З давнини — степовики осілі —
Ми корінням в землю уросли.
Але нас вітрила кличуть білі
І морські розгнівані вали.
Пісне, що давно колись почута,
Ти мене далеко завела
Від степів, де медом пахне рута
В сутінках осіннього села.
Тільки. небо, та високі зорі,
Та вітрів закличні голоси:
«В флібустьєрськім дальнім синім морі
Бригантина напинав паруси».
Бригантина чи не бригантина,
Тільки я годинам втратив лік.
Місяцю, хоч ти вже посвіти нам
Ліхтарем пригаслим звіддалік!
Ураган за далину імлисту,
Озвірівши, всі вітри привів,
Де разком коштовного намиста
Ліг ланцюг чужинських островів.
Як вирує й піниться в безодні,
Вже безпомилково знаєш ти,
Що пливуть не айсберги холодні,
А гренландські голубі кити.
Довгождані гості — альбатроси,
Але їх, мій друже, не гарпунь!
Тихий берег… Світанкові роси…
Обізвалось сотнями відлунь.
І тому крізь простори туманні
Прямо в душу — здавна й дотепер —
Дивляться степи мої кохані
Голубими плесами озер.
Не впізнавши поруділу хату,
Обминувши батьківський поріг,
Бачу я, як на траву прим’яту
В надвечір’я хтось спочити ліг,
Та мені вертатися не скоро…
Ніч минав. Вітру голоси…
«В тім далекім, найсинішім морі
Бригантина напинав паруси».
Последние комментарии
13 часов 26 минут назад
22 часов 18 минут назад
22 часов 20 минут назад
3 дней 4 часов назад
3 дней 9 часов назад
3 дней 10 часов назад