Вибрані твори (fb2)

- Вибрані твори (пер. Антін Хуторян, ...) (а.с. Вершини світового письменства -36) 1.7 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Антон Павлович Чехов

Настройки текста:



Антон Чехов ВИБРАНІ ТВОРИ


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література




З російської

Тексти звірено за виданням:

А. П. ЧЕХОВ, Избранные сочинения в двух томах. М., «Художественная литература», 1979.

Вступне слово В. Положія

Коментарі В. Пересипкіної


КЛАСИК І СУЧАСНИК


Кінець XIX сторіччя — початок XX є переломним моментом, який з усією невідворотністю означив, що закінчився один період історії і починається інший, докорінно відмінний від попередніх. І художня історія людства — література, — давно передчуваючи цей злам, бачачи соціальну й філософську вичерпаність старих концепцій світу й людини і часом невиразно уявляючи та усвідомлюючи концепції майбутні, у своїх пошуках пішла стількома напрямами, що герой її опинився ніби одразу в кількох вимірах, які до того ж взаємно перекреслювались…

І як за логікою історії центр світового революційного руху перемістився в Росію, так, уже за логікою самого революційного руху, смерч ідей, знятий довкола людини, увірвався в російську літературу, і над розбурханим морем пристрастей звелися три велетенські вершини, на які, як би далеко ми не пішли вперед у соціальному розвитку, повсякчас оглядаємось і відсвіт яких бачимо сьогодні в літературі кожного народу. Вершини ці — Достоєвський, Толстой, Чехов.

Річ не тільки в тому, що про них найбільше пишуть у нас і за рубежем, а багато видатних майстрів слова вважають їх своїми літературними батьками, не в тому, що суперечки довкола їхніх творів тривають досі, а численні ідеї класиків перетрансформувалися в різних літературних напрямах… Очевидно, ця «велика трійця», — притому практично в одному часовому періоді, — зуміла підняти такі питання людської сутності, на які не кожен би наважився давати відповідь, зачепила такі струни людської душі, на яких не можна було грати, не розкривши тієї душі.

Якщо Достоєвський намагався у своїй творчості показати в людині «кінці і початки цивілізації» (вислів Достоєвського) за допомогою свого ж таки «реалізму у вищому смислі», якщо Толстой зображав життя у всьому його епічному розмахові, розплутуючи і впорядковуючи клубок взаємодії людини зі світом, то Чехов, урівноважений і спокійний, інтелігентний земський лікар Чехов, — чи ж справді і він творив у епіцентрі боротьби ідей сторіччя?

То вже доля розпорядилася так, що роки життя Антона Павловича (1860–1904) випали на період, винятково складний в історії Росії: закінчилася (офіційно) ера феодалізму, в короткий строк потужно розвинулися капіталістичні відносини, — і вже складний механізм країни на повних парах мчав у пролетарську революцію.

Тодішнє суспільство було, як ніколи, обтяжене залишками кріпацтва, злиднями й неграмотністю, роз’єднане класовими й кастовими протиріччями, шукало відповіді на до болю загострені питання часу по всіх шляхах і манівцях. І, здавалося, окремій людині, що тільки-но тільки відчула можливість хоч трохи випростатися духовно — для боротьби за свою свободу і сутність, — не було іншого виходу, ніж розчинитися у тому суспільстві, аби лишень існувати. Але притягальна сила майбутнього — кращого, справедливого, гуманного — була настільки велика, що тисячі маленьких людських планет виривалися з круговерті життя на нову орбіту, побачивши в самих собі гідність, силу добра. І самому Чехову це більше ніж знайоме. Загубивши своє дитинство у батьковій крамничці, змучившись у таганрозькій гімназії, заробляючи репетиторством та фейлетонами у гумористичних журналах, коротко кажучи, випростуючись душею з «міщанина» (в старому значенні) до небагатьох із кращих володарів дум, він мав усі підстави в листі до брата заявити: «Деспотизм злочинний тричі». Мав, бо що з більшою силою давила на нього дійсність, схожа на тупого сторожа з «Палати № 6», то впертіше відстоював він у собі людину.

Узагальнений образ чеховського героя — це своєрідне відображення багатоваріантності людських доль, реалізації їх чи нереалізації під тиском так само узагальненої дійсності.

У цьому — один із перших парадоксів «феномена Чехова», якщо дозволено вжити такий термін. Феномен цей зріс на грунті особливостей творчої долі письменника, ще більше — особливостей його стилю й поетики, нарешті — оригінальності філософської системи, в якій думка ніколи не виважувалась на терезах понять і категорій, а просто існувала в тексті, не будучи рупором Чехова-мислителя, — життя в прозі Чехова ніби самооцінюється і самоосмислюється. Мабуть, це найважче — сховати себе, автора, в тінь, дати можливість показати істину самим героям, не наполягаючи на ролі поводиря.

Як художник Чехов починався від «Хамелеона», «Товстого й тонкого», «Конячого прізвища», де, скажімо, структурний аналіз фактично відкрив би нам в основі цього ряду оповідань анекдот, цей вічний, усний жанр, від якого ще не так далеко і до фейлетонів, підписаних «Антоша Чехонте», і до «Спати хочеться», «Степу», «Палати № 6», «Чорного монаха», а потім — і до «Іванова», «Дяді Вані», «Трьох сестер», «Вишневого саду». Два різних Чехови, чи не правда?

Хоч у кожного справжнього митця є свій шлях творчого зростання, та в нашому читацькому уявленні якісь дві «іпостасі» Чехова існують ніби в іншому вимірі. А й справді — з одного боку, Чехов — викривач пороків самодержавної Росії, насамперед обивательщини й міщанства, дикості й тупості… власне, всього не перерахуєш.

З другого боку, він — не мораліст у такому вузькому смислі, а художник, якому до снаги ставити «вічні» питання життя.

І хай деякі сучасні Чехову критики, а інколи сьогоднішні, на Заході, вбачали в письменнику «співця сутінок», «фізіолога суспільства», переконливіші для нас слова Толстого, який назвав Чехова «Пушкіним у прозі», додавши, що, завдяки щирості його, він створив нові «… для всього світу форми письма, подібних до яких я не зустрічав ніде!», і цим одразу заявивши про світове значення свого брата по перу.

А дві «іпостасі» Чехова, звичайно, умовність, яка походить, може, від того, що хтось не знає письменника у всій його глибині, не так часто розглядає його творчість у контексті світової літератури, а його погляди у вузлі тих проблем та концепцій, які існують чи існували.

Але що нового могла сказати світу постать Івана Дмитровича Червякова з раннього оповідання «Смерть чиновника»? Крім того, що, необачно чхнувши на лисину генерала, так перелякався, що вибачення свої довів до абсурду, ліг на диван і… помер? Трагікомедія, так? І, окрім цього, бачимо тут цілковиту відмову людини від власного «я». Хрестоматійно знайомий «хамелеон» з однойменного твору. Чи тільки сміх і сарказм в цьому оповіданні? Ні, тут ще й проблема роздрібнення особистості. Городничий, на відміну від цього абсолютно безхребетного чиновника, в залежності від обставин, розпадається на безліч дрібнесеньких «я», і кожне з них оберігає ціле, але ціле тільки фізичне, не духовне, бо духовного тут ще й немає, його виключає багатоликість. А чеховський герой, починаючи з оцих ранніх, майже фейлетонних персонажів, постійно перевіряється на особистісну стійкість, постійно випробовується, але, що характерно, не в ситуаціях, де гранично чітко постає питання «бути чи не бути», не великими почуттями й пристрастями, а, сказати б, тотальною невідворотністю буденного плину життя, де нюанси між добром і злом часто для цього героя невловимі і сам він тому, балансуючи між «низьким» і «високим», якийсь «середній» у своєму духовному вияві. «Напишіть-но оповідання про те, як молодий чоловік, син кріпака, колишній крамар, півчий, гімназист і студент, вихований на чинопочитанні, цілуванні попівських рук, поклонінні чужим думкам, вдячний за кожний шматок хліба, багато разів битий, такий, що ходив по уроках без калош, бився, мучив тварин, любив обідати у багатих родичів, лицемірив і. богу й людям без усякої потреби, тільки зі свідомості своєї нікчемності, — напишіть, як цей молодий чоловік вичавлює з себе по краплях раба, як він, прокинувшись одного прекрасного ранку, відчуває, що в його жилах тече вже не рабська кров, а справжня людська», — писав Чехов в одному з листів, і зміст сказаного випливав за межі біографічні, відкриваючи перед нами чи не головнішу особливість його творчості — погляд на людину свого часу, погляд, в якому є перспектива й ідеал, що так старанно приховано у власне творах.

Відомо, що Чехов не любив слова «ідеал». І героїв, на яких, просто кажучи, можна було б рівнятися, у нього ніби й немає. Однак писав він не «фізіологічний нарис» тодішнього суспільства. Як справжній реаліст, він бачив суспільство таким, як воно було, а людину — ще справді «середньою», замкненою в самій собі. «Серединність» у його концепції — той рубіж, перейти який означало стати людиною вповні. І головна проблема в його творчості — «вичавлювання з себе по краплях раба», хоч ми і не знайдемо в чеховських сюжетах такого, де б це відбулося.

Сюжет у Чехова — теж складова його концепції. Для нього існує сюжет самого життя, яке письменник може тільки відтворити, але не пересотворити. Справді, це неймовірна майстерність — «впустити» героя в життя, яке вже йде, вичерпати сюжет героя, замкнувши художню ідею… А життя знов іде своїм ходом, ніби нічого й не сталося. Недарма повісті й оповідання Чехова часто називають «маленькими романами». «Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя і розбивається їхнє життя», — казав сам Чехов, але цим аж ніяк не хотів ствердити, що людина безсила перед долею. Навпаки — цим підкреслюється рух, безупинність життя, хоч як би хто не хотів для власного — видимого — спокою обмежити цей рух своїми уподобаннями.

За якими б «параграфами», «інструкціями», «циркулярами» не ховався вчитель Бєликов з «Людини у футлярі» від дійсності, яких би «правил» не дотримувався, життя руйнує найтвердішу шкаралупу відчуженості — і тоді виявляється вся нікчемність подібного існування. Намагання берегти лише власний спокій так само приводить до ізоляції від людей доктора Старцева («Іонич»), В юності ще були поривання до чогось прекрасного, але страх перенапружити себе звів усе нанівець. Залишилась одна пристрасть: увечері виймати з різних кишень гроші, отримані за візити. І купувати будинки. Вся безглуздість ситуації в тому, що це нікому не потрібно, й Іоничу теж: він старий, хворий, не мав жодної близької людини. Він зберіг «свободу», йому не загрожують життєві потрясіння, але сам перетворився на тінь, яка дає про себе знати тільки писклявим голосом, бо «у Старцева запливло жиром горло». Тінь ця лякає собою оточуючих, відлякує від подібного способу життя.

Ми багато знайдемо у Чехова подібних сюжетів, де герой, заплутавшись у плетиві простих і складних обставин, ніяк не може вибратися на справжню дорогу, навіть не може, добитися простого сімейного щастя. Йому завжди не вистачає маленького, але рішучого кроку. На заваді любові художника і Жені Волчанінової («Будинок з мезоніном») стала рідна сестра дівчини, яка, мов злий демон, з точки зору героїв твору, зруйнувала можливе щастя. Дві планетки зійшлися на мить, дмухнув вітрець — вони розбіглися назавжди. Знову фатум? Життєвий хаос, перед яким людина безсила? Але чому тоді враження від оповідання оптимістичне? Та просто, коли б героям не чинили перепон і вони б здобули особисте щастя, читач би бачив, що воно нетривке, несправжнє. Адже і художник, і Женя неспроможні робити рішучих кроків. Вони не можуть розпорядитися цим щастям, коли його влаштує випадок, не здатні за нього поборотися. Є щось більше, прекрасніше, благородніше, — настійливо проголошує кожним рядком Чехов, воно — справжнє. Не можна пливти за течією між «низьким» і «високим».

Подібне поєднання «малого і тимчасового» з «великим і вічним» своєрідно відтворює загальну картину поступу цивілізації, для якої і «серединність» людини — тільки прохідний етап. Вона пройшла, ця людина, майже безслідно, а життя триває. Можливо, в цьому полягає найбільша трагедійність героїв Чехова? Він не просто сміється над їхньою недолугістю, тупістю, обивательщиною, а скоріше сумує над нереалізованими можливостями людини.

Оленька з оповідання «Душечка» видається на перший погляд звичайною собі міщаночкою, пристосуванкою, життя її бездуховне. Але, однак, не антидуховне, бо пристосування героїні до обставин не прагматичне, а якесь рослинне, продиктоване інстинктивною потребою когось любити, про когось турбуватися. Вона тільки не вміє і не знає як. У цьому трагедія Оленьки — в неможливості дотягнутися до того рівня, до якого підштовхують її закладені в людині начала добра, які Чехов умів бачити в кожному.

Разом з тим, без емоцій, навіть жорстоко, Чехов підкреслює, що «серединність» себе вичерпала, надійдуть інші люди, кращі, мудріші, у яких «все повинно бути прекрасним», як говорить лікар Астров. І хоч інший герой каже, що справжні люди будуть тільки років через двісті-триста, а сам Чехов не встиг побачити прообраз тих людей, скажімо, в революції 1905 року, ми помічаємо, наскільки глибоко пройнявся письменник провідною тенденцією свого часу: віджиле йде в небуття безповоротно, духовна смерть чекає кожного, хто не встигає за рухом життя.

Повість «Спати хочеться» побудовано так, що виникає враження, ніби одноманітність, утома від цього життя настільки «заколисують» людину, що вона взагалі втрачав орієнтири людяності і, вириваючись з полону «сну», бо інакше вже неможливо, направляє свій гнів не в той бік.

Та коли в цьому творі героїня — просто маленька втомлена дівчинка, вчинками якої керують інстинкти й захисні реакції, хоч і викривлені тупою і жорстокою дійсністю, то лікар Рагін змирився з «заколисуванням», навіть підвів під нього своєрідну виправдуючу філософську базу — і фізично, й духовно підкорився плину життя, не втручаючись у нього., І шлях його, — шлях знецінення самого себе, — від ідеальних юнацьких поривань приносити користь і робити добро до пацієнта палати № 6 — закономірний.

А. П. Чехов чи не перший у світовій культурі торкнувся питання взаємодії духовної сутності людини зі світом, який цю сутність і сформував. Сформував, а сам пішов уперед, — у плані своєрідного змагання. Йдеться про життєздатність принципів, насамперед моральних, які дозволяють людині відчувати свою значимість. Людина сформувалася на певних принципах, а життя пішло вперед, змінилася орієнтація. Відмовитися від себе колишнього, переорієнтуватися? І втратити себе? А залишитися таким, як був, — чи не відстати, загубитися в часі? Саме на такому роздоріжжі, коли по-старому жити вже неможливо, а як жити по-новому, — невідомо, опинився і Васильєв з оповідання «Припадок», і Лаєвський із повісті «Дуель», і цілий ряд героїв із знаменитих чеховських драм.

Здається, герої Чехова, — маємо на увазі насамперед п’єси, — знають про себе й про інших усе. Знають так, що їм нічого сказати одне одному. Дія, особливо в п’єсах, розгортається не за сюжетом, а стимулюється внутрішніми, часто невцмовленими психологічними порухами. Герої не знаходять один одного, інші для них — власні тіні. Щастя раптово повертається до них нещастям. Іванов, піднявшись на пік удачі, стріляється, як і Костя Треплєв у «Чайці». Лопахін, купивши вишневий сад, плаче. Цінності ніби постійно девальвуются чи повертаються у свою протилежність. То чи є щось стале, ідеальне?

І тут, нам здається, Чехов задовго до того, як, приміром, екзистенціалісти поставили ці ж питання, дав на них відповідь. Так, його героїв п’єсах грають уже зігране, і навіть знають про це. Вони дограють драму особисту, бо епоха свою вже відіграла. Трагедія в тому, що трагедійне звершилося без них. Вони забуті, як старий лакей Фірс. Та залишається шпарина крізь яку світить постійно промінь надії. Промінь цей — віра в людину і її можливості. Ніхто за неї — «ні бог, ні цар і не герой» — не визначатимуть, що таке добро і зло, совість, справедливість; не з’явиться месія і не виведе з хащів протиріч. Доля людини у власних руках. Беручи на себе відповідальність визначати, що є що і хто є хто, людина тим самим стверджує себе як таку, не приймаючи світ як абсурд.

Прямо про це в чеховських текстах не говориться. Але об’єктивно це так. При всіх нещастях, духовних тупиках, нездійснених долях після читання Чехова залишається світле відчуття. Відчуття наповненості життя, його доцільності, краси. Життя це буяє в печальній пісні, в очах дітей, яких письменник з трепетною любов’ю веде по сторінках своїх книг, у гармонії природи. Воно йде, і що б у ньому не траплялося, все треба називати своїми іменами, не ховаючись в ілюзії. Воно буяє і прекрасними барвами в повісті-поемі «Степ». Основа його, справжня, гуманістична, утверджується подвижницькою працею таких скромних героїв, як лікар Димов з оповідання «Вітрогонка». Йде в саму гущу життя, порвавши з провінційним міщанством, Надя з «Нареченої» — йде в майбутнє, в передреволюційний вир великих міст.

Антон Павлович Чехов ясно й чітко побачив рубіж епох, коли, за словами К. Маркса, закінчувалась «передісторія людського суспільства»[1] і починалася справжня історія, де активне здійснення себе в житті приносить людині справжню свободу, оскільки в цьому вищий смисл людського існування.


Віктор Положій


ОПОВІДАННЯ



СМЕРТЬ ЧИНОВНИКА


Одного чудового вечора не менш чудовий екзекутор, Іван Дмитрович Червяков, сидів у другому ряді крісел і дивився в бінокль на «Корневільські дзвони». Він дивився і почував себе, як у раю. Та рантом.:. В оповіданнях часто зустрічається оце «та раптом». Автори праві: в житті так багато несподіванок! Та раптом обличчя його зморщилось, очі підкотилися під лоб, подих спинився… він одвів від очей бінокль, — нагнувся і… апчхи!!! Чхнув, як бачите. Чхати нікому й ніде не забороняється. Чхають і мужики, і поліцмейстери, і часом навіть таємні радники. Усі чхають. Червяков нітрохи не сконфузився, втерся хусточкою і, як людина чемна, поглянув навколо себе: чи не потурбував кого-небудь він своїм чханням? Але тут уже довелося сконфузитися. Він побачив, що дідок, який сидів поперед нього, в першому ряді крісел, старанно витирав свою лисину і шию рукавичкою і бурчав щось. У дідкові Червяков упізнав статського генерала Бризжалова, який служив у відомстві шляхів сполучення. «Я його оббризкав! — подумав Червяков. — Не мій начальник, чужий, але все-таки незручно. Попросити пробачення треба».

Червяков кашлянув, подався тулубом наперед і зашепотів генералові на вухо:

— Пробачте, ваше-ство, я вас оббризкав… я ненавмисне…

— Нічого, нічого…

— Ради бога, пробачте. Я ж… я не хотів!

— Ах, сидіть, будь ласка! Дайте слухати!

Червяков зніяковів, дурнувато посміхнувся і став дивитись на сцену. Дивився він, але вже раювання більше не почував. Його став мучити неспокій. В антракті він підійшов до Бризжалова, походив біля нього і, переборовши нерішучість, пробурмотів:

—, Я вас оббризкав, ваше-ство… Даруйте… Я ж… Не те щоб…

— Ах, облиште… Я вже забув, а ви все про те ж саме! — сказав генерал і нетерпляче ворухнув нижньою губою. «Забув, а в самого єхидство в очах, — подумав Червяков, підозріливо позираючи на генерала. — І говорити не хоче. Треба б йому пояснити, що я зовсім не хотів… що це закон природи, а то подумає, що я плюнути хотів. Тепер не подумає, то потім подумає!»

Прийшовши додому, Червяков розповів дружині про свою нечемність. Дружина, як здалося йому, надто легковажно поставилася до того, що трапилось; вона тільки злякалася, а дізнавшись, що Бризжалов «чужий», заспокоїлася.

— А все-таки ти піди перепроси, — сказала вона. — Подумає, що ти пристойно поводитись на людях не вмієш!

— Тож-бо й воно! Я перепрошував, та він якось дивно… Жодного слова путнього не сказав. Та й ніколи було розмовляти.

Другого дня Червяков одягнув новий віцмундир, підстригся і подався до Бризжалова пояснювати… Зайшовши до прийомної генерала, він побачив там дуже багато відвідувачів, а поміж прохачів і самого генерала, що вже почав приймати прохання. Опитавши кількох відвідувачів, генерал звів очі на Червякова.

— Вчора в «Аркадії», якщо пригадуєте, ваше-ство, — почав доповідати екзекутор, — я чхнув і… ненароком оббризкав… Проб…

— Які дурниці… Бог зна що! Ви в якій справі? — звернувся генерал до іншого прохача. «Говорити не хоче! — подумав Червяков бліднучи. — Гнівається, значить… Ні, цього не можна так залишити… Я йому поясню…»

Коли генерал закінчив бесіду з останнім відвідувачем і рушив було до внутрішніх апартаментів, Червяков поспішив за ним і забурмотів:

— Ваше-ство! Якщо я насмілююсь турбувати ваше-ство, то саме з почуття, можу сказати, розкаяння!.. Не навмисне, самі зволите знати!

Генерал плаксиво скривився і махнув рукою.

— Та ви просто глузуєте, пане мій! — сказав він, зникаючи за дверима. «Яке ж тут глузування? — подумав Червяков. — І зовсім тут немає ніякого глузування! Генерал, а не може зрозуміти! Якщо так, не буду ж я більше просити пробачення в цього фанфарона! Чорт з ним! Напишу йому листа, а ходити не буду! Їй-богу, не буду».

Так думав Червяков, ідучи додому. Листа генералові він не написав. Думав, думав і ніяк не видумав того листа. Довелося на другий день іти самому пояснювати.

— Я вчора приходив турбувати ваше-ство, — забурмотів він, коли генерал звів на нього запитливо очі, — не для того, щоб глузувати, як ви зволили сказати. Я перепрошував за те, що, чхаючи, бризнув… а сміятися я й не думав. Чи смію я сміятися? Якщо ми будемо сміятися, то ніякої тоді, значить, і пошани до персон… не буде.

— Забирайся геть! — гаркнув генерал, раптом посинівши і затрусившись.

— Що-о? — запитав пошепки Червяков, мліючи від жаху.

— Забирайся геть звідси! — повторив генерал, затупавши ногами.

В животі у Червякова щось обірвалось. Нічого не бачачи, нічого не чуючи, він позадкував до дверей, вийшов на вулицю і поплентався… Прийшовши машинально додому, не скидаючи віцмундира, він ліг на диван і… помер.


1883


ТОВСТИЙ І ТОНКИЙ


На вокзалі Миколаївської залізниці зустрілися два приятелі: один товстий, другий тонкий. Товстий щойно пообідав на вокзалі, і його губи лисніли від масла, мов стиглі вишні. Пахло від нього хересом і флер-д’оранжем. А тонкий щойно зійшов з вагона і був нав’ючений чемоданами, клунками та коробками. Пахло від нього шинкою і кофейною гущею. З-за його спини визирала худенька жінка з довгим підборіддям — його дружина, і високий гімназист з примруженим оком — його син.

— Порфирій! — вигукнув товстий, угледівши тонкого. — Чи ти це? Голубчику мій! Скільки зим, скільки літ!

— Матінко! — здивувався тонкий. — Миша! Друг дитинства! Звідки ти взявся?

Приятелі тричі поцілувалися і дивилися один на одного очима, повними сліз. Обидва були приємно здивовані.

— Любий мій! — почав тонкий після поцілунків. — От не чекав! От сюрприз! Ну, та глянь же на мене гарненько! Такий же красунь, як і був! Такий же душечка і чепурун! Ах, ти, господи! Ну, як же ти? Багатий? Одружений? Я вже одружений, як бачиш… Це ось моя дружина, Луїза, уроджена Ванценбах… лютеранка… А це мій Нафанаїл, учень третього класу. Це, Нафаня, друг мого дитинства! В гімназії разом учились!

Нафанаїл трохи подумав ї зняв шапку.

— В гімназії разом учились! — продовжував тонкий. — Пам’ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом за те, що ти; казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом за те, що я ябедничати любив. Хо-хо… Дітьми були! Не бійся, Нафаня! Підійди до нього ближче… А це моя дружина, уроджена Ванценбах… лютеранка…

Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.

— Ну, як живеш, друже? — спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. — Служиш де? Дослужився?

— Служу, милий мій! Колезьким асесором уже другий рік, і Станіслава маю. Платня погана… ну, та бог з нею! Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбованцю за штуку продаю. Якщо ж хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству… Тут буду служити. Ну, а ти як? Либонь уже статський? Га?

— Ні, голубе мій, бери вище, — сказав товстий. — Я вже до таємного дослужився… Дві звізди маю…

Тонкий раптом зблід, скам’янів, але скоро обличчя його скривила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився… Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились… Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся струнко і застебнув усі гудзички свого мундира…

— Я, ваше превосходительство… Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.

— Ну, годі! — поморщився товстий. — Навіщо цей топ? Ми з тобою друзі дитинства — і до чого тут це чинопочитання!

— Та як же ж… Що ви… — захихикав тонкий, ще більше зіщулившись. — Милостива увага вашого превосходительства… ніби життєдайна волога… Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафанаїл… дружина Луїза, лютеранка, певним чином…

Товстий хотів було заперечити щось, але на обличчі тонкого було стільки благоговіння, солодкуватості і шанобливої кислоти, що таємного радника занудило. Він одвернувся від тонкого і простиг йому на прощання руку.

Тонкий потиснув три пальці, уклонився всім тулубом і захихикав, мов китаєць: «Хи-хи-хи». Дружина посміхнулася. Нафанаїл шаркнув ногою і впустив картуза. Всі троє були приємно вражені.


1888


ХАМЕЛЕОН


Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик з решетом, вщерть повним конфіскованого агрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають, на. світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.

— То ти кусатись, клятий? — чує раптом Очумєлов. — Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А… а!

Чути собаче вищання. Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: «Не пускай!» З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.

— Начебто безпорядок, ваше благородіє!.. — каже городовик.

Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: «Ось я тобі дам, шельмо!» — та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.

— З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізаючись у натовп. — Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?

— Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю… — починає Хрюкін, кашляючи в кулак, — про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець… Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі…

— Гм! Гаразд… — каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами. — Гаразд… Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Пора звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам! Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба! Я йому нажену, холоду!.. Єлдирін, — звертається наглядач до городовика, — дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він, напевно, скажений… Чий це собака, питаю?

— Це, здається, генерала Жигалова! — каже хтось із натовпу.

— Генерала Жигалова? Гм!.. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — звертається Очумєлов до Хрюкіна. — Хіба він дістане до пальця? Він маленький, а ти-ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж… відомий народ! Знаю вас, чортів.

— Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він, не бувши дурний, і хапнув… Дурнувата людина, ваше благородіє!

— Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед богом… А якщо я брешу, то нехай мировий розсудить. У нього в законі сказано… Нині всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… щоб ви знали…

— Не базікай!

— Ні, це не генеральський… — глибокодумно зауважує городовик. — У генерала таких нема. У нього все більше лягаві.

— Ти це напевно знаєш?

— Напевно, ваше благородіє…

— Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це — чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… стерво, та й годі. І отакого собаку тримати? Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то, знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить — не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай… Треба провчити! Пора…

— А може, і генеральський… — думає вголос городовик. — На морді не написано… Оце якось у дворі в нього такого бачив.

— Звісно, генеральський! — каже голос з натовпу.

— Гм… Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто… Щось вітер подув… Морозить… Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… І скажи, щоб його не випускали на вулицю. а Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака — ніжна тварина… А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..

— Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! Ходи-но, голубе, сюди! Поглянь на собаку… Ваш?

— Вигадав! Таких у нас зроду не було!

— І питати тут довго нема чого, — каже Очумєлов. — Він бродячий! Нема чого тут довго балакати… Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий… Знищити — от і все.

— Це не наш, — каже далі Прохор, — Це генералового брата, що оце приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий…

— Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов, і все обличчя його ясніє від розчулення. — Ох, ти, господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?

— В гості…

— Ох, ти, господи… Скучили за братиком… А я ж і не знав! То це їхній собачка? Дуже радий… Візьми його… Собаченятко нічого собі… Метке таке… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий.

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу. Натовп регоче з Хрюкіна.

— Я ще доберуся до тебе! — погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею.


1884


МАСКА


У Х-ому громадському клубі з благодійною метою влаштовували бал-маскарад, чи, як його називали місцеві панночки, бал-парей.

Була дванадцята година ночі. Інтелігенти, які не танцювали, без масок — їх було п’ять душ — сиділи в читальні за великим столом і, уткнувши носи і бороди в газети, читали, куняли і, за висловом місцевого кореспондента столичних газет, дуже ліберального пана, — «мислили».

Із загальної зали долинали звуки кадрилі «В’юшки». Повз двері, дуже стукаючи ногами й брязкаючи посудом, раз у раз пробігали лакеї. А в самій читальні панувала глибока тиша.

— Тут, здається, зручніше буде! — раптом почувся низький, приглушений голос, що, як здавалося, виходив з грубки. — Катайте сюди! Сюди, хлопці!

Двері відчинились, і до читальні увійшов широкий, присадкуватий мужчина, одягнений у кучерський костюм і в капелюх з павиним пір’ям, у масці. За ним слідом увійшли дві дами в масках і лакей з підносом. На підносі була пузата пляшка з лікером, пляшок зо три червоного і кілька склянок.

— Сюди! Тут і прохолодніше буде, — сказав мужчина. — Став піднос на стіл… Сідайте, мамзелі! Же ву прі а ля трімонтран! А ви, панове, посуньтесь… нема чого тут!

Мужчина похитнувся й змахнув рукою з стола кілька журналів.

— Став сюди! А ви, панове читачі, посуньтесь; нема коли тут з газетами та з політикою… Кидайте!

— Я просив би вас тихше, — сказав один з інтелігентів, подивившись на маску крізь окуляри. — Тут читальня, а не буфет… Тут не місце пити.

— Чому не місце? Хіба стіл хитається, чи стеля обвалитися може? Дивно! Та… нема коли розмовляти! Кидайте газети… Почитали трохи, та й буде з вас; і так уже розумні дуже, та й очі попсуєш, а найголовніше — я не бажаю, та й годі.

Лакей поставив піднос на стіл і, перекинувши серветку через лікоть, став біля дверей. Дами зразу ж таки взялися до червоного..

— І як це є такі розумні люди, що для них газети краще, ніж оці напої, — почав мужчина з, павиним пір’ям, наливаючи собі лікеру. — А на мою думку, ви, панове шановні, любите газети через те, що вам випити нема за що. Чи так я кажу? Ха-ха!.. Читають! Ну, а про що там написано? Пане в окулярах! Про які факти ви читаєте? Ха-ха! Ну, та кинь! Годі тобі комизитися! Випий краще!

Мужчина з павиним пір’ям підвівся й видер газету з рук у пана в окулярах. Той зблід, потім почервонів і з подивом поглянув на інших інтелігентів, ті — на нього.

— Ви забуваєтесь, ласкавий пане! — спалахнув він. — Ви обертаєте читальню на шинок, ви дозволяєте собі бешкетувати, видирати з рук газети! Я не дозволю! Ви не знаєте, з ким маєте діло, ласкавий добродію! Я директор банку Жестяков!..

— А плювати я хотів, що ти — Жестяков! А газеті твоїй ось яка честь…

Мужчина підняв газету й порвав її на клапті.

— Панове, що ж це таке? — пробурмотів Жестяков, обімлівши. — Це дивно, це… не навіть надприродно…

— Вони розсердились, — засміявся мужчина. — Фу ти, ну ти, злякався! Аж жижки тремтять. Ось що, панове шановні! Годі жартувати, розмовляти з вами мені неохота… Бо, як я бажаю залишитися тут з мамзелями сам і бажаю собі тут приємність зробити, то прошу не супротикословити й вийти… Будь ласка! Пане Белебухін, виходь до свиней собачих! Чого рило скривив? Кажу, виходь, то й виходь! Хутко в мене, а то, дивись, щоб, чого доброго, потиличника не дістав!

— Тобто, як же це? — спитав скарбник сирітського суду Белебухін, червоніючи й знизуючи плечима. — Я навіть не розумію… Якийсь нахаба вдирається сюди і… раптом такі речі!

— Яке це таке слово «нахаба»? — крикнув мужчина з павиним пір’ям, розсердившись, і стукнув кулаком по столу так, що на підносі застрибали склянки. — Кому ти кажеш? Ти думаєш, як я у масці, то ти можеш мені усякі слова говорити? Перець ти отакий! Виходь, коли кажу! Директоре банку, забирайся собі, поки цілий і здоровий! Всі виходьте, щоб жодної шельми тут не залишалося! Гайда до свиней собачих!

— А ось ми зараз побачимо! — сказав Жестяков, в якого аж окуляри спітніли від хвилювання. — Я покажу вам! Гей, поклич-но сюди чергового старшину!

Через хвилину зайшов маленький руденький старшина з блакитною стрічечкою на лацкані, засапавшись від танців.

— Прошу вас вийти, — почав він. — Тут не місце пити! Будь ласка, до буфету!

— Ти звідки це вискочив? — спитав мужчина в масці. — Хіба я тебе кликав?

— Прошу не тикати, а звольте вийти!

— Ось що, чоловіче добрий: даю тобі хвилину строку… Бо як ти старшина й головна особа, то ось виведи цих артистів попідручки. Мамзелям моїм не подобається, якщо тут є хто сторонній… Вони соромляться, а я за свої гроші бажаю, щоб вони були в натуральному вигляді.

— Очевидно, цей самодур не розуміє, що він не в хліві! — крикнув Жестяков. — Покличте сюди Євстрата Спиридоновича.

— Євстрате Спиридоновичу! — понеслося по клубу. — Де Євстрат Спиридонович?

Євстрат Спиридонович, старик у поліцейському мундирі, не забарився прийти.

— Прошу вас вийти звідси! — прохрипів він, вирячуючи свої страшні очі й ворушачи нафабреними вусами.

— А таки злякав! — промовив мужчина й зареготав від задоволення. — Справді, злякав! Бувають же такі страхи, побий мене бог! Вуса як у кота, очі вирячив… Хе-хе-хе!

— Прошу не розмовляти! — крикнув щосили Євстрат Спиридонович і затремтів. — Вийти геть! Я звелю тебе вивести!

У читальні знявся неймовірний галас. Євстрат Спиридонович, червоний як рак, кричав, тупаючи ногами. Жестяков кричав. Белебухін кричав. Кричали всі інтелігенти, але голоси всіх їх покривав низький, густий, приглушений бас мужчини в масці. Танці, завдяки загальному сум’яттю, припинились, і публіка посунула з зали до читальні.

Євстрат Спиридонович для поважності покликав усіх поліцейських, що були в клубі, і сів писати протокол.

— Пиши, пиши, — говорила маска, тикаючи пальцем йому під перо. — Тепер що ж зі мною, з бідолахою, буде? Бідна моя голівонька! За що ж занапащаєте ви мене, сиротиноньку? Ха-ха! Ну, що ж? Готовий протокол? Всі порозписувались? Ну, тепер дивіться!.. Раз… два… три!!

Мужчина підвівся, витягся на весь зріст і зірвав з себе маску. Відкривши своє п’яне обличчя й подивившись на всіх, милуючись справленим ефектом, він упав у крісло й радісно зареготав. А враження, справді, справив він незвичайне. Всі інтелігенти розгублено переглянулись і зблідли, деякі почухали потилиці. Євстрат Спиридонович крякнув, як людина, що зробила несподівано велику дурницю.

У бешкетникові всі впізнали місцевого мільйонера, фабриканта, потомственого почесного громадянина П’ятигорова, відомого своїми скандалами, благодійністю і, як не раз говорилося в місцевому віснику, любов’ю до освіти.

— Що ж, вийдете чи ні? — спитав П’ятигоров після хвилинної мовчанки.

Інтелігенти мовчки, не кажучи й слова, вийшли навшпиньки з читальні, і П’ятигоров замкнув за ними двері.

— Ти ж бо знав, що це П’ятигоров! — хрипів через хвилину півголосом Євстрат Спиридонович, трясучи за плече лакея, що вносив до читальні вино. — Чого ж ти мовчав?

— Заборонили казати!

— Заборонили казати… Як посадовлю я тебе, анафему, на місяць, то тоді знатимеш «заборонили казати». Геть!! А ви гарні, панове, — звернувся він до інтелігентів. — Бунт зняли! Не могли вийти з читальні на десять хвилинок! Ось тепер і їжте кашу, що наварили. Ех, панове, панове… Не люблю, їй-богу!

Інтелігенти почали ходити по клубу похмурі, розгублені, винуваті, шепочучись і наче передчуваючи щось недобре… Дружини і дочки їх, дізнавшись, що П’ятигоров «ображений» і сердиться, принишкли і стали розходитися по домівках. Танці припинились.

О другій годині з читальні вийшов П’ятигоров; він був п’яний і похитувався. Увійшовши до зали, він сів коло оркестру й задрімав під музику, потім сумно схилив голову й захропів.

— Не грайте! — замахали старшини на музикантів. — Цсс!.. Єгор Нилович спить…

— Чи не накажете вас додому провести, Єгоре Ниловичу? — спитав Белебухін, нахиляючись до вуха мільйонера.

П’ятигоров зробив губами так, наче хотів здути з щоки муху.

— Чи не накажете вас додому провести, — повторив Белебухін, — або сказати, щоб екіпажик подали?

— Га? Кого? Ти… чого тобі?

— Провести додому… Спатоньки пора…

— До-додому бажаю… Прроведи!

Белебухін засяяв від задоволення й почав підводити П’ятигорова. До нього підскочили інші інтелігенти і, приємно усміхаючись, підвели потомственого почесного громадянина й обережно повели до екіпажа.

— Адже отак пошити в дурні цілу компанію може тільки артист, талант, — весело говорив Жестяков, підсаджуючи його. — Я буквально вражений, Єгоре Ниловичу! Досі регочу… Ха-ха… А ми ото кипимо, турбуємось! Ха-ха! Вірите? І в театрах ніколи так не сміявся… Сила комізму! Весь вік пам’ятатиму цей незабутній вечір!

Провівши П’ятигорова, інтелігенти повеселішали й заспокоїлись.

— Мені руку подав на прощання, — промовив Жестяков, дуже задоволений. — Значить, нічого, не сердиться…

— Дав би бог! — зітхнув Євстрат Спиридонович. — Негідник, підла людина, але ж — благодійник!.. Не можна!..


1884


ЗЛОВМИСНИК


Перед судовим слідчий стоїть маленький, надзвичайно худий чоловічок у пістрьовій сорочці і латаних штанях. Його обросле волоссям і поїдене ряботинням обличчя та очі, ледве видні з-за густих, навислих брів, мають вираз похмурої суровості. На голові ціла шапка давно вже не чесаного, покошланого волосся, що надає йому ще більшої павучої суворості. Він босий.

— Денис Григор’єв! — починає слідчий. — Підійди ближче і відповідай на мої запитання. Сьомого числа цього липня залізничний сторож Іван Семенович Акінфов, проходячи вранці колією, на сто сорок першій версті застав тебе за відкручуванням гайки, якою рейки прикріплюються до шпал. Ось вона, ця гайка!.. З цією самою гайкою він і затримав тебе. Чи так воно було?

— Га?

— Чи так усе це було, як каже Акінфов?

— Звісно, було.

— Гаразд; ну, а для чого ти одкручував гайку?

— Га?

— Ти це своє «га» кинь, а відповідай на запитання: Для чого ти одкручував гайку?

— Коли б не потрібна була, не одкручував би, — хрипить Денис, скоса дивлячись на стелю.

— Для чого ж тобі потрібна була ця гайка?

— Гайка б то? Ми з гайок грузила робимо…

— Хто це — ми?

— Ми, люди… Климовські мужики тобто.

— Послухай, братику, не прикидайся ти мені йолопом, а кажи до діла. Нічого тут про грузила брехати!

— Зроду не брехав, а тут брешу… — бурмоче Денис, кліпаючи очима. — Та хіба, ваше благородіє, можна без грузила? Якщо ти живця чи виповзня на гачок насаджуєш, то хіба ж він піде на дно без грузила? Брешу… — усміхається Денис. — На дідька він, живець отой, якщо поверх води плаватиме! Окунь, щука, минь завжди при дні бере, а котра якщо вгорі плаває, то ту хіба тільки шилішпер схопить, та й то рідко… В нашій річці не живе шилішпер… Ця риба простір любить.

— Для чого ти мені про шилішпера розказуєш?

— Га? Таж самі ви питаєте! У нас і пани так ловлять. Найостанніший хлопчисько не буде тобі без грузила ловити. Звичайно, котрий нетямущий, ну, той і без грузила піде ловити. Дурневі закону не писано…

— То ти кажеш, що. ти відкрутив гайку на те, щоб зробити з неї грузило?

— А то нащо? Не в бабки ж гратися?

— Але на грузило ти міг взяти свинець, кулю… цвяшок який-небудь.

— Свинцю на дорозі не знайдеш, купити треба, а цвяшок для грузила непридатний. Кращого за гайку і не знайти… І важка, і діра є.

— Дурнем яким прикидається! Наче вчора народився або з неба впав. Хіба ти не розумієш, дурна голово, до чого призводить те викручування? Якби не дивився сторож, то поїзд міг би зійти з рейок, людей би побило! Ти людей убив би!

— Борони боже, ваше благородіє! Навіщо вбивати? Хіба ми не хрещені чи лиходії які? Слава тобі господи, пане ласкавий, вік свій звікували і не тільки не вбивали, але й у думці такого не було… Спаси і помилуй, царице небесна… Що ви!

— А від чого, по-твоєму, буває, що розбиваються поїзди? Відкрути дві-три гайки, от тобі й розбився поїзд!

Денис усміхається і недовірливо мружить на слідчого очі.

— Ну! Вже скільки років усім селом гайки викручуємо, і милував бог, а тут поїзд розбився… людей повбивав. Якби я рейку взяв або, скажімо, колоду поперек тієї колії поклав, ну, тоді, може, перекинуло б поїзд, а то… тьху! гайка!

— Та зрозумій же, гайками прикріплюється рейка до шпал!

— Це ми розуміємо… Ми ж не всі відкручуємо… залишаємо… не без розуму робимо… розуміємо…

Денис позіхає й хрестить рота.

— Минулого року тут зійшов поїзд а рейок, — каже слідчий. — Тепер зрозуміло, чому…

— Як кажете?

— Тепер, кажу, зрозуміло, чому минулого року зійшов поїзд з рейок… Я розумію!

— На те ви й освічені, щоб розуміти, ласкавці наші. Господь знав, кому тяму давав… Ви от і розсудили, як і що, а сторож той-таки мужик, нічого не тямить, хапає тебе за комір та й тягне… Ти розсуди, а тоді й тягни! Сказано — мужик, мужицький і розум… Запишіть також, ваше благородіє, що він мене два рази по зубах ударив і в груди.

— Коли в тебе робили трус, то знайшли ще одну гайку… Цю в якому місці ти відкрутив і коли?

— Це ви про ту гайку, що під червоною скринькою лежала?

— Не знаю, де вона в тебе лежала, а тільки знайшли її. Коли ти її відкрутив?

— Я її не відкручував, її мені Гнатко, Семена одноокого син, дав. Це я про ту, що під скринькою, а ту, що на подвір’ї на санях, ми разом з Митрофаном відкрутили.

— З яким Митрофаном?

— З Митрофаном Петровим… Хіба не чули? Неводи в нас робить і панам продає… Йому багато цих гайок треба. На кожен невід, вважай, штук з десять…

— Послухай… Тисяча вісімдесят четверта стаття карного кодексу каже, що за всяке навмисно вчинене пошкодження залізничної колії, якщо це небезпечно для транспорту, що проходить цією колією, і винний знав, що внаслідок цього може бути нещастя… розумієш? знав! А ти не міг не знати, до чого веде це відкручування… Його засуджують на заслання в каторжні роботи…

— Звичайно, ви краще знаєте… Ми люди темні… хіба ж ми розуміємо?

— Все ти розумієш! Це ти брешеш, прикидаєшся!

— Навіщо брехати? Спитайте на селі, коли не вірите… Без грузила тільки верховодку ловлять, а що вже гірше за пічкура, й то не піде тобі без грузила.

— Ти ще про шилішпера розкажи! — усміхається слідчий.

— Шилішпер у нас не водиться… Пускаємо вудку без грузила поверх води на метелика, бере головень, та й то рідко.

— Ну, мовчи…

Настає мовчанка. Денис переступає з ноги на ногу, дивиться на стіл з зеленим сукном і раз у раз кліпає очима, немов бачить перед собою не сукно, а сонце. Слідчий швидко пише.

— Мені йти? — питає Денис після деякої мовчанки.

— Ні. Я повинен взяти тебе під варту і відіслати в тюрму.

Денис перестає кліпати і, звівши свої густі брови, запитливо дивиться на чиновника.

— Тобто як же в тюрму? Ваше благородіє! Мені ніколи, мені треба на ярмарок; з Єгора три карбованці за сало одержати…

— Мовчи, не заважай!

— В тюрму! Якби було за що, пішов би, а то так… з доброго дива… За що? І не крав, здається, і не бився… А якщо ви про недоїмку сумніваєтесь, ваше благородіє, то не вірте старості… Ви пана неодмінного члена спитайте… Хреста на ньому нема, на старості тому…

— Мовчи!

— Я й так мовчу… — бурмоче Денис. — А що староста набрехав в обліку, то я хоч під присягою… Нас три брати: Кузьма Григор’єв, виходить, Єгор Григор’єв і я, Денис Григор’єв.

— Ти мені заважаєш… Гей, Семене! — кричить слідчий. — Вивести його!

— Нас три брати, — бурмоче Денис, коли два дужі солдати беруть і ведуть його з камери. — Брат за брата не відповідає… Кузьма не платить, а ти, Денисе, відповідай… Судді! Помер покійник пан генерал, царство небесне, а то показав би він вам, суддям… Треба судити вміючи, не абияк… Хоч і відшмагай, та щоб за діло, по совісті…


1885


УНТЕР ПРИШИБЄЄВ


— Унтер-офіцер Пришибєєв! Ви обвинувачуєтесь у тому, що третього цього вересня образили словами і дією урядника Жигіиа, волосного старшину Аляпова, соцького Єфимова, понятих Іванова і Гаврилові та ще шістьох селян, до того ж першим трьом завдали ви образи npи виконанні ними службових обов’язків. Визнаєте ви себе винним?

Пришибєєв, зморщений унтер з колючим обличчям, виструнчується і відповідає хрипким, приглушеним голосом, відчеканюючи кожне слово, наче командуючи:

— Ваше високородіє, пане мировий суддя! Значить; за всіма статтями закону виходить причина атестувати всяку обставину за взаємністю. Винен не я, а всі інші. Вся ця справа вийшла через, царство йому небесне, мертвий труп. Іду ото я позавчора з дружиною Анфісою тихо, благородно, дивлюся — стоїть на березі купа всякого народу людей. За яким повним правом тут народ зібрався? — питаю. Чого? Хіба в законі сказано, щоб народ табуном ходив? Кричу: розійдись! Став розштовхувати людей, щоб розходились по домівках, наказав соцькому гнати в шию…

— Дозвольте, ви ж не урядник, не староста, — хіба це ваше діло народ розганяти?

— Не його! Не його! — чутно голоси з різних кутків камери. — Життя від нього нема, вашескородіє! П’ятнадцять років від нього терпимої Як прийшов зі служби, так відтоді хоч з села тікай. Замучив усіх!

— А так, вашескородіє! — каже свідок староста. — Всією громадою скаржимось. Жити з ним ніяк не можна! Чи з образами, чи весілля, чи, скажімо, випадок який, скрізь він кричить, галасує, все порядки наводить. Дітей за вуха скубе, за молодицями підглядає, щоб чого не вийшло, немов свекор якийсь… Оце якось по хатах ходив, наказував, щоб пісень не співали і щоб світла не світили. Закону, каже, такого нема, щоб пісень співати.

— Заждіть, ви ще встигнете дати свідчення, — каже мировий, — а тепер нехай Пришибєєв каже далі. Кажіть Далі, Пришибєєв!

— Слухаю! — хрипить унтер. — Ви, ваше високородіє, зволите говорити, не моє це дідо народ розганяти… Гаразд… А якщо безпорядки? Хіба можна дозволяти, щоб народ бешкетував? Де це в законі написано, щоб народові волю давати? Я не можу дозволяти. Якщо я не буду їх розганяти та карати, то хто ж буде? Ніхто порядків справжніх не знає, в усьому селі тільки я один, можна сказати, ваше високородіє, знаю, як поводитися з людьми простого стану, і, ваше високородіє, я можу все розуміти. Я не мужик, а унтер-офіцер, відставний каптенармус, у Варшаві служив, у штабі, а після того, звольте знати, як у чисту вийшов, був пожежником, а після того через слабість хвороби пішов з пожежників і два роки в чоловічій класичній прогімназії за швейцара служив… Усі порядки знаю. А мужик — проста людина, він нічого не тямить і повинен мене слухати, бо — йому ж на користь. Взяти хоч цю справу для прикладу… Розганяю я народ, а на березі на пісочку втоплий труп мертвої людини. На якій такій підставі, питаю, він тут лежить? Хіба це порядок? Куди урядник-дивиться? Чого ти, кажу, уряднику, начальству знати не даєш? Може, цей утоплений покійний сам утопився, а може, тут діло Сибіром пахне. Може, тут карне смертовбивство… А урядник Жигін не звертає ніякої уваги, тільки цигарочку курить. «Що це, каже, у вас за вказувач такий? Звідки, каже, він у вас такий узявся? Хіба ми без нього, каже, не знаємо нашої поведінки?» Виходить, кажу, ти не знаєш, дурню отакий, коли тут стоїш і ніякої уваги. «Я, каже, ще вчора дав знати становому приставу». Навіщо ж, питаю, становому приставу? За якою статтею зводу законів? Хіба в таких справах, коли втоплені чи вішальники та інші до того подібні, — невже в таких справах становий може? Тут, кажу, справа карна, цивільна… Тут, кажу, хутчій посилати естафет панові слідчому і суддям. І щонайперше ти повинен, кажу, скласти акт і послати панові мировому судді. А він, урядник, усе слухає і сміється. І мужики теж. Усі сміялися, ваше високородіє. Під присягою можу посвідчити. І цей сміявся, і ось цей, і Жигін сміявся. Чого, кажу, зуби скалите? А урядник і каже: «Мировому, каже, судді, такі справи не підсудні». Від оцих самих слів мене аж у жар вкинуло. Уряднику, їй ж це казав? — звертається унтер до урядника Жигіна.

— Казав.

— Усі чули, як ти оце саме при всьому простому народі: «Мировому судді такі справи не підсудні». Всі чули, як ти оце саме… Мене, ваше високородіє, в жар укинуло, я аж оторопів весь. Повтори, кажу, повтори, такий-сякий, що ти сказав! Він знову ці самі слова… Я до нього. Як же, кажу, ти можеш так говорити про пана мирового суддю? Ти, поліцейський урядник, та проти влади? Га? Та ти, кажу, знаєш, що пан мировий суддя, якщо побажають, можуть тебе за такі слова до губернського жандармського управління, з причини твоєї неблагонадійної поведінки? Та ти знаєш, кажу, куди за такі політичні слова тебе загнати може пан мировий суддя? А старшина каже! «Мировий, каже, далі за свої межі нічого визначити не може. Тільки малі справи йому підсудні». Так і сказав, усі чули… Як же, кажу, ти смієш власть зневажати? Ну, кажу, зі мною не жартуй жартів, а то діло, брат, погане. Бувало, у Варшаві, чи коли за швейцара був у чоловічій класичній прогімназії, то як почую які неподобні слова, то дивлюся на вулицю, чи не видно жандарма. «Ходи, кажу, сюди, кавалер», — та й усе йому доповідаю. А тут, у селі, кому скажеш?.. Взяла мене злість. Прикро стало, що нинішній народ удався в сваволю й непокору, я розмахнувся і… звичайно, не те щоб дуже, а так, правильно, легенько, щоб не смів про ваше високородіє такі слова говорити… За старшину урядник заступився. Я, виходить, і урядника… Та й пішло… Погарячився, ваше високородіє, ну, та без того ж не можна, щоб не побити. Якщо дурної людини не поб’єш, то на твоїй же душі гріх. Особливо, якщо за діло… якщо безпорядок…

— Дозвольте! За непорядками є кому дивитися. На це. є урядник, староста, соцький…

— Урядник усього не догляне, та урядник і не розумів того, що я розумію…

— Але зрозумійте, що це не ваше діло!

— Чого? Як же це не моє? Дивно… Люди бешкетують — і не моє діло! Ще ж мені хвалити їх, чи що? Вони ось скаржаться вам, що я пісень співати забороняю… Та що там доброго в піснях! Замість того щоб діло яке робити, вони пісень… А ще теж моду взяли вечорами при світлі сидіти. Треба спати лягати, а в них розмови та смішки. В мене записано!

— Що у вас записано?

Хто при світлі сидить.

Пришибєєв виймає з кишені засмальцьований папірець, надіває окуляри й читає:

— Котрі селяни сидять при світлі: Іван Прохоров, Сава Микифоров, Петро Петров, солдатка Шустрова, вдова, живе в розпусному беззаконстві з Семеном Кисловим, Гнат Сверчок займається чаклунством, і дружина його Мавра є відьма, ночами ходить доїти чужих корів.

— Досить! — каже суддя й починає допитувати свідків.

Унтер Пришибєєв підіймає окуляри на лоб, здивовано поглядає на мирового, який, очевидно, не на його боці. Його вирячені очі блищать, ніс стає яскраво-червоним. Дивиться він на мирового, на свідків і ніяк не може зрозуміти, чого це мировий такий схвильований і чого з усіх кутків камери чути то ремство, то стриманий сміх. Незрозумілий йому й вирок: на місяць під арешт!

— За що?! — каже він, розводячи здивовано руками. — За яким законом?

І для нього ясно, що світ змінився і що жити на світі вже ніяк неможливо. Похмурі, сумні думки опановують його. Але, вийшовши з камери й побачивши мужиків, які товпляться й говорять про щось, він за звичкою, якої вже подолати не може, виструнчується і кричить хрипким, сердитим голосом:

— Народ, розходься! Не товпся! По домівках!


1885


ГОРЕ


Токар Григорій Петров, здавна відомий як чудовий майстер і разом з тим як найбезпутніший мужик у всій Галчинській волості, везе свою хвору стару до земської лікарні. Треба йому проїхати верст з тридцять, а тим часом дорога така жахлива, що тут не справитися й казенному поштареві, а не те що такому лежневі, як токар Григорій. Просто назустріч б’є гострий, холодний вітер. У повітрі, куди не глянеш, кружляють цілі хмари сніжинок, аж не розбереш, чи йде сніг з неба, чи з землі. За снігопадом не видно ні поля, ні телеграфних стовпів, ні лісу, а коли на Григорія налітає особливо сильний подув вітру, тоді не буває видно навіть дуги. Старезна, слабосила кобильчина плентається ледве-ледве. Вся енергія її пішла на витягання ніг з глибокого снігу й посмикування головою. Токар поспішає. Він неспокійно підскакує на передку і раз у раз стьобає по конячій спині.

— Ти, Мотроно, не плач… — бурмоче він. — Потерпи трохи. До лікарні, дасть бог, приїдемо, і вмить у тебе, оте саме… Дасть тобі Павло Іванович крапельок, або кров пустити скаже, або, може, його ласка буде спиртиком який тебе розтерти, воно й теє… відтягне від боку. Павло Іванович постарається… Покричить, ногами потупоче, а вже постарається. Гарний пан, привітний, дай боже йому здоров’я… Оце, як приїдемо, насамперед вискочить з своєї квартери й почне чортів перебирати. «Як? Чому таке? — закричить. — Чому невчасно приїхав? Хіба я собака який, щоб цілий день з вами, чортами, морочитися? Чому ранком не приїхав? Геть! Щоб і духу твого не було. Завтра приїжджай!» А я й скажу: «Пане дохтор! Павле Івановичу! Ваше високоблагородіє!» Та їдь же ти, хай тобі всячина, чорт! Но!

Токар стьобає конячину і, не дивлячись на стару і далі бурмоче собі під ніс:

— «Ваше високоблагородіє! Істинно, як перед богом… ось вам хрест, виїхав я, ледве світало. Де ж тут вчасно встигнути, якщо господь… матір божа… прогнівився й заметіль таку послав? Самі зводите бачити… Яка коняка благородніша, то й та не виїде, а в мене, самі зволите бачити, не коняка, а сором самий!» А Павло Іванович нахмуриться й закричить: «Знаємо вас! Завсігди виправдання знайдете! Особливо ти, Гришко! Давно тебе знаю. Мабуть, разів з п’ять у шинок заїжджав!» А я йому: «Ваше високоблагородіє! Та хіба ж я лиходій який або нехрист? Стара душу богові віддає, помирає, а я по шинках бігатиму! Що ви, змилуйтесь! Хай їм всячина, шинкам отим!» Тоді Павло Іванович скаже тебе в лікарню занести. А я в ноги… «Павле Івановичу! Ваше високоблагородіє! Дякуємо вам найщиріше! Пробачте нам, дурням, анахтемам, не осудіть нас, мужиків! Нас би в шию треба, а ви зволите клопотатися, ніжки свої снігом бруднити!» А Павло Іванович гляне отак, немов ударити захоче, та й скаже: «Ніж у ноги бухати, ти б краще, дурню, горілки не дудлив та стару жалів. Бити тебе треба!» — «Істинно бити, Павле Івановичу, хай мене бог покарає, бити! А як же нам в ноги не кланятися, якщо благодійники ви наші, отці рідні? Ваше високоблагородіє! Вірне слово… ось як перед богом… плюньте тоді у вічі, якщо обдурю: як тільки моя Мотрона, оте саме, видужає, стане на свої справжні ноги, то все, що зволите наказати, все для вашої милості зроблю! Цигарничку, якщо бажаєте, з карельської берези… кулі для крокету, кеглі можу виточити закордонні… все для вас зроблю! Ані копійки з вас не візьму. У Москві б з вас за таку цигарничку чотири карбованці взяли, а я ні копійки». Лікар засміється та й скаже: «Ну добре, добре… Почуваю! Тільки шкода, що ти п’яниця…» Я, брат, стара, знаю, як з панами треба. Нема того пана, щоб я з ним не зумів поговорити. Тільки дав би бог з дороги не збитися. Ач, мете! Всі очі засипало.

І токар бурмоче без кінця. Меле він язиком машинально, щоб хоч трохи заглушити своє тяжке почуття. Слів на язиці багато, а думок і питань у голові ще більше. Горе захопило токаря зненацька, неждано-негадано, і тепер він ніяк не може спам’ятатися, отямитися, зміркувати. Жив собі досі безтурботно, немов у п’яному напівзабутті, не Знаючи ні горя, ні радощів, і раптом почуває тепер у душі жахливий біль. Безтурботний лежень і п’яничка опинився ні з того ні з сього в становищі людини заклопотаної, зайнятої, людини, що поспішає й навіть бореться з природою.

Токар пам’ятає, що горе почалося з учорашнього вечора. Коли вчора увечері повернувся він додому, як звичайно, п’яненький, і за старою звичкою почав сваритися й махати кулаками, стара подивилася на свого бешкетника так, як раніше ніколи не дивилась. Звичайно вираз її старечих очей був страдницький, покірний, як у собак, що їх багато б’ють і погано годують, а тепер вона дивилася суворо й нерухомо, як дивляться святі на іконах або вмираючі. З цих дивних, нехороших очей і почалося горе. Очманілий токар випросив у сусіда конячину і тепер везе стару до лікарні, сподіваючись, що Павло Іванович порошками і мазями поверне старій її колишній погляд.

— Ти ж, Мотроно, теє… — бурмоче він. — Якщо Павло Іванович спитає, бив я тебе чи ні, то кажи: «Ні, ніколи!» Я тебе не битиму більше. Ось тобі хрест! Та хіба я бив тебе зі злості? Бив так, по-дурному. Я тебе жалів. Іншому б і горя мало, а я ось везу… стараюсь… А мете ж як, мете! Господи, твоя воля! Дав би тільки бог з дороги не збитися… Що, болить бік? Мотроно, чого ж ти мовчиш? Я тебе питаю… болить бік?

Дивно йому здається, що на обличчі в старої не розтає сніг, дивно, що саме обличчя якось особливо витягнулось, набрало блідо-сірого, брудно-воскового кольору і стало суворим, серйозним.

— Ну і дурна! — бурмоче токар. — Я тобі по совісті, як перед богом… А ти теє… Ну і дурна! Візьму ось і не повезу до Павла Івановича!

Токар опускає віжки й задумується. Оглянутися на стару він не наважується: страшно. Спитати її і не дістати відповіді теж страшно. Нарешті, щоб покінчити з невідомістю, він, не оглядаючись на стару, намацує її холодну руку. Піднята рука падає, як дрюк.

— Померла, виходить. От штука!

І токар плаче. Йому не так жалко, як досадно. Він думає: як на цьому світі все швидко робиться. Не встигло ще початися його горе, як уже настала розв’язка. Не встиг він пожити з старою, поговорити з нею, пожаліти її, як вона вже померла. Жив він з нею сорок років, але ж ці сорок років минули, немов у тумані. За пияцтвом, бійками і злиднями не почувалося життя. І, як на зло, стара вмерла якраз у той самий час, коли він відчув, що жаліє її, жити без неї не може, страшенно завинив перед нею.

— А вона ж з торбою ходила! — згадує він. — Сам я посилав її хліба в людей просити, от штука! їй би, дурній, ще років з десяток прожити, а то, мабуть, думає, що я й справді такий. Мати пресвята, та куди ж це до дідька я їду? Тепер не лікувати треба, а ховати. Повертай!

Токар повертає назад і щосили б’є конячину. Дорога з кожною годиною стає все гіршою і гіршою. Тепер уже дуги зовсім не видно. Інколи сани наїдуть на молоду ялинку, темна річ подряпає руки токареві, майже перед його очима, і поле зору знову стає білим і кружляє. «Жити б наново…» — думає токар.

Згадує він, що Мотрона років з сорок тому була молодою, гарною, веселою, з багатого двору. Видали її за нього заміж тому, що поласились на його майстерність. Усе обіцяло хороше життя, та біда в тому, що він як напився після весілля, заліз на піч, то немов і досі не прокидався… Весілля він пам’ятає, а що було після весілля — хоч убий, нічого не пам’ятає, крім хіба того, що пив, лежав, бився. Так і пропали сорок років.

Білі снігові хмари починають помалу сіріти. Настають сутінки.

— Куди ж я їду? — спохвачується раптом токар. — Ховати треба, а я до лікарні… Очманів неначе!

Токар знову повертає назад і знову б’є конячину. Кобильчина напружує всі свої сили і, пирхаючи, біжить дрібною риссю. Токар раз у раз стьобає її по спині… Позаду чути якийсь стукіт, і він, хоч і не оглядається, але знає, що це стукає голова покійниці об сани. А повітря все темнішає і темнішає, вітер стає холодніший і гостріший… «Наново б жити… — думає токар. — Інструмент би новий завести, замовлення брати… гроші б старій віддавати… еге ж!»

І він випускає віжки. Шукає їх, хоче підняти й ніяк не підніме: руки не слухаються. «Байдуже, — думає він, — сама коняка ніде, знає дорогу. Поспати б тепер… Поки там похорон чи панахида, лягти б».

Токар заплющує очі й дрімає. Трохи згодом він чує, що коняка зупинилась. Він розплющує очі й бачить перед собою щось темне, схоже на хату чи скирту…

Йому б вилізти з саней та дізнатися, в чому річ, але в усьому тілі така лінь, що краще замерзнути, ніж зрушити з місця… І він безтурботно засинає.

Прокидається він у великій кімнаті з фарбованими стінами. З вікон ллється яскраве сонячне світло. Токар бачить перед собою людей і найперше хоче показати себе статечніш, з розумом.

— Панахидку б, братця, по старій! — каже він. — Батюшці б сказати…

— Ну, добре, добре! Лежи там! — уриває його чийсь голос.

— Батечку! Павле Івановичу! — дивується токар, бачачи перед собою лікаря. — Вашескородіє! Благодійнику!

Хоче він схопитися й бухнути перед медициною в ноги, але почуває, що руки й ноги йому не коряться.

— Ваше високородіє! Ноги ж мої де? Де руки?

— Прощайся з руками і ногами… Відморозив! Ну, ну… чого ж ти плачеш? Пожив, і слава богу! Мабуть, шість десятків прожив — буде з тебе!

— Горе!.. Вашескородіє, горе ж! Простіть великодушно! Ще б років з п’ять-шість…

— Навіщо?

— Коняка ж чужа, віддати треба… Стару поховати… І як на цьому світі все скоро робиться! Ваше високородіє! Павле Івановичу! Цигарничку з карельської берези найкращу! Крокетик виточу…

Лікар махає рукою й виходить з палати. Токареві — амінь!


1885


ТУГА

Кому повім печаль мою?..


Вечірні сутінки. Лапатий, мокрий сніг ліниво кружляв коло тільки що засвічених ліхтарів і тонким, м’яким шаром лягає на дахи, кінські спини, плечі, шапки. Візник Іона Потапов увесь білий, як привид. Він зігнувся, як тільки можна зігнутися живому тілу, сидить на козлах і не ворухнеться. Якби впала на нього ціла кучугура, то й тоді він, здається, не вважав би за потрібне струшувати з себе сніг… Його конячина теж біла й нерухома… Своєю нерухомістю, незграбними формами та патикоподібними рівними ногами вона навіть зблизька схожа на копійчаного коника-пряника. Вона, напевне, поринула в роздуми. Кого відірвали від плуга, від звичних сірих картин і кинули сюди, в цей вир, повний страховинних огнів, невгамовного гуркоту і людей, що кудись біжать, тому не можна не думати…

Іона і його конячина не рухаються з місця вже давно. Виїхали вони з двору ще до обіду, а почину все нема й нема. Та ось на місто спадає вечірня мла. Блідість ліхтарних вогнів поступається своїм місцем живим барвам, і вулична метушня стає гомінкішою.

— Візник, на Виборзьку! — чує Іона. — Візник!

Іона здригається і крізь вії, обліплені снігом, бачить військового в шинелі з капюшоном.

— На Виборзьку! — повторює військовий. — Та ти спиш, чи що? На Виборзьку!

На знак згоди Іона смикає віжки, від чого з конячої спини та з його плечей густо сиплються шари снігу… Військовий сідає в сани. Візник цмокає губами, витягає, як лебідь, шию, підводиться, і більше за звичкою, ніж з потреби, махає батогом. Конячина теж витягає шию, згинає свої патикоподібні ноги й нерішуче рушає з місця…

— Куди преш, очмано? — на першому ж кроці чує Іона вигуки з темної маси, що рухається туди й сюди. — Куди чорти несуть? Праворуч держи!

— Ти їздити не вмієш! Праворуч держи! — сердиться військовий.

Лається кучер з карети, злобно дивиться і струшує сніг з рукава прохожий, що перебігав дорогу і наштовхнувся плечем на морду конячини. Вона совається на козлах, як на голках, тикає на всі боки ліктями і водить очима, як очманілий, немов не розуміє, де він і чого він тут.

— От які негідники! — кепкує військовий. — Тільки думки в них, як би наїхати на тебе або під коня потрапити. Це вони змовились.

Іона оглядається на їздця і ворушить губами… Хоче він, як видно, щось сказати, але з горла не виходить нічого, крім сопіння.

— Що? — питає військовий.

Іона кривить усмішкою рот, напружує своє горло і хрипить:

— А в мене, пане, теє… син на цьому тижні помер.

— Гм!.. Від чого ж він помер?

Іона повертається всім тулубом до їздця і каже:

— А хто ж його знає! Мабуть, від гарячки… Три дні полежав у лікарні й помер… Божа воля.

— Звертай, диявол! — лунає в темряві. — Повилазило тобі, чи що, старий собако? Дивись очима!

— Поганяй, поганяй… — каже їздець… — Отак ми й до завтра не доїдемо. Піджени-но!

Візник знову витягає шию, підводиться і з важкою грацією змахує батогом. Кілька разів по тому оглядається він на їздця, але той заплющив очі і, як видно, не має охоти слухати. Висадивши його на Виборзькій, Іона спиняється коло трактиру, згинається на козлах і знову ані ворухнеться… Мокрий сніг знову робить білим його і конячину. Минає година, друга…

По тротуару, гучно стукаючи калошами і лаючись, проходить троє молодих людей: два з них високі і тонкі, третій малий і горбатий.

— Візник, до Поліцейського мосту! — кричить деренкучим голосом горбань. — Трьох… два гривеники!

Іона смикає віжками і цмокає. Два гривеники ціна невигідна, та йому не до ціни… Чи карбованець, чи п’ятак, — йому тепер однаково, аби тільки хто найняв… Юнаки, штовхаючи один одного і лихословлячи, підходять до саней і всі троє зразу лізуть на сидіння. Починають вирішувати питання: кому двом сидіти, а кому третьому стояти? По довгій сварці, вередуванню і докорах вирішують, що стояти повинен горбань, як найменший.

— Ну, поганяй! — деренчить горбань, стаючи на своє місце й дихаючи в потилицю Іоні. — Смали! Ну, та й шапка ж у тебе, братику! Гіршої в усьому Петербурзі не знайти…

— Ги-и… ги-и… — регоче Іона. — Яка є…

— Ну, ти, яка є, поганяй! Отак ти всю дорогу їхатимеш? Га? А по шиї?..

— Голова тріщить… — каже один з довгих. — Вчора. у Дукмасових ми вдвох з Ваською чотири пляшки коньяку випили.

— Не розумію, навіщо брехати? — сердиться другий довгий. — Бреше, як худобина.

— Побий мене бог, правда…

— Це така ж правда, як те, що воша кашляє.

— Ги-и! — усміхається Іона. — Ве-селі пани!

— Тьху, щоб тебе чорти!.. — обурюється горбань, — Поїдеш ти, стара холеро, чи ні? Хіба так їздять? Стьобни-но її батогом! Но, чорт! Но! Краще її!

Іона відчуває за своєю спиною, як крутиться тіло й тремтить голос у горбаня. Він чує звернену до нього лайку, бачить людей, і почуття самотності починає поволі одлягати йому від грудей. Горбань лається доти, поки не давиться химерною, шестиповерховою лайкою і не заходиться кашлем. Довгі починають говорити про якусь Надію Петрівну. Іона оглядається на них. Діждавшись короткої паузи, він оглядається ще раз і бурмоче:

— А в мене на цьому тижні… теє… син помер!

— Всі помремо… — зітхає горбань і витирає після кашлю губи. — Ну, поганяй, поганяй! Панове, я зовсім. не можу далі так їхати! Коли він нас довезе?

— А ти його легенько підохоть… по шиї!

— Стара холеро, чуєш? Адже шию наб’ю!.. З вашим братом церемонитись, то пішки ходитимеш!.. Ти чуєш, Змію Гориничу? Чи тобі плювати на наші слова?

І Іона більше чує, ніж почуває, звуки потиличника.

— Ги-и… — сміється він. — Веселі пани… дай боже здоров’я!

— Візник, ти жонатий? — питає довгий.

— Я б то? Ги-и… ве-селі пани! Тепереньки в мене одна жінка — сира земля… Хи-хо-хо… Могила тобто!.. Син от помер, а я живу… Дивна річ, смерть не в ті двері потрапила… Замість того щоб до мене йти, вона до сина…

Іона обертається, щоб розказати, як умер його син, але тут горбань легко зітхає і заявляє, що, слава богу, вони нарешті приїхали. Діставши два гривеники, Іона довго дивиться вслід гультяям, що зникають у темному під’їзді.

Знову він самотній, і знову настає для нього тиша… Притихла ненадовго туга виникає знову і розпирає груди ще з більшою силою. Очі Іони тривожно й страдницьки перебігають по юрбах, що рухаються по обидва боки вулиці: чи не знайдеться серед цих тисяч людей хоч одного, який вислухав би його? Але юрби біжать, не помічаючи ні його, ні туги… Туга величезна, безмежна. Якби лопнули груди Іони і вилилася з них туга, то вона б, здається, весь світ залила, а проте її не видно. Вона зуміла вмістились у таку мізерну шкаралупу, що її не побачиш вдень із свічкою…

Іона бачить двірника з пакунком і вирішує заговорити з ним.

— Чоловіче, котра тепер година буде? — питає він.

— Десята… Чого ж став тут? Проїжджай!

Іона від’їжджає на кілька кроків, згинається, і впадає в тугу… Вдаватися до людей він вважає вже марною річчю. Але не минає й п’яти хвилин, як він випростується, стріпує головою, немов від гострого болю, і смикає віжки… Йому несила. «Додому, — думає він. — Додому!»

І конячина, наче зрозумівши його думку, починає бігти підтюпцем. Години через півтори Іона сидить уже коло великої брудної печі. На печі, на долівці, на лавах хропуть люди. В повітрі «спіраль» і задуха… Іона дивиться на тих, що сплять, чухається і шкодує, що так рано вернувся додому… «І на овес не виїздив, — думає він. — Через те воно й туга. Людина, що знає своє діло… що і сама сита, і кінь ситий, завжди спокійна…»

В одному кутку підводиться молодий візник, сонно крекче і тягнеться до відра з водою.

— Пити захотів? — питає Іона.

— Авжеж, пити!

— Так… На здоров’я… А в мене, брат, син помер… Чув? На цьому тижні, в лікарні… Історія!

Іона дивиться, який ефект справили його слова, але не бачить нічого. Молодий укрився з головою і вже спить. Старий зітхає й чухається… Як молодому хотілось пити, так йому хочеться говорити. Скоро минає тиждень, як помер його син, а він ще до пуття не говорив ні з ким… Треба поговорити до ладу, не хапаючись:.. Треба розказати, як захворів син, як він мучився, що говорив перед смертю, як умер… Треба описати похорон та поїздку до лікарні по одяг покійника… На селі залишилася дочка Онися… І про неї треба поговорити. Та мало хіба про що він може тепер поговорити? Слухач повинен охкати, зітхати, додавати жалю… А з жінками говорити ще краще. Ті хоч і дурні, але ревуть від двох слів. «Піти до коня подивитися, — думає Іона. — Спати завжди встигнеш… Аякже, виспишся…»

Він одягається і йде до стайні, де стоїть його кінь. Думає він про овес, про сіно, про погоду… Про сина, коли сам, думати він не може… Поговорити з ким-небудь про нього можна, але самому думати й малювати собі його образ нестерпно моторошно…

— Жуєш? — питає Іона свого коня, побачивши його блискучі очі. — Ну, жуй, жуй… Коли на овес не виїздили, сіно їсти будемо… Еге ж… Старий я вже став їздити… Синові б їздити, а не мені… То справжній візник був… Жити б тільки…

Іона мовчить якийсь час і каже далі:

— Отаке-то, брат, кобилочко… Нема Кузьми Іонича… Богу душу віддав… Взяв і помер марно… Теперечки, скажімо, в тебе є лошатко, і ти тому лошаткові рідна мати… І раптом, скалимо, те саме лошатко богу душу віддало… Адже жаль?

Конячина жує, слухає і дихає на руки своєму хазяїнові…

Іона захоплюється і розповідає їй усе…


1886


ПРИПАДОК

І


Студент медик Майєр і учень Московської школи живопису, скульптури і архітектури Рибников прийшли якось увечері до свого приятеля студента юриста Васильєва і запропонували йому піти з ними в С-в провулок. Васильєв спочатку довго не згоджувався, але потім одягся й пішов з ними.

Пропащих жінок він знав тільки з розмов і з книжок, і в тих домах, де вони живуть, не був ні разу в житті. Він знав, що є такі неморальні жінки, які під тиском фатальних обставин — середовища, поганого виховання, злиднів тощо — змушені бувають продавати за гроші свою честь. Бони не знають чистого кохання, не мають дітей, не правоздатні; матері й сестри оплакують їх, як мертвих, наука третирує їх, як зло, мужчини кажуть їм «ти». Та, незважаючи на все це, вони не втрачають образу й подоби божої. Всі вони усвідомлюють свій гріх і мають надію на спасіння. Засобами, що ведуть до спасіння, вони можуть користуватися якнайширше. Щоправда, суспільство не дарує людям минулого, але в бога свята Марія Єгипетська вважається не нижчою за інших святих. Коли Васильєву доводилося з одягу чи з манер впізнавати на вулиці пропащу жінку або бачити її зображення в гумористичному журналі, то кожного разу він згадував одну історію, десь і колись ним вичитану: якийсь юнак, чистий і самовідданий, покохав пропащу жінку і запропонував їй стати його дружиною, а вона, вважаючи себе недостойною такого щастя, отруїлась.

Васильєв жив в одному з провулків, що виходять на Тверський бульвар. Коли він вийшов з приятелями з дому, було близько одинадцятої години. Недавно йшов перший сніг, і все в природі було під владою цього молодого снігу. В повітрі пахло снігом, під ногами м’яко хрустів сніг, земля, дахи, дерева, лавки на бульварах — усе було м’яке, біле, молоде, і від того будинки мали вигляд інший, ніж учора, ліхтарі горіли яскравіше, повітря було прозоріше, екіпажі гуркотіли тихше, і в душу разом із свіжим, легким морозним повітрям просилось почуття, схоже на білий, молодий, пухнастий сніг.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав медик, приємним тенором, — мене приваблює незнана сила…» «А ось і млин… Уже він розвалився…» — повторив медик, зводячи брови й сумно похитуючи головою.

Він помовчав, потер лоба, пригадуючи слова, і заспівав голосно і так гарно, що на нього озирнулись прохожі.

— «Колись мене любов тут зустрічала, жагуча, незневолена любов…»

Усі троє зайшли до ресторану і, не скидаючи пальт, випили коло буфету по дві чарки горілки. Перед тим як випити по другій, Васильєв помітив у себе в горілці шматочок корка, підніс чарку до очей, довго дивився в неї і короткозоро хмурився. Медик не зрозумів його виразу й сказав:

— Ну, чого ти дивишся? Будь ласка, без філософії! Горілку дано, щоб пити її, осетрину — щоб їсти, жінок — щоб бувати в них, сніг — щоб ходити по ньому. Хоч один вечір поживи по-людськи!

— Та я нічого… — сказав Васильєв., сміючись. — Хіба я відмовляюсь?

Від горілки в нього потеплішало в грудях. Він розчулено дивився на своїх приятелів, милувався ними і заздрив. Яке в цих здорових, дужих, веселих людей усе врівноважене, яке в їх умах і душах усе закінчене ж гладеньке! Вони і співають, і палко люблять театр, і малюють, і багато говорять, і п’ють, і голова в них же болить на другий день після того; вони і поетичні, і розпусні, і ніжні, і зухвалі; вони вміють і працювати, і обурюватись, і реготати без причини, і говорити дурниці; вони запальні, чесні, самовіддані і, як люди, нічим не гірші за нього, Васильєва, який стереже кожен свій крок і кожне своє слово, помисливий, обережний і найменшу дрібницю ладен підносити на рівень питання. І йому захотілося хоч один вечір пожити так, як живуть приятелі, розгулятися, звільнити себе від власного контролю. Треба буде горілку пити? Він питиме, хоч би завтра в нього луснула голова від болю. Його ведуть до жінок? Він іде. Він реготатиме, дурітиме, весело відповідатиме, коли зачіпатимуть прохожі…

Вийшов він з ресторану з сміхом. Йому подобалися його приятелі — один у пом’ятому крислатому капелюсі з претензією на мальовниче безладдя, другий у котиковій шапочці, людина не бідна, але з претензією на належність до вченої богеми; подобався йому сніг, бліді вогні ліхтарів, різкі, чорні сліди, що їх залишали на першому снігу підошви прохожих; подобалось йому повітря і особливо цей прозорий, ніжний, наївний, наче незайманий тон, який у природі можна спостерігати тільки двічі на рік: коли все вкрите снігом, і весною в ясні дні або в місячні вечори, коли на річці скресає лід.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав він півголосом, — мене приваблює незнана сила…»

І всю дорогу чомусь у нього і в його приятелів же сходив з язика цей мотив, і всі троє наспівували його машинально, не в такт один одному.

Уява Васильєва малювала, як хвилин через десять він і його приятелі постукають у двері, як вони темними коридорчиками і темними кімнатами скрадатимуться до жінок, як він, скориставшись темрявою, чиркне сірником і раптом освітить і побачить страдницьке обличчя і винну усмішку. Невідома блондинка або брюнетка, напевно, буде з розпущеним волоссям і в білій нічній кофточці; вона злякається світла, страшенно сконфузиться і скаже: «Бога ради, що ви робите! Погасіть!» Усе це страшне, але цікаве й нове.


II


Приятелі з Трубної площі повернули на Грачівку і скоро увійшли в провулок, про який Васильєв знав тільки з розмов. Побачивши два ряди будинків з яскраво освітленими вікнами і з навстіж відчиненими дверима, почувши веселі звуки роялів і скрипок, — звуки, що вилітали з усіх дверей і мішалися в дивну плутанину, схожу на те, начебто десь у пітьмі, над дахами, настроювався невидимий оркестр, — Васильєв здивувався і сказав:

— Як багато будинків!

— Це що! — сказав медик. — У Лондоні в десять разів більше. Там близько ста тисяч таких жінок.

Візники сиділи на козлах так само спокійно і байдуже, як і по всіх провулках; тротуарами йшли такі самі прохожі, як і на інших вулицях. Ніхто не квапився, ніхто не ховав у комір свого обличчя, ніхто не похитував докірливо головою… І в цій байдужості, у звуковій плутанині роялів і скрипок, в яскравих вікнах, у навстіж відчинених дверях почувалося щось дуже одверте, нахабне, хвацьке і розмашисте. Мабуть, у часи давні на рабовласницьких ринках було так само весело й шумно, і обличчя, і хода людей виявляли таку саму байдужість.

— Почнемо з самого початку, — сказав художник.

Приятелі ввійшли у вузький коридорчик, освітлений лампою з рефлектором. Коли вони відчинили двері, то в передпокої з жовтого дивана ліниво підвівся чоловік у чорному сюртуку, з неголеним лакейським обличчям і з заспаними очима. Тут тхнуло, як у пральні і, крім того, ще оцтом. З передпокою вели двері до яскраво освітленої кімнати. Медик і художник зупинилися на цих дверях і, витягнувши шиї, обидва разом заглянули в кімнату.

— Бона-сера, сеньйори, ріголетто-гугеноти-травіата! — почав художник, театрально розкланюючись.

— Гаванна-таракано-пістолето! — сказав медик, притискаючи до грудей свою шапочку й низько кланяючись.

Васильєв стояв позад них. Йому теж хотілось театрально розкланятися і сказати що-небудь дурне, але він тільки всміхався, почував ніяковість, схожу на сором, і нетерпляче чекав, що буде далі. В дверях з’явилася маленька блондинка років сімнадцяти-вісімнадцяти, стрижена, в короткому голубому платті і з білим аксельбантом на грудях.

— Чого ж ви на дверях стоїте? — сказала вона. — Скидайте ваші пальта і заходьте в залу.

Медик і художник, все розмовляючи «по-італійськи», увійшли в залу. Васильєв нерішуче пішов за ними.

— Панове, скидайте ваші палата! — сказав старий лакей. — Так не можна.

Крім блондинки, в залі була ще одна жінка, дуже повна й висока, з неросійським обличчям і з оголеними руками. Вона сиділа коло рояля і розкладала в себе на колінах пасьянс. На гостей вона не звернула ніякої уваги.

— Де ж інші панночки? — спитав медик.

— Вони чай п’ють, — сказала блондинка. — Степане, — гукнула вона, — піди скажи панночкам, що студенти прийшли!

Трохи згодом до зали увійшла третя панночка. Ця була в яскраво-червоному платті з синіми смугами. Обличчя в неї було густо і невміло нафарбоване, лоб ховався за волоссям, очі дивились некліпно і злякано. Увійшовши, вона зараз-таки заспівала сильним, грубим контральто якусь пісню. За нею появилася четверта панночка, за нею п’ята…

У всьому цьому Васильєв не бачив нічого ні нового, ні цікавого. Йому здавалося, що цю залу, рояль, дзеркало в дешевій золотій рамі, аксельбант, плаття з синіми смугами і тупі, байдужі обличчя він бачив уже десь і не один раз. А пітьми, тиші, таємниці, провинної усмішки, всього того, що сподівався він тут зустріти і що лякало його, він не бачив навіть знаку.

Все було звичайне, прозаїчне й нецікаве. Одне тільки трохи дратувало його цікавість — це страшний, немов навмисно придуманий несмак, який видно було в карнизах, у безглуздих картинах, у вбраннях, в аксельбанті. У цьому несмаку було щось характерне, особливе. «Яке все бідне й безглузде! — думав Васильєв. — Що в усій цій нісенітниці, яку я тепер бачу, може спокусити нормальну людину, примусити її вчинити страшний гріх — купити за карбованець живу людину? Я розумію всякий гріх ради блиску, краси, грації, пристрасті, смаку, але що ж тут? Заради чого тут грішать? А втім… не треба думати!»

— Борода, почастуйте портером! — звернулась до нього блондинка.

Васильєв раптом сконфузився.

— З охотою… — сказав він, чемно кланяючись, — Тільки, вибачте, пані, я… я з вами нити не буду. Я не п’ю.

Хвилин через п’ять приятелі йшли вже в другий будинок.

— Ну навіщо ти замовив портеру? — сердився медик. — Мільйонщик який! Викинув шість карбованців, так, з доброго дива, на вітер!

— Якщо вона хоче, то чому ж не зробити їй цієї приємності? — виправдувався Васильєв.

— Ти зробив приємність не їй, а хазяйці. Вимагати від гостей частування наказують їм хазяйки, яким це вигідно.

— «А ось і млин… — заспівав художник. — Уже він розвалився…»

Прийшовши в другий будинок, приятелі постояли тільки в передпокої, а в залу не входили. Так само як і в першому будинку, в передпокої з дивана підвелась постать у сюртуку і з заспаним лакейським обличчям. Дивлячись на цього лакея, на його обличчя і поношений сюртук, Васильєв подумав: «Скільки мусить пережити звичайний, простий росіянин, перш ніж доля закине його сюди в лакеї? Де він був раніш і що робив? Що чекає його? Чи жонатий він? — Де його мати, і чи знає вона, що він служить тут за лакея?» І вже Васильєв мимоволі в кожному будинку звертав свою увагу насамперед на лакея. В одному з будинків, здається, в четвертому по черзі, був лакей маленький, недолугий, сухий, з ланцюжком на жилетці. Він читав «Листок» і не звернув ніякої уваги на тих, що увійшли. Подивившись на його обличчя, Васильєв чомусь подумав, що людина з таким обличчям може і вкрасти, і вбити, і дати фальшиву присягу. А обличчя й справді було цікаве: великий лоб, сірі очі, приплюснутий ніс, тонкі, стиснуті губи, а вираз тупий і разом з тим нахабний, як у молодого гончака, коли вія доганяв зайця. Васильєв подумав, що добре було б помацати цього лакея за волосся: жорстке воно чи м’яке? Мабуть, жорстке, як у собаки.


III


Художник, від того що випив дві склянки портеру, якось раптом сп’янів і неприродно пожвавішав.

— Ходімо в інший! — командував він, розмахуючи руками. — Я вас поведу в найкращий!

Привівши приятелів у той будинок, що, на його думку, був найкращим, він виявив наполегливе бажання танцювати кадриль. Медик став бурчати, що музикантам доведеться платити карбованця, але погодився бути vis-a-vis. Почали танцювати.

У найкращому було так само погано, як і в найгіршому. Тут були зовсім такі самісінькі дзеркала і картини, такі самі зачіски і вбрання. Оглядаючи умеблювання та костюми, Васильєв уже розумів, що це не несмак, а щось таке, що можна назвати смаком і навіть стилем С-вого провулка і чого не можна знайти ніде в іншому місці, щось цільне в своїй потворності, не випадкове, вироблене часом. Після того як він побував у восьми будинках, його вже не дивували ні кольори вбраннів, ні довгі шлейфи, ні яскраві банти, ні матроські костюми, ні густе фіолетове забарвлення щік; він розумів, що все це тут так і треба, що якби хоч одна з жінок одяглася по-людськи або якби на стіні почепили путящу гравюру, то від того втратив би загальний тон весь провулок. «Як невміло вони продають себе! — думав він. — Невже вони не можуть зрозуміти, що порок тільки тоді принадний, коли він гарний і ховається, коли він має оболонку доброчесності? Скромні чорні плаття, бліді обличчя, сумні усмішки й темрява більше впливають, ніж оця неоковирна мішура. Дурні! Коли вони самі не розуміють цього, то гості б їх повчили, абощо…»

Панночка в польському костюмі з білою хутряною опушкою підійшла до нього і сіла поряд з ним.

— Симпатичний брюнет, чому ж ви не танцюєте? — спитала вона. — Чого ви такий нудний?

— Тому, що нудно.

— А ви почастуйте лафітом. Тоді не буде нудно.

Васильєв нічого не відповів. Він помовчав і спитав:

— Ви о котрій годині лягаєте спати?

— О шостій.

— А встаєте коли?

— Коли о другій, а коли й о третій.

— А вставши, що робите?

— Кофій п’ємо, о сьомій годині обідаєм.

— А що ви обідаєте?

— Звичайно… Суп або щі, біфштекс, десерт. Наша мадам добре годує дівчат. Та навіщо ви все це питаєте?

— Так, щоб поговорити…

Васильєву хотілося поговорити з панночкою багато про що. Він почував велике бажання дізнатися, звідки вона родом, чи живі її батьки та чи знають вони, що вона тут, як вона потрапила в цей будинок, чи весела й задоволена, чи смутна й пригнічена похмурими думками, чи сподівається вийти коли-небудь з свого теперішнього стану… Але ніяк він не міг придумати, з чого почати і як запитати, щоб не здатися нескромним. Він довго думав і спитав:

— Вам скільки років?

— Вісімдесят, — сказала дотеп панночка, дивлячись із сміхом на фокуси, що виробляв руками і ногами, танцюючи, художник.

Раптом вона чогось зареготала й сказала голосно, так, щоб усі чули, довгу цинічну фразу. Васильєв оторопів і, не знаючи, якого виразу надати своєму обличчю, напружено усміхнувся. Усміхнувся тільки сам він, усі ж інші — його приятелі, музиканти і жінки — навіть і не глянули на його сусідку, наче не чули.

— Почастуйте лафітом! — знову сказала сусідка.

Васильєв відчув огиду до її білої опушки і до голосу й відійшов від неї. Йому вже здавалося душно і жарко, і серце починало битися повільно, але сильно, як молот; раз! два! три!

— Ходімо звідси! — сказав він, смикнувши художника за рукав.

— Зажди, дай скінчити.

Поки художник і медик кінчали кадриль, Васильєв, щоб не дивитися на жінок, оглядав музикантів. На роялі грав благообразний старий в окулярах, схожий з обличчя на маршала Базена; на скрипці — молодий чоловік з русявою борідкою, вдягнений за останньою модою. У молодого чоловіка було обличчя не дурне, не виснажене, а навпаки, розумне, молоде, свіже. Одягнений він був вишукано і з смаком, грав з почуттям. Задача: як він і цей пристойний, благообразний старий потрапили сюди? Чому їм не соромно сидіти тут? Про що вони думають, коли дивляться на жінок?

Якби на роялі і на скрипці грали люди обідрані, голодні, похмурі, п’яні, з виснаженими або тупими обличчями, тоді їхня присутність, може, була б зрозуміла. А тепер Васильєв нічого не розумів. Йому пригадувалась історія пропащої жінки, прочитана ним колись і він вважав тепер, що ця людська подоба з провинною усмішкою не. мав нічого спільного з тим, що він тепер бачить. Йому здавалося, що він бачить не пропащих жінок, а якийсь інший, зовсім особливий світ, чужий йому і незрозумілий; якби раніше він побачив цей світ у театрі на сцені або прочитав про нього в книзі, то не повірив би…

Жінка з білою опушкою знову зареготала і голосно промовила огидну фразу. Гидливе почуття опанувало його, він почервонів і вийшов.

— Зажди, і ми йдемо! — крикнув йому художник.


IV


— Зараз у мене з моєю дамою, поки ми танцювали, була розмова, — розказував медик, коли всі троє вийшли на вулицю. — Мова йшла про її перший роман. Він, герой, — якийсь бухгалтер у Смоленську, що має дружину і п’ятеро дітей. Їй було сімнадцять літ, і жила вона в татуся й матусі, які торгували милом і свічками.

— Чий же він переміг її серце? — спитав Васильєв.

— Тим, що купив їй білизни на п’ятдесят карбованців. Чорт знає що! «Одначе ось він зумів випитати в своєї дами її роман, — думав Васильєв про медика. — А я не вмію…»

— Панове, я йду додому! — сказав він.

— Чому?

— Тому, що я не вмію поводитися тут. До того ж мені нудно й гидко7 Що тут веселого? Хоч би люди були, а то дикуни і тварини. Я йду, як хочете.

— Ну, Гришо, Григорію, голубчику… — сказав плаксивим голосом художник, пригортаючись до Васильєва. — Ходім! Зайдімо ще в один, і будь вони прокляті… Будь ласка! Григоріанце!

Васильєва умовили й повели нагору по сходах. У килимі і в золочених поруччях, у швейцарі, що відчинив двері, і в панно, що прикрашали передпокій, почувався все той самий стиль С-вого провулка, але вдосконалений, імпонуючий.

— Справді, я піду додому! — сказав Васильєв, скидаючи пальто.

— Ну, ну, голубчику… — сказав художник і поцілував його в шию. — Не капризуй… Гри-Гри, будь товаришем! Разом прийшли, разом і підемо. Яка-бо ти худобииа, справді.

— Я можу підождати вас на вулиці. Їй-богу, мені тут гидко!

— Ну, ну, Гришо… Гидко, а ти спостерігай! Розумієш? Спостерігай!

— Треба дивитись об’єктивно на речі, — сказав серйозно медик.

Васильєв увійшов до зали і сів. Крім нього і приятелів, у залі було ще багато гостей: два піхотні офіцери, якийсь сивий і лисий пан у золотих окулярах, два безвусі студенти з Межового інституту і дуже п’яний мужчина з акторським обличчям. Усі панночки були зайняті цими гостями і не звернули на Васильєва ніякої уваги. Тільки одна з них, вбрана Аїдою, скоса глянула на нього, чомусь посміхнулась і промовила, позіхаючи:

— Брюнет прийшов…

У Васильєва стукало серце й палало обличчя. Йому було й соромно перед гостями за свою присутність тут, і гидко, і боляче. Його мучила думка, що він, порядна і любляча людина (таким він досі вважав себе), ненавидить цих жінок і нічого не почуває до них, крім огиди. Йому не було жаль ні цих жінок, ні музикантів, ні лакеїв. «Це тому, що я не стараюся зрозуміти їх, — думав він. — Усі вони схожі на тварин більше, ніж на людей, але ж вони все-таки люди, в них є душі. Треба їх зрозуміти і тоді вже судити…»

— Гришо, ти ж не йди, нас підожди! — крикнув йому художник і зник кудись.

Незабаром зник і медик. «Авжеж, треба постаратися зрозуміти, а так не можна», — все думав Васильєв.

І він став напружено вдивлятися в обличчя кожної жінки і шукати провинної усмішки. Але — чи він не вмів читати на обличчях, чи жодна з цих жінок не ночувала себе провинною — на кожному обличчі вія читав тільки тупий вираз буденної, пошлої нудьги і вдоволення. Дурні очі, дурні усмішки, різкі, дурні голоси, нахабні рухи — і нічого більше. Як видно, у кожної в минулому був роман з бухгалтером та з білизною на п’ятдесят карбованців, а тепер нема іншої принади, крім кофе, обіду з трьох страв, вина, кадрилі, спання до другої години…

Не знайшовши жодної провинної усмішки, Васильєв став шукати: чи нема розумного обличчя. І увага його спинилася на одному блідому, трохи сонному, втомленому обличчі… Це була немолода брюнетка, одягнена в костюм, усипаний блискітками; вона сиділа в кріслі, дивилася на підлогу і про щось думала. Васильєв пройшовся з кутка в куток і, наче ненавмисне, сів поряд з нею. «Треба почати з чого-небудь пошлого, — думав він, — а потім поступово перейти до серйозного…»

— А який у вас гарненький костюмчик! — сказав він і торкнувся пальцем золотої бахроми на косинці.

— Який є… — сказала брюнетка.

— Ви з якої губернії?

— Я? Далека… З Чернігівської…

— Хороша губернія. Там добре.

— Там добре, де нас нема. «Шкода, що я не вмію природу описувати, — подумав Васильєв. — Можна було б розчулити її описами чернігівської природи. Адже, мабуть, любить, коли народилася там».

— Вам тут нудно? — спитав він.

— Звісно, нудно.

— Чому ж ви не йдете звідси, коли вам нудно?

— Куди ж я піду? Милостиню просити, чи що?

— Милостиню просити легше, ніж жити тут.

— А ви звідки знаєте? Хіба ви просили?

— Просив, коли не було чим платити за навчання. Хоч би навіть не просив, це так зрозуміло. Жебрак, як би там не було, вільна людина, а ви раба.

Брюнетка потягнулась і провела сонними очима лакея, який ніс на підносі склянки і зельтерську воду.

— Почастуйте портером, — сказала вона і знову позіхнула. «Портером… — подумав Васильєв. — А що, якби це увійшов сюди твій брат або твоя мати? Що б ти сказала? А що сказали б вони? Був би тоді портер, уявляю…»

Раптом почувся плач. З сусідньої кімнати, куди лакей поніс зельтерську, швидко вийшов якийсь блондин з червоним обличчям і сердитими очима. За ним ішла висока, повна хазяйка і кричала верескливим голосом;

— Ніхто вам не дозволяв бити дівчат по щоках! У нас бувають гості кращі за вас, та не б’ються! Шарлатан!

Знявся галас. Васильєв злякався і зблід. У сусідній кімнаті плакали ридма, щиро, як плачуть ображені. І він зрозумів, що й справді тут живуть люди, справжні люди, що, як усюди, ображаються, страждають, плачуть, просять допомоги… Важка ненависть і гидливе почуття поступились місцем гострому почуттю жалю і злоби до кривдника. Він кинувся в ту кімнату, де плакали; крізь ряди пляшок, що стояли на мармуровій дошці стола, він побачив страдницьке, мокре від сліз обличчя, простягнув до цього обличчя руки, ступив крок до стола, але зараз же з жахом відскочив назад. Та, що плакала, була п’яна.

Пробираючись крізь галасливий натовп, що зібрався навколо блондина, він занепав духом, злякався, як хлопчик, і йому здавалося, що в цьому чужому, незрозумілому для нього світі хочуть гнатися за ним, бити його, лаяти брудними словами… Він зірвав з вішалки своє пальто й кинувся прожогом униз по сходах.


V


Притулившись до огорожі, він стояв коло будинку й чекав, коли вийдуть його товариші. Звуки роялів і скрипок, веселі, хвацькі, нахабні й сумні, плутались у повітрі в якийсь хаос, і ця плутанина, як і перше, скидалася на те, ніби в пітьмі над дахами настроювався невидимий оркестр. Якщо глянути вгору на цю пітьму, то весь чорний фон був усипаний білими рухомими цятками: це йшов сніг. Пластівці його, потрапивши в світло, ліниво кружляли в повітрі, як пух, і ще лінивіше падали на землю. Сніжинки кружляли юрбою коло Васильєва і висли на його бороді, віях, бровах… Візники, коні і прохожі були білі. «І як може сніг падати в цей провулок! — думав Васильєв. — Будь прокляті ці будинки!»

Через те що він збіг униз сходами, ноги підгиналися від утоми; він задихався, наче сходив на гору, серце стукало так, що було чутно. Його мучило бажання швидше вибратися з провулка та йти додому, але ще дужче хотілось дочекатися товаришів і зігнати на них свою злість.

Він багато чого не зрозумів у будинках; душі жінок, що гинуть, залишилися для нього, як і були, таємницею, але йому ясно було, що справа значно гірша, ніж можна було думати. Коли та провинна жінка, що отруїлася, називалася пропащою, то для всіх цих, що танцювали тепер під звукову плутанину і говорили довгі огидні фрази, важко було добрати належну назву. Це були не ті, що гинуть, а ті, що вже загинули. «Порок є, — думав він, — але нема ні усвідомлення вини, ні надії на порятунок. Їх продають, купують, топлять у вині і в мерзотах, а вони, як вівці, тупі, байдужі і не розуміють. Боже мій, боже мій!»

Для нього також ясно було, що все те, що зветься людською гідністю, особою, образом і подобою божою, загиджене тут до кінця, «вщент», як кажуть п’яниці, і що винні в цьому не самий тільки провулок та тупі жінки.

Юрба студентів, білих від снігу, весело розмовляючи й сміючись, пройшла повз нього. Один з них, високий і тонкий, спинився, заглянув Васильєву в обличчя і сказав п’яним голосом:

— Наш! Насмоктався, брат? Ага-га, брат! Нічого, гуляй! Катай! Не журись, дядю!

Він узяв Васильєва за плечі і притулився до його щоки мокрими, холодними вусами, потім підковзнувся, похитнувся і, махнувши обома руками, крикнув:

— Держись! Не падай!

І, засміявшись, побіг доганяти своїх товаришів.

Крізь гамір почувся голос художника:

— Ви не смієте бити жінок! Я вам не дозволю, чорт би вас забрав! Негідники ви отакі!

У дверях будинку з’явився медик. Він подивився на всі боки і, побачивши Васильєва, сказав стурбовано:

— Ти тут? Послухай, їй-богу, з Єгором просто-таки неможливо нікуди ходити! Що це за людина, не розумію! Скандал почав! Чуєш? Єгоре! — гукнув він у двері. — Єгоре!

— Я вам не дозволю бити жінок! — розлігся нагорі пронизливий голос художника.

Щось важке і незграбне покотилося вниз по сходах. Це художник летів стрімголов униз. Його, очевидно, випхнули.

Він підвівся з землі, обтрусив капелюх і зі злим, обуреним обличчям посварився вгору кулаком і крикнув:

— Падлюки! Куродери! Кровопивці! Я не дозволю вам бити! Бити слабку, п’яну жінку! Ах, ви…

— Єгоре… Ну, Єгоре… — почав благати медик. — Даю тобі слово честі, вже більше ніколи не піду з тобою вдруге. Слово честі!

Художник потроху заспокоївся, і приятелі пішли додому.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав медик, — мене приваблює незнана сила…»

— «А ось і млин… — підтягнув трохи згодом художник, — уже він розвалився…» Який сніг валить, мати божа! Гришко, чого ти пішов? Боягуз ти, баба, та й годі.

Васильєв ішов позаду приятелів, дивився їм у спини і думав: «Щось одне: або нам тільки здається, що проституція — зло, і ми перебільшуємо, або ж, якщо проституція й справді таке зло, як звичайно думають, то ці мої милі приятелі такі самі рабовласники, гнобителі і вбивці, як ті мешканці Сірії та Каїра, що їх малюють у «Ниве». Вони тепер співають, регочуть, розумно розмовляють, але хіба не вони оце експлуатували голод, неуцтво і тупість? Вони, — я був свідком. До чого ж тут їхня гуманність, медицина, живопис? Науки, мистецтва і високі почуття цих душогубів нагадують мені сало в одному анекдоті. Два розбійники зарізали в лісі жебрака; стали ділити проміж себе його одежу і знайшли в торбині шматок свинячого сала. «Дуже до речі, — сказав один з них, — давай закусимо». «Що ти, як можна? — жахнувся другий. — Хіба ти забув, що сьогодні середа?» І не стали їсти. Вони, зарізавши людину, вийшли з лісу з певністю, що вони постники. Так і ці, купивши жінок, ідуть і думають тепер, що вони художники і вчені…»

— Послухайте, ви! — сказав він сердито й гостро. — Чого ви сюди ходите? Невже, невже ви не розумієте, як це жахливо? Ваша медицина каже, що кожна з цих жінок умирає передчасно від сухот або чого-небудь іншого; мистецтва кажуть, що морально вона вмирає ще раніше. Кожна з них умирає через те, що на своєму віку приймає в середньому, припустимо, п’ятсот чоловіків. Кожну вбиває п’ятсот чоловіків. В числі цих п’ятсот — ви! Тепер, якщо ви обидва за все життя побуваєте тут та в інших подібних місцях по двісті п’ятдесят разів, то, значить, на обох вас припаде одна вбита жінка! Хіба це не зрозуміло! Хіба це не жахливо? Убити вдвох, утрьох, вп’ятьох одну дурну, голодну жінку! Ах, та хіба це не «жахливо, боже мій?

— Так і знав, що цим скінчиться, — сказав художник, кривлячись. — Не слід було зв’язуватись з цим дурнем і бовдуром! Ти думаєш, що тепер у тебе в голові великі думки, ідеї? Ні, чорт знає що, а не ідеї! Ти зараз дивишся на мене з ненавистю і огидою, а по-моєму, краще б ти збудував ще двадцять таких будинків, ніж дивитись отак. В цьому твоєму погляді більше пороку, ніж у «всьому провулку! Ходімо, Володю, чорт з ним! Дурень, бовдур і більше нічого…

— Ми, люди, вбиваємо взаємно одне одного, — сказав медик. — Це, звичайно, неморально, але філософією тут не допоможеш. Прощай!

На Трубній площі приятелі попрощались і розійшлися. Залишившись сам, Васильєв швидко попростував бульваром. Йому було страшно темряви, страшно снігу, який пластівцями падав на землю і, здавалося, хотів засипати весь світ; страшно було ліхтарних вогнів, що тьмяно блимали крізь снігові хмари. Душу його опанував несвідомий, малодушний страх. Траплялися зрідка назустріч прохожі, але він полохливо сторонився від них. Йому здавалося, що звідусіль ідуть і звідусіль дивляться на нього жінки, тільки жінки. «Починається в мене, — думав він. — Припадок починається…»


VI


Удома лежав він на ліжку і говорив, здригаючись усім тілом:

— Живі! Живі! Боже мій, вони живі!

Він всіляко напружував свою фантазію, уявляв себе самого то братом пропащої жінки, то батьком її, то самою пропащою жінкою; з намазаними щоками, і все це сповнювало його жахом.

Йому чомусь здавалося, що він повинен розв’язати питання негайно, хоч би там що, і що питання це не чуже, а його власне. Він напружив сили, поборов у собі розпач і, сівши на ліжко, обхопивши рукави голову, став вирішувати: як урятувати всіх тих жінок, яких він сьогодні бачив? Порядок розв’язування всяких питань йому, як людині вченій, був добре відомий. І він, хоч який був збуджений, точно додержував цього порядку. Він пригадав історію питання, його літературу, а о четвертій годині ходив з кутка в куток і намагався пригадати всі ті спроби, що їх тепер роблять для врятування жінок. У нього було дуже багато добрих приятелів і друзів, що жили в номерах Фальцфейн, Галяшкіна, Нечаєва, Єчкіна… Серед них немало людей чесних і самовідданих. Декотрі з них намагалися рятувати жінок… «Усі ці нечисленні спроби, — думав Васильєв, — можна поділити на три групи. Одні, викупивши з кубла розпусти жінку, наймали їй номер, купували їй швейну машину, і вона ставала швачкою. І той, хто викупив, волею чи неволею робив її своєю полюбовницею, потім, скінчивши курс, виїздив і передавав її на руки другому порядному чоловікові, мов яку-небудь річ. І пропаща залишалась пропащою. Інші, викупивши, теж наймали їй окремий номер, купували неодмінну швейну машину, пускали в діло грамоту, проповіді, читання книжок. Жінка жила і шила, поки це було для неї цікаве і нове, а потім, знудьгувавшись, починала потай від проповідників приймати мужчин або тікала назад, туди, де можна спати до третьої години, пити кофе і ситно обідати. Треті, найпалкіші й найсамовідданіші, робили сміливий, рішучий крок. Вони одружувались. І коли нахабна, розпещена або тупа, затуркана тварина ставала дружиною, господинею і потім матір’ю, то це перевертало догори дном її життя. І світогляд так, що потім в дружині і матері важко було впізнати колишню пропащу жінку. Так, одруження найкращий і, мабуть, єдиний спосіб».

— Але неможливий! — сказав уголос Васильєв і повалився в постіль. — Я перший не міг би одружитися! Для цього треба бути святим, не вміти ненавидіти і не знати огиди. Але припустимо, що я, медик і художник перемогли себе і одружилися, що всі вони повиходять заміж. Але який же висновок? Висновок який? А той висновок, що поки тут, у Москві, вони виходитимуть заміж, смоленський бухгалтер зведе з саратовськими, нижегородськими, варшавськими… А куди подіти сто тисяч лондонських? Куди подіти гамбурзьких?

Лампа, в якій вигорів гас, почала чадіти. Васильєв не помітив цього. Він знову почав ходити, не перестаючи думати. Тепер уже він поставив питання інакше: що треба зробити, щоб пропащі жінки перестали бути потрібними? Для цього треба, щоб мужчини, які їх купують і вбивають, відчули всю ненормальність своєї рабовласницької ролі і жахнулись. Треба рятувати мужчин. «Науками і мистецтвами, очевидно, нічого не зробиш… — думав Васильєв. — Тут єдиний вихід — це апостольство».

І він став мріяти про те, як завтра ж увечері він стоятиме на розі провулка і говоритиме кожному прохожому: «Куди і чого ви йдете? Побійтесь ви бога!» Він звернеться до байдужих візників і їм скаже: «Чого ви тут стоїте? Чому ж ви не гніваєтесь, не обурюєтесь? Адже ви віруєте в бога і знаєте, що це гріх, що за це люди підуть у пекло, чого ж ви мовчите? Правда, вони вам чужі, але й у них е батьки, брати, зовсім такі ж самі, як ви…»

Хтось із приятелів сказав одного разу про Васильєва, що він талановита людина. Є таланти письменницькі, сценічні, художницькі, та в нього особливий талант — людський. Він має тонке, досконале чуття до болю взагалі. Як добрий актор відображає в собі чужі рухи і голос, так, побачивши сльози, він плаче; коло хворого він сам стає хворим і стогне; коли бачить насильство, то йому здається, що насильство чиниться над ним, він лякається, як хлопчик, і, злякавшись, біжить на допомогу. Чужий біль дратує його, збуджує, доводить до стану екстазу й т. ін.

Чи має рацію приятель — не знаю, але те, що переживав Васильєв, коли йому здавалося, що питання розв’язане, було дуже схоже на натхнення. Він плакав, сміявся, говорив уголос ті слова, які скаже завтра, почував гарячу любов до тих людей, які послухають його і стануть поряд з ним на розі провулка, щоб проповідувати; він сідав писати листи, присягався…

Усе це було схоже на натхнення вже й тому, що тривало недовго. Васильєв скоро втомився. Лондонські, гамбурзькі, варшавські своєю масою душили його, як гори душать землю; він торопів перед цією масою, розгублювався; згадував він, що в нього нема дару слова, що він боязкий і малодушний, що байдужі люди навряд чи захочуть слухати його, студента юриста третього курсу, людину несміливу и нікчемну, що справжнє апостольство полягає не в самій тільки проповіді, але і в ділах.

Коли було видно і на вулиці вже гуркотіли екіпажі, Васильєв лежав нерухомо на дивані й дивився в одну точку. Він уже не думав ні про жінок, ні про чоловіків, ні про насильство. Вся увага його була звернена на душевний біль, який мучив його. То був біль тупий, безпредметний, невизначений, схожий і на тугу, і на страх у найвищій мірі, і на розпач. Показати, де той біль, він міг: у грудях, під серцем, — але порівняти його не можна було ні з чим. Колись у нього бував сильний зубний біль, бували плеврит і невралгії, але це в порівнянні з душевним болем було мізерне. При цьому болі життя уявлялось огидним. Дисертація, прекрасна праця, вже написана ним, улюблені люди, рятування пропащих жінок — усе те, що вчора ще він любив або до чого був байдужий, тепер, коли він згадував, дратувало його так само, як гуркіт екіпажів, біганина коридорних, денне світло. Якби тепер хто-небудь перед його очима зробив подвиг милосердя чи обурливе насильство, то на нього і те і друге справило б однаково огидне враження. З усіх думок, що ліниво бродили в його голові, тільки дві не дратували його: одна — що він кожної хвилини має владу вбити себе, друга — що біль не триватиме більше трьох днів. Друге він знав з досвіду.

Полежавши, він устав і, ламаючи руки, пройшовся не з кутка в куток, як звичайно, а по квадрату, вздовж стін. Мигцем він глянув на себе в дзеркало. Обличчя його було бліде й змарніле, скроні запали, очі були більші, темніші, нерухоміші, наче чужі, і виявляли нестерпну душевну муку.

Опівдні в двері постукав художник.

— Григорію, ти дома? — спитав він.

Не діставши відповіді, він постояв з хвилину, подумав і відповів собі по-хохлацьки:

— Нема. В ннверситет пішов, треклятий хлопець.

І пішов. Васильєв ліг на ліжко і, сховавши голову під подушку, став плакати з болю, і чим рясніше лилися сльози, тим жахливішим ставав душевний біль. Коли стемніло, він згадав про ту повну муки ніч, що чекає його, і страшний розпач охопив його. Він швидко одягся, вибіг з номера і, покинувши свої двері навстіж, без будь-якої потреби й мети вийшов на вулицю. Не питаючи себе, куди йти, він швидко пішов Садовою вулицею.

Сніг сипав, як учора; була відлита. Засунувши руки в рукава, тремтячи і лякаючись стукоту, дзвінків конки і перехожих, Васильєв пройшов Садовою до Сухаревої башти, потім до Красних воріт, звідси звернув на Басманну. Він зайшов у шинок і випив велику склянку горілки, але від того не стало легше. Дійшовши до Розгляя, він повернув праворуч і пішов провулками, в яких не буї? раніше ні разу в житті. Він дійшов до того старого мосту, де шумить Яуза і звідки видно довгі ряди вогнів у вікнах Красних казарм. Щоб відвернути свій душевний біль яким-небудь новим відчуттям або більшим болем, не знаючи, що робити, плачучи і тремтячи, Васильєв розстебнув пальто і сюртук і підставив свої голі груди вогкому снігові й вітрові. Але й це не зменшило болю. Тоді він нагнувся через поруччя мосту і подивився вниз, на чорну, бурхливу Яузу, і йому захотілось кинутися сторч головою, не з огиди до життя, не заради самогубства, а щоб хоч забитись і одним болем відвернути другий. Але чорна вода, темрява, порожні береги, вкриті снігом, були страшні. Він здригнувся й пішов далі. Пройшовся він вздовж Красних казарм, потім назадні спустився в якийсь гай, з гаю знову на міст… «Ні, додому, додому! — думав він. — Дома, здається, легше…»

І він пішов назад. Вернувшись додому, він зірвав з себе мокре пальто і шапку, почав ходити вздовж стін і невтомно ходив до самого ранку.


VII


Коли на другий день ранком прийшли до нього художник і медик, він у розірваній сорочці і з покусаними руками метався по кімнаті і стогнав від болю.

— Бога ради! — заридав він, побачивши приятелів. — Ведіть мене куди хочете, робіть що знаєте, але, бога ради, швидше рятуйте мене! Я вб’ю себе!

Художник зблід і розгубився. Медик теж мало не заплакав, але, вважаючи, що медики и усіх випадках життя повинні бути спокійні й серйозні, сказав холодно:

— Це в тебе припадок. Та це нічого. Підемо зараз до лікаря.

— Куди хочете, тільки, бога ради, швидше!

— Ти не хвилюйся. Треба боротись з собою.

Художник і медик тремтячими руками одягли Васильєва і вивели його на вулицю.

— Михайло Сергійович давно вже хоче з тобою познайомитись, — говорив дорогою медик. — Він дуже мила людина і чудово знає своє діло. Скінчив він у 82-му році, a практика вже величезна. З студентами поводиться по-товариськи.

— Швидше, швидша, — квапив Васильєв.

Михайло Сергійович, повний, білявий лікар, зустрів приятелів чемно, солідно, холодно і посміхнувся однією тільки щокою.

— Мені художник і Майєр говорили вже про вашу хворобу, — сказав він. — Дуже радий прислужитися. Ну? Сідайте, прошу вас…

Він посадив Васильєва у велике крісло коло стола і присунув до нього ящик з цигарками.

— Ну? — почав він, погладжуючи коліна. — Візьмемось до діла. Скільки вам років?

Він ставив запитання, а медик відповідав. Він спитав, чи не був батько Васильєва хворий на які-небудь особливі хвороби, чи не пив запоєм, чи не відзначався жорстокістю або якими-небудь дивацтвами. Те ж саме спитав про його діда, матір, сестер і братів. Дізнавшись, що його мати мала чудовий голос і грала часом в театрі, він раптом пожвавішав і спитав:

— Пробачте, а не пригадаєте, чи не був театр у вашої матусі пристрастю?

Минуло хвилин з двадцять. Васильєву надокучило, що лікар погладжує коліна і говорить усе про те саме.

— Скільки я розумію ваші запитання, докторе, — сказав він, — ви хочете знати, спадкова моя хвороба чи ні. Вона не спадкова.

Далі лікар спитав, чи не було у Васильєва в молодих літах яких-небудь потайних пороків, ударів у голову, захоплень, дивацтв, виняткових пристрастей. На половину запитань, що їх звичайно ставлять старанні лікарі, можна не відповідати без будь-якої шкоди для здоров’я, але в Михайла Сергійовича, у медика і художника були такі обличчя, що коли б Васильєв не відповів хоча б на одне питання, то все пропало б. Дістаючи відповіді, лікар нащось записував їх на папірці. Дізнавшись, що Васильєв скінчив уже на природничому факультеті і тепер на юридичному, лікар задумався…

— Минулого року він написав чудову працю… — сказав медик.

— Вибачте, не перебивайте мене, ви заважаєте мені зосередитися, — сказав лікар і посміхнувся однією щокою. — Так, звичайно, і це грає роль в анамнезі. Форсована розумова праця, перевтома… Так, так… А горілку ви п’єте? — звернувся він до Васильєва.

— Дуже рідко.

Минуло ще двадцять хвилин. Медик став півголосом висловлювати свою думку про найближчі причини припадку і розказав, як позавчора він, художник і Васильєв ходили в С-в провулок.

Байдужий, стриманий, холодний тон, яким його приятелі і лікар говорили про жінок і про нещасний провулок, здався йому надзвичайно дивним…

— Докторе, скажіть мені тільки одне, — стримуючи себе, щоб не бути грубим, сказав він, — проституція зло чи ні?

— Голубчику, хто ж перечить? — сказав лікар з таким виразом, начебто давно вже розв’язав для себе всі ці питання. — Хто перечить?

— Ви психіатр? — спитав грубо Васильєв.

— Так, психіатр.

— Може, всі ви й маєте рацію! — сказав Васильєв, підводячись і починаючи ходити з кутка в куток. — Може! Але мені все це здається дивним! Що я був на двох факультетах — у цьому вбачають подвиг; за те, що я написав працю, яка через три роки буде кинута й забута, мене вихваляють до небес, а за те, що про пропащих жінок я не можу говорити так само байдуже, як про ці стільці, мене лікують, називають божевільним, співчувають!

Васильєву чомусь раптом стало нестерпно жалко і себе, і товаришів, і всіх тих, кого він бачив позавчора, і цього лікаря, він заплакав і впав у крісло.

Приятелі запитливо дивилися на лікаря. Той з таким виразом, начебто чудово зрозумів і сльози, і розпач, начебто почував себе спеціалістом у цій галузі, підійшов до Васильєва і мовчки дав йому випити якихось крапель, а потім, коли той заспокоївся, роздяг його і почав досліджувати чутливість його шкіри, колінні рефлекси тощо.

І Васильєву полегшало. Коли він виходив від лікаря, йому вже було совісно, гуркіт екіпажів не здавався йому дратівним і тягар під серцем ставав все легшим і легшим, наче танув. В руках у нього було два рецепти: на одному був бромистий калій, на другому морфій… Усе це вживав він і раніше!

На вулиці він постояв трохи, подумав і, попрощавшись з приятелями, ліниво подався до університету.


1888


ВІТРОГОНКА

І


На весіллі в Ольги Іванівни були всі її друзі і добрі знайомі.

— Подивіться на нього: правда ж, у ньому щось є? — говорила вона своїм друзям, киваючи на чоловіка і немовби бажаючи пояснити, чому вона пішла за просту, дуже звичайну і нічим не видатну людину.

Її чоловік, Осип Степанович Димов, був лікар і мав чин титулярного радника. Служив він у двох лікарнях: в одній понадштатним ординатором, а у другій — прозектором. Кожного дня з дев’ятої години ранку до полудня він приймав хворих і був зайнятий у себе в палаті, а після полудня їхав конкою в другу лікарню, де робив розтини померлих хворих. Приватна практика його була мізерна, карбованців п’ятсот на рік. Оце й усе. Що можна ще про нього сказати? А тим часом Ольга Іванівна та її друзі й добрі знайомі були не зовсім звичайні люди. Кожен з них чимось відзначався і був трохи відомий, мав уже ім’я і вважався знаменитістю або хоч і не був ще знаменитий, але подавав блискучі надії. Артист з драматичного театру, великий, давно визнаний талант, елегантна, розумна і скромна людина і прекрасний читець, який учив Ольгу Іванівну читати; співак з опери, добродушний товстун, який, зітхаючи, запевняв Ольгу Іванівну, що вона губить себе: коли б вона не лінувалась і взяла себе в руки, то з неї вийшла б неабияка співачка; потім кілька художників, і на чолі їх жанрист, анімаліст і пейзажист Рябовський, дуже гарний на вроду, білявий молодий чоловік, років двадцяти п’яти, який мав успіх на виставках і продав свою останню картину за п’ятсот карбованців; він виправляв Ользі Іванівні її етюди і говорив, що з неї, може, вийдуть люди; потім віолончеліст, у якого інструмент плакав і який одверто признавався, що з усіх знайомих йому жінок уміє акомпанувати тільки Ольга Іванівна; потім літератор, молодий, але вже відомий автор повістей, п’єс та оповідань. Ще хто? Ну, ще Василь Васильович, пан, поміщик, дилетант-ілюстратор і віньєтист, який тонко відчував старий російський стиль, билину й епос; на папері, на фарфорі й на закопчених тарілках він творив буквально чудеса. Серед цієї артистичної, вільної компанії улюбленців долі, щоправда, делікатної і скромної, яка згадувала, однак, про існування якихось там лікарів тільки під час хвороби і для якої ім’я Димов було таким же байдужим, як Сидоров або Тарасов, — серед цієї компанії Димов здавався чужим, зайвим і маленьким, хоч був високий на зріст і широкий у плечах. Здавалося, що на ньому чужий фрак і що в нього прикажчицька борідка. А втім, коли б він був Письменником або художником, то сказали б, що своєю борідкою він нагадує Золя.

Артист говорив Ользі Іванівні, що із своїм лляним волоссям і у вінчальному вбранні вона дуже схожа на струнке вишневе деревце, коли весною воно все буває вкрите ніжним білим цвітом.

— Ні, ви послухайте! — говорила йому Ольга Іванівна, хапаючи його за руку. — Як це могло раптом статися? Ви слухайте, слухайте… Треба вам сказати, що батько служив разом з Димовим в одній лікарні Коли бідолашний батько захворів, то Димов цілими днями й ночами чергував коло ліжка. Така самопожертва! Слухайте, Рябовський… І ви, письменнику, слухайте, це дуже цікаво. Підійдіть ближче. Яка самопожертва, яке щире співчуття! Я теж не спала ночі і сиділа коло батька, і раптом — маєте, причарувала хлопця. Мій Димов закохався по самі вуха. Справді, доля буває така примхлива. Ну, після смерті батька він іноді бував у мене, зустрічався на вулиці і якось увечері раптом — бац! освідчився… неждано-негадано… Я цілу ніч проплакала і сама закохалася страшенно. І от, бачите, стала дружиною. Правда ж, у ньому є щось сильне, могутнє, ведмеже? Тепер його обличчя звернене до нас у три чверті, погано освітлене, але, коли він обернеться, ви подивіться на його чоло. Рябовський, що ви скажете про це чоло? Димов, ми про тебе говоримо! — гукнула вона чоловікові. — Іди сюди. Подай свою чесну руку Рябовському… Отак. Будьте друзями.

Димов добродушно й наївно посміхаючись, подав Рябовському руку й сказав:

— Дуже радий. Зі мною закінчив курс теж якийсь Рябовський. Це не родич ваш?


II


Ользі Іванівні було 22 роки, Димову 31. Зажили вони після весілля чудово. Ольга Іванівна у вітальні обвішала всі стіни своїми й чужими етюдами в рамках і без рам, а коло рояля і меблів влаштувала красиву тісноту з китайських парасольок, мольбертів, різноколірних клаптиків, кинджалів, бюстиків, фотографій… В їдальні вона обклеїла стінки лубочними картинами, повісила личаки й серни, поставила в кутку косу й граблі, і вийшла їдальня в російському стилі. У спальні вона, щоб скидалося на печеру, задрапірувала стелю й стіни темним сукном, повісила над ліжками венеціанський ліхтар, а біля дверей поставила фігуру з алебардою. І всі вважали, що в молодого подружжя дуже гарненький куток.

Щодня, вставши з постелі годині об одинадцятій, Ольга Іванівна грала на роялі або ж, коли було сонце, малювала щось олійними фарбами. Потім, на початку першої, вона їхала до своєї швачки. Грошей у неї з Димовим було зовсім небагато, в обріз, і тому, щоб з’являтися в нових сукнях і вражати своїми нарядами, їй та її швачці доводилось вдаватися до хитрощів. Часто-густо із старої перекрашеної сукні, з якихось нікчемних клаптиків тюлю, мережив, плюшу і шовку виходили справжні чудеса, щось чарівне, не сукня, а мрія. Від швачки Ольга Іванівна звичайно їхала до якої-небудь знайомої актриси, щоб довідатися про театральні новини і за одним заходом поклопотатися про квиток на першу виставу нової п’єси або на бенефіс. Від актриси треба було їхати в майстерню художника або на виставку картин, потім до когось із знаменитостей — запрошувати до себе, або віддати візит, або просто побазікати. І скрізь її зустрічали весело й доброзичливо і запевняли її, що вона хороша, мила, незвичайна… Ті, кого вона називала знаменитими і великими, приймали її як свою, як рівню, і в один голос пророкували їй, що при її талантах, смакові й розумі, якщо вона не розкидатиметься, вийдуть справжні люди. Вона співала, грала на роялі, малювала, ліпила, брала участь в аматорських спектаклях, але все це не абияк, а з талантом; чи робила вона ліхтарики для ілюмінації, чи вбиралася, чи зав’язувала комусь галстук — все в неї виходило надзвичайно художньо, граціозно і мило. Але ні в чому її талановитість не виявлялася так яскраво, як у її вмінні швидко знайомитись і близько сходитися із знаменитими людьми. Досить було, щоб хто-небудь прославився хоч трохи і про нього почали говорити, як вона вже знайомилася з ним, того ж дня заводила з ним дружбу і запрошувала до себе. Кожне нове знайомство було для неї справжнім святом. Вона боготворила знаменитих людей, пишалася ними і кожної ночі бачила їх уві сні. Вона жадала їх і ніяк не могла вгамувати своєї жадоби. Старі відходили й забувалися, приходили на зміну їм нові, — але й до цих вона швидко звикала або розчаровувалася в них і починала жадібно шукати нових і нових великих людей, знаходила і знову шукала. Навіщо?

О п’ятій годині вона обідала вдома з чоловіком. Його простота, здоровий розум і добродушність викликали у неї розчулення і захват. Вона раз у раз схоплювалася з місця, поривчасто обіймала його голову і обсипала її поцілунками…

— Ти, Димов, розумна, благородна людина, — говорила вона, — але в тебе є одна дуже серйозна вада. Ти зовсім не цікавишся мистецтвом. Ти заперечуеш і музику, і живопис.

— Я не розумію їх, — говорив він лагідно. — Я все життя займався природничими науками і медициною, і мені ніколи було цікавитися мистецтвом.

— Але ж це жахливо, Димов!

— Чому ж? Твої знайомі не знають природничих наук і медицини, однак ти їм цього не закидаєш. У кожного своє. Я не розумію пейзажів і опер, але гадаю так: коли одні розумні люди присвячують їм все своє життя, а інші розумні люди платять за них величезні гроші, то, значить, вони потрібні. Я не розумію, але не розуміти не значить заперечувати.

— Дай я потисну твою чесну руку!

По обіді Ольга Іванівна їхала до знайомих, потім у театр або на концерт і поверталася додому опівночі. І так щодня.

По середах у неї бували вечоринки. На цих вечоринках господиня і гості не грали в карти і не танцювали, а розважалися різними художествами. Актор з драматичного театру читав, співак співав, художники малювали в альбоми, яких у Ольги Іванівни було безліч, віолончеліст грав, і сама господиня теж малювала, ліпила, співала й акомпанувала. В перервах між читанням, музикою і співами говорили і сперечалися про літературу, театр і живопис. Дам не було, бо Ольга Іванівна всіх дам, крім актрис і своєї швачки, вважала нудними і пошлими. Жодна вечоринка не обходилась без того, щоб господиня не здригалася за кожним дзвінком і не говорила з переможним виразом обличчя: «Це він!» — розуміючи під словом «він» яку-небудь нову запрошену знаменитість. Димова у вітальні не було, і ніхто не згадував про його існування. Але точно о пів на дванадцяту відчинялися двері, що вели до їдальні, з’являвся Димов із своєю добродушною, ‘ лагідною усмішкою і говорив, потираючи руки:

— Прошу, панове, закусити.

Всі йшли до їдальні і кожного разу бачили на столі те саме: блюдо з устрицями, шматок шинки або телятини, сардини, сир, ікру, гриби, горілку і два графини з вином.

— Любий мій метрдотель! — говорила Ольга Іванівна, сплескуючи в захваті руками. — Ти просто чарівний! Панове, подивіться на його чоло! Димов, повернись у. профіль. Панове, подивіться: обличчя бенгальського тигра, а вираз добрий і милий, як в оленя. У, любий!

Гості їли і, дивлячись на Димова, думали: «Справді, добрий хлопець», — але швидко забували про нього і вели розмову далі про театр, музику й живопис.

Молоде подружжя було щасливе, і життя їхнє текло як по маслу. А втім, третій тиждень свого медового місяця вони провели не зовсім щасливо, навіть сумно. Димов заразився в лікарні бешихою, пролежав у постелі шість днів і мусив остригти наголо своє гарне чорне волосся. Ольга Іванівна сиділа коло нього й гірко плакала, але, коли йому полегшало, вона наділа на його стрижену голову біленьку хустку й заходилася малювати з нього бедуїна. І обом було весело. Днів через три після того, як він, одужавши, почав знову ходити в лікарні, з ним трапилося нове непорозуміння.

— Мені не щастить, мамусю! — сказав він якось за обідом. — Сьогодні у мене було чотири розтини, і я собі враз два пальці порізав. І тільки вдома я це помітив.

Ольга Іванівна злякалась. Він посміхнувся і сказав, що це пусте і що йому часто доводиться під час розтинів робити собі порізи на руках.

— Я захоплююсь, мамусю, і роблюся неуважним.

Ольга Іванівна з тривогою чекала трупного зараження і ночами молилася богу, але все обійшлося добре. І знову потекло мирне, щасливе життя без журби й тривог. Теперішнє було прекрасне, а на зміну йому наближалась весна, що вже здалеку посміхалась і обіцяла тисячу радощів. Щастю не буде краю! У квітні, в травні і червні дача далеко за містом, прогулянки, етюди, рибна ловля, солов’ї, а потім, з липня до самої осені, подорож художників на Волгу, і в цій подорожі, як неодмінний член сосьєте[2], братиме участь і Ольга Іванівна. Вона вже пошила собі два дорожніх костюми з парусини, купила на дорогу фарб, пензлів, полотна і нову палітру. Мало не щодня до неї приходив Рябовський подивитися, які вона зробила успіхи в живопису. Коли вона показувала йому свої малюнки, він засовував руки глибоко в кишені, міцно стискував губи, сопів і говорив:

— Так… Ця хмарка у вас кричить: вона освітлена не по-вечірньому. Передній план наче хтось зжував, і щось, розумієте, не те… А хатинка у вас вдавилася чимось і жалібно пищить… треба було б кут цей темнішим зробити. А в цілому непогано… Хвалю.

І чим він незрозуміліше говорив, тим легше Ольга Іванівна його розуміла.


III


На другий день зелених свят по обіді Димов купив закусок та цукерок і поїхав до дружини на дачу. Він не бачився з нею вже два тижні і дуже скучив. Сидячи у вагоні і потім розшукуючи у великому гаю свою дачу, він весь час почував голод і втому і мріяв про те, як він на дозвіллі повечеряє разом з дружиною, а потім ляже спати. І йому весело було дивитися на свій пакунок, в якому були загорнені ікра, сир і білорибиця.

Коли він знайшов свою дачу і впізнав її, уже сідало сонце. Старенька покоївка сказала, що пані немає вдома і що, мабуть, вони незабаром прийдуть. На дачі, дуже непривабливій на вигляд, з низькою стелею, обклеєною писальним папером, і з нерівною щілистою підлогою, було тільки три кімнати. В одній стояло ліжко, у другій на стільцях і вікнах були розкидані полотно, пензлі, замащений папір і чоловічі пальта й капелюхи, а у третій Димов застав трьох незнайомих чоловіків. Двоє були брюнети з борідками, а третій, зовсім голений і товстий, як видно, актор. На столі кипів самовар.

— Чого ви бажаєте? — спитав актор басом, непривітно оглядаючи Димова. — Вам Ольгу Іванівну треба? Заждіть, вона зараз прийде.

Димов сів і став чекати. Один з брюнетів, сонно і мляво поглядаючи на нього, налив собі чаю і спитав:

— Може, чаю хочете?

Димову хотілося і пити, і їсти, але, щоб не псувати собі апетиту, він відмовився від чаю. Незабаром почулися кроки і знайомий сміх; стукнули двері, і в кімнату вбігла Ольга Іванівна у крислатому брилі і з ящиком в руці, а слідом за нею з великим зонтом і з складаним стільцем увійшов веселий, червонощокий Рябовський.

— Димов! — скрикнула Ольга Іванівна і зашарілась від радості. — Димов! — повторила вона, кладучи йому на груди голову й обидві руки. — Це ти! Чому ти так довго не приїздив? Чому? Чому?

— Коли ж мені, мамусю! Я завжди зайнятий, а коли буваю вільний, то все так випадає, що розклад поїздів не підходить.

— Але яка я рада, що бачу тебе! Ти мені цілісіньку ніч снився, і я боялась, як би ти не захворів. Ах, коли б ти знав, який ти любий, як ти вчасно приїхав! Ти будеш моїм рятівником. Ти один тільки можеш врятувати мене! Завтра буде тут надзвичайно оригінальне весілля, — казала вона далі, сміючись і зав’язуючи чоловікові галстук. — Одружується молодий телеграфіст на станції, якийсь Чикельдєєв. Вродливий молодий чоловік, ну, досить розумний і є в обличчі, знаєш, щось сильне, ведмеже… Можна з нього молодого варяга малювати. Ми, всі дачники, піклуємось про нього і дали йому слово честі бути в нього на весіллі… Людина небагата, одинока, несмілива, і, звичайно, було б гріхом відмовити йому у співчутті. Уяви, після обідні вінчання, потім з церкви всі пішки до квартири молодої… розумієш, гай, спів пташок, сонячні плями на траві, і всі ми різнобарвними плямами на яскраво-зеленому фоні — надзвичайно оригінально, в стилі французьких експресіоністів. Але, Димов, у чому я поїду до церкви? — сказала Ольга Іванівна і зробила таке обличчя, наче вона от-от заплаче. — У мене тут нічого немає… буквально нічого! Ні сукні, ні квітів, ні рукавичок… Ти мусиш мене врятувати. Коли приїхав, то, значить, сама доля велить тобі рятувати мене. Ось тобі, мій любий, ключі, їдь додому і візьми там у гардеробі мою рожеву сукню. Ти її пам’ятаєш, вона висить перша… Потім у кладовій з правого боку долі ти побачиш дві коробки. Коли відкриєш верхню, то там усе тюль, тюль, тюль та різні клаптики, а під ними квіти. Квіти всі вийми обережно, постарайся, любчику, не пом’яти їх, потім я виберу… І рукавички купи.

— Добре, — сказав Димов. — Я завтра поїду і пришлю.

— Коли ж завтра? — спитала Ольга Іванівна і глянула на нього здивовано. — Коли ж ти встигнеш завтра? Завтра відходить перший поїзд о дев’ятій, а вінчання об одинадцятій. Ні, голубе, треба сьогодні, неодмінно сьогодні! Якщо завтра тобі не можна буде приїхати, то пришли з розсильним. Ну, йди ж… Зараз має прийти пасажирський поїзд. А то ще спізнишся, любчику.

— Гаразд.

— Ах, як мені шкода тебе відпускати, — сказала Ольга Іванівна, і сльози набігли їй на очі. — І навіщо я, дурна, дала слово телеграфістові?

Димов наспіх випив склянку чаю, узяв бублик і, лагідно посміхаючись, пішов на станцію. А ікру, сир і білорибицю з’їли два брюнети і товстий актор.


VI


Тихої місячної липневої ночі Ольга Іванівна стояла на палубі волзького пароплава і дивилася то на воду, то на мальовничі береги. Поруч неї стояв Рябовський і говорив їй, що чорні тіні на воді — не тіні, а сон, що, дивлячись на цю чаклунську воду з фантастичним блиском, дивлячись на бездонне небо і сумні, задумливі береги, які говорять про марність нашого життя і про існування чогось вищого, вічного, блаженного, добре б забутись, вмерти, стати спогадом. Минуле пошле і нецікаве, майбутнє нікчемне, а ця чудова, єдина в житті ніч скоро скінчиться, зіллється з вічністю, — навіщо ж жити?

А Ольга Іванівна прислухалась то до голосу Рябовського, то до нічної тиші і думала про те, що вона безсмертна і ніколи не вмре. Бірюзовий колір води, якого вона раніше ніколи не бачила, небо, береги, чорні тіні і якась незрозуміла радість, що сповнювала її душу, говорили їй, що з неї буде велика художниця і що десь там за далиною, за місячною ніччю, в безконечному просторі чекають її успіхи, слава, любов народу… Коли вона, не кліпаючи, довго дивилась у далечінь, їй ввижалися юрби людей, вогні, причувались урочисті звуки музики, захоплені вигуки, сама вона в білій сукні і квіти, які сипалися на неї звідусюди. Думала вона також і про те, що поруч неї, спершись на борт, стоїть справжня велика людина, геній, божий обранець… Усе, що він створив досі, прекрасне, нове і незвичайне, а те, що він створить з часом, коли змужніє і зміцніє його рідкісний талант, буде подиву гідним, незмірно високим, і це видно з його обличчя, з манери висловлюватись і з його ставлення до природи. Про тіні, вечірні тони, про місячний блиск він говорить якось особливо, своєю мовою, і мимоволі почувається сила його влади над природою. Сам він дуже гарний, оригінальний, і життя його незалежне, вільне, йому чуже все житейське, воно скидається на життя птаха.

— Холоднішає, — сказала Ольга Іванівна і здригнулась.

Рябовський закутав її своїм плащем і промовив журно:

— Я почуваю себе під вашою владою. Я раб. Навіщо ви сьогодні такі чарівні?

Він весь час дивився на неї, не відриваючись, і очі його були страшні, і вона боялась глянути на нього.

— Я до нестями кохаю вас… — шепотів він, дихаючи їй на щоку. — Скажіть мені одне слово, і я не буду жити, покину мистецтво… — бурмотів він, дуже схвильований. — Кохайте мене, кохайте…

— Не говоріть так, — сказала Ольга Іванівна, заплющуючи очі. — Це страшно. А Димов?

— Що Димов? Чому Димов? Яке мені діло до Димова? Волга, місяць, краса, моє кохання, мій захват, а ніякого Димова немає… Ах, я нічого не знаю… Не треба мені минулого, мені дайте одну хвилину… одну мить!

У Ольги Іванівни забилося серце. Вона хотіла думати про чоловіка, але все її минуле з весіллям, з Димовим і з вечоринками здавалося їй маленьким, нікчемним, блідим, непотрібним і далеким-далеким… Справді: що Димов? Чому Димов? Яке їй діло до Димова? Та чи й існує він у природі, і чи не сон він тільки? «Для нього, простої і звичайної людини, досить і того щастя, яке він уже мав, — думала вона, затуляючи обличчя руками. — Нехай осуджують там, проклинають, а я от на зло всім, візьму й загину, візьму от і загину… Треба зазнати в житті всього. Боже, як страшно і як хороше!»

— Ну що? Що? — бурмотів художник, обіймаючи її й жадібно цілуючи руки, якими вона слабо пробувала відсторонити його від себе. — Ти мене кохаєш? Так? Так? О, яка ніч! Чудова ніч!

— Так, яка ніч! — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, блискучі від сліз, потім швидко озирнулась, обняла його й міцно поцілувала в губи.

— До Кінешми підходимо! — сказав хтось на другому боці палуби.

Почулися важкі кроки. Це проходив мимо чоловік з буфету.

— Послухайте, — сказала йому Ольга Іванівна, сміючись і плачучи від щастя, — принесіть нам вина.

Художник, блідий від хвилювання, сів на лаву, подивився на Ольгу Іванівну очима, повними палкого кохання і вдячності, потім закрив очі і сказав, томно усміхаючись:

— Я втомився.

І притулився головою до борту.


V


Другого вересня день був теплий і тихий, але похмурий. Раннім ранком на Волзі снував легкий туман, а після дев’ятої години став накрапати дощ. І не було ніякої надії, що небо виясниться. За чаєм Рябовський говорив Ользі Іванівні, що живопис — найбільш невдячне і найбільш нудне мистецтво, що він не художник, що самі тільки дурні думають, ніби у нього є талант, і раптом ні з того ні з сього вхопив ніж і подряпав ним свій найкращий етюд. Після чаю він, похмурий, сидів біля вікна і дивився на Волгу. А Волга уже була без блиску, тьмяна, матова, холодна. Все, все нагадувало про наближення тоскної, похмурої осені. І здавалося, що розкішні зелені килими на берегах, алмазні відсвіти проміння, прозору синю далечінь і все елегантне й парадне природа зняла тепер з Волги і поклала у скрині до наступної весни, і ворони літали над Волгою і дражнили її: «Гола! Гола!» Рябовський слухав їхнє каркання і думав про те, що він уже видихнувся і втратив талант, що все на цьому світі умовне, відносне й безглузде і що не слід було б зв’язувати себе з цією жінкою… Одним словом, він був не в настрої і хандрив.

Ольга Іванівна сиділа за «перегородкою на ліжку і, перебираючи пальцями своє прекрасне лляне волосся, уявляла себе то в вітальні, то в спальні, то в кабінеті чоловіка; уява несла її в театр, до швачки і до знаменитих друзів. Що-то вони поробляють тепер? Чи згадують про неї? Сезон уже почався, і час би вже подумати про вечоринки. А Димов? Любий Димов! Як лагідно і по-дитячому жалібно він просить її у своїх листах швидше їхати додому! Щомісяця він посилав їй сімдесят п’ять карбованців, а коли вона написала йому, що заборгувала художникам сто карбованців, то він прислав їй і ці сто. Яка добра, великодушна людина! Подорож втомила Ольгу Іванівну, вона нудилася, і їй хотілося швидше піти від цих мужиків, від запаху річкової вогкості і скинути з себе це почуття фізичної нечистоти, яке не покидало її весь час, поки жила в селянських хатах і кочувала від села до села. Коли б Рябовський не дав слова честі художника, що він проживе з ними тут до 20 вересня, то можна було б виїхати хоч і сьогодні. І як би це було добре!

— Боже мій, — простогнав Рябовський, — коли ж нарешті буде сонце? Не можу ж я сонячний пейзаж малювати далі без сонця?

— А в тебе є етюд при хмарному небі, — сказала Ольга Іванівна, виходячи з-за перегородки. — Пам’ятаєш, на правому плані ліс, а на лівому — череда й гуси. Тепер ти міг би його скінчити.

— Е! — скривився художник. — Скінчити! Невже ви думаєте, що сам я такий дурний, що не знаю, що мені треба робити!

— Як ти до мене змінився! — зітхнула Ольга Іванівна.

— Ну, й прекрасно.

У Ольги Іванівни затремтіло обличчя, вона відійшла до печі й заплакала.

— Так, не вистачало тільки сліз. Перестаньте. У мене тисячі причин плакати, а проте я не плачу.

— Тисячі причин! — схлипнула Ольга Іванівна. — Найголовніша причина, що я вже стала тягарем для вас. Авжеж! — сказала вона і заридала. — Якщо казати правду, то ви соромитесь нашого кохання. Ви все стараєтесь, щоб художники не помітили, хоч приховати цього не можна, і їм все давно уже відомо.

— Ольго, я про одне прошу вас, — сказав художник, благаючи і приклавши руку до серця, — про одне: не мучте мене! Більше мені од вас нічого не треба!

— Але покляніться; що ви мене все ще кохаєте.

— Як це тяжко! — процідив крізь зуби художник і схопився з місця. — Кінчиться на тому, що я кинусь у Волгу або збожеволію! Залиште мене!

— Ну, вбийте, вбийте мене! — крикнула Ольга Іванівна. — Убийте!

Вона знову заридала і пішла за перегородку На солом’яній покрівлі хати зашелестів дощ. Рябовський вхопився за голову і пройшовся з кутка в куток, потім з рішучим виразом обличчя, неначе бажаючи щось комусь довести, надів кашкет, перекинув через плече рушницю і вийшов з хати.

Після того як він пішов, Ольга Іванівна довго лежала на ліжку й плакала. Спочатку вона думала про те, як добре було б отруїтись, щоб, повернувшись, Рябовський застав її мертвою, потім вона перенеслася в думці у вітальню, в кабінет чоловіка і уявила собі, як вона сидить нерухомо поруч з Димовим і втішається фізичним спокоєм і чистотою, як увечері сидить у театрі й слухає Мазіні. І туга за цивілізацією, міським шумом і відомими людьми стиснула її серце. До хати ввійшла баба і заходилася не поспішаючи розтоплювати в печі, щоб готувати обід. Запахло гаром, і повітря посиніло від диму. Приходили художники у високих брудних чоботях і з мокрими від дощу обличчями, роздивлялись етюди і потішали себе, кажучи, що Волга навіть і в негоду має свою принадність. А дешевий годинник на стінці: тік-тік-тік… Змерзлі мухи скупчились в передньому кутку коло образів і дзижчать, і чути, як під лавками у товстих папках шарудять таргани…

Рябовський повернувся додому, коли сонце вже заходило. Він кинув на стіл кашкет і, блідий, вимучений, у брудних чоботях, сів на лаву і заплющив очі.

— Я втомився… — сказав він і заворушив бровами, силкуючись підняти повіки.

Щоб приласкатися до нього й показати, що вона не сердиться, Ольга Іванівна підійшла до нього, мовчки поцілувала і провела гребінцем по його білявому волоссю, їй схотілося зачесати його.

— Що таке? — спитав він, здригнувшись, наче до нього приторкнулися чимось холодним, і розплющив очі. — Що таке? Дайте мені спокій, прошу вас.

Він відсторонив її руками і відійшов, і їй здалося, що обличчя його виражало огиду й досаду. В цей час баба обережно несла йому в обох руках тарілку з щами, і Ольга Іванівна бачила, як вона вмочила в щі свої великі пальці. І брудна баба з перетягнутим животом, і щі, які став жадібно їсти: Рябовський, і хата, і все це життя, що його вона спочатку так любила за простоту і художнє безладдя, здалися їй тепер жахливими. Вона раптом відчула себе ображеною і сказала холодно:

— Нам треба розлучитися на якийсь час, а то з нудьги ми можемо серйозно посваритись. Мені це набридло. Сьогодні я поїду.

— Чим? Верхи на паличці?

— Сьогодні четвер, значить о пів на десяту прийде пароплав.

— А? Так, так… Ну що ж, їдь… — сказав лагідно Рябовський, втираючись замість серветки рушником. — Тобі тут нудно і нема чого робити, і треба бути великим егоїстом, щоб затримувати тебе. Їдь, а після двадцятого побачимось.

Ольга Іванівна складалася весело, і навіть щоки в неї розгорілися від задоволення. Невже це правда, — запитувала вона себе, — що скоро вона писатиме у вітальні, а спатиме у спальні і обідатиме із скатертиною? У неї полегшало на серці, і вона вже не сердилась на художника.

— Фарби і пензлі я залишу тобі, Рябушо, — казала вона. — Що залишиться, привезеш… Дивись же, без мене тут не лінуйся, не хандри, а працюй. Ти у мене молодець, Рябушо.

О дев’ятій годині Рябовський на прощання поцілував її, для того, як вона думала, щоб не цілувати на пароплаві при художниках, і провів її на пристань. Підійшов незабаром пароплав і повіз її.

Приїхала вона додому через дві з половиною доби. Не скидаючи капелюшка і ватерпруфа, важко дихаючи від хвилювання, вона пройшла у вітальню, а звідти в їдальню. Димов без сюртука, в розстебнутій жилетці сидів над столом і гострив ніж об виделку; перед ним на тарілці лежав рябчик. Коли Ольга Іванівна входила в квартиру, вона була певна, що необхідно приховати все від чоловіка і що на це вистачить у неї вміння й сили, але тепер, коли вона побачила широку, лагідну, щасливу усмішку і блискучі радісні очі, вона відчула, що приховувати від цієї людини так само низько, гидко і так само неможливо і не під силу їй, як обмовити, украсти або вбити, і вона миттю вирішила розповісти йому все, що було. Давши йому поцілувати себе й обняти, вона опустилася перед ним на коліна і закрила обличчя.

— Що? Що, мамусю? — спитав він ніжно. — Скучила?

Вона підвела обличчя, червоне від сорому, і глянула на нього винувато і благаюче, але страх і сором не дали їй казати правду.

— Нічого… — сказала вона. — Це я так…

— Сядьмо, — сказав він, підводячи її і садовлячи за стіл. — Так… Їж рябчика. Ти голодна, серденько.

Вона жадібно вдихала в себе рідне повітря і їла рябчика, а він зворушено дивився на неї і радісно сміявся.


VI


Очевидно, з середини зими Димов почав догадуватись, що його обманюють. Він, наче у нього була совість нечиста, не міг уже дивитися дружині просто у вічі, не посміхався радісно при зустрічі з нею і, щоб менше залишатись з нею на самоті, часто приводив до себе обідати свого товариша Коростельова, маленького постриженого чоловічка з пом’ятим обличчям, який, розмовляючи з Ольгою Іванівною, з ніяковості розстібав всі гудзики свого піджака і знову їх застібав, а потім починав правою рукою щипати свій лівий вус. За обідом обидва лікарі говорили про те, що при високому стоянні діафрагми іноді бувають перебої серця, або що множинні неврити останнім часом спостерігаються дуже часто, або що вчора Димов, зробивши розтин трупа з діагностикою «злоякісна анемія», виявив рак підшлункової залози. І здавалося, що обоє вони вели медичну розмову тільки для того, щоб дати можливість Ользі Іванівні мовчати, тобто не брехати.

По обіді Коростельов сідав за рояль, а Димов зітхав і говорив йому:

— Ех, брат! Ну, та що там! Зіграй-но щось сумне.

Піднявши плечі і широко розставивши пальці, Коростельов брав кілька акордів і починав співати тенором: «Покажи мені край неймовірний, де б російський мужик не стогнав», — а Димов ще раз зітхав, підпирав голову кулаком і замислювався.

Останнім часом Ольга Іванівна поводилася надто необережно. Кожного ранку вона прокидалася в зовсім поганому настрої і з думкою, що вона Рябовського вже не любить і що, слава богу, всьому вже кінець. Але, напившись кофе, вона вже думала, що Рябовський відняв у неї чоловіка і що тепер вона залишилася без чоловіка і без Рябовського; потім вона пригадувала розмови своїх знайомих про те, що Рябовський готує до виставки щось надзвичайне, суміш пейзажу з жанром, в стилі Полєнова, і що у всіх, хто буває в його майстерні, викликає захоплення; але ж це, думала вона, він створив під її впливом, і взагалі, завдяки її впливові він дуже змінився на краще. Вплив її такий благотворний і значний, що коли вона покине його, то він, чого доброго, може загинути. І згадувала вона також,» що востаннє він приходив до неї в якомусь сірому сюртучку з іскрами, в новому галстуку і запитував томно: «Я гарний?» І справді, він, елегантний, зі своїми довгими кучерями і з блакитними очима, був дуже гарний (чи, може, так здалося) і був ласкавий до неї.

Пригадавши багато чого і все обміркувавши, Ольга Іванівна вдягалася і дуже схвильована їхала в майстерню до Рябовського. Вона заставала його веселим і в захоплена ні від своєї справді чудової картини; він стрибав, пустун вав і на серйозні питання відповідав жартома. Ольга Іванівна ревнувала Рябовського до картини і ненавиділа її, але з чемності простоювала перед картиною мовчки хвилин п’ять і, зітхнувши, як зітхають перед святинею, говорила тихо:

— Справді, ти ніколи не малював ще нічого подібного. Знаєш, навіть страшно.

Потім вона починала благати його, щоб він кохав її, не кидав, щоб пожалів її, бідну й нещасну. Вона плакала, цілувала йому руки, вимагала, щоб він клявся їй в коханні, доводила йому, що без її доброго впливу він зіб’ється з пуття й загине. І, зіпсувавши йому хороший настрій і почуваючи себе приниженою, вона їхала до швачки або до знайомої актриси поклопотатись про квиток.

Якщо вона не заставала його в майстерні, то залишала йому листа, в якому клялася, що коли він сьогодні не прийде до неї, то вона неодмінно отруїться. Це лякало його, він приходив до неї й залишався обідати. Не соромлячись присутності чоловіка, він говорив їй грубощі, вона відповідала йому тим же. Обоє почували, що вони зв’язують одне одного, що вони деспоти й вороги, і злились, і в своїй злості не помічали, що обоє вони непристойні і що навіть стрижений Коростельов розуміє все. По обіді Рябовський поспішав попрощатися й піти.

— Куди ви йдете? — запитувала його Ольга Іванівна в передпокої, дивлячись на нього з ненавистю.

Він морщився, мружив очі і називав яку-небудь даму, спільну знайому, і було видно, що це він глузує з її ревнощів і хоче дошкулити їй. Вона йшла до себе в спальню і лягала в постіль; з ревнощів, досади, почуття приниження й сорому вона кусала подушку і починала голосно ридати. Димов залишав Коростельова у вітальні, йшов у спальню і, збентежений, розгублений, говорив тихо:

— Не плач так голосно, мамусю… Навіщо? Треба мовчати про це… Не треба показувати… Знаєш, що сталося, того вже не виправиш.

Не знаючи, як угамувати в собі нестерпні ревнощі, від яких навіть у скронях ломило, і думаючи, що справу можна ще залагодити, вона умивалась, пудрила заплакане обличчя і летіла до знайомої дами. Не заставши в неї Рябовського, вона їхала до другої, тоді до третьої… Спочатку їй було соромно так їздити, але потім вона звикла і, бувало, в один вечір об’їжджала всіх знайомих жінок, щоб знайти Рябовського, і всі розуміли це.

Якось вона сказала Рябовському про чоловіка:

— Ця людина гнітить мене своєю великодушністю!

Ця фраза їй так сподобалась, що, зустрічаючись з художниками, які знали про її роман з Рябовським, вона кожного разу говорила про чоловіка, роблячи енергійний жест рукою:

— Ця людина гнітить мене своєю великодушністю!

Життя йшло так само, як і минулого року. По середах бували вечоринки. Артист читав, художники малювали, віолончеліст грав, співак співав, і незмінно о пів на дванадцяту відчинялись двері, що вели в їдальню, і Димов, посміхаючись, говорив:

— Прошу, панове, закусити.

Як і раніше, Ольга Іванівна шукала великих людей, знаходила і, не задовольняючись, знову шукала. Як і раніше, вона кожного дня поверталася пізно вночі, але Димов уже не спав, як минулого року, а сидів у себе в кабінеті і над чимось працював. Лягав він годині о третій, а вставав о восьмій.

Одного разу ввечері, коли вона, збираючись у театр, стояла перед трюмо, до спальні ввійшов Димов у фраку і білому галстуку. Він лагідно посміхався і, як колись, радісно дивився дружині просто у вічі. Обличчя його сяяло.

— Я зараз дисертацію захищав, — сказав він, сідаючи і погладжуючи коліна.

— Захистив? — спитала Ольга Іванівна.

— Ого! — засміявся він і витяг шию, щоб побачити в дзеркалі обличчя дружини, яка все ще стояла до нього спиною, поправляючи зачіску. — Ого! — повторив він. — Знаєш, дуже можливо, що мені запропонують приват-доцентуру з загальної патології. До цього йде.

Видно було по його блаженному, сяючому обличчю, що коли б Ольга Іванівна поділила з ним його радість і торжество, то він простив би їй усе, і теперішнє, і майбутнє, і все б забув, але вона не розуміла, що значить приватдоцентура і загальна патологія, до того ж боялася спізнитись у театр і нічого не сказала.

Він посидів дві хвилини, винувато посміхнувся і вийшов.


VII


Це був надзвичайно неспокійний день.

У Димова дуже боліла голова; він вранці не пив чаю, не пішов до лікарні і весь час лежав у себе в кабінеті на турецькому дивані. Ольга Іванівна, своїм звичаєм, на початку першої пішла до Рябовського, щоб показати йому свій етюд nature morte і спитати його, чому він учора не був. Етюд здавався їй нікчемним, і написала вона його тільки для того, щоб мати зайвий привід побувати в художника.

Вона ввійшла до нього без дзвінка, і, коли в передпокої скидала калоші, їй почулося, наче в майстерні щось тихо побігло, по-жіночому прошарудівши спідницею, і коли вона поспішила заглянути в майстерню, то побачила тільки край коричневої спідниці, який майнув на мить і зник за великою картиною, завішеною разом з мольбертом до самої підлоги чорним коленкором. Сумніву не було, — це ховалася жінка. Як часто сама Ольга Іванівна знаходила собі захисток за цією картиною! Рябовський, як видно, дуже збентежений, неначе здивувався, що вона прийшла, простяг до неї обидві руки і сказав, силувано посміхаючись:

— А-а-а-а! Дуже радий вас бачити. Що скажете цікавенького?

На очі Ользі Іванівні набігли сльози. Їй було соромно, прикро, і вона за мільйон не згодилася б говорити в присутності сторонньої жінки, суперниці, брехунки, яка стояла тепер за картиною і, напевно, зловтішно хихикала.

— Я принесла вам етюд… — сказала вона несміливо, тонким голоском, і губи її затремтіли, — nature morte.

— А-а-а… етюд?

Художник взяв у руки етюд і, роздивляючись його, немовби машинально пройшов у другу кімнату.

Ольга Іванівна покірно пішла за ним.

— Nature morte — перший сорт, — бурмотів він, добираючи рими, — курорт… чорт… порт…

З майстерні почулися квапливі кроки і шарудіння сукні. Значить, вона пішла. Ользі Іванівні хотілося голосно крикнути, ударити художника по голові чим-небудь важким і піти, але вона нічого не бачила крізь сльози, була пригнічена соромом за себе і почувала себе вже не Ольгою Іванівною і не художницею, а маленькою комашкою.

— Я втомився… — томно промовив художник, дивлячись на етюд і струшуючи головою, щоб подолати дрімоту. — Це непогано, звісна річ, але й сьогодні етюд, і минулого року етюд, і через місяць буде етюд..: Як вам не набридне? Я б на вашому місці кинув живопис і серйозно зайнявся музикою або ще чимсь. Ви ж не художниця, а музикантка. Однак, знаєте, як я втомився! Я зараз скажу, щоб дали чаю… Га?

Він вийшов з кімнати, і Ольга Іванівна чула, як він щось наказував своєму лакеєві. Щоб не прощатись, не об’яснятись, а головне, не заридати, вона, поки не вернувся Рябовський, мерщій вибігла в передпокій, наділа калоші і вийшла на вулицю. Тут вона легко зітхнула і відчула себе назавжди вільною і від Рябовського, і від живопису, і від тяжкого сорому, який так гнітив її в майстерні. Усьому кінець!

Вона поїхала до швачки, потім до Барная, який тільки вчора приїхав, від Барная — у нотну крамницю, і весь час вона думала про те, як вона напише Рябовському холодного, жорстокого, сповненого почуття власної гідності листа, і як навесні або влітку вона поїде з Димовим у Крим, звільниться там остаточно від минулого і почне нове життя.

Повернувшись додому пізно ввечері, вона, не переодягаючись, сіла у вітальні писати листа. Рябовський сказав їй, що вона не художниця, і вона, щоб помститись, напише йому тепер, що він рік у рік малює те саме, день у день говорить те саме, що він застиг і що з нього не вийде нічого, крім того, що вже вийшло. Їй хотілося ще написати, що він багато чим зобов’язаний її доброму впливові, а якщо він робить щось погане, то це тільки тому, що її вплив паралізують різні сумнівні особи, як ота, що сьогодні ховалася за картину.

— Мамусю! — покликав з кабінету Димов, не відчиняючи дверей. — Мамусю!

— Що тобі?

— Мамусю, ти не заходь до мене, а тільки підійди до дверей. Ось що… Позавчора я заразився в лікарні дифтеритом, і тепер… мені недобре. Пошли якнайшвидше по Коростельова.

Ольга Іванівна завжди називала чоловіка, як і всіх знайомих мужчин, не на ймення, а на прізвище; його ім’я Осип не подобалося їй, тому що нагадувало гоголівського Осипа і каламбур: «Осип охрип, а Архип осип». А тепер вона скрикнула:

— Осипе, цього не може бути!

— Пошли! Мені недобре… — сказав за дверима Димов, і чути було, як він підійшов до дивана й ліг. — Пошли! — глухо долинув його голос. «Що ж це таке? — подумала Ольга Іванівна, холонучи від жаху. — Це ж небезпечно!»

Без ніякої потреби вона взяла свічку, і пішла до себе у спальню, і тут, міркуючи, що їй треба робити, ненароком глянула на себе в трюмо. З блідим, переляканим обличчям, в жакеті з високими рукавами, з жовтими воланами на грудях і з незвичайним напрямом смуг на спідниці, вона здалася собі страшною і гидкою. Їй відразу стало до болю жаль Димова, його безмежної любові до неї, його молодого життя і навіть цього його осиротілого ліжка, на якому він уже давно не спав, і згадалась їй його звичайна лагідна, покірна посмішка. Вона гірко заплакала й написала Коростельову благального листа. Була друга година ночі.


VIII


Коли о восьмій годині ранку Ольга Іванівна з важкою від безсоння головою, незачісана, негарна і з виразом вини в обличчі вийшла із спальні, мимо неї пройшов у передпокій якийсь чоловік з чорною бородою, очевидно, лікар. Пахло ліками. Біля дверей до кабінету стояв Коростельов і правою рукою крутив лівий вус.

— До нього, вибачте, я вас не пущу, — похмуро сказав він Ользі Іванівні. — Заразитися можна. Та й ні до чого вам, власне кажучи. Він усе одно марить.

— У нього справжній дифтерит? — спитала пошепки Ольга Іванівна.

— Тих, хто лізе на рожен, по-справжньому до суду віддавати треба, — пробурмотів Коростельов, не відповідаючи на запитання Ольги Іванівни. — Знаєте, чому він заразився? У вівторок у хлопчика висмоктував через трубочку дифтеритні плівки. А навіщо? Безглуздо… Так, з дурного розуму.

— Небезпечно? Дуже? — спитала Ольга Іванівна..

— Так, кажуть, що форма важка. Треба було б по Шрека послати, власне кажучи.

Приходив маленький, руденький, з довгим носом і з єврейським акцентом, потім високий, сутулий, патлатий, схожий на протодиякона; потім молодий, дуже товстий, з червоним обличчям і в окулярах. Це лікарі приходили чергувати коло свого товариша. Коростельов, відбувши свій час, не йшов додому, а залишався і, як тінь, блукав по всіх кімнатах. Покоївка подавала чай лікарям, які чергували, і часто бігала в аптеку, і нікому було прибрати кімнати. Було тихо й сумно.

Ольга Іванівна сиділа в себе в спальні і думала, що це бог її карає за те, що вона обманювала чоловіка. Мовчазна, покірлива, незрозуміла істота, знеособлена своєю лагідністю, безхарактерна, слаба від надмірної доброти, глухо страждала десь там у себе на дивані і не скаржилась. А коли б вона поскаржилася, нехай у маренні, то чергові лікарі довідалися б, що винний тут не самий тільки дифтерит. Спитали б вони Коростельова; він знає все і недаром на дружину свого приятеля дивиться такими очима, наче саме вона і є найголовніша, справжня злочинниця, а дифтерит тільки її спільник. Вона вже не пам’ятала ні місячного вечора на Волзі, ні освідчень, ні поетичного життя в хаті, а пам’ятала тільки, що вона з нікчемної примхи, з пустоти вся, з руками і ногами, вимазалась у щось брудне, липке, від чого ніколи вже не відмиєшся… «Ах, як я жахливо збрехала! — думала вона, згадуючи про неспокійне кохання, що було у неї з Рябовським. — Хай воно все буде прокляте!..»

О четвертій годині вона обідала разом з Коростельовим. Він нічого не їв, пив тільки червоне вино і хмурився. Вона теж нічого не їла. То вона в думці молилася й давала обітницю богу, що коли Димов видужає, то вона покохає його знову і буде вірною дружиною. То, забувшись на хвилину, вона дивилась на Коростельова і думала: «Невже не нудно бути простою, нічим не видатною, невідомою людиною, та ще з таким пом’ятим обличчям і з поганими манерами?» То їй здавалось, що її цю ж мить уб’є бог за те, що вона, боячись заразитись, ні разу ще не була в кабінеті у чоловіка. А загалом було тупе, сумне почуття і певність, що життя вже знівечене і що нічим його не виправиш…

По обіді настали сутінки. Коли Ольга Іванівна вийшла у вітальню, Коростельов спав на кушетці, поклавши під голову шовкову подушку, шиту золотом. «Кхи-пуа… — хропів він, — кхи-пуа».

1 лікарі, які приходили? чергувати і йшли звідси, не помічали цього безладдя. Те, що чужа людина спала у вітальні й хропіла, і етюди по стінах, і химерна обстановка, і те, що хазяйка була незачісана і неохайно одягнена, — все це не викликало тепер ні найменшого інтересу. Один з лікарів ненароком з чогось засміявся, і якось дивно й несміливо пролунав цей сміх, навіть моторошно зробилося.

Коли Ольга Іванівна вдруге вийшла у вітальню, Коростельов уже не спав, а сидів і курив.

— У нього дифтерит носової порожнини, — сказав він півголосом. — Уже й серце погано працює. Кепські справи, власне кажучи.

— А ви пошліть по Шрека, — сказала Ольга Іванівна.

— Був уже. Він ото й помітив, що дифтерит перейшов у ніс. Е, та що Шрек! Власне кажучи, нічого Шрек. Він Шрек, я Коростельов — і більш нічого.

Час тягнувся страшенно довго. Ольга Іванівна лежала одягнена в неприбраній зранку постелі й дрімала. Їй ввижалося, що вся квартира від підлоги до стелі зайнята величезним куском заліза, і що варто тільки винести геть залізо, як усім стане весело і легко. Прокинувшись, вона пригадала, що це не залізо, а хвороба Димова. «Nature morte, порт… — думала вона, знову впадаючи в забуття, — спорт… курорт… А як Шрек? Шрек, грек, врек… крек. А де ж тепер мої друзі? Чи знають вони, що у нас горе? Господи, спаси… помилуй. Шрек, грек…»

І знов залізо… Час тягнувся довго, а годинник у нижньому поверсі бив часто. І раз у раз чути було дзвінки, приходили лікарі… Ввійшла покоївка з порожньою склянкою на підносі і спитала:

— Пані, постіль накажете послати?

І, не діставши відповіді, вийшла. Пробив унизу годинник, приснився дощ на Волзі, і знову хтось увійшов до спальні, здається, сторонній. Ольга Іванівна схопилася з ліжка і впізнала Коростельова.

— Котра година? — спитала вона.

— Коло третьої.

— Ну, що?.

— Та що! Я прийшов сказати: вже вмирає…

Він схлипнув, сів на ліжку поруч неї і витер сльози рукавом. Вона зразу не зрозуміла, але вся похолола і почала поволі хреститися.

— Умирає… — повторив він тонким голоском і знову схлипнув. — Умирає, тому що пожертвував собою… Яка втрата для науки! — сказав він гірко. — Це, коли всіх нас порівняти з ним, була велика, незвичайна людина! Який талант! Які надії він подавав нам усім! — вів далі Коростельов, ламаючи руки. — Господи боже мій, це був би такий учений, якого тепер з вогнем не знайдеш. Оська Димов, Оська Димов, що ти наробив? Ай-ай, боже мій!

Коростельов у розпачі затулив обома руками лице і похитав головою.

— А яка моральна сила! — казав він далі, все більше й більше озлоблюючись на когось. — Добра, чиста, любляча душа — не людина, а скло! Служив науці і вмер від науки. А працював, як віл, день і ніч, ніхто його не жалів, і молодий учений, майбутній професор, мусив шукати собі практику і ночами робити переклади, щоб платити за ці ось… нікчемні ганчірки!

Коростельов глянув з ненавистю на Ольгу Іванівну, ухопився за простирадло обома руками і сердито смикнув, наче воно було винне.

— І сам себе не жалів, і його не жаліли. Е, та що, власне кажучи.

— Справді, незвичайна людина! — сказав хтось басом у вітальні.

Ольга Іванівна пригадала все своє життя з ним, від початку до кінця, з усіма подробицями, і раптом зрозуміла, що це була справді незвичайна і, в порівнянні з тими, кого вона знала, велика людина. І згадавши, як до нього ставились її покійний батько і всі товариші-лікарі, вона зрозуміла, що всі вони бачили в ньому майбутню знаменитість… Стіни, стеля, лампа і килими на підлозі заморгали їй глузливо, немовби кажучи: «Прогавила! Прогавила!» Вона з плачем кинулась із спальні, шмигнула у вітальні мимо якоїсь незнайомої людини і вбігла в кабінет до чоловіка. Він лежав нерухомо на турецькому дивані, закритий до пояса ковдрою. Обличчя його страшенно змарніло, схудло і мало сірувато-жовтий колір, якого ніколи не буває у живих; і тільки по лобі, по чорних бровах та по знайомій усмішці можна було впізнати, що це Димов, Ольга Іванівна швидко ощупала його груди, чоло і руки. Груди були ще теплі, але чоло і руки були неприємно холодні. І напіврозплющені очі дивились не на Ольгу Іванівну, а на ковдру.

— Димов! — покликала вона голосно. — Димов!

Вона хотіла пояснити йому, що то була помилка, що не все ще втрачено, що життя може бути прекрасним і щасливим, що він незвичайна, велика людина, і що вона все своє життя благоговітиме перед ним, молитиметься й відчуватиме священний страх.

— Димов! — кликала вона його, торкаючи за плече і не вірячи тому, що він уже ніколи не прокинеться. — Димов, ну, Димов!

А у вітальні Коростельов говорив покоївці:

— Та чого там питати? Ви підіть у церковну сторожку і спитайте, де живуть богаділки. Вони і обмиють тіло, і приберуть — усе зроблять, що треба.


1892


БУДИНОК З МЕЗОНІНОМ (Розповідь художника)

І


Це було шість-сім років тому, коли я жив в одному з повітів Т-ої губернії, в маєтку поміщика Бєлокурова, молодого чоловіка, який вставав дуже рано, ходив у піддьовці, вечорами пив пиво і все скаржився мені, що він ніде і ні в кому не зустрічає співчуття. Він жив у саду в флігелі, а я в старому панському будинку, у величезній залі з колонами, де не було ніяких меблів, крім широкого дивана, на якому я спав, та ще стола, на якому я розкладав пасьянс. Тут завжди, навіть за тихої погоди, щось гуло в старих амосовських печах, а під час грози весь будинок дрижав і, здавалося, тріскався на частини, і було трохи страшно, особливо вночі, коли всі десять великих вікон раптом освітлювала блискавка.

Приречений долею на постійну бездіяльність, я не робив анічогісінько. Цілими годинами я дивився крізь свої вікна на небо, на птахів, на алеї, читав усе, що привозили мені з пошти, спав. Іноді я йшов з дому і до пізнього вечора блукав де-небудь.

Одного разу, повертаючись додому, я ненароком забрів до якоїсь незнайомої садиби. Сонце вже ховалося, і на квітучому житі лягли вечірні тіні. Два ряди старих, тісно посаджених дуже високих ялин стояли, як дві суцільні стіни, утворюючи похмуру, красиву алею. Я легко переліз через пліт і пішов цією алеєю, сковзаючись на глиці, яка тут на вершок вкривала землю. Було тихо, темно, і тільки високо на верхівках де-не-де тремтіло яскраве золоте світло і мінилося райдужно в тенетах павука. Дуже, до задухи, пахло хвоєю. Потім я завернув на довгу липову алею. І тут також запустіння і старість; торішнє листя сумно шелестіло під ногами, і в присмерках поміж деревами ховалися тіні. Праворуч, у старому фруктовому саду, нехотя, слабким голосом співала іволга, мабуть, теж старенька. Та ось і липи скінчилися; я пройшов повз білий будинок з терасою і мезоніном, і переді мною несподівано розгорнувся краєвид на панський двір і на широкий став з купальнею, з юрбою зелених верб, з селом на тому березі, з високою вузькою дзвіницею, на якій горів хрест, відбиваючи в собі згасаюче сонце. На мить на мене війнуло очаруванням чогось рідного, дуже знайомого, наче я вже бачив цю саму панораму колись у дитинстві.

А біля камінних білих воріт, що вели з двору на поле, біля старовинних міцних воріт із левами, стояли дві дівчини. Одна з них, старша, тонка, бліда, дуже гарна, з цілою шапкою каштанового волосся на голові, з маленьким упертим ротом, мала суворий вираз і на мене ледве звернула увагу; друга ж, зовсім ще молоденька — їй було сімнадцять-вісімнадцять років, не більше, — теж тонка й бліда, з великим ротом і з великими очима, здивовано глянула на мене, коли я проходив мимо, сказала щось англійською мовою і зніяковіла, і мені здалося, що й ці два милих обличчя мені давно вже знайомі. І я повернувся додому з таким почуттям, немов бачив хороший сон.

Незабаром після цього, якось опівдні, коли я і Бєлокуров гуляли біля будинку, несподівано, зашелестівши по траві, в’їхала в двір коляска на ресорах, в якій сиділа одна з тих дівчат. Це була старша. Вона приїхала з підписним листом просити на погорільців. Не дивлячись на нас, вона дуже серйозно й докладно розповіла нам, скільки згоріло будинків у селі Сіянові, скільки чоловіків, жінок і дітей залишилось без притулку і що думає робити на перших порах комітет допомоги погорільцям, членом якого вона тепер була. Давши нам підписатись, вона сховала лист і одразу ж почала прощатися.

— Ви зовсім забули нас, Петре Петровичу, — сказала вона Бєлокурову, подаючи йому руку. — Приїжджайте, і якщо monsieur N. (вона назвала моє прізвище) захоче поглянути, як живуть шанувальники його таланту, і завітає до нас, то мама і я будемо дуже раді.

Я вклонився.

Коли вона поїхала, Петро Петрович почав розповідати. Ця дівчина, за його словами, була з доброї родини, і звали її Лідією Волчаніновою, а маєток, в якому вона жила з матір’ю і сестрою, так само як і село на тому березі ставу, звався Шелковкою. Батько її колись посідав визначне місце в Москві і помер у чині таємного радника. Незважаючи на добрі достатки, Волчанінови жили в селі безвиїзно, літо і зиму, і Лідія була вчителькою у земській школі в себе у Шелковці і одержувала двадцять п’ять карбованців на місяць. Вона витрачала на себе тільки ці гроші і пишалася, що живе власним коштом.

— Цікава родина, — сказав Бєлокуров. — Може, сходи-' мо до них коли-небудь. Вони будуть вам дуже раді.

Якось по обіді, у святковий день, ми згадали про Волчанінових і вирушили до них у Шелковку. Вони, мати й обидві дочки, були вдома. Мати, Катерина Павлівна, колись, як видно, гарна, а тепер дуже дрябла, як на свої роки, хвора на задишку, засмучена, неуважна, намагалася розважити мене розмовою про живопис. Довідавшись від дочки, що я, можливо, приїду до Шелковки, вона мимохіть пригадала два-три моїх пейзажі, які бачила на виставках у Москві, і тепер запитувала, що я хотів у них сказати. Лідія, або, як її звали вдома, Ліда, говорила більше з Бєлокуровим, ніж зі мною. Серйозно, не посміхаючись, вона запитувала його, чому він не служить у земстві і чому досі не був на жодних земських зборах.

— Негаразд, Петре Петровичу, — говорила вона докірливо. — Негаразд. Соромно.

— Правда, Лідо, правда, — погоджувалась мати. — Не гаразд.

— Весь наш повіт перебував в руках Балагіна, — говорила далі Ліда, звертаючись до мене. — Сам він голова управи, і всі посади в повіті роздав своїм племінникам і зятям, і робить, що хоче. Треба боротися. Молодь повинна скласти з себе міцну партію, але ви бачите, яка в нас молодь. Соромно, Петре Петровичу!

Молодша сестра, Женя, поки говорили про земство, мовчала. Вона не брала участі в серйозних розмовах, її в родині ще не вважали за дорослу і, як маленьку, називали Місюсь, тому що в дитинстві вона звала так міс, свою гувернантку. Весь час вона дивилася на мене з цікавістю і, коли я розглядав в альбомі фотографії, пояснювала мені: «Це дядько… Це хрещений батько», — і водила пальчиком по портретах, і в той час по-дитячому торкалась мене своїм плечем, і я близько бачив її тендітні, нерозвинені груди, тонкі плечі, косу і худеньке тіло, туго стягнуте поясом.

Ми грали в крокет і lown-tennis, гуляли по саду, пили чай, потім довго вечеряли. Після величезної порожньої зали з колонами мені було якось не по собі у цьому невеликому затишному будинку, в якому не було на стінах олеографій і слугам говорили «ви», і все мені здавалося молодим і чистим, завдяки присутності Ліди і Місюсь, і все дихало порядністю. Під час вечері Ліда знов говорила з Бєлокуровим про земство, про Балагіна, про шкільні бібліотеки. Це була жвава, щира, впевнена дівчина, і слухати її було цікаво, хоча говорила вона багато й голосно — можливо, тому, що звикла говорити в школі. Зате мій Петро Петрович, у якого ще з часів студентства залишилася манера всяку розмову зводити на суперечку, говорив нудно, мляво і довго, з виразним бажанням здаватися розумною й передовою людиною. Жестикулюючи, він перекинув рукавом соусник, і на скатерті утворилася велика калюжа, але, крім мене, здавалося, ніхто не помітив цього.

Коли ми поверталися додому, було темно й тихо.

— Добре виховання не в тому, що ти не розіллєш соус на скатерть, а в тому, що ти не помітиш, коли це зробить хтось інший, — сказав Бєлокуров і зітхнув. — Так, прекрасна, інтелігентна родина. Відстав я від» хороших людей, ах, як відстав! А все справи, справи! Справи!

Він говорив про те, як багато доводиться працювати, коли хочеш стати зразковим сільським хазяїном. А я думав: який це важкий і ледачий хлопець! Він, коли говорив про що-небудь серйозне, то з напруженням тягнув «е-е-е-е», і працював так само, як говорив, — повільно, завжди запізнюючись, пропускаючи строки. В його діловитість я погано вірив уже через те, що листи, які я доручав йому відправляти на пошту, він цілими тижнями носив у себе в кишені.

— Найважче за все, — бурмотів він, ідучи поруч зі мною, — найважче за все те, що працюєш і ні в кого не зустрічаєш співчуття. Ніякісінького співчуття!


II


Я став бувати у Волчанінових. Звичайно я сидів на нижньому східці тераси; мене гнітило невдоволення самим собою було шкода свого життя, яке минало так швидко й нецікаво, і я все думав про те, як добре було б вирвати з своїх грудей серце, що стало у мене важким. А в цей час на терасі говорили, чути було шелест суконь, гортали книгу. Я швидко звик до того, що вдень Ліда приймала хворих, роздавала книжки і часто ходила в село з непокритою головою, під парасолькою, а увечері голосно говорила про земство, про школи. Ця тонка, гарна, незмінно сувора дівчина з маленьким, тонко окресленим ротом кожного разу, коли починалась ділова розмова, говорила мені сухо:

— Це для вас нецікаво.

Я був їй несимпатичний. Вона не любила мене за те, що я пейзажист, і в своїх картинах не зображую народного лиха, і що я, як їй здавалося, був байдужий до того, у що вона так твердо вірила. Пригадується, коли я їхав берегом Байкалу, я зустрів дівчину-бурятку, в сорочці і в штанях з синьої даби, верхи на коні; я запитав у неї, чи не продасть вона мені свою люльку, і, поки ми говорили, вона із зневагою дивилась на моє європейське обличчя і на мій капелюх, і в одну хвилину їй набридло говорити зі мною, вона гигикнула і поскакала геть. І Ліда так само зневажала в мені чужого. Зовні вона ніяк не виявляла своєї неприхильності до мене, але я відчував її і, сидячи на нижньому східці тераси, починав дратуватися і говорити, що лікувати селян, не будучи лікарем, значить обманювати їх і що легко бути благодійником, коли маєш дві тисячі селян.

А її сестра, Місюсь, не мала ніяких турбот і провадила своє життя, марнуючи час, як я. Вставши вранці, вона одразу ж бралась за книгу і читала, сидячи на терасі в глибокому кріслі, так що ніжки її ледве торкалися землі, або ховалась із книгою в липовій алеї, або йшла за ворота в поле. Вона читала цілий день, жадібно дивлячись у книгу, і тільки з того, що погляд її іноді ставав стомленим, збентеженим і обличчя дуже блідло, можна було догадатися, як це читання втомлювало її мозок. Коли я приходив, вона, побачивши мене, трохи червоніла, залишала книжку і жваво, дивлячись мені в обличчя своїми великими очима, розповідала про те, що трапилося, наприклад, про те, що в людській загорілася сажа або що робітник піймав у ставку велику рибу. В будні вона ходила звичайно у світлій сорочечці і в темно-синій спідниці. Ми гуляли разом, рвали вишні для варення, катались у човні, і, коли вона стрибала, щоб дістати вишню, або працювала веслами, крізь широкі рукава просвічували її тонкі, тендітні руки. Або я писав етюд, а вона стояла поруч і дивилась із захопленням.

В одну з неділь, наприкінці липня, я прийшов до Волчанінових вранці, годині о дев’ятій. Я ходив по парку, тримаючись віддалік будинку, і відшукував білі гриби, яких того літа було дуже багато, і ставив коло них позначки, щоб потім підібрати їх разом із Женею. Дув теплий вітер. Я бачив, як Женя і її мати, обидві в ясних святкових сукнях, пройшли з церкви додому, і Женя притримувала від вітру капелюшок. Потім я чув, як на терасі пили чай.

Для мене, людини безтурботної, що шукала виправдання для своєї постійної бездіяльності, ці літні святкові ранки в наших садибах завжди були надзвичайно привабливі. Коли зелений сад, ще вологий від роси, весь сяє від сонця і здається щасливим, коли біля будинку пахне резедою і олеандром, молодь тільки-но повернулася з церкви і п’є чай у саду, і коли всі так гарно вдягнені й веселі, і коли знаєш, що всі ці здорові, ситі, красиві люди весь довгий день нічого не робитимуть, то хочеться, щоб все життя було таким. І тепер я думав те ж саме і ходив по саду, готовий ходити так без діла і без мети весь день, все літо.

Прийшла Женя з кошиком; у неї був такий вираз, наче вона знала або передчувала, що зустріне мене в саду. Ми збирали гриби і говорили, і коли вона запитувала про що-небудь, то заходила наперед, щоб побачити моє обличчя.

— Учора в нас у селі сталося чудо, — сказала вона. — Крива Палажка була хвора цілий рік, ніякі лікарі й ліки не допомагали, а вчора баба пошептала, й пройшло.

— Це не має значення, — сказав я. — Не варто шукати чудес тільки біля хворих і бабів. Хіба здоров’я не чудо? А саме життя? Що незрозуміле, те і є чудо.

— А вам не страшно те, що незрозуміле?

— Ні. До явищ, яких я не розумію, я підходжу бадьоро і не підкоряюсь їм. Я вище них. Людина повинна усвідомлювати себе вище за левів, тигрів, зірок, вище за все у природі, навіть вище за те, що незрозуміле і здається чудесним, інакше вона не людина, а миша, яка всього боїться.

Женя думала, що я, як художник, знаю дуже багато і можу вірно вгадувати те, чого не знаю. Їй хотілося, щоб я ввів її в сферу вічного й прекрасного, у той вищий світ, в якому, на її думку, я був своєю людиною, і вона говорила зі мною про бога, про вічне життя, про чудесне. І я, який не припускав, що я і моя уява після смерті загинемо навіки, відповідав: «Так, люди безсмертні», «Так, нас чекає вічне життя». А вона слухала, вірила й не вимагала доказів.

Коли ми йшли до будинку, вона раптом зупинилася й сказала:

— Наша Ліда прекрасна людина. Чи не так? Я її палко люблю і могла б кожної хвилини пожертвувати для неї життям. Але скажіть, — Женя доторкнулась до мого рукава пальцем, — скажіть, чому ви з нею все сперечаєтесь? Чому ви роздратовані?

— Тому, що вона неправа.

Женя заперечливо похитала головою, і сльози з’явилися в неї на очах.

— Як це незрозуміло! — промовила вона.

У цей час Ліда щойно повернулась звідкілясь і, стоячи біля ганку з хлистом у руках, струнка, гарна, осяяна сонцем, показувала щось робітникові. Поспішаючи і голосно розмовляючи, вона прийняла двох-трьох хворих, потім із діловим, заклопотаним виглядом ходила по кімнатах, відкриваючи то одну шафу, то другу, ходила в мезонін; її довго шукали й кликали обідати, і прийшла вона, коли ми вже з’їли суп. Усі ці подробиці я чомусь пам’ятаю й люблю, і весь цей день прекрасно пам’ятаю, хоч не сталося нічого особливого. По обіді Женя читала, лежачи в глибокому кріслі, а я сидів на нижньому східці тераси. Ми мовчали. Усе небо затягло хмарами, і став накрапати рідкий, дрібний дощ. Було жарко, вітер давно вже стих, і здавалось, що цей день ніколи не закінчиться. До нас на терасу вийшла Катерина Павлівна, заспана, з віялом.

— О, мама, — сказала Женя, цілуючи її руку, — тобі шкідливо спати вдень.

Вони обожнювали одна одну. Коли одна йшла в сад, то друга вже стояла на терасі і, дивлячись на дерева, гукала: «Ау, Женю!» або: «Мамусю, де ти?» Вони завжди разом молилися, й обидві однаково вірили, і добре розуміли одна одну, навіть коли мовчали. І до людей вони ставились однаково. Катерина Павлівна так само скоро звикла і прив’язалась до мене, і коли я не з’являвся два-три дні, присилала довідатись, чи здоровий я. На мої етюди вона дивилася теж із захопленням, і з такою ж балакучістю і так само одверто, як Місюсь, розповідала мені, що сталося, і часто звіряла мені свої домашні таємниці.

Вона благоговіла перед своєю старшою дочкою. Ліда ніколи не підлещувалась, говорила тільки про серйозне; вона жила своїм особливим життям і для матері і для сестри була такою ж священною, трохи загадковою особою, як для матросів адмірал, який все сидить у себе в каюті.

— Наша Ліда прекрасна людина, — говорила часто мати. — Чи не так?

І тепер, поки накрапав дощ, ми говорили про Ліду.

— Вона прекрасна людина, — сказала мати і додала півголосом, тоном змовниці, злякано оглядаючись — Таких удень з вогнем пошукати, хоча, знаєте, я починаю трошки хвилюватися. Школа, аптечки, книжки — все це добре, але навіщо крайності? Адже їй уже двадцять четвертий рік, пора про себе серйозно подумати. Отак за книжками й аптечками і не побачиш, як життя збіжить… Заміж треба.

Женя, бліда від читання, із зім’ятою зачіскою, підвела голову і сказала ніби про себе, дивлячись на матір:

— Мамусю, все залежить від волі божої!

І знову поринула в читання.

Прийшов Бєлокуров у піддьовці й у вишитій сорочці. Ми грали в крокет і lown-tennis, потім, коли стемніло, довго вечеряли, і Ліда знову говорила про школи і про Балагіна, який прибрав до своїх рук цілий повіт… Йдучи цього вечора від Волчанінових, я виносив враження довгого-довгого, марного дня з сумним усвідомленням, що все кінчається на цьому світі, яке б воно не було довге. Нас до воріт проводжала Женя, і від того, може, що вона була зі мною цілий день з ранку до вечора, я відчув, що без неї мені немовби скучно і що вся ця славна родина близька мені; і вперше за все літо мені захотілось малювати.

— Скажіть, чому ви живете так нудно, так не колоритно? — запитав я в Бєлокурова, йдучи з ним додому. — Моє життя нудне, важке, одноманітне, бо я художник, я дивна людина, я засмиканий з юних днів заздрістю, невдоволенням із себе, невірою в свою справу, я завжди бідний, я бурлака, але ви ж, ви, здорова, нормальна людина, поміщик, пан, — чому ви живете так нецікаво, так мало берете від життя? Чому, наприклад, ви досі не закохалися в Ліду чи Женю?

— Ви забуваєте, що я кохаю іншу жінку, — відповів Бєлокуров.

Це він говорив про свою подругу, Любов Іванівну, яка жила з ним разом у флігелі. Я щодня бачив, як ця дама, дуже повна, пухла, поважна, схожа на відгодовану гуску, гуляла по саду в російському костюмі з намистом, завпеди під парасолькою, і слуги раз у раз запрошували її або їсти, або чай пити. Років три тому вона найняла один з флігелів під дачу та так і лишилася жити в Бєлокурова, очевидно, назавжди. Вона була старша від нього років на десять і міцно тримала його в руках, так що, відлучаючись з дому, він повинен був питатися у неї дозволу. Вона часто ридала чоловічим голосом, і тоді я посилав сказати їй, якщо вона не перестане, то я залишу квартиру; і вона втихала.

Коли ми прийшли додому, Бєлокуров сів на диван і нахмурився в роздумі, а я почав ходити по залі, відчуваючи тихе хвилювання, неначе закоханий. Мені хотілось говорити про Волчанінових.

— Ліда може покохати тільки земця, захопленого так само, як вона, лікарнями і школами, — сказав я. — О, заради такої дівчини можна не тільки стати земцем, але навіть стоптати, як у казці, залізні черевики. А Місюсь? Яка чарівна ця Місюсь?

Бєлокуров довго, розтягаючи «е-е-е-е…», заговорив про хворобу віку — песимізм. Говорив він упевнено і таким тоном, ніби я сперечався з ним. Сотні верст пустельного, одноманітного, вигорілого степу не можуть нагнати такої нудьги, як одна людина, коли вона сидить, говорить і невідомо, коли вона піде.

— Справа не в песимізмі і не в оптимізмі, — сказав я роздратовано, — а в тому, що у дев’яноста дев’яти з сотні нема розуму.

Бєлокуров прийняв це як натяк, образився й пішов.


III


— У Малозьомові гостює князь, тобі кланяється, — говорила Ліда матері, повернувшись звідкілясь і скидаючи рукавички. — Розповідав багато цікавого… Обіцяв знову порушити в губернському зібранні питання про медичний пункт в Малозьомові, але говорить: мало надії. — І, повернувшись до мене, вона сказала — Вибачте, я все забуваю, що для вас це не може бути цікавим.

Я відчув роздратування.

— Чому ж нецікаво? — запитав я і знизав плечима. — Ви не бажаєте знати мою думку, але я запевняю вас, що це питання мене дуже цікавить.

— Справді?

— «Так. На мою думку, медичний пункт у Малозьомові зовсім не потрібний.

Моє роздратування передалося і їй, вона подивилася на мене, примруживши очі, і запитала:

— Що ж потрібне? Пейзажі?

— І пейзажі не потрібні. Нічого там не потрібно.

Вона скинула рукавички 1 розгорнула газету, яку щойно привезла з пошти; через хвилину вона сказала тихо, очевидно, стримуючи себе:

— Минулого тижня померла від пологів Анна, а коли б поблизу був медичний пункт, то вона залишилася б жива. І пани пейзажисти, мені здається, повинні б мати якісь переконання щодо цього.

— Я маю щодо цього дуже певне переконання, запевняю вас, — відповів я, а вона закрилась від мене газетою, наче не бажаючи слухати. — На мою думку, медичні пункти, школи, бібліотечки, аптечки за існуючих умов служать тільки поневоленню. Народ обплутаний ланцюгом великим, і ви не рубаєте цього ланцюга, а лише додаєте нові кільця, — ось вам моє переконання.

Вона підвела на мене очі й глузливо посміхнулася, а я говорив далі, намагаючись з’ясувати свою головну думку:

— Не те важливо, що Анна померла від пологів, а те, що всі ці Анни, Маври, Пелагеї з рання до смеркання гнуть спини, хворіють від непосильної праці, ціле життя тремтять за голодних і хворих дітей, ціле життя бояться смерті і хвороб, ціле життя лікуються, рано марніють, рано старіють і помирають у бруді і в смороді; їхні діти, підростаючи, починають ту саму музику, і так минають сотні років, і мільярди людей живуть гірше від тварин — тільки заради шматка хліба, відчуваючи постійний страх. Увесь жах їхнього становища в. тому, що їм ніколи про душу подумати, ніколи згадати про свій образ і подобу; голод, холод, тваринний страх, сила-силенна праці, ніби снігові обвали, загородили їм всі шляхи до духовної діяльності, якраз до того самого, що відрізняє людину від тварини і становить єдине, заради чого варто жити. Ви приходите до них на допомогу з лікарнями і школами, але цим не звільняєте їх від пут, а, навпаки, ще більше поневолюєте, бо, вносячи в їхнє життя нові забобони, ви збільшуєте число їхніх вимог, не кажучи вже про те, що за мушки і за книжки вони повинні платити земству і, виходить, дужче гнути спину.

— Я сперечатися з вами не буду, — сказала Ліда, опускаючи газету. — Я вже це чула. Скажу вам тільки одне: не можна сидіти склавши руки. Щоправда, ми не рятуємо людство і, може, багато де в чому помиляємося, але ми робимо те, що можемо, і — наша правда. Найвище і найсвятіше завдання культурної людини — це служити ближнім, і ми намагаємося служити, як уміємо. Вам не подобається, але всім не догодиш.

— Правда, Лідо, правда, — сказала мати.

У присутності Ліди вона завжди ніяковіла і, розмовляючи, з тривогою поглядала на неї, побоюючись сказати щось зайве чи недоречне; і ніколи вона не заперечувала їй, а завжди погоджувалась.: «Правда, Лідо, правда».

— Мужицька грамотність, книжки з жалюгідними напучуваннями. Й примовками і медичні пункти не можуть зменшити ні неуцтва, ні смертності, так само як світло з ваших вікон не може освітити цього величезного саду, — сказав я. — Ви не даєте нічого, ви своїм втручанням у життя цих людей створюєте лише нові потреби, новий привід для праці.

— Ах, боже мій, але треба ж робити що-небудь! — сказала Ліда з досадою, і з її тону було помітно, що мої міркування вона вважає нікчемними й зневажає їх.

— Треба визволити людей від тяжкої фізичної праці, — сказав я. — Треба полегшити їхнє ярмо, дати їм перепочинок, щоб вони не все своє життя проводили біля печей, ночов і в полі, але мали б також час подумати про душу, про бога, могли б ширше виявити свої духовні здібності. Покликання кожної людини в духовній діяльності — у постійному шуканні правди й сенсу життя. Зробіть же для них непотрібною грубу, тваринну працю, дайте їм відчути себе на волі і тоді побачите, яке, по суті, глузування ці книжки й аптечки. Якщо людина усвідомлює своє справжнє покликання, то задовольнити її можуть тільки релігія, науки, мистецтва, а не ці дрібниці.

— Визволити від праці! — посміхнулась Ліда. — Хіба це можливо?

— Так. Візьміть на себе частину їхньої праці. Коли б усі ми, міські і сільські жителі, усі без винятку, погодилися поділити поміж собою працю, яка витрачається взагалі людством на задоволення фізичних потреб, то на кожного з нас, може, припало б не більше двох-трьох годин на день. Уявіть, що всі ми, багаті й бідні, працюємо тільки три години на день, а решта часу в нас вільна. І уявіть до того ж, що ми, щоб ще менше залежати від свого тіла й менше працювати, винаходимо машини, які замінюють працю, ми намагаємось скоротити кількість наших потреб до мінімуму. Ми загартовуємо себе, наших дітей, щоб вони не боялись голоду, холоду і ми не тремтіли б завжди за їхнє здоров’я, як тремтять Анна, Мавра й Пелагея.

Уявіть, що ми не лікуємось, не тримаємо аптек, тютюнових фабрик, гуралень, — скільки вільного часу в нас лишається, кінець кінцем! Всі ми спільно віддаємо цей надмір часу наукам і мистецтвам. Як іноді селяни миром лагодять шлях, так і всі ми спільно, миром, шукали б правди й сенсу життя, і — я певний у цьому — правду було б відкрито дуже швидко, людина позбавилася б цього постійного, нестерпного, гнітючого страху смерті і навіть самої смерті.

— Проте ви суперечите собі, — сказала Ліда. — Ви кажете — наука, наука, а самі заперечуєте письменність.

— Письменність, коли людина має можливість читати тільки вивіски на шинках та зрідка книжки, яких не розуміє, — така письменність тримається вже з часів Рюрика, гоголівський Петрушка давно вже читає, а тим часом село, яке було при Рюрику, таке й залишається до цього часу. Не письменність потрібна, а воля для широкого вияву духовних здібностей. Потрібні не школи, а університети.

— Ви й медицину відкидаєте.

— Так. Вона була б потрібна тільки для вивчення хвороб як явищ природи, а не лікування їх. Якщо вже лікувати, то не хвороби, а причини їх. Усуньте головну причину — фізичну працю, і тоді не буде хвороб. Не визнаю я науки, яка лікує, — говорив я збуджено. — Науки й мистецтва, якщо вони справжні, прагнуть не до тимчасової, не до поодинокої цілі, а до вічного й загального, — вони шукають правди й сенсу життя, шукають бога, душу, а коли їх приєднують до вимог і злоби дня, до аптечок і бібліотечок, то вони тільки ускладнюють, захаращують життя. У нас багато медиків, фармацевтів, юристів, стало багато письменних, але зовсім немає біологів, математиків, філософів, поетів. Увесь розум, уся душевна енергія пішла на задоволення тимчасових, поточних потреб… У вчених, письменників і художників кипить робота, з їхньої милості вигоди життя зростають з кожним днем, вимоги тіла помножуються, тим часом до правди ще далеко, і людина, як і раніше, залишається найбільш хижою і найбільш неохайною твариною, і все схиляється до того, щоб людство у своїй більшості виродилось і втратило назавжди будь-яку життєздатність. За таких умов життя художника не має сенсу, і чим він талановитіший, тим дивніша й незрозуміліша його роль, бо стає зрозуміло, що він працює на забавку хижої неохайної тварини, підтримуючи існуючий лад. І я не хочу працювати і не буду… Нічого не треба, нехай земля казна-де подінеться.

— Місюська, вийди, — сказала Ліда сестрі, очевидно, вважаючи мої слова шкідливими для такої молодої дівчини.

Женя із сумом подивилась на сестру й на матір і вийшла.

— Подібні милі речі говорять звичайно, коли хочуть виправдати свою байдужість, — сказала Ліда. — Відкидати лікарні й школи легше, ніж лікувати й вчити.

— Правда, Лідо, правда, — погодилась мати.

— Ви погрожуєте, що не будете працювати, — продовж жувала Ліда. — Очевидно, ви високо цінуєте ваші» роботи. Облишмо ж сперечатися, ми ніколи не порозуміємось, тому що найнедовершенішу з усіх бібліотечок і аптечок, про які щойно ви відгукнулись так зневажливо, я ставлю над усі пейзажі на світі. — І одразу ж, звернувшись до матері, вона заговорила зовсім іншим тоном — Князь дуже схуд і сильно змінився з того часу, як був у нас. Його посилають у Віші.

Вона розповідала матері про князя, щоб не говорити зі мною. Обличчя її палало, і, щоб приховати своє хвилювання, вона низько, наче короткозора, нахилилася до столу й удавала, що читає газету. Моя присутність була неприємна. Я попрощався і пішов додому.


IV


Надворі було тихо; село по той бік ставка вже спало, не було видно жодного вогника, і тільки на ставку ледве жевріли бліді відблиски зірок. Біля воріт із левами стояла Женя, непорушно, чекаючи мене, щоб провести.

— У селі всі сплять, — сказав я їй, намагаючись роздивитись у темряві її обличчя, і побачив звернуті на мене темні печальні очі. — І шинкар, і конокради спокійно сплять, а ми, пристойні люди, дратуємо один одного і сперечаємось.

Була сумна серпнева ніч, — сумна, тому що вже пахло осінню; вкритий багряною хмаркою, сходив місяць і ледь-ледь освітлював шлях і обабіч нього темні озимі ниви., Часто падали зірки. Женя йшла поряд зі мною шляхом і старалась не дивитися на небо, щоб не бачити зірок, які падали і чомусь лякали її.

— Мені здається, правда ваша, — сказала вона, тремтячи від нічної вогкості, — Коли б люди, усі гуртом, могли віддаватися духовній діяльності, то вони скоро дізналися б про все.

— Звичайно. Ми вищі істоти, і коли б насправді ми усвідомили всю силу людського генія і жили б тільки для вищої мети, то, кінець кінцем, ми стали б як боги. Але цього ніколи не буде, — людство виродиться, і від генія не лишиться й сліду.

Коли не стало видно воріт, Женя зупинилась і квапливо потиснула мені руку.

— На добраніч, — промовила вона, тремтячи; плечі її покривала тільки сорочечка, і вона зіщулилась від холоду. — Приходьте завтра…

Мені стало моторошно від думки, що я залишуся сам, роздратований, невдоволений з себе і з людей; і я сам уже намагався не дивитися на зірки, що падали.

— Побудьте зі мною ще хвилину, — сказав я. — Прошу вас.

Я кохав Женю. Мабуть, кохав її за те, що вона зустрічала й проводжала мене, за те, що дивилася на мене ніжно і з захопленням. Які зворушливо прекрасні були її бліде обличчя, тонка шия, тонкі руки, її кволість, марнування часу, її книги. А розум? Я підозрював у ній неабиякий розум, мене захоплювала широчінь її поглядів, можливо, тому що вона мислила інакше, ніж сувора, гарна Ліда, яка ке любила мене. Я подобався Жені як художник, я переміг її серце своїм талантом, і мені страшенно хотілося малювати лише для неї, і я мріяв про неї, як про свою маленьку королеву, яка разом зі мною володітиме цими деревами, нивами, туманом, зорею, цією природою, чудесною, чарівною, але серед якої я досі почував себе безнадійно самотнім і непотрібним.

— Залиштесь ще на хвилину, — попросив я. — Благаю вас.

Я зняв з себе, пальто й прикрив її змерзлі плечі; вона, боячись видатися у чоловічому пальті смішною й негарною, засміялася й скинула його, і в цей час я обійняв її і стаз цілувати її обличчя, плечі, руки.

— До завтра! — прошепотіла вона і обережно, ніби боячись порушити нічну тишу, обняла мене. — Ми не маємо таємниць одна від одної, я повинна зараз же розповісти все мамі й сестрі… Це так страшно! Мама нічого, мама любить вас, але Ліда!

Вона побігла до воріт.

— Прощайте! — крикнула вона.

І потім хвилин зо дві я чув, як вона бігла. Мені не хотілося додому, та й нічого було йти туди. Я постояв трохи у роздумі і тихо побрів назад, щоб ще глянути на будинок, у якому вона жила, милий, наївний, старий будинок, який, здавалося, вікнами свого мезоніна дивився на мене, як очима, й розумів усе. Я пройшов мимо тераси, сів на лаві біля майданчика для lown-tennis у темряві, під старим в’язом, і звідси дивився на будинок. У вікнах мезоніна, в якому жила Місюсь, спалахнуло яскраве світло, потім спокійно-зелене — це лампу накрили абажуром. Зарухалися тіні… Я був сповнений ніжності, тиші й вдоволення з себе, вдоволення, що зумів захопитися й покохати, і в той же час я відчував незручність від думки, що в цей же час, за кілька кроків від мене, в одній з кімнат цього будинку живе Ліда, яка не любить, може, навіть ненавидить мене. Я сидів і все чекав, чи не вийде Женя, прислухався, і мені здавалося, наче в мезоніні розмовляють.

Минуло близько години. Зелений вогонь погас, і не стало видно тіней. Місяць уже високо стояв над будинком і освітлював сонний сад, доріжки; жоржини й троянди в квітнику перед будинком було виразно видно й здавалося, що всі вони одного кольору. Ставало я дуже холодно. Я вийшов із саду, підібрав на шляху своє пальто і не поспішаючи побрів додому.

Коли на другий день по обіді я прийшов до Волчанінових, скляні двері у сад були відкриті навстіж. Я посидів на терасі, чекаючи, що от-от за квітником на майданчику чи на одній з алей з’явиться Женя або долине її голос з кімнат; потім я пройшов до вітальні, їдальні. Не було ні душі. З їдальні я перейшов довгим коридором у передпокій, потім назад. Тут у коридорі було кілька дверей, і за одними з них лупав голос Ліди:

— Якось Вороні… бог… — говорила вона голосно й протяжно, мабуть, диктуючи. — Бог послав був грудку сиру… Вороні… якось… Хто там? — спитала вона, почувши мої кроки.

— Це я.

— А! Вибачайте, я не можу зараз вийти до вас, я зайнята з Дашею.

— Катерина Павлівна в саду?

— Ні, вона з сестрою поїхала сьогодні вранці до тітки, в Пензенську губернію. А зимою, мабуть, вони поїдуть за кордон… — додала вона, помовчавши. — Вороні… якось… бо-ог послав був грудку сиру… Написала?

Я вийшов у передпокій і, ні про що не думаючи, стояв і дивився на ставок і на село, а до мене долинало:

— Грудку сиру… Вороні якось бог послав був грудку сиру…

І я пішов з садиби тим самим шляхом, яким прийшов сюди вперше, тільки навпаки: спочатку з двору в сад, мимо будинку, потім липовою алеєю… Тут догнав мене хлопчисько й подав записку: «Я розповіла все сестрі, і вона вимагає, щоб я розлучилася з вами, — прочитав я. — Я не змогла б зробити їй прикрість, не послухавши її. Бог дасть вам щастя, простіть мене. Коли б ви знали, як я і мама гірко плачемо!»

Потім темна ялинова алея, повалений пліт… На тому полі, де тоді цвіло жито й кричали перепели, тепер бродили корови й спутані коні. Де-не-де на пагорках яскраво зеленіла озимина. Тверезий, будній настрій опанував мене, і мені стало соромно за все, що я говорив у Волчанінових, і, як і раніше, стало нудно жити. Прийшовши додому, я склав речі і увечері виїхав до Петербурга.


Більше я вже не бачив Волчанінових. Якось недавно, їдучи до Криму, я зустрів у вагоні Бєлокурова. Він, як і раніше, був у піддьовці й у вишитій сорочці і, коли я запитав його про здоров’я, відповів: «Вашими молитвами». Ми розговорилися. Маєток свій він продав і купив інший, менший, на ім’я Любові Іванівни. Про Волчанінових розповів він небагато. Ліда, за його словами, жила, як і раніше, в Шелковці і вчила в школі дітей; мало-помалу їй пощастило зібрати навколо себе гурток симпатичних їй людей, які утворили собі міцну партію і на останніх земських виборах «провалили» Балагіна, який тримав до того часу в своїх руках увесь повіт. Про Женю ж Бєлокуров повідомив тільки, що вона не жила вдома і була невідомо де.

Я вже починаю забувати про будинок з мезоніном і лише зрідка, коли пишу або-читаю, раптом ні з того ні з сього пригадується мені то зелене світло у вікні, то звук моїх кроків, що лунав у полі вночі, коли я, закоханий, повертався додому і потирав руки від холоду. А ще рідше, у хвилини, коли мене гнітить самотність і мені сумно, я згадую невиразно, і поступово мені чомусь починає здаватися, що про мене теж згадують, мене чекають і що ми зустрінемось…

Місюсь, де ти?


1896


ІОНИЧ

І


Коли в губернському місті С. приїжджі жалілися на нудьгу та одноманітність життя, то місцеві жителі, ніби виправдуючись, говорили, що, навпаки, в С. дуже добре, що в С. є бібліотека, театр, клуб, бувають бали, що, нарешті, є розумні, інтересні, приємні родини, з якими можна завести знайомство. І вказували на родину Туркіних, як на найбільш освічену й талановиту.

Ця родина мешкала на головній вулиці, близько від губернатора, у власному будинку. Сам Туркін, Іван Петрович, опасистий, красивий брюнет з бакенами, влаштовував аматорські вистави з благодійною метою, сам грав старих генералів і при цьому кашляв дуже смішно. Він знав багато анекдотів, шарад, приказок, любив жартувати й говорити дотепи, і завжди у нього був такий вираз, що не можна було зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно. Жінка його, Віра Йосипівна, худорлява, миловидна дама в pince-nez, писала повісті й романи і охоче читала їх вголос своїм гостям. Дочка, Катерина Іванівна, молода дівчина, грала на роялі. Одне слово, у кожного члена родини був який-небудь свій талант. Туркіни приймали гостей привітно і показували їм свої таланти весело, з щирою простотою. В їхньому великому кам’яному будинку було просторо і влітку нежарко, половина вікон виходила в старий тінистий сад, де навесні співали солов’ї; коли в домі сиділи гості, то в кухні стукотіли ножами, у подвір’ї пахло смаженою цибулею, — і це щоразу передвіщало багату й смачну вечерю.

І докторові Старцеву, Дмитру Іоничу, коли він був тільки-но призначений земським лікарем і оселився в Дяліжі, за дев’ять верст від С., теж казали, що йому, як інтелігентній людині, треба познайомитися з Туркіними. Якось узимку на вулиці його представили Івану Петровичу; поговорили про погоду, про театр, про холеру, і він був запрошений. Навесні, у свято — це було вшестя, — після прийому хворих Старцев вирушив у місто розважитися трошки і до речі купити собі дещо. Він ішов пішки, не поспішаючи (власних коней у нього ще не було), і весь час наспівував:


Коли іще не пив я сліз із келиха буття…

У місті він пообідав, погуляв у саду, потім якось само собою спало йому на думку запрошення Івана Петровича, і він вирішив піти до Туркіних подивитися, що це за люди.

— Здрастуйте, будь ласка, — сказав Іван Петрович, зустрічаючи його на ганку. — Дуже, дуже радий бачити такого приємного гостя. Ходімо, я, представлю вас своїй благовірній. Я кажу йому, Вірочко, — продовжував він, представляючи лікаря жінці, — я йому кажу, що він не має аніякого римського права сидіти в себе в лікарні, він повинен віддавати своє дозвілля товариству. Чи не так, серденько?

— Сідайте тут, — говорила Віра Йосипівна, садовлячи гостя поруч себе. — Ви можете залицятися до мене. Мій чоловік ревнивий, це Отелло, але ж ми постараємось поводитися так, що він нічого не помітить.

— Ах, ти, ціпочка, пустуха… — ніжно пробурмотів Іван Петрович і поцілував її в лоб. — Ви дуже до речі завітали, — звернувся він знову до гостя, — моя благовірна написала величенький роман і сьогодні читатиме його вголос.

— Жанчику, — сказала Віра Йосипівна чоловікові, — dites que I’on nous donne d the[3].

Старцеву представили Катерину Іванівну, вісімнадцятирічну дівчину, дуже схожу на матір, таку ж худорляву й миловидну. Вираз у неї був ще дитячий і талія тонка, ніжна; і дівочі, вже розвинуті перса, красиві, здорові, промовляли про весну, справжню весну. Потім пили чай з варенням, з медом, з цукерками і з дуже смачним печивом, що тануло в роті. Коли настав вечір, помалу зійшлися гості, і до кожного з них Іван Петрович звертав свої сміхотливі очі й говорив:

— Здрастуйте, будь ласка.

Потім всі сиділи у вітальні з дуже серйозними обличчями, і Віра Йосипівна читала свій роман. Вона почала так: «Мороз міцнішав…» Вікна були розчинені навстіж, чути було стукіт ножів на кухні і запах смаженої цибулі… У м’яких, глибоких кріслах було спокійно, вогні миготіли так лагідно в присмерку вітальні. А тепер, літнього вечора, коли з вулиці долітали голоси, сміх і пахло знадвору бузком, важко було зрозуміти, як міцнішав мороз і як призахідне сонце освітлювало своїм холодним промінням снігову рівнину й подорожнього, що самітно йшов шляхом; Віра Йосипівна читала про те, як молода, вродлива графиня влаштувала у себе на селі школи, лікарні, бібліотеки і як вона покохала мандрівного художника, — читала про те, чого ніколи не буває в житті, а все-таки слухати було приємно, зручно, і на думку спадало все таке гарне, спокійне, — не хотілося вставати.

— Непоганецьки… — тихо промовив Іван Петрович.

А хтось із гостей, слухаючи і линучи думками кудись дуже, дуже далеко, сказав ледь чутно:

— Так… дійсно…

Минула година, друга. У міському саду поблизу грав оркестр і співав хор. Коли Віра Йосипівна згорнула свій зошит, то хвилин з п’ять мовчали й слухали «Лучинушку», яку співав хор, і ця пісня передавала те, чого не було в романі і що буває в житті.

— Ви друкуєте свої твори по журналах? — спитав у Віри Йосипівни Старцев.

— Ні, — відповіла вона, — я ніде не друкую. Напишу і сховаю у себе в шафі. Навіщо друкувати? — пояснила вона. — Адже гроші у нас є.

І всі чомусь зітхнули.

— А тепер ти, Котику, заграй що-небудь, — сказав Іван Петрович дочці.

Підняли кришку рояля, розгорнули ноти, що лежали вже напоготові. Катерина Іванівна сіла і обома руками вдарила по клавішах; і потім зараз же знову вдарила з усієї сили, і знов, і знов;, плечі й груди в неї здригались, вона вперто била все по одному місці, і здавалось, що вона не перестане, аж поки не вжене клавішів усередину рояля. Вітальня сповнилася громом; гриміло все: і підлога, і стеля, і меблі… Катерина Іванівна грала важкий пасаж, цікавий саме своєю важкістю, довгий і одноманітний, і Старцев, слухаючи, уявляв собі, як з високої гори сиплеться каміння, сиплеться і все сиплеться, і йому хотілось, щоб воно швидше перестало сипатися, і в той же час Катерина Іванівна, рожева від напруги, сильна, енергійна, з локоном на Лобі, дуже подобалась йому. Після зими, прожитої в Дяліжі серед хворих та мужиків, сидіти у вітальні, дивитися на цю молоду, витончену і, мабуть, невинну істоту і слухати ці шумливі, набридливі, але все ж культурні звуки, — так приємно було, так ново…

— Ну, Котику, сьогодні ти грала, як ніколи, — сказав Іван Петрович із слізьми на очах, коли його дочка скінчила і підвелася. — Помри, Денисе, краще не напишеш.

Всі оточили її, вітали, дивувались, переконували, що давно вже не чули такої музики, а вона слухала мовчки, ледве посміхаючись, і на всій її постаті було написано торжество.

— Прекрасно! Чудово!

— Прекрасно! — сказав також і Старцев, піддаючись загальному захопленню. — Ви де вчилися музики? — спитав він у Катерини Іванівни. — В консерваторії?

— Ні, в консерваторію я ще тільки збираюсь, а поки що вчилася тут, у мадам Завловської.

— Ви скінчили курс у тутешній гімназії?

— О ні! — відповіла за неї Віра Йосипівна. — Ми запрошували вчителів до себе, в гімназії ж або в інституті, погодьтеся, могли бути погані впливи; поки дівчина росте, вона повинна бути під впливом самої тільки матері.

— А все-таки в консерваторію я поїду, — сказала Катерина Іванівна.

— Ні, Котик любить свою маму. Котик не стане завдавати папі й мамі прикростей.

— Ні, поїду! Поїду! — сказала Катерина Іванівна, жартуючи й капризно, і тупнула ніжкою.

А під час вечері вже Іван Петрович показував свої таланти?. Він, сміючись самими тільки очима, розповідав анекдоти, сипав дотепи, пропонував смішні задачі і сам же розв’язував їх, і весь час говорив своєю незвичайною мовою, виробленою довгими вправами у дотепності і, мабуть, давно вже звичною для нього: величенський, непоганецьки, по колінах вам дякую…

Але це було не все. Коли гості, ситі й вдоволені, юрмились у передпокої, розбираючи свої пальта й палиці, навколо них метушився лакей Павлуша, або, як його звали тут, Пава, хлопець років чотирнадцяти, стрижений, з товстими щоками.

— Ану, Паво, зобрази! — сказав йому Іван Петрович.

Пава став у позу, підняв вгору руку і промовив трагічним тоном:

— Помри, нещасна!

І всі зареготали. «Цікаво», — подумав Старцев, виходячи на вулицю.

Він зайшов ще в ресторан і випив пива, потім вирушив Пішки до себе в Дяліж. Ішов він і всю дорогу наспівував:


Для мене голос твій, ласкавий і томливий…

Пройшовши дев’ять верст і потім лягаючи спати, він не почував ані найменшої втоми, а навпаки, йому здавалось, що він охоче пройшов би ще верст із двадцять. «Непоганецьки…» — згадав він, засинаючи, і засміявся.


II


Старцев усе збирався до Туркіних, але в лікарні було дуже багато роботи, і він ніяк не міг вибрати вільної години. Понад рік минуло отак у праці й самотності; та ось із міста принесли листа в блакитному конверті…

Віра Йосипівна давно вже хворіла на мігрень, але останнім часом, коли Котик кожен день лякала, що поїде в консерваторію, припадки стали повторюватися дедалі частіше. У Туркіних побували всі міські лікарі; дійшла, нарешті черга і до земського. Віра Йосипівна написала йому зворушливого листа, в якому просила його приїхати і полегшити її страждання. Старцев приїхав, і після цього став відвідувати Туркіних часто, дуже часто… Він справді трошечки допоміг Вірі Йосипівні, і вона всім гостям вже говорила, що це надзвичайний, чудовий лікар. Але їздив він до Туркіних вже не заради її мігрені…

Святковий день. Катерина Іванівна скінчила свої довгі, нудні екзерсиси на роялі. Потім довго сиділи в їдальні і пили чай, і Іван Петрович розповідав щось смішне. Та ось дзвінок; треба було йти. в передпокій зустрічати якогось гостя; Старцев скористався з хвилини замішання і сказав Катерині Іванівні пошепки, дуже хвилюючись:

— Ради бога, благаю вас, не мучте мене, ходімо в сад!

Вона знизала плечима, ніби дивуючись і не розуміючи, що йому потрібно від неї, але підвелась і пішла.

— Ви по три, до чотири години граєте на роялі, — говорив він, ідучи за нею, — потім сидите з мамою, і немає аніякої можливості поговорити з вами. — Дайте мені хоча б чверть години, благаю вас.

Надходила осінь, і в старому саду було тихо, сумно, і на алеях лежало темне листя. Уже рано сутеніло.

— Я не бачив вас цілий тиждень, — продовжував Старцев, — а коли б ви знали, яка це мука! Сядьмо. Вислухайте мене.

В обох було улюблене місце в саду: лава під старим широким кленом. І тепер сіли на цю лаву.

— Чого ви бажаєте? — спитала Катерина Іванівна сухо, діловим тоном.

— Я не бачив вас цілий тиждень, я не чув вас так довго. Я палко хочу, я жадаю вашого голосу. Говоріть.

Вона захоплювала його своєю свіжістю, наївним виразом очей і щік. Навіть у тому, як сиділа на ній сукня, він вбачав щось надзвичайно миле, зворушливе своєю простою і наївною грацією. І в той же час, незважаючи на цю наївність, вона здавалась йому дуже розумною і розвиненою не по літах. З нею він міг розмовляти про літературу, про мистецтво, про що завгодно, міг жалітися їй на життя, на людей, хоч під час серйозної розмови вона, траплялось, раптом, не до речі починала сміятися або тікала в дім. Вона, як мало не всі с-ські дівчата, багато читала (взагалі ж в С. читали дуже небагато, і в тутешній бібліотеці так і говорили, що якби не дівчата і не молоді євреї, то хоч закривай бібліотеку); це безмежно подобалось Старцеву, він, хвилюючись, завжди питався в неї, про що вона читала останні дні, і, зачарований, слухав, коли вона. розповідала.

— Що ви читали на цьому тижні, поки ми не бачились? — спитав він тепер. — Говоріть, прошу.

— Я читала Писемського.

— Що саме?

— «Тисяча душ», — відповіла Котик. — А як смішно звали Писемського: Олексій Феофілактович!

— Куди ж це ви? — жахнувся Старцев, коли вона несподівано підвелась і пішла до будинку. — Мені треба поговорити з вами, я повинен з’ясувати… Побудьте зі мною хоч п’ять хвилин! Заклинаю вас!

Вона зупинилась, ніби бажаючи щось сказати, потім незграбно сунула йому в руку записку, і побігла в дім, і там знову сіла за рояль. «Сьогодні, об одинадцятій вечора, — прочитав Старцев, — будьте на кладовищі біля пам’ятника Деметті». «Ну, це вже зовсім нерозумно, — подумав він, опам’ятавшись. — До чого тут кладовище? Навіщо?»

Було ясно: Котик пустувала. Кому, справді, спаде серйозно на думку призначити побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду? І чи подобає йому, земському лікареві, розумній, солідній людині, зітхати, діставати записочки, тинятися по кладовищах, робити дурниці, з яких сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? Так думав Старцев, блукаючи в клубі навкруг столів, а о пів на одинадцяту несподівано взяв та й поїхав на кладовище.

У нього вже була власна пара коней і кучер Пантелеймон у бархатній жилетці. Світив місяць. Було тихо, тепло, але тепло по-осінньому. В передмісті, коло боєнь, вили собаки. Старцев лишив коней на краю міста, в якомусь із завулків, а сам пішов на кладовище пішки. «У кожного свої химери, — думав він. — Котик теж химерна і— хто знає? — може, вона не жартує, прийде», — і він піддайся цій кволій, пустій надії, і вона сп’янила його.

З півверсти він пройшов полем. Кладовище позначилося вдалині темною смугою, наче ліс або великий сад. З’явилась ограда з білого каменю, ворота; при місячному світлі на воротах можна було прочитати: «Грядет час в онь же…» Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, це білі хрести й пам’ятники обабіч широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь; і навколо далеко було видно біле й чорне, і сонні дерева схиляли своє гілля над білим. Здавалось, що тут було світліше, як у полі; листя кленів, схоже на лапи, чітко вирізнялось на жовтому піску алей і на плитах, і написи на пам’ятниках були виразні. Спочатку Старцева вразило те, що він бачив тепер вперше в житті і чого, мабуть, більше вже не випаде бачити: світ, не схожий ні на що інше, — світ, де місячне сяйво таке гарне й м’яке, наче тут його колиска, де немає життя, немає й немає, але в кожній темній тополі, в кожній могилі почувається присутність таємниці, яка обіцяє життя тихе, прекрасне, вічне. Од плит і зав’ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм.

Навколо німа тиша; у глибокому смиренні з неба дивилися зірки, і кроки Старцева лунали так різко й недоречно. І тільки коли в церкві став дзвонити годинник і він уявив самого себе мертвим, закопаним тут навіки, то йому здалось, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глухий сум небуття, приглушений відчай…

Пам’ятник Деметті у вигляді каплиці, з ангелом нагорі; колись в С. була проїздом італійська опера, якась із співачок вмерла, її поховали і поставили цей пам’ятник. У місті вже ніхто не пам’ятав про неї, та лампадка над входом віддзеркалювала місячне світло і, здавалось, горіла.

Нікого не було. Та й хто піде сюди опівночі? Але Старцев ждав, і, наче місячне світло підігрівало в ньому жагу, ждав жагуче, і уявляв собі поцілунки, обійми. Він посидів біля пам’ятника з півгодини, потім пройшовся бічними алеями, із капелюхом в руці, очікуючи і думаючи про те, скільки тут, у цих могилах закопано «жінок і дівчат, які були вродливі, чарівні, які кохали, горіли вночі жагою, віддаючись ласці. Як, по суті, недобре, жартує з людини мати природа, як прикро усвідомлювати це! Старцев думав так, і в той же час йому хотілося закричати, що він хоче, що він жде «кохання, хоч би що там було; перед ним біліли вже не брили мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які соромливо ховалися в затінку дерев, відчував тепло, і ця млость ставала нестерпною…

І. немов опустилася завіса, місяць зайшов за хмари, і раптом все потемніло навколо. Старцев ледве знайшов ворота, — вже було темно, як осінньої ночі, — потім години з півтори блукав, відшукуючи завулок, де лишив своїх коней.

— Я стомився, ледве тримаюсь на ногах, — сказав він Пантелеймонові.

І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав: «Ох, не треба б гладшати!»


III


Другого дня ввечері він поїхав до Туркіних свататись. Але це, як виявилось, було незручним, бо Катерину Іванівну в її кімнаті причісував перукар. Вона збиралась у клуб на танцювальний вечір.

Довелося знову довго сидіти в їдальні і пити чай. Іван Петрович, бачачи, що гість задуманий і нудьгує, вийняв з жилетної кишені записочки, прочитав смішний лист німця-управителя про те, як у маєтку попсувалася вся замкнутість і обвалилася покривленість. «А посаг вони дадуть, мабуть, немалий», — думав Старцев, неуважно слухаючи.

Після безсонної ночі він був якийсь приголомшений, наче його обпоїли чимось солодким та снотворним; на душі було туманно, але радісно, тепло, і в той же час у голові якийсь холодний, важкий шматочок міркував: «Зупинись, поки не пізно! Чи до пари вона тобі? Вона розпещена, вередлива, спить до другої години, а ти дячків син, земський лікар…» «Ну що ж? — думав він. — І нехай». «До тою ж, коли ти одружишся з нею, — продовжував шматочок, — то її рідня примусить тебе кинути земську службу і жити в місті». «Ну що ж? — думав він. — У місті, то й у місті. Дадуть посаг, заведемо обстановку…»

Нарешті увійшла Катерина Іванівна у бальному вбранні, декольте, гарненька, чистенька, і Старцев замилувався і прийшов у такий захват, що не міг вимовити ані слова, а тільки дивився на неї і сміявся.

Вона стала прощатися, і він — залишатися тут йому не було вже рації — підвівся, кажучи, що йому час додому: ждуть хворі.

— Нічого не поробиш, — сказав Іван Петрович, — їдьте, до речі ж підвезете Котика в клуб.

Надворі накрапав дощ, було дуже темно, і тільки з хрипкого кашлю Пантелеймона можна було вгадати, де коні. Підняли у колясці верх.

— Я йду по кіллю, ти йдеш, покіль ллєш, — говорив Іван Петрович, підсаджуючи дочку в коляску, — він йде, покіль ллє… Рушай! Прощайте, будь ласка!

Поїхали.

— А я вчора був на кладовищі, — почав Старцев. — Як це невеликодушно і немилосердно з вашого боку…

— Ви були на кладовищі?

— Так, я був там і чекав на вас майже до другої. Я страждав…

— І страждайте, коли не розумієте жартів.

Катерина. Іванівна, вдоволена, що так хитро пожартувала з закоханого і що її так сильно кохають, зареготала і раптом скрикнула від переляку, бо в цей саме час коні круто повертали в ворота клубу і коляска похилилась. Старцев обійняв Катерину Іванівну за талію; вона, перелякана, пригорнулась до нього, і він не втримався і жагуче поцілував її в губи, в підборіддя і міцніше обійняв.

— Годі, — сказала вона сухо.

І за мить її вже не було в колясці, і городовий біля освітленого під’їзду клубу горлав огидним голосом на Пантелеймона:

— Чого зупинився, гаво? Проїжджай далі!

Старцев приїхав додому, але скоро повернувся. Одягнений у чужий фрак і білий твердий галстук, що якось усе стовбурчився і хотів сповзти з комірця, він опівночі сидів у клубі у вітальні і захоплено говорив Катерині Іванівні:

— О, як мало знають ті, хто ніколи не кохав! Мені здається, ніхто ще не описав правильно кохання, навряд чи можна описати де ніжне, радісне, нестерпне почуття, і хто пережив його хоч раз, той не стане відтворювати його в словах. Навіщо оці передмови, описи? Навіщо оця непотрібна красномовність? Кохання моє безмежне… Прошу, благаю вас, — вимовив нарешті Старцев, — будьте моєю дружиною!

— Дмитре Іоничу, — сказала Катерина Іванівна з дуже серйозним виразом, подумавши, — Дмитре Іоничу, я дуже вам вдячна за честь, я вас поважаю, але… — вона підвелась і говорила стоячи, — але, пробачте, бути вашою дружиною я не можу. Будемо розмовляти серйозно. Дмитре Іоничу, ви знаєте, над усе в житті я люблю мистецтво, люблю, шалено люблю музику, їй я присвятила все своє життя. Я хочу бути артисткою, я хочу слави, успіхів, свободи, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це пусте, безкорисне життя, яке стало для мене нестерпним. Стати дружиною — о ні, пробачте! Людина повинна прагнути вищої, блискучої мети, а родинне життя зв’язало б мене навіки. Дмитре Іоничу (вона ледь-ледь посміхнулась, бо, сказавши «Дмитре Іоничу», згадала «Олексій Феофілактович»), Дмитре Іоничу, ви добра, благородна, розумна людина, ви найкращий з усіх… — у неї сльози навернулись на очі, — я співчуваю вам всією душею, але… але ви зрозумієте…

І, щоб не заплакати, вона відвернулась і вийшла з вітальні.

У Старцева перестало тривожно битися серце. Вийшовши з клубу на вулицю, він насамперед зірвав з себе твердий галстук і зітхнув на повні груди. Йому було трошки соромно, і самолюбство його було ображене, — він не думав, що вона відмовить йому, — і не вірилось, що всі його мрії, страждання і сподівання закінчилися так безглуздо, наче в маленькій п’єсі в аматорській виставі. І шкода було свого почуття, оцього свого кохання, так шкода, що, здається, взяв би та й заридав або з усієї сили вдарив би парасолькою по широкій спині Пантелеймона.

Днів зо три у нього справа валилася з рук, він не їв, не спав, але, коли до нього дійшла чутка, що Катерина Іванівна поїхала в Москву вступати в консерваторію, він заспокоївся і зажив, як і раніше.

Потім, інколи згадуючи, як він блукав по кладовищу або як їздив по всьому місту і розшукував фрак, він ліниво потягувався і говорив:

— Але який же клопіт!


IV


Минуло чотири роки. У місті в Старцева була вже велика практика. Щоранку він спішно приймав хворих у себе в Дяліжі, потім їхав до міських хворих, їхав уже не парою, а тройкою з бубонцями, і повертався додому пізно вночі. Він потовстішав, погладшав і неохоче ходив пішки, бо хворів на задишку. І Пантелеймон теж потовстішав, і чим він більше ріс ушир, тим сумніше зітхав і бідкався на свою гірку долю: їздити остогидло!

Старцев бував у різних домах і зустрічав багато людей, але ні з ким не товаришував близько. Обивателі своїми розмовами, думками про життя і навіть своїм виглядом дратували його. Досвід помалу навчив його, що поки з обивателем граєш у карти або закусуєш з ним, то це мирна, благодушна і навіть недурна людина, але досить тільки заговорити з ним про щось неїстівне, наприклад, про політику або науку, як він заходить в безвихідь або заводить таку філософію, тупу і злу, що лишається тільки рукою махнути та й відійти. Коли Старцев намагався заговорити навіть з ліберальним обивателем, наприклад, про те, що людство, хвалити бога, йде вперед і що згодом воно обходитиметься без паспортів і без смертної кари, то обиватель дивився на нього скоса й недовірливо і запитував: «Виходить, тоді кожен може різати на вулиці кого завгодно?» А коли Старцев у товаристві, під час вечері або чаювання, говорив про те, що треба працювати, що без праці жити не можна, то кожен вважав це за докір і починав сердитись та настирливо сперечатися. При всьому тому обивателі не робили нічого, анічогісінько, і не цікавились нічим, і ніяк не можна було придумати, про що говорити з ними. І Старцев уникав розмов, а тільки закусував і грав у вінт, і коли заставав в якому-небудь домі родинне свято і його запрошували до столу, то він сідав і їв мовчки, дивлячись у тарілку; і все, що в цей час говорили, було нецікаве, несправедливе, безглузде, він почував роздратування, хвилювався, але мовчав, і за те, що він завжди суворо мовчав і дивився в тарілку, його, прозвали в місті «поляк надутий», хоч він ніколи поляком не був.

Від таких розваг, от як театр і концерти, він ухилявся, але зате у війт грав щовечора, години по три, з насолодою. Була у нього ще одна розвага, в яку він втягнувся непомітно, потроху, це — вечорами виймати з кишень папірці, добуті практикою, і, траплялось, папірців — жовтих і зелених, від яких пахло духами, і оцтом, і ладаном, і ворванню, — було понапихувано по всіх кишенях карбованців на сімдесят; і коли збиралося кілька сотень, він відвозив у «Товариство взаємного кредиту» і клав там на поточний рахунок.

За всі чотири роки після від’їзду Катерини Іванівни він був у Туркіиих тільки двічі: на запрошення Віри Йосипівни, яка все ще лікувалась від мігрені. Щоліта Катерина Іванівна приїжджала до батьків у гості, але він не бачив її ні разу; якось не випадало.

Та от минуло чотири роки. Одного тихого, теплого ранку в лікарню принесли листа. Віра Йосипівна писала Дмитрові Іоничу, що дуже скучила за ним, і просила його неодмінно відвідати її і полегшити її страждання, і, до речі ж, сьогодні день її народження. Внизу була приписка: «До маминого прохання долучаюсь і я. К.».

Старцев подумав і увечері поїхав до Туркіних.

— А, здрастуйте, будь ласка, — зустрів його Іван Петрович, усміхаючись самими тільки очима. — Бонжурте.

Віра Йосипівна, вже дуже постаріла, з білим волоссям, потиснула Старцеву руку, манірно зітхнула і сказала:

— Ви, докторе, не хочете розважити мене, ніколи в нас не буваєте, я вже стара для вас. Та от приїхала молода, може, вона буде щасливіша.

А Котик? Вона схудла, зблідла, стала вродливіша й стрункіша; але це вже була Катерина Іванівна, а не Котик; вже не було колишньої свіжості і виразу дитячої наївності. І в погляді, і в манерах було щось нове — несміливе й винувате, наче тут, у домі Туркіних, вона вже не почувала себе вдома.

— Скільки літ, скільки зим! — сказала вона, подаючи Старцеву руку, і було видно, що в неї тривожно билося серце; і, пильно, зацікавлено дивлячись йому в вічі, вона продовжувала: — Як ви поповнішали! Ви засмагли, змужніли, але загалом ви мало змінились.

І тепер вона йому подобалась, дуже подобалась, але чогось уже не вистачало в ній, або щось було зайве, — він і сам не міг би сказати, що саме, але щось уже заважало йому почувати, як колись. Йому не подобалась її блідість.

Новий вираз обличчя, квола усмішка, голос, а трохи згодом вже не подобалось вбрання, крісло, в якому вона сиділа, не подобалось щось у минулому, коли він трохи не одружився з нею. Він згадав про своє кохання, про мрії та сподіванки, що хвилювали його чотири роки тому, — і йому стало ніяково.

Пили чай із солодким пирогом. Потім Віра Йосипівна читала вголос роман, читала про те, чого ніколи не буває в житті, а Старцев слухав, дивився на її сиву, гарну голову і чекав, коли вона скінчить. «Нездара, — думав він, — не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє приховати цього».

— Непоганецьки, — сказав Іван Петрович.

Потім Катерина Іванівна грала на роялі шумливо й довго, і, коли скінчила, їй довго дякували і захоплювались, лею. «А добре, що я з нею не одружився», — подумав Старцев.

Вона дивилась на нього і, очевидно, ждала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав.

— Давайте ж поговоримо, — сказала вона, підходячи до нього. — Як ви живете? Що у вас? Як? Я всі ці дні думала про вас, — продовжувала вона нервово, — я хотіла послати вам листа, хотіла сама поїхати до вас в Дяліж, і я вже вирішила поїхати, але потім роздумала: бог знає, як ви тепер до мене ставитесь. Я з таким хвилюванням чекала на вас сьогодні. Ради бога, ходімо в сад.

Вони пішли в сад і сіли там на лаву під старим кленом, як чотири роки тому. Було темно.

— Як же ви поживаєте? — спитала Катерина Іванівна.

— Нічого, живемо потрошку, — відповів Старцев.

І нічого не міг більше придумати. Помовчали.

— Я хвилююсь, — сказала Катерина Іванівна і затулила руками обличчя, — але ви не звертайте уваги. Мені так гарно дома, я така рада бачити всіх і не можу звикнути. Скільки спогадів! Мені здалось, що ми будемо розмовляти з вами аж до самого ранку.

Тепер він бачив близько її лице, блискучі очі, і тут, у темряві, вона здавалась молодшою, ніж у кімнаті, і навіть ніби повернувся до неї її колишній дитячий вираз. І справді, вона з наївною цікавістю дивилась на нього, наче хотіла ближче роздивитися і зрозуміти того, хто кохав її колись так полум’яно, з такою ніжністю і так нещасливо; її очі дякували йому за це кохання. І він пригадав усе, що було, усі найменші подробиці, як він блукав кладовищем, як потім під ранок, втомлений, повернувся до себе додому, і йому раптом стало сумно і жаль минулого. У душі зажеврів вогник.

— А пам’ятаєте, як я проводжав вас на вечір у клуб? — сказав він. — Тоді ішов дощ, було темно…

Вогник все розгорявся в душі, і вже хотілося говорити, нарікати на життя…

— Ех! — сказав він зітхаючи. — Ви от питаєте, як, я поживаю. Як ми поживаємо тут? Та ніяк. Старіємо, товстіємо, занепадаємо. День та ніч — доба пріч, життя минає тьмяно, без вражень, без думок… Вдень нажива, а ввечері клуб, товариство картярів, алкоголіків, хрипунів, яких я терпіти не можу. Що гарного?

— Але у вас робота, благородна мета в житті. Ви так любили говорити про свою лікарню. Я тоді була якась химерна, уявляла себе видатною піаністкою. Тепер усі панночки грають на роялі, і я теж грала, як усі, і нічого в мені не було особливого; я така сама піаністка, як мама письменниця. І звичайно, я вас не розуміла тоді, але потім, у Москві, я часто думала про вас. Я тільки про вас і думала. Яке це щастя бути земським лікарем, допомагати страждальцям, служити народові. Яке щастя! — повторила Катерина Іванівна з захватом. — Коли я думала про вас у Москві, ви уявлялись мені таким ідеальним, піднесеним…

Старцев згадав папірці, які він вечорами виймав з кишень з такою втіхою, і вогник у душі згас.

Він підвівся, щоб іти до будинку. Вона взяла його під руку..

— Ви найкращий з людей, яких я знала в своєму житті, — продовжувала вона. — Ми будемо бачитися, розмовляти, чи не так? Обіцяйте мені. Я не піаністка, щодо себе я вже не помиляюсь і не буду при вас ні грати, ш говорити про музику.

Коли ввійшли в дім і Старцев побачив при вечірньому освітленні її обличчя і сумні, вдячні, допитливі очі, звернуті на нього, то відчув неспокій і подумав знову: «А добре, що я тоді не оженився»..

Він став прощатися.

— Ви не маєте ніякого римського права їхати, не повечерявши, — говорив Іван Петрович, проводжаючи його. — Це з вашого боку вельми перпендикулярно. Ану, зобрази! — сказав він, звертаючись у передпокої до Пави.

Пава, вже не хлопець, а вусатий нарубок, став у позу, підняв вгору руку і сказав трагічним голосом:

— Помри, нещасна!

Усе це дратувало Старцева. Сідаючи в коляску і дивлячись на темний будинок і сад, які були йому такі любі й дорогі колись, він пригадав усе одразу: і романи Віри Йосипівни, і шумливу гру Котика, і дотепи Івана Петровича, і трагічну позу Пави, — і подумав, що коли найталановитіші в усьому місті люди такі бездарні, то яке ж має бути місто.

Через три дні Пава приніс листа від Катерини Іванівни. «Ви не їдете до нас. Чому? — писала вона. — Я боюсь, що ви змінилися до нас; я боюсь, і мені страшно від однієї думки про це. Заспокойте ж мене, приїжджайте й скалить, що все гаразд.

Мені треба поговорити з вами. — Ваша К. Т.»

Він прочитав цього листа, подумав і сказав Паві:

— Скажи, голубе, що сьогодні я не можу приїхати, я дуже зайнятий. Приїду, скажи, отак днів через три.

Але минуло три дні, минув тиждень, а він все не їхав. Якось, проїжджаючи повз будинок Туркіних, він згадав, що треба б заїхати хоч на хвилинку, але подумав і… не заїхав.

І більше вже він ніколи не бував у Туркіних.


V


Минуло ще кілька років. Старцев ще більше потовстішав, ожирів, важко дихає і вже ходить, відкинувши назад голову. Коли він, пухлий, червоний, їде на тройці з бубонцями, і Пантелеймон, теж пухлий і червоний, з м’ясистим карком, сидить на козлах, простягти вперед прямі, наче дерев’яні, руки, і кричить зустрічним «Пр-р-раво держи!», то картина буває вражаюча, і здається, що їде не людина, а язичницький бог. У нього в місті величезна практика, ніколи передихнути, і вже є маєток і два будинки в місті, і він облюбовує собі ще третій, вигідніший, і коли йому у «Товаристві взаємного кредиту» кажуть про який-небудь будинок, призначений на торги, то він без церемонії іде в цей будинок і, проходячи по всіх кімнатах, не звертаючи уваги на неодягнених жінок і дітей, що дивляться на нього із здивуванням та острахом, тикає в усі двері палицею і каже:

— Це кабінет? Це спальня? А тут що?

І при цьому важко дихає і витирає з лоба піт.

У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського місця; зажерливість взяла, хочеться встигнути і тут, і там. В Дяліжі і в місті його звуть вже просто Іоничем. «Куди це Іонич їде?», або: «Чи не запросити на консиліум Іонича?»

Мабуть, тому що горло запливло жиром, голос у нього змінився, став тонким і різким. Характер у нього теж змінився: став важким, дразливим. Приймаючи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукотить палицею у підлогу і кричить своїм неприємним голосом:

— Прошу відповідати тільки на запитання! Не розмовляти!

Він самотній. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить.

За весь час, поки він живе в Дяліжі, кохання до Котика було його єдиною радістю і мабуть, що останньою. Вечорами він грає в клубі у вінт і потім сидить сам за великим столом і вечеряє. Йому прислужує лакей Іван, найстаріший і найповажніший, подають йому лафіт № 17, і вже всі — і старійшини клубу, і повар, і лакей — знають, що він полюбляє і чого не полюбляє, стараються з усіх сил догодити йому, а то, чого доброго, розсердиться раптом і стане стукати палицею об підлогу.

Вечеряючи, він зрідка обертається і встряє в яку-небудь розмову:

— Це ви про що? Га? Кого?

І коли, буває, за яким-небудь сусіднім столом заходить мова про Туркіних, то він питається:

— Це ви про яких Туркіних? Це про тих, що в них дочка грає на фортепіянах?

От і все, що можна сказати про нього.

А Туркіни? Іван Петрович не постарішав, анітрохи не змінився і, як і раніше, все говорить дотепи та розповідає анекдоти; Віра Йосипівна читає гостям свої романи, як і раніш, охоче, із щирою простотою. А Котик грає на роялі щодня, години по чотири. Вона помітно постарішала, нездужає і щоосені їздить з матір’ю в Крим. Виряджаючи їх на вокзалі, Іван Петрович, коли рушає поїзд, втирає сльози і кричить:

— Прощайте, будь ласка!

І махає хусточкою.


1898


ЛЮДИНА В ФУТЛЯРІ


З самого краю села Мироносицького, в сараї старости Прокопа розташувались на ночівлю запізнілі мисливці, їх було тільки двоє: ветеринарний лікар Іван Іванович та учитель гімназії Буркін. У Івана Івановича було досить дивне, подвійне прізвище — Чимша-Гімалайський, яке зовсім не личило йому, і його по всій губернії звали просто на ім’я та по батькові; він жив біля міста на кінному заводі і приїхав тепер на полювання, щоб подихати чистим повітрям. А вчитель гімназії Буркін кожного літа гостював у графів П. і в цій місцевості давно вже був своєю людиною.

Не спали. Іван Іванович, високий худорлявий старик з довгими вусами, сидів знадвору при вході і курив люльку; його освітлював місяць. Буркін лежав усередині на сіні, і його не було видно в темряві.

Розповідали різні історії. Між іншим говорили про те, що старостиха Мавра, жінка здорова і не дурна, за все своє життя ніде не була далі свого рідного села, ніколи не бачила ні міста, ні залізниці, а останні десять років усе сиділа за піччю і тільки ночами виходила на вулицю.

— Що ж тут дивного! — сказав Буркін. — Людей самотніх по натурі, які, немов той рак-самітник чи слимак, намагаються сховатися в свою шкаралупу, на цьому світі немало. Можливо, тут явище атавізму, поворот до тих часів, коли предок людини не був ще громадською твариною і жив самотньо в своєму барлогу, а можливо, це просто одна з різновидностей людського характеру, — Хто. ж його знає? Я не природник, і не моя справа торкатися подібних питань; я тільки хочу сказати, що такі люди, як Мавра, явище не поодиноке. Та ось, недалеко шукати, місяців зо два тому помер у нас у місті вчитель грецької мови, мій товариш, на прізвище Бєликов. Ви про нього чули, звичайно. Він був примітний тим, що завжди, навіть у найкращу погоду, виходив у калошах і з парасолькою і обов’язково в теплому пальті на ваті. І парасолька була у нього в чохлі, і годинник у чохлі з сірої замші, і коли виймав складаного ножика, щоб застругати олівця, то й ножик у нього був у чохольчику; і обличчя теж, здавалося, було в чохлі, бо він увесь час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха затикав ватою, і коли сідав на візника, то наказував підіймати верх. Одне слово, у цієї людини спостерігалося постійне і непереборне намагання оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який відокремив би його, захистив би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, тримала в постійній тривозі, і, можливо, для того, щоб виправдати цю свою полохливість, свою огиду до сучасного, він завжди хвалив минуле і те, чого ніколи не було; і стародавні мови, які він викладав, були для нього, по суті, тими ж калошами і парасолькою, за якими він ховався від справжнього життя.

— О, яка звучна, яка прекрасна грецька мова! — говорив він з солодким виразом обличчя, і, ніби на доказ своїх слів, примружував очі, і, піднявши палець, проголошував: — Антропос!

І думку свою Бєликов теж намагався заховати у футляр. Для нього були зрозумілими лише циркуляри і газетні статті, в яких заборонялося що-небудь. Коли в циркулярах заборонялося учням виходити на вулицю після дев’ятої години вечора чи в якійсь статті заборонялася плотська любов, то це було йому зрозумілим, певним; заборонено — і край. В дозволі ж крився для нього завжди елемент сумнівний, щось недоговорене й неясне. Коли в місті дозволяли драматичний гурток, або читальню, або чайну, то він похитував головою і говорив тихо:

— Воно, звичайно, так-то так, все це чудово, та коли б чого не сталося.

Всілякі порушення, відхилення, відступи від правил засмучували його, хоч, здавалося б, яке йому діло? Коли хто з товаришів спізнювався на молебень, або доходили чутки про якусь витівку гімназистів, або класну даму бачили пізно ввечері з офіцером, то він дуже хвилювався і все говорив, коли б чого не сталося. А на педагогічних нарадах він просто гнітив нас своєю обережністю, підозріливістю і своїми суто футлярними міркуваннями з приводу того, що от, мовляв, у чоловічій і жіночій гімназіях молодь поводиться погано, дуже галасує в класах, — ой, коли б не дійшло до начальства, ой, коли б чого не сталося, — і що коли б з другого класу виключити Петрова, а з четвертого — Єгорова, то було б дуже добре. І що ж? Своїми зітханнями, ниттям, своїми темними окулярами на блідому, маленькому обличчі, — знаєте, маленькому обличчі, як у тхора, — він гнітив нас усіх, і ми поступалися, знижували Петрову чи Єгорову оцінку по поведінці, садовили їх під арешт і, нарешті, виключали і Петрова, і Єгорова. Була в нього дивна звичка — ходити по наших квартирах. Прийде до вчителя, сяде й мовчить, і ніби за чимсь підглядає. Посидить отак, мовчки, з годину чи дві, і піде. Це звалося в нього «підтримувати добрі взаємини з товаришами», і, напевне, ходити до нас і сидіти було для нього важко, і ходив він до нас тільки тому, що вважав це своїм товариським обов’язком. Ми, вчителі, боялися його. І навіть директор боявся. От і подумайте, наші вчителі люди все мислячі, глибоко порядні, виховані на Тургенєві та Щедріні, і все ж цей чоловік, який ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках усю гімназію цілісіньких п’ятнадцять років! Та що там гімназію? Усе місто! Наші дами по суботах домашніх вистав не влаштовували, боялись, як би він не довідався; і духовенство соромилось при ньому їсти скоромне та грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєликов, за останні десять-п’ятнадцять років у нашому місті стали боятися всього. Бояться голосно розмовляти, посилати листи, знайомитися, читати книги, бояться допомагати бідним, вчити грамоти.

Іван Іванович, бажаючи щось сказати, кашлянув, але спочатку закурив люльку, поглянув на місяць і потім уже сказав спроквола:

— Так. Мислячі, порядні, читають і Щедріна, і Тургенєва, різних там Боклів і інших, а от підкорилися ж, терпіли… Ото ж воно й є.

— Бєликов жив у тому ж будинку, де й я, — продовжував Буркін, — на тому ж поверсі, двері проти дверей, ми часто бачились, і я знав його домашнє життя. І дома та ж історія: халат, ковпак, віконниці, засуви, ціла низка всіляких заборон, обмежень, і — ой, коли б чого не сталося! Пісне їсти шкідливо, а скоромного не можна, бо, можливо, скажуть, що Бєликов не дотримується постів, і він їв судака на маслі, — їжа не пісна, але й не можна сказати, щоб і скоромна. Жіночої прислуги він не держав, боявся, щоб про нього не подумали погано, а держав кухаря Афанасія, дідка років шістдесяти, нетверезого і недоумкуватого, який колись служив у денщиках і вмів сяк-тяк куховарити. Цей Афанасій стояв звичайно біля дверей, схрестивши руки, і завжди бурмотів одне й те саме, глибоко зітхаючи:

— Багато ж їх ниньки розвелось!

Спальня в Бєликова була маленька, ніби ящик, ліжко було із завісою. Лягаючи спати, він накривався з головою; було парко, душно, в зачинені двері стукотів вітер, в печі гуло; чулися зітхання з кухні, зітхання зловісні…

І йому було страшно під ковдрою. Він боявся, коли б чого не сталося, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії, і потім усю ніч бачив тривожні сни, а вранці, коли ми разом ішли до гімназії, був сумний, блідий, і було видно, що багатолюдна гімназія, до якої він ішов, була страшною, огидною всій істоті його, і що йти поруч зі мною йому, людині по натурі одинокій, було важко.

— Дуже вже галасують у нас у класах, — говорив він, ніби намагаючись відшукати пояснення свого важкого почуття. — Ні на що не схоже.

І оцей учитель грецької мови, оця людина в футлярі, можете собі уявити, ледве не одружився.

Іван Іванович швидко оглянувся в сарай і сказав:

— Жартуєте!

— Так, мало не одружився, як це не дивно. Призначили до нас нового вчителя історії та географії, якогось Коваленка Михайла Савича, з хохлів. Приїхав він не один, а з сестрою Варенькою. Він молодий, високий, смаглявий, з величезними руками, і з обличчя видно, що розмовляє басом, та й насправді, голос, як з бочки: бу-бу-бу… А вона вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорноброва, червонощока, — одне слово, не дівчина, а мармелад, і така спритна, гамірлива, все співає малоросійські романси і регоче. Ледь що, так і заллється голосистим сміхом: ха-ха-ха! Перше грунтовне знайомство з Коваленками. у нас, пам’ятаю, відбулося на іменинах у директора. Серед суворих, напружено нудних педагогів, які й на іменини ходять з обов’язку, раптом бачимо, нова Афродіта відродилася з піни: ходить, взявшися у боки, регоче, співає, танцює… Вона проспівала з почуттям «Віють вітри», потім ще романс, і ще, і всіх нас зачарувала, — всіх, навіть Бєликова. Він підсів до неї і сказав, солодко посміхаючись:

— Малоросійська мова своєю ніжністю і приємною звучністю нагадує старогрецьку.

Це сподобалося їй, і вона почала розповідати йому з почуттям і переконливо, що в Гадяцькому повіті у неї е хутір, а на хуторі живе матуся, і там такі груші, такі дині, такі кабаки! У хохлів гарбузи звуться кабаками, а кабаки шинками, і варять у них борщ з червоненькими і з синенькими, «такий смачний, такий смачний, що просто — страх!»

Слухали ми, слухали, і раптом усіх нас осінила однакова думка.

— А добре було б їх одружити, — тихо сказала мені директорша.

Ми всі чомусь згадали, що наш Бєликов неодружений, і нам тепер здавалося дивним, що ми досі якось не помічали, зовсім випускали з уваги таку важливу подробицю його життя. Як він взагалі ставиться до жінок, як він вирішує для себе це насущне питання? Раніше воно не цікавило нас зовсім; можливо, ми не припускали навіть думки, що людина, яка у всяку погоду ходить у калошах і спить за завісою, може кохати.

— Йому давно вже за сорок, а їй тридцять… — пояснила свою думку директорша. — Мені здається, вона б за нього пішла.

Чого тільки не робиться у нас в провінції з нудьги, скільки непотрібного, безглуздого! І це тому, що зовсім не робиться те, що потрібно. Ну от, навіщо нам раптом знадобилося одружити цього Бєликова, якого навіть і уявити не можна було одруженим? Директорша, інспектора їла і всі наші гімназичні дами ожили, навіть покращали, ніби раптом побачили мету життя. Директорша бере в театрі ложу, і — дивимось — в її ложі сидить Варенька з отаким віялом, сяюча, щаслива, і поруч з нею Бєликов, маленький, скрючений, ніби його з дому обценьками витягли. Я влаштовую вечірку, і дами вимагають, щоб я неодмінно запросив і Бєликова, і Вареньку. Одне слово, закрутилася машина. Виявилося, що Варенька не від того, щоб вийти заміж. Жити їй у брата було не дуже-то весело, тільки те й знали, що цілими днями сперечалися і лаялися. От вам сценка: іде Коваленко вулицею, високий, дужий здоровань, у вишитій сорочці, чуб з-під кашкета падає на лоба; в одній руці пачка книг, у другій товстий сукуватий кийок. За ним іде сестра, теж з книгами.

— Та ти ж, Михайлику, цього не читав! — сперечається вона голосно. — Я ж тобі кажу, присягаюся, ти ж не читав цього зовсім!

— А я тобі кажу, що читав! — кричить Коваленко, грюкаючи кийком об тротуар.

— Ой господи, боженьку мій, Минчику! Чого ж ти злишся, адже в нас розмова принципова.

— А я тобі кажу, що читав! — кричить ще голосніше Коваленко.

А дома, як тільки хто сторонній, так і сварка. Таке життя, напевне, набридло, хотілося свого кутка, та й вік взяти до уваги; тут уже перебирати ніколи, вийдеш за кого завгодно, навіть за вчителя грецької мови. Та й те сказати, для більшості наших панночок за кого не вийти, аби вийти. Що б там не було, Варенька почала виявляти до нашого Бєликова явну прихильність.

А Беликов? Він і до Коваленка ходив так само, як і до нас. Прийде до нього, сяде й мовчить. Він мовчить, а Варенька співає йому «Віють вітри», або дивиться на нього замислено своїми темними очима, або раптом заллється:

— Ха-ха-ха!

В коханні, а особливо в одруженні, умовляння має велике значення. Всі — і товариші, й дами — почали запевняти Бєликова, що він повинен одружитися, що йому нічого більше не залишається в житті, як одружитися; всі ми вітали його, говорили з важними обличчями різні банальності на зразок того, що шлюб, мовляв, є крок серйозний, до того ж Варенька була непогана собою, приваблива, вона була дочкою статського радника і мала хутір, а найголовніше, це була перша жінка, яка поставилася до нього ласкаво, сердечно, — голова в нього пішла обертом, і він вирішив, що йому й справді треба одружитися.

— От тут би й відібрати у нього калоші та парасольку, — проказав Іван Іванович.

— Уявіть собі, це виявилося неможливим. Він поставив у себе на столі Варєньчин портрет і все ходив до мене і говорив про Вареньку, про родинне життя, про те, що шлюб є крок серйозний, часто бував у Коваленків, але способу життя не змінив анітрохи. Навіть навпаки, рішення одружитися вплинуло на нього якось хворобливо, він схуд, зблід і, здавалося, ще глибше сховався у свій футляр.

— Варвара Савівна мені подобається, — казав він мені з ледве помітною кривою посмішечкою, — і я знаю, одружитися необхідно кожній людині, але… все це, знаєте, сталося якось раптово… Треба подумати.

— Що ж тут думати? — кажу йому. — Одружуйтесь, от і все.

— Ні, шлюб — крок серйозний, потрібно спочатку зважити майбутні обов’язки, відповідальність… щоб потім чого не сталося: Це мене так турбує, я тепер ночами не сплю. І, признатися, я боюсь: у неї з братом якийсь дивний напрям думок, міркують вони якось, знаєте, дивно, і характер дуже жвавий. Одружишся, а потім, чого доброго, потрапиш у якусь історію.

І він не освідчувався, все відкладав, на велику досаду директорші і всіх наших дам; все зважував майбутні обов’язки і відповідальність, і тим часом майже щодня гуляв із Варенькою, можливо, думав, що це так потрібно в його становищі, і приходив до мене порозмовляти про родинне життя. І, видно з усього, зрештою він би освідчився, і стався б один з тих непотрібних, дурних шлюбів, яких у нас від нудьги та знічев’я бувають тисячі, коли б раптом не стався kolossalische Scandal. Треба сказати, що Вареньчин брат, Коваленко, зненавидів Бєликова з першого ж дня знайомства і терпіти його не міг.

— Не розумію, — говорив він нам, знизуючи плечима, — не розумію, як ви терпите цього фіскала, цю огидну морду. Ех, панове, як ви можете тут жити! Атмосфера у вас задушлива, погана. Хіба ви педагоги, вчителі? Ви чинодрали, у вас не храм науки, а управа благочинія, і кислятиною смердить, як у поліцейській будці. Ні, братці, поживу з вами ще трохи, і поїду до себе на хутір, і буду там раків ловити і хохлят учити. Поїду, а ви залишайтеся тут із своїм Іудою, нехай він лопне.

Або він реготав, реготав до сліз, то басом, то тонким писклявим голосом, і запитував мене, розводячи руками:

— Шо він у мене сидить? Шо йому потрібно? Сидить і дивиться.

Він навіть прізвисько дав Бєликову: «Глитай, або ж Павук». І, зрозуміло, ми уникали говорити з ним про те, що сестра його Варенька збирається за «або ж Павука». І, коли одного разу директорша натякнула йому, що добре було б віддати його сестру за таку поважну, всіма шановану людину, як Бєликов, то він насупився і пробурчав:

— Не моє це діло. Хай вона виходить хоч за гадюку, а я не люблю до чужих справ втручатися.

Тепер слухайте, що ж далі. Якийсь пустун намалював карикатуру: іде Бєликов у калошах, у підсучених штанах, під парасолькою, і з ним під руку Варенька; внизу підпис: «Закоханий антропос». Вираз схоплено, розумієте, на диво. Художник, певне, попрацював не одну ніч, бо всі вчителі чоловічої і жіночої гімназій, вчителі семінарії, чиновники, — всі одержали по екземпляру. Одержав і Бєликов. Карикатура справила на нього дуже тяжке враження.

Виходимо ми разом з дому, — це було якраз першого травня, неділя, і ми всі, вчителі і гімназисти, умовилися зібратися біля гімназії і потім разом іти пішки за місто в гай, — виходимо ми, а вія зелений, темніший від хмари.

— Яке є нехороші, злі люди! — сказав він, і губи в нього затремтіли.

Мені навіть жаль його стало. Йдемо, і раптом, можете собі уявити, мчить на велосипеді Коваленко, а за ним Варенька, теж на велосипеді, червона, заморена, але весела, радісна.

— А ми, — кричить вона, — вперед їдемо! Вже ж така хороша погода, така хороша, що просто страх!

1 зникли обоє. Мій Бєликов із зеленого став білим і ніби заціпенів. Зупинився і дивиться на мене…

— Дозвольте, що ж це таке? — запитав він. — Чи, може, мене зір обманює? Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?

— А що ж тут непристойного? — сказав я. — Хай катаються собі на здоров’я.

— Та як же можна? — вигукнув він, дивуючись моєму спокоєві. — Що ви кажете?!

І він був такий вражений, що не захотів іти далі й повернувся додому.

На другий день він увесь час нервово потирав руки і здригався, і було видно з обличчя, що йому недобре. І з занять пішов, що сталося з ним вперше в житті. І не обідав. А надвечір одягся тепліше, хоч надворі стояла зовсім літня погода, і поплентався до Коваленків. Вареньки не було дома, застав він тільки брата.

— Сідайте, уклінно прошу, — проказав Коваленко холодно і насупив брови; обличчя у нього було заспане, він щойно відпочивав після обіду і був не в настрої.

Бєликов посидів мовчки хвилин з десять і почав:

— Я до вас прийшов, щоб відвести душу. Мені дуже, дуже тяжко. Якийсь пасквілянт намалював у смішному вигляді мене і ще одну особу, нам обом близьку. Вважаю за свій обов’язок запевнити вас, що я тут ні при чому… Я не давав ніякого приводу для такого глузування, — навпаки, весь час поводився як цілком порядна людина.

Коваленко сидів надувшись і мовчав. Бєликов почекав трохи і продовжував тихо, сумним голосом:

— І ще я маю дещо сказати вам. Я давно служу, ви ж тільки ще починаєте службу, і я вважаю за свій обов’язок, як старший товариш, застерегти вас. Ви катаєтесь на велосипеді, а ця забава зовсім непристойна для вихователя молоді.

— Чому ж? — запитав Коваленко басом.

— Та хіба тут потрібно ще пояснювати, Михайле Савичу, хіба це не зрозуміло? Коли вчитель їздить на велосипеді, то що ж залишається учням? їм залишається тільки ходити на головах! І коли вже це не дозволено циркулярно, то й не можна. Я вчора жахнувся! Коли я побачив вашу сестрицю, то в мене потемніло в очах. Жінка чи дівчина на велосипеді — це жахливо!

— Що ж, власне, вам потрібно?

— Мені потрібно тільки одне — застерегти вас, Михайле Савичу. Ви — людина молода, у вас попереду майбутнє, треба: поводитися дуже, дуже обережно, ви ж так манкіруєте, ой, як манкіруєте! Ви ходите у вишиваній сорочці, постійно на вулиці з якимись книжками, а тепер ще й велосипед. Про те, що ви і ваша сестриця катаєтесь на велосипеді, дізнається директор, потім дійде до попечителя. Що ж тут доброго?

— Що я і сестра катаємось на велосипеді, нікому до цього діла немає! — сказав Коваленко і почервонів. — А хто буде втручатися в мої домашні і родинні справи, того я пошлю к чортам собачим.

Бєликов зблід і підвівся.

— Коли ви говорите зі мною таким тоном, то я не можу продовжувати, — сказав він. — І прошу вас ніколи так не говорити в моїй присутності про начальників. Ви повинні з повагою ставитися до властей.

— А хіба я говорив що поганого про власті? — запитав Коваленко, дивлячись на нього з злістю. — Будь ласка, дайте мені спокій. Я чесна людина і з таким добродієм, як ви, не хочу розмовляти. Я не люблю фіскалів.

Бєликов нервово заметушився і почав одягатися швидко, з виразом жаху на обличчі. Адже це вперше в житті він чув таку брутальність.

— Можете говорити, що вам завгодно, — сказав він, виходячи з прихожої на площадку сходів. — Я мушу тільки застерегти вас: можливо, нас чув хто-небудь, і, щоб не перекрутили нашої розмови і чогось не сталося, я змушений буду доповісти панові директору зміст нашої розмови… в головних рисах. Я повинен це зробити.

— Доповісти? Іди й доповідай!

Коваленко схопив його ззаду за комір і штовхнув, і Бєликов покотився вниз по сходах, гуркочучи своїми калошами. Сходи були високі, круті, але він докотився вниз благополучно, встав і помацав себе за ніс: чи цілі окуляри? Та якраз у той час, коли він котився по сходах, зайшла Варенька і з нею дві дами; вони стояли внизу і дивилися — і для Бєликова це було найжахливішим. Краще б уже, здавалося, зламати собі шию, обидві ноги, аніж стати посміховиськом: адже тепер дізнається все місто, дійде до директора, попечителя, — ой, коли б чого не сталося! — намалюють нову карикатуру, і закінчиться все це тим, що накажуть подати у відставку…

Коли він підвівся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне лице, пом’яте пальто, калоші, не розуміючи, у чому справа, гадаючи, що це він упав сам випадково, не втрималась і зареготала на весь будинок:

— Ха-ха-ха!

І цим розкотистим, заливистим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєликова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він перш за все. прибрав зі стола портрет, а потім ліг і вже більше не підводився.

Днів через три прийшов до мене Афанасій і запитав, чи не треба послати по лікаря, бо з паном, мовляв, щось коїться. Я пішов до Бєликова. Він лежав за завісою, вкритий ковдрою, і мовчав; запитаєш його, а він тільки «так» або «ні» — і більше ні звука. Він лежить, а поруч бродить Афанасій, похмурий, насуплений, і зітхає глибоко;. а від нього горілкою, як з шинку.

Через місяць Бєликов помер. Ховали ми його всі, тобто обидві гімназії і семінарія. Тепер, коли він лежав у трупі, вираз у нього був лагідний, приємний, навіть веселий, ніби він радів, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І, ніби на його честь, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасольками. Варенька теж була на похороні і, коли труну опускали в могилу, заплакала. Я помітив, що хохлушки тільки плачуть або регочуть, середнього ж настрою у них не буває.

Признаюсь, ховати таких людей, як Бєликов, це велика приємність. Коли ми поверталися з кладовища, то у пас були скромні, пісні фізіономії; нікому не хотілося виявляти цього почуття задоволення, — почуття, схожого на те, яке ми відчували давно-давно, ще в дитинстві, коли старші виїжджали з дому і ми бігали по саду годину чи дві, упиваючись цілковитою волею. Ох, воля, воля! Навіть натяк, навіть слабенька надія на її можливість дає душі крила, чи не правда?

Повернулися ми з кладовища в доброму настрої. Але минуло не більше тижня, і життя потекло по-старому, таке ж суворе, стомливе, безладне, життя, не заборонене цуркулярами, але й не дозволене повністю; не стало краще. Та й справді, Бєликова поховали, а скільки ще таких людей у футлярі залишилося, скільки їх ще буде!

— Ото ж воно й є, — сказав Іван Іванович і закурив люльку.

— Скільки їх ще буде! — повторив Буркін.

Учитель гімназії вийшов з сарая. Був це чоловік невеликий на зріст, товстий, зовсім лисий, з чорною бородою мало не до пояса; і з ним вийшли дві собаки.

— А місяць, місяць який! — сказав він, дивлячись вгору.

Стояла вже північ. Праворуч видно було все село, довга вулиця тягнулася далеко, верст на п’ять. Все потонуло в тихому, глибокому сні: ні руху, ні звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли місячної ночі бачиш широку сільську вулицю з її хатами, скиртами, заснулими вербами, то на душі стає тихо; в цьому своєму супокої, сховавшись у нічних тінях від трудів, клопоту й горя, вона лагідна, сумна, чудова, і здається, що й зорі дивляться на неї ласкаво і розчулено, і що зла вже немає на землі, і все благополучно. Ліворуч від села починалося поле; його було видно далеко, до горизонту, і на всю широчінь цього поля, залитого місячним світлом, теж ні поруху, ні звуку.

— Ото ж воно й є, — повторив Іван Іванович. — А хіба те, що ми живемо в місті, в задусі, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в вінт, — хіба це не футляр? А те, що ми проводимо все життя серед нероб, сутяг, нерозумний 1 бездіяльних жінок, говоримо й слухаємо різні дурниці, — хіба це не футляр? От, коли бажаєте, то я розповім вам одну дуже повчальну історію.

— Ні, час уже спати, — сказав Буркін. — До завтра.

Обидва пішли в сарай і лягли на сіні. І вже обидва вкрилися і задрімали, коли раптом почулися легкі кроки: туп, туп… Хтось ходив недалеко від сарая; пройде трохи і зупиниться, а за хвилину знову: туп, туп… Собаки загарчали.

— Це Мавра ходить, — сказав Буркін.

Кроки затихли.

— Бачити й чути, як брешуть, — проказав Іван Іванович, повертаючись на другий бік, — і тебе ж називають дурнем за те, що ти терпиш оту брехню; терпіти образи, приниження, не сміти одверто сказати, що ти на боці чесних, вільних людей, і самому брехати, посміхатися, і все це заради шматка хліба, заради теплого кутка, заради якогось чиночка, не вартого й копійки, — ні, більше жити так неможливо!

— Ну, це вже ви з іншої опери, Іване Івановичу, — сказав учитель. — Будемо спати.

І хвилин через десять Буркін уже спав. А Іван Іванович усе повертався з боку на бік і зітхав, а потім підвівся, знову вийшов надвір і, сівши біля дверей, закурив люлечку.


1898


АГРУС


Ще з раннього ранку все небо облягли дощові хмари: було тихо, не жарко і скучно, як буває в сірі, похмурі дні, коли над полем давно вже нависли хмари, ждеш дощу, а його нема. Ветеринарний лікар Іван Іванович та вчитель гімназії Буркін уже стомились іти, і поле здавалося їм безкраїм. Далеко спереду ледь було видно вітряки села Мироносицького, праворуч тягся і потім зникав далеко за селом ряд пагорбів, і обидва вони знали, що це берег ріки, там луки, зелені верби, садиби, і коли стати на один з пагорбів, то звідти видно таке ж величезне поле, телеграф і поїзд, здалеку схожий на повзучу гусеницю, а в ясну погоду звідти буває видно навіть місто. Тепер, у тиху погоду, коли вся природа здавалася лагідною і задумливою, Іван Іванович та Буркін були сповнені любов’ю до цього поля, і обидва думали про те, яка велика, яка чудова ця країна.

— Минулого разу, коли ми були в сараї у старости Прокопія, — сказав Буркін, — ви збирались розповісти якусь історію.

— Так, я хотів тоді розповісти про свого брата.

Іван Іванович спроквола зітхнув і закурив люлечку, щоб почати розповідь, але саме в цей час пішов дощ. І хвилин через п'ять лив уже рясний дощ, обложний, і важко було передбачити, коли він перестане. Іван Іванович та Буркін спинились в роздумі; собаки, вже мокрі, стояли, підібгавши хвости, і дивились на них зворушливо.

— Нам треба сховатися куди-небудь, — сказав Буркін. — Ходімо до Альохіна. Тут близько.

— Ходімо.

Вони звернули вбік і йшли все по стерні, то прямо, то забираючи праворуч, доки не вийшли на дорогу. Незабаром показалися тополі, сад, потім червоні дахи комор; заблискотіла ріка, і відкрився вид на широке плесо з млином і білою купальнею. Це було Соф’їно, де жив Альохін.

Млин працював, заглушаючи шум дощу; гребля двигтіла. Тут коло возів стояли мокрі коні, похнюпивши голови, і ходили люди, понапинавши на голови мішки. Було вогко, брудно, незатишно, і вид у плеса був холодний, злий. Івана Івановича та Буркіпа пройняло вже відчуття мокроти, нечистоти, незручності в усьому тілі, ноги обважніли від грязюки, і коли, пройшовши греблю, вони піднімались до панських комор, то мовчали, ніби сердились один на одного.

В одній з комор шуміла віялка; двері були відчинені, і з них шугала курява. На порозі стояв сам Альохін, чоловік років сорока, високий, огрядний, з довгим волоссям, схожий більше на професора чи художника, ніж на поміщика. На ньому була біла, давно не прана сорочка з мотузяним пояском, замість брюк кальсони, і на чоботях теж налипли грязь і солома. Ніс і очі були чорні від пилюки. Він впізнав Івана Івановича та Буркіна і, як видно, дуже зрадів.

— Прошу, панове, до господи, — сказав він, усміхаючись. — Я зараз, одну хвилиночку.

Будинок був великий, двоповерховий. Альохін жив унизу, в двох кімнатах зі склепінням і з маленькими вікнами, де колись жили прикажчики; тут була обстановка проста, і пахло житнім хлібом, дешевою горілкою і збруєю. А нагорі, в парадних кімнатах, він бував рідко, тільки коли приїздили гості. Івана Івановича та Буркіна зустріла в домі покоївка, молода жінка, така вродлива, що воші обидва разом зупинились і глянули один на одного.

— Ви не можете собі уявити, який я радий бачити вас, панове, — говорив Альохін, входячи за ними до передпокою. — От не чекав! Пелагеє, — звернувся він до покоївки, — дайте гостям переодягнутись у що-небудь. Та, до речі, і я теж переодягнусь. Тільки треба спочатку піти помитись, а то я, здається, з весни не мився. Чи не хочете, панове, піти в купальню, а тут тим часом приготують.

Вродлива Пелагея, така делікатна і на вигляд така лагідна, принесла простирадла і мило, і Альохін з гістьми пішов до купальні.

— Еге ж, давно я вже не мився, — говорив він, роздягаючись. — Купальня у мене, як бачите, хороша, батько ще будував, але митися якось все ніколи.

Він сів на приступці і намилив своє довге волосся і шию, і вода навколо нього стала коричневою.

— Так, признаюся… — промовив Іван Іванович, значущо дивлячись на його голову.

— Давно я вже не мився… — повторив Альохін конфузливо і ще раз намилився, і вода біля нього стала темно-синьою, як чорнило.

Іван Іванович вийшов з купальні, кинувся у воду з шумом і поплив під дощем, широко змахуючи руками, і від нього йшли хвилі, і на хвилях. похитувалися білі лілії; він доплив до самої середини плеса і пірнув, і через хвилину показався на другому місці, і поплив далі, і все пірнав, намагаючись дістати дна.

— Ах, боже мій… — повторював він з насолодою. — Ах, боже мій…

Доплив до млина, про щось поговорив там з мужиками, і повернув назад, і на середині плеса ліг, підставляючи своє обличчя під дощ. Буркін і Альохін уже одяглись і зібрались іти, а він усе плавав та пірнав.

— Ах, боже мій… — говорив він. — Ах, господи помилуй.

— Та годі вам! — крикнув йому Буркін.

Вернулись в дім. І тільки коли у великій вітальні, нагорі, засвітили лампу, і Буркін та Іван Іванович, одягнуті в шовкові халати й теплі туфлі, сиділи в кріслах, а сам Альохін, умитий, причесаний, в новому сюртуку, ходив по вітальні, видимо, з насолодою відчуваючи тепло, чистоту, сухе вбрання, легке взуття, і коли вродлива Пелагея, безшумно ступаючи по килиму і лагідно усміхаючись, подавала на підносі чай з варенням, тільки тоді Іван Іванович став розповідати, і здавалось, що його слухали не. самі лише Буркін та Альохін, але також старі і молоді дами та військові, які спокійно й суворо дивилися з золотих рам.

— Нас два брати, — почав він, — я, Іван Іванович, і другий — Миколай Іванович, років на два молодший. Я пішов по науковій лінії, став ветеринаром, а Миколай уже з дев’ятнадцяти років сидів у казенній палаті. Наш батько Чимша-Гімалайський був із кантоністів, але, вислуживши офіцерський чин, залишив нам потомствене дворянство і маєточок. Після його смерті маєточок у нас відсудили за борги, але, хоч би як там було, дитинство ми провели в селі, на волі. Ми, так само як селянські діти, дні і ночі проводили в полі, в лісі, пасли коней, дерли лико, ловили рибу тощо… А ви знаєте, хто хоч раз у житті піймав йоржа або бачив восени перелітних дроздів, як вони в ясні прохолодні дні літають зграями над селом, той уже не міський житель, і його до самої смерті тягтиме на волю. Мій брат нудився в казенній палаті. Літа минали, а він все сидів на одному місці, писав все ті самі папери і думав все про одне й те саме, як би його в село. І ця нудьга в нього мало-помалу вилилась у певне бажання, у мрію купити собі маленьку садибку де-небудь на березі річки або озера.

Він був доброю, лагідною людиною, я любив його, але цьому бажанню замкнути себе на все життя у власну садибу я ніколи не співчував. Кажуть, що людині потрібно тільки три аршини землі. Але ж три аршини потрібні трупові, а не людині. І кажуть також тепер, що, коли наша інтелігенція має потяг до землі і поривається до садиби, то це добре. Але ж ці садиби — ті самі три аршини землі. Іти з міста, від боротьби, від житейського шуму, іти і ховатися в себе в садибі — це не життя, це егоїзм, лінощі, це своєрідне чернецтво, але чернецтво без подвигу. Людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б виявити всі властивості і особливості свого вільного духу.

Брат мій, Миколай, сидячи в Себе в канцелярії, мріяв про те, як він буде їсти свої власні щі, від яких так смачно пахне на все подвір’я, їсти на зеленій травиці, спати на сонечку, сидіти цілими годинами за ворітьми на лавці і дивитися на поле і ліс. Сільськогосподарські книжки і різні оті поради в календарях були для нього радістю, любимою духовною поживою; він любив читати і газети, але читав у них самі лише об’яви про те, що продаються стільки-то десятин орної землі та луки з садибою, річкою, садом, млином, з проточними ставками. І уявлялися йому стежечки в саду, квіти, фрукти, шпаківні, карасі в ставках і, знаєте, вся така штука. Оці уявлювані картини були різні, залежно від об’яв, які траплялися йому, але чомусь в кожній із них неодмінно був агрус. Жодної садиби, жодного поетичного закутка він не міг собі уявити без того, щоб там не було агрусу.

— Сільське життя мав свої вигоди, — говорив він, бувало. — Сидиш на балконі, п’єш чай, а на ставку твої качечки плавають, пахне так хороше і… І агрус росте.

Він креслив план свого маєтку і щоразу в нього на плані виходило одне й те саме: а) панський будинок, в) людська, с) город, d) агрус. Жив він скупо: недоїдав, недопивав, одягався бозна-як, наче жебрак, і все заощаджував і клав у банк. Страшенно жадував. Мені було боляче дивитися на нього, і я дещо давав йому і посилав на свята, але він і це ховав. Уже коли захопилася людина ідеєю, то нічого не поробиш.

Літа минали, перевели його в іншу губернію, минуло йому вже сорок років, а він усе читав об’яви в газетах і відкладав гроші. Потім, чую, оженився. Все з тією ж метою, щоб купити собі садибу з агрусом, він одружився з старою, некрасивою вдовою без всякого почуття, а тільки тому, що в неї водились грошенята. Він і з нею теж жив скупо, держав її впроголодь, а гроші її поклав у банк на своє ім’я. Раніше вона була за поштмейстером і звикла в нього до пирогів та до наливок, а у другого чоловіка і хліба чорного не бачила вдосталь; стала чахнути від такого життя, та років через три взяла й віддала богу душу. І, звичайно, брат мій жодної хвилини не подумав, що віл винен у її смерті. Гроші, як горілка, роблять людину диваком. У нас у місті помирав купець. Перед смертю наказав подати собі тарілку меду і з’їв усі свої гроші і виграшні білети разом з медом, щоб нікому не дісталось. Якось на вокзалі я оглядав гурти, і в цей час один баришник попав під локомотив, і йому одрізало ногу. Несемо ми його в приймальну палату, кров ллє — страшне діло, а він усе просить, щоб ногу його відшукали, і все непокоїться: в чоботі на одрізаній нозі двадцять карбованців, як би на пропали.

— Це ви вже із іншої опери, — сказав Буркін.

— Коли померла жінка, — продовжував Іван Іванович, подумавши з півхвилини, — брат мій став наглядати собі маєток. Звичайно, хоч п’ять років наглядай, але все ж таки, кінець кінцем, помилишся і купиш зовсім не те, про що мріяв. Брат Миколай через комісіонера, з переводом боргу, купив сто дванадцять десятин з панським будинком, з людською, з парком, але ні фруктового саду, ні агрусу, ані ставків з качечками; була річка, але вода в ній на колір як кава, бо по один бік маєтку цегельня, а по другий — костопальний завод. Та мій Миколай Іванович мало журився; він виписав собі двадцять кущів агрусу, посадив і зажив поміщиком.

Торік я поїхав до нього провідати. Поїду, думаю собі, подивлюсь, як там і що. В листах своїх брат називав свій маєток так: Чумбароклове Пустище, Гімалайське теж. Приїхав я в «Гімалайське теж» пополудні. Було жарко. Всюди канави, паркани, огорожі, насаджені рядами ялинки, — і не знаєш, як проїхати у двір, куди поставити коня. Іду до будинку, а назустріч мені рудий собака, товстий, схожий на свиню. Хочеться йому гавкати, та ліньки. Вийшла з кухні куховарка, голонога, товста, теж схожа на свиню, і сказала, що пан спочиває після обіду. Заходжу до брата, він сидить у ліжку, коліна вкриті ковдрою; постарів, розповнів, обрезкнув; щоки, ніс і губи тягнуться вперед, — так і здається, хрюкне в ковдру.

Ми обнялись і сплакнули від радості і від сумної думки, що колись ми були молоді, а тепер обидва сиві, і помирати час. Він одягся і повів мене показувати свій маєток.

— Ну, як ти тут поживаєш? — спитав я.

— Та нічого, слава богу, живу добре.

Це вже був не колишній несміливий бідолаха чиновник, а справжній поміщик, пан. Він уже обжився тут, звик і добрав смаку; їв багато, в бані мився, повнів, уже судився з громадою і з обома заводами і дуже ображався, коли мужики не називали його «ваше високоблагородіє». І про душу свою дбав солідно, по-панськи, і добрі діла робив не просто, а поважно. А які добрі діла? Лікував мужиків від усіх хвороб содою та рициною і в день своїх іменин служив серед села благодарствений молебень, а потім ставив піввідра, думав, що так треба. Ах, оці жахливі піввідра! Сьогодні товстий поміщик тягне мужиків до земського начальника за спаш, а завтра, в урочистий день, ставить їм піввідра, а вони п’ють, і кричать «ура», і п’яні кланяються йому в ноги. Зміна життя на краще, ситість, неробство розвивають у росіянина зарозумілість найнахабиішу. Миколай Іванович, який колись у казенній палаті боявся навіть для себе особисто мати власні погляди, тепер говорив самі лише істини, і таким тоном, наче міністр: «Освіта необхідна, але для народу вона передчасна»; «Тілесні покарання взагалі шкідливі, але в деяких випадках вони корисні і незамінимі».

— Я знаю народ і вмію з ним поводитись, — говорив він. — Мене народ любить. Досить мені тільки пальцем ворухнути, і для мене народ зробить все, що захочу.

І все це, майте на увазі, говорилося з розумною, лагідною усмішкою. Він разів з двадцять повторив: «ми, дворяни», «я, як дворянин»; очевидно, вже не пам’ятав, що дід наш був мужик, а батько — солдат. Навіть наше прізвище Чимша-Гімалайський, по суті, безглузде, здавалось йому тепер звучним, знатним і дуже приємним.

Але справа не в ньому, а в мені самому. Я хочу вам розповісти, яка зміна сталася в мені за ці кілька годин, поки я був у його садибі. Ввечері, коли ми пили чай, куховарка подала на стіл повну тарілку агрусу. Це був не купований, а свій, власний агрус, зібраний вперше з того часу, як були посаджені кущі. Миколай Іванович засміявся і хвилинку дивився на агрус мовчки, із слізьми, — він не міг говорити від хвилювання, — потім поклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством дитини, яка нарешті дістала свою любиму іграшку, і сказав:

— Як смачно!

І він жадібно їв і все повторював:

— Ах, як смачно! Ти покуштуй!

Ягоди були жорсткі і кислі, але, як сказав Пушкін, «дорожчий істини низької нас окриляючий обман». Я бачив щасливу людину, заповітна мрія якої здійснилась так очевидно, яка досягла мети в житті, дістала, чого хотіла, яка була задоволена своєю долею, самою собою. До моїх думок про людське щастя завжди чомусь примішувалось щось сумне, а тепер, бачачи щасливу людину, я відчув тяжке почуття, майже відчай. Особливо важко було вночі. Мені постелили в кімнаті поряд з братовою спальнею, і мені було чути, як він не спав, і як вставав, і підходив до тарілки з агрусом, і брав по ягідці. Я думав собі: як, по суті, багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви гляньте на це життя: нахабство і неробство сильних, неуцтво і скотоподібність кволих, кругом бідність неможлива, тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня… А проте в усіх будинках і на вулицях тиша, спокій; з п’ятдесяти тисяч, що живуть у місті, жодного, хто б скрикнув, обурився вголос. Ми бачимо тих, які ходять на базар по провізію, вдень їдять, вночі сплять, які мелють свою нісенітницю, одружуються, старіють, благодушно тягнуть на кладовище своїх покійників; але ми не бачимо і не чуємо тих, які страждають, і того страшного в житті, що відбувається десь за кулісами. Все тихо, спокійно, і протестує сама лише німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання… І такий лад, мабуть, потрібен; мабуть, щасливий почуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки, і без цього мовчання щастя було б неможливе. Це загальний гіпноз. Треба, щоб за дверима кожної вдоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що, який би він не був щасливий, життя рано чи пізно покапає йому свої пазури, скоїться лихо — хвороба, бідність, втрати, — і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших. Але людини з молоточком нема, щасливий живе собі, і дрібні житейські турботи хвилюють його злегенька, як вітер осику, — і все гаразд.

Тієї ночі мені стало зрозуміло, який я теж був задоволений і щасливий, — вів далі Іван Іванович, підводячись з місця. — Я теж за обідом і на полюванні повчав, як жити, як вірувати, як управляти народом. Я теж говорив, що вчення світло, що освіта необхідна, але для простих людей поки що досить самої грамотності. Свобода є благо, говорив я, без неї не можна, як без повітря, але треба почекати. Еге ж, я говорив так, а тепер питаю: в ім’я чого ждати? — спитав Іван Іванович, сердито дивлячись на Буркіна. — В ім’я чого ждати, я вас питаю? В ім’я яких міркувань? Мені кажуть, що не все зразу, всяка ідея здійснюється в житті поступово, в свій час. Але хто це говорить? Де докази, що це справедливо? Ви посилаєтесь на природний порядок речей, на законність явищ, але чи є порядок і законність в тому, що я, жива, мисляча людина, стою вад ровом і жду, коли він заросте сам чи затягне його мулом, тоді як, можливо, я міг би перестрибнути через нього або збудувати через нього міст? І знову-таки, в ім’я чого ждати? Ждати, коли несила жити, а проте жити треба і хочеться жити!

Я поїхав тоді від брата рано-вранці, і відтоді для мене стало нестерпно бувати в місті. Мене гнітить тиша і спокій, я боюсь дивитись на вікна, бо для мене тепер нема тяжчого видовища, як щасливе сімейство, яке сидить навколо столу і п’є чай. Я вже старий і нездатний для боротьби, я нездатний навіть ненавидіти. Я тільки болію душею, роздратовуюсь, досадую, ночами у мене горить голова від напливу думок, ї я не можу спати… Ах, коли б я був молодим!

Іван Іванович пройшовся схвильовано з кутка в куток і повторив:

— Коли б я був молодим!

Він раптом підійшов до Альохіна і став тиснути йому то одну руку, то другу.

— Павле Костянтиновичу! — промовив він благальним голосом. — Не заспокоюйтесь, не давайте усипляти себе! Поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтесь робити добро! Щастя нема, і не повинно його бути, а коли в житті є смисл і мета, то смисл цей і мета зовсім не в нашому щасті, а в чомусь розумнішому і значнішому. Робіть добро!

І все це Іван Іванович промовив з жалісною, благальною усмішкою, ніби просив особисто для себе.

Потім усі троє сиділи в кріслах, в різних кінцях вітальні, і мовчали. Оповідання Івана Івановича не задовольнило ні Буркіна, ні Альохіна. Коли з золотих рам дивились генерали і дами, що в присмерках здавались живими, слухати оповідання про бідолаху чиновника, який їв агрус, було скучно. Хотілось чомусь говорити і слухати про витончених людей, про жінок. І те, що вони сиділи у вітальні, де все — і люстра в чохлі, і крісла, і килими під ногами — свідчило, що тут колись ходили, сиділи, пили чай оці самі люди, які дивились тепер із рам, і те, що тут тепер безшумно ходила вродлива Пелагея, — це було краще за всякі розповіді.

Альохіну дуже хотілося спати: він устав по хазяйству рано, о третій годині ранку, і тепер у нього злипалися очі, але він боявся, як би гості не стали без нього розповідати щось цікаве, і не йшов. Чи розумне, чи справедливе було те, про що тільки-но говорив Іван Іванович, він не вникав; гості говорили не про крупи, не про сіно, не про дьоготь, а про щось, що не мало безпосереднього зв’язку з його життям, і він був радий і хотів, щоб вони продовжували…

— Але пора спати, — сказав Буркін, підводячись. — Дозвольте побажати вам спокійної ночі.

Альохін попрощався і пішов до себе вниз, а гості лишились нагорі. Їм обом приділили на ніч велику кімнату, де стояло двоє старих дерев’яних ліжок з різними оздобами і в кутку було розп’яття з слонової кості; від їх постелей, широких, прохолодних, які стелила вродлива Пелагея, приємно пахло свіжою білизною.

Іван Іванович мовчки роздягся і ліг.

— Господи, прости нас, грішних! — промовив він і вкрився з головою.

Від його люлечки, що лежала на столі, дуже пахло тютюновим перегаром, і Буркін довго не спав і все ніяк не міг зрозуміти, звідки цей тяжкий запах.

Дощ стукотів у шибки цілу ніч.


1898


ДУШЕЧКА


Оленька, дочка відставного колезького асесора Племянникова, сиділа в себе на подвір’ї на ганочку, задумавшись. Було жарко, настирливо докучали мухи, і було так приємно думати, що скоро вже вечір. Зі сходу насувалися темні дощові хмари, і звідтіля зрідка потягувало вологою.

Серед подвір’я стояв і дивився на небо антрепренер та орендар саду для розваг «Тіволі» Кукін, який квартирував тут же на подвір’ї, у флігелі.

— Знову! — говорив він з одчаєм. — Знов буде дощ! Щодня дощі, щодня дощі — наче навмисно! Адже ж це петля! Це розорення! Щодня страшні збитки!

Він сплеснув руками і продовжував, звернувшись до Оленьки:

— Ось вам, Ольго Семенівно, наше життя. Хоч плач! Працюєш, стараєшся, мучишся, ночами не спиш, усе думаєш, як би краще — і що ж? З одного боку, публіка темна, дика. Даю їй найліпшу оперетку, феєрію, чудесних куплетистів, але хіба їй це потрібне? Хіба вона в цім тямить що-небудь? Їй потрібний балаган! Їй подавай пошлість! З другого боку, подивіться на погоду. Майже кожного вечора дощ. Як зарядило з десятого травня, так потім увесь травень і червень, просто жах! Публіка не ходить, але ж я за оренду плачу? Артистам плачу?

Другого дня надвечір знову насувалися хмари, і Кукін говорив з істеричним реготом:

— Ну, що ж? І нехай! Нехай хоч увесь сад заллє, хоч мене самого! Щоб мені не мати щастя ні на цьому, ні на тому світі! Хай артисти подають на мене в суд! Що суд? Хоч на каторгу у Сибір! Хоч на ешафот! Ха-ха-ха!

І третього дня те саме…

Оленька слухала Кукіна мовчки; серйозно, і, бувало, сльози з’являлися в неї на очах. Кінець кінцем нещастя Кукіна зворушили її, вона його полюбила. Він був малий на зріст, худий, жовтий на обличчі, з зачесаними височками, говорив кволим тенорком і коли говорив, то кривив рота; і на обличчі в нього завжди був написаний відчай, але все ж він збудив у ній справжнє, глибоке почуття. Вона завжди любила когось і не могла без цього. Раніше вона любила свого татка, який тепер сидів хворий у темній кімнаті, в кріслі, і важко дихав; любила свою тітку, що іноді, раз на два роки, приїжджала з Брянська, а ще раніше, коли навчалася в прогімназії, любила свого вчителя французької мови. Це була тиха, добродушна, жаліслива панна з лагідним, м’яким поглядом, дуже здорова. Дивлячись на її повні рожеві щоки, на м’яку білу шию з темною родимкою, на добру, наївну посмішку, яка бувала на її обличчі, коли вона слухала щось приємне, мужчини думали: «Справді, нічого собі…» — і теж усміхалися, а гості дами не могли втриматись, щоб раптом серед розмови не схопити її за руку й не проговорити в пориві задоволення:

— Душечко!

Будинок, у якому вона жила з дня народження і який в заповіті був записаний на її ім’я, стояв на околиці міста, в Циганській Слобідці, недалеко від саду «Тіволі»; вечорами й ночами їй чутно було, як у саду грала музика, як лопалися з тріском ракети, і їй здавалося, що це Кукін воює з своєю долею й бере приступом свого головного ворога — байдужу публіку; серце в неї солодко завмирало, спати зовсім не хотілось, і коли під ранок він повертався додому, вона тихо стукала у віконце із своєї спальні і, показуючи йому крізь завіски тільки обличчя й одне плече, ласкаво усміхалася…

Він посватався, і вони повінчалися. І коли він побачив як слід її шию та повні здорові плечі, то сплеснув руками і промовив:

— Душечко!

Він був щасливий, але тому, що в день весілля і потім вночі йшов дощ, з обличчя в нього не зникав вираз одчаю.

Після весілля жили добре. Вона сиділа в нього в касі, доглядала за порядком у саду, записувала витрати, видавала платню, і її рожеві щоки, мила, наївна, схожа на сяйво, усмішка миготіли то у віконечку каси, то за кулісами, то в буфеті. І вона вже говорила своїм знайомим, що найвизначніше, найважливіше і найпотрібніше в світі — це театр і що зазнати справжньої насолоди й стати освіченим та гуманним можна тільки в театрі.

— Але хіба публіка розуміє це? — говорила вона. — Їй потрібний балаган! Учора в нас ішов «Фауст навиворіт», і майже всі ложі були порожні, а якби ми з Ванечкою поставили якусь пошлість, то, повірте, театр був би переповнений. Завтра ми з Ванечкою ставимо «Орфея в пеклі», приходьте.

І що говорив про театр та акторів Кукін, те повторювала й вона. Публіку вона так само, як і він, зневажала за байдужість до мистецтва і за темноту, на репетиціях втручалася, поправляла акторів, доглядала за поведінкою музикантів, і, коли в місцевій газеті несхвально писали про театр, вона плакала й потім ходила до редакції за поясненням.

Актори любили її й називали «ми з Ванечкою» і «душечкою»; вона жаліла їх і давала їм потрошки в позику, і якщо, траплялося, її обманювали, то вона тільки тихенько плакала, але чоловікові не жалілася.

І взимку жили добре. Зняли в оренду міський театр на цілу зиму й здавали його на короткий час то українській трупі, то фокусникові, то місцевим аматорам. Оленька повнішала і вся сяяла від задоволення, а Кукін худнув та жовтішав і скаржився на страшні збитки, хоч усю зиму справи йшли непогано. Ночами він кашляв, а вона напувала його малиною й липовим цвітом, натирала одеколоном, кутала в свої м’які шалі.

— Який ти в мене славненький! — казала вона зовсім щиро, пригладжуючи йому волосся. — Який ти в мене гарненький!

Великим постом він поїхав до Москви набирати групу, а вона без нього не могла спати, все сиділа біля вікна й дивилася на зорі. І в цей час вона порівнювала себе з курми, які теж цілу ніч не сплять і почувають неспокій, коли в курнику нема півня. Кукін затримався в Москві, і писав, що повернеться до великодня, і в листах уже робив розпорядження щодо «Тіволі». Але під страсний понеділок, пізно увечері, раптом почувся зловісний стукіт у ворота; хтось бив у хвіртку, як у бочку: бум! бум! бум! Сонна куховарка, ляпаючи босими ногами по калюжах, побігла відчиняти.

— Одчиніть, будь ласка! — говорив хтось за ворітьми глухим басом. — Вам телеграма!

Оленька й раніше одержувала телеграми від чоловіка, але тепер чомусь так і обімліла. Тремтячими руками вона розпечатала телеграму й прочитала таке: «Іван Петрович номер сьогодні нагло сючала ждемо розпоряджень хохорон вівторок».

Так і було надруковано в телеграмі: «хохорон» та якесь незрозуміле слово «сючала»; підпис був режисера опереткової трупи.

— Голубчику мій! — заридала Оленька. — Ванечко мій миленький, голубчику мій! Нащо ж я з тобою зустрілася? Нащо я тебе пізнала й покохала? На кого ж ти покинув свою сердешну Оленьку, сердешну, нещасну?..

Кукіна поховали у вівторок, у Москві, на Ваганьковому; Оленька повернулася додому в середу, і як тільки ввійшла до себе, то впала на ліжко й заридала так голосно, що чутно було на вулиці і в сусідніх дворах.

— Душечка! — казали сусідки, хрестячись, — душечка Ольга Семенівна, матінка, як побивається!

Через три місяці після того якось Оленька поверталася з обідні, сумна, в глибокому траурі. Сталося так, що поряд з нею ішов, так само повертаючись із церкви, один з її сусідів, Василь Андрійович Пустовалов, управитель лісного складу купця Бабакаєва. У солом’яному капелюху та в білому жилеті, з золотим ланцюжком він був схожий більше на поміщика, ніж на торговця.

— Усяка річ має свій порядок, Ольго Семенівно, — говорив він солідно, із співчуттям у голосі, — і якщо хто з наших ближніх помирає, то, значить, так богові завгодно, і в цьому випадку ми повинні себе пам’ятати і зносити з покірливістю.

Довівши Оленьку до хвіртки, він попрощався й пішов далі. Після того цілий день вчувався їй його солідний голос, і ледве вона заплющувала очі, як ввижалася його темна борода. Він їй дуже сподобався. І, очевидно, вона теж справила на нього враження, бо трохи згодом до неї прийшла пити каву одна літня мало їй знайома дама, що як тільки сіла за стіл, то негайно заговорила про Пустовалова, про те, що він хороша, солідна людина і що за нього залюбки піде кожна наречена. Через три дні прийшов з візитом і сам Пустовалов; він сидів недовго, хвилин з десять, і говорив мало, але Оленька його покохала, так покохала, що цілу ніч не спала й горіла, як у гарячці, а зранку послала по літню даму. Скоро її засватали, потім було весілля.

Пустовалов і Оленька, одружившись, жили добре. Звичайно він сидів у лісному складі до обіду, потім ішов у справах, а його зміняла Оленька, яка сиділа в конторі до вечора і писала там рахунки та відпускала товар.

— Тепер дерево з кожним роком дорожчає на двадцять процентів, — говорила вона покупцям і знайомим… — Змилуйтесь, раніше ми торгували місцевим деревом, а тепер Васечка мусить щороку їздити по дерево у Могильовську губернію. А який тариф! — говорила вона, з жахом закриваючи обидві щоки руками. — Який тариф!

Їй здавалося, що вона торгує деревом уже давно-давно, що в житті найважливіше й найпотрібніше це дерево, і щось рідне, зворушливе вчувалося їй у словах: брус, кругляк, тес, шалівка, безім’янка, лати, лафет, обапіл… Ночами, коли вона спала, їй снилися цілі гори дощок і тесу, довгі, безкраї валки підвід, що. везуть дерево кудись далеко за місто; снилося їй, ніби цілий полк дванадцятиаршинних, п’ятивершкових колод сторчма йшов війною на лісний склад, як колоди, бруси й обаполи стукались, даючи гулкий звук сухого дерева, все падало й знову вставало, нагромаджуючись одне на одне; Оленька скрикувала уві сні, і Пустовалов ніжно казав їй:

— Оленько, що тобі, люба? Перехрестись!

Які думки були в чоловіка, такі і в неї. Якщо він думав, що в кімнаті жарко або що справи тепер затихли, то так думала й вона. Чоловік її не любив ніяких розваг і в свята сидів дома, і вона так само.

— І все ви дома або в конторі, — говорили знайомі. — Ви пішли б до театру, душечко, чи до цирку.

— Нам з Васечкою ніколи по театрах ходити, — відповідала вона поважно. — Ми люди праці, нам не до дурниць. В театрах отих що доброго?

Суботами Пустовалов і вона ходили до всеношної, в свята — до ранньої обідні і, повертаючись з церкви, ішли рядочком, з розчуленими обличчями, від обох хороше пахло, і її шовкове вбрання приємно шелестіло; а дома пили чай зі здобним хлібом та з різним варенням, потім їли пиріг. Щодня опівдні на подвір’ї й за ворітьми на вулиці смачно пахло борщем та смаженою бараниною або качкою, а пісними днями — рибою, і повз ворота не можна було пройти, щоб не захотілося їсти. В конторі завжди кипів самовар, і покупців угощали чаєм з бубликами. Раз на тиждень подружжя ходило до бані й поверталося звідти рядочком, обоє червоні.

— Нічого, живемо добре, — сказала Оленька знайомим, — слава богу. Дай боже всякому жити, як ми з Васечкою.

Коли Пустовалов виїздив до Могильовської губернії по дерево, вона дуже нудьгувала і ночами не спала, плакала. Іноді вечорами приходив до неї полковий ветеринарний лікар Смирнін, молодий чоловік, що квартирував у неї в флігелі. Він розповідав їй що-небудь або грав з нею в карти, і це її розважало. Особливо цікаві були його розповіді з його власного родинного життя; він був одружений і мав сина, але з дружиною розійшовся, бо вона його зрадила, і тепер він її ненавидів і посилав їй щомісячно по сорок карбованців на утримання сина. І, слухаючи про це, Оленька зітхала й похитувала головою, і їй було шкода його.

— Ну, спаси вас господи, — говорила вона, прощаючись з ним і проводжаючи його з свічкою до сходів. — Спасибі, що поскучали зі мною, дай вам боже здоров’я, царице небесна…

І завжди вона висловлювалася так поважно, так розсудливо, наслідуючи чоловіка; ветеринар уже зникав унизу за дверима, а вона гукала його й казала:

— Знаєте, Володимире Платоновичу, ви б помирилися з вашою дружиною. Простили б її хоч заради сина!.. Хлопчик же, мабуть, усе розуміє.

А коли повертався Пустовалов, вона розповідала йому півголосом про ветеринара та його нещасливе родинне життя, і обоє зітхали й похитували головами та говорили про хлопчика, який, певно, нудьгує за батьком, потім, за якоюсь дивною течією думок, обоє ставали перед образами, клали земні поклони й молилися, щоб бог послав їм дітей.

І так прожили Пустовалови тихо й мирно, в любові та повній згоді шість років. Та якось узимку Василь Андрійович на складі, напившись гарячого чаю, вийшов без шапки видавати дерево, простудився й занедужав. Його лікували найкращі лікарі, але хвороба взяла своє, і він помер, прохворівши чотири місяці. І Оленька знову овдовіла.

— На кого ж ти мене покинув, голубчику мій? — ридала вона, поховавши чоловіка. — Як же я тепер житиму без тебе, сердешна я й нещасна? Люди добрі, пожалійте мене, сироту круглу…

Вона ходила в чорному вбранні з плерезами і вже відмовилася назавжди від капелюшка й рукавичок, виходила з дому рідко, тільки до церкви або на чоловікову могилку, і жила дома мов черничка. І тільки як минуло шість місяців, вона зняла плерези й стала відчиняти віконниці. Іноді вже бачили ранками, як вона ходила по провізію на базар із своєю кухаркою, але про те, як вона жила в себе тепер і що робилося в неї дома, можна було тільки догадуватися. З того, наприклад, догадувалися, що бачили, як вона в своєму садочку пила чай з ветеринаром, а він читав їй вголос газету, і ще з того, що, зустрівшись на пошті з якоюсь знайомою дамою, вона сказала:

— У нас у місті немає правильного ветеринарного нагляду, і тому багато хвороб. Раз у раз чуєш, як люди занедужують від молока і заражаються від коней та корів. Про здоров’я свійських тварин, по суті, треба піклуватися так само, як про здоров’я людей.

Вона повторювала слова ветеринара і тепер додержувалась у всьому такої ж думки, як і він. Було ясно, що вона не могла прожити без прихильності й одного року і знайшла своє нове щастя у себе в флігелі. Іншу б осудили за це, але про Оленьку ніхто не міг подумати погано, і все було таке зрозуміле в її житті. Вона і ветеринар нікому не говорили про зміну, яка сталася в їхніх взаєминах, і намагалися приховати, але це «їм не вдавалося, бо в Оленьки не могло бути таємниць. Коли до нього приходили гості, його товариші по службі в полку, то вона, наливаючи їм чаю або подаючи вечеряти, починала говорити про чуму на рогатій худобі, про перлинну хворобу, про міські бойні, а він страшенно ніяковів і, коли виходили гості, хапав її за руку й шипів сердито:

— Я ж просив тебе не говорити про те, чого ти не розумієш! Коли ми, ветеринари, розмовляємо поміж собою, то, будь ласка, не втручайся. Це, нарешті, нудно!

А вона дивилася на нього з подивом та тривогою й запитувала:

— Володечку, про що ж мені говорити?!

І вона із слізьми на очах обіймала його, благала не сердитись, і обоє були щасливі.

Та, проте, це щастя тривало недовго. Ветеринар виїхав разом з, своїм полком, виїхав назавжди, бо полк перевели кудись дуже далеко, мало не в Сибір. І Оленька залишилася сама.

Тепер уже вона була зовсім сама. Батько давно вже помер, і крісло його валялося на горищі, запорошене, без однієї ніжки. Вона схудла і змарніла, і на вулиці зустрічні вже не дивилися на неї, як колись, і не всміхалися до неї: очевидно, найкращі роки вже минули, залишилися позаду, і тепер починалося якесь нове життя, невідоме, про яке краще не думати. Вечорами Оленька сиділа на ганочку, і їй чутно було, як у «Тіволі» грала музика й лопалися ракети, та це вже не викликало ніяких думок. Дивилась вона байдуже на своє порожнє подвір’я, ні про що ве думала, нічого не хотіла, а потім, коли надходила ніч, ішла спати й бачила уві сні своє порожнє подвір’я. Їла й вила вона наче мимохіть.

А головне, що найгірше за все, в неї вже не було ніяких думок. Вона бачила навколо себе предмети й розуміла все, що робилось навкруги, але ні про що не могла скласти думки и не знала, про що їй розмовляти. А який це жах не мати ніякої думки! Бачиш, наприклад, як стоїть пляшка, або йде дощ, або їде селянин возом, але навіщо ця пляшка, чи дощ, чи селянин, який у них сенс, сказати не можеш, і навіть за тисячу карбованців нічого не сказав би. За Кукіна й Пустовалова, а потім за ветеринара Оленька могла пояснити все й сказала б свою думку про що завгодно, а тепер і в голові, і в серці в неї була така ж порожнеча, як і на подвір’ї. І так моторошно, і так гірко, неначебто об’їлася полину.

Місто поволі розширювалося на всі сторони. Циганську Слобідку вже називали вулицею, і там, де були сад «Тіволі» та лісні склади, виросли вже будинки й утворився ряд провулків. Як швидко біжить час! Будинок в Оленьки потемнішав, дах заіржавів, сарай похилився, і все подвір’я заросло бур’яном та жалкою кропивою. Сама Оленька постаріла, змарніла; влітку вона сидить на ганочку, і на душі в неї, як і раніш, і порожньо, і нудно, і одгонить полином, а взимку сидить вона біля вікна й дивиться на сніг. Чи повіє весною, чи донесе вітер передзвін соборних дзвонів, і раптом налинуть спогади про минуле, солодко стиснеться серце, і з очей поллються рясні сльози, але це тільки на хвилину, а далі знову пустка, і невідомо, нащо живеш. Чорна кішечка Бриська лащиться й м’яко муркоче, та не зворушують Оленьку ці кіщині пестощі. Чи цього ж їй треба! їй би такої любові, яка захопила б усю її істоту, всю душу, розум, дала б їй думки, напрямок у житті, зігріла б її старіючу кров. І вона струшує з пелени чорну Бриську і говорить їй з досадою:

— Іди, іди… Нічого тут!

І так день по дню, рік за роком, — і жодної радості, і немає ніякої думки. Що скаже Мавра-кухарка, те й добре.

Одного гарячого липневого дня, надвечір, коли по вулиці гнали міську череду і все подвір’я заповнилося хмарами куряви, раптом хтось постукав у хвіртку. Оленька пішла сама відчиняти і, як глянула, так і обімліла: за ворітьми стояв ветеринар Смирнін, уже сивий і в цивільному вбранні. Їй враз згадалося все, вона не втрималась, заплакала й поклала йому голову на груди, не сказавши жодного слова, і через сильне хвилювання не помітила, як обоє потім увійшли в будинок, як сіли чай пити.

— Голубчику мій! — бурмотіла вона, тремтячи від радості. — Володимире Платоновичу! Звідки бог приніс?

— Хочу тут зовсім оселитися, — розповідав він. — Подав у відставку і ось приїхав спробувати щастя на волі, пожити осілим життям. Та й сина пора вже віддавати до гімназії. Виріс. Я ж, знаєте, помирився з дружиною.

— А де ж вона? — спитала Оленька.

— Вона з сином у готелі, а я от ходжу й квартири шукаю.

— Господи, батечку, та візьміть у мене будинок! Чим не квартира? Ох, господи, та я з вас нічого й не візьму, — захвилювалась Оленька й знову заплакала. — Живіть тут, а для мене й флігеля досить. Радість яка, господи!

Другого дня вже фарбували на будинку дах та білили стіни, а Оленька, взявшись у боки, ходила по двору й. розпоряджалася. На обличчі в неї засвітилася колишня усмішка, і вся вона ожила, посвіжішала, наче прокинулася від довгого сну. Приїхала дружина ветеринара, худорлява, негарна дама з коротким волоссям і вередливим виразом, і з нею хлопчик Саша, маленький не по літах (йому йшов уже десятий рік), повний, з ясними голубими очима і з ямочками на щоках. І ледве хлопчик увійшов у двір, як побіг за кішкою, і зараз же залунав його веселий, радісний сміх.

— Тітонько, це ваша кішка? — спитав він в Оленьки. — Коли вона у вас ощениться, то, будь ласка, подаруйте нам одне котенятко. Мама дуже боїться мишей…

Оленька поговорила з ним, напоїла його чаєм, і серце в неї в грудях стало раптом теплим і солодко стислося, наче цей хлопчик був її. рідний син. І коли ввечері він, сидячи в їдальні, повторював уроки, вона дивилась на нього розчулено й жалісливо і шепотіла:

— Голубчику мій, красунчику… Дитятко моє, і вродився ж ти такий розумненький, такий біленький.

Островом називається, — прочитав він, — частина суходолу, з усіх боків оточена водою.

— Островом називається частина суходолу… — повторила вона, і це була її перша думка, яку вона висловила впевнено після стількох років мовчання й порожнечі в думках.

І вона вже мала свої погляди і за вечерею говорила з Сашиними батьками про те, як важко тепер дітям учитися в гімназії, але що все-таки класична освіта краще за реальну, бо з гімназії всюди відкрито шлях; хочеш — іди в лікарі, хочеш — в інженери.

Саша став ходити до гімназії. Його мати поїхала в Харків до сестри й не поверталася; батько його щодня їздив кудись оглядати гурти і, траплялось, не жив дома днів по три, і Оленьці здавалося, що Сашу зовсім занедбали, що він зайвий у домі, що він умирає з голоду; і вона перевела його до себе у флігель і влаштувала його там у маленькій кімнатці.

І ось уже минуло півроку, як Саша живе у неї в флігелі. Щоранку Оленька входить у його кімнатку: він міцно спить, поклавши руку під щоку, не дихає. Їй шкода будити його.

— Сашенько, — каже вона сумно, — вставай, голубчику! До гімназії пора.

Він устає, одягається, молиться богу, потім сідає чай пити; випиває три склянки чаю й з’їдає два великі бублики та половину французької булки з маслом. Він ще не зовсім прокинувся від сну і тому не в настрої.

— А ти, Сашенько, не твердо вивчив байку, — каже Оленька й дивиться на нього так, немов виряджає його в далеку дорогу. — Клопіт мені з тобою. Ти вже старайся, голубчику, вчися… Слухайся вчителів.

— Ах, облиште, будь ласка! — говорить Саша.

Потім він іде вулицею в гімназію, сам маленький, але у великому кашкеті, з ранцем на спині. За ним нечутно йде Оленька.

— Сашеиько-о! — окликає вона.

Він оглядається, а вона тиче йому в руку фіпіка або цукерку. Коли повертають в той провулок, де стоїть гімназія, йому стає соромно, що за ним іде висока, повна жінка, він оглядається й каже:

— Ви, тьотю, йдіть додому, а я тепер уже сам дійду.

Вона зупиняється й дивиться йому вслід, не кліпаючи, аж поки він зникає в під’їзді гімназії. Ах, як вона його любить! З її колишніх прихильностей жодна не була такою глибокою, ніколи ще раніше її душа не підкорялася так віддано, некорисливо і з такою радістю, як тепер, коли в ній усе дужче й дужче розпалювалося материнське почуття. За цього чужого їй хлопчика, за його ямочки на щоках, за кашкет вона віддала б усе своє життя, віддала б з радістю, із слізьми розчулення. Чому? А хто ж його знає — чому?

Провівши Сашу до гімназії, вона повертається додому тихо, така задоволена, спокійна, велелюбна; її обличчя, помолоділе за останні півроку, всміхається, сяє; зустрічні дивляться на неї, почувають задоволення й кажуть їй:

— Здрастуйте, душечко Ольго Семенівно! Як поживаєте, душечко?

— Важко тепер стало в гімназії вчитися, — розповідав вона на базарі. — Легко сказати, вчора в першому класі задали байку напам’ять, та переклад латинський, та задачу… Ну, де тут маленькому?

І вона починає говорити про вчителів, про уроки, про підручники, — те саме, що каже про них Саша.

О третій годині разом обідають, увечері разом учать уроки і плачуть. Вкладаючи його в ліжко, вона довго хрестить його й шепоче молитву, потім, лягаючи спати, мрів про те майбутнє, далеке й туманне, коли Саша, скінчивши курс, стане лікарем або інженером, матиме власний великий будинок, коні, коляску, одружиться, і в нього народяться діти… Вона засинає і все думає про те саме, і сльози течуть у неї по щоках із заплющених очей. І чорна кішечка лежить у неї під боком і муркоче:

— Мур… мур… мур…

Раптом сильний стукіт у хвіртку. Оленька прокидається й не дихає від страху; серце в неї дуже б’ється. Минав з півхвилини, і знову стукіт. «Це телеграма з Харкова, — думає вона, починаючи тремтіти всім тілом. — Мати вимагає Сашу до себе в Харків… О господи!»

Вона в одчаї; в неї холонуть голова, ноги, руки, і здається, що нещаснішої від неї немає людини в цілому світі. Але минає ще хвилина, чути голоси: то ветеринар повернувся додому з клубу. «Ну, слава богу!» — думає вона.

Від серця помалу відходить тягар, знову став легко; вона лягає й думає про Сашу, який спить міцно в сусідній кімнаті і зрідка говорить уві сні:

— Я ттобі! Пішов геть! Не бийся!


1899


ДАМА З СОБАЧКОЮ

І


Говорили, що на набережній з’явилася нова особа: дама з собачкою. Дмитро Дмитрович Гуров, який прожив у Ялті вже два тижні і звикся тут, теж став цікавитись новими особами. Сидячи в павільйоні у Верне, він бачив, як по набережній пройшла. молода дама, невисока на зріст блондинка, в береті; за нею біг білий шпіц.

І потім він зустрічав її в міському саду і в сквері, по кілька разів на день. Вона гуляла сама, все в тому ж береті, з білим шпіцом; ніхто не знав, хто вона, і називали її просто так: дама з собачкою. «Якщо вона тут без чоловіка і без знайомих, — міркував Гуров, — то було б не зайвим познайомитися з нею».

Йому не було ще сорока, але в нього була вже дочка дванадцяти років і два сини гімназисти. Його одружили рано, коли він був ще студентом другого курсу, і тепер дружина здавалась у півтора рази старшою за нього. Це була жінка висока, з темними бровами, пряма, поважна, солідна і, як вона сама себе називала, мисляча. Вона багато читала, не писала в листах ть, називала чоловіка не Дмитром, а Димитрієм, а він потай вважав її обмеженого, вузькою, негарною, боявся її і не любив бувати дома. Зраджувати її він почав уже давно, зраджував часто і, мабуть, тому про жінок висловлювався майже завжди погано, і коли в його присутності говорили про них, то він називав їх так:

— Нижча раса!

Йому здавалося, що він досить навчений гірким досвідом, щоб називати їх, як завгодно, але все ж без «нижчої раси» він не міг би прожити й двох днів. У товаристві мужчин йому було нудно, негаразд, з ними він був неговіркий, холодний, а серед жінок почував себе вільно і знав, про що говорити з ними і як тримати себе; і навіть мовчати з ними йому було легко. В його зовнішності, у вдачі, в усій його натурі було щось принадне, невловне, що прихиляло до нього жінок, вабило їх; він знав про це, і самого його теж якась сила тягла, до них.

Досвід багаторазовий, справді гіркий досвід, навчив його давно, що всяке зближення, яке спочатку так приємно різноманітить життя і здається милою і легкою пригодою, в порядних людей, особливо в москвичів, важких на підйом, нерішучих, неминуче виростає в цілу задачу, складну надзвичайно, і становище кінець кінцем стає обтяжливим. Але при всякій новій зустрічі з інтересною жінкою цей досвід якось вислизав з пам’яті, і хотілося жити, все здавалось таким простим і забавним.

Гот одного разу, надвечір, він обідав у саду, а дама в береті підходила, не поспішаючи, щоб зайняти сусідній стіл. Її вираз, хода, вбрання, зачіска говорили йому, що вона з порядного товариства, заміжня, у Ялті вперше і сама, що їй нудно тут… В розповідях про нечистоту місцевих звичаїв багато неправди, він зневажав їх і знав, що такі розповіді здебільшого складають люди, які самі б охоче грішили, якби вміли; але, коли дама сіла за сусідній стіл за три кроки від нього, йому згадалися ці оповідання про легкі перемоги, про поїздки в гори, і спокуслива думка про швидкий, короткочасний зв’язок, про роман з невідомою жінкою, якої не знаєш на ім’я і прізвище, раптом опанувала його.

Він лагідно поманив до себе шпіца і, коли той підійшов, погрозив йому пальцем. Шпіц загарчав. Гуров знов погрозив.

Дама глянула на нього і зразу ж опустила очі.

— Він не кусається, — сказала, вона й почервоніла.

— Можна дати йому кістку? — І коли вона ствердно кивнула головою, він спитав привітно: — Ви давно зволили приїхати до Ялти?

— Днів з п’ять.

— А я вже дотягую тут другий тиждень.

Помовчали трохи.

— Час минає швидко, а проте тут така нудьга! — сказала вона, не дивлячись на нього.

— Це тільки заведено говорити, що тут нудно. Обиватель живе в себе десь у Бєлеві або Жиздрі — і йому не нудно, а приїде сюди: «Ой, нудно! Ой, курява!» Подумаєш, що він з Гренади приїхав.

Вона засміялась. Потім обоє продовжували їсти мовчки, як незнайомі; але після обіду пішли рядом — і почалася жартівлива, легка розмова людей вільних, задоволених, яким однаково, куди б не йти, про що не говорити. Вони гуляли й говорили про те, як дивно освітлене море; вода була бузкового кольору, такого м’якого й теплого, і по пій від місяця йшла золота смуга. Говорили про те, як душно після гарячого дня. Гуров розповів, що він москвич, за освітою філолог, але служить у банку; готувався колись співати в приватній опері, але кинув, має в Москві два будинки… А від неї він дізнався, що вона виросла в Петербурзі, але вийшла заміж у С., де живе вже два роки, що пробуде вона в Ялті ще з місяць, і за нею, може, приїде її чоловік, якому теж хочеться відпочити. Вона ніяк по могла пояснити, де служить її чоловік, у губернському правлінні чи в губернській земській управі, і це їй самій було смішно. І дізнався ще Гуров, що її звати Анною Сергіївною.

Потім у себе в номері він думав про неї, про те, що завтра вона, напевно, зустрінеться з ним. Так повинно бути. Лягаючи спати, він згадав, що вона ще так недавно була інституткою, вчилась так само, як тепер його дочка, згадав, скільки ще несміливості, ніяковості було в її сміхові, в розмові з незнайомим, — мабуть, це вперше в житті вона була сама, в таких умовах, коли за нею ходять, і на леї дивляться, і розмовляють з нею тільки з одною таємною метою, про яку вона не може не догадуватися. Згадав він її тонку, слабку шию, гарні сірі очі. «Щось у ній є жалюгідне все-таки», — подумав він і став засинати.


II


Минув тиждень після знайомства. Був святковий день. У кімнатах було душно, а на вулицях вихором носилася курява, зривало капелюхи. Весь день хотілося пити, і Гуров часто заходив до павільйону і пропонував Анні Сергіївні то води з сиропом, то морозива. Нікуди було дітися.

Увечері, коли трохи стихло, вони пішли на мол, щоб подивитись, як прийде пароплав. На пристані було багато гуляючих; зібралися зустрічати когось, тримали букети. І тут виразно впадали в око дві особливості ошатної ялтинської юрби: літні дами були одягнені, як молоді, і було багато генералів.

Через хвилювання на морі пароплав прийшов пізно, коли вже сіло сонце, і, перше ніж пристати до молу, довго повертався. Анна Сергіївна дивилася в лорнетку на пароплав і на пасажирів, ніби шукаючи знайомих, і коли зверталась до Гурова, то очі в неї блищали. Вона багато говорила, і запитання в неї були уривчасті, і вона сама зразу ж забувала, про що питала; потім загубила в юрбі лорнетку.

Ошатна юрба розходилась, уже не було видно облич, вітер вщух зовсім, а Гуров і Анна Сергіївна стояли, немов чекаючи, чи не зійде ще хто з пароплава. Анна Сергіївна вже мовчала й нюхала квітки, не дивлячись на Гурова.

— Погода надвечір стала краща, — сказав він. — Куди ж ми тепер підемо? Чи не поїхати нам куди-небудь?

Вона нічого не відповіла.

Тоді він пильно подивився на неї і раптом обійняв її й поцілував у губи, і його обдало пахощами і вологою квітів, і зараз же він лякливо оглянувся: чи не бачив хто?

— Ходімо до вас… — вимовив він тихо.

І обоє пішли швидко.

У неї в номері було душно, пахло духами, які вона купила в японському магазині. Гуров, дивлячись на неї тепер, думав: «Яких тільки не буває в житті зустрічей!» Від минулого в нього зберігся спогад про безтурботних, добродушних жінок, веселих від кохання, вдячних йому за щастя, хоч би дуже коротке; і про таких, — як, наприклад, його дружина, — що кохали без щирості, з зайвими розмовами, манірно, з істерією, з таким виразом, немовби то було не кохання, не пристрасть, а щось значніше; і про таких двох-трьох, дуже гарних, холодних, в яких раптом перебігав на обличчі хижий вираз, уперте бажання взяти, вихопити в життя більше, ніж воно може дати, і де були не першої молодості, примхливі, нерозсудливі, владні, нерозумні жінки, і коли Гуров байдужів до них, то краса їх збуджувала в ньому ненависть, і мереживо на їх білизні здавалось йому тоді схожим на луску.

Але тут все та сама несміливість, незграбність недосвідченої молодості, ніякове почуття; і було враження розгубленості, начебто хтось раптом постукав у двері. Анна Сергіївна, ця «дама з собачкою», до того, що трапилося, поставилась якось особливо, дуже серйозно, наче до свого падіння, — так здавалось, і це було дивно і не до речі. В неї опали, зав’яли риси і по боках обличчя сумно висіло довге волосся, вона замислилась у сумній позі, наче грішниця на старовинній картині.

— Недобре, — сказала вона. — Ви ж перший мене не поважаєте тепер.

На столі в номері був кавун. Гуров відрізав собі скибку і став їсти повільно. Минуло принаймні півгодини в мовчанні.

Лина Сергіївна була зворушлива, від неї віяло чистотою порядної, наївної, малодосвідченої жінки; одинока свічка, яка горіла на столі, ледве освітлювала її обличчя, але було видно, що в неї недобре на душі.

— Чому б я міг перестати поважати тебе? — спитав Гуров. — Ти сама не знаєш, що кажеш.

— Нехай бог мене простить! — сказала вона, і очі в неї наповнилися слізьми. — Це жахливо.

— Ти наче виправдуєшся.

— Чим мені виправдатися? Я погана, низька жінка, я себе зневажаю і про виправдання не думаю. Я не чоловіка обманула, а саму себе. І не тепер тільки, а вже давно обманюю. Мій чоловік, може, чесна, добра людина, але ж він лакей! Я не знаю, що він робить там, як служить, а знаю тільки, що він лакей. Мені, коли я вийшла за нього, було двадцять років, мене поривала цікавість, мені хотілося чого-небудь кращого; адже є, — казала я собі, — інше життя. Хотілося пожити! Пожити й пожити… Цікавість мене пекла… ви цього не розумієте, але, клянусь богом, я вже не могла владати собою, зо мною щось робилось, мене не можна було втримати, я сказала чоловікові, що хвора, і поїхала сюди… І тут усе ходила, як в чаду, як божевільна… І от я стала пошлою, поганою жінкою, яку кожен може зневажати.

Гурову було вже нудно слухати, його дратував наївний тон, це каяття, таке несподіване й недоречне; якби не сльози на очах, то можна було б подумати, що вона жартує або грає роль.

— Я не розумію, — сказав він тихо, — чого ж ти хочеш?

Вона сховала обличчя в нього на грудях і пригорнулась до нього.

— Вірте, вірте мені, благаю вас… — говорила вона. — Я люблю чесне, чисте життя, а гріх мені огидний, я сама не знаю, що роблю. Прості люди кажуть: нечистий попутав. І я можу тепер про себе сказати, що мене попутав нечистий.

— Годі, годі… — бурмотів він.

Він дивився їй у нерухомі, злякані очі, цілував її, говорив тихо і ласкаво, і вона потроху заспокоїлась, і веселість вернулась до неї; стали обоє сміятись.

Потім, коли вони вийшли, на набережній не було ні душі, місто зі своїми кипарисами мало зовсім мертвий вигляд, але море ще шуміло й билося об берег; один баркас гойдався на хвилях, і на ньому сонно блимав ліхтарик.

Знайшли візника і поїхали до Ореанди.

— Я оце внизу в прихожій довідався про твоє прізвище: на дошці написано фон Дідеріц, — сказав Гуров. — Твій чоловік німець?

— Ні, в нього, здається, дід був німець, але сам він православний.

В Ореанді сиділи на лавці, недалеко від церкви, дивилися вниз на море і мовчали. Ялту було ледве видно крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари. Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, і одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас. Так шуміло внизу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди, тепер шумить і шумітиме так само байдуже й глухо, коли нас не буде. І в цій незмінності, в цілковитій байдужості до життя і смерті кожного з нас криється, може, запорука нашого вічного порятунку, безперервного руху життя на землі, безперервної досконалості. Сидячи поруч молодої жінки, яка на світанку здавалась такою гарною, заспокоєний і зачарований виглядом цієї казкової обстановки — моря, гір, хмар, широкого неба, — Гуров думав про те, яке, по суті, коли вдуматися, все прекрасне на цьому світі, все, крім того, що ми самі мислимо й робимо, коли забуваємо про свою людську гідність.

Підійшов якийсь чоловік — мабуть, сторож, — подивився на них і пішов. І ця подробиця здалася такою таємничою і теж гарною. Видно було, як прийшов пароплав з Феодосії, освітлений ранішньою зорею, вже без вогнів.

— Роса на траві, — сказала Анна Сергіївна після мовчання.

— Так. Пора додому.

Вони вернулись до міста.

Потім кожного полудня вони зустрічались, на набережній, снідали разом, обідали, гуляли, захоплювалися морем. Вона жалілася, що погано спить і що в неї тривожно б’ється серце, задавала все ті самі запитання, хвилюючись то з ревнощів, то зі страху, що він не досить її поважає. І часто в сквері або в саду, коли поблизу них нікого не було, вія раптом пригортав її до себе й цілував палко. Цілковите неробство, ці поцілунки серед білого дня, з осторогою і страхом, коли б хто не побачив, спека, запах моря і повсякчасне миготіння перед очима гулящих, ошатних, ситих людей наче переродили його; він говорив Анні Сергіївні про те, яка вона гарна, яка принадна, був нетерпляче палкий, не відходив від неї ні на крок, а вона часто задумувалась і все просила його признатися, що він її не поважає, нітрохи не любить, а тільки бачить у ній пошлу жінку. Майже щовечора пізніше вони їздили куди-небудь за місто, в Ореанду або на водоспад; і прогулянка виходила вдалою, враження незмінно кожного разу були прекрасні, величаві.

Чекали, що приїде чоловік. Але прийшов від нього лист, Е якому він повідомляв, що в нього розболілись очі, і благав дружину скоріше вернутися додому. Анна Сергіївна почала квапитися.

— Це добре, що я їду, — казала вона Гурову. — Це сама доля.

Вона поїхала кіньми, і він проводжав її. Їхали цілий день. Коли вона сідала у вагон кур’єрського поїзда, і коли вдарив другий дзвінок, вона говорила:

— Дайте, я подивлюся на вас іще… Подивлюся ще раз. Ось так.

Вона не плакала, але була сумна, наче хвора, і обличчя в неї дрижало.

— Я буду про вас думати… згадувати, — говорила вона. — Господь з вами, залишайтесь. Не згадуйте лихом. Ми назавжди прощаємося, це так треба, бо не слід би було зовсім зустрічатися. Ну, господь з вами.

Поїзд відійшов швидко, його вогні скоро зникли, і через хвилину вже не було чути шуму, наче все змовилося навмисне, щоб припинити якнайшвидше це солодке забуття, це безумство. І, зоставшись сам-один на платформі та дивлячись у темну далечінь, Гуров слухав сюрчання коників і гудіння телеграфних дротів з таким почуттям, начебто щойно проснувся. І він думав про те, що ось у його житті була ще одна пригода або подія, і це теж уже скінчилось, і залишився тепер спогад… Він був зворушений, сумний і почував легке каяття; адже ця молода жінка, з якою він більше вже ніколи не побачиться, не була з ним щаслива; він був привітний з нею і щирий, але все ж у поводженні з нею, в його тоні й пестощах пробігала тінню легка насмішка, грубувата гордовитість щасливого мужчини, який до того ж майже вдвоє старший за неї. Весь час вона називала його добрим, незвичайним, величним, очевидно, він здавався їй не тим, чим був насправді, значить, мимоволі обманював її…

Тут на станції вже пахло осінню, вечір був холоднуватий. «Пора й мені на північ, — думав Гуров, ідучи з платформи. — Пора!»


III


Дома, в Москві, уже все було по-зимовому, топили печі, І ранками, коли діти збирались до гімназії й пили чай, було темно, і нянька ненадовго світила світло. Вже почались морози. Коли йде перший сніг, у перший день їзди на санях приємно бачити білу землю, білі дахи, дихається м’яко, гарно, і в цей час згадуються молоді літа. У старих лип і беріз, білих від інею, добродушний вираз, вони ближчі до серця, ніж кипариси і пальми, і поблизу них уже не хочеться думати про гори і море.

Гуров був москвич, вернувся він до Москви гарного морозного дня, і коли надів шубу і теплі рукавички й пройшовся Петровкою, і коли в суботу ввечері почув дзвони, то недавня поїздка і місця, де він був, втратили для нього всю чарівність. Поволі він поринув у московське життя, вже з жадібністю прочитував по три газети в день і говорив, що не читає московських газет з принципу. Його вже тягло в ресторани, клуби, на звані обіди, ювілеї, і вже йому було приємно, що в нього бувають відомі адвокати і артисти і що в лікарському клубі він грає в карти з професором. Уже він міг з’їсти цілу порцію солянки на сковорідці…

Мине який-небудь місяць, і Анна Сергіївна, здавалось йому, покриється в пам’яті туманом і лише зрідка снитиметься із зворушливою усмішкою, як снились інші. Але минуло більше місяця, настала глибока зима, а в пам’яті все було ясне, наче розстався він з Анною Сергіївною тільки вчора. І спогади розгорялись дедалі сильніше. Чи доносились серед вечірньої тиші до його кабінету голоси дітей, що готували уроки, чи чув він романс, або орган у ресторані, чи завивала в каміні завірюха, як раптом воскресало в пам’яті все: і те, що було на молу, і ранній ранок з туманом на горах, і пароплав з Феодосії, і поцілунки. Він довго ходив по кімнаті і згадував, і усміхався, потім спогади переходили в мрії, і минуле в уяві мішалося з тим, що буде. Анна Сергіївна не снилась йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющивши очі, він бачив її, як живу, і вона здавалась кращою, молодшою, ніжнішою, ніж була; і сам він здавався собі кращим, ніж був тоді, в Ялті. Вона вечорами дивилась на нього з книжкової шафи, з каміна, з кутка, він чув її подих, ласкавий шелест її одежі. На вулиці вія проводжав поглядом жінок, шукав, чи нема схожої на неї…

І вже мучило сильне бажання поділитися з ким-небудь своїми спогадами. Але дома не можна було говорити про своє кохання, а поза домом — ні з ким. Не з пожильцями ж і не в банку. І про що говорити? Хіба він кохав тоді? Хіба було щось гарне, поетичне, або повчальне, або просто цікаве в його ставленні до Анни Сергіївни? І доводилось говорити невиразно про кохання, про жінок, і ніхто не догадувався, в чому річ, і тільки дружина ворушила своїми темними бровами і говорила:

— Тобі, Димитрію, зовсім не личить роль фата.

Одного разу вночі, виходячи з лікарського клубу зі своїм партнером, чиновником, він не стримався і сказав:

— Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті!

Чиновник сів у сани й поїхав, але раптом обернувся і окликнув:

— Дмитре Дмитровичу!

— Що?

— А тоді ви мали рацію: осетрина з душком!

Ці слова, такі звичайні, чомусь раптом обурили Гурова, здалися йому принизливими, нечистими. Які дикі звичаї, які особи! Що за безладні ночі, які нецікаві, непомітні дні. Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, повсякчасні розмови все про одне. Непотрібні справи і розмови все про одне відхоплюють на свою пайку найкращу частину часу, найкращі сили, і, кінець кінцем, залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і відійти і втекти не можна, наче сидиш у божевільні або в арештантських ротах!

Гуров не спав цілу ніч, і обурювався, і потім весь день провів з головним болем. І дальші ночі він спав погано, все сидів у ліжку і думав або-ходив з кутка в куток. Діти йому набридли, банк набрид, не хотілось нікуди йти, ні про що говорити.

В грудні на свята він зібрався в дорогу і сказав дружині, що їде до Петербурга клопотатися за одного юнака, — і поїхав до С. Чого? Він і сам не знав добре. Йому хотілось побачитися з Анною Сергіївною й поговорити, влаштувати побачення, коли можна.

Приїхав він до С. ранком і зайняв у готелі найкращий номер, де вся підлога була обтягнута сірим солдатським сукном, і була на столі чорнильниця, сіра від пилу, з вершником на коні, у вершника була піднесена рука з капелюхом, а голова відбита. Швейцар дав йому потрібні відомості: фон Дідеріц живе на Старогончарній вулиці, у власному будинку — це недалеко від готелю, живе добре, багато, має свої коні, його всі знають у місті. Швейцар вимовляв так: Дридиріц.

Гуров не поспішаючи пішов на Старогончарну, відшукав будинок. Якраз проти будинку тягся паркан, сірий, довгий, з цвяхами. «Від такого паркана втечеш», — думав Гуров, поглядаючи то на вікна, то на паркан.

Він міркував: сьогодні день неслужбовий, і чоловік, мабуть, дома. Та й без того, було б нетактовно увійти в дім і збентежити. Якщо ж послати записку, то вона, чого доброто, потрапить до рук чоловікові, і тоді все можна зіпсувати. Найкраще покластися на випадок. І він усе ходив по вулиці і коло паркана і піджидав цього випадку. Він бачив, як у ворота ввійшов жебрак і на нього напали собаки, потім, через годину, чув гру на роялі, і звуки доносилися слабкі, невиразні. Мабуть, Анна Сергіївна грала, Парадні двері раптом відчинились, і з них вийшла якась бабуся, а за нею біг знайомий білий шпіц. Гуров хотів покликати собаку, але в нього раптом забилося серце, і він від хвилювання не міг згадати, як звати шпіца.

Він ходив, і все більше ненавидів сірий паркан, і вже думав роздратовано, що Анна Сергіївна забула про нього і, може, вже розважається з іншим, і це так природно в становищі молодої жінки, яка змушена з ранку до вечора бачити цей проклятий паркан. Він повернувся до себе в номер і довго сидів на дивані, не знаючи, що робити, потім обідав, потім довго спав. «Яке все це дурне і клопітне, — думав він, прокинувшись і дивлячись на темні вікна; був уже вечір. — От і виспався навіщось. Що ж тепер уночі робитиму?»

Він сидів на ліжку, накритому дешевою сірою, наче лікарняною, ковдрою, і дражнив себе з досадою: «От тобі й дама з собачкою… От тобі й пригода… От і сиди тут».

Ще вранці, на вокзалі, йому впала в очі афіша з дуже великими буквами: йшла вперше «Гейша». Він згадав про це і поїхав до театру. «Дуже можливо, що вона буває на перших виставах», — думав він.

Театр був повний. І тут, як взагалі в усіх губернських театрах, був туман над люстрою, гомінко непокоїлась гальорка; в першому ряду перед початком вистави стояли місцеві франти, заклавши руки назад; і тут у губернаторській ложі на першому місці сиділа губернаторська дочка в боа, а сам губернатор скромно ховався за портьєрою, і видно було тільки його руки; коливалась завіса, оркестр довго настроювався. Весь час, поки публіка входила й займала місця, Гуров жадібно шукав очима.

Увійшла й Анна Сергіївна. Вона сіла в третьому ряду, і коли Гуров глянув на неї, то серце в нього стиснулось, і він зрозумів ясно, що для нього тепер на всьому світі нема ближчої, дорожчої і важливішої людини, ніж вона; вона, загублена в провінціальній юрбі, ця маленька жінка, нічим не видатна, з вульгарного лорнеткою в руках, заповнювала тепер усе його життя, була його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе; і під звуки поганого оркестру, паскудних обивательських скрипок, він думав про те, яка вона гарна. Думав і мріяв.

Разом з Анною Сергіївною увійшов і сів поряд молодий чоловік з невеликими бакенбардами, дуже високий, сутулий; він при кожному кроці похитував головою і, здавалося, весь час кланявся. Мабуть, то був чоловік, якого вона тоді в Ялті, в пориві гіркого почуття, назвала лакеєм. І справді, в його довгій постаті, в бакенбардах, у невеликій лисині було щось лакейськи скромне, усміхався він солодко, і в петлиці в нього блищав якийсь учений значок, наче лакейський номер.

У першому антракті чоловік вийшов курити, вона зосталась у кріслі. Гуров, що сидів теж у партері, підійшов до неї і сказав тремтячим голосом, усміхаючись силувано:

— Здрастуйте.

Вона глянула на нього і зблідла, потім ще раз глянула з жахом, не вірячи очам, і міцно стиснула в руках вкупі віяло і лорнетку, очевидно, борючись з собою, щоб не знепритомніти. Обоє мовчали. Вона сиділа, він стояв, зляканий її збентеженням, не зважуючись сісти рядом. Заспівали настроювані скрипки і флейти, стало раптом страшно, здавалося, що з усіх лож дивляться. Та ось вона підвелася і швидко пішла до виходу; він за нею, і обоє йшли безладно, по коридорах, по сходах, то підіймаючись, то спускаючись, і мигтіли в них перед очима якісь люди у судових, учительських і удільних мундирах, і все із значками; мигтіли дами, шуби на вішалках, дув наскрізний вітер, обвіваючи запахом недокурків. І Гуров, у якого дуже билося серце, думав: «О господи! І до чого ці люди, цей оркестр…»

І в цю хвилину він раптом згадав, як тоді увечері на станції, провівши Анну Сергіївну, говорив собі, що все скінчилось і вони вже ніколи не побачаться. Але як що далеко було до кінця!

На вузьких, похмурих сходах, де було написано: «Хід до амфітеатру», вона спинилась.

— Як ви мене злякали! — сказала вона, важко дихаючи, все ще бліда, приголомшена. — О, як ви мене злякали! Я ледве жива. Чого ви приїхали? Чого?

— Але зрозумійте, Анно, зрозумійте… — вимовив він півголосом, кваплячись. — Благаю вас, зрозумійте…

Вона дивилась на нього з страхом, з благанням, з любов’ю, дивилася пильно, щоб міцніше затримати в пам’яті його риси.

— Я так страждаю! — казала далі вона, не слухаючи його. — Я весь час думала тільки про вас, я жила думками про вас. І мені хотілося забути, але навіщо, навіщо ви приїхали?

Вище, на площадці, два гімназисти курили й дивилися вниз, але Гурову було байдуже, він пригорнув до себе Анну Сергіївну і став цілувати її обличчя, щоки, руки.

— Що. ви робите, що ви робите! — говорила вона з жахом, відштовхуючи його від себе. — Ми з вами збожеволіли. Їдьте сьогодні ж, їдьте зараз… Заклинаю вас усім святим, благаю… Сюди йдуть.

По сходах знизу нагору хтось ішов.

— Ви повинні виїхати… — казала далі Анна Сергіївна пошепки. — Чуєте, Дмитре Дмитровичу? Я приїду до вас у Москву. Я ніколи не була щаслива, я тепер нещасна і ніколи, ніколи не буду щаслива, ніколи! Не примушуйте ж мене страждати ще більше! Клянусь, я приїду до Москви. А тепер розстаньмося! Мій милий, добрий, дорогий мій, розстаньмося!

Вона потиснула йому руку ї стала швидко спускатися вниз, весь час оглядаючись на нього, і по очах її було видно, що вона справді не була щаслива. Гуров постояв трохи, прислухався, потім, коли все стихло, відшукав свою вішалку і пішов з театру.


VI


І Анна Сергіївна стала приїжджати до нього в Москву. Раз на два-три місяці вона виїздила з С. І казала чоловікові, що їде порадитися з професором про свою жіночу хворобу, — і чоловік вірив і не вірив. Приїхавши до Москви, вона зупинялась у «Слов’янському базарі» і зразу ж посилала до Гурова людину в червоній шапці. Гуров ходив до неї, і ніхто в Москві не знав про це.

Одного разу він ішов до неї отак зимового ранку (посланець був у нього напередодні ввечері і не застав). З ним ішла його дочка, яку хотілось йому провести до гімназії, це було по дорозі. Сипаїв лапатий мокрий сніг.

— Тепер три градуси тепла, а тим часом іде сніг, — говорив Гуров дочці. — Але, ж це тепло тільки на поверхні землі, у верхніх же шарах атмосфери зовсім інша температура.

— Тату, а чому зимою не буває грому?

Він пояснив і це. Він говорив і думав про те, що ось він іде на побачення, і жодна жива душа не знає про це і, мабуть, ніколи не буде знати. В нього було два життя: одно явне, яке бачили і знали всі, кому це потрібно було, повне умовної правди й умовного обману, схоже зовсім на життя його знайомих і друзів, і інше — що йшло таємно. І через якийсь дивний збіг обставин, може, випадковий, усе, що було для нього важливим, цікавим, необхідним, у чому він був щирий і не обманював себе, що становило зерно його життя, відбувалося потай від інших, а все те, що було його неправдою, його оболонкою, в яку він ховався, щоб сховати правду, як, наприклад, його служба в банку, суперечки в клубі, його «нижча раса», ходіння з дружиною на ювілеї, — все це було явне. І по собі він міркував про інших, не вірив тому, що бачив, і завжди припускав, що в кожної людини під покровом таємниці, як під покровом ночі, проходить її справжнє, найцікавіше життя. Кожне особисте існування тримається на таємниці, і, може, почасти тому культурна людина так нервово клопочеться про те, щоб поважалась особиста таємниця.

Провівши дочку до гімназії, Гуров пішов до «Слов’янського базару». Він скинув шубу внизу, піднявся наверх і тихо постукав у двері. Анна Сергіївна, одягнена в його улюблене сіре плаття, стомлена дорогою і чеканням, ждала його з учорашнього вечора; вона була бліда, дивилась на нього і не усміхалась, і ледве він увійшов, як вона вже припала до його грудей. Наче вони не бачились років зо два, поцілунок їх був довгий, тривалий.

— Ну, як живеш там? — спитав він. — Що нового?

— Зажди, зараз скажу… Не можу…

Вона не могла говорити, бо плакала. Одвернулась від нього і притулила хусточку до очей. «Ну, нехай поплаче, а я поки посиджу», — подумав він і сів у крісло.

Потім він подзвонив і сказав, щоб йому принесли чаю; і потім, коли пив чай, вона все стояла, одвернувшись до вікна… Вона плакала від хвилювання, від тужної свідомості, що їх життя так сумно склалося; вони бачаться тільки потай, ховаються від людей, наче злодії! Хіба життя їх не розбите?

— Ну, перестань! — сказав він.

Для нього було очевидно, що це їх кохання скінчиться ще не скоро, невідомо коли. Анна Сергіївна прив’язувалась до нього все дужче, палко кохала його, і було б неможливо сказати їй, що все це повинно ж мати коли-небудь кінець; та вона б і не повірила цьому.

Він підійшов до неї і взяв її за плечі, щоб приголубити, пожартувати, і в цей час побачив себе в дзеркалі.

Голова його вже починала сивіти. І йому здалося дивним, що він так постарів за останні роки, так змарнів. Плечі, на яких лежали його руки, були теплі і здригалися. Він відчув жаль до цього життя, ще такого теплого і гарного, але, мабуть, уже близького до того, щоб почати блякнути і в’янути, як його життя. За що вона його кохає так? Він завжди здавався жінкам не тим, ким був, і кохали вони в ньому не його самого, а людину, яку створювала їх уява і якої вони в своєму житті жадібно шукали; і потім, коли помічали свою помилку, то все-таки кохали. І жодна з них не була з ним щаслива. Час минав, він знайомився, сходився, розлучався, але ні разу не любив; було все що завгодно, але тільки не кохання.

І тільки тепер, коли в нього голова стала сива, він покохав як слід, по-справжньому — вперше в житті.

Анна Сергіївна і він кохали одне одного, як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і ланка, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне для одного, і було незрозуміло, навіщо він жонатий, а вона одружена; і наче це були два перелітні птахи, самець і самка, яких піймали і примусили жити в окремих клітках. Вони простили одне одному те, чого соромились у своєму минулому, прощали все в теперішньому і почували, що це їхнє кохання змінило їх обох.

Раніше в сумні хвилини він заспокоював себе всякими міркуваннями, які тільки спадали йому на думку, а тепер йому було не до міркувань, він почував глибокий жаль, хотілося бути щирим, ніжним…

— Перестань, моя хороша, — говорив він. — Поплакала — і буде… Тепер давай поговоримо, що-небудь придумаємо.

Потім вони довго радилися, говорили про. те, як звільнити себе від потреби ховатися, обманювати, жити в різних містах, не бачитися подовгу. Як визволитися від цих нестерпних пут?

— Як? Як? — питав він, хапаючи себе за голову. — Як?

І здавалося, що іще трохи — і вирішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче тільки ще починається.


1899


НАРЕЧЕНА

І


Було вже годин десять вечора, і над садом світив повний місяць. У домі Шуміних щойно закінчилася всеношна, яку замовляла бабуня Марфа Михайлівна; і тепер Наді — вона вийшла в сад на хвилинку — видно було, як у залі накривали на стіл для закуски, як у своїй пишній шовковій сукні метушилася бабуня; отець Андрій, соборний протоієрей, розмовляв про щось з Надиною матір’ю, Ніною Іванівною, і тепер мати при вечірньому освітленні крізь вікно чомусь здавалася дуже молодою; поруч стояв син отця Андрія, Андрій Андрійович, і уважно слухав.

В саду було тихо, прохолодно, і темні, спокійні тіні лежали на землі. Чути було, як десь далеко, дуже далеко, мабуть, за містом, кумкали жаби. Відчувався травень, ліси бий травень! Дихалося глибоко й хотілося думати, що не тут, а десь під небом, над деревами, далеко за містом, у полях і лісах розгорнулося тепер своє весняне життя, таємниче, прекрасне, багате й святе, недоступне розумінню кволої, грішної людини. І хотілося чомусь плакати.

Їй, Наді, було вже 23 роки; з 16 років вона палко мріяла про заміжжя, і тепер, нарешті, вона була нареченою Андрія Андрійовича, того самого, що стояв за вікном; він їй подобався, весілля було вже призначене на сьоме липня, а тим часом радості не було, ночі спала вона погано, веселість зникла… З підвального поверху, де була кухня, крізь відчинене вікно чути було, як там поспішали, як стукотіли ножами, як грюкали дверима на блоці; пахло смаженою індичкою та маринованими вишнями. І чомусь здавалося, що так тепер буде все життя, без зміни, без краю!

От хтось вийшов з дому й спинився на ганку: це Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша, гість, що приїхав з Москви днів десять тому. Колись давно до бабуні частенько ходила за подаянням її далека родичка, Марія Петрівна, зубожіла дворянка-вдова, маленька, худенька, хвора. В неї був син Саша. Чомусь про нього говорили, що він чудовий художник, і, коли у нього померла мати, бабуня, ради спасіння душі, вирядила його до Москви, в Коміссаровське училище; років через два перейшов він в училище живопису, пробув тут мало не п’ятнадцять років і закінчив по архітектурному відділу, з гріхом пополам, але за архітектуру все-таки не брався, а служив в одній з московських, літографій. Майже щоліта приїздив він, звичайно дуже хворий, до бабуні, щоб відпочити й поправитися.

На ньому був тепер застебнутий сюртук і поношені парусинові брюки, стоптані внизу. І сорочка була непрасована, і увесь він мав якийсь несвіжий вигляд. Дуже худий, з великими очима, з довгими, худими пальцями, бородатий, темний і все-таки вродливий. До Шуміних він звик, як до рідних, і у них почував себе, мов дома. І кімната, де він жив тут, називалася вже давно Сашиною кімнатою.

Стоячи на ганку, він побачив Надю й пішов до неї.

— Добре у вас тут, — сказав він.

— Звичайно, добре. Вам би тут до осені пожити.

— Еге ж, мабуть, що так. доведеться. Можливо, до вересня у вас тут проживу.

Він засміявся без причини й сів поруч.

— А я ось сиджу й дивлюсь звідси на маму, — сказала Надя. — Вона здається звідси такою молодою! У моєї мами, звичайно, є слабості, — додала вона, помовчавши, — та все ж вона незвичайна жінка.

— Так, хороша… — погодився Саша. — Ваша мама по-своєму, звичайно, і дуже добра, й мила жінка, але… як вам сказати? Сьогодні вранці зайшов я до вас на кухню, а там четверо служниць сплять просто долі, ліжок нема, замість постелі лахміття, сморід, блощиці, таргани… Те саме, що було двадцять років тому, ніякої зміни. Ну, бабуня, бог з нею, на те вона й бабуня; а мама ж либонь по-французькому розмовляє, в спектаклях участь бере. Можна б, здається, розуміти.

Коли Саша говорив, то витягав перед слухачем два довгих, худющих пальці.

— Мені все тут якесь дике з незвички, — продовжував він, — Чорт знає, ніхто нічого не робить. Мамаша цілісінький день тільки гуляє, мов герцогиня якась, бабуня теж нічого не робить, ви — теж. І жених, Андрій Андрійович, теж нічого не робить.

Надя чула це й торік і, здається, позаторік, і знала, що Саша інакше міркувати не може, і це раніше смішило її, а тепер їй чомусь стало прикро.

— Все це застаріло й давно набридло, — сказала вона й підвелась. — Ви придумали б щось новіше.

Він засміявся й теж підвівся, і обоє пішли додому. Вона, висока, вродлива, струнка, здавалася тепер поруч нього дуже здоровою й нарядною; вона відчувала це, і їй було шкода його й чомусь ніяково.

— І говорите ви багато зайвого, — сказала вона. — Ось ви щойно говорили про мого Андрія, але ж ви його не знаєте.

— Мого Андрія… Бог з ним, з вашим Андрієм! Мені ось молодості вашої шкода.

Коли ввійшли в зал, там уже сідали вечеряти. Бабуня, чи, як її називали в домі, бабуля, дуже повна, некрасива, з густими бровами й з вусиками, розмовляла гучно, і вже з її голосу й з манери говорити було помітно, що вона тут найстарша в домі. Їй належали торгові ряди на ярмарку та старовинний будинок з колонами й садом, але вона щоранку молилась, щоб бог спас її від розорення, і при цьому плакала. І її невістка, Надина мати, Ніна Іванівна, білява, сильно затягнута, в pince-nez і з брильянтами на кожному пальці; і отець Андрій, старик, худорлявий, беззубий і з таким виразом, ніби збирався розповісти щось дуже смішне; і його син Андрій Андрійович, Надин жених, повний і вродливий, з кучерявим волоссям, схожий на артиста або на художника, — всі троє розмовляли про гіпнотизм.

— Ти у мене за тиждень поправишся, — сказала бабуля, звертаючись до Саші, — тільки ось їж якомога більше. І на що ти схожий! — зітхнула вона. — Страшний ти став! От уже справді, достеменно, блудний син.

— Отеческого дара расточив богатство, — промовив отець Андрій повільно, з сміхотливими очима, — с бессмысленными скоты пасохся окаянный…

— Люблю я свого батька, — сказав Андрій Андрійович і поторкав його за плече. — Славний старик. Добрий старик.

Усі помовчали. Саша раптом засміявся і притиснув до рота серветку.

— Отже, ви вірите в гіпнотизм? — спитав отець Андрій у Ніни Іванівни.

— Я не можу, звичайно, твердити, що я вірю, — відповіла Ніна Іванівна, надаючи своєму обличчю дуже серйозного, навіть суворого виразу, — але мушу признатися, що в природі є багато таємничого й незрозумілого.

— Цілком з вами погоджуюсь, хоч мушу додати від себе, що віра значно вкорочує нам: сферу таємничого.

Подали велику, дуже жирну індичку. Отець Андрій та Ніна Іванівна продовжували розмовляти. У Ніни Іванівни блищали брильянти на пальцях, потім на очах заблищали сльози, вона захвилювалася.

— Хоч я й не смію сперечатися з вами, — сказала вона, — але, погодьтеся, в житті так багато нерозв’язних загадок!

— Жодної, смію вас запевнити.

Після вечері Андрій Андрійович грав на скрипці, а Ніна Іванівна акомпанувала на роялі. Він десять років тому закінчив в університеті філологічний факультет, але ніде не служив, певного діла не мав і тільки коли-не-коли брав участь у концертах з благодійною метою; і в місті називали його артистом.

Андрій Андрійович грав; усі слухали мовчки. На столі тихо кипів самовар, і тільки один Саша пив чай. Потім, коли пробило дванадцяту, лопнула раптом струна на скрипці; усі засміялися, заметушилися й стали прощатися.

Провівши жениха, Надя пішла до себе нагору, де жила з матір’ю (нижній поверх займала бабуся). Унизу, в залі стали гасити вогні, а Саша все ще сидів і пив чай. Пив чай він завжди подовгу, по-московському, склянок по сім за один раз. Наді, коли вона роздяглася й лягла в постіль, довго ще було чути, як унизу прибирали служниці, як сердилася бабуся. Нарешті все затихло, і тільки чулося інколи, як у своїй кімнаті внизу покашлював басом Саша.


II


Коли Надя прокинулась, була, мабуть, друга година, починало світати. Десь далеко калатав сторож. Спати не хотілося, лежати було дуже м’яко, незручно. Надя, як і в усі минулі травневі ночі, сіла в ліжку й стала думати. А думки були все ті самі, що й минулої ночі, одноманітні, непотрібні, невідчепні, думки про те, як Андрій Андрійович почав залицятися до неї і освідчився їй, як вона погодилася й потім поволі оцінила цю розумну, добру людину. Але чомусь тепер, коли до весіллі залишилося не більше місяця, вона стала відчувати страх, неспокій, немовби чекало на неї щось непевне, тяжке. «Тік-ток, тік-ток… — ліниво калатав сторож. — Тік-ток…»

У велике старе вікно видно сад, далі кущі рясно розквітлого бузку, сонного і прив’ялого від холоду; і туман, білий, густий, тихо підпливає до бузку, хоче закрити його. На далеких деревах кричить сонне гайвороння.

— Боже мій, чого мені так тяжко!

Можливо, те саме відчуває перед весіллям кожна наречена. Хто знає! Чи тут Сашин вплив? Але ж Саша вже кілька років підряд говорить одне й те саме, мов по-писаному, і коли говорить, то здається наївним і чудним. Але чому ж все-таки Саша не виходить з голови? Чому?

Сторож уже давно не калатає. Під вікном і в саду зашуміло птаство, туман пішов з саду, все навкруги осяялося весняним світлом, наче усмішкою. Незабаром увесь сад, зігрітий сонцем, приголублений, ожив, і краплини роси, як алмази, заблищали на листі; і старий, Давно занедбаний сад цього ранку здавався таким молодим, нарядним.

Вже прокинулась бабуля. Закашляв грубим басом Саша. Чути було, як унизу подали самовар, як совали стільцями.

Години спливають повільно. Надя давно вже встала і давно вже гуляла в саду, а все ще тягнеться ранок.

Ось Ніна Іванівна, заплакана, із склянкою мінеральної води. Вона захоплювалась спіритизмом, гомеопатією, багато читала, любила поговорити про сумніви, до яких була схильна, і все це, здавалося Наді, мало в собі глибокий, таємничий смисл. Тепер Надя поцілувала матір і пішла з нею поруч.

— Чого ти плакала, мамо? — спитала вона.

— Вчора на ніч стала я читати повість, в якій розповідається про одного старика та його дочку. Старик служить десь, ну, і в дочку його закохався начальник. Я не дочитала, але там є одне місце, що важко було утриматися від сліз, — сказала Ніна Іванівна й відсьорбнула з склянки. — Сьогодні вранці згадала й теж сплакнула.

— А мені всі ці дні так невесело, — сказала Надя, помовчавши. — Чому я не сплю ночами?

— Не знаю, люба. А коли я не сплю ночами, то заплющую очі міцно-міцно, отак ось, і уявляю собі Анну Кареніну, як вона ходить і як розмовляє, або уявляю що-небудь історичне, із стародавнього світу…

Надя відчула, що мати не розуміє її та й не може зрозуміти. Відчула це вперше в житті, і їй навіть страшно стало, захотілося сховатися; і вона пішла до себе в кімнату.

А о другій годині сіли обідати. Була середа, день пісний, і тому бабусі подали пісний борщ та ляща з кашею.

Щоб подратувати бабусю, Саша їв і свій скоромний суп, і пісний борщ. Він жартував увесь час, поки обідали, але жарти у нього виходили громіздкі, неодмінно з розрахунком на мораль, і виходило зовсім не смішно, коли він, перед тим як кинути дотеп, підносив догори свої дуже довгі, схудлі, наче мертві пальці; і коли спадало на думку, що він дуже хворий і, можливо, недовго ще протягне на цьому світі, тоді ставало шкода його до сліз.

По обіді бабуся пішла до себе в кімнату відпочивати. Ніна Іванівна недовго пограла на роялі й потім теж пішла.

— Ах, люба Надю, — почав Саша свою звичайну пообідню розмову, — якби ви послухалися мене! Якби!

Вона сиділа глибоко в старовинному кріслі, заплющивши очі, а він тихо ходив по кімнаті, з кутка в куток.

— Якби ви поїхали вчитися! — говорив він. — Тільки освічені й святі люди цікаві, тільки вони й потрібні. Адже чим більше буде таких людей, тим швидше настане царство боже на землі. Від вашого міста тоді мало-помалу не лишиться каменя на камені, — все полетить шкереберть, все зміниться, немов під якимись чарами. І тоді будуть тут величезні, прекрасні будинки, чудесні сади, фонтани незвичайні, дивні люди… Та головне не це. Головне те, що юрби в нашому розумінні, в якому вона є нині, цього лиха тоді не буде, бо кожна людина буде вірувати й кожна знатиме, для чого вона живе, і ніхто не шукатиме опори в юрбі. Люба, голубонько, їдьте! Покажіть усім, що це нерухоме, сіре, грішне життя набридло вам. Покажіть це хоч самій собі.

— Не можна, Саню. Я виходжу заміж.

— Е, годі! Кому це потрібно?

Вийшли в сад, пройшлися трохи.

— І хоч би що там було, люба моя, треба вдуматися, треба зрозуміти, до якої міри нечисте, до якої міри неморальне це ваше бездіяльне життя, — вів далі Саша. — Зрозумійте, коли, приміром, ви, і ваша мати, і ваша бабулька нічого не робите, то, значить, за вас працює хтось інший, ви заїдаєте чиєсь чуже життя, а хіба це чисто, не брудно?

Надя хотіла сказати: «Так, це правда»; хотіла сказати, що вона розуміє; але сльози показалися у неї на очах, вона раптом принишкла, зіщулилася вся й пішла до себе.

Надвечір приходив Андрій Андрійович і, як звичайно, довго грав на скрипці. Взагалі він був неговіркий і любив скрипку, можливо, тому, що під час гри можна було мовчати. Об одинадцятій годині, йдучи додому, вже в пальті, він обняв Надю й став жадібно цілувати її лице, плечі, руки.

— Дорога, люба моя, прекрасна!.. — мурмотів він. — О, який я щасливий! Я шаленію від захвату!

І їй здавалося, що це вона вже давно чула, дуже давно, або читала десь… у романі, в старому, подертому, давно вже закинутому.

У залі Саша сидів біля столу й пив чай, поставивши блюдечко на свої довгі п’ять пальців; бабуся розкладала пасьянс. Ніна Іванівна читала. Тріскотів вогник у лампадці, і все, здавалося, було тихо, благополучно. Надя попрощалася й пішла до себе нагору, лягла й одразу ж заснула. Але, як і минулої ночі, ледь почало розвиднятися, вона вже прокинулась. Спати не хотілося, на душі було неспокійно, тяжко. Вона сиділа, поклавши голову на коліна, і думала про жениха, про весілля… Згадала вона чомусь, що її мати не любила свого покійного чоловіка й тепер нічого не мала, жила в цілковитій залежності від своєї свекрухи, бабулі. І Надя, хоч як думала, не могла зміркувати, чому досі вона вбачала в своїй матері щось особливе, незвичайне, чому не помічала простої, звичайної, нещасливої жінки.

І Саша не спав унизу, — чути було, як він кашляв. Це чудна, наївна людина, думала Надя, і в його мріях, в усіх цих чудесних садах, фонтанах незвичайних відчувається щось нісенітне; але чомусь у його наївності, навіть у цій нісенітниці стільки прекрасного, що тільки-но вона подумала про те, чи не поїхати їй учитися, як усе серце, всі груди обдало холодком, залляло почуттям радості, захвату.

— Та краще не думати, краще не думати… — шепотіла вона. — Не слід думати про це. «Тік-ток… — калатав сторож десь далеко. — Тік-ток… тік-ток…»


III


Саша в середині червня став раптом нудитися й почав збиратися до Москви.

— Не можу я жити в цьому місті, — казав він похмуро. — Ні водопроводу, ні каналізації! Я їсти за обідом гидую: на кухні бруд неймовірний…

— Та почекай, блудний сине! — переконувала бабуся чомусь пошепки, — сьомого числа весілля!

— Не бажаю.

— Хотів же у нас до вересня прожити!

— А тепер от не бажаю. Мені працювати треба!

Літо видалося вогке й холодне, дерева були мокрі, все в саду мало вигляд непривітний, сумовитий, хотілося справді працювати. В кімнатах, унизу й нагорі, лунали незнайомі жіночі голоси, стукотіла у бабусі швейна машина: це поспішали з посагом. Самих шуб за Надею давали шість, і найдешевша з них, за словами бабусі, коштувала триста карбованців! Метушня дратувала Сашу; він сидів у себе в кімнаті й сердився; та все ж його умовили залишитися, і він дав слово, що поїде першого липня, не раніше.

Час минав швидко. На Петра по обіді Андрій Андрійович пішов з Надею на Московську вулицю, ще раз оглянути будинок, що його найняли й давно вже приготували для молодих. Будинок двоповерховий, але прибраний був поки що тільки другий поверх. У залі блискуча підлога, пофарбована під паркет, віденські стільці, рояль, пюпітр для скрипки. Пахло фарбою. На стіні в золотій рамі висіла велика картина, написана фарбами: гола дама й біля неї лілова ваза з відбитою ручкою.

— Чудова картина, — промовив Андрій Андрійович і з пошани зітхнув. — Це художника Шишмачевського.

Далі була вітальня з круглим столом, диваном і кріслами, оббитими яскраво-голубою матерією. Над диваном великий фотографічний портрет отця Андрія в камілавці та в орденах. Потім ввійшли до їдальні з буфетом, потім до спальні; тут у півтемряві стояли поряд два ліжка, і схоже було, що коли обставляли спальню, то мали на увазі, що завжди тут буде добре, та інакше й бути не може. Андрій Андрійович водив Надю по кімнатах і увесь час тримав її за талію; а вона відчувала себе кволою, винною, ненавиділа всі ці кімнати, ліжка, крісла, її нудило від голої дами. Їй уже зрозуміло було, що вона розлюбила Андрія Андрійовича чи, можливо, не любила його ніколи, але як це сказати, кому сказати й навіщо, вона не розуміла й не могла зрозуміти, хоч думала про це всі дні, всі ночі… Він тримав її за талію, говорив так ласкаво, скромно, такий був щасливий, походжаючи по цій своїй квартирі; а вона бачила в усьому саму лише пошлість, безглузду, наївну, нестерпну пошлість, і його рука, що обіймала її талію, здавалася їй жорсткою, холодною, мов обруч. І щохвилини вона ладна була втекти, заридати, кинутися з вікна. Андрій Андрійович привів її у ванну й тут доторкнувся до крана, вмурованого в стіну, і раптом побігла вода.

— Як це тобі подобається? — сказав він і розсміявся. — Я звелів зробити на горищі бак на сто відер, і ось ми з тобою матимемо воду.

Пройшлись двором, потім вийшли на вулицю, взяли візника. Курява здіймалася густими хмарами, і, здавалося, от-от піде дощ.

— Тобі не холодно? — спитав Андрій Андрійович, мружачись від пилу.

Вона промовчала.

— Учора Саша, ти пам’ятаєш, кинув мені докір у тому, що я нічого не роблю, — сказав він, помовчавши трохи. — Що ж, він правий! Безмежно правий! Я нічого не роблю й не можу робити. Люба моя, чому це? Чому мені така гидка навіть думка про те, що я коли-небудь почеплю на лоба кокарду й піду служити? Чому мені так не по собі, коли я бачу адвоката, або вчителя латинської мови., або члена управи? О матінко Русь! О матінко Русь, як ще багато носиш ти на собі бездіяльних і нікчемних! Як багато на тобі таких, як я, многостраждальна!

І те, що він нічого не робив, він узагальнював, вбачав у цьому знамення часу.

— Коли одружимося, — вів він далі, — то підемо разом на село, люба моя, будемо там працювати! Ми купимо собі невеличкий клаптик землі з садом, річкою, будемо трудитися, спостерігати життя. О, як це буде хороше!

Він скинув капелюха, і волосся розвівалося у нього від вітру, а вона слухала його й думала: «Боже, додому хочу! Боже!» Майже біля самого дому вони перегнали отця Андрія.

— А ось і батько йде! — зрадів Андрій Андрійович і замахав капелюхом. — Люблю я свого батька, справді, — сказав він, розплачуючися з візником. — Славний старик. Добрий старик.

Увійшла Надя в дім сердита, недужа, думаючи про те, що увесь вечір будуть гості, що треба розважати їх, посміхатися, слухати скрипку, слухати всілякі нісенітниці й говорити тільки про весілля. Бабуся, поважна, пишна в своїй шовковій сукні, гордовита, якою вона завжди здавалася при гостях, сиділа біля самовара. Ввійшов отець Андрій з своєю хитрою посмішкою.

— Маю приємність і благодатну втіху бачити вас в доброму здоров’ї, — сказав він бабусі, і важко було зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно.


IV


Вітер стукав у вікна, в покрівлю; чувся свист, і в печі домовик жалібно й сумовито наспівував свою пісеньку., Була перша година ночі. В домі всі вже полягали, але ніхто не спав, і Наді все ввижалося, що внизу грають на скрипці. Почувся різкий гуркіт, мабуть, зірвалася віконниця. За хвилину ввійшла Ніна Іванівна в самій сорочці з свічкою.

— Що це загуркотіло, Надю? — спитала вона.

Мати, з волоссям, заплетеним… в одну косу, з боязкою посмішкою, цієї бурхливої ночі здавалася старішою, не такою вродливою, меншою на зріст. Наді пригадалося, як ще недавно вона вважала свою матір незвичайною і з гордістю слухала слова, які вона говорила; а тепер ніяк не могла згадати цих слів; все, що згадувалося, було таким невиразним, непотрібним.

У пічці пролунав спів кількох басів і навіть почулося: «А-ах, бо-о-же мій!» Надя сіла в ліжку і раптом схопила себе міцно за волосся і заридала.

— Мамо, мамо, — проговорила вона, — рідна моя, коли б ти знала, що зі мною діється! Прошу тебе, благаю, дозволь мені поїхати! Благаю!

— Куди? — спитала Ніна Іванівна, не розуміючи, і сіла на ліжко. — Куди поїхати?

Надя довго плакала й не могла вимовити ані слова.

— Дозволь мені поїхати з міста! — сказала вона нарешті. — Весілля не повинно бути і не буде, — зрозумій! Я не люблю цієї людини… І говорити про неї не можу.

— Ні, рідна моя, ні, — заговорила Ніна Іванівна швидко, страшенно злякавшись. — Ти заспокойся, — це у тебе від поганого настрою. Це минеться. Це буває. Мабуть, ти посварилася з Андрієм: але милі посваряться — краще помиряться.

— Ну, іди, мамо, іди! — заридала Надя.

— Так, — сказала Ніна Іванівна, помовчавши. — Чи давно ти була дитиною, дівчинкою, а тепер уже наречена. В природі безперервний обмін речовин. І не помітиш, як сама станеш матір’ю і старенькою, і буде в тебе така ж непокірлива дочка, як у мене.

— Люба, добра моя, ти ж розумна, ти нещаслива, — сказала Надя, — ти дуже нещаслива, — навіщо ж ти говориш пошлості? Бога ради, навіщо?

Ніна Іванівна хотіла щось сказати, але не могла вимовити й слова, схлипнула й пішла до себе. Баси знову загули в пічці, стало раптом страшно. Надя схопилася з ліжка й швидко пішла до матері. Ніна Іванівна, заплакана, лежала в постелі, вкрившись голубою ковдрою, і тримала в руках книгу.

— Мамо, вислухай мене! — промовила Надя. — Благаю тебе, вдумайся й зрозумій! Ти тільки зрозумій, до якої міри дрібне й принизливе наше життя. У мене відкрилися очі, я тепер все бачу. І що таке твій Андрій Андрійович? Він же не розумний, мамо! Господи боже мій! Зрозумій, мамо, він дурний!

Ніна Іванівна рвучко сіла.

— Ти і твоя бабка мучите мене! — сказала вона, схлипнувши. — Я жити хочу! Жити! — повторила вона і разів зо два вдарила кулачком по грудях. — Дайте ж мені свободу! Я ще молода, я жити хочу, а ви мене старою зробили!..

Вона гірко заплакала, лягла й скрутилась під ковдрою калачиком, і здалася такою маленькою, жалюгідною, дурненькою. Надя пішла до себе, одяглась і, сівши біля вікна, стала очікувати ранку. Вона всю ніч сиділа й думала, а хтось знадвору все стукав у віконницю і насвистував.

Вранці бабуся жалілася, що в саду вночі вітром позбивало всі яблука й зламало одну стару сливу. Було сіро, тьмяно, безвідрадно, хоч вогонь засвітлюй; всі жалілися на холод, і дощ стукотів у вікна. Після чаю Надя ввійшла до Саші і, не сказавши ані слова, стала на коліна в кутку біля крісла й затулила обличчя руками.

— Що? — спитав Саша.

— Не можу… — промовила вона. — Як я могла жити тут раніше, не розумію, не можу збагнути! Жениха я зневажаю, себе зневажаю, зневажаю все це бездіяльне, безглузде життя.

— Ну, ну… — проговорив Саша, не розуміючи ще, в чім річ. — Це нічого… Це добре.

— Це життя остогидло мені, — продовжувала Надя, — я не стерплю тут і жодного дня. Завтра ж я поїду звідси. Візьміть мене з собою, бога ради!

Саша хвилину дивився на неї з подивом; нарешті він зрозумів і зрадів, мов дитина. Він змахнув руками й став притоптувати туфлями, ніби танцюючи з радощів.

— Чудово! — казав він, потираючи руки. — Боже, як це хороше!

А вона дивилася на нього, не моргаючи, великими, закоханими очима, мов зачарована, сподіваючись, що він негайно ж скаже їй що-небудь значне, безмежне своєю важливістю; він ще нічого не сказав їй, але вже їй здавалось, що перед нею відкривається щось нове й широке, чого вона раніше не знала, і вже вона дивилася на нього, сповнена сподівань, готова на все, хоч би й на смерть.

— Завтра я їду, — сказав він, подумавши, — і ви поїдете на вокзал проводжати мене… Ваш багаж я заберу в свій чемодан, і квиток вам візьму; а під час третього дзвінка ви ввійдете у вагон, — ми й поїдемо. Проведете мене до Москви, а там ви самі поїдете до Петербурга. Паспорт у вас є?

— Є.

— Клянусь вам, ви не пошкодуєте і не розкаєтесь, — сказав Саша з захопленням. — Поїдете, будете вчитися, а там нехай вас носить доля. Коли перевернете ваше життя, то все зміниться. Головне, перевернути життя, а все інше не потрібне. Отже, значить, завтра поїдемо?

О так! Бога ради!

Наді здавалося, що вона дуже схвильована, що на душі у неї тяжко, як ніколи, що тепер аж до від’їзду доведеться страждати й болісно думати; та тільки-но вона прийшла до себе нагору й прилягла на ліжко, як одразу ж заснула й спала міцно, з заплаканим обличчям, з усмішкою, аж до вечора.


V


Послали по візника. Надя, вже в капелюшку й пальті, пішла нагору, щоб іще раз поглянути на матір, на все своє; вона постояла в своїй кімнаті біля постелі, ще теплої, оглянула все, потім пішла тихо до матері. Ніна Іванівна спала. В кімнаті було тихо. Надя поцілувала матір і поправила їй волосся, постояла хвилини зо дві… Потім, не поспішаючи, повернулась униз.

Надворі йшов рясний дощ. Візник з критим верхом, увесь мокрий, стояв біля під’їзду.

— Не вмістишся з ним, Надю, — сказала бабуся, коли служниця стала вкладати чемодани. — І охота в таку погоду проводжати! Залишалася б дома. Бач, дощ який!

Надя хотіла щось сказати й не могла. От Саша посадовив Надю, вкрив їй ноги пледом. От і сам він сів поруч.

— Час добрий! Господь благословить! — кричала з ганку бабуся. — Ти ж, Сашо, пиши нам з Москви!

— Гаразд. Прощавайте, бабусю!

— Бережи тебе цариця небесна!

— Ну, погодка! — проговорив Саша.

Надя тепер тільки заплакала. Тепер уже для неї зрозуміло було, що вона поїде неодмінно, у що вона все-таки не вірила, коли прощалася з бабусею, коли дивилася на матір. Прощавай, місто! І все їй раптом пригадалося: і Андрій, і його батько, і нова квартира, і гола дама з вазою; і все це вже не лякало, не гнітило, а було наївним, дрібним і йшло все назад і назад. А коли сіли у вагон і поїзд рушив, то все це минуле, таке велике й серйозне, стислося в грудочку, і розгорталося величезне, широке майбутнє, яке досі було так мало помітне. Дощ стукотів у вікна вагона, було видно тільки зелене поле, мелькали телеграфні стовпи та птахи на дротах, і радість раптом перехопила їй дихання: вона згадала, що вона їде на волю, їде вчитися, а це все рівно, що колись дуже давно називалося іти: в козацтво. Вона і сміялася, і плакала, і молилась.

— Нічого! — казав Саша, посміхаючись. — Нічого!


VI


Минула осінь, за нею минула зима. Надя вже дуже сумувала і щодня думала про матір і про бабусю, думала про Сашу. Листи з дому надходили лагідні, добрі, і, здавалося, все вже було прощене й забуте. У травні після екзаменів вона, здорова, весела, поїхала додому й по дорозі зупинилася в Москві, щоб побачитися з Сашею. Він був все такий же, як і минулого літа: бородатий, з скуйовдженою головою, все в тому ж сюртуці й парусинових брюках, все з тими ж великими, прекрасними очима; але вигляд у нього був нездоровий, замучений, він і постарів, і схуд, і все покашлював. І чомусь здався він Наді сірим, провінціальним. © http://kompas.co.ua

— Боже мій, Надя приїхала! — сказав він і весело розсміявся. — Рідна моя, голубонько!

Посиділи в літографії, де було накурено й дуже, до духоти пахло тушшю та фарбами; потім пішли в його кімнату, де було накурено, напльовано; на столі біля прохололого самовара лежала розбита тарілка з темним папірцем, і на столі, і на підлозі було безліч мертвих мух. І тут було видно з усього, що особисте життя своє Саша влаштував неохайно, жив як доведеться, з цілковитою зневагою до вигод, і якби хто-небудь заговорив з ним про його особисте щастя, про його особисте життя, про кохання до нього, то він би нічого не зрозумів і тільки б засміявся.

— Нічого, все обійшлося благополучно, — розповідала Надя квапливо. — Мама приїжджала до мене восени в Петербург, казала, що бабуся не сердиться, а тільки все ходить до моєї кімнати й хрестить стіни.

Саша дивився весело, але покашлював і говорив надтріснутим голосом, і Надя все вдивлялася в нього й не розуміла, чи хворий він справді серйозно, чи їй це тільки здається.

— Сашо, дорогий мій, — сказала вона, — а ви ж хворі!

— Ні, нічого. Хворий, але не дуже…

— Ах, боже мій, — захвилювалась Надя, — чому ви не лікуєтесь, чому не бережете свого здоров’я? Дорогий мій, любий Сашо, — проговорила вона, і сльози бризнули у неї з очей, і чомусь в уяві її виросли і Андрій Андрійович, і гола дама з вазою, і все її минуле, яке здавалося тепер таким уже далеким, мов дитинство; і заплакала вона тому, що Саша вже не здавався їй таким новим, інтелігентним, інтересним, яким був торік. — Любий Сашо, ви дуже, дуже хворі. Я б не знаю що зробила, щоб ви не були таким блідим і худим. Я вам така зобов’язана! Ви не можете навіть уявити собі, скільки ви зробили для мене, мій хороший Сашо! По суті, для мене ви тепер найближча, иайрідніша людина.

Вони посиділи, поговорили; і тепер, після того як Надя пробула зиму в Петербурзі, від Саші, від його слів, від усмішки і від усієї його постаті віяло чимсь віджилим, старомодним, давно проспіваним і, можливо, вже мертвим.

— Я післязавтра на Волгу поїду, — сказав Саша, — ну, а потім на кумис. Хочу кумису попити. А зо мною їде один приятель з дружиною. Дружина надзвичайна людина; все підбиваю її, умовляю, щоб вона вчитися пішла. Хочу, щоб життя своє перевернула.

Поговоривши, поїхали на вокзал. Саша частував чаєм, яблуками; а коли поїзд рушив і він, посміхаючись, махав хусткою, то навіть по ногах його видно було, що він дуже хворий і навряд чи проживе довга.

Приїхала Надя в своє місто опівдні. Коли вона їхала з вокзалу додому, то вулиці здавалися їй дуже широкими, а будинки маленькими, приплюснутими; людей не було, і тільки стрівся иімець-настройщик у рудому пальті. І всі будинки наче пилом вкриті. Бабуся, зовсім уже стара, по-давньому повна й некрасива, обхопила Надю руками й Довго плакала, припавши обличчям до її плеча, і не могла відірватися. Ніна Іванівна тєж дуже постаріла й змарніла, якось осунулася вся, але все ще по-давньому була затягнута, і брильянти блищали у неї на пальцях.

— Люба моя! — говорила вона, тремтячи всім тілом. — Люба моя!

Потім сиділи й мовчки плакали. Видно було, що й бабуся, і мати відчували, що минуле втрачене назавжди і безповоротно: нема вже ні становища в товаристві, ні колишньої шани, ні права запрошувати до себе в гості; так буває, коли серед легкого, безтурботного життя раптом наскочить вночі поліція, зробить трус, і господар дому, виявиться, розтратив, підробив, — і прощавай тоді навіки легке, безтурботне життя!

Надя пішла нагору і побачила ту ж постіль, ті ж вікна з білими наївними занавісками, а у вікнах той же сад, осяяний сонцем, веселий, гомінливий. Вона поторкала свій стіл, посиділа, подумала. І обідала добре, і пила чай з смачними, жирними вершками, але чогось неставало, відчувалася порожнеча в кімнатах, і стелі були низькі. Ввечері вона лягла спати, вкрилась, і чомусь було смішно лежати в цій теплій, дуже м’якій постелі.

Прийшла на хвилину Ніна Іванівна, сіла, як сідають винуваті, боязко і з оглядкою.

— Ну, як, Надю? — спитала вона, помовчавши. — Ти задоволена? Дуже задоволена?

— Задоволена, мамо.

Ніна Іванівна встала й перехрестила Надю та вікна.

— А я стала, як бачиш, релігійною, — сказала вона. — Знаєш, я тепер вдалася до філософії і все думаю, думаю… 1 мені тепер багато що стало ясним, як день. Насамперед треба, мені здається, щоб все життя проходило мов крізь призму.

— Скажи, мамо, як здоров’я бабусі?

— Начебто нічого. Коли ти поїхала тоді з Сашею і надійшла від тебе телеграма, то бабуся як прочитала, так і впала; три дні лежала нерухомо. Потім все богу молилася й плакала. А тепер нічого.

Вона підвелась і пройшлась по кімнаті. «Тік-ток… — калатав сторож. — Тік-ток, тік-ток…»

— Насамперед треба, щоб усе життя проходило мов крізь призму, — сказала вона, — тобто, інакше кажучи, треба, щоб життя в свідомості поділялося на найпростіші елементи, немовби на сім основних кольорів, і кожний елемент треба вивчати окремо.

Що ще сказала Ніна Іванівна і коли вона пішла, Надя не чула, бо невдовзі заснула.

Минув травень, настав червень. Надя вже звикла до дому. Бабуся клопоталася біля самовара, глибоко зітхала; Ніна Іванівна розповідала вечорами про свою філософію; вона по-давньому проживала в домі як нахлібниця і мусила звертатися до бабусі по кожний двогривений. Було багато мух у домі, і стелі в кімнатах, здавалося, ставали дедалі нижчими. Бабуся та Ніна Іванівна не виходили на вулицю з побоювання, щоб їм не стрілися отець Андрій та Андрій Андрійович. Надя ходила по саду, по вулиці, дивилася на будинки, на сірі паркани, і їй здавалося, що в місті все давно вже постаріло, віджило, і все тільки чекає чи то кінця, чи то початку чогось молодого, свіжого. О, якби швидше настало це нове, ясне життя, коли можна буде просто й сміло дивитися в очі своїй долі, відчувати себе правим, бути веселим, вільним! А таке, життя рано чи пізно настане! Адже буде час, коли від бабусиного дому, де все так влаштовано, що чотири служниці інакше жити не можуть, як тільки в одній кімнаті, в підвальному поверсі, в нечистоті, — буде ж час, коли від цього дому не лишиться й сліду, про нього забудуть, ніхто не буде пам’ятати. І Надю розважали лише хлопчаки з сусіднього двору; коли вона гуляла по саду, вони стукотіли в паркан і дражнили її, сміючись:

— Наречена! Наречена!

Надійшов з Саратова лист від Саші. Своїм веселим, танцюючим почерком він писав, що подорож по Волзі йому вдалася цілком, але що в Саратові він трохи заслаб, втратив голос і вже два тижні лежить у лікарні. Вона зрозуміла, що це означає, і передчуття, схоже на певність, опанувало нею. І їй було неприємно, що це передчуття й думки про Сашу не хвилювали її так, як колись їй палко хотілося жити, хотілося до Петербурга, і знайомство з Сашею уявлялося вже милим, але далеким, далеким минулим! Вона не спала всю ніч і вранці сиділа біля вікна, прислухаючись. І справді, пролунали голоси внизу; стривожена бабуся стала про щось швидко питати. Потім заплакав хтось… Коли Надя зійшла вниз, то бабуся стояла в кутку й молилася, і обличчя у неї було заплакане. На столі лежала телеграма.

Надя довго ходила по кімнаті, слухаючи, як плаче бабуся, потім взяла телеграму, прочитала. Повідомлялося, що вчора вранці в Саратові від сухот помер Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша.

Бабуся і Ніна Іванівна пішли до церкви замовляти панахиду, а Надя довго ще ходила по кімнатах і думала. Вона виразно усвідомлювала, що життя її перевернуте, як хотів того Саша, що вона тут самотня, чужа, непотрібна, і що все їй тут непотрібне, все минуле відірване від неї і зникло, наче згоріло, і попіл розвіявся на вітрі. Вона зайшла до Сашиної кімнати, постояла тут. «Прощавай, любий Сашо!» — думала вона, і попереду їй уявлялося життя нове, широке, просторе, і це життя, ще невиразне, сповнене таємниць, захоплювало й вабило її.

Вона пішла до себе нагору укладатися, а на другий день вранці попрощалася із своїми і, жвава, весела, покинула місто, — як гадала, назавжди.


1903


ПОВІСТІ



СПАТИ ХОЧЕТЬСЯ


Ніч. Нянька Варка, дівчинка років тринадцяти, гойдає колиску, в якій лежить дитина, і ледве чутно муркоче:


Люлі-люлі, баю-бай,
Спи, дитинко, засипай.

Перед образом горить зелена лампадка; через усю кімнату від кутка до кутка тягнеться мотузка, на якій висять пелюшки і великі чорні панталони. Від лампадки лягає на стелю велика зелена пляма, а — пелюшки і панталони кидають довгі тіні на піч, на колиску, на Варку… Коли лампадка починає блимати, пляма і тіні оживають і починають ворушитись, як од вітру. Душно. Пахне щами і шевським товаром.

Дитина, плаче. Вона давно вже охрипла і знемоглася від плачу, але все ще кричить, і невідомо, коли вона вгамується. А Варці хочеться спати. Очі її злипаються, голову клонить донизу, шия болить. Вона не мояїє ворухнути ні віями, ні губами, і їй здається, що обличчя її висохло і задерев’яніло, що голова стала маленькою, як головка на шпильці.

— A-а, люлі-люлі, — муркоче вона, — налетіли гулі…

В печі кричить цвіркун. У сусідній кімнаті, за дверима, похропує хазяїн і підмайстер Афанасій… Колиска жалібно скрипить, сама Варка муркоче — і все це зливається в нічну заколисливу музику, яку так солодко слухати, коли лягаєш у постіль. А тепер ця музика тільки дратує й пригнічує, бо вона вганяє в дрімоту, а спати не можна; якщо Варка, не дай бог, засне, то хазяї приб’ють її.

Лампадка блимає. Зелена пляма і тіні починають ворушитися, залазять у напівзаплющені, нерухомі Варчииі очі і в її напівсонному мозку сплітаються в туманні марення. Вона бачить темні хмари, що ганяються одна за одною по небу і кричать, як дитина. Та ось подув вітер, зникли хмари, і Варка бачить широке шосе, вкрите рідкою грязюкою; вздовж шосе тягнуться валки, плентаються люди з торбинками на спинах, гасають сюди й туди якісь тіні; по обидва боки крізь холодний, суворий туман видно ліси. Раптом люди з торбинками і тінями падають на землю в рідку грязюку.

— Навіщо це? — питає Варка.

— Спати, спати! — відповідають їй.

І вони засинають міцно, сплять солодко, а на телеграфних дротах сидять вороии і сороки, кричать, як дитина, і намагаються розбудити їх.

— Люлі-люлі, баю-бай… — мимрить Варка і вже бачить себе в темній, задушливій хаті.

На долівці перевертається її покійний батько Юхим Степанов. Вона не бачить його, але чує, як він качається від болю по долівці і стогне. В нього, як він каже, «розігралася грижа». Йому так боляче, що він не може вимовити й слова і тільки вдихає в себе повітря та вибиває зубами барабанний дріб:

— Бу-бу-бу-бу…

Мати Пелагея побігла в садибу до панів сказати, що Юхим помирає. Вона давно вже пішла, і пора б їй повернутися. Варка лежить на печі, не спить і прислухається до батькового «бу-бу-бу». Та ось чути, хтось під’їхав до хати. Це пани прислали молодого лікаря, що приїхав до них з міста в гості. Лікар заходить до хати; його не видно в пітьмі, але чути, як він кашляє і стукає дверима.

— Засвітіть, — каже він.

— Бу-бу-бу… — відповідає Юхим.

Пелагея кидається до печі й починає шукати черепка з сірниками. Мішає хвилина в мовчанні. Лікар, пошукавши в кишенях, запалює свого сірника.

— Зараз, батечку, зараз, — каже Пелагея, кидається геть із хати і трохи згодом повертається з недогарком.

Щоки в Юхима рожеві, очі блищать, і погляд якийсь особливо гострий, наче Юхим бачить наскрізь і хату, і лікаря.

— Ну, що? Що це ти надумав? — каже лікар, нахиляючись до нього. — Еге! Чи давно це в тебе?

— Чого? Помирати, ваше благородіє, прийшов час… Не бути мені живому…

— Годі дурниці говорити… Вилікуємо!

— Це як ваша ласка, ваше благородіє, щиро, дякуємо, а тільки ми розуміємо… Коли смерть прийшла, то що вже тут.

Лікар з чверть години порається біля Юхима; далі підводиться і каже:

— Я нічого не можу зробити… Тобі треба до лікарні їхати, там тобі операцію зроблять. Зараз же їдь… Неодмінно їдь! Трохи пізно, в лікарні всі вже сплять, та це байдуже, я тобі записочку дам. Чуєш?

— Батечку, та на чому ж він поїде? — каже Пелагея. — У нас нема коня.

— Нічого, я попрошу панів, вони дадуть коня.

Лікар виходить, свічка гасне, і знову чути «бу-бу-бу…». Через півгодини до хати хтось під’їжджає. Це пани прислали візка, щоб їхати до лікарні. Юхим збирається і їде…

Та ось настає прегарний, ясний ранок. Пелагеї нема дома. Вона пішла до лікарні довідатися, що робиться з Юхимом. Десь плаче дитина, і Варка чує, як хтось її голосом співає:

— Люлі-люлі, баю-бай…

Повертається Пелагея; вона хреститься й шепоче:

— Вночі вправили йому, а на ранок богу душу віддав… Царство небесне, вічний спокій… Кажуть, пізно захопили… Треба б раніше…

Варка іде в ліс і плаче там, але раптом хтось б’є її по потилиці з такою силою, що вона стукається лобом об березу. Вона підводить очі і бачить перед собою хазяїна-шевця.

— Ти що ж це, паршива? — каже він. — Дитя плаче, а ти спиш?

Він боляче смикає її за вухо, а вона струшує головою, гойдає колиску і муркоче свою пісню. Зелена пляма і тіні від панталонів і пелюшок коливаються, моргають їй і скоро знову опановують її мозком. Знову бачить вона шосе, вкрите рідкою грязюкою. Люди з торбинками на спинах і тіні полягали й міцно сплять. Дивлячись на них, Варка до нестями хоче спати; вона лягла б з насолодою, але мати Пелагея йде поряд і квапить її. Обидві вони поспішають до міста найматися.

— Подайте милостиньки, Христа ради! — просить мати в зустрічних. — Зробіть божу ласку, пани милосердні!

— Дай сюди дитину! — відповідає їй чийсь знайомий голос. — Дай сюди дитину! — повторює той самий голос, але вже сердито й різко. — Спиш, падлюко?

Варка схоплюється і, оглядівшись, розуміє, в чому річ, нема ні шосе, ні Пелагеї, ні зустрічних, а стоїть серед кімнатки сама тільки хазяйка, що прийшла погодувати свою дитину. Поки огрядна, плечиста хазяйка годує і вгамовує дитину, Варка стоїть, дивиться на неї й чекає, коли вона закінчить. А за вікном вже синіє повітря, тіні і зелена пляма на стелі помітно бліднуть. Скоро ранок.

— Візьми! — каже хазяйка, застібаючи на грудях сорочку, — Плаче. Мабуть, наврочили.

Варка бере дитину, кладе її в колиску і знову починає гойдати. Зелена пляма і тіні поволі зникають, і вже нема чому лізти їй у голову й туманити мозок. А спати хочеться так само, страшенно хочеться! Варка кладе голову на бильце колиски й гойдається всім тулубом, щоб перемогти сон, та очі все-таки злипаються і голова важка.

— Варко, затопи піч! — лунає за дверима голос хазяїна.

Значить, уже час вставати і братися до роботи. Варка залишає колиску й біжить у сарай по дрова. Вона рада. Коли бігаєш і ходиш, спати вже не так хочеться, як тоді, коли сидиш. Вона приносить дрова, топить піч і почуває, як розправляється її здерев’яніле обличчя і як прояснюються думки.

— Варко, постав самовар! — гукає хазяйка.

Варка коле скіпки, та ледве встигає запалити їх і всунути в самовар, як чути новий наказ:

— Варко, почисть хазяїнові калоші!

Вона сідає на підлогу, чистить калоші і думає, що добре було б засунути голову у велику, глибоку калошу і подрімати в ній трошки… І раптом калоша росте, пухне, заповнює собою всю кімнату, Варка впускає щітку, але одразу ж струшує головою, вирячує очі і намагається дивитися так, щоб речі не росли і не ворушилися в її очах.

— Варко, помий знадвору східці, а то перед замовцями соромно!

Варка миє східці, прибирає кімнати, потім топить другу піч і біжить до крамнички. Роботи багато, нема жодної хвилини вільної.

Але що найважче, то це стояти на одному місці перед кухонним столом і чистити картоплю. Голову хилить до столу, картопля рябіє в очах, ніж падає з рук, а поряд ходить товста, сердита хазяйка з засуканими рукавами і розмовляє так голосно, що дзвенить у вухах. Така сама мука прислужувати за обідом, прати, шити. Бувають хвилини, коли хочеться спати, ні на що не зважаючи, впасти на підлогу і спати.

День минає. Дивлячись, як темнішають вікна, Варка стискує собі скроні, що помалу дерев’яніють, й усміхається, сама не знаючи чого. Вечірня мла милує її очі, що злипаються, і обіцяє їй незабаром міцний сон. Увечері до хазяїв приходять гості.

. — Варко, став самовар! — кричить хазяйка.

Самовар у хазяїв маленький, і, поки гості нап’ються чаю, доводиться підігрівати його разів з п’ять. Після чаю Барка стоїть цілу годину на одному місці, дивиться на гостей і жде наказів.

— Варко, побіжи купи три пляшки пива!

Вона зривається з місця і старається бігти швидше, щоб розігнати сон.

— Варко, побіжи по горілку! Варко, де штопор? Варко, почисть оселедця!

Та ось нарешті гості пішли; світло гаситься, хазяї лягають спати.

— Варко, поколиши дитину! — лунає останній наказ.

В печі кричить цвіркун, зелена пляма на стелі і тіні від панталонів і пелюшок знову лізуть в напіврозплющені Варчині очі, мигтять і туманять їй голову.

— Люлі-люлі… — муркоче вона, — баю-бай…

А дитина кричить і знемагає від крику. Варка знову бачить брудне шосе, людей з торбинами, Пелагею, батька Юхима. Вона все розуміє, всіх пізнає, але крізь півсон вона не може тільки ніяк зрозуміти тієї сили, яка сковує її руки і ноги, душить її і заважає їй жити. Вона озирається, шукає ту силу, щоб позбутися її, але не знаходить. Нарешті, змучившись, вона напружує всі свої сили і очі, дивиться вгору на миготливу зелену пляму і, прислухавшись до крику, знаходить ворога, що заважає їй жити.

Цей ворог — дитина.

Вона сміється. Їй дивно: як це раніш вона не могла зрозуміти такої дрібниці? Зелена пляма, тіні і цвіркун так само, здається, сміються й дивуються.

Облудне уявлення опановує Варку. Вона встає з табурета і, широко усміхаючись, не кліпаючи очима, походжає по кімнаті. Їй приємно й лоскотно від думки, що вона зараз позбудеться дитини, яка сковує їй руки й ноги… Убити дитину, а потім спати, спати, спати…

Сміючись, підморгуючи і погрожуючи зеленій плямі пальцями, Варка підкрадається до колиски і нахиляється до дитини. Задушивши її, вона швидко лягає на підлогу, сміється від радості, що їй можна спати, і через хвилину спить уже міцно, як мертва.


1888


СТЕП (Історія одної подорожі)

І


Із N., повітового міста N-ської губернії, раннього липневого ранку виїхала і з гуркотом покотилася поштовим трактом безресорна обшарпана бричка, одна з тих допотопних бричок, на яких їздять тепер на Русі тільки купецькі прикажчики, ліверанти та небагаті священики. Вона торохтіла й вищала при найменшому русі; їй похмуро вторувало відро, прив’язане до задка, — і по самих цих звуках та жалюгідних шкіряних клаптиках, що метлялися на її облізлому тілі, можна було судити про її ветхість і готовність іти на брухт.

У бричці сиділо двоє N-ських обивателів: N-ський купець Іван Іванович Кузьмичов, голений, в окулярах і в солом’яному капелюсі, більше схожий на чиновника, ніж на купця, і другий — отець Христофор Сірійський, настоятель N-ської Миколаївської церкви, маленький, довговолосий дідок у сірому парусиновому каптані, в циліндрі з широкими крисами і у гаптованому кольоровому поясі. Перший про щось зосереджено думав і струшував головою, щоб прогнати дрімоту; на обличчі в нього звична ділова сухість боролася з благодушністю людини, яка тільки що попрощалася з ріднею і добре випила; а другий вогкими оченятами здивовано поглядав, на божий світ і усміхався так широко, що, здавалось, усмішка захоплювала навіть криси циліндра; обличчя його було червоне і ніби зовсім замерзле. Обидва вони, як Кузьмичов, так і о. Христофор, їхали тепер продавати вовну. Прощаючись з домочадцями, вони тільки що ситно закусували пампушками з сметаною і, незважаючи на ранню пору, випили… Настрій в обох був прекрасний.

Крім тільки що описаних двох і кучера Дениска, що невтомно стьобав пару моторних гнідих коненят, у бричці був ще один пасажир — хлопчик років дев’яти, з темним від смаги й мокрим від сліз обличчям. Це був Єгорушка, племінник Кузьмичова. З дозволу дядька та благословення о. Христофора він їхав кудись вступати до гімназії. Його матуся, Ольга Іванівна, вдова колезького секретаря й рідна сестра Кузьмичова, любивши освічених людей і благородне товариство, ублагала свого брата, що їхав продавати вовну, взяти з собою Єгорушку й віддати його до гімназії; і тепер хлопчик, не розуміючи, куди й чого він їде, сидів на передку поруч з Дениском, тримався за його лікоть, щоб не впасти, і підстрибував, як чайник на конфорці. Від швидкої їзди його червона сорочка пузирем надималася на спині і новий візницький капелюх з павиним пером раз у раз зсувався на потилицю. Він почував себе найнещасливішою людиною і хотів плакати.

Коли бричка проїжджала повз острог, Єгорушка глянув на вартових, що тихо ходили коло високої білої стіни, на маленькі загратовані вікна, на хрест, що блищав на даху, і згадав, як тиждень тому, в день Казанської божої матері, він ходив з матусею до острожної церкви на храм; а ще раніше, на великдень, він приходив до острогу з кухаркою Людмилою і з Дениском і приносив туди куличі, крашанки, пироги і печеню; арештанти дякували й хрестились, а один з них подарував Єгорушці олов’яні запонки власного виробу.

Хлопчик придивлявся до знайомих місць, а ненависна бричка бігла повз них і залишала усе позаду. За острогом промайнули чорні, закопчені кузні, за ними затишне зелене кладовище, обнесене камінною оградою; з-за огради весело виглядали білі хрести і надгробки, які ховаються в зелені вишневих дерев і здаля скидаються на білі плями. Єгорушка згадав, що, коли цвіте вишня, ці білі плями зливаються з вишневим цвітом у біле море, а коли вишні достигають, білі надгробки і хрести бувають обсипані багряними, як кров, цятками. За оградою під вишнями день і ніч спали Єгорущин батько і бабуся Зінаїда Данилівна. Коли бабуся померла, її поклали в довгу, вузьку труну і накрили двома п’ятаками їй очі, які не. хотіли заплющуватися. До своєї смерті вона була жива і носила з базару м’які бублики, посипані маком, а тепер вона спить, спить…

А за кладовищем диміли цегельні. Густий чорний дим великими клубами йшов з-під довгих очеретяних покрівель, приплюснутих до землі, і ліниво здіймався вгору. Небо над заводами і кладовищем було темне, і великі тіні від клубів диму повзли полем і через дорогу. В диму коло покрівель рухалися люди і коні, вкриті червоним пилом…

За заводами кінчалося місто і починалося поле. Єгорушка востаннє оглянувся на місто, припав обличчям до ліктя Дениска й гірко заплакав…

— Ну, не наревівся ще, рево! — сказав Кузьмичов. — Знову, пестунчику, заслинився! Не хочеш їхати, то залишайся. Ніхто ж силою не тягне!

— Нічого, нічого, брат Єгор, нічого… — забурмотів скоромовкою о. Христофор. — Нічого, брат… Покладайся на бога… Не по лихо їдеш, а по добро. Вчення, як кажуть, світ, а невчення — тьма… Істинно так.

— Хочеш вернутися? — спитав Кузьмичов.

— Хо… хочу, — відповів Єгорушка, схлипуючи.

— То й вернувся б. Однаково даремно їдеш, сім верст пішки по шмат кишки.

— Нічого, нічого, брат… — казав далі о. Христофор. — Богу молись… Ломоносов так само з рибалками їхав, однак з нього вийшла людина на всю Європу. Науки, що сприймаються з вірою, дають плоди, богу угодні, Як сказано в молитві? Творцеві на славу, а батькам нашим на втіху, церкві і вітчизні на користь… Отак-бо…

— Користь усяка буває… — сказав Кузьмичов, закурюючи дешеву сигару. — Інший двадцять років навчається, а ніякого пуття.

— Це буває.

— Кому наука на користь, а кого тільки з розуму збиває. Сестра — жінка нетямуща, намагається все по-благородному і хоче, щоб з Єгорка вчений вийшов, а того не розуміє, що і я при своїй роботі міг би Єгорка навіки ощасливити. Я це вам на те кажу, що коли всі підуть в учені та в благородні, тоді нікому буде торгувати і хліб сіяти. Всі з голоду повмирають.

— А коли всі торгуватимуть і хліб сіятимуть, тоді нікому буде наук доходити.

І, гадаючи, що обидва вони сказали щось переконливе і поважне, Кузьмичов і о. Христофор зробили серйозні обличчя і одночасно кашлянули. Дениско, що прислухався до їхньої розмови й нічого не зрозумів, труснув головою і, підвівшись, стьобнув обох гнідих. Настала мовчанка.

Тим часом перед очима тих, що їхали, стелилася вже Широка, безмежна рівнина, перетята пасмом горбів. Товплячись і визираючи один з-за одного, ці горби зливаються у височину, що тягнеться праворуч від шляху аж до обрію і зникає в ліловій далечині; їдеш-їдеш і ніяк не розбереш, де вона починається і де кінчається… Сонце вже виглянуло ззаду з-за міста і тихо, без клопоту узялося до своєї роботи. Спочатку далеко спереду, де небо сходиться з землею, коло могилок і вітряка, що здаля схожий на маленького чоловічка, який вимахує руками, поповзла по землі широка яскраво-жовта смуга; за хвилину така сама смуга засвітилася трохи ближче, поповзла праворуч і охопила горби; щось тепле торкнулося Єгорущиної спини, смуга світла, підкравшися ззаду, шмигнула через бричку і коні, помчала назустріч іншим смугам, і раптом весь широкий степ скинув з себе ранкову півтінь, усміхнувся й заблищав росою.

Зжате жито, бур’ян, молочай, дикі коноплі — все, побуріле від спеки, руде і напівмертве, тепер, умите росою й приголублене сонцем, оживало, щоб знову зацвісти. Над шляхом з веселим криком літали степові пташки, в траві перекликалися ховрахи, десь далеко ліворуч плакали чайки. Табун куріпок, сполоханий бричкою, зірвався й з своїм м’яким «тррр» полетів до пагорбів. Коники, цвіркуни, скрипалі і вовчки завели в траві свою рипучу одноманітну музику.

Але минув якийсь час, роса випарувалася, повітря застигло, і обманутий степ набув свого похмурого липневого вигляду. Трава похилилася, життя завмерло. Засмаглі пагорби, буро-зелені, здаля лілові, з своїми спокійними, як тінь, тонами, рівнина з туманною далечінню й перекинуте над ними небо, яке в степу, де нема лісів і високих гір, здається страшенно глибоким і прозорим, уявлялися тепер безмежними, заціпенілими від туги…

Як душно і сумно! Бричка біжить, а Єгорушка бачить усе те саме — небо, рівнину, горби… Музика в траві притихла. Степові пташки полетіли, куріпок не видно. Над збляклою травою від нічого робити літають граки; всі вони схожі один на одного і роблять степ ще одноманітнішим.

Летить шуліка над самою землею, плавно змахуючи крилами, і раптом спиняється в повітрі, наче задумавшись про нудьгу життя, потім стріпує крильми й стрілою лине над степом, і незрозуміло, навіщо він літає і чого йому треба. А вдалині махає крилами вітряк…

Для різноманітності майне в бур’яні білий череп або камінь, виросте на мить сіра кам’яна баба або висохла верба з синьою сиворакшею на верхній гілці, перебіжить дорогу ховрашок — і знов біжать повз очі бур’яни, горби, граки…

Та ось, хвалити бога, назустріч їде віз з снопами. На самому верху лежить дівка. Сонна, зморена спекою, підводить вона голову й дивиться на зустрічних. Дениско задивився на неї, гніді простягають морди до снопів, бричка, завищавши, цілується з возом, і колюче колосся, як віником, проїжджає по циліндру о. Христофора.

— На людей їдеш, пухла! — гукає Дениско. — Ач, морду розперло, немов джміль укусив.

Дівка сонно усміхається і, поворушивши губами, знову лягає… А ось на горбі з’являється самотня тополя; хто її посадив, і навіщо вона тут — бог його знає. Від її стрункої постаті й зеленого одягу важко відірвати очі. Чи щаслива ця красуня? Улітку спека, взимку холод та хуртовини, восени страшні ночі, коли бачиш тільки пітьму і не чуєш нічого, крім безпутного, сердито виючого вітру, а головне — весь вік сама, сама… За тополею яскраво-жовтим килимом від верхівки горба аж до шляху тягнуться смуги пшениці. На горбі хліб уже скосили і склали в копи, а внизу ще тільки косять… Шість косарів стоять рядом і махають косами, а коси весело блискають і в такт, усі разом, звучать: «вжжи, вжжи!» З рухів жінок, що в’яжуть снопи, з облич косарів, з блиску кіс видно, що спека палить і душить. Чорний собака з висолопленим язиком біжить від косарів назустріч бричці, мабуть, з наміром загавкати, але спиняється на півдорозі й байдуже дивиться на Дениска, який погрожує йому батогом: жарко гавкати! Одна жінка підводиться і, взявшись обіруч за змучену спину, проводжає очима кумачеву сорочку Єгорушки. Чи то червоний колір їй сподобався, чи згадала вона про своїх дітей, а тільки довго стоїть вона нерухомо й дивиться вслід…

Та ось промайнула й пшениця. Знов тягнеться випалена рівнина, засмалені горби, пекуче небо, знов ширяє над землею шуліка. Вдалині, як і раніше, махає крилами вітряк, і все ще. він схожий на маленького чоловічка, що вимахує руками. Набридло дивитися на нього і здається, Що до нього ніколи не доїдеш, що він тікає від брички.

О. Христофор і Кузьмичов мовчали. Дениско стьобав гнідих і погукував, а Єгорушка вже не плакав, а байдуже дивився на всі боки. Спека й степова нудьга стомили його. Йому здавалося, що він давно вже їде й підстрибує, Що сонце давно вже пече йому в спину. Не проїхали ще й десять верст, а він уже думав: «Час би відпочити!» З обличчя дядька поволі зійшла благодушність і залишилася сама тільки ділова сухість, а голеному, худому обличчю, особливо коли воно в окулярах, коли ніс і скроні вкриті пилом, ця сухість надає невблаганного, інквізиторського виразу. А отець Христофор не переставав здивовано поглядати на світ божий і усміхатися. Мовчки він думав про щось хороше й веселе, і добра, благодушна усмішка застигла на його обличчі. Здавалося, що й хороша, весела думка застигла в його мозку від спеки…

— А що, Дениску, доженемо сьогодні валки? — спитав Кузьмичов.

Дениско поглянув на небо, підвівся, стьобнув по конях, а тоді вже відповів:

— До ночі, бог дасть, доженемо…

Почулося собаче гавкання. Штук із шість величезних степових вівчарок раптом, вискочивши, наче з засідки, з лютим виючим гавканням кинулись назустріч бричці. Усі вони, надзвичайно злі, з волохатими павучими мордами і з червоними від злоби очима, оточили бричку і, ревниво штовхаючи одна одну, зчинили хрипкий рев. Вони ненавиділи палко і, здається, ладні були порвати на клапті і коней, і бричку, і людей… Дениско, що любив дражнити і стьобати, зрадів з нагоди і, надавши своєму обличчю зловтішного виразу, перегнувся і стьобнув батогом вівчарку. Пси ще дужче захрипіли, коні понесли; і Єгорушка, що ледве тримався на передку, дивлячись на очі і зуби собак, розумів, що, якби звалився він, його в одну мить роздерли б на клапті, але страху не почував і дивився так само зловтішно, як і Дениско, і шкодував, що в нього нема в руках батога.

Бричка порівнялася з отарою овець.

Стій! — закричав Кузьмичов. — Держи! Тпрр…

Дениско подався усім тулубом назад і осадив гнідих. Бричка зупинилась.

— Ходи сюди! — крикнув Кузьмичов. до чабана. — Угамуй собак, будь вони прокляті!

Старий чабан, обірваний і босий, у теплій шапці, з брудною торбою коло стегна і з гаком на довгій палиці — зовсім біблійна постать — угамував собак і, скинувши шапку, підійшов до брички. Зовсім така сама біблійна постать стояла, не ворушачись, по другий бік отари й байдуже дивилася на проїжджих.

— Чия це отара? — спитав Кузьмичов.

— Варламовська! — голосно відповів старий.

— Варламовська! — повторив чабан, що стояв по другий бік отари.

— А що, проїжджав тут учора Варламов чи ні?

— Ні, не проїжджав… Прикажчик їхній проїжджали, де так…

— Рушай!

Бричка покотилася далі, і чабани із своїми злими собаками залишилися позаду. Єгорушка знехотя дивився вперед на лілову далечінь, і йому вже починало здаватися, що вітряк, який махає крилами, наближається. Він ставав дедалі більшим, зовсім виріс, і вже можна було виразно розглядіти його обоє крил. Одне крило було старе, залатане, друге тільки недавно зроблене з нового дерева й лисніло проти сонця.

Бричка їхала прямо, а вітряк чомусь став відходити ліворуч. Їхали, їхали, а він усе відходив ліворуч і не зникав з очей.

— Доброго вітряка поставив синові Болтва! — зауважив Дениско.

— А щось хутора його не видно.

— Він туди, за балочкою.

Незабаром показався й хутір Болтви, а вітряк все ще не відходив назад, не відставав, дивився на Єгорушку своїм лискучим крилом і махав. Ото чаклун!


II


Близько полудня бричка звернула з шляху праворуч, проїхала трохи повільно і спинилась. Єгорушка почув тихе, дуже лагідне дзюрчання й відчув, що його обличчя холоднуватим оксамитом торкнулося якесь інше повітря. З горба, зліпленого природою з величезного потворного каміння, крізь трубочку з болиголова, вставлену якимось невідомим доброчинцем, тоненькою цівкою бігла вода. Вона падала на землю і, прозора, весела, виблискуючи проти сонця, з тихеньким бурчанням, наче уявляючи себе потужним і бурхливим потоком, швидко бігла кудись ліворуч. Недалеко від горба маленька річка розлилася в калюжу; гаряче проміння і розпечений грунт, жадібно випиваючи її, відбирали в неї силу; але трохи далі вона, мабуть, зливалася з іншою такою самою річечкою, бо кроків за сто від горба по її течії зеленіла густа, пишна осока, з якої, коли під’їжджала бричка, з криком вилетіло три бекаси.

Подорожні розташувалися біля струмка спочивати і годувати коней. Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сіли в ріденькому затінку від брички і розпряжених коней, на розстеленій повсті, і стали закусувати. Хороша, весела думка, що застигла від спеки в мозку о. Христофора, після того як він напився води і з'їв одне печене яйце, захотіла на волю. Він ласкаво глянув на Єгорупгку, пожував і почав:

— Я й сам, брат, учився. З самого раннього віку бог вклав у мене розум і тяму, отож я, не так як інші, бувши іде таким, як ти, тішив батьків і наставників своєю кмітливістю. П’ятнадцять років мені ще не було, а я вже розмовляв і вірші складав по-латинськи, однаково як по-російськи. Пам’ятаю, був я жезлоносцем у преосвященного Христофора. Раз після обідні, як тепер пам’ятаю, в день тезоіменитства найблагочестивішого государя Олександра Павловича Благословенного, він скидав облачення у вівтарі, поглянув на мене ласкаво та й питає: «Puer bone quam арpellaris?»[4] А я йому: «Christophorus»[5]. А він: «Ergo сопnominati sumus», — тобто, ми, виходить, тезки… Потім питає по-латині: «Чий ти?» Я й відповідаю теж по-латині, що я син диякона Сірійського з села Лебединського. Бачивши таку мою скороспішність і ясність відповідей, преосвященний благословив мене та й сказав: «Напиши батькові, що я його не забуду, я тебе матиму на увазі». Протоієреї і священики, що у вівтарі були, слухаючи латинський диспут, також немало дивувалися, і кожен в похвалу мені виявив своє задоволення. Ще в мене й вусів не було, а я вже, брат, читав і по-латині, і по-грецьки, і по-французьки, знав філософію, математику, цивільну історію і всі науки. Пам’ять мені бог дав навдивовижу. Бувало, що прочитаю разів зо два, напам’ять знаю. Наставники і благодійники мої дивувалися і так гадали, що з мене вийде найученіший муж, світоч церкви. Я й сам думав до Києва їхати, науку продовжувати, та батьки не благословили: «Ти, — казав батько, — цілий вік учитимешся, то коли ж ми тебе дочекаємося?» Чувши такі слова, я кинув науки і став на посаду. Воно звичайно, вчений з мене не вийшов, та зате я батьків послухав, старість їм заспокоїв, поховав як годиться. Послух паче посту і молитви!

— Мабуть, ви вже всі науки позабували! — зауважив Кузьмичов.

— Як не забути? Хвалити бога, вже восьмий десяток пішов! З філософії і риторики дещо пам’ятаю ще, а мови і математику зовсім забув.

О. Христофор зажмурив очі, подумав і сказав півголосом:

— Що таке єство? Єство єсть річ самобутня, не вимагаючи іного ко своєму ісполнєнію.

Він покрутив головою і засміявся від розчулення.

— Духовна пожива! — сказав він. — Істинно, матерія живить плоть, а духовна пожива душу!

— Науки науками, — зітхнув Кузьмичов, — а от як не наздоженемо Варламова, то й буде нам наука.

— Людина — не голка, знайдемо. Він тепер у цих місцях кружляє.

Над осокою пролетіли знайомі три бекаси, і в їх писку чути було тривогу і досаду, що їх зігнали з ручая. Коні поважно жували і попирхували, Дениско ходив коло них і, стараючись показати, що він зовсім байдужий до огірків, пирогів і яєць, які їли хазяї, весь поринув у винищування гедзів і мух, що обліплювали конячі животи і спини. Він апатично, з якимсь особливим, горловим переможним звуком ляскав свої жертви, а коли не влучав, з досадою. кректав і проводив очима кожного щасливця, який уникнув смерті.

— Дениску, де ти. там! Іди їсти! — сказав Кузьмичов, глибоко зітхаючи і тим даючи знати, що він уже наївся.

Дениско несміливо підійшов до повсті і вибрав собі півдесятка великих і жовтих огірків, так званих «жовтяків» (вибрати дрібніші й свіжіші він посоромився), узяв двоє печених яєць, чорних і потрісканих, потім нерішуче, наче боячись, щоб його не вдарили по простягнутій руці, торкнувся пальцем пиріжка.

— Бери, бери! — підохотив його Кузьмичов.

Дениско рішуче взяв пиріг і, відійшовши далеко набік, сів на землі, спиною до брички. Зараз же почулося таке голосне жвакання, що навіть коні обернулися й підозріло подивилися на Дениска.

Закусивши, Кузьмичов дістав з брички торбу з чимось і сказав Єгорушці:

— Я спатиму, а ти поглядай, щоб у мене з-під голови цієї торби не витягли.

О. Христофор скинув рясу, пояс і каптан, і Єгорушка, глянувши на нього, завмер від подиву. Він ніяк не припускав, що священики ходять у штанях, а на о. Христофорові були справжні парусинові штани, засунуті у високі чоботи, і купецька пістрьова курточка. Дивлячись на нього, Єгорушка виявив, що в цьому не відповідному до його сану костюмі він, з своїм довгим волоссям і бородою, дуже схожий на Робінзона Крузо. Роздягнувшись, о. Христофор і Кузьмичов лягли в затінку під бричкою, обличчям один до одного, і позаплющували очі. Дениско, скінчивши жувати, розлігся на осонні животом догори і теж заплющив очі.

— Поглядай, щоб хто коней не вкрав! — сказав він Єгорушці і зразу ж заснув.

Настала тиша. Чути було тільки, як пирхали й жували коні та похропували ті, що спали; десь неблизько плакала одна чайка і подеколи розлягалося пищання трьох бекасів, що прилітали подивитися, чи не поїхали непрохані гості; м’яко гаркавлячи, дзюрчав струмочок, але всі ці звуки не порушували тиші, не будили застиглого повітря, а навпаки, вганяли природу в дрімоту.

Єгорушка, задихаючись від спеки, яка особливо почувалася тепер, після їжі, побіг до осоки і звідти оглянув місцевість. Побачив він те саме, що бачив і до полудня: рівнину, горби, небо, лілову далечінь; тільки горби стояли ближче та не було вітряка, який залишився далеко позаду. З-за скелястого горба, де біг струмок, здіймався другий, рівніший і ширший: на ньому ліпилося невелике селище з п’яти-шести осель. Коло хат не було видно ні людей, ні дерев, ні затінків, наче селище задихнулося в гарячому повітрі й висохло. Знічев’я Єгорушка спіймав у траві скрипаля, підніс його в жмені до вуха і довго слухав, як той грав на свою скрипку. Коли надокучила музика, він погнався за зграйкою жовтих метеликів, що прилітали до осоки пити воду, і сам не помітив, як опинився знов біля брички. Дядько і о. Христофор міцно спали; сон їхній, мав тривати години зо дві, зо три, поки не відпочинуть коні. Як же згаяти цей довгий час, і де подітися від спеки? Завдання складне… Машинально Єгорушка підставив рот під цівку, що бігла з трубочки; в роті в нього стало холодно й запахло болиголовом; пив він спочатку з охотою, потім через силу і доти, поки гострий холод з рота не побіг по всьому тілу і поки вода не полилася по сорочці. Потім він підійшов до брички й став дивитися на тих, що спали. Дядькове обличчя, як і раніше, виявляло ділову сухість. Фанатик свого діла, Кузьмичов завжди, навіть уві сні й під час молитви в церкві, коли співали «Іже херувими», думав про свої справи, ані на хвилину не міг забути про них, і тепер, мабуть, йому снилися паки з вовною, підводи, ціни, Варламов… А отець Христофор, людина лагідна, легковажна і сміхотлива, весь свій вік не знав жодної такої справи, що, як змій-полоз, могла б скувати його душу. В усіх численних справах, за які він брався на своєму віку, його вабила не стільки сама справа, скільки метушня і єднання з людьми, властиві кожному заходові. Так, у цій подорожі його цікавили не стільки вовна, Варламов і ціни, скільки довгий шлях, розмови в дорозі, спання під бричкою, невчасна їда… І тепер, як видно з його обличчя, йому снилися, мабуть, преосвященний Христофор, латинський диспут, його попадя, пампушки з сметаною і все таке, що не могло снитися Кузьмичову.

В той час, як Єгорушка дивився на сонні обличчя, несподівано почувся тихий спів. Десь неблизько співала жінка, а де саме і в якому боці, важко було збагнути. Пісня тиха, тягуча і журлива, схожа на плач і ледве чутна для слуху, бриніла. то праворуч, то ліворуч, то згори, то з-під землі, наче над степом літав невидимий дух і співав. Єгорушка озирався і не розумів, звідки ця чудна пісня; а потім, коли він прислухався, йому стало здаватися, що це співала трава; у своїй пісні вона, напівмертва, вже загинула, без слів, але жалібно і щиро переконувала когось, що вона нічого не винна, що сонце спалило її даремно; вона запевняла, що їй палко хочеться жити, що вона ще молода і була б гарною, якби не спека і не посуха; вини не було, але вона все-таки просила в когось пробачення і присягалася, що їй нестерпно боляче, сумно й жалко себе…

Єгорушка послухав трохи, і йому стало здаватися, що від тужливої, тягучої пісні повітря зробилося душнішим, гарячішим і непорушнішим… Щоб заглушити пісню, він, приспівуючи і намагаючись стукати ногами, побіг до осоки. Звідки він поглянув на всі боки і знайшов того, хто співав. Коло крайньої хати в селищі стояла жінка в короткій спідниці, довгонога і цибата, як чапля, і щось просівала; з-під її решета донизу по купі ліниво йшов білий пил. Тепер було ясно, що співала вона. За сажень від неї нерухомо стояв маленький хлопчик у самій сорочці й без шапки. Наче зачарований піснею, він не ворушився й дивився кудись униз, мабуть, на кумачеву сорочку Єгорушки.

Пісня затихла. Єгорушка поплентався до брички і знов від нічого робити взявся до струмочка води.

І знов почулася тягуча пісня. Співала все та сама цибата жінка за горбом у селищі. До Єгорушки раптом вернулась його нудьга. Він покинув трубочку і підвів очі вгору. Те, що побачив він, було таке несподіване, що він трохи злякався. Над його головою на одному з великих незграбних каменів стояв маленький хлопчик у самій сорочці, пухлий, з великим, випнутим животом і на тоненьких ніжках, той самий, який раніше стояв біля жінки. З тупим подивом і не без страху, ніби бачачи перед собою вихідців з того світу, він, не кліпаючи і роззявивши рота, оглядав Єгорущину кумачеву сорочку і бричку. Червоний колір сорочки вабив і тішив його, а бричка і люди, що спали під нею, збуджували його цікавість; може, він і сам не помітив, як приємний червоний колір і цікавість притягли його з селища вниз, і, мабуть, тепер дивувався з своєї сміливості. Єгорушка довго оглядав його, а він Єгорушку. Обидва мовчали і почували деяку незручність. По довгій мовчанці Єгорушка запитав:

— Як тебе звати?

Щоки незнайомого ще більше розпухли; він притулився спиною до каменя, витріщив очі, поворушив губами і відповів хрипким басом:

— Тит.

Більше хлопчики не сказали один одному й слова. Помовчавши ще трохи й не зводячи очей з Єгорушки, таємничий Тит задер догори одну ногу, намацав п’ятою точку. опори й забрався на камінь; звідси він, задкуючи і дивлячись просто на Єгорушку, ніби боячись, щоб той не вдарив його ззаду, виліз на вищий камінь і так ліз доти, поки зовсім це зник за верхівкою горба.

Провівши його очима, Єгорушка обійняв коліна руками і схилив голову… Гаряче проміння пекло йому потилицю, шию і спину. Журлива пісня то завмирала, то знову пролинала в стоячому душному повітрі, струмок монотонно дзюрчав, коні жували, а час тягся без кінця, наче і він застиг і зупинився. Здавалося, що від ранку минуло вже сто років… Чи не хотів бог, щоб Єгорушка, бричка і коні завмерли в цьому повітрі і, як горби, скам’яніли б і залишилися навіки на одному місці?

Єгорушка підвів голову й посоловілими очима подивився поперед себе; лілова далечінь, що була до цього часу непорушною, загойдалася і разом з небом полинула кудись іще далі… Вона потягла за собою буру траву, осоку, і Єгорушка полинув з незвичайною швидкістю за далиною, що тікала. Якась сила беззвучно вабила його кудись, а за ним навздогін мчали спека і томлива пісня. Єгорушка схилив голову й заплющив очі…

Перший прокинувся Дениско. Його щось укусило, бо він схопився, швидко почухав плече й промовив:

— Анафема ідолова, нема на тебе погибелі!

Потім він підійшов до струмка, напився води й довго вмивався. Його пирхання і плюскіт води вивели Єгорушку з забуття. Хлопчик подивився на його мокре обличчя, вкрите краплями і рясним ластовинням, яке робило обличчя схожим на мармур, і спитав:

— Скоро поїдемо?

Дениско поглянув, чи високо стоїть сонце, і відповів:

— Мабуть, скоро.

Він утерся пеленою сорочки і, зробивши дуже серйозне обличчя, застрибав на одній нозі.

— Ану-бо, хто швидше доскоче до осоки! — сказав він.

Єгорушка був знесилений спекою і дрімотою, але все-таки пострибав за ним. Денискові було вже років з двадцять, служив він за кучера і збирався женитись, але не переставав ще бути маленьким. Він дуже любив пускати змії, ганяти голубів, гратися в паці, бігати навздогін і завжди встрявав у дитячі гри і сварки. Бувало, тільки підуть хазяї куди-небудь чи поснуть, він уже починає стрибати на одній нозі або підкидати камінці. Кожному дорослому, який бачив те щире захоплення, з яким він пустував у товаристві малолітків, важко було втриматися щоб не промовити: «Отакий лобур!» А діти у втручанні великого кучера в їх справу не бачили нічого дивного: нехай грається, аби не бився! Зовсім так, як маленькі собаки не бачать нічого дивного, коли до їхньої компанії встряне який-небудь великий щирий пес і починає гратися з ними.

Дениско випередив Єгорушку і, видно, був з цього дуже задоволений. Він підморгнув оком і, щоб довести, що він може проскакати на одній ніжці будь-яку відстань, запропонував Єгорушці, чи не хоче той проскакати з ним по шляху і звідти, не відпочиваючи, назад до брички? Єгорушка відхилив цю пропозицію, бо дуже засапався і знемігся.

Раптом Дениско зробив дуже серйозне обличчя, якого не робив навіть тоді, коли Кузьмичов картав його або замахувався на нього палицею; прислухаючись, він тихо став народне коліно, і на обличчі його з’явився вираз суворості і страху, який буває в людей, що слухають єресь. Він націлився в одну точку очима, поволі підніс догори кисть руки, складену жолобком, і раптом упав животом на землю й ляснув жолобком по траві.

— Є! — прохрипів вік переможно ї, вставши, підніс до очей Єгорушці великого коника.

Гадаючи, що це приємно коникові, Єгорушка і Дениско погладили його пальцями по широкій зеленій спині і посмикали його за вусики. Потім Дениско спіймав жирну муху, що нассалася крові, і запропонував її коникові. Той байдужісінько, наче давно вже був знайомий з Дениском, заворушив своїми великими, схожими на забрало щелепами і від’їв мусі живіт. Його випустили, він блиснув рожевою підбивкою своїх крил і, сівши в траву, зразу ж затріскотів своєї пісні. Випустили й муху; вона розправила крильця й без живота полетіла до коней.

З-під брички почулося глибоке зітхання. Це прокинувся Кузьмичов. Він швидко підвів голову, неспокійно глянув у далечінь, і з цього погляду, який байдуже пробіг повз Єгорушку і Дениска, видно було, що, прокинувшись, він думав про вовну і Варламова.

— Отче Христофоре, вставайте, пора! — заговорив він стривожено. — Годі спати, і так уже діло проспали! Дениску, запрягай!

О. Христофор прокинувся з такою самою усмішкою, з якою й заснув. Обличчя його від сну пом’ялося, зморщилось і, здавалося, стало вдвоє меншим. Умившись і одягнувшись, він не поспішаючи витяг з кишені маленький засмальцьований псалтир і, ставши обличчям до сходу, став пошепки читати й хреститися.

— Отче Христофоре! — сказав докірливо Кузьмичов. — Пора їхати, вже коні готові, а ви, їй-богу…

— Зараз, зараз… — забурмотів о. Христофор. — Кафізми почитати треба… Не читав ще сьогодні.

— Можна й потім з кафізмами.

— Іване Івановичу, на кожний день у мене визначено. Не можна.

— Бог не осудив би.

Цілу чверть години о. Христофор стояв нерухомо обличчям до сходу й ворушив губами, а Кузьмичов майже з ненавистю дивився на нього і нетерпляче знизував плечима. Особливо його сердило, коли о. Христофор по кожній «славі» вбирав у себе повітря, швидко хрестився і навмисне голосно, щоб інші хрестилися, говорив тричі:

— Алілуя, алілуя, алілуя, слава тобі, боже!

Нарешті він усміхнувся, глянув угору на небо, поклав псалтир до кишені й сказав:

— Fini![6]

За хвилину бричка рушила в дорогу. Наче вона їхала назад, а не далі, подорожні бачили те саме, що й до полудня. Горби все ще потопали в ліловій далині, і не було видно їм кінця; мигтів бур’ян, камінь, проносилися вижаті смуги, і все ті самі граки та шуліка, що солідно махав крилами, літали над стеном. Повітря ще більше ставало нерухомим від спеки і тиші, покірна природа ціпеніла в мовчанні… Ні вітру, ні бадьорого, свіжого звуку, ні хмаринки.

Та ось нарешті, коли сонце стало спускатися на захід, степ, горби і повітря не витримали гніту і, вичерпавши терпіння, вони, змучившись, спробували скинути з себе ярмо. З-за горбів несподівано з’явилася попелясто-сива кучерява хмара. Вона перезирнулася з степом — я, мовляв, готова — і нахмурилась. Враз у стоячому повітрі щось порвалося, дужо рвонув вітер і з шумом, зі свистом закружляв по степу. Зразу ж трава і торішній бур’ян зчинили ремство, на шляху спірально закрутився пил, побіг степом і, забираючи з, собою солому, бабок і пір’я, чорним стовпом, що крутився, знявся до неба й затуманив сонце. По степу уздовж і впоперек, спотикаючись і стрибаючи, побігло перекотиполе, а одно з них потрапило у вихор, закрутилося, як птах, полетіло до неба і, обернувшись там у чорну цятку, зникло з очей. За ним полетіло друге, потім трете, і Єгорушка бачив, як два перекотиполя зіткнулися в блакитній високості і вчепились одне в одного, як на поєдинку.

Коло самого шляху спурхнув стрепет. Махаючи крилами і хвостом, він, залитий сонцем, скидався на рибальську блешню або на ставкового метелика, в якого, коли він мигтить над водою, крильця зливаються з вусиками, і здається, що вусики ростуть у нього і спереду, і ззаду, і з боків… Тремтячи в повітрі, як комаха, виграючи своєю строкатістю, стрепет піднісся високо вгору прямою лінією, потім, мабуть, наляканий хмарою куряви, полетів убік, і довго ще було видно його мигтіння….

А он, стурбований вихором і не розуміючи, що трапилося, з трави вилетів деркач. Він летів за вітром, а не проти, як усі птахи; від цього пір’я розкуйовдилось, весь він роздувся до розміру курки і мав дуже сердитий, поважний вигляд. Самі тільки граки, що постарілися в степу і призвичаїлись до степових переполохів, спокійно літали над травою або байдуже, ні на що не зважаючи, довбали своїми товстими дзьобами черству землю.

За горбами глухо прогримів грім; повіяло прохолодою. Дениско весело свиснув і стьобнув по конях… О. Христофор і Кузьмичов, придержуючи свої капелюхи, вп’ялися очима в горби… Добре, якби бризнув дощ!

Ще б, здається, невеличке зусилля, одне напруження, і степ узяв би гору. Але невидима гнітюча сила поволі скувала вітер і повітря, вклала куряву, і знову, начебто нічого й не було, настала тиша. Хмара сховалася, засмалені горби насупились, повітря покірно застигло, і самі тільки сполохані чайки десь плакали і нарікали на долю…

Потім швидко настав вечір.


III


У вечірніх сутінках показався великий одноповерховий будинок з іржавим залізним дахом і з темними вікнами. Цей будинок називався постоялим двором, хоч коло нього ніякого двору не було і стояв він серед степу, нічим не обгороджений. Трохи осторонь від нього темнів жалюгідний вишневий садочок з тином, та під вікнами, схиливши свої важкі голови, стояли заснулі соняшники. У садочку тріскотів маленький вітрячок, поставлений на те, щоб полохати стукотом зайців. А більш коло будинку не. було ні видно, ні чути нічого, крім степу.

Ледве бричка зупинилась біля ганочка з дашком, як у будинку почулися радісні голоси — один чоловічий, другий жіночий, — завищали двері на блоку, і коло брички в одну мить виросла висока худа постать, що розмахувала руками і фалдами. Це був хазяїн постоялого двору Мойсей Мойсейович, немолода людина з дуже блідим обличчям і з чорною, як туш, гарною бородою. Одягнений він був у поношений чорний сюртук, який теліпався на його вузьких плечах, як на вішалці, і змахував фалдами, наче крилами, кожного разу, як Мойсей Мойсейович з радості чи з жаху сплескував руками. Крім сюртука, на хазяїні були ще широкі білі штани навипуск і оксамитова жилетка в рудих квітках, схожих на велетенських блощиць.

Мойсей Мойсейович, упізнавши приїжджих, спочатку завмер від надмірного почуття, потім сплеснув руками і застогнав. Сюртук його змахнув фалдами, спина зігнулася в дугу, і бліде обличчя скривилося такою усмішкою, начебто бачити бричку для (нього було не тільки приємно, а й до болю солодко.

— Ах, боже мій, боже мій! — заговорив він тонким, співучим голосом, задихаючись, метушачись і своїми рухами заважаючи пасажирам вилізти з брички. — І такий сьогодні для мене щасливий день! Ах, та що ж це я теперечки повинен робити! Іване Івановичу! Отче Христофоре! Який же гарненький паничик сидить на козлах, побий мене бог! Ах, боже ж мій, та чого ж я стою на одному місці й не кличу гостей до світлиці? Будь ласка, заходьте… милості просимо! Давайте мені всі ваші речі… Ах, боже мій!

Мойсей Мойсейович, шукаючи в бричці і допомагаючи приїжджим вилазити, раптом обернувся назад і. закричав таким диким, придушеним голосом, начебто топився й кликав на поміч:

— Соломоне! Соломоне!

— Соломоне! Соломоне! — повторив у хаті жіночий голос.

Двері на блоку завищали, і на порозі з’явився невисокий молодий єврей, рудий, з великим пташиним носом і з лисиною серед жорсткого кучерявого волосся; одягнений він був у короткий дуже поношений піджак з закругленими фалдами і короткими рукавами та в короткі трикові штанці, через що сам здавався коротким і куцим, як обскубана курка. Це був Соломон, брат Мойсея Мойсейовича. Він мовчки, не здоровкаючись, а тільки якось дивно усміхаючись, підійшов до брички.

— Іван Іванович і отець Христофор приїхали! — сказав йому Мойсей Мойсейович таким тоном, начебто боявся, що той йому не повірить. — Ай, вай, дивна річ, такі хороші люди взяли та й приїхали. Ну, бери, Соломоне, речі! Прошу завітати, дорогі гості!

Трохи згодом Кузьмичов, о. Христофор і Єгорушка сиділи вже у великій похмурій і порожній кімнаті за старим дубовим столом. Цей стіл був тут майже один, бо у великій кімнаті, крім нього, широкого дивана з дірявою клейонкою та трьох стільців, не було ніяких інших меблів. Та й стільці не кожний наважився б назвати стільцями. Це була якась жалюгідна подоба меблів з клейонкою, що віджила свій вік, та з надприродно загнутими назад спинками, які надавали стільцям схожості з дитячими санками. Важко було зрозуміти, яку зручність мав на увазі невідомий столяр, загинаючи так немилосердно спинки, і хотілося думати, що тут винен не столяр, а який-небудь проїжджий силач, що, бажаючи похвастатися своєю силою, позгинав стільцям спинки, а потім заходився поправляти і ще більше зігнув. Кімната здавалася похмурою. Стіни були сірі, стеля і карнизи закопчені, на підлозі тяглися щілини й зяяли діри незрозумілого походження (думалося, що їх пробив каблуком той самий силач), і здавалося, що якби в кімнаті почепили з десяток ламп, то вона не перестала б бути темною. Ні на стінах, ні на вікнах не було нічого схожого на оздоби. А втім, на одній стіні в сірій дерев’яній рамі висіли якісь правила з двоголовим орлом, а на другій — в такій самій рамі якась гравюра з написом: «Байдужість людей». До чого люди були байдужі, — зрозуміти було неможливо, бо гравюра дуже потьмяніла від часу й була щедро засиджена мухами. Тхнуло в кімнаті чимсь цвілим і кислим.

Увівши гостей до кімнати, Мойсей Мойсейович і далі вигинався, сплескував руками, щулився й радісно вигукував, — все це він уважав за потрібне виробляти для того, щоб здаватися надзвичайно ввічливим і люб’язним.

— Коли проїхали тут наші підводи? — спитав його Кузьмичов.

— Одна партія проїхала сьогодні раненько, а друга, Іване Івановичу, спочивала тут в обід і надвечір поїхала.

— А… Проїжджав тут Варламов чи ні?

— Ні, Іване Івановичу! Вчора раненько проїздив його прикажчик Григорій Єгорович і казав, що вони, мабуть, теперечки на хуторі в молокана.

— Чудово. Виходить, ми зараз доженемо валки, а тоді й до молокана.

— Та бог з вами, Іване Івановичу! — жахнувся Мойсей Мойсейович, сплескуючи руками. — Куди ж ви проти ночі поїдете? Ви повечеряйте на здоров’ячко і переночуйте, а завтра, бог дасть, раненько поїдете й доженете кого треба!

— Ніколи, ніколи… Вибачте, Мойсею Мойсейовичу, іншим разом як-небудь, а тепер не час. Посидимо з чверть години та й поїдемо, а переночувати і в молокана можна.

— Чверть годинки! — зойкнув Мойсей Мойсейович. — Та побійтесь ви бога, Іване Івановичу! Ви мене примусите, щоб я ваші шапки заховав та двері замкнув! Ви хоч закусіть та чаю попийте!

— Ніколи нам з чаями та з цукрами, — сказав Кузьмичов.

Мойсей Мойсейович схилив голову набік, зігнув коліна й виставив наперед долоні, наче обороняючись від ударів, з болісно-солодкою усмішкою став благати:

— Іване Івановичу! Отче Христофоре! Будьте ж такі добрі, попийте в мене чайку! Невже ж я така недобра людина, що в мене не можна навіть чай пити? Іване Івановичу!

— Що ж, чайку можна попити, — співчутливо зітхнув о. Христофор. — Це не затримає.

— Ну, гаразд! — погодився Кузьмичов.

Мойсей Мойсейович стрепенувся, радісно охнув і, зіщулюючись так, начебто тільки що вискочив з холодної води в тепло, підбіг до дверей і закричав диким, придушеним голосом, яким раніше кликав Соломона:

— Розо! Розо! Давай самовар!

За хвилину відчинилися двері, і до кімнати з великим підносом у руках увійшов Соломон. Ставлячи на стіл піднос, він насмішкувато дивився кудись убік і все дивно усміхався. Тепер, при світлі лампочки, можна було розгледіти його усмішку; вона була дуже складна і виявляла багато почуттів, але переважало в ній одне — явне презирство. Він начебто думав про щось смішне і дурне, когось терпіти не міг і зневажав, чогось радів і чекав слушної хвилини, щоб дошкулити гострою насмішкою і зайтися сміхом. Його довгий ніс, товсті губи і хитрі, вирячені очі, здавалося, були напружені від бажання зареготатись. Глянувши на його обличчя, Кузьмичов глузливо усміхнувся і спитав:

— Соломоне, чого це ти цього літа не приїжджав до нас у N. на ярмарок, жидів представляти?

Років зо два тому, що дуже добре. пам’ятав і Єгорушка, Соломон у N. на ярмарку, в одному з балаганів, розповідав сцени з єврейського побуту і мав великий успіх. Нагадування про це не справило на Соломона ніякого враження. Нічого не відповівши, він вийшов і трохи згодом повернувся з самоваром.

Зробивши коло стола своє діло, він відійшов набік і, склавши руки на грудях, виставивши наперед одну ногу, вп’явся своїми насмішкуватими очима в о. Христофора., В його позі було щось визивне, бундючне й зневажливе і в той же-час дуже жалюгідне й комічне, бо що поважнішою ставала його поза, то яскравіше виступали на перший план його короткі штанці, куций піджак, карикатурний ніс і вся його пташина обскубана фігурка.

Мойсей Мойсейович: приніс з другої кімнати табурет і сів на деякій відстані від стола.

— Приємного апетиту! Чай та цукор! — почав він розважати гостей. — Призволяйтесь на здоров’ячко! Такі незвичайні гості, такі незвичайні, а отця Христофора я вже п'ять років не бачив. І ніхто не хоче мені сказати, чий це такий паничик хороший? — спитав він, ніжно поглядаючи на Єгорушку.

— Це синок сестри Ольги Іванівни, — відповів Кузьмичов.

— А куди ж він їде?

— Учитися… До гімназії його веземо.

Мойсей Мойсейович з ввічливості вдав на своєму обличчі здивування і поважно покрутив головою.

— О, це добре! — сказав він, погрожуючи самоварові пальцем. — Це добре! З гімназії вийдеш таким паном, що всі ми будемо шапке скидати. Ти будеш розумний, багатий, з амбіцією, а матінка радітиме. О, це добре!

Він помовчав трохи, погладив собі коліна й заговорив шанобливо-жартівливим тоном:

— Ви вже мені пробачте, отче Христофоре, а я збираюсь написати заяву архієреєві, що ви в купців хліб відбиваєте. Візьму гербового паперу та й напишу, що в отця Христофора, значить, своїх грошей мало, коли він узявся до комерцій і почав вовну продавати.

— Так, надумав ось на старість… — сказав о. Христофор і засміявся. — Записався, брат, з попів у купці. Тепер би дома сидіти та богу молитися, а я скачу, аки фараон на колісниці… Суєта!

— Зате грошей буде багато!

— Авжеж! Дулю мені під ніс, а не гроші! Товар же не мій, а зятів, Михайлів!

— Чого ж він сам не поїхав?

— А того… Материне молоко на губах ще не обсохло. Купити вовну купив, а щоб продати — розуму нема, молодий ще. Всі гроші свої витратив, хотів нажитися і форсу задати, а поткнувся туди-сюди, йому й своєї ціни ніхто не дає. Отак покрутився хлопець з рік, потім приходить до мене та й: «Татусю, продайте вовну, зробіть ласку! Нічого я в цій справі не розумію!» Тож-то воно й є! Як що, то зараз до татуся, а перше й без татуся можна було. Коли купував, не питався, а тепер, як припекло, то й до татуся. А що ж татусь? Коли б не Іван Іванович, то й татусь нічого б не зробив. Клопіт з ними!

— А так, клопіт з дітьми, я вам кажу! — зітхнув Мойсей Мойсейович. — У мене в самого шестеро. Одного вчи, другого лікуй, третього на руках носи, а як виростуть, то ще більше клопоту. Не тільки теперечки, навіть у святому письмі так було. Коли в Якова були маленькі діти, він плакав, а коли вони виросли, ще дужче почав плакати.

— М-да… — погодився о. Христофор, задумливо дивлячись на склянку. — Мені, власне, нічого бога гнівити, я дійшов межі свого життя, як дай боже всякому… Дочок за хороших людей повіддавав, синів у люди вивів і тепер вільний, своє діло зробив, хоч на всі чотири сторони йди. Живу зі своєю попадею тихенько, їм, п’ю, та сплю, та з онуків радію, та богу молюся, а більше нічого мені й не треба. Як сир у маслі плаваю і знати нікого не хочу. Зроду в мене ніякого горя не було, і тепер, якби, скажімо, цар спитав: «Чого тобі треба? Чого ти хочеш?» Та нічого мені не треба! Все в мене є і все слава богу. Щасливішої за мене на все місто людини нема. Тільки от гріхів багато, та воно й те сказати, один бог без гріха. Адже так?

— Виходить, так.

— Ну, звичайно, зубів нема, в спині від старості ломить, то се, то те… задишка і всяке там… Хворію, плоть немічна, ну, та, сам подумай, пожив! Восьмий десяток! Не вік же вікувати, треба й честь знати.

О. Христофор раптом щось згадав, пирхнув у склянку й закашлявся від сміху. Мойсей Мойсейович з пристойності теж засміявся й закашлявся.

— Потіха! — сказав о. Христофор і махнув рукою. — Приїжджає до мене в гості старший син мій Гаврило. Він по медичній галузі і служить у Чернігівській губернії земським лікарем… Гаразд… Я йому й кажу: «От, кажу, задишка, те та се… Ти лікар, лікуй батька!» Він зараз мене роздягнув, постукав, послухав, усякі там штуки… живота пом’яв, а тоді й каже: «Вам, татусю, треба, каже, лікуватися стиснутим повітрям».

Отець Христофор зареготав судорожно, до сліз, і підвівся.

— А я йому й кажу: «Бог з ним, з отим стиснутим повітрям!» — вимовив він крізь сміх і махнув обома руками. — Бог з ним, з отим стиснутим повітрям!

Мойсей Мойсейович теж підвівся і, взявшись за живіт, зайшовся тонким сміхом, схожим на гавкання болонки.

— Бог з ним, з отим стиснутим повітрям! — знову промовив о. Христофор, регочучи.

Мойсей Мойсейович узяв на дві ноти вище і зайшовся таким судорожним сміхом, що ледве встояв на ногах.

— О боже мій… — стогнав він серед сміху. — Дайте дихнути… Так насмішили, що… ох!.. — смерть моя.

Він сміявся й говорив, а сам тим часом лякливо й підозріливо поглядав на Соломона. Той стояв, не змінивши пози, і посміхався. Видно було по його очах та усмішці, що він зневажав і ненавидів серйозно, але це так не пасувало до його обскубаної фігурки, що здавалось Єгорушці, ніби визивної пози і їдкого, зневажливого виразу надав вів собі навмисне, щоб удати блазня й насмішити дорогих гостей.

Випивши мовчки склянок з шість, Кузьмичов розчистив перед собою на столі місце, узяв торбу, ту саму, яка, коли він спав під бричкою, лежала в нього під головою, розв’язав на ній мотузочку й потрусив нею. Звідти посипалися на стіл пачки асигнацій.

— Поки час є, давайте, отче Христофоре, полічимо, — сказав Кузьмичов.

Побачивши гроші, Мойсей Мойсейович зніяковів, підвівся і, як делікатна людина, що не бажає знати чужих секретів, навшпиньки і балансуючи руками, вийшов з кімнати. Соломон залишився на своєму місці.

— В карбованцевих пачках по скільки? — почав о. Христофор.

— По п’ятдесят… У троячкових по дев’яносто… Четвертні й катеринки по тисячах складені. Ви відрахуйте сім тисяч вісімсот для Варламова, а я лічитиму для Гусевича. Та глядіть не помиліться…

Єгорушка зроду не бачив такої купи грошей, яка лежала тепер на столі. Грошей, мабуть, було дуже багато, бо пачка в сім тисяч вісімсот, яку о. Христофор відклав для Варламова, в порівнянні з усією купою здавалася дуже маленькою. Іншим часом така сила грошей, може, здивувала б Єгорушку і навела його на міркування про те, скільки на цю купу можна накупити бубликів, тістечок, маківників, а тепер він дивився на неї байдуже і почував тільки огидний дух гнилих яблук і гасу, що йшов від купи. Він був змучений труською їздою на бричці, він утомився і хотів спати. Голову йому тягло вниз, очі злипалися, і думки плуталися, як нитки. Якби можна було, він з насолодою схилив би голову на стіл, заплющив би очі, щоб не бачити лампи і пальців, які рухалися над купою, ї дозволив би своїм млявим, сонним думкам ще більше заплутатися. Коли він силкувався не дрімати, світло лампи, чашки і пальці двоїлися, самовар гойдався, а дух гнилих яблук здавався ще гострішим і огиднішим.

— Ох, гроші, гроші! — зітхав о. Христофор, усміхаючись. — Горе з вами! Тепер мій Михайло, певно, спить і бачить, що я йому таку купу привезу.

— Ваш Михайло Тимофійович людина нетямуща, — говорив півголосом Кузьмичов, — не за своє діло береться, а ви розумієте й можете зміркувати. Віддали б ви мені, як я казав, свою вовну та й їхали б собі назад, а я б вам, хай уже так, дав би по півкарбованця поверх своєї ціни, та й то тільки шануючи…

— Ні, Іване Івановичу, — зітхав о. Христофор. — Дякуємо вам за увагу… Звичайно, якби моя воля, то я б і говорити не став, а то ж самі знаєте, товар не мій…

Увійшов навшпиньки Мойсей Мойсейович. Стараючись з делікатності не дивитися на купу грошей, він підкрався до Єгорушки й смикнув його ззаду за сорочку.

— А ходім-но, паничику, — сказав він півголосом, — якого я тобі ведмедика покажу! Такий страшний, сердитий! У-у!

Сонний Єгорушка встав і ліниво поплентався за Мойсеєм Мойсейовичем дивитися на ведмедя. Він увійшов до невеличкої кімнатки, де, перше ніж він побачив що-небудь, йому забило подих від запаху чогось кислого і тухлого, що був тут далеко густіший, ніж у великій кімнаті і, мабуть, звідси поширювався по всьому будинку. Одну половину кімнати займало велике ліжко, вкрите засмальцьованою стьобаною ковдрою, а другу — комод і гори найрізноманітнішого ганчір’я — починаючи з твердо накрохмалених спідниць і кінчаючи дитячими штанцями і шлейками. На комоді горіла лойова свічка.

Замість обіцяного ведмедя Єгорушка побачив велику, дуже товсту єврейку, з розпущеним волоссям і в червоній фланелевій сукні з чорними цяточками; вона важко поверталась у вузькому проході між ліжком і комодом і, протяжно стогнучи, зітхала, наче в неї боліли зуби. Побачивши Єгорушку, вона зробила плаксиве обличчя, протяжно зітхнула і, перше ніж він устиг роздивитися, піднесла йому до рота скибку хліба, намазану медом.

— Їж, дитинко, їж! — сказала вона. — Тут ти без матінки, і тебе нікому погодувати. Їж!

Єгорушка став їсти, хоч після цукерок та маківників, які він щодня їв у себе вдома, не бачив нічого доброго в медові, наполовину змішаному з воском і з бджолиними крильми. Він їв, а Мойсей Мойсейович і єврейка дивилися й зітхали.

— Ти куди їдеш, дитинко? — спитала єврейка.

— Учитися, — відповів Єгорушка.

— А скільки вас у матінке?

— Я один. Більше нема нікого.

— О-ох! — зітхнула єврейка й підвела вгору очі. — Бідна матінке, бідна матінке! Як же ж вона нудьгуватиме й плакатиме! Через рік ми теж повеземо в науку свого Наума! Ох!

— Ох, Наум, Наум, — зітхнув Мойсей Мойсейович, і на його блідому обличчі нервово затремтіла шкіра. — А він такий хворий.

Заяложена ковдра заворушилась, і з-під неї виткнулась кучерява дитяча голова на дуже тонкій шиї; двоє чорних очей блиснули і з цікавістю вп’ялися в Єгорушку. Мойсей Мойсейович і єврейка, не перестаючи зітхати, підійшли до комода й почали говорити про щось по-єврейськи. Мойсей Мойсейович говорив півголосом, низьким баском, і взагалі його єврейська мова скидалася на безперервне «гал-гал-гал-гал…», а жінка відповідала йому тонким індичим голоском, і в неї виходило щось подібне до «ту-ту-ту-ту…». Поки вони радились, з-під заяложеної ковдри визирнула друга кучерява голівка на тонкій шиї, за нею третя, а далі четверта… Якби Єгорушка мав багату фантазію, то міг би подумати, що під ковдрою лежала стоголова гідра.

— Гал-гал-гал-гал… — говорив Мойсей Мойсейович.

— Ту-ту-ту-ту… — відповідала йому єврейка.

Нарада закінчилась, тим, що єврейка глибоко зітхнула, полізла до комода, розгорнула там якусь зелену ганчірку і дістала звідти великого житнього пряника, що мав вигляд серця.

— Візьми, дитинко, — сказала вона, подаючи Єгорушці пряник. — У тебе нема тепер матінке, нікому тобі гостинця дати.

Єгорушка сховав до кишені пряник і позадкував до дверей, бо був уже неспроможний дихати затхлим і кислим повітрям, в якому жили хазяї. Вернувшись до великої кімнати, він зручніше примостився на дивані і вже не заважав собі думати.

Кузьмичов тільки що скінчив лічити гроші і клав їх назад у торбу. Поводився з ними не дуже шанобливо й кидав їх у брудну торбу без усякої церемонії і з такою, байдужістю, начебто це були не гроші, а паперове сміття.

О. Христофор розмовляв з Соломоном.

— Ну, що, Соломоне премудрий? — питав він, позіхаючи і хрестячи рота. — Як діла?

— Це ви про які діла кажете? — спитав Соломон і подивився так єхидно, начебто йому натякали на який-небудь злочин.

— Взагалі… Що поробляєш?

— Що я поробляю? — перепитав Соломон і знизав плечима. — Те саме, що й усі… Ви бачите: я лакей. Я лакей у брата, брат лакей у проїжджих, проїжджі лакеї у Варламова, а якби я мав грошей десять мільйонів, то Варламов був би в мене лакеєм.

— Тобто, чому ж це він був би в тебе лакеєм?

— Чому? А тому, що нема такого пана чи мільйонера, який за зайву копійку не став би лизати рук у жида пархатого. Я тепер жид пархатий і злидень, всі на мене дивляться, як на собаке, а якби в мене були гроші, то Варламов переді мною клеїв би такого дурня, як Мойсей перед вами.

О. Христофор і Кузьмичов перезирнулись. Ні той, ні другий не зрозуміли Соломона. Кузьмичов суворо і сухо поглянув на нього й спитав:

— Як же це ти, дурню отакий, рівняєш себе з Варламовим?

— Я ще не такий дурень, щоб рівняти себе з Варламовим, — відповів Соломон, насмішкувато оглядаючи своїх співрозмовників. — Варламов хоч і росіянин, але в душі він жид пархатий; все життя в нього в грошах і в наживі, а я свої гроші спалив у грубці. Мені не потрібні ні гроші, ні земля, ні вівці, і не треба, щоб мене боялись і скидали шапки, коли я їду. Значить, я розумніший за вашого Варламова і більше схожий на людину!

Трохи згодом Єгорушка крізь дрімоту чув, як Соломон голосом глухим і сиплим від ненависті, що душила його, гаркавлячи і поспішаючи, заговорив про євреїв; спочатку говорив він правильно, по-російськи, а далі збився на тон оповідачів з єврейського побуту і став говорити, як колись у балагані, з перебільшеним єврейським акцентом.

— Чекай… — перебив його о. Христофор. — Якщо тобі твоя віра не подобається, то ти її переміни, а сміятися гріх; то остання людина, хто з своєї віри глузує.

— Ви нічого не розумієте! — грубо урвав його Соломон. — Я вам кажу одне, а ви друге…

— От і видно зараз, що ти дурна людина, — зітхнув о. Христофор. — Я тебе навчаю, як умію, а ти сердишся. Я тобі по-старечому, тихенько, а ти, як індик: бла-блабла! Дивак, справді…

Увійшов Мойсей Мойсейович. Він стурбовано подивився на Соломона і на своїх гостей, і знову на його обличчі нервово затремтіла шкіра. Єгорушка струснув головою й подивився навколо себе; мигцем він побачив Соломонове обличчя і якраз у той момент, коли воно було повернене до нього на три чверті і коли тінь від його довгого носа перетяла всю ліву щоку; зневажлива усмішка, змішана з цією тінню, блискучі насмішкуваті очі, бундючний вираз і вся його обскубана фігурка, роздвоюючись і мигтячи в очах Єгорушки, робили його тепер схожим не на блазня, а на щось таке, що інколи сниться, мабуть, на нечисту силу.

— Якийсь він у вас біснуватий, Мойсею Мойсейовичу, бог з ним! — сказав з усмішкою о. Христофор. — Ви б його улаштували де-небудь або ояїєнили, чи що… На людину не схожий.

Кузьмичов сердито нахмурився. Мойсей Мойсейович знову занепокоєно і допитливо поглянув на брата і на гостей.

— Соломоне, вийди звідси! — суворо сказав він. — Вийди!

І він додав ще щось по-єврейськи. Соломон уривчасто засміявся й вийшов.

— А що таке? — злякано спитав Мойсей Мойсейович о. Христофора.

— Зазнається, — відповів Кузьмичов. — Грубіян і багато про себе думає.

— Так і знав! — жахнувся Мойсей Мойсейович, сплескуючи руками. — Ах, боже мій! Боже мій! — забурмотів він півголосом. — Ви вже, будьте ласкаві, вибачте й не гнівайтесь. Це така людина, така людина! Ах, боже мій! Боже мій! Він мені рідний брат, але, крім горя, я від нього нічого не бачив. Адже він, знаєте…

Мойсей Мойсейович покрутив пальцем коло лоба і казав далі:

— Не при своєму розумі… пропаща людина. І що мені з ним робити, не знаю! Нікого він не любить, нікого не шанує, нікого не боїться… Знаєте, з усіх сміється, говорить дурниці, кожному в очі тикає. Ви не можете повірити, якось приїхав сюди Варламов, а Соломон таке йому сказав, що той ударив батогом і його, і мене… А мене за що? Хіба я винен? Бог відібрав у нього розум, виходить, це божа воля, а я хіба винен?

Минуло хвилин з десять, а Мойсей Мойсейович усе ще бурмотів півголосом і зітхав:

— Уночі він не спить і все думає, думає, думає, а про що він думає, бог його знає. Підійдеш до нього вночі, а він сердиться й сміється. Він і мене не любить… І нічого він не хоче! Татусь, коли помирав, залишив йому і мені по шість тисяч карбованців. Я купив собі заїзд, одружився й теперечки діточок маю, а він спалив свої гроші в грубці. Так жалко, так жалко! Навіщо палити? Тобі не треба, то віддай мені, а навіщо ж палити?.

Раптом завищали двері на блоку і задрижала підлога від чиєїсь ходи. На Єгорушку війнуло легким вітерцем, і здалося йому, що якийсь великий чорний птах пронісся повз нього й коло самого обличчя його махнув крилами. Він розплющив очі… Дядько з торбою в руках, готовий у дорогу, стояв біля дивана. О. Христофор, тримаючи крислатий циліндр, комусь кланявся і усміхався не лагідно й не розчулено, як завжди, а шанобливо і напружено, що дуже було йому не до лиця. А Мойсей Мойсейович, наче його тіло розламалося на три частини, балансував і всіляко старався не розсипатися. Сам тільки Соломон, наче нічого й не було, стояв у кутку, склавши навхрест руки, і, як і раніш, зневажливо усміхався.

— Ваше сіятельство, вибачте, в нас не чисто! — стогнав Мойсей Мойсейович з болісно-солодкою усмішкою, вже не помічаючи ні Кузьмичова, ні о. Христофора, і тільки балансуючи усім тілом, щоб не розсипатися. — Ми люди прості, ваше сіятельство!

Єгорушка протер очі. Посеред хати стояло справді сіятельство в образі молодої, дуже гарної і повної жінки в чорному вбранні і в солом’яному капелюсі. Перш ніж Єгорушка встиг розглянути її риси, він чомусь пригадав собі ту самотню струнку тополю, яку він бачив удень на горбі.

— Проїжджав тут сьогодні Варламов? — спитав жіночий голос.

— Ні, ваше сіятельство! — відповів Мойсей Мойсейович.

— Якщо завтра побачите його, то попросіть, щоб від до мене заїхав на хвилинку.

Раптом, зовсім несподівано, за піввершка від своїх очей Єгорушка побачив чорні оксамитні брови, великі карі очі і випещені жіночі щоки з ямочками, що від них, як проміння від сонця, по всьому обличчю розливалася усмішка. Чимсь чудово запахло.

— Який гарненький хлопчик! — сказала дама. — Чий це? Казимире Михайловичу, подивіться, яке миле! Боже мій, він спить! Карапуз ти мій любий…

І дама міцно поцілувала Єгорушку в обидві щоки, і він усміхнувся, і, гадаючи, що спить, заплющив очі. Блок у дверях завищав, і почулися поквапливі кроки: хтось входив і виходив.

— Єгорушко! Єгорушко! — почувся густий шепіт двох голосів. — Уставай, їхати!

Хтось, здається, Дениско, поставив Єгорушку на ноги й повів його за руку; дорогою він розплющив наполовину очі Гїце раз побачив гарну жінку в чорному вбранні, яка цілувала його. Вона стояла посеред кімнати і, дивлячись, як він виходив, усміхалась і приязно кивала йому головою. Підходячи до дверей, він побачив якогось гарного і огрядного брюнета в капелюсі котелком і в крагах. Мабуть, це був провожатий дами.

— Тпрр! — долинуло з двору..

Коло порога будинку Єгорушка побачив нову розкішну коляску й пару чорних коней. На козлах сидів лакей у лівреї і з довгим бичем у руках. Проводжати проїжджих вийшов тільки Соломон. Обличчя його було напружене від бажання зареготатися; він дивився так, начебто дуже нетерпляче чекав від’їзду гостей, щоб досхочу посміятися з них.

— Графиня Драницька, — прошепотів о. Христофор, залізаючи в бричку.

— Так, графиня Драницька, — повторив Кузьмичов теж пошепки.

Враження, справлене приїздом графині, було, мабуть, дуже велике, бо навіть Дениско говорив пошепки і тільки тоді наважився стьобнути гнідих і гукнути, коли бричка проїхала з чверть версти і коли далеко позаду замість постоялого двору видно вже було тільки тьмяний вогник.


IV


Хто ж він, нарешті, цей невловний, таємничий Варламов, про якого так багато говорять, якого зневажає Соломон і який потрібен навіть вродливій графині? Сівши на передок разом з Дениском, сонний Єгорушка думав саме про цього чоловіка. Він ніколи не бачив його, але дуже часто чув про нього і не раз малював його в своїй уяві. Йому відомо було, що Варламов має кілька десятків тисяч десятин землі, близько сотні тисяч овець і дуже багато грошей; про те, як він живе і що робить, Єгорушці було відомо тільки, що він завжди «кружляв у цих місцях» і що його завжди шукають.

Багато чув у себе дома Єгорушка й про графиню Драницьку. Вона теж мала кілька десятків тисяч десятин, багато овець, кінський завод і багато грошей, але не «кружляла», а жила в себе в багатій садибі, про яку знайомі і Іван Іванович, що не раз бував у графині в справах, оповідали багато дивовижного; так, говорили, що в графининій вітальні, де висять портрети всіх польських королів, був великий столовий годинник, що мав форму скелі, на скелі стояв дибки золотий кінь з брильянтовими очима, а на коні сидів золотий вершник, який кожного разу, коли годинник бив, махав шаблею праворуч і ліворуч. Розповідали також, що два рази на рік графиня справляла бал, на який запрошувала дворян і чиновників з усієї губернії, й приїздив навіть Варламов; всі гості пили чай з срібних самоварів, їли все надзвичайне (наприклад, зимою, на різдво, подавали малину й полуниці) і танцювали під музику, що грала день і ніч… «А яка вона гарна!» — думав Єгорушка, згадуючи її обличчя й усмішку.

Кузьмичов, мабуть, також думав про графиню, бо, коли бричка проїхала версти зо дві, він сказав:

— Та й здорово ж обдирає її цей Казимир Михайлович! Позаторік, коли я в неї, пам’ятаєте, вовну купував, він на самій моїй купівлі тисячі зо три нажив.

— Від ляха іншого й сподіватись не можна, — сказав о. Христофор.

— А їй і горенька мало. Сказано, молода та дурна. В голові вітер так і віє!

Єгорушці чомусь хотілося думати тільки про Варламова і графиню, особливо про останню. Його сонний мозок зовсім відмовився від звичайних думок, туманився ї втримував самі тільки казкові, фантастичні образи, які тим зручні, що якось самі собою, без будь-якого клопоту з боку того, хто думає, зароджуються в мозку і самі — досить тільки гарненько струснути головою — зникають без сліду; та й усе, що було навколо, не навертало до звичайних думок. Праворуч темніли горби, які, здавалося, заступали собою щось невідоме й страшне, ліворуч усе небо над обрієм було залите багровою загравою, і важко було зрозуміти, чи була то де-небудь пожежа, чи мав сходити місяць. Далечінь було видно, як і вдень, але вже її ніжне лілове забарвлення, затушоване вечірньою млою, зникло, і весь степ ховався в імлі, як діти Мойсея Мойсейовича під ковдрою.

Липневими вечорами й ночами вже не кричать перепели і деркачі, не співають в лісових балочках солов’ї, не пахне квітами, але степ все ще прекрасний і повний життя. Ледве зайде сонце і землю огорне мла, як денну нудьгу забуто, все пробачено, і степ легенько зітхає широкими грудьми. Начебто від того, що траві не видно в сутінках своєї старості, в ній здіймається весела молода тріскотнява, якої не буває вдень; тріскотнява, підсвистування, дряпання, степові баси, тенори і дисканти — все змішується в безперервне монотонне гудіння, під яке добре згадувати й сумувати. Одноманітна тріскотнява присипляє, як колискова пісня; їдеш і почуваєш, що засинаєш, та ось звідкілясь долинає уривчастий, тривожний крик незаснулого птаха або розлягається невиразний звук, схожий на чийсь голос, ніби здивоване «а-а!», і дрімота склеплює повіки. А то, бувало, їдеш повз балочку, де є кущі, і чуєш, як птах, що його степовики називають сплюхом, до когось кричить: «Сплю! сплю! сплю!» — а інший регоче або заходиться істеричним плачем — це сова. Для кого вони кричать, і хто їх слухає на цій рівнині, бог їх знає, але у їхньому крику багато смутку й жалю… Пахне сіном, висушеною травою і запізнілими квітами, але запах густий, солодко-нудотний і ніжний.

Крізь імлу видно все, але важко розглядіти колір і обрис речей. Все уявляється не тим, чим воно є. Їдеш і раптом бачиш: попереду, біля самої дороги, стоїть силует, схожий на ченця; він не ворушиться, чекає і щось держить у руках… Чи не розбійник це? Постать наближається, росте, ось вона порівнялася з бричкою, і ви бачите, що це не людина, а одинокий кущ або великий камінь. Такі нерухомі постаті, що когось чекають, стоять на горбах, ховаються за могилами, виглядають з бур’яну, і всі вони схожі на людей і викликають підозру.

А коли сходить місяць, ніч стає блідою і темною. Мли як не було. Повітря прозоре, свіже й тепле, всюди добре видно, і навіть можна розпізнати край дороги окремі стебла бур’яну. На далеку відстань видно черепи і каміння. Підозрілі постаті, схожі на ченців, на ясному фоні ночі здаються чорнішими, мають вигляд ще похмуріший. Частіше її частіше серед монотонної тріскотняви, тривожачи непорушне повітря, розлягається чиєсь здивоване «а-а!» і чути крик незаснулого чи маячінням охопленого птаха. Широкі тіні ходять по рівнині, як хмари по небу, а в незбагненній далині, якщо довго вдивлятися в неї, височать і нагромаджуються один на одному туманні, химерні образи… Трошки моторошно. А глянеш на блідо-зелене, всіяне зорями небо, на якому ні хмаринки, ні плями, і зрозумієш, чому тепле повітря нерухоме, чому природа насторожена і боїться поворухнутись; їй моторошно і жаль втратити хоч одну мить життя. Незмірну глибину й безмежність неба можна збагнути тільки на морі та в степу вночі, коли світить місяць. Воно страшне, гарне й ласкаве, дивиться млосно і вабить до себе, а від пестощів його наморочиться голова.

Їдеш годину, другу… Трапляється в дорозі мовчазна стара могила або кам’яна баба, поставлена бог відає ким і коли, нечутно пролетить над землею нічний птах, і поволі у пам’яті виринають степові легенди, оповідання зустрічних, казки няньки-степовички і все те, що сам зумів побачити і збагнути душею. І тоді в тріскотняві комах, у підозрілих постатях і могилах, у блакитному небі, в місячному сяйві, в льоті нічного птаха — в усьому, що бачиш і чуєш, починає уявлятися тріумф краси, молодість, розквіт сил і ясагуче прагнення жцти; душа озивається до прекрасної, суворої вітчизни, і хочеться летіти над степом разом з нічним птахом. І в тріумфі краси, в надмірному щасті почуваєш напруження і тугу, начебто степ усвідомлює, що він самотній, що багатство його й натхнення гинуть марно для світу, ніким не оспівані і нікому не потрібні, і крізь радісне гудіння чуєш його тужливий, безнадійний заклик: співця! співця!

— Тпрр! Здоров, Пантелію! Все гаразд?

— Слава богу, Іване Івановичу!

— Не бачили, хлопці, Варламова?

— Ні, не бачили.

Єгорушка прокинувся й розплющив очі. Бричка стояла. Праворуч дорогою далеко попереду тяглася валка, біля якої сновигали якісь люди. Всі вози, через те що на них лежали великі паки з вовною, здавалися дуже високими і пухлими, а коні — маленькими й коротконогими.

— То ми, значить, тепер до молокана поїдемо! — голосно казав Кузьмичов. — Жид казав, що Варламов у молокана ночує. В такому разі бувайте здорові, хлопці! З богом!

— Прощавайте, Іване Івановичу! — відповіло кілька голосів.

— Ось що, хлопці, — жваво сказав Кузьмичов, — ви б узяли з собою мого хлопчину! Чого йому з нами даремно мотатися? Посади його, Пантелію, до себе на паку, і нехай собі їде помаленьку, а ми доженемо. Біжи, Єгоре! Іди, нічого!..

Єгорушка зліз з передка. Кілька рук підхопило його, підняло високо догори, і він опинився на чомусь великому, м’якому й трохи вогкому від роси. Тепер йому здавалося, що небо було близько від нього, а земля далеко.

— Гей, візьми своє пальтечко! — гукнув десь далеко внизу Дениско.

Пальто і клуночок, підкинуті знизу, впали коло Єгорушки. Він швидко, не бажаючи ні про що думати, поклав під голову клуночок, вкрився пальтом і, простягаючи ноги на всю довжину, зіщулюючись від роси, засміявся від насолоди. «Спати, спати, спати!..» — думав він.

— Ви ж, чорти, його не кривдіть! — почувся знизу голос Дениска.

— Прощавайте, братця! З богом! — гукнув Кузьмичов. — Я на вас покладаюсь!

— Не турбуйтесь, Іване Івановичу!

Дениско крикнув на коней, бричка вискнула й покотилась, та вже не шляхом, а кудись убік. Хвилини зо дві було тихо, наче валка заснула, і тільки чути було, як оддалік поволі завмирало брязкання відра, прив’язаного до задка брички. Та ось поперед валки хтось гукнув:

— Кирюхо, руша-ай!

Зарипів передній віз, за ним другий, третій… Єгорушка відчув, як віз, на якому він лежав, похитнувся і теж зарипів. Валка рушила. Єгорушка міцніше взявся рукою за мотузку, якою було перев’язано паку, ще раз засміявся від задоволення, поправив у кишені пряник і став засинати так, як він звичайно засинав у себе дома в постелі…

Коли він прокинувся, вже сходило сонце; могила заступала його собою, а воно, стараючись бризнути світлом на світ, напружено посилало своє проміння на всі боки і заливало обрій золотом. Єгорушці здалося, що воно було не на своєму місці, бо вчора воно сходило ззаду, за його спиною, а сьогодні більше ліворуч… Та й уся місцевість не схожа на вчорашню. Горбів уже не було, а всюди, куди не глянеш, тяглася без краю бура, невесела рівнина, де-не-де на ній здіймалися невеликі могили і літали вчорашні граки. Далеко спереду біліли дзвіниці і хати якогось села; з нагоди неділі хохли сиділи дома, пекли і варили — це видно було з диму, який ішов з усіх димарів і сизою, прозорою запоною висів над селом. У прогалинах між хатами і за церквою синіла річка, а за нею туманилась далечінь. Але ніщо не скидалося так мало на вчорашнє, як дорога. Щось надзвичайно широке, розмашисте і богатирське тяглося степом замість дороги; то була сіра смуга, добре вкочена і вкрита пилом, як усі дороги, але завширшки на кілька десятків сажнів. Своїм простором вона дуже здивувала Єгорушку і навіяла йому казкові думки. Хто нею їздить? Кому потрібен такий простір? Незрозуміло і дивно. Можна, справді, подумати, що на Русі ще не перевелися величезні люди, які широко ступають, як-от Ілля Муромець і Соловей Розбійник, і що не вимерли ще богатирські коні. Єгорушка, глянувши на дорогу, уявив штук із шість високих колісниць, що мчать поряд, на зразок тих, які він бачив на малюнках у священній історії; запряжені в ці колісниці шестірки диких, шалених коней своїми високими колесами здіймають до неба хмари куряви, а коней поганяють люди, які можуть снитися або виростати в казкових думках. І як би ці постаті пасували і до степу, і дороги, коли б вони існували!

З правого боку дороги на всьому її протязі стояли телеграфні стовпи з двома дротами. Стаючи все меншими і меншими, вони коло села зникали за хатами і зеленню, а далі знову з’являлися в ліловій далині у вигляді дуже маленьких, тоненьких паличок, схожих на олівці, встромлені в землю. На дротах сиділи яструби, кібчики і ворони й байдуже дивилися, як рухалася валка.

Єгорушка лежав на самому задньому возі і міг тому бачити всю валку. Усіх підвід у валці було близько двадцяти, і на кожні три підводи припадало по одному погоничеві. Коло заднього воза, де був Єгорушка, ішов дід з сивою бородою, такий самий худий і низенький, як о. Христофор, але з обличчям бурим від смаги, суворим і задумливим. Дуже можливо, що цей дід не був ні суворим, ні задумливим, але його червоні повіки й довгий гострий ніс надавали його обличчю суворого, сухого виразу, — який буває в людей, що звикли думати завжди про серйозне й на самоті. Як і на о. Христофорі, на ньому був крислатий циліндр, але не панський, а повстяний і бурий, схожий скоріше на зрізаний конус, ніж на циліндр. Ноги в нього були босі. Мабуть, за звичкою, набутою в холодні зими, коли не раз, певно, доводилося йому мерзнути біля валки, він на ходу ляскав себе по стегнах і притупував ногами. Помітивши, що Єгорушка прокинувся, він подивився на нього і сказав, зіщулюючись, як від морозу.

— А, прокинувся, молодчику? Синком Іванові Івановичу доводишся?

— Ні, племінник…

— Іванові Івановичу? А я ось чобітки скинув і босоніж стрибаю. Ніжки в мене хворі, застуджені, а без чобіт воно виходить вільніше… Вільніше, молодчику… Тобто без чобіт… Виходить, племінник? А він хороша людина, нічого… Дай боже здоров’я… Нічого… Я про Івана Івановича… До молокана поїхав… О, господи помилуй!

Старий і говорив так, начебто було дуже холодно, з зупинками і не розтуляючи як слід рота; і губні приголосні вимовляв він погано, заїкаючись на них, наче в нього замерзли губи. Звертаючись до Єгорушки, він ні разу не усміхнувся і здавався суворим.

Далі за дві підводи йшов з батогом у руці чоловік у довгому рудому пальті, в кашкеті і в чоботях з опущеними халявами. Цей був не старий, років під сорок. Коли він оглянувся, Єгорушка побачив довге червоне обличчя з ріденькою цапиною борідкою й губчатою гулею під правим оком. Крім цієї, дуже негарної гулі, в нього була ще одна особлива прикмета, що різко впадала у вічі: в лівій руці держав він батіг, а правою вимахував так, начебто диригував невидимим хором; часом він брав батіг під пахву і тоді вже диригував обома руками й щось гудів собі під ніс.

Дальший за ним підводчик являв собою довгу, прямолінійну постать з дуже похилими плечима і з плоскою, як дошка, спиною. Він тримався рівно, начебто марширував або проковтнув аршин, руки в нього не метлялися, а звисали, як рівні палиці, і ступав він якось дерев’яно, на зразок лялькових солдатиків, майже не згинаючи колін і намагаючись робити крок якнайширший; коли старий або власник губчатої гулі робили по два кроки, він устигав зробити лише один, і тому здавалося, що він іде повільніше за інших і відстає. Обличчя його було зав’язане ганчіркою, і на голові стирчало щось схоже на чернечу скуфіку; одягнений він був у коротку хохлацьку чумарку, всю всіяну латками, та в сині штани навипуск, а взутий у личаки.

Тих, що були далі, Єгорушка вже не розглядав. Він ліг на живіт, розкопирсав у паці дірочку і знічев’я почав сукати з вовни ниточки. Дід, що йшов унизу, виявився не таким суворим і серйозним, як можна було гадати, дивлячись на його обличчя. Раз почавши розмову, він уже не припиняв її.

— Ти куди ж їдеш? — спитав він, притупуючи ногами.

— Учитися. — відповів Єгорушка.

— Учитися? Ага… Ну, поможи, царице небесна. Так. Розум добре, а два краще. Одній людині бог один розум дає, а другій — два розуми, а іншому й три… Іншому три, це правда… Один розум, з яким мати породила, другий від науки, а третій від доброго життя. Так, братику, добре, якщо в людини три розуми. Такому не те що жити, а й помирати легше. Помирати, еге… А помремо всі, як один.

Дід почухав собі лоба, глянув червоними очима вгору на Єгорушку і вів далі:

— Максим Миколайович, пан з-під Слов’яносербська, дюрік теж повіз свого хлопчину в науку. Не знаю, як він там у тих науках, а хлопчина нічого, хороший… Дай боже здоров’я, хороші пани. Еге, теж ото повіз у науку… В Слов’яносербську нема такого закладу, щоб, виходить, до науки доводити. Нема… А місто нічого, хороше… Школа звичайна, для простого звання є, а щоб до великої науки, таких нема… Нема, це правда. Тебе як звуть?

— Єгорушка..

— Виходить, Єгорій… Святого великомученика Єгорія Побідоносця числа двадцять третього квітня. А моє святе ім’я Пантелій… Пантелій Захарів Холодов… Ми Холодови будемо… Сам я родом, може, чув, з Тіма, Курської губернії. Брати мої до міщан приписались і в місті з майстерства живуть, а я мужик… Мужиком зостався. Років з сім тому їздив я туди… додому тобто. І на селі був, і в місті… У Тімі, кажу, був. Тоді, хвалити бога, всі живі і здорові були, а тепер не знаю… Може, хто й помер… А помирати вже час, бо всі старі, є которі й старші за мене. Смерть нічого, воно добре, та тільки б, звичайно, без покаяння не вмерти. Нема гіршого лиха, як нагла смерть. Нагла смерть бісові радість. А коли хочеш з покаянням померти, щоб, виходить, до чертогів божих заборони тобі не було, Варварі-великомучениці молись. Вона заступниця. Вона, це правда… Бо їй бог в небесах таке положення визначив, щоб, значить, кожний мав повну праву її про покаяння благати.

Пантелій бурмотів i, як видно, не дбав про те, чує його Єгорушка чи ні. Говорив він мляво, собі під ніс, не підвищував і не притишував голосу, але за короткий час устиг розповісти багато чого. Усе, що він розповідав, складалося з уривків, дуже мало зв’язаних між собою і зовсім не цікавих для Єгорушки. Може, він говорив тільки для того, щоб оце вранці після ночі, перебутої в мовчанці, зробити вголос перевірку своїх думок: чи всі вони дома? Скінчивши про покаяння, він знову заговорив про якогось Максима Миколайовича з-під Слов’яносербська.

— Еге, повіз хлопчину… Повіз, це правда…

Один із підводчиків, що йшли далеко попереду, зірвався з місця, побіг убік і почав стьобати батогом по землі. Це був рослий, широкоплечий мужчина років тридцяти, русявий, кучерявий і, як видно, дуже сильний і здоровий.

З рухів його плечей і батога, з пожадливості, яку виявляла його поза, видно було, що він бив щось живе. До нього підбіг другий підводчик, низенький і кремезний, з чорною широкою бородою, одягнений в жилетку і сорочку навипуск. Цей зайшовся басовитим кашляючим сміхом і закричав:

— Братця, Димов гадюку вбив! Їй-богу!

Є такі люди, про розум яких можна скласти певну думку по голосу і сміху. Чорнобородий належав саме до таких щасливців: в його голосі і сміхові почувалася несосвітенна дурість. Скінчивши стьобати, русявий Димов підняв батогом із землі і, сміючись, шпурнув до підвод щось схоже на мотузку.

— Це не гадюка, а вуж, — крикнув хтось.

Дерев’яно ступаючи, чоловік з зав’язаним обличчям швидко підійшов до забитої гадюки, глянув на неї й сплеснув своїми палицеподібними руками.

— Каторжний! — закричав він глухим, плаксивим голосом. — За що ти вужика вбив? Що він тобі зробив, проклятий ти? Ач, вужика вбив! А якби тебе так?

— Вужа не можна вбивати, це правда… — спокійно забурмотів Пантелій. — Не можна… Це не гадюка. Він хоч на вигляд змія, а тварина тиха, безвинна… Людину любить… Вуж…

Димову і чорнобородому, мабуть, стало совісно, бо вони голосно засміялись і, не відповідаючи на нарікання, ліниво попленталися до своїх возів. Коли задня підвода порівнялася з тим місцем, де лежав забитий вуж, чоловік з зав’язаним обличчям, стоячи над вужем, обернувся до Пантелія й спитав плаксивим голосом:

— Діду, ну за віщо він убив вужика?

Очі в нього, як тепер розглядів Єгорушка, були маленькі, тьмяні, обличчя сіре, хворе і теж начебто тьмяне, а підборіддя було червоне й здавалося дуже запухлим.

— Діду, ну за що він убив? — повторив він, ступаючи поряд з Пантелієм.

— Дурний чоловік, руки сверблять, через те й убив, — відповів старий. — А вужа бити не можна… Це правда… Димов, відомо, бешкетник, усе вб’є, що під руку попадеться, а Кирюха не заступився. Заступитися б треба, а він— ха-ха-ха та хо-хо-хо… А ти, Васю, не сердься… Навіщо сердитись? Убили, ну й бог з ними… Димов бешкетник, а Кирюха з дурного розуму… Нічого… Люди нерозумні, нетямущі, ну й бог з ними. От Омелян ніколи в світі не зачепить, чого не треба. Ніколи, це правда…. Бо людина освічена, а вони дурні… Омелян, еге… Він не зачепить.

Підводчик у рудому пальті, з губчатою гулею, що диригував невидимим хором, почувши своє ім’я, спинився і, почекавши, поки Пантелій і Вася порівнялися з ним, пішов поряд.

— Про що розмова? — спитав він хрипким, придушеним голосом.

— Та ось Вася сердиться, — сказав Пантелій. — Я йому всякі слова, щоб він не сердився, значить… Ех, ніжки мої недужі, застуджені! Е-ех! Розсвербілись заради неділі, святечка господнього!

— Це від ходіння, — зауважив Вася.

— Ні, брат, ні… Не від ходіння. Коли ходжу, — немов легше, а як лягаю та зігріюсь, — смерть моя. Ходити мені вільготніше.

Омелян у рудому пальті став між Пантелієм і Васею й замахав рукою, начебто ті збиралися співати. Помахавши трохи, він опустив руки й безнадійно крякнув.

— Нема в мене голосу! — сказав він. — Чиста напасть! Цілу ніч і ранок вчувається мені потрійне «Господи помилуй», що ми на вінчанні в Мариновського співали; сидить воно в голові і в горлі… так би, здається, і заспівав, а не можу! Нема голосу!

Він помовчав з хвилину, щось думаючи, і казав далі:

— П’ятнадцять років був у півчих, на весь Луганський завод, може, ні в кого такого голосу не було, а як, хай йому біс, викупався позаторік у Дійці, то з того часу жодної ноти-не можу взяти чисто. Горло застудив. А мені без голосу так само, як робітникові без руки.

— Це правда, — погодився Пантелій.

— Про себе я так думаю, що я пропаща людина, та й годі.

У цей час Вася раптом побачив Єгорушку. Очі його стали масними і ще меншими.

— І паничик з нами їде! — сказав він і затулив носа рукавом, наче засоромившись. — Який візник поважний! Залишайся з нами, з валкою їздитимеш, вовну возитимеш.

Думка про поєднання в одному тілі паничика з візником здалася йому, мабуть, дуже курйозною й дотепною, бо він голосно захихикав і далі розгортав цю думку. Омелян і собі глянув угору на Єгорушку, але мигцем і байдуже. Він був заклопотаний своїми думками, і якби не Вася, то й не помітив би присутності Єгорушки. Не минуло й п’яти хвилин, як він знову замахав рукою, потім, вихвалюючи перед своїми супутниками красу вінчального «Господи помилуй», що вночі пригадалося йому, узяв батога під пахву й замахав обома руками.

За версту від села валка спинилася біля колодязя з журавлем. Спускаючи в колодязь своє відро, чорнобородий Кирюха ліг животом на цямрину і встромив у темну дір; свою кошлату голову, плечі й частину грудей так, що Єгорушці видно було тільки його короткі ноги, які ледве торкалися землі; побачивши далеко на дні колодязя відображення своєї голови, він зрадів і зайшовся дурним басовим сміхом, а луна з колодязя відповіла йому тим самим; колі він підвівся, його обличчя й шия були червоні, як кумач Першим підбіг пити Димов. Він пив сміючись, часто відриваючись від відра й розповідаючи Кирюсі про щось смішне, потім поперхнувся і голосно, на весь степ, промови! штук із п’ять негарних слів. Єгорушка не розумів значенню таких слів, але, що вони були погані, це йому було добре відомо., Він знав про огиду, з якою мовчки ставились де них його рідні і знайомі, сам не знаючи чому, поділяв це почуття і звик думати, що самі тільки п’яні та бешкетники користуються привілеєм вимовляти голосно ці слова. Він згадав убивство вужа, прислухався до сміху Димова і відчув до цієї людини щось подібне до ненависті. І, як навмисне, Димов у цей час побачив Єгорушку, який зліз з воза і йшов до колодязя; він голосно засміявся й гукнув:

— Братця, старий уночі хлопчака породив!

Кирюха закашлявся від басового сміху. Засміявся ї ще хтось, а Єгорушка почервонів і остаточно вирішив, що Димов дуже лиха людина.

Русявий, з кучерявою головою без шапки, в розстебнутій на грудях сорочці, Димов здавався гарним і надзвичайно дужим; у кожному його русі видно було бешкетника і силача, який знає собі ціну. Він поводив плечима, брався в боки, говорив і сміявся найголосніше і мав такий вигляд, начебто збирався підняти одною рукою щось дуже важке й здивувати цим цілий світ. Його шалений, насмішкуватий погляд перебігав по шляху, по валці і по небу, ні на чому не спинявся і, здавалося, шукав, кого б убити знічев’я й з чого б посміятися. Як видно, він нікого не боявся, ні в чому не обмежував себе і, мабуть, зовсім не цікавився думкою Єгорушки… А Єгорушка вже з усієї душі ненавидів його русяву голову, чисте обличчя і силу, з огидою й страхом слухав його сміх і придумував, яке б лайливе слово сказати йому, щоб помститись.

Пантелій теж підійшов до відра. Він витяг з кишені зелену скляночку з лампадки, витер її ганчіркою, набрав нею води з відра і випив, потім ще раз набрав, загорнув скляночку в ганчірочку й поклав її знов до кишені.

— Діду, навіщо ти п’єш з лампадки? — здивувався Єгорушка.

— Хто п’є з відра, а хто з лампадки, — відповів, ухиляючись, старий. — Кожен по-своєму… Ти з відра п’єш, ну й пий на здоров’я…

— Голубочко моя, матінко-красунечко моя, — заговорив раптом Вася ласкавим, плаксивим голосом. — Голубочко моя!

Очі його були спрямовані в далечінь, вони стали масними, усміхалися, і обличчя набуло такого самого виразу, який у нього був раніше, коли він дивився на Єгорушку.

— До кого це ти? — спитав Кирюха.

— Лисичка-сестричка… лягла на спину та й грається, немов собачка…

Усі стали дивитися в далечінь і шукати очима лисицю, але нічого не знайшли. Один тільки Вася бачив щось своїми мутними сірими оченятами й захоплювався. Зір у нього, як потім упевнився Єгорушка, був напрочуд гострий. Він бачив так добре, що бурий пустельний степ був для нього завжди повним життя і змісту. Досить йому тільки подивитися в далечінь, щоб побачити лисицю, зайця, дрофу або яку-небудь іншу тварину, що тримається далі від людей.

Неважко побачити зайця, як він утікає, або дрофу, як вона летить, — це бачив кожний, хто проїжджав степом, — але не кожен може бачити диких тварин у їх домашньому житті, коли вони не тікають, не ховаються і не дивляться занепокоєно на всі боки. А Вася бачив лисиць, що граються, зайців, що вмиваються лапками, дроф, які випростують свої крила, стрепетів, які вибивають свої «точки». Завдяки такому гострому зорові, крім світу, що його бачили всі, у Васі був ще інший світ, свій власний, нікому не приступний і, мабуть, дуже хороший, бо, коли він дивився й захоплювався, важко було не заздрити йому.

Коли валка рушила далі, в церкві задзвонили до обідні.


V


Валка розташувалася обіч села на березі річки. Сонце пекло, як і вчора, повітря було нерухоме й похмуре. На березі стояло кілька верб, але тінь від них падала не на землю, а на воду, де пропадала марно, а в затінку під возами було душно і нудно. Вода, блакитна від того, що в ній відбивалося небо, жагуче вабила до себе.

Підводчик Стьопка, на якого тільки тепер звернув увагу Єгорушка, вісімнадцятилітній хлопець-хохол, у довгій сорочці, без пояса і в широких шароварах навипуск, що метлялися під час ходи, як прапори, швидко роздягнувся, збіг униз крутим бережком і шубовснув у воду. Він разів зо три впірнув, далі поплив горілиць і заплющив від насолоди очі. Обличчя його усміхалось і морщилося, начебто йому було лоскітно, боляче й смішно.

Гарячого дня, коли нема де сховатися від спеки і задухи, плюскіт води й голосне дихання людини, що купається, впливають на вухо, як хороша музика. Димов і Кирюха, дивлячись на Стьопку, швидко роздяглися і, один за одним, з гучним сміхом, наперед смакуючи насолоду, попадали в воду. І тиха, скромна річка сповнилася пирханням, хлюпанням і криком. Кирюха кашляв, сміявся й кричав так, начебто його хотіли втопити, а Димов ганявся за ним і намагався схопити його за ногу.

— Ге-ге-ге! — кричав він, — Лови, держи його!

Кирюха реготався і раював, але вираз обличчя в нього був такий самий, як і на суходолі: дурний, приголомшений, начебто хтось непомітно підкрався до нього ззаду й торохнув його довбнею по голові. Єгорушка й собі роздягнувся, але не спускався вниз бережком, а розбігся й полетів з півторасажневої височини. Окресливши в повітрі дугу, він упав у воду, глибоко занурився, але дна не дістав: якась сила, холодна й приємна на дотик, підхопила його й понесла назад угору. Він виринув і, пирхаючи, пускаючи бульки, розплющив очі, але в річці, якраз біля його обличчя, відбивалося сонце. Спочатку сліпучі іскри, потім райдуги, темні плями заходили йому в очах; він поспішив знов упірнути, розплющив у воді очі й побачив щось мутнозелене, схоже на небо місячної ночі. Знов та сама сила, не даючи йому торкнутися дна й побути в прохолоді, понесла його нагору, він виринув і зітхнув так глибоко, що стало просторо й свіжо не тільки в грудях, а навіть у животі. Потім, щоб узяти від води все, що тільки можна взяти, він дозволяв собі всяку розкіш: лежав горілиць і раював, бризкався, перекидався, плавав і на животі, і боком, і на спині, і навстоячки — як хотів, поки не втомився. Другий берег густо заріс очеретом, мінився золотом проти сонця, і очеретяні квітки гарними кетягами нахилилися до води. В одному місці очерет здригався, кланявся своїми квітами й тріскотів — то Стьопка і Кирюха «дерли» раків.

— Рак! Диви, братця, рак! — закричав переможно Кирюха і показав справді рака.

Єгорушка поплив до очерету, впірнув і став нишпорити коло очеретяного коріння. Шпортаючись у рідкому, слизькому мулі, він намацав щось гостре й гидке, може, і справді рака, але в цей час хтось схопив його за ногу й потягнув угору. Захлинаючись і кашляючи, Єгорушка розплющив очі й побачив перед собою мокре усміхнене обличчя бешкетника Димова. Бешкетник важко дихав і, як було видно по очах, хотів далі пустувати. Він міцно тримав Єгорушку за ногу і вже підняв другу руку, щоб схопити його за шию, але Єгорушка з огидою і з страхом, наче гребуючи й боячись, що силач його втопить, рвонувся від нього й промовив:

— Дурень! Я тобі в морду дам!

Почуваючи, що цього не досить для виявлення ненависті, він подумав і додав:

— Мерзотник! Сучий син!

А Димов, наче нічого й не було, вже не зважав на Єгорушку, а плив до Кирюхи й гукав:

— Ге-ге-гей! Давайте рибу ловити! Хлопці, рибу ловити!

— А що ж? — згодився Кирюха, — Мабуть, тут багато риби…

— Стьопко, побіжи на село, попроси в мужиків волока!

— Не дадуть!

— Дадуть! Ти попроси! Скажи, щоб вони замість милостині, бо ми однаково — мандрівники.

— Це так!

Стьопка, виліз з води, швидко вдягнувся і без шапки, метляючи своїми широкими шароварами, побіг до села. Після сутички з Димовим вода втратила вже для Єгорушки всяку принадність. Він виліз і став одягатися. Пантелій і Вася сиділи на крутому березі, звісивши вниз ноги, і дивилися на тих, що купалися. Омелян голий стояв по коліна у воді під самим берегом, тримався одною рукою за траву, щоб не впасти, а другою гладив себе по тілу. З костистими лопатками, з гулею під оком, зігнувшись і явно боячись води, він являв собою смішну постать. Обличчя в нього було серйозне, суворе, дивився він на воду сердито, начебто збирався вилаяти її за те, що вона колись застудила його в Дінці й відібрала в нього голос.

— А ти чого ж не купаєшся? — спитав Єгорушка Васю.

— А так… Не люблю… — відповів Вася.

— Чого це в тебе підборіддя розпухло?

— Болить… Я, паничику, на сірниковій фабриці працював… Лікар казав, що від цього самого в мене й щелепа пухне. Там повітря нездорове. А крім мене, ще в трьох хлопців щелепи роздуло, а в одного то зовсім згнила.

Незабаром вернувся Стьопка з волоком. Димов і Кирюха від довгого перебування у воді стали ліловими й похрипли, але рибу ловити взялися охоче. Спершу вони пішли глибоким місцем попід очеретом; тут Димову було по шию, а низенькому Кирюсі з головою; останній захлинався й пускав бульки, а Димов, натрапляючи на колюче коріння, падав і плутався у волокові, обидва борсалися і гомоніли, і з їхнього рибальства виходили самі пустощі.

— Глибоко, — хрипів Кирюха. — Нічого не зловиш!

— Не смикай, чорт! — кричав Димов, силкуючись надати волокові належного положення. — Держи руками!

— Тут ви не спіймаєте! — кричав їм з берега Пантелій. — Тільки рибу полохаєте, дурні! Беріть ліворуч! Там мілкіше!

Раз над волоком блиснула чимала рибина; всі ахнули, а Димов ударив кулаком по тому місцю, де вона зникла, і на обличчі його виявилася досада.

— Ех! — крякнув Пантелій і притупнув ногами. — Прогавили чикамаса! Втік!

Беручи ліворуч, Димов і Кирюха поволі вибралися на мілке, і тут ловля почалася справжня. Вони забрели від підвід кроків на триста; видно було, як вони, мовчки і ледве переступаючи ногами, намагаючись зайти якнайглибше і найближче до очерету, тягли волок, як вони, щоб сполохати рибу й загнати її собі у волок, били кулаками по воді й шаруділи в очереті. Від очерету вони йшли до другого берега, тягли там волок, а потім з розчарованим виглядом, високо піднімаючи коліна, ішли назад до очерету. Про щось вони говорили, але про що — не було чути. А сонце пекло їм у спини, кусалися мухи, і тіла їх з лілових стали багровими. За ними з відром у руках, закачавши сорочку аж під пахви й тримаючи її зубами за пелену, ходив Стьопка. Після кожного вдалого лову він підіймав догори яку-небудь рибу і, виблискуючи нею на сонці, гукав:

— Гляньте, який чикамас! Таких уже штук п’ять є!

Видно було, як, витягнувши волок, Димов, Кирюха і Стьопка кожного разу довго порпалися в мулі, щось клали у відро, щось викидали; зрідка що-небудь таке, що потрапило до волока, вони брали з рук у руки, розглядали з цікавістю, а тоді знов кидали…

— Що там? — кричали до них з берега.

Стьопка щось відповідав, але важко було розібрати його слова. Ось він виліз із води і, тримаючи відро обома руками, забуваючи спустити сорочку, побіг до підвід.

— Вже повне! — гукав він, важко дихаючи. — Давайте друге!

Єгорушка заглянув у відро: воно було повне; з води висувала свою негарну морду молода щука, а коло неї ворушились раки і дрібні рибки. Єгорушка запустив руку на дно й скаламутив воду; щука зникла під раками, а замість неї спливли нагору окунь і лин. Вася теж заглянув у відро. Очі його зробилися масними, і обличчя стало ласкавим, як і тоді, коли він бачив лисицю. Він вийняв щось із відра, підніс до рота й став жувати. Почулося хрустіння.

— Братця, — здивувався Стьопка, — Васька піскаря живцем їсть! Тьху!

— Це не піскар, а бобирець, — спокійно відповів Вася, жуючи.

Він вийняв з рота риб’ячий хвостик, ласкаво подивився на нього й знову всунув у рот. Поки він жував та хрустів зубами, Єгорушці здавалося, що він бачить перед собою ре людину. Пухле Васьчине підборіддя, його тьмяні очі, надзвичайно гострий зір, риб’ячий хвостик у роті, ласкавість, з якою він жував піскаря, робили його, схожим на тварину.

Єгорушці стало нудно коло нього. Та й рибальство вже скінчилося. Він пройшовся коло возів, подумав і з нудьги поплентався до села.

Трохи згодом він уже стояв у церкві і, поклавши лоб на чиюсь спину, що пахла коноплями, слухав, як співали на криласі. Обідня вже наближалася до кінця. Єгорушка нічого не розумів у церковному співі і був байдужий до нього. Він послухав трохи, позіхнув і став розглядати потилиці і спини. По одній потилиці, рудій і мокрій від недавнього купання, він упізнав Омеляна. Потилиця була вистрижена в скобку і вище, ніж заведено; скроні були теж вистрижені вище, ніж слід, і червоні Омелянові вуха стирчали, як два лопухи, і, здавалося, почували себе не на своєму місці. Дивлячись на потилицю і на вуха, Єгорушка чомусь подумав, що Омелян, мабуть, дуже нещасливий. Він пригадав його диригування, хрипкий голос, боязкий вигляд під час купання і відчув до нього великий жаль. Йому захотілося сказати що-небудь ласкаве.

— А я тут! — сказав він, смикнувши його за рукав.

Люди, що співають у хорі тенором чи басом, особливо ті, яким хоч раз на віку доводилося диригувати, звикають дивитися на хлопчиків суворо й відлюдно. Цієї звички не залишають вони й потім, перестаючи бути півчими. Обернувшись до Єгорушки, Омелян подивився на нього спідлоба й сказав:

— Не пустуй у церкві!

Потім Єгорушка пробрався вперед, ближче до іконостасу.» Тут він побачив цікавих людей. Попереду всіх праворуч на килимі стояли якісь пан і дама. Позад них стояло по стільцю. Пан був одягнений у свіжовипрасувану чесучеву пару, стояв нерухомо, як солдат, що віддає честь, і високо тримав своє синє голене підборіддя. В його стоячому комірці, в синяві підборіддя, в невеликій лисині і в ціпку почувалося дуже багато гідності. Від надміру гідності шия його була напружена і підборіддя тягло вгору з такою силою, що голова, здавалося, кожної хвилини готову була відірватися і полетіти вгору. А дама, повна і літня, в білій шовковій шалі, схилила голову набік і дивилася так, начебто оце тільки зробила комусь ласку й хотіла сказати: «Ах, не турбуйтесь дякувати! Я цього не люблю…» Кругом килима стояли щільною стіною хохли.

Єгорушка підійшов до іконостасу й став прикладатися до місцевих ікон. Перед кожним образом він, не поспішаю чи, бив земний поклін, не встаючи з землі, оглядався назад, на людей, потім підводився і прикладався. Торкатися лобом холодної підлоги було йому дуже приємно. Коли з вівтаря вийшов сторож з довгими щипцями, щоб гасити свічки, Єгорушка швидко схопився з підлоги й підбіг до нього.

— Роздавали вже проскуру? — спитав він.

— Ні, ні… — похмуро забурмотів сторож. — Нічого тут…

Обідня скінчилась, Єгорушка не поспішаючи вийшов з церкви й пішов бродити по майдану. На своєму віку бачив він чимало сіл, майданів і мужиків, і все, що тепер потрапляло йому на очі, зовсім не цікавило його. Від нічого робити, щоб хоч як-небудь перебути час, він зайшов до крамниці, над дверима якої висіло широке кумачеве полотнище. Крамниця складалася з двох просторих, погано освітлених половин: в одній продавали крам і бакалію, а в другій стояли бочки з дьогтем і висіли на стелі хомути; з тієї другої, ішов смачний запах шкіри і дьогтю. Долівка в крамниці була полита; поливав її, мабуть, великий фантазер і вільнодумець, бо вся вона була вкрита узорами й кабалістичними знаками. За прилавком, спершись животом на конторку, стояв відгодований крамар з широким обличчям і з круглою бородою, як видно, великорос. Він пив чай вприкуску і після кожного ковтка глибоко зітхав. Обличчя його виявляло цілковиту байдужість, але в кожному зітханні чути було: «Зажди-но, дам я тобі!»

— Дай мені на копійку насіння! — звернувся до нього Єгорушка.

Крамар підвів брови, вийшов з-за прилавка й насипав у кишеню Єгорушці на копійку насіння, причому за мірку правив порожній слоїчок від помади, Єгорушці не хотілось виходити. Він довго розглядав ящики з пряниками, подумав і спитав, показуючи на дрібні вяземські пряники, на яких від давності виступила іржа:

— Почому ці пряники?

— На копійку пара.

Єгорушка дістав з кишені пряник, подарований йому вчора єврейкою, і спитав:

— А такі пряники почому?

Крамар узяв у руки пряник, оглянув його з усіх боків і звів одну брову.

— Такі? — спитав він.

Потім звів другу брову, подумав і відповів:

— Три копійки пара….

Настала мовчанка.

— Ви чиї? — спитав крамар, наливаючи собі чаю з червоного мідного чайника.

— Племінник Івана Івановича.

— Івани Івановичі всякі бувають, — зітхнув крамар; він подивився через Єгорущину голову на двері, помовчав і спитав: — Чайку не бажаєте?

— Можна… — погодився Єгорушка з деякою неохотою, хоч і дуже нудьгував за ранішнім чаєм.

Крамар налив йому склянку і подав разом з обгризеним v шматочком цукру. Єгорушка сів на складаний стілець і став пити. Він хотів ще спитати, скільки коштує фунт мигдалю в цукрі, і тільки що повів про це мову, як увійшов покупець, і хазяїн, відсунувши набік свою склянку, взявся до діла. Він повів покупця на ту половину, де тхнуло дьогтем, і довго про щось розмовляв з ним. Покупець, людина, як видно, дуже вперта і хитра, весь час на знак незгоди крутив головою і задкував до дверей. Крамар переконав його в чомусь і почав сипати йому овес у великий мішок.

— Хіба це овес? — сказав сумно покупець. — Це не овес, а полова, курям на сміх… Ні, піду до Бондаренка!

Коли Єгорушка вернувся до річки, на березі диміло невелике багаття. Це підводчики варили собі обід. У диму стояв Стьопка й великою щербатою ложкою мішав у казані. Трохи осторонь, з червоними від диму очима, сиділи Кирюха і Вася і чистили рибу. Перед ними лежав укритий мулом і водоростями волок, на якому блищала риба і лазили раки.

Омелян, що недавно повернувся з церкви, сидів поруч з Пантелієм, помахував рукою і ледве чутно наспівував сиплим голосом: «Тобі співаєм…» Димов ходив коло коней.

Скінчивши чистити, Кирюха і Вася зібрали рибу і живих раків у відро, сполоснули і з відра висипали все в окріп.

— Вкинути сала? — спитав Стьопка, збираючи ложкою піиу.

— Навіщо? Риба свій сік пустить, — відповів Кирюха.

Перед тим як здіймати з вогню казан, Стьопка всипав у воду три пригорщі пшона і ложку солі; нарешті він покуштував, поцмокав губами, облизав ложку і самовдоволено крякнув — це означало, що куліш уже готовий.

Усі, крім Пантелія, посідали навколо казана й заходилися працювати ложками.

— Ви! Дайте хлопчині ложку! — суворо сказав Пантелій. — Мабуть же, і він їсти хоче!

— Наша їда мужицька!.. — зітхнув Кирюха.

— І мужицька піде на здоров’я, аби охота.

Єгорушці дали ложку. Він став їсти, але не сідаючи, а стоячи над самим казаном і дивлячись в нього, як у яму. Від кулішу тхнуло рибною вогкістю, раз у раз між пшоном попадалася риб’яча луска; раків не можна було зачепити ложкою, і ті, що обідали, діставали їх з казана просто руками; особливо давав собі волю щодо цього Вася, який вмочав у куліш не тільки руки, а й рукава. Але куліш все-таки здався Єгорушці дуже смачним і нагадував йому расовий суп, який дома пісними днями варила його матуся. Пантелій сидів осторонь і жував хліб.

— Діду, а ти чому не їси? — спитав його Омелян.

— Не їм я раків… Хай їм! — озвався старий і гидливо відвернувся..

Поки їли, точилася загальна розмова. З цієї розмови Єгорушка зрозумів, що в усіх його нових знайомих, незважаючи на різницю в літах і характерах, було одне спільне, що робило їх подібними один до одного: всі вони були люди з чудовим минулим і з дуже негарним сучасним, про своє минуле вони, всі до одного, говорили з захопленням, а до сучасного ставилися майже з презирством. Росіянин любить згадувати, але не любить жити; Єгорушка ще не знав цього, і, перш ніж куліш було доїдено, він уже глибоко вірив, що навколо казана сидять люди, зневажені і скривджені долею. Пантелій розказував, що в давні часи, коли ще не було залізниць, він ходив з валками до Москви і до Нижнього, заробляв так багато, що нікуди було дівати гроші. А які тоді були купці, яка риба, яке все було дешеве. А тепер шляхи стали коротші, купці скупіші, люди бідніші, хліб дорожчий, все здрібніло і звузилося до краю. Омелян казав, що раніше він служив на Луганському заводі в півчих, мав чудовий голос і дуже добре читав ноти, а тепер він перетворився на мужика й живе з братової ласки, який посилає його з своїми кіньми і бере собі за це половину заробітку. Вася колись служив на сірниковій фабриці; Кирюха був за кучера в хороших людей, і у всій окрузі його вважали за найкращого тройкаря. Димов, син заможного мужика, жив собі на втіху, гуляв і не знав горя, та ледве минуло двадцять років, як суворий, крутий батько, бажаючи привчити його до діла і боячись, щоб він дома не розбестився, став посилати його з підводою, як бурлаку, наймита. Тільки Стьопка мовчав, але й по його безвусому обличчю видно було, що раніше жилося йому куди краще, ніж тепер.

Згадавши про батька, Димов перестав їсти і нахмурився. Він спідлоба оглянув товаришів і спинив свій погляд на Єгорушці.

— Ти, нехристе, скинь шапку! — сказав він грубо. — Хіба ж можна в шапці їсти? А ще й пан!

Єгорушка скинув шапку і не сказав ні слова, але вже не добирав смаку в куліші і не чув, як оступилися за нього Пантелій і Вася. У грудях його важко заворушилась злоба на бешкетника, і він вирішив хоч би там що зробити йому яке-небудь зло.

По обіді всі подалися до возів і полягали в холодку.

— Діду, скоро ми поїдемо? — спитав Єгорушка Пантелія.

— Коли бог дасть, тоді й поїдемо… Зараз не поїдеш, жарко… Ох, господи, твоя воля, владичице… Лягай, хлопче!

Незабаром з-під возів почулося хропіння. Єгорушка хотів був знову піти на село, але подумав, позіхнув кілька разів і ліг поряд з старим.


VI


Валка цілий день простояла біля річки й рушила з місця тоді, коли сідало сонце.

Знов Єгорушка лежав на паці вовни, віз тихо рипів і погойдувався, внизу йшов Пантелій, притупував ногами, ляскав себе по стегнах і щось бурмотів; у повітрі, як і вчора, стрекотала степова музика.

Єгорушка лежав на спині і, заклавши руки під голову, дивився вгору на небо. Він бачив, як зайнялася вечірня зоря, як потім вона згасала; ангели-хранителі, затуляючи обрій своїми золотими крилами, розташовувалися на ніч; день минув щасливо, настала тиха, щаслива ніч, і вони могли спокійно сидіти в себе дома на небі… Бачив Єгорушка, як поволі темніло небо і спускалася на землю мла, як засвітилися одна по одній зорі.

… Коли довго, не відриваючи очей, дивишся на глибоке небо, то чомусь думки і душа зливаються в усвідомлення самотності. Починаєш почувати себе непоправно самотнім, і все те, що вважав раніше близьким і рідним, стає безмежно далеким і байдужим. Зорі, що дивляться з неба вже тисячі років, саме незрозуміле небо й імла, байдужі до короткого життя людини, _коли залишаєшся з ними віч-на-віч і стараєшся збагнути їх зміст, гнітять душу своїм мовчанням; спадає на думку та самотність, яка чекає кожного з нас у могилі, і суть життя уявляється розпачливою, жахливою…

Єгорушка думав про бабусю, яка спить тепер на кладовищі під вишневими деревами; він згадав, як вона лежала в труні з мідними п’ятаками на очах, як потім її накрили віком і опустили в могилу; пригадалось йому і глухе гупання грудок землі об віко… Він уявив собі бабусю в тісній і темній домовині, всіма покинуту і безпорадну. Його уява малювала, як бабуся раптом прокидається і, не розуміючи, де вона, стукає у віко, кличе на допомогу і, кінець кінцем, знемігшись від жаху, знову вмирає. Уявив він мертвими матусю, о. Христофора, графиню Драницьку, Соломона. Але хоч як він намагався уявити себе самого в темній могилі, далеко від дому, покинутим, безпорадним і мертвим, це не вдавалося йому; особисто для себе він не допускав можливості вмерти і почував, що ніколи не вмре…

А Пантелій, якому пора вже було вмирати, ішов унизу й робив переклик своїм думкам.

— Нічого… хороші пани… — бурмотів він. — Повезли хлопчину в науку, а як він там, не чути про те… В Слов’яносербську, кажу, нема такого закладу, щоб до великого розуму доводити… Нема, це правда… А хлопчина хороший, нічого… Виросте, батькові буде помагати. Ти, Єгорію, тепер маленький, а станеш великим, батька-матір годуватимеш. Так від бога заведено… Шануй батька свого і матір свою… У мене в самого були дітки, та погоріли… І жінка згоріла, і дітки… Це правда, проти водохреща вночі зайнялася хата… Мене дома не було, я до Орла їздив. До Орла… Марія вискочила на вулицю, та згадала, що діти в хаті сплять, побігла назад і згоріла з дітками… Так… Другого дня самі тільки кісточки знайшли.

Близько опівночі підводчики і Єгорушка знову сиділи навколо невеликого багаття. Поки розгорявся бур’ян, Кирюха і Вася ходили по воду кудись у балочку; вони зникли в темряві, але весь час чути було, як вони брязкотіли відрами і розмовляли; значить, балочка була недалеко. Світло від багаття лежало на землі великою миготливою плямою; хоч і світив місяць, але за червоною плямою все здавалося непроглядно чорним. Підводчикам світло било в очі, і вони бачили тільки частину великого шляху; в темряві ледве помітно, ніби гори невизначеної форми, окреслювалися вози з паками і коні. За двадцять кроків від багаття, на межі шляху з полем, стояв дерев’яний могильний хрест, похилений набік. Єгорушка, коли ще не горіло багаття і можна було бачити далеко, помітив, що зовсім такий самий старий, похилений хрест стояв по другий бік великого шляху.

Повернувшись з водою, Кирюха і Вася налили повний казан і приладнали його на вогні. Стьопка з щербатою ложкою в руках сів на своє місце в диму коло казана і, задумливо дивлячись на воду, став дожидати, коли з’явиться піна. Пантелій і Омелян сиділи поряд, мовчали і про щось думали. Димов лежав на животі, підперши кулаками голову, і дивився на вогонь; тінь від Стьопки стрибала по ньому, від чого гарне обличчя його то вкривалося темрявою, то раптом спалахувало… Кирюха і Вася бродили оддалік і збирали для багаття бур’ян і кору. Єгорушка, заклавши руки в кишені, стояв коло Пантелія й дивився, як вогонь їв траву.

Всі відпочивали, про щось думали, мигцем поглядали на хрест, по якому стрибали червоні плями. В одинокій могилі є щось сумне, мрійне і високою мірою поетичне… Чути, як вона мовчить, і в цьому мовчанні почувається присутність душі невідомої людини, що лежить під хрестом. Чи добре цій душі в степу? Чи не тужить вона місячної ночі? А степ біля могили здається сумним, похмурим і задумливим, трава смутнішою, і здається, що коники кричать стриманіше… І нема такого подорожнього, який не спом’янув би самотньої душі і не оглядався б на могилу доти, поки вона не залишиться далеко позаду й не вкриється млою…

— Діду, навіщо це хрест стоїть? — спитав Єгорушка.

Пантелій глянув на хрест, потім на Димова і спитав:

— Миколо, це, часом, не те місце, де косарі купців убили?

Димов знехотя підвівся на лікті, подивився на шлях і відповів:

— Воно саме…

Настала мовчанка. Кирюха затріскотів сухою травою, зібгав її жмутом і засунув під казан. Вогонь яскравіше спалахнув, Стьопку вкрило чорним димом, і в темряві по шляху біля возів пробігла тінь від хреста.

— Так, убили… — сказав нехотя Димов. — Купці, батько з сином, їхали образи продавати. Спинилися тут недалечко на постоялому дворі, що тепер Гнат Фомін держить. Старий випив зайве й став хвалитися, що в нього з— собою грошей багато. Купці, звісно, народ хвастовитий, не дай бог… Не втерпить, щоб не показати себе перед нашим братом у кращому вигляді. А в ту пору в постоялому дворі косарі ночували. Ну, почули ото вони, як купець хвастає, і взяли собі на увагу.

— О господи… царице небесна! — зітхнув Пантелій.

— Другого дня, ледве почало світати, — казав далі Димов, — купці зібралися в дорогу, а косарі з ними ув’язалися. «Підемо, ваша статечність, разом. Веселіше, та й небезпеки менше, — бо місце тут глухе…» Купці, щоб образів не побити, поволі їхали, а косарям це на руку…

Димов став навколішки й потягнувся.

— Так, — казав він далі, позіхаючи. — Все нічого було, а як тільки купці доїхали до цього місця, косарі й почали чесати їх косами. Син, молодець був, вихопив в одного косу та й собі давай чесати… Ну, звичайно, ті подолали, бо їх чоловіка з вісім було. Порізали купців так, що живого місця на тілі не зосталося; скінчили своє діло й стягли з дороги обох, батька на один бік, а сина на другий. Навпроти цього хреста по той бік ще другий хрест є… Чи цілий — не знаю… Звідси не видно.

— Цілий, — сказав Кирюха.

— Кажуть, грошей потім знайшли мало.

— Мало, — підтвердив Пантелій. — Карбованців сто знайшли.

— Так, а троє з них потім померли, бо купець їх теж дуже косою порізав… Кров’ю зійшли. Одному купець руку відтяв, так той, кажуть, версти з чотири без руки біг, і аж під Куриковим його на горбочку знайшли. Сидить навпочіпки, голову на коліна поклав, немов задумався, а подивилися — у ньому душі нема, помер…

— По кривавому сліду його знайшли… — сказав Пантелій.

Усі подивилися на хрест, і знову настала тиша. Звідкілясь, мабуть, з балочки, долинув сумний пташиний крик: «Сплю! сплю! сплю!..»

— Лихих людей багато на світі, — сказав Омелян.

— Багато, багато! — підтвердив Пантелій і присунувся ближче до вогню з таким виразом, начебто йому ставало моторошно. — Багато, — казав він далі півголосом. — Перебачив я їх на своєму віку видимо-невидимо… Лихих, тобто, людей… Святих і праведних бачив багато, а грішних без ліку. Спаси і помилуй, царице небесна… Пам’ятаю, якось років з тридцять тому, а може, й більше, віз я купця з Моршанська. Купець був гарний, показний з себе і при грошах… купець той… Хороша людина, нічого… Отож їхали ми собі й спинилися ночувати в заїзді. А в Росії заїзди не те, що в тутешньому краю. Там двори вкриті, як ото повітки, чи, скажімо, як клуні в добрих економіях. Тільки клуні вищі будуть. Ну, спинилися ми, і нічого собі. Купець мій в кімнатці, я при конях, і все як повинно бути. Так ото, братця, помолився я богу, щоб, значить, спати, і пішов походити по двору. А ніч була темна, хоч в око стрель, хоч не дивися зовсім. Пройшовся я собі трошки, ось як до возів, приміром, та й бачу — вогонь блимає. Що за притча? Здається, і хазяї давно спати полягали, а окрім мене з купцем інших постояльців не було… Звідки вогонь той? Взяв мене сумнів… Підійшов я ближче… до вогню б то… Господи помилуй і спаси, царице небесна! Дивлюсь, а біля самої землі віконечко з гратами… в будинку б то… Ліг я на землю і глянув; як глянув, то так по всьому тілу й пішов мороз…

Кирюха, стараючись не шарудіти, всунув у вогнище жмут бур’яну. Почекавши, поки бур’ян перестав тріщати й шипіти, старий казав далі:

— Глянув я туди, а там підвал, великий такий, темний та сумний… На бочці ліхтарик горить. Посеред підвалу стоїть чоловіка з десять людей в червоних сорочках, позакачували рукави і довгі ножики гострять… Еге! Ну, виходить, ми до зграї потрапили, до розбійників… Що тут робити? Побіг я до купця, розбудив його тихенько та й кажу: «Ти, кажу, купче, не лякайся, а діло наше погане… Ми, кажу, в розбійницьке кубло попали». Він змінився на обличчі та й питає: «Що ж ми тепер, Пантелію, робити будемо? При мені грошей сирітських багато… Щодо душі, каже, моєї, то на це воля божа, не боюсь померти, а, каже, страшно сирітські гроші загубити…» Що тут скажеш робити? Ворота замкнені, нікуди не виїхати, ні вийти… Якби паркан, через паркан перелізти можна, а то двір критий… «Ну, кажу, купче, ти не лякайся, а молись богу. Може, господь не захоче сиріт кривдити. Зоставайся, кажу, наче й не знаєш нічого, а я тим часом, може, і придумаю щось…» Гаразд… Помолився я богу, і напутив мене бог на розум… Виліз я на свій тарантас і тихенько… тихенько, щоб ніхто не чув, став висмикувати солому в стрісі, зробив дірку та й виліз на той бік. На той бік… Потім стрибнув я з стріхи й побіг шляхом скільки духу. Біг я, біг, замучився зовсім… Може, верст із п’ять пробіг одним духом, або й більше… Хвалити бога, бачу — стоїть село. Підбіг я до хати, почав стукати у вікно: «Православні, кажу, так і так, мовляв, не дайте християнську душу занапастити…» Побудив усіх… Зібралися мужики й пішли зі мною… Хто з мотузком, хто з дрюччям, хто з вилами… Виламали ми ото в заїзді ворота і зараз же до підвалу… А розбійники ножики вже нагострили і зібралися купця різати. Забрали їх мужики усіх до одного, пов’язали і повели до начальства. Купець їм на радощах три сотні пожертвував, а мені п’ять лобанчиків дав і ім’я моє в поминання собі записав. Кажуть, потім у підвалі кісток людських знайшли силу-силенну. Кісток, еге ж… Вони, значить, грабували людей, а потім закопували, щоб слідів не було… Ну, потім їх у Моршанському через катів карали…

Пантелій скінчив оповідання й оглянув своїх слухачів. Вони мовчали й дивилися на нього. Вода вже кипіла, і Стьопка здіймав піну.

— А сало готове? — спитав його пошепки Кирюха.

— Зажди трошки… Зараз.

Стьопка, не спускаючи очей з Пантелія і ніби боячись, щоб той не почав без нього оповідати, побіг до возів; скоро він вернувся з невеличкою дерев’яною мискою й почав терти в ній свиняче сало.

— Їхав я другим разом, теж з купцем… — казав далі Пантелій, як і перше, півголосом і не кліпаючи очима, — Звали його, як зараз пам’ятаю, Петро Григорович. Хороша була людина… купець той… Зупинились ми таким самим манером у заїзді… Він у кімнатці, я коло коней… Хазяї, чоловік і жінка, люди начебто й хороші, ласкаві, наймити теж немов нічого, а тільки, братця, не можу спати, чує моє серце! Чує, та й. годі. І ворота відчинені, і людей кругом багато, а все начебто страшно, не по собі. Всі давно позасинали, вже зовсім ніч, скоро вставати треба, а я сам-один лежу в себе в кибитці і очей не заплющую, немов сич якийсь. Тільки, братця, оте саме, чую: туп! туп! туп! Хтось до кибитки підкрадається. Висовую голову, дивлюся — стоїть жінка в самій сорочці, боса… «Чого тобі, кажу, молодичко?» А вона вся труситься, оте саме, лиця на ній нема… «Вставай, каже, добрий чоловіче! Біда… Хазяї лихе задумали… Хочуть твого купця порішити. Сама, каже, чула, як хазяїн з хазяйкою шепотілися…» Ну, недарма серце боліло! «А хто трі сама?» — питаю. «А я, каже, їхня кухарка…» Добре… Виліз я з кибитки й пішов до купця. Розбудив його та й кажу: «Так і так, кажу, Петре Григоровичу, діло не зовсім чисте… Встигнеш, ваша статечність, виспатись, а тепер, поки є час, одягайся, кажу, та, поки живі й здорові, тікаймо далі від гріха…» Тільки-но він став одягатися, коли двері відчинилися і — здрастуйте… Дивлюсь — царице небесна! — входять до нас у кімнату хазяїн з хазяйкою та три наймити. Значить, і наймитів підговорили… Грошей у купця багато, то от, мовляв, поділимо… У всіх п’ятьох у руках по ножику довгому… По ножику, еге… Замкнув хазяїн на замок двері та й каже: «Моліться, подорожні, богу… А коли, каже, кричати будете, то й помолитися не дамо перед смертю…» Де вже тут кричати? Нам від жаху й дух забило, не до крику тут… Купець заплакав та й каже: «Православні! Ви, каже, порішили мене вбити, бо на мої гроші поласились. Хай уже так і буде, не я перший, не я останній; багато вже нашого брата купця по заїздах вирізано. Але за що ж, каже, братця православні, мого візника вбивати? Яка йому потреба за мої гроші муки приймати?» І так ото жалісно говорить! А хазяїн йому: «Коли, каже, ми його живого залишимо, то він перший на нас докаже. Однаково, каже, що одного вбити, що двох. Сім гріхів, одна покута… Моліться богу — та й край, а розмовляти нема чого!» Поставали ми з купцем рядочком, навколішки, заплакали та й давай богу молитись. Він діток своїх згадує, а я тоді ще молодий був, жити хотів… Дивимось на образи, молимось, та так жалісно, що й тепер сльоза проймає… А хазяйка, молодиця б то, дивиться на нас та й каже: «Ви ж каже, добрі люди, не поминайте нас на тім світі лихом і не благайте бога на нашу голову, бо це ми через злидні». Молились ми, молились, плакали, плакали, а бог нас і почув. Зглянувся, значить… У самий раз, коли хазяїн купця за бороду взяв, щоб, значить, ножиком його по шиї різонути, раптом хтось як-ак стукне знадвору у віконце! Всі ми так і присіли, а хазяїнові й руки опустилися… Постукав хтось у віконце та як закричить: «Петре Григоровичу, кричить, ти тут? Збирайся, поїдемо!» Бачать хазяї, що по купця приїхали, злякалися та давай бог ноги… А ми швидше надвір, запрягли та — тільки нас і бачили.

— Хто ж то в віконце стукав? — спитав Димов.

— У віконце? Мабуть, угодник божий або ангел. Бо окрім нього нікому. Коли ми виїхали з двору, на вулиці жодної людини не було… Боже діло!

Пантелій розповів іще дещо, і в усіх його оповіданнях однаково відігравали роль «довгі ножики» і однаково почувалася вигадка. Чи то чув він ці оповідання від кого-небудь іншого, чи сам склав їх у далекому минулому і потім, коли пам’ять ослабла, поплутав пережите з вигадкою і вже не вмів відрізняти одно від одного? Все може бути, та дивно те, що тепер і всю дорогу він, коли доводилося розповідати, віддавав явну перевагу вигадкам і ніколи не говорив про те, що було пережито. Тепер Єгорушка все вважав за чисту монету і вірив кожному слову, а згодом йому здавалося дивним, що людина, яка об’їздила на своєму віку всю Росію, бачила і знає багато, людина, в якої Згоріла дружина і діти, знецінювала своє багате життя так, що кожного разу, сидячи біля вогнища, або мовчала, або говорила про те, чого не було.

Куліш усі їли мовчки і думали про те, що оце почули. Життя страшне і чудесне, а тому хоч яке страшне оповідання розкажи на Русі, хоч як прикрашуй його розбійницькими кублами, довгими ножиками та чудесами, воно завжди відгукнеться в душі слухача бувальщиною, і хіба тільки людина надто вже обізнана з грамотою недовірливо, скоса гляне, та й то змовчить. Хрест край дороги, темні паки, простір і доля людей, що зібралися коло багаття, — все це само по собі було таке чудесне і страшне, що фантастичність небилиці чи казки блідла й зливалася з життям.

Всі їли з казана, а Пантелій сидів обік окремо і їв куліш з дерев’яної мисочки. Ложка в нього була не така, як у всіх, а кипарисова і з хрестиком. Єгорушка, дивлячись на нього, згадав про лампадну скляночку і спитав стиха Стьопку:

— Чого це дід окремо сидить?

— Він старої віри, — відповіли пошепки Стьопка і Вася, і при цьому вони так дивилися, начебто говорили про хворобу або таємний порок…

Всі мовчали й думали. Після страшних оповідань не хотілося вже говорити про те, що є звичайним. Раптом серед тиші Вася випростався і, втупивши тьмяні очі в одну точку, нашорошив вуха.

— Що таке? — спитав його Димов.

— Людина якась іде, — відповів Вася.

Де ти її бачиш?

— Он-он вона!.. Ледве-ледве біліє…

Там, куди дивився Вася, не, видно було нічого, крім пітьми; всі прислухались, але ходи не було чути.

— Шляхом він іде? — спитав Димов.

— Ні, полем… Сюди йде.

Минула хвилина в мовчанці.

— А може, це в степу гуляє купець, що тут похований, — сказав Димов.

Усі скоса подивилися на хрест, перезирнулись і враз засміялися; стало соромно за свій страх.

— Чому йому гуляти? — сказав Пантелій. — Це тільки ті ночами ходять, кого земля не приймає. А купці нічого… Купці мученицький вінець прийняли…

Та ось почулася хода. Хтось поквапливо ішов…

— Щось несе, — сказав Вася.

Стало чути, як під ногами того, що йшов, шелестіла трава і тріскотів бур’ян, — але за світлом багаття нічого не було видно. Нарешті почулися кроки близько, хтось кашлянув; миготливе світло наче розступилося, з очей спала заслона, і підводчики раптом побачили перед собою людину.

Чи то вогонь так мигнув, чи через те, що всім хотілося розглядіти насамперед обличчя цієї людини, але тільки дивно так вийшло, що всі при першому погляді на неї побачили насамперед не обличчя, не одяг, а усмішку. Це була усмішка, надзвичайно добра, широка і лагідна, як у розбудженої дитини, одна з тих заразливих усмішок, на які важко не відповісти так само усмішкою. Незнайомий, коли його розгляділи, виявився людиною років тридцяти, негарною з себе і нічим не видатною. Це був високий хохол, довгоносий, довгорукий і довгоногий; взагалі, все в нього здавалося довгим, і тільки шия була така коротка, що робила його сутулуватим. Одягнений він був у чисту білу сорочку з вишиваним коміром, у білі штани і нові чоботи і в порівнянні з підводчиками здавався чепуруном. В руках він тримав щось велике, біле і на перший погляд чудне, а з-за його плеча виглядало дуло рушниці, теж довге.

Потрапивши з пітьми в світляне коло, він спинився як укопаний і з півхвилини дивився на підводчиків так, начебто хотів сказати: «Гляньте, яка в мене усмішка!» Потім він ступив до багаття, усміхнувся ще ясніше й сказав:

— Хліб і сіль, братця!

— Ласкаво просимо! — відповів за всіх Пантелій.

Незнайомий поклав біля багаття те, що тримав у руках, — це була забита дрохва, — і ще раз привітався.

Усі підійшли до дрохви й стали оглядати її.

— Здорова птиця! Чим це ти її? — спитав Димов.

— Картеччю… Дробом не дістанеш, не підпустить… Купіть, братця! Я б вам за два гривеники віддав.

— А навіщо вона нам? Вона смажена добра, а варена, мабуть, жорстка — не вкусиш…

— Ех, досада! її панам до економії віднести б, ті б півкарбованця дали, та далеко — п’ятнадцять верст!

Невідомий сів, скинув рушницю й поклав її коло себе. Він здавався сонним, змореним, усміхався, мружився від вогню і, як видно, думав про щось дуже приємне. Йому дали ложку. Він став їсти.

— Ти хто сам? — спитав його Димов.

Незнайомий не чув запитання; він не відповів і навіть не глянув на Димова. Мабуть, цей усміхнений чоловік не почував і смаку кулішу, бо жував якось машинально, ліниво, підносячи до рота ложку то дуже повну, то зовсім, порожню. П’яний він не був, але в голові його блукало щось одчайдушне.

— Я тебе питаю: ти хто? — повторив Димов.

— Я? — стрепенувся невідомий. — Костянтин Дзвоник з Рівного. Звідси версти з чотири.

І, бажаючи відразу ж довести, що він не такий мужик, як усі, а кращий, Костянтин поспішив додати:

— Ми пасіку тримаємо і свиней годуємо.

— При батькові живеш чи сам?

— Ні, тепер сам живу. Відділився. Цього місяця після Петра оженився. Жонатий тепер!.. Нині вісімнадцятий день, як у закон вступив.

— Добре діло! — сказав Пантелій. — Жінка нічого… Це бог благословив….

— Молода жінка дома спить, а він по степу шалається, — засміявся Кирюха. — Дивак!

Костянтин, наче його вщипнули за найболючіше місце, стрепенувся, засміявся, спалахнув…

— Та, господи, нема її дома! — сказав він, швидко виймаючи з рота ложку й оглядаючи всіх радісно і здивовано. — Нема! Поїхала до матері на два дні! їй-богу, вона поїхала, а я як нежонатий…

Костянтин махнув рукою й покрутив головою; він хотів собі думати, але радість, якою світилося його обличчя, заважала йому. Він, наче йому незручно було сидіти, прибрав іншої пози, засміявся й знову махнув рукою. Совісно було виявляти перед чужими людьми свої приємні думки, але в той же час нестримно хотілось поділитися радістю.

— Поїхала в Демидове до матері! — сказав він, червоніючи й перекладаючи на інше місце рушницю. — Завтра повернеться… Сказала, що до обіду назад буде.

— А тобі нудно? — спитав Димов.

— Та господи, а то ж як? Без року тиждень, як оженився, а вона поїхала… Га? Ух, та й моторна ж, побий мене бог. Там така хороша та славна, така реготуха та співуха, просто тобі порох! З нею голова ходором ходить, а без неї ось немов загубив щось, як дурень по степу ходжу. Від самого обіду ходжу, хоч гвалт кричи.

Костянтин протер очі, подивився на вогонь і засміявся.

— Любиш, значить… — сказав Пантелій.

— Там така хороша та славна, — повторив Костянтин, не слухаючи, — така хазяйка, умна та розумна, що іншої такої з простого роду у всій губернії не знайти. Поїхала… А нудьгує ж, я зна-аю! Знаю, сороку! Сказала, що завтра до обіду повернеться… Але ж яка історія! — майже крикнув Костянтин, раптом беручи тоном вище і змінюючи позу. — Тепер любить і нудьгує, а от не хотіла за мене виходити!

— Та ти їж! — сказав Кирюха.

— Не хотіла за мене виходити! — сказав далі Костянтин, не слухаючи. — Три роки з нею бився! Побачив я її на ярмарку в Калачику, полюбив до смерті, хоч на шибеницю лізь… Я в Рівному, вона в Демидовому, одне від одного за двадцять п’ять верст, і нема ніякої моєї змоги! Посилаю до неї сватів, а вона: не хочу! Ох, ти, сороко! Я вже її і так, і отак, і сережки, і пряників, і меду півпуда — не хочу! От тут і візьми. Воно, якщо поміркувати, то яка я їй пара? Вона молода, гарна, з порохом, а я старий, скоро тридцять років буде, та й вродливий дуже: борода широка — цвяхом, лице чисте — все в гулях. Де ж мені з нею рівнятися! Хіба от тільки, що заможно живемо, але ж і вони, Вахраменки, добре живуть. Три пари волів і двох наймитів держать. Полюбив, братця, і очманів… Не сплю, не їм, у голові думки і такий дурман, що не доведи господи! Хочеться її побачити, а вона в Демидовому… І що ж ви думаєте? Побий мене бог, не брешу, разів зо три на тиждень туди пішки ходив, щоб на неї подивитися. Роботу покинув! Таке затьмарення найшло, що навіть у наймити в Демидове хотів піти, щоб, значить, до неї ближче. Замучився! Мати ворожку кликала, батько разів з десять бити брався. Ну, три роки промучився і вже був так вирішив: будь ти тричі анафема, піду до міста і в візники… Значить, не судилось! На великодньому тижні пішов я до Демидового останній разочок на неї глянути…

Костянтин відкинув назад голову й зайшовся таким дрібним веселим сміхом, начебто оце тільки дуже хитро Обдурив когось.

— Дивлюся, вона з парубками коло річки, — казав він далі. — Взяла мене злість..! Відкликав я її набік і, може, цілу годину їй усякі слова… Покохала! Три роки не кохала, а за слова покохала!..

— А які слова? — спитав Димов.

— Слова? І не пам’ятаю… Хіба ж запам’ятаєш? Тоді, як вода з жолоба, без перепочинку: та-та-та-та! А тепер жодного слова не вимовлю… Ну, і пішла за мене… Поїхала, тепер, сорока, до матері, а я ось без неї по степу. Не можу дома сидіти. Несила мені!

Костянтин незграбно визволив з-під себе ноги, розлігся на землі й підпер голову кулаками, потім підвівся і знову сів. Усі тепер чудово розуміли, що це був закоханий і щасливий чоловік, щасливий до болю; його, усмішка, очі і кожен рух виявляли томливе щастя. Він не знаходив собі місця і не знав, якої прибрати пози і що робити, щоб не знемагати від рясноти приємних думок. Виливши перед чужими людьми свою душу, він, нарешті, сів спокійно і, дивлячись на вогонь, задумався.

При цій щасливій людині всім стало нудно і теж захотілося щастя. Всі задумались. Димов підвівся, тихо пройшовся біля багаття, і по ході, по рухах його лопаток видно було, що він тужив і нудьгував. Він постояв, подивився на Костянтина і сів.

А багаття вже згасало. Світло вже не миготіло, і червона пляма звузилась, потьмарилась… І що швидше догоряв вогонь, то яснішою ставала місячна ніч. Тепер уже видно було шлях на всю його широчінь, паки, голоблі, коней, що ярували; на тому боці невиразно вимальовувався другий хрест…

Димов підпер щоку рукою і тихо заспівав якоїсь жалібної пісні. Костянтин сонно усміхнувся й підтягнув йому тоненьким голоском. Поспівали вони з півхвилини й замовкли. Омелян стрепенувся, засовав ліктями й заворушив пальцями.

— Братця! — сказав він благально. — Давайте заспіваймо якої-небудь божественної!

Сльози проступили в нього на очах.

— Братця! — повторив він, притискаючи руку до серця. — Давайте заспіваємо що-небудь божественне!

— Я не вмію, — сказав Костянтин.

Всі відмовились; тоді Омелян заспівав сам. Він замахав обома руками, закивав головою, розтулив рота, але з горла його вихопився тільки сиплий, беззвучний подих. Він співав руками, головою, очима і навіть гулею, співав палко і з болем, і чим дужче напружував груди, щоб вирвати з них хоч одну ноту, тим беззвучнішим робилося його дихання…

Єгорушку теж, як і всіх, опанувала нудьга. Він пішов до свого воза, забрався на паку і ліг. Дивився він на небо і думав про щасливого Костянтина та його дружину. Навіщо люди женяться? До чого на цьому світі жінки? Єгорушка ставив собі невиразні запитання і думав, що чоловікові, напевне, добре, коли біля нього завжди живе ласкава, весела і гарна жінка. Спала йому чомусь на думку графиня Драницька, і він подумав, що з такою жінкою, мабуть, дуже приємно жити; він, чого доброго, з охотою одружився б з нею, якби це не було так соромно. Він згадав її брови, зіниці, коляску, годинник з вершником… Тиха, тепла ніч спускалася на нього й шепотіла йому щось на вухо, а йому здавалося, що це та вродлива жінка схиляється над ним, з усмішкою дивиться на нього і хоче поцілувати…

Від вогнища лишилося тільки два маленьких червоних вічка, що ставали все менші й менші. Підводчики і Костянтин сиділи коло них, темні, нерухомі, і здавалося, що їх тепер було значно більше, ніж раніше. Обидва хрести однаково було видно, і далеко-далеко, десь на великому шляху, світився червоний вогник — теж, мабуть, хто-небудь варив куліш.

— «Наша матушка Расія всєму свєту га-ла-ва!» — заспівав раптом диким голосом Кирюха, захлинувся й замовк. Степова луна підхопила його голос, понесла, і здавалося, що степом на важких колесах помчала сама дурість.

— Пора їхати! — сказав Пантелій. — Вставай, хлопці!

Поки запрягали, Костянтин ходив коло підвід і захоплювався своєю дружиною.

— Прощавайте, братця! — гукнув він, коли валка рушила. — Спасибі вам за хліб, за сіль! А я знову піду на вогонь. Несила мені!

І він незабаром зник в імлі, і довго було чути, як він ступав туди, де світився вогник, щоб розповісти чужим людям про своє щастя.

Коли другого дня прокинувся Єгорушка, був ранній ранок; сонце ще не сходило. Валка стояла. Якийсь чоловік у білому кашкеті і в костюмі з дешевої сірої матерії, сидячи на козацькому жеребчику, біля самого переднього воза розмовляв про щось з Димовим і Кирюхою. Попереду, версти за дві від валки, біліли довгі, невисокі комори і хатки під черепицею; біля хаток не видно було ні дворів, ні дерев.

— Діду, яке це село? — спитав Єгорушка.

— Це, молодчику, вірменські хутори, — відповів Пантелій. — Тут вірмени живуть. Люди нічого собі… вірмени б то.

Чоловік у сірому скінчив розмову з Димовим і Кирюхою, осадив свого жеребчика й подивився на хутори.

— Отакі діла, подумаєш! — зітхнув Пантелій, теж дивлячись на хутори і щулячись від ранкового холоду. — Послав він чоловіка на хутор по якийсь папір, а той не їде. Стьопу послати б!

— Діду, а хто це? — спитав Єгорушка.

— Варламов.

Боже мій! Єгорушка швидко схопився, став на коліна й подивився на білий кашкет. В малорослому сірому чоловічку, взутому у великі чоботи, що сидить на негарній конячці і розмовляє з мужиками в такий час, коли всі порядні люди сплять, важко було впізнати таємничого, невловного Варламова, якого всі шукають, який завжди «кружляє» і має грошей куди більше, ніж графиня Драницька.

— Нічого, хороша людина… — говорив Пантелій, давлячись на хутори. — Дай боже здоров’я, славний пан, Варламов тобто, Семен Олександрович… На таких людях, брат, земля держиться… Це правда… Півні ще не співають, а він уже на ногах… Інший би спав або дома з гостями тара-бари-роздобари, а він цілий день по степу… Кружляє… Цей уже не пропустить діла… Hi-і! Це молодчина…

Варламов не спускав очей з хутора і про щось говорив; жеребчик нетерпляче переступав з ноги на йогу.

— Семене Олександровичу, — крикнув Пантелій, скидаючи капелюха, — дозвольте Стьопку послати! Омеляне, гукни, щоб Стьопку послали!

Та ось нарешті від хутора відділився верхівець. Дуже подавшись набік і махаючи над головою нагаєм, наче джигітуючи й бажаючи здивувати всіх своєю сміливою їздою, він з швидкістю птаха полетів до валки.

— Це, мабуть, його об’їждчик. — сказав Пантелій. — У нього їх, об’їждчиків тобто, чоловіка зо сто, чи й більше.

Порівнявшись з переднім возом, верхівець осадив коня і, скинувши шапку, подав Варламову якусь книжку. Варламов вийняв з книжки кілька папірців, прочитав їх і крикнув:

— А де ж записка Іванчука?

Верхівець узяв назад книжку, переглянув папірці й знизав плечима; він став говорити про щось, мабуть, виправдувався і просив дозволу поїхати ще раз на хутори. Жеребчик враз заворушився так, начебто Варламов став важчим. Варламов теж заворушився.

— Геть! — крикнув він сердито і замахнувся на верхівця нагаєм.

Потім він повернув коня назад і, розглядаючи в книжці папери, поїхав повільно вздовж валки. Коли він під’їздив до заднього воза, Єгорушка напружив свій зір, щоб якнайкраще розглянути його. Варламов був уже старий. Обличчя його з невеликою сивою борідкою, просте російське засмагле обличчя, було червоне, мокре від роси і вкрите синіми жилочками; воно виявляло таку саму ділову сухість, як і обличчя Івана Івановича, той самий діловий фанатизм. Та все-таки яка різниця почувалася між ним і Іваном Івановичем! У дядька Кузьмичова поряд з діловою сухістю завжди були на обличчі турбота й страх, що він не знайде Варламова, спізниться, прогавить добру ціну; нічого такого, властивого людям маленьким і залежним, не було помітно ні на обличчі, ні в поставі Варламова. Ця людина сама створювала ціни, нікого не шукала і ні від кого не залежала; хоч яка звичайна була його, зовнішність, але у всьому, навіть у манері тримати нагая, почувалася свідомість сили і звичної влади над степом.

Проїжджаючи повз Єгорушку, він не глянув на нього; тільки жеребчик вшанував Єгорушку своєю увагою й подивився на нього великими дурними очима, та й то байдуже. Пантелій поклоиився Варламову, той помітив це і, не відриваючи очей від папірців, сказав, гаркавлячи:

— Здгастуй, стагий!

Розмова Варламова з верхівцем і замах нагаєм, як видно, справили на всю валку гнітюче враження. У всіх були серйозні обличчя. Верхівець, спантеличений гнівом сильної людини, без — шапки, попустивши повіддя, стояв коло переднього воза, мовчав і начебто не вірив, що для нього так погано почався день.

— Крутий старик… — бурмотів Пантелій. — Біда, який крутий! А нічого, хороша людина… Не скривдить задарма… Нічого…

Переглянувши папери, Варламов засунув книжку в кишеню; жеребчик, наче зрозумівши його думки, не дожидаючи наказу, здригнувся й понісся великим шляхом.


VII


І наступної ночі підводчики робили перепочинок і варили куліш. Цим разом з самого початку у всьому дочувалась якась невиразна туга. Було душно; всі багато пили і ніяк не могли: вгамувати спраги. Місяць зійшов дуже червоний і похмурий, наче хворий; зорі теж хмурились, імла, була густіша, далина мутніша. Природа начебто передчувала щось і мліла.

Коло багаття вже не було вчорашньої жвавості й розмов. Всі нудьгували й говорили мляво і знехотя. Пантелій тільки зітхав, нарікав на ноги і раз у раз заводив розмову про наглу смерть.

Димов лежав на животі, мовчав і жував соломинку; вираз обличчя в нього був гидливий, наче від соломинки негарно тхнуло, злий і втомлений… Вася скаржився, що йому ломить щелепу, і пророкував негоду; Омелян не махав руками, а сидів нерухомо і похмуро дивився на вогонь. Нудьгував і Єгорушка. Повільна їзда втомила його, а від денної спеки в нього боліла голова.

Коли зварився куліш, Димов з нудьги став чіплятися до товаришів.

— Розсівся, цабе, і перший лізе з ложкою! — сказав він, дивлячись із злобою на Омеляна. — Жадібний! Так і пнеться першим до казана сісти. Півчим був, то вже він думає, що пан! Багато вас таких півчих на битому шляху жебрає!.

— Та ти чого причепився? — спитав Омелян, теж дивлячись на нього із злобою.

— А того, що не сунься перший до казана. Не дуже кирпу задирай!

— Дурень, та й годі, — просипів Омелян.

Знаючи з досвіду, чим найчастіше кінчаються такі розмови, Пантелій і Вася втрутилися і стали умовляти Димова не сваритися даремно.

— Півчий… — не вгамовувався бешкетник, зневажливо усміхаючись. — Отак кожний може співати. Сиди собі під церквою на паперті та й співай: «Подайте милостиньку, Христа ради!» Ех, ви!

Омелян промовчав. Димова його мовчанка тільки роздратувала. Він ще з більшою ненавистю подивився на колишнього півчого і сказав:

— Не хочеться тільки зв’язуватись, а то б я тобі показав, як кирпу гнути!

— Та чого ти до мене причепився, мазепо? — спалахнув Омелян. — Я тебе займаю?

— Як ти на мене сказав? — спитав Димов випростуючись, і очі його налилися кров’ю. — Як? Я мазепа? Еге? То ось же тобі! Іди, шукай!

Димов вихопив з рук Омеляна ложку й шпурнув її далеко набік. Кирюха, Вася і Стьопка схопились і побігли шукати її, а Омелян благально і запитливо вп’явся очима в Пантелія. Обличчя його раптом зробилось маленьким, зморщилося, заморгало, і колишній півчий заплакав, як дитина.

Єгорушка, що давно вже ненавидів Димова, відчув, як у повітрі відразу стало нестерпно душно, як вогонь від багаття палив обличчя; йому захотілося швидше бігти до валки, в темряву, але лихі, нудьгуючі очі бешкетника тягли його до себе. Палко бажаючи сказати що-небудь надзвичайно образливе, він ступив до Димова, й промовив задихаючись:

— Ти найгірший з усіх! Я тебе терпіти не можу!

Після цього треба було б бігти до валки, а він ніяк не міг зрушити з місця і говорив далі:

— На тому світі ти горітимеш у пеклі! Я Іванові Івановичу пожаліюся! Ти не смієш ображати Омеляна!

— Теж, скажи, будь ласка! — усміхнувся Димов. — Порося всяке, ще молоко на губах не обсохло, вказувати пнеться. А якщо за вухо?

Єгорушка відчув, що дихати вже нічим; він — ніколи з ним цього не було раніше — враз затремтів усім тілом, затупав ногами і закричав пронизливо:

— Бийте його! Бийте його!

Сльози бризнули в нього з очей; йому стало соромно, і він, похитуючись, побіг до валки. Яке враження справив його крик, він не бачив. Лежачи на паці вовни і плачучи, він совав руками й ногами і шептав:

— Мамо! Мамо!

І ці люди, і тіні навколо вогнища, і темні паки, і далека блискавка, що кожної хвилини мигтіла вдалині, — все тепер здавалося йому відлюдним і страшним. Він жахався й розпачливо питав себе, як це й чого потрапив він до невідомої землі, в компанію страшних мужиків? Де тепер дядько, о. Христофор і Дениско? Чому вони так довго не їдуть? Чи не забули вони про нього? Від думки, що його забуто й покинуто напризволяще, йому ставало холодно і так моторошно, що він кілька разів поривався сплигнути з паки і прожогом, не оглядаючись, побігти назад шляхом, але згадка про темні, похмурі хрести, які неодмінно зустрінуться йому по Дорозі, і блискавка, що мигтіла вдалині, зупиняли його… І тільки коли він шепотів: «Мамо, мамо!» — йому ставало начебто легше;..

Мабуть, і підводчикам було моторошно. Після того як Єгорушка втік від багаття, вони спочатку довго мовчали, далі півголосом і глухо заговорили про щось, що воно йде і що мерщій треба збиратися й тікати від нього… Вони швидко повечеряли, погасили вогонь і мовчки стали запрягати. З їхньої метушні і уривчастих фраз було помітно, що, вони передбачали якесь нещастя.

Перед тим як рушати в дорогу, Димов підійшов до Пантелія і спитав тихо:

— Як його звуть?

— Єгорій… — відповів Пантелій.

Димов став одною ногою на колесо, взявся за мотузку, якою було перев’язано паку, і піднявся. Єгорушка побачив його обличчя й кучеряву голову. Обличчя було бліде, втомлене й серйозне, але вже не виявляло злоби.

— Єро! — сказав він тихо. — На, бий!

Єгорушка здивовано глянув на нього; в цей час мигнула блискавка.

— Нічого, бий! — повторив Димов.

І, не чекаючи, поки Єгорушка битиме його або розмовлятиме з ним, він стрибнув униз і сказав:

— Нудно мені!

Потім, перевалюючись з ноги на ногу, рухаючи лопатками, він ліниво поплентався вздовж валки і чи то плачучим, чи то досадливим голосом повторив:

— Нудно мені! Господи! А ти не ображайся, Омелю, — сказав він, проходячи повз Омеляна. — Життя наше пропаще, люте!

Праворуч мигнула блискавка, і, наче відбившись у дзеркалі, вона зразу ж мигнула вдалині.

— Єгорію, візьми! — гукнув Пантелій, подаючи знизу щось велике і темне.

— Що це? — спитав Єгорушка.

— Рогожка! Буде дощик, то от укриєшся.

Єгорушка підвівся й подивився навколо себе. Далина помітно почорніла і вже частіше, ніж щохвилини, мигала блідим світлом, як повіками. Чорнота її, наче від ваги, схилялася праворуч.

— Діду, гроза буде? — спитав Єгорушка.

— Ох, ніженьки мої хворі, застуджені, — говорив співуче Пантелій, не чуючи його й притупуючи ногами.

Ліворуч, начебто хто чиркнув по небу сірником, мигнула бліда фосфорична смужка й погасла. Почулось, як десь дуже далеко хтось пройшовся по залізному даху. Мабуть, по даху йшли босоніж, бо залізо пробурчало глухо.

— А він обложний! — крикнув Кирюха.

Між далиною і правим обрієм мигнула блискавка, та так яскраво, що освітила частину степу и місце, де ясне небо межувало з чорнотою. Страшна хмара насувалася, не поспішаючи, суцільною масою; на її краю висіло велике чорне лахміття; зовсім таке саме лахміття, тиснучи одне одного, нагромаджувалося на правому і лівому обрії. Цей обідраний, розкошланий вигляд хмари надавав їй якогось п’яного, бешкетного вигляду. Виразно і неглухо прогуркотів грім. Єгорушка перехрестився і став швидко надівати пальто.

— Нудно мені! — долинув з передніх возів вигук Димова, і з голосу його можна було збагнути, що він уже знову починав лютувати. — Нудно!

Раптом рвонув вітер, та з такою силою, що мало не вихопив у Єгорушки клунок і рогожу; стріпнувшись, рогожа рвонулася на всі боки й заляскала по паці й по обличчю Єгорушки. Вітер із свистом помчав степом, безладно закружляв і зчинив, з травою такий шум, що через нього не чути було ні грому, ні рипіння коліс. Він дув з чорної хмари, несучи з собою густу куряву і запах дощу та мокрої землі. Місячне світло затуманилося, стало начебто бруднішим, зорі ще більше нахмурились, і видно було, як край дороги поспішали кудись назад хмари куряви та їхні тіні. Тепер, напевно, вихори, кружляючи й забираючи з землі пил, суху траву і пір’я, підіймалися аж до неба; мабуть, аж під чорною хмарою літало перекотиполе, і як, мабуть, йому було страшно! Але крізь пил, що заліплював очі, не видно було, нічого, крім мигання блискавок.

Єгорушка, думаючи, що цю ж хвилину поллється дощ, став навколішки й укрився рогожею..

— Пантелі-ію! — гукнув хтось попереду. — А… а… ва!..

— Не чути! — відповів голосно й співуче Пантелій.

— А… а… ва! Аря… а!

Загримів сердито грім, покотився по небу, з правою боку наліво, потім назад і завмер коло передніх підвід.

— Свят, свят, свят, господь Саваоф! — прошептав Єгорушка, хрестячись. — Ісполнь небо і земля слави твоєя…

Чорнота на небі розтулила рота й дмухнула білим огнем; відразу ж знову загримів грім; тільки-но він замовк, як блискавка мигнула так широко, що Єгорушка крізь щілини в рогожі побачив раптом весь великий шлях до самої далини, всіх підводчиків і навіть Кирюшину жилетку. Чорне лахміття з лівого боку вже підіймалося догори, і одне з них, грубе, незграбне, схоже на лапу з пальцями, тяглося до місяця. Єгорушка вирішив заплющити щільно очі, не звертати уваги й чекати, поки все скінчиться.

Дощ чомусь довго не починався. Єгорушка, надіючись, що хмара, може, проходить мимо, виглянув з-під рогожі. Було страшенно темно. Єгорушка не побачив ні Пантелія, ні паки, ні себе; скоса глянув він туди, де був недавно місяць, але там чорніла така сама пітьма, як і на возі. А блискавки в пітьмі здавалися ще більшими й сліпучішими, аж очам було боляче.

— Пантелію! — покликав Єгорушка.

Відповіді не було. Та ось нарешті вітер востаннє рвонув рогожу і втік кудись. Почувся рівний, спокійний шум. Велика холодна крапля впала на коліно Єгорушці, друга поповзла по руці. Він помітив, що коліна його не вкриті, і хотів був поправити рогожу, але в цей час щось посипалось і застукотіло по шляху, далі по голоблях, по паці. Це був дощ. Він і рогожа, начебто зрозуміли одне одного, заговорили про щось швидко, весело й преогидно, як дві сороки.

Єгорушка стояв на колінах, чи, певніше, сидів на чоботях. Коли дощ застукав по рогожі, він подався тулубом наперед, щоб закрити собою коліна, які раптом стали мокрі; коліна вдалося закрити, але зате менше ніж через хвилину гостра, неприємна вогкість відчулася ззаду, нижче спини і на литках. Він прибрав попередньої пози, виставив коліна на дощ і став думати, що робити, як поправити в пітьмі невидиму рогожу. Але руки його були вже мокрі, в рукави і за комір текла вода, лопатки мерзли. І він вирішив нічого не робити, а сидіти нерухомо й чекати, поки все скінчиться.

— Свят, свят, свят… — шепотів він.

Раптом над самою головою його з страшним, оглушливим тріском розламалося небо; він нагнувся й затаїв дух, чекаючи, коли йому на потилицю і спину посипляться уламки… Очі його мимоволі розплющились, і він побачив, як на його пальцях, мокрих рукавах і струмочках, що бігли з рогожі, на паці і внизу на землі спалахнуло і разів з п’ять мигнуло сліпучо-гостре світло. Розлігся новий удар, такий самий сильний і жахливий. Небо вже не гриміло, не гуркотіло, а обзивалося сухими, тріскучими і схожими на тріск сухого дерева звуками. «Тррах! тах, тах! тах!» — виразно рубав грім, котився по небу, спотикався і де-небудь коло передніх возів або далеко позаду валився зі злобним, уривчастим — «трра!».

Раніше блискавки були тільки страшні, а при такому громі вони здавалися зловісними. Їхнє чаклунське світло пробивалося крізь заплющені повіки і холодом розливалося по всьому тілу. Що зробити, щоб не бачити їх? Єгорушка вирішив повернутись обличчям назад. Обережно, начебто боячись, що за ним стежать, він став рачки і, сковзаючись долонями по мокрій паці, повернувся назад. «Трах, тах! тах!» — полинуло над його головою, впало під віз і розірвалося — «ррра!».

Очі знову мимоволі розплющились, і Єгорушка побачив нову небезпеку: за возом ішли три страшенні велетні з довгими списами. Блискавка мигнула на вістрях їх списів і дуже виразно освітила їхні постаті. То були люди надзвичайно великі, з закритими обличчями, похиленими головами і з важкою ходою. Вони здавалися сумними й похмурими, зануреними в роздум. Може, ішли вони 8а валкою не для того, щоб наробити шкоди, а все-таки в їх близькості було щось жахливе.

Єгорушка швидко обернувся вперед і, тремтячи всім тілом, закричав:

— Пантелію! Діду! «Трах, тах! тах!» — відповіло йому небо.

Він розплющив очі, щоб подивитися, чи тут підводчики. Блискавка мигнула в двох місцях і освітила шлях до самої далини, всю валку і всіх підводчиків. По шляху бігли струмки і стрибали бульки. Пантелій ступав коло воза, його високий капелюх і плечі були накриті невеличкою рогожею; постать не виявляла ні страху, ні неспокою, начебто він оглух від грому й осліп від блискавки.

— Діду, велетні! — крикнув до нього Єгорушка, плачучи.

Але дід не чув. Далі йшов Омелян. Цей був укритий великою рогожею з голови до ніг і мав тепер форму трикутника. Вася, нічим не вкритий, ступав так само дерев’яно, як завжди, високо підіймаючи ноги і не згинаючи колін. У сяйві блискавки здавалося, що валка не рухалась і підводчики застигли, що у Васі задубіла піднята нога…

Єгорушка ще покликав діда. Не добившись відповіді, він сів нерухомо і вже не чекав, коли все скінчиться. Він був певен, що цю ж хвилину його вб’є грім, що очі мимоволі розплющаться і він побачить страшних велетнів. І він уже не хрестився, не кликав діда, не думав про матір, а тільки ціпенів від холоду і певності, що гроза ніколи не скінчиться.

Але раптом почулися голоси.

— Єгоргію, та ти спиш, чи що? — гукнув унизу Пантелій. — Злазь! Оглух, дурненький!..

— Оце-то гроза! — сказав якийсь незнайомий бас і крякнув так, начебто випив добру склянку горілки.

Єгорушка розплющив очі. Внизу коло воза стояли Пантелій, трикутник Омелян і велетні. Останні були тепер набагато нижчі на зріст і, коли придивився до них Єгорушка, виявилися звичайними селянами, які тримали на плечах не списи, а залізні вила. В проміжку між Пантелієм і трикутником світилося вікно невисокої хати. Значить, валка стояла в селі. Єгорушка скинув з себе рогожку, узяв клунок і швидко зліз з воза. Тепер, коли близько розмовляли люди і світилося вікно, йому вже не було страшно, хоч грім гуркотів, як і раніше, і блискавка розтинала все небо.

— Гроза хороша, нічого… — бурмотів Пантелій. — Слава богу… Ніжки трошки розм’якли від дощику, воно й нічого… Зліз, Єгорию? Ну, іди до хати… Нічого…

— Свят, свят, свят… — просипів Омелян. — Безпремінно де-небудь ударило… Ви тутешні? — спитав він велетнів.

— Ні, з Глинова… Ми глиновські. У панів Платерів працюємо.

— Молотите, чи що?

— Усяке. Поки що пшеницю збираємо. А блискавка яка, блискавка! Давно такої грози не було…

Єгорушка ввійшов до хати. Його зустріла худа, горбата баба з гострим підборіддям. Вона тримала в руках лойову свічку, жмурилася й протяжно зітхала.

— Грозу яку бог послав! — говорила вона. — А наші в степу ночують, ото натерпляться сердешні! Роздягайся, хлопчику, роздягайся…

Тремтячи від холоду й гидливо щулячись, Єгорушка стягнув з себе промокле пальто, потім широко розставив руки і ноги й довго не рухався. Кожен найменший рух викликав у нього неприємне відчуття мокроти і холоду. Рукава і спина на сорочці були мокрі, штани прилипли до ніг, з голови текло…

— Чого ж, хлопчику, розкарякою отак стояти? — сказала баба. — Іди сідай!

Розставивши широко ноги, Єгорушка підійшов до стола й сів на лаві біля чиєїсь голови. Голова заворушилася, пустила носом струмок повітря, пожувала й заспокоїлась. Від голови вздовж лави тягся горб, вкритий кожухом. Це спала якась жінка.

Баба, зітхаючи, вийшла і скоро повернулася з кавуном і динею.

— Їж, синку! Більше частувати нема чим… — сказала вона, позіхаючи, потім пошпорталась у столі й дістала звідти довгий гострий ножик, дуже схожий на ті ножі, якими в заїздах розбійники ріжуть купців. — Їж, синку!

Єгорушка, тремтячи, як у лихоманці, з’їв скибку дині з чорним хлібом, а тоді скибку кавуна, і від цього йому стало ще холодніше.

— Наші в степу ночують… — зітхала баба, поки вія їв. — Страхіття яке… Свічечку б перед образом засвітити, та не знаю, де її Степанида поділа. Їж, синку, їж…

Баба позіхнула і, закинувши назад праву руку, почухала нею ліве плече.

— Мабуть, година друга тепер, — сказала вона. — Скоро і вставати пора. А наші в степу ночують… Мабуть, мокли всі…

— Бабусю, — сказав Єгорушка, — я спати хочу.

— Лягай, синку, лягай… — зітхнула баба, позіхаючи, — Господи Ісусе Христе! Сама і сплю, і чую, начебто хтось стукає. Прокинулась, дивлюсь, аж це грозу бог послав. Свічечку б засвітити, та не знайшла.

Розмовляючи з собою, вона скинула з лави якесь ганчір’я, мабуть, свою постіль, зняла з цвяха біля печі два кожухи і заходилася стелити Єгорушці.

— А гроза не вщухає, — бурмотіла вона. — Коли б, не доведи господи, чого не спалило… Наші в степу ночують… Лягай, синку, спи… Христос з тобою, онучку… Дині я не прибиратиму, може, вставши, з’їси.

Зітхання і позіхи баби, рівне дихання жінки, що спала, присмерк у хаті та шум дощу за вікном навівали сон. Єгорушці було совісно роздягатися при бабі. Він скинув тільки чоботи, ліг і накрився кожухом.

— Хлопчина ліг? — почувся через хвилину шепіт Пантелія.

— Ліг! — відповіла пошепки баба, — Страх який, страх, господи! Гримить, гримить, і кінця не чути…

— Зараз пройде… — прошипів Пантелій, сідаючи. — Тихше стало… Хлопці пішли по хатах, а двоє коло коней залишилися… Хлопці б то… Не можна… Вкрадуть коней..» От посиджу трохи та й піду на зміну… Не можна, вкрадуть…

Пантелій і баба сиділи поряд в ногах Єгорушки і говорили шиплячим шепотом, перебиваючи свою розмову зітханням і позіхами. А Єгорушка ніяк не міг зігрітися. На ньому лежав теплий, важкий кожух, але все тіло тряслося, руки і ноги судомило, усе всередині дрижало… Він роздягся під кожухом, але й це не помогло. Його морозило все дужче й дужче.

Пантелій пішов на зміну і потім знову вернувся, а Єгорушка все ще не спав і тремтів усім тілом. Щось душило йому голову і груди, гнітило його, і він не знав, що це: чи шепотіння старих, чи важкий дух від кожуха. Від кавуна і дині, що він їв, у роті був неприємний металевий присмак. До того ж ще кусали блохи.

— Діду, мені холодно! — сказав він і не впізнав свого голосу.

— Спи, онучку, спи!.. — зітхнула баба.

Тит на тонких ніжках підійшов до постелі й замахав руками, потім виріс аж до стелі й перетворився на вітряк. О. Христофор, не такий, яким він сидів у бричці, а в повному облаченні і з кропилом у руці, пройшовся навколо вітряка, покропив його свяченою водою, і вітряк перестав махати, Єгорушка, знаючи, що це марення, розплющив очі.

— Діду! — покликав він, — Дай води.

Ніхто не озвався. Єгорушці стало нестерпно душно і недобре лежати. Він устав, одягнувся й вийшов з хати. Вже настав ранок. Небо було хмарне, але дощу вже не було. Тремтячи і кутаючись у мокре пальто, Єгорушка пройшовся по брудному подвір’ю, прислухався до тиші; на очі йому потрапив маленький хлівчик з очеретяними напіввідчиненими дверцятами. Він заглянув у цей хлівчик, ввійшов у нього й сів у темному кутку на кізяк.

В його важкій голові плуталися думки, в роті було сухо й гидко від металевого присмаку. Він оглянув свій капелюх, поправив на ньому павине перо і згадав, як ходив з матусею купувати цього капелюха. Засунув руку до кишені і дістав звідти грудочку бурої липкої замазки. Як це замазка опинилася в його кишені? Він подумав, понюхав: пахне медом. Ага, це єврейський пряник. Як же він, бідолаха, розмок!

Єгорушка оглянув своє пальто. А пальто в нього було сіреньке, з великими костяними гудзиками, пошите на зразок сюртука. Як нова і дорога річ, дома висіло воно не в передпокої, а в спальні, рядом із матусиним вбранням; надівати його дозволялося тільки в свята. Подивившись на нього, Єгорушка відчув до нього жаль, згадав, що він і пальто — обоє покинуті напризволяще, що їм уже більше, не вернутися додому, і заридав так, що мало не впав з кізяка.

Великий білий собака, змочений дощем, з клаптями шерсті на морді, схожими на папільйотки, увійшов до хліва і зацікавлено вп’явся очима в Єгорушку. Він, як видно, думав: загавкати чи ні? Вирішивши, що гавкати не треба, він обережно підійшов до Єгорушки, з’їв замазку і вийшов.

— Це варламовські! — гукнув хтось на вулиці.

Наплакавшись, Єгорушка вийшов з хліва і, обминаючи калюжу, поплентався на вулицю. Якраз перед ворітьми на дорозі стояли вози. Мокрі підводчики з брудними ногами, мляві і сонні, як осінні мухи, бродили коло возів або сиділи на голоблях. Єгорушка подивився на них і подумав: «Як» нудно й незручно бути мужиком!» Він підійшов до Пантелія і сів поряд нього на голоблю.

— Діду, мені холодно! — сказав він, тремтячи і засовуючи руки в рукава.

— Нічого, скоро до місця доїдемо, — позіхнув Пантелій. — Воно нічого, зігрієшся.

Валка рушила з місця рано, бо було не жарко. Єгорушка лежав на паці й тремтів від холоду, хоч сонце скоро з’явилося на небі й висушило його одяг, паку і землю. Ледве він заплющив очі, як знову побачив Тита і млин. Почуваючи, що його нудить і все тіло зробилося важким, він напружував сили, щоб прогнати від себе ці образи, та ледве вони зникли, як на Єгорушку з ревом накидався бешкетник Димов з червоними очима та піднятими кулаками або ж чути було, як він сумував: «Нудно мені!» Проїжджав на козацькому жеребчику Варламов, проходив зі своєю усмішкою і з дрохвою щасливий Костянтин. І які ж усі ці люди були важкі, осоружні й набридливі!

Раз — це було вже надвечір — він підвів голову, щоб попросити води. Валка стояла на великому мості, що тягся через широку річку. Внизу над річкою темнів дим, а крізь нього видно було пароплав, що тягнув на буксирі баржу. Спереду за річкою рябіла величезна гора, всіяна будинками і церквами; біля підніжжя гори, коло товарних вагонів, бігав локомотив…

Раніше Єгорушка не бачив ніколи ні пароплавів, ні локомотивів, ні широких рік. Глянувши тепер на них, він не злякався, не здивувався; на обличчі його не виявилося навіть нічого схожого на цікавість. Він тільки відчув, що йому погано, і поспішив лягти грудьми на край паки. Його вирвало. Пантелій, побачивши це, крякнув і покрутив головою.

— Захворів наш хлопчина! — сказав він. — Мабуть, живота застудив… хлопчина б то… На чужій стороні… Погане діло!


VIII


Валка спинилася недалеко від пристані на великому торговельному подвір’ї. Злазячи з воза, Єгорушка почув чийсь дуже знайомий голос. Хтось допомагав йому злазити й говорив:

— А ми ще вчора ввечері приїхали… Цілий день сьогодні вас чекали. Хотів вчора наздогнати вас, та не з руки було, іншою дорогою поїхали. Ото, як ти своє пальтечко пом’яв! Буде ж тобі від дядечка!

Єгорушка придивився до мармурового обличчя того, хто говорив, і пригадав, що це Дениско.

— Дядечко й отець Христофор тепер у номері, — казав далі Дениско, — чай п’ють. Ходім!

І він повів Єгорушку до великого двоповерхового корпусу, темного й похмурого, схожого на N-ський благодійний заклад. Пройшовши сіни, темні сходи і довгий, вузький коридор, Єгорушка і Дениско увійшли до маленького номерка, в якому, справді, за чайним столом сиділи Іван Іванович і о. Христофор. Побачивши хлопця, обидва старі виявили на обличчях здивування і радість.

— A-а, Єгор Микола-айович! — проспівав о. Христофор. — Пан Ломоносов!

— А, панове дворяни! — сказав Кузьмичов, — Просимо завітати.

Єгорушка скинув пальто, поцілував руку дядькові та о. Христофору і сів до столу.

— Ну, як доїхав, puer bone?[7] — закидав його о. Христофор запитаннями, наливаючи йому чаю і, за своїм звичаєм, променисто усміхаючись. — Мабуть, набридло? І не дай боже валкою або волами їхати! їдеш, їдеш, прости господи, глянеш уперед, а степ усе такий самий протяжно-складений, як і був: кінця-краю не видно. Не їзда, а чиста ганьба! Чого ж ти чаю не п’єш? Пий! А ми без тебе тут, поки ти з валкою тягся, всі діла якнайкраще справили. Слава богу! Продали вовну Черепахіну, та так, як дай боже кожному… Добре заробили!

З першого погляду на своїх Єгорушка відчув нездоланну потребу скаржитися. Він не слухав о. Христофора і придумував, з чого б почати і на що, власне, поскаржитись. Та голос о. Христофора, що здавався неприємним і різким, заважав йому зосередитися і плутав його думки. Не посидівши й п’яти хвилин, він устав з-за стола, пішов до дивана і ліг.

— От тобі й на! — здивувався о. Христофор. — А як же чай?

Придумуючи, на що б таке поскаржитись, Єгорушка припав лобом до стінки дивана і раптом заридав.

— От тобі й на! — повторив о. Христофор, підводячись і йдучи до дивана. — Георгію, що тобі? Чого ти плачеш?

— Я… я хворий! — промовив Єгорушка.

— Хворий? — збентежився о. Христофор. — Ось це вже й негарно, брат… Хіба можна в дорозі хворіти? Ай, ай, який ти, брат… га?

Він приклав руку до Єгорущиної голови, торкнувся щоки і сказав:

— Еге, голова гаряча… Це ти, мабуть, простудився або що-небудь з’їв… Ти до бога вдавайся.

— Хіни йому дати… — сказав збентежено Іван Іванович.

— Ні, йому б чого-небудь гаряченького попоїсти… Георгію, хочеш супчику? Га?

— Ні… не хочу… — відповів Єгорушка.

— Тебе морозить, чи як?

— Перше морозило, а тепер… тепер жар. У мене все тіло болить…

Іван Іванович підійшов до дивана, помацав Єгорушку за голову, збентежено кряішув і вернувся до стола.

— Ось що, ти роздягайся і лягай спати, — сказав о. Христофор, — тобі виспатися треба.

Він допоміг Єгорушці роздягнутись, дав йому подушку і вкрив його ковдрою, а поверх ковдри пальтом Івана Івановича, потім відійшов навшпиньки і сів за стіл. Єгорушка заплющив очі, і йому зразу ж стало здаватися, що він не в номері, а на великому шляху коло багаття; Омелян махнув рукою, а Димов з червоними очима лежав на животі й глузливо дивився на Єгорушку.

— Бийте його! Бийте його! — крикнув Єгорушка.

— Марить… — промовив півголосом о. Христофор.

— Клопіт! — зітхнув Іван Іванович.

— Треба буде його олією з оцтом змазати. Бог дасть, назавтра одужає.

Щоб позбутися важких марень, Єгорушка розплющив очі й став дивитися на вогонь. О. Христофор і Іван Іванович уже напилися чаю й про щось говорили пошепки. Перший щасливо усміхався і, як видно, ніяк. не міг забути про те, що мав добрий зиск на вовні; тішив його не стільки самий зиск, скільки думка про те, що, приїхавши додому, він збере всю свою велику родину, лукаво підморгне й зарегочеться; спочатку він усіх обдурить і скаже, що продав вовну дешевше за свою ціну, а потім дасть зятеві Михайлові товстий гаманець і скаже: «На, забирай! Ось як треба діло робити!» А Кузьмичов не здавався задоволеним. Обличчя його, як і раніше, виявляло ділову сухість і заклопотаність.

— Ех, якби знати, що Черепахін дасть таку ціну, — говорив він півголосом, — то я б дома не продавав Макарову отих триста пудів! Така досада! Та хто ж його знав, що тут ціну підняли?

Служник у білій сорочці забрав самовар і засвітив у кутку перед образом лампадку. О. Христофор шепнув йому щось на вухо; той зробив таємниче обличчя, як змовник — розумію, мовляв, — вийшов і, вернувшись трохи згодом, поставив під диваном посудину. Іван Іванович постелився долі, кілька разів позіхнув, ліниво помолився і ліг.

— А завтра я до собору думаю… — сказав о. Христофор. — Там у мене ключар знайомий. До преосвященного б треба після обідні, та, кажуть, хворий.

Він позіхнув і погасив лампу. Тепер уже світила тільки лампадка.

— Кажуть, не приймає, — говорив далі о. Христофор, роздягаючись. — Так і поїду, не побачившись.

Він скинув каптан, і Єгорушка побачив перед собою Робінзона Крузо. Робінзон щось розмішав у блюдечку, підійшов до Єгорушки й зашепотів:

— Ломоносов, ти спиш? Встань-но! Я тебе олією з оцтом помажу. Воно добре, ти тільки на бога покладайся.

Єгорушка швидко підвівся й сів. О. Христофор скинув з нього сорочку і, зіщулюючись, уривчасто дихаючи, начебто йому самому було лоскітно, став розтирати Єгорушці груди.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа… — шептав він. — Лягай спиною догори!… Ось так! Завтра здоровий будеш, тільки більше не гріши. Як вогонь, гарячий. Мабуть, під час грози в дорозі були?

— В дорозі.

— Ще б пак не занедужати! Во ім’я отця, і сина, і святого духа… Ще б пак не занедужати!

Змазавши Єгорушку, о. Христофор надів на нього сорочку, вкрив, перехрестив і відійшов. Потім Єгорушка бачив, як він молився богу. Мабуть, старий знав напам’ять дуже багато молитов, бо довго стояв перед образом і шепотів. Помолившись, він перехрестив вікна, двері, Єгорушку, Івана Івановича, ліг без подушки на диванчику й укрився своїм каптаном. У коридорі годинник пробив десяту. Єгорушка згадав, як ще багато часу залишилося до ранку, у тузі припав чолом до спинки дивана і вже не намагався позбутися туманних, гнітючих марень. Але ранок настав значно раніше, ніж він сподівався.

Йому здавалося, що він недовго лежав, припавши лобом до спинки дивана, та коли він розплющив очі, з обох вікон номерка вже тяглося до підлоги косе сонячне проміння. О. Христофора і Івана Івановича не було. В номерку було прибрано, ясно, затишно і пахло о. Христофором, від якого завжди йшов запах кипарису і сухих васильків (дома він робив з васильків кропила і прикраси до кіотів, а тому й пропах ними наскрізь). Єгорушка подивився на подушку, на косе проміння, на свої чоботи, які тепер були виваксувані й стояли рядочком коло дивана, і засміявся. Йому здавалося дивним, що він не на паці, що навколо все сухе і на стелі нема блискавок і грому.

Він стрибнув з дивана й почав одягатися. Почував він себе чудово; від учорашньої недуги залишалася тільки невелика кволість у ногах та в шиї. Значить, олія і оцет помогли. Він згадав пароплав, локомотив і широку ріку, що їх невиразно бачив учора, і тепер поспішав якнайшвидше одягтися, щоб побігти на пристань і подивитися на них. Коли він, умившись, надівав кумачеву сорочку, раптом цокнув у дверях замок, і на порозі з’явився о. Христофор у своєму циліндрі, з пат