Жовте коло [Ігор Бондаренко] (fb2) читать онлайн

Ігор Бондаренко ЖОВТЕ КОЛО

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Упорядник Володимир КАШИН}

_{Переклад здійснено за виданням: И. Бондаренко, «Желтый круг», Ростовское книжное издательство, 1973 г.}

«Моя робота після війни не була спрямована проти будь-якої держави або уряду. Вона велася винятково проти неонацистських партій, що загрожували справі миру в Європі».

ПРОЛОГ

— Як почуваєтесь? — запитав той, що сидів за кермом.

— Сьогодні краще, — відповіла людина в пенсне і додала: — Вчора в Кельні вісімнадцять чоловік покінчило життя самогубством.

— Це рекордна цифра.

— Ні, середня в ті дні, коли дме фен^[1].

— Фен — привид, що приносить нещастя… Містика якась.

— Фен приносить значне пониження тиску: і серце, і нерви не витримують. Усе це має наукове пояснення.

— Коли я повинен їхати, шеф?

— Завтра. Треба змусити цих писак забиратися звідси геть, і то якнайшвидше.

— Я це влаштую, шеф.

— Що ти вмієш?

— Убивати.

— А ще?

— Ще раз убивати.

— Цього разу, мабуть, доведеться обійтися без нього.

Промінням жовтих фар «мерседес» розтинав темінь прохолодної ночі.

Позаду лишився тихий Бад Годесберг. Безлюдно було о цій порі в Бонні. Його зелені вулиці, здавалося, вимерли.

— Припустимо, я змушу їх забратися геть звідтіля, але після газетного галасу знайдуться інші охочі відімкнути «підводний сейф», — зауважив той, хто вів машину.

— Моя людина там буде раніше. Я вже підшукав кандидатуру.

— Ви добре її знаєте, шеф?

— Так, це — син Ш.

— Ш.? Він, здається, загинув?

— Застрелився.

— Ще тоді?

— У травні сорок п'ятого.

— Теж фен?

— Щось на зразок…

«Мерседес» вирвався на автобан, стрілка спідометра поповзла вниз і зупинилась на двохсотій позначці.

Вдалині, над обрієм, півколом займалася заграва, вона зростала, ширилася, розпливалася по небосхилу — наближався Кельн.

З кільцевої дороги машина завернула в місто й зашурхотіла шинами по брукованій набережній Рейну.

«Мерседес» промчав під аркою красивого мосту. Здавалося, міст зависав у повітрі на тонкому сталевому павутинні. Тепер уже було добре видно і Кельнський собор, підсвічений прожекторами знизу.

Той, що в пенсне, замріяно дивлячись на собор, зауважив:

— Давно я там не був…

— А я ніколи там не був, шеф…

Розділ перший

Максиміліан Фак сидів у барі і не кваплячись попивав коньяк. Постійні відвідувачі «Парамона» ще не зібралися, столики були порожні, лише за одним, у куточку, сиділи туристи, обвішані фотоапаратами. Вони, видно, довго бігали вулицями вечірнього Відня і тепер для повноти вражень заскочили до «Парамона», щоб випити пляшку мозельвайну.

Шанні, старий кельнер, обслуговував їх, як завжди, швидко, ввічливо і незворушно, і тільки Максиміліан, який добре знав його, зміг спостерегти, що відвідувачі йому не до душі. Максиміліана вони теж дратували своїми гучними розмовами — зараз він прагнув тиші. Це відразу зрозуміли і залишили його в спокої барменші — лепетушка Стелла і тонесенька блондиночка Інгрід.

Максиміліан випив другу порцію коньяку, і алкоголь почав діяти — приємне тепло розлилося по його тілу.

Стаття, яку він здав до набору, вже не хвилювала його більше, і нервова напруга спала.

Він кивнув пальцем Інгрід і замовив коктейль.

Інгрід була неперевершеною майстринею своєї справи, і коктейль вийшов чудовий. Максиміліан угадував це навіть по кольору, тільки глянувши на склянку. Він повагом розірвав пакетик, дістав соломинку, один кінець якої занурив у червонясту рідину, і з насолодою цідив свій диво-коктейль.

Бар наповнювало легке звучання музики, розсіяне м'яке світло падало крізь маленькі дірочки металевих плафонів, вмонтованих у стелю. Коло для танців, вимощене кольоровим склом, підсвічене знизу електричними лампами, теж випромінювало світло — оранжеве, світло-синє, зелене, фіолетове.

Туристи нарешті пішли, і тепер уже ніщо більше не дратувало Фака, навпаки, і музика, і розсіяне світло заспокоювали його.

Несподівано до нього підійшла молода офіціантка.

— Пане Фак, вас просять до телефону.

Ця офіціантка працювала в «Парамоні» недавно і тому звернулася до нього так офіційно — всі ж інші називали його просто Мак. Це пішло з легкої руки Інгрід, яка переробила на свій лад не тільки ім'я Максиміліана, але й своє, зробивши його таким же коротким і енергійним — Ін.

Фак зліз із високого круглого сидіння біля стойки і попрямував до телефонної будки.

«Хто б це міг бути? Шеф? Невже щось негаразд із статтею?» — подумав він і сказав у трубку:

— Фак слухає.

— Здрастуй, Мак!

— Хай йому грець! Йоганн? Здоров був, друзяко! Ти звідки?

— Із Зальцбурга. Мак, мені конче треба побачитись із тобою.

— Коли ти їдеш?

— Я вилітаю завтра, в шість сорок.

— Що в тебе — пожежа?

— Щось на зразок цього. Ти мені дуже потрібен, Мак.

— Де тебе знайти?

— Я зупинився в отелі «Хаусзальцбург».

— О'кей! — Фак повісив трубку і знову спустився в бар.

— Де Інгрід? — запитав Максиміліан у Стелли.

— Вона в себе, готується до виступу.

У Інгрід був слабенький, але мікрофонно-приємний голосок. Вона робила тільки перші кроки на естраді і ставилась до цього дуже серйозно.

Фак зайшов до кімнати для переодягання. Інгрід стояла перед дзеркалом у коротенькій нейлоновій сорочечці і довгих білих панчохах.

— Ін, я мушу поїхати в Зальцбург.

— Сьогодні?

— Ні, завтра на світанку.

— Коли повернешся? — запитала Інгрід.

— Біс його знає, але затримуватись я там не збираюсь, будь спокійна. — Фак підійшов до дівчини, і вона підставила йому на прощання щічку для поцілунку.

Фак вирішив трохи прогулятись, подихати свіжим повітрям.

Він вийшов на Штефанплац. Вулиці вже порожніли, і машин поменшало. Вони мчали з величезною швидкістю, обдаючи пішоходів вітром і запахом бензину, і тільки на перехресті, під світлофором, на якусь мить застигали, виблискуючи лаком у світлі яскравих вітрин.

Фак ніяк не міг збагнути: навіщо він так негайно потрібен Йоганну? Йоганн Мірбах, як і Фак, був журналістом, і їхня дружба, що почалася ще в полоні, тривала й досі. Щоправда, останніми роками вони бачились рідко. Од Відня до Гамбурга, де жив Мірбах, не така вже й мала відстань, щоб часто їздити один до одного, та й час минав, а все це не зближує людей, якщо вони живуть у різних країнах. І все-таки він повинен з'їздити.

Фак хотів передзвонити шефу, але годинник показував пів на першу, і він вирішив, що той уже, напевне, спить. «Доведеться подзвонити йому вранці із Зальцбурга, до речі, може, Мірбах запропонує якийсь матеріал», — вирішив Фак.

Репортажі Мірбаха з Грюнзее^[2] друкувались не лише в журналі «Штерн», але й на окремих аркушах-додатках, якими були обліплені всі тумби. То були сенсаційні матеріали, в них називались величезні суми фальшивих грошей, сфабрикованих у гітлерівському рейху і затоплених в озері 1945 року. Але ця сенсація відгонила політикою, а «листок Фака» як він називав свій журнал, політикою не займався, і тому вони й досі не зацікавилися цією справою. Фак теж поділяв думки свого шефа — людям набридла політика. Але у Мірбаха могли бути й інші, нейтральні матеріали.

Треба з'їздити. Але їхати поїздом не хотілося. Спального вагона можна було й не дістати, а провести цілу ніч сидячи — це вже не для нього. Максиміліан звик до комфорту і не мав аніякісінького бажання бодай на хвилину розлучатися з ним. «Поїду машиною, — вирішив він. — Години чотири посплю та й поїду».

Недалеко від площі Героїв містилося велике літнє кафе. Червоні світлові трубки замість ламп заманливо проглядали крізь густе листя кущів на бульварі. Максиміліан зайшов сюди ненадовго, випив лише чашку кави та й подався додому.

Кава трохи підбадьорила його, але вдома він освіжився ще й під душем. Приємно було лягти на прохолодні накрохмалені простирадла. Спати йому не хотілось, хоча була вже друга година ночі. Він заплющив очі, і в свідомості прорізалося видіння, яке вже стільки років переслідувало його: він бачив Мірбаха в кожусі, в шапці-вушанці, і пару… пару, що застилала обличчя тих, хто працював на морозі, і сині ялини, котрі, як і люди, чекають свого часу… І падають, падають під ударом сокири, під вищання пилки…

Як швидко вони засинали тоді, аби тільки випала вільна хвилина, — на голій землі, на снігу, просто притулившись до дерева… А тепер ось будь-яка дрібниця, навіть така, як поїздка до Зальцбурга, викликає безсоння. Що це — старість? Виглядає він непогано: обличчя випещене, біле, зморщок майже немає, легка сивина на скронях додає йому що більшої звабливості, так принаймні каже Інгрід. Але йому буває важко розмовляти з людьми, які не пройшли через війну, навіть з Інгрід. Вона народилась уже після війни, а війна — бар'єр, що розділяє житія поколінь.

Коли він прокинувся, вся кімната була залита сонячним світлом. Він глянув на годинник. Звичайно, проспав: шоста ранку. Максиміліан швидко одягнувся і вийшов на вулицю.

Перехожих на тротуарах майже не було, зате машини, мов скажені, суцільним потоком мчали одна за одною. Його «фольксваген» стояв за рогом.

Стовпчик бензометра показував три чверті бака: можна було спокійно їхати, не заправляючись у Відні. Фак запустив мотор, вибрався на Грабен і прилаштувався до колони машин, що нетерпляче почмихували.

Виїхавши за місто, Фак збільшив швидкість. Прохолодний вітер, що проривався крізь відкрите скло, бадьорив його.

Ці літні ранки за містом були й справді казковими. Омита росою трава була свіжа, і дерева зеленіли листям. Небо — ясне, жодної хмаринки. Альпи, що мріли вдалині, ще не повиті туманом. Сліпучий сніг, який випав уночі, іскрився на вершинах гір.

Коли у Максиміліана з'явилась машина, він збирався майже щодня виїжджати на природу. Та все не випадало: робота, робота, а потім уже просто ліньки.

Останніми роками Фак очолював відділ мистецтва і рідко коли залишав Відень, хіба що доводилось часом бувати в Зальцбурзі, де відбувалися міжнародні музичні фестивалі.

У Лінце Фак під'їхав до бензоколонки, заправився, потім зупинився біля кафе. В низькому прохолодному приміщенні його зустріла молоденька офіціантка, ще зовсім дівча. Вона миттю принесла Максиміліанові каву. Личко в неї було дуже гарненьке. Він легко взяв її за підборіддя, м'яке, мов пух курчатка.

— Ось тобі на шпильки, — сказав він і опустив у кишеньку її білого фартушка сто шилінгів. Якби в нього зараз був вільний час, він затримався б отут, повіз її до крамниці, де вона могла вибрати собі будь-яку річ, і відчув би себе принцом, що ощасливив Попелюшку. Але треба було поспішати.

Погода раптом зіпсувалася. Почалася злива. Важкі струмені дощу, мов мотуззя, шмагали по кабіні. І «двірники» не встигали скидати воду з вітрового скла. Довелося збавити швидкість і ввімкнути жовті фари.

* * *

Коли Фак увійшов до Мірбаха в номер, той уже складав речі:

— О, нарешті. Гадав, що ти вже й не приїдеш.

— Підвела погода, — відповів Максиміліан.

Вони обнялися.

— Сідай. Я зараз звільнюсь.

Фак оглянув кімнату. Все в ній було дуже чисте, свіже: м'який сірий пластик під ногами, стіни, пофарбовані під колір південного сонця (Фак не знайшов іншого порівняння), умивальник, сліпучо-білий модерний торшер біля ліжка, а на столі квіти. «Затишно. Відразу видно, що володіє «Хаусзальцбургом» жінка. Квіти, звичайно, їй обходяться недорого: квітник у дворі. Тут я і заночую», — вирішив Максиміліан.

— Ну, от і все, — сказав Йоганн, виставляючи за двері валізу. — Ти підвезеш мене до аеропорту?

— Звичайно. ІЦо там у тебе скоїлось?

— Шеф відкликає мене, а мої репортажі більше не друкуються.

— Але ж вони мали колосальний успіх.

— У тому-то й річ…

— То що ж трапилось?

— Саме це я й хотів би знати. Правда, у мене є деякі міркування щодо цього. Ти читав мої останні матеріали?

— Взагалі… так, але що ти маєш на увазі конкретно?

— Отже, не читав. Не буду тобі переказувати всього, скажу лише, що я декого зачепив і, видно, за живе. Справа не тільки в фальшивих грошах. Грюнзее зберігає таємниці ще й не такі. Ти знаєш історію концерну «Дегусса»?

— Чув дещо. Я тільки не розумію, що ти від мене хочеш?

— Щоб ти допоміг. В Австрії живе багато потрібних людей, з якими треба зустрітися, поговорити…

— Слухай, Йоганне, — це авантюра. У тебе є якісь матеріали? Наскільки я зрозумів — ніяких. Окремі факти, сумнівні документи, домисли, здогадки… Якщо «Дегусса» подасть до суду, то ця справа, в кращому випадку, закінчиться для тебе великим штрафом.

— Звичайно, у мене ще замало пороху, щоб дати добрячий постріл. Але ми це зробимо, якщо ти допоможеш мені.

— Це все не під силу для мене.

— Я знаю. Але знаю й те, що ти не хочеш, щоб усе повторилося знову.

— Що все?

— І війна, і полон…

— Що я маю зробити, Йоганне?

— В Цель-ам-Зее живе такий собі Розенкранц, колишній гауляйтер Верхньої Австрії. У мене є відомості, що в сорок п'ятому році ящики в Грюнзее були затоплені за його наказом. Звичайно, я не сподіваюсь, що він тобі признається в цьому, але мені важливо знати, що він буде говорити про Грюнзее. Розмову, певна річ, починай не з цього. Постарайся ввійти до нього в довіру, наскільки це можливо, а потім запитай… Було б вельми добре, якби вашу розмову вдалося записати на плівку… Дуже прошу тебе, зроби це. На жаль, сам я не можу до нього поїхати. Після матеріалів, опублікованих у «Штерні», він і говорити зі мною не схоче.

Фак зітхнув:

— Гаразд, я з'їжджу. Але май на увазі, це тільки заради нашої дружби. Політика мене не цікавить.

— Спасибі, Мак.

Вони зійшли вниз, і Йоганн підійшов до дівчини, що сиділа за конторкою в нижньому холі:

— До побачення, Лотто. Це тобі…

Мірбах простяг їй свою книгу нарисів з автографом.

— Дякую, пане Мірбах, до побачення, щасливої дороги…

Дівчина була дуже мила і приваблива в своїй простенькій, але доброго крою сукні з глибоким вирізом на грудях, у якому виглядав різьблений хрестик на ланцюжку. В неї було гарне волосся — важке, рудувате.

— Я не бачив її раніше, — сказав Фак, коли вони вийшли на вулицю.

— Старий баламут. Їй тільки шістнадцять…

Раптом Мірбах побачив нового Факового «фольксвагена»:

— О! У тебе нова коляска.

— Нам з Інгрід набридла стара, — відповів Максиміліан. Йому було приємно, що Мірбах звернув увагу на його новеньке авто.

Вони сіли в машину.

— Ну, розповідай…

— Розповідати особливо нічого. Точніше, всього відразу не розкажеш. Сподіваюся незабаром повернутись до Австрії, тоді й поговоримо.

— Як ти? Не одружився? — запитав Мірбах.

— Ні.

— Що пишеш?

— Щойно закінчив статтю про мистецтво… Про мистецтво фотографії.

— Про мистецтво фотографії?

— Так. Це, звичайно, не посібник для початківців-фотографів. Просто у мене виникли певні думки, і я спробував співставити образотворче мистецтво з мистецтвом фотографії і як усе це буде розвиватись у майбутньому. Певна річ, у найближчому майбутньому.

— Це цікаво.

— Недавно я занедужав і пролежав тиждень у ліжку. Не працював, лежав, читав, думав… І ось подумав…

— І все-таки мене турбує виклик. Не можу збагнути, що за ним криється, — трохи згодом промовив Мірбах.

— За годину будеш у Гамбурзі і про все дізнаєшся, — Фак зупинив машину біля входу до аеровокзалу.

Мірбах витяг із портфеля рукопис і подав його Факу.

— Проглянь, коли матимеш час. Це розділи з моєї нової книги, — сказав він на прощання.

* * *

Повертатися на ніч у Відень не було рації. Правда, на якусь мить Фак завагався, коли згадав про Інгрід, подумки побачив її біля дзеркала в короткій сорочечці… Але до Відня він добереться пізно вночі і, звичайно, не наважиться її розбудити.

Фак вирішив пройтись по Зальцбургу і попрямував уздовж набережної річки Зальцах. Вода, народжена із снігів у далеких Альпах, дихала холодом. Фак мимоволі зіщулився.

Над горами, над замком, що височів на скелі, небо було ще світло-сірим. Але чим ближче до міських споруд, до вулиць, чим нижче, тим повітря ставало густішим і теплішим. Де-не-де вздовж набережної вже спалахували кольорові реклами. Червоні, сині, зелені відображення ліниво погойдувались на поверхні води.

Маленький мерехтливий вогник світився на горі Хохзальцбург, у ресторані Томаса. Фак давно не був у Томаса і вирішив там повечеряти.

«Фольксваген» легко йшов під гору по спіральній дорозі, не минуло й десяти хвилин, як фари машини освітили невеликий будиночок з виноградною лозою біля входу. Два величезних чорних сенбернари з гавкотом кинулись до машини. Це були давні знайомі Максиміліана, але собаки були такі величезні і такі люті на вигляд, що Фак вирішив про всяк випадок посигналити господареві. Той відразу ж вийшов на ганок.

— Добрий вечір, пане Фак, — гукнув він ще з порога. — Цезар! Шеггі! На місце! — наказав він собакам.

Фак вибрався з кабіни.

— Здрастуй, Томасе!

— Радий вас бачити, Максиміліане. Прошу, заходьте. У мене, правда, сьогодні трохи гамірно.

— Туристи?

— Так.

У ресторані хтось заграв на акордеоні, і два голоси, чоловічий і жіночий, неголосно заспівали.

Томас провів Фака до ресторану, посадив на відведений для нього столик у північній кімнаті, яку прикрашали довгі гілки, якесь химерне коріння та виноградна лоза. Весь ресторан Томаса був збудований у стилі старого тірольського житла, внутрішнє оздоблення виглядало таким простим, як і належить у такому будинку, — гілки, квіти…

Томас за кілька хвилин приніс зайчатину, вино, салат, фрукти.

Фак розумів, що він дуже заклопотаний: треба обслужити туристів.

— Іди, Томасе. У мене все є, спасибі. Якщо треба буде, я гукну тебе.

Із сусідньої кімнати долинув гомін. Співали гості. Журлива могутня мелодія здалася Факу знайомою. Мелодія була красива, але, на жаль її псував надто високий голос. «Та це ж росіяни!» — Фак подався до сусідньої кімнати. Він давно не бачив росіян.

Щось таке в них змінилося. Але що? Вони, звичайно, зовсім не так одягнуті, як у війну. Але справа не лише в цьому. Він почав пригадувати російські слова, хотів підійти до туристів, заговорити: «Чорт забирай, я здорово все забув…»

Фак спочатку був на Уралі, рубав ліс, а потім його перевели в інший табір для військовополонених. Із глибин пам'яті виринув табір: бараки, пустир з вузькими стежечками, обсадженими «віниками». Чомусь ці зелені кущі називали віниками. Адже віники в росіян були зовсім інші…

Туристи проспівали ще дві пісні і почали збиратися. Прощаючись, вони тисли руки, примовляючи: «Данке шен, данке шен…» Одна висока чорноволоса дівчина вільно розмовляла по-німецьки і без упину повторювала: «Шен данк, шен данк», — так говорять не в Австрії, а в Німеччині, видно, не раз бувала там…

І Томас, і Марія вийшли проводжати гостей. Як завжди, це викликало пожвавлення, усмішки… Ще раз — до побачення…

— Ти був у Сибіру, так? — запитав Томас, повернувшись.

Томас уже кілька разів запитував Фака про це і чи то забував, чи то зайвий раз хотів висловити своє співчуття, і щоразу Фак відповідав:

— Так, у Сибіру.

Фак по був у Сибіру, але чув, що Урал — той же Сибір. Той же ліс, ті ж холоди… Та на Уралі Фак почував себе краще. Південні сухі степи наганяли на нього страшний сум, викликали почуття безвиході… Саме тут він захворів. Потрібна була невідкладна операція, і російські лікарі зробили її, врятували його… Цього, звичайно, не можна було забути…

Фак теж почав прощатися. Помітно похолоднішало. Був уже пізній вечір. І тепер тягло холодом не тільки знизу, від річки, але й з гір повіяв прохолодний вітер.

Ввімкнувши другу передачу, Фак почав спускатись. Внизу тисячами мерехтливих вогнів світилося місто. Неосвітленою лишалася тільки річка, що чорною стрічкою розділяла його на дві частини.

Розділ другий

— Як з'їздив, Мак?

— Все гаразд.

Час був ранній, але Інгрід стояла вже одягнута. «Може, вона ще й не лягала?» — легкою хмаркою напливли ревнощі. У Максиміліана не було підстав для цього. Але він добре знав те середовище, в якому жила Інгрід, — нічний ресторан, естрада…

— Ти хочеш кави? — запитала вона.

— Не відмовлюсь, — відповів Фак.

У Інгрід була невеличка двокімнатна квартира. Із маленької кухні все було чути у вітальні, де в кріслі сидів Фак і гортав якийсь журнал.

— Знаєш, Йоганн попросив мене проінтерв'ювати кілька осіб в Австрії.

— Це пов'язано з його репортажами? — поцікавилась Інгрід, ставлячи піднос із кавою.

— Так. Мені не хочеться братися за цю справу, але я не міг йому відмовити.

— Пий, а то прохолоне. — Інгрід опустилася в крісло, що стояло навпроти. Легким звичним рухом вона трохи підняла спідничку, щоб не зім'яти її. І стільки природної грації було в цьому русі. Фак любив спостерігати, як вона пробуджується, як одягається, плавно розчісує волосся, підфарбовує губи, вії…

— Хочеш, я підвезу тебе? — запропонував він.

— Дякую, Мак. Але я на хвильку мушу забігти до кравчихи.

— Добре, — сказав він. — У мене є час. Поїдемо.

— Ти зайдеш по мене? — запитала Інгрід, цмокнувши Максиміліана в щічку, коли він зупинив машину біля «Парамона».

— Так, напевне.

— До вечора, любчику.

Інгрід випурхнула з машини, і її спідниця розтанула за масивними різьбленими дверима.

Фак вирішив поїхати додому трохи поспати, а потім уже переглянути матеріали, які йому залишив Йоганн. Але коли він приїхав додому, то зрозумів, що заснути не зможе, поки не загляне в рукопис Мірбаха. Він відчинив бар, налив трохи вина, випив, пройшовся по кімнаті.

Крізь розчинену кватирку сочився п'янкий запах меду — це аромат квітів, що росли на клумбі. Фак розчинив навстіж вікно. Район, де він жив, знаходився на підвищенні, недалеко від Віденського лісу. Звідси добре було видно все місто.

Легкий серпанок уже нависнув над містом, огортаючи шпилі соборів та кірх. Найвищий шпиль собору святого Стефана виднівся лише наполовину, його тонке, мов голка, вістря наче розтануло в високості. Зате зелений сферичний купол собору святого Петра, розташований набагато нижче і лівіше, був виразно окреслений. Ще лівіше та ближче стирчали два шпилі Фотифкірхе. Добре було видно і важкі ратуші. Наскільки сягало око, до самого горизонту, тяглися покрівлі найрізноманітнішої конфігурації — плоскі, гостроверхі, з вежами.

Максиміліан розстебнув комір сорочки і приліг на тахту. За звичкою він узяв свіжі газети, пробіг очима заголовки. «Багатообіцяючий старт у Пекіні…» Торгове представництво федеральної палати в Пекіні функціонує вже офіційно. До столиці Китайської Народної Республіки вилетіла делегація на чолі з референтом палати, директором Емілем Райких…

Переглянувши «Ді прессе», Фак узяв «Вінер цайтунг». Його кореспонденти повідомляли, що вчора закінчились спектаклі «Комеді франсез». Новий відчутний напад вчинили партизани Південного В'єтнаму на аеродром Б'єн Хоа… Все було звичайним у цьому світі, нічого особливого не сталося: торгували, грали, воювали… Фак дотягнувся до пляшки, налив ще вина. Вино було приємним на смак і трішечки гірчило в роті. Максиміліан вицідив чверть склянки і взявся за рукопис Мірбаха. Перший розділ називався: «Чи маємо ми право забути?»

«Процес над убивцями із Освенціма тривав так довго, — писав Мірбах, — що він утратив свою політичну гостроту. До нього звикли, більше того, про нього забули. Половина жителів Франкфурта, яких мені довелось опитати, не знала імен головних підсудних. Поліцейський, якого я запитав про Клера, Мулку і Богера, порадив мені звернутися в довідкове бюро. Одна продавщиця висловила припущення, що Мулка і Клер — політичні діячі, молодий робітник відповів, що Богер — спортсмен-лижник, елегантно одягнута дама сказала, що Богер — письменник… Хто ж такий Богер насправді?

«Моя сердечно люба Маріанночко! Дорогі мої дівчатка! Цими рядками я хочу закінчити сьогоднішній чудовий день бабиного літа. Хочеться, щоб і для вас цей день минув так спокійно і гармонійно, як і для мене, — в тихій самоті, з милими думками про моїх дорогих жінок».

Це рядки, написані Вільгельмом Богером до своїх близьких, — «сатаною», «тигром», «освенцімським дияволом», як називали його ув'язнені.

На процесі вже встановлено, що власноручно він убив сотні людей. Двадцятидворічну словачку Ліллі Тофлер застрелив тільки за те, що вона написала ув'язненому чехові любовну записку, яка потрапила до рук есесівця. Польську сім'ю з трьома дітьми Богер перестріляв прямо на пероні: спочатку дітей, потім батьків. Шістдесятирічного польського ксьондза, що працював на табірній кухні, Богер схопив за волосся, занурив у казан з водою і тримав доти, поки той не захлинувся…» Фак відклав рукопис.

Про це вже немало писалось. Яке видавництво може зацікавити такий матеріал? Мірбах лишався Мірбахом. Його донкіхотські забаганки зробити світ хоч трошки кращим можна було б пробачити в тридцять років, але ж Мірбаху вже далеко за сорок. Фак знав, що перед війною він три роки відсидів у Дахау і не може забути цих трьох років. Але чи так стоїть справа з іншими людьми, особливо з тими, що не були в концтаборах?..

Пора було їхати в редакцію. До цього часу шеф уже з'являвся там. Але в редакції Елізабет сказала, що шефа не буде, він захворів. «Не варто було їхати сюди, досить було передзвонити», — подумав Фак і запитав:

— Які новини, Бет?

— Ніяких. Є відбитки статті. Можете подивитись.

Елізабет, як відчувалось, не мала схильності до розмови. Вона взагалі була не балакучою, а вже щодо ласкавих слів, то їх можна було почути, лише даруючи їй квіти. Елізабет дуже любила квіти. Чоловіки в редакції лихословили, казали, що їй, бідолашній, ніхто ніколи замолоду не дарував квітів, тому вона так радіє, коли отримує їх тепер.

Елізабет була стара діва, суха і неприваблива. «Ця мегера розжене всіх наших авторів», — казали журналісти, коли вона заходила до редакції. Тоді ж позаочі її почали називати Бет^[3], але поступово це прізвисько стало легальним, і легалізував його сам шеф, назвавши її якось Бет. Він випадково сказав, не подумавши. Вона спочатку образилась, але потім звикла, і тепер уже ніхто її інакше й не називав. Елізабет виявилась акуратною, старанною працівницею і швидко стала незамінною в редакції. Чи то якась довідка, чи ім'я автора, чи адреса приїжджого репортера — все у неї під рукою.

— Бет, я візьму відбитки додому, а завтра поверну.

— Завтра вранці.

— Гаразд. Якщо я буду потрібний, подзвоніть мені, — сказав Фак.

Удома він переглянув статтю, вніс поправки. Потім витяг з футляра друкарську машинку.

В нього давно вже визрів початок оповідання, і час було перевести образи на папір.

«Був початок березня, вечір, десь близько сьомої. Сутінки тільки опускались і стали світло-синіми, прозорими, якими вони можуть бути лише в цю пору ранньої весни, — вистукував Максиміліан на машинці. — Бергман сидів на садовій лавочці в безлюдній алеї парку. Йому подобалось це місце. Сюди майже не долітав гамір з вулиці, і людей було завжди так мало, що вони йому зовсім не заважали. Якби йому сказали, що якраз отут він зустріне людину і ця зустріч переверне все це тихе попереднє життя, він би нізащо не повірив…»

Факу писалося легко. Як це бувало з ним часто, коли він у добрій формі. Він уже ввійшов у роль. В уяві оживали образи, він виразно бачив своїх героїв, чув їхні голоси.

Години за дві цім відчув утому. Власне, не втому, а щось таке, від чого образи втратили чіткість, кудись зникли. Зникло те, що Фак називав елементом фізичної присутності.

Фак підвівся з-за столу. Він ще раз спробував воскресити образи своїх героїв, але марно.

Максиміліан зголоднів. Дістав сир і сардини, нарізав хліба. Понюхав його. Раніше він і не уявляв, що хліб так смачно пахне. Він навчився цьому в Росії: росіяни після горілки завжди нюхали хліб. Тепер Фак нюхав не тільки хліб, а й сигарету, перш ніж запалити, і вино, перш ніж випити. Це приносило йому задоволення. Попоївши, він почав збиратись до «Парамона» — одягнув чорний костюм, галстук…

Розділтретій

Клаус Клінген сидів у себе в кабінеті на Гербертштрассе. Була неділя, і в видавництві, крім нього, була лише секретарка Маргарет Еллінг. Клінген наказав відключити всі телефони: ранком він від'їжджав у Лондон, перед від'їздом необхідно було закінчити невідкладні справи.

Пролунав м'який сигнал — і над дверима спалахнуло світле табло. Клінген відклав папери, натис на кнопку, що знаходилась у столі, — двері розчинилися. Дрібненькими кроками, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця, до столу підійшла секретарка:

— Пане директор, до вас журналіст із Гамбурга — Мірбах.

— Хіба ви не сказали йому, що я зайнятий?

— Звичайно, сказала, але він дізнався, що завтра ви від'їжджаєте, і просить прийняти його.

Клаус ввімкнув телевізор. На екрані з'явилось зображення: в приймальні в кріслі біля низенького газетного столика сидів літній чоловік в гарно пошитому костюмі (шиє, напевне, в Штірера). Клінген вимкнув телевізор.

— Ну, що ж, запрошуйте його, Маргарет.

Була спека, і Клаус потягся до сифона.

Саме в цю хвилину Мірбах увійшов до кабінету. Він тримався статечно і невимушено, і, хоча трохи і накульгував, його хода виказувала в ньому людину, яка багато років крокувала в строю.

— Радий познайомитись із вами, пане Мірбах! — Клаус запропонував гостю місце навпроти і запитав: — Чим можу прислужитися?

— Я прийшов дізнатися про долю свого рукопису.

— Ви не отримали мого листа?

— Ні.

— Я дуже шкодую. Лист вам надіслано ще десятого. До Гамбурга…

— Але раз я вже тут, сподіваюсь, ви не відмовите сказати мені своє рішення.

— Я не можу видати вашої книги.

— Вона вам не сподобалась? — поцікавився Мірбах.

— Це не те, що мені зараз треба…

— Свого часу я читав ваші нариси в «Шпігелі»^[4] і був про вас кращої думки, пане Клінген…

— Гадаю, що продовжувати цю розмову немає потреби, — стримано відповів Клаус.

Коли Мірбах вийшов, Клінген переглянув денну пошту, рахунки, надіслані друкарнею, але думки його весь час верталися до розмови з Мірбахом. Настрій був зіпсований…

Нарешті найневідкладніші справи зроблено… Клаус глянув на годинник. До зустрічі з Зейдліцом лишалося ще чимало часу. Можна встигнути промчатися вздовж Рейну — це завжди було чудовою розрядкою.

Клінген натиснув на кнопку дзвінка і сказав Еллінг:

— Я йду, Маргарет. Зачиніть видавництво.

«Мерседес» стояв біля під'їзду. Клінген забрався в кабіну і рвучко рушив з місця. Двісті кінських сил несамовито помчали його вузькою, схожою на тунель, вулицею.

— Незабаром усе це закінчиться, — сказав він голосно, але далі продовжував подумки: «Місяців через два я буду далеко звідси… Сидітиму де-небудь на березі річки з вудочкою, просто сидітиму і дивитимуся на поплавок…»

Коли води Рейну ще не були отруєні, Клінген щонеділі просиджував на березі. Але зараз він уявляв собі зовсім іншу річку — широку і тиху, з зеленастою водою, пологими берегами, порослими чагарником.

Поганий настрій не залишав його. Клаус розвернув машину і наддав швидкості. Цей спосіб спекатися невідступних думок мав би нарешті подіяти — гнати, гнати якомога швидше, і тоді твої руки, мозок, серце будуть захоплені одним — дорогою.

* * *

Цей столик у кам'яній ніші «Монастирської корчми» був призначений хіба що для закоханих. Тут було тихо і затишно, не заважали навіть голоси інших відвідувачів, тільки музика невеличкого національного оркестру ледь долинала сюди.

— А таки непоганий куточок, — зауважив Клаус.

— І господар своя людина. Що ти будеш пити?

— Рислінг.

— Незмінний рислінг…

— З віком смаки усталюються.

— Отже, після Лондона — Париж, Рим, Відень? — поцікавився Зейдліц.

— Так, мої плани не змінилися.

— У тебе сьогодні був Мірбах? — несподівано запитав Зейдліц.

— Звідки ти знаєш? Я втратив довіру, за мною стежать?

— Та, — невдоволено скривився Зейдліц і зняв пенсне. — Стежать не за тобою. Мене, як ти сам розумієш, цікавить Мірбах… Про що ви розмовляли? — Зейдліц протер пенсне і знову посадив його на місце.

— Він запропонував мені свою книжку про Грюнзее.

— Ти читав її?

— Так.

— Це те, що він друкував у «Штерні»?

— Приблизно те. Але там була приписка.

— Яка?

— «Продовження буде».

— Це хвилює мене і підганяє…

— Що ти маєш на увазі?

— З того часу, як цей самоучка Кеслер винайшов глибоководний акваланг, «підводний сейф» Грюнзее став ненадійний. Я попросив би тебе виконати одне доручення «Спілки колишніх офіцерів».

— Але ж я не член спілки.

— Це не має значення. Тебе особисто знає вся керівна трійка, а твоя остання поїздка до Іспанії отримала в них дуже високу оцінку. Хіба я не казав тобі про це?

— Що я маю зробити цього разу?

— Мені треба, щоб ти привіз документи, які зберігаються в Грюнзее.

— Але я ніколи не одягав акваланга.

— В цьому не буде потреби. Ти одержиш документи з рук в руки.

— А чому ти зупинив свій вибір на мені, якщо не секрет?

— Ти знаєш, що в мене немає від тебе секретів. Моїх людей із спілки добре знають і поліція, і журналісти. А тут потрібна людина… як би тобі пояснити… Ну, як-от ти: безпартійний, поважний, з гарною репутацією і, звичайно ж, людина, яка користується моїм повним довір'ям.

— По-твоєму, я відповідаю всім цим вимогам?

— Безперечно. І те, що в тебе був Мірбах і запропонував свою книжку, ще раз переконує мене в цьому: вони не підозрюють тебе, а це дуже важливо.

— Ну, гаразд, — сказав Клінген. — А яка міра риску і в ім'я чого я мушу ризикувати? Адже це — таки справді важко!

— Йдеться про «консерви»^[5].

— Про «консерви»?

— Саме так.

— Ви вирішили використати їх?

— Поки що ні. Але подумай сам: «консерви» не можуть зберігатися вічно, хоча свого часу для цієї мети ми відбирали тільки молодих хлопців. Якщо пакети із списками потраплять у чужі руки, їх розкриють без нас. На щастя, в Грюнзее зберігається лише частина нашого запасу.

— А чи не краще було б передати «консерви» законному уряду республіки?

— Риск ми зведемо до мінімуму. Із Австрії тебе супроводжуватиме надійна, рішуча людина. Вона подбає про твою безпеку.

Зейдліц не все сказав Клінгену, дотримуючись давнього правила: його люди повинні знати рівно стільки, скільки вимагає певна справа. Він назвав Клаусу ім'я того, хто передасть йому списки, і перейшов до наступного не менш важливого доручення. У Франції Клінген повинен був зустрітися з якимсь Клодом Бремоном, а в Італії — з полковником Фачіно Кане. Це були активні прихильники створення європейської націоналістичної унії, «лицарі жовтого кола», як самі вони себе називали.

— Мені не вельми подобається, що з тобою їде Маргарет. Ти добре її знаєш? — поцікавився Зейдліц.

— Вона працює у мене три роки. Ніколи нічого підозрілого я не помічав за нею.

— І все-таки Маргарет мені не подобається.

— Я, звичайно, можу не брати її з собою. Але це б дуже ускладнило мою поїздку: вона знає французьку, італійську… Ні, не думаю, — після деякого вагання додав Клінген. — Мені навіть здається, що Маргарет ставиться до мене… ну, щоб не хизуватися, трішечки тепліше, аніж належало б секретарці до свого патрона.

— Будь обережнішим з нею.

— Ах, Бруно, ви бачите в людях тільки погане.

— І майже ніколи не помиляюся, — пробурчав Зейдліц.

— Я можу не брати її, звичайно.

— Та ні, будь ласка, бери. Якщо вона дійсно приставлена стежити за тобою, то принаймні буде поряд з тобою, на очах, і після того, коли я тебе попередив, ти будеш особливо обережним із нею. Якщо ж ми усунемо її від поїздки, за тобою ув'яжеться хтось інший, кого ми не підозрюєм.

— Вона не повинна знати про розмови з людьми, з якими ви порадили мені зустрітися у Франції та Італії? — запитав Клінген.

— Таємниць із цього не роби. Нехай вона гадає, що встановлення контактів з націоналістичними організаціями — головна мета твоєї поїздки.

— Що я мушу з'ясувати під час цих зустрічей?

— Можу тобі зізнатися, Клаус, що мене дуже цікавлять їхні організації… На перший погляд, вони викликають довіру, але мені треба зрозуміти їх до кінця, а для початку хоча б побачити очима такої тверезої людини, як ти… Яку силу вони мають тут, у республіці, я знаю, але мені необхідно знати, яку силу вони мають у загальноєвропейському масштабі.

— Гаразд, Бруно. Я це зроблю. Мені самому цікаво поговорити з ними.

Зейдліц помовчав, роздумуючи над чимось, а потім рішуче запитав:

— Тобі говорить про щось ім'я Пітер Гарвей?

— А чим він займається?

— Тільки тим, що він із Сі-Ай-Сі^[6]… Зовсім недавно я зустрів його на вулиці. Він стояв біля афішної тумби і там же зупинилась Маргарет Еллінг…

— Можливо, це випадковий збіг обставин?

— Можливо.

* * *

Розмова з Зейдліцом перекреслила всі плани Клінгена. Ще кілька годин тому він вважав, що все вже позаду: подвійне життя, яке він вів стільки років, небезпека, риск…

Останнім часом він думав про те, що йому лишилось тільки непомітно зникнути. Він не міг сісти на поїзд і просто виїхати. Його зникнення буде супроводжувати така ж легенда, як і тоді, коли він з'явився у фашистській Німеччині, і він працював над створенням цієї легенди. Понад чверть століття прожив за кордоном. За цей час змінились його звички, смаки, манери.

Але варто було Клаусу під маркою туриста побувати в Росії, як туга за Батьківщиною з новою силою охопила його. Йому було вже за п'ятдесят, і решту своїх днів він хотів прожити вдома, в Росії, на рідній землі. Хіба це не було б справедливо, коли б війна, яка закінчилась для всіх ще в сорок п'ятому році, закінчилася б нарешті і для нього… Він тепер постійно думав про своє повернення, і образ далекої Батьківщини невідступно переслідував його.

Сон, який приснився йому напередодні, був такий явний, реальний, що він навіть фізично відчув подих теплого степового вітру з запахом полину. Коли прокинувся, десь хвилину не міг зрозуміти, де він і що з ним. Низьке тьмяне небо зазирало в вікно. На стінах вигравали відблиски реклам, що згасали і спалахували знову.

Це був Кельн. Між ним і його країною лежали декілька держав з їхніми кордонами, і дні чекання, які ставали нестерпно довгими. Але все ж таки день минав за днем і кінець наближався. Здавалося, ніщо же не могло встати на шляху, віддалити повернення на Батьківщину. І раптом пропозиція Зейдліца! Звичайно, від неї можна відмовитись, зв’язатися з Центром, попросити, нехай цим займеться хтось інший. Але як тільки Зейдліц нагадав про «консерви», він зрозумів, що зробити це може тільки він. Клінген давно вже став своїм серед людей Зейдліца. А скільки років пішло на те, щоб стати своїм? Тепер він має пожати те, що посіяв, узяти те, до чого готувався довгі роки. Він розумів, що операція буде нелегка, що отримати списки і переправити їх у надійні руки буде надзвичайно важко. Зейдліц недаремно приставив до нього надійну людину, щоб та охороняла його в Австрії. Але чи обмежиться Зейдліц тільки однією надійною людиною?.. А що означає цей натяк на Пітера Гарвея, про Сі-Ай-Сі? Чи справді американська контррозвідка зацікавилась ним, чи Зейдліц вирішив просто налякати його, щоб був обережніший? Але чим він міг викликати інтерес до себе Сі-Ай-Сі? Останніми роками він займався тільки неонацистськими організаціями в Європі, виявляв їхні таємні цілі. Але для американської військової контррозвідки такі цілі, як правило, не були таємницями, і з цієї точки зору він не міг викликати у них якогось підвищеного інтересу. Тоді в чому ж річ? І чим усе це може закінчитися? Або ж він повернеться скоро додому, на Батьківщину, або ж його чекає куля чи довічне ув'язнення? Та про це зараз краще було не думати. Це розхолоджує, розслабляє волю. Поки ти не виробив рішення, можна ще над усім подумати. Але коли вже рішення готове, а він уже мав його, — треба діяти, тільки діяти і все підпорядковувати єдиній меті.

* * *

«Справа» була ще зовсім тоненькою: кілька виписок із архівів і заява якогось Фріче, надрукована на машинці.

Все це було акуратно підколото, кожна сторінка пронумерована і скріплена грифом: «Цілком таємно. Сектор американської контррозвідки НАТО (Сі-Ай-Сі)».

В Сі-Ай-Сі було заведено давати умовні кодові назви кожній справі. На папці великими літерами було виведено: «Справа ангела».

Пітер Гарвей щойно повернувся від начальника сектора. Розмова була не дуже приємна: хвалитися поки що нічим. Або цей Клінген справді ангел, або…

Гарвей сів за стіл і розкрив папку. Хоча зміст цих папірців і знав майже напам'ять, він знову перечитав їх: «Виписка із особової картки офіцера СС: Отто Еніхе — обер-штурмфюрер СС. Рік народження — 1920. Національність — німець. Тип — нордичний. Освіта — незакінчена вища.

У 1939 році призваний до вермахту. У 1941 році закінчив льотне військове училище. Звання — лейтенант.

З 1941 до 1942 року служив у ескадрильї нічних винищувачів.

З 1942 до 1944 року — на Східному фронті. Збив 20 ворожих літаків. Нагороджений Рицарським хрестом і дубовими листками до Рицарського хреста.

У 1944 році був збитий і впав на території, зайнятій росіянами. Вдалося перебратися через лінію фронту.

Був підібраний санітарною командою біля Нойсдорфа і доставлений спочатку в польовий госпіталь, а пізніше до госпіталю в Колтберг. У госпіталі зроблено пластичну операцію обгорілого обличчя.

Після операції відправлений для остаточного одужання до Постлау.

За наказом групенфюрера СС Франца Штайнгау від 12 липня 1944 року переведений до військ СС з присвоєнням звання штурмфюрера. Кілька місяців, до повного одужання, служив у табірній команді СС.

У жовтні 1944 року офіційно затверджений льотчиком-випробувачем на секретному офіційному центрі «Маріїне».

13 березня 1945 року присвоєно звання обер-штурмфюрера.

У квітні 1945 року був відряджений з секретним завданням до Швейцарії з документами на ім'я Клауса Клінгена».

«Виписка із особової справи підполковника Клауса Клінгена. (Бундесвер).

КлаусКлінген. Рік народження — 1920.

У бундесвері — з 1952 року. Капітан. Начальник льотно-учбового загону.

В 1955 році відряджений до бундесмаріне. Призначений начальником загону гідролітаків.

У 1956 році призвоєно звання майора.

З 1957 до 1960 року працював начальником сектора висотних польотів у авіаційному центрі НАТО (Гохшварцвальд).

У 1960 році присвоєно званих підполковника.

У 1961 році відряджений до бундесмаріне. Командував полком винищувачів прикриття підводних човнів.

У 1965 році подав у відставку і почав займатися книговидавничою справою».

Гарвей закінчив читати, відсунув рукою папери.

Обличчя Клінгена було Пітеру знайомим. Хоча їх і не знайомили, але вони не раз зустрічалися на маневрах військ НАТО. Здається, він був і на «Гірінгу»… Так, він був там. Гарвей ясно пригадав це зараз.

…Був сонячний день. Кораблі, що супроводжували «Обсервейшн Айленд», рятівне судно «Кіттівейк» і есмінець «Гірінг», на якому були офіцери НАТО, погойдувались на легкій хвилі недалеко від порту.

Есмінець опинився ближче від інших до атомного ракетоносця. З нього добре було видно, як маленькі моторні буксири, мов поплавки, підстрибували на хвилях, то поринаючи вниз, то злітаючи вгору, щоразу оголюючи гвинти, що обертались із скаженою швидкістю. А «Джордж Вашінгтон» на цій же хвилі тільки ліниво кивав сферичним носом.

Пофарбований у жовтогарячий колір, із плоскою, ніби зрізаною ножем, надбудовою, підводний ракетоносець «Джордж Вашінгтон» виглядав незвичайно.

Як тільки буксири відчепились і поспішили в порт, була дана по радіо команда, і вся флотилія, набираючи швидкість, попрямувала до місця випробування.

Близько тринадцятої години «Джордж Вашінгтон» у супроводі кораблів прибув у призначений район.

Океан заспокоївся, і його блискучу під променями сонця срібну поверхню розрізало лише гостре вістря тоненької телеметричної антени підводного човна.

Чекали запуску. Динаміки, встановлені на командному містку і на верхній палубі, розносили по всьому кораблю чіткі команди: «Т — мінус 80, Т — мінус 79».

За хвилину до запуску з підводного човна був даний яскраво-зелений димовий сигнал, а невидимий диктор продовжував: «Т — мінус 40, Т — мінус 39, Т — мінус 38…» При відліку «Т — мінус 10» динаміки чомусь замовкли. Через кілька секунд вони знову ожили:

— Стояти всім на місцях, стояти всім на місцях! — Знову коротка пауза і повідомлення: — Запуск відкладено!

Систему управління ракетною стрільбою переключили на другу ракету, і знову почався відлік оперативного часу. Але і цього разу запуск довелося відкласти: в район приводнення ракети ввійшов якийсь корабель, як повідомили станції спостереження. Запуск було відкладено на другий день.

Наступний день був щасливіший. Коли закінчили відлік оперативного часу, рівно о 12 годині 29 хвилин поблизу того місця в океані, де стирчала телеметрична антена підводного човна, піднявся водяний султан — тонконоса ракета вислизнула на поверхню і ніби застигла в повітрі, звільняючись від водяного шлейфа. Із її сопел з величезною силою і страшенним виттям вирвалось полум'я — це включився ракетний двигун. В перші секунди плавно, ледь помітно вібруючи, але блискавично набираючи швидкість, «Поларіс» прямував у блакитну вись, тягнучи за собою вже в розріджених шарах атмосфери кучеряву смугу білих відпрацьованих газів. Через 55 секунд відокремилась перша ступінь ракети, а ще через 89 секунд — друга, але цього вже ніхто не бачив, про це повідомили станції спостереження.

Пролетівши 1780 кілометрів, головна частина ракети впала в океан. Того ж дня Ейзенхауеру було надіслано телеграму: «Поларіс» —із глибини до цілі. Успішно».

Так, саме таку телеграму було тоді надіслано Айку, але якщо її копія одночасно пішла в Москву, то… І скільки подібних повідомлень за всі ці роки міг відправити цей «ангел», якщо він радянський розвідник?.. І що буде, коли «консерви», якими так цікавляться американці і яких вони ніяк не можуть вибити в «Спілці колишніх офіцерів», потраплять до росіян? Гарвей збирався в дорогу. Він хотів потрапити в Лондон трохи раніше від Клінгена і там домовитись про спільні дії з Інтеллідженс Сервіс.

Розділ четвертий

До Цель-ам-Зее Фак прибув у другій половині дня. В цьому маленькому затишному містечку він колись провів кілька днів. Тоді в озері добре ловилась риба, а у фрау Герди, власниці невеличкого готелю, були чудові шніцелі та гострі салати, що наганяли апетит. Ось, мабуть, і все, що залишилось у пам'яті Фака від короткого перебування в цих місцях.

Брауерштрассе, на якій жив Розенкранц, привела Максиміліана до самого озера. Невеликий особняк у сучасному стилі з номером «14» стояв неподалік від дороги. Дві вузенькі асфальтові доріжки вели: одна — до невеликого гаража, друга — до під'їзду будинку. У розчинених воротах гаража стояв «мерседес» моделі минулого року. Біля нього порядкував уже не молодий, худорлявий чоловік у комбінезоні і береті. Фак під'їхав до нього.

— Добрий день, — сказав він, вибираючись із кабіни.

— День добрий.

— Чи не скажете, бува, вдома пан Розенкранц?

На це запитання він не одержав ніякої відповіді і вже подумав, чи не глухий цей шофер Розенкранца. Але чоловік у комбінезоні випростався, витер ганчіркою руки і з гідністю відрекомендувався:

— Еріх Розенкранц.

— Пробачте, — сказав Фак, трохи зніяковівши, — я — журналіст Максиміліан Фак.

Розенкранц уважно подивився на нього і запросив:

— Ходімо в дім.

Вони пройшли через невеликий садок і почали підніматись сходами.

— Від якої газети ви прибули? — запитав Розенкранц, повернувшись до Фака.

— Я працюю в журналі «Вечірні читання», але прибув зараз від самого себе, якщо так можна висловитись.

— Пробачте, ви назвались Факом. Чи не ваша це книжка оповідань «Бузковий степ»?

— Так, це моя книжка.

— В оповіданнях про полон я знайшов багато співзвучного тому, що довелось пережити й мені.

— Ви були в полоні?

— І в полоні, і в тюрмі… Прошу вас, проходьте, сідайте. Я залишу вас на хвилинку, тільки переодягнусь.

Фак опустився в глибоке старомодне крісло, що так не пасувало до легких сучасних меблів вітальні.

Розенкранц вийшов у світлому костюмі з пляшкою коньяку і двома чарками.

— Не знаю, з чим ви прийшли до мене, — сказав він, — але чомусь я відчуваю до вас довіру. Сигари, сигарети?.. — запитав.

— Дякую. Я палю тільки «Астор». Максиміліан дістав із кишені пачку сигарет. Розенкранц наповнив чарки:

— На здоров'я.

— Ще два дні тому назад я і не думав про цю зустріч, — признався Максиміліан.

— І що ж трапилось за ці два дні?

— Нічого особливого. Я прочитав репортажі Мірбаха в «Штерні» і загорівся бажанням побачитися з вами.

— Пробачте, до якої партії ви належите?

— Я не належу ні до якої партії і інтерес до вас маю суто літературний, письменницький. Я зараз працюю над одним твором. У центрі його — тридцяті роки, наш злет…

— Це документальна річ?

— Ні, це річ художня, але я хочу надати бодай зовні їй документального характеру.

— Чим я можу бути вам корисний? — поцікавився колишній гауляйтер.

— Гауляйтера Розенкранца знають усі, Розенкранца-людину знають лише близькі, мені хотілося б пізнати вас із цього боку.

— Ви з ким-небудь уже говорили про мене?

— Ні. Я вирішив, що ви краще за інших зможете розповісти про своє життя.

— І ви потім напишете про це?

— Сподіваюсь. — Фак витяг сигарету, понюхав її.

— Бачу, розмова у нас буде довга, тому я скажу, щоб економка приготувала каву, — сказав Розенкранц.

За кілька хвилин він повернувся і попросив Фака:

— Чи не будете ви такі ласкаві помінятися зі мною місцями? Я так звик до цього крісла, що в іншому почуваю себе, як кажуть, не в своїй тарілці.

— З цим кріслом у вас пов'язані якісь спогади?

— Це крісло стояло в моєму робочому кабінеті, спочатку в Кенігсберзі, потім у Зальцбурзі.

— Он як! Виходить, це крісло гауляйтера.

— Можна сказати і так, але все залежить від того, яку суть ви вкладаєте в це поняття — «гауляйтер». Ліві журналісти вживають його як лайливе слово.

— Я ніколи не був лівим, — відповів Фак.

— Отож я не помилився в вас.

Жінка років під сорок, ще досить приваблива, з модною зачіскою і легенько підведеними очима, вкотила невеличкий столик на коліщатках.

— Гутен таг, — привіталася вона.

— Це моя економка, фрау Елізабет, — відрекомендував її Розенкранц.

«Вона зовсім не схожа на нашу Бет, хоча вони, мабуть, одного віку», — промайнуло у Фака.

— До речі, з чого ми почнемо? — запитав Еріх Розенкранц.

— Почнемо спочатку, — сказав Максиміліан, беручи чашку з кавою.

— Як давно було це спочатку і водночас здається, що це було зовсім недавно. У вас не буває такого, коли ви думаєте про минуле життя?

— Щось схоже буває. Інколи я думаю: невже все це було — і фронт, і полон, і моя юність?.. А іноді все минуле наближається на таку відстань, що до нього можна доторкнутись рукою.

— Власне, так — «доторкнутися рукою». Це ви гарно сказали. Ще чашечку кави?

— Ні, дякую, розповідайте.

— Я народився в родині робітника. У батьків нас було троє — і всі хлопчики. Жили ми на околиці міста. Батько працював по десять-дванадцять годин, а одержував копійки. Моїй матері доводилось обшивати нас, а батько лагодив нам черевики, бо не вистачало грошей на взуття.

Ми, діти, навчалися в школі, а коли приходили зі школи, допомагали батькам: працювали на невеличкому клаптику землі і вирощували капусту, картоплю. Мати моя була дуже набожна і виховала мене у вірі в бога, творця всього сущого. Батько прищепив любов до близьких, нації, батьківщини, до людей і до всього живого.

Злидні змусили мене залишити школу. Я вступив на роботу на залізницю чорноробом. Так ми жили, поки не почалась війна. В 1915 році я попав на фронт. Ви не знаєте, що це була за війна: ми місяцями лежали в окопах, ходили в безглузді атаки і знову поверталися в свої смердючі окопи, де чвакотіла під ногами багнюка. Ви, мабуть, не повірите, але атака для нас була навіть так би мовити, розвагою. Хоча під час атаки ми втрачали своїх товаришів, але вона вносила якусь різноманітність у наше солдатське остогидле життя. Головне, ми не знали, навіщо ведеться ця війна, не розуміли, чому ми сидимо в окопах, кому це треба і коли все це зрештою закінчиться. Звичайно, ми говорили про це. Серед нас були і соціал-демократи. На все життя мені запам'ятався старий Шульц, як ми його називали. Це була політично освічена людина, хоча й з робітників. Він роз'яснював нам, кому потрібна війна. Вперше від нього я почув такі слова, як «Інтернаціонал», «соціалізм», «класова боротьба»…

Спочатку мені було страшно: адже ці слова руйнували все, на чому я був вихований. Я запитував Шульца: «Хіба ти не віриш у бога, хіба ти не визнаєш батьківщини? Як же так може бути, що батьківщина — це робітники всього світу?» — «Молодий ти і дурний, ще багато чого не розумієш. Але поміркуй добре над моїми словами…» — казав він. І я думав, і чим більше думав, тим більше переконувався в Шульцовій правоті. Справді, що дала батьківщина мені і моєму батькові? Ми працюємо не розгинаючись, а живемо як жебраки. Кому потрібна ця війна? Тим, у кого багато грошей, потрібні нові ринки збуту. І для чого? Щоб ще й ще набивати свої кишені. І тоді я сказав собі: годі! Я хочу по-справжньому розібратися у всьому цьому, я хочу займатися політикою. З такими думками застав мене кінець війни.

Та розібратися було не так-то просто. Соціал-демократи, незалежні соціалісти, спартаківці… І в кожного своя програма.

Я багато читав про міжнародне братерство робітників. Але як це виглядало на ділі? Французькі соціалісти стали справжніми шовіністами. Ніхто з них не прийшов на допомогу німецьким робітникам. Інтереси їхніх капіталістів були для них вище, аніж інтереси німецьких робітників. Вони не проводили межі між імператором, буржуазією і робітниками. Після війни в Берліні був обраний парламент народних представників. Але чим займались ці «обранці»? Безкінечними балачками, а трудовому народу жилося все гірше і гірше… Країна голодувала, безробіття стало справжнім лихом у нашому житті.

Одного разу на дискусійний вечір хтось приніс листівку. Вгорі на ній було написано: «Націонал-соціалістська німецька робітнича партія». Листівка оповіщала: «Що це за партія? Анархістська? Ні. Антикапіталістична? Так! Ми вимагаємо участі у капіталі, надбаному працею робітників, ми вимагаємо участі в управлінні. Ми вимагаємо аграрної реформи, націоналізації найбільших заводі» та фабрик. Ми хочемо здійснити німецький соціалізм на нашій батьківщині, при якому кожному трудящому німцю буде забезпечена робота, участь в управлінні виробництвом, вільний вибір професії, добрий заробіток, гарна квартира».

Програма була ясна, вона мені імпонувала. Я став націонал-соціалістом. Тоді нас були одиниці. Це була гаряча пора. Вдень я працював за шматок хліба, а ввечері виступав перед трудящими.

Говорив він як по писаному. Видно, все це не раз розказував спочатку слідчому, а потім журналістам.

— Так тривало три роки, — продовжував Розенкранц. — Моя дружина в цей час ділила зі мною всі злигодні нашого життя. Вона була дочкою заможних буржуа, але порвала з батьками, настроєними проти мене. Ми здавали кімнату, щоб платити партійні внески, і ніщо не могло нас зупинити.

У 1926 році я вперше почув Гітлера. Він умів говорити, запалювати людей. А за рік до цього я познайомився з Грегором Штрассером. Це був переконаний соціаліст нового гарту. Я став його близьким другом, а пізніше він познайомив мене з Гітлером…

У 1928 році партія послала мене в Східну Пруссію. Я мав створити там націонал-соціалістську організацію. Це була дуже нелегка робота. Мені довелось починати все спочатку. Ми друкували листівки і плакати в борг, тому що грошей у нас не було. Через шість місяців я вирішив публічно виступити і, взявши гроші із партійної каси, найняв найбільший зал у Кенігсберзі. Це коштувало тисячу марок. Мої друзі і помічники по партії переконували мене, що це божевілля і наш захід провалиться. Але я вірив у свої прогнози, і вони виправдались: народу набилося стільки, що декому довелося стояти на підвіконні. З тої пори справи пішли краще. Ми набули авторитет, і наша казна не була вже такого злиденною, як раніше.

У 1928 році в Ганновері відбувся з'їзд німецьких партійних керівників з північних областей країни. Там було покладено початок розколу між Гітлером і Штрассером. На цьому з'їзді Геббельс, який раніше виступав як соціаліст, зрадив Штрассера і перейшов у центр. Штрассера зрадив також і Гіммлер, який заздрив йому, бо розумів, що Штрассер вагоміший політичний діяч, аніж він.

Я продовжував працювати в Східній Пруссії. В 1930 році на виборах там перемогли націонал-соціалісти. Наша справа перемогла.

В 1932 році стосунки між Гітлером і Штрассером ще більше погіршали. Це сталося через постійне під'юджування Гітлера Розенбергом, Геббельсом і Гіммлером. Вони, звичайно, хотіли усунути Штрассера, який був рівня самому Гітлеру або принаймні був другим, не маючи собі рівних. Кожен із цих людей мріяв зайняти його місце. І це тривало всі останні роки. Штрассер не міг працювати в таких умовах, він заявив, що йде у відставку, і виїхав до Мерана в Австрію. Батьки моєї дружини родом із Австрії і на той час жили там. Під виглядом, що я виїжджаю до них, ми з дружиною переїхали до Австрії, де я, звичайно, і зустрівся з Штрассером. Я ніколи не забуду цієї останньої з ним зустрічі. «Ти мусиш залишитись у партії і боротися за соціалізм, — сказав він мені, — якщо ми всі підемо, то що станеться з партією? Ти подумай про це. Мене вони не залишать у спокої. Але в той же час я не можу створити нової партії проти Гітлера, в історичну місію якого вірю. Тому я відходжу від вас. Ти ж дай мені слово честі, що залишишся в партії і будеш продовжувати боротьбу». Я пообіцяв йому, що виконаю його наказ, хоч би там що.

Ми повернулися до Східної Пруссії, але побачення в Штрассером і розмова з ним не виходили у мене з голови. Я вирішив поїхати до Гітлера.

Гітлер спочатку прийняв мене привітно. Він похвалив мене за ту велику роботу, яку ми провели в Східній Пруссії. Я вирішив, що саме зараз можна почати розмову про Штрассера. Гітлер одразу ж змінився. Він переконував мене, що розбіжність між ним і Штрассером не має політичного характеру, але Штрассер не виправдав його надій, тому він змушений був дати йому відставку. Мені ж радив повертатися до Східної Пруссії і виконувати свою справу якомога краще, що принесе користь народу і партії. Під час цієї розмови був присутній Рудольф Гесс.

Ця розмова якось заспокоїла мене, і я повернувся сповнений надій і зі свіжими силами взявся за роботу.

Передусім треба було забезпечити роботою кожного робітника. Щоб розв'язати цю проблему, я висунув простий принцип — спершу дати кожному трудящому місце праці і забезпечити його шматком хліба, а потім по можливості надати йому краще робоче місце.

У Східній Пруссії завжди був надлишок сільськогосподарських продуктів. Перевиробництво сільгосппродуктів призводило до кризи у сільському господарстві. Тоді я вирішив заснувати в Пруссії сотні нових підприємств і залучити до роботи десятки тисяч нових робітників із центральних районів Німеччини, до не вистачало продуктів харчування. Звичайно, у мене були супротивники і перший із них — Шахт, але я все таки здійснив цю реформу. Мої вороги кричали: «Куди приведе нас Розенкранц, адже це більшовизація!»

До Східної Пруссії наскочило декілька високих комісій, але все обійшлося гаразд.

Тоді мої супротивники повели проти мене атаки в іншому напрямку: вони говорили Гітлеру, що, коли якась провінція захоче відокремитись, — ми не повинні допустити до цього. А тому потрібно мати сильні загони поліції, підпорядковані центральній владі. Особливо вони робили натиск на Пруссію, яка з'єднувалась із Німеччиною лише польським коридором.

Гітлер піддався на ці хитрощі, і незабаром Східну Пруссію заполонили загони СС, що підкорялись особисто Гіммлеру. З того часу мій антагонізм з Гітлером не припинявся аж до останніх днів.

Невдовзі наступив новий удар: Грегора Штрассера спочатку заарештували, а під час так званого путчу Рема вбили агенти Гейдріха в берлінській в'язниці. Я гірко визнавав своє безсилля, я нічого не міг зробити для нього.

Скоро в мене відбулася чергова сутичка з Бах-Зелевським, начальником військ СС у Східній Пруссії. Він образив мене в своєму службовому кабінеті, і я дав йому ляпаса. За це я ледь не поплатився життям. Герінг звільнив мене від посади міністра-президента, і я виїхав до Берліна. Гесс радив мені залишитись в імперській канцелярії, але я обрав інший шлях і поїхав до знайомого епіскопа, бо імперська канцелярія вже кишіла есесівцями. Гіммлер же поїхав до Східної Пруссії.

Через вісім днів він повернувся, провівши там ревізію. Йому нічого не вдалося виявити такого, що скомпрометувало б мене в очах фюрера, і Гітлер так прямо і сказав йому: «Тьху, Гіммлер, і вам не соромно виступати тут з отаким не вартим доброго слова сміттям? Що ви тільки не говорили мені раніше! Від ваших сміховинних звинувачень нічого не лишилося. Повірте мені, якщо ви хочете звалити Розенкранца, то цього не можна зробити за допомогою бруду. Таку людину, як Розенкранц, революціонера, не скидають непристойними засобами. Боротися треба інакше».

Мені ж Гітлер сказав: «Ви давно користуєтесь моєю довірою, повертайтесь до Східної Пруссії і працюйте так добре, як і досі».

— Отже, у вас відбулося примирення з Гіммлером, незважаючи на трагічну загибель Штрассера? — перебив Фак.

— Штрассер — це була моя незагойна рана, але Штрассера вже не було серед живих. Я знав, що Гітлера обплутали Гіммлер і Геббельс, він надто довірився їм. Я вірив тоді Гітлеру, тільки сліпий не бачив, що в ті роки фатерлянду він приносив усе нові й нові перемоги. Крім того, я добре пам'ятав слова самого Штрассера: «І коли б тобі довелося ще скрутніше, і коли б тобі довелося жерти багнюку, ти мусиш залишитись у партії і боротися за соціалізм. Подумай про свою провінцію. Невже вона повинна потрапити до рук інших, до рук свиней?! Вони тільки того й чекають!»

Моя провінція на початку війни розквітла. Ми побудували за короткий час 307 підприємств, які, по суті, стали державними підприємствами і забезпечили сотні тисяч робітників шматком хліба і масла. Справи йшли добре, і з кожним днем ставало все краще. Ми вітали возз'єднання німців у єдину державу, що відбулося 1937 і 1938 років. Залишився один апендикс, який треба було вирізати: польський коридор. Східна Пруссія повинна була мати міцні артерії з фатерляндом, і те, що сталося в 1939 році, я вважаю трагічним непорозумінням. Якби оточення фюрера, найближче оточення, було іншим у ті роки, світову війну можна було б відвернути. Легкі перемоги, які ми одержували на воєнному і політичному полі, запаморочили багатьом голови. Найближчі політичні і військові кола Гітлера піддалися цим настроям за невеликим винятком, це не могло не позначитись на рішеннях самого фюрера. Внаслідок — світова війна.

Війна завжди породжує жорстокість. Візьміть такий елементарний приклад. Двоє б'ються — з чого починається: хтось когось образив, другий дав йому ляпаса, перший відповів, але все це ще поки що ведеться по-джентльменськи. Та в міру того, як бійка триває і кожний хоче її виграти, пускаються в хід ноги, б'ють головою і, нарешті, хапають важкі предмети, якими завдають каліцтва, можуть навіть убити один одного… Звичайно, кожне порівняння хистке, як кажуть, але згадайте початок війни. Хіба не джентльменським кроком було з боку Німеччини те, що вона дозволила евакуюватися розбитій англійській армії із Дюнкерка в 1940 році? А коли були зосереджені величезні воєнні сили вторгнення на побережжя Франції, хіба фюрер не скасував його. Хіба це було не по-сусідськи, не по-джентельменськи? Але англійський прем'єр на той час уже уподібнився тому забіяці, що отримав ляпаса. Засліплений образою і ненавистю, він не міг приборкати своїх почуттів і наперекір здоровому глузду кинувся в бійку. А за ударом у відповідь настає удар. І вже друга сторона теж озлоблюється, і починається бойня…

Треба сказати, що Гітлер ніколи не інформував партійних керівників на місцях про прийняті важливі політичні рішення. Він не проводив засідань кабінету міністрів. Він видав указ про збереження державної таємниці, і кожний, хто брав участь у будь-яких важливих парадах в імперській канцелярії, давав присягу про збереження таємниці. Таким чином, про важливі події ми дізнавались по радіо. Так, по радіо ми дізнались про початок війни з Польщею.

Під час війни я, як і раніше, займався господарськими і партійними справами. Влада поліції і СС в ці роки, певна річ, зміцніла, і з цим я вже нічого не міг вдіяти. Єдине, чого я добився, щоб у моїй провінції не було концентраційного табору.

— Даруйте, що перебиваю вас, — вставив Фак. — Ви були проти концентраційних таборів?

— Концентраційні табори були необхідні. Але особисто мені було неприємно займатися цією справою, я знав, що знайдеться немало людей, які охоче виконуватимуть таку роботу.

— Отже, ви не проти концтаборів, ви тільки цю роботу передоручили іншим?

— От ви знову рветесь у відчинені двері: проти — не проти? Можна сказати: я проти поліції, проти тюрем… але ж це самі слова. Поки існують злочинці — потрібні в'язниці.

— Але ж у концтаборах у Німеччині в ті роки сиділи не лише злочинці, але й люди, ні в чому не винні, люди, які не вчинили ніяких злочинів, наприклад, більшість євреїв.

— Я ніколи не був антисемітом і шовіністом. Одного разу я приїхав оглянути державне сільськогосподарське підприємство в Красне і побачив, що оселі євреїв порожні. Виявляється, їх виселили до Варшави. Я негайно зв'язався з міністерством закордонних справ, де мені відповіли, що цю акцію здійснюють зондеркоманди СС, які підпорядковані особисто Гіммлеру. Це трапилося вже в розпалі війни, і було пролито стільки крові, в тому числі німецької, що їхати до фюрера з цією справою я не міг, тим паче, знаючи ставлення фюрера до єврейського питання з його ж праць.

— І що ж було далі?

— Далі була війна, жахлива, нищівна. В ході цієї війни були допущені трагічні помилки.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви знаєте це, пане Фак, не гірше од мене. Для чого ми знову будемо з вами перебирати брудну білизну? Кому це потрібно?

— А як ви опинились у Зальцбурзі?

— У 1944 році мій молодший брат — полковник вермахту — був переданий до суду у справі «20 липня» і страчений. Між нами кажучи, я не впевнений і зараз, що Фрідріх пішов проти фюрера, але, хто його знає, тоді внаслідок трагічних поразок на фронті багато військових були гостро настроєні проти Гітлера. Але, найімовірніше, смерть мого брата на совісті Гіммлера. Адже цим він завдав мені найдошкульнішого удару, після якого я вже не міг користатися попередньою довірою. Мене понизили, перевели в Зальцбург.

— Але ж, зрештою, це відіграло в вашому житті позитивну роль: ви майже уникнули покарання, якого зазнала більшість визначних партійних діячів націонал-соціалістської партії?

— Так, я просидів у тюрмі лише рік. Але за цей рік н втратив свого вірного друга — дружину. Вона краще від інших знала мене, мої прагнення, вона дуже переживала весь цей процес, куди приплутали й мене. І якщо до цього додати, що я втратив брата, то все це мені дуже дорого коштувало.

— Хіба у вас ще був брат?

— Так, він загинув на фронті в сорок третьому році.

— Те, що ви розповіли мені, дуже цікаво. Це зовсім не схоже на ті офіційні біографії, які мені доводилося читати під час третього рейху. Я бачу, що дуже втомив вас, але дозвольте запитати ще одне: що ви можете сказати з приводу всієї цієї історії в Грюнзее?

— Ах, молодий чоловіче… Я розумію, ви журналіст, І вас теж захоплює сенсація. Про цю справу я майже нічого не знаю і гадаю, що 99 відсотків із опублікованих на цю тему матеріалів — це здогадки ваших колег-журналістів. Я цілком допускаю, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики. Впевнений, що в багатьох альпійських озерах ви знайдете щось подібне. Адже тоді був такий час: кінець війни, наближався ворог, і люди все ховали…

— Але ж пишуть, що це були не зовсім звичайні ящики, що в них зберігались важливі секретні документи.

— Писати й казати можна що завгодно… Потрібні докази. А їх же нема… Хто бачив ці документи?

— Але журналіст Мірбах заявляє, що бачив їх…

— Я читав це. Наївнішої історії придумати було неможливо… Мабуть, хлопці просто випили добряче звечора…

— Але це пояснення не можна вважати серйозним.

Розенкранц знизав плечима, ніби кажучи: «А що я можу сказати інше?»

— А взагалі, мене це мало цікавить, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, сказав він, підводячись.

Встав і Фак.

— Я сподіваюсь, що ви не скористаєтесь моєю довірою і не нашкодите мені? — запитав Розенкранц.

— На довіру я відповідаю довірою… До побачення, пане Розенкранц…

Розділ п'ятий

Клаус поволі пробуджувався від сну і в першу мить не міг збагнути: чи теплохід рухається, чи вони вже причалили. У Північному морі їх сильно хитало, а тепер теплохід ішов по рівній, мов стіл, поверхні. Потужні машини, сховані в череві корабля, злагоджено працювали, два гребних вали, даючи сотні обертів за хвилину, злегка вібрували, і ця вібрація передавалась корпусу, перегородкам, усьому судну.

Клаус встав, підійшов до вікна і відхилив шторку. Так, безперечно, це була Темза. Сіра передсвітанкова імла висіла над рікою. Вдалині вузенькою смужкою виднівся лівий берег. Тут Темза була широкою і нагадувала швидше морську затоку, аніж річку. По її сіруватій хвилястій поверхні снували кораблі, один танкер середнього тоннажу з широкою трубою, нахиленою до корми, пройшов зовсім недалеко: на його флагштоці і на кормі можна було розрізнити шведський прапор. Не встиг Клінген простежити за ним, як по лівому борту насунулось якесь велетенське судно. Воно було білосніжне і нагадувало величезний айсберг. Майже хвилину судно йшло стрічним курсом і затуляло від пасажирів «Кіквіка» протилежний берег.

Могутня водна артерія, що з'єднувала Лондон із найбільшими портами світу, пульсувала вдень і вночі. Клаус вперше під'їжджав до Лондона по Темзі. Він багато чув про Лондонський порт, його велич, а тепер побачив це на власні очі. До міста ще лишалося добрих сорок миль, а обидва береги річки вже густо заставлені портовими кранами і причалами, здатними водночас прийняти і розвантажити сотні суден.

З кожною милею відчувалось наближення великого міста. Невеличкі селища індустріального типу, труби маленьких заводів і фабрик, розташованих на околиці, змінювались багатоповерховими сірими будинками і високими трубами потужних промислових підприємств. Тепер уже не сотні, а тисячі машин, схожих на темних жучків з червоними очицями, пересувались по шосе на правому березі.

Коли Клінген вийшов на палубу, вже світало. За двома димучими грубими заводськими трубами в червонястому серпанку вставало сонце. Цей перехід від ночі до дня був швидкий і малопомітний: контури будов на березі виразніше вимальовувались, погасли жовті ліхтарі вздовж прибережного шосе, вода за бортом світлішала і робилась зеленуватою.

По радіо оголосили, що «Кіквік» за чверть години прибуває до Тільбері. Клінген хотів було вже піти і розбудити Маргарет, коли раптом побачив її на верхній палубі. Вона була в білому жакеті з коричневим оздобленням, у вузькій, як завжди, білій спідничці і легеньких ажурних туфлях.

— Хелло!

— Хелло! Ви чудово виглядаєте, Маргарет, хитавиця на вас зовсім не вплинула.

— Дякую, шеф. Я ковтнула одразу дві таблетки і спала, як після маківки.

Вона набрала повні груди свіжого річкового повітря, і, здавалося, воно влило в неї нові сили, наскільки це було можливо: вона завжди мала гарний колір обличчя, і в кожному поруху вловлювався надлишок здоров'я і молодості.

— Сьогодні, Маргарет, у вас вільний день. Ви тільки скажіть мені, де ви хочете зупинитись?

— Хіба у вас не буде ділових зустрічей і я вам не знадоблюся?

— Ні. Сьогодні я хочу відпочити і провідати старого приятеля.

— Я завжди зупиняюся в Хілтона^[7]: там простіше, не треба дотримуватись церемоній, заведених в англійських готелях, — відповіла Еллінг.

— У нас дивовижно співпадають смаки, уявіть, я теж віддаю перевагу Хілтону. Отже, поїдемо разом.

Причал, до якого пристав «Кіквік», виявився безлюдним. Це був старий причал, призначений для таких же старих теплоходів, як «Кіквік». Звідси до Лондона було ще двадцять шість миль.

Двоє сонних чиновників стояли на виході з критого переходу, що з'єднував причал із станцією лондонської електрички, і робили відмітки про в'їзд у паспортах пасажирів, що прибули.

Безлюдно було і на пероні. Електричка вже чекала пасажирів на третій колії. Двері вільних купе були розчинені, і в кожне купе можна було ввійти прямо з перону. Ніде — ні станційних служителів, ні кондукторів. Пасажири «Кіквіка» зайняли місця в електропоїзді, і вокзал знову обезлюднів.

Без найменшого сигналу електричка рушила з місця.

Клаус і Маргарет сиділи в купе вдвох. Електричка була старенька, з потертими шкіряними сидіннями і збляклою фарбою на стінах, але йшла м'яко та швидко.

За вікном пролітали будинки і фабричні будови, потім почались порослі рудою травою пустирища, і це здивувало Клауса. Англійці дорожили кожним клаптиком землі, невже вони не могли якось використати ці землі?

Але ось знову пішли будови, маленькі дворики — це були вже передмістя Лондона.

Наблизившись до вокзалу, вони, як і раніше, бачили безлюдні вулиці, лише зрідка, то в одному місці, то в іншому проносилась автомашина.

— А де ж люди? — здивовано перепитував Клінген.

— Сьогодні неділя, містер Клінген, — пояснила Маргарет. — Більшість лондонців виїхала за місто, найзаможніші проводять ці дні в Парижі, а решта сидить удома… в халатах… Хіба ви не знаєте, що англієць дозволяє собі таку розкіш — посидіти в халаті — лише в суботу та неділю?

— Я чув про це як про анекдот.

— Це зовсім не анекдот. Вам не доводилося ніколи жити в англійській сім'ї?

— Ні, не доводилось.

— Я жила в Англії рік, коли вивчала мову, і знаю, що це зовсім не анекдот. До речі, в суботу і неділю англійці не ходять один до одного в гості. Ви, здається, хотіли відвідати приятеля — врахуйте це.

— Я впевнений, що Мітчел зовсім не такий і йому не притаманні всі ці звички.

— Це не звички, це традиції. А традиції в Англії вище законів.

Електричка зупинилась. Вони вийшли на перон.

— Ну, а таксі ми знайдемо цього суботнього ранку? — поцікавився Клінген, оглядаючи привокзальну площу.

— В суботу це важко, власники таксі в ці дні теж відпочивають: адже пасажирів нема. Ми без валіз і швидше доберемося до центру на метро, — запропонувала Маргарет.

Проїхавши кілька станцій у метро, вони вийшли на Оксфорд-стріт — одну з найширших вулиць Лондона з розкішними універсальними магазинами. Тут їм пощастило взяти таксі, яке довезло їх до готелю Хілтона.

Минулого разу, — взимку, Лондон після Парижа видався Клаусу містом, у якому мало світла. Наперекір старій уяві про Англію як про туманний Альбіон, сьогодні небо було ясним, і світило сонце. Але старовинні закурені будинки поглинали сонячне проміння, і широкі красиві вулиці були темними та холодними. І все-таки цього літнього дня місто виглядало якось зовсім інакше. Сонце, як на півночі, було спокійне, лагідне, а зелень численних парків і скверів надавала вулицям святкового забарвлення.

Формальності в готелі відняли лише декілька хвилин. Йому і Маргарет відвели два сусідніх зручних номери, і вони домовились, що зустрінуться в холі завтра о десятій ранку.

Із номера Клінген подзвонив Мітчелу, і жіночий молодші голос відповів йому, що Мітчел удома, але зараз відпочиває. Не гаючи часу Клінген викликав по телефону таксі і спустився униз.

Виїхавши за місто, машина проминула старе англійське село. Ще здалеку Клінген побачив Біндзорський замок, що височів на взгір'ї. Невдовзі можна було розрізнити серед високих дерев дво-триповерхові будинки Віндзора.

Як не дивно, але вулиці цього маленького містечка були багатолюдніші, ніж вулиці Лондона. Мабуть, його мешканці і так почували себе наче на дачі і нікуди не виїжджали на вихідні дні. Справді, тут усе було чудове: і ставок, і красиві околиці…

Вони проминули школу Ітона, школу майбутніх прем'єр-міністрів, як її називали. Тут навчалися діти родовитих аристократів, принци і принцеси із тих країн, де монархія ще збереглася в тій чи іншій формі, ну, і, звичайно, нащадки місцевих багатіїв. Одразу ж за школою Ітона стояв будинок Мітчела Ескіна. Клаус розрахувався з водієм, вийшов із машини.

Він натиснув на дзвінок біля хвіртки. За низенькою загорожею виднівся великий квітник навколо будинку. Під вікнами росли яскраво-червоні троянди. У всьому тут відчувалась жіноча рука та гарний смак, і Клінген радів за друга, що він живе в такому місці і що його дружина — чудова господиня.

До хвіртки поспішала чорношкіра дівчина в барвистій блузі і чорній міні-спідничці, яка здавалася ще коротшою від того, що ноги у дівчини були затовсті. Раніше в Ескіна не було служниці. «Чи в його будинок я потрапив?» — подумав Клінген і запитав:

— Тут живе містер Ескін?

— Так, сер, — відповіла дівчина.

— Я можу його бачити?

— Як мені доповісти про вас, сер?

— Я — Клаус Клінген. Скажіть йому — Клаус Клінген, — повторив він, щоб вона запам'ятала його ім'я.

— Так, сер. — Вона зробила щось схоже на кніксен і подріботіла своїми товстенькими ніжками, взутими в легенькі полотняні туфлі на товстій підошві із спресованої пробки.

Служниця одразу ж повернулась, а за нею, боже, дійсно, в халаті, з люлькою в руках вискочив Мітчел.

— Клаус!

— Радий тебе бачити, Мітчел.

— Ну, заходь же, заходь…

На ганок вийшла Кет, дружина Мітчела.

— Добрий день, містер Клінген.

— Добрий день, місіс.

Дружину Ескіна Клаус бачив лише раз. Мітчел рідко розповідав про неї, навіть коли вони подовгу бували в морі, і це дивувало Клауса. Про першу дружину Мітчела Клінген зі слів Ескіна знав так багато, що йому здавалося, ніби він був знайомий з нею давним-давно… А Кет… Він майже нічого не знав про неї і тому почував себе в її товаристві якось ніяково.

— Мітчел, що скажуть сусіди, в якому ти вигляді?.. Ви пробачте йому, містер Клінген, але він так зрадів, коли почув, що ви приїхали. — Кет було незручно від того, що Мітчел вискочив у халаті.

— Ах, Кет, облиш. Сусіди мене мало цікавлять, — з ледь помітною роздратованістю відповів Ескін.

— Не турбуйтесь, місіс, все гаразд, це так природно… Якби Мітчел приїхав до мене, то я поводився, напевно, так само.

— Прошу вас, заходьте, — запросила Кет.

Кет із чемності трошки побула з чоловіками, а потім, вибачившись, пішла на кухню до Барбари, яка готувала сандвічі.

— Я тебе недавно згадував, — посмоктуючи люльку, сказав наче ненароком Мітчел. — Я часто згадую тебе, — продовжував він. — Знаєш, коли ти демобілізувався, мені тебе дуже не вистачало. Все-таки ми з тобою люди одного покоління, а це вельми важливо.

— Мені теж увесь час тебе бракує. Та й за морем я сумую, — сказав Клаус.

— Ну, другого я ще не відчуваю, я ситий морем. Але, мабуть, на той рік теж подам у відставку. Досить. Буду допомагати Кет вирощувати троянди, займуся сином…

— До речі, де Том?

— Він гостює в бабусі.

— Тобі буде важко піти, Мітчел.

Ескін відповів не зразу. Люлька його майже погасла, і він зробив кілька глибоких затяжок, перш ніж вона знову задиміла.

— Настає час, коли звідусіль тобі кажуть: пора.

— Ти маєш на увазі… Уайтхолл^[8]?

— Уайтхолл також. — Ескін знову налив чарки і продовжував: — Перед відпусткою я бачився з цим старим кендюхом — Старром^[9], і він мені натякнув…

— Він і досі начальник оперативного управління?

— Так.

— Відверто кажучи, йти не хочеться, — помовчавши, продовжував Ескін. — Багато цікавого з'явилось у підводному флоті.

— З того часу, як я пішов, щось суттєво змінилося?

— Ще б пак. Ти нічого не чув про човен Хазелтона?

— Я навіть не знаю, хто такий Хазелтон. Це вчений?

— Він капітан третього рангу, але, напевно, має інженерну освіту.

— То що ж придумав цей Хазелтон?

— Він спроектував підводний човен з тандемною рухомою системою. Вважається, що цей човен не буде поступатися за швидкістю кращим зразкам сучасних атомних підводних човнів, зате за маневреністю перевершить будь-які підводні рухомі засоби. Він зможе рухатися з однаковою швидкістю не тільки вперед і назад, а й пересуватися боком, словом, рухатись у всіх напрямках з великою швидкістю.

— Так, це цікаво. Але все ж це, мабуть, лише проекти?

— Ні, чому ж? Уже збудована і випробувана модель такого човна.

— Випробування дали хороші наслідки?

— Приблизно так.

До кабінету ввійшла Кет.

— Сподіваюсь, ви залишитесь у нас, містер Клінген? — запитала вона.

— Я б з задоволенням: пароплав відпливає завтра о дванадцятій, але вранці у мене деякі побачення в Лондоні.

Коли Кет залишила їх, Мітчел несподівано запитав Клауса:

— Ти знаєш, що тобою цікавиться Сі-Ай-Сі?

— Сі-Ай-Сі?

— Так. Вчора до мене заходив якийсь Пітер Гарвей. Він розпитував про тебе. Як давно я тебе знаю, звідки ти родом, що мені відомо про твоє минуле…

— Дивно, чим я міг привернути до себе таку увагу. Дивно, — повторив Клінген. — Але все-таки дякую, що ти сказав мені про це. Я шаную твою довіру до мене.

— Нема за що дякувати. Ти знаєш моє ставлення до них…

Так, Клаус знав. Він знав про Ескіна багато. Мітчел був потомственим моряком і побував до війни в багатьох країнах світу. Під час війни його суховантаж у складі каравану суден проходив далекий шлях від Сполучених Штатів до Мурманська тричі і жодного разу не мав навіть пробоїни. Це було ще більше неймовірним, бо з трьох караванів, до яких входило сто двадцять одне судно, вісімдесят два потопили німецькі підводні човни і авіація. Щасливчик Мітчел — так його називали моряки, поки дружина Ескіна і п'ятирічна донька не загинули в водах Атлантики на пароплаві «Георг», торпедованому гітлерівцями. Після цього Мітчел зголосився піти добровольцем у «Міджет сабмарінс»^[10]. Ці підрозділи завдали німецькому флоту серйозних втрат, найбільшим їхнім здобутком був лінкор «Тірпіц» — гордість військово-морського флоту. Служба в «Міджет сабмарінс» була службою смертників. Але й тут бойове щастя не зрадило Ескіну. Він навіть не був поранений.

Ескін добре пам'ятав усі три візити до Мурманська. При першій зустрічі росіяни були стримані. Пізніше він зрозумів, що ця стриманість адресувалась, власне, не до англійських і американських моряків, а до урядів їхніх країн, до тієї політики, яку вони проводили на початку війни щодо Росії. Але після другого, а особливо після третього прибуття лід, як кажуть, розтанув. Стільки доброти, уваги, бажання поділитися останнім, скільки він побачив, відчув до себе з боку росіян, він не бачив навіть серед співвітчизників, повернувшись до Англії…

У війну все було ясно, де ворог, де друг… Промова Черчілля в Фултоні викликала в Ескіна огиду до політики, до політиканів, як він їх називав. Черчілль у цій промові закликав збирати трофейну німецьку зброю для того, щоб свого часу дати її в руки німцям і повернути проти росіян… Те, що Ескін був критично настроєний до існуючого в Англії правопорядку і симпатизував росіянам, Клаус знав уже давно. Під час кожної нової зустрічі він поступово готував свою головну розмову з Мітчелом, розмову, після якої життя цієї людини могло змінитися докорінно.

І така розмова відбулася б сьогодні, якби Мітчел не згадав про Сі-Ай-Сі…

Ця, вже друга, пересторога спантеличила Клінгена, але якоюсь мірою і заспокоїла. Небагато ж Гарвей знає про нього, якщо розпитував Ескіна. Звичайно, Мітчел не повинен був казати йому про це, але Гарвей, знаючи про їхні дружні стосунки, міг передбачити, що Ескін все-таки попередить його. А коли це так, то що в даному випадку виграє Гарвей?

До готелю Клінген приїхав десь у годину ночі. Ключ від кімнати Маргарет висів на щитку. Отже, вона ще не повернулась…

Перед сном Клаус зайшов у душ. З заплющеними очима він довго стояв, підставивши голову під сильні прохолодні струмені води. Потім розтер рушником тіло і ліг.

* * *

Приїхавши до Лондона, Гарвей перш за все подався в Бедфортшір. Під час війни, перед своїм останнім«відрядженням», він провів там два чудесних тижні у Мері. Хоча Бедфортшір тоді називався сортувальним табором, ця назва щонайменше пасувала до цього прекрасного заміського маєтку біля Лондона, оточеного тінистими парками і соковитими луками. В таборі часто влаштовувалися ігри, спортивні змагання, в яких брали участь і дівчата з корпусу медичних сестер. Багато з них стали дружинами розвідників. Він сам тоді трохи не одружився на Мері. Заручини було призначено на суботу, а в четвер його викликали в розвідуправління і наказали летіти… З цього «відрядження» йому не судилося повернутися до кінця війни, а коли у червні сорок п'ятого року він прибув до Лондона, дізнався, що Мері вийшла заміж.

Але не сентиментальні спогади про минуле привели його в Бедфортшір. Тут він зустрівся із своїм давнім знайомим з Інтеллідженс Сервіс підполковником Теддером, розповів про Клінгена і попросив установити нагляд за Ескіним. Усі люди, з якими тепер зустрічався Клінген у Англії, потрапляли під збільшувальне скло Інтеллідженс Сервіс.

Того ж вечора агенти Теддера доставили плівку, на якій була записана вся розмова між Клінгеном і Ескіним.

Про те, що Клінген збирається зустрітися з Ескіним, Гарвею повідомила Еллінг. Все інше при сучасній техніці підслуховування не становило труднощів.

Зараз Теддер і Гарвей зручно сиділи в старовинних затишних кріслах у кабінеті підполковника і, посмоктуючи бренді, вдруге прослухали запис. Ескін двічі порушив обов'язок: сказав Клінгену про візит Гарвея і, напевне, щоб виказати свою довіру, завів розмову про човен Хазелтона. До цієї розмови, щоправда, його вміло підвів Клінген…

Нічого суттєвого поки що встановити не вдалося. Гарвей був не дуже задоволений поїздкою до Лондона.

Розділ шостий

Ранкова пошта принесла Факу пакет від Мірбаха. Він розірвав його і знайшов там газету «Норддойтчрундшау», коротенького листа і вирізку із швейцарської газети «Ді тат». Мірбах писав: «Прошу тебе з'їздити на Грюнзее і вияснити все, що тільки можливо в цій справі. В Бадль Креуце розпитай господаря дорожнього ресторану Ремагена». Фак відклав листа і пробіг очима вирізку з газети «Ді тат».

«Схоже, що ті, хто розсилав погрозливі анонімні листи людям, які намагались проникнути в таємницю Грюнзее, не жартували. Ще один труп знайдено в цьому диявольському озері. Молодий, але вже відомий водолаз Кемпка, учень професора Кеслера — фахівця по глибинних зануреннях, — приїхав кілька днів тому із Цюріха на Грюнзее. Сьогодні його труп привезли на рідну землю в цинковій труні. Офіційна версія цієї смерті така ж сама, як і з інженерами Краузе і Фліком: нещасний випадок. Чи не забагато нещасних випадків за такий короткий час на одному місці?» — запитував кореспондент газети «Ді тат».

У «Норддойтчрундшау» Максиміліан знайшов кореспонденцію Мірбаха під заголовком «Коричневий дім перебирається до Бонна».

«Нещодавно в гранд-отелі «Петерсберг», що розташований у мальовничому куточку біля Кенігсвінтера, лідер націонал-демократичної партії фон Тадден заявив кореспондентам на прес-конференції: «Ми збираємося штаб-квартиру партії перенести із Ганновера до Бонна. Це необхідно для того, щоб тримати руку на пульсі політичного життя країни, за майбутнє якої з кожним днем ми відчуваємо все більшу відповідальність».

Яке ж майбутнє готує нашій країні пан фон Тадден?

Недавно в Альсхаймі (земля Рейланд-Пфальц) після виступу депутатів НДП розгорілись гарячі суперечки. Щоб переконати своїх супротивників, прихильники НДП дали волю кулакам, галасуючи: «Бий їх до смерті! Жени їх геть! Ми примусимо їх танцювати на вістрі ножа, як це робили свого часу з євреями…»

Можливо, це просто епізод, безглуздий випадок?

У штутгартському ландтагу депутат від НДП в полеміці з прем'єр-міністром землі Баден-Вюртемберг Гансом Фільбінгером заявив: «Наші вимоги до уряду лишаються попередніми: Німеччина повинна бути об'єднана. Як і яким чином — це вже не так важливо». Зате інший депутат Кессельмайєр відверто заявив: «Ми — нація солдат, а почали боятися пострілу. Це ганьба! Невже нам так шкода розлучитися з дитячою іграшкою, яку ми називаємо демократією, і повести країну вперед твердим курсом?»

І коли Фільбінгер йому сказав: «Цей стиль нам добре відомий ще з тої пори, коли нам жилося не зовсім добре», — депутат НДП перебив його: «І все ж настане день, і ми змінимо вас».

Таку ж думку висловив днями глава окружної організації НДП Котціас: «Ми зачекаємо. Наш час настане!»

«Так, Мірбах розійшовся, — подумав Максиміліан. — Це відкрита війна».

Він сховав у папку рукопис оповідання «Кохання в березні», яке ніяк не міг закінчити. Це було безсюжетне оповідання, оповідь настрою, а належного настрою цього ранку не було. Писати йому не хотілося. Раптом у нього майнула думка, що його рішення поїхати на Грюнзее — це просто втеча від роботи. Так бувало зчаста, коли йому не писалось, він під будь-яким приводом залишав рукопис.

О цій порі вулиці Відня були майже вільні. Затримували лише світлофори на перехрестях. Виїхавши на Рінг^[11], Фак наддав швидкості.

З Рінга Фак повернув на Маріахільферштрассе і помчав у напрямку до Західного вокзалу. Промайнули останні приміські садиби, і Максиміліан вибрався на автобан.

Із задоволенням слухав він, як вітер за шибками кабіни висвистує все пронизливіше й тонкіше, а обабіч вже не біжать, а миготять дерева — суцільне миготіння, наче смуги на екрані зіпсованого телевізора.

За чотири години він доїхав до Смундена.

За містечком Бадаусзее починався важкодоступний район Зальцкамергута. Дорога серпантином пішла вгору.

День стояв сонячний, і все було пронизано світлом. Тіні лежали короткі і різкі, вони здавалися майже чорними поряд із смарагдовою зеленню хвойних дерев.

Нижче розкинулися світло-зелені луки, а ще нижче, в долині, виднілося маленьке курортне містечко. А ось і озеро: Клопайнерзее чи Фельдзее? Тут їх стільки, що Фак, хоча й часто бував у Альпах, плутав їхні назви. Дуже вже вони схожі між собою.

Самотній білий трикутник вітрила посередині озера, здавалось, стояв на місці. Біля маленького причалу скупчились яхточки. Тут же, недалеко від озера, розташувався великий готель дещо химерної архітектури з куполоподібним дахом і чотирма наріжними фіолетовими вежами.

Місточки, що вели з берега до води, шезлонги під жовтогарячими тентами — все було порожнім, ніде ані душі.

Дорога понад лісом знову пішла вниз. Нагріта на сонці хвоя сильно пахла, а її голки блищали, як поліровані.

А ось нарешті і містечко Бадль Креуц — невеличке і затишне.

Проминувши місто, Фак зупинив машину біля дорожнього ресторану. Коли він виліз із машини, відчув, як немилосердно пече сонце. Взагалі тут, у горах, такої жари не буває, і тепер зрозуміло, чому довкола пусто, — всі поховались від спеки.

Ресторанчик був чистенький, але бідний — плетені дешеві крісла і прості дерев'яні столи, на столах де-не-де квіти з альпійських луків. Господар, кругловидий і рожевий, здавався прямою протилежністю своїй скромній обителі. Його ласкавий і запобігливий тон, яким він промовив перші слова, свідчили про те, що справи його йдуть не так уже й добре.

Максиміліан хотів випити холодного оранжу, але одразу ж подумав, що треба заохотити господаря до розмови, і замовив пляшку сухого вина.

Господар обслуговував його сам, хоча на відкритій терасі промайнула дівчина в білому фартусі, ще підліток, але вже така ж опецькувата, як батько, і дуже схожа на нього.

— Вас зацікавила ця історія? — вислухавши Фака, запитав господар ресторану. — Тут уже були й із поліції, та й ще дехто… Я мало що знаю про це. Адже до Грюнзее звідси добрих п'ятнадцять кілометрів. Я був на цьому озері лише один раз за все життя. Малоприємне місце, та й слава про нього погана ходить. Завжди там щось трапляється.

— А що ж там трапилось ще? — запитав Максиміліан і запропонував: — Прошу нас, пане, сядьте…

— Ремаген, — відрекомендувався господар.

— Пане Ремаген, я гадаю, що ви не відмовитесь трошки випити зі мною.

— Луїзо! — гукнув Ремаген дочці. — Принеси келих.

— І ще пляшечку, — додав Максиміліан.

Коли вони випили, Ремаген почав:

— Ви запитуєте, що тут трапилось? Я живу тут із сорок п'ятого року. До цього я жив у Зальцбурзі. У мене там теж був невеличкий ресторан. Я продав його і з сім'єю переїхав сюди, в цей тихий куточок, так мені здавалось. Але я помилився. Ці місця, виявляється, полюбляли есесівці. Тихі лісові дороги невдовзі були забиті грузовиками. Вже після війни я дізнався, що в Грюнзее були затоплені якісь ящики, а також обладнана станція, на якій велась робота з підводними ракетами. Одним словом, я шукав тихого місця, а потрапив туди, де могло бути багато шуму. Але, хвалити бога, все обійшлось. Боїв тут не було — есесівці пішли геть звідси перед самим приходом американців.

— Чому ж все-таки Грюнзее має погану славу? — знову запитав Фак.

— У сорок п'ятому тут за таємних обставин загинуло два інженери. Чи були вони інженерами насправді, я не знаю. Чутки ходили різні, але за документами вони були інженери. Їх знайшли на березі з перерізаними горлянками. Той, хто заподіяв це, домігся свого; з тої пори до озера із місцевих жителів ніхто більше не підходив — не купаються, не ловлять рибу. Пізніше тут були ще нещасні випадки. Років зо три тому на Грюнзее приїхало двоє молодих аквалангістів і зникли.

— Як — зникли?

— Зникли — і все. Вони хотіли обстежити дно озера. Що вони там шукали? Одні гадали, що гроші, другі — що якісь документи. Останнім їх бачив лісник Еберхард Шрот. Першого дня він сам провів їх до озера. Ввечері вони повернулися. Переночували в Шрота, а вранці знову пішли на озеро, і більше їх ніхто не бачив.

— Можливо, вони просто непомітно виїхали?

— Ні! Потім була поліція. До неї звернулися батьки цих нещасних. Шукали, розпитували — нічого не знайшли, ніяких слідів.

— Куди ж вони могли подітися?

— Хто його знає! Мабуть, вони там. — Ремаген зробив невиразний рух рукою і продовжив: — Якби їх закопали, собаки-шукачі знайшли б. Вони тут усе довкола облазили.

— А де ж — там? В озері, чи що?

— Звичайно. Тягар прив'язали до шиї, і будуть лежати на дні, поки риби з'їдять, а кістки випливуть.

— Ну, а про останній випадок ви чули?

— Читав маленьку замітку в газеті «Ді тат». Водолаз Кемпка — це ви маєте на увазі?

— Що з ним сталося?

— Хто його знає! Кажуть, шланг у нього заплутався, і він задихнувся, а там хто зна, — повторив Ремаген.

— Скажіть, це єдина дорога до Грюнзее?

— Так, автомобільна — єдина. Є ще стежки, але їх треба знати. Мало хто їх знає.

— А лісник цей, як ви його назвали?

— Шрот. Еберхард Шрот.

— Він знає?

— Кому ж уже знати, як не йому… Він тут майже все життя прожив.

— Я хотів би поїхати до нього.

— Це можна. Ось ця дорога приведе вас до самісінької його хати. Тільки хочу вас попередити: людина він небалакуча. І щоб розв'язати йому язика, треба його добре почастувати брандвайном.

— А ви з ним знайомі?

— Так. Він частенько заходить до мене. Як тільки у нього кінчаються запаси спиртного, то він і йде до мене.

— Тоді, будьте ласкаві, нехай мені покладуть у багажник дві пляшки брандвайну.

Коли Фак, прощаючись, дав щедрі чайові Ремагену, той нахилився до кабіни і змовницьки запитав:

— А ви знаєте, хто недавно приїжджав до Шрота? І теж узяв у мене дві пляшки?

— Хто?

— Пан Розенкранц.

— Розенкранц? Колишній гауляйтер Зальцбурга? Він що, відпочивав тут?

— Не думаю, мені здається, він їздив до Шрота.

— До Шрота?

— Авжеж. Ця дорога веде тільки до хати лісника.

— І ви запропонували йому теж узяти…

— Ні. Я ж не знав, куди він їхатиме далі. Він узяв дві пляшки — і все. Правду кажучи, не він, а пан, що їхав з ним разом. А Розенкранц навіть із машини не виходив.

— Можливо, ви не впізнали його?

— Ні. Я його добре знаю. Я вже казав, що жив у Зальцбурзі і багато разів бачив Розенкранца. Правда, він дуже постарів. Але ж я його добре знаю.

— А він вас знає?

— Ні. Тоді у Зальцбурзі я був для нього задрібним.

— А коли точно тут був Розенкранц?

— Та ось якраз перед цією страшною подією.

— З Кемпкою?

— Так. Саме тоді.

— Розенкранц був тут, коли загинув водолаз?

— Ні. Кемпка загинув на другий день після його від'їзду.

— Розенкранц зупинявся в вашому містечку?

— Ні. На зворотному шляху він не зупинявся..

— А може, ви все-таки не впізнали його?

— Я його дуже добре бачив. Він сидів за кермом, а звідси, як бачите, дорогу досконало видно, роздивитись можна.

— Ви кому-небудь казали про це?

— Так. Комісару Клуте із Бадаусзее.

— Він приїжджав спеціально в цій справі?

— Напевне.

— Ну, спасибі, пане Ремаген. Радий був познайомитись із вами.

— До побачення.

«Максиміліан натис на стартер і вже за кілька секунд мчав до Грюнзее.

Справді, за спідометром до місця, де мешкав Шрот, було п'ятнадцять кілометрів.

На схилі, біля озера, на невеликому пагорбі стояв двоповерховий будинок. З обох боків до нього підступав ліс. У дворі серед зелені стояли господарські будови: хлів, літня кухня, гараж. Усе виглядало добротним і вміло доглянутим.

Фак під'їхав до будинку і зупинився.

Вибравшись із машини, він гукнув:

— Агов, господарю!

Ніхто не обізвався.

Максиміліан піднявся сходами і легенько штовхнув двері — вони тихо прочинились.

— Чи є тут хто-небудь? — знову запитав він. Жодної відповіді. Йому нічого не залишалось як увійти в дім.

У першій великій кімнаті нікого не було, в другій — теж, і тільки в третій він побачив бабусю. Вона в'язала, її поморщені, з синіми прожилками руки спритно снували блискучими спицями. Одне око у старої було затягнуте більмом, друге — підвернуте кудись вгору. Вона не звернула ніякої уваги на прибульця, але спиці в її руках завмерли.

— Здрастуйте, бабусю! Де я можу знайти господаря? — запитав Фак.

Стара притулила долоню до вуха, даючи зрозуміти, що вона погано чує.

— Я кажу: здрастуйте! Мені потрібний господар! — прокричав Максиміліан.

— Хазяїн… на… обході… — прошамкотіла стара беззубим ротом і махнула тремтячою рукою вбік, ніби вказувала напрям, де шукати Шрота.

— Коли він повернеться?

— Не знаю…

Стара знову почала в'язати, і Фак зрозумів, що нічого більше вона йому не скаже.

Максиміліан вирішив поки що сходити до озера й оглянути його. Західний спуск до води був крутий. Фак сковзався по м'якій злежаній сухій глиці і, щоб не впасти, чіплявся за велетенські стовбури сосон, порослі мохом.

Біля самісінької води він побачив прив'язаний до дерева пліт, змайстрований із свіжих колод, які ще не встигли обрости водоростями і вкритися слизотою.

Неподалік від берега в блакитній прозорій воді сяйнула здоровенна рибина. Трохи далі він побачив цілий косяк мальків, схожих на форель. Риби тут таки багато.

Вода була просто на диво прозорою. Срібляста вгорі, трохи нижче — світло-блакитна, а туди глибше вона темнішала, ставала майже чорною. І ось там, десь на межі видимості, він розрізнив білу ледь розпливчасту продовгувату смугу. «Утопленик!» — пройняло холодом Фака. Він не злякався. Ні. Просто він давно не бачив мерців.

На березі біля плоту валялась довга жердина. Максиміліан відв'язав плота, відштовхнув його від берега і скерував туди, де біліло те невідоме тіло. Тепер дзеркальна поверхня озера забрижила, і біла пляма втратила свої попередні виразні контури: вона то розпливалась ушир, то знову витягувалась. Щоб швидше покінчити з цією загадковою таємницею, Фак нахилився і жердиною, мов списом, спритно пронизав товщу води, але промахнувся. Лише за другим разом він відчув поштовх і глухий удар — жердина зісковзнула. «Так, це затонула деревина!» Фак ще раз нирнув тичкою — сумніву не було: це затонуле дерево. Воно хитнулось від удару, ліниво перевернулось, ніби спинаючись на ноги, і знову лягло навскіс.

Коли Максиміліан зійшов нагору, побачив Шрота. Не встиг він сказати йому ще й слова, як навперейми Факу кинувся величезний рудий сенбернар. Фак відстрибнув убік, за дерево. Сенбернар ледь не збив його з ніг, проскочивши повз нього.

— Заберіть собаку! — крикнув Фак.

Але Шрот не квапився відкликати пса.

— Заберіть собаку! — ледь стримуючись, щоб не вилаятись, знову гукнув Максиміліан.

— Цезар! На місце! — наказав Шрот.

Тепер сенбернар пробіг повз Фака, навіть і не зиркнувши в його бік.

Максиміліан підійшов до лісника. Він із задоволенням сказав би йому зараз кілька слів про все, що сталося, але можна було зіпсувати справу.

— Добрий день! Отак-то ви зустрічаєте гостей? — звернувся Фак до лісника.

— Які там гості? — бовкнув Шрот на привітання. Тепер Максиміліан міг добре роздивитись лісника.

Його лукаві очі дивилися з-під кущавих сивих брів невдоволено, навіть вороже. Обличчя заросло рудою сивуватою щетиною. На чолі запали глибокі зморшки. Він був у картатій сорочці з засуканими рукавами. В його правиці виблискувала сокира.

— Якщо полювати приїхали, то даремно. Яке зараз полювання, — сказав Шрот і пішов до хліва, де займався своїм майструванням.

— Полюванням я не цікавлюсь, — Фак поспішив за ним. — Я хочу купити у вас пліт.

— Пліт?

— Авжеж. Той, що внизу на схилі.

Лісник був вельми здивований таким поворотом справи. Він зняв фартуха, врубав сокиру в тесану колоду. А Максиміліан у цей час дістав із багажника пляшку брандвайну і склянки.

— Ну, якщо про пліт… — протяжно почав Шрот, жадібно глипнувши на пляшку. — Але навіщо він вам?

— Хочу зробити маленьку подорож по озеру.

— І що це ви надумали? Яку ще там подорож? Либонь, гроші знову шукати будете?

— Та гроші, мабуть, уже всі вивудили, — засумнівався Фак.

— А що ж тоді? Тут лише погибель знайти можна…

Максиміліан відкоркував пляшку, налив у склянки.

Брандвайн був дуже пахучий, і за звичкою Фак спочатку понюхав його, а потім почав цідити маленькими ковтками. Лісник же одразу вихилив склянку і обтер долонею губи.

— Чому погибель? — запитав Максиміліан.

— А тому, що заклятим це місце стало.

— І давно його закляли?

— Та десь отак з кінця війни. Американець тут першим накрився.

— Американець? — здивувався Максиміліан, підливаючи старому. — Як же це сталося?

— Звичайнісінько. Як тільки есесівці пішли звідси, через декілька годин прибувають ами^[12], передовий загін. Кептен їхній по-німецьки добре балакав: «Де тут, мовляв, озеро Грюнзее?» — «Тут, — відповідаю, — поряд».

Поїхали вони на озеро, мене з собою не взяли. Понадували човни, одягли водолазні костюми, спустилися під воду… Доповідають: озеро, мовляв, з подвійним дном, десь посеред глибини затонулі деревини плавають. Таке враження, ніби в джунглі потрапляєш. Воно-таки й правда, затонулих колод тут до біса.

А кептен їхній наказує їм спускатися! От один водолаз і заплутався там поміж деревинами, повітря йому забракло, казали, що шланг причавило. Ну, а поки витягли його — пізно вже було. Тоді кептен вилаявся, хай, мовляв, моряки цією справою займаються, в них справжнє водолазне спорядження і всяке інше, а він, мовляв, своїх хлопців в останні дні війни губити не буде…

Потім були тут англійці. Порпались, порпались, але теж нічого не знайшли, тільки заразу якусь підчепили і до госпіталю потрапили…

— Але ж з журналістами із «Штерна», які нещодавно тут працювали, нічого не трапилось?

— Та як вам сказати? Стріляли по них…

— Стріляли?

— Авжеж…

— А що з Кемпкою трапилось?

— Це з котрим?

— Швейцарцем, що недавно потонув.

Шрот зітхнув:

— Шкода хлопця. Дужий був. Атлет… Якби в озеро не поліз — зносу йому б не було.

— З ким він працював?

— Сам. Узяв у мене пліт, поскладав свою апаратуру, балони якісь та й відчалив. Я ще сказав йому: «Чого ж це ви без помічників?» А він мені: «Обійдусь, у мене обладнання таке…»

— І що ж далі?

— Він збирався повернутись увечері, але не вернувся. Минула ціла доба — нема. Тоді я сів на веломашину і поїхав…

— Куди ж ви поїхали? Адже озеро — ось, поряд.

— Це не озеро, це затока. Озеро ген за тим горбком. Під'їхав я до берега, бачу — на плоті нікого. Може, думаю, він саме під водою працює. Поїхав в об'їзд по ділянці. Повернувся — знову нікого. Тут у мене підозра й запала… І повідомив я у поліцію… Потім неприємності почались: розпити, допити… Хвалити бога, нарешті мені дали спокій.

— А хто вів допит?

— Комісар Клуте із Бадаусзее.

Максиміліан розлив рештки брандвайну по склянках.

— А Розенкранца не було тут недавно? — несподівано запитав він.

— Який це Розенкранц? — Лісник люто глянув спідлоба.

— Колишній гауляйтер Зальцбурга.

— Ви мене не ловіть! Я вам як людині все розказав, а ви мені — Розенкранц. Клуте, той одразу сказав, що із поліції, а ви комедію строїте. Не знаю я ніякого Розецкранца.

— Як же ви не знаєте? Його всі тутешні знають.

— А я не знаю.

— А ви нікого не бачили на озері в ті дні, коли з Кемпкою трапилось нещастя?

— Чого ви до мене присікались? Якщо хочете допитувати — викликайте в поліцію, тільки нового я нічого не додам.

— Ви помилились: я — не з поліції, я — журналіст і допиту вам чинити не збираюся.

— Ну, тоді всього вам кращого, прощавайте…

— Не хочете більше розмовляти?

— Погомоніли — й годі! Про що більше говорити? — Шрот перехилив склянку і витер губи. Помовчавши, додав: — У кого язик довгий — у того життя коротке. — З цими словами він повернувся спиною до Фака.

— Ну, а пліт ви мені продасте?

— Не продам, — рішуче відповів лісник. — Трапиться щось, а мене потім знову поліція тягатиме. Дзуськи.

— Ну, тоді до побачення!

— Прощавайте! — повторив Шрот, висмикнув сокиру із колоди і заходився біля своєї роботи.

* * *

Комісар поліції Клуте, сповнений службового пориву, цього суботнього вечора був ще в своєму кабінеті. «Зовсім хлопчисько», — подумав про нього Фак, знайомлячись.

Як виявилось, Клуте вже виповнилось тридцять років, але на вигляд йому можна було дати хіба що двадцять три — двадцять чотири. Це було вразливим місцем комісара, і він при кожній нагоді підкреслював, що йому вже за тридцять.

«Десять років тому, коли я приїхав у Бадль Йшль після закінчення поліцейської школи…» — казав він. Або: «Чотирнадцять років тому, коли мені було шістнадцять…».

Клуте після закінчення поліцейської школи працював постовим полісменом, але ця робота не задовольняла його. Він мріяв перейти в карну поліцію і нарешті домігся свого: його почали брати спочатку на облави, а потім доручали дрібні справи. Повільно, але вперто просувався Клуте по службі. А після закінчення дворічної школи молодших інспекторів одержав призначення на посаду комісара в Бадаусзее. Тут на самостійній роботі в нього була змога проявити себе.

На жаль, спочатку в районі, який він опікав, нічого суттєвого не відбувалося, поки Грюнзее знову не потрапило на сторінки преси.

Обставини загибелі Кемпки здалися Клуте загадковими, і він вирішив докопатися до істини. Розпитав десятки людей, обнишпорив усі закутки Грюнзее. Дещо йому вдалося виявити, але раптом надійшов виклик до окружного комісаріату в Зальцбург, і радник юстиції першого рангу Фрайбергер наказав йому кінчати «цю тяганину, це шерлокхолмство». «Від вашої версії на сто кілометрів тхне дилетантством. Ви ставите нашу поліцію в ідіотське становище, Клуте. Ми офіційно вже повідомили в Швейцарію, що це нещасний випадок. А ви верзете чортзна-що, компрометуєте нас».

Клуте не міг збагнути, чому спроба встановити істину може компрометувати поліцію, але дізнання мусив припинити, бо боявся втратити місце. Проте зараз, коли до нього приїхав журналіст, та ще й такий відомий, як Фак, Клуте знову вирішив зайнятися цією справою. З перших же слів комісар відчув, що Фак теж схиляється до версії про вимушену смерть Кемпки…

Фак висловив свої міркування з цього приводу і запропонував:

— Спробуймо разом простежити послідовність подій… Кемпка зупинився в Бадль Креуце в готелі, побував на Грюнзее і на другий день увечері отримав записку.

— Коли саме він отримав записку, я напевно не знаю. Але показував її господареві вранці наступного дня.

— Тобто другого?

— Так.

Клуте відчинив сейф і дістав шматок паперу. Навіть не обізнаному з кримінальними хитрощами Факу було зрозуміло, що почерк змінений. «Хто шукає золото — ризикує життям», — було написано досить чітко.

— Цю записку ви знайшли в номері Кемпки?

— Ні, мені передав її господар готелю.

— Як вона в нього опинилась?

— Кемпка сам віддав її хазяїну, сказавши: «Це у вас так заведено жартувати?» І пішов до машини, щоб їхати на Грюнзее. Господар спочатку хотів викинути цю записку, але потім передумав: надто вже багато галасу останнім часом навколо Грюнзее, і при нагоді передав мені. Тоді йому й на думку не спало, що це — реальна загроза…

— Кемпка теж, мабуть, не надавав значення цій погрозі?

— Мабуть, інакше він мусив би вжити якісь запобіжні заходи, — погодився комісар.

— Ну, а якщо і надавав значення… Мужчині, а особливо молодому, важко признатися в тому, що він чогось боїться. Якщо він зовсім не надавав значення цій записці, то, певна річ, нікому б її не показував, а викинув би на смітник.

— Може, й ваша правда.

— Але водночас він не міг уже зупинитися, він мусив довести розпочату справу до кінця. Це логічно. Я б теж так вчинив, — продовжував розмірковувати вголос Фак і запитав: — А що стосовно цієї записки сказав вам Фрайбергер?

— Він сказав, що у нього повний сейф таких записок. Один автор, наприклад, сповіщав йому, що в суботу чотирнадцятого серпня в тринадцять нуль-нуль почнеться атомна війна. І приписка: «Раджу вам виїхати на Маркізькі острови, тільки там ви знайдете порятунок».

— Але ж це зовсім інше. Тут ми справді маємо справу з жартівником, а може, з шизофреніком, — посміхнувшись, сказав Фак.

— Приблизно те ж саме сказав йому я, але… не хочу повторювати, що почув у відповідь.

— З цим ясно. Тепер ви, здається, казали щось про сигаретні недопалки. Хіба це так суттєво? Адже недопалків можна знайти скрізь скільки завгодно.

— Це так. Але на Грюнзее ніхто не бував. Адже ці місця стали ніби зачумленими. Принаймні це були єдині два недопалки, які я знайшов біля озера. Кемпка, як з'ясувалось, не курив. Шрот теж не курить. Крім Розенкранца і людини, яка їхала разом з ним, піхто в ці дні не з'являвся в тих краях.

— До речі, про Розенкранца. Ви, звичайно, розмовляли з ним?

— Так.

— І що ж?

— Він не викликав у мене підозри. Він поводив себе дуже впевнено і навіть, я б сказав, зарозуміло.

— Але ж Розенкранц, судячи з усього, — людина, яка вміє володіти своїми почуттями.

— Все це так. Однак я не думаю, що це зробив він.

— З ним, здається, був ще хтось?

— Так, цього він не заперечує. І все-таки, і оком не моргнувши, запевняє, що нічого спільного з цим чоловіком не має, що той попросився по дорозі підвезти його.

— А сам Розенкранц шукав пристойного місця для літнього відпочинку?

— Так принаймні пояснив він мету свого приїзду.

— Але Цаль-ам-Зее, де він живе, — курортне містечко.

— На те ж саме звернув його увагу і я, але він відповів: «Так уже влаштована людина: з Ніцци їде відпочивати в Африку або Грецію, а з Греції в Ніццу…»

— В логіці йому не відмовиш.

— Я встановив також, що Розенкранц курить тільки сигари…

— А з яких країв той, що їхав разом з Розенкрапцом?

— Ось саме цього мені не пощастило розвідати.

— Ви кажете, що знайшли два недопалки сигарет «Бельведер»? Скажіть, а на недопалках сигарет ви не знайшли відбитків пальців?

— Ні, не знайшов. Хоча недопалки, як підтвердила криміналістична експертиза, були досить свіжими.

— Це вже цікаво, — сказав Максиміліан.

— Отож-бо.

— А скільки часу зберігаються відбитки пальців на папері?

— Це залежить від багатьох чинників: на якому папері, при якій температурі. В прохолодну погоду вони зберігаються довше. Якраз така погода була того дня, коли був вчинений злочин, і в наступні дні також.

— Отже, той, що палив «Бельведер», або був у рукавичці, або руки його були змащені якоюсь рідиною, що не залишає слідів. А навіщо це було потрібно йому?

— Я думав над цим. Але відомо, що після миття рук (після купання) десь приблизно півгодини не виявляється будь-яких помітних жирових виділень, які залишають сліди.

— Я не знав цього. Що ж, пане Клуте, мені пора. Я хочу подякувати вам за бесіду. Вона була дуже корисною.

— Я тільки нагадаю вам, що наша бесіда мала приватний характер. Не посилайтесь на мене до того часу, поки я не дам на це своєї згоди. Я наважусь виступити лише в тому випадку, коли зберу достатню кількість фактів.

— Добре, пане Клуте, я обіцяю вам це. До побачення.

— До побачення. Я все ж таки сподіваюсь розплутати цю справу.

Клуте, худенький, невеличкий на зріст, стояв на порозі районного комісаріату. У виразі його обличчя з'явилося щось нове: куточки вуст якось вигнулися, і твердо були стиснуті маленькі кулаки.

Розділ сьомий

Фак належав до тих людей, які нелегко зважуються на будь-яку справу, але якщо вони вже беруться, то прагнуть довести розпочате до кінця.

На прохання Мірбаха Фак послав кілька запитів американцям, які в останні роки вели слідства і судочинство в справі нацистських злочинців, зв'язаних з таємницею Грюнзее. Американський бригадний генерал Тейлор надіслав Максиміліану листа такого змісту:

«Шкодую, що за давністю літ не можу пригадати бодай якихось обставин, пов'язаних із Шеленбергом, фальшивомонетниками і Грюнзее. Пригадую, що частина цих справ перебувала у розпорядженні д-ра Роберта М. Кемпнера і що відповідь на Ваші запитання Ви, напевне, змогли б одержати від нього.

Завжди Ваш, професор Колумбійського університету, бригадний генерал у відставці Джон Тейлор».

Недовго довелося чекати відповіді і від доктора Кемпнера.

«Дуже втішно, — писав він, — що ви зайнялись вивченням історії про фальсифікацію грошей. Рекомендую ознайомитись із книгами з цього питання, що вийшли англійською мовою. На жаль, я не вів у Нюрнберзі справ, що стосувались фальшивомонетників та секретних документів, нібито захованих у Грюнзее. Раджу Вам з цим питанням звернутися до професора Харді». І приписка: «Нині він президент чікагської компанії «Автоматік кентін компапі оф Амеріка».

Та професор Харді теж уникнув відповіді на запитання Фака: «Не пригадую, щоб мені доводилось переглядати будь-які матеріали, що стосувались виготовлення фальшивих грошей і секретних документів Грюнзее. Всі ці матеріали були у розпорядженні доктора Кемпнера, і я нічим не можу Вам допомогти.

Щиро Ваш професор Харді».

Доктор Кемпнер на повторний запит відповів більш ніж стримано і дав зрозуміти, що далі не має наміру вести зайвого листування. Цього разу він адресував Фака до Чарльза О. Лайона, доцента Нью-Йоркського університету. Лайон був здивований листом Максиміліана і не приховував цього.

«Було б дивно, — писав він, — якби я міг бути для Вас корисним. Адже всім відомо, що я не займався Грюнзее і знаю про це лише з преси. До речі, я вважаю, що в цій справі не все так чисто, як дехто намагається висвітлити. Але, на жаль, нічим конкретним допомогти Вам не можу.

Чарльз О. Лайон».

Максиміліан шкодував, що поряд з ним немає Мірбаха. У Фака було таке відчуття, що він розпочав війну з тінями. І все-таки він був задоволений тим, що зробив, і тим, що зустріне Йоганна не з порожніми руками.

* * *

Коли нарешті приїхав Мірбах, Фак був дуже радий йому.

Йоганн уважно вислухав Максиміліанову розповідь про Шрота, комісара Клуте і Розенкранца. Він погодився, що існує якийсь зв'язок між появою Розенкранца в районі Грюнзее і вбивством Кемпки. Прочитавши відповіді американців, сказав:

— Коли я збирав матеріали, мені здавалось не раз, що я натикаюсь на мур. — І тут же додав: — А в книзі ці відповіді треба дати підряд і без будь-яких коментарів. Читач нині вірить лише фактам. У фактах він якось сам розбереться… Коли ми зможемо поїхати на Грюнзее?

— Готовий хоч завтра, — відповів Фак.

— Я привіз із собою розкладного гумового човна і два акваланги, — додав Мірбах.

— А я запасся харчами принаймні днів на два.

— Чудово. Отже, їдемо завтра вранці….

…Як і домовились, вони виїхали вдосвіта.

Вже дорогою вони знову згадали про лісника Шрота.

— У мене теж таке відчуття, — погодився Йоганн, — що Шрот зв'язаний з тими. Як він сказав: у кого довгий язик — у того коротке життя?

— Так, у кого довгий язик — у того коротке життя, — підтвердив Максиміліан.

— Я гадаю, що йти на озеро найкраще вночі, — запропонував Мірбах, подумавши.

— Як ти вважаєш, не треба нам сповіщати комісара Клуте в Бадль Креуце?

— Клуте ми, звичайно, повідомимо про все, і було б непогано прихопити його з собою. Він теж справив на мене досить приємне враження, коли я познайомився з ним.

На жаль, Клуте в Бадль Креуце не було: він виїхав за завданням.

Мірбах та Фак вирішили все-таки не відкладати і цієї ж ночі спуститися на дно озера.

У Бадль Креуце за кермо сів Мірбах, він добре знав дорогу до озера. Біля будинку Шрота він повернув праворуч і повів машину лугом. І хоча колія, яку свого часу проклали тут машини журналістів «Штерна», вже заросла свіжою травою, Йоганн впевнено вів автомобіль, покладаючись на свою зорову пам'ять. Коли вони проїжджали біля будинку Шрота, здоровенний сенбернар кинувся за машиною, загавкав, Фак у цей час стежив за будинком, але ні на подвір'ї, ні коло хліва нікого не було видно, штори на вікнах були опущені. Однак у Максиміліана склалося таке враження, що за ними хтось стежить.

Коли журналісти «Штерна» залишали Грюнзее, Мірбах, щоб позначити місце пошуків, прив'язав до жердини тягар на міцній капроновій нитці і кинув у воду. Довжину нитки розрахував так, що жердину, занурену під воду на глибину метра, було добре видно.

Хоча Мірбах запевняв, що швидко знайде залишену позначку, вони морочились години півтори, поки нарешті знайшли те саме місце. Жердину справді було добре видно: погода стояла тиха, поверхня озера виглядала гладенькою, а вода прозорою. Йоганн на цьому місці закріпив маленький буйок, покритий фарбою, що світилася.

Поки стемніє, вони вирішили приготувати гарячу вечерю. Витягли похідну газову плиту, відкрили консерви.

Після вечері Мірбах і Фак знову зійшли до озера. Сутеніло.

День був теплий, навіть жаркий, і ніч мала бути теплою.

Не гаючи часу, вони сіли в човен. Йоганн правив веслами.

Місяць не з'являвся, але було досить видно — місячне проміння пробивалося крізь ріденькі хмари. Над озером панувала тиша, і легкий хлюпіт води під веслами ще більше підкреслював її.

З настанням темряви обриси берега і гір навколо озера злилися. Справа ледве мрів берег. Ліс на ньому чорнів величезною плямою. Лише на самому верхів'ї гір можна було розрізнити корону дерев, що окреслювались зубчастою лінією.

Хвилин за п'ятнадцять вони помітили буйок, що світився.

— Ось він! — досить голосно вигукнув Фак.

Цей несподіваний вигук виказав ту нервову напругу, яка, очевидно, охоплювала його. Десь на березі пронизливим гортанним криком йому відповіла нічна птаха. Крик цей видався Факу чомусь не природним, не пташиним, хоча в пташиних голосах він зовсім не розумівся. Максиміліан зловив себе на думці, що вдень він, певно, і не звернув би ніякої уваги на цей крик, та ніч наповнювала світ своїми химерними звуками, що збуджували тривогу. Вода вже не була такою звабливою, як удень. Вона стала чорною і втаємниченою, ніби ховала в собі незриму небезпеку.

Йоганн зробив останній удар веслами і повернув човен до буйка.

Вони приладнали один одному балони з газовою сумішшю, прив'язались сталевими тросами шестиметрової довжини, вдягли ласти і маски, взяли з собою водонепроникні ліхтарики і спеціальні дощечки з хімічними олівцями, за допомогою яких могли «розмовляти» під водою.

Акваланги були перевірені. Це — глибоководні акваланги Кеслера.

Першим ковзнув під воду Мірбах, за ним — Фак. Тримаючись за линву, що була прив'язана до буйка, аквалангісти почали потихеньку спускатись. Факу здалося, що він провалився в чорну безодню, поки не побачив ліхтарика Мірбаха; треба було зупинитись і ввімкнути вентиль наступного відсіку — поміняти газову суміш.

Максиміліану ніколи раніше не доводилось спускатися під воду вночі. Його рухи були невпевненими. Він відчував себе, як сліпий. Було домовлено, що під час спуску тільки Йоганн буде запалювати ліхтарик і то лише в необхідних випадках.

Для цього їм довелось зупинитися декілька разів. Після чергової заміни газу, як тільки вони рушили далі, Максиміліан сів на голову Йоганну, інстинктивно відштовхнувся вбік і стукнувся об щось слизьке, довге. Фак не витримав, рвучко, наскільки це було можливо в воді, повернувся і включив ліхтарик. Сильний промінь пробив чорноту і висвітив щось біле, продовгувате. Роздивившись, він зрозумів, що це — затонуле дерево. По натягнутому тросу Мірбах відчув, що Фак віддалився від линви трохи вбік. Він смикнув за трос, включив ліхтарик, і Фак підплив до нього. Мірбах дістав дощечку, олівець і написав: «На глибині від сорока до шістдесяти метрів траплятиметься багато колод. Треба спускатися повільніше. Як почуваєш?»

Максиміліан відповів: «Нормально».

Тримаючись за линву, вони знову продовжували спуск. Тепер затонулі дерева траплялись так часто, що користуватися ліхтарями і щохвилини зупинятися доводилось обом. Вони майже продирались крізь слизькі стовбури. Водолазу працювати тут було б неможливо. Шланги неодмінно заплутувалися б у цих джунглях.

Не дивно, що тут у сорок п'ятому загинув американський водолаз. Максиміліан згадав про нього, про інших, яких поглинуло озеро, і про те, що деяких так і не витягли. І хоча утопленики не могли плавати, як плавали колоди, на глибині сорока-шістдесяти метрів і вже давно розклались, Факу в кожній продовгуватій білястій плямі ввижався утопленик.

Поступово він змусив себе думати про щось інше.

Нарешті вони досягли дна. Воно було тверде, кам'янисте. Максиміліан відчув холод. Давалася взнаки не тільки нервова перенапруга — вода тут була значно холодніша. Видно, неподалік били підземні джерела.

До тягаря, що лежав на дні, Мірбах прив'язав тридцятиметровий фал. Узявшись за кінець фала, вони рушили на пошуки ящиків, освітлюючи шлях ліхтариками. За розрахунками Мірбаха вони повинні бути десь тут поблизу, на відстані п'ятнадцяти-двадцяти метрів.

Аквалангісти обнишпорили дно по колу радіусом у тридцять метрів і нічого не знайшли.

«Тут щось не так, — написав Мірбах на дощечці. — Мені здається, що і місце не те».

Вони раптом опинились на краю прірви. Вона відкрилась перед Йоганном так несподівано, що він ледь не звалився в неї, він би вже зробив цей останній крок, якби Максиміліан одразу ж не смикнув за троса і не витяг його.

«Тут хтось побував до нас», — написав Фак.

«Безперечно, — погодився Мірбах. — У тому місці, де ми працювали, колод було менше й обриву не було».

«Нам приготували пастку», — подумав Фак, і написав на дощечці: «Повертаймося назад».

Нагору йшов першим Максиміліан.

Мірбаху доводилось раз за разом тягнути за трос і буквально силою притримувати друга. Надто швидкий підйом навіть у аквалангах Кеслера загрожував кесонною хворобою.

Нагорі, як і раніше, було тихо. Але тепер, коли журналісти довідались, що хтось уже побував тут до них, кожний шурхіт насторожував їх.

Несподівано пролунав постріл, за ним другий, третій. І все знову стихло.

З півгодини ще Мірбах і Фак просиділи в човні, вслухаючись у кожний звук, вдивляючись у темряву. Потім Максиміліан сів за весла і повів човна до берега.

Без пригод вони зійшли на берег і піднялись нагору. Хмари розсіялись, і місячне світло заполонило ліс. Годинник показував три.

Невдовзі вони знайшли дерево, під яким стояв «фольксваген». Машина була на місці, але в якому стані! Розтрощені скло, фари, балони порізані, акумулятор виведений з ладу.

— Мерзотники! Бидло!

— Тихіше! Вони можуть бути поблизу. — Ці слова Мірбаха змусили Фака замовкнути.

— Треба одному з нас піти до Бадль Креуце, — сказав Мірбах.

— Може, підождемо до ранку?

— Уже розвиднюється.

Справді, дерева вже не зливались із темрявою. Вони помітно вимальовувались на тлі посвітлілого неба. Темрява розсіялась, і під кронами дерев і на землі виднілись трава та соснові шишки.

…Мірбах повернувся години через дві з комісаром Клуте. Вони приїхали на поліцейській машині і привезли акумулятор, камери.

Клуте обійшов Максиміліанів «фольксваген» і похитав головою. По дорозі вирішили заїхати до Шрота і розпитати його. Можливо, він бачив машину бандитів, що так понівечили «фольксваген».

Вони застали Шрота у хліві, він саме мішав у кориті для свиней.

На поліцейську машину, що під'їхала прямо до хліва, він не звернув жодної уваги. Можна було подумати, що до нього щодня приїжджає поліція.

— Пане Шрот! — звернувся Клуте. — Нам необхідно поговорити.

Шрот ковзнув очима по низенькій постаті Клуте, потім подивився на Мірбаха і Фака.

— Про що, пане комісар? — запитав він, розмішуючи пійло.

— Чи не могли б ви відірватись на кілька хвилин від своєї роботи? — чемно і водночас лукаво запитав Клуте.

Шрот витер фартухом руки.

— Ходімте до хати, — запросив він і, не глянувши ні на кого, пішов стежкою.

— Так про що ви хотіли побалакати? — знову перепитав Шрот, коли вони зайшли в одну із кімнат.

— Сьогодні вночі повз ваш будинок піхто не проїжджав?

— Пане комісар, я так міцно сплю, що, коли б навіть танк отутечки проходив, — я не почую.

— А ваша мати?

— Ви ж знаєте, вона зовсім глуха…

— Скажіть, а до вас ніхто не приїжджав учора?

— Ні, пане комісар, ніхто.

— А ваша машина в гаражі?

— Вона на ремонті, в Бадль Креуце.

— А як давно вона там?

— Днів сім чи вісім…

— А що в ній несправне?

— Всячина… А для чого це вам?

— І все-таки, що там несправне в вашій машині?

Фак все ще не міг збагнути, навіщо це треба знати комісарові.

— Я ж сказав — всячина. Гальма погано держать… Ліве колесо забиває…

— А ще що?

— Не розумію, чого ви хочете?

— Хочу, щоб ви сказали, хто приїжджав до вас учора або сьогодні вночі?

— Я вже відповів: ніхто.

— Тоді поясніть мені, звідки у вас на стежці біля гаража свіжий автол взявся, якщо ваша машина тиждень на ремонті. Ви що, переливали його з однієї каністри в другу?

«Виявляється, комісар не такий уже й простакуватий, як здавалося на перший погляд», — подумав Фак.

— Чого ви чіпляєтесь до мене? Я буду скаржитись! — У голосі лісника відчулось не прохання, а швидше погроза.

— Я ще викличу вас, пане Шрот!

І Клуте звернувся до журналістів:

— Ходімте, панове.

Мірбах, Клуте і Фак вийшли на вулицю.

— Він усе знає, — сказав Фак.

— Мені теж так здається, — погодився Мірбах.

— Але якщо його машина на ремонті, виходить, справді хтось сюди приїжджав. Гадаю, що Шрот викликав їх. — Максиміліан продовжував розмірковувати вголос.

— Так, можливо, це так, — підтвердив Мірбах. — Але про наш приїзд вони могли дізнатися не лише від Шрота.

— А від кого ж? — запитав Клуте.

— В поліцай-президії знали, що я беру дозвіл, — нагадав Йоганн.

— Гадаю, пайове, що такі далекосяжні висновки робити передчасно. Спочатку треба розплутати цю справу на місці.

— Ми — в вашому розпорядженні, пане комісар, — сказав Мірбах на прощання.

«В цілому наша робота має мало спільного з уявленнями, що складаються в читачів детективної літератури про розвідників, наша робота частіше буває одноманітною, вона складається із цілого ланцюжка дрібних, прозаїчних, малоцікавих, але пов'язаних із копіткою працею елементів, які тільки зібрані разом дають потрібний результат».

Розділ восьмий

«Мерседес» Клінгена, як і було домовлено, чекав на нього в Гаврі. Від Гавра до Парижа дорога майже весь час вела вздовж Сени.

Клінгену доводилось і раніше їздити на «мерседесах». Ця марка автомобіля зовні мало змінилась із часів війни. Щоправда, його обриси були трохи старомодні і вирізнялися од сучасних американських та французьких машин, що дедалі більше набували сигароподібної форми, форми ракетних літаків, ракет, здавалось, їхня обтічність досягла вже межі, а «мерседес» зберіг тупий ніс і майже перпендикулярне до капота розташування вітрового скла.

Мотор на «мерседесі» працював безшумно і був потужним.

Клаус легко обганяв «ситроени» і «рено», маленькі, але прудкі «фіати», і тільки масивний та присадкуватій «кадилак» оминув їх, зблиснувши на сонці схожим на дюзи ракети оперенням.

Дорога повністю захопила Клауса. Маргарет, що сиділа поруч, з цікавістю роздивлялась навсібіч.

Починалось передмістя Парижа. Біля берегів Сени стояли старі баржі. Ці баржі, що вже мали йти на злам, раптом стали модними і коштували скажені гроші. Зовні вони залишалися такими ж непримітними, але зсередини їх повністю переобладнали. В трюмах влаштовували танцювальний салон або бар, у каютах — спальні кімнати. Підлога і стіни кают були обладнані найновішими дорогими матеріалами — пластиком, кольоровим лінолеумом, червоним деревом. Ці своєрідні дачі купували люди, що досягли успіху в мистецтві: кінозірки, видавці, видатні режисери, журналісти. Промисловці ж віддавали перевагу заміським будинкам, зарослим тінистими садками.

У Парижі Клінген мав зустрітися з відомим книговидавцем — Клодом Бременом. Клаусу було відомо, що більшу частину свого часу влітку він проводить на Сені, на своєрідній дачі.

Бремон випускав не лише політичну, але й художню літературу.

Рекламний відділ його видавництва був добре поставлений, і вся книжкова продукція — чи то бойовик, чи політичний трактат — розходилась повністю і досить швидко.

Клінген мав намір докладно дізнатися про роботу саме цього відділу. Головним же було, звичайно, доручення Зейдліца. Клод Бремон був тісно зв'язаний з ватажками ОАС і тому давно цікавив Зейдліца.

Під час війни в Алжірі Бремон організував випуск книжок на захист генерала Салана. Коли ОАС провела кілька терористичних актів і змовницька діяльність цієї організації була розкрита, Кремона ледь не притягли до судової відповідальності у справі Мішеля Гріє — відомого журналіста, якого вбили оасівці. Але якось усе обійшлося. Чи то не була доведена провина Бремона, чи гроші врятували його від тюрми — різні ходили чутки.

Перш ніж їхати до Бремона, треба було влаштуватися в готелі, і Клінген вирішив одразу ж піти в готель «Байярд», де він уже зупинявся двічі. Цей невеличкий скромний готель містився майже в самому центрі, а в тихих вуличках, що прилягали до нього, можна було поставити машину, не ризикуючи бути оштрафованим.

Знайти стоянку в Парижі стало дуже важко, і вибір готелю часто залежав від тою, чи можна десь поблизу залишити машину.

Тіснява на вулицях Парижа була неймовірна. Доводилось просто-таки продиратися крізь стадо ревучих автомобілів.

Клаус ніколи раніше не приїжджав у Париж на машині, і він тепер почувався кепсько: місто було велике, розташування вулиць як слід не знав, а залізний потік автомобілів, дорожня поліція, світлофори були невблаганними. Всі вони диктували водіям тільки одне: швидше, вперед!.. Тому Клінгену двічі довелось виїжджати на Великі Бульвари і лише за другим разом пощастило вибратись до повороту направо, до Фолі-Бержер, звідки було рукою подати до «Байярда».

У «Байярді» Клауса зустріли як свого. Йому було приємно, що господар готелю і портьє добре пам'ятали його не тільки в обличчя, а знали ім'я та прізвище.

Господар одразу ж поцікавився, чи треба пану Клінгену подвійний номер, чи два одинарних, і кинув оком на Маргарет. Як справжній француз, він не стримався, щоб не подарувати їй комплімент… Вона таки заслуговувала на це.

Хоча вони проробили тривалий шлях в автомобілі, Еллінг виглядала так, ніби щойно відійшла від туалетного столика. Її світле волосся було красиво причесане. Дорожній костюм — світло-синя спідниця і біла блуза з блакитним комірцем — ніби щойно випрасувані.

Клаус і Маргарет узяли ключі й розійшлись по своїх номерах, домовившись зустрітись за годину.

Всі ці дні Клінген уважно придивлявся до своєї секретарки. Розмови, які він тепер заводив з нею, все частіше виходили за межі службових справ.

У призначений час Клаус спустився в хол і вздрів Маргарет. Вона стояла біля вікна і роздивлялась когось на вулиці. Потім підійшла до дзеркальних дверей і, коли побачила в них відображення Клінгена, обернулася.

— Ви готові, Маргарет?

— Невже першого ж вечора в Парижі ви будете працювати? — запитала вона Клауса.

— В Лондоні, здається, у вас був інший настрій.

— Але ж це Париж! — Вона зробила наголос на останньому слові.

— Я бачу, ви любите Париж.

— А ви зустрічали людину, котра б не любила цього міста?

— Мабуть, ні.

— Париж — це свято. «Свято, яке завжди з тобою», — здається, так сказав Хемінгуей.

— Нам подобається Хемінгуей?

І тут Клінген подумав, що його запитання якісь надто одноманітні: «Ви любите?..», «Вам подобається?..»

— Не все… Французи ближчі моєму серцю… Франс, Моріак… навіть Мопассан.

— Ви читали «Життя Мопассана» Лану?

— Звичайно…

Клаус посміхнувся.

— Ви здивовані?

— Я трохи здивований тим, що ви погодились працювати в мене за таку скромну оплату. Ви знаєте мови, розумієтесь у літературі і могли б знайти пристойніше місце в якійсь солідній фірмі.

— Я збираюся це зробити, шеф. Але мені потрібні пристойні рекомендації і досвід секретарської роботи, — майже скоромовкою випалила Еллінг, ніби давно підготувала цю відповідь.

— Мені не вистачатиме вас, Маргарет, коли ви підете.

— І все-таки це колись станеться, — Помовчавши, вона додала: — Я хочу подорожувати, побачити світ, хочу пожити в різних країнах.

— Але для цього потрібні гроші, і немалі.

— Я сподіваюсь, що матиму їх.

— Чи не підкажете ви мені: як можна швидше розбагатіти?..

— Не іронізуйте, шеф. Недобре сміятись над бідною дівчиною.

— Я і не думав…

— Якою я вам здаюся, шеф? — раптом спитала Маргарет і з цікавістю глянула на Клауса.

— Ви чарівні, Маргарет.

— Чому ж ви не допускаєте думки, що я можу щасливо вийти заміж?

— Маргарет, але ж одруження не планують! — емоційно, аж ніби трохи навмисне, промовив Клаус.

— Шлюб — це насамперед союз двох людей, які потрібні одне одному. Хіба не так?

— Так, але… кохання хоча б напочатку мусить бути між ними?

— А хто вам сказав, що я збираюсь виходити заміж без кохання?.. Все залежить від обставин. Можливо, я і буду кохати свого чоловіка… Ну, а якщо ні, то хіба кохання ми зустрічаємо лише в шлюбі?

— Так, Маргарет, що не кажіть, а наші покоління розділяє прірва.

— Не перебільшуйте, шеф. За століття людська природа майже не змінилась. Але люди часто забувають про те, що було з ними в молоді роки.

— По-вашому, я вже такий старий, що й не пам'ятаю своєї молодості?

— Пробачте, шеф, я мала на увазі зовсім не вас… Просто ви належите до іншої категорії людей, ніж я. Ви, по-моєму, ідеаліст…

— Це погано?

— Ні, що ви! Без ідеалістів просто було б нудно на землі. Уявіть, що якби весь світ мав тільки одну фарбу — зелену, чорну або оранжеву, — як би було нудно.

— Ви мене втішили, Маргарет…

— Пробачте, шеф, за нескромне запитання: а чому ви й досі не одружені?

— Питання не так нескромне, як непросте…

— У вас була яка-небудь романтична історія?

— Чому ви так вирішили?

— Так… Не знаю…

— Я справді кохав одну дівчину, Маргарет… Але це було давно, дуже давно. І її вже немає живої.

— І з того часу ви нікого не кохали?

— Можна сказати, що ні!.. Це, по-вашому, смішно? — запитав він.

— Ні, чому ж? Це зовсім не смішно…

Помовчавши, вона додала:

— Ви відчуваєте, як виливає на людей повітря Парижа? І ми з вами заговорили на вічну тему — про кохання.

— На службі нам просто ніколи говорити про це, а коли б ми займались там подібними розмовами, то моє видавництво пішло б з димом.

— І все-таки, відверто кажучи, шеф, я часто сердилась, коли ви не помічали мене.

— Ви помиляєтесь, Маргарет. Мені завжди приємно бачити вас, і я все помічаю: сьогодні Маргарет — уся в синьому… Або: Маргарет — така біленька і така ніжна…

Еллінг, задоволена, розсміялась.

Розмовляючи, вони непомітно вийшли на набережну. Плавно і тихо, мов розплавлене срібло, несла свої води Сена. Спека почала спадати. На набережній відчинились букіністичні лотки, в яких обідня перерва через спеку трохи затягнулась.

— Куди ми тепер прямуємо, шеф?

— Біли Палацу правосуддя ми сядемо на катер і поїдемо до Бремона.

Поряд з будинком, що стояв уже відбілений піскоструменем, Палац правосуддя виглядав якоюсь темною спорудою.

— Ви бачите, Маргарет, його залишили чорним, напевне, щоб своєю похмурістю він викликав страх у злочинців, — пожартував Клаус.

— Ай справді, навіщо його залишили таким?

— Я ж вам сказав, — не відступав Клінген.

Незабаром підійшов катер. Пасажирські салони катера були зручними, і з будь-якого. місця проглядалося все доокруж: стіни і більша частина даху були з плексигласу. Але Клаус та Маргарет піднялися нагору — на широку палубу, на повітря.

Вони минули острів Сіте, пройшли під Королівським мостом. Спереду маячив міст Олександра Третього.

— Чудово! — сказала Маргарет і розкинула руки, немовби ловила вітер. — І все-таки Париж треба «дивитись ногами». В Парижі я рідко користувалась транспортом, хіба тільки інколи, ввечері, коли запізнювалась у Сорбонну.

— Ви навчались у Сорбонні?

— Ні. Я просто відвідувала деякі лекції.

— А чому ви не залишились у Франції, Маргарет? Адже ця країна вам подобається?

— Так, дуже… Але жити тут… Як би вам пояснити? Ви б стали, наприклад, жити в театрі? Ви ходите туди, щоб повеселитись або пережити сильні почуття, насолодитися видовиськом, але жити?.. Париж, як свято, у великих дозах він стомлює, хоча я дуже люблю свята і завжди чекаю їх.

— Німеччина вам не подобається, Англія, наскільки я зрозумів, — теж, Франція… Про Францію ви щойно сказали. В якій же країні ви хотіли б жити?

— В Америці.

— А ви були в Америці?

— Ще ні, але обов'язково буду.

— Чим же вас так приваблює Америка?

— Мені здається, що в цій країні є все: і частка Франції, і частинка Англії, і часточка Німеччини. Америка — це країна емігрантів, і кожна національність продовжує зберігати свої звичаї, смаки, нарешті, характери, плюс до цього ще й те, що ми і називаємо Америкою: перша в світі промисловість, чудові автомобілі, високий рівень життя…

— Я бував в Америці. Звичайно, все це там є, що ви говорите, але в житті воно виглядає не так романтично. Я все-таки віддаю перевагу не Америці, а старим європейським державам.

Катер обігнув острів. Зустрічний вітер дихав прохолодою і сповіщав про наближення вечора. Легені Парижа за день видихнули багато газів, і туманець, мов серпанок, вкутував Ейфелеву вежу.

— Колись самогубці кидались з Ейфелевої вежі, — сказала Маргарет. — Тепер вони обрали Тріумфальну арку.

— Угу, мені казали про це.

— Дурість, чи не так?

— Що дурість?

— Кінчати життя самогубством.

— А хіба ви не припускаєте, що бувають такі ситуації, коли життя стає нестерпним?

— Припускаю, але не для себе.

— Коли б вам загрожувало довічне ув'язнення, що б ви вибрали: в'язницю чи смерть?

— Все, що завгодно, але не смерть. Із в'язниці я б вибралась, із могили ще ніхто не вставав.

— Але коли б вам загрожували рабством, постійним приниженням, непосильною фізичною працею?..

— У рабів є господарі, і я б стала господарем.

— Та ви енергійна жінка, Маргарет.

— Це великий недолік?

— Ні. Чому ж? У всякому разі, ви цільна натура і мислите оригінально; мені буде дуже цікаво знати вашу думку про Бремона. Наскільки мені відомо, в оригінальності йому не відмовиш.

— Клод Бремон? Це — книговидавець?

— Ви чули про нього?

— Так, шеф. Адже ж я — ваш секретар. А гарний секретар мусить мати відомості про можливих конкурентів свого господаря.

— Який я йому конкурент! Я можу бути лише учнем. У нього ж за плечима тридцять років видавничої діяльності і величезні гроші.

— Саме так… Тридцять років… У вас усе попереду.

* * *

Бремон зустрів їх біля трапа своєї баржі. Це був чоловік років сімдесяти, з круглою, як куля, голеною головою і м'ясистим носом.

На баржі, крім Бремона, нікого не було видно. Він провів Клауса і Маргарет до каюти, що слугувала йому за кабінет.

Меблі тут були досить скромні: письмовий стіл, дві книжкові шафи, маленький тапчан, на тумбочці радіотелефон, а на білій стіні велике жовте коло, що нагадувало сонце.

— Я чекаю гостей і радий буду познайомити вас з ними, але, поки їх немає, ми зможемо погомоніти, — запропонував Бремон.

Клаус познайомив його з Маргарет, і по очах старого було видно, що вона йому сподобалась. Сьогодні Маргарет була особливо привабливою в цій коротенькій зеленій сукні, застебнутій до шиї.

— Мені рекомендували вас найповажніші люди, і тому ви можете розраховувати на мене. Я теж хотів би розраховувати на вашу відвертість, — почав без передмов француз.

— Мосьє Бремон, я багато чув про чудову постановку роботи відділу реклами у вашому видавництві, — сказав Клаус по-німецьки, а Маргарет одразу ж зробила французький переклад.

— Якщо це питання вас так зацікавило, то завтра я пришлю свого директора, що очолює рекламне бюро, і він розкриє вам усі наші секрети, бо в мене таке правило: секрети існують для того, щоб зберігати їх від ворогів, а ви — мої друзі, — Бремон перейшов на англійську, даючи зрозуміти Клінгену, що хотів би обійтись без перекладачки.

— Дякую, мосьє Бремон, я неодмінно скористаюсь вашою люб'язністю, — відповів Клінген по-англійськи.

— Як вам Париж, мадемуазель? — звернувся Бремон до Маргарет по-німецьки.

— Париж ще більше помолодшав.

— Прекрасна відповідь. — І запитав Клінгена: — Як поживає мій друг Зейдліц?

— На здоров'я не скаржиться, енергійний, як завжди…

— Ви прямо з Німеччини?

— Ми були в Англії.

— Бачились там з Мослі?

— Ні, він був у від'їзді. Я зустрічався з Баркетом і Сміглі. Вони високо цінять вашу книгу «Європа під егідою об'єднаного прапора».

— Вам вона подобається?

— Ідея дуже цікава.

— Ви гадаєте — вона реальна?

— Звичайно. Нам потрібна, і якомога швидше, об'єднана Європа, сильна в воєнному відношенні, незалежна від Америки. Бо в Америки свої завдання, а в Європи — свої. До трьох реально існуючих сил — Америка, Росія і Китай — має долучитись четверта — Європа, — сказав Клінген, намагаючись викликати Бремонову прихильність.

— Гітлер свого часу переоцінив роль німецького націонал-соціалізму, а гасла «Новий порядок», «Нова Європа» не були конкретизовані й уточнені. Поступове перетворення ідеї великого рейху в концепції об'єднаної Європи відбувалося надто повільно. А ми мусимо почати з об'єднання Європи.

— Але об'єднання повинно відбуватися на новій основі. Адже в вашій книзі йдеться саме про це.

— Я дуже радий був познайомитись з вами, — сказав Бремон, вкладаючи в ці слова значно більше, ніж могло здатися з першого погляду.

У цей час долинуло гудіння автомобіля.

— Здається, гості починають з'їжджатися, — зауважив Бремон. — Ви побачите сьогодні строкату компанію. Сподіваюсь, що нудьгувати не будете. А нашу розмову ми продовжимо пізніше.

Бремон вибачився і пішов зустрічати гостей — вони весь час прибували. Клауса і Маргарет знайомили з ними. Тут були журналісти, актори, похмурий лисий продюсер, що приїхав з молоденькою кінозіркою. Всі вони зібрались у салоні.

Незабаром вся ця строката компанія поділилась на групи, і загальна розмова теж розтеклась мов по кількох струмочках.

На Клауса ніхто не звертав уваги: він не був знаменитістю, до того ж погано володів французькою мовою. Пив небагато, тому міг з тверезою головою спостерігати за всіма, хто тут був.

Біля Маргарет увесь час роїлися чоловіки. Як тільки молоденька кіноактриса, що приїхала з продюсером, запропонувала влаштувати щось подібне до американського нічного клубу «Гепард», Маргарет енергійно заходилась їй допомагати. Правда, не вистачало музики і відповідного освітлення. В «Гепарді» грало близько шести естрадних оркестрів, а колір світла мінявся щосекунди, потім світло згасало і спалахувало знову.

У Кремона знайшовся стереофонічний магнітофон. А коли вони виключили верхнє світло, а нижнє заставили пляшками, в приміщенні запанувала зелена напівтемрява.

Потім дістали записи сучасної танцювальної музики. Бажаючі почали танцювати, а Клінген пішов шукати Кремона і знайшов його на палубі в шезлонзі.

— А, це ви?.. Сідайте… Захотілося на повітря. Все-таки роки, знаєте…

Клінген вмостився у шезлонзі поряд. Було дуже тихо, і голос Бремона, хоча він і розмовляв майже пошепки, звучав виразно:

— Ми тут у Франції, та й не лише у Франції, покладаємо на «Спілку колишніх офіцерів» великі надії. Ви, німці, новинці починати, як і в тридцяті роки.

— Але ж у нас мало сил, — заперечив Клінген.

— Не так уже й мало, — не погодився Бремон. — За моїми відомостями, в Федеративній Республіці проживає майже чотириста тисяч колишніх есесівців і є такі організації, як «Німецький соціальний рух», «Німецький блок», земляцтва; нарешті, націонал-демократична партія… Ви тільки почніть, а ми допоможемо. В Італії є «Італійський соціальний рух», у Франції — ОАС, у Англії — «Британський союз», у Голландії — «Нідерландські архіви консервативної революції», в Норвегії — «Північне єднання». Коли ми об'єднаємо свої сили, то зможемо розраховувати на успіх.

— І все-таки цього не досить, — задумливо промовив Клінген.

— Ви забуваєте про те, що в кожній країні в нас є могутній спільник — армія. Коли ви будете в Італії, поговоріть з полковником Кане… Тільки випадковість перешкодила військам захопити владу в цій країні, проте вона перешкодила сьогодні, а завтра…

— Але ж військові можуть вимагати великої оплати за участь у перевороті…

— Вони її матимуть.

— Владу?

— Чого ж? Одержать велику армію, необмежені капітали на озброєння…

— Але ж армія підпорядкована уряду, а домогтися нині більшості в керівництві!.. Це, по-моєму, нереально.

— Ну що ж, перейдемо до реальності, — сказав Бремон. — Якщо ми не можемо добитися більшості в уряді, то в нашій владі змінити його склад. Ви пам'ятаєте, звичайно, історію короля Олександра і міністра Барту^[13]! Сьогодні Америка подає нам гідний приклад…

— Ви маєте на увазі Кеннеді?

Бремон не відповів на це запитання. І звернувся до Клінгена:

— А як ви гадаєте? Для чого у нас спортивні клуби або ваші «Групи порядку»? Звичайно ж, не для того, щоб і справді молоді люди займалися спортом?..

Поява Маргарет перервала їхню розмову.

— Шеф! Це ви? Я вас скрізь шукаю. Я дуже винувата перед вами… Я зовсім забула про свої обов'язки перекладачки…

Еллінг злегка хитнулась.

— Страшенно паморочиться голова, — сказала вона.

— Ви тут, здається, без машини? Візьміть мого «ягуара», — запропонував Бремон. — Машину залишите біля готелю, завтра шофер забере її.

— Дякую, мосьє Бремон…

За кілька хвилин Клаус і Маргарет були вже в дорозі до Парижа, який, мов Чумацький Шлях, світився попереду міріадами точок.

— Я погано поводилася? — перемагаючи дрімоту і сп'яніння, запитала Маргарет.

— Не мучте себе, засніть, — запропонував він.

Але цих слів вона, мабуть, уже не почула…

Біля «Байярда» він розбудив її, відчинив дверцята, допоміг вийти. У портьє Клаус узяв ключі, і вони ліфтом піднялися нагору. Коли він підвів її до номера, вона взяла його за руку. Він відімкнув двері і, пропустивши її, зайшов слідом.

— Клаусе, я була б у відчаї, коли б ви зараз залишили мене на самоті, — сказала вона і пішла в ванну кімнату.

* * *

Номери Клінгена і Еллінг з'єднувались внутрішніми дверима. Він намагався заснути, але розмова з Бремоном не виходила з голови. Організації, котрі назвав книговидавець, були відомими Клінтону, але про справжнє призначення спортивних клубів він почув уперше. Отже, знову терор, як у тридцяті роки!.. Не випадково ж Бремон згадав про Америку…

Майже безшумно відчинились двері. Клаус прикинувся, ніби спить. Очі його були заплющені, але він чув усе виразно. Він чув, як Маргарет підійшла до нього, зупинилась, і рука з легким запахом жасмину ніжно торкнулась його обличчя. Дотик був настільки м'який, що не міг його розбудити, коли б він міцно спав. Здається, йому вдалося її обдурити.

Маргарет осміліла, підійшла до столу, затрималась біля нього. Що їй там треба? Коли Маргарет почала перекидати його речі, ритися в шафі, він трохи розплющив очі і крізь вії побачив її. Вікно було незашторене, і місячне сяйво освітлювало кімнату. Еллінг нахилилась над валізою і обережно перебирала його сорочки, обшукувала дно… Десь на одну мить пробудилося в Клінгена бажання встати і вигнати її геть. «Налякати!» Але він одразу ж відкинув цю думку: «Ні, краще мовчки стежити».

Нарешті Маргарет пішла до виходу і дуже обережно, як це могла б зробити зовсім твереза людина, причинила за собою двері. Все стихло.

Отже, за ним стежили? Тепер було зрозуміло, що це не просто перевірка, якій він не раз підлягав… Коли ж почалось це стеження і що могло стати приводом до нього? А головне, як близько вони підійшли до нього?.. Треба було приймати рішення.

Зейдліц першим назвав йому ім'я Пітера Гарвея і прямо вказав на його можливий зв'язок з Маргарет. Але чи знає він більше, аніж сказав?.. Не в правилах Зейдліца викладати все, що знає, і, швидше за все, цей хитрий лис щось та втаїв. Але що?

Маргарет Еллінг працювала у видавництві з першого дня його заснування. Клаус не раз помічав, як вона намагалась привернути його увагу: не те, щоб спокушала, але в її поведінці були тисячі дрібничок, що свідчили про її інтерес до нього. Можливо, він цікавить її як багатий жених, а можливо, це вже було завдання Пітера Гарвея?

Клінген теж не міг не помітити зміни, що сталася з Маргарет останнім часом. Це почалося з того весняного дня, коли він, прийшовши до видавництва, застав Маргарет у пригніченому стані. Навіть косметика не годна була приховати, що вона плакала. Це було так не схоже на Еллінг. Того ж дня Маргарет, можливо помилково, подала на підпис Клінгену не той папірець.

— Що з вами, ви захворіли? — співчутливо запитав він.

— Так, так! Я почуваю себе дуже погано. Відпустіть, будьте ласкаві, мене сьогодні…

Це була п'ятниця. А в понеділок вона з'явилась на службу такою ж впевненою, як завжди. І все-таки Маргарет стала якоюсь іншою…

Що змусило її піти на службу до Гарвея? Вражене честолюбство? Гроші? Примус? Для враженого честолюбства у неї, мабуть, не було підстави. Найпростішою відповіддю було б гроші. Вона знала їм ціну. Але тоді чому — сльози?.. Можливо, її змусили. Примус плюс гроші? Але щоб примусити, треба «зачепити» людину. Що могла зробити Маргарет такого, щоб потрапити під владу Сі-Ай-Сі? На це запитання Клінген не міг відповісти.

Коли б він це знав, коли б міг схилити її на свій бік, то, певно, й добрався б до істини: чи цікавиться ним Сі-Ай-Сі як людиною Зейдліца і тими документами, які він отримає в Австрії, чи вони підозрюють, що він — радянський розвідник? Але намір схилити Еллінг на свій бік може одразу ж обернутися проти нього.

Якщо Сі-Ай-Сі цікавиться ним як людиною Зейдліца, то чому тоді Пітер Гарвей розпитував про нього Мітчела Ескіна?

Його повідомлення про таємні плани фашистських партій і спілок були дуже важливі. Але, як правило, вони не вимагали негайної відправки, як це було зі зведеннями в роки війни, бо зволікання, наприклад, з повідомленнями про день наступу могло призвести до непоправних втрат. Тепер відомості, які він добував, лишались свіжими досить довго.

Відомості Клаус завжди залишав у схованці. Схованку він вибирав за містом і користався нею лише раз. У рекламному інформаційному бюлетені видавництва Клінген, користуючись шифром, повідомляв місце, де знаходилась схованка: віддаль до неї, орієнтири. Читачі знаходили в бюлетені лише довідки про нові книги. В такий спосіб Клінген інколи передавав і самі відомості, але дуже короткі.

Про те, що відомості із схованки потрапили за призначенням, Клаус дізнавався з передач однієї відкритої радіостанції. Він слухав цю радіостанцію по середах по приймачу «Телефункен», якими були забиті всі магазини Кельна. Нічого не значущі фрази: «Краще пізно, ніж ніколи», «Хто посіє вітер — пожне бурю» або щось у такому дусі означали: «Все гаразд! Матеріали взяті. Дякуємо!».

Перебираючи в пам'яті всі можливі шляхи, які могли привести до нього Гарвея, Клінген поки що нічого не знаходив.

Розділ дев'ятий

Невеличкий жвавий комісар Клуте чудово пасував до мініатюрного поліцейського «фіата». Коли б на посаду районного комісара підбирали в залежності від того, хто зможе вміститися в «фіаті», то Клуте, мабуть, не мав би жодного конкурента.

Поліцейський «фіат» непоказний на вигляд, але в нього потужний мотор, що дуже важливо, коли тобі треба за кимось гнатися.

Поки що гнатися ні за ким Клуте не доводилось. Гонки часто показували по телебаченню в так званих детективних фільмах. Якщо вірити цим фільмам, то поліція тільки й робить, що ганяється на автомобілях за злочинцями. Недавно Клаус дивився такий фільм. Яких тільки гонок там не було: і на конях, і на вертольотах, і на глісерах, і, звичайно ж, на автомобілях. І хоча життя та робота поліцейського комісара були зовсім не схожими на те, що показували в кіно, Клуте любив дивитися такі фільми. Вони давали йому якийсь душевний заряд, і на свою службу він дивився тоді ніби збоку й оцінював її по-новому.

До того ж Клуте був честолюбний і наполегливий. Тому навіть тоді, коли його начальник, радник юстиції Фрайбергер, порадив залишити справу Кемпки, підкресливши, що це просто нещасний випадок, комісар нишком продовжував ткати павутину. Він встановив, що Шрот, який заперечував знайомство з Розенкранцом, двічі дзвонив колишньому гауляйтеру: перший раз за три дні до загибелі Кемпки, другий — через день після історії з Мірбахом і Факом.

Сумніву не було, Розенкранц і Шрот знали один одного, але приховували це. У всякому разі, приховував Шрот.

На березі озера Клуте знайшов порожню гільзу від патрона. Вона закотилась під оголений корінь старої сосни. Отже, треба було думати, що вночі той, хто збирав гільзи, щоб не залишити слідів, міг її не побачити. Комісар дізнався, що рушниця такого калібру є у Шрота.

Необхідно було також встановити, хто приїжджав до лісника на машині, маслянисті сліди від якої він тоді помітив на асфальтовій стежці біля гаража.

Схоже, що Розенкранц був не останнім гвинтиком у цій справі. Настає час зустрітися з ним.

На перевалі Клуте зупинив свій обдряпаний з правого боку «фіат» і зайшов до маленького ресторанчика з відкритою верандою.

При виконанні службових обов'язків він не дозволяв собі випити навіть пива, хоча дуже любив гіркувате «королівське», дортмундське пиво. Клуте замовив омлет і пляшку кока-коли.

Наближався полудень. Нестерпно припікало сонце. До самого ресторанчика підступав луг, густа соковита трава якого вабила свіжою прохолодою. Клуте не стримався, йому хотілося хоча б чверть годинки покачатися ось на цій траві і заодно ще раз продумати свою розмову з Розенкранцом.

Батьки комісара були селянами, і тому, мабуть, його так хвилювали запахи землі. Він жадібно вдихав солодкі пахощі гнилого торішнього листя, ледве вловимий аромат великих червоних маків і запах землі, яка чомусь пахла сиром і тютюном.

Старі часто писали йому, кликали знову в село, але він завжди відповідав їм відмовою. Тепер, коли він отримав самостійну цікаву роботу в поліції, не могло бути й мови про повернення до селянської праці.

В поліції була не лише робота, а й влада над людьми. Клуте завжди цього не вистачало. В школі через малий зріст він був одним із тих, ким, як правило, попихають сильніші хлопці. З дівчатами теж не таланило. Йому подобались високі. А варто було разок-другий пройтись із такою дівчиною, як вона спочатку взувала туфлі без підборів, а потім і зовсім не приходила на побачення. Все це породжувало в ньому почуття неповноцінності, і він дуже мучився. Йому завжди здавалося, що, як тільки він здобуде владу над іншими людьми, — позбудеться цього відчуття.

Якоюсь мірою це збулося. Варто було йому одягнутися в поліцейську форму, і до нього почали ставитись зовсім інакше: з повагою, несміливо, з острахом — як завгодно, тільки не так, як раніше. Ну ось хоча б цей Шрот… Нечуваний нахаба! А коли він побачив гільзу від патрона в комісарових руках, всю його пиху як рукою зняло. Що ж, коли справа піде так і далі, він примусить поважати себе, а може, і боятися навіть таких, як Фрайбергер. Був тут, звичайно, риск зламати шию, але був і шанс відзначитись, зробити кар'єру. Якщо в нього будуть незаперечні докази, то і Фрайбергер нічого з ним не зробить.

Те, що на його боці були Мірбах і Фак, відомі журналісти, додавало йому сили.

Візит до Розенкранца мусив би прояснити, чи справді колишній гауляйтер зв'язаний з Фрайбергером?

Фрайбергер ніби не служив у гестапо в часи третього рейху, а був у карній поліції. Але між гауляйтером Зальцбурга і обер-комісаром карної поліції могли бути різні зв'язки. А коли це так, то Фрайбергеру, всемогутньому Фрайбергеру, який ще рік тому, мабуть, нічого і не чув про Клуте, доведеться поступитись…

Від землі все ж таки тягло вологою, і довго лежати на ній не слід було. Клуте піднявся і попрямував до «фіата», що приткнувся радіатором до рекламного щитка фірми ЕССО. На щиті був зображений тигр, і внизу напис: «Заправте машину нашим бензином — і вам здаватиметься, що в ваш бензобак посадили тигра…»

Відпустивши гальма, Клуте зачекав, поки «фіат», скочуючись по схилу, не розженеться, і тільки тоді ввімкнув швидкість, щоб завести мотор.

Коли комісар під'їхав до будинку колишнього гауляйтера, побачив у дворі «опеля». У Розенкранца був «мерседес». Отже, до нього хтось приїхав.

Клуте зупинив свою машину, виліз із кабіни і вже подався до будинку, коли раптом побачив під машиною гостя маслянисту пляму. Комісар обійшов навколо «опеля» і виявив, що масло витікає із запасного бака, вмонтованого поряд з бензиновим. Та ось і власник машини. Він був у чорному піджаку і чорному капелюсі. Хода його була швидкою і рішучою.

Клуте уважно подивився на нього.

— Скажіть, пан Розенкранц вдома? — запитав комісар.

— Здасться, вдома, але напевно не можу знати.

Клуте витягнув пачку сигарет. Вона була порожня.

Комісар зім'яв її і, шукаючи очима місця, куди б можна було викинути, звернувся до чоловіка в чорному піджаку:

— Чи не знайдеться у вас сигарети?

Чоловік мовчки дістав пачку «Бельведера» і простягнув Клуте.

— Дякую вам, — сказав комісар, витяг одну сигарету і попрямував до будинку гауляйтера.

Двері йому відчинила економка.

— Я хотів би бачити пана Розенкранца.

— Як мені доповісти про вас? — запитала Елізабет і злегка почервоніла.

— Комісар поліції Клуте!

— Одну хвилинку, пане комісар. — Економка причинила двері, але не минуло й півхвилини, як вона знову стала на порозі і запросила: — Прошу вас, проходьте.

Розенкранц сидів у кріслі-гойдалці у вітальні. Відклавши газети на столик, він не кваплячись, з гідністю підвівся, даючи цим самим зрозуміти комісару, що він не той, хто схоплюється при першій появі молодшого офіцера.

— Здається, ми вже зустрічалися? — запитав колишній гауляйтер.

— У вас чудова пам'ять, пане Розенкранц.

— Дякую за комплімент, пане…

— Клуте, з вашого дозволу, комісар Клуте, — підкреслив прибулець.

— Що ж цього разу привело вас до мене, пане комісар?

— Те ж саме, пане Розенкранц.

— Те саме? — Розенкранц здивовано підняв білясті брови.

— Є нові факти, які я хотів би уточнити.

— Наприклад?

— Чи знаєте ви лісника Еберхарда Шрота?

— Лісника?

— Так.

— Трохи знаю.

— Пробачте, що значить «трохи»?

— Коли я був гауляйтером, декілька разів полював у тих місцях.

— А зараз ви підтримуєте з ним зв'язок?

— Ну, що значить «зв'язок»?.. Якось заїжджав… Розмовляв по телефону.

— По телефону?

— А що тут дивного?

— Ну… ви — і Шрот…

— Я ж пояснив вам, що хотів відпочити в тих місцях, а Шрот прекрасно знає район Грюнзее, Бадльзее, та й взагалі всю околицю…

— А чи не могли б ви мені пояснити, чому Шрот заперечує знайомство з вами?

— Про це, мабуть, вам треба запитати в нього. Можливо, він не захотів сказати, що знає колишнього гауляйтера, адже так заведено: відмовлятися від людей, які по велінню долі опинились не при владі. А можливо, алкоголь уже висушив йому мозок.

— А ви не могли б пригадати, скільки разів останнім часом ви розмовляли з ним по телефону?

— Це так важливо?

— Так…

— Разів два, по-моєму, а може, три…

— А точніше?

— Ви не вельми делікатні, Клуте, і грубо працюєте. Доведеться на вас поскаржитись…

— І все-таки я хотів би отримати від вас точну відповідь: два чи три?

— Мені не двадцять років, пане комісар… Я теж можу щось забути. Здається, все-таки два…

— Ви дзвонили йому?

— А чому це вас так зацікавило?

— Тому що після вашої розмови з ним на третій день був убитий Кемпка, а друга розмова відбулася через день після нападу на журналістів Мірбаха і Фака на Грюнзее.

Розенкранц посміхнувся:

— Який же зв'язок ви тут знаходите? Кажіть відверто: хто по-вашому вбив Кемпку: я чи Шрот?! Ви просто ображаєте мене, і цього вашого візиту я так не залишу.

— Це ваше право, пане Розенкранц. Іще одне запитання: хто цей пан у чорному піджаку і капелюсі, який щойно від'їхав від вас?

— На жаль, на це запитання я не можу відповісти. Цей пан приїжджав до моєї економки. Не в моїх правилах цікавитись, з ким зустрічається моя служниця.

— А де я можу знайти вашу економку?

— Можливо, вона на кухні.

— З вашого дозволу, я пройду туди, — сказав Клуте, підводячись.

Розенкранц знизав плечима, немовби говорячи: що з вами поробиш, ідіть.

Елізабет була на кухні. Вона, виявляється, мала надзвичайну здатність червоніти. Але густий рум'янець на щоках не заважав їй досить грубо заявити, що вона ні перед ким не звітує про своє особисте життя.

Клуте довелось тільки вибачитись.

Уже в машині, їдучи додому, комісар підсумував наслідки поїздки. Можливо, йому повезло. Не може бути, щоб усе так співпало: і сигарети «Бельведер», а головне — масляниста пляма від машини. Здається, він натрапив на незнайомого, який приїжджав на Грюнзее. Мабуть, він же приїжджав і до Шрота перед нападом на журналістів. Клуте ще не знав, як зветься цей чоловік, але добре запам'ятав номер його машини. А по ньому неважко буде встановити і її власника. Єдине, щоправда, номер може бути фальшивий. Тоді доведеться допитати Елізабет, і вже цього разу вона нікуди не дінеться і відповість, чому її коханець їздить на машині з фальшивими номерами і хто він.

Розділ десятий

Фак ніколи не бачив Мірбаха таким пригніченим.

— Що трапилось, Йоганне? — кинувся він до нього, не вітаючись і не запрошуючи скинути мокрого плаща.

— Може, я спочатку роздягнуся? — запитав Мірбах.

— Звичайно, звичайно, пробач…

— Прошу, дай мені щось випити, — попросив Йоганн, і це теж було таким несхожим на нього.

— Але що з тобою?! Нещастя?!

Мірбах не квапився з відповіддю. Він випив чарочку бренді, закурив. Видно було, що йому важко говорити.

— Знаєш, я не буду писати цієї книжки, — нарешті вимовив він.

— Якої книги?

Та Максиміліан одразу збагнув, про що йдеться.

— Ти жартуєш, — мимоволі підвищив він голос.

Справді, хіба це не жарти? Адже сам Мірбах розпочав цю війну. В нього вже двічі стріляли і надсилали листи з погрозами, і все це не тільки не зупинило його, але викликало ще більшу злість та бажання працювати… Що ж могло зламати його?

— Розкажи мені все до ладу, — попросив Фак, намагаючись стримувати себе.

Те, що він почув від Йоганна, ще вчора могло б здатися для нього неймовірним.

Після того, як вороги Мірбаха, використавши всі засоби, від підкупу до погрози, не змусили його замовкнути, вони тиждень тому викрали його шестирічного сина. Не встиг Йоганн заявити в поліцію, як задзвонив телефонний дзвінок, і якийсь чоловік хриплявим, мабуть, зміненим голосом заявив, якщо Мірбах зараз же не пообіцяє, не поклянеться, що не буде більше друкувати своїх брудних статейок про шановних людей Німеччини і не перестане бути іудою, який продає свою батьківщину і червоним, вони вб'ють його сина.

Це було так несподівано і так жахливо. Йоганн не сумнівався, що вбивці здійснять свою погрозу і що їхній садистський витончений розум знайшов саме те, що може змусити його мовчати. Вони не давали йому навіть часу подумати і вимагали негайної відповіді.

— І що ж ти їм відповів? — запитав Фак, якого аж затрусило від такої звістки.

— Що я міг сказати?.. У тебе немає дітей, Мак, і ти не знаєш, що це таке… Коли я уявив, що вони й справді його застрелять… або задушать… або ще й будуть мучити, а я можу врятувати його… Я сказав — згода…

— Вони повернули сина?

— Повернули…

Фак якусь мить мовчав.

— Може, вони просто вирішили тебе залякати? — нарешті промовив він.

— Ні, Мак. Я добре їх знаю. І по Дахау… та й взагалі.

— Невже поліція не може вберегти твою сім'ю від цього жаху?

— Про що ти говориш? Поліція?.. А ти впевнений, що і в поліції в них немає своїх людей? Я — ні!

— Виходить, ми даремно трудилися, — сумно сказав Фак. — І з нами вони можуть зробити все, що захочуть. І не тільки з нами, а й з нашими дітьми. Вони знову пустять їх на гарматне м'ясо, як колись пустили нас…

— Замовкни! Не смій так казати!

— А хіба я кажу неправду? Мірбах обхопив руками голову.

— Хіба не ти, Йоганне, покликав мене, — знову заговорив Максиміліан. — І я прийшов… Так, у мене немає дітей, і, можливо, тому я і жив досі спокійно, міркуючи: за мого життя цього не трапиться. Але ти покликав мене… І мені мимоволі довелось подивитись правді в очі… Тепер уже я не можу повернутися до свого попереднього життя, спокійно пити свій мозельвайн… писати оповідання про кохання в березні…

— Пробач мені, Мак… Я справді винуватий перед тобою. Але зараз я не можу інакше, не можу! Це понад мої сили.

Фак мовчав.

Усе це було так несподівано для нього. Адже книга майже готова. Він сам за цей час зібрав немало матеріалів для неї. Ще трохи, і вони остаточно розкриють таємницю Грюнзее… А як же тепер? Люди, з якими він зустрівся, про яких дізнався, від Шрота до Розенкранца, повинні нарешті показати світові своє справжнє обличчя. Тому-то вони з Мірбахом і назвали свою майбутню книгу «Дволикий Янус. Відкрите і таємне життя сучасних нацистів».

Швидше собі, ніж Мірбаху, Фак твердо сказав:

— І все-таки книга мусить вийти… І вона вийде… Під моїм ім'ям.

Мірбах з сумнівом глянув на нього:

— Звичайно, коли б вона вийшла, це було б чудово. Напевне, мені не варто було зараз говорити тобі про це, але вихід такої книжки ризикований крок і для тебе.

Максиміліан звів очі на Мірбаха.

— А що вони можуть мені зробити?.. Тут, у Австрії, вони не посміють…

— Я теж хотів би сподіватися на це, — тихо промовив Йоганн.

Вони замовкли, думаючи кожний про своє. Потім Мірбах сказав:

— Я обіцяю тобі, Мак, що, як тільки я вбережу в безпеці свою сім'ю, хоча я ще не придумав, як це зробити, — знову візьмуся за них… — І додав: — Якщо ти твердо вирішив видати книгу — розраховуй на всі мої матеріали.

— Але ж це велика праця, ти витратив на неї не один рік…

— Я робив це не заради грошей… І не заради слави…

— Ну що ж, коли ти не проти, я ризикну не відкладаючи… Чим раніше вийде ця книжка, тим краще.

Прощаючись, вони міцно обняли один одного. Вже біля дверей Фак зупинив Мірбаха:

— Ти забув свою папку.

— Ні, це тобі.

— Що це?

— Додаткові матеріали.

— Отже, ти знав, що я вчиню саме так?

— Ні, Мак… Я взяв просто так, про всяк випадок…

Коли Мірбах пішов, Фак з нетерпінням розкрив папку.

Там було понад двісті сторінок машинопису. До рукопису додавався список колишніх нацистів, які були зв'язані з секретними операціями на Грюнзее.

Список починався прізвищем Вірзінг.

Вірзінг Гізелер. Народження 1907 року, гауптштурмфюрер СС, економічний радник начальника управління ГІУБ Шелленберга. Нині головний редактор журналу «Кріст унд вельт» («Християнин і світ»). Мешкає у Штутгарті, Лібанонштрассе, 5.

Детерман Герман, офіцер військово-морського флоту, керівник інституту фізичної хімії при дослідній станції ВМС на Грюнзее. Брав участь у затопленні секретних документів, золота, валюти. Мешкає у Гамбурзі, Зорхоф, 32.

Зікс Франц-Альфред, народження 1909 року, член НСДАП, бригадефюрер СС, начальник відділу культурноїполітики міністерства закордонних справ. Цей відділ переправляв за кордон національні цінності. В 1946 році Зікс був засуджений американським військовим трибуналом як воєнний злочинець до двадцяти років тюремного, ув'язнення. Звільнений достроково. Живе в Крессбронні.

Фак пробіг очима по списку далі. Його цікавило, чи є в цьому списку ті, що живуть в Австрії зараз… Ось…

Шмідт Роберт, професор, народження 1904 року, член НСДАП, штандартенфюрер СС, керівник економічного відділу управління, з середини 1944 року радник Кальтенбруннера з економічних питань, живе в Відні, Терезіенгассе, 17. До останньою часу був директором машино- і вагонобудівної компанії «Зімерінг-Грац-Паукер АГ» в Австрії.

Розенкранц Еріх. Народження 1900 року, групенфюрер СС. Гауляйтер Верхньої Австрії. В 1945 році керував затопленням ящиків із секретними документами і фальшивими грішми на Грюнзее. Мешкає у Цель-ам-Зее…

Про Розенкранца в рукописі Мірбаха Фак знайшов кілька окремих виписок.

Ці виписки, цитати із промов Розенкранца, прекрасно лягали в книгу з назвою «Дволикий Янус».

21 серпня 1944 року Розенкранц у промові «До солдатських матерів» говорив: «Вам випало щастя бути сучасниками Адольфа Гітлера. Фюрер краще за всіх знає, далі за всіх бачить, яким шляхом належить іти німецькому народові в досягненні високої мети. Ви і ваші діти повинні всіма силами сприяти виконанню історичної місії, накресленої Адольфом Гітлером».

Сам Розенкранц не шкодував сил, щоб якомога краще «сприяти виконанню цієї великої місії». У 1939 році в «Кенігсберге альгемайне цайтунг» він писав:

«Південна Пруссія завжди приділяла велику увагу польській небезпеці. Безперечним успіхом Німеччини є онімечення польських земель. За кілька років нашого перебування в повіті Штум кількість дітей у польських школах скоротилася більше ніж удвоє. Ці цифри свідчать самі за себе. Той, хто втрачає молодь, той втрачає майбутнє…»

У 1943 році, повернувшись із поїздки по окупованих районах Росії, Розенкранц публічно заявив: «Слов'янами може правити тільки тверда рука. Той, хто вірить, що може домогтися чогось від слов'ян м'яким ставленням, глибоко помиляється. Такі погляди можуть формуватися не в націонал-соціалістській німецькій робітничій партії, а в якихось інтелігентських клубах. Треба завжди пам'ятати, що в минулому намагання білих людей ставитись з довірою до туземців завжди кінчалось тим, що останні платили їм за це зрадою…»

«В цих словах увесь Розенкранц, справжній», — подумав Фак. Він згадав свою першу зустріч з Розенкранцом, його розповідь, лицемірну і брехливу.

Послухати його і йому подібних, то вони тільки те й робили, що вболівали за благо німецького народу. Саме для того вони захопили Австрію, його Австрію?

…Максиміліан підвівся, розправив плечі, бо затерпли лопатки. Крізь напівспущені штори просочувався сірий світанок. Фак підійшов до бара. Налив вина і випив. Потім розсунув штори і відчинив вікно.

Місто що спало. Як спав і він того ранку, коли до його передмістя підходили чужі танки. І хоча Максиміліан знав, що цього ранку, в цю саму хвилину місту, яке він так любить, нічого поки що не загрожує, відчуття тривоги все більше і більше огортало його.

Розділ одинадцятий

Пітер Гарвей жив у скромному номері готелю «Діана», що поряд з новим Римським вокзалом.

Із вікна його номера добре було видно розкішний готель «Метрополь» на другому боці вулиці. Там, в одній з кімнат, за столиком сиділи Клаус Клінген і полковник у відставці, колишній співробітник СІФАР^[14], а нині редактор ультраправої газети — Фачіно Кане.

Мікрофон скерованої дії працював відмінно, не те що в Парижі. Кожне слово було добре чути, і кожне слово чітко записувалось на плівку портативного магнітофона.

Гарвей майже не вслухався в те, про що говорили Клінген і Кане. Тут він не сподівався почути щось цікаве.

Він стояв біля вікна і роздивлявся перехожих — з Римом було пов'язано немало спогадів.

Пітерова бабуся була італійкою, і він успадкував від неї чорне кучеряве волосся, прямий ніс і соковиті, жіночі вуста. Вона ж навчила його італійської мови. Все це остаточно вирішило його долю під час війни.

Після закінчення розвідшколи Гарвей потрапив до Італії. Командування союзними силами в Середземному морі дуже цікавили час і маршрути відправки італійського транспорту, що йшов у Африку з вантажем для армії Роммеля.

Коли американці висадились у Італії, Гарвея після ретельної підготовки послали в Німеччину. Тут йому не пощастило: він був заарештований гестапо. І тільки кінець війни врятував його.

Після війни Пітер Гарвей зайнявся комерційними справами, але успіху так і не добився. Тому в шістдесят четвертому році він повернувся на службу. Нині Гарвей шкодував втраченого часу: коли б він не пішов із армії, за ці роки міг би зробити непогану кар'єру і зараз займав би солідну посаду, а не шастав би по Європі рядовим шпиком.

«Справа «ангела», так він охрестив «Справу Клауса Клінгена», привела його із Кельна спочатку до Лондона, потім — до Парижа, а тепер — у Рим. Він слідував за Клінгеном, мов тінь…

Ця справа почалась із листа, який, на перший погляд, не мав ніякої цінності.

Якийсь Фріче, колишній штурмбанфюрер СС, начальник служби безпеки Постлау, повідомив американській контррозвідці, що Клаус Клінген, він же Отто Еніхе, це радянський розвідник.

Далі на кількох сторінках Фріче викладав історію власного життя, явно пропонуючи свої послуги американській контррозвідці, яку він ставив вище контррозвідок інших країн.

Гарвей навів довідки про Фріче. Це був типовий «виходець із народу», як тоді казали, який хоча й намагався служити вірою і правдою третьому рейху, але через свою професійну непідготовленість і недалекий розум працював погано.

Росіяни, взявши Фріче в полон у сорок п'ятому році, судили його як воєнного злочинця. Йому б ще довго довелося сидіти за гратами, якби не потрапив під амністію у п'ятдесяті роки.

Повернувшись до ФРН, він знову, як і в тридцять п'ятому році, відкрив м'ясну крамницю.

У шістдесятому році намагався прилаштуватись у відомство Гелена, одначе там йому культурно і безповоротно відмовили. Це його, звичайно, образило, тому-то він і лаяв Гелена та догоджав американцям.

Гарвей зустрівся з Фріче. Після цієї зустрічі він уже не сумнівався в тому, що колишній штандартенфюрер не вигадав цю історію.

В архівах гестапо, в які заглянув Гарвей, справді існувала «Справа Отто Еніхе». Вона була заведена після того, як виявилось, що його наречена, німкеня Кріста Росмайєр, штурман далекого плавання, — російська розвідниця.

Хоча гестапо й не мало прямих доказів секретних зв'язків Росмайєр і Еніхе, але не такий це був час, щоб втратити з поля зору людину, на яку впала підозра.

І Отто Еніхе не відкараскавсн б так легко від гестапо, якби не виручило його заступництво обергрупенфюрера СС Франца Штайнгау, а потім — кінець війни.

Франца Штайнгау добре знали як в американській, так і в англійській розвідці. Це був досвідчений, розумний супротивник. Наприкінці війни його хотіли переманити на свій бік англійці і буцімто вже домовилися з ним. Та самогубство обергрупенфюрера в імперській канцелярії було цілковитою несподіванкою для Інтеллідженс Сервіс.

Залишався ще Зейдліц, довірена особа Штайнгау, старий хитрий лис Зейдліц. Але він знав Клінгена тільки з сорок п'ятого року… Розшукати ж будь-кого з людей, хто б знав Отто Еніхе ще до війни, після стількох років було неможливо. Коли б навіть хтось і знайшовся, то що б він міг сказати: адже минуло чверть віку, а за такий час люди дуже міняються.

Фріче випадково дізнався, що Клаус Клінген і Отто Еніхе — одна і та ж особа. Колишній штурмбанфюрер СС останнім часом почав багато читати. Один знайомий подарував йому комплект ілюстрованого журналу за три роки. І в одному з номерів позаминулого року він знайшов відповідь редакції на звинувачення, які були пред'явлені Клінгену лівою газетою з анархічним ухилом. Ця газета виступила з викривальним матеріалом проти Клауса Клінгена. Вона писала, що відомий книговидавець із Кельна в роки війни носив інше прізвище — Отто Еніхе — і один час служив у табірній охороні авіаційного центру «Маріїне»…

Окрім бажання вислужитися перед американцями, звернути на себе їхню увагу, Фріче керувало почуття помсти. Він вважав Клінгена-Еніхе якщо не прямим, то причетним призвідцем до того, що він наприкінці війни потрапив на фронт, а потім — у полон до росіян. Адже якби всього цього не сталося, все його післявоєнне життя могло б скластися зовсім інакше. Гарвей встановив, що Клінген справді раніше носив прізвище Еніхе, але ніколи цього не приховував. У нього взагалі була бездоганна репутація і чудова біографія, з якою в федеративній Республіці Німеччини йому були відчинені, як кажуть, усі двері.

Під час війни, як і належить німецькому патріотові, Клінген-Еніхе хоробро бився на фронті. В сорок четвертому році працював льотчиком-випробувачем у секретному авіаційному центрі «Маріїне».

Кінець війни застав його в Швейцарії, куди він був направлений з важливим дорученням уже під прізвищем Клінген.

У сорок сьомому році, невдовзі після Нюрнберзького процесу, Клінген-Еніхе повертається до Західної Німеччини. Тут його запрошують на аудієнцію високопоставлені військові і роблять найвигідніші пропозиції. Такі люди, як він, цінуються високо: блискучий офіцер з бойовим досвідом, чудовий льотчик, і хоча з сорок четвертого року і служив у СС, бо секретний авіаційний центр «Маріїне» знаходився у віданні СС, не заплямував себе діями, що кваліфікувалися міжнародним трибуналом як злочинні.

Клінген-Еніхе був дуже релігійним. Політикою цікавився мало. Нацистську ідеологію в її потворних аспектах не підтримував.

Такий тип колишніх військових був до зарізу потрібний бундесверу. Якоюсь мірою можна було сказати, що для них це була не людина, а ангел. Тому Гарвей і назвав цю справу «Справа ангела».

І все-таки в бездоганній біографії справжнього німця були деякі деталі, які привертали увагу Гарвея. Спочатку він звернув увагу на дивний збіг: батьки Еніхе загинули під час бомбардування Постлау в сорок четвертому році. І незабаром після їхньої загибелі в Постлау з'являється Отто Еніхе, засмучений, вбитий горем син. Встановлено, що Емма і Гюнтер Еніхе справді загинули під час повітряного нальоту, а не були вбиті якось інакше. Його приїзд після загибелі, а не на день раніше міг бути простим збігом, але могло бути і так, що, дізнавшись про смерть стареньких Еніхе, підставного Отто і послали в Постлау.

Люди з кришталевими біографічними даними завжди викликали в Гарвея сумнів. Пітер знав, як старанно готували його самого перед тим, як послати в Німеччину. Все було перевірено до дрібниць, і не винна американська розвідка, що він попався. Його згубила одна з тих випадковостей, передбачити яку просто неможливо.

Було б, звичайно, смішно підозрювати всіх людей з хорошими біографіями. Але коли така людина потрапляла на очі Гарвею, він прискіпливо перевіряв її.

Звичайно, коли б цей бовдур Фріче і раніше так захоплювався читанням, як останнім часом, то замітку про Клінгена-Еніхе він прочитав би ще два роки тому. А незабаром після цієї замітки Клінген їздив до Радянського Союзу і ось там-то і треба було не зводити з нього очей. Гарвей намагався підійти до Клінгена через його зв'язківців. Повинен же в нього бути зв'язок! Щоб з'ясувати це, довелось вмонтувати в стіл у робочому кабінеті книговидавця маленький мікрофон. Певна річ, без Маргарет Еллінг зробити це було б майже неможливо. А її довелося дуже довго умовляти. Вона всіляко відмовлялась, і треба було добряче притиснути її, щоб домогтися згоди.

Гарвей не шкодував часу, щоб покопатися в її минулому і загнати в кут. Виявилось, що в Парижі Еллінг була зв'язана з радикально настроєними студентами в Сорбонні. Багато хто з них був під помітним впливом комуністів. Свого часу Еллінг брала досить активну участь у їхніх справах і двічі її затримувала поліція з нелегальною літературою. Все це було зареєстровано в паризькій префектурі. Потім Еллінг відійшла від червоних, але червона пляма лишилась у її біографії. Гарвей знав, що вона хоче виїхати в Америку. А червоний колір на американських чиновників імміграційної служби діяв, як яскравий плащ тореро на бика. Якщо ж він втрутиться в цю справу, то Америки їй, звичайно, не бачити і ніколи не отримати американського паспорта.

Гарвей так і сказав Еллінг. У Гарвея був досвід. І не такі, як Еллінг, врешті-решт погоджувались…

— На жаль, мікрофон, вмонтований у кабінеті Клінгена, нічого цікавого не розповів. Клінгена немовби оточувала порожнеча. Точніше, ті люди, з якими він спілкувався по службі, не викликали підозри. Але тут відбулася зустріч Клінгена з Зейдліцом. Цей старий лис Зейдліц нагадував Гарвею Гобсека, який сидить на своїх скарбах і не тратить жодного цента. Розмова в «Монастирській корчмі» була підслухана Гарвеєм, і він вирішив поки що не порушувати питання про арешт Клінгена. Адже через нього можна одержати секретні документи Зейдліца, документи «Спілки колишніх офіцерів». Чому б йому не спробувати цього зробити? Гарвей відразу ж повів із Клінгеном війну нервів. Він знав по собі, що людина навіть з дуже міцною волею починає нервувати, коли відчуває, що за нею стежать, і саме в цей час може допустити будь-яку помилку, як це трапилось із ним самим. Тому в Англії Гарвей поспішив зробити візит Ескіну, розраховуючи на те, що той, без сумніву, розкаже Клінтону про те, що ним зацікавилась контррозвідка НАТО.

Для цього ж у Парижі Гарвей змусив Маргарет поритися в Клінгенових речах. Якби вона знайшла в них щось таке, що заслуговувало уваги, було б дуже добре. Якщо ж ні — зайвий натяк на те, що за ним стежать, повинен був, на думку Гарвея, ще раз ударити Клінгена по нервах. Гарвея непокоїла непевність, що Клінген, отримавши секретні документи Зейдліца, спробує втекти із Австрії на територію, де юрисдикція контррозвідки НАТО не розповсюджується. Але і на цей випадок було вжито необхідні заходи…

Гарвей усе ще стояв біля вікна готелю «Діана» і спокійно роздивлявся перехожих. З Італією, з Римом у нього були пов'язані приємні спогади. Він хотів би дізнатися про долю Софі, чарівної, трохи екзальтованої італійки, яка тоді так прикрасила йото хистке, повне небезпеки життя в цьому вічному місті.

Софі чомусь завжди призначала йому побачення в Пантеоні, біля могили Рафаеля. Він і досі пам'ятає слова, що були викарбувані на надгробному камені великого художника: «Тут лежить людина, якої боялась природа. Тепер, коли цієї людини не стало, природа осиротіла…» Призначати побачення в Пантеоні? Це було в дусі Софі! А нині вона, мабуть, зробилася товстенькою лепетухою, як більшість італійок у її віці.

Ні! Зустрітися з нею він би не хотів! Йому шкода було руйнувати образ, який зберегла його пам'ять. І враз Гарвей подумав, що старіє, що спогади все частіше і частіше відвідують його.

Там, у «Метрополі», все ще тривала розмова. Зараз у ній було щось цікаве.

Колишній полковник, щоб показати, яку роль він відігравав би в можливому перевороті, з запальною відвертістю розв'язав язика. Тепер Гарвей не відходив від приймача і не пропускав жодної фрази.

Кане. СІФАР контролювала свою країну. В машині міністра внутрішніх справ були встановлені мікрофони. Ми підслуховували розмови міністра оборони Адреотті. Стеження велось і за деякими кардиналами. Нам пощастило навіть заволодіти пачкою юнацьких листів покійного папи Пія XII.

Клінген. Це просто дивовижно. Ну, а як ви думали здійснити переворот?

Кане. Ще в шістдесят першому році, за домовленістю із службами безпеки НАТО, був розроблений план «ЕС»^[15]. Рішення парламенту про введення в дію «ЕС» розв'язувало ініціативу СІФАР і карабінерів.

Клінген. А на основі яких даних парламент міг би прийняти такі рішення?

Кане. На основі зведень, які йому подала б СІАФ. Ми вирішили це ще в шістдесят третьому році, коли внаслідок парламентських виборів у квітні було сформовано уряд лівого центру. Була націоналізована електроенергетична промисловість, велися розмови про прийняття закону про градобудівництво і скасування банківських таємниць…

Клінген. А яка доля чекала тих, хто значився в картотеках СІФАР?

Кане. Їх вивезли б у невідомому напрямку.

Клінген. Що це означає? Смерть?

Кане. Найімовірніше, що їх помістили б у концтабір.

Клінген. І багато значилось людей у вашій картотеці?

Кане. Близько ста п'ятдесяти тисяч.

Клінген. Там були не лише комуністи і соціалісти?

Кане. Звичайно. Там були люди різних політичних партій і соціальних категорій. Там були вороги Італії, які так чи інакше сприяли розповсюдженню червоної зарази.

Клінген. Ваша розповідь справила на мене велике враження, синьйор Кане. Можливо, ви праві, можливо, це єдиний шлях, який веде до захоплення влади. Я передам усе це моїм колегам у Німеччині.

Гарвей вимкнув приймача.

За кілька хвилин він зійшов у ресторан, де з задоволенням з'їв спагетті з тертим сиром. Потім вийшов на вулицю і попрямував до парку Боргезе. В такий спекотливий день хороше було пройтись його тінистими алеями.

Рим тоді, в сорок третьому, як і всі міста Європи, голодував. Нині ж велетенські голови сиру і пудові шинки висіли просто на вулиці біля відчинених магазинів. Саме тому, що місто запам'яталось Гарвею зовсім іншим, зараз він звернув на це увагу.

Коли Пітер вийшов на велелюдну Віа-Віньєтту, ледь не наштовхнувся на Клінгена і Маргарет. Окинувши їх поглядом, Гарвей відзначив, що Клінген чудово виглядає на свої роки і для своєї роботи. Лице, з ледь помітною здоровою засмагою, майже без зморщок. Очі в Клінгена справді сірі, з блакиттю, як це й було записано в заведеній на нього картці. Ніс — прямий, з горбинкою, губи тонкі. Обличчя довгасте, а дві складки біля вуст надають йому виразу рішучості. На зріст він значно вищий, аніж здавався здалеку. І широкоплечий. Зараз, коли Клінген був у літній сорочці з підкачаними рукавами, це було дуже помітно. В ньому якось дуже гармонійно поєднувались природна краса і груба чоловіча сила. Саме такі чоловіки подобаються жінкам. І Гарвей був не дуже задоволений, що Еллінг зійшлася з ним. Він взагалі невисоко цінував жінок-шпигунок. Як правило, все кінчалось тим, що вони в когось закохувались, і тоді вся робота йшла нанівець. Його турбувало, що це, можливо, і є саме той випадок.

Розділ дванадцятий

Він стояв перед Клінгеном виструнчившись, як солдат. На ньому був чорний костюм, а на лацкані піджака зблискував жовтий кружечок.

«Капітан Келлер із «Групи порядку» буде супроводжувати вас із Австрії до ФРН, Він відповідає за вашу безпеку», — от і все, що повідомив Клінгену про цього чоловіка Зейдліц.

— Я недавно приїхав із Африки і ще не звик до європейської прохолоди, — сказав Келлер. Ця фраза була паролем.

— А що ви робили в Африці?

— О, це довга історія… Дозвольте сісти?

— Прошу.

— Тут зовсім непогано, — сказав Келлер, сідаючи. — Старий добрий Відень. — Він був у гарному настрої і, видно, любив поговорити.

До їхнього столика підбігла барменша Стелла.

— Коньяк, подвійний! — Келлер озирнувся на всі боки. — Але чому так мало людей? У «Парамоні» раніше завжди було так людно.

— Мабуть, ще рано.

Клаус уважно розглядав того, кого Зейдліц призначив до нього в помічники. Обличчя в нього було грубе і засмагле, з квадратним боксерським підборіддям і маленькими холодними очима.

Клінтон, ледь нахилившись до Келлера, промовив:

— Про справи поговоримо в машині, а зараз розкажіть коротко про себе.

— Хіба моє прізвище вам нічого не каже? — здивувався Келлер.

— Даруйте, даруйте! То ви і є той самий капітан Келлер?

— Той самий.

«Ну, цього я від Зейдліца не чекав, — подумав Клаус. — Невже вони так збідніли людьми, що не змогли дати мені когось пристойнішого?»

Келлер продовжував:

— Виходить, ви читали про мене?

— Звичайно. Але матеріали, надруковані в «Шпігелі», мабуть, не сподобались вам.

— Як вам сказати? Коли журналісти щось перекручують, щоб догодити своєму політичному переконанню, це нечесно. В історії ж зі мною — інша справа. Звичайно, немало було перебрехано, але журналісти створили мене. Певніше, я сам себе створив, а журналісти повідали про це всьому світові, і то — головне.

— Ви так дорожите популярністю?

— Що значить — дорожите? Я не кінозірка. Але нехай люди знають, що ми там робили. Особливо молодь.

— А ви впевнені, що молоді це сподобається?

— Зовсім ні. В тому й річ. Подивишся на хлопця — хлопець як хлопець: біцепси, зріст… Як такому підійшла б військова форма, а він день і ніч скніє над книжками, зір псує або шнапс дудлить. А щоб уболівати за фатерлянд… Цього нема. Не думайте, звичайно, що я не вірю в нашу молодь. Серед них є здорові сили, але громадська думка, що формується журналістами, наскрізь протрухла.

— Що ви маєте на увазі конкретно?

— Ну, всі ці відозви за мир. Відверто кажучи, мені набридли розмови про громадян у військовій формі. Пробачте, а ви були солдатом?

— Я був нагороджений Рицарським хрестом…

— Я теж був на фронті, — шанобливо продовжував Келлер. — І був двічі поранений. Перший раз — на Східному фронті, другий — у Африці. — Помовчавши, він додав: — Я написав книгу і хотів би надрукувати її.

— Це книга про Африку?

— Так.

— І що ж ви там описали?

— О, багато дечого, дуже багато… Як ми там жили і як боролись…

— Це цікаво.

— Коли б не було нас в Африці, хіба могла б довго існувати західна цивілізація? — піднесено промовив Келлер.

— Ви такого значення надаєте Африці?

— Справа не лише в ній. Африка — один із форпостів вільного світу. Я маю на увазі і В'єтнам, і Близький Схід, і Латинську Америку. Скрізь, де комуністи висовують свої ослячі вуха. Дорогенька, мені ще подвійний! — гукнув Келлер Стеллі, що пробігала повз них. — Ох, пане Клінген, нема жінок, кращих від німкень, — проводжаючи поглядом барменшу, сказав капітан.

— Кажуть, що в Африці теж трапляються гарненькі.

— О, звичайно, але хіба зрівняєш… Два роки тому я був у Франції. Взяв відпустку, гроші, сів на літак і за кілька годин опинився в Парижі. Всі бари на майдані Пігаль обійшов. Усяких жінок бачив. Але ні. Немає кращих за німкень!.. Та-а-к, — мрійно протягнув він і підняв чарку: — За ваше здоров'я!

Келлер надпив із чарки.

— Я хотів було спробувати щастя в кіно, — продовжував він. — «Але Австрія вся погрузла в пацифізмі. Я був у видавництві Дорнбергера та Гейстормайєра і скрізь чув тільки одне слово: «Мир! Мир!» Цими слівцями завжди прикриваються боягузи. Коли треба стріляти, вони починають розпускати нюні, щось базікати про мир. Ніякого миру нема. Є ми і вони!.. Або ми — їх, або вони — нас! Але я волію, щоб ми — їх… І тому мене просто казять ці розмови про мир.

— Отже, вам в кіно не поталанило. Це був теж фільм про Африку? — трохи згодом запитав Клаус.

— Так, я написав сценарій. За своєю книжкою. Правдивий і мужній. Адже Африка — це не тільки апельсини та банани. Я так казав своїм солдатам: «Солдати свободи! Ми тут не для того, щоб тільки жерти і… Пам'ятайте! Ми захищаємо західну цивілізацію. Брати по зброї! Америка з нами, з Америкою нам і сам дідько не страшний!..» І ось у такому дусі. На хлопців це дуже здорово впливало…

— А чому ви називали їх солдатами свободи? — так, ніби ненароком, поцікавився Клінген.

— А як же… Свобода… Братерство… Ну і все таке — адже це те, що захищає західний світ.

— Свобода! Рівність! Братерство!

— Саме так, саме так…

— Отже, ви і ваші колеги служили там з ідейних міркувань?

— Ну, звичайно, з яких же ще?!

— Але я чув, що ландскнехти отримують немалі гроші, та й трофеї, мабуть, були.

— Які там трофеї в чорномазих! Адже ті, що багатші, частіше з нами, а решта — голота, злидні. Ну, дещо траплялось, звичайно, але рідко, а так коли що — брали натурою.

— Натурою?

— А що тут такого? Візьмеш молоду дівчину, побавишся.

— Це ж гвалтування?!

— Всяке бувало… Давайте вип'ємо за фатерлянд. Стелло! Пташечко!.. Дай два подвійних!

— Ні, мені мозельвайну…

— Ну що ви, пане Клінген! Вам не личить пити цей кисляк!

— Я не люблю міцних напоїв, — сказав Клаус.

— Ох, пане Клінген. Адже ж двадцятий вік — вік високої концентрації: високі швидкості, міцні напої, моря крові… Мені якось казали, один художник малював картину «Двадцятий вік» — море крові. Це вірно. Треба жити конденсовано, я б сказав. Що повинен уміти в наш час справжній мужчина? Він повинен влучно стріляти, добре пити, кохати жінок!..

— Одначе, нам пора, — перебив його Клаус.

Залишивши гроші на столі, Клінген, а за ним і Келлер вийшли на повітря.

Найрозкішніша вулиця Відня, Грабен, сяяла тисячами вогнів. Тут не було миготливих неонових зображень, як в Америці, світлові реклами були зроблені з великим смаком.

Клінген і Келлер звернули в провулок. Перехожих тут було мало, а скромні вуличні ліхтарі ледь освітлювали номери будинків.

— Доповідайте, — сказав Клінген, який уже засвоїв цей командирський тон щодо підлеглого.

— Все зроблено, шеф! Документи дістали, вони знаходяться у відомої вам людини.

— Довелось попрацювати?

— Так… Трохи…

— Дещо я читав у пресі. Це ваша робота, капітане?

— Так, шеф.

— А не можна було все це зробити тихіше?

— Ніяк…

— Ви бачили документи? Їх можна сховати в кермову колонку «мерседеса»?

— Гадаю, що так, — неквапом, стверджувально кивнув Келлер.

— Вони зашифровані? Я питаю про це вас на той випадок, коли…

— Документи зашифровані, шеф! А якщо… якщо, я сподіваюсь, не буде…

Клінген зупинився і уважно подивився на Келлера.

— За мною ув'язався хвіст, — сказав він. — Я ще не знаю, хто це. Але, звичайно, не наш друг… Вам доведеться бути завжди десь біля мене.

— Він на машині? — запитав Келлер.

— Так.

— Ну що ж? У мене для нього знайдеться невеличкий сюрприз…

— Завтра я їду в Цель-ам-Зее, а ви прибудете туди післязавтра, — сказав Клінген. — Будемо обачніші, капітане. Краще, коли ми з'явимося там поодинці. В Кельн ми виїжджаємо восьмого вранці. Будьте напоготові!

Розділ тринадцятий

— Як справи, Мак?

Таким запитанням Інгрід тепер завжди зустрічала Фака. І йому це було приємно.

— Я був у комісара Клуте, — почав він. — Але він уже не працює в Бадль Креуце…

— Його звільнили?

— Гірше!.. Комісара Клуте перевели з підвищенням у Зальцбург. Розумієш? Маленькому комісару вирішили заткнути рота… А кращий спосіб для цього — підвищити і посадити в управління на посаду, де він позбавлений будь-якої самостійності.

— А хто ж тепер працює в Бадль Креуце замість Клуте? — поцікавилась Інгрід.

— Якийсь Шліхте. Ти б тільки глянула на нього! О! Я пам'ятаю ці обличчя, тупі й зарозумілі… Мені навіть здалося, що на лацкані його піджака я бачу кружальце із свастикою…

— Але ж ти сказав, що їздив до Клуте.

— Після того, як пан Шліхте відмовився зі мною розмовляти, я довідався, що Клуте нині працює в Зальцбурзі, і поїхав туди.

— І що? — зацікавилась Інгрід.

— Розмова в нас з ним теж не вийшла. Він, певне, боїться… Коли ми опинились на вулиці, Клуте лише сказав мені: стежте за будинком Розенкранца і… забудьте, що ви почули це від мене…

— Мак! Я боюся за тебе… — занепокоїлась Інгрід.

— Дурниці! Нічого вони мені не зроблять!

— І все-таки я боюсь, Мак.

Фак підійшов і погладив її по голові:

— Тобі пора збиратися, в «Парамоні» чекають на тебе.

— Ти підождеш мене? Я тільки забіжу в душ і переодягнуся.

— Звичайно.

Інгрід довго хлюпалась. Вона любила купатись. Потім Фак побачив її силует крізь матове скло дверей, що вели в ванну, і чекав, поки вона прийде до нього.

Їхній медовий місяць тривав уже рік. Власне, формально його не можна було назвати медовим місяцем — адже вони не були у шлюбі.

Хоча вони народились і прожили більшу частину свого життя у Відні, та познайомились у Дубровнику, в Югославії.

Фак тоді проводив свою відпустку на березі Адріатичного моря. Він був уже відомим журналістом і міг дозволити собі подорожувати по Європі.

У готелі «Ексельсіор» Максиміліан займав номер з краєвидом на море.

Багатоповерховий, у стилі модерн, готель виходив на схил гори, біля підніжжя якої в сонячному промінні виблискувала Адріатика. Два великих ліфти готові були в будь-яку хвилину доставити мешканців готелю вниз, до моря, або ж підняти нагору, в номер. Ліфти ці рухались по кам'яних колодязях, вирубаних прямо в скелі. В «Ексельсіорі» були всі вигоди для туристів, але пляж біля готелю — це вузенька берегова смужка, одягнута в камінь. До води вели металеві східці. А Максиміліанові хотілось поніжитися десь на піску. І тому, що він мав свою машину, то щоранку вирушав кудись за місто на пошуки гарного природного пляжу.

Одного разу він знайшов маленьку бухточку, берег якої був укритий золотим піском. Максиміліан зібрався вже йти за машиною, яку залишив на дорозі, щоб пригнати її сюди, коли помітив, що бухточка зайнята. За великим каменем лежала дівчина. Незабаром вона встала і побрела до води.

Дівчина пірнула, пропливла уздовж берега до скелі, потім повернулась і розпласталась у морському прибої. Біла піна води накривала її з головою. Мабуть, вона зовсім не боялася води, і дозволяла хвилі ці веселі пустощі. Хвиля то легенько перевертала її, то відкидала на мокрий пісок.

Фак поводився як хлопчик-підліток, що підглядає в замкову щілину, щоб побачити недозволене. Йому хотілось побачити і того, з ким приїхала сюди ця дівчина. Не може ж вона бути тут сама? Але минав час, і ніхто так і не з'явився. «Чудовий початок для роману», — подумав Максиміліан. І все-таки він ще не вірив, що вона тут одна.

Сонце вже піднялося високо. Це було спекотне сонце Адріатики. Страшенно хотілось у воду. І Фак вирішив знайти щось схоже до цієї бухточки. Але поблизу нічого підходящого не було, і йому довелось проїхати кілометрів п'ятнадцять, щоб побачити піщаний берег.

Так приємно пірнути в прохолодну воду, поплавати і, вибравшись із води, лягти на гарячий пісок.

Легкий вітерець ласкаво пестив його. Небо було прозоре, глибоке. Його сферична поверхня, дивовижно правильна, навівала думки про гармонійність всесвіту. Але про що б Фак не думав, світлий образ дівчини, що залишилась там, у маленькій безлюдній бухті, не покидав його. Максиміліан зрозумів, що мусить поїхати і познайомитись із цією дівчиною. Він пірнув ще раз, одягся і за кілька хвилин уже під'їжджав до знайомого місця.

Дівчина сиділа на розстеленому пледі. Тут же перед нею була розкладена їжа: сир, сік у целофановому пакеті, хліб.

— Бонжур, мадемуазель. — Він заговорив з нею чомусь по-французьки, мовою, якої майже не знав. Йому тоді і на думку не спало, що перед ним землячка.

— Бонжур, — відповіла дівчина, але глянула на нього недоброзичливо.

На його запитання: «Чи тепла вода?» — вона відповіла по-німецьки: «Не розумію».

— То ви німкеня? — здивувався Максиміліан.

— Ні, австрійка.

— Дивно, — сказав Фак.

І він справді був здивований.

— Виходить, ми — земляки?

Фак потім не раз згадував цей місяць, який вони провели на березі Адріатики. Її юність, щирість і чистота безмірно вражали його. Прокидаючись уночі, він щоразу зачудовувався її красою, її округлими ніжними плечима, до яких хотілось торкнутися. Потім він відходив до вікна, закурював і з насолодою дивився на пічний Дубровник. Із вікна відкривався краєвид на лагуну, де стояло безліч невеликих яхт, катерів. Вони тулилися до пірса, над яким височів старовинний фортечний мур.

З правого боку видно було ворота в місто, бані собору, на майдані перед яким вдень завжди зліталося безліч голубів. Там, за воротами, розкинулось старе місто, оточене трояндами і кріпосною стіною. Підйомні мости з'єднували його з новою частиною. У старому Дубровнику були неймовірно вузенькі вулички, тут ледь могли розминутись двоє перехожих. Вражала своєю красою і площа, вимощена великим плоским камінням, яке за сотні літ було відшліфоване підошвами до блиску. Лабіринт вузьких вуличок, кам'яних сходинок, терас, що підступали до самого моря, надавав цьому маленькому містечку надзвичайної своєрідності. Зараз, згадуючи про той час, він міг сказати: так, це був чудовий місяць…

— Мак! Принеси мені, будь ласка, гребінця, — гукнула Інгрід із ванної.

* * *

…Фак підвіз Інгрід до «Парамона», а потім поїхав у редакцію. По дорозі він відчув — щось негаразд із карбюратором. На щастя, майстерня по ремонту «фольксвагенів» була недалеко.

Факову машину ремонтував уже немолодий балакучий німець. Його баварська вимова дратувала Максиміліана. Раніше він якось не звертав уваги на те, що в його країні стільки німців. Правда, вони поки що не носили військову форму. «Ти старієш і стаєш нестерпним», — подумав він. Поки баварець займався машиною, Фак присів на лавочці біля конторки, де були розкладені рекламні проспекти фірми «Фольксваген». Він розгорнув рекламний проспект, упорядники якого сповіщали, що кожний може легко навчитися водити «фольксваген».

«Новий «фольксваген» має місткий багажник, його трансмісія надійна і не потребує ніякого догляду…»

Фак закрив проспект. «Усе найкраще — це в нас! Якщо ви не знаєте, чого хочете, заходьте, у нас це є», — чомусь згадав він цей рекламний заклик на «Дрюксторі» — американському магазині.

«Найкраща націонал-демократична партія — це в нас».

Він трохи не сказав про це німцю, хоча чудово розумів, що цей роботяга не має, напевно, ніякого відношення до тих німців, які в тридцять сьомому захопили його країну.

Фак пішов випити кока-коли. Молоденька блондинка в білосніжному фартушку подала йому запітнілу холодну пляшку і рекламний проспект нової моделі «фольксвагена». Максиміліан насипав їй цілу жменю шилінгів. «Моє ластовеня, які в тебе ніжні ручки».

— Шен данк, — проспівала блондинка у відповідь.

«Ця теж німкеня», — відзначив Максиміліан і мимоволі посміхнувся.

У редакції секретарка Елізабет сказала, що шефа не буде, він хворий.

— Які новини, Бет?

— Ніяких. Де це ви стільки пропадаєте, Мак? Нове захоплення?

— Майже так. Бет! Скажіть редактору, що я приїду за кілька днів. А до вас у мене є одне прохання.

Це рішення спало йому на думку тільки ось тепер. Чомусь згадались слова Інгрід: «Я дуже боюсь за тебе!» А зараз, коли він побачив Бет, подумав, що саме їй можна залишити другий примірник свого рукопису. Так… На всякий випадок.

Він знав, що Бет ще зовсім дівчиною потрапила в Маутхаузен разом із матір'ю і що мати загинула там. Але він не знав, що вони переховували російського льотчика і саме за це потрапили в табір, що в таборі, в жіночих бараках, маленька Елізабет надивилась такого, що вплинуло на її психіку. Коли стала дорослою, вона тікала від чоловіків. А коли все-таки закохалась — перед самим весіллям дізналась, що її наречений колишній есесівець… Так вона і залишилась старою дівою.

Бет була саме тією людиною, котрій можна було довіритись, якщо йшлося про боротьбу з фашизмом.

І він сказав їй про це.

— Можете бути спокійні, Максиміліане. Я все зроблю, — пообіцяла Елізабет і глянула так на нього, наче він подарував їй перед цим букет квітів. — Рукопис я заховаю надійно, але насамперед передрукую хоча б у трьох примірниках на машинці і знайду для них кілька надійних схованок…

— Спасибі, Бет… — Фак уже взявся за ручку дверей, але потім повернувся і сказав: — Слухайте, Бет… Якщо так станеться… Ну, мало чого… Одне слово, коли щось трапиться зі мною, вчиніть із цим рукописом так, як вважатимете за потрібне. Але пам'ятайте, що я дуже хочу, щоб він побачив світ.

— Гаразд, Максиміліане. Я все зроблю. Але ви не думайте про це. Зараз вони не такі сильні, як тоді… Повертайтесь швидше.

— Я повернусь, Бет.

— До побачення.

* * *

Максиміліан поселився в Цель-ам-Зее, в маленькому пансіонаті фрау Герди.

Дерев'яний будинок з великою верандою, який вона здавала заїжджим, височів на пригорку. Звідси добре було видно озеро і будинок Розенкранца. Не боячись бути поміченим, Максиміліан міг годинами сидіти тут і спостерігати за цим будинком.

Колишній гауляйтер вів відлюдькувате життя: ніхто до нього не приїжджав, і сам він рідко виходив із дому.

Якось Фак зіткнувся з Розенкранцом віч-на-віч у ресторанчику на березі озера. Гауляйтер, звичайно, помітив Максиміліана, але вдав, ніби не впізнав його. Він побалакав про щось із барменом і пішов.

Фак любив посидіти там увечері. Звичка бувати в «Парамоні», звичка не лишатися вечорами наодинці гнала його на люди.

Ресторанчик був зовсім не схожий на розкішний «Парамон»: півтора десятка столиків на відкритому майданчику, який ввечері освітлювався старовинними ліхтарями на тоненьких стовпцях. Декілька таких ліхтарів із кольоровими скельцями були закріплені прямо на парапеті.

Фак обрав собі столик біля самої води.

Він мав задоволення з того, що спостерігав за відвідувачами і вгадував: що це за пара? А куди поспішає ця молода особа, що приїхала на новенькому «опелі»? І що сталося в того чоловіка, який п'є чарку за чаркою, п'є невміло, видно, старається заглушити якесь горе…

Так минуло декілька днів. Час тягнувся поволі, і Максиміліан почав нудьгувати. Він дав телеграму Інгрід: «Приїжджай хоча б на неділю». І вона негайно примчалась. Зустрічаючи її, він зрозумів, що дуже скучив, і подумав: «Одружуйся, Інгрід буде прекрасною дружиною».

Розділ чотирнадцятий

Востаннє Клінген бачив Розенкранца в липні 1945 року в Швейцарії. Тоді це був ще моложавий елегантний чоловік у модному костюмі. Нині перед ним був дід: підпухлі очі, глибокі зморшки біля вуст, сиве рідке волосся…

Вони сиділи в просторій вітальні біля штучного каміна, червонуваті відблиски якого вигравали на їхніх обличчях.

Бесіда трохи затяглася. Поїздка Клінгена по європейських країнах і його зустрічі дуже цікавили Розенкранца.

— Ви принесли мені добрі вісті, — сказав він. — Звичайно, між нами і людьми Кремона та Кане є різниця. Але ми не маємо наміру зараз вдаватися до політичних дискусій. До чого ми прагнемо? До єдності. Тільки в єдності наша сила, наше відродження, наше майбутнє. Тільки об'єднані сили Європи можуть захистити цей спосіб життя, який ми всмоктали з молоком матері. Згадайте, як казав ваш батько: «В системі онімечених держав «нової Європи» такі країни, як Франція, повинні зайняти гідне місце…»

— Онімечених?..

— Це питання так зараз не стоїть. На жаль, свого часу у нас було мало справжніх політиків, які б могли націонал-соціалістські ідеї подати в такій формі, щоб вони були… прийнятні. Даруйте за таке порівняння: головне в біфштексі — це шмат м'яса. Без нього це не страва. Але щоб було смачно, треба його приготувати, зробити гарнір, посолити, поперчити… Ще раз даруйте, будь-яке порівняння трохи кульгаве… Так от, цей гарнір повинні готувати розумні політики, але, на жаль, у нас їх не було, тому все виглядало грубим, сирим, прямо з кров'ю. Ідея «нової Європи», не Німеччини, а Європи, почала набувати своїх справжніх форм надто пізно. Багато було зроблено такого, чого не можна було викреслити з пам'яті інших народів.

Потім Розенкранц розповів про з'їзд НДП в Швабаху, де він недавно був.

— Атмосфера, що панувала на з'їзді, — це атмосфера боротьби, — заявив колишній гауляйтер.

— Яке на вас враження справили керівники НДП? — запитав Клінген.

— Це справжні бойові офіцери, ватажки мас. Звичайно, вони поки ще не про все можуть говорити відверто. Але нам зрозуміло, що мається на увазі, коли говориться про динамічні сили, що заповнять вакуум Європи.

— Я чув, що в Швабаху були великі демонстрації протесту, — перебив його Клінген.

— На жаль, це так. Вони йшли вулицями і кричали: «Нам досить було одного Адольфа! Геть НДП!» Ідіоти! Звідки тільки береться така мерзота? А може, фюрер мав рацію, коли перед смертю сказав, що німецький народ не достойний його?..

— Не треба узагальнювати. Адже є й такі, як Келлер.

— Так, Келлер — молодець. Справжній офіцер. Він прекрасно розуміє, що не воюють у білих рукавичках.

— Але зараз не війна…

— Війна продовжується і сьогодні, дорогий Клінгене. І сьогодні стріляють і в Африці, і в Азії, і в Європі, і навіть в Америці. Поки ще стріляють не так часто, як хотілося б, але треба сподіватись, що незабаром усе зміниться. До речі, ось ви — книговидавець. Від таких людей, як ви, від ваших книжок багато залежить. Якщо це будуть бонові книги, що закликають вперед, — ми будемо мати гарну молодь.

— Останнім часом вийшло немало книжок про війну.

— Ох, що це за книжки?.. Де справжні бої, героїзм, солдатська дружба? Нема… Буває, правда, інколи натрапиш на варту уваги книжку. Ось я недавно читав, забув прізвище автора… Він описує Східний фронт. Уся розповідь ведеться від першої особи. Він з партизаном зустрівся у лісі. У того і в іншого закінчились патрони, і вони зчепились… -. Потім наш добрався до горлянки монгола й почав душити, ось так! — Розенкранц стиснув шию руками. — Душив, поки у того піна з рота не пішла.

— Але чому монгола? — запитав Клінген.

— Може, не монгола, може, росіянина, азіата, одне слово. І він його задушив, потім обтер руки, закурив і пішов собі своєю дорогою. А цю ж саму сцену можна було описати й інакше: задавив азіата, більшовика, а потім страждає, згадує все життя, йому навіть стає млосно при одній згадці про це, він ледь не втрачає глузду — ось це і є літературна квашня…

— Би пам'ятаєте Двінгера^[16]? — запитав Клаус.

— Ще б пак! «З Двінгером легше стріляти!» — так казали мої хлопці. До речі, знаєте, хто допоміг Келлеру? — І, не чекаючи відповіді, Розенкранц, уже наперед знаючи, яке враження справлять його слова, сказав: — Фріц Штібер.

— Фріц Штібер? Поет? Той самий?

— Той самий.

— Де ж він тепер, чим займається?

— У сорок п'ятому році йому довелось зникнути. Я влаштував його в лісництві, роздобув документи на ім'я Еберхарда Шрота. Всі ці роки він був охоронцем Грюнзее.

— Дивна метаморфоза. Та він хоча б пише?

— Що ви! Він так увійшов у свого роль простого, неписьменного лісника, що вона стала його другою справжньою натурою. Він дуже спростився.

Розенкранц підвівся:

— У мене зараз багато вільного часу, і я часто думаю про минуле. Ви тільки згадайте наші перемоги, наш злет… Коли б уряд Віші встиг передати нам свій флот, як це булодомовлено згідно з угодою, то ми впоралися б з Англією, операція «Морський лев» була б здійснена. Вся Європа була б нашою. Весь хід війни пішов би по-іншому… Або візьміть фатальний сорок перший рік. Зміна уряду в Югославії, зосередження німецьких військ на Балканах — блискуче, але на цьому ми втратили два тижні, а як вони нам були потрібні, ці два тижні, теплі і сухі травневі дні… Як вони були нам потрібні восени сорок першого, коли почалась негода… Багато згубних випадковостей підстерігало нашу державу на її важкому шляху…

Розенкранц, вибачившись, вийшов до іншої кімнати і повернувся з невеличкою скринькою в руках.

— Можна сказати, що ось тут зберігається майбутнє нової Німеччини.

Клаус подумав, що розчулений гауляйтер не зміг і цього разу обійтися без патетики.

Вже сухим, діловим тоном Розенкранц продовжував:

— Ці списки не повинні потрапити в чужі руки. Якщо станеться щось серйозне — потягніть за цей шнур… Тепер відпочивайте, а завтра вранці — у дорогу.

Побажавши на добраніч, Клінген піднявся в свою кімнату на другий поверх. Нарешті він сам.

Клаус закурив. Хоча лікарі давно заборонили йому це через хворобу горла, але зараз було не до лікарських порад.

Легкий запашний димок клубочився над сигаретою. Клінген не затягувався. Він набирав у рот диму, а потім легенько видихав його.

Він сидів у кріслі майже нерухомо, розслабившись, і в нього було таке відчуття, що за кожним видихом він звільняється від чогось тяжкого.

Мета, до якої він прагнув, здавалось, досягнута — списки у нього в руках. Але до цих списків потрібний шифр. Зейдліц був батьком цієї мережі агентів і, звичайно ж, мав ключ до них.

Клінген відчував, що його наздоганяють. Той, хто переслідував його по всіх країнах Європи, був зараз, мабуть, десь зовсім близько, поруч. Де вони хочуть схопити його? Найімовірніше, в ФРН… Тоді найрозумніше виїхати з Австрії. Вони, звичайно, ні перед чим не зупиняться, коли відчують, що він намагається втекти. Але, більше всього, вони ще будуть чекати. Адже їм потрібний не лише він, але й списки, і шифр до них.

Клаус і зараз не був упевнений, чи стежать вони за ним. Це постійне стеження геть виснажило його.

Колись Клінген був схильний до того, щоб списки або фотокопію з них десь заховати на той випадок, якщо з ним щось трапиться. Але поки що не було жодної можливості відірватися від своїх переслідувачів, а головне, це були ще не списки, тобто без шифру вони нічого не варті.

Хто може дістати цей шифр, крім нього? Найближчим часом, мабуть, ніхто. Отже, він мусить це зробити.

* * *

Фак прокинувся від звуку автомобільного сигналу. Ніч була тепла, і ще звечора він витягнув ліжко на коліщатках на відкриту веранду. Максиміліан підвів голову і подивився на будинок Розенкранца. У дворі він побачив людські постаті.

Максиміліан був упевнений, що чув звук автомобіля. Можливо, це йому приснилось. Йому вже не раз снились подібні сни. Але як би там не було, він прокинувся і бачив людей, дії яких не викликали сумнівів у тому, що вони збираються в дорогу.

Фак швиденько вдягнувся, зійшов униз і сів у «фольксваген». Дорога вела на схил. Звідси теж добре видно будинок Розенкранца.

Факова машина була заправлена, а в багажнику лежало ще кілька каністр з бензином. Він приготував усі необхідні документи, що давали право вільно проїхати кордон. Щоб вистежити людей Розенкранца, ладен був їхати хоч на край світу.

У дворі Розенкранца підготовка до від'їзду, судячи з усього, закінчувалась. Сам колишній гауляйтер теж вийшов на подвір'я, але машина його стояла, як і раніше, в гаражі, і, можливо, він нікуди не збирався їхати.

«Цікаво, яку роль у всій цій історії відіграє приїжджий?» — Максиміліан для себе вже вирішив, що повинен вистежити цього прибульця. Судячи з номерів його машини, вона була із ФРН. Що ж, Фак ладен поїхати і в ФРН — ця ниточка обов'язково кудись та приведе, дасть нові адреси, нові імена, ще одна сторінка рукопису про Грюнзее буде заповнена. Виявляється, його збираються супроводжувати… цей пан в «опелі». З ними ще була молода жінка. Вчора вдень він бачив її в ресторані. Вона була одна. До її столика незабаром підсів якийсь чоловік, але ненадовго. Фак раніше не бачив його в Цель-ам-Зее.

Він не помітив, щоб вони про щось розмовляли. Мужчина випив кухоль пива і пішов. У Фака ще тоді майнула думка: «Чи не познайомитись мені з нею?» Потім він відмовився від свого наміру. Треба бути обережним, не привертати до себе уваги.

Так, вони від'їжджають. Дуже добре, що ще темно. Темно настільки, що машину вони навряд чи помітять і вже досить світло, щоб з'їхати вниз, не вмикаючи фар.

Фак відпустив ручне гальмо, і «фольксваген» покотився дорогою вздовж вузького, але стрімкого гірського потоку.

Першим рушив «мерседес», за ним — «опель». Вони відразу набрали швидкості.

«Дарма — до роздоріжжя добрих сорок кілометрів, і я зумію їх наздогнати, — вирішив Максиміліан. — Так навіть краще, нехай трохи одірвуться, я наздожену їх у дорозі». Максиміліан злегка загальмував, а коли його машина під'їжджала до перехрестя, він побачив «кадилак» з американським номером. «Кадилак» пішов слідом за тими двома машинами. Максиміліан завів мотор і прилаштувався в хвості. В такому порядку вони виїхали за місто.

Незабаром «кадилак» почав збавляти швидкість, і Фак змушений був обігнати його. Коли машини порівнялись, він кинув погляд на людину, що сиділа за кермом. Його обличчя здалося йому знайомим. Так… Він бачив цього чоловіка в ресторані за одним столиком з молодою супутницею прибульця. Можливо, він із поліції? Але навряд. Після зустрічі та розмови з Клуте Фак не дуже сподівався, що поліція зараз буде займатися «справою Грюнзее». А якщо цей чоловік не з поліції, тоді хто він? Що ж, можливо, Фак встановить і це.

* * *

Гарвей відчув за своєю спиною двоє очей. В подібних ситуаціях його чутливість була особливо загостреною. Цей божий дар відчувати спиною, як він казав, розвинувся ще більше від досвіду роботи в розвідці. За звичкою Пітер навіть удома сідав у куток, щоб захистити свою спину бодай стіною. Коли він їхав у машині, він не любив, щоб йому наступали на п'яти. Гарвей у таких випадках або ж пропускав іншу машину вперед, або ж відривався від неї.

Фак, який їхав позаду Гарвея, лише на кілька секунд ввімкнув світло, коли проїжджав тунель, але Пітер і потім відчував ці фари, хоча вони були вже давно вимкнуті.

«Фольксваген» для американського контррозвідника з'явився несподівано. Він не бачив його раніше, не знайомим для нього було і обличчя того, хто вів «фольксваген». Він міг бути його колегою із австрійської контррозвідки, міг бути супровідником Клінгена, міг бути й із розвідки якоїсь іншої країни. Але чим довше Гарвей спостерігав за машиною, що їхала позаду, тим більше не сумнівався в тому, що це — розвідник.

Незнайомець поводився як людина, що вперше вийшла на футбольне поле. Він зовсім не знав правил гри. Коли Гарвей збавив швидкість, щоб наблизитись до нього, той ледве не налетів на нього. Потім досить довго їхав слідом, тримаючись на такій відстані, що Гарвей зміг добре його роздивитися в бокове дзеркало.

Варто було машині Келлера відірватися, як незнайомець обігнав Гарвея і помчав стрімголов навздогін за капітаном. Більше всього, це була приватна особа, приватний детектив, що тільки починає кар'єру. Відпустивши його, Гарвей натиснув на акселератор, і, коли «фольксваген» зник за поворотом, «кадилак» рвонув уперед. Почувся свист — це повітря струмувало по задніх крилах «кадилака».

Приймач, ввімкнений у машині Гарвея, був настроєний на одну хвилю. Пітер почув, що радіосигнали почали слабшати і віддалятися вправо. Отже, машини звернули в бік перевалу Гроссглокнер. Це був не зовсім прямий шлях до кордону, але він теж вів туди. Мініатюрний радіопередавач у валізі Еллінг, мов павутинкою, зв'язував машину Клінгена з ним. Гарвей ніяк не міг зрозуміти, чому Клінген узяв з собою Маргарет. Він повинен був, за його передбаченнями, залишити її, відіслати знову в Париж або у Відень, куди завгодно. Це було так легко зробити, адже вона його підлегла. Але він цього не зробив. Виходить, він не збирається тікати із Австрії? Але коли він радянський розвідник, то повернення до ФРН для нього — безумство. Звичайно, Гарвей наслухався про те, як росіяни воювали. Але то була війна. Та й люди, які кидались із гранатами під гусениці німецьких танків, були людьми іншого складу. А Клінген же — інтелектуал…

Усе це було незрозумілим для Гарвея, а він не любив незрозумілих речей. Вони завжди приховували в собі небезпеку. Зіставляючи відомі йому факти, Пітер усе-таки вважав, що Клінген намагатиметься покинути Австрію, і тому про всяк випадок на дорозі, що вела до Чехословаччини, за його наказом стояли дві машини з номерами американського посольства.

* * *

«Або ти — його?! Або він — тебе?! Все, як у Африці!» — Келлер давно помітив зеленого «фольксвагена», який не відставав од нього. Він намагався відірватись, але попереду йшов «мерседес» Клінгена, а він не мав права обганяти його. Тоді капітан вирішив пропустити «фольксвагена» вперед і різко збавив швидкість. Віддаль між машинами зменшилась, і він зміг у бокове дзеркальце побачити того, хто сидів за кермом «фольксвагена».

Попереду показався шлагбаум. Тут починалась приватна дорога, що вела до перевалу Гроссглокнер. Біля шлагбаума Келлер зупинився і заплатив за проїзд. Він не поспішав від'їжджати: виліз із машини, обійшов її, зазирнув під мотор — тягнув час, поки до шлагбаума не під'їхав Фак.

Максиміліан теж не поспішав їхати далі. Він повністю повторив Келлера. Тепер у капітана не було сумніву: ця людина переслідує його шефа. Капітан сів у машину і рушив з місця — Фак зробив те ж саме. Машини Клінгена не було видно — вона пішла далеко вперед, поки вони возилися біля шлагбаума. Що ж, це було тільки на користь, Келлер уже прийняв рішення.

Дорога пішла вгору. Кінчався сосновий ліс, що обступав шосе з обох боків. Починалися альпійські луки. Рослинність ставала дедалі біднішою. Мотор уже хрипів, як загнаний кінь. На цій висоті йому не вистачало кисню, і він мовби всіма своїми порами всмоктував повітря. Чим вище вони підіймались, тим ставало холодніше. Спочатку забіліли острівки снігу. А вже біля перевалу він лежав товстим килимом. Дорога, звичайно, була розчищена, і лише по її узбіччю тяглися снігові вали. Місцями вони виростали в високі снігові стіни, і здавалося, що їдеш тунелем.

Келлер не зводив очей з «фольксвагена», який невідступно їхав за ним.

Лише вузенька стрічка асфальтової дороги, затиснута двома сніговими стінами, і широка стрічка синього неба, — от і все, що можна було тепер бачити. Наближалась найвища точка перевалу. Досягнувши її, Келлер побачив унизу зелений простір.

День стояв сонячний, і повітря було прозоре.

Униз «опель» Келлера котився швидко. Його доводилось щоразу притримувати, мов скакового коня. Але капітан рідко натискав ногою на гальма: нехай котиться. Швидкість наростала. На поворотах машину злегка заносило, і тоді, жалібно співали шини. А переслідувач не відставав. Капітан виглядав спокійно. Його голова була ясна. Перед операцією голова в Келлера завжди була ясною. Це відчуття для нього — знайоме.

Снігові стіни закінчились. Снігу ставало все менше. І тільки величезні валуни тяглися вздовж дороги. Повороти стали крутішими, але вони були відгороджені надійними залізобетонними стовпами.

Капітан глянув у бокове дзеркало і побачив переслідувача. Схоже, що той посміхався. Келлер теж хотів посміхнутися — але обличчя його спотворила гримаса.

Фак, звичайно, не міг цього бачити. Він бачив лише капітанову широку спину і важкий карк.

Келлер почав нервувати: влучного повороту більше не траплялось.

Незабаром вони наздоженуть Клінгена, а втягувати його в цю справу капітану зовсім не хотілося.

«Увага! Попереду ремонтні роботи! Швидкість обмежена!»— величезні плакати, виписані яскравою фарбою, відразу впадали в очі.

Та Келлер не думав збавляти швидкість. Робітників на дорозі не було: неділя, всі відпочивали. Келлер ще збільшив швидкість, а його машина, як магніт, притягувала машину Фака. Той теж їхав без остраху: гальма були надійні.

Відкрився крутий поворот з глибоким урвищем справа. Келлер востаннє глянув у дзеркало і… натиснув з усієї сили на педаль, що вмить відкриває люк запасного баку з машинним маслом. Чорне і густе, воно вихлюпнулось і розпливлося по дорозі. Келлер уявив, як переслідувач, намагаючись зупинити свого «фольксвагена», щосили натискає на гальмову педаль. Але як тільки колеса торкнулись маслянистої плівки, машина втратила управління. Її боком понесло до бордюру. Келлер ще якусь мить бачив напружене, здивоване, а головне, далеке від думки про близьку смерть обличчя людини і за секунду почув її крик: «А-а-а-а!…»

* * *

Гарвей почув легкий вибух, а проїхавши дві милі, побачив, що звідкись знизу, з ущелини, піднімається дим. Коли він під'їхав до місця, де велися ремонтні роботи, різко загальмував: шосе тут було залите маслом. Побачивши сліди автомобільних шин, Пітер усе зрозумів. Це був улюблений прийом гангстерів, коли вони тікали від поліції: вихлюпнути масло під колеса наздоганяючих мотоциклістів або автомобілів.

Гарвей виліз із кабіни і підійшов до краю урвища. Внизу, де жебонів маленький струмочок, диміли рештки «фольксвагена».

Допомогти тому, хто лежав там, під уламками, було вже неможливо. Найрозумніше в даному випадку швидше від'їхати звідси.

Гарвей сів у машину і ввімкнув першу передачу: їхати треба було дуже обережно, щоб щасливо обминути маслянисте поле на асфальті. Мотор працював з мінімальними обертами, і все-таки задні колеса «кадилака» двічі добре крутонуло.

Нарешті Пітер вибрався на чисту дорогу. Американець дав газу, і машина помчала вниз. За відбитками протекторів могли б легко встановити, що він проїжджав місце аварії. «Повідомити в найближчому місті про те, що скоїлось?..» — подумав було Гарвей. Але він не міг цього зробити: його, без сумніву, затримали б як свідка. А він поспішав. Зв'язався по радіо з машинами своїх колег, повідомив їм, у якому напрямку йшли машини Клінгена та Келлера, наказав зустріти їх на перехресті біля Європейського мосту і продовжувати переслідування. Сам він вирішив їхати найкоротшим шляхом, щоб швидше пересікти кордон.

* * *

Про те, що трапилось на перевалі Гроссглокнер, Клінген не знав. Кілька годин тому він щасливо переїхав кордон ФРН і проминув Майнц. Тепер дорога йшла рейнською долиною.

Рейн був справа, ліворуч височіли скелі. Вечоріло. Рейн жив своїм буденним, напруженим життям. Його гладеньку і сіру поверхню борознили білі пасажирські теплоходи і чорні — вантажні. Маленькі, але сильні буксири тягли громіздкі баржі, навантажені по самісіньку ватерлінію.

На правому березі височів старовинний рицарський замок. Зовні він зберігав свій древній обрис, але всередині його приміщення були обладнані під готель і ресторан. Клінгену випадало не раз там бувати.

Клаусу завжди подобались ці маленькі рейнські міста, що зберегли свою химерну архітектуру. Великі міста Німеччини під час війни були зруйновані. Заново відбудовані, вони стали подібні між собою — скло, бетон… А маленькі рейнські міста, своєрідні і затишні, збереглися. Вони виглядали точнісінько такими, як і багато століть тому назад.

Але Клінген зараз думав не про це. Дорога була довга, і він відчував себе вельми стомленим: голова зробилася важкою, затьмареною, ноги й руки — ніби з вати… Чи, бува, не захворів? Найгірше було те, що він відчував якусь пригніченість. Що це? Передчуття?

Дурниці.

Йому хотілось лягти і ні про що не думати. Мабуть, він усе-таки захворів. Температури не відчував, але було важко дихати, і відчинені вікна не допомагали. Він глянув у верхнє дзеркальце і побачив, що Маргарет, схиливши голову на спинку заднього сидіння, спить. Треба ж було саме в цей день, у цей останній відповідальний момент йому захворіти! Сумніву не було — він захворів. Але чим? У нього не боліло горло, взагалі нічого не боліло, тільки от голова… Було таке відчуття, що все, що відбувається довкола, — нереальне. Ось він перемикає швидкість, обганяє машину, що їде попереду, сигналить велосипедисту, який вискочив на проїжджу частину дороги, і… ніби все це робить не він, а хтось інший, ніби все це відбувається вві сні, коли ми стаємо немовби іграшкою в руках якихось невидимих могутніх сил: хочеш повернути вправо, а ноги несуть тебе вліво! Хтось наздоганяє тебе, ти тікаєш від небезпеки, а ноги і земля — все наче гумове, біжиш, біжиш — і на місці… Але ж він не спить. Він виразно бачить дорогу, в бокове дзеркало — машину Келлера. Десь позаду іде «кадилак» Гарвея, а на задньому сидінні — Маргарет, яка спить, а можливо, вдає, що спить. Це все його вороги, і вони хочуть заволодіти цією маленькою скринькою, що схована в кермовій колонці. А в цій скриньці тисячі смертоносних бацил… Варто її тільки відчинити — вони розповзуться, і тоді… Що за марення? Клаус труснув головою, ніби бажав позбутися цієї мани, що огорнула його. Ні! Треба зупинитися. «Може, мені підсипали отрути або дали сильне снотворне? Але це вже триває кілька годин. Значить, вони дали мені щось таке, щоб паралізувати мою волю… Так, так! Саме так. Отже, треба зібратися, затиснути все в кулак!.. Але хто б це міг зробити? Дивне запитання! Хто завгодно. Можливо, й вона?» Він знову глянув на Маргарет, яка сиділа тепер з широко розплющеними очима. Щоки її були неприродно бліді. Можливо, це йому лише здається. Клаус мляво подумав про те, а що, коли запитати в неї, як вона себе почуває, але замість цього різко натиснув на гальма і зупинив машину — потім відкинувся на сидіння і заплющив очі. Різнобарвні кола попливли в темряві. Так, нерухомо, він сидів, поки не почув скрегіт гальм — це під'їхав Келлер. Клінген відчинив дверцята і вийшов. За ним вийшла Маргарет. Ні, він не помилився: справді, вона була бліда. Можливо, і її?..

— Здається, я захворіла, — кволим голосом промовила Еллінг і притулилась до машини.

У цей час до них підійшов Келлер. Він теж був блідий. Але голос у нього, як завжди, був сильний і впевнений:

— Як вам подобається? Такого фена я не пам'ятаю за все своє життя. Мене просто паче підмінили. І думати ні про що не хочеться, навіть про жінок… Хочу тільки, щоб мені дали спокій…

— Що ви сказали? Фен? — запитав Клінген.

— Атож, фен. Буває, що він заходить ще й далі на північ.

— Так це фен? — перепитав Клінген.

— Ну, звичайно ж. Хіба ви не відчуваєте? Завтра всі газети будуть заповнені некрологами. Сердечники, гіпертоніки, самовбивці… При фені різко падає тиск…

— Звичайно ж, це фен! Фен! — привид, що приносить нещастя… — з полегшенням вимовив Клінген.

«Що ж, це навіть на краще», — подумав він і сказав:

— Маргарет погано почуває себе, допоможіть їй.

— У мене в самого таке відчуття, ніби мене ціпами помолотили, — зізнався Келлер.

— Посадіть Маргарет до себе в машину, їдьте до мене додому і чекайте на мій дзвінок.

— Але ж я повинен супроводжувати вас до будинку Зейдліца…

— Хіба ви не бачите? З Маргарет зовсім погано!.. Келлер і Клінген допомогли Еллінг сісти до капітана в машину.

На роздоріжжі при в'їзді в Кельн вони роз'їхались у різні боки.

* * *

Машина Клінгена на великій швидкості йшла набережною Рейну. Було десь близько опівночі. Пригальмувавши, Клінген звернув на міст біля Кельна-Дойтца.

На мосту через Рейн швидкість була обмежена, жовті світильники освітлювали дорогу. Зліва видно було залізничний міст, знаменитий міст, що тримається на одній підпорі.

На правому березі Рейну вогнів було менше. По суті, тут уже починалась околиця міста.

Про свій стан Клінтон більше по думав. Тепер він знав, що це — фен, і навіть відчув себе трохи бадьоріше. У всякому випадку, страх, що він не зможе довести машину, минув. Але голова його була такою ж важкою та затьмареною, і відчуття, що все довкола відбувається немов уві сні, не полишало його.

Клінген повернув ліворуч і тепер їхав тінистою алеєю. Ось і двоповерховий котедж — дім Зейдліца.

Крім парадного, до будинку вів ще один під'їзд з боку парку, покритий жовтим гравієм. Саме цією дорогою вів машину Клінген.

Біля воріт Клаус зупинився. В будинку було темно. Він натиснув на кнопку хвіртки, і вгорі спалахнула червона сигнальна лампочка. Трохи нижче лампочки виднівся сітчастий репродуктор. Клаус подзвонив ще. Жодної відповіді. «Невже Зейдліца немає вдома?» Від такої думки Клінгена аж жаром обдало. Він що раз натиснув на кнопку. Нарешті в верхньому вікні спалахнуло світло. Це була спальна кімната самого Зейдліца. Отже, економки дома немає.

За кілька секунд у репродукторі почувся голос:

— Хто там?

— Це я, Бруно!

Репродуктор клацнув: його вимкнули. Потім засвітилося в другій кімнаті. Нарешті внизу відчинилися двері.

Клінген за цей час встиг відігнати машину до парку і поставити її в кущах.

Поперед Зейдліца бігло два бульдоги, відгодовані, спеціально дресировані собаки. Вони добре знали Клінгена. Клаус згадав, як минулого разу, перед від'їздом, коли він увійшов до вітальні, собаки несподівано загарчали. — Вони що, не впізнали мене? — запитав Клаус.

— У тебе пістолет із собою?

— Так, зі мною, — признався Кліп геп.

— Собачки дуже добре чують збройове масло. Адже я тримаю їх проти гангстерів, — пояснив Зейдліц.

Справді, гангстеризм у Кельні набрав нечуваних розмірів. Та, звичайно ж, Зейдліц тримав собак не лише проти гангстерів.

Клаус згадав про цей випадок зараз тому, що в його кишені знову був пістолет.

— Все гаразд? — запитав Зейдліц.

— Не зовсім.

— А де Келлер?

— Я послав його до себе додому з Маргарет…

— Ходімо в дім.

Коли вони ввійшли в передпокій, Зейдліц запитав:

— Я себе почуваю жахливо. У мене поганий вигляд, правда ж?

— Ти блідий…

— Але хіба тільки це? Серце наче не на місці, — він доторкнувся до грудей, — а в горлі, а голова… Колись я таки не переживу фена.

— Дай я допоможу тобі, — запропонував Клінген.

— Спасибі, Клаусе… Отже, не все було гаразд? — запитав Зейдліц, коли вони зійшли нагору.

— Маргарет виявилась шпигункою, ти був правий, а Гарвей переслідував мене цілу дорогу. Біля Кельна мені пощастило відірватися від нього.

— Просто нема сили поворухнути рукою… — поскаржився Зейдліц. — Я боюся Гарвея, Клінген. У мене з ним давні рахунки, ще з великої війни. До цього часу він про це не знає, але коли дізнається… А ти впевнений, що тобі пощастило відірватися від нього?

— Ні, впевненості у мене не було. Але що мені залишалось? Не їхати до тебе?

— Ні, ти зробив правильно. І схоже… — Зейдліц не доказав. У сусідній кімнаті було темно, і світло від фар машини, що повертала, ковзнуло по стінах. Потім знову стало темно. Бульдоги, що лежали біля Зейдліцових ніг, насторожились. Зейдліц вимкнув світло.

Ніч була досить темна, без зірок, і тільки на лівому березі Рейну здіймалася заграва — це був Кельн.

Із вікна було добре видно, як із машини, що зупинилась біля під'їзду, вийшло четверо, а п'ятий, не вмикаючи фар, поїхав далі…

Серед тих, що вийшли, Зейдліц упізнав Гарвея.

— Це він.

— Не може бути, — засумнівався Клінген.

Троє перелізли через загорожу і заховались у кущах, Гарвей же підійшов до входу з пістолетом у руках. Він наблизився до дверей і натис на кнопку дзвінка.

— Може, викликати поліцію? — запропонував Клінген. — Скажеш їм, що тебе грабують.

Зейдліц глянув на Клінгена. Очі вже звикли до темряви, і Клаус добре роздивився обличчя Зейдліца. Воно вражало своєю повною відчуженістю і спокоєм. Після слів Клауса Зейдліц підійшов до телефону і зняв трубку.

— Вони перерізали провід, — вимовив Зейдліц. — Значить…

В цей час у передпокої знову пролунав дзвінок. Гарвей махнув рукою, і ті троє, що в кущах, вийшли й прямували до будинку. В руках у кожного був пістолет.

Зейдліц витягнув із задньої кишені парабелум і націлився. Дзенькіт розбитої шибки заглушив постріл.

— Я, здається, попав у нього, — сказав Зейдліц, побачивши, як Гарвей схопився за праву руку.

Ті троє, що були вже біля дверей, кинулись навтікача, а Гарвей шугнув у кущі.

— Краще починати першим. У тебе є зброя?

— Є. — Клінген теж витяг пістолета.

Зейдліц вийшов до сусідньої кімнати, наказавши Клінгену:

— Не підпускай їх до вікон, стріляй!

Хтось поповзом плазував уздовж стіни, і Клаус вистрелив. За вікном було чути стогін. Унизу пролунали постріли, і в сусідньому вікні вилетіли шибки.

— Попав? — запитав Зейдліц, повернувшись.

— Попав…

— Візьми, — наказав Зейдліц. Клінген помітив у його руках коробочку.

— Тут шифр і списки. Ти мусиш обов'язково доставити все це в Мадрід. Вулиця Барселони, 15. Дону Ансельмо. Передай це тільки йому! Ти мене розумієш?!

«Поки що все йде добре, як і передбачалось. Тепер тільки б вибратися звідси».

— Але як же ти, Бруно? — запитав Клаус.

— Я почуваю себе так погано, що мені однаково не вибратись. Іди, я притримаю їх. Не гай часу! Спускайся вниз… Із туалетної кімнати вікно виходить прямо в чагарник.

Клінген спустився вниз. Туалетна кімната містилася в напівпідвальному приміщенні. Нагорі знову пролунали постріли. Клаус відчинив вікно, обережно просунув голову, обдивився. Вікно було на рівні з землею, і він тихенько вибрався з нього. Коробочку сховав у кишеню пальта. Тепер усе залежало від щасливого випадку. Якщо йому пощастить вибратись… Кущі кінчалися, а до дерев лишалось ще метрів п'ятнадцять. Клаус навзгинці побіг. Але варто було йому зробити кілька кроків, як від дерева відокремилась постать і тут же пролунав постріл. Щось сильно штовхнуло в плече, і гострий, різкий біль ударив у груди. Але рукою він ще міг володіти, і вона швидко спрацювала: короткі язики полум'я тричі вирвалися з дула пістолета. Той, хто стріляв у нього, впав навзнак.

Клаус побіг між деревами, затиснувши рукою рану. Рука його і пістолет відразу зробилися липкими від теплої крові… «Лише б встигнути добігти до машини! Тільки б устигнути», — стукотіло в голові.

Біля будинку знову пролунали постріли.

Нарешті він добрався до «мерседеса». Влізаючи у кабіну, Клінген зачепився за дверцята пораненим плечем і від різкого болю ледь не знепритомнів. Але за кілька секунд опанував себе і натиснув на стартер. Не вмикаючи фар, Клаус рушив з місця і повів машину прямо через чагарник.

«Хоч би встигнути… — думав Клінген. — Хоч би не наскочити на пеньок».

Чагарник порідшав, і «мерседес» вискочив на дорогу. Клаус круто повернув праворуч, ввімкнув третю передачу. Машина одразу ж набрала швидкість.

Біля перехрестя Клінген рвучко повернув ліворуч. На наступному перехресті він звернув ще ліворуч, у вузеньку вуличку.

Клаус добре знав лабіринт кельнських вуличок. Знайти тут його було не так просто. Але треба було вибиратися на автобан. Тільки на який? У бік Бонна? Там дорога затиснута з одного боку річкою, з другого — горами. Краще — на Дюссельдорф.

Бензострілка на панелі приладів стояла майже на нулю. В багажнику, правда, дві каністри з бензином, але зупинитися на дорозі і заправлятися зараз, коли з хвилини на хвилину могли з'явитися його переслідувачі, було безглуздо.

Боліло плече. Із рани сочилася кров. «Скільки ж її в мене?» — подумав Клінген, відчувши, що втрачає сили.

Дорожній знак показував перехрестя. Клінген пригальмував і повернув праворуч. Вибирати було ніколи. Треба швидше, поки він зовсім не знепритомнів і його не наздогнали, знайти місце, де можна було б заховати коробочку. Клаус запам'ятав показники спідометра на повороті.

Він проїхав іще кілометрів зо два і зупинився біля невеличкого виярка. Далі їхати вже не було сили. Клінген, перемагаючи біль, вибрався з кабіни і зсунувся по траві вниз.

Тут, під кущем, він зняв ножем дернину, видовбав ямку, поклав туди списки та шифр і тим же дерном заклав це місце. Схованка була не зовсім надійною, але на пошуки іншого місця не мав часу. Клаус боявся, що ось-ось знепритомніє.

Шлях нагору здався ще важчим, шкіряні підошви ковзали по траві. Його обличчя заливало потом. Він уже не стримував стогону. Нарешті, вхопившись за розчинені дверцята, Клаус вповз у машину. «Ще трошки, ще зовсім, зовсім трошки…» — твердив він собі, наказуючи рукам, ногам, серцю. Мотор завівся — і машина рвучко рушила з місця. Треба було швидше від'їхати від цього місця.

Він побачив позад себе фари, і це додало йому сили. «Мерседес» знову шарпнувся вперед.

На першому ж перехресті звернув на польову дорогу. Проїхавши кілометрів п'ять, Клаус загнав машину між деревами і негайно вимкнув світло.

З боку шосе наростало рокотання автомобільного мотора. Потім віддалилося і зовсім стихло.

Клінген якось одразу ослаб. Голова його бездиханно відкинулась на спинку сидіння. Він згадав матір і батька. Вони лежали в далекій російській землі, а він лежатиме тут. Один… Що завтра напишуть про нього газети?..

«В автомобільній катастрофі загинув книговидавець Клаус Клінген…» «Як нам стало відомо з поінформованих джерел, він був радянським агентом…»

«Скільки ж у мене крові?» — знову подумав він. Але кровотеча вже припинилась. Його лихоманило, — він непритомнів.

Він побачив маленьке тепле море. І хлопчика, який бреде по коліна в зеленастій воді. За ним на вірьовці, мов покірний пес, пливе човен. Берег ще далеко. Але з нього вже пахне розігрітим степом — полином, квітами.

— Митько! — гукають йому з берега.

Це Миколка, друг його дитинства.

— Іду! — озивається він.

І бреде, бреде по зеленій воді. Але чому вона стала такою холодною? Аж крижаною. І він увесь тремтить від холоду… Він виходить нарешті на берег і лягає на гарячий пісок. Так солодко лежиться йому на цьому гарячому піску, а сил немає — злипаються вії…

* * *

Клаус — Дмитро Іванович Алфьоров — розплющив очі. «Де я?! Скільки я пробув тут?..»

Високі сосни руділи в досвітній імлі. В одну з них вперся радіатор «мерседеса». Ліс був чистий і доглянутий, німецький ліс. Якась маленька пташечка спурхнула я гілки на гілку і сіла ті радіатор. Алфьоров хотів підвестися, але зойкнув від гострого болю в плечі. Голова вже стала ясною, але паморочилась від кволості. Отже, фен минув.

Пташечка була вертлява й весела. Це зовсім не райська пташечка, а звичайна синичка. І біль у плечі, і це пташеня, і запах землі на світанку — все свідчило про те, що це ще не смерть. Треба було вибиратися звідси. Час повернення на Батьківщину тепер зовсім близько. Треба було жити і працювати.

Примітки

1

Назва вітру.

(обратно)

2

Зелене озеро (нім.).

(обратно)

3

Двозначність: скорочене ім’я від Елізабет — Бет; бет — ліжко (нім.).

(обратно)

4

Ілюстрований щотижневик.

(обратно)

5

«Консервами» називались агенти, які довго жили в якійсь країні і роками, а іноді й десятиліттями не займались шпигунською та диверсійною діяльністю. Розкриття «консервів» відбувалось в якийсь важливий політичний момент, що причинявся до серйозних внутрішніх змін, або перед військовою кризою.

Керівники СС, військової розвідки, партійні діячі гітлерівської держави задовго до катастрофи почали готувати собі тили, які в майбутньому могли б забезпечити відродження рейху. Одним із важливих інструментів у цьому відродженні були «консерви».

(обратно)

6

Корпус контррозвідки (англ. Counter Intelligence Corps, CIC) — спецслужба Армії США під час Другої світової війни і на початку Холодної війни.

(обратно)

7

Американська компанія, що має готелі в багатьох країнах.

(обратно)

8

Тут мається на увазі військов-морське управління Англії.

(обратно)

9

Адмірал Старр.

(обратно)

10

Англійські понад малі підводні човни.

(обратно)

11

Назва кільцевої дороги.

(обратно)

12

Американці.

(обратно)

13

Король Югославії Олександр і французький міністр закордонних справ Барту були вбиті фашистами в 1934 році.

(обратно)

14

Розвідувальна служба збройних сил.

(обратно)

15

«Емердженца спечале» — «Особливе, надзвичайне положення».

(обратно)

16

Фашистський поет.

(обратно)

Оглавление

Ігор Бондаренко ЖОВТЕ КОЛО

ПРОЛОГ

Розділ перший

Розділ другий

Розділтретій

Розділ четвертий

Розділ п'ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев'ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

Розділ дванадцятий

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

*** Примечания ***