Фантастика Всесвіту. Випуск 4 [Роберт Шеклі] (fb2) читать постранично, страница - 3

міністерського кабінету, а там, гляди, й до змагання за найвищий пост у країні.

Родинні заводи Торнів під час війни процвітали, і Джеремі мав змогу здобути найкращу й найдорожчу освіту, не сушачи собі голови тим, як зароблено ті гроші. Та, коли помер його батько, молодий Торн закрив усі заводи й оголосив, що ніколи не підтримуватиме руйнувань і що будь-яка війна — це братовбивство. Але й на мирному ґрунті Торнові статки дедалі примножувались. Він розвивав будівництво на своїх землях, вкладав гроші у благоустрій злиденних районів, давав позики небагатим, але перспективним підприємцям. У ньому поєднувався дар накопичення грошей з почуттям відповідальності перед тими, хто їх не мав. За грубими підрахунками виходило, що особисте багатство Джеремі Торна сягає сотні мільйонів доларів, хоч перевірити це було важко, бо навіть сам Торн не знав точних цифр. Підраховувати — це означало бодай ненадовго, але спинитися, а Торн перебував у постійному русі…

Біля похмурої будівлі Головної лікарні зупинилася машина. Отець Спіллето визирнув з вікна свого кабінету на третьому поверсі й одразу зрозумів, що чоловік, котрий простує до входу, — не хто інший, як Джеремі Торн. Вольове підборіддя та посріблені сивиною скроні були знайомі з фотографій у газетах, постава й хода також видавалися знайомими. Торн мав саме такий вигляд, який належить мати чоловікові його становища. Отже, відзначив подумки отець Спіллето, вибір зроблено слушний. Він підвівся, підбираючи поли сутани. Письмовий стіл здавався збоку зовсім крихітним у порівнянні з його масивною постаттю. З незворушним виразом обличчя священик рушив до дверей. Тим часом Торн уже перейшов вестибюль. Він поспішав, і його кроки гучно відлунювали в напівтемному будинку.

— Містер Торн?

Торн, що вже піднявся на першу сходову площадку, обернувсь і звів очі, намагаючись розглядіти чоловіка в сутіні на горі.

— Так, це я.

— Мене звуть отець Спіллето. Я послав вам…

— Атож, я отримав вашу телеграму. І вилетів одразу ж як тільки зміг.

Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося якесь нещастя.

— Дитина… народилася? — спитав Торн.

— Так.

— А моя дружина…

— Вона відпочиває.

Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими, мовби прагнучи підготувати його, пом’якшити удар.

— Щось сталося? — запитав Торн.

— Дитина вмерла.

Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.

Вона дихала всього лиш одну мить, — пошепки промовив священик, — а потім дихання урвалося.

Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.

Священик озвався знову.

— З вашою дружиною все гаразд, — сказав він. — Але родити вона більш не зможе.

— Це кінець… — прошепотів Торн.

— Ви можете всиновити дитину.

— Вона хотіла власну…

На хвильку настала тиша, і священик ступив уперед. Він мав грубуваті, але дуже правильні риси обличчя, в очах його світилося співчуття. Лише зрошене потом чоло виказувало його хвилювання.

— Ви дуже любите її, — промовив він.

Торн кивнув головою. Відповісти щось не мав сили.

— Тоді ви повинні згодитися з Божою волею…

Із сутіні коридора виступила літня черниця й самими очима відкликала священика вбік. Вони одійшли і почали шепотітися проміж себе по-італійському. Потім черниця пішла, і священик повернувся до Торна. В його погляді було щось таке, від чого Торн аж напруживсь.

— Шляхи Господні незбагненні, містере Торн… — Він простяг руку вперед, і Торн несамохіть підвівся й рушив за ним.

Палати породілей були трьома поверхами вище, і вони йшли туди бічними сходами, потім вузьким тьмяно освітленим коридором. Лікарняний дух тільки загострював почуття втрати, що билося в Торновій душі. Нарешті спинилися перед скляною переділкою, і священик простежив поглядом, як Торн, вагаючись, підступив ближче і подивився на те, що було з другого боку. А там було немовля. Новонароджене. Воно скидалося на маленьке янголятко. У нього було розтріпане чорне волоссячко та глибоко посаджені блакитні оченята, що враз підсвідомо спинилися на Торні.

— Воно нікого не має, — сказав священик. — Його мати вмерла. Так само як ваша дитина… майже водночас…

Торн рвучко обернувсь до нього.

— Вашій дружині потрібна дитина, — провадив священик, — а цій дитині потрібна мати.

Торн звільна похитав головою.

— Ми хотіли власну… — мовив він.

— Дозволю собі зауважити… воно дуже схоже…

Торн знову поглянув на немовля й не міг не погодитися з цим. Волосся в дитинчати було такого самого кольору, як у Кетрін, а обличчям воно начебто скидалося на нього самого. Таке саме випнуте підборіддячко і навіть маленька ямочка на ньому…