Вибрані твори (fb2)

- Вибрані твори 4.61 Мб (скачать fb2) - Михайло Панасович Стельмах

Настройки текста:



Михайло Стельмах ВИБРАНІ ТВОРИ


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література


ВЕЛИКА РІДНЯ (роман-хроніка)

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам

Т.Г. Шевченко

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Вересневе сонце непомітно зайшло за потріскані негусті хмари і зразу ж розіслало аж за ліс недобілені полотна. Біля самого лісу злобно загаркавив, задудонів кулемет, і, задихаючись од переляку, по-жіночи, заахкала на леваді луна.

Докія, почувши постріли, зупинилась біля перелазу.

«Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комітетчиків?» — зітхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофія, що пішов зранку ділити панську та куркульську землю і досі не вертався додому. Невсипущим жіночим болем защеміло серце, що в кожній небезпеці бачить свого чоловіка, своїх рідних та кревних і не знати кого і всіх просить, щоб оберігала їх доля від нещастя.

Дивно: скільки років минуло з того часу, як уперше невміло пригорнув її мовчазний, суворий Тимофій, уже й сина якого викохала, одначе й тепер по-дівочи любила, по-дівочи вболівала за своїм чоловіком, хоча на людях ніколи, навіть словом, не виказувала своїх почуттів. Коли ж з'явився на світ Дмитро, коли розкрився світлий і тривожний безкрай материнської любові, в її кохання до Тимофія якось непомітно влилась нова течія: чоловік став для неї не тільки батьком її сина, а наче і її батьком (може тому, що саме тоді помер її старий тато). І до радісного болю добре було Докії, в сутінках стрічаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись до нього, покласти голову на широкі груди, вдихнути з необвітрених складок одежі пахощі широкого степу чи хмільної діброви.

— Ех, ти, — коротко скаже він, і чорні сумовиті очі осміхнуться, а міцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослі дітям.

— Скучила, Тимофію, за тобою. Так скучила, ніби ти тільки з германської повернувся.

— Чудно, — зверхньо погляне на неї. І по звичці задумається, пірне в свої турботи.

Сонце вискочило на вузьку міжхмарну прогалину і кинуло під ноги молодиці живу узорчасту тінь розлогої яблуні.

Вдалині дзвінко заклепали підкови, і незабаром на рослих лиснючих конях вилетіло чотири вершники: троє в будьонівках, а четвертий, очевидно командир, в кубанці.

На темно-синіх галіфе — червоні лампаси, за плечима — карабіни. Переганяючи бійців, у шаленому леті промчала тачанка з кулеметом, і високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зріст, щось з-за широкого плеча промовив до воїнів. Ті весело засміялися, щось кинули навздогін кулеметнику про банду Гальчевського і якось дружно, до ладу і зразу ж, заспівали молодими голосами про Богунію.

«На банду їдуть, а сміються, співають. Начеб смерть їм і ваги не має. От народ!»

Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершників.

Ось уже і зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пісня стихла, а серце чогось щемить і щемить, наперед вболіваючи за чужими дітьми, як за своїм сином.

І вже не чує жінка, що до воріт підкочується парокінний віз, як входить на подвір'я її високий горбоносий Тимофій.

— Докіє! — ніби з самої землі обзивається глухуватий рідний голос. І вона поспішає назустріч чоловікові, водночас бачачи і його незвично прояснене обличчя, і голову комнезаму Свирида Яковлевича Мірошниченка, що стоїть біля коней, і плуг та рибальські снасті на возі.

— Тимофію, чого так пізно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до хати, — легко вклонилась молодиця.

— Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше відпускай чоловіка. — Округла голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. — Вранці вже й оратимемо свій наділ.

— Панську землю? — вражено запитала Докія, начеб і не знала, не сподівалася того наділу, начеб не бачила його у снах і наяву.

— Ні, не панську. Свою! — сміється Свирид Яковлевич.

— Свою? — ще не розуміє вона. «Своя ж десятина уже засіяна».

— Тепер свою. Панською була, та загула.

— Значить, панську? — перепитує Докія так, як перепитують люди, щоб іще раз чиєсь слово ствердило їхню певність.

— Та не панську, а свою, — аж перехитується од веселого сміху кремезний широколиций Свирид Яковлевич. — Ніяк не привикнете, що то вже наша земля.

— Наша, наша, — полегшено зітхає вона і з незрозумілим подивом зупиняється серед подвір'я.

Думки, наче повінь, аж перегойдують нею. Якась дужа і тепла хвиля прокочується по всьому тілі, і Докія вже не бачить ні передосіннього неба, ні невеликого подвір'я, ні чорного похиленого тину, в кількох місцях порваного кулями…

Густі ранкові поля стрепенулись у леті, перехлюпнулись за іскристий обрій, чітко заворушились на тлі золотого лиття хмарин і вмилися сонцем. І нема на полях ні жмутків колючого, перепеченого від негоди дроту, ні лінії окопів; навіть свіжі червоноармійські могили розвиваються сплесками ярої чубатої пшениці, горять червоними стрічками маків, сонце піднімають з-під землі. І не кулі підтинають стебло, а перехитує ним перепел, співаючи в радості, що теплими грудочками покотилися його діти по землі, молодими крильми піднялися в небо. А вона, Докія, їде і їде із Тимофієм польовою дорогою на свою ниву.

Співучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою росою обдає босі ноги…

«Невже це все буде?»

Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила свої покалічені молоді літа…

Висхлий степ.

Панська пшениця.

І потріскані до крові, обвуглені губи женців. Задихаються в спеці немовлята, що старими родились у строку. І нема в присохлих грудях матерів молока для дітей. Тільки є солоні сльози в очах. І падають вони на жовті дитячі личка, на тринадцятий загорьований сніп.

Ось її мати на третій день після пологів, не випростовуючи надвоє перегнутого стану, підтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами скрипить од болю, кусає розпухлі губи, а жне, умліваючи над тринадцятим снопом.

— Мамо, відпочиньте.

— Я зараз, дочко, — подивилась так, наче все небо убрала болючими побілілими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп і почала осідати поруч із ним. Чорні пальці глибоко обрізались, але не бризнула кров — лише кілька запечених, з крихітними пухірцями шумовиння краплин витиснулися з неживого тіла. А на темних, припалих пилом устах запарував рожевий піт.

І тільки тоді Докія з жахом побачила, що обличчя, порепані ноги, жилаві руки матері були чорні, мов свіжозораний коренистий зруб.

— Як сизий голуб, відлетіло життя, — горбатою, тінню нахилилась над матір'ю літня, висушена сонцем і наймами жінка.

— Легка смерть. За роботою, — позавидував хтось із заробітчан.

— За чужою роботою ні смерть, ні життя нелегкі, — наче з віків обізвались чиїсь слова. І під їхній ниючий осінній шелест перед очима, як човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матері; попливла серед пагорбів, поскрипуючи трухлявим замшілим хрестом і пломеніючи живою хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплакані сльози, роками падає роса з обважнілих кетягів на узголов'я напівзабутої наймички, що в злиднях родилася і сама в муках породила дочку і в горі померла на чужому колючому полі. І там, де падають з калини димчасто-рожеві краплини, густіше кущується і підводиться трава. Двічі за літо її скошує глухий сторож з сивими сплетеними віями, і в невеличких копицях сіна вітри перебирають сумовиті сторінки сотень різноманітних і водночас схожих одна на одну історій трудівників.

…Докія скоріше прогнала тривожні марева і видіння, увійшла за чоловіком до хати.

— Приготуй, Докіє, щось у поле, — подобрілим поглядом дивиться на неї Тимофій. — Ну, господине, прирізали нам три десятини землі. Рада?

— Три десятини!? — вражено і ще не вірячи його словам, підходить до чоловіка. — Тимофію, і це назавжди? Чи на якийсь рік? — прокидається недовір'я.

— Назавжди… Чим тепер не господарі? — твердо пройшовся по хаті. — Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докіє, закон Леніна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на завтра на вечір зготуй щось: прийдуть наші люди — треба ж якось свою долю відмітити.

Докія од радості навіть не знає, що сказати, і всім тілом притуляється до Тимофія, чуючи, як щасні сльози пощіпують її зіниці. Осіннім полем і осіннім гіркуватим листом віє од всієї постаті чоловіка. І пахне терпкою матіркою, що іще на корені, живою, повіває духом вогкої сорочки трудівника.

— Ну, пора мені. Ех, ти… — Хотілось щось ласкаве сказати, одначе не міг найти потрібного слова. Однією рукою пригорнув дружину і дивно — поцілував у чорну косу та й вийшов із хати.

— Тимофію, — хвилюючись, наздогнала його в сінях. — Ви б не їхали на ніч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душі видирає. Бач, навіть у Летичеві 11 повітовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражні треба йти, — так сказала, начеб і не знав Тимофій, що робиться навкруги.

— О, почались бабські теревені. Знаєш, вовків боятися — в ліс не ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич трьохлінійку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вічно ти потерпаєш. Сказано, баба. — І він, дужий, неквапний, впевнено йде до воріт.

І Докії після суворих слів зразу стало спокійніше на душі: адже є у світі Тимофій — значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бігцем виносить поруділу од років і негоди свиту: ноги Тимофія прострелені, хай не охолоджуються в полі. І вогкими од хвилювання та підсвідомого щастя очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнів.

І навіть на думку не спало молодиці, що більше ніколи не побачить живим свого чоловіка.

Ось підвода піднялась на пагорб, іще на хвилину пропливла голова Тимофія і зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в обвислі передосінні хмари.

— Чого задумався, Тимофію? — Округле, енергійне обличчя Мірошниченка підбирається у гордовитій, упертій усмішці. — Про сьогоднішнє?

— Еге ж, — коротко кидає.

— Розтривожили осине гніздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тічка вовків. Коли б їхня сила — не одного б уложили за землю у землю.

— Да, — погоджується Тимофій. — Поміщики-то повтікали, та їхнє насіння й коріння, в куркульських хатах і хуторах аж сичить. Дукачі так не попустять нам своїх ланів. Ще кріпко прийдеться стукнутися з ними. Не з тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились сьогодні на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчі Варчука, наче його живцем у землю закопували, і аж упрів од напруги — так багато сказав.

— Нічого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не повернуть. Та ну їх к бісу, це кубло зміїне. Краще про життя поговоримо.

Одначе не зразу довелося перейти на іншу розмову: позаду заюрликали копита, і легка бричка, вивірчуючи за собою навскісний стовп пилюги, промчала повз них.

Дебелі коні, закусивши вудила, витягувались в одну лінію і, здається, не бігли, а, метляючи крилами грив, летіли вперед, Худий чорний чолов'яга з підібраними у рівну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе от-от мав упасти на коней, завіситись на них зігнутими у ліктях руками. Ось він оглянувся назад, і, темні очі блиснули лютою злобою, задимілись синіми білками.

— Сафрон Варчук! — здивовано промовив Тимофій.

— Тьху! Куди його чорти несуть проти ночі? Чи не на відрізану землю подивитися? — аж підвівся Мірошниченко.

— Гляди, щоб він до банди не подався. Недарма, кажуть, із Шепелем дружбу вів, а Гальчевський — права рука Шепеля.

Курява поволі вляглась, за возом наполоханими пташенятами злітав сухий лист.

На шляху під високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись, тріпотіло низьке небо, замаячила самотня постать.

— Дивись, чи не твій Дмитро йде?

Стрункий русявий підліток швидкою пружною похідкою прямував до них. Густий, з живими іскорками чуб, підстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як два колоски, брів.

— Добрий день, — привітався з Свиридом Яковлевичем. — Тату, куди ви? — і в очах блиснув щасний вогник здогадки. — На панську землю?

— На свою, Дмитре. Нема тепер панської — є наша земля, — не помічає Тимофій, що повторює слова Мірошниченка.

— Наша! Аж не віриться, — всміхнувся хлопець і, схопившись за полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили, нарочито звішеними ногами торкався шини і спиць заднього колеса, відбиваючи на них ризиковані такти. Незастигла гнучка сила аж грала в кожному його русі, пломенілась в рум'янцях, яких не пригасив навіть міцний загар.

— Не віриться? — загримів Свирид Яковлевич. — Це тобі тепер не на економії за п'ятнадцять копійок жили вимотувати. Тепер будеш біля свого поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був декрет про землю!.. Недавно в шпиталі я прочитав «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Тяжка книга про село. «Море темної простоти» — так написано там про змучених, ограбованих тружеників. Бо чим тобі селянин від робочої худоби відрізнявся? Худоба ішла перед плугом, а він — над чужим плугом груди ломив. Революція ж зразу нас із моря темної простоти людьми зробила. Без неї ніхто б нам ані життя, ані скибки землі не дав би.

— Навіть за могилу на цвинтарі треба було заплатити, — несміливо обізвався Дмитро.

— Як в око вліпив, — задоволене обізвався Тимофій.

— Це й товариш Савченко раз на мітингу людям пояснював, коли про союз робітників з трудящим селянством говорив, — пожвавішав хлопець.

Мірошниченко, усміхаючись, поглянув на Дмитра.

— Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партії про життя — значить наші, народні думи. Одне діло — розуміти, що воно й до чого, а друге, головне — новою людиною ставати, солдатом, що революцію обереже. Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку іншу стежку схибнеш — це, значить, у мертву воду увійшов чоловік. Щастя ми обіруч узяли. Треба не розвіяти його як полову за вітром, не стати самому рабом землі, отим жаднюгою, що в грунт без толку зажене і своє життя і життя дітей своїх. Розумієш, Дмитре?

— Розумію, Свириде Яковлевичу, — поглянув у очі Мірошниченка. — Тату, де наше поле тепер?

— Біля самого Бугу, — замість Тимофія промовив Свирид Яковлевич. — Хороша земля.

— І ваша нива поруч із нашою?

— Поруч… Радий, Дмитре?

— Дуже, — і хороша напівдитяча усмішка зробила привабливішим його довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. — Хіба такий день повік забудеш? — сказав схвильовано і замовк: може не так що він говорить першому партійному чоловікові у селі.

— Отож бо й є. Це такі дні, що наше життя до сонця повертають. — Мірошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. — Ти що то виробляєш? Хочеш скалічитись?

— Не скалічусь, — поглянув на Свирида Яковлевича.

— Ти мені покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.

— Не вихваляюсь. Хіба руху не чую? От як в майстерні щось виточуєш або стругаєш — усім тілом розумієш, то це останній пруг чи стружку здіймаєш. Зміряєш потім обциркулем — так воно і є. Візьміть мене з собою на поле.

— Обійдемось без тебе, — обізвався Тимофій. — Ти ж тільки що із столярні. Нічого навіть не їв.

— Дарма. Такий день… Чуєте, як в селі співають?

— Іще б не співати. Ех, коли б це худоби більше, — задумався Свирид Яковлевич. — Щоб кожен бідняк по конячині мав. А то ж знову-таки за тяглом до куркульні не одному прийдеться на поклін іти, віддавати землю наспіл… Як твоє столярство, Дмитре?

— Нічого, — відповів стримано.

— Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золоті руки в тебе — каже.

— Які там золоті! Бувайте здорові, — скочив з воза і легко, неквапно пішов шляхом у село.

— Славний хлопчина, — похвалив Свирид Яковлевич. — Тільки такий самий мовчазний, хмурий, як і ти. Сьогодні ще на радощах хоч трохи розійшовся.

— То й добре. Що йому з доповідями виступати? — знизав плечима Тимофій. — На коня гейкнути зможе — і хватить з нього. А коло землі уже й тепер тямить, як інший дорослий. Поле не говіркого — роботящого любить.

— Хм! Куди загнув! — сердито і насмішкувато чмихнув Свирид Яковлевич. — Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тільки на коня умів гукнути хлопець. Багато ще від тебе див можна почути. Не для того, Тимофію, революція прийшла, щоб наші діти тільки худобу уміли за повід смикнути. Не для того!

«Це він добре сказав: не для того революція прийшла, — запам'ятовує чіпким селянським розумом, який більше привик зважувати, передумувати, аніж узагальнювати. — 3 головою чоловік».

* * *

Земля у мерехтінні зривалась на диби, відлітала за бричкою і знову круто підводилась вгору. В її плямистих лініях Варчук чітко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали і втікали округлим числом «30». Оцей нуль, як страшний сон, кружляв і кружляв, витягуючи за собою всю душу. «Тридцять десятин», — нила і набрякала од тоскної злості уся середина.

Проминувши Михайлюків хутір, бричка влетіла в літинецькі ліси, і Сафрон полегшено зітхнув, оглянувся навколо, перехрестився і знову зітхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось із комбідівців довідався, куди він поїхав.

Гострими, неблискучими очима оглядав обабіч дороги ліс, надіючись зустрінути бандитський патруль. Але ніде ні душі.

Змучені коні, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, і зеленкувате мило падало з обкипілих вудил на попелястий супісок, обсіяний червоними перестиглими чашечками жолудів.

Тиша.

Навіть чути, як жолудь, токуючи по гілках, падає на корневище, коником одскакує од трави і зручніше припадає до землі, ще теплий, як дитина, і тугий, неначе набій.

Сафрон скочив з брички, м'якою вівсянкою ретельно і туго витер коням спини, боки.

«Невже виїхали? — пройняла холодна дрож. — Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю світа, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усіх комбідчиків передушив… Тридцять десятин відрізати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порізали!» Спухали, натягувались жили на скронях, і стугоніла, розриваючись од лютого болю, голова.

— Вйо, чорти! — переніс злість на коней. Люто свиснув гарапник, дві вогкі смуги зашипіли піною на кінських спинах. Вороні важко заклепали дорогу; за бричкою поміж деревами мерехтливо побігло обважніле надвечірнє сонце.

Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село і зразу ж зрадів, на надбрів'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому містку стояло двоє бандитів у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко від них паслися нестриножені коні.

— Добрий вечір, хлопці! Батько дома? — роблено веселим і владним голосом запитав: знав, що інакше говорити не можна — побачать м'якого чоловіка, то й коні заберуть.

— А ти що за один будеш? — Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул підійшов до Варчука.

— Двоюрідний брат батька Гальчевського, — впевнено збрехав Варчук. — Привіз важливі вісті про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять — у склад другої червоно-козачої дивізії.

— Ага! — багатозначно протягнув бандит, і вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. — їдь у штаб. Там таких чекають.

— Де тепер штаб? В поповому домі?

— А де ж йому бути? — не здивувався освідомленістю Варчука. — Де краще їжу приготують, де кращу постіль постелять? — і засміявся, натискаючи на слово «постіль», надаючи йому багатозначного відтінку.

Зразу за містком біля похилого плоту хропів на всю вулицю напівроздягнутий, обліплений мухами бандит. В узголов'ї біля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем і жовтою брудною китицею; з роздертої кишені, як струмок крові, пробився разок намиста і торочки тернової хустки.

«За самогоном і скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють». Недобрим поглядом зміряв Сафрон незручно розкинутого бандита.

Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубів вартовий.

— Батька зараз нема дома. У від'їзді, — непривітно, спідлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловіка.

— Нема? — задумався Варчук. — Тоді я розкажу все начальнику штабу Добровольському.

— Він занятий зараз.

— Що ж, почекаю.

— Чекай. Тільки на той кінець вулиці паняй. Не належить тут усяким невійськовим стояти. Позаяк — порядок!

— Порядок! Пообжирались самогону і всі бур'яни попід тинами обблювали.

— Ти ще мені щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! — визвірився бандит і рвонув з плеча карабін.

— Лякай свою бабу на печі, а ми цю хріновину бачили, коли ти без штанів… Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобі, як курчаті, голову зверне, — округлими чорними очима впився в бандита. І в цей час хтось весело гукнув:

— Го-го-го, Сафроне Андрійовичу! Яким вітром занесло сюди?

Бандит зразу ж присмирів і подався в глибінь ганку.

— Омелян! Омелян Крупяк! — здивувався і зрадів Варчук, і його чорна волохата рука з надією вхопилася за сухі кістляві пальці бандита. Той, усміхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрібними гострими зубами. Його темносірі, поставлені навскіс очі, гостро врізались в тонке перенісся, мінилися текучим потайним світом.

— Добрий вечір, Сафроне Андрійовичу. І ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунії захотілося? — швидко затарабанив Крупяк. — Не сидиться на хуторі? Пече? Пристаєте до нас?

— І радий би, так літа не ті.

— Літа, літа! О, що ви дієте зі мною! — метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк і засміявся. — Значить, відомості деякі батькові привезли?

— Не без того, — відповів стримано. — Та, кажуть, батька нема.

— Нема. У Майдан Трепівський 2 поїхав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Він батько не одної дівки, — пожартував і перший засміявся, задоволений своїм дотепом.

— Найшов час з бабами возитись, — невдоволено насупився Варчук. — А тут, Омеляне, така біда, що хоч у землю входь. І коли ви не поможете, то і від нас допомоги не ждіть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки.

— Відрізали землю? — зразу догадався Крупяк і на його рухливому обличчі розлилось співчуття.

— Відрізали, — ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливі слова. — Це все одно, що перерізали мене надвоє і кинули посеред шляху. Скільки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, і попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б… А то землю!

— Ненадовго, — впевнено заявив Крупяк. — Велика підмога має нам прийти із заходу. Не сьогодні — завтра із Польщі прибуде батько Палій. Це, звичайно, тільки зачіпка до бучі, а там така закрутиться веремія, що більшовиків як вітром знесе.

— Коли б то так, коли б то так дав бог, — і по звичці хотів перехреститися, але, зустрівши глузливий погляд Крупяка, відсмикнув руку назад і вже благально заговорив: — Омеляне, допоможи мені, увесь вік дякуватиму… Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикінчити із нашими комбідівцями? Сьогодні підходящий час, дуже підходящий: військо виїхало з села на облаву. Одні обозники залишилися.

Крупяк, перебираючи в тонкій руці плетені жовті ремінці од нагана, з подивом поглянув на Варчука: ніколи він не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгідним, безпорадним.

Тепер фіолетові, круто округлені підтьоки під його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий ніс на чорному клинцюватому обличчі, здавалося, аж перехитувався.

— Тільки обозники залишилися? — зразу споважнів.

— Тільки вони! — з розпачем і надією поглянув на Крупяка. — А голова комбіду саме поїхав на ніч орати. То найбільший ворог. Без турбот і прикінчили б його… Може, Добровольському сказати?

— Ні, — нахмурився той, і Варчук застиг у холодній тривозі. Крупяк по одному виразу зрозумів Сафрона і, знижуючи голос, пояснив: — Щось я не довіряю йому останнім часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра і потайна штучка. А тут ще амністії пішли… Непевний чоловік.

Сафрон підсвідомо з острахом поглянув на вікно попівського будинку: чи не побачив його часом з кімнати начальник штабу. На нижній темній губі під шкірою нервово затіпавсь продовгуватий звивистий бугорок.

— Що, страшно? — неприємним сміхом різнув Крупяк. — Не дрейфте: він зараз дуже занятий — самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо наліт на ваше село; хлопці в мене — як чорти в пеклі! А поживитись буде чим?

— Аякже! В комбідівців є тепер коні добрячі.

— Е, коні ми подоставали. Прямо як змії! Із кінського заводу видерли. Як летиш, аж вітер вуха обпікає, — хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тіла. — Ну, поїхали. Час не стоїть! — і його навскіс поставлені очі стали зразу твердішими і старішими.

— Оце добре! — зрадів Варчук і вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потім сплюнув через плече.

Біль потроху почав розсотуватись по тілі, і вірилось, що бажання уже стає дійсністю.

Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мірошниченка, бачив в палаючих хатах постріляних, порубаних комітетчиків; бачив усю свою землю, непорізану, неподілену, в п'яти шматках, як п'ять пальців однієї руки.

«А це зразу цілу пучку відсікли. Де там пучку — жили перерізали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скоріше справдились слова Омеляна».

Крупяк скочив у бричку і скомандував:

— Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять.

Варчук, шаленіючи од припливу злої сили і захвату, так пустив коні селом, що аж зразу очі пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабіч дороги будівлі і дерева.

Знову уся його земля тривожно і принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всіма п'ятьма шматками, бігла за ним і, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомі осінні городи.

Біля просторого, без воріт подвір'я Варчук різко осадив коні. І зразу ж його оглушило голосіння жінки, плач дітей і лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита.

— Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Діти голі ходять. — Висока худа молодиця в небіленій сорочці й спідниці цупкими пальцями вчепилася в грубий сувій, який тримав перед себе розлютований бандит.

— Даси, стерво, даси!

— Убий — не дам! Діти, гукайте людей. Люди добрі, рятуйте!

— Я тебе порятую! Я тебе гукну! — Бандит шарпнувся, і сувій, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому моріжку. Молодиця пластма впала на полотно, і її зразу ж обсів, прикрив виводок білоголових заплаканих дітей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них і раптом різко випростався.

— Ах ти ж зараза шестидюймова!

В повітрі водянистою смужкою блиснула шабля, і жінка в переляці зіщулилась, вросла в землю.

Але бандит і не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, він кинувся до хліва, біля якого спокійно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим підгарлям і сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жінка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пізно.

Тонко свиснула криця, і зразу ж вгору бризнула кров, зітхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб і незручно, осідаючи на коліна, повалився додолу.

— Ось тобі, відьмо з Лисої гори, — криво глянув бандит на молодицю і витер шаблю об моріг. Але жінка не промовила ні слова. Зі стогоном, схопивши голову руками, опустилась на коліна.

— Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, — примружився Крупяк.

— Хто він такий?

— Хто ж, як не наш! Курінним батьком був при Скоропадському.

Витерши шаблю, бандит підійшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувій. Тепер ніхто йому не заважав — жінка не підводилась з колін. Оточена дітьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневі сутінки скрадували контури застиглих у горі постатей.

* * *

Недалеко від перемілу, що хвилясте просвічувався світлою жовтизною, поставили ятері і повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зітхала вода. З кожним разом течія все скупіше тріпотіла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечір'я. Обличчя Тимофія Горицвіта і Свирида Мірошниченка, вбираючи в себе мінливі барви, здавалося, помолодшали; навіть суворість, оповита зеленавим світлом, ставала м'якшою. Припнули човен і стежкою піднялися на поле.

На гранітну мускулясту кручу, що обривалася біля самого Бугу, розгонисте вилетів вершник в будьонівці і, здибивши коня, застиг на крутому іскристому виступі.

— Добрий вячор, громадзяни! — співучо привітався з Мірошниченком і Горицвітом. — На свою зямельку приїхали? — Над високим лобом, як гніздо на вітрах, перегойдувався розкішний льняний чуб, а молоді, невтомлені очі палахкотіли завзятими синіми огниками, пильно оглядаючи і людей і широкі простори.

— На свою, — примружившись, відповів Тимофій, і щось аж дрогнуло біля серця, так дрогнуло, наче він уперше почув ці повновісні слова. «Що ж воно таке?» — прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого і впевненого обличчя червоноармійця. І раптом Тимофій аж прояснився, відчуваючи, як свіжі думки по-новому розкривали йому саме слово — земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами і кривавими клинцями навіки відвалювалася на поля дукачів, усім, усім відрізнялася від нового наділу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усіх людей. І цьому молодому воїну видно і так само радісно, що Тимофій отримав ниву, як Тимофієві радісно, що і в Білорусії, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Леніна, наділяє бідняцьким синам надійні поля.

— А ви вже у себе отримали землю? — хвилюючись, підійшов ближче до червоноармійця.

— Маці пише: аж чатире десятини наділили. Над самою речкою.

— Над самою річкою? Як і нам! — чогось зрадів Тимофій.

— Хоч і стара я стала, пише маці, а тепер жиць хочацця, — продовжував своє червоноармієць і засміявся, блиснувши піввінчиком чистих зубів.

— Поля родючі у вас?

— Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзі вольния.

— То вірно. І старий правду чує… Чорнозем у вас?

— Піски і болота.

— Шкода. Пшениця, значить, не родить, — аж зітхнув. — Ви торфу, торфу в ці піски. Він силу має, дарма що травиця.

— Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.

— То таке діло, — погодився Тимофій. — Додому скоро?

— Пакуль ворогів не доканаєм. Словом, скоро. — Пругко підвівся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, і пісня надвечірньою задумою почала розтікатись полями:

Ой, речаяька, речанька,
Чаму ж ти не повная,
Чаму ж ти не повная,
З беражком не ровная.

«З беражком не ровная», — в думці повторив слова і мелодію Тимофій.

Завернувши коні од самотнього перестояного озерця пізнього проса, підійшов до кручі, поглянув у далечінь.

За рікою привільне, широко розкинулось зелене Забужжя, порізане хвилястими зарогами, обсіяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечір'ї чітко вирізьблялося обшарпане, відкрите всім вітрам село Івчанка, що споконвіку робило на безкраїх ланах поміщика Колчака. Немилосердні лапища війни і злиднів не минули села: напіврозвалені халупи вростали у землю, світилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промінь на крихітному віконці найближчої будівлі. Одначе зрідка біліли і свіжі зруби: видно, пішов панський ліс на наймитські хати.

— Що, любуєшся?.. Неначе писанка село? — ніби одгадавши його думи, промовив Свирид Яковлевич.

— Да. Тут понаписувано. Ще краще, ніж у нас.

— Понаписувано, — зітхнув Мірошниченко. — А із злиднів, дивись, чи не скоріше за нас івчанці виб'ються.

— Чому так думаєш?

— Дружний народ. Славну історію має село. Хто пана перший громив у тисяча дев'ятсот п'ятому році? Івчанці. Партизанів хто тепер найбільше дав? Знову ж таки вони. І за роботу так візьмуться, аж гай шумітиме… Довіку не забуду день дев'ятого листопада тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Щойно про революцію почули. Увечері в Івчанці відбулися загальні збори місцевої організації РСДРП (б). Люди весь плац укрили. Куди не поглянь — старі або малі. Тільки де-не-де шапка-плетьонка пораненого фронтовика коливається. А резолюцію яку тоді ухвалили: «Незважаючи на те, що в нас залишились каліки, діди та баби, ворогам революції не ходити на нашій землі. Озброїмось косами, вилами, мітлами і зметемо їх з лиця землі. Висловлюємо повну готовність стояти до останньої краплі крові за Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів». І як стоять! Ех, Тимофію, що за люди це! В минулому році, коли ми з петлюрівцями билися… — Та не довелося Мірошниченкові доказати, свого оповідання. З прибережних кущів тяжкуватою похідкою вийшов Іван Тимофійович Бондар і, не здоровкаючись, заклопотано промовив:

— Свириде, тебе негайно викликає начальство. З повіту приїхали.

— Не чув, чого? — стурбовано запитав, ідучи за гвинтівкою.

— Не чув. Та, видно, знову діло в бандитизм впирається. Прямо нема тобі ну ніякого спокою. То Шепель, то Гальчевський, то чорт, то біс, грім би їх на битій дорозі навіки прибив. І доки вже ми будемо мучитись?

Сумовиті очі Тимофія звузились, заясніли глибокою людяною усмішкою:

— Пакуль ворогів не доконаємо, — навіть інтонацію червоноармійця перехопив.

Свирид Яковлевич розреготався і вдарив Тимофія по плечу.

— Ай ловко ти… Хто прибув до нас? — звернувся до Бондаря.

— Анастас Донелайтіс. Виходить, діло серйозне.

— Анастас приїхав? Да, він спроста не прилетить.

— А я ж про що кажу?

Анастас Донелайтіс працював завідувачем повітземвідділу. В 1919 році, коли Литовська радянська республіка була задушена Антантою і кайзерівським чоботом, поранений Анастас з групою комуністів пробився до Петрограда. Лягти в шпиталь відмовився навідріз, і тоді Військовий революційний комітет послав його на південь на чолі продзагону, що складався виключно з балтійських матросів. Знову поранення, потім чернігівські ліси, боротьба з петлюрівцями, рейд в щорсівських лавах аж до Вінниці і ще одна рана.

На Поділлі довелося довго відлежуватися — розкрилися погано загоєні рубці, занили, заскрипіли пробуравлені кості. Сяк-так підлікувавшись, спираючись на палицю, зашкандибав Анастас у губпартком. Перед високим будинком ткнув за чавунну огорожу свою палицю і, стараючись, щоб похідка була рівна, попрямував до секретаріату. Але в губпарткомі йому зразу зіпсували настрій:

— На боротьбу з бандитизмом вас не пошлемо — хворий.

— Так що ж, в соцзабез, може, накажете піти? — уїдливо запитав, але його інтонації не помітили і серйозно відповіли:

— Можна, робота підходяща.

Всі його зусилля, образи, доводи, прохання і навіть хитрощі розбивались об незаперечне рішення:

— Не пошлемо.

Нарешті вдалося вирвати іншу посаду: стати завідувачем повітземвідділу. А через те що зараз в районі активно оперували петлюрівські і шепелівські недобитки, то Анастас майже цілі дні не злазив з сідла, і його невелику, підібрану як в кібця постать знали усі прибузькі села, знали його веселе і полум'яне слово під час розподілу землі.

І ніхто не знав, як боліло серце юного комуніста за своєю рідною Литвою, де залишились батьки, наречена і перші струмки молодої крові. Розподіляючи землю десь понад Бугом, він мріяв про той час, коли випаде щастя робити таку саму роботу над зеленим Німаном.

— А це де дістав? — тільки тепер Мірошниченко побачив у Бондаря втинок.

— Червоноармійці одного бандита біля діброви втихомирили. Насилу випросив, щоб мені дали цю пукалку, — завзята розумна усмішка затрепетала на повних устах Бондаря.

— І не побоявся без дозволу брати?

— Для захисту своєї радянської влади дозвіл не береться, — серйозно і твердо відповів. — Ходімо, Свириде.

— Будь здоров, Тимофію. Вдосвіта постараюся повернутися. Коли ж затримаюсь, Дмитрові скажу, щоб прийшов до тебе. Аж досадно. Так хотілося вперше пройтися за плугом на своїй землі, — непідроблений жаль пом'якшив суворі риси впертого обличчя. — Пішли, Іване.

— Пішли, — і Бондар великими кроками плече в плече іде поруч з Мірошниченком. Обоє вони широкоплечі, кремезні, неначе рідні брати.

Поміж розпухлою і чорною від негоди стернею аж до самого села тріпотіла осіння стежка. Городами дійшли до школи і зразу ж зустрілися з Анастасом. Він сидів верхи на неспокійному, з злостивим оскалом жеребці, щось жваво говорив до комітетчиків і кількох червоноармійців, що саме порались посеред вулиці біля трьохдюймової німецької гармати.

— Мірошниченко! Здоров! Вітаю, вітаю! — скочив з коня і, накульгуючи, підійшов до Свирида Яковлевича. — Ти великий винахідник, — показав рукою на гармату.

— Годиться? — з надією подивився в зелені очі Анастаса.

— Годиться! Кругом оглянув! — бліде худорляве обличчя, покраплене кількома зернинами ластовиння, сміялось по-дитячи щедро і ясно.

— Оце добре! — полегшено зітхнув Мірошниченко. — Все-таки гармата!

В 1918 році німці, утікаючи, покинули серед шляху тулуб несправної гармати. І от Мірошниченко вирішив використати її в боротьбі з бандитами. В стельмашні він поставив її на дерев'яний хід, а ковалі довго помарудились біля замка, в якому не було ролика, що відтягує ударний механізм, потім до замка уміло приклепали чималу залізяку. Думка в Свирида Яковлевича була проста: при ударі довбнею по залізяці бойок розіб'є капсуль і снаряд полетить на ворогів.

Винахід і радував і лякав його.

«А що коли нічого з цього не вийде?..»

Смерком комітетчики і червоноармійці уже були на леваді. Анастас звідкись дізнався, що рештки розбитої банди Саленка вийшли із барських лісів на з'єднання з Гальчевським, і зразу ж метнувся перепинити бандитів.

Коли виїхали в поле, навкруги хороше запахло свіжозораною вогкою землею.

— Сьогодні наші орали, — сказав Мірошниченко Анастасу, приховуючи хвилювання: все думав про гармату.

Густіла темінь.

На обрій опускалася хмара, гасячи багряні потоки.

І враз шматок хмари неначе заворушився, обірвався і полетів до села.

— Розвертайсь! — гукнув Анастас до гарматників.

Коні круто описали дугу, і жерло гармати, здригнувшись, туго вперлося в тривожний затьмарений захід. Червоноармійці і комітетчики розсипалися по ріллі.

З-під хмари на конях летіли бандити. Все міцніше двиготіла дорога, підносячи вгору два крила пилу і низький стогін.

Важко клацнув замок гармати. Хвилюючись, Мірошниченко обома руками схопив довбню, подався назад і вдарив по залізяці. Жерло дихнуло довгим зубчастим язиком полум'я, загриміло, і земля, неначе хворий на малярію, затрепетала, забилася у дрожі. Кудлатий кривавий стовп землі злетів перед бандитами.

— Так їх! — завзято закричав Анастас, кидаючись до замка гармати. З гвинтового отвору гірким перегаром ударив дим, та його тугі звитки зразу ж спинив новий снаряд.

— Так їх! — знову вдарив довбнею Мірошниченко — і затремтіла нива.

Зграєю гайвороння бандити позлітали з коней і опустились на ріллю. Понад самою землею заблимали нерівні вогники. З утинків вони виривались більшими, тривожнішими для ока сполохами, але насправді на віддалі були більш безпечні, аніж дрібні гвинтівочні сполохи. Іван Тимофійович це добре знав і, втиснувшись важким тілом у борозенку, неквапно бив з гвинтівки на невеличкі світлячки.

Свій відтинок він уже встиг віддати менш досвідченому стрільцеві Степанові Кушніру, що лежав поруч у другій борозенці і немилосердно лаявся після кожного пострілу: куцак сильною віддачею мало не виривав чоловіка із землі.

— Підманули, підманули ви мене, Іване Тимофійовичу, — нарешті не витримав Кушнір.

— Каюсь, є таке діло, — погодився. — Та це ж, сам бачиш, на користь іде.

— А то б стерпів інакше? Це тільки і втішає мене. Все менше на якусь погань для революції стане. Чи так я думаю?

Але Іван Тимофійович нічого не відповів. Зовсім недалеко зметнулась вгору, випростовуючись, незграбна довга постать, щось загорланила, і зразу ж високий натягнутий крик перейшов у кволий, простуджений клекіт.

— Жери тепер землю, — коротко відкусив Іван Тимофійович Бондар, перезаряджаючи гвинтівку.

— От і нема вже однієї контри.

— Хотів би, щоб усі вони за одну ніч свинцем втихомирились.

— Втихомиримо. Та не всіх разом. На все свій час приходить, як говорить Мірошниченко… Ох, і віддає! Вже плече у мене ревма кричить, — скривився Кушнір. — Начеб відсунулись бандити від нас… Іване Тимофійовичу, а вам не страшно?

— Та поки дрижаків не вибиваю.

— А мені страшнувато, — признався Степан, і голос його перейшов у схвильований шепіт. — Не подумайте, що за шкуру трушуся. Вона у мене встигла одубіти. Раніше і про смерть не так думалося. А от тепер, коли аж чотирнадцять держав од нашої молодої країни у нори дряпанули, — страшно не хочеться під бандитську кулю потрапити. Біля своєї землі походити хочеться. А подивишся, як її всяке вороння шматує, так серце розривається. Наче не землю, а його шматують.

— Та землі у нас ніяка сила не відбере, — коротко сказав Бондар.

— І я так думаю… Хочеться при своїй владі пожити, по-новому, як товариш Ленін навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводі пояснювати думи вождя, так і в серці надії не вміщаються. Вся наша країна перед очима, наче сонце, встає. І так жити хочеться, ну прямо розповісти нема сили. Начеб оце тільки на світ народився. Ви старіші, Іване Тимофійовичу, десь цього і не чуєте.

— Ні, чую, — стримано відповів і лише згодом додав: — Того і лежу з гвинтівкою отут, а не завалився барсуком на піч… Прислухайсь — відкочуються гади.

— Відкочуються. Мірошниченко ловку штуку з гарматою придумав.

— Почекай, що це за тупіт од лісу? — сказав насторожено. Дорога знову загуділа копитами — і серед бандитів пронісся розгонистий крик.

— Здається, підмога чортам прийшла! — неспокійно промовив Бондар, дослухаючись до глухого дзвону землі.

— Так воно і є! — підвівся Кушнір.

— Ех, не в пору… Припізнись на яку годину — і од них, проклятих, духу б не залишилось.

Чітким голосом Донелайтіс дав якесь розпорядження, і на ріллі загупали кроки червоноармійців. Гармаші відтягли гармату назад, потім щось стурбовано промовив Мірошниченко, і через короткі інтервали на дорозі почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогів. Але воно з гиком та свистом проскочило між розривами, спішилось і чорним потоком кинулось в обхід комітетчикам.

— Держись тепер кріпко, Степане! — Пригинаючись, Бондар побіг напереріз рухливому клубкові.

Кушнір для чогось тоскно оглянувся навколо, зітхнув і побіг за Іваном Тимофійовичем, на ходу стріляючи зі свого громобоя.

Кулі з сумовитим струнним дзижчанням все густіше обсновували погожу ніч, злостиво, з форкотом, скородили свіжу ріллю, збивали гребені невлежаних скиб. Невелика група бандитів метнулась до гармати. Донелайтіс і Мірошниченко першими кинулися їм назустріч. Та в цей час від ярка зовсім неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.

— Робітничий загін підійшов! — радісно вигукнув Мірошниченко, прострелюючи ріллю, що звивалася темними плямами втікаючих ворогів.

— Чому так думаєш? — напружено прислухається до пострілів Донелайтіс.

— Пізнаю кулемет і руку паровичника Фіалковського. Чуєш, як строчить? Коротко, рішуче, з душею. По-робітничи.

— Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитів. Ох, і молодчина чоловік!

— До нас підступає. За людей в першу чергу турбується. І справді, незабаром комітетчики з'єдналися з усім збройним робітничим загоном з цукрового заводу.

— Ну як, орли? Б'ємо ворогів? — підійшов до комітетчиків із браунінгом в руці високий котельник Савченко. Навіть в темноті його голова світилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горів молодим юнацьким блиском. Після революції 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (він навіть самого князя Кохана здивував винаходами) із кам'янець-подільської фортеці погнали в Сибір. З півночі повернувся він спокійним, навіть строгим чоловіком, обкиданим зморшками і обсіяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвідом підпільника, більшовиком. Дома Савченко нікого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимній вдовиній халупі, а брати і сестри розбрелись на заробітки по економіях і заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, які руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 році Савченко з передовими робітниками розбив охорону князя Кохана і взяв завод під опіку професійної організації.

— Здається, вчасно поспіли, — припав командир робітничого загону до вогкої від роси станини. — Інтересно воюєте.

— Ох, і вчасно, — весело промовив Мірошниченко. — Думалось… та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.

— А ви погане місце вибрали для маневрування, — тихо сказав Савченко. — Гарматний вогонь переносимо до лісу. Свириде, відсікай відступ контрі, поки вони до пам'яті не прийшли.

— Єсть відсікти відступ.

— О, в Фіалковського кулемет перегрівся. Товаришу Ільїн, піднеси кулеметникам води.

— Єсть піднести води…

— Чуєш, як навколо забриніли голоси? — усміхаючись в короткі цурпалки вусів, промовив Бондар до Кушніра.

— Ще б не зрадіти! Сказано: робітники прийшли, надія наша. — Вистрелив на короткий сполох і чогось зовсім несподівано мрійно промовив:

— Подивіться навкруги… Бачите, як підіймається земля у світанні.

* * *

Місяць зійшов пізно, і розтрушені, як віхті ромашкового сіна, хмари раптом просвітилися, задимились, ожили і побігли на захід. Поміж берегами неясно окреслилась лінія Бугу. Звісивши голову, дрімали коні, а Тимофієві і досі не слалося.

Обтяжений думками і надіями, поволі ходив полем, як ніколи іще ним не ходив. Неговіркий на людях і вдома, він тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам із собою, а іноді з дружиною та з сином: відчував, що вони поруч із ним, поклич — і обізвуться на його голос, підійдуть до нього.

І слова у Тимофія тепер були теплі та ласкаві, як у південь пшениця, нагріта липневим сонцем. І по-новому перемежовувалися у них споконвічні сподівання і турботи, що живуть поруч у серці бідняка, який за вік хліба не наївся. І думки Тимофія були поетичні, як завжди поетична мрія про чесне, краще життя…

Виоремо тебе, ниво, обсіємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти поміж люди старців і старчат, не гнала своїх труджеників на край світу за тією копійчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хліба… Усім своїм тілом він відчував ту землю, яку йому сьогодні наділив закон Леніна.

І через якийсь проміжок часу Тимофій згадує слова Мірошниченка: «Селяни одного російського села прийшли до Леніна в гості, принесли йому в подарунок свій хліб. Прийняв Ілліч той хліб, поцілував, подякував людям…»

І знову думки, і очі, і руки Тимофія купаються в теплому зерні, що вродило на його полі.

Несподівано зовсім недалеко вдарили копита, пролунали розрізнені гвинтівочні постріли, а потім глухо озвався кулемет.

По звуку Тимофій безпомилково визначив, що стріляли із «кольта». Тоскно, як людина, застогнав поранений кінь і, збільшуючись в очах, з високо піднятою головою промчав біля самого воза і круто повернув на схід. Потім надривний голос сплеснув неждано високим «ой» і зразу ж обірвався.

Тимофій кинувся до воза, але на півдорозі згадав, що гвинтівку забрав Мірошниченко. Зупинився в тяжкому роздумі.

В'їдливий писк кулі, що, здавалося, пролетіла над самим вухом, вивів його з оціпеніння. Тимофій впав на землю. Оброшуючись, швидко і обережно поповз на стрілянину.

Через кілька хвилин Горицвіт не тільки знав про бій, а вже й бачив у думках його безвідрадний кінець: чотирьом червоноармійцям недовго можна було встояти проти трьох десятків бандитів, що, спішившись, півколом притискали жменьку сміливців до ріки.

Раптом замовк кулемет. І тільки тепер острах вчепився в тіло Тимофія, але він зразу ж по метушні кулеметника зрозумів, що той міняє ствол.

«Коли б успів, коли б успів», — благала кожна клітина, бо вже бандити чорними тінями зметнулися із землі і побігли вперед. Ще кілька стрибків і… кінець.

Молодий стурбований голос щось тихо промовив до кулеметника. Той крізь зуби злостиво і спокійно процідив:

— Зараз, товаришу командир, сипнемо їм страху в матню. І дуло кулемета, наче захлинаючись, зафахкотіло вогнем. Бандитський ланцюг зразу ж, немов по команді, з стогоном, криками, матерщиною опустився на землю. Червоноармійці під прикриттям «кольта» швидко відбігли назад, бо кігті бандитського ланцюга все більше витягувались до ріки.

— Товаришу командир, — хвилюючись, підвівся Тимофій і застиг невдалік від невисокого, в кубанці, воїна з пістолетом у лівій руці. — Спускайтеся за мною до Бугу, я перевезу човном.

— Ти хто будеш? — наближаючись, збільшуються допитливі строгі очі. В напівтемряві нахмурене обличчя воїна здавалось незвично білим, аж прозоро синюватим.

— Я? — не знайшов, що відповісти. «Що ти йому скажеш? Ще за бандита прийме!» — Бідняк я. Що за радянську владу.

— Все! — вилаявся кулеметник. — Ні одного набою! — Схопив кулемет і, обпікаючи руки гарячим стволом, знову вилаявся тоскно і боляче. І тільки тепер Тимофій побачив, що з правої руки командира дзюрчить кілька чорних струмків крові. Куля, видно, наскрізь пробила руку, і кров, розтікаючись, так струмила із розчепірених болем пальців, наче всі вони були поранені.

— Тьху! Чортова мати!

— Іваненко, що з тобою?

— В плече кусонула, — обізвався червоноармієць, що, люто відстрелюючись, лежав у борозенці.

— Бігти зможеш?

— Зможу, товаришу командире.

Під нестихаючі постріли побігли до Бугу. Заросле кущами узбережжя залопотіло кулями, але сила в'їдливого свисту зменшилась, як зменшувалось із наближенням ріки почуття небезпеки.

З-за обстріпаної хмари виткнувся ущерблений місяць. На жовтому побережжі сильніше затокувала кров з руки командира, і хвиляста подовбана стежечка покотилася до самого човна. Здавалося, то не жива тепла кров напоїла берег, а хтось із дітвори осінньої години повтискав у жовтий пісок рівні чашечки жолудів.

Ні чуття болю, ні звичного жалю і млосності, що починають нудити від великої втрати крові, не побачив Тимофій ні в темних, наче з янтарним відливом очах командира, ні на його білявому спокійному обличчі. Було воно строго підібраним, зосередженим, по-красивому впертим.

— Підійми руку, товаришу командире. Життя витікає! — звичним суворим голосом промовив Тимофій і зі всієї сили рвонув до себе тонкий поржавілий ланцюг. Занили пальці, в'їдаючись в залізо, але якесь кільце лопнуло, і Тимофій повеселішав: не треба відмикати плоскодонки — збереглася дорога хвилина.

Уже випливли на середину ріки, коли берег заворушився темними постатями, засіяв мерехтливими вогниками. Невеликі співучі грудочки води, здиблені навколо човна ворожими кулями, на диво були схожі на неспокійних блакитнокрилих крячків, що з криком падали на ріку. На березі всі полегшено зітхнули.

— Спасибі. Від Червоної Армії спасибі, — лівою рукою потиснув командир тверду руку Тимофію.

— То вам спасибі. За все спасибі. Я вам руку перев'яжу. Сорочкою. Вона чиста у мене. — Рішуче рвонув Тимофій комір верхньої полотняної сорочки, і дрібні гудзики росою посипались під ноги.

— Не треба, — усміхнувшись, вийняв пакуночок з кишені, сказав кулеметникові, щоб перев'язав плече Іваненкові, а сам підняв руку вгору, і кров із пальців потекла в рукав.

— Як ваше прізвище?

— Горицвіт. Тимофій Горицвіт.

— Горицвіт? А моє Марков. Чим же вам віддячити? У мене є…

— Нічого мені не треба, командире. Сам солдатом був. Не на те революція прийшла… — він захвилювався. Хотілося багато чого сказати, але говорити з людьми йому було завжди важко, а надто тепер, коли згустіла кров сіялась і сіялась на синювату осінню траву. І він уже рівним голосом поволі додав: — Ви в Івчанку ідіть. Там коли банда і наскочить — відіб'ють її люди.

— Бувайте здорові, — побілілими, безкровними, що аж зморшками взялися, устами Марков цілує Горицвіта і, притуляючи до грудей сповиту поранену руку, прямує луговою стежкою до хат. А Тимофієві і досі здається, що кров командира токує по узбережжю, втискається в пісок, як неглибокі жолудеві наперстки.

«Славні хлопці», — так, як батько про своїх синів, думає він, перебираючи в уяві мимохідь схоплені риси воїнів, не знаючи, що й вони зараз також думають про нього, згадують добрим словом невідомого чоловіка. І та сердечна допомога, що не так би могла закінчитись — смерть же поруч ходила, піднімає Тимофія у власних очах, наливає радісним чуттям. І тільки згодом прокидається турбота, що бандити можуть забрати коні. Чуйно прислухається до того берега. Вода чітко передає сердиту мову і лайку бандитів. І раптом він чує голос Сафрона Варчука.

«Чи то здалось?»

Згодом чорні постаті підіймаються вгору. Потім загупали копита і тупіт подаленів, затих…

Сафрон Варчук розпізнав Тимофія Горицвіта, коли той пірнув понад кручею в чагарники. Пізнав і так перелякався, що дрібні краплини зразу ж запарували на його плескатому лобі.

«А що коли він помітив мене?»

Майже навколішках виблагав роздратованого невдачею Крупяка розділити банду: більшу частину пустити в село, а другу залишити в кущах.

Наближався світанок.

Круглими, збільшеними од напруги очима вдивлявся Сафрон вдалину, тоскно думаючи одне й те саме: чи помітив його Тимофій, чи повернеться на цей берег? І, як більшість релігійних людей, у критичну хвилину він зі своїми справами з жаром фанатика звертався до бога, слав йому невміло складені молитви, щоб Тимофій приплив до берега.

І вдалині біля зарогу простуджено бухикнуло весло. Сафрон зразу ж забув і за молитви і за бога.

Розводячи темряву, хлюпнув човен, а на ньому на увесь зріст стоїть високий дужий чоловік, неквапно і вміло орудуючи веслом. М'яко стукнувся човен у пісок. Тимофій вискочив на берег, і в цей час лунко гримнув постріл.

Сафронові на мить здалося, що то його серце розірвалося. Він мимоволі обома руками схопився за груди, не спускаючи очей з Тимофія.

«Похитнувся», — зрадів і руки його сповзли з грудей, але зразу ж знову судорожно зведеними пальцями вхопилися за серце: Тимофій з незвичною спритністю влетів у Буг, і не скоро його голова піднялась над водою, знову зникла і знову з'явилася.

Бандити вискочили із схованки. Вода затріпотіла то невеликими крильцями, то довгастими смугами. А Сафрон, одурівши од переляку і злості, плутався під ногами бандитів, тикаючи пальцем на поверхню ріки:

— Он він! Он він! З'явився!

— Та відійди ти… двоюрідний брат Гальчевського! — нарешті визвірився на нього високий каракатий бандит з вузькими, наче осокою прорізаними очима, що стояв на варті біля мосту. — Не повилазило нам!

І Сафрон ображено притих, але коли з'являлася над водою голова Горицвіта, він механічно вказував рукою в тому напрямі.

Холодна вода окропом ошпарила Тимофія. Тіло зразу ж почало горіти і стягуватися в клубки. Проворними рухами він під водою зірвав з себе чоботи, піджак, ривком піднявся угору, на всі груди вдихнув повітря і знову занурився в ріку.

Міцні стужавілі руки, неначе два весла, розгортали густу воду. Не чув, як навколо нього шльопали кулі — вуха наче пекучим клеєм залило. І вони почали боляче пухнути.

«Нічого, Тимофію. На тебе ще куля не вилита», — потішав себе, як і на фронті. Під кулею він розумів не шматок свинцю, а смерть, бо не раз Тимофій був поранений. Не тільки потом обкипіли його георгіївські хрести, що лежать в куточку скрині із темними плямами чесної солдатської крові на чорно-оранжових стрічках… Навіть у думці не припускав, що він може бути зараз убитим. «Поранити можуть. Так це не новина. А річку перепливемо». І вода аж шипіла, розступаючись перед ним. Розсікав тугі підводні течії, могутніми плечима з розгону кришив крутежі, кожною клітиною відчуваючи рух студених наелектризованих м'язів ріки. «Нічого, Тимофію, на тебе куля ще не вилита». І, весь у тугій напрузі, не чує, що кров його уже доточує річку.

Раптом сталось щось незвичне і страшне. Якась лиха сила пересмикнула всім тужавим тілом, перегнула його, скрутила болюче поранені кості і заморозила їх. Тріпонувся так, неначе із каменю виходив. Руки, голова, плечі послухались — ожили, а скорчені ноги закаменіли і потягнули його донизу.

І Тимофій усе зрозумів.

Востаннє піднявся над водою. Сумовитим розумним поглядом широко окинув берег у світанні. І чогось йому стало жаль. Страху не було, а тоскний жаль чогось, що ніколи не прийде, охопив усе його напівживе тіло. Він навіть не подумав, що це був жаль непрожитих років, тих років, які оселились у найкращих його сподіванках, а наяву ще не приходили. Тільки тепер він наближався до їхньої грані і вже відходив од них назавжди… Може, Докія, Дмитро… І очі його подобрішали. Усе життя, усі видіння за якусь хвилину перейшли перед ним, як проходить безсмертне військо повз убитого товариша.

Промайнуло дитинство, дощові галицькі ночі на фронті, ближчими стали убиті друзі і земля…

— Панська?

— Та ні, наша.

— Значить, панська?

— Панська була та загула. Тепер наша, ленінською правдою дадена.

І побачив, як він з Мірошниченком і Дмитром вийшли на Великий шлях серед житів. А з далини до них усміхається дороге обличчя вождя…. «Хліб йому селяни принесли…» Так це ж вони уклонялися хлібом вождю… усе, усе переплутав Мірошниченко.

І в останні секунди свого віку він увесь тягнеться до нерозпізнаної грані майбутнього, яка от-от мала розкритись перед ним, бо все життя він жив майбутнім, не маючи нічого відрадного в минулому.

І Тимофій не чує, як вода кам'янить натруджені жили, неначе вимиваючи їх з тіла, як підхоплює течія його і несе на широке плесо…

— Капець! — високий каракатий бандит підкидає втинок на плече і прямує стежкою нагору.

— А завзятий чорт! — з задоволенням хтось вилаявся, затягуючись цигаркою. — Скільки проплив у таку холодину.

Сафрон хоче попросити бандитів, щоб вони іще почекали: а може випливе Тимофій. Та, відчуваючи настрій усіх, не наважується слова сказати, тільки погляду не зводить з ріки. Його носате обличчя і досі мертвотно перекривлене страшною напругою.

Уже пішли бандити нагору, уже заклепали копита, уже сколихнулися, поширилися смуги світанку, уже плоскодонка, підбита хвилею, ворухнулася, зітхнула і попливла услід за своїм господарем, а Варчук іще не виходив із прибережних кущів.

«Господи, милосердний Ісусе, допоможи мені грішному в тяжку годину. Коли б…» — І він перераховує всі свої невідкладні турботи, і темні неблискучі очі, підперезані круто вигнутими сережками фіолетових підтьоків, туманить вологий світанок, біль і злість. У його одноманітне шептання якось непомітно вливається пісня, вона не заважає молитві. Але раптом Сафрон підскакує як ужалений. Замість пісні несміливо плеснула задириста частушка. В голосі хлопця під час співу чується і радість і непевність. Але ось частушка проспівана до кінця, почувся полегшений регіт, і вже два голоси, аж сміючись, в захопленім здивованні, напевне, вперше вивели:

Ой на небі безпорядки,
Кажуть, бог змінився:
Пішов грітися у пекло
І весь обсмалився.

«Іроди! Чорти прокляті!» — ледве не вискочив у шаленій люті зі своєї схованки Варчук. Але вчасно схаменувся, поглянув на ріку.

До того місця, де востаннє з'явилася голова Тимофія, під'їжджав довбаний човен. Посередині його лежали жаки, а по краях сиділи два хлопчаки — Григорій Шевчик і Варивон Очерет…

— Хороша, значить, пісня, Григорію. Жаль, що дома так заспівати не можна: батьки чуба із шкірою вирвуть, — засміявся Варивон і, оглянувшись, пошепки додав: — Дивись, чиїсь ятері стоять. Чи не потрусити нам?

— Та що ти? — замахав руками Григорій Шевчик, і на його темному красивому обличчі відбився непідроблений переляк.

— А ми давай спробуємо, одного потрусимо. Нікого ж нема. Ну, нікогісінько. — Варивон ухопився за палицю і потягнув до себе ятір. — Ох, і тяжкий. Напевне, повно набилося риби. Григорію, помагай!

Іще одне зусилля — і раптом вони обоє застигли в страшному оціпенінні: із води, опереджаючи ятір, з'явилося спокійне, з напівзаплющеними очима обличчя Тимофія Горицвіта.

В променистих зморшках його очей і навколо уст враз проти сонця замерехтіли, заіскрилися зерна вогкого піску.

* * *

Горе так ударило молодицю в груди, що вона зразу ж, захлинаючись, без слова, без стогону упала серед двору на коліна.

Рукою потягнулась до грудей, шукаючи і не знаходячи серця. Хотіла підвестися і знову упала, покриваючись важким розплетеним волоссям.

Кривавлячи коліна, поплазувала до воріт, ухопилася побілілими руками за них.

А коли на вулиці сумовито заскрипіла підвода, Докія звелась і, не чуючи власного тіла, надломлюючись, побігла до неї.

Чорне накриття, як грозова хмара, заслало увесь віз. Сама собі не вірячи, відкинула це накриття, і зразу ж уся земля з страшною силою гойднулась, налетіла на неї, підносячи вгору воскове обличчя Тимофія.

Він, збільшуючись, чорніючи, гублячи знайомі риси, так наближався, охоплював її, неначе навіки мав увійти, злитися з нею.

«Бандити поранили вашого дядька. Ну, а судорога доконала його. Осінь…» — іще чує, наче крізь глуху дощову стіну. Але хто це говорить, хто її втішає — не знає.

В надлюдській напрузі відкинулись руки і голова назад. Та очі не побачили неба — лише чорне накриття, що вгортало чоловіка, налягло на неї.

Заточилась молодиця, під босими ногами задимилась темним пилом дорога. І з розгону, нахиляючись вперед, Докія упала на полудрабок. Голова забилась на мокрій одежі чоловіка, буйні коси встелили піввоза, набрякаючи від сліз і річкової вологи.

— Тимофію! Устань, Тимофію, — не благає, а наче наказує, пошепки наказує вона; руками тягнеться до його холодних рук із синіми застиглими вузликами жил, схиляє голову донизу. — Устань, Тимофію.

— Мамо, не плачте. Чуєте, мамо.

Вона важко відриває мокрі руки від обличчя і за сльозами спочатку не може зрозуміти, чи це Дмитро, чи Тимофій стоїть перед нею.

— Мамо, не плачте. — Сльози набухають в його червоних зіницях, і хлопець кусає до крові губи, щоб не розплакатись, як дитина. Ця боротьба робить старішим юне обличчя, вирізає на ньому складки і зближує риси із рисами батька.

— Тим… Дмитре, сину. Хіба я плачу, — стікаючи великими сльозами, ступила крок до сина. — То горе моє плаче — серце вищерблює… — І раптом чує, що від нього віє осіннім полем і осіннім гіркуватим листом, як іще вчора віяло від Тимофія. І тільки тепер вона кожною клітиною розуміє, що Тимофія нема.

— Не плач, Докіє, — підходить до неї незвично сумний і постарілий Мірошниченко. — Ех, і в мене, Докіє, не легше на душі: банда всю сім'ю вирізала. Дітей на шматки… і на вулицю повикидала.

Він нахиляється до Тимофія, сповнений своїм і чужим горем…

КНИГА ПЕРША НА НАШІЙ ЗЕМЛІ

Частина перша

І

Віддаленим журавлиним переливом заскрипіли ворота, дзвякнуло кільце, і хура неквапно вплила в розчинену браму. Табунець горобців з хуркотом вилетів із клуні; в напівтемряві густо колихнувся настій лісового сіна, непересохлих снопів і влежаних яблук.

Дмитро, вплівши правицю в тугий сніп, знайшов ногою роздвоєння війя і скочив на тік. Великою міцною рукою потягнув до себе кінець заднього мотуза, рубель підскочив угору, і снопи вусатої пшениці заворушились, застрибали, покривши хуру жовтим покучерявленим піддашшям.

— Скоро вернувся, сину, — приставила Докія до бантини драбину і полізла на засторонок.

— Шляхбуд саме моста добудував. Не треба тепер круга давати. — І, помовчавши, додав: — Прямо не міст, а веселка — легкий, красивий, аж сміється. Техніка! — Перекинув на засторонок сніп, легко і навскіс, щоб ні колос, ні гузир не зачепили матері.

— Бач… увесь в Тимофія вдався. — Підстрибнув угору другий сніп, відкриваючи довгасте, зосереджене обличчя сина з навислими, мов темнозолотисте колосся, бровами. На червону окантовку вогкої майки перехилилось брунатне пругке підборіддя, у скуйовдженому чубі знайшли притулок остюки і округлі зерна пшениці.

Вдихаючи хмільний солод прогрітої клуні, Докія туго і обережно вкладала снопи, мов сповитих дітей.

Душно вгорі, мліють розпарені соснові крокви, дихають необвітреним лісом і на тонкі воскові прожилки з потаємних схованок висипають дрібний янтар живиці… Прихилитися б у затінку до зеленої землі, і вона б почала жадібно вибирати з тіла всю вагу, зібрану за трудний тиждень жнив. Це ж завтра неділя, то й відпочити можна, — вкладає спати дорідний сніп і краєчком ока помічає драбиняк, застелений ряднами, на яких золотими дзвониками промениться колосся.

«Сапку треба було б погострити — б'єш, б'єш пересохлу землю, аж в грудях тобі б'є. Та вже не буду сьогодні турбувати, — хай своїм ділом клопочеться», — ставить ноги на верхній щабель, проворно, по-дівочому, спускається на тік.

Ласій, витягаючи шию, розкішною рогатою головою довірливо тягнеться до вдовиці; шершавим язиком торкнувся її руки. Докія провела пальцями по обвислому підгарлі худобини і мимоволі зітхнула.

Дмитро, примруживши очі, з ледь помітною усмішкою подивився на матір, прикусив потрісканий вигнутий пружок нижньої губи.

— І сьогодні мені, Дмитре, снилося…

— Знаю, знаю, мамо. Уже скоро півроку мине, як вам це саме щоночі сниться: наш карий.

— Що ж, такий був кінь. Як до людини привикла.

— Та нехай би він із срібла і золота був вилитий — не побивався б отак. Ну, загинув — загинув. Шкода, звісно, та жалем не допоможеш. Якось після молотьби на другого будемо стягатися. Може, як позичить Данько грошей, то й стригунців придбаємо… Овес у нас добре зародив.

— Мусимо тягнутись, — задумалась Докія. — Без своєї худоби і хліба з нашої землі не наїсися… Вже й так тобі відробітки за одну оранку й возовицю в печінках сидять. Будеш Данькові за ці воли цілу зиму столярувати… А карий і досі мені в очах стоїть. Такий був розумний кінь, ну прямо як людина, тільки говорити не міг.

— Побув би в нас ще трохи — ви його і говорити навчили б.

— Таке ти скажеш… — і насмішкуваті слова сина сприймає з тою доброю жіночою зверхністю, яка властива спокійній, міцній натурі.

— О, Дмитре, я й забулася: знову приходили покупці, аж з Майданів. Один як побачив твою скриню, так руками вчепився і грудьми наліг на неї. «Я вже, бий тебе грім, нізащо в світі не відступлюсь од неї, — каже. — Невже це ваш син вимайстрував? Ну й руки ж у хлопця. Ось вам завдаток, і нікого, бий тебе грім, не допускайте до неї…» Таких громів понапускав у хату і сам, як грім, перекочується: грізний, здоровий — до сволока головою досягає. Каже: головою машинно-тракторного господарства працює. І нічого діло йдеться — хліб почали бідняки їсти. Так чи не краще йому відпустити скриню, аніж якомусь дукачеві? Хай і його дочка порадується твоїми руками. Взяла я завдаток.

— І даремно.

— Чому? — здивувалась і поглянула на сина, який ніяково відводив очі від неї.

— Та, мамо, — почав підбирати лагідніші слова, — скриня наша оріхова у великий двір поїхала, — і всміхнувся питально.

— Оце тобі маєш! Тримався, тримався з нею, а то зразу комусь і продав, — почула незвичні нотки у голосі Дмитра.

— Та не продав…

— А що ж, так віддав? Таке мелеш.

— Як вам сказати? Пам'ятаєте, в ту неділю до нас приходив Свирид Яковлевич…

— Ще б не пам'ятати. З партійним товаришем зайшов.

— То представник з райпарткому був.

— Славна людина. Теж скринею твоєю залюбувався. Так до чого ж це ти ведеш? — недовірливо поглянула.

— Тоді ми разом пішли на загальні збори села. Товариш з райпарткому про міжнародне становище говорив…

— Отой Чемберлен, чи як його, ще не втихомирився?

— Еге! Він вам втихомириться. Цілу ескадру в Балтійське море послав. І в Фінляндії, і в Польщі військові кораблі стоять. Думаєте, для того, щоб рибку, ловити?

— Та чого тут думати. Надійсь, не маленька, — журливо похитала головою, задумалась і по-жіночому підперла рукою щоку. «Війна клубочиться», — ця думка, мов чорна ніч, війнула перед нею, і десь аж під самим грозовим обрієм Докія побачила свого Тимофія.

— От на цих зборах і почався збір коштів на ескадрилью «Наша відповідь Чемберленові».

— На самольоти значить?

— Еге ж, — зрадів Дмитро, що так близько сприйняла до серця його слова мати. — Хто карбованця якого вносить. Хто — пашню, а Захар Побережний, секретар сільради, візьми й скажи: «Даю підсвинка, щоб всякі свині не налазили на нас». Що тут сміху було — і не питайте. А Свирид Яковлевич уже мені слово надає. Ви ж самі знаєте, як мені на людях важко викорчовувати із себе те слово. Поглянув наче крізь туман на всіх і вже сам не пам'ятаю, як промовив: «є у мене добра скриня. Сам робив. На ескадрилью віддаю її; хотів би, щоб вона для Чемберлена домовиною стала».

— Так і сказав? — забула Докія, що треба було б вичитати Дмитрові, щоб не розкидався скринями.

— Так і сказав. І знову регіт перегойднув усіма людьми.

А потім хтось із куркульні з кутка обізвався: «І не пожалів, чортів вилупок».

— А ти що? Змовчав?

— У скрині, кажу, і для вас місце знайдеться. Не пожалію. Цілуйтесь собі з Чемберленом. Всі аж заляскали в долоні… Отаке-то, мамо, — ясно подивився і примирливо додав: — Чого з язика не зірветься, коли не вмієш до пуття говорити.

— Значить, ти скриню віддав тому, що говорити не вмієш? — потвердішав голос Докії.

— Тільки тому, — охоче погодився.

— І чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Віддав — значить віддав. Ми, здається, не гірше людей. Тільки скоріше нову роби, бо зараз нам та копійчина, як серце, потрібна. — Знову пірнула у буденні турботи.

— Зроблю, мамо, — ледве помітно усміхнувся.

Правлячи війям, Дмитро збиває назад воли, і віз викочується на невелике, заросле моріжком і рум'янком подвір'я. Припалі пилом, поморщені черевики приминають кучеряву землю, і парубок розгонисте навстіж відкриває співучі ворота.

— Ти куди? А обідати?

— Привезу іще копу — тоді.

— Хіба ж так можна? Це ж увечері тільки прибудеш.

— То й що, смачніше їстиметься! Сів на драбиняк. Воли дзвінко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.

— Дмитре, довго того часу попоїсти?

— Встигну ще.

— І так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, — закриваючи ворота, проводить очима Дмитра.

Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини, парубочий стан; збитий на потилицю картуз і невеликий виріз безрукавки виділяли обпалену вітрами і сонцем шию.

«Господаре мій», — усміхається і зітхає, бере з дровітні сапку, заклопотана, спішить садом на притихлий від спеки город.

В садку дрімають насторожені тіні, червонобокі яблука, мов снігурі, вгніздились в густій листві, ремезовими гніздами перевисали жовтозелені груші.

І здається Докії, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її мовчазний Тимофій. Сяде біля перелазу, що відділяє садок від городу, покладе важкі напрацьовані руки на коліна, зустріне її темними сумовитими очима.

Ворухнулось шорстке листя соняшників, і серце, стискаючись, тугіше забилося в грудях удовиці.

І водночас вона скоріше відчуває всім тілом, ніж бачить, як над простоволосими людьми пливе важка домовина, і бризкають на шлях густі сльози голосіння…

Літа пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили вони до вдови несподівано — в радості, в печалі. Задивиться на Дмитра — чоловіка згадає, зашиває сорочку синові — а перед очима Тимофій випливає. Отак і жив щоднини в жіночому серці, тільки з роками якесь чудне чуття почало вплітатися — ввижалось її давніше життя наче сном: прокинешся і воно відійде, побіжить у безвість, як дальній просвіток несподівано притьмареного сонця.

І аж здивується іноді, коли в світлицю ввійде високий ставний парубок, такий же русявий і горбоносий, як Тимофій, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матері.

Невже це її син, її дитина? Невже літа її збігли, як весняна вода з зелених долин?

ІІ

Непомітно, наче рибина в глибині, пропливають літа; не вловити їх неводом, ні вороними кіньми догнати, і не прийдуть вони до тебе, як ті далекі родичі в гості.

Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленіє поле і картопля у землю проситься. Тільки з городиною впораєшся — засріблиться коса на лузі, далі жнива наспіють, і заспівають шляхи від ранку до півночі. Чи ж помітиш, як на стернях вітри житню бороду заколишуть і осінній дощ натягне сизу сітку над кущуватою озиминою?

Потім прийдуть майстри-морози, повіють сніги і принишкне напівголодне село до весни, коли знову зозуля довгі роки буде кувати, а комусь і одного пожалує.

За щоденними клопотами і роботою Докія не помітила, як Дмитро з півпарубка парубком став. Інші хлопці в його літах вже під вікнами товклися, де збиралися дівчата на годенки, а він з ранку до вечора порався по господарству — хазяйновитий вдався, що всі сусіди завидували, — їздив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вільну ж годину за книжку брався. Небагатої науки пройшов — церковно-приходську закінчив, та до книжки був падкий. І коли восени 1921 року в село до них приїхав новий учитель Григорій Марченко, Дмитро зачастив до нього.

— Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? — часто сміявся з нього сусіда підліток Варивон.

— Де там! Не нам в спідниці ходити. Хочу такої науки дійти, щоб готові паляниці на полі родили.

— Тоді мене візьми, значить, паляниці їсти. — Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвір'я — щоб хтось з домашніх не побачив. — А то вже й забув, які вони, ці паляниці, значить, на смак бувають. Рік прослужив у попа і хоч би тобі раз попадя на свято переміну житньому глевтякові видумала. От настав Великдень. З гробків хурами почали возити попові паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморі, а нас ще різдвяними книшами душить. Позасихали вони, як залізо, позацвітали — не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш піп, в стіні комори невеликий проріз був. Приладнав я з дроту ключку і почав тягати паски для своїх хлопців. І так, скажи, наловчився, що тільки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, ніяк не зірветься. Посвяткували ми тоді добре, і попадя не нахвалиться своїми наймитами: менше хліба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися — аж позросталися од цвілі. А потім якось пізнього вечора, щоб ніхто не бачив, Сергієнко повивозив їх і в Буг повикидав. Отака-то комерція, значить, буває…

— А чого це піп так репетував позавчора?

— Умови не хотів складати. Приїхав дорогий товариш з Робітземлісу — за наші права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потім цілу ніч з куркулями пиячив і радився, як би найменшу ціну в трудугоди вписати. Але сільрада так його при людях провчила, що він і камилавку загубив, і частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич уміє відчитати… Отакий наш піп.

— Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.

— Думаєш, обновлення ікони не його справа?

Дмитро засміявся.

— В «Рабоче-крестьянской газете» прочитав інтересний документ. Петра Великого повідомили, що в одного старовіра ікона пускає сльози. А Петро Великий і написав резолюцію «Хай ікона перестане плакати, а то в старовіра заплаче те місце, через яке втлумачувались вірнопідданчі почуття». Після цього ікона перестала плакати.»

— Путяща резолюція, — розвеселився Варивон. — В тебе є щось почитати?

Любив Дмитро у зимовий вечір, заклавши на ніч худобі, сісти на лаві, підперти руками голову і читати про себе, ледве помітно ворушачи губами.

— Прочитай, сину, що-небудь вголос, — відірветься мати від пряжі.

Підведе голову від книги, ще розмірковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторінках і запитає:

— Вам про господарство, може?

— Нащо мені про господарство, і так щогодини в очах стоїть тобі. «Кобзаря» почни.

В'ється, фуркоче джмелем над долівкою веретено, невеликим вогничком кліпає каганець, і глухуватий чіткий голос Дмитра віддаляється, перед очима простеляться далекі світи, і слово добирається до самого серця та й сльозою інколи прокотиться по вдовиній щоці.

— Ще в тебе, Дмитре, є які книжки?

— Про Леніна, Володимира Ілліча.

— Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловік… Як здоров'я його?..

І знову глухуватий голос відкочується в далекі світи, і вже, здається, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибірські вітри і сніги. А з тої метелиці випливають примружені розумні очі невсипущого трудівника, що зогрів кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем і усміхом.

В задумі проведе рукою по чубатій голові сина і не помітить насмішкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось, що Дмитро ще невеликий. І тільки весною здивувалась і зачудувалась: коли виріс такий?

Якось погожого дня вона знадвору білила хату. І не почула, як на подвір'я увійшов Дмитро з чобітьми за плечима — першими чобітьми, заробленими власним мозолем.

— Як пошив швець? Не тісні?

— Наче добре показує. В ході треба спробувати, — ніби байдуже відповів.

— От і взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.

— Як старий деркач на бані, — всміхнувся, відчиняючи сіни.

Так і не вийшов похвалитися обновою.

Підвівши призьбу, Докія увійшла у хату і сплеснула руками з несподіванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий піджак наче недбало сповз із правого плеча; з-під чорної, трохи збитої набакир батьківської шапки впав на вухо темнорусий, із золотистими іскорками чуб. Орлиний ніс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи; нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок синюватих зубів. «Невже це її син?»

Ще сьогодні, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях, неквапний, він був підлітком, а це зразу парубок — хоч зараз весілля справляй. І радісно матері стало, і турбота шкрябнула: одружиться скоро, відділиться і хтозна яку дружину підбере — може, ложку борщу на старості літ пожаліє свекрусі.

— Як мені, мамо? — скрипнувши чобітьми, легко пройшовсь по хаті — де та й незграбність поділась, коли й вспів парубочу гордовиту похідку перейняти…

«Який же він славний! Вилитий Тимофій, — за кожним рухом слідкувала мати, і те, що було звичним — другий не помітить, — їй здавалося найкращим, дарованим тільки синові її. — Вилитий Тимофій. Мовчазним лише вдався, радощів мало. Нічого, між людьми обітреться — тямовитий!» — заспокоїла сама себе…

Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим димом, підтинає хопту 3, і щетинистий осот не годен проколоти огрубілих темнозелених пальців. Спочатку вогником пробігає біль по зігнутій спині, та незабаром розтає, і криця проворно зрізує зелені, з рожевими квітами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво мокрецю, рівні стріли мишію.

«Коли б це невістку Дмитро до хати привів, веселіше було б, жалувала б її. Та де там — хоч не говори з ним про це. На півслові обірве, нахмуриться, весь у себе ввійде».

— Коли поміч в гарячу пору потрібна — покину свою роботу і з вами буду полоти.

— Я й сама впораюсь.

— Тоді й говорити нема про що, — і, розгніваний, вийде з хати.

…Припортили, видно, хлопця, навік припортили. Щоб тебе, Сафроне, і твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив мені сина. Хоч би до доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати… Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, — поринає в згадки Докія…

ІІІ

…Село купається у теплі, сонці та веселому співі веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потім парубоцтво, дівчата, а пізніше, поважно міркуючи про се, про те, — господарі й господині.

Великий на пагорбі майдан зацвітає широкими кольоровими спідницями, і дівчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки: подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому із чаркою приходили. Парубки стоять гордовиті — знають: має їх дівчина сама відшукати. Так уже на Поділлі заведено — дівчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку в гості, прилюдно цілує його тричі, дарує хустинку — і нічого дивного нема в цьому.

На пагорбі молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за кінці хустини, щоб не розірватись; живе коло, як перстень-самоцвіт, сколихнулось, і сильний високий голос покриває низький гул:


Чого рано спустошано,
Ромен-зілля іскошано.

Молодими голосами славить пісня невсипущу працю й любов. А з усіх вулиць валить молодь. То тут, то там дівчата, соромлячись, підступають до хлопців.

«Тільки до мого ніхто не підходить, — з заздрістю дивиться Докія на інших, стоячи між молодицями свого кутка. — Хіба він піде до кого?»

Ось пропливає в широкій голубій, на зборах, спідниці дорідна висока Марта, прийомна донька сільського багатія Сафрона Варчука. Колись давно у тяжкий рік вимерла на хуторі з голоду сім'я бідняка Сафрона Горенка. Залишилася тільки дівчинка-немовля, її і взяв за дочку Варчук, надіючись, що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить. Одначе дівчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук, та й Сафрон хоч і косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався: не ті часи. Ніхто дівчині не нагадував про її батьків, і довго Марта не знала, що вона лише приймачка Варчуків.

Зараз обіч Марти іде Карпо Варчук, сяє хромовими чобітьми і рудою пухнастою чуприною. Ось він нахиляється до Марти, аж чуб вогником займається на терновій хустці. Парубок щось шепоче дівчині. Та відпихає його і затискає вуста, щоб не розсміятись. Карпо начебто ображено, заплітаючи вигнуту ногу за ногу, іде ліворуч, а Марта пливе до невеличкого гуртка парубків, де стоїть Дмитро.

«До кого ж це вона підійде? Десь до Ліфера — лавушника Созоненка».

І сама собі не вірить, коли Марта спиняється біля її сина.

— Ви ж казали, що нікуди не ходив Дмитро, — штовхає її ліктем під бік дальня родичка Дарка. — Бач, до якої завітав.

«Потайний же який», — не спускає очей з пари. Марта кланяється Дмитрові, і пругкі дівочі груди відхиляють червону матроску 4.

«Чи ж годен ти, сину, дівчину поцілувати?» — радіє в душі, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вітер.

Дмитро ніяково підходить до Марти — соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дівчини і в цей час помічає матір, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янів хлопець, не одводячи руки з дівочого плеча. Зиркнула і Марта в її бік і швидко обернулась, зрозумівши все. Як би воно вийшло — не знає; та в цей час з-за дерев вилетів невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, і Дмитро, невірно ступивши три кроки, попадає в ритм короголю і вже впевнено веде за собою високу дівчину.

— І ч, злидень. Куди поліз! — в'їдливо хтось обізвався з тісної купки розодягнених багачок.

— А Марта далеко від злиднів відскочила?

— Е, не кажіть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються…

Все швидше крутиться танок, і райдугою мерехтять голубі, червоні, рожеві, сині спідниці і матроски.

«І чого він до Марти пішов?» — бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. І досадно і неприємно стає на душі…

ІV

Ранки випадали росяні; вийде вона з дійницею на подвір'я, а на моріжку краплинки срібляться перлинами; потім заіскряться, почервоніють, наче кетяшини доспілих порічок.

За селом на пагорбі м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долині диміли широченні три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвеніти в денце перші струмки молока, Дмитро скрипне сінешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засіку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її і почне дорікати:

— Чи ж так добрі господині роблять? Самі встають, а сіяча не будять: хай поспить собі, а просо само посіється. Від сну кінську голову виспати можна.

— Хіба ж такий, як ти, проспить грушку в попелі. Ходім, молока вип'єш.

— І чого б це я до хати ходив, коли дійниця переді мною.

— Люди ж сміятимуться. — Нічого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю… Весна принесла чималі одміни в її серце — найбільш за Дмитра раділа. То раніш, за якимись думами, рідко і на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмірковує все до ладу, по-господарському, а не зогріє слова усмішкою. І боляче було матері, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; він якось зразу ж після смерті Тимофія зробив хлопця похмурим і старшим.

А тепер посвітлішав Дмитро, в очах заграли блищики, подобріли вони. Стриманий усміх на вустах і розмови стали довшими, веселішими. То бувало відріже коротко на ходу: «У кадібці посіяв. На помірках земля ще не протряхла». Та й годі. А тепер не раз і сяде біля неї, порадиться, поміркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмішка і затремтить на вустах — щось інше думає.

— Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулім році як молотив — три дні, наче комин, сажею плювався. В одній книжці вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.

— На вогнику? Луска відскочить.

— Коли через солом'яний віхоть струмок пропустим — тільки головня згорить. Про це й в сільраді гомоніли. Агроном з району приїжджав. Ох, і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!

— Сміятимуться сусіди.

— Сьогодні посміються, а завтра самі так зроблять. Як ви думаєте?

— Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм гроші платять.

— І я так думаю, — подивився насмішкувато і прикусив губу.

«Вилюднюється хлопець, вилюднюється», — раділа всією душею.

«І коли воно почалося в нього?» — перебирала в пам'яті перші прояви одміни. І зовсім несподівано взнала, що син її вміє не тільки мугикати, а й співати неабияк.

В неділю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусіднє селище, пішла оглядати поля.

Вогкий і теплий день затуманив сонце, і обриси дальнього лісу, хат були чіткими, наче свіжа різьба.

Сизим переливом колихалась озимина, важкі жита потемнішали, погрубішали стрілами, і в них уже дрімав сповитий зеленим шовком колос. Усі свої чотири десятини, розкидані у, п'яти руках, обійшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена і радісна. Біля повітки стояв віз, в оборі занепокоївся карий.

«Приїхав Дмитро з ярмарку». — І в цей час почула, як тихо забриніло причілкове вікно, міцним обвітреним голосом заспівала неосвітлена хата:

На добраніч та всім на ніч
А я чи не піду та вже спати.
За ворітьми зелен явір,
Там я тебе та буду ждати.

Здригнулася і прихилилась до одвірка.

З-за Великого шляху випливав місяць; вечір розколював і устеляв синіми стежками горбовини неспокійних хмарин, і дерева в садку розтрушували проміння та роси.

«Цю ж пісню співав Тимофій таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечері. Відходив, дружино моя, по зеленій землі… Тільки й живеш у серці моєму».

Ой чи явір, чи не явір,
Чи зелена яворина,
Поміж всіма дівоньками,
Тільки ти мені одна та мила.

Бринять мелодійно шибки.

«Може, десь і виглядає тебе твоя яворина, а може, і росте тільки Сказано: хлопець на коні, а дівка в колисці». Увійшла тихо в хату.

— Як ярмаркувалося, Дмитре? — засвітила каганець.

— Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.

— Тільки трохи? — весело усміхається. — Що ж ти придбав?

— Це, мамо, вам, може, і не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привіз ластику на сачок, — недбало подає, а сам пильно дивиться на неї — чи вгодив?

— Спасибі тобі, сину, — аж затремтіла вона. «Нічого ж не казала — сам догадався. Син. Не так дорогий набір, як увага твоя».

І той вечір ше більше зблизив матір і сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготіла на першому дарунку А сина заспокоїла.

— Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як осіння година. А серце мав людське.

V

Спокійно й широко тече дорога в іскристий південь. За селом, неначе в один день саджені, звелися могутньою брамою два дуби, на плечі лягла кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собі скарби, одначе досить вітерцю пробитися крізь живі кучері, як цілі потоки сонця спалахнуть і бризнуть в усі сторони й зніжу пригасяться клубками пальчатого зеленого шумовиння.

Навколо, скільки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остисті і безості пшениці, перехитується довгими вусами ячмінь, куріпкою щулиться по борозенках несмілий наут, усміхається темноблакитними очима зелена вика, рясніють краплинки крові на кучерях гороху.

Край дороги гаряче спахнув сніп мерехтливого проміння — з серпом у зігнутій руці випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки витерла піт з чола… Срібний молодик гребінцем оповив її коси, обвіяні степовим пилом. На хвилинку застигла біля снопа, немов коло дитини.

«Сафронова наймичка Софія, — пізнає Дмитро. — І ч, сама горює на чужому полі. А жне — як вогонь. Золоті руки у дівчини. От і заробляє за сочевичну юшку золото тому… дідькові чорному», — з злістю подумав про Сафрона Барчука, і аж пересмикнулось обличчя.

Жовтогаряче поле загордилося полукіпками, співає косами, сріблиться серпами, цвіте жіночими спідницями.

З широкого шляху Дмитро звернув на гони, і зразу ж поля стали не тими полями, якими здавались на віддалі. То тут, то там пісні нивки заряботіли лисинами, сиротливий колос злякано щулився поміж шорсткими бур'янами, колючий осот густо лущився бруднобілим пухом і руді спечені межі ворушилися крапчастою гусінню.

Заплющити б очі і не дивитися на той убогий колос, що сухотними дитячими рученятами вигрібається з пирію, скаржиться своєму господареві: «Що ж ти забувся за нас? І нас скривдив, і себе скривдив…» То дуже часто довелося б заплющувати очі.

На бурому, навпіл з пашею снопі полуднує Мокрина Карпець. У чорній руці чорнів, як камінь, шматок черствого хліба. Закушує молодиця огірком і не зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених піддашком снопів, під якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається, взялося за якусь надсильну роботу і аж крекче в напрузі, та діла не кидає.

— Добрий день, тітко Мокрино. Де дядько Василь?

— Занедужав, Дмитре. Чи то на холодній землі слабості дістав, чи вода застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копійчину в куркульні. Так останнє тепер збуваю на лікарство та натірки. Горе, та й годі! — Жилавою натрудженою рукою бере з стерні серп, і він гасне в рідкій миршавій пшениці.

«Наїсися хліба з такої ниви. Як стане до різдва, то й добре. А потім на морозі поденщиною хворобу заробиш — задумується Дмитро над чужою долею. — От двоє дітей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомніють, смокчучи кислу ганчірку з м'якишем. І землю май, а без худоби…»

Недалеко від дороги грабкує ячмінь молодий косар. Наскрізь пропітніла сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє — махає грабками.

— Е-е, Грицю! Який же ти рідкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! — зіскакує поволі з полудрабка й підходить до Гриця Шевчика. Той обтирає піт рукавом, але зразу свіжі краплини заливають чорні щоки й лоб. — Зовсім рідкий, мов панич.

— Втомився, нехай йому біс. На обід не ходив — добити хочеться. А косар, сам знаєш, не поїсть туго — ребро за ребро заходить. — Він кладе грабки, просуваючи косу під покіс. — Ви вже ячмінь кінчили?

— Який швидкий. З неділі почну — мій в долинці.

— Чи не Марійка Бондариха з Югиною іде в село? — Григорій переводить погляд на дорогу.

— Може й вони, — байдуже відповідає Дмитро. Він живе далеко від Бондарів, мало знає їх. От тільки недавно загомоніло все село про Івана Бондаря: надумався чоловік з купкою бідняків організувати соз. І які тільки поголоски не полетіли з хати в хату про товариство спільного обробітку землі. І про ковдру на всю хату, і про усуспільнення жінок, і про печать анцихриста. Налякана Марійка тепер життя не давала чоловікові: випишись і випишись з того гурту.

Коли мати з дочкою, обминаючи віз, обертаються до парубків, Дмитро стрічає їх швидким поглядом.

— Добрий день, хлопці, відпочиваєте? — вітається, не спиняючись, Марійка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кібцюватим носом.

На хвилину із-за плеча Марійки виглянула Югина і знову заховалась за матір'ю. Вона білява, середнього зросту, з цікавими і ясними очима, з напівдитячою радісною усмішкою.

«Любить попустувати, а коли сміється, на щоках, певно, підстрибують ямки», — помічає мимохіть Дмитро і починає дивитись у далечінь.

— Славну дочку Бондарі викохали. — Грицько проводжає жниць довгим поглядом.

— Здається, славну, — відповідає Дмитро, відновлюючи в пам'яті образ дівчини. — Всього доброго, Грицю.

— Всього доброго, — з чуттям стискає руку міцними пальцями. Він знає, що Дмитро поважає його більш, ніж кого з парубків, і дружбу старшого парубка приймає за честь.

Поважно поскрипують колеса і чадять клубами теплого золотистого пилу. Далеко на шляху замаячили постаті Марійки й Югини. Віддаль зменшила їх, зробила темнішими.

«Справді славна дівчина. Очі аж світяться. Правдиві». Хлопець поринає у спогади і не помічає, як підручний Ласій, збиваючи борозного Рябого, потягнув ярмо до себе, замахав головою і швидко кинувся вперед.

— А щоб він тобі здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!

Недалеко від дороги по пояс у вівсі стоїть Сафрон Варчук і розмахує грабками, відганяючись від розлюченого Ласія.

Подивився Дмитро на округлені від несподіваного страху і злоби очі Сафрона, на неспокійні помахи важкої, наче вилитої, голови вола — і все зрозумів.

— Таких, як ви, ревучих навіть тварина терпіти не може, — . злісно відкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.

— Щоб тебе трясця вхопила, дідькового сина! Щоб тебе!.. — стихав позаду охриплий голос Сафрона.

Дмитро погладив підгарля Ласія, і той глянув на нього затуманеним кров'ю зором; велике око швидко, до мигтіння, розводило рожеву роздвоєну пелену, з-під якої ворушився синій димчастий, білок.

«Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному», — криво усміхнувся Дмитро, сідаючи на полудрабок, його спокійне обличчя стало злостивим, недобре засвітилися темні очі.

«Випустив би кишки — і господареві вини не пришиєш — хай остерігається. І худоба розбирається, де погань, а де порядна людина».

Пливе обабіч шляху жовта і червона пшениця і аж на горбку зупиняється біля озерця рожевого маку. Тільки спогади-думи не спиняються, входячи в минувшину, як дітвора у високі жита.

…Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода біля греблі, навколо торішній очерет шумить сухими стрілами, а з-під коріння пробивається свіжа зелень; одцвітає ліщина, рясно повикидала червоні кетяги гірка осичина. І серцю без причини радісно стає — чи то від того, що вода подзвонює, чи тому, що на ліщині не тихне соловей, чи тому, що зорі прихиляються зовсім низько, плещуть під ногами, і людина йде по стежці у зоряному колі. Натомились руки, натомились ноги, а серцю привільне і тоскно трохи — чогось воно жде. Якоїсь іще невідчутої великої радості, що десь наче поблизу ходить, та не вмітиш її.

Біжить стежка понад ставом, пахне смільними молодими бруньками. Перейти рівчак і тут дві стежки перетнуться — одна в село, друга на хутір.

Скинувши з плеча габлі, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу, на двох підпорках посередині кладку.

«Впаду чи не впаду?»

— А я думала — шубовснеш у воду. Ішов, наче глек з сметаною ніс! — сміється дівчина на березі.

— Марта!

– Нарешті побачив. Спасибі і за це.

Перетнулись дві стежки — одна в село, друга на хутір. «Куди ж піти?»

Воркує голубом рівчак, усміхається Марта, і незвично хороше і неспокійно стає хлопцеві. Переминається з ноги на ногу, габлі то на плече положить, то зубцями в землю зажене.

В одсвіті зорі пролетів селезень і незабаром упав на воду, де лунко кахкала дика качка.

«Ну його к бісу, — нарешті сердиться сам на себе, похапцем прощається і йде в село, а Марта — на хутір.

— Дмитре, ти нічого не чув? — озивається невидюща — темінь.

— Ні.

— Вовки в лісі з'явилися. Не чув? Думаєш, мені тепер не страшно на хутір іти? Зуб на зуб не попадає!

— А коли не попадає, то друге діло, — не знає, що відповісти, і прямує на стриманий насмішкуватий голос…

Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбільше боялись Сафрона Варчука. Стрічались біля хутора в Дмитровому садку з старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофійовим дідом. Всихаючи, вони розчахалися на вітрах, трухлявіли, запалими гніздами сумовито дивились на світ, дотлівали іржавим огнем. Після осінніх робіт Дмитро повикорчовував найстаріші дерева, а навесні половину землі засадив щепами… Як поснуть всі дома, крадеться Марта між деревами і дух затаїть. Розстелить він піджак на траві, посідають біля старої, навскіс перевислої дубівки. І мовчить Дмитро, хоч би слово тобі. Знала, всім дівочим серцем розуміла, що добре хлопцеві з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете руку в русявий чуб парубка і дивиться, дивиться, очей не зводить з милого. А коли згадає: якось похвалився старий, що думає віддати за пихатого Ліфера Созоненка, який у крамниці людей обважує, — аж здригнеться.

Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тільки позаряться усі домашні на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.

— Що будем робити, Дмитре?

— Я знаю?.. Коли твій хапун з глузду не з'їхав, віддасть за мене. Хіба ж то жених — пеньок гнилий, всякому видно.

— Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?

— Про що говорити? Добре мені, Марто, з тобою. Коли б одружився — жили б… По-справжньому жили б, — так усміхнеться, що і гадки сумні відляжуть від дівчини.

— Любий мій, пора бігти, — підводиться на ноги. Згинаючись, спішить по холодній траві, і темінь поволі сходиться, замикається за дівчиною, мовчазна, нерозгадана…

VІІ

Низько покотився долиною туман, з лісу повіяло прохолодою, вогкими пахощами грибів.

Давно вже погас останній вогник у Сафроновому домі, а Марта не виходила. Сердився і тривожився: чи не довідались батьки або Карпо? А й справді. В ту неділю на гулянці Карпо пильно-пильно подивився на нього сірими великими очима, розуміюче підморгнув, вишкірився усмішкою і пішов до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах і губах, червоний чуб вогником підсмалював стрибаючу пухку щоку, а потім, наливаючись потом, почав темніти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з тісного кола і знову зупинив погляд на ньому.

— Здоров, Дмитре! І чого це я так погано тебе бачу? — похитнувся назад. — Щось у мене з очима робиться, — стиснув руку в кулак і довго вперто протирав очі. Він іще щось хотів сказати, навіть посміхнувся, наперед смакуючи, яке враження справляють його слова, але підійшов довгий, як мотузок, Созоненко і повів Карпа з гулянки.

— Тільки як не поставиш півока, душа твоя лавушницька, — душу витрясу.

«Мабуть, Карпо не дуже шанує його! — подумав тоді. — Чого ж Марта не виходить?»

З туману чути, як зітхає діброва.

Солодким хлібом пахнуть відсирілі стерні; над сивою пряжею туману коливаються лише верхів'я дерев, наче відрізані вони від стовбурів.

Постелив піджак і ліг біля дубівки. Важко гупнуло на землю яблуко — і тиша… Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля.

«Це треба, щоб завтра мати прийшли — яблука позбирали під старими деревами. А на рік, певне, зацвіте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожеві пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нічну прохолоду і до яблуні йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.

— Но, Карий!

— Кому що, а курці просо.

Розплющує очі. Над ним схилилося усміхнене, щасливе обличчя Марти.

— Вставай, лежню, ранок недалеко, — сміється дівчина, тягнучи його за руку. — Горенько мені з тобою. Та хоч посунься. Увесь піджак зайняв, і клаптика жаліє.

— Я — увесь піджак? Та як же це увесь? Та я тобі увесь, — не знає спросоння, що сказати.

— Лихо моє, що він меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! — обвиває руками пругку парубочу шию.

— Хоч не задуши, — хто тобі так гарно і багато про все буде розповідати! — нарешті зовсім прокидається.

— А у мене радість яка. Зроду-віку не здогадаєшся.

— Яка?

— Відгадай.

— Созоненко, може, впав з воза і в'язи скрутив?

— Мало не вгадав, — щасливо пирхає в руку. — Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск поділити не змогли — Созоненко крутити почав. Тоді Сафрон розсердився, почервонів та як стукне кулаком по столі: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвір'ї не чув, душа твоя тринадцята!»

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— А Созоненко що?

— Перелякався, гроші в капшук з стола і позадкував до дверей, наче рак. Тільки вже надворі зітхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрійовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерція комерцією. Коли б не я — дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцінь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки підвозу не буде. За це і пай повинен більший получити на законній комерчеській основі», — перекривила Созоненка.

— А Сафрон що?

— Схопив бучок з дровітні, вилаявся та бучком на Созоненка.

— Попав? — сміється Дмитро.

— Жаль, що не влучив, — щиро жалкує дівчина. — Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животі затис.

От і поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек між собою розбили.

— Гляди, чи ворон ворону око виклює… Не віриться щось.

— Який ти Хома невірний! Мій старий норовистий. Як підскочить що — за найбіднішого віддасть… Біжу, біжу, бо скоро вже світатиме. Кинуться мене шукати…

Міцно пригортає парубка, ще міцніше цілує в уста і біжить по росі, шарудячи широкою спідницею.

— Почекай, Марто.

— Потім, у суботу дожидайся.

Клубляться тумани в долині і непроглядною пеленою закривають дівчину від хлопця…

VІІІ

Надвечір, стримуючи запінених вороних, прямо з ярмарку, підкотив до його воріт Карпо. Натягнувши віжки, міцно стояв на бричці, вигнуті дужкою ноги вище кісточок вгрузли в сіно:

— Дмитре, чорти б тебе брали! — і зразу ж змінив голос, побачивши матір.

— Добрий день, тіточко Докіє, з празником вас. — Низько вклонився, схрестивши руки на животі.

— І тебе з празником, — строго подивилась на парубка. — Катаєшся?

— Як сир у маслі, — віджартувався. — Катався б ще краще, та совітська власть тпрру каже. Навіть права голосу позбавила. Доведеться либонь півнем кукурікати. Пустіть Дмитра зі мною.

— Не знаю, він, здається, мав до вчителя іти, — завагалася. «Хай побачить Марту. Чи к добру це тільки?»

— Успіє. Мені саме головне, щоб Дмитро коні оглянув — він у них лучче доктора розбирається.

— Як має час, хай подивиться.

— Сідай, Дмитре! — крикнув, не питаючи згоди, блиснув сірими очима, і різкі півкола вій пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками, наче проточених чимсь брів.

Не вспів ухопитись парубок за залізні бильця брички, а Карпо гикнув, свиснув, стрельнув гарапником, і вороні, розкидаючи стужавіле болото, витягнулися в шаленому галопі.

Порізана на пасма закружляла земля. Наче живі, чудно відскакували осторонь хати, клуні; сильний вітер гостро врізався в лице.

— Вйо, коні, матері ковінька! — шаленів Карпо. Коливалися повні рожеві щоки, пухнастий чуб підсмалював відстовбурчене вухо, неспокійна кров заливала тугу шию. В кожному русі Карпа чулась невироблена сила, зла, напівдика завзятість. У великій руці гадюкою звивався і відскакував назад ремінний нагай.

Бричка, перехиляючись з боку на бік і якимсь чудом ще не перекинувши їх, влетіла на вуличку, обсаджену вишняками. Крізь голе галуззя вдалині різнув очі свіжою синню великий, під бляхою, дім Варчуків, неначе втиснутий у вигнуте півколо лісу.

Коні підлетіли до будинку.

Привільне живеться Сафронові, хоч і відрізав комнезам у нього в 1920 році тридцять десятин біля Бугу.

Коли раніше висока постать Сафрона чорною тінню нависала над селом, з м'ясом вириваючи бідняцькі четвертинки і десятинки, то зараз він причаївся в лісах, багатів і розростався, мов корінь, — так, щоб менше було видно людському оку. Годі тепер було думати стати паном на всю губу: землі не прикупиш, маєтків не поставиш, дворянства — про що стільки думалось — не доб'єшся.

Тільки й залишилась єдина відрада — збивати гроші. І він збивав їх з усією куркульською хитрістю, винахідливістю і скаредністю. Один ліс золотими листками осипався в тонкі, але цупкі пальці Сафрона. Мало не щоночі він з Карпом на двох підводах виїжджали у чорнолісся, і найкращі гордовиті ясени зі стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну землю. З їхнього ще живого тіла відрізувались чотирьох-аршинні шпони. І пливли вони лісовими дорогами до великої парні сутулого і завжди покритого сирим, як переварені ясенові штуки, рум'янцем Івана Січкаря. Той пильно оглядав кряжі, бракував за найменший сучок, а потім середнім, туго налитим жиром пальцем, ніби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золоті п'ятірки чи срібні карбованці — Сафрон папірців ніколи не брав.

— Ти скоро, Сафроне, за один ліс срібний будинок збудуєш, — усміхався Січкар одвислою нижньою частиною обличчя.

— Золотий! — сердився Сафрон.

— Може, на золотий і невистачить матеріалу, а на срібний повинно хватити. Може, брешу? — і дрібні зіниці Січкаря, як дві краплини олії, задиркувато грали на сірих, наче притрушених попелом білках. — Свині ж і гуси вагонами возив в Одесу?

— А скільки за ті вагони злупили? А скільки на могоричі пішло? — гарячився Сафрон. — А як податками душать тебе?!

— Душать, що спасу нема, — погоджувався Січкар. — І нема тобі у цій власті ніякої підтримки. В революцію Військово-революційний комітет за торгівлю до стінки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки. Все власті і власті, а коли ж собі що в калитку покласти? — і вогкі, блискучі, наче намазані смальцем губи Січкаря вже не відстовбурчувались в усмішку, а злісно вигинались униз. — Хіба б так жити нам…

— Да, живеш, аби світ не без тебе… Забрали землю, щоб вас лиха година ще до вечора забрала…

Проходили літа, з поділеної землі покуштували хліба злидарі, заросла стара межа, та злість Сафронова змогла тільки з ним зотліти. Як хвороба рук, вчепилась вона в його сухе тіло і поїдом їла.

«Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлібом, а цією землею напхають. І більше нічого мені не треба», — говорив Сафрон куркулям і жив цією сподіванкою та спогадами минулого…

— Ну, як мої нові? — осадив Карпо біля брами вороних.

— В борозного копита нікудишні, шльопає, наче підпалками. А так, збоку, показують нічого. Стрілки треба розчистити.

— От чорт, успів уже придивитися, — скочив Карпо з брички. — Циганом би тобі бути.

— І то хліб.

Клацнула клямка, і в голубому просвіті, між напівпрочиненою хвірткою і тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленіло округле лице, тріпнулись пелюстками рожеві ніздрі прямого, красиво закругленого носа; сірі виразні очі світились цікавістю і щастям. Притримуючи рукою хвіртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди. Аж цебеніла вся молодим здоров'ям, пишною дорідністю.

Глянув Дмитро на дівчину, застиг, занімів, тільки очі заясніли чи від подиву, чи від радості.

— Чаго очі витріщила, як теля на нові ворота? — замахнувся гарапником Карпо. — Відчиняй браму! Де-легатко! Це тобі не на зборах гораторствувати. Бач, — звернувся тихо до Дмитра, — на посиденьки в сельбуд потягнулась. Ну, батько їй приписав такі збори, що й сісти на лаві деякий час неспідручно дівці було… Та швидше там! — гостро зиркнув на Марту.

«Розкричався лупатий, — сковзнув очима по спині Карпа, — крізь вигнуті ноги хоч свиней проганяй».

Широке подвір'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори. Як цяцька, красувався на цегляному підмурку будинок з ганком, оторочений навкруг дерев'яною різьбою. Біля причілкового вікна розрісся волоський горіх.

З баняком до сажа пробігла Софія Кушнір, лукаво блиснувши очима на Дмитра, і зразу ж її обличчя набрало виразу перебільшеної скромності, за якою приховалась значуща усмішка.

Коли відкрили двері, з світлиці вдарило міцним самосадом, самогоном, яблуками і розпареним їдким потом.

Гості щільно затиснули три столи. Від божниці через дві стіни потекло потемніле золото і срібло образів, під образами у великих рамках тиснули одна одну старі фотографії, на комині витрішкувато дивились червоні голуби з підведеними білою глиною ногами.

— Наче Дмитро прийшов, — підвівся з покуття господар і схвально подивився на Карпа.

— Добрий день! — зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Біла, підперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тіло Сафрона. На чорному клинцюватому обличчі гостро горбився, зразу ж біля надбрів'я, великий ніс і обвислим тонким косяком вростав у смолисті хвилясті вуса. Під чорними, без блиску очима двома круто вигнутими циганськими сережками витягнулися фіолетові підтьоки.

— Знав я твого батька покійника Тимофія. Топковий хазяїн був. Правда, революція виділила йому поміщицької земельки, — стишив голос. — Але чого ж не брать, коли дають. Правду я кажу? — звернувся до гостей, а рука чогось затремтіла і пальці неспокійно, павуком, забігали по скатертині.

— Коли поміщицьку — можна, а коли нашу, то другий вопрос, — запустив покриті топленим салом довгі пальці в буйний каштановий чуб Яків Данько. — Від поміщицької і я б не відмовився.

— Чому не так, — засміявся хтось з гостей.

— Сідай, Дмитре, гостем будь, — запрошувала Горпина Варчук, пишнотіла, білява молодиця, розгойдуючи широкий дзвін тютюнової спідниці.

Сидіти випало насупроти Карпа і щасливої, розчервонілої Марти. Почував себе ніяково, бо чомусь здавалось — всі дивились на нього. Був важким і незграбним та, випивши дві чарки, посмілішав і знову перелякався, почувши під столом приторк дівочої ноги.

— Марто, чи це «гусак, чи гуска? — строго допитувався Карпо, роздираючи руками тлусту гусятину.

— Сам ти гусак, — пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було досить, і стриманий вулик загудів сильніше і знову притих, коли господар з чаркою обійшов усі столи. Ішов поважно, заховавши під чорними вусами владну усмішку.

— Пий, Сафроне. Хазяїн як п'є — про нове дбає, харпак — останню сорочку пропиває, — дзенькнув чаркою в чарку сп'янілий Данько, і самогон плеснув на домоткану, з червоними пружками скатертину.

— Не галасуй, Якове, — поморщився Сафрон. — П'єш ти, як… Половина витече. Бочку випий, а краплі не пролий. Так господарі п'ють. І не базікай лишнього, — заокруглив тонкими губами всю чарку і так різко відкинув голову назад, що вуса, надламані над куточками вуст, охопили вилками загострений клин підборіддя.

— Яків свого не проллє, то він чуже тільки може.

— Не пащекуй! — гаркнув Данько на Денисенка. — Не раз тебе з біди вивозив. — І його вилицювате обличчя налилося кров'ю.

— Ти і добро поміщицьке вивозив, аж коні з шкури вилазили, — невгавав підпилий Денисенко.

Данько сердито подивився в куток, швидко провів пальцями по довгих бровах. Лайка ледве не зірвалася з уст, але зразу ж, передумавши, розсміявся і очі налились самозадоволеною втіхою:

— Навіть піаніну вивіз. Курям за сідало стало. І такою в мене одна курка, рябенька, була інтересанкою, ще тільки їсти злазила з клавишів — грала все. Тіатр та й годі. Ну, потім чортів сельбуд таки забрав піаніну в мене… А хто в ті часи не вивозив? Не зівай, кажуть, Хомка. Жаль, що скоро тоді комітетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возі — і, скажи, в усі економії і панські маєтки почали пропускати без слова. Хоч цілий будинок вивозь…

— Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!

— Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя людина!..

— Сільрада наша… Мірошниченко, значить, страшніший за це начальство, — заспокоїв жінку Данька підпилий Січкар.

— Цей Мірошниченко домірошникується, — похмуро пообіцяв Данько.

— А мене не зобидили? Душа перетліла. Найкращу земельку як язиком корова злизала. — Руді вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь чорну бороду, здавалось — підпалили її, голосно чмокнулись уста.

— Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, — спинив їх Сафрон. Він пив і не впивався. Великі очі насторожено і зверхньо оглядали гостей.

— Таку скриню своїй дочці приготувала, що парою коней з місця не зрушиш. Одних кожухів… І червоний романівський, і білий, і чорний, і критий…

— І я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батьків.

— Купував мій старий коня, і купив, приїхав додому — аж це кобила.

— Га-га-га!

— Цить, стара, не страми серед людей. То кінь новомодний.

— За твоє здоров'я, Дмитре, — зупинився Сафрон біля їхнього столу. — Чував, чував, що у батька весь пішов. Господарюй, корінням в землю вростай — це сила наша, — і чокнувся чаркою.

Марта ледве не вискочила з-за столу і, приховуючи радість, подала голос:

— А зі мною?

— Можна й з тобою, мазухо, — звузились очі Сафрона. — Щоб щасливою була.

— У ваших руках моє щастя, — встала і вдавано зітхнула.

— У господніх, — підвів угору чорний вказівний палець. — Я не ворог тобі — І знову голос став розважливим і строгим, немовби ставлячи перегородку. Але Марта вже не помітила цього.

«Чуєш, любий мій?» — говорив погляд дівчини.

— Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? — підштовхнув її трьома пальцями Карпо.

— Подивись, як Ларіон Денисенко «вісімки» пише. Широкоплечий, увесь зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнілий чолов'яга пильно цілиться очима в двері, але, зробивши два кроки вперед, невідомою силою відштовхнувся до лави.

— Ух, ти, холеро, — насторожено дивувався Ларіон і знов пильно цілився на клямку.

У сінях Марта обвила руками Дмитра:

— Чув, чув, що сказано?

— Та чув же. Побачать іще, — одхилив дівчину від себе. Над ганком висіли важкі кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечірній промінь сонця з відчиненої хвіріки освітив Марту, Дмитра і погас — хтось з вулиці зачинив хвіртку.

— Виберу пору, коли старий роздобриться, і скажу йому про нашу любов. Чув, що про тебе говорив…

— Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай і дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горіх у шкаралупі, — сперся рукою на волоський горіх.

І раптом здригнулася дівчина, обернулась до воріт: з вулиці розгонисте задзеленчав балагульський дзвоник.

— Невже до нас? Невже до нас? — скривилась од болю.

Розчинилась брама.

Закосичені кольоровими биндами, підлетіли під ганок задимлені шпаки, і Митрофан Созоненко в шапці-макітрі підвівся з воза, за ним потягнувся високий, вищий на цілу голову за батька Ліфер. Він зразу ж злісно закліпав на Дмитра.

— Марто, батьки дома? — витираючи піт з рудого обличчя, усіяного великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дівчині ржаву руку.

— Дома, — обернулась, здригнулось плече і, похиливши голову, дівчина повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Ліфер, дивлячись згори вниз.

«Ворон ворону око не виклює. От і просись тепер», — засмоктало всередині Дмитра. Зійшов з ганку і важко опустився на невелику вогкувату лавку, затінену вишняком.

Від болючих думок щось обривалось у ньому і здавалося — вечір ставав невидющим і важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах. На мить розчинились хатні двері, і жмут п'яних голосів долетів до Дмитра.

З сіней вийшов Сафрон, попрямував до воріт і довго, як пляма старого портрета, чорнів у рамці розчиненої хвіртки. Навколо нього все більше густіла синь, і нарешті темінь проглинула неясний високий контур. Ще хтось переступив через поріг.

«Неначе окружне начальство… Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь Ліфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия візьме. Брешеш, щоб я дівчину в баришницькі руки віддав…»

— Кого виглядаєте; Сафроне Андрійовичу?

— Та…одного гостя, — тихо з паузами озвався голос Варчука.

— Видно, важливого? Бачу: кілька разів виходили. А ви спроста не будете… — заклекотав смішок, і Дмитро недочув останніх слів.

— Гість порядний.

— Чи не Омелян Крупяк?

— Він. А ти звідки знаєш?

— Ще б не знати.

— Він на Покрову іноді заскакує до мене. Це дорогий для нього день.

— Ще б не дорогим був. Врятували тоді Омеляна. В двадцять першому діло було… Навряд, щоб він сьогодні прибув.

— Щось трапилось? — глухіше забриніли тривожні нотки.

— Ні… Омелян, здається, на повишення пішов, — і в отих останніх «ш» зашипіла погано прихована заздрість.

— Хлопець меткий.

— Який там меткий! Безрозсудний! Хіба він має право приїжджати сюди на Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мірошниченко як пронюхає… Теж мені завзяття.

— Ну, ти цього не говори. Сміливий! А коли до мене приїжджає, то ніяке погане око не побачить.

— Тепер не сміливість, а обережність більшу вагу має. Не ті часи.

— Так що ж з Омеляном?

— Прочував краєчком вуха: у Вінницю послали його гостювати. Там у відділі Академії наук Отаманівський сидить — чоловік не без інтересу. Прямо на виду ожив, відколи Грушевський з-за кордону повернувся.

— Щось холоднувато, ходімо до господи.

Вогник сірника пташиною забився в ліхтарі складених просвітлених долонь, на мить вирвав з пітьми половину нахмуреного обличчя Варчука і погас. Тихо, наче од вітру, скрипнула хвіртка.

Сафрон зупинився.

— Хто там?

— Це я, — озвався старечий жіночий голос.

«Матір Варчука», — пізнає Дмитро. І мов крізь туман в уяві побачив згорблену, засушену бабусю, яку, обібравши до нитки, Варчук прогнав із дому. Тільки дякуючи Горпині найняв комірне, і то подалі від свого будинку: все менше ходитиме.

— Іди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Під шелест кроків невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.

— Добрий вечір, сину. З празником тебе, — тремтить сумовите несміле слово. Так, мовби воно когось просить і боїться, боїться.

— З празником, мамо, — металево натягується голос. — Ви не могли кращого часу вибрати, тільки тепер, коли гості?

— Я думала, сину, в свято…

— Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стіл разом із людьми.

— А чого мені за стіл… Відсиділось моє. Я до челяді піду. Холодно в мене в хаті. Вогкість у кості заходить. Згадала, як ми разом жили, як я тебе доглядала… Ти не сердься. Я до челяді піду. Софія мене не зобидить.

— Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима. І так мені з вами… Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комірне ж плачу. Катанку купив. Так ви забрали собі в голову, що гроші в мене як полова — лопатою гребу.

— Сину, я ж тобі усе, усе віддала.

— Віддали! — перекривив. — Заберіть собі те, що віддали. Наче не знаєте, що ваш грунт злидні відрізали. Хватить пекти мені очі своїм добром. Було, та загуло.

— Сину! — Дмитро почув таке тоскне зітхання, що мимоволі й сам зітхнув. — Я ж мати тобі, а ти до мене гірше, чим до худоби. Непотрібною стала. Я і сама б хотіла скоріше померти. Так живою не увійдеш у землю. Я ж тебе своїм молоком годувала…

— Гаразд! — скипів Сафрон. — Хай у вас я відро молока випив. Завтра вам Софія принесе повнісіньке відро. Хватить? Ідіть! — І швидкі кроки сердито загупали по ганкові.

«Яке страхіття, яке страхіття цей Сафрон!» — охопив голову обома руками Дмитро. Він навіть не міг подумати, що можуть бути у світі такі безсоромні слова до матері, до жінки. «Треба буде чимсь допомогти старій… А Марта не виходить… Ніколи він по-доброму не віддасть за мене. Це не чоловік…» — і не знайшов потрібного визначення Варчукові.

Коли увійшов у хату, сп'янілий Сафрон сидів біля Созоненка і гарячився, посмикуючи вуса.

— Не признаю такого права. Землі господаря, а не харпака потрібно. Та я її, земельку, як гречану кашу, ложкою б їв. Та я б за неї свою душу на шматки порізав. — П'яна сльоза заволожила рідкі вії.

«Свою порізав би чи ні, а чужу не пожалував би», — подумав тоді.

— А ти не по правді зробив. Не грошей мені жаль… Созоненко стер рясний піт з червоного обличчя і хрипло розсміявся:

— Роби по правді — очі вилізуть. Не наше це діло, не доходне.

Не соромлячись людей, до Дмитра підійшла Марта, бліда і зів'яла. За кожним її рухом слідкував голодними очима Ліфер Созоненко. Дмитро перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зіниці червоними відблисками ламп і так зирнув на крамаря, що той дрібно закліпав віями і обернувся.

І зразу ж Дмитро відчув на собі перехрестя допитливих, насторожених і лихих поглядів багатіїв. Відкидаючись назад могутнім, ще не затверділим станом, він з ненавистю окинув гострим зором усю світлицю. Здавалось: кілька пар очей, то випираючи, то вивірчуючись із очниць, от-от репнуть від натуги і злоби.

«Ану хто перший підведе голос і руку», — без остраху пружинилось мускулисте тіло. Тоді він не пожалів би потрощити дебелі дубові стільці на куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селі і зараз ніхто не наважився зчепитись із ним. Не прощаючись ні з ким, поволі і гордовито вийшов із хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечі і, нахилившись, повисла на шиї, всім тілом притулилась до парубка.

— Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освітило мене. А воно вже за хмарами.

— За якими там хмарами. Ну, не плач. Скоріше цього Созоненка, як тріску, на коліні переломлю, чим тебе упущу.

І Марта з острахом відхилилась назад: вона ніколи не думала, що у її коханого може бути такий страшний погляд і така ненависть.

— Без тебе, Дмитре, нема життя мені… Ти сам не знаєш, який ти найдорожчий, найкращий на всьому світі…

— Марто! — загрозливо озвався з порога Варчук. І дівчина злякано метнулась убік.

В цей час заскрипіла хвіртка, і Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до воріт.

— Вечір добрий, Сафроне Андрійовичу! — почувся веселий голос.

— Тихіше, тихіше, Омеляне, — застережливо зашелестіла темінь…

ІX

Як у холодне, покинуте птицею гніздо повергався Дмитро додому.

Твердою рукою торкнувся воріт, і крихітний іскристий бісер паморозі почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба — він аж пашів од жару.

Зітхнувши, з ясена упало підрізане осіннім холодком сузір'я листків, і зразу ж дерево зашелестіло, затужило, обсіваючи землю своєю неприв'ялою красою.

«До ранку зовсім осипеться ясен», — подумав з жалем і відчув, збагнув, що зараз навколо міниться й обновляється природа, що це остання цьогорічна осіння ніч: завтра випаде сніг, і на відсонні тонкими струмками будуть пробиватися крізь нього пахощі стужавілої землі та виновий дух опалого листу.

«Про що я думаю», — скривився від внутрішнього болю. Прислухався до сумовитого шарудіння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта, кинеться до нього, як колись у садку.

В хаті за столом сидів Мірошниченко, уважно переглядав купку книжок. Дмитра зустрів насмішкуватим поглядом.

— Що, добрі коні у Варчука?

— Путящі, — відповів стримано, вловивши глузливі нотки в голосі Свирида Яковлевича.

— Іду я, Докіє, вулицею, — звернувся до вдовиці, — і сам своїм очам не вірю: на Варчуковій бричці сидить Дмитро. Розчервонівся, вид радісний. Порівнявся зі мною — навіть не поздоровкався.

— Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.

— Де там було побачити! Дрібний в очах став. Голова закрутилась: адже на бричці самого Варчука удостоївся прокататися. Це ж честь яка! А потім ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч півдулі від них удостоївся получити. Чи, може, вихваляли, піддобрювались?

— Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо…

— Попросив, попросив! — нетерпляче перебив Мірошниченко, і в його великих очах двома дугами спалахнули жаркі краплинки. — А ти й зрадів? Гордість свою трудівничу на чарку проміняв. Ти знаєш, як твого батька упрошував Сафрон у революцію зайти до нього? Він не тільки чарку поставив би Тимофієві. І твій батько, а мій вірний друг, сказав йому: «Зайду, Сафроне, до тебе. Небезпремінно зайду, коли твоє кодло буду із коренем виривати. А для панібратства не переступить моя нога через твій поріг».

Кров кинулась в обличчя Дмитрові, його аж перехитувало від пекучих ударів слів. І тільки один хисткий довід міг виставити проти них: я ж заради дівчини, заради свого щастя поїхав до Варчуків. Але скажи це Мірошниченкові і він ще різкіше сіконе: «Що ж то за любов твоя, коли заради неї вминаєш свою гордість, на поступки з совістю ідеш. Дрібна то любов, заяча».

І то буде правда. Було соромно і боляче. Згадка про батька живим докором в'їдалась в розрізнені течії думок.

— Що ж тебе потягнуло до них? — тепер росла постать Мірошниченка, неначе підносилась над Дмитром. — Може, хліб там кращий, ніж твоя мати випікає напрацьованими руками? Бо він, той куркульський хліб, на бідняцьких сльозах замішаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого душа потягнулась на легкі достатки? Науку почав у Варчуків вивчати?

— Під три чорти ту науку! — і собі розсердився Дмитро. Поблід, тільки вуха горіли, як жарини. — Чого ви мені очі печете? Ви знаєте, що в мене зараз на душі робиться? Варчук мені як собаці «добридень» потрібний.

І мати вже не пізнавала свого Дмитра — таким він став лихим і впертим. Це був не її син, а Тимофій в годину бурхливого гніву.

— А ти це чого голос підняв, начебто правда на твоєму боці? Совість заговорила? — виділив кожне слово Мірошниченко. — Мав сміливість з куркулями гуляти, май тепер сміливість подивитись людям у вічі. Гляди, щоб потім пізно не було… Не те що за всяку підлість, — навіть за всякий хиткий крок — прийде час — мусиш дати звіт… Знаю, на яку дорогу можуть вивести такі прогулянки, А за тебе я відповідаю. Перед пам'яттю Тимофія відповідаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени, здеруть шкуру як лико, а потім, жалюгідного і непотрібного, викинуть на людське посміховище.

— Мене не обломлять. Руки короткі.

— Хто його зна. Такі слова я не раз чував. Не таких обламували. Віддасть Варчук за тебе Марту. Поріднишся з ним — і не оглянешся, як станеш куркульським підголоском.

— Ат, нащо про це говорити, — боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серці і в голові.

Мірошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потім присів біля столу, де лежали двома купками книжки, уже рівним голосом сказав:

— Ці книжки, Дмитре, закинь кудись подалі, в печі спали. Не брудни об них рук, — показав на меншу купку.

— Чому? — підійшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його плеча.

— Ось з цих двох сіреньких, — показав на брошурки, — аж сиплеться націоналістична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче, людину обпльовують, дрібненькою її роблять. Словом, не чоловіка показують, а раба, без надії, без дум і мрії. Ти чув слова Горького про людину?.. От підійдеш до мене — я тобі підберу, що почитати. Губкам подарував хорошу бібліотеку. — І очі Свирида Яковлевича подобрішали, риси на обличчі стали м'якшими.

— І де ви, Свириде Яковлевичу, свої книжки діватимете? Всю хату загатили, — озвалася Докія.

— Порозумнішати, Докіє, на старість хочу. Замолоду не було як до грамоти підійти, а революція навчила. Сідай, Дмитре. От скажи: що тобі ця книжка дала?

— Дала?

— Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож і є, що нічим. А тимчасом приміть, як у ній описується попівські маєтки, куркульські хутори усадках, біленькі хати, затінені вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобі здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякі батюшки та матушки, пани та куркулі і як треба покірно за сочевичну юшку гнути на них біднякові спину. Отак непомітними і хитрими стежечками введуть тебе в той світ, якого ніколи не було, у світ, видуманий буржуазними націоналістами, які пізніше з Петлюрою відділяли нам м'ясо од кості. Найвище щастя у цій книжечці — мати свій хутір, свою пасіку, своїх наймитів. Найвища ступінь розумової діяльності — послухати проповідь попа і потім ахкати біля затурканої жінки і голодних, неписьменних дітей: який у нас розумний батюшка… Що ж, ти такою людиною хочеш бути?

— Ні, Свириде Яковлевичу, волом я ніколи не стану.

— Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцію, волом не стане. А ти знаєш, що таке людина? — і на повних устах Мірошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмішка. — Це великий талант, народжений тільки раз, неповторний талант. Той — агроном, той — інженер, той — мореплавець, той — полководець, той — політик, той — вільний хлібороб вільної землі, яка аж важкою стає від зерна добірного, плоду червоного.

— Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина — талант, — вперше за весь вечір усміхнувся Дмитро.

— А ти думав як? Про що ж я толкую тоді? Звісно, кожна людина — талант. І то такий, що ніколи не повториться.

— Тоді виходить, що у нас сто сімдесят мільйонів талантів, — уже зовсім з недовірою поглянув на Мірошниченка, хоч слова, сказані про землю, солодким щемом віддались у грудях, відтиснули сердечний біль.

— Сто сімдесят! І ні на одного чоловіка не менше. Ти бачив сад у весняній напрузі? Тисячі пуп'янків укривають дерево, і кожний з них розцвітає в поліття. А що ж ти думаєш — людина гірша дерева? Вона не може розцвісти найкращим квітом? Ми — країна талантів. Тільки нас скручувало, розламувало надвоє, висушувало і вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хліба була варта більше, ніж життя, тоді мало пробивалася наша найдорожча сила. На горючому піску росли, панськими ногами витоптувались. А тепер на нашій землі життя наступає. Настала та пора, коли кожна людина може засіяти, як веселка, всією красою своєю. Тільки не лінуйся, тільки працюй душею для народу, а не думай про своє малесеньке, як горобиний ніс, мізерне щастячко… Нелегко нам, дуже нелегко. Скільки труднощів чекає. Але це такі труднощі, що не розломлюють, а підносять угору людину. Без революції, без партії згнив би ти по наймах. А тепер захочеш — знайдеш свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то, парубоче. Ну, пішов я. Прощавайте. — Тепер обличчя Мірошниченка світилося строгою, гордовитою впевненістю. Прояснився трохи і Дмитро.

— Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю мені підберіть.

— Підберу. Професора Вільямса є у мене книга. Дуже путяща.

Дмитро провів Мірошниченка аж до розстанні, що тьмяно просвічувалася іскорками вогкого піску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у своїй руці Дмитрову руку і задушевно сказав:

— А Марта — дівчина хороша. Коли полюбилась — одружись. А до Варчуків щоб і нога твоя не переступила… Як подумаю, Дмитре, — він, тільки він, Варчук, винен, що твій батько загинув; душа мені підказує: тільки так було. Коли б не підстрелили його, не те що річку — море переплив би… Людиною був!

З кожним роком, сам не помічаючи того, Свирид Яковлевич все повніше і повніше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Він забував усе те недосконале, що не з вини Тимофія, а з вини тяжкого безпросвітного життя залишилося в ньому. Зростаючи сам, він і Тимофія показував таким, яким той не тільки був, а яким би став тепер у житті.

Іноді навіть Докія з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи, що не так він сказав про Тимофія.

Тоді Мірошниченко густим, обвітреним голосом зразу ж обрізав:

— Чого ти так дивишся на мене? Тимофія я краще знав за тебе. Ми з ним ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом в германську воювали, разом і в революцію плече в плече стояли. А в тяжку годину, коли смерть за тобою, як тінь, ходить, найкраще чоловік пізнається. Мало ще ти взнала свого Тимофія. Кришталь він! Чистий! Таким і Дмитра хочу бачити…

X

Повертаючись із цукроварні, Дмитро обламався в дорозі. Кисло пахнув обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипіла під копаницями нев'їжджена блідосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвішані білими, з довгими торочками хустками.

Розпластавши крила, на черешневу гілку спустився ворон, і посипалось дороге вбрання з дерева, розвіваючись димчастим пилом.

— Кар! — переможно заскрипів птах і витягнув посивілу шию.

Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро ішов біля саней, часом по коліна вгрузаючи в сніг.

На заході поволі гаснув світлий, загублений сонцем пояс. В далині замигтіло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повіяло гіркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з коміра свити, і в цей час назустріч йому вилетіли затінені по груди кучерявими клубками снігового пилу дужі коні, швидко несучи крилаті саночки.

Вправна рука машталера легко звернула з дороги і раптом на всьому ходу здибила, зупинила вороних. — Здоров, Дмитре, — притримуючись за плече Карпа, підвівся старий Варчук, накритий до надбрів'я гостроверхою кобкою.

По скривлених тремтливих губах Сафрона відчув недобру вість для себе.

— Добрий вечір, — потягнув до себе карого.

— Так от що, Дмитре, — підвищуючи голос, дрібно затряс рукавицею. — Зарубай собі на носі: ти ніколи Марти не візьмеш, ніколи.

— Чому? — злою усмішкою зміряв ошкірене повне обличчя Карпа.

— Як то чому? — ски'пів Сафрон. — Багатством, калиткою не доріс! Марту за Ліфера віддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.

— Овва, які ви грізні!

— Побачу — приб'ю! Святе моє слово — приб'ю.

— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця.

— Ах ти ж… — вискочив з саней і рвонув гарапника з руки Карпа.

— Дядьку Сафроне, відійдіть од гріха! — насупивсь.

— Я тебе відійду, що до вечора відійдеш, — через сани цьвохнув гарапником. Чорні очі заокруглились, наче у птаха. — Я тебе відійду, чортів злидень! Злидні чортові!

— Вйо! — спокійно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома руками на рожен.

«Отак обірвалось все». У вухах гуділа до болю розріджена ворожнеча, гул наростав, гарячими хвилями наповнював голову, і вже не чув, як, танцюючи на снігу, матюкався Сафрон…

Дома розпріг коня, не вечерявши пішов на хутір.

Сильнішав мороз, дим з коминів валив рівно, зливаючись з небом. Забувши обережність, пішов так швидко, що незабаром з чуба покотився піт, запарувало тіло. Перескочив через пліт, вдарив сніжкою у вікно і пішов до високого, завіяного снігом стогу сіна. Калатало серце так, що не чув, як заскрипіли на снігу дівочі кроки. Закутана по самий ніс шерстяною хусткою, Марта впала йому на груди.

— Ой, непорадна та година, в яку я родилась! — почув, як її сльози падали йому на підборіддя.

— Чого ти?

— Дивись, як списав мене старий, — відкинула хустку. Все обличчя було ізсинене. На розпухлих губах засохла кров, під очима світились синці.

— От сволоцюга!

Поцілував і не міг второпати, чого уста її були солоними.

— Почула, що віддає мене за Ліфера — в ноги кинулася з просьбою. А він як визвіриться, ногами змісив усю. «Я тебе, нечиста душа, схочу — посолю і з'їм, схочу — без солі з'їм! Набралася розуму від злиднів. Я тобі з печінками його виб'ю» — і пішов Горпину бити, що не доглядала мене. Пропала я, Дмитре! — і знову окропила його сльозами.

— Чого голосиш? — Задумавсь і знову не міг зрозуміти, чому поцілунок терпкий і солоний.

Билась Марта головою на його грудях, здригались плечі, наче крила у птиці, перекочувалась дрож по спині.

Бачив матір свою. Спрацьовану, з потрісканими од негоди і праці руками, що стільки переробила роботи на своему віку. Марніла краса на лиці, розрізалась зморшками, тільки виразні карі очі були по-дівочому молоді, красиві.

— Послухай, Марто, іди додому, збери собі хоч переміну одежі та й підемо до моєї матері.

— До твоєї матері? Вона ж прожене мене без приданого, — ще сильніше затремтіла, аж зуби почали клацати.

— Не знаєш ти моєї матері, — відповів гордовито. — А як поталанить нам, проживемо без багатства. Багато того щастя чоловікові треба? Заробити на хліб кревно, з'їсти певно та в злагоді вік прожити — от і все тобі щастя. Чи так я кажу?

Задумливо пригорнув дівчину.

Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й дотягнутись не міг…

— Який ти незвичайний, Дмитре. Скільки в нас люду перевернулось, а в усіх тільки одне на думці — багатство, гроші, земля, зиск. Один ти такий… найкращий.

— Теж мені найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю гудзкуватий я.

— І найкращий. Дмитре мій, життя моє… І вже не була Марта тою бідовою дівчиною, що першою покликала його в темінь весняного вечора. Перша сказала про своє кохання… Прояснена, відхиливши трохи назад голову, стояла перед ним тиха і чиста, як світання. Здавалось, її виразні очі розпогодились і світили таким сяйвом, що Дмитро не міг одвести од них свого погляду, і з радісним подивом розумів: любов дівчини була глибшою, чим він гадав. Перше не раз у душі ворушилась підозра: коли дівчина сама признається в коханні — навряд чи справжнє воно. І ось зараз, в цю хвилину, ця недовіра була назавше розтоплена новим і несказанно радісним розумінням.

— Марто! Дорога! Іди, збирайся…

— Страшно мені, Дмитре, — і потемнів погляд у дівчини.

— Страшно тим, в кого совість нечиста, хто з людей кривавицю видушує… А тобі чого? Ми люди прості, не лукаві. — В думці вже бачив Марту в себе дома із своєю матір'ю.

— Щастя моє! — обвила руками. — Куди скажеш, туди піду за тобою. Переночую сьогодні ще дома, а завтра до тебе прийду. Зібратися ж треба. Матері скажи. Коли не схоче — знати дай.

— Про мене. Тільки не бери багато з собою, щоб старий не пік очей. Не хочу я нічого з його паскудних достатків. Заробимо самі на себе…

— Заробимо, Дмитре.

Легко йшлось додому, в кожному русі ворушилась молода сила, надійна, нестримана.

«От і заживемо втрьох, — прикусив зашерхлу губу. Була вона липка і солона. — Це ж піт ропою скропив мене», — зрозумів нарешті.

Матері нічого не сказав. Ліг на лежанку, підперши долонями голову, у книжку вткнувся, та прочитати не міг навіть слова.

«Чудно в житті виходить. Не зустрінься весіннього вечора з дівчиною — тільки б і того було, що знав би про неї: живе собі у Варчука на хуторі, куди випадково зайшов узимку із Варивоном. Хороша дівчина, добра помічниця матері прийде. Не відсвяткують вони бучно єдиного на віку весілля, та проте…»

Бачив Марту в своїй хаті: усміхнена, з розплетеними густими косами на грудях, заснула на його руці.

На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в голубі, обсіяні місячним сяйвом пагорки, в рухливі тіні, що котилися полем, затьмарювали сліпуче, щедро розсіяне зерно. Безгоміння настороженим псом вляглося біля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко проскрипіли сани. Липа сійнула срібною памороззю і знову мовчки передумувала старечі печалі.

Не вийшла Марта ні першого, ні другого, ні третього вечора. І Дмитро аж почорнів за ці дні.

Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими табунами коней пронизливий вітер, влітав у вузькі вулички і вище хат підіймав мерзлу порошу назустріч роям дрібних метеликів.

«Хороша погодка, тільки відьмам на Лису гору їздити». Почав одягати кожушок.

— Куди зібрався, Дмитре? — відірвалась од печі мати.

— Заскочу до Варивона, — заклопотано подивився в покрите лускою вікно і вийшов з хати.

— Го-го-го! — зрадів вітер і обдав його з двох боків дрібним пилом. «Чого іржеш, дурню!» Вийшов на дорогу.

Іти було важко, часом провалювався у сипкий сніг, але непогода породжувала ще більшу впертість. На полі вітер зовсім здичавів. Налітав сплутаним клубком, забивав дух.

«Брешеш — не здолаєш!»

Боком пригинався і вперто йшов уперед. Чув, як солоний піт щипав спину, а в обличчя, особливо в підборіддя, впивалися пронизливі пекучі голки. Нарешті хутір, перегойдуючись, неясно виплив з метелиці. У вікні Мартиної кімнатки погойдується тьмяний відблиск — видно, вкрутила світло. Забрехали на подвір'ї собаки, почувши ходу людини. Потім наче щось скрипнуло; біля самого вуха промчала п'яна завія. Стояв біля плоту. Непокоїлось серце, стискалось на холоді розігріте за дорогу тіло.

Перескочив через пліт, загрузаючи по пояс в снігу. Чув, як сипкий холод посипався в халяві і почав розтавати на устілці під тонкою онучею.

Війнувши тінню, погас вогник у Мартиній кімнаті. Дмитро притулився до стінки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий тріск, наче дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.

Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постаті. Над вузьким комірцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларіона Денисенка, за ним розігнувся довгий, з дрючком в руках Ліфер Созоненко. Пригнувшись, випередив батька проворний Карпо.

«Його найбільше остерігатись треба».

— Матері твоїй чорт! — розтягнувся на снігу Сафрон, і Дмитро повз нього підскочив до плота. Вигинаючись, тріснула ворина, зручно перехопив її обома руками.

«Держись, женишок!» — відскочив од Ларіона і обрушив товщий кінець на голову Ліфера. Той погойднувся і, не випускаючи з рук дрючка, присідаючи, опустився на землю. І ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився довгов'язий і кров'ю ригнув на сніг. Налетіли Ларіон із Сафроном, і два дрючки одночасно вдарили по третьому. Скоріше тілом, ніж розумом, відчув, що ззаду крадеться Карпо. Відскочив до плота, і в цей час м'яко, по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над головою.

«Зразу голову розкраяв би надвоє», — і оперіщив ломакою по спині.

Карпо легко через голову перекрутився на снігу і зразу ж скочив на ноги, обходячи його.

— Карпо, по ногах бий бугаюгу! його інакше не звалиш! — вдарив в обличчя вітер.

— Я тебе вдарю! — налетів на Сафрона і Ларіона. Відскочив старий Варчук до стіни, ще раз свиснула над ним ворина і розломилась надвоє. Дмитро хотів перестрибнути через випростане тіло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячі червоні, жовті метелики сипнули в обличчя і хтось затанцював по його спині. Потім коливалась — а земля, перегойдувалась, наче колиска — сюди-туди, сюди-туди, хрипіли злі і тривожні голоси…

Довго не міг підвестися. Розривалась голова; обмерзлі. пасма чуба холодно задзвеніли на лобі.

«Де ж я?» Свистить завірюха, засипають сніги, сковує мороз. Нарешті підвівся і з стогоном упав назад — задубілі ноги не слухали його.

«Де ж я?»

Навскіс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.

«Стривай, та це ж Варчуків хутір».

Знову хотів устати, але ноги були мов колоди.

«Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста».

Боком поплазував по снігу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Сніг забивав ніздрі, рот, засипав шию; дубіли руки — грів їх під пахвами і знову плазував. Провалився У рів, звиваючись, обриваючи нігті, вибирався з нього, уже не чуючи пальців.

Вирвався з холодного полону і знову повз.

«Брешете — не здолаєте!»

Кіньми вилітають вітри, стугонять, ревуть, засипають снігами.

Не вирвешся з їхнього полону, і замети занесуть, тільки весною, обгризеного звірами (не найде звірина, миші обгризуть), відшукає тебе хлібороб, по шматках одежі догадається, чиє тіло знайшло притулок на його полі…

«Брешете — життя мене жде, матір виглядає. І я приповзу до неї».

Сніжним насипом піднявся шлях, доповзти до нього, а там і додому недалеко. Відпочити трохи, дух перевести…

Як тепло стає, бризнуло сонце на чорні поля… Який там черт бризнув! Це мороз його заковує. Головою у сніг, ліктем у сніг, обидві руки під себе, і боком, боком на шлях, бо його мати вдома виглядає, Марта сподівається його, йому жити, працювати треба… Проклятющі ноги! Кров тече з піднебіння.

«Не випльовувати — обмерзне на підборідді»… Боляче стримує примороженими устами тягучу рідину і витягується на шлях. Наче хтось нависає над ним.

Який там нечистий нависає — то мороз хоче затиснути його. «Переповзай, парубче, шлях — недарма до дівчини ходив».

Десь іздалеку замукала корова. «Худоба кров чує».

— Дмитре, це ти?

«Ге-ге-ге! Бач, як підходить. Дмитром називає».

Голову в сніг, плече в сніг, руки під себе — і вперед…

— Дмитре, синку!

«Невже мати? У негоду таку!»

— Це ви, мамо! — хрипить і по знайомих з дитинства пахощах материного волосся, по дотику пальців до лиця, як може тільки вона доторкнутися, він пізнає свою найбільшу любов. — Поганий я, мамо, не осудіть. І вмер би, так ви в мене є. — І починає котитись у безвість.

Тільки одна мати знає ціну своєї дитини. Тільки одна мати загляне в ті тайники серця, що нікому невідомі. І вона вже знає його волю — не треба кликати людей. Напрацьованими великими руками бере попід пахви сина і тягне снігами, не чуючи ні ваги, ні втоми…

XІІ

Біль пронизує до кісток, ходить, перекочується, свердлить буравами тіло; розмерзаються темнорусі пасма волосу, рідка червона мазка котиться по обличчю, а мати клопочеться біля чобіт — ніяк скинути не може. Тоді, не питаючи його, мовчки бере ніж, на живому тілі свіжує халяви. Засичав і прикусив приморожену губу, коли мати зірвала примерзлі онучі. Ноги починають розбухати, пухнути, роздаватися; четверо очей з острахом схрещуються на них. Затягуються рівчаки між пальцями, запливають пухким тістом, з глибини якого маленькими вічками біліють нігті.

— Нічого, нічого! — кидається мати в хижу, приносить несолоне гусяче сало і ним до колін змащує роздуті колоди ніг, після обмотує чистим льняним полотном, поїть горілкою, настояною на деревію і дев'ятисилі.

— Хіба ж то люди? То звірі, куркулі, — зривається в стогін голос матері.

— А ви ж думали… Скажете, що впав з засторонку, знепритомнів, приморозивсь. Щоб ніхто… — хрипить.

— Знаю, знаю сину, — схиляється над ним, як над дитиною, вкладає спати. Білу подушку бруднить сукровиця, кричить усе тіло, пече вогонь; парубок не може навіть поворухнутися, і знову пахуча горілка гарячить губи і рот…

Кілька днів плювався кров'ю і без помочі матері не міг повернутися. Вдень біль трохи зменшувався, а вночі, щоб не кричати, затискав зубами ріжок подушки, з пожадністю пив первак.

— Може, в райо'н по лікаря поїхати?

— Ніякого лікаря. Тоді сам себе доконаю… Видужаю, на живому засохне! — хрипів простудженими грудьми.

Мати сама обстригла голову, щоб хутчій загоїлась; синяки почали блідшати. Найбільш непокоїли ноги — не міг стати.

«Невже калікою буду? Так і не віддячу Барчукам!» — Рипів од злості і безсилля зубами. Найтяжчим, найстрашнішим було навіть не каліцтво.

«Прибити старого і молодого, щоб дзвони завили над ними!»

І аж біль зменшувався, коли бачив ворогів біля своїх ніг…

Злоба густою смолою кипіла в скривавленому тілі; затуманювала тверезі проблиски розуму.

Часто в думках стрічав Марту. Приходила, припадала до нього, і дівочі губи пахли свіжим снігом і весіннім приморозком, що вже дихає повівом землі.

Брала його велику руку в свою, гладила від зап'ястя до пальців і несподівано, як і приходила, зникала, наче ранішній туман по долині. Або він ішов до неї на хутір, і вона виходила назустріч, як сама весна. Стара дубівка схилялась над нею, притримуючи вінок пишного рожевого цвіту. У весняній напрузі стояли щепи, і молода господиня, радіючи, білила їх вапном, потріскану кору шпарувала садівничим глеєм, і сама була як щепа — свіжа, пругка, виглядаючи його з-за дерев…

«Що тепер робить вона?»

Скрипнуть двері, і тихо підійде мати до ліжка. Коли й спить вона?

А зима біснувалась, мурувала вікна холодними квітами; синицями цінькав мерзлий сніг, припадаючи до шибок, і хата глухо дзвеніла кожною деревиною. Непоправним злочинством здавалось лежання, коли стільки роботи ждало його. Чув, як ревла корова, йдучи з водопою. У повітці жалібно, по-старечому, скаржились вівці, і так хотілося переступити через поріг у витку метелицю, вдихнути пахощі пріснуватого, блакитного снігу і до самої зорі тесати, стругати дзвінке дерево, або, залишаючи за собою глибокі сліди, побрести із жаками до Бугу. Це навперемінку з Варивоном рубали б зеленкуватий лід, гріли б на багатті задубілі, червоні руки. А ввечері — в сельбуд до молоді або до Марти.

У другій хаті, де стояв столярський станок, вчився майструвати сімнадцятилітній невисокий сирота Григорій Шевчик — далекий родич. Він же порався також біля Карого: треба було вивезти ліс та зароблені у лісництві клітки хворосту. Григорій часом просовував голову до нього.

— До вас можна? — звертався тільки на «ви», — по батькові парубка незручно величати, на «ти» також не виходило, бо Дмитро був старший.

— Заходь, Грицю.

— Як здоров'я ваше?.. А до нас учора шефи з суперфосфатного заводу приїхали. Це такий завод, що якусь спеціальну муку з каменю виробляє. Присмачиш нею землю — і все на полі, як з води, росте. Вам би цього суперфосфату дістати… Аж за селом гостей з музикою зустрічали. Далі в сельбуді були урочисті збори. Шефи говорили про наміри міжнародних гадів, про отих консерваторів англійських, що вогнем, як змії, дихають на нас і війну в кожному сні бачать. Потім розповідали шефи про нове життя у нас, про змичку міста з селом. Дуже всім до душі припала доповідь товариша Недремного, майстра хімічного цеху. Розповідає так, наче в душу вбиває слова. Бойовий, видать, чоловік, бо на щоці рубець. Потім толково Мірошниченко виступав. Він ще за селом, як брат з братом, зустрівся з Недремним. Виходить, вони разом проти всякої контрреволюції боролися. Після Мірошниченка говорив Іван Бондар, а потім на сцену почав пропихатися Полікарп Сергієнко. Його дядьки за поли свити одсмикують і аж перехитуються од реготу: «Диви, диви, Полікарп гораторствувати захотів!» «Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею!» «Полікарпе, не сміши людей!» А той хоч би що — без ніяких на сцену лізе, — і Григорій розсміявся. Усміхнувся й Дмитро, уявляючи не в міру балакучого, завзятого хвалька Сергієнка.

— Ну, потім і сміху було. Дядьки, як груші, на підлогу валилися, коли почав Полікарп шекерявити про бій червоно-армійців з бандитами. — І Григорій, копіюючи Полікарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир збив шапку, в нього стали насторожено переляканими і хитрими-хитрими заховавши зірочки веселого зверхнього лукавства:

— Іду я шляхом, — а було це в двадцять пелшому лоці. Ну, а як можна було йти шляхом у двадцять пелшому лоці? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а і в обчаси заскочить — бандити кругом. Іду, коли чую: кулемет як засокоче: со-ко-ко-ко. А потім гармата як ревне: гур-гур! А земля — хилить, хилить. Ну, хоч і не страшно мені, а покотився галушкою в рів. І чую: такий тупіт від дубини, наче хто чортів із неба витрушує. Пропав ти, Полікарпе, ні за цапову душу — думаю так собі, а бандити летять шляхом прямо на мене. Знають, видно, що я в комбіді состою… Будь у мене кулемет, я б усіх їх до дідька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як прицільний прибор — краще брильянта. Своїм дробовиком горобця на лету здіймаю…

— Ну, що тут у залі було після цих слів — і не питайте. Степан Кушнір устав з президії і з сцени упав на людей. А музика як почала сміятись, тільки труби брязь-брязь. А Полікарпові хоч би що. Бреше і не усміхнеться: «Отак би відлетіла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустріч бандитам двома ланцюжками червоні мчать. Тільки малувате їх, а бандитів — до лихої години. Ну, думаю, треба своїм рішучу допомогу давати, Червоні — шляхом, а я ровом лечу напереріз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть наші — ур-р-ра! І я тут не підкачав — своїм басом усі голоси покрив. Голос у мене, — чого там хвалитися, — мо'в грім. Раз розсердився на жінку, як гримну, так вона і впала серед хати — оглушив. І кілька днів глуха, як пеньок, ходила».

— Та зупиніть його! Отже безсовісний бреше! І гостей дорогих не стидається, — обізвався ззаду голос жінки Полікарпа. І знову весь сельбуд покотився зі сміху. Подивився Полікарп на свою Олександру, зневажливо махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з її дурного язика не зірветься. І знову продовжував. «Врізались наші в бандитів, і по шляху закрутився страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кілька бандитів аж до мене відтиснули одного червоноармійця. А він рубається, аж глянути і страшно, і радісно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине. Ну, не Шабля в руці, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду вдарити, поки той передні шаблі одводить. Теж, видно, рубака — не курям голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього — повернув коня, трохи подався на лівий бік, да як рубане. Так і розколов бандита…»

— Почув ці слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сцені пройшовся, і дядьки постихали — слухають. А Полікарп продовжує; «Ну, а в цей час один гад і різонув червоноармійця. А шабля тільки іскрами креснула і відскочила від плеча».

— От почав чоловік правду говорити і знову на брехню перейшов, — невдоволено промовив Степан Кушнір.

— Це я брешу? Стидно тобі, Степане, чортзна-що верзти.

— А як же це шабля від плеча може відскочити?

— Не знаю, не знаю. А чого не знаю — говорити не буду. Я такий. Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це він тоді рубався з гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрітися, — і Полікарп підійшов до робітника.

— Було таке, товариші, — усміхнувся Недремний. — Це я стальні платівки під гімнастьорку підклав. Ще з імперіалістичної приніс. Помагали іноді.

Після цього мов хто підмінив дядьків: самі на сцену тиснуться, щоб про життя поговорити — і про політику, і про війну, і про КНС. А шефи тільки всміхаються. Наприкінці подарували нам бібліотеку. Вчителька як побачила книжки, аж розпласталась над ними і ледве не схлипнула: «Це ж багатство!.. Класики».

— Еге ж, на всі ваші класики хватить, Людмило Сергіївно, — підтвердив Полікарп. — І Григорій розсміявся.

— Я вам книжку приніс з цієї бібліотеки. Ловка, за душу вчепилася і не відпустила, поки від палітурки до палітурки не прочитав. — І тільки тепер скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-під смільних брів усміхаються веселі очі, не придивись до них — карими здадуться, приглянься — так голубі, тільки затінені на чорнявому виду. По-дівочому м'яко закругляється обличчя, майже не виділяється підборіддя з вирізаною ямкою. І куточки вуст закінчуються також двома усміхненими ямками. Поглянеш на таку юність незатьмарену і сам в душі усміхнешся.

— Про що ж там пишеться?

— Про революціонера Сергія Лазо. Його живцем японці у топці спалили. От гади трикляті! Словом, контрреволюція! Як вони мучили товариша Лазо! А він і не скрикнув. Такому чоловікові жити б і жити. — Хвилювання Григорія передається Дмитрові, і він тихо каже:

— От він і живе, Григорію, між нами. Як живий.

— Правду говорите! — зрадів Шевчик. — Така смерть — це велике життя. — І надовго задума оповиває їхні обличчя.

Очі в Григорія тьмаряться, під темними вогкими губами тісняться густі високі зуби, тремтять ніздрі невеликого, ледь приплюснутого на кінчику носа…

— Вам нічого не треба? — нарешті порушує мовчанку.

— Поки нічого.

— Завтра уже весь ліс вивезу. Треба було б пліт біля клуні перегородити. Як ви скажете?

— Нічого, сам перегороджу. Тобі худоба потрібна?

— Та треба, одну-дві клітки вивезти, щоб на печі баба не замерзла. Вона любить тепло, кужіль, корову та чарку, — сміється Грицько.

— А хто її не любить? Сам бог пив.

— Ні, він не пив.

— А ти ж звідки знаєш?

— Бо його на світі не було. Це в сельбуді правильно лектор доказав. На картинах показував. — Виходить тихо у другу хату.

Дмитро розгортає книжку, і в його почуття й думи вплітаються з другої хати стук теслиці і міцний молодечий голос:

Понад Бугом з ворогами
Третій день гуркоче бій.
Там мій милий чорнобривий
На тачанці бойовій.

І невимовне захотілося жити — не калікою, а міцним воїном, вийти на шлях, коли весняна синь сповиває далекі рідні простори, а в небі урочисто курличуть журавлі, летячи в забузькі плавні.

«Брешете, мене на коліна не поставиш!»

Спершись руками на бильця ліжка, почав, кусаючи губу, спускатись на долівку.

Нарешті став на ноги, що вже потроху почали стухати. Мати сплела йому з соломи великі капці, то й човгав ними по хаті — обережно, по-старечому.

— Значить, виходили, мамо. І як ви мене відшукали тоді?

— Сказав ти — до Варивона йдеш, а серце моє непокоїлось, чуло, наче криєшся з чимсь. Примічала перед горем цим: не на місці душа твоя. Вечір настане — у вікно виглядаєш, на шлях виходиш, а чого даремно виходити?.. Тоді допряла кужіль, а тебе нема. От і пішла до Варивона, а потім на шлях… Вітер з ніг збиває, задубіла вся, а вірю — побачу тебе. Ходжу, ходжу, виглядаю з села, з хутора і вертаюсь до липи… Скрипить вона, як печаль моя.

І непомітно в тиху мову матері, як в музику, вплітаються згадки.

Починає вітер веслувати верхів'я чорнолісся, п'янко повівати доспілою суницею. А стежкою від хутора, поміж молодими житами, пливе в червоній матросці ставна дівчина, поглядаючи на його сіножать.

«Чом же ти не прийшла до мене?»

Мовчить дівчина, тільки боязко назад зирнула. Похмурий, як сич, худющою тінню горбиться позад неї Сафрон, і злі очі свердлять то Марту, то його.

«Для чого ти в світі живеш? — стискає зуби Дмитро. — Не життя, а нещасний карбованець тебе тримає, за нього всіх перегриз би, як лютий звір».

І, заглиблюючись в думи, він із здивованням, злістю і навіть потайним острахом бачить, що життя Сафрона — наскрізь дуплаве дерево, в якому гадюкою ворушиться жадоба до грошей і землі. І від цього образу холодно й огидно стає парубкові…

«Нічого, нічого нема святого йому. Коли постаріли батьки, ждав скоріше їхньої смерті, оженився не на дівчині, а на волах, на скрині. За все життя ніколи ласкавого слова не сказав, не подав старцеві шматка хліба, не обігрів подорожнього в зимову хуртечу, бо ж вони не заплатять йому».

«Попадешся ти ще в мої руки — і не відпросишся, і не відмолишся».

Чому ж Марта не прийшла до нього?

Уже стогнало чорнолісся, жмакувались хмари, врізаючись у верхів'я дерев, потемніло на вітрах сизе жито; дівчина злякано прискорила ходу, замигтіла червона матроска понад житами. Великими розбовтаними стрибками наздогнав її Сафрон, мовчазний і хмурий, і, наче у кров, втиснув чорну руку в червоне плече Марти.

…Із стріхи лунко гупнула брила снігу і обірвала задуму.

На шляху задзвенів балагульський дзвоник, промчали коні, п'яна весільна пісня покотилася попідвіконню, і зразу ж потемніло в хаті — мати, припавши до вікна, затулила його плечима і головою. Що йому нагадали цей балагульський дзвоник, весільна розгониста пісня — ще й сам не зрозумів, та почвалав од ліжка до лави.

— Сиди, не ворушись! — замахала руками мати. — Не можна тобі стільки ходити, потім знову вночі будеш подушку надкусувати.

Зрозумів, щось недобре скоїлось і, відхиляючи головою материну, припав до шибки.

По шляху набиті молодицями і чоловіками вервечкою мчалося кілька саней. Ось одні звернули вбік, і вороні коні, тонучи в білому серпанку, рвонулись вперед. На передку, розкручуючи над головою гарапник, міцно вчепившись у віжки, стояв Карпо Варчук. Якимсь дивом іще трималась на потилиці збита набік сива шапка. А вітер задував вогник червоного волосу і задути не міг. На мосту сани пішли затоки, хтось у чорному кожусі м'ячем вилетів на сніг, і вороні зникли вдалині.

— Ліфер Созоненко до молодої на хутір поїхав. — До хати. «увійшов Григорій Шевчик з батогом у круглому червоному кулаці. — Присилували нелюди дівчину. Били до півсмерті. Коси рвали. Під вінцем синяками світила. Заперли у ванькирі і знущались як кати. Кажуть, праву руку старий із Карпом їй викрутили. От гади…

ХІІІ

…Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим пилом.

«Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, як покалічив ти моїй дитині життя: навіки, видно, хлопця припортили… Скільки щастя було, коли він скинув капці і в чоботях по хаті пройшовся».

— Тепер, мамо, живемо на втіху нам, на гибель ворогам, — два блиски зійшлися в очах: радості і злості.

— Сину, не думай нічого. Знаю думку твою, та кинь її. До біди веде вона. Помовч, помовч. Скільки у мене синів є? Один тільки ти, а без тебе що мені життя? Найнещасливіший батько, що дитини не має, найнещасливіша мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою забруднишся.

— Ні, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости — так сьогодні покалічили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука зрозуміла — добрий кулак, — різонув повітря міцним, великим кулаком.

— Чуєш, Дмитре, — підійшла впритул до нього. — Не дурій. Не маленький ти. Тебе я не переважу. Твою натуру і залізо не переважить. Коли ж ти любиш свою матір, зроби для неї добро, щоб не розривалося моє серце, як ці тижні розривалося. Пожалій мене, як себе не жалієш… Чи чуєш, Дмитре?.. Подивись мені в очі. Легко, думаєш, мені? — Невелика, уперта і засмучена, стояла проти сина, не зводила з нього розумного і догадливого погляду.

Довго мовчав, роздумував, очі стали похмурими, голова на груди звісилась. А мати стояла біля нього, настирливо ждала відповіді.

— Добре, мамо, постараюсь не завинити перед вами. До худоби вийду. Скучила без мене вона.

— Ще й як! — зраділа, що на другу думку збила. — Тільки прочиню двері — Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заірже, ніби заплаче.

— З лошатка його викохав, своєю одежиною покривав. Порався недовго. Ходив так, наче поважчав, довго від незвички мружився на світло.

Увечері Гриць прибіг, з кишені короткої свитки виглядав пружок якоїсь книги.

— Здоров, здоров, хазяїне! Так нема, кажеш, бога? — примружився Дмитро.

Підпарубок спалахнув і мовчки покосився на Докію.

— Ви не дивіться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога вже не признає, їй-богу.

— Мовчав би вже, безстиднику, сам ніколи лоба не перехрестить, а інших на глузи бере. Всі ви тепер добрі. Грамотіями поставали, все знаєте, з клубу не вилазите.

— А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, із зірочкою на лобі, баба ніяк не налюбується ним! — Грицько переводить розмову на інше. З-під вогких темновишневих губ сяють синюваті високі зуби, по-дитячому осміхається чорняве красиве обличчя. — Тільки ходить чогось як не своїми ногами — ступне крок-два і падає.

— То не біда, ратиці треба підрізати, — радить Дмитро. — Сипте, мамо, вечеряти. Що тепер в сельбуді?

— Політгурток працює. Прямо з лісів хлопці увалилися до сельбуду — сільрада на лісокрадів облаву робила.

— Спіймали кого?

— Цілий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.

— Недовго шумітиме, коли декому руки не вкоротять. — Скорботна зморшка лягла на чоло Дмитра. — Ти завтра ще привези собі зароблений хворост, поки дорога не забитна.

Ще довго течуть господарські розмови. Гриць уважно ловить кожне слово і допитливо поглядає на Дмитра — хочеться взнати, чи до ладу він, Гриць, робив діло, та той не обзивається ні словом. І це, видно, непокоїть парубчака; поволі натягає на чорні кучері шапку. Тоді Дмитро підводиться з лави.

— Спасибі, Грицю, що поміг нам, що худобу шанував, почесному, як біля свого ходив.

— Аякже! — світліє хлопець.

— Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось із начиння, щоб мав чим біля дерева поратись?

— Авжеж варт.

— Спасибі, — стримано дякує Гриць, і тріпоче борозенка на верхній губі.

Обоє виходять в сіни, а вона перемиває миски, ложки у теплій воді, думає, що не скаредний син, такий і Тимофій був — за копійку не видряпає очі.

Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.

«Знову хутір очі намуляв, нагадав усю кривду!» — зітхає і дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очі від її допитливого погляду.

XІV

Докія прокидається до перших півнів.

Гуде за вікном хуртовина, налітає на хату густим валом, часом у могутню, низько співаючу основу ткацьким човником вскочить тонка цівка вітру, цьвохне і метнеться десь осторонь.

«Яка довга зима! Літо збіжить тобі як одна година — оглянутись не вспієш. Як же Дмитро? Змерз, — у тій хаті холодніше».

Напомацки взувається в чоботи і йде з кожухом до дверей. Солом'яний дідух війнув студеними нитками холоду. Вона підходить до стіни з розгорнутим кожухом і так застигає — нікого на ліжку нема.

«Може, на лежанці?»

М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплій порожній лежанці. Довго не може знайти сірники, нарешті жовтий вогник оживив хату, загойдалося світло, на стінах забігали тіні. В хаті нікого, прим'ята постіль холодна, на кілку ні шапки, ні кожуха. Обсмалюючи пальці, гасне сірник, до вікна припав захеканий вітер і попросив потрісканими вустами: «Пить, пить, пить». Та, не дочекавшись відповіді, сильно вдарив грудьми у стіну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.

І вона, прочинивши двері, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зітхнув сполох, але хтось закриває його від неї. Засніжений, важко дихаючи, Дмитро стає на поріг.

— Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене… Куди ходив?

— Нікуди. На шлях подивитись! — хрипить важко, застуджено.

— На шлях? — рука торкнулась його обличчя. Воно мокре і липке від поту.

— Ходімо спати! — якось чудно говорить. Коли ступив у сіни, вітер вирвав з його рук двері, і вдалині, то припадаючи до землі, то підводячись вгору, заметлялась червона завіса.

— Дмитре, пожежа!

— Ну й що ж, — рипає клямкою. — Сафронів хутір горить вогнем ясним.

— Сафронів хутір горить? — кам'яніє Докія і не може одвести очей від раптових стрибків розлютованого гривастого вогню.

Вона не знає, що її син пізнього вечора крадькома підібрався до огородженого з усіх боків подвір'я Созоненка. Дмитро надіявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався і тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там і метелиці було тісно. Ціпкі, дубові будівлі, спотворені безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметілі і так обкрадали її сувої, наче в кожній із них вселився дух созонівської крамниці.

«Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на поріг стала»… Обдираючи до крові об цвяховану гребінку руки, Дмитро через пліт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось він вже більшає, широко роззявивши пащу рундука. І враз вона ворухнулась.

— Стій! Уб'ю! — залементував голос Сафрона Барчука.

Осторонь загарчали пси і, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав постріл, дріб зашерехкотів по гілках дерева. На подвір'ї валування собак переплелося з голосами Созоненків і Варчука. Ще навмання обізвався постріл, збільшився гомін.

«Я тобі стрельну, іроде!» — вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан і подався на хутір Варчука.

До ранку Дмитро вже горів і метався в жару, розкидаючи подушки й постіль. Може й на щастя зліг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.

Якось на грані між пам'яттю й непритомністю до його обважнілого розуму почали добиратись розрізнені голоси. Часом і вони розкришувались, не дійшовши до свідомості, відкочувались і знову напливали м'яким просіяним гулом.

— Так Сафронові й треба!..

«Так Сафронові й треба… так Сафронові й треба… — коливається над ним завіса. — Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?»

— Дурниці говориш, — підкочується голос Мірошниченка. — Варчуко'ві може більше що треба… Підпал — це не боротьба з класовим ворогом; це стихійна дрібновласницька ненависть або дрібненька помста; це не дорога, — це глухий закут.

«Глухий закут, глухий закут…»

Бачить, як іде дорогою і впирається в обвислі мішки крутої камінної гори; вона нависає над ним громіздкою потрісканою хмарою… Частина слів вислизає з пам'яті. Наче про якусь книжку згадав Свирид Яковлевич.

— …Це бунт так званої пропащої сили… Народжувався у муках тяжкої безвиході й заводив у безвихідь… Ми не пропаща, а чудесна творча сила, ми свіжа кров життя…

«Як це сказано, як це сказано… Не стану пропащою силою!» — Гострий сполох різко освітлює всі закутки розуму, очищає його від липучої скверни. До хвилюючого дрижання натягується тіло. Дмитро збирає всі сили, щоб за щось подякувати Мірошниченкові; в зіницях чує теплу вологу полегшення і пірнає в гарячі хвилі…

Ще слабість гуділа в голові і ногах, коли Дмитро підвівся з постелі.

Морозний вітряний день швидко гнав обледеніле сонце до чіткої лінії снігів, і село пересновувалося худими кощавими тінями.

Дмитро заглянув у другу половину хати, але ні матері, ні Григорія не було. В безладді лежало столярське начиння, на столі — неприбрані миски, під ногами — шелестливі моточки стружки. Це здивувало парубка: знав, як любила порядок його мати. Ворухнулися недобрі передчуття. Зриваючи одежу, невпопад, хвилюючись, почав одягатися. В цей час скрипнули двері, і в хату ввійшли Мірошниченко та мати. Глянув на них Дмитро — застиг.

На суворому, потемнілому від холоду обличчі Свирида Яковлевича була висічена скорбота; червоні повіки матері набухли сльозами.

— Свириде Яковлевичу?.. — німіючи, запитав очима, всією душею.

— Ленін помер…

Як гори, упали важкі слова, і все закружляло і потемніло навколо.

— Як же так!? Свириде Яковлевичу, як же так!? — страшним болем набрякає і натягується кожен звук.

Може він, Дмитро, недочув, може після хвороби розучився… може… Пильно дивиться на Свирида Яковлевича, на матір — і нічого втішного не бачить.

— Перестало битися серце нашого генія, нашого вождя і вчителя трудящих всього світу… Кожне його слово — це була чиста кров, це була правда і обрис майбутнього…

Б'ються скорботні слова, і парубок вже розуміє, чому говорить Свирид Яковлевич: він стримує неслухняні сльози. Але Дмитро не в силі їх стримати. Вони гарячою росою опікають щоки і серце.

— На щастя трудящих є вірний продовжувач діла Леніна — наш Сталін…

Свирид Яковлевич наближається до Дмитра. Той, як до батька, прихиляється до нього й вибігає з хати.

Тихо в селі. Наче життя зупинилось у ці хвилини.

Морозне надвечір'я схиляло густі багряні прапори да осиротілої землі… То весь світ схиляв прапори, прощаючись з Леніним.

Засніженими полями, навмання бреде Дмитро зі своєю печаллю. Зараз його думи, почуття і серце на Красній площі, де велика Росія іде прощатися з великим вождем; зараз нема віддалі між його селом і Москвою і нема різниці між його сльозами і сльозами москвича, що тепер входить в Колонний зал, де лежить Ленін.

Незчувся, як його коло лісу наздогнав Варивон. Довго йдуть мовчки. Над ними перехитуються в журбі промерзлі дерева і, наче сльози, тремтять великі зорі.

— Не вмер наш Ленін… Він вічно буде жити з нами, — кладе Варивон на плече Дмитра не по-юнацьки важку, огрубілу в наймах руку.

І ті слова, повні нового звучання, обережно несе Дмитро всю дорогу, щоб пронести їх через усе життя.

Лісовою стежкою вони виходять до хутора Варчука. Вітрець здуває порошу з обгорілих підвалин, і вони чорніють зубчастою насічкою.

«Все життя Варчука тримається на чорних підвалинах», — ворухнулася самотня думка про буденне, і він швидше обминає спалене кубло.

З села плине і повисає в повітрі тужлива мідь музики…

* * *

Будинок Варчука згорів до самого підмурку. Сафрон із сім'єю переїхав жити на зиму в село до свата Созоненка. Весною кілька разів скликав толоку, відбудувався і знову зажив на старому місці.

— Чорти не вхопили його — має чим потрясти в калитці! — говорили люди, коли одного ранку потягнулись з села на хутір підводи з пожитками. На передній сидів нетерплячий Карпо, пускаючи коні у рись, на другій — ще худіший, аніж колись, Сафрон, на третій розсілась, як цибулина на грядці, дебела Сафрониха. Тільки Марта не проводжала їх. Говорили на селі, що й досі мала серце на старого й молодого Варчуків за сльози, пролиті на своєму весіллі.

І знову в щоденній роботі потягнулись у вирій, не вертаючись назад, пропахлі потом і житнім хлібом дні. Женці складали літо в полукіпки, молотники клали осінь під ціпи, прядільниці випрядали зиму і сіячі вистеляли весну зеленими шовками. Кілька разів боцюни відлітали і верталися на старе гніздо Варивонової хати; Гриць з підпарубчака став парубком, а Дмитро й досі не знаходив собі пари. І не шукав навіть. Рідко виходив на гулянки, був невеселий, неохочий до розмов, одначе вдягався гарно, не жалкуючи грошей.

— Дмитро собі ціни ніяк не зложить, — говорили про нього дівчата. — Царівни або князівни підшукує…

«Безпорадна та нещаслива моя година. Притовкли, видно, хлопця у бійці тоді, скалічили», — випросталась, сперлась на сапку.

Колесом котилось сонце в діброву; на вулиці заколивався високий віз із снопами, біля нього поважно йшов Дмитро. І мати, купаючись в хвилях укропу, обережно пішла вузенькою стежкою на подвір'я.

XV

Вулиця широка. Над плотом поспиналися вишні, сливи-кобильохи, під плотом тулиться дурман, з лопатого, в білих прожилках листу сутуляться колючі зелені голівки з розсіченими навхрест губами. І дух від нього тяжкий, цвинтарний.

В святочному убранні Докія поволі прямує додому. Як літні жінки, вона пов'язалась другою хусткою від підборіддя через всю голову; з перехрестя хусток видно тільки губи, ніс і очі. Неподалік, біля сельбуду, заграла музика; вулицями поспішала молодь на танці — поодинці й невеличкими гуртками.

З розстанні тяжкуватою похідкою прямує рослий Іван Бондар. його туго обтягнуте, попечене сонцем обличчя похмуро зосереджене, вперте. Брови стиснулись на переніссі, цурпалки тютюнових вусів прикривають лінію заокругленого рота.

— Докіє Петрівно! Доброго здоров'я! — Наче прокидається з задуми, і потемнілі очі прояснюються.

— Добрий день, Іване Тимофійовичу. Бачу, наче сердишся на кого?

— Невже видко? — здивувався, нахмурився і усміхнувся. — Розумієш, аж чуб ропою взявся: все село обходив, усіх куркульських собак роздрочив, а худоби ніде не дістав. є там якийсь полукіпок озимини на полі, то й той череда розтаскає, розмертвить.

— Тепер спроста не достукаєшся цієї худоби, — сказала з співчуттям, зручніше спираючись рукою на тин. — І таку ціну гнуть, як за рідного батька. Останню шкуру за возовицю здирають. — А в уяві вже бачила, як Дмитро веде з ярмарку коня, такого самого, як і карий був.

— У мене інше діло. Записався у соз — товариство спільного обробітку землі. Щоб гуртом із нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкірились — і ніхто ні за які гроші, ні за які відробітки не дає худоби. Варчук і Денисенко так і сказали в вічі: «Випишешся з созу — задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарці змолотимо; не випишешся — на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби ніде для тебе не буде». Шатнувся до середняків — і тим куркульня пригрозила. Круговою змовою і переляком хотять на коліна поставити. А тут, як мене дома нема, двері не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марійку. А та — сказано баба — наслухається і такі концерти дає, що аж любо слухати. Тільки й чуєш: «Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха». — І на хвильку, копіюючи мову дружини, обличчя Івана стало подібне на Марійчине.

Ледве стрималась Докія, щоб не засміятись.

— Вона в тебе уперта.

— Ох, і уперта, і язичок має нівроку собі. Хоч брийся ним.

— Боїшся?

— Та ні. Привик і воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так і живемо: як почне Марійка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмішкою. Буває — до сліз доведу. Ну, тоді знову є робота чоловікові — миритися, утішати. Все недаремно час іде… Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобріє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тоді сам чимсь делікатно і зачепиш її. А це кілька днів як смола кипить і не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, — і обличчя Івана знову взялося сміхотливими брижами. — Не розуміє, що велике життя в країні починається. І ніяк не втолкуєш, що свій клаптик землі їй сонце закриває. Сама від себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав із нею говорити — розтала спочатку моя стара, з усім погоджується: і що промисловість наша росте, і що куркулів не буде. А як тільки дійшло до созу — зразу на диби: «Хай хоч комунія настає, а я сама собі хочу бути господинею. Скільки мені того віку залишилося, щоб ламати життя». І зразу такою немічною прикинулася, стільки хвороб познаходила, що прямо тобі на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югині, а тоді стурбовано: «Чого це, Марійко, твої кури увесь огород обсіли?» З усіх ніг, проворніше молодої, кинулась баба із хати, і про хвороби забула. А потім зрозуміла, в чому справа, так ледве у бійку не полізла і зразу ж вигоду собі знайшла: «От такі всі в созах насмішники сидітимуть, тільки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод візьміть, бо я уже і дивитись на цього созівця не можу. То у революцію увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю і за своє і за його життя. Увесь вік нема мені з ним тихої та мирної години. Хоч би на Дніпробуд робити виїхав, як другі люди… І скоріше відсохне мені нога, аніж до того созу вступлю…» Добре настренчили, налякали її куркулі.

— Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Ніяк не може насититись. Коли б міг, увесь би світ загарбав.

— Увесь. Ну, я йому з Мірошниченком і созівцями гадючий корінь підрубаю. Снопи, коли доведеться, вночі і на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачі, коли землеустрій проведемо. Справжня робота, Докіє, починається навкруги, в усій країні. А соз — це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповідав. Довго гомоніли із ним.

— З Савченком?.. Той, що на заводі робив?

— З Савченком. Робітник, а чує навіть, як дихає земля… Тільки як оце зараз Марійці на очі навернутися? — Знову заграли сміхотливі іскорки в очах. — Чом в гості ніколи не зайдеш?

— За роботою все часу нема. Жнива.

— Багатіти хочеш?

— Знаєш, як кажуть: до сорока років не забагатів, то й не забагатієш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше на душі стане.

— Заходь, Докіє Петрівно, — прощається і важкуватою ходою прямує посеред вулиці додому.

«Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулі. Яким був, таким і залишився», — пірнає в далекі роки, коли її Тимофій товаришував із Іваном.

— Добрий день, тітко, Докіє! — весело привітався Григорій Шевчик.

Невеликий, міцно збудований, наздогнав її, осміхаючись привітно, ясно. На темному обличчі грав рум'янець, до надбрів'я впали кучері, заслонивши високий лоб.

— Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?

— Аякже! — Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її кроків. — Виганяйте й Дмитра на вулицю.

— Хіба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?

— Та як — часом з квасом, порою з водою. На хату ніяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й літо відходить. Коли грошей чортма, то з тією хатою… Зарібками не нагосподарюєшся, а набідуєшся.

— Женитись думаєш, що будуватись починаєш?

— Та… — зам'явся парубок. — Ще й сам не знаю.

— В добру пору, Грицю. На весілля ж покличеш? — задумалась Докія.

— Як прийдеться, весільною матір'ю попрошу вас бути, — прощається Григорій.

Докія вже не чує останніх слів, заглиблюється в свої думи.

Чи ж давно вони з Марією, Грицьковою матір'ю, дівували разом? Навіть почула зітхання дівочих бинд на грудях і плечах.

Жили вони тоді на Вигнанці. Разом почали гусей пасти, разом пішли в строк до економії Колчака. З раннього ранку до самої ночі вклонялися сапці і густим рядкам буряка, аж криваві задірки болючими вінчиками нависали над нігтями. Увечері наспіх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона і зразу ж засипали, торкнувшись торішньої збитої мерви.

Тільки й радості тої — неділя одна. В суботу, як почне сутеніти, одна поперед другої поспішають додому, розсипають разки сміху, пісень. І серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечінь така синя, така привабна, така таємнича, ніби передвесіння ніч. І хто його знає, що майбутнє дівчині готує. Може, не тільки чоботи й катанку та простуду тяжку, — може, саме щастя зустрінеться з нею… Чи ж багато вбогій дівчині треба? Знайти собі вірного дружину, мати своє поле, свій клаптик города, не пухнути з голоду на переднівку. То багачка — інша мова. У них одні коралі за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожній руці по кілька десятин, а в тебе приданого — корова, що на горі гребе полову, та сапка в руці та мозолі на руці.

А вечір пригортається до дівочої краси, стелиться шовками і кличе до рідної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старі господарі. Батько на призьбі сидить, попихкує люльку, вінок сивого волосу спадає на посічене, шорстке, мов кора, чоло, сиві брови підіймаються на лобі — її побачив, — і все обличчя тоне в хмарині голубого диму. Димить порохном старий поріг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорніла стріха, залатана зеленими латками моху. Та хоч і стара хата, а на її гребені підіймається колос житній; в ній росте життя молоде; хворіє, мучиться в тісноті, вогкості, злиднях, одначе росте.

…Отака тепер хатина і в Грицька. Зруйнує її — розсиплеться порохном і зітруться останні згадки чийогось життя. У новій хаті оселиться молода господиня, і любе дитинча заколишеться в плетеній колисці, п'ючи тепле молоко і материну пісню.

«Тільки тобі, мій сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки Грицько молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?..»

Коли вийшла до кооперації, побачила, як дрібно, по-пташиному, підстрибувало біля сельбуду велике коло молоді, а потім закрутилось вітровієм, здіймаючи вгору хмаринку пилу.

«Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хаті».

Одначе двері були засунені, і вона пішла у садок. Під розлогим саблуком лежав Дмитро, поклавши голову на ліву руку, поруч лежала книжка, і вітрець перебирав її сторінки. Видно, задрімав хлопець. Темнорусий чуб, світліший на кінці, затіняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освітлені рожеві вуста, і засмагле обличчя було спокійнішим. У сні Дмитро був ближчий їй, не турбували тоді приховані невловимі риси, різкі, як іноді і той погляд чорних очей. Ота впертість прогляне крізь спокій настороженим блиском синюватих білків, затремтить трохи надрізаними посередині пелюстками горбатого носа. Сіла мати на траву, задивилась на сина.

Тихо навколо.

Дрімає садок, уклоняється господині, що садила його, доглядала, і кожне дерево дороге їй, бо ввійшло воно в її душу часткою життя. Вболівала, наче біля дитини, коли вітер розчахнув оцю рясну гілку пепинки; підперла її, замазала садівничим клеєм, перев'язала рукавом своєї сорочки, і загоїлась рука яблуні, обросла шершавою, поморщеною, як постіл, корою, заколивалася восковими грудочками яблук.

— Це ви, мамо? — Спросоння Дмитро ловить водночас поширеним поглядом шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвітком і запнуте обличчя матері.

— Ходімо обідати, Дмитре.

Хлопець міцним рухом всього тіла підводиться з землі, і, пригинаючись, іде між деревами за матір'ю.

— Біля сельбуду дівчата, парубоцтво — наче хто рій висипав. Музика грає, танцюють. Гриць тебе питався.

— Шевчик?

— Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе на вулицю. Прийдеться послухатись його: онишником тебе з подвір'я нагнати. — Ставить страву на стіл. — Підеш може?

— Чого я там не бачив? — Але не без подиву помічає, що приховане бажання непомітно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.

«Що воно таке?» — запитав сам себе і не зміг відповісти, але відчував; щось непокоїло його, підштовхувало одягнутись і вийти на вулицю. Отак стати між парубоцтвом, слухати ущипливі, жартівливі слова, веселий сміх…

— Пішов би до товариства, — впрошує мати.

— І чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не чув? — А сам себе ловить, що слова матері до вподоби, що справді тягне його щось із дому. «Там же і Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж, із нею». — І він бачить Марійку з білявою круглолицьою дочкою.

«Засміється — і на щоках ямки заколиваються».

І водночас ввижалась Марта такою, якою бачив її колись в Сафроновому дворі: застигла в просвіті між напіврозчиненою хвірткою і тесаним стовпом, вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тільки риси обличчя не міг вловити — розпливались, а натомість осміхалось лице Югини.

І щоб викинути спогади з голови, почав думати про завтрашню роботу. Вдосвіта треба виклепати косу, витесати нижній зуб для грабків і піти косити ячмінь. Піде рано-вранці, щоб налитий росою не одбивався крихкий колос, а там на полі вже ходить… Югина.

Встав з-за столу і підійшов до скрині.

— Яку тобі сорочку дістати? — запобігливо обізвалася мати.

Вбирався довго, ретельно і, накинувши піджак, поволі, ще вагаючись (іти на танці чи у сад під лісом), попрямував широкою вулицею. На майдані, то притихаючи, то гримлячи на все село, грала музика, і граційна полька, підстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що задрімали в розпарених вишняках.

— Дмитре! Агий на тебе! Здоров! — тиче короткі пальці приземкуватий червоний Варивон і регоче. — Чи не ушквариш гопака?

— Не хочу хліб тобі перебивати.

— Здрастуйте, Дмитре, — здоровкається Грицько, обтираючи хустиною піт з розіпрілого обличчя; він щойно вийшов з танцю, гарячий і радісний. Ластівкою пурхнула від нього Югина і, як в гніздо, легко влетіла в дівоче коло. Старші дівчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня, а вже й дівувати почала.

— Так я й кажу, хлопці: багач, коли б міг, сам себе поїдом їв, — закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця. — є у мене на Ставиську четвертина вівса. Добрий овес вродив. Та якраз урочище на межі з любарцями, а їм пальця в рот не клади — так і норовлять на чужому полі дурничкою худобу напакувати. Ото батько й поспати не дасть. Тільки заснеш, а він уже скрипить над вухом: «Омеляне, біжи на Стависько!» Біжу — нічого не попишеш, бо мій старий — розгніви — не пожаліє пужака на спині поламати.

Дмитро ближче підходить до Синиці і зустрічається з голубим, безтурботним поглядом Югини. Усміхом вітає вона його, і, стулюючи губи, переносить усмішку кудись далі, рівну, світлу. Справді, на круглому обличчі тремтять примхливо вирізаними кульчиками ямки, біля носа кількома недоспілими зернятками маку лягли рожеві веснянки; під матроскою, наче два яблука, з'єднані одним корінцем, відхилились в сторони пругкі перса.

«Так собі дівчина».

А коли побачив, що Югина, забуваючи всяку повагу, дрібно затупала ногами, видно, перекривляючи когось, мимоволі зацікавився, хоча й подумав: «Мамина мазуха…»

— Так от, біжу я на Стависько. Дорога тепла, а стежка на лузі зразу похолола — роса кругом. Зійшов місяць з-за шляху, наче поближчали високі могили, озвався перепел:

«Спать підем, спать підем». Еге ж, підеш, чорта з два! І таке мене зло розбирає. Вискочив на могилу — засяяв ставок, а на ньому доріжка місячна котиться до мого поля. Дивлюсь: у вівсі чиїсь бики ходять і ніде нікого. Пригинаюсь, біжу, зиркаю навколо. Біля межового кіпця ворушиться щось — то зігнеться, то випростається. Подивлюсь, аж то хтось поклони б'є. І так ретельно молиться, що незчувсь, як я злетів.

— Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, — шепоче мій богомільник.

— Помилуй нас, — додаю я. Та як сікану по правому плечу, та як сікану по лівому плечу.

— Ти чого, чортів вилупку, б'єшся? — прожогом скакує богомільник, зводячи над головою гарапник, і я сам собі не вірю: стоїть Сафрон Варчук на моєму полі, а з-під ніг його підіймається прим'ятий овес.

— Чого ж ви на чужому пасете?

— А тобі шкода, що божа скотина допасеться трохи? — та й пішов, поволі так, наче з свого, виганяти волів.

Парубки засміялись. Заграла музика і всі заворушилися. Хлопці підхоплювали дівчат, на червоні квіти вишитих поликів лягали важкі чорні руки, і десятки ніг завзято вдарили в землю.

Радісно закружляла Югина навколо Грицька, і рожеві точені литки проглянули з-під вузького дзвону білосніжної сорочки. Молодцювате проноситься з невеличкою Софією Кушнір Омелян Синиця і починає шепотіти, як він двічі оперіщив її господаря.

— Чи не брешеш? — в захопленні витягується смагляве довгасте обличчя дівчини.

— Ти думаєш, як він коверзує над тобою, то вже й велике цабе… Ти його робіткомом налякай, щоб не дуже варив воду із тебе.

«От уже й Софія дівує. Ще недавно вугластим підлітком з дрібними косичками бігала по Варчуковому обійсті, а тепер — дівка на відданні. Старається, видно, у Сафрона, щоб хоч що-небудь заробити».

І знов пропливає в танці Грицько з Югиною. Стало досадно на себе, чому не він кружляє з дівчиною. І всміхнувся: оце б здивувалися усі, коли б пішов у танець. І, дивлячись на розвихрене коло, безпомилково почував, де танцює Югина. Навіть знав, що ось вона поправила косу і всміхнулась Грицькові.

Музики все швидше і швидше затоплювали майдан рокітливою мідною повінню. Шаленим водограєм закрутився, завирував кольоровий круг і в одну мить розсипався райдужними бризками.

А труби, не перепочивши, враз гримнули такої, що аж ноги задзвеніли і в радісній напрузі міцніше втиснулись у землю.

Хлопці якось зразу молодцювате виструнчились, і дівчата вже не пізнавали своїх милих: були це не прості, роздавлені щоденною важкою працею і злиднями бідняцькі діти, наймити — перед ними в мальовничих привільних позах стояли горді воїни з такими блищиками в очах, що на край світу підеш за ними. Іще якась хвилька застиглості — і на майдан віхтем огню викружляв, вилетів гордовито веселий Варивон Очерет.

Що з того, що він цілий тиждень не випускав із рук кісся, що з того, що він щодня давився наймитськими харчами! Зараз він був не наймит, а сама молодість. Ось він на мить зупинився, широким рухом збив шапку на саму маківку і пішов, і пішов вибивати такої, що густий пил, як туман, двома хвилями покотився з-під його ніг. Десятки очей в захопленні слідкували за кожним гармонійним і дужим рухом. Непомітно молоді руки шукали рук, тепло лягали на гнучкі плечі, непомітно голови, мов соняшники, поверталися в бік завзятого і несподівано похорошілого танцюриста. А той, вітром обкружлявши майдан, як печаттю, вдарив ногою перед Югиною і застиг, відкинувшись назад міцним широким станом.

Неначе стрілка з ранішньої хмари, легко вилетіла Югина з дівочого гурту і попливла на Варивона. А той, ніби одриваючись від землі, пішов, пішов, пішов, перегинаючись, назад. Здавалось, він вибирав ногами точку опори. Ось-ось знайде її і злетить угору поверх заворожених хат. А дівчина наздоганяла хлопця і наздогнати не могла. І Варивон пожалів танцюристку — дрібно вдарив нісками на одному місці і, прибивши обчасами, знову підвівся навшпиньки. До нього підлетіла Югина. Граційно обкрутившись навколо себе, охопила зачарованим колом Варивона. Все швидше і швидше закружляла, закрутилась віхолою. Вже не видно її обличчя, злились кольори її одежі. Це була не дівчина, а барвистий коловорот, що розкручував кілька коловоротів. Враз, наче з хвилі випливши, вона зупинилась і її руки дужо переплелися з руками розчервонілого Варивона.

«Ох, і дівчина, — в захопленні, аж перехилившись, дивився Дмитро на молоду пару. — Не дівчина — саме щастя».

Заходило сонце. Музики заграли марш, і дівчата першими посипали у вузькі вулички. Слідом за ними йшли парубки, щоб десь на розстанні чи біля перелазу промовити кілька слів, бо увечері саму дочку неохоче пускає мати з дому.

Григорій попрощався з Дмитром і назирці пішов за Югиною.

«Хороша пара буде», — і почув, як защеміло всередині. Попереду поспішала з гуртом дівчат Софія Кушнір. Кілька разів дрібне красиве обличчя здивовано й допитливо оглянулось на нього. Не доходячи до поля, хтось тихо війнув піснею, і кілька міцних свіжих голосів зажурилось, випливаючи на скошені стерні.

Ось і дубівка простягає до нього старі руки, під якою стільки передумалось, перемріялось.

Напливали спогади, бачив, як у місячнім промінні бігла від хутора Марта і непомітно розтавала, а натомість випливала невисока Югина з освітленим обличчям, усіяним дрібними зернятками недостиглого маку…

Уже дівчат не видно — пішли долиною, та пісня здалеку долітає до хлопця, вже й пісня стихає, та озивається луною гай; зрештою стихають дерева, тільки неясним відгуком бринить стривожене серце.

Додому не хочеться йти; простеляє піджак біля дубівки, як не раз колись стелив, і лягає горілиць.

Тихо коливається над ним високе небо, обсіваючись золотим зерном, а осторонь, збившись з дороги, стоїть самотній віз із надломленою війєю.

XVІ

На задуманому впертому обличчі Свирида Яковлевича рожевіють краплинки дощу.

Фіалкова хмарка, відпливаючи за Буг, срібно прошуміла навскісними промінцями, і гарячі дороги закурилися відпаром.

Навколо хороше запахли зволожені ниви. Так тільки пахне свіжий молодий хліб, дбайливо змочений теплими руками господині.

— Свириде Яковлевичу, тут жито проростає, — новообраний секретар комсомольського осередку Самійло Поліщук зупинився на кривому, обгризеному шматку поля.

З потемнілої шапки приплющеного полукіпка уже потекло зерно, проростаючи крихітними безпомічними стрілками. Білі, напівпрозорі ниточки-коріння, сяк-так притулившись до землі, жалісно чіплялися за життя. Зазілене пирійкою поле, самотній причавлений полукіпок, напівмертва в'язь оголених корінців — це закінчена картина злиднів. З глибоким болем зупинився Свирид Яковлевич на чужій ниві, яка водночас була і його нивою, частиною його життя Так, як синові важко дивитися на вбогість батьків, так і Мірошниченкові важко було дивитися на скривджене поле.

Що може бути страшнішим коли земля уже перестає ділитися з хліборобом шматком хліба — в розпачі викидає йому, як сукровицю, жовту суріпку й осот!

Цю нивку добре пам'ятає Свирид Яковлевич: в двадцятому році він тут наділив десятину вдові Дарині Опанасенко. Кожного року за відробітки куркульня як-небудь дряпала цей кусень, і він черствів, задавнювався бур'янами, оздоблювався проти господині, як і вона проти нього.

Земля і людина мучились.

Через пару років Дарина, віддаючи заміж старшу дочку, розділила ниву навпіл, а коли підросла менша, — у вдови залишалася втовчена четвертинка. Земля розкришувалась, загратовувалась новими межами.

— Свириде Яковлевичу, занесемо до списку тітку Дарину? Бо де ж їй худобу дістати? — витягає хлопець з кишені блокнот і олівець.

— Пиши, Самійле, — тихо говорить Свирид Яковлевич. — Напевне, захворіла вдова. Надломилася на чужих роботах. Як стебло, надломилась.

— Ото порадується, коли їй сільрада привезе снопи. Хоч обсіятися хватить — і то добро.

— Яке тут добро?

— Все ж краще, ніж нічого, — жалісніє співучий голос хлопця.

— Тільки й того. Хіба ж це снопи? Тут паші більше, ніж колосу.

— А треба, щоб сніп був як сонце, — повторює Самійло улюблений образ Мірошниченка, і вже юна шира безпосередність стирає в словах попередню сумну інтонацію.

— Вірно. Як сонце! Щоб він не печалив, а веселив людське серце.

— В созі повинно розвиднитися нам, в колективі…

— Розвидниться, Самійле.

— Я ці дні, Свириде Яковлевичу, і лягаючи, і встаючи, думаю про одно: яке життя буде, коли згуртуємося всі… дуже туманним ввижалось усе. Спеціально бігав у комуну ім. Фрунзе. І вона пособила мені. Наче підріс за ці дні. Нові обрії, ніби в казці, розкрилися… А от охопити цілу землю в обнові — прямо зору не хватає.

— То не проста річ, Самійле, — щастя побачити наяву. Щастя однієї людини легше уявити, бо воно невеличке, куценьке і навіть часто злодійкувате, — не може рівно і весело подивитися в очі іншим людям… Всенародне щастя першим Ленін побачив, він біля його колиски стояв. От цю тему — ленінське передбачення — і треба роз'яснити на наступних комсомольських зборах.

— Ви нам допоможете, Свириде Яковлевичу? Це ж, знаєте, яка тема! Це все одно, що стати на круту гору і першим угледіти сонце. Допоможете? — Довірливо дивляться ясні, ще неотверділі очі.

— Постараюсь. Молоді якнайбільше треба зібрати. Заходь до мене завтра увечері — поміркуємо разом.

— В сільраду?

— В сільраду. І про життя фрунзівців згадаєш. Вони ж з Володимиром Іллічем в тисяча дев'ятсот двадцять першому році стрічалися…

Прояснювалося. На небі заворушилася райдуга й крутою легкою дорогою звелася над землею; в її надійному сяйві помолоділи, покращали і вище піднялися поля.

Зміна настрою природи порадувала Свирида Яковлевича: в якійсь мірі це було зв'язано з його мріями, сподіваннями завтрашнього дня. Зарошений, неквапний, він пильно йшов з одного поля на друге, читаючи вдумливими очима нелегку книгу людських сподівань і нестатків. Не вперше читає її. Познайомився з нею в дитинстві, коли його ще гонка, невидублена шкіра, як папір, лопалась від батогів ланового… Роки давно розмили тіні минулого свавілля, розметали по всіх смітниках панів і паненят, тільки не змогли викорчувати окоренілих злиднів.

Мірошниченко чим міг допомагав бідноті. Ставши головою сільради, він вижив із комітету сільської взаємодопомоги куркульських поплічників, і зерно для посіву, очищене й 'протруєне, сіялося в незаможницькі ниви. Робив своє корисне діло і прокатний пункт, і сільськогосподарське кредитове товариство. Але всього цього було замало. І тому Свирид Яковлевич гак тепер радів і турбувався про організацію созу. Куркульня підняла проти созівців свою силу й всю темну накип відсталості І навіть Бондареві було важко справитися з наляканою, приголомшеною різними поголосками дружиною.

Через шлях, на полі Івана Тимофійовича, також стояв полукіпок і п'ятнадцятка. Біля них пастушки почали розкладати вогонь.

«Ще, гляди, підпалять снопи, — ворухнулася думка. — Треба подивитися, хто там вовтузиться».

Нерадісна догадка отверділа, коли побачив біля снопів дітей куркулів. Вони неохоче перенесли багаття на інше поле. Свирид Яковлевич дбайливо поправив обсмикані худобою снопи, нахмурився: пригадав куркульську змову.

Вузькою польовою дорогою, що звивалася поміж стернями, їхав порожняком на Данькових волах Дмитро Горицвіт. За колесами, підпливаючи водою, котилися свіжі смужки колії, в них неохоче запливали пасма неба. Побачивши Свирида Яковлевича й Самійла, Дмитро скочив із воза, підійшов до них. Мокрі плечі парубка курилися легким димком.

— Куди, хлопче?

— По снопи.

— Багато в тебе?

— Полукіпок залишився.

— Може, і ці прихопиш? — показав Свирид Яковлевич на поле Бондаря.

— Чи це не Івана Тимофійовича? — здогадався Дмитро.

— А тобі страшнувато?

— Авжеж. Зразу ж шкіра затрусилася. Справді, підмога потрібна?

— Потрібна.

Дмитро діловито підійшов до волів. Віз підкотився до полукіпка.

— Накладай, Самійле.

— О, який ти проворний.

— Біля миски, — покосився Дмитро: він завжди ніяковів, коли його починали хвалити. Якесь підсвідоме почуття жило: усе те, що він зараз робить, ніщо з тим, що має зробити.

Снопи обережно влягалися на віз. Пастушки, покинувши багаття, пурхнули табунцем на поле Івана Тимофійовича.

— Накладають! — вирвався здивований вигук.

— Яке він має право на чужі воли грузити?

— Ну, то ж Горицвіт!

— Більш йому дядько Яків дулю дасть, а не воли, — висунувся наперед низькорослий, широкогрудий Явдоким, синок Данила Заятчука. — Хлюст який! — притишив голос, щоб не почув Дмитро.

— Тепер, парубче, тобі повік не бачити Данькових волів, — поклав важку руку Свирид Яковлевич на плече Дмитра.

— А що він мені зробить? Коли родимець не вхопить, полається, полається та без моїх рук навряд чи обійдеться: хто йому столярську роботу поробить?

— Ну, спасибі, Дмитре. Не просив би тебе, так боюсь, щоб цей виводок не спалив добра Бондарю. Це теж може отуманити созівців.

— Не так созівців, як їхніх жінок.

— Вірно. Приходь увечері до сільради: буде нарада з середняками.

Віз тихо заколивався, і стерня зашипіла під обважнілими колесами.

— Таки молодець Дмитро — не побоявся! — Захоплено провів Самійло очима рослу постать хлопця, що, приноровлюючись до ходи волів, поволі розсівав на мокрій землі гнізда слідів.

— Цей не побоїться. Справедливий, гордовитий, але, на жаль, з одноосібницьким норовом — замкнутості багато. Правда, смерть Тимофія страшно підтяла його. Пам'ятаю, наче камінним став. Мов біля хворого, ходив я коло нього… — Пригадав минулі роки. І очі Тимофія, і очі рідних дітей безсмертним квітом поглянули на нього… І досі вірилося і не вірилося, що їх пригасила земля.

…А в цей час по куркульських дворах задьористо дзвонили голоси виконавців:

— Громадянине Данько, вас требують у сільраду.

— Якого там дідька треба?

— Розмовляти з вами будуть.

— Від цих розмов у нас шкура тріщить.

— Довго вона у вас тріщить. Кріпка, видать, як у вола.

— Чого зуби скалити! Знову якесь обмеження або щось давай.

— Ні, вам крам будуть роздавати. Безплатно.

— А бодай вам…

— Беріть і тітку — хай помагає таскати. Самі підірветесь.

— Щоб вас, чортів, лиха година підривала.

— І вам цього ж, на здоров'ячко…

— Сафроне Андрійовичу, негайно в сільраду.

— Що там, пожар?

— Ну, якби пожар був, ви б давно на ньому руки гріли.

— Ану, вимітайтеся з двору.

— Скоро й вас виметуть, не журіться… То у вас ліс не крадений?

— Де?

— Під соломою.

— Який там крадений!

— Чого ж під соломою? Перевіримо.

— Тільки й винюхуєте все носом.

— А ви лапами гребете. Наженіть собак, бо подумаємо: навмисне на начальство поспускали.

— Теж начальство…

Першим прийшов до сільради буйночубий, вилицюватий Яків Данько. Широка, на всі груди манішка ряботіла неймовірними чорними квітами, а тугий комір обручем в'їдався в м'яку, пропечену шию. Прикриваючи повіками очі, з підкресленою повагою підійшов до секретаря сільради Захара Побережного, завзятого комнезамця, якого вже одного разу намагалися підстрелити куркулі.

«Це за те, що я з ними усякі балачки вмію культурно вести, починаючи з продподатку і кінчаючи самогоном. Скоро прямо на дипломатичну роботу можна буде посилати», — беззаперечно пояснював Побережний.

— Кликали мене чогось? — тінь робленої усмішки скривила уста.

— Кликали. Сідайте, Якове Пилиповичу, — швидким ястребиним поглядом зміряв Данька.

— Я й постою. Часу нема на посиденьки. Чого звали?

— Та сідайте. Правди, кажуть, нема в ногах.

— Її тепер, надійсь, ніде нема.

— Що ви цим хочете сказати? — примруживсь Побережний. — На кого незадоволені?

— На життя своє.

— Я теж не завидую вам, — погодився Побережний. — Паскудно живете, нутром куркульським тхне од вас.

— А від вас одеколоном пахне? — спалахнув Данько і зразу ж змінив тон. — Що там від нас требується?

— Завтра що маєте робити?

— Я не знаю, чи доживу до завтра.

— Доживете, — пообіцяв Побережний так, начеб це цілковито залежало від нього. — Чи довго будете жити — не знаю, а завтрашній день — обезпечаю.

— Це теж по циркуляру?

— Ні, без нього. Хліб завтра вивозите?

— Та де там той хліб! Молотиш, молотиш, а намолоту ніякого — сама полова кружляє.

— Ми знаємо, хто кружляє. Так от, завтра вам треба обома підводами виїхати на шлях — будете відбувати трудгужповинність.

— У таку гарячу пору! Протестую!

— Протестуєте? — прицілившись, м'яко запитав Захар і через мить різко відрізав: — Ми за цей протест таким штрафом огріємо декого з хитрих, що прийдеться з запічка виколупувати гроші… Торгуватися прийшли! — звернувся уже до всіх багачів, що купкою натиснулися біля дверей. — Громадяни куркулі, завтра усі мені на шлях. До одного! А то своїми волами усі дороги розбатали. І не скрипіть про всякі обмеження — вимощувати шлях не обмежуємо. Запитань нема і не треба. Бо все зрозуміло. Дебати — завтра на шляху.

Вийшовши з сільради, Варчук, як півень, застрибав по дорозі, нахиляючись над бурою лопушиною Данькового вуха.

— Мірошниченкова, Мірошниченкова робота, — зашипів швидко і злісно. — Той оратор, Захар, сам так не притиснув би. Кишка тонка. Мірошниченко за своїх голодранців на-сівся на нас. Не завадило б його провчити із Бондарем разом. Дуже розумні поробились.

— Еге ж, дуже розумні.

— Но все одно созівцям пашні не звеземо. Хай кульчиться, пріє, гниє у снопах. Ми їх здорово притиснули.

— Воно то здорово, але на шлях зараз їхати. Чи не більше нас приперли? — засумнівався Данько.

— Може, каєшся? — спалахнув Сафрон.

— Чого ти зі своїм каяттям прив'яз? — роздратовано відповів Данько. — Худоби злидням повік не дамо, а провчити не завадило б…

Увечері в своєму невеличкому, охайному, з квітами на столі кабінеті Свирид Яковлевич провадив розмову з середняками. Переважна більшість із них вийшла з бідноти: революція наділила їм землю, декому щось перепало із панської худоби чи реманенту. На цій основі міцні невтомні руки вибивалися із злиднів, як вибивається з грунту уперта прорість.

Голос Мірошниченка тихо і задушевно пробирався до обтяжених щоденними турботами селянських сердець. Уміле тяжке слово одсовувало нелегку вагу клопотів, хвилююче піднімались давні події, впліталися в повінь сьогоднішнього дня.

Свирида Яковлевича любило село і за тверезий розум, і за слово, часом грубувате, але завжди справедливе, і за тверду рішучість характеру. Він ні явно, ні приховано не приноровлювався, як деякі сільські керівники, до тих чи інших смаків, не піддобрювався до тих чи інших, часом стихійно створених, групок. Тому й розбивав їх наголову, виходячи з одного принципу: «Чи це добре державі? А коли добре державі, то добре й нам».

Кожне село, як дорогами і стежками, пересноване родинними зв'язками. І спочатку дехто з родичів затаїв на Свирида Яковлевича глибоку досаду: начальством став, самі обома руками голосували за нього, а ні в чому не уважить. Яка ж то рідня? Раз навіть у двоюрідного брата вирвалося:

— Загордився, загордився, Свириде, забувати став нас. А я не забув, як мені петлюрівці за тебе шомполами грамоту виписували. І досі перебиті жили стручками ворушаться. За це, думаю, мені щось перепасти може.

— Брате, помовч. Не на той бік дерево гнеш.

— Може, не на той, але дещо мені змогло б непомітно капнути.

Свирид Яковлевич побілів:

— Я тобі що! Самогонний апарат, щоб капати! І в тебе хватило розуму великі діла із брудними краплинами перемішати? Гляди, щоб не подавився таким тістом — з нього куркульські остюки наскрізь стирчать. А щоб ти більше не переїдався дрібненькими справами, запам'ятай одно: ніколи, ні перед ким, нізащо я не пригну свою совість. Не на те я землю кров'ю огрівав. Помилитися зможу. Тоді й перед народом, червоніючи, скажу — помилився, простіть. А на нечесне діло ніхто мене не підіб'є.

І люди зрозуміли Свирида Яковлевича скоріше, чим рідня.

За вікнами зрідка розцвітала синя гілка блискавиці, нагнуті вітром дерева обтрушували росу й шуми.

Свирид Яковлевич неквапно веде розмову, перемовляється з селянами, не спускаючи з них допитливого погляду. Ось надійшла хвилина, коли його мова сколихнула й об'єднала всіх слухачів. Це помітно і по очах, і по збільшеній увазі, і по кількості реплік.

— А чого ж, я привезу снопи Дарині Опанасенко, — першим вихопився хитрющий Корній Волошин, літній чолов'яга з мідними, мудро закрученими, як похідні труби, вусами. Він швидко зміркував, що в Дарини тільки один полукіпок: не важко між ділом прихопити його.

— Та це вам, Корнію Даниловичу, не з руки, — розгадує Мірошниченко поспішність Волошина.

— Нічого. Для сільради постараємося. Я не з яких-небудь елементів, — великодушничає той і гордовито озирається навколо.

— Тоді, Корнію Даниловичу, пособите Фросині Коваль.

— Так для неї ж треба двічі обернутися, — з головою видає себе Волошин.

Навколо прояснюються обличчя. І тепер Мірошниченко говорить про созівців.

— І з вас дехто перелякався куркульського шумовиння й нахваляння. У двадцятому році, коли розподіляли землю, я, наприклад, в Олександра Петровича Підіпригори не бачив страху, а от розжився Олександр Петрович на лошата і спасував перед ворогами.

— Борги, борги, Свириде Яковлевичу, заставили, — закрутився на місці чоловік і зніяковілим поглядом оглянув селян. Ті зараз мовчали, як суворі судді.

— Може й так, — тихо говорить Мірошниченко. — А ви не забули, як за старі борги шипіли капіталісти на нашу державу? Зброєю брязкали на увесь світ.

— І не википіло. — Бо стояли твердо.

— Тільки поступись — заарканять, як пить дати.

— Свириде Яковлевичу, кому там пособити? — підвівся крепенний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора, рідний брат Олександра. Посмоктуючи люльку, він більше ні слова не промовив, тільки головою кивнув, коли йому назвали прізвище Карпця. Але красномовний погляд старшого брата підняв на ноги й Олександра Петровича.

— Борги боргами, а й ми щось придумаємо. Тільки не вдень, а увечері, — і, оздоблюючись, додав: — Все менше якась погань бачитиме. Повилазило б їм!

Навколо зацвіли усмішки.

«Від цього усміху кисло стане куркулям…»

Свирид Яковлевич пізно повертався додому. В важкуватому дужому тілі гуділа утома і задоволення зробленим ділом.

Над згорбленими будівлями колишеться і шепоче темрява, так колишеться і шепоче нива, що вже починає проростати новими сходами.

На тлі синюватих стін ополонками чорніли вікна. Свирид Яковлевич підійшов до порога й зупинився: щось, наче хустина, біліло на призьбі. Це був конверт. В хаті розірвав його, й на вологому папері п'яно розбіглися гудзькуваті літери.

«Свириде, не будь таким розумним, бо поріжемо на шматки, як і дітей твоїх, а м'ясо викинемо свиням. Ваш соз, як лапті, розвалиться в клапті».

«Іще одна до колекції», — гнівно кинув анонімку на скриню.

В окремому конверті лежало з десяток таких папірців. Дослідникові можна було б по них написати короткий курс розвитку канцприладдя і задавнену історію куркульської підступності й ненависті.

Перші анонімки писалися вугляком, на обгорточному папері, грубим перегаром крихких олівців, чорнилом з бузинових ягід, чи дубових горішків. У них загрози перемежовувалися з застереженнями і підкупами. Вигоди, і червоний півень, і смерть кривилися в незграбних, нарочито перекошених, літерах. Сьогоднішня анонімка відрізнялася від інших тільки лексикою — в ній вперше стояло слово соз.

«Бояться, бояться нас», — підійшов Свирид Яковлевич до вікна.

XVІІ

Збори аж клекотіли.

Куркульня, клубками збившись по кутках сельбуду, намагалася криками злісним гамом заглушити промовця. Тільки один Варчук стояв біля вікна спокійний, зосереджений. Але досить було йому, наче ненароком, ворухнутися, і галас зростав з новою силою.

— Скільки ж можна накладати!

— Деруть, деруть. До живої кості додерлися!

— Все власті і власті.

— Де ви той хліб бачили!

— Скоро самі землю гризтимемо!

— Хай фабричні коло землі пороблять. Тоді, може, менше об'їдатимуть нас.

— Привикли по часах робити.

Мірошниченко непомітно підморгнув Степанові Кушнірові, і той, невеликий, завзятий, легко вискочив на сцену. Варчук знову ворухнувся, і Карпо ледве не приснув зо сміху.

— Диригує батенько, тільки камертона бракує, — нахилився до Ліфера Созоненка, і той зразу приєднав свій голос до розбурхлого галасу.

— О, знову ахтивіст об'явився!

— Степане, зачепи дукачів за гаряче!

— А що він здав!

— Фунти нещасні.

— Те, що належало, те і здав.

— Та доки нам голову крутитимуть. Все обмежують і обмежують!

— Скоро вам не обмеження, а каюк буде!

— Уже з голоду припухаємо! — несподівано виділився голос Івана Січкаря.

Загалакали куркулі. Але Кушнір, широко ставши міцними ногами, насмішкувато звузив очі.

«Мене не перекричите», — говорила уся його туго збита постать.

Коли гамір трохи стих, Степан Кушнір покосився на гладкого, запухлого від жиру Січкаря і тихо промовив:

— Тільки що тут, товариші, Іван Січкар розбалакався, як він з голоду припухає. А жінка його недавно хвалилася, що лікарі в нього лишній жир вирізали. Словом, я бачу, нема в сім'ї Січкаря ніякого порядку, ніякого. Навіть з жінкою спілка не виходить.

Сельбуд вибухнув реготом.

— То у мене сердешна болезнь! — гукнув Січкар.

— І запалення хитрощів, — серйозно додав Кушнір.

— Ох і влетить сьогодні Січкареві, — з дверей притиснувся до Дмитра Варивон.

— Що-небудь узнав? — нахилився до червоного, як ріжок, вуха товариша.

— Взнав. Ми спочатку не там з тобою шукали. Він хитріший, аніж думалося. — Почав обережно пробиратись на сцену, не зводячи очей з Мірошниченка. Свирид Яковлевич спіймав змовницький погляд Варивона, вийшов на хвилинку з-за столу.

— Ви тільки подумайте, товариші, до чого може куркульська нахабність дійти, — продовжує Кушнір. — Вони сміють нашим шефам, робітникам нашим, кричати: «Хай фабричні коло землі пороблять…»

В кутку знову загаласували, але Кушнір зразу ж звернувся до президії:

— Я думаю, що громадян Заятчука і Денисенка треба оштрафувати за зрив зборів.

— Приймаємо до відома, — обізвався Мірошниченко, і куток затих.

— Так от, товариші, як розперезалися куркулі. Вони мало того, що ховають хліб, а ще й хочуть на нашу дружбу з робітничим класом кинути чорну тінь. Не буде по-вашому, не буде, панове дукачі! А хліб ваш ми візьмемо. З землі вирвемо, бо він країні потрібний, для зміцнення держави потрібний, для індустріалізації потрібний. І ми повириваємо тим жала, хто гноїть його.

— Бач, як загрожує, комзлидня!

— Руки короткі!

— Ні, не короткі, громадянине Данько!

— Та хіба я що казав? То не я.

— А язик твій.

— А язик може. Він такий.

— Не прикидайся дурником. Хліб все одно знайдемо.

— Не знайдеш, бо нема.

— Добре, видно, заховав.

— Щось уночі у лісових ярах ворушилося.

— Який там чорт ворушився! — занепокоївся Данько.

— Так невже це ви, дядьку Якове, чортом стали? А я й не знав. От безтолкова голова.

— Ха-ха-ха!

— Іди ти під три чорти.

— Одного бачу, а де ще двох шукати?

— Біля самого Данька стоять. Тут їх хоч греблю гати.

— Того він в яру і ворушився!

— Та завезу я своє завдання. Тільки дайте з яриною впоратися.

— Отак би давно.

— Ярами налякали.

— Куркуль псом підбитий, а лисом підшитий!

— Тьху на вас!

— Собі в борщ.

Кушнір спокійно переждав, поки втихомиряться збори, і продовжував.

— Робітники усе для нас будують, виробляють. Вони ні трактори, ні плуги, ні всяку продукцію у землю не заривають. Так що ж, їх радянське село без хліба залишить? Ні, товариші, не залишить. Біднота, середняки не завинили перед своєю державою. А куркулів треба так трусонути, щоб із усіх шпарин зерно посипалось.

— Гляди, щоб твої кості не посипались!

— Скоро драбиняк розлетиться.

Кушнір переглянувся з Мірошниченком і далі говорив:

— Отут ціле жужмо куркулів, прямо казанськими сиротами прикинулись. Мовляв, нічого у них нема, нічого не вродило. Я думаю, зараз варто подивитися по засіках оцих нещасних сиріт.

— Давно пора.

— Вже ходили.

— Доки обдиратимете нас? — знову виділився голос Січкаря.

— От і почнемо, товариші, із самого найбіднішого, який в насмішку нам пудика тиче. Як роздобрився! З Івана Січкаря почнемо.

— Ну й починайте, — процідив крізь зуби Січкар, і дрібні жовті зіниці злісно виділилися на сірих білках. — Уже весь ліс розкопали.

— Іще раз копнемо.

— Про мене. Як не їла душа часнику, то й тхнути не буде.

— А від тебе не часником, а дідьком болотяним тхне… Прямо із зборів до лісу потягнувся великий гурт людей, і в ньому ніяк не міг заховатися натоптаний жиром Січкар.

— Дурно — пусто нарізались, — скаржився малоспроможному середнякові Олександрові Підіпригорі. — От життя пішло, щоб воно пропадом у безвість пішло. От нарізались, так нарізались…

— Еге ж, еге ж, — погоджувався Олександр Петрович, думаючи найбільше про одне: як би не згадав Січкар про задавнений борг.

Просторе над ставком куркульське подвір'я ще здалека загриміло ланцюгами, обізвалося виттям: собаки Січкаря більше скидалися на вовків. Господар довго вовтузився біля хитро видуманих защібок, і люди потекли у двір. Над ставом густо повисли голоси.

Свирид Яковлевич впевнено підійшов до великої клуні, наказав розібрати засторонок. І не встиг виконавець сокирою відхилити верхню дубову дошку, як з проміжку подвійної стіни золотим потоком бризнула пшениця.

— Бач, догадався чортів дукач!

— Хто б і подумав про подвійні стіни!

— От тобі й нарізались! — вирвалось у Олександра Підіпригори, і він злими очима поглянув на пополотнілого Січкаря. — Навіть за свій борг забувся чоловік.

Свирид Яковлевич оглянувся навколо і голосно промовив до Бондаря:

— Доведеться тобі тепер до Денисенка піти.

— А чого ж, давно пора.

І Денисенко, що зиркував округлими очима за кожним кроком активу, проворно, не на свої літа, підбіг до Мірошниченка. Шерхливими устами тихо прошепотів:

— Свириде Яковлевичу, сам завезу. Я б давно здав, тільки ж худоба в роботі. Осипається ж ярина. Горить!

Мірошниченко подумав:

— Гаразд… Тільки зараз і везіть.

— В одну минуту. Лише синка гукну, — і, труснувши брудним колесом волосся, він обернувся, для чогось провів рукою по червоних клітчастих складках шиї і вибіг із подвір'я Січкаря.

— Налякався, — підморгнув Бондар. — Подумав, що і його схованку викриють.

— Треба прослідкувати за ним. — І голосніше додав. — А тепер, Іване Тимофійовичу, рушай до Пилипенка. Забирай зерно.

Обернувшись, він побачив, як до нього з опаскою ступив засушений, богомільного вигляду чоловік. Це був Пилипенко. Над його кружечком обстриженою головою, немов привішені промінням, крутились два гедзи.

XVІІІ

Варивон хитрувато примружився, підморгнув однією рудою кудлатою бровою, і Григорій в думці вже кається, що звернувся до нього.

— Н-да! — слинить цигарку. — Сестричка моя двоюрідна, значить, з якого боку не подивись, нічого собі дівчина. Таку і на печі старости знайдуть.

Як він довго тягне слово. І хитра усмішка виводить Гриця із себе.

— Знаю без тебе, — обриває різко.

— А ти чого найоршився? — дивується Варивон. Він бачить, як почервонів Гриць, і розреготався: — Та ти, видно, дівчат ще не пригортав! Га-га-га! Нічого… Ця болізнь з літами пройде.

— Я йому про срібло, а він про черепки! — скипає Гриць. Він сердиться на себе, що краска заливає йому обличчя, і збирається вже йти. Варивон обриває сміх і підходить ближче до парубка.

— Ну, годі, коли не хочеш — не буду… Чого ж, познайомити з сім'єю Югини можу. Тільки, знаєш, суха ложка в роті дере, — багатозначно б'є щиглом по підборідді. — Так що треба тієї штуки дістати, що з червоною голівкою і зеленкуватим фартушком.

— В кооперацію підем?

— Для чого в кооперацію? Парубки побачать — в компанію наб'ються, чарку твою вип'ють і з дівчиною, значить, поговорити не дадуть. Знаю я їх. Зайдемо до Куцої Федори — в неї все, значить, дістанеш, — і знову хоче розсміятись. Та вчасно кудлатими бровами гасить вогники в янтарних очах.

— Як до Федори, так і до Федори, — погоджується Гриць, і обоє городом прямують до невеликої вдовиної хати. Назустріч їм встає з призьби висока молодиця, з пелени сиплеться рябе соняшникове лушпиння.

— Добрий день, соколики! — розтягуються в усмішці повні губи.

— Чи є теє, що, здається, не ллється, здається, не п'ється, здається, нема дна і у чарці, значить, нема? — скоромовкою тарабанить Варивон.

— Для когось нема, а для таких орлів пошукаю, — ще більше розтягує усмішку Федора. І зовсім по-дівочому грає очима. На жовтуватому, трохи прив'ялому обличчі виділяються невеликі яблука рум'яних щік.

«Гарна», — і Гриць густо червоніє, ловлячи на собі лукавий усміх молодиці. У темному ванькирі подала пляшки і гаряче своїми міцними пальцями обпалила руку.

— Приходьте іще, коли треба, — заглянула в очі.

— Зайду! — Гриць не знає, куди діти погляд, і виходить з хати.

— Пронозлива баба, та на виду нічого собі — сам чорт, значить, ложку меду вложив, — ховає пляшку в кишеню Варивон. — А горілки на своєму віку перепила — у хату не вмістилася б.

Сонце щойно спустилося з полудня.

Розпарена теплінь віє соняшником, коноплею і яблуками. Пройди вздовж села — будуть скрізь мінятись пахощі: на Вигнанці повіє медункою, рум'янком. На Зарічці закадить гіркою зелено-рожевою кашкою водяний перець, повіє золотистий дев'ятисил; на Бабі, коло лісу, обізветься розімліла матірка і добірна ромашка, на шляху — духмяний чебрець, тільки ніде не відміниться теплий яблуневий дух. Здається, уся небесна блакитна баня настояна терпким саблуком, червонобокою каролькою, білим розкішним наливом, темночервоною циганкою. Раніше викохувалися вони в садах поміщиків, посесорів, дукачів, на несходимих економіях, фільварках, хуторах. Прийшла революція, повикидала хрещаті кіпці з панських земель, наділила поля строковим наймитам, споконвічним злидарям, що вік копарили на пісній мандебурці; посадила щепи неподалік від вишняків, і то там, то тут побігли між муравою протоптані стежки, з двох боків озорені яблуками. Восени і навесні по ярмарках дотиснутись трудно було до садженців вінницького плодового питомника.

— Чого задумався? — підштовхнув ліктем Варивон. — Он уже хата Бондарів.

Високий дощаний паркан огороджував подвір'я від вулиці. Праворуч від хати, над невеликим садком била журавлем поклони криниця, ліворуч красувався город. Навпроти хати, затиснута двома шовковицями, стояла нова клуня. Невеликий двір у Бондарів — все, що можна було скопати, пішло під город. Під вікнами лівої хати красується невеликий барвистий квітник. Скрізь чисто, соломинки не знайдеш — зразу видно, що дівоча рука порядкує.

У причиненому причілковому вікні швидко майнула тернова хустка на голові Югини і зникла в глибині хати.

— Налякали дівчину, — задоволено сміється Варивон і зразу ж поважніє: на призьбі сидять тітка Марія і дядько Іван. Бондар тримає в обох руках «Радянське село», читає, поводячи головою. Цурпалки його вусів ледве ворушаться, прикриваючи лінію рота.

— На добридень тому, хто у цьому дому, — вітається Варивон.

— А-а-а, це ти, верхолазе. Добрий день, — усміхаючись, підводиться з призьби дядько Іван. Постать його міцна, спокійна і гордовита. Очі з веселими іскорками, розумні, навколо них, як відбитки дрібних пташиних ніг, розходяться зморшки. Тітка Марійка вклоняється парубкам.

— А ми це з Грицьком з поля вертаємось. Духота така, повпрівали. Дай, кажу, зайдемо до моєї рідні, бо так пити захотілося, що коли б сіли обідати, то й ночувати б зосталися.

«Брешіть, брешіть!» — скинула глузливі сірі очі Марійка, затремтіли дрібні зморшки біля кобчастого носа, і зразу ж поважно захитала головою — згоджується з Варивоном:

— Авжеж, авжеж, така спека надворі, що навіть кури з-під плота не вилазять — кубляться — і скоса зиркує за Грицьком.

Незручно парубкові, переминається з ноги на ногу, не знає, що казати, а кров з гулом гаряче прибуває до голови, дзвенить у вухах. І тітка Марійка вже розуміє, що неспроста прийшов парубок до них, тим паче що в хлопців різко окреслюються кишені. Але ні одним рухом не виказує свого здогаду.

«Аякже, ідуть хлопці з поля, — вміє збрехати Варивон, — замахнулося напитися води».

— Так ходімо до хати, — запрошує вона і перша стає на східець ганку. За нею поволі прямує кремезний, широкий у плечах і поясі Іван Тимофійович.

В хаті світло, поприбирано; рушники нависли над портретами Леніна, Сталіна і двома чималими репродукціями «Штурм Зимового палацу» та «В комуні імені Котовського».

— Югинко, принеси свіженької водиці! — гукнула мати в сіни. В другій хаті загриміло відро, скрипнули двері, і хтось швидко побіг садком.

— Сідайте, сідайте, хлопці, — подолком стерла дубову лаву біля столу.

— Щоб старости сідали, — не витримав Варивон, і Гриця аж пересмикнуло глухе обурення.

Соромлячись, ховаючи голову на груди, в хату майже вбігла Югина, швидко поставила відро на дерев'яний кружок і зачерпнула води.

— Доброго здоров'я пивши! — підійшла до Гриця.

— Чорняву полюбивши, — прошепотів Варивон так, щоб батьки не почули. Та хіба від Марійки тепер утаїшся? Вона по одному рухові губ наперед уже знає, хто що скаже, наперед читає думки і чуття.

«Красивий, красивий парубок і не з вітрогонів, видно. Що ж, побачимо, як далі буде, — переводить погляд з Грицька на обличчя дочки, рум'яне і щасливе. — Соромиться дівка, — уперше ж парубки до хати зайшли».

— Щось не п'ється, — скривився Варивон, відводячи кухоль від рота. — Холодна дуже. Може, ця водичка тепліша буде? — виймає з кишень дві пляшки.

— Хе! В таку спеку? — дивується Іван Тимофійович, але по широкому обличчю, кольору добре випаленої цегли, та блискові в очах видно, що він і в самому пеклі не відмовився б випити.

Стіл непомітно заставляється мисками, чарками.

— За здоров'я гостей! Спасибі, що завітали у нашу хату, — статечно підводиться з за столу Іван Тимофійович.

— За ваше здоров'я.

— Моя бабуся, земля їй пухом, завжди казала: і пий — помреш, і не пий — помреш, так, значить, краще пити, — одним помахом перехиляє чарку Варивон.

— Та й гірка ж вона, гірка, — кривиться Марійка, випиваючи тільки до Марусиного пояска.

— А ти ж думала, ми солодку п'ємо? — удавано зітхає Іван Тимофійович, похитуючи головою.

— Е, ні! Куди воно годиться? — напосідає Варивон на Югину. — Випий мені зараз же. Навіть губи не вмочила.

— Не хочу, — впирається дівчина.

— Тітко Марійко, скажіть їй що-небудь! Мені як хто не п'є — краще ніж у серце.

— Випий трохи, Югино… Вона у нас така несміла.

— Такою і ти колись несмілою була, — глузує Іван. — До весілля тільки губи вмочають, а після весілля квартами тягнуть.

— Цить, старий.

Югина випиває, швидко закушує і всіляко уникає погляду Грицька. Горілка робить його сміливішим, певнішає слово і очі веселіше зупиняються на дівчині. Золотисті кучері тремтять над скронями, затіняють рожеве обличчя, хвиляста коса вляглася на спинній проділці, дрібні баранчики в'ються над потилицею. Тепер дівчина подобається йому ще більше, ніж у ту неділю на музиках.

«А що, коли одружитися з нею? — І крізь хмільну стриману радість просочуються холодні краплини. — Попарубкувати ще треба… Буду гуляти, а її інший засватає. Ще б пак таку не засватають! — Ловить світлий голубий погляд Югини і мимоволі зітхає. — І кума шкода, і меду жалко». Хотілося б ще в свою волю пожити, та дівчину випустити боязко.

— За твоє здоров'я, Грицю, — простягає велику, наче з бронзи вилиту, руку Іван Тимофійович.

— Пийте на здоров'я… — «Ех, якось воно та буде», — перехиляє чарку. Ще й дівчину треба взнати добре. Неспроста сунутись у воду, не знаючи броду.

— За здоров'я нашої Югини, — обважніло встав Варивон. — Щоб жила, багатіла… — і сам себе перелякано б'є по роті: чуть не вилетіла весільна приказка: «і спереду горбатіла».

Марійка і Гриць удають, що нічого не чули, а дівчина спаленіла вся, аж сльози затягнули очі.

— Як пославніла! пй-право, кращої не знайдеш.

— За твоє здоров'я, дочко, — усміхається Іван Тимофійович, не добравши слів свого родича.

«Та ще попереду днів та днів. Успію подумати!» Грицько п'є повільніше і не зводить погляду з дівчини.

— В кого тепер грабкуєш? — звертається Іван Тимофійович до Варивона.

— В кого доведеться. Той тиждень у Данька, потім три дні в Денисенка, а це до Сафрона перейшов, та прийдеться тікати.

— Захарчував? — сміється Іван Тимофійо'вич. — Той уміє.

— Уміє. Ще й як! — охоче погоджується Варивон. — Як винесе обід, хоч на собаку вилий — чортом смердить. Я вже і сяк і так до Сафрона підсипався: пообідайте з нами, значить. Такий наваристий борщ сьогодні — жиру не продуєте. А він, свиня скупа, навіть не посміхнеться, лише крізь зуби процідить: я за роботою в жнива тільки снідаю і вечеряю, не маю часу обідати.

— У соз записався? — притишив голос Іван Тимофійович, дивлячись услід дружині, що пішла на хвильку в другу хату.

— Аякже. Жаль, що останнім у списку стою. І робити, і чарку пити люблю першим. На соз теперечки вся надія. Югино, ти знову як засватана! Ану не залишай на сльози… Іване Тимофійовичу, а худобу нам на осінь дадуть? Бо за всякі зарібки і відробітки жили у мене, мов корні, порозбухали, — краєчком ока глянув на мідь широкої руки. На ній, як дельта на карті, ворушилась неспокійна в'язь синіх струмків.

— Неодмінно, — відповів упевнено.

— Справді? Ще ж нам навіть статута не затвердили, — засумнівався Варивон.

— А хто ж його буде затверджувати?

— Район, значить…

— Радянська влада! А вона нас, бідняків, давно затвердила. На все життя господарями, людьми зробила! Зрозуміло?

— Ще б не зрозуміло! Цілком! — повеселішав хлопець. — Так що є надія свої латки по-людськи зорати?

— Теж мені надію знайшов, — примружився Іван Тимофійович. — То дрібненька надія, — згадав слова Свирида Яковлевича.

— Чого ж дрібненька? — занепокоївся Варивон і відсунув од себе дзвоник чарки. — Як сам не доглянеш землю, то ніякий тобі, значить, дідько не зоре її по-справжньому. Покопирсає, перепаскудить, як табун свиней рилом, і нарік одна пирійка чи осот забруднять твоє поле.

— То вірно, — обізвався Григорій. — Робиш якомусь до сьомого поту, а він тільки назнущається з твоєї нивки. Подере її, аж серце у тебе кров'ю обіллється, мов за живою людиною. Та що й казати: злидні калічать і тебе, і землю твою.

Святковий настрій потьмарився. Потріскані руки уже не тягнулися до чарки чи ложки, і Югина з юнацькою догадливістю по обличчях батька і гостей зрозуміла, що всі вони подумали і побачили одно.

Убогі, зачерствілі нивки, мов скиби наймитського хліба, простягнулися до них. Їхня велика любов і велика печаль, як сон і дійсність, коливалися в очах. Вуха, неначе музику, ловили одвічні шерехи поля, ті, що з колиски починаються для селянської дитини; іскристі, вибілені стебла, розтрушуючи тіні, до самого кореня обмивалися сонцем; золотисті дзвоники остистої пшениці дзвонили усіма своїми сердечками. А тверезі думки, як клин у серце, вбивали неприкрашену, непісенну суворість, що мокрою заробітчанською свиткою наскрізь простуджує перероблене тіло, голодним переднівком висушує очі…

— Іване Тимофійовичу, ви щось про дрібні надії почали; набік, значить, відкинули їх, — першим порушив мовчанку Варивон. — А про ширші я за наймитським хлібом ще не чув. Так що воно, значить, про наші латочки чувати?

— Кинемо їх куркулям у пики. Хай давляться ними. А нам держава кращу землю наділить, в одному місці…

— Іване Тимофійовичу, і це правда? — підвівся з-за столу, надійно дивлячись на літнього спокійного чоловіка.

— Правда.

— А хто вам сказав?

— Партія! Секретар райпарткому — наш Савченко.

— Тоді правда! — повеселішав Варивон. — А то цей представник, Крамовий, значить, такого був мені туману напустив… «Колективізація повинна йти обережно, ступнево, закономірно», — перекривив і всміхнувся.

— Чули ми його, — зневажливо махнув рукою Іван Тимофійович. — І тобі всякі казочки торочив, що треба почати не з созу, а з договірної групи?

— Точнісінько так. Чого він так труситься?

— З троцькістами крутився. Того й труситься на куркульському задкові.

Розчервонілий Григорій, що уважно прислухався до розмови, несподівано свіжим тенором випустив задьористу частушку; вона, пританцьовуючи, завзято закружляла по хаті:

Праві, ліві групування
Плодять опозиції, —
Намагаються скрутити
Ленінські позиції.

— Не в брову, а в око! — хитнув головою Бондар. — Тільки їм в'язи скрутяться.

— Іване Тимофійовичу, значить, нам найкращу землю? І в одній руці? — невгавав Варивон.

— Аякже. Хіба ми не найкращі? В своєї влади ми не пасинки, а сини.

— Слова ваші, Іване Тимофійовичу, як хміль міцні: кожну кліточку пробирають. А дукачам, значить, наші латки прилатаються?

— Еге. Хай похазяйнують на розрізнених шматках…

— Мені і їх шкода куркулям віддати. Болото б їм, як чортам, опреділити б.

— А болота не жаль? — лукаво запитав Іван Тимофійович.

— Болота?.. Ні, не жаль, — подумавши, розщедрився підпилий Варивон.

— Да. Свирид Яковлевич говорив, що в Майдані Соболівському комунари осушили заливні плавні і тепер такий урожай збирають…

— Е, тоді дукачам і болота не дамо. Мульку їм у бік! — затанцював кулак Варивона по скатертині, і жалібним передзвоном обізвався стіл.

— Олександр Македонський був сильним чоловіком, але навіщо стіл трощити? — Григорій поклав свою руку на Варивонову.

— Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю… Тільки він не з нашого села… І у Варчука не наймитував. Усі засміялися.

— А ти, Григорію, як далі думаєш жити? — нахилився Бондар до Шевчика. — В соз скоро вступатимеш?

— Ще біля хати треба помучитись…

Увійшла Марійка і розмова про соз затихла.

— Ви собі як хочете, а я в садок відпочивати, — сказав після обіду Іван Тимофійович і обважнілою ходою подався з хати.

Непомітно вислизнула і тітка Марійка. «Хай собі погомонять трохи». Проте через кілька хвилин то за тим, то за іншим заглядала до хати. Варивон тільки вікна пильнував, щоб не заважати розмові.

І як не підходив Грицько до дівчини, вона відповідала коротко: еге, да, ні, авжеж — і схиляла низько голову. Цим ще більше до вподоби припала. «Несмілива. Тільки до неї треба ходити», — твердо вирішив парубок.

— Ех, і тетеря ж ти! — напався за ворітьми Варивон. — Хіба ж так з дівчатами говорять? Штурпак — штурпаком. Ти б їй якусь пісеньку проспівав, кумедію розказав, з віршиком, значить, підсипався, сеє-теє на вухо шепнув, щоб якась кумерція була. А то плів-плів про Химині кури. Один сміх і гріх. Язик у тебе, значить, телячий.

— Ну, ну, ти не дуже там патякай, — примирливо відмахнувся Гриць, як від надокучливого гедзя. Самому було смішно, що не вдалося переговорити до ладу. Та попереду днів та днів.

XІX

От і його обійстя.

В останніх променях вечірнього сонця, мов бабуся, дрімає стара-престара хата, хтозна-коли збудована. Навіть вирубані роки на сволоку давно сточив ненаситний шашель, а поріг в темноті, коли його забуде змастити глиною баба Орина, починає світитися димчасто-золотою трухлявиною. Кілька вишень, наче внучата, обсіли її, затулили маленькі віконця, спинаючись на низькі наболілі плечі. І на вітрах і без вітрів поскрипують кісточки — на відпочинок просяться.

Багато своїми підсліпуватими віконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то біля плоту і лежать обтесані деревини, ждуть свого часу і майстрів. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманці, кульчився на холоді в лісництві, щоб заробити де копійчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом підпирає слупами зсередини, підпірками знадвору.

Червоними натомленими очима тихо стрічає вона Грицька, і шкода стає її, як живої людини. Він сідає на обтесану підвалину і гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб він облюбував торік у Варчука. Добре накосився на помірках, поки Карпо привіз деревину в його двір. А цю березу з он тою вільхою заробив у лісництві на прополці посадки. З цієї ж липи славні дві крокви вийде. Ге ж?

«Еге ж», — згоджується стара хата і заплющує червоні очі. Пахучий голубий сон огортає її і тільки на гребені тихо колишуться кілька житніх колосків.

З низьких дверей виходить баба Орина. Темінь віє з її очей, рота, проте в роботі вона ще чіпка — цілий день буде полоти на городі й не охне.

— Так де ти бурлакував? — сідає на деревину і чорнозеленими від зілля руками спирається на кленову дійницю. В дійниці лежить цілушка хліба з втиснутою пучкою солі.

— Усе село обходив.

— Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чіп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дівчини був?

— Ще мені рано до дівчат ходити, — сміється Грицько.

— Як рано, бісів сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи мені прямо, коли нарешті оженишся?

— Ще маю час.

— Тьху на тебе, шалений! — тьмяно блищать чорні пеньки зубів і сітка зморщок то підстрибує вгору, то знову обвисає, глибока і густа. — Я вже корови кулаком не годна видоїти — половина молока зостається, а колись двома пальцями з найтвердішого вим'я витягала до краплі. Хліб стану місити, а мене всю в діжу затягує… Женися, окаянний, скоріше. — І навіть у самому слові «окаянний» він чує любов до себе.

— Оженюся, бабо.

— Коли?

— Хату збудувати треба.

— Теж мені господар із тебе. Оженишся, то й рідня молодої допоможе, і зайва копійка в кишені залишиться. Слухайся, бо старі крутяться, а молоді учаться… Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, — тихішає голос. — Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розійдуся так-сяк, а вранці ледве з тої лежанки встану — кожна кісточка ниє… Куди, куди, проклята!

В ворота вбігла первістка і майнула до низького перелазу, щоб скочити в город. Баба Орина, розмахуючи дійницею, швидко біжить переймати корову.

— Прудка! Іще як побігла! — беззвучно сміється Грицько і впирається всією спиною в деревину. «Хоч би чоботи бабі на зиму пошити. І на люди нема в чому вийти. А скільки ж вона роботи переробить, перемучиться… Ех, злидні наші та й годі. Увесь вік промучилась людина», — охоплює сердечний жаль і любов до старої.

Сутеніє.

Коло лісу струмують темносині тіні, а тут, на городах, вони ще ледве беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й воно ще недавно жило, красувалося, бриніло соками і листвою; за городом на леваді заскрипів деркач, десь по шляху проїхала підвода. Тихо в селі, навіть вітрець не насмілиться загасити перших дві зірки на небі.

І на душі тепло, радісно, тому й мрії сміливіше простягають руку дійсності.

«Збудую хату, як у Бондарів — на дві половини, з ганком і ванькиром, тільки трохи меншу. Скільки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе, парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив», — вперто просочується твереза думка.

«Можна й просту, чим я погана була», — зітхає в темряві беззубим ротом столітня будівля.

«Ти свій вік віджила, то й помовчуй», — відмахується Грицько. Він починає прикидати, в яку копійку може влетіти хата на дві половини.

— Четверо дверей — раз, — загинає палець. — Восьмеро вікон — два. За одно скло здере скляр три шкури… Доведеться зимою у найми піти.

І чує, як холодно їжиться тіло; мало він з дитинства находився в чужих полях?

«Буде над тобою день і ніч коверзувати якийсь дідько, і нічим йому не вгодиш, як болячці якій… Продати корову… Та позичити в когось грошей. Стій, стій, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвіт позичить, якщо тепер коня не купуватиме. Так і буду робити: корову продам, зажену кожушок — і в свитці перезимувати зможу, наб'ю олії, обміняю на всякий дріб'язок і таку хату збудую, що сам Варчук лопне з завидків, їй-право, лопне, — веселіє, хоча в глибині душі він знає, що буде будувати тільки просту халупу. І то аби стягнувся на неї.

Сон. охоплює парубка лагідними, надійними руками. Ще Грицько чує, як туго заспівали по денцю дійниці струмки молока.

«Югина корову доїть…»

До нього підходить попрощатись стара хата. Червоні натомлені очі блищать старечою сльозою. Осипається останнім трухлявим світлом зруйнований поріг, а на покрівлю чомусь вилазить Варчук, і кущ жита злякано відхиляється вбік. І вся хата відхиляється; відкривається новий будинок на камінному підмурку з великими голубими очима, як в Югини.

XX

Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майдані і, розбиваючись на дрібні рої, з гулом потік у позазілювані вулички. Недокипілі суперечки розгорялися з новою силою, і в розмову встрявали навіть ті селяни, що за все життя на сході чи зборах і звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цілину, піднімала державні діла.

— Хліб! Хліб!

Це слово дихало живою нивою, розсівалося, як перший посів, засновувало усі вулиці; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно проростало новою силою, піднімалося заводами під синім небом, ставало танками на хмурім кордоні.

Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрінь, освіжила селянські душі, і зараз щоденні чіпкі турботи подалися назад, даючи дорогу свіжим сходам.

Куркулі і їхні підголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пісними, напівмолитовними словами хотіли приглушити, притоптати ці сходи: бо то великий неспокій, коли дядько починає думати не про свою латку, зарібок, позичку, а про ширші діла. Краплинами отрути закапали ворожі поголоски, зітхання, поганенький, вичавлений смішок.

Легко кількома камінчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зіб'є навіть одичалий табун; легко кинути сумнів у самотню душу селянина, особливо коли він гнеться в куркульському дворі, просячи за відробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнів брудною порхалкою розсипається біля ніг колективу, наснаженого більшовицькою вірою. Цієї різниці не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.

І коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудів, що хліб у цьому році не вродив, то мовчазний полісовщик Мирон Петрович Підіпригора з перебільшеним подивом глянув на нього:

— То, кажете, і у вас не вродив?

— А хіба я що? Луччий за всіх? — нахмурився Заятчук.

— Та ні, я не кажу, що ви луччий за всіх. Це всі знають. Кого не попитай.

Гурт селян вибухнув сміхом.

— Так його, Мироне Петровичу, бо він увесь вік прибіднюється.

— А червінцями глечики понабивав.

— Позеленіли в землі.

— Ні рублика, ні рублика нема! — гарикнув Заятчук, а навкруг закружляв завзятий регіт, як удари батога, шмагав Заятчука. Шарпнувся він, відкинувся назад, шукаючи співчуття, але скрізь розцвітали заволожені, неначе росою налиті веселі очі.

— І хліба в тебе ні пудика нема? — уже насідав Мирон Петрович на Заятчука.

— Ні пудика, ні пудика! — осліплений злістю дукач не помічав, яким стало обличчя у полісовщика.

— Нема?

— Нема!

— І не брешеш?

— Щоб мене грім серед чистого поля вбив, — стояв окремо від селян, б'ючи себе в груди кулаком. У великих, неначе в сови, очах перемежовувався вираз непевності й ненависті.

— Хлопці, ходімо зараз в городище. Там золота яма ніяк нас дочекатися не може, — рішучий, приземистий Підіпрнгора обернувся до селян. — Я думав, що після такого сходу покається дехто, а воно — вовк вовком і здохне.

Рука Заятчука сповзла з грудей. На міцно стиснутих кулаках вигорбились кістляві лінії суглобів. Пригнувшись і забруднивши вулицю матерщиною, осатанілий дукач метнувся на полісовщика.

Але «хлопці» — молоді й літні селяни та парубки — по-діловому на льоту перехопили Заятчука, так само мовчки по-діловому з розгону перекинули його через пліт в город і, не оглядаючись, пішли назад до сільради.

Через хвилину на городі затріщала сердита жіноча скоромовка:

— Бач, обжерся і чужі городи прийшов толочити, щоб тобі пусто було. Ану забирайся звідціля, бо я тобі усю бороду вискубу, так вискубу, що й жінка не пізнає…

Пересміюючися, селяни оглянулися назад. На городі, як п'яний, похитувався забруднений Заятчук, а на нього квочкою наскакувала розлютована господиня.

Дмитро, йдучи поруч з Мироном Петровичем, уперто думав одну думу: «Коли Заятчук закопав зерно в городищі, значить і його рідня десь поблизу вибрала схованки. Треба буде мотнутися з Варивоном у ліси… Куди, чортові дукачі, позашивалися…»

На ганку сільради селян зустрів здивований виконавець Кость Півторацький, невеличкий, жовтолиций чоловік з голубими вицвілими очима і сліпучими, як дзеркало, зубами.

— От тобі й двадцять: іще на сході не наговорилися!? Мироне Петровичу, чи не в главні оратори мітите? Руками уже по-ораторськи розмахуєте. От не знаю, чи витримає вас трибуна?

— А хай тобі голова за трибуну не болить. Вона тільки пустомолотних не терпить, — спокійно відповів Мирон Петрович, виймаючи з рота пожмаковану люльку. — Товариш Савченко в сільраді?

— Нема.

— А Мірошниченко?

— Теж нема. Один я на господарстві залишився.

— Ну, тебе ми бачимо. Де ж товариш Савченко і Мірошниченко?

— На поле із созівцями пішли.

— Із созівцями?

— Ая! Земля прямо як червоне яблучко котиться созівцям. Ото куркулі переполох закачають.

— Яке урочище?

— Горбок.

— Знають, куди піти. То найкраща земля, — обернувшись, діловито повідомив Мирон Петрович, так, начеб односельці й не знали цього. — Пішли й ми туди!

Селяни сколихнулися, їхні тіні велетенським клубком покотилися по різьблених тінях дерев.

Кость Півторацький розгублено кинувся за селянами, але, оглянувшись назад, зупинився у ваганні; потім метнувся бігцем до сільради, поспіхом замкнув її і самотньою завзятою горошинкою покотився до тісного гурту.

Зразу ж за сизою вигнутою дугою левади, як хлібина, підносився горбок.

Невеличкий гурток созівців, мовчазний од хвилювання, якось обережно піднявся з левади на поле, і Павло Михайлович Савченко, теж хвилюючись, бачив, як навколо мінилися людські переживання.

Напружені густі думи скибами влягалися на обвітрених чолах. Здивовання, внутрішнє прояснення і тіні сумніву перемежовувалися на стриманих, потрісканих, зморшкуватих, мов кора, обличчях. Випрямлялися важкі затверділі плечі, і люди ставали вищими.

Мірошниченко ухопив цю деталь, і на устах його затремтіла хороша усмішка: як добре, коли земля не згинає, а підносить людей. Про це він шепнув Івану Тимофійовичу, і той, світліючи, кивнув головою, а потім теж пошепки сказав:

— Двадцятий рік пригадую. Перший розподіл.

— Тепер діла в нас ширше підуть…

— Вірно, — з півслова зрозумів його Іван Тимофійович і чогось праву руку приклав до серця; по пальцях, як струм, перебіг пульсуючий перестук.

— Переживаєш, Іване Тимофійовичу? — торкнувся плечем його плеча Павло Михайлович.

Високий, по-юнацькому стрункий і увесь обсипаний сивиною, він здавався і найстарішим і наймолодшим поміж людьми. Тільки чуб і промінці зморщок навколо очей старили його. Мірошниченкові не раз навіть здавалося, що з роками молодшає їхній секретар, особливо коли виступає на зборах, пленумах, нарадах. І слова у Савченка завжди були молоді, напористі і міцні, як весняні води.

— Переживаю, Павле Михайловичу. Ще до сьогоднішнього дня навіть подумати не міг про горбок. Ну, гадав, землю десь дадуть на царині, щоб менше мороки було… Як ви самі про горбок згадали?

Савченко засміявся:

— Така вже у нас в районі нехороша звичка виробилася: коли затверджуємо соз, то збираємося разом на нараду — голова райземвідділу, голова райвиконкому, старший агроном… Значить, не помилилися?

— От аби тільки нам увесь горбок перехватити, бо сусідство з куркульнею — ніж у спину. Посіви витравлять, витолочать… — обізвався Степан Кушнір.

— Це у ваших руках. Попрацюйте з народом, з комітетом незаможних селян. До соціалізму життя не вузенькими струмочками дзюрчить, а широкими ріками протікає… Це нам усім товариш Сталін сказав: «Головне полягає в тому, щоб будувати соціалізм разом з селянством, неодмінно разом з селянством і неодмінно під керівництвом робітничого класу…» А горбок — це ваші перші кроки. Хвилюючі, незабутні, як для матері перші кроки дитини: за ними починається справжній ріст угору…

Позаду залишився холодок долини, і зараз плесо доспілої червоної гречки рівномірно, як людина у сні, дихало теплом і спокоєм. Піднялися ще вище.

— Ось ваша земля, товариші! — ясним поглядом окинув селян Савченко. — Беріть її. Змінюйте. Оновлюйте.

І созівці, мовчазні, споважнілі, так тепер оглядали поле, наче вперше побачили його; воно уже ставало їхнім хлібом і плоттю; на ньому вже не стогнали заробітчанськими косами окоренілі злидні, а розкривався інший, іще непізнаний, але надійний світ. Іще й тривога ворушилася на дні душі, а очі добріли, ставали вологими од підсвідомих сподівань і надій.

«Такими вологими, добрими стають очі в селян, коли вони на захмелілій ниві піднімають на руки, мов дитину, перший сніп», — в душі усміхнувся Савченко, слідкуючи і за селянами і за надвечірнім полем.

Світ сонця уже блякнув на росах, і вони, скидаючись мальками, бралися надвечірньою задумою — синіли, мов розбризкані ягоди голубниці. І земля синіла, напинаючи над собою веселі паруси рухливого неба. Дивним квітом розцвітав вінок небосхилу, і в прозорому повітрі колисковою піснею гойдався відгомін ріки.

— Землеміра б нам тепер, — підійшов до Павла Михайловича Бондар.

— А може трохи зачекаємо? — допитливо заіскрилися звужені в сяйві зморщок очі.

— Чому? — здивувався і насторожився Бондар.

— Не терпиться?

— Не терпиться, Павле Михайловичу, так, наче в строку останні дні дотягуєш. По цій землі я тільки наймитом, поденщиком ходив, а це зразу в господарі виходжу. З людьми. Та ще в які господарі! Тому і тримається мій терпець на останній павутинці.

— Почекай, Іване Тимофійовичу, ще кілька днів, поки реманент і коні отримаєте.

— Ну, це само собою… — жвавіше промовив Бондар.

— А тимчасом, — звернувся Павло Михайлович до созівців, — про свої резерви подумайте. Скореняйтесь міцніше. Хай кожен спочатку хоч одного селянина, найближчого товариша, перетягне на свій бік. Треба на маківку горбка — все поле брати для созу.

— Постараємося, Павле Михайловичу, — першим обізвався Мірошниченко. — Сусідничати з куркулями не будемо. В болота їх спустимо.

— Е, не кажіть мені, і болота для них, значить, шкода. В Майдані Соболівському, знаю, комунари з плавнів такий урожай гребуть, — завзято виступив наперед Варивон.

— Звідки ж ти знаєш? — ледве стримуючись од сміху, запитав Іван Тимофійович.

— Як звідки? — спочатку хотів обуритись Варивон, але вчасно спохватився. — Багато людей про це говорять.

— А треба, щоб усі говорили, знали; щоб нове, як з води, піднімалося перед людськими очима, — уважно подивився Павло Михайлович на Варивона.

— І я так увесь час думав… Усім парубкам і сусідам порозказував, — перехвалив себе Варивон, а Іван Тимофійович, чмихнувши, одвернувся від нього.

З долини табуном куріпок випорхнуло кілька жіночих постатей.

— Дівчата спішать до нас! — підвівся навшпиньки Варивон.

— Та ні. Наші баби! — здивовано промовив Степан Кушнір. — Тільки твоєї, Іване Тимофійовичу, нема.

— То й добре: менше репету буде, — занепокоєно дивиться вниз Іван Тимофійович. — Видно, підстроїли усякі елементи. Гляди, ще така баталія почнеться!

— Мені здається, жінки миролюбно настроєні. Не йдуть, а пливуть, — весело покосився Мірошниченко на Бондаря.

— Знаємо цих плаваючих лебедів, — заперечливо захитав головою і стишив голос. — Як осоромлять нас перед товаришем Савченком… Ну ніде від них не укриєшся. Свириде Яковлевичу, перепинимо їх? Може, трохи полум'я зіб'ємо.

— Не варто, — пильно стежив за жінками Свирид Яковлевич. — Полум'я у них, здається, ясне.

— Чи не жарко нам стане від нього?

Жінки підійшли до межі, ніяково зупинилися, привітались і освітили чоловіків поглядами, переповненими сподівань. Цю мить надовго запам'ятав Іван Тимофійович, в душі дякуючи і з захопленням стежачи за невеликим гуртком. «Це підмога наша».

Зразу ж голови, запнуті кольоровими хустками, зачаровано, наче соняшники, почали повертатися до сонця, вбираючи очима сподівану землю.

— Як дівчата, грають очима, — нахилився Варивон до Бондаря.

— Зараз вони заграють, — пообіцяв Іван Тимофійович, але сам ледве не сміявся.

Струнка чорноока Ольга Вікторівна, дружина Кушніра, перша напалася на чоловіка:

— Нічого сказати, теж мені активісти — ідуть землю вибирати, а жінкам хоч би слово… — владно і насмішкувато дивиться на Степана.

— Каюсь, каюся, жінко, — розвів руками Кушнір.

— Бачу, як ти каєшся. Безсовісний!

— Авжеж, безсовісні.

— Де це видано, де це чувано, щоб від жінок…

— Хитруни!

— Я дома своєму нахитрую!

— Почалися дебати, — всміхаючись, махнув рукою Іван Тимофійович, і жаль ворухнувся, що дома його чекає не добрий усміх, а гризня.

— Та ми збирались вам сказати…

— Збиралися. Як свекор пелюшки прати.

— Так їх, так їх, — посміхаючись, кидає Павло Михайлович. — Хай не забувають своїх дружин.

І якось зразу сміх переплівся з жартами та вдавано не-вдоволеним бурмотінням жінок. Великі слова про землю переснувалися з іншими, значущими, надійними, і незабаром чоловіки та їхні дружини, як у молодості, поруч почали спускатися крутою стежкою до Бугу. Важкі, напрацьовані руки надійно притримували жінок, і ті молоділи, бралися тихим надвечірнім рум'янцем.

Сонце саме черкнулося рухливого плеса і велично відбилося на кожній хвилі. Тепер уже десятки сонць котилися через усю ріку до самого берега, де біля нового дубка стояли селяни з жінками.

На великому човні помістилися усі созівці, ловлячи кожне слово Павла Михайловича.

Він сидів на прові 5, обличчям до людей, задуманий і сивий, як голуб… Здається, зовсім недавно на засланні, в далекому Сибіру, отак спочивав на дерев'яних суднах, весь у смолі і в гнилому пухові порубаних, розтріпаних мотузків, якими конопатив щойно вирубані, звільнені з льоду кораблі… Навіть прибережні дерева, здалося, загуділи напруженими парусами.

Велике життя, мов два рукави однієї річки, єднало минуле з сьогоднішнім і пробивалося вперед. І немолодий, посічений зморшками чоловік хвилювався, як в молодості, хвилюються… Це не якась чергова промова легковажного оратора, зовні блискуча чи легковісна, з роєм полови над миршавим струмочком думок. Це слово, що має прорости в людському серці, стати на озброєнні в непримиренній боротьбі, закрасуватися в крапнистій творчій роботі. Вагу слова Савченко знав: він мав щастя слухати Леніна в сімнадцятому році; він бачив Леніна таким, яким його викарбувала у віках сама історія.

Як зачаровані, слухали Савченка селяни. Недовірливий скептицизм, чіпка, устояна обережність, вироблена нелегким життям, розтоплювались, і навіть м'якшали круті білки очей.

…Убогі, скривджені, задичавлені нивки, до півсмерті зашморгнуті жирними гусеницями меж, розлягалися, розчавлювали межі, піднімалися вгору і, кружляючи, вливалися потоками в широкі, могутні лани. Як обстріпані хмари, зникали чорні, прогнилі плями бідняцьких халуп, а за ними брудними старцями відходили в безвість нестатки, злидні і голод. Стрімкі крила нового села піднімалися в легке небо, виділялися рельєфно і так близько, як тільки буває в прозору осінню годину. Саме щастя ранніми ранками виходило з людьми на поля, співало колосом, обсновувало далечінь димками тракторів.

І зараз усе привілля, неначе весільні гості, підійшло до селян: з круч спустилися золоті зернисті ниви, до самого узголов'я нахилилося зоряне небо, до човна наблизились добрі співучі ліси, і густа ріка біля самого берега стріляла рибою, кружляла гомінкими островами птиці.

Жінки якось непомітно тісніше підбивалися до чоловіків, не зводячи проясненого погляду з Савченка, вірячи й не вірячи, що таке можуть зробити їхні, до м'яса потріскані руки.

— Павле Михайловичу, і це не казка? — зітханням вирвалося з грудей Ольги Вікторівни.

— Це наш прийдешній день. Він кращий від казки.

— Чи діждемось його?

— Як уже не робили ми, а тільки з хліба на воду перебивалися. Кожна зернина тією кров'ю набрякла.

— Невже прийде таке життя? — знову радісним, здивованим зітханням вирвалося в дружини Кушніра.

— Прийде, Ольго Вікторівно. Так партія більшовиків хоче. Вона завжди з нами.

— То спасибі їй, — низько поклонилась схвильована жінка і з докором промовила до чоловіка: — І ти хотів таке слово затаїти від нас! Як тобі не стидно! Якими ти очима тепер на мене подивишся?

— Помилився, помилився, стара. І сам не думав, що так слово може пройняти.

— Не думав. Тобі ж сказано: це слово партії…

— В цей час з кручі почав спускатися великий гурт селян. Попереду йшов Мирон Петрович Підіпригора.

— Хто вони? — запитав Павло Михайлович.

— Бідняки.

— Середняки.

— Правильні люди.

— Значить, це ваші люди, сила ваша. Не одривайте своє життя від неї. На свій бік перетягуйте її.

А сила з шумом і гомоном завзято котилася блискавицею стежки, і вже незабаром невистачало навколо човнів, щоб вмістити її…

Увечері, коли сині потоки туманів понатікали в усі долини, на охололий горбок піднявся Сафрон Варчук. Неначе вовк-сіроманець, самотньо, вбираючи голову в плечі, підійшов до гречки. Нагнувся до землі, помереженої свіжими глибокими слідами; з ненавистю обвів очима усі чотири сторони світу І застиг у роздумі, обличчям до села. Воно, як розсіяним зерном, переливалося, мерехтіло вогниками, нерозгаданими і тривожними.

Недалеко мелодійно перегукнулися куріпки, і Сафрон з несподіванки здригнувся, похолов. І тільки страх сповз, як недалеко зашелестіли чиїсь кроки.

— Кого там лиха година носить?! — гукнув і сам здивувався: не було в голосі тієї сили, що була ще до сьогоднішнього дня.

Ступнув крок уперед і послизнувся на зарошеній межі. Коли вже земля вислизала з-під ніг, побачив якусь темну постать. Прожогом підвівся, затрусився. В цей час з-за хмари просковзнув місяць, і недалеко від Сафрона затремтіла холодна згорблена тінь одинокої груші-дички…

XXІ

Ці дні пропливали неначе в непроглядному тумані. Глухий неспокій Дмитро хотів заглушити працею, недосипав ночей і на довгастому брунатному чолі поруч вляглися упертість і тіні, ще більше притьмарюючи блиск чорних очей.

Був мовчазний і часто недочував материної мови. Над переніссям двома дорідними колосами сходилися темнорусі, з іскорками золота брови, а нижче їхнього стику залягла коротка глибока зморшка.

Робота горіла в ширококостих руках. Аж перелякалась Докія, коли він, трохи сутулячись, пустив човном розмашисті грабки у виспілий овес. Ручку зайняв широку — на півтора покосу — і пішов напролом, за кожним помахом підбираючи пахуче півколо срібного стебла.

Тріщав овес під косою, наче хто його запалив знизу, перехилявся на зубчасту колиску і, відкинутий, слався рівно розстеленим сувоєм. Зупиниться Дмитро, війне легким крилом мантачки, витягуючи з коси далеко в поле срібний перелив, і знову нависає тінню над сполоханими дзвониками. Двічі пройшов довгі гони, не спираючись на кісся.

— Та хіба ж так можна робити, сину? — підійшла з перевеслом до нього.

— Про що ви говорите? — не розуміючи, підвів брови вгору, а коса затріпотіла в стеблі, мов блискавиця поміж хмарами.

— Перервешся. І скотина відпочинок повинна мати.

— Он ви про що! Не перервуся — ви мене двожильним родили, — понуро усміхнувся, і знову затріщало поле, і покотилися на землю останні сльози з низьких цурпалків ще живого стебла.

Безмірна далечінь лежить перед косарем, оповита рожевим туманом, що наближається до нього, наляканий сонцем.

Осторонь, наче з віків, випливає зелений Великий шлях, шумить розлогими липами, що чули на своєму віку пісні Кармалюка і Котовського, Щорса і Боженка; далеко поміж садів з долини випливає невелике село і вклоняється тобі велика дорога. Десь за вибалком обзивається коса косі, як серце серцю, і знову стихає на високій прозорій ноті.

З мокрого лоба відкинув довгий чуб, долонею провів понад бровами, і знову голубі очі засяяли в кипучому затінку колосся. Одним помахом підрізав дві волошки, і вони злякано затремтіли на холодному покосі.

Що його тепер гризло? Він і сам не міг дібрати. Чогось невловимого було жаль, чи то пройдених років, чи тої любові, що тільки серце роз'ятрила, вгорнула попелом, з-під якого і жару не видно. А може, знову прийшло те напівзабуте дороге чуття?.. Дурниці! Не міг він зразу покохати Югину: бачив кращих за неї, красивіші дівчата заглядали йому в очі і не знаходили того щедрого блищика, що краще за всяке слово промовляє. Після першого кохання, коли одні наосліп віддаються любовним хвилям і закручуються в гарячому чи теплому, щирому чи підробленому круговороті, мало відрізняючи животворні струмені від каламуті, а інші тугіше замикаються в собі, неначе скойка, — він став суворим, вимогливим до себе й інших.

«Дівчина повинна бути чиста, як у весняній воді скупана, щоб ніякої тіні не лягло між мною і нею, бо тінь ту не винесеш з серця, не присиплеш піском. Не посаг, а честь красить молоду».

Не мало відшуміло, утекло до моря води од тих незабутніх днів. Щоденна робота від ранку до вечора — завзята, як перший грім, або гаряча, важка, мов спраглі жнива, робота до болю в усьому тілі — втихомирювала його, давала розраду. І, наче зерно в засіку, лежали в серці Дмитра невисіяні чуття. І ось тепер невідома тривога заповзала в сховок. Хотів заглушити її знову-таки працею.

Не для багатства так ревно робив Дмитро. Він любив поле, як син любить матір, він, здавалось, навіть відчував, як проростає зерно в землі; ходив дивитися за кілька верстов на перші сходи, радіючи і вболіваючи над своєю невсипущою працею. Колос завжди веселив чи печалив руку, а зелені хвилі — серце. І нерідко тепер в суворому селянському колі робіт він знаходив щось нове, розказане газетами, як умів, розширяв те коло — чи привезеним з Вінниці новим зерном, чи прочитаною агрономічною книгою. А зимою з любов'ю майстрував такі скрині, столи, що аж сміялося дерево, оживаючи в міцних, умілих руках.

Смачно шархає коса, і краплинка поту злітає з брови. Знов засвітилися блакитні очі і згасли в покосі.

— Добре косиш, господарю. — Біля межі стоїть Гриць, схрестивши руки на держаку габель.

Між ним і Дмитром тече смуга непрокошеного вівса.

— Доброго здоров'я, парубче, — спирається на кісся. — Куди поспішаєш?

— Та Варчукові йду працювати: молотаркою починає ярину молотити.

— Найняв тебе?

— Треба ж яку копійчину підробити. Проклятуща хата останні жили висотує. Куди не кинь — тільки одні руки.

— Оженитись думаєш?

— Не без того. Баба нездужає, а, звісно, без господині яке наше діло. Так що з жінкою краще — хай пособляє. Бажалося б якось із злиднів вибитися і не хочеться взимку в наймитське ярмо влазити. Страх, як не хочеться.

«З Югиною одружиться, — ловить себе, що заздрить Григорію. — Ну й хай — погуляємо на весіллі. Важко хлопцю спинатись на ноги, кров'ю кожен гріш обкипить». — І він чомусь бачить, як до нової Грицькової хати придани везуть молоду Бондарівну.

— Що ж, приходь до мене, поміркуємо з матір'ю — можливо, допоможемо якою копійчиною, — поволі витискає з себе, не дивлячись на Григорія.

Дмитрові не варто було б говорити про гроші: він весь час вбирається купити коня. Але наперекір своїм намірам, наперекір підсвідомій настороженості, що породжується супроти Григорія, твердо вирішує допомогти йому.

— Спасибі на доброму слові.

— Приходь завтра увечері, бо сьогодні поночі з поля приїду. — Прямує до матері понад кучерявою річкою, що лягла між ним і Грицьком.

Докія уміло й обережно, сповивши перевеслом тугий сніп, випростала гнучкий незігнутий стан, подивилась на сина.

— Може, поснідаємо? Час уже.

— Можна. Мамо, Григорій просив, щоб йому трохи грошей позичили.

— З радою душею, коли б наш Карий на загинув… Хай Григорій багатіших пошукає.

— Я пообіцяв йому.

— Ще чого бракувало! Сам казав, що коня після жнив купуватимемо. Хватить на Данька спину гнути.

— Пізніше, мамо, купимо. Зимою. Тоді й коні повинні дешевшими бути.

— Дивись сам. Ще з озиминою припізнишся.

— Не припізнюсь. Данько сказав, що коли мені тільки треба буде волів — зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два дні будуть воли в мене. Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку маю зробити йому, то аж підскочив чортів хапун. Піддобрюється тепер. Навіть не лаявся, коли раз побачив, що більше копи на хуру врублив.

— То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було б зараз Григорієві позичати. Шкода хлопця, та коли він ті гроші віддасть…

XXІІ

Зайшло сонце, зітхнули, ожили хмари і червоною річкою попливли вище далекого лісу, нижче вечірньої зірки.

Плюскотіла в темряві доспіла ярина, і на високій могилі, як побратими, урочисто застигли два полукіпки. Далеко проскрипіли запізнілі підводи, і настояна тиша нечутно йшла полями, густа і пахуча.

Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога, неохоче зітхнула, зашаруділа під колесами. Натомлене тіло просило відпочинку, тим-то в уяві ближчало село, домівка; бачив у подвір'ї матір з дійницею і чулось, що з напіврозчинених дверей от-от вийде ще жіноча постать, сподівана, рідна. Навіть угадував, що зап'ята білою хусткою, заклопотана чимсь, тільки рис обличчя ніяк не міг уловити.

Шумить широкий шлях, і в голубому прорізі віт гойднувся тонкий серп місяця, підпливаючи до мерехтливої зорі. Старі, саджені в два ряди крислаті липи з'єднуються мережаними брамами і повівають медом, наче повні теплі дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомлені, величні, братаються з молодими садами і знову прямують просторами повз оселі трудівників, їхні ниви, пливуть, як саме життя невмируще.

На перехресті забовванів пам'ятник котовцям.

Срібна жмурка загойдалась у повній косарській криничці. Трохи притримав налигач, і воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осінні кущі круторогих голів.

Невелика косарська криниця, а вмістилися в ній і придорожні дерева, і високе, коване небо з серпом місяця, хмаринами, і дрімають в її глибині осипані стріли грімниць, і самому сонцю не розминутися з нею. І вода тут кріпка, на корені настояна, — споконвіку хвалить трудівник.

Міцними руками вперся у вогкий дерн і припав шерхлими устами до срібного леза молодика. Врозтіч кинулись налякані зорі, заховались під берегами, а коли підвівся, знову почали випливати. З глибини виринали темні обриси будівель, а його хата, єдина з усіх, біліла. І ждав у ній хтось косаря, виглядав у вікна, тільки шибки чорні — не побачиш нічого крізь них.

— Добрий вечір, Дмитре… Тимофійовичу.

Аж здригнувся з несподіванки. Одначе відчув вагання у дівочому голосі: видно, не знала, як назвати його…

На дорозі освітлена блідозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на плечі стояла Югина.

— Здрастуй, дівчино. Забарилася ж ти.

— Забарилася, Дмитре Тимофійовичу. Хотілося дов'язати ячмінь — латка ще зосталася, а вже вечір прихопив, — усміхнулася лагідно і так, наче трохи глузувала з себе. Хвилясті кучері затемняли дівоче обличчя, робили його блідішим і старшим. — В'яжу і страх як боюся — не близький світ додому іти. Склала полукіпки, а вже й ніч. Духу людського ніде! — Тінню пробіг переляк по осміхненому чолі, і хороше стало на душі парубка. Крадькома оглядав від голови до ніг, в думці пестив рукою важку дівочу косу, заглядав у великі довгасті очі, і здавалося, що так само колись ввечері у жнива він стояв з нею в широкому полі.

— Боязко стало?

— Ще й як. Дорогами бігти далеко. Дай, — думаю, — полями. Дременула навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той дома не ночує; от і шкандибаю теперечки.

— Бідолаха, дуже пробила? — щиро пожалував.

— Загоїться! — І, спинаючись лівою ногою на пальці, пішла поруч з Дмитром до волів.

— Сідай на воза, — зручніше поправив сніп.

— Не хочу.

— Я тобі «не хочу». Зараз же вилазь!

— Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тоді люди скажуть?

— Ніби що?

— Наче не знаєте. Попаду якомусь насмішникові на зуби, то й будуть люди цвікати: «Дмитро Югину на посаг повіз». Знаю я їх, — подивилась правдивими очима.

— Так я йому за це ребра полічу, — відповів строго.

— Ну, добре, тільки селом їхати не буду.

— Про мене.

Югина поклала граблі на віз і руками вхопилась за полудрабок і люшню. Приємно було майже непомітним помахом рук підсадити дівчину, чуючи крізь сорочку легкий повів тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб полудрабка, сіла на гузир снопа.

«Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка», — усміхнувся, йдучи біля воза.

Ступав по вузькій місячній дорозі, а віз то впливав у сяйво, то поринав у мереживо, виплетене тінями розлогих дерев. Темінь і світло перекочувались по дівочому обличчю, примхливо мінили його. Хотілося сісти поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоці дотик м'яких кучерів.

«Де там — сполохається…»

Отак під'їдуть додому, відкриє навстіж ворота і віз покотиться по росистій мураві, і затемніють позаду дві колії, осипавши роси.

«Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на возі…»

Оглянувся. Віз, підминаючи колесами верхів'я дерев, покотився з піскуватого горбка на моріг, і дівчина, злегка похитуючись, всміхалась чисто, лагідно, так, як уміє всміхатися тільки незігнута турботами юність.

— А тепер не страшно?

— Чого б це було страшно з таким, як ви? «З яким це таким, як я?» — хотілося запитати. Однак промовчав, тільки руку поклав біля люшні, поруч з дівочою.

І добре було йти по місячній доріжці, бачити в просвітках дерев золоте добірне волоття проса і серп, загублений жницею на голубому полі… Чув, як стихав, влягався неспокій і розвівався тяжкий сердечний щем.

— Що зараз тато роблять?

— В лісництво пішля відробляти.

І ці прості слова вистукували йому срібними дзвіночками.

— Це правда, що соз в куркулів відбере горбок?

— Правда, — допитливо глянула на хлопця.

— Дуже добре, — ворухнула усмішка устами. — Худобу скоро отримаєте?

— Надійсь, скоро… Вам не перепало від Данька?.. За те, що нам жито привезли?

— Оскаженів був… шулікою напав.

— А ви що? — і подих затаїла.

— Так зміряв його очима вздовж і впоперек, що він губи прикусив і відступився назад.

— О, ви можете! — свально вихопилося в дівчини: пригадала, що говорили на селі про парубка.

Але Дмитро не зрозумів інтонації і похмурнів: осуджує.

— І чим же закінчилося, Дмитре Тимофійовичу? — не вгледіла переміни.

— Данькові я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь — вашим підголоскам не привезу.

— Невже так сказали? — приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.

— Думаєш, хвалюсь перед тобою?

— Ой, ні! — замахала руками.

— Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от і потрібні мої руки. Перепрошує, а в самого злість усередині клубками ворушиться…

Ось і село війнуло двома крилами, засиніли хати; у темних вікнах мигтіли скалки срібла. Дівчина підвелась з воза і раптом злякано гойднулась — видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як підхопив її обома руками, бережно поставив на землю.

За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблідле від переляку і несподіванки її обличчя, хутчій відчув, ніж побачив, наскільки дівчина краща, чим йому здавалося раніш. І найбільше подобалися глибокі правдиві очі, не затінені двома виразами, як буває в нещирих людей, чи які за одною думкою приховують кілька інших.

«Такі очі не підманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду», — ожили теплі почуття, як у брата до сестри після довгої розлуки.

— Ледве з воза не злетіла — ноги пересиділа. І ч, як голками коле. — Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. — Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.

— Коли ще маєш пробити ногу — наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, — усміхнувся.

— Авжеж, було б за ким… На добраніч! Хай все добре сниться вам.

— Все добре і ти.

— Таке ви скажете.

Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.

І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.

…Данько непривітно зустрів Дмитра.

— Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.

— Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?

Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:

— Брехня! Ще мені одне слово скажи — і трясцю, а не воли получиш!

— Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. — Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.

Мати ждала його, діждатись не могла.

— Та й припізнився ж ти, Дмитре.

— Припізнився? А я й не помітив, — усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, — відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.

— Ходи, сину, вечеряти.

Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.

XXІІІ

Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугіллі, і тоді на стінах розгойдувались три тіні. Югина проворно бігала по хаті, рихтуючи на стіл миски і вечерю. На покуті сидів Іван, біля нього Марійка, натомлена денною працею і рада, що, нарешті, чоловік привіз у клуню ярину.

— Оце в мене вже й серце стало на місце — ні дощ не намочить полукіпки, ні худоба не розмервить.

— В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на місце і стільки ж зіскакує, — студить юшку в ложці Іван; і витягнуті трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусів.

Та Марійка сьогодні розм'якла, як віск, і навіть гадки не має підштрикнути словом чоловіка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галяві просо (сьогодні надвечір ходили дивитись), хоч і рідке, однак без головні і волотки має великі. До того ж завтра неділя, можна встати пізніше, бо, казав же ж той, є за ким відпочити: викохала дочку проворну, роботящу.

— Сідай вечеряти, — лагідно освітила зором всю постать своєї одиначки.

Югина примощується біля матері.

— Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому — голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, — обережно несе з полумиска ложку Марійка.

— Хе. Навіть баба може діло сказати, — прислухається Іван.

— Може, неправду кажу?

— Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.

— То що з того?

— Як що? І ми в пору засієм.

— Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. — здіймає голос.

— І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски… Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле — відробляй, привезеш яку там копу — відробляй. З лісу ломаку притягнеш — відробляй, — увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.

— Діди наші жили — созу не знали, батьки наші жили — созу не знали, і ми без нього проживемо! — як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.

— Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.

— Земля — одне діло, а соз — інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.

— Хіба то люди? То куркульня.

— Куркульня — не куркульня, а виписуйся.

— Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.

Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.

— Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.

— Іще що скажеш?

— Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі — тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! — обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. — В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.

— Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. — Сердито йде у другу хату.

— Хе! Значить, разом будемо, дочко, матір лякати, — усміхається Іван Тимофійович. — Тільки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годі. А про Івчанку ти вірно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхніх.

Потягнувся до свіжої газети. Загрубілі пальці обережно, з приємністю розгорнули пахучий папір, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Івана Тимофійовича була завжди ясним святом. Вона не тільки єднала його з усім світом, а піднімала над буденними турботами; не говорила, — виспівувала найдорожчі слова, розкривала ті дороги, до яких тягнувся всією душею. В його очах не збіднювалися навіть прочитані газети — до них відносився любовно і обережно ховав кудись подалі від цупких Марійчиних рук.

— Чого Софія до тебе прибігала? — ворухнулась запізяіла догадка, коли побачив молодіжну сторінку.

— В райком з нею підемо.

— В райком?

— Комсомольскі квитки нам вручатимуть, — відповіла з гордістю і хвилюванням.

— В добру путь, Югино. — Підвівся з-за столу, кремезний і урочистий. — Достойною будь, дочко. Щоб не тільки батьки гордилися тобою. — Нахилився над дівчиною, поцілував у голову міцними, перепеченими устами.

— Спасибі, тату, — вдячним і сяючим зором поглянула на нього і міцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна і тепла, як прогріта вечірня нива. Ніжним повівом доспілого хліба віяло од неї. Югина навіть крізь блузку, біля самого серця вчувала тверду різьбу роботящих надійних жил. — Я так і знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така… чиста, лагідна…

— Ні дочко, — промовив задумливо. — Не лагідний твій батько. І не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагідність старим бабусям, що зібралися іти в далеку путь. А нам ще до крові треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися… Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні злидарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене весняним сонцем. Наша держава з сімнадцятого року білить її своїм промінням.

Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.

— Чого дивуєшся? Не сподівалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою мені була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хіба то людина, коли все у ній сіре: і душа, і думки, і погляд. Коли перепілка сіра — це красиво, а коли людина така, то… Ну, іди вже спочивати…

— Тату, значить, ви тепер зі Свиридом Яковлевичем зовсім заодно?

— Ми завжди з ним заодно, — перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. І, вже помовчавши, додав: — Вгадала ти. Думаю, дочко, в партію вступати, — вперше виказав найпотаємніші мрії. — Тільки поставимо соз на ноги… так, щоб ясно можна було людям глянути в очі… і поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому…

— Куди ж ми тоді нашу маму подінемо? — весело звузила очі.

Іван Тимофійович засміявся:

— Це не мала загадка. Неодмінно з жінделегатками порадьмося… її треба до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить, або навіки виживе, сточить своїм язичком…

До шибок припала темносиня ніч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.

Рівно задихав Іван, і Марійка з острахом побачила, що його руки схрещені на грудях. Похапцем роз'єднала їх і довго не могла зупинити в грудях болючого стукоту.

Місяць нечутно сійнув у хату блідого сяйва, і на долівці заколивались чорні перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рідне, навіть уві сні насмішкувате обличчя чоловіка, який і парубкуючи не раз своїми кпинами, упертістю доводив її до сліз, та й тепер не змінився. Навіть оте незмінне «хе» не відходило з літами, а ще більше вкоренялося, стаючи і радісним, і роздумливим, і сумовитим, і злостивим окликом.

У сінях загримів засув, забряжчали відра — Югина принесла води, зачиняла двері. І знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси, розчеше кучері і, не заплітаючи їх, перев'яже на ніч биндою.

«Неспроста приходив Гриць у неділю, ой, неспроста».

Було радісно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! І тривожно, бо красу на тарілку не положиш, а він же бідний, бідний, аж синій, навіть хати не має. Вийдеш заміж за такого — не намилуєшся, а нагорюєшся по зарібках. Хотілося, щоб зять багатший був, щоб дочка її не наймичкою чи поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з моєї Югини буде…

— Гарна, гарна, — загримів бас на подвір'ї.

— Славна, славна, — обізвалася скрипка…

— Що це?

Майнули чорні обриси будівель, огорнені синім полотном. Прозору хмарину надрізав гострий срібний леміш, пересунулось навскіс перехрести рам, на сідалі загорлав, забив крильми півень.

«Невже світанок скоро?»

І знову загримів бас, але вже на вулиці біля приданочок: «Гарна, гарна». А вона удавала, ніби п'яна, і мусив таки зять брати її під руки і вести гамірливими вулицями до своєї хати.

— Горе моє, а хто ж мій зять? — От тобі й маєш! Навіть і роздивитись не встигла, а він хитрун! Тільки подивиться вона — одвертається вбік і сміється, сміється з неї…

І Югина довго не могла заснути цієї ночі. Теплі, мокрі коси розсипались по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рій несподіваних думок.

Тепер неділю вона стрічала радісним передчуттям. В уяві бачила, як, зготувавши снідання і обід, прибирається біля скрині, заглядає у маленьке дзеркало і вікно — чи не йдуть подруги за нею. Навіть чула, як грала музика на майдані коло сельбуду і шелестіли вулицями дівочі спідниці. Закрутить її Гриць в швидкому танці на заздрість старшим дівчатам.

«Хіба ж вона винна, що краще танцює за них?» — Усміхнулась і застилалась, що лукавить сама з собою.

Не тільки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.

Ой так-так, ой так-так!

Шевчик дратву сучить.

Пригадала дитячу пісеньку і беззвучно розсміялась, бачачи, як Гриць у хвартусі з десятки сидить на шевському довбаному стільці і смолистими руками, оперезаними слідами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а щетина гнила — рветься, і він мало кулаків з злості не сучить. А музика грає, і Гриць вже з колодками в руці, дратвою в зубах сам пускається в танець, сердито наспівуючи: «Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить».

«І чого він в неділю приходив? Чого? Захотілося чарку випити, от і зайшли».

І знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати іншим, заховати глибоко-глибоко, щоб радісніше і довше було їй пробиватись наверх. Ось вона підіймається, струшує з себе накидані думки, як трава росу, і подає свій голос:

«А я знаю, чого він приходив».

«Нічого ти не знаєш, — сердиться дівчина, — хіба мало кращих дівчат у селі є», — і починає перебирати їх у пам'яті.

«От подруга — Софія Кушнір чим не красуня? Тільки дрібна трохи і надто вже смаглява. Або Людя Вітренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто гордовита, та й ходить, наче за кожний ступінь золотий бере. Або Катерина Прокопчук…» — І незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в думках, своїх подруг. «Наче вже я найкраща за всіх. Як це недобре», — аж почервоніла.

Все ж було приємно згадувати підслуханий шепіт молодиць: «Гарна дочка в Марійки Бондарихи».

Ніч м'яка і ласкава, як у дитинстві доторк материної руки. Вона пригадує вчорашню ніч на шляху і високу мужню постать Дмитра. Як він подивився тоді на неї. І гаряча хвиля заливає дівчину, коли знову відчуває на тілі дотик його міцних шершавих рук. І зовсім він не такий гордий, як люди говорять.

Згадує розповідь, як Варчуки побили Дмитра. Тітка Докія раз на годенках у Шуляків якось обмовилась: «Думала, що навік приморозив хлопець ноги. Аж ні. Саме напровесні почав вже ходити. А раз прийшов увечері, роззувся, походив по хаті та як метнеться до печі лампу світити. По тому як забігав, почула щось недобре. Скочила з ліжка. Стоїть мій парубок посеред хати блідий-блідий і губи кусає.

— Що з тобою, Дмитре?

— І сам не доберу. Скинув чоботи, онучі, а це чую, що знову наче онучі до ніг поприставали. Чи не мара? — Присвітила я низом, а в нього шкіра до самих щиколоток відстала. По землі волочиться, мов папір. — Останній гостинець з тіла сходить, тільки з серця навряд чи так скоро зійде, — і почав відривати шматки білого побабченого полотна, а з-під нього проглянуло молоде рожеве тіло, як у немовляти…»

І дівчині здається, що над нею нависають тіні од рослої постаті Дмитра… А очі в нього чорні-чорні — в душу заглядають так допитливо і строго, мов хочуть вивірити: хто ти така? Гриць лагідніший, все в нього простіше, а танцюєш з ним — землі під собою не чуєш…

«Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить…» «Забарилася ж ти, дівчино…» І лячно було навіть стрінутися з ним, і як назвати не знала — чи Дмитром, чи Дмитром Тимофійовичем. Хороші вони парубки — і Дмитро, і Грицько, і Варивон. Варивон тільки на язик дуже гострий… Вже крізь сон чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червоніла і нічого відповісти не могла.

XXІV

Дівчата піднялися на гору.

Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тісне коло небозводу; там, де вона аж за обрій втискалася крильми дібров, надвечір'я кресало золоті сполохи. Вони розцвітали дивовижними квітниками, притрушували ліси, і ті обзивалися мелодійним малиновим дзвоном. Невидимі працьовиті ковалі поспішали із сонячних злитків викувати розсип зірок, загартувати хлібину місяця і прогнути той шлях, що несхибно з зеніту проллється на південь.

— Дівчата, дівчата, подивіться, як славно навкруги! — зупинилась Югина, наче вперше побачила в усій красі велику землю. Дівчині навіть здалося, що усе привілля: і вигини долин, і просвічені ліси, і гора, на якій вони стояли, погойдуючись, пливуть у далечінь. І це було зрозумілим відкриттям: після сьогоднішнього дня світ збільшувався, кращав.

— Так і в наших дібровах славно, тільки над ними ближче спускається небо, — тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полісовщика. Вона, як і Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечір'я, сповнена хвилюванням, почуттям нової відповідальності і силою правди, що розкривалася в нових словах її новими товаришами.

— Дівчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? — підбігла непосида Софія Кушнір. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечі подруг і, підібравши ноги, почала розгойдуватися вперед і назад. — О, які ви вредні: женишків побачили і мовчать!

Гострим поглядом вона перша вгледіла, що в долині польовою дорогою йшло кілька хлопців з лопатами і сокирами. Позаду них, з-за горбка, піднявся трактор, і на його буркотіння тихим дрижанням обзивалася гора.

— Дівчата, це ж, здається, комсомольці з Комсомольського, — догадалася Софія. — Біжімо до них.

— Ти що, маленька? — зупинила її серйозним поглядом Василина.

— То-то й є, що не маленька, — одчайдушне випалила Софія. пї невеличке смугляве обличчя, оповите ніжним одсвітом, аж мінилося веселими задиркуватими тінями. Вона любила несподіваним словом налякати спокійну, занадто соромливу «мамину мазуху», хоча мати Василини давно спочивала на крихітному лісовому кладовищі.

— Софіє, хоч би ти посоромилась…

— Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли він почне зітхати біля свого кохання і про всякі зірочки говорити, тоді вже засоромлюся, мов піонія.

— Безстидниця.

— Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, — всяка відіб'є твого милого, а про тракториста й не говори…

— Софіє, ну прямо не знаю… Як тобі не совісно? — за-рожевілася Василина й безпомічно закліпала довгими чорними віями.

— Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, — пригорнула дівчину. — Ну що ж із того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший комсомольський колектив у районі. Про нього у газетах писали, про нього сьогодні в райкомі згадували. На голому місці чудеса зробили. Орли! Невже не цікаво?.. От бачиш, цікаво. А як віддамо тебе за тракториста — ще цікавіше буде.

— Та покинь ти лепетати, — вступилася Югина. Промита крем'яниста мозаїка дороги попливла в м'які тони блакитносизої долини. Збільшувалися постаті хлопців. Ось вони, обвітрені, налиті незатверділою силою, легкі в ході, порівнялися з дівчатами.

— Добрий вечір, красуні! — поздоровкався високий смуглявий юнак у голубій безрукавці. На його руках тремтіли й набухали рухливі м'язи.

— Добрий вечір, або що? — задиркувато обізвалася Софія.

— Ти, дівчино, гостра нівроку.

— А ви притупились? Це після роботи буває. Хлопці засміялися. Василина обурено смикнула Софію за блузку.

— Люблю таких, — блиснув яструбиним поглядом смуглявий, підійшов ближче до Софії.

— Спасибі за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядіть, не сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, — з удаваною зажуреністю вклонилася Софія. — Ви не з Комсомольського?

— З Комсомольського, з Комсомольського, — зразу розцвіли обличчя хлопців. — А ви звідки?

— Не скажемо, щоб стежки не протоптали.

— Тоді ми трактором приїдемо.

— То друге діло.

— Про вас і сьогодні в райкомі згадували. Хвалили, — обізвалася Югина, з подивом і захопленням слідкуючи за хлопцями, біля яких уже стояла горда слава. «Славні, і прості, прості… наче брати».

— Ви з райкому? Комсомолки? Друзі наші! — зраділи хлопці й почали знайомитись.

— Марко Лебедев. З Поволжя.

— Давно у нас живете?

— З двадцять першого року. Під час голоду привезли сюди.

— Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського колективу, — подав руку Софії смуглявий юнак.

— Софія Кушнір, наймичка в минулому й тепер.

— Зате в майбутньому не будеш.

— Вже заглянули в мою судьбу?

— Заглянув, Софіє, — твердо промовив Орленко. — Згадаєш моє слово через пару років.

— Згадаю, — зітхнула дівчина. — 3 роботи йдете?

— З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а садами шуміло воно, полуницею червоніло… То комсомольський квиток у руці?

— Комсомольський. Сьогодні отримали, — відповіла з хвилюванням.

— Так загубити можна.

— Не загублю. А ви де свій носите?

— Біля серця.

— І ми покладемо біля серця, — відповіла Софія за всіх дівчат.

Під'їхав трактор. Софія, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього. Закурений чубатий тракторист скочив на землю і наче приріс до неї.

— Ох, і машина! — захоплено вирвалося в Софії. — До неї можна приторкнутися?

— Можна, — великодушно промовив тракторист, так, начеб він щонайменше дарував усі багатства дівчині.

— Тепла, як людина, — уже кругом оглядувала машину. — Василино, порухай… Вона прямо умирає за трактором, — пояснила хлопцеві.

— Софіє…

— Справді? — зацікавився тракторист. Василина горіла рум'янцем, вже не можучи й слова промовити.

— Справді, справді! — відповіла за неї Софія. — От поговоріть із нею. Вона вже знає, що таке радіатор ї з чим його їдять. — Метнулася до Югини, красномовно показуючи їй поглядом на оторопілу Василику й тракториста.

— Дівчата, вам не боязко іти додому?

— Ані чуть. А вам не страшно в лісі жити?

— Звикли.

— Вовки не нападають?

— Буває. Коли чотириногі, а коли й двоногі.

— Як живеться вам?

— Добре, дівчино. Краще за всіх.

— І завжди так було?

— Спочатку тяжко доводилося, коли в лісах не було ні кола, ні двора. На землі спали, небом вкривалися, вогнем од вовків огороджувалися… Держава нас на міцних долонях підняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що зроблено нашими руками.

— Спасибі, прийдемо.

— Привіт Самійлу Поліщукові. Ми зробимо рейд до вас, — перевіримо, як працюєте.

— Прилітайте.

— По хлібозаготівлі ваше село не перше.

— Зате й не останнє.

— Достойними будьте, — щиро прощається Левко Орленко, і хвилююче тепло наливає Югину: велика батьківська турбота ожила в словах молодого голови.

— Василина й досі з трактористом воркує. Навіть біля керма умостилася. От тобі й тиха вода, — пошепки повідомляє Софія.

По теплих дорогах розходиться юність, несучи в чистих переповнених серцях молоду музику надій.

Місяць натягує над колисками долин золоті вервечки, пересновує кроснами ліси, і дорога вже річкою тече між рухливими тінями.

— Які вони хороші, хлопці наші, — задумливо говорить Югина, по вінця налита ще нерозгаданою силою почуттів.

— Справді, Югино, — підтримує її Василина.

— Особливо тракторист, — з перебільшеною згодою киває головою Софія. — Такий хороший… і зразу кермо довіряє.

— Софіє…

— Життя нове будують, — продовжує Югина. — Відстали ми від них. Наздоганяти треба.

— Югинко, чим же ми наздоженемо їх? — довірливо тягнеться Василина до подруги.

— Усім, чим зможемо. Нам тепер очі відкрили, скільки ми можемо зробити. Я в созі буду працювати, невтомно…

— А я з татом слідкуватиму, щоб ніяка погань наші ліси не обкрадала. І посадку сама засаджу… найкращими деревами… Югино, це теж комсомольська робота?

— Тоді я за Варчуком прослідкую. Дізнаюся, куди він хліб заховав. Пам'ятаєте, дівчата, слова Леніна: «Боротьба за хліб — боротьба за соціалізм…» Кінчиться мій строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете, Югино? — присмиріла Софія.

На дорозі забовванів віз. Дівчата притихли, пильно дивлячись уперед. Незабаром під'їхала підвода, і подруги зраділи, побачивши Мірошниченка і Бондаря, з гомоном і сміхом кинулися до них.

— Вітаю вас, наша зміна, — сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. — Достойними будьте високого звання… Ростіть великими, мужніми, правдивими, красивими.

— Спасибі, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночі?

— За вами, опівночниці, — усміхнувся.

— Свирид Яковлевич затурбувався: де наші діти забарилися? От і виїхали зустрічати вас, — пояснює Іван Тимофійович Югині.

Дівчина ласкавим і вдячним поглядом дивиться то на батька, то на Мірошниченка.

Віз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися ліси, переміщуючи тіні й проміння.

— Заспіваємо, діти? — примружився Мірошниченко.

— Заспіваємо, Свириде Яковлевичу, — зразу ж, не соромлячись, обізвалася Василина. її дівчата за голос дивовижної краси прозвали лісовим соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечірню прохолоду, молодий порив підхопив пісню на крила і покотив у ліси, і, наче луна, її почали наздоганяти мужні затверділі голоси.

XXV

— За Івана Тимофійовича! За Івана Тимофійовича голосую! — прямо ще з дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнір. Не просячи слова, підійшов до столу і, не звертаючи ніякої уваги на президію, заговорив голосно і впевнено:

— Хто з нас товариша Бондаря не знає? І ми знаємо, і комсомолята знають, — підвівся навшпиньки і обвів зором всю молодь, що сиділа в глибині сельбуду. — В імперіалістичну Бондар німців бив, у громадянську — з контрреволюційними гадами боровся, він і життя по-новому, по-новому розуміє. От візьму я просте діло — образи. Яка Марійка не завзята баба, та в світлиці вже нема ні одної, ні одної ікони.

Правда, — очі в Кушніра бризнули сміхом, — тут і я допоміг Івану Тимофійовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них дома…

— Степане, досить! — попросив Іван Тимофійович з президії.

— Дали чоловікові слово — хай говорить, — озвався чийсь жартівливий голос.

— Правильно, товариші. Бондар ніколи мені висказатись не дає. Привик, що ми тепер друзі з ним. Ініціативу вбиває.

— Якими слівцями кидає!

— Аякже. Газету я спочатку читаю, а потім курю. А ти, Полікарпе, спочатку куриш, а потім… Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати відцурайся. «Я тобі їсти не дам, я тобі жити не дам, безбожнику!» — кричить Марійка і вибігає з світлиці.

— Та покинь, Степане.

— Еге, так і покину. Товаришу голово, призвіть до порядку недисциплінованого члена президії товариша Бондаря… Діло ж виходить таке: перед святами Марійка познімала образи, вимастила стіни і, поки зібралася знову вішати своїх бороданів, Іван Тимофійович вльот приспособився оздобити світлицю портретами і картинами. От і почалась між хазяїном і хазяйкою дискусія. Коли б не я, воно б і до рогачів дійшло… Вибігла Марійка, а Іван Тимофійович відкрив вікно, підійшов до образів, що один на одному стосом лежали, і каже: «Все'дно скоро свою бабу не втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвір. Заодно вже хай відлементує». Дурний, — кажу я йому…

— Степане, — аж застогнав Бондар.

— Та чого ти мордуєшся? — обурився Кушнір. — Усі ж знають, що не дурний ти, але тоді був такий випадок… Чудак ти, — кажу я йому. — Треба раніше вийняти скло — воно в господарстві пригодиться, а потім картинками і рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марійка тобі таки їсти не дала.

— А ти думаєш — дала?

— Так ми і зробили… Шкварчить яєшня, а тут Марійка до хати бурею летить… Іван ледве під лаву не лізе, а я зразу догадався, що треба видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним і лихим, що й справді жінка подумала — з сулію, певне, випили. Тільки застогнала, вхопилась за голову та й ходу од нас. І яєшні не попробувала.

— Ти б іще про чорногузів розказав, — сердито кинув Іван Тимофійович.

— Та це вже всі знають, — незадоволено промовив Кушнір і махнув рукою. Ця репліка, видно, збентежила чоловіка, і він неждано швидко, уже рівним голосом, закінчив свою промову: — Кращого нам голови созу, чим Іван Тимофійович, не Відшукати. За нашу бідняцьку правду стоїть чоловік. На цьому я й кінчаю.

Кушнір втиснувся у першому ряду; рухливий і чуткий, він зразу ж почув, що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузів. Обернувся і хмурим поглядом почав відшукувати винуватця.

Люблячи веселе слово і сам уміючи щось не без гумору розповісти, Степан терпіти не міг, коли хтось нагадував йому про одну історію ще дитячих літ. Тоді Кушнір наймитував у Пилипа Данька, до неймовірності богомільного і спритного куркуля. Весною в голодний рік Данько помітив, що хлопець свою скибку хліба ділить надвоє і одну половину ховає в кишеню.

— Ти, байструченя, для кого хліб засунув?

— Матері.

— Матері? А хто таке право тобі давав?

— Вони опухли у мене.

— Їж зараз же! — розлютувався Данько, вивертаючи хліб із кишені хлопчика. — Я собі голови не прикладу, чого він ноги, як здохляк, ледве волочить за кіньми, — звернувся до своєї родини. — А воно, стерво мале, іще когось моїми харчами підгодовує.

Після того Данько вже садовив хлопчика не біля порога, а за столом, слідкуючи, щоб той з'їдав свій шматок.

Мати ж Степана, хвороблива жінка, з страдними і світлими, як жмурки на річці, очима, тихо догоряла в убогій вдовиній хаті. І як не старався меткий Степан, але нічого не міг їй добути. Зрештою його осінила одна ризикована думка.

Данько щовесни підсипав багато гусок. Старий любив літніми ранками виходити на Буг і, погладжуючи розкішну бороду, дивитись, як табуни його гусей гомінкими білими островами пливли по річці. Восени він відгодовував птицю кашею та волоськими горіхами і тільки перед різдвяними святами, коли підіймалась ціна, возив у місто на продаж.

Степан, щоб хоч як-небудь пособити матері, надумавсь гусині крашанки підмінити крашанками чорногузів. Так і зробив. Ніхто цього в хазяйстві не помітив.

І яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед підсипаними решетами і радісно прислухаючись до потріскування та писку ожилої шкарлупи, він побачив, що, замість ніжної жовтої кульки гусеняти, над гускою високо підвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре і худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою і невпевнено замарширувало по хаті.

Розлютований Данько швидко зрозумів, чия це витівка. З ломакою кинувся шукати наймита, але ніде не знайшов його: Степан подався на заробітки у друге село.

Потім, у революцію, коли Степан прийшов відрізати землю в Данька, той мало не під ноги кинувся йому:

— Степане, невже в тебе підійметься рука на моє добро? Я ж твою матір од смерті крашанками врятував…

Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, він, сам того не помічаючи, розхвилювався, і голос його щирим відгуко'м забринів у селянських серцях, особливо в серцях молоді.

— В чому наше майбутнє, товариші? Тільки в колективі. Це єдино вірний шлях, накреслений великими нашими вчителями — Леніним і Сталіним. Хай кожен з вас назавжди запам'ятає ці слова Володимира Ілліча: «Якщо ми будемо сидіти по-старому в дрібних господарствах, хоча і вільними громадянами на вільній землі, нам все одно загрожує неминуча загибель…» А ми ж не ті кволі діти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж кісточки похрускують. Ростемо на злість ворогам. От візьму я комсомолку Софію Кушнір. Запитайте її, чи захоче вона увесь свій вік, усе своє здоров'я Варчукові продати, як продала дитинство і перші літа молодості?.. Мені один бій з петлюрівцями згадується… Ранньої зими нам треба було форсувати Буг, щоб несподівано напасти на ворогів. Річка тільки-тільки кригою взялася — ще молода вона, гнеться, неначе папір. Не те що пройти — проповзти не можна. От ми і змовились: хто завалиться — хай мовчки тоне, бо все одно не зможемо врятувати. Вночі поповзли до того берега. І от, з біллю в грудях, чуєш — то там, то тут лід трісне, забулькотить вода… І хоч би тобі слово вирвалось. Мовчки йшли на дно наші брати. Ну, після того ми від петлюрівців і мокрого місця не залишили… Так невже найкращі сини батьківщини загибали для того, щоб тепер їхні діти у куркулів своє життя занапастили? Не для цього, товариші. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди наше щастя ходило. Щоб усюди нові будівлі в молодих садах закрасувалися, щоб вечори наші електрикою переливалися, щоб діти наші в університетах училися, ставали вченими і командирами, щоб ось такий парубійко, як Варивон Очерет, не для куркулів, а для себе вирощував золотий хліб, державою керував. А до нашого щастя тільки колективна праця приведе.

Після зборів молодь сипнула на майдан; десь, наче з землі, вродилися музики, і скрипка першою, розгонисте і весело, покликала юність у танець. Подививсь Мірошниченко на молодість кучеряву і зітхнув: згадав своїх дітей, посічених бандитами.

«Вже і моя Оленка була б такою, як Югина».

Підійшов до Бондаря:

— Іване, чи не пройтись би нам в Івчанку? Варто подивитись, як їхній соз працює. Це пригодиться в роботі.

— А чого ж, підемо.

Мірошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батьківському примруживсь до Софії Кушнір, що легко пропливала в танці, і пішов поруч з Бондарем.

Просмолений човен стрілою перетнув луку Бугу і прямо врізавсь у вогку дорогу. З шелюги саме виїхала підвода, навантажена обкорованим червонолозом.

— Чоловіче добрий, — привітався Бондар з візником. — Де живе голова вашого созу?

Візник, літній чоловік, видно, схильний до уважного аналізу і роздуму, спочатку пильно оглянув зустрічних, потім поправив в'язку червонолозу, по-хазяйськи замотав віжки на люшню і собі запитав:

— Голова? А якого вам голову треба?

— Товариства спільного обробітку землі.

— Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.

— Аж троє? — здивувався Бондар.

— А що ж, арифметика проста: три сози і троє голів. На кожен соз голова призначається. Оце я цими днями з району привіз статут свого созу. Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячі коні. Так до якого ви голови хочете заїхати?

— А хто ж у вас тепер?

— Петро Савченко, Василь Іщук і Данило Самойлюк.

— Данило Самойлюк? — зрадів Мірошниченко. — Партизан?

— Аякже, партизан, — зразу ж перемінився голос у візника.

— От ми до нього й підемо.

— Д-да, — непевно протягнув візник і демонстративно повернувся спиною до Бондаря та Мірошниченка. Ті переглянулись, мовчки пішли за возом.

— Не ходіть ви до того Самойлюка, — нарешті обізвався чоловік. — Він такого натворив, такого наробив нам… Навіть у сімейство моє заліз.

— Що ж він міг зробити? — занепокоївся Мірошниченко. Він здав Самойлюка як доброго партизана, більшовика.

— Що міг зробити? З-під самого нашого носа трактора собі поцупив.

— Собі?

— Звісно, не нам, а своєму созові. Мені ж з того діла одна досада. Син мій, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созі, а син, виходить, у другому. Я йому кажу:

«Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сімейству в двох організаціях бути». А син каже мені: «Як же я, тату, перейду, коли у вас навіть трактора нема. А я ж тепер технічна інтелігенція. Переходьте ви до нас». А як мені переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка — на другому. Це за одними походеньками нічого не зробиш. Тільки чоботи переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремінно собі трактора потягнути і розлад у сімейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам, та ще й коли тракторист у нас…

— А де ж він живе? — засміявся Мірошниченко.

— Микола мій? — чоловік добре знав, що питають про Самойлюка, але хотів як-небудь збити людей з пуття, — Це недалечке. Тільки дома його не застанете. Все він з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кіно пускає, то іще щось вигадує…

— Ні, де живе Самойлюк?

— Самойлюк? — знизав плечима. — Спочатку це треба піти Вишневою вулицею, потім пройти біля голови нашого созу, далі звернути до рівчака, перейти місток… — так почав пояснювати, що Бондар і Мірошниченко зрозуміли: прийдеться їм тільки в селі розпитати дорогу до голови, який порушив родинну рівновагу візника.

XXVІ

Югина прочинила двері ванькирчика, щоб повісити ще теплу хустку, і застигла біля високого кадуба: за стіною глухо бубонів батько, розмовляючи з матір'ю.

— Ге-ге-ге! Щось часто… воду… — почула насмішкуватий голос.

Догадка підказала, що мова йде про Грицька і, чуючи, як червоніє, вона тихо побігла до невеликого прорізу між двома деревинами. Посеред вулиці прямо до її хати йшов Григорій.

— Хороший… бідний… Коли б… — докотилося материне зітхання.

«То хіба що, як бідний? Чи то в нас багатство те залежалося?» — відказала в думці, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, міцний, красивою, неквапливою ходою ішов між двома коліями, трошечки погойдуючи округлими плечима.

З-під шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, біла сорочка була вбрана в синє галіфе.

— Падку мій, а одежа так і лежить неприбрана на скрині! — Кинулась в хату наводити порядок. І хоч всюди було прибрано, чисто — заглянула в кожен куток, іще раз тирса віника захвилювалася і сірою журавкою витягнулась біля припічка. На подвір'ї загупали кроки, кучерява хмарина шапки пропливла попідвіконням, і лячно забилося серце у дівчини, наче взимку спіймана пташина, затиснута в задубілих руках. Що робити їй? Незручно ж вставитись у двері, а почни книжку читати, догадається, що бачила його, і подумає: хвалиться… А чиїсь задубілі руки дрібно і швидко трясуться і пташеня тривожиться і тремтить, ніяк не можучи вирватись з полону. Ось уже він у сінях, Югина застигає серед хати, з острахом дивлячись на двері, що от-от розчиняться. Та Грицько пішов у другу половину, до батьків, і дівчина полегшено зітхає. Іще глухіше бубонять стіни, нескінченно довго пливе час.

Густіли далекі простори за вікном. Витягувались полохливі тіні. І незчулась, як у хату ввійшли батьки з Григорієм. Мати зразу метнулась у ванькир за стравою, батько приніс вишняк. Гриць непомітно поставив біля полумиска пляшку і під столом потер руку, чуючи на ній липкий дотик пальців Федори. У сінях, відчиняючи двері, тремтливими персами торкнулась його плеча, наче окропом ошпарила: «Приходь же, Грицю».

Сама на шию кидається. Одначе славна. І непримітне оглядає Югину. Дівчина не дивиться на нього. Але чує на собі погляд і рукою відводить хвилясті пасма за вухо, паленіє.

«Чого ж ти червонієш? Нічого поганого не хочу зробити тобі, сама бачиш, що подобаєшся мені», — вимовляє погляд парубка, і навіть в цю хвилину він не знає, чи любить дівчину. Одначе радісно бачити її голубий погляд, розрум'янений вид, ніяково похилену голову. І здається, що вся вона віє яблуневим повівом, як антонівка в серпні.

Ось дівчина несміливо поглянула на парубка, а очі наче самі промовляють: «Я й сама не знаю, що зі мною робиться. Не дивися ж так, бо мати за кожним порухом слідкують, від них ні з чим не заховаєшся».

«Добре, добре», — розуміє її і, усміхаючись, починає розмовляти з Іваном Тимофійовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву приготувала.

— На цей раз і не вгадав — Югина готувала, — підбирає губи Марійка.

— То вона навіть і борщ уміє зварити? — сміється Гриць і поглядає на дівчину.

— Ще й який, аби приправа, — підхвалює Марійка.

— Мамо! — благає дочка. Враз дві іскорки здмухнули в погляді несміливий вираз, і вона, вже лукаво примружуючись, додає: — Не слухайте, у нас піч така, що сама пече і варить, тільки скоріш горнятка вставляй.

— От аби мені така піч, цілий день не відходив би від неї!

— Цілий день в печі варив би, цілу ніч на печі спав би і був би господарем на всю губу, — ворушить Іван цурпалками рудих вусів, і розгонистий сміх розсипається по хаті.

— Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, — розважливо, стискаючи губи, похитує головою Марійка. А глибоко засіла думка довбає своє: «Гарний, гарний, нічого долю гнівити, тільки бідний, аж синій. Коли б за багатшого зятя видати втіху невсипущу», — і зупиняє заволожені очі на посмілілому обличчі Югини, пригадує своє дівування, сльози в економії Колчака. «Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхні серця — нехай буде так… небагато ж поля того, худоби біс має…»

Вони обоє залишаються в сутінках. Гриць довго не може знайти шапки, потім жмакає її в руках, знову кладе на лаві і рішуче наближається до Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи другою рукою пружний стан. Не пручалась, тільки не дивилась на нього — стояла наче в глибокій задумі, мовчазна й покірна. Не знав, що сказати і зопалу промовив, що першим спало на думку:

— Югино, поцілую тебе на прощання.

— Для чого?.. — затуманено глянула на нього і знову похилила голову.

І ці слова, зовсім несподівані, збентежили парубка. Коли б вона сказала «не треба», «не хочу», відхилила його руки — це все було б так, як і годиться робити в таких випадках. А це — на тобі — «для чого?» Мовчанка, наче непроханий подорожній пройшов по хаті, лягла біля них; до болю напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподівану тишу. І раптом чує, що якийсь перестук стугонить у його руці, просучується в долоні і котиться до передпліччя. «Так це ж серце Югини», — раптово догадується Григорій, і таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в житті тремтить дівоче серце в його руці), що, і сам не пам'ятаючи, як воно сталось, легко вплів руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям і пересохлими устами, якось навскіс, незграбно торкнувся нижньої губи і вигибу на підборідді молодої Бондарівни. Дівчина висковзнула з його обіймів, і він з розведеними руками на мить застиг посеред хати. Заскрипіли в сінях двері, Григорій одягнув шапку і несміливо підійшов до Югини.

— На добраніч!

— Всього доброго вам, — промовила тихо і тоскно.

— Югино, можна буде в ту неділю прийти? — захвилювався і знову скинув шапку.

— Приходьте, — ледве ворухнула губами і подала тиху руку.

XXVІІ

Полуднували на ходу. Старий Варчук поспішав скосити перестиглий овес і підганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце — чи впораються до вечора?

— Натисніть, натисніть, хлопці, — загаялися. А тепер не косовиця — одна мука, — хмуриться на косарів і злісно, аж бренчить коса, в другий раз збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє батька: люто витріщує очі й відстовбурчує губи, але зразу ж прибирає покірного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.

Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи — попався на злісному здиранні лика — і тепер не дуже спішив махати грабками: хай наймити стараються, з них він очей не спустить.

«Сварився» перестояний овес — вдариш косою і тільки піднімеш грабки, а з землі, обрушуючись, підскочить підкошений з двох боків загривок і насмішкувато «свариться» на косаря — достеменно як людина пальцем. Такий овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тільки зерно обіб'єш і гриву зробиш. От і стружи його по вершечку та лови на косу по кілька стеблин, що раз по раз припадають до стерні, як горобці в поросі, і, підводячись, насмішкувато похитують сивими кучерявими дзвониками. Надвечір, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покіс, перекинув грабки на плече і буркнув наймитам:

— Ви ж іще з росою покосіть, не лінуйтесь тільки! — та й пішов, сутулячись, по межі, високий, цибатий, за ним покірним псом брела тінь і здавалось, що кінець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькі плечі.

— Або ти, сину, коси, а я піду додому, або я піду додому, а ти, сину, коси, — проводжає Карпо батька хитрими сірими очима. Варивон пирхає, і старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо повертається до косарів. Та вже три коси водночас шаржахають, і водночас три човники скидають на покоси білі паруси, а на обличчі Карпа така хазяйська ретельність і так старанно рухається циркуль його вигнутих ніг, що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий сміх. Коли постать батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником чуба і пробасив:

— Закуримо, щоб тещина рідня почманіла, — і вже звичним голосом, наче остерігаючись, додав: — Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас є такі, що тещу придбали.

— Це хто такий, значить? — дивується Варивон.

— Як хто? — аж присідає Карпо і з перебільшеним здивованням б'є себе долонями по колінах.

Грицько лежить на покосі і недовірливо мружиться на Карпа.

— Чого ж ти, невинна душа, лежиш і мовчиш, мов і не до тебе чарка п'ється? Надибав собі вже тещу? — впивається Карпо холодними очима в Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем і примирливо відповідає:

— Надибав.

— Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається… — багатозначно підморгує, і рожеві пухкі щоки починають легко коливатися.

Обурення пересмикує Григорія, набухає всередині, але він уперто мовчить, тільки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вівса. Насуплюється і Варивон. Позлословити і він уміє й любить. Але ж на таку дівчину, як Югина, бридко наводити тінь, хоча б вона й не доводилась ріднею. Одначе Карпо не помічає настороженої тиші, продовжує скалити зуби:

— Медову дівчину вибрав.

— Помовч! — застережливо кидає Гриць, і очі його недобре туманіють.

— Станочок…

— Заціпило б тобі! — підводиться з землі Григорій.

— Литки у неї… — смакує Карпо і радіє, що вивів із терпцю такого спокійного парубка.

— Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобі! — роз'ярено ступає вперед Грицько. — Коли купив руки, то вже думаєш, що в серце можна плювати! — і насувається зі стиснутими кулаками на Карпа. Той відскакує в овес, налякано і здивовано переводить погляд то на Грицька, то на Варивона.

— Чого ти? Наче жартів не знаєш.

— Пішов ти, значить, під три чорти зі своїми жартами. Скажеш, як совісті хватить, батькові, щоб скинули по десять копійок з нас, бо до самої ночі не косили. А то ще збіднієте. Ходімо, Грицю, — бере грабки Варивон і обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.

— Та що ви, хлопці? Верніться! — розгублено і здивовано говорить Карпо. Григорій тільки губи закусує, а Варивон відповідає за обох:

— Привик з кожного, як і батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в свою полізь… То-то й є, що обмажешся ній, як свиня в калюжі.

— Злидні прокляті! — тихо сичить Карпо і люто запускає грабки в овес. Та чуткий Варивон спіймав слова і гукає вже другого поля:

— Мовчи, гнидо, бо тільки світу твого, що чуже поїдом їсти. Увірветься бас! Увірветься.

Карпо замовкає. Перехиляючись всім тілом, люто шархає грабками. Він знає, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора — в хвилини злості завжди прибувала вперта сила і відлітала втома, як легкий димок.

«Бач, які тендітні стали. Голяки з голяків, а комизяться, мов щось путяще».

І хоча всіляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвітлено ворушиться всередині, а з нього виколисується тривога. І ч, які тонкошкурі поставали, велике цабе їхня Югинка. Всі вони одним миром мазані. Хіба кілька років назад з ним так би посміли поденщики говорити? Не гне їх копійка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дістати її: чи у місті, чи в радгоспі, чи в Шляхобуді — всюди знайдуть собі притулок. Пропасті на вас нема. А батькові скажу, щоб вищитали. Про совість, сукин син, заговорив. Роби по совісті — очі вилізуть; тільки й говорить про неї, хто за душею ні алтина не має, а в самого в калитці забряжчало б — іншої заспівав би… Добре було б відбити Югину, а потім піти до іншої дівчини. Криво починає посміхатися, бачачи в думках, як він уже насолив Грицькові. Ти ще потягаєшся зі мною…

…Тепле, м'яке надвечір'я, далека дівоча пісня і думки, що сьогодні увечері він, Григорій, піде до дівчини, присівали образу, заколисували обурення. Варивон пішов у село фільварком, а він перескочив темний од чорнобилю насип і вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.

Стиснута жовтою рогозою, ситняком і осокою, несміливо засвітилась річечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посередині. Низькі, обсипані дрібним сухостоєм береги єднала своїм покаліченим тілом розбита громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корінь був тільки одним вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березі з втиснутого в землю вигнутого погруддя підіймалась розкішна зелена корона; дарма що нижні гілки мусили лежати на землі, на цьому ж березі, біля окоренка, спліталась вінком рівна памолодь.

Коли Грицько підійшов до річечки, з того боку проворно скочила на вербу невисока дівоча постать і, похитуючи гнучким станом та руками, розставленими коромислом, пішла над водою.

— От і впаде! — засміявся.

— Ой! — скрикнула дівчина з несподіванки і швидко-швидко замахала руками, щоб стримати рівновагу. І тільки тепер він пізнав, що йому назустріч ішла Софія Кушнір.

— І ч, які добрі. Ледь у воду не влетіла. Було б вам, — засвітила весело карими очима на Грицька. Дрібне обличчя було подовжене, як у вивірки, цікавість і настороженість проглядали в кожному русі, починаючи з темносмаглявого обличчя і кінчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.

— То й що б мені було? — став біля кореня, щоб не пустити дівчину на берег.

— Побачили б тоді, — задиркувато покосилась і блимнула піввінчиком дрібних густих зубів. А в душі зітхнула: боліло її серце за цим спокійним яснооким хлопцем, заздрила Югині, дарма що та була найкращою подругою.

— Отак наловила б риби в приполу і понесла б Сафронові на вечерю.

— Хай він дідька з'їсть, а не рибу. Пустіть!

— Не пущу!

Софія стоїть біля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та ніяк не може заховати трепетної усмішки. По блискучих, змовницьких вогниках, пригашених довгими віями, він уже догадується, про що думає і зараз має сказати дівчина; навіть приємно, що наперед взнав її помисли.

— От чекайте, скажу я Югині, що ви такий безсовісний.

— А що мені Югина?

— Коли обірве чуба, будете знати що.

— І привик же ваш брат до чуба.

— А ваш — до спідниць, — зіскакує з верби і з тихим скриком попадає в обійми Грицька.

— Чекай! Коли так — зараз у воду кину! — Схоплює дівчину, але та гнучка, мов лозина. Перегнулась і миттю вихоплюється з парубочих рук і вже, поправляючи хустану, оддалік стоїть на стежці.

— Коли не покличете на весілля, в неділю розкажу Югині, який ви дівчур.

— Не сумнівайся — безпремінно покличу, тільки щоб уста мені на колодку.

— Глядіть же, — сміється дівчина, легко перекручується і, пострибуючи, мов козеня, біжить по хвилястій стежці, накриваючи отаву двома крилами спідниці.

«Чортів Сафрон — знає, кого собі підібрати. Така наймичка всяку роботу жартуючи переробить. Хороша дівчина!» — Дивиться вслід Софії, що все глибше вбігає в сутінки, підіймається на високий насип, майнувши руками, стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний вибалок починає співати, і дерева слухають пісню про дівчину, що запрошує хлопця прийти до неї босоніж темної ночі, щоб не забряжчали підкови, не загарчали собаки, не заскрипіла долівка, не почули парубочої ходи ні батько, ні мати.

«Тільки батька-матері нема в тебе, бідолаха», — Проходить обережно по вербі.

XXVІІІ

Югина прибиралась до сельбуду на виставу і ніяк прибратись не могла. То хусткою запнеться, то вінок на коси накладе, то червону спідницю надіне, а вже здається, що в голубій буде краще — і знов переодягається, біжить від скрині до стіни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї веселі очі, обведені двома вузькими дугами брів, кругле рожеве лице, обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий ніс.

«Кирпата ж, кирпата. І що тільки Гриць в мені знайшов?» — і сама до себе засміється, добре знаючи, що не кирпата вона.


Грицю, Грицю до телят –
В Гриця ніженьки болять.
Грицю, Грицю, до волів –
В Гриця нема постолів.

Постоли-то є, тільки волів нема. Дарма! І радісним стуком віддається в серці слово «Гриць». Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться дівчина, а на самоті розмовляє досхочу, сміється й тривожиться.

Які тепер хвилюючі дні настали. Буває, не виходиш з чужої роботи — чи то в полі жнеш, в'яжеш, чи на городі пораєшся, — втомишся, перепечешся на сонці та поденщині, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках розмовляєш із ним. Ідеш — співаєш з дівчатами і чуєш, як легко твій спів котиться над ланами, подає голос косарям, і в далекому полі зараз чує Гриць її. А дівчата такі добрі стали — кращих у світі не знайти. І хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому році попрощається із своїми подругами, і вже без неї будуть співатися веснянки, і хтось замість неї буде виглядати своє дівоче щастя.

Навіки покладе вона свій вінок у скриню, заховає коси під кичкою. Широко запнеться хусткою, як молодиці запинаються.

«Яка ж з мене молодиця буде?» — задиркувато блиснули очі, і знову біжить до дзеркала з хусткою в кожній руці. Одну обережно скручує і зав'язує замість кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх. Голова більшає і незвично, і смішно, і радісно бачити себе такою.

— Ти ще довго будеш прибиратися мені? — стає на порозі Марійка. — А все зле на тебе! Чи це вітер в твоїй голові ходить? Рано, рано пов'язуватись починаєш, — з докором похитує головою.

— Мамо, — червоніючи, зриває хустку, кидається до матері, міцно охоплює руками її шию і кріпко-кріпко припадає до грудей.

— Годі, годі! Ледве з ніг не збила. Нема доброго патика під рукою.

— І ви б мене били? — тісніш притуляється, заглядаючи знизу в вічі матері.

— А то б ні! — раптом зітхає.

— Чого ви, мамо?

— Нічого.

— Скажіть, скажіть! — не випускає матері з рук.

— Кажу ж тобі — нічого. Збирайся в сельбуд.

— А скажіть! — цілує в уста і допитливо дивиться на сухе, в зморшках обличчя.

— Дивлюсь я на тебе, ніколи молодість не думає наперед, — поправляє на дочці спідницю. — І хлопець він розумний і красивий, тільки ж бідний. Нелегко житиметься тобі, як вийдеш за нього.

— Ви знову, мамо, своє.

— Не про себе, — про твоє щастя думаю. Вийти заміж — не дощову годину пересидіти, і любощі погіркнуть, коли в сирій холодній хаті перегибнеш, коли пучки на чужій пряжі протреш до м'яса, коли на поденщині памороки заб'ються. Нічого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася на своєму віку. Поки на цю хату стягнулися… Нікому того добра не зичу… Хоча б він хату мав. Розвалиться стара — узнаєш, як солодко в комірному жити; не проживеш, тільки вік прокапариш. Коли б трохи багатший засватався — зразу віддала б.

— А я не пішла б.

— Пішла. Присилувала б! Думаєш, мало переболіла за тебе? Ходімо ж поїмо трохи та й підемо.

— Добре, мамо, я зараз.

Марійка виходить в другу хату. Югина наспіх складає в скриню вбрання і підходить до стіни, поправляючи волосся.

Щось темне майнуло в дзеркалі — це вона хутчій відчуває, ніж бачить, її вуха повні невколисаних материних слів, задума облягає дівоче серце і вона не чує, як уста шепчуть: «Грицю».

3 темносинього неба покотилася зірка, приснула трьома промінцями і біля самої землі погасла золотисто-зеленавою дугою.

XXІX

Визоріло.

Навіть листком не поколихне глибокий передосінній вечір, і теплі яблуневі пахощі хвилями з двох боків ллються на дорогу.

Село засвітилось розкиданими вогниками. Зрідка перемовляються скрипучі журавлі, дзвякне об цямрину порожнє відро, і пролита на траву вода заспокоїть землю.

Дмитро, оповитий темрявою, поволі роздумливо прямував до сельбуду. Праворуч сильно грюкнули двері у Федори, і два парубки загорлали на подвір'ї протяжливу пісню.

— Тихіше, соколики, — попросив з порога жіночий голос.

Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди йдуть. Гидливо поморщився від міцного горілчаного духу, що неприємно вирвався в пахучий спокій вечора.

«Хоч би дома жлуктали, чорти окаянні!»

З-за рогу вулиці блиснув освітленими вікнами сельбуд, біля дверей не стихав парубочий гамір, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики жартівливих пісень і тонули в гомоні. Світло різко вдарило в очі — аж примружився спочатку.

Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червоніла широка завіса, ясніше освітлена посередині, в глибині сцени постукували молотки. В перших рядах помітив Григорія, той вклонився і усміхнувся йому довірливою усмішкою.

Пробиваючись на своє місце, побачив: біля Григорія сиділа Югина з Марійкою, і глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотіло влягтися на своє місце, хоча й намагався поглузувати сам із себе: «Завидки беруть. Добрий товариш із тебе, що найкращому другові позавидував… Над серцем своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й годі!»

Пішов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечі Югини.

— Добрий вечір, тітко Маріє, Югино, — вклонився жінкам. йому випало сидіти поруч з Марійкою.

— Вечір добрий, Дмитре, — всміхнулась одними устами Марійка. — Заставила дочка на старість по сельбудах на вистави ходити, — пробачливо глянула на Югину.

— Чого ж? Діло добре. Після праці праведної й відпочити треба, — сів біля молодиці.

— Це воно вам, молодшим, а нам… — та й не доказала, тільки головою хитнула. Була рада, що сидить біля хазяйновитої дитини, тому зразу ж і почала про господарство говорити. Він відповідав поважно, не дивлячись у бік Югини, однак відчував кожен її рух і усміх.

— Озимину посіяв уже.

— А ми коли б через півмісяця вспіли. Правда, на тому тижні Іван має в район за кіньми і реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? — і водночас хотіла вивідати, чи не осудить парубок, бодай хоч зміною голосу, затії чоловіка. Ні, так само рівно і спокійно заговорив:

— Дадуть. Держава тепер кріпко безкінним помагає. Сказано — своя власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.

— Еге ж, еге ж, — з задоволенням подивилась на парубка. І все подобалось у ньому: спокійна мова, гордовитий з горбинкою ніс, брунатне довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом і великі темні руки на колінах, що стільки пересіяли зерна, стільки потримали чепіги, стільки меблі зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину і зітхнула.

Дмитро допитливо подивився на блідожовтий, посічений зморшками, присушений вид жінки і задумавсь. Бувають такі хвилини, коли людина майже точно довідується, про що думає інша, і в Дмитра сильніше забилося серце, коли відчув, що не Григорій, а він подобався Марійці.

— Великий начальник іде — Петро Крамовий, заступник голови райвиконкому, — перехилився до Дмитра Григорій.

— Отой, що за троцькізм каявся в газеті?

— Він самий, — прошепотів Григорій. — 3 області на район перевели. Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.

— Він може, — з неприємністю згадав давнину, коли вперше побачив Крамового у Варчука.

Огрядний білявий чоловік з портфелем під рукою, поблискуючи скельцями окулярів, недбало просунувся тісним рядом і сів перед ними. М'яке тіло, обтягнуте чорним піджаком, глибоко втиснулося в крісло і охопило складкою вигнуте бильце. Шия, червона і пітна, також нависала над білим комірцем.

На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сільради Свирид Яковлевич Мірошниченко. Він сильно вдихнув повітря, бо округлилась складка під нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посередині підборіддя. Поволі підніс угору велику руку, провів очима по рядках, на мить зупинив погляд на Дмитрові, видно, щось міркуючи. Гомін стихав.

— Товариші! — і глухим баритоном озвався дальній куток. — Шоб полегшити селянам вивіз хлібоздачі, райвиконком дозволив хліб відправляти не на станцію, а в район. Також хто має сортовий овес «золотий дощ» — може обміняти в райземвідділі: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер драмгурток почне виставу.

«Це добре». — Дмитро прикидав у пам'яті, скільки зможе вивезти вівса на обмін. До нього нахилився Григорій.

— Везе тобі, Дмитре, з усіх боків щастя пливе, тільки прихиляйся.

— Звідки ти взяв?.. — «Свого щастя наче й не бачить», — спіймав правдивий погляд Югини.

— Хоча б і овес — мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер виходить, що свій урожай подвоїш.

— Еге ж, це мені велика підтримка.

— Тепер і про худобу легше подумати.

— Легше, — поморщився: не хотілось при дівчині говорити про господарські справи.

В залі погасло світло, заколивалася завіса, і на сцені, наче в тумані, для чогось заворушились постаті, вони розкривали роти, трясли бородами, але про що говорили — ніяк не міг второпати, бо стало не по собі, коли відчув, що до дівчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорія. Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика і Бондарівни, але коли відчув, що Григорій почав заслоняти дівчину, обернувся. Ні, то тільки здалося. І Григорій, і Югина зацікавлено дивились на сцену, сиділи, не торкаючись одне одного. Три мерехтливі жмурки світла нерівною дугою заіскрилися в правому оці дівчини, а ліве було затінене.

Після вистави до нього підійшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.

— Як живеться, Дмитре?

— Як? Наше діло, казав циган, просіє: ори, мели, їж.

— Ходімо, Свириде. — Крамовий вдарив пухкою рукою Мірошниченка по плечу і позіхнув, широко кривлячи рот.

— Зараз підемо. Знайомтесь з сином Тимофія Горицвіта.

— Приємно, приємно, — байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий і сунув пухку рожеву руку Дмитрові. Той обережно потримав і випустив її, з неприємністю чуючи, як липкий піт зволожив його долоню.

Вийшли на вулицю.

Над сонним селом розляглася парубоча пісня, шляхом, світячи фарами, проскочила машина, з левади доносилось тремтливе іржання лошака, спросоння десь у клуні забився півень, охрипло заспівав і знов, уже тихше, вдарив крилами. Все було таким простим, звичним і близьким.

— Хороша ніч, — підвів голову Свирид Яковлевич. — У таку б пору тільки в млині сидіти. Тремтять, поскрипують снасті, шумить вода біля загати, зітхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а люди — звідусіль поз'їжджались — говорять до самого ранку про всякі новини. Там трактора придбали, там кіно відкрили, там у созі працюють. Новин тепер привезуть за одну ніч більше, аніж колись за рік… Добре зараз у млині.

Крамовий штучно засміявся.

— Чортзна, які селянські натури ідилічні — партизан колишній, партієць, голова сільради, член райвиконкому, а ніяк не звикне до широких масштабів. Ні, село, скільки його не переробляй, селом і залишиться. Це розсадник божків, межі, реакційних ідей.

Слово у Крамового впевнене, зважене. «Уміє говорити», — з неприязню подумав Дмитро і з надією подивився на Свирида Яковлевича.

— Пішла писати губернія, — не підводячи голови, щось роздумуючи, поволі говорить Мірошниченко.

— От тобі й пішла писати губернія, — зверхньо посміхається Крамовий. — Ти скинь свої рожеві окуляри і подивися на село. Що це? Стихія! Дрібнобуржуазна стихія, і її нічим не підважиш.

— Це не визначення сучасного села, а високомірний плювок на нього, — почав злитись Мірошниченко.

— Юпітер, ти сердишся? Значить, ти не прав.

— Отож і є, що і ти з своїм Юпітером заодно.

— Може, неправду кажу?

— Таку саму правду і меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком говорили, — коротко різонув Мірошниченко і їдко додав: — Може, неправду кажу?

Дмитро усміхнувся і здивувався: уміє чоловік одною точною думкою розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це… Неодмінно.

— Ну, знаєш, — ображено загарячився Крамовий, і слова його стали м'якшими, обережнішими. — Я на твоєму місці не пускався б в аналогії. Аналогія — сумнівна річ.

— Да, да, — погодився Мірошниченко. — Особливо, коли вони невигідні декому.

Крамовий ображено замовк.

В цей час недалеко від кооперації загалакали голоси, зафоркали коні і темною плямою забовванів скрипучий віз.

— Ох, і вредні ж ви, дядьку. В таких вредних печінка скоро спухає, — з притиском, давлячись словами, наче кісткою, говорить Карпо Варчук.

— Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома, розбухає. Не насититесь ніяк.

Дмитро пізнає мову старого пасічника Марка Григоровича Синиці, що самотньо живе в лісах біля несходимого Городища. Підійшли до воза, навантаженого рівними ясеновими шпонами.

— Спіймався нарешті? — зупинив коней Свирид Яковлевич.

— Спіймався нарешті! — Карпо зразу змінив тон і засміявся. — Без надії попавсь. Не думав, що в старого чоловіка така ловкість може бути. Ак-ти-віст. Лісники не могли Мовити, а це…

— Знаємо, чого не могли. Підкупив їх твій старий. — В темряві просвічується борода Марка Григоровича.

— А ви бачили, що батько підкупав? Я чесно крав, — і штучний сміх сухо і відривчасто розсипається біля воза. — Складайте акта і штрахуйте. Тепер воля ваша, а спина наша. — І він пригнувся, начеб мав покласти на плечі мішок із зерном.

Нахабний і впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить із себе Мірошниченка.

«Якого сина викохав старий вовк».

А Карпо продовжує далі:

— Скажіть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сільрада багатіє ними. Час пізній — треба додому їхати.

— Додому не поїдеш, — тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сільради.

— А чого вам держати мене до ранку? Діло зрозуміле. Заплачу, що треба. Спіймавсь — плати. Нічого не попишеш.

— Переночуєш у сільраді, а завтра вранці — хай люди побачать злодія — відправимо в міліцію. Я доб'юся, — щоб тобі хоч із місяць примусової праці дали. Штрафом не відкупишся.

— Так і треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В бересті вже ні одного гарного ясена не залишилося, такі дерева були. На все небо! Піднімались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, — з жалем говорить Марко Григорович.

— На біса тобі з ним возитись, — звернувся Крамовий до Мірошниченка. — Відпусти. А штраф хай заплатить.

— Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, — голос у Карпа стає глухішим.

— Попрацюєш і в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, — прямує Свирид Яковлевич до сільради.

— Та відпусти його, — знову заступається Крамовий.

— Не відпущу, — уперто мотнув головою Мірошниченко. — З лісокрадами панькатись не буду. Ми ще собі не можемо уявити, скільки вони зла принесли народові, радянській державі.

— Знову перебільшення і перебільшення, — махнув рукою Крамовий.

— Хотів би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш ніякими красивими слівцями. Скажи, скільки мільйонів десятин знищено лісів за останні роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вінку, стояло в лісах, а тепер тільки Городище не вирубане та трохи прорідженого береста залишилося. І от видимі наслідки: річечка, що йшла з лісів, пересохла, тому й висохли усі ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один за одним нанизалися на річку. І окові, і душі радісно. Та що річечка — Буг став замулюватись. На поля із степів тепер вільно прориваються суховії, а дощу влітку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабі! Поглянь на Полісся! Тепер там, де лягли під сокирою бори, оживають, починають текти піскові горби, засипають ниви і навіть селища. Через куркульську жадобу знаєш, скільки ми зерна недобираємо? Та цього і планова комісія спроста не полічить. Скільки б ми за цей хліб нових підприємств збудували, скільки б тракторів на поля пустили, скільки б учбових закладів відкрили! А ти говориш «перебільшення». Воно набирає державного розмаху. І цього злочинця, — показав рукою на Карпа, — не відпущу. Він не менше шкоди зробив, ніж закоренілий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко судить лісокрадів. їх нарівні з убивцями треба судити.

— Здаюсь. Переконав цілком і повністю. Глуши лісокрадів, — напівжартома промовив Крамовий і звернув на зарічку.

— Да, Свириде, це ти правильно про ліси сказав. Охорону треба б посилити, — впритул підходить Марко Григорович. — Ліс — це багатство наше, окраса наша, хліб насущний.

— Посилимо. Комсомольці допоможуть. А лісничого треба зняти.

— Давно б пора. На хабарах розжирів, як свиня. Аж очі позапухали. Та й гості в нього, коли подумати, непевні бувають. Я в хащах живу, — мені видніше, що там робиться. Розумієш, Свириде, хочеться, щоб і люди були чисті, мов лісове повітря. Радянські, а не погань, що від сонця ховається.

— Непевні люди, кажеш? — насторожився Мірошниченко. — Перевіримо, неодмінно перевіримо…

— Поріділи наші ліси, поріділи, — продовжував уголос свою думку Марко Григорович. — Місцями з краю в край наскрізь просвічуються. А стояли ж як хмари грозові. Що ж через кілька років буде?

— Через кілька років? Нові діброви зашумлять, усі заруби і яри найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля і шляхи садами до самого неба зацвітуть.

— Потішаєш старого? — недовірливо похитав головою.

— Вірне слово кажу. Ми тільки на справжнє життя повертаємо.

— Ну, чи доживу я до нього, чи ні, а вже й за добре слово спасибі. Ти чоловік партійний — тобі усе ясніше видно… А як там Англія? 1 досі ескадру в Балтиці тримає?..

Хоч і пізня була година, та Марко Григорович не міг втриматися, щоб не поговорити про політику.

XXX

Затихало село.

З-за хат високо піднявся Візничий, помандрували тісною купкою на захід Стожари, і Віз опустив золоту війю над самою землею.

Наспівуючи під ніс якусь пісеньку, Григорій прямував з вулички у вуличку додому. Ішов спокійно, бо тепер трохи прояснювалися його думки: хату він закладе в цьому році — позичив грошей у Дмитра, взимку певне одружиться з Югиною і заживе в злагоді і дружбі. Буде сіяти, орати, косити, жати, ростити дітей.

Чи любив кріпко він дівчину? — не раз питався сам себе і твердо відповісти не міг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не найкраща на все село, але щось у її рухах, погляді, усмішці було таке, що кожному припадало до вподоби. Одначе тої любові, про яку стільки доводилося чути в розповідях, не відчував і ще не розумів. То тільки розповідають та в піснях співається.

Чого не наспівають: з-за дівчини хлопець і топиться, і труїться, і голову розбиває об дуб, а дівчина всі сто смертей приймає. Подивишся ж насправді — простіше і складніше виходить в житті. Рідко корінь кохання розрубується одним ударом…

З наближенням домівки на серці тяжче ставало від турбот. Там з усіх кутків чекали його рук і поту ненаситні злидні, оздоблювали його: «Воно ще й ранувато одружуватись, та…»

Біля перелазу з'явилася постать. З несподіванки здригнувся парубок, завмерла пісня на півслові.

— Пізно, пізно вертаєшся, співуне, — почув смішок Федори. — Чи добре ж яка дівчина приймала?

— Та… — зам'явся хлопець і озирнувся: чи нікого нема на вулиці?

— Хто в такий час з'явиться? — відповіла, наче в його думках побувала, Федора. — Це тільки ти зорюєш до такої пори. — Гаряче, терпке дихання обдало Григорія. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашіли вогнем щоки молодиці. Стояв, наче сп'янілий. Хотів опанувати себе — не міг.

«Про що вона говорить?»

Напружує до болю мозок і нічого не може зрозуміти. Тільки сміх обдає його, липкий, як осіннє павутиння на стернях. Голова шумить і здригається від дзвону.

— Чи ти не напідпитку? — сміючись, кладе йому долоню на лоб. — Так і є, що випив.

Відхилити б руку, піти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її дотик.

Щоб трохи отямитись, сідає на перелазі. А рука Федори вже м'яко перебирає його кучері.

— Ходім — почастую.

«Нікуди не піду», — хоче відповісти злісно і кривиться від свого безсилля. Не може відкинути рук, що прихиляють його.

«Ех, і молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї», — пригадує слова Варивона.

— Що ж, можна. — Зачіплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще раз оглядається невидющими очима і йде до вишняку, де причаїлась хатина.

Якби Григорій не сп'янів тої хвилини, може, побачив би, коли б оглянувся, що посеред вулиці, проти перелазу застигла висока постать.

«Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмієш свого щастя шанувати. Чи, може, він по горілку пішов? — ще сам собі не вірить Дмитро. — Якраз по горілку. Видно, не раз заходив сюди». Сильне здивовання змінюється прихованою радістю і наче тягар спадає з його плечей.

«Не вмієш свого щастя шанувати, — повторює він, стулює уста, щоб не всміхнутися, і зразу ж хмарніє. — А що мені з того? Як любила його дівчина, так і любити буде, може й до кінця віку не взнає, що зв'язався хлопець з безпутною бабою». Проте не може заховати, що попри неспокій серце його має полегкість.

XXXІ

У сітці Чумацького шляху вже тріпотіли пізні сузір'я, коли Павло Михайлович повертався з комуни імені Фрунзе.

Сьогодні в житті району неабиякий день — оформився перший кущ колгоспів. Він справді веселим зеленим кущем розрісся навколо комуни, роз'їдаючи, відтискаючи ряботиння латаних полів. Живий приклад нового господарювання, повсякденна праця активу, рядових комуністів, районних працівників увінчалася успіхом. І провадити кущову нараду в новому клубі була сама приємність. Крім того, з Москви прийшло сповіщення, що на Всесоюзній конференції комун фрунзівці отримали премію. Район явно ламав рамки пересічної серединки, яку так недолюблював і зло висміював секретар окружкому. Уже не самотній острівець, а невеликий архіпелаг гордовито піднімався над хвилями вузьких зачучверілих нивок. Уже обережний селянин, вздовж і впоперек обмірявши комуну і заглянувши в усі щілини, здивовано розводив руками:

— І що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кілька років назад у двох землянках вміщалася вся комуна. На цілий гурт три пари чобіт було. По снігу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали. І назва підходяща — «Тріумф Поділля». По сто двадцять три пуди з десятини вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам — не повірив би. І знову ж таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свіжим хлібом пахне.

Ще дослухався до розмов, у серці неквапно, ретельно зважував кожне слово і факт, а потім рішуче, на очах всього села, писався в колектив. Правда, іноді забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусіди, які навіть знали, що жінка думає зготувати на обід, нагадували про це, і господареві доводилося щиро дивуватися:

— Ти диви! Справді забувся. То баба мені голову задурманила своїми балачками. Як почне торохкотіти — очманієш.

Сувора жива дійсність, насичена героїкою боротьби, переснована трагічними ситуаціями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим комізмом, — все це в усій складності перехресних доріг і стежок поставало перед Савченком, як постає широке світання на пересіченій місцевості…

Бричка кулеметною скоромовкою загуркотіла по мосту. Під містком у потоках шуміла вода; в півсні зітхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузір'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Іноді риба розбивала гілку сузір'я, і воно довго не могло зібрати докупи обтрушені плоди.

Тиха усмішка затрепетала на сухорлявому обличчі Павла Михайловича. Він бачив, як прибережні зорі, видовжуючись, падали в нові потоки і зацвітали світлим цвітом в повеселілих хатах.

«Як електрична лампочка розгинає, змінює життя. Люди іншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Ілліча».

Ясний повів комуни і повів безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повіві вставав ясний завтрашній день.

Недалеко від берега захлюпотіли весла. Сильний дівочий голос сколихнув настояну тишу. Потім з ним побратався задуманий тенор, і пісня в широкому звучанні почала розтікатися над водою. Легко м'айнув човен; темні, наче вирізані з дерева, силуети хлопця й дівчини затремтіли на зоряній доріжці.

— Співають! — Так сказав, наче новину відкрив, спокійний візник. — І хороше співають. Не так, як ми колись…

— Як це зрозуміти, Панасе Яковлевичу?

— Чуєте: сумна пісня. І голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душі в співаків нема печалі. А коли ми цю пісню в економії співали — кожне слово, як вдова, голосило. Літа не ті, Павле Михайловичу. За цією піснею моя молодість, мов безплідна камінна гора, устає, а для моїх дітей — там тільки голуби літають.

— Бо молодість лише на нашій землі почалася, — задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивілу юність. — Що Павло пише?

— Скоро електротехніком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сільради розходяться. Певне, теж про хлібозаготівлю говорили чи про соз або колектив.

Біля плоту в чиїйсь руці крихітним прапорцем замерехтів огник, на мить освітив голови двох селян. Грубувата мова чітко повисла над притихлим ставом.

— Погода ж стоїть як золото.

— Зерно в землю само проситься.

— Значить, наш соз худобу днів через десять отримає?

— Так Иона Чабану передавав. Він не обмане. Авторитетний чоловік.

— Кажуть, жінка його захворіла.

— Хіба на болоті не схопиш гарячки? Комарні ж там — чорні хмари. Жінка його, чував, у бригаді Котовського сестрою була.

— Бойова. По всьому видать.

Ці слова, наче пісня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою інтонацією бриніла мова, вчувалася впевнена рука старого більшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постійну роботу.

Під'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвідділу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввійшов до кабінету секретаря…

Трьох синів мав Сирдій Чабану і всім трьом наділив одну, вужчу за бідняцький наділ, наймитську долю. Не шовковою травицею — колючою стернею слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакі Тодіка від материних грудей одного за одним одривав його дітей, і вони, маленькі й кучеряві, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навіки чорнило їх, вітри мелодійним дзвоном наливали голоси, а дощі гінко піднімали угору. Виросли діти в Сирдія Чабану як чорні орли, красиві, гордовиті, роботящі й дружні. Не розлучалися ні на роботі, ні на гулянках. Не розлучилися і в революцію: взимку 1918 року осідлали найкращих, ще невкованих коней Андронакі Тодіка і помчали до Григорія Котовського. Тільки білий веселий сніжок закурився за ними.

З-під грозових хмар, із синіх дощів, із колючих снігів виглядав Сирдій воїнів. І не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, поліг на подільському полі, проріс пшеницями і червоним маком і знову ожив у безсмертному камені. Навіть після смерті не важкою була йому камінна шабля, по якій не кров, а дощові потоки сіялись на звільнену землю. Молодший син упав у лісах Тамбовської губернії, а з середульшим — Ионою — розлучила боярська Романія. Вона ж, як злодія, за синів закувала в залізо старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язниці, а примарія віддала його город і халупу Андронакі Тодіку.

З в'язниці Сирдій вийшов напівсліпим і зовсім сивим. За діла синів йому вже не було газде 6 в своєму селі. Пішов старий шляхом, по якому промчали його діти на схід. Білий сніжок так само курився, як і в 1918 році, та не грів він тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не співали, а бездомними старцями трусилися заграблі дерева, із віт обмерзлими сльозами кришилися крижані зерна і в небі осліпле сонце надовго провалювалося в брудні мішки хмар. Велика безнадія охопила старого Сирдія, і сніг почорнів йому в очах.

— Батьку, не падай! — підхопили його юнацькі руки.

В болгарському селі його прихистили чужі діти — друзі його синів, прихистили як свого тата, вселили надію, що він побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.

І старий терпеливо чекав зі Сходу великого дня…

— Буна сара, приєтене! 7 — щиро привітався Павло Михайлович з йоною Чабану.

— Буна сара, фрате! 8 — Чорнявий тридцятип'ятилітній красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвідницькими кроками підійшов до свого секретаря.

— Як здоров'я Іляни?

— Спасибі. Ілянуца одужує, — промовив співуче і ніжно.

— Тепер повік на болота не поїде?

— Поїде! Тільки про це й розмови. Літературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.

— Слідкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.

— Услідкуєш! — Без тіні огуди, навіть з прихованою гордістю промовив Иона. — Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замість грілок прикладати. Не знаєш мою Ілянуцу!

— Знаю. Бережи її.

— З громадянської бережу. Раніше беззаперечно слухалася. Правда, тоді я парубком був, — засміявся, блиснувши сліпучими високими зубами. — Сьогодні вона мене вже зовсім переконала, що прибузькі плавні усім схожі на придунайські. — Сів, схрестивши руки на ріжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблі.

— І висновок який?

— Не маловажний: меліорація прибузьких плавнів — це прекрчсна підготовка для майбутніх робіт в Бессарабії. А потім на мене напалася — мало уваги болотам приділяю. Бюром райкому пригрозила. І знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.

— А це вже від тебе, від твоєї роботи залежить.

— Вона б хотіла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранці приїхали меліоратори. Насилу втихомирив свою: хотіла з ними на Кругляк майнути.

— Повернулися з болота? — зацікавлено запитав Павло Михайлович.

— На жаль, повернулися. Це із дуже швидких, — осудливо промовив Иона. — В Будинку селянина відпочивають.

— Зараз викличемо, — поспішно вийшов у коридор. Звідти задзвонив молодечий голос:

— Я одним льотом. Кур'єрським!

Проворні кроки загупотіли на ганку і затихли в темряві.

— Иона, ти вже дістав худобу й реманент для созу «Серп і молот»? — став на поріг Павло Михайлович.

— Не дістав Не допоміг навіть кавалерійський натиск, — набігла тінь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерів.

— Погано. Це тяжке село. Бондареві в першу чергу треба допомогти. Як кваліфікуєш затримку?

— Кваліфікація така, що й сердитися не маєш права: ріст созів.

— Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообіцяли допомогти?

— Днів через десять. Ми не першими стоїмо у списку.

— Зовсім погано. Треба, щоб созівці раніше за всіх засівали поля. Це наочна агітація Бондаря не зобидь. В його селі знаєш, яка куркульня.

— Що можна буде зробити — зробимо. Себе не пожалію. Для Івана Тимофійовича дістав трохи пшениці з учбово-дослідних ділянок сільськогосподарського інституту. Зрадіє чоловік Подивися, що за зерна! Із бронзи литі, — висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.

Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.

— Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам і сиротам закінчили хліб збирати?

— Закінчили. Комсомолія за це всіма силами взялася. Особливо відзначилися дівчата з Новобугівки: Югина Бондар, Софія Кушнір і Василина Підіпригора.

— Славні дівчата. Бачив їх у райкомі при врученні комсомольських квитків. Йона, можу тебе порадувати: фільм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селі. Знаєш, скільки він думок викликає в селян? Вчора спеціально сидів у івчанському клубі. Захват увесь зал охопив.

— Шматок життя, Павле Михайловичу.

— Вірно, це шматок життя. Після сеансу підійшла до мене ціла делегація селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорні, міцні, мов коріння, груди як у молотобійця, а очі надією палахкотять.

— Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? — питає.

— Правду не треба підкрашувати, — відповідаю.

— Ех, і життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?

— Поїдьте — побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.

— А таки поїду, — рішуче махнув головою. — Коли хоча половина правди живе в картині — зразу ж пишуся в колектив.

— Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? — витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. — Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.

— Не спускай. Толковий селянин.

На вулиці загомоніли голоси.

— Ідуть меліоратори.

— Як вони тобі? — запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.

Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.

— Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, — це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які — не вхопив, — неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. — Молодий — нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.

Меліоратори увійшли до кабінету.

— Олег Фадейович Чепуренко, — гордовито відрекомендувався немолодий огрядний чоловік. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу і закінчувалася конусом бляклої трав'янистої борідки.

— Володимир Слободенюк, — поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.

— Просимо, сідайте. Як вам їздилося?

— Даремно вбили час. Ваш заврайземвідділу великий оптиміст, — заколивалася на білій сорочці борідка Олега Фадейовича.

— А ви великі песимісти?

— Ні, ми люди реальності і точності.

— Так це зовсім добре.

— Непогано, — зверхньо погодився Чепуренко. — Наука любить точність, а не всякі поетичні потоки.

Слободенюк поморщився. Йоні здалося, що молодому спеціалістові не раз доводилося чути цю менторську сентенцію з уст старшого колеги.

— Всяка наука, коли вона наука, поетична, — обережно поправив Павло Михайлович.

— Ну, це видумки спритних поетиків і фантазерів, які примазувалися до науки, — беззаперечно і впевнено відрубав Чепуренко.

— Я з більшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського.

Тінь борідки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано і водночас із прихованою недовірою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокійно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловіка.

— А Вільямс, Мічурін, по-вашому, не поети? Вони в гірку оспівану землю не стогін, не безнадійність пісні, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. І світ побачив іншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезія? Учений, що не має поетичної фантазії, — це торба старця, натоптана куснями фактів. А творець — завжди поет… Ви знаєте, що Ленін на одинадцятому з'їзді партії про фантазію говорив?

— Ні, не знаю, — щиро признався Чепуренко. — Невже Ленін про фантазію на з'їзді говорив? — глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненість.

Павло Михайлович підійшов до шафи з книгами, дістав том в червоній обкладинці, швидко знайшов потрібне місце і неголосно, чітко виділив кожне слово:

— «…Навіть відкриття диференціального й інтегрального обчислень неможливе було б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності…»

— Здаюсь, здаюсь! — підвів угору обидві руки Чепуренко.

Чабану й Слободенюк засміялися.

— Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, — уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. — 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете…

— Павло Михайлович правдою бере, істиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, — поправив Йона, який терпіти не міг неточності у визначеннях.

— Це само собою, — великодушно погодився Чепуренко.

— Ви, може, познайомите мене зі своїми планами? — звернувся Павло Михайлович до меліоратора, намагаючись зменшити тертя між ним і Йоною.

— Місія наша дуже скромна: меліоративне товариство послало нас відкрити нову землю.

— Колумби! — не витримав Чабану, і складки насмішкувато затремтіли біля рота.

— Зараз наше меліоративне товариство, — незворушно продовжував Чепуренко, — не має відповідних коштів і воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцію так, як у п'єсі сказано: хитро, мудро і недорогим коштом.

— Державі дорога кожна копійка. І коли мудрість допоможе заощадити кошти — це хороша мудрість. Що ж ви придумали?

— Так у вас така кругла площа — чотири квадратних кілометри. Її найлегше осушити.

— Щось не пригадую такого болота чи заплави, — підійшов Павло Михайлович до великої карти району.

— Це не болото, а… став.

— Ви що?.. Жартуєте? — Павло Михайлович обернувся від карти, застиг на місці, зібраний і суворий.

— Чого нам жаліти цю незмінну окрасу дворянсько-поміщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… — але, поглянувши на Павла Михайловича, осікся і, вже ніяковіючи, додав: — Про це і в товаристві говорилося.

— Фахівцями?

— Фахівцями.

— І серце ваше тоді рівно билося? — металево падає схвильоване й обурене слово. — Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тоді?

— Я не розумію, до чого це…

— Так ми розуміємо, до чого, — вставив Йона.

Чепуренко нервово стиснув борідку в кулак; на обличчі його, наче вітряні лишаї, виступили кружелятка плям.

— Я чесно служу в своїй установі.

— Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашій мові — шкідництво. Ви з цим згодні? — звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.

— Згоден, Павле Михайловичу, — захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.

— Ви член партії?

— Комсомолець.

— За чим же ви в своїй установі дивитеся?

— Я тільки цього року закінчив гідромеліоративний інститут. Нещодавно поступив на роботу.

— Ви теж недавно працюєте? — хмурячись, звернувся до Чепуренка.

— Ні, у мене стаж.

— І солідний?

— Солідний, — мимовільне зітхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхність розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим і кращим. — За ваш став я пробував сперечатися, але…

— Побоялися піти на конфлікт? — Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивній голові Чепуренка Ворухнулось порівняння: «У нього й діла побудовані як обличчя — спочатку широко розмахнеться, а потім звузиться, наче клинчик борідки».

— Побоявся, — щиросерде признався. — Я чоловік не молодий, родиною обтяжений. Місце не дуже хочеться міняти.

— Значить, закон вашого життя — тепле місце, мир і гниленька тишина?

— Не зовсім так, але грішки є.

— І це зветься чесною службою?

Чепуренко тільки зітхнув, а Павло Михайлович виділив кожне слово:

— Закон життя нашого один: вірно служити партії Леніна — Сталіна, вірно служити своїй державі. Іншого закону для нашого сумління нема.

— Це велика правда, Павле Михайловичу, — обм'яклий Чепуренко встав із стільця.

— Ви учена людина, яка усе своє знання має віддати народові! А ви замість гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усі мрії, усі свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабінетах? Які ж у вас можуть бути логічні узагальнення, відчуття реальності, коли така гріховна ваша практика?

— Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.

— Це він проповідує осушувати стави?

— Він, він! Тільки не передайте, що я казав…

— Не кидайте камінь у наш тихий ставок, — зірвала йону жалюгідність Чепуренка. — Ні, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнішому багновищі.

Губи Чепуренка скривилися, біля перенісся заворушилася в'язь підсинених мішечків; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено і благально подивився на Павла Михайловича.

— За тяжку науку дякую. Признаюсь: усі ці дні мене мучила поганенька інтелігентська непевність. Сам люблю стави, озера. А тут модні слівця пішли в нашій установі: знищувати прикрасу дворянських гнізд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слів. «Може, я старий, не все уже розумію», — подумав і, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою непевність хотів зухвалою самовпевненістю заглушити. Самому гидко за свій тон. І перед вами, і перед молодим поколінням, — поклав зів'ялу руку на плече Слободенюка. — Не знаю, що ви думаєте про мене, але насправді я не такий, яким увійшов до вашого кабінету… В ділі побачите мене.

— Ви серйозно думаєте у нас працювати? — зосереджено запитав Павло Михайлович меліораторів.

— Серйозно, — відповів Слободенюк.

— Я всією душею. Хай дозволить товариство…

— Дозволить. Тоді ви будете в першу чергу осушувати одне підлісне болото. Недалеко від нього працює молодий колектив. Члени його — усі до одного комсомольці.

— Комсомольці!? — зрадів Слободенюк. — Я завтра ж поїду до них.

— Варто. У них багато чого можна навчитися. Ясні уми і золоті руки в нашої молоді… А ви знаєте, як наше Поділля в старовину називалося? — несподівано запитав Павло Михайлович меліораторів, і обличчя його стало зовсім світлим.

— Не знаємо.

— Золотою землею. Дійсно, розкішна, золота тут земля, уславлена героїчним народом і красою. Тільки хто не грів руки на пожарищах Поділля, хто не грабував його? Нівечили — половецькі хани і венгерські королевичі, волоські господарі і татарські орди, великі князі і великі візирі, султани і папи, баскаки і поміщики, капіталісти і куркульня. Лише за одне десятиліття сімнадцятого віку наш теперішній районний центр був двічі зруйнований. Криваві потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понівечені міста і села. Бідніла земля, пересихали ріки й зникали ліси. І лише наша держава припинила розбій і грабіж землі. Ми перебудовуємо не тільки життя, а й природу. Для цієї високої мети не жаль віддати усе своє серце… Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служіння народові підміняєте дрібненькими розрахунками дрібненької вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гілка. І це ваша страшна трагедія. Ви не почули за тишею кабінетів, що народ пішов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькі погляди. Повчитися треба в життя. Ось візьміть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабії сама, в бригаді Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активістів і працює над осушенням болота. Поговоріть з нею, і ви побачите нове, небувале досі село на Україні. Рівні голубі канали розділять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замість білокрильника і стрілолиста зашумлять пшениці й озера проса; на багновищах, де лютували ящур і малярія, зацвітуть долини квітів і під зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Леніна, земля Сталіна — наша земля. І це не казка. Це поезія праці і життя…

Підбадьорені, попрощалися меліоратори з Савченком і Чабану.

— Ви мені перспективу дали, Павле Михайловичу, — розчулився Чепуренко. — Намул, кинутий брудними руками, зійшов із душі. У вас я працюватиму, як чорний віл.

— Приказка не зовсім на своєму місці, — усміхаючись, глянув на червоне від напруги обличчя фахівця.

— З поетичною фантазією працюватиму! — випалив Олег Фадейович, і сміх задзвенів у просторому кабінеті.

Відгриміли кроки в коридорі. З вулиці до вікна перехлюпнулися клапті схвильованої мови:

— Стьогав мене, як сукиного сина. А на душі просторніше стало. Перспектива прояснилася. Це головне!

— Розворушив молоді пориви?

— Іменно так, молодий колего… засучимо рукави.

А в райкомі ще не гасло світло. Над картою району нахилилися дві голови — одна зовсім сива, а друга зовсім чорна. І карта, міняючи свої обриси, вставала в красі завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усієї Батьківщини, сяючи своєю неповторною красою руху.

Задзвонив дзвоник.

— Я слухаю! — підійшов до телефону Савченко.

— Добрий ранок, Павле Михайловичу.

— Невже ранок?

— У нас уже світає, — заклекотів тихим сміхом голос секретаря окружкому. — Наше місто на верховині стоїть, а ваше — в долині.

— І ми до верховин прямуємо.

— Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?

— Райком послав на постійну роботу в села випробуваних комуністів. Наслідки зримі. Сьогодні провадили кущову нараду колгоспів. Настрій бойовий.

— Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекційно-дослідна станція кращим зерном допоможе. До тебе меліоратори приїхали?

— Приїхали.

— Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?

— Їхні пориви думаємо на корисніші діла повернути… Що це за Самопал засів у меліоративному товаристві?

— Не турбуйся. Йому вже більше не доведеться палити ставки. Того й подзвонив… Ні, не ворог він, а пронозливий недоук, що випадково попав на відповідальну роботу й почав упиватися адмініструванням та сумнівними прожектами… Серед інтелігенції ми не досить працювали.

— Врахуємо це і в себе.

— Неодмінно. На вчителів зверніть особливу увагу. Як твій комсомольський колектив поживає?

— Герої. Сам молодієш із ними.

— Твоєї старості не помічав. Нових успіхів.

— Служимо народу. Від Йони Чабану привіт.

— І він не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йоні, що від його кавалерійських наскоків увесь облземвідділ врозтіч кидається. Терористом прозвали. Хай післязавтра приїжджає — уважили йому. Він з головою «Серп і молот» не рідня, що так побивався?

— Майже брат, бо голова созу «Серп і молот» учасник громадянської війни.

Йона в захопленні ледве не танцював по кабінеті.

— Хоча і попадає мені за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану. Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всім бюрократам до печінок добрався. Коли б тільки хороші коні дістаги — таких собі я Іванові Тимофійовичу не вручу…

Передсвітанок уже сіяв росу, і відгомін невсипучої води висів у співучому чистому повітрі.

— До побачення, Йоно.

— Ремний сенатос, фрате 9.

— Салут Іляні 10.

— Спасибі.

Новий ранок розкрилювався над прояснілою картою міста.

XXXІІ

На дерева і трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує лісові тіні, вихоплює з темряви два сплетені стрункі дубки, освітлює задумане обличчя парубка, що простягнувся на траві обличчям до багаття.

Спокійно в обважнілій вогкій діброві. Біля прогалини коротко заспівав молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осінь і час літу збиратись в далеку путь.

Не спиться парубкові.

Рясно обсіли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною вихоплюються, непокоять розбуджене серце, і ладу не знайдеш у їхній тискотні. Підкинув хмизу, і роз'ятрене, затягнене сизою плівкою вогненне око, невдоволено потріскуючи, охопило димком тонкий сухостій, потемніло…

Учора він знову бачив Югину. І чув, що позаду, на прогалині, мов тінь, стоїть Марта з дитиною, і ніяк не міг відмахнутися від неї — затьмарить іншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе…

Еге ж, учора вузькою дорогою поміж високими стернями він їхав до вітряка.

Назустріч, з клуночками на плечах, ішли з мливом чоловіки, жінки.

— Пізно, парубче, їдеш. Підвіз би мене, — обминає підводу з пошивкою на плечах тітка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво молодими темними очима.

— Коли б знаття, що ви тут, раніше б приїхав.

З-під крил вітряка птицями звивався вітер і могутніми помахами шугав угорі. Грали снасті, м'яко постукував камінь в розпаренім зерні, дрібно стугонів невсипущий кіш.

Завізно у вітряку. На мішках сидять люди, попихкують цигарками; білий з ніг до голови, бородатий мірошник перетирає пальцями гаряче борошно.

— Наче петлює, — задоволене говорить сам до себе і кричить угору: — Югино, засипай!

Біля коша дівчина, стискаючи в зубах зав'язку, підносить поперед себе чималий клунок. Швидко підвівся по драбині вгору, легко вихопив з її рук мішок, і зерно вдарило в покаті дерев'яні стіни: шшивч.

— Перелякали ж мене! — розгублено подивилась, засміялась Югина і збігла до скрині вигрібати борошно.

Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала навскіс на плече.

— Скажете ж, коли вийде моє, — довірливими очима глянула на нього, і здригнулись куточки вуст у легкій, напівдитячій усмішці.

«І таку дівчину хватило совісті обдурити. — Глухе обурення охопило його. — Е, Грицю, коли ти тепер її так легко поміняв на іншу, що далі буде?»

Спахнуло багаття, і тіні заворушились, кинулись осторонь; наче наблизились обважнілі дуби, спокійні, величні, як сама осінь.

«Чого ж я тільки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дівчино?» Підводиться з землі і, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде на узлісся.

Між деревами виснуть великі вистояні зорі, усе небо наближається до нього, пливуть по голубому плесу назустріч одне одному Орел і Лебідь, а гостра Стріла між ними то спахне, то згасне розвоєним пером.

Все ближче підпливає до нього небо, так шедро пахне узлісся туманом і осінню. Далеко-далеко у полі спахнув і згас вогник. Невже згас? Ні. Ось він знову червоною жоржиною блиснув і наче вбік подався. Згас і знову розквітнув. Хтось із ночліжан запалив той вогник; тремтить він у чистому полі поміж стернями, наче далека надія. І хлопець бачить, як од вогника відділяється дівоча постать, легко, наче не торкаючись землі, прямує до діброви, зникає в тумані, і знову виринає, осміхнена, з ямками на щоках, з трьома веселими іскорками в кожному оці.

«Югино!»

І раптом Дмитро, як у півсні, чує, що непокірна і владна сила охоплює все його тіло, стрімко зносить якісь останні перепони, і він не може зупинити її, як не може дощана загата перепинити повінь.

Не чуючи під ногами кущів, він прямує узліссям до зрубу, не спускає очей з мерехтливого кущика далекого вогню.

«Еге ж, дівчино, не розминутись з тобою, — самі шепочуть уста, шорсткі і пересохлі. — Не розминутись».

Обтяжений упертістю і тою шаленою силою, що спиняє подих і серце, він ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно відчуває, розуміє, що не може перебороти рішучого і важкого чуття,

* * *

Після тої незабутньої ночі усе навколишнє відійшло од нього. Обважнілий і тривожний, з кожною годиною міцніше чув, як його тягне піти прямо до Бондарівни.

Ні, він не стане поперек дороги своєму другові! Та й хіба не видно, що дівчина любить Григорія. А другий голос впевнено твердив: «Підеш. Тепер маєш право».

У свята нікуди не виходив, лежав горілиць в саду або намагався читати книгу і з незадоволенням ловив на собі допитливі, неспокійні погляди матері. Одним порухом брів, стиснутими губами давав розуміти, щоб його ні про що не питала, і вона мовчала, задумана, запечалена.

В неділю прибіг Варивон, і хата враз ожила, загула, наче в неї весілля увалилось.

— Чи живі, чи здорові? Тітко Докіє, чого це Дмитро як сич нагогошився? На дощ може? Ох, і треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде. Вже наш соз і пшениці трохи посіяв. А тут суша така.

Невдоволено відірвався від газети.

— Горе моє! — сплеснув руками Варивон. — Подивився — наче золотого подарував. Від такого погляду боюсь, щоб пристріт не напав.

Коли Докія вийшла на подвір'я, він почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити ліктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубків і дівчат, як вони поважно тримаються при батьках, сміливішають на танцях і найкраще почувають себе увечері, коли місяць за хмари заходить.

— Де це ти Григорія подів сьогодні? — подивився у янтарні очі Варивонові.

— З Грицем у мене надтріснувся глек, — раптом споважнів.

— Чому?

— Чому? — Сів на ріжок тапчана і закинуті руки сплів на шиї. Раптом сердито відрізав: — Зв'язався чорт з Федорою. Від Югини йде, а до неї заходить. Ну його к бісовій матері! Я думаю так: нема любові — ходи хоч до пенька, є любов — тримайся по честі. Так я кажу? — Вилицювате обличчя парубка стало суворішим, покращало наче, зникли насмішкуваті жмурки в очах.

— Може, то брехня? — нетерпляче чекав відповіді.

— Де там! Сам бачив. Тепер з ним і через поріг до Бондарів не ступлю. Я в Рябка очей не позичав.

— А зі мною підеш? — рішуче підійшов до Варивона. І поклав руку на його широкі округлі плечі.

— 3 тобою? — здивувався парубок. — Ти не теє сьогодні? — ударив себе середнім пальцем по шиї.

— Ні, не теє! Поведеш? — натиснув рукою на плечі.

— Оце так! — зовсім розгубився Варивон, відводячи важкі руки Дмитра з плечей. — Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?

— Скажу, — зупинився, трудно підбираючи слова. — Придивлявся до Югини, сподобалась кріпко. Коли вона така, як здається мені, — зразу б старостів послав. Тільки тобі таке кажу, матір нічого не знає. Десь заїкнешся — голову зірву.

— Ну, ну, полегше трохи, — охопив шию руками. — Без голови, значить, мені кашкет неспідручно буде носити.

— Чи спідручно, чи ні — мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.

— Щоб не їсти борщ з грибами, — доказав Варивон, швидко розмірковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде від нього. Проте ще вірив і не вірив. Тільки подумати: за кілька років ні одній дівці слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмідь на пасіку.

«Всі вони такі чорти потайні. Мовчить, мовчить, а потім зразу ж у пекло полізе. Славний женишок». — Задивився на збудоражене обличчя Дмитра.

— Поведеш?

— Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, — удавано зітхнув Варивон.

— Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. — Усміхаючись, дістав з мисника пляшку.

— Прямо тобі, Дмитре, тільки фершалом бути. Зразу чую, як рукою біль відняло, — поморщився, нюхаючи шкоринку хліба. — І що воно за знак? Начеб вода — і більш нічого, а всяку болість з тіла зганяє. Здається, на дні у пляшці блищить трохи?

— Іди к бісу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полікував — давно він ревма реве по тобі.

— А знаєш, Дмитре, — раптом споважнів парубок. — Вибір твій, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибір. Югина — це, значить дівчина, — підняв угору палець.

— Так і мені здається, — похмурнів Дмитро. — Тільки чи вийде що з цього?

— Повинно вийти! — впевнено сказав Варивон. — А втім, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна.

— Славна приказка, тільки не на мене краяна. — Рвучко відкрив скриню і почав убиратися в святковий одяг.

— Куди ви зібралися? — стала на порозі мати.

— Вашого красеня сватати веду, — посміхнувся Варивон і спіймав на собі такий погляд Дмитра, що зразу знітився і пояснив матері: — Пройдемося трохи по селу.

— Давно б вже час, — погодилася. Вона бачила незвичну поквапливість в синових рухах і очима хотіла спитати про це Варивона. Але той, відчуваючи її німе запитання, тільки застережливо покосився на Дмитра і з перебільшеним завзяттям почав говорити про різні новини.

— Оце Созоненко повернувся із міста і аж чуба на собі рве. Пропав його пай на чинбарні. Думав, значить, крамар увесь вік на гниленькому шкурлаті розростатися, міркував, що непу переводу не буде. Аж і тріснула торба з гендлярськими червінцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрішнього капіталізму поменшало.

— Так їм і треба, — обізвалась Докія. — Людей обманювали — одне, а друге — усе місто тяжким духом отруїли. Прямо біля річки пройти не можна було.

— Тепер там завод мають будувати.

— Чинбарний?

— Чинбарний. За останнім словом техніки. А поруч нова електростанція підводиться, біла-біла, мов яблуня в цвіту, і потужна, куди там старій бухикалці до неї. От забувся, на кілька тисяч кіловат. Усі підприємства і околишні села освітить. Словом, невеликий наш Дніпрельстан. На очах міняється місто. Камінь кругом у руках робітників прямо від зорі і до зорі, як жайворонок, співає.

— Надивився?

— Надивився, возячи хлібозаготівлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хліб, та комсомольці прослідкували за ним. Не вдалося вікрутитися від завдання. Тепер темніший хмари ходить. Якось я засміявся до Софії — хліб саме насипали, — так вовком визвірився:

«Радий, що кривавицю мою возиш, погибелі на вас нема». А я йому так, з притиском: «Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться». — Так ледве гарапником не оперіщив. Од злості в один момент зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навіть якогось гостя зразу, значить і не поздоровкавшись, ошпарив: «І в лівих і правих ухилах бовтається, а нічого путнього зробити не може». Потім покосився на мене, затих.

— Я, Варивоне, ледве на гарячому у лісах Созоненка не спіймав. Треба прослідкувати. Десь коло пасіки хліб ховає…

XXXІІІ

М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуваті крила, і тільки іноді воно, сковзнувши над рваною, клубчастою проріхою, майне золотим плавником, і просвіток заграє в темних водах трьох ставків, і все село, неначе із хвиль, підіймається вгору; нові землі, затемнені досі, побіжать, тінями затріпочуть за дорогами.

Не чув Дмитро, що торохкотів Варивон. Тугим клубком збивались думи, надії.

— Грицько пішов кудись, — торкнув рукою за плече Варивона.

На далекій стежці, що вела до лісу, з'явилась невисока постать Григорія. Між ним і парубками широко лягли задумані городи; зелену ріку матірки освітив просвіток і погас біля купки дідуганів-соняшників, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнілими фарами.

Коли з-за дерев побачив хату Бондарів, завагався: може, вернутися…

Але, спіймавши на собі насмішкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився і рішуче попрямував до воріт.

Бондарі саме обідали і зовсім не сподівалися на таких гостей. Заметушилась Марійка по хаті, Югина вся зніяковіла і поклала ложку на стіл. Тільки Іван поважно підвівся з-за столу, поздоровкався і звернувся до жінки:

— Марійко, чи в нас найдеться де гостей посадити?

Марійка принесла з другої хати стільці.

— Сідайте, сідайте і вибачайте, що таке в хаті застали: гості несподівані, хазяїни неприбрані, — запрошувала за стіл Марійка.

— А непроханий гість що побачить, те й поїсть, — підморгнув Югині Варивон.

Та, червоніючи, всміхнулась, і Дмитро відчув такий спокій, наче не раз уже був у Бондарів. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста, невимушена, про всякі господарські справи.

Після обіду Марійка присіла ближче до Дмитра. І з кожною хвилиною чув, як невидимими нитками засновувалась між ними приязнь, кожне слово його не слухала, а, здається, пила Бондариха. Тільки Югина мовчала, і часто по задуманому обличчю пробігали тіні. Дмитро вгадував, що зараз дівчина думає про Гриця, може догадується про причину їхнього приходу, але вірить і не вірить, непокоїться і здивовано поглядає на Варивона. Видно, що й Іван був радий парубкам, хоча й зводив насмішкувато очі на жінку, що танула, наче віск, від поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.

— Не обминайте ж нашої хати, — подала суху жовту руку Марійка і приязно глянула на Дмитра.

— Авжеж, заходьте, — погодився Іван. Дівчина ж за звичаєм мусила провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвір'я, а він опинився з Югиною в темних сінях.

Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та відчуває її ясний погляд, соромливе лице, тремтливі ямки на шоках, тепло чистого дівочого тіла.

— Югино! — задихаючись, дивиться на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати. Двома руками бере її руку, чує тонкий дотик нігтів і легко стискає її пальці своїми шорсткими, великими і незвично обважнілими. — Всього доброго тобі, Югино.

— Всього доброго і вам, — ледве чує її шепіт і виходить у двір.

Темрява зразу ж оповиває його.

Схвильовано обертається і бачить, як широкий білий рукав зникає у сінях.

«Ех, дівчино люба! Якого ще щастя на світі шукати? З тобою б найбільше горе у легкість здалося. Ю-ги-на!» — по складах шепоче дороге ім'я і чує, як добра теплінь заколисує його.

Біля воріт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок — жартівник і мастак на всі вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. І Дмитро мовчки, з подякою, стискає Варивонові руку.

— Що? Клює? — усміхається парубок. йому б неприємно було іншим разом чути такі слова, але тепер…

— Хороші люди Бондарі, і в хаті в них так гарне…

— Порядок тут всі люблять. По вуха, значить, вскочив? — підсміюється Варивон.

І хоча його всередині муляє від цих слів, проте відповідає лагідно:

— З головою, Варивоне. Знаєш, мені так хороше стало в твоєї рідні, що я й подумав собі: вийде за мене Югина чи ні, а вже й те добре, що в них побував.

— То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, — попихкує цигаркою Варивон. — Як це ти іще про солов'їв і всякі квіточки не говориш — вашому братові до лиця така мова. Спочатку тільки й почуєш про дівчатко-янголятко, а ожениться — зразу про відьму заговорить. Такий світ чудернацький.

— Жаль, що насправді так часто виходить, — погодився Дмитро і задумався: що вийде з його кохання? Зараз дівчина не про нього думає. Чи ж пересилить він Григорія? «Може, справжня любов ще не підійшла до неї? — заворушилась надія. — А хоч і підійшла — мушу переважити», — нахмурив брови…

В ту ніч Марійка довго не могла заснути, переверталась з боку на бік, задумано дивилась у вікна, зітхала.

— Чого не спиш, стара? Молодість згадала?

— Ет, помовч собі. І досі не засне, — незадоволено відмахнулася.

— Чи, може, про Дмитра думаєш? — пробубонів примирливо.

— Про Дмитра, — призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.

— Думай, думай, а я посплю за тебе.

— Іване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?

— От дурна баба, чи я в його голові побував? І скаже таке.

— По ньому бачу — до Югини приходив.

— Авжеж не до тебе.

Марійка замовкла, а потім торкнула рукою плече чоловіка.

— Іване, а коли він справді схоче старостів заслати?

— І чого ти причепилася? Коли, коли… Маєш собі Гриця, ще й Дмитра захотіла? Чи не тлусто буде?

— Відчепись зі своїм Грицем! Що ти за чоловік — слова тобі не скажи. Батько ти своїй дитині, чи ні? Я всією душею чую, що недарма Дмитро прийшов — такий спроста через поріг не переступить.

— Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвітівську, знаю. Таким і небіжчик Тимофій був.

— Господар! Справжній господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жінка добряче проживе. І собою вдався — чим не орел? Так і стоїть мені в очах.

— Гляди, ще не влюбися в нього замість Югини… Довго ще Марійка не спала, і коли заснула, уві сні бачила — побивались за її дочкою і Дмитро, і Григорій.

XXXІV

Вітер, неначе підбита птиця, прошумів спросоння в листві вишняків, здригаючись, вдарив крильми по вузенькій стежці і відповз у рів.

Вечір наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонів у пересохлому бадиллі високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари, і повітря тремтіло набряклим вишневим глеєм.

В селі, за городами, водночас спалахнули два вогники, і коли Дмитро відірвав погляд од них, стежка стала ще чорнішою, обриваючись зразу біля ніг. Заглиблений в свої думи, він не чув, як навколо нього сумовито гомоніли сплетені гілки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, і тільки інколи, наче спросоння, долітав з лісу передосінній гомін неспокійної птиці.

Як він любив би свою Югину! Як він любив би її…

Не пожалує нічого для неї, аби життя було, як у пісні співається.

І з далекої давнини, під тихий біг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навіки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом і світлом:

Як з тобою ми кохались —
Сухі дуби розвивались,
Як любитись перестали —
Однолітки повсихали.

Тільки про таку, нічим не затінену любов думав Дмитро, уявляючи дівчину, яку назве своєю нареченою. І завжди з прихованим презирством він дивився на чоловіків, що ходили по чужих молодицях, а таких жінок бачити не міг.

«З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кісточку в тілі почула, тоді б перестала дуріти». І хмурячись, мовчки проходив, мов то було порожнє місце, повз жінку, про яку йшла недобра слава.

Суворі погляди на честь увійшли з материним молоком в його душу; не порушила їх перша зелена юність, і тому надалі вони ще більше зміцніли.

«Одружитись — не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собі, щоб потім не було тяжко ні на душі, ні на людях».

…Як він любив би свою Югину… Чому ж свою?.. Попадеться щастя Грицькові. Ні, не попадеться. Він силоміць його розірве. Хіба Шевчик зуміє пошанувати її? Він ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрінеться інша хороша дівчина — за нею хвостиком потягнеться… Були ми друзями, а тепер від дівчини не відступлюсь.

Він рішуче і зло ступає в темряву і ледве не налітає грудьми на жіночу постать.

— Дмитре! — і чиїсь теплі огрубілі пальці ніжно пробігають по його правій руці.

— Марто, — пізнає по голосу і, примружившись, поволі оглядається навколо. Мовчки відійшли від стежки, стали під старою розлогою черешнею і зітхнули водночас.

— Разом про одне подумали, — невесело всміхнулась Марта.

Не знав, що відповісти, і тільки рукою перебирав її пальці, дивився в тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'яті такі знайомі і дорогі колись риси.

— Як живеться, Марто? — аж сіпнуло всередині від такого буденного запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсім не говорити, аніж чути самому від себе неприємний і ниючий докір.

— Як живеться? — наче крізь сон перепитала, і ще гірше стало парубкові на душі. Потім пригорнулась до нього і жагуче, не поспішаючи заговорила: — Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за ким того щастя шукати. Хіба ж то люди? То лавушники. Рідного батька, прибав копійку, продасть. Тільки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка, продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить і спершу скаже: п'ятдесят карбованців злупили! — а потім покаже. Не мені жити між ними. Щодень як у пеклі товчешся. Тільки й полегкості тої, коли сама собі на городі чи в полі пораюсь. Пропадом пропади таке життя!

— А дитина ж як?

— Ніна? — і голос молодиці здригнувся, подобрішав, заглушив недобру злість. — Ніна вся в мене і лицем, і вдачею вдалась. Нема лавушницької крові у неї. — І знову жагуче зашепотіла: — Коли носила під серцем її — сама себе проклинала, що не маю сили в ополонці втопитись. Коли б це твоя була дитина…

— Не треба, Марто, — заспокоював, поклав руку на плече. — Не судилось, то й серця не ятри.

— Не судилось, — зітхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла між ними. І коли заговорив, почув не свій, а чужий, приглушений голос:

— Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була мені коханою, коханою і залишишся до кінця віку. Тільки так у нас вже дороги пішли. Не стала дружиною — порадницею стань. — І зупинився.

Та відчула Марта, про що має мова йти.

— Говори, Дмитре… Про одруження своє десь маєш сказати?

— Про одруження. Ти не гнівайся на мене.

— Хіба ж я не розумію, Дмитре? Все розумію. Говори, — тихим, надломаним голосом промовила, і чув, як затремтіла її рука на його грудях і впала донизу.

— Сподобалась мені («покохав» було незручно сказати Марті) Югина Бондарівна. З Григорієм Шевчиком на одній дівчині зійшлись… Як ти думаєш?..

Як довго вона мовчить. З-під чорної хустки клинцювате окреслюється високий лоб, темрява закрила очі, і тільки чути, як в очних западинах неспокійно ворушаться повіки.

І для чого було говорити? І без цього несолодко їй. А тут ще більше жалю завдав. І тільки тепер розуміє, як тяжко Марті. Завжди більше про себе думаєш, а про чуже горе…

Другу руку опускає на стан молодиці. І чудно навіть у думці назвати Марту «молодицею».

— Щасти тобі, доле. Що й казати — дівчину хорошу вибрав. Коли не дурна буде, за тебе піде, — тремтячи від хвилювання, зітхнула і зразу ж заспішила, наче боялась, що не так зрозуміє її зітхання: — Хай усе краще до тебе піде, Дмитре. Буде тобі добре — за мене забудеш, погано буде — згадаєш мене. — її голос переривався, тремтіли уста, неспокійні груди, підіймаючись, торкались його і знову опускались.

— Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, — пригорнув до себе і тричі поцілував, мовби матір свою.

Хоч одна людина, крім матері, є, що любить його…

Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак і пішла, згинаючи плечі.

Вітер здмухнув з черешні краплину роси, і холодний дотик її ковзнувся по гарячій щоці парубка. За всю дорогу не міг збагнути: чи пригнулася Марта, щоб гілка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.

«Яка вона…»

Жаль було молодиці, хотілось догнати, щось добре сказати, утішити її. І не міг тепер уявити, як він жив би з нею. Не холодна, ні — спокійна доріжка лягла між ними, як осінній промінь. Шанував Марту дуже, жалував, розумів, що вона його кохає. І було тяжко і радісно від цього на душі.

* * *

Йшла — дороги не чула під собою. Наче дитина, билась під серцем мінливими перебоями млость і голова крутилась, як від довгої їзди на човні, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, відпливають удалину, і вода плямами кидається в очі.

Не раз їй здавалось, що вона примирилась зі своїм життям. Спочатку жила як у сні — аби день до вечора, а потім час зарубцював біль, знайшлася дитина — вивела її з забуття; і Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче подорожній на дальньому пагорбі, що от-от увійде у хмари, і замкнеться за ним обтяжена голубінь. Та досить було десь неждано стрінутися — і весь світ хуртовиною налітав на неї, зразу кидав у безвість, і знову боліло серце, як тільки в молодості болить.

Не раз, притискаючи дитину до серця, хотіла втекти від згадок і витирала свої сльози на рожевому личку дівчини…

Вечір тісним кільцем стискував поля. Вітер ішов густий, немов хвиля у повінь, прориваючись у вузький просвіток за поворотом.

Якоїсь неділі заграють музики на все село, закрутиться в танці весільне подвір'я, і її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарівною. Бачила незатьмарене чуже щастя, і до сліз було жаль самої себе, своєї молодості, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, від одної згадки про якого проймала дрож.

Усе село піде на весілля, одній їй — сиди каменем у хаті, бо ж не пустить чоловік, свекруха, а хоч би й пустили — усі б оглядались на неї і за спиною кивали головами, показували б пальцями:

«Марта прийшла. Дивіться, дивіться, як вболіває вона. Живої кровинки на лицях нема».

І чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?

«Чому з мого серця не виходиш?» — зверталась до Дмитра. А той мовчав, відходячи вдалину.

Біля хутора забовваніли скирти сіна, перемолоченої озимини. Варчук де міг загарбував землю, брав у оренду, сіяв біднякам наспіл, крутив діла з лісничими в лісах, захоплюючи родючі ділянки зрубу і лісові галявини з травою.

На хуторі забрехала Лиска і кинулась, звизгуючи, на груди. По тінях на фіранках і брязкоту посуду Марта догадалась, що в хаті сидять гості. Тому й вирішила не йти в світлицю.

— Що там Бондар? — забринів бас Ларіона Денисенка, аж шибки задеренчали. Здригнулась молодиця. «І тут про Бондарів, наче наврочив хто, згадують».

— Еге, Бондаря з дороги, — донісся обережний голос старого Варчука.

Як п'яна, піднялась на ганок. З сіней назустріч вибігла Софія.

— Марто! Добрий вечір… На комсомольські збори спішу. Ти чого наче у воду опущена? Та я б на твоєму місці… Прощавай, серце! — на ходу обвила руками, поцілувала поперек губ і кинулась, підстрибуючи, до хвіртки.

Темно на другій половині хати. Впала на ліжко в своїй колишній дівочій кімнаті, затулила обличчя руками, і приду— ^» шене ридання вирвалося з грудей. Навіть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно відслонила руки від очей і, не мовлячи слова, кілька разів поцілувала мокрі щоки Марти.

— Не плач, моє безталання, — приголубила Горпина молодицю.

— Не буду з ним жити. Покину, — припала головою до грудей літньої жінки.

— Горпино! Де ти в бісової матері? — гримить в світлиці хрипкий голос Варчука, вривається приглушений гамір гостей. І жінка злякано кидається до печі.

«Не буду жити із ним, не буду, — рішуче підводиться з ліжка — Візьму Ніну, в комірне піду». Виходить з своєї кімнати Все життя отруять, — неспокійно ворушиться думка, — дитину відберуть, по судах її, Марту, почнуть таскати.

Хтось відчинив двері світлиці, і загримів бас Ларіона:

— Мульку їм в бік, а не землеустрій. Бондар… — дзвякнула клямка і гамір затих.

Тільки тепер Марта почала догадуватися, що в світлиці говорили про соз, якому, ходили чутки, відріжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука, Денисенка та інших куркулів. Та це так далеко було від неї. Окремі шматки розмови надокучливо вплітались в її думи, як сплески дощових крапель в негоду.

Знову увійшла Горпина і тихо поклала руки на плечі Марті.

— Не смій і думати про таке — зженуть з світу і тебе, і мене, — зашепотіла, садовлячи Марту з собою на лаві.

— І хай. Краще мені в домовині гнити, аніж з ним увесь вік мучитись! — Знову згадала до найменшої дрібниці зустріч з Дмитром, і давні спогади прокинулись у серці.

Засяяли зорі в осиланій цвітом похилій дубівці, запахли роси в молодих травах, огорнули її дужі любі руки, притулили до широких грудей… І раптом, наче гадюка проповзла між ними, побачила круглі, недовірливо допитливі очі Ліфера і всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила повіки, щоб не бачити чоловіка, та він тільки темнішав, але не зникав Тихо ридаючи, забилась головою в кружок столу і не чула болю, і не розбирала наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.

— Горенько моє, старий сюди йде! — метнулася Горпина в другу кімнату.

— Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? — загримів з порога Сафрон. — Гості вже в порожні миски заглядають Тільки до млинців сметани не внось — із колотухою поїдять. Ниньки невеликі пани зібралися, — стишив голос до шепоту.

— Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли він не теє, їй-бо, обруч наб'ємо, — п'яно зареготав, просуваючи голову в 'двері, Ларіон Денисенко.

— Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, — ляснув Ларіона по плечу.

— Так ти мені, Ларіонові, не віриш? Мені, козакові…

— Сумніваюсь, чи ти козак, чи кизяк, — засміявся, задоволений своїм жартом, Варчук. — Конєшно, Бондар нам чоловік без діла, а серед своїх він силу має.

— Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не везе.

— Ні, цей і повезти може. Мужик кріпкий і, на лихо, норовистий.

— Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.

XXXV

Обабіч Великого шляху на чорних полях рівно тягнулись іще незаплескані дощами сліди борін, між якими тремтіли зелені стрілки озимини. На рову рясно пломенів кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи накрапали теплим восковим листям. В дубині стало темніше, і в глибоких коліях, притрушених листом, м'яко зашаруділи колеса, часом підскакуючи на вузлатих пучках прив'яленого коріння. Сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, і окремі волосинки горіли, як золото.

«Добрі коні, роботящі. Чого доброго, в шестерику риссю цілий день будуть ходити», — вже в який раз сам до себе говорив Іван Тимофійович і любовно цмокав губами — не так для того, щоб підігнати худобу, як почути свою повну владу над буланими. На його голос, іще незвичний, коні пряли ушима, притискали їх насторожено до шиї і, витягуючись довгими тілами, спірно, не напираючи на дишель, бігли поміж деревами; під копитами злітало наполоханим табунцем листя.

«Еге ж, завтра і сіяти виїду».

І вже бачив себе дома; розповідав Марійці, як він знову вибрав в райземвідділі найкращу пару для свого созу і як її в нього ледве з рук не відбили багрії. Та хіба ж він сплошає, дарма що супротивники його на худобі зуби з'їли і бігали разів з десять до начальства, а потім всіляко ганчували буланих: мовляв, і тельбаті, і пахи в них грають, і спини довгі — значить, сили тої наче кіт наплакав. А він уперся на своєму:

«У мене гільки булана масть ведеться, і хай гірше буде, а не відступлюся від першого вибору».

Коли запріг буланих у воза на залізному ходу, Иона Чабану усміхнувся:

— Таки перехитрив созівців з Багрина. Знаєш, Іване Тимофійовичу, толк у конях. Чи, може, тільки така масть у тебе водиться? — весело примружився.

Тямущий чоловік. Такого круг пальця не обведеш.

— Бувайте здорові, — насмішкувато вклонився багріям, які збилися біля ганку.

— І ч, бісів син, з-під носа добро вихопив! — з жалем похитав головою найстарший між ними сухопарий дядько. — Доглядай же за ними, ромадянине.

— Постараюсь, ромадяни. — Скочив на віз, ледве приховуючи усмішку: завжди його село сміялося з багринських селян, які в розмові, і особливо перед літерою «р», випускали «г». Не раз ущипливе пародіювали своїх сусідів: «Ми з Рицьком сиділи під рушею і лічили роші. А рім рушу pax, а рушки — ра-рах!..»

«Заживемо тепер — це не наспіл орати та сіяти. Кожну грудочку своїми пальцями перетру. А ще як землеустрій пройде і нам відріжуть землю на горбку — загосподарюємо по-справжньому».

Гіркувато-солодка прілість осінньої пори нагадала йому, як пахне неперелопачене зерно у повних засіках. І насмішкувато, в думках, стежив за Марійкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили люди, що. стільки вродило в них. І чув, як раділи руки, натягаючи віжки, солодко тремтіли міцні вузлуваті пальці, що стільки років скучали не за чужими чепігами. І хай косують, бісяться Сафрон Варчук, Денисенки, Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли землемір по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку і сильно затягнувся їдким димом.

Між деревами засиніли, замерехтіли просвітки, і коні незабаром вибігли з лісу. Коли під'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула парубоча постать і пішла поміж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у неквапній, впевненій ході, високому стані, наопашки накинутому піджаку.

«Та це ж Дмитро Горицвіт!» — стріпнув віжками, і віз заторохкотів по дорозі.

— Сідай, парубче, підвезу, — осадив коні біля хлопця.

— Могорич із вас, дядьку Іване, — схвально оглянув коні Дмитро, вискочив на воза і зручно спустив ноги з полудрабка.

— Скільки того діла, — могорич мій, а горілка твоя. Звідки прямуєш?

— На озимий клин довідувався.

— Як воно?

— Мов барвінок зійшло.

— Та воно в тебе чи не завжди так? Земля — мов каша: дитину посади — виросте.

— Так вже воно дано, що мед солодкий.

Усміхнувся Іван Тимофійович: «Бач, прибіднюється, наче і не він грунт виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане».

— Поїдемо до мене? — запитав, повертаючи на свій куток.

— Поїдемо, — стримано відповів Дмитро.

По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумів, що парубкові хотілось побувати в нього.

«Оце зрадіє Марійка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина, либонь, сторониться його — Грицько їй голову закрутив. Теж парубок не з останніх. Хто ж із них порідниться з ним?.. Я вже як Марійка — наперед загадую».

На подвір'ї розпрягли коней, занесли в клуню пітну упряж і разом пішли до хати. І здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка, і сильніше забилося серце в парубка. З напівпрочинених дверей побачив у хаті Григорія з шапкою в руці. Назустріч попливла, гасячи повіками стриману радість, Марійка. І не дивлячись, знав, шо в правім кутку на лаві біля столу сидить Югина. Спіймав на собі здивовано насторожений погляд Григорія і зразу ж похмурнішав, стискаючи зуби і вуста. Не чув, як поздоровкався, тільки сильно врізалось голосне:

— От і приїхали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в піч.

Надійно торкнулась його долоні Марійчина рука і допитливо округлими очима глянули з кролевецького рушника хвостаті півні, ладні вчепитися один одному в червоні гребені.

«Як же ти попав сюди?» — здивовано і недовірливо питав його, не мовлячи слова, Григорій, і руками неспокійно бгав сиві кучері високої шапки. Він відповів холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув вогкі пальці і пішов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дівочих очей. Глуха мовчанка повиповзала з кутків і затопила всю хату.

— Всього доброго вам, — ніяковіючи пролунав голос Грицька.

— Посидь іще, Грицю, — обізвався Іван, сідаючи на лаву.

— Спасибі, загулявся вже, — і очі знову запитливо підвелись на Дмитра. А той стояв, наче й не бачив того погляду. І чуючи, що чимсь недобрим повіяло від настороженої постаті Горицвіта, Григорій вклонився і тихо вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.

В сінях схопив її руки вище ліктів, неспокійно забігали пальці по теплих червоних квітах на широких рукавах.

— Чого це Дмитро прийшов? Давно вчащає?

Хоча й знала, про що буде питати Григорій, проте не таких слів хотілося б зараз почути їй. Нахилила голову до плеча, мовчала.

— Чому ж не говориш? — опустив її руки і з серцем торкнувся пальцями клямки.

«Яке мені діло до нього?» — хотіла відповісти і боялась промовити слово, бо відчувала в собі дрож і сльози. А Григорій уже ледве стримував злість і проти Дмитра, і проти Югини й її батьків. Лють роз'їдала його, рвалась наверх, сліпила розум.

— Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати? — рвучко розчинив двері і затулив собою просвіток.

— Грицю! — простягнулась за ним руками і невидющим зором. Але перед самим обличчям з дзвоном хряпнули двері і шматочки відбитої глини посипались на її косу; їдкий пил запорошив очі, і вже за рогом хати глухо загупали кроки.

«Григорію», — наливалася єдиним стогоном і, не відриваючи рук від очей, навпомацки ввійшла в другу хату. Впала на ліжко і голова забилася на подушці, дрібно затремтіли плечі, перекочуючи довгу пишну косу…

«Бач, яка тиха вода, хоч би тобі коли обмовилась, що Дмитро вчащає до неї», — лютував Грицько, поспішаючи додому. На повороті спіткнувся. Розмахуючи руками і вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, і ще більше розлютувався…

«Може, на Дмитрові достатки позарилася. Всі ви одним миром мазані. Хай нога мені відсохне, коли більше ступлю до тебе на поріг».

«Невже не ступлю?» — торкнувся серця інший струмінь, і парубок тяжко переконувався, що не сила йому забути дівчину. Тоді ще з більшою злістю почав перебирати в пам'яті її вади, щоб довести собі, що нема за чим вболівати. І чим їдкіше він нападався в думках на Бондарівну, тим кращим ставав її образ. Ясніше світилися очі, красивішало невелике округле обличчя. Тільки тепер глибше почув Грицько, що без Югини він стане порожнім, наче пустотіл. Проте не хотів признатися в цьому перед собою і знаходив нові причіпки, які б затьмарили його почуття.

«Подумаєш, тої краси. Тільки й того добра, що коса груба, а так — ні риба, ні м'ясо. Софія куди краща за неї». І знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтіли двома метеликами на рум'янцеві щік невеличкі ямки.

«Будь ти неладна. І коли вспіла влізти в душу!»

— Здоров, Грицю! — біля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руці.

— Пішов до дідька!

— Спасибі! І тобі цього самого бажаю! — серйозно, наче й справді дякував, одповів Варивон і смачно надкусив яблуко, що аж пінилось холоднуватим соком.

В одсвіті вечірнього сонця закліпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вітрами колосся перехилився через гребінь стріхи, сухими пуп'янками темніла перецвіла волошка. І тільки Григорій тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими грошима. Вийняв її, зважив у руці: «Пропадіть ви пропадом!» — зупинив погляд на обтесаних, потемнілих від негоди деревинах і знову, болісно кривлячись, перевів на похилу хатину.

— Знову, шибенику непутящий, десь цілий день віявся. Навіть обідати не прийшов, — підходить до нього баба Орина. — Ліс оглядуєш? Вже з цієї неділі можна зруб ставити — гаразд, що впорались з роботою.

— Можна, — не розуміючи, про що йде мова, погоджується Грицько. — Оці гроші занесете Дмитрові, скажете, що не потрібні вони мені, — простягає калитку.

— Як не потрібні? А хату за якого дідька збудуєш? — аж присідає Орина. — Чи, може, сьогодні, напився, як чіп?

— В цьому році не будемо ставити, — тиче щось в жилаву чорну руку і прямує до хати.

— Агий на тебе, навіжений! — розгублено стоїть посеред подвір'я баба Орина і підносить до очей чорну руку з напіврозкритою калиткою. «Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скільки гибни в старій хаті, вигрівай жаром вогкі кутки та збирай плісень зі стінок. Скільки тої надії було, а він тобі одним словом поховав усе. Сказано: молоде — зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них… Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити». — І дрібними кроками йде до дверей, вбираючи з вікон згасаючі промінці вишневого заходу.

«Отак несподівано поховати надії», — іще з сіней невдоволено бубонить:

— Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!

* * *

Оцей зелений пожмаканий капшук із грішми, що поклала мати на стіл, до огиди нагадував йому жабу.

— Передумав Григорій будуватись. Видно, не сила хлопцеві спинатися на ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор піде. Злидні та й годі, — зітхнула і питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про коні? Але в Дмитра зараз було так противно на душі, наче його прилюдно осоромили, кинули болотом на його честь.

«Завзятий, завзятий! Цього біда не зв'яже вузлом», — подумав про Григорія, поклав фуганок на лавку і вже взявся за картуз.

— Ти куди, Дмитре? Постривай, — зупинила його мати і сіла на новому стільці, який іще свіжо і тоскно пахнув осіннім лісом.

По виразу її обличчя, по голосу він зразу ж зрозумів, про що має йти мова.

— Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає — другу пару. Замиршавіли вони в нього, закоростявились. Ти б їх одходив… Знаєш як. А вони, коненята, і не погані та й ціна така, що нам можна прицінитись. Овес продали, — сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарські справи.

— Скільки ж він править? — запитав понуро, і мати здивувалась: не побачила на обличчі сина тої радості, як перше, коли заходила розмова за худобу. — Та не так-то й дорого, — зам'ялась. — Але…

— В позичку тра влазити, — докінчив Дмитро.

— Ну, а як же думав? Не такі господарі, як ти, а й то стягнутися зразу на коні не можуть, — потвердішала мова.

— Так то ж не коні, а коростяві шкапи.

— Вони через який місяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.

— Ну й що він?

— А що ж він може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку. Хто ж тобі даремно позичить? Це ти міг би кому пособити, а тобі хто й захотів би з своїх людей, так сам копійки за душею не має. Піди до Данька. Тільки не заїдайся із ними. Мені за ті мощі Лисавета ледве очі не виїла. Знаєш, яка вона в'їдлива… А кіньми ти скоріше яку копійчину заробиш. В Шляхбуд можна камінь возити, в фурманку поїдеш коли — і, гляди, потроху вилізеш з боргів.

— Скоро казка мовиться.

— І діло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок — купляй, Дмитре, коненята. Бо ці наші карбованці гіркі розтечуться, мов заяче сало. На один виробіток землі розтечуться… Та хіба мені тебе учити. Сам бачиш, не маленький.

— Та бачу ж. Піду до Данька, — і тільки тепер почув, як застугоніло серце: побачив перед собою коні, і то не чужі, а свої, побачив, як він вимивав їх у Бузі, і аж повіяло їдким креоліном. «А може щось гірше, ніж короста?» — охолодила твереза думка.

Поволі вийшов із хати, а мати ще довго стояла в сінях на порозі, проводжаючи задуманим зором рослу і дужу постать сина.

В хаті Данька з міцними загратованими вікнами настоялась темінь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жевріє лампадка, ворушить важкими незграбними тінями. І коли трохи підпилий Данько підводиться з-за столу, його власна тінь навпіл переломлюється в кутку.

— Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грішми. Сутуж. Налогів понакладали. Душать прямо совєти, без ножа ріжуть, — довго, манівцями петляє Данько, щоб не продешевити.

— Да, — розгадує немудру гру. — Тоді доведеться в когось іншого позичити, — рішуче підводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.

— Та ні, тобі вже, так і бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловікові; проценту великого не хочу, тільки поробиш моїм дочкам скрині, ковані, з квітками, такі, як ти умієш. От і розійдемося по-божому.

— Усім дочкам?

— Усім, — зітхає Данько і на його вилицюватому обличчі розпливається вираз непідробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожній наготуй, наготуй і з двору збудь. Дочки — препаскудний товар».

— Це на ваші скрині доведеться цілу зиму робити.

— Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золоті руки маєш, — починає завзято підхвалювати Дмитра. — В тебе скрині прямо самі родяться.

— Ні, Якове Пилиповичу, не буде діла.

— Е, який ти впертий. Зате ж коні матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мізинчик мій поки й без скрині обійдеться. Де вже моє не пропадало. Прісько! — гукає голосно. — Кидай там свою науку та ходи сюди.

З другої кімнати входить присадкувата, широка в плечах і стані дівчина, вся в лапатому вишитті і коралях.

— Пиши, Прісько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерію веде влітку, — хвалиться Дмитрові. — Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, і вчиться добре в цьому, як його… технікумі.

— Тату! — перебиває його Пріська, і застережливо, строго впивається в зразу ж присмиріле обличчя Данька.

«Боїться, щоб не довідався, де вчиться», — догадується Дмитро.

— Та мовчу вже… Так от пиши, дочко.

Почерк у Пріськи справді красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко — лише запитала в батька одні цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.

— Розписуйсь, Дмитре, — з радістю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папір. — Бач, як ловко начиркано. Наука!

— Да, да, наука, — охоче й насмішкувато погоджується Дмитро. — До всього потрібна наука.

— Еге ж. До всього, — стверджувально хитає головою Данько, а Пріська не витримує глузливого погляду Дмитра: червоніє і, подзвонюючи коралями, сердито виходить із хати.

— Розсердилась чогось дівка, — засміявся Данько. — Норовиста, не по теперішніх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нітрохи не гірше тої артистки, що колись з просвіти приїжджала. Тепер моя десь інтересну книжку доп'яла. Про нас, господарів, пишеться. Та як пишеться — ральці оближеш! — сказав гордовито, розминаючи вислі плечі.

— Про яких господарів?

— Про крепких, про «культурних орендарів», як Троцький казав. В цій книзі портрети з нас малюють. Пишаються нами. От які є письменники.

— Та в сім'ї не без виродка…

XXXVІ

По підпухлих западинах під очима, злиплих віях, неспокійній ходанині Марійки з хати в хату Дмитро зрозумів, що Югина плакала Навіть тепер під правим оком дівчини зрідка тіпалась голуба жилка.

«Яка в неї краса мінлива», — поглянув пильно на дівчину.

За півгодини обличчя посіріло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшені риси, нижче ямок окреслились борозенки, і до прорізу в міжбрів'ї навскісне потягнулись, мало не з'єднуючись, дві тонкі зморшки.

«Такою вона буде років через вісім-десять», — визначила здогадка. І неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змінювати невблаганні літа.

«Шанувати її треба, щоб не марніла пусто… Буду, коли візьму за себе», — дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дівчини.

— Чогось нездужає. Чи не підвій напав — учора так крутило в полі, — виправдуючи дочку, заговорила до нього Марійка. І бачачи, що Югина знову може розплакатись, звернулась до неї. — Може, доню, підеш в другу хату, відпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогодні весь день.

Ніяково усміхаючись, вивела з хати дочку, і Дмитро почув, як в сінях злісно щось зашипіло.

«Ат, не треба», — скривився і подивився на Івана Тимофійовича, чи не зрозумів той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Івана тільки на мить насторожилося і знов уже всміхалось йому приязно і тепло.

— Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе і думаю: наче вилитий Тимофій передо мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш із себе, і добрий між своїми. Немало ми з ним того світу сходили: де Київ золотий, де Таврія пшенична, де Крим за горами — всюди ту копійчину добували. От і радий, що ти не бідуєш, не давишся заробітчанським кандьором з мишиним послідом. А я кріпко за своїх созівців візьмусь. Помагає держава — значить роби вкупі, дружньо роби. Вироби землю, як пух, щоб був і хліб і до хліба. Чи так я кажу?

— Так, дядьку Іване. Наша дорога одна: тримайся землі, ставай на неї двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила суріпку з вівсюгом, а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має, та землі не розуміє. пї треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину знає, щодня вивчати, як школяр книжку, і в книжки заглядати, що мудрі голови пишуть.

— Їй-право — викопаний Тимофій. Тільки він до книг не дійшов. Дай я тебе поцілую, — потягнувсь Іван Тимофійович до Дмитра.

Так їх і застала Марійка, переступаючи з світлом через поріг. І забула мовчазне нарікання і сльози Югини. Що сльози дівочі? Як ота роса на траві. Зійде сонце — і сліду не залишиться.

— Чи бач, як зріднилися, — поставила на стіл лампу.

— Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, — розібрав її натяк Іван. — Просто до душі припав мені парубок.

— А я ж про що говорю? — почала виправдуватися. — Славна людина, куди не піде — всім до серця припаде. — Підсіла до парубка. — Така в мене Югина тендітна. Провіяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.

— Говори, говори, — насмішкувато перебив Іван.

— А ти не мішайся в бабські справи, коли не тямиш, — обірвала чоловіка і всміхнулась Дмитрові.

— Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.

— Жаль, що Югина нездужає. Всією душею хотів би, щоб не хворіла, щоб в щасті прожила свій вік, — хвилюючись, сказав несподівано для себе Дмитро.

— Спасибі тобі, дорога дитино, — розчулилась Марійка. — Дай і я тебе поцілую, — торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.

«От де твоє щастя, дочко!»

І таким рідним здався їй Дмитро, що хотілось притулитись до нього, як до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз, наче мимохіть, запитати парубка, чого він до них навідується, та спиняв її глузливий погляд Івана. Тому, зітхаючи, повела мову такими далекими обхідними стежками — і про цьогорічний урожай, і про соз, і про те, яка тепер молодь пішла неслухняна, — що навіть Іван ловив-ловив нитку, куди гне жінка, та зрештою знизав плечима і звернувся до Дмитра.

— Вона тобі наговорить сім мішків гречаної вовни, та всі неповні.

Але Дмитро не випускав кінця з заплутаної розмови. Поставив себе на місце Марійки і незабаром розбирався в усіх її ходах, як у своїх думках, а коли дійшла мова, що від малих дітей болить голова, а від великих — серце, і яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в які вони руки попадуться, — він уже знав приблизно, що піде за цими словами, тільки не міг визначити грані бесіди: чи знову заплутає кінці, чи обережно почне випитувати його. Радіючи, розумів, що Марійка тягне руку за — нього, і бажав, щоб вона сьогодні взнала його мислі — хай тільки сама дійде до межі.

За вікном коливались сутінки, через плетені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино і різко пахла городина осінньою годиною. І не хочеться Дмитрові йти додому від Бондарів, бо тут усе дихає його коханням, і тоскно стає, що дівчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тій хаті, називає його осоружним і кличе в думках до себе Григорія. Нахмурився і ледве не випустив слів Марійки:

— От і Шевчик почав навідуватись до нас, та чогось не лежить моє серце до нього, хоч, може, він і хороший хлопець.

— Таки не витримала. Сказано: баба — бабою, — глузує Іван. — Ти ще що-небудь скажи!

— І скажу, — розсердилась на чоловіка. — От я мало Дмитра знаю, а в мене — тільки він до хати увійшов, і не знаю, що він про нас думає, — зразу ж до нього довіра вродилась.

— Спасибі на доброму слові, — підвівся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хаті і зупинився між Іваном і Марійкою. Спіймав на собі; стурбовано-радісний усміх жінки і спокійний погляд Івана. Знав, як чекає Марійка його слів, і тихо-тихо промовив: — Мудро говорити не вмію. Сподобались ви мені, полюбив я вашу Югину. Славна дівчина Про таку тільки й думав за ці роки, — запнувся, бо не хотілось згадувати про Марту ні словами, ні в гадках. — Коли вийде Югина за мене — нічого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тільки жилося щасно.

— За трьох не треба — за одного, та доброго, — обізвався Іван.

— А не вийде, — будемо знайомими, та й годі, — закінчив свою мову парубок і сів на лаву, де перше Югина сиділа.

— От кого я зятем назову, — оповила його руками Марійка. — Югина твоєю буде. Тільки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.

— Да, воно б і добре було б, — протягнув Іван.

Дмитро гаряче поцілував Марійку і ледве встиг стримати зітхання. Він чув, як розтає в його серці роками накипілий лід. Хотілось, як до рідних, пригорнутися до цих простих трудівників, відчути теплий дотик дівчини, відчути, що те щастя, про яке стільки думалось, завітало до нього. Та і в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надія його як осіннє небо — здається, зовсім близько, а водночас так далеко-далеко.

XXXVІІ

Після того вечора дома таке робилося, що хоч хати відцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму і одна одну не могли переважити.

Ранок починався з настороженої мовчанки. Навіть вогонь у печі, здається, горів тихіше, а Югина поралась біля баняків і горнят наче тінь. Входила Марійка з дійницею, здіймала цідилок з стіни, і тоненькі струмки молока співали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снідали так, ніби хтось у хаті лежав при смерті. Раптом жінка строго зверталась до дівчини.

— Надумалась вже?

Югина здригалась і забивалась в куток.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— Чого ви від мене хочете?

— Чого я від тебе хочу? Вибий з голови дурощі. Викинь Шевчика з голови.

— Мамо, не говоріть мені про нього, — тремтів благальне голос.

Вона не знала, чи Гриць її зовсім покинув, чи, може, пересердиться і знову привернеться до неї. Від одної згадки про нього ще більше нило серце, вогнем пекли в'їдливі слова.

«Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?»

Ще тісніше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сінешні двері, летячи за парубком, можуть зачепити її, і навіть чула, як шматочки глини обсипають їй голову, пил порошить очі.

— Найшла собі щастя яке. У Шевчика на все обійстя один хвіст ледве тримається, хата не сьогодні, так завтра розвалиться — іди тоді, господине, в комірне капарити вік.

З кожним новим словом Марійка все більш гарячилась, сердилась і уже не слухала слів дочки, даючи волю своєму болю, що зібрався за багато років трудного життя.

— Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за сніп жати, тоді не раз матір згадаєш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якій хоч дівці слово скаже — з вискоком побіжить за ним! Найкраща побіжить.

— Мамо, чого ви до мене присікались? Не піду я ні за Грицька, ні за Дмитра.

— Туди к бісовому батькові. Може, за дурного Власа підеш? Як розпаскудились тепер! Жди від такої утіхи батько-мати на старості літ. У ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.

— Тоді я утечу од вас, — одрізала Югина.

— Як утечеш? Куди? — оторопіла жінка. Вона тільки тепер, холодіючи, зрозуміла, що в Югини є її, Марійчина, упертість. І це не порадувало Бондариху. — Куди ж утечеш? — запитала так, щоб і не дуже грізно було, але й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.

— В Комсомольське! — До найменших подробиць пригадала зустріч з комсомольцями, і такою принадою повіяло з вечірньої долини, що мовчазні сльози мимоволі закапали на долівку. — В колектив піду!

— В колектив? Це комсомольський соз? — перелякалася Марійка й безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочці.

З Бондарихою таке не часто трапляється.

За ці дні обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж одсвічувалось синіми жилками, побільшали очі, здавалось, що голубе світло переливалося через перенісся, під очима двома темносиніми обідками вляглися тіні, усіяні дрібними, мов макове зерно, крапками.

Іван спробував закинути дочці слово про Дмитра, то вона і на нього нагнівалась, тому й вирішив не мішатись в бабські справи.

— Хе! Хай собі робить, як сама знає, — сказав Марійці, — бо потім, якщо до чого, увесь вік буде на нас нарікати.

— Увесь вік буде дякувати. Спом'янеш моє слово! — насілась жінка на нього, і мусив відступитися чоловік.

— Сам дідько у ваших ділах шию скрутить. Я вам і не суддя, і не порадник.

— Що ти за батько! Пригрозити не можеш їй? — напосідала Марійка.

— Коли б вона лежала поперек лави — міг би, а тепер, коли і повздовж ледве вмістиш, — не присилуєш. І дай їй спокій.

— Поки не побачу за Дмитром — поїдом їстиму.

— Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кісточка твоя сидить. — І йшов до своїх созовців. В гуртовій роботі він потроху забував за домашні чвари і не розумів, скільки можна товктися над вибором і чому Югина не хоче піти за Дмитра.

З роками, коли забудеться давно прохолола любов і тільки інколи дасть про себе знати неясними клаптями спогадів, літні люди не розуміють молоді. І вдивовижу стає їм густий рум'янець від одного погляду і сором од звичного слова, що для закоханих здається грубим, огидним, як дотик жаби; і нетерпеливе чекання неділі з танцями і жаданими зустрічами; і хвилювання, і вибір милого, який всім, видно, поступається перед іншими. І тоді старість знизує плечима, киває головою, бубонить розумні настанови, вважаючи, що тільки вона знається на житті. А запитайте, що вона кілька десятків років тому робила. І чи все тоді зважувалося досвідом і розумом?

Справді, юність що та річка у повідь — розіллється на чотири броди, кінця-краю не видно, промиває добірні зорі, місячним містком перевисає від берега до берега; чия то пісня над нею пливе, і чи не скиби срібла розрізає весло в молодих руках, ще й накрапає іскристим разком на співучий плес… А там, гляди, ковзнуться по золотому мості хмари, розріжуть його, затьмарять, в береги увійдуть води — і де ті гнізда зірок подіваються; і по чорній ріці мовчки пропливе зігнутий рибалка, а тумани, сиві, як борода його, зійдуться безшумно за човном, тільки десь далеко-далеко заскрипить весло, як давня згадка.

* * *

З полудня сипнув дрібний холодний дощик.

Руки Югини задубіли і ледве ворушились в доспілому просі. Поле затягнулось сірою безвідрадною сіткою. Сизою темінню заклубився Великий шлях, та вітер швидко розметав димчасті хмари, і обпатране, без проміння сонце злякано вискочило на брудносиню прогалину, покотилось ночувати у ліс.

Таки не дожала постаті; поскладала снопи в полукіпок і тихо пішла у село. Вечір мінив обриси ланів, шляху, і дивно змінювався захід; ось він став зеленястоголубим, далі чиїсь руки почали засновувати синь огнистими нитками і незабаром золоті архіпелаги попливли над потемнілими лісами. Поміж липами стало темніше. Мокре листя прилипало до босих ніг і спросоння шелестіло щось таке знайоме і тоскне.

Зітхнула — нелегко було повертатись додому в докори і гризню. І хай що хоче робить мати — не буде по її. А Гриць теж добрий — наговорив, роз'ятрив серце — і на очі не з'являється. Така твоя любов невірна. Що ж, вона все, усе перетерпить, в дівках посивіє, та, наперекір матері, доможеться свого. Одначе гіркий жаль охопив її, відчула, як млосно запарувало тіло… Не того, що Дмитро поганий, ні, тільки наперекір матері нізащо не піде за нього.

— Югино!

Радісний переляк, наче порив вітру, охоплює дівчину з ніг до голови. А вже назустріч їй наближається і затьмарює світ таке дороге обличчя, чорний чуб, пахучі губи; руки торкаються її плечей, обвиваються навколо гнучкого стану, і поцілунок закриває її уста.

— Чи ти з глузду з'їхав? — нерішуче відпихає від себе і злякано оглядається навколо. — Ще люди побачать.

— І хай бачать, — тягнеться Гриць до неї. їхні очі стрічаються в одній щасливій усмішці.

— Уже думала, що забув за мене.

— І не говори, — пригортає до себе Югину, спираючись спиною на гудзкувату розлогу липу. — Тільки тепер взнав, як я люблю тебе, — і аж почервонів од сорому, згадавши Федору.

— Е?

— Після тої суперечки місця собі не міг знайти. То раніше все було простим і зрозумілим: є в Бондарів дочка Югина, вона мене любить, я — її, взимку одружимось… І враз наче обірвалось щось. Сяду їсти — хліб з рук падає, стану робити — в очах ти стоїш, увечері підійду до твого вікна — сам себе проклинаю, і знову повертаюсь додому, розбитий, наче дві копи змолотив.

— А хто ж тобі винен? — одхилилась назад, поглянула на шлях і на парубка. Красиве, заспокоєне обличчя, освітлене вечірнім сяйвом, було золотисто-смаглявим, одначе сутінки мінили небо і такі знайомі риси почали вкриватися тінями, чорніти.

— Дмитро заходив після того? — пригорнув дівчину і допитливо глянув у очі.

— Приходив.

— Чи він так, чи насправді?

— Хто його знає, — зітхнула і зразу зів'яла, згадавши, що її жде дома. — Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч і не говорив зі мною він. — Не хотіла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю і собі, і коханому.

— Коли насправді, — погане наше діло. Знаю, його спроста не спихнеш з дороги, — задумався Григорій і наче забув за дівчину. Опустив голову, і буйний чуб закрив увесь вид. Вітер свиснув у порідженому гіллі, поворушив під ногами листву і покотився ровом у холодну безвість. Низько гудів шлях, а трухляві дупла старих дерев дихали пріллю і затхлим п'янким теплом, до якого вже починала добиратися осінь.

— Що ж, Дмитре, — одірвав Григорій руку від чола, і Югина не могла у темряві розібрати рис його обличчя, — були ми найкращими друзями. Коли ж став на дорозі — гнівайся на себе.

— Страшно мені, Грицю. Ходім додому, — пригорнулась дівчина до нього. І Грицько поцілунком заспокоїв її.

XXXVІІІ

Хвилюючись, Дмитро сперся ліктями на ворота, голову повернув до освітленого, завішаного фіранкою вікна. Тяжко було йти до хати: знав, що, тільки відчинить двері, стріне сумовито-наляканий погляд і потім увесь вечір Югина буде ховати обличчя від нього, мовчати, байдуже відповідати на запитання Марійки. Як ніколи, страждала його непокірна гордість. Іноді ставав сам собі огидний, проте не міг і не хотів зломити себе — відійти з тої важкої дороги. Упертість глушила доводи розуму. Хмуро просиджував вечір у Бондарів і без слів прощався з дівчиною, коли та, за звичаєм і з німого веління матері, мусила виходити за ним у сіни.

Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, і Дмитро, щоб ні з ким не стрічатись, тихо причинив ворота. Напомацки в сінях знайшов клямку і, пригинаючись, увійшов у світлицю. Від скрині метнулася дівчина і наполохано глянула на нього.

— Вечір добрий, Югино, — став посеред хати напроти дівчини.

— Добрий вечір, — ледве чутно прошепотіла і забилася в куток між ліжком і скринею.

— Де ж батьки?

— Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, — болісно здригнулись уста. Догадався, що неприємно було згадувати за матір.

— Ага, — сів на лаві, не спускаючи важкого погляду з Бондарівни. Бачив, як мінилось її обличчя, краска почала заливати його: здригались відточені крильця ніздрів, і в очах сколихнулась упертість: «Зараз почне вона вичитувати мені те, що я вже давно знаю», — здогадався по її рішучому обличчю.

«Може, якимсь питанням збити її з пантелику, не дати першій заговорити… Ні, хай говорить», — виповзає зла упертість. Він стискує уста, примружується, дає очима зрозуміти, що ладен вислухати її, навіть більше того — знає, що почує від неї.

І дівчина насторожується під його шаленим сліпучим поглядом, проте рішуче встає і кулак правої руки кладе на залізну квітку укованої ляди. Видно, холод обпік руку, бо зараз відсовує її і, в забутті, знову кладе на тьмяну пелюстку.

— Дмитре Тимофійовичу, — збирає всю рішучість дівчина, проте, може мимоволі, благання тремтить в її голосі, і погляд насторожено зупиняється на дверях. — Дмитре Тимофійовичу, я нічого злого, тільки добра хочу вам.

Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмішку.

— Їй-право, тільки добра, — переконує його. — Але ж що мені робити, коли з Грицьком раніше взналася. Він мене полюбив, і я… Вік буду дякувати вам… Що я зроблю… Не ходіть до мене… Що воно із того? І вам, бачу, нелегко, і мені несолодко.

І певне, зараз би сльози наповнили її повіки, та він спішить запобігти цьому — рвучко кидає через стіл шапку на покуть, ступає крок вперед, високий і розгніваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня тріщить до самих коліщат. І Югина не може одвести погляду від його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками.

— Гарна твоя казка-байка, та не тобі її розказувати, не мені слухати. Дуже просто сказати: відступіться. Може, я сам себе ламав не день і не ніч; тебе із серця виривав, та не міг вирвати. А що мені тепер робити? — він наближається до дівчини, вона хоче відступити назад та впирається спиною в бильце ліжка і з острахом і здивованням дивиться на нього.

— Коли ти мені добра бажаєш, у мене є одне щастя — ти. Підеш за мене — нічого більше в світі не треба… Добре комусь щастя бажати — із свого багатства пощерблений гріш кинути… Коли б я вірив, що кохання Гриця таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вірю і ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очі загубила. І своїм казанням не відвернеш мене.

«Горе моє, який же він лихий і… хороший. Невже він так любить мене? — вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. — Що ж він на Гриця наговорює». Хоче запитати Дмитра, та в цей час у світлицю входять мати з Шевчиком…

В мовчанні проходить вечір. Парубки косують один на одного, і даремні намагання Марійки як-небудь підтримати розмову; не допомагають насіння і яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашніх, а коли спитала в Грицька про будівлю нової хати, аж закрутився хлопець на місці і злісно подивився на Дмитра.

Водночас взялись за шапки і вийшли з хати.

В блідоголубій димчастій ополонці, обведеній хмаринами, то світлішав, то темнішав ущерблений місяць і довгі тіні то пробігали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись під ногами. Ішли, шелестячи листям, — Дмитро по один бік глибоко витисненої колесами вузької колії, Грицько — по другий.

На перехресті біля Дарчиної хати, що задрімала в молодому сливняку, Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, міцна постать напружилась, під шкірою на щоках подвоєними бугорками заворушились округлені м'язи — видно, сильно зціпив зуби.

— Дмитре, як воно виходить?

— Хіба що? — незрозуміле знизав плечима, з цікавістю розглядаючи насторожену сильну постать парубка. «Проворний, кріпкий».

Грицько, чуючи таке питання, полегшено зітхнув, мабуть, повірив, що нічого не трапилось, та знову пальці до болю втиснулись в долоні, різко випнулись вузлуваті суглоби.

— Чи ти так до Бондарів заходиш, чи від мене хочеш дівчину відбити?

— Який ти недогадливий, — похитав головою. — Хіба ж «так» до дівчат ходять? Да, Грицю, думаю відбити від тебе Бондарівну.

Спочатку навіть недовіра ворухнула бровами Шевчика. «Чи не жартує?»

— Як же воно так? — для чогось оглянувся назад. — Дівчина мене любить…

— А я до Федори ходжу, — підказав уїдливо.

Якусь хвилину Григорій стояв, мов скам'янілий. Та ось подався назад і, перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице; другий кулак уже марно розітнув повітря — Горицвіт відскочив назад, і Григорій потягнувся за ним.

— Е, та ти вже й б'єшся? — ні до чого вирвалось.

Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрізь зустрічали дуги великих рук.

— Геть, жабо зелена, поки не увів у гріх, — просичав Дмитро. — Рідкий ти супроти мене, — і ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.

* * *

— Дмитре, що з тобою? — застигла Докія посеред хат, притискаючи сплетені руки до грудей.

— Ет, все вам треба знати… Ледача кров з носа пішла… Злийте на руки. — Вимився теплою водою і мусив таки стати коло стола, поки мати рушником не витерла міцно прилиплі чорні грудочки крові, не змастила губу пожовтілим несолоним салом.

— Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, — сіла на ослін супроти сина, світячи сумовитими очима.

— Ніхто, — скривився. — Біля перелазу спіткнувся і упав.

— Говори, бо я тільки вчора на світ появилася… Як тобі не совісно брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку прямуєш. Тільки знай моє слово: брехнею світ обійдеш, назад не повернешся. Добре вивчився в когось. — Устала і, не дивлячись на сина, стала слати постіль.

Боліло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завівся; не могла заспокоїтися, що не схотів сказати правди. Промінці світла пучком золотих ниток снувались від лампи до очей, неправильно здовжувалось то округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, із зведеними на переніссі навислими бровами. Ось він підвівся, дмухнув на світло, і чорна велика тінь майнула по хаті.

Вночі Дмитро прокинувся від легкого дотику. Ще не розплющивши очей, відчув, як світло червоними кружальцями пробилось крізь повіки, і, певне відгомін вчорашнього, тривожна догадка шугнула — рвучко підвівся, захищаючи голову трохи відхиленою рукою.

— Що з тобою? Спи, спи… Непокоївся всю ніч. Чи не жар у тебе? — прикладає шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою незагорілою смужкою вздовж лінії чуба, а потім витирає рушником з підборіддя рожеву сукровицю.

— Мамо, це я з Грицьком побився.

— З Грицем? Яким?

— Шевчиком.

— Шевчиком? — перепитує. — Чи ти не спросоння верзеш?

— Ні. Сам раніше ніколи б не подумав.

— Як же ж так можна? За що не помирились?

— За дівчину. Югину Бондар.

— За дівчину? — широко розплющує очі Докія, і кілька догадок так тиснуть одна одну, що аж боляче стає в голові. — Вам обом приглянулась одна дівчина, чи як?

— Еге ж.

Вона ще не вірить синові і, вже чуючи, як хвилювання стукається, нестримно прибуває в груди, удавано зітхає і похитує головою:

— Як же ж так можна: за дівчину один одного, десь, не повбивали. А Бондарівна славна… Дуже приглянулась тобі?

Незручно парубкові й говорити про свої потайні думки, морщиться, мов після чарки, проте не може уникнути материного погляду і, відводячи очі вбік, глухо кидає:

— Еге ж, дуже… Тільки…

— Що ж, кращої невістки мені, либонь, і не відшукати… Тільки бійка, Дмитре, пом'яни моє слово, до добра не доведе, — відчитує, гасячи світло і ледве стримує радість: син її не хворий, не скалічили Барчуки, не прибили, не притовкли. Тільки натура така трудна, камінна — що в іншого за вітром через кілька тижнів піде, в нього роками тримається. Ох, як воно все… — Усміхається в темряві і зразу ж спокійно засинає.

XXXІX

Землемір, чіпкий дідок, з зеленкуватим вузьким клином борідки і підстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту постать Івана, і його рука довгастим човником вскочила в міцні вузлуваті пальці.

— Так це ви, можна сказать, Іван Тимофійович Бондар… Землемір… Кхи-кхи. Чортів кашель. Тьху… Карпо Іванович Мокроус.

Ледве помітно всміхнувся Іван. Вийшло: «землемір кхи-кхи, чортів кашель. Тьху». Так і запам'ятав чудернацьке прізвище, шанобливо тиснучи руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе, поніс до хати теодоліт, а Карпо Іванович підхопив з землі протертий чемодан і задріботів тонкими ногами за Іваном. У хаті, витягуючи тонку шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки і заходив з кутка в куток. З-під чорного піджака різко випирали трикутники лопаток, то наближаючись до хребців, то різко відскакуючи вбік.

— Можна сказать, відіб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку. Знаю, знаю її. Це споконвічне князівство Варчуків. Як він? Ще ворушить ногами? — допитливо примружив праве око.

— Цього довбнею не доб'єш.

— А як ви думаєте, Іване Тимофійовичу, чи вони нам побоїща не закачають? — впритул підійшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому безпорадними короткозорими очима.

— Думаю, ні. А втім, хто його знає. Опасаетесь?

— Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, — вигнув сухі груди. — Тільки свого інструмента жаль — дорога штучка, того й дивися, щоб не потрощили, — погладив рукою лаковані ніжки теодоліта. І раптом, чогось сердячись, вдарив кулаком в кулак: — Чортові баби, так і норовлять допастись до нього. І видумав біс, можна сказать, таке зілля. — Почав виймати з чемодана карту села.

— Ви може до вечері перекусите що?

— Не відмовлюсь, не відмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свіж, а як зів'яне, то й сова не загляне, — задоволено і дрібно засміявся…

— Чи вам молока чи пряження зготувати?

— Можна, можна і пряження, і молока, а коли є борщ, та ще й з квасолькою, — ніяк відмовитись не посмію.

І згодом Іван не міг відірвати здивованого погляду від землеміра: такий тобі миршавенький дідок, однак, покашлюючи і пирхаючи, їв за трьох молотників — наче за спину кидав. А в усіх урочищах розбирався так, ніби виріс у їхньому селі…

Ранок випав туманний; під копитами коней стріляло стужавіле болото і нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слідами.

Карпо Іванович Мокроус не схотів їхати на возі: худобі тяжко. Доручив доглядати теодоліт Варивонові, а сам попрямував понад греблею, по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнізда в друге. Широкі, підкачені холоші все густіше вкривалися бризками болота, проте землемір найменше турбувався такою халепою, навіть якусь пісеньку мугикав.

«Побачимо, якої ти заспіваєш, коли на горбок Варчукове кодло збіжиться», — усміхнувся в цурпалки вусів Іван Бондар, слідкуючи за вузькоплечою постаттю. Що на горбок збіжаться всі, кому тут належала земля, він не сумнівався, тільки не знав, чи дійде до бійки, чи закінчиться погрозою і лайками. Пригадав побіліле обличчя Марійки, її прохання, щоб коли що — гнав коней в село, не встрявав у бійку. І відчув, як весела дрож пробігла тілом, несучи за собою завзяту і насторожену силу.

«Шкода, що Мірошниченка нема — в район викликали.

З ним безпечніше».

На другому возі розгонисте сміявся Степан Кушнір, і пужак дрібно тремтів у червоній руці. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку Полікарп Сергієнко, по-вулишному «Побрехенька», незавидний сухорлявий чоловік з загостреним припушеним обличчям і довгими вусами. Невдача либонь чи не з самого народження переслідувала чоловіка. Родився він на полі пана Колчака в родині невилазних наймитів. Його мати старалася за тринадцятий сніп заробити трохи хліба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дітей, що, мов жорна, мололи всякий харч і світили чорним тілом по всіх вулицях села, басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадів воловик Явдоким Сергієнко, коли до нього примчали на випас двоє старшеньких, і чорнява мазуха Оленка, захекавшись, радісно сповістила:

— Татку, нашій мамі бузько плиніс хлопчика на поле.

— Дурна, вона й досі не знає, що бузько тільки жаб жере, — відштовхнув її семилітній Гнат і серйозно повідомив: — Батьку, мама на полі хлопчика родили.

Коли новонародженого хрестили, попові треба було дати три карбованці, півкопи яєць і курку. Кума (породілля ще хворіла) гроші і яйця віддала, а курки не було в наймитів, і довго не могла заспокоїтись зобиджена матушка: «Що це за господиня — навіть курки на обійсті не має. Один розврат від таких людей».

Всі діти, як діти, росли в Сергієнків: плакали, їли, хворіли, кричали, падали з колиски, об'їдалися всякою поганню, топились у ставку і поволеньки спинались на ноги. А Полікарпові одне горе: дуже миршавим вдався і зовсім не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим не поїли і яким зіллям не обкурювали. Нарешті, коли німому хлопцеві минуло чотири роки, люди пораяли батькам відвести його чим скорше до Києва. Послухалась Орина людей і напровесні, тримаючись гуртка прочан, пішла із сином в далеку путь. Та недовго того шляху поміряла Орина. Другого ж дня біля Літина сипнув ядерний дощ і грім струсонув усім небом і землею. Люди навпочіпки поприсідали біля лип, та дощ небавом вимочив їх до нитки. А Полікарп візьми й заговори:

«Глім і капки».

Того ж дня вночі повернулася Орина додому і страх як потерпала: а що ж як знову відбере мову Полікарпові. Та по тому говіркішого хлопця на все село не знайдеш. Підрісши, в розмовах забував всяку міру, і потім його побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полікарпа навік причепилось прізвисько «Побрехенька». На гульбищах усі з охотою слухали Полікарпа. Від душі пирхали і реготали, але ні дівчата, ні хлопці не вважали його за парубка. І скільки, дійшовши років, не сватався — тільки гарбузи хапав. Тому й знайшов собі дівчину лише в сусідньому селі, пустивши в очі її батькам такого туману високими мисливськими чобітьми і берданкою, що ті по простоті своїй і повірили: неабиякий зять трапився їм — одним полюванням он як може прожити.

А з того полювання було стільки користі, як з цапа молока. Правда, чи не єдиний раз, уже після одруження, трапилось щастя Полікарпові: застрелив на болоті качку. І вже не городами, а вулицями попрямував додому, навіть крюк наклав, щоб не минути кооперацію, де в неділю збирались погомоніти дядьки.

— Несеш свіжину, Полікарпе? — гукнув широкоплечий сусід Василь Коваленко, ледве стримуючи усмішку.

— Та хіба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, — став біля гурту селян. — Бувало, обвішаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся. А тут ще й жінка починає лаятися. «Доки вже ти будеш таскати — дівати нема куди».

— А вбив же що-небудь? — допитується коваль.

— Та якусь паршивеньку качечку.

— Качку? — дивується Василь. — Ану, покажи. Полікарп, не кваплячись, широко розкриває торбу і раптом качка з фуркотом, затуляючи його очі, підноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства і зникає за садами.

— Ох, ти ж чолт. Полетіла. Чи ти ба… — розгублено повідомляє Полікарп, і від сміху здригається увесь майдан…

Зараз Сергієнко — чує Іван Тимофійович — напався чогось на парубків:

— Хіба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентієм вип'ємо по крючку, візьмемо шворіняки за халяви та як підемо до дівок — усі хлопці, як шушвалки, тікають від нас. А на весіллях завжди півока поставлять, щоб не надавали головиць. Уміли ми в свою пору погуляти. На теперішніх двох парубків ще б сили у мене вистачило, — вигинає колесом суху спину.

І Степан Кушнір, червоніючи, починає неймовірно кашляти, щоб не розсміятися в очі Полікарпові.

На горбку поля зовсім протряхли, і за колесами побігли неглибокі рівні колії, підрізаючи сліди втиснутих копит. На сході рожевів і розвівався туман. Бліде сонце коліщам проскочило шматок роз'їденої просвітками хмарини, а свіжа земля запарувала і запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.

Першу віху Варивон поставив на межі з левадою, і Карпо Іванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодоліта, окантоване блискучою міддю.

Іван Тимофійович оглянувся навколо, і щасно запам'ятовувалось: і Великий шлях, і димок на хвилястому гребені горбка, зелена росиста паша поміж чорними стернями, і хвилі світла, що переганяли у село тіні, і дзвін штельваги, і призивне іржання коней.

«Еге ж, це тобі не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатіям, а на своїй, законній — район затвердив нам горбок. І нічого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе і без горбка не вхопить — все одно не проживеш всього добра за свій вік», — звертається у думці до Варчука. А хліборобська надія шугає далеко-далеко і спочиває на посивілому вистиглому полі, як спочиває перепілка поміж хлібами.

Він сам повів коні на віху, щоб вивести борозну якнайрівніше; і солодко, і тривожно защеміло серце, коли почув, як під череслом хруснула підрізаним пирієвим корінням зелена межа.

За плугом, натискаючи на чепіги, горбився Полікарп, і обличчя його світилось радісно здивованим усміхом, який буває в щасливих дітей.

— Як воно, Полікарпе? — кивнув головою і примружився, надіючись почути якусь неждану побрехеньку.

— Добре, Іване, скажу тобі. Ще не запам'ятаю, коли так і рукам і серцеві хороше було, — підвів на нього прояснений погляд.

— То-то й є, Полікарпе, — подав трохи гаття підручного і пішов широкими кроками вперед.

Сумовитою сурмою заграло небо — над хутором нижче хмарки рівним і навскісним шнуром летіли журавлі; коли крила опускалися вниз, косяк темнішав і меншав; і перлово просвітлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осінньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливі, в прощальному маянні крил і зміні світла і тіней над все дрібнішим і дрібнішим ключем.

— Обліт роблять. Скоро відлітатимуть од нас, — підняв голову Варивон.

— Еге-ге, Іване. Уже посланці метляють спідницями до нас, — обізвався ззаду Василь Карпець.

Левадою поспішав розтягнутий гурт жінок; за ними, з заростей вільшаника, з'явилися перші чоловічі постаті з кийками і дрючками в руках.

— Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, — піддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнір.

— Невже до бійки дійде? — насторожено витягнув шию Полікарп.

— Може дійде, а може й ні, — не обертаючись і не відводячи долоні, поволі відказав Кушнір. — Проте істика тримай міцно в руках, міцно тримай, бережливого і доля береже.

Біля теодоліта неспокійно заметушився землемір, кинувсь був для чогось до воза, але на півдорозі роздумав і знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги.

— Оремо, хлопці, а то справді подумають, що перелякались їх. Вйо, коні! — стрельнув батогом Іван Бондар і за його плугом потягнулись інші.

Першою на горбок вилетіла, приминаючи чобітьми свіжу ріллю, висока худа Настя Денисенко і зразу ж наскочила на Степана Кушніра.

— Трясця казила, дубила, вашу ма… Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовій матері, поки ребра цілі, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злидні чортові!

— Чекай, чекай, жінко добра. Хіба ж так з людьми говорять? Де ж твій добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рідня якась.

Настя спочатку оторопіла від несподівано спокійного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась і верескливо закричала:

— Чого ти мені баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рідню знайшов! Які ми з тобою родичі?

— От тобі й маєш, — розвів руками Степан. — Вже й забула: твій же батько і мій батько на одному сонці онучі сушили. Ще тобі мало? Ще тобі мало?

— Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макітрі, бо він тобі зуби заговорює, — озвався захеканий голос із гурту.

— А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обізвалась? — став навшпиньки Степан. — А я тебе колись сватати хотів. І добре, що не оженився — десь тріснула б досі з великої любові моя макітра. Тріснула б.

Хтось навіть засміявся в гурті, але знову гамір покрив поле.

— Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. — Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларіон Денисенко з двома синами, Ліфер і Митрофан Созоненки, Яків Данько, старий Заятчук і ще кілька чоловік. Осторонь стояв із замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цікавістю поглядаючи на землеміра.

— Тпррру! — владно зупинив коні Сафрон, рівняючись із Бондарем. — Здоров, Іване.

— Ну, чого тобі?

— Погане діло затіяв, Іване. По-доброму говорили тобі — не зазіхай на нашу землю, не сій колотнечі між людьми. І ви, добрі люди, оріть, сійте на своїх нивках. Бо з чужої руки хліба не наїсися. — Здригається обвислий тонкий ніс, ворушаться під очима круто вигнуті сині мішечки і вся висока постать розмірено погойдується. — Так що запрягайте коні — і подалі від лиха.

— Подалі від гріха, — трясе колесом оброслої голови Денисенко.

— Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб… — високо дзвенить жіночий голос.

— Чуєш, Іване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, — широко розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половині обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багряніє, темніє і неспокійно міниться світло в зеленаво-сірих очах, а на скронях ворушаться тонкі кінчики каштанових брів. І голос напружено тремтить — от-от зірветься з спокійної ноти, сипне лайкою, а руки піднесуть над головою ломаку.

— Ви ж в обмін за свою землю нашу берете, — з-за спини Степана показався Полікарп і знову непомітно зашився за широкі плечі.

— Кобилі під хвіст вткни свою. Злидні зелені, — насівся на нього Денисенко І Полікарп зразу ж мигнув зігнутою спиною за кіньми. Бабський галас знову піднявся. Над головами закрутились кулаки і кілля, ззаду жінки напирали на чоловіків, штовхаючи їх на невеликий гурток созівців.

— Чого ви їм в зуби заглядаєте? — непокоїлась дебела Лисавета, Данькова жінка.

— Цитьте ви, сороки! — незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя Сафрона. — їдь, Іване, додому. Раз ми живемо на світі. Для чого один одному віку вкорочати? Бач, який світ широкий, — простягнув руку вперед. — А ти його в домовину хочеш затиснути.

— Слухав я тебе, Сафроне, — очі Івана уперто блиснули, — і думав: не мало тебе життя учило, чоловік ти не дурний, а ще й досі в чудеса віриш. Невже не зарубав собі на носі: минулося ваше, наше наступило. От і живи собі, як жук за корою, а підіймеш на мене руку — з корнем вирвуть тобі. Бо держава за мною стоїть.

— Бабоньки! Та він, злидень… ще лякати нас буде! — фуркнула в повітрі ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, і зразу ж в кількох місцях тріснуло дерево об дерево, і хтось пронизливо, по-поросячому, закричав:

— Ой, боженьку, мій боже!..

З храпом шарпнулись коні, вирвали з борозни плуг і помчали полем, залишаючи на землі подерті чорні рани.

По-гусячому пригинаючись, з теодолітом під боком, побіг у село землемір, за ним дав дьору Полікарп, але на ріллі спіткнувся, розтягнувся на весь зріст і зразу ж злякано схопив руками голову, зовсім вростаючи в землю.

І коли чийсь дрючок перетягнув плечі і удар глухою віддачею обізвався всередині, Іван так гахнув істиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж бризнула Іванові на піджак і об'юшила водночас плескате обличчя і катанку парубка.

Жінки з лементом підхопили під руки знепритомнілого, з широко розкритим ротом куркуленка, подалися назад, голосячи.

Закривавлений Степан Кушнір відбивався від обох Созоненків, кряжистий Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком і Дмитром Заятчуком, що тепер всіляко норовив збити його з ніг. Данькове кодло до притиснуло до ріллі напівхворого Карпця і Півторацького. Воно зім'яло б їх, але біля нахрапистого гнізда куркульні завзято кружляв Захар Побережний. Невідомо звідки він дістав весло і в самі найтяжчі хвилини люто розривав ним одичале кільце і знову вчасно з'являвся в другому місці, не втискаючись у небезпечне коло.

Тільки один Сафрон Варчук, кам'яніючи на горбку, не встрягав у бійку. Помертвілі, без блиску очі не ворушилися в обважнілій сітці мішечків; холодний туман налягав на них, і в ньому ворушилась не стільки сама бійка, як її нерадісні жнива.

«Ну, що ж, в крайньому разі він до бійки непричетний. Навіть хотів охолодити мужиків… Треба, щоб Карпо не перестарався. І прикрутило ж серед білого дня заварювати бучу, начеб нема ночі у бога».

Непереливки приходилося созівцям. Впав уже на спину Карпець, і Данько кинувся на Варивона. Над Кушніром загойдалось кілька дрючків, і збоку, до Бондаря, почав підкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радісно крикнув:

— Держімося! Наші біжать! Тримайтесь, дядьку Іване! — і так оперіщив Данька по шиї, що той дзигою широко завертівся на полі.

З дороги, пригинаючись, з кілком біг Дмитро Горицвіт. За ним, розмахуючи істиком, ледве встигав Полікарп, а позаду бовваніли ще дві чоловічі постаті. Коли Дмитро, їдучи на своє поле, тільки побачив, як загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумів, що напали на Бондаря. Ось коли він добре діло зробить: всією душею допоможе созівцям, Івана Тимофійовича з біди виручить. «І ч, куркульня клята, усьому новому життя б вкоротила».

Знайшов дрючок посеред дороги і так побіг, що вітер почав обпалювати вуха. З розгону налетів на Полікарпа — і мало не розтягнувся на ріллі. Полікарп злякано скочив, хотів дати дьору, та, побачивши, що перед ним Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки.

— Чого ж не помагаєте своїм? Бачите, созівці зараз в біді. Чи тільки за свою шкуру труситесь?

— Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер і покажу, який я слабосилий, — розхрабрився Полікарп.

Коли Дмитро побачив Карпа, затремтів кожним м'язом, прикидаючи в голові, куди буде найзручніше ударити: то найспритніший ворог.

«Приб'ю, я «гадюку», — твердо вирішив, напружуючись до дрижання.

Та Карпо зразу ж, тільки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумів, куди йдеться його діло. Далеко від себе кинув дрючка і міцно крикнув:

— Хто жити хоче — в село тікай. Чортів Горицвіт біжить! — і перший, широкими і легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побіг Данько, а далі в одну мить, мовби бійки не було, на горбку залишились тільки созівці і пополотнілий від злості Дмитро.

— Ох, і тікають. Я як потягнув Денисенка своїм істиком, то він прямо тобі як вуж скрутився, — вихваляється Полікарп.

— Спасибі, Дмитре. Думав, доконає куркульня, — потиснув руку Іван Тимофійович. — Приходь, не забувай нас, — стишує голос.

— У суд їх, дукачів! — спираючись на дрючок, підходить Карпець, блідий, у хворобливому крапнистому поті.

— Тільки у суд, — піддакує Дмитро, ще лихий і гостроокий від хвилювання та напруги.

— А он землемір наш спішить, — примружився Бондар. І справді: з вільшаника тюпцем біг до них Мокроус, і скельця теодоліта поблискували на сонці ярким світлом.

XL

Прислухаючись з-за тонкої стінки до стривоженого гамору, Марта чує про Дмитра і жалкує, що той не почастував дрючком її чоловіка. «Як ти мені остогид, вивернув душу, окаянний», — шепоче сухими губами. Від напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплі ноги хтось вбиває цвяшки, і серце частіше тісно коливається у грудях.

Сафрон лає всіх, що погарячилися, і схиляє для так годиться перепросити созівців, бо діло судом і допром зможе запахнути.

— Таких, як Полікарп, яким пудом муки можна задобрити, з іншим — чарку випити. Найтрудніше Бондаря зломити. Тут через жінку треба діяти — з Марійкою кашу скоріше звариш.

— Я б їм червоним півнем каші наварив, — вихоплюється у Ліфера, і вона морщиться від огиди, уявляючи високу, худу постать чоловіка, затягнуту в чорний піджак та вузькі штани і схожого на засмоктаного писаря, що раз на рік бачить сонце. Тихенько скрипнули двері в кімнату, перекочуючись через поріг, вбігла в квітчастому платтячку круглолиця Ніна — її єдина радість. Марта тісно пригортає до грудей свою одиначку і, не осміхаючись, обсипає цілунками пухнасті щічки і ручки з ямками, де мають бути суглоби.

— Ти знову плакала? — строго дивиться на неї дочка. — Ти ж казала, що більше не будеш.

— У мене очі боліли.

— У Ніни теж боліли, а Ніна не плакала. І ти не плач.

— Не буду, не буду.

— Дай поцілую очі. Хай не болять, — м'які уста дитини ледве чутно торкаються її перенісся. — Баба мені цяцю принесла, — хвалиться блискучим корабликом і заховує його під скриню.

За вікном у закучерявленому жовтому колі сяє місяць, одна за одною набігають на нього хмарки і зникають, без сліду, без гадки. Тоскно поскрипує біля самого кореня натомлена яблуня, тихо віттям б'є по віконній рамі, мов проситься в кімнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне і нерозгадане, як її невеселі, незогріті радістю роки. Усміхнулось трохи те крадене щастя під зоряними ночами, пролетіло, як сон. 'Може, коли б не воно, то спокійніше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те життя, як віл тягне гарбу.

Поскрипуючи східцями на ганку, почали розходитись остогидлі багатії. Забрехав, задзвенів ланцюгом собака і заспокоївся, почувши знайомий свист.

Ліферова тінь тонко промайнула по шибках і підлозі, застигла біля воріт. Марта швиденько роззулась і лягла біля Ніни. Ще чула, як бряжчав за перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, і вже крізь сон донеслося тихе рипіння дверей. Ледве розплющила злиплі очі. На ліжкові, затуливши спиною місячне сяйво, сидів Ліфер. Крекчучи, наче дід, скинув з ніг тісні чоботи.

— Ти спиш, Марто? — торкнувся рукою її плеча. Само по собі зщулилось тіло молодиці, проте не ворухнулась — вдавала, що заснула. Та коли Ліфер взяв на руки Ніну — хотів перенести на канапу — обізвалась:

— Не чіпай дитини.

— І ч, яка витребенька, — усміхнувся примирливо. Проте в голосі бриніла непевність, а усмішка була прохальна, жалюгідна, як і завжди, коли хотів після сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцілував Ніну в лоб, відніс на канапу; позіхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою вікно.

«Хоч би дитини не відсудили», — уперто думала свою думу, бачила себе з Ніною в невеличкій убогій хатині за чужою роботою — вишиттям чи пряжею. Тінь гойднулась їй назустріч, заскрипіло ліжко, кістляві і холодні, як лід, руки, обвились навколо її шиї.

— Не лізь, — одвернулась від нього.

— Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою — погарячився. Але ж і ти мене з себе виводиш, — хотів обняти.

З злістю відкидається від нього, лягає обличчям до подушки.

— Що ти за жінка мені? Чи ти хочеш, щоб я по других ходив? — рипить зубами Ліфер.

— Іди хоч у безвість!..

Який він противний, який він противний! Холодний, ненависний, як гадюка. Чи то своїми руками вона не заробить шматок хліба?..

«Забирайсь під три чорти. Сам — доведеш мене — як сучку прожену, а щеня при собі залишу!» — пригадує слова свекра і ще тісніше припадає до постелі.

— Ти довго будеш єрепенитись, змія підколодна? Іще Дмитро тобі, чи який другий на думці! — починає липкими пальцями крутити їй праву руку…

Нарешті Марта виривається з його рук і босоніж біжить на подвір'я; давлячись сльозами, входить в теплу від підопрілої отави клуню. Усе тіло пашить від побоїв, сльози палять щоки. Небавом осінній холод кидає її в дрож. Марта піднімає корж злежаної отави, по шию закривається ним.

«Дочко моя, коли б не ти — одного б дня не жила отут», — в уяві притискує до грудей тільце Ніни.

Від щілин брами до молодиці тягнуться жовті струмки місячного сяйва і не можуть дотягнутися. У вузькому просвітку затрепетала зірка і зникла; тяжко, як людина, зітхнула в оборі корова; клуня, ледве чутно шарудячи обмолоченими снопами, починає потихеньку ворушитись, наче пароплав на хвилі…

— Мамо, — кличе її заплаканий голос… Чи довго вона проспала?

Обдираючи ноги штурпаками сухого кінського щавлю, летить з засторонка на тік. Надворі під ногами шарудить і зразу ж розтає паморозь, на темних вікнах горять, переливаються вінки жовтого, як латаття, світла. Спираючись руками в стіну, обличчям припала до перехрестя рами. На канапі з розкинутими ручками спокійно спить її дочка. З-під усміхнених уст ледь-ледь поблискують дрібні чисті зуби. І мати заспокоєно відхиляється від шибки.

І знову згадки налягають на неї, як хмари на небо, в серці глухо здригається злостивий і непокірний грім.

XLІ

Ніяк не виходила з голови розмова із батьком.

Почувши про бійку на горбку, Югина кинулась на поле простоволоса, притискуючи блузку рукою, і чула, як стугоніло серце. Біля греблі побачила на шляху три підводи, на першій пізнала Степана Кушніра і догадалаяя, що позаду їде її батько.

— Таточку мій! — скрикнула, побачивши веселий рідний усміх, цурпалки підрізаних вусів, темночервоні, міцно натягнуті щоки. Дужими руками підняв дочку під пахви і посадив поруч з собою. Тісно-тісно притулила голову до його плеча, а потім заглянула в очі правдивим голубим поглядом. Усміхався Бондар, розумів, як перехвилювалась Югина, і був радий, що дочекався такої дочки, проворної, красивої, люблячої. І добре було чути, як пашіло через сорочку тепло її руки, огріваючи його плече.

— Ніде вас, тату, не заділо?

— Ні, трохи перепало. Та до твого весілля минеться. Як мама?

— Вони ще, десь, не знають — дома не були.

— Так ти, гляди, нічого й не говори, бо почнуться охи, зітхання, та й очі в нашої матері на мокрому місці.

— Хіба ж я не знаю? — пальцем віддерла біля вуса почорнілу присохлу краплину і тільки тепер побачила, що на щоці тонесеньким павутинням крутився обкипілий слід стертої крові. Дома злила на руки і сміялась, як батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А потім сів проти неї, задумався, дивлячись у вікно.

— Чого ви, тату, мо', болить? — затурбувалася. — Лягли б відпочили.

— Знаєш, дочко, — взяв її за руки, посадив ближче до себе. — Прибили б сьогодні мене. От і не сиділи б так з тобою, — всміхнувся і знову задумався.

— Що ви кажете, таточку, — стиснула широкий костистий зап'ясток.

— А ти ж думаєш, пожалували б? В мене першого мітили. Я куркульні став поперек дороги не на один день. Вони це добре знають. Дякуй Дмитрові — коли б не він, як пить дати, привезли б твого батька на возі, наче в'ялену рибину. Само щастя прислало його. І таке моє слово, Югино: коли кріпко любиш нас, — вийди за Дмитра.

— Тату…

— Не перебаранчай. Коли б за другого — слова б не сказав тобі. Роби, як серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так, вір мені, потім покохаєш, як життя своє. Такого не можна не полюбити, хоч і хмурим він здається, наче в хмару вступив. Грицькові менше я вірю, та й про нього недобрі чутки пішли, що з Федорою…

Підвівся з лави і поволі пішов у другу хату.

Як уперлась руками в коліна, так і сиділа, безпорадна, зігнута, наче закуняла на часинку над шиттям.

В напівтемряві поставав перед дівчиною луг. Бачила, сизі води трьох ставків і знала, що пагорками обіч заростей очерету йшли в різні сторони Грицько і Дмитро, неясно окреслені, заволожені туманом. А потім від берега до берега сковзнув просвіток, і жаль стало минулих років, коли вона, ще не знаючи болісно-солодкого чекання, хвилювань, зустрічей, неясного суму прощань, співала з дівчатами тужливих пісень про кохання. Тоді тривожилась тільки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, і не вірилось, що життя могло скривдити її, Югину, яка всім хотіла добра, щиро брала до серця печалі старших подруг. Хотілося б їй знову стати малою пастушкою, виспівуючи у видолку; або пекти на полі в сивому приску картоплю, взимку ковзатись на ковзанці і по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкі пружки блискучими підковами. І знову думки перекидали хитку кладку до щойно сказаного батьком…

Коли б це мати наказала — вона б і бровою не повела. Батька ж любила сильніше, знала, що пусто не кине він слів на вітер; і жаль було самої себе, наче вже насправді виходила заміж за Дмитра.

Вечері і не покуштувала. Задумуючись, не до ладу відповідала матері. Та затурбувалась:

— Що ти, дівко, не захворіла часом?

А батько глянув на неї, нахмурився і мовчки вийшов із хати.

Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сіла на важкій ляді, що набрякла земляною вологістю, скульчилась, опустивши голову на руки, і такою здалася собі одинокою, забутою всіма, що незчулась, коли сльози опекли долоні, покотились в рукави. І з острахом помітила, що зараз не стільки за Грицем вболіває її серце, скільки стискає його чуже втручання в найпотаємніші кутки, куди сама хотіла і боялась заглянути, щоб не наврочити свого щастя.

«А що ж то батько натякнув на Федору?..»

В неділю, бувало, Югина стільки того часу згайнує, прибираючись на музики, а сьогодні і не вдягалась; на здивований погляд Марійки тихо відповіла:

— Чогось нудить мене.

— Так ти б, може, чогось кислого з'їла, — похитала головою, дивлячись на змарнілий вид: наче в недузі лежала. І вже навіть словом не заїкнулась про своє.

Після полудня прибігла до Югини Софія Кушнір Забігала, закрутилась по хаті, наповнюючи її дзвінким щебетанням і сміхом.

— Ти чого це, дівко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб наші парубки слабості подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так змарніла? Чи хліба не їси? Чого ж зітхнула, як останнє спекла? — Бистрі карі очі аж палахкотіли, непосидющі босі ноги тупали по долівці; на довгастому чорному обличчі блискавично мінялись вирази то запитання, то ляку, то здивовання. Подивись на таку — достеменно молодий живкун на дорозі.

— Чогось нездужається.

— А-а-а, — протягнула Софія і здогадливо стукнула долонею по лобі. — Знаю тепер, де собаку зарито. Довідалась, що Гриць до другої ходить? Еге ж, так? — і обличчя її стало жалісливим і співчутливим.

Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скрині, пальці вп'ялись у випалені пелюстки квіток, скам'яніли, серце, забиваючи подих, підкотилося до самого горла.

Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливі уста шепчуть їй слова любові, а потім цілують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї посміховище… Он який ти! Ненависть поривом підіймається в грудях дівчини, гіркі сльози образи і злоби печуть щоки, неначе шершні, і дівчина закриває голову широкими рукавами сорочки, навіть не в силі розпитати Софію, на кого проміняв її Шевчик.

— Та цур йому, оглашенному, — обвиває її Софія руками — Я б на твоєму місці і дивитися на нього, бабія, не схотіла б. — А сама бачить зустріч на леваді біля верби і хоч як намагається осудити Григорія, проте не може і, забувши, що вона втішає Югину, усміхається собі, пригадуючи, як попала в парубочі руки. Проте зразу ж схоплюється і знову починає вичитувати:

— Чортів лобуряка. Хоч би до дівчини пішов, а то до Федори. Теж радість пеську знайшов. Та ти не плач — нема за ким побиватись. Ти на Дмитра подивись — орел, а не парубок. Ще багато каші Грицькові треба з'їсти, щоб зрівнятися з ним. Я б на твоєму місці зараз же пішла на вулицю і, на збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От і дурна, шо не покажешся на люди — ніхто б язика не точив, не перемивав твоїх кісточок, що побиваєшся за ним. По-моєму так: яке лихо не спіткнеться — не потурай йому, топчи ногами, смійся, словом не дай знати про нього. Як мені в того Сафрона гірко буває — одна тільки я знаю, а проте і бровою не поведу. Насядеться він на мене і почне, і почне вичитувати, прямо тобі як псалтир читає. Слухаю, слухаю його, а потім і відповім, так смирненько: «Чи ви все сказали, чи ще будете? Тоді я корови подою і дослухувати прийду Дуже інтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були». Плюне той спересердя і піде. Такую б, як ти, мов іржа, за місяць заїв би, а на мені кутні обломить.

Потішала, як могла, і втихомирила Югину. Тільки вряди-годи здригнеться дівчина, і схлипування з самої середини прорветься.

Прощаючись, наказувала Софія:

— Оце вмийся мені гарненько і шпар на музики. Такого краков'яка жиганемо з тобою. І з танцю вручу тебе Дмитрові. Побачиш, як запишається він, і з радості слова не промовить, тільки очима лупатиме. — Поставила сторчма очі і вибігла з хати.

Аж легше стало Югині, що ніхто не слідкує за нею, не бачить її горя.

«Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговірку робиш. А я так тобі вірила. Не діждеш насміятись…» І раптом, трусячись всім тілом, вона бачить, як вулицею, поміж двома засипаними листям коліями, прямує Григорій.

Куди дітись? Чи в клуню побіпи, чи забитись у ванькирі, щоб не бачити осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро прийшов. І для нього у неї найдеться і слово, і усміх… «Чи знайшлися б?»

«Підеш за мене — нічого більше в світі не треба», — горять чорні очі на поблідлому лиці, тремтять ніздрі орлиного носа…

Який же він лихий і хороший. Тільки, певне, страшно з таким на самоті залишатися… Куди ж заховатись їй? На самому порозі ледве-не збила з ніг Марійку.

— Що з тобою? Лиця на тобі, дівко, не видно.

— Мамо, до нас той… Шевчик іде. Скажіть, що мене дома нема. Не пускайте сьогодні… і зовсім не пускайте. Хай собі другу попошукає.

Марійка остовпіла, дивиться на Югину; потім, щоб заховати усмішку, що скривлює її уста, обертається до дверей і швидко йде до воріт. А Югина кидається на ліжко і заплющені повіки затискує пальцями.

XLІІ

Сафрон довідався, що Мірошниченко послав у район повідомлення про бійку на горбку.

«Влипли по-дурному, як мухи в патоку». Розлючено ввірвався до хати і зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софію, що нещодавно розбила тарілку.

— Чого, сучий сину, ляси біля наймитської спідниці точиш! Запрягай зараз же коні в бричку. Тільки одним льотом мені!

— Я зараз, тату. — Вхопив шапку в руки, вилетів у сіни, м'яко перестрибнув через усі східці ганку і через хвилину забряжчав упряжжю в стайні.

Коли вороні, кусаючи вудила, задзвонили кованими віжками, Сафрон перехилився над бричкою, гаряче зашепотів У вухо синові:

— Тільки ж мотайся мені, як попівна заміж. Не застанеш Крамового дома — поїдь на пасіку. Ну, гайда. Коней тільки це перегони.

— Зроблю, як звеліли. — Підвівся на весь зріст, махнув гарапником, і коні з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетіли з подвір'я, мигнули у брамі, замерехтіли в щілинах паркана.

«Кожна кісточка машталірська», — залюбувався постаттю Карпа, але знову згадав про свої турботи і пішов до комори взяти горілку.

«Злидні чортові, зв'язати б вас одним мотузком і в морі, як цуценят, потопити, — витягнув з жита пляшку і попрямував у село.

Він уже розіслав до созівців Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же вирішив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж іншого пошле?

«Краще б мене по потилиці звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на переднівку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка захотів! Щоб тобі той горбок на спині до старості сів!»

На перехресті він зупинився біля плота: вибирав часину, щоб ніхто не бачив, як ітиме до Бондаря.

Міцні пахощі влежаних яблук і сухого зілля бриніли по всій хаті. Над картинами і портретами пишно розквітли широкі рушники, свіжо підмазана долівка плеснулась з червоних глиняних берегів потемнілим озеречком.

«Порядок, порядок у хаті», — зразу ж помітив і тричі перехрестився на порожній, без ікон, куток.

— З святою неділею, — вклонився Іванові.

— Доброго дня, — статечно підвівся з-за столу Бондар, пильно і недобре поглянувши на Сафрона. Той наче й не помітив гострого блиску в очах.

— Славна світлиця в тебе, Іване, — сідає на лаву. — Зразу видно, що хазяйська дівка росте батькам на радість. Може, скоро й видаватимеш?

— Трапляться добрі люди — можна й віддати, — стримано відповідає, бажаючи зрозуміти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до діла. Закручує цигарку, поволі прикурює, і губи його вивертуються довгою чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.

— Авжеж. Тільки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема.

— Хе, — більш нічого не говорить Бондар, і Сафрон не може розібрати, чи дивується він, чи співчуває його словам, і не помічає на собі насмішкувато-допитливого погляду.

— Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому році?

— Нічого собі.

— І у мене, хвалить бога, Карпо підпірками гілля підпирав, щоб не розчахнулись. Яблуні, як обліплені тобі, листу не видно… Вип'ємо по чарці, Іване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? — діловито ставить на стіл пляшку і не дає промовити слова Бондареві. — Та не дуже турбуйся — яблуко там, хліб та цибулину — і більш нічого не треба.

— Я пити не буду.

— Як то не будеш? — криво усміхається Варчук, хоча всередині злість уже починає кипіти. — Хоч і став ти за старшого в созі, та не дуже задавайся.

Непотрібне слово було сказано, і воно зразу ж виводить Бондаря з рівноваги:

— Задаватись мені не з руки, ми люди прості, а пити з тобою не буду.

І Варчук зрозумів, що переконувати його годі.

— Що ж, вільному воля, а спасеному рай. Коли так вітаєш, то і я в твоїй хаті вуса не вмочу. — Заховав пляшку в кишеню. Від злості тремтіла рука і пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тіпалося синіми обвислими мішечками під очима. — Не годиться так, Іване, стрічати гостей. Я до тебе з мировою прийшов. — Напружено глянув поперед себе.

Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.

— Да, Іване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю чоловік і в землю піде, не те що на бійку. А ми ж з тобою з одного села, для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. І що воно з того вийде? На біса зв'язуватись з такими, як Полікарп? То ненадійні все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в чуже гніздо яєць, а ти потім сиди і суши мозок за них. Скажімо, Полікарп десь затре коняку чи скалічить, бо то господар хіба? А ти потряси калиткою, бо й держава — це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгів до дідька піде. Їй-богу, Іване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.

— Оце за цим і прийшли?

— Я ж і кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а тепер вже й потилицю чухають.

— От на суді нас уже як-небудь помирять.

— Для чого ж на суді? Коли мирно, люб'язно можемо дійти згоди між собою. Все в наших руках. Знаєш, навіть поганий мир краще доброї бучі.

— Ні, не буде баба дівкою, — раптом відрізає Бондар і підводиться з-за столу. — Нічого не вийде, не буде в нас миру.

— Не буде? — тремтить голос у Варчука. — Гляди, чи не покаєшся потім, та пізно буде. Буде каяття, та не буде вороття.

— Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потім за чарку відкупатися? Дешева ціна. Вміли лізти в бійку, тепер вмійте і перед судом стати. Оце і вся моя казка-байка.

— І більше нічого ніяк не скажеш?

— Нічого і ніяк.

— Обдумайсь, Іване, поки є час.

— Чого лякаєте мене, як хлопчика? — раптом скипає Бондар і весь червоніє. — Не боявся я вас і раніше, а тепер і поготів. Минулося ваше. Навіки.

— Не нахваляйся, чортів сину! — скаженіє Варчук, хапаючись рукою за клямку. — Ще пуповиною тобі наша земля вилізе.

Сафрон, метляючи полами довгого поношеного піджака, широкою розхитаною ходою поспішав на хутір.

«Нема на вас ні Шепеля, ні Гальчевського, ніякого чорта, щоб та земля боком вам вилізла», — скрипить зубами, і хвилясті вуса його ворушаться, мов два списи. Напівосліплий од злості, ледве не збиває на ганку з ніг Софію, яка несе їсти поденщикам.

— То це стільки їм тягнеш? — зразу жахається Сафрон. — Зраділа, що мене на господарстві нема. Скільки хліба на поле тащить! Дома вони стільки їдять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене дочекатись? Рада чим довше хвоста біля хлопців крутити.

— А ви мені говорили, коли прийдете? Як це людям цілий день за ложкою кандьору пропадати? — спочатку ображається Софія, але зразу ж підшукує потрібні слова.

— Цить! Не твого розуму діло. Навчилась на зборах рота, як вершу, розкривати. Ах-ти-вістка. Та привчай поденщиків, щоб поменше їли. Це на пользу їм.

— Еге ж, еге ж, — охоче погоджується Софія і з перебільшеною покорою підтакує: — Циган теж привчав кобилу не їсти.

— Я тобі як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! — так скаженіє Сафрон, що навіть забуває заставити наймичку переполовинити хліб. І коли Софія зникла на вулиці, тоді опам'ятовується, що вона стільки понесла на поле.

«Погибелі нема на вас». Увійшов у хату, довго роздумуючи, чи записати це на рахунок Софії. І хоча багато важливіші справи турбували і мучили Сафрона, проте не забував і за дрібниці. Вийняв з скрині засмальцьований, густо обліплений цифрами зошит і поставив на рахунок Софії розбиту тарілку. Одначе хліба не записав: «Так укусить словом, що місця не знайдеш».

XLІІІ

Софія і поденщики пішли додому. Сафрон замкнув за ними хвіртку, поспускав з ланцюгів собак і в тяжкій задумі почав обходити подвір'я.

Ніколи біль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 році в нього відрізали землю, а зараз лише обміняли на гірші бідняцькі латки, тривога безпросвітною хмарою облягла Сафрона. Він неясно догадувався, що соз — це початок іншого, страшнішого для нього, Сафрона, життя.

«Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли ніхто не переламає їм хребта», — думав про созівців, ледве віддираючи од землі обважнілі ноги.

Зразу ж за двором клубився темносиній ліс, а над ним, як вечоровий одсвіт дерев, димились важкі об'ємисті хмари. Хтось вийшов з просіки, і Сафронові собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря і водночас лунко вдарили міцними ногами в дощаний паркан.

«Кого там іще лиха година несе?» — не зупиняючи собак, хмуро пішов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко і рівно наближалась до подвір'я.

— Омелян! — раптом радісно крикнув Варчук і зразу ж почав угамовувати псів.

Крупяк усміхнувся тонкою усмішкою, поздоровкався, оглянувся і тихо запитав:

— Сафроне Андрійовичу, нікого у вас нема? З чужих?

— Іди безпечно. Нікого. Оце не ждав, не сподівався. Такий гість… Шельма, пошла к чорту! — Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, відскочила і знову загавкала. — Пошла к чорту!

— Вона й по-українськи розуміє, — засміявся Крупяк.

Але Сафрон не зрозумів його жарту і зразу ж почав скаржитися:

— Лиха година насувається на нас, Омеляне…

— Сафроне Андрійовичу, — перебив його. — Ви сьогодні зовіть мене Омеляном Олельковичем.

— Якого це ти ще Олельковича вигадав?

— Це наше споконвічне українське ім'я. Пробачте, що доведеться сьогодні величати мене, але так треба: гість у нас важливий буде.

— Гість? Звідки?

— Здалеку, звідси й не видно. Більше нічого не допитуйтесь. А людина він дуже важна… Позавішуйте вікна, щоб ніхто не бачив. Розумієте?

Пізнього вечора Крупяк привів невідомого у світлицю. Був це середнього зросту білявий чоловік із закривавленими обідками очей і прямим хрящуватим носом. Ріденькі пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребінчиком спадали на бугорчасте надбрів'я; уперте підборіддя мерехтіло крихітними іскорками кущуватої щетини. Від невідомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени підіпріле дубове листя.

«Десь немало по лісах бродив».

— Борис Борисович, — різко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгі пальці Варчукові. Той обережно, як коштовну річ, потримав їх у руці і ще обережніше опустив донизу.

Горпина подала вечерю, і гості так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати:

— Їжте, їжте. Стара ще підсипе. Хто його зна, що воно далі будемо їсти. Таке врем'я…

Борис Борисович обміряв його кількома довгими, уважними поглядами і коротко, наче командуючи, відповів:

— Скоро прийде інша пора. Надійтесь і працюйте.

Більше він не звертав ніякої уваги на господаря. Морщачи носа, він ковточками, потроху, пив горілку, накладав на хліб тонкі шматочки рожевого сала і повчально вів дуже розумну, як визначив у думці Варчук, розмову. Ступінь розумності її визначався незрозумілими словами і такою заплутаністю, що, як не прислухався Варчук, не міг надійно ухопитися за потрібну нитку. Одначе підсвідоме догадувався, що мова йде про такі справи, які і його життя можуть винести на інший берег.

— Про нашу велику силу свідчить і такий приклад: нунцій папи квгеній Пачеллі горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирів — святіший папа за нами. Інакше не дотягнувся б Пачеллі до кардинальської шапки: от-от обіруч її вхопить.

— Блискуча кар'єра, — щиро позаздрив Крупяк і задумався.

— Так. Але попереду іще краща. Я не сумніваюсь, що вчорашній епіскоп завтра стане самим папою. І напевне Пачеллі буде належати честь підписати з нами історичний конкордат… Робота і терпіння усе перемагають. Ми ще не уявляємо собі, які блискавичні зміни готує нам майбутнє. Сьогодні ви, Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один із керівників українського уряду, господар ланів широкополих, владар життя. — Зробивши вигляд, що він і не помітив честолюбивих вогників у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закінчив: — І це не казка, а неминучість історичної дійсності.

— Коли б ця історична дійсність скоріш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним місцем, — відповів Крупяк.

— Терпіння і робота, — натиснув на слово «робота». — А тепер — відпочивати. — Вилізши з-за столу, він знову кілька разів поглянув на Варчука і, замість подяки, різким голосом сказав:

— Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-інакшому заживе. За вас, господарів, великі держави думають.

І Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро відповів:

— Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткі. Чи сили біс має?

Ці слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Він більш нічого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.

Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, ліг спати у світлиці, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кілька разів виходив на подвір'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось і Сафронові. В тяжкі його роздуми раптово влилися великі сподівання. Привабливі картини прийдешнього перемежовувалися з гіркотою останніх днів, і аж дрож згинала і пружиною вихала його костистим тілом. Тихо вийшов з дому, біля ганку перепинив Крупяка:

— Омеляне Олельковичу.

— Тепер говоріть зі мною, як з простим, — усміхнувся.

— Ти б спати ішов, Омеляне.

— Не можна, — покрутив головою. — І так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали.

— Омеляне, що мені робити? Накинули петлю на шию. — І він розповів про останні події в селі. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки вислухав і жорстко відповів:

— Що робити? Спати. У вас не те що землю, — все скоро доберуть Так вам і треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради одній жменьці созівців? Чи сили біс має? — їдко повторив Варчукові слова. — Ждете, щоб все село в комунію повалило? Ну, ждіть. Чорт із вами. Нехватило сміливості повбивати верховодів, так хоч спочатку знищіть їхню худобу, тоді і соз розпадеться на клапті…

— Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? І так пальцями тичуть на мій хутір і вдень і вночі.

— Добре, кат із вами. Ще раз допоможу. Карпа візьму в роботу, щоб поменше за спідницями ганяв, а побільше ділами займався. Не маленький, — поглянув на зорі, позіхнув: — Ну, пора будити Бориса Борисовича.

— Так ви й не ночуватимете?

— Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк зміряти. Я цими днями повернуся до вас.

— Повертайся. Будь гостем дорогим… Ти скажи, Омеляне, як наші діла кругом ідуть? — понизив голос.

— Які діла?

— Ну, світові. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась підтримка із заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намісник і всяка така штуковина?

— Головний отаман Левицький. У Варшаві живе зі своїм міністерством. Під крилом Пілсудського, — відповів неохоче.

— Пілсудського? — перепитав гаряче, щоб іще вирвати яке слово.

Крупяк покосився на Сафрона і заговорив скоріше, більш зосереджено:

— Наш голова директорії не з одною державою має зв'язки, і в першу чергу з Англією. Щодня бачиться з англійським посланником у Варшаві. У Румунії нашій «Лізі націй» пособляє сигуранца і зокрема генерал Авереску. У Франції діє «Об'єднання української громади». Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усіх отаманів, полковників і генералів. В Німеччині орудує Дорошенко і Скоропадський. Гінденбург мав осібну зустріч зі Скоропадським. Словом, Сафроне Андрійовичу, події назрівають. Та ще які події. Уже військовий міністр головного отамана генерал Сальський через міністра фінансів Токаревського отримав від Англії допомогу і запропонував у Парижі готовий план походу на комунію.

«Основна наша сила, — каже Сальський, — знаходиться на Україні, перед нами». Кріпко запам'ятайте це. На вас, господарів, — головні сподіванки…

Крупяк так упевнено і чітко сипав назвами петлюрівських організацій, прізвищами, подіями, що Варчук аж почав захлинатися від трепету. «Пілсудський, Болдуїн, Гінденбург, зустріч Чемберлена з Прімо-де-Рівера» — ці слова великоднім дзвоном гуділи у вухах і повертали йому навіть ту землю, що була відрізана в 1920 році.

— Це гаразд, гаразд… А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Кріпке твоє слово?

— Ви вже і мені починаєте не вірити?.. Січкар надійний?

— Надійний, — гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Січкар з Крупяком завдадуть лиха созові.

Тихо ввійшли в світлицю. Крупяк підійшов до ліжка і трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотів, і враз Варчук почув відривчасті гаркаві слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостеві рота, а Сафрон застиг посеред кімнати і розмашисте перехрестився. Великі надії потоком рвонулись в його груди.

XLІV

Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:

— Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пішов до сільради. Його на ганку зустрів понурим поглядом Іван Тимофійович.

— Погані наші справи, Дмитре, — зразу ж відкликав убік.

— Чого? — здивувався парубок.

— Уже, видно, їхнє кодло вспіло підмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали — біс їх знає, тільки не туди Крамовий діло хилить. На мене напосівся, що Прокопові Денисенку голову розбив. «Відповідати ви перший за хуліганство будете. І хто знає, чи не ви бійку почали», — навіть загрожувати почав. І, як та жаба, скляними очима світить, бодай вони залишились тобі, а нижні повилазили. — Кидає недокурок і розтирає його великим поруділим чоботом.

З канцелярії вискакує почервонілий, з переляканими очима Полікарп.

— Ну, як? — підкликає до себе Бондар.

— Нехай його чорт бере, — відмахується рукою Полікарп.

— Що ж вони тебе питали?

— Чи бились ми.

— І що ж ти відповів?

— Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тікати, всіх би… — одразу смілішає Полікарп.

— Теж мені: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пішла. Хто тебе за язика сіпав? — кривиться Бондар.

— То так же начальство хотіло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до чого. От я й сказав. Хіба ж не так? — дивується Полікарп.

— А ще що питали?

— Чи не ми перші почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок… Так приязно питає той, білявий, в окулярах, і сам підказує, що треба було провчити їх.

— А ви що? — не витримує Дмитро.

— А мені що: куркульню жаліти? Та й сказав тоді — ми й самі догадались їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.

— Ти знаєш, що намолов?

— Та так же начальство хотіло. Вони ж власть, конєшно.

— Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми винні будемо. — Аж спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сільради йде Варчук, поважно, з гідністю.

В канцелярії накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро Крамовий і високий міліціонер з вузькими, наче осокою прорізаними очима.

Міліціонер, звертаючись до Дмитра, довго розповідає, що треба казати тільки правду, бо за невірні свідчення буде притягатися до кримінальної відповідальності, може накликати біду на свою голову Його сухо перебиває Петро Крамовий.

— Громадянине Горицвіт, чи ствердите ви свідчення більшості свідків, що бійка на урочищі «Горбок» була вчинена по гарячковитості члена созу «Серп і молот» громадянином вашого села Степаном Кушніром? — З-під круглих окулярів допитливо впиваються в нього сірі великі очі, затінені, як сіткою, довгими вигнутими віями. Коли вії підіймаються вгору, вони ледве не торкаються брів і тоді з куточків очей випирають дві вологі краплини рожевого м'яса.

— Ні, такого не було, — відповідає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою в руках. «Паляниці тобі на користь ідуть», — розглядає огрядного, роздобрілого Крамового.

— Як не було? Попереджую, за невірні свідчення будете притягнуті до кримінальної відповідальності.

— Чув уже, знаю, — киває головою Дмитро. — Бійку почав не Кушнір, а куркулі.

— Молодий чоловіче, щось ви починаєте петляти. — Забігали на окулярах чотирикутники відбитих вікон, заховуючи очі Крамового від Дмитра.

— Я не заєць і петляти ні ногами, ні язиком не навчився. Коли мої свідчення непотрібні, відпускайте додому, бо мене робота чекає, — нахмурено мне шапку обома руками.

— Додому захотілось? — кривиться Крамовий і раптом нападає на Дмитра: — А що коли ми тебе за хуліганство і брехливі свідчення в міліцію відправимо?

— Не маєте права.

— Найдемо і відправимо.

— Тоді я вам ребра переламаю, — блідніє парубок і зразу одягає шапку на голову, щоб звільнити на всякий випадок руки. — Я вам не Полікарп Сергієнко.

— Он ти який! — стискаючись, наче перед сгрибком, підводиться Крамовий.

За ним встає з-за столу міліціонер. Він косує на Крамового і явно усміхається Дмитрові.

— Сідай, — спиняє міліціонера Крамоаий. — Добре. Так ми і запишемо ваші слова, громадянине Горицвіт. А за образу органів охорони заведемо на вас справу.

— Хоч дві, — злісно відкусив Дмитро. — Мене на переляк не візьмете.

— Ах ти! — тягнеться до нього Крамовий.

— Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три погибелі зігнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я і до Москви дійду.

— Не сумніваюсь, — їдко відповідає Крамовий. — Ви, молодий чоловіче, оригінальні дороги находите: з дрючком по полю бігати та чесний мир каламутити. Що то з вас далі буде, молодий чоловіче? — похитав головою з зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.

— Що з мене не буде, а троцькіста не буде! — уже скаженіє Дмитро. — На зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душі виймати приїжджаєте. Так це які дороги будуть? Забули, що ми радянські люди, а не слухняний гурт. Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?

— Іди, — раптом блідне Крамовий. І його злу, презирливу насмішку як вітром здуває. — Іди!

— Я ще маю час, — уже знущається Дмитро із Крамового. — Може, іще щось про мене в папірці запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне, не одно. От ніяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а куркульню захищає.

— Геть! — вискакує з-за стола Крамовий. — Я тобі твої слова і на тому світі пригадаю.

— Коли б то тільки тим світом обійшовся, — нарочито поволі виходить з канцелярії, ледве стримуючи люту завзятість.

— Ну як, Дмитре? — запитав Свирид Яковлевич.

— Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство одним мотузочком з Варчуком зв'язане.

— Ти думаєш?

— Чого там думати… Не повилазило ще.

— Як приїхали — руку за созівців тримали. Видко, свої наміри пісочком притрушували, — задумався Мірошниченко.

— А такі, як Полікарп, допомогли заплутати діло. Мабуть, так і закриють його, як незначну бійку. Козирі в їхніх руках. Зуміли правду турнути на дно… — кипів парубок. Всередині їжаком ворушилася злість проти м'ясистого Крамового, і отой блиск окулярів з цятками вигнутих вікон різко бив йому в очі.

— Ні, не буде по-їхньому; Ніякі протоколи, ніяка хитрість не притрусить правду. Ти знаєш, що це означає — відступити назад? — пильно поглянув Свирид Яковлевич на Дмитра.

— Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогодні схитнешся, — завтра тебе на шматки розірвуть, чоботиськами з гряззю змішають.

— Кріпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида Яковлевича взялося частоколом білих смуг.

— Зараз запрягаю коней — і гайда в райпартком, — клекотить голос Івана Тимофійовича. — Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової каші, — і, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.

— Тільки що про це міркував, — промовив Мірошниченко. — Разом поїдемо, Іване. Іди за кіньми. Я тим часом це начальство витурю з сільради, йому нічого робити в державній установі. — Кремезний і нахмурений, мов грозова година. різко піднімається на ганок.

— Свириде, ти знаєш, що це означає?

— Знаю, Іване. Боротьба є боротьбою!

Дмитро наздогнав Бондаря на розі вулиці.

— Що, подобається таке діло? — невесело усміхнувся Бондар. — Ти скажи, як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас і побито. Хитро, хитро зроблено. Та райпартком поламає їм усі плани. Вони мене не з'їдять. Подавляться!

— Іване Тимофійовичу! Це добре, що ви до партії за правдою йдете. Тільки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмінно перепинить вас. Я вже примічаю…

— Вони можуть Треба так проскочити, щоб… Словом, діла. Ти дивись, як Данько до плота прикипів. Пожирає нас очима.

— Тріснули б йому ще до вечора.

Данько, побачивши, що за ним слідкують, з перебільшеною старанністю завертівся на місці, ніби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.

— Іване Тимофійовичу, може, сьогодні не поїдете?

— Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тільки курява закурить! Бачиш, як страх перетрушує куркулів. А нас вони на переляк не візьмуть…

Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на ній рясно порозкочувалися сердечка придорожника і червінці кульбаби.

Біля вишні, зіп'явшись на тин, стояв низькорослий підліток Явдоким, син Заятчука. Побачивши Дмитра, він злодійкувато повів очима, скочив на землю і, приминаючи моріг, чкурнув по напівзабутій вулиці. Ось Явдоким на мить зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика, перекривив парубка і зник з очей.

«Заворушилися шершні».

Розмова в сільраді, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька, кривляння Явдокима — це все водночас налягло тягарем. Розумів — куркульська змова гадом ворушилася біля самого верхів'я нового життя. Вона, ця чорна змова, може прикінчити з Свиридом Яковлевичем, Іваном Тимофійовичем..

Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими людьми села.

«Тоді і світ поменшав би».

Зараз з новою силою почув біля себе міцне плече і мову Свирида Яковлевича. Стало соромно за себе, що він міг інколи в запалі недооцінити велику турботу, часом різкого, проте завжди вірного слова Мірошниченка.

В похмурій задумі і хвилюванні Дмитро увійшов до хати. Не скидаючи картуза, зірвав з плеча дробовик і вийшов у двір. Сонце, пірнувши в хмари, розпустило пругке коріння аж до самої землі, де вже світлий приплив, роз'їдаючи нерівні краї полохливої тіні, завзято котився в село.

— Дмитре, ти куди? — перепинила сина занепокоєна Докія.

— Вперед, мамо, — зразу ж наскільки міг надав обличчю безтурботного вигляду. — В ліси. В Городищі на вовчий виводок напали…

XLV

Біля сільради підводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усі східці і мало не звалив з ніг старого Кононенка, сторожа сільради, що саме відчинив сінешні двері.

— Де Свирид Яковлевич?

— А в район поїхав, із Бондарем. Стурбований такий і сердитий, сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрізався з отим Крамовим… Звісно, коли подумати, в цьому ділі куркульський хабар зверху, наче олія, плаває…

Але Дмитро не дослухається до широких міркувань старого. Притримуючи рушницю, спішить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бігцем вздовж села. Тривога, недобрі передчуття, рішучість і злість аж переплелися в його душі.

Старий занепокоєно і довго слідкує за рослою постаттю Дмитра.

«Гвардієць. У Тимофія пішов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не хлопець, а вогонь. І добрий, як вогонь, і лихий, як вогонь», — без огуди згадує затятість Дмитра.

На ганок обережно і шанобливо піднімається розпарений і. А старий Созоненко.

— Ти куди? — накидається на нього Кононенко.

— Закудикав дорогу, — невдоволено огризається той. — Мені до товариша Крамового.

— За твоїм Крамовим аж захурчало…

— Як захурчало? — стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.

— Отак і захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. — І вже, щоб зовсім приголомшити Созоненка, навіть несподівано для себе додає: — Прийшов… акт, щоб зняти його з роботи.

— Акт? — не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папірця, чи видумав усе. — Хіба ж в актах таке пишуть?

— Іще й гірше можуть, — заспокоїв його Кононенко… Дмитро таки наздогнав підводу. Здивувався і нахмурився, коли побачив, що біля Свирида Яковлевича сидів Григорій Шевчик. Той також косо глянув на нього і зразу ж настовбурчився.

— Ти куди, Дмитре, зібрався? — з-за плеча глянув Іван Тимофійович.

— У ліс.

— Проти ночі?

— То найкраща прогулянка. Апетит викликає. — Вскочив на віз.

Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. І цього було досить, щоб посвітлішало на душі. Він зараз вперше збагнув, що читає думки Свирида Яковлевича так, як читав їх по обличчі матері.

На крем'янистім перехресті з-під підків посипалися іскри, і далі земля охоче зачадила димом. Під притуманеним небосхилом підростали ліси. На їхніх верхів'ях схрещувались і широко розкочувалися тіні та проміння, а низом уже сочилося надвечірнє марево. Сонце, огріваючи дальні липи, як птиця, мостилося на ніч і обривалося з одної гілки на другу. В очах Свирида Яковлевича мерехтів сонячний дощ. Неждано чоловік різко повернувся до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо кружляли в простенькому буденному вбранні.

— Розірвана земля наша, на безприданські биндочки розірвана. Боляче їй, і людині боляче. Як оце перехрестя шрамів старить і мучить її. Не чуєш?.. Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботні зморшки. Так нам батьківщина сказала. А це слово — великий закон нашого життя… А хороше б оце, Дмитре, роззутися і босоніж піти сіячем, не по смужці піти, — по всій рідній землі, і не сльози сирітські збирати її — щастям засівати її… Ти чого так подивився на мене? — засміявся. — В лісах, думаєш, може смерть причаїлась, а він про таке думає. Вгадав?

— Вгадали, Свириде Яковлевичу, — здивовано промовив Дмитро.

— А тепер подумаєм і про нечисть, — обережно витягнув мисливську рушницю.

В'їжджали в ліси. Верховіття зрушувало темінь на дорогу, і вона вже текла, як вечірня ріка. Таємничість дерев і шерехів лякала коней — вони раз од разу пряли вухами. Налітаю-чи на півживе коріння, голосніше загомоніли колеса, обірваними струнами брязкали орчики. В ліси вкладалися на ніч хмари, і струмочки зірок замерехтіли по чорній зяблі непошматованого, необміреного неба.

Зараз Свирид Яковлевич і про небо подумав, наче про землю, побачив її у вінках і потоках нових сузір.

Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з далини наближалося прийдешнє, а поруч з усіх усюд збиралися молоді й посивілі друзі, як горде військо перед маком червоних знамен. Серед друзів були ті, що виховували його, і ті, яких виховував він; були солдати революції і такі юнаки, як Левко Орленко. Це був цвіт землі, що кров'ю і трудом боронив і звеличував Вітчизну. Це були вірні солдати великої партії.

Чогось захвилювалася, затужила лісова музика, і віти частіше почали накрапати холодною сльозою.

Раптом поміж деревами заворушилися короткі чіткі тіні. Ось одна, пригинаючись, вискочила на обочину. Іван Тимофійович сильно ошпарив коні батагом, і вони, присідаючи на задні ноги, так полетіли, наче от-от мали піднятися вище лісу.

— Стій! Стій!

Злякано заметлялась луна і розкришилася пострілом на тисячі скалок. Дмитро, кам'яніючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. І в цей час куля сумовитою пташкою витягнула біля його щоки свою немудру пісню. Навіть відчув її дихання. Заціпивши зуби, шаленіючи од люті, з підкладкою вирвав мідні патрони.

Війнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, і один постріл схрестився із другим. Спантеличена луна збивалася з ніг.

Григорій перший побачив, що на обочинах шляху біля дубів також заворушилися постаті. Нахилився до Івана Тимофійовича, і той з розгону увігнав коні в темінь лісу. З неперевершеною майстерністю правив чоловік, і кований віз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотів по пеньках та корінні, калічив молодняк і трощив сухостій. Вилетіли на просіку, і ліси, побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в розвихренім танку. Одначе постріли не відставали од підводи.

— Зупинись, Іване, — владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало тихше.

— Ми їх зараз провчимо, — важко скочив із воза. — Дмитре, до мене… А ви — гайда в Комсомольське.

— Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, — затремтів голос у Шевчика.

— Дрючком будеш воювати? їдь…

— Не поїду, — ламався од безсилля голос Григорія. — Руками, зубами буду битися з гадами.

І в цей час пролунали постріли з сторони Комсомольського.

— Напевне Орленко спішить на підмогу, — сторожко ступив уперед, напохваті тримаючи рушницю.

Через кілька хвилин, хвилюючись, зустрілися з комсомольцями. І зразу ж затихла, наче й не було її, стрілянина. Веселі голоси затокували на просіці.

— Свириде Яковлевичу, просимо до нас, — запрошував Орленко. — Переночуєте, а вранці — в район.

— Гаразд.

Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу і гостинність, почав збиратися додому.

— Переночував би в комсомольців. Подивився б, як живуть вони. Та й не зовсім безпечно зараз іти, — порадив Свирид Яковлевич.

— З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матері нічого не сказав, — відповів заклопотано і, пригинаючись, розгонисте увійшов в гомінке склепіння діброви. Усе тіло парубка співало гордим завзяттям.

Ця ніч була для Григорія чарівним сном. Ще не встигло заспокоїтися серце після пережитого, як знову затремтіло, коли в лісі засяяли вогні. Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гілках перегойдувалось яскраве сузір'я, розсіваючи потоки світла. Невеликі красиві будинки розкинулися навколо майдану, над ними спліталися співи лісу й ставків, які мелодійно переливали пахучу воду з одного водосховища в друге.

Повечерявши в заквітчаній громадській їдальні, Григорій ліг відпочивати на вузькій залізній койці, поруч з трактористом Леськом Безхлібним. Розмова затягнулася далеко за північ, вона розпрямляла Григорієві плечі й думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднів і переднівків, розкривалося в усій суворій красі становлення й зросту. Перед світанком на півслові замовк утомлений тракторист, а Григорій тихо вийшов з будинку — пильно почав оглядати колективне господарство. І тепер кожна деталь так радувала, начеб була зроблена його руками. Не вірилося, що кілька років назад тут, на безлюднім місці, лише піднімалися перші землянки з нетривкими торфовими покрівлями.

Дослухаючися до струнного перебору лісів, Григорій уже почував, що сам стає часткою нової надійної праці.

Він незчувсь, як почали роздаватися приполи ночі, як зацвіли барвінком круті поля небосхилу, як святково затріпотів схід червоними стягами. Стрімкими золотими потоками помчало проміння по землі, зганяючи в яруги наполохані сірі отари тіней.

Осторонь почувся молодечий безтурботний гомін. На невеликому, огородженому дубняком спортмайданчику зарясніли голубі майки. Смуглявий, увесь обліплений м'язами, Левко Орленко розкручував «сонце» на турніку, а справжнє сонце спалахувало ясними прожилками в розкішному чубі хлопця.

Ось іще ритмічний рух молодих колгоспників, і вони стрімголов летять до ставу. Грона юних тіл у красивій напрузі злітають у плесо, і вода закипає в'яззю шумовиння, до самого дна переповнюється сміхом.

В Григорія окрилювалась душа. Він також побіг до ставу, але в цей час почув бурчання трактора і повернув назад.

— Лесько! — схвильований, підійшов до тракториста. — Скажи: де ви навчилися цьому? Це ж справжню юність побачив у вас. Робота дає радість, щастя, а не люте отупіння і злидні… Хто вас так навчив жити?

Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на Григорія.

— Партія, Ленін, Сталін дали нам життя, — відповів тихо і його не по-юнацьки строгі очі пом'якшали, потепліли. — Ти не журися: скоро всюди справжні діла почнуться. Чув, що товариш Сталін на п'ятнадцятому з'їзді партії про колективізацію говорив? А слова товариша Сталіна — це саме життя, що вперед поспішає. На машині!

Коли трактор, звиваючись, рушив по лісовій дорозі, Григорій рішуче пішов розшукувати Бондаря.

— Іване Тимофійовичу, приймете мене до созу? — зустрів Бондаря біля гамазею.

— Піднялася душа? — засміявся чоловік, запрягаючи коні.

— Піднялася. За одну ніч себе іншою людиною відчув. В райкомі Павла Михайловича не застали: виїхав до фрунзівців. Техсекретар, довідавшися, що Свирид Яковлевич має намір поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:

— Свириде Яковлевичу, ви ж накажіть товаришу Савченкові, щоб негайно приїжджав. Негайно.

— Чого ти так хвилюєшся?

— Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.

— Що!? — вражено глянув на секретаря і зупинився.

— На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.

— В наш?

— Ні. Кудись ближче до столиці. І приємно, Свириде Яковлевичу, і великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного дня на новий щабель підніматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а про його Іляну й не питайте.

— Прекрасний чоловік жив із нами, — задумливо хитнув головою Свирид Яковлевич.

Знову дорога закурилася пилом, знову заспівала вода під мостами, закружляли нивки і стрункість лісів підтримувала голубу покрівлю неба. І ось обабіч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привілля ланів.

— Фрунзівські поля! — Свиридов! Яковлевичу навіть дихати стало легше.

— Обсіялися вже, — захоплено промовив Іван Тимофійович. Все чіткіше напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камінні будівлі фрунзівців. А далі над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболівський, знаменитий першою в районі школою колгоспної молоді. Сюди з усіх сіл з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономію, правила рільництва. На чималому спадистому полі школа запровадила правильну сівозміну, а на дослідних ділянках вирощувала нові культури.

Павла Михайловича застали у школі, де відбувалися комсомольські збори. Він зрадів, побачивши Свирида Яковлевича і Івана Тимофійовича, кивнув головою, щоб сідали поруч із юністю.

Після зборів Савченко уважно вислухав Мірошниченка і Бондаря.

— Класи без боротьби не зникають, — коротко відповів. — Куркулів приборкаємо… А тепер поїдемо до фрунзівців. Потім заглянемо ще в один колектив. Набирайтеся досвіду. Це здасться і для господарювання і для агітації.

— Павле Михайловичу, — захвилювався Бондар, — а як же бути, що виїжджаєте ви?.. Знову комусь діло в ненадійні руки може попасти.

— Спокійніше, Іване Тимофійовичу. Сказано: куркульню буде приборкано… Більшовики не розкидаються словами. Це тобі особливо треба запам'ятати — для дальшої роботи пригодиться.

— Запам'ятаю, — зрозумів натяк Павла Михайловича і з вдячністю подивився на по-юнацькому впевнені і світлі очі.

XLVІ

Досить було Дмитрові тільки побачити хату Бондарів — і вже серце його починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям він переступав високий поріг, знаючи, що знову стріне наполоханий погляд дівчини, а потім вона буде мовчати до самого його відходу. Проте впертість і іскорка віри, що він-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка до Бондарів. Він мучився, мовчазно сидячи на лаві, чув, як переїдалась його середина, часом самому на себе хотілося плюнути з досади, проте висиджував до вечора і лихий повертався додому.

Сьогодні ж найтяжче було йти. Думав, що після бійки з Григорієм дівчина стріне його з ненавистю і більше ніколи не промовить навіть слова.

На подвір'ї, біля квітника, де тепер пишно цвіли гордовиті жоржини, його зустріла Марійка гарячим потиском руки і веселим усміхом.

— Сину мій, Дмитре, діло тепер, здається, на твоє повертає, — прошепотіла й оглянулась навкруги.

— Та невже? — чогось похололо всередині. Недовірливо подивився в жовтувате, окреслене дрібними зморшками обличчя Марійки; різнули світом блискучі зуби в прив'ялому обідку побілілих уст, і зупинив погляд на журавлі, що скрипуче вклонявся землі, подзвонюючи баддею.

— Правду кажу, — ідучи до хати, притулилась до парубочого рукава. — Сама наказала мені, щоб Гриця і на поріг не пускала. Що й казать, горобець який маленький, — і то серце має. А вона пам'ятлива. Іди ж до неї, а я пізніше навідаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.

«Невже з Грицем порвалося все? — ще не вірив словам Марійки. — А хоч і порвалось, може, своїм приходом ще гірше вражу її?»

Несміливо увійшов у хату.

Голубий засмучений погляд тихо зустрів його і зразу ж погас. Голова похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тінями помарніле обличчя.

«Яка ж ти запечалена», — тільки тепер він зрозумів, як нелегко було Югині на душі, пожалів її. І захотілося знайти таке слово, щоб можна було втішити дівчину і не осквернити її почуття, невміло зачепивши за болючу струну.

Чи не завжди щире вболівання якимось невідомим шляхом передається молодим серцям.

— Добрий вечір, Югино, — підійшов ближче.

— Добрий вечір, Дмитре Тимофійовичу, — кивнула злегка головою і подала парубкові теплу руку, темнішу до зап'ястка. Він тепер бачив її страждання, наче в душу заглянув, і таке почуття охопило парубка, що скажи вона: «Ідіть, Дмитре Тимофійовичу, від мене, шукайте собі іншу дівчину», — він би — ні пари з уст — вийшов би з хати, бережучи в собі її образ, сумовитий і тихий, як затуманена осіння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її слова відмовлення, він великою рукою, як брат до сестри, торкається її плеча.

— Як же ти помарніла, Югино, за цей тиждень, — пошепки говорить, помічаючи набряклі червоні повіки, переткані тонесенькими голубими жилками. Густосині тіні під очима поширшали, підрізуючи побляклі щоки.

Дівчина здригається, закриває очі рукою і, теж забуваючи, що перед нею стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не відчуваючи, що грубі пальці втішають її як можуть. Коли вона відривається від нього, їм обом стає незручно, тільки тепер починають випливати забуті межі, але вже якась хвиля перехлюпнулась через них, як влітку перехлюпується колосся з одної ниви на другу.

І Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно виткану, невідчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчині зовсім непомітно, а в душі, як у лісі між зеленим галуззям, зазолотиться ніжним усміхом — і знову нема. Схвильований, він підводиться з лави і прощається з Бондарівною, не помічаючи, як її сум незвично починає бриніти в його словах:

— Всього доброго тобі, дівчино, — навіть руку боїться зайву хвильку затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарівне кросно, що так неждано-негадано виткалось із дівочих сліз.

— Всього доброго і вам, Дмитре Тимофійовичу, — тихо проводить його.

— Не печалься, Югино, не треба, — разом виходять У двері.

У сінях темно, і він, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутінки.

За яблунею пливе серп молодика, невдалік од нього, як сльоза, тремтить синювата зірка; над криницею лунко дзвенить баддя срібними сережками, з-за садів піднімається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.

Ну от і стоїш ти, Дмитре, на порозі і не знаєш, куди завтра схитнешся — чи по той, чи по другий бік. Задумавсь і не почув, як з ним поздоровкалась тітка Дарка, прямуючи до Бондарів.

— Все зле на вас. Наче світ клином на одній дівці зійшовся, — похитує головою вдовиця. — є цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так ні тобі: будуть один одному голову ламати. А які ж друзяки вірні були. Бач, цей у дівки сидить, а другий посилає Дарку: викличте хоч на хвильку Югину. На старість, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було.

В сутінках насилу помічає дівочу постать біля ліжка.

— Сама у хаті?

— Сама.

— Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину, щоб хоч слово промовити. Чи підеш, дівко? У мене він чекає.

— Що? — спочатку не розуміє дівчина.

— Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, — намарне повторює Дарка, бо, поки, вона зібралася говорити, Югина вже вловила всі попередні слова. І такими далекими їй здалися і Дарка, і її хата, і Григорій, наче їх роз'єднали довгі роки і вже встигли влягтися в душі усі Страждання.

— Так ходімо, чи що?

— Ні, тітко, нікуди я не піду, — хитає головою.

— От і маєш тобі. То така була любов, мовляли люди, до гробової дошки… Що ж йому сказати?

— Скажіть, — тихо, але твердо бринить голос дівчини, — не насміятись йому над моєю честю. Хай собі шукає дорогу до Федори чи до кого захоче. А у нас йому нічого робити, — зупинилась і, чуючи, як голова йде обертом, сперлась руками на бильця і ще твердіше відказала: — Можете сказати — хай забуде і не тривожить мене. Так і накажіть йому.

— Он воно що, — здивовано повертає голову Дарка.

— Тільки попрошу вас, — підходить дівчина до вдовиці і бере її кістляві пальці в свої, — не обмовтесь ніде, що вам сказала. Ні словом, ні півсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках моїх кісточок, не плескали дурно-пусто язиками.

— Та хіба ж я, мовляли люди, сама не знаю В світі для дівки немає гіршого за оті поговори. Зі мною і зітліє, — нахиляючи голову, поспішає до хати і строго відчитує Григорія.

— Спасибі й за це, — чужим, одерев'янілим голосом відповідає Шевчик, береться за шапку і виходить на подвір'я.

Все його тіло ниє, наче цілий день крутив ціпом. Він ще не вірить, що Югина розлюбила його, поривається йти до Бондарів, та біля воріт, повертає додому і згодом чвалає на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затінку від людей. А думка весь час повторює одне і те ж:

— Це ти, враже, наговорив на мене і батькам і дівчині. Ще стануть твої поговори поперек горла тобі.

Як злодій, крадеться до завітної хати, але на нього хмурими мовчазними очима дивляться чорні вікна. І парубок, здригаючись від кожного звуку, стоїть біля плота на подвір'ї, надіючись, — може, Югина вийде у двір. Яким бридким здається він сам собі. Без болю не може згадати ім'я Федори. Він вперше так гостро відчув непоправимо горе, відчув, наскільки вспів зріднитися з Югиною, і тремтить від кожного подиху вітру. Здається, хтось ходить за його спиною?.. Ні, нікого.

За яблуневим садом вище дерев піднімається туман, і молодик самотньо дзвенить по загрубілому небесному льоду. А потім закочується за хмару.

XLVІІ

— Чого ти ляскаєш зубами? Ще той чорт почує, — штирхає Карпо під бік Ліфера.

— Змерз, — їжачись, скоцюрблюється під Бондаревою клунею Ліфер.

— Баба, — презирливо кидає Карпо. — І надніс чорт Шевчика. Чи він тут ніч думає простояти? А втім, хай стоїть, — кидає злорадо, прикидаючи в голові, чи не можна буде якось обплутати Григорія.

— Пішов, — виглядає з-за рогу Ліфер.

— Саме пора.

— Почекай ще, — смикає за полу Карпа. — Може, вернеться.

— Не вернеться.

— Я не піду зараз.

— Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. І тільки ж упаси тебе господь городами бігти. З стежки ні кроку не схибни. Щоб знаку не було. — Легко пригинаючись, біжить Карпо на подвір'я Бондаря. На мить тінню прикипів до стріхи і через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку і стрибками побіг на хутір, чуючи на обличчі і під серцем холодний вітрець.

Додому він добіг від лісу і побачив біля хвіртки високу постать батька.

«Ото б зараз налетіти і гукнути щось над самим вухом. До смерті перелякав би старого». Ледве стримує сміх і тихо прокашлюється, щоб справді не налякати насторожену зігнуту постать з втягнутою в плечі головою.

— Ну як? — стискує зап'ясток синової руки. Очі в Сафрона напружені, під ними часто здригаються фіолетові капшуки.

— Наче нічого, — відповідає Карпо і витирає піт із чола.

— Чого так довго барився?

— Шевчик увесь час під вікнами стирчав. Сафрон, як нічна птиця, впивається очима в холодну осінню ніч.

Над селом здіймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає і з неї небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною лілеєю розпускається, тремтить хмарина і потім раптом високо піднімається вгору, зразу ж загострюючись, мов верховіття ялини.

— Славно горить, — любується Варчук, позіхає і ліниво хрестить рот.

— Славно, — пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз батька, коли б він несподівано оглушив його криком. «А потім заматюкався б і битись поліз».

І Карпа зовсім не цікавить пожежа — така вже вдача була у куркуленка: як мав що зробити — то всю силу, хитрість, почуття вкладе; зробив — зразу ж і забув, наче за пліт черепок викинув…

Вискочивши на двір, Дмитро відразу ж зрозумів, що горить хата Івана Тимофійовича.

«Пустили півня, виродки».

В один момент запріг свої ще не виходжені коні і погнав до Бондарів.

Рівно, як свіча, підіймалось полум'я, широко освітлюючи густим червоним сяйвом городи і будівлі. Потріскувало сухе дерево, і сніпки високо злітали угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.

Вулицями й городами бігли люди з відрами, лопатами, а то й просто без нічого.

Бондарі, видно, довго не знали про пожежу, бо тільки тепер почали люди із хати викидати добро. Почув голосіння Марійки, хрипкий голос Івана Тимофійовича. Коли під'їжджав до воріт, назустріч йому виринула кряжиста постать Варивона з Югиною на руках. Дівочі коси звисали до самої землі, з-під напіврозстебнутої почервонілої сорочки темною смугою виділялась шия. Догадавшись, що зомліла, зіскочив на землю, допоміг укласти дівчину на віз і наказав Варивонові:

— Прямо до мене катай! Мати зустріне її, як дочку.

— Зрозуміло, — підморгнув Варивон, і на його обличчі крізь похмуру зосередженість пробилась змовницька значимість. Скочив на полудрабок і риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже із середини віяла вогнем.

Приїхала пожежна команда. Іскристою дугою вдарив міцний струм води з брандспойта, і вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.

Урятувати вдалось тільки частину обвугленого зрубу.

Добро перевезли і перенесли до сусідів, а Марійку і Івана Тимофійовича Дмитро умовив поїхати до нього.

— Зятю мій дорогий, синочку вірний, — плачучи, нахилилась Марійка до Дмитра. — Погоріли ж ми, погоріли… Коли б не твої сози, жили б досі у своїй хаті, — нетвердою похідкою підійшла до чоловіка.

— Цить, стара. А ти ж думала в світі жити без печалі: поле перейти і ніг не поколоти.

— Щоб ти мені зараз же виписався. Зараз же! — округлими болючими очима впилась в Івана.

— Ат, не мороч мені голови. Нізвідки я не випишуся.

— Ні, випишешся.

— Тепер ще кріпче за діло візьмусь. Недовго радітиме куркульня. На свою голову пустила півня.

— Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, і життя позбудешся.

Бондариха затряслася од холоду, пережитого і злості:

— Що ти за чоловік, — піднімається тремтливий голос.

— Чоловік, як дуб, — враз усе обличчя Івана Тимофійовича подобріло в хорошій усмішці. — Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.

І ці слова, і ця усмішка обеззброюють жінку.

— Ой, Іване, Іване, — тихо шепочуть її потріскані, почорнілі губи, а голова докірливо похитується на по-дівочому гордовитій шиї.

Докія, краще, ніж яка мати до рідної дочки, припала до Югини. І зразу ж дівчина відчула непідроблену щирість і ласку невисокої чорнявої жінки. Трохи заспокоївшись, хотіла бігти на пожарище, але Докія не пустила:

— Без тебе, дочко, впораються. Побачиш — скоро всі до нас прибудуть.

І те «дочко», сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дівчину до сліз.

«Це ж я її дочкою маю бути, — хороше було, і водночас жаль до себе пробивався крізь хвилю нерозгаданого нового почуття. — Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи приїхала, — і закрила пальцями обличчя.

— Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який він добрий, — наче угадала її думки Докія, прихиляючи дівочу голову до своїх грудей. Не почули обидві, як в хату увійшов Дмитро з Бондарями.

Аж затремтів парубок, помітивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, і ледь-ледь скорботно усміхнулася Югина.

— Моя, — обізвалось все тіло, і він швидко вийшов із хати, щоб не виказати свого хвилювання…

* * *

Чуткий сон Марти розбудили перші удари дзвону. В одній сорочці скочила з ліжка і кинулась на двір, ледве не збивши з ніг Ліфера, що, увесь спітнілий і захеканий, саме піднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад і зупинилась на східцях.

— Звідки це? — неласкаве запитала, ще не зовсім опам'ятавшись після сну.

— Звідки, — невиразно і налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Марті зовсім було байдуже, звідки прийшов чоловік. Але непевна мова, острах в голосі і рухах запам'ятались гостро і надовго.

— Бондарі горять, — з вулиці почула вигуки і брязкіт відер.

І раптом усі клапті мимохідь підслуханої розмови яскраво зливаються в єдине ціле; здогад освітлює її думки, і вона круто обертається до Ліфера.

— Що ж, чоловіче, уже почав червоним півнем кашу варити?

— Цить, дурна! — накидається на неї.

— Ходім, подивимося на твою роботу, — вона блідне від хвилювання і злоби.

— Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! — Як онуча, повисає на її руці, а очі його, широкі і безпорадні, благають мовчати.

— Зараз же піду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палія, — з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою і страхом обличчя.

— Марто, — огидно клацають зуби.

— Боїшся? — мстивими і радісними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать.

— Мовчи, дурепо… Чуєш, ти що собі затіяла, — відхиляється Ліфер, немов захищаючись від удару.

— Так слухай, чоловіче, що я тобі скажу: ми розводимось з тобою. Я іду з Ніною жити до тітки Дарки… Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все викажу. Згода?

— Згода, — пошепки і хрипко, немов крізь сон, відповідає.

— Сьогодні ж підемо до сільради, — владно наказує вона і почуває, як уся оживає, неначе виходить з землі. Пропадем пропади цей чорний світ злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.

— Сьогодні, — безнадійно махнув рукою і, заточуючись, увійшов у сіни. — А скажеш після розводу слово — не жити ні тобі, ні дитині, — засичав на порозі.

ХLVІІІ

Марійка тепер переривалася від роботи. Іще де ті вишневі смуги світанку, а вона, зготувавши на попелищі сніданок, будила дочку й обоє ледве не бігли вулицями на поле.

Саме копали картоплі. По шляхах тепер поскрипували обшиті лубом васаги, наповнені шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубі димки. Вони все крутіше і крутіше підіймались до Забужжя і десь над самим скелястим берегом ріки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марійку ні пахучі димки, ні веселий скрип обважнілих возів. Найнявшись копати за мірку, вона так орудувала лопатою, наче хотіла всю землю підважити. Потім, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазіленими пальцями картоплю і знову натискала на відполіроване руками держало. І їла не присідаючи — боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила і себе і дочку. Вона навіть відмовилася жити в Горицвітів: думалось, що тоді Іван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмінне запитувала чоловіка:

— Ну як?

Все здавалось, що Іван мало дбає про своє гніздо; нападала на дружину і бурхливо виливала свою злість та біль, аж клекотали і шипіли слова, вириваючись з її худих грудей.

— Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, — обережно, насмішкуватим голосом втихомирював її Іван Тимофійович.

— Коли б не твій соз, не мучилася б ні я, ні моя дитина, коли тобі мучитись захотілось… Ти хоч би сніпків трохи зробив.

— Авжеж, саме пора. Голому тільки одного картуза бракує.

Лише в хвилини просвітлення Бондариха розуміла: не поставити їм хати цього року — загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навіть самого необхідного дріб'язку не купиш. Одні тільки вікна вставити чого варт. Але знову і знову, в який раз, прикидала в голові, як їм вилізти з нещастя. Десятки думок, одна змінюючи другу, розкочувалися то в ліси, то в поле, то на ярмарок і поверталися до її попелища свіжозрубаним деревом, мішками картоплі, синіми вікнами, на яких саме сонце промінням вимиває шибки. Все надіялась, що станеться якесь диво: і ліс, і скло, і залізо подешевшають, а картопля подорожчає. Сподіванки, оживаючи перед очима, не раз радісно стискали її серце.

В неділю побігла і на ярмарок, і в лісництво. Та тільки так розтривожилась, що ледве не захворіла: її зарібками не скоро достукаєшся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена і втомлена вагою зім'ятих нездійснених сподіванок, поверталася із лісу на своє попелище.

Навіть тут, серед полів, вона чула тоскні і тривожні пахощі обвугленого, потрісканого дерева і перепаленої глини.

«Коли б не твої сози, Іване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся…»

На перехресті по-осінньому задуманих доріг ланцюгом розтягнулися ліги, навантажені ще вогким, необвітреним деревом. М'яким сяйвом переливалися білокорі берези, розплітаючись біля корневища потрісканими вічками, червоніли серцевинами м'язисті берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору від деревин.

«Є ж щасливі люди на світі. Комусь зразу ледве не ціла хата везеться». Наздогнала сивого, неначе вишневим цвітом осипаного чоловіка. Він впевнено і неквапно ступав по дорозі, тримаючись рослих коней.

— Добрий день, — з острахом і трепетом торкнулася рукою до дерева.

— Доброго здоров'я, — глянув з-за плеча чоловік такими голубими і юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.

«Данило Самойлюк, голова івчанського созу», — зразу пізнала Марійка, і такий її жаль, туга і злість охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле і пішла обніжками до села.

«Бач, поступив у соз — і наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тільки командуй. Сказано: де є такі граблі, щоб од себе гребли. Один мій такий дурень набитий, що навіть з себе останню сорочку комусь віддасть. А люди як обертаються».

«Я йому зараз усе, усе вичитаю, — нападала на Івана. — Розумні голови бач, як собі ліс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує». Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.

Ось уже і її подвір'я. Вона бачить: Іван з Югиною сидять на дровітні, читають газету. І це ще більше виводить її із себе.

«Найшли час почитувати. Чом не вчені! Доктора!»

— Чи там у газетах про нашу хату нічого не пописують? — Взявшись у боки, вона, сама того не помічаючи, стає в театральну позу і аж свердлить чоловіка очима. — Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жінка хоч розірветься, а він, як сорока у кістку, в газетки заглядатиме. Аякже, начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тільки галіфе надіти і пошпацірувати по селі.

— Мамо, тато ж цілий тиждень з роботи не виходив.

— А я виходила? Так я хоч картоплі приробила, а що твій тато заробив? Одних ворогів понаживав. Скоро через твого тата в село і носа не виткнеш.

— І ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку переміну видумала, а то товче і товче одне й те саме.

— І товктиму. Не наравиться? Он твій хвалений Данило Самойлюк прямо півлісу собі на маєток за один раз повіз. А ти досі й ломаки не притягнув.

— Ото і треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.

— Тягни, тягни. Ох, і послала мені доля чоловіка. Лучче б я була утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смерті своїм созом доведеш.

І Іван Тимофійович зразу ж змінився. Коли говорили про нього, він міг терпіти, але як річ заходила за соз, то пробачте, щоб він промовчав.

— Марійко, — майже пошепки, бліднучи, промовив він.

— Чого ти на мене кричиш? — зразу ж заверещала жінка. З гіркого досвіду вона знала, що шепіт чоловіка нічого доброго не віщує. — Хіба я не правду про твої сози кажу?

— Марійко, — ще тихіше промовив Іван Тимофійович і ступив крок уперед.

— Не кричи ти на мене! Не кричи! — подалась назад. В цей час на вулиці зафоркали коні, заскрипіли ліги, і до воріт Бондаря підійшов Данило Самойлюк.

— Привіт, господарю! Приймай гостей! — весело гукнув з-за тину.

Марійка на мить остовпіла, а потім тихо і злісно процідила:

— Ах ти ж, стерво незугарне, очі безстидні. Собі ліс «возить, ще й людей об'їдати заїхало. Найшов багатіїв. А Іванові що ж? Останнє заставить на стіл покласти. Ще й за чаркою в кооперацію пошле. Ой, і чоловічок, ой, і чоловічок попався!

І раптом, н