Химерні пригоди [Лев Павлович Теплов] (fb2) читать онлайн

Лев Теплов ХИМЕРНІ ПРИГОДИ Науково-фантастичні оповідання

^©_{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російського оригіналу Н. ТИЩЕНКО}

_{Художнє оформлення Г. В. Малакова}

СЕРЕДОВИЩЕ РЕЯ

Жоден поважним мешканець міста Б. — невеликої європейської столиці — ніколи не вийде на вулицю, піднявши комір пальта. Зими тут не суворі, і коли перехожий підніме комір, то всі неодмінно подумають, що він неголений, не може купити собі шарфа або що поганючий котячий комір його пальта зовсім потерся.

Юнак, який тупцював того вечора на площадці у великому красивому будинку, був одягнений у поношене пальто з піднятим коміром. Він справді був неголений і не мав шарфа. Вже вкотре, збираючись подзвонити, юнак запитував себе: «Якого дідька я сюди приплентався?» — й опускав руку. Зрештою, почувши, що внизу хтось іде, він квапливо подзвонив.

— Тут живе професор Фелікс Рей? — хрипло спитав, коли за дверима почулася метушня і стукнув засув.

Двері відчинилися. Дідок у чорній шапочці, з-під якої вибивалося розкудлане сиве волосся, розгублено дивився на юнака.

— Ви до мене? Прошу, заходьте…

Поки гість роздягався в передпокої, господар крадькома поглядав на нього. Раптом він вигукнув:

— Здається, я бачив вас в університеті. Ваше ім’я…

— Мене звуть Марк. Вчився на юридичному.

— Але ж я не юрист, а мікробіолог і вже не викладаю. То. я не розумію, чому ви прийшли до мене о такій порі, Може, ви… бідуєте?

— Це не має значення. Мені сказали, що вам потрібна людина для небезпечного досліду. Я готовий. Мені нема чого втрачати.

Професор зняв окуляри, витер їх об халат і начепив знову.

— Якого досліду, про що ви? Небезпечного? Та це ж заборонено законом. До речі, ви, як юрист, повинні знати це краще за мене.

— Ну, що ж, тоді я піду, — стомлено сказав Марк. — Виходить, і науці я не потрібен. Прощайте! — Він круто повернувся, але професор схопив його за рукав.

— Стривайте, куди ж ви? Ходімо в бібліотеку, посидимо…

Вони увійшли в невеличку кімнату. На полицях, на столі і просто на підлозі валялися книжки, старі журнали, папери. Звільнивши місце на дивані, господар запросив Марка сідати, а сам заметушився біля маленького круглого столика.

— Куди це ви зібралися? — збентежено бурчав він. — Сторч головою з Королівського мосту? Це завжди встигнете. Міст уже стоїть триста років і ще постоїть принаймні до ранку. Ось я заварю каву, погомонимо, а там буде видно.

Марк сидів, стиснувши руками коліна, і дивився вниз.

— Так, так… Отже, матеріальна скрута? І ще що? Жінка?

— Наречена, Та це байдуже. Виявилося, що вона не така, як я сподівався.

— О, це буває, — зрадів професор. — Я. знаєте, замолоду і сам не раз переживав щось подібне. Вони завжди виявляються не такими, як ми сподіваємось — одні гірші, інші кращі.

Марк промовчав. Професор очікувально глянув на нього і почав знову:

— Ось ви прийшли, щоб я уморив вас заради науки. Отже, ви вірите в науку. А в щастя не вірите?

— Яке там щастя? — гірко всміхнувся Марк. — Може, воно і є, та не для нас. Ми живемо за неписаними вовчими законами: інтриги, заздрість, омана… Чотири місяці я був зовсім без роботи, а тепер тягаю тюки на пристані. Щоранку, тільки-но прокинуся, вже повинен думати про шматок хліба для себе, для матері, для сестри, думати про Дрова, черевики, поганючий костюм, що ось-ось розлізеться на клапті. Це так несправедливо, тяжко!

— Ви образилися на життя?.. Соромтесь, юначе, — сказав Рей, багатозначно піднявши палець. — А ви могли б творити справедливі закони або щось подібне…

Марк не відповів. Він оглянув кімнату — скрізь папери. «Небагато живе старий, — подумав юнак, — дарма що знаменитість. А ще виховує, потішає. Звичайні баєчки».

Маркові була неприємна впевненість ученого, він думав про нього майже з ненавистю… Не слід було приходити сюди, якось безглуздо вийшло. Старий закопався в старих книжках, далебі, він і в сні бачить тільки бактерії.

— А ви, професоре, щасливі? — спитав Марк. — Я бачу, ваші мікроби не дуже вас забезпечують.

— Так, мій друже, — зітхнув Рей, — чиста наука в наш час не дає прибутків. От якби я взяв замовлення військових, то хіба в мене була б така лабораторія, як тепер? Ви чули про Дрейдена? Коли я вчився, він був у нас найдурнішим. Базіка й розпутник. Він збудував якийсь смертоносний снаряд і тепер розкошує. А Клімер! Пригадую, як ми мріяли з ним про найкращий устрій світу… Тепер у нього підземна лабораторія, він випробовує там різновиди променевої хвороби, що виникає після атомного вибуху… А я змушений усе робити на власні мізерні кошти. Сухотна мавпа із зоопарку, потрібна для дослідів, коштує мені двомісячної пенсії. Але я щасливий. У роботі над ензимами стільки хвилювання, стільки чарівності…

— Пробачте, я чув, ви працюєте над ферментами.

— Це те саме.

Марк почервонів.

— Ви й гадки не маєте, — захоплено вів далі Рей, — як це цікаво! Уявіть собі: у надрах речовини відбувається реакція, стикаються внутрішні сили, перегруповуються молекули, атоми. Речовина перетворюється за непорушними законами, і ніхто, здавалося б, не може втрутитись у це кипіння, яке не тільки не побачиш у жоден мікроскоп, але й уявляєш собі тільки в абстрактних символах. Та ось я поряд кладу крихту іншої речовини — і все змінюється: сили у кілька разів збільшуються, молекули, що до того ледве рухалися, стрибають на свої місця, як блохи. А ця чародійна крихта — вона не витрачається, не росте, не змінюється — стоїть осторонь. Вона діє тим, що існує. Це каталіз. Навіть у найпростішій неорганічній хімії каталіз — це чудо. А що можна сказати про каталіз речовин у житті? Раніше вважали, що каталізатор хоч на мить, а вступає в реакцію, дає проміжні сполуки і потім відновлюється. Але така думка не підтвердилася. Наша крихітка, змінюючи все довкола, себе, сама не змінюється…. Так ось, ензими — це і є каталізатори органічних процесів, найдивовижніші речовини життя..

— Вони живі?

— Ні, вони на грані життя. Це вже не речовина, але ще не істота. Російський чарівник Павлов уже давно казав, що ензими — білки, але ми тоді не вірили. Тепер факти переконали всіх, що він мав рацію.

— А я вважаю, — уперто заявив Марк, — що з грошима можна прожити і без ензимів…

— Даремно так вважаєте. Ви, напевне, чули про вітаміни? А знаєте, навіщо організму вітаміни? Щоб із них будувати ензими. Ви можете одержувати найкращі харчі — білки, жири і вуглеводи, та коли в їжі немає найдрібніших животворних пилинок вітамінів, ензими неактивні, процеси розладнуються і організм гине.

— Але їжа все-таки потрібна! — не здавався Марк.

— Ви так гадаєте?

Марк витріщив очі.

— Авжеж! Я дуже добре знаю, що таке порожній шлунок!

— Якщо ви так думаєте, то помиляєтесь. Дозвольте вам сказати, що так звані харчі — це кілька простих елементів у сполуках, найпридатніших для засвоєння спеціалізованими клітинами. Та коли засвоєння залежить од ензимів, то, виходить, і те, що ми не вважаємо за їжу, організм може засвоїти, якщо трапляться відповідні ензими. У принципі чудовий торт можна замінити тирсою.

— І це все, на що здатні ваші ензими?

— О, це дріб’язок. Постривайте, ось я принесу мікроскоп і покажу вам ще дивовижніші речі.

Марк сидів і гарячково пригадував, що уціліло ще з його улюблених похмурих думок і доказів. Він не хотів бути беззахисним на той час, коли повернеться Рей. Та все, що спадало йому на думку, здавалося безглуздим і неістотним.

«Я жду його, як у дитинстві ждав Діда Мороза», — зауважив про себе Марк і мимоволі всміхнувся. Цей сухий моторний дідок був аж ніяк не схожий на червонощокого діда з лакованих поздоровчих листівок.

Рей повернувся і обережно поставив на стіл важкий мікроскоп. Увіткнувши в розетку штепсель освітлювача, він повертів гвинтик і звернувся до Марка:

— Дивіться. Тут на скельці колонія міксобактерій. Так ми називаємо групу маленьких живих істот, які відкрив у свій час Таксер. — Учений говорив не поспішаючи, напівзаплющивши очі, ніби читав лекцію. — Міксобактерії трапляються в різних середовищах, але звичайно — хай це вас не шокірує — в гною. Вони розкладають органічні рештки.

Марк зазирнув в окуляр і в яскраво освітленому колі побачив довгасті краплини, що сплелися в мереживо, а посеред них — трохи більші зеленуваті кульки.

— Ензимологія міксобактерій, — урочисто мовив професор, — це галузь, яку я почав розробляти ще на студентській лаві і в якій поки що працюю один. Променями радіоактивних елементів мені пощастило викликати появу серед цих милих створінь таких несподіваних різновидів, яких немає в природі. Я назвав їх мутацією Рея. На жаль, політика втрутилася в науку, і коли я насмілився заявити, що Павлов мав рацію і ензими — це білки, мене перестали друкувати. Для науки ці крихітки не існують. Але вони живуть і виділяють такі активні ензими, про які не могли мріяти Берцеліус, Пастер та інші славетні ензимологи. Ось хоча б цитохромоксидаза… Дайте руку!

Марк відчув, що волога ватка торкнулася до шкіри і злегка обпекла її.

— Тепер ви дихаєте не тільки легенями, а трохи й рукою. Під впливом ензимів клітини шкіри набули здатності сполучати кисень і віддавати його в кров, як і клітини легеневої тканини. Інші ензими можуть примусити їх зв’язувати поживні речовини, як це роблять клітини кишково-шлункового тракту. От якби про все це довідалися гордії з Кембріджа або роззолочені члени академії в Парижі… Послухайте, хочете, я вам, вам першому покажу його?

— Кого?

— Моє середовище, юначе. Ходімо!

Велика суміжна з бібліотекою кімната справила на Марка дивовижне враження. Розглядаючи паркет та розкішне ліплення на стелі, можна було подумати, що тут містилася вітальня, але тепер стеля була задимлена, уздовж стін тяглися водопровідні та газові труби, непофарбовані полиці з хімічним посудом… Одну стіну майже до стелі закривало величезне зелене скло, освітлене примарним синім світлом двох прожекторів. Решта кімнати була напівтемна, і Марк помітив лише дві високі емальовані шафи на зразок холодильників та довгі вузькі столи з бутлями, колбами і пробірками.

Придивившись, юнак зрозумів, що цегляна стіна виламана, і в кімнаті за нею зроблено гігантський акваріум, відокремлений од лабораторії склом. Збоку аж під самісіньку стелю приставлено драбину — лаз у цей кумедний акваріум.

Нарешті Марк наважився задати питання, яке зацікавило його: чи всі оці дивовижні властивості ензимів становлять чисто абстрактний інтерес, чи від них може бути і практична користь?

Рей насупився:

— Справжній учений ніколи не питає про це себе і не ставить таких запитань іншим. Він служить чистій науці, а не жалюгідній вигоді. Та коли ви вже спитали… Так! Моє середовище може дати людині все. Ви любите фантастичні оповідання?

— Дуже, — признався Марк.

— Тоді давайте уявимо собі найкраще майбутнє. Ми змінили на землі клімат, скрізь удень і вночі однаково тепло і ясно, не віє вітер, не йде дощ. Нам не треба споруджувати будинки, відпаде потреба в одязі, зникнуть різні прядильні, ткацькі та швейні машини.

Ми знищили земне тяжіння, і люди без меблів можуть лишатися у будь-якому положенні, не відчуваючи напруження і втоми. Вивели рослини, на яких достигають печений хліб і котлети, до того ж і рослини не треба доглядати. Вам мало? Давайте посадимо рослини просто в животі, щоб не жувати і не ковтати.

— У нас в порту про майбутнє найбільше любить розповідати Том-червоний агітатор. Він каже, що і в майбутньому всі працюватимуть, бо праця — основа життя людини. Том каже, що майбутнє треба завойовувати в боротьбі.

— Це все політика, мій юний друже, а я політикою та всякою філософією не цікавлюсь. Я вас питаю: чи хочете ви все мати і не трудитися?

— Хочу.

Марк відповів не роздумуючи. Він уже давно перестав опиратися силі переконання цього вченого-дивака. Та коли Рей запропонував йому роздягнутись і влізти в акваріум, юнак зніяковів: роздягатися тут, у чужому холодному домі?

— Ви ж прийшли до мене для смертельного досліду, — всміхаючись нагадав Рей. — То чому перелякалися? Запевняю вас, що смертельного тут нічого нема. Я сам уже побував у цьому середовищі.

Ховаючи збентежене обличчя, Марк почав розшнуровувати черевики.

Тремтячи від холоду й хвилювання, він ступив на східці. Вгорі горіла маленька лампочка, освітлюючи товстий шар білої ніздрюватої піни, яка вкривала поверхню води. Далі, в кутках, куди не сягало світло лампочки, піна світилася зсередини синюватим сяйвом. Від неї лилися бадьорі пахощі озону.

Примостившися на залізній балці, що з’єднувала рештки цегляної стіни і зверху підтримувала скло, Марк занурив руку у воду. Проте виявилося, що це не вода, а щось схоже на мастило — тягуча, пружна рідина. Шкіру відразу почало щипати, і коли Марк висмикнув руку, вона була червоною.

— Лізьте швидше, — почулося знизу.

Марк перевалився через балку, повис на руках і мало не закричав: його ніби окропом опекло. Спробував видертися назад, але все довкола було слизьке, і юнак зірвався. Почувся глухий сплеск, піна сколихнулась. Проте рідина не прийняла Марка, він тільки махнув руками і опинився на поверхні. Піна заліпила очі.

— Ще й досі щипає? — питав Рей. — Відповідайте.

— Трохи менше, тільки все тіло свербить, — пробурмотів Марк затинаючись. — А потонути не дає…

— Зважте, що середовище має велику в’язкість і питому вагу, яка дорівнює питомій вазі вашого тіла! — кричав Рей. — Випустіть повітря з легень, пірніть на дно і посидьте там якнайдовше!

В зеленкуватій напівімлі за склом було видно, як людина, повільно розводячи руками, рухалася по дну. Ось вона м’яко осіла в товстий шар баговиння, випросталась і завмерла. Професор Рей вийняв годинника, відрахував хвилину, другу… Марк, як і раніше, нерухомо лежав у баговинні. Тоді Рей став відчиняти вікна лабораторії. Напнулися штори, клубами ввалилась пара, морозний вітер пронісся по залу, здіймаючи снігову порошу. Тоненько задзвенів посуд. Хукаючи на задубілі пальці, професор Рей торгав засувки…

Марк прокинувся з дивовижним почуттям втіхи і легкості в усьому тілі. Не розплющуючи очей, він заклав руки за голову, солодко потягнувся, розводячи лікті, і поплив. Розплющивши очі, побачив перед собою баговиння, скло, два сліпучих вогні і поміж ними — дідка в хутряній шапці і шубі. Пригадавши, що сталося, Марк гарячково сьорбнув слизу, сіпнувся і мов пробка вилетів на поверхню.

Невдовзі над балкою з’явилася голова професора.

— Уже полудень, любий, — привітав він Марка. — Ви проспали десять годин підряд.

— У воді?

— Не у воді, а в середовищі Рея. Ви пам’ятаєте зелені кулі серед моєї мутації під мікроскопом? Це водорості, вони поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень. А оксидази дають змогу вашій шкірі одержувати його прямо із середовища. Вам і їсти не хочеться, правда? Міксобактерії, водорості та деякі грибки, що створюють поживне баговиння середовища, завершують цикл обміну речовин: те, що виділяє організм, вони розкладають і складають те, що ви споживаєте. Повний баланс! Пам’ятайте, що середовище термогенне — у ньому постійна температура тридцять сім градусів, піна зберігає тепло. Пригадуєте наші вчорашні фантазії?

Марк підплив до балки і хотів вилізти, але в ту ж мить знову по шию занурився в білу піну — назовні було холодно.

— Отже, — спитав він, дивлячись на Рея палаючими очима, — виходить, що, живучи у цій твані, не треба ні їсти, ні одягатися, ні заводити домівки, меблів і всього іншого?

— Безумовно. Моє середовище, можна вважати, ідеальне для людського організму. Доглядати бактерії не треба, їм потрібне тільки світло, розмножуються вони надзвичайно швидко…

— Тобто згодом покриють усю земну кулю, — підхопив Марк, — і тоді настане золотий вік людства!

— Авжеж, — підтвердив Фелікс Рей.

Вони поговорили ще трохи, потім професор зліз, а Марк пірнув на дно. Ледь щеміли очі, як од мила, але в цілому настрій у юнака був чудовий. Марк ніжився, вигинався і прибирав наймлосніші пози, ковзав по акваріуму, поки не збагнув, що Рей може дивитися на нього, і це, мабуть, здається смішним. Він підплив до скла — прожектори сяяли, перед ним. мов на екрані, безшумно рухалася кумедна постать дідка в шубі. Рей відчиняв і зачиняв шафи, перебирав пробірки, склянки. Коли професор повертався спиною, Марк сердився, хотілося стукнути в скло, але поворухнутися було ліньки. Та ось Рей обернувся і, помахавши рукою, вийшов. Екран погас. Сіра імла огорнула Марка.

Юнак виплив до лампочки і ретельно оглянув увесь тісний простір між стелею і поверхнею піни. Крім кахляних плиток, тут нічого не було, навіть у найтемніших кутках. Піна знову зімкнулася над його головою, і тільки тепер Марк признався собі, що йому страшенно нудно.

«Звичайно, — міркував він, — тут не Луна-парк. Але ж я буду не сам: у середовищі з’являться рідні, друзі, дівчата».

Він подумав про кохання і уявив його тут, де життя таке легке, де нема чого сваритись. Діти, щойно народившись, стануть цілком самостійними, не буде плачу, пелюшок, витрат. Потім пригадав садок, квітучі вишні, свіжий вітер з річки, стару лавочку в саду. Марк відчув, що на очах у нього виступили сльози, але відразу збагнув, що і їх послужливі бактерії негайно перетворять на їжу і кисень. Він намагався уявити собі, як пахне свіжий хліб і часникова ковбаса, — і не міг, до того рот був сповнений противною ситістю.

«Від усього можна поступово відвикнути, — ліниво думав Марк. Він старався розглянути в струменистій напівімлі обриси свого тіла, міцних, мускулястих ніг, спритних рук, яких раніше ніколи не помічав. — Так, м’язи від неробства тут незабаром пропадуть, шлунок і легені почнуть одмирати. Е, та начхати на все, аби не було нудно… Хоча б старий затягнув сюди ще кого-небудь».

Так він лежав, скорчившись десь посередині акваріума, і тихенько сумував. Тепер у голову лізла справжнісінька нісенітниця: хоча б блоха вкусила або хто на ногу наступив. Картами перекинутися б з приятелем…

Марк у думці переніс сюди, в зелене марево, кількох своїх знайомих, але, відразу розгнівавшись, вигнав їх геть. Що то за приятелі? Навіщо вони йому? Кота, собаку, рабів, наложниць — це він допустить, але незалежну людину, суперника, обов’язково прихованого ворога, ніколи. Це ж його, Марків, дім, його середовище — за правом сильного, за правом першого поселенця. Він і старого Рея сюди не пустить. Звичайно, Рей може наполягати, адже це він придумав середовище. Та Марк дужчий за нього, він так трусоне дідка, що той і не подумає сперечатися.

І раптом у темному кутку юнак побачив чужі очі, які ставали дедалі більшими, в них блиснув зловісний вогонь, вони оскліли… По спині Марка проповз огидний дрож. Скоцюрбилися пальці, напружилися м’язи, вигнулася спина — і все це раніше, ніж він устиг подумати: «Що це я роблю? Чому мене так владно тягне туди?»

Ось у кутку хтось ворухнувся… Ось він, претендент на ті самі ензими, на ту саму порцію хімічно чистого щастя! Зараз він накинеться, вчепиться в горло і позбавить життя…

«Але ж я його не чіпав».

Ніби таємнича пружина зірвалася з заскочки і привела в дію якийсь потужний механізм. Марк перевернувся на спину і блискавично ринув туди, в імлу, намагаючись вчепитися зубами в ненависне горло.

Ковзкий удар по голові… Юнак миттю відскочив назад, вбік, прослизнув уздовж скла; поряд, ніс до носа, покірно плив той, другий… Та це ж дзеркало! Та це ж просто відображення в скляній стіні, його власне спотворене обличчя, його витріщені очі, вишкірені зуби…

— Що ж де я роблю? — запитав себе Марк, заплющив очі, щоб не побачити себе знову. — Я хотів загризти людину! І коли здійсниться те, що задумав Рей, то це й буде гризня. Щасливі мешканці середовища, ми будемо плавати в морі слизу, ховатися в руїнах старовинних цивілізацій і підстерігати одне одного. — Марк відчув, що на нього напливає крижаний страх, який не можна стерпіти. Юнак вертівся на місці, не розуміючи, куди треба тікати, в який бік вилазити, і повторював тільки одне: — Ні! Ні, ні, я не хочу, я не можу, ні!..

Голий чоловік увійшов до бібліотеки, лишаючи на паркеті липкі сліди. Притискуючи рукою одежу, він тремтячими пальцями взяв із столу сигарету.

— Ви що? — зблід Рей, підводячи голову від книжки. — Середовище вас отруїло? Але ж воно не токсичне… Куди ж ви?

Не відповідаючи, Марк вибіг у коридор. Думка, що зараз його освіжить холодок засніженої вулиці і він побачить лагідне зморщене обличчя матері, ясні очі сестри, а завтра зможе зайти в порт вантажити тюки, відчути втому в плечах, — заспокоїла його. Він уявив собі, як зустріне Тома-агітатора, поговорить з ним, потім вони разом підуть у профспілку і Том скаже: «Це чесний хлопець, друзі, його звуть Марк. Правда, він дечого в житті не розумів, але дістав добру прочуханку. Дайте йому якнайтрудніше завдання, ручаюся за нього!» — і поплеще його по плечу, і всі засміються.

ТИРАНІЯ

— Вихідні блок-фільтри — страшенно цікава річ, — сказав Максим, підводячись на подушці, — Нова конструкція служить не більше двох-трьох років. Потім машина її розгадує і конструкція вже нікуди не годиться.

Наші ліжка стояли поряд. Було близько десятої ранку, але в будинку панувала тиша. На стіну і на підлогу падали кудлаті тіні ялинових лап. Невдовзі з-під ліжок викотилися два сірі м’які візочки, схожі на величезних мишей, і принесли туфлі.

— Машина запізнюється, туфлі не нагріто, — з дивним задоволенням промовив Максим. — Звичайно, клопоту у неї тепер чимало… А ось і сніданок готовий, я вдихаю пахощі кави. Чуєш — і душ зашумів. Ходімо.

Ми з господарем дому ще не встигли підвестись, як миші, стукаючи сталевими кігтиками, заходилися витягувати з-під нас простирала.

— Їх водить по радіо машина, — пояснив Максим. — Бачиш, як усе плутає… збилася з ніг. Раніше вона ніколи не починала прибирати, поки люди не вийшли із спальні. Правда, тоді вона була аж надто настирлива.

Під прозорими потужними струменями води, яка то теплішала, то крижаніла, Максим почав розповідь про те, з чого почалося його захоплення блок-фільтрами.

— Звичайна домашня машина, що керує господарством, — ти її, напевне, знаєш, — це просто електронний обчислювальний блок, зв’язаний за допомогою проводів або радіо з усіма механізмами квартири. Машину вмуровано в стіну. Головний критерій її самонавчальної програми — користь і задоволення господаря, який, сам того не помічаючи, подає їй сигнали: задоволений він чи ні, плюс або мінус. Цього досить. Машина вивчає його звички та бажання, а потім водить мишей, вмикає і вимикає кухню, прально-прасувальний блок, тобто робить усе, що треба і коли треба. Оскільки домашнє господарство складніше за будь-які обчислювальні роботи, самонавчання тут неминуче. Але воно має свою негативну сторону: машина не може залишатися без роботи, бо тоді у неї починається інформаційний голод і вона здебільшого намагається розібрати секрет блок-фільтра. Розумієш, живлення іде проводами до всіх машин селища, і якщо фільтри не держать сигналів, поміж машинами починається обмін інформацією.

— Плітки? — спробував здогадатись я.

… Хоча ми не доторкнулися до жодної кнопки, потік води обірвався, загув електрорушник. Тепле повітря швидко висушило нас, а миші притягли на собі хрусткі пакети з одягом. Та тільки-но ми взяли пакети, як вони прожогом кинулися геть: за дверима, що вели в їдальню, почувся брязкіт розбитого скла.

Ми ввійшли в їдальню, пофарбовану у блідо-зелений колір. Виявилося, що брязнула чашка з манною кашею, яка випала з слабеньких рученят наймолодшого члена сім’ї — схожої на ляльку дворічної дівчинки. Миші заклопотано метушилися біля стільчика, збирали черепки і витирали підлогу. Вродлива молода господиня і двоє хлопчаків не звертали на них ніякісінької уваги. Хлопчаки безцеремонно витріщилися на мене, а господиня, підвівшись, жестом запросила до столу.

— Коли я поселився, тут ще не було ні Ірини, ані всієї нашої вольниці, — розповідав Максим, сідаючи. — Моїй машині зовсім нічого було робити. У школі мене навчили бути педантично, акуратним, вечорами я працював, був закоханий у Ірину і намагався покорити її серце успіхами в спорті. Ви уявляєте собі, машина дійшла до того, що сама посилала мишей бити посуд і розкидала речі. Вона робила в кімнатах страшенний гармидер, щоб потім було що прибирати…

Раптом дівчинка набурмосилась. Я побачив, що вона ось-ось заплаче. Але миша спритно видерлася по стільчику до неї на коліна і тихенько задзижчала. Дитина вчепилась в сіру шкурку і, всміхнувшись, почала трясти кумедну іграшку.

— Разів зо два я заставав дома неймовірне безладдя, — жалівся Максим, — хотів було викликати аварійну службу, та машина, ніби засоромившись, виправлялась. Я не знав, що вона втішилась: пробила фільтр, налагоджувала дружні відносини з усіма управляючими машинами селища, розбирала їхні шифри, втручалася в роботу, дечим допомагала, дещо вивідувала. А потім з новою енергією почала піклуватися про мене. Справа була, як ви, звичайно, розумієте, не в енергії, а в інформації: машина вже багато чого знала і всюди, як казали в давнину, мала руку.

Ірина, пригадавши щось веселе з тих романтичних днів, голосно засміялася. Максим подивився на неї як змовник.

— Зв’язавшись з Головною диспетчерською руху, вона приганяла до мене ранком не менше десяти різноколірних ролерів. За півгодини по всьому маршруту від мого дому до університету рух було перекрито, люди спізнювалися на роботу. Друзі розповідали, як порожні ролери, викручуючись од них, мчали до мого під’їзду. Ввечері, коли я, назітхавшись за Іриною, лягав спати, в усьому будинку одразу вимикалося світло і стихала музика. А через місяць вона почала порядкувати в університеті, як закохана королева. Навіть якщо ліфтом піднімався сам директор, кабіна з півдороги поверталася, тому що, бачте, я підійшов до дверей шахти. Чхала вона на всі правила поведінки…

— Ми вважали Максима неймовірним хитруном, а дехто навіть запевняв, що він просто ніщо, — пригадала Ірина, випроводжаючи дітей з-за столу. — Ми ж не знали, що все це витівки машини!

Через машину особового столу вона так безсовісно завищувала йому підсумкові оцінки, що Академія наук зацікавилася новоз’явленим генієм. Через управляючу машину стадіону вона виробляла різні фокуси з хронометрами, вимірювальними рейками та іншим автоматичним суддівським інвентарем. З Максимом уже ніхто не хотів змагатись або грати в одній команді.

— Вона уперто, наче маніяк, стежила за мною, куди б я не пішов, — додав Максим. — Видющі придорожні автомати, що регулюють порушення правил руху, доносили їй усе. Незабаром машина зрозуміла, що найголовніше в моєму житті — побачення з Іриною. Бідну дівчину вона водила за носа майже півроку. Переставляла стрілки вуличних годинників, затримувала її ролер перед світлофором, поки я випадково не опинявся поряд. Тепер навіть важко пригадати всі штучки, які вона придумувала, щоб звести нас. Баскетболіст, який тінню маячив між нами, щохвилини рискував життям, його били і прищикували автоматичні двері. Він просиджував по півгодини в ліфті між поверхами. Автоприбиральники вулиць ніби ненавмисне зіштовхували його в кювет, і він тижнями валявся в лікарні. Хлопцеві довелося перейти в інший університет.

— І я вирішила покласти край цим неподобствам, — сказала Ірина, — вирішила будь-що з’ясувати все і просити, щоб мене не переслідували. «Між нами все скінчено», — шепотіла я, з острахом сідаючи в ролер і скеровуючи його до Максимового дому. Я тоді не могла навіть уявити, яку небезпечну справу затіяла. Дивно, але світлофори не чинили мені ніяких перешкод. Я спокійнісінько добралася до під’їзду і несподівано побачила… Довкола будинку лежали труби із штуцерами, автоматичні цистерни заправляли їх мастилом для всіх механізмів будинку. Коли я підійшла до дверей, один штуцер відчинився, і мене облило жовтою маслянистою поганню. Ви думаєте, випадково? Авжеж… Я хотіла повернутись, але, маючи такий жахливий вигляд, їхати у відкритому ролері через селище не наважилася. Жодна дівчина такого не зробить.

Двері квартири гостинно розчинилися. Жалюгідна, нещасна, я побігла в душову. Мастило капало з мене, а миші повзали ззаду і витирали краплі на паркеті.

Тільки-но я влізла у ванну, як миші забрали одежу і понесли її геть… Я думала, вони скинуть її в пральний блок і повернуть, як належить, хвилин через десять… Але, як потім з’ясувалося, кляті тварини засунули її в сміттєдробилку і все перемололи.

Я витріщив очі.

— Так-так, — сумно сказала Ірина, — навіть туфлі перемололи. У мене лишився тільки годинник. А я, дурна, хлюпалась, як качка, і чекала, що ось-ось мені подадуть чисте, тепле від праски плаття. І білизну. І панчохи.

Минуло півгодини, година. І раптом я почула голос Максима. «Не заходьте! — крикнула я. — Принесіть мені що-небудь надіти». Спочатку він довго нічого не міг зрозуміти. Потім я чула, як він сопів, намагаючись зламати автоматичну шафу для одягу, бо паскудниця машина подбала, щоб вона не відчинялась. Здається, він страшенно розсердився, хотів бити мишей, але ті заповзали в недосяжні шпарки. Я ридма ридала в душовій, і він кинув мені наспіх зірвану шторку. Як бачите, я лишилася тут надовго. Назовсім.

Ірина нахилилася до мене, поблискуючи усміхненими очима.

— Слово честі, я не шкодую, — прошепотіла вона.

— Все розповіла? — спитав Максим.

— Майже все, — злегка почервоніла жінка.

— Відтоді я маю справу з цими фільтрами, — підсумував Максим. — Машини повинні знати своє місце. Інакше вийде, як у старих науково-фантастичних оповіданнях: тиранія машин. Це нам, у принципі, ні до чого. Хоча я особисто не проти такої тиранії.

РАЙДУЖНА БЕСТІЯ

— Навіщо вам, такій юній і вродливій, математика? Невже зрадливе мерехтіння простих слів, які то обплутують, то б’ють по обличчю, вам набридло, і ви слухаєте тільки стальний голос байдужих формул? — спитав Стірлінг.

Він черкнув сірником, але не запалив, а уважно стежив за вогником, що повз по тоненькій білій скіпочці. У кришталевій попільниці вже лежала купа обгорілих сірників.

— А навіщо вам математика?

— О, це зовсім просто. Я, професор Медведєва, як вам відомо, — найманець капіталу, а це до чогось зобов’язує. Я стверджую апріорність символічної логіки щоразу, коли робітники містера Моргана збираються страйкувати, — відповідав Стірлінг, усміхаючись червоними, ніби хворими очима. — І одержую за це банковий чек.

— Годі вам кривлятися, професоре. І не пийте так багато.

— Чому? Право на відпочинок існує не тільки у вас. Два тижні ми з насолодою частували одне одного математичними премудростями, а ось закінчиться прощальний банкет, і ви поїдете до свого Ленінграда. «Віє вітер і повертається на круги свої», — казав пророк Еклезіаст, підступно отруюючи: песимізмом; свідомість носатих рабів своєї епохи.

— Ще одне таке слово — і я піду геть. Ви не поважаєте ні себе, ні мене, ані власного пророка.

— Пророків я не поважаю, дарма що сам пророк. Навіщо знати про неприємності раніше, ніж вони стануться? Ходімо разом.

Банкет уже закінчувався. На яскраво освітленій терасі за білими столиками сиділо зовсім мало гостей. Огрядний негр пальцем писав нескінченні викладки на чорному костюмі терплячого араба, а поряд ввічливо скалив великі зуби знаменитий японець.

За балюстрадою стояла непроглядна пітьма. Десь далеко гавкав собака. Ледь помітна жовта стежинка вела в морок. Коли вона зникла, ми, раз у раз спотикаючись об коріння, брели по опалому листю через пологі яри. Дерева закривали небо, університетський парк перейшов у ліс.

— Ви обіцяли мені, коли закінчиться симпозіум, докладніше розповісти про інформаційну ємкість плазми, — нагадала я.

— Формула була опублікована, — хутко відповів Стірлінг. — Функція має два максимуми — один в області полімерів, другий — у плазмі. Перший відомий — це спадковість живих клітин. Другого вам не треба знати.

— Це ви самі вирішили чи той чек, що з Уолл-стріту? — поцікавилась я.

Стірлінг засопів і, нахилившись, почав збирати гілки.

— Давайте розпалимо вогнище, — діловито заявив він, наче не почув запитання.

Коли бліді язички полум’я забігали по кострубатій купі, Стірлінг настовбурчився, мов нічний птах, його нижня губа одвисла, рідкий чуб упав на лоба. Він втупився у вогонь непорушним поглядом, потім несподівано затоптав його.

— Почекайте мене тут, — кинув він і, накульгуючи, пішов геть.

Я розстелила плащ і сіла під деревом. Доведеться ждати цього похмурого дивака, бо до готелю в такій темряві не дійдеш до ранку. «Добре, що ніч тепла, — спало мені на думку. — Та чому Стірлінг мовчить про інформаційну ємкість?»

Як відомо, необхідною частиною електронних обчислювальних машин є будови пам’яті. Трохи спрощуючи, ми уявляємо їх як лінії затримки — трубки, куди з одного кінця комбінації сигналів заходять, а з другого кінця, з деяким запізненням, виходять. Інженерам вигідно засовувати в трубку якнайбільше різноманітних комбінацій певної величини. Вчені хотіли б мати теоретично бездоганні методи розрахунків, які показували б межу ємкості трубок для будь-якої речовини. Вважається, що речовина трубки повинна мати принаймні два квантових стани, а їх розрізнення залежить од упорядкування частин речовини, отже — од агрегатного стану. Стірлінг вивів формулу цієї залежності, але вона показала якийсь дивовижний наслідок — другий максимум у плазмі…

Стірлінг повернувся через півгодини помітно захеканий. Він тримав залізний ящик з дірками, крізь які линуло світло. Це був старовинний кований ліхтар. Дряпаючи заслінку довгими худими пальцями, професор відкрив ліхтар — всередині горіла товста свічка. Несподівано полум’я свічки, пихнувши, зникло — його задув легенький порив вітру. Стірлінг, охнувши, впустив ліхтаря. Я поторохтіла коробкою сірників, але він щось пробурмотів собі під носа, схопив ліхтар і, навіть не вибачившись, кудись побіг. Така розвага вже набридла мені.

Коли Стірлінг повернувся, він сопів од утоми, але Дірки в ліхтарі знову світилися. З величезною обережністю ми запалили папірець, потім скіпку, роздмухали вогнище. Полум’я, спалахнувши, відігнало морок. Буйні руді язики то злітали до темного листя то стелилися по землі, ніби шукали поживи.

Стірлінг зовсім змінився. Він закусив губу, напружився, наче готувався стрибнути у вогонь. Несподівано схопив мене за плечі, його бліде обличчя, осяяне полум’ям, пройнялося смертельним страхом.

— Що ми робимо? — спитав він. Губи у нього тремтіли. — Це ж надзвичайно небезпечно! Ви навіть не уявляєте, місіс Медведєва, яка це небезпека.

Я нервово відхилилася — професор видався мені божевільним. Потім, штовхнувши мене, він підскочив до вогнища і, здіймаючи хмари іскор, почав затоптувати палаючі гілки. «Може, десь поблизу склади пального? — подумала я. — Чому він так занепокоївся?»

Здається, Стірлінг діяв необдумано. Він бив по вогнищу пальтом, але тільки роздмухував полум’я. До того ж і пальто загорілося. Дивна тканина — спалахнула, мов порох! Довелося гасити.

Тремтячи від незбагненного хвилювання, я кинулася на допомогу. Ми тушили багаття довго, але вогонь усе зростав і вже добирався до кущів. Здавалося, тільки-но ми відверталися, хтось підливав до нього гасу.

— А-а! — заволав Стірлінг і, розставивши руки, впав на полум’я.

Я думала, що ми підемо геть, але Стірлінг почав розгрібати обгорілі гілки. У попелі спалахували рожеві іскорки, він давив їх пальцями одну по одній, старанно ламав вуглини, пропускав між пальцями попіл, затикав прутики в сиру землю. Так ми возилися ще півгодини, потім професор випростався, зім’яв те, що лишилося від пальта, і жбурнув у кущі. Стірлінґ важко дихав. Ми піднялися на пагорок, і професор знову вчепився мені в плечі. Я обернулася. Внизу тріщало, неначе вибиваючись з-під землі, бурхливе полум’я…

Напевне, о третій годині ночі ми добралися до лабораторії Стірлінга. Треба було почиститися після гри з вогнем, що скидалася на страшний сон.

Потушити вогонь нам допомогла злива.

Поки Стірлінг готував ванну, шукав халати, щоб переодягтись, і розвішував поблизу батарей одежу, я роздивлялася приміщення. Довгий низький бетонний сарай — очевидно, колишній гараж — був закіптюжений і тьмяно освітлений безліччю блідих вогників, що палали на підлозі. По хистких сходах Стірлінг витягнув мене на антресолі, де стояв його робочий стіл, завалений аркушами списаного паперу.

Він явно не хотів розлучатися зі мною, може, був трохи закоханий, а може, просто боявся самотності.

Він радів будь-якій нагоді побалакати. Я поцікавилася, що це за експерименти робить він з цими вогнями.

— Ви, колего, безсумнівно, здатні оцінити фізику цього діла, та навряд чи зрозумієте до кінця психологію диявольської селекції. Вогні — мої годованці, і ви можете пересвідчитися, що вони не схожі на ті бездарні спалахи, котрі можна добути з першого-ліпшого сірника. Пам’ятаєте теорії Берталанфі: відкриті термодинамічні системи? Вогонь — і життя. Вогонь живиться, дихає, рухається, шукаючи їжі, і розмножується. Він помирає з голоду, а захищаючись — палить. Усе живе і ми з вами-тільки ускладнені повільні згарища на водяних суспензіях жирів та цукру… В чому різниця? Звичайно, у відсутності пам’яті, затримки в обернених зв’язках регулювання; адже спадковість — теж пам’ять. Але полум’я — це плазма, а плазма повинна мати пам’ять… То що ж, моя формула бреше?

— Напевне, — під’юдила я.

Стірлінг розсердився.

— Я і сам так думав. А чотири роки тому прочитав німецький твір про вогонь — такий, знаєте, які можуть робити тільки вчені німці, — від Адама. Там згадувалося прадавнє повір’я, народжене ще тоді, коли вогонь старанно охороняли і переносили з хижі в хижу. Сага розповідає, що новий вогонь легко погасити, а старий, що помандрував од печі до печі, — важко. Я задумався і вирішив спробувати. Все виявилося не їв старості, а в різних спадкових задатках. На світі народжуються різні племена, і свої властивості вони передають в спадщину. От хоча б…

Він приніс спиртівку. На кінчику ґнота тріпотів вогник.

— Я відібрав цей вогонь з багатьох тисяч, і знаєте, звідки він? Із гігантської лісової пожежі в Аппалацьких горах. Дмухніть на нього.

Я дмухнула. Полум’я відразу якось зіщулилось, розповзлося по ґноту, але не погасло. Тільки-но я перестала дмухати, як воно спалахнуло, торжествуючи, тремтячи райдужним блиском язичка.

Стірлінг звичним рухом, не дивлячись, узяв коробку, черкнув сірником і підніс його до полум’я. Вогник з ґноту фукнув, смикнувся, і сірник на мить погас, щоб потім знову спалахнути райдужним вогником.

— Убив чужинця і забрав його поживу, — похмуро сказав Стірлінг.

— Це ми від нього запалювали вогнище? — спитала я.

— Ні, від нижніх. Їх там сімдесят на газових пальниках, і вже більше року вони воюють між собою. Іде природний відбір. А тут їх відсталий, боязкий пращур.

У маленький театральний бінокль, що його запропонував мені Стірлінг, я оглядала поле дивовижної еволюції вогнів. Чіткими рядами вони цвіли на газових пальниках — невинні райдужні пелюстки. І раптом у барвисте коло впливли два вогники, що стрибали, мов на шаленому вітрі. Вони вигиналися, беззвучно лопотіли. Один помітно чадів. Другий, розпластавшись, облизав отвір сусіднього пальника — і чадне полум’я, одірвавшись, зникло, а пальник знову спалахнув, як я здогадалася, уже новим вогнем. За мить після смертельної сутички не можна було знайти в рівних рядах вогнів щасливого предка і його нащадка.

Коли я віддавала бінокль, моя рука тремтіла, і Стірлінг помітив це.

— Ходімо, я проведу вас, — сухо промовив він. Мені здалося, ніби він шкодує, що був одвертим.

Одяг підсох. Ми переодяглися, пройшли два темні завулки поміж низькими будинками, оповитими плющем, і вибралися на блискуче, полите дощем шосе. Вздовж дороги стояли шеренгою сонні автомобілі, а за ними сяяла неонова вивіска готелю, віддзеркалюючись на мокрому асфальті довгими кольоровими стежинами.

Коли ми прощалися, я майже упевнилася, що Стірлінг вигадає причину, аби прийти знову, і дуже скоро. Тому я, не роздягаючись, налила собі з термоса гарячої кави і взяла книжку. Вікна непомітно світліли — розвиднялося.

Він постукав, коли я вже задрімала. Книжка валялася на підлозі.

Стірлінг був страшний. Костюм зяяв рудими підпалинами, біла нейлонова сорочка — в кіптяві. «Мабуть, напився», — майнула думка. Ні, він був тверезий.

— Пробачте, — сказав професор, намагаючись усміхнутись, але вийшла не усмішка, а болісна гримаса. — Зараз ви здивуєтеся й спитаєте: «Що з вами, Стірлінг?» Ні, не так, ви скажете: «Що з вами, сер?» Я обгорів. Не вперше. Але ще ніколи не було так страшно. Коли-небудь райдужна бестія пожере мене і всіх нас…

— Що трапилося?.. Стірлінг, поясніть, будь ласка.

— Ганчірка. Коли ми виходили, біля пальників лежала ганчірка. Мені здалося, що вона тліла.

Вчений говорив майже пошепки, дивлячись убік, і я зрозуміла, чому у нього Червоні очі, — він часто дивиться у вогонь.

— Я йшов од вашого готелю не поспішаючи, курив і думав. У вікнах лабораторії, як звичайно, миготіли відблиски. І раптом вони потемніли, погасли самі. Можливо, якийсь один передушив усіх, але не зайняв їхніх пальників. Розумієте?

— Ні.

— І я не розумію, як ця тварюка наважилася піти на самогубство. Вони погасли всі, і тільки в ганчірці лишились іскри.

Я курив біля дверей, а сімдесят пальників наповнювали лабораторію газом. А Він, причаївшись у ганчірці, чекав, коли я ввійду.

— Ну, це вже ви занадто.

— Я не кажу, що він вирішив мене вбити і обдумував, що робити після цього. Я цього не стверджую. Він пробує на різні лади, часто зовсім випадково. Але запам’ятовує все, що йому вдалося хоча б раз. Сьогодні він навчився вириватися назовні. І не забуде цього.

— Так закрутіть раз і назавжди газовий кран. Ви ж людина!

— Я найманець капіталу, професор Медведєва, — гірко сказав Стірлінг. — Райдужна бестія — це мої гроші, моє майбутнє. Через два роки вона повинна працювати у всіх печах світу — на електростанціях, заводах, пароплавах, у котельнях будинків, на кухнях. Нею цікавлятьсявійськові. Я знаю, мене обманюють. Я не зможу продавати свій вогонь: адже досить винести з лабораторії на свічці вогник — і кожен зможе розводити його. Як кажуть у вас, продуктивні сили обганяють виробничі відносини… У вас це інакше, ви не працюєте поодинці. А я — один проти всіх, як мої вогники.

— Поставте газоаналізатор.

— Справа не в техніці. Я смертельно втомився. Інші чоловіки вам скаржилися на самотність?

Я промовчала.

— Ну, я піду. Даруйте мені, — сказав Стірлінг.

Коли на другий день я давала свідчення поліції про обставини загибелі професора Стірлінга, слідчий встановив, що він пішов о пів на шосту. Більше я не бачила цього великого вченого і нещасного чоловіка.

… Я заснула тяжким сном і прокинулася дуже пізно. Хотілося їсти. В коридорі хряскали двері, хтось бігав, лунали збуджені голоси. До мене стукала покоївка.

— Пробачте, місіс, але… в університеті пожежа. Вже закінчується. Вам дзвонили, просили передати, що загинув професор Стірлінг. Почалася пожежа в його лабораторії.

Після сну завжди холодно. Я вийшла на шосе, тремтячи від холоду й збудження.

Виючи, мчали червоні пожежні машини, хоча поспішати вже було нікуди.

Я завернула за ріг і побачила молодого пожежника в брезентовому жорсткому комбінезоні, вкритому чорно-рудими плямами. Жінки захоплено ахкали довкола, а він стояв, широко розставивши ноги, схрестивши на грудях могутні руки. В куточку червоних припухлих губів приліпилася сигарета.

— Старики з команди казали, що не пам’ятають таких пожеж. Вогонь якийсь особливий, нічого його не брало. Тільки зіб’єш, як знову палахкотять язики і кайма райдужна. Очевидно, там, у професора, все хімією просякло, — розповідав пожежник.

Коли я протиснулася ближче, він почав:

— Наука — справа серйозна. Необережний крок — і загинути недовго. Треба дотримуватися правил.

Пожежник байдуже глянув на мене світлими примруженими очима і повторив:

— А вогонь будь-який потушимо, хоч і райдужний. Пожежі не допустимо.

ДОЦЕНТ

Мені пощастило сісти в найкращу з щоденних електричок до Августівки, вона відходила о 18.15. Зупинившись на дві-три секунди біля просторих сірих перонів Москви-Сортувальної, вона зривається у безперервний біг, з свистом і гуркотом проскакує кілька платформ підряд. Можна не думаючи постояти в тамбурі, проводжаючи очима паркани, закіптюжені будиночки, різні звалиська — все, що соромно показати на вулиці, чомусь вважають за доречне вивернути до залізниці, хоча там значно більше глядачів і гостріші враження. Можна уявити собі до найменших дрібниць, як мама готує ванну, застеляє стіл цупкою накрохмаленою скатертиною, ставить дві тарілки — собі й мені, кладе старовинні срібні ложки, виделки, ножі. Можна пригадати редакційні пригоди — я працюю випускаючим у великій газеті. Нарешті можна знайти вільне місце і почитати — ви любите Джерома?

В електричку краще брати книжку товсту, маленького формату. Якщо ви розгорнете журнал або газету, то, хоча б яким порожнім був вагон, через кілька хвилин з прикрістю відчуєте, що хтось непроханий заліз у ваші думки і не без цікавості стежить за ними. Це, звичайно, сусід, обов’язково м’ятий і неголений. Він швиденько примоститься, скосить своє риб’яче око у ваше читання і незадоволено соватиметься, коли ви невчасно-на його думку — перегортаєте сторінку. До речі, молоді жінки не викликають неприємного почуття, стаючи непроханими співучасницями читання, — навпаки, виникає відчуття легкої таємничої і безвідповідальної близькості. Але чоловіків з риб’ячими очима я не терплю і починаю їх дратувати: перегортаю сторінки несподівано, обертаюся назад і роблю це успішно, бо якось шкірою потилиці уловлюю ритм читання.

В Августівці нас зійшло четверо. Ми пропустили поїзд і попрямували до селища по довгій бетонці, яка виручає нас у бездоріжжя; це просто бетонований вал, кинутий через лужок.

Попереду йшла поважна пара: довга, порівняно молода червонолиця дама з яскравою парасолькою і товстий професор у великих окулярах на хижому кривому носі. Ми в селищі таких називаємо професорами і рідко помиляємося. Насправді він був доцент. За три кроки позаду йшла тоненька дівчина в просторому картатому пальтечку, з великою лакованою сумкою через плече. Її сіре волосся було зібране в кумедну зачіску: мов чубчик в екзотичної пташки, воно здіймалося спочатку вгору, а потім легеньким безладним водоспадом розсипалося на всі боки. Позаду плентався я, несучи авоську з продуктами.

Незабаром я здогадався, що дівчину звуть Наталя. Вона ніде не вчиться і не працює, а живе на професорських дачах. Насправді її звали Вікторія, або просто Вітька, і вона вчилася в художній студії. Я дивився на дівчину — коли йдеш позаду, це неважко — і раптом збагнув, що вона мовчки глузує з пари, яка йде попереду. Була якась бешкетлива схожість, невловима пародія в її ході, причому дівчина скидалася водночас і на професора, і на його жінку, хоча між ними зовні не було нічого спільного.

Незабаром пара звернула до професорських дач, а ми попрямували далі, до нашого кварталу.

Безглуздо, але я минув свій будинок, наче ніколи там не жив. За мить я вже гірко розкаявся, бо, глянувши на Наталю, помітив, що тепер вона схожа на когось іншого і цей інший виступає ніяково і старанно. Це був я сам. Але найжахливіше — бетонований вал закінчувався біля водопровідної колонки, і далі стежка вела в ліс. Довелося мені повернути назад, показавши, що йду нікуди, як казав письменник Грін.

Я сповільнив ходу. Наталя теж. Я закульгав, мов журавель, згадавши, що колись намуляв ногу. Дівчина не тільки задибала, мов підбитий журавель, а навіть підступно зупинилася поправити босоніжку. А що бетонка вже закінчилась і за нею починався цілий ланцюжок калюж, я повернувся — і зустрів, мов удар, гострий погляд великих сірих очей.

— Здрастуйте, — промовив я, зніяковівши.

— Здрастуйте, — відповіла Наталя серйозно, подаючи тоненьку, худу руку, — мене звати Вікторія, а вас?

І тут я відчув, що два сірих об’єктиви, які швидко знімали всього мене, дешевий костюм, стоптані черевики, — погасли. Вітька збентежилась, як звичайна приміська дівчина, і мені довелося взяти її під руку, бо вона справді натерла ногу. А втім, може, вона все ще грала — грала відчайдушно, майже здавшись, колюча і люба Вітька, моя майбутня дружина.

Словом, того вечора мама дуже довго чекала мене.

Через тиждень мене вперше запросили на дачу дяді, доцента Остроумова. У напівпорожній кімнаті ми сиділи вдвох в кріслі під торшером. Мені показали величезні альбоми в полотняних оправах з крихітними малюнками. Там діяв бородатий і патлатий Робінзон, каторжник з ядром, східний паша, пожежники, неуважливий професор — інтернаціональна сім’я героїв комічних малюнків. Професор був добрий і товстий, а каторжник, судячи з хижого носа, замасковано зображав дядю.

— Віко, до тебе можна? — протяжно і в ніс проспівала червонолиця доцентка, заходячи в кімнату, і — «ах, ах, я тільки на хвилинку!» — спитавши про якийсь сервіз, вчинила мені справжній допит. Про моїх батьків, їхніх близьких і далеких родичів та друзів родичів поцікавилась мимохідь. За браком їх усіх, крім мами, вона не обговорювала їх. Чи я не п’яниця, чи є у мене незаконні діти, чи не було в моєму роду божевільних? Здається, дружина доцента захоплювалася євгенікою. Мене це розлютило, і я ледве стримався від грубощів. Коли вона пішла, Вітька в думці показала їй язика, і я, зрозумівши це, засміявся.

— З нею просто, вона дурна, — переконано сказала Вітька, — а от Андрій Олександрович — страшна людина, ти його остерігайся.

— Що може зробити випускаючому столичної газети навіть найстрашніший Андрій Олександрович? — поцікавився я.

— Не кажи так, — попросила Вітька, — я забобонна.

Андрій Олександрович зустрів мене на другий день біля хвіртки, не чекаючи запитання, вибачився, що послав Віку на пошту, і запропонував зайти до нього в домашню лабораторію трохи потеревенити. Був він неспокійний, хихотів і не дивився в очі. За лабораторію йому правив звичайний сарай, обтягнутий чимось темним. Посередині стояло крісло, схоже на зуболікарське. Сарай було перегороджено завісою. Біля неї висіло дзеркало, і я прискіпливо оглянув свою зачіску і галстук: адже в мене було побачення.

— За фахом я психолог, — бубонів доцент… — І хоча теперішня молодь, хи-хи, вважає, що психологами слід називати тільки Достоєвського або Толстого, я працюю, так би мовити, дещо в іншому плані. Експеримент, число, душа — все це розкладається на співмножники, хи-хи. Ось дивіться, чим я цікавлюся. Сідайте, сідайте в крісло, не бійтеся. — Він доторкнувся до мене, потім сховався за завісою. Я втиснувся в незручне тверде крісло, почуваючи себе так, ніби мене засудили до страти.

Попереду в напівтемряві сараю спалахнула лампа.

— Зараз я знову вмикатиму лампу, — почувся з мороку дерев’яний голос Андрія Олександровича, — а ви скажете, скільки буде спалахів. Готові?

Знову спалахнуло світло. Воно двічі гасло і тричі спалахувало. Визначити було неважко.

— Три рази, — чужим хриплим голосом сказав я. Мені було соромно.

— Чудово. — Андрій Олександрович вийшов із-за портьєри. — Чудова реакція. Тепер я покажу вам хитромудрий дослід.

З цими словами він повернув до мене чорний щит, на якому було розклеєно чіткі ряди літер. «Дубової гарнітури», — зауважив я професійним поглядом друкарського працівника.

Перед щитом доцент поставив ящик, з якого стирчав складений із штабок полірованого металу гвинт, схожий на гвинт м’ясорубки. На гвинт Андрій Олександрович скерував промінь із чарівного ліхтаря, який засвітився збоку.

На літеру «А» упав яскравий зайчик. Доцент відійшов.

— Задумайте яке-небудь слово, наприклад, ім’я, — попросив він.

Я, звичайно, задумав ім’я Вітьки, але відразу ж злякався, вибрав інше, зовсім-зовсім далеке.

— Тепер стежте за променем, — звелів доцент, — і коли попадеться літера, з якої починається ім’я, натисніть ліктем на бильце крісла. Те саме зробіть з наступною літерою. Не так сильно смикайтесь, — обізвався Андрій Олександрович. — Так. Спасибі, ви задумали «Ахмет». Далі у швидшому темпі. Задумали. «Кахмет»? Хіба буває таке ім’я? Ах, «Рахметов»! Це, здається, з Чернишевського? Добре. Пришвидшую темп. «Віра Павлівна», «Сон Тетяни»? Спасибі…

В цей час густий сніп світла увірвався в пітьму лабораторії, і я мимоволі замружив очі, не помітивши, на яку літеру упав промінь. На порозі стояла Вікторія.

— Ваш знайомий, Віко, — видатна людина, у нього надзвичайно швидка реакція, — ніяково забелькотів Андрій Олександрович, — Ви не воротар? Не футболіст? Що ж це ви, юначе, свої здібності марнуєте? Треба розвивати задатки, розвивати…

— Ми підемо в кіно, — поважно сказала Вітька. — На вісім сорок п’ять.

— Будь ласка.

… Слова доцента Остроумова запали мені в душу.

Я завжди підозрівав, що у мене є якісь ще не відкриті здібності історичного масштабу, — і ось, прошу, вчений доцент підтверджує це. Я навіть звинуватив Вітьку в тому, що вона не цінує свого чудового дяді. Дівчина нічого не відповіла, і ми розпрощалися холодно. А Андрій Олександрович буквально на другий день зустрів мене на бетонці і, ласкаво привітавшись, сказав:

— Чому не заходите? Я б допоміг вам одшліфувати реакцію.

І знову я опинився в темному чистенькому сараї.

— Пам’ятайте, що крісло гойдається, — пояснив Андрій Олександрович. — Коли ви нахиляєтесь уперед, зайчик рухається швидше. Сідайте і, головне, не губіть зайчика, але й не намагайтеся читати кожну літеру — це зайве. Якщо зможете працювати швидше, нахиляйтеся, нахиляйтеся вперед, самі знайдіть максимум і тримайтесь його. Старайтеся ні про що спеціально не думати. А я піду до своїх справ. — І він зник за завісою.

Спочатку я намагався ні про що не думати, та виявилося, що це абсолютно неможливо. Зусиллям волі збивши одну думку, негайно переходив до іншої, і всі вони кружляли довкола Вітьки. Але тут, де наді мною пробували щось робити, я не хотів навіть у думці торкатися своїх заповітних мрій. Хоча я стежив за літерною таблицею, міцно зціпивши зуби, мені здавалося, що я кричу на весь сарай, і доцент, який сховався в кутку, все чує. Тому я збавив темп досліду, трохи випростався і згадав маленьке смішне непорозуміння, яке трапилось у нас в редакції газети.

Тиждень тому відповідальному секретареві подзвонили з однієї дружньої країни. Головний редактор тамтешньої газети — ми його знали — повідомив, що збирається приїхати до нас у гості.

— Будемо раді зустрітися з вами, — сказав відповідальний секретар.

На тому кінці лінії зніяковіло замовкли…

— Ми теж дуже раді, але є деякі труднощі… Ми, звичайно, уже все оформили, і паспорти, і візи, тільки не могли взяти… дівиць.

Запала мовчанка. Товаришам, очевидно, трудно було вперше вимовити слово «дівиці». Далі вони заговорили сміливіше.

— І ми дуже, дуже просимо вас дістати нам у Москві дівиць. Ми оплатимо, у нас є з собою гроші, наші гроші, розумієте?..

Секретар вирячив очі й перепитав:

— Чого не могли взяти?

— Дівиць, — упевнено повторив майбутній гість. — Розумієте, ми поспішали, а нам сказали, що у вас це можливо.

Ошелешений відповідальний секретар тільки й спромігся вимовити те, що він завжди говорив у скрутних випадках:

— Добре, я доповім керівництву.

Я завагався. Секрет історії полягав у тому, що наші гості не встигли обміняти свої гроші на девізи — переказні векселі, якими користуються під час подорожей за кордон. А що товариш говорив ламаною російською мовою, та ще по телефону, то нам і почулися «дівиці».

В темряві застрекотіло, наче запрацював кінозйомочний апарат. За невловним шурхотом я відчув, що доцент очікує продовження цієї скандальної історії.

«Але ж я нічого не казав, а тільки думав!» — майнула думка.

Вражений, я впав на спинку крісла. Світловий зайчик повільно поповз по літерах. На мене Звідкись дивилося пронизливе око доцента. Звідки?

Я повторив у думці цю безглузду лічилочку знову й знову, а сам тихенько почав озиратися. У кутку засунута завіса, навпроти дзеркало, а в ньому… око.

Він стежить за мною через дзеркало! І я побачив доцента, а за ним — ледь освітлений екран, по якому бігли літери. Вони були, звичайно, дзеркально обернені, але я — випускаючий газети, можу читати прямо по набору не гірше, ніж по відбитку, — і я прочитав:

ЗАЙЧИК!

ЗАЙЧИК?

ЗАЙЧИК!

Усе попливло. Кудлатий потворний 3-АА-Й-ЧИК важкою лапою вхопив мене за горло, я задихнувся од бридкого жаху…

— Що з вами, любий? — спитав із кутка доцент. — Ви стомилися? Давайте припинимо дослід. Відпочиньте.

— Ні. Зараз. Хвилиночку.

Я заплющив очі, виграв кілька секунд. Він читає мої думки. Він… А я? Я сам прочитав свою думку, вона вилетіла на екран, і я прочитав її знову і знову, як у магнітофоні, коли ввімкнуто одночасно динамік і мікрофон. Так он, ти який, Андрію Олександровичу!

— Давайте знову, — розслабленим голосом промовив я, і доцент у темному кутку запустив свою пекельну машину.

Я піймав очима зайчик на якійсь літері.

«Так от я і відповів йому, — не поспішаючи, в думці розказував я ніби давно почату історію, — мерзотник ти і сволота, пес шолудивий…»

Думайте про мене що завгодно, але я знаю ще й крутіші вислови, і я вжив їх усі. Так, так, усі, без цензурних вилучень або замін.

«Сидиш, павук, у своєму гнилому кутку, ключі до наших душ підбираєш. І не бачиш, що твій час минув. Не повернеться, ні! У тебе, гниди, в темній душі покопатися, будь-яку гидоту можна найти — і ти про всіх так думаєш? Брешеш, не вийде, ніхто ламаного гроша не дасть за твою машину. Злість тебе задушить, і нема в тебе іншого виходу, як утекти за кордон, у них «детектори брехні» в моді. А ми тебе викриємо, чуєш? Не дозволимо паплюжити російське ім’я, на чужих кістках кар’єру будувати. Хочеш, іще поговоримо?»

— Ні, досить, — хрипко сказав доцент і цим остаточно зрадив себе.

Коли він вийшов із-за завіси, то був смертельно блідий. На носі у нього поблискували краплини поту.

… Більше я не ходив до Андрія Олександровича. Навіть коли ми з Вітькою одружилися, вона сама збирала свій чемоданчик, а я чекав за хвірткою. З дачі стежили за мною — біла шовкова занавісочка ледь коливалася…

Тепер ми живемо втрьох: мама, Вітька і я.

Недавно мама затіяла зовсім неймовірну річ: вона накупила біленької байки й ретельно шиє якісь крихітні широкі піджачки на зав’язках, придатні хіба для ляльок.

Що це вони з Вітькою задумали? Чи не повести їх до Андрія Олександровича, щоб він почитав їхні думки?

ПОДАРУНОК ДОКТОРА ЛЕЙСТЕРА

Люба мамо, я пишу вам у тісній каюті пароплава «Пасіфік», який везе мене до індійських берегів. Зелена хвиля б’є в ілюмінатор, десь унизу важко дихає машина. Повітря насичене сотнями звуків: пихтінням, скреготом, тоненьким дзижчанням, чергами ударів; усе навколо хитається, здригається, наче світ перепускають через космічну м’ясорубку. Елен спить, незручно зігнувшись на вузенькій койці, а син, мій маленький син, притиснувшись до її плеча, шепоче щось у сні.

Тільки тепер, дивлячись на нього, я вирішив розповісти вам усе.

Я народився… Цей початок тисячі разів повторювали люди у сповідях, але, здається, ще ніхто не починав так оповідь, звертаючись до своєї матері: чи ж їй не знати, як я з’явився на світ? Не приписуйте цієї безладності думок, як то було раніше, моїй хворобі. Наберіться терпіння і мужності вислухати все до кінця.

Я народився, про що ви, мамо, і гадки не мали, в трущобах старого Чікаго, в безглуздому облізло-червоному будинку, який тягнувся на цілий квартал. У будинку була сила-силенна закапелків. В один з них приходив ночувати мій завжди п’яний батько. Мати, моя перша мати, померла рано, і я не пам’ятаю її. Перший спогад мого дитинства був такий: я іду босоніж по розпечених плитах двору, завішаного білизною. Попереду щось виблискує, голод і цікавість тягнуть мене. І ось я підходжу до незнайомої розпатланої жінки, яка тримає блискучий таз, простягаю руки… І раптом холодна хвиля б’є мені в груди, їдка піна палить очі. Я падаю, не насмілюючись заплакати, мені боляче і, головне, страшно. Я знаю — тепер завжди буде страшно, це вже не пройде, не забудеться.

Їх не можна судити суворо, мешканців цього облізлого будинку, озлоблених постійною, безвихідною нуждою. Що їм до маленького хлопчиська в лахмітті?

Коли саме я зв’язався з веселими бешкетниками з підвалу, не пригадую: здається, я знав їх завжди. Рудий Майкл був у нас скарбником, очевидно тому, що так і не навчився рахувати: він ділив доларові папірці на око. У нього була звичка спльовувати на підлогу, а коли його зачіпали, старався непомітно розкрити ножа, і тоді його маленькі зеленуваті очиці косили. А той — ангел Боб; йому було за п’ятдесят. На світі немає такого бруду, такого злочину, якого б він не знав або не заподіяв. Він був ласуном і чимось невиліковно хворів. З ним разом я вперше ночував у тюрмі.

Боба випустили одразу: хитрун знав, як поводитись, а я проваландався в клітці шість місяців. Випадок, правда, був дріб’язковий: бійка в шинку, порізали мексиканця.

Спочатку мені подобалося таке життя — нічні сутички, відчайдушні «мандрівки» по дахах, акуратна робота з замками. Я вважав, що в цьому світі двоногих звірів я влаштувався незле: є гроші, все доступне, і не лицеміриш, як ті, що витискують долари за полірованим склом контор.

Ви пам’ятаєте, напевно, січневу історію, коли пограбували два банки в центрі міста — вибухи, вбиті сторожі й інша пожива для газетярів. Ми тоді вже приладналися до солідного тресту гангстерів і думали, що так воно й минеться. Але нас хтось виказав.

І ось я, Білл-веселун, двадцяти двох років, неодружений, вп’яте сів на дубову лаву. Старий блазень у суддівській шапці лагідно сказав, що мені незабаром доведеться пересісти на електричний стілець.

Признаюся, це мене не дуже засмутило, бо в моєму нічному житті траплялися історії може й не такі галасливі, як справа з банком, але не дуже гарні. Вони викачали з мене той невеличкий запас упевненості в своїй правоті, без якого людина не може рухатись і дихати.

В дні суду я майже весь час спав. Та коли машина їхала у позаміську тюрму і, налетівши на зустрічний грузовик, розпорола кузов, я вискочив у пролом, побіг навмання. Це я робив не для спасіння своєї шкури, а щоб підтримати репутацію Білла-веселуна: адже в машині сиділа майже вся наша компанія.

Я не чув пострілів і, коли впав, подумав, що спіткнувся. До мене підбігли, не дуже обережно підхопили, і старший охоронник промовив:

— Швидше, тут поряд живе знаменитий доктор Лейстер. Якщо вже він не допоможе, то хлопець, здається, уникнув електричного стільця: чотири кулі в груди.

Мене кинули на стіл, зідрали полотняну смугасту куртку, в якій я красувався перед репортерами на суді. Я побачив прямо перед собою величезну білу лампу з тисячею скелець і відчув на грудях заспокійливий дотик надзвичайно жвавих пальців. Глухий спокійний голос наказав усім вийти, потім роздратовано щось крикнув… І я вперше почув ваш голос, мамо:

— Ради бога, допоможіть йому, докторе! Він зараз помре…

«Чого лізе ця стара, — подумав я, — яке їй діло? І чи не все одно, здохну я зараз чи через тиждень на стільці?»

— Він ішов на екзамен… — благали ви. — Знаєте, він учиться краще за всіх своїх однолітків на факультеті східних мов. І ось ця чорна машина з-за рогу…

«Еге-ге, — зметикував я, — це вона підсовує лікареві раніше за мене своє пташеня… Ну, так діло не піде! — Я хотів підскочити, заволати, але, здається, навіть не застогнав: не було сили. — Постривай, — вирішив я, — тільки-но встану…»

— У мене пацієнт на столі, — почувся той же глухий голос, — не можу. Тут не операційна, а навчальний кабінет, і взагалі тут працювати — злочин. Не плачте… Що з вашим сином?

— У нього пробита голова. Ось його несуть… Докторе!

— Кладіть поруч. Т-так… Очевидно, доцільніше взятися за нього, і саме зараз, не втрачаючи ні секунди. Чи варто лагодити бандита?

«Так воно і є, спочатку того. Ну, чортів лікарю, ще пошкодуєш», — подумав я і полетів у чорну безодню.

… Я опритомнів од того, що кілька холодних крапель упало на обличчя і груди. Розплющив очі і побачив веселого товстого дідка в білій шапочці. У нього був великий ніс, кущисті брови, сиві вуса вибивалися з-під марлевої пов’язки.

В очах за сильними окулярами світилися втома і радісний подив.

— Скажіть, будь ласка, оце так удача! Ніхто не повірить, якщо навіть побачить на власні очі.

Він розвів руками, потім подивився на мене пильно і суворо промовив:

— Гей, ви, артисте! Якщо розумієте, що я кажу, заплющіть два рази очі. Розумієте? Дідько б вас узяв! Цього ще бракувало! Слухайте мене уважно, бо справа дуже серйозна. Ви померли. Гляньте ліворуч.

Я глянув ліворуч і побачив… себе. Так, так, під простиралом, що по груди вкривало пласке тіло, лежав я. Моя голова. Тільки волосся, що злиплось од крові, пов’язане білою марлею. Скільки разів я бачив себе в газетах, у дзеркалі в перукаря — чи мені не впізнати цього плескатого носа і шикарних вусиків, що трохи втратили свою форму за час перебування у в’язниці?

— Ось покійний Білл-веселун — так, здається, вас звали, його зараз заберуть поліцейські, а завтра панове судді з прикрістю прочитають у газетах, що стілець втратив свого клієнта. Не розумієте? Ну, звичайно! Я сам не можу повірити…

Слухайте далі. Цей славний хлопчисько, студент, був майже мертвий. Тюремна машина пробила йому голову і розтрощила мозок. Мозок, на жаль, відновити було неможливо, а от усе інше — такий, знаєте, прекрасний механізм, треноване чудове тіло спортсмена, не зрівняти з вашим дряблим. І ось коли я побачив, що його не врятувати та й вам кінець — легені і серце кулі розірвали на клапті, — я пересадив обидві півкулі вашого мозку в його розкритий череп. Мушу сказати, що досі в медицині такого не траплялося і, мабуть, не скоро трапиться.

Я, знаєте, думав про таку операцію давно, але не вірив, що зможу колись її зробити. Мій метод усунення біологічної несумісності… а втім, цього не збагнете. Словом, тепер ви — чесний студент із порядної родини. Їй-богу, мені шкода хлопчиська: я вклав у його голову такий нікудишній товар, мозок убивці, але під рукою нічого кращого не було! Та чи ви розумієте, що я кажу?

Я кліпнув двічі повіками.

— Чудово! Через місяць ви підете додому. Мої асистенти присяглися мовчати про все, що тут сталося, бо інакше вас викриють і стратять, а я не знатиму, що буде далі. Старайтеся не засмучувати матір. Я скажу, що після операції ви втратили пам’ять… Хто там? Заходьте!

Поліцейські загупали важкими черевиками по підлозі кабінету. Поліція! Я інстинктивно здригнувся і знепритомнів.

Коли ви підійшли до мене і я обіперся на вашу тонку міцну руку, одразу майнула думка: втекти. Я знав, але не вірив, що мої пальці, багато разів відтиснені у чорних папках розшуку, мої вусики, віддруковані у всіх поворотах на фотографіях, закопані в яму на тюремному цвинтарі. Це була ще одна втеча, хай не така, як інші. Цього разу був замінений не костюм, а тіло…

Треба зникнути — ось про що я думав, коли ми йшли до старенького, канаркового кольору таксі. Я навіть не роздивився на вас як слід. Потім, коли ви поклали мене в ліжко в маленькій кімнатці, де було безліч книжок, я уявив собі вирячені очі рудого Майкла: «Але молодчага Білл, — сказав би він, — отак утекти — прямо з електричного стільця!»

А ви повірили докторові Лейстеру, тільки очі ваші наповнилися сльозами, і ви тамували їх, коли — пригадуєте — я не впізнав у високому дідку свого батька.

Невміло хитруючи, ви намагалися розповісти мені про все, що мене оточувало, що безслідно зникло разом з тим мозком. Я дізнався, що мій батько — вчитель, що в школі попечителі його не люблять і вважають червоним, а діти закохані в нього. Ви розповідали мені про друзів, про моє дитинство і тільки про себе нічого не казали. Одного разу ви назвали ім’я Елен, і у ваших очах я знову побачив переляк.

«Ага, — подумав я, — у цього хлопця є, мабуть, шикарна дівчина. Треба врахувати, коли підведуся».

Потім я одужав. Костюмчик був пристойний, але грошей у кишенях малувато. Я взяв тайкома ваші сережки з шафи і, пам’ятаєте, пропив.

І ви знову поклали мене в ліжко. Покірна скорбота була у ваших очах, і якби я тоді ударив вас праскою, — а така думка майнула у мене, — то ви, напевне, померли б, звинувачуючи тільки себе, що не додивилися…

Нам не дано бачити, що робиться з нами, як ми змінюємося: доводиться узнавати це тільки з того, як у наших очах змінюються інші. Якось я вийшов у вітальню, де зібралися батькові Друзі, а ви сиділи в кутку і в’язали панчоху. Я слухав не зовсім зрозумілі мені розмови про політику, про дітей. І тоді мені вперше не захотілося бачити слизькі очиці ангела Боба і вислухувати його чергову капость. Знічев’я я підійшов до книжкової полиці вашого сина, словники одразу кинув, а коли мені трапилася товста книжка про Індію англійською мовою, я почав читати. І ви помітили це, ви принесли товстий том. Текст скидався на нитки, що звисали з полички.

Ви розповідали казки з цієї книжки — старовинні, мудрі казки індійців, і мені захотілося вивчити ці знаки. Коли розібрав один стовпчик, відчув дивну радість, сльози навернулися на очі: це була древня книга про медицину, а не казки. Вона зацікавила мене.

Одного разу я зустрів на вулиці рудого Майкла і мимоволі гукнув його. Він озирнувся і шмигнув у підворіття. Елен, — а тоді ми вже ходили разом на лекції в робітничий клуб, — глянула здивовано і несміливо потиснула мені руку. Їй здалося, що у мене знову потьмарився розум. А вона ж знала вашого сина зовсім мало, місяця півтора до його смерті… Якого ж славного хлопця ви зуміли виховати, мамо, і як тоді мені забажалося вам його по-справжньому замінити!

І ось я їду, везучи з собою диплом учителя і безрадісні спогади про свою батьківщину. Я оселюся в глухому селі, вчитиму замурзаних дітлахів, спостерігатиму, як дедалі осмисленішою стає їхня мова, розумнішими — очі. Доктор Лейстер, — недавно писали, що він помер, — подарував мені життя і чуже тіло, а ви вселили віру в людей — найдорожче у світі. Чому я не лишився з вами після того, як прожив оді чотири роки? Напевне, тому, що не міг далі брехати, а як можна було б розповісти вам усе це?

Я, мабуть, не пошлю вам цього листа.

ГАРМИДЕР (Жарт)

Той, хто каже «Здрастуйте», власне, даремно коливає повітря, якщо приятель не сподівається почути від нього й інших слів, наприклад: «Щоб тобі захворіти!» Згідно з Шенноном, кількість інформації пропорційна логарифму чекання, і слова не передають обов’язкових інформацій. Звичка помічати обставини і подробиці життя не раз наводили автора на думку, що ми частенько вимовляємо слова, пишемо папери й скликаємо збори цілком автоматично, без будь-якого натяку на новину чи несподіванку.

Важко вимагати, звичайно, щоб люди, вітаючи одне одного, знаходили в глибинах душі все нові й нові ласкаві й ніжні слова, а не повторювали стерті штампи, на зразок: «Привіт, старий!» Але історія, яку авторові недавно розповів профорг з О-ського механічного заводу, знову нагадала йому проблему «шкідливості автоматизації». В наш вік автоматики це звучить дико. Та якщо цю теорію застосовувати не до машин, а до людей, то проблема, безумовно, існує і вимагає уваги.

Завод в О-ві — старий і порівняно невеликий, але важливий для економіки області, і головне — розташований по сусідству з величезним інститутом автоматики та обчислювальної техніки. Місцеві організації давно наполягали, щоб наука прийшла на допомогу своїм землякам, і добилися: на заводі встановили велику математичну машину. Під неї вивільнили просторий підвал заводоуправління, де був архів. Скрізь наставили мікрофонів, іконоскопів та репродукторів, до всіх ручок, кнопок і важелів приладнали коробочки керування, а в стіни вмонтували павутину проводів. Коли монтажники здавали головному інженерові синьки та опис комунікацій у трьох томах, той тільки жалібно зітхнув. Хотів було сісти розібратися в усьому, але його кудись викликали. На заводі почалася лихоманка з планом, час іде, а машина стоїть у підвалі нерозпечатана. І раптом надходить запит: чому на табло у вищій інстанції немає вогника, чому машину не ввімкнуто? Увімкнути недовго, повернули ручку і чекайте — щось та буде, все навколо закрутиться або, навпаки, зупиниться, обвалиться. Ні, нічого… Чекають годину, другу, вогник горить, а більш — нічогісінько. Так і лишили: якщо на заводі горить, то й вище горить. Струму бере мало, а те, що машина не працює, — то хай за це відповідають конструктори.

Через тиждень прибиральниці почали скаржитись. Як тільки все стихне, з репродукторів лунають бурмотіння й окремі слова, як наприклад: наряд, план, покажчики, організувати, налагодити, прорив — не дуже виразно, але слова, які завжди чуєш, можна розібрати.

Подзвонили в інститут, конструктори відповіли: все йде як слід, заповнюється пам’ять. Виявляється, машина фіксує все, що в неї передається. Коли який-небудь вислів або рух попадає дуже часто, повторюється, вона, порівнявши, відзначає його окремо.

Коли машина визначить, що рухи на верстатах безупинно повторюються за даних умов, то зможе виконувати ці рухи сама. Ручок вона поки що не чіпала, а що репродуктори в кутках бурмочуть, мов папуги, то до цього на заводі звикли.

Але далі посипалися неприємності…

Одного разу зібрався профком. Кожний сектор мав звітувати за минулий місяць. І тільки-но назвали прізвище Зимкіна, як репродуктор голосом Зимкіна відтарабанив усе, що той завжди говорив, і замовк. Товариш Зимкін стояв роззявивши рота.

— Може, що додаси від себе? — єхидно спитав голова.

— Та ні вже, — зам’явся Зимкін і сів.

Засідання профкому на цьому заводі були так схожі одне на одне, що хоч на пластинку записуй, — крути потім, коли треба за планом. І до чого ж тямуща машина! Тільки-но профком зібрався наступного разу, вона через іконоскоп впізнала всіх і заторохтіла:

— Дозвольте засідання вважати відкритим. На порядку денному одне питання — виконання плану. Товаришу Зимкін, не кури. Слово має виробничий сектор. Скільки дамо йому, товариші? Десять хвилин, я думаю, досить. Багато? Чому ж багато, питання важливе…

Отак і проговорила все засідання різними голосами. А тут ще прибігла збентежена друкарка.

— Диво, — каже, — товариші, я й отямитися не встигла, як протокол вашого засідання готовий. Машина сама надрукувала.

Подумали, почухали потилиці члени профкому та й підшили той протокол у папку, де вже зберігалися інші такі самі. І потім старалися ніде не збиратися. Бо тільки-но, бувало, зійдуться всі у буфеті, душовій чи в курилці, — вона, клята, у себе там, у підвалі, перевірить, чи це ті люди, й одразу заводить:

— Дозвольте, товариші, засідання… — І так далі, аж поки кворум не розбіжиться.

Знову подзвонили в інститут. Їм пояснили, що машина автоматизує те, що й без неї робиться автоматично, за заведеним порядком. І якби товариші на своїх зборах говорили різні речі, машина б нізащо не розібралася в цих доповідях.

Для друкарок протокол був першою ластівкою. Незабаром вони повністю освоїлись і припиняли обговорення новин побуту та віянь моди тільки для того, щоб відстукотіти на папірці адресу, далі машинки друкували все самі. Якщо замовнику, то «у відповідь на ваш запит повідомляємо, що затримка з виконанням замовлення викликана відсутністю фондових матеріалів». Якщо в раднаргосп — «беручи до неухильного виконання ваші вказівки, доповідаємо, що колектив розгорнув боротьбу за підвищення продуктивності праці, зниження управлінських витрат, зменшення браку» і так далі, поки вистачало паперу. Характеристики для відділу кадрів виходили не гірше. Дай тільки машинці ім’я та прізвище, а решту — «морально стійкий» і «працює над підвищенням свого рівня», аж до підпису начальника — надрукує сама.

І пішло на заводі не життя, а рай. Без п’яти восьма світло засвічується, прохідна відчиняється, гудок гуде. До десятої директорський телефон секретарчиним голосом відповідає: «Іван Сергійович ще не приходив». О пів на одинадцяту директорський бас шпетить по селектору начальників цехів. На початку місяця вичитує так собі, спокійно, а вже в останній тиждень — слів не вибирає. Директор довго думав, що сам лається. І тільки одного разу, коли його навіщось покликали і він одійшов від селектора, почув свою промову. © http://kompas.co.ua

Бухгалтер Захар Савич підрахував, що коли що-небудь трапляється шість разів, на сьомий машина обов’язково втручається і робить це сама. Сміх, та й годі: директор іде по коридору, а вслід по репродукторах чується:

— Здрастуйте, Іване Сергійовичу!

— Здрась!

— Здрастуйте, Іване Сергійовичу!

— Здрась!

Уникнути цих прикрощів було неможливо: главк хвалив, що автоматикою оволоділи, отже, машину не вимкнеш. Хотіли відключити заводоуправління і клуб, бо деякі лектори стали відмовлятися виступати, тому що їм машина через два слова на третє підказувала, так ні — пломби зривати не можна. Та й робітники не скаржаться, здорово, кажуть, легше стало. Якщо серія іде — шість деталей зроби і грай собі в шашки, далі все само крутиться.

Ну, а коли шість разів брак пішов-можна верстат викидати, правильно не працюватиме.

Минуло півроку. На завод приїхав головний конструктор машини, старенький академік, і дав доброго прочухана монтажникам та заводським інженерам.

— До чого довели машину! — кричить. — Якогось дурного папугу з неї зробили. Чому зарегулювали? Де критерії?

Він настроїв машину так, що вона повторювала все не точно, а на різні лади. А головне, від усіх бракувальних штампів провели до неї кабелі — броньовані, як у домашнього лічильника, щоб ніхто не міг перешкодити машині. Тепер увесь запас відомостей і вчинків машина стала ділити: більше виробів, менше браку — добре, продовжувати; навпаки — погано, припинити.

І почалися на заводі нові чудеса…

Щоранку директора по телефону викликав начальник главку і вичитував, пізніше виявилося, що начальник викликав директора лише раз, а той одразу побіг у цехи. Справи покращали — машина це відзначила. Розрахувавши запізнення, вона негайно співставила розмову з наслідком — і на другий день сама вичитала директорові, тільки трохи переставила слова. Перевірила — добре! І пішла… Ці муки тривали доти, поки Іван Сергійович, вирішивши, що його все одно звільнять з роботи, почав замикатися в кабінеті, знявши трубку з телефонного апарата. Машині дали сигнал, і вона припинила свої витівки.

Були й інші дива: то несподівано відчинялися навстіж вікна — машина перевіряла, чи не краще так. То якось члени профкому, вирішивши позасідати в робочий час, не змогли відчинити двері своєї кімнати.

І цей захід — замикати в робочі години всі неробочі приміщення-вона, мабуть, випробувала випадково й переконалася, що допомагає. Дарма вже й говорити про свіже повітря в цехах, про освітлення — все було гаразд.

Одного разу на профкомі Зимкін сказав:

— Кількість і якість машина регулює правильно, а от собівартість… Чи не можна влаштувати так, щоб, пропускаючи на завод, вона перевіряла, чи потрібен той або інший, чи, може, просто за звичкою вештається? Якщо і без нього справи ідуть не погано…

— То… — несміливо підказала машина, і всі засміялися. Адже відтоді, як на засіданнях відучилися говорити загальні слова, вона не втручалася, ну а після «якщо» завжди буде «то», і підказка доречна. Спитали головного конструктора.

— Це вона навряд чи зробить, — відповів академік, — але я вам запропоную інше. Ви підучіть нашу математичну техніку, а я зніму пломби. І нехай тоді машина працює з вашою допомогою. Тому що при всіх її електронних здібностях вона сама багато чого не досягне.

Так і вийшло.

Тепер на заводі робота іде вгору. Що й треба було довести, як кажуть математики.

ПРОКЛЯТИЙ ПЕС

Величезний світлий зал лабораторії скидався на склад чи технічну виставку перед відкриттям. Столи і непофарбовані полиці були заставлені чорними скринями з безліччю ручок і нікельованих гвинтиків; всюди панувало те чарівне безладдя, яке властиве тільки «проблемним» лабораторіям. Поміж приладами біліли аркуші з написами: «Не чіпати, ввімкнуто!», «Колю, ДГЦ перегорів» і навіть «Кохаю Вірочку» — напис, звичайно, підроблений. Подекуди тулилися скромні сувеніри лаборантів — портрет Гагаріна, букетик конвалій, реклама кримських курортів…

За білими дверима, в кабінеті начальства, за голими столами один проти одного сиділи Автоном Петрович та Макар Іванович. Ніхто в лабораторії не пам’ятав, хто з них насправді начальник, а хто заступник, накази підписував той, хто траплявся під руку. Нерідко молодий інженер, обмірковуючи з Автономом Петровичем якусь проблему, раптом усвідомлював, що початок він розказував Макарові Івановичу. Цей факт неважко було встановити, тому що Автоном Петрович завжди похмурий, худий і коректний, а Макар Іванович — товстий, веселий і галасливий. У роботі вони діяли настільки узгоджено, що могли у вільний час ставити досліди по телепатії. Їм тільки бракувало для цього вільного часу.

— Я вважаю, — повільно сказав Автоном Петрович, пронизуючи Макара Івановича гострим поглядом з-під кущистих брів, — що в технічному управлінні сидять недалекоглядні інженери.

— Бевзні і кретини, — охоче відгукнувся Макар Іванович, засовуючи аркуші з розрахунками в стіл і розвалюючись в рипучому кріслі. — Коли б я був міністром, то втопив би всіх у відстійному басейні, прив’язавши до ніг їхні безглузді дисертації.

— А басейн уписано в місцевість непогано, — зауважив Автоном Петрович. — Та й увесь завод збудовано пристойно. Він міг би давати вже цілий тиждень по двісті тонн атомного палива на добу, коли б пощастило створити систему регулювання. Але її нема, і в суботу декого викличуть до Москви.

— Ото буде Мамаєве побоїще. А за віщо? Вони досвідчені, тямущі люди, — переконано сказав Макар Іванович, наче не він тільки-но збирався втопити цих інженерів у відстійному басейні, — Нестійкий, бачиш, регулятор! А може, система із шестисот нелінійних рівнянь взагалі не має точки стійкості?

— Я думаю, має, — Автоном Петрович поплямкав губами, і начальники, мов за командою, подивилися на стіну, де висіла велика, акуратно накреслена блок-схема регулювання автоматичного заводу. — Але довести не можу, і в цьому собаку зарито…

— Половину собаки. — Макар Іванович розгублено зняв окуляри. — Хвіст бубликом і задні ноги. Довести, що стійкість існує, ще не означає, що знайдено параметри… О! Та звичайно ж, собака!.. Стійкість є, і я беруся це довести.

Від хвилювання Макар Іванович погладив долонею лисину, начепив окуляри і зняв їх знову. Автоном Петрович вичікував.

— Я бачив цю схему, — упевнено заявив Макар Іванович.

— Де? Чи не в іноземній пресі?

— Ні, в лабораторії академіка Барнеса.

— Того самого дивака, який впав у кібернетику?

— Того самого. І це була схема ланцюгів нервового регулювання в спинномозковому каналі собаки. Збігається до деталей.

— За яким же критерієм вона стійка? За Найквістом?

— За собачим, — обізлився Макар Іванович. — Ви бачили, щоб у здорового собаки тремтіли лапи? Які ще вам треба критерії!

— Так, це правильно. — Автоном Петрович заплющив очі. — І, я думаю, тут можна піти далі. Якщо природа підібрала собаці стійкі параметри, їх можна виміряти і побудувати електронну модель. Ви щось хочете додати?

— Я… Ні! — зніяковів Макар Іванович.

— Макаре Івановичу!

— Що?

— Ви перелякалися, шановний. Ви хочете сказати, що можна… можна і не будувати моделі. Так? А вийняти готовий регулятор із першого-ліпшого пса…

Макар Іванович узяв телефонну трубку.

— Вірочко? Складіть листа на ім’я академіка Барнеса. Хай відряджає хірурга, двох фізіологів, а також посилає необхідне устаткування. І десять собак. Негайно. В зв’язку з проектом заводу. — І весело додав: — Якщо не вийде, всіх собак вішатимуть на нас.

Щоб зрозуміти попередню розмову, треба згадати воістину геніальну ідею недавно померлого американського математика Норберта Вінера: нервова система працює за принципом систем автоматичного регулювання. Вінер прийшов до цієї ідеї, спостерігаючи, як трусяться руки у людей з розладнаною або пошкодженою нервовою системою.Наші штучні регулятори нерідко народжуються на лабораторних столах з таким самим розладнанням, і всього арсеналу сучасної математики може не вистачити для того, щоб розрахувати для них параметри стійкості. У таких випадках інженери кажуть, що система істотно нелінійна і не піддається лінійній апроксимації. Красиві слова, та від них регулятор не видужує, не перестає здригатися, не може працювати.

І, звичайно, повинен був виникнути здогад: замінити ненадійну ланку регулятора живим нервом, надійність якого гарантовано мільйонами років жорстокої боротьби за існування.

Ось чому нам доведеться познайомитися з собакою невідомої породи, якого звуть Султаном.

А втім, собака відгукувався й на будь-яке ім’я, якщо його промовляли лагідно або, навпаки, досить суворо. Це була безпринципна, неохайна і жадібна істота. Юність цього пса минала біля помийних ям, під тюкання хлопчаків.

Тільки у два роки він мав — і то завдяки щасливому збігові обставин — чисту будку, триразове харчування і веселе товариство, яке, правда, постійно змінювалось. Одних собак одводили назавжди, інші — голодні, брудні — з’являлись і поступово набирали вигляду і вдачі, властивих вишуканому товариству собак науки.

Через день Султана замикали на дві години у світлу камеру, де в найнесподіваніші моменти спалахували лампи, тріщали дзвінки і рухалися різні палиці. Султан охоче втручався в гру і звичайно швидко здогадувався, чого від нього хочуть. Але щоб продовжити втіху, він, пустуючи, довго тицявся то в один куток, то в інший, плигав, штовхав кормушку і аж тоді вже поблажливо виконував чергову примху людей — натискав на дошку або гавкав. Дно кормушки переверталося, подаючи Султанові м’які супові кістки і шматки м’яса…

Та ось його посадили в клітку і три дні везли в автобусі. Незнайомі люди в білих халатах зв’язали Султанові лапи, спритно поклали на холодний стіл і почали натягувати тісну незручну маску.

Султан ніяк не міг збагнути, що буде далі, коли ж йому дадуть попоїсти. Почував він себе кепсько. Зненацька розчинилися навстіж двері, і в кімнату влетів товстий чоловік у піджаку. Обличчя його було змучене.

— Припиніть! — гукнув він. — Годі нищити собак. До біса вашу препарацію. Окремо від собаки нервові стовбури не працюють.

— Може, спробуємо новий поживний розчин, Макаре Івановичу? — спитала людина в білому. — Дуже близький за складом.

— Доволі розчинів! Вводитимемо кінці прямо в живого собаку. Хай сам живить і дотримує в порядку свій регулятор. У нього досить запасних каналів, може частиною поступитися для нас.

Маску натягли глибше, щось різке і приємне вдарило в ніс. Султан спробував вирватись, але тіло вже погано слухалося, і він заснув.

Султан добре переніс операцію. Тепер він весь час висів на м’яких лямках у обплутаному проводами верстаті посеред великого світлого залу. Було нудно і незручно. Собака жалібно дивився, як носили чорні ящики із скляними вікнами — осцилографи, самописці — і силкувався лизнути чию-небудь руку. Крім того, він відчував щось дивовижне і незрозуміле, ніби у нього виросла нова, дуже велика, важка лапа. І варто було поворухнути нею, як люди кидалися до своїх ящиків, припадали до стекол, махали руками, записували, галасували, сварилися. Поступово Султан забув про зайву лапу, почав забувати навіть про свої природні чотири, прибинтовані до столиків верстата, тому що поворухнути ними було неможливо.

Але самопочуття його гіршало.

Одна річ — дві години в камері розгадувати дзвінки і зовсім інша — день і ніч нерухомо висіти серед гарячкової суєти і гамору великої лабораторії. В плечах починалася ломота, вона розповзалася по всьому тілу. Султан похнюпив голову, вуха опали, каламутні жовті очі дивилися на людей без будь-якого зацікавлення.

— Набряк і депресія, — сказав якось чоловік у білому халаті. — Потрібні прогулянки, рух. Інакше — летальний кінець протягом тижня.

— Це виключено, — відповів Автоном Петрович, втупившись у підлогу. — Завод уже працює і не може спинитися. Він може тільки злетіти в повітря.

— Таке життя і його вимоги, — меланхолійно зауважив лікар. — Вашому регуляторові потрібні прогулянки. Ви могли б носити за ним кабель.

— Я ладен носити за ним усе що завгодно, — мирно відповів Автоном Петрович. — Я ладен навіть вити разом з ним на місяць, якщо це полегшить самопочуття Султана. Але ви ручаєтесь, що пес не побіжить довкола стовпа? Не поженеться за котом, не впаде в яму і не обірве хоча б одного з п’ятнадцяти проводів? Тоді від заводу лишиться тільки котлован із сміттям. Де гарантії?

У лікаря гарантій не було. Він промовчав.

— Зніміть пса і ведіть у операційну, — порадив Автоном Петрович. — Через годину, коли заспокоїться, ушийте йому під шкіру оцю штучку. Тут із мікромодулів мої хлопчики змонтували радіопередавач і приймач на п’ятнадцять каналів. Батареї будуть назовні. Хай Султан бігає і дякує своїй собачій долі. Кабелю не буде.

До чого ж наївний був Султан, вважаючи обстановку академічної псарні ідеалом собачого існування!

Тепер його вивільнили від усіляких обов’язкових занять. Лише раз на тиждень над ним кілька хвилин обережно чаклували довірені інженери — міняли батареї.

Султанові одвели особнячок, де жили ще чотири різномасні сусідки. Їх доглядали псарі з ветеринарною освітою. Для прогулянок псові було надано частину парку, обнесену височенним парканом з колючим дротом угорі. А харчі! Годували Султана так — навіть гончаки французьких королів позаздрили б.

У Султана була одна слабість: за ласий шматок він міг зовсім забути ті рештки почуття обов’язку, якими наділило його покоління предків — вірних, самовідданих собак. За шмат ковбаси пес не раз продавав випадкових господарів, за що його нещадно били і виганяли. А взагалі в ковбасі, коли принюхатись, є щось неприємно різке, і тепер Султан дивився б на неї байдужісінько, майже як на скоринку, що завалялася десь у пилюці.

А головне — ніяких тобі обмежень! Одного разу, пустуючи, він розірвав штанину служителя і, підібгавши хвоста, чекав, що його відлупцюють. Але служителя з ганьбою звільнили, а пса напоїли слабеньким розчином брому.

Поступово Султан погладшав, зробився нахабний і сварливий. Улюблена його розвага полягала в тому, щоб непомітно підкрастися до служителя і, вдавши, ніби той ненароком попався на дорозі, вдарити плечем, а потім куснути. Коли один молодий псар почав ходити в брезентових штанах, заправлених у високі кирзові чоботи, ображений Султан забився в куток, ліг на пінопластову підстилку і гарчав доти, поки переляканого хлопця не вивели. І хоч потім той з’явився у м’яких піжамних штанах, Султан домігся, щоб він не приходив зовсім.

Темною ніччю в парку пролунали постріли. Вранці казали, що хтось пробував перелізти через паркан і вбити собаку, щоб вивести з ладу завод.

На другий день, у супроводі шанобливого натовпу інженерів та ветеринарів, прибули обидва начальники. Макар Іванович рішуче попрямував до пінопластової підстилки, на якій ніжився Султан, і схопив його за нашийник.

Пес аж затрясся від люті. Щойно у нього в голові почали складатися невиразні, але дуже приємні плани, як змарнувати час до обіду, аж тут його — розумієте, його, самого Султана, — хапають за нашийник!

Він вишкірився, певний, що Макар Іванович гірко розкається в своєму невігластві. А що міцна рука не розтискалася, пес повернувся і цапнув чоловіка за литку.

Макар Іванович відпустив нашийник і повільно випростався. Султан одвернувся до стіни, не бажаючи приймати від грубіяна ніяких вибачень.

Присутні зрозуміли, що зараз може статися непоправне. Макар Іванович зблід, губи скривилися, і, дивлячись поверх пса, він підняв ногу… Удар був би страшний. Але Автоном Петрович кинувся, наче впав, штовхнув Макара Івановича у груди і той одлетів у куток.

— Ти з глузду з’їхав! — крикнув Автоном Петрович.

Запала тяжка мовчанка. У Макара Івановича з носа текла кров.

Автоном Петрович присів навпочіпки:

— Ти що, Макароньку, забився? Не боляче?

— К чорту! — чітко і твердо вимовив Макар Іванович. — Заяву у відділ кадрів… Іду сьогодні ж.

Автоном Петрович випростався.

— Іди. Бачиш — гордість у нього заговорила! Шляхтич клятий. Справу, завод кидаєш, дезертир. Задрав носа… Думаєш, мені легко возитися з цією поганню?

Макар Іванович ще трохи постояв і попрямував до дверей. За ним навшпиньках по одному виходили інженери та ветеринари. Тільки Автоном Петрович, насупившись, повернувся до Султана і ніжно погладив пса тонкою тремтячою рукою.

Під монотонний шум осіннього дощу Автоном Петрович звично підкручував гвинт дзеркального диференціатора. Перелом між ділянкою кривої лінії на плівці і її відображенням у дзеркалі зник. Якщо і зараз значення на таблиці зійдеться із виміряним по осцилограмі, — новий електронний регулятор можна ввімкнути, а пса вимкнути.

0,27456… А в таблиці? 0,27455. Зійшлося!

— Перемикайте канали на автоматику! — крикнув він лаборантам і припав до зеленуватого вічка осцилографа.

— Єсть!

Смикнулася, збившись із такту, швидка світна павутинка — й одразу ж повернулася на своє місце. Завод працював.

Як був, без капелюха, Автоном Петрович попрямував на собачу ферму, не обходячи пузиристих калюж.

Вимкнутий пес перебував у черговому приступі безпричинної люті. Він крутився і ліниво завивав. Три ветеринари метушилися біля нього. Один тицяв бром, другий шматок яловичини в сухарях, третій перешіптувався з радіоінженером: крутячись, Султан міг пошкодити передавач.

— Готово! — гукнув Автоном Петрович.

Одразу всі четверо втратили інтерес до витівок собаки.

Пес відчув щось неладне. Він ліг на пузо, витягнув лапи, підняв жирну морду. Коли Автоном Петрович поворухнувся, пес одскочив, вишкіривши ікла, його тьмяні жовті очі спалахнули і погасли, він перевальцем поплівся до дверей, щохвилини озираючись.

І тут нерви Автонома Петровича не витримали.

— Женіть, женіть! — захлинаючись, крикнув він. — Геть його, геть! На дощ мерзотника, зараз же.

Коротке скавуління за дверима підтвердило, що слова Автонома Петровича чули.

ВЕЛИКИЙ СЕКРЕТ

Дивлячись, як Марія квапливо збирає собі на обід, мати спитала:

— Як Лиска?

— Нічого не їсть. Ветеринар був уранці, та що він може зробити?

— В кіно сьогодні веселу картину привезли, кажуть, комедію, — поглядаючи кудись убік, промовила мати.

— Чого ти мені душу ятриш? — раптом закричала Марія. — Сама бога забула, совість втратила і мене переманюєш? Ось постривай: настане твій час, схаменешся, та пізно буде!

— Ну, ну, не буду, — забурмотіла мати. — Сиди вдома, і тут роботи вистачить. Лавка провалюється, полагодить треба. І в’юшку не завадило б поправити в печі. Ех, немає у нас мужика, немає хазяїна…

— Годі вже, — обірвала Марія, — знову завела своєї.

— Он Сашко-секретар приїжджого веде. Видний із себе дідок. Невже до нас? — Мати виглянула у вікно, кинула товкача, яким товкла картоплю, витерла руку об ганчірку. — Ночувати, чи що?

— Бабо Ганю, — долинув тихий оклик знадвору, — Марія вдома?

— Щойно прийшла з ферми, он сидить, обідати збирається.

У низенькі двері ввійшов секретар сільради Сашко Петухов і ввів за лікоть сивого високого чоловіка в синіх окулярах. Незнайомий, тримав у одній руці портфель, у другій — чорну в сріблі палицю.

— Дозвольте? Ось товариш професор Сомов із Москви, Марію Лепехіну запитує.

— Я Лепехіна Марія, — жінка встала з-за стола.

— Сидіть, сидіть, — промовив старий, швидко обернувшись до Марії. — Я — Сомов, активіст ВТС. Одразу прошу пробачення за серію дивовижних питань. Скажіть, будь ласка, чи ви не пригадуєте, як невдовзі після війни тут, недалеко біля річки Ядрівки, розташувався табір радистів?

— Ну, був… — неохоче протягнула хазяйка. В чіпкій пам’яті мов живі постали білі палатки над урвищем, звідки вдень линув безугавний писк морзянки, а вечорами грала музика. Хлопчаків звідти проганяли. А вона, Марія, незграбне дівчисько, припала до вподоби кухарці, допомагала їй, була як своя.

— Та ми ж не всі міські установи знаємо, — зніяковіла жінка. — Ось ви кажете ВТС, а що воно таке? Не доводилося бувати…

— Це — товариство сліпих, — обізвався Сашко. — Всеросійське товариство сліпих, скорочено ВТС.

«Тож-то окуляри у нього темні, а я думала, за сучасною модою носить…» Марія сіла. Звичайна напруженість, що охоплювала її під час зустрічі з незнайомими людьми, стала спадати.

— А що треба? — звертаючись більше до Сашка, спитала вона.

— Ви знали там у таборі, Славика Шумського, москвича?

Авжеж, Марія чудово пам’ятала цього хлопця. Білявий, червонощокий тишко в окулярах. Бувало, обвішається коробками, встромить у землю сталеву антену і ходить бережком, а дівчата сидять у палатці біля голубого тріпотливого екрана і дивляться, як пропливають знайомі деревця, містки, жінки з білизною.

— Тепер, дорогі телеглядачі, я покажу вам таємничий безлюдний острів, що зветься Мухояром… — лунає дзвінкий Славиків голос.

А одного разу покликав її і сказав:

— Заплющ очі, — і тицьнув у лоба чимсь холодним. Тихенько так тицьнув, а у Маші зненацька перед очима спалахнуло, неначе в пітьмі об двері вдарилася. Розплющила очі — в руках у Славика батарейка від кишенькового ліхтарика. Хлопець регоче, аж заливається.

— Здорово, га?..

«Навіщо цей чоловік тепер шукає Славика? Може, накоїв чого та й утік? Вони, оці тишки, бувають такі, що не доведи господи…»

— Багато там було народу, хіба всіх запам’ятаєш? — обережно відповіла Марія, але професор немовби й не чув: нахилившись, він спритно розстебнув пряжки портфеля, витягнув глянсуватий білий квадратик.

— Цього листа принесла нам у ВТС мати Славика, Клавдія Іванівна Шумська. Ось що в ньому написано: «… А цими днями зі мною сталася дивовижна річ: я винайшов спосіб повертати зір сліпим. Ніколи б не повірив, що можу зробити це. Почав морочитися, а коли зробив усе, почав перевіряти, заплющив очі — і побачив. Погано, мов у тумані, але побачив. І ще одна дівчинка тутешня бачила. Слухай, мамо, хіба таке в житті буває — щоб придумати, зробити, а потім збагнути, що це — велике?»

Старий повільно, але впевнено напам’ять проказував слово за словом, неначе прислухався, що ще можна почути між ними.

«Це він про мене», — завмираючи, подумала Марія. Ну звичайно ж, це вона блукала тоді по лісу й на галявинці побачила Славика, який, розіклавши на плащі інструменти, припасовував до лоба нерозлучну телекамеру. Раптом він упустив її на землю, невидющими очима втупився в Машу і завмер. Дівчина перелякалася і подумала, що його вдарило струмом, та Славик тихо промовив:

— Це ти, Машо? Іди-но сюди.

Маша підійшла.

— Тільки цур, поки що нікому. Страшний секрет. Державна таємниця, зрозуміла? Нікому не скажеш?

Маша заперечливо похитала головою.

— Та ти не бійся, — тремтячим голосом говорив Славик, — не бійся, я все поясню. Це не страшно й зовсім не боляче. Ти заплющиш очі, а я прикладу тобі до лоба цей провід…

— Не треба, — хрипко заперечила Маша, шморгаючи носом. — Ви вже робили. Не треба.

— Це зовсім інше, як ти не розумієш? Там був фосфен, спалах, коли подразнення іде по багатьох нервах одразу і не в такт мозкові, а тут модульований в альфа-ритмі сигнал. І тоненька волосинка, що зачіпає один нерв. Ось глянь, я намалюю…

Він швидко-швидко накреслив на клаптику барвистої коробки схему і почав пояснювати, але Маша нічого не зрозуміла…

— Ось бачиш, як це просто. Ну, заплющуй очі. Та не смикайся, будь ласка!

Маша відчула, що до лоба прилипла замазка, потім наче вкололи тоненькою голочкою. Не розплющуючи очей, вона побачила сяючу цятку в ореолі, — точнісінько таку, як на екрані, коли радисти вимикали телевізор.

— Ось так, так, — повторював Славик. — Ну, ти… бачиш?

— Бачу.

— Що?

— Ніби зорі… вночі.

— Правильно, — шепотів Славик, насилу переводячи подих, — і я те саме бачив. Почекай, не розплющуй очей, я ще дві штучки приклею. Це датчики біострумів. Їх буде подано на систему того іконоскопа, що відхиляється.

Під бровами ліворуч і праворуч прилипли ще дві голочки.

— Тепер моргни лівим оком. Та ні, ти не розплющуй очей, моргай заплющеними! — На очі, на ніс лягла тремтлива Славикова долоня. — Ну, швидко!

Маша покірно моргала. Цятка стрибнула, потім, як головешка з багаття, коли її хлопчаки крутять вночі, перетворилася в розтріпану вогненну лінію: вгорі світлішу, внизу темнішу.

— Моргай правим, розгойдуй слід. І лівим теж — я відчуваю, коли ти перестаєш. Не так здорово, ледь помітно… Ну ж, ну, Машенько, давай, давай… Тільки не сильно… І швидше.

Лінія почала розхитуватись. Раптом вона ніби вирвалася з-під Машиної влади, сама швидко-швидко загойдалася, прокреслюючи безладні вісімки, — вгору, праворуч, дедалі тісніше, зливаючись в одну мерехтливу павутину. І крізь цю павутину дівчина побачила темні силуети дубків, ясну пляму плаща і біле обличчя молодого радиста.

— А-а! — закричала Маша, не тямлячи себе, рвонулася так, що всі наклейки відлетіли геть, і кинулася тікати. Спіткнулась об пеньок, упала. Схопилася на ноги і, чіпляючись за гілки, побігла хтозна-куди…

Схаменулась аж дома. В руці вона судорожно стискала коробочку із схемою.

Марія відчула, що в неї і зараз смикнулася щока — від давнього страху, — боязко глянула на професора. Та де там йому помітити — сліпий!

— ВТС зверталося до спеціалістів з електроніки, — розповідав старий, — і там підтвердили, що телевізійні сигнали можуть у принципі допомогти відновити зір. Рік тому якийсь американець вшив кінці від фотоелемента прямо в зорові долі мозку одній дівчині — і вона побачила світло. Але тільки світло, не зображення. Найголовніше — знати, що дослід Шумського мав успіх. Потім — як обійтися без фосфену? І ще: як привчити мозок до стандарту телевізійного розгортання? Ніхто цього не знає. Потрібен хоча б натяк. Хоча б що-небудь!

Марія промовчала.

— Нас мільйони на планеті, — вів старий далі; вітерець, що влітав у вікно, куйовдив його легеньке сиве волосся. — Мільйони людей живуть у темряві. Коли б нас зібрати докупи — утворилася б невелика держава. Але ми не змогли б там жити самі: нам необхідна допомога видющих. Чи часто ви згадуєте, що ви — зрячі? Правда ж, ні? А сліпі завжди пам’ятають, що вони не бачать, а інколи жорстокий випадок зайвий раз нагадує про це страшно, безжалісно, непоправно. Нас багато. І не всі сильні духом. Тому ми приховали Славикового листа. Про нього знає тільки актив. Ми не стали випробовувати надією, яка могла виявитися безпідставною. Адже раніше за лист прийшла телеграма. Ви, звичайно, знаєте, що трапилося?

— Ні, — Марія згадала, що після Славикового досліду вона вже ніколи не ходила за річку, до білих палаток. Приїхала з Углича богомільна й скупа тітка, забрала Машу надовго до себе.

— Він утопився, купаючись у річці.

Старий не міг стримати стогону.

— Кажуть, смерть мирить усіх, але я не можу, не можу примиритися, не можу простити його. Як можна було так необережно, так злочинницьки легковажно рискувати — не собою, а тим, що зародилося в тобі, а належить уже всім; жінка — свята, коли виношує в собі майбутню людину, вона бережеться сама, і всі оберігають її. А хіба те, що було у Шумського, — менше, хіба десятки людей не проміняли б свого життя на його винахід? Коли я довідуюсь, що є на світі вчений, винахідник, який готується сказати нам те, чого ми ще не знаємо, подарувати нам плід своєї думки, фантазії, наполегливої праці, — а може, він каже, та його не розуміють як слід, — мені хочеться крикнути на всю країну; «Гей, слухайте! Бережіть цього чоловіка! Переводьте його через вулицю, бо він неуважливий. Не залишайте його на самоті, не давайте йому запалювати газ і висовуватися у вікно, куштуйте все, що він їстиме й питиме, йому не потрібне поклоніння, не потрібні гроші, але те, що в ньому, повинно уціліти».

«Говорить гладенько, — думала Марія, крадькома витираючи піт з багрового обличчя, — Святе, істотне… ніби молитву читає. Так я тобі й викажу державну таємницю. Бач, як підлещується! Я і без тебе могла б розповісти все кому слід, якби розуміла. Коробочка і тепер лежить за дзеркалом. Та як розкажеш? Кому звіришся, коли всякий так і хоче обдурити тебе, нетямущу, вивідати таємницю, собі тисячі загребти. А він зрозуміє, він загребе тисячі, безокий…»

— Маріє Василівно, — обережно докинув і собі Сашко, — пам’ятаєш, ти нам, коли ми ще хлопчаками бігали, хвалилася, що тобі радист показував якусь штуковину? Може, це був Шумський, га?

— А тобі все треба, скрізь носа стромляєш, — розлютилася жінка, — хвалилася… Багато ти знаєш! Краще б не забував у сільраді світло гасити вечорами. Село все спалиш. Нічого я не знаю про це! Може, що й було, та хіба все пригадаєш? Ого, скільки років минуло, а ми тоді хто були? Дрібнота.

— Нас дванадцять активістів, — вів далі старий, і його бліде обличчя стало як віск. — Ми вже другий рік ходимо довкола місця, де був табір. Нам важко. Ночівля, вантажні машини, вози, дощі, нескінченні дороги. Тільки слух і воля ведуть нас. Руки друзів — наша опора. Може, ви пригадаєте?

— Та, чоловіче добрий, — Марія намагалася всміхнутися. — Якби ж то я знала, то чого б не сказати. А як не знаєш — то що скажеш? Тільки сорому наберешся та спокій утратиш. Отак-то…

— Ну, пробачте, — професор підвівся, — я піду. Ще раз пробачте. Сашо, не проводжайте мене, не треба. Спасибі вам.

Він узяв свою розкішну палицю і, стукаючи по трухлявих дошках на ганку, вийшов на дорогу. Коли старий був уже за селом і почав вибиратися на пагорок, Сашко мимоволі попрямував за ним. Він ішов і думав. Багато з того, що довелося потім зробити, щоб розкрити таємницю Шумського, Сашко придумав саме тоді. Довго він ішов назирці, поки старий не зник серед довгих тіней беріз, висаджених рядами обабіч дороги.

ІВАН ІВАНОВИЧ

Усе залежить від умов і настрою: інколи зовсім проста річ набуває такої ваги, ніби світ перевернувся догори дном і квадрат гіпотенузи дорівнює постійній Планка.

Стоїш, наприклад, перед вітриною на Арбаті і побіжно обмірковуєш — чому на манекені замість неймовірного кольору кофточки простенький синій халатик… Раптом манекен обертається — і продавщиця мовчки і не досить люб’язно дивиться на вас. Чи не доводилося вам тоді бачити своє обличчя у склі вітрини?

Приблизно те саме відчули одного весняного ранку тридцять два конструктори авіаційного інституту.

До кімнати ввійшов начальник відділу Захар Борисович з показним молодиком у рябенькому костюмі, голосно привітався і додав:

— Дозвольте познайомити. Наш новий співробітник, Іван Іванович. — Сказавши це, Захар Борисович попрямував до свого стола. Інженери повилазили з-за креслярських дощок. Біля дверей, дивлячись прямо перед собою і приємно всміхаючись, стояв стандартний манекен.

— Здрастуйте, — сказав він досить звичайним голосом. Усі мовчали. Тоді манекен підійшов до дошки, де раніше працювала реготуха Зиміна, розвернувся як солдат і завмер.

— Звичайнісінький робот-що ж тут особливого? — обізвався нарешті молодий інженер. — Креслярський автомат. Яке нам діло до його зовнішності? Буде треба — ящик поставимо, а знадобиться — манекен. Звикнемо і перестанемо помічати.

Завдання було дуже відповідальне і спішне. План тріщав. І тому через півгодини у відділі встановилася звичайна робоча обстановка. Захар Борисович розвісив перед очима робота на «пульмані» полотно генерального ескізу і щось прошепотів йому в тверде рожеве вухо.

Інженери відділу знали чимало різної заумної автоматики. На поверх нижче стояла електронна машина «Вихор», яка розв’язувала надзвичайно складні задачі з аеродинаміки, а під час обідньої перерви грала з лаборантами в доміно. Тож подумаєш — програмна лялька! Захар Борисович мав рацію: гляне хто ненароком на дошку Зиміної — стоїть людина, креслить, як усі, тільки чорних рукавичок не скидає.

Досвідченим поглядом конструктора Наум визначив, що робот вертить головою у двох площинах: мабуть, у голові встановлено два пости телепередачі, мікрофони і динамік. Працює він переважно правицею, ходить, не міняючи швидкості, в поясі не згинається. В його корпусі могли поміститися тільки найпростіший програмний вузол і акумулятори, яких вистачало годин на десять. Тож ні на що серйозне Іван Іванович, за загальною думкою, не годився.

— Може, це для кіно? — висловив хтось думку.

— Яке там кіно. Просто хтось розважається, кібернетики начитався…

Але креслення, яке зробив Іван Іванович, було розумне. Відчувалося, що це не просте копіювання, а нормальна робота інженера середньої кваліфікації.

Під час перерви в курилці, де в сизих клубах диму, що розповзався по кахлях, нерідко народжуються непогані інженерні рішення, спільними зусиллями було викрито і таємницю робота. Хтось пригадав, що недавно, під час випробного польоту, розбився молодий, але вже всесвітньовідомий авіатор Антощенко. Володимир, приятелька якого працювала в іншому відділі, прошепотів, що у «тих» після розгромного наказу про аварії почали робити «альдертонів» — людиноподібних ляльок, якими керують по радіо. Їх посилатимуть у перші, найризикованіші польоти. І ясна річ — коли один із геніальних інститутських диваків придумав обчислювально-деталюючу схему, її ввіткнули у запасний або відбракований «альдертон», щоб не робити новий маніпулятор і транспортер. Так інженери витлумачили подробиці ранкової історії — не ноги, а транспортер, не руки, а маніпулятор…

Були і незадоволені.

— Це неможливо, треба йти в профспілку. А може, він сам — член профспілки? Чорти його батька знають що, — галасував Семенко.

— Та постривай ти, — обірвав Наум. — Я дивився його аркуш. Працює чисто. Криві бере без лекала. Талант є.

— Що ти плещеш, Науме, сам подумай: машина і — талант?! — обурювався Семенко.

Хтось штовхнув його в бік. В кутку курилки стовбичив робот. Тепер, далебі, сприйняли б як належне, коли б він вийняв з кишені пачку «Беломора», вставив у рота цигарку й задимив. Але він просто стояв, притулившись до стіни. Чи він чув, про що мовилось, чи бачив — невідомо. Семенко сплюнув і пішов.

Наш Семенко мав усі підстави не любити робота. Сам він працівник був такий собі і більшу частину робочого дня присвячував складанню незграбних віршів на честь красуні, старшого інженера Ані Тулунової. Частенько, розгублено озираючись у пошуках повнозвучної рими, він зустрічав холодний погляд Івана Івановича; сполохана рима вислизала, і Семенко хапався за логарифмічну лінійку та олівець. Адже хтозна, що розуміє цей бісів робот і які в нього відношення з дирекцією!

Семенко простежив, що робот з території інституту нікуди не йде, після дзвінка прямує в акумуляторну автобази і до ранку сідає на підзарядку. До кабінету генерального конструктора не заходив ні разу. Зате Захар Борисович принаймні двічі на день гукав:

— Іване Івановичу, можна вас на хвилинку?

Робот, склавши готовальню, тупотів до начальника. І конструктори бачили дві голови, що схилялися над аркушем: рожеву начальникову лисину і склеєний проділ Івана Івановича.

Поступово й інші співробітники почали у важку хвилину звертатися до Івана Івановича. Звичайно, невдаха навшпиньках обходив його, мовчки креслив на аркушику вузол, розставляв по ньому знаки запитання і шепотів:

— Іване Івановичу…

Робот повільно нахиляв голову і якийсь час розглядав ескіз. Не ворушачи губами, пошепки щось запитував. У такий момент здавалося, що ось-ось він почухає олівцем потилицю, як кожний порядний конструктор. Потім Іван Іванович повертав руку і олівцем упевнено проводив кілька ліній. Той, хто просив поради, захоплено крякав — додавати нічого не треба було — і, мов миша, прослизав до своєї дошки.

Штовхати робота в бік або смикати за рукав було марно — тут він був абсолютно невразливий.

Через якийсь час стало ясно, що логіка Івана Івановича бездоганна і що величезна кількість крихітних напівпровідників, потрібних для цього, не могла вміститися під рябеньким піджаком.

Після трьох дискусій Наум висунув чудову ідею «винесеного мозку»: робот по двосторонньому радіозв’язку міг використовувати вільні чарунки «Вихора», другої за потужністю машини в Європі. Іван Іванович не втручався в дискусію і не заперечував, а запитати його, як він влаштований, було ніяково.

Більшість співробітників відділу за три місяці спільної роботи просто, по-людськи полюбили Івана Івановича — прекрасного конструктора, мовчазного учасника всіх подій у відділі, йому вірили більше ніж довідникам. Настав час відпусток, і він брав на себе силу-силенну роботи. Уже ніхто не помічав його непорушного обличчя, незграбної ходи і дивних хвилин цілковитого отупіння, коли він зненацька завмирав, опустивши руки в чорних рукавичках. Уже ніхто не сміявся, коли пропонували обрати Івана Івановича в редколегію стінної газети або записати його в гурток художньої самодіяльності.

Якось у суботу всі зібрались їхати ловити рибу. Володимир не вдержався, ляпнув:

— Іване Івановичу, поїдете з нами порибалити?..

Робот повернув голову.

— А що ж? Поїду.

Він пішов до начальника, а потім одразу на підзарядку. Всі були приголомшені. Як це Захар Борисович дозволив йому такі вільності в робочий час?

Автобус приходив по рибалок точно о третій. Коли дружна, випробувана компанія рицарів вудочки зібралася на подвір’ї, до неї приєднався Іван Іванович і ледь тремтячим голосом попросив:

— Сам не дійду: струму не вистачить. Піднесіть мене, хлопці…

Наум мовчки взяв його на плечі і поклав у багажник.

Дорогою Семенко усім доказував, що лялька зіпсує враження від рибальства. Наум люто дивився на нього, а потім похмуро сказав:

— Семене! А ти, негіднику, ревнуєш.

Обличчя Семена зашарілося.

— Хіба не ти розповідав Вовці, що зустрів Івана Івановича з Анею Тулуновою після роботи у скверику місяць тому? Хіба не ти потім мучив Аню безглуздими запитаннями?

Це вже було абсолютно немислимо, неможливо і неймовірно. Аня покохала робота, а Семенко зостався з носом…

— Ану, лишень, повтори, що вона тобі казала, — домагався Наум.

— Хто? Кому?

— Аня. Тобі.

— Еге ж, вона сказала, — сумно промовив Семен. — Вона сказала тоді: «Я знаю, що він не живий, але він дуже розумний, хороший і дуже нещасний».

— А тепер?

— Тепер вона мовчить. Тільки попросила не писати їй більше віршів…

Рибалки почали розмову про химерності в коханні, і Володимир жартома заявив, що Іван Іванович — зразок красивого мужчини, і, можливо, непорушність та холодність його обличчя приваблює жінок. Хтось заперечив: жіночу душу, на його думку, може пройняти тільки сила розуму й таланту; адже траплялися випадки, коли чудові жінки виходили заміж за облізлих сморчків, аби ті були дотепні і відомі. Взяти хоча б…

У багатьох засвербів язик назвати хоч одного свого приятеля, що одружився на гарній жінці, і викрити перед усіма його вади. Наум обірвав цю розмову.

— Годі базікати. Аня справді закохалась і — тримайся, Семенку, — вийшла заміж, але Іван Іванович тут ні до чого. Сьогодні вивісили наказ: «Старшого інженера Тулунову Г. К. вважати Антощенко Г. К. Підстава — довідка загсу».

Семен аж підскочив, боляче стукнувшись головою об стелю автобуса.

Антощенко? Хіба він живий? Чому ж мовчала Аня? Обмірковуючи хвилюючі повідомлення, ніхто й не помітив, як доїхали до водойми. Збентежений Семен одразу повернувся додому: йому було не до риболовлі.

Риба клювала. Компанія весело розбрелася хто куди. Наум вивантажив Івана Івановича, посадив його під кущ, поклав поряд вудку, поставив відерце та банку з червами. Робот деякий час не виявляв ніякого зацікавлення до навколишньої краси. Потім стрепенувся, насадив черв’яка, махнув вудлищем, і поплавок пірнув у хвилі. Володимир потім казав, що чув навіть хвацький рибальський присвист…

Було зовсім темно, коли на дорозі загудів автобус. Промерзлі рибалки хвалились уловом, перебільшуючи розміри тих коропів та карасів, що позривалися, і зовсім забули про Івана Івановича. Раптом він сам, ламаючи кущі, виринув з пітьми і поставив на східці повнісіньке відерце риби — і якої!

Івану Івановичу допомогли влаштуватися на найпочеснішому місці — біля водія.

— Так, здорово було… — сказав Іван Іванович. — До речі, в понеділок буде новий наказ: тепер я — начальник відділу, Захар Борисович лишається моїм заступником. — І, звертаючись до шофера, додав: — Товаришу водій, одвезіть мене в інститут і здайте черговому в акумуляторну.

— А рибу? — спитав Володимир.

Справді, куди ж подіти рибу? Здавалось, Івана Івановича загнали у безвихідь. Навіщо йому риба?

— З рибою — так. Завтра приходьте в гості, приносьте рибу. Найдемо їй застосування.

— Куди приходити? В акумуляторну? — розгублено спитав Наум.

— Та ні, — відповів робот і наче засміявся. — Запам’ятайте адресу: Жуковського, десять, квартира шість. О другій годині.

О другій компанія рибалок стояла біля дверей шостої квартири. Їм відчинила літня бліда жінка. Вона анітрохи не здивувалася, коли їй подали відро з рибою.

— Іван Іванович тут?.. — Наум явно хотів сказати «живе», але стримався.

— Так, так, проходьте, будь ласка, він чекає вас. Роздягайтеся.

У великій кімнаті стояв розкішний стіл, бракувало тільки сковороди з рибою — всього іншого було вдосталь. У глибокому кріслі сидів відомий льотчик, живий і здоровий.

— Пробачте, що вітаю вас сидячи, — сказав він, — поки що підводитися не дозволяють лікарі. Будьмо ще раз знайомі: Іван Іванович Антощенко, ваш начальник відділу.

— А куди подівся наш Іван Іванович? — жалібно протягнув Володимир.

Наум ляснув себе по лобі.

— Авжеж, — закричав він. — Ось пульт управління «альдертона». Я бачив його на випробній станції. І треба ж таке. Ось екран телевізорів, ось ручки маніпуляторів… Іван Іванович звідси водив ляльку по радіо, бачив її очима, розмовляв її голосом. А ми… ми, ідіоти, видумували схеми!

За спиною Антощенка хтось заливисто зареготав. Це був Захар Борисович.

— Зараз вони битимуть мене! Але я тут при чому? Я казав Івану Івановичу: давай скажемо їм, у Чому справа, а він своєї торочить: не треба, жалітимуть, працювати не дадуть.

Тут долинули запаморочливі пахощі, і Аня, Тулунова Аня, ще чарівніша, ніж завжди, внесла величезну сковороду з рибою.

— Ще місяців два поводжу робота, а потім прийду сам, — зніяковівши, сказав Іван Іванович. — Отоді порибалимо як слід, згода? Добу, а то й дві будемо сидіти — може, акумулятори не відмовлять?

ВСЕВИШНІЙ-ПЕРШИЙ

Світ згори — мов яма, краї якої потопають у синій напівімлі, прикритій пласкими хмарами. Ліворуч поверхню океану, що міниться холодним сріблом, борознять пароплави, за якими тягнуться розкішні хвости спіненої води. Праворуч — розрізаний на квадрати мурашник, куди втиснуті блюдечка площ, кучерява щетина парків і блискучі змійки річок, перехоплені мостами. Внизу — ясно-жовта стрічка пляжу і гордість міста — широка сіра набережна, заставлена сірниковими коробочками готелів. З серпанку над обрієм несподівано чітко здіймаються сяючі гірські пасма, наче вирізані рукою божевільного ювеліра.

Щось, без вигляду й назви, спускається над містом. Щось несе людям гіркі, плутані слова. Відчай змінюється надією, прокляття — невиразною вірою в щастя, в сонце, що випливає з-за гір.

Тріскучою бабкою крізь це Щось пролітає вертоліт кінохроніки.

Розв’язні молодики в беретах та фланелевих куртках, увішані фотокамерами, лампами та магнітофонами, товпляться в тісній кабіні. Вони ждуть чуда і тільки чуда, вони повинні сфотографувати, записати, якщо пощастить — розпитати Його. Крах Панамської кампанії, загибель «Титаника», Сараєвський замах і програш «Квінти» в футбольному матчі на першість світу, коли б вони сталися сьогодні, не зайняли б у газетах більше десяти рядків тексту: перші полоси відведено тому, що скаже голос із неба.

Очікують і внизу. Строката юрба затопила площі і вулиці. Над містом, полохаючи голубів, лунає безладний передзвін. «Вперше від часів Мойсея! Видіння кардинала Спіллейна! У неділю вранці бог звернеться до людей!» — галасують позолочені плакати, газетні заголовки, лисі проповідники на паперті і невідомі пронозуваті особи. Юрба велика, мовчазна, вигуки гаснуть у ній, як у ваті.

Напружено посміхаються чорняві хлопчаки у синіх, вистрочених білими нитками штанях — стояти не хочеться і піти незручно. Бліда перелякана жінка судорожно обіймає доньку. Якби хтось поряд крикнув — вона б не вагаючись страшенно закричала й собі. Хрестяться бабусі. Службовці в котелках, випроставшись з гідністю, чекають цього чуда, краєчком ока стежачи за шефом. Витираючи губи салфеткою, на балкон вийшов червонощокий мер; найближчими рядами прокотився схвальний гомін — і теж потонув у юрбі.

Голосу з неба не чути. Лише один чоловік на світі знає, що відбувається. Але його в юрбі немає. Він стоїть біля борту океанського лайнера, що вибирається з порту. Звуть цього чоловіка тут коротко — Ксі, а справжнє його ім’я — Олександр Волошин.

Сашко Волошин народився в Харбіні; спочатку вчився в інституті у Нобелівського лауреата Гленнера, потім на запрошення відомої фізичної лабораторії виїхав у Південну Америку. Батьки хлопця були росіяни, але Сашко погано розумів їхню мову, зате вільно володів англійською, французькою та іспанською. Поміж строкатими запашними вуличками китайського Фудадяна і сіро-синіми приземкуватими кварталами японського містечка була затиснута чистенька провінціальна російська частина міста — вокзал, церква, ринок, кладовище. Свого кладовища мешканці російського кварталу не любили: зрештою, скільки не живеш на чужині, все-таки сподіваєшся, що це тимчасово, а от помреш там — то вже назавжди.

Одного разу Сашко був по-справжньому щасливий. Йому подарували золоту рибку з райдужним хвостом-вуаллю. Сім’я якраз виїжджала відпочивати в Корею. Їхали цілу ніч, а вранці, коли автобус зупинився, батько показав синові сопки і сказав, що там, за ними, — Росія. Вони полізли по схилу. Хлопчикові було дуже незручно лізти — він боявся залишити в машині банку з золотою рибкою і взяв її з собою. На горі тато і мама довго вдивлялись у пасма лісистих сопок, а Сашко дивився на рибку — і не побачив землі своїх дідів. У Кореї рибку відняли хлопчаки.

Тепер Олександр любив світлі костюми, жив у пансіоні, який утримував колишній російський князь, а тепер безнадійний морфініст. Зустрічався з Мінною: у неї були великі зелені очі і приємний голосок. Дівчина співала в нічному клубі.

Білозубий, високий на зріст, Олександр скидався на голлівудського героя. Але у глибині його душі назавжди причаївся страх, що ці чужі, з бездоганною вимовою і купою впливових родичів люди віднімуть у нього золоту рибку, як він називав про себе щастя.

У лабораторії високих напруг Волошин працював над вимірювальними приладами, зокрема електронно-оптичними перетворювачами радіації у видиме світло.

Він зробив дуже чутливий перетворювач і якось, налагоджуючи його, звернув увагу на незрозуміле явище, яке побачив на екрані приладу.

Посередині лабораторії стояв електростатичний генератор Ван-Граафа, нехитра машина з кулею вгорі, що накопичувала заряди. На екрані цей генератор зображали чимось на зразок чорного тотемного стовпа. І дивно: від голови-розрядника тяглася вниз тоненька голуба змійка, схожа на миттєвий знімок блискавки. Найменший поворот верньєра — і вона зникала.

«Що це? — міркував Олександр. — Мабуть, стався розряд на землю. Але чому тоді не щезла іонізація? Тепер повітря стало провідником електрики. Чи надовго?»

— Ксі, йди-но сюди! Другий день ми чомусь втрачаємо заряд, — кричали йому.

Волошин збив верньєр, вимкнув локатор і, усміхнувшись, пішов до генератора.

— Напевне, пробило ізолятори.

— Ми міняли їх тричі.

— Буває… А що як зсунути генератор у цей куток?

— Навіщо?

— Мало що: волога, підґрунтові води… Ану, лишень, давай!

За хвилину почулося схвальне бурмотіння. Все гаразд. Та Олександр не обернувся. Нахилившись, він рахував плитки на підлозі, намагаючись запам’ятати, де стояв генератор.

Шеф дозволив Волошину лишитися на ніч, закінчити наладку приладу, але попередив, що за понаднормові години платити не буде. Тільки-но за вікном стихло гудіння останнього автомобіля, як Олександр почав перетягувати генератор на попереднє місце. Півтори години він совав важкий стовп — трошки праворуч, трошки ліворуч… Ось стрілка гальванометра упала до нуля — і в нього на мить завмерло серце. Куля зарядника, ніби торкнувшись невидимого проводу, стала губити заряд.

До ранку Олександр вимірював і записував. Змійка світилась на екрані, щастя йшло до рук, золота рибка відкриття борсалася в сітях формул, натягнутих на частокіл інтегралів.

Це було дивовижне явище, яке Олександр назвав «панцирною іонізацією», а про себе — «ефектом Волошина». Після того як іскра певної величини пробивала в повітрі собі дорогу, іонізовані часточки повітря не розсипались, і провідний канал висів, як і раніше, невидимим дротом. Одні часточки повітря відходили, інші займали їхнє місце і ставали іонами. Теорія цього явища була вишуканим наслідком однієї напівзабутої формули Гленнера, й Олександр зрозумів це на п’ятий день. Ще добу Волошин витратив на те, щоб розрахувати і побудувати розрядник, який міг давати точно дозовану іскру і прокладати в повітрі панцирні ланцюги-то чудові провідники струму, то напівпровідники. Коли є формула — це вже легко. Олександр не ходив у лабораторію тиждень. А коли прийшов, князь-хазяїн подав йому конверт з чеком і чемне повідомлення про те, що його звільнено. Олександр одержав у банку гроші і накупив радіодеталей, На звороті повідомлення черкнув записку Мінні.

В задній кімнатці нічного клубу мляво сварилися дівчата з кордебалету. Вони роздобули Олександрові товсту сигару з золотим обрізом. Ксі вирішив викурити її одразу, а не ділити на дві частини, Мінна була в залі з гостями.

«Чи можна вважати людину дурною тільки за те, що вона не відрізняє катод від анода? — думав Волошин, — А якщо ця людина астроном або археолог? До чого це я?.. Ага!.. Мінна. Вона досконало знає те, чим цікавиться: нові зачіски, джазових співаків, моди… Це теж важливі дрібниці, адже я, наприклад, їх не знаю… Чи вона дурна? Чому вона не виходить за мене заміж? Я не можу інакше: страшно її втратити. Гроші, звичайно, потрібні… Але і вона їх розтринькує, коли бувають.Чого їй треба? А мені?»

— Дай закурити, Ксі! — до нього підсіла дівчина, жадібно затяглася, лишивши на обрізі сигари слід губної помади. — Чекаєш Мінну? Не думай про неї погано, вона сувора, ти у неї один, чуєш? Роботи немає?

— Немає.

— Чому?

— Росіянин.

— А що ти вмієш робити?

— Все. Але найбільше я люблю математичні машини, кібернетику. Чула? Я можу зробити машину, з якою можна розмовляти. Електронний мозок.

— Навіщо? Навіть твій мозок не потрібен, а хіба він гірший за електронний?

— Ні, мабуть. І ще я люблю робити електронних звірів. Вони чесні, їм можна вірити. З ними легко жити.

Дівчина спідлоба глянула на Олександра.

— Еге-ге, погані твої справи, якщо так… Сьогодні показуватимеш залізних звірів?

— Ні. Я хочу показати невидимі машини.

— Безглуздо. Невидимі — хто ж дивитиметься?

Волошин не відповів, його кликали на естраду.

Мінна закінчила співати дитячу пісеньку про Мері та ягнятко, — в поєднанні із зачесаним на лоба волоссям і синіми обводами довкола очей це справляло дражливе враження, — і оголосила наступний номер:

— Зараз великий винахідник Ксі Волошин, учень знаменитого Гленнера, мій друг, покаже вам свої запаморочливі відкриття. Тільки у нас! Уперше в світі!

Посміхнувшись, Ксі вийшов на площадку, вдивляючись туди, де з підлоги до висоти грудей стирчали два невидимі дротики. Він уклонився, вийняв з кишені звичайну. електричну лампочку і, взявши її за. балон, простягнув уперед. Лампочка спалахнула, на мить осліпивши виконавця.

В темному залі мляво заплескали. Людей, які пили і їли тут, ніколи в житті не цікавило, чому горить лампочка. Другий свій трюк — невидимий радіоприймач, над яким він працював цілий тиждень і на що витратив решту грошей, — Олександр вирішив не демонструвати: хто повірить, що це не магнітофон?

Руки повисли, ноги ослабли. Олександр згадав ранкового листа з «Фізікал абстрактс» — «… не може бути надруковане за браком місця і відсутністю рекомендації». Він скоса глянув за куліси: Мінна стояла біля трансформатора, її очі світилися в темряві, як у кота. Треба було вирішувати негайно. Знаком звелівши їй добавити напругу, він хрипко спитав:

— Може, хто-небудь із гостей погодиться вийти на сцену?

Деякий час у залі панувала мовчанка. Потім товстун, що сидів у другому ряду, очевидно, фермер, який бажав за свої гроші випробувати всі спокуси великого міста, озирнувся, підвівся, ступив два непевних кроки і зупинився. «Зараз він повернеться назад до свого столика, а мене проженуть геть, — майнула думка. — Останню карту буде бито. Невже оце ходяче барило — моя доля, моя золота рибка?»

Товстун, повагавшись, усе-таки виліз на поміст. Два невидимих високовольтних проводи чекали на нього. Сопучи, він насувався на Олександра і раптом підскочив, зойкнув і звалився на столик першого ряду. Вузькоплечий жовторотий юнак, що сидів за тим столиком, швидко скинув піджак і хотів було кинутися в бійку, але впав на товстуна, задерши ноги-тичини у вузеньких штанях.

Жалібно задзвенів посуд, бокали посипалися на підлогу. Поліцейський, насунувши на лоба кашкета, поспішив піти геть, йому було відомо, що в залі сидить сам Вольф, верховода місцевих бандитів, а значить, може бути невелика стрілянина.

Жінки заверещали.

Тоді із задніх рядів підвівся сутулий чоловік у темних окулярах і, не міняючи байдуже-бридливого виразу товстих губ, рішуче попрямував до помосту.

Ті, хто знав його, і насамперед перевдягнені сищики, зблідли: Вольф!

— Гей, ти, хлопче!

— Що?

— Іди сюди.

— Сам іди, — не тямлячи, що каже, відповів Олександр.

Як підскочив цей страшний чоловік, як дістав свій розряд і влетів у загальне звалище, — Волошин не встиг збагнути. А коли насмілився глянути вниз, Вольф, дуже задоволений, уже стояв на ногах.

— Здорово обгородився, тільки кулею і візьмеш. Та підійди сюди, не бійся, — неголосно повторив він. — Щастя саме до рук пливе. Скільки тобі треба за цю штуку?

Князь, якому було заплачено за півроку вперед, задоволений сидів у Олександра в кімнаті, перетвореній в майстерню, і читав газету.

— Знову пишуть про літаючі блюдечка. Це, звичайно, рука більшовиків. Військовий літак погнався за блюдечком і вибухнув…

Олександр возився біля стола. Він то заглядав у екран електронно-оптичного перетворювача, то знову рухав у просторі маленьким розрядником. Волошин монтував із панцирно-іонізованих ланцюгів повітря кібернетичну схему, яка сама повинна була знаходити джерело живлення, заряджати невидимі акумулятори і виконувати безліч інших операцій.

Головна частина — акумулятор складався з десятків решіток, зроблених з тоненьких панцирних ліній. Вигнута сітка попереду була дзеркалом направленої антени, а сила-силенна напівпровідних пересічень ще однієї решітки — логічною схемою і пам’яттю.

Іонізоване повітря, стікаючи з точок високого потенціалу, могло переміщати всю схему в будь-якому напрямку. На екрані перетворювача ці подробиці вимальовувалися дуже чітко, хоча неозброєним оком на столі нічого не можна було помітити. Тільки розміточні рейки під-екраном оточували простір, який тепер був наповнений не безладно-рухливими молекулами газів, як у всій кімнаті, а складно організованою, стійкою системою з цих молекул, зв’язаних між собою електричними силами. Саме по цій системі упевнено рухалась Олександрова рука з розрядником — голкою в ебонітовому чохлі, на вістрі якої тріпотіла голуба іскра.

— Чортів ловиш? Це добре, — ліниво мовив князь.

Коли він вийшов похитуючись, Олександр підступив до радіопередавача. Чотири схеми вже гуляли десь у горах, відшукуючи грозові хмари. Найулюбленіша з них, Ніксі, мала досить пристойну пам’ять і трошки розмовляла.

— Ніксі, Ніксі! — покликав Волошин у мікрофон.

Ці слова сколихнули повітря, хвилі дійшли до мікрофона, і електронний потік у кристалі поніс їх через підсилювальні лампи радіостанції на антену, а потім — у безмежний простір над нічним містом, над усім світом. Із швидкістю світла вони розлетілися на всі боки, і мізерна частина цієї потужності влилася в невидиму антену, загублену серед хмар над засніженими сідловинами гірського хребта.

«Нік-сі, Нік-сі», — повторили елементи аналізатора, щось ледь змінилося в стані повітря під антеною: це спрацювало реле, позивні було прийнято. Імпульси струму рвонулися по решітках логічних схем, вихопили з пам’яті невидимої машини інші комбінації імпульсів і погнали їх на антену…

— Я тут, хазяїне, я тут, — долинув крізь тріск далекої грози розмірений голос.

— Іди сюди, Ніксі, — крикнув Олександр. — Що з тобою трапилося? Звіт, Ніксі, звіт.

— Я вбила літак. Висота чотири-п’ять, координати…

— Бий їх усіх, Ніксі, дідько з ними! Кажи мені що-небудь. Мені погано, Ніксі! Мінна пропала. Поліцейський комісар викликав мене.

Радіохвилі понесли невиразну скаргу. Але тепер імпульси не знаходили в пам’яті Ніксі відповідних комбінацій, і схема видавала стандартну формулу невпізнання:

— Я не знаю, хазяїне, не знаю, не знаю…

Олександр вимкнув передавач, похилив голову…

Він прокинувся від гучного тріску. Голубі іскри всіяли радіатор парового опалення під вікном, у якому блідло досвітнє небо. На екрані приладу Волошин побачив голий стіл; ледь помітна схема, що тьмяніла на очах, була під вікном.

«Як вона там опинилася?» — занепокоївся Олександр.

Коли тріск припинився, схема відпливла од радіатора і через усю кімнату попрямувала до випрямляча, припала до контактів. Почала заряджатися… Наливалася на екрані яскравим світлом. «Під час перезарядки вона може стати видимою, — міркував Волошин, — і саме це занапастило льотчика. Привид засвітився, бідолаха погнався за ним, попав поміж контакти акумулятора, а двісті тисяч вольт — не жарт! Але й тепер заряд відповідний…»

Реле перезарядки спрацювало, і схема попливла по кімнаті. Вона явно шукала місця, куди скинути струм. Креслення на екрані ставало дедалі виразнішим.

«Вона йде сюди», — збагнув Олександр і відскочив од локатора.

Зігнувшись, він почав гарячково порпатися у мотлосі, що валявся в кутку кімнати. Схопив довгий мідний прут, кинув його навмання і попав у люстру. В кімнаті стало темно — хистка досвітня імла. Поповзом добравшись до прута, Олександр знову кинув його. Оглушливо лопнула трубка перетворювача. Тоді Волошин забився в самісінький куток, знову підібравши прут. Олександрові аж мороз пішов поза шкірою.

Іскор на радіаторі опалення не було. Смертоносний заряд плавав десь поряд. Шукав… У каламутному світанку кімната здавалася чужою. Але що це?! Іскри на водопровідному крані… Кинути? Замахнувся — в кімнаті загуркотіло, і спалах розігнав сутінки. Чорний покручений прут валявся біля раковини.

Внизу пролунав довгий дзвінок. Олександр виглянув у вікно. Біля дверей стояла чорна машина, і чоловік у чорному, сяючи голеною маківкою, щось питав у напіводягнутого князя.

Чоловік у чорному ввів Олександра у великий, тьмяно освітлений зал і тихо вийшов. Стіни і підлога приміщення були складені із грубо обтесаних плит, але підлога блищала мов дзеркало. Чорне розп’яття на стіні, чорний полірований стіл з білим телефоном та ще двоє низеньких крісел — оце й усе оздоблення залу.

Кардинал Спіллейн у білому накрохмаленому одязі виплив з маленьких бічних дверей і ретельно замкнув їх за собою.

— Я просив покликати вас, сину мій, — вкрадливо мовив кардинал, опускаючи повіки, — бо сподівався внести спокій у вашу бентежну душу. Свята церква у ці важкі дні повинна стати притулком для кожного.

Кардинал роздивлявся костюм Волошина, світлий, але в плямах, пом’ятий.

— Іноді ми нашими жалюгідними силами можемо сприяти славі творця, — сливе співав кардинал. — У своїй доброті бог забув про зухвалість і зарозумілість людську. Ні очищаючого небесного грому, ні проповідей ми не чули з неба від біблейських часів.

— Я розумію, чого ви хочете, святий отче, — посміхнувся Волошин. — Але на дрібниці не розмінююсь. Чудеса поштучно — це не для мене. Підіймати на прозорій кулі магнітофон з динаміком або зчиняти бешкет із штучними блискавками мені не личить. Я — перший інженер свого віку, учень Гленнера. Ось що… Хочете, я вам зроблю справжнього бога? Так і назвемо: «В-1, всевишній, перша модель».

Олександр майже грубіянив, сподіваючись, що його виженуть і він не бачитиме кардиналового погляду, що мов випускав клейку павутину. Але Спіллейн тільки нахилив голову, по-світському всміхнувся:

— А хіба це можливо?

— Ви маєте сумнів щодо існування бога?

— Ні, звичайно. Але зробити…

— А чому б і не зробити те, що принципово можливе? Сучасна техніка спроможна зробити бога, ангелів і навіть самого диявола, якщо є кошти, час та інженер з ясною головою.

— Скажімо, два мільйони, сімдесят днів і ви, містер Волошин?

Це було сказано майже без виразу.

— А є у вас технічне завдання на проектування, містер замовник?

Кардинал, мабуть, натиснув ногою кнопку, бо двері, через які ввели Волошина, безшумно відчинились, і гарненький хлопчик-служка подав Спіллейну товсту шкіряну папку.

— Що ми вкладаємо у наше поняття про бога? — кардинал розкрив папку. — Він має бути всемогутній, всюдисущий і всевідаючий…

— Ось що, святий отче, — сказав Волошин, з ненавистю дивлячись на білі пещені пальці кардинала, складені на череві. — Ми, інженери, метафор не любимо. Говоріть точно. Всемогутній поб’є танк, літак, пароплав, піхоту або натовп. Всемогутній може наганяти паніку, впливаючи на мозок відповідними частотами — хіба ж це не диво? Варто натиснути кнопку — і він позбавить волі, пам’яті, розтопче людину, її гордість і незалежність. Всевідаючий? Скажімо, мільярд варіантів пам’яті вистачить? Машини, які зараз розраховують польоти на Місяць, не мають і половини цього. Всюдисущий — навіщо вам такий великий? Зроблю п’ятсот на п’ятсот і на триста.

— Він має зціляти від хвороб.

— Рентген, фізіотерапія? Це можна.

— Він має бути нечутливий до світських спокус, — говорив далі кардинал.

— Усі мої машини, — сказав Волошин, — не п’ють, не курять, не заводять собі легковажних подруг і не порушують без особливої команди жодної із заповідей Мойсея.

— Він має провіщати слова істини, якомога голосніше…

— В децибелах це скільки? — люто перепитав Волошин.

— Мм… Не знаю.

— То взнайте, порадьтесь. Іще що?

— Він має виганяти бісів.

— Де, звідки? У вас уже є ці біси? Знаєте технологію вигнання?

— Ні, — завертівся дзиґою кардинал. — Але я думаю, що біси комплектують… вашу установку.

— Тільки за особливу ціну. Робота дріб’язкова, нудна, партія велика. За цю ж ціну не берусь.

— А якщо він буде немовби виганяти… Розумієте?

— Розумію. Не вийде. Фокусами не займаюся. Що це вас, кардинале, тягне на фальшивку, коли я пропоную справжнісінького бога? Де ваша віра?

— І дорого обійдеться партія бісів, скажімо, сотня? — поцікавився кардинал, ухиляючись од диспуту про віру.

— Три тисячі з носа чи пари рогів, якщо вам краще в рогах.

— Так. Ну, я думаю, біси відпадають. Навіщо нам переплачувати? До того ж за таку нечисть, ворогів роду людського…

На ранок сімдесятого дня інженер Олександр Волошин викрутився до кінця. Підгиналися коліна, голову стискував тупий біль. У наглухо загородженому височенному елінзі на околиці міста під наглядом десятків лаборантів на решітчастих риштованнях снували автоматично діючі розрядники. Олександр особисто через електронно-оптичний перетворювач переглядав квадрат за квадратом, поки не починало рябіти в очах. О шостій ранку все було закінчено, перевірено. Волошин задрімав. Але й у сні перед ним поставали клітини гігантського радіомозку, одноманітні плетива підсилювачів, місткостей, опорів, безліч датчиків та ефекторів, складних випромінювачів, гігантський акумулятор і всілякі зв’язки поміж вузлами машини. Все це існує, все це довелося створити, затративши масу сили і часу, та коли знімуть риштовання, елінг виявиться порожнім. Щось, що наповнює його решітчасте склепіння, здійметься в атмосферу, для непосвячених зникне.

І разом з тим воно підкорятиметься шифрованим радіосигналам. Зможе говорити і виконувати логічні дії, зможе обрушити на будь-яку людину, на будь-яку місцевість електричну бурю, зможе брехати, інтригувати, а головне — сковувати людей кайданами неуцтва, лицемірства і тваринного жаху…

Перед інженером ніби якась примара грізно постала світна радіосхема, якою, мов кийком, замахнулася на весь світ мавполюдина у білій сутані, з білим, наче крейдяним обличчям.

Коли Олександр прокинувся, сонце вже піднялося високо. Машина стояла біля пансіону, князь сидів на східцях, тримаючи газету. Руки у нього тремтіли, він плакав.

— Глянь, Сашко, глянь, — белькотів він, плутаючи російські й іспанські слова, — наші, росіяни, там, на Місяці, ще вчора…

Волошин вихопив газету. З аркуша на нього дивилися портрети, він прочитав російські імена…

Олександр упав на подушку машини мов підтятий. Князь спритно підібрав газету, втупився в неї.

— Поглянь, Сашко, а цей, третій, схожий на тебе. Бортінженер. У тебе часом немає брата?

Ні, у Ксі Волошина не було брата, нікого в світі. Батьки його недавно знайшли останній притулок на незатишному харбінському кладовищі.

Хряснувши дверцятами кадилака, Олександр навмання побрів вулицею. Назустріч йому трапився монах — очевидно, поспішав кудись. Через два квартали монах, як і раніше, діловито, по-військовому розмахуючи руками, перетнув йому дорогу.

«Стежать», — здогадався Волошин. Озирнувся. Позаду повільно їде машина, в ній рудий чоловік у чорному капелюсі. І ці стежать. Доведеться зайти до них у барліг.

Він увійшов у респектабельну контору Вольфа. Чоловік у чорних окулярах підвівся йому назустріч.

— Закінчили замовлення церкви, містер Ксі? Тепер попрацюйте для нас. Невидимі панцири, керовані по радіо кульові блискавки… Наш бізнес теж вимагає техніки.

— Добре. Тільки мені потрібен новий паспорт.

— Цього добра скільки завгодно. — Клацнула, відчинившись, вогнетривка шафа.

— Мені закордонний.

— Будь ласка, хоч дипломатичний. Е! Та чи не хочете ви од нас чкурнути? Не вийде. Знайдемо, — сказав чоловік, подаючи йому паспорта.

Олександр подзвонив Спіллейну.

— Завтра о десятій ранку. Пророкуйте, — не називаючи себе, сказав Волошин.

— Гроші переказав, — діловито відповів Спіллейн, — півтора мільйона. Розумієте, комісійні незручно ставити окремо. Але я чув, що ви маєте нове чудове замовлення.

Почувши, що його обікрали, Волошин байдуже поклав трубку. Обличчя невідомого астронавта, схожого на нього, стояло перед очима, все інше було дрібне, брудне, непотрібне: Мінна, князь, кардинал і сам новенький, як нікелева монета, всевишній — перша й остання модель. Кращий інженер віку, він міг би там, на стартовому майданчику, хоч шолом подати…

Повернувшись додому, Волошин застав у кімнаті вусатого поліцейського комісара.

— Вашу знайому синьйориту Мінну знайшли позавчора вночі на пляжі. Мертвою. Ось.

На глянсовому аркушику Олександр побачив розбите обличчя, жалюгідне, страшне, чуже.

— Самогубство, ми так розуміємо. Впізнаєте? Підпишіть.

— Так… Риба вдарила хвостом.

Поліцейський знизав плечима, вклонився і пішов.

Мікрофон стояв на столі. Під вікном сновигали гангстери і монахи, всі на один кшталт. Навряд чи почесна, але — варта.

Волошин сів за передавач, обличчя його закам’яніло.

— Ка-два, ес-шість, ка-чотири, — чітко подавав він команди, що виводили бога в небо. Потім передав серію наладки мови і виглянув на вулицю.

Рудий бовдур у пом’ятому білому плащі і чорному капелюсі програвав у кості монаху з виправкою армійського сержанта. Монах радісно реготав і плескав рудого по плечу. Поліцейський комісар зупинився, поблажливо кинув якийсь дотеп і став спостерігати гру, погладжуючи пишні вуса.

Волошин повернувся до мікрофона. Металевий капсуль дивився на нього уважно, мов око.

— Люди, — вигукнув він, — слухайте слова правди. Слухайте всі. Бога нема. Не було і не буде. Чуєте? Це кажу вам я, інженер, який побудував всевишнього, першу модель. Він, всевишній, підтвердить це сам. Він — хороша, тонка і складна штука, але це не бог, а машина. Математична машина із невидимих проводів та підсилювачів, модель мозку, простіше кажучи — великий персептрон^[1]. Його збудовано за всіма законами фізики. Закони природи непорушні, що, зрештою, мене сьогодні мало цікавить.

Є непорушні закони серця. Хто порушить їх, помирає, часто непомітно для себе… Жити без батьківщини, без дружби, без любові, без великої справжньої мети — непомітна смерть.

Волошин розповів про себе, про своє відкриття, про його безславну, злочинну долю.

— Я, рядовий інженер, був мертвим серед мертвих у цьому місті. І сьогодні я кажу вам голосом мого електронного всевишнього… Живіть! Любіть, вірте, боріться за щастя. Розум людський не буде скований вічно, він знищить кайдани, він знає, що буде, і сам творить майбутнє.

Може і я ще оживу.

ВЕРТИКАЛЬ

Краб поспішав прямо туди, куди йому хотілося. Намистинки-очі, могутні клешні і шерехате пласке тільце — все було повернуте трохи вбік, але праві лапки рухалися розмашистіше, ніж ліві, і краб робив звичайну поправку на знос. Інакше він, мабуть, кружляв би по дну — пустельному, в хвилястих, наче зцементованих складках піску.

Довкола коливалася зеленкувата напівімла, час од часу спалахуючи іскорками риб’ячих зграйок. Сонячний промінь падав на дно, а краба владно кликали тіняві липучі зарості, де можна було чудово пополювати.

Проминувши м’який пагорок, він скотився вниз до горбочка, такого ж голого, як усе дно, обігнув морську зірку, що, ледь ворушачись, валялася біля підніжжя горба, і почав уперто видиратися нагору, поки не опинився на краю великої чорної діри. Звідти долинав запаморочливий поклик їжі і затінку. Коли краб перехилився через край, піщинки осипалися під лапками, і вслід за ними він плавно провалився вниз, сяйнувши на прощання сонцю білим опуклим черевцем.

Райдужна рибка, що дрімала неподалік, відчувши збурення води, круто шугнула вгору. Обернувшись, вона побачила тільки дірку, яка могла б здатися ідеальним кругом, сковородою, загубленим чорним ґудзиком…

Це злякало рибку: відомо, що тварини не люблять голих абстракцій. Рішуче працюючи хвостом, вона попливла на поверхню океану.

Тут щедре сонце розкидало по лискучій голубій гладіні тисячі іскор: стояв повний штиль. Збитим рожевим шумовинням біля самого обрію згромадилися хмари, відтіняючи красу та велич чистого неба. І як деталь, котру чутливий художник може й відкинув би, щоб уникнути фальшивої красивості, серед океану стояв білий елегантний корабель. Люди у білому одязі, розшитому золотом, засмаглі і спокійні, нудьгували на містку. На дрібній сітці огородження красувалось аж надто багато глянсових рятівних бубликів.

На палубі, як кумедна тінь, тупцяв чоловік, зовсім чужий цьому блискучому світові. У дешевому новому, але страшенно зім’ятому чорному костюмі він обливався потом, його обличчя було сіре, геть пооране зморшками, водянисті очі під товстими стеклами окулярів поглядали неуважно і водночас напружено: чоловік немовби прислухався до самого себе.

— Ще трохи туди, осюди, прошу, — пробелькотів він до одного з моряків, довірливо взявши його за рукав вище од нашивок.

— Рен, зроби йому, — звелів капітан помічникові.

Заторохтіло, і пароплав трохи подався назад.

З відчинених дверей у рубку долинув сумбурний свист радіомаяків.

— Зупиніться, зупиніться! — одразу вигукнув чоловік і відчайдушно замахав руками.

— Тут?

— Так.

— Ну, пам’ятайте нашу умову: тільки одна спроба, і ми відходимо, — заявив капітан. — Я пішов у цей рейс на посміх усьому пароплавству, але Атлантида Атлантидою, а справи справами. Ясно? Де ж ваші знамениті карти? Перевірте! Могли й помилитися.

— Я не міг помилитися, — жваво відповів чоловік. — Я занадто довго думав і обчислював.

На кормі два матроси возилися з лебідкою: один відтягав стрілу до борту, другий обережно обіймав полірований сталевий стакан, що закінчувався двома рядами гострих зубців. Стріла нахилилася над водною гладінню, викинутий за борт стакан захитався на тросі, наче маятник.

— Ні, ні, поверніть стрілу ближче до нас! — заверещав чоловік з містка.

Капітан здивовано витріщився на нього.

— Слухайте! Ви справді думаєте, що в океані можна так точно визначити місце?

— Я математик, — гордо відповів чоловік, пересмикнувши щокою.

Не заперечуючи, капітан махнув рукою: стакан плюхнувся у воду. Лишилася тільки вертикаль — тоненький кабель у капроновій ізоляції, що зникає у глибині.

Біла вертикаль у шаруватій товщі океану привернула увагу численних критиків: табунці рибок тиснулися поблизу.

Виблискуючи сталлю, стакан на кінці вертикалі спускався в каламуть, туди, де ледь жовтіло дно. Безформні гори піску звідси, з висоти, здавалися чіткими колами на плані міста. Це справді було старовинне місто, що колись зникло під водою і його занесло піском. За теоремою про неможливість двох перпендикулярів шлях стакана було визначено заздалегідь, і ніщо не могло відвернути стакан від точки, де вертикаль, спускаючись до центра міста, мала зіткнутися з поверхнею дна.

Але точки цієї не було: на її місці чорніла ідеально кругла Діра, куди, як відомо, провалився краб. Снаряд пройшов не більше як на метр од центра.

За дірою починалася порожнеча, що дедалі розширювалася. Горбочок був куполом будівлі, складеної з цегли. Він скидався на велетенську перекинуту чашу, виліплену з глини і обпалену як звичайний черепок. Гладеньку поверхню купола покривали пласкі металеві фігури-сузір’я: купол був неначе небо. З одного боку його перетинала велика тріщина, що починалась од вікна. Коли будівля правила за скарбницю могутньої держави атлантів і містилася на поверхні землі, вікно не тільки пропускало світло, а й уособлювало сонце; від нього розходилися звивисті накладні промені.

Стін у будівлі не було — лише купол. Дванадцять масивних стовпів із полірованого порфіру стояли трохи осторонь. На перемичках, що з'єднували стовпи, сиділи дванадцять золотих чудовиськ — охоронників скарбу. Весь простір між куполом і стовпами займали кам’яні полиці, завалені монетами врозсип, монетами у глиняних корчагах, купами гранованих самоцвітів, литими статуетками із золота і металу орихалк^[2], стосами мармурових табличок з письменами. Поміж ними розпустили свої примхливі крони водорості, сила-силенна дрібної морської живності знайшла там притулок.

Але знайомого нам краба на полицях не було. Він полював, бігаючи по мармуровій підлозі, намагаючись держатись якомога далі від водяного стовпа, що йшов з вікна в куполі і ледь-ледь світився. Багато предметів, що колись лежали на полицях, тепер валялося на підлозі, і, щоб підкараулити необережну рибку, краб сміливо залазив в очниці золотих статуй, оброслих зеленими бородами.

Під час однієї відчайдушної гонитви він усе-таки попав у бліду пляму світла в центрі підлоги. Тут, у нарізному лазуритовому колі діаметром понад два метри, містилася головна святиня атлантів — Слід бога. Це була недоторканна земля, де предки атлантів, засновуючи місто, помітили чийсь слід, пізніше шанобливі зодчі накрили його куполом. Люди народжувалися, блукали по вулицях, умирали, а сюди ніколи не ступала людська нога. Діти ламали свої іграшки, хазяйки жбурляли у п’яненьких чоловіків черепки, але сюди не впав жоден черепок, жодна тріска.

По-блюзнірськи борюкаючись тут, краб ненароком глянув угору і завмер. У снопі світла він побачив, що просто на нього суне блискуча потвора, два ряди зубів якої крутяться у різні боки. Ось, ледь стукнувши, вона обминула край нахиленої корчаги, ось вона наступила на бідного краба, прищемивши йому лапку. Краб шарахнувся вбік і, шкандибаючи, безтямно кинувся геть… А сталевий стакан, за яким тягнувся білий кабель, ревучи, гриз землю, вбираючи в себе Слід бога — єдиний скарб, який нічого не міг сказати тим, хто чекав на другому кінці вертикалі.

ЗМІСТ

Середовище Рея

Тиранія

Райдужна бестія

Доцент

Подарунок доктора Лейстера

Гармидер

Проклятий пес

Великий секрет

Іван Іванович

Всевишній-перший

Вертикаль

Примітки

1

Персептронами у кібернетиці називають системи, які самонавчаються і самовдосконалюються, системи, що здатні узагальнювати одержувану інформацію, виробляючи абстрактні поняття на основі конкретних зведень.

(обратно)

2

Метал орихалк тепер невідомий. Як твердить древньогрецький філософ Платон, орихалк широко застосовувався в Атлантиді.

(обратно)

Оглавление

Лев Теплов ХИМЕРНІ ПРИГОДИ Науково-фантастичні оповідання

СЕРЕДОВИЩЕ РЕЯ

ТИРАНІЯ

РАЙДУЖНА БЕСТІЯ

ДОЦЕНТ

ПОДАРУНОК ДОКТОРА ЛЕЙСТЕРА

ГАРМИДЕР (Жарт)

ПРОКЛЯТИЙ ПЕС

ВЕЛИКИЙ СЕКРЕТ

ІВАН ІВАНОВИЧ

ВСЕВИШНІЙ-ПЕРШИЙ

ВЕРТИКАЛЬ

ЗМІСТ

*** Примечания ***