Заборонена кімната [Фред Унгер] (fb2) читать онлайн

Фред Унгер ЗАБОРОНЕНА КІМНАТА Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З німецької переклав Сергій Кобленц}

_{Перекладено за виданням: Fred Unger. Das verbotene Zimmer. Verlag das Neue Berlin. Berlin, 1970.}

… одного дня король зібрався в дорогу. Віддав дівчині в'язку ключів і сказав: «Від'їжджаю на три дні. І всі ці три дні ти будеш господинею замку. Ходи всюди, роздивляйся все, але запам'ятай: є кімната, куди я забороняю тобі заглядати. Ось золотий ключ від тих дверей. Забудь про нього. Бо той, хто ті двері відчинить, мусить померти».

І король поїхав. Два дні ходила дівчина палацом, бачила горище і підвали, тільки забороненої кімнати уникала. Одначе не давала їй спокою думка, що ж сховано в тій кімнаті. І третього дня вона наважилась: узяла золотий ключ і відімкнула двері до забороненої кімнати…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

іч.

Над морі бешкетує вітер, пирхає і стогне, рветься у вікна, періщить по шибках дощовими залпами.

Я сам у кімнаті.

Вимкнув верхнє світло, лише м'яке сяйво маленької настільної лампи плаває острівцем у сутінках, з яких виступають обриси меблів. Три мавпочки — давній мій талісман — сидять навпочіпки переді мною. Посхилявши голови, затулили лапками очі, вуха, роти; нічого не хочуть бачити, чути, нічого не хочуть говорити. Я повертаю їх спинами до себе. З цим покінчено.

— Напиши про все, — порадив Франк. — Напиши так, як було. Щоб цього повік не забули. Бо це й наша вина. Ми покинули дівчину напризволяще.

… Заборонена кімната.

Дівчина розчинила до неї двері. Я стояв поруч. І говорив, говорив, говорив… Ось знову насувається на мене вантажний автомобіль. Світло, тіні, брязкіт скла, постать велетня. Вищання шин. І — кінець.

Кінець?

Уже минуло десять днів. Тепер говорять вони. Прокурори, судді, адвокати. Зграя чорних круків — галасують, лицедіють, але один одному око не виклюють. А ті, інші, повтікали. Все поховано в купі паперів. Вони спростовують, вони брешуть. І жоден з них не бажає знову розчинити ці двері.

Це мусять зробити інші.

Бо нічого не скінчилося.

… У вікна періщить дощ. Надворі ніч. За вікнами заплава світла. Каскади барв. Спалахи. І на стінах вогняні знаки: «Мене, текел, фарес» — зважено, підраховано, визначено…

2

Ще кілька днів тому я був співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

Конторою керує доктор Фассбендер-старший, людина, чий мізерний зріст перебуває у повному протиріччі з репутацією, якою він користується серед своїх клієнтів. Його клієнтура — всі поважні й впливові люди. Самого доктора — почесного президента багатьох клубів і члена щонайменше п'яти спостережницьких рад — вважають зіркою серед адвокатів вищого гатунку.

Про обох Саллівенів нагадує лише назва фірми та ще портрети в позолочених рамах, що висять у салоні для прийомів. Старший Саллівен помер 1956 року, а його брат трохи згодом повернувся до свого маєтку в Каліфорнії. Чи бере він діяльну участь у справах фірми, не знаю. Як наймолодшому адвокатові фірми, мені, певна річ, такі службові таємниці не звіряють.

Навіть Кріс, мабуть, нічого про це не відає, хоча існує дуже мало речей, які б залишалися поза її увагою. Бо Кріс — секретарка шефа. Вона гарна з лиця, досить розумна, дуже високої думки про себе і… моя родичка. Батько її, директор банкірського дому «Девріент і компанія», доводиться мені одночасно опікуном і дядьком. Саме він улаштував нас обох до «Саллівена, Фассбевдера і Саллівена».

Наше місце — в приймальні Фассбендера-молодшого.

Кріс передруковує мої довідки і висновки, часто пригощає мене кавою і має очі, наче навмисне створені для того, щоб виводити з рівноваги чоловіків з персоналу нашого бюро. На щастя, це все літні пани, яких мало цікавлять дівочі очі. Кріс для них — особа лише в розумінні цивільного кодексу, бо ніяких заслуг перед юриспруденцією у неї нема.

— Зайди до шефа, — сказала Кріс.

Була субота, кінець робочого дня. Погода — найгидотніша. Мене морозило. До того ж я не виспався.

— Він замовив кави?

— Ні. А що?

— Кава — це те, що мені зараз вкрай потрібно.

— Похмілля?

— Трохи є.

— Де тебе знову носило?

— Не будь такою цікавою.

— А вона хоч гарненька?

— Неповторно прекрасна, — позіхнув я. — А потім я матиму каву?

— Ні. Краще вже йди.

Доктора Фассбендера я не бачив уже кілька тижнів. Бував він у конторі вряди-годи, справи здебільшого вів його син. Тільки-но з'являвся шеф (а приходив і виходив він через окремий хід), перед обома секретарками засвічувалися червоні лампочки.

Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими. І хоча погляд їхній аж ніяк не був сердитий, у мене щоразу виникало відчуття, що торкаюся чогось холодного, слизького і гидкого.

Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.

Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.

— Можете сісти, пане Тердонк.

Я сів.

— Як давно ви у нас?

— Шість місяців.

— Увійшли в курс справи?

— Докладав усіх зусиль…

— Чув про це. Задоволені?

— Гм, гм… Так.

— Мій син цінує вас?

— Не знаю.

— Ви його не любите?

— Чи мушу я відповідати на це питання?

Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.

— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.

— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.

Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.

— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.

— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.

Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.

— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?

— Ні, звичайно.

— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.

Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.

Кріс щось друкувала.

— Ну, — спитала вона, — що там?

— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?

— Ні.

— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.

Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.

— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.

— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?

Вода булькала. Запахло свіжою кавою.

— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.

— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!

Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.

— Трохи більше розуму можна, зрештою, мати і в твоєму віці, — відрізала вона.

Задзижчав телефон. Кріс взяла трубку.

— Адвокатська контора «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»…

Вона чудово володіла своїм голосом, в ньому не залишилося і тіні нашої суперечки; голос звучав лагідно, люб'язно і тільки після другої фрази раптом став байдужим.

— А, це ви! Так, він тут. Хвилинку…

— Хто?

— Твій горілчаний братик, — відповіла Кріс, передаючи мені трубку.

Дзвонив Франк. Він волів знати, чи вільний у мене сьогодні вечір.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти хочеш запропонувати щось краще?

— Заходь до мене. Роздушимо по чашечці кави.

— Ти знову щось скомпонував?

— Лише кілька дрібниць. — Мені здалося, що він всміхається. — Хочеш послухати? Бо в понеділок я їх відсилаю.

— Гаразд. Буду. До побачення, — відповів я і поклав трубку.

Кріс знову сиділа за машинкою і друкувала.

— Франк — чудовий хлопець, — промовив я. — Якби тільки не писав отих шлягерів.

Кріс не відповіла. Вона завжди недочувала, коли мова заходила про Франка: не полюбляла його. А шкода, бо Франк був єдиним моїм другом. Блискучий піаніст, хоч генієм і не став. Зараз він запродався в «Едем». Вряди-годи я відвідував його там, потім ми їхали до нього, випивали по чарці віскі, теревенили або складали тексти до його пісеньок, які, однак, все не могли заполонити світ, бо, як пояснював Франк, ієрархія великих не терпіла появи сторонніх.

Я охоче заходив до Франка, його товариство ніколи мені не набридало. Одна тільки біда: живе він у чорта в зубах, аж на самісінькій околиці, в Другій Північній гавані.

3

— Ну, тепер гайда, та швидше! — сказав Франк, коли ми опівночі вийшли з «Едему». — Мені страшенно кортить випити.

— Молочка?

Франк зсунув окуляри на лоба і мовчки зиркнув на мене. Він на півголови вищий за мене, чорнявий, трохи південного типу, розважливий, чемний, щоправда іноді занадто причепливий.

— Молочка… — відповів він.

Я вів машину найкоротшим шляхом — через ту частину міста, яка була побудована ще у вісімдесяті роки минулого сторіччя: повз задвірки і сараї, через дерев'яні містки, вздовж каналів із смердючою водою, завулками, де поодинокі ліхтарі марно змагалися з темрявою. Смерділо покидьками і нечистотами. Десь горлали пияки.

За крайніми будинками починалися паркани. На кілька кілометрів простягайся вони вздовж шосе, подекуди вже повалені, бо ніхто про них не турбувався. На небі вигравали сполохи доменних печей. На цьому фоні вимальовувалися ажурні сплетіння сталевих конструкцій, портальних кранів.

Картину доповнювали уламки автомобілів, штабелі ящиків, гори брухту, калюжі. Невтішний пейзаж.

Через десять хвилин шосе розчинилося у мережі бетонних доріг і закінчилося півколом біля грубих, відлитих з бетону коробок, в яких мала розміститися портова адміністрація, митниця та інші установи. Та нічого з цього по вийшло. Коли коробки було вже зведено, виявилося, що порт взагалі недоцільно розширювати у північному напрямку.

Проти тридцяти підприємств, будівельних фірм і маклерів було висунуто обвинувачення, стільки ж адвокатів брехали на всі заставки, вигороджуючи їх. Гонорари сплачували величезні. Та гавань уже була приречена. За одну ніч акції портових установ впали на сто двадцять пунктів, і ціла низка дрібних фірм пішла з молотка.

З того часу Друга Північна — ніби тяжко хворий. Тут розмістилося лише кілька незначних підприємств та деякі склади. Решта гавані — просто величезний смітник.

Я підігнав машину до стіни недобудованої бензоколонки, а далі треба було йти пішки, бо дорогу не встигли прокласти.

Ішов дощ. Вітер проймав нас наскрізь.

— Гидотна погодка, — пробурмотів Франк, підіймаючи комір пальта.

— Якщо ти не знайдеш собі іншої конури, — сказав я, — то втратиш єдиного друга.

— Шкода, — зітхнув Франк. — І ти, Брут…

Я штурхнув його під ребра.

— Ти, стара шкапо!

Не Франкова вина, що мешкав він у Другій Північній. Раніше він жив у Старому місті, в чудовій маленькій мансарді, та почали скаржитися сусіди: їм заважало піаніно. Отож Франк змушений був шукати іншу квартиру, але нічого не знаходив: то платня висока, то знов-таки заважало піаніно.

Порятувала його наша приятелька Елен. У Другій Північній, коли ще сподівалися, що вона діятиме, збудували шинок, який так і не відкрився. Квартира орендатора шинку звичайно порожнювала. Отож тепер одну половину помешкання наймав за скромні гроші Франк, другу — капітан далекого плавання, що вийшов на пенсію і підтримував своє існування одними спогадами та півлітрою рому на добу.

— Грог, — проголосив я, коли ми чалапали грязюкою, затуляючись від дощу Франковою парасолькою, — зараз — найголовніше!

— Краще б прихопив свою парасольку, — відгукнувся Франк. — А в мене одержиш лише гаряче молочко.

Я хотів зрізати його дотепом, та вітер жбурнув мені в обличчя жменю дощу, ногою я вступив у калюжу, Франк вилаявся, парасолька вдарила мене по голові. Я ладен був повернути назад і дуже жалкую, що не вчинив так. Все б тоді склалося інакше.

Тієї ночі я засидівся у Франка. Пили грог, потім каву. О другій влаштували чи то вечерю чи сніданок. Потім Франк грав мені свої композиції. Це знову були шлягери, один з них, написаний у мінорі, дуже сподобався мені. Спочатку я слухав уважно, та згодом стомився.

Франк помітив, що я хочу чкурнути, аж тоді, коли я став перед ним у пальті і капелюсі.

— Чом не залишаєшся?

— Завтра рано вставати.

— У неділю?

— Узяв додому роботу.

Франк осміхнувся.

— Чудова розвага. Ще кави?

— Як хочеш. — Він налив собі, а я підійшов до вікна і відсунув завіску.

Дощ не вщухав, навпаки — пішов ще дужче. Я змок би під ним до рубця за якихось дві хвилини.

— Моя парасолька, — сказав Франк, — стоїть у ванній.

— Хай собі стоїть, — зауважив я. — Не знаю, чи зможу завтра повернути її тобі.

— Про це потурбується Арчі.

— Зараз? Та він же спить!

— Арчі — і спати? Послухай-но!

За дверима щось лунко засопіло, потім навалилося на дверну ручку, і, коли вона повернулася, до кімнати увірвався Арчі.

Мордою і поставою Арчі дуже скидався на генерального директора; а ще він страждав хворобливим самолюбством: при кожній нашій зустрічі Арчі намагався перекинути мене. Так було і зараз. Арчі майже домігся свого, отож задоволено крутнув хвостом, вірніше, натяком на хвіст. Потім гавкнув, кинувся до дверей і завмер на порозі, зиркаючи на мене.

Арчі, чистокровного боксера, ми використовували для всіляких справ, переважно дрібних і дурних. Щоправда, мали від нього й користь: коли, скажімо, мені потрібна була Франкова парасолька, Арчі проводжав мене до головного виходу з Другої Північної, забирав хазяїнову річ у зуби і повертався додому. Так привчила його Елен.

Тільки-но я відчинив двері, як вітер мало не вирвав їх мені з рук. Десь на даху відірвався шмат бляхи і бився у щось металеве розмірено, як годинник. Чорні хмари мчали небом, обрій на сході починав сіріти. В сутінках сталеві конструкції дебаркадерів і кранів скидалися на велетенське застигле павутиння.

— Краще б тобі залишитися…

Франк стояв у дверях і хапав дрижаки. Усім своїм виглядом показував, що ніяка сила на землі не змусить його вийти.

Я на мить завагався, та Арчі, перелякавшись, що його прогулянка може зірватися, не гаючи часу зник у темряві. Ми свистіли й гукали йому навздогін, але марно. Треба було йти. Я розкрив парасольку, наставив її проти вітру і рушив уперед.

Дороги майже не було видно. Безперервно репіжив дощ, вітер рвав парасольку з рук. Десь удалині мерехтіли вогні, відбиваючись у калюжах; я ковзав, чалапаючи грязюкою, і лаявся на всі заставки. Арчі, погавкуючи, пританцьовував біля мене, намагався прошмигнути мені поміж ногами, що роз'їжджалися у різці боки, і вважав прогулянку чудовою.

Було пів на четверту, коли я, нарешті, відчув під ногами твердий шлях. Вже розвиднілося, я насамперед подивився на свої черевики і побачив якісь безформні брили невиразного кольору. Куди ж ти полізеш з такими ногами в машину.

«Кристофер» — мій куплений з третіх рук старенький «фольксваген» — стояв цілісінький і неушкоджений під задньою стіною покинутої бензозаправної станції. Я жбурнув на сидіння капелюх і подався до будинку, сподіваючись знайти там воду або папір чи ганчір'я. І таки знайшов: просто біля дверей лежали старі газети, а десь в глибині приміщення капала вода.

Арчі неохоче поплентався за мною, обнюхав газети, та раптом відсахнувся і, наїжачившись, кинувся за щуром, що пробіг повз нього. Тільки бачив я його.

Я саме нахилився почистити черевики, коли через віконний отвір до кімнати прослизнув слабий відблиск світла і поповз по стіні. Трохи згодом почувся звук мотора.

Автомобіль у цій місцевості — подія надзвичайна. А вночі, о четвертій годині, і поготів.

Підійшов до вікна. Сяючі фари швидко наближалися, промені світла втупилися просто в мене і, засліплений, я на мить заплющив очі. Тим часом машина підкотила просто під навіс станції. Це був маленький автобус «фольксваген». Хтось відчинив дверцята, висунув голову, але швиденько сховався в машину. Фари погасли, лише тихенько хурчав мотор.

Я чекав у пітьмі, що з цього буде. Та нічого не сталося. Автобус стояв. Важко було розгледіти, скільки людей там сиділо. Мабуть, троє, бо саме стільки червоних цяточок — вогників сигарет — миготіло за склом.

Та ось знову відчинилися дверцята. Вийшов худорлявий чоловік в окулярах, потягнувся і щось сказав водієві. У відповідь почувся сміх, теж чоловічий. Тепер я бачив і водія. Він схилився над панеллю, повернув якийсь важілець. Щось клацнуло, спалахнула червона лампочка.

— Поки що покупців немає, — промовив водій стиха. — Де ж пропозиції?

Клацнуло ще. Потім почувся спотворений металічний голос, напевне з динаміка:

— Пропозиції у дорозі. Запізнилися через об'їзди. Щойно повідомили. Кінець.

— Вони вже їдуть, — сказав чоловік, що стояв біля автобуса.

Він дивився вдалину. Я теж глянув туди і побачив світло автомобільних фар. По тому, як хутко промені світла ковзали по місцевості, видно було, що машина йде на великій швидкості.

Коли я сьогодні думаю про ту ніч, то пригадую, що занепокоївся саме тоді, коли з'явилась ота друга машина. Я озирнувся. Похмуре, непривітне приміщення, ніде сховатися, нікуди втекти. Інших дверей не було, крім тих, через які я потрапив сюди. Та зараз біля них стояв худорлявий і вдивлявся туди, звідки наближалося світло.

З автобуса вистрибнули ще двоє. Один з них засвітив кишеньковий ліхтарик і почав сигналити… Фари вмить згасли. Прошурхотівши шинами, машина розвернулася, рипнула гальмами і зупинилася біля самісінького автобуса. Це був «ситроєн» із світлим кузовом і чорним дахом.

Водій виліз із нього.

— Хелло, Едді! — прогугнявив він і ляснув худорлявого по спині. — Все гаразд?.

— Як по маслу.

— От бачиш! — Водій «ситроєна» самовдоволено хитнувся на носках. — А ти думав, що ми покинемо тебе напризволяще…

Худорлявий потиснув на прощання руки своїм компаньйонам. Поплескали один одного по плечах.

— Щасливої дороги!

Худорлявий заліз у «ситроєн», водій сів за кермо, заревів мотор, і машина рушила. Коли вона проминала моє вікно, я встиг побачити її номер: ДІБ-.625 — і легко його запам'ятав, бо він мало чим відрізнявся від номера мого «Кристофера».

Водій автобуса затоптав сигарету.

— А тепер би пивка!

— Можна роздобути на головному вокзалі, — відповів інший.

Сіли в автобус і зачинили дверцята. Машина рушила, я з полегкістю зітхнув, та раптом автобус зупинився. Той, що сидів з шофером, знову виліз, тягнучи з собою якийсь клунок. Він зважив його на руці, озирнувся, ступив крок уперед і щосили пожбурив у вікно, біля якого стояв я. Клунок влучив би мені прямо в голову, якби я блискавично не впіймав його. В ту ж мить я відчув, що зробив катастрофічну помилку. Чоловік, який вже повернувся, щоб піти, здивовано зупинився. Він щось запідозрив; я напевно знав, що саме.

Я затамував подих, бо невідомий впритул підійшов до дверей і став прислухатися, проте він міг лише почути, як капотить вода. Та підозра не залишила його. Він пронизливо свиснув, ступив кілька кроків в глиб приміщення, сунувши руку собі під пахву. Я добре вивчив цей рух, бо досить часто бачив його в американських детективних фільмах, які надзвичайно точно відтворюють такі деталі.

Мені дуже шкода було Франкової парасольки, але то була єдина моя зброя. Невідомий майже сам наразився на неї, дивно хекнув, опустився навколішки, а потім важко впав на підлогу.

Я не мав часу роздивлятися його, бо знову почулися кроки і двері затулила кремезна постать шофера. Він був меткіший за свого приятеля. Я почув, як щось клацнуло, немов запобіжник пістолета, і в ту ж мить мені в обличчя вдарив сліпучий промінь світла.

— Диви-но! Що ви тут поробляєте?

Такі запитання мають суто риторичну природу. Тому я не став розповідати про грязюку на Другій Північній і про свої наміри почистити взуття.

— Я тутешній бензозаправник, — нахабно заявив я і спробував трохи наблизитися до шофера. — Щось трапилось?

— Стій! Кинь парасольку! Лапи вгору! А тепер кругом і…

Більшого сказати він не встиг. Знадвору почувся дивний шум, ніби десяток чортів враз заскребли своїми пазурами. Вмить збагнувши, що буде далі, я спритно відскочив убік. Шофер скрикнув, вистрелив, куля вдарила в стінку. Наступної миті він втратив рівновагу і впав долілиць головою уперед. Пістолет брязнув на підлогу, ліхтарик відлетів убік і згас. Поки я намацав його і знову засвітив, боротьба вже закінчилась: шофер лежав на підлозі і виряченими з переляку очима дивився на Арчі, який стояв над ним, крутіїв хвостом і стиха гарчав.

На жаль, я так і не довідався від Арчі, чи збагнув він тоді становище, в якому я опинився, чи звалив незнайомого, як він робив завжди, для власної втіхи. Гарчання, яке налякало шофера, ні про що не свідчило, принаймні для того, хто знав Арчі. Інша річ хвіст. Та я сподівався, що мій противник не помітить цих миролюбних жестів, хоча б доти, доки я знайду пістолет.

Я міг і не поспішати. Шофер навіть не ворухнувся. Це була його помилка. Вираз обличчя мого супротивника став зовсім придуркуватим, коли я приставив йому до скроні його власну зброю.

— Якщо ворухнетесь — стріляю, — попередив я. — Самооборона не карається законом. Маєте нагоду пересвідчитися.

Чоловік лежав непорушно, тільки очі його звузилися.

— Не вистрілите. Ви не з тих.

— Не кажіть. Так можна враз помилитися. А такі помилки іноді смертельні. Що то за людина, яка поїхала «ситроєном»?

Шофер мовчав.

Арчі все крутив хвостом. Я дав йому ляпаса, щоб він облишив ті витівки, і ще сильніше притис дуло до скроні шофера.

— Ну то як?

— Ми ще здибаємося, — просичав він. — І ви пожалкуєте.

— Гаразд, — сказав я. — Тоді я змушений ізолювати вас, бо хочу без перешкод зникнути звідси.

Він посміхнувся.

— Шкірити зуби будете потім. Я знаю тут одну затишну кімнатку, справжній тобі зал чекання. Двері там міцненькі, і вам доведеться попотіти, щоб упоратися з ними.

Я звівся на ноги, взяв Арчі за нашийник і відтягнув його вбік. Пес, в якого забрали партнера у грі, дуже розсердився. Його роздратоване гарчання та пістолет утихомирили незнайомця. Він підвівся, застебнув піджак і поплентався до дверей.

Арчі гавкнув. Чоловік одразу ж зупинився.

— Ви забули свого приятеля, — нагадав я, вказуючи на його супутника, що й досі лежав ниць на підлозі. Чоловік щось пробурмотів, але послухався. Підхопив свого компаньйона під пахви і потяг за собою.

Учотирьох ми перетнули шосе й увійшли до будівлі, в якій мала колись бути митниця. Я знав, що тут є комора без вікон, двері якої міцно замикалися.

Незнайомий зовсім не пручався, слухняно ступив у темне приміщення. Я зачинив за ним двері на засув, а більшого зробити не міг.

Арчі подріботів за мною на станцію трохи ображений, мало втішився він і тоді, коли я виніс злополучну парасольку. Вона була настільки пошарпана, що в мене майнула думка: Франк вимагатиме нової. Арчі недовірливо обнюхав її перед тим, як узяти в зуби, непевно крутнув хвостом і подався додому.

Я швиденько оглянув номер автобуса. Він був геть заляпаний грязюкою, довелося почистити. За хвилину я вже мчав у своєму «Кристофері» у місто. Шосе розмотувалося сірою стрічкою. Вже минуло чотири години, як настала неділя.

4

Я мешкаю на Паркалеє.

Колись це була респектабельна вулиця. Тут жили банкіри, фабриканти, високі урядовці та військові. Та після другої світової війни їм стало тут тісно. На південній околиці міста — Зюденд — виросли нові сучасні квартали з широкими проспектами і вулицями. А Паркалеє стала другосортною. Тут залишилися старі вілли, але і їм стояти вже недовго: місто розширюється, і скоро тут здіймуться велетні з бетону, осяяні неоновими вогнями свідки «економічного чуда» — банки, готелі, наймодерніші універмаги і палаци фірм. Може, хіба що лусне кон'юнктура або наші генерали доможуться того, що вони найбільше полюбляють.

Я мешкаю у віллі Гнайзенек. Пані фон Гнайзенек час від часу нагадує мені, що її чоловіка після змови 20 липня 1944 року розстріляли есесівці, що пенсія в неї мізерна, що кожен швець — шахрай, податковий агент — замаскований розбійник, і що вона змушена обмежуватися тим, що залишив їй Берт-Гуто фон Гнайзенек. Це було зовсім не так, але вона свято в це вірила.

Оскільки пані фон Гнайзенек змушена була заощаджувати, вона вирішила здати другий поверх вілли «пристойним панам з вищого світу». Зараз таких панів мешкало двоє: інспектор кримінальної поліції Баум і я, причому пристойність, очевидно, втілював у своїй особі я, а Баум вважався представником вищого світу.

На цю неділю я взяв роботу додому. Не через завзяття — просто забув підготувати одну з численних довідок, що буде потрібна у вівторок для судового процесу, в якому йдеться про спадщину і завдяки якому «Саллівен, Фассбевдер і Саллівен» зірвали вже добрячий гонорар.

Я витяг грубезні папки з матеріалами (їх було три, та могло бути й більше) і знехотя почав поратися в паперах. Пригода з двома машинами не йшла мені з думки. Кілька разів я поривався піти в поліцію і розповісти всю цю історію, та щоразу стримував себе, бо чудово знав, що з цього вийде. На тебе вивалять купу запитань: одні неприємні, на інші зовсім неможливо відповісти. Потім складуть довжелезний протокол, може, ще раз викличуть або пришлють інспектора додому, а через тиждень усе забудуть. Якщо ж натрапиш на занадто суворих охоронців закону, то ще й пришиють тобі справу про порушення меж необхідної оборони. Ні, не варто!

А що як спробувати щось вивідати у Баума? Він знає багато, навіть більше, ніж його начальники. Звичайно, він відмовчуватиметься, та все одно варта справа заходу.

За п'ять хвилин я постукав у двері інспектора Баума.

Він сидів за столом і робив манікюр. Понад усе Баум цінував елегантність. На його думку, вишукана зовнішність у поєднанні з партійним квитком потрібної партії складають половину кар'єри. Її ж Баум будь-що хотів зробити.

— Хочеш мартіні?

Я кивнув.

— Візьми в холодильнику. Де чарки — сам знаєш.

— Тобі теж?

Я запитав виключно з ввічливості, бо відповідь знав наперед.

— Ти що! Алкоголь зранку?

Я приніс пляшку і блюдечко з кубиками льоду. Баум зітхнув. Щедрим він буває лише тоді, коли знов-таки йдеться про його кар'єру. Чомусь він гадав, що знайомство зі мною допоможе його дальшому просуванню. Мабуть, мав на увазі мого дядечка Магнуса. Завдяки цьому я частенько пригощався у Баума. Він навіть перейшов зі мною на «ти», до я оцінив як належне.

Я налив собі повну склянку, кинув туди два кубики льоду і швиденько випив, бо напій переливався через вінця. Баум мовчки підвівся і приніс мені підставку для склянки.

— Що у вас новенького? — байдуже запитав я.

— Як і завжди.

— А саме?

— Пограбування банку, три побутових злочини, викрадення та розповсюдження листівок.

Я насторожився.

— Викрадення? Кого і коли?

— Дитину. Вчора вранці. Можливо, звичайний шантаж. Як завжди.

Він зітхнув. Це було не те.

— А напад на банк?

— Теж учора. Опівдні. Замаскований бандит. Наробив багато галасу, застрелив кур'єра.

— Кого-небудь уже затримали?

— Студента і дівчину.

— Вони брали участь у нападі?

— Ні. За розповсюдження листівок.

— Так, — протягнув я. — Може, ще щось трапилось?

— Дякую! — буркнув Баум. — З нас досить і цього. Він дмухнув на нігті, щойно покриті безколірним лаком.

Неприємно було дивитися. Його голова нагадувала рожеву, туго надуту повітряну кулю, яку хтось облямував м'яким, пухким, рудувато-білим волоссям.

— У Другій Північній теж дещо трапилось, — байдуже кинув я.

— Га?

— Дві машини, причому одна з рацією, обмінялися пасажиром. Тому, хто випадково бачив це, потім погрожували вогнепальною зброєю. Та він упорався з обома.

— З ким це?

— З шоферами.

Баум похитав головою.

— Неподобство. А ти звідки знаєш?

— Франк розповів.

Він в'їдливо посміхнувся.

— Чисто тобі жидівські плітки! На твоєму місці я був би обережніший з такими розмовами.

— Гюнтер! Прошу…

— Гаразд, гаразд. Та все ж вони всюди колобродять. А з нас і так досить неподобств.

Я налив собі другу чарчину. Мартіні був чудовий.

— Неподобства, — зауважив я, — це зовсім непогано. Вони як дріжджі. Твоє здоров'ячко!

Він скептично глянув на мене.

— Твій дядько теж такої думки?

— Не знаю. Його справа — ґешефти. А більше, либонь, нічим і не цікавиться.

— На твоєму місці я не став би так зневажливо говорити про нього.

— Диви! Це твій дядько чи мій?

— Твій. На превеликий жаль. — Він зітхнув. — Якби мій, я б…

— Що?

— Давно сидів би в земельному уряді. А то й вище.

— А мені що там робити?

Баум недовірливо зиркнув на мене.

— Хіба тебе не цікавить кар'єра?

— Аніскільки, — відрубав я з задоволенням і втретє потягнувся за пляшкою. — Навіщо?

Він розгубився. Його голова закрутилася, мов причеплена біля вентилятора повітряна куля.

— Тому, що ти… Невже в тебе немає самолюбства?

— Є. Але самолюбство для того, щоб робити те, що мені до смаку, і не робити того, що не до душі. Саме так. Зрозумів?

Та він, звичайно, цього збагнути не міг.

Увечері я знову поїхав до Франка.

Дощ ущух, але по небу ще пливли купами хмари. Іноді крізь них пробивалося сонце. Болото на Другій Північній ще не втратило своєї високої нічної якості. Все ж мені пощастило підігнати машину значно ближче, ніж учора, і я залишив її біля штабеля старих автопокришок.

Франк був удома: ще здалеку я почув його піаніно. Він знову грав ту саму мінорну пісеньку, але цього разу — для своєї подруги Елен, яка була більш терплячою й вдячнішою слухачкою, ніж я. Це йшло, мабуть, від того, що вона хоч трохи розумілася на музиці. А я ні. Знав лише, що мінор завжди звучить сумно; тривалий час я навіть думав, що мінорні речі грають виключно на чорних клавішах.

Арчі повторив своє улюблене привітання, та, як звичайно, без успіху, принаймні зі мною.

Елен, граціозне рудоволосе дівча, дуже мені подобається. Працює вона реєстраторкою в готелі «Едем» і має безліч ділових зв'язків, які, не вагаючись, використовує, якщо треба комусь допомогти. Взагалі вона не знає ні страху, ані сумнівів, і з нею, скажімо, залюбки можна красти автомобілі.

Елен привіталася зі мною дещо іронічно, а Франк взагалі не звернув уваги. Це мені не сподобалось. Я оглядівся довкола, шукаючи чогось випити, але нічого такого не побачив. Це не сподобалось мені що більше.

А Франк усе бренькав на піаніно.

— Лексі, — зрештою промовив він, все ще вдаючи байдужого, — чи слід вважати за парасольку те, що Арчі притягнув уранці?

— Так, це вона, — відповів я з гідністю. Тепер я принаймні знав, чого вони такі суворі. — Хоч я її трохи пошарпав. Мені дуже прикро. Ти одержиш нову.

Франк справді бив лише по чорних клавішах.

— Я гадав, що ви грали нею у футбол, — кинув він знічев'я. — Багатенько, однак, минуло часу, поки Арчі приплентав назад.

Почувши своє ім'я, Арчі пирхнув, поклав голову на лапи І закліпав очима. Потім крутнув хвостом. Відтак підвівся і з сумною мордою зник у коридорі.

Я розповів друзям про нічну пригоду. Говорив я майже правдиво, лише виставив себе у більш героїчному світлі, бо не бажав бути в очах Елен телепнем.

Коли скінчив розповідь, у кімнаті запала тиша. Та згодом якась метушня біля дверей примусила нас озирнутися. Там сидів Арчі, тримаючи в зубах речовий доказ, і задоволено крутив хвостом. Що не кажи, Арчі — гідний вихованець свого господаря.

— Пробач за дурне запитання, — сказала Елен, — але де ти подів отой клунок?

— Полишив там, — розгублено відповів я.

— Йолоп! — безапеляційно заявив Франк, а Елен багатозначно всміхнулася. — І ти, звичайно, знову залишив машину під заправною станцією.

— Трохи далі. Біля штабеля покришок.

Франк задоволено кивнув і простягнув руку.

— Дай мені ключа від машини. Хочу навідатися туди.

Я схопився на ноги.

— Піду з тобою.

— Ні, лишайся. Може, вони ще сидять там.

— Але ж автобуса вже немає.

— Його міг будь-хто забрати. До того ж, коли вони ще там, то все вийде чудово. Я просто випадковий перехожий.

— Візьми хоч Арчі з собою.

Франк усміхнувся.

— Він так само замішаний у цій справі, як і ти.

З цими словами Франк натягнув пальто і вийшов. Я дивився у вікно, поки він не зник за штабелем ящиків.

— Було б усе-таки краще, якби він узяв Арчі, — промимрив я.

— Навіщо? — обізвалася Елен. — Ніхто йому нічого не зробить. До того ж Франк добре знає, як поводитися у таких випадках.

Взагалі Елен непокоїлася за Франка значно менше, ніж я. І не дивно: адже вона знала його краще за мене.

Я сів на тахту і заходився гортати ілюстрований журнал, а Елен, рухаючись швидко, але майже безшумно, прибирала в кімнаті. Час від часу я поглядав на неї поверх журналу і милувався, як спритно, ніби граючись, перетворювала вона занехаяний парубоцький барліг на затишну кімнату.

Я взяв новий журнал. Франка не було вже з півгодини, і Елен потроху почала непокоїтися. Ось підійшла до вікна і, нервово перебираючи пальцями гардину, глянула на вулицю.

— Франк добре знає, як поводитися у таких випадках, — іронічно зауважив я. Елен сердито зиркнула на мене, і я замовк.

Раптом Арчі підхопився, ткнувся мордою в коліна Елен і подався до дверей. Елен погладила собаку, і в цю мить я був певен, що вона вирішила послати його по Франка. Та обійшлося без цього, бо він сам з'явився у дверях.

— Непривітно надворі, — промовив Франк.

— Квітнева погодка, — зауважив я. — Тобі не здається?

Франк перейшов до кухні і повернувся з кофейником.

— Обіцяли ж недавно гарну погоду.

— Обіцяли! — презирливо озвався я. — Нам уже багато чого наобіцяли.

Франк поставив на стіл чашки і став розливати каву, промовляючи при цьому:

— Я оглянув станцію, але ніякого клунка не знайшов: ні в приміщенні, ні надворі.

— Але ж я…

— Там була тільки купа старих газет. Якщо вони й хотіли викинути клунок, то потім забрали його. — Він сьорбнув з чашки і додав: — Я заглянув і до митниці. Кімната, куди ти запроторив отих двох, порожня. Двері відчинені.

— Зламані?

— Ні.

— Годилося б переглянути газети, — сказав я. — Може, з них що з'ясуємо.

— Редакції газет вночі не працюють, — зауважила Елен. — Правда, ми могли б…

Франк похитав головою.

— Я встиг збігати на Північний вокзал і купив усі газети. Можете їх теж проглянути, та не думаю, щоб я щось пропустив. Там немає нічого такого, що пояснило б історію з двома машинами.

— Тоді я теж не знаю, що робити, — сказала Елен.

Франк повісив пальто в шафу.

Я знизав плечима.

Арчі помотався з парасолькою по кімнаті, потім потягнув її до кухні і поклав там біля помийного відра.

Ввечері я одвіз Елен і Франка до «Едему».

— Побудеш ще трохи зі мною? — спитав Франк.

— Сьогодні — ні, — відповів я. — Південна сторона кличе.

— Наказ Кріс? — глузливо кинула Елен.

— Дядьків. Я принаймні три тижні не заглядав туди.

Франк підморгнув.

— Передай йому моє вітаннячко. Якщо він бажає мати ще одного пайовика.

І вони зникли за дверима готелю, що безперервно оберталися, а я подався до свого авто.

Здається, останнім часом я дещо зневажливо ставлюся до своїх родичів. Та якщо Кріс до цього, мабуть, байдуже, то дядечко Магнус — інша річ. Бо й досі він відчуває себе патріархом родини Тердонків — купецької сім'ї голландського походження, з якої залишилося тільки нас троє. І хоча я завжди намагався не дуже зазирати до його кишені, він витратив на мою освіту купу грошей. Так що певною мірою я мав бути йому вдячний.

Дядечко Магнус плекав певні наміри щодо мене і Кріс. І хоч він ніколи й жодного слова не казав мені про це, але я здогадувався. Що думає з цього приводу сама Кріс, я не знав. Перспектива одружитися з Кріс мала багато безсумнівних переваг, однак це був не той шлюб, про який мріяли мої батьки. Кріс чудово знала, чого хоче від життя: зв'язків, вигідних знайомств, кар'єри. Вона завжди була і залишалася донькою свого батька. І, звичайно, вона б хотіла, щоб я був у неї на побігеньках.

5

У понеділок в ранкових газетах не було нічого, що могло б пояснити мою пригоду на Другій Північній. Увечері я поїхав до «Едему».

Франк грав на роялі в готельному барі, розташованому в підвалі. Це була солідна й не дуже стомлива робота, кінчав Франк її десь опівночі, а у вівторок бар було зачинено.

Я прослизнув крізь обертові двері, на мить завагався, чи купити вечірню газету, але передумав і спустився сходами у бар. Біля входу до нього стояв Бульдог, пестливо — Буллі, Він стоїть тут з тих нір, як я пам'ятаю «Едем».

Буллі — одна з небагатьох осіб, яких я поважаю. Передусім за солідність. Будь-якому забіяці легше зрушити з місця скелю, ніж Буллі. Принаймні тому, що скелі не обороняються, а сила удару кулака Буллі, що в парового молота. Колись він був професіональним боксером.

Побачивши мене, він посміхнувся.

— Привіт. Як справи?

— Добре — далі нікуди.

— Так, так.

Буллі зняв кашкета, почухав підстрижену під йоржик голову, втягнув носом повітря і знову посадив кашкета на місце.

— Бажаєте столик?

— Біля Фелікса мені буде краще.

Буллі кивнув.

— Фелікс думає, що ви пропали безвісти. Учора чекав на вас цілий вечір. Раніше ви бували частіше.

— Ваші ціни скоро зроблять з мене старця.

І це була найчистіша правда, бо провести вечір в «Едемі» коштувало купу грошей. Я ще стільки не заробляв. Зате мій любий шеф навіть звідси тягнув до своєї кишені. Він був членом спостережницької ради акціонерного товариства, яке, окрім «Едему», володіло дванадцятьма готелями, двома пансіонатами і низкою нічних ресторанів. Проценти Фассбендера від цієї посади були більші від моєї річної зарплати. Що ж, кожному своє.

— При ваших гонорарах, — зауважив Буллі, — вам мусить бути байдуже до цін.

— Гонорари, — одпарирував я, — одержує «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». А я лише їхній соціальний партнер^[1].

— Що ж, — відказав Буллі, — і то чудово.

При цьому він лишився абсолютно незворушним, Чи цей термін швейцар чув уперше, чи просто мав неабиякі акторські здібності. А взагалі Буллі куди розумніший, ніж дехто думає про нього.

— Буллі, — заявив я, — я хотів би колись відлупцювати вас.

Він вишкірився.

— Ідіть-но краще до бару. У Франка скоро перерва.

Буллі відчинив двері, і я опинився в низькому приміщенні. Майже нічого не було видно, так накурили. Та це мені не заважало, я добре знав дорогу. Зразу ж праворуч — бар. Фелікс у білому халаті більше скидався на хірурга, ніж на бармена.

Я видряпався на табурет, привітно кивнув Феліксові, той кивнув мені й підсунув моє звичайне питво: білий мартіні.

— Франк, — сказав він при цьому, — сьогодні знову у блискучій формі.

— Є гарненькі?

— Щось не помітив.

Я почав роздивлятися довкола. Публіка була така собі. Дві білявки з дуже глибокими декольте, чорна лялечка, личко якої аж світилося наївністю, дві овечки з вузькими стегнами, руда відьмочка і ще з півдесятка дам сумнівного гатунку.

Франк був сьогодні у меланхолійному настрої. Я відразу пізнав мелодію — то була мінорна штучка. Але зараз він грав її трохи по-іншому, манірно перебирав клавіші, а світло мінилося — від блакитного до фіолетового. Сумний настрій передався і мені, тому я поспішив замовити ще один мартіні.

— Коли я слухаю оцю мелодію, — раптом зашепотів до мене Фелікс, — мені весь час ввижається велика річка. І великі чорні човни на ній, і широкі луки за нею, оповиті туманом. І місяць… — Він ніяково всміхнувся, засоромився. — Вам зрозуміло це?

— Ні, — відповів я. — Бо позавчора він грав мені її разів двадцять.

— А, — сумно протягнув Фелікс. — Тоді звичайно.

І тут з'явилась Елен. Вона увійшла з таким виглядом, ніби весь світ належав їй одній. Буллі шанобливо причинив за нею двері.

Я повернувся на табуреті і привітався. Потім привітався з нею Фелікс.

— Як ваш синочок, Феліксе?

На обличчя бармена набігла хмарка. Його хлопчик хворів на діабет, а жінка втекла з якимось південноамериканцем, що запаморочив їй голову розповідями про розкішну яхту, численні отари, про жагучі ночі під південними зорями. Елен вважає, що Фелікс нічого не втратив, я ж не можу про це судити. У всякому разі Фелікс дуже клопочеться про свого сина. Раніше він працював у магазині і став барменом лише задля того, щоб бути вдень дома.

— Йому трохи ліпше, — відповів Фелікс. — Сьогодні поїв краще, ніж завжди. Може, вдасться-таки його виходити.

— Безумовно, — впевнено промовила Елен, поклавши йомуруку на плече.

Фелікс вдячно усміхнувся.

— Я теж ладен вірити… — І обличчя його прояснилося.

Світло стало жовтим. Франк узяв заключний акорд, потім підвівся з-за рояля, перетнув зал і опинився біля нас.

— Є в тебе газета? — спитав він Елен.

— Так.

— Тоді ходімо.

Не пояснюючи нічого, він потягнув мене за собою. Ми пройшли сходами повз Буллі й посідали кружком у крісла в холі.

— Що сталося?

— Читай сам.

Елен видобула з сумочки газету і простягнула мені.

— На другій сторінці, внизу зліва.

Це була вечірня газета. Не відразу знайшов те, що мав на увазі Франк, і Елен довелося допомогти мені. Замітка була коротка, але змістовна.

Фізик і колишній штандартенфюрер СС Едвін Хайнке-Штудер, узятий під варту як співучасник у воєнних злочинах, недільного ранку втік з міської слідчої в'язниці. Випадкові перехожі бачили автобус «фольксваген», що стояв у бічній вулиці поблизу в'язниці. Заарештовано тюремного наглядача, на якого падає серйозна підозра в сприянні втечі. Далі повідомлялося, що прокуратура вирішила провести слідство з усією суворістю, без огляду на особи та посади. Відповідні вказівки розіслані всім поліцейським відділкам.

— Що ж, час збігається, — сказав я.

— Автобус теж, — зауважила Елен.

— Та й людину, яка пересіла в «ситроєн», судячи з твоєї розповіді, називали Едді, — докинув Франк.

— Залишається єдине питання: що було в клунку?

Франк забрав у мене газету, акуратно згорнув її і віддав Елен.

— Гадаю, тюремний одяг. В ньому він далеко не забіг би.

— Що ж ти тепер робитимеш? — запитала Елен.

— Анічогісінько, — байдуже відповів я. — Що мені до того Хайнке-Штудера.

Запала тиша. І хоч обличчя Елен залишалось незворушним, я відчув, що вона невдоволена моєю відповіддю.

— Ти вважаєш, що мені треба піти до поліції?

Елен завагалася.

— Я хочу лише знати, — озвалася вона нарешті, — що сталося б, якби з тобою не було Арчі.

— Арчі взагалі не второпав, про що йшлося, — гмукнув я.

— Ти гадаєш, що це все дрібниці?

— Так. До того ж я не хочу діяти зопалу. Та й гидко дивитися, коли люди б'ються поміж собою.

Вона підвелася, поправила спідницю і промовила, дивлячись повз мене:

— А мені здається ще більш огидним, коли такі люди, як Хайнке-ІПтудер… Хоча тебе це, мабуть, не цікавить?

— Ні, — щиро відповів я.

Франк всміхнувся і теж підвівся.

— Я розумію Лекса. З цього взагалі нічого не вийде. Лише неприємності.

Ми пішли назад. Франк попрямував до рояля, я — до Фелікса.

— Феліксе, що робити, коли гидко на душі?

— Я випив би в такому разі унденбергу.

— Аби це допомогло, — зітхнув я, — то вихилив би три пляшки.

Фелікс ввічливо всміхнувся: він не зрозумів мене.

6

Наступного дня я мав бути в суді в справі про спадщину, над якою я возився дома в неділю.

Я зупинив машину біля будинку суду, начепив на сходах мантію і ввійшов у вестибюль. Тут я здибав доктора Кемпфа, який представляв супротивну сторону — людину з м'ясистим носом і густим білим волоссям. Він мав властивість доводити всіх до нудот своїми довгими висновками. Їх, до речі, ніхто не читав, навіть він сам. А писав їх начальник канцелярії.

Після судового засідання доктор Кемпф сказав:

— Пропоную призначити новий термін розгляду справи, тим паче, що в зв'язку з судовими канікулами раніше жовтня все одно нічого не вийде. Крім того, треба ще з'ясувати справу з податками. — Він гучно висякався, носова хустина майоріла, як прапор. — Дозвольте запросити вас на легкий сніданок?

— Дякую, я не голодний.

— А на келишок вина?

— Згода.

Шиночок розташувався поблизу земельного суду. Це була маленька забігайлівка, де збиралися переважно прокурори й адвокати. Після судових баталій тут сходилися за спільними столиками супротивні сторони. І часто розлучені подружжя з'єднувалися тут знов.

— Червоного чи білого?

— Я не розуміюся на винах.

— Погано, — зауважив доктор Кемпф. — Вино — це мудрість віків. Плинна мудрість. Філософія в склянках. — Він зсунув окуляри на лоба, тримаючи меню перед самісінькими очима. — Якщо ви хочете білого, то рекомендую франкенвайн. Я ж віддаю перевагу червоному. Білі вина — це десятиріччя, червоні — сторіччя. Випийте червоного зі мною. Скільки вам років, власне кажучи?

— Двадцять дев'ять.

— Завидна молодість! — Він сумно хитнув головою. — І вже у Фассбендера! Багатюща ця людина, шалені гонорари, але падлюка. Пробачте на слові. Та в наші часи і треба бути падлюкою, щоб чогось досягти. Інакше кінець. Розтопчуть, розчавлять. Подивіться на мене. Теж колись мав свої ідеали. А сьогодні?

Перервав свою сповідь, щоб зробити замовлення. Це тривало кілька хвилин, і він загубив нитку розмови. Покопавшись у пам'яті, так і не знайшов логічного кінця своєї розповіді.

— Отже, ви служите у колеги Фассбендера. Так. Добрий початок, якщо колись ви станете самостійним. Вам буде легше, ніж іншим.

Я хотів заперечити, та він зупинив мене жестом руки. То був добре завчений рух, він залюбки користувався ним під час судових засідань.

— Знаю, що ви хочете сказати. Самостійність — це добре, чудово, та, мовляв, навіщо вона? Так? Я іноді картаю себе, що не пішов у промисловість. Фабриканти добре платять, якщо вивчити як слід певне коло питань. Можна б і зараз спробувати, та я вже старий. І ім'я щось значить. Фассбендер, кажуть, досяг великих успіхів на цій ниві. Ви знаєте щось?

Крізь маску базіки-філософа раптом пробився насторожений погляд. Я відзначив його не без задоволення.

— Ні, — відповів я і не збрехав, бо зв'язки Фассбендера з промисловістю справді були для мене новинкою. — Я нічого не чув про це.

— Так, — буркнув Кемпф, знову стаючи доброзичливим, балакучим знавцем вин. — Я гадав, що ви щось знаєте. Вам це було б теж цікаво.

Повз наш столик пропливли два добродії. Один з них, кругленький і лисий, з м'якими рухами, ніби плив у невидимій воді; інший, сухорлявий, з довгими, майже до колін руками, мав коричневий, висохлий, як у мумії, череп, тонкі губи, дуельний шрам на правій вилиці, гачкуватий ніс і монокль в оці.

— Велика нарада! — прошепотів мені доктор Кемпф. — Мабуть, з приводу Хайнке-Штудера.

— З приводу чого?

Я не прикидався, мені справді не вірилося.

— Ви що? Невже не читаєте газет? За кордоном тільки про це й галасують. Як щось проти нас, то вони завжди разом. — Він заламував пальці, розсікав носом повітря. — Це чистісінької води ненависть до нас, німців. Злочинці були і є всюди, і завжди. Ні я, ні ви не можемо нічого змінити. Так? — Він провів рукою по столу, ніби відсуваючи від себе щось неприємне.

Я не мав ніякого бажання обговорювати з ним проблему запобігання злочинності.

— Знайшли сліди Хайнке-Штудера?

— Звичайно ні. Тільки посадили наглядача. Йому буде погано.

— Чому?

— Ви неможливі! Та тому, що він пристойна людина. Я добре його знаю. І дочку теж. Та йому вже, очевидно, нічим не зарадиш. Якби у нас був закон про давність воєнних злочинів, то все обійшлося б.

Принесли вино. Воно тепло іскрилося в келихах. Плинний рубін, в якому переливалося світло.

— Божоле врожаю 1958 року. Поема! — Великий м'ясистий ніс устромився в келих, ніби намірявся пірнути туди.

— Сонце! — шепотів доктор. — Земля! Вітер! Гори… Ну, ваше здоров'ячко!

Він відпив чималий ковток, пожував губами, примружився. Обличчя його прояснилося, воно все більше ставало знову стареньким, зморшкуватим, доброзичливим обличчям адвоката.

Вино було гарне, але я не знайшов у ньому ні вітру, ані гір. Скоріше цемент, ще вологий, шершавий. Промінь світла засліпив мене і ковзнув уверх по стіні. Наблизилося гуркотіння мотора, почулися голоси, спочатку невиразні, дедалі голосніші…

— … Поема, правда?

Я поставив келих на стіл. Не знаю чому, але мені на думку знову спала Друга Північна.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

У другій половині дня зателефонував Франк:

— Здоров був! Ти закінчуєш сьогодні вчасно?

— Хто вчасно починає, той вчасно і кінчає. Що в тебе?

— Мартіні. В холодильнику.

— І що ти хочеш за нього?

Він засміявся.

— На цей раз нічого. Щойно одержав зарплату. За мартіні дякуй Елен. Це вона мене підбила.

Та все має свої межі.

— Якщо це з приводу недільної події, — сказав я роздратовано, — то хай вона сама п'є той мартіні. Мені вже остогидла ця історія.

— Зачекай, не гарячкуй. Ти маєш лише познайомитися з молодою жінкою. Мені здається, вона в твоєму стилі.

— Чорнява?

— Як вороняче крило. Карі очі. Тричі розлучена. До того ж має мільйонну спадщину.

— Гаразд. Тоді я прийду, — сказав я і поклав трубку.

Я прибув у Північну вчасно.

Над каналом кричали чайки. Віконні шибки блищали в промінні призахідного сонця. Пахло сіллю і смолою.

З відчиненого вікна лунала пісня. Каштан Фосс співав про загибель «Мері Енн». Під цей супровід він чистив свій мундир. Співав поганувато, шкода ставало «Мері Енн». Арчі підвивав йому. Він завжди підвиває, коли капітан співа. Інтелігентна тварина.

Всі були на місці. Чекаючи мене, почали вже мартіні. Жінка, з якою я мав познайомитися, сиділа посередині. Франків опис анітрохи не справдився. Та я і не сподівався на це.

Незнайомка не була красунею, але виглядала пікантно. Дуже молода. Легка хлоп'яча зачіска, напівфранцузькі, напівяпонські риси вузького обличчя, блідого і світлого, трохи зухвалий і гордовитий розріз губ. Я уявив собі, як було б приємно стерти цю гордовитість поцілунком.

Докірливо зиркнувши на Франка, я привітався з дівчиною.

Вона подала мені руку.

— Полетта Уден.

— Дуже приємно, — промимрив я, бо чомусь почував себе незручно, що трапляється зі мною рідко. І це дратувало мене.

— Пробач, Лексе, — надміру коректно звернулася до мене Елсн. Від цього мені стало що гірше. — Це я запросила панночку Уден. Вона потребує твоєї поради.

Я, мабуть, трохи розгубився, бо панночка Уден посміхнулась. І одразу де поділась її гордовитість. Лише тепер я помітив, що в неї великі карі очі. Такого ж кольору, як і волосся.

— Я ще зранку дзвонила до вашої контори, — сказала вона. — Та вас не було.

Дівчина завагалася. Видно було, що їй важко почати розповідь про свою справу. Франк виручив її.

— Батько панни Уден, — сказав він, — працює наглядачем у міській в'язниці попереднього ув'язнення. Саме під час його чергування і змився Хайнке-Штудер. Ти ж читав у газеті?

— Сили небесні! — вигукнув я. — Так ваш батько…

Вона кивнула.

— Мені стало страшно, коли я довідалась про це від пана Матуша. Він теж наглядач. І він не може цього збагнути. А я добре знаю, що батько тут ні при чому. Їм просто потрібний винуватець.

Вона вимовила це з таким переконанням, що важко було щось заперечити. Я навіть розчулився. Поставало питання, чи батько її настільки не винуватий, як вона вважала. Та щоб з'ясувати це, потрібні були факти.

— Неприємна історія, — заявив я. — Найкраще було б, якби ви потурбувалися про адвоката для вашого батька. Якщо бажаєте, я дам вам кілька адрес. Доктор Берніке напевне візьметься за цю справу. Можна ще звернутися до Лютгенса або доктора Даммерова…

— А ти? — втрутилася Елен.

— Не та адреса, — відмахнувся я. — Адже я службовець. Ходжу під Фассбендером.

— Адвокат, — сказав Франк, — коштує грошей. А надто добрий адвокат. Панна Уден таких грошей не має. Вона вчиться. І працює, щоб платити за навчання.

— Так, — протягнув я, не знаючи, що сказати, — тоді…

Я чудово розумів, чого вони хочуть. Та я був лише співробітником адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». Власними зусиллями взагалі нічого не міг зробити. Кримінальних справ ще ніколи не вів, спеціалізувався на цивільному праві. Часто намагався розтлумачити цю різницю Франкові, але він розумівся на цьому, мабуть, так само, як я на його гамах.

— Звичайно, я міг би поговорити зі своїм шефом. Та наперед знаю, що це марна справа. Фассбендер нічого дурно не робить.

— А це дорого?

— Все залежить від угоди. Проте Фассбендер дуже дорогий. Надзвичайно дорогий. Я, наприклад, не зміг би йому заплатити.

— Розумію, — промовила дівчина, і в голосі її забринів відчай. — Пробачте, будь ласка. Я не хотіла завдавати вам клопоту.

Вона підвелася, взяла свою, сумочку, яка лежала поруч на стільці. Це була маленька простенька сумочка, яка знала кращі часи. Видно, вже давно служила своїй власниці. Напевно, дівчина не мала грошей, щоб придбати нову.

Іноді дрібниці розчулюють більше, аніж великі трагедії. Пташеня з перебитим крильцем здатне зупинити вуличний рух, звістка ж про те, що десь голодують люди, викликає лише гримасу співчуття. І я не становив винятку. Той факт, що засадили в тюрму людину, може й безвинну, залишив мене байдужим. Ота ж маленька жалюгідна сумочка зворушила мене.

— Стривайте! — сказав я. — Пішовши звідси, ви нічого не зміните. У всякому разі вашому батькові краще не стане.

— Звичайно, ні, — вона уважно подивилась на мене.

— Мій шеф для вас занадто дорогий. Але інший адвокат…

— Я хочу найкращого адвоката. Щодо грошей… Чи можна оплачувати частинами?

— Та киньте ви про ці кляті гроші! З ними можна багато чого зробити, та інколи можна обійтися і без них. До Фассбендера ви все ж таки могли б звернутися.

Я все більше розпалювався, переконував, доводив. На превеликий мій подив, Франк усміхався, Елен теж: вони досягали того, чого хотіли.

— Але той, хто допомагатиме вам, мусить знати правду. Навіть найнеприємнішу, найстрашнішу правду. Чому вашого батька заарештували?

Дівчина глянула на мене своїми великими очима і знову сіла.

— Тому, що всі повірили, ніби він випустив Хайнке-Штудера.

— Він це зробив?

— Я добре знаю батька. Він уже дванадцять років служить наглядачем. І ніколи нічого не траплялося. За дванадцять років жодного разу не запізнився на роботу.

— Ви мене не зрозуміли. Якщо в'язень утік, значить, наглядач йому не заважав. Газети пишуть, що ваш батько сприяв утікачеві. Тут щось є. Ви не знаєте, що саме?

— Тієї години батько не робив звичайного обходу, а сидів у караульному приміщенні. Отоді все й сталося. Коли батько помітив, одразу підняв тривогу. Та було вже пізно: Хайнке-Штудер утік.

— А ви не знаєте, чому батько не пішов на черговий обхід?

— Бо йому заборонив директор.

— Що?!

— Директор подзвонив уночі й наказав, щоб тато нікуди не виходив з вартівні, а чекав розпорядження. Звичайно, батько послухався.

— А ще що сказав директор?

— Не знаю.

— Звідки ж ви довідалися про цей нічний дзвінок?

— Від пана Матуша. А звідки йому відомо, не знаю. У всякому разі такі розмови велися поміж наглядачами.

Я зітхнув. Погана історія. Не вірив у цю телефонну розмову. Бо якби директор справді віддав таке розпорядження, Удена не посадили б за грати.

— Спробую поговорити з прокурором, — сказав я. — Але нічого не можу обіцяти. Я не родич, не адвокат вашого батька, отже прокурор не зобов'язаний мені звітувати. А якщо йдеться про службову таємницю, то він взагалі мусить мовчати.

— Може, мені піти разом з вами?

Я похитав головою.

— Залиште це мені. Ми вчилися разом з прокурором. Може, це відіграє якусь роль.

— А якщо не допоможе?

— Придумаємо щось інше.

— Спасибі.

Сиділа отут, дивилась на мене своїми великими очима. І дякувала. Одне лише слово. Але мені так рідко доводилося чути «спасибі», в якому було б стільки справжньої вдячності. Коли таке трапляється, мені стає страшенно ніяково.

— Лекс усе зробить, — запевнив Франк.

Дівчина підвелася. Знову впала мені в очі ця злиденна сумочка, яку вона притискувала до себе, але зараз чомусь легше було, дивитися на неї. Так, так. Саме сумочка завинила в тому, що я встряв у цю історію, про яку вчора й чути не хотів.

Дівчина мешкала в іншому кінці міста. Франк запропонував підвезти її до «Едему». Та я не погодився. Як робити справу, то вже до кінця.

— Я можу відвезти вас додому, — сказав я, сподіваючись почути ще одне миле «спасибі». Та цього разу вона лише посміхнулася, трохи іронічно, трохи розгублено. Вона була диявольськи неприступна, але це їй дуже пасувало.

В машині вона тихенько сиділа біля мене, склавши руки на колінах, тримала свою сумочку.

Вечір розкинув червоно-золотаві крила над містом. Повітря було м'яке й тепле. Світні реклами бігли сталевими каркасами. Над дахами сходив місяць. Він був жовтий і круглий, ніби на поганій декорації.

2

Ми висадили Елен біля «Едему», підкинули Полетту Уден додому й поїхали до мене. Франк був сьогодні вільний.

Ще здалеку я побачив, що всі вікна парадних кімнат пані Гнайзенек яскраво освітлені. Таку щедрість моя господиня дозволяла собі лише в урочисті години. Наприклад, під час вечірок, на які ось уже тридцять років збиралось одне й те саме товариство: високопоставлені військові, поважні чиновники, директори, від яких тхнуло одеколоном, та їхні дружини, молоді й літні.

Я перевірив, чи вільний шлях, і ми прослизнули в коридор. Пані фон Гнайзенек була настільки демократичною, що іноді запрошувала й мене на ці вечори. Першого разу, на жаль, я дозволив себе умовити. Мене демонстрували, як дресированого песика, хоч це порівняння і не на мою користь. Собака міг принаймні кусатися. Я ж, як добре вихований бюргер, мусив усміхатися і плести різні дурниці.

У передпокої висіли пальта. На щастя, їх було лише три. Ми тихенько прослизнули повз них і вже були біля сходів, коли двері в кухню відчинилися і з'явилася пані фон Гнайзенек. Побачивши мене, вона страшенно зраділа.

— Любий докторе! Нарешті! Я вже цілу годину виглядаю вас.

Щоки її пашіли рум'янцем, очі блищали. Видно, вдова трохи хильнула.

— Щось сталося? — невдоволено спитав я.

Вона показала пальцем на світлицю і просичала:

— Там Віммінгер!

— Хто?

— Людина від Шнайдера. Ми хочемо сьогодні підписати угоду.

— Сьогодні? — Я з сумнівом глянув на пальта, потім у кухню, де поралася матуся Геберт. — Хіба у вас немає гостей?

— Тільки полковник Вейєргофен з дружиною. І Баум. Я покликала його тому, що не було вас.

Ясно: ідеться про угоду, отож вона вирішила мобілізувати всі сили. Щодо Вейєргофена, то зрозуміло — він давній друг сім'ї. Але Баум? Він же нічогісінько не тямить у цивільних справах.

— Годі вам шкірити зуби! — наказала пані фон Гнайзенек. — Краще допоможіть мені.

— Яким чином?

— Зайдіть до мене й побалакайте з Віммінгером про ваші параграфи. Ви їх так добре знаєте!

Я глянув на Франка, Франк на мене. Ніхто й ніщо не заважало мені побажати їй доброго вечора, піти до своєї кімнати і замкнути за собою двері. Та пані фон Гнайзенек ніколи б мені цього не дарувала. Захоче — і зіпсує мені життя. Я капітулював.

— Гаразд. Але тільки на чверть години.

— Я піду пройдуся, — сказав Франк. Та я затримав його.

— Залишайся. Разом прийшли, разом попалися…

— … разом повісять, — докінчила пані фон Гнайзенек прислів'я. — Так воно буде краще. Тим часом пан Франк вип'є коньячку. А потім трохи попоїмо. Отже, вперед!

В салоні сидить Віммінгер і смакує справжній угорський токай. Він належить до того типу ділків, яких я терпіти не можу. Надто слизький, самовпевнений, надто цинічний.

— Ага, — каже він, — прибула важка артилерія. Пані фон Гнайзенек весь вечір про вас торочить. Адвокати — це справжнє благословення боже. Без них ми б ніколи не довідалися, яке все окладне й заплутане на цьому світі.

На задньому плані урочисто сидить полковник Вейєргофен; худорлявий, тримається рівно і, як завжди, в поганому гуморі. Його дружина боязко і невпевнено притулилася поруч. Вейєргофен поділяє погляди Віммінгера на юристів. Тому про сердечне привітання годі й балакати. Я кивнув Бауму і попросив текст угоди. Господиня дбайливо поставила біля мене келих вина, печиво, поклала сигарети. Франк забився у куточок канапи.

Угода була та сама, що я її читав позавчора. Мої зауваження, а вони були незначні, Віммінгер врахував. Але умови сплати мені не сподобалися: орендна платня протягом десяти років мала залишатися незмінною.

— Здається, — зауважив я, — варто поговорити про фінансовий бік справи.

Почалися переговори. Головним чином виступала пані фон Гнайзенек. Вона знову прикидалася нещасною удовою. Віммінгер почав викручуватися. Казав, що його фірма не може заплатити більше трьохсот марок на місяць. Я заперечував, доводив своє.

Пані фон Гнайзенек від хвилювання випила мій келих вина.

— Триста марок? Але ж…

— Коли йдеться про суспільне добро, — зарипів полковник Вейєргофен, — треба йти на будь-які жертви. А що робимо ми? Витрачаємо гроші на допомогу негритянським країнам, замість того, щоб зміцнюватися самим. Ми шарпаємо один одного. Панькаємося з рекрутами і віддаємо досвідчених вихователів під суд…

Сердито дивився на мене. Череп його стирчав з комірця сорочки, як голова отруйного гада. Він хотів ще щось додати, та, певне, втратив хід думки.

Віммінгер нарешті поступився і погодився підвищити орендну платню до чотирьохсот марок. Пані фон Гнайзенек у захваті штовхнула мене ногою під столом. Всміхнулася до Віммінгера.

— Ви не відмовитесь від скромної вечері?

Той кивнув. Господиня попливла в кухню, щоб підігнати матусю Геберт. Я взяв келих і вийшов на балкон.

Ніч м'яким оксамитом уже лягла на дахи будинків. Високо в небі гув літак. Я бачив намистинки ілюмінаторів і спалахи навігаційних вогників. Тільки зараз помітив, як тихо: вітер зовсім стих.

— Красненько дякую, — промовив хтось поруч. — Я побоювався, що ви висунете безліч контрумов.

Я обернувся. То був Віммінгер. Він сперся на стійку, теж тримав у руці келих; блищали запонки.

— Я не крутій, — невдоволено зауважив я. — І менш за все зацікавлений у таких справах.

Він поклав мені на плече руку. Обличчя його наблизилось до мене. Драглисте сало, в якому плавають очиці.

— Треба більше цікавитися такими справами. Можу закластися, що стара купила землю і будівлі за безцінь. А одержить золоті гори.

— Ви теж на цьому не прогадаєте, — непривітно відповів я.

У дверях з'явився Франк.

— Лексе, я пішов.

— Хвилинку. Я теж.

Та зайшли ми недалеко: пані фон Гнайзенек спіймала нас у вітальні.

— Що це таке? — щиро образилася вона. — Ви вже йдете? А я сподівалася, що пан Франк трохи нам пограє…

— Зараз?

— Звичайно. Таке приємне товариство.

— Музика… — зарипів полковник. — Ким би ми, німці, були без музики? Німці люблять пісні, сентиментальність. Завдяки нашій музиці ми досягли величі — Вагнер, Ліст, Бетховен…

— … І звалилися в прірву разом з Гермсом Нілем^[2], — докінчив я.

Старий вояк побагровів, очі мало не вилізли на лоба. Я думав, що його грець поб'є.

— Більшовик! — вигукнув він.

— Дагоберте, благаю тебе! — Господиня знову образилася. — Доктор Тердонк пожартував. — Вона торкнулася Франкового плеча, сяйнули діаманти. — Будь ласка, зробіть мені приємність.

Франк безпорадно глянув на неї і погодився.

— Гаразд, якщо це вам приємно…

Господиня чарівно всміхнулася.

— Я знаю, у вас справи. Не затримаю довго. Лише на чверть годинки.

Чверть годинки можуть бути короткими, а можуть розтягнутися на цілу вічність. Мені раптом остогидло тут. Цей ситий затишок, ця пиха, несосвітенне тупе свинство… Пані фон Гнайзенек розляглася в кріслі, заплющивши в екстазі очі. Полковник Вейєргофен сидить, випроставшись і застигши, кінці комірця врізалися йому в підборіддя, час від часу він доброзичливо покахикує, і лише тоді, коли його погляд падає на мене, очі стають маленькими та злими.

Матуся Геберт нечутно снує біля столу, розставляючи страви. Курячий холодець, паштет з гусячої печінки, сьомга.

Франк кінчив грати.

— Гадаю, — сказав він, — нам тепер справді час іти.

Пані фон Гнайзенек запротестувала. Віммінгер пожирав очима сьомгу, Баум беззвучно аплодував. Полковник Вейєргофен підняв келих.

— Дуже вдячний! Я навіть розчулився. Але соромлюсь цього. Музика завжди робить нас, німців, сентиментальними. Така вже у нас вдача.

Франк не зводив з нього очей і мовчав, а Вейєргофен стояв з повним келихом у руці. Раптом Франк знову нахилився над клавішами, залунали негармонійні, фальшиві звуки. Пісня про верес. «На лужку цвіте маленька квітка…»

Віммінгер насторожився. Господиня застигла з напіврозтуленим ротом; вигляд у неї був дурнуватий. Вейєргофен закам'янів.

— Ця пісенька, — повільно промовив Франк, — гриміла з гучномовців, коли моїх батьків вели до газової камери. Бо вони були євреями і, певно, не соромилися бути сентиментальними. А ви й досі соромитесь лише своєї сентиментальності, пане полковник?

Коли ми виходили, в кімнаті стояла мертва тиша.

3

Я все сушив собі голову над тією справою.

Певна річ, моя розмова з прокурором не залишиться таємницею для обох Фассбендерів. Вони були на «ти» майже з усіма працівниками прокуратури, принаймні раз на тиждень гомоніли з ними в «юридичному шиночку» за чаркою вина. Доктор Бендер, якому було доручено справу Удена, одразу ж розповість про мій візит до нього. Саме цього мені дуже не хотілося.

І тут я згадав про Олафсона. Він закінчив курс на рік раніше мене і працює зараз у прокуратурі. Я іноді зустрічав його в суді й знав, що доктор Бендер — його шеф. Цього більше ніж досить. Олафсон розповість мені все, що я захочу знати.

Зателефонував йому і запропонував зійтися у «юридичному шиночку» на кілька слів. На бесіду він погодився, але шинок відкинув.

— Гидка нора, — заявив він. — Приходь до мене. Маю що випити.

Це мене зацікавило; я негайно погодився.

Олафсон мешкав у мансарді, захаращеній книжками, переважно юридичними.

— Сідай, — привітав він мене. — Тут трохи затісно, але я задоволений. На різдво переїду. Трикімнатна квартира. Вісім тисяч марок. Половину платить тесть, половину я.

— Вітаю! Кого ж це ти ощасливив?

— Паросток старого Кемпфа. Не дуже гарненька, зато єдина. Дістане в спадщину геть усе. А татусь довго не протягне. Рак шлунка. Але він не знає. Багато п'є і курить. Чого бажаєш: пива, коньячку? Чи краще «філософії у склянках»?

— Я полюбляю мартіні.

— На жаль, немає. А як щодо віскі?

— Гаразд. Тільки без содової. До речі, я мав учора розмову з твоїм тестем.

— Знаю. Казав. Справа Феттіх. Нею старий задоволений. Ти все ще у Фассбендерів?

— Еге ж.

Олафсон посміхнувся і поставив на стіл пузату пляшку.

— У них є чого повчитися. Молодший — падлюка, старший — комедіант. Їхні трюки дуже нагадують махінації підпільних адвокатів. Та вони мають за це грошики. Мета виправдовує засоби.

Він налив по повній.

— Як ти взагалі потрапив до них?

— Типовий приклад сімейщини, — відповів я. — Мій дядечко наносився зробити з мене видатну людину. І от одного чудового дня я одержав листа, де чорним по білому стояло, що «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» були б украй щасливі, якби я запропонував їм свої послуги.

— Он як! А я забув про твого дядька. Адже він неабияка персона? Комерційний радник чи директор банку?

— Банкірський дім «Деврієнт і компанія». Директор.

— Ерго бібамус!^[3] — проголосив Олафсон. — За здоров'я директора банку. Мені допомагав лише прокурор. Третього класу. До речі, як справи з дисертацією?

— Уже захистив. На матеріалах фірми Гольдінг. Правове й економічне становище концерна. Це завжди було моїм уподобанням.

— Хай йому грець! — відмахнувся Олафсон і налив собі ще. — Не маю ніякого уявлення. Ніколи не тямив у цивільному праві. А купує у Б корову. Хто з них має рацію? Твоє здоров'ячко!

— Будьмо! Отже, з фірмою Гольдінг справи стоять так…

— Облиш! — вигукнув він. — А то почну розповідати про власні справи. Гадаю, тобі цього не хочеться.

— Чому б ні? Зараз я особливо цікавлюся кримінальним правом.

Олафсон поставив пляшку, яку був узяв, і недовірливо втупився в мене. Він був веснянкуватий, з білявими патлами, яким навіть бріолін не міг зарадити. Тому завжди був схожий на одуда. Мав би вигляд хлопчака, якби не жорсткуваті зморшки на обличчі, які я помічав у багатьох працівників прокуратури.

— Не бреши, друже, — сказав він. — Що трапилось?

Я випив віскі, потім спокійно відповів:

— Нічого особливого. В одної дівчини горе. Посадили батька.

— Буває, — байдуже промовив він. — Ти її добре знаєш?

— Від учора.

Олафсон єхидно всміхнувся.

— Хочеш сподобатися? Облиш! Не бажаю заради тебе псувати кар'єру.

— Ця людина ніби невинна.

— Вона каже?

— Так.

— Усі це кажуть. Якби так було, сиділи б лише невинуваті. Хто він?

— Уден.

Від несподіванки Олафсон похлинувся. Я постукав його по спині.

— Чоловіче! — охнув він, передихнувши. — Цього ще не вистачало! Але ж тут ясна справа. Абсолютно. Яснішої не може й бути!

— А як щодо телефону від директора в'язниці? — поцікавився я.

Олафсон уважно глянув на мене.

— Бачу, що ти добре проінформований. Та, на жаль, це неправда. Директор має «залізних» свідків, які одностайно твердять, що саме в той час він нікуди не дзвонив. Архітектор і два лікарі. З тебе досить?

— Але ж телефонували десь близько третьої години ночі!

— Нікому не забороняється запросити в суботу гостей і засидітися з ними допізна. Зібралися, побалакали, випили. Ні, Лексе, оцим телефонним дзвінком Уден сам викопав собі яму. Грубо зроблено. Треба йому було спочатку порадитися з тобою.

Останнє зауваження я ніби не дочув, хоч воно було нетактовним. Коли виступаєш у ролі прохача, доводиться дещо й недочувати.

— А що коли дзвонив хтось інший, видаючи себе за директора? Хіба такого не могло бути?

— Звичайно. Точнісінько таке ми підказували Удену. Адже ми теж люди. Крім того, в цю справу чомусь втрутився твій шеф і…

— Стій! — перепинив я. — Мій шеф?

— Еге ж. Старший Фассбендер взяв на себе захист. Годину тому був у мене і зажадав обвинувального висновку. Хіба ти цього не знав?

— Ні, — відповів я дещо збентежено, — цього я не знав.

— Тепер знаєш. Як я щойно казав, ми кілька разів давали Удену зрозуміти, що дзвонив хтось інший і видав себе за директора. Та Уден чи то неповороткий, чи то просто дурний. Наполягає на тому, що не міг сплутати, бо чудово знає голос свого начальника. Ну й що тут удієш?

— Хлюпни мені ще віскі, — попросив я. — Ви забули одне: Уден — чиновник. І зовсім не в його інтересах дати втекти цьому Хайнке-Штудеру. Не один ти хочеш зробити кар'єру. Уден теж.

Олафсон підвівся і відчинив вікно. У темряві ночі спалахнула яскраво-червона реклама, кинула відблиск на його обличчя.

— Уден, — сказав він, — до 1945 року служив у таємній військовій поліції. Колишній член націонал-соціалістської партії. Я навіть можу назвати номер його партійного квитка. Цифра надзвичайно маленька.

— Це ще нічого не значить, — удавано байдуже промовив я, хоча був вражений до глибини душі.

Олафсон кивнув.

— Гаразд. А якщо Удену заплатили?

— Не думаю.

— Дарма. Ти можеш тримати язика за зубами?

— Іноді.

— Чудово. Отже, зроби це цього разу задля мене. Уден має рахунок у банку. До речі, останнім часом він був досить мізерний.

— Його донька вчиться, — зауважив я.

— От бачиш. Зарплата в нього невелика. І ось десь два тижні тому на його рахунок перевели п'ять тисяч марок.

— Від кого?

— Від Габріели Хайнке-Штудер, дружини втікача. На жаль, після цього вона теж здиміла.

У Олафсона було не лише віскі: ще коньяки і справжня горілка. Я пішов тільки тоді, коли ми роздушили пляшку тієї справжньої.

4

— Кріс, — сказав я наступного ранку. — Якби ти знала, як мені потрібний черепочок кави…

— Як тобі не соромно! Невже ти не можеш краще проводити свої вечори?

— На жаль, від кращого нас змусили відвикнути. Бо горілка дешевша. Недорогий стимул нашої духовної вищості. — Я позіхнув. — Зате життя і дечиї характери стають з кожним днем дорожчими, банкірська донечко…

— Іноді ти буваєш просто гидким! Ти відчуваєш це?

Я зітхнув. Знову все збіглося докупи: Кріс, що дорікає мені за мої гріхи, ранкове похмілля, Олафсон, що спекулює становищем свого тестя. І дівчина з карими очима, чий батько взяв п'ять тисяч марок за те, що допоміг втекти есесівцю.

Над дверима кабінету Фасебендера-старшого спалахнула червона лампочка. Це мені не сподобалося: старий у конторі. З'являвся він не часто, але коли вже був тут, то завжди знаходив для мене роботу, здебільшого не дуже приємну.

Я спитався у Кріс про настрій старого. Вона знизала плечима.

— Я не бачила його сьогодні. У нього Сметс.

— А син?

— Теж там.

— Щось буде, — зловісно промовив я.

— Займайся краще своїми справами, — порадила Кріс. — Іноді ти стаєш занадто балакучим.

За півгодини вогняне зле око над дверима погасло. Я полегшено зітхнув.

Та тішився я недовго — з селектора раптом пролунав голос Фассбендера-молодшого: «Доктор Тердонк, зайдіть до мене». Кріс єхидно посміхнулася.

Молодий шеф сидів за величезним столом, перебираючи папери. Під рукою в нього стояв келих портвейну.

Йому було трохи за тридцять, і він мав такий вигляд, як кінематографічні прокурорські синки. Крім того, він був власником яскраво-червоного «порше». Якби вивести потрібну формулу, неважко було б встановити, скільки він має коханок: скажімо, марку автомобіля помножити на потужність мотора та батьківський маєток і розділити на вік майбутнього спадкоємця. Та я не математик. До того ж добре знав і без формули: у нього було три коханки.

— Вип'єте келих вина?

Що ж, на похмілля немає кращих ліків, як хмільне. Шеф власноручно налив мені. І підсунув пляшку до мене. Я налив собі ще. Похмілля кінчалося, почував я себе пречудово.

— Ви володієте французькою? — запитав шеф, замріяно дивлячись на мою склянку, яку я наповнив уже втретє.

— Для хатнього вжитку вистачить, — відповів я, — але для виступу у французькому суді, звичайно, ні.

— Воно й не потрібно. Про це потурбується метр Ноель, наш тамтешній адвокат. Стара школа, найкращі зв'язки. На жаль, досить дорогий.

— Отже, «Саллівен, Фасобендер і Саллівен» на Сені?

Він задоволено всміхнувся і натиснув кнопку. На вікнах опустилися штори і перетворили незвично теплий квітневий день на приємні сутінки. Задзижчала установка штучного клімату.

— Хочете кави глясе?

— Не відмовлюсь.

Фассбендер розпорядився. Потроху мені ставало не по собі. Портвейн міг ще бути примхою, так би мовити, жестом співіснування наймача і найманця, бальзамом соціального партнерства. Те, що пляшка стояла в мене під рукою, було вже само по собі підозріло. Ще більш підозріла кава глясе. Якщо він ще й сигаретою почастує…

Шеф підсунув коробку сигарет мені майже під ніс.

— Куріть, будь ласка. Чи не хотіли б ви поїхати зі мною до Парижа?

— Хоч сьогодні, — відгукнувся я. — Я ще не одружений.

Він ледь усміхнувся, відкинувся на стільці і з-під примружених повік уважно подивився на мене.

— Ви часом не фахівець з фірмового права?

— Трохи займався цим. Так би мовити, хобі.

— І французьким фірмовим кодексом?

— Так.

— Добре. Я недавно перечитав вашу дисертацію. Добре.

Він розкрив папку, що лежала біля нього, витяг звідти кілька аркушів і простягнув мені.

— Подивіться-но цю угоду. Здається, метр Ноель дуже хоче обкрутити нас круг пальця.

— Як так? Адже він наш представник…

Шеф зітхнув.

— У цій справі, на жаль, ні. Фірма, про яку тут ідеться, повинна розширитися. Теперішні акціонери — німецькі й швейцарські підприємства. Шкода, але вони змушені прийняти в компаньйони французький капітал, який і представлятиме Ноель. Всі пройдисвіти та негідники, і Ноель ненабагато кращий від них. Я відразу відчув, що вони готують нам якесь свинство. Та не помітив, у чому тут заковика. Мабуть, у тексті угоди.

— Гаразд, — сказав я, підводячись і згортаючи папери. — Я прогляну її.

— Стоп! — зупинив мене шеф, раптом випроставшись у кріслі. — Угода залишиться тут. Прогляньте її при мені. Це дуже делікатна історія. Нікому жодного слова про неї. Зрозуміло?

Двері, що вели до кабінету батька, беззвучно відчинилися, і на порозі з'явився Оскар Сметс.

— Я не заважаю?

— Ні. Маєш щось до мене?

— Ось…

Сметс наблизився і подав шефові якісь папери. При цьому дивився на мене глузливим поглядом. Мені кортіло показати йому язика. Та передумав, бо згадав, що вже дорослий.

Оскар Сметс був білявий зарозумілий чолов'яга з вузьким черепом, тонкими губами, холодними сірими очима і незворушним обличчям аскета. Ми терпіти не могли один одного і гиркалися при кожній зустрічі. На щастя, я майже не здибувався з ним по роботі: він був шефом детективної контори «Аргус», послугами якої користувалися Фассбендери.

Молодий Фассбендер проглянув напери, зморщив лоба.

— Це все?

— Найважливіше.

— Чого бракує?

— Деяких деталей. Пропозицій щодо технічного персоналу, розрахунків площі тощо.

— Працюєте над цим далі?

— Звичайно.

Повертаючи папери Сметсові, шеф наказав:

— З кожного по дві копії. По одній в «Райнфінанц», інші залишаться у нас. Покладіть у сейф: обережність перш за все.

Сметс затиснув папери під пахвою.

— О'кей. Ще що?

— Добудьте мені всі відомості та коментарі про Хайнке-Штудера і того, іншого — не пригадаю зараз прізвища — наглядача…

— Удеиа, — докинув я.

Шеф здивовано глянув на мене. Сметс звів брови. Я чекав запитань, але шеф залишив поза увагою моє втручання.

— … Про обох разом. Я хотів би мати матеріали у себе на столі рано-вранці.

Я слухав з інтересом. Отже, Олафсон поінформований правильно. А втім, я й не сумнівався у цьому.

— Скільки примірників? — спитав Сметс.

— Три. В оригіналі. Два для нас, один для вас.

Сметс запевнив, що виконає наказ, і подався геть. Двері зачинилися. Шеф знову зосередив увагу на мені. Я вже знав, про що йтиметься далі.

— Звідки ви знаєте про Удена?

— Вчора в мене була його донька. — Тут я розповів про нашу розмову, за винятком, певна річ, деяких подробиць. Наприклад, про те, що я пропонував спочатку знайти дешевого адвоката, та й про мої відвідини Олафсона жодним словом не обмовився. Цим я не порушував довір'я Полетти: вона ж сама бажала, щоб захист взяв на себе Фассбендер. Навпаки, це навіть мало свої переваги, коли він почує справу ще раз від мене.

— Та що там, — буркнув шеф. — Ніхто не вірить у цей телефонний дзвінок. Навіть бульварна преса.

— То ви гадаєте, що він винуватий?

— Звичайно. А ви?

— Його донька…

— … присягається у його невинності. Що ж залишається бідній дитині? Визнати батька запроданцем? — Він співчутливо глянув на мене і посміхнувся. — Звичайно, ми спробуємо зачепитися за цей дзвінок, але навряд чи щось путнє з цього вийде. Я добре знаю свого друга Бендера.

— Хто несе витрати в цій справі?

Шеф на мить затнувся, але швидко отямився.

— Ну, ну! А ви чули колись про адвокатську таємницю?

— Пардон, я…

— Гаразд, гаразд. Уявіть собі, наприклад, що кілька його колег зібрали гроші на захист. Цього досить?

— Дякую, — сказав я. — Зовсім не хотів бути настирливо цікавим.

Він знову мав задоволений вигляд. Я ж розважав над тим, чи сказав він мені правду. Можливо, що й так. З іншого боку кожний адвокат навчений різним обмовкам. А обидва Фассбендери були визнаними майстрами свого фаху.

— Ви побачите ще панну Уден? — раптом спитав шеф.

— Сподіваюсь. А що?

— Гадаю, нам потрібні будуть додаткові факти. Сімейні обставини, фінансове становище, свідчення знайомих тощо. Крім того, треба ще раз обміркувати справу з отим телефонним дзвінком. Може, щось і пощастить викрутити з нього. Ви не хотіли б узятися за цю справу? Тоді б звільнили мене від цілої купи роботи.

— Та міг би, — завагався я. — Але ж ми їдемо до Парижа…

— Не раніше наступного тижня. А вам вистачить цього часу для дівчинки. — Він підморгнув мені. — Взагалі Поллі, кажуть, гарненька лялечка. Маленька породиста конячка… Дивіться не закохайтеся!

— Не думаю, — відрізав я. — На мій погляд вона не така вже й гарненька.

— Ну, ну, вам, видно, треба придбати окуляри, Тердонк.

— Поки що не скаржуся на зір, — роздратовано зауважив я.

Це розвеселило його.

— Дивак! Ви досі не дотямили, чого могли б мати від Кріс. Її ви теж вважаєте не вартої уваги?

— Я попросив би…

— Не розумію вас, Тердонк. Справді, не розумію. Така жінка, як Кріс… — Він прицмокнув.

Я підвівся з місця.

— Я можу йти?

Він також підвівся.

— Не ображайтеся. Я хотів лише дати вам хорошу пораду. Як не хочете, то будь ласка.

— Кріс, — сказав я, — зовсім байдужа до мене.

— Це ви напевне знаєте?

— Безумовно.

Він співчутливо подивився на мене.

— Я ж і кажу: окуляри, Тердонк, окуляри… Ну, годі про це. Я сам подивлюся на Полетту. І горе вам, якщо ви з мене глузуєте!

5

За півгодини я зателефонував Франкові. Трубку взяв капітан Фосс.

— Франк пішов….

— Куди це?

— Ніби до свого ґешефту. Маскувальний маневр. Замішано спідницю.

— Коли повернеться?

— Уявлення не маю.

Шефові я поки що не потрібний. Тому, попередивши Кріс, я сів у машину і подався до «Едему».

В холі панувала глуха післяобідня тиша. Портьє, позіхаючи, читав газету. Ліфтер куняв на своєму стільчику. Маленькі пальми в маленьких діжках теж, здавалось, дрімали. На кухні брязкотіли начинням. Адміністратора взагалі не було видно.

Я спустився до бару. Двері були прочинені. Франк сидів за роялем і грав, весь час повторюючи ті ж самі пасажі. Обірвав, похитав головою, почав знову.

Я зупинився у дверях.

В залі було напівтемно. Лише над помостом, де стояв рояль, світилась настінна лампа. Пахло тютюном, алкоголем і мастикою. Стільці стояли на столах. Вони нагадували курей, що лежали на спині, задерши лапи догори. В сусідній кімнаті дзижчав підлогонатирач. Було прохолодно.

— Не виходить? — почувся чийсь голос. Приємне контральто, трохи хрипкувате.

— Вийде, — відповів Франк. — Кляті тріолі!

Контральто засміялося і стиха щось промовило; я не зрозумів, що саме. Франк теж розсміявся і почав знову.

Я відірвався од дверей і попрямував через маленький танцювальний майданчик. Франк схилився над клавішами і не помічав мене. Зате я побачив жінку. Вона сиділа, закрита до половини роялем, і курила. У сутінкахвона здалася мені надзвичайно стрункою і чарівною.

— Привіт трудареві-ремісникові, — промовив я. Франк злякався і знову збився. — Чи не практичніше було б придбати електричний рояль?

Франк глибоко зітхнув, схопив пляшку і налив собі віскі.

— Це Лекс, — промовив він байдужим голосом до жінки. — Найгірше, що може здибатися музикантові. Першого квітня я послав його по скрипичний ключ, і він покірненько пішов до слюсаря.

— Більше такого не станеться! — роздратовано зауважив я, коли жінка засміялася. — Наступного разу я піду до музичного магазину.

Франк випив і знову налив склянку. Підсунув її мені, але я відмахнувся.

— Я вже випив три, а цього досить до обіду. Ви ще довго тут будете?

— Охоче зробимо перерву, — сказала жінка, підводячись із стільця. Вона була висока, струнка і мала фантастичну фігуру. На око я дав би їй років сорок. Обличчя було дуже підфарбоване.

— Це Клер, — пояснив Франк. — Естрадні пісні. Від сьогодні вона виступатиме у нас.

— Чудово! Співаєте і його речі? — спитав я, показуючи на Франка.

Мій приятель обурився.

— Замовкни, ти…

— Як? — зацікавилася жінка. — Ви пишете музику?

— Це єдині музичні твори, які, на мою думку, взагалі чогось варті, — запевнив я. — Послухайте лишень його останню річ. Не знаю, що він має проти неї. Коли слухаєш її, ввижається річка, чорні човни на ній, густий туман, що повиває луки, і… Ох, чому ти лізеш на ногу?

— Вибачте, — повернувся Франк до співачки. — Він ганьбить мене всюди і як тільки може.

Клер засміялася.

— Я скоро повернуся. Піду нагору. Чи вистачить вам чверть години, щоб полаятися?

Ми мовчки дивилися, як жінка йшла залом. Тільки-но за нею зачинилися двері, Франк хутко повернувся на кріслі і вхопив мене за рукав.

— Послухай…

— З Уденом справи кепські, — швиденько промовив я.

— Чому? — розгубився він.

Тут я розповів йому все, що почув від Олафсона і Фассбендера. Франк слухав з недовірою. Коли ж я згадав про п'ять тисяч марок, він похитав головою.

— Дурниці! Така людина, як Уден, не ризикуватиме своєю кар'єрою заради п'яти тисяч. Мабуть, за п'ятдесят, якщо він у скрутному становищі, але не за бутерброд.

— П'ять тисяч, — зауважив я, — то ціла купа грошей. Спробуй-но їх заробити за один раз. А якби все обійшлося…

— Ні, так не могло бути, — знову заперечив Франк. — Коли з в'язниці зникає людина, подібна до Хайнке-Штудера, цього не вдасться замазати. Все одно справу треба розслідувати. І ось неминуче виявляється, що Уден тієї ночі не робив обходу. Доганою тут не обійдешся. Побічні докази — безсумнівні.

— Браво, — іронічно зауважив я. — Навіть прокурор не міг би краще аргументувати.

— Ти мене не зрозумів. Поміркуй лишень, юристе. Чому п'ять тисяч марок переказані саме на рахунок Удена? Якби він був тут замішаний, то хіба не має сотні інших можливостей одержати свої грошенята не розголошуючи на весь світ? До того ж хто переказав гроші? Габріела Хайнке-Штудер! Навіщо ж таке нахабство? Коли ти робиш переказ, ніхто не вимагає в тебе посвідчення особи. Зрештою, вона могла назватися як завгодно. Ні, Лексе, вір мені: тут щось не так.

— Можливо, — відказав я. — Та в усякому разі досі все свідчить проти Удеиа.

— А якщо пощастить довести, що директор в'язниці все ж таки телефонував?

— Однак ти не здатний цього довести.

Франк підвівся.

— Ходімо до Карла. Це наш електрик.

Ми піднялися ліфтом на шостий поверх, під самісінький дах. Тут була Карлова майстерня. Малесенька кімнатка, що наскрізь просякла запахом ізоляційної стрічки, машинного мастила та пластмаси. Вікна виходили на південь, і кімнатка страшенно нагрівалася під сонцем.

Карл вилискував від поту, хоч мав на собі лише сорочку та штани. Його голова нагадувала трикутник, поставлений на вершину. Мав розумні, уважні очі.

— Заходьте, — запросив він. — Та залиште двері відчиненими, бо позадихаємося тут.

Я вже хапав повітря ротом. Це була не майстерня, а справжня духовка. Глянув на термометр: 28 градусів!

— Влітку, — спокійно зауважив Карл, — тут ще трохи тепліше. Хочете холодного чаю?

— Охоче! — озвався я.

Карл натиснув на важілець. За ширмою дзенькнуло, звідти виїхав іграшковий електропоїзд, простукотів по рейках і зупинився біля Франка. На тендері стояла чашка чаю.

— Чудово! — вигукнув Франк. — Минулого разу ти мені цього не показував.

Карл аж сяяв від задоволення. Франк видудлив чай і поставив чашку на тендер. Карл натиснув на інший важілець, і поїзд хутко поїхав за ширму. Там щось стиха клацнуло, і зразу по цьому поїзд виїхав знову, але тепер зупинився біля мене, пропонуючи чай.

— Оцю штуку, — пожартував я, — мені б у бюро. Можна прихопити залізницю з собою?

— Карл мріяв стати інженером, — пояснив Франк. — Закінчив два семестри, але з батьком сталося нещастя. Старий перейшов на пенсію, і тепер Карл мусить годувати сім'ю. Про навчання, звичайно, годі й думати. З того часу він і працює в «Едемі».

— А страхування?

— Страхові гроші, — сказав Франк, зиркнувши на мене, — замотали ваші брати-адвокати. Процес тривав би й досі, якби Карлів батько не поступився.

— Облиш ти ці давні історії, — буркнув Карл. Він сумно глянув на маленький стіл, на якому купою лежали старі телефонні апарати, конденсатори, запобіжники, лампові патрони. Навіщось узяв шматок кабеля, знову поклав його.

— Можливо, з навчанням ще якось пощастить. Дві тисячі марок я вже назбирав… Ну, гаразд. З чим прийшли?

— Слухай уважно! — попередив Франк. — Майєр телефонує до Шульца. Дуже важлива розмова. За три дні Майєр запевняє, що взагалі не дзвонив до нього. Свідків немає. Чи можна якимось чином довести, що Майєр телефонував? Нас цікавить не зміст розмови, а самий факт виклику.

— Еге, — протягнув Карл. — Важкувато… Розмова була хоч міжміська?

— Місцева.

— Пряме з'єднання чи через комутатор?

— Хто знає.

— Якщо через комутатор, то масте деякі шанси: той, хто з'єднував, може пригадати, що така розмова справді відбулася. Та не дуже сподівайтесь, бо на комутаторі за добу буває дуже багато викликів. Візьміть хоча б наш, готельний. Виклики надходять безперервно. Взагалі його можуть запам'ятати в тому випадку, коли він був чимось незвичайний.

— Це було вночі, між третьою і четвертою годинами.

— Тоді можливо. Або ж навпаки. Все залежить від обставин.

— Дуже вірогідно, — втрутився я, — що це все ж таки була не місцева розмова. Адже ми не знаємо, де мешкає ця людина; може, в місцевості, що не підключена до міської мережі.

Франк кивнув; він мав досить безпорадний вигляд. Карл теж не міг дати ради. Сказав, що треба знати хоч якісь факти. Була це місцева розмова чи ні? Якщо міжміська, то через станцію чи безпосередньо? Через комутатор чи автоматично? Зрештою, якщо через комутатор, то який — службовий чи приватний?

Було ще безліч речей, які він хотів би знати, але я вже не прислухався. В техніці я не тямив, а Карл так і сипав різними термінами, що їх я чув уперше.

— Розумію, — поважно сказав Франк, удаючи, ніби він і справді щось зрозумів. — А якщо ми все це дізнаємось…

— … тоді приходьте до мене. Я подивлюся, що можна зробити для вас. В мене чимало знайомих на пошті і в телефонному центрі. В них, у свою чергу, теж є знайомі. Якщо це взагалі можливо, я все зроблю для вас. Та напевно обіцяти не буду. Техніка — чудова річ, але і вона має свої недоліки.

— Які ж наші шанси? — спитав Франк. — Один до десяти?

Карл хитнув головою.

— Скоріше — один до п'ятдесяти. Та й то, якщо матимете щастя.

Франк підвівся і витер піт з обличчя. У мене сорочка теж прилипла до спини.

— Хвилинку! — затримав нас Карл і знову натиснув на важіль. Поїзд проторохтів по стрілках і зупинився біля Франка. Цього разу він привіз ляльку: чорного пуделька, майстерно сплетеного з телефонного дроту, з білими оченятами-гудзиками і задирливо висунутим червоним язичком.

— Сувенір для дорогих гостей! — урочисто виголосив Карл. Він послав поїзд назад і той повернувся з таким самим вантажем для мене. — Може, згодиться як талісман.

— На щастя? — пожартував я.

— Саме так, — усміхнувся Карл.

Франк теж усміхнувся.

— В такому разі для мене ти мусиш змайструвати слона, — сказав він, ховаючи пуделька в кишеню.

6

По обіді зателефонувала моя нова клієнтка. Полетта Уден зажадала знати, що я встиг зробити. Відповісти їй відверто в мене не повертався язик. Крім того, заважала Кріс.

— Ми повинні десь зустрітися, — запропонував я. — Згода?

— Коли?

— Я закінчую о п'ятій.

— А я, на жаль, лише о сьомій. Зручно вам о дев'ятій?

Це мені не підходило. Ми трохи поторгувались і нарешті домовилися: Полетта відлучиться на півгодинки, щоб зустрітися зі мною. Я пообіцяв бути точним.

— Хто це був? — поцікавилася Кріс, коли я поклав трубку.

— Клієнтка. Посадили батька.

— Бідолашна! Хоч гарненька?

— Нічого собі.

— Молода?

— Так.

Кріс підморгнула.

— Щасливого полювання!

— Підморгування, — розсердився я, — залиш при собі. Дівча мені байдуже.

Кріс мовчки посміхнулась.

Хвилину по п'ятій я зачинив за собою облямована алюмінієм двері адвокатської контори «Саллівен, Фассбендер і Саллівен».

У дві хвилини по п'ятій ліфт спустив мене в прохолодні напівсутінки вестибюля.

В три хвилини по п'ятій я проминув швейцара. Безшумно відчинилися великі скляні двері, що відокремлювали вестибюль від зовнішнього світу, як стінка велетенського акваріума. За нею скаженіла вулиця. Залита світлом, наскрізь просмерділа бензином, вона кричала, верещала, ревла. Я блискавкою вилетів з дверей, які тихо зачинилися за мною.

Полетта Уден стояла біля вітрини, розглядаючи товари. Час від часу нахиляла голову, читаючи ціни. Я став біля неї, вона не помічала. Сьогодні вона була в літній сукні, легкій і дешевенькій, яка більше відкривала, ніж прикривала. На ногах мала щось схоже на сандалети: самі ремінці та підошва. Вони мені здалися визивними і пікантними, як і вся вона.

Я кахикнув.

Дівчина швидко озирнулася, сердито поглянула, аж ось упізнала мене.

— Ви сьогодні виглядаєте трохи інакше…

— Уніформа, — пояснив я. — Обов'язкові темний костюм, сріблястий галстук, вишукані манери. «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» надають великої ваги зовнішності своїх працівників.

Полетта Уден усміхнулася. Це дещо зменшило дистанцію, що розділяла нас, але все ж таки вона залишалася досить значною. Втілена холодність! Їй би пасувало продавати холодильники.

— Можна запросити вас до кав'ярні?

Вона подивилась на годинник.

— Не пізніше, ніж о пів на шосту, я мушу піти. Сказала, що йду до зубного лікаря.

— Дантисти, — зауважив я, — працюють не відрядно. Можете сміливо додати чверть години. Куди вам треба потім?

— На Південну сторону.

Південна — багатий квартал. Двадцять років тому тут був пустир, а тепер повиростали розкішні вілли, що потопали у великих садах з басейнами, альтанками і тенісними кортами. Там не стрінеш «фольксвагена». Вилизаними алеями безшумно пролітають восьмициліндрові авто, а на аеродромі поблизу Південної стоять приватні літаки.

— Ви переселилися? — пожартував я.

— Працюю там.

— Нянькою? — Це теж мав бути жарт.

— Так, — відповіла дівчина. — Нянькою.

— Не можете підшукати чогось кращого?

Вона спохмурніла.

— За краще треба боротися. Мені пропонував один позувати для фото. Могла б заробити купу грошей. Він не міг зрозуміти, чому я віддала перевагу чужим дітям. Не зрозумів, чому я хочу стати дитячим лікарем.

— Скільки семестрів ви закінчили?

— Чотири.

Я швиденько підрахував. Навчання медицині — тривала і коштовна річ.

— Ви мужня людина. Знаєте, скільки дітей ще доведеться вам виняньчити, щоб закінчити навчання?

Раптом лід став танути.

— Тато і я підрахували. Я досягну свого. Правда, тепер буде важче.

— Отже, підете до фотографа?

— Ні!

Ми стояли посеред тротуару, і нас обминав вечірній потік перехожих. Згодом змушені були відступити до вітрини, але і там заважали всім.

— Ходімо вип'ємо кави, — запропонував я. — А потім я одвезу вас. Згода?

— Буду вам дуже вдячна.

Я знав маленьку кав'ярню на сусідній вулиці, і ми попрямували туди.

У вітринах відбивалося сонце. З широко відчинених вікон якоїсь крамниці долинав запах підсмаженої кави. По іншому боці вулиці їхала радіомашина, антена коливалася.

— Мабуть, через мій дзвінок ви мали неприємності. Я назвалася графинею.

Мені враз стало весело.

— Не біда. Відтепер мене будуть поважати.

— А кого поважаєте ви?

— Нікого.

— Для цього ви надто гордовитий?

— Я вважаю, що це жахливо, — відповів я. — Але чим же зарадити? Хто хоче йти вперед, мусить не зупинятися ні перед чим. Мій друг Олафсон нещодавно прочитав мені цілу лекцію на цю тему. На його думку, найбільше шансів мають циніки. Або люди із зв'язками. Або такі, що ще до сорок п'ятого були в силі. Шкода, тоді я був ще малий. Отже, міністром уже не можу стати.

— Мій батько теж був наці, — спокійно заявила вона.

— Який?

— Просто попутник. Спочатку офіціант, потім польовий жандарм.

— Шкода, — сказав я. — Він мав би бути генералом. Обер-штурмбанфюрером теж непогано. Тоді зараз він був би директором якогось пристойного концерну, мешкав у Південній, грав з іншими директорами в гольф, а по суботах літав би у власному літаку до Швейцарії.

Вона різким жестом обірвала мене. Я зупинився.

— Ви глузуєте?

Дивилася на мене великими серйозними очима.

— Ні. З цього приводу ліпше плакати. Та ми вже звикли до цього. Сльози зараз непопулярні. Бо вони не розкіш, і це їх знецінює.

Кафе було майже порожнє. Лише дві літніх дами сиділи за столиком, зів'ялі й сивоволосі, застебнуті аж до підборіддя. Легковажне вбрання Полетти напевне їм не сподобалося.

Я провів дівчину до свого улюбленого місця — в оповиту плющем нішу. На скатертині і шпалерах розпліскувалося світло настільної лампи.

— Що ви будете пити?

— Я хотіла б кави з молоком. Але прошу вас — платитиму сама.

— Про це потім, — сказав я.

Підійшла офіціантка. Я замовив каву з молоком, а для себе мокко і коньяк. Дами витріщилися на нас, я ж демонстративно повернувся до них спиною. Мені було чути, як вони засичали.

— Чого ж ви домоглися? — нетерпляче спитала дівчина.

Вона сиділа дуже близько, коли нахилялася, я бачив дещо більше, ніж її плечі. Плечі в неї були вкриті рівним загаром, нижче оксамитова шкіра була сніжно-білою. На жаль, я задивився трохи довше, ніж належало. Дівчина помітила це і підтягнула сукню, нагородивши мене глузливим поглядом.

— Ви більше б цікавилися моїм батьком…

— Якщо це залишиться поміж нами…

Полетта сердито відкинула голову назад. Світло лампи ковзало на її волоссі, виграваючи в ньому маленькими зайчиками.

— Ви розмовляли з прокурором?

Я подумав, що дівчину треба трохи підготувати.

— Не чекайте чудес, — почав я, — бо прокурори завжди песимісти. Їм і платять за те, щоб вони думали про всіх погано. І вони стараються.

Принесли каву. Коньяк теж. Я підсунув чарку до дівчини.

— Хочете?

— Ви замовили й для мене?

— Можна збрехати?

Не доторкнулася до чарки. Сиділа дуже спокійно. Зайчики більше не стрибали в її волоссі.

— Кажіть мені правду.

На жаль, інакше я і не міг зробити. Милосердна брехня не допомогла б ні їй, ані батькові. І не я винний, що ця правда була гіркою.

Коротко і обережно я розповів про те, що дізнався від Олафсона. Виклав його думку і думку Франка. Про Фассбендера-молодшого я поки що змовчав: цинізмом не допоможеш жодному клієнтові.

Полетта вислухала все мужньо, мужніше, ніж я чекав.

— Отже, справи кепські, — сказала вона. — Я так і думала.

Це мені дуже сподобалося. Я побоювався сцени. Сліз. Відчаю. Юристам це добре знайоме. Щоправда, дівчина все ж трохи розхвилювалася. Це було видно хоча б з того, що вона перестала звертати увагу на свою сукню. Хитала ногою, закусивши нижню губу і зморщивши лоба.

— Хто, — раптом спитала вона, — залучив до справи Фассбендера?

— Співробітники вашого батька.

Полетта здивовано глянула на мене.

— Ні!

Я бачив, що вона розгубилася.

— Ви не вірите в це?

— Але ж Матуш мені нічого не казав.

— Може, він просто не хотів вашої вдячності?

Дівчина похитала головою.

— Вони зовсім не такі чутливі.

Повз нас зачовгали кроки: дами прямували до туалету, скоса зиркаючи на нас. Розвідники в дозорі. Я зморщив лоба.

— Облиште їх, — попросила Полетта. — Вони ж нам не заважають.

— Ви бачили, як вони критично оглядали вашу сукню?

Вона знову підтягнула її.

— Коли старішають, то й погляди суворішають.

Вона здавалася мені дуже розважливою. Не за віком. Але ж оці сто шістдесят сантиметрів, прикрашені каштановим волоссям та пікантною мордочкою, були принаймні на вісім років молодші од мене. Вона б могла більше шанувати мене і мої погляди.

Я звернув на інше:

— Так що ж ми тепер робитимемо?

— Йдеться не про мене: я сама проб'юся. Найважливіше, щоб ви допомогли батькові.

— Фассбендер… — почав я, але вона мене перебила.

— Якщо справи стоять так, то і від Фассбендера марно чекати чуда. Хай він хоч тричі геній.

Байдуже вона сьорбала свою каву. Коньяку і не торкнулася.

— Батька вважають винуватим, бо їм потрібна людина, на яку можна все зіпхнути. Адже все так просто: наглядач узяв гроші… Хто після цього не повірить, що він злочинець?

— Дурниці, — заперечив я. — Фассбендер врятовував і не таких.

— А яких?

— Нацистів. Офіцерів бундесверу. Лікарів. Генеральних директорів.

— Так, — промовила вона зневажливо. — Звичайно.

Я роздратовано зібгав паперову обгортку з цукру і кинув її у попільничку.

— Я не зовсім упевнений в тому, що ваш батько розібрав, хто саме телефонував.

— Розібрав, напевне розібрав. Та директорові вірять більше.

Сонячні промені вимальовували на чашках візерунки. На вулиці сигналили автомобілі. В туалетній загурчала вода: дами поверталися назад. Вони оцінили ситуацію з першого погляду.

— Тепер вони лаються, — сказала одна з них.

Дівчина заперечливо похитала головою і всміхнулася до неї. Усміхалася вона дуже мило, коли хотіла. Дами по-материнському кивнули їй, на мене ж сердито зиркнули.

Я мовчав. Мовчала і Полетта. Дзижчала і пирхала кавоварка. Я глянув на годинник: було дванадцять хвилин на шосту.

Якщо я мовчатиму і далі, то за півгодини ми розлучимося назавжди. Загальні ввічливі фрази, прощання — і все! Ніхто не зможе змусити мене допомагати її батькові. Це — чужа доля. Фассбендер не образиться на мене, якщо я відмовлюся від цієї справи: він досить ясно дав мені зрозуміти, наскільки байдужий для нього Уден.

Мій погляд знову впав на ці нахабні вогняно-червоні сандалети. Дешевина, звичайно, але раптом я уявив собі ситуацію, в якій оце дівча скидатиме їх, недбало, трохи поспішаючи…

— Киньте свою кляту впертість, — сказав. — Так ми далеко не зайдемо. Фассбендер дуже хоче допомогти вам. Гадаєте, я розважаюсь, сперечаючись отут з вами?

Вона похилила голову. В її волоссі знову затанцювали зайчики. Але не сказала нічого. Вичікувала.

— Фассбендер, — вів я далі, — може допомогти вам лише в тому разі, якщо ви дасте йому якнайбільше фактів. Чи знаєте ви, який телефонний зв'язок у тюрмі? І в директоровому будинку?

Полетта завагалася.

— Я можу спитати в Матуша. Але тільки про в'язницю. У директора вдома він, звичайно, не бував.

Я розмірковував. Шеф у загальних рисах змалював, що ми можемо зробити в цій справі. Але цього було замало.

— Нам потрібен хтось такий, — пояснив я, — хто міг би оглянути квартиру директора. Крім того, я не йму віри отим трьом свідкам. Ми повинні їх викрити. Хто вони, що вони, хто їм платить? Дурні або шахраї? Може, вдасться пришити їм лжесвідчення. Отут Фассбендер пальці оближе. — Я допив каву. — Якщо ми хочемо домогтися успіху, треба здобути сильну зброю.

— Ця зброя, — жалісно промовила Полетта, — в руках ворогів. Геть уся.

Я похитав головою.

— Не вся. Є і така, що перебуває в нейтральних руках, її я маю на увазі.

— Гаразд, — сказала вона. — Я роздобуду для вас ці відомості.

Тепер вона вихилила коньяк, дуже хвацько, поспіхом і невдало. Їй забило дух, на очах з'явились сльози.

— Спокійніше, — зауважив я. — Ніколи не робіть так. Не забувайте, з чим маєте справу.

Я попросив в офіціантки рахунок. Вона прийшла з порожніми руками.

— Вже сплачено, пане доктор.

Я здивувався.

— Що таке? Ваш шеф зненацька розбагатів?

— Заплатили оті дві дами. — Вона зібрала чашки і всміхнулася. — Хотіли зробити приємне для панночки. Хай, мовляв, вона краще купить собі весільні черевички…

Я глянув на Полетту, вона на мене. Озирнувся: за столом, де сиділи дами, нікого не було: вони вже дріботіли пліч-о-пліч вулицею.

— Отже, весільні черевички! — всміхнувся я. — Дати вам гроші зараз?

Вона відсунула стілець.

— Поки що я вільніше почуваю себе в сандалетах.

Ми проїхали Герцогською алеєю, розвернулися біля головного вокзалу і примостилися в хвості автоколони, що нескінченним лискучим черв'яком тягнулася до Рейнського мосту. З висоти автостради я дивився на центр міста. Магазини, установи, ущелини вулиць. Гігантський мурашник головного вокзалу. Масивна, огидна будівля управління поліції. Поруч земельне управління юстиції, земельний суд. І трохи далі — тюрма попереднього ув'язнення.

Десь там стояв автобус «фольксваген», на якому утік Хайнке-Штудер. У добрий бінокль звідси можна було б спостерігати, чи все йде за планом. Мимоволі я глянув у протилежний бік. Там стирчала висока будівля з баштою на даху. В небо вп'ялася тонка срібляста антена. Може, радіостанція?

Ця антена про щось настирливо нагадувала. Але про що? Здавалось, ось-ось пригадаю, та марно. Бракувало головної ланки.

— Цікаво, — озвалася дівчина. — Чому ви все це для мене робите?

Я не відривав погляду від дороги. Назустріч мчали автомобілі, ззаду нас обганяли, попереду весь час спалахували червоні гальмові вогники. І я мусив гальмувати, сигналити, зупинятися, знову рушати вперед.

— Треба відповідати на це запитання?

— Так.

— Чому?

— Тому що я не хочу жалості. Я ненавиджу це почуття. Тепер ніхто нічого не робить дурно, за спасибі. І ви, пане докторе Тердонк, теж не…

— Правильно, — перебив я. — Я теж роблю не так просто. Але я надзвичайно дорогий. Дорожчий за Фассбендера.

— Скільки ж ви зажадаєте?

— Не гроші…

— Щось інше?

Вона запитала холодно, діловито, але я відчув у її голосі зневагу.

— Набагато більше. По-перше, облиште величати мене паном доктором. Я не формаліст. Можливо, я ледачий, нахабний, наївний, дурний, гидкий, — будь ласка, що завгодно, але я не титулована вченим ступенем машина для обробки документів, яку крутять як хочуть. Оцініть мою індивідуальність. Називайте мене просто Лекс. Я не дуже знахабнів?

Відчув, що Полетта здивовано дивиться на мене. Звичайно, вона чекала чогось іншого, і я збив її з пантелику. Мені враз стало весело. Мало не забув про дорогу. Раптом заскреготіли гальма, ревнула сирена і хтось вилаявся.

— Якщо ви не будете уважнішим, — глузливо промовила дівчина, — то я взагалі не матиму змоги називати вас Лексом.

— Згода, — пообіцяв я. — Відтепер я їздитиму, як молодий бог. Оскільки ж ми заговорили про імена, Поллі…

— Стоп! Про Поллі мови не було.

— Все ж таки, — задоволено заперечив я. — Майже.

Вулиці ставали ширшими, будинки нижчими. Вони відсунулися один від одного, поміж ними з'явилась зелень палісадників і газонів. Від дерев надали тіні. Ми були вже на Південній.

— Лексе, — промовила дівчина, — я боюся, що в мене з вами буде чимало клопоту.

— То правда. Але що я можу вдіяти, коли Поллі мені більше до смаку, ніж Полетта. Сподіваюсь, що ми зупинимося на Поллі. Добре?

— Ні.

— А мій гонорар?

Вона похитала головою.

— Тільки не це…

— Чому?

— Подумайте самі. І зрозумієте. — Вона взяла сумочку. — Взагалі можете зупинитись. Ми вже приїхали.

Я завернув праворуч і загальмував. Будинку я не побачив. Липи схилялися над вулицею, вони стояли суцільною стіною, сплітаючи віти у тінисте склепіння. Вздовж тротуару тяглася огорожа вище зросту людини. Пахло травою і водою.

Полетта Уден вилізла не одразу. Прошепотіла:

— Сердитесь?

— Розчарувався.

Вона всміхнулась.

— Якщо будете розумненьким, то ми ще побалакаємо про це. Домовились?

— Я не можу вас силувати.

— Не можете, — підтвердила вона. — І не варто.

Ми домовилися на суботу; я одержав милостивий дозвіл зайти до неї додому.

Полетта вилізла з машини, я дивився їй услід. Пройшла тротуаром, відчинила хвіртку, яку майже не видно було в зелені. Ще раз махнула мені рукою, я відповів. Усміхнувся.

Ні, Полетта Уден виявилась набагато привабливішою, ніж уявляла собі Кріс. Такий милий їжачок. Кожна річ має свою ціну. І я готовий був платити.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

1

Десь через дві години я нарешті второпав, про що нагадувала мені антена на даху будівлі поблизу міської автостради. В думках я знову побачив маленький автобус, що зупинився біля заправочної станції; водій схиляється над панеллю, повертає важілець, спалахує червона лампочка. «Покупців немає, — говорить у мікрофон. — Які пропозиції?»

Я підхопився з тахти і подзвонив у «Едем». На щастя, Карл ще був там.

— Маєте новини? — спитав він.

— Ще ні. Я в іншій справі. Чи важко вмонтувати в автомобіль радіотелефон?

— Ні. Щоправда, треба гроші, та коли вони є…

— Хвилинку! Отже, я можу вмонтувати в своє авто радіотелефон?

— Будь ласка, — весело відповів Карл. — Але багато з цього ви не матимете.

— Чому?

— Тому що потрібна ще центральна станція. З ким же ви будете інакше підтримувати зв'язок?

— Чи важко спорудити таку станцію?

— Насамперед потрібен передавач. Потім підсилювач, батареї, антена. Все це коштує добрячу купу грошей.

— І все?

— Ні. Ще потрібен час: за день таку штуку не склеїш. Зрештою, потрібний ще дозвіл. І чи дістанете ви його…

Я поволі підбирався до того, що хотів знати. Тепер вирішальне запитання!

— Скажіть, а варто споруджувати таку установку задля того, щоб використати її лише один раз — ну, скажімо, на одну-дві години?

Карл важко дихав у трубку.

— Дурниці, — промовив він нарешті. — В такому разі можна зарадити справі іншим способом.

— А саме?

— Найпростіше використати якусь уже діючу станцію.

— А де такі є?

— У поліції. В бундесвері. Можливо, в деяких інших державних установах.

— Більш ніде?

— Чому ж? У великих таксомоторних парках, наприклад.

Цього мені було досить.

— Карл, — сказав я, — ви золота голова!

Поклав трубку і схопив телефонну книгу.

У місті було два таксопарки з радіотелефонним зв'язком. Один з них належав акціонерному товариству «Таксі за викликом», яке мало в своєму розпорядженні понад півсотні машин середнього класу. Це було підприємство з амбіцією. Десь півроку тому воно ввело цілий ряд пільг для пасажирів, що дало значну перевагу у боротьбі з головним конкурентом — компанією «Хуке і Шпетверт», заснованою після 1945 року. Компанія мала близько сотні таксомоторів і, крім того, давала машини напрокат. Вона займалася також транзитним перевезенням пасажирів і вантажів.

«Хуке і Шпетверт» тоді подали через наше бюро позов до суду на своїх конкурентів з приводу «нечесної гри». Процес вів молодий шеф. У першій інстанції ми виграли, рішення другої ще треба чекати.

Я подивився в телефонній книзі адресу. Те, що я прочитав, не дуже здивувало мене: «Хуке і Шпетверт» розташувалися на Готенштрасе. Наскільки я пам'ятаю план міста, ця вулиця пролягала саме поблизу автостради. Отже, напевно в тій будівлі, на башті якої я сьогодні бачив антену.

Наступного ранку я поїхав до транспортної поліції — провідати старого Дьоргентіна, який добре мене знав і завжди допомагав — швидко і без тяганини.

— Ну, — підморгнув він мені, — що у вас до мене?

Я подав йому аркушик з номерами автобуса і «ситроєна».

— Хотів би знати, хто власники цих машин.

Дьоргентін пробіг очима записку, кивнув.

— Зараз?

— Якщо вам не важко…

— Важко, — сказав він і застебнув кітель. — Та для вас я зроблю, якщо ви потім дасте мені маленьку юридичну довідку.

Я пообіцяв.

І старий Дьоргентін прикипів до телефону. Дзвонив довго, розмовляв з одним, другим, зрештою, зітхнувши, поклав трубку.

— Отже, ДІБ-625 належить компанії «Хуке і Шпетверт»: це прокатна машина. Ви ж знаєте «Хуке і Шпетверт»?

Я кивнув.

— А інша?

Він віддав мені папірець.

— Невідомо. Такого номера в нас не видавали. Ви певні, що він точний?

— Звичайно, — відповів я. — Сам бачив.

— Гм, — дещо безпорадно хмикнув він, — тоді, мабуть, це фальшивий номер… Може, у вас є ще якісь дані?

— Ні.

Дьоргентін потер свого м'ясистого носа.

— Хто вас, адвокатів, розбере… Маєте хвилин п'ять часу?

Він витяг з портмоне пожовклий папірець, обережно розгорнув його і поклав перед собою.

Я слухав неуважно. Клопоти старого Дьоргентіна мене не обходили. Мене цікавили автомобілі. Я питав сам себе, чому не замінили обидва номери. Було б доцільно: обмежувався риск.

Довго розмірковував над цією проблемою і з усіх можливих пояснень зупинився на одному: посібники Хайнке-Штудера передбачили поліцейську перевірку. А це свідчило про те, що подорож мала бути тривалою — можливо і за кордон.

Я зітхнув.

— Дурна справа, га? — спитав старий Дьоргентін, маючи на увазі свій документ.

— Страшенно заплутана історія, — озвався я, думаючи про дівчину з карими очима.

За півгодини я вже їхав на Готенштрасе.

Я не дивився на план міста, орієнтувався по башті з антеною. Та мене чекало розчарування: велика будівля не мала нічого спільного з «Хуке і Шпетверт». Вона знаходилася на Вікінгштрасе, там була фабрика електроприладів.

Щоб попасти на Готенштрасе, довелося проїхати далі. Це була маленька вуличка поблизу автостради, що закінчувалася комплексом широких, приземкуватих споруд. Контора, майстерні, гаражі. Все це належало «Хуке і Шпетверт».

Стоянка перед конторою була забита вщерть, і я залишив машину в завулку. Саме у цей момент з вузьких воріт гаража виповзала вантажна машина з двома причепами — автопоїзд для далеких перевезень. Людина у форменому кашкеті стояла посеред вулиці і диригувала виїздом цього чудовиська.

Я вмить оцінив ситуацію: в прохідній нікого не було. І коли останній причеп викотився з воріт, прослизнув у двір. Тут стояли вантажні машини. Люди в синіх комбінезонах ходили навколо, брязкали інструментами, перегукувалися. Ніхто не звертав на мене уваги.

За першим подвір'ям я побачив друге. Тут на помостах стояли таксомотори. Струмені води били по кузовах, розлітаючись бризками. Навкруги шипіло й тріщало. По асфальту стікали брудні струмки. Я влетів у мазутну калюжу, відскочив убік і наштовхнувся на якусь перепону.

— Обережно! — гримнув фельдфебельський голос і примирливо додав: — Ідіот!

— Тердонк! — відповів я. — Дужо приємно.

Перешкода виявилася чоловіком з бичачою шиєю і червоною пикою. Він потирав гомілку, люто дивився на мене і сопів.

— Чого вам тут треба?

— Хочу взяти напрокат авто.

— Так це ж не тут! — ревонув він. — Прокат оформлюють у конторі. Кімната сім.

— Звідти один чоловік послав мене сюди, — наполягав я.

— Котрий?

— В окулярах. Я хочу спочатку вибрати машину.

При цьому я дивився на червонопикого віддано і щиро, сподіваючись, що в сьомій кімнаті знайдеться-таки чоловік в окулярах. Фізіономія грубаня пом'якшала.

— Ось я розповім усе Пайкусу, — пробурмотів він. — Ось я скажу… Вони там, у конторі, гадають, що все так просто! А коли ви впадете у яму або забрудните свій костюмчик, то винний буду я. Ну, гаразд. Ідіть у третій двір, я зараз туди прийду.

Він ще раз потер гомілку, кинув на мене лютий погляд і, накульгуючи, зник за дверима гаража. Я ж протиснувся поміж двома «рено», переступив через шланг, перестрибнув калюжу і опинився у третьому дворі.

Він був менший за перші два і здавався тихим і порожнім. Лише вздовж проїзду стояла низка «фольксвагенів». Світло відбивалося від їхніх лакованих кузовів. Два слюсарі прокотили до оглядової ями «мерседес»: вони були тут єдиними живими істотами. На протилежному боці двору тяглася довга шеренга гаражів. Деякі двері були відчинені, і звідти дивилися погаслими очима фар автомобілі. Ніхто не помічав мене.

Я швидко попрямував до гаражів і почав заглядати в кожен з них. Всередині панували прохолодні сутінки. Перегородок не було, замість них — білі смуги на асфальті. Тхнуло бензином і гумою. Одразу ж я побачив сірий «ситроєн» з чорним дахом, хоча він стояв у далекому кутку, майже зовсім затулений «оппель-капітаном»: виглядав лише плескатий, потворний радіатор.

Крім мене, в гаражі нікого не було. Обидва слюсарі поралися біля «мерседеса» і зовсім не дивилися у мій бік. Очевидно, вони взагалі мене не помітили.

За мить я вже стояв біля «ситроєна». Від нього йшов слабкий запах гуми. Я прочитав номер: ДІБ-625.

Тепер можна було б і піти. Але я не пішов. Такого шансу я не матиму ніколи. Потягнув за ручку, вона легко піддалася, і дверцята із скрипом відчинилися. Миттю прослизнув усередину і почав обшукувати салон.

Біля задньої шибки лежала згорнута французька газета. Квапливо переглянув її — нічого цікавого. Роздратовано жбурнув назад. У відділенні для інструментів знайшов замаслені ганчірки, свічки запалювання, гайковий ключ і кілька автомобільних карт. Передивився їх одну по одній: всі вони були старі, потерті, лише остання з них — карта шляхів Франції — здалася мені новішою. Друкованими літерами на ній було дбайливо виведено прізвище власника: «К. Наеглі».

Якусь секунду я нерішуче тримав її в руках, потім розгорнув. Деякі квадрати карти були бруднішими за інші: очевидно, цікавили власника частіше. Особливо північне узбережжя Франції. Під одною з назв виднілася риска, прокреслена нігтем. Наблизивши карту до самих очей, я розібрав дрібний напис: «Дом». Згідно з поясненнями до карти це було невелике містечко, яке налічувало не більше двох тисяч жителів. Прочитав назву ще раз. Вона мені нічого не говорила.

Раптом почувся голос червонопикого. Він стояв посеред двору, щось гукав до слюсарів, нервово озираючись навколо.

У мене не лишалось часу згортати карту. Я вислизнув з «ситроєна», пробрався до найближчого проходу. Там стояв ящик з написом: «Пісок». Я підняв ляду, зібгав карту і сунув її всередину.

На дверях гаража в червоній рамочці висів аркуш паперу. Пожовклий, подертий, брудний. Там докладно описувалося, яким має бути зразковий гараж. Я заглибився в текст, та довго читати не довелося: за спиною почулися важкі кроки, на двері впала тінь.

— А хай вам чорт! — заревів червонопикий. — Де ви ховаєтесь?

— «… заборонено. Порушення карається штрафом», — прочитав я, провів пальцем по паперу і докірливо сунув його під ніс чоловікові. — Німецька пристрасть до заборон — і така пилюка! Вибачте, що ви сказали?

Це збило його з пантелику. Він дивився то на мій палець, то на інструкцію, то на мене. Все це йому явно не подобалося.

— Яку машину ви вибрали? — спитав він презирливо, не звертаючи уваги на мій палець. — Та й чи потрібна вона вам взагалі?

Я глянув довкола. Які в них є тут машини: «фольксвагени», «оппель», «мерседес», «ситроєн», «рено»… І зажадав «форд-таунус».

Це його вгамувало.

— Зараз немає жодного. Візьміть краще «фольксваген».

Я прикинувся обуреним. Тоді він запропонував «рено».

Я похитав толовою. Коли ж він назвав «оппель-капітан», я лише всміхнувся. Тут він став вихваляти переваги «мерседеса».

— Облиште ваш «мерседес». Я не генеральний директор. Може, ви маєте «ситроєн»?

— Жодного.

— А той, он там?

Червонопикий помітно спохмурнів.

— Уже замовлений.

Я зважився на риск.

— Наприкінці минулого тижня він теж уже був замовлений. Дивно! Постійний клієнт?

Він здвигнув плечима.

— Можливо.

— Шкода, — сказав я і запропонував йому сигарету. — Просто цікаво, хто це весь час забирає в мене з-під носа машину. Схоже, що навмисне.

Червонопикий взяв сигарету і застромив собі за вухо.

— Випадок. Буває…

— А ви не знаєте…

У його очах майнуло щось таке, що мені не сподобалося: якийсь дивний блиск.

— Нічого не знаю, — чітко відрізав він. — Абсолютно нічого. Я лише готую машини. Решта — справа Пайкуса і бухгалтерії. Так що це мене не обходить. Ясно?

Я зрозумів, що від червонопикого нічого не вивідаєш.

— Пробачте. Я просто так. Не ображайтеся.

Торкнув капелюха, повернувся на закаблуках і подався до виходу. Та відійшов недалеко.

— Хвилиночку! — гаркнув він мені навздогін. — То як із «ситроєном»?

— Тобто?

— Можливо, замовник відмовиться. Тоді мати вас на увазі? — І витяг з кишені засмальцьований блокнот. — Яке прізвище записати?

Пропозиція була мені не до смаку, проте я не завагався ні на мить.

— Фосс, — пробурмотів я. — Арчібальд Фосс.

— Телефон?

Я назвав номер телефону «Едему»: нічого кращого на думку не спало. Хай пошукає мене там. Якщо хто й не буває ніколи в «Едемі», так це капітан Фосс.

Червонопикий закрив блокнот, сунув його в кишеню і визивно глянув на мене. Я слухняно поплентався за ним до воріт. Лише там він повернув назад і швидко пішов на третій двір. Дивлячись йому навздогін, я добре відчував, що саме потягло його туди. Хотілося б побачити його пику, коли він знайде карту в ящику з піском.

Деякий час я стояв на вулиці, розмірковуючи, як діяти далі.

Згадав: червонопикий говорив про бухгалтерію. А там не тільки лічать прибутки, але й виписують рахунки, причому рахунки ті — іменні. Отже, «Хуке і Шпетверт» мали виписати рахунок і на «ситроєн», тим більше, якщо з ним робили якісь махінації. У такому випадку рахунок потрібний, як алібі.

За кілька хвилин я стояв у кімнаті номер сім. Це було типове конторське приміщення. Окрасою кімнати були дві молодички приємної зовнішності. Одна білява, в чорному светрі, друга чорнява — в жовтому.

— Я одержав від вас, — звернувся я, люб'язно всміхаючись до обох, — рахунок. За ДІБ-625. Брав машину наприкінці минулого тижня. Гадаю, що ви помилилися: нарахували на тридцять марок більше.

Обидві збентежено глянули на мене.

— Рахунок у вас при собі? — спитала золотоволоса.

— На жаль, ні.

Чорнява підвелася і витягла шухляду. Настав вирішальний момент. Якщо вони пишуть на рахунках прізвище, вона зараз спитає моє. І викриє обман.

З удаваною байдужістю я почав роздивлятися картинки, розвішані на стінах. То були краєвиди різних країн світу з висловами, що вихваляли економічну могутність «Хуке і Шпетверт». Скоса я спостерігав за жовтим светром. Та ось, здається, щастя всміхнулося мені. Чорнява витягла з шухляди картку, наморщивши лоба, і почала розглядати її.

— Ви маєте на увазі «ситроєн»?

— Еге.

— Але ж рахунок уже сплачено…

Чорт забирай, на це я не розраховував. Проте анітрохи не схвилювався.

— Звичайно, я його сплатив. А помилку помітив уже потім.

— Яку помилку?

— Дозвольте-но мені глянути?

Вона подала мені картку, і я швидко пробіг її очима. «Ситроєн» брали з суботи до вівторка включно. Рахунок був виписаний на ім'я Куно Наеглі, що мешкав в «Едемі». На картці стояла помітка: сплачено.

— М-м… Ось, — показав я. — Якщо ви ще раз підрахуєте, то переконаєтеся… О, пробачте! Я весь час думав, що це не п'ятірка, а вісімка. Тоді, звичайно, все гаразд. Прошу вибачити мене.

Прикинувшись збентеженим і засоромленим, я повернув рахунок.

— Нічого, пане Наеглі, — сказала білява. — Найголовніше, що все правильно. А то я вже була перелякалася.

Відчиняючи двері, я знову наштовхнувся на перешкоду. Це був червонопикий.

— Будьте обережніші! — пробурмотів він і лише після цього впізнав мене. Вибалушив очі.

— Ах, ці випадковості! — промовив я, похитуючи головою. — Я не забив вас?

Він нічого не відповів, лише стояв нерухомо, дивлячись то на мене, то на двері бухгалтерії.

Та видно було, що в його голові потроху світає. Тому я насунув капелюха на лоба і подався геть. Червонопикий дивився мені в спину, поки двері не виплюнули мене на вулицю.

2

Я сказав Полетті, що знаю зброю, яку тримає нейтральна людина. Якщо я не помилився, саме такою людиною був Мебіус.

Він довго служив у кримінальній поліції, та одного чудового дня його виставили за двері. Про це мені розповідав Баум; звичайно, знав він не все, але й те, про що повідомив мене, було відповідно підфарбоване. Та якщо я правильно його зрозумів, справа полягала ось у чому.

Свідкам, що приїхали до нас з другої Німеччини на процес есесівської зграї злочинців — обслуги одного з концтаборів, — треба було будь-що затулити рота. Не знаю, хто насправді керував цим, але їхню мовчанку мала забезпечити саме кримінальна поліція. Та Мебіус відмовився щось робити і виклав власну думку щодо цього. До того ж зробив вія це прилюдно, висловлювався відверто, по соромлячись. Зрештою, як розповідав Баум, затопив у вухо якомусь високому поліцейському чинові. Наступного дня змушений був залишити службу: згодом відкрив приватну детективну контору.

Взагалі-то я не дуже довіряв таким установам, вони здавалися мені підозрілими, бо збивають на манівці людей, які вірять, ніби йдуть прямим шляхом. Та відтоді, як познайомився з Мебіусом, трохи змінив свою думку. І не тільки тому, що з ним можна було дійти згоди; більше того, він був мені симпатичний. Людина, яка говорить завжди те, що думає, і для якої гроші — зовсім не найвища цінність.

Я познайомився з ним, коли став працювати на «Саллівен, Фассбендер і Саллівен», хоча він був не на нашому боці. А шкода! Агентство «Аргус», мабуть, солідніше за Мебіусове, та має погану славу. Агентів Сметса всі знають, як надзвичайно дорогих, безцеремонних та пихатих людей. У Мебіуса зовсім по-іншому.

— Хелло! — вигукнув він, коли я увійшов, підводячись мені назустріч з простягнутою рукою. — Я вже гадав, що моя секретарка жартує. Є справи? Чи порвали з «Аргусом»?

Він підсунув мені крісло, сам сів у гойдалку.

— Чим пригощати? Кавою? Сигаретою?

Я подякував і відмовився.

— Мій шеф не знає, що я тут. В мене своя справа.«Аргуса» ж я терпіти не можу.

— Чом це? Ретельні люди.

— Надто ретельні. І дуже пихаті.

— Чоловіче! — вигукнув він весело. — Ви ще не знаєте, якої високої думки я про себе!

Якби не добра слава, якої Мебіус, безперечно, зажив як детектив, то, глянувши на нього, можна було б розчаруватися. Нічого спільного з Шерлоком Холмсом. Низенький на зріст жвавий дядечко років п'ятдесяти п'яти, з добрими спокійними очима. І саме тому він приваблював до себе людей: вони одразу ж довіряли йому.

— Так де горить?

Я виклав йому все, що мав на серці. Щоправда, обмежився основними фактами: втеча Хайнке-Штудера, арешт Удена, телефонний дзвінок директора тюрми, свідчення його гостей. Більше нічого. Було б нерозумно перевантажувати його подробицями.

Мебіус задумливо похитав головою.

— Погана історія. Ну, і як ви гадаєте, що саме я можу для вас зробити?

— Гадаю, що ви або ваші співробітники погодилися б оглянути будинок директора. Крім того, ще оці два лікарі й архітектор. Я певен, що директор телефонував. Але в мене немає доказів. Навіть побічних.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Побічних? Що таке врешті-решт побічні докази? Фікція, створена адвокатами. Вам потрібні прямі докази.

Мебіус підвівся з гойдалки, підійшов до вікна. Подивився на вулицю. Коли повернувся, обличчя його було надзвичайно серйозне.

— Я охоче допоміг би вам. Але не можу. Не хочу мати нічого спільного з цією справою. Розумієте?

Я збентежився. Про те, що Мебіус може відмовитися і не подумав.

— Роботи ж зовсім небагато, — благально сказав я. — А з грошима ми теж уладнаємо.

Він похитав головою.

— Гроші? Ось ви кажете — гроші. З ними можна зробити, дуже багато, правда? За них можна навіть людей купувати. Адвокатів, суддів, жінок… Ні, я справді не можу вам допомогти. Хотів би, але не можу.

Мебіус відірвався од вікна, підтягнув до себе крісло-гойдалку і сів на бильце. Його обличчя наблизилося впритул до мого.

— Послухайте-но. Я міг би поставитися до цієї справи легко. Міг сказати, що беруся за неї, потім прислав би вам добрячий рахунок. І все. Користі ж для вас ніякої: адже я працюю без гарантованого успіху. — Він зітхнув. — Я не ділок і, мабуть, ніколи ним не стану. Я надто чесний для цього. Тому і кажу вам відверто: ні. Це все, що я можу для вас зробити.

— Ви боїтеся?

— Мене вже одного разу виперли за двері, і я не хочу, щоб мені зовсім заборонили працювати. В мене сім'я.

— Але ж ви тепер самостійна людина.

Мебіус сердито пирхнув носом.

— Ви знаєте, від чого залежить існування приватного детектива? Від ліцензії. А ліцензія залежить від поліції. І юстиції. І адвокатів. Мене не полюбляють, але терплять. Ви ж напевно уявляєте собі, кого зважилися узяти за горло?

— Гадаю, що так.

— Ну от. Тоді мусите також знати, хто сидить у нашій поліції. І в судах. І серед адвокатів. Ну?

У принципі він мав рацію. Вони можуть, якщо забажають, скрутити йому в'язи. Привід завжди знайдеться. Скаржитися ні до чого. Закон, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Навіть проти самого закону.

— Шкода! — сказав я. — Я справді розраховував на вас. А «Аргус»…

— Тільки не вони! — перебив він мене. — Ні в якому разі не звертайтеся до «Аргусу». Не робіть собі нещастя, чоловіче!

Він обійшов письмовий стіл, дістав термос і дві чайних склянки, налив і простягнув одну мені.

— Хіба ви не знаєте, де був Сметс до 1945 року?

— Ні.

— В СД. Економічний спецвідділ при шостому управлінні. Таємне з найтаємнішого. Будьмо!

— Ви думаєте, що… — невпевнено почав я.

— Що я думаю, — грубо обірвав він мене, — то вже інша справа… Я хочу лише порадити: якщо вам потрібна допомога, йдіть до друзів. Не звертайтесь до тих, кого добре не знаєте. Обережно! Ви ризикуєте більше, ніж гадаєте.

— Справи не такі вже й погані, як воно здається на перший погляд. Звичайно, доведеться повоювати…

— Не робіть собі ілюзій, чоловіче. Чули про Евальда Петерса? Він помер у тюремній камері при загадкових обставинах. А Хайде-Заваде? Також знайшли мертвим у камері. А його приятель Тільман, який нібито впав з вікна? Або Едо Остерльох, який, мовляв, утопився?

— На жаль, — сказав я, — самогубства в нас не винятковість.

— То правда, — глузливо промовив він, — особливо серед колишніх нацистів та есесівців, людей з чутливими сентиментальними душами. Вони десятками роблять собі харакірі, коли хтось зазіха на їхню репутацію. А може, — він нахилився і втупився в мене очима, — а може, хтось побоюється, що вони можуть дещо розповісти, вибовкати таємниці й прочинити двері до тієї кімнати, вхід у яку суворо заборонений для нас, смертних?

— Ви перебільшуєте, — заперечив я. — Часи змінилися.

— Вибачте! Цього я не знав. Гадав, що нацистська «Тиха допомога» ще існує. Виходить, розпуск «ОДЕССИ»^[4] залишився поза моєю увагою.

— А що воно таке?

— «ОДЕССА»? «Організація колишніх членів СС». Хіба не чули про таку?

— Ніколи.

— Тоді добре. Займайтеся-но вашою справою. І швидко познайомитеся з цими панами. Навіть маючи впливового дядька.

Мебіус ходив по кімнаті з кутка в куток, роздратовано хитаючи головою.

— На вашому місці я б усе це облишив. Хай іде само по собі. Все одно нічого не зміните, лише накличете нещастя на себе та інших. Навіщо? Послухайте мене — потім дякуватимете.

Я похитав головою.

— Певний, що ви бажаєте мені добра. Але так не годиться. Я пообіцяв дівчині допомогти.

Він налив знову.

— Pacta servanda sunt^[5], — промурмотів. — Вже чимало людей загинуло, виконуючи це правило. Забудьте свою обіцянку.

— Не можу.

— Розумію. Закохалися.

— Ні.

Він глузливо всміхнувся.

— Ви й брехати вмієте. Одразу помітно: школа Фассбендера. Здається, з вас вийде непоганий юрист. Будьмо!

— Отже…

— Зачекайте, — промовив він задумливо. — А чому б вам не піти з цією справою до Цахойса?

— До кого?

— Що? — недовірливо запитав він. — Ви не знаєте Цахойса?

— Ніколи не чув про такого.

Мебіус впав у крісло-гойдалку, відштовхнувся ногами від столу і захитався туди-сюди.

— Цахойс — одна з найсвітліших голів, яких я знаю серед нашого брата. Дивак. Спритний, потайний, хитрий як лис. Ніхто не знає, як звуть його насправді. Відомо лише, що колись він працював у Канаріса, потім попав у немилість в управлінні безпеки, зник за кордоном і лише після сорок п'ятого виринув знову, вже в американській уніформі. Чим він тоді займався — невідомо. Можливо, був у Гелена, може й ні. Виринав то тут, то там, врешті став приватним детективом. Та, очевидно, справи пішли не так, як гадалося. Офіційно його контора ще існує, фактично її вже продано. Зараз Цахойс працює у відомому електротехнічному концерні. В охороні.

— Зовсім опустився…

— Навпаки. Злетів.

— Хвилиночку, — сказав я. — Поясніть.

— Дуже просто. Він відає контршпіонажем.

Тепер я зрозумів. Останнім часом різні індустріальні трести почали створювати маленькі приватні армії, Офіційно це називалося охороною підприємства, але тільки частина цих людей справді займалася охороною. Більшість виконувала функції цивільної таємної поліції: наглядала за персоналом та профспілками. Найменше ж було відомо про третє відділення цієї охорони: так званий контршпіонаж. Вірніше, за цією назвою ховався витончений промисловий шпіонаж. І хоч формально повноваження «охорони» були більш обмеженими, ніж державних таємних служб, але за прийомами роботи вони майже не відрізнялись од них.

Все, що розповів Мебіус, було, безперечно, цікаво, але я не бачив, яку матиму з цього користь.

— Якщо він сидить там, то навряд чи візьметься за мою справу. Навіть якби і захотів…

— Помиляєтеся, — заперечив Мебіус. — Цахойс має підстави допомогти вам. Можливо, зробить це лише заради грошей. Він ніколи не був перебірливий, а тепер, коли йому перепадають лише крихти від солодкого пирога, то й поготів! Його шеф, звичайно, хапає добрячі шматки, але Цахойс — невелика персона для сторонніх. Тому він береться за такі справи, на які б я ніколи не наважився. В нього могутні покровителі, що врятують, коли треба. Може, вам пощастить.

— Де його знайти?

— В Дюссельдорфі. У нього там маленька контора. Якщо хочете, я йому зателефоную.

— Буду дуже вдячний.

Мебіус набрав восьмизначний номер, двічі викликав міжміську і нарешті його з'єднали з Цахойсом. Той погодився зустрітися зі мною в себе за годину.

Я подякував Мебіусу і розпрощався. Він міцно потис мені руку.

— Ще одна порада, — сказав він. — Якщо Цахойс відмовиться, облиште цю справу. Ніякої самодіяльності. Я не люблю ходити на похорони. Особливо коли ховають самогубців.

Я розсміявся.

3

Я сів у машину і рушив до Дюссельдорфа.

Навколо поволі пропливав плоский ландшафт. На обрії вставали силуети заводів, над ними розливалася заграва мартенів. Червоно-бурі і жовто-сірчасті хмари тягнулися аж до мостів через Рейн.

Біля хмарочоса Тіссена я повернув на Кенігсалеє. Звідси їхати було не більше п'яти хвилин. Я глянув на годинник: до умовного терміну залишалось ще понад чверть години. Тоді зупинився біля поштамту, зайшов туди й зателефонував у «Едем». Відповіла реєстратура: я впізнав голос Елен.

— Це я, Лекс. Слухай, я взнав прізвище людини, котра брала напрокат «ситроєн». Його звуть Куно Наеглі, повинен мешкати у вас. Чи це так, я, звичайно, не знаю. Може, хитрий хід.

— Хвилинку, я перевірю. Як його?

— Наеглі.

— Зачекай.

Я притиснув плечем трубку до вуха, сперся на полицю і задивився на вулицю.

Кенігсалеє. Банки, палаци страхових компаній. Знову банки. Білий бетон мінився на сонці. Крізь темно-зелене листя виблискували вітрини розкішних магазинів. Далі, поблизу «Бранденбахер хоф», височів «Парк-готель». Номер на двох там коштує 160 марок за ніч. За ці гроші ви матимете телефон навіть у ванній.

У бічному крилі «Парк-готелю» розташований Клуб промисловців. Увесь цей бучний архітектурний комплекс — його власність. Члени клубу — п'ятсот найбагатших дюссельдорфців. Список членів тримають у таємниці. Щоправда, дядечко Магнус називав мені деякі прізвища. В цьому клубі 27 січня 1932 року виступав Гітлер, людина, яка за походженням, освітою та маєтком ніколи не змогла б стати його членом.

Голос Елен повернув мене до дійсності.

— Твої відомості правильні. Наеглі жив у нас. Швейцарець. Адреса, яку він назвав: Аскона, вілла Боргезе. Це тобі допоможе?

Я переклав трубку в ліву руку, правою ж притримав двері, за які смикав якийсь чоловік.

— Трошки. Аскона. Це, здасться, в кантоні Тессін, на Лаго-Маджоре. Це все?

— Ні. Ти звідки?..

— Люба, я слухаю тебе навстоячки. Що далі?

— Наеглі сьогодні знову приїхав. Оселився в триста п'ятому номері.

— Що! — заревів я. — Той самий?

Чекав я чого завгодно, тільки не цього. За моїми розрахунками Наеглі вже давно мав бути за горами, за долами. А він спокійнісінько зупинився в тому ж готелі. Щось тут не так.

— Я зараз подивлюся обидві квитанції, — запропонувала Елен. — Зачекаєш?

— Ні. Скажеш завтра ввечері. Я теж повинен тобі дещо… Хвилинку!

Я поклав трубку на поличку і розчинив двері, на ручці яких повиснув, мов розлючений бульдог, якийсь товстун.

— Збожеволіли? — гримнув на нього. — Не бачите, що я розмовляю?

— Я буду скаржитися! — заверещав він. Пика в нього була червоно-синя. Здавалось, його ось-ось грець поб'є. Попіл з сигари сипався на пальто.

— Кримінальна поліція! — ревонув я. — Службова розмова!

Хряпнув дверима, аж шибки забряжчали, схопив трубку.

— Елен? Пробач. Треба було вгамувати одного розлюченого громадянина. Якщо хтось подзвонить і питатиме Арчібальда Фосса…

— Вже питали.

— Коли?

— З півгодини тому.

Я важко зітхнув.

— І що ти відповіла?

— Дала правильний помер.

Ніби хто вилив на мене відро крижаної води.

— Елен, — простогнав я. — Ти йому назвала…

— Звичайно, — відповіла вона. — Питали дуже ввічливо і…

— Гаразд, — зітхнув я. — Що ж ти могла іншого зробити. Це я винний.

— Що трапилось?

— Розповім завтра ввечері. Зараз мушу йти. Велике спасибі. Цілую.

Розгублений, я вибрався з будки. Годину тому я сміявся над пересторогами Мебіуса. Але зараз мені було не до сміху. Зрозумів, що торкнувся осиного гнізда. Перші оси вже дзижчали навколо мене…

Хтось поплескав мене по спині. Я рвучко обернувся, готовий умить відсахнутися. Переді мною стояв товстун. Від розлюченого бульдога не лишилось і сліду. Втілення привітності й доброзичливості.

— Пробачте, — почав він, — я не думав…

— Якщо ви ще раз поплескаєте мене по спині, — вибухнув я, — щось скоїться!

Він зник.

А на вулиці сяяло сонце. Дівчата, сміючись, перебігли вулицю, і поліцай посварився на них пальцем. Я озирнувся навколо. Ніхто не звертав на мене уваги.

Одразу ж за Кенігсалеє починалося Старе місто.

За кілька хвилин я знайшов потрібний будинок. Парадне було темне і затхле. Піднявся вузькими стоптаними сходами. На першому поверсі пахло перукарнею, на третьому тхнуло сиром. Тут я і виявив на дверях табличку: «Цахойс. Комерційні поради». Що ж, можна назвати і так. Натиснув ґудзик дзвоника.

Нічого не сталося. Я навіть не почув, подзвонило чи ні. Натиснув ще раз. Нічого. Та коли знову поцілив пальцем, почув, як щось клацнуло. Двері розчинилися. Зазирнув у напівтемний передпокій. Він був порожній.

— Прямо! — пролунав голос.

Я озирнувся і знову нікого не побачив. «Гучномовець, — майнуло в мене, — жарти для простачків». Зайшов, зачинив за собою двері і попрямував довгим коридором. Мостини скрипіли. Коридор закінчився дверима. Я постукав.

— Заходьте! — промовив хтось.

Здивований, я завмер на порозі. Гадав побачити скромну контору, але потрапив просто до генерального штабу.

Поперек кімнати попід вікном стояв величезний письмовий стіл. За ним сидів гном. Грива густого сивого волосся спадала йому на плечі. На носі стирчали окуляри, ліве скельце зафарбоване натемно. В правому ж обідку було звичайне віконне скло. Повіка за ним обвисла і нервово посмикувалась. Гном був зайнятий: розв'язував кросворд у журналі.

— Відомий політик, — мурмотів він. — Починається на «л». Шість літер.

— Не знаю, — озвався я. — Взагалі не цікавлюся політикою.

— Погано, — схлипнув гном. — Політикою завжди треба цікавитися, а не тільки тоді, коли син досяг призовного віку. Хвилиночку, я згадав…

Я тупо дивився, як він вписує літери у клітинки.

— З яких це пір, — спитав я, — люди почали розбиратися в політиці?

Гном підвів голову і глянув на мене. Власне, я тільки гадав, що він дивиться, бо очей не бачив. За віконним склом тремтіла повіка; в темному скельці відбивалося світло.

— Непогано, — констатував він. — Цинік другого ступеня. Меткий. Стілець стоїть он там.

Біля вікна стояв предмет, який лише при великому бажанні можна було вважати стільцем. Він був скоріше модерний, ніж практичний. Я притягнув його і поставив біля столу. Гном спостерігав усе це з цікавістю.

— Так що вам від мене треба?

— Пан Мебіус уже…

— Не знаю такого.

— Він телефонував вам годину тому.

— Можливо.

Я помітив, що темне скельце спрямоване просто на мене. Це збентежило мене. Поки я шукав відповіді, виявилося, що гном знову втратив до мене інтерес і водив олівцем по кросворду.

— Пристрасть. П'ять літер.

— Любов, — мовив я сердито.

Він уже дряпав олівцем.

Це мене почало вже дратувати. Уявляв собі цю розмову трохи інакше. Обстановка пригнічувала мене, поведінка господаря збивала з пантелику. З вулиці долинав гамір.

— Ви справді вірите, — сказав він, виводячи каракулі, — що Удена можна звільнити?

Минуло кілька секунд, перш ніж я спромігся на відповідь.

— Уден невинний. Ми тільки не можемо цього довести. У нього немає свідків. Щоправда, їх вистачає, але вони проти нього.

Гном стрепенувся, ніби просипаючись.

— Свідок, — пробурмотів він. — О, це вже щось… Юридичний термін. Шість літер.

Ще б трохи, і я перегнувся б через стіл, щоб трусонути карлика. Але не зробив цього. Бо хотів чогось від нього домогтися, і він це знав. Тому й грався зі мною, як кіт з мишею.

— Ну?

— Не знаю, — відрізав я.

— Але ж ви юрист.

— Так. І саме тому… — Я затнувся. Мебіус, розмовляючи з ним по телефону, жодного разу не згадав, що я юрист.

— Ви хотіли щось сказати? — промурмотів він.

— Звідки ви знаєте, що я юрист?

— Ге-ге-ге! Це видно по вашому носі.

Темне скельце знову наблизилося.

— А чи знає мій друг Фассбендер, що ви тут?

— Ні!

— Гм! Дев'ять літер. Не знаю. Чого ви прийшли?

— Я сподівався…

— Ні, — сказав він. — Апеляція теж не пасує. Однієї літери не вистачає. Ось так. Нічого не можу для вас зробити. Я давно не займаюся такими справами.

— Я сподівався, що ви все ж таки могли б мені допомогти.

— Хто це казав?

— Мебіус.

— Мебіус може говорити, що йому заманеться. Занадто багато говорить. Це нічого не дає. Нічого не можу зробити. Справді нічого.

— Тоді, — сказав я, — прошу вибачити.

З мене було досить. Принижуватися я не бажав. Все має свої межі. Підвівся і попрямував до дверей. Та не знайшов ручки і не зміг відчинити.

Сердито озирнувся. І знову побачив, що окуляри спрямовані на мене.

— Чим же ця історія привабила вас? — спитав Цахойс, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Випустіть мене! — вибухнув я. — Досить комедії!

Він хихикнув.

— Ідіть. Треба лише штовхнути двері. Я не можу позбавити вас свободи. Я вже не в Гелена. Тепер я просто маленький чиновник. Мушу шанувати закони.

Я копнув двері ногою. Вони відчинилися і знову вернулися на місце. Я залишився на порозі.

— Тисяча?

Він знову хихикнув.

— Дві?

— Дрібниці. Не хочу втручатися із своїми людьми в цю справу. Закрутиться така лемішка, що ноги не витягнеш.

— Три тисячі, — промовив я невпевнено. В мене не було ні трьох, ані двох. Навіть тисячі. Щонайбільше міг би нашкребти п'ятсот.

— Протест, — сказав гном. — Нарешті знайшов. — І знову почав дряпати олівцем. — Взагалі це вам може обійтися дешевше.

Я повернувся і знову сів.

— Чого ви хочете від мене?

Цахойс здався здивованим.

— Я? Коли вже тут хтось чогось хоче, то це ви. Хіба ні?

— Пропоную поговорити нарешті розумно. Не люблю манівців. І театр ваш мені вже набрид. Я — за відкриті карти.

Він засовався на кріслі, протер темне скельце.

— Відкриті карти, — схлипнув. — Красиві слова…

Кинув уламок олівця, зібгав журнал і жбурнув його в кошик на сміття.

— Гаразд. Поговоримо розумно.

Голос у нього ледь змінився, але тепер він говорив таким тоном, що відчувалося: гном — усе що завгодно, тільки не дурень. Переді мною сиділа людина з ясним тверезим інтелектом. Я знав таких типів. Кожен з них може бути небезпечніший, ніж десяток бандитів.

— Моя контора вже фікція. Чим я тепер займаюся, вам, мабуть, Мебіус розповів. Нормальним шляхом допомогти я вам це можу. Та хотів би, бо ви мені сподобалися. Ви кмітлива людина. Метка. На жаль, трохи мрійливий. Мені здається, що зараз захоплені одною маленькою дівчиною. Так?

— Чи має це відношення до справи?

— Тато Цахойс повинен знати, з ким мас справу. Я не терплю базік. І авантюристів.

Я спробував хоч щось розгледіти за темним скельцем. Та марно. Воно було надто темним.

— Значить, ви маєте мене за авантюриста? Приємно.

— Ні, — відповів він серйозно. — Ви не авантюрист. Та й взагалі — де починається авантюра і до вона закінчується? Знаєте, на що йдете? Гадаю, що так.

Повіка затремтіла. Мені здалося, що Цахойс посміхнувся.

— Ні, не знаєте. Навіть не уявляєте. Хоча ви, з вашого дозволу, не дурень. Щодо політики, вона мені байдужа. Допоможу вам, але незадарма. Задарма в нас нічого не робиться. П'ять тисяч — і я все організую. Або інша умова.

— Яка?

— Фассбендер збирається укласти маленьку угоду.

— Фассбендер захищає інтереси принаймні десяти фірм.

— Франція, — прошепотів він. — Метр Ноель. Це вам щось говорить?

— Ні.

Цахойс нахилився вперед, уперся грудьми в стіл.

— Цю угоду, — промимрив він, — я б охоче проглянув.

— Тоді краще п'ять тисяч.

Він хихикнув.

— Ще не вмієте облагодити дільце. Молодий, благородний, грандіозні плани в голові. Так, так… За цю угоду я навіть дещо додав би.

— Ні! — навідріз відмовився я.

Мені здалося, що його око весело підморгнуло.

— Подумайте.

Взяв папірець, надряпав на ньому щось і простягнув мені.

— Це мій телефон. Дзвоніть.

Я взяв папірець, сховав.

— Ще одне, — сказав Цахойс. — Номер дійсний лише на тиждень. Потім він зміниться. До того часу ви мусите зважитися на щось. Після цього, — він махнув рукою, — поїзд рушить, і ви спізнитеся.

4

Суботнього ранку я мав аудієнцію у Фассбендера-молодшого.

Шеф стояв біля вікна, неохайний, без піджака, застромивши руки в кишені штанів, і вивчав будинок контори по той бік вулиці. У відчиненому вікні виднілися дівочі голівки — чорняві, біляві, руді, що схилилися над друкарськими машинками. Видовище приємне, шефа воно цікавило більше, ніж моя доповідь.

Я розповів про своє відкриття у «Хуке і Шпетверт». Звичайно, виклав йому лише те, що вважав за потрібне. Бесіди з Мебіусом і Цахойсом залишив при собі. Це були приватні речі, які його не стосувалися. Тому я повідомив докладно лише про ДІБ-625, Куно Наеглі та про карту з рисками, тобто про те, що і досі лишалося невідомим для прокуратури і кримінальної поліції. Сподівався на щиру подяку. Та й на склянку портвейну.

— Дом? — перепитав Фассбендер. — Ви щойно згадали Дом?

Здивований, він обернувся, обличчя в нього було трохи розгублене. Я підтвердив, що говорив саме про Дом. Він глибоко зітхнув і зачинив вікно. Жалюзі безшумно ковзнули вниз.

Несподівано стривожившись і спохмурнівши, він кілька разів пробіг з кутка в куток. Щось йому не сподобалося в моїй доповіді, тому я зрозумів, що марно розраховував і на подяку, і на портвейн. Нарешті він упав на стілець за письмовим столом, не виймаючи руки з кишень, засунув ногою шухляду і закусив нижню губу.

— «Хуке і Шпетверт» — наші клієнти. Ви це знаєте?

Я знав.

— Ми не повинні зіштовхувати двох наших клієнтів, що б там не було. Крім того, я ще не розумію, якою мірою факти, наведені вами, можуть допомогти Удену.

— Адже тепер ми маємо можливість, — відповів я, — швидко встановити, хто насправді витягнув Хайнке-Штудера з в'язниці.

— Навіщо? Щоб зробити очну ставку з Уденом?

Його тон розсердив мене.

— Уден не має нічого спільного з цією історією, — запально заперечив я. — Переконаний в цьому. Він лише…

— … узяв п'ять тисяч, — глузливо закінчив шеф. — П'ять тисяч готівкою. Маленька помилка з його боку.

— Навіть велика, — погодився я, думаючи про те, що недавно доводив мені Франк. — Якщо Уден справді співучасник, є сто інших можливостей передати йому гроші, щоб нічого й не підозрювали. Замість цього гроші відкрито й нахабно переказують на його рахунок, та ще й пишуть, від кого. Чом би тоді відразу не надіслати копію переказу до прокуратури?

Фассбендер зацікавлено дивився на мене.

— Ви розумна голова, Тердонк. Одне тільки питаннячко, — він позіхнув. — Чи так само міркує прокуратура? Удена вони мають і знають, хто переказав гроші: Габріела Хайнке-Штудер, дружина втікача. Любляча, дбайлива, ніжна. Жертвує п'ять тисяч марок, щоб вирвати милого з в'язниці. Розумієте?

— Ще ні.

Він подався уперед і не криючись глузливо усміхнувся.

— Дружина, Тердонк! Це вона підкупила Удена, а не якась там таємна нацистська організація! Ясно стоїть чорним по білому у переказі. Тут діяла любов. Звичайно, протизаконно, але хто осудить бідну жіночку? Ось так! За кордоном можуть заспокоїтися: нацистів у нас більше немає. Крапка. Тепер ви зрозуміли?

Я зрозумів усе. Тому-то і переказали гроші на рахунок Удена, тому-то і поставили прізвище того, хто це зробив.

— Бачите! — тріумфував шеф. — А ви хотіли роздмухати справу, в якій було б замішано з півдесятка отих клятих нацистів. І саме тепер, коли так багато клопоту з переглядом питання про давність їхніх злочинів. У такий спосіб ми анічогісінько не доб'ємося. Навпаки. Отже, — він помахав рукою, — ваша старанність заслуговує на найвищу похвалу, але вона нам не допомагає. Удену ще менше. Ось так.

Задзижчав телефон на столі, крайній праворуч. Шеф підняв трубку, сказав: «Слухаю?» — і швидко натиснув на кнопку. Я знав навіщо. В одній з шухляд увімкнувся магнітофон, записуючи розмову. У моєму столі теж був такий апарат. Він вартий був грошей, витрачених на нього. Бо по телефону можна висловитися не так обережно, як на папері. Декому така необережність вже далася взнаки.

— Ні, — говорив Фассбендер, — справа йде своїм ходом. Прокуратура не може відпустити тепер цю людину, навіть якби вони хотіли. Цей хід відпадає.

Скрипучий, неприємний голос щось заперечив, я не зрозумів, що саме. Шеф позіхнув і почав малювати чоловічків у настільному календарі.

— Все це даремно, — нарешті пробурмотів він. — Ми не чаклуни. Мій старий уже казав вам це. Ви ж знаєте… Що?

Скрипучий голос знову став доводити своє, але Фассбендер обірвав його.

— Дурниці. Ми проти. Це, зрештою, ваша справа. Сметс давно в курсі справи. Якщо ж ви не рахуєтеся з нами, робіть, що заманеться.

Він кинув трубку на важільці й сердито сказав: «Ідіот!» Схопився, пробігся туди-сюди по кімнаті й схилився над селектором.

— Кріс? Телефонуй Сметсу. Скажи йому, що мені сьогодні вкрай потрібно говорити з ним. Ні, не по телефону, а тут, у бюро. Не знаю. Шукай, де хочеш.

Незадоволений, він знову упав на стілець, записав щось у календарі й люто відштовхнув його від себе.

— Ну, а що з іншим мотлохом, який ви повинні були роздобути для мене? Свідчення сусідів, сімейні стосунки Уденів, його минуле? Ви про щось довідалися?

Я пояснив, що до цього ще не дійшов. Він сердито глянув на мене.

— Ви краще б виконували мої вказівки замість того, щоб швендяти по гаражах, де ми нічого не забули. Я гадав, що ви порадитеся зі мною або Сметсом, перш ніж зважитися на самостійні дії.

— Пробачте, але я думав…

— Мене не цікавить, що ви там думали. Здається, мої вказівки були ясними? Чи ні?

Я підтвердив: були ясними.

— До понеділка, — додав я, — мені треба займатися іншими справами. Але я ще сьогодні, можливо, побачу панну Уден і тоді зможу…

Він заперечливо махнув рукою.

— Гаразд. Я беру свої вказівки назад. Зроблю це сам. А вас звільняю від цієї справи.

Ото був ляпас! Я здивовано витріщився на нього, хотів щось сказати, але він заткнув мені рота.

— Можете не вибачатися. Очевидно, це моя помилка. Ви ж фахівець з цивільного права, отже я не повинен був доручати вам цю справу. Крапка. Ви щось маєте до мене?

Чого ж іще? Я поволі підвівся і поплентався до дверей. Був лютий на шефа, на себе. Щось я зробив не так, це напевно, але не міг дотямити, де була помилка.

— Ще хвилиночку, — зненацька обізвався шеф і підморгнув. Це мало означати перемир'я. — Чи ви бачили Полетту? Яка вона з себе? Гарненька?

— Панна Уден, — розлючено відповів я, — по всьому подарує вам своє фото, на якому запише розмір талії і сердечну посвяту. Цього досить?

— Непогана думка, — засміявся він. — До речі, вам треба щось робити із своєю жовчю, Тердонк. Ваша дратівливість мені не до вподоби. Вона мені ні до чого. Тепер можете йти.

Кріс розмовляла по телефону через мій апарат; трубка її телефону також лежала на моєму столі. Кріс перервала розмову й іронічно прошепотіла:

— Твоя клієнтка.

Певна річ, це була Поллі. Хотіла знати, чи залишається в силі наша угода щодо сьогоднішнього вечора.

Її голос примирив мене з усім. Я забув про Фассбендера і Кріс, про свої справи, навіть про «Хуке і Шпетверт». Тільки зараз помітив, що на вулиці сяє сонце. І пір'ясті хмаринки пливуть по небу. На підвіконні сидів горобець і, схиливши голівку, заглядав у кімнату. Горобець був товстий і куций, але для того, хто зриває блакитну квітку романтики, навіть старий чобіт видається прекрасним.

Мені захотілося сказати Поллі щось приємне, миле. Та почав затинатися. Вона розсміялася.

— Лексе, лірика з вас не вийде.

І повісила трубку.

Розлючений, я жбурнув трубку на свій телефон. Витяг сигарету, запалив. Тут Кріс помітила, що її розмову перебили. Вона поклала трубку на свій апарат, знову підняла, але телефон мовчав.

Наступні півгодини наші телефони ніби хтось зачарував. Вони дзвонили, ми хапали трубки, але розмови не виходило. Нарешті Кріс замислено подивилась на мене, пирхнула й поміняла трубки.

— Лексе, як її кличуть?

— Полетта.

— І вона тебе не цікавить?

— Ні, — відповів я сердито, — аніскілечки.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Субота, пів на восьму вечора.

Час великого перепочинку. День уже закінчився, ніч іще не починалася.

Вулиці стихли. Лише іноді проїде автомобіль. На кухні дані Гнайзенек бряжчать тарілки. Пахне м'ятою і весною. У вікнах палає вечірня зоря. На фіолетовому небесному тлі жовтіє світлова реклама.

— Коли вже ти скінчиш одягатися? — питає Франк. Він допиває рештки мого мартіні, розпатякуючи з насолодою.

— Тільки не запевняй мене, що ти розмовлятимеш з нею про Цахойса. Та ще в смокінгу! Ти маєш вигляд шлюбного афериста. Або шляхетного негідника.

— А ти в своєму фраці зовсім не схожий на дипломата.

Франк зітхає.

— От уже й грубіяниш. — Він виливає з пляшки останні краплини мартіні. — Здається, цього разу ти міцно засів на гачку.

Я стою перед дзеркалом і натираю підборіддя туалетною водою. На етикетці зображено засмагле обличчя. Чоловік усміхається, спрямувавши твердий погляд у безмежні далі. Я пробую скопіювати погляд. Не виходить. Тоді усмішку. Це вже трохи краще.

— Тобі недобре? — непокоїться Франк.

Розчаровано ставлю пляшку на місце. Полетті Уден доведеться задовольнитися таким, яким я є. Без сталевого погляду.

— А тепер геть звідси! — гукаю Франкові.

Франк ліниво вилазить з крісла.

— «У юних і щасливих не стійте на шляху…» Висадиш мене біля «Едему»?

— Залюбки, ти, жалюгідна подобо Паганіні.

— Паганіні, — зауважив він похмуро, — був скрипалем.

— Ось маєш! — кажу. — Ще один, хто не вмів грати на роялі.

Франк зсовує окуляри на лоба і роздивляється мене як рідкісну комаху. Мовчки бере пальто. Я ж стромляю в кишеню пуделька, подарованого Карпом.

На головному вокзалі після запеклої суперечки на тему, які квіти слід дарувати дівчині, купую букет троянд. Біля «Едему» висаджую Франка, нагадавши, щоб він чекав нас близько десятої, бо я маю намір десь перед тим попоїсти з Полеттою. Франк хитрувато всміхається.

Поллі Уден мешкає в будинку, зведеному ще в тридцяті роки. Східці стоптані, із стін обсипається штукатурка. У дворі галасує дітвора. Крокую сходами, розмірковуючи, як маленький їжачок поставиться до квітів.

«Людина з квітами — це вже не чиновник», — самовдоволено думаю я і натискаю на дзвоник. Двері відчиняються. Переді мною хлопчина в розстебнутій сорочці із закатаними рукавами.

— Вам кого? — питає непривітно.

Так само непривітно відповідаю, що хотів би бачити панну Уден.

— Її немає, — бурчить він, витріщаючись на мене. Йому не завадило б поголитися.

— Коли ж вона повернеться?

Хлопчина, випнувши підборіддя, стояв непорушно.

— Не маю найменшого уявлення.

— Давно пішла?

— Гм!

Я подивився на букет: він видався мені зовсім зайвим. Парубійко теж, здається, поділяв цю думку. Я зробив останню спробу.

— Вона нічого не переказувала?

— Ні.

— Дивно…

Я розгорнув папір на трояндах, надумавши хоч квіти лишити тут. Парубійко мовчки дивився на мене.

— Гадаю, — раптом промовив він, — що вона домовилася з іншим.

Я насторожився.

— Це вона казала?

Хлопець щось пробурмотів. Я знову загорнув квіти.

— Гаразд. Тоді не заважатиму.

Він стоїть на дверях і дивиться мені вслід, поки я не зникаю за поворотом сходів. На третьому поверсі назустріч мені суне товста дама.

— Ось! — кажу, тицьнувши їй букет у руки. — Поздоровлення від міністра в справах сім'ї і побуту.

Та, спустившись на кілька східців, подумав, що краще подарувати троянди Елен. Повернувся. Товстуля встигла доповзти лише до наступного повороту. Притиснула до себе мої троянди, дивиться на мене риб'ячими очима.

— Пробачте, — кажу, — маленька помилка. Чи не міг би я забрати назад половину букета.

Вона ще міцніше притискує квіти до грудей.

— Тільки половину, матусенько. Не весь.

Мовчить. Дивиться.

— Послухайте-но. Букет…

— Густаве! — раптом верещить вона. — Густаве, іди сюди швидше!

— Тоді тримай свій віник, — просичав я. — Стара відьма!

Лаючись, збіг сходами. Вечір був зіпсований.

Що робити, коли тебе підвела дівчина? Мені ще ніколи не доводилося ставити собі такі запитання, тому я не міг на нього відповісти.

В «Едем» ще рано. Відвіз машину додому, поблукав по міському парку і нарешті з розпачу пішов у кіно. Потрапив на бойовик з купою трупів у фіналі. Вціліли лише герой і його білява дівчина. Це настроїло мене меланхолійно. Я сів у таксі і поїхав у «Едем».

Буллі, як завжди, стояв біля дверей, копирсаючись у зубах. Поглянув на мене здивовано.

— Сам?

— Ні, — роздратовано відповів я, — дама у шапці-невидимці.

— Ага. Значить замовлений столик не потрібний?

— Буллі, колись ви були більш тямущий.

Франк сидів за роялем, дивився на двері. Він одразу помітив мене, взяв кілька гучних акордів і заграв вихідний марш з «Тангейзера». Я зневажливо повернувся до нього спиною.

У Фелікса біля стойки знайшовся вільний стілець, і я видряпався на нього. Фелікс допитливо глянув на мене, мовчки підсунув подвійне віскі. Без содової. Фелікс знає людей.

Урочистий марш з «Тангейзера» враз обірвався: Франк нарешті дотумкав, у чому справа. Але зреагував по-своєму — залунав жалібний марш Мендельсона-Бартольді. Я відгукнувся на це новою порцією віскі.

— Феліксе, — спитав, — як кінчають з піаністами? Отрута? Пістолет?

Він посміхнувся темними сумними очима.

— Хочете зробити неприємність Елен?

Світло пригасло, стало жовтим, тьмяним і, мов сутінки, попливло по блідих обличчях. Над нами щось засичало, спалахнув промінь прожектора, впав на поміст. Там уже стоїть Клер. Чорнява, струнка. Світло стерло тіні під її очима, пом'якшило жорсткі лінії рота. Вона має чудовий вигляд.

Заспівала хрипким прокуреним голосом пісню про кохання, яке невідомо коли почалося і невідомо коли скінчиться. Слова слабенькі, оплески ріденькі.

Світло стало фіолетовим.

— «Ніч літнього сонцестояння», — оголосила Клер.

Після перших акордів я насторожився. Це була вона, ота мінорна мелодія. Тепер були й слова. Не про чорні човни і туманний ліс. Тільки про піч літнього сонцестояння. Слів малувато, але вони подобаються. Мелодія теж. Клер кинула побіжний погляд у мій бік.

У бар опустився Буллі, торкнув мене за плече і з таємничим виглядом сунув записку.

— Від Елен, — прошепотів.

Я скептично глянув на папірець; записки рідко приносять радість. Розгорнув, прочитав і… ляснув Буллі по плечу, та він, на жаль, уже зник. Кругленький панок поруч зі мною розплескав коньяк, допив рештки і ображено витріщився на мене. Хотілося дати йому прочитати записку, та, певно, вона його не цікавила. Там стояло: «Щойно дзвонила Поллі. Ти не повинен сердитися на неї. Щось їй стало на заваді. Зараз вона приїде в «Едем». Е».

Я обережно сховав дорогоцінну записку в бумажник.

— Феліксе, що п'ють у ніч літнього сонцестояння?

— Покращало?

— Усе гаразд.

— Тоді треба випити мартіні.

— Феліксе, — сказав я схвально, — з таким знанням людей вам треба бути юристом. Ми б з вами впоралися за всю кримінальну поліцію.

Він підсунув мені склянку. Глянув трохи іронічно.

— Іноді я помиляюсь. Моя дружина…

— Є відомості про неї?

Фелікс кивнув.

— З тим американцем нічого не вигоріло. Дотягнув її лише до Лаго-Маджоре. Тепер вона засіла в Локарно і не знає, що робити далі.

Я поставив склянку.

— Лаго-Маджоре? Ви дещо мені нагадали? Зараз повернуся.

Я сповз із табурета, прочвалав у фіолетовому сяйві, штовхнув Буллі, який зазирав крізь двері в зал, і опинився в холі.

Тут панувала звичайна ділова метушня. До під'їзду раз у раз підкочували автомобілі, приватні і таксі Хряпали дверцята: сито і глухо у великих авто, тонко, брязкотливо — в дешевих. Обертові двері вихлюпували на вулицю готельну обслугу і знову всмоктували її. Росли гори пакунків, валізок, чемоданів. Усім диригував поважний портьє, який не забував при цьому поблажливо приймати чайові.

В реєстратурі було повно роботи. Я проштовхався до віконечка Елен, надряпав на бланку замовлення: «Наеглі» і простягнув їй. Вона зиркнула на дошку з ключами від номерів, потім на адміністратора і голосно сказала:

— Дама чекатиме вас у зимовому саду. Хвилин через десять.

Я вибрався з гомінкої, схвильованої юрби і піднявся сходами. Червоний плюш на мармурі. Шовкові шпалери. Двері оббиті шкірою. «Едем» — другий за багатством готель у місті; в ньому поєднувалися зручність з майже музейними розкошами, що завжди нагадувало мені виставку старовини.

В саду куняла на лаві якась леді. Цокав годинник. Рослини стомлено похилились. Я кинувся в крісло, простягнув ноги і став чекати. Рівно за десять хвилин прийшла Елен.

— Ти взяв собі за звичку відривати мене від роботи саме тоді, коли в мене обмаль часу. Давай швидше. За десять хвилин я мушу знову бути внизу. Ти одержав мою записку?

— Бог тобі заплатить за це. Що чути про Наеглі?

— Це той самий, що зупинився у нас минулого тижня. Звичайний чоловік, трохи скидається на страхового агента.

— Де він зараз?

— У себе в номері. Навіщо він тобі?

— Охоче б подивився на нього.

— Тоді поспішай: завтра вранці він їде.

— Справді?

— Щойно зажадав рахунок. Хоче одержати його неодмінно сьогодні.

Літня леді підвела повіки, стомлено глянула на нас і знову заснула. З ресторану долинали приглушені звуки скрипок і віолончелі.

— Дивно, — сказав я, розмірковуючи, чому це Наеглі знову оселився в «Едемі». Звичка? Сумнівно, адже «Едем» дорогуватий. Значить, були інші причини, вони-бо й цікавили мене. Заради Поллі.

— Занеси йому нагору рахунок, — запропонувала Елен, — і побачиш.

Я оглянув себе.

— Хіба у вас розносять рахунки в смокінгах?

— Шкода, що ти сьогодні не у фраці.

У мене сяйнула думка.

— За чверть години у Франка перерва. Ти можеш за цей час підготувати рахунок?

— Лексе! — попередила вона. — Не підведи мене… Та гаразд, адже я сама це придумала.

— Я буду найкращим з оберкельнерів, що будь-коли подавали у «Едемі» рахунок, — запевнив я.

Та Елен поставилася до цієї заяви скептично.

Через п'ятнадцять хвилин ми з Франком замкнулися у душовій.

— Ти завжди був трохи божевільний, — бурчав Франк. — Але те, що вигадав зараз…

Франк на півголови вищий за мене. Штани були великі. Так не годиться: оберкельнер в «Едемі» не повинен наступати на свої холоші. Я відімкнув двері і вистромив голову. В коридорі патрулювала Елен.

— Англійські шпильки! — прошепотів я. Вона кивнула і зникла.

Сорочка пасувала, галстук-метелик теж. Але піджак знов-таки був завеликий.

— Нічого не вийде, — заявив Франк, стоячи в трусах і критично спостерігаючи мене. — Ти скидаєшся на опудало.

Я подивився у дзеркало. Так, я нагадував підлітка, що примірює батечків фрак. Франк потягнувся за піджаком.

— Віддай. То дурниці.

Постукали.

— Можна? — прошепотіла за дверима Елен.

— Хвилиночку! — озвався я, заштовхуючи Франка в кабіну. В трусах він виглядав надзвичайно нефотогенічно.

Елен принесла повну жменю шпильок. Заходилася припасовувати штани та піджак, промовляючи щось про незграбність чоловіків. За якихось дві хвилини я був готовий. Елен повернула мене туди-сюди і залишилась задоволеною.

— Але не дуже смикайся: шпильки не витримають.

Франк висунувся з кабіни.

— Не барися! — захнюпав він. — Я ж не можу грати в трусах. Лексе, якщо ти мені друг…

— Замовкни! — наказав я. — Елен, де рахунок?

Вона подала мені папірець, і я помахав ним. Але чогось бракувало: це помітили всі.

— Фелікс, — сказав я Елен.

Вона зрозуміла: за хвилину принесла срібну тацю та серветку.

— Ой, коли б не зурочити! — стиха зойкнула вона. Франк заплющив очі, охкаючи, сховався у кабіні. Я швидко вийшов.

У холі тривала та ж сама метушня.

Адміністратор упадав біля якогось подружжя, що вкупі важило не менше двох центнерів, і не помітив мене. Я прослизнув повз нього і помчав сходами нагору.

Номер 305 був на четвертому поверсі. В коридорі — нікого. Я зупинився під дверима, прислухався. Почув, ніби в кімнаті розмовляють. Постукав.

— Що там? — сердито гукнув хтось.

— Рахунок для пана Наеглі! — крикнув я у відповідь. Почулися кроки, ключ повернувся у замку. Двері відчинилися.

— Давайте сюди! — наказав чоловік.

Він стояв на порозі розчепірою, масивний, справжня жива колона. Який там страховий агент! Різник! Пикатий, дужий, купа м'яса і м'язів.

— Сплати зараз, Хайнер, — сказав хтось у кімнаті. — Я все одно більше не повернуся.

— Можеш зробити це сам, — пробурмотів чоловік. Він розгорнув папірець і глянув на підсумок. — От бісові діти! Ну й деруть тут!

Пішов у кімнату. Я заглянув туди і відсахнувся. Там було ще четверо. Один схилився над столом, на якому лежав план міста, двоє сиділи на канапі, четвертий стояв біля вікна і, відсунувши гардину, дивився на вулицю. Двох з них я упізнав: один був той самий червонопикий товстун з «Хуке і Шпетверт», з іншим я мав приємність познайомитися тиждень тому на Другій Північній.

— Друга Північна на цей раз відпадає, — сказав той, що стояв біля столу.

— Заткни пельку! — вигукнув мій різник. Він повернувся до дверей і відлічив мені гроші. — Правильно?

— Щиро дякую, — промимрив я, намагаючись не потрапити в поле зору тих, що сиділи в кімнаті.

— Що ще?

— Нічого.

Двері зачинились. Я відступив на кілька кроків, сперся на стіну і ледь перевів дух. Хай йому чорт, моя витівка могла скінчитися погано! Я не мав права викликати й тіні підозри. Не заради себе: Елен мала б великі неприємності. Оті обидва… Що вони, до холери, тут забули?

Озирнувся довкола. Коридор пустий. Безшумно підкравсядо дверей, приклав вухо до шпарини. В кімнаті знову точилася розмова, але я розбирав лише окремі слова. Ось зарипіли мостини і хтось сказав біля самих дверей:

— Гаразд, отже о пів на першу у нас. Авто буде напоготові.

Це був голос червонопикого з «Хуке і Шпетверт».

У той самий момент, коли я випростався, клацнули двері ліфта і в кінці коридора з'явилась жіноча постать. Срібляста вечірня сукня, черевички на високих підборах, яскраво-червоні нігті. Здивовано глянула на мене, я на неї. Це була Клер.

— Що це? Карнавал? — спитала.

— Ні, лише заклад, — відчайдушно збрехав я. Нічого ліпшого, на жаль, не придумав.

Клер оглянула мене з ніг до голови. Потім зиркнула на номер на дверях, біля яких я стояв. Примружила очі.

— На що ж ви закладалися?

— На жаль, це виключно для чоловіків. Занадто грубо для жіночого вуха.

Вона розтягнула рот у посмішці.

— Я не соромлива.

— Зате я! — промурмотів.

Голоси за дверима наблизилися. Треба було зникати;

— Мушу негайно вниз, — пояснив я. — Бо інакше Франк мене обдурить.

Кинувши серветку професійним рухом через руку, вклонився і подався геть, метляючи фалдами. Спиною відчував — Клер дивиться вслід.

На розі коридора озирнувся. Співачка все ще стояла перед дверима, перед триста п'ятим. Вони саме відчинилися.

— Нарешті! — рикнув чийсь голос. Клер ступила за поріг, двері знову зачинилися.

Мені раптом стало трохи моторошно. Одне знав тепер напевно: осине гніздо, яке я почав ворушити, було більшим, ніж я собі уявляв.

2

За цей час Буллі встиг завести товариство.

Молодичка з шоколадною гривкою стояла поруч з ним, помахувала сумочкою і щось весело теревенила. Одна нога в неї вислизнула з черевичка — гостроносого, із страшенно високими закаблуками, і Буллі реготався, аж хапався за живіт, та підморгував їй. Можна було подумати, що вони давні друзі. Спантеличений, я зупинився.

Полетта Уден озирнулася. Всміхалася чарівно і — я навіть не йняв ліри своїм очам, — трохи кокетливо. Це була новина.

Свята треба святкувати, коли вони випадають. Та я по-дурному злопам'ятний.

— Ви мене сьогодні гарненько обдурили, — дорікнув я.

Поправила чубик.

— Пробачте. Я попереджала Ганнібала. Але він віслюк. Я вже намилила йому шию.

— Ганнібал — це парубійко із слонячим підборіддям?

Вона знову взула черевичок і тепер мала солідний вигляд.

— Він вирішив, що ви з газети. Вони гірші за стерв'ятників. Двох ми турнули, але третій приперся під маркою газового техніка. Неодмінно хотів фотографувати.

— Але ж репортери не приходять з трояндами.

— Скажіть про це Ганнібалові. Він гадав, що це новий трюк.

Буллі шкірив зуби. Я наступив йому на ногу, і більше він не посміхався. Має мозолі.

— З Ганнібалом я ще побалакаю по-німецькому.

— Спробуйте. Він вивчає германську філологію.

На все в неї була готова відповідь. Я склав зброю.

— Пробачте, але я мушу позбавитися цього фрака. Франк мене повісить. За три хвилини повернуся. Тим часом, Буллі, забезпечте нам найзатишніший столик у цьому бомбосховищі. Ясно?

Буллі скривився, ніби проковтнув скорпіона.

— Столика я віддав. За ним уже чверть години сидить компанія з театру. Немає навіть вільного стільця.

— Це мене не обходить, — незворушно промовив я.

Він лайнувся.

— Саме сьогодні, в суботу… Гаразд, пошукаю. Може, щось надибаю.

Полетта і Буллі пішли в бар, я ж поплентався до душової. Винувато постукав умовним сигналом. Був відсутній двадцять хвилин. Франк, звичайно, ошаленів.

Та він лише мовчки глянув на годинника, а це ще гірше.

— Пробач, — пробелькотів я, — забув стежити за часом. — Якщо адміністратор нічого не помітив, воно не страшно.

— Він стояв у холі…

— … І прислухався, чи я граю. Так-так.

Я ладен був надавати собі ляпасів. У Франка вже було кілька сутичок з цією гладкою свинею через усякі дрібниці, які той намагався роздмухати, приписати єврейській розхлябаності. З того часу я ігнорував його. А він мене ні. Вітався завжди з ввічливістю справжнього підлабузника. Хто знає, що він думав при цьому.

Поки ми мінялися вбранням, я поспіхом розповів про свої пригоди. Франк розгублено дивився на мене, тримаючи костюм у руках. Поли фрака волочилися по підлозі, та він не помічав.

— Лексе, — зрештою промовив перелякано, — кепські справи. Вона не повірить у заклад… Клер не обдуриш. Ти справді помітив, що вона увійшла до тієї кімнати?

— Ще не розучився рахувати. П'ята від ліфта.

Франк мовчки вліз у штани. В бляклому сяйві неонових ламп його обличчя було бліде як крейда. В трубах сумно сюрчала вода. Сичала пара. Сірі бетонні стіни сльозилися.

— Найкраще було б, — промовив він зненацька, — якби ви з Поллі пішли сьогодні у якесь інше місце. Гарних ресторанів чимало.

— Я не боягуз…

— У тім-то й річ. Та не треба зайвий раз випробовувати свою мужність. Бачить бог, ти їх зовсім не знаєш. Їхня жорстокість, ненависть, їхнє безмежне презирство до людей…

Він замовк. Стало зовсім темно. Світло відбивалося у Франкових окулярах. З крана капала вода.

— Я не можу зараз зупинитися, — відповів я, закручуючи кран. — Що я скажу Поллі, коли вона дізнається, що я бачив Наеглі і не поцікавився, звідки він узявся і куди подівся? Що я сховався, фліртував з нею в той час, як Наеглі…

Франк схопив фрак, натягнув на себе.

— Коли вони домовлялись зустрітися?

— О пів на першу.

— Я побалакаю з Буллі. Якщо він піде з нами, це вже троє. Воно буде легше.

— Облиш. Це не ваша справа.

Франк підійшов до дзеркала зачесатися. Наші погляди зустрілися у дзеркалі.

— Ми вже один раз заплатили за такі міркування. Це ж не мене чіпають, сусіду… Ну то й що, байдуже, хто він, навіщо він мені? Ти це маєш на увазі?

— Не будь несправедливим. Ти чудово розумієш, про що я думаю. Якщо вони нас спіймають, тобі доведеться найгірше.

— Якщо це станеться, вони не шукатимуть різниці. Та я був дещо іншої думки.

— Я ж маю дядечка. При нагоді він мене виручить. А в тебе немає нікого.

Франк поклав мені руку на плече, підштовхнув до дверей.

— В мене є Елен і ти. А це вже багато.

Ми разом залишили душову. Франк повернувся до рояля, я ж почав виглядати Поллі.

Вона сиділа у Фелікса і дудлила щось різнобарвне. Тим часом «у глибині залу дещо відбувалося. Буллі притяг стола, оберкельнер Макс застелив його скатертиною. Молодший кельнер приніс стільці. Буллі знову зник і повернувся з вазою гарних гвоздик, мабуть, поцупив їх у холі. Оберкельнер спробував заперечувати, та з тим самим успіхом він міг би спробувати зупинити голіруч паровоза.

— І це все заради мене? — спитала Поллі.

— Ні, — відповів я машинально. — Буллі просто так вихований.

Буллі критично оглянув стіл і лишився задоволений своєю роботою.

— Сподіваюсь, дамі подобається, — пробурмотів він, прихильно дивлячись на Поллі.

— Мені? Хіба це не заради пана доктора?

— Е! — знову промурмотів Буллі. — Доктору все одно. Він здебільшого сидить біля стойки і роздивляється жінок…

Я захлинувся, закахикав. Буллі поплескав мене по спині.

— Бачите, — пояснив він, — це тому, що доктор завжди поспішає пити.

Я скоса зиркнув на дівчину. Вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Дякую, Буллі. Я не залишуся в боргу.

Вона дивилась йому вслід, погойдуючи черевичок на кінчиках пальців, усміхалася.

— Буллі дуже милий. Я бачу, у вас чудові друзі.

— Точно, — буркнув я. — Лише я виняток.

Поллі схилила набік голівку і спитала:

— Не в гуморі?

— Щось голова болить, — збрехав я.

З головою було все гаразд: просто я почував себе поганенько. Весь час бринів Франків голос: «Ти зовсім їх не знаєш, Лексе… Самому з ними не впоратися… Їхня жорстокість, ненависть, їхнє безмежне презирство до людей…»

Жінки інстинктивно орієнтуються в таких випадках. І Поллі швидко зметикувала, що мені треба допомогти.

Але ж ви маєте мені дещо розповісти. Пригадуєте: нейтральна зброя.

— Зброя, — з гіркотою відгукнувся я, — затримується з дорозі.

І безрадісно повідомив їй, чого домагався у Мебіуса. Вірніше, чого не домігся. Розповів і про візит до Цахойса. Не згадав лише про суму винагороди. А питання грошей непокоїло мене найбільше. Жалюгідні п'ять тисяч! Проте я їх не мав. Звичайно, можна було спробувати випросити їх в дядечка або Кріс. Та це майже безнадійна справа.

— Чого ж він вимагає? — поцікавилася вона.

— Майже нічого. Так, дрібниці.

— Не брешіть. Хто ж робить за «так»?

— Елен, наприклад.

— Вона виняток.

— А Франк?

— Теж.

— Або ж я?

— Ви — зовсім окремий випадок.

— Тобто?

Вона не відповіла. Ми ще трохи побалакали про те, про се. Нарешті я змушений був сказати правду.

— П'ять тисяч! — збентежилася дівчина. — Ціла купа грошей.

— І, певна річ, без гарантії успіху.

— А чи не можна сплачувати частинами? По тисячі на місяць?

— Та в мене немає і таких грошей.

— У мене будуть. Точно. Від сьогодні я багата жінка.

Я очманіло дивився на неї, і це розвеселило її. Відкрила сумочку, витягла продовгуватий папірець і простягнула його мені. Це був чек на тисячу марок, підписаний… Фассбендером-молодшим.

— Звідки це у вас?

— Була сьогодні у доктора Фассбендера. Він прислав по мене кур'єра.

— Могли б і до мене завітати, — обурився я. — До обіду я не виходив з контори.

— Я була там увечері. Тому ви і не застали мене вдома.

— Сьогодні, в суботу?

— Він передав, що хоче розмовляти зі мною наодинці. Спочатку я трохи здивувалася, але… Взагалі у вас дуже приємний шеф. Чемний, собою показний. Казав, щоб я не турбувалася про батька. І потім дав мені чек.

Я похитав недовірливо головою. Обидва Фассбендери зовсім не грішили щедрістю.

— Він усе пояснив, — вела далі Поллі, — мовляв, існує фонд допомоги чиновникам. Звідти й гроші. Кожного місяця я одержуватиму чек.

— Фонд допомоги? Не чув про такий. Може, для Хайнке-Штудерів, але для простих службовців… І одразу — тисяча марок! Дивно.

Вона поклала чек в сумочку. Була вже не така весела.

— Гадаєте, — сумно спитала, — що він збрехав?

— Не знаю.

Я і справді не знав. Чомусь знову пригадав свої бесіди з шефом. І телефонну розмову, записану на плівку.

Блимнуло світло. По стінах поповзли фіолетові плями. Клер вийшла на естраду, всміхнулася у бік Фелікса.

— За численними проханнями, — оголосила вона, — ще раз проспіваю «Ніч літнього сонцестояння».

Франк узяв перші акорди. Клер заспівала. Хрипкий голос змагався з фіолетовим світлом, що ковзало по обличчях, деренчало у склянках. Рубіново виблискувало вино в келихах. Тихо дзижчав вентилятор. З вестибюля долинав гамір.

… Ніч літнього сонцестояння.

Поллі зіщулилась, ніби їй стало холодно.

— Іноді, — промовила тихо, — мені стає страшно від власної сміливості.

Принесли вино. Оберкельнер Макс любовно витяг шишку з кошика і подав нам. На запиленій етикетці стояла дата, яка примусила мене шанобливо схилити голову. Поллі здивувалася, потягла до себе картку вин.

— Лексе, — прошепотіла вона, — скільки ж воно коштує?

Та я міцно тримав картку.

— Набагато дешевше, ніж цей вечір для мене.

— Ви нерозважливий.

— Зайва розважливість надокучає, — розсміявся я.

Макс відкоркував пляшку так обережно, ніби це було не вино, а нітрогліцерин. Похитуючи головою, Поллі дивилась на вкриту пилюкою пляшку, потім понюхала вино в келиху і задумливо наморщила лоба.

— За що ж ми вип'ємо?

Я думав недовго.

— За наш успіх.

— Ви вірите в це?

— Ми мусимо вірити.

Келихи дзенькнули. Франк, який помітив, що ми цокаємося, виконав коротенький туш.

— В усякому разі, — схвально промовила Поллі, ставлячи келих, — на винах ви трохи розумієтесь.

— Дуже мало, — зітхнув я. — Я взагалі неосвічена людина. Немузикальний. Про спортивні автомобілі не маю найменшого уявлення. Наше судочинство для мене — книга за сімома печатями. Зрештою, зовсім не розбираюся в жінках.

Поллі схилила голову набік, в її очах затанцювали веселі чортики.

— А мені здавалось, що саме на жінках ви добре розумієтесь.

Це мені припало до смаку; адже майже кожен чоловік охоче почув би від гарненької дівчини, що він ловелас. Тому я протестував дуже мляво. Поллі всміхнулася.

— До того ж ви брехунець. Елен і Франк присягаються, що ви непоганий юрист.

— Якби це залежало від мене, я б ніколи не став юристом.

— А ким?

— Паровозним машиністом, продавцем морозива, водієм таксі, капітаном… Дитячі мрії. Та дядечко зажадав іншого.

— Ваш дядько?

— Мій батько помер, коли мені було дев'ять років. Від тифу. Мати загинула під час повітряного нальоту у 1944 році. Тому моєю домівкою стали притулки та інтернати, сім'єю — чужі люди. За все платив дядечко, зараз він надто часто нагадує мені про це. Він і вирішив, що найкраща професія для мене — юрист. І я став ним. Ваше здоров'я!

Поллі більше не всміхалася.

— А ваш батько? Він був…

— Ні. Мій батько не був кимось особливим, а з точки зору дядька — взагалі людиною непрактичною. Тому що був чесним і хотів таким залишитися. Більше нічого. Вони всі йому казали: якщо не нацист — в люди не вийдеш. Та й хворий він був. Але вони послали його 1944 року під Познань будувати дзоти. Більше його не бачили. З того часу я самотній. І ось що з цього вийшло. Мій дядечко має мене за паршиву вівцю у своїй отарі.

— Я теж росла одна, — сказала Поллі. — Тато не мав змоги турбуватися про мене. Мимоволі відчуваєш себе ображеною життям.

Уже деякий час я відчував, що хтось уперто дивиться на мене. Поволі підвів голову. В дверях стояла Клер і не зводила з нас очей. Біля неї — двоє чоловіків: червонопикий з гаража і мій знайомець з автобуса — «фольксвагена» з Другої Північної. На якусь мить паші погляди схрестилися, і та мить здалася мені вічністю. Потім чоловіки хутко повернулися і вийшли, Клер за ними.

3

За чверть до дванадцятої ми залишили бар. Поллі трохи сп'яніла, захотіла випити десь іще чашку кави. Я прикидався байдужим, але серце обливалося кров'ю. За півгодини я мушу знову бути в готелі — сам: Поллі не повинна знати про наші наміри.

Та, на жаль, усе пішло не так, як гадалося. На вулиці не було жодного таксі.

— Краще викликати телефоном, — порадив портьє. — Цієї години з таксі завжди скрутно.

Ми повернулися до реєстратури. Елен дзвонила по телефону. Біля неї стояв чоловік. Спершися ліктями на бар'єр і затиснувши між ногами чемодан, він нервово барабанив пальцями по склу. Я одразу впізнав його: це була людина, що тієї ночі прибула на Другу Північну «ситроєном». Елен поклала трубку.

— Зараз буде таксі, пане Наеглі. Портьє вас попередить.

Помітивши мене, здивувалася.

— Елен, — швидко промовив я, — мені теж потрібне таксі. Негайно.

Вона непомітно хитнула головою в бік Наеглі. Я кивнув. Елен знову взяла трубку, набрала номер. Зайнято. Ще раз. Марно. На вулиці просигналило авто. Наеглі стрепенувся. Та це була інша машина, в яку залізли три блондинки. Наеглі нетерпляче поглянув на годинника. Очевидно, дуже поспішав.

Це міняло справу. Міняло все. Наеглі не повинен утекти від мене. Тому я вже і не думаю про те, що тільки-но хотів позбутися Поллі.

— Елен, — сказав квапливо, — можна взяти твоє авто?

— Дихни.

Дихнув. Вона відступила на крок.

— Виключено.

— Не будь такою!

— Лексе, не верзи дурниць.

Наеглі взяв чемодан і відійшов до віконця з поштовими листівками. Звідти крізь вікно дивився на вулицю. Елен примружилася.

— Я відвезу тебе, — сказала. — Вже скінчила роботу.

— Ні. Ти залишишся.

— Що трапилося? — спитала Поллі. Вона дивилась то на мене, то на Елен, не розуміючи мого збудження.

— Пане Наеглі! — проголосив на дверях портьє. — Машину подано!

Наеглі підхопив чемодан і бігцем подався до виходу.

— Гайда! — скомандував я. — Де стоїть твоя машина?

— Напроти універмагу, в підземному гаражі.

Немов щось оглушило мене. Я сперся на стіну. Все пропало!

Елен зітхнула.

— Хіба ж я знала…

Таксі вже від'їхало від під'їзду і за секунду зникло у виблискуючому нескінченному потоці машин. Усе! Мені кортіло міцно вилаятися.

— Що ж тепер?

— Попередь Франка. Хай поспішає.

Елен зникла.

— Було б дуже мило з вашого боку, якби я теж довідалася, що сталось, — сказала Поллі.

Тепер, коли все одно було вже запізно, міг їй сказати. Дав волю своєму гніву. Її очі розширювалися все більше і більше.

— І ви мені нічого не сказали?

— Навіщо?

— Тому що я неодмінно пішла б з вами.

— Саме тому і не сказав.

Тут і їжачок розлютувався.

— Не дуже-то вихваляйтеся своєю мужністю!

І зміряла мене з ніг до голови крижаним поглядом.

Сходами вже бігли Елен, Буллі та Франк. Буллі скинув свою пишну адміральську уніформу, перевдягнувся в цивільне. Біле шовкове кашне, парасолька під пахвою, капелюх. Він скидався тепер на генерального директора акціонерного товариства «Готель «Едем».

Франк сердито зиркнув на мене.

— Якщо ти ще колись нагримаєш на Елен…

— Наеглі вислизнув нам з рук!

Він знизав плечима.

— Не розумію, навіщо панікувати. Адже ми знаємо, де і коли вони зустрічаються.

— Тоді чому Наеглі виїхав на півгодини раніше?

Франк вирячився на мене.

— Прокляття! — заволав він. — Котра година?

— Десять на першу, — сказав Буллі. — Організувати таксі?

Та це б нічого не допомогло. Елен наполягала, щоб ми їхали її машиною. Я був проти, Поллі — за, Франк вагався. Буллі спокійно визнав пропозицію Елен доцільнішою. Дійсно, справа може затягтися, а з власним автомобілем ми будемо незалежними.

— До того ж, — задумливо додав Франк, — нас троє.

Він забув про Поллі.

— Помиляєшся, — зауважив я. — Четверо.

— Ні, — підхопила Елен. — П'ятеро.

Ми сперечалися далі. Та марно: Поллі наполягала на своєму, Елен теж. А мені це вкрай не подобалось. Уп'ятьох ми анічогісінько не зробимо, і вся справа перетвориться на розвагу. Та вони нічого й нікого не хотіли слухати. Зрештою, здвигнувши плечима, я поступився. Застерігав їх, але більшого зробити не міг.

Елен прикотила свій автомобіль: древній «ситроєн», що був більше схожий на собаку, який щось винюхує на вулиці, ніж на машину. Ми напхалися всередину. Я хотів сам довести машину до Готенштрасе, але Елен відмовила. Мені лишалося сісти поруч і вказувати дорогу.

Позаду в морі світла зник під'їзд «Едему».

Вулиці були порожніми. Ліхтарі заливали асфальт рівним світлом. На перехресті розплющувалися і заплющувались очі світлофорів. Зелене. Жовте. Червоне. Ми зупинилися.

— Якщо так піде далі, ми запізнимося, — обізвався Франк. Він сидів у кутку, світло мінилося в його окулярах. Голова Буллі виднілася овальною розпливчастою плямою. Поруч вузьке личко Поллі.

Зелене. Мотор заревів. Та за п'ятсот метрів знову червоне око. А перехрестя порожнє.

— Давай уперед! — кажу.

Елен хитає головою. Вона найсуворіше дотримується правил вуличного руху. Тому до Готенштрасе ми повземо десять хвилин. Мені б вистачило половини цього часу.

Перед будинком контори «Хуке і Шпетверт» поодинокий ліхтар кидає світло на вулицю і на фасад. Елен натискає на гальма.

— Станемо тут?

— Тільки не тут! — кажу сердито. — Давай у провулок, об'їдемо квартал.

Вона завертає праворуч мимо воріт, з яких учора виїздив автопоїзд. Тепер ворота зачинені. У прохідній горить лампочка, світло лежить прямокутником на тротуарі.

— Далі!

Спускаємося до рогу і знову завертаємо праворуч. На цю вулицю виходить двір прокатних машин. Ворота відчинені, звідти падає світло. Елен минає їх на першій швидкості, і мені вдається зазирнути у двір. Двері гаражів зачинені. Червонопикого та його компаньйонів ані сліду. Цього я і побоювався: ми запізнилися.

— Що тепер? — питає Елен.

— Повільно далі. Потім праворуч і назад до контори. Придивляйтесь до воріт і бічних вулиць.

Тільки-но повернули, як бач! — під бровкою стоїть машина з увімкненим стоп-сигналом. Пустий автобус «фольксваген».

— Стоп! — наказую. — Це дуже цікаво.

Елен гальмує.

Виходжу, йду до автобуса, роздивляюсь номер. От тобі маєш! Той самий, не зареєстрований в поліції. Тобто машина, завдяки якій я пережив нічну пригоду.

Озираюся навколо.

Над високим муром стирчать ліхтарі, лампи хитаються під вітром. Десь далеко свистить паровоз. Це єдиний звук: ніде жодного руху.

Беруся за ручку. Дверцята піддаються. Блискавично повторюю те, що робив учора в «ситроєні». Заглядаю туди, сюди. Та марно. В машині пусто, наче підмели.

Вислизаю з автобуса. Розмірковую. Вони повинні бути десь тут, бо залишили дверцята незамкнені та й стоп-сигнали горять. Десь вони ховаються. Але де? Вулиця порожня, двері теж. У гаражі? Здається, тільки там.

Перетинаю вулицю, повертаюся до рогу і обережно підступаю до освітленого в'їзду у двір. Стаю за муром, виймаю кишенькове дзеркальце і швидко оглядаю подвір'я. Нікого… Дві лампи гойдаються під вітром, перед гаражами й досі стоять «фольксвагени».

Ховаю дзеркальце, швидко і тихо перетинаю двір. Двері всіх гаражів замкнені. Іду до проїзду у другий двір. Він також яскраво освітлений. Стоять таксі, водії перегукуються один з одним. Нічний настрій. Людей, яких я шукаю, ніде не видно.

Раптом на вулиці загув мотор. Швидко озираюсь, та, на, жаль, запізно: бачу лише червоні задні світла. Але міг заприсягатися, що то був сірий «ситроєн».

Прислухався.

От десь запрацював ще один мотор, але не «ситроєна», скоріше «фольксвагена». Все ближче і ближче. За мить ворота проминув автобус. Все.

Вилаявшись про себе, прожогом кидаюся до воріт. Може, пощастить. Може… Та хоч автобус рухався повільно, все ж мав перевагу переді мною.

Завертаючи за ріг, наштовхуюсь на когось. Від удару обидва поточуємося до муру.

— Ідіот! — реве незнайомець. І ми відразу пізнаємо один одного.

Червонопикий примружує очі. Мимоволі я відступаю на кілька кроків. Далі нікуди: мур.

— Диви! — уїдливо сичить він. — Мій любий приятель Фосс.

Придивляюся до здорованя. В нього типове черево пиворіза, низьке чоло. Тут дипломатія безсила, можна взяти лише горлом, нахабством.

— Геть з дороги! Поліція!

Він презирливо чмихає носом, замахується. Пригинаюся, і удар приходиться у мур. Здоровань зойкає. Поки відводить руку, переходжу в наступ. Та він відбиває мій кулак, б'є в плече. Відступаю до муру і тут бачу Буллі, що виринає з темряви і пре вперед, немов локомотив. На жаль, мені не вдається додивитися цієї цікавої картини: відчуваю, ніби хтось жбурнув мені у підборіддя всю компанію «Хуке і Шпетверт». Гострий біль пронизує мозок. Поринаю в темряву…

Опритомнівши, побачив над собою стривожене, заклопотане обличчя Франка. Потім Буллі.

— Гаразд, — каже він. — Очуняв.

— Що трапилось? — белькочу, та язик не слухається. Підборіддя — суцільний біль. Мацаю пальцями, відчуваю липке. Злякано відсмикую руку, на ній кров.

— Швидше! — наказує Буллі. — Треба забиратися геть. Можуть повернутися інші.

Вони підіймають мене. Хитаю головою, стогну. Ноги, мов ватяні, в голові гудуть дзвони.

Біля воріт хтось сидить на землі. Це червонопикий. Заплющив очі, сперся спиною на мур. Має дуже мирний вигляд, відзначаю я з великим задоволенням.

Франк і Буллі хочуть мене підтримати, але я видираюся. Звичайно, якби в машині не сиділа Поллі…

— Вже нічого собі, — кажу неслухняним язиком. Справді, трохи попустило. Зараз набагато краще, ніж було спершу.

Поллі скрикнула, побачивши мене.

— Він у крові!

— Сам винний, — незворушно заявляє Буллі, заправляючи своє шовкове кашне в пальто. — Витріщився на мене, як на чудо, і підставив підборіддя.

Поллі витягла хустинку і хотіла витерти кров, але Буллі м'яким рухом зупинив її.

— Потім. Спершу подамося звідси. Не полюбляю групових бійок.

Елен увімкнула мотор. Ми рушили.

— Куди? — спитав Франк.

— Спочатку до мене, — відповіла вона.

Дома в Елен мене почали лікувати. Поллі — справжній лікар.

— Тампон! Пінцеті Тепер йод! — командувала вона.

Я щулився.

— Боляче…

Буллі глузливо посміхався, поки Поллі не кинула на нього холодний погляд.

— Вашу руку я теж маю оглянути…

Він одразу посерйознішав.

За годину я вже був знову більш-менш у формі. Лише череп гудів, як контрабас. Буллі розглядав перев'язану руку і щось бурмотів під ніс, але голосно протестувати не насмілювався.

— А тепер, — сказала Елен, — забирайтеся геть! Ви знаєте, котра година?

Було близько двох.

— Нічого, — промовив Франк, — поснідаємо в тебе.

Та снідати не довелося, бо вперта Елен таки виперла нас на свіже повітря. Я ще тримався на ногах не зовсім твердо, тому на першому ж перехресті зупинив таксі.

— Штубнергасе…

— Не грайтеся у кавалера, — суворо зауважила Поллі. — Я сама доберуся додому.

— Боїтеся, що Ганнібал сприйме мого появу за новий трюк?

Вона скоса зиркнула на мене.

— Прибережіть свій цинізм до ліпшої нагоди.

Знову мені перепало. І по заслузі.

Через п'ять хвилин машина завернула в Штубнергасе — довгу і гидку вулицю з мізерним освітленням.

— Он там, — сказала Поллі водієві. — Де стоїть машина.

Біля будинку справді стояло авто. Темний «мерседес».

Ліхтарі пригашені, але мотор стиха працює. І раптом моє серце закалатало: згадав, що мені казав Мебіус, потім побачив на даху «мерседеса» прожектор і антену. Поліція! Може, пастка?

— Зупиніться і почекайте хвилинку! — наказав я водієві, вийшов з таксі й попрямував через вулицю. Нічого не трапилося. Оглянув «мерседес». Справді поліцейська машина. Чорти їх знають, чого вони тут шукають. Махнув Поллі, що вона може йти.

Коли ми вже проминули «мерседес», дверцята розчинилися. Спочатку виліз поліцай, за ним якийсь поважний пан. Я навмисне пишу так, тому що Баум мав дуже урочистий і елегантний вигляд. Чорне пальто, чорний капелюх, чорні рукавички. Заступили нам дорогу.

— Ти? — розгублено запитав я. — Що тут поробляєш?

Він ніби не дочув: уся його увага — на Поллі.

— Вибачте, — сказав він, піднімаючи капелюха. — Панна Уден?

Поллі кивнула.

Баум насадив капелюха на місце, вклонився і простягнув руку. На долоні виблискував службовий знак.

— Інспектор кримінальної поліції Баум, — промовив м'яким голосом, у якому бринів легкий сум. — Мені надзвичайно неприємно…

Поллі злякано здригнулася.

— Боже мій! — прошепотіла вона. — Що трапилось?

— Гюнтер! — заревів я. — Якщо ти негайно…

Баум кахикнув і потер руки.

— На жаль, я змушений оглянути вашу квартиру, панно Уден. Тільки прошу…

— Просити ти можеш! — запально промовив я. — Мабуть, маєш ордер на обшук?

Баум байдуже глянув на мене.

— Ордера нема. Мені здається, що він не потрібний.

— Що тобі здається, — відрізав я, — то твоя справа. Дуже співчуваю. На добраніч!

Я узяв Поллі під руку, щоб відвести додому. Та Баум зробив своєму супутникові майже непомітний знак, і той схопив мене за руку.

— Облиште! — швидко сказав я. — Бо не відповідатиму за себе!

Баум кахикнув. Він дуже задоволений: це видно навіть у темряві. Фізіономія виблискує, наче надута повітряна кулька.

— Мушу тобі нагадати, пане доктор, що в певних випадках обшук дозволений і без ордера.

— Ану покажи кримінальний кодекс, — пробурчав я. — Невже ти хочеш сказати, що збираєшся шукати в квартирі панни Уден злочинця, який втік?

— Саме так.

— Ти збожеволів! — вигукнув я.

Баум торжествував.

— Годину тому обвинувачений Уден утік із слідчої в'язниці. Ми гадаємо, що він переховується у власній квартирі.

— Ні, — промовила Поллі тихо, — ні, ні, ні…

Це був голос переляканої дитини. Я підвів голову і глянув на вікна. Темно.

— Я протестую! — вигукнула Поллі. — Вам не можна в квартиру…

Баум подивився на мене нудним вичікуючим поглядом.

— Марно, — сказав я Поллі. — Ми не повинні пручатися. Баум має право і знає про це.

Раптом звідкись виринув водій таксі, запитливо подивився на мене.

— Можете їхати…

Він попрощався і пішов до машини. Баум, саркастично стиснувши губи, дивився йому навздогін.

— Ходімо і ми, — сказав він. — Дозвольте, я піду першим.

Я відчув, як Поллі тремтить.

— А коли він там? — шепнула мені на вухо.

— Та ні, — прошепотів я у відповідь. — Помітив би поліцейську машину.

Поллі відімкнула двері, намагаючись наробити якнайбільше галасу. Баум не протестував. Дівчина негайно ввімкнула світло, глянула навколо, — все, здавалося, на місці. Вона швидко підійшла до кімнатних дверей, постукала кулаком.

— Ганнібале! Поліція! Відчини, будь ласка!

Баум, самовдоволено всміхаючись, дозволяв їй робити все, що заманеться. Його супутник теж поводився мирно.

У замку повернувся ключ — і на порозі з'явився заспаний парубійко у нічній сорочці. Він сердито випнув уперед підборіддя і промовив кілька теплих слів на адресу поліції. Те, що він сказав, відповідало моментові, але роздратувало поліцейських. Баум став уїдливим, його поплічник зажадав парубійкових документів. І я мав нагоду довідатися, що парубійка кличуть Ганнібал Максиміліан Цезар Шульце, що він студент філологічного факультету і вже три роки Уденів квартирант. Супутник Баума все це ретельно занотував, потім наказав Поллі показати інші кімнати. Дівчина йшла попереду — такий собі нашорошений їжачок. Та не видно було нічого, що свідчило б про перебування старого Удена.

Баум і його напарник провели обшук абияк: не відчинили жодної шафи, балкон теж їх не зацікавив. І я збагнув, що до чого.

— Відомо вже, хто його викрав? — спитав я Баума.

— Зовсім ні. Бачили лише автобус «фольксваген». Та чи має він якесь відношення до справи… — здвигнув він плечима.

— «Фольксваген!» — здригнувся я. — О котрій годині?

— Десь близько першої. В ньому було двоє.

Жахливе припущення переросло в упевненість. Я враз зрозумів усе. Уден не втік, його вкрали. А це означає… Перелякано глянув на Поллі. Побачив, що вона теж зрозуміла, бо смертельно зблідла.

— Тато! — скрикнула. І замовкла.

Баум прикидався байдужим.

— Гм, — пробурмотів він, — не можу збагнути, як чиновник…

— Що ти годен зрозуміти? — гнівно вигукнув я.

І розповів усю історію, що почалася минулої суботи на Другій Північній і закінчилася червонопиким, котрий нокаутував мене ударом у підборіддя. Баум кілька разів намагався мене перервати, та зрештою облишив ті спроби. Його супутник тримав у руках маленький блокнотик, бавився ним і ввічливо слухав. Іноді поглядав на Поллі. Обличчя в неї трохи порожевіло, але вигляд вона мала жалюгідний.

— Так, багато ти тут набалакав, — сказав Баум, коли я скінчив. Здавалось, він анітрохи не здивувався. — Ліпше було б, якби прийшов до нас раніше. Після того, коли все скоїться, завжди доводиться вислуховувати всякі дивні історії. — Він зітхнув. — Але ми все одно перевіримо, і ти ще почуєш про нас.

Поліцейський сховав блокнота. Попрощалися. Я провів їх до дверей, Поллі залишилась у кімнаті.

— Я б тобі порадив, — сказав мені Баум, — тримати язика за зубами. «Хуке і Шпетверт» — мільйонери. Якщо вони доведуть своє алібі, вскочиш у халепу. Наклеп і таке інше…

Він відвернувся і почав уважно роздивлятися шпалери. Його супутник прошепотів мені на вухо:

— Старий Шпетверт на «ти» з половиною правління християнсько-демократичної партії. — І голосно: — Ну, бувайте!

Баум втратив цікавість до шпалерів, вони пішли. Я замкнув двері.

Поллі сперлася на підвіконня, вчепилася пальцем у гардину. Я погасив світло, теж підійшов до вікна і подивився униз, на вулицю. За мить з під'їзду вийшли Баум з супутником. Сміялися. Сміючись, посідали в «мерседес». Загув мотор. Я дивився вслід машині доти, доки стоп-сигнали не зникли в темряві.

Поллі притисла лоб до шибки. Очі її мерехтіли. То була вода, а не лід.

— Лексе, — прошепотіла вона. — Що вони зроблять з татом?

Я і сам запитував себе про це. Та знаходив тільки одну відповідь.

— Твій батько, мабуть, знає дещо, небезпечне для них. Вони й украли його, щоб мовчав. Бояться.

Дівчина повернулася обличчям до мене.

— І вони примусять його мовчати?

Я похитав головою.

— Якби вони тільки цього бажали, зробили б простіше. Адже чимало людей померли у слідчій в'язниці. Це дешевше для таких, як Наеглі. Зрештою, не привертає такої уваги, як втеча.

— Ти справді маєш іще надію?

— Так.

— І що робитимеш?

— До ранку неодмінно щось придумаю. Може і Баум про щось дізнається.

Я витяг з кишені пуделька і простягнув їй.

— Подобається?

Несподівано ми перейшли на «ти». Це сталося якось само по собі. Поллі глянула на іграшку, спробувала всміхнутися.

— Ох, Лексе, чим усе це закінчиться?

Я раптом згадав простеньку мелодію. «Ніч літнього сонцестояння»… Взяв Поллі за плечі, притягнув її до себе. Крізь сукню відчував її тіло.

— Ні, — сказала вона. — Будь розсудливим, Лексе…

У вікно великими чорними очима зазирала ніч.

Коли я за чверть години повернувся додому, побачив на столі пакуночок. Недовірливо оглянув його. Великими друкованими літерами було написано: «Через посильного» і «Особисто для доктора Тердонка». Зворотня адреса не зазначена.

Підніс пакунок до вуха, потрусив. Всередині щось калаталося. Трохи повагавшись, розрізав мотузку, обережно розгорнув папір. Випала вузенька картонна коробочка. Відкрив її. В ній лежав малесенький фотоапарат. Дорогий, зовсім новий. Похитав головою і поклав його на стіл. Дивно…

Потім уважно оглянув коробочку. На дні знайшов згорнутий аркуш паперу: сторінка, видерта з якогось ілюстрованого журналу. Розгорнув її, з неї випав на килим інший папірець.

Проглянув журнальну сторінку. Там був великий кросворд. Почав потроху здогадуватися.

Нахилився, узяв інший папірець. Цей був з якоїсь книги. Дивний текст. Йшлося про заборонену кімнату, про золотий ключик і дівчину, що у відсутність короля увійшла до цієї кімнати. І побачила щось жахливе… На цьому текст обривався.

Заборонена кімната?!

Десь кілька днів тому я вже чув таке. Натяки, перестороги… Мебіус? Так, то він казав про неї. Тепер я пригадав, але це нічого не давало. © http://kompas.co.ua

Може, хтось глузує з мене?

У склі книжкової шафи тьмяно відбивалося світло. В кутках кімнати причаїлися тіні. Три мавпочки на письмовому столі сиділи, зіщулившись, затуливши лапками очі, вуха, роти. Не бачать нічого. Не чують нічого. Не говорять…

Я визирнув на вулицю.

Різноколірні блискавки спалахували і згасали. Безшумно бігли по фасадах і фронтонах написи, стікали з дахів і застигали на тлі нічного неба.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

Неділя.

Сірий набурмосений ранок повиснув над дахами. По шибках спливають краплини дощу, у комині завиває сердитий північно-західний вітер. Вулиця майже вимерла. Вряди-годи з'явиться якась парасолька, змагаючись із вітром. На протилежному боці вулиці стоїть зелений, кольору молодої трави «фольксваген». Він скидається на здоровенну жабу.

Таку погоду можна зносити лише за допомогою міцно завареної кави. Готуючи собі цей приємний напій, я із задоволенням насвистую. Згадую шоколадні кучерики, що пахнуть сигаретним димом і мартіні. Густий, м'який голос. Рот, який більше звик вимовляти нечемності, ніж цілуватися.

Обережно переношу кофейник до кімнати. Електрокамін уже наповнив її теплом, по радіо співає тихий жіночий голос.

Сів за письмовий стіл, присунув до себе паку паперу і взявся до роботи. Занотував усе, що сталося від минулої суботи. Факти, побічні докази, висновки. Хотів відокремити суттєве від несуттєвого та осмислити все в цілому. У нас були добрі наміри, але жодного плану. А ті мали його. Це доводило хоча б викрадення Удена. Тому-то вони й переважали нас.

Зосереджено працював протягом аж двадцяти хвилин, списав п'ять аркушів. Наморщив лоба, викреслив половину, дописав нове, дещо підкреслив. Та все в цілому мені не сподобалось; вийшов матеріал для прокурора, але не для нас. Логіка свідчила проти Удена. Зібгав папір, викинув у кошик.

До будинку під'їхало авто. Трохи згодом хряпнули двері, на сходах пролунали кроки. Баум повертався додому. Я глянув на годинника. Чверть на дванадцяту.

Взяв новий аркуш. Записав, що нам лишилося зробити. Витратив на це аж три хвилини. Але і за наступні десять більше нічого не придумав. Роботи ж передбачалося небагато:

випитати у Баума подробиці;

перевірити адресу Наеглі (Аскоиа, вілла Боргезе);

похитнути алібі директора в'язниці;

вивести на чисту воду червонопикого і Клер;

залучити до справи Цахойса;

вивідати у Кріс про Дом.

Я кинув олівець, підійшов до вікна і відчинив його навстіж. В саду блищали калюжі. Листя на деревах мляво звисало під дощем. По той бік вулиці все ще стояв зелений «фольксваген». Водій сидів за кермом і читав книгу.

Опустив гардину, накинув на плечі піджак і пішов до Баума.

2

Довелося постукати двічі: Баум слухав концерт органної музики.

— Зайдіть! — зрештою крикнув він.

Господар кімнати саме снідав. Апетитно пахло свіжою кавою, булочками, медом і ліверною ковбасою. В мене аж слинка потекла.

— Привіт! — сказав Баум. — Будь мені до компанії.

— Ні, дякую. — Я підтягнув до себе стілець. — Хотів би послухати про новини.

Баум звів брови, нахиливши при цьому голову так само, як Арчі, коли з ним розмовляєш, а він не розуміє, про що йдеться.

— Про «Хуке і Шпетверт», — пояснив я.

— Ага, ось що ти, маєш на увазі! — Він узяв яйце і обережно почав обстукувати його. — Можеш викинути їх з голови. Фірма має бездоганну репутацію. Нічого спільного з втечею Удена.

— І як це ви так швидко встановили…

Сприйняв мої слова як похвалу.

— Вранці ми розмовляли з гаражним майстром. Мав досить кислий вигляд, коли ми витягли його з ліжка. Наеглі він взагалі не знає. Прокатом керує контора. Сьома кімната, якийсь Пайкус. Отже, тут усе гаразд.

— Брехня! Я переконаний в тому, що він знає Наеглі.

— Маєш свідків?

— Співачку.

— Мадемуазель Клер присягається, що ніколи в житті не бачила гаражного майстра. І Наеглі теж. — Він нарешті облупив яйце і обережно занурив туди ложечку. — Я не можу довести, що воно не так.

— А як мадемуазель пояснює, чому вона заходила до кімнати?

— До якої?

— До триста п'ятої.

Баум знизав плечима.

— Вона мешкає в триста четвертій. Мабуть, ти помилився.

— А що з Наеглі?

— Поїхав сьогодні вночі. До речі, не сплатив рахунок. Оце й усе.

Я зашарівся від сорому. Гроші Наеглі й досі лежали в моєму бумажнику. Через переполох я забув віддати їх Елен. І вона теж не згадала про них.

Баум жував. Жовток спливав по підборіддю, він витерся рукою, лише потім узяв серветку.

— Завдяки тобі, — сказав при цьому, — ми цілу ніч ганяли як собаки. Та ще й вранці. Все задля того, щоб пан доктор не скаржився, ніби кримінальна поліція покриває нацистів. Але, як я і сподівався, нічого не винюхали. Зовсім нічого. Тобі треба менше читати детективи.

Я ледве стримався, щоб не заліпити йому яйцем у пику.

— Як звати гаражного майстра?

Баум завагався.

— Я ж все одно дізнаюся. Ну?

— Лотар Кістенмахер. Прізвисько Льокі.

— Адреса?

— Старотеатральна площа, п'ять.

Я записав адресу на краєчку недільної газети, відірвав клаптик і сховав у бумажник. Баум уважно стежив за мною.

— А чи знає Фассбендер, що ти крутишся навколо «Хуке і Шпетверт»?

— Не турбуйся. Знає.

— І не зауважив тобі?

Я не відповів. Баум переклав голову з одного плеча на інше.

— Диви, — застеріг він, — не забий собі носа. Ти дуже близький до цього.

Його сита самовпевненість дратувала мене.

— Дивіться самі, щоб вони не повитягували з в'язниць геть усіх в'язнів. Навіть тих, що залюбки залишилися б там. Зрештою в'язниця — не підприємство самообслуговування.

Він вишкрябав рештки білка із шкаралупи.

— Ти недооцінюєш «ОДЕССУ». Вони чудово організовані. Всі люди з досвідом роботи в СД.

— От він їм і став у пригоді.

— А взагалі, — промовив Баум теж уїдливо, — жодна людина не може втекти з в'язниці, якщо вона сама цього не бажає. Уден міг зчинити галас. Але не зчинив. Отже…

— … твоя версія не відповідає дійсності.

— Отже, — провадив він роздратовано, — Удена не викрали, він утік з власної волі.

— Ти здурів! — розсміявся я.

Баум налився кров'ю. Поклав серветку, підвівся.

— Пане доктор Тердонк, я вас попрошу! Я чиновник. Я ні в якому разі не терпітиму, щоб ви обирали об'єктом вашого роздратування органи влади…

Щоки його тремтіли.

— Начхав я на тебе! — сказав я і, виходячи, так хряпнув дверима, що посипалася штукатурка.

3

Я сів у машину і поїхав до Поллі. Відчинив парубійко. Значуще всміхнувся, коди впізнав мене.

— Поллі щойно вийшла. Зачекаєте?

Я кивнув. Він провів мене коридором і розчинив двері.

— Тут вам буде зручно. І я не хотів би, щоб ви мали мене за недоумкуватого.

Це була її кімната. Світлі меблі. Диван-ліжко, три маленькі крісла, пістряві подушки, кераміка. На стіні кілька акварелей. Зелено-фіолетові, серед них пухкеньке дитяче личко. Дуже багато книжок. Грамофонні платівки, квіти. І ледь відчутний запах її парфумів.

Вікно було прочинене, по підвіконню тарабанив дощ. Підійшов, щоб зачинити. І застиг на місці, здивований. На тому боці вулиці стояв зелений «фольксваген». Водій виліз і порався біля віконних «двірників». На передньому сидінні лежала розгорнута книга.

В коридорі грюкнули дверима. Я озирнувся.

На порозі стояла вона. Трохи задихана, під пахвою пака газет. З пальта капало. Капелюшка вона насунула на лоба, з-під нього визирало лише кілька кучериків. Мені їжачок видався надзвичайно милим. Гріх було не поцілувати її. Та Поллі була іншої думки.

— Обережно! Я зовсім мокра.

Вивільнилася спритним рухом, кинула газети на стіл. Я лишився з порожніми руками і дивився трохи придуркувато.

— Ти що, збираєшся клеїти шпалери?

— Хіба не знаєш, — відмовила Поллі, — навіщо я купую газети?

Я узяв паку, зважив на руці. Свіженькі недільні видання, мабуть, скупила півкіоска.

— Шкода грошей, — зауважив я. — Редакції працюють лише до півночі. Про втечу Хайнке-Штудера газети повідомили аж через два дні.

Мені було шкода її. Дівчина хотіла хоч чимось допомогти.Але почала безглуздо. Я кинув газети у кошик. Поллі зробила рух, ніби хотіла спинити мене, але одразу заспокоїлася. Зняла пальто, винесла його з кімнати.

— Хочеш кави?

— Кава ніколи не завадить.

Її кроки пролунали в коридорі, грюкнули двері. Я швидко підійшов до вікна, визирнув на вулицю. «Фольксваген» був на місці. Стиха працював мотор, «двірники» мляво гойдалися туди й сюди.

Чув, як Поллі розмовляє з Ганнібалом. Опустив гардину, сів у крісло і, витягши газети з кошика, заглибився у гороскоп. На мене чекали великі витрати і весняна нежить. Наприкінці життя — обставини для нового знайомства. Рекомендувалося бути обережним у стосунках з начальством.

Брязнула ложечка, я підвів голову. Поллі поставила переді мною чашку кави, поруч з нею — порожню склянку.

— Зараз буде мартіні. Ганнібал принесе.

— Поллі, я був би дуже вдячний…

— Не манірся! — обірвала вона мене. Скинула черевички і сіла на диван, підібгавши ноги. — Мені відомі твої ліки.

— Ти не завжди прислухайся до Елен. Вона надто перебільшує.

— Фелікс теж?

Я знову кинув газети у кошик і покуштував каву. Була дуже гаряча і ріденька. Та з її рук ладен був пити і соляну кислоту.

Простягнув їй папірець з програмою дій на шість пунктів.

— Матуша, — пояснив, — тобі доведеться взяти на себе. Мені досить клопоту з іншими.

Розгорнула папірець, почала читати. Сьорбаючи каву, я час від часу зиркав на неї. Мала стомлений вигляд, якось постарішала. Холодна і стримана, ніби ніколи не була ніжною і милою. Ця холодність, яка завжди так подобалась мені, зараз здавалась безглуздою.

— Матуш, — зауважила вона, — не проблема. Так чи інакше я хотіла побалакати з ним про той телефонний дзвінок.

— Можливо, — сказав я, — що він тієї ночі був вільний від служби. Тоді ти повинна попросити його, щоб він розпитав своїх колег. Чим скоріше він це зробить, тим краще.

Поллі кивнула.

— Сподіваюсь, що його не доведеться довго вмовляти. Матуш — дуже люб'язний. Чи має він записати для тебе все, що почуває?

— Не завадило б.

Поллі читала далі.

— Лексе, — промовила тихо, — ти добре зважив усе, що стосується Цахойса?

— Ти ж сама була за нього!

Вона насупилася.

— В мене немає грошей, Лексе. На той чек не розраховуй: хочу його повернути. Милостині мені не треба, купувати ж себе не дозволю.

— До чого тут купівля?

— З цими грошима щось не те, — наполягала вона. — Інші мусять за тисячу марок працювати три місяці. Чому саме я одержала такий подарунок?

Не час був сваритися з нею через той клятий чек.

— Так чи інакше, я й не розраховував на твої гроші. Вициганю їх у дядечка. Або у Кріс.

Поллі мовчала. Потім повільно згорнула папірець, поклала його на стіл. З вулиці долинув звук мотора. Спочатку він ставав усе голоснішим, потім віддалився.

— Ні, — сказала дівчина. — Будь розважливий. Я не хочу, щоб ти заборгувався.

— Але ж ми…

— Саме так, — промовила вона. — Саме цього я й не хочу…

Постукали. Зайшов Ганнібал, захеканий, упрілий. Виставив уперед підборіддя, а на стіл — пляшку мартіні.

— Я наказав, щоб розкоркували. Ось решта.

Поклав на стіл монети, відкинув з лоба чуб і хотів був іти.

— Можеш випити з нами скляночку, — запропонувала Поллі.

Хлопець глянув на неї, потім на мене. Пирхнув.

— Не люблю мартіні. Віддаю перевагу пиву.

Глузливо всміхнувся, пересмикнув плечима і щез. Поллі зісковзнула з дивана і налила мені склянку по вінця. Робила це дуже серйозно.

— Я тебе дуже прошу… — раптом почала вона.

— Слухаю.

— Забудемо те, що було сьогодні вночі. Згода?

В мене раптом з'явилось почуття, ніби хтось висмикнув з-під мене стілець.

— Поллі, — перелякано промимрив я, — що трапилось?

Вона все ще не дивилась на мене.

— Сьогодні вночі мені було трохи не по собі, — промовила тихо. — Все сталося так несподівано. Поліція. Тато, І… Ми залишимося добрими друзями. Більшого від мене не вимагай. Бо в іншому разі буду змушена відмовитися від твоєї допомоги. — Відкинула голову назад. — Не хочу бути іграшкою…

Мого доброго настрою як не бувало.

— Гадав, що не зовсім тобі байдужий.

Поллі лише глянула на мене. Не завжди й потрібні слова. Мені було досить її погляду. Великі темні очі, допитливі, відверті. Відчув, що не витримую цього погляду.

— Іноді, — промовила нерішуче, — ти стаєш таким дивним. Невідомо, де ти, а де машкара.

— Правда, — погодився я, — та я й сам не знаю.

Подзвонили.

— Тихо, — приклав я палець до губів. — Нас немає.

Та вона вже йшла до дверей.

— А що як це звістка про батька?

Що я міг заперечити?

Підійшов до вікна, трохи відхилив гардину і визирнув на вулицю. «Фольксвагена» вже не було. Хмари, мов кораблі, повільно і важко пливли по небу, вітер розганяв їх, знову зганяв докупи, іноді визирало сонце і знову ховалося за сірою запоною. Стомлено нависло над дахами похмуре небо. З коминів вилися тонкі струмені диму. Час недільного обіду. В сусідній квартирі бряжчали тарілки. Гриміло радіо, лунали дитячі голоси.

Поволі пройшовся по кімнаті. Десять кроків туди, десять кроків назад. На столику стояв мій пудель, поруч — букет квітів. На шафі висіла кофтинка. Я погладив її, тканина м'яко подалася під рукою.

За дверима пролунав голос Поллі.

Грюкнули двері. Я відійшов від шафи.

— Що новенького?

— Дивись! — Вона простягнула мені чудовий букет троянд, що, напевне, коштував цілу купу грошей. — Вгадай, від кого?

— Я не знаю твоїх шанувальників.

— Від твого шефа.

— Он як, — промовив я невесело. А я прийшов з пустими руками! — Сам був тут?

— Посильний. З записочкою. Хочеш прочитати?

На картці не було штампу контори. Лише прізвище Поллі. Писав сам молодий Фассбендер, хоч власноруч він заповнював переважно чеки. Це вже мені не сподобалось. Ще більше не сподобався зміст.

«Щойно я дізнався про нещасливий поворот нашої спільної справи, у зв'язку з чим наша фірма вважає себе вільною від своїх обов'язків, — і заздалегідь прошу вибачення. Мав розмову з прокурором; він запевнив, що не все ще втрачено. До вечора дізнаюся більше. Буду дуже радий зустрітися з вами в «Ротарі-клубі» о 18 годині. Принагідно підвечеряємо. Відданий вам…»

Підпис нерозбірливий, та я пізнав його. Засмучений, повернув картку.

— Ти підеш?

— Звичайно.

Я кивнув. Поллі справді нічого іншого не лишалось робити, та мені це не подобалось. Спробував бадьоритися, але Поллі вже помітила мій понурий настрій.

— Що з тобою?

— Нічого…

— Тобі не сподобалось, що він написав про відмову фірми від зобов'язань?

— Мені не сподобалось оце. — Я тицьнув пальцем у троянди.

Поллі розсміялася.

— Маленький знак поваги…

— Занадто маленький… — пробурмотів я. Пригадав усі недавні шефові натяки щодо Поллі. Найкраще було б розповісти їй про все, та я не хотів завдавати дівчині прикрощів.

Поллі подивилась на мене.

— Троянди… — завагалася вона. За мить глибоко зітхнула.

— Хвилинку…

Схопила квіти і зникла. Трохи згодом повернулася. Без троянд. Я здогадався.

— Ти їх…

— Подарувала. Сусідці. Вона так любить квіти, але Густав…

Я запідозрив недобре.

— Твоя сусідка — дама з овечими кучериками та риб'ячими очима?

Поллі здивувалася.

— Ти її знаєш?

— Аякже, — зітхнув я. — Це та, котрій, я учора… Словом, зараз у неї вже два букети…

4

За півгодини я висадив Поллі біля маленького будиночка на околиці, в якому мешкав Матуш.

— Коли побачимось? — спитав.

— По обіді?

— Ні, ранувато. Я не впораюся аж до вечора.

— Ти міг би повечеряти в мене, — сказала вона, — але о шостій я мушу йти до того дурного клубу.

Ми побалакали ще трохи, зрештою Поллі погодилася, що присвятить Фассбендерові лише частину вечора; інша належатиме мені. Дуже розсудливо! Вона навіть пообіцяла зайти по мене, це ще більше припало мені до смаку. Послав їй поцілунок рукою, одержав у відповідь засудливий погляд і увімкнув першу швидкість. Вперед, до Франка!

В мене було з ним про що поговорити. Як би погано не стояли справи, Франк завжди дасть добру раду. Іноді з мене досить того, як він уважно мене вислуховує. У таких випадках Франк звичайно грає щось класичне, наприклад, Бетховена, Шопена або Ліста, — згадка про часи, коли він навчався у консерваторії, — і не перебиває мене.

Так було і зараз, цього недільного дня. Я розповів йому про все, що відбулося вночі після того, як ми розпрощалися. Розповів спокійно і детально: від Франка не приховував ніколи. Розповів навіть про те, що поцілував Поллі.

— І зараз шкодуєш?

— Навпаки. Шкодує Поллі.

— Тобі не завадить, — незворушно відказав Франк. — Давно вже чекаю, коли ти врешті-решт обламаєш собі зуби на якійсь дівчині. Саме на Поллі я і розраховував. Мені було б боляче, якби ти поласував нею, кинув, як інших.

— Про ласощі нічого й балакати..

Франк щось буркнув. Він сидів за роялем, дудлив третю чашку чорної кави і грав прелюд Шопена «Дощові краплини». У своєму строкатому купальному халаті він мав вигляд короля на пенсії. Арчі лежав біля його ніг і хропів.

— Що ж ти робитимеш тепер з Уденом? — зрештою спитав він.

Прочитав йому свою програму. Він слухав мовчки. Та коли я згадав Цахойса, похитав головою:

— На Цахойса нема чого покладатися. Не забувай: все життя він займається брудними справами. Навіть коли б він і забажав допомогти, все одно йому не перестрибнути через самого себе. Та він і не хоче. Доля Удена йому зовсім байдужа.

— Але ж п'ять тисяч марок…

— … які він забере, звичайно. Навзамін ти одержиш якісь незначні відомості, що йому не зашкодять, а тобі не допоможуть. Так воно і буде. Дай-но твій папірець!

Тримаючи мій план у правиці, він лівою взяв кілька сумних акордів.

— Викрити Льокі, — сказав він, — це теж тільки теорія. Як це зробити практично?

Чекав на це запитання ї, замість відповіді, видобув з кишені пістолет, що його тиждень тому відібрав у водія автобуса, обережно поклав на стіл.

— За допомогою цієї іграшки.

Франк здивовано втупився у пістолет, навіть перестав грати. На хвильку запала тиша, чути лише було, як хропе Арчі. Тьмяно виблискував пістолет.

— Гадаю, — сказав я, — нам треба завітати до Льокі додому.

— Кому це «нам»?

— Тобі, Буллі, мені.

— І далі?

— Сунемо йому пістолета під ніс і триматимемо доти, доки не скаже, де сховали Удена.

Франк сидів нерухомо.

— Добре, — зрештою промовив він. — Я піду з тобою. Але за умови, що ти готовий…

— До чого?

— Натиснути на курок.

Тепер уже я втупився в нього. Потім поглянув на пістолет. Мене ніколи не вчили вбивати людей, навіть тих, до яких я ставився байдуже. Проте я був молодий і цінував життя. Стріляти у беззахисне, тремтяче від жаху тіло?

Гадаю, Франк прочитав відповідь на моєму обличчі, бо підвівся, взяв пістолет і кинув у ящик столу.

— Облиш це. Той, хто збирається загрожувати, мусить мати силу виконати загрозу. Інакше така загроза — блеф! Не забувай також, що ота банда пройшла крізь погонь, воду та мідні труби. Вони краще обізнані з психологією вбивства, ніж ми з тобою. — Він витяг з шафи пляшку, налив у келихи і один з них підсунув до мене. — Кинь Льокі та чекай слушної нагоди: рано чи пізно вона з'явиться.

— Проте Поллі, — зауважив я, — не може чекати так довго.

Він глянув на мене. В кімнаті знову запала тиша.

— Поллі… — пробурмотів він перегодом. — Боже мій, звичайно…

Безпорадно сів на круглий свій стільчик, видобув з рояля кілька сумбурних пасажів.

Я присьорбував вино. І враз відчув, як страшенно втомився. Поллі повірила, що я допоможу їй, насправді ж ми тільки змарнували час, дорогоцінний час, і тепер справи стояли значно гірше, ніж до цього. Удена вкрали з-під самого нашого носа, і немає ніякого сумніву в тому, що прокуратура піднесе цей факт як втечу, тобто як визнання провини.

Я поставив келих.

— Чом би тобі не поклопотатися, — кинув через плече Франк, — щоб обидва Фассбендери взялися за справу Удена?

— Вже взялися.

— Але поки що ані батько, ані син не дуже перевтомлювалися.

Він вдарив по клавішах, узяв кілька акордів та заграв оту сумну пісеньку, що так мені подобалася. На якусь мить я навіть забув про Поллі.

— А хто написав слова?

— Відгадай.

— Ти особисто?

— Ні.

— Може, Клер?

— Також ні.

— Тоді не знаю.

— Елен.

Він повторив приспів, прислухався і раптом перестав грати.

— А чому б тобі не зацікавити справою Удена дядечка? З його зв'язками…

Взагалі Франк мав рацію. Якщо прокурор був з Фассбендерами в дружніх стосунках, то на мого дядька він просто молився, бо той сидів десь високо-високо, на самісінькому небі, і, коли натискав на кнопки, на землі гуркотіла гроза.

— Здається, — замріяно вів далі Франк, — варто познайомити Поллі з дядьком.

— Борони боже! — злякано вигукнув я, враз утямивши, де заритий собака. — Виключено. Якщо він довідається про Поллі…

Франк зрозумів. Знову замислився.

— А якщо пограти на його батьківських почуттях?

Я зареготав: собака був заритий саме тут.

— Не підходить? Добре. — Проте Франк помітно образився. — Тоді посилай Поллі до молодого Фассбендера. Велике декольте, сльозинки на віях…

Я жбурнув у Франкову голову подушку. Вона влучила в спину і впала на голову Арчі. Той загарчав.

— Для адвоката ти дуже слабкий тактик, — зауважив Франк.

Хотів заперечити йому, проте не знайшов, як саме. Пролунав дзвоник. Арчі скочив на ноги, загавкав. Франк, підкоряючись його настирливості, відірвався від рояля.

— Це капітан Фосс, — сердито кинув він. — Бува, ще до півдня так надудлиться, що не годен попасти ключем у шпарину.

Я підвівся, узяв пальто.

— Відчиню. Завтра побачимося?

— Треба ще погомоніти щодо Льокі. Можливо, щось придумаємо.

Дзвоник задзеленчав знову: голосно, нетерпляче. Арчі гавкав так старанно, немов одержував за це платню.

— Гадаю, — зауважив я, — тобі давно вже слід подумати про виховання капітана Фосса. Привіт!

Вийшов у передпокій, розлючено рвонув двері, готовий вилаятися, але лайка зависла в мене на язику. За дверима стояла Клер, крутячи над головою розмальовану червоно-білими квітами парасольку; її світлі чобітки були заляпані грязюкою, вітер обліпив постать пальтом.

— Нарешті! — промовила вона. — Нам що, позакладало?

Мені потрібний був деякий час, щоб перебороти здивування: гадаю, вигляд я мав не дуже розумний.

— Боюся, — зрештою видушив з себе, — що мадемуазель переплутала адресу.

Пальцем показала на таблички біли дверей, і я мав нагоду помилуватися її криваво-червоними нігтями.

— Фосс, хіба це не ви?

— Можливо.

— Ну от!

Клер склала парасольку, прослизнула повз мене у передпокій. Труснула плечима, скидаючи пальто, потім вимогливо простягнула його мені.

— Хіба не допоможете?

Я грюкнув дверима, демонстративно засунув руки у кишені і, дивлячись повз пальто, заявив:

— Ні.

— Ваша нечемність, — сказала Клер, — мені не до вподоби. Я навіть ладна забути, що колись мала вас за джентльмена, докторе Тердонк.

— Ага, — промовив я. — Все ж таки не Фосс.

Стала перед дзеркалом і всміхалася, причепурюючи зачіску. Її посмішка мені не сподобалася: вона була надто невинною для того, щоб справді бути такою.

— Звичайно, ні, — іронічно сказала вона. — Невже гадаєте, що ми такі наївні?

Знову посміхнулась, взяла свою сумочку і попрямувала до Франкової кімнати. Я кинув своє пальто на вішалку і поспішив за нею.

Франк виявився стриманішим за мене. Він лише трохи звів брови, потім всміхнувся, підвівся і зустрів Клер люб'язніше за адміністратора «Едему».

— Дуже мило з вашого боку, що вирішили завітати до мене!

І підсунув до неї крісло.

— Ваш приятель, — заперечила Клер, — зовсім іншої думки.

— Мій приятель Фосс страждає на розлиття жовчі, і це його іноді робить дратівливим.

— Не турбуйся! — сказав я. — Мадемуазель Клер чудово інформована. Вона вже вичитала мені за нечемність, несумісну з моїм званням.

Тим часом Клер умостилась у кріслі і натягла спідницю на коліна. Однак її ноги було добре видно, і це було приємне видовище; спідниця також вигідно підкреслювала її фігуру. Взагалі вона мала дуже привабливий вигляд.

— Якщо ви запропонуєте мені віскі, — звернулася вона до Франка, — то не відмовлюсь.

Франк мовчки подався до шафи, витяг келих, поставив перед Клер. Потім підсунув до неї пляшку та сифон. Клер налила собі з пляшки, на сифон уваги не звернула. Підвівся Арчі, обнюхав її чобітки, чхнув і поклав голову їй на коліна. Клер попестила його, Арчі закрутив хвостом. Я свиснув, він глянув на мене і закрутив ще дужче. Іноді Арчі зовсім втрачає інстинкт.

Зрештою я відклеївся од дверей і сів біля рояля. Франк теж сів. Клер дудлила віскі і шепотілася з Арчі. У шибки періщив дощ, у складених перед будинком пустих бочках гудів вітер.

— Затишно вам тут, за містом? — запитала Клер.

Франк посміхнувся.

— Принаймні дешево.

— Але ж ви непогано заробляєте.

— Лише з точки зору мого шефа.

— А твори?

— Нічого не дають.

Мене вражало, звідки у Франка отой спокій: я б давно викинув її за двері. Звичайно, це не прості відвідини — у таку негоду й Арчі не виженеш надвір.

Клер налила собі ще.

— Мені відомий дехто, — сказала побіжно, — хто зацікавився вашою останньою пісенькою. Маю на увазі «Ніч літнього сонцестояння».

— Хто ж саме?

— Ви знаєте про рекламне агентство «Шнайдер»?

— Лише з назви.

— Мене уповноважили запропонувати вам дві тисячі марок. І довгострокову угоду.

— На що?

— На всі права щодо цього твору.

— Ні, — сказав Франк. — Адже ви прийшли купити щось інше.

Вона помітно роздратувалася.

— Але ж це цілком серйозно…

— Так. Розумію.

— А для мене не знайдеться пропозиції? — поцікавився я.

Клер зміряла мене холодним поглядом.

— Про вас побалакаємо пізніше.

— Пісеньку продати не можу, — повільно вимовив Франк. — Уже надіслав.

— Кому?

Він лише всміхнувся.

— Дурень, — сказала Клер.

— Можливо…

— Здається, — вела вона далі, — у вас взагалі склалося хибне уявлення…

— Про що?

— Самі знаєте.

— Тоді, — відповів Франк, — мені справді дуже шкода. Бажаєте ще віскі?

Вона підвелася.

— Гадаю, згодом вам доведеться ще більш пошкодувати. Коли минає термін вашої угоди з «Едемом»?

— За чотири місяці.

Клер уже натягувала рукавички, проте робила це дуже повільно.

— Головний адміністратор уже давно гострить на вас зуби, — промовила вона. — І поширює брудні плітки. Тому треба бути трохи обережнішим. — Посміхнулася. — Але, на жаль, він дурень: не міг збагнути, чому саме я вступилася за вас.

— Дуже люб'язно.

— Не варт завжди пробивати головою стіну, — вела Клер далі, поглянувши на мене. — Іноді стіни бувають занадто товстими.

— Це афоризм Льокі? — спитав я.

— Такого не знаю.

— Але я знаю.

— Що ж, — просичала вона, — щастя вам це не принесе.

І пішла.

— Дуже мила пропозиція, — сказав я. — І досить прозора. Шкода, що я не вмію писати музику.

Але Франк лишався серйозним.

— Я б дуже радів, якби цих відвідин зовсім не було.

— Але ж ти міг заробити цілу купу грошей!

— За кого ти мене маєш? — Він налив собі віскі, проте не випив, замислився. — Хотів би знати, хто наслав її на нашу голову.

— Льокі. Хто ж інший?

Він знизав плечима.

— Так я це з'ясую, — кваплячись, промовив я. — Бувай. Подзвоню пізніше.

— Лексе, не роби дурниць!

Хотів затримати мене, та я був уже за дверима.

Клер поверталась головною дорогою; це я побачив по слідах. Навряд чи вона вже далеко: на таких високих підборах важко і по рівному ступати.

Через кількасот метрів побачив попереду її парасольку. Вона виставила її вперед, захищаючись від вітру, і повільно йшла, раз у раз стрибаючи через калюжі та оступаючись. Я непомітно переслідував її. Щоправда, двічі вона озирнулася, але я був насторожі і вмить ховався за купами брухту.

Біля головного входу на Північну стояв яскраво-зелений «фольксваген». Клер квапливо наблизилася до нього, хтось відчинив дверцята.

— Все гаразд? — запитав чоловічий голос.

— Навпаки. Обидва вперті, немов віслюки.

— Буває, — прогугнявив чоловік. — Куди тепер?

— До Льокі.

Клер сіла у машину, і «фольксваген» рушив до міста. Я прожогом кинувся до бензоколонки, де, сховане за старим автобусом, стояло моє авто. За півхвилини «Кристофер», розпустивши шлейф диму, ринув за своїм яскраво-зеленим братом.

5

Шлях з Другої Північної до центру міста я знав, як свої п'ять пальців. Клер, звичайно, поїде головним шосе, тому зробить чималий гак. Я ж поїду через Першу Північну і, коли не нарвуся на контроль, виграю добрячих п'ять хвилин. Коли Клер прибуде на місце, я буду вже там. Практичне застосування відомої казки про зайця та їжака.

Район міста поблизу старого театру було забудовано ще в сімдесятих роках минулого століття. Будинки ховали свої фасади з широкими вікнами за гущавиною високих старих каштанів. Балкони, підтримувані каріатидами. Маленькі палісадники, церковка з мідним, позеленілим від часу дахом. Гімназія. Над усім цим — громаддя театру.

Проте будинок п'ять виявився цілком модерною спорудою, що затесалася поміж своїх сіролицих сусідів. У напівпідвалі була невелика пивничка. Я загнав «Кристофера» у найближчий завулок і повернувся пішки до пивнички, її двері були прочинені. Гудів вентилятор. Музичний автомат наповнював приміщення рубаними ритмами.

У пивничці майже нікого не було: лише п'янюга дідуган стояв біля слойки і, міцно тримаючи кухоль пива, твердив, що все на цьому світі гидота.

— Хіба ні, Еміле?

Еміль кивав головою, надраюючи мідні крани. Рукава в нього були закачані, велике черево напинало сорочку, у кутку рота приліпилася заслинена сигара.

Від стойки можна було спостерігати вулицю і двері з матовим склом, що вели до під'їзду. Яскраво-зеленого «фольксвагена» ще не було. Я став поруч з п'яничкою, кинув на стойку монету в дві марки і зажадав мартіні.

— Мартіні, — хрюкнув мій сусіда, хапаючись за кухоль. — Хто зараз п'є мартіні?

— Заткни пельку, — мирно порадив Еміль. Помив склянку, проте не витер її, спритно налив мартіні, якихось два міліметри не доливши до риски. Старий гикнув і знову видав щось із своєї філософії. Я повернувся до нього спиною.

У цю саму мить з-за рогу вилетів яскраво-зелений «фольксваген» і зупинився біля під'їзду. Вийшла Клер. Вона щось промовила до того, хто залишився у машині, зачинила дверцята і під дощем пішла до пивнички. «Фольксваген» поїхав.

На мить мені здалося, що Клер уважно дивиться у пивничку. Але вона пройшла повз її двері й почала підійматися сходами, що вели до під'їзду. Чув, як вона говорила з кимось: мабуть, у дверях було вмонтовано мікрофон. Але, — чорт забирай! — у цей момент несамовито завив музичний автомат. Розлючений, я озирнувся. Біля автомата стояв п'яничка і тиснув підряд на всі кнопки. Спалахували лампочки.

— Ти бач, — бурмотів він, — ця штука грає на різні голоси. Тільки натисни…

За матовим склом промайнула постать Клер.

— Чи знаєте ви пана Кістенмахера? — звернувся я до Еміля.

Той кивнув.

— Він мешкає на другому поверсі праворуч, так?

— На четвертому. Середні двері.

Ні, балакучим його не назвеш. Я замовив два коньяки.

— Здається, кличуть його Лотар?

Еміль налив мені коньяку. Собі налив з іншої пляшки.

— Може й так, — відповів.

Старий, тримаючись рукою за стіну, прошкандибав до туалету.

— Друзі кличуть його Льокі.

Він узяв склянку.

— Будьмо!

— Будьмо!

Випили. Поставили склянки.

— Вип'ємо ще? — запропонував я.

— Не турбуйтеся, — сказав він. — Однак від мене нічого не дізнаєтеся. По-перше, я сам нічого не знаю, по-друге, Льокі — мій постійний гість. — Він примружив очі. — Ви з кримінальної поліції?

— Хіба я скидаюся на поліцая?

Я витяг квиток яхт-клубу, — нічого ліпшого в мене не було під рукою, — помахав ним перед його очима.

— Преса! Давайте-но укладемо джентльменську угоду!

Він кинув склянки до мийниці і презирливо глянув на мене.

— Відколи це яхт-клуби почали видавати газети?

Кілька секунд ми мовчки вивчали один одного. В нього було кругле дитяче обличчя з повними мокрими губами. Над товстими щоками ховалися невеличкі очі — очі дуже тямущої людини. Тому я облишив гру в піжмурки.

— Чи знаєте ви, — сказав я, — що Льокі — старий нацист?

Він кивнув.

— Той також. — І махнув рукою в бік туалету. — По війні засуджений у Польщі до страти, а зараз пропиває свою будівельну контору. Що ж, може. Бо його п'ятдесят іноземних робітників за день приносять більше, ніж я заробляю за тиждень.

— А Льокі?

— Спочатку польовий жандарм, після того в СС, потім в СД. Два тижні перебував під слідством. Але його витяг звідти один відомий адвокат. Мовляв, виконував лише накази начальства, та й доказів виявилося малувато — от і викрутивсь.

— А хто адвокат?

— Про нього всі газети писали. Доктор Фассбендер.

— О!

Я був приголомшений. Еміль витяг пляшку з трьома зірочками і налив мою склянку по вінця.

— Вип'ємо-но за вашу наївність, — запропонував він, — та побалакаємо про щось інше. Не хочу встрявати в халепу. Зрозуміло?

Музичний автомат захрипів. Перевальцем він попрямував до нього, вкинув кілька монет, натиснув кілька кнопок. Полинули дивні звуки: верещала циркулярна пилка, падали і розбивалися тарілки, важкий молот гупав у залізо. Товстун захоплено слухав.

— Модерний джаз! — хрюкнув він. — Здорово, га?

— Ви боїтесь Льокі? — запитав я.

Еміль повернувся за стойку, похмуро заходився розставляти у ряди келихи, склянки та чарки. На тлі полиць, заставлених сотнями жовтих, білих, блакитних, червоних та зелених пляшок, його лиса голова скидалася на велику більярдну кулю.

— Додержуюсь нейтралітету! — пробурмотів він. — Як хазяїн пивнички, не можу мати якоїсь точки зору. Тільки оцю! — Він поплескав по касі. — І вона завжди вірна.

Я двигонув склянкою по стойці, нагадуючи йому, що вона пуста.

— А яка точка зору в Льокі?

— Льокі, — відповів він, смокчучи сигару, — лише статист. — Кинув блискавичний погляд у бік туалету. — Іноді приходить тут один, і Льокі перед ним стає струнко. Такий білявий здоровань, зухвалий, з пикою зголоднілого художника. Здається, працює у якійсь детективній конторі. Вони кличуть його Оссі Нібелунг…

— Маєте на увазі Оскара Сметса? — здивовано спитав я.

— Бач! — відгукнувся Еміль. — Ви й самі добре обізнані.

Вулицею у дощі пропливала автомашина, по шибках великих вікон стікали струмки. У пляшках палахкотіли жовті, блакитні, зелені іскри. Над столиками висіли абажури: червоні з білими плямами, вони нагадували мухомори. Безшумні руки музичного автомата поклали на диск нову пластинку — «Я співаю під дощем»…

Товстун витяг сигару з рота, він щось підраховував на папірці.

— Коли Сметс тут був востаннє? — спитав я. — Мабуть, у суботу?

Еміль невдоволено глянув на мене. Перепитав:

— Вчора?.. Так, був.

Раптом його погляд став настороженим. Я швидко озирнувся. За матовим склом на мить виникли та щезли силуети Клер і червонопикого. Проте йшли вони не на вулицю.

— Що там, праворуч?

— Двір.

Я тихенько прочинив двері, але то була зайва обережність: Клер та Льокі вже перетинали двір. В руці червонопикий тримав низку ключів.

По той бік двору тягнувся ряд гаражів. Вони зупинилися біля крайнього. Льокі відімкнув замок, Клер відхилила двері, потім обидва зникли у гаражі. На жаль, гараж знаходився під дуже гострим кутом від мене, і я не міг бачити, що там робиться. Піти за ними боявся: вони щохвилини могли вийти.

Заревів мотор, з гаража викотився сірий автобус «фольксваген». За кермом сиділа Клер. Загальмувала.

— Отже, до вечора!

Льокі підняв руку:

— Гаразд!

Клер натиснула на газ, автобус пірнув у підворіття і завернув на вулицю. Торохтіння його мотора поступово замовкло. Льокі зачинив двері гаража.

Я кинувся до своєї машини, але було запізно. Добрих півгодини їздив містом, та Клер і сірий автобус немов крізь землю провалилися.

6

Я поїв у кафе самообслуговування, потім подався на Південну.

Хоч за моїм планом візит до дядька стояв на останньому місці, але тепер я збагнув, наскільки він важливий. Для Поллі й для мене особисто. Важливу роль зіграли шефів букет та розмова з Франком. Франк мав рацію: якщо дядечко Магнус зволіє, він зробить для Поллі та її батька набагато більше, ніж я. Якщо мені пощастить підпрягти його до нашого воза, то ми переможемо.

Дядечко сидів з Кріс у своєму кабінеті і грав у шахи. Справи Кріс були кепські.

— Грай турою на h4! — порадив я, підсунув крісло, вмостився в ньому і швиденько пригостив себе портвейном, що опинився під рукою.

— Не заважай! — роздратовано вероскнула Кріс і перетягла туру на h5. За два ходи вона її втратила. — Ось, маєш! — заявила вона з чарівною логікою. — Краще гратиму без підказок. Шах, дедді^[6]!

То було чисте самогубство і коштувало їй ферзя. Я посміхнувся. Кріс розсердилася.

— Реванш! — зажадала вона. — А ти, Лексе, тримай язика за зубами.

Цього разу Кріс грала обережніше. Вона довго розмірковувала, дядечко ж Магнус виявив благородство: не підганяв. А я питав себе, чи такий він благородний у своїх банківських махінаціях.

— Що там у вас нового? — поцікавився він. Хом'якові його щоки рожево вилискували, взагалі він мав ситий і задоволений вигляд. Картинка!.. І я вирішив брати бика за роги.

Почав з дрібниць, побалакав про різне; дядечко схвально кивав головою, поміж цим налив собі ще склянку, посмоктуючи сигару, «з'їв» у Кріс пішака. Ситуація була чудовою, і я перевів розмову на Удена.

— Так, так, пригадую, — сказав вія більше з чемності, ніж через справжню зацікавленість. — Звичайний випадок зради принципам. Гарде, Кріс!

— Його дочка, — зауважив я, — наша клієнтка.

— Шкода дівчини, дуже шкода. — Коли ж Кріс хихикнула, додав: — Повен, що її батько просто помилився. Та облишмо це. У кожного свій клопіт, кожен має нести свій тягар.

— Це для неї важкий тягар, — сказав я. — І потім ота невідомість…

Кріс кинула на мене швидкий погляд, підморгнула. Дядечко Магнус знизав плечима.

— Звичайно, — сказав він єлейно, — родичі у таких справах завжди терплять. Та що вдієш. Наш світ такий недосконалий.

— А ти б не міг…

— Що саме?

— Адже в тебе всюди свої люди…

— Звідки в тебе цей солдатський жаргон, Александре! — гримнув він.

— Ну, гаразд, — погодився я. — В тебе є знайомі. Ти не міг би з ними побалакати?

— Про що?

— Про те, щоб Удена виправдали. Принаймні, щоб припинили його справу.

Дядечко роздратованим рухом поставив склянку.

— Перепрошую, Александре! Здається, його адвокат Фассбендер, а не я?

— Фассбендер нічого не робить. Він пустив справу на самоплив.

— А чому ти береш усе це так близько до серця?

Чекав на це запитання, тому заздалегідь склав історію, близьку до правди, проте дівчина Поллі грала у ній другорядну роль. Головний зміст історії полягав у тому, що Фассбендер доручив мені цю справу, я ж десь допустився помилки.

Дядечко Магнус слухав уважно, хоча настрій його помітно погіршав. Тим часом Кріс добре зважила свої шанси, за допомогою ферзя і тури підготувала пастку, щоб скористатися з слушної ситуації та завдати нищівного удару.

— Хто не впорався із справою, — зрештою урочисто промовив дядечко, — той і мусить відповідати. Так завжди було в Пруссії. — Він кивнув головою у бік портрета Фрідріха II, що висів над каміном. — Німеччина здобула велич не завдяки зв'язкам, а завдяки силі та чистоті. Чистоті у всьому, мій любий. Гадаю, доктор Фассбендер вичитає тобі та…

— … та надалі доручатиме лише справи про розлучення та поділ хатнього майна.

Дядечко Магнус замислився. Випустив хмарку диму на шахівницю та пересунув слона саме туди, куди жадала Кріс.

— Добре, — пробурчав він, — Якщо справи стоять так, то доведеться побалакати з твоїм шефом. Наскільки я знаю доктора Фассбендера… До речі, він завітає до мене сьогодні ввечері. Гадаю, все буде гаразд.

Це було дуже люб'язно, проте зовсім не цього я домагався.

— А Уден… — почав я знову.

Однак дядечко Магнус залишився незворушним.

— Змилуйся, Александре! Хіба він важлива персона? Чом я мушу копирсатися у різних дрібницях!

Кріс поглядала на мене трохи глузливо, трохи стурбовано. Дядечко зробив наступний хід. Пастку він помітив запізно і підозріло покосився на Кріс. Та зморщила лоба і втупилася у шахівницю.

— Налий мені трохи вина, Лексі, — попрохала вона. — Бо ви мене зовсім заплутали.

Зробила хибний хід, пастку було зруйновано. Дядечко Магнус посміхнувся, Кріс теж.

— Відверто кажучи, — раптом зауважила вона, — у всьому винна одна людина. Якби Цахойс тоді не схибив з Хайнке-Штудером…

Мій келих дзенькнув об стіл.

— Хто? — перепитав я, вкрай спантеличений. — Цахойс?

Мене кинуло в піт. Раптом я знову побачив тремтячу за скельцем повіку, почув: «Невже ви певні, що вам пощастить звільнити Удена?» Вп'явся пальцями у краєць столу. Боже, що я накоїв!..

— Цахойс, — тихо промовила Кріс, — це найгірше з того, що може перетнути тобі шлях.

— Кристіно! — вигукнув дядечко Магнус і ляснув долонею по столу. — Прошу тебе!

— Так це ж правда, — наївно відказала вона.

— Ти ж добре знаєш: то справи, відомі лише вузькому колу людей. І я не бажаю, щоб про них базікали!

— Проте Лекс — твій племінник, — зауважила Кріс. — Доки ти будеш мати його за сторонню людину?

— На все свій час.

— Цей час настав, дедді. Лекс занепадає. І вимагає хоч трохи довіри.

— Келих портвейну теж не завадить, — зауважив я простодушно і потягся за пляшкою. Радів, що вони не помітили, як я злякався.

— Помовч-но, — наказала Кріс і непомітно наступила мені на ногу. — То ж як, дедді?

Дядечко покахикав, солідно і багатозначно.

— Якщо він пообіцяє зберегти таємницю…

— Лекс — не базіка!

— Добре, — погодився дядько. — Тоді візьми до відома, Александре, що Цахойс — давній працівник таємної служби; тепер він працює проти нас, на інших, на конкурентів. Бажав би, щоб він був на нашому боці. — Він зітхнув. — Цахойс і є тією людиною, що провалила Хайнке-Штудера.

— Навіщо?

— Тому що той був небезпечною, надто небезпечною фігурою. Хайнке-Штудер і сам це відчув, але ми мусили ризикувати. Бо Хайнке-Штудер — чи не найкращий з наших фахівців у галузі дослідження променевої енергії і техніки коливань. Видатна особа. Два докторських ступені, мав одержати кафедру. На початку цього року працював у компанії «Шнайдер»…

— За фахом? — здивовано запитав я.

Дядечко Магнус кивнув.

— Йдеться про солідні капіталовкладення у радіотехніку. Великі прибутки, але, на жаль, справа торкнулася інтересів одного з наших найбільших електроконцернів. До згоди не дійшли. «Шнайдер» погоджувався на розумні умови, та конкуренти зажадали контрольного пакету акцій. Це було безглуздям, але вони вперлися, як віслюки. Потім повели на «Шнайдер» відкритий наступ: спробували переманути до себе найкращих фахівців. Коли й тут діло не вигоріло, то посадили Хайнке-Штудера. — Тут я із задоволенням помітив, що дядечко теж вдався до «солдатського» жаргону. — Цахойс заготовив компрометуючий матеріал. Відверто кажучи, добре попрацював: не гірше за будь-якого прокурора.

— В чому ж його звинуватили? — запитав я.

Дядечко уважно стежив за димом своєї імпортної сигари.

— Свого часу він вербував у концентраційних таборах добровольців і проводив над ними досліди. Дуже цікаві досліди, та шкода, що декому з них вони коштували життя. Однак наука вимагає жертв.

Дещо я вже зрозумів, на жаль, ще не все. Дядечко Магнус всміхнувся.

— Та для Цахойса радощів було небагато, — сказав він. — Ми взяли реванш. Провалили кількох їхніх колишніх солдафонів. Так буває завжди. Око за око, зуб за зуб.

Я почув слово, яке мене насторожило.

— Чому ти сказав «ми»?

Дядечко схаменувся, що сказав зайве. Це його засмутило.

— Я говорив про агентство «Шнайдер». Там є і наш маленький внесок.

Що є внесок, то я повірив, а от що він маленький — аніскілечки. Ладен був закласти свою голову проти іржавої канцелярської кнопки, що «Девріент і К°» володіє щонайменше контрольним пакетом акцій.

Тим часом дядечко Магнус забрав у Кріс туру і повеселішав.

— Добре. Якщо вам потрібний отой Уден… Хто з прокурорів займається його справою?

— Доктор Бендер, — відповів я.

— Ага, оцей, — пробурмотів він. — Гаразд…

Кріс штовхнула мене ногою, її очі задерикувато виблискували. Потім вона поставила дядечку мат, бо він прогледів іншу пастку.

За десять хвилин дядечко дав нам зрозуміти, що мусить працювати. Кріс склала шахи, я хотів розпрощатися. Але вона запротестувала.

— Куди це тобі поспішати?

А мене нестримно тягло до тих головоломок, якими я сьогодні вранці наповнив свій кошик для паперів. Дядечкова розповідь додала до цієї мозаїки чимало нових камінчиків: Хайнке-Штудер, «Шнайдер», Цахойс, «Девріент і К°», поміж ними і Кріс. Всі вони поки що лежали окремо, але колись я складу-таки з них суцільну картину.

— Якихось півгодинки в тебе знайдеться, — заявила Кріс.

Піднялися на другий поверх. То були володіння Кріс: дві кімнати, ванна, сад на даху. Більша з кімнат була умебльована лише килимами, картинами та низенькими кушетками. Завіски на вікнах були червоними, килими та кушетки — чорними, як антрацит. У всьому було видно ознаку смаку Кріс, а смак цей був дещо оригінальний.

— Страшенно вдячний за допомогу, — сказав я, — та було б непогано, якби ти мені пояснила, чому це зробила.

Сидячи навпочіпки біля маленького пересувного бара, де в пляшках зберігалися різні чарівні напої, Кріс щось змішувала у високих келихах.

— Бо хочу, щоб ти врешті-решт зайняв належне тобі місце, — відповіла вона.

— Місце принца-консорта?

— Хай так, якщо тобі подобається. — Вона підвелася і підійшла до мене з келихами в руках. — Якщо ти забажаєш, я багато чого можу зробити для тебе.

Я взяв у неї келих, понюхав.

— Шампанське з шеррі. Як тобі не соромно! Хочеш отруїти мене?

Вона стисла губи і раптом стала дуже схожою на свого батька. Це їй не пасувало: дівчину з довгими стрункими ногами та очима сарни навряд чи прикрасить хом'яча морда.

— Бачу, ти дужо задоволений із своєї ролі enfant terrible^[7].

Я засміявся.

— «Що маю я у спадщину від батька…», як казав Гете. Це погляд дядечка, не мій.

— А твій?

— Зараз у мене немає поглядів. У мене є начальство.

Кріс зморщила ніс.

— При мені тобі не потрібна твоя машкара, — сказала вона. — Не забувай, що ми колись разом копирсалися у ящику а пісочком, тому я знаю тебе краще, ніж будь-хто. До речі, тоді ти не був таким огидним.

Трохи розлючена, вона походжала по кімнаті. Штани щільно обтягували її стегна. Сьогодні вона була дуже принадною. Спробував уявити собі, яка вона у ліжку: байдужа, немов колода, або божевільна від жаги. Непомітно вилив свій напій у вазу з квітами.

— Я можу піти?.

— Не будь грубіяном, Лексе! Гадаєш, я даром допомогла тобі?

Кріс стояла біля дверей, руки в кишенях, зухвала і неприступна. І раптом усміхнулася. Жорстка зморшка біля рота зникла. Закинула голову, губи її розтулилися. Мені часто доводилося спостерігати цю моментальну разючу зміну в ній, але віри їй я не йняв.

— Чого ж ти хочеш?

Вона все всміхалася.

— Кавалера, який супроводжував би мене. Ніхто не мав часу для мене. Хоч ти зглянься на бідолашну стару дівку, яка так про тебе піклується.

Я наморщив лоба. Кріс зовсім не та жінка, біля якої я бажав би упадати, особливо сьогодні. До того ж не міг скривдити Поллі.

— Сьогодні діла не буде, — сказав я. — Це точно.

— Ні, — заблагала вона. — Дуже прошу, Лексе!

— Чом саме сьогодні?

— Збереться стареча, — пояснила вона. — Фассбендер-старший та компанія. Один гладкіше та старіше за іншого, А дедді хоче, щоб я грала роль хазяйки, тобто підтримувала розмову, пригощала, посміхалась, говорила милі речі… Пхе! Врятуй мене від цього, Лексе! Будь молодчиною!

— Залюбки, але в мене справді немає часу. Уже обіцяв.

Вона надула губи.

— Знову твій єврейчик?

— Кріс!

— Гаразд, вибач. Скажи йому, що ти сьогодні не зможеш. А то я справді розсерджуся на тебе.

Я заклав руки за спину.

— З Франком домовитися було б неважко. Та це не він. Дама.

— Поллі?

Я кивнув.

— Нехай сидить вдома.

Я похитав головою.

— Вклепався?

Знизав плечима. Вона розсміялася.

— Лексе, ти просто чудовий! Знаєш, що я тобі ще скажу?

Звичайно, я не знав.

— Колись ми поберемося. Що ти про це думаєш?

Все ж таки вона відпустила мене, навіть змінила гнів на милість.

7

У квіткарні біля головного вокзалу я придбав велетенський букет червоних троянд. Це влетіло мені у копійчину, і я згадав, що й досі маю при собі гроші, одержані від Наеглі. Поклав квіти у машину і поїхав до «Едему».

День згасав, хоч сутінки ще не спали. В холі готелю, з високим, немов у соборі, склепінням, мирно дрімали килими, і дзеркала кокетували з м'яким світлом люстр. Пахло кавою мокко та сигарами. З ресторану долинало туркотіння віолончелі.

Зачіска Елен плавала у реєстратурі великою червоною плямою. Головний адміністратор десь пішов. Елен сказала докірливо:

— Гадаєш, я ще колись потуратиму твоїм витівкам? Проти Наеглі розпочато справу. І через твою забудькуватість я можу позбавитися місця.

В мене палали вуха. Виправдовуватися було нічого: спочатку завадила Поллі, потім — раптовий від'їзд Наеглі.

— Хіба ти не могла покласти в касу свої гроші? — несміливо запитав я.

— Сьогодні о четвертій ранку тут уже побувала кримінальна поліція. Троє. Хотіли допитати Наеглі. Коли ж з'ясувалося, що пташка вже полетіла з гнізда, спливла справа про несплачений рахунок. Моя зміна розпочалася опівдні, і щось зробити вже було запізно.

Я видобув з бумажника вісімдесят марок і простягнув Елен.

— Може, якось заприбуткуєш їх зараз? Заднім числом?

— Ти збожеволів! Щоб подумали, ніби я взяла з каси ці гроші? — Вона відсунула купюри. — Дуже шкода, Лексе, але тобі самому доведеться розплутуватицю історію.

— Але в який спосіб?

— Наприклад, перекажи гроші поштою. Від імені Наеглі. А тоді, мабуть, поліція справу припинить.

Поруч хтось бухикнув. Зігнута спина; на гладенько виголеному черепі виграють відблиски люстр.

— Пан доктор незадоволений нашим персоналом? Мені почулося щось про кримінал…

Елен пополотніла.

— Та ні, дурниці! — Я швиденько забрав гроші. — Просто маленька консультація.

Він кинув гострий погляд на банкноти.

— Розумію, розумію. Невеличкий юридичний екскурс. Дуже корисно, дуже цікаво. Хе-хе, гм, хе-хе…

Я посміхнувся, адміністратор теж. Ми розпрощалися напрочуд чемно, як і належить справжнім джентльменам.

8

Цокає годинник.

Жовтим острівцем плаває на паперах світло настільної лампи. Біля письмового столу гуде електрокамін. Сиджу і пишу.

Повитягав з кошика свої головоломки, захоплено надписую, стираю, переробляю. Додаю нові імена. Якось непомітно Удена відсунуто на другий план, на першому — хом'яча мордочка дядечка, — гном, що так полюбляє кросворди, сірі, льодяні, позбавлені повік очі Оскара Сметса. І поміж усіма — Кріс з її клятою посмішкою сфінкса. Збіг випадковостей чи гра фантазії?

Вимкнув світло, підійшов до вікна і прочинив його ширше. Повітря свіже й прохолодне. У світлі великих вуличних ліхтарів нитки дощу стають срібними. Об стіну будинку з шарудінням треться листя, дощові краплини торохтять по підвіконню.

У вітальні пані Гнайзенек починають бити стінні дзиґарі. Лічу удари. Дев'ять. Поллі сказала, що прийде о дев'ятій.

Визирнув з вікна. Вітер одразу ж скуйовдив волосся, обличчя стало мокрим. Примружився. Внизу, вдалині, у центрі міста, по фасадах будинків перебігали вогники реклам. На одному з дахів танцювали блакитні карлики, на іншому спалахували оранжеві пляшки, по третьому котилися червоні автомобільні покришки.

Вже хотів був зачинити вікно, коли побачив якогось чоловіка. Стояв на протилежному боці вулиці, спершись на дерево, і уважно роздивлявся наш будинок. Не з простої цікавості: час від часу прикладав до очей бінокль. Я відсахнувся за фіранку. Чоловік сховав бінокль у кишеню плаща і стояв нерухомо, майже злився із стовбуром.

У світлі вуличних ліхтарів з'явився яскраво-зелений «фольксваген». Він рухався дуже повільно. Метрів за десять від мого будинку зупинився, фари згасли, мотор замовк. Щось майнуло за його шибками. Чоловік під деревом підняв руку. І все.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, щоб збагнути — все це заради мене. Серце моє калатало. Отже, Льокі вирішив нанести удар-відповідь. І кожної хвилини може підійти Поллі…

Що робити? Може, Баум порадить?

Підійшов до дверей його кімнати, постукав. Відповіді нема. Натиснув на ручку. Замкнено.

У передпокої сутінки, з вулиці ледь пробивається світло. По кутках причаїлися тіні. Перегнувся через бильця. У пані Гнайзенек теж було тихо, жодного звуку. Я був один.

Швиденько побіг до своєї кімнати. Чоловік все стояв під деревом, за десять метрів від нього завмер яскраво-зелений «фольксваген». Чекають. На Поллі? Раптом мене охопив жах; Поллі будь-що має залишитися осторонь цієї історії!

Схопив телефонну трубку.

— На превеликий жаль ми не можемо виконати ваше прохання, — відповіли з «Ротарі-клубу». — Доктор Фассбендер наказав не турбувати його. Ні, без усяких винятків. Можете, якщо бажаєте, передати, але…

Жбурнув трубку. Трохи подумав, і знову набрав номер. Мені пощастило: до телефону підійшла Кріс.

— Сестричко! — сказав я. — Твоя пропозиція ще має силу? Або ж ти мстива?

— Тебе скривдили?

— М-мм…

Вона засміялася.

— Гаразд, — сказала зрештою. — Сьогодні вибачаю тобі. Як виняток.

— Дуже люб'язно.

— Диви не помилися. Сьогодні я привітна з тобою тому, що мушу. Уявляєш собі: тут сидять понад чотири століття укупі і гомонять про свої справи. А що робити моїм двадцяти чотирьом веснам з цією половиною тисячоліття?

— Плюнь на них! Пропоную свої двадцять дев'ять взамін.

— Згода. Прийду.

На Кріс можна звіритися. Точно за десять хвилин біля дверей мого будинку замекав сигнал її «ягуара».

— Куди?

— До «Ротарі-клубу».

— Божевільний! Я ж не одягнена.

— Я теж. Облиш. Обійдеться.

Машина безшумно лине крізь місто, що гуркоче, кричить, виблискує тисячма вогнями і купається у дощі. З напіврозчинених дверей ресторанів вилітають уривки музики. Підморгують світлофори, в обличчя кидаються реклами. Повз нас проносяться машини, на перехрестях несамовито дзвонять трамваї. Злива світла, навала шуму. Та за всім цим — порожнеча…

— Хто ж вони, оті чотири століття? — питаю, зацікавлений.

Кріс починає лічити:

— Дедді, Фассбендер-старший, якийсь статс-секретар, товста пика від «Шнайдера»… Двоє плішивих з якогось інституту. Та юрисконсульт з «Райнфінанц».

Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» будь-що намагається не відстати від «ягуара».

— А що воно таке «Райнфінанц»?

— Рейнсько-вестфальське кредитне та фінансове товариство. Фірма з обмеженою відповідальністю. Дедді в ній комерційний директор. Чудова фірмочка!

— Нова?

— Древня, як світ. Але дедді неохоче розмовляє про її справи.

— Чом це?

— Ха! Як би тобі пояснити, дитинко? Фірма невеличка: всього-на-всього маленьке бюро. Але безмежно впливова.

Перед очима спалахує жовте світло, потім червоне. Кріс хоче загальмувати.

— Давай газу! — кажу швидко.

— Ти збожеволів!

— Газ!!

Кріс з усією силою тисне на педаль. «Ягуар» прожогом перестрибує перехрестя.

Озираюся. Яскраво-зелений «фольксваген» стоїть на переході, затертий іншими машинами. До нього поспішає поліцай. Я посміхаюся.

— Якщо занотували мій номер, то вийдуть неприємності, — бурчить Кріс. — Що це за дурні витівки?

— Потім поясню, — кажу. — Повертай праворуч, потім поїдемо назад.

Так вона і робить. За кілька хвилин ми вже перед громадою «Гранд-готелю». Настає відповідальний момент у житті. «Ротарі-клуб» міститься на п'ятому поверсі. Простим смертним там робити нічого; навіть тих, кого запрошували, пускали лише у ресторан. Сподіваюсь, що разом з Кріс проліземо хоч туди: адже дядечко Магнус — член клубу. Отже, вперед!

Метр зігнувся підлабузницьки, він весь співчуття.

— Жодного вільного столика, — каже трагічно і викручує собі руки, немов мокру носову хустку. — Можливо, за півгодинки. Якщо добродії зволіють почекати у барі, то я попереджу…

Швиденько розглядаюсь навколо.

Єдваб, срібло. Благоговійна храмова тиша, чути лише легкий гомін. Шефа тут немає, так само, як і Поллі.

— Що ж, ходім до бару, — кажу, їдемо ліфтом униз.

Напівтемрява. Музика. Дзенькіт келихів. Гудіння вентиляторів. Солодкуватий аромат сигарет.

На скляному майданчику, підсвіченому прожекторами, — з десяток пар. Дриґають руками і ногами, сіпаються, немов хтось смикає, за невидимі мотузочки, втупившись перед собою незрячими очима. Це твіст, модний варіант хвороби святого Вітта. Впадає в око одна пара — танцюють так, що приємно дивитись. Бармен схвально киває, поглядаючи на них. Я ж — ні. Бо то Поллі та Фассбендер-молодший. Поллі, здається, почуває себе чудово. Зелена сукня вигідно відтіняє темну гривку. Видно, зовсім забула про те, що обіцяла бути о дев'ятій.

До пас поспішає старший кельнер. Пізнає Кріс, кланяється ще раз — удвічі нижче.

— Столик, панове?

Що й казати: з Кріс непогано відвідувати громадські заклади. Маємо чудові місця. Поллі нас ще не помітила. Вона танцює. Час від часу посміхається до партнера, відкидає назад волосся; вола схожа на язичок полум'я, зелений, неспокійний. Горе метелику, який налетить на це полум'я…

Я вкрай розчарований. Невже Поллі більш мене не потребує? Ось вона глянула на годинника, щось сказала. Парт-пер посміхнувся і кивнув. Музика обривається, спалахує світло. Шеф дякує своїй дамі, вони наближаються до нас. Ще мить — і Поллі помічає мене: її очі стають великими, темнішають. Вона хоче забрати руку у Фассбендера — і помічає Кріс. Завмирає на місці, посмішка згасає.

Цілую руку Кріс.

— Ти знову безмірно чарівна!

— Тільки не перебільшуй, — відказує вона.

Я підводжу голову. Поллі вже далеко. Раптом побачив таке, що трохи протверезило мене. За їхнім столиком сидить мій приятель Оскар Сметс, як завжди, блідий і пихатий. Шеф щось шепоче до нього, Сметс повертає голову, кидає на нас холодний пильний погляд та вичавлює з себе посмішку. Як хочеться підійти і затопити у цю усміхнену пику! Поллі бліда, вона смикає свою сумочку, опустивши очі.

Кріс вивчає картку вин; вона нічого не помітила. Замовляю те, що вона вибрала.

— Ходімо, — каже Кріс. — Хочу танцювати. Танго.

Машинально перебираю ногами. Кріс лежить у моїх обіймах, немов пір'їнка. Їй приємно, мені погано.

Ось Сметс підвівся, прощається. Поллі бере сумочку — теж хоче йти, але Фассбендер тримає її за руку, щось говорить. Вона хитає головою, заперечує йому. Бачу, що хвилюється.

— Уважніше! — свариться Кріс. — Знову не в такт.

— Вибач…

Повз нас проходить Сметс, дивиться на мене, глузливо розтягує губи. Показую йому спину. Шеф знову щось говорить до Поллі. Вона повертає голову, наші очі зустрічаються. Міцніше притискаю до себе Кріс. Знаю: це фальшиве, все фальшиве. Кріс щипає мою руку.

— Куди це ти весь час лупиш баньки? — Глянула сама, здивувалася: — Так це ж Вольфі!

— Хто такий?

— Наш з тобою шеф. — Махнула йому рукою, він, усміхнувшись, відповів. — І непогана лялечка з ним. Привертає загальну увагу.

Бурмочу щось незрозуміле. Поллі застібає сумочку, Фассбендер шукає очима офіціанта.

— Рахунок!

Офіціант підлітає, мотляючи фалдами фрака. Останній акорд. Спалахує світло.

— Колись ти танцював краще, — зауважує Кріс. Прямуємо до свого столика, та на півдорозі наштовхуємося на Поллі та шефа.

— Хелло, Кріс! — каже він.

— Вольфі? Як ся маєте?

— Чудово. А я вже гадав, що ти не бажаєш помічати мене.

Поллі дивиться на мене, хоче щось вимовити, але тут Фассбендер звертається до неї:

— Знайомтеся, будь ласка. Панна Тердонк — панна Уден. А з моїм колегою ви, здається, вже знайомі.

— Так. — Поллі намагається посміхнутися. Звичайно, вона чула прізвище Кріс і збагнула, що до чого. Шкода.

Я киваю. Холодно.

Пауза. Кріс потай штурхає мене, шеф дивиться насмішкувато. Поллі чекає. Що ж, будь ласка.

— Добривечір, панно Уден! — кажу я.

— Добривечір! — озивається вона. Мені перехопило горло, хочеться завити.

Кріс і Фассбендер про щось там базікають, а ми з Поллі стоїмо, немов чужі. Мовчимо. А так багато треба сказати! Справді! Може, лише одне тільки слово? Може, річ у тому, як воно буде сказано? Але Поллі мовчить. Чекає. Я ж ображений. Скривджений. Телепень! Гасаю у її справах, встряю у різні історії, а вона? Вона розважається з моїм шефом. Думки залишаються невисловленими: поміж нас — стіна, прозора, крижана. Але хіба ми хотіли її зводити?

— На все добре, дітки! — каже Фассбендер. — Бажаю добре повеселитися.

— Бувай! — відгукнулася Кріс.

Поллі не сказала нічого; раптом вона здалася мені дуже втомленою. Шеф бере її під руку, і вони йдуть геть.

— Щось я тебе сьогодні не розумію, — кидає Кріс. — То поводишся, як биндюжник, а зараз…

Беру себе в руки.

— Кріс, — кажу, — мені зараз потрібна велика-велика склянка віскі.

— Через оте дівчисько?

Мовчки киваю.

— Чоловіче, значить, це була…

— Так. Поллі…

Вона хитає головою, скоса зиркаючи на мене. Потім каже:

— Боюся в такому випадку, що ти поводився як останній ідіот.

Я теж цього боюся.

9

Спав неспокійно, потім бачив уві сні якусь плутанину.

Снилося, немов стою у судовому залі, виголошую промову, але захищаю самого себе. Перед прокурором лежить рахунок Наеглі, сам він, з обличчям шуліки, довбає мене своїм гострим дзьобом, свариться, гримає, я огризаюся, а суддя хапає дзвоника і дзвонить, дзвонить…

Я стрепенувся, сів на ліжку, прислухався. Темно, хоч в око стрель. І цю темряву роздирає телефонний дзвінок.

Поллі?

Зірвався з ліжка, босоніж пробіг до письмового столу і схопив трубку.

— Алло!

Секунду було тихо, потім почувся чужий голос:

— Доктор Тердонк?

— Хто це?

— Не лякайтеся, будь ласка! Півгодини тому з вашим другом трапилося нещастя. З музикантом. Весь час кличе вас. Якщо можете, приходьте якнайшвидше!

— Куди?

— До нього додому.

— Хто це говорить?

— Це…

У трубці щось клацнуло, розмова обірвалася. Притис трубку до вуха, кричав, ревів, тарабанив по вилці, але у відповідь чув самі гудки. Кинув трубку на місце, увімкнув світло і глянув на годинник. Пів на третю.

За вікном бешкетував вітер, у шибки сипав дощ. Десь на даху відірвало шмат заліза: він безперервно, з якоюсь розпачливою впертістю грюкав у стіну.

Нещастя з Франком? Й досі не міг цього збагнути. Знову схопив трубку, набрав Франків номер. Зайнятий. Зачекав з півхвилини, ще набрав. Те саме.

Поспіхом вдягнувся — тремтіли руки, — миттю скотився по сходах. Вітер вирвав з рук двері. З даху звалився шмат черепиці, розбився на шматки за кілька кроків від мене.

Намагався їхати якомога швидше, але воно не дуже й виходило. На поворотах мого «Кристофера» заносило та гойдало, як корабель, що його терміново треба застрахувати. «Двірники» витанцьовували божевільний танок, та це не допомагало, я майже наосліп ринув у мокру, вируючу темряву.

Світлим острівцем випливла телефонна будка. Загальмував, увірвався до неї. Монетки, дзенькаючи, полетіли у шпарку. Трубка мокра і холодна як лід. Притиснув її до вуха і знову почув байдужі гудки відбою.

Вперед!

Божевільна ніч! У старій частині міста вулицями шастали тіні, колеса несамовито підстрибували на бруківці. Потім бетон, шосе — сіре, мокре, слизьке. Під'їхав до митниці, зупинився, вийшов.

Вітер хапає мене за пальто, несе крізь ворота, як папірець. Далеко позаду, біля складів експедиційних контор, блимають вогники. А тут — пітьма пекельна. Повертаюся до машини, видобуваю з багажника кишеньковий ліхтарик. Він світить слабо, блимає, але цього досить, щоб освітити шлях, брудний, розмоклий, нескінченний.

Коли дві третини його лишаються позаду, мені чуються голоси. Зупиняюся.

Дощ трохи вщух, але вітер виє і свистить з невгамовною силою. Штурмує штабелі ящиків, гуркотить порожніми пляшками, раптом кидається на мене, рве за пальто. Тіні звиваються, витанцьовують, хапають мене, стрибають під ноги; мені ввижається, що все навкруги прокинулося, повстало, знущається з мене, грає у якусь бісівську гру з маленькою замерзлою фігуркою, що намагається пробитися крізь цю Вальпургієву ніч.

Прислухаюсь, та чую лише завивання вітру. Здається, помилився.

Знову чвалаю, спотикаючись; метрів через тридцять наштовхуюсь на непередбачену перешкоду — шлях перетинає купа пустих бочок; мабуть, вітер повалив їх на дорогу, а вони прихопили з собою ще стос ящиків.

Оглядаю цю дорогу за допомогою слабенького світла ліхтарика. Вдень ще можна було б наважитися перелізти, але зараз — марна справа. Все мокре, слизьке. Доведеться чіплятися обома руками, тоді нема чим тримати ліхтарик. Якщо послизнуся, зірвуся — у найліпшому випадку відбудуся костюмом, який піде під три чорти. Нічого не вдієш: доведеться йти в обхід повз канал.

Повертаюся трохи назад, потім беру ліворуч.

Скалічений кістяк вантажного автомобіля майже перегороджує дорогу; дверцята розгойдує вітер, вони штовхають мене у плече. Під черевиками хрумтить скло. Вітер лається і регоче; здається, тисяча ножиків шкрябають враз по порцелянових тарілках.

За хвилину відчуваю запах дьогтю, мокрого дерева та солоної води. Під ногами вже твердий грунт. Обходжу якийсь барак, оббитий гофрованою жерстю, — і я на березі каналу. Над водою бешкетує вітер, він знову кидається на мене. Але тут трохи світліше, можна розгледіти уламки буксира, причальні тумби, масивні брили набережної. Ліворуч повз недобудовані склади шлях веде до будинку Франка.

Вже хотів був пірнути у цей прохід, як раптом побачив на землі щось темне, нерухоме, схоже на мішок.

Нахиляюся над ним. Це Арчі. З розтрощеним черепом.

За якусь мить стає зрозуміло: телефонний виклик — це пастка. І я до неї потрапив… Ніхто не відає, куди я пішов. Ніхто мене тут не почує. Поруч — канал. І Арчі вже не виручить…

В мене тремтять жижки, від жаху холоне потилиця. Хочу зірватися з місця, бігти геть, та мене неначе паралізувало. Може, я ще сплю? То біжи ж, кричи!

Спалахує ліхтарик, за ним — другий, і я потрапляю у перехрестя сліпучих променів. Мимоволі дивлюся на те, що колись звалося Арчі, та відсахуюсь.

— Стій, Тердонк! — гримає голос. — А то випустимо тобі кишки!

Тулюся до холодного бетонного муру, притискаю до нього руки. В мене немає ніякої зброї, та якби була, то навряд чи стала б у пригоді.

Хтось вибиває з моєї руки ліхтарик.

— Ти бачив дворнягу? Відповідай!

Мовчу.

— Відповідай!

Стискаю зуби. Ще удар. Нагаєм.

Реву, стрибаю вперед, але удар в живіт відкидає мене назад.

— Це тобі на перше, хлопче! Гадаєш, що хитріший за нас? Виставляєш себе героєм?

— Тварюки! — реву у безсилій злості. Це ні до чого, я знаю. Раптовий біль пронизує мої ноги, я скрикую.

— Ось тобі за тварюк! — знову знущається голос. — Не хвилюйся, ми тебе обламаємо! Ти не перший, кого нам доводиться перевиховувати!

Притискаюся до муру й, важко дихаючи, намагаюся збагнути, що робити. Але думки розпливаються…

— Підніми голову! Швидше!

— Сволота!

Кулак б'є мене у підборіддя, я сповзаю вниз, та вони знову підводять мене.

— Не сунь носа у справи, що тебе не обходять! Зрозуміло, смердюча свиня?

Розплющую очі, намагаюся хоч щось розгледіти. Марно! Ліхтарики витанцьовують просто перед моїм лицем, засліплюють. Б'ють ще й ще — по голові, в живіт. Ліхтарі стають великими, розпливчастими сонцями, які теж штовхають мене своїми жорсткими гострими променями. «Тікай геть, бідолаго, — стукає у мозку, — тікай, бо заб'ють до смерті…»

І я кидаюсь уперед, несамовито лупцюю пустоту, зрештою наштовхуюсь на щось м'яке. Хтось реве, один з ліхтариків падає на землю, немов падуча зоря, і на мить освітлює жінку, що стоїть неподалік та спостерігає бійку. Якусь секунду бачу високі кремові чобітки — і ліхтарик гасне. Страшної сили удар кидає мене головою у мур — і вдруге за цю добу я втрачаю свідомість.

Не знаю, скільки пролежав попід стіною: кілька хвилин або з півгодини. Потроху очуняв. Лежу в грязюці під рясним дощем. Ноги майже не відчуваю, живіт — немов суцільна рана. У голові гупає, дзвенить, грюкає, реве.

Стогнучи, сідаю, притуляюся до муру і знову наштовхуюсь на те, що колись звалося Арчі. Я такий слабкий, немов тільки-но очуняв після важкої, тривалої хвороби. Більше за все хочеться лягти тут, просто попід мур, і заснути…

З глузливим свистом з-за рогу будівлі виривається порив вітру, кидає мені просто в обличчя жменю дощу. Це допомагає отямитися. Обдивляюся себе: пальто і костюм геть у грязюці, руки теж брудні, закривавлені. У такому вигляді повертатися до міста неможливо.

Отже, треба йти до Франка.

Хоч до Франкового помешкання метрів з триста, я бреду їх аж чверть години. Раз у раз зупиняюся і, тримаючись за що-небудь, відпочиваю. Здається, що голова розпухла; ліве око не бачить нічого. Ліхтарик вони вибили мені з рук, і я не в змозі повернутися, щоб розшукати його. Крок за кроком просуваюся вперед навпомацки. Минає ціла вічність, коли зрештою пізнаю знайомі обриси будинку.

Тисну на ґудзик дзвоника, він верещить пронизливо, довго. Грюкають двері.

Полегшено зітхаю: Франків голос.

— Відчиняй, — крекчу. — Це Лекс.

— Ти?

І двері навстіж. На порозі Франк, за його спиною бачу капітана Фосса.

— Пробачте! — белькочу і ступаю вперед, у смугу світла. Франк відсахується.

— Боже мій, Лексе!

— Півцарства за гарячу ванну, — мимрю я. — І за сухе шмаття. І ще — хай віддячить вам Нептун, капітане! — скляночку міцного грогу.

І я одержую все, що забажав.

Дбайливі руки ходять за мною, і за годину я знову стаю людиною. Звичайно, вигляд в мене ще кепський: замотаний у широкий строкатий Франків халат, весь обліплений пластирем, одноокий, з льодом на голові та ще й п'януватий, я нагадую опудало.

Капітан Фосс не тільки приготував чудовий грог; він ще приніс труп Арчі та поклав його в сараї. Проте совість в нього була нечистою: адже це він під час вечірньої прогулянки до сусідньої пивнички прихопив з собою Арчі, потім загубив його та й взагалі забув про собаку. Тепер капітан визнав свою провину, і Франк так нагримав на нього, що я аж здивувався.

А зараз бігає з кутка в куток розлючений, стурбований.

— Найкраще піти до поліції, — злоститься він, стискаючи кулаки. — Негідники… Подзвонити туди ми не в змозі, бо вони перерізали дріт. А не завадило б, хоча б для того, щоб поцікавитися, як реагуватиме поліція.

— Облиш! — кажу. — Однаково нічого не вийде. «Марні зусилля кохання»…

— А ти? — питає Франк. — Що ти робитимеш? Облишиш все це?

Перед моїми очима танцює ліхтарик, та винний у цьому вже грог. А в голові, незважаючи на льодяний компрес, гуде, мов у вулику.

— Насамперед піду спати, — кажу меланхолійно. — Завтра ж… Здається, я злопам'ятний. Навіть дуже злопам'ятний.

— Ти божевільний! — волає Франк. — Кинь це до біса! Однаково нічого не зробиш. Особливо твоїми методами.

— Хіба, — мимрю я, — всі люди розсудливі?

Франк хитає головою і забирає в мене склянку з грогом.

10

Наступного ранку, заліплений пластиром, із хворою головою, прощаюся з Франком. Ноги в мене ще тремтять, у грудях коле при кожному подиху. Костюм врятувати не вдалося жодним з наявних хімічних засобів; доведеться змінити його вдома.

За якихось десять хвилин я сумно стою біля «Кристофера». Вони зігнали свою злість і на ньому: потрощили фари та шибки, порізали покришки, кузов побили камінням. Просто тобі готовий кандидат на автомобільне кладовище. Прощаюся з ним, погладивши розплющений радіатор, і плентаю до найближчої зупинки трамвая. На службу спізнююся аж на цілу годину.

Кріс торохкотить на машинці.

— Ну, — каже вона, і, здається, настрій в неї теж не кращий, — вже виспався? Шеф питав про тебе.

Понеділковий настрій. Непогано було б усю цю кляту контору висадити у повітря!

— Не дуже, — кажу, шпурляючи свої папки на стіл. — А коли буде кава?

Кріс друкує собі, ніби і не чула запитання. Хай їй грець!

Розгортаю верхню папку. Боммель проти Боммеля. Розподіл майна. «Відповідачка відмовляється віддати…» Гидота! Здається, при такому розподілі майно краще розігрувати в кості. Коли я був студентом, ми, молоді практиканти, спробували таке зробити. Що ж, то був, гадаю, єдиний випадок, коли сторони виявилися цілком задоволеними. На жаль, суддя пронюхав і вчинив добрячий галас.

Дзвінок.

— Тердонк, до шефа!

Обидва Фассбендери стоять біля письмового столу і розмовляють. Я зупиняюся у дверях — не хочу їм заважати: все ж таки я людина ввічлива.

— Ідіть-но сюди! — кидає через плече молодий. Старий дивиться на мене совиними очима, роздивляється мої пластирі. Потім гмукає і сідає у крісло, а син вмощується на краєчку столу. Мені раптом стає гірше, ніж було до цього.

— Скажіть, будь ласка, — починає молодий дружнім тоном, і вже це одне, коли б і не було тих зловісних приготувань, насторожує. — Що ви там наплели своєму дядькові, чому виставили нас справжніми розбійниками?

— Про що це ви? — Вдаю, ніби зовсім не розумію, про що йдеться, хоч, звичайно, збагнув відразу ж. Увага, червоне світло! Треба пильнувати!

— Гадаю, ви чудово розумієте, — каже син. — А от я вас не зовсім. Сподіваюсь, ви допоможете мені. Хіба я коли-небудь доручав вам вести справу Удена?

Мені не до смаку його кисло-солодкий тон. Не подобається й те, що мені вичитуватимуть навстоячки.

— Дозвольте? — кажу роздратовано, підтягую крісло та вмощуюся в ньому. Молодий кривить рота, старий дивиться крижаним поглядом, жоден м'яз не ворухнеться на скам'янілому обличчі. Не знаю чому, але це мені подобається.

— Отже? — наполягає Фассбендер-молодший.

— Минулого тижня ви доручили мені потурбуватися про панну Уден. Точніше, з'ясувати деякі дрібниці, що стали б у пригоді для вашого досьє. Так принаймні ви висловилися самі.

Старий бухикає, знімає окуляри, дихає на них, протирає і роздивляється на світло. Тим часом син підводиться, обходить стіл і сідає на своє місце.

— Проте позавчора я скасував свій наказ, — каже він. — І ми з вами про все домовилися. Так?

— Так. Але ж…

— Що саме?

Мені почулося клацання, відразу ж згадую про магнітофон у письмовому столі. Чи увімкнув він його? Відчуваю жар у потилиці. Чорт забирай, що за допит?

— Боявся, — обережно відказую, — що ви лишилися невдоволені мною. І мали рацію. Здається, мої відвідини контори фірми «Хуке і Шпетверт» спричинилися до дальших подій.

— Яких саме?

— Ну, викрадення Удена.

Син мекнув: це має означати сміх. Батечко все ще спокійно протирає скельця.

— Але, — раптом каже він, — ви розповіли своєму дядькові речі, що не відповідають дійсності. — Він промовляє тихо, але чітко, і в його голосі бринить та сама необхідна доза гіркоти, що надає розмові характер повної довіри.

— Бачите, ви виставили мого сина і мене перед паном Тердонком у дещо дивному світлі. Та цього можна не брати до уваги. — Вія робить штучну паузу і додає дещицю жалю. — Ви скривдили дядька, що дуже засмутило його. Гаразд, і про це ви домовитесь поміж собою. — Він знову надягає окуляри, дивиться на мене, і його голос стає крижаним. — Однак я не можу вибачити вам те, що ви хотіли спонукати вашого дядька заподіяти шкоду інтересам моїх клієнтів. Пан Тердонк був дуже вдячний мені за те, що я своєчасно поділився з ним своїми побоюваннями.

Старий підводиться.

— Ви мене розчарували, візьміть це до уваги. Вам доведеться докласти чимало зусиль, щоб повернути мою довіру.

І дріботить до дверей, махнувши рукою:

— Будь ласка, вибач мені, Вольфганге!

Чудово виконано! Він вправно впорався із завданням: все сформульовано логічно, чітко, стисло. Якби він так виступив у суді, то поклав би до кишені не одну тисячу марок. Лишається зачекати, скільки це коштуватиме мені. Син тим часом витяг зі столу пляшку портвейну і два келихи. Наливає, один підсовує мені.

— Мій батько, — каже, — дуже розсердився на вас. Він і приїхав сюди виключно заради вашої особи.

Спершу роздивляюся портвейн, потім Фассбендера. Портвейн мені подобається, шеф — ні. Надто співчутливий в нього тон для того, щоб бути природним.

— Сподіваюсь, — кажу, — що все влаштується.

А що міг я ще сказати? Ні морально, ні фізично не був сьогодні готовий до суперечки з ним. Оскільки перевага на його боці, хай собі базікає.

Він підіймає келих і п'є за моє здоров'я.

— Я вас розумію, бо всі ми свого часу побували у рожевих окулярах і ладні були схопити бога за бороду лише заради того, щоб сподобатися дівчині. Молодість завжди однакова: вона не визнає перепон. — Він посміхається. — Ідеали не продають, про них просто забувають.

— Так, так, — докидаю сердито. — Навіть шеф респектабельної адвокатської контори пишається тим, що в нього немає ідеалів.

— Не забувайте, однак, що старі — народ тертий, вони набули чимало досвіду, зокрема гіркого. Чогось воно коштує! Чи ви іншої думки?

— Ні в якому разі, — мурмочу я. Здається, він задоволений.

— Отже, облиште цю нещасну справу Удена. Врешті-решт йому ви не допоможете, звісна річ. Для таких тонких справ у вас ще не вистачає тактовності та почуття міри. — Випещений палець шефа поляскує по обкладинці кримінального кодексу, що лежить перед ним. — Коли хтось і здатний витягти того Удена з халепи, то це мій батько і я.

— Поки що, — відказую, — ви зробили небагато.

Він дратується.

— Не думайте, що я доповідатиму кожному службовцеві фірми свої наміри у справах клієнтів. Поки що, шановний докторе Тердонк, мої дії не підлягають вашій критиці. Запам'ятайте це, будь ласка! — Його палець відштовхує кодекс. — Удена ми витягнемо так само, як досі витягали всіх інших. Будьте певні!

Я трохи збентежений, бо його злість наштовхує на роздуми, так само, як і наведені аргументи. Справді, до цього часу фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» ще нікого не кидала напризволяще. Але з іншого боку… Я обережно мацаю овій ушкоджений череп. Сьогодні він явно страйкуй, тому-то я і відчуваю себе нещасним.

— Мені здається, — веде далі шеф, — що маленька Поллі добряче забила вам памороки. Дівчисько непогане, але, на жаль, дурне. Мені не хотілося б, Тердонк, щоб ви вскочили через неї у халепу, тому рвіть з нею усякі стосунки.

Оце так ляпас! Я підхоплююсь на рівні ноги.

— Ні! Ніколи! Ми друзі з панною Уден, і я буду…

— Нічого ви не будете! — грубо обриває він мене. — Панна Уден наказала передати вам, щоб ви більше не обтяжували себе знайомством з нею. Вчорашня сцена була досить неприємною для всіх нас.

Другий ляпас! Здається, гірший за всі стусани, що їх я витримав сьогодні вночі. Ковтаю слину.

— Мої приватні справи, — видушую з себе, — не стосуються фірми. І вас також, пане доктор.

— Про мене, — він відверто глузує, — можете вештатися ночами де завгодно, якщо будете з'являтися до роботи у зазначений час та без синців під очима. Можете мати десяток коханок, проте не з числа клієнток фірми.

— Але ж панна Уден зовсім не думає про те…

— Мене не цікавить, — обриває він, — що саме думає панна Уден. Боюся, також не цікавить і те, що думаєте ви. Сподіваюсь, ми порозумілися? — Він зиркає на календар. — До речі, завтра ми летимо до Парижа. Будьте напоготові. Там, гадаю, матимете нагоду загладити вчорашню провину. Тепер можете бути вільним.

— Я діятиму так, як вважаю за правильне, — кажу. — Візьміть це, будь ласка, до уваги.

Він всміхається. Я грюкаю дверима. Дешева витівка. До того ж марна, бо двері оббиті товстою шкірою.

11

Сірою хустиною нависли над містом сутінки. Газонами ковзають тіні. Спалахують перші ліхтарі і поступово розпливаються, зникають контури будинків, на їхні башти та дахи спадає вечір.

Повітря тепле й вологе, та мене морозить. Внизу, у пані Гнайзенек, бурмочуть голоси, хтось регоче сито, розкотисто. Дзвенять келихи.

Лежу на софі, заклавши руки за голову, вивчаю стелю.

Там гіпсові амурчики плетуть вінки з гіпсових квітів. По шпалерах стікає світло. У склянці, що стоїть на підлозі на килимі, відбиваються вогні люстри.

Коньяк мені не смакує, але я п'ю. З нудьги, з невдоволення, від злості. Я — суцільне протиріччя. Побита пика вимагає помсти, логіка заперечує її. Боротьба затятості проти розуму. Що робити? І в коньяку не знаходжу відповіді.

Стукають. Неохоче підводжуся.

— Прошу!

У двері зазирає матінка Геберт.

— До вас прийшли, пане доктор.

Елен і Франк. Волосся Елен кольором змагається з букетом чудових гвоздик, Франк тягне невеличку скриньку. Сопучи, ставить її біля софи.

— Salve^[8]! — вітається, утираючи спітнілого лоба. — Заскочили поглянути, чи зрослася твоя голівонька.

Стурбовано дивляться на мене. Відчуваю, що опинився в центрі уваги, і це мені не подобається.

— Щиро дякую, — кажу, непомітно заштовхуючи склянку з коньяком ногою під софу. — Хіба з таким твердолобим, як я, щось може скоїтися?

Задоволений Франк заводить мову про чудові якості дубової деревини. Елен критично озирається довкола.

— В тебе зайняті всі вази?

У вазах і досі стирчать троянди, призначені Поллі.

— Повикидай їх геть! Не хочу їх більше бачити!

Та Елен не викидає квіти, вона так вдало розподіляє їх, що вивільняється одна ваза.

Тим часом Франк нахиляється, розгортає папір, дістає скриньку і кладе мені на коліна.

— Для підтримки здоров'ячка! — каже він, підморгуючи.

Похмуро розглядаю скриньку. Якщо вірити написам, то вона містить такі запаси марлі, пластирів та цілющої мазі, що їх би вистачило першій-ліпшій лікарні на цілий місяць.

— Франку, — кажу погрозливо, не знаючи, чи лаятися, чи реготати, — знущаєшся з інваліда?

— Нізащо не ризикнув би, пане адвокат. Зазирніть лишень, що там.

Відкидаю кришку — мені аж заціпило: у скриньці, дбайливо запаковані, лежать вісім пляшок мартіні.

— Трохи медикаментів, — бурмоче Франк, вдаючи байдужого.

— Дітки, — кажу розчулено, — ви збожеволіли. Вісім пляшок, квіти…

— Не думай, що все від нас, — глузує Франк. — Від мене особисто ти дістанеш не більше, як півпляшки.

— А решта від кого.

— Від Елен, Буллі, Карла, Фелікса…

— Це п'ять. А ще три?

Елен і Франк перезираються, трохи ніяковіють.

— Від Поллі… — зрештою каже Франк; вираз його пики цілком серйозний. Елен ствердно киває, але брехня надто відверта. Від Поллі мені більше нічого чекати. З учорашнього вечора їжачка не існує.

Я витягую п'ять пляшок і зачиняю скриньку.

— Решту можеш забрати собі, — кажу Франку. — Роби з ними все, що заманеться.

Франк спантеличений.

— Лексе, ти…

— Щось сталося між тобою і Поллі? — цікавиться Елен. Ні, вона теж не здатна брехати, її виказує голос.

— Анічогісінько. Крім того, що я стомився і хочу спати.

Натяк прозорий. Мені шкода, бо ж обидва вони, особливо вона, не заслужили такого, але мені все остогидло. Нічого не хочу більше слухати, ані бачити. Хочу залишитися на самоті із своїми ранами, плекати їх, насолоджуватися ними.

— Шкода, — каже Франк, — тим більше, що в Елен є для тебе цікава пропозиція.

Дивлюся на нього з недовірою.

— Що саме?

— Невеличка прогулянка.

Заперечливо махаю рукою.

— Досить з мене отих прогулянок! І хіба тобі не треба до «Едему»?

— Цього тижня я на ранковій зміні, — відповідає Елен.

— От і чудово, — кажу, — є Франкові компанія. Я ж справді дуже втомився.

Вони знову перезираються. Франк знизує плечима. Та Елен не складає зброї.

— Ти мусиш познайомитися з паном Хойслером. Я вже зателефонувала йому. Чекає на нас за півгодини.

— Хто ж він такий?

— Пан Хойслер — архітектор. Один з тих трьох, що минулої суботи були запрошені до директора міської слідчої в'язниці.

Дивлюся на неї спантеличено. Хоч і не без цікавості. Та знову згадую Поллі.

— Ні, — бурмочу, — не хочу більше цим займатися. Все це безглуздя.

Ставлю скриньку на підлогу і приношу своїх мавпочок.

— Ось… Вони здобули спокій. Те саме, чого я зараз бажаю.

— Після того, що вони вчинили з тобою нинішньої ночі, — мовить Франк, — тебе неважко зрозуміти. Але…

— Стусани ще не головне… Справа не в них.

— А в чому ж?

— Та нічого.

Елен бере мені з рук статуетку і зневажливо роздивляється її.

— Ти нічого не помічаєш?

— Ні. Що тут такого?

— Це ж — мавпи… — Вона очікувально дивиться на мене.

Немов відро крижаної води вихлюпнули на мене. З-під софи видобуваю свою склянку. Коньяк став теплим, тепер він взагалі не має ніякого смаку. Вірніше, пахне милом. З огидою відштовхую склянку. Франк скупо всміхається.

— Досі я гадав, що тебе цікавить сама справа.

— Авжеж.

— Та для тебе головне самозамилування, чи не так? Коли ж у тебе немає змоги повихвалятися, покидатися гучними словами, видати себе за чарівного хлопця, ти відразу. залазиш у шпарку.

—. Не верзи дурниць. Коли Елен якось послала тебе під три чорти, ти теж скис.

— Лише на добу. Потім зрозумів, що був неправий.

Елен ставить статуетку на стіл. Я зітхаю.

— Їдьмо, — кажу. Та зовсім не через те, що змінив свою думку. Це лише відстрочка. Треба виграти час, щоб розібратися у самому собі. Але я вже відчував з острахом, що мені доведеться-таки зважитися.

12

— О, ні! — Пан архітектор Хойслер благально і лякливо здіймає свої маленькі білі ручки. — Мій друг не телефонував до в'язниці. Це правда, можете мені вірити. Я вже неодноразово казав це панам з поліції і ладен повторити навіть під присягою.

Дивиться на нас суворо, трохи докірливо, губи тремтять. Я критично розглядаю його. Літній чоловік, сивий, привітний, витончений та ламкий, ніби порцеляновий. Помешкання в нього чистеньке, доглянуте, схоже на ляльковий будиночок, однак по всьому видно, що з грошенятами в нього скрутненько. Мабуть, давно вже безробітний. На стінах під склом розвішані виключно давні, вже пожовклі проекти та ескізи.

Хойслер перехоплює мій допитливий погляд і, мабуть, здогадується про мої думки.

— Не можу крокувати в ногу з часом, — покірливо всміхається він. — Я прихильник фундаментального, а сьогодні воно не в пошані. Треба було б перебудуватися, та для цього я надто старий. Тому живу тим, що маю.

Пропонує нам чай, ставить на стіл печиво, додає до цього півплитки шоколаду, акуратно поділеної на маленькі часточки. Я байдуже беру щось із запропонованого, Елен, замислившись, помішує чай.

— Ви певні, — питає вона, — що директор не залишав кімнати? Скажімо, хвилин на п'ять чи навіть менше?

Хойслер ствердно киває.

— Так, один раз виходив, але зовсім не в той час. Розумієте, ми грали в бридж. То була чудова партія, і він був дуже збуджений, дуже уважний; ми навіть багато сміялися. Йому щастило, і я радів за нього. Ось тому-то і запам'ятав, що в ту годину він нікуди не виходив.

Старий дивиться на Елен м'яко, привітно, а я вже досить добре вивчив людей, щоб переконатися — це не комедіант типу Фассбендера. У нього надто повільна реакція, замало самовпевненості. Його світ маленький та простий; це незлобливий, педантичний, доброзичливий старий пан, що залишився осторонь життя, партія в бридж для нього — подія, яку він довго пам'ятатиме у всіх подробицях.

— Чому, власне, вас так зацікавив цей телефонний дзвінок? — питає господар.

Елен розповідає. Він слухає уважно, спершу просто ввічливо, потім починає хвилюватися, і його маленькі білі рученятка сновигають на скатертині.

— Я цього, звичайно, не знав, — знітившись, мимрить він. — Щоправда, пани поліцейські натякали на щось схоже, проте, я не надав цьому ніякої ваги, анітрохи не замислився над цим. А повинен був. Але з часом стаєш таким егоїстом, таким байдужим до навколишнього. Що ж тепер робити?

Архітектор безпорадно дивиться на нас світлими переляканими очима, проте й ми такі ж безпорадні.

— Лишається одне, — зрештою кажу я, — хоч Уден і заперечує це: хтось імітував голос його начальника. Саме так.

Пан Хойслер засмучено киває.

— Ця справа наробила лиха всім, — говорить він стиха, — хто був до неї причетний: пану Удену, його доньці, вам… І моєму другові. Сьогодні вранці його послали у відпустку і розпочали проти нього слідство.

— Он воно як! — дивуюся я. — Це вже стає цікавим!

— Цікаво, — архітектор зиркає на мене, — не зовсім вдалий вираз. Минулого тижня, коли все це заварилося, нас усіх допитали, кожного окремо. Хотіли знайти суперечності. Проте зрештою змушені були повірити нам; отже, здавалося, що все піде гаразд. Однак, коли пан Уден зник з тюрми, все те почалося знову. Зараз створено спеціальну комісію, що розслідуватиме цю справу.

— Комісії, — втрутився я, — пусте, формальність. Не бачив ще жодної, яка б виправдала витрати. Базікають, розпитують, допитують і знов базікають, потім складають великий звіт, у якому з'ясовано, що нічого не з'ясовано — та й край.

— Тільки не в цій історії. Мій друг уже раз зазнав лиха після того, як виступав свідком на процесі у Франкфурті.

Я мало не перекидаю свою чашку.

— Свідком обвинувачення?

На його обличчі здивування.

— Мій друг — антифашист. Хіба ви цього не знали?

Дивлюся на Елен, вона на мене.

— Так, — докидає пан Хойслер, — з сорок третього до сорок п'ятого сидів у концтаборі. Його дружина не витримала, померла. Тепер він самотній, так само як і я. Зламана, озлоблена людина.

Це з'ясувало справу. Така людина нізащо й ніколи не допоможе вбивцям своєї дружини втекти з в'язниці. Мабуть, Уден справді помилився, запевняючи, ніби чув голос свого директора.

— Пробачте, — мимрю я у розпачі, — але ми про таке і не відали.

Заспокоюючи мене, пан Хойслер кладе свою білу зморшкувату руку на мою.

— Знаю: ви не сподівалися такого. Взагалі що знаєте ви, молодь, про ті часи та долі тих людей. Чули, що Гітлер побудував автостради, а війну програв виключно через те, що вважав себе розумнішим за своїх генералів. Але правду, жахливу й жорстоку, вони від вас приховують. — Його рука тремтить. — Вони завжди брехали нам, а зараз обманюють вас…

Чай давно прохолов.

Ніч напнула над дахами свою чорну хустину.

О пів на дев'яту ми роз'їхалися по домівках. Я мовчки сидів поруч з Елен. Розмова з Хойслером розхвилювала мене. Одна думка непокоїла; чи здатні ми взагалі довести зараз невинність Удена?

Все так заплуталося і з кожним днем заплутується все більше. Арешт Хайнке-Штудера, його втеча, Уден. Таємничий телефонний виклик, що його, як послухати людей, не могло взагалі бути, але він все-таки був. Чому Уден заперечує, що помилився? Побоювався нарікань? Або підвела його погорда?

Стиснув голову руками і думаю, думаю. Де ж вона, правда? Десь, за забороненими дверима, цокає годинниковий механізм, і все відбувається з диявольською точністю. Куди б я не подався, до чого б не торкнувся — завжди і всюди наражаюсь на зловісне коричневе минуло. Вигулькують особи, імена, події — та все раптом зникає, зникає раніше, ніж встигаєш його вхопити. Обертаються колеса, зчіплюються важелі, повзуть униз гирі. І танцюють ляльки…

Вогні.

Стіни.

Маски.

А поміж ними — ми з Поллі, дві порошинки, що попали поміж колеса цього таємничого механізму. Хіба я волів цього? Невеличка послуга обернулася на велику гру з великими ставками, — кар'єрою, благополуччям, може і більшим…

Зітхнув. Чи можу я кинути Поллі напризволяще? Навіть коли я людина, котра її зовсім не цікавить?

— Щось надумав? — спитала Елен.

— Надумав продовжувати. А як же бути…

— До речі, в тебе немає жодних підстав для ревнощів, — зауважила Елен. — Поллі дуже цінує тебе, так цінує, що навіть не здатна сказати це відверто.

— З іншими розважається, фліртує, — пробурмотів я, — а зі мною поводиться, як з ганчіркою.

— Буває! — втішила мене Елен. — Коли я познайомилася з Франком, теж була нестерпною, хоч він і сподобався мені з першого погляду.

— Я не звик до такого.

— Тому що тебе надто розбестили, телепню! — роздратовано каже вона.

Упізнавши мене, квіткарка всміхнулася:

— Знову троянди?

— Найкрасивіші, які тільки знайдуться!

За десять хвилин я вже ступав сходами будинку, в якому мешкала Поллі. Відчинив Ганнібал, старанно почухуючи за вухом, сповістив:

— Поллі пішла…

— Я почекаю, га?

— Чому ні, — промовив він, вирячившись на троянди. — Але певний, що вона прийде пізно.

— Не сказала, куди пішла?

Похитав головою.

— Ні. Гадаю, у гості або на побачення. Намазюкалася та вичепурилася, немов індіанець на війну.

Я подивився на троянди і знову відчув себе непотрібним. Та зі справою треба було кінчати.

— Я тільки випалю сигарету.

Минула година. Ганнібал зварив мені кави, приніс попільничку. Коли вона наповнилася недокурками, я зрозумів, що подальше сидіння недоцільне.

Витягнув з букета дві троянди, поклав їх поруч з пуделем, якого подарував Поллі. Решту квітів узяв під пахву. Мене душив гнів.

Сів у таксі і поїхав на Південну.

13

Кріс несподівано запросила мене десь повечеряти. Час нічних ресторанів.

Портьє у лівреях, червоний плюш, сигаретний дим, напівтемрява. Дзенькіт келихів. Музики у сріблястих фраках, із сріблястими інструментами. Шампанське у відерцях з льодом. Гудіння вентиляторів.

Кріс танцює.

Я сиджу біля стойки на стільці, дудлю другу чи третю порцію мартіні, чекаю, коли Кріс втомиться. Та вона розважається щодуху. Іноді всміхнеться до мене, іноді стає задумливою — сам диявол не розбере, що сьогодні з нею коїться. Вона нагадує хамелеона. Часом вона — світська дама, надміру оголена, в прикрасах, з гордою поставою, за мить — невинне дівчисько з виблискуючими вологими очима сарни, ще за мить — брутальна, як справжній пірат. Підсовую барменові свій келих.

— Ще раз!

Ввалюється нова компанія: троє жінок, двоє чоловіків. Шум, гамір, сміх. Вони вже п'яні, особливо перша пара. Вона у сріблястій вечірній сукні, дуже високих чобітках, з криваво-червоним манікюром. Він у смокінгу з напомадженим волоссям, пикою, що опливає жиром. До них линуть офіціанти, заганяють усю групу у куток до вільного столика, як приручені слони своїх диких братів у пастку.

— Шампанського! — реве гладкий.

Клер затуляє йому рота, він хоче вкусити її пальці та дістає ляпаса. У ту ж мить в оркестрі лунає барабанний дроб. Чудовий ефект!

Кріс танцює.

Закинула голову, всміхається своєму партнерові; його волохата, знизана обручками з брильянтами рука ковзає по її спині, а там, у ніші, сидить Клер, роздивляється диявольські маски на стінах, смикає зелені парості, які звисають з-за бамбукової решітки, зрештою починає лічити пляшки на полицях бара. Починає справа, я ж сиджу ліворуч. Квапливо відвертаюся.

Коли замовляю коньяк, хтось видирається поруч на стілець. Смаглява рука, на зап'ясті брязкають срібні браслетки.

— Старий і коньяк, — каже Клер. Обличчя в неї трохи пом'яте. — Бідолашний стомлений дідуган. «Я хочу спати, а ти танцюєш…» Дозвольте запропонувати вам коньячку, пане доктор?

— Дозволяю вам ушитися, доки не розлютився.

— Лють і ви? Боронь боже… — Кличе бармена, показує йому два пальці. — Коньяк.

— Один, — уточнюю я. — Не питиму.

— Два! На прощання, докторчику! Їду. Помиримося. «ОДЕССА» не злопам'ятна…

— Зате я — так! Куди подаєтесь: до вілли Боргезе чи в Дом?

Рука, що тягнеться до чарки, завмирає, зависає над чаркою, немов шуліка.

— Падлюка! — сичить Клер. — Звідки ти довідався про Дом?

— Провидіння боже. — Сповзаю із стільця. — Щасливої дороги…

Обличчя, келихи, ритми.

Яскраво нафарбовані губи, що сміються, п'ють, промовлять гидоту. Чорна ніч та білий «ягуар». Стоянки для машин. Двері, що прочиняються і зачиняються. Портьєри, столи, смокінги. Скляна підлога. Від затягнутих у тканину стін повіває втомою.

Дивлюся на годинник. Пів на другу.

— Кріс, я ушиваюся. Ідемо геть.

— Зайдеш на хвилинку? — питає вона.

— Куди?

— До мене.

— Зараз?

Кріс наспівує стиха. Вона п'яна. Фарба на її губах стерлася, сукня сповзла з плечей. Руки тремтять на кермі, як маленькі знервовані звірятка.

— Не дивуйся, — каже вона, — якщо дедді найближчим часом запросить тебе поговорити віч-на-віч. Це дуже важливо.

— Чому?

— Він хоче, щоб ти просунувся на кілька щаблинок.

Спустілі вулиці, завмерлі автомобілі, бездомний собака, клапті паперу. Місто спить. Тільки вогні безглуздо витанцьовують на голих фасадах будинків.

— Мабуть, стану шефом фірми «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»?

— Щойно я розповідала тобі про «Райнфінанц», — каже Кріс і спокійнісінько долає при цьому перехрестя, незважаючи на червоне світло. — Концерну потрібні молоді фахівці, обізнані з комерційним правом. Ти ж знаєш французьку?

Насторожуюся. Франція, знову Франція! Ні, це зовсім не випадковість.

— Це якось пов'язано з Домом? — думаю, але в ту ж мить розумію, що Кріс взагалі може і не знати про Дом.

Вона якось дивно дивиться на мене.

— До чого тут Дом?

— Сам хотів би знати.

Південна.

Кріс зачиняє двері своєї кімнати, вмикає радіоприймач та розчиняє навстіж дверцята бара.

— Влаштовуйся зручніше!

Кидаю пальто на спинку стільця.

— Скільки ж коштуватиме мені цей комфорт?

— Зовсім мало.

Коньяк гупає в голові, в роті гидко. Але тямлю непогано. Розумію: Кріс вирішила домогтися свого. Нічні ресторани, мартіні, чорні, як антрацит, кушетки.

Хитаю головою:

— Ні…

Кріс звільнюється від черевичків, гасить світло. Зараз у темряві лише слабо мерехтить шкала радіоприймача. Скидає сукню, бере халат.

— Здається, ти цікавився Домом?

— Не в такий спосіб, — кажу. — Облиш дурниці: адже я не гімназист.

Вона сміється — зле і водночас глузливо.

— Відколи ти став таким манірним?

— Інколи находить.

— Дурником прикидаєшся? — Кріс прочиняє двері ванної. — Це, Лексе, ніколи не було ознакою високого розуму.

Двері гупають, шумить душ. За матовим склом видно силует Кріс. В неї до біса гарна фігура. Підходжу до вікна.

У кущах шепоче нічний вітрець. Обрій раз у раз спалахує оранжево-жовтим: то відблиски домен. Надворі панує тиша.

Притискаю лоба до шибки. Чого бажаю я, чого хоче Кріс? Дом, Дом і ще раз Дом! Може, там ключ від таємниці? Карта Наеглі, переляк Фассбендера, спалах гніву Клер — все це, немов біла стрічка, тягнеться до заборонених дверей. — І ці двері знаходяться, здається, за якихось триста кілометрів від Парижа, десь на північному узбережжі Франції. У Парижі я буду завтра. Якщо там добре сполучення, можна впоратися за добу.

У Кріс десь є атлас.

Іду до сусідньої кімнати, вмикаю світло, починаю гарячково порпатися у книжковій шафі. Платон, Ніцше, Розенберг, книги з банківської справи, про велику місію Німеччини у світі, про занепад культури. Атлас лежить поперек, на книгах. Шукати не доводиться: він сам розгортається на карті Франції.

Вона більшого масштабу, ніж карта Наеглі, яку я надибав у «ситроєні», тому Дом тут не позначено. Але там, де він має бути, намальовано червоний хрестик; інший такий хрестик поставлено на північному сході, на самому березі Ла-Маншу.

Не знаю, скільки просидів над атласом, дивлячись на хрестики. Раптом біля мене виникає Кріс, гола, ще мокра після душу. Зле висмикує в мене з рук атлас, складає його, пхає у шафу.

— Годі шпигувати! — сичить. — Те, що тобі належить знати, знатимеш свого часу!

Повертаюся до сусідньої кімнати, наливаю собі мартіні. Відблиск шкали приймача жовтувато мерехтить у келиху.

— Інколи хочеться знати, кому і за скільки тебе продадуть?

Кріс вимикає приймач.

— То все пісеньки твоєї Поллі! — Вона намагається пом'якшити голос, але він бринить, немов скло. — Не будь дурнем, Лексе. Ми обидва… — Підходить впритул. — Налий і мені.

— Дарма, Кріс! Краще пісеньки Поллі, ніж ваші чекові книжки…

— Лексе!

Хапаю пальто і йду геть.

14

Пів на третю. Таксі завертає на Паркалеє.

Розраховуюсь, залишаю машину, крокую повз кущі рододендрона до дверей. Піднімаючись сходами, бачу: щось біліє. У моїй поштовій скриньці стирчить конверт. Витягую його. На листі моє прізвище; імені відправники немає.

Хутко озираюся довкола. Шумить листя. Прохолода.

Нетерпляче розриваю конверт. Випадає аркушик. Лише кілька рядків, надрукованих на машинці. Відразу впізнаю; знайома історія про заборонену кімнату.

Друге попередження.

А може — третє? Останнє, остаточне?

Похапцем відчиняю двері, поспіхом зачиняю їх, замикаю. Відчуваю, як серце калатає десь у горлі.

У передпокої темно, тихо, ніде ані шелесне..

Прожогом кидаюся наверх, стрибаючи через дві сходинки, хочу якнайскоріше дістатися до своєї кімнати. Тремтячими руками зачиняю за собою двері, полегшено зітхнувши, притискаюся лицем до їхньої прохолодної, пофарбованої у біле поверхні.

Страшно.

У кімнаті нічого не змінилося: книжкова шафа важко навалилася на стіну, під вікном розчепірився письмовий стіл, на ньому безмовно скоцюрбилися мавпочки.

Я все ще тримаю у руці аркуш. Зберегти його або викинути? Порівняти друкарські машинки, дослідити папір, відшукати відбитки пальців? Але для чого? Цього замало: навіть Баума не зацікавиш. Дитяча казочка — більше нічого.

Риплять сходи, що ведуть на горище. Наближаються кроки. Хтось стукає у двері.

Лякаюся до нестями, але одразу беру себе в руки; адже Льокі ніколи б не постукав.

— Хто?

Матінка Геберт просовує у двері голову, озирається, щоб переконатися, чи я один, і киває мені пальцем.

— Ви мені потрібний! Шльондрає десь ночами…

— Що трапилося?

— Ще питає? Посоромилися б!

Її жваві чорні очі сердито виблискують.

— Ходімо, гляньте самі, який ви грішник.

Дурнувато всміхаючись, іду до її кімнатки у мансарді.

На софі, дбайливо вкритий ковдрою, спить мій каштановий їжачок.

— З восьмої години чекала, — шепоче мені на вухо матінка Геберт. — Об одинадцятій забрала її до себе. Я б ніколи стільки не чекала! Та вона неодмінно хотіла діждатися.

Мучений докорами совісті, дивлюся на сукню, повішену на спинку стільця, на черевички з високими підборами, на маленьку сумочку. Лише зараз розумію, який я віслюк.

Раптом Поллі розплющує очі.

— Лексе, — бурмоче вона і посміхається мені, проте посмішка враз зникає. Злякано сідає, хапає сукню і прикриває голі плечі. — Пробачте, я лише хотіла…

— Гаразд, Поллі. Я йолоп. Але не будемо більше про це…

Риплять двері: це квапливо виходить матінка Геберт.

— Вип'ємо кави, — пропоную я.

Чотири години ранку, а ми все балакаємо.

Сіріє небосхил, підступає день, та рекламні вогні й далі гоцають у своєму божевільному танку. Вимикаю світло, відчиняю вікно. У кімнату лине крижане повітря.

Поллі складає чашки, бере пальто.

— Мушу йти, Лексе.

— Хіба?

Вона вагається, потім тихо каже:

— Так буде краще, Лексе…

Вулиці ще сплять, і звуки наших кроків гучно відлунюють від стін будинків. Напівтемрява, холоднеча. Темні газони міського парку. Росяна трава. З вокзалу долинає брязкіт буферів та гудки маневрових паровозів.

Ідуть двоє назустріч ранку, що пробуджується, назустріч невідомому — огидній тисячоокій коричневій звірюці.

— Лексе, — раптом каже Поллі. Зупиняється. — Я… Не їдь, прошу, в Дом… Навіть заради мого батька…

Невже очі в їжачка вологі від роси, а голос тремтить просто від холоду? Поллі закушує губу — зараз, зараз знову випустить голочки.

— Поглянь-но на мене! — прошу.

Відвертається.

Запускаю пальці у її волосся і повертаю їй голову, поки не глянула в мій бік.

— Боїшся за мене?

Заперечливо хитає головою, але очі не вміють брехати, Я відпускаю її. Скільки роси в її очах!.. Вона закидає голову. Пальто розгортається, я знову бачу сукню, яку вона вдягла заради мене, бачу вузькі дівочі плечі… Дивно, але відразу все стає ясним, ясним до болю!

Таксі.

— Їжачку, — кажу квапливо, бо знаю, зараз вона втече від мене, і ніяка сила в світі не змусить її залишитися. — Їжачку, хоч я і божевільний, хоч у мене багато різних недоліків, хоч я п'яничка і старий негідник, — але не тікай од мене назавжди. Я повернуся. Мушу повернутися. Заради тебе…

Вона всміхається. Але усмішка її ляклива, невпевнена, трохи їжачкова, та мені вона здається найчудовішою в світі.

Вона прибирає мені волосся з лоба.

— Якщо не повернешся, Лексе, я залишуся зовсім одна.

Клацають дверцята, таксі їде. Довго дивлюся йому вслід.

Потім повертаюся і повільно чалапаю до своєї холодної, пустої кімнати.

З-за дахів видирається ранок.

З аеродрому телефоную Мебіусу і доручаю йому потай охороняти Поллі, доки не повернуся. Кілька днів вона буде зовсім сама, а я не знаю, що замишляють Сметс та Льокі. У всякому разі нічого гарного. Тому і боюся за їжачка, бо вони здатні зірвати свою злість на ній. Мебіус відразу все розуміє.

— Отже, ви знову встряєте в цю справу.

— Здається, так.

— Ви збожеволіли, докторе! Облиште! Благаю!

Дзеленчать шибки. Чотиримоторні літаки, виючи турбінами, здіймають пилюку на старті. Тхне бензином.

— Знаю, чим ризикую. — Зараз не час і не місце сперечатися з Мебіусом. — Будь ласка, виконайте моє прохання. Про інше поговоримо потім.

— Докторе, чи знаєте ви, що це коштуватиме вам голови?

— До речі, — кажу квапливо, — про платню. Про ваш гонорар ми домовимося, коли повернуся. Чи згодні взяти частинами?

— Докторе…

— От і домовилися. Як повернуся, одразу зателефоную. І кладу трубку.

В холі стоїть Фассбендер-молодший і нетерпляче зиркає на годинника. Гримлять гучномовці. З прочинених дверей протягує.

Рев двигунів переходить у несамовите виття. Над виходами спалахують написи:

«Рейс Люфтганзи-260 — Париж».

Квапливо хапаю чемодан.

Це наш літак.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

Париж.

Контора метра Ноеля розташована на Єлісейських полях. Вона набагато менша за нашу, але заснована значно раніше. Приміщення обставлено старовинними і коштовними меблями. Конференц-зал опоряджений темним палісандровим деревом, червоні оксамитові портьєри на вікнах, товстий килим поглинає кроки.

— Гаразд, — каже метр Ноель, який, заклавши великого пальця за жилет, дріботить туди й сюди перед вікнами. — Отже резюмую: фірми, інтереси яких ми зараз репрезентуємо, воліють заснувати «Північну комерційну спілку», яку ми скорочено іменуватимемо «СОКОНОР»; вона виконуватиме рекламні замовлення. Ви згодні з таким визначенням, колего?

Француз зупиняється перед Фассбендером, іронічно звівши брови. Ноель — маленька рухлива людинка, яка аж двигтить від надміру енергії. Тисячі зморщок поорали його личко; він майже безперервно всміхається, лукаво і невинно, проте я відчуваю, що за цією машкарою старечої благодушності ховається спритний і по-лисячому хитрий адвокат.

— Згоден, — каже мій шеф.

— Чудово, — говорить метр Ноель, він смакує це слово. І знову починає дріботіти. — Партнер з німецького боку — рекламне агентство «Шнайдер», компанія з обмеженою відповідальністю…

Фассбендер киває.

— … з швейцарського боку — «Імбаг», фірма, що здійснює операції з нерухомим майном та цінними паперами…

Фассбендер знову киває.

— … та з французького — компанія, назва якої повинна лишитися невідомою. Ми називатимемо її «анонім».

Фассбендер киває втретє і востаннє. Я слухаю з цікавістю. Коли шеф минулого тижня знайомив мене з проектом угоди, замість назв фірм там стояли лише числа. Тепер таємницю розкрито. Отже, «Шнайдер»…

— Чудово! — вигукує метр Ноель, видираючись на крісло головуючого. — Як я бачу, заперечень немає. Тому — до суті справи.

Він добре розмовляє по-німецьки, майже без акценту, і це мене дивує. Звичайно, він давно вже помітив моє здивування і відверто тішиться з цього.

За столом присутня ще одна людина — мосьє Друа, представник французьких інтересів, тобто тієї самої анонімної фірми, за якою може ховатися хто і що завгодно; я підозрюю, що це якась відома фірма. Мосьє Друа скидається на прикажчика з похоронної контори: він завжди похмурий. Я не бачив, щоб він хоч раз усміхнувся.

— До суті справи, — повторює метр Ноель, киваючи та всміхаючись. — Якщо я правильно зрозумів, пан доктор Фассбендер бажає, щоб в «СОКОНОРІ» голоси були поділені рівномірно поміж його засновниками, тобто третину матиме агентство «Шнайдер», третину — «Імбаг» та ще Третину — анонімне товариство.

— Для того, щоб ані французи, ані німці не мали переваг, — говорить Фассбендер і крадькома штовхає мене ліктем.

Метр Ноель зручніше влаштовується у кріслі; мосьє Друа має вигляд людини, що ось-ось розплачеться.

— Але представника «Імбагу» сьогодні немає, — каже Ноель.

— В мене є повноваження представляти цю фірму, — парирує Фассбендер.

— Дозвольте ознайомитися?

Шеф дозволяє. Папірець мандрує через стіл на протилежний його бік, де Ноель та Друа починають його ретельно вивчати. Ноель навіть озброюється лупою. Фассбендер осміхається.

— Чудово, — каже метр Ноель, сунувши руку під стіл. Тієї ж миті, немов за помахом чарівної палички, розчиняються двері. До кімнати безшумно прослизає дівчина, яку я спостерігаю з великим задоволенням. Здається, у Ноеля є смак.

— Фотокопію! — наказує він, передаючи дівчині папірець, і кидає люб'язний погляд на Фаесбендера. — Сподіваюсь, ви дозволите?

Той все ще посміхається.

— «Імбаг», — зауважує Ноель, моргаючи і відхиляючись на спинку крісла; схрещує руки на череві, — наскільки я знаю — швейцарська фірма?

— Ліхтенштейнська, — виправляє його Фассбендер. — Правління у Вадуці.

Ноель неуважно киває.

— Однак вона не перебуває під німецьким впливом?

— Ні.

— Чудово! Кому ж належить «Імбаг»?

— На превеликий жаль, — зауважує Фассбендер, — акціонери нам невідомі.

Ноель посміхається.

— Звичайно. Акціонерів ніхто ніколи не знає.

Він благодушно поглядає на Фассбендера, Друа похмуро дивиться у вікно.

— А як стоять справи із земельною ділянкою?

— Ділянку надає «Імбаг», — квапливо каже Фассбендер.

— Керівництво в курсі справи?

— Звичайно.

— Я маю на увазі керівництво «Імбагу»?

— Слухайте-но! — вибухає Фассбендер, але Ноель зачаровує його найпрекраснішою з посмішок, яку здатний відтворити на своєму посіченому зморшками пергаментному обличчі.

— Пробачте. Я лише хотів… Ви, часом, не знайомі з керуючим «Імбагу»?

Я відразу ж відчуваю пастку. Про це свідчать як дружелюбність метра Ноеля, так і сповнений смутку погляд Друа. Але на цьому вони шефа не спіймають, і шеф наперед смакує свій тріумф.

— Звичайно, — каже він. — Ми навіть листуємося з ним.

Раптом я щось запідозрив.

— А де розташована та ділянка? — питаю безвинно.

Ноель швидко підводить голову, Фассбендер стрімко наступає мені на ногу.

— При листуванні, — говорить він, — йшлося виключно про питання складських приміщень. Ми також дійшли згоди, що певна частина перевезень здійснюватиметься за допомогою вертольотів…

Ноель махає рукою, він стійко зносить свою поразку. Фассбендер торжествує, але не на словах: про це свідчить весь його вигляд. Він невимушено тягнеться через стіл, висмикує з пачки сигарету і чекає, поки я дам йому припалити.

— Є ще запитання?

Ноель виглядає засмученим, вираз його обличчя зараз нагадує вираз обличчя мосьє Друа. Чарівна лялечка впурхує знову, повертає Ноелю доручення Фаесбендера і ще якісь папери. Ноель зітхає.

— Хіба, — питає він, і на його обличчі я бачу готовність капітулювати, — рекламне агентство «Шнайдер» не є дочірньою фірмою «Райнфінанц»?

— Так, — люб'язно стверджує Фассбендер.

Ноель ховає папери в папку, зав'язує її і кладе поруч.

— Але ж «Райнфінанц», — воркує він, — це ж те саме, що «Імбаг»?

Мій шеф ціпеніє.

— Пробачте? — зрештою видушує з себе.

— Так чи ні? — наполягає Ноель.

— Звичайно ні! — обурено каже Фассбендер. Сигарета так само спокійно стирчить у його руці, але мені здається, ніби в кімнаті тріскотять електричні заряди.

— Тоді як пояснити те, що поміж «Райнфінанц» та «Імбаг» існує настільки тісне співробітництво, що вони навіть користуються однаковими банківськими рахунками?

Западає тиша. Обличчя Фассбендера одразу стає сірим.

— Сподіваюсь, ви розумієте те, що стверджуєте?

Ноель стукає пальцями по папці.

— Отут докази. Питання про розподіл голосів здається мені таким важливим, що нам зовсім не досить обмежитися вашими, дорогий докторе Фассбендер, запевненнями. Дозвольте висловити вам щире співчуття.

Фассбендер пхає сигарету у попільничку. Ноель засмучено дивиться на нього. Мосьє Друа всміхається.

2

Засутеніло.

По стінах поповзли фіолетові тіні, повітря тепле й м'яке. Спалахують тисячі вогнів — на площі Згоди, на берегах Сени, на Ейфелевій башті, вздовж Єлісейських полів і далі, на Монмартрі. Вогні Парижа підморгують мені; вони — начебто очі красивої жінки, яка жадає, щоб нею милувалися, щоб її кохали. Та мені сьогодні не до цього. Почуваю себе тут чужим. Самотнім. Мені бракує їжачка.

Стою біля вікна в номері готелю «Каталан» і байдуже дивлюся вниз на вулицю Лябрюєр. Низки автомашин витягуються у безперервні сірі рядки Літер, які знущаються з мене: «… є в цьому замку кімната, до якої ти не повинен заходити. Кімната, яку відмикають оцим золотим ключиком. Але не думай ним скористуватися, бо той, хто відчинить ті двері…»

Альтернатива жахів. Спокій обивателя або постріл у потилицю. Економічне диво та розуміння високої місії німця за рубежами Німеччини. Вони знову марширують, цього разу у білих сорочках. І Тердонк марширує разом з ними.

Притискаю долоні до підвіконня, ніби цей мертвий шматок деревини може стати мені підтримкою — враз завмираю: пальці торкаються якогось дрота. Обмацую його і наштовхуюсь на невеличкий, плаский та довгастий предмет. Метал. Мембрана. Ясна річ.

Хтось стукає у двері.

— Хто?

— Можна до вас?

Голос шефа. Навіщо я відгукнувся?

— Будь ласка, — буркаю невдоволено.

За спиною спалахує світло. Я опускаю гардину і обертаюся: світло засліплює мене.

— Знову заощаджуєте електроенергію? — жартує шеф.

Похмуро дивлюся на нього.

— Не в гуморі?

— Щось голова болить, — брешу я.

Розгулює по кімнаті, крутить ручку радіоприймача, роздивляється картини, піднімає і знову ставить на місце телефон, висуває шухляди письмового столу, відчиняє двері ванної, винюхує і там.

— Ви щось шукаєте? — питаю роздратовано.

— Нам потрібно ще поговорити відносно цієї угоди, — кидає він через плече. — Поразки, що її сьогодні завдав нам Ноель, вибачити не можна. Він в мене ще пожалкує! Вам нічого не спало на думку? Як будемо діяти?

— Є ідея. Однак…

— Хвилинку! — наказує він. Витягує складаний ніж і перерізує дріт. — Ось так! — задоволено констатує, — тепер це нас не дратуватиме.

— Що саме?

— Ось! — Він кидає мені маленький, плаский та довгастий предмет. Мікрофон. — У моїй кімнаті, — додає, — вони сховали цю штуку в лампі.

Я зважую мікрофон на долоні.

— Чудова робота! — кажу схвально. — Такого я не чекав від «Каталану».

Він пирхає.

— Я теж. Але від Ноеля можна чекати чого завгодно. Якщо він сам замовив для нас номери, то зробив це не тільки заради ввічливості. Знаєте, хто мешкав до нас у цих кімнатах? Мосьє Друа!

Шеф сідає на письмовий стіл, підтягує коліна і спирається на них підборіддям.

— Іноді, Тердонк, мене просто нудить від усього. Повірте. Краще б побувати десь удвох, розважитися. А може і разом з Ноелем… Та годі! Давайте, що воно там за ідея, яка допоможе покласти наших побратимів на обидві лопатки?

— Одначе не задурно.

Він вражений. Потім криво всміхається.

— Хіба прогулянки до Парижа не досить?

— Ні.

— Чого ж іще?

— Є одна дівчина, — кажу, — про яку ми вже чимало розмовляли.

Тепер Фассбендер збагнув.

— Ви мені набридли з вашою Поллі, Тердонк, — бурчить він.

Притискаю долоні до підвіконня.

— По-перше, — кажу, — я для вас поки що «пан доктор Тердонк». По-друге, не люблю, коли мені брешуть. Поллі ніколи вам не казала, що не хоче більше мене бачити.

— В усякому разі я так її зрозумів, — не моргнувши й оком, заявляє він. — Але це не міняє справи. Панна Уден більше вас не цікавить.

— Цікавить. Навіть більше, ніж ви гадаєте. Принаймні більше, ніж ваша угода.

— Ага! — каже він, злізає зі столу і стає переді мною. — Отже, невеличкий шантаж?

Мовчки дивимося один на одного.

— Гаразд! — зрештою гарчить він. — Кажіть ваші умови.

— По-перше, — відповідаю, — фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» негайно та найсерйознішим чином візьметься за справу Удена. Без зайвих красивих слів, Поллі вони не допоможуть.

— Згода, — нудно протягує шеф. — А по-друге?

— По-друге, доктор Фассбендер-молодший дасть Поллі спокій.

Він вагається. Раптом зле всміхається.

— Теж згодний. Іще щось?

— Цього досить.

Шеф оглядає мене з голови до ніг.

— Ви змінюєте свої погляди, Тердонк! Цікаво, хто вас навчив? У всякому разі не ми.

Витягує з кишені угоду і кидає її на стіл. Дивиться на мене ущипливо.

— Що вас там, приклеїли?

— Та ні, — кажу миролюбно, знімаючи руки з підвіконня та з мікрофона.

— То йдіть сюди! — наказує він. — Врешті-решт я хочу вислухати вашу ідею.

Підходжу до столу, тицяю пальцем в один параграф, потім в інший. Шеф здивовано дивиться на мене.

— Тут усе гаразд.

— Не все, — кажу. — Угода підлягає дії ліхтенштейнських законів. Вони ж…

Тепер він відразу збагнув. Щоправда, трюк, який я йому підказую, бруднуватий, проте фірма «Саллівен, Фассбендер і Саллівен» ніколи не відзначалася прихильністю до охайності. А Ноель, якщо його не попередити, неодмінно потрапить у цю пастку.

— А ви пройда, докторе, — схвально каже Фассбендер.

Він плескає мене по плечу ї зникає. Грюкають двері. Я замикаю їх, потім розшукую свій складаний ніж і перерізаю дріт від другого мікрофона, схованого лід підвіконням

3

Минає півгодини.

Перекинувши через руку легке нейлонове пальто, опускаюся ліфтом до вестибюля. Стою біля бюро адміністратора, нерішуче гортаю програми та проспекти. Кіно, ревю, нічна прогулянка Монмартром… Ніщо не приваблює.

Атмосфера в усіх готельних вестибюлях світу однакова. Безперервно кружляють обертові двері. Запаковані у фраки сноби та стрункі ангелочки. Зелень, серед неї острівки столиків з кріслами. Посильні. В бюро адміністратора — підлесливі, прилизані лакейські пики. «Ваш паспорт, мосьє… Який бажаєте номер?.. З'єдную з Ліллем… Реєстраційна картка для вас, метре…»

Проходячи вестибюлем до виходу, бачу окуляри. Одне скельце темне, під іншим неспокійно тіпається повіка. Павучі пальці нервово граються авторучкою. Перед Цахойсом розгорнута газета, але він не читає її; щось говорить з-за краєчка, не розумію жодного слова, до того ж заважають шарварок і гармидер у вестибюлі.

Дама, що сидить поруч з Цахойсом, розуміє його. Вона хитає головою. Теж гортає газету, і я бачу нігті, пофарбовані у криваво-червоний колір, срібні браслети на руках, вкритих матовим загаром, — і швиденько ховаюся за пальмою. Клер і Цахойс? Дуже цікаво!

Беру в посильного вечірню газету, розгортаю її і роблю в ній дірочку. Спосіб, правда, не новий, але надійний. До того ж, безсумнівно зручний.

Цахойс щось промовляє, Клер гортає газету і презирливо кривить куточки рота. Навпроти них сидить якийсь пан з блідим, опухлим обличчям, ссе сигару та надписує поштові листівки з видами Парижа. Значить, також німець.

Повіка сердито тіпається. Авторучка виписує на газетному полі цифри. Клер розглядає карикатуру і глузливо кривить губи. Авторучка виписує під верхньою цифрою таку ж саму, додає її до верхньої. Пальці з кривавими нігтями перегортають сторінку.

Кілька секунд Цахойс дивиться на опухлого, потім множить суму на два. Клер піднімає три пальці, вдаючи, ніби роздивляється лак на нігтях. Цахойс вбирає велику порцію повітря, зітхає і киває.

Звідкись долинає музика. Телефонні дзвінки. Гамір.

Клер підводиться, бере газету і йде. Цахойс залишається. Опухлий відсовує поштові листівки убік, витягує з кишені чекову книжку і заповнює верхній аркушик. Обережно відриває його, засовує під поштові листівки так глибоко, що можна бачити лише верхній краєчок. Позіхає.

Тримаючи перед собою газету, стою за пальмою і чекаю. Цахойс вивчає передову статтю і також чекає. Ніхто не звертає на нас уваги.

Минає кілька хвилин.

Раптом знову повертається Клер, сідає, гортає газету, не дивлячись ні на Цахойса, ні на опухлого. Переношу вагу свого тіла на іншу ногу. Мене кортить піти. Але не йду. Щось тут не так, і мені дуже хочеться знати, що буде далі.

Та ось Клер згортає газету і кидає її на стіл; газета ковзає по столу і зупиняється перед опухлим. Той ссе сигару і з нудьгою на пиці розглядає фотографію на першій сторінці. Потім підсовує газету, розгортає її. Тим часом його сигара напевно загасла. Він витягує з кишені запальничку і починає клацати нею. І Клер видобула свою пудреницю, заходилася пудрити носика, при цьому спостерігає у дзеркальце, що робиться в неї за спиною. Увагу Цахойса поділено поміж передовою статтею, обертовими дверима та бюро адміністратора. На людину, що стоїть за пальмою, прикривши лице «Фігаро», вони не дивляться.

Опухлий все гортає газету. При цьому в нього знову згасла сигара. З'являється запальничка. Клацає, ссе сигару, гортає газету. Те ж саме повторюється ще раз. Цахойс позіхає і починає читати передову вдруге. Нічого дивного, адже деякі статті треба прочитати двічі, перше ніж зрозумієш їхній зміст.

Клер уже підмальовує брови, а опухлий перегортає газету і клацає запальничкою. Відступаю трохи вбік і обережно підводжу голову. Бачу, що серед сторінок газети закладено щось біле. Бланк. Зверху золотий штамп: «Рекламне агентство «Шнайдер». Запальничка спалахує і знову гасне. А той все гортає газету. І так воно все виходить просто, аж дивно. Клер продає свої ідеали, опухлий фотографує, і ніхто цього не помічає. Чому? Бо ми звикли до старих, традиційних поглядів на шпигунство: ним звичайно займаються в темних кутках. Зліпки з ключів, гумові підбори, крики сови. Опівнічна романтика. Проте ніхто з тих, що проходять повз це тріо, і не підозрює, що тут, просто на очах у всіх, у яскраво освітленому вестибюлі готелю, використовуючи самотність, яку створює натовп, продають інформацію та знімають фотокопії з угод; всі дивляться на це тріо байдуже, щоб за хвилину забути про них.

Опухлий скінчив свою справу. З тим самим виразом нудьги на обличчі кидає газету на середину стола, збирає поштові листівки і ховає їх у кишеню. Чека серед них вже немає. Клер клацає пудреницею, кладе її на газету. Потім забирає і те, й інше, іде. Опухлий теж. Цахойс залишається сидіти.

Крок за кроком я відступаю, щоб сховатися за стендом з рекламними проспектами, але раптом Цахойс підводиться і впевнено крокує до мене.

— Стійте! — сичить він. — Я хочу з вами побалакати.

— Але ж я не хочу цього.

— Погляньте-но! — Павучий палець показує кудись. Я дивлюся туди, бачу велике настінне дзеркало. А в ньому стіл, на якому й досі лежить газета, розгорнута на передовиці. — Хто послав вас сюди? Фассбендер? Сметс?

— Уден, — кажу.

Він дивується. Але раптом розуміє. Повіка за скельцем тріпотить.

— Ідіот! — каже він. — Жовторотий ідіот. — Хапає мене за руку. — Пішли вип'ємо мартіні!

Намагаюся випручати руку, але вона немовби у залізних лещатах.

— Зайве, докторе. Можна сховатися за газетою, проте газета ніколи не замінює власних думок. — Покахикав. — Ви надто багато бачили. На жаль. Я міг би цьому перешкодити, але не хотів лякати мадемуазель Клер. Вона дещо вразлива.

— Надто вразлива! — зауважую я, торкаючись підборіддя, усе ще заліпленого пластиром.

— Знаю. І це до деякої міри ускладнює справу. — Залізні лещата стають сталевими. — Ходімо!

Бар.

Пляшки, стільці, лампи вохряного кольору. Червоне дерево та хром.

— Я міг би зробити все дуже просто, — каже Цахойс, потягуючи мартіні через соломинку. — Або exitus, тобто смерть, або невеличка інформація для вашого дядечка: візит до мене, детективні спроби… Гадаю, цього було б досить.

Я дивлюся на довгоногу дівчину у золотавих сандалетах, що крокує баром немов на ходулях.

— Exitus — це ж примітивно…

Він тільки осміхається.

— А мій дядько однаково все знає. Ото вчора зчинив галас! Та як воно не дивно, але, незважаючи на це, мене збираються просунути вверх на кілька щаблинок.

Осмішка зникає.

— Це ви серйозно?

— На жаль, так. — Піднімаю склянку. — Ваше здоров'ячко!

Бармен маячить білою тінню. Дівчина в золотавих сандалетах вибирається на стілець. Її спідниця трохи задирається, і я маю нагоду помилуватися парою гарних колін.

— Держава Тердонків, — бурчить Цахойс і кидає соломинку, — поступово стає мені поперек горлянки. Скільки коштує ваше мовчання, докторе?

— Кількох інформацій.

— Про що?

— Про «Райнфінанц». І про Дом.

Темне скельце наблизилося. Цахойс сидить біля мене, як старезний, гидкий фавн. Бере нову соломинку, мішає нею мартіні.

— Хіба вам все це ще не остогидло?

— Навпаки. Я ж злопам'ятний.

— Скінчиться тим, що ви скрутите собі в'язи. — Старий втягує голову в плечі і дивиться на мене. — Інформацію ви одержите. Але за однієї умови…

Запитально дивлюся на нього.

— Ви дасте мені двадцять чотири години фори, докторе.

— Не можу.

— Зможете. Від вас Дом не втече, а от від мене… Після того, як ви продали свою вигадку Фассбендеру…

— То це ви вмонтували мікрофони?

Цахойс байдуже відштовхує мартіні, наказує подати склянку мінеральної води.

— Лише по одному в кожен з номерів. Решта — справа мосьє Друа. Типово французька халтура. Адже моїх ви й досі не знайшли.

Годинникова стрілка повільно повзе циферблатом. Я впритул присунувся до Цахойса, уважно дивлюся йому через плече. Дівча в золотавих сандалетах вже зникло.

Бармен нарізає цитрини, заклопотано складає яйця на купки. Цахойс малює на склі стойки соломинкою різні фігури.

— «Райнфінанц», — говорить він і креслить коло. — Читай: «Девріент і К°». По суті, це одне і те ж. Далі. Рекламне агентство «Шнайдер» на дев'яносто шість процентів у руках «Райнфінанц», по два проценти мають доктор Фассбендер та Магнус Тердонк. — Соломинка креслить ще одне коло. — Акціонерне товариство «Готель «Едем». Єдиний засновник та акціонер — «Девріент і К°». Далі — «Хуке і Шпетверт»: шістдесят процентів — «Райнфінанц», двадцять — «Девріент і К°», двадцять — якийсь там Шпетверт, як додаток. — Цахойс перевів дух. — «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»: вісімдесят п'ять процентів — «Райнфінанц», п'ять процентів — Фассбендер, десять процентів — колись Саллівен, зараз, можливо, вже продані. Детективне бюро «Аргус»: третина — «Девріент і К°», третина — «Імбаг», третина — «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». Видавництво Ваффеля разом з вісьмома дочірніми підприємствами закупила «Девріент і К°». Страхове агентство «Меркурій» — власність «Райнфінанц». Сталеливарне підприємство «Вест»: «Райнфінанц» плюс «Девріент і К°». Нічний клуб «Мадлен»…

Тут Цахойса перервали: підійшов чоловік в уніформі шофера і шанобливо зняв кашкета:

— Машину подано…

— Зачекайте!

— Слухаюсь! — Шофер бгає у руках кашкета. — Але ж за двадцять хвилин літак…

Цахойс зсуває окуляри на лоба і дивиться на годинник. Вперше бачу його око: незвичайно велике, майже зовсім біле, налите кров'ю. Та окуляри вже знов на місці.

— Час рушати. Пробачте. Ми могли б…

— Кому ж належить «Райнфінанц»? — квапливо питаю, поки він кидає на скло стойки дві асигнації по десять франків.

— «Імбагу».

— А хто ховається за «Імбагом»?

Цахойс сповзає із стільця.

— Цього я вам ніколи не скажу. — Раптом окуляри присовуються зовсім близько до моїх очей, повіка іронічно піднімається. — Тому що існують речі, які користуються повагою навіть у батечка Цахойса. Подумайте про це, докторе, перш ніж їхати у Дом.

За десять хвилин десята.

Двері зачиняються.

4

Наступного дня.

Переговори тривають, Фассбендер повільно розставляє тенета, Ноель всміхається доброзичливіше й лукавіше, ніж учора, мосьє Друа перебирає папери своїми сірими руками: вигляд в нього ще похмуріший. Всі вони пильнують один одного, говорять компліменти і тактовно замасковані гидоти, сперечаються про формулювання і поміж іншим п'ють чорну, як сажа, каву і жовте, як масло, перно. А надворі сонце підбивається все вище й вище, воно зазирає у шибки, обмацує своїми допитливими пальцями оксамитові портьєри, палісандрове дерево та килим.

Об одинадцятій дзеленчить телефон.

Метр Ноель бере трубку, натискає на кнопку і передає трубку Фассбендеру:

— Вас викликають по міжміському.

Дзвонять з Німеччини; незабаром я розумію, що шеф розмовляє з батьком. Точніше, розмовляє Фассбендер-старший, молодший тільки слухає. На його обличчі здивування. Іноді він стиха посвистує, іноді лається, а то просто похитує головою. Зрештою промовляє:

— Гаразд! Я проситиму метра Ноеля тимчасово перервати переговори. До побачення, дедді. На все добре!

Ноель і Друа запитально дивляться на Фассбендера.

— Невтішні новини, — каже той, зітхаючи. — Нас негайно чекають вдома. Шкода, але доведеться трохи відкласти наші переговори. Чи це можливо?

Ноель і Друа обмінюються швидкими поглядами. Безсумнівно, перерва їм не до вподоби. Вони чують недобре.

— Гаразд, — каже метр Ноель. — Не можу вас затримати. Сподіваємося, що скоро зустрінемося знову і доведемо цю розмову до щасливого кінця.

Церемонія прощання.

Милі речі, компліменти, запевнення у взаємній повазі. Перно стає теплим, кава — прохолодною.

— Якщо не забаримося, — кидає мені шеф, — то ще встигнемо на денний літак.

Тільки-но ми переступаємо поріг готелю «Каталан», як я зачіпаюся ногою за килим. Втрачаю рівновагу і, прагнучи втриматися на двох, хапаюся за стенд з поштовими листівками, та разом з ним гепаюся на підлогу. Зчиняється галас.

Жінки верещать, портьє поспішає мені на допомогу разом з офіціантом і хлопчиком-ліфтером. Піднімають мене, але я, стогнучи, знову лягаю на підлогу. З двадцятеро готельних гостей з цікавістю спостерігають цю сцену.

— Візьміть себе в руки! — люто сичить Фассбендер.

Мене несуть у номер і кладуть на ліжко; за п'ять хвилин до кімнати вкочується кругленький панок суворого вигляду. Він жене геть зівак, цікавиться, де мені болить. Показую на ребра і живіт.

Панок ретельно обмацує мене, тисне на груди саме в тих місцях, де найбільш лоскотно, я скрикую «ах!» та «ох!», хоч нестримно тягне зробити зовсім інше.

Фассбендер воліє знати, наскільки я придатний для транспортування.

— Ні в якому разі! — волає лікар. Додає ще щось про контузію, яка вимагає принаймні двох днів повного спокою в ліжку.

Фассбендер невдоволено слухає його.

— Чорти б забрали вашу квапливість! — каже він. — Що маємо тепер робити?

— Нічого, — шепчу страждальницьким голосом. — Передайте моє вітаннячко Кріс. Сподіваюсь, не пізніше як за два дні я теж приїду.

За годину вважаю, що настав час сісти за телефон.

Перша розмова — з аеропортом. Довідуюсь, що літак на Дюссельдорф щойно стартував і що мосьє Фассбендер встиг на нього сісти. Це мене тішить неабияк.

Друга розмова — з бюро подорожей — точиться трохи довше. Люди там дуже люб'язні, але можуть сказати мало приємного для мене. Залізниця через Дом не проходить. Треба кілька разів пересідати, але навіть і тоді від найближчого вокзалу мушу діставатися до Дома на автобусі або в таксі. Отже, до ночі не встигну.

Відшукую в телефонній книзі адресу прокатної станції. Дзвоню. Приємний альт швидко перелічує мені з десяток машин різних марок, які я можу взяти. Я цікавлюся платнею, коли ж чую відповідь, в мене забиває подих. Ми ще довго розмовляємо, і зрештою я обираю скромний «ситроєн». Залишається остання розмова — з адміністратором. Пояснюю йому, що потребую повного спокою і не хочу, щоб мені хтось заважав до завтрашнього полудня. Ні, ніяких телефонних розмов. Так само, як і візитів лікаря. Ніякої обслуги. Зрозуміло? Так, вони все зрозуміли. Прошу повторити ще раз і лише тоді вішаю трубку.

За півгодини серйозний, дуже симпатичний молодик залишає готель, скориставшись бічним ходом, і спрямовує свої кроки до найближчої станції прокату автомобілів. В нього немає ніякої зброї, він не підняв комір пальта, не насунув на очі капелюха, навіть не наклеїв собі фальшивих вусів. У руках лише портфель, в якому лежить піжама, зубна щітка та плитка шоколаду.

Молодий чоловік не всміхається. Він скоріше наляканий. Бо йому саме спало на думку, що жодна душа не знає, куди він подався. Якщо не повернеться, останні його сліди загубилися в готелі «Каталан».

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

1

Сонце щойно закотилося за шпиль дзвіниці, коли мій «ситроєн», вкритий пилюкою, побризкуючи вихлопною трубою, затрясся по бруківці Базарного майдану в Домі. Перед жандармерією я зупинився. Зігнутий у три погибелі, сповз з сидіння, розім'яв затерплі ноги, озирнувся довкола.

— Оце, значить, Дом!

Старовинне містечко, забуте часом. Маленькі будиночки, немов іграшкові кубики, жменька крамничок, древня будівля мерії і такі ж древні липи перед нею. По бруківці торохтить пароконний віз, перед маленьким кафе стоять жовті столики і стільці. Раптом відчув страшенну спрагу.

— Дядечку! — заверещав хтось. — А чи є в твоїй труні радіоприймач?

Я повернувся. Трохи осторонь стояв босоногий карапуз і, застромивши руки в кишені, роздивлявся мене та «ситроєна» живими чорними пташиними оченятами.

— Диви, загубиш вихлопну трубу. — Він всміхнувся. — Принести тобі трохи клею?

Мені сподобалася його меткість.

— Ходи-но сюди! — сказав я. — Ти добре знаєш місто?

Карапуз схилив голову набік, плюнув і підійшов на два кроки.

— Когось шукаєш?

— Приятеля. Днів десять тому він приїздив сюди на темно-сірому «ситроєні». Здається, був тут і минулої неділі. Розумієш, авто з чорним дахом та…

— Маєш на увазі ДІБ-625?

— Так.

Його полохливість зникла. Він підійшов впритул, прихилився до дверцят машини, видобув з кишені штанів пакуночок жувальної гумки і люб'язно простягнув його мені.Пакуночок був бруднуватий, але я взяв гумку кінчиками пальців.

— Звісно, — промовив він, жуючи гумку. — Бачив я той ДІБ-625. Непоганий ящик. З місця рве, як божевільний. Так це машина вашого приятеля?

— Так. Власне, просто знайомого.

Він задоволено кивнув.

— Відверто кажучи, обидва вони мені не сподобалися. Хотів лишень поглянути на авто, та вони мене прогнали геть. Обидва боші. А ви не з них?

— Гм…

— Нічого страшного, — заспокоїв мене карапуз. — Бувають різні. Ви ж мені подобаєтеся. Може, трошки покатаєте?

— Куди їхати?

— Так, вулицею.

— Побачимо, — сказав я, глянувши на жандармерію. З її дверей вийшов чоловік, позіхнув, обсмикав на собі уніформу. — Якщо ти розповіси мені, де мешкали оті двоє.

Хлопець допитливо глянув на мене, потім кивнув головою у напрямку кафе.

— Машина стояла там. Але вони мешкали десь-інде. Де саме — не знаю.

Я погрався ключиком від запалювання. Карапуз почухав собі під пахвою, поглянув спершу на ключик, потім на мене, переклав гумку за іншу щоку, плюнув.

— Разом з ними був Фешоз, — промовив він, — проте вони не жили у тієї старої вонючки. Інакше машина стояла б біля його будинку. Але цього не було. Зрозумів?

— Так, — відповів я. — А хто такий Фешоз?

— Управитель з монастиря.

— Ага.

— Вони, мабуть, жили в монастирі, — вів далі мій порадник. — Туди багато приїздять. — Він наморщив носика. — І всі — боші.

Я насторожився. Слід, здається, ще тепленький.

— Де ж отой монастир?

— Досить далеко звідси. Це старий сарай. Гадаю, сам ви не знайдете дороги.

— А ти мені її покажеш?

— О'кей! — промовив він. — Зараз?

— Трохи пізніше. Спершу хочу випити кави. Може і ти вип'єш лимонаду?

— Гаразд. Якщо анісовий…

— То ж ходімо!

Та далеко ми не зайшли.

— Гей, мосьє! — гучно пролунало над майданом. Це був жандарм. Я зупинився.

Він повільно наближався, поважний, громіздкий, немов гора. Я дивився на нього відверто недовірливо. З різних причин мені приємніше спостерігати поліцейського, який віддаляється, ніж такого, що наближається. Бо коли в нього поганий настрій, то швидко переконаєшся, чого варті твої права громадянина.

— Бонжур, — промовив жандарм, вітально підносячи руку до кашкета. — Ну й спека сьогодні.

Я кивнув, вичікуючи.

— Здається, бажаєте трохи промочити горлянку?

— Так, пане майор.

«Майор» припав йому до вподоби. Вираз його обличчя пом'якшав.

— Справа в тому, — сказав він, киваючи у напрямку мого маленького, гидкого «ситроєна», — що ви залишили машину біля жандармерії. Стоянку там заборонено.

— О! — промовив я водночас із смутком та таємним полегшенням. — Пробачте, будь ласка! Я негайно…

Він поклав мені руку на плече.

— То нічого, мосьє. Поспішати нікуди. Якщо ви залишитеся тут недовго. Але ж розумієте — закон…

Цей чолов'яга мені сподобався. Таких можна зустріти лише в маленьких, забутих богом оселях, і то не в кожній. Я пообіцяв йому не затримуватися. Він віддав честь і повільно попрямував до жандармерії.

Карапуз всміхнувся і скомандував:

— Ходімо! До завтрашнього вечора ви маєте забрати вашу труну, бо інакше це коштуватиме вам кухоль пива.

Будь благословенний, Доме!

На південь від Дома шосе круто повертало на захід. Неподалік від кінця повороту відходила вбік польова дорога; покружлявши луками якихось метрів триста, вона заглиблювалася у ліс. Я б напевно проминув її, не помітивши.

— Стоп! — наказав малюк. — Викиньте мене тут. Далі знайдете самі. До монастиря ще кілометрів зо два. Не заблукаєте: дорога веде саме туди.

Сказавши це, малюк повернувся і пішов до міста.

2

У лісі дорога повужчала, колеса машини грузли в піску. Віти дерев низько схилялися наді мною і, переплітаючись, утворювали суцільне листяне склепіння, крізь яке ледь просочувалося зеленкувате розсіяне світло.

Звідкись з гущавини виринув мур, складений з масивних брил, напіврозвалений, зарослий мохом; кількасот метрів він тягнувся уздовж шляху і зрештою завершився брамою з кривими, поіржавілими ґратами, оповитими густим диким виноградом.

Я загальмував.

За брамою дорога вела далі, тепер уже вкрита порепаними кам'яними плитами; крізь щілини в них проростала трава й будяки. Через кілька метрів шлях завертав і губився у гущавині чагарника, який охороняли старі дерева з пишними кронами. Ніякої будівлі поблизу.

Я потрусив грати — вони посунулися із жахливим рипінням. Наляканий, відпустив їх, прислухав. Пташиний щебет, шелестіння трави. Більше нічого. Тоді обережно протиснувся у щілину.

Багато разів я зупинявся і прислуховувався, готовий при найменшій небезпеці пірнути у гущавину кущів. Та навколо панував спокій. У повній тиші вився шлях, іноді зникаючи у густих заростях, що тіснили його з усіх боків, створюючи зелений коридор.

Та ось — зміна декорації.

Галявина. На тлі вечірнього неба, щиро розмальованого ніжними рожевими фарбами, проступив силует великої будівлі. Панський дім з парадними сходами, вежками, флігельками, все це сіре, похмуре, оповите плющем. У вікнах, що виходили на захід, горіло світло.

Хвилин з десять стояв за деревом, вичікував. Світло у вікнах потьмяніло; над галявиною пурхали птахи. Тоді облишив схованку; адже все, що я роблю і що збираюсь зробити — суцільний риск, і це я добре розумів, їдучи сюди.

Тому прудко пішов стежиною до під'їзду, видерся по ще вцілілих сходинках. Масивні різьблені дубові двері були порепані. Я натиснув на ручку, вона легко піддалася, проте двері не прочинялися. Тоді я натиснув на них плечем. Марно. Те саме, що намагатися зрушити мур. Незадоволений, спустився сходами, пішов на галявину. Простелив піджака, сів. По небу пливли легкі рожеві хмарки, у кущах шелестів вітрець. Дерева навколо злегка погойдувалися. Здавалося, їхні віти роблять мені якісь знаки, та я не зрозумів їхньої мови. Кріс, вона б, певно, зрозуміла. Ні, ліс, галявина, порожній будинок — все це не варте того, щоб позначити їх на карті червоним хрестиком. Істину треба було шукати десь в іншому місті. Немає ніякого сумніву, що тут, за цими сліпими вікнами, Удена нема.

Підвівся, потягнув піджак. Раптом мій погляд зупинився на даху будинку, та лише за кілька секунд я збагнув, що там виблискує — тоненьке, сріблясте. Тоді закинув голову і уважно, метр за метром, обстежив увесь дах.

Тепер бачив її чітко. Прихована листям антена тяглася вздовж громовідводу до найближчого дерева; тут вона подрібнювалася на тоненькі гілочки, що нагадували павутиння, яке то виблискувало у променях сонця, то ховалося у зелені.

За три хвилини я знову дерся зруйнованими сходами під'їзду. Праворуч та ліворуч від дверей були високі вікна із стрільчастим склепінням, такі ж брудні, як інші; подекуди шибки в них повивалювалися. Прагнучи забути відомі положення карного кодексу про недоторканість приватної власності та відповідальність за ушкодження пам'ятників старовини, без вагань повидушував решту шибок. Шуму майже не було. Потім обережно протиснувся крізь порожню раму, хвильку посидів на підвіконні і зіскочив усередину. Попав на купу сміття. Знялася хмара пилу, я чхнув. Луна рознеслася по всьому будинку. Зачекав. Вона завмерла, і знову запала гнітюча тиша. Вилізши із сміття, обдивився довкола.

То був великий зал, в якому панували бруд і запустіння: він являв собою щось середнє поміж складом старих, забутих декорацій та вестибюлем готелю минулого сторіччя. Мармур, гіпсові статуї з повідбиваними руками, ногами та головами, ліпні прикраси, різні уламки, екскременти. На стінах ковзали промені вечірньої заграви, в них танцювали порошинки. Із стелі сповзали тіні. Було прохолодно, я почав мерзнути.

Проти стрільчастих вікон були сходи — головна прикраса залу — з дуже широкими сходинками, що вели на терасу, розташовану на половині висоти залу. Внизу сходи розгалужувалися виделкою; тут вони були прикрашені цоколями, на яких сиділи поважні кам'яні леви, кожен з цих оповивав своїм хвостом герб господаря маєтку. Проходячи повз одного з них, я провів пучкою по його лобі — зверху товстого шару звичайної сірої пилюки був інший: тонкий, рожево-білий. Цегляна пилюка. Задумливо глянув на палець, потім на сіре чудовисько, що охороняло сходи.

Поруч зі сходами колись розвалили стінку; від неї залишилися купи старих, потемнілих цеглин та поламаних мармурових брил. Ті купи рясно поросли будяками, чахлими й сірими, як геть усе навколо. Я наблизився до купи — і раптом побачив хід.

Його було прокладено серед цеглин, а чисті рожеві стіни вказували на те, що хід пробито зовсім недавно. На підлозі видно було глибокі сліди та подряпини: ніби від великих полозів. Так понівечити підлогу здатні були лише якісь незграби-самоуки. Здається, тут тягли великі вагарі, тягли безладно й безжалісно.

Переліз через купу сміття з його сірими будяками. Цегляний брухт рипів під чоботями, сипалися камінці. Та це було недовго: прохід, вузький та прямий, закінчився під сходами. Сталевими дверима, блискучими, новими. Я вдарив у двері каблуком, вони відгукнулися глухо. Броньована сталь.

Розпачливо втупився у цей темнуватий, матово виблискуючий анахронізм. Бруд, будяки — і щойно змащені завіси на дверях: воно якось не пасувало одне до одного. Таке очевидне протиріччя роздратувало мене, але тут я згадав про червоний хрестик. Може, Уден?

З усіх сил затарабанив кулаками по сталі. Прислухався. Луна пронеслася залом, завмерла десь у глибині коридорів. Будяки стомлено схилилися долі. І знову тиша. Виповзла із стін, стрибнула зі стелі, пробігла сірими лапами по купах сміття. Ось вона вже біля мене — дивиться сліпими очима, прислуховується.

Знову постукав. Потім гукнув. Але відповіла тільки луна.

Мої руки заклякли від холоду. Промені заграви на стелі згасали.

Попрямував назад проходом, зійшов сходами на терасу. Дерев'яні бильця, старезне крісло в кутку: пружини повилазили, оббивка пошматована, висить пасмами. Поруч з кріслом — високі різьблені двері. Тьмяно виблискує ручка. Навалююся на неї, і двері безшумно прочиняються. Здивований, зупиняюся на порозі.

Головне місце у великій кімнаті займає довгий, конусовидний стіл, вкритий зеленою скатертиною. Тісною чередою товпляться обабіч столу стільці. По кутках кілька крісел, на стінах картини. Білі обличчя на потемнілих полотнах у золочених рамах. Рами порепані, брудні. В одне з тих облич хтось, очевидно, жбурнув пляшку червоного вина. На вікна — вправно напнуті гардини, у шибки заглядають парості плюща. Принюхуюсь. Повітря затхле, задушне; тхне гниллю.

Зачиняю двері, безпорадно плентаюсь коридором. Напівтемрява, по кутках зовсім темно. Під ногами заяложена дірява килимова доріжка. Праворуч і ліворуч — білі шеренги дверей. Вони не замкнені. Зірвані мостини, пошматовані шпалери, клапті паперу, зім'ята каска. Сміття, бруд. Майже ніяких меблів: подекуди лише залізне ліжко з дротяною сіткою або обшарпана шафа — і все.

За рогом вузькі сходи на горище. Тут обіймає мене сухе тепло, приємний запах прогрітого за день дерева. Скошені дахові віконечка. Балки, голі стіни, павутиння.

Праворуч — кілька кімнаток. І залізні двері. Вони напіврозчинені. Перш ніж увійти, зазираю в щілину. Відра з фарбами, напівпорожні мішки з цементом, ящики з різним інструментом, кабелі. Тут пахне вже по-іншому: лаком і свіжим вапном. Штовхаю ще одні двері — і опиняюся у вузькому коридорі, куди виходять з десяток дверей. Деякі з них зняті із завісів. Бачу ряди полиць на стінах, реле, дроти, купи сміття, дошки, рулони шпалерів. У деяких кімнатах мостини зірвано, в інших підлогу відремонтовано й застелено килимками.

У передостанній кімнатці встановлені мікшерні пульти, валяється ціла купа різної електричної арматури. Тут мікрофони й безліч маленьких радіоприладів, кілька моніторів. По стінах тягнуться дроти. Провів пальцем по них. І тут пилюка, але шар її зовсім тонкий.

Повернувся до коридора і зазирнув до останньої кімнати. Обстановка тут значно краща за інші. Нові шпалери, килимки на підлозі, гардини на косих дахових віконцях. Стінні шафи, письмовий стіл. Телефон. У кутку купа ящиків. Хтось вивів на них кольоровим олівцем великі, завбільшки з палець літери: «SOCONOR». Це зовсім не здивувало мене: я чекав на щось подібне.

Сів за письмовий стіл, запалив сигарету, замислився. Що воно має бути у цих кімнатах? Щось пов'язане з технікою, це зрозуміло, але що саме? Антена, яку я бачив, свідчить про радіостанцію, але для неї щось малувато тут електрообладнання. Контора? Тоді навіщо мікшерні пульти і монітори?

Зітхнув: не можу розв'язати цю загадку. Просто все ще більше заплутується. І жодного натяку на те, що Уден перебуває десь тут.

Похмуро взяв телефонну трубку, послухав. Десь далеко, ледь чутно, шепоче жіночий голос. Долинають гудіння і писк. Раптом щось клацнуло, у трубці задеренчало:

— Алло?

Я затамував подих.

— Хто це? — ревнув голос.

Щосили затиснув трубку, моя рука тремтить. Німецька мова!

— Фешоз?

— Ні, — кажу, — домовик. А ви хто такий?

Почув, як дихає у трубку. Потім знову клацнуло і з далечини долинув жіночий шепіт.

Швиденько вискочив з-за столу, кинувся до залізних дверей, прислухався. Нічого.

Жодних кроків, жодного руху.

На склепіннях горища догоряли останні відблиски вечірньої заграви. Тіні погустішали, запах нагрітого дерева став слабкішим. Крізь дахові віконечка вливалася прохолода.

Безшумно зійшов сходами, пройшов коридором, глянув у зал. Мармур і сміття. І тут нічого не змінилося. Страх зник. Хто знає, з ким я щойно розмовляв? Очевидно, неправильно з'єднали, адже монастир порожній. «СОКОНОР» луснув, і руйнування йшло далі…

Протиснувся у вікно, зіскочив на сходини під'їзду і з насолодою вдихнув свіже повітря. Сонце вже скотилося за дерева, і по галявині простягайся довгі тіні. Вечір.

Швидко попрямував до свого «ситроєна».

3

Повернувшись у Дом, зупинився біля маленького кафе на майдані.

За столиком сидів мій уніформований «чоловік-гора» та вечеряв хлібом, сиром і пляшкою божолі. Робив це з насолодою і завидним апетитом. Його ніс та щоки виблискували, немов рожевий ліхтар. Привітно помахав йому, він також привітно відповів, а потім красномовним жестом показав, що стілець біля його столика вільний і в пляшці ще лишилася дещиця.

Я завагався: адже в світі є безліч більш приємних речей, ніж вечеря з поліцейським. З іншого боку, була серйозна нагода розпитатися про монастир. Напевне, після другої пляшки божолі він стане балакучішим.

Покликавши на допомогу все своє знання французької, я пояснив, що приймаю запрошення, але додав, що спершу маю потурбуватися про готельний номер з умивальником. Цю заяву підкріпив речовим доказом, продемонструвавши брудні долоні.

Це звеселило жандарма.

— Умивальник? Так, то вам пощастить знайти. Але номер? Адже в Домі немає готелю.

Я показав на рекламу, написану на цегляній стіні. Проте це не справило на нього ніякого враження.

— Ні, — сказав він. — Це вже не дійсне. Готель закрили ще десять років тому. Не виправдовував себе. Адже Дом — всього-на-всього крихітне містечко. Якщо у кого і є тут справи, так той увечері від'їздить. Тут дуже нудно, мосьє.

Я розпачливо дивився на француза. В Парижі мені й на думку не спадало, що тут може не бути готелю або пансіону.

— Що ж мені тепер робити?

— У вашому віці, мосьє, гадаю, найкраще знайти дівча, яке згодиться поділити з вами подушку.

Жандарм підморгнув мені й непомітно кивнув головою убік, де за прилавком вмостилася гарненька дівчина, що часом зиркала на нас.

— Що ви думаєте про Деніз? Гадаю, ви їй подобаєтеся.

— Дякую, — сухо відказав я. — Цей варіант мене не влаштовує.

Він зітхнув.

— Тоді вам доведеться податися у Ділон або Сьєну. Подзвоніть та замовте номер.

Щоб покінчити з цим, додам: незабаром з'ясувалось, що в Ділон тільки-но прибула велика група туристів, а в Сьєні готель ремонтують. Потім я виклав усе, що мав на душі, на адресу бюро подорожей та тих халтурників, які беруться ремонтувати і не знають, як закінчити справу. Звичайно, можна було повернутися до Парижа або ж переспати в машині. Але ні те, ні інше мене не влаштовувало. А може?.. Я згадав крісла в монастирі. Це був третій варіант, також не блискучий, однак кращий за нічну подорож або жорстке сидіння «ситроєна».

— Випийте-но спершу чарчину, потім щось придумаємо, — сказав жандарм і поманив Деніз, щоб вона принесла ще одну склянку. — Час — найкращий порадник. Щоправда, я вже сказав вам, що маєте робити. Хіба ж ви чернець? Боже мій, коли я був у вашому віці, мосьє…

Він зітхнув, здається, під тягарем власних спогадів. Випив вино, знову налив собі склянку по вінця і, жаліючи, відсунув порожню пляшку убік.

Деніз принесла склянку і, вичікуючи, поглянула на порожню посудину.

— Принесіть нам ще одну, — сказав я.

Вона посміхнулася. Мала гарні, правильні риси обличчя і веселі очі. Блузка щільно облягала її груди, і жандарм поглянув на них з неприхованим задоволенням.

— І ще одне, — квапливо додав я, — ще одне проханнячко до вас. Щоправда, не певен, чи зможете ви його виконати.

— Це залежить від самого прохання.

— Чи є у вас кишеньковий ліхтарик? Мені він конче потрібний.

Деніз здивовано поглянула на мене.

— Немає…

— Як шкода! — пробурмотів я. — Тоді нічого не вийде. Отже, не забудьте про божолі.

— Навіщо вам ліхтарик? — поцікавився жандарм.

— Згадав про ченця, — відповів я. — У монастирі буде темно.

Він зрозумів.

— Еге, то ви хочете…

Я кивнув.

Деніз принесла божолі. Розливаючи вино, вона перехилилася через стіл. Так, вона й справді була гарненькою.

— Звідки ви знаєте про монастир? — спитав товстун.

— Я сьогодні там був.

— Ось воно що!

Я прикро помилився, вважаючи його за простака. Ні. Він був такий самий, як усі його колеги: спочатку люб'язно-ввічливий, згодом цікавий і зрештою неприємний. Краще було б при ньому не питати про ліхтарик. Звичайно, зараз питатиме далі.

— А що вам там було потрібно?

— В мене є клієнт, — збрехав я, — який цікавиться земельними ділянками.

— А-а-а… Виходить, ви маклер?

— Ні, юрист.

Жандарм замислився. Після півпляшки божолі цей процес відбувався не так швидко. Згодом запитав:

— І Фешоз був там?

Час був переходити в контратаку: адже запитувати завжди легше, ніж відповідати.

— Хіба ділянка належить Фешозу? — поцікавився я.

— Ні, — невдоволено відповів він. — Фешоз лише управитель. Та хіба ви цього не знали?

— Я чув, що володар саме він, — відпарирував я так упевнено, що він не зміг заперечити. — Кому ж він служить?

— Одній фірмі. Іноземний капітал.

— Німецькій?

— Швейцарській.

— І з якого часу вона володіє ділянкою?

— Не знаю точно… З сорок четвертого… Слухайте-но…

— Будьмо! — швиденько гукнув я. — Вип'ємо за домську жандармерію!

Він трохи поманірився, та все ж таки випив. Я налив знову.

— Ви хотіли розповісти мені, — нагадав я, — кому належав монастир раніше.

Невдоволений, він кришив свій хліб, навіть ковток вина не поліпшив його настрою.

— Раніше, — пробурмотів він, — монастир належав одному маркізу. Потім там були німецькі солдати, а згодом — есесівці. Наприкінці 1944 року його було продано швейцарській фірмі.

— І ви знаєте її назву?

Сопіння.

— Знає Фешоз. Але нікому не каже. А я тут чужий. Новачок. Прошпетився — і перевели сюди. Зрозуміло?

Я промовчав. Мені здалося, що товстун знає значно більше, ніж говорить.

— Але в монастирі бувають люди, — наполягав я.

— Можливо.

— Все ж таки?

Він знизав плечима.

— Іноді, обходячи шосе, я чую шум моторів. Або ж бачу світло фар. Вони їздять тільки вночі, Іноді хтось з них заходить сюди, — він кивнув у бік стойки, — випити або купити сигарет.

— Що то за люди?

Він був узяв склянку, але хутко поставив її і з огидою відсунув.

— Німці, — сказав він і кинув на мене дивний погляд, значення якого я не зрозумів. На його обличчі промайнула тінь. — А іноді…

Він пошпортався у кишені і жбурнув на стіл монети.

— Фешоз, — різко сказав він, — француз. А ви — німець. Тут є різниця. До того ж ви гість нашої країни, а я — лише маленький дурний сільський жандарм. Мені невідомо, що ви тут шукаєте. І не хочу про це питати. Однак за краще мені піти звідси. За вино я заплачу сам.

Я здивовано дивився на жандарма: не міг пояснити таку різку зміну його настрою.

— Але мосьє…

— Гаразд, — відгукнувся він. — Може, я і несправедливий до вас. Та вже скоїлося стільки несправедливостей, що одна зайва не завадить. Розумієте?

Останню фразу він вимовив по-німецьки. Його обличчя дивно змінилося. Воно вже не нагадувало ситу й байдужу бичачу морду. Помітний відблиск смутку з'явився на ньому з домішкою розпачу й гидливості.

— Вибачте…

— Не треба вибачатися. Мабуть, це мушу зробити я.

Француз підвівся. Його велике, м'яке черево заколихалося над столом.

— Раджу вам лише одне, мосьє: киньте той клятий монастир, їдьте додому! Негайно, ще сьогодні…

І пішов.

— Ось маєте, — промовив хтось поруч.

Деніз. Допитливо дивлячись на мене, вона простягала ліхтарик.

— Годиться?

Вона також розмовляла німецькою мовою зворушливо невміло. Я взяв ліхтарик, увімкнув його. Не дуже новий, батарейка слабкувата, але для моїх потреб цього було досить.

— Дякую, — сказав я. — Скільки?..

— Нічого, — швидко відповіла вона. — Вранці віддаси. Позичила в матері.

Над Домом нависла ніч. На її чорному покривалі виблискували тисячі світлих цяточок. Звідкись долинула музика.

4

Я зсунув два крісла і поміж них поставив ще стілець. Ця композиція задовольнила мене. Зробив ще й інше: підсунув до дверей стіл, потім розламав один стілець і підпер його спинкою ручку дверей так, щоб її не можна було повернути. Після цього умостився в кріслах, накрив ноги зеленою скатертиною, викурив сигарету, передав через місяць привіт для їжачка, позіхнув і швидко заснув.

Коли прокинувся, не відразу збагнув, де перебуваю.

Крісла.

Портрети з блідими обличчями.

Жовто-фіолетові прямокутники вікон.

Перелякано глянув на годинник: мушу поспішати, якщо хочу опівдні бути в Парижі.

Крекчучи, виплутався із скатертини і пошкандибав до вікна. Темно-зелені газони виблискували росою, у кущах ще ховалися нічні тіні. Силуети дерев були сріблясто-сірими, за ними проглядала вже жовтизна новонароджуваного дня, вона поступового змінювалася, ставала рожево-фіолетовою, наливалася все більше інтенсивними фарбами. У вітах дерев баляндрасили птахи.

Дивний звук змусив мене стрепенутися. Здавалося, хтось стукає металом об метал. Потім грюкнули двері. Пролунав голос, він щось крикнув. У відповідь почувся регіт.

Я вчепився пальцями в гардину. Затамувавши подих, прислухався до звуків, що линули з залу.

— Обережно! — проричав чоловічий голос. — Геть лапи!

На кам'яну підлогу впав якийсь важкий предмет, невдовзі другий. Щось грюкнуло, заскреготіло, немов по мармуру тягли залізо.

— Оссі! — почувся інший голос. — Я поклав твою гармату на сходах. А то ще забудемо. Чуєш?

Вони розмовляли по-німецькому, але звуки рідної мови зовсім не зворушили мене. Думав про інше. Про сталеві двері під сходами.

Відчинив вікно, висунувся і прикинув відстань до землі. Вона була більшою, ніж мені здавалося. Та я все ж таки наважився б стрибнути, якби не помітив унизу чоловіка. Він стояв, притулившись до дерева, копирсався сірником у зубах і відверто нудьгував. Брудний, неохайний, схожий на видру. Час від часу зацікавлено поглядав у бік під'їзду. На жаль, під'їзд для мене закривав ріг будинку.

Тихо зачинив вікно і сів у крісло. От коли б не завадив ковток коньяку!

З чверть години я сидів, прислухаючись до шуму в залі. Здавалось, робота йшла там на повний хід. Безперервно долинали людські кроки, супроводжувані скреготом металу та гуркотом ящиків. Раз у раз чулися сопіння або розмова, іноді лунав сміх, але про зал засідань ніхто не згадував.

Зрештою я підвівся, безшумно витяг палю з-під дверної ручки. Так само тихо відсунув стіл. Натиснув на ручку і потихесеньку, міліметр за міліметром, почав відчиняти двері.

Моя кімната була у глухому кутку. Я проповз аж до самих перил, скоцюрбився за кам'яною підпорою і визирнув з-за неї у зал.

Вдень зал виглядав дещо привабливіше, ніж уночі. Двері на парадні сходи були прочинені навстіж, і крізь них лилися світло та свіже повітря. Двоє чоловіків насилу тягли залом важкі, оббиті жерстю ящики, витягували їх у двері і скочували сходами на газон. На галявині вимальовувалася якась гидка велика пляма захисного кольору. Я глянув на неї кілька разів, та пляма не зникала; придивившись пильніше, збагнув, що то вертоліт.

Чоловіки вантажили ящики у відкрите черево велетенської бабки. Там було видно третього, що штовхав ящики далі, глибше у багажне відділення. Гриміло, гуркотіло, ніхто не турбувався про тишу. Та й навіщо? Адже монастир стояв далеко від оселі, і ніхто не міг почути цього шуму. Навряд чи хто турбувався про те, що коїлося за цими брудними, напівзруйнованими стінами. Хіба що отой жандарм, що прошпетився.

Ті двоє повернулися до залу, спітнілі, захекані, І я зміг роздивитися їхні обличчя. Мало не скрикнув від. подиву. Щоправда, одного я не знав, проте іншого… Ці рухи маріонетки, білявий проділ, холодне обличчя аскета. Хто це?

Звичайно, ніхто інший, як Оскар Сметс!

Вони зникли під сходами, я чув, як тупотіли сходинками. Потім кроки замовкли. Стало тихо.

Чоловік у вертольоті, очевидно, пілот, притулившись до дверцят люка, сплюнув і позіхнув. Неподалік вештався видроголовий. Чоловік у вертольоті оглянув і його, скривив рота і знову сплюнув.

Я також спостерігав видроголового без усякого задоволення. Справа в тому, що той крок за кроком наближався до живоплоту, за яким стояв мій «ситроєн». Якщо він з будь-якою метою зайде за огорожу — буде діло! Я вважаю за краще бути свідком таких драматичних ефектів на екрані телевізора, ніж переживати їх у натурі.

Під сходами знову почувся шум. Кроки, грюкання, скрегіт заліза по камінню. Сметс з напарником з'явилися з ящиками, вони тримали їх за ручки і штовхали поперед себе. На ящиках були намальовані великі червоні літери: «КОНКОРДІЯ». І якісь цифри.

Сметс вилаявся, зупинився, витер спітнілого лоба.

— Скільки ще візьмеш? — крикнув він пілоту, який все стояв, притулившись до люка, і полірував свої нігті. Той показав два пальці.

— А що ми робитимемо з рештою? — гримнув Сметс.

Пілот сховав пилку для нігтів.

— Не знаю, — сказав він.

З якогось коридора виринув літній чоловік. Широкоплечий, грубий, простацький, він скидався на дядька з села.

— Ясно, здоровило? — крикнув до нього Сметс.

Дядько кивнув.

— Тоді попередь Фешоза. Ми кінчаємо.

— Не все ще повитягували?

— Ні.

— А де Фешоз?

— Десь вештається, мрійник.

Літній чоловік відсторонив обох, збіг сходами.

— Фешоз!

Видроголовий здригнувся, підняв голову.

— Неси снідати!

Фешоз слухняно побіг за ріг. Сметс всміхнувся.

— Як пожерти дають, то він жвавішає.

Його напарник теж усміхнувся.

— Французи! Вони тільки і вміють, що жерти та… — Він кинув грубе слово.

— Однак, — зауважив дядько, — якби того разу не Фешоз…

— За гроші, — відрізав Сметс, — можна купити кого завгодно.

Посідали на сходи, жартуючи та базікаючи, запалили. За хвилину з'явився видроголовий з кошиком. В ньому були пляшки з вином та пивом, бутерброди, холодна курка, печиво, посуд та серветки.

— Хвилинку! — Сметс підвівся, витираючи жирні пальці серветкою: щось згадав. Зігнувся, зник під сходами. Я чув, як він зачинив сталеві двері і повернув ключ. Потім повернувся, помахуючи ключем, що виблискував у променях сонця.

— Немов золотий, га?

Пілот взяв у нього цей шматочок металу, зважив на долоні.

— Надто легкий, — сказав він.

— Мідь, — зауважив Сметс. — Дешевина!

Забрав від пілота ключ і старанно заховав у шкіряний портсигар. Потім витяг якийсь папірець і жбурнув дядькові.

— Постав-но свою закарлючку!

— Що воно таке? — завагався той. Сметс вже знову жував.

— Розписка в тім, що ти прийняв бункер, замкнений, як годиться. — Оскільки здоровань недовірливо глянув у бік сталевих дверей, додав — Все гаразд, можеш не турбуватися.

Проте дядько не заспокоївся: підвівся, зник під сходами. Повернувся похмурий, підписав папірця і віддав його Сметсу. Фешоз спостерігав це, нічого не розуміючи.

У відкриті двері під'їзду заскочив горобець. Цвірінькнув і, схиливши голівку, поглянув на п'ятьох чоловіків. Пілот кинув йому крихту хліба.

— Що робитимемо з рештою ящиків? — запитав дядько.

Сметс розглядав горобця.

— Вони залишаться тут, — промовив він.

— А коли новий транспорт?

— Поки що, — сказав Сметс, — ніякого транспорту не передбачається.

— Будівельні роботи мусимо також припинити, — додав його напарник. — Отже, відпочивай!

5

Вони почали збиратися.

Фешоз кудись зник з кошиком, інші вийшли на сходи під'їзду, зачинивши й замкнувши двері. В залі знову стало тихо, перед вікнами безшумно танцювали порошинки.

Я поволі підвівся; все тіло заклякло від довгого сидіння навпочіпки. Знадвору почулося ревіння мотора, вихорі повітря хльостали по траві. Деренчали шибки у вікнах. По плитах ковзнула тінь, ревіння мотора посилилося, вертоліт повільно проплив над будинком і зник.

Загрюкали дверцята автомобілів: їх тут був не один. Так. Ось вони — «оппель-адмірал» і маленький «пежо» — перетнули галявину, поїхали по дорозі. Віти кущів ще трохи похвилювалися, потім парк знову застиг у зеленій дрімоті.

Шкутильгаючи, я зійшов сходами.

Мій ненависний «ситроєн», потупивши придуркуваті очі-фари і притиснувши ніс-радіатор до землі, здавалося, дрімав теж. Я відімкнув його, кинув пальто на заднє сидіння і почав копирсатися у моторі, не звертаючи, на превеликий жаль, уваги на те, що робиться довкола. А треба було б! Бо коли я зрештою озирнувся, то побачив дядька-велетня. Він притулився до дерева, схрестив руки на грудях і не зводив з мене очей.

Бувають обставини, коли ти зовсім безсилий. Лишається одне: підкоритися. Спершу я так і хотів зробити. Та наступної миті підібрався, готуючись до стрибка. Але дядько трохи підняв руку — і цього вистачило. У його руці був чудовий аргумент. З тих, що б'ють без промаху.

— Облиште дурниці, — спокійно сказав він. — Ви вже наробили їх чимало.

Я кивнув. Взагалі він мав рацію.

— Хочу знати лише одне, чого вам тут треба?

Я глянув на нього. Здається, він дуже серйозно ставиться до цього питання.

— Я тут ночував, — зрештою відповів я; це, звісно, було правдою.

— А вчора? Ви вчора теж були тут. Я знаю зокрема, що побували на горищі. Навіщо?

Голос у телефоні! Так це була не випадковість! Раптом мені стало не по собі. Спина вкрилася потом.

— Отже? — наполягав дядько.

В нього було сіре, втомлене обличчя з широкими, високими вилицями, та, вузькими, трохи косуватими очима. Але в цих очах я не побачив ні підлоти, ні ненависті, ані глуму. І раптом повірив, що ці очі зрозуміють мене…

— Шукаю одну людину, — сказав я.

— Яку?

Я пояснив і додав до цього все, що вважав за потрібне. Він слухав, не перебивав.

— І навіщо вам це? — запитав він, коли я скінчив свою сповідь.

— Його дочка просила мене.

Він раптом весь якось обм'як. Обережно зняв з дула пістолета глушитель і сунув зброю у кишеню.

— Фантазер! — сказав. — Якщо Удена справді викрали, ви ніде й ніколи не знайдете його. Тут — тим більше. Монастир — руїни. Зрозуміло?

— Так.

— Ні, — сказав він. — Нічогісінько вам незрозуміло. В тім-то й справа. Ви не мовчатимете. Підете до першої-ліпшої редакції, щоб продати там побачене, почуте, А це для вас — смерть. І для мене. Бо ще вчора я мусив вас порішити. Або, в усякому разі, сьогодні, коли ви скоцюрбилися за перилами і видивлялися все довкола вашими клятими очима. Невже ви не збагнули, — раптом заревів він, — у яку халепу встряли?!

Стояв переді мною, пропікаючи повними люті очима. Рантом розмахнувся і вліпив мені здоровенного ляпаса. Я відлетів до машини. Другий ляпас повернув мене на місце. Мій ніс одразу ж зреагував на цю подію. Дядько глянув на це з огидою.

— Утрися і забирайся геть! — гримнув він.

Я хотів був залізти у машину, та він силоміць затримав мене, притяг моє обличчя до свого.

— Слухай! — зашепотів. — Ти перший, хто вибереться з цього клятого місця, відбувшись лише ляпасом. Це може коштувати мені голови. Не забувай!

Рвучко повернувся і пішов. Та раптом зупинився. Обличчя його дивно змінилося.

— Зачекай-но хвилинку, — промовив стиха. — Як вона там?

— Хто?

— Поллі. — Він сумно роздивлявся свої руки. — Я її батько…

Ми йдемо вузькою стежкою, йдемо швидко, і я докладаю зусиль, щоб не відстати від Удена.

Стежина заглибилася у ліс, поблукала поміж заростей папороті та очерету і за десять хвилин закінчилася на невеличкій галявині. Тут багато газонів, доріжки посипані піском, клумби заквітчані. За невисокою огорожею — будиночок садівника. Дерев'яні стіни, смолений дах, веранда. На великих, напіврозчинених вікнах — строкаті завіски. Пахне деревом і травою, пурхають метелики. Мир і спокій.

— Колишній будинок садівника, — пояснює Уден, зупиняючись. — Чудово, правда?

Я киваю.

— Хайнке-Штудер також жив тут. Та Едді вже поїхав. До себе. А сьогодні ввечері поїду і я.

— До Парижа?

— До Німеччини. — Він поляскує себе по кишені на грудях. — Оссі щойно дав мені квитка на літак.

— Ви з глузду з'їхали! — вигукую я. — Вас затримають при першій перевірці документів!

Уден усміхається.

Будиночок обладнано зі смаком і на широку ногу: дві ванни, кухня, гараж; килими, гардини, легкі крісла, телефон та телевізор.

Господар витягає з шафи пляшку коньяку, ставить на стіл склянки, кладе сигарети.

— Чого це ви вирішили, — питає, — що треба їхати саме в Дом?

Розповідаю стільки, скільки вважаю за потрібне. Слухає уважно. Очі в нього холодні, сірі — риб'ячі. Міркую, звідки це Поллі запозичила свої шоколадні. В усякому разі не в нього.

— Я націонал-соціаліст, — каже він несподівано. — Був ним і назавжди лишуся. Було чимало помилок, але ідея правильна.

— Ця ідея коштувала мільйони людських життів. Мій батько також загинув через неї. — Переді мною стоїть недоторкана склянка. — Чи знаєте ви, що проти директора в'язниці порушено дисциплінарну справу?

Уден знизує плечима.

— В нього є свідки. Добрі свідки. Дуже добрі. Тому-то я і загоряю отут.

— Отже, ви розрахували все заздалегідь?

— Ні, — каже він. — Хіба хто знав, що в нього будуть гості аж до пів на четверту ночі?

На підвіконні кивають головками квіти. Сонце вже високо. Уден п'є і наливає собі ще.

— По суті, — каже, — я пішов угору. У тюрмі я б не висунувся. Директор не любив мене. Ігнорував. Не міг вибачити мені минулого. Такий чистоплюй! — Його важкі, грубі руки тиснуть одна одну. — Тут я одержую подвійну платню, а роботи обмаль.

— Але ж ви їдете…

— Лише на два дні. Якась конференція. На зворотному шляху візьму з собою Поллі. Вчитиметься в Сорбонні: Оссі це мені обіцяв. І гроші вже є.

— Від кого?

— Від «СОКОНОРа».

— «СОКОНОР», — кажу, — вже луснув.

— Нічого, вони ще дійдуть згоди, — бурчить він собі під ніс. — Справа цього варта. Хіба б ви випустили з рук такий ласий шмат?

— Кілька моніторів та мікшерів? — питаю, а собі розмірковую, чи поїде з ним Поллі. І мені стає якось не по собі.

— Зовсім не те маю на увазі, — каже він. — Дом — це тільки база постачання. Передачі ж ітимуть з корабля. Чудовий човник, сам бачив його фото. Боюся лише, що матимемо неприємності через вертоліт. У Домі й так уже насторожі.

Полуда спала з моїх очей: я збагнув. Червоний хрестик, антена, кіностудія рекламних фільмів десь у Німеччині…

— Піратський передавач? — питаю, затамувавши подих.

— Хіба ви не знали?

Залишаю це питання поза увагою.

— Радіо?

— Телебачення. — Він знову тягнеться до пляшки. — Шалені гроші. Голландці вже озолотили себе в такий спосіб.

Це було мені відомо. Телестанція «Нордзее», наприклад, приносить своїм хазяям за хвилину мовлення від шести до десяти тисяч марок. І не вона єдина! Піратська радіостанція «Вероніка» — чи не найпопулярніша в Голландії. Поряд з нею біля англійського узбережжя працюють «Радіо-Кароліна-1», «Радіо-Кароліна-2», «Радіо-Кетч», «Радіо Редроуз». Мільйонна справа. Отже, і «Райнфінанц» сунув туди руку.

— А ви? — питаю.

— Я — охоронець, — каже він. — Якщо волієте, можете залюбки називати це заводською охороною праці. Мені однаково.

За вікнами танцюють метелики. У коньяку плавають золотаві жаринки світла. Уден сидить, вигляд в нього задоволений. Його акції піднялися. А мої?

Я встаю.

— Що то за ящики, які вранці вантажили?

На його обличчя падає тінь.

— Про ящики, — каже і також стає на ноги, — раджу краще забути. Нікого про них не питайте. Нікого. Чуєте?

— Боїтеся?

Мовчить. Мовчки стоїмо один проти одного.

За вікнами погойдується смарагдова стіна листя.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Надвечір я знову був у Парижі.

Вестибюль готелю. Острівці столиків, гудіння вентиляторів. Безшумні двері ліфтів. Гомін голосів.

Протиснувся до портьє.

— Кімната п'ятсот тридцять.

Лакейська пика простягнула мені два конверти. Один з тисненою золотом емблемою готелю: тут рахунок. На іншому примітка: «Докторові Тердонку, особисто. Терміново».

Розірвав конверт, випала записка. Кілька рядків, надряпаних поспіхом: «Якщо хочете, можете від мене взнати правду. Та не спізніться! Ввечері їду геть. Кімната 812. Клер».

Зібгав записку, хотів викинути в найближчий кошик для сміття — і знову розправив. Звичайно, це може бути пастка. А з іншого боку — невже я злякався жінки?

— Мадемуазель Клер у себе?

Лакейська пика кидає погляд на дошку з ключами.

— Так.

— Сама?

Вузькі губи розтягнулися у посмішку.

— Сподіваюсь, мосьє.

— Добре. Забронюйте мені місце у найближчому літаку до Дюссельдорфа. I покличте мене, коли дістанете згоду. Буду або в себе, або у вісімсот дванадцятому. Якщо мене і там не знайдете… — Тут я затнувся.

— Пробачте?

— Ні, нічого. Вибачайте.

I прямую до ліфта. Кімната 812.

Білі лаковані двері. За ними чути кроки. Стукаю.

За дверима стає тихо. Стукаю ще. Гучніше.

— Хто там?

Голос Клер, але звучить він інакше, ніж звичайно. Немає в ньому самовпевненості, немає глузування. Натомість чути переляк.

— Тердонк.

— Ах, це ви!

Ключ повертається, двері прочиняються на вузеньку шпарину. Обличчя Клер — недовірливе, перекошене. Потім вона відчиняє двері ширше.

— Заходьте.

Лишаюсь на місці: Клер затиснула в руці маленький гарненький пістолет. Помітивши мій погляд, зніяковіло всміхнулася, кинула його на стіл.

— Це не на вас. — І, оскільки я ще вагався, додала: — Невже розмовлятимемо отак, на порозі?

Увійшов. Клер зачинила двері, замкнула на ключ і засув. У кімнаті повний хаос. Відкриті чемодани, понакидано суконь, взуття… Клер лаштується в дорогу. Поглянув на неї.

— Що маєте мені сказати?

Пройшла кімнатою, зірвала сукню з плечиків.

— Чи можна мені водночас пакуватися?

— Будь ласка.

Сукні полетіли в чемодан.

— Цахойс зрадив нас обох. Можливо, він зробив це не навмисно, проте все ж таки зробив. Сьогодні зранку вони порозумілися з «Аргусом». Тепер вони друзі. Це може коштувати мені голови. Вам, мабуть, також.

— Хвилиночку, — промовив я, відчуваючи потребу сісти. — Цахойс? Що він міг продати?

— Господи, — сказала Клер, — який ви нетямущий! Я хотіла влаштувати невеличкий побічний бізнес, і Цахойс запевнив мене, що це залишиться поміж нами двома. Та бізнес для нього важливіший, і він продав усе, що знав, «СОКОНОРу». Ось так. А про вас він розповів, що ви разом з ним мали здійснити одну таємну справу, спрямовану проти «Райнфінанц». І що ви гасаєте за своїм Уденом, як диявол за душами. І ще багато чого. — Вона зле засміялася. — Висновки робіть самі.

Звичайно, це я міг зробити. І зрозумів, що Клер буде погано. Дуже погано. А мені? Дядечко Магнус довідається, зрештою, про те, що я цікавлюся Уденом. Лишається ще моя змова з Цахойсом. Та нічого, витримаю.

— Звідки ви все це знаєте?

— То вже моя справа, докторе. Якщо Цахойс продає джерела своєї інформації, то я зовсім не хочу цього робити. — Вона звільнила останню полицю у шафі і зачинила дверцята. — В усякому разі я ушиваюся. Не хочу потрапити у воду або випасти з вікна. — Квапливий погляд у мій бік. — І вам раджу якнайшвидше зібратися і щезнути. Покиньте оте дівча! Подбайте про власну шкуру. Рятуйся, хто може!

Зрадити Поллі? Я посміхнувся.

— Поки що не так уже й погано.

— Буде ще гірше, — пообіцяла вона. — Ви коли-небудь чули про Тільмана, Остерльоха та Хайле-Заваде?

— Трохи.

— Тоді нема чого й пояснювати. — Клер ніяк не могла зачинити кришку чемодана. — Допоможіть-но, докторе.

Я натиснув на кришку коліном і замкнув чемодан.

— Не могли б ви висловитися ясніше?

— Гадаю, ви були в Домі?

— Так, — сказав я. — Дом. Що то за ящики звідти вивозять?

Її очі звузилися.

— Таємний архів блаженної пам'яті третього рейху. Ви потрапили у добрячу клоаку!

— Кажіть це Цахойсу, не мені.

— З Цахойсом я ще розрахуюся. Брудна стара свинюка! — Клер розходилася все більше. Витягла пляшку коньяку «курвуазьє», трохи налила собі в скляночку для полоскання зубів. — І ви хочете?

Я похитав головою.

— У монастирі, — сказала Клер, — під час війни була наша таємна радіостанція. Звідти і ще з інших місць ми вели передачі на Англію. Розкладали тил ворога. Радіостанція «Конкордія» — чудова штука! Половину монастиря займали СС та СД. — Вона знизала плечима. — Я поїхала звідти раніше. Коли союзники висадилися, есесівці не встигли забрати звідти весь отой паперовий мотлох. Підвал у північній частині монастиря був просто забитий ним. Тоді вони замурували його, а вхід підірвали. І до цього часу ніхто навіть не здогадувався про оті ящики.

— Чому ж зараз згадали?

— Тому що французи так і шастають довкола. Спершу Сметс хотів просто викинути ящики у море, але Фассбендер був проти. Можливо, згадав про історію з Тепліц-зее^[9].Тепер ящики везуть до Німеччини.

— Хіба вони такі небезпечні?

Клер походжала у своїх високих кремових чобітках по кімнаті, наповнювала другий чемодан.

— Там є папери, не гірші за вибухівку. Якщо вони колись з'являться на світ божий, «Райнфінанц» полетить шкереберть. Гуртом і вроздріб.

Я сидів приголомшений. Раптом збагнув. Останні шматочки, яких бракувало для розв'язання моєї мозаїки-головоломки, стали на місця, і я побачив загальну картину — чітку, ясну.

— Значить, «Райнфінанц»…

— Невже ви це знали цього? — глузливо сказала Клер. — Із самісінького початку «Райнфінанц» — спадкоємець економічних організацій СС. Тепер вона має більш цивільний вигляд, проте від цього не менш прибуткова. Ви чули щось про таємну конференцію у Страсбургу та про хранителів вкладів?

— Ні.

— Ваша наївність гідна подиву. Невже ви гадаєте, що ми дозволили б опинитися німецьким коштовностям у чужих руках, га?

Я мовчав.

— При шостому управлінні СД, — вела вона далі, — свого часу було створено особливий економічний відділ. Там було чимало радників з питань фінансів та економіки. І цілими днями вони тільки те й робили, що переводили за кордон і розміщували там у золоті та цінних паперах мільйони. А коли все скінчилося, ті мільйони почали знову прибирати до рук. — Клер цинічно всміхнулася. — Тільки в Швейцарії з сорок четвертого і до сорок сьомого ми заснували або придбали двісті чотирнадцять фірм. В Іспанії — близько ста десяти, в Португалії — п'ятдесят вісім, у Центральній та Південній Америці — понад триста тридцять. І все це справа шостого управління. Непогано, га?

— Ви дуже добре обізнані, — зауважив я.

Вона посміхнулася.

— Я працювала у шостому управлінні. Секретаркою. А Сметс, до речі, був моїм шефом. А знаєте, хто був його шефом?

— Хто?

— Ваш дядечко, докторчику.

Задзвонив телефон.

Клер узяла трубку, послухала, передала мені.

— Це портьє.

Підлесливий голос аж танув від люб'язності: готель «Каталан» заніс пана доктора Тердонка до списку пасажирів «Ер Франс». Відправлення з аеропорту Орлі о дев'ятнадцятій нуль п'ять.

— Мерсі, — сказав я і поклав трубку.

Клер затрусила головою.

— Ви збожеволіли, докторе. Не робіть дурниць, летіть пізніше. Зламаєте собі шию!

Я всміхнувся.

— От побачите. Згадаєте мене, коли щось скоїться. Я вас попередила.

— Докори совісті?

— Ні, докторчику. Сентименти я давно вже облишила. — Вона торкнулася пальцем моєї краватки. — Я просто мстива. Два десятки років я тягала каштани з вогню для своїх шефів. А де подяка? Два чемодани з мотлохом і велике полювання за маленькою Клер! Хто наступного разу одержить місця у атомних бомбосховищах? Ваш дядько, його донечка, Фассбендер, мабуть, ще Сметс — і все! А ми маємо підставляти голову і ще слухати проповіді про німецьку вірність! Дякую. Я дуже рада, що залишаю цю лавочку. — Підштовхнула мене до дверей. — Тепер зникайте, я поспішаю.

Вона взяла чемодани і поставила їх у куток. Останнє, що я встиг помітити, була струнка нога Клер у високому кремовому чобітку. Двері зачинилися.

В мене залишалася ще майже година часу. А зараз це було найдорожче. І я замовив термінову розмову з Німеччиною.

Мене з'єднали через десять хвилин. Біля апарата був сам Мебіус.

— Радий, що ви ще живий, докторе.

— Як поживає Поллі?

— Все гаразд, — озвався він. — Та, здається, тут заварюється каша. Я все розповім вам, коли будете тут. — Він вилаявся. — Так, добрячу кашу ви заварили.

— Дуже прикро.

— Не кривіть душею, докторе. Ви ж пишаєтеся з того, що вам вдалося-таки зрештою втягти мене у свій запряг. — Почулося, як він зітхнув. — Коли повернетесь?

Я попросив його передати Поллі, що прилечу близько восьмої. Це йому не сподобалося.

— Іншого разу, — ревонув він у трубку, — шукатимете собі когось іншого на посаду посланця любові, докторе. Чули про безробіття?

— Мебіус, — сказав я. — Мені зараз не до жартів.

— Мені також, — відгукнувся він.

Клацнуло: поклав трубку.

Я вийшов з ліфта: в одній руці чемодан, в іншій пальто. Пошукав хлопчика-розсильного. Але хол був порожній — лише пальми сумно схилялися над острівцями столиків. Гості та обслуга геть усі скупчилися біля входу. Автомобілів не було видно, чулися сирени й гомін голосів. З натовпу вибрався портьє. Його похитувало — бліде, навіть зелене обличчя, хустинка притиснута до рота. Виблював раніш, ніж дістався до рятівного туалету.

Я протовпився до виходу, схопив за плече хлопчика-розсильного.

— Що сталося?

Налякане, засмучене дитяче личко.

— Жінка, — белькоче він, — жінка, боже мій!..

— Вона викинулася з вікна, — каже хтось у білому фартусі. — З восьмого поверху. Лежить там. Ох…

Натовп посувається назад і раптом переді мною відкривається просвіток. Бачу на тротуарі скатертину, а під нею щось скоцюрблене, мале, — те, що недавно було людиною. Поруч лежить чобіток. Високий кремовий чобіток, вузький, елегантний.

— П'ять хвилин тому, — каже той, у білому фартуху, — вона ще замовляла таксі.

Закушую губу. Відчуваю у роті смак крові. Гарячково хапаю чемодан, квапливо видираюся з натовпу зівак.

Кінець Клер.

2

До кордону погода була гарною, але потім зіпсувалася. Над Рейнландом купчилися громаддя хмар. Ще кілька хвилин польоту, і машина почала знижуватися. Спалахнули світлові табло: «Застебнути ремені!», «Не палити!»

Лахміття хмар, потім суцільне «молоко». У віконечка лупить дощ. Літак пірнає у повітряну яму, вибирається з неї. Машину трусить, немов на бруківці. Склянка падає на підлогу, котиться по килиму.

Ревуть турбіни. Позаду хтось змагається з нудотою. У дощі пливуть ліхтарі, червоні попереджувальні сигнали. Останній зойк турбін, і «каравела» сідає. У гучномовці хрипить голос.

Дюссельдорф-Лохаузен.

Поллі стоїть біля виходу, засунувши руки у кишені пальта; в каптурі вона скидається на гнома.

— Дощ, — каже вона, але її очі з-під мокрих кучериків говорять щось більш миле. Мені хочеться стиснути її в обіймах, довести найвиразніше, який радий бачити її, та вчасно пригадую, як при такій самій спробі вже дістав відсіч. Тому стою тихо, лише дивлюся на неї.

— Старий їжачина, — раптом каже їжачок, стає навшпиньки і цілує мене — отак просто, при всіх, нібито вона, а не я, часто-густо спостерігала таке в Парижі.

Я б охоче продовжив цю поцілуйну церемонію, проте Поллі згадує основні принципи моралі і трясе головою.

— Потім, — каже вона.

Реве гучномовець. Блимають ліхтарики. Пахне тютюном, тхне бензином. Павучі лапки електричних годинників вказують десять на дев'яту.

Я кличу таксі.

Їдемо до мене.

В кімнаті стоять квіти, її прибрали дбайливі жіночі руки, і від цього вона несподівано здається затишною. Повсюди помітні зміни: кудись зникла брудна сорочка і стара картонка, на столі виблискують чашки. Зупиняюсь, вражений, на порозі.

— Я тут трохи поприбирала, — каже Поллі і знімає пальто. На ній — найсміливіша сукня з її гардеробу — з великим декольте. Поглянув і швиденько відвів очі. — Ви, чоловіки, завжди робите таке жахливе безладдя.

Вона походжає по кімнаті у своїх маленьких сандалетах, із зухвалою гривкою на лобі так упевнено, ніби вже десятки разів готувала парубоцькі апартаменти до повернення Одіссея. Втім, їжачок навіть цілуватися не вміє як слід.

Бере конверт зі столу, подає мені.

— Щойно принесли.

Глянсовий папір, водяні знаки, золоті тиснені літери. «Банкірський дім Девріент і К°». Враз зникає хороший настрій.

Розірвав конверт. Маленьке запрошення: «… матимемо за честь бачити Вас у стінах нашого банку…» Косий розчерк у нижньому кутку належить моєму дядькові. Недбало кидаю запрошення на стіл.

— Щось неприємне?

— Запрошення, — кажу.

— На коли?

— На зараз.

По її обличчю промайнула тінь. Але вона вже знову всміхається.

— Підеш?

— Звичайно, ні, — кажу. Відчиняю чемодан, витягаю з нього пакунок і подаю їй. — Маленький сувенір з Парижа, — бурмочу з награною байдужістю.

Поллі хоче щось сказати, можливо, вилаяти мене, але не каже нічого і розриває папір. З'являється маленька біла сумочка. Аж три продавщиці допомагали мені вибирати, але я і досі не був певний, чи сумочка сподобається їжачку. Кріс якось зауважила, що в мене смаку, як у корови. А з сумочками справа складна. Навіть коли вони коштують половину твого достатку.

Поллі мовчить, лише дивиться на сумочку. Я сідаю навпочіпки біля чемодана і копирсаюся в ньому. Раптом хтось присідає поруч.

— Лексе, — стиха озивається Поллі.

Внизу вулицею їдуть автомобілі. Чутно гудки. Сюрчить електрична піч. Навіть десяток реактивних літаків не вирве мене звідси до «Банкірського дому Девріент і К°». Сукня Поллі трохи сповзає з плечей — не без моєї допомоги. Але Поллі затримує її.

— Що ти довідався? — питає. І від того, як раптово змінюється її голос, я розумію: Мебіус вже попередив її, що я не привезу добрих вістей.

Мені дуже важко завдавати їй болю, проте іншого шляху немає. Нехай дійсність жорстока — брехня ще жорстокіша.

І я розповідаю Поллі про все, що бачив і про що довідався у Франції. Найгірше було говорити їй про батька. Вона гарячково чіпляється за мою руку, ладна протестувати, обурюватися, хоч добре знає, що те обурення безглузде так само, як і все, що ми зробили і хотіли зробити для її батька.

Вона притискає лоб до колін, її плечі стають ще вужчими — майже дитячими.

— Я не відала цього, Лексе, правду кажу. Ми ніколи не говорили про минуле.

Мене душить гнів, і я вимовляю різке слово. Поллі підіймає голову.

— Не будь до нього несправедливим. — В очах бринять сльози. — Він — мій батько. Він так багато зробив для мене…

— Напевне, — кидаю зле. — Гіммлер теж був добрим батьком.

Вона здригається. Кладе руку на моє плече.

— Мені дуже шкода, Лексе. Шкода тебе.

— Мене нема чого жаліти.

Тиша.

Сидимо поруч біля чемодана, відчужено мовчимо. За вікном — німий танок вогнів. Вони балансують по дахах, спадають по фасадах будинків, розбризкуються тисячами крапель, знову повзуть уверх і зазирають блакитними, жовтими, червоними, зеленими цікавими оченятами крізь шибки.

Поллі підводиться.

— Тепер в мене залишився тільки ти, — каже вона глухим голосом.

Ставлю чемодан на шафу.

— Небагато.

Тоді вона підходить ближче. Каштанові очі, кучерики, губи, що втратили звичайну гордовитість. Розтоплена гордість. Ноги в маленьких сандалетах стають навшпиньки, руки дбайливо чепурять моє волосся.

. — Ти забувся спитати, — каже вона зовсім тихо, — чи хочу я сьогодні залишитися у тебе.

Ніч. Вогні.

— Дай мені чогось випити, — прохає вона.

Перетинаю кімнату і лізу у ящик, який ще стоїть за письмовим столом. Три пляшки мартіні. Беру одну з них, усміхаюся.

— Франк казав, що це твій подарунок.

Поллі стає навколішки, відкидає гривку з лоба.

— Так воно і є.

— Гадав, що він бреше, — розпачливо кажу я.

— Але ж Франк не юрист, — докірливо заперечує Поллі. У склянках мерехтить мартіні, на шибках — дощові краплини. Маленькі сандалети стоять біля софи.

— Бачу, ти не високої думки про юристів.

— Авжеж.

— Про всіх без винятку?

За телефонним дзвінком її відповіді не чутно. Дзвонить знову і знову. Беру трубку.

— Лекс?

Голос Кріс. Бурмочу щось у відповідь.

— Ми чекаємо на тебе.

— Чекання привчає до терпіння, — кажу.

Кріс сміється, і мені не подобається її сміх.

— Лексе, — туркоче вона, — в тебе є знайома з ім'ям Елен?

— Так, — кажу, відчуваючи, що за цим ховається щось зле.

— Цю даму сьогодні звільнили з роботи. Розтринькала казенні гроші. Шкода, га? — І сміється глузливо. — А твого горілчаного братика попередили, що його робота у барі наближається до кінця. Кажуть, багато скарг на нього. В усякому разі контракту з ним не продовжать.

— Свині!

— «Добрий — ти мені до серця, грубий — ні», — цитує. Кріс Брехта. — Чуєш, ти не хотів би познайомитися з батечком твоєї ластівки?

Я затнувся.

— З Уденом? Він там, у вас?

— У нас тут чимало милих людей, — хихикає вона. — Ну, то як? Прийдеш?

Кидаю трубку. Поллі запитливо дивиться на мене.

— От і почалося! — кажу. — Атака з усіх боків. Про Елен та Франка вони також не забули.

— Питали про мене?

Я вагаюсь. Потім кажу:

— Здається, твій батько теж там.

Відблиски вогнів рвуться у кімнату, витанцьовують свій дикунський танок по стінах, по софі, по шибках книжкової шафи. Зникають, залишаючи темряву, в якій білою плямкою плаває личко Поллі.

— Підеш?

Киваю. Вибору немає. Не можу кинути друзів у біді.

— Зачекай, — кажу. — За годину повернуся.

Вона відкидає ковдру, нагинається за сукнею, що лежить поруч з сандалетами.

— Я з тобою.

— Ні! — протестую злякано. — Ні! Ти не підеш. Це зовсім не жіноча справа.

Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову їжачок. І водночас — ні, не він. В її очах стільки серйозності, що це бентежить мене.

— Ти забув, — каже вона стиха, — що іноді жінкам доводиться захищати більше, ніж чоловікам.

— Більше? — всміхаюсь. — Що ж саме?

— Вас, — каже вона.

Дощ припустив ще дужче.

По асфальту лопотять важкі краплини. Калюжі киплять безліччю фонтанчиків. По ринвах плине темна каламутна вода.

До дерева притулений мотоцикл. Біля нього походжає чоловік, підняв комір пальта, руки засунув у кишені. Його волосся зовсім мокре. Я зупиняюсь. Це Мебіус.

— Прикрутіть трохи цей клятий дощ, докторе, — бурчить він. — Я мокрий до рубця.

Мотоцикл, напівтемна вулиця, Поллі. Мебіус дружньо підморгує їй. Він скидається на великого облізлого сенбернара, якому доручили охороняти кошеня.

— З якого часу, — питаю, — ви особисто займаєтесь такими справами?

Він витирає мокрий лоб.

— Гадаєте, я міг доручити це своїй дружині?

— Адже у вас багато людей.

— Якби так!

Поллі стоїть поруч, насунувши на лоба каптур, анічогісінько не розуміє з нашої розмови. Я дуже з цього радий.

— Щось трапилось? — питаю.

— Поки що нічого. Але, можливо, трапиться. Бо сьогодні ввечері — свято у вашому домі. Здається, вони там щось вигадають.

— Саме туди ми і йдемо.

Мебіус витягає руки з кишень.

— Це ви серйозно?

— Там мій батько, — відповідає за мене Поллі.

Мебіус хитає головою.

— Ви з'їхали з глузду. Обоє. І в першу чергу ви, докторе.

— Інакше не можна, — кажу. — Справді, не можна.

Він дивиться на мотоцикл.

— Як довго ви будете там?

— Найбільше — годину.

— Гаразд, — каже він. — Якщо годину…

Міський парк. За ним — пихаті сірі будівлі. Бастілія двадцятого сторіччя. Стіни завтовшки у метр, залізні грати на вікнах. Біля входу — солідна бронзова дошка: «Банкірський дім Девріент і К°». Другий поверх яскраво освітлений. Біля під'їзду — низка автомашин.

Величезні сталеві грати біля входу трохи відсунуті убік, за ними — швейцар у лівреї. Вклонившись, бере моє запрошення, уважно вивчає його. Він — втілення ввічливості, але і втілення суворості.

— Будь ласка, дозвольте запрошення вашої дами?

— Даму я запросив особисто.

Ввічлива посмішка.

— Зрозуміло, пане доктор, зрозуміло. Але мені наказано пускати лише тих, кого запросила дирекція. Чи можете ви зачекати хвилинку?

Чекаємо. Швейцар іде до свого закутку, крутить диск телефону і нерозбірливо бурмотить у трубку. Вклоняється, кладе її.

— Ще хвилиночку, пане доктор. Зараз прийдуть.

Притуляюся до сталевих ґрат і нетерпляче запалюю сигарету. Поллі стоїть поруч, вона бліда. За спиною шумить дощ. З банку долинає сміх, голоси, музика. Потім гуде ліфт, у вестибюлі клацають підбори.

Кріс.

Бальні відкриті черевики, вечірня сукня з великим декольте, палантин, діаманти. Підходить, роздивляється своїми красивими очима сарни Поллі та мене.

— Проходьте! — каже. Швейцар вклоняється.

Яскраво освітлений вестибюль. Мармур, скляні двері, сталеві грати. Луна наших кроків губиться десь у високих склепіннях. Статуї древньогрецьких богів дивляться нам услід сліпими гіпсовими очима. З темного операційного залу віє прохолодою.

Цього разу Кріс відмовляється від ліфта» і веде нас сходами. Червона килимова доріжка, дерев'яні панелі, різьблені» дубові двері. «Європейська дирекція», «Американська дирекція», «Дирекція Близького Сходу, Африки та Східної Азії», «Юрисконсульт», «Генеральний директор», «Президент».

З рипінням прочиняються двері. Кріс відкидає портьєру, пропускає нас уперед.

Злива світла з десятків люстр. М'які килими, у яких ноги потопають по кісточки, на вікнах важкі гардини. Фраки, смокінги, уніформи, вечірні сукні, що залишають спини майже голими. Глухий гомін голосів, зрідка жіночий сміх. Дзенькіт келихів. Офіціанти в білих куртках снують поміж гостей, пропонують шампанське.

В центрі залу стоїть мій дядечко у колі людей в чорних фраках. Коло гойдається, нагадуючи купу пінгвінів на вечірній прогулянці. Якийсь карлик піднімає келих, щось промовляє, пінгвіни шанобливо хитають головами. Десь у глибині залу виблискують окуляри, ліве скельце яких темне: Цахойс, нудьгуючи, оглядає громаду, загадково всміхається, потираючи пальці. Позіхає.

Ось дядечко помітив нас. Підходить до мене, несхвально оглядає мій простий вечірній костюм та зухвале вбрання Поллі, декольте якого, мабуть, він вважає найнепристойнішим серед наявних у залі.

— Ти обміркував мою пропозицію?

— Так, — кажу.

Жестом запрошує нас до кола пінгвінів. Воно розступається перед нами і знову змикається за нашими спинами. Більшість з них незнайомі, декого знаю з газет. Є тут і такі, що почувають себе ніякового у цьому квітнику видатних осіб, наприклад, мій університетський колега Олафсен, що стоїть біля прокурора Бендера і не знає, куди подіти свої руки. Або кривоногий Сметс, якому краще пасують військові чоботи, ніж лаковані туфлі.

Карлик розглядає мене з голови до п'ят у монокль.

— Мій племінник, — каже йому дядечко, немов пропонуючи увазі якесь цікаве. дресироване звірятко. — Ще молодий, норовливий, але дуже здібний. Фахівець з фірмового права. Ми маємо на увазі зробити його членом правління «СОКОНОР». Для політичної рівноваги: він знає французьку мову.

— Ага, — мурмоче карлик, цікавлячись більше Поллі, ніж моєю персоною. — Дуже гарно, дуже мило…

У глибині залу прочиняються двері: входить Уден у супроводі обох Фассбендерів. Його смокінг має такий вигляд, ніби він щойно витяг його з театрального мотлоху і вдяг, поспішаючи на маскарад. Уден дивиться на сліпуче світло люстр, моргає. Старий Фассбендер щось шепоче йому на вухо, вказуючи на мого дядечка. Уден киває. Вони повільно сунуть поміж всіх отих масок, зайнятих балачками. Карлик усе ще роздивляється Поллі, доброзичливо, як знавець витончених речей, естет.

Очі Поллі враз стають великими: вона помічає батька. Мовчки дивляться одне на одного. Карлик починає хвилюватися, відчувши, що довкола щось коїться. Дядечко супить брови. Зграя пінгвінів завмирає, западає мертва тиша.

— Тату, — каже Поллі. І більш нічого. Але каже так, що й цього годі. Уден підіймає руки і знову безпорадно опускає їх. Фассбендер кашляє.

— Люба панно Уден… — єлейно промовляє дядечко, та вона не звертає на це уваги.

— Чому ти втік, тату? — тихо питає.

Уден обмінюється швидкими поглядами із Сметсом і пробує приндитися.

— Розумієш, Полетто, є речі, вищі за дім та родину. Німеччина…

В Поллі незворушне обличчя.

— І де ж то вона, твоя Німеччина? — питає.

Уден викочує очі.

— Це ми всі, — каже він зрештою, вказуючи широким жестом на коло пінгвінів.

Поллі обертається і повільно роздивляється фраки, елегантні смокінги, уніформи, вечірні сукні з великими декольте. Я ніколи ще не бачив, щоб вона була такою серйозною. Так само повільно її погляд знову повертається до Удена.

— Цей смокінг не пасує тобі, — зневажливо каже вона.

Хтось хихикає. Уден червоніє.

— Щоб ви правильно зрозуміли, змушений дещо пояснити, — звертаюся я до карлика. — Це — пан Норберт Уден. Зараз перебуває під слідством за те, що допоміг втекти з в'язниці старому нацистові, членові «ОДЕССИ». Знаєте, що таке «ОДЕССА»?

Карлик вражений.

— Всі витрати, — кидаю я знову в цілковиту тишу, — сплачуються з колишніх фондів СС. Шосте управління СД. Фахівець у банківській справі Магнус Тердонк добре подбав про збереження цих скарбів Нібелунгів. Гадаю, що за цей час вони збільшилися вдесятеро.

Чийсь келих дзенькає об стіл. Обличчя дядька — суцільна гримаса, я дивлюся на нього з огидою.

— Ти питався, чи я обміркував. Так, обміркував. Відмовляюсь від посади. Не хочу лигатися з нацистами!

— Краще мати справу з євреями? — в'їдливо шипить за спиною Кріс.

Обертаюсь до неї.

— Якби у вас збереглася хоч краплина порядності, то ви облишили б моїх друзів. Вони досить терпіли від вас та подібних до вас. Але ви знову цькуєте їх, бо це розважає і так легко робиться. Не вперше ж, чорт забирай!

Молодий Фассбендер регоче:

— Здається, Магнусе, в нашому гнізді знайшлося добряче зозулине яйце.

— За це гніздо вам уже подякував мій батько. — Я вже починаю кричати. — І він знав, чому це зробив. Я, докторе Фассбендер, теж знаю, чому я не з вами. Тому що ви знову за кермом. Для чого? Щоб завтра знову «тремтять старі кістки»^[10], а післязавтра…

— Годі! — реве дядько. — Я забороняю тобі…

— Ти більше взагалі нічого не може мені заборонити! — вибухаю я.

Кров кидається йому в обличчя, жирні щоки тремтять.

— І це дяка за те, що я… — Його голос зривається. — Я тебе витяг з багна, вивчив на свої гроші, боже мій, чого для тебе не робив, а тепер…

— Облиште бога, — кажу. — Вам усім нічого на нього посилатися.

Дядько Тердонк остаточно втрачає рівновагу.

— Як тобі не соромно називатися моїм племінником!

— А мені соромно мати такого дядька.

Карлик уже загубився в натовпі. Довкола чути сміх, знову дзенькають келихи. «Напився», — каже хтось. Знизую плечима.

— Ходімо, — кажу Поллі.

Очі Поллі темнішають.

— Ракові пухлини, батьку, — спокійно говорить вона, — не лікують мазями. Їх треба вирізувати, хоч воно і боляче.

Уден дивиться на неї застиглими очима. Ми йдемо геть.

3

Швейцар сидить у своєму закутку спиною до нас і розмовляє по телефону. Нас не бачить. Сталеві грати вже замкнені, зате відчинені двері у двір. Я тягну Поллі крізь них.

Надворі темно. Сіє дощ. Ніби дрібною сріблястою сіткою затягнув освітлене підворіття, що веде на вулицю. Праворуч доріжки ведуть до гаражів. Тут неонове світло, чорним лаком виблискують автомобілі. Серед них — вантажна машина. Брезент над кузовом піднято, у кузові — купа оббитих бляхою ящиків. Чітко бачу великі червоні літери: «Конкордія-1». І поряд цифри.

— Це вони, — кажу презирливо.

Поллі стежить за моїм поглядом.

— Це ті самі?

Киваю і хочу йти. Але Поллі все стоїть і дивиться на вантажну машину.

— Зажди хвильку, — раптом каже вона, висмикує спою руку з моєї і раніш, ніж я встигаю перешкодити, біжить до гаража. Це безглуздя: адже гараж яскраво освітлений, кожної хвилини може хтось зайти і побачити нас. А потім?

— Поллі! — стиха кличу я.

Вона не чує. Відчиняє дверцята, зазирає у кабіну. Чую її схвильований голос:

— Тут стирчить ключ!

— Облиш той клятий ключ! — сичу я. — Нам треба якнайшвидше геть!

Труби парового опалення, купи автопокришок, запах бензину. На прочинених навстіж дверях гаража висить облямований червоною рамкою напис: «Входити стороннім суворо заборонено!» По асфальтовій доріжці тече струмок дощової води.

— Гадаю, що ти вже зробив вибір? — питає Поллі. Її голос відбивається від побілених стін гаража, через це, мабуть, такий холодний.

— Тільки не це. До того ж, навіщо нам оті ящики?

— Тоді їм нічого не вдасться приховати, — каже вона, трохи відкидаючи голову назад. — Станеться великий скандал…

— Але ж твій батько?

— Мабуть, тоді він зрозуміє…

Якусь секунду я вагався, та наступної збагнув, що все це безглуздя. Однаково далеко ми не втечемо. Клер загинула за меншу провину, ніж ці ящики: через дрібну зраду. Що ж воно буде з нами?

— Облиш! — кажу, зачиняю дверцята машини і йду з гаража.

Поллі нерішуче ступає за мною.

Двір. Підворіття.

На вулиці стоїть машина, шибки у її вікнах опущені, і хтось махає мені рукою. Пізнаю череп Мебіуса, кирпатий ніс Буллі. Франк відчиняє дверцята.

— Нарешті! — гукає він полегшено. — А Мебіус наробив стільки галасу…

— Через нас?

— Він страшенно розхвилювався.

Дощ. Обличчя моїх друзів. Раптом мене починає душити сміх.

— Здається, Мебіус, виконуючи мої доручення, ви іноді перегинаєте палицю?

— Якщо тут хтось і перегинає палицю, так це ви, докторе, — бурмоче він.

Поллі роздивляється свою ногу.

— Сідай у машину, — каже вона мені. — В мене панчоха відстебнулася…

Гаразд. Ми — джентльмени. Мебіус та Буллі сідають попереду, я протискаюся до Франка. На вітровій шибці шарудять «двірники», зеленуватим світлом світяться прилади. В машині тепло.

— Сигарету? — питає Мебіус.

Запалюю. Буллі крутить ручку приймача. Танцювальна музика, скоромовка останніх вістей, такти якоїсь симфонії. Хтось пройшов повз машину, потім десь поблизу заревів автомобільний мотор. Мебіус кривиться.

— Заводити мотор — це не злочин, — ущипливо коментую я.

Франк протирає запотілу шибку.

— Щось Поллі довго порається із своєю панчохою!

Сміюся, хочу й собі пожартувати, але за мить мені стає не до сміху: у дворі банку спалахують автомобільні фари. Виє мотор.

Поллі! Вона збожеволіла!

Рвучко вистрибую з машини, заточуюсь, — і в цю мить двір заливає яскраве світло. На сходах з'являються тіні — Уден, потім Сметс. Хтось горлає. Бачу, як Уден порається в кишені.

— Ні! — верещу. — Не стріляйте, Уден! Ваша дочка…

Вантажна машина прямує до підворіття. У кузові грюкають ящики. Потім лунає постріл. За ним ще. Втретє, вчетверте, вп'яте. Дзвенить скло. Колеса машини виляють наліво, радіатор врізується у стіну. Тріск. Скрегіт металу. Ще раз зревів мотор — і замовк.

Тиша.

Тіні наближаються. Попереду Уден. Біля мене вже Франк, Мебіус, Буллі. Зупиняються перехожі. Нагорі відчиняються вікна, з'являються голови.

Смикаю заплішені дверцята машини, відчиняю їх навстіж. Поллі навалилася на кермо якось неприродно, обличчя бліде.

Обережно виношу її. Хтось простилає на землю свою куртку. Кладу на неї їжачка, обережно-обережно, а навколо — мертва тиша. Уден хапає себе за горло, хитається. Пістолет з брязкотом падає на бруківку. Вікна нагорі зачиняються.

А дощ не вщухає. Він падає на її обличчя, змиває щось червоне з її сумочки.

— Сто чортів, хтось же мусить зателефонувати! — реве Мебіус.

Поллі розплющує очі, поглядом шукає мене. Хоче щось вимовити.

— Боже мій, я не можу такого бачити! — лементує жіночий голос.

Раптом Сметс зривається з місця. За ним зникають інші. Ми залишаємося самі.

— Лексе, — шепоче Поллі.

І все.

Все?

Примітки

1

Демагогічне визначення експлуатованого в термінології сучасних західних соціологів.

(обратно)

2

Фашистський композитор.

(обратно)

3

Отже вип'ємо! (Лат.)

(обратно)

4

«ОДЕССА» — скорочена назва таємної організації: «Organisation der ehemaligen SS-Angehorigen».

(обратно)

5

Договори треба виконувати (лат.).

(обратно)

6

Татуньо (англ.).

(обратно)

7

Жахливе дитя (франц.).

(обратно)

8

Привіт! (Лат.)

(обратно)

9

Озеро в Австрії, на дні якого свого часу було знайдено заховані гітлерівцями архіви та коштовності.

(обратно)

10

Слова з нацистської пісні.

(обратно)

Оглавление

Фред Унгер ЗАБОРОНЕНА КІМНАТА Роман

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

  1

  2

  3

  4

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

  1

  2

  3

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

  1

  2

  3

  4

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

  1

  2

  3

  4

  5

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

  1

  2

  3

*** Примечания ***