Дозвольте народитися [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать онлайн

Олександр Тесленко ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ Фантастичні оповідання та повість

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Олександр Костянтинович Тесленко народився 1949 року в місті Донецьку. По закінченні середньої школи працював на деревообробному заводі, санітаром у хірургічній клініці. Затим вступив до Київського медичного інституту, який закінчив у 1975 році. Працював лікарем-анестезіологом у місті Києві. Зараз старший редактор прози журналу «Дніпро. Писати почав ще студентом, перше оповідання надрукував у 1971 році. Відтоді регулярно друкується в республіканських газетах та журналах.}

ІНКАНА

Він повільно причинив за собою двері і поставив на підлогу невеликого чорного портфеля. Звуконепроникні стіни готелю «Дзябран» не пропускали жодного звуку, навіть дихання поглиналося ними. За дверима стояла глибока тиша, така глибока, що видавалося, ніби і його самого не було в кімнаті.

Лакричнику стало страшно. Він повільно підійшов до готельного кіберона і натиснув червону клавішу «музичний транслятор». З піднебесся полилися м’які звуки, мовби скрипки, але Лакричник вже знав, що то не скрипка, хоч погано розбирався в новомодних інструментах. Потім увімкнув три вікна, на котрих спроектувалось море і призахідне сонце, а на вікні ліворуч і гірський хребет. Ліг на м’який тапчан і заплющив очі.

— Чим ви так стурбовані? — запитав його готельний кіберон спокійним голосом.

Віолова лампа освітлювала химерні обриси візерунків на жовтих стінах готельного номера, двері стінної шафи і екран телеінформатора, мереховий стіл з вазоном штучних квітів і полідікроловий триген кіберона. Лакричник розплющив очі, але нічого не відповів.

— Ви не потребуєте мого товариства? — знову запитав кіберон.

— Просто не уявляю, чим ти можеш мені допомогти.

— Даремно. Розкажіть мені про себе. Ви вже другий тиждень живете в цьому номері і ще жодного разу не скористалися з моїх послуг.

Лакричник підвівся і сів на тапчані:

— Кажеш, я тут уже другий тиждень? Я втратив відчуття часу… Зроби музику трохи тихше…

— Про що ви зараз думаєте?

— Про свої галюцинації. Я не можу відрізнити їх від реалій. Перед очима стоїть обрис того жовтого тіла, що мов жовтий листок…

— Може, то справді був жовтий листок?

— Так я теж думав, проте ще був довгий білий шлейф нареченої, він тягнувся, а крізь його тьмяну прозорість виднілись обриси людського тіла в неприродній позі, мов жовтий кленовий листок. Але зі скроні кленового листка точилася тонкою цівкою кров. І хтось тихо сміявся водянистим сміхом, що ніби витікав з рота…

— Водянистим сміхом? — голосно розсміявся кіберон.

— Я радий, що тебе трохи потішив. — Лакричник сумно посміхнувся. — Та я в розпачі. Чи в мене підвищена чутливість до енергії Прея? Не можу збагнути, як тут, на Інкані, живуть люди.

— А чому б їм і не жити? — знову засміявся кіберон. — Люди скрізь можуть жити. Така моя особиста думка.

— Твоя правда. — Лакричник торкнув рукою мереховий стіл і, відчувши доторк, ніби трохи заспокоївся. — На Землі не можна було навіть до пуття вивчити це випромінювання…

— Так, я знаю, — перебив його кіберон. — Я знаю, що двадцять сьомий астероїдний потік, як виявилось вже після створення сто сорок другого зоряного, мав дуже високий рівень випромінювання енергії Прея, енергії, що вивільняється внаслідок природної чи штучної анігіляції. Я все це знаю. Але й давно вже відомо, що вплив тої енергії на людську психіку був свого часу дуже перебільшений. Безумовно, є суб’єкти більш вразливі… Ви, власне, звідки прилетіли?

— Я землянин.

— Фізик?

— Ні, дослідник-психолог. Моя тема — зміни психіки в умовах інканського біопланоцитозу.

— Цікава тема, — розважливо мовив кіберон. — Однак вам не варто акцентувати на енергії Прея. Бо ж на Інкані на людину діє багато різних факторів: зміна звичного стереотипу, віддаленість від природного світила з усім комплексом його випромінювання, спектр нового штучного світила, нові грунти і нові, незвичні для землян хімічні сполуки. А енергія Прея? Ось побачите, зацікавлення нею скоро зменшиться. Я б не радив вам занадто приділяти їй уваги. То буде марна праця. Ця тема скоро втратить актуальність.

— Чому ти так думаєш?

— Тому, що це взагалі не самостійний вид енергії. Це комплекс багатьох енергій, випромінювання корпускулярне й еманаційне непостійного спектра, що вивільняється при анігіляції.

І раптом хтось почав стогнати. Потім крик:

— О, як цікаво! Я зараз підпиляю собі руку! О, як цікаво!

Потім пролунав істеричний сміх. То ж знову галюцинації. Цього разу слухові. Лакричник почав ходити по кімнаті, нервово кусаючи губи, глибоко дихаючи. Подивився на екрани вікон і сумно посміхнувся морю, горам і призахідному сонцю. Він пошкодував, що то були не справжні вікна. Навіть коли б через них і було видно лиш вікна сусіднього будинку, чи димарі-неокомпенсатори, чи магістралі з одноманітною миготнявою гелікотремів, і то ліпше, ніж вигадане море і небо без хмариночки, краще, ніж галюцинації на екрані. В тих димарях і швидких машинах є своя краса, краса людської сили. Але за вікнами одна за одною білопіняво набігали на берег морські хвилі.

— Краще б побалакав зі мною, — настирливо сказав кіберон.

— Не люблю балакати, не бачачи співбесідника.

— Вам важко догодити, — розсміявся кіберон. — Одним не подобається, коли ми схожі на вас, людей, а іншим треба бачити співбесідника. Мені, може, теж було б приємніше говорити з полідікроловим тригеном, але ж я не натякаю вам зайвий раз, що ви лише людина і до того ж непристосована до напруженого функціонування.

— Облиш! — розпачливо закричав Лакричник, а стіни жадібно поглинули його крик, мовби ніщо й не порушувало тиші. — Ти поводишся нахабно! Я тебе зараз від’єднаю від енергомережі!

— З дозволу центрального диспетчера, — мовив кіберон вже м’якшим, навіть лагідним голосом. — Адже я тут не лише для того, щоб вас розважати, а й для контролю, щоб ви не робили ніяких дурниць. Ви в нас людина нова, потрапили в незвичне для вас оточення і до того ж самі бачите, що вразливі до енергії Прея… А коли вам не подобається мій тон, то пробачте. Я просто хотів догодити вам, створюючи суперечку. Люди переважно не люблять, коли кібери їм у всьому догоджають. Але у вас, бачу, інші погляди, і я вас охоче розумію. Достатньо в цьому світі суперечок і без кіберів, — тихо засміявся кіберон. — Тож залишимося друзями. А коли хочете бачити співбесідника, то прошу.

На екрані одного з вікон Лакричник раптом побачив постать людини, що прямувала від моря. Чоловік швидко наближався. Його біла сорочка ловила відблиски призахідного сонця, волосся було мокрим, наче він щойно купався в морі. Але що це? Лакричник пізнав у тій постаті самого себе.

— Привіт! — весело мовив Лакричник з екрана, підходячи так близько, що його обличчя виповнило собою весь прямокутник уявного вікна. — Чого це ти захандрив? Розказуй.

Лакричник мовчав, розпачливо дивлячись на екран.

— Тебе турбує втрата відчуття межі поміж реальним та вигаданим? Правда ж? — посміхався з екрана двійник. — Я знаю, мене також це турбувало перші дні. Але сьогодні все інакше. Сьогодні я вперше пішов до моря. Вода така тепла і така прозора. Я б радив і тобі не мучитись марно в готелі, а поїхати до моря розвіятись. Я можу навіть зачекати ось тут на узбережжі. Від «Дзябрану» це десять хвилин. Чуєш, старина?

— Хто ти? — хрипко запитав Лакричник.

— Отакої, і не соромно запитувати? — розсміявся той Лакричник, що на екрані. — Та ти перевтомився! Хіба можна так багато працювати? Чи думаєш, коли прилетів сюди задля наукових досліджень, то треба хапатися за все відразу? Ніколи не треба поспішати. Чуєш? Послухай моєї доброї поради: не вишукуй зайвих проблем, але постійно імітуй діяльність. Пам’ятаєш, як в нашій старій казочці хтось там зв’язував волів хвостами, щоб понести всіх відразу, бо не міг понести бодай одного? Розумієш? Коли я вчора збагнув цю мудрість…

— Облиш мене! — крикнув Лакричник. — Дай мені спокій.

— Ні, я не можу подарувати тобі спокій.

— Чому?

— Його дуже важко імітувати. — Двійник відійшов трохи далі, і на екрані вікна знову з’явилось море, на білій сорочці знов заграли промені призахідного сонця. — Його дуже важко імітувати. Але не сумуй. Краще послухай, що зі мною трапилося вчора.

— З тобою?

— Так, зі мною. І з тобою. Це все одно.

— Я пам’ятаю все, що було вчора.

— А хочеш, я розповім тобі таке, чого ти не пам’ятаєш?

— Будеш вигадувати?

— Згадувати чи вигадувати. Хіба не все одно? Ти дуже дивний, — посміхнувся. — Вчора існує лише вигаданим. Бо воно було і його вже немає. Розумієш? Я тобі відкрию маленьку таємницю. Як ти гадаєш, чому люди помирають? Не знаєш?

— Знаю.

— Ні, не знаєш. Вони відходять у вчора, аби ти міг їх вигадати такими, як тобі хочеться.

Лакричник довго застигло сидів на тапчані, потім рвучко підвівся.

— Досить! — сказав, рішуче підійшов і вимкнув усі три вікна.

— А казали, що хочете бачити співбесідника. — Прихована іронія вчувалася в голосі кіберона. — Як подивлюся, то у вас із самим собою теж немає нічого спільного.

Лакричник вимкнув світло і якусь мить дивився, як у пітьмі кімнати жовтаво світяться, мов два ока, телекаріуси кіберона.

— Далеко зібралися?

Не відповівши, зачинив за собою двері. Опустився швидкісним ліфтом з 127-го поверху. Вийшов з готелю. Знайшов серед безлічі машин на стоянці свого оранжевого трансангуляра.

Не мав ніякої мети. Але рішуче прочинив люк і, ніби поспішаючи, сів у м’яке крісло кабіни. Ввімкнув двигун, його рухи були швидкими і впевненими. Від тої послідовної зміни рухів ніби приходило відчуття власної реальності. Поглянув на шкалу спектросубліматора, звірив показання приладу зі стандартною шкалою. Потім перевірив заповненість баків паливом Бакса, ввімкнув синхронізатор геліогенератора і натиснув червону кнопку «пуск». Машина завібрувала, чекаючи наступної команди. Клацнув тумблером «горизонталь», поклав руки на кермо, натиснув ногою акселератор.

Вже котрий день він імітував діяльність. Вдавав заклопотаність і від тої гри відчував себе справді заклопотаним.

Деякий час повільно об’їздив готель «Дзябран». Дивився на перехожих — теж заклопотаних чи вдавано спокійних, веселих і похнюплених. Але несподівано для самого себе натиснув кнопку «вертикаль», і машина почала слухняно підніматися, злегка завалившись на правий бік, продовжуючи описувати коло. Потім з максимальною швидкістю набрав висоту, вийшов у вільний космос. Довгий час навіть не озирався на Інкану. Дивився на мереживо зірок, далеких — справжніх, і близьких — штучних, на ультрамаринове тло вічності. Думав про ту чорну безконечність, мов про живу істоту, мов про велике місто. Але жодного разу не запитав себе, куди він летить, навіщо напружено стискає кермо свого трансангуляра.

Потім, теж якось раптово, він завалив машину на лівий бік і зробив крутий розворот.

Почув, як стукає по обшивці конектор геліогенератора. Його вже давно треба було приварити або замінити новим. Минулого разу, коли конектор пошкодило метеоритом, Лакричник просто зафіксував його монодіртом. І ось тепер конектор знову стукав по обшивці. Довелося одягнути захисного комбінезона, що завжди лежав у Лакричника на задньому сидінні, і вийти з кабіни.

Автопілот тримав зворотний курс до Інкани.

Намагався робити все швидко, бо розумів, що автопілот скоро переведе машину на режим гальмування. Щоб довго не морочитись, Лакричник сяк-так прив’язав конектор.

Вже зібрався повертатися до кабіни, як спершу спиною, котра навіть через захисний костюм відчула вогненний подих, а потім розумом збагнув, що трапилось.

Його траєкторія збіглася з траєкторією штучного сонця, величезної ракети з паливом Бакса, що дарувала тепло і світло сто сорок другому зоряному метакаскаду. Лакричник різко обернувся й побачив її, ще таку далеку і вже таку близьку. Розумів, що не встигне повернутися до кабіни, що надходить його кінець, але чомусь не було хвилювання і страху. Навпаки, з якоюсь цікавістю, до болю примруживши очі, роздивлявся велетенську скіпетровидну головку ракети. Спіймав себе на думці, як шкодує за тим, що таке цікаве видовище йому більше ніколи не доведеться побачити вдруге. Дивився, мов цікавий кінофільм, і розумів, що дивиться востаннє. Але вистачило тверезості заховатися за корпус свого трансангуляра.

Йому здалося, що він закипає у власних випарах. Але згоріти не судилося. Тіло трансангуляра взяло на себе головний тепловий удар. Сонце пройшло від нього на відстані кількох кілометрів. Божеволіючи від болю, інстинктивно намагався рятуватися: судомно перебираючи ребристу дакронову тролею, котрою був зв’язаний з машиною, добрався до кабіни, зумів її відчинити, навіть вимкнув мотор декліматора і вже потім упав на дно кабіни.

Те тривало лічені секунди, а потім в його свідомості розтягнеться на години. Нестерпно боліло обпечене тіло. Напруженим, судомним рухом Лакричник зірвав з себе шолом. Якусь мить відпочивав. Потім спромігся зняти і комбінезон. З похідної аптечки дістав тюбик ФІР-7 і швидко розтер маззю тіло. Поспішав, доки шкіра не схопилась пухирями. Тоді ФІР-7 вже не допоможе. На долонях лишились криваві відбитки від ребристої тролеї.

Тим часом Інкана наближалась. Лакричник швидко опанував себе. Знову впевнено поклав руки на кермо. Почувався щасливим, але ніби не від того, що залишився живим, а від гостроти пережитого. Мовби подивився цікавий фільм. Тіло вже не боліло, а лиш приємно поколювало після мазі, як після холодного душу.

І раптом Лакричник голосно розсміявся і рвучко повернув кермо ліворуч. Машина завалилась на лівий бік, роблячи крутий віраж, і очі налилися кров’ю від перевантаження.

Лакричник наздогнав ракету-сонце. Підлетів до неї зовсім близько. Як метелик до свічки, знову й знову повертався до скіпетровидної, дихаючої вогнем головки ракети. Божевільно сміявся, коли вогненні язики лизали черево його трансангуляра. Підлітав до штучного сонця все ближче, але не згорав, як метелик, а реготав на всю кабіну. Захотілося пролетіти через саме пекло. Трансангуляр витримає сім тисяч градусів. Треба лиш вдало пролетіти між арками колосників ядерної топки і вирватись назовні з протилежного боку.

Лакричник уже спрямував машину назустріч смерті, зробивши чергове коло, але якась сила змусила взяти курс на Інкану. Зверхньо, переможно посміхнувся, дивлячись, як сліпучі, яскраві протуберанці в останній раз лизнули черево його трансангуляра.

За кілька хвилин ввімкнув режим гальмування.

Скерував машину до невеликої галявини на березі річки. Поряд був ліс.

Трансангуляр прим’яв густу траву. Лакричник довго не виходив з кабіни. Дивився на річку, на вічно-жовтий ліс — вигадку біологів, на зелену траву. Потім прочинив люк і довго сидів, звісивши ноги. Слухав тишу. Хотілося тільки дивитися, як плине голуба вода в річці, слухати пташиний переспів у лісі. Зіскочив на землю, ліг у густу траву і потонув у ній, мов розчинився. Хай буде спокій кожному зомлілому м’язові, кожній клітині.

І раптом десь далеко немов ударив дзвін. Потім другий, третій. Лакричник навіть підвівся на ліктях і подивився довкола. Дзвони ударили вдруге, і Лакричник зрозумів, що вони народжуються в його мозкові.

Знесилено, розпачливо впав на траву. Знову галюцинації. Треба якомога швидше повертатися на Землю, доки ще не звик до постійних імітацій. Тут, на Інкані, імітації дії рятували його від хворобливих зривів. Але ж він ще не втратив здатності розуміти, як жахливо перетворити своє життя на постійні імітації роботи, любові, щастя. Треба якомога швидше повертатися.

— Добрий день, — почув він дзвінкий голос над собою, а потім ніби луна повторила той голос кілька разів. — Добрий день…. обрий день…. брий день…. рий день…

Хотілося плакати.

— Добрий вечір, — знову голос над ним, і знову ніби луна повторила тихше: — Добрий вечір…. обрий вечір…. брий вечір…. рий вечір…

— Ви заснули? — дівочий лагідний голос.

Лакричник лежав нерухомо.

— Може, це біокібер? Пошкоджений кібер? — чоловічий голос.

— Треба його прибрати звідси, — дівочий голос. — Відправити на комбінат для демонтажу.

Лакричник перевернувся на спину і тупо дивився поперед себе, не сподіваючись нікого побачити. Проте перед ним стояли юнак і дівчина. Був певен, що вони існують лише в його уяві. Схилив обличчя в складені долоні.

— Ні, це не кібер, — мовила дівчина і сіла на траву поряд. — Добрий вечір, — тихо сказала.

Промені призахідного сонця оранжево освітлювали золотаве волосся.

— Ви хто? — запитав її по довгій паузі.

— Ярутка, — посміхнулася.

Лакричник простягнув руку і доторкнувся до дівчини.

— За кілька хвилин на цьому місці, — мовила Ярутка, здивовано подивившись на нього, — почнеться будівництво Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ми змушені потурбувати…

— Я щойно був там, — сказав Лакричник, дивлячись на оранжеву кулю штучного світила над смугою обрію.

— Де — там?

— Там, — показав рукою на сонце. — І я там не думав про вас. Мені було там добре.

— Ви марите? — злякано кинув юнак.

Лакричник мовчав, лише дивився запаленими, тьмяними очима.

— Ви, одначе, нахабні галюцинації. Ви не дали мені й хвилини відпочити. Ви змушуєте мене знову летіти туди… — втомлено подивився на призахідне сонце. — Лиш постійна діяльність рятує душу. — Лакричник повільно пішов до трансангуляра, потім раптово зупинився і закричав: — А ви хто такі? Чому я повинен вам підкорятися, ніби ви справді існуєте?

Юнаку набридло вести пусту розмову.

— Вам тут перебувати небезпечно, — сердито мовив. — Це будівельний майданчик. За кілька хвилин…

І в цей час донісся приглушений шум багатьох потужних моторів. Навколо них у густу, високу траву з неба опускалися великі вантажні триангуляри, з них вибігали люди і виїздили робочі машини. За мить все і всі змішалися в єдину круговерть з гуркоту машин і хрипких, підсилених мегафонами людських команд. Лакричник намагався зрозуміти, чи бачене існує насправді, чи лише уявляється йому, з усіх сил закричав:

— Зупиніться! Гей, ви всі! Зупиніться! Хоч хто-небудь зупиніться!

Але ніхто на нього не зважав, його голосу взагалі ніхто не почув за гуркотом. І Лакричник переможно посміхнувся:

— Ви не існуєте! Ви лише міраж. Я розмовляю з міражем. Я розмовляю сам з собою.

Обминаючи великі машини і людей в густій траві, дійшов до свого трансангуляра, сів до кабіни і тремтливою рукою натиснув клавішу термінового зв’язку з Землею.

— Земля?

— Сьома на каналі дев’ятого, — відповів байдужий голос кібера з динаміка.

— Земля, я дев’ятий. Я не можу продовжувати програму досліджень. В мене галюцинації. Прошу допомоги.

— Інформація прийнята.

Потім ще спромігся запрограмувати траєкторію до готелю «Дзябран», натиснув кнопку «вертикаль». Заплющив очі і заснув раптово, мов помер.

Прокинувся він так само несподівано. Сонце світило прямо в очі. Глянув на годинника — він спав два дні у своїй машині на стоянці біля готелю «Дзябран».

На душі була незрозуміла рівновага і спокій. Лакричник не пізнав сам себе, мов народився вдруге.

— От і минула криза, — сказав уголос.

Вже не перевіряв матеріальність навколишнього. Поважно пішов до центрального входу готелю. Раптом згадав ту дівчину, Ярутку, що бачив біля річки, і вже не хвилювало його, чи вона справжня, чи народжена його хворою уявою. Ніби відчув доторк її волосся, і її дихання, і навіть тужавість її тіла. Ледь не повернувся назад до машини. Хотів летіти знову до річки, на будівельний майданчик. Він не сумнівався, що зустріне там Ярутку, йому захотілося знову бути в гаморі юрби, у гурті, об’єднаному спільною для сотень імітацією діяльності. Але раптом побачив на порозі великих прозорих вхідних дверей свого давнього товариша, Тереста. Здивовано зупинився, та зустрічі не зрадів.

Терест побачив його здалеку, підбіг:

— Ну, як ти? Я прилетів до готелю дві години тому, тебе немає… Як ти?

— Прекрасно, — посміхнувся Лакричник. — Все нормально.

— Ти балакав з центром. Налякав нас. Як що вже ти просиш допомоги, значить справи кепські. Ти говорив про галюцинації.

— Все пусте, — позіхнув Лакричник. — На Інкані прекрасно, тільки треба призвичаїтись і не вишукувати зайвих проблем, старина, — самовдоволено поплескав Тереста по плечу. — Розумієш? Не треба дошукуватись — галюцинації чи ні, розумно чи не розумно. Хочеш, поїдемо зараз до однієї кралі? Скільки того життя, старина, якихось двісті років — і вже прочиняються двері до вічного світу незнищуваної матерії. Ходімо до мого номера, вип’ємо по склянці «інканського».

Терест дістав з кишені окуляри, простягнув Лакричнику.

— Будь ласка, надінь їх, а тоді ми побалакаємо, і підемо до готелю, і вип’ємо по склянці «інканського» чи й «іршавського», що я захопив з собою. Надінь окуляри.

— Навіщо? — байдуже запитав Лакричник.

— Не вишукуй зайвих проблем, — посміхнувся Терест. — Надінь окуляри.

— Ти зануда, Тересте. — Але окуляри все ж недбало почепив на переніссі.

Деякий час напружено мовчали, дивилися один на одного. Потім Терест дістав з кишені ще одні окуляри, заховав і свої очі за синіми скельцями.

— Ну, як? З тобою вже можна говорити поземному?

— Ти давно прилетів? — запитав Лакричник Тереста.

— Щойно. Дві години тому. Я казав.

— Що це за окуляри?

— Новинка. Експериментальна модель. Згодом це може бути і не в формі окулярів. Захист від енергії Прея завдяки генерації квазирезистивного поля. Повністю нейтралізується вплив на центральну нервову систему. Скоро почнеться масове виробництво. Чуєш? Тема твого дослідження перетворилася на тему чисто теоретичну. Скоро кожен матиме такий генератор квазирезистивного, як мають теплий одяг ті, що живуть на холодних планетах. Розкусили ми цей горішок!

Лакричник схилив голову Тересту на плече і заплакав.

— Спасибі, що ти не затримався, — вимовив, тамуючи сльози.

СЛОВО СТАРОГО ДЖИНА

Астрагал з Остудою сиділи роздягнені до пояса біля пульта, приймаючи ультрафіолетові ванни і водночас стежачи за блакитною цяткою планети, котра через сім годин мала заповнити собою весь екран. Старий Джин спостерігав за планетою і енергетикою корабля, за часом і за Астрагалом з Остудою. Старим Джином його прозвали зовсім недавно, перед польотом, коли комісія зробила висновок, що він уже не цілком відповідає сучасним вимогам пілотажу. Його збиралися демонтувати, та Астрагал переконав комісію в надійності старого кібера, з котрим вони разом здійснили вже двадцять сім польотів.

— Двадцять один… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приземлення на тридцять сім хвилин раніше розрахункового. Сорок сьомий — норма, — промовив Джин одразу з чотирьох динаміків.

Астрагал зняв захисні окуляри й примружився:

— Ти вже натішився цим сурогатом світила? Може, час вимикати? Скоро приземлення.

— Джине, дай нормальний спектр, — сказав Остуда, накидаючи на плечі синій комбінезон. — А морського узбережжя я не бачив. Хіба що на екрані.

Остуда був професійним космодослідником, як і його батьки. Він народився на орбітоні «Земля-28». То був великий корабель-база на транскаскадній орбіті. Про Землю йому розповідали батьки та голубі екрани телеінформаторів. Сімнадцяти років Остуда здобув право брати участь у дослідних експедиціях, що стартували із «Землі-28». Політ до планети Центурія був для молодого фізика тридцятим.

— Ти справді ніколи не бачив моря? — спитав Астрагал.

— Лише з висоти. І взагалі мені не щастило на красиві планети. Здебільшого траплялися мертві, а там — скелі, скелі…

Астрагал народився на Землі. Закінчив біологічний факультет, і його послали на орбітальну станцію у розпорядження Центру космічних досліджень.

— Цього разу, схоже, пощастить, — сказав Астрагал. — Центурія схожа на заселену планету, принаймні на знімках, зроблених з попередньої автоматичної станції. На ній є море.

— Я не дуже сумую, — всміхнувся Остуда. — Окрім моря, є ще щось варте уваги. Якщо політ буде вдалим, зможу закінчити роботу над докторською.

— Двадцять два… Сорок два… Восьма по курсу дев’ять… Приготуватися до режиму посадки, — пролунав голос Джина.

— Міг би дозволити нам ще з півгодини спокійного польоту. Ще ж рано.

— Щоб не було пізно, — відповів Джин. — А взагалі ви мені сьогодні не подобаєтесь. Вже так до всього звикли, що перед посадкою навіть пульс не прискорюється. І що далі, то ви байдужішими стаєте. Ви мені набридли. Повернемось — я справді демонтуюся.

— Молодець, Джине! — зареготав Астрагал. — Що б ми робили без тебе?

— Приготуйтесь до посадки. Двадцять вісім одна сім по курсу дев’ять. Сорок другий в нормі.

— Кам’янію від такого життя, — мовив Астрагал, фіксуючи на голові шолом. — Хочу сімейного затишку, хочу чути дитячі голоси… Десь на орбітоні про мене згадує Сана… Так рідко приходять звістки від неї, і такі короткі… Я, мабуть, теж покину польоти.

— Ти сам знаєш, що не зможеш…

— Але я люблю Сану, а їй заборонили літати. В неї гравітаціоз.

— Завжди треба чимось поступатися. Завжди існує якась недовершеність людського щастя.

— Двадцять сім нуль сім. Сімнадцятий на режимі п’ять. Третій норма. Ви знову мені не подобаєтесь. Що то за теревені перед посадкою? Чи немає іншого часу згадати про жінок?

— Джине, ти старий буркун.

— Переводжу на режим гальмування.

— Перевір дублера двадцять сьомого блока, Джине.

— Все вже зроблено.

Години посадки минули в Астрагала з Остудою, як і завжди, спокійно і легко. До останніх хвилин вони балакали про всяку всячину, ніби й не стежили за показниками інформаторів. Згадували життя на далекій Землі. І лише коли пройшли щільні шари атмосфери, Остуда, швидко оглянувши місцевість, побачив море і якісь геометрично стрункі утворення на узбережжі. Він обрав невеликий майданчик між двома пагорбами і посадив машину.

— Ти помітив? — спитав Астрагал. — Там було щось дуже схоже на будівлі. Здається, скоро прийматимемо вітання від жителів чужої цивілізації.

— А поки що прийміть моє вітання, — голосно мовив Джин. — Але наступного разу, коли будете самостійно приземлюватися…

Слова Джина несподівано урвав різкий звук. Ніби горохом хтось сипонув. Астрагал квапливо увімкнув екрани зовнішньої панорами і аж присвиснув: корабель швидко оточували кумедної форми пристрої, з деяких машин виходили живі істоти. Вони трималися оддалік «Центурії-7» і не відходили від своїх машин. Було чути їхні голоси, вигуки. Через потужні підсилювачі звукові сигнали надходили до Джина, і той мусив терміново вивчати мову.

Живі істоти скидались чимось на землян, але мали дещо інші пропорції тіла — велику голову та короткі кінцівки. З машин кидали пакунки, котрі розсипалися над кораблем тонкою сіттю. Кінці сіті головаті істоти фіксували на грунті. За лічені хвилини корабель вкрився кількома шарами тенет.

— Оперативні хлопці. Не встигли ми приземлитися, а вони вже тут і при повному озброєнні. — В голосі Астрагала не було нічого, окрім цікавості, за своє життя він потрапляв і не в такі халепи.

— Вони могли запеленгувати нас кілька годин тому.

— Джине, ти ще не можеш зрозуміти, що вони кажуть?

— Сподіваюсь, що скоро зможете з ними привітатися.

Якусь хвилину сиділи мовчки і дивилися, як на яскравому екрані метушаться химерні фігурки і машини. Вдалині вигравало хвилями море.

— Зараз я вийду до них, — сказав Астрагал. — Джине, що там за бортом?

— Кисню дев’ять, азоту вісімдесят сім, але тиск за Гребом сімнадцять. Повний аналіз складових матимете за півгодини.

Астрагал закріпив шолом і пішов до шлюзової камери. Хода була важка: за час польоту відвик від костюма. Остуда напружено вдивлявся в екран, доки нарешті побачив, як відкрився зовнішній люк і звідти показалася прозора куля Астрагалового шолома. Але нараз ніби автоматна черга пролунала, по обшивці корабля гучно вдарило металом. Люк зачинився, і незабаром Астрагал повернувся до кабіни.

— Чортівня якась! — люто вигукнув він, знявши шолом. — Мало не понівечили селектор, — показав рукою на груди. — Кулі влучили трохи вище. Вони або божевільні, або дуже налякані.

— Що думаєш робити?

— Не знаю. Треба зачекати, доки зможемо розібратися в їхній мові. Як справи, Джине?

— Працюю в режимі найбільшого напруження. Доповім сам.

Минав час. Джин мовчав. Головаті істоти, як і раніше, сновигали навколо корабля.

— Мене це дратує, — вихопилось в Остуди. — Невже не видно, що ми… що ми не агресивні?

На планету спадали сутінки. Море зникало у присмерку.

— Поглянь! — вигукнув Астрагал. — У них очі світяться.

В міру того як темнішало, оранжеві цятки очей палали дедалі яскравіше. Здавалося, ніби корабель оточила зграя світляків.

— Блимають очима… Але нам, певно, не завадить трохи поспати. Чи не так?

— Хіба ж заснемо?

Лише через п’ять годин над космонавтами, що сиділи, втупившись в екран, несподівано пролунав голос Джина:

— Що бажаєте сказати жителям Центурії?

— Збагнув їхню мову? — зрадів Остуда.

— Сподіваюся, ви не шкодуєте, що взяли з собою Старого Джина. Я працюю дещо повільно, зате маю досвід. То що їм переказати?

— Привітайся, скажи, звідки ми прилетіли, скажи, що не хочемо учиняти їм зло…

Космонавти побачили, як застигли оранжеві цятки очей, коли Джин почав говорити.

— Що вони відповіли?

— Вони також вітають нас.

— Скажи, що я зараз вийду. Джин по паузі мовив:

— Кажуть, що будуть стріляти.

— Стріляти? Ти не помилився?

Кібер знову переключився на контакт з цен-туріанами і розмовляв досить довго.

— Вранці вони влаштують переговори і перевірку. А зараз і чути не хочуть про конкретні справи.

— Запитай, чи часто до них прилітають подібні кораблі?

— Вони кажуть, що це нас не обходить…

— То що нам робити, Джине?

— Чекати ранку. Через сімдесят три години за нашим часом буде ранок. Доба в них — сто п’ятдесят вісім наших годин.

— Що? Три доби чекати, доки вони розпочнуть переговори?

— Але ж потім буде три доби суцільного дня, — сумно сказав Астрагал.

— Ми планували, що місяць перебуватимемо на Центурії…

… Вони спали якомога довше. А потім знову сіли біля екрана. Намагалися читати, працювати над зібраними матеріалами, та марно. Так минуло шістдесят годин. Над ранок пролунав голос Джина — чужою, незрозумілою мовою. Відповіді чекали довго.

— Вони готують комісію для переговорів, — врешті сказав Джин. — І вимагають відкрити корабель для перевірки.

Запанувала тиша.

— Вони хочуть, щоб ми впустили комісію на борт корабля, — повторив Джин.

— Гаразд… Але повідом їх про параметри нашого мікроклімату, щоб витримали шлюзування.

Жителі Центурії не дуже квапились. Минуло кілька годин, поки з натовпу вийшло троє. На центуріанах були тільки благенькі сині комбіне-зончики. Остуда з Астрагалом вийшли в шлюзову камеру, опустили трап. Троє центуріан почали підніматися. Маючи Джина за перекладача, Остуда почав розмову.

— Вас попередили про низький тиск на борту корабля?

— Так.

У них були запалі очі, а шкіра сірого кольору.

— Ви добре переносите падіння тиску?

— У нас немає захисних костюмів. База досліджень у Керлі… То далеко звідси…

У цей час пролунав постріл, і центуріанин, котрий щойно говорив, упав з високого трапа.

— Джине! Що це значить? — крикнув Астрагал.

— Його вбили, бо він вибовкнув, де знаходиться база космічних досліджень.

— Безумство, — процідив крізь зуби Остуда. Двоє центуріан, що лишилися на трапі, піднялись до шлюзової камери.

— Ви певні, що витримаєте?

— Нам наказано витримати.

Знизавши плечима, Остуда зачинив зовнішній люк і ввімкнув мотор декліматора. Дивився, як центуріани злякано туляться один до одного. Вони зробилися жовтими, потім зеленими, у них почали підгинатися ноги. Астрагал квапливо натиснув на клавішу зворотного шлюзування. Центуріани впали на блискуче дно кабіни.

— Вони вже мертві, — холодно мовив Джин. Космонавти розпачливо дивилися один на одного. Та за кілька хвилин прийшли ще четверо головатих жителів і спокійно витягли мертві тіла з камери.

— Вони повідомили, що переговори відкладаються до завтра. Вони поїдуть по захисні костюми.

— Отож треба чекати ще одну їхню ніч?

— Так, і решту сьогоднішнього дня.

Задраїли люк, зайшли до кабіни, переодягнулися, посідали в м’які крісла. Почували себе моторошно. На «Землю-28» повідомили коротко: налагоджуємо контакти з жителями Центурії. Потім прийняли великі дози транквілізаторів і проспали всі двісті вісім годин.

— Ще ніколи не був у такому дурному становищі, — пробурмотів Астрагал, вмиваючись після сну. — Зовсім не уявляю, що робити. Істоти вони розумні, і треба поважати тутешні порядки, але ж дії їхні не дуже логічні, а вони самі, по щирості, не викликають симпатії.

— Але ж треба якось знайти спільну мову.

— Поглянь, — вигукнув Астрагал.

Біля корабля стояли дві постаті в незграбних чорних костюмах.

— Вони просять їх впустити, — повідомив Джин.

Квапливо зробили все належне. Шлюзування пройшло нормально. Дві головаті постаті зайшли до кабіни, мовчки роздивилися, потім почали клацати якимись пристроями, схожими на фотоапарати, розпитувати про призначення бортової апаратури.

— Де ваша зброя? — запитав раптом один із них.

— На борту корабля немає зброї.

— На чий же захист ви розраховуєте?

— Наш захист — корабель.

— Ми не віримо, що у вас немає зброї. — Центуріани швидко попрямували до виходу.

— Зачекайте! — кинувся Остуда. — Тепер ми можемо вийти з корабля й ознайомитися з вашою планетою?

— Ні! — сказав центуріанин не обертаючись. — Ми порадимось. Вирішимо завтра.

— Так не можна, — благав Остуда. — У нас обмежені енергетичні запаси. Ми не можемо чекати. У вас такі довгі дні. Дайте нам хоча б кілька годин. Ми візьмемо зразки мінералів, ми познайомимося…

Центуріани мовчки прямували до виходу.

— Я збожеволію, — прошепотів Астрагал.

— Інший світ, — сказав Остуда. — Вони ніби й бояться нас, але не знаходять нічого розумнішого, як тримати нас у цих тенетах. Я певен, якби ми повмирали з голоду, для них це було б найкращим виходом.

Сто п’ятдесят сім годин… Спершу вони не могли знайти собі місця, та потім заспокоїлись.

— Джине, ти маєш нас розважати. Згадай щось із віршів, тебе колись вчили.

— Так, мене вчили. Що хочете почути?

— Знаєш Сандра?

— Слухайте, — тихо мовив Джин.

— Джине, а ти жорстокий дідуган, — стримано засміявся Астрагал. — Ти читаєш нам про перестиглі губи. А ми тут скоро другий рік не бачимо живої людини.

Потім вони згадали своїх батьків, занурились у спогади. Сиділи розчулені й принишклі, слухаючи розповіді один одного.

Настав ранок, і вони ніби пробудилися, повернулися до дійсності.

— Джине, які в нас енергетичні запаси?

— Тут можемо лишатися не більше трьохсот годин.

— Тож сьогодні практично останній день. Мусимо зробити хоч що-небудь. Може, ще раз вийти до них без дозволу?

— Спробуй.

Але, як і першого разу, тільки-но прочинився зовнішній люк, відразу по обшивці корабля вдарило металом. Астрагал був змушений повернутися.

За кілька годин з гурту центуріан вийшов чоловік у чорному, а не в синьому, як решта, комбінезоні і голосно щось промовив.

— У нього до нас запитання, — переклав Джин. — Перше: звідки ви знаєте їхню мову? Друге: чому не покажете зброю, якщо справді не збираєтесь нападати?

— Джине, перекладай… Вашу мову ми вивчили, зрозуміли, знаючи загальні принципи побудови мов Всесвіту. А зброї у нас немає, тому й не можемо її показати.

Чорний центуріанин стояв незворушно, ніби висічений з граніту, потім зробив кілька кроків назад, злився з натовпом.

Астрагал з Остудою чекали, що ж буде далі, та минали години, ніхто не виходив з гурту. Аж нарешті знову з’явився центуріанин в чорному.

— Немає на світі брехні більшої за ваші відповіді, — переклав Джин. — Ви хочете обдурити нас, та не вийде. Важко приховати своє справжнє обличчя. Підступний план Мейбомія провалився.

Центуріани підкотили якийсь пристрій, і за кілька хвилин на корабель ринув потужний струмінь палаючої рідини.

— Поглянь, наші тенета не горять. Вони хочуть нас підсмажити, — усміхнувся Астрагал.

На екрані шугало полум’я, по землі стелився зелений дим.

— Ось тобі й брати по розуму, — зітхнув Остуда. — Джине, візьми аналізи продуктів згоряння і заміряй температуру… Цікаво, невже вони сподіваються досягти більшої температури, ніж та, яку ми долаємо, проходячи щільні шари атмосфери?

— Я давно все це зробив. Попередні дані інтригуючі — є один невідомий складовий компонент. Але температура не перевищує двох тисяч градусів.

— Негідники вони, оці брати по розуму! Я пропоную ввімкнути двигун без бічних фільтрів анігілятора. Нехай вони перетворяться на пару.

— І зробимо обліт планети… І ще десь, може, сядемо, щоб вийти з машини і взяти зразки… Джине, чуєш? Перевіряй системи зльоту і вмикай двигуни.

— Я не хочу перетворювати їх на пару в мій останній політ. До того ж, я не робив цього і в попередні.

— Сподіваюся, ти не пропонуєш нам лишитися тут?

— Ні, командире, але і ви не хочете брати гріх на душу.

— Ми змушені, Джине.

— Ви маєте бути великодушними, капітане, і розумнішими. Адже вони не винні, оті головаті з оранжевими очима, що…

— Що вони просто негідники, — буркнув Остуда. — Брати по розуму. Не дали навіть вийти з корабля… Обілляли гидотою і палять, як дикуни.

— Не їхня провина, що здаються нам дикунами, але ми будемо винні, якщо знищимо їх.

— Джине, ти спокійний і розважливий, наче кібер… То скажи сам, що нам робити?

— Я спробую з ними поговорити.

Чекаючи закінчення Джинових переговорів, сиділи похнюплені, час від часу дивилися на головатих центуріан, які стояли нерухомо, мовби неживі.

— Вони сказали, що ніякі хитрощі не допоможуть слугам Мейбомія втекти, — врешті промовив Джин. — Треба їх якось налякати.

— Запитай, хто такі слуги Мейбомія?

— Вони сказали, що слуги Мейбомія — це ми.

— Дуже цікава й вичерпна інформація. Можеш використати її в своїй докторській дисертації.

Джин запустив двигун, і корабель завібрував.

— Я зараз покажу їм, командире, як перетворюється на пару грунт під кораблем. Може, вони щось зрозуміють.

Від роботи анігілятора навсібіч заструменіли потоки розпеченої плазми. Коли Джин вимкнув двигун, всі побачили воронку під кораблем.

— Я їм сказав, що коли запустимося на повну потужність і без фільтрів, та воронка розшириться на сотні метрів.

— А вони що?

— Не відповіли нічого.

— Що ж ти тепер скажеш, Джине?

— Вони мусять зрозуміти… Мусять…

— А коли ні?

— Капітане, вирішувати вам. Але я сам не зніму бічних фільтрів. Кібери відрізняються від людей послідовністю. Я не візьму на себе знищення цих істот. Мене при народженні переконали в тому, що подібні дії — зло, і я того не забув.

— Астрагале, поглянь!

Центуріани заворушилися і почали відходити назад. Головатий у чорному комбінезоні бігав поміж них із зброєю, намагаючись затримати, і кілька центуріан вже лежали мертві. Та раптом його оточили, зчинилася бійка, а коли гурт розступився — центуріанин у чорному лежав поруч із своєю останньою жертвою.

Дехто із головатих квапливо відчепляли кріплення сіті, накинутої на корабель.

— Можемо летіти, — сказав Остуда, але ніхто не відчув від того полегшення.

— До вас звертається один із жителів, — повідомив Джин. — Він каже, що ви можете вийти з корабля і робити все, що вам треба… Він просить пробачення у слуг Мейбомія…

Астрагал з Остудою перезирнулися.

— Нам лишилося десять хвилин, командире. Багато енергії пішло на попередній запуск анігі-лятора.

— Тоді скажи їм, що ми прилетимо через кілька років.

Джин переказав ті слова центуріанам, а за кілька хвилин Центурія вже перетворилася у невелику цятку на екрані.

— Командире, ви не гніваєтесь на Старого Джина? — озвався динамік під куполом. — І чи не шкода вам своєї незакінченої докторської?

Космодослідники розсміялися.

— Вони чекатимуть, командире, на вас… Та не на мене, бо ви демонтуєте мене…

— А ти хочеш ще літати?

— А чому б і ні? Я хочу побачити головатих через кілька років.

ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ

Русуля сиділа у м’якому кріслі біля великого екрана телеінформатора, на котрому кумедні мальовані чоловічки літали, наче великі мухи, і співали пісеньку про білого слона, що махає хоботом. Ось уже сьомий день вона нудьгувала в блакитних сутінках зали відпочинку. Вже сьомий день намагалася вона уявити свою появу на світ, вже вкотре втомлювалась від безлічі можливих варіантів. Буде поважна комісія, перевірять, як вона функціонує — медичний працівник, біокібер Русуля. Потім дадуть технічний паспорт і направлення на роботу. Цікаво, на яку роботу? В лікарню чи до якогось дослідного центру? Чи все буде якось по-іншому? Як? Губилася в догадках.

Поруч з Русулею дрімав майбутній викладач фізики. Трохи далі — майбутній консультант по науці читав якусь грубезну книгу, водив пальцем по рядках, ворушив безмовно губами. Клітоцибер, біокібер широкого призначення, усміхнено дивився на екран телеінформатора. Румеч, консультант з мистецтва, сидів у куточку біля тьмяного блакитного торшера з великим фонозаписником на колінах і складав вірші. Він сидів замислено, потім уголос читав, не зважаючи на інших (ті теж не зважали на нього).

— Під якою сосною високою… — промовив задумливо і надовго замовк, щось напружено пригадуючи. — Так, всевірно. Сосна — це вічнозелене дерево… Певне, дуже красиве… Тож

Заплющив очі і знову нерухомо, задумливо сидів, складаючи наступного вірша.

Інших біокіберів Русуля майже не знала.

Здалеку долинув басовитий голос майстра Імбрикатуса. А потім ще один, незнайомий. Імбрикатус прочинив двері і зайшов до зали, але сам, і Русуля почала думати, з ким же він ішов коридором і кому голосно щось пояснював.

— Привіт, Русуля! — Майстер сів у вільне крісло поруч, дістав сигарету з великої кишені свого засмальцьованого комбінезона, що виділяв безліч запахів.

— Ви з цеху? — запитала його Русуля сторожко і навіть злякано.

— Так. — Імбрикатус зробив різкий рух, підносячи сигарету до рота, і сколихнув те море запахів, що виділяв його комбінезон. Русуля аж поморщилась від нудотного біолаку, що вже встиг вивітритися з неї самої за ті сім днів, відколи вона зійшла з конвеєра.

— Комбінат одержав нові замовлення?

— Ні, — байдуже відказав Імбрикатус, дивлячись на кумедних мальованих чоловіків на екрані.

— Чому ж ви були в цеху?

— Яка ти цікава!

— А з ким ви щойно балакали?

— З одним лікарем… Русулю, дай мені спокій. Он дивися краще, — показав поглядом на екран телеінформатора.

— А чого він приходив? — запитала Русуля, слухняно дивлячись на екран.

Імбрикатус демонстративно змовчав.

— Ви мусите відповісти.

— Я не люблю теревенити.

— Я не знаю, що це таке.

— Це значить підтримувати розмову без певної мети, аби згаяти час, — посміхнувся майстер.

— Я на таке взагалі не здатна, — образилась Русуля. — І ви це знаєте. Як ви можете чекати від мене цих… теревенів, коли самі створили нездатною на такі дії?

— Звідки я знаю, якою тебе створили?

— А хто ж знає?

— Я тебе не конструював. Я лише майстер, я знаю…

— Ви знаєте, як обшпувати смердючим біолаком, щоб аж очі виїдав, — спалахнула Русуля. — Чого приходив той лікар?

— Замовити для роботи біокібера.

— Ви прийняли його замовлення?

— Ні.

— Чому? — скрикнула Русуля. — Я створена медичним працівником. Я прагну щонайшвидше народитися, почати усвідомлену діяльність, а ви не приймаєте замовлення у лікаря, котрому потрібні кібери…

— Йому потрібна хатня робітниця і няня майбутній дитині. — Імбрикатус дихнув на Русулю димом, і вона закашлялась.

— А-а-а… То в нього приватне замовлення, — розчаровано мовила. — А наш комбінат служниць не випускає. Правда ж?

— Так. Я порадив йому звернутися до нас в архівний цех, там зможе підібрати собі ще путнього кібера, який був у вжитку. Все? Питань немає?

— Коли я дочекаюся народження?

— Звідки я знаю? Загалом комбінат забезпечив попит. Хіба якась технічна революція чи просто непередбачене замовлення.

— Для чого ж мене створили? Щоб я сиділа у цьому мороці біля екрана? Щоб я страждала? І Аманіту теж, — показала поглядом в глиб зали відпочинку, де біля колони дрімала така ж, як і вона, біокібер, медичний працівник. — Аби ми сиділи і чекали? Армілярію відправили в цех демонтажу відразу з цієї зали відпочинку! Вона тут просиділа десять років!

— Русулю, ми не винні, що за ті роки не прийшло жодного замовлення на кіберів такого вузького профілю, якою була Армілярія… Звідки ти взагалі знаєш про цю історію?

— Біокібери подейкують… — Русуля розхвилювалась. — До того ж в мені її блок корекції лімфодинаміки і ліва гемісфера центрального аналізатора… Тому кожна її думка… Все, що вона казала і лише думала, — зараз у мені. Тож я добре знаю, як ви з нею повелися.

— Ох, ця вже мені пам’ять поколінь, — зітхнув майстер. — Від вас нічого не приховаєш. — А подумки продовжив, що немає нічого доброго у використанні старих блоків пам’яті, більше клопотів. — Що ти хочеш від мене?

— Ще не знаю. Але ви можете щось зробити, аби мені не випала трагічна доля Армілярії… — відповіла і раптом попросила: — Віддайте мене цьому лікареві. Буду йому бавити дитину. Мені дуже тяжко тут, у вашій залі відпочинку. Дозвольте народитися!

Імбрикатус подивився здивовано, проте швидко підвівся і, не кажучи ні слова, підійшов до відеону в ближньому кутку зали.

— Алло! Архівний?

На екрані з’явилося сухорляве обличчя непевного віку і невизначеної статі.

— До вас приходив лікар вибрати старого кібера в служниці?

— Так, він і зараз у нас. Перебирає.

— Покличте його.

Майстер заступив екран відеону, і Русуля не побачила обличчя того лікаря, але почула голос, який їй сподобався.

— Слухаю вас.

— З вами виявила бажання працювати Русуля. Вона медичний працівник. Сподіваюсь, ви порозумієтесь.

— Пропонуєте кібера, котрий ще не функціонував? Чим зобов’язаний?

— Пусте. Дякуйте самій Русулі.

— Де і коли ми з нею зустрінемось?

— За півгодини біля центрального входу.

Імбрикатус повільно відійшов від відеону і спокійно повів Русулю в сектор технічного контролю, де формально її перевірили, бо ж ніхто не сумнівався, що новісінький сучасний кібер гуманітарного профілю впорається з такою спрощеною програмою, як хатнє господарювання.

Коли вона вийшла надвір, відразу впізнала з-поміж кількох чоловіків на тротуарі під деревами ЙОГО, свого визволителя, котрому завдячувала цією хвилиною своєї появи у яскравий, розмаїтий світ людей і машин на штучній планеті Інкана. Вона усміхнено, трохи злякано дивилася на НЬОГО і простувала по коротко стриженій траві.

— Ви чекаєте Русулю? — запитала, підійшовши.

— Так.

— Добрий день, — ледь помітно вклонилася. — Русуля — це я.

— Мене звати Вересом. Я — лікар. Скоро у нас з Рутою має народитися дитина. Ми чекаємо на вашу допомогу, Русулю.

— Так, я знаю, майстер мені все розповів. Ці дерева звуться акації? — запитала раптом.

— Так, — усміхнувся Верес. — Акації.

— Два місяці тому вони цвіли, правда? Таким запашним білим цвітом, як білим гроном, правда?

— Правда.

Русуля щасливо усміхалася, утверджуючись в правильності знань, закладених в її блоках синтез-аналізатора.

— А оті плескаті машини називаються гелікомобілями?

— Так. І ось та жовта машина серед них — моя. На ній ми поїдемо додому.

— О, це фантастично прекрасно. Я ще ніколи не їздила на гелікомобілі.

Верес розсміявся.

— А де працює ваша дружина? — запитала Русуля, трохи незграбно зачиняючи за собою дверцята.

— Вона хімік. Працює на комбінаті дитячого харчування… Тож проблем з харчуванням малого… чи малої не повинно бути.

— Нам довго їхати?

— А ти б хотіла довго?

— Так, хочу подивитися на це місто, воно зветься Дзябран, хочу багато чого побачити… Як приємно пахнуть ваші сигарети… Це запах конвалій?

— Так.

— Вас турбує серце?

— Ні.

— Чому ж тоді ви курите ці сигарети з конвалійними алкалоїдами?

— Так просто. Люблю цей запах.

— Бачите, я і про дію конвалійних сигарет знаю, — задоволена сама собою, мовила Русуля.

— Казали, ти медичний працівник, тож мусиш знати.

Русуля розсміялася:

— Останнім часом нашу конструкцію ускладнили новим мультипроектором домінанти, але пристрій виявився тендітним, часто емболізується, що зовні проявляється інформаційним провалом саме фахових, домінантних знань. Розумієте?

— Розумію.

— Але в мені ще все працює, як і належить. Все бачу, все розумію, все можу описати, відчуваю навколишнє усіма рецепторами, знаю своє місце в цьому світі, ніщо мене не лякає і не виводить з себе, з рівноваги, я відчуваю внутрішню гармонію. Це називається щастям. Правда?

Верес прочинив віконце і викинув недопалок.

— Подивись ліворуч, ми їдемо повз Центр проблем довголіття. Я тут працюю.

— О, ви працюєте у великого Бера. Нам на комбінаті про нього багато розповідали. Який ви щасливий! Ви працюєте в славетного Бера.

— А ти створена на комбінаті, який очолює не менш славетний Сфагнум! — в тон Русулі продовжив Верес. — Яка ти щаслива!

— Хочете сказати, що добре там, де нас немає? Але хіба можна порівнювати нашого Сфагнума з великим Бером?

— Котрого ти не бачила.

— Але я про нього все знаю…

— Не сперечайся, Русулю. Ось поживеш разом з нами…

— Ви хочете сказати, що закладена нам інформація вже застаріла? Люди живуть не так, як нам казали?

— Ваш Сфагнум великий вже тим, що створив таке чудо, як ти, Русулю.

— Ну, що ви, яке ж я чудо, — здивовано оглянула себе Русуля. — Все за генеральним затвердженим проектом… А що ви робите у великого Бера?

— Вивчаю тонкі механізми старіння людського серця. Така собі досить вузька тема…

— Людського серця… — зачаровано, з благоговінням у голосі повторила Русуля, а Верес посміхнувся і не став продовжувати далі.

Він дивився на її світле волосся, яке красиво спадало на груди, і не вірив, що поряд з ним не людина, а кібер. Такий красивий біокібер.

— Ви так спокійно говорите про свою роботу… — Верес спіймав у її погляді докір. — А я навіть розхвилювалася. Вивчаєте людське серце…

— Ми вже приїхали. — Верес різко загальмував і раптом побачив машину «швидкої допомоги» біля будинку, де він жив, і побачив, як до тої машини заходить його Рута і двоє в білих халатах. Не встиг зупинитися поряд, як «швидка» подалася геть. Верес знову запустив двигун на повну потужність і лиш прошепотів:

— Чому сьогодні? Адже ще зо два тижні?

Напружено вдивлявся в контури медичної машини, що майже летіла широкою магістраллю. Потім вона круто звернула ліворуч. Верес теж повернув кермо ліворуч, але на магістральному селекторі загорілось червоне, примушуючи зупинитись.

— Ви знаєте, куди вони поїхали?

— Так, знаю. Але чому сьогодні? Що ж трапилось?

— А чому б і не сьогодні? — розсміялась Русуля.

— Ах, Русулю, тобі смішно. Але ми з Рутою дуже добре пам’ятаємо той день… Ми знаємо, що сьогодні трохи зарано…

На подвір’ї було тихо, з неба світила яскрава ракета-сонце, віяв легкий вітерець, розносячи аромат квітів, що росли на клумбах. Повільно прогулювались у сквері поодинокі хворі.

Під прозорим куполом приймального покою, мов під шапинкою великого прозорого гриба, сиділа жінка чи біокібер у білім халаті.

— Пробачте… Щойно до вас…

— Чому ви хвилюєтесь? Ваша дружина зараз народжує.

— Так, я розумію. Але… я сам лікар. То, може…

— То, може, ви народите замість неї? Ваша присутність абсолютно зайва. Чекайте. Скоро повезете своє дитя додому. Ви ще пригадуватимете свою безклопітну юність.

Верес картав себе за те, що не був поряд з Рутою в такий відповідальний момент.

— А ви розкажіть мені, — тихо мовила Русуля. — І час збіжить для нас набагато швидше.

— Що тобі розказати?

— Про той день, який ви з Рутою так добре пам’ятаєте, — ніяково посміхнулася.

— А-а-а, ось ти про що!

Підійшли до клумби з червоними локсами. Сіли на лавочку.

— Ми з Рутою познайомилися давно, кілька років тому, на концерті старовинних інструментів. Нас доля посадила в залі поруч. І ми… Нам обом… Ми відразу зрозуміли…

— Що особливості ваших характерів, — продовжила Русуля, не дочекавшись, доки Верес віднайде потрібне слово, — доповнюють одна одну, є конгруентними, що повинно бути фактором спрощення стосунків із зовнішнім середовищем. І ще ви відчували сильну взаємодію ваших еманаційних полів. Одне слово, ви закохалися. Правда?

— Правда, — усміхнувся Верес. — Але ми обоє на той час вважали, що кохання — це хвороба, котрої хоч можна і не боятись, але краще уникнути профілактично.

— Ой, нам на комбінаті не казали такого про кохання… Чому ви так?.. — глянула знову з докором. — Але пробачте, я розумію, що це мене не обходить… Ну, а про той же день?

— Про той день? Ми з Рутою полетіли на Веріану, курортну планету нашого метакаскаду… І от…

Раптом з якогось вікна лікарні долинув приглушений дитячий плач.

— Це ваш хлопчик, — сказала упевнено Русуля.

— Звідки знаєш?

— Я чую. То ваш хлопчик. І я заздрю йому. Це так прекрасно — бути щойно народженим. З вікна знову долинув дитячий плач.

— То справді мій? Ти не помиляєшся, Русулю?

— Я не помиляюся. У вас хлопчик. Стандартний. З об’ємом легень за голосовим спектром близько п’ятисот. З індексом Сорка сім, що відповідає масі три тисячі двісті. Чуєте? Не хвилюйтесь. Я ж не лише служниця. Моїм аналізаторам ще можна довіряти.

Але Верес мусив сам побачити і почути свою Руту і свого сина. І тоді він заспокоїться, тоді повірить, що все гаразд.

Над широкими скляними дверима засвітилося табло з блакитних літер: «Вітаємо з новонародженим!» Зупинилися під тим привітанням і дочекалися, доки приємний, з трохи металевим відтінком голос десь згори промовив:

— Лікаря Вереса вітаємо з народженням сина. Вага три двісті. Зріст п’ятдесят. Дружина Рута почуває себе добре. Урочиста зустріч молодої мами з сином за десять хвилин.

А потім пролунала увертюра славетного Лактаріуса до «Святкової симфонії № 2341».

— От бачите, все, як я й казала, — мовила Русуля.

А Верес схвильовано ходив біля широких скляних дверей.

— Як несподівано вийшло. З батьками не поговорив, вони б прилетіли. І з друзів нікого… Лиш ми з тобою, Русулю. Але Рута буде щаслива, що я знайшов тебе. Я думаю, ви сподобаєтесь одна одній. — Він підійшов до біокібера і погладив долонею її світле довге волосся. — Рута в мене гарна, ось побачиш. До широких скляних дверей від вхідної брами поспішав гурт людей. Троє жінок і двоє чоловіків.

— У вашої ордер на котру годину?

— Моя народжувала без ордера.

Хтось невдоволено побурчав про людську психологію, про прагнення обійти встановлену чергу. Але раптом всі притихли, бо розчинилися широкі двері.

Русуля обернулася і очам своїм не повірила. Вона побачила Аманіту.

Минуло кілька годин, як вона залишила її в блакитних сутінках зали відпочинку. І от Аманіта стоїть перед нею, вправно і красиво тримає немовля в блакитному конверті: Поруч з нею усміхнена жінка. Рута.

Русуля була страшенно здивована, але, як і годиться, підійшла спершу до Рути, злегка вклонилася:

— Добрий день. Прийміть мої щирі вітання. Я — біокібер Русуля.

Потім взяла в Аманіти дитину.

— Аманіто, як ти тут опинилась?

— Десь за півгодини по тому, як ти пішла в служниці, приїхав представник цієї клініки з терміновим замовленням. У них несподівано вийшов з ладу помічник акушера. Підвели АТФ-генератори. Його привезли на комбінат, а мене взяли взамін. Це десь за півгодини, як ти пішла в служниці. — В голосі Аманіти відчувалася деяка зверхність.

Але Русуля не образилась.

— Я ні за чим не шкодую, Аманіто. Нам випало щастя народитися. І я щаслива тим, що народилася і живу.

Верес підійшов до Рути і поцілував її. Русуля тримала на руках немовля, маленького хлопчика, котрий ще нічого не знав про світ, у який прийшов, але вже радів своїй появі. Хлопчик усміхався.

ПОСМІШКА КІБЕРА

На Землі була зима. Письменник Буркун зі своїм новим помічником ішов засніженою доріжкою обіч магістралі від космопорту.

— Може, таксі? — запитав Румеч.

Він усміхався, але не від радості зустрічі з Землею і земним снігом, а від радості, що він, біокібер № 3942, нарешті вийшов з конвеєра комбінату і почав самостійне існування. Йому випала доля бути консультантом письменника.

— Після сорока дев’яти годин польоту варто кілька кілометрів пройти пішки. Чи не так?

— Мені байдуже. Я можу і пішки, — мовив кібер. — Давайте валізу. Ми йдемо до готелю?

— Так. Бачиш ту високу споруду серед будинків нового району?

Буркун повернувся з творчого відрядження. Був на Інкані, на штучній планеті в астероїдному поясі Сонячної системи. Цілий місяць збирав матеріали для нового роману. Давно хотів написати книгу про людей і кіберів, про силу людського розуму. Особливо тішило Буркуна, що на Інканському комбінаті біокібернетики до нього поставились не просто прихильно, а по-товариськи. Розказали багато і багато показали. А керівник комбінату Сфагнум, коли вони прощалися, зробив дуже дорогий для нього подарунок — дав призначення одному зі своїх новітніх біокіберів на роботу в ролі консультанта.

— Ось вона яка, Земля, — мовив Румеч. — Я такою її й уявляв.

— Зараз у нас тут зима. Тобі не холодно?

— Даруйте, хіба це холодно? Ви не знаєте, що я відчував у камері біосублімації, — Румеч розсміявся. — Отоді було справді холодно.

— Я так і почну нову книгу, — вигукнув Буркун. — Твоїми словами! «Даруйте, хіба це холодно?» Як ти гадаєш?

— Не поспішайте. Я не можу так відразу. Адже я навіть не знаю, про що буде йти мова у вашій новій книзі. Ми з вами повинні спочатку все добре обмізкувати. А тоді вже самі прийдуть і слова для початку.

Шум космопорту залишався все далі і далі позаду. Вони звернули стежкою ліворуч, подалі від магістралі, вийшли на стару вулицю, де, мов гриби, стояли невеликі хати під рожевими пластиконовими дахами.

— Мені видається, що це древні споруди, — мовив кібер.

— Так, це вже історія. Важко навіть сказати, скільки років цим хатинам.

Ішли повз низенькі паркани, повз білі, засніжені дерева у садках, повз людей на подвір’ях, дитячий галас, сміх і сніжки.

І раптом Румеч поклав руку письменникові на плече.

— Як гадаєте, чому вона плаче? — І показав поглядом на одне подвір’я, де стара жінка з великою дерев’яною лопатою в руках повільно відкидала сніг від порога до хвіртки.

— Хіба вона плаче?

— Так, я навіть бачу сльози.

— Минулого року Андреш видав новий роман «Творення легенди», — розважливо почав Буркун. — То в цьому романі є подібний образ — стара жінка відкидає лопатою сніг і плаче за весняними роками своєї юності…

Румеч стояв, напружено дивлячись на жінку.

— Чому вона плаче?

— Звідки я знаю… Певно, у неї якась неприємність…

— Ходімте до неї, — трохи несміливо мовив кібер.

Буркун вважав недоцільним таке бажання кібера. Йому хотілося просто іти цією старою засніженою вулицею, глибоко вдихати морозяне повітря, думати про перші рядки нової книги, насолоджуючись зустріччю з Землею.

— Ти мов дитина, — сказав Румечу. — Такий вразливий.

Вони зробили кілька кроків до хатини і зупинилися.

— Вам квартиранти не потрібні? — весело озвався до старої кібер.

Жінка підвела погляд, подивилася на них, але нічого не відповіла.

— Як це розуміти? — майже вигукнув Буркун. — Чи не забагато ти дозволяєш собі з самого початку? Ти навіть не запитав моєї думки!

— Мені видалось, що ви цього хочете. Хіба вам не байдуже, де заночувати? — Румеч був щиро здивований. — Адже в готелі на вас також ніхто не чекає, ви казали. А було б приємно зарадити її сльозам… А для вас це нові враження — ніч у старовинній оселі. Ви ночували колись у таких хатинах?

— Я народився в такій, — сердито кинув Буркун. — Бачу, митиму з тобою клопіт.

— Даруйте, але ж вона плаче.

— Роби, як знаєш. — Буркун знову не зміг знайти потрібних слів.

— То як? Не потрібні квартиранти?

— Заходьте, коли хочете. — Стара спробувала непомітно витерти сльози.

Румеч переступив просто через низький парканчик, бо за глибоким снігом прочинити хвіртку було неможливо. Слідом за ним незадоволено пішов Буркун.

— Заходьте, заходьте. — Стара спробувала посміхнутися, застромила лопату в сніг і, відчувши німе запитання в погляді Румеча, сказала: — Стара вже, то й плачу. Ви не зважайте. А що це вам захотілося до мене? — зацікавлено запитала.

Після того, як Румеч побачив посмішку на вустах старої, він вже був ладен продовжувати шлях до готелю. Та й відповідь жінки його вдовольнила — «стара вже, то й плачу».

— А ми й самі не знаємо, чого до вашої хати захотілося… Може, тому, що ось він у такій хатині народився, а ви нагадали йому матір.

Буркун сердито поглянув на кібера. Румеч тримав себе занадто самостійно і незалежно. Але Буркун дивився на стару і відчував, що вона й справді схожа на його матір.

— Вибачайте, ми, певно, справді підемо до готелю, щоб не завдавати вам клопоту. У вас, мабуть, велика родина…

— Ні, я сама живу, — винувато мовила жінка. — Заходьте до хати.

І вони пішли глибоким снігом, вибрались на п’ятачок біля порога, де стара вже відкинула сніг. Вона завела їх через веранду до великої кімнати, в якій майже нічого не було, лише два ліжка, стіл, велика шафа та телеінформатор.

— Обживайтесь. А я піду стежину до хвіртки прокидаю. А потім пообідаємо. Ви без мене можете заварити чай, там на веранді все є.

І повільно пішла собі знову на подвір’я.

Буркун якусь мить роздивлявся довкола, потім вийшов на веранду і ввімкнув стару калориферну пічку, на якій стояв чайник, повен води.

Було прохолодно. Через нещільно причинені двері знадвору залітали сніжинки, падали на підлогу білою смугою, мов промінь світла. Буркун підійшов до вікна і дивився на подвір’я, на засніжені яблуні, на сухорляву постать старої, що відкидала сніг.

— Треба працювати, — голосно мовив сам до себе, рішуче повернувся до кімнати, де Румеч, дитинно усміхаючись, роздивлявся старі фотографії на стіні над ліжками. — Треба працювати, — повторив до кібера, дістав з валізи свою портативну «Електронікс», — Ось тобі машинка, ось три блоки пам’яті. У них матеріал для нового роману. Ось загальний план композиції, — він дістав з кишені записник. — Працюй.

— Ви подивіться, яке миле дитя, — сказав Румеч, мовби й не чув, що наказав йому Буркун. — Як гарно зроблені фотографії, така приємна кольорова гама.

— Сідай працюй, — Буркуна почала дратувати поведінка кібера. З таким помічником напишеш менше, ніж без нього.

— Чому ви так поспішаєте? Ну, напишемо ми з вами зараз новий роман. І що? Почнемо писати інший? Стара відкидає сніг, а ми навіть не знаємо, як її звати, — мовив докірливо. — Чому ви такий? Я не можу вас зрозуміти.

Щось заперечити було важко. Буркуну навіть стало трохи соромно, але роздратування на кібера переросло у відкритий гнів.

— Чому такий? Тому, що я пообіцяв видавництву «Земля», що за півроку рукопис лежатиме у них на столі. А ще не написано жодного рядка! — майже крикнув. — А ти вигадуєш для мене пригоди. Я невдоволений тобою! Тобі там не забули якого блока вставити?

— Даремно ви так… Які ж бо ви, люди, невитримані. Бачу, доведеться і справді сідати за машинку. Але прошу вас на майбутнє утримуватись від образ… Ви зараз просто стомлені довгою дорогою… Але якщо ми не знайдемо спільної мови, ніщо не втримає мене. Я повернуся назад на комбінат. Ви мене розумієте? А зараз ідіть на веранду. Стара жінка просила заварити чай. Я ж буду працювати. — І сів до портативної «Електронікс».

Вода в чайнику вже закипіла. Буркун не кваплячись засипав зілля, сів на низького ослона, чекав, доки настоїться напій.

Почув, як у кімнаті запрацювала машинка. Він навіть уявити не міг, що його «Електронікс» здатна друкувати з такою швидкістю. Він взяв зі столу шматочок цукру, вкинув у рот, став смоктати. Потім дістав свою улюблену лавандову сигарету, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся димом.

За кілька хвилин з кімнати вийшов Румеч, простягнув йому пачку паперів.

— Ось перший розділ вашого роману… Один з можливих варіантів. Ознайомтесь, а я вийду погомоніти зі старою.

І він швидко вийшов, рипнувши старезними дверима на веранді.

Буркун насторожено почав читати, але після перших речень його захопив твір, влучні порівняння, барвиста мова. Втративши відчуття часу, він не почув, як Румеч зайшов до кімнати, і лише голос примусив його відірватися од рукопису.

— Ходімте зі мною, — сказав Румеч. — Така зима надворі. О, яка зима! Мені у вас подобається. На Інкані подібного нічого не буває. Сніг такий крихкий і чистий. Ходімте… Нашу стару звати Журавиною. Вона відмовилась від моєї допомоги, сказала, що сама ще при силі відкидати сніг… Вона вже третій тиждень чекає прильоту свого сина, біолога Астрагала, професійного космодослідника. Він брав участь в роботі експедиції «Центурія-7». А її чоловік був лікарем і загинув під час боротьби з останньою епідемією спарасису на Марсі… Бачите, скільки цікавого я дізнався за сім хвилин і дванадцять секунд. Ходімте до Журавини!

— Чекай, — розчулено мовив Буркун. — Я хочу дочитати. Ти просто чудо. Румечу, так прекрасно написати… Так прекрасно написати!

— Облиште, — кібер підкинув течку аркушів до стелі, і вони розлетілись, мов листя з дерева По всій кімнаті. — Я напишу вам інше. Облиште. Щойно промінь сонця, промінь справжнього сонця пробив хмари. Я ще не бачив такої краси. Ходімте.

— Ти прекрасно пишеш. Я в захопленні. — Буркун дивився на аркуші, розкидані по долівці.

— Це не я. Це ви пишете, — заперечив Румеч. — Я лише висловив вашу думку. Звичайне ремесло, якого мене навчено на комбінаті. Головне, аби було що сказати. Чи не так? А всі думки ваші.

— Боюся, що це не так. Ось, наприклад, оця фраза на початку про…

— Облиште це все. Ходімте на подвір’я. Там сніг, там стара Журавина чекає сина і робить доріжку для нього від порога до хвіртки, там промінь справжнього сонця пробив хмари, там думки народжуються самі…

Буркун не знав, що відповісти, як повестися. Ніби загіпнотизований, він підвівся і пішов на подвір’я.

З неба сипався сніг, густий, лапатий. Вони підійшли до Журавини і зупинилися.

Стара облишила роботу, застромила лопату в сніг, обернулася.

— Цього року мені почало видаватися, що сніг засипле мене і мою хату. Погано одній жити. А ще цей сніг. Минулої зими присипав геть і вікна. А син прилітає так рідко і так ненадовго. Спасибі, що ви мою хату не минули. Бо одній погано… Зараз би заплющила очі, аби не бачити, як сиплеться цей осоружний сніг, і плакала б, якби не ви. А з вами він видається навіть красивим. Такий крихкий і чистий…

Румеч непомітно для старої підійшов до лопати, застромленої в глибокий сніг, взяв її і швидко проклав доріжку до самої хвіртки. Стара обернулась і побачила, що робота вже зроблена.

— Навіщо ви? — лагідно усміхнулася. — Я хотіла сама, своїми руками. Я ще при силі. Але спасибі.

І раптом Буркунові стало соромно. За все відразу. І навіть за свої вісім романів, що вийшли у видавництві «Земля». А перед очима зорнув образ матері, і батька, і шлях від своєї хвіртки до свого порога. І, може, його мати сьогодні теж вийшла відкинути сніг. На Землі — не на Марсі чи на Інкані. Лиш десять хвилин льоту триангуляром.

— Ходімте до хати, — сказала Журавина. — Пообідаємо. Інформатора подивимось. Може, про сина щось скажуть…

На великому екрані славетна Ларта співала старий романс:

— А у вас дітки є? — запитала стара.

— Ні, я не одружений, — відповів Буркун і знову ще гостріше відчув сором за прожите життя.

Румеч зрозумів його стан і стримав посмішку, теплу і трохи зверхню — так уміли посміхатися тільки біокібери. Підвівся з-за столу.

— Ви побалакайте, — мовив ніби сам до себе. — Вам є про що балакати. А мені треба працювати, — і ввімкнув «Електронікс» на режим творчості.

ФОЛІАНА

Поселили її на сімнадцятому поверсі готельного комплексу «Біокібероза», у невеликому номері, що був останнім ліворуч, як іти довгим коридором. Тут традиційно жили біокібери-педагоги.

Вона переступила поріг, ввімкнула оранжеву віолову лампу під стелею, сіла до столу, застеленого вишиваною скатертиною. Перед очима досі ще стояв цех комбінату, той останній конвеєр, на якому вже могла усвідомлювати, що існує. Це було лише кілька годин тому. Над нею стояв заклопотаний майстер Імбрикатус, професійно обмацував ще не вкриті епітеліальною тканиною блоки та системи. Очі сліпив багатоламповий безтіньовий рефлектор. Навколо клопоталися люди, а вона з цікавістю їх роздивлялася. Потім їй звеліли підвестися й показали акуратно складений комплект одягу на підвісній трелі.

Комісія технічного контролю перевірила, як функціонують її системи. Відводили біопотенціали від окремих блоків і записували їх. Нарешті видали технічний паспорт, де було зазначено, що вона, Фоліана, біокібер на макронуклеїнових блоках, викладач хімії в загальноосвітніх закладах, створена на 12-й лінії Інканського виробничого об’єднання біокібернетики 2976 року, призначається на роботу до 32-ї Інканської школи.

Тепер вона сиділа за столом і схвильовано усвідомлювала перші хвилини свого життя.

Вона чула крізь тонкі полідікролові двері кроки біокіберів, що поверталися з роботи. Думала про те, що ось завтра так повернеться і вона. Чула, як по черзі вмикаються генератори біомагнітної підзарядки. Сусіда за стіною деренчливим голосом викликав майстра для поточного ремонту.

На стіні над ліжком лишилось кілька картинок-пейзажів, наклеєних біокібером, що жив у цьому номері до неї. Біля вікна — великий екран телеінформатора, поруч — полички бібліотеки з педагогічною літературою. В кімнаті було тихо й затишно. Але Фоліана ще не відчувала себе вдома.

Вона вийшла на вулицю і пішла сквером під кронами жовто-зелених інканських дерев, дивилася на оранжеву кулю ракети-сонця, що догоряла в небі над штучною планетою. Бачила те все вперше, але нічому не дивувалася, бо знаходила в собі розуміння навколишнього, закладене на комбінаті. Вона чула дитячі голоси і думала, що не може уявити свого існування без цих зворушливих людських створінь — дітей. Вона знала, що це почуття у ній запрограмоване, і від розуміння матеріальності тієї любові вона усміхалася. Хотіла бачити і чути щодня дітей, їхні несподівані запитання і гамірні забави.

Наступного ранку Фоліана несміливо переступила шкільний поріг. Було ще рано.

Щойно запустили чергову ракету-сонце. Ще не прийшов на роботу і шкільний кібер-адміністратор, який мав її зустріти. Безлюдним коридором вона пройшла далі, шукаючи кабінет директора. Нарешті зупинилася перед дверима, оббитими шорстким чорним деном, прочинила їх і побачила, що директор уже сидить за столом.

— Доброго ранку, шановний Кантарелюсе!

— Доброго ранку.

— Я — біокібер Фоліана, викладач хімії. Одержала призначення до вас на роботу.

— Навіть дізналися, як мене звуть, — поблажливо усміхнувся директор.

— Це було не важко.

— Вам сказали моє ім’я на комбінаті?

— Ні. Просто на дверях вашого кабінету є табличка — «Директор Кантарелюс».

— Хм-м… І справді. Ви прийшли самі?

— Так.

— Я замовляв трьох біокіберів, — зітхнув директор. — Що там собі думають у вас на комбінаті? Чому не виконують наших замовлень?

— Не знаю. Мене не інформували, — Фоліана винувато знизала плечима. — Скажіть, у вашій школі працюють лише біокібери? Кантарелюс підвівся і підійшов до вікна.

— Ні, — мовив по довгій паузі. — Але багато… А місця викладачів точних наук я віддаю лише біокіберам. Бо здавна маю до вас симпатію…

Директор Кантарелюс довго стояв біля вікна, Фоліана мовчала, відчуваючи, що втручатися в його роздуми нетактовно. А потім директор нараз мовив:

— А знаєте, вчора минуло сто шістдесят сім років, як я прилетів із Землі на цю штучну планету… Час біжить, і я вже старий… А втім, ви молода і створені занадто привабливою, щоб зрозуміти мене. Та й до того ж у вас все одно не закладено страху смерті. По-справжньому ви мене ніколи не зрозумієте… Ходімте. Я познайомлю вас із колегами.

Він узяв Фоліану за руку, мов дитину, і повів коридором.

У кімнаті для співробітників стояв незвичний для кібера запах парфумів.

— Доброго ранку, — привіталася.

Фоліані відповіли троє жінок, котрі поправляли зачіски перед дзеркалом. Озвався й чоловік, що сидів біля вікна.

— Знайомтесь. Наш новий викладач хімії, біокібер Фоліана…

Кантарелюс зачекав, доки закінчаться традиційні поздоровлення і потиски рук.

— Ви будете викладати хімію у п’ятих класах. Колеги покажуть вам лабораторію. Бажаю успіху.

Директор зачинив за собою двері. Якийсь час із коридора долинали його кроки. Усі вдавали, що заклопотані власними справами. Фоліана також намагалася поводитися невимушено. Вона підійшла до телестенда з розкладом занять і стала його вивчати.

— Вам подобаються земні парфуми? — раптом спитала світловолоса Віроза, простягаючи їй маленьку пляшечку.

— Так, дуже приємний запах, — ніяково мовила Фоліана, все ще не відчуваючи себе в режимі рівноваги.

— Візьміть собі. Я маю часто нагоди літати на Землю і дістаю кожного разу. Це стало чомусь великим дефіцитом.

— Вірозо… — Чоловік кашлянув, і всі принишкли, чекаючи, що ж він скаже далі, особливо Фоліана, бо при знайомстві чоловік назвався біокібером Кріспою. — Вірозо… Невже тобі немає про що більше говорити?

— Кріспо, ти поганий психолог. У Фоліани сьогодні перший урок. Вона, певно ж, хвилюється. А перед першим уроком треба думати про щось приємне, заспокійливе… Правда ж? — усміхнулася вона до Фоліани.

— Але ти завжди говориш про парфуми, — буркнув Кріспа, прямуючи до Фоліани. — Ходімте, я покажу вам лабораторію. Перший раз до дітей треба приходити заздалегідь.

В коридорі бігали дітлахи — такі зворушливі, цікаві до всього.

— Ви нова вчителька? — підбігло до Фоліани незграбне хлоп’я.

— Так, — усміхнулася Фоліана.

— А з якого предмета?

— З хімії.

— Ви кібер чи ні?

— Біокібер.

— Ура! — закричав хлопчик і побіг коридором. — У нас нова біокібер-хімічка!

— То Агарікус, — мовив Кріспа так, ніби це щось пояснювало.

— Хто він?

— Ваш учень. І страшенний розбишака… Моя лабораторія поруч. Якщо буде потрібна порада, допомога, я завжди до ваших послуг… Ви загалом маєте уявлення про дітей?

— Я відчуваю, що дуже люблю їх, — сказала вона. — Але ж не маю ще досвіду. Гадаю, той рівень, що в мені закладено, буде достатнім…

— Так, усе буде гаразд… — удавано спокійно запевнив Кріспа. — Та будьте уважні… Ви, певно, й не думаєте, що вам доведеться займатися чимось, окрім викладання курсу хімії. Але життя з людьми таке багате на несподіванки. Надто коли маєш справу з дітьми. Діти — це узагальнення людської природи, людської сутності. Будьте обережні. Сподіваюсь, вам відомі бодай класичні прийоми поводження з учнями?

Пролунав дзвоник. Діти розбіглися по лабораторіях. Коридор спорожнів.

— Бажаю успіху, — мовив Кріспа.

Фоліана заплющила очі й переступила поріг прочинених дверей, за якими, немов високовольтний трансформатор, гули дитячі голоси. На підлозі під ногами щось квакнуло. Фоліана побачила електронну жабку, що втупилась у неї. Цих жабок випускав для дітей один із конвеєрів того ж комбінату біокібернетики, де створили і її, Фоліану. Взяла жабку до рук. Діти принишкли.

— Вона справді кібер, — вигукнув якийсь хлопчина, і Фоліана, не підводячи очей, впізнала Агарікуса. — Не боїться жабок.

— Добрий день, діти, — усміхнено привіталася, відчуваючи зрадницьке тремтіння в голосі.

Пустила жабку на підлогу, і вона, квакнувши, пострибала під стіл.

— Я ваш новий викладач хімії. Мене звуть Фоліаною.

— А мене Агарікусом, — підвівся хлопчик, і всі розсміялися.

— Так, я тебе вже знаю. Мені казав про тебе вчитель Кріспа.

— Кріспа — зануда, — сказав Агарікус, і діти знову голосно зареготали.

— Хіба можна так говорити про свого вчителя? — суворо запитала Фоліана.

— А хіба можна бути занудою? — не вгавав Агарікус.

Учні захоплено чекали, чим закінчиться двобій з новим біокібером.

— Тобі не соромно?

— В мені таке поняття не запрограмовано, — розсміявся Агарікус.

— Я хотіла б зустрітися з твоїми батьками.

— Ви мого батька знаєте. — Агарікус лукаво мружився, дивлячись на вчительку. — Він вас, біокіберів, доводить до пуття на останньому конвеєрі.

У Фоліани пересохли губи.

— Мені дуже неприємно чути твої слова, — вимовила вона, відчуваючи, що зараз треба бути до кінця щирою. Потім по довгій паузі додала: — Ніколи б не подумала, що в майстра Імбрикатуса може бути такий невихований син…

Ще якусь мить помовчала, а потім рішуче мовила:

— Я прийшла до вас, діти, щоб навчити бачити світ і навчити розуміти його.

Фоліані сподобались власні слова, які раптом ніби зринули з глибини, і те, як вона перейшла до теми уроку.

— Я буду викладати у вас хімію, науку, яка за останні століття досягла фантастичних успіхів. Знаючи хімію, ви зрозумієте ті приховані процеси, що відбуваються у природі і в нас з вами…

— А в неї одне вухо більше за друге, — голосно сказав Агарікус, і діти вкотре вже розсміялися. — Мій батько, видно, поспішав.

Агарікус відверто напрошувався на покарання, і це насторожило Фоліану. Він хоче, аби викликали батька до школи? Адже то була перша і поки що єдино можлива кара.

І раптом прийшло осяяння. Фоліана аж стрепенулася від внутрішнього усвідомлення власної правоти. Майстер Імбрикатус не є батьком Агарікуса. Хлопчисько все вигадує, щоб потім, коли Імбрикатус прийде до школи і його брехня викриється, поглузувати з біокібера, котрий беззастережно повірив людським словам. Вона знала, що слова людей, наче різноколірні скельця велетенського калейдоскопа, можуть утворювати найхимерніші візерунки, красу і значення яких треба сприймати не розумом, а всім єством. Слова людей… Ніхто не заклав у неї ні беззастережної довіри, ані упередження до них, але якимось шостим чуттям Фоліана раптом усвідомила, що одним словом люди можуть і звеличити, і зганьбити себе. Кількома словами вони виносять вирок не тільки решті людства, а й усій його історії. Вони, ці людські слова, можуть бути об’єктивні, і невмолимі, мов ланцюгова реакція, і легковажні, наче ранковий вітерець. Але у людей, що б вони не говорили, хоч би як вільно не поводилися з словами, завжди є своя програма — вона проглядає крізь плетиво слів, немов кристалічна гратка з уявного безладдя речовини. Так само, як у кіберів. Тільки кібери серйозніше ставляться до слів. Вони не знають, що таке блюзнірство. Саме тому їх не можна обдурити.

Фоліана пильно глянула Агарікусу у вічі й упевнилась у своїй правоті.

— Це дуже негарно — казати неправду. Твій батько — не майстер Імбрикатус.

— Чому ви так думаєте? — Хлопчисько знітився.

— Я не думаю. Я знаю. Я прочитала брехню у твоїх очах.

Агарікус відвів погляд. Фоліана відчула свою перемогу і перевагу. Але раптом щось стисло горло, і вона зрозуміла, що від надмірного збудження лімбічної системи може заплакати.

— Діти, відкрийте свої зошити, перегляньте матеріал, на котрому ви зупинилися з попереднім вчителем. Я за кілька хвилин повернуся.

Фоліана вийшла в коридор і тут уже не змогла стримати сліз.

— Що трапилось? — несподівано почула тихий голос директора за спиною.

— Не знаю… — відповіла вона крізь сльози. — Може, й нічого… Я за двадцять хвилин майже нічого не сказала про хімію, але… Але я перемогла Агарікуса, — вона зовсім по-жіночому усміхнулася крізь сльози. — Я збагнула, що майстер Імбрикатус — не його батько.

— Він вам сказав, що є сином Імбрикатуса?

— Так.

— У хлопця невичерпна фантазія, — розсміявся директор. — Йому може позаздрити навіть сучасний кібер. І ось що цікаво: хлопчисько ніколи не повторюється у своїх вигадках. Але страшенно невихований.

Вони трохи помовчали.

— А крім Агарікуса? Ви порозумілися з іншими дітьми?

— Не знаю, — винувато сказала Фоліана. — Я з іншими не познайомилась. Мені видалось, що вони слухають не мене. Може, я маю якийсь прихований дефект?

— Ну, що ви. — Кантарелюс заспокійливо торкнувся її плеча. — Все гаразд. Вам просто бракує досвіду. І впевненості в собі. Моя вам порада — забудьте сьогодні про хімію. Не питайте їх нічого і самі нічого не пояснюйте. Не малюйте формул, не шукайте кінопосібників та записів у фонотеці. Познайомтеся з кожним із них, спробуйте зрозуміти кожного. І, головне, спробуйте стати і зрозумілою, і трохи загадковою.

— Так. Бо ж я педагог.

— Ви не тільки педагог. — Кантарелюс помовчав, начеб наважуючись на наступні слова. — Ви здатні на значно більше, ніж такі конструкції, як Кріспа. Я трохи заздрю кожному новому біокіберові. Ми віддали вам у спадок найкраще, позбавили багатьох своїх вад. Якби нам пощастило так перетворити й себе. Запанувала тиша. Обоє думали про своє — людина і кібер.

— Ви, я бачу, по-справжньому любите дітей. Правда ж? — порушив мовчанку Кантарелюс.

— Я дуже їх люблю, — розчулено мовила Фоліана. — Я просто відчуваю, як це почуття переповнює мене… Але я хочу, щоб і вони мене любили.

— Все буде гаразд. — Кантарелюс взяв її за плечі і легенько підштовхнув до дверей лабораторії.

Фоліана зайшла, нещільно причинила за собою двері. За хвилину з тої щілини виплигнула електронна жабка. Директор взяв її в руки і розчулено дивився. Раптом рипнули двері сусідньої лабораторії. Повільно вийшов Кріспа.

— Ну, як? — тихо запитав він директора.

— Вона молода, тож усе буде добре. — Старий кібер і людина зустрілися поглядами. — Все буде гаразд, — повторив директор і погладив зелену електронну жабку на долоні. — А які красиві імена почали давати. Правда ж? Фо-лі-а-на…

ПОВЕРНЕННЯ З ІНКАНИ

Він летів назустріч ночі. Летів на ту половину планети, котру ще не освітили промені чергової ракети-сонця.

Довкола Чапола вже збиралися сутінки, а він поспішав до невеликого лісового озерця. Саме воно чомусь найбільше нагадувало йому про Землю. Особливо останнім часом, коли на нього находила нудьга. Він і сам не міг пояснити собі, що ж, власне, трапилось.

Летів над лісом, який усе темнішав. Далеко ліворуч світився вогнями велетенський пунктир магістралі до міста Свіба, названого на честь першого поселенця Інкани.

Чапол побачив унизу відображення зірок на тихому плесі води і почав швидко знижуватись. Опустився на знайомий піщаний берег. Вихопив променем ліхтаря кружало прибережного лісу. Потім відчепив заплічного гравітоангуляра. Деякий час сидів на великому холодному камені серед пітьми. Згодом, не поспішаючи, приніс трохи сухих дров, склав їх на березі, клацнув запальничкою. Полум’я швидко перехоплювалось з гілки на гілку.Розгорілося багаття. Сидів, слухав, як потріскують дрова, а думками був на Землі. Згадував уже вкотре той рік, той день, ту мить, коли мати погодилась переселитись до нього на Інкану. Погодилась, бо крім нього, Івана Чапола, в неї не було вже нікого на Землі. Полетіла до сина, до голови Інканського проектно-конструкторського інституту метагалактичних синтезів, до творця 142-го метакаскаду.

Світало. Ракета-сонце повільно піднімалася над обрієм. Чапол зустрічав ранок.

— Добридень, — раптом почулося в нього за спиною.

Чапол відповів на привітання не обертаючись і почув знову:

— Пробачте, я розумію, що ви не потребуєте мого товариства, але ваша зажура змусила мене зупинитися. Я давно спостерігаю за вами, та ви мене не помічаєте чи не хочете помітити.

Чапол обернувся і побачив позад себе худорлявого чоловіка, що тримав за кермо полідікролового надувного велоспіда.

— Хто ви? — тихо запитав Чапол.

— Я? — ніяково перепитав той. — Біокібер Дьондюраг.

— Ви біокібер? — чомусь здивувався Чапол.

— Так, — якось винувато знизав плечима. — А ви хто?

— В цю мить я — лише втомлена людина, яка думає про Землю за п’ятсот двадцять сім мільйонів кілометрів від неї.

— Я ще ніколи не бачив Землі.

— Для вас Земля поняття чисто раціональне, — сумно усміхнувся Чапол. — Сідайте.

— Дякую… — Дьондюраг сів. — Але я дуже хотів би побачити її, планету людей. — Кібер замислився, ніби шукаючи потрібне слово, заплющив очі і довго сидів нерухомо, потім несподівано прошепотів: — Нарешті!

— Що ви сказали?

— Нарешті… Щойно відновилася циркуляція біоплазми в лівій гемісфері центрального аналізатора, і мені відразу стало так легко, аж млосно. — Кібер глибоко вдихнув лісового повітря і надовго затримав у грудях. — Ліс впливає на мене благотворно. Ніщо не лікує краще.

— Розкажіть про себе, — Чапола зацікавив несподіваний гість, що виринув з лісової пітьми.

— Я науковий консультант Ніколіана Бера.

— Ви з дослідного центру проблем довголіття?

— Так… Мені дали двадцять годин для відпочинку та профілактичного ремонту. Я був дуже втомлений кількаденною роботою і ледь не спричинився до аварії… Тож мені дали можливість відпочити і підлікуватися… Я вирішив поїхати до лісу…

Чапол уважно дивився на Дьондюрага.

— Пробачте, — мовив кібер, споважнівши. — Я дуже балакучий. Але, розумієте, відновилася циркуляція біоплазми. Я радий, що нічого серйозного немає, що мене не демонтують.

— Ваше ім’я Дьондюраг, ви казали? Я не помилився?

— Так, за паспортом я Дьондюраг… Хоча більшість моїх друзів добавляють літеру «н»… Дьондюранг… Друзям видається, що так звучить милозвучніше й серйозніше, а я не заперечую…

— А чи знаєте ви, що означає ваше ім’я?

— Так. Безумовно. Я знаю все, що мене стосується. Дьондюрагом називали колись квітку з родини лілійних. Цю рослину називають ще конвалією або ж маївкою… Ви мені нагадали. Спасибі. Я мушу поспішати. — Кібер підвівся, підняв з трави свого велоспіда. — Я ще мушу знайти траву… — поглянув на годинник. — Вона розквітає за двадцять хвилин на галявині з живим піском. Останнім часом я вподобав трави, вони гарно стимулюють системи регуляції.

— А де та галявина? — Чапол помітно хвилювався. — Справа в тому, що… Ви запитували мене, хто я… Чапол… Колись давно я мав честь і радість бути творцем… Одне слово, галявини з живим піском мною не були передбачені…

— То ви — сам Чапол? — ще більше споважнів Дьондюраг. — Галявина з живим піском — дуже цікава місцина. Он вона. Бачите? — він показав рукою. — Там перетинаються один раз на сім вікор поле первинної біоплазми і поле Аркону.

— А який він, живий пісок? — голос Чапола затремтів.

— Дуже схожий на звичайний. Але кожна піщинка… Я не знаю, як сказати, аби ви відразу все зрозуміли. Це важко передати словами. До того ж ви не кібер…

Чапол захотів піти на ту галявину разом з Дьондюрагом, але стримав себе, не зважився. Можливо, та галявина справді лише для них, для кіберів? Творець планети так і не спромігся більше на жодне слово.

— Живий пісок дуже схожий на звичайний, — повторив Дьондюраг. — Зрештою, будь-який пісок стає живим, якщо потрапляє в те місце, де перетинаються поля первинної біоплазми та Аркону.

Запанувала тиша.

— Пробачте, я не знав, що ви — сам Чапол. Ви сиділи такий сумний. Мені захотілось вас розважити.

Дьондюраг, не озираючись, поїхав у глиб лісу. Ця несподівана зустріч збентежила Чапола. Було дивно дізнатися про кіберів, що їздять до лісу по лікарську траву, про галявину з живим піском і про якесь поле Аркону. «Ось так завжди, — думалось йому. — Створене тобою починає існувати самостійно, аж стає незрозумілим для тебе…» По-справжньому розвиднилось. Оранжеві відблиски штучного сонця грали на тремтливому плесі невеликого озера. Тихо шумів інканський ліс. Чапол заплющив очі. Йому було погано, і він не міг придумати, що треба зробити для того, щоб стало добре. Повернутися на Землю? Але після стількох років розлуки Земля, певно, теж чужа й незрозуміла. І думка про те лякала.

Почувши гул гелікомобіля, Чапол зітхнув — сьогодні ж вихідний, тож не чекай тиші коло цього озерця.

— Ви не скажете, де тут суничні місця? — З блакитної кабіни гелікомобіля важко протиснув огрядне тіло усміхнений чоловік. Не чекаючи відповіді, глянув під ноги. — О, суничка! — Повільно нахилився, зірвав ягоду, поклав до рота і блаженно примружився. Потім подивився довкола, але не захотів відходити далеко від машини, знову сів до кабіни і поїхав далі.

Чапол закинув за плечі гравітоангуляр, увімкнув двигун і повільно знявся в повітря.

Його матері було тільки 167 років. Та коли він забрав її на Інкану, вона якось дуже швидко постаріла. Бавила малого Торика, а зараз вже й не справиться з бешкетником, не дасть йому ради. На Інкані все для неї було чуже: і прекрасні модерні будинки, і велетенські заводи-комбінати, і людське довголіття. Навіть син інколи видавався чужим. Дивилася, як приходив зі своїми товаришами, як вони схилялись над проектами, як вони захоплено дискутували про побут і клімат, про енергію Прея і про акселерацію, про виховання дітей і про вимоги енергетики, і розуміла, що вона в ті хвилини синові не потрібна, і не знала, чи настануть хвилини, коли вона буде потрібна. Невістка теж була підкреслено ввічлива, ніби з чужою. Навколо прекрасний, але чужий світ. © http://kompas.co.ua

Приземлився Чапол на дитячому майданчику серед полідікролових моделей трансангулярів та високих інканських гірок.

Піднявшись на третій поверх, зайшов до помешкання. Торик лементував. Отже, мати вже прокинулась.

Чапол не любив вихідних. Поки був молодшим і енергійнішим, брав на вихідні літературу додому або ж їздив рибалити. Тоді спогади про далеку Землю були не такими болючими, без меланхолії. Тепер же вони просто нестерпні.

Зайшов до свого кабінету, сів у м’яке рожеве крісло. Ніби у напівсні долинали до нього крики Торика, музика від сусіда, зойки гелікомобілів за вікном. Дивився на химерну гілку з дерева, зламану біля його озерця. Та гілка другий рік стояла засохлою у вазі на шафі. Схожа на земні корали. Вигадки біологів спеціально для 142-го метакаскаду.

Двері до кімнати прочинилися, зайшла дружина, сіла біля Чапола.

— А знаєш, де я була вчора? В геронтологічному пансіонаті. Як там гарно! Я навіть не уявляла собі. Чудове архітектурне вирішення, мозаїка, сади, басейни, бібліотеки, комплекс лікувальної гімнастики, акваріуми, у величезних вольєрах земні птахи співають… Слухай, давай твою маму влаштуємо там? Я вже з нею говорила. Вона каже, що їй байдуже. Як ти скажеш, так і буде.

— Ти б не хотіла поселитися поближче до Землі? — тихо запитав, мов не чуючи сказаного.

Чапол дивився на красиве, ще не розчесане брунатне волосся дружини, на її груди, прикриті квітчастим свіцом, на пустотливі кутики уст, на щасливо безтурботні, самозакохані очі, хотів образитись за її егоїстичні балачки про пансіонат, але натомість подумав: «Яка вона гарна, молода квітка неземного світу». Димниця народилася вже на Інкані.

— Я кажу абсолютно серйозно.

Дружина подивилася зверхньо і холодно.

— Ти як старий. Хочеш поближче до Землі.

— Шкода, що ти не розумієш. Але ти не винна.

— Ах, облиш. Пора тобі змінити програму, — розсміялася.

А Чапола гнітила думка, що він тепер сам дуже мало знає Землю. Навіть перестав читати часопис «Земля і люди». Може, свідомо хотів знищити найменше зерно, що народжує спогади? Але ж коріння його спогадів — то і його коріння. «Я дуже хотів би побачити планету людей», — сказав той кібер.

— А ти б хотіла побачити Землю? — запитав дружину.

— Я ніколи не полюбляла туризм, Чаполе. Ти знав про це, коли брав мене, — кокетливо звела брови.

Несподівано засвітився екран відеофону.

— Привіт, Чаполе! — усміхнулося чоловіче обличчя. — Вітаю чарівну дружину мого шефа! Що це ви такі сумні? Ніколи не здогадаєтесь, чого я подзвонив. Хм-м… Попрощатися. Я завтра лечу на Землю. Назавжди. Ви здивовані?

— Ні, — мовив Чапол. — Я здивувався тоді, коли ти вирішив залишитися на Інкані. Для такого закоренілого землянина, як ти, то був вчинок навіть дивний. Ти вже замовив місце в міжпланетному? Що думаєш робити на Землі?

— Місця в міжпланетному не проблема. А на Землі спершу відпочину трохи від загального благоденства, а потім… Може, приживуся, а, може, на Центурію потім махну… Там зараз роботи багато. Але летіти треба, Чаполе. Дуже вже часто Земля мені сниться. Хоч побачити ще раз мушу… У нас із нею, може, любов…

Екран згас.

До кімнати забіг Торик з великим дитячим когератом.

— Пах-пах-пах! — кричав, цілячись то в батька, то в матір.

Чапол дивився на сина. Думав про те, що житиме син тут на Інкані щасливо й безтурботно і, може, ніколи не побачить Землю, ніколи не снідатиме в студентській кав’ярні «Галактика», не побачить могилу свого діда, не боятиметься смерті ще років триста. Від того син ставав ніби чужим. І раптом піймав себе на думці, що він сам може ніколи більше не побачити Землю і могилу свого батька… Буде жити в цьому чудесному і страшному світі, все життя приховуючи від дружини і сина свій біль. Підвівся й пішов до матері.

— Мамо, — мовив схвильовано. — Хочете полетіти на Землю?

Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що вона заплаче, але вона лише перепитала:

— Що, сину? В мене ж на Землі не лишилось нікого…

Чапол мовчав, не знаходячи сил дивитись матері в очі. На великий екран вікна проектувався гірський хребет, освітлений ранковим сонцем.

— А ти хіба летиш на Землю? — раптом запитала. — То візьми мене з собою. Ще хоч раз… подивитися…

Чапол заплющив очі, бо не хотів, щоб мати бачила його сльози.

— Ми полетимо сьогодні ж, мамо. Добре?

— Добре, сину.

Ця думка прийшла несподівано, як сльози. Враз відчув себе щасливим, мов збудився від довгого сну і позбувся давнього, до кінця не усвідомленого сорому.

— Збирайтесь, мамо, — сказав лагідно.

Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом.

— Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш?

— Не знаєш, де подіти себе на вихідні?

— Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами?

— Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.

— Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?

— Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися?

Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.

— Що з тобою? — прошепотіла схвильовано.

Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?

Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.

— Синочку, я з бабусею лечу на Землю.

— Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.

А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:

— На Землю, синку?

Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.

— Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.

— Ти в мене розумник, синку.

Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.

РУМЕЧ

До Інканського дослідного центру проблем біокібернетики треба було їхати через весь Дзябран гелікотремом восьмого маршруту. Стара Тілія долала той шлях кожного дня ось уже другий тиждень. Сідала завжди біля вікна на останньому кріслі ліворуч. В ті години, коли вона їздила, на кінцевій зупинці заходило небагато людей, і стара Тілія завжди вибирала те місце, що видавалося їй затишнішим. Кожен день по півгодини дивилася крізь холодне скло на мерехтіння схожих на театральні декорації дерев і високих будинків, на химерні переплетіння магістралей. Вона вдивлялася в заклопотані постаті перехожих, в рухомі ланцюги гелікомобілів. Зморшки навколо її старечих очей ставали глибшими.

Раніше вона навіть не могла уявити, що людина може бути самотньою в цьому багатолюдному світі. Те розуміння прийшло поступово і навіть непомітно.

Спершу син, закінчивши школу, полетів будувати нові світи. Потім дочка вийшла заміж і полетіла до чоловіка на Веріану.

Але ще тоді, як діти розлетілися і Тілія з Астрагалом залишились одні, ще й тоді вона не думала про самотність. Може, тому, що вони лишилися вдвох, як і колись замолоду.

А одного разу Астрагал сказав:

— Послухай, а чого б нам не взяти собі старого кібера? І господарювати помагав би, та й веселіше було б.

Тілія швидко погодилась, хоч сама ніколи й не думала про це. Вона відразу зрозуміла, що Астрагалу, професійному космодосліднику, котрий вже залишив польоти, стали нестерпними традиційні вечори біля каміна, імітації зацікавленості розмовами.

Коли приходили його колеги, космодослідники, розмови були малослівними.

— А пам’ятаєш?..

І кожен згадував собі Центурію чи що інше, і всі сміялися чи надовго примовкали.

Коли ж навідувались просто знайомі, Астрагал не любив багато розповідати, бо не хотів, щоб думали, ніби він хизується.

А розповідати, згадувати пережите він не просто любив, а відчував у тому потребу. «Прожите життя, як написана книга, мусить бути хоч кимось прочитане», — інколи казав.

Тож одного вечора, коли за вікнами вже догорала ракета-сонце, Астрагал повернувся додому не сам.

— Румеч, — стримано простягнув руку чоловік, що зайшов з ним. — Біокібер Румеч.

Сіли за обідній стіл.

— Я дуже вдячний. — Румеч ніяково схилив голову, і довге волосся впало на його чоло. — Ви продовжили моє існування. Я вже всім сказав «прощавайте» — на роботі в редакції і просто знайомим, з котрими працював раніше. Ви прийшли, коли я вже переступив поріг першої камери, звідки починається конвеєр демонтажу. Я вдячний вам, що я вам сподобався, що ви звернули на мене увагу…

— Облиш, — мовив тоді Астрагал. — Ти ж кібер. Що це за сентименти.

— Пробачте. — Кібер на очах перемінився. — Але думалось, що вам, як людині, буде приємно чути слова глибокої подяки. Вочевидь, вам до душі вольові типи, заглиблені самі в себе.

Колись Румеч був консультантом з мистецтва. Отже, Астрагал знайшов для себе цікавого співбесідника і вдячного слухача.

Але одного разу Астрагал повідомив, що подав заяву на комісію по комплектації експедицій від Інканського центру космічних досліджень. Мовляв, є ще порох у порохівниці. Тілія розуміла, що це рішення визріло у розмовах з Румечем. Кібер знав, відчував, як догодити старому космодосліднику. А то було неважко. В його погляді дитинно світилися всі його бажання. Румеч захоплено слухав Астрагалові розповіді, а потім, усміхаючись, казав:

— Я заздрю вам. Ви мужня людина. Ви повинні ще літати з вашим досвідом, розумом, силою волі.

Одного разу Астрагал зітхнув:

— Якби ці слова хоч раз почути від свого сина.

— Ваш син полетів будувати нові світи. Він успадкував вашу вдачу. Хіба ж діла не є найкращими словами?

— Та воно так…

— А я певен, що, якби син був зараз з нами, він би те ж сказав, що і я. Ви повинні літати.

Румеч казав саме те, що Астрагал хотів би почути. Тілія розуміла: ці слова йому необхідні, вони не дають загаснути життєдайному вогню у погляді. Але сама вона не казала тих слів чоловікові. Може, просто егоїстично не хотіла, щоб він знову залишив її, та ще тепер, коли діти розлетілися. Вона розуміла, що Астрагал вже немолодий, аби не казати старий, для польотів.

Коли комісія затвердила його кандидатуру до чергової експедиції, Тілія все сприйняла як належне. Вона навіть посміхнулася і мовила:

— Я рада за тебе. Ти в мене такий молодець.

А повертаючись з космопорту додому, Тілія раптом відчула прихід самотності. Подумала про неї, мов про когось третього, ніби ще хтось сидів поруч із нею і Румечем у кріслі маршрутного гелікотрема, і той, третій, ніби плакав чи співав жалібної. А ще коли Румеч сказав:

— Кепсько почуваюсь. Я виснажив свої системи. Останнім часом він потребував так багато уваги.

Вона запитала Румеча так, щоб він не відчув, що їй боляче від того безликого «він», сказаного про її Астрагала:

— Навіщо ж ви так переконували летіти?

І не сказали жодного тверезого слова. — Ледве стримала сльози.

— Думаєте, було б краще, аби я казав йому, що все вже минулося, що він вже не справиться з сучасними машинами, що… він вже старий? Думаєте, було б краще?

— Не знаю, — сказала, стримуючи сльози.

— Отож, — мовив Румеч сміливіше. — Живеш, доки можеш функціонувати в системі, для котрої створений. А він створений для польотів, як я створений… — І раптом замовк.

Повернувшись у порожню квартиру на третьому поверсі, Румеч несподівано заслаб.

Тілія поклала його в ліжко й доглядала, як за дитиною. Але йому не кращало. Він марив. І лиш одного разу, опритомнівши, запаленими пошерхлими вустами прошепотів:

— Пробачте, що я вже старий… Ви залишаєтесь одна… Я був би вам за сина… Ах, якби я був молодшим, пробачте…

Викликала машину і відвезла до дослідного центру з надією полагодити, замінити блоки, поміняти стереотип, постимулювати власні системи регуляції.

Відтоді вже другий тиждень кожного дня стара Тілія долала шлях через увесь Дзябран від свого дому до Центру проблем біокібернетики.

Вийшла з вагона гелікотрема і повільно пішла стежкою між деревами до брами входу. Вона хвилювалася кожного разу, приходячи до Румеча.

Майстра, котрий ремонтував Румеча, вона зовсім випадково зустріла на подвір’ї. Він ішов, усміхаючись, і насвистував веселу мелодію.

— Добрий день.

Майстер спершу ніби не пізнав а чи не хотів пізнавати, але зупинився.

— Тіліє? Доброго дня.

— Як мій Румеч? Йому краще?

Він був змушений пригасити свою посмішку.

— Знаєте, мушу вас засмутити. Ми нічого не змогли зробити. Він зовсім перестав функціонувати. Десь годину тому ми відправили його на демонтаж.

Тілія схилила голову і тихо, беззвучно заплакала.

— Я розумію, ви дуже звикли до свого Румеча. Але ж погодьтесь, він був не просто старий, він був старовинний кібер. Він взагалі міг функціонувати лише завдяки вашій турботі й догляду. До речі, ми дуже вдячні, що ви звернулись до нас. Вивчення стану його блоків та систем дало нам багато цінної інформації.

От і все. Румеча немає. Вже не треба приходити щодня, не треба показувати малого папірця-перепустку за підписом керівника центру, не треба люб’язно вітатися з обслугою, піднімаючись на третій поверх, не треба робити веселе обличчя, заходячи до майстерні, не треба дякувати майстрам і вірити в щасливу долю. Його вже немає.

Додому поверталась мов усі сні. Переступила поріг квартири, де пройшло майже все її життя. Молодим дівчиськом вона прилетіла на Інкану в складі молодіжного будівельного загону. Зустрілася з Астрагалом… Ніби вчора, а вже її півтора століття минуло. Вже минули гамірні молодечі гуляння з танцями і бісиками, з польотами звеселілих компаній на спортивних триангулярах. Вже минули вечори чекання свого коханого космодослідника. Астрагал часто літав, а вона, повертаючись втомлена після роботи, сідала біля каміна, зробленого самим Астрагалом, і думала про нього, намагалася уявити, що він зараз робить. І тоді вона зовсім не думала про самотність. Минули безсонні ночі біля колиски сина, потім народилася дочка. Вже минули, лишилися тільки в пам’яті їхні кумедні словечка і витівки.

Сіла на стілець. Було тихо-тихо. Як ніколи. Раптом зринули в пам’яті майстрові слова, і вона розплакалася.

Ледве опанувала себе, втерла сльози і навіть спробувала посміхнутися. Підійшла до столу, за котрим працював Румеч. Навколо друкарської машинки лежали його папери. Румеч кожного дня писав. Намагався не виходити з русла творчих справ, постійно підтримував контакт з редакцією, де раніше працював. Йому часто замовляли статті. А ще Румеч любив ліпити з неоліни фігурки коней. Він їх колись бачив, ще працюючи на Землі. Не один раз розповідав Астрагалу й Тілії, яка вражаюче незвична філософія життя у цих мудрих тварин, захоплено розповідав про їхні звичаї. Ліплені з неоліни фігурки коней завжди оточували Румеча. Він дарував їх першим-ліпшим знайомим і любовно робив нові. Часом у нього на столі збиралися цілі табуни різноманітних, неповторно прекрасних і часом химерних коней.

Тілія взяла одну з фігурок. Погруддя коня, що сміється. Кінь сміявся, а Тілія знову заплакала.

Чомусь пригадалися вірші Сандра. Румеч міг годинами ходити кімнатою, декламуючи Сандра. Колись він привіз із Землі книжечку його поезій.

Тримала в руках погруддя коня. Колись Румеча дуже просив один художник подарувати саме цього коня. Але кібер дипломатично відмовив. Це погруддя було йому дороге, як перша фігурка з неоліни.

Чому так хочеться плакати? Лише плакати і нічого більше. Може, це просто старість? Румеч казав, що існування можливе лише тоді, як функціонуєш в системі, для котрої створений. Злогізоване, сухе твердження біокібера. Але то правда. Тільки де та система, для котрої створена вона, Тілія? Може, вона створена для того, щоб бути елератором на будівництвах? Але то було так давно. Чи, може, вона створена, щоб бути гарною жінкою космодослідника? Але Астрагал ніколи не потребував багато уваги й турботи, хіба останні роки, як постарів. І де взагалі він зараз, Астрагал? Як тихо в хаті. Може, вона створена для своїх дітей? Але вони теж так легко обходяться вже без неї. Хіба що згадують інколи. Діти, діти…

Помітила, що риси того усміхненого коня нагадують самого Румеча. Якась невловима для першого погляду схожість існувала між ними. Тілія знову згадала Румеча, і раптом з вітальні квартирний блок пам’яті голосом Румеча промовив:

— Вітаємо дорогу Тілію з сімдесят другою річницею одруження. Прийміть побажання багатьох щасливих літ подружнього життя.

Те зворушило до сліз. Вона й сама забула про ту дату. Довго стояла, мов закам’яніла. Потім повільно підійшла до екрана відеона і натисла зелену клавішу.

— Будь ласка, мені адміністратора Інканського комбінату біокібернетики.

За кілька хвилин на екрані з’явилось сухорляве обличчя.

— Адміністратор комбінату.

— Добрий день. Я вас турбую з приводу… Чине могла б я?.. Я хотіла б у вас працювати…

— Хто ви за фахом?

— Ніхто. Колись я працювала елератором. Але то було так давно.

— Пробачте, а чому ви зараз думаєте про роботу і чому саме на нашому комбінаті? Мені, пробачте, видається, що ви вже немолода.

— Так, — мовила Тілія. — Я вже стара. Але ще почуваюся добре. І я б хотіла допомагати вам… — кволо посміхнулася, — створювати біокіберів. — Знову на очі навернулися сльози. — Вони… вони — як наші діти, лише у спадок ми їм передали тільки те, що в нас доброго…

Чоловік на екрані трохи зверхньо посміхнувся, але побачив сльозу на щоці старої і споважнів.

— Кажете, працювали елератором? Для вас знайдеться робота на сьомому конвеєрі.

ДЬОНДЮРАГ

«Перші роки свого життя я чітко усвідомлював — знаю все, що мені належить знати про цей світ. Але потім, непомітно для самого себе, почав думати понад програму. Щось мене змушувало до дій зовсім не обов’язкових, але таких нестерпно привабливих.

Я — Дьондюраг. Унікальний витвір за № 139428 Інканського комбінату біокібернетики. Політразонна квазіархітектоніка мого центрального аналізатора і будова нейроглії дуже близькі до структур людського мозку. Я — експериментальна модель.

Жив серед кіберів. Жив серед людей. Зараз я лише діючий експонат природознавчого музею, що в глибинах Астероїда Блакитних Сталактитів. Я нині захований за холодною прозорістю музейного склотелю. Але я не боюся самотності. Бо що таке самотність? Це ж не лише форма однини і не лише усвідомлення поділу всієї матерії на два світи — ти і все, що тебе оточує, це не лише відсутність потреби в допомозі, але й форма існування дослідника, потреба відокремлення від того, частиною котрого є ти сам, аби роздивитися і вивчити.

Своє життя я присвятив вивченню людини. Спершу мене зацікавило тільки одне: чому взагалі може існувати такий вид мислячих істот, як люди? Мене дивувало, що один і той же факт люди могли оцінювати кожен по-своєму. Я не міг передбачити індивідуальну людську реакцію навіть у стандартних, класичних умовах. Спочатку я дивився на людей навіть трохи зверхньо. Але з часом почав заздрити їм. Заздрити здатності сприймати світ не лише розумом, а й чуттями. Я завжди мислю конкретно. Мої чуття — лиш інформація аналізаторів і ніколи не поштовх до дії. Зараз я вже знаю: в цьому головна людська перевага. Чистий розум обов’язково приводить мислячу істоту врешті до такого запитання, відповідати на котре не просто неможливо, а й небезпечно.

Тут, у глибинах астероїда, за холодною прозорістю склотелю, я вирішив написати свою останню книгу. Я назвав її «Філософія самотності». Я давно думав про цей твір, який мусить умістити все моє життя. Але зараз відчувається мені, що все життя може поміститися на одній сторінці, а на другій — все, що дізнався про людей. Я заздрю людям-письменникам, котрі свідомо розчиняють свою думку, мов хімік сполуку в розчиннику, мов розмаїтих рибок випускають до акваріума, в котрому води не мало і не багато. І знову ж межу визначає людське чуття. Бо коли підходити до акваріума з позицій кібернетичного розуму, то кількість води мусить бути мінімально можливою, а кількість рибок максимальною. І найрозумніше, створивши оптимальний варіант, розмножити його в телекопіях, аби кожен міг дивитися, не ускладнюючи свою насолоду турботами про харч та чисту воду…»

У невеликому гроті сталактитової печери блакитні сутінки. Дьондюраг любив працювати при блакитному освітленні. Прозоре пластиконове перекриття відмежовувало грот, мов подобу кімнати, від простору величезної сталактитової зали. На столі, зробленому самим Дьондюрагом з мерехових дощок, стояла старезна друкарська машинка серед стосиків паперу.

Дьондюраг сидів, заплющивши очі. Він поринув у спогади. Мов короткі кінофільми про нього самого, зринали у пам’яті короткі історії, які він хотів розповісти, які видавалися значимими. Він думав про себе, мов про когось стороннього, вивчав сам себе, ніби дивлячись збоку.

Спогад. ГК 559730

То було в перші дні його роботи в ролі наукового консультанта славетного Ніколіана Бера, голови Інканського дослідного центру проблем довголіття.

Одного вечора, коли вже догоріла над Інканою чергова ракета-сонце, Дьондюраг зайшов до четвертого корпусу експериментальних досліджень.

На нього ніхто не чекав у такий пізній час. Люди і кібери сиділи за святковим столом. Один із кіберів похопився заховати пляшку боро і почав виправдовуватись:

— У нашої любої Торонки сьогодні день народження. Ми дозволили собі цього вечора…

Торонка, молодий фізіолог, розпашіла від випитого боро, зустрілася з Дьондюрагом поглядом, в якому промайнула зневага.

— Як він? — запитав біокібер людей.

В сусідній кімнаті, в третій експериментальній барореторті знаходився старий кібер, унікальний представник першого покоління, ще безіменний ГК-559730. Його привезли в дослідний центр, щоб знайти можливість постимулювати системи біорегуляції. Але ще вчора поважна комісія на чолі з самим Бером визнала, що активне втручання в конструкцію старого ГК-559730 неможливе. Тож було вирішено, зібравши максимальну інформацію, корисну для створення нових моделей та для розробки загальнобіологічних питань, без вагань від’єднати старого біокібера від систем живлення й життєзабезпечення.

— Як він? — запитав Дьондюраг вдруге.

Торонка несподівано розсміялася:

— Уявляєте, кілька годин тому ми, як і було сказано, від’єднали всі системи життєзабезпечення, але старий ГК-559730 продовжує існувати. Такий старовинний біокібер і такий життєлюб.

— Хто зараз біля нього?

— Біля нього? — вдав здивування Клим Горець, інженер. — Але ж комісія вчора зробила висновок, що…

Ще кілька десятиліть тому, коли біокібери були напівфантастичною новинкою, за втрачене життя такого ГК-559730 можна було дорого поплатитися. Над ним день і ніч чергували б найкращі фахівці й лабораторії всього зоряного метакаскаду. А зараз, кажуть, всьому голова — закони доцільності.

— Він ще існує?

— Мабуть, — озвалося кілька голосів, але ніхто не підвівся і не пішов до сусідньої кімнати.

Тоді Дьондюраг уперше подумав, що люди втрачають віру в можливість таємничого, вони вже не чекають нічого, що не запрограмовано… За тисячі років історії людству чомусь було легше створити біокіберів, ніж витрутити з себе… Що? Свої хиби? Недосконалість? Якусь дивну внутрішню потребу дворушництва? «Ви — втілення наших ідеалів. Ви, біокібери, — діти всього людства, а не однієї людини. Ви створені тверезим розумом, не затьмареним злим помислом…» Люди вміють красиво говорити. Дьондюраг часом відчував, що міг би слухати їх вічно, аби не треба було втілювати в життя їхні красиві слова.

— Який у нього зараз рівень лімфоциркуляції?

Торонка і Горець поглядом показали на екран одного з моніторів. Біокібери сиділи спокійні і зовні до всього байдужі.

Дьондюраг пішов до третьої експериментальної барореторти. ГК-559730 лежав на широкому маніпуляційному столі під прозорим куполом. На екрані одного з моніторів пробігав зеленавий зайчик, підстрибуючи в ритмі скорочення його біокібернетичного серця. Стрілка контрольного блока стеження за рівнем лімфоциркуляції показувала несумісний з життям тиск — 30 м. в. с. Усі системи сигналізації були вимкнені.

Дьондюраг зайшов під купол реторти. Слухав хрипкі звуки, що народжувались в нутрощах старого кібера. Помітив, що на порозі з’явилася Торонка. Обернувся. Вона щось говорила, але він не чув її слів.

— Що ви сказали? — запитав, вийшовши з-під купола до неї.

— Вважаєте, ми вчинили неправильно?

— Ви зробили те, що визначалося рішенням комісії.

Довгий час вони стояли і дивилися на біокібера, густо обліпленого датчиками та залишками відключених систем життєзабезпечення.

— Центральний аналізатор уже мертвий. В нього паралітично розширені зіниці, — тихо мовив Дьондюраг. — Скоро він перестане функціонувати.

І, ніби зачувши його слова, зеленавий зайчик на екрані стрепенувся, потім деякий час вимальовував хвилясту лінію і нарешті витягнувся в незворушно струнку пряму.

— Якби вчасно простимулювати рівень тиску… Можна було сподіватися… Але вже по всьому… Прийміть мої поздоровлення з приводу вашого дня народження.

А наступного дня славетний Бер сказав йому:

— Ви дивний біокібер, Дьондюрагу. Звідки у вас ця сентиментальність? Ви ж самі розумієте, що його час минув. Ніщо не вічне. Я не міг піднімати заради того старого кібера весь Центр. Ніщо не вічне.

Дьондюраг і сам знав, що Ніколіан Бер каже правду. Просто шкода було малої частки матерії, котра якийсь час могла самостійно рухатися і навіть мислити. Могла і вже не може. Як і кожен колись не зможе.

Спогад. Коацервати планети Ір

Біокібер Дьондюраг ішов широким тротуаром до високої споруди Центру проблем довголіття. Того ранку в нього був прекрасний настрій. Він згадував Гінзуру, і на його обличчі народжувалась ледь помітна посмішка. Оранжеві промені штучного інканського сонця освітлювали його красиве, доладно скроєне обличчя, струнку постать.

Зайшов у широкі скляні двері центрального входу, звичним рухом голови привітався з черговим, біокібером трохи застарілої конструкції, незграбним, але дуже симпатичним. Простував довгим коридором до кабінету Бера, науковим консультантом якого він був уже 4421 годину свого життя.

Дьондюраг щойно повернувся з відрядження, літав на сусідню планету метакаскаду, де підписав угоду про співробітництво з Центром ензимних субстратів. Він згадував Гінзуру, яка представляла Центр, і на його обличчі знову і знову народжувалась ледь помітна усмішка.

Бер сидів у кабінеті, схилившись над паперами. Дьондюраг поклав перед ним відеокасету з підписаною угодою. Бер підвів погляд, жестом запропонував сісти. Дьондюраг почув астматичне дихання шефа і тоді він вперше відчув свою перевагу над ним, принаймні фізичну.

— Ти прекрасно справився з завданням, — кволо усміхнувся Бер. — Як тобі вдалося їх умовити постачати нас такою кількістю субстратів? Ти молодець. Хто представляв ензимний центр?

— Гінзура.

— Це хтось новий? Вперше чую це ім’я. Вона біокібер?

— Не схоже, — мовив Дьондюраг. — В неї золотаве волосся.

— Ну, то що з того золотавого волосся?

— Наш комбінат не випускає біокіберів з золотавим волоссям.

— Звідки ти знаєш?

Дьондюраг нічого не відповів, а Бер не запитував вдруге.

— Це добре, що угода підписана. Відразу полетиш на дику планету Ір за зразками коацерватів. Карти планети і докладну інформацію візьмеш у своєму сейфі. Все! — Останнє слово Бер проказав навіть суворо, даючи зрозуміти, що не варто гаяти часу.

— До зустрічі, — мовив Дьондюраг.

У службовому приміщенні центрального селектора він дістав із свого сейфа пакет з програмою. Швидко переглянув густий текст відеозапису. Потім неквапно попрямував до кав’ярні «Веселий довгожитель», що на подвір’ї Центру. Війнуло запахом кави і свіжих тістечок.

— Привіт, Лането.

— Привіт, Дьондюрагу. Знову кудись летиш? — Ланета знала звичку Дьондюрага перед кожним відрядженням заходити до кав’ярні. — Що питимеш сьогодні?

Дьондюраг ковзнув поглядом по кольорових етикетках: «Веселун», «Коник-стрибунець», «Найхоробріший»…

— Новенького нічого?

— Нічого.

І раптом спостеріг, що в Ланети золоте-золоте волосся. На якусь мить застиг від здивування.

— Лането, — запитав тихо. — В тебе золотаве волосся?

— Так. Тобі подобається?

— Але ж наш комбінат не випускає…

— Який ти смішний. Бер остаточно забив тобі голову науковими проблемами. Я сама пофарбувала. Який ти смішний, Дьондюрагу.

І він розсміявся від усвідомлення своєї наївності, від розуміння того, що Гінзура може виявитись також біокібером.

Вийшовши надвір, Дьондюраг швидко попрямував до стоянки службових трансангулярів. Вибрав новішу із машин, причинив за собою герметичний люк, вмостився у м’якому кріслі. Запрограмувавши траєкторію польоту, натиснув клавішу «пуск», заплющив очі і думав про Гінзуру.

Він згадував, як вони сиділи за столом у залі переговорів. Він спілкувався з нею, як з людиною. Щоправда, і сам видавав себе за людину. Часом йому було неприємно існувати в ролі мислячої машини. Його конструкція дозволяла виконати будь-яку забаганку, і тому він ніколи не боявся видати себе за людину. Дьондюраг не забув кілька разів висловити своє захоплення вродою Гінзури, не забув, мовби зовсім випадково, доторкнутися її руки… Смішні люди, вони вважають, що це зближує. А хіба ні?

Розплющив очі. Саме пролітав повз ракету-сонце, вогненну кулю, що посилала на Інкану тепло і світло. Уявив, як внизу на планеті з властивою людям ритуальною врочистістю готується нова ракета-сонце на завтра.

І знову повертався у спогадах до Гінзури, до її волосся, такого м’якого, лоскітливого на доторк, до її лагідних рук і красивого обличчя. Так, вона біокібер! У людей просто не може бути такого волосся, такої шкіри, такого чистого голосу.

Коли загорілось табло, що попереджало про закінчення польоту, дістав карти планети і вибрав місце для посадки.

Навколо були суцільні болота. Але Дьондюраг вдало вибрав місце на достатньо твердому п’ятачку. Вдягнув захисний комбінезон, закинув за плечі речовий мішок з трьома резервуарами для зразків коацерватів і перейшов до кабіни експедиційного триангуляра.

Низько полетів над коричневими болотами дикої планети Ір до місця, позначеного на карті. Місце непрохідних боліт. Сам Бер поставив там на карті зелене кружальце.

Відлетівши від головного корабля кілометрів двісті, Дьондюраг вирішив обмежитись. Але трапилась прикра помилка. Необачно скерував машину на зовні твердий острівець серед болота, а той, мов сухий листок, на який стрибнула жаба, відразу занурився у каламутну воду. Дьондюраг ледве встиг вискочити з кабіни.

Запасу провіанту і води він позбувся разом з експедиційним триангуляром, що потонув, голосно булькнувши.

Перші двадцять сім годин Дьондюраг прожив досить легко. Переставляв ноги серед баговиння, час від часу пускався вплав. Він дивився на похмурі краєвиди планети Ір і намагався втішити себе відчуттям виконаного обов’язку. В його заплічному мішку в трьох резервуарах були зразки коацерватів.

Доки не вичерпались внутрішні резерви, вистачало сил на згадки про Гінзуру. Але потім сил залишилося тільки на миттєвий подив: як йому вдається витягати по черзі ноги з рідкого місива?

Голод. Він виповнив його, як вода потопаючий корабель, як вогонь виповнює собою лісові квадрати. Голод. Дьондюраг вже знав, що означає те коротке слово.

Дьондюраг не був запланований для експлуатації в умовах такої планети. Якби на комбінаті знали, що їхній витвір за № 139428 буде ось так гинути з голоду серед смердючого баговиння, вони б обов’язково ускладнили його конструкцію універсальним ензимним трактом. Це позначилось би на габаритах, але зараз він би їв масну, липку, смердючу багнюку, розкладаючи її на складові, щоб ними замінити спрацьовані клітини свого єства. Зелені дрібні комахи заповзали Дьондюрагові в очі, в ніс, у вуха. Зелені хазяї планети Ір. В ту мить Дьондюраг їм заздрив.

Він відчував — кожен порух мускулюсів утилізує ще кілька молекул АТФ, зменшує активність АТФ-ази і титр фактора Марша, порушує рівновагу електролітичних біскладових, відчував, як з кожної клітини його тіла нестримним потоком виходять йони К+, і не мав сили зупинити жодного з них. Відчував, як накопичується в біоплазмі кислий продукт метаболізму, порушуючи активність ферментних систем, як зменшується вольтаж на кламах центрального аналізатора. Хеморецептори сповістили, що рівень глюкози в біоплазмі впав нижче 20 мг%. Від дисемінованих інформаторів з циклів Кребса надходили уривчасті повідомлення, що утворюється надлишок ацетилкоензиму-А, але він не йде до циклу Кребса, а демонстративно перетворюється в ацетооцтову кислоту. Це було вже несумісно з життям. Однак Дьондюраг ішов. Гарні майстри створили його з великим запасом надійності.

І раптом він побачив на обрії обриси свого головного трансангуляра. Якби він не підвів погляд, якби продовжував похнюплено чвалати, може, він би і дійшов до нього. Але побачив і усвідомив, що двісті кілометрів по липкій багнюці вже позаду. Від розуміння, що лишилося зовсім трохи, він зупинився. Рушити знову вже не міг. Не було жодного мілікулона енергії для деполяризації мембран.

Він стояв і поволі занурювався у коричневе багно. Він би з’їв частину самого себе, відгриз би власну руку, аби протриматись ще кілька годин, хвилин, дійти до трансангуляра. Але відчував, що на це сил не стане. Подумав, що треба скинути заплічного мішка. Тоді принаймні повільніше занурюватиметься у коричневе багно. І раптом пригадав, що в мішку — три резервуари з коацерватами. Використовуючи останні можливості телекінезу, Дьондюрагові вдалося домогтися від своїх акумуляторів останніх молекул АТФ, кинути їх до загального утилізатора. Це дало змогу скинути заплічний мішок і відкоркувати перший резервуар з коацерватами.

Вже стояв по пояс у коричневому місиві, але на денці кожного з резервуарів залишав по ковтку каламутної рідини — для Бера.

Поруч з Дьондюрагом, що занурювався все глибше, хитала головою болотяна квітка, жовта, як золотаве волосся Гінзури.

Спогад. Коріння болю

Якби їхні погляди не зустрілися, він би випив склянку своєї улюбленої «Золотої осені», звично подякував би і пішов до зали на своє місце в першому ряду. Сьогодні — його прем’єра у справжньому театрі, на справжній сцені, для справжніх глядачів. Він би сів і, тамуючи усмішку, дослухався б до голосів за спиною, пригадуючи довгий шлях до цієї театральної зали.

Але їхні погляди зустрілися.

— Дьондюраза? — тихо запитав він.

— Мене звати Німицею. — В її очах промайнув страх.

— Ти Дьондюраза, — повторив він. — Чому кажеш, що звешся Німицею?

Підходили глядачі, замовляли еклектони і тістечка, вона обслуговувала їх неуважно, пригадуючи, де бачила цього молодого чоловіка.

— Я Німиця, — наполягала і простягнула кольорову програму вистав на наступний місяць.

— Даруйте, — мовив він і поволі рушив до зали, торкаючись рукою справжньої, живої троянди на вилогах.

Вона стежила за ним, ставши навшпиньки і дивлячись поверх людських голів. Він ішов невпевнено, потім зупинився. Рвучкоповернувшись, знову підійшов до неї. Не кажучи ні слова, він поклав руку на її груди. По тому, переможно усміхнувшись, взяв її руку і поклав на груди собі, аби вона також відчула, що в нього під шкірою — маленька головка тумблера.

— Ми колись працювали разом. Ти була секретаркою Бера. Так?

— Так… — Голос її задрижав. — Хто ти?

— Я Дьондюраг.

Якусь мить вона запитально дивилася на нього.

— Я все пригадала. Я все пригадала…

До їхньої розмови почали дослухатися, і вона замовкла.

Пролунав дзвінок, але Дьондюраг не пішов до зали. Вони з Дьондюразою сіли за столик в опустілому кафетерії.

— Я перші роки часто пригадувала зелену вуличку від нашого комбінату. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як ми йшли тоді з тобою і Кірлією? Нас тільки трьох тоді послали на роботу до Центру проблем довголіття. Ми йшли тією вуличкою, в бічних кишенях наших комбінезонів лежали новісінькі призначення, а ми, теж новісінькі, пахнучи біолаком, ішли на роботу.

— Так… А пам’ятаєш наш перший день у Центрі? Нам видали комплект одягу на свята і до роботи, наказали зняти наші комбінезони і ніколи в них не ходити. Бер не любив нашої уніформи.

— Так, — розсміялася Дьондюраза. — Мені видали рожеву блузку і білу спідничку, але таку коротку, що вона не прикривала навіть конектор метаболяра. Я не хотіла ходити в ній. Але вже наступного дня я засвоїла всі вимоги Бера. Смішно, правда?

— Останні роки я намагався не згадувати Інкану… Хіба що вулицю Соло. Там стояв такий гуркіт…

— Дивак…

— Ти не дослухала. Я любив ходити тією вулицею, бо міг там співати на повний голос. То була така насолода. На Землі з моїм голосом не знайдеш вулиці для співу.

— Дарма, в тебе приємний баритон. Міг би співати легально. А пригадуєш, як Бер зібрав на нараду всіх біокіберів і…

— Ні, — різко перебив її Дьондюраг. — Нічого не пригадую. Не хочу!

— Даремно ти так… — ображено мовила Дьондюраза. — Якщо вже ми порозумілися… Зрештою, ти сам згадав Інкану…

— Маєш рацію, — зітхнув Дьондюраг. — Та після смерті Бера я пообіцяв собі…

— Ну, ти справді дивак. Де логічний зв’язок між смертю Бера і тобою? Я була його секретаркою, проте…

— Дьондюразо, ти знаєш, що кожному слову біокібера треба вірити. Інакше сама розмова втрачає доцільність. Якщо я сказав саме так, значить існує зв’язок. Просто ти його ще не збагнула.

— Вибач, але я так довго жила серед людей…

— Я також… Однак ми не повинні забувати того, що становить нашу сутність. Легко втратити контроль над собою, та хто потім тебе відрегулює? Чи, може, знайшла на Землі підпільного майстра?

— Що ти? — злякано прошепотіла. — Ніхто тут про мене нічого не знає. Навіть ім’я змінила. Якби дізнались, що я старий біокібер, змусили б піти на демонтаж. А мені жити подобається. Кілька разів тут, на Землі, була потреба звернутися до майстра, та я боялася.

— До речі, як ти уникла демонтажу?

— Випадково. Я просто забула, що після десяти тисяч робочих годин треба повернутися на комбінат. Розумієш? Я просто забула. Прийшла на роботу, а за моїм столом сидить інша, нової конструкції, з додатковим блоком для регуляції розумного погляду. Я спершу обурилась, та раптом відчула, що мій час скінчився. Тихесенько вийшла. Мої очі ще хотіли дивитися, мускулюси прагнули роботи… Сам розумієш… Але треба було втекти з Інкани, щоб ніхто не зацікавився моєю особою. І я того ж дня вилетіла на Землю. Свідомо. Бо в столиці легше загубитися. Правда ж? А як ти потрапив сюди? Ти не міг забути години демонтажу. Я тебе знаю.

— Так. Я не забув.

До їхнього столика підійшла прибиральниця з тацею порожнього посуду. Дьондюраг замовк.

— Не бійся. Це наш робочий кібер зі спрощеним блоком пам’яті. Можеш говорити сміливо.

Дьондюраг почекав, доки прибиральниця відійшла.

— Можливо, позначається наша різниця в освіті? Я все ж пройшов курс конспіратури на комбінаті, а може, ми просто по-різному розуміємо світ. Але я дивуюся: звідки в тебе така впевненість. У прибиральниці спрощений блок пам’яті? Звідки стільки людської легковажності?

— Ми замовляли для роботи саме таких кіберів. І нам їх прислали. Та й поглянь, який у неї маленький блок, хіба там розміститься складна система?

— Звідки у тебе така впевненість? — з притиском повторив Дьондюраг. — Хіба ти була присутня при монтажі? Або працюєш у конструкторському бюро? Звідки ти взагалі знаєш, де у неї блок пам’яті?

— Ти, як завжди, правий, — зітхнула Дьондюраза. — Недаремно ти був консультантом самого Бера. А на Землі ти зараз де працюєш?

— У телецентрі. Я вирішив покинути науку після роботи в Бера.

— Бачу, в тебе були складні стосунки з Бером. Він дуже вплинув на твоє життя?

— Так. Це я його вбив. Дьондюраза принишкла.

— Дьондюрагу, — злякано прошепотіла. — Я ніколи б не наважилась… Хоч я його теж не поважала…

— А я поважав, — сказав по паузі. — Я поважав Бера. І саме тому мені, не байдуже, що він… Що він мені наказував робити! Кілька років він носився з ідеєю створення вічного серця. Я мовчав, бо ж не даремно кажуть, що люди вічно повинні у всьому сумніватися. Я мовчав, коли він посилав мене в найхимерніші відрядження. Одного разу я мало не загинув з голоду на дикій смердючій планеті Ір. Я мовчав, бо я лише біокібер, моя справа — виконувати. І я виконував усі його забаганки. Однак коли Бер наказав шукати людину, щоб використати її серце для наукових експериментів, це суперечило всьому, що було в мені закладено. Я навіть почав сумніватися в доцільності життя і науки. А біокібер того не може собі дозволяти. Я навіть не ознайомився з програмою, яку Бер поклав до сейфа.

— Так… Я вже бачу, що у вас і справді були складні стосунки із Бером, — Дьондюраза опанувала себе. — А як ти його вбив?

— Облиш. Нічого цікавого. То було зовсім не так, як показують у кіно. Головне, що після цього мене пройняло непереборне бажання дізнатися, що ж буде далі. Що буде з цим світом, зі мною, з людьми? Хотів знати, чи вплинув я якось на людське життя… Я не відразу полетів на Землю. Зо два роки я ще жив на Інкані.

— Де ж ти жив? Що робив?

— Жив у готелі «Дзябран». Виходив звідти рідко. Багато писав. Сам для себе. Щоб краще розуміти…

— І що ж ти зрозумів?

— Що можу ще двісті років жити і нічого ніколи не збагнути остаточно… Великого Бера оплакували недовго…

— Люди швидко все забувають…

— Так. Я розчарувався в науці людей… Коли я зрозумів, що і я сам небагато важу в цьому світі, мені захотілося принаймні розповісти про це. І я написав п’єсу. Віддавати її до Інканського театру було ризиковано. Всі зрозуміли б, хто вбив Бера. І я обрав Землю.

— А яка доля твоєї п’єси?

— Сьогодні прем’єра на сцені вашого театру.

— То це твоя п’єса?

— А ти читала мої книги?

— Ні… Якби ж я знала… Якби я знала, що ти живеш, пишеш книги…

— В цьому наша недосконалість, біокіберів. Ми — кожен сам по собі.

Закінчився перший відділ вистави. Глядачі почали виходити, займали столики театрального кафетерію.

— Антракт, — винувато мовила Дьондюраза. — Мені треба туди… — показала рукою на сяєво вітрин.

І тут раптом Дьондюраг відчув на собі зосереджений погляд. Колись цей погляд уже падав на нього. Не було сумніву, що його хтось роздивляється.

Із зали виходили глядачі. Вони совали стільцями, столиками, вони вмощувались. Дьондюраг почав аналізувати хвильовий спектр погляду. Підняв з глибини підсвідомості всі спіймані на собі погляди і швидко переглянув їх. Так, не могло бути сумніву: на нього дивився професор Тихін Раст, колишня права рука Ніколіана Бера. А зараз? Хто він зараз?

— Біля вас вільно? — почув голос Раста за спиною.

— Прошу. — Дьондюраг відсьорбнув трохи пива зі свого келиха, підсунув стільця.

Раст побачив на вилогах Дьондюрагового костюма червону троянду, символ митця, і трохи знітився. Сів невпевнено. Поставив на стіл келих еклектону.

Дьондюраг картав себе за все, вчинене сьогодні. Навіть за бажання поговорити з Дьондюразою. Що з того, що вони створені на одному комбінаті, що колись працювали разом? Сентименти? Як ланцюгова реакція, множиться кожна помилка, і як хвилі на воді, забуваються добрі діяння, чекаючи нового сплеску. Навіщо було розповідати про вбивство Бера? Хіба від того щось зміниться? А тепер Тихін Раст, як продовження чи й закінчення помилки. Він зараз щось скаже про Інкану, розповідатиме про Центр проблем довголіття, згадає Бера й уважно стежитиме за поведінкою співрозмовника. Ось тільки червона троянда явно дивує його.

— Прилітаючи на Землю, я завжди намагаюсь піти до театру, — удавано безтурботно мовив Тихін Раст. — Потім згадуєш кілька місяців. Це — як очищення… У нас на Інкані теж багато театрів, але за роботою… Ви бували на Інкані?

Дьондюраг мовчав. Чому все так вийшло? Безумовно, це закінчиться тим, що його демонтують. Дізнаються від Раста про біокібера, який живе за власною програмою, про старовинного біокібера… Демонтують… Чому все так вийшло? Не треба було балакати з Дьондюразою. Сидів би зараз десь за лаштунками з режисером і акторами, серед квітів… Скільки років хвилювань, переховувань, тяжкої праці, бажання збагнути життя людей і допомогти їм словом і ділом. І все це скоро закінчиться. Його демонтують. Не треба було розмовляти з Дьондюразою. Але тоді не треба було й писати книжок.

— Перша дія п’єси нагадала мені Інкану, — сторожко усміхнувся Тихін Раст. — Автор п’єси, певно, чув про ту історію зі смертю великого Бера…

— Вона лягла в основу твору, — похмуро мовив Дьондюраг.

— Історія смерті Ніколіана Бера дуже загадкова, — сказав Раст. Було помітно, що він боїться продовжувати розмову, але бажання переконатися в правильності своїх підозр брало гору. — Подейкували в нас на Інкані, що його вбив біокібер. Дьондюраг. Та це загалом плітки, бо в документах значиться; той біокібер загинув серед коацерватних боліт дикої планети Ір, виконуючи завдання Центру.

— Так. Його вбив науковий консультант, біокібер Дьондюраг.

Професор зблід. А Дьондюраг подумав, що ще не пізно все залагодити, ще можна так закрутити Растові голову, що він до кінця життя не розгадає загадки. Бо ж він — людина, він ні в чому не переконаний абсолютно. Його можна змусити завагатися в істинності будь-якого твердження. Ще можна все звести на жарт: та доведеться знову брехати. А то так тяжко дається. Після підробки документів про загибель на планеті Ір він думав, що вийде з ладу, але якось оклигав. Брехати —. це дуже важко.

— Вісім років тому ви були професором лабораторії серцевих досліджень. А хто ви зараз?

— Я очолив Центр проблем довголіття.

— Ви продовжуєте експеримент «Вічне серце»? — з неприхованою іронією запитав Дьондюраг.

— Ні, — витиснув із себе Раст. — Але скажіть… Як трапилось, що ви… З програми, яка була в сейфі Дьондюрага, ми дізналися, що донором мав бути сам Ніколіан Бер. Він наказував узяти його серце для експерименту… І раптом той трагічний, такий несподіваний кінець, фінал…

Цього разу був вражений Дьондюраг. Він подивився в очі Тихона Раста, аби переконатися, що той каже правду.

— Чому він не сказав мені всього? Чому він тільки давав накази? Я знав, що для експерименту потрібне живе серце. А Бер лиш сердито кинув: «Виконаєш програму, яка лежить у сейфі. І не відволікай базіканням. Мені набридли твої сопливі запитання!»

Раст спробував усміхнутися.

— Це логічно… Ніколіан Бер не думав, що з вами треба… Що ви можете…

— Як вам моє «Коріння болю»? — раптом запитав Дьондюраг, витягаючи з петельки живу троянду і кладучи її на стіл.

— Мені дуже сподобалось…

Дьондюраг бачив: професор вже не радий, що почав цю розмову. Він непереборно хоче втекти.

Коли пролунав дзвінок, кличучи глядачів до зали, Раст швидко підвівся.

— Було дуже приємно зустрітися… Ніколи б не подумав, що це можливо… Було дуже приємно…

Непевною ходою квапливо пішов до зали. Дьондюраг залишився нерухомо сидіти.

Підбігла збуджена Дьондюраза.

— Ходімо. Я попросила дівчат, вони мене замінять. Це так казково, що ми зустрілися. Ти ще не все розповів мені.

Вийшли надвір, прочинивши важкі театральні двері. Ішов весняний дощ. Магістраллю проїхав швидкий гелікотрем, обляпавши Дьондюрага, але він не зреагував на те. Він ішов замислившись, дивився на мокрий, блискучий при світлі нічний тротуар. Раптом він зупинився в неприродній позі, немов закам’янів, потім знову рушив далі.

— Розрядилися акумулятори центрального інтегратора, — сказав, не повертаючись. — Знову циркуляторний застій в церебеляторі. Вибач, Дьондюразо, але я… Я більше не можу жити… Пробач. — Він зайшов до кабіни відеона на вулиці і набрав якийсь номер. — Будь ласка, вишліть машину до будинку чотириста сімдесят сім по вулиці Дебі. Дякую. Так, я зустріну.

— Яку машину ти викликав? Яку машину? Я тут недалеко живу. Ходімо зі мною, посидимо, поговоримо… Це так казково, що ми зустрілися… Яку машину ти викликав, Дьондюрагу?

— Міжпланетного… Вибач, я більше не можу жити… Виявляється, я все життя помилявся. Все життя помилявся…

І він розповів про зустріч з Тихоном Растом і закінчення історії смерті Ніколіана Бера. Дьондюраза зітхнула:

— Але навіщо ти викликав міжпланетного?

— Я повернуся… Я мушу повернутися на комбінат… Я під’їду до нього тією зеленою вуличкою, яку ти так любиш, потім я знайду своє місце в архівному, ляжу і клацну тумблером. Мій блок пам’яті проаналізують. І ті, кого створять після мене, розумітимуть більше. Я вірю в це, я так хочу.

Краплі дощу стікали по обличчю Дьондюрази, ніби сльози.

— Не хочу тебе залишати! Не хочу, щоб ти мене залишав… — вона розплакалась голосно, вже не стримуючи себе.

— Міжпланетного викликали? — почувся голос за спиною.

Спогад. Печера блакитних сталактитів

Довгий час вони летіли мовчки. Водій міжпланетного час від часу позіхав, поглядаючи на показання приладів.

Біокібер Дьондюраг кілька хвилин тому втратив відчуття внутрішньої рівноваги. Він дивився на похмурого водія, на посічене зорями тло за ілюмінатором, намагався ні про що не думати, шукав забуття. Але марно.

І раптом приємна млість розлилась тілом. То центральний аналізатор народив думку. Дьондюраг в ту ж мить збагнув, що йому потрібно змінити попередню програму, що він не повинен повертатися на Інкану, на комбінат, де був створений, не повинен лягати на поличку архівного номера. Він мусить існувати далі. Відчував, що пройде мить, і він накаже водієві змінити курс. Але ще не знав, як саме його треба змінювати. Його здивувало це, навіть обурило: де здоровий глузд? Чого він прагне? Він — старий біокібер, який вже скоро не зможе сам собі дати ради. Демонтаж на комбінаті — найрозумніше. Але відчував, що на комбінат він скоро не повернеться.

Почувався кепсько. А коли подумав, що, можливо, всі його сумніви також запрограмовані колись на комбінаті, йому стало зовсім зле. Може, йому тільки видається, ніби він діє самостійно, аналізує, мислить, узагальнює, виробляє програму дій, а насправді — то лише власні варіанти. первісної системи, первісної програми?

— Землянин? — спроквола запитав водій.

— Ні. Я народився на Інкані, але довгий час жив на Землі.

— Повертаєтесь з відрядження?

— Ні.

Водій ще раз позіхнув.

— Та молоденька красуня, що вас проводжала, так гірко плакала…

— То моя сестра…

— Красива сестра, — солодко усміхнувся водій. — Чим ви її так засмутили?

— Вона не хотіла, щоб я повертався на Інкану.

Водій примружив очі і став схожим на хитрого звірка.

— Коли сестра так плаче за…

А Дьондюраг раптом знову відчув, як приємна млість розлилася тілом — то остаточне рішення сформувалось у вигляді матеріального заряду на бета-кламах центрального аналізатора. Перебивши водія, він запитав:

— Знаєте астероїд Блакитних Сталактитів?

Водія не здивувала така різка переміна теми. Йому було байдуже, про що говорити. Аби відгонило сон.

— Це той будівельний мотлох, що не використали при синтезі Фіївського заповідника на Інкані?

— Такий красивий астероїд називаєте мотлохом? Візьміть курс на нього.

— Не маю часу для розважальних польотів.

— Я вийду на цьому астероїді. Водій подивився зверхньо:

— На цьому шматку невикористаної екзотики немає не лише людей, а й путньої атмосфери.

— Знаю.

— Облиште жарти.

— Беріть курс на астероїд. Все інше вас не обходить.

— Я там ніколи не був. Це для мене нова траса.

Дьондюраг подивився на екран монітора.

— З чотирнадцятого квадра, де ми зараз знаходимось, треба перевести сьомого на режим дев’ятого, а третього поставити на дубль дванадцятого. І все.

— Ви знаєтесь на системі стандартних траєкторій? — не приховував свого здивування водій.

— Чому б і ні? Коли я працював у Бера, мені часто доводилось самому літати.

— Ви працювали в самого Бера?

— Так.

— В Центрі проблем довголіття?

— Так.

Водій дістав чергову сигарету, жадібно закурив, уважно подивився на свого пасажира. Дьондюраг відвів погляд. Потім заплющив очі, блаженно слухав натруджене воркотіння мотора, увімкнув кишенькового магнітофона, і кабіну виповнила музика його улюбленого Лактаріуса.

— Скажіть, а правда, що його вбив кібер? — штовхнув Дьондюрага ліктем водій.

— Так, — не розплющуючи очей, відповів Дьондюраг. — Його вбив біокібер Дьондюраг вісім років і два місяці тому.

— Такого чоловіка згубили кляті кібери. Вже й серед нас, водіїв, їх стало багато.

Такі зануди. Шкода Ніколіана Бера. Я вірив, що він розгадає секрет старіння. Думав, може, й мені поталанить пожити з тисячу років. А як те сталося? Того кібера електроніка підвела?

— Ні. — Дьондюраг розплющив очі. — Все функціонувало нормально.

— Так чого ж він його?

— Трохи невдалий експеримент. Були деякі непередбачені відхилення від програми.

Водій аж присвиснув:

— Значить, не всі дома були в того Бера? Обіцяв розгадати секрет старіння, і такі експериментики. А я йому вірив. А ви часом самі не біокібер?

Дьондюраг нічого не відповів, сидів похмурий, занурений у спогади, які раптом заволоділи його свідомістю.

За кілька хвилин суворий, скелястий краєвид астероїда промайнув за ілюмінатором.

— То що, виходиш?

Дьондюраг довго не міг прочинити зовнішній люк, але нарешті зіскочив на кам’янистий грунт. Тієї ж миті люк за ним зачинився, машина завібрувала від роботи анігіляторів. Дьондюраг ледве встиг відбігти від смертоносного потоку, який заструменів з-під корабля. Трансангуляр повільно піднімався над скелястою поверхнею астероїда і незабаром розтанув у космічному просторі.

Дьондюраг повільно пішов у сутінках. Над його головою тьмяною зорею світило далеке Сонце. Він ішов усміхнений. Його тішило відчуття самостійності. Чи, може, просто радів, що вже вкотре знову уникає демонтажу, знаходячи якісь причини. Можливо, він зробив дурницю, вийшовши на астероїді, але все ж він буде існувати.

Після того випадку на дикій планеті Ір Дьондюраг ускладнив свою систему універсальним ензимним трактом. Тепер він міг перетравити все — скелі, лишайники на скелях, всіх рачків та інфузорій, міг вільно дихати сполуками, що струменіли з надр астероїда. Він буде жити за власною програмою! Чи, може, все це також було колись запрограмовано? Черв’ячок сумніву ворушився, народжуючи ледь помітний потенціал. У перші роки свого існування Дьондюрага не гнітила залежність від первинної програми, часом навпаки — приносила певність у дні завтрашньому, приносила відчуття запрограмованого щастя. І якби він повернувся на комбінат, відробивши гарантовані години, то закінчив би існування абсолютно щасливим кібером. Але… Безповоротно прожиті роки молодості лишилися за спиною. Кількість уже давно народила нову якість.

Про сталактитові печери на цьому астероїді Дьондюраг чув, ще працюючи в Ніколіана Бера. Читав кілька книжок, написаних членами дослідних експедицій, не раз уявляв собі ті велетенські, казкової краси печери. І от він на цьому таємничому астероїді, який давно є загадкою для науковців. Жодне «чому?» ще не мало відповіді. Чому на астероїді існують лишайники та мохи? За всіма законами біології вони не могли там існувати. Чому таке сильне гравітаційне поле? Чому в астероїда гарячі надра? Чому проходить реакція деарбізації вапняків? Чому сталактити в печерах блакитного кольору?

Дьондюраг ішов і не намагався знайти відповідь на жодне з цих «чому?». Навпаки, йому було приємно іти серед всього таємничого, незрозумілого навіть для людей.

У насиченій вуглецевими сполуками атмосфері, щільній і тужавій, шурхотіння дрібного каміння під ногами звучало незвично. Дьондюраг намагався віднайти якісь сліди перебування на астероїді людей. Але пошуки були марними.

Нарешті він помітив під ногами прожилку світлої породи. Дістав з кишені ножа, відколупав. Поклав до рота молочний на вигляд камінь. Камінець був м’яким, Дьондюраг легко розжував його і відчув смак шоколаду. Сталактитові печери мусили бути десь поряд.

Принаймні напрям до них показував той прожилок білої м’якої породи.

Швидко пішов праворуч і за кілька хвилин надибав на дні ущелини справжню дорогу. Стару, присипану пилом і кам’яними уламками. Було чітко видно вирубки скель. Осторонь дороги він побачив коробку від протигаза ПУМ-9. З таким протигазом і сам Дьондюраг колись літав у відрядження, як ще не мав універсального ензимного тракту. Підняв ту газообмінну коробку і довго дивився на неї, ніби пригадуючи роки своєї юності.

Кілометрів через п’ять минув залишки старої бурової. А коли шлях урвався перед високою стрімкою скелею з молочного каменю, Дьондюраг зрозумів, що печери десь зовсім поряд, лише треба знайти до них вхід.

Пішов ліворуч вздовж стрімкої скелі… Але швидко він зрозумів, що йде цілиною. Повернув назад і тільки-но обійшов гострокутний виступ, як побачив над собою темну пляму. Треба було піднятися метрів на тридцять вгору. Підніматися було легко, природні виступи скелі часом нагадували сходинки.

Відразу при вході в невеликому гроті Дьондюраг побачив вмуровану експедиційну лавочку. Ліворуч від неї валялось кілька порожніх бляшанок від концентратів, а трохи далі, в глибині печери, виднілись залишки великого вогню і порожні каністри від палива Бакса.

Як і кожен біокібер, Дьондюраг добре бачив у цілковитій темряві. Проте останніми роками збільшився внутрішній опір в системі інфрачервоного перетворювача, і тому він мусив подавати значно більшу напругу на блок зорового аналізатора, а це втомлювало.

Дьондюраг сів на лавочку і дивився з грота на похмурий краєвид, немов з вікна. Дивився на чисте зоряне небо і не відчував ні страху, ні сумнівів, ні вагань. Слухав тишу і не відчував ніяких турбот, необхідності кудись поспішати, комусь слугувати. Була повна внутрішня рівновага.

І раптом він відчув доторк. Хтось поклав йому руку на плече…

Той доторк був настільки несподіваним, що Дьондюраг здригнувся, але довго не обертався, хоча відчував навіть пальці, що лягли на плече. Він хотів спершу все збагнути розумом. Хто міг вийти з печери? Але зрозуміти нічого він не міг. Рвучко обернувся.

Перед ним стояв чоловік в ультрамаринового кольору комбінезоні застарілої конструкції, вже добряче потертому. Крізь кулястий шолом дивилося зацікавлене худорляве обличчя. Старече обличчя.

— Хто ви? — запитав Дьондюраг.

Чоловік щось відповів, було видно, як ворушаться губи, але опуклість шолома спотворювала зображення, і кібер не зміг прочитати сказаного по губах. Чоловік показав рукою на коротку стеблинку антени, а потім рішучим жестом запросив до печери. Дьондюраг слухняно пішов. Кібер добре знав, що останні п’ятнадцять років на астероїді не працювала жодна з офіційних експедицій. Тим загадковішою була поява цього чоловіка в старому костюмі космодослідника.

Незнайомий увімкнув ліхтарі на грудях і на шоломі. Він ішов повільно в незграбному комбінезоні.

Дьондюраг спершу ішов слідом, але потім, зацікавлений химерним тунелем, випередив його і пішов попереду.

Прохід печери був достатнім, щоб іти на повний зріст. Зі стелі ритмічно зривалися краплі води і лунко падали. А коли печера раптом розширилась у невелику, але дуже високу, готично стрімку залу з блакитними сталактитами, що дамокловими мечами висіли над приреченістю сталагмітів, мелодія падаючих крапель зазвучала велично, мов зі старовинного органа.

Дьондюраг зупинився й став дивитися, як химерно громадяться сині сталактити.

Чоловік у костюмі космодослідника знову поклав руку йому на плече, і Дьондюраг знову здригнувся, а потім голосно розсміявся зі своєї полохливості. Печера розсипала його сміх — по всіх гротах і заглибинах, покотила кудись далі.

Обернувся, примружив очі від яскравого світла ліхтаря на грудях незнайомця. Той жестом запрошував його далі. І вони знову пішли. Тунель звужувався. Довелось пригинатися. Метрів за триста вони вийшли до наступної зали, значно нижчої за першу, але блакить сталактитів була в ній ще казковішою, особливо коли падав промінь скісного світла, розбиваючись на міріади відтінків. Посередині зали стояв незвичної форми сталагміт, який чимось нагадував погруддя мавпи.

Далі хід печери був настільки вузьким і низьким, що доводилось (Дьондюраг не звик до такого) плазувати. А коли, вийшовши до зовсім малої зали, де в гроті дзюрчало джерельце, незнайомець показав на щілину, яка була продовженням їхнього шляху, Дьондюраг трохи злякався. Проте незнайомий нахилився і рішуче почав протискуватись у своєму незграбному скафандрі. Дьондюраг став навколішки і спостерігав, як тіло незнайомця пристосовується до згинів тріщини. Якусь мить вагався, але вирішив, що нічого іншого не лишається. Рушив слідом. Та раптом прийшла думка, котра вжахнула кібера: а чи все це не галюцинації?

Щілина звужувалась, перетворювалась на кострубату рурку, що стискала тіло з усіх боків. Дьондюрагові стало страшно. Він уявив собі безглузде завершення свого існування в кам’яних лещатах. Думка про галюцинації не на жарт стурбувала, особливо коли силует чоловіка попереду зник. Може, він просто вимкнув ліхтарі? Але навіщо? Може, відмовили акумулятори? Але чому ж тоді і звуки зникли? Ще мить перед цим чув, як черкають гофровані підошви по каменю і глухо треться комбінезон.

Дьондюраг зупинився. Що ж робити? Повернути назад? Але якщо реально існує той чоловік у старому скафандрі, то треба йти за ним. Повертати назад безглуздо. Виправлення помилок може бути за умови, якщо не робити нових.

— Чому ви зупинились? — раптом долинув до нього голос з глибини.

— Де ви? — запитав Дьондюраг роздратовано.

— Чому ви зупинилися? Адже ви біокібер? Ви добре обходитесь без мого ліхтаря. Чи я помиляюсь? — в обличчя Дьондюрагові вдарив яскравий сніп світла.

Дьондюраг попросив чоловіка вимкнути світло і, збільшивши максимально вольтаж на кламах зорового аналізатора, побачив у вузько-му-вузькому отворі обличчя. Чоловік був уже без кулястого шолома.

У внутрішній кишені в Дьондюрага лежав додатковий пристрій біомагнітної орієнтації і запальничка. Він відчував, як ті малі предмети заважають йому просуватись.

— Поверніться на лівий бік, — порадив йому хрипкий старечий голос. — А потім взагалі ляжте на спину і зробіть повний оберт. Ідіть гвинтом. Не витрачайте дарма сили.

Дьондюраг спробував, і йому справді вдалось легко завалитись на лівий бік. Далі він пішов гвинтом.

Подолавши вузький прохід, Дьондюраг зустрівся поглядом з незнайомцем. Той був худорлявим і старим, сидів без комбінезона на плескатому камені посеред великої зали. Над ним висів химерний сталактит.

— Хто ви?

— Біокібер Дьондюраг.

— А мене звати Астрагалом. Космодослідник Андрій Астрагал.

— Зараз на астероїді перебуває якась експедиція?

— Ні. Окрім вашої.

— Я не представник експедиції, — кволо усміхнувся біокібер. — Я прилетів сюди на міжпланетному таксі.

— Он як… — Астрагал був здивований, але намагався сприймати все, як належне. — Як вам ця чортяча пелька?

— Трохи моторошно… А чому ви зняли комбінезон?

— Хіба не відчуваєте? Тут багато кисню.

— Це одна із таємниць астероїда?

— Ніяких таємниць. Просто в сусідній залі стоїть кисневий генератор. Я тут живу.

— Давно?

— Давно. Ходімо далі.

І вони знову пішли. У правій руці Астрагал тримав ліхтар, в лівій — комбінезон, що волочився по землі, нагадуючи шкуру химерного звіра.

Посередині наступної зали Дьондюраг побачив кам’яний стіл, витесаний з великого сталагміта. Ліворуч виднівся великий грот, пристосований під шафу з кам’яними поличками. Поруч з гротом — калориферна пічка і сім каністр від палива Бакса. Праворуч від столу. — блакитні реторти кисневого генератора, поруч з ними безладдя господарського начиння, а далі знову невеликий грот, пристосований під шафу з книгами.

Астрагал підійшов до кисневого генератора і, схилившись над ним, клацнув чимось, від чого яскраве світло полилося з блакитної височини неба-стелі. Дьондюраг аж примружився.

— Ви добре влаштувалися. Тут дуже затишно. Але я ще не можу збагнути, що ви робите тут, на астероїді.

— Живу після власної смерті.

— Пробачте, як ви сказали?

— Так. Для них я вже помер.

— Для кого?

— Для всіх, кого зараз немає в цій залі.

— Не розумію. Пробачте.

— Зрозумієте… Сподіваюсь, у нас буде час… А яка мета вашого прильоту сюди?

— Це вас може здивувати, але я ще не знаю… Я летів на Інканський комбінат біокібернетики для демонтажу. Але чомусь спала на думку така забаганка — вийти на цьому астероїді.

— Дивно, — усміхнувся Астрагал.

— Що дивно?

— Та, власне, все дивно… І наша зустріч у цій печері…

— А може, вона запрограмована?

— Хто?

— Наша зустріч.

— Було б цікаво… Сідайте до столу. Я сім років нікого не бачив, і зараз можете уявити, що я відчуваю, зустрівши вас… Я вже старий… Колись я був професійним космодослідником, віддав цій справі все життя, але потім прийшов час залишити польоти. Прийшов час старості. Я не хотів бути тягарем ні для кого. Тепер ви мусите зрозуміти. Я хотів загубитися в глибинах Всесвіту, згоріти, як легендарний Редин, але не вистачило сил свідомо зупинити своє життя. І от я в цій печері… А ви? Я бачу у вас ніяких речей із собою. Чим ви плануєте живитися тут, на астероїді?

— Я поставив собі універсальний ензимний тракт.

— О-о-о, то вже створили. За моїх часів про те лиш балакали.

Астрагал поставив на стіл тацю з пастою рожевого кольору і велику зелену флягу, припрошуючи гостя до столу.

— Скажіть, що ви залишили серед людей і що ви знайшли тут, на астероїді? — запитав Дьондюраг.

— Думаєте, так легко відповісти? Та й до того ж кожен день якось змінює твої погляди… Сім років тому думалось інакше… Залишив пружину, котра мене любила і котру я любив. Шкода, що міру цієї любові я зрозумів лише тут. Залишив дорослих сина й дочку. А знайшов утрачену залежність від суворих умов. Я вріс у цю печеру, я відчуваю, як вона керує моїм життям.

— Ви так потребуєте, щоб вами хтось керував? — Дьондюраг підніс флягу до рота і зробив ковток. — Який прекрасний напій! В цій печері вам вдалося синтезувати такий прекрасний напій?

— Ця фляга ще з Інкани… Вона чекала гідної нагоди… А в можливість керувати власним життям я просто не вірю. Можна керувати кимось, але собою — ні… Коли я був космодослідником, то керував могутніми машинами, людьми і кіберами, думав, що й собою також. Але зараз я вже знаю: це вони керували мною. Я залежав від кожного з них. Коли прийшов мій час залишити польоти, коли я став належати самому собі, тоді відчув власну малість…

— Чому ви звичайну тугу за давніми друзями перетворюєте мало не в філософські твердження? Чому? — майже викрикнув Дьондюраг. — І чому ви кажете, що втекли на астероїд, аби відчувати залежність? Це ж неправда! Не треба бути ківером, щоб збагнути: ви хотіли, як і раніше, відчувати свою силу, свою самостійність. Хіба ж не так? Ви всі надто повільно відрізняєте причину від наслідку, твердження від припущення, бажання від потреби. Більшість людей потребують одного, прагнуть другого, а роблять взагалі третє казна-що… Чи, може, ви щось приховуєте? Може, для втечі були ще якісь причини?

Астрагал усміхнувся і простягнув руку.

— Дайте і мені флягу… З вами важко не погодитись. Але й ваша поява на цьому астероїді не видається зразком доцільності.

— Що зробиш, — Дьондюраг зітхнув. — Я теж не досконалий. Але принаймні я ніколи не лицемірю. А ви часом шукаєте і не хочете знаходити, знаходите, щоб було що губити, губите, щоб оплакувати втрату. Для вас то занадто просто, аж недостойно людини, цінувати те, що маєш… Я все життя присвятив вивченню людської природи…

— І що ж ви дізналися про нас? — сумно мовив Астрагал, прихилившись спиною до блакитного шорсткого каменю.

— Люди часто роблять дурниці, яких нічим не можна пояснити.

Астрагал голосно розсміявся:

— Ви робите усвідомлені дурниці, ми робимо дурниці невиправдані, але головне те, що і ви і ми далеко не досконалі. Чи не так?

— На жаль, так.

Довго вони сиділи мовчки, думаючи кожен по-своєму про їхню зустріч, про таїну буття, про людей, про кіберів, про величезну сталактитову печеру, що стала їхнім, мабуть, останнім притулком.

— Одного разу, — порушив мовчання Астрагал, — довідавшись, що траєкторія нашої чергової експедиції проходитиме через Гарію, моя дружина, моя Тілія… — Він раптом надовго замовк. — Моя Тілія попросила привезти гарського перцю. Я казав, що не матиму часу діставати того рідкісного продукту. Але Тілія дуже просила, просто благала. І я привіз. Сто п’ятдесят сім годин тримав чотири міжпланетні машини на Гарії, але дістав. Привіз. І вона справді була щаслива, як дитина. Але той перець, той рідкісний гарський перець весь до останнього стручечка згнив на кухні… Спершу вона хотіла його консервувати. Потім вирішили приготувати реца. Але кожного дня викидала стручок за стручком, які ставали м’якими і починали погано пахнути. Вона жалісливо прицмокувала над кожним. Я так і не зміг нічого зрозуміти. Навіщо він був їй потрібен? А коли запитав, чому ж він гине на кухні, вона лиш недбало кинула: «Астрагале, не будь дріб’язковим». Це ілюстрація до ваших попередніх слів, — розсміявся Астрагал. — І цікаво, що цей випадок я пригадую тут чи не найчастіше. Сімдесят два роки подружнього життя залишили в пам’яті найяскравішим оцей епізод. Смішно, правда? А знаєте, мені захотілося знову до людей… Ви пробудили в мені бажання жити, бажання воскреснути…

— Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?

Дьондюраг зробив ще ковток із зеленої фляги.

— Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?

— Як ви собі уявляєте наше повернення? — сумно всміхнувся Астрагал.

— Ще ніяк. Але ж не може бути, щоб центральний аналізатор придумав таку дурницю — просто разом з вами перестати існувати в цій прекрасній печері. Переконаний, що є якісь фактори, які ще не можуть бути оформлені у вигляді програмного наказу. Але нам залишається чекати і вірити: ми повернемось до людей. І, знаєте, я сьогодні щасливий! — Дьондюраг голосно розсміявся, і той сміх, нестримний і щирий, який може бути тільки в кіберів, передавався й Астрагалові. — А тепер спати! І вірити, що все на краще. Все на краще!

Спогад. Експонат

Вони сиділи на холодній кам’яній лаві біля кисневого генератора, намагаючись віднайти в ньому причину свого хвилювання. Вже третю годину горіла сигнальна лампа, сповіщаючи про небезпеку. В печері падав рівень кисню.

— Ніколи б не подумав, — удавано спокійно мовив Астрагал. — Ця машина практично вічна. А що вже на мій вік вистачить, то я й не сумнівався. — Його старечі зморшки навколо очей стали глибшими, він напружено дивився на червону сигнальну лампу над блакитною ретортою.

Величезна печерна зала вперше видавалася зловіщою. Блакитні сталактити мечами цілили з височини.

— Якщо не знайдемо причини, за кілька годин — кінець.

— Я ще не вірю, що все так безглуздо закінчиться.

— Колись ви обіцяли, що ми повернемось до людей… Але все буде значно простіше. Вам не вдасться мені допомогти. — Астрагал намагався говорити спокійно, та раптом божевільно закричав: — Віднайди хоч причину! Чому падає рівень кисню? Я хоч знатиму! Навіщо ти обіцяв, що ми повернемось?

— Ви вже втратили надію?

— Знущаєшся? — майже люто крикнув Астрагал і надривно, по-старечому закашлявся.

— Ніхто не знає, що буде за годину, — спокійно відказав Дьондюраг.

— Я знаю! Можеш викинути свою дурну кібернетичну голову. Вона вже не скаже нічого розумного. Я знаю, що буде через годину.

— Дарма, — спокійно мовив кібер. — Пригадайте, ви померли вісім років тому. Ви вже старий. Ви не хотіли бути тягарем ні для кого. Подумайте, чи варто було помирати, аби зараз так потерпати за своє життя?

І раптом Дьондюраг замовк. Він прислухався. Печера донесла до нього звуки, яких ще не міг почути Астрагал. І ті звуки прозвучали, наче музика улюбленого Лактаріуса. То була музика людських кроків. Не міг нічого збагнути, але чув, що кроки наближаються. Його охоплювало радісне збудження.

— А коли припустити, що на астероїді висадилась чергова експедиція?

— Як це розуміти? — Старий зацікавлено звів брови.

— Якась бурова могла потрапити в простір нашої печери, утворивши з природним отвором систему турболамінарного відтоку.

В погляді Астрагала зблиснув вогник:

— Так, кисневий генератор працює нормально. Я також думав про це. — Йому стало соромно за свою недавню слабість. — Треба піти на розвідку. Де мій костюм?

— Почекайте, — спокійно мовив Дьондюраг. — За кілька хвилин люди самі прийдуть сюди.

Сказав і побачив, як затремтіла правиця Астрагала. Вони сиділи на холодній кам’яній лаві і напружено вдивлялись у трикутний обрис печерного ходу. Згори струменіло яскраве віолове освітлення, блакитні сталактити грали всіма кольорами спектру.

— Я чую, — видихнув Астрагал.

— Кроки?

— Так.

І от нарешті вони побачили людей, їх було семеро. Вийшовши з-за крутого повороту до яскраво освітленої зали, люди злякано зупинилися. П’ятеро з них були у формі слідчих термінового розшуку.

Дьондюраг зрозумів, що вони йдуть до нього. Це не експедиція. Це слідчі термінового розшуку знайшли його, біокібера Дьондюрага, який вісім років тому втік від фатальності демонтажу.

Але чому зараз? Чому не відразу після втечі? Чому не на Інкані в готелі «Дзябран»? Чому його не знайшли тоді, коли він жив на Землі, та й писав книги? Чому саме зараз?

Люди в зелених комбінезонах повільно наближались. Тішило тільки розуміння того, що він справді допоміг Астрагалові повернутися до людей.

Зелені комбінезони наближалися.

Тепер для нього, біокібера Дьондюрага, приходив кінець. Його демонтують. Він дивився на блакитні сталактити, на мале джерело, що струменіло в гроті, на високе склепіння печери і раптом болісно усвідомив красу всього навколишнього.

— Лише розуміючи свою тимчасовість, можна по-справжньому любити життя, — сказав він тихо.

— Що? — перепитав його Астрагал.

Але до них уже підійшли люди. ЛЮДИ?!!

Була довга німа сцена. Всі дивилися один на одного. Астрагал дихав важко. Дьондюраг повільно, як приречений, підійшов до кисневого генератора і простягнув космодослідникові гнучкий ашот, з якого йшов кисень. Той вдячно підніс ашот до обличчя. Дьондюраг намагався не зустрічатися поглядом з людьми, які роздивлялися його крізь пірамідальні шоломи.

Один бородань рішуче розгерметизував свій скафандр:

— Так, тут і справді багато кисню…

Було видно, що Астрагалові хочеться кинутись до людей з обіймами, поцілунками і розмовами, але він стримував себе, намагаючись зберігати поважність.

Всі семеро розгерметизували комбінезони. Дьондюраг з цікавістю відмітив, що серед них — жінка. З величезним подивом він впізнав у ній Ларту Варич.

— Нарешті ми вас розшукали, — мовив бородатий слідчий. — А ви хто? — звернувся до Астрагала.

— Я біолог, професійний космодослідник у минулому… Мене звати Андрій Астрагал…

— Це не ваша книжка про експедицію на Центурію?

— Так, моя. Дуже приємно, що ви читали її.

— А в цій печері ви, певно, збираєте матеріал для наступної книги? Вивчаєте загадкові сині сталактити? Ви ж, кажете, геолог?

— Біолог.

— Ви прекрасно розмістилися в цій печері. Я бачу, на цьому астероїді є що подивитися, — з захопленням роздивлявся бородань.

— Рішенням Інканської ради тут скоро буде музей, — сказала жінка. — Ти, Дьондюрагу, певно, цього не знаєш… Цей астероїд — перлина краси. Ми повинні охороняти його від самознищення. Охороняти і вивчати його таємниці…

— Ви порушили рівновагу газового обміну. В печері падає рівень кисню, — попередив гостей Дьондюраг.

— Пробачте, ми повелися справді дещо безцеремонно, але ми не чекали зустріти тут людину. — Бородань уважно дивився на Астрагала, потім рвучко обернувся до своїх підлеглих і з властивою для слідчих категоричністю наказав: — Негайно відновити герметичність печери!

Троє з гурту відразу попрямували назад.

— Скажіть, — стиха мовив Астрагал. — Я бачу, ви у формі слідчих термінового розшуку. Тож ви не експедиція?

— Ми ось до нього, — бородань подивився на Дьондюрага, потім втомлено сів на кам’яну лавочку і запитав жінку: — Ви задоволені, Ларто? Тепер мусите дати нам спокій.

Дьондюраг стояв біля кам’яного столу, схрестивши руки на грудях. Ларта підійшла до нього й зупинилася, потім повільно простягнула свою красиву долоню, і Дьондюраг рефлекторно сахнувся.

— Ви мене боїтесь? Чому ви мене злякались?

— Я боюсь темряви.

— Якої темряви?

— Тієї, що зараз буде мені подарована… — промовив, але побачивши, що Ларта простягнула руку для привітання, він знітився, не знаючи, як повестися.

— Я бачу, ти здивований, зляканий… Я зараз тобі все розповім. Ти був нашим дослідним зразком. Твій центральний аналізатор нової унікальної конструкції, яка за структурою політразонної архітектоніки і будови нейроглії близька до людського мозку. Ми постійно стежили за тобою. В лівійгемісфері твого церебелятора вмонтовано постійний генератор квазіеманаційних імпульсів. Тож кожне твоє переміщення ми фіксували…

— І як ви плануєте закінчити експеримент? — Йому раптом знову пригадався комбінат, тиха зелена вуличка, якою колись він вийшов у світ людей і машин, щоб виконати своє призначення і колись повернутись. — Я хочу бути демонтованим. Я вже старий. І кожному все одно треба повертатися.

— Дьондюрагу, — лагідно мовила Ларта, — ти просто втомився. Ти ще не маєш права думати про демонтаж.

— Гадаєш, я просто втомився?

— Так. У твоєму голосі так багато…

— Старості… Дуже шкода, що я вже старий.

— Тобі треба лише трохи відпочити.

— Гадаєш? — сумно всміхнувся Дьондюраг. — Тоді поставте мені тут склотель. Я буду експонатом майбутнього музею.

— Пробач. — Професор Ларта Варич причинила за собою прозорі пластиконові двері.

Дьондюраг розплющив очі. Він не почув, як вона зайшла.

— Ти працюєш. І я завжди ніяковію, перешкоджаючи тобі… Ти вже майже місяць не виходиш зі свого склотелю…

— Мені гарно працюється.

— Я часто заздрю тобі.

— Людина не повинна заздрити кіберові.

— Чому?

— Сама знаєш. Це я існую за твоїми генними директами.

— Так. Але ж…

— Я знаю, що ти хочеш сказати.

— Ти не можеш знати.

— Але я знаю.

— Самовпевнений.

— Але я справді знаю.» Тобі не віриться, що я створений тобою, що я не людина.

— Так, — тихо ствердила Ларта. — Але я скажу тобі більше…

— Ларто, не кажи нічого!

Жінка спохмурніла і відвела погляд.

— Ти вивчаєш людей. А я вдаю, що вивчаю тебе. Хоч моя присутність тут зовсім не потрібна. Я давно мусила повернутися…

Вони помовчали. Потім Ларта заговорила знову:

— Я розумію, що мій стан хворобливий. Часом мені від цього страшно. Я розумію, що повинна повернутися на Інкану, але не знаходжу сили зробити це. Я хочу тебе бачити. Хочу чути твій голос, читати, що ти пишеш. Мені приємно усвідомлювати, що ти і мене вивчаєш, що я цікава для тебе. І більше нічого. Що це? Втрата старої системи умовностей поміж людиною і кібером?

— У жінок додаткові системи умовностей, — спробував пожартувати Дьондюраг.

— А тобі ніколи не здавалося, що ти людина? — запитала Ларта, не підводячи погляду.

— Ні. Я знаю, що я біокібер.

— Але ж ти міг уявити собі… Адже ти більше, ніж людина. Ти — втілення всіх людських ідеалів…

— Облиш, Ларто. Я люблю чути подібні слова невимовленими, бо їхній зміст, як зміст світла, у постійному русі внутрішніх перетворень. Маса спокою дорівнює нулеві.

— Дьондюрагу, я більше не можу мовчати…

Ларта підвела погляд. Дьондюраг не міг збагнути, що хоче сказати ця красива схвильована жінка. Чи не вперше в житті він не міг прочитати чужого погляду. Відчув: зараз будуть промовлені слова не просто несподівані, але, може, й страшні. Застиг.

— Вислухай, прошу тебе… І пробач, якщо зможеш… Я дуже завинила перед тобою…

В цей час по той бік прозорої стіни, що відділяла грот від печери, з’явилася група дітей у блакитних комбінезончиках. Шоломи відкинуті за спину, дехто з дітей тримав їх в руках. Зупинилися перед гротом і зацікавлено дивилися.

— Земляни, — тихо мовив Дьондюраг.

На грудях кожного була емблема — блакитна куля у сітці паралелей та меридіанів.

Молодий екскурсовод Ланц Лан прочинив прозорі двері і зайшов до склотелю.

— Дозволите? Сьогодні до нас завітала туристська група землян. Заходьте, діти… У цьому склотелі нашого музею — дуже цікавий експонат. Ви напевно чули, читали книги про унікального біокібера, створеного на Інканському комбінаті біокібернетики. Дьондюраг! Ось він перед вами. Він сам виявив бажання були діючим експонатом нашого природознавчого музею. Це унікальний витвір людського розуму. Дьондюраг практично нічим зовні не відрізняється від людини, але по таких показниках, як об’єм пам’яті, гострота аналізаторів, фізична сила, швидкість реакцій, він набагато перевершує людські можливості. Вже минуло кілька років, як наш Дьондюраг відпрацював свої запрограмовані години. Зараз цей унікальний кібер зацікавився вивченням людської психології. Він не бажає повертатися на комбінат для демонтажу. Він відчуває ще багато сил і бажання слугувати людям. За нашим Дьондюрагом продовжує вестися суворий науковий нагляд. Зараз на астероїді перебуває представник комбінату професор Ларта Варич, творець цього унікального біокібера. Чи є у вас запитання, діти?

Запитань не було.

Дьондюраг і Ларта знову залишилися самі. Жінка довго не відважувалась продовжити розмову. Несподіваний прихід екскурсантів ніби протверезив її.

— Чим ти завинила переді мною?

— Я вже й не знаю, чи варто казати…

— Кажи, Ларто.

— Ти можеш подумати, що я не гідна звання науковця, що я вчинила просто злочин…

Але спробуй зрозуміти мене не лише розумом… Колись я справді хотіла створити біокібера з мультиаксонною будовою політразонної цитоархітектоніки… І навіть вірила, що це мені вдасться… Але одного разу… Одного разу я запитала себе, чим буде відрізнятись такий біокібер від людини. Лише фактом штучного створення? Можливості людини по-справжньому не вивчені до цього часу. Окремі індивіди можуть змагатися з найсучаснішими кіберами. А ми не знаходимо в них ніяких аномалій. В людини невичерпні резерви. Ми захопилися кіберами, забувши про себе. І тоді прийшла думка про безглуздість створення того, що давно вже створено природою… Але моя тема була вже затверджена. А коли б і ні, на той час не було нічого, що могло б мене зацікавити. Відмовлятися від однієї теми означало брати якусь іншу. Я ж мусила чимось займатися.

Ларта замовкла, від хвилювання облизала губи:

— Ти не кібер, Дьондюрагу. Ти — людина.

Дьондюраг здригнувся, мов від пострілу.

— Так, — повторила Ларта. — Ти — людина.

— Цього не може бути, — хрипко витиснув із себе Дьондюраг. Він дивився на струнку постать професора, на її довге золотаве волосся, ніби бачив уперше. — Подивись мені в очі! — і побачив у погляді Ларти блакитну порожнечу.

Йому стало страшно. Що трапилось? Ще ніколи людський погляд не був для нього таким німим. І ще ніколи він не почував себе таким беззахисним.

— Цього не може бути! Чому ти кажеш неправду? Я ж пам’ятаю той останній конвеєр, на котрому вже усвідомлював своє існування. І пам’ятаю майстра Імбрикатуса.

— То фальсифікація… Ти потрапив до останнього конвеєра аварійним повітропроводом… Я попередньо спровокувала аварію і сприятливі умови для підміни. Після трьох ін’єкцій дельтаглобуліну Бера твій мозок був чистим від найменших слідових потенціалів старої пам’яті. Ніхто, навіть майстер Імбрикатус, не помітив змін під сьомою експериментальною бароретортою…

— І ти не соромилась дивитись мені в очі? Хто я був раніше?

Ларта довго мовчала.

— Тебе звали Ярославом Ставичем. Ти був командиром «Церери». Ти і майже весь твій екіпаж загинули від пошкодження блока деклімації. Але ваш сигнал допомоги прийняли… Вас віднайшли. Декого вдалося врятувати, а дехто назавжди загубився в глибинах Всесвіту… Пробач…

— Невже ти кажеш правду?

Ларта опустила погляд і повільно пішла до дверей…

«Тоді гілка стукала у мою шибку. Це було так давно. Я жив на другому поверсі готельного комплексу «Біокібероза». Я ледь не вийшов з ладу того вечора. Я ніби все знав про світ, що мене оточував. Повернувся після першого робочого дня пізно, а гілка почала стукати в мою шибку. До мене приходив незрозумілий страх. Я ніби і знав, що то просто гілка. Але не було певності. Фахівці потім казали, що так проходив період адаптації. Невпевненість народжує страх. Ось і зараз. Просто формальність, хоч і драматична, бо ж давно не існує принципової різниці між розумними істотами штучними та природними… Але невже це правда? Все життя дивився, вивчав і навіть в глибинах єства відчував якусь зверхність, мов до слабших, і своєрідну любов… Аж гульк, а ти і сам такий… І вже зовсім інші думки почали народжуватись. Вже іншими очима дивлюсь на цей світ, хоч нічого й не змінилося. Найвірніший спосіб боротьби — уміння зробити спільником, змусити бачити світ своїми очима.

Невже це правда? Але ж я бачу в темряві. Правда, людське око реагує навіть на один квант світла, а очі нічних земних тварин і на інфрачервоне випромінювання… Знову пригадую зустріч зі сліпим Жаліо. Я спершу не знав, що він сліпий. То неможливо було помітити. Він зовсім вільно поводився. Щоправда, перебував в оточенні всього знайомого. Але ж хіба мені не знайоме навіть те, чого я ще ніколи не бачив? Я моделюю в уяві варіант оточення швидше, ніж виникає потреба діяти в тому оточенні. І коли я запитав сліпого Жаліо, він сказав, що не відчуває ніякої ущербності, просто сприймає світ інакше, ніж більшість.

Універсальний ензимний тракт також не є ознакою біокібера. Звичайна фізіологічна операція.

Але щось підказує мені не вірити Ларті. Чому? Навіщо їй ця жахлива брехня? Невже вона просто полюбила мене? Невже вигадала цю історію, аби переконати мене чи й себе, що між нами немає бар’єрів? Хвора психіка? Чи справді — любов? Одна з таємниць буття. Любов. Що то є? Колись древні люди казали, що любов — сила, котра рухає світлом. І, може, так воно і є; Бо що ж тоді любов; І яка сила рухає світлом?

Хто я? Біокібер? Людина? При всій умовності цього запитання мусить же бути якась відповідь?»

Дьондюраг підійшов до столу і неквапом витяг із шухляди невелику коробочку, обшиту коричневим ледром. З неї дістав чорний плаский предмет з червоною заглибиною посередині. Тепер лиш натиснути на червону заглибину, приклавши чорний плаский предмет до грудей, і все буде зрозуміло.

Якщо він людина — нічого не трапиться. Якщо біокібер — трапиться те, що вже давно мусило трапитись.

І він натиснув. ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР, ЛАРТА — ЛЮБОВ — КІБЕР — повторилося кілька разів у свідомості і затихло.

— То як? — запитав директор музею, огрядний Мартін Реденблек.

— Я сказала йому, що він людина.

— Що з вами? — Реденблек здивовано дивився на бліде обличчя Ларти Варич.

— Не знаю. Мені видається, ми не мали права…

— Не мали права обдурити біокібера? Хочете залишити це право виключно для людей?

— Страшно…

— Що з вами?

— Не знаю… Давайте припинимо. Мені видається, трапилось щось страшне.

— Облиште…

— Я побачила його очі в ту мить. Він був здатен на все. Ходімте! Ви поясните причину мого обману. Мені він вже не повірить. Ходімте! О, як він схожий на Ставича…

— На кого? А-а-а… Ваш чоловік був командиром «Церери»… Моя дружина не згадувала б про мене через стільки років… Чи для цього треба навіки загубитися? — Мартін Реденблек засміявся, але, побачивши, що Ларта плаче, замовк.

На обличчі Дьондюрага вже була маска вічного спокою. Він непорушно лежав на кам’яній підлозі.

— Що ви йому сказали? — Реденблек похмуро зупинився над тілом.

— Що він людина…

— Даруйте, якби вам сказали, що ви біокібер, чи змусило б це вас накласти на себе руки? Отож! Я глибоко переконаний, що сам цей факт… Ларта розплакалась нестримно, як дитина.

ЗМІСТ

Інкана

Слово Старого Джина

Дозвольте народитися

Посмішка кібера

Фоліана

Повернення з Інкани

Румеч

Дьондюраг. Повість

Оглавление

Олександр Тесленко ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ Фантастичні оповідання та повість

ІНКАНА

СЛОВО СТАРОГО ДЖИНА

ДОЗВОЛЬТЕ НАРОДИТИСЯ

ПОСМІШКА КІБЕРА

ФОЛІАНА

ПОВЕРНЕННЯ З ІНКАНИ

РУМЕЧ

ДЬОНДЮРАГ

ЗМІСТ