Репортер [Юліан Семенов] (fb2)

Юліан Семенов РЕПОРТЕР Політичний роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література


Москва,

Суворовський бульвар, 9/6

пану Юліану Семенову


ДОРОГИЙ СПІВБРАТЕ ПО ПЕРУ!


Після нашої зустрічі, від якої в мене лишилися найприємніші враження, я зразу ж «перебіг» Вашу книжку. Але поки що я відмовив собі в задоволенні почитати Ваш твір з тією увагою, на яку він заслуговує, — неодмінно це зроблю, як тільки дозволить час. І ось через чотири дні я в ній буквально розчинився, як у знаменитій толстовській фресці.

Ця кількість і переплетення дійових осіб, їхня людська правдивість справили на мене незабуте враження.

Відчуття достовірності описаного було настільки сильне, що мені знову довелося подивитися на обкладинку Вашої книжки, щоб побачити слово «роман». Тепер я розумію, чому Ваша книжка стала в цьому році бестселером і по ній було знято телесеріал у Штатах.

Сам я зараз не в змозі написати щось, крім коротких романів з невеликою кількістю дійових осіб, і тому був просто зачарований цією гігантською історією, яка захоплює читача так, що він не може відкласти її ні на один вечір, поки не прочитає до кінця.

Вітаю Вас, мій дорогий співбрате по перу і майже однофамілець!

Хочу ще сказати, що, коли я читав Вашу книжку, я зримо уявляв, як Ви сидите в кріслі Терези, тихо й спокійно, з уважним поглядом, який нічого не лишає непоміченим, словом, таким, як і Ваші герої.

Міцно обнімаю Вас.


ЖОРЖ СІМЕНОН

12 Avenue des Figuier, 1007 Lausanne




Авторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ

Переклад роману «Репортер» здійснено за виданням: СЕМЕНОВ Юлиан. РЕПОРТЕР. — М.: Изд-во совмест. сов. — фр. предприятия «ДЗМ», 1988.



І Я, Іван Варравін


Газета легко дала мені це відрядження, бо лист був незвичайний: «Молоді друзі! Я звертаюся до вас, у комсомольську пресу, після того як надіслав до Москви заяву: «Прошу звільнити мене з посади Голови Ради Міністрів нашої автономної республіки і — водночас — відкликати з Верховної Ради».

Я вчинив так не тому, що відчуваю за собою якусь провину. Все простіше: талановита людина, яку я підтримував, сидить у тюрмі. Обвинувачують цю людину в аж надто великих крадіжках. Оскільки я ще не одержав відповіді на мов прохання, то хотів би зустрітися з молодим журналістом і поміркувати разом з ним про життя-буття, поки в моїх руках ці конче потрібні архіви. Після цього журналістові слід звернутися до прокуратури, а вже потім — у колонію, де відбуває строк Василь Пантелійович Горенков. У його справі, як у краплі води, відбиваються проблеми нашого сьогодення.

З повагою Карімов Рустем Ісламович».


… Насилу протовпившись крізь аерофлотівський тунель, що веде на посадочну площадку (як же ми вміємо організовувати чергу!), я примостився біля ілюмінатора: немає більшого щастя, як спостерігати зліт, відчувати ту таємничу мить, коли величезний птах одривається від бетону і людська спільність переходить у новий, небесний стан, який ще кілька десятиліть тому здавався утопією, хоч уже в минулому столітті Жюль Берн намагався казку таку показати своїм читачам як цілком можливу реальність…

Якось моя подруга по газеті Ліза Наришкіна знайшла у Лєскова дивовижний пасаж про те, що Писемський літературне оскудіння пов’язував насамперед з розмноженням залізниць, які корисні для торгівлі, зате шкідливі для художньої літератури.

Тепер людина проїжджає багато, але швидко й безпечно, зазначав Писемський, і тому в неї ніяких сильних вражень не відкладається і спостерігати їй нічого і ніколи — все мимохідь. А бувало, їдеш до Москви на «довгих» у загальному тарантасі, до того ж ямщик тобі попадеться негідник, сусіда нахаби, постоялий двірник шельма, і «куфарка» в нього нечупарна, — то стільки всякої усячини надивишся! А ще як серце не витримає — виловиш якусь гидоту в щах — та цю «куфарку» вилаєш, а вона тебе так вишпетить, що від цих вражень просто й не відмахнешся… І стоять вони в тобі густо, наче цілу добу каша пріє, ну, звичайно, густо і в творі виходило; а нині все це по-залізничному — бери тарілку, не питай, їж — пожувати ніколи; дзінь-дзінь-дзінь — і готово, знову їдеш, а враження одне, що лакей здачі не додав, коли розраховувався…

Лєсков з приводу цього згадував Діккенса, який писав у країні, де дуже швидко їздять, однак бачив і спостерігав багато, і фабули його оповідань не відзначаються скудністю змісту…

Сто років відтоді минуло, подумав я, а суперечки й досі не скінчились: оренбурзьке літературне об’єднання лає столичне — мовляв, не стелються перед споконвічним, але ж тільки через нього й можна стати письменником! Москвичі вивчають тепер лише Пастернака з Гумільовим та Мандельштама, перед класикою не ціпеніють — сором і ганьба! Справді, ми дивне суспільство! Без упину боремося за одноманітність, неодмінно хочемо, щоб наша думка стала загальною; я — правий, решта — дурні або ще гірше. Триста років ярма змінилися трьомастами роками власного кріпосництва: чимало людей у нас тепер гніваються, коли кріпосництво називають рабством, мовляв, «наклеп на народ», але, на жаль, це не наклеп, а факт історії; замовчувати історію — те ж саме, що брехати хворому чи туберкульозного лікувати від простуди; неусвідомлена зрада так само небезпечна, як і заздалегідь спланована. Та й чверть століття — з двадцять восьмого до п’ятдесят третього — теж марно не минуло, з’явився стереотип нового страху, надія лише на того, хто все знає, все розуміє і все вміє, відчуття власної малості й незахищеності, хіба таке можна лишати недослідженим? Масони — масонами, а історія — історією: власника друкарні Новикова, якого матінка Катерина кинула до каземату, звинуватили в масонстві, а проти чого він виступав? Проти самодержавства, за волю селянинові.

… Між іншим, чому, коли летиш до Варшави — всього дві години, — курити в салоні дозволяється, а коли пиляєш до Сибіру шість годин, — не смій?.. Салтиков-Щедрін? «Добре іноземцеві, він і в себе дома іноземець»?

Я діждався, коли погасло табло, літак пробив дощові хмари, розпластався над білим туманом і немов спинився, набравши дев’ятисоткілометрову швидкість. Розстебнувши свою сумку — диво, а не сумка, можна слона ввіпхнути, — я витяг конспекти й заходився — вкотре вже — систематизувати виписки.

Чесно кажучи, я не знаю, що в мене вийде з того, що вже зроблено: в усякому разі, я методологічно зв’язав епізоди нашої економічної безтолковщини (а можливо, усвідомленого саботажу) з тим, що писав у свій останній рік Ленін: «Всіляко і що б то не стало розвинути оборот, не боячись капіталізму, бо рамки для нього поставлені у нас (експропріацією поміщиків і буржуазії в економіці, робітничо-селянською владою в політиці) досить вузькі, досить «помірні».

Немов чекаючи заперечень від догматиків, Ленін іде далі: «Нам треба не боятися визнати, що… ще багато чого можна і треба повчитися у капіталіста».

Або: «Система мішаних товариств — єдина система, яка спроможна справді поліпшити поганий апарат НКЗТ (наркомзовнішторгу. — Ю. С.), бо при цій системі працюють поряд і закордонний і російський купець. Якщо ми не зуміємо навіть при таких умовах підучитися і цілком вивчитися, тоді наш народ зовсім безнадійно народ дурнів».

З плану брошури про продподаток: «Свобода торгівлі: а) для розвитку продуктивних сил селянського господарства б) для розвитку дрібної промисловості в) для боротьби з бюрократизмом».

Виходить, що особисту ініціативу Ленін протиставляв бюрократії? Отже, він шукав економічні форми боротьби проти неї, розуміючи, яка це страшна загроза для революції?

«Радянські закони дуже добрі, — продовжує він, — тому що надають всім можливість боротися з бюрократизмом і тяганиною, можливість, якої ні в одній капіталістичній державі не надають робітникові й селянинові. А що — користуються цією можливістю? Майже ніхто! І не тільки селянин, величезний процент комуністів не вміє користуватися радянськими законами у боротьбі з тяганиною, бюрократизмом або з таким істинно руським явищем, як хабарництво.

Що заважає боротьбі з цим явищем? Наші закони? Наша пропаганда? Навпаки! Законів написано скільки завгодно! Чому ж немає успіхів у цій боротьбі? Тому, що не можна її зробити самою пропагандою, а можна завершити, тільки якщо сама народна маса допомагає. У нас комуністи, не менше половини, не вміють боротись, не кажучи вже про таких, що заважають боротися».

І різко: «Ми живемо в морі беззаконня… Загальний підсумок: місцева бюрократія — найгірше середостіння між трудящим народом і владою».

Як посилання на роздуми — запитання і висновок: «Які економічні корені бюрократизму?.. Роздробленість, розпорошеність дрібного виробника, його злидні, некультурність, відсутність обороту між землеробством і промисловістю…»

А далі — про культуру: «… від загальної письменності ми відстали ще дуже сильно, і навіть прогрес наш у порівнянні з царськими часами (1897 роком) виявився надто повільним. Це є грізною пересторогою і закидом на адресу тих, хто витав і витає в емпіреях «пролетарської культури». Це показує, скільки ще наполегливої чорнової роботи маємо ми зробити, щоб досягти рівня звичайної цивілізованої держави Західної Європи… Ми не піклуємося або далеко не досить піклуємось про те, щоб поставити народного вчителя на ту висоту, без якої й мови бути не може ні про яку культуру: ні про пролетарську, ні навіть про буржуазну».

А коли ми підвищили зарплату вчителям? Тоді, коли зрозуміли, що ця професія стала непрестижною. Тільки невдахи йшли в педінститути, ті, хто не міг вступити до іншого вузу, але ж саме в руках учителів — моральне здоров’я народу, особливо якщо матері працюють нарівні з батьками. Понад шістдесят років народний учитель одержував місячний оклад, за який не можна купити навіть пари гарних зимових чобіт, а вже про особисту бібліотеку й думати нічого, — ціна на хорошу книжку на чорному ринку відома. Що ж відбувалося? Головотяпи забули про ленінський наказ? Чи усвідомлена ставка на гальмування знань? Значно легше приказно управляти людиною, яка знає лише азбуку і вміє рахувати; лише учень, вихований ерудованим педагогом, вільний, більше того, зобов’язаний запитувати! А хто був спроможний — ще в недавньому минулому — відповісти на запитання культурної, підготовленої особистості?

Та не тільки це забули в Леніна. Ніхто серйозно не проаналізував його роботу про Робітничо-селянську інспекцію, де він, зокрема, пропонував різко скоротити штати наркома Сталіна; численні контролери-інспектори підривають — за Леніним — «будь-яку роботу по встановленню законності і мінімальної культурності».

Ленін мав намір винести питання про Народний комісаріат Робітничо-селянської інспекції (штати розбухли, права необмежені) на з’їзд партії… Не встиг. Інші — не захотіли або ж не змогли…

… Не дуже ми аналізували й національну проблему; скоріш начебто на зло робили Леніну. Але ж він писав в останніх роботах: «… ми, націонали великої нації, виявляємось винними в безлічі насильств, і навіть більше того — непомітно для себе чинимо безліч насильств і образ, — досить тільки згадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців… Той грузин[1], який зневажливо ставиться до цієї сторони справи, зневажливо кидається обвинуваченням в «соціал-націоналізмі» (тоді як він сам є справжнім і істинним не тільки «соціал-націоналом», але й грубим великоруським держимордою), той грузин, по суті, порушує інтереси пролетарської класової солідарності, бо ніщо так не затримує розвитку і зміцнення пролетарської класової солідарності, як національна несправедливість, і ні до чого так не чутливі «скривджені» націонали, як до почуття рівності і до порушення цієї рівності, хоча б навіть з необачності, хоча б у формі жарту…»

… Я знову й знову перечитував останні ленінські томи, після того як натрапив на стенографічні записи його секретарів; ці документи вразили мене; сам по собі напрошувався висновок, що ті місяці, коли хворий Ілліч лежав у Горках, були часом його найнапруженішої політичної боротьби; сили, на жаль, були нерівні: він — хворий, противники — повні сил.

Згадаймо запис секретаря Леніна, зроблений тридцятого січня двадцять другого року: «24 січня Володимир Ілліч викликав Фотієву і доручив запитати у Дзержинського або Сталіна матеріали комісії в грузинському питанні і детально їх вивчити. Доручення це дано Фотієвій, Гляссер і Горбунову[2]. Мета — доповідь Володимиру Іллічу, якому це потрібно для партійного з’їзду. Про те, що питання стоїть на По— літбюро, він, очевидно, не знав. Він сказав: «Напередодні моєї хвороби Дзержинський говорив мені про роботу комісії і про «інцидент», і це на мене дуже тяжко вплинуло…» В суботу запитала Дзержинського, він сказав, що матеріали у Сталіна. Послала листа до Сталіна, його, як виявилось, не було в Москві. Вчора, 29 січня, Сталін дзвонив, що матеріали без Політбюро дати не може. Запитував, чи не говорю я Володимиру Іллічу чогось зайвого, звідки він у курсі поточних справ? Наприклад, з його статті про PCI видно, що йому відомі деякі обставини…»

1 лютого (запис Фотієвої): «Повідомила, що Політбюро дозволило матеріали одержати… Володимир Ілліч сказав: «Якби я був на волі (спочатку обмовився, а потім повторив, сміючись: якби я був на волі), то я легко зробив би все це сам»…»

9 лютого (запис JI. О. Фотієвої): «Ранком викликав Володимир Ілліч. Підтвердив, що питання про Робітничо-Селянську інспекцію він внесе на з’їзд…»

12 лютого (запис JI. Фотієвої): «Володимиру Іллічу гірше. Сильний головний біль. Викликав мене на кілька хвилин. За словами Марії Іллінічни, його засмутили лікарі так, що в нього тремтіли губи. Ферстер[3] напередодні сказав, що йому категорично заборонені газети, побачення і політична інформація. На запитання, що він розуміє під останнім, Ферстер відповів: «Ну, ось, наприклад, Вас цікавить питання про перепис радянських службовців». Мабуть, ця обізнаність лікарів засмутила Володимира Ілліча. Як видно, крім того, у Володимира Ілліча склалося враження, що не лікарі дають вказівки Центральному Комітетові, а Центральний Комітет дав інструкції лікарям».

5 березня (запис М. Я. Володичевої): «Володимир Ілліч викликав близько 12-ої. Просив записати два листи: один Троцькому, другий Сталіну…»

Перший лист починався так: «Шановний тов. Троцький! Я просив би Вас взяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії…»

Троцький відмовив: «хворий».

Другий лист був різкий, гнівний навіть: «Шановний т. Сталін! Ви були таким грубим, що покликали мою дружину до телефону і вилаяли її. Хоч вона вам і сказала, що згодна забути сказане, проте цей факт став відомий через неї ж Зінов’єву і Каменєву. Я не маю наміру забувати так легко те, що проти мене зроблено, а нічого й казати, що зроблене проти дружини я вважаю зробленим і проти мене. Тому прошу Вас зважити, чи згодні Ви взяти сказане назад і вибачитися чи волієте розірвати між нами стосунки».

(Ще в грудні двадцять другого, коли Ленін продиктував листа Троцькому з проханням підтримати його в боротьбі проти Сталіна за збереження монополії зовнішньої торгівлі, Сталін, на якого як на генерального секретаря ЦК було покладено особисту відповідальність за дотримання режиму лікування Леніна, подзвонив Крупській і, вилаявши її, погрожував розглянути справу на Контрольній комісії. Крупська написала листа Каменєву: «Лев Борисович… Я в партії не один день. За всі тридцять років я не чула від жодного товариша жодного грубого слова… Інтереси партії і Ілліча мені не менш дорогі, ніж Сталіну… Про що можна і про що не можна говорити з Іллічем, я знаю краще за будь-якого лікаря, бо знаю, що його бентежить, а що ні, принаймні краще за Сталіна… В одноголосному рішенні Контрольної комісії, якою дозволяє собі погрожувати Сталін, я не сумніваюсь, але в мене немає ні сил, ні часу, які я могла б витрачати на цю нікому не потрібну склоку».)

… При аналізі апарату ленінського Зібрання творів стає зрозумілим ось що: перший серйозний приступ хвороби стався після тривалої боротьби Леніна проти деяких членів Політбюро ЦК, котрі наполягали на скасуванні монополії зовнішньої торгівлі, і конфлікту в Тбілісі між Закавказьким крайкомом та групою грузинських більшовиків на чолі з Мдівані й Махарадзе: дванадцятого грудня 1922 року Ленін довго розмовляв зі своїми заступниками Риковим, Каменєвим та Цюрупою про розподіл між ними обов’язків у Раді Народних Комісарів; з Дзержинським обговорював становище в Тбілісі, з торговельним представником у Німеччині Б. Стомоняковим говорив про монополію зовнішньої торгівлі. А наступного дня, тринадцятого грудня, настала криза; і все-таки, незважаючи на заборону лікарів, Ленін писав листи Троцькому (його союзникові по боротьбі за монополію зовнішньої торгівлі) і Сталіну (противнику); шістнадцятого грудня стан його здоров’я серйозно погіршився, параліч правої руки і ноги; розуміючи, що ситуація тривожна, Ленін диктує «Лист з’їздові», вимагаючи, зокрема, усунути Сталіна з посади генерального секретаря; грудень, січень, лютий і березень двадцять третього він працює практично кожного дня; дізнавшись про подробиці інциденту в Тбілісі, коли Троцький зневажливо відмовив йому в підтримці проти Сталіна, вислухавши про кричущу безтактність Сталіна в ставленні до Крупської, Ленін втрачає мову; з останніх сил тренується, щоб навчитися писати лівою рукою; двадцятого січня двадцять четвертого Надія Костянтинівна читає Іллічу резолюції тринадцятої партконференції; у своїх спогадах Крупська пише, що, слухаючи її, він почав хвилюватися, на другий день його не стало. Який рядок резолюції насторожив Леніна? В чому він помітив те — особливо тривожне, — що проектував на майбутнє? Якщо пощастить знайти істориків, закоханих у математику, і математиків, які живуть історією, такий союз, закріплений логікою комп’ютера, зможе дати відповідь — бодай приблизну — на це запитання…

Заново вивчивши проблеми, якими займався Ленін перед тим, як хвороба звалила його, я ще раз і ще раз думаю: чи все мусив обговорювати Ленін, що виносилося на порядок денний? Наприклад, сімнадцятого листопада двадцять другого року — засідання Ради Праці й Оборони; порядок денний: урегулювання цін, передача десяти тракторів управлінню меліорації на Мугані, конкретні заходи в зв’язку з реалізацією урожаю… Вісімнадцятого листопада: бесіда з делегатами конгресу Профспілкового Інтернаціоналу; доручення Горбунову: прислати доповідь про роботу Мічуріна, передати розпорядження Кржижановському ввійти в РПО про іригаційну систему в Туркестані, надіслати запит Серебровському про нафтову концесію; наступного дня — розмова із заступником голови Вищої ради народного господарства Смілгою про введення господарського розрахунку в промисловості; двадцять перше: головує на засіданні Раднаркому; кілька разів виступає з приводу перегляду Положення про Головний концесійний комітет; обговорюється проект про Центральний комітет по перевозках, питання про пропаганду східними мовами, про фінансування Гідроторфу, про встановлення кошторису Наркомсоцзабезу; за тиждень перед хворобою бере участь у засіданні Політбюро, вносить доповнення до проекту постанови по доповіді комісії Державного постачання й поправки в проект постанови про взаємовідносини між наркомом освіти і його заступниками; дебатуються питання про конференцію по роззброєнню, про експорт хліба, про сільгоспкредит, про фонд заробітної плати на грудень двадцять другого року, про злиття апаратів Наркомпроду і Наркомфіну, про відрядження інженерів за кордон…


… Межа людських навантажень визначається тими, хто знав жах засмоктуючої текучки; чому не повстали? Чому іге впросили добром поберегти себе для справ найголовніших — на багато років уперед, — які без нього не можна вирішити? Чому він проводив рішення Раднаркому про обов’язковість відпусток для Рикова, Цюрупи, Горького? Чому ніхто з його оточення не вимагав того ж для нього, Ілліча? Проханню він не підкорився б, рішенню ЦК — неодмінно…

… Після його смерті утворилась трагічна перерва, що тривала шістдесят років: господарський розрахунок, ініціативу, свободу підприємництва повернуто до життя лише у вісімдесят шостому; тільки в генія думка розкута й стрімка, а скільки їх, геніїв, народжує людство?!


II Я, Карімов Рустем Ісламович


Мабуть, це погано, що я вірю у фізіогноміку і суджу про людину з першої ж зустрічі. Це — прерогатива чудового лікаря, та й то якщо він вивчив усі аналізи хворого. На жаль, час сільських лікарів минув (сподіваюсь, поки що), медицина роздріблена на «напрямки», пульмонолог не дуже обізнаний у захворюваннях верхніх дихальних шляхів, терапевт не дуже компетентний в остеохондрозі, а це тепер так само страшно, як рак чи інфаркт, — сидячий спосіб життя, перепад тиску, стреси — зажме судинку, яка відає подачею крові, і доводиться оперувати око, а треба було підкрастися до першопричини — до таємниці відкладення солей у потилиці. Людський організм — складніший за найсучасніший супутник, сконструйований якнайкраще, всі системи взаємодіють без команд з пункту спостереження, немов якісь таємничі комп’ютери закладено в нас від народження.

Словом, обличчя цього кремезного, незграбного Варравіна мені сподобалось. Як і його руки — великі, надійні, непоспішливі в рухах. Очі надзвичайно жваві, позбавлені тієї закритої непорушності, яка властива багатьом людям апарату; бажання збагнути точку зору керівника змупїує їх забути чисто акторських здібностей — стриманості, неквапливості у словах, уміння висловлювати думку з підтекстом, а це дає змогу в будь-який момент щойно вимовлену фразу повернути зовсім в іншому напрямку, коли з’явиться бодай тінь незгоди в зауваженнях чи навіть міміці начальника. В останні місяці найбільш тямущі бюрократи почали застосовувати нову тактику: порив, трохи пом’якшений повтор найгостріших абзаців з газет, але без конкретностей, погляд і дещо: час такий, що той, кого сьогодні рознесли в пух і прах, завтра — невідомо якими шляхами — міняє стілець на крісло й дістає два телефонні апарати замість одного.

Сподобалося й те, що Варравін без зайвої балаканини спитав, чи скоро я маю залишити прем’єрський кабінет, ніяких танців на паркеті, воістину, бика треба брати за роги.

Я відповів, що це від мене не залежить. Те, що я вважав своїм громадянським обов’язком зробити, — зробив, а тепер— воля виборців і тих інстанцій, котрі і рекомендували мене прем’єром, і затверджували…

— А скажіть, Рустеме Ісламовичу, — неквапно добираючи слова, почав Варравін, — чому ви так настійливо підтримували засудженого Горенкова?

— «Підтримував»? Я й досі його підтримую. Наша з ним методологія збігається, а метод — основа думки і вчинку.

— Я боюсь абстрактних формул, — зазначив Варравін, подивившись на мене пильно, з несподіваною внутрішньою відчуженістю. — Коли почитати газети минулих років, то, судячи з подібних абстрактних формул, в державі панували мир і спокій, і божа благодать…

— Та я ж саме тоді виховувався, товаришу Варравін. Моя незгідність з колишнім часом з’являлася поступово, не зразу, в боріннях з самим собою: «На що замахуєшся, пігмей? Нагорі розумніші за тебе люди сидять…» Живемо не в безповітряному просторі, вашому поколінню доведеться ще не один раз мати справу з тими, хто сформувався в минулому… Розповідають, ніби десь у п’ятдесятому році хтось з оточення Сталіна поскаржився йому на письменників… Той відрубав: «Інших у мене немає, доводиться мати справу з тими, що є…»

— Любите Сталіна?

Взагалі я ждав цього запитання. Після двадцятого з’їзду і після того як усунули Микиту Сергійовича, я немало розмірковував про це. Коли закінчився двадцять другий з’їзд, моя позиція була однозначна; потім, прочитавши мемуари воєначальників, конструктора Яковлєва, вхопився за їхні свідчення на користь Сталіна, як за соломинку, — немає нічого трагічнішого, ніж втрачати віру в кумира. Повернення до Сталіна було в мене далеко не однозначним; лихоліття брежнєвської пори відзначене і позитивним фактором: у суспільстві зріли питання. Так, відповідей на них не давали, більше того, судили за те, що запитання аж надто різкі: «не треба розгойдувати човна, дамо людям пожити спокійно, всі стомилися від шарахань», і все ж запитання невтримно зріли і кожен був зобов’язаний дати на них відповідь — самому собі принаймні, — бо економіка котилася в прірву, становище складалося критичне…

— Я по очах бачу ваше ставлення до генералісимуса… Ви читали листування Сталіна з Рузвельтом та Черчіллем?

— Читав, — кивнув Варравін.

— Ну й як? Сталін там виглядає серйозним політиком?

— Він виглядає серйозним політиком.

— А коли так, то ми мусимо берегти респект до нього як до лідера, що стояв біля керма антифашистської боротьби?

— Він міг стати біля керма цієї боротьби у тридцять дев’ятому році, якби не уклав договір з Гітлером.

— Справді? Ну гаразд. Припустімо, це тема для розмови, але ви дайте відповідь на моє цілком конкретне запитання так само конкретно. Зобов’язані ми берегти респект до лідера, який стояв біля керма всенародної боротьби проти Гітлера?

— Народ переміг нацизм, а не Сталін. ...

Скачать полную версию книги