тим, як щось робити…

— Облиште. Красиві слова про помилки і про застороги — не для мене. Я звик цінувати лише діла. Вам, журналістові, ніколи не вдасться віднайти ті джерела, їх замурували, вони пішли в глибини. І нікого ви не змусите словами бути мудрішими! Хоча б тому, що кожного разу у кожного виникає оригінальна ситуація. І ніхто не хоче поводитись з огляду на ситуації своїх попередників. Кожен, і цілком справедливо, претендує на самобутність власної долі. Цього вже ніхто ніколи ні в кого не забере! Кожен вимагає права на власні помилки. А відтак, даруйте, нікого нічому не навчать ваші ще не написані і вже написані просторікування.

— Даремно ви так… Можете вважати, що я навіть не ображаюсь… Я просто знаю, що робота журналіста також потрібна… А ми з вами розмовляємо на різних мовах. Ви свідомо розмовляєте зі мною так, щоб я… Не знаходжу слів… Ви знову нагадали мені мою дружину! Чому люди дозволяють собі вишукано, цивілізовано знущатися один з одного? Все ж мусить бути навпаки! І ось ви вимагаєте однозначного розуміння і сприймання ваших поглядів. Ви ображаєте, не маючи на те жодних підстав! Я, до речі, пригадав ваше прізвище із студентських підручників — Чапол Микола Юрович, один із генеральних конструкторів штучної планети Інкана в астероїдному поясі Сонячної системи…

— А нині — віце-президент Інканської академії наук, — театрально опустивши погляд, зовсім по-хлопчачому проказав старий.

Після довгої мовчанки озвався Зенон:

— Я слухаю і не можу збагнути суті оцієї розмови… Я набагато молодший за вас, проте… Даруйте, Миколо Юровичу, не можу зрозуміти вашої категоричності… Ви — вже досвідчена людина. Ви, врешті, — творець цієї планети. Ви — віце-президент…

— Годі, юначе, читати мені моралі. Я сам усвідомлюю, що поводжусь не дуже коректно, але… Щось мене млоїть… А ще ми перед цим розговорилися з вами про таємниці, яких, на мою думку, з кожним роком більшає… Якийсь дивний стан охопив мене, стан бентежного передчуття… Передчуття якоїсь приємної і водночас трагічної несподіванки. Ви вже не гнівайтесь на старого, але я відчуваю, що зараз щось має статися, але я не знаю, що саме… І, мабуть, від цього залежить і тон моєї розмови з вами… Пробачте… Я і сам себе трохи не впізнаю…

І раптом… Все в салоні мов стало з ніг на голову. Удар. Несподівано різке гальмування. Полетіли склянки зі столу, фонозаписник із рук журналіста. Зенон опинився на підлозі.

І за мить цілковитого хаосу, коли все змішалося в якомусь фаталістичному хвилинному протуберанці, всім видалось, що життя зупинилося. Стало раптом так тихо, мов у древньому склепі.

Кожен, поступово приходячи до тями, розумів, що сталося щось екстраординарне.

Нараз пролунав голос по транслятору:

— Шановні пасажири! Просимо вибачення. Пошкоджена магістраль зі ще не зовсім відомих для нас причин. Тимчасово рух припинено. Причини пошкодження терміново вивчаються і усуваються. Закликаємо до порядку, шановні пасажири.

— Ну, от я й накаркав щось, — буркнув старий, але вже зовсім упокорено. А на нього дивилися Станіслав і Зенон злякано і захоплено. — Але здається, я вже відчуваю, що сталося…

— А що сталось, товаришу президент?

— Віце-президент, дорогі мої… Сталось… Вже не маю ні найменшого сумніву, що це мої джерела. Ви вже вибачайте діда… Можете навіть звинуватити мене в пошкодженні магістралі… Але ж створене тобою обов’язково починає жити самостійно, аж стає незрозумілим і непідвладним тобі… Але знаєте, якби я власноручно їх убивав, якби власноручно заганяв свої джерела під землю, то вони б уже ніколи не попросилися назад… Інша справа, що навряд би я погодився виконувати подібну програму, але якби вже погодився, — старий зневажливо усміхнувся, — розуміючи надзвичайну необхідність спорудження нового транспортного тунелю і практичну непотрібність ніяких гарячих джерел на штучній планеті Інкана, то я вже зробив би все так, що зараз би ми не стояли перед тунелем, з якого хлище окріп… Ходімте подивимось. Я переконаний — наша зупинка надовго…

— Давайте справді вийдемо і поглянемо, що ж сталося… Можливо, це й не гарячі джерела? — сказав Зенон. — До речі, я сам брав участь у прокладанні цього тунелю. Я фаховий метробудівець. Я сам ці джерела пускав у глибини…

Старий засміявся:

— Мої джерела таки знайшлисобі шлях! Мої гарячі джерела! Ходімте, справді переконаємось, що це саме так!.. — Микола Юрович збуджено вигукнув, але несподівано застигнув у трохи неприродній напруженій позі: права рука — за потилицею, ліва — глибоко в кишені літника. — Пробачте мене, Станіславе… Мені чомусь видається, що ви справді гарний журналіст… Я дуже хочу саме вам запропонувати… Власне, я просто прошу поглянути на мій матеріал… Тут є все про ці теплі джерела: коли і як я їх задумав, чому погодився на їхнє знищення і чому вірив, що вони оживуть… — старий вибачливо дивився і усміхався, він квапливо, нервовими рухами потягнувся до свого портфеля, дістав сіру течку з паперами. — Ось тут я все написав про ці джерела… Візьміть… Я бачу, ви справжній журналіст, а я все одно із цими рядками нічого не зможу… Я все життя опікувався іншим… «Ходімте…

Микола Юрович першим прочинив двері купе.

Всі попростували за ним.

Червоно відсвічувало штучне світило. М’який килимок вистилала під ногами інканська синтетична трава. Блакитний хробак пасажирського состава зупинився перед тунелем, з якого нестримним потоком виривалися клуби пари й потоки води…

ПРОСТО ТАК, ДЛЯ ЩАСТЯ

«Скрик мого серця! Здрастуй! Треба з тобою поговорити нарешті серйозно. Доки це все триватиме? Що за демонстрації, що за вияв непокірності та строкатий бунт проти зазвичаєнства?! Як зрозуміти твоє відхилення в бік незустрічей аж до повного зникнення з поля зору не тільки на ультракоротких, але й на довгих хвилях? Ніхто б не зумів виправдати ці твої натяки серед обумовлень мого існування, серед усіх зв’язків, завчених нами, що можуть врешті-решт призвести до розуміння сумної значущості відкривання й закривання дверчиння величезного метаболяра. Зізнаюся, що на мене налягає ще один антитягар невидимої сутності в очікувані проявів існування твоєї далекої особистості. Озовися!

Твій Василь».

Сонце хилилося до заходу. Його проміння вкривало рожевою габою хмарочоси і зграйки котеджів у передмісті, скромні оази зелених скверів та поодиноких каштанів на вулицях, швидкі різноколірні.

Біокібер Андреш раз у раз позирав у вікно, коригуючи квапливими точними рухами рівень насичення суміші. Справа делікатна, бездушній автоматиці доручити її ризиковано.

До кінця робочої зміни залишалось іще п’ятнадцять хвилин.

Нарешті з’явився його напарник. Він іде довгим цеховим коридором поміж барореторт та синтезаторів. Не поспішає. Зараз він зупиниться осторонь і спостерігатиме. Андреш ледь стримувався. Чекав закінчення своєї зміни, хотів звільнитися. Але він не попросить Романа заступити хоч трохи раніше, бо знає, що той погляне на зеленкаве табло, яке так повільно відлічує хвилини, і вдасть, що взагалі не почув прохання. Воно й справді — кожен повинен робити саме те і саме стільки, скільки йому доручено.

Призахідне сонце за вікном. Велике червоне око.

— Привіт, Андрешу. Сюрпризів не було?

— Молібден казився. Як завжди. А загалом — усе в нормі.

— То й добре. Можеш бути вільним, Андрешу.

Він аж зіщулився від несподіваних слів та від млосного бажання швидше вибігти з цеху, однак промовив спроквола, не зводячи погляду з показників ротаметра:

— Ще чотири хвилини, Романе. Зачекай. Я не люблю полишати іншим свою роботу.

— Ти змінився останнім часом, Андрешу… В тебе все гаразд?

— Так. Я функціоную прекрасно…

— Вигляд у тебе втомлений… А голос твій справді бадьорий.

— За мене не хвилюйся, Романе. Все гаразд.

Передавши зміну, він повагом попрощався. Довгим цеховим коридором намагався іти якомога спокійніше, аби не привернути чиюсь увагу.

А Роман схилився над мікрофоном цехового селектора й тихо, ледь чутно проказав:

— Я запропонував йому звільнитися трохи раніше, та він не погодився, відпрацював до останньої секунди.

— Спасибі, Романе. Працюйте спокійно і не згадуйте про це. Бажаю успіху, — пролунало у відповідь.

Вийшовши з прохідної, Андреш різко повернув ліворуч і попростував у напрямку одинадцятого цеху. Хвилювався. Якась не знана досі сила додавала йому «нахабності-впевненості».

«Під час роботи монтажних груп вхід сторонніх осіб на територію одинадцятого цеху категорично заборонено!»

Андреш опустив у шпарку свій службовий жетон. Його, безумовно, пропустять, будуть здивовані, але пропустять. Бо ж він не сторонній. Він працює на цьому комбінаті.

— Ви у якій справі? — голос невидимого електронного чергового.

— Я до Болеслава.

— Триває монтаж.

— Монтаж триває цілодобово.

— Але біокібер Болеслав працює тільки шість годин на добу.

— Я у виробничій справі.

— Можу зв’язати вас по відео.

— Мені треба бачити його особисто.

— Чому ви не оформили свій вхід до монтажного цеху через адміністрацію?

— Справа нагальна.

— Пропустіть біокібера Андреша… — пролунав потужний баритон головного диспетчера.

— Проходьте.

Жетон упав на пластиконове денце.

— … І простежте за кожним його кроком, — продовжив голос головного, коли Андреш відійшов на добру сотню метрів.

Переступити поріг одинадцятого цеху найскладніше, та лише тут можна дістати сьомий корелятивний біоелектричний блок та ще на складі, але на складі вони лежать законсервовані, не налагоджені. Візит його, біокібера Андреша, до монтажного цеху, безумовно, не залишиться непоміченим, та якщо не привертати зайвої уваги, то тінь підозри на нього не впаде. Головне — нічим не порушити звичний ритм монтажної бригади, усвідомлювати відповідальність їхньої роботи.

Ось і Болеслав з Василем. Здається, завмерли з маніпуляторами в руках. Треба вибрати момент, коли черговий мікроблок буде з’єднаний з основою — тоді засвітиться сигнал «НОРМА» і настане кілька секунд вільного часу, щоб перекинутися словом. А доти треба накинути оком… Он вони, сьомі корелятивні. Чимало. Ніхто й не помітить, якщо на один поменшає.

Андреш підступив до них на відстань простягнутої руки. Болеслав з Василем, не відриваючись від окулярів мікроскопів, вправно маніпулювали над органокомплексом, та Андреш відчув: вони помітили його. Неквапний точний рух правицею — і сьомий корелятивний в кишені комбінезона. На його місце рука маніпулятора одразу ж поклала новий.

На табло засвітилося «НОРМА», черговий біоелектричний блок знайшов своє місце на основі, електронний контролер тричі голосно квакнув. — Що трапилось, Андреше?

— Болеславе, я обіцяв тобі подарувати свій маніпулятор… Ось він. Візьми.

— Так нагально… Заніс би мені додому…

— Я тільки звільнився… А ти працюєш… Сам знаєш, як зручно моїм. Бери.

— Даремно ти квапився, мені до нього все одно звикати треба, який би він золотий не був, цю зміну все одно зі старим копирсатимусь… Але спасибі. Дивак ти…

От і все.

— До побачення.

Цілком вірогідна причина візиту в одинадцятий цех — заносив біокіберові Болеславові маніпулятор власної конструкції та власного виробництва, вже давно всі переконалися в їх зручності, невдовзі всі біокібери працюватимуть з такими. А поки що він подарував свій виріб Болеславові. Все логічно. Кишеня ніби не дуже випинається. Та й кому спаде на думку перевіряти його кишені?

Забрав свій жетон. Якомога спокійніше попрямував до центрального виходу.

Призахідне сонце вже торкнулося обрію.

Вийшовши до магістралі, Андреш майже побіг. Житловий комплекс височів неподалік. Горобина і старий каштан біля входу. П’ять сходинок. Масивні двері. Ліфт. Ось і його сто шістнадцяте помешкання. Переступив поріг й одразу кинувся до шафи, прочинив пластиконові дверцята.

— Ну, як ти тут? Нудьгував? У мене все гаразд. Сьогодні нарешті дістав сьомий корелятивний. А це для нас — головне.

Андреш викотив з шафи безголову постать, встановлену на тендітному металевому кріслі. Від неї тягнулися дротинки й прозорі судини, приєднані до пристроїв, що тихо вуркотіли, гули, перекачуючи рожеву рідину, яка втікала й витікала з нерухомого тіла.

— Ти нудьгував без мене. Я знаю. Але я не міг швидше. Сам розумієш — робота. Тож вибачай. Та я про тебе ніколи не забуваю. Я завжди про тебе думаю, що б не робив і де б не був.

Андреш увімкнув світло, схилився над датчиками приладів, уважно вивчав показники, нарешті заспокоївся.

— Усе гаразд. Доки мене не було, нічого прикрого не трапилось.

Тіло без голови ледь помітно поворухнулося, напружилось і знову обпало. Андреш викотив із шафи ще один столик-крісло, на якому були частини оголеної голови біокібера.

— Сьогодні я припасую сьомий корелятивний… А далі справа швидко піде…

У цей час до помешкання подзвонили. Андреш злякано стрепенувся.

— Що за нахабство! Я нікого не чекаю! Я нікого не запрошував! Хто має право забирати години мого заслуженого відпочинку?

Він злякано озирався довкола, немов шукаючи в когось поради чи захисту, відтак кинувся до крісла й почав нервово заштовхувати тіло назад у шафу, потім столик з головою. Одна з прозорих трубок вискочила з конектора, впала на підлогу, з неї полилася рожева рідина.

— Прокляття!

Він заходився прилаштовувати трубку, але прозора судина ніяк не втрапляла у гніздо конектора.

Дзвінок пролунав ще раз, настирливіше.

Нарешті він спромігся зачинити дверцята шафи, похапцем потоптався по калюжці рожевої рідини, намагаючись її розтерти. Пішов до дверей. Гостей було аж троє.

— Доброго вечора, біокібере Андреш.

— Слухаю вас.

— Дозволите зайти?

— Що вам потрібно? Я відпочиваю.

Андреш втупився у три постаті, але від хвилювання нічого не бачив.

— Ми не заберемо аж надто багато вашого часу. Ви щойно повернулися з роботи і, гадаємо, ще не встигли відключитися…

— Якби я вже відключився, то ніхто б не відчинив вам двері. Не чекаючи дозволу, незнайомці зайшли до кімнати.

— Що вам потрібно? — роздратовано запитав Андреш, заступивши собою стінну шафу.

— Вибачте за несподіване вторгнення… Річ у тому, що останнім часом ми помітили… Ви почали витрачати дуже багато електроенергії… Власне, не просто багато, а фантастично багато.

— Ви представники служби енергопостачання?

— Саме так.

— А чому прийшли аж утрьох? З цим міг упоратися й хтось один.

— Так, маєте рацію, — усміхнувся чоловік у сірій куртці й спробував покласти на захаращений стіл свою невелику валізку. В цей час двоє інших, також з валізками в руках, зайняли мовби заздалегідь визначені місця: один, кремезний — біля дверей, другий, капловухий — коло вікна. — Ми просто не хочемо гаяти часу. Оскільки жоден з датчиків контролю не свідчить про якісь пошкодження у вашому помешканні, а витрати енергії величезні, то залишається припустити, що існує прихований гандж… — чоловік уважно дивився на Андреша. — Можливо, просто пошкоджено кабель. Чи інша випадковість… — мовив театрально безтурботно. — Одне слово, ми спеціальна ремонтна бригада. Швиденько все перевіримо… Ви самі маєте бути зацікавленим у тому, щоб усунути дефект… Він може, врешті, призвести до нещасного випадку. Я вже не кажу, що просто шкода енергії, яка невідомо куди зникає… Ви мене розумієте? Ми навіть не запитуємо вас, як часто ви вмикаєте відеосистему, чи часто користуєтесь побутовими приладами. Адже якби навіть ви цілодобово не вимикали відео, опалювали приміщення, ніколи не вимикали світло і нафарширували кімнату найрізноманітнішими електричними цяцьками, то все одно… Ви, до речі, знаєте, які ваші електровитрати?

— Мене це не цікавило. Не знаю.

— Ось погляньте. Це за останні три дні, — чоловік простягнув Андрешеві клаптик паперу. — Для вас одного потрібна маленька електростанція.

— Я спробую вам дещо пояснити… — мовив Андреш і понурився, його погляд зупинився на рожевій розмазаній калюжці під ногами, він швидко підвів очі й помітив, що чоловік у сірій куртці також вивчає ту пляму. — Я вам зараз дещо поясню…

— Ви хочете пояснити, куди за три дні поділася енергія, якої б вистачило на рік для скромних потреб великого будинку? Цікаво. Дуже цікаво послухати…

— Річ у тім… З моєю квартирною енергомережею все гаразд, я так гадаю… Немає підстав турбуватися. У вільний від роботи час я займаюся деякими науковими дослідами, біологічними дослідами, енергомісткими дослідами… Але, врешті, чому я мушу виправдовуватись? Маю на це право. Користування енергією у нас не лімітоване. Отже, маю право споживати її на власний розсуд…

— Так, вас знають на комбінаті як винахідника, творчу особистість, але…

— Замість відпочивати, я мушу розводитись з вами про те, куди дівається енергія, котру я маю право використовувати на власний розсуд… — Впевненість потроху поверталася до біокібера Андреша. — Ви вторгнулися в моє помешкання навіть не відрекомендувавшись.

— Пробачте… Я — головний енергетик, Максим Чорнобур. Мої помічники — голова спеціалізованої ремонтної обригади, біокібер Гаврило, та майстер-діагност, біокібер Аркавас.

— Я маю цілковите право попросити вас негайно покинути моє помешкання.

— Безумовно. Але ми також маємо право перевірити вашу енергомережу в зв’язку з її аварійністю…

«Пробач, друже! Я справді винен перед тобою. Але мені не соромно. Тільки дуже сумно. Між нами пролягли тисячі кілометрів. Але не вони роз’єднали нас. Відстані легко долаються. А як перескочити через ту величезну стіну буденних клопотів-турбот-потреб-обов’язків, що надійно і мовби навічно розділяють нас. Так, я винен. Я зник для тебе… Але якби ти тільки знав, що поглинуло мене останні роки. Не повіриш, але це правда. Я створював тебе. Я навіть зміг дізнатися з наших архівів деякі схеми твоїх мікроблоків. Більш як два роки я крадькома, потай збирав усе необхідне. Я не міг без цього жити. Створюючи тебе, я забув про тебе самого. Пробач. Але я думав про тебе щомиті. Я, безумовно, не міг створити саме тебе, але… Дуже подібного до тебе, такого ж чесного, розумного, вірного товариша… Ми б разом із ним читали і дивилися відео, подорожували б у вільний час… Ти сам розумієш, що б ми з ним робили. Але, як бачиш, я кажу про все вже в минулому часі. Мені нещодавно пояснили, що я був ще дуже молодим біокібером, і в мені ще тривав процес внутрішньої стабілізації… Зараз розповім тобі все, щоб і ти мав можливість посміятися. Тож усе необхідне я діставав як міг, переважно на нашому комбінаті. Монтаж здійснював у себе вдома. Це було пов’язано з величезними витратами енергії. Мені чомусь і на думку не спадало, що це може викликати підозру. Сам знаєш, скільки енергії вимагає біосинтез, особливо за материкового монтажу. До мене прийшла ціла комісія-бригада. Спершу вони вирішили, що я несповна розуму. Кажуть: «Дозвольте запитати, навіщо такі ускладнення, штучні проблеми, адже на нашому ж комбінаті можна створити такий екземпляр-індивідуальність, який вам схочеться? І чому ви не поселилися з кимось удвох в одному помешканні, якщо так потребуєте товариства справжнього друга?» Що я міг відповісти? «Я хотів, щоб мій друг був завжди поруч зі мною, щоб він не крутився у цьому гамірному світі, як білка в колесі, щоб ми з ним писали вірші і слухали гарну музику, щоб разом мандрували… Одне слово, просто так… для щастя» . — «Ви хотіли створити собі покірного раба?» Уявляєш, у чому мене звинувачено? «Ви хотіли створити мислячу істоту і позбавити її свободи і щастя вільної праці?» — «Не кажіть дурниць. До чого тут рабство? Навіщо ви ображаєте?» А вони мені: «Як же інакше назвати ваше бажання ось таким чином придбати друга? Невже ви не розуміли, що він усе одно мусив би стати повноправним громадянином, рівноправною мислячою істотою, він не сидів би у вашому помешканні, чекаючи, доки ви ощасливите його своїм приходом…» Все це справді так, Василю. Нічого путнього б не вийшло з моєї затії. Але я ще й досі згадую ті кілька місяців нашого життя, коли ми були разом… Я хочу повернути якось той час, коли я був по-справжньому щасливий. Та розумію, що все це смішно слухати. Вибач. Бажаю тобі довгих років нормального функціонування і наснаги. Тисну правицю. Озивайся.

Твій Андреш».

ВОСЬМЕ ЖИТТЯ

Дитині здалося, що течія підхопила і понесла човен. Дівчинка розплакалась:

— Ми відпливаємо?! А-а-а… Де мій татко? Де мій таточко? Ми відпливаємо!

— Не хвилюйся, — сказав чоловік. — Ти лиш поглянь уважно, адже човен міцно прив’язаний до берега мотузочком.

— Прив’язаний? Так? А мотузочок твій?

Язички блакитного полум’я танцювали у каміні на сучкуватих, зроблених під справжні дрова, брикетах, виповнюючи довколишність приємним теплом, освітлюючи лиця двох людей, які сиділи в кріслах ближче до вогню, кидаючи їхні видовжені тіні на сіру матову поверхню стіни. Брикети горіли тихо, зрідка потріскуючи, мов справжні дрова. І лунала тиха музика із глибин блакитного вогню, і тихий приємний чоловічий голос співав:

«… але не йди. Ти ще не йди, бо відлітає наше літо, як цвіт вишневий відлітав. І відлетів. Давно. Не вернеш. І опустів осінній став…»

— Омбре дуже кепсько. Повір мені. Він бадьориться, але ж я його знаю, як нікого іншого, — проказав похмуро Костянтин, пахкаючи люлькою. Світлий оранжевий халат розхристався, оголивши вже сиві волохаті груди.

— А що каже його батько? — Моріс підкинув у вогонь ще один брикет-полінце.

Він сидів у строгому темному костюмі, ще не перевдягнувся після виступу на Художній раді.

— Старий і сам потребує якщо й не допомоги, то справжньої уваги до себе. Та й кажуть же, що немає пророка в своїй вітчизні… Пригадай, як Омбре колись утікав від батьків, прагнув самостійності. Йому здавалося, що батько з матір’ю старі консерватори…

— Ти наче не розумієш юнацьких зальотів… Зараз вони з батьком — найкращі друзі.

«… де ми з тобою не купались, не мерзли і не грілись ми…»

— До речі, це пісня Омбре. Він позавчора сидів тут допізна і співав, а наш любий Фаєр запам’ятав і…

— І розважає вас нині цією не дуже веселою мелодією нашого дорогого Омбре. Мені дуже подобаються пісні Омбре, — урвавши мелодію, сказав камін.

Моріс взяв із підлоги ще одне полінце.

— Не підкидайте, будь ласка, дров. І так прекрасно палахкотить, — буркнув Фаєр.

— Пробач, Фаєре, я забуваю, що ти розлюбив, коли твоїм нутрощам припікає.

— Саме так, шановний Морісе. Я вже давно полюбив золоту середину. Та й вам і світла, і тепла цілком вистачає. Тож вибачайте, що прошу не кочегарити.

— Ти розмовляв з Віолеттою?

— А як ти гадаєш?

— І що вона?

— Ти хіба не знаєш нашу Віолетту? Вона грається в розважливість і всепрощенство. Саме грається, а не грає. І уявляє себе святою мученицею. Біда нашого світу, що ми всі занадто розумні й порядні, а звідси й джерела…

— Біда в тому, що ми не досить розумні… Думаємо самі про себе, що дуже розумні, а насправді…

— Можливо… Що б не трапилось, ми переконані, що все буде добре. Адже ми всі живемо, щоб творити тільки добро. І якщо кожен творить тільки добро, то звідки взятися злу? Все доцільно й гуманно, тільки чому ж інколи буває так тоскно?

— Тому, що ми люди, Морісе, а не машини. Саме в цьому джерело нашого щастя й наших бід. Ми самі з тобою винні. Вони з Віолеттою занадто різні люди…

— Чи, може, занадто однакові.

— Вони не принесли одне одному щастя. Ми занадто покладалися на малюка.

— Він її по-справжньому любив, Костянтине. А справжнє не потребує режисури.

— Облиш, шановний. Ти вже давно подібного не говориш ні в ефір, ні зі сцени, бо погодився, що ці твердження архаїчні. Саме справжнє і вимагає найретельнішої режисури. Принаймні тільки справжнє і заслуговує на це. Я так гадаю. А на нашій славній «Мельпомені» багато хто останніми роками зводить своє існування до цілком свідомого примітивного лицедійства. Всесвіт — наша сцена. Але ж не забуваймо, що ми лише актори, а життя веде з нами справді імпровізовану бесіду без попередньо написаного сценарію.

Костянтин поправив рукою пасмо сивого волосся, що впало на чоло, підвівся і відверто театрально проголосив:

— Ми — частинки великого Всесвіту. Ми — його слухняні атоми. Так, ми лише актори! Актори новітньої генерації. Ми активно втручаємося в життя. Ми можемо інколи самі собі видаватися богами. Але кожен із нас не може не знати, що ми всі є тільки малими атомами великого Космосу.

«… Тремтіло літо, доживало, і терпло тіло, а біди химерні обриси чигали… Але не йди! Ти ще не йди…» — тихо наспівував Фаєр.

— Товариші актори, умійте бути інколи й глядачами, — буркнув Моріс. — Я завтра обов’язково ще поговорю з Віолеттою. Ми можемо втратити Омбре як актора. Він уже другий рік відмовляється від будь-яких офіційних рекламованих гастролей, а індивідуальні, творчі ігнорує геть.

— Ти прекрасно знаєш, що Омбре вже давно не любить Віолетту.

«… Прокинься, бо саме життя, як сон красивий і страшний, і промінь сонця пада на золото кленової весни в агонії стрімкого листопаду…»

— Омбре майже не має власного життєвого досвіду. І саме тому я майже спокійний за нього. Прийде життєвий досвід, а разом із ним — справжнє життєлюбство справжнього актора.

— Омбре — нетиповий хлопець. Парадоксальний. Про це свідчать навіть його онейрограми… Але не в тому справа, я хочу сказати, що на прикладі Омбре добре видно все те, чим наша «Мельпомена» може пишатися і за що їй мусить бути соромно…

— Життя на «Мельпомені» нічим не відрізняється від сучасного життя деінде…

— Отож… Стан Омбре доволі типовий для нашого світу, для пори розквіту матеріально-технічної забезпеченості й гуманізму. Все добре, всі віжки, як кажуть, у наших руках, ми ніби всемогутні, але чомусь… Ти пригадай Остапа.

— Припини! Досить і того, що він сам приходить до мене майже щоночі й розводиться про смисл існування. Досить. То наша помилка, але…

— Остап також був професійним, потомственим актором.

— Остап був меланхоліком.

— Не може бути ніяких виправдань. І ти це розумієш. Смерть Остапа на нашій совісті.

— Так. На жаль. Мені важко заперечити.

Нараз озвався Фаєр:

— Можете підкинути пару брикетів, шановні. Не скажу, що замерз, але захотілося, аби трохи полоскотало нутрощі.

Десь здалеку, мабуть, із центральної зали «Мельпомени», донеслися притишені голоси. Репетиція. Могутній баритон трагічно проказував:

«Зірка помирала. Вона вже могла уміститися на вістрі голки. Вона оберталася довкола своєї осі, як збожеволіла дзига, вона випромінювала в простір щонайпотужніші магнітні поля. Кожен, хто міг зрозуміти, з жалем усвідомлював — зірка помирала. А в цей час чоловік в чорному плащі неквапно простував тихою вечірньою вулицею, раз у раз п’яно вигукуючи:

— Не роздаваймо тепла своєї душі злиденним тарганам!

Він кричав і розхлюпував вино із пляшки, яку ніс перед собою, наче свічку. Темні плями на асфальті зблискували у світлі нічних ліхтарів червоно, мов розлита кров».

На театральному орбітоні «Мельпомена» все було одухотворене. Тут все жило своїм життям: актори і обслуга велетенської театральної бази, стільці, столи, каміни були обладнані найсучаснішими мікроцеребеляторами і були здатні розмірковувати навіть про сенс буття, навіть авторучки і звичайні олівці могли прощебетати якісь мудрі слова та спромогтися на житейські поради.

На «Мельпомені» люди ніколи не відчували себе самотніми. Колись у цьому вбачалося джерело навіть людського щастя, але насамперед — запорука неможливості народження будь-якого злого помислу. Так воно і сталося, як гадалося. Тільки щасливішими люди не стали. Принаймні ніхто не казав, що став щасливішим. Злі помисли і справді повсихали, бо як же їм існувати, коли кожне твоє слово чують і запам’ятовують і кожен твій крок помічають. Злих помислів не стало, але й добро ніби втратило в ціні. Остап, котрий вирішив добровільно й передчасно покинути цей рукотворний світ, залишив таку записку: «Нічого злого не вчинив, але кому робить добро — також не знаю. Прощайте».

Клубочок блакитного сяєва запульсував, повільно піднявся над гранчастими шпичаками генератора, завис.

— Постарів я, синку, мій любий Омбре. Мені вже важко обходитись без біостимуляторів. Але не треба співчувати…

— Батьку, з тобою розмовляв Моріс? Ви про мене розмовляли? Мені Фаєр сказав…

— А про кого ж нам розмовляти? Ми з Морісом вже старі. Ти навіть уявити не можеш, синку, як приємно відчувати, що твоя старість знаходить своє продовження в дітях, у послідовниках. Ми — актори!

— Лицедії великого космосу! — вигукнув Омбре.

— Не лицедії, шановний сину, а — ДОБРОДІЇ!

— Я тут задихаюсь.

— Останні роки, синку, ти задихаєшся від неробства. Вибачай за відвертість.

— Чому Моріс не розмовляв особисто зі мною?

— Даремно гарячкуєш, Омбре, — спокійно проказав Кароль. — Він справді говорив зі мною про тебе… І я погодився, що тільки ти можеш допомогти одній людині…

— Мені набридло блазнювати.

Короткий батьковий ляпас охолодив Омбре.

— Пробач, може, я справді чогось не розумію…

— Ти багато чого не хочеш розуміти, синку. Ти пам’ятаєш Дюлію?

— Так.

— Чи ти хоч раз за ці роки, які так швидко проминули, згадав про неї?

— Ні, тату.

— Чому?

— Хто вона мені, Дюлія? І хто я їй?

— Як ти можеш дозволяти собі подібні запитання? Вже ж не світ повинен жити задля тебе одного. Ти — актор. Ти мусиш жити задля світу. Невже ти цього не розумієш?

— Тату, ти несправедливий.

— Добре, Омбре… Слухай… Ти пам’ятаєш Дюлію ще дитиною, дуже хворою дитиною. Згодом батьки домоглися, щоб її прооперували в інституті генної інженерії. Все склалося вдало — вона залишилася жити і забула про свою хворобу. Вона зараз просто красуня. Але дивиться на світ все ще очима каліки. Батьки, ти їх пам’ятаєш, геологи, полетіли надовго в експедицію, залишивши Дюлію вже здоровою… Вони певні, що їхня дочка вже щаслива, що віднині у неї все в житті складеться гаразд… Але Дюлія залишилася відлюдьком, як і раніше. Займається літературними та науковими перекладами, майже не виходить з кімнати, спілкується переважно зі своїм товаришем-холодильником. І нічого не хоче міняти в своєму житті, навпаки, вона з кожним днем все більше відмежовується від довколишнього. Хіба це не шлях духовної загибелі?

— Гадаєш, я зможу допомогти?

— Нам здається, що з кимось іншим вона й говорити не буде…

— Я подумаю, тату.

— Справді, варт було подумати…

Обладнаний новітньою технікою велетенський орбітон «Мельпомена» тихо летів у вічному мороці осяйного Космосу, звично долав виток за витком на своїй стаціонарній довколосонячній орбіті.

Омбре підійшов до великої ванни зі сріблястою рідиною. За спиною безгучно опустилися герметичні прозорі двері, а за ними — постаті батька, Моріса й Костянтина. Всі одягнуті по-домашньому: у білих вишиваних сорочках з коротким рукавом і сірих вельветових штанях. Віолетти не було. Вона вранці зайшла до нього в кімнату: «Я бажаю тобі успіху. Моріс казав, що в тебе цікава роль. Я ще посплю. До зустрічі».

Велика ванна з сріблястою рідиною вабила Омбре. Вона одним своїм виглядом приковувала увагу, змушувала думати про таїнство чергового перетворення космічного актора, перехід його в зовсім іншу, енергетичну форму існування.

«Моріс казав, що в тебе цікава роль…»

— Роздягайтесь, — пролунав знайомий голос біокібера. — Я вітаю вас від імені всіх мельпоменців з новою роллю, яка може принести людству не тільки хвилини радості, але й наблизити його ще хоч на крок до вищої досконалості.

Звичні слова. Омбре чув їх уже не раз — і коли був ще студентом, і коли вже сам брав на себе відповідальність за втілення режисерських задумів. Сім разів він занурювався у цю ванну, і кожного разу відчував трепет священнодійства. Хоча жодного разу і не прагнув цього наперед.

— Заспокойтесь. Ніщо не повинно вас зараз турбувати. Ви чисті перед світом і вільні творити добро таким, яким ви його бачите. Ніщо стороннє хай не відволікає вас. Ви зараз заглиблені самі в себе, в сутність вашого нового життя, вашої нової ролі. Ви спокійні і мудрі, ви відчуваєте глибоку переконаність, що добро має бути саме таким, яким ви його творите. «Мельпомена» від імені всього людства довіряє вам здійснити ваші задуми для торжества ГАРМОНІЇ та ГУМАНІЗМУ.

Омбре ще раз озирнувся, помахав на «до побачення» рукою. Йому відповіли через прозорі герметичні двері тим же.

Він скоро полетить до Дюлії. Колись він щиро, по-дитячому любив її, горбатеньку… Як це було давно. Тоді ще мама була жива. Батьки завжди брали Омбре із собою, коли «Мельпомена» відпускала їх на місяць чи два. Вони відвідували земних друзів… Дюлія — дочка давнього батьківського приятеля. Яка вона зараз? Йому ще не показали її фотографії. Але так треба. Принцип «Мельпомени». Актор — завжди першопроходець навіть при найжорсткішій режисурі.

— Вас ніщо не хвилює…

Срібляста рідина огортає тіло, прохолодна рідина, липка рідина, красива пекуча магма, задуха і прохолода водночас…

— Розслабтесь, Омбре… Все йде, як належить… Лишилось кілька хвилин. Зараз вами займуться наші гримери і працівники корекційного центру. Бажаю вам успіху!

Організм перебудувався.

Ось уже настала мить — відчув легкість тіла, ефірну легкість, коли можеш вільно летіти у просторі, долаючи величезні відстані, ширяючи поміж зір безкрилим птахом. Космічний добродій.

Благовісна мить. Ніби передчуття щастя. Може, справді треба частіше «літати», більше працювати? І тоді ці щасливі хвилини…

— Ось ваші документи, Омбре. Ось ваш одяг. До зустрічі. Бажаю вам успіху.

Він приземлився вдало, без будь-яких пригод з’явився на дніпровських схилах і декілька хвилин просто сидів у затінку золотолистих кленів, переконуючись, що все гаразд. Такий собі ошатний бородань у строгому сірому костюмі з елегантною валізкою в руках.

Врешті він піднявся з землі і, усміхаючись земному сонцю, почав опускатися ситаловою стежкою до набережної. Вийшов до Дніпра і зупинився біля масивного парапету, теплого на доторк від променів сонця, знайшов поглядом вільну лавочку і зручно вмостився. Треба було уважно ознайомитися з остаточною програмою режисера, зі своєю восьмою за життя самостійною роллю. Сприйняття конкретних деталей повинно відбуватися вже в «новому» тілі. На «Мельпомені», як часто казав Моріс, всі відчуття і усвідомлення суті — романтизовані, раціоналізовані, драматизовані, традиціоналізовані і театралізовані.

Омбре сидів на лавочці більше години. Врешті вимкнув бібліоскоп, заховав його до валізи.

Легкий вітерець і лагідне осіннє сонце.

«Хто ж ти є в цьому світі, Омбре, син Кароля? Що тебе мучить? І навіщо милій, колись горбатенькій, а нині цілком здоровій і красивій Дюлії візит космічного актора? Хай навіть людини, з якою не раз бавилась в дитинстві, хай було їй тоді з Омбре легко й весело… Але навіщо ці мудрі дійства-метаморфози, вторгнення в духовний світ хай навіть і з найблагішими намірами? Для того, щоб людині було добре, треба лише одне, щоб все було добре…»

«Шановний Омбре, — пролунав у свідомості голос. — Ви не забули, задля чого ви прибули на Землю? Ви вже добре ознайомилися зі своєю роллю? Вам дозволені будь-які доповнення, які не входять до формальної програми, але ні в якому разі не дозволені звичні для вас самокопирсання, рефлексії… Ви мене розумієте?»

Омбре рвучко підвівся:

«Пробачте. Я зайвий раз даю підстави вважати себе поганим актором?»

«Ні. Ви просто даєте підстави нагадати вам, що вже вечоріє».

Проминувши масивну тумбу-опору, він здалеку побачив хлопчика. Років одинадцяти підліток хвацько бігав під великими тентами-грибками, де гомонів розмаїтий гурт: їли-пили-розмовляли, а малий метушився, мов біокібер, поміж столиками, щось приносячи, щось забираючи.

Омбре підійшов ближче до літнього експрес-павільйону.

Йому чомусь захотілося порозмовляти з тим хлопчиком, але не знаходилося приводу. І тому він зупинився біля стовбура старого розлогого каштана і матеріалізував звичайнісінький велосипед. Повів веломашину віадуком до павільйону.

Зупинився біля одного із столиків. Як і сподівався, малий відразу опинився біля нього.

— О, а чому ви з веломашиною? У вас немає гравітольота? Чому?

— Я просто хочу попрацювати трохи фізично. Розумієш?

— Чому б не розуміти. Ви кажете, як моя мама. — Кучеряве, давно не мите волосся, кирпатий ніс і величезні блакитні очі. — Я і сам люблю працювати фізично. Але ж я іще дитина. А ви хіба дитиною не напрацювались? Вам іще хочеться? Мені мама, вона тут на кухні працює, щоденно повторює, що коли людина не працює фізично, то вона нічого не варта… Моя мама біокіберів органічно не переносить, вона каже, що біокібери забирають наше здоров’я. Я не можу не вірити своїй мамі. Вона в мене дуже добра, і вона мене за двох любить, бо тато три роки тому не повернувся з рейсу. От я і слухаюсь маму, як можу…

Омбре усміхнувся:

— Ким ти хочеш бути, коли виростеш?

— Тільки пожежником. Я ось недавно передачу по відику дивився про те, як багато пожежники людей і просто матеріальних цінностей врятували. Пожежі зараз рідко бувають, я це знаю. Це мені до вподоби. Сидиш собі, відпочиваєш чи ще щось робиш… А вогню я зовсім не боюся. Це точно, минулого місяця рудий Кріліц мені комбінезон підпалив, але я відразу зумів погаситися. Я навіть йому пику не набив. За що його бити? Для мене то було життєве випробування. Скажіть, а у вас дочка є?

— Немає.

— А ви так на одну дівчинку схожі. Мені чомусь здалося, що ви її батько.

— Чим же я на ту дівчинку схожий? Хіба бородою?

— Таке скажете… Очі у вас схожі. Дивитесь ви якось однаково. І розмовляєте подібно… Ой, пробачте, он мама гукає. Щось їй допомогти треба.

І малий побіг.

Відійшовши від павільйону, Омбре перетрансформував веломашину справді на гравітольот і знявся у повітря. Летів уздовж Дніпра. Було дуже приємно знову бачити Землю, зелені схили, відчувати лагідність проміння осіннього сонця…

Коли Омбре зайшов до помешкання Дюлії звичним «космічним» способом, якусь мить утримував себе невидимим. Він одразу відчув, що Дюлія вдома і що вона сама, хоча з вітальні й долинали голоси. То працював телеінформатор.

Омбре матеріалізувався, тихо переступив поріг вітальні. Дюлія сиділа у великому м’якому кріслі, підібгавши під себе ноги. Красива. Тільки кутики вуст та очі нагадували про неї колишню. Зупинився. Вона не бачила його, з цікавістю дивилася на величезний екран, де мальований, мультиплікаційний Дволикий Янус віддавав розпорядження. Одне обличчя — диявольське, друге — обличчя Бога. І обидва обличчя синхронно ворушили губами і наказували комусь:

— Ти мусиш знайти Пітера Грека!

Кожне обличчя говорило своїм тембром, ті голоси зливалися у приємному консонансі, мовби мовилось одними вустами.

— Ти мусиш знайти Пітера Грека…

Але далі раптом слова не збіглися. Диявольське обличчя мовило:

— … І вбити!

А обличчя Бога проказало:

— … І врятувати!

Тож вийшло, що Дволикий Янус сказав:

— Ти мусиш знайти Пітера Грека і вбити-врятувати!

Запала довга пауза. Обидва обличчя самозаглиблено усміхалися.

— То вбити чи врятувати? — голос за кадром.

— То вже як вийде. Головне: на все — моя воля. Омбре поклав руку на плече Дюлії. Від несподіванки вона здригнулася, рвучко обернулась:

— Хто це? Як ви зайшли?

Вона дивилася здивовано, злякано, нарешті прошепотіла:

— Омбре? Невже це ти?

«Омбре… Це справді ти… Як у казці… Я вчора увесь вечір думала про тебе, і зовсім не тому, що Моріс подзвонив і попросив допомогти… Я сиділа за столом і пила чай, згадувала прожиті роки й бездумно-тоскно дивилася на брунатне плесо чайного озерця в кухлі, відблиски-відображення світильника дрижали малими зірками-лелітками. І раптом я зауважила, що дві лелітки тремтять ритмічно, то наближаючись, то віддаляючись одна від одної… Так-так, саме ось це просив сказати дядько Моріс при зустрічі з Омбре. Він юнак досить сентиментальний, як каже Моріс, ці слова мусять його трохи розчулити… І потім скажу, що мені спершу здалося дивним, чого тим відблискам від світильника пульсувати? Але нараз я збагнула, що вони пульсують у ритмі скорочення мого серця, адже моя рука лежала на столі… І пригадалася мені чомусь та ніч, коли тобі, Омбре, було погано. Ти був ще дитиною. І я була ще дитиною. Тої ночі мені здалося, що ти можеш померти… Пам’ятаєш, це тоді, як наші батьки полетіли…»

— Ти впізнала мене, Дюліе?

— Я така рада бачити тебе… Спасибі…

«І ти тоді поцілував мене, Омбре. Я пригадую ті наші дитячі поцілунки дуже часто».

— Я приїхав на гастролі. Індивідуальні творчі виступи. Я ж актор, Дюліе. Ти знаєш?

— Знаю.

А на екрані лисий мальований чоловічок поважно проказав:

«Під час концерту відомого Клавесина Барладяну я раптом відчув фальш і вигукнув: «Неправильно! Сі-бемоль! Треба тільки сі-бемоль!» На мене всі зашикали, почали докоряти, мовляв, як же це невиховано перебивати виконавця під час концерту. А я підхопився з місця і вигукнув на весь зал: «Я — композитор! Я — автор цього твору! Кому краще знати?! Треба було тільки сі-бемоль!»

— Ти на «Мельпомені»… Я чула про твої ролі… Ти часто бував на Землі, але до мене не заходив… І от згадав… Спасибі. Не кажи нічого. Мені здається, що ти зараз скажеш щось гірке й погане. Яка б я була щаслива, якби ти прилетів тільки до мене. — Дюлія говорила майже дослівно те, що її просив сказати Моріс.

— А я, Дюліе, і прилетів саме до тебе… Але…

— Не треба ніяких «але»… Не треба!

— Добре, Дюліе… Яка ти красива! (Слова із ролі).

— Сідай. — Дівчина посунулася в глибокому вели-і кому кріслі. — Сідай поруч. — Блакитний халатик облягав її красиве тіло. — Ви якусь виставу привезли? Я рідко виходжу з помешкання і не стежу за театральними анонсами. Пробач… Але про дві твої ролі я багато читала. Мені було дуже приємно, що це саме про тебе говорять такі хороші слова. Ти дуже талановитий актор, Омбре. Чому останнім часом про тебе нічого не чути?

— Сама сказала, що не стежиш за театральними анонсами.

— Якби про тебе хтось хоч слово сказав, я відразу б почула. Я ніколи не забувала про тебе.

Омбре розсміявся:

— «Мысль изреченная есть ложь». Здається, так говорив Тютчев? Як тобі живеться, Дюліе?

— Спасибі, дуже погано. Видається, що ти також не можеш похвалитися.

— Чому?

— В тебе це на обличчі написано.

— Ніколи не думав, що так легко читати моє обличчя… Я справді мало чим можу похвалитися, але й жаліти мене не варто.

— Що ти, Омбре! В тебе просто невесело на душі. А я ось дивлюсь на тебе, і від того я щаслива.

В її очах світилося стільки радості, стільки непідробного щастя. Дюлія щиро захопилася роллю. Адже дядько Моріс так просив допомогти.

А чоловічок на екрані плакав:

«Я також мисляча істота в цьому світі, як і ти. В мене також є душа. І для тебе це така ж біда, як і для мене. І це наше гірке щастя».

— Знаєш, Дюліє, я часто запитую сам себе — хто я в цьому світі? Колись я був переконаний, що в житті все має бути чітко визначеним, на рівні майже кібернетичних програм. Трохи запізно зрозумів, що це не так. Це не приносить щастя. А що приноситиме людям щастя? Дюліє? Хто ми в цьому світі?

— Хлопчисько… — бентежно розсміялася Дюлія. — Ти все ще хлопчисько. Як добре я відчуваю тебе. І ти не забув про мене. Спасибі. Я дуже змінилася?

— Дюліє… Ти красуня. Ти відроджуєш у мені щось давнє, відроджуєш потребу і здатність відчувати світ. Це дуже близько до потреби поважати самого себе — й навіть любити.

Це були слова із ролі. — Це не егоїзм, Дюліє, любити собе. Якщо не любиш самого себе, то кого ж ти можеш полюбити? І хто полюбить тебе? Людська душа — це такий лабіринт! Колись мій батько сказав: «Спасибі, синку, що в тебе є душа, — і усміхнувся сумно й багатозначно, ми сиділи на могилі моєї мами. — Спасибі, але хто знає, що таке душа? І ми з тобою не знаємо, хоча людські душі — то наша з тобою робота».

Запанувала довга тиша.

— А де твій холодильник?

— Ти все про мене знаєш…

— Батько розповідав і трохи Моріс, наш директор… Вони ж із твоїми батьками давні приятелі…

— Леопольд, я так його назвала, пішов погуляти, — сухо проказала Дюлія. — Він останнім часом подовгу гуляє… Йому зі мною не цікаво. І мені вже з ним не цікаво…

— Ти молода і красива… Ти сильна і мудра…

— Ах, облиш, Омбре. Ти — актор… Не треба красивих слів. Ти сам пам’ятаєш, якою я була колись. І, врешті, я такою ж і залишилась в душі… Розумієш? Мені дуже приємно, що ти прилетів. Я читаю з твого погляду — ти прилетів до колишньої Дюлії. Тобі було байдуже — красива я чи ні. Правда?

«Вона немов підказує мені…»

На стіні будинку дитяча рука крейдою написала: «Дорогий мій татко — дурень!» Омбре ішов вечірньою вулицею й намагався збагнути, що ж у нього коїться в душі.

Коли прийшов з прогулянки холодильник-Леопольд, Омбре відразу запоспішав до готелю. Дюлія засмутилася, просила залишитися ночувати, але Омбре категорично послався на невідкладні справи. Назустріч ішов сліпий. Йшов він упевнено і без палички, якби не великі темні окуляри і якби не жінка, котра підтримувала його під руку, можна було б; і не здогадатися, що чоловік сліпий.

Коли порівнялися, Омбре, космічний добродій, мимоволі пішов за ними. Щось його підсвідомо здивувало і зацікавило, навіть насторожило. Але що саме? Сам факт сліпоти? Штучний зір, повернення зору — не з найскладніших операцій.

Омбре видавалося, що жінка не веде сліпого, а сама за нього тримається, щоб не збитися з дороги. Засвітилися ліхтарі.

Чоловік раптом зупинився, дістав сигарету і довго клацав запальничкою. Вітер кожного разу задував полум’я, чоловік цього не бачив, але відчував, і знову клацав і клацав запальничкою. А жінка не похоплювалась йому допомогти, лінькувато роззиралася навсебіч, дивилась, як чоловік завченими рухами видобуває вогонь. І як вітер його гасить… Нарешті сліпий прикурив.

Жінка знову впевнено взяла його під руку, і вони пішли далі. Врешті сіли на лавочці у сквері.

Омбре якусь мить вагався, проте підійшов і сів поруч. Сліпий насторожено підвів голову, тихо запитав у жінки:

— Хто сів поруч з нами?

Жінка спроквола повернула обличчя, довго дивилася на Омбре вивчаюче і байдуже водночас. Щось у виразі обличчя було таке, що робило її схожою на старого таргана.

— Гадаю, що не заважатиму вам… В цю пору року і пізньої години чомусь не хочеться сидіти в самоті, хочеться відчувати присутність людей, хай навіть і чужих…

— У вас приємний голос, — проказав сліпий. —Даруйте, як вас звати?

— Омбре.

— Мене Віктором… А чужих людей на цьому світі немає. Існують добрі чи злі люди, заздрісні чи великодушні, але чужих людей не буває.

Жінка солодко позіхнула. Мовчання.

— Що ти сказала, Віолетто?

Омбре здригнувся від того, що жінку звати Віолеттою.

— Ти хочеш спати? Може, підемо додому?

— Сиди і дихай. Ти ж сьогодні не виходив з приміщення.

— Скільки вам років, Омбре?

— Тридцять.

— То ви ще хлопчисько. А голос у вас солідний. Тридцять років — це мало. Хоча я вже у двадцять воював… Ви про це тільки чули, а я в тому конфлікті брав найактивнішу участь. Я був головою штабу нашої цивільної оборони, а коли сімнадцята ворожа армія несподівано для всіх викинула півмільйонний десант, довелося очолити повстанську армію… Страшні й цікаві були часи…

— Ви очолювали повстанську армію? То ви — Віктор Ротків? Я ж про вас майже все знаю! Ви розумієте, я — актор… І одна з моїх перших самостійних ролей — Віктор Ротків… Ми гастролювали в дев’яти земних містах…

Старий хрипло розсміявся:

— Тісний світ… Віолетто, скажи, Омбре схожий на мене?

— Трохи схожий… — спроквола проказала жінка і позіхнула.

— Цікаво. Тож ви — той Омбре Стах, що грав Віктора Ротківа… Бачите, я вас також знаю… Чув… Я навіть був на виставі, де ви грали… Так-так, я ходив на цю виставу, і можу вас запевнити, що бачу я не гірше від вас, тільки я давно вже не очима бачу. Я не відчуваю себе нещасним. Я навіть на операцію не погоджуюсь, сказати б, хочу зіграти свою роль до кінця саме таким… Ви розумієте мене? Здається, я не викликаю в довколишніх принизливого співчуття? Чи не так?

— Саме так, — проказав Омбре і подумав: «Цікаво, чи Віктор Ротків знає, що його Віолетта схожа на старого таргана?» А вголос продовжив: — Я трохи не так уявляв собі Віолетту. Врешті, справа навіть і не в уяві… У нас на «Мельпомені» до кожної вистави готуються дуже ретельно, у нас багато портретів Віолетти, але жоден із них…

— Колись вона була інакша… — рішуче перебив його сліпий. — Колись вона була молодою… Врешті, я ніколи не бачив, якою вона була… Ви знаєте, що вона винесла мене з пожарища, на якому я втратив очі?.. Так ми з нею познайомились…

Жінка солодко позіхнула.

— Вона врятувала вас, але й ви врятували її…

— Так, він врятував нас, а я врятувала його, — безбарвним рипучим голосом проказала жінка. — Він тоді очолював Повстанську армію… — якось одноманітно й завчено говорила Віолетта. — Я знала, кого насамперед виносити з пожарища… Але я ніколи не думала, що він виявиться таким дурнем…

— Облиш, Віолетто… Ти колись дуже прагла слави, а я виявився не тою людиною, щоб… Одне слово, ти ж давно погодилася, що слава — це марниця.

— А певно ж — що таке слава? З неї обіду не зготуєш і під голову її не покладеш. Але в мене ще є здоров’я, і я вмію чекати. — І раптом жінка рвучко підхопилася і крикнула просто в обличчя Омбре: — Ви хіба не бачите, космічний акторе, з ким ви розмовляєте? Який він герой? Так, його звати справді Віктор Ротків, але він просто однофамілець… Він уже геть на біоблоках та стимуляторах, і ніхто вже не дозволить йому генну перебудову, бо для людства він нічогісінько не вартий… Такий собі благуватий Віктор, мій братик… — Тіло жінки істерично затіпалось. — Космічним добродієм він справді усе життя хотів бути, і роль героя собі вигадав… А я йому підігрувати мушу. Він змушує і мене грати роль тієї Віолетти. Як мені це набридло!

— Навіщо ти так, Віолетто? Мені боляче…

— Ходімо додому!

Омбре відчував себе украй ніяково. Він не знав, як йому повестися.

Але раптом прийшло осяяння. Часу все зважити не було. Був тільки час діяти. Непомітно увімкнувши зв’язок із Центром термінової матеріалізації, він подумки віддав наказ.

Сліпий почав спроквола підводитись, жінка штурхнула Віктора Ротківа під бік, але раптом злякано вклякла:

— Ой, що то таке? Погляньте… Ще вчора… Ще годину тому там нічого не було… Якийсь величезний пам’ятник…

Жінка побігла стежкою до центру невеличкого майдану у сквері, де раніше був крихітний фонтан, а зараз… Омбре знав: там нині — сім фігур (але чому саме сім?) різного віку й у різних вбраннях, але всі схожі на Віктора Ротківа, красивий візерунчастий постамент. І напис: «Вікторам Ротківим нашої планети з вдячністю».

Жінка збентежено повернулася до лавочки.

— Вікторе… Там… Пам’ятник вам — Вікторам Ротківим планети… Як вони всі схожі на тебе, Вікторе…

Жінка тихо розплакалась.

Коли наступного дня Омбре зайшов до помешкання Дюлії, Леопольд стояв посеред кімнати. Дюлія плакала. Вона впала на груди Омбре і прошепотіла:

— Ти подивися на нього… Він почав рости… Леопольд уже не проходить у двері…

— Це найрадикальніший спосіб уникнути моїх вечірніх прогулянок. Я мушу більше бувати з тобою, Дюліє. Я останнім часом мало приділяю тобі уваги, — сказав Леопольд. — Я вирішив трохи вирости, щоб не було спокуси… Я вже просто не проходжу у двері… Тобі зі мною важко було? Я тебе мучив? Пробач. Скоро все буде гаразд…

На очах Дюлії бриніли сльози.

Омбре дивився на Леопольда, на його незграбні рухи посеред кімнати, слухав його слова, і пригадалися йому чомусь старовинні музичні скриньки… Коли він уперше побачив їх в одному музеї, зачудуванню просто не було меж. Любовно збережені поколіннями науковців, скриньки ще могли подавати голос. Реставратори навіть переконували всіх, що звучать вони краще, ніж у далекому минулому. Примітивні, чудернацькі і так любовно виконані плетива шестерень, черв’ячків, зубчиків, дірочок, пружин, дисків… Чудо майстрів минулого тисячоліття… Нині вже важко здивувати чи розчулити людство…

Холодильник Леопольд стояв посеред кімнати і розмірковував:

— Ти гніваєшся на мене, Дюліє, але я не завжди можу збагнути, в чому ж моя вина… Я з кожним днем стаю все досконалішим, але з кожним днем я все більше дратую тебе. Чому так? Мені боляче, Дюліє. Я хочу завжди бути з тобою, але скажи, яким же ти хочеш мене бачити?

Омбре намагався притамувати хворобливу усмішку. А сльози здушили його, як і колись давно в музеї старовинних музичних інструментів-скриньок. Але тоді він плакав від усвідомлення наївної досконалості древніх, котрі вміли і відчували набагато більше, ніж знали й розуміли. А нині він ледь стримував сльози, бо кожною клітиною єства відчував — не може бути мірилом людських потреб рівень людських можливостей. Ось стоїть посеред кімнати Леопольд, чудо майстрів сьогодення. Він вже здатен розуміти страждання і любов, але ніколи не відчує власної досконалості…

— Омбре, поясніть мені, чому так рідко приходять хвилини спражнього щастя, хвилини розуміння власної досконалості? Дуже рідко. А мені здається, що мисляче створіння має бути завжди щасливим. Чи не так?

— Замовкни, Леопольде!

— Я тебе мучу, Дюліє? Але чому? Скажи, яким ти мене хочеш бачити, і я таким стану… Я все зроблю заради тебе.

Дюлія плакала.

— Омбре, любий Омбре, я хочу бути актрисою. Я навіть на регенерацію погодилася тільки тому… Я хочу бути такою, як ти…

Крізь сльози Дюлія кумедно ліпила слова, які просив її сказати дядько Моріс.

— Я хотіла і хочу грати разом з тобою… Я розумію — в тебе є Віолетта. Я багато про тебе знаю. Але ж ми змогли б на сцені зіграти роль людей, котрі люблять одне одного… Я більшого й не бажала б…

— Я також хочу бути актором, — ображено озвався Леопольд. — Я гратиму будь-яку роль заради тебе, Дюліє.

Дюлія знову нестримно плакала.

Леопольд раптом застиг посеред кімнати, а по довгій паузі важко проказав:

— Дюліє, я був свідком твоєї розмови з директором «Мельпомени»… Але не про це я хочу зараз сказати… Я хочу сказати, що усіх вас, людей, життя навчило дивитися у вічі іншим відкрито, навіть тоді, коли ви відверто брешете, бо всі ви переконані, що брешете ви задля користі якоїсь великої справи… А я так не можу… І, мабуть, це дуже погано… Пробач, Дюліє… Я більше не буду тебе мучити. Але й ти забудь про мене. Я буду звичайнісіньким холодильником. І не гнівайся, я хотів тільки добра. Все!

— З тобою розмовляв Моріс? — запитав Омбре. — Справді?

— Так… — винувато мовила Дюлія. — Дядько Моріс часто дзвонить, запитує про мої справи, настрій…

А Омбре раптом розсміявся:

— Залишається подякувати йому за те, що ми зустрілися з тобою через стільки років.

— Я справді хочу бути акторкою. Це правда. Правда! — припала до грудей Омбре. — Ти не подумай нічого поганого, Омбре. Я просто не здатна брехати… Віриш мені?

— Вірю. Ти будеш артисткою, Дюліє… Ти дуже красива… І я справді хочу тобі у всьому допомагати…

У ПЕРЕДЧУТТІ ПЕРЕДЧУТТЯ

Він зупинив машину край дороги, вимкнув двигун, але не поспішав виходити з кабіни. Хмара куряви навколо новенького «Гудзона» поволі розвіювалась. Кілька хвилин він сидів за кермом, заплющивши очі. Врешті, не кваплячись, розгерметизував салон і прочинив дверцята. Зіскочивши на землю, обережно здолав кількаметрову смугу запилюженої трави й дістався до магістралі. Сонце пломеніло, проте спечно не було. Від моря тягло прохолодою.

Забачивши машину, з триповерхової споруди, схожої на маленький старовинний палац, над яким тріпотів прапор міста Лімноли (контури трьох гравітольотів на блакитному тлі), вийшов черговий, на ходу застібаючи ґудзики світлого полотняного френча.

— Ви до нас? Раді вітати. Філарет, — відрекомендувався черговий і простягнув руку.

— Фредерік Ройш. Працівник контрольного управління.

— Дуже приємно. Ви вперше у нашому місті?

— Так. У Лімнолі я вперше.

— І яким видалось містечко? Гарне — чи не так?

— Гарне… Але я ще нічого не бачив.

— У вас іще все попереду. Сама тільки дорога чого варта. Мальовничий шлях до мальовничої Лімноли. Чи не так?

— Красива дорога… Тільки пилюги багато…

— Пилюга розвіється, а краса залишиться. Чи не так?

— Маєте рацію. Ви що — біокібер?

— Так, з вашого дозволу. Як це ви здогадалися? Всі запевняють, ніби я геть не схожий на кібера. — Філарет голосно розсміявся.

— Оце ваше повторювання «чи не так?» та ще специфічна інтонація.

— Цікаво. Я подумаю над цим. Проте яке це має значення? Чи не так?

— Я приїхав для перевірки роботи вашої сейсмічної служби. Тож прошу мене туди провести.

Філарет несподівано спохмурнів:

— Ви до сейсмологів? Може, бажаєте перекусити з дороги? Кава, еклектони, боро? Чи, може, відпочити трохи в готелі? В нас прекрасні готелі.

— Ні. Дякую. Я не втомився і не зголоднів.

— Ходімте…

Вони почали підніматися чистими, акуратними, ніби щойно змитими, сходинками.

— Хіба сейсмічна служба міститься не в ратуші?

— Ні, що ви… Наша сейсмічна служба — це наша гордість. У неї прекрасне приміщення. Погляньте-но в той бік… На горі між деревами. Бачите? Звідти відкривається прекрасна панорама на місто, море, гори… Скористаємось пневмопідйомником чи, може, бажаєте піднятися пішки?

— А ви як порадите?

— Мені здається, що напередодні землетрусу не гріх і прогулятися. Хоч воно й зависоко, одначе краса… Чи не так?

Фредерік поглянув на Філарета здивовано.

— Як розуміти ваші слова щодо землетрусу?

Філарет засміявся:

— Це у мене прикмета така. Науково ще не пояснена, та, можливо, з часом знайдуться мудрі голови, які обгрунтують… Щоразу перед великим землетрусом хтось приїздить перевіряти роботу сейсмологів. Давно вже нас ніхто не перевіряв. Тож не було спражнього землетрусу. І от з’явилися ви… Мов та королівська примула, що розквітає лише напередодні виверження вулкана. Шкода, що ми й досі не можемо навчити розмовляти квіти й дерева, вони б нам розповіли багато цікавого… Чи не так? Та колись ми і їм вживимо мікроцеребелятори, все буде гаразд. Чи не так?

Фредерік поволі піднімався крутими сходинками.

— Колись людство всього досягне. Воно вдихне, як то кажуть, душу навіть у камінь. І каміння заговорить. І тоді на планеті не залишиться таємниць… Ви погляньте, яка краса! Вже звідси видніє протилежний берег затоки, а якщо піднімемось на плато, там справжня благодать! Не відставайте… Під час останнього землетрусу наше місто дуже постраждало. Хоча й будуємо за останнім словом науки і техніки, та подеколи й хитрощі не допомагають. Чи не так? Уже необхідно в повітрі будувати… Не втомилися? Ви розумно поставили свою машину. Дуже надійне місце. Під час останнього землетрусу на тому ж місці стояла машина вашого попередника, забув уже прізвище добродія з вашого контрольного центру… І знаєте, машина залишилася майже неушкодженою. Принаймні він зміг поїхати… А з оцих стрімких схилів, де ми йдемо, падали каменюки, цілі брили… Вони геть засипали магістраль, пошкодили пневмопідйомник…

— А де він, до речі, цей ваш підйомник?

— Його прокладено практично під нами. Ось, бачите… — показав рукою кудись униз, — там є вхід, а он там, біля сейсмослужби — вихід. Проведіть уявну пряму… Ходімте. Бачу, ви вже перепочили. Як на мене, казкове місто наша Лімнола.

— Ви можете йти повільніше? Мені вже не вісімнадцять. Не розумію, навіщо ви примусили мене підніматися пішки…

— Я не примушував, просто порадив.

— Давно тут працюєте?

— Давно. Усе своє життя. Вже дев’яносто вісім років. Вийшовши за браму інканського комбінату біокібернетики й отримавши сюди направлення, працюю на одному місці. Мені тут подобається, бо чисте повітря, краса і спокій!.. Землетруси ж мене не діймають, скажу по щирості, мені навіть цікаво.

— Припиніть, мені набридло ваше базікання! Коли б не ви, я давно вже був би у сейсмологів.

Досить довго йшли мовчки, Філарет насвистував веселу мелодію, а Фредерік важко сопів позад нього.

— Ви сказали, що сейсмічна служба — то гордість Лімноли. Що ви мали на увазі? — нарешті порушив мовчанку Фредерік, переводячи подих.

— Тільки те, що вона в нас бездоганно поставлена. Матимете змогу пересвідчитись. Найсучасніша апаратура, кваліфікована обслуга, та ще й біологічні сейсмографи: Фред і Мазунчик, крокодил та удав з басейну річки Оріноко. Переказують, що вони завбачають землетруси краще від найсучасніших приладів… Ну от, ми вже прийшли… Ще кілька кроків… Погляньте — Лімнола перед нами. Прекрасне місто. Чи не так?

— Ви мені набридли, Філарете.

— Пробачте. Я гадав — розважаю вас.

На плато височіло сучасне місто з трубами неокомпенсаторів, повітряними віадуками магістралей, хмарочосами.

Філарет довів його до вхідної брами сейсмічної служби.

— Я вам вдячний, шановний Філарете. Але не маю наміру затримувати вас. До побачення. Власне — прощайте.

— До зустрічі. Був радий вітати вас на прекрасній землі Лімноли.

Фредерік Ройш зайшов до кабінету директора сейсмічної служби і відрекомендувався. Директор, молодий чоловік, проте вже досить відомий науковець Ян Калинич, підхопився з крісла.

— Чому ви не повідомили про свій приїзд бодай за кілька годин? Розумію, про перевірки не попереджують, однак ми мали б змогу хоч трохи приготуватись, як кажуть, навести марафет. — Директор артистично усміхався.

— Не будемо гаяти часу. Мене щойно забалакав один ваш тип. Я необачно за звичкою під’їхав до ратуші, до міського керівництва…

— І вас зустрів наш Філарет. О-о-о, це пройда. На відміну від більшості біокіберів, його внутрішній світ виповнений якимись багатозначними асоціаціями, часом забобонами… Проте він помітно пожвавлює наше науково-раціоналістичне життя…

— Не гаймо часу. Сподіваюся, служба, яку ви очолюєте, організована бездоганно? Інформація, яку ви подаєте центральним координаційним каналом, істинна?

— Оцінити нашу роботу — ваша справа, — мовив директор і театрально схилив голову.

Вони обійшли сім великих залів, устаткованих найрізноманітнішою апаратурою, зв’язалися з виїзними сейсмічними лабораторіями. Ройш ретельно звірив усі цифрові показники, графіки за минулі роки, перевірив надійність місцевих інформаційних служб та систем термінового повідомлення населення. г

— Однак це ще не все, — багатозначно всміхнувся директор. — Працюємо також і… з біологічними сейсмографами. Інформацію про них ми не передавали центральним координаційним каналом, проте, як свідчить історія, повідомлення біологічних об’єктів — найцінніші… Ходімте зі мною.

Під великим прозорим куполом, крізь який просівалося проміння, зеленавими зайчиками вигравав великий круглий басейн.

— Ось тут мешкають наші живі сейсмографи, — сказав Ян Калинич і озирнувся. — Зараз я вас познайомлю з ними… — Він поглянув на годинник. — Де ж це вони? Мабуть, на уроці лінгвістики… І у Фреда, і у Мазунчика дуже погана вимова. Ми вже тричі міняли їм фоноблоки, та марно… Важко їм по-людськи розмовляти… Тож вибачайте…

— Чим тобі наша вимова не подобається? — почувся нараз тихий голос. — Ми ж тобі не артисти. Ми — провісники.

На високій пальмі прошурхотіло велике тіло удава. А з басейну вистромилась блаженна зелена морда крокодила.

— Ми тут, не турбуйтесь, директоре. — Він почав незграбно вибиратися з басейну.

Нарешті Фред сів, звісивши хвіст у воду. Біля нього, згорнувшись великим кільцем, вмостився Мазунчик.

— З вашого дозволу, я на кілька хвилин залишу вас, — мовив Ян Калинич. — Гадаю, ви не занудьгуєте. А я тим часом підготую всі необхідні папери, щоб вас потім не затримувати. Не заперечуєте?

— Будь ласка.

Мазунчик підвів голову, уважно поглянув на Фредеріка і глухо запитав:

— Що тебе цікавить? Запитуй швидше. У нас обмаль часу.

— Справді? — усміхнувся Ройш. — А чим ви так зайняті?

— Роботою. Роботою, шановний, — проказав крокодил. — А робота в нас делікатна. Ми живемо в постійних передчуттях. Гадаєте, це просто? А яка величезна відповідальність. Від усвідомлення її голова пухне. — Фред кумедно позіхнув чи просто роззявив пащу, а потім звернувся до Мазунчика: — Не завадило б перекусити.

— Еге ж! Уже дванадцята, а нам за роботою і поїсти ніколи. Зараз замовлю обід. — Удав швидко поплазував кудись углиб павільону.

Мазунчик повернувся швидко, вмостився на старому місці й буркнув:

— За мить подадуть… Я й тобі замовив, шановний…

— Дякую, та я не зголоднів…

— Можеш не делікатничати, обід не пропаде. А особисто для тебе я замовив дві пляшки боро, можеш почастувати нас цим ароматним напоєм…

— Зрозумів, — усміхнувся Ройш. — Скажіть, чи ви б могли мені розповісти, як саме ви передчуваєте землетруси?

— Це дуже важко, — прибрав поважного вигляду крокодил. — Це словами передати неможливо. Надто делікатна справа. І дуже відповідальна. Відчуттів багато, але передати їх словами… Кожного разу буває, знаєте, по-різному…

— Ну от, скажімо, минулий землетрус в Лімнолі…

— Минулого землетрусу в Лімнолі нас з Мазунчиком не було. Ми тут недавно. А родом обоє з Оріноко. Зокрема я — з тих самих крокодилів!

— Яких «тих самих»?

Фред поглянув на Ройша зверхньо:

— Бачу — ви погано знаєте історію біосейсмології, шановний.

— Я в ній зовсім не орієнтуюсь. Не мій профіль.

Крокодил набундючився і, позираючи краєм ока на Ройша, завчено почав:

— Дуже давно людство помітило, що тварини здатні передчувати землетруси зокрема і стихійні лиха взагалі. Збереглося багато документальних джерел. Можу нагадати вам, скажімо, 373 рік до нашої ери, коли землетрус зруйнував італійське місто Єтну. Тоді всі тварини, особливо плазуни, завчасно полишили свої криївки. — Фред професійно покашляв і вів далі: — А щодо орінокських крокодилів… На початку дев’ятнадцятого століття у Південній Америці німець Олександр Гумбольдт був свідком землетрусу в районі річки Оріноко. Напередодні всі крокодили повилазили з води і залишалися на березі, допоки не припинилися підземні поштовхи… Тепер зрозуміло? Я потомствений орінокський крокодил!

До павільйону рухомою доріжкою в’їхав великий стіл. На ньому було чимало всіляких наїдків і дві великі пляшки «Ігристого боро». Фред поглянув на стіл, підхопився, взяв пляшки і обережно поставив їх під пальмою, а потім точним ударом хвоста змів харч зі столу.

— Ти подивися, чим нас знову годують! — заволав він. — Навіть коли у нас гості — концентратами!

— Цим концентратам, дозволю собі зауважити, був би радий кожен житель Лімноли, — сказав Ройш. — Як на мене, стіл був досить вишукано сервірований.

— Не дуже, можеш мені повірити… А після боро… — удав по-змовницьки підморгнув Фредерікові, — потім і концентрати підуть… Хи-хи-хи… Відкорковуй, поки директора немає. Він не любить, коли ми… хи-хи… відпочиваємо.

Фред діловито розкоркував пляшку.

— Не любить, але й не забороняє. Таким унікальним спеціалістам, як ми, не варто нічого забороняти. Розгніваємось і втратимо форму… Ми присвятили своє життя величезній справі — служінню людству.

Удав дочекався, коли перша пляшка буде відкоркована, перехилив її і по паузі мовив:

— Порядок. Можна передчувати далі. Піду замовлю щось путнє на обід, — і поплазував у глиб павільйону.

За мить стіл і справді поїхав назад і повернувся сервірований так, що можна було тільки позаздрити. Тим часом Фред випорожнив другу пляшку і вдоволено позіхнув, оглянув стіл, побачив на ньому ще дві пляшки й знову спокійно сів на край басейну, звісивши хвоста у воду.

— Я сказав кіберу, — прошепотів удав, — що ми попередній стіл ненароком перекинули… Хи-хи-хи… Той кібер — дурний як пень. Сміхота. Фреде, ти розкажи йому про Ашхабад… Пам’ятаєш, ти колись мені читав. Сміхота. — Звеселілий після боро удав розвалився на землі й хихотів. — Я про отих мурашок люблю слухати. Вони за півтори години перед землетрусом покинули свої мурашники, прихопили із собою своїх лялечок… Хи-хи-хи… Як уявлю собі мураху з лялечкою під пахвою, так од сміху просто вмираю… Але факт: за півтори години до землетрусу і мурахи, і мої родичі — змії — покинули домівки…

— Помовч! — грубо обірвав його крокодил.

— Відкоркуй для мене ще одну, і я мовчатиму.

— Зрозумійте нас правильно, шановний. Ви наш гість. Сьогодні у нас свято. В нас дуже рідко бувають свята. Робота у нас виснажлива. Ми присвятили своє життя високій справі служіння людству. А справа ця дуже відповідальна. Кожна наша хвилина — це величезні складності біоелектричного спілкування з довколишнім світом, ми живемо у передчутті передчуттів… Можна й так сказати…

Фредеріка Ройша починали дратувати ці унікуми, проте щось стримувало його.

— То розкажіть, будь ласка, як ви самі можете пояснити природу своїх передчуттів?

— То складно… На мені вже три дисертації написано, і наш директор також на мені свої досліди ставить, але відповісти важко… — Фред багатозначно примружився. — Мені здається, що суть у взаємодії векторів біополяції тразонних компонентів з векторами стабілізації магнітостриктичних біскладових. Ви на подібних термінах добре розумієтесь? — уважно поглянув на Ройша.

— Зовсім не розуміюсь. Не мій профіль.

— Запитуєте, а не ваш профіль… Тож я гадаю, що насамперед у процесі передчуття, — вів далі вже сміливіше, — важливу роль відіграють процеси процесуальної кристалізації, або, простіше кажучи, залишки онейроїдних нашарувань на молекулярному рівні. Модифіковані у свідомості конкретного індивіда, для якого характерні швидкі біохімічні реакції, у конкретні молекулярні образи, вони є тим матеріальним носієм внутрішньої інформації, яка може фіксуватися ще не відомим науці чином в архітектонічній гратці нейроглії і використовуватись завдяки індукції аури під час перетинання силових ліній біомагнітного поля…

Раптом земля легенько здригнулася.

Фред завмер з роззявленим ротом. А Мазунчик підвів голову і дивився тупо поперед себе, блаженно всміхаючись.

— Ну, зараз лупоне! Зараз трусоне! Загадки природи! І побалакати красиво не дало… Ги-ги-ги…

Мазунчик першим метнувся до виходу. За ним — Фред. Фредерік Ройш стояв розгублений, хоча й знав достеменно: треба вибігти з приміщення. Власне, стояв він якісь частки секунди, бо за мить уже лежав.

Земля втекла з-під ніг. Усе довкруг виповнилось гуркотом, дзвоном, хрускотом. Завалилися стіни, величезний прозорий купол впав, ув’язнивши під собою Ройша.

Рятувальні загони підступили до руїн павільйону тільки наступного дня ввечері, підчепили підйомником половину купола, звільнили прохід. Ройш на той час уже оговтався, позмивав кров з подряпаного обличчя, як зміг, почистив одяг, навіть підкріпився залишками «сейсмографічного бенкету».

Першим до нього підійшов біокібер Філарет, співчутливо поплескав по плечу:

— Не поталанило вам, друже. Від вашої машини не лишилося й сліду. Дуже сильний землетрус. Але ви не постраждали, і це вже добре. Я радий за вас. Ви ось зараз побачите, що лишилося від Лімноли… Жертв, безумовно, як і завжди, практично немає, адже кожне помешкання, кожен робочий кабінет — то своєрідні фортеці, чудеса амортизації… Але роботи буде багато… Ходімте зі мною…

Фредерік Ройш слухняно поплентався слідом за Філаретом, а той розпатякував:

— Це дуже важко пояснити науково, але ж колись якісь мудрі голови віднайдуть причину, дошукаються істини. Наука все може. Це ж треба! Тільки-но приїдуть перевіряти сейсмослужбу, так і трусить. Це вже не вперше. Це вже я давно помітив. Це вже для мене надійна прикмета. Тільки пояснити не можу — яка залежність? Яким чином контрольний центр передчуває? Складне питання.

КОЛЕСО

«… Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…»

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі він чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

«… Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…»

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б; ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але… Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення.

Він змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози… Була новорічна ніч… Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно.

Микола вийшов з кабінету, зазирнув до однієї кімнати, потім до другої, заглянув на кухню і в ванну, щоб переконатися — дітей вдома немає. Де ж вони? Але здавалося, що немає часу на роздуми. Треба поспішати. Та не міг пояснити навіть самому собі — навіщо поспішати? Куди поспішати? Проте квапився. Течія його зносила.

Ретельно, дуже старанно він зачинив за собою двері до помешкання, хоча й був переконаний, що вже ніколи сюди не зможе повернутися. Доки дійшов кілька кроків до ліфта, спітнів. Він одягнувся в кожух і шапку, ще й теплу білизну не забув. Адже на вулиці — зима. Всі документи й гроші — в кишені.

Відчинялися й сусідські двері. Він викликав ліфт, і той незабарно приїхав, розчинив перед ним свої двері-стулки, а сусіди попросили трохи їх почекати. І Микола чекав, вдаючи, що дуже поспішає, але сам не знав — куди ж і навіщо? Вийшли Віталій і Гриць, вони були з дітьми. Зачекали Ніну й Віру. Вони вийшли ошатно вбрані, мов на свято.

— Куди це серед ночі? — запитав їх Микола спокійно і поглянув на годинник, але не побачив стрілок.

— Справи-справи, — проказав Віталій і взяв на руки дочку. — Та й ти, я бачу, не дрімаєш?

— Атож, — буркнув Микола. — Ні світ ні зоря, а треба бігти.

— Ти менше язиком плещи… — багатозначно прорік Гриць і озирнувся навсібіч. — У мене таке відчуття, що це наш язик нас веде у могилу… — Кабіна зупинилася на першому поверсі, двері розчинилися. — Дуже вже ми сміливі були…

Микола подумки посміявся з Гриця, незлобиво посміявся і хотів навіть якось його підколоти, мовляв, власної тіні вже боїшся, обережний, аж далі нікуди. Але жило в душі переконання, що справді краще помовчати, і не треба ображати Гриця, його, швидше, варто пожаліти, допомогти йому. Але він не знав, як допомогти Грицеві. Від того аж сльози навернулися на очі. А піт струменів чолом, спиною, під одягом бігли справжні ручаї.

Вони вийшли на вулицю, і кожен пішов своєю дорогою — заклопотано, цілеспрямовано, не прощаючись, не озираючись, і головне, Микола відзначив, кожен пішов сам, навіть діти. Кожен пішов своїм шляхом. Загубився в тумані. Навкруг — молоко. Сліпуче біле молоко, незбагненним чином освітлене зсередини. За кілька кроків людини вже не було видно. Вона розчинялася, зникала. Але нікого це не лякало.

Микола поспішав на зупинку автобуса, як і кожного ранку, хоча й знав-відчував, що на роботу він не поїде сьогодні, а можливо, й ніколи. Він взагалі не міг пригадати — де він працює? Хто він? Піт струменів, і Микола зупинився перевести подих. Уважно придивившись, він раптом побачив, що на маленькому молодому клені, який ріс перед самим під’їздом, є листя. Серед зими — жовте яскраве листя? Він підійшов у густому молоці ближче до дерева. Справді листя. Зараз ще осінь? Але чому? Щойно зустрічали Новий рік… Чи то був минулий Новий рік? Як швидко плине час… Це несправедливо. Це жорстоко. День-ніч, день-ніч, місяці за місяцями, роки за роками. Яке коротке життя. Жовтий листок на долоні став зеленим. Чи то освітлення змінилося? Туман став рідшим і втратив холодну мармурову білизну. Він набув зеленкавого відтінку.

Спека. Микола зняв кожуха, закинув його за плечі й пішов.

У тумані було ніби важко орієнтуватися, однак Микола знав кожен згин вулиці, кожен камінчик під ногами. Він міг іти із заплющеними очима. Було цікаво дивитися, як під’їздить автобус. Його оранжеві фари у зеленкавому тумані горіли фантастично. Це неможливо описати.

Дуже довго під’їздив автобус. На зупинці зібралося досить багато людей, всі дивилися, як він прорізує світлом тунель вулиці, й здавалося, що автобус уже зовсім поряд. Але в тумані важко визначити відстань. Нарешті перед Миколою прочинилися автобусні двері. Ніхто не виходив з машини, і натовп швидко заніс його до салону. Він не встиг поглянути, який номер маршруту, але не хвилювався — до метро йшли всі.

Микола роззирнувся, шукаючи вільного місця. Хоча на зупинці й було багато людей, але він чомусь був переконаний, що в салоні залишаться вільні місця. І не помилився. Чомусь ніхто з пасажирів взагалі не хотів сідати.

— Туман сьогодні. Справжній туманище, — буркнув огрядний здоровань, сідаючи поруч з Миколою і витираючи спітніле чоло. Він також був у волохатому кожусі. — Це ви правильно зробили, що зняли свою шкіру, — розважливо проказав. Микола свій кожух тримав на колінах.

Автобус їхав без зупинок. Принаймні так видавалось, хоча одні пасажири ніби виходили з салону, а інші — заходили, точніше — одні зникали, а інші з’являлися. Врешті машина зупинилася, і хоч водій і не робив ніяких оголошень, Микола знав, що вони біля станції метро. Поквапився. Врешті ступив на землю і побачив, що туман майже розвіявся, а спека стала ще більшою. З неба яскраво світило сонце, пробиваючись через густий серпанок, а довкола…

Він вражено застиг. Довкола — руїни і залишки пожарищ. Вогню не було, але якісь почорнілі, обвуглені останки впадали у вічі то тут то там. Чомусь це зовсім не злякало, навіть зацікавило. Він почав уважно роздивлятися. А спека ставала нестерпною. Поклав кожуха й шапку на перекинуту бетонні урну й повільно попростував до підземного переходу. Шлях перепиняли дві величезні тополі, звалені якоюсь силою біля самого підземного переходу. Видалося, що тополі судомно корчаться, мов живі поранені істоти. Миколі здалося, що він чує, як вони стогнуть і як їм боляче. Підійшов до одного дерева і спробував підняти. Тополя доторкнулася до нього своїм обгорілим гіллям, потім, приймаючи допомогу, обперлася і почала підводитись. Звалена тополя підводилась. Це було їй нелегко, але вона намагалася. А за нею і друга.

Микола почекав, доки обидві старі красуні стануть на повний зріст. Поглянув — вздовж вулиці було багато повалених дерев, і всі вони поволі зводилися.

— От проклятущі ж! Із жиру бісяться! — почувся хрипкий голос за спиною. — Повоювати захотіли, стерво собаче! Ну, ми їм навоюємо! Ми їм джинси на голову натягнемо. Гади! — А потім чоловік брутально вилаявся і довго голосно сміявся.

Дехто розбирав руїни, але таких було небагато. Де-не-де диркотіли невеликі тракторці, снували вантажівки. Але більшість людей заклопотано ходили, строго й ошатно вбрані, з портфелями та робочими папками в руках.

Микола опустився в підземний перехід. Подумалося, що треба зайти у військкомат, адже він старший лейтенант запасу, хоча й не міг пригадати, яких військ, і в мобілізаційному розпорядженні чітко написано, куди і протягом якого часу треба з’явитися на випадок війни. Військовий квиток лежав у бічній кишені літника разом із іншими документами. Але ж яка війна? По радіо передавали музику. Бетховена. Люди спокійно ходять. На роботу? З роботи? Котра година?

— Пробачте, — зачепив він одну молоду жіночку. — Скажіть мені, куди ви так поспішаєте?

Вона подивилась на нього вивчаюче, пильно:

— Вам що, позалицятися приспічило? Приходь, соколику, увечері, чайком пригощу, про життя погомонимо…

— Я прийду. Я справді прийду. Але куди? Скажіть адресу, — мовив Микола, навіщось імітуючи хвилювання.

— Якщо захочеш, то і без адреси знайдеш… — проказала задумливо жіночка. — Та і яка нині адреса?

— А що трапилось?

— Нічого не трапилось… Ніби й нічого не трапилось, а чомусь страшно. До безтями страшно. Я вже забула, коли ночувала вдома. І на роботу ніяк не можу добратися… Страшно… Бракує часу. Я нікуди не встигаю. Я всюди спізнююсь… — проказала скоромовкою, а потім раптом побігла не озираючись.

Микола попрямував підземним переходом до станції метро. Довго вишукував у кишені п’ятака, нарешті вийшов на перон. Поїзд підійшов відразу. Людей у вагонах було небагато.

Йому видалося, що він дуже схуд. Легко дихалось, легко ходилося. І зовсім чомусь не хотілося їсти. Хотілося співати. Але він стримував себе.

Поруч із ним у вагоні сів геть сивий худорлявий чоловічок з гачкуватим носом і улесливою посмішкою, обличчя у глибоких зморшках, а очі великі-великі, блакитні. Він сів поруч і, по-змовницьки штовхнувши ліктем, прошепотів:

— Як житуха, браток? Нормально? Вірші любиш? А у філософії щось петраєш? — Чоловічок благувато усміхався і сторожко позирав навсібіч. — Ось послухай. Це я сам придумав… Людина приходить у цей світ старою і безпомічною, хворою і немічною. Без допомоги лікарів їй часом навіть важко вижити. Утворившись в глибинах землі-матері, людський організм не без складностей видобувається на поверхню, щоб розпочати свій шлях боротьби, шлях радостей і страждань, перемог і поразок… Ти зрозумів мою думку? Що на це скажеш?

— Цікаво. Дуже цікаво, шановний. Але, даруйте, я зараз дуже зайнятий. Дуже.

Микола пересів на сидіння навпроти, де були вільні місця. Чоловічок не забарився пересісти знову до нього, знову штовхнув ліктем:

— Я відчуваю, що ти мене зрозумієш. У твоїй особі я знайду собі спільника. Як ти гадаєш, скільки мені років? — Не чекаючи відповіді, хоча Микола й не збирався йому нічого відповідати і взагалі брати участь у розмові, він продовжив: — Отож! Я цілком пристойно виглядаю. Я дивився на себе у дзеркало. Я прекрасно себе почуваю. У мене зараз світла голова. Скажу під великим секретом — я дуже помолодшав. Мені було вже дев’яносто вісім років, і я вже був геть вижив з розуму. Так-так, я був геть вижив з розуму. Я вже був старим маразматиком. Правду кажу. А поглянь на мене зараз. Ну як?! Нівроку?! Особисто я задоволений своєю зовнішністю і своєю поведінкою. Я дуже помолодшав. Але нікому про це не кажи, бо нас обох сприймуть за божевільних. Цього ще нам не вистачало. Еге ж? — Чоловічок тихенько, якось злорадно захихикав. — Ось послухай далі… Мені щось сьогодні розумні думки лізуть, мов черв’яки на дощ… Слухай, — він майже припав до Миколиного вуха і зашепотів: — Ніхто не знає, що буде завтра. А я знаю. Ніхто не пам’ятає, що було вчора. А я пам’ятаю. Вчора був Великий Хаос. Вчора було засилля машин і нудних академіків-генералів, вчора був день підлості й байдужості, вчора був день всемогутності гадюки, яка не змогла зжерти сама себе, вчора був день щастя, яке по прийшло, був день доброти, якої не діждалися, був день зґвалтованої справедливості, день смерті, яка повернула назад колесо історії. Ти мене чуєш? Час полетів у зворотному напрямку. От лише ще не можу збагнути — чи це лише для мене? Чи для всіх? Дуже цікаво… Тільки чому він так швидко тече, хоч і в зворотному напрямку? От… Люди могли все і не змогли нічого. Люди могли ощасливити кожного, але зробили всіх нещасними. Раби обставин, раби машин, творці бездушності. Люди — це підлі слимаки, що заховалися в залізобетонних мушлях… Ти зі мною згоден?

— Ви також підлий слимак? Навіщо ви ображаєте людей?

— Я? Ображаю людей? Та ти що?! — просичав чоловічок. — Ти гадаєш, я можу образити людей? Людей взагалі неможливо образити! А чому це так, я тобі не скажу. Бачу, що помилився у твоїй персоні. Шплінтуй далі. — Чоловічок підвівся з місця і галантно розшаркався.

Микола опустив погляд і взагалі не дивився в його бік.

Довго їхали, Микола навіть задрімав. Прокинувся від того, що яскраве сонце ллє проміння просто в обличчя. Розплющив очі — їхали безкрайнім степом через море достиглих хлібів. Він пізнавав знайомі картинки природи, бачені вже не вперше, хоча й важко було пригадати, коли й де бачені. Але все було знайоме, до болю, до сліз рідне — і одинока тополя в степу, і пристанційні будиночки з червоної цегли, і далеке озерце в синім ряботинні, і обеліски териконів на обрії. Він уже знав, куди несе його доля. Лише на якусь мить промайнула думка — а хіба це можливо? Хіба так буває? Але відразу ж і посміявся сам із себе. А як же буває? Саме так і буває. Саме так і повинно бути. Він вже не міг дочекатися, коли поїзд зупиниться. Знав, що треба ще їхати, але якби поїзд зупинився, то вискочив би і прожогом, чимдуж біг би й біг, доки стало б сил. Поїздка ставала нестерпною.

Нарешті він дочекався — ось і знайомий вокзал. Розумів, що він тут не був давно-давно, але не вірилось. Ніби ж учора все це бачив, ходив ось цими тротуарами, де спалені сірники й недопалки розкидані довкола урн, де вітер ганяє обгортки від морозива і кидає в очі піщугу.

На пероні — небагато людей. І всі, на диво, ніби знайомі. Він зіскочив на землю, не чекаючи, доки провідниця, набусурмлена розмальована блондинка, опустить приступки. Дістав з кишені сигарету і поважно закурив. За кілька метрів від нього стояв колишній однокласник. Микола повільно рушив до нього і раптом побачив батька, той стояв у затінку розлогої акації біля самого вокзалу, курив і, лукаво усміхаючись, мружачись, пильно дивився на нього.

— Тату!

Речей у Миколи не було ніяких, і він підтюпцем легко подався до батька. Проминав давніх знайомих і подумки відзначав, що немає нікого з товаришів по роботі чи однокурсників, все переважно знайомі ще по школі чи колишні сусіди. Знову запитав сам себе — а де ж вія працює? Який інститут закінчував? Кого з інститутських друзів пам’ятає? Пригадати не міг. Це засмутило. Підійшовши до батька, він лише промовив:

— Як швидко плине час, тату. Правда ж? Просто летить. І стирає в пам’яті так багато важливого, дорогого…

— Нічого, синку. Час летить, але нам до цього не звикати. Ти приїхав, і я дуже радий.

Вони міцно обнялися, стримано, по-чоловічому поцілувалися. Батько — молодий, міцний, красивий, засмаглий козарлюга, йому років сорок п’ять.

— Ти гарно виглядаєш, синку. Ти також помолодшав. Це мене радує.

Вони пішли черезпривокзальну площу до зупинки тролейбуса. Миколі захотілося підійти до когось із старих шкільних друзів, але подумав: «Нічого, ще буде час. Я ж сюди приїхав надовго. І вони ж не підійшли до мене. Не впізнав ніхто? Невже я так змінився?»

— Цікаво, синку, правда?

— Що саме, тату?

— Життя цікаве… І те, що ми всі почали молодіти… Колись не повірив би, а зараз — ніби інакше й бути не може. Тільки чому так швидко летить час? Занадто швидко. Це погано. Я часто думаю, можливо, це так тільки для нас? Можливо, ми просто з незвички гостро відчуваємо, що час летить нестримно. А вже іншим поколінням, які житимуть після нас, можливо, буде краще? А можливо, і сам час для них ітиме інакше? Ти ж тільки вдумайся — час плине в зворотний бік. Це тільки ми знаємо, бо на власній шкірі відчули… А іншим — це буде природно… Загалом, нам дуже поталанило, синку. Усім нам… Знаєш, коли почалося, я сидів на кухні біля вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти… Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов’язково зі зброєю в руках… Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав’яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем провалився… Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме… Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати… Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі, Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі. — Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли.

Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли на автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця.

— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.

— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.

— Могли б на базарі найкращі вибрати.

— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?

— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…

Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:

— Не поспішай. Тут майже всі виходять.

І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:

— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.

Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.

— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…

Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:

— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.

— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.

— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?

Микола також поглянув в небо.

— Про що ти, тату?

— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?

— То просто сонце, тату.

— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.

Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.

— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.

Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.

— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?

— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!

Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:

— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.

Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.

— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — І знову підвів погляд до неба.

Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.

— Почекаємо трохи…

— Давай очі заплющимо…

— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.

Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками.

А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем.

— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім…

— Чуєш? Земля заговорила… — мовив батько і підвівся, зняв з голови картуз, пересмикнувши від холоду плечима. — Під вечір буде вже зима, — сказав.

Нарешті земля розступилася. Якось фантастично розступилася, наче перетворилася на пару, на густий туман. А коли той густий молочний серпанок розвіявся, вони побачили перед собою…

— Мамо! — Микола кинувся до ще не старої жінки, що стояла нерухомо, ніби бездоганно виготовлений манекен.

— Доброго дня, дорогі мої… — Жінка зробила невпевнений крок і вийшла з могили. — Яка я рада вас бачити… Дитинко, ти змарнів. Ти не бережеш себе. — Мати стала на коліна перед Миколою, пригорнувши його до себе.

На батькових устах грала усмішка:

— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого не захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Ще простудишся.

І вони рушили додому.

«Я й сам собі не вірю, не можу повірити… Але намагаюся пригадати все, як зоно було. Дуже багато чого забулося. В пам’яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об’єднавши їх навіки звуками музики Бетховена… Я люблю Бетховена. Колись любив… А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках… А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати… А мама плаче…»

ЗМІСТ

Крокодил не хотів літати. Повість

Модель абсолютно чорного тіла. Повість

Кам’яне яйце. Повість

Генерал передчуває. Повість

ОПОВІДАННЯ

Іронічний диптих

Гак Альбіноса

Крізь базальт Інкани

Просто так, для щастя

Восьме життя

У передчутті передчуття

Колесо

Оглавление

Олександр Тесленко  КАМ’ЯНЕ ЯЙЦЕ Фантастичні повісті та оповідання

КРОКОДИЛ НЕ ХОТІВ ЛІТАТИ Повість

МОДЕЛЬ АБСОЛЮТНО ЧОРНОГО ТІЛА Повість

КАМ'ЯНЕ СЕРЦЕ Повість

ГЕНЕРАЛ ПЕРЕДЧУВАЄ Повість

ОПОВІДАННЯ

  ІРОНІЧНИЙ ДИПТИХ

  ГАК АЛЬБІНОСА

  КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ

  ПРОСТО ТАК, ДЛЯ ЩАСТЯ

  ВОСЬМЕ ЖИТТЯ

  У ПЕРЕДЧУТТІ ПЕРЕДЧУТТЯ

  КОЛЕСО

ЗМІСТ