Смерть ходить по музею (fb2)

- Смерть ходить по музею (пер. Юрій Попсуєнко, ...) (а.с. Бібліотека "Всесвіту"-1) 905 Кб (скачать fb2) - Ян Мортенсон

Настройки текста:



Ян Мортенсон СМЕРТЬ ХОДИТЬ ПО МУЗЕЮ







Упорядник О. I. Микитенко

Редактор Ю. С. Чикирисов

Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова



Ян Мортенсон
СМЕРТЬ ХОДИТЬ ПО МУЗЕЮ

Переклали зі шведської Юрій Попсуєнко та Сергій Плахтинський.

Перекладено за виданням. Jan Martenson. Döden dar pa museum. Slockholm. 1977. ASKJLD Askied and Kärnekull. Forlag AB.




І


Він приніс із собою задавнений запах спирту. Але не того, який довгі роки витримують у дубових бочках у темних підвалах, а звичайнісінького перегару. Його, наче хмарою, оповивало смердючим, настояним за ніч сивушним духом. Чутно було й інші запахи: наче аж солодкуватий — лосьйону, якихось ліків, проте вони анітрохи не пом'якшували сивушного смороду, а навпаки, відтіняли й увиразнювали його. Отож наївна спроба замаскувати спиртний перегар дала якраз протилежні наслідки.

Голився він, мабуть, поспіхом. На брижуватій шиї тут і там стриміли кущики сивої щетини. Під носом лезо схибило, лишивши після себе тоненьку різану ранку — смужку підсохлої крові. Один передній зуб був зламаний і стирчав, як жовте ікло хижака. Він знав про цю свою ваду і, коли говорив, витягував донизу верхню губу. А коли сміявся, то затуляв рота долонею, приховуючи свій прикрий гандж.

— Надумав зайти, еге? Давненько не бачились. Де ти пропадав? Невже зазирнув просто так? — сказав я і налив кави з червоного емальованого кавника в голубу чашку.

Він усміхнувся, не показуючи зубів. Його губи скривились, і було видно, що він намагається дихати вниз і вбік, аби я не почув запаху. Так ото він і сидів, дихаючи сумішшю м'ятних таблеток та перегару. Думав, осуджуватиму його? Дарма, я не любитель читати іншим мораль. Він, певне, гульнув учора, а зранку похмелився доброю чарчиною. Та це його особиста справа. А ще й очі його виказували. Тонкі червоні прожилки змережували повіки, а райдужна оболонка мала по краях той непевний відтінок, який буває у людей літніх, віком під шістдесят. Приблизно стільки йому й даси, думав я, сидячи того листопадового дня у своїй крамничці на Чепмангатан та розмовляючи із Стігом Емануелом Стрембергом, більше відомим як Скіпка.

— Не зовсім, — загадково відповів він і дістав тоненький портсигар з рештками позолоти по краях.

Скіпка і є скіпка, думав я, дивлячись на свого гостя. Він сидів, відкинувшись на моєму старовинному стільці з високою спинкою, у зсунутому на потилицю зеленому капелюсі, цинічно поблискуючи очима. Худий, з різко окресленим підборіддям, із запалими щоками, а ніс у нього стирчав, наче дзьоб хижого птаха. У його вдачі прозирало щось гарячкове, непогамовне. Жовте пальто з верблюдячої вовни він носив розхристаним, ніби для того, щоб показати свою строкату модну краватку, яка вільно спадала між вилогами піджака. Вишукано й елегантно. Правда, комір сорочки був пошарпаний, а піджак бачив кращі дні. Як, зрештою, і сам Скіпка, що колись володів двома найбільшими антикварними крамницями у Стокгольмі. Та все це тепер у минулому, як і два його шлюби, як і море випитого спиртного. Тепер він перебрався у скромне помешкання на Естерлонгатан і продавав столове срібло, простеньку порцеляну та поточені шашелем меблі, що їх тільки наївні душі могли б назвати антикварними. Якось перебивався. І з його вмінням влаштовуватися брав усе, що можна було взяти в його нинішньому становищі, успішно обминаючи підступні удари долі.

Бо Скіпка таки справді розумівся на антикваріаті. У своїй галузі він, можливо, один з кращих знавців старовини, а надто срібла й живопису XVIII століття. Та з роками він дедалі тісніше вступав у контакт із групою «бізнесменів», яка облагоджувала свої найприбутковіші справи на межі між чесністю та обманом, законом і беззаконням. Тобто вони уникали поліції, податкових властей та інших, з їхнього погляду, наростів у бюрократичному апараті придушення. В людей цього кола легко здобуті гроші легко зникають і так само легко з'являються знову.

Вони купують дешево, а продають дорого. Купують найчастіше у тих, хто по мас можливості правити високу ціну.

Це й стало основою для нової діяльності Скіпки: консультант із страхування. Мін сам собі вигадав цей титул і ставив його на своїх візитних картках, які використовував у особливо урочистих випадках. Суспільна ситуація становила для його нового промислу надзвичайно сприятливий грунт. Число пограбувань та крадіжок катастрофічно зростало. Наркотиками торгували всі, кому заманеться. Згідно із суворою життєвою арифметикою, за дорогі речі потерпілі одержували більше, ніж за дешеві. Це відчутно било по кишенях страхувальних компаній. Картина Шагала чи супова ваза роботи Сетеліуса, що без сліду зникла з вілли в Юрхольмі, спустошували їхні сейфи. Отож, із їхнього погляду, куди вигідніше було знайти вкрадені цінності, аніж платити готівкою. Та й клієнт, власник скарбу, волів дістати назад свою річ, аніж утішитися пустим дзвоном знецінених крон.

Отут і з'являвся на сцені Скіпка. Консультант із страхування. Він знав антикварний бізнес і знав світ, що його ми, перебуваючи на другому кінці соціальної драбини, називаємо темним. Він знав, хто, що і чому вкрав. Хто стояв за тими або тими замовленнями й де переховувалися речі. Може, й не завжди, але в більшості випадків Скіпка це знав. В обмін на досить високі комісійні він міг повернути крадене на втіху та вигоду всім. Менш делікатна людина, можливо, назвала б Скіпку донощиком, а не консультантом із страхування. Але таке визначення своєї діяльності Скіпка з обуренням відкинув би. Керуючись здоровим інстинктом самозбереження, він неухильно дотримувався правила: тільки натяком повідомляти про те, де можна знайти вкрадено, і ніколи не казав, чия це робота. Звичайно, в такому ділі був деякий ризик, але досі воно, певно, давало вигоду; для багатьох, за винятком хіба злодіїв, делікатні натяки Скіпки оберталися солодкими плодами. Але внаслідок його делікатності їм у таких випадках не загрожувало позбавлення волі, й усе закінчувалося тим, що в юридичній практиці називають «нездійсненим замахом». Одначе злодії професіонали не могли не зважати на діяльність Скіпки, плануючи свої нові акції. Доводилося враховувати помилки, бути обережнішими.

— Ні, хай йому чорт, — знову озвався Скіпка, черкнувши сірником об коробку.

— Мабуть, облагодив якусь вигідну справу?

— Еге ж, не без цього. Діла пішли вгору. Мені, як знаєш, дають заробляти.

— А тепер, значить, вийшов на пообідню прогулянку? Візьми ще кексу. Я його сам зготував. Із напівфабрикату. Незамінна річ для холостяків.

Раптом прокинулася кицька Клео. Хоч би як міцно вона спала в кутку канапи, згорнувшись і прикривши носа хвостом, вона завжди прокидається на слово «кекс». Те саме і з салакою. Досить мені вимовити слово «салака», і Клео з'являється, мов ракета, задерши вгору хвоста, схожого на держално щічки, якою миють підлогу. Вона нявкає, і то не улесливо, не прохально, а наполегливо й вимогливо. «Дай-но мені салаки, старий», — ніби каже вона. І я аж ніяк не жартую. Клео навіть не чекає, коли я вимовлю все слово «салака», їй досить тільки почути протягле початкове «с». Але загалом Клео дуже мила киця. Мила, своєрідна і дуже здібна. Названо її на честь Клео де Мероде, подруги монархів, що свого часу була найвродливішою жінкою у Європі. Хоча моя Клео всього-на-всього киця-сіамочка. Кремового кольору, струнка й елегантна, з фіалковими очима, з голубими лапками, мордочкою, кінчиком хвоста та вушками. І, звісно, в синіх панчішках. «Чарівним монстром» називаю я її в ті хвилини, коли вона чимось мене розсердить. А іноді з нею трапляються просто таки неймовірні речі. Проте загалом вона кицька лагідна, і хоч як це дивно, але прямо чи непрямо Клео не раз допомагала мені розв'язувати проблеми, які частенько й зовсім несподівано звалюються на мене.

А кекс — одне з її уподобань. Вона навіть уміє відкривати накривку банки, в яку я звичайно складаю плоди своїх кулінарних вправ. Хоч я й зачиняю кухонні двері, це не допомагає: вона спритно стрибає на дверну ручку, повертає її і спокійнісінько йде, куди їй треба, стрибає на табуретку й атакує коробку з кексами так само зосереджено й упевнено, як грабіжник банку складний механізм сейфа.

Сидячи на протилежному кінці канапи, вона прислухалась, повела вухами і, ліниво, м'яко ступаючи, перетнула афганський килим, легко відірвалася від підлоги і, муркочучи, вмостилася у мене на колінах. Діставши шматочок кексу, Клео пішла собі, хижо блискаючи яскраво-голубими очима.

— Ця бісова котяра їсть кекси? — засміявся Скіпка, вдаючи здивованого.

Я кивнув, не бажаючи заходити в дальшу розмову з цього приводу, але чудово знаючи, що подумала б Клео, якби зрозуміла, як він її назвав. А може, й зрозуміла. Від неї всього можна сподіватись.

— Ти ж бо знаєш, я за все беруся потроху. Сякий-такий бізнес. Поживитися можна. — Сніпка підморгнув мені налитим кров'ю оком. — Так от, у мене до тебе кілька запитань.

Він дістав потертого гаманця з чорної шкіри. Туго набитого й перетягнутого червоною гумовою стрічкою. Витяг звідти кілька чорно-білих фотографій і поклав їх на стіл поряд з моєю чашкою.

Я підвівся, увімкнув верхнє світло. Вулицею нечутно прошмигнув чорно-білий поліційний автомобіль. Дві літні дами в каракулевих хутрах тицяли пальцями у вітрину з моїми антикварними тарелями, за вікном западали осінні сутінки.

Я сів і подивився на фотографії: на всіх було срібло, різні срібні вироби. Антикварне срібло з матовим полиском.

— Оці два непогані, еге ж? Ласі шматочки.

Скіпка тримав знімок із загнутим ріжком. Два високих срібних свічники. Досить давні, приблизно кінець XVIII століття.

— Ти вгадав. Вестерстроле. Зроблено тисяча сімсот дев'яносто восьмого року. Тобі доведеться викласти понад сорок тисяч, якщо захочеш їх мати. А глянь-но сюди. Ця маленька боката цукерниця йде за тридцять. А може, й більше.

Я кивнув. Срібло знову піднімалося в ціні. Про це годі було й говорити. Для речей такої якості немає верхньої межі.

— І кавники. Зверни увагу на них.

Скіпка тасував дві фотографії то вгору, то вниз своїми пожовклими від нікотину пальцями з чорною смужкою під нігтями.

— За оцей ось кавничок у стилі рококо, — провадив він, тицьнувши нігтем у вигнутої форми кавник, — ти міг би просити п'ятдесят тисяч, якби, звісно, він був твій. А другий — густавіанський — коштує дешевше. Я пропоную за нього двадцять.

Скіпка засміявся із свого вдалого жарту.

Сміх перейшов у астматичний кашель. Мабуть, із легенями негаразд. Спирт узяв своє, а тютюн — своє. Ну що ж. За втіху треба платити. Один із суворих законів життя.

— Гарні речі, — погодився я. — Ти хочеш продати чи купити? В обох випадках, боюся, ти помиливсь адресою. У мене немає ні таких кавників, ні таких грошей. І ти це знаєш.

Він кивнув.

— Хай йому чорт! Звичайно, знаю. Не ображайся. В кого вони тепер є? Ні, я тільки хотів спитати, чи не бачив ти котроїсь із цих срібних пташок. Річ у тім, що вони вилетіли з клітки, а господар хоче їх повернути. Саме господар. Про нього я нічого не знаю, але той, хто мас. платити йому за пропажу, дуже хотів би знайти їх. А знайти, звичайно, можна.

— Ти маєш на увазі страхувальну компанію?

— Авжеж. Ти ж бо знаєш, у мене є додаткові заробітки. І тепер мої замовники просять, щоб я трохи пооглядався. Мені ж відомо багато чого, що робиться довкола. Але про це я зовсім нічого не чув. Велика вілла в Дандерюд. Раму висаджено, шафу відкрито просто по-варварському. Все мало не злетіло в повітря. З біса потужний заряд. Відчуваю, тут пахне дилетантами, отож і никаю по торговцях.

— Чому ти так думаєш?

— А тому, що якби то були професіонали, хлопці, які знають своє діло, справа обернулася б у дечому простіше. Такі працюють тільки на замовлення, і речі йдуть за певною адресою. Якомога далі, щоб вихолонули. Отут і з'являється можливість бодай приблизно з'ясувати, хто в цьому замішаний. А коли працюють дилетанти, які не можуть навіть нормально відчинити шафу, то вони й речі не знають, де збути.

— Тому ти до мене й прийшов?

— Не тільки до тебе. Це любителі, і, цілком можливо, вони підуть на ризик. Пошлють якусь бабусю в першу-ліпшу антикварну крамницю, щоб та здала кавник. Отож, коли щось таке побачиш, то примічай. Ти знаєш, це себе окупить.

І він усміхнувся своєю кривою усмішкою, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб. То була неймовірна усмішка. Кутики рота в радісному усміху підіймались угору, а верхня губа їхала вниз. Виникав конфлікт двох суперечливих сил, у якому жодна не перемагала. Для обличчя Скіпки наслідок був руйнівним. Воно набирало такого вигляду, ніби він силкується стримати нудоту.

— Отже, я одержую від страхувальної компанії невеликі комісійні, — пояснив він. — Дуже скромні. Але, якщо мені дають розумну інформацію, яка допоможе взяти слід, я ділюся ними. Завжди.

І він ще раз усміхнувся своєю незвичайною усмішкою.

— Але це трохи ризиковано? — запитав я. — Що буде, як ті хлопці дізнаються, що ти вихопив награбоване з-під самого їхнього носа?

— Ризиковано? — повільно мовив Скіпки. — Авжеж. — І знову всміхнувся. — Якщо вони про це дізнаються — запрошую на поминки. Я — в головній ролі. Це так само певно, як амінь у кінці молитви. Тому я й можу бути відвертим лише з таким, як ти. Хто вміє тримати язика за зубами. Якщо вони знайдуть мене, то заодно відвідають і моїх приятелів.

Добрий мені приятель, подумав я, але змовчав. Одначе вирішив не прилучатися надто ревно до Скіпчиного полювання за комісійними. Я не збирався нікого запрошувати на свої поминки. Принаймні найближчим часом.


II


А дивні загалом ці гіацинти. Не назвеш їх гарними квітами. Вони мають вигляд скоріше штучних, мало не пластмасових, їх колір завжди нагадує мені рекламу жіночої білизни. Рожевої або білої. Останнім часом з'явився і сміливіший варіант, блакитний. А запах наводить на думку про мило й ту парфюмерію, яку вживають у громадських місцях.

Та з цим нічого не вдієш, думав я, стоячи біля вікна й дивлячись на білий гіацинт на підвіконні. Обабіч нього горіли дві свічки. Язички полум'я танцювали, віддзеркалюючись у темній шибці. Йшов сніг, полій, немов блискучий сталевий панцир, наповзав на скло. Різдвяна зірка із соломи висіла на червоній стрічці посеред вікна. Так, із цим нічого не вдієш, гіацинт незамінний, коли треба створити різдвяний настрій. Аромат гіацинта, запах стеаринових свічок, сніг за вікном. Це і є різдво.

У кімнаті гомоніли гості. Я обернувся. У старій кахляній грубці потріскував вогонь. Свічки в гарних свічниках блищали, мов червоне дерево, язички полум'я відбивались у тьмяному сріблі. Низенька стеля з перехрещеними сволоками, яскравий східний килим на дощаній підлозі. У Еріка було гарно. І він учинив дуже мило, запросивши мене на святвечір.

Я усміхнувся, побачивши його біля вікна в невеликому вишуканому кріслі у стилі рококо. У своїй рожевій сорочці, темно-синіх штанях, підперезаний широким поясом з великою срібною пряжкою, він мав імпозантний вигляд. Ерік — один з моїх колег, які мешкають у Старому місті. Жив він неподалік, і ми звичайно обмінювалися послугами. Коли мене не було, моїх клієнтів відсилали до нього, і навпаки.

Він був старим парубком, істориком мистецтва й естетом. Любив людей і не міг лишатись один. У нього за столом кожен слушно вважав себе бажаним гостем, та й на частування нарікати не доводилось.

Вранці того ж таки дня, ще до відкриття виставки, я ходив у музей, щоб спокійно і без метушні подивитися «Шведські скарби». Зателефонував Андерсові Бруну, як він просив. У нього самого не було часу проводити мене по залах. Але він пообіцяв дати мені в гіди зі своїх працівників асистента на ім'я Бенгт Хеллер.

Коли близько дев'ятої я підійшов до музею, Бенгт Хеллер уже чекав мене за скляними дверима, відчинив їх і подав руку. Темний англійський костюм і темна сорочка поло підкреслювала якусь первісну похмурість у всьому його вигляді. Чорна чуприна, темні, глибоко посаджені очі на блідому обличчі й чорна шпакувата борода. Він не усміхнувся, а лише пробурмотів своє ім'я, і здавався якимсь затурканим, роздратованим. Бенгт Хеллер, звичайно, вважав, що напередодні різдвяного вечора в нього є справи важливіші, ніж особисто показувати виставку якомусь торговцеві антикваріатом.

Мовчки піднялися ми широкими сходами під світлими фресками Карла Ларсона, мовчки увійшли в демонстраційні зали. Спочатку він супився й не дуже ділився своїми знаннями. Та трохи згодом пожвавішав, показував експонати, розповідав про історію кожної речі.

— Видно, що ви на цьому добре знаєтесь, — сказав я. — Мабуть, чимало попрацювали над виставкою?

Він кивнув головою.

— Майже два роки. Фактично це моя ідея. Я довго все обмірковував, одначе не всі поставилися до моєї пропозиції серйозно. Та коли стало ясно, що виставку чекає успіх, тоді вже не бракувало ні інтерв'юерів, ні фоторепортерів.

Я нічого не сказав, але з його роздратованого тону зрозумів, що він почував себе ошуканим. Хтось інший пожинає плоди його задуму, привласнив його дитя. Це було очевидно.

— А ось і окраса програми, — спробував пожартувати я.

Але він не усміхнувся, коли ми підійшли до вітрини з короною, скіпетром та державою короля Еріка. Майстерно влаштоване освітлення давало змогу благородному камінню іскритись, а золоту — жити своїм таємничим життям; тут наче віяло вітром історії, і в мене аж мурашки по спині побігли.

— Це лише підтверджує помилку, — тихо сказав Бенгт Хеллер. — Уся виставка — помилка.

— Що ви маєте на увазі?

— Самі тільки експонати. Окремі предмети, без зв'язку з історією. З живим народом. Позолочені символи, непотріб. Ось чим стала виставка.

— Ви несправедливі. Музей має показати шведські скарби. Він їх і показує.

— Цього мало. Дивіться сюди. Ось вони — символи гноблення. А хто, хай йому чорт, дав Густавові Вазі право заволодіти шведським троном? І сидіти на ньому? Хто дав йому право перетворити Швецію на свій особистий маєток, який переходив у спадок його синам? Я відповім. Гроші. Іноземні гроші та війська.

— Але хіба не було ухвали риксдагу?

— Ухвала риксдагу? Так, формальна, мабуть, була. Але насильство та влада — ось що стояло за нею. І так було завжди. Монархія і капітал. Це актуально й сьогодні. А наші музейні телепні не розуміють суті. Показують речі, не пояснюючи зв'язків та взаємозв'язків. Це не скарби народу. Це символи гноблення. Коронація Еріка Чотирнадцятого мала утвердити законність претензій Вази. Архієпископ коронував, народ покірно погодився, а вище дворянство офіційно підтвердило. Сванте Стюре ішов у процесії поруч із монархом, несучи королівський меч. Далі королівський радник ніс корону, а скіпетр — двірцевий церемоніймейстер Пер Брахе. Для народу розкидали гроші. Свято тривало п'ять днів, смажили цілі туші биків і таке інше.

— Корону виготовили для коронації?

— Король хотів, щоб вона була сучасна, так би мовити, витвір «у дусі часу». Тому її замовили в Антверпені, який був тоді столицею майстрів-золотарів. Але регалії виготовив у Стокгольмі один фламандець на ім'я Корнеліус ван Вейден. Він закінчив роботу тисяча п'ятсот шістдесят першого року. З погляду історії мистецтва корона дуже цікава, бо Ерік хотів, щоб її зробили закритою, а не відкритою, як тоді було заведено. На його думку, очевидно, вплинула форма коропи англійських Тюдорів. А коштовне каміння, яке ми бачимо, викопувало не тільки декоративну функцію. За часів Ренесансу про коштовні камені розповідали безліч легенд та міфів. Магія коштовного каміння відбилась і на формі королівських корон.

Бенгт Хеллер, здавалося, забув про своє невдоволення музеєм та його керівництвом. Тепер у ньому промовляв тільки вчений.

— А ось одна вельми цікава річ. Погляньте на візерунок по емалі. Тут і норвезький лев, і три датських леопарди. Вважають, вони з'явилися тут тому, що датський король не побажав прибрати три шведські корони зі свого герба. Дрібна помста теж помста.

— А хто робив державу?

— Той самий фламандець, але над нею попрацював і майстер-золотар з Антверпена Франц Бейєр. Як відомо, держава — символ, що прийшов від римських імператорів, він означав їхнє панування над світом. А оця держава досить незвична: вона єдина з відомих, де такі домагання зображені наочно. Якщо глянути на неї зблизька, видно, що це земна куля з картою на ній. Та коли гравер вирізьблював північну півкулю, він неправильно повернув свій зразок, і зображення перевернулось, наче в дзеркалі. Але він узяв до уваги цю свою помилку, коли позначав на карті географічні назви.

— Скільки коштує така от історія?

— Корона, ви хочете сказати? Гм, сама по собі вона не має ціни. В усякому разі, якби пропала ця, ви не змогли б купити нову ні за які гроші. Ми застрахували її на двадцять мільйонів.

— Коли нею користувалися востаннє?

— При коронації Оскара Другого тисяча вісімсот сімдесят третього року. А під час його заручин з Ловісою Ульрікою цю корону поклали на вівтар поряд із королівським вінцем нареченої. Але цього разу монархи були обережніші, і ніхто не впустив корону на підлогу.

— А таке часто траплялось?

— Та бувало. Коли Ерік одружився з Карін Монсдоттер, корона випала з рук у риксканцлера, а вдруге її впустив Карл Дванадцятий, коли після коронації сідав на коня. На державі утворилась прим'ятина після того, як під час коронації Карла Одинадцятого кінь скинув Магнуса Габрієля де ла Гарді. Мабуть, кумедне було видовище. Кінь став дибки, і старий беркицьнув додолу, загубивши і перуку, й державу.

— І все-таки чудово, що регалії демонструються на цій виставці. Які це скарби!..

— Авжеж. Але до кожної слід би дати пояснення. Показати публіці, що ця корона дісталася Швеції не від бога, що за нею — селянський піт. Золотий піт.

До нього повернулася вся його внутрішня переконаність. Він говорив тихо, злісно й різко. Мабуть, у музеї стався конфлікт, у який я не мав бажання втручатися. Бенгт Хеллер мав свою окрему думку, її не схвалили, і тепер він роздратований. Злий і збуджений.

— Одначе у вас, звичайно, бувають різні виставки? — спробував я заспокоїти свого гіда. — Наступного разу, можливо, включать і соціальні аспекти.

— Не вигадуйте, — сказав він похмуро. — Не фантазуйте. Та вони поплатяться, обіцяю…

— Долий собі глінтвейну, Юхане! — крикнув мені Ерік, урвавши мої роздуми біля вікна.

Я знову вернувся на Ченмангатан.

— До речі, ти знайомий із Гретою Лінд?

— Н-ні… — невпевнено пробурмотів я і сів на вигнуту софу поруч із Гретою, жінкою років сорока. Я зустрічаюся з такою безліччю людей, що ніколи не осмілююся бути категоричним, знайомий я з тим або тим чи ні. Вона, мабуть, прийшла, коли я стояв біля вікна, спиною до кімнати.

— Ми вже зустрічалися сьогодні, хоч ви мене й не помітили, — усміхнулась вона. — Я працюю в Національному музеї і бачила вас із Бенгтом. З вами завжди поводяться як із поважною персоною?

Вона здавалася симпатичнішою, коли всміхалася своєю несміливою, пташиною усмішкою. Ніби просила вибачити їй за базікання, яке не заслуговує на увагу й не претендує на дотепність. Гладеньке каштанове волосся. Обличчя без косметики і проста сукня. Вона виглядала невпевненою в собі й ніби зляканою. Але я зразу помітив, що очі в неї сірі й гарні. Їй би трохи більше самовпевненості, подумав я.

З передпокою почувся мелодійний дзвоник, і запізнілий гість, привітавши Еріка, поцілував мою сусідку по канапі. Він узяв її руки в свої, і куди й поділась її невпевненість. Вона стала чарівною.

— Дозвольте відрекомендувати мого жениха, — гордо сказала вона. — Юхан, колега Еріка. А це Дік.

— Мене, власне, звуть не Дік. — Він усміхнувся й сів поруч зі мною. — Але в моєму імені так багато приголосних, що шведам важко його вимовляти.

Він говорив із сильним акцептом, проте вільно. З Греції, подумав я, або десь із тих країв. Наскільки миршавою була його наречена горобчик, настільки показним видавався Дік. І був років на десять молодший. А може, й більше. Схожий на героя, якими їх зображують у традиційних книжках для дівчаток. Високий, смаглявий, зі щирою усмішкою. Вродливий. Правда, трохи жіночний. Довершений тип чоловіка, якому личило б мати знайомих жінок десь у дискотеці, а не в Національному музеї. Хоча зовнішність оманлива. Так майже завжди й буває, думав я, бачачи, якою ніжністю спалахують його очі, коли дивляться на Грету.

Гостей зібралося, мабуть, чоловік десять. Здебільшого люди самотні, як я, без сім'ї чи близьких родичів. Ерік щороку творив добро діло, запрошуючи нас до себе. Навіть із телевізором та всім іншим людині на свята буває сумно. Особливо на різдво, яке ніби зумисне створене для спілкування та вшанування традицій.

— Увага, увага, мої любі дітки!

Ерік надів на голову шапку Діда-Мороза, що іскрилась фальшивими діамантами, і заплескав у долоні.

— Увага, увага! От ми й набалакались. Тепер до діла. Ідіть за Дідом-Морозом, мої слухняні дітки.

І господар розчинив двері до їдальні. Там стояв накритий різдвяний стіл. Відчувалося, що Ерікові інтереси не обмежились тільки антикваріатом. Вони сягали і кулінарії.

На великому, з відкидними дошками, столі були всі різдвяні символи. Посередині, мов на троні, виднілася голова поросяти з червоним яблуком у роті. Крізь ріденькі, світлі вії просвічував хитрий погляд. Порося здавалося вдоволеним, ніби приймало біля свого трону підданих, які принесли жертви. Воно прикро вразило мене, бо здалося схожим на одного мого старого вчителя, теж покійного.

Навколо різдвяного бога — поросяти — вишикувалися накладені з горою тарелі. Піраміди малих котлеток. Оселедці — найрізноманітніші розмірами та обробкою. Нарізані скибочками, вони плавали між цибулею та лавровим листом і скидалися на хамсу, що гасає у хвилях. Великий кусень шинки, акуратно покраяний на рожеві шматочки. Там-таки стримів майстерно виготовлений рожен для шинки, ручка якого була обгорнута сріблястим папером. Ковбаси громадилися стосами серед горбкуватих заливних. У кутку жовтіла батарея сирів із чедером на чолі. Поряд, на плитці для підігрівання, стояла каструля з печенею.

У високих дерев'яних свічниках горіли, потріскуючи, стеаринові свічки, темно-зеленим мереживом накривали стіл гілочки ялівцю, і хитро поблискували поросячі очиці. Язичництво і жертвоприношення, думав я, дивлячись на батареї запітнілих пляшок, які вишикувалися на сусідньому столі в оточенні струнких і бокатих чарок із червоними сердечками.

У той вечір їли багато. Та й нили чимало. Час від часу весела балаканина стихала, і ми, задерши голови до стелі, підносили свої високі келихи і співали. Співали та сміялися. В усьому, можливо, була деяка надмірність, але ми зустрічали різдво, ми веселились. І відчували різдвяну спорідненість, яка пояснювалася не лише Еріковим частуванням.

Обважнівши після різдвяного столу, я перемістився до вогню з чашкою міцної кави та чаркою коньяку. Грета Лінд сіла поруч зі мною і запропонувала шоколаду із срібної вази на столі.

— Пощадіть, голубонько! — застогнав я. — Більше жодної калорії не прийму. Бо тоді доведеться нести мене додому.

— Але ж різдво тільки раз на рік.

— І слава богу. Бо мені тепер знадобиться весь рік, щоб повернути собі нормальну вагу. І вам я радив би взяти краще печива з прянощами.

— А ти таки маєш рацію, — сказав Ерік, сідаючи до нас на софу і вмощуючись зручніше. — Це доведено наукою… — Прихилившись до спинки, він скинув свої італійські, кольору червоного вина, черевики. — Недавно я читав про це в газеті, а, як вам відомо, усе, що надруковано в газетах, — чиста правда.

— Розкажи. — І Грета взяла один коржик — поросятко з родзинкою замість ока. — Я теж хочу знати правду.

— Так от, уся річ у бікарбонаті. Колись ми були бідні, мало їли й часто хворіли на шлунок. А з'явився бікарбонат, і ми зразу ж відчули себе краще. Він якраз і є в печиві з прянощами. Отож коли на різдво ми їмо це печиво, наш живіт святкує та радіє. Як і ми самі.

— Звучить цікаво, — сказала одна з дам, що примостилася біля грубки. — Але я знаю інше. Печиво з прянощами приходить зі Сходу. Його привезли до Європи хрестоносці. А латиною воно зветься «жертовне печиво». Зображення тварини замість самої тварини. — Дама була явно задоволена загальною увагою. — Подивіться на Гретине печиво.

— Ви хочете сказати, що я приношу в жертву поросят? — засміялася Гроти Лінд. Щоки її порожевіли, а очі дивилися весело.

— Може, й так. У пас у Швеції таке печиво з'явилося у середні віки. Вважилося, що перець дуже корисна присмака. Лікує від шлункового та головного болю, слабкого зору та нещасливого кохання.

— Ще печива! — закричав Ерік. — Їжте всі!

— До нас воно, звичайно, прийшло з Німеччини? — запитав я. — Як і багато чого іншого.

— Німеччина, Німеччина, — урвав мене Ерік. — Ні, різдво — це чисто поганське свято, як ви, сподіваюся, помітили цього вечора. Ваше здоров'я! Кілька тисячоліть, ми, шведи, святкували повернення сонця. Потім з'явилася християнська церква і схитрувала. Переробили свято на християнське, знищила сонцепоклонників. Та свято однаково приходить у кінці грудня. І так щороку.

— Помовч, Еріку. Не заважай мені розмовляти з дамою. З милою дамою, яка їсть печиво з прянощами.

І я обернувся до Грети.

— Знаєте, шкода, що ми не познайомилися сьогодні вранці. Було б цікаво почути вашу думку про цю чудову виставку.

— Справді шкода, але на нас перед різдвом навалилося надто багато справ. Я бачила вас лише мимохідь, у дверях. Вам слід прийти ще.

— Я зрозумів, що Бенгт Хеллер має дуже близьке відношення до виставки. Це його ідея?

Грета швидко глянула на мене.

— Так, — не зразу відповіла вона. — Можна сказати, і його. Він натякав про це?

— Трохи.

— Я розумію, чому він такий озлоблений, — замислено проказала Грета. — Він збирався організувати виставку зовсім інакше й тепер вважає, що вся ідея звелась нанівець.

— Я це зрозумів. А вас не турбує, як уберегти такі скарби? Адже вони коштують, певне, багато мільйонів?

— Це не головне. Річ навіть не в мільйонах. Якщо пропаде Ерікова корона, нової вже ніхто не зробить.

— В такому разі, чи надійна у вас охорона? Яка спокуса для злодіїв заволодіти тими неоціненними речами!

— Не думаю, — усміхнулась вона. — Чи купили б ви скіпетр і державу, якби хтось прийшов і захотів вам продати? Або корону? А переплавка золота та виколупування діамантів дасть надто мало, враховуючи великий ризик.

— За кожними дверима у вас стоїть поліцейський?

— Не зовсім, але поліція патрулює вночі на машинах біля музею, і в нас складна система сигналізації. Коли систему ввімкнено, то досить зайти до приміщення, де зберігаються корона й інші цінності, як сигналізація починає діяти. Вона настільки чутлива, що в нас виникла проблема фальшивих тривог. Одного разу на вітрину сіла велика муха, і сигналізація спрацювала.

— Муха? Це жарт?

— Анітрохи. Так було справді До того ж уночі в нас чергують кілька сторожів. Отож ласкаво просимо, пробуйте!

— А може, це було б не так і важко? — сказав Дік, що сидів на бильці її крісла. — Якщо хтось справді захотів добре підлататись. Це так називається? Підлататись?

— Так, — гордо мовила Грета. — Вам не здається, Юхане, що він чудово розмовляє шведською? За рік навчився, ви тільки уявіть собі!

— Дякую, але не так уже складно розмовляти шведською. З такою вчителькою, засміявся Дік. — А все-таки, коли хтось відключить сигналізацію, Що тоді? І мухи зможуть лазити по вітринах, і кожен зможе без перешкод відкрити їх.

— Охорона, — нагадав я. — Треба буде подбати про охоронців.

— Виказати одну таємницю? — сказала Грета майже зі змовницьким виразом. — У нас, звісно, є всілякі пристрої та хитрощі, отож ніхто не винесе наше багатство. Проте нам можна і не збиватися з ніг, оберігаючи його. Експонати самі по собі — найкраща страховка від крадіжки.

— Як це?

— Вони унікальні. Їм немає ціни, і тому жодна людина нічого не зможе вторгувати за них. Тому ніхто й ніколи їх не вкраде. Правильно я міркую?

— По суті — правильно. Якщо тільки…

— Ну, ну?

— Якщо тільки ви чогось не випустили з уваги. Адже людина здатна на такі вигадки, що годі їх передбачити.


III


«Порівняно небагато з людей середнього класу можуть дозволити собі тримати кухарів-професіоналів, бо їхня платня надто висока і їхні кулінарні методи дуже дорого коштують».

Істинна правда, подумав я, взявши ще шматочок марципанового пряника і відрізавши окрайчик для Клео.

«У такому разі слід задовольнитися куховаркою, чиї кулінарні знання поєднувалися б з моторністю, охайністю та багатьма іншими позитивними якостями. Проте, заперечите ви, де взяти хліба в пустелі? Та коли вже вам не пощастило знайти такої, а ви терпіти не можете служниць, що перебувають у вашому розпорядженні й часто-густо вважають себе великими знавцями кухні, хоч насправді здатні виконувати там лише найпростіші операції, тоді самі виховайте особу з нахилом до цього ремесла, відповідно до ваших смаків і вимог. Ставтеся де неї з добротою та зичливістю і зв'яжіть її з вашим домом путами вдячності».

Я опустив томик «Мистецтва приготування їжі» Хагдальса на коліна. Єдиною особою, яку я міг би уявити собі в ролі своєї куховарки, була фру Андерсон з будинку номер одинадцять. Вона прибирала в мене у квартирі і за моєї відсутності доглядала Клео. Єдина перешкода була в тому, що це вона ставилася до мене «з добротою та зичливістю» і напевне не прийняла б моїх порад та натяків щодо приготування їжі з тим поблажливим спокоєм, з яким завжди ставилась до Клео й до мене. Нічого не вдієш — інші часи, інші звичаї.

Я вийшов до кухні, підсмажив два яйця і трохи шинки — мій різдвяний сніданок. Не завадив би мені й літровий пакет кефіру. Учора я засидівся в гостях, аж надто засидівся. Але я жив поряд, на тій самій вулиці, навскоси, та й різдво ж було. Крім того, Ерік підступно затримав мене, коли всі гості уже розійшлися.

— Побудь іще хвилин п'ять і випий «на коня», — сказав він. — Давай-но почешемо язики, перемнемо кісточки гостям. Це буде найприємніша розвага за цілий вечір.

Не можна сказати, щоб Ерік був лихою людиною чи пліткарем, але його цікавість до людей іноді набирала дивних форм. Я не зміг йому відмовити. Все-таки користувався його гостинністю, до того ж він самотній. Самотній, незважаючи на свої широкі знайомства.

— З охотою, — сказав я. — Але приготуй що-небудь легке. Менше віскі й більше содової. Подумаймо про завтрашній день.

— Він уже настав, завтрашній день, мій друже. Та ще й святковий день. Ти зможеш собі досхочу повилежуватись на гагачому пуховику.

Ми сиділи, лускали горіхи й попивали грог. Вогонь у грубі згас, і на кімнату, в якій догоряли свічки, вугілля відкидало темно-червоні відблиски.

— Ну, ти бачив нашу крихітку Грету? — озвався Ерік. — Рада-радісінька. Корисна ця штука, залози. Перетрушує механізм, як я завжди кажу.

— Ти злючий старий цинік, — пробурмотів я. — А втім, я близько її не знаю і не зовсім розумію, що ти маєш на увазі, кажучи про залози.

— Чого ж тут не розуміти, друже? Грета не така вже й молода. Та ще й жили разом з матір'ю. Бридкою владною бабою. Вдовою старого Лінда. Знаєш професора? От Грета й виросла у їхній тіні. Батько стовп ученості, мати — домашній деспот, гнобитель і дочки, і чоловіка. Грета росла, як хирлявий картопляний паросток у льоху. В цілковитій душевній пітьмі. Просто-таки за Стріндбергом. Твоє здоров'я!

— А тепер вона працює у музеї.

— Авжеж. З усіх місць обрала собі Національний музей, де пожинав лаври її татусь. Але вона навдивовижу здібний і обізнаний фахівець. Допомагає мені іноді встановити аутентичність речей та оцінити їх, особливо коли йдеться про срібло вісімнадцятого століття. Тепер її матуся уже впокоїлася, царство їй небесне, і я запросив Грету на різдво, а вона запитала, чи можна привести з собою жениха. Отак. Прикро тільки, що він під кінець нажлуктився. Але, сподіваюсь, усе закінчиться добре. Та й живуть вони поряд. На Вестерлонгатан. Зразу за рогом. На жаль, бідолаха не звик до шведської горілки.

— Він, певна річ, іноземець?

— Еге ж. Емігрував звідкись із півдня Європи. Очевидно, з політичних міркувань. У всякому разі, по приїзді УРП[1] допомогло йому влаштуватися кур'єром. Угадай де?

— Не маю уявлення.

— Шкода, шкода. Ніякої фантазії. У Національному музеї. Ні квартири, ні друзів, платня невисока. Тепер угадай знову. Де він живе, хто йому допомагає?

— З твоїми навідними запитаннями вгадати неважко. Ясна річ, у Грети.

— Отож бо. Молодий, вродливий хлопець і непоказна жіночка середнього віку. Наслідок: сімейне щастя і бурхлива активність залоз.

— І все-таки ти цинік. Чому б молодому чоловікові не полюбити без будь-якої прихованої думки жінку старшу від себе? Чи таке личить лише нам, чоловікам у літах, які при нагоді хвацько витанцьовують з двадцятирічними блондинками?

— Розписуватися можеш тільки за себе, — сказав Ерік.

— Ні, з тобою явно не все гаразд. Погруз у старечому консерватизмі. Мені сьогодні Грета справді сподобалась. У неї дуже гарні очі. Якби вона звабливіше вдягалася й зробила одну зачіску, то могла б пройти де завгодно, і через твої забобони теж.

— Ти хочеш сказати, якби вона роздяглася зовсім? Я не авторитет у таких питаннях, проте анітрохи не сумніваюся, що цей манірний хлопчисько користується нею в своїх інтересах. А це, погодься, аморально. Коли він надійно влаштується в Швеції і Грета більш не буде йому потрібна, він утече. Покине її, і та слабенька віра в себе, яку вона віднайшла, зникне. Лусне, мов яскрава повітряна кулька. Особисто мені це неприємно. Думаю, варто розкрити їй очі.

— Цього робити не можна. Ніколи не слід лізти незграбними руками в чужі любовні справи. Дік так закохано дивився на неї сьогодні ввечері! Не думаю, щоб він прикидався.

— Власне кажучи, треба було б поговорити з Андерсом, — замислено проказав Ерік, ніби й не чув мене.

— Андерс? Він же її шеф?

— Авжеж. Вона працює в Андерса Бруна. У його відділі. Думаю, він усе знає. В такій установі пліткують на відчай душі. Уяви собі, немолода службовка живе з вродливим хлопчиськом-кур'єром. — І він пирснув.

— Ти старий лицемір, — просичав я. — Сидиш тут і пліткуєш за чашкою кави. Дай їй спокій. То ти знаєш Андерса?

— Чи знаю я Андерса? Таж ми удвох написали книжку. Про живопис вісімнадцятого століття — Хіллестрем та інші. Це ж його епоха, Андерсова тобто. Густавіанська. А втім, і йому перепало. Діло житейське.

— Ти про що?

— Про любов, або, як я це називаю, про залози. Він був двічі одружений. Зараз знову розлучений. І бігає, як той пес, висолопивши язика, за кожною спідницею. Але за такі втіхи треба платити. А надто в його віці. Ну от, уяви собі. Дві жінки, два виводки дітей. Подвійне вирахування на аліменти із платні. Чи багато лишається?

— І як він викручується?

— По-всякому. Пише книжки і робить телевізійні програми, працює на радіо, у відділі культури. Приробляє скрізь, де може. І спритний, чортяка. Нужди не знає. Але йому судилося бути вічною білкою в колесі. Бігти й бігти. А зараз він сподівається здобути посаду шефа. Аронсон до весни піде. І я знаю, що Андерс готовий на все, геть-чисто на все, щоб захопити це місце. Прибрати до рук весь музей.

— Я ходив сьогодні на виставку. Тобто вчора. Ти її бачив?

— Боронь боже. Я почекаю, доки спаде хвиля. Нема страшнішої кари, ніж штовхатися серед тисячі дамочок.

— Пішов би зі мною, до відкриття, для мене влаштували персональний перегляд.

— Он як! Ти завжди на особливому становищі, — пробурчав Ерік і підлив собі віскі, демонстративно не запропонувавши мені.

— Мене там зустрів один молодик, мабуть, асистент. Його звуть Бенгт Хеллер. Він і показував виставку.

— Бенгт Хеллер! Он як!

— А що?

— Я думав, він тримається осторонь. У них там плелися всякі інтриги. Розкол, як пишуть у вечірніх газетах. Передусім ця ідея спала на думку Хеллерові, але він думав про зовсім інший тип виставки. Соціально-антропологічний, так би мовити. Хотів показати роль експлуатованих класів і те, як за рахунок низькооплачуваної праці зводилася суспільна піраміда. І весь цей процес, на його думку, сконцентровано в коштовних речах. Усе йшло добре, поки не втрутився Андерс Брун. А він же там головний і зумів провести свою лінію. Тобто експонати лишились, але без суспільного тла.

— Еге ж, Бенгт здавався засмученим.

— Е, друже, Бенгт завжди нещасливий. Не одне, то інше. Нелегко бути романтиком революції, коли сам ти запечений у солодкому пирозі буржуазності. Тобто в самому Національному музеї, шкаралупі тих скарбів, що їх ми створили нашими обивательськими, дрібнобуржуазними зусиллями.

— Не завжди дрібнобуржуазними. Адже там є творіння Рембрандта та інших, а це, погодься, куди більший капітал:

— Тим гірше. Для Бенгта. Ну, друже, а тепер іди-но додому. Вже чверть на третю. Мені треба поспати. А то завтра я матиму жахливий вигляд. На добраніч, цьомни від мене свою кицю, страшний то звір, мушу тобі сказати. Але ім'я в неї гарне. Уявляєш, я бачив Клео де Мероде. Справжню Клео. У Ніцці. І не так уже й давно. Вона була, звичайно, схожа на старий привид… Ого! Таки справді чверть на третю. У всіх стало розуму піти додому раніше. Ну, катай, щасливого тобі різдва та всього іншого!

Коли я вийшов на Чемпангатан, снігопад ущух. Легенький морозець приємно освіжав, мулиця оздобилася чистим сніговим покривалом, на якому не було жодного людського сліду.

Власне, годилося б на нього образитись, думав я, стоячи різдвяним ранком у кухні й перевертаючи шинку на сковорідці. Сам же попросив мене залишитись на кілька хвилин, а потім витурив геть, мовби я причепився до нього.

Проте на Еріка Густафсона не можна ображатись. У всякому разі, довго. За всією його балаканиною ховається мила й добросердна людина. Для нього теревені — це спосіб увійти в контакт, приховати свою самотність і свої, проблеми.

— Кожна людина мас свій клопіт, — сказав я Клео, яка пильно стежила з табуретки за моїми рухами. — Авжеж, кожна.

Я дістав із холодильника цупкий паперовий пакет, витяг звідти дві жирні салаки, що мінилися сріблом, і поклав на тріснуту остіндську тарілку. Опустивши голову, Клео заходилася коло свого сніданку, сліпа й глуха до навколишнього світу. Людські проблеми її аніскілечки не обходили.

Зі срібною тацею в руках, на якій були яєчня з шинкою та два нарізаних помідори, я ввійшов у кімнату. Вийшло гарне поєднання кольорів, чудово доповнене кружальцями огірка та кількома листочками салати. Поставивши тацю на столик, я сів біля вікна, звідти було видно терасу.

На терасі м'якими пагорками лежав сніг. Світило сонце, і сніжні кристалики виблискували і яскріли. За білими дахами будинків виднів зимовий Юргорден, Гренд-Лунд[2] лежав намертво скутий морозом. Колесо огляду маячило на обрії, як монумент з інею, а позаду стирчав білий вказівний палець оглядової вежі.

Гарно, спокійно, тихо. Святковий день. На підвіконні червоніли тюльпани, а на столі красувався великий гіацинт від фру Андерсон. Ми звичайно обмінювалися квітами на різдво. У безмовній тиші глухо прозвучали дванадцять ударів на дзвіниці Сторкіркан.

А шкода, подумав я, потягшись до транзистора. Нехай би панувала тиша та спокій, і світ за вікнами лежав би безмовний, сповитий м'яким білим снігом. Солодкий сон у різдвяній тиші. Та куди дінешся, і я натиснув кнопку. «… Вартістю понад сорок мільйонів крон. Поліція, не знайшовши сліду злочинців, вважає, що крадіжка сталася різдвяної ночі до половини на п'яту ранку. Це найбільша крадіжка із зламуванням, будь-коли здійснена у Швеції. Як уже згадувалось у попередніх повідомленнях, зникло багато експонатів ні з чим не співмірної історичної цінності, серед них корона, скіпетр і держава Еріка Чотирнадцятого, які досі зберігалися в скарбниці замку й були взяті звідти на час для виставки «Шведські скарби». А тепер зведення погоди…»


IV


— Як це безглуздо, — голосно сказав я самому собі. — Страшенно безглуздо.

Виделка повисла в повітрі, застигла на півдорозі. Яєчний жовток тоненькою цівкою потік у тарілку.

Отже, сталося те, про що ми розмовляли жартома учора ввечері. Зникли королівська корона, скіпетр і держава. А заразом і інші експонати. Незважаючи на сигналізацію, яка могла засікти муху на вітрині. Незважаючи на патрульні поліційні автомобілі та внутрішню охорону. Як це сталося? Чому? Навіщо? Злодії мали б розуміти, що жодна з тих речей не дасть їм прибутку, якщо вони не переплавлять золото й не виколупають перлини та коштовне каміння. І знати, що вся шведська поліція підключиться до цієї справи. Порти й аеропорти закриють, Швецію наглухо закоркують, аж поки все це добро знайдеться.

Проте людина, яка зуміла, незважаючи на охорону та всі перестороги, здійснити крадіжку такого масштабу, напевне, хитріша й підступніша, ніж більшість її колег. Про це свідчить і вибір часу. Різдвяна ніч — саме той момент, коли один раз на рік уся Швеція віддасться безтурботним радощам.

Я проковтнув рештки сніданку, виніс тацю в кухню, налив молока для Клео і збіг униз по крутих кам'яних сходах. На Чепмангатан, потім далі під укіс, і ось я вже на Корабельному мосту.

Сонце сяяло, проте мороз щипав за носа. У Швеції сьогодні ранок настав пізно, пізно для всіх, крім поліції та службовців музею.

Я дивився на воду, пара від якої пливла до Національного музею, що виблискував шибками вікон на протилежному березі Стремму.

Старовинна будівля виглядала як і завжди, ніби нічого й не сталося. Вона стояла на Бласлехольмені, наче на таці, обтяжуючи міський краєвид своїми безформними обрисами, і, як звичайно, здавалася на кілька розмірів більшою за своє оточення. Щось неправильне було в її лініях, якась неспівмірність. Можливо, винен у цьому був дах?

Але навіть здалеку я роздивився чорно-білі поліційні машини, які наче взяли музей в облогу. Тільки ви трохи запізнилися, думав я, швидко йдучи по мосту через Стремм і видихаючи перед собою білі хмаринки пари. Вам би вночі тут бути.

Унизу, на набережній, ближче до музею, я побачив верх сірого телевізійного автобуса. «Рапорт» і «Актуельт»[3] розгорнули своє устаткування, готуючи пікантний додаток до вечірньої програми.

Біля музею, спиною до нього, стояв Андерс Брун без пальта й без капелюха і говорив перед телекамерою. Репортер тримав у випростаній руці мікрофон із надітою на нього великою пуховою рукавичкою. То й мікрофони мерзнуть? Але це роблять, мабуть, заради звуку.

Я проштовхався між цікавих ближче до музею. Бліде сонячне світло тремтливими зблисками мерехтіло на воді, яка ще не встигла замерзнути. Течія була надто сильна.

— Ми довідалися про крадіжку сьогодні вдосвіта, — почув я похмурий голос Андерса Бруна.

Він здавався заклопотаним, стомленим і невиспаним. Його можна було зрозуміти. Попри всі заходи перестороги, сталося у що ніхто не вірив. По ньому, як відповідальному за виставку, це вдарить насамперед. Принаймні він так вважав.

— Злодії зайшли, певне, крізь двері чорного ходу. Вони зуміли приспати двох сторожів, які чергували цієї ночі. Чому так сталося, ми поки що не знаємо, але охоронці поснули, і коли вранці, близько четвертої, з ними спробували зв'язатися із центра охорони, ніхто не відповів. Приїхала поліція, і сторожів знайшли на підлозі непритомними. Багато найцінніших експонатів виставки зникло.

— І серед них корона та скіпетр короля Еріка? — запитав репортер.

— Так. Це просто трагедія… — Голос його урвався, але він провадив — І я закликаю тих чи того, хто вчинив цю безглузду крадіжку: поверніть украдене! Продати ці експонати ви ніколи не зможете. Ніхто й ніде не зважиться їх купити. Тільки не знищуйте! Такої втрати не відшкодуєш. Узяте вами — частка шведської історії. Вона належить нам усім. Якщо ви знищите ці речі, кара буде дуже сувора.

— Отже, ви бачили й чули головного хранителя Національного музею Андерса Бруна, — сказав перед камерою репортер, а Андерс Брун повільно пішов назад, до широких парадних сходів. Мені було жаль його, я розумів, як він себе почуває.

— Андерсе! — гукнув я. — Андерсе! Зачекай!

Він обернувся й усміхнувся мені жалюгідно й розгублено.

— Юхане, друже. Тут більше нема чого робити. Зайдімо до мене.

З-за скелець окулярів на мене розпачливо дивилися карі очі. Попелясто-сіре й бліде, незважаючи на мороз, обличчя свідчило про втому, близьку до шоку. Так, добряче його трусонуло.

Ми пройшли поміж поліційними машинами, поминули скляні двері до вестибюля, де нам кивнув поліцейський, піднялися широкими сходами, а далі повернули ліворуч, до виставки.

Ішли мовчки. Сходи видалися мені крутішими, ніж минулого разу. Уже між першим і другим поверхами занили мої нетреновані м'язи.

Сонце освітлювало стінний розпис Карла Лассона: просто лад нами світловолосий Густав Ваза в'їжджав, оточений радісною юрбою, в уквітчаний Стокгольм. А в залах ніхто не радів. Приходили і йшли похмурі службовці, біля кожних дверей стояли насуплені поліцейські.

Ми зайшли до центральної зали, де ще недавно було виставлено королівську корону. Велика скляна вітрина зяяла пусткою. На підлозі скалки. Блакитну оксамитову підкладку витягли, і вона, зім'ята, валялася під вітриною. Кілька поліцейських у комбінезонах, очевидно, шукали відбитки пальців, притрушували скло сірим порошком. Андерс похитав головою і перейшов до сусідньої зали. Тут деякі вітрини лишились неторканими, інші розграбили наполовину, решту підчистили цілком.

— А вони не дурні, — скрушно мовив Андерс. — Взяли тільки найцінніші і відносно невеликі предмети, які легко випести і простіше збути з рук.

— Здається, ти казав, що продати нічого не можна?

— Природно, я мусив так казати, це наша офіційна версія. Май на увазі, коли з кимось говоритимеш.

Ми пройшли довгим коридором і зупинилися перед коричневими дверима з табличкою, на якій білими опуклими літерами на веселому голубому тлі було написано: «Головний хранитель Брун».

— Зайдімо на хвильку. Мені потрібні чашка кави і телефон. Там мені однаково робити нічого.

З його простого, наповненого світлом і повітрям кабінету видно було заклади-конкуренти — Музей сучасного мистецтва і Скандінавський музей. Замок Фредріксборг височів на другому березі Стремму, красуючись білими шапками снігу на зелених схилах даху.

Увійшла дівчина. Дуже мила дівчина, та ще й з кавою.

— Вам пощастило. Я варила тільки собі, але ще на двох вистачить. А от сухариків у мене всього два.

— Дякую, голубонько, — мляво пробурмотів Андерс. — Усе чудово. Це мій добрий приятель, Юхан Хуман. Власник антикварної крамниці і знавець мистецтва. Нам треба трохи поговорити про події цієї ночі.

— Мене звуть Карін, — сказала дівчина й усміхнулась. — Карін Стенман, секретарка пана Бруна… Якщо знадоблюсь, я в себе, переписую звіт. А ваші калоші я поставила вранці на газету під теплоцентраллю в залі, вони наскрізь промокли. — І вона вийшла, причинивши за собою двері.

— Здібна дівчина, — стомлено промовив Андерс, дивлячись кудись перед собою. — Вона моя секретарка, але, крім цього, навчається в університеті. Коли закінчить курс з історії мистецтва, почне працювати асистентом. Спеціалізується на шведському образотворчому мистецтві дев'ятнадцятого століття. Ось так… — Зітхнувши, він поправив елегантну темно-синю краватку, щиглем збив з вилоги ретельно відпрасованого темно-сірого фланелевого костюма уявну порошинку.

Андерс не змінився. Такий же, як колись в Упсалі. Він завжди приділяв надмірну увагу своєму одягу. І зовні такий самий приємний, незважаючи на сивину в чуприні та зморшки біля очей.

— Ти написав звіт? — запитав я.

— Так. Продиктував про все, що побачив, коли прийшов до музею сьогодні вранці, а Карін зараз передруковує. У мене є диктофон. Знаєш, такий маленький, портативний. Дуже практична річ у нашій роботі, коли весь час бігаєш по залах та поверхах.

— Як же все це сталося? Ти коли сюди прийшов?

— Гм-м… Я був удома, спав. Знаєш, як сплять на різдво. Забагато з'їв і таке інше. Отож і спав як убитий. Зненацька задзвонив телефон, десь зразу після половини на п'яту. Я прокинувся. Ніколи ще похмілля не розвіювалось так швидко. — Він стомлено посміхнувся і сьорбнув кави. — А коли приїхав сюди, поліція вже робила своє діло. Ми дійшли висновку, що злодії потрапили в музей, очевидно, крізь невеликі двері з чорного ходу. Дверей не ламали, скористалися підробленим ключем. Дублікатом.

— Виходить, вони почували себе тут як дома?

— Принаймні вони добре знали обстановку, — кинув Андерс. — Опинившись усередині, зразу подалися в контрольне приміщення й до пульта. Там вони перемкнули потрібні реле. А це може зробити лише фахівець, обізнаний із секретами нашої сигналізації. Далі лишалося тільки зайти і взяти. Ніяких перешкод.

— А охорона? Що з ними сталося?

— Охорона? Спали, як байбаки. Поліція щойно взялася до аналізу нашого чудового різдвяного столу. Хтось висунув версію, ніби злодії ввели снодійний газ у системи кондиціювання повітря, але це, на мою думку, звучить аж надто фантастично. Ні, очевидно, щось підмішали в їжу. Іронія долі. Ми хочемо зробити хлопцям приємне: хоч якась компенсація за самотність у різдвяний вечір. Готуємо їм різдвяний стіл, а хтось підмішує до страви якоїсь гидоти, і вони падають з ніг. Оце така відплата за любов до ближнього. — Андерс іронічно посміхнувся.

— То вони просто поснули?

— Атож. Близько дванадцятої повечеряли — у них, здається, так заведено, — а на початку другої відчули якесь дивне запаморочення. Один із сторожів зрозумів, що тут щось негаразд, і спробував подзвонити в поліцію, але не встиг дійти до телефону. Це виявилася сильна штука. Вони оце тільки тепер прокинулись.

У двері постукали, і, перш ніж Андерс устиг відповісти, до кімнати зайшов чоловік років шістдесяти. Побачивши мене, повернув назад.

— Заходь, заходь, Мугенсе. — Андерс помахав йому рукою, запрошуючи увійти. — Тут усі свої. Це мій давній друг Юхан Хуман. Мугенс Анд у нас шеф відділу інформації. Робить рекламу, обслуговує виставки.

— Саме час братися до роботи, так? — запитав я жартома.

Проте Мугенс не оцінив моєї спроби бути дотепним, не усміхнувся.

— Так, схоже на те, — сказав він стомленим, застудженим голосом і провів рукою по лисині. — Дзвонять з усіх можливих газет, але я відіслав офіційне повідомлення в телеграфне бюро, яким їм поки що й доведеться задовольнитись. А хто цікавиться подробицями про наших друзів-грабіжників, тому я рекомендую звернутися до поліції.

Він схожий на засмученого бульдога, думав я, дивлячись на пооране зморшками, брижувате обличчя шефа інформації. Очі були трохи вибалушені й ще дужче посилювали цю схожість. Він говорив з акцентом — не сильним, але досить помітним датським акцентом.

— Чудово, Мугенсе. Так і робіть. Ми не повинні обговорювати роботу поліції. Краще хай вони самі це роблять.

— Гаразд, — сказав Мугенс — Ти знаєш, де мене шукати.

І він пішов.

— Прекрасна людина, зауважив Андерс. — Потягнувшись, він позіхнув ще раз. — Приїхав сюди наприкінці війни. Як біженець. Брав участь у русі Опору. Між іншим, був антикварним торговцем у Копенгагені. До нас прийшов за рекомендацією одного стокгольмського колеги і дістав роботу в архіві, а тепер завідує відділом інформації. Ось як буває. Так прижився в нас, що й додому не вернувся.

— Здається, ти сказав… Мовляв, злодії не зможуть продати крадене. Що такий номер у них не пройде, — сказав я, обмірковуючи одну думку. — Отже, кажеш, не пройде?

— В усякому разі, з короною. Та й з іншими, більшими речами. І хвалити бога. Але там і багато іншого. Міжнародний покупець, природно, не зможе знати всього підґрунтя цієї історії. А деякі речі з колекції мають на світовому ринку такий попит, що наша інформація через Інтерпол не дасть наслідків. Ясно, що їх не продаси на великих аукціонах — «Сотбі» чи «Крістіс», приміром. Та загалом обдурити довірливих покупців в Америці чи Європі буде не так уже й складно.

— Наприклад?

— Ну, всі оті маленькі шкатулки вісімнадцятого століття і стародавніші. Золото й каміння. Те і се — набереться потроху. Кілька картин. Невелике полотно Ватто «Італійська серенада», «Рисувальник» Шардена. Збути їх, звичайно, буде важче, але якщо вони полежать тут деякий час, а потім їх потихеньку перешлють якомусь нафтовому шейхові, то й картини, мабуть, пройдуть, — сказав він скрушно.

— Ти маєш на увазі маленькі речі й невеликі картини?

— Атож, саме їх. Усе вмістилось у кілька невеликих валіз. Їм не довелося сушити голову над проблемою перевезення. Простіше простого поскладати речі у валізи й вибратися звідси. Далі все піде тишком-нишком.

— А поліція? Ти ж казав, що довкола музею патрулюють поліцейські машини.

— Воно-то так, уяви собі: третя-четверта година різдвяного ранку. Безлюдно, тихо, ніде ні душі. Навколо самої будівлі машини не патрулювали. Адже тут була внутрішня охорона. До речі, злодії пішли тією ж дорогою, що й прийшли, — крізь чорний хід. А там і до автомобільної стоянки близько. Метрів п'ятдесят або сто. Палицею докинути. А ще ж і не розвиднялося.

— І що вони тепер робитимуть?

— Не маю анінайменшого уявлення, — сказав Андерс, підперши руками голову. — Найімовірніше, злодії ховатимуть. валізи в якомусь надійному місці. Мабуть, у центральній камері схову, — засміявся він. — Принаймні доти, доки уляжеться переполох. Потім спробують вивезти з країни. А це неважко. Поїдь-но в Данію на машині через Хельсінборг чи Мальме і якщо попадешся, то вважай, тобі страшенно не пощастило.

— Напевне. Адже митники завжди приділяють більше уваги приїжджим, аніж тим, хто залишає країну.

Ми замовкли. Андерс мляво колотив ложечкою у пластмасовому кухлику. На підвіконні стрибала синиця, внизу, на набережній, сигналила машина.

У двері постукали, і хтось увійшов до кімнати. Я обернувся і одразу впізнав його. Навіть при всьому бажанні я не зміг би не впізнати свого найщирішого друга.

— Прошу вибачити, якщо перешкодив, — відкашлявся гість. Видно було, що він не надає особливої ваги своїй ефектній появі. — Моє прізвище Асплунд. Комісар поліції Асплунд. Мені сказали, що головний хранитель тут.

Андерс підвівся, привітавсь і показав рукою на стілець поряд зі мною.

— Радий вас бачити. Хоча радості сьогодні мало… Знайомтеся, це Юхан Хуман. Мій друг. Торговець антикваріатом.

— Друг, он як? — Калле Асплунд усміхнувся й міцно потис мені руку. — З різдвом тебе, Юхане. Шкода, що ми зустріли його не разом. Добре, хоч тепер здибалися. Можна сказати, різдвяна зустріч. Отак воно…

І він заходився нишпорити в кишенях свого піджака. Його пальці снували, як меткі звірятка, аж поки знайшли потрібне. Коротку люльку, коробку сірників та пластиковий пакет. Довгі волохаті пальці натоптали люльку жовтими волокнами тютюну, і він закурив. Я знав, що зараз відбудеться таке, до чого Андерс зовсім не готовий. Тільки добре виховання допомогло йому зберегти витримку, коли хмара ядучого диму оповила кімнату.

Не знаю, який тютюн курить Калле Асплунд, але він жахливий. Саме жахливий. Одначе той факт, що він курить бридкий тютюн і має, м'яко кажучи, трохи оригінальні манери, аніскільки не применшує переваг Калле, людини безумовно обдарованої і проникливої.

— Мушу сказати, ми з Юханом чудово знаємо один одного. У нас навіть два вбивства на спільному рахунку. — І він привітно всміхнувся враженому Андерсові.

— Це було кілька років тому, — сказав я збентежено, хоча для збентеження не мав підстав. І все-таки згадувати про те, що тоді сталося, було мені неприємно. Не варто зараз про це говорити.

Калле Асплунд рішуче ляснув долонею по столу. Вона важко впала на стільницю і завмерла, тільки пальці посіпувалися, відбиваючи безгучний дріб.

— Я сам займуся цією справою, — сказав він твердо. — Перед різдвом я виїздив з міста й оце тільки зумів добутися назад. Їздити по засніжених дорогах — нема нічого гіршого.

— Я щойно продиктував звіт про все, що нам відомо, — стомлено мовив Андерс. — Він зараз буде готовий. У вас є щось нове?

— Ні, поки що нічого, — почувся голос Калле Асплунда з-за нової смердючої хмари. — Пальців море, але кому вони належать, — достойним відвідувачам виставки чи злодіям, — ми не знаємо. Такі хлопці, мабуть, не лишають по собі очевидних слідів.

— Мабуть. Але що мене найдужче тривожить… — І Андерс замовк, дивлячись поверх Корабельного мосту. Сизі струминки підіймалися з димарів прямовисно вгору. Сонячний безвітряний день з іскристою памороззю на дахах. — … Що мене найбільш засмучує, — провадив він, не відриваючи погляду від покритих інеєм корабельних щогл, — це те, що у злодіїв, певно, знайшовся помічник тут, у музеї.

Калле Асплунд кивав головою, ліниво посмоктуючи свою люльку.

— Інакше яким чином вони відключили б сигналізацію? І як змогли б виготовити дублікати ключів?

— Не виключено, — сказав Калле Асплунд. — Цілком можливо. І ми це, природно, спробуємо з'ясувати. Треба буде перевірити кожного службовця і ще тих, хто працював тут зовсім недавно. Але злодії могли дістати креслення десь у іншому місці. Наприклад, у фірмі, яка обладнала сигналізацію. А виготовити дублікат ключа не так уже й складно. Поживемо — побачимо.

Задзвонив телефон. Андерс подав трубку Калле Асплундові. Той з цікавістю слухав. Попахкував люлькою, іноді щось бурчав, даючи комусь зрозуміти: він дуже уважно слухає.

— Чудово, — сказав він, поклавши трубку. — Чудово. Щойно знайшли машину «вольво», вкрадену за день до різдвяного вечора. Машина стоїть між двома ялинами на Ловені, за стежкою, прокладеною товариством охорони природи та муніципалітетом до Китайського замку. Там вона й стоїть. А в багажнику — велика порожня валіза. Звичайна собі валіза.

— Це може мати якесь відношення до нас? — запитав Андерс.

— Побачимо…

Асплундова люлька, хвалити бога, згасла, і він більше її не запалював.

— Побачимо. Але у валізі знайшли буклет з виставки.


V


Перший понеділок після різдвяного тижня, який я дозволив собі провести поза містом, цілком виправдовував свою назву — будень. Похмуро й сумно. До обіду в моїй крамниці побувало всього троє покупців, та й то двоє з них не були покупцями, вони хотіли «тільки подивитись». Ну, звісно, ласкаво просимо. Але ті, хто «тільки дивиться», не допомагають мені сплачувати податки. Щоб я міг зводити кінці з кінцями, потрібен вагоміший внесок публіки, яка цікавиться антикваріатом.

Коли настав час обіду, я подався до Національного музею. Не тому, що в мене була там справа, просто не міг утриматись. Я знав, що мені не слід цього робити, що я вплутаюсь у якусь історію, зовсім мені не потрібну, а може, й небезпечну. До того ж у всіх пригодах та дивних історіях, в які я повсякчас даю себе вплутувати, я звичайно програю і в матеріальному відношенні. Табличка з моїм автографом «Скоро повернуся», яка часто з'являлася на дверях крамниці, аж ніяк не пожвавлювала торгівлі. Все це я знав, про все подумав, але, незважаючи на голос здорового глузду, ноги самі понесли мене до музею. Мене вабило до забороненого, як метелика на світло.

Власне, а що тут особливого, міркував я, йдучи по мосту через Стромм і раз у раз ухиляючись від фонтанів, які порскали з під коліс машин, із крадіжками має справу поліція. До мене це не має ніякого відношення, і від того, що я тільки подивлюся, шкоди по буде.

Так я думав, обдурюючи сам себе. Проте в глибині душі, всупереч усім заспокійливим міркуванням, я знав, що діло зроблено. Що мене зваблять, утягнуть у нову історію, з якої я невідомо чи й виплутаюсь.

Та хоч би як там було, а я вже піднімався сходами музею. Пройшов через високий вестибюль, де за віконцем каси манірна дама в зеленому плела червоний шарф. Попрямував далі, повз кіоски, де продавали книжки з мистецтва, листівки та репродукції. У дальшому кінці був ресторан чи, точніше, закусочна.

Людей за круглими столиками, що були накриті картатими скатертинами, сиділо небагато. Я замовив рибу. Кефір, смажену рибу і сухарики. Корисна противага різдвяним надмірностям.

А тут добре, подумав я, сідаючи за наріжний столик. На кожному. столику поряд із гіацинтом горіла невелика свічка, створюючи враження домашнього затишку. І годували смачно.

— Привіт. Можна підсісти?

Спершу я не впізнав її, але потім згадав. Карін Стенман, Андерсова секретарка, яка вивчає історію мистецтв і згодом працюватиме в музеї.

— Прошу, прошу… Як ваші успіхи в науці?

— А що мені тепер вивчати? — Вона скривилась і розіклала на колінах червону паперову серветку.

— Так, ваша правда. Але треба сподіватись на краще. Адже експонати, може, ще й знайдуться.

Вона випила молоко, утерла рот серветкою і серйозно подивилась на мене. Темне, майже чорне густе волосся з проділом посередині обрамляло бліде обличчя з великими блакитними очима. А вона схожа на мою Клео, подумалося мені.

— Сподіватись можна завжди, але, як на мене, шанси мізерні. Дрібніші речі вже, напевне, полетіли із Швеції або лежать десь і дожидають спокійніших часів. А от корона і скіпетр, боюсь, зникли назавжди.

— Звідки такий песимізм? — спитав я.

— Самі подумайте. Такі речі небезпечно тримати. Найдоцільніше викинути їх куди-небудь. У Стремм, наприклад.

— Тоді їм годилося б раніше про це подумати. А поліція нічого не знайшла? Ніяких слідів? Я на тиждень виїжджав з міста і знаю тільки те, що було в газетах.

— Я, власне, теж. Вони багато не кажуть. Це я про поліцію. Андерс теж мовчить. Геть пригнічений. Вважає все своєю помилкою.

— А хіба це не так?

Похмурий Бенгт Хеллер поставив на наш столик тацю з оладками, политими брусничним варенням. Я відсунув свою склянку з кефіром, остерігаючись його незграбності.

— Привіт, — сказав він. — Ми бачилися востаннє, коли я показував вам виставку Андерса. Вам пощастило, що ви тоді прийшли, адже тепер окрасу програми вилучено, — додав він з усмішкою.

Вперше бачу його задоволеним, подумав я. Правда, зустрічались ми лише один раз, але він видався мені тоді вельми похмурим типом. Я пильно роздивлявся Бенгта, поки він, іронічно всміхаючись, розрізав хрусткі, добре підсмажені оладки.

— З цим можна й не погодитися. З тим, що Андерс винен. У світі нема жодного музею, який міг би вберегти себе від пограбування. Це обов'язок організації, яка відповідає за охорону, і поліції. Якби в них уночі біля всіх входів та виходів стояли люди, нічого б не сталося.

— Не розумійте мене так буквально. Звісно, я не збираюся твердити, що в пограбуванні винен Андерс. Але це наслідок його помилки. Вся експозиція була безглуздою — через те він і зв'язався з короною, скіпетром та іншими дурницями. Його турбував тільки особистий успіх. Замкова скарбниця не хотіла передавати експонати, проте Андерс використав деякі зв'язки і таки домігся свого. Найшикарніша виставка десятиліття, організована найчарівнішим головним хранителем десятиліття! — і Бенгт Хеллер підняв склянку з молоком. — За здоров'я нового директора.

— Тобто?

— Невдовзі тут зміниться начальство. Пенсійна сокира вже зависла в старого над головою. І є чимало претендентів. Але ніхто так цього це прагнув, як Андерс. Тут йому й мала допомогти виставка, він так розраховував. Зірка першої величини в його послужному списку.

— Ви несправедливі, — урвала його Карін. — Не можна звинувачувати в усьому Андерса тільки тому, що він не бажає схвалювати ваших вульгарних поглядів на мистецтво. Так, він честолюбний, але здібний фахівець. Не знаю, про кого ще в музеї можна таке сказати.

За столом запанувала тиша, ми їли. Карін замкнулася в собі, її голубі очі потемнішали. Бенгт був схожий на собаку, якого зігнали з колін. Час. від часу він тривожно й прохально дивився на Карін, але вона прикидалася, ніби не бачить, не помічає його.

— Є ще новини? — запитав я Бенгта, намагаючись розрядити обстановку.

— Нічого. Тільки те, що поліція вважає, ніби тут працювали не якісь рядові грабіжники. Здається, вони схиляються до думки, що це міжнародна банда. Але, зрозуміло, бредуть у тумані, час від часу посилаючи нам сигнали, щоб ми вірили, ніби вони на правильному шляху. Та, як кажуть, будьмо оптимістами. Не заради Андерса, звичайно, а заради музею.

— Ну годі, — сказала Карім тихим, але сповненим гніву голосом. — Годі про Андерса. Він у багато разів достойніший і за вас, і за багатьох інших. Ви, дрібні кар'єристи, тільки й нюшите, звідки вітер віє, а вдаєте із себе радикалів. Слините палець і виставляєте в повітря. А Андерс учений. Він дослідник, і такому, як ви, годилося б його поважати. Бувайте, Юхане. Мені треба йти. Зустрінемось якось іншим разом, коли буде трохи спокійніше. І товариство приємніше.

Карін усміхнулась мені, взяла сумочку й пішла.

— Звичайно, — кисло пробурмотів Бенгт, — Андерс узяв Карін секретаркою не тільки за те, що їй подобається друкувати на машинці.

— Що ви хочете цим сказати?

— Хіба не ясно? Андерс використовує її. Її відданість. Точнісінько так само, як він використовує решту службовців. Адже цей занюханий музей служить одній-єдиній меті — його кар'єрі. Єдине, що для нього існує, це він сам. Головний хранитель Андерс Брун. Тому я страшенно радий, що сталася ця подія. Нарешті голка прохромила роздутий міхур. Повітря вийшло, і він став морщитись. Дістав своє. Це гріє мене, Юхане, навіть серед зимової холоднечі. Дуже гріє.

Невже все це пояснюється так просто, думав я: Бенгт любить Карін, Карін любить Андерса, а Андерс любить самого себе. Я згадав, як асистент дивився на Карін, як звучав його голос, коли він говорив про неї та про Андерса. Чи не звідси слід розплутувати клубок? Що тут — буря в склянці води, спричинена любовною драмою, чи ми пливемо в глибших водах?


VI


Коли Бенгт пішов, я ще якийсь час сидів. Колотив ложечкою в чашці з кавою і міркував.

Он як, ти тут? Приємний гість.

Проте, коли Андерс поставив на мій столик чашку кави й тарілку, на якій лежали бутерброди з шинкою, радості на його обличчі я не побачив.

— Сподіваюся, ти добре відпочив на свята?

— Дякую. А як ти? Назад нічого не повернули?

Він скрушно всміхнувся і надкусив бутерброд. Тоді похитав головою.

— Нічого. І в поліції ніяких зрушень. Твій друг, отой Асплунд, не справляє враження найкмітливішого поліцейського в світі. Їм тільки й відомо те, що охорону приспали і що хтось, увійшовши з чорного ходу, відключив сигналізацію й набив валізу або дві чим хотів. Потім утік на краденій машині, яку поліція знайшла в Ловені. За кількасот метрів від Китайського замку. Та все це ти вже знаєш.

Я кивнув.

— І жодних натяків? — спитав я. — Коли трапляється щось екстраординарне, це, звичайно, обговорюють у певних колах. А вони, як правило, добре поінформовані.

— Але вони, ясна річ, не біжать доповідати в поліцію.

— Не біжать. Однак поліція за деким стежить і дещо чує. І часто-густо знаходяться такі, хто згоден поділитися відомостями в обмін на щось інше.

— На гроші?

— Не обов'язково. Є мінова торгівля. Якщо ти мав неприємності, то поліція може дещо «забути» — це й буде плата за відповідну послугу з твого боку.

— А, розумію. — Андерс поклав собі свіжої гірчиці. — Ні, навіть нічого такого немає. Ні донощиків, ні слідів.

— А тут, у музеї, нічого?

— Тут?

— Атож. Під час нашої останньої розмови ти, здається, сказав, що підозрюєш когось із своїх. З тих, хто знає всі ходи й виходи і вміє відключати сигналізацію.

Андерс похитав головою.

— Я не знаю, — сказав він стомлено. — Не знаю, хто б це міг бути. Можливо, поліція щось і розплутує, проте мені вони поки що нічого не кажуть. І на те, очевидно, є свої причини. Зрештою, причетним до крадіжки може бути кожен з нас. Хто завгодно. Так мало знаєш про своїх же працівників! Пробач. Мені пора бігти на засідання. Бувай.

Він пішов

«Хто завгодно», — сказав Андерс. Хто завгодно. Він справді хотів щось цим сказати? Кинув цю фразу тільки для годиться чи думав про когось конкретно? Про Бенгта? Про Діка?

Власне кажучи, і мені пора було «бігти». Хоча стреси й біганина не для мене. Отож я встав не кваплячись, бо ж і причин бігти стрімголов не знаходилось. Клео, напевне, спала у своєму кошику біля батареї, сита і вдоволена після салаки та молока. А напливу покупців не передбачалося. На жаль. Але так чи інакше, треба й мені помалу рушати додому. І я вийшов у велику залу за рестораном, проте ще переглянув там листівки, погортав книжки з мистецтва.

— Ні, ні, — пролунав поряд зі мною чийсь голос. — Нічого не вийде, фру Свенсон. Доробити цю афішу я зможу не раніше ніж у кінці січня. Друкарню зачинено.

Я впізнав його, чоловіка в темно-коричневому костюмі, що говорив з кіоскеркою. Його рідке волосся, утворюючи віночок навколо голої маківки, біліло сивиною, окуляри з'їхали на ніс. Він сякався у велику хусточку. То був завідувач відділу інформації Мугенс Анд, що його в перший день різдва я зустрів у кабінеті в Андерса.

— Доброго дня, — привітавсь я.

Він обернувся, глянув на мене здивовано. Очевидно, зразу не впізнав. Але потім, мабуть, таки згадав, і по його схожому на бульдожачу морду обличчі пробігла усмішка.

— Так, так, звичайно. Ви з поліції.

— Не зовсім. Юхан Хуман. Давній друг Андерса. Ми зустрілися того самого дня, коли сталась крадіжка.

— Ой-ой-ой! — протяжно вигукнув він і знову усміхнувся. — Я — і людські обличчя, я — й імена. Це несумісно. Ну, звичайно, тепер згадав. Але знаєте, нині тут у нас аж надто невесело. — І усмішка в його очах згасла.

— Розумію.

— Самі прикрощі, пане Хуман, самі прикрощі. Ніколи не забуду я того ранку, коли подзвонили з поліції. Застуджений, із температурою та нежиттю, я насилу міг говорити. А вони повідомляють, що зникли корона, держава і скіпетр. Я ледве зрозумів, був геть приголомшений. Просто жах.

— Мабуть, це в усіх викликало шок. Але треба сподіватися на краще.

— Треба, пане Хуман. На жаль, мені пора.

Я вийшов на вулицю. Мрячив січневий дощ. Хмари сунули низько над замком. Кілька чайок перепливали Стремм. Повз мене промчав автобус з японськими туристами. Віяв вітер. Холодний, неприємний вітер.

Я підняв комір плаща, насунув якомога нижче на лоба свого картатого кашкета і, нахиляючись уперед, поплентав додому під шквалами дощу й вітру.

Не встиг я увійти, як задзвонив телефон. Сердито й деренчливо.

— Куди це ти пропав? — пролунав на другому кінці дроту хрипкий голос Калле Асплунда. — Діловий сніданок, еге? Розкошуєш на прибутки, приховані від властей, про які ти не пишеш у податковій декларації? А я та інші чесні платники податків мусимо фінансувати твою розбещеність. Не кажучи вже про те, що торгівля йде під три чорти, поки ти стовбичиш у ресторані. І Клео, ясна річ, негодована. Соромно, чоловіче добрий, соромно.

— Годі, Калле, — відрубав я, не маючи бажання відповідати в такому ж дусі. — Я щойно поїв риби й випив кефіру в Національному музеї. Недорого й корисно. Але ж тебе, звичайно, цікавить не це.

— Так-так. То ти був у Національному музеї? Це якраз те, про що я й хотів із тобою погомоніти. Заїду через півгодини.

— Не вийде. Приходь пізніше. У мене ще одна ділова зустріч. Поважний клієнт, — збрехав я і поклав трубку.

Має ж бути якийсь порядок. Нехай не вважає, що може крутити мною, як йому заманеться, подумав я роздратовано.

— Якийсь порядок має бути. Правда, Клео?

Вона й не думала відповідати, підняла одну повіку, примружившись, подивилася на мене і знову поринула в сон у своєму теплому й затишному кошику. Я відчув заздрість до неї. Тепло й безпечно. Ні страху, ні тривог.

Пішов дощ. Сильний дощ.

Я глянув на дощову завісу, на потоки, що струменіли по склу великої вітрини, дивився, як вода бурхливо мчить до Чепмапторгет. То зима скінчилась?

Тут він і з'явився. Мало не біг, тримаючи над головою газету, щоб захиститися від дощу.

— Ну й злива! — пирхнув він і протупав по килимку до дверей, обтрушуючись. Тібетський верблюдячий дзвіночок подзенькував угорі, над його головою, а вода бризкала на підлогу.

— Ти геть мокрий, — з осудом зауважив я.

— Дякуй чортові, що це я мокрий, а не ти, — загримів він, стягуючи з себе старий нейлоновий плащ. — Я поставив машину на Чепманторгет, біля старої міської брами. До речі, ти знаєш, що ця площа колись називалася Скваллерторгет[4]? У давні часи служниці ходили до криниць по воду і робили це завжди залюбки. Вранці і ввечері. Чекали цієї години з нетерпінням, там можна було постояти і досхочу побазікати. А потім, піднімаючись у горішню частину міста, вони користалися нагодою й зупинялися відпочити біля крутого пагорка на Чепманторгет. І знову точили ляси. Отак воно.

І він недбало розвалився у вишуканому кріслі стилю рококо, недавно обтягнутому світло-жовтою шовковою тканиною. Вода з його грубих черевиків капала на яскравий афганський килим.

— А от і не так, — сказав я невдоволено, коли він від'їхав із кріслом до стіни. Бильце вісімнадцятого століття підозріло затріщало. Нехай-но тільки зламає, у мене не відкрутиться, заплатить.

— Що не так?

Його великі волохаті руки почали свою звичну мандрівку по кишенях у пошуках люльки й тютюну. Чи він ніяк не може запам'ятати, куди кладе свій мотлох?

— Ти помиляєшся. Адже Скваллерторгет — це змінене Сквальторгет[5], вулиця тут іде під укіс, і в таку погоду, як оце тепер, уся вода стікає до площі.

— Дурниці, — сказав Калле і натоптав люльку, потім поводив над нею запаленим сірником. Люлька астматично засопіла, каламутно-жовта хмарка попливла по кімнаті. Я здригнувся.

— То ти був сьогодні в музеї, — мовив він і задоволено подивився на люльку. — Не знав, що в тебе такі високі культурні запити.

— Я там снідав. І декого зустрів. Андерса Бруна, приміром. Вигляд у нього був кепський.

— Можна зрозуміти… можна. Ось тому я й прийшов. Не через самого Андерса, а через усю цю історію.

— Далеко ви просунулись?

— На жаль, анітрохи. — І він похмуро глянув у вікно. — Ми знаємо тільки, що хтось набив валізи коштовностями, вибрався через чорний хід і подався геть у краденій машині. Потім біля Дроттінгхольма вони, очевидно, зробили щось на зразок пересадки. Бо там стояла машина з порожньою валізою і буклетом з виставки. І ще ми знайшли там дрібнесенькі скляні скалки.

— Ти певен, що все так просто? Ану, подумай. Ми, очевидно, маємо справу з групою професіоналів. З людьми настільки обізнаними й добре спорядженими, що вони зуміли відключити сигналізацію в музеї, який надійно охороняється, пройти повз поліцію і охорону, взяти цінності державної ваги і потім зникнути, випаруватись. А ти кажеш про сліди, залишені в машині. Треба бути не сповна розуму, щоб у порожній валізі лишити буклет з виставки. Не кажучи вже про скалки. Ні, і налізу, і буклет підкладено, щоб ти подумав, ніби речі завезли кудись недалеко.

Калле був незворушний, тільки замислено смоктав люльку.

— Щось тут не так, — сказав я. — Проводиться нечувано складна й ризикована операція. Уяви-но себе на їхньому місці. Тобі пощастило, але в руках у тебе «найгарячіше» крадене, яке тільки було за всіх часів у Швеції, і анінайменшої надії його збути. Жодна людина не доторкнеться до тих скарбів навіть пінцетом.

— Міжнародний ринок — там усе по-іншому, — заперечив Калле. — Ми знаємо, що є колекціонери дуже нерозбірливі. Згадай-но про відомі крадіжки витворів мистецтва. Там пропадають картини, які є в кожному довіднику з історії живопису. І, мабуть, завжди знайдеться хтось, кому немає більшої втіхи, як розвішувати їх у зачиненій на замок кімнаті. Втіхи на саму лише думку, що ти володієш такою картиною…

— Ну от, бачиш, ти починаєш розуміти, до чого я веду. Має бути мотив — адже королівські корони крадуть не для того, щоб пропонувати їх за високу ціну на Сельгерторзі[6]. Якби пояснення було таким простим, грабіжники вдалися б до чогось іншого.

— Іншого?..

— Звичайно. З їхньою організацією та можливостями було б набагато доцільніше проникнути кудись туди, де лежать гроші чи анонімні цінності, які легко продати без ризику. А вони взяли королівські регалії. Хіба це розумно?

— У твоїх словах щось є, — кивнув він. — Отже, ти хочеш сказати, що якийсь божевільний колекціонер з Люксембурга замовив корону Еріка Чотирнадцятого, яку він раз на рік діставатиме з сейфа, коли сплять жінка й діти?

— Не прикидайся. Ти розумієш, що я маю на увазі. Я думаю, в цій історії не все так просто і ясно, як здається. Викрасти неоціненні експонати надто складно й ризиковано, щоб потім намагатися їх продати. Тут щось не так.

— Я, здається, розумію, куди ти хилиш. І розумію також, що це не буденна історій. Відчуваю, хай йому чорт. Тим-то і прийшов сюди.

— Вельми втішений. Тільки тому й поставлю воду на чай.

Коли я повернувся зі своєї комбінованої кухні-контори, він вибивав люльку просто в остіндське блюдце. Горілим сірником вишкрібав з головки гидотну чорну мокречу. Тоді я вирішив, що дістане він тільки кекс, а не печиво з кардамоном.

— Так от, я вже казав, що хочу трохи побалакати з тобою. Ти ж знаєш того Бруна. І знайомий з іншими працівниками музею. З Бенгтом Хеллерем, Карін Стенман? І Гретою Лінд, і як їх там ще?

Я кивнув.

— Ми, звичайно, допитали їх усіх, — провадив він. — Але досі нічого істотного. В різдвяну ніч усі поза підозрою. Настільки, наскільки це можливо. Декотрі були у твого колеги. У Густафсона — так, здається, його звуть? Це ми перевірили. А потім усі спали.

— Я теж там був. У Еріка Густафсона. Він мешкає навпроти. Його крамницю видно з мого вікна.

— Кажеш, був там? Цікаво. Ну, й нічого тобі не підказує твій хвалений інстинкт? — запитав він іронічно.

— Не знаю… Люди, вони завжди складніші, ніж здаються на перший погляд. От хоча б Андерс Брун. Шеф того відділу, який відповідає за виставку. Владолюбний, здібний. Велика мета його життя — стати директором музею. Двічі був одружений, платить чималі аліменти й, мабуть, залицяється до своєї гарненької секретарки Карін Стенман.

— Дуже, — сказав Калле, — дуже гарненької. Розумію його.

— І є в Андерса своєрідний помічник, — говорив я далі, вдавши, ніби не почув його репліки. — Похмурий тип, який любить народ і не любить монархів. Не любить він і Бруна, вважаючи його реакціонером і кар'єристом. Картина не змінюється від того, що він закоханий у Карін Стенман. Це Бенгт Хеллер. Бородатий асистент.

Мене урвав пронизливий, закличний свисток чайника. Але невдовзі я знову був у кімнаті, і над голубим чайничком з духмяним жасминовим чаєм здіймалася пара. Я подумав і поряд з кексом виклав на срібне блюдце й кардамонове печиво.

— Отак воно, — вів я далі. — Але це ще не все. Бо в нашій задачці є і невідомі величини. Ще один працівник музею. Грета Лінд. Трохи перестигла дівиця. І коли вже нікуди не дінешся від стереотипів, у ній щось є від горобчика. І вона знюхалась, як ти сказав би своїм брутальним поліцейським жаргоном, з одним тином кур'єром музею.

Калле гучно сьорбав гарячий чай. Кокс із хрумканням зникав між його потужними щелепами.

— Але й це ще не все. — Я відчув себе провінційним пліткарем, який точить ляси за чашечкою кави. — Так от, про того кур'єра. Звати його Дік, а прізвище я забув. Він щонайменше на десять років молодший за свою даму і скидається на манекен, на такий собі еталон чоловічої краси. Вони вважають, що він зловживає її довір'ям. Приїхав як емігрант приблизно рік тому, живе у Грети, і вона, певне, допомагає йому. Між іншим, у різдвяний вечір він забагато випив. Не подужав шведської горілки. Отож його можеш не підозрювати. У такому стані по музеях ночами не лазять. Та й удень теж.

— Ще кого ти знаєш? Я маю на увазі — в музеї.

— Та так, не те щоб знаю… Шеф інформації. Датчанин, колишній торговець антикваріатом. Сюди приїхав у кінці війни. Здається, брав якусь участь у датському Опорі й змушений був тікати від німців. Але нічого певнішого не знаю.

— Цей невеликий каталог і сам по собі досить цікавий, — підбив підсумок Калле. — Проте він, мабуть, небагато дасть. Адже навіть якщо люди заздрять одне одному, і ревнують, і плетуть інтриги, красти корону — то не найкращий засіб звести порахунки. Ні, треба розплутувати з іншого місця. До того ж ти знаєш зовсім небагатьох службовців музою. А їх значно більше. Ні, треба шукати іншу ниточку.

— Наприклад?

— Наприклад, почнімо з тебе. — І він гучно всмоктав у себе рештки чаю.

— Але я до цього не маю ніякого стосунку.

— Не маєш, то матимеш. Не турбуйся. Я пожартував, трошки пожартував. Мені здається, ти міг би стати моїми очима й вухами.

— Як це?

— Тільки як додатковий захід. Ти ж трохи крутишся в тому напівсвіті й зустрічаєш безліч людей, з якими я ніколи не зможу увійти в контакт. Коли я розмовляю з ними, вони ховаються, наче равлик у своїй черепашці.

— Які, ти вважаєш, можуть бути в мене знайомства? — знизав я плечима, і мені стало шкода печива.

— Не те щоб знайомства. Але ж ти ходиш по аукціонах, зустрічаєшся з колекціонерами, з колегами. І в крамницю до тебе чимало людей заходить, теж можна дещо почути. Слівце тут, натяк там. Це надто гучна справа, щоб чутки про неї не поширилися серед людей, пов'язаних з антикваріатом. Ми повинні зібрати всю можливу інформацію, потягти за сотні ниточок. Скрізь розкидано дрібні скалки, які ми змітаємо в одну купу. І коли купа стане чималою, то дещо може й прояснитись. Одне наводить на інше.

— Неповторна картина роботи сучасного поліційного інспектора, — сказав я сухо. — І ти вважаєш, що я стану розгулювати з мітлою і вимітати для тебе сміття з тих кубел, по яких я, по-твоєму, вештаюсь?

— Саме так. Краще б і я не зумів сказати. Хай йому чорт, Юхане, не прикидайся. Ти чудово розумієш, чого я від тебе хочу.

Я кивнув. Я дуже добре розумів, чого він од мене хоче. І так само добре розумів, що знову вклепався в історію. Вона вже почалася, але який буде фінал, я не мав анінайменшого уявлення. І, можливо, на щастя. Бо якби того дощового й вітряного січневого дня у Старому місті я знав, чим усе це закінчиться, то нізащо не став би встрявати. Нізащо в світі.


VII


— Тут усе ясно, — сказав Калле і засопів люлькою. Каламутно-жовті клубки диму підіймалися до стелі, валували з жерла його люльки, як сірчані випари з ісландського вулкана, і я закашлявся. — Ясно, що пролунає постріл у темряві, a shot in the dark, як то кажуть американці. — І зовсім не турбуючись про мої змучені легені, провадив: — Навіть сліпа курка час від часу знаходить зерно, от я й хочу пустити тебе по сліду. Та, наскільки я тебе знаю, це зайве. Ти, звичайно, вже чуєш, звідки вітер віє?

— Сам ти сліпа курка. Поз мене ти б уже не раз спіймав облизня. І ти це чудово знаєш. А що ви самі збираєтеся робити? Посилати по всіх усюдах детективів аматорів — цього ще замало. У новій розкішній будівлі поліційного управління, яку ми, платники податків, вам спорудили, мали б винайти і серйозніші методи.

— Аякже. Ще рік тому понад тридцять тисяч злочинів залишали без розслідування, а розкриття впало до тридцяти відсотків. Тепер справи йдуть краще. Але тут — наче зачарував хто. — Він зітхнув і поклав люльку на блискучу поверхню мого стола з червоного дерева. Я мовчки переклав її на тарілку. — От хоча б і ті ж таки відбитки пальців. Їх у нас зареєстровано майже дев'яносто тисяч. Якщо пощастить, ми знаходимо людину за кілька хвилин. За допомогою комп'ютера це дуже просто. Але серед давніх «клієнтів» ми таких відбитків не знайшли. І modus operandi[7] теж нічого не дав.

— А що це за штука?

— Ще один вид картотеки. В неї ми заносимо способи здійснення злочинів. Різні методи, хитрощі тощо. Звідти можна довідатися про почерк кожного відомого злочинця. Але й там — нічого.

— Воно й зрозуміло. Королівські корони не щодня крадуть.

— Та й хвалити бога. Цілком досить і одного разу. Ми вже перевірили всі попередні крадіжки в музеях — нічого схожого. — Калле зітхнув і подивився у вікно.

— Я б на твоєму місці зосередив увагу на тих двох сторожах, — сказав я. — Сам подумай. З цими маніпуляціями щодо їхньої вечері далеко не все ясно. Адже вони могли й не заснути в потрібний момент. Припустімо, в одного не було апетиту. Або тільки-но вони почали засинати, як їх викликали на зв'язок із центру. Це найризикованіша деталь операції. Інша річ — знешкодити сторожів чи, пригрозивши їм пістолетом, зв'язати. Але будувати всю операцію на тому, що двоє хлопців на посту з'їдять начинені снодійним бутерброди з шинкою та фініки, — аж надто ризиковано. Принаймні я на місці злодія на таке не пішов би.

— Але ж ти не злодій. А якщо серйозно, то ми з цих хлопців витиснули уже все, що тільки можна було. Старанні, доган не мають і з чудовими рекомендаціями. Кошик з різдвяною вечерею їм приготували в ресторані при музеї. Що там лишилось, ми піддали аналізу. Навіть апельсини були начинені снодійним. Цілком досить, щоб звалити з ніг коня.

— А як можна апельсин начинити снодійним?

— Шприцом для ін'єкцій. Причому цей препарат зовсім не дає присмаку. Термоси від кави були майже порожні, а хлопці нічого й не відчули.

— Але як із часом? Як злодії зуміли розрахувати, що охоронці заснуть саме в цей час?

— Вони щодня вечеряють близько дванадцятої. А о другій ночі — кава. То молоді, здорові хлопці, які люблять попоїсти, коли є змога. Отож на другу ночі вони вже спали як убиті. Привести їх до тями пощастило тільки о дев'ятій наступного ранку.

— Нехай і так, — зауважив я, підливаючи собі вже холодного чаю. — Отже, охоронці ковтають снодійне і сплять як мертві. Однак це ні на які запитання не відповідає. Чи зв'язані вони зі злодіями? Звідки ті довідалися про розклад чергування? Про час вечері і час зв'язку із центром? Про те, що вони дістануть від музею різдвяне частування? Що з нагоди різдвяного свята їх буде двоє, а не четверо або шестеро?

— Все правильно. Ми це врахували, не турбуйся. Та хоч як ми крутили, хоч як вертіли тих хлопців, до них не підкопаєшся. Снодійне, коли промили шлунок, знайшли в обох. Підлити товаришеві в каву якоїсь гидоти, а потім, коли той заснув, допомогти злодіям не міг жоден із них. А втім, ми їх поки що не відпустили. Хоч ясно — то чесні, порядні хлопці. Бо інакше нам було б легше.

— Так-так, — вдоволено сказав я. — Отже, можна констатувати: ти, оточений у своєму розкішному офісі всілякими розшуками чудес, маючи в своєму розпорядженні весь Інтерпол і всю шведську поліцію, — ти приходиш до моєї скромної крамнички і просиш розв'язати твої труднощі. Мене, правду кажучи, це тішить.

— Не блазнюй, — відрубав він. — Тут як на рибалці. Чим більше гачків та черв'ячків, тим вищий шанс. Принаймні теоретично.

— Дуже мило. — Я вдав ображеного, несправедливо ображеного. — Спершу ти приходиш і просиш мене попрацювати мітлою по темних закутнях, де мешкають мої знайомі, які слабують на світлобоязнь. Потім порівнюєш мене із сліпою куркою, а тепер я став черв'яком. Наживкою, яку ти опустиш у темне, холодне й невідоме тобі озеро, сподіваючись, що на мене клюне щука і ти притягнеш додому величезну рибину, і тебе як героя зустрінуть на кухні. Неприхований цинізм і зневага до людей — ось як називається така позиція.

— Ти маєш цілковиту рацію. Казанок у тебе, як завжди, варить. Такій дрібноті, як ти, і справді судилося допомагати нам, щоб ми, обранці долі, освітили своїми шляхетними діяннями пітьму історії. Твоя правда. А тепер мені пора… Ти ж тільки дивись не влипни.

Він пішов. А я лишився сам на сам зі своїми думами. «Жертва суперечливих почуттів», як писали в давніх романах. Я не плекав ніяких ілюзій, ні в чому себе не обдурював. Звичайно, я відкрию очі й напружу слух, проте шанс спіткнутись об корону Еріка XIV чи знайти державу у сніговій кваші на Стурторгет був мікроскопічним, якщо взагалі був. Хоча, звісно, ніколи не знаєш, де знайдеш… І знову з'явилось відчуття холоду в потилиці. Так буває завжди, коли я збуджений, коли стою перед якимсь ускладненням. Перед чимось небезпечним. Я зайшов у свою маленьку контору, розгорнув телефонний довідник і набрав номер.

Пролунав сигнал, ще один. Я почекав хвилину і вже хотів був покласти трубку, коли на другому кінці її зняли. Ніхто не відповів, я чув тільки чиєсь дихання.

— Алло, — сказав я. — Це Юхан Хуман із Чепмангатан. Чи є там Стіг? Скіпка Стремберг?

— Ти, Юхаве? — почулася швидка, хрипка відповідь. — Якого тобі чорта треба?

Це був він. П'яничка та експерт зі страхування, антикварний торговець, який балансує між правдою і неправдою, між законом і злочином. Він ходив по канату без страхувальної сітки внизу. Хоча в колах, де він обертався, вона б і не допомогла. Серед тих, з ким він спілкувався, ніщо не допомагало донощикові, коли його викривали.

— Що сталося? Чого тобі треба? — Скіпка говорив уривчасто, нерівно. Чи тверезий він?

— Скіпко, друже. Я тільки хотів перекинутися з тобою кількома словами.

— Про що?

— Та так, про се про те. Ти ж заходив до мене перед різдвом і показував фотографії, кілька срібних речей. Пам'ятаєш? От я й хочу трохи поговорити про них. Може, я навіть дещо чув, — збрехав я.

— А, он воно що. То гаразд. — Здавалось, він зітхнув із полегкістю. Наче боявся, що я до нього в іншій справі. Проте, може, це тільки моя фантазія. — Зустрінемося, чом би й ні.

— Можна до тебе зайти просто зараз?

— Гм, — завагався він. — Приходь краще увечері до мене в контору.

— У тебе є й контора?

— Не блазнюй. Ясна річ, у мене є контора. І в тебе ж вона є. Люди роблять бізнес, друже. Я цим займаюсь у Нюрнберзькій броварні на Хербергсгатан, сімдесят один. Якщо прийдеш рівно о восьмій, я чекатиму внизу біля входу і впущу тебе. Ну, мені пора. Бувай…

— Бувай, — повільно сказав я і поклав трубку. — Бувай… Непогано, — мовив я вже до Клео, яка мружила на мене блакитне око над краєм кошика. Ти бач як. Скіпка процвітає, як і в давні часи, навіть відкрив контору. Непогано. Зовсім непогано…


VIII


Легенько підобідавши риб'ячою юшкою, якій передували анчоуси на підсушеному хлібі та півпрограми телевізійних новин, я вийшов у темінь провулка. Погода перемінилася, знову стало холодно, і, спускаючись до Корабельного мосту в пошуках таксі, я ковзав по крижаній доріжці, що утворилася після дощу. Я не знав, де міститься Нюрнберзька броварня, до того ж хильнув перед обідом чарчину горілки з решти своїх різдвяних запасів.

Таксі прокладало шлях у транспортному потоці до Слуссена, до пагорбів Седера. У темній воді позаду прибудов для зоопарку гойдались на пронизливому вітрі чорні, тупі, націлені вгору носи буксирів.

Обминувши площу, ми проїхали по Хорнсгатан і опинилися на Сведеборгсгатан. Потім повернули ліворуч, на Хегбергсгатан і зупинилися перед закіптюженим сніговим заметом.

Я вийшов і розрахувався. Таксі повільно від'їхало, засвітилася табличка «Вільне», і машина звикла.

Я лишився сам на тротуарі. На другому боці вулиці височів коричневого кольору будинок. Світла у вікнах не було. Темний, похмурий будинок, темна, похмура вулиця. Розгойдувався, поскрипуючи на вітрі, вуличний ліхтар. Фасад з облупленою штукатуркою, здавалося, слабував на якусь нашкірну хворобу.

Вхідні двері відчинились, і на вулицю вийшов Скіпка.

— Юхане, друже, — сказав він, беручи мене за руку. — Ну, як живеш? Заходь.

Ми ввійшли у двері й опинилися у залі з низькою стелею і тьмяним світильником на стіні. Посеред стелі був отвір, крізь який зяяла чорна порожнеча. Далі зала, розширюючись, переходила в гараж, а праворуч, біля кількох дерев'яних ґратчастих дверей з написом «Для чоловіків», стояв бачок із сміттям. Для дам притулку не було, принаймні тут, унизу, — та вони, певне, нечасто відвідували цей заклад.

З лівого боку виднілися приступки дерев'яних сходів, які вели в горішній морок. Ідучи за вказівками стрілок, ми піднялись і опинилися в проході, відгородженому дерев'яними ґратами, де табличка а намальованим на ній промовистим перстом проголошувала: «Курити й розпалювати вогонь суворо заборонено». Але я не курив і не збирався розпалювати вогонь. За гратами виднілися безладно звалені меблі.

Скіпка відчинив широкі залізні двері, на яких я прочитав заклик: «Щоб уникнути пожежі, зачиняй двері».

— Схоже на те, що вони тут найдужче бояться вогню, — зауважив я.

— І дурневі ясно. Під цегляною оболонкою цього сарая — суцільне дерево. Упусти сірник — і все враз спалахне.

Ми вийшли в просторе, але низьке складське приміщення. Над головою перетиналися величезні сволоки, а з грубезних труб, що висіли під стелею, чулися зітхання, сопіння, шепіт і сичання. Приміщення було завалено всіляким мотлохом — меблями, велосипедами, швацькими машинками та картонними ящиками. Все це громадилося величезними потворними купами, кожну з яких огороджував канат із прив'язаним до нього номером.

— Ти казав, тут броварня, але це, певне, було давно? Що ж до пива, то я чув тільки про Мюнхен, про Нюрнберг не траплялося.

— Авжеж, колись тут була броварня. А тепер склад. Сюди звозять різний мотлох, який припадає тут пилюкою до аукціонного розпродажу. Описане майно, майно, на яке із тих чи тих причин накладено арешт. Іноді тут осідають речі, які господар залишив на збереження і забув або не зміг оплатити послуги. Всяке буває…

— А яким чином здогадуються, що в ящиках? Адже все, окрім меблів, запаковано.

— У цьому вся хитрість. Зваблива невідомість. Усе залежить під того, як тобі пощастить. І ти натрапиш або на картонний ящик з ужитими накривками для банок, або харчами, що їх викинули просто з холодильника, або знайдеш речі по-справжньому цінні. Скажімо, стара бабуся потрапляє до богадільні, а її речі ставлять сюди. Минають роки, вона забуває платити за зберігання або не може. Отоді все це й продається. Ти можеш добре підлататись, оглянувши ці ящики.

Скіпка посміхнувся. Він наче старий гриф, подумав я.

— Глянь-но, приміром, сюди, — показав він, і за канатною загорожею я побачив безформну купу з обдертих стільців, елегантних латунних билець, розбухлих шкіряних крісел та дзеркал химерної форми. — Ось тобі типова картина. Це, певне, з якогось нелегального картярського, клубу. Отож; якщо хочеш трохи вмеблюватись, називай ціну.

Я подивився на широкий розлогий диван, що стояв поблизу, на дзеркало за ним.

— Ні, дякую. Не приваблює.

У приміщенні панувала напівтемрява. Світло від маленьких жовтих лампочок проникало далеко по всюди й губилося в темряві далеких кутків. Меблі пригинались, як причинні хижаки. Десь прошурхотіла миша.

Ми підійшли до дверей у кінці складу й дерев'яними сходами піднялися ще на два поверхи. У вікно було видно внутрішнє подвір'я, ще занедбаніше, ніж фасад будівлі. Внизу, над вантажним майданчиком, висіли на гаках лискучі туші тварин, і чоловік у фартусі завантажував їх у контейнер машини. За високими склепистими вікнами виднілись обриси колеса страхітливих розмірів.

— Що це? — показав я вниз, на колесо.

— Фантастична річ. Паровий компресор. Німецька машина початку дев'ятнадцятого століття. Обертається від шкіряного паса і примушує працювати холодильну установку на даху. Охолоджує і пиво, і продукти, і багато іншого. За технологією тут раніше використовувався аміак, і страшенно смерділо котами. Тепер, хвалити бога, трохи вивітрилось.

Я обвів поглядом подвір'я. Ліс звивистих охолоджувальних труб, схожий на зарості телевізійних антен, виростав із прибудов до будинків XVIII століття, і я подумав, що нам слід би якось зберегти індустріальну панораму початку віку. Але скоро й тут зроблять стоянку для машин. Або спорудять будівлі під контори.

Скіпка відчинив ще одні двері з табличкою. Ми увійшли в невелику кімнату. Брудне вікно виходило на подвір'я. Зів'ялий гіацинт на підвіконні нагадував про минуле різдво. На зеленому сукні стола я круглими розводами від склянок красувалася попільниця, наполовину заповнена роздушеними недопалками. На стіні висіла в рамці стара афіша, а в одному з кутків стояв громіздкий сейф із листового заліза. Просиджене старе крісло поряд з письмовим столом довершувало обстановку.

— Сідай, — запросив Скіпка і показав на крісло. — Будь як дома, а я відчиню сейф.

Он як, подумав я. То така вона, контора Скіпки. Вмебльована, мабуть, найкращими зразками з нижнього складу. Ось де він облагоджує свої справи. Життя повелося з ним не дуже ласкаво. Адже не так багато років минуло відтоді, коли контора Стіга мала інший вигляд. Тоді він продавав шведське срібло XVIII століття, на картинах у його вітрині стояли підписи Сорна і Хіллестрема. А тепер він скнів в цій дірі, сварячись з іншими торговцями через партію описаного майна, яке лишилося від розтягнених по клаптях домівок та розірваних шлюбів, живе в атмосфері, насиченій духом тліну й гниття.

Я поглянув на нього. Шкіра на обличчі лущиться. А очі сумні, попри всю позірну молодецькість. Страхувальні компанії, як видно, давно вже не консультувалися з ним. Не давали заробити свої відсотки. Але тим краще. Виявить більше завзяття, буде поступливіший.

— Ясно, — сказав я, оглядаючись. — Отже, тут і сидиш.

— Іноді. Але частіше в крамниці на Естерлонгатан. Тут я буваю тільки тоді, коли пахне великими грішми або коли податковому інспекторові хочеться зі мною побалакати. Для такої зустрічі немає кращого місця. Сидимо тут, розмовляємо про прибутки та видатки. Елегантна обстановочна, котячі пахощі. І дурневі стає зрозуміло, що хазяїн ледве зводить кінці з кінцями, що з нього багато не візьмеш. Повчився б у мене, друже. Коли хочеш, я зумію влаштувати тут контору і для тебе. І клієнтам це місце подобається.

— Які клієнти? Адже тут нема антикваріату. Я нічого такого не бачу.

— Ну, дехто займається не лише цим.

Він відкинувся на спинку стільця, загадково подивився на мене і дістав пачку «Гітар». Закурив, і до столі поповз солодкуватий голубий сигаретний димок. Запахло Парижем, юрбою, метро. Він примружився на мене крізь димову завісу.

— Ти маєш на указі додаткову роботу для страхувальних компаній?

— Не тільки це, друже. Не тільки. Бачиш, я працюю і з грошима. Все, до чого торкаюсь, перетворюється на гроші. — Він усміхнувся, ніби підсміюючись над собою.

— Он як, — обережно мовив я, бо не хотів його образити. Зрозумів, що він не жартує.

— Атож, гроші. Я даю в борг.

— Даєш у борг? Але ж… Я хочу сказати…

— Ти хочеш сказати, що я не можу давати в борг, бо сам нічого не маю? Ну що ж, признаюся тобі відверто. — Скіпка засміявся. — Твоя правда, грошей у моне нема, але я саме та ланка, якої бракує. Сполучна ланка між добром і злом.

— Не знаю, чи правильно я розумію.

— Ясно, що не розумієш. Твоє здоров'я. Випий скляночку, і в голові проясниться. Бачиш, річ у тім, що я, можна сказати, посередник. Є люди, які мають кошти і хочуть отримувати на них ренту, тобто грішми заробляти гроші, але не люблять тримати свої капітали в банку. Бо, по-перше, проценти надто низькі, а по друге, і ті старі йолопи а податкового відомства можуть перевірити банківські вклади. А цього наші хлопці не люблять. — Він припалив нову сигарету від уже докуреної. — А є люди, у яких нема грошей, — провадив він. — Проте гроші їм потрібні, от і доводиться позичати. Ти ж знаєш, як воно буває. Якщо тобі конче потрібні гроші, банк ніколи не зацікавлений у цьому до такої міри, як ти. Здається, Марк Твен назвав банки установами, що роздають парасольки, коли гарна погода, і вимагають їх назад, коли йде дощ.

— То ти, виходить, посередині?

— Авжеж. Даю парасольки, коли йде дощ. Я посередник між тими, хто має, і тими, хто не має. Налагоджую зв'язки, дбаю про те, щоб боржники не затримували виплат. І перебиваюся на свої скромні відсотки. Але в моєму становищі краще не виставляти на загальний огляд надто розкішні апартаменти. Куди вигідніше мати отаку от скромну обстановку.

— Виходить, і твоя антикварна крамниця просто камуфляж для твоїх комбінацій?

— Камуфляж, комбінації… Ти вживаєш якісь підозрілі слівця. І дарма. Я тільки даю. позички. Потім стежу, щоб гроші повернули. З процентами. Всі задоволені. У цьому нема нічого вартого осуду. Твоє здоров'я!

Спокійно, вмовляв я себе, пересилюючи відразу й роблячи ще один ковток.

— Як я вже тобі казав, трохи приробляю і в страхувальних компаніях, а моя крамниця в Старому місті не така вже й погана, отож сяк-так живемо, крутимось помаленьку.

Цікаво, подумав я. А комісійні, мабуть, трапляються не так часто. Тоді він тим більше має клюнути на мою пропозицію.

— Скіпко, — сказав я й подивився на нього. — Я маю до тебе цікаву пропозицію.

— Справді? Може, знайшов щось із моїх срібних речей?

— На жаль, ні. Йдеться про інші речі. І. про інші гроші. Про зовсім інші гроші.

— Спокусливо. У таких справах можеш на мене розраховувати.

— Ти чув про крадіжку в Національному музеї? Тут ідеться про коштовності, яких по відшкодуєш, а застраховані вони більш як на п'ятдесят мільйонів крон. Добрячі дістануться відсотки тому, хто зуміє знайти корону Еріка Чотирнадцятого. Тобі не здається?

Скіпка не відповідав. Він сидів мовчки, відкинувшись на спинку стільця, і я не міг бачити його очей при світлі настільної лампи.

— Це велике діло, — вів я далі. — Грандіозне. І я розумію, що ти не зможеш діяти, як звичайно. Доносити було б небезпечно для життя. Але річ у тім, що поліція попросила мене допомогти. Я повинен дивитись і слухати. Отож інформація від тебе піде до мене, а потім уже далі. Тут ніякого ризику, ніхто не дізнається, чия це робота.

— А ти потім одержиш гроші? Думаєш, я на таке погоджуся?

— Я покажу тобі всі квитанції, — сказав я зверхньо. — Та коли не хочеш, умовляти не стану. Я встряв у цю справу не з корисливих міркувань. Було б катастрофою, коли б якийсь дилетант переплавив експонати і перешліфував камінці. А оскільки ти так званий консультант зі страхування, то я, дурень, і подумав: тебе це неодмінно зацікавить. Особливо якщо я влаштую так, що ніхто не зможе вистежити тебе. Коли ніякого ризику для тебе не буде.

— Не розумію тільки, з чого ти взяв, що я тобі викладу твої скарби? Ти, звичайно, розумієш: такі крадіжки роблять не малі діти. Я не чув ані звуку, хоч про це вже й мали б гомоніти. Там то почуєш, там — те, і складаєш ото докупи, як два та два. Я майже певен, то орудували не наші хлопці. Мабуть, фахівці з-за кордону.

— Заспокойся, Скіпко. Я тільки хотів сказати, щоб ти зв'язався зі мною, коли тобі хто-небудь щось натякне. Тобі навіть не треба приходити до крамниці. Досить подзвонити в будь-який час. І якщо це дасть наслідки, то дві речі я можу гарантувати. По-перше, ніхто не довідається про нашу розмову, а по-друге, свої гроші ти одержиш. Я думаю, страхувальні компанії виявлять щедрість. Неабияку щедрість.

— Цікаво, чи розумієш ти, на що йдеш… — повільно промовив він. — Одне діло легенький натяк страхувальній компанії про кілька густавіанських кавників, які кудись пропали, і зовсім інше — отаке пограбування. Воно ретельно сплановане, і ті, хто його здійснив, ішли на надто великий ризик, щоб погладити по голові детектива-аматора, який щось винюхує. Ні. Послухай ради старого чоловіка, який знає життя. Тримайся від цього далі, друже! Якнайдалі. Інакше в тебе будуть усі шанси опинитися на дні Нюбрувікену. Гарантую… Твоє здоров'я.

— Ну, а ти сам? Це ж як небезпечно — сидіти тут увечері самому-одному й давати в борг!

— Дарма, минеться. Мені якось напророкували, що я дуже далеко піду… Досягну більшого, ніж багато хто із смертних. Та до цього ще дуже далеко. Кому судилося бути повішеним, той не потоне.

І, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб, він обдарував мене своєю неповторною усмішкою.


IX


«Кому судилося бути повішеним, той не потоне». Я усміхався подумки, стоячи перед фасадом Нюрнберзької броварні того холодного січневого вечора. Кажіть про Скіпку що хочете, але він великий оптиміст, принаймні зовні — ані тіні зневіри. Звичайно, він не скакав від захвату і навіть застеріг мене, щоб я не стромляв свого носа куди не слід, та коди ми сиділи з ним нагорі, в його малесенькій конторі, я помітив у його очах вогники. І зрозумів, що він зацікавився. Адже десять відсотків від п'ятдесяти мільйонів — це п'ять мільйонів. Навіть жалюгідний один відсоток — це п'ятсот тисяч. Хоча страхувальні компанії і не відзначаються щедрістю, але в наставлену Скіпчину кишеню могли пролитися потоки грошей. Якби він зумів, звісно, щось винюшитн. Але ж він багато бачить, багато чує і багато знає. В тій каламутній воді, де тільки й плаває справді велика риба, він теж почуває себе як риба. А якщо він звернеться до мене як до посередника, тихо й делікатно, то ризик буде ще менший.

Я повільно йшов безлюдною вулицею. Ноги грузли в сніговій кваші, дув колючий, холодний вітер.

Хоча, міркував я, на місці Скіпки я б теж діяв обачливо. Він має рацію. Надто багато часу і грошей пішло в них на підготовку пограбування. Отож навряд чи тепер вони дозволять, щоб хтось сунув носа в цю справу, надто близько підліз до корони й скіпетра.

Але Скіпка мав унікальні можливості. Він вільно плавав у цьому акваріумі, населеному істотами, що уникають денного світла. Дивно було б, якби він не взяв сліду, як ото гончак бере слід зайця. А далі — тільки зняти телефонну трубку і ледь-ледь натякнути. Й нікому не спаде на думку, що ця ниточка через мене, торговця антикваріатом Юхаиа Крістіана Хумана, протягнеться до поліції.

Звичайно, для мене це не зовсім безпечно. Але якщо небезпека стане надто великою, я можу звернутися до Калле Асплунда.

Одначе діло зроблено. Я наживив черв'ячка й занурив його в темну глибінь, під, здавалося б, нічим не збрижену поверхню буденного життя. Нехай навіть Скіпка й не виявив ентузіазму. Проте це тільки так здавалося. А тепер треба було закинути кілька гачків у місцях трохи ідилічніших, ніж бурхливі водоверті навкруг Нюрнберзької броварні. Я подумав про Національний музей. Про суворий, закритий і укріплений замок, який підносить свої потужні мури, оберігаючи цінності та скарби. Чи нудилася там принцеса Правда? Чи ждала свого шляхетного лицаря-визволителя? У мене було відчуття, чи скоріш підсвідома думка, що ключ до розгадки десь там. У великій будівлі на Бласієхольмені.

Засунувши руки в кишені, з піднятим коміром, я йшов до метро, яке здалеку манило своїм блакитним «М», наче вогник маяка посеред чорної ночі.

Отже, насамперед треба знайти в музеї людину, яка взялася б допомогти мені. Може, Андерс Брун? Але цей варіант я відкинув. Андерс надто постраждав у цій історії, щоб дивитися на речі об'єктивно, без емоцій. До того ж усе, що знав, він уже розповів поліції. Та й те, що він вважав себе винуватцем усієї пригоди, аж ніяк не допоможе в розслідуванні. Був ще Бенгт Хеллер, похмурий соціаліст. Ні, цей, мабуть, не годиться. Надто вороже він настроєний до Андерса Бруна. А іноді навіть здається, що він його ненавидить. І не тільки тому, що вважає Андерса марнославним себелюбцем і безсоромним кар'єристом, відкидає його погляди на історію і зневажає його як музейного працівника. Все впирається в Карін. Бенгт любить цю дівчину. А вона його ні. Темноволоса секретарка, до якої Андерс не байдужий, а може, й навпаки…

Ще маємо Грету Лінд, згадав я, купивши квитка до Старого міста. Спустившись безлюдним ескалатором, я прожогом кинувся до відчинених дверей зеленого вагона.

Грета Лінд… Я сів на порожне м'яке сидіння. Маленька пташка з гарними очима. Та, що любить Діка. Красеня-кур'єра. Іммігранта, який, за висловом Еріка, «використовує її». Живе її коштом, поки не трапиться щось краще. Але Ерік — старий пліткар. Хоча й Дік досить темний тип. Хто він, звідки приїхав? Якщо він доклав рук до гри з короною та скіпетром, то, мабуть, Грету краще не чіпати.

З оглушливим гуркотом поїзд помчав у напрямку Старого міста. Не виключено, що в натяках Еріка є певний глузд. Зв'язок Грети й Діка, принаймні з боку Діка, міг виникнути й на іншому грунті. Можливо, він і жив з нею, і працював у музеї заради короля Еріка XIV, а не заради Грети Лінд.

Був ще Мугенс Анд. Старий боєць Опору, який дістав у музеї місце завідувача відділу реклами та інформації. Зі своєю датською добродушністю він здавався милою і сумирною людиною, за якою не можуть стояти похмурі таємниці. Крім того, він від кінця війни працював на одному місці. Якби в нього виникла думка привласнити музейні цінності, то навіщо було чекати такої нагоди понад тридцять років?.. Отже, найбільший інтерес становить Карін? Андерсова секретарка, яка, крім роботи в музеї, ще вивчає історію мистецтв. Хоч вона, звичайно, теж не ідеальне джерело інформації, міркував я, опускаючи три однокронові монети в капелюх скрипаля, який сидів у переході. Тонкі звуки скрипки металися між стін, холодний протяг щипав, за вуха. Неонове світло відбивалось на темно-синьому кахлі, за спиною чувся гуркіт поїздів, а я, перестрибуючи через приступки, поспішав до Старого міста.

Так, об'єкт не ідеальний, якщо взяти до уваги її можливий зв'язок з Андерсом. Навряд чи вона скаже або зробить щось йому на шкоду. Але в такому разі вона не пошкодує зусиль, щоб довести його непричетність до крадіжки. Отже, в неї в стимул шукати інші варіанти та мотиви злочину. Пильно стежити за всім, що відбувається в музеї.

Я мав би свого агента і зовні, в бурхливому й гуркітливому світі, і її, Карін, у прохолодних, високих залах музею.

Тільки цього й бракувало, думав я, видираючись слизьким крутосхилом у напрямі Стурторгет. Перед будівлею біржі каталися на ковзанах хлопчаки, на будівельному майданчику, за яскраво-оранжевим парканом, відпочивав перед майбутньою роботою жовтий компресор. Цього тільки бракувало. Ходиш і снуєш плани, як використати інших людей, зробити їх своїми шпигунами, інформаторами. Яким же треба бути циніком! Але ж я не збирався нікого примушувати! Зрештою, всі мають бути однаково зацікавлені в розгадці цієї історії.

Прийшовши додому, я прийняв теплу ванну. Кинув у воду жменю середземноморської солі й занурився в літепло. З кімнати долинав концерт Моцарта, а на край ванни я поставив срібний свічник із стеариновою, свічкою, яка горіла м'яким полум'ям. І відключився. Дрімав, слухав і був далеко від Нюрнберзької броварні, від Скіпки, від Еріка XIV і від Національного музею.

Задзеленчав телефон. Страшенно до речі! Можна днями чекати дзвінка, і все марно, та досить лише залізти у ванну чи зайнятися іншим важливим ділом, як негайно дзвонить телефон.

Проте ви помилитесь, якщо подумаєте, що того вечора я притьмом вискочив із своєї чудової ванни. Аж ніяк. Я неквапно обмотав купальним рушником стегна і, лишаючи на паркеті мокрі сліди, якомога повільніше пішов у кімнату, а знявши трубку, відповів, мабуть, не так приязно, як годилося б, тому що голос на тому кінці дроту прозвучав злякано.

— Здається, я невчасно… Може, подзвонити трохи згодом?..

— Ні, ні, що ви, — збрехав я. — А з ким я говорю?

— Ох, пробачте. Це Карін. Карін Стенман. Я хотіла тільки…

— Ну, ну?..

— Я тільки хотіла запитати, чи можна з вами зустрітися? Я думала про цю крадіжку і знаю, що вона цікавить вас. А йти в поліцію чомусь не хочеться… Тоді ще більше все заплутається, та й не про все можна там сказати, правда ж?..

— Це залежить від…

— Я хочу сказати: коли щось підозрюєш, то, звичайно, слід би розповісти про це поліції, а не вам…

— Підозрювати, власне кажучи, нікого не можна. А надто коли немає певності. Можуть звинуватити в наклепі, — сказав я.

— Мене?

— Та ні, я пожартував, — поквапився я її заспокоїти. Тут треба купити залізо, поки гаряче. — Вам я завжди радий.

— Сьогодні ввечері, гаразд? Я затрималась на роботі і могла б заскочити до вас по дорозі додому десь через півгодини. Годиться?..

Поверх голубої у білу смужку сорочки я натягнув темно-синій пуловер з вовни лами. Краватку вдягати не став, щоб здаватися молодшим, комір сорочки лишив розстебнутий. Власне, тепер просився на шию золотий ланцюжок з акулячим або лев'ячим зубом, але це було б уже занадто. І я всміхнувся подумки, виливаючи на долоню «Ніна Річчі» та змочуючи щоки й лоба. Розумна кицька Клео пирхнула на цей запах, коли я нахилився по свої чорні штиблети, які стояли під ліжком.

— Прийде дама, Клео, — сказав я. — Молода вродлива дама, і хазяїн повинен пахнути, як джентльмен. Треба надати собі трохи шарму.

Проте Клео не спокусилась. Ще раз пирхнувши, вона залізла під високу шафу в стилі барокко, яка стояла у великій кімнаті.

Тільки-но я розпалив вогонь у грубці й поставив срібну тацю з віскі й содовою, як пролунав дзвінок у двері — і з'явилась вона. Із снігом на чорній хутряній шапочці, із снігом на чорному довгому волоссі. Здавалося, що вона вертається зі своєї першої шкільної вечірки. Така тендітна. Така молоденька й беззахисна.

— Проходьте у тепло. Я щойно розпалив у грубці. Що, знову сніг?

Вона кивнула, зняла шубку, провела гребінцем по волоссі й сіла в крісло біля кахляної грубки.

— Ні, дякую, — похитала вона головою й усміхнулася, коли я хотів налити якогось питва. — Але сигарету — залюбки. Якщо є.

Потім деякий час вона сиділа мовчки. Дивилась у вогонь. Язички полум'я мерехтіли в її очах. Білий димок від сигарети струмів угору. На вулиці білими пластівцями падав сніг, падав біля самого вікна, і всі звуки здавалися м'якими, приглушеними. Ми сиділи, наче від’єднані від усього світу, захищені від його шуму й зла. Принаймні в ту мить мене охопило само таке відчуття.

— Вибачте, якщо я вам завадила, зіпсувала ваш мирний, затишний вечір, — тихо сказала вона і подивилась на мене. — Але є одна річ, про яку я багато думала і мушу поговорити з вами.

— Ви завжди бажана гостя. І зовсім мені не завадили. Стовбичу тут зі своєю кицькою та книжками, отож хоч ви мене розважите.

Вона усміхнулась. Невловною, чарівною усмішкою.

— Це стосується крадіжки. З музею. Я так багато передумала за останні дні. Як, зрештою, і всі ми. Тут по лише корона з державою і решта речей. Але й те, що ми… що вплутаний хтось із нас. Адже вони, поліцейські, все ще допитують наших. Не можуть відчепитися. Здається, вони певні, що хтось у музеї причетний до крадіжки. Таке жахливе відчуття, що серед нас є злодій, який украв експонати з виставки.

Вона замовкла. Погляд її знову був прикутий до вогню.

— Зрозумійте мене правильно, Юхане. Тут справа не тільки в крадіжці. Головне, що ми працюємо в одному колективі, працюємо для музею, і хтось із нас може все зіпсувати, зруйнувати це чудесне почуття.

«Яке почуття?» — подумав я, згадуючи сповнені ненависті слова Бенгта Хеллера, згадав і те, що казала Грета. Але я не перебивав, мовчав і слухав.

— Тільки не зрозумійте мене хибно. Я не захищаю злодіїв, проте мені здається, ще гірше, коли хтось із нас…

— Я розумію. Але чому б вам не піти в поліцію? Вони вас не з'їдять. А факти їм потрібні, потрібна кожна подробиця — без цього такої справи не розплутати.

— Мені немає з чим туди йти, — тихо сказала вона. — Зовсім немає з чим, крім деяких здогадів. Припущень і роздумів. І легше поговорити про це з вами. Не відчуваю себе такою скутою. Та й атмосфера неофіційна.

— Що ж це за такі жахливі здогади? — спробував я пожартувати. — Може, сам Андерс узяв корону, а скіпетр лежить у Грети вдома, в гардеробі?

— Не смійтеся. Якщо я звернуся до поліції, наша розмова піде в протокол і в архів. Почне діяти весь апарат. А потім одного чудового дня всі напери піднімуть. І якщо це помилка, всього лиш моя фантазія то який жах! Вийде, що підозра впала на повинного, і то я все заплутала, завдавши людям масу прикрощів.

— А чи не краще вам поділитися своїми підозрами та думками? Обіцяю не заносити в архів, — сказав я, наливаючи собі трохи білого мартіні. Потім кинув у склянку кілька кубиків льоду.

— Я думала багато про що, — сказала Карін, постукуючи нігтиком по зубу. Вона видимо нервувалась, говорила наче через силу, — Ті, хто вчинив це, мали добре знати музей, — повільно вела вона далі. — Вони обрізали сигналізацію біля чорного ходу, знали, як знайти перемикач до неї. Безпомилково зорієнтувались у всіх коридорах і знали, що ми готуємо різдвяну вечерю для сторожів. І найбезглуздіше тут, що це, по суті, придумала я. Мені так шкода стало тих хлопців, яким доведеться всю різдвяну ніч просидіти в порожньому музеї, без святкової вечері, із звичайним буденним настроєм. І якби не я, то ми, можливо, не втратили б корону й державу. — Вона жалібно усміхнулась.

— Думаю, ви тут ні до чого. Тоді злодії просто діяли б інакше. Може, стріляли б. Хто знає?

— Але це свідчить про те, що хтось у музеї допомагав їм. Як ви думаєте?

Вона з триногою дивилась на мене. Великі сипі очі. Немов фіалки. Як очі Клео.

— Цілком імовірно. І поліція, мабуть, дійшла того ж висновку. Тепер усіх вони мовби роздивляються під мікроскопом. Від найвищого начальства до тимчасових працівників із обслуги. І вас теж.

— Але ж є багато такого, про що поліція не знає. І не знатиме.

— Наприклад?

— Наприклад, Дік… Ви з ним знайомі.

— З Діком? Авжеж. Кур'єр. Гретин підопічний і коханець. Звичайно, я з ним знайомий.

— Гретин друг. — Вона прикурила нову сигарету. — Смішно, але спершу він був моїм «другом».

— Хто б цього не захотів?

Проте вона не усміхнулась, не оцінила мого скромного комплімента.

— Він потрапив до нас через УРП. Приїхав звідкілясь із півдня Європи. Так він принаймні каже. І через УРП влаштувався до нас на роботу. Некваліфіковану роботу, в архіві, доручення на пошту й таке інше. І досить скоро почав зазирати до мене. Запрошував у кіно, в ресторан.

— Ви з ним ходили?

Вона кивнула.

— Один раз. Мені просто стало цікаво. Почасти тому, що він симпатичний, та й справ у мене того вечора не було. І я подумала, що коли можна зробити людині приємність, то чом би й ні?

— Атож, чом би й ні.

Вона не відчула іронії в моєму тоні. Та й які в мене були підстави іронізувати? Одначе Дік починав мені не подобатись. Він не тільки обдурював Грету, він підбирався й до Карін. А це мені вже зовсім не подобалось.

— Ми ходили в кіно. Дивилися якийсь примітивний детектив. Потім… ага, потім ми пообідали в маленькій піцерії. І пили каву в мене вдома. Він багато теревенив про політику. І про своїх батьків. Про те, як він допоможе їм виїхати, перебратися сюди, у Швецію. Як він підкупить різне начальство. Але це, мовляв, коштуватиме недешево. Сотні тисяч крон. І що він повинен зібрати, ці гроші. Позичити, а потім виплачувати частинами, коли його справи підуть на краще. Одначе з мого боку було безглуздо запрошувати його до себе. Він, природно, спробував… захотів переспати зі мною. Проте в нього нічого не вийшло. А не пізніше як через тиждень після цього я побачила його на вулиці з Гретою.

— По-вашому, це так дивно? Молодий іноземець приїздить до Швеції. Тут йому доводиться виконувати осоружну й низькооплачувану роботу. І жодної знайомої людини. Нема нічого дивного, що він намагається зійтися з дівчатами. А він, звичайно ж, досить наслухався про шведських дівчат, щоб неправильно вас зрозуміти, коли ви запросили його додому.

— Я не це мала на увазі, — відказала Карін. — Мені здалося, наче він хотів завести знайомство з ким-небудь із музею. Ближче, аніж просто спілкування в робочий час. І наче йому щось було від мене потрібно. А через Грету він може дістати безліч відомостей. Ніби цілком випадково запитає про се, запитає про те, про охорону, про сигналізацію — і так поступово довідається про все, що йому треба. І не забувайте про ще одну річ.

— Яку саме?

— Гретина посада дає їй доступ до всіх ключів у музеї. До кожного ключа. Крім того, на ній лежать важливі адміністративні обов'язки. Вона складає плани евакуації на випадок, скажімо, війни. А це означає, що в її розпорядженні всі карти, всі плани та креслення. Вона повинна знати, де кожен вимикач у будинку.

— На жаль, у ваших міркуваннях є одне вразливе місце. — Я виловив із своєї склянки напіврозталий кубик льоду і вкинув туди новий. — Річ у тім, що в такому разі Дікові слід було б відразу взятися за Грету, а не підбивати спершу клинці до вас. Адже ви не маєте ключів до секретних шаф?

— Ні, не маю. Але я секретарка Андерса. А він друга людина в усьому музеї. В його сейфі — всі креслення, всі ключі й усілякі плани, між іншим. Отож через мене Дік теж міг дістати все, що йому треба.

— А ви не забули про одну річ? Коли Дік почав працювати в музеї, піхто не знав про цю виставку. Крім вузького кола керівних працівників.

— Може бути. Але, крім королівської коропи та інших скарбів, виставлених цього разу, в музеї безліч творів мистецтва та художніх цінностей, які не мають такої міжнародної слави і збути які не так уже й важко.

— І ви хочете сказати…

— Авжеж, — перебила вона, гасячи в попільничці докурену майже до фільтра сигарету. — Саме так. Я хочу сказати, що він пішов до нас працювати, маючи намір чимось поживитися. Добратися до ласого шматка. І, можна сказати, йому це вдалося. Отак!

Я погодився. Справді, дуже ласого, подумав я. Незалежно від того, хто само його вхопив — Дік чи хтось інший. Я подивився на Карін, міркуючи про те, що вона сказала. Про її висновки. Але й про дещо інше. Чому вона подзвонила саме мені, а не в поліцію? І чому так швидко прийшла? Здається, для неї це було важливо. Дуже важливо. Чому?


X


— Звучить досить-таки переконливо, — підсумував я, сидячи навпочіпки перед своєю гарною кахляною грубкою і підкладаючи ще два березових полінця. — Ваші теорії самі по собі цікаві, та чи не надто далеко вони заходять? Вчинено крадіжку із зломом. Найбільшу крадіжку з усіх, які траплялись у Швеції, а ви тут як уродились: зразу підозрюєте бідного іноземця, іммігранта, який року не прожив у Швеції. І це на підставі того, що він намагався затягти вас у ліжко, коли ви привели його додому після обіду в ресторані… А коли не вийшло, як він задумав, ваше місце зайняла Грета Лінд. Якби це був злочин, то такі злочинці заполонили б усі шведські тюрми. Запевняю вас.

— Не в тім річ, Юхане. Він надто вже цікавився музеєм і нашою роботою, надто багато розпитував. Наприклад, коли ми ходили в ресторан. За обідом мало не обценьками витягував з мене, які картини найцінніші, найвідоміші. Розпитував, як їх охороняють, і ще всяку всячину.

— У такому разі, до списку його злочинів, крім інтересу до вас, слід іще додати інтерес до своєї роботи. Все це звучить якось не дуже переконливо.

— Можливо, — відрубала вона. — Я тільки намагаюся допомогти чим можу. От і розповіла вам, що знаю. І ще думаю. Про людину, яка всього рік у музеї і перебував в зв'язку з Гретою — службовою особою, в якої зосереджено всі відомості про охорону й сигналізацію. Та коли ви вважаєте, що мої думки не заслуговують на увагу, не стану вас більше турбувати. А все ж неприємно, коли приходиш до людини зі своїми сумнівами, а у відповідь чуєш тільки глузування.

— Голубонько, я зовсім не глузую з нас! Аніскілечки. І якраз дуже добре, що ви все це розповіли. Щоб розв'язати нашу крутиголовку, саме й потрібні такі відомості. Я лише думаю, що ви робите з мухи слона, принаймні аж надто великого слона. Ви розмовляли з Андерсом про Діка, про ваші підозри?

Вона завагалась.

— Ні, не розмовляла.

— Чому б вам цього не зробити? Адже він ваш шеф і перебуває в центрі всіх подій.

— Він би не схвалив… того, що я була з Діком у ресторані, — тихо сказала вона. — А якщо я помиляюсь і Дік тут ні до чого, мені згодом було б дуже прикро. І я вирішила краще поговорити з вами. Ви ж знаєте того поліцейського і можете обміркувати те, що я вам розповіла.

— Гаразд, зрозумів. Я поміркую. Не хочете чого-небудь випити?

— Ні, дякую. Тепер мені треба йти.

І вона підвелася й легенько почухала Клео за вухом. Кицька лагідно замуркотіла й потерлась об ногу Карін.

Коли дівчина пішла, коли я почув, як унизу, біля кам'яних східців, грюкнули двері, я ще довго стояв і дивився на сніжинки за вікном.

Не могло ж усе пояснюватися просто ревнощами Карін! Не приходила ж вона сюди тільки відплатити Дікові за те, що він віддав перевагу Гроті? Що жив із жінкою, в якої очі зляканої пташки й несмілива усмішка? І я відкинув це припущення. Не можна так невтримно фантазувати. Життя й так досить складне, отож не варт додавати нові штрихи до заплутаних стосунків між службовцями Національного музею.

Наступного ранку світило сонце. Капало з крижаних наростів, що звисали, наче бороди, з ринв і загрожували життю перехожих, а вбрана в жовту жилетку синиця вже виводила свою нехитру мелодію, яка провіщала весну.

До обіду день видався клопітливий. Дивно, адже на початку січня торгівля рідко буває жвавою. Подарунки до різдва вже куплено й роздано, і починає гнітити думка про несплачені податки. Проте, мабуть, це пояснюється чистою випадковістю. Хай там як, але за ці години я виторгував більше, ніж за весь попередній тиждень. У житті трапляється й таке. Тож гріх на нього нарікати.

І пообідав я в цей день на славу, хоча моєї заслуги тут не було. Один колега побажав продати мені бюро. Густавіанське. За стилем, а не за епохою, бо його виготовили трохи пізніше. Десь у другій половині XVIII століття — це напевне. Стільниця із справжнього, обробленого ручним способом кольморденського сіро-зеленого мармуру, але фанера шухляд — пізнішого виготовлення. Це мало позначитись на ціні, отож я посилено натискав на цю обставину, сидячи в «Театоргріллені» й ласуючи морським язиком, яким частував мене мій приятель. Страву ми запивали сухим вином кольору сонця. Одначе жертви колеги були недаремні. До десерту ми майже домовились, а до кави я вже капітулював, закуривши сигару, — ніби підняв білий прапор.

Колега тішився, що продав своє бюро, а я був задоволений покупкою, навіть ціною. Я точно знав, куди його прилаштую. Одного ювіляра на честь п'ятдесятиріччя мали обдарувати старовинними меблями, а його дружина в шубі з леопарда та із сумкою крокодилячої шкіри ось уже кілька місяців була моєю постійною замовницею.

— Але щоб неодмінно було густавіанське, пане Хуман! — суворо дивилась вона на мене. — Воно стоятиме у їдальні біля стіни, а Йоста такий вибагливий. У нього тонке відчуття стилю, він місця собі не знайде, якщо не влаштувати усе так, як йому хочеться.

От товариство охорони природи і справді місця собі не знайшло б, подумав я, якби там побачили твою леопардову шубу та крокодилячу сумку. Але я змовчав. По-перше, я добре вихований, а по-друге, мені потрібні гроші. Отак я ганебно поводжуся. Мовчу заради нікчемної вигоди.

— Обіцяю вам, фру Ельм, зробити все, що від мене залежить, — сказав я.

І таки зробив. Мою доброчесність було винагороджено розкішним обідом.

— Ще чарочку коньяку, Юхане?

— Ні, дякую. Мені сьогодні не так пощастило, як тобі, треба ще попрацювати. На жаль, після всієї цієї розкоші мене знову ждуть справи.

Тільки тепер я помітив його. Він сидів за колоною. Проте я не помилився. То був Дік з двома якимись добродіями. Обидва вишукано вдягнені, елегантні. На столі, у відерці з льодом, зелена пляшка з довгою шийкою.

Мене це, звісно, не обходить, думав я, але чи тут він щодня обідає? Я знову вернувся подумки до музею, до цього клубка загадок. Чи не поговорити з Діком? Що я втрачу? Нічого. А починати з чогось треба. Я вже склав собі карту місцевості. Зробив грубий ескіз. І пора наносити дрібніші деталі. Від слів перейти до діла, від здогадів до фактів. І добре б почати з Діка. Не тому, що я цілком проковтнув підозру Карін, але, можливо, в ній ховалося раціональне зерно, ниточка, за яку можна вхопитись.

— Мені пригадалася одна давня історія про табір лісорубів, — урвав колега мої думки, що крутились навколо Діка, навколо музею і вкрадених королівських регалій. — Якщо вже ти не здогадався, що треба подякувати за добрий обід, то доведеться це зробити мені. Тож слухай, як усе було. У тому таборі захворіла куховарка, і лісоруби варили собі їсти самі. Постановили, що кожен візьме на себе один тиждень з умовою: хто поскаржиться на страву, негайно стає на місце «чергового». Якось трапився їм геть негодящий кухар. І один з найстарших лісорубів не витримав. Примружившись, він подивився на кухаря і сказав: «Каша пригоріла, і молоко скисло, і масло гидке. Свинину пересолено, а картопля розварена. Але обід був смачний, з біса смачний!»

— Приєднуюся до нього, — засміявся я і підніс чарку. Обід був справді смачний, з біса смачний.

А коли я поставив склянку, Діка вже не було. Один з його знайомих розраховувався з поштивим метрдотелем біло-рожевим тисячним папірцем. Хоч би що там казали про Діка, а його приятелі нужди не знали.

Та бюро було не останньою моєю покупкою того дня. Мене чекала ще одна справа в місті. І вже через годину я йшов по Гревгатан, несучи в кишенях штанів по «чаші для узливання». Невеличкі гарні речі XVIII століття, про призначення яких, не мудруючи лукаво, говорила сама назва. А по-простому, то були чарки, тільки трохи нижчі від звичайних і срібні. Один старий самотній капітан, який пішов на пенсію і мусив час від часу поповнювати свою касу готівкою, дзвонив мені іноді й запитував, чи не цікавлюсь я тим-то й тим-то. І я часто цікавився. Ясна річ, коли мав кошти.

Спускаючись, я перетнув Нюбруплан, вийшов на Арсенальсгатан, опинившись у смердючій, загазованій ущелині з безперервним рухом транспорту, кинув злий погляд на вітрини аукціону і зібрався вже спуститися до Кунгстредгордену, коли згадав про Діка.

Я подумав, що добре б зробити два діла зразу. Від музею я був зовсім близько, і великий гак робити не доведеться.

Знайшов я його у відділі листівок. Він сидів і читав книжку. Спершу не впізнав мене. Потім усміхнувся.

— Привіт. Хочете купити листівки?

— Не зовсім, — сказав я. — Власне, я хотів би з вами поговорити.

— Зі мною? Це можна. Якщо ви п'ять хвилин почекаєте, ми зможемо посидіти он там, — і він кивнув на двері кафетерію. — Мене тут скоро змінить один приятель. А ви поки що займіть місце.

Я так і вчинив. Приніс пластмасову тацю, а на ній дві чашки кави, дві напорові пірамідки з вершками, білий пакет цукру та дні булочки з блідою, нездорового кольору цукровою поливою.

Він прийшов, сяючи своєю сліпучою усмішкою. Можна було зрозуміти дівчат. Ясно, чому вони здаються. Чужоземна красива пташка в клітці сумної шведської буденності.

— Ви хотіли поговорити, — нагадав Дік, прикурюючи сигарету й пильно дивлячись на мене крізь серпанок синього диму.

— Мова піде про крадіжку, — почав я. Напад — найкращий метод захисту. Зразу про головне — тоді він випаде із сідла. Принаймні це його ошелешить. — Отже, про крадіжку.

— Хвилинку, прошу пробачення. Навіщо вам та крадіжка? Я хочу сказати, що це справа поліції. Чи ви з них?

— Не зовсім. Але вони попросили, щоб я допоміг. Зробив їм послугу.

Звучить бундючно, та нічого не вдієш. Адже Дік мав рацію. З якого дива мав би я сидіти й базікати про крадіжку із сторонньою людиною?

— Що ж, розповісти я можу небагато, — мовив він, спрямовуючи в чорну каву білий струмінь вершків. — І те, що знаю, вже сказав поліції. Того вечора, коли тут побували злодії, я сидів у Еріка Густафсона. Ми ж там бачились, так? Потім я був — ага, потім ми а Гретою пішли додому, спати. Отож у моне… як це називається… Алібі?

Він на диво добре розмовляє по-шведському, хоча прожив у Швеції лише рік, думав я. Звичайно, з акцентом, але все-таки. Алібі він мав, з цим у нього проблем не було. На додачу так набрався, що в Грети, мабуть, виникла інша проблема: як доправити його додому. Впоратися зі шведською горілкою, видно, виявилося важче, ніж із шведською мовою.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — спокійно промовив я, відламуючи ріжок булочки. — Я аж ніяк не думаю, що ви поцупили корону та скіпетр. І ніхто цього не думає. Я лиш намагаюся з'ясувати, чи не міг хтось із працівників музею допомогти грабіжникам.

— Допомогти?

— Ну, самі подумайте. Злодії надто багато знали: про входи, виходи, сигналізацію. А снодійне, домішане до різдвяної вечері? Хіба вам не ясно, що свої люди всередині музею злодіям стали в пригоді? Ще й у якій пригоді!

Дік кивнув, колотячи пластмасовою ложечкою в чашці з кавою. Все колотив і колотив.

— Розумію, — сказав він нарешті. — Розумію. Ну звісно. Серед службовців музею мав бути їхній спільник. А може, й не один. Питання тільки — хто? І для цього ви сюди прийшли?

Тепер настала моя черга кивнути.

— І ви думаєте, це був я? — Його очі потемніли, і говорив він тихо, нахилившись над столом. — То ви подумали на мене, «бісового чужинця», так? Я пробув тут не більше року, але вже багато разів чув: «Бісів чужинцю, забирайся додому». І думаєте, стало краще відтоді, як я зустрів Грету? Я знаю, що про мене думають. І Грета знає. Іноді вона плаче вечорами, коли їй здається, що я не чую. Спробували б ви побути в моєму становищі. Приїхати сюди й розносити пошту, продавати листівки. І завжди чуєш: «бісів чужинець». І ось тепер, коли сталася крадіжка, ви приходите й запитуєте, чи не допомагав я зсередини.

Він утупив погляд у стіл. М'язи біля рота посмикувались. Я почував себе негідником.

— Та ні ж бо, — поквапивсь я затерти незручність. — Ніхто вас не підозрює. Просто ви один з небагатьох, кого я знаю тут, у музеї. І я хотів довідатись, чи немає у вас якихось міркувань, підозр. Адже завжди легше говорити з людьми знайомими, ніж із поліцією, хіба не так?

— «Кого я знаю…» — передражнив він, міряючи мене поглядом. — Ми провели разом кілька годин на святвечір. Один-однісінький раз. А ви кажете, ми знаємо один одного. Але я вас розкусив. Ви настирливий і цікавий. Грета казала, що ви цікавитеся роботою поліції, що ви відомий детектив-аматор. А тепер ви хочете стати ще відомішим, так? Потрапити на перші шпальти в газеті: «Славнозвісний пан Хуман рятує королівські коштовності!»

Він засміявся таким заразливим сміхом, що засміявся і я, хоча, власне кажучи, трохи розсердився, точніше, образився. Побачити в мені якогось дешевого любителя слави — це вже занадто.

— Ні, на жаль, я нічого не знаю, — вів далі Дік. — Нічогісінько. Хоча розумію, що злочинцям було б легше, якби їм допомагали. Проте я розумію і те, що хто здійснює такий великий наліт, той має бути готовий упоратися й без допомоги зсередини. Але в мене більше нема часу, я мушу йти. Обіцяв Греті купити продукти. Бувайте, і дякую за каву.

Він усміхнувся й пішов.

А він приємний хлопець, подумав я. Цікаво все-таки, причетний він до крадіжки чи ні? На вигляд цілком чесний хлопець. Але зовнішність оманлива, не можна оцінювати собаку по шерсті. Ні, я не мав ніяких підстав думати про Діка погано, приплутувати його до крадіжки. Єдина підстава — це те, що Дік і Грета коханці. Ми, очевидно, надто сповнені буржуазних забобонів, і тому нам важко повірити в те, що молодий, гарний на вроду кур'єр, до того ж іммігрант, без ніякої прихованої думки живе з жінкою на десяток років старшою від нього. Все це не дуже надійна основа, щоб будувати на ній звинувачення у співучасті в найбільшій за всю історію Швеції крадіжці витворів мистецтва, подумав я, усміхнувся в душі й рушив до виходу.

Та коли навіть списати з рахунку Діка як можливого помічника злодіїв, проблеми це не розв'язує, розмірковував я, стоячи на сходах спиною до музею. Сутеніло. На сірому фасаді замку світилося безліч вікон. Що воно таке? Чи не влаштовують там свято, королівський обід для міністрів та єпископів?.. Задача лишалася нерозв'язаною, навіть якщо викреслити з рівняння Діка: чи був у грабіжників помічник у музеї?

На автомобільній стоянці заревів потужний двигун, і світлий, вершкового кольору БМВ останньої моделі вислизнув із ряду вишикуваних там машин.

Спалахнули фари, на мить обличчя водія освітилось, і я впізнав Діка.

Непогано, думав я, повільно йдучи по набережній у напрямку Стренбрука. Ще й як непогано для молодого хлопця. Обідати в «Театергріллені» й кататись на новій моделі БМВ. Чи платня кур’єра в Національному музеї така ж королівська, як і виставлені там експонати, чи за цим крилась інша причина? Але яка?


XI


«Національний скандал» — проголошував заголовок передової статті, на яку я зразу ж натрапив, коли, снідаючи наступного ранку, знехотя розгорнув над столом газету. Обіцяне в заголовку відповідало змістові. Здирали шкуру з уряду. І з поліції. Всіх звинувачували в некомпетентності. Подію розглядали з усіх боків, винні діставали по заслузі. Котились голови й лилася кров.

Ну й цькують, похмуро подумав я, наливаючи гарячої кави з мого червоного емальованого кавника. Газети весь час виявляли інтерес до крадіжки в музеї, але центр уваги поступово зміщувався. Спершу в усіх подробицях описували саму крадіжку. Із захватом смакували, як усе відбувалось і що, власне, сталося. На розвороті вечірніх газет вмістили креслення музею в поперечному розрізі. В детальних статтях знайомили читачів з украденими скарбами й давали розлогі інтерв'ю з усіма, з ким тільки можна. Потім добрались і до питання, що за цим приховано, куди могли подітися цінності. Називали міжнародні злочинні синдикати, мафію, всіляких містерів іксів, і гіпотези ставали дедалі фантастичнішими.

Тепер ми вступили в стадію пошуків винних, відзначив я. Хто ж буде винний? На кого все зіпхнуть? Чия провина найтяжча? Питання порушили в риксдазі, і не дивно, бо ж це справа державної ваги. Неабияка частка шведської історії просто зникла. Через ненадійну охорону й недбале ставлення. Відповідальні особи розраховували на недоторканість експонатів. І дуже прорахувалися.

Цікаво, як змінюється настрій преси. Від ажіотажу та сенсаційності перших сторінок до детального, ділового аналізу на розворотах. І ось уже дійшли до передових статей та дискусійних шпальт, до листів до редакції і полемічних виступів.

Мені було шкода Андерса Бруна та його музей. І Калле Асплундові я не заздрив. А от як їм допомогти, я досі не мав найменшого уявлення.

— Поживемо — побачимо, — глибокодумно звернувся я до Клео. Та її не зацікавила моя невибаглива філософія.

Після різдва й Нового року квартира стала заростати брудом. Щоразу, як я заглядав під високу шафу-барокко, я помічав, що кавалочки пилюки робляться дедалі товщі, і їх стає чимраз більше. Були й інші ознаки занедбаності. Зарадити в цьому могло лише добре генеральне прибирання. Мій друг фру Андерсон з одинадцятого будинку по Чемпангатан взагалі мала прийти десь у четвер, але, мабуть, варто спробувати викликати її раніше.

Фру Андерсон, Рут Лінна Андерсон — то наша з Клео опора в житті, наш єдиний вірний друг. Вона робить у мене практично все, хіба що не веде справ у крамниці. Іноді я подумую: а чи не краще було б узяти їй на себе й цей обов'язок? Вона вільна від моєї сентиментальності, мого чуття прекрасного. На речі вона дивиться завжди тверезо, по-діловому. Як і належить торговцеві антикваріатом. А моя вада — одна з багатьох моїх вад — це те, що я не годен продати річ, яка здається мені гарною, до якої я прихилився. Я забираю її додому і лишаю в квартирі, щоб милуватися, втішаюся нею. І, зрозуміло, справи тільки занепадають від того, що найкращий товар припадає пилюкою в квартирі, замість красуватись у вітрині крамниці й приваблювати покупців. Та що вдієш, таке життя, а живеш тільки один раз.

Перед виходом на пенсію Рут Андерсон працювала в пароплавній компанії. Останні роки — буфетницею на суднах, які курсували між Стокгольмом і Обу, але це стало їй не до снаги, й вона покинула роботу. Живеться їй тепер непогано, у неї пристойна пенсія і квартира з двох кімнат та кухні в Старому місті. Вона вдова й мати двох милих, вихованих дітей, хлопця та дівчини. «Не те щоб від чоловіка було багато користі, — казала вона іноді, — та все-таки без нього якось порожньо в домі». За життя він, здається, працював десь у митниці.

Я спустився сходами, насвистуючи якусь пісеньку, і ступив у снігову квашу на Чемпангатан. Клео сиділа в мене на плечі, і на нас озирались, коли ми простували вулицею. Та нам і не звикати. Зате старожили кварталу зупинялися на хвилинку — погомоніти про погоду, погладити Клео.

Фру Андерсон була вдома, з-за її дверей долинали голоси і чувся запах кави. Ніжний і збудливий аромат, який став ще сильніший, коли вона відчинила двері.

— Диви-но, пан Хуман. І киця. Ви гуляли? Заходьте, я щойно зварила каву. Ага, у мене гостює мій хлопець, Леннарт. Ви з ним раніше не зустрічалися, пане Хуман?

Ми увійшли в маленьку кухоньку з начищеним до блиску посудом на стінній полиці, з червоними різдвяними тюльпанами на картатій цератовій скатертині. Ошатно й гарно, наче в ляльковому будиночку.

З-за столу підвівся хлопець років двадцяти п'яти. Відсунув стілець і міцно потиснув мені руку.

— Це Леннарт, — сказала фру Андерсон. — А це господар антикварної крамниці пан Хуман, якому я час від часу допомагаю. І кицька Клео. Ходімо, кицю, я тебе почастую. У мене є для тебе печиво, ласунко.

Клео, яка вже вискочила на табуретку, збуджено перебирала лапками і, нетерпляче муркаючи, пасла очима синю лаковану цукерницю, що велично височіла на розі столу, велику, з округлими боками, повну ласощів домашнього приготування.

— Прошу, сідайте, пане Хуман, випийте чашечку кави. Ви ж не дуже поспішаєте? З крамницею нічого не станеться. Хочете, щоб я прийшла трохи раніше? Бачу, що хочете. При вашому способі життя я мала б щодня приходити. Якщо хочете знати мою думку, то я вам скажу: недобре отак світом нудити, без жінки. Та ще й кицька… Ні, не годиться чоловікові жити самому. Це суща правда.

Моє сімейне становище, тобто те, що я не мав на собі шлюбних пут і кайданів, служило фру Андерсон невичерпною темою для розмов. Вона не могла збагнути, як я взагалі вижив, позбавлений жіночого догляду і лагідного, проте рішучого жіночого керівництва.

Виголошуючи свій монолог, вона чаклувала над чашками та блюдцями, наливала чорну запашну каву й відбирала для мене печиво, щонайменше семи різних гатунків, крім того, поклала ще й шматок золотистого цукрового кексу. Свіжого-пресвіжого.

— Ну от, панові Хуману це має сподобатись, — вдоволено сказала вона й сіла.

Позад неї на табуретці сиділа Клео і жадібно хрумтіла кардамоновим печивом.

— Непогано, — похвалив я. — Тут у вас справжній бенкет. Шкода, що я вже поснідав.

— Дарма, подужаєте, — добродушно сказала фру Андерсон. — Жодного разу не бачила, щоб пан Хуман відмовлявся від солодкого. Отож, думаю, якось упораєтесь. До того ж у мене в гостях Леннарт, є нагода влаштувати невелике свято. Він усе ще нездужає, бідоласі треба поласувати смачненьким.

— Так, невесело, — сказав я, глянувши на Леннарта, ясноволосого й блакитноокого, з відкритим і прямодушним поглядом. Він здавався трохи наївним, по-справжньому ще не сформованим, але начебто непоганим хлопцем. Веселим і сміхотливим.

— А… ага, — озвався він, надкусуючи велике тістечко, притрушено горіхами. — Не щастить же декому. Але матуся, певне, вже розповідала.

— В усякому рані, не мені.

— Нічого я не розповідала, звісно, — сказала фру Андерсон. — Адже ми з паном Хуманом після різдва не бачилися… До речі, дякую за гіацинт.

— І вам дякую. Мій досі стоїть.

— Та ти сам розкажи, Леннарт.

— Мій звичайний бісів талан… Я тільки-но закінчив службу в армії. Хотів піти працювати в поліцію, але до поліційної школи у цей набір не пройшов і влаштувався сторожем. І так не пощастило… Я ж мав зустріти різдво у моєї дівчини в Болмурі, з її сім'єю, і от… надала лиха година. Загалом я як новачок був у резерві. Але другий хлопець захворів. Ха! Захворів! Так я йому й повірив, — похмуро зауважив Леннарт. Він налив собі що кави, запропонував мені й поставив кавник назад на плитку. — Так от… Сидимо ми там, значить, у музеї, і наминаємо вечерю. А потім поснули. А на ранок, коли прокинулись, немов із жахливого похмілля, експонати наче вітром звіяло. Все тіло ломить, як побите, та ще й доброго прочухана дістали. А що ми, в біса, могли зробити? — І він глянув на мене, шукаючи підтримки.

— Леннарте, чому ти лаєшся? — покартала його фру Андерсон. — Негарно так поводитись при гостеві. Та й взагалі.

— Гаразд… Та хіба ми винні, що їдло було отруєне? Охайність — одна з наших чеснот, от її й винагороджено.

Якби я не подумав, що квартира геть заросла брудом, я б не побіг до фру Андерсон. І не зустрів би Леннарта. Так пощастило — запопасти одного з тих, хто був там тієї ночі. Адже я перестав копати в тому напрямку. Подумав, що це парафія моїх приятелів-поліцейських. Як приватна особа, я не міг увійти в приміщення для сторожів і вчинити їм допит. Напевне, мене просто викинули б звідти.

— Цікаво, — зауважив я, анітрохи не перебільшуючи. — То ти справді був там, коли це сталося? У Національному музеї?

Леннарт потягнувся. Роль оповідача йому явно подобалась.

— Авжеж, — сказав він і закурив сигарету. — Ясна річ, був. Хоча, звичайно, краще б мене там не було. З моєю роботою така реклама може боком вилізти: хропти в той час, коли відбувається найбільша у Швеції крадіжка.

— Як же все це сталося?

— Прийшли ми, значить, туди близько восьмої вечора, мій приятель і я. Рівно о восьмій ми вже заступили на чергування, а кінець нашої зміни теж о восьмій, наступного ранку. Спочатку все було нормально. Всередині сигналізація, а зовні патрулює на машинах поліція, і нам клопоту, власне, ніякого. От тільки що святвечір…

— Але як же ви могли там ходити, коли все було під сигналізацією?

— Не все, а тільки ті приміщення, де виставлено найважливіші експонати. Корона й таке інше. Але коридорами й сходами можна було розгулювати як хочеш. Ми й робили обходи час від часу.

— Хто вам давав їжу? І яку саме?

— Дві дівчини, коли ми прийшли. Вони влаштували нам невеликий різдвяний стіл. Харчі, мабуть, з їхнього ресторану. Шинка й медяники. Оселедці, сир, ковбаса, варення і легке пиво. Єдине, чого бракувало, то це чарочки горілки.

— Ти пам'ятаєш тих дівчат?

— Одна з них була те що треба. Висока, смаглява… Карін чи як її там. Друга — нічого особливого. На вигляд старша й сухіша.

Не така апетитна, інакше кажучи. Воно, звичайно, не дуже чемно так відгукуватися про жінку, але характеристика точна. Цікаво виходить. Отже, Дікова наречена готувала для голодних сторожів різдвяну вечерю…

— Дівчата довго пробули з вами?

— Ні, вони тільки показали, де їжа, а потім здиміли. От молодчаги, вони ж приїхали тільки заради того, щоб приготувати нам поїсти. Потім повернулись додому святкувати різдво. Смішно було б сподіватися, що вони лишаться з нами. Не тому, звичайно, що я цього не хотів би, — усміхнувся він. — Особливо та, чорнявенька…

— Леннарте, — суворо кинула фру Андерсон. Але очі її сміялись.

— Що було потім? Коли дівчата пішли?

— Та нічого особливого. Зробили обхід. Трохи послухали радіо. Телевізора там не було, та й на роботі ж ми все-таки. Під дванадцяту годину сіли поїсти.

— Ти точно пам'ятаєш, коли ви їли?

— Ну, не зовсім точно, але близько дванадцятої.

— Хто-небудь говорив із вами про те, коли ви будете вечеряти?

— Ну, якщо вам цікаво, то таки говорили. Ота друга дівуля. Вона, здається, сказала: «Матимете святкову вечерю. Коли виб'є дванадцяту, ласкаво просимо до різдвяного столу». Чи щось на зразок цього. Схоже було на наказ, але ж вони частували, та й час нас влаштовував, удома ми поїли перед тим, як іти на службу.

— Пане Хуман!

Прозвучало це лагідно, проте в голосі фру Андерсон вчувалося щось погрозливе. Затишшя перед бурею. Я впізнав сигнал і встиг підготуватись до оборони.

— Ви знову за своє, пане Хуман?

— Про що це ви? — тоном цілковитої невинності запитав я.

— А ще доросла людина! Так, я правду казала. Всі ви великі діти. Ніколи не подорослішаєте. Леннарт спить собі й вухом не веде, поки злодії спокійнісінько виносять мільйони, а ви, пане Хуман, знову своєї. А чи знаєте ви, як вас називають на нашій вулиці? Знаменитим сищиком! Саме так. Тепер ви знову будете гратись, а крамницю зачините. «Скоро вернусь» — напишете на дверях, і бідні покупці знову вертатимуться ні з чим. Куди ж це годиться! — І вона суворо подивилась на мене. — Отож годі, Леннарте, забивати панові Хуману голову дурницями, а сам він нехай краще п'є каву та розповість нам, як святкував різдво, а ці свої штуки облишить.

— Але… — спробував заперечити я.

— Ніяких «але»!

— Ну, мамо, якщо людині так хочеться, чом би й не розповісти? Що ж тут такого?

— Смію вас запевнити, я й не думав гратись у сищика, — збрехав я, проте навряд чи переконав її бодай наполовину.

— Ну, гаразд, — підморгнула вона мені. — Я знаю те, що знаю. Та, на жаль, не можу вам перешкодити. Ви ж доросла людина!

— Ага, так от, — став розповідати далі Леннарт Андерсон. — Сидимо ми, значить, жуємо, а десь через годину мені стало недобре. У голові запаморочилось. О другій ночі захотілося в туалет. Там я й побачив свого товариша. Лежить на підлозі. А я тоді тільки поговорив із центром і сказав, що все гаразд. Товариш спав як убитий, тряс я його, тряс, не міг підняти. Отоді я збагнув: тут щось не так, треба вернутись і зв'язатися з центром. Але руки й ноги ніби свинцем налилися. Хотілося лише одного — спати. Я сповз на підлогу й відключився, як нокаутований боксер. Опритомнів тільки другого дня в лікарні.

— Про все це, звичайно, ти розповів і в поліції?

— Та звісно. Безліч разів. І з початку, і з кінця, і з середини.

— А твій товариш? Він пам'ятає не більше за тебе?

— Лассе? Пастор відключився ще до мене. Лежав у туалеті, як лантух.

— Пастор?

— Ага, ми його прозиваємо Пастор. Буде священиком. А поки що приробляє. У нічні зміни сидить читає. Старий завіт, чи як там воно називається. Смішно, правда? Можна висадити двері в нього за спиною, а він нічого не почує — сидить біблію читає.

— Не смійся з цього, — серйозно сказала мати. — Тобі б хоч крихту шанолюбства та до книжок інтересу. Не сторожувати ж тобі все життя в музеї.

— Не турбуйся, мамо, — похмуро відповів Леннарт. — Після такого, як у нас сталося, женуть геть або переводять на охорону порту в нічну зміну.

— Ніхто не каже, що тут твоя провина, — спробував я його втішити.

— Так, в очі не кажуть, але це відчувається. А лягаві присмоктались, як п'явки. Ніби приставили до тебе пилосос, щоб висмоктати хоч що-небудь. Наче не злодії, а ми з Пастором пограбували музей.

— Така вже їхня робота. Підозрювати всіх. Адже зникли цінності, які ніколи й нічим не заміниш. Тут ніякі мільйони не допоможуть.

— Авжеж, нічого не вдієш, — похмуро сказав Леннарт. — Після такої халепи на тобі лишається пляма. І змити її з біса важко.

— А сам ти щось думав? Хто міг це зробити і як їм пощастило так усе підготувати?

— Звісно, що думав. Безнадійна справа. Мабуть, іноземці. Обрізують проводку сигналізації біля чорного ходу, заходять і відключають головну сигналізацію. Подбали, щоб ми ввалилися з ніг, а тоді вже тільки пакуй валізи, дякуй і йди собі… Хоч одного я не розумію.

— Чого саме?

— Та от із їдлом. Вони туди чогось підмішали. Лікар сказав, як це називається, але я забув. Якусь гидоту. В усякім разі, вона виявилася сильною. Такою сильною, що могла звалити коня. А якби та штука не подіяла? Або ми з Пастором не захотіли вечеряти? Або з'їли б не дуже багато і вибрали те, в чому снодійного було найменше, наприклад шинку? Як би тоді все обернулося?

— Певне, сталося б іще гірше, — висловив я припущення. — Тоді вони пустили б у хід важку артилерію. Вам, думаю, пощастило, що ви зголодніли.

— Та певно, краще заснути на кілька годин, ніж на все життя. Але хто впорснув у їжу снодійне? Може, оті кралі? Та чи не надто це ризиковано? Навіщо воно їм? В поліції нам сказали, що стіл накрили ще о другій годині, коли ресторан зачинявся. До холодильника поклали лише частину закусок. Отже, це міг зробити кожний, хто проходив повз ту кімнату, де стояв стіл.

— Ні, далі так не піде, — рішуче втрутилася фру Андерсон. — Панові Хуману пора йти в крамницю, а в тебе є свої справи.

— Не забудь тільки про свою обіцянку, мама, — ніяково поглянувши на мене, сказав Леннарт.

— Ну звісно, звісно.

Фру Андерсон узяла свою сумочку, витягла звідти пухкенького гаманця і швидко відлічила синові кілька стокронових папірців.

— Це в борг, — сказав Леннарт, ніби виправдовуючись переді мною. — Після різдва завжди трохи не вистачає.

— Пусте, — заспокоїла сина фру Андерсон. — Тут нема чого соромитись. Та й з боргами ти точний, як годинник. От тільки б узятися тобі до чогось. Читав би потроху в нічні зміни, як той ваш Пастор.

Я подякував за себе й за Клео, посадив кицьку на плече, і ми покинули затишну кухоньку, вийшовши на вузенькі кам'яні сходи.

Тепер я більш-менш точно знаю три речі, міркував я, відчиняючи двері на вулицю. По-перше, підкласти щось у наїдки могли Грета й Карін. По-друге, це міг зробити кожен з тих, що були в музеї після другої години. І по-третє, Леннарт Андерсон, який чергував у музеї в різдвяну ніч, до крадіжки причетний не був. Той, хто брав участь у пограбуванні тридцяти-сорока мільйонів, не пішов би до своєї старенької матері на Чепмангатан позичати кількасот крон.


XII


Вернувшись додому після частування у фру Андерсон, я сів на телефон. Грету застати не пощастило. Службова, поїздка в Еребру, нарада в тамтешньому музеї… Зате Карін була на місці. Звісно, секретарки їздять у службові відрядження не так часто, як хранительки музеїв.

— День добрий, — почулося в трубці. — Ви ще не знайшли наших скарбів?

— Ще ні, — відповів я ухильно, — але йду по сліду.

— Тому й дзвоните?

— Не зовсім. Власне, мені треба дещо запитати у вас.

— Справді? — голос прозвучав очікувально, напружено.

— Бачите… Усе це було дуже мило з вашого боку — частування, різдвяна вечеря для сторожів, але…

— Що ви маєте проти?

— Я тільки констатую факт. Аж ніяк не всі роботодавці такі турботливі. А ви обидві і ви, і Грета — мало не чекали хлопців у музеї. Чи була в цьому необхідність?

Трубка замовкла. Намертво. Лише з подвір'я крізь напіввідчинене вікно в кімнату вливалися звуки радіо. Нарешті трубка ожила.

— Зрозумійте, було просто незручно перед хлопцями. Всю різдвяну ніч просидіти в порожньому холодному будинку. Найменше, чого можна вимагати від господаря, — це щоб він був удома, коли приходять гості.

— Так-так, — уїдливо сказав я. — Господар і гості, гості й господар. Мені здається, що компанія непогано заробляв на охороні вашої незрівнянної виставки. Могли б і самі подбати про своїх людей.

— Не всі ж міркують так тверезо. Ми хотіли всього лише зробити їм невеликий сюрприз. Замовили в ресторані легеньку вечерю на двох. Звичайно, без спиртного. Тільки пиво. І повинні були подбати, щоб подарунок дійшов за призначенням.

— А коли накривали стіл?

— Точно не знаю. Думаю, десь пополудні.

— До того, як закрився ресторан, чи після?

— Ні, до того. Пригадую, дівчина, яка готувала вечерю, збиралась піти трохи раніше. Вона поспішала на поїзд до Халлеберга, а він о другій відходить. Більшу частину закусок вона зразу виставила на стіл. Згори накрила все плівкою, а решту поставила в холодильник.

— А до цієї кімнати легко було потрапити?

— Так, її не зачиняли, якщо ви це маєте на увазі. Там звичайна їдальня, нічого цінного. Трохи кефіру в холодильнику, трохи розчинної кави, кілька пакетиків чаю… Оце й усе. А виставочні зали поряд, тож зайти туди міг хто завгодно. А того дня на виставці був такий наплив відвідувачів, що ми працювали аж до третьої.

— Он як, — похмуро зауважив я. — Тоді треба дивитися правді в очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо стіл стояв накритий, а частину закусок поставили в холодильник що задовго до другої, бо дівчина квапилася на поїзд, то до третьої години в їдальні могли побувати кілька тисяч чоловік. І посипати чи нашпигувати не знаю, як вони там це робили — шинку снодійним було зовсім неважко.

— Але ви, здається, питаєте про нас із Гретою? Ви думаєте, що ми…

Вона не закінчила фрази, але я чув, що голос її ставав дедалі холоднішим. Я спробував розтопити кригу:

— Аж ніяк. Не кажіть дурниць.

— Я не така дурна, як ви думаєте.

— Я тільки хотів дізнатись, як усе точно відбувалося, — спробував я виправдатись. — Чи багато людей могли потрапити до цієї кімнати. Тепер я знаю, що там міг побувати весь Стокгольм. І вже точно ті, хто мав квитки на виставку… Та й цікаво мені стало, чому і Греті, і вам закортіло грати там на святвечір роль господинь. Однієї хіба не вистачило б?

— Власне, обійшлося б і без нас. Але в мене виникла непередбачена справа, хвилин на десять. Телефонна розмова з нью-йоркським музеєм Метрополітен. Мова йшла про виставку, і вони мали подзвонити о першій дня. А перша дня в Нью-Йорку — це восьма вечора у нас. От я й вирішила заодно побажати хлопцям щасливого різдва і подбати, щоб вони з'їли свою шинку. Що вас ще дивує? Що незрозуміло?

Тепер у голосі Карін відчувався не просто холод, у трубці дзвеніли крижинки. Якщо й далі так піде, то хоч надягай рукавиці і шапку з навушниками, подумав я.

— Карін, люба, не розумійте мене хибно. Ми ж усі зацікавлені в тому, щоб справа прояснилась. Я зовсім не думаю, що ви до цього причетні, але я хочу зібрати всі подробиці. Адже якщо хлопцям з охорони підсипали в харчі якоїсь гидоти, то важливо довідатися, хто мав доступ до страв. І ось з'ясовується, що туди міг зайти хто завгодно. Всі, хто був у музеї між половиною на другу і третьою. Якщо снодійне не підсипали ще раніше, на кухні. Не виключена й така можливість.

— Юхане, ви мені вибачте, але я поспішаю на збори. Я дуже рада, що змогла вам хоч трохи допомогти. — Тепер у голосі вже не відчувалося такого холоду. — Ага, і що одне, — сказала вона. — Про Грету. Вони з Діком прийшли туди зовсім не для того, щоб частувати хлопців з охорони. Вона просто забула у своєму кабінеті пакунок. Невеличкий подарунок. Для Еріка. Ви ж знаєте Еріка Густафсона. Вони йшли до нього на різдвяну вечерю. А з порожніми руками йти незручно. От вони й завернули до музею.

— Он як? Виходить, і Дік був там? Ви це точно знаєте?

— Запитайте в нього самого. Ну все, я не маю більше часу.

І трубку кинули на важіль. З легким стуком. Карін, як видно, ще не зовсім відтанула.

Он воно як, думав я, що тримаючи трубку в руці. І Дік там був. І все випаялося чистою випадковістю. В Карін у музеї знайшлися справи, Грота забула різдвяний подарунок. Що ж, буває, а надто в людей зі слабкою пам'яттю.

Отож того дня, коли я никав по своїй крамниці, знічев'я перебираючи знайомі речі, мені було над чим посушити голову. Після обіду мене потягло відвідати Скіпку Стремберга: пора перевірити, чи не захопив він у свій широкий ківш якийсь вилов. Я не став дзвонити, щоб не дати йому часу зібратися з думками, навигадувати різних небилиць і потім хвалитись переді мною своїми успіхами, розводити фантазії. Ні, краще захопити його зненацька.

Але Скіпки вдома не було. Крамниця на замку, в квартирі порожньо. І ось я знову чвалаю на холоді під пронизливим вітром, з «Експрессен» і «Афтонбладет» під пахвою — єдиними трофеями моєї самотньої невеселої прогулянки надвечірніми вулицями міста.

Я звернув на Чепманторгет і подолав крутий узвіз трохи лівіше від статуї святого Йорана з драконом. Ось і мій дім. Задубілими від холоду пальцями я дістав із кишені ключі й зайшов у темний, безлюдний у цей час під'їзд.

Червоне вічко вимикача не підморгнуло мені, як звичайно, і, знайшовши його навпомацки, я натис кнопку — раз, удруге. Марно.

«Так, так, — міркував я. — От і світло зіпсувалося. Але я знаю дорогу, не страшно».

Тримаючись за поручні, я став повільно підніматися вгору стрімкими крученими сходами крізь морок і тишу чотирьох поверхів.

Підійшовши до своїх дверей, я згаяв хвилини дві-три на пошуки у в'язці потрібного ключа. І саме в ту мить, коли я вже наготувався встромити його в замкову шпарину, я раптом відчув, що в мене за спиною хтось стоїть. Стоїть — і анітелень. У мене засіпалась нога. Рефлекс, як ото буває з переляку. Я вперся руками в двері, мої газети з шелестом упали на підлогу. Я не знав, чого саме жду. Пострілу, удару?

Зненацька у мене в потилиці спалахнув фіолетовою трояндою пекучий біль. Моя голова похилилась, і я сповз на підлогу, ставши навкарачки. Я не знепритомнів, але мене занудило, і я виблював. Внизу швидко віддалялася чиясь хода. Потім грюкнули двері на вулицю.


XIII


Не знаю, скільки часу я простояв отак навкарачки, пам'ятаю лише, як хвилями підступала й відкочувалася млість. Біль у потилиці то посилювався, то відпускав, але поворухнутись я не міг.

Нараз відчинилися двері. Широкий потік світла затопив сходову площадку, і я почув голос фрекен Квіст, моєї єдиної сусідки на поверсі. У неї однокімнатна квартира з вікнами на подвір'я, і я її майже ніколи не бачу.

— Луїзо, глянь-но! Там лежить п'яний. Дзвони в поліцію.

— Заждіть, — пробелькотів я, затинаючись, — заждіть… Це всього-на-всього я.

— Ви, пане Хуман? — долетів звідкілясь ізгори підозріливий голос — Ви приходите додому в такому стані? І вас нудить на сходах! Я мушу сказати…

— Заждіть, — знову перебив я. — Зі мною не те, що ви думаєте. Я… хтось ударив мене по голові.

— Ударив по голові? — Нотки недовіри все ще відчувались у голосі. — То мені не дзвонити в поліцію?

— Ні, дякую. Краще я зроблю це сам. А за собою я приберу.

Зіп'явшись на ноги, я вимучено усміхнувся темній плямі на тлі освітленого дверного отвору й сперся на ручку дверей, щоб утриматись навстоячки.

— Скоро мине, — сказав я. — Треба тільки трохи полежати.

— Так, звичайно. Чи не можу я чимось допомогти?

— До речі, фрекен Квіст, ви нічого не помітили? Коли я прийшов, лампочка не горіла. Освітлення на сходах не вмикалося. Той, хто вдарив мене по голові, певне, щось зробив із світлом.

— Не знаю. Я нічого такого не помітила. Ні, не помітила. Проте, справді, півгодини тому, коли прийшла моя подруга, світла не було. Так, Луїзо? — запитала вона, обернувшись до дверей.

— Так, — долетіло звідти. — Темно, як у льоху. Аж моторошно було підніматись на четвертий поверх.

— Ну, дякую. І вибачте, що потурбував, — сказав я, болісно кривлячись від ядучого запаху на сходах і соромлячись свого свинства. Хоч насправді моєї вини тут не було.

Я підняв з підлоги ключі, узяв газети й відчинив двері.

Лише через кілька хвилин, коли я все поприбирав на сходовій площадці і знову ввійшов до квартири, я помітив у передпокої на килимку коричневий конверт без марки і без адреси. Я підставив відро, підняв конверт і витяг з нього звичайний собі аркуш білого наперу, на якому були наклеєні чорні літери, мабуть, вирізані з газетних заголовків. Я прочитав раз, прочитав удруге.


«Небезпечно гратись у поліцейського. Краще кінчати, поки не зайшов надто далеко».


Он воно що! Починається. Але це добрий знак. Удар по голові на темній сходовій площадці, анонімний лист із погрозою на килимку в передпокої. Хоч і неприємно, проте дещо прояснює. Отже, я напав на правильний слід, і вони вбачають у моїй активності загрозу для себе, якщо хочуть її припинити. Тепер складність лише в тому, як із цього піску вимити самородок, знайти то, що блиснуло крізь пітьму.

Через двадцять хвилин Калле Асплунд уже сидів навпроти мене біля кахляної грубки. В правій руці він тримав склянку грогу, але люльки не діставав. Про це вже я його попросив.

— Он воно як, — промовив він замислено. — Кажеш, дістав по черепу? А на додачу маєш ще й листа. Отже, хтось тебе вистежив. І цей хтось розуміє, що ти плаваєш самостійно, і хотів би зупинити тебе, поки ти не заплив у його таємну бухточку. Розкажи-но мені з усіма подробицями про все, що ти робив після нашої останньої зустрічі.

— Гм, що ж я, власне, робив? Мав розмову з Карін Стенман, вона секретарка в Бруна і знає майже все, що діється в музеї. І зустрівся з Діком, хлопцем, який живе з Гретою Лінд, хранителькою музею. Потім один із сторожів розповів мені про всі події фатальної ночі. Як вони з'їли різдвяну вечерю, як потім поснули. Крім того, я поговорив з одним моїм давнім знайомим і попросив його сповістити мене, як йому стане щось відомо. Оце, загалом, і всі мої розслідування.

— Ну, розповідаєш ти без особливого піднесення. Але ти, очевидно, натрапив на слід, і хтось цим дуже занепокоєний. Бити людину по голові на сходовій площадці, по суті, діло вельми ризиковане. Будь-якої миті хтось міг зайти, і все пропало б. Проте, як я вже сказав, ця спроба нападу свідчить, що їм не до жартів.

— Добра мені спроба, — пробурмотів я, обмацуючи гулю на потилиці. — Тебе б на моє місце.

— Вони стали нервуватись, — провадив він, удавши, ніби не розчув моєї репліки. — Трохи відкрились і дозволили нам зазирнути в їхні карти.

— Що ти маєш на увазі?

Калле Асплунд нахилився, взяв кочергу і поправив напівзгоріле, обвуглене поліно, яке впало з вогняної піраміди й мало не вилетіло на підлогу.

— Тут треба добре поміркувати, — сказав він, кладучи кочергу на місце. — Які саме твої дії могли їх так стривожити?

— Можливо, це має відношення до Діка… Вчора я був у «Театергріллені». Ну, мене туди запросили. Не уявляй тільки собі нічого такого. Був там і Дік, одягнений як лялечка, елегантний, у такій же шикарній компанії. Пополудні я відвідав його в музеї, почастував кавою, ми трохи погомоніли. А коли скінчився робочий день, він поїхав у розкішному, вершкового кольору БМВ. Найновіша модель. Непогано для молодого хлопця із зарплатою кур'єра в Національному музеї! Ти згоден?

— Непогано, — кивнув Калле, відливши чималу порцію від мого «Наполеона», різдвяного дарунка однієї тямущої клієнтки.

— Я не знав, що поліцейським дозволено пити на службі, — зауважив я ущипливо. — Налий і мені. Ага, так от, щодо Діка. Із своєю малою зарплатнею та аристократичними замашками він улаштував собі пристойне життя за той рік, що прожив у Швеції. Ти ж знаєш, він приїхав сюди, не маючи й мідяка в кишені. Живе, правда, з багатою дівчиною. А коли спалахують старі дрова, то вони горять дай боже.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Її, матусину доньку, все життя тримали в шорах. Вона жила в тіні свого великого вченого тата й істеричної мами. Коли інші дівчата ходили розважатись і танцювати, цілувались у під'їздах і таке інше, вона сиділа вдома й плела, доглядаючи старих батьків. А ті попихали нею. От і проґавила всіх женихів. Аж раптом з'являється молодий вродливий лицар майже на білому коні. На БМВ, інакше кажучи. Додай сюди ще трохи Фрейда, якщо ти розумієш, до чого я веду.

— Вгамуйся, Юхане! І менше літератури, а то я за тобою не встигаю. Що ти намагаєшся довести? Що вона закохалась у Діка?

— Не тільки це, — сказав я ображено. Він не зрозумів, що мої асоціації поглиблюють, збагачують оповідь. — Тут ідеться про жагу, не просто про закоханість. Всохле серце старої панни спалахнуло полум'ям. І я думаю, те полум'я таке яскраве, що вона піде задля нього на все. Не роздумуючи й не зважуючи своїх дій.

— На все? — замислився він.

— На все! І це дає змогу зробити дальший крок. Різдвяна вечеря. Карін Стенман спадає на думку потішити хлопців, яким випало всю різдвяну ніч нидіти в музеї. Думка сама по собі чудова. В ресторані, як ти знаєш, приготували багато смачних закусок.

— Досі нічого нового ти мені не сказав. — Калле поліз по свою люльку, та після мого застережливого погляду облишив пошуки. — Хоч би як там було, але їжу приготували заздалегідь, тож непомітно обробити її міг хто завгодно, — зауважив він.

— Саме так. Але згадай, що й Карін, і Грета були там перед восьмою годиною. Двоє службовок музею урвали собі свято, щоб побажати комусь там щасливого різдва. Ти б так учинив? Помчав би поплескати по плечу двох незнайомих тобі хлопців о восьмій вечора перед різдвом?

— Та, мабуть, ні, — похитав головою Калле. — Мабуть-таки, ні. Але фрекен Стенман збиралася дзвонити в Нью-Йорк чи то вони мали їй дзвонити. Точно не пам'ятаю. В усякому разі, ми перевірили. А Грета Лінд зайшла по різдвяний подарунок. Це ми теж з'ясували.

— Мені таке здається малоймовірним. Обидві водночас. Увечері перед різдвом. Чисто випадково. Та ще й Дік із ними. Підвіз Грету. Який турботливий! Додай сюди його машину та шикарні звички. Не забудь і про Гретині почуття до нього. Дуже цікаві збіги. А лист, якого я сьогодні одержав? Той, хто його писав, як видно, володіє шведською мовою не дуже добре. Ось тобі відкопані мною факти. Ось що дратує грабіжників.

— Цікаво, — сказав Калле Асплунд. — Дуже цікаво. — Проте в його голосі не чулось іронії, як бувало завжди, коди я розвивав перед ним свої теорії. — Хоча, звичайно, є й дещо цікавіше.

— Наприклад?

— У різдвяну ніч ішов сніг. Метеостанції дали нам детальне зведення погоди. По-справжньому сипонуло десь близько дванадцятої. І так до другої години ночі.

— Яке це має відношення до крадіжки?

— Велике. Тому що вся ця частина міста стала схожа на торт із вершками. У різдвяну ніч довкола музею усе було біле-білісіньке. І дахи, і тротуари, і сад за музеєм.

— Ну?

— Охоронці попадали з ніг близько другої. Трохи раніше один спробував був подзвонити черговому, але не встиг і заснув. Це сталось якраз тоді, коли скінчився снігопад. А в поліційному рапорті є запис, про який ми, на жаль, забули під час переполоху, що виник наступного ранку. Та це й не дивно, адже рапорт подав один з патрулів, і документ якийсь час пролежав у канцелярії. В такій великій організації це трапляється часто. Ліва рука не знає, що робить права, — зітхнув він.

— Ну, ну, не тягни.

— Так от, у тому рапорті відзначено, що ніяких слідів на снігу не помічено. Ніде. Як ти знаєш, про крадіжку стало відомо тоді, коли охоронна компанія перевірила своїх хлопців у музеї. Звичайна перевірка. А не діставши відповіді, вони зразу виїхали на пост. Одночасно під'їхала туди й одна з наших патрульних машин. А точніше, та сама, в якій сиділи хлопці, що написали рапорт. Було пів на п'яту, і на парадних сходах лежало сантиметрів на десять снігу. Чистого, білого, незайманого снігу. В тій патрульній машині був один інспектор, старий мисливець, який неодмінно помітив би сліди на снігу. Він навіть думає мисливськими термінами. Так от, він узяв і пройшовся довкруг будинку, щоб перевірити, чи не зламані вікна або двері з протилежного боку, та й просто зайвий раз глянути, чи добре вони зачинені. Він і відзначив, що ні в музей, ні з музею ніяких слідів не було. Все бездоганно чисте і сліпучо-біле. Як шлюбна сукня нареченої.

— Ах ти ж чорт!

— Отже, крадіжку здійснили десь між другою і пів на п'яту ранку. Бо близько другої сторожі ще не спали. А о пів на п'яту приїхали їхні колеги й поліція. І якщо грабіжники не випурхнули в повітря, то це означає тільки одне. І кепсько нам буде, якщо про це хтось дізнається.

— Розумію, — кивнув я. Його розповідь стала б сенсацією для газет. — Розумію. Виходить, вони лишались у музеї, поки там усі топтались і брали відбитки пальців.

— Атож, — сказав він скрушно. — Вони були там весь той час.


XIV


— Оце й прикро, — зітхнув Калле Асплунд. — Ми законсервовуємо кожен аеропорт, кожен паршивий злітний майданчик Швеції. Ми контролюємо дороги, закриваємо порти. Підключаємо всіх своїх людей, незважаючи на різдвяні свята та відпустки. Практично вся Швеція під замком. Перекрито всі ходи й виходи. Протягом якоїсь півгодини ми будимо всіх скупників краденого. А злодії сидять собі в музеї з короною, скіпетром та іншими скарбами і спокійненько чекають, поки усе вгамується. А тоді їм лишається тільки вийти крізь двері й тихо, без шуму, зникнути. Отакої бісової душі!

— Але ви, звичайно ж обшукали весь будинок? Хіба це не входить у ваші обов'язки?

Калле знічено кивнув.

— Ясно, що обшукали. Та, мабуть, не досить ретельно. Сам подумай. Національний музей не якась там хатина. У ньому безліч комірчин і закапелків. І, звичайно, ніхто з наших і на думці не покладав, що вкрадені речі все ще там.

— Одне ми, в усякому разі, знаємо, — зауважив я. — У них були помічники в музеї. Люди, які добре знають усі закапелки. Це вони сховали і злодіїв, і коштовності. Це вони відключили сигналізацію і відчинили грабіжникам двері. І вони ж таки могли непомітно підсипати чогось у наїдки для охоронців. Тоді ясно, чому мене вдарили по голові. Бо я ставив саме такі запитання.

Трохи згодом ми перейшли до кухні й сіли за стіл. Моє нездужання минуло, ми обидва зголодніли.

— Ну, а як там з алібі? — спитав я, вирубуючи кілька рожевих, ніжних шматків із руїн різдвяної шинки. — Ви перевіряли?

— Грета Лінд і красунчик Дік начебто спали, коли ми подзвонили близько п'ятої райку. Ми, мовляв, розбудили їх. Вони сказали нам, що вляглися зразу після того, як повернулися з вечірки у твого приятеля. Здається, його звуть Густавсон, так?

— Вони пішли раніше за мене. Десь о другій. Може хвилин за п'ять або десять до другої. Дік ледве на ногах стояв.

— Карін Стенман вернулася від батьків під дванадцяту, — провадив Калле. — Зразу ж лягла спати. Рано влігся й Андерс Брун. Хоча різдвяний вечір провів сам-один, біля телевізора. Мугелс Анд сидів удома і їв свою шинку в самотині. Невесело, я б сказав.

— Виходить, ці троє були вдома самі? Чи не підозріло? Між другою і п'ятою ночі вони могли опинитися де завгодно.

— Могли, але Андерс Брун відповів нам по своєму домашньому телефону о пів на п'яту ранку. І попросив нас подзвонити його колегам, щоб ті прийшли в музей. Усі троє відповіли по домашніх телефонах, а отже, не могли в цей час ховатися в музеї.

— Ну, а якби хтось із них був уночі в музеї, а потім пішов додому, то на снігу лишилися б сліди — ти це хочеш сказати?

— Атож. Сніг перестав падати близько другої. Якби хтось пробрався в музей раніше другої години, а потім уночі пішов, на снігу залишилися б сліди.

— Ну, а Бенгт?

— Який Бенгт?

— Хеллер. Смаглявий такий, бородатий.

— А, отой похмурий тип. Та і в нього є алібі. Принаймні з його слів. Він нібито їздив на дачу й зустрічав різдво наодинці з самим собою. А телефону там немає. Це десь у шхерах. Він нічого не знав про те, що сталося, аж поки ввімкнув увечері телевізор. Так він каже. Ну, а довідавшись, поїхав до міста. Взагалі досить дивний тип. Наче аж радий, що сталася ця крадіжка. Мовляв, Брунові так і треба. Не розумію я його.

— Мабуть, у нього є на те свої причини.

Я мовчки приготував великий бутерброд із шинкою. Дістав французьку гірчицю, темне пиво й пляшку золотаво-жовтої гіркої настоянки.

— Розумієш, він хотів би влаштувати ту виставку зовсім інакше. Мовляв, вона повинна свідчити проти несправедливого суспільного ладу, його економічної структури тощо. Проте є ще одна причина… Твоє здоров'я!

— Твоє.

— Отже, є ще одна причина. Бенгт закоханий у Карін, а вона, здається, любить Бруна. А Андерс Брун любить тільки себе та свою кар'єру. Він продав би й матір рідну, і бабусю на додачу, аби лише стати директором музею, коли навесні старий ніде на пенсію. Отака скандальна історія аж ніяк не в інтересах його кар'єри.

— А взагалі що він за один?

— Хто?

— Той Брун.

— Ми разом вивчали історію мистецтв в Упсалі. Честолюбний тип. Розумію його колег, які вважають його безцеремонним. Але він завжди був такий. І на додачу вічно вплутується в історії з жінками. Нині розлучений удруге. Вже й немолодий, а якийсь легковажний, нерозсудливий. Намагається вилізти вгору на чужому горбі, жінки йому потрібні як такий собі субстрат, на якому він живе, звідки черпає сили. А потім — викидає. Тепер у нього, звичайно, матеріальні ускладнення. Подвійні аліменти, дві жінки і п'ятеро дітей. А це, ясна річ, недешево коштує. Але він викручується, вишукує собі додаткові заробітки. Книжки, радіо, телебачення. Своєрідний оракул у питаннях культури, регулярно пише в «Дагенс нюхетер» і «Еспрессен».

— Он воно як! Виходить, у Андерса Бруна мало грошей, а в Діка їх забагато. Ходить по ресторанах, їздить у розкішній машині. Робимо висновок: або Брун поцупив корону, щоб роздобути грошей, або це зробив Дік, одержавши за неї плату вперед…

— Але й Бенгт Хеллер теж становить великий інтерес… До речі, покуштуй паштет. Чудо… Так от, я хочу сказати, що він єдиний, хто не підтвердив свого алібі в різдвяну ніч.

— Єдиний, єдиний! Заторочив. Може, ти й маєш рацію, якщо брати це невелике, обмежене коло людей. Але ж вони не самі в музеї, не забувай. Ясно, Хеллера ми маємо на оці. Решта з цього кола, як я вже сказав, відповіли по телефону із своїх квартир, а отже, не могли ховатися на горищі музею чи сидіти в підвалі з короною на голові.

— Ну то й що? — сказав я замислено. — Від них і не вимагалося особисто бути там присутніми. Досить було одного вечора, ще до відкриття виставки, показати своїм гостям музей. Скажімо, за місяць до крадіжки.

— Звичайно. З нашого списку ми поки що нікого не викреслюємо. І Хеллер, безперечно, лишається найцікавішою для нас особою. З одного боку, ми не знаємо, де він був у різдвяну ніч, а з другого — він терпіти не може Бруна й відчуває, так би мовити, ідеологічну втіху від того, що виставка зійшла нанівець, де «символи гноблення», як він мені сказав, зникли.

— Не дуже розумно з його боку.

Більше ми того вечора загадок не розгадували. О дванадцятій Калле пішов, а я випив велику склянку кисляку, щоб наступного дня почуватися більш-менш нормально.

Отже, все відбувалося так, як я й думав, сонно розмірковував я, лежачи в теплій постелі й погасивши лампу. У стінах музею с, співучасник. Він добув дублікати ключів від чорного ходу. Показав злодіям, як тихо й безшумно увійти до кімнати, де було реле сигналізації. Розповів про різдвяну вечерю, влаштував так, щоб у їжу сторожам підсипали снодійного. І він же показав грабіжникам, де заховатися, поки вляжеться переполох, щоб, скажімо, наступної ночі вислизнути через чорний хід. Одного вони не врахували, не могли врахувати. Того, що вночі піде сніг, який і показав, що вони лишались у музеї, а багатьом дав алібі. Проте я не міг позбутися думки, що із снодійним злодії схибили. Надто ненадійно. Хоча, якби воно не спрацювало, лишався і другий варіант. Із смертельним кінцем. Я аж здригнувся у своїй теплій постелі, згадавши про удар по голові. Мабуть, мені краще триматись якомога далі від цієї історії, нехай її розплутує Калле Асплунд. Мабуть, це найкращий вихід для всіх. Та спершу треба поговорити зі Скіпкою Стрембергом, вирішив я. І заснув сном праведника.

Ранок видався сірий. Сірий, як вовняна шкарпетка. Відповідно таким же був і мій настрій. За сніданком у мене боліла потилиця, голова була важка. Червоними спросоння очима дивився я на сіру каламуть за вікном.

Та ще й Калле учора ввечері описав один з варіантів «таємниці зачиненої кімнати». Ніхто не заходив до музею після того, як випав сніг, і ніхто не виходив до приїзду поліції. Проте корона і скіпетр зникли, як і багато інших речей. А службовці музею тим часом лежали в своїх ліжках. Коли ж їм подзвонили, то всі примчали, мов на пожежу. Всі, крім безтелефонного Бенгта Хеллера. Однак у тім, що він не має телефону на дачі, мабуть, немає нічого дивного. Людині, яка вивчає середні віки, можливо, хочеться, щоб у вільний час їй давали спокій.

— На, а ти, Клео? Що думаєш ти? — Я налив їй молока й поставив блюдце на підлогу. — Припинити мені своє розслідування чи продовжувати? Передати всі справи дядечкові Калле з люлькою, а самому тихо-мирно сидіти з тобою перед телевізором? Чи нехай мене ще раз вгатять по голові?

Я вважав, що Калле не звернув належної уваги на цю подію. Хтось умисне викрутив в під'їзді лампочку, умисне підстеріг мене на сходах і збив з ніг. І підсунув під двері погрозливого листа. Тут не до жартів, якщо добре поміркувати. Принаймні для мене. Калле, той, звісно, загартований. Йому вигідно, щоб я став для них принадою. А сам він спостерігатиме здалеку, як розвиватимуться події.

Клео занявчала. Вона просила добавки. І таки випросила. Одну сардину, половинку печива і трохи молока. Добір страв, можливо, й не найкращий, як на обід, та вона не нарікала.

«То хто б це міг бути? — думав я. — Хто пронюхав, що я підбираюсь до нього? Тепер, очевидно, вони захочуть мене позбутися».

Я сполоснув чашку та блюдце, поставив кефір у холодильник, застелив ліжко і трохи прибрав у квартирі.

Так легко це в них не пройде, так просто вони не примусять мене здатися. Питання лише в тому, за яку ниточку тягти мені далі. Мабуть, треба розширити свій список, пошукати нові сліди. Для цього треба знову поговорити зі Скіпкою. Відтоді, як ми востаннє бачились, він, мабуть, щось розвідав. Ну, й ще Грета Лінд. Надто легко вона відкрутилась.

Славнозвісний детектив Шерлок Хуман насмішкувато й суворо усміхався мені із дзеркала у ванній, поки лезо бритви проорювало широкі борозни на зимовому ландшафті моїх покритих піною щік.

«А ось і покупець, — побачив високу постать на східцях перед своєю крамницею. — Ранні пташки — добрий знак».

Проте знак виявився зовсім не таким добрим, як мені здалось, і то була аж ніяк не пташка. На східцях спиною до дверей стояв Бенгт Хеллер. Сьогодні він здавався не тільки похмурим, але й розгніваним.

— А, ось ви, — сказав він погрозливо і рушив мені назустріч. — Мені треба з вами поговорити.

— Гаразд, гаразд. Тільки заспокойтеся, зараз я відчиню двері. Не варто зчиняти галас на вулиці.

Я дістав в'язку ключів, відімкнув двері, і ми зайшли до кабінету.

— Прошу, сідайте, — мовив я, показавши йому на один зі своїх густавіанських стільців з високими спинками.

Він похитав головою.

— Я постою — часу в мене обмаль. Та дещо я все-таки скажу. Полиште цю справу поліції. І відчепіться від Діка. Йому й так несолодко. Можете собі уявити, що почуває людина в такій ситуації. Тепер він нарешті в безпеці, познайомився з гарною дівчиною. Розпочав нове життя. А ви його цькуєте, чіпляєтесь до нього на роботі. Це гидко, коли дрібний гендляр, який ненавидить іноземців, переслідує такого хлопця, як Дік. Кінчайте. Інакше матимете справу зі мною. Ясно?

— Але ж Бенгто, друже…

Він не став мене слухати і пішов, грюкнувши дверима. Тібетський верблюдячий дзвіночок над входом несамовито задзеленчав, злякана Клео шаснула під бокате бюро.


XV


— Так-так, — мовив я, коли дзвіночок угамувався. — Дуже мило. Мені погрожують удруге за тиждень. Учора ввечері якийсь іноземний джентльмен, а сьогодні швед, і обидва вимагають того самого. Щоб я не ліз. Стає цікаво, правда, Клео?

Ні, я не злякався. Навпаки, відчув збудження, яке лоскоче нерви в чеканні невідомого. У мене заграла кров, пробудився бойовий дух. Мабуть, це примітивна реакція, успадкована ще від людини кам'яного віку. Мені кинули виклик, і я хотів битись, а не ховатися під ліжко, надавши їм змогу продовжити гру без мене.

Напад — найкращий захист, подумав я. Звучить як цитата з Карла XII, хоча її автор — один видатний шахіст. Лишалося тільки розважити, на кого нападати в першу чергу.

В моєму списку стояло двоє імен, мало відбутися дві розмови. Одна з Гретою Лінд, друга — зі Скіпкою Стрембергом. Чи не почати з нього?

Але його телефон не відповідав. Чулися тільки довгі гудки. Безвиразні, байдужі.

З Гретою Лінд мені теж не пощастило. В музеї її не було — вона мала вільний день. Але її домашній телефон був весь час зайнятий, що, зрештою, давало надію застати її вдома. Якщо вірити довіднику, вона жила за кількасот метрів од мене, на Вестерлонгатан, 24. Взявши до уваги вчорашню подію, а також витівку Бенгта Хеллера, я зрештою вирішив, що краще прийти без попередження.

Невдовзі я вже стояв перед її дверима, пофарбованими в сірий колір. Задзижчав дзвінок. За дверима почулася хода.

— Хто? — тихо запитали з-за дверей.

— Юхан Хуман. Ми зустрічалися на святковому вечорі у Еріка Густафсона.

Стоячи в порожньому під'їзді і розмовляючи з дверима, я почував себе ні в сих ні в тих.

Минув якийсь час. Чого вона боїться? Та ось забряжчав ланцюжок, двері відчинились. На мене запитально дивилася Грета Лінд.

— Я слухаю…

— День добрий. Я дзвонив у музей, і там сказали, що ви вдома. А я саме йшов мимо, ну й вирішив зазирнути. Коли вже так сталося, що ви вдома, — додав я невпевнено.

— Так, так, звичайно, — чемно всміхнулась вона, поправивши кучерик із сивиною, що впав на високий лоб. — Прошу. Заходьте.

Я зняв плащ, почепив на гачок свій червоний шарф, а чорно-білу картату кепку хвацько пожбурив на полицю для капелюхів. Поправив краватку.

Ми зайшли до невеликої кімнати з низькою стелею. В кутку стояв телевізор, а перед ним зручні м'які шкіряні крісла.

— То ми зустрічалися в Еріка… — почала вона тоном запитання й присунула вазу з різноколірними м'ятними льодяниками. — Прошу.

— Дякую.

І мені знову стало якось не по собі. Не так легко розпитувати жінку про її нареченого з тієї тільки причини, що сніжної різдвяної ночі з Національного музею зникли п'ятдесят мільйонів.

— Ця крадіжка… — почав я з льодяником у роті.

— Розумію, — кивнула вона. — Я чула від моїх колег, що ви ніби детектив-аматор.

— Не те щоб детектив, але цією справою я трохи цікавлюся. За дорученням поліції. Як представник страхувальної компанії.

Я спробував надати розмові офіційного відтінку, поправиш краватку.

— Поліція дає завдання приватній особі? Дивно!

— Ну, не зовсім завдання, але деякими питаннями я займаюсь, — додав я, розуміючи, як непереконливо все це звучить.

— І одне з таких питань стосується Діка, чи не так?

Гарні сірі очі дивились на мене стривожено.

— Не тільки Діка. Це стосується всіх, хто якось пов'язаний із музеєм.

— І мене?

— Всіх. Але я поставлю вам лише кілька запитань. Одне з них, сказати б, не зовсім доречне, та й відповідь я передбачаю… Дік провів тут усю ніч? Ту саму ніч…

Вона кивнула.

— Про це я вже казала в поліції. Від Еріка ми пішли просто додому. Приблизно годині о другій. Дік, як ви помітили, випив на кілька чарок більше, ніж слід. Але він ще раніше був стомлений, а до наших звичаїв він досі не пристосувався, бідолаха. Коли ми прийшли, він заснув мертвим сном, а прокинулися ми тільки після того, як нам подзвонили з музею.

— Розумію. До речі, Карін Стенман сказала, що ви з нею приготували для сторожів різдвяний стіл. То ви справді прийшли обидві о пів на восьму, щоб привітати хлопців зі святом?

— Ну, не зовсім так. Карін подбала, щоб хлопцям дали трохи шинки й ще там чогось, і мені здається, вона вчинила розумно. А я купила їм марципанового Дід-Мороза. Ну, звісно, не йшлося про те, що я буду там за хазяйку. Просто мені довелося заїхати в музей, бо ми забули там пакет для Еріка. Він був такий люб'язний, запросив нас на різдво… Не могли ж ми прийти з порожніми руками. Дік привіз мене десь під восьму годину. А коли вже я опинилася там, то скористалась нагодою і поздоровила хлопців із різдвом.

— Коли ви увійшли, вони були вже там? Це я про сторожів запитую.

— Ні, їх не було, і Дік накрив на стіл, він нам допомагав. Дік приніс хлопцям якихось солодощів і від себе. Ну, а я тим часом піднялася до себе в кабінет і взяла подарунок для Еріка.

— А коли ви вернулися, сторожі вже прийшли?

— Так, якраз переді мною. І Карін уже була.

— А Дік?

— Ні, Діка не було. Він вийшов до машини. Ми поставили її в забороненому місці, і він не хотів ризикувати, адже там часто їздять полщійні машини.

А це означає, що Дік залишався сам у їдальні, подумав я. Сам на сам з їжею. І він був молодцем. Приніс для сторожів різдвяних солодощів і від себе особисто. Але ці думки я тримав при собі. Навіщо хвилювати її без потреби?

— Як ви думаєте, він тут призвичаївся? Дік. Йому не буває тоскно?

— Ви про що?

— Адже він імігрант. У нього в зв'язку з цим немає неприємностей?

— Йому дали спокій, — відрубала Грета. — Думаю, і вам слід зробити те саме. Він намагається побудувати у нас нове життя, і в цьому я зобов'язана йому допомогти.

— Чудово. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно. Я прийшов зовсім не для того, щоб засадити в тюрму Діка чи будь-кого іншого. Я просто збираю відомості. Скрізь потроху. Де тільки можу.

— Ну, а до чого тут страхування?

— Час від часу я трохи допомагаю страхувальним компаніям, — збрехав я. — Неофіційно, так би мовити.

— Он як.

— А хочете, я розповім вам дещо цікаве? У цьому домі є привиди.

— Привиди? Ви жартуєте.

— Анітрохи. Колись давно одне шведське судно по дорозі додому попало в штиль десь у океанських просторах. Тоді, як заведено в таких випадках, пожертвували морю монету. І раптом на борту з'явилися вродлива жінка. Вона дала капітанові листа, звелівши віднести його на Вестерлонгатан, у дім двадцять чотири, й передати панові Монсу. Але він мав зробити це одразу ж, як прибуде в Стокгольм. Негайно. Насамперед лист, а тоді уже все інше.

Знявся вітер, і корабель швидко поплив додому. Але капітан згадав про листа лише через кілька днів після того, як судно прибуло в Стокгольм. Схаменувшись, він подався на Вестерлонгатам, двадцять чотири, і спитав про пана Монса. Проте у відповідь на це там засміялись і сказали, що в них є тільки один Монс. І це — кіт. Тієї ж миті з'явився кіт, узяв листа і прочитав його. На очі в нього навернулися сльози, і він запитав капітана, чому той не прийшов зразу ж, як обіцяв. Не втерши сліз, він накинувся на капітана й задряпав його на смерть. А сам вискочив у вікно, але на льоту перетворився на камінь і застряв над вхідними дверима. Він і досі там.

— Ви несповна розуму, — засміялася Грета. — Спершу приходите, щоб засадити нас із Діком у тюрму за крадіжку, а потім розповідаєте моторошні історії про скам'янілого кота.

— Щоб вижити, людині просто необхідно бути трохи несповна розуму. Але не хвилюйтесь. Я не посаджу вас під замок, а Дік не скам'яніє. Обіцяю.

Хотілося б мені дотримати своєї обіцянки, міркував я на вулиці, дивлячись на кам'яного кота над порталом. А справді, цікава історія. Таке буває із старими будинками у старих містах.

Я повільно рушив додому. Там на мене чекала інша кицька. Не з каменю. До того ж голодна.

Прихопивши в магазині пакет, я поставив його перед Клео і був зустрінутий надзвичайно сердечно; вона знала, що буває всередині таких пакетів, розуміла, які радощі приховані за простенькими упаковками з рибного магазину. Вона улесливо занявчала, потерлась об мої ноги, піднявши хвіст свічкою і пожираючи мене очима.

Коли мої обов'язки щодо Клео було виконано і вона, примостившись у куточку на підлозі, почала наминати свій сріблястий сніданок, я сів до телефону. Калле Асплундові слід дізнатися про те, що тепер знаю я.

— Комісар Асплунд зайнятий, він на важливому засіданні, — почув я неприязний, металічний голос секретарки.

— Але й у мене важлива справа, — заперечив я. — Скажіть йому, що дзвонить Юхан Хуман.

— Вам доведеться зачекати, — так само холодно відповів голос.

Проте вона помилилась. Калле побажав говорити зі мною негайно.

— Привіт, Юхане. Я щойно від прем'єр-міністра. Весь уряд зачинився на нараду. От усе й з'ясувалося. Та якщо ти про це бодай натякнеш…

Навіть повітря дихало погрозою.

— То в чому ж річ??

— Він одержав листа. Прем'єр-міністр. Маленька листівка, а на ній літери, вирізані з газет. Як і в тебе. Написано таке, слухай уважно: «Випустиш Бранка і Шмідта — дістанеш назад корону».

— Що за Бранк? — запитав я. — І хто такий Шмідт?

— Вони з «Червоного серпня». Терористична група, лівіша, ніж «Баадер — Майнгоф». Їх узяли цієї осені, коли вони намагалися проникнути в одне посольство. Пам'ятаєш, звичайно. У них було із собою кілька кілограмів вибухівки, і вони, очевидно, збирались підкласти бомбу в кабінет посла. Тепер вони відбувають два роки в Кумлі.

— Он воно що, — сказав я. — От ми й дізналися, чому вкрали корону. І скіпетр із державою. Причина завжди знайдеться.


XVI


То був дивний суб'єкт — у чорному береті, в окулярах у чорній оправі, в зеленому плащі з капюшоном. З голою, мов яйце, головою і довгим носом, що стирчав з-під окулярів. Він обережно підняв кришку білого унітаза, що стояв посеред кімнати без будь-якого призначення, й роздивлявся його, як ото роздивляються експонат із Музею сучасного мистецтва. Та ніхто не звертав на нього уваги. Всі були поглинуті своїми справами — піднімали, перевертали, крутили і обнюхували тисячі найрізноманітніших предметів, виставлених тут на огляд і для оцінки.

Я повільно проштовхнувся в юрбі. Зі стелі світили тьмяні лампочки, а повітря тут, у демонстраційному залі аукціону, було, як завжди, препаскудне.

Біля мене на довгому столі стояла невелика залізна піч, мабуть, із старовинної швацької майстерні, про що свідчили шість гнізд для прасок, які підвішувалися по колу. «Лудвігсберг, Стокгольм» — проголошували залізні опуклі букви на черепі цієї дивної штукенції.

Поряд стояв картонний ящик, заповнений бляшанками від печива й битою порцеляною; там-таки лежала пара потертих, подряпаних боксерських рукавичок, які давно вже відслужили своє на ринзі. І ще старий гербарій, оправлений у зелені крапчасті палітурки — згадка про літо, яке безповоротно відійшло. Колись давно у нашій школі влаштовували «зелені дні», коли ми вирушали до лісу з нашим меланхолійним учителем біології. Він звичайно ховався за кам'яним валуном з книжкою в руках, а ми з торбинками для гербаріїв та довгими гострими лопатками гасали по лісовій галявині, мов очманілі. В торбинках у нас лежали бутерброди й пляшки від віскі, в які ми наливали молоко.

Поряд з гербарієм я побачив щось зовсім чудернацьке — воно мало зображувати замок у долині Луари. Один його ріг був прикритий старою німецькою каскою часів першої світової війни.

Далі стало просторіше, тиснява зменшилась. Біля старовинного годинника з клавікордом стояла ручна прядка.

На стіні позаду тіснились яскраві літографії Міро, Полякова й Джоліна. Чорні столові меблі в стилі пізньої готики, здавалося, збирались вирушити на власний похорон похмурою і пишною процесією.

На перських килимах, які покривали вузенькі столи, були в безладді розкидані глобуси та грамофони. Тут же літня дама пильнувала свої скарби: срібні чайні ложечки та прикраси, заховані під склом, яке вона час від часу піднімала, щоб зацікавлений покупець міг краще їх роздивитися. У неї над головою, на товстому сталевому дроті, висіла зворушлива низка потертих обручок.

Я підійшов до круглого столу подивитись великий, у стилі ампір, годинник із відшліфованого чорного порфіру. Поруч зі мною стояла молоденька дівчина, вона крутила в руках бронзову статуетку. Я мигцем глянув на неї. Статуетка зображувала добродія з дамою, які сплелися в палких обіймах і вже досить далеко просунулись у своїх стосунках. Дівчина усміхнулась. Смішно, звичайно, але я трохи соромлюся вродливих дівчат. А надто тих, які цікавляться подібними статуетками.

Зате біля другого столу я затримався довше. Річ була пречудова, що й казати. І тільки з однією вадою: другий предмет із комплекту зберігався в музеї. Я розглядав супову вазу доби рококо, яка виблискувала за склом вітрини, захоплювався її благородною простотою й уже вкотре міркував про те, як вигідно відрізняється шведське срібло від перевантажених деталями химерних витворів закордонних майстрів того ж таки періоду. Робота Нільса Доля, 1770 рік. Але, на жаль, ця ваза більше годилася для музею.

Атож, музей… Ходячи по темних, тісних залах аукціону, я згадав про спою розмову з Калле Асплундом. На аукціон я прийшов почасти за звичкою, а почасти тому, що на цих щотижневих розпродажах у компанію облізлих котів потрапляли іноді й горностаї: срібло найвищої проби, картини XVIII століття. А серед них і Хіллестрем. Чудові речі. Звичайно, недешеві. Грошей у мене не було, але подивитись — і то втіха.

— Отже, ясно? — спитав я Калле по телефону.

— Що ясно?

— Ну, ця група «Червоний серпень», вони ж усе пояснили. Наліт, очевидно, здійснено, щоб визволити отих двох типів. Виходить, треба тільки випустити їх, і ми знову побачимо наші скарби?

— Це ти так вважаєш, а уряд міркує інакше.

— Несосвітенна дурниця. Навіть для уряду. Двоє субчиків сидять собі в Кумлі й проїдають гроші платників податків. І ось виникає нагода тихо й непомітно обміняти їх на унікальні реліквії — хіба це не вигідне дільце?

— Можна й так міркувати, — сказав Калле, — тільки уряд іншої думки. Принаймні поки що. Вони бояться за наслідки. Щоб не створювати прецедентів. Якщо ми випустимо їх, каже прем'єр-міністр, то будь-хто, скажімо, торговець наркотиками, що попав до в'язниці, вигадає і собі щось на зразок цього. Він вважає, що не можна їх випускати, інакше спалахне справжня пошесть, і впоратися з нею ми не зуміємо. І він, хоч як це прикро, має рацію. Надалі вони можуть не обмежитися крадіжками речей, а візьмуться й за людей, за кіднепінг[8].

— А який же вихід? Що станеться, якщо уряд не піде на такий обмін? Куди в такому разі дінеться корона?

— Хто знає… — Голос Калле здавався стомленим. — Та одне я знаю напевне: уряд сказав «ні». А мені дали тиждень часу. Тиждень! Якого біса!.. Вони думають, мені вистачить якихось жалюгідних семи днів. Що я за цей час устигну?

— Дещо встигнеш. Скажімо, допитати Діка. Він іммігрант. Він улаштувався працювати в музей, втерся в довір'я до Грети Лінд. І ще одна обставина: він був один у кімнаті, в якій лишили вечерю для сторожів. Мене збили з ніг і підкинули мені листа, схожого на той, що його отримав прем'єр міністр. Того листа писав іноземець, у якого не все гаразд із шведською мовою. А людей, котрі знають, чим я займаюсь, не так уже й багато. Отож на твоєму місці я копав би в цьому напрямку. І не зволікаючи.

Ось що я сказав Калле, і так я справді думав. Багато чого свідчило не на Дікову користь. Надто багато. Я згадав про його машину. Про обіди в «Театергріллені». Чи не з приятелями із «Червоного серпня» він там зустрічався? І цілком імовірно, що він зловживає Гретиним довір'ям. Хоча вона цього, може, й не усвідомлює і не замішана в крадіжці. В усякому разі, мені хотілося так думати. Я знову побачив її злякану пташину усмішку, її гарні сірі очі.

— Так-так, купуєш срібло?

Я обернувся. Це був Андерс Брун. Стомлений, змучений, із запалими очима.

— Привіт, Андерсе, — усміхнувся я. — Хочеш придбати оце горнятко? Не знав, що у вас є кошти на такі шикарні речі.

— Ні, мабуть, таки нема. Я тут, власне, тільки для того, щоб подивитися Хіллестрема. Але й він нам не по кишені. Ти собі не уявляєш, які це, по суті, крихти — всі наші жалюгідні асигнування на закупівлю нових експонатів. Коли-небудь їх не вистачить навіть на рами для картин.

— Дарма, гадаю, ти даси з цим раду. І не обов'язково ж тобі тягти у своє миле гніздечко всі золоті яєчка на світі. О, до речі… — Я озирнувся. Поблизу не було нікого, хто міг би нас почути. — Ти, звичайно, знаєш про лист?

Він кивнув.

— Учора до мене заходили з поліції. Асплунд показав фотокопії. Вони забрали з собою Діка для нового допиту. Жахлива, по суті, історія. Сьогодні, мабуть, прийдуть по Грету.

— По Грету? Сто чортів!..

— А що в цьому дивного? Цей тип, звичайно, заморочив їй голову. Їй годилося б краще розбиратися в людях. Але хтозиа, чи все тут так просто… — замислено промовив він.

— То, виходить, не Дік?

— Може, й він. А може, й ні. Зрештою, його могли змусити. Або спровокувати Грету.

— Хто?

— Припустімо, приходять до неї з «Червоного серпня» і наказують співробітничати з ними. Зробити одну послугу. А як ні — то це Дікові так не минеться.

Я кивнув.

— Можливо, все не так просто, як здається, — сказав я повільно. — Ти говорив про це з Асплундом?

— Не вдаючись у деталі, тільки натяками. Вказав на можливі варіанти. Подивимося, чого він доб'ється від Діка та Грети. Особисто я не шукаю ні винних, ні козлів розгрішення. Головне — щоб ми дістали назад експонати неушкодженими. Я так і сказав Асплундові. Випустіть з Кумли тих суб'єктів. Якщо нам повернуть корону й скіпетр, це буде непоганий обмін. Ну гаразд, мені пора. У нас нарада. Треба дійти якогось рішення.

Він усміхнувся, кволо й вимучено. І я залишився сам. Тепер ми бодай знаємо, що сталося і хто за цим стояв. Політична акція, проведена організацією з великим досвідом, яка нічим не гребує і звикла добиватися своїх цілей. І лист до мене — не просто жарт. Послухатися їхньої поради? Відступити в тінь, нехай поліція сама розбирається? Я не розумію тільки, чому мої скромні спроби розплутати цей клубок так налякали їх. Чим могли загрожувати їм мої кроки, зроблені наосліп? Я натрапив на щось, не враховане поліцією? Сліпа курка, сама того не підозрюючи, знайшла золоте зернятко?

Скоряючись установленому порядку і слухняно виконуючи вказівки світлофора, я перетнув Уденплан. Кілька східців привели мене на платформу саме в ту мить, коли підійшов довгий зелений поїзд. Засичавши, половинки дверей розсунулись. Народ ринув ізсередини, потім інший потік — досередини.

Бенгт Хеллер, подумав я, зненацька вийшовши з дрімоти, сидячи на м'якому сидінні. Можливо, ось вона, відсутня ланка, яка замінює або доповнює Діка. У цьому тісному колі він єдиний, з ким у різдвяну ніч неможливо було зв'язатись по телефону. І він терпіти не може Андерса Бруна, йому не подобалася виставка. Він не плекає надто ніжних почуттів до Еріка XIV, а також до його регалій. Навпаки. До того ж вони з Діком добрі друзі. Настільки добрі, що Бенгт навіть погрожував мені, вимагав дати Дікові спокій. І він, як мені відомо, не цурається політики, входив до якогось лівацького угруповання…

У цю мить він і з'явився. Сів якраз навпроти. Спершу я не впізнав його.

— А, Хуман? Оце то зустріч. Ви теж були на аукціоні? Мені здалося, я вас там бачив.

Тут я його нарешті впізнав. Анд. Мугенс Анд. Шеф відділу інформації в Національному музеї. Той самий зелений плащ, але тепер ще й хутряна шапка і шарф, обмотаний навколо горла. Людина, яка не бажає ризикувати. Він утупився в мене своїми круглими карими очима і знову став схожий на бульдога з обвислими щоками.

— Так, я частенько заглядаю на розпродажу. Трапляються іноді чудові речі. Ну, а як справи в музеї? У вас ніяких здогадів? Про всю цю історію? — спробував я почати розмову.

— Здогади здогадами. Вони, звичайно, є в кожного. Але я краще промовчу. Хоча поліції годилося б зазирнути декому в гаманець. У кого він не дуже повний, тому важче встояти, — сказав він, лукаво підморгуючи мені. Більше він, очевидно, говорити не збирався.

— Кажуть, ви під час війни були учасником руху Опору? І, певно, маєте що розповісти?

Я закинув вудку, спробував викликати його на щирість. Може, згадавши про воєнні роки, я зумію розворушити його. Так принаймні мені подумалося тоді в метро.

— Нічого особливого не було, — відрубав він і втупився в темне вікно. — Про це й згадувати не хочеться. От я й приїхав. Бувайте!

Що ж, я міг його зрозуміти. Не так уже й весело згадувати, що відбувалося під час війни на окупованій території. Хоча він, здається, надміру відлюдкуватий. А от його слова про гаманці не позбавлені інтересу. Це прозвучало як натяк. Одначе що він мав на увазі? Шантаж?

Тут може бути чимало варіантів, вирішив я, підводячись із сидіння, коли поїзд, уповільнюючи швидкість, підходив до Старого міста. Різна рибка метушиться в цій сітці. Калле варто про це подумати.

Завулками я подався до Естерлонгатан, сподіваючись, що мені пощастить застати Скіпку Стремберга. Він досі вже мав би знайти якісь ходи для розв'язання нашого кросворда.

І я справді застав його. Мені пощастило. Тільки-но я торкнувся дверей його крамнички, як вони відчинились.

Всередині було темно. Він, очевидно, не палив марно електрики, а знайти дорогу в нижні поверхи на Естерлонгатан не зуміло б ніяке сонце.

За ширмою почувся шурхіт, і з'явився Скіпка.

— Слухаю, — коротко кивнув він. — Чим можу служити?

— Не впізнаєш? — Я сів на обертовий стілець із прогнилим шкіряним сидінням.

— А, Юхане, сто чортів! Прошу, прошу. — Скіпка говорив квапливо, нервуючись, і мені весь час здавалося, ніби він дивиться через моє плече, ніби стежить за кимось крізь вікно, когось боїться. — Заходь до кімнати.

Він відсунув ширму, кинув сторожкий погляд на вулицю і показав на просиджене крісло біля маленького віконця, що виходило в темний і похмурий двір.

— Сідай, друже. Зараз я дам тобі випити.

Я не заперечував, бо хотів примусити його говорити. А щоб розв'язати йому язик, не було кращого засобу, ніж скляночка спиртного. Це я знав з досвіду.

Він приготував содову й дві склянки, потім сів у таке саме крісло, як і я. Налив у склянки коньяку місцевого виробництва. От уже чого я справді терпіти не можу! Проте мета виправдовує засоби, як уже не раз траплялося в світовій історії.

— Отже, вирішив зайти, — почав він обережно, дивлячись на мене через склянку.

— Я тільки на хвилину, подивитись, як ти живеш. І запитати, чи ти не розвідав чогось нового.

— Тобі б усе новини. Кому новини, а кому й ні, — таємниче сказав Скіпка і вихилив склянку. Кістлявий борлак сіпнувся на його худій шиї. — Ясна річ, деякі чутки доходять.

Він, видимо, щось від мене приховував. В усякому разі, поки що. Сидів і чекав мого наступного ходу.

— А за цей час багато чого сталося, — зайшов я з другого боку. — Поліція декого підозрює, і в музеї кажуть, ніби скоро історія з крадіжкою проясниться.

— Кажуть, проясниться? Он як… Ні, Юхане. Тут справа серйозніша, ніж ми з тобою думаємо. І я б радив тобі триматися якомога далі. Інакше ти можеш здорово обпектися. Твоє здоров'я!

Цікаво, думав я, відпиваючи ковток поганючого гіркого пійла. Це уже втретє. Втретє за кілька днів мені дають одну й ту саму пораду. Триматись якомога далі, не лізти куди не слід.

— То ти нічого й не довідався?

— Хіба я тобі не сказав? — посміхнувся Скіпка. — Я знаю те, що знаю, і за це комусь доведеться платити. Коли настане час. Але ти ж розумієш, у мене нема поважних причин базікати про свої скромні пошуки. Припустімо, я знаю, де коштовності. Але навіщо мені розповідати тобі про це? Щоб грошики від страхувальної компанії дісталися тобі? З мого боку це був би не дуже вдалий хід, га?

— Правду кажеш, — мовив я. — Але ж минулого разу ми домовились. Я буду тільки посередником, і ризик для тебе трохи зменшиться.

— Є й інші варіанти. — Він знову загадково посміхнувся. — А саме: я зв'язуюся з тими хлопцями, як то кажуть, анонімно, і вони платять, щоб я не пішов у поліцію. Про це ти не подумав?

— Ні, про це я не подумав.

— Отож-бо. Ніхто не думає про те, як дивляться на справу інші. Ось вона, світова проблема. Всі дбають тільки про себе. А про мене дбаю тільки я сам. — І він зареготав, наливаючи собі нову порцію.

Отже, він гадає, що я намагаюся витягти з нього відомості, аби самому дістати винагороду від страхувальної компанії та від поліції. Власне кажучи, дуже наївно було сподіватися, що він мені допоможе. Таке життя.

— Знов твоя правда, — погодивсь я. — Розумію. Те, що ти знаєш, ти лишиш при собі. Нехай так. Не наполягатиму. Але скажи мені одну річ. Ти знаєш, хто вони?

— Це ти про кого?

Скіпка насторожився. В його погляді з'явилося щось напружене.

— Ті, хто вчинив крадіжку, звичайно. Злодії. Вони тепер пропонують невеликий обмін. Корону на дещо інше. Тобі відомо, хто вони?

Я зумисне не говорив далі, не хотів відкривати таємницю Калле та уряду, таємницю листів. Але щигля він усе-таки дістав. Досить дошкульного, щоб пустити його повз увагу.

— Обмін? — запитав Скіпка, поставивши склянку. — Обмін? Що ти, в біса, городиш?


XVII


— А тут у вас шикарно, в новому будинку, — зауважив я.

— Що б пак, — усміхнувся Калле. — Триста мільйонів на щось та пішли.

— Я тільки на хвилину. Хотів подивитись, як ти влаштувався на новому місці. А коли серйозно, то прийшов довідатися, що у вас нового. Я маю на увазі крадіжку. У мене є деякі міркування, які лише тепер набули завершеного вигляду.

— Ти мене заінтригував.

— Я викладу тобі свою версію, а потім ти свою. Якщо маєш час.

— Не тягни.

— Двоє з терористичної групи приїздять до Швеції, щоб підкласти бомбу в посольстві. Вночі вони намагаються пробратися в кабінет посла. Попадаються. Дістають два роки Кумли. Поки що все правильно?

Калле кивнув.

— Так, добре. Одначе вони комусь надто потрібні, щоб без діла нидіти у шведській тюрмі. Їх треба визволити, але як? У когось виникає ідея. Скажімо, в Діка. Він працює в музеї і добре знає, що охорона там не найкраща в світі. Усі виходять із того, що ризик зводиться до мінімуму з огляду на унікальність скарбів. Дік складає плани входів та виходів. Довідується, що для нічної охорони готують вечерю. З'ясовує і багато іншого. А тоді пропонує «Червоному серпню», з яким він і раніше мав зв'язок, обміняти «скарби» Кумли на регалії шведської корони. Тобі все зрозуміло?

Калле знову неуважно кивнув.

— У Діка були й помічники. З одного боку, Грета, а з другого — Бенгт Хеллер, відомий усім як наївний молодик, захоплений революційною фразеологією. І ось Дік, що різдвяного вечора супроводжував Грету в музей, усипляє охоронців. Злодії заходять через чорний хід, відкривши двері ключами, що їх заздалегідь підготував для них Дік. Виконуючи його настанови, вони пробираються до головного пульту сигналізації і натискають усі потрібні важелі й кнопки. Потім ідуть до вітрин, беруть те, що їм треба, і зникають у підвалі, в схованці, яку їм приготував Дік. Там вони сидять весь різдвяний вечір, щоб уночі, коли все вгомониться, вислизнути тією ж дорогою, що й прийшли. З короною та іншими коштовностями в пластиковому мішку. А потім виїжджають із міста на дачу до Хеллера чи в якесь інше місце. Куди — ніхто не знав. Але одне, в усякому разі, ми знаємо: обмін запропоновано.

— Цікаво, — мовив Калле. — Хоча все це ти й раніше казав. — І, не виявляючи ніякого ентузіазму, він заходився шукати свою люльку.

Я мало не образився.

— У темі можливі варіанти, — провадив я. — Скажімо, їхня організація добираються до Грети, і вони наказують їй зробити те, що я тільки по приписував Дікові, інакше її коханому буде погано. Ну як?

— Гм… Чом би й ні?

— Або Бенгт Хеллер. У нього багато причин допомогти їм.

— Ну, а чому не Андерс Брун? — посміхнувся Калле, випускаючи ядучу хмару диму просто мені в обличчя. Я спробував ухилитись, проте не встиг.

— Ну, це вже занадто, — сказав я, починаючи злитись. — Ти хочеш сказати, що заступник директора музею, який через кілька місяців збирається стати директором, раптом дасть відрубати собі руку?.. Що він поцупить найунікальніші речі, які там будь-коли показували, заради сумнівної втіхи визволити з Кумли двох терористів? Чи не надто безглуздо, навіть як на тебе?

— Гм… Хто знає… — Калле більше не приховував роздратування. — Слухай, Юхане, я ціную твою допомогу, але будь обережний. З ними не жартуй. Ми допитували і Грету, і Діка, проте нічого не домоглись. Або вони справді не мають до крадіжки ніякого відношення, або ж із біса добре брешуть. А що ми можемо зробити? У них алібі на всю різдвяну ніч. Коли сталося пограбування, були вдома, лежали в ліжку. І навіть якби їх не було вдома, вони все одно не змогли б пробратися в музей, не зачепивши снігу. А слідів, ти ж знаєш, ніяких не помічено.

— А якщо терористи пробирались до музею самі, без участі Діка й Грети? Досить того, що ці двоє проробили попередню роботу.

— Цього ми довести не можемо. Поки що не можемо.

— Ну, а уряд? Вони ще не вирішили?

— Вирішили: ніякого обміну. Постановили вважати цей лист жартом, блефом. Кажуть, треба зачекати. А я тим часом повинен знайти злочинців, затримати їх. Отакі, бач, справи.

Постукали у двері, увійшла секретарка і поклала на стіл великий темний конверт.

— Щойно надійшов, сказали вона. — По урядовому каналу.

На листі стоїш напис: «Надзвичайно секретно».

Калле кивнув, узяв ножа для розрізування паперів і розпоров конверт. Обережно висмикнув аркуш чистого паперу, тримаючи його між нігтями. Щоб зберегти можливі відбитки пальців, подумав я.

Він поклав аркуш на стіл, і ми побачили великі, вирізані з газети літери. Точно такі ж, як і в моєму листі:


«Телефоную у четвер увечері о 23.00. Дай відповідь. Якщо ні, будеш без корони».


Калле перевернув конверт над письмовим столом, струснув його. На зеленому сукні щось блиснуло, і в світлі настільної лампи спалахнув червоний камінь у золотій оправі.

— Що за чорт, — промовив Калле, взявши каблучку пінцетом і підносячи її до лампи.

— Перстень, — відповів я. — Він належав королеві Крістіні. Востаннє я бачив його в Національному музеї.


XVIII


Повернувшись додому, я заліз у ванну. Лежав і думав. Але нових ідей мої інтелектуальні зусилля не породили. Думки вислизали, як мило у воді.

Ми з Клео згаяли цей вечір при свічках. Я відкоркував нову пляшку червоного вина. Нічого особливого, трохи терпке, але цілком пристойне. Цілком. Те саме думала й Клео про свою салаку: цілком нормальна. Наситившись, вона почала гратись — ганяла зіжмаканий клапоть паперу по підлозі, вигинаючи спину і настовбурчивши хвоста. Вона грала у футбол і так зосередилася на цій грі, що не тільки вела м'яч, а й била по воротах.

На всій швидкості її занесло по паркету, і вона, ковзнувши, врізалася в книжковий стелаж, скинула кілька книжок і зникла в напрямку кухні.

Якби коти грали у футбол, ти була б зіркою першої величини, думав я, підбираючи з підлоги книжки і ставлячи їх на місце.

І завмер з однією в руках, усміхаючись обкладинці і самому собі. То була одна з моїх перших книжок. «Різдвяний подарунок для хлопчика». Палітурки потерті і обтріпані, сторінки пожовклі. Але я пам'ятав її, пам'ятав у ній кожну сторінку. Пам'ятав, як лежав у своїй кімнаті нагорі, в мезоніні пасторського дому, і читав вечорами, хоча мені давно пора було спати. Почувши на сходах чиюсь ходу, я миттю натискав кнопку настільної лампи і вдавав, ніби, занурений у глибокий, невинний сон, на випадок, якби хто-небудь зазирнув до кімнати. Отаким я був окозамилювачем. Ще дитиною.

Я усміхнувся, розглядаючи давні наївні ілюстрації, на яких шляхетні розвідники у формі американських кавалеристів билися на краю кручі а атлетично збудованими індіанськими ватагами, щомиті ризикуючи зірватися у провалля. Зусібіч, завиваючи, мчали воїни апачі на змилених мустангах, а Джек із Техасу перестрибував через прірву на своєму вірному конику.

І я вернувся у свою кімнату нагорі, до тих днів, яким нема вороття.

Я почав читати. Про індіанців. Але цього разу шляхетними виявилися саме вони, а не безсоромні білі пройдисвіти, які продавали червоношкірим воїнам віскі та негодящу зброю — старі ремінгтонівські рушниці, що давно вийшли із вжитку. Ті негідники не гребували нічим. Вони нападали на диліжанси. Грабували, стріляли, вбивали, а провину звертали на шляхетних індіанців. Розплутувались усі злочини лише на останніх сторінках. Пильний слідопит, п'ятнадцятирічний хлопчик, вистежив банду й дізнався, що бандити перевдягаються в індіанський одяг і прикрашають себе пір'ям. У цьому маскараді їх можна було прийняти за індіанців, принаймні здалеку. Розповідь закінчувалася тим, що білий генерал вибачився перед ватагом червоношкірих і передав їм подарунки. Не менш шляхетним виявився і взірець для всіх п'ятнадцятилітніх хлопчаків — їхній ровесник, кмітливий і безстрашний слідопит у країні індіанців. «А з ким тепер ототожнюють себе хлопчаки? — замислився я. — З космонавтами? Із сищиками з телефільмів?» Я відклав книжку, підвівся із зручного крісла, позіхнув…

Але так і застиг із відкритим ротом. «Фальшиві індіанці! — подумав я. — Пройдисвіти у вбранні індіанців!»

В обчислювальному центрі моєї підсвідомості почало щось оформлятися, шуміти, клацати, щоб нарешті видати зображення. Зовсім іншу картину, ніж та, на яку ми з Калле досі дивились.

То були ніякі не індіанці, а старий, просмерділий спиртним негідник із своїми поплічниками, що вбирались у пір'я та одяг із оленячих шкур. А що, як у нас те саме? Може, й наші терористи — це всього лише маскарад? І ми, розігнавшись, потрапили в глухий кут, тобто склали собі зовсім хибно уявлення про нею цю історію?


XIX


Ресторанчик «Діана» був переповнений. Знайомі й незнайомі бороди. Банківські службовці, вуличні барди, відвідувачі картинних галерей і торговці антикваріатом, що понаповзали з усіх провулків Старого міста. Збіговисько любителів смачно поїсти — гультяїв-туристів і місцевих жителів. Я їх розумів. Кулінарне мистецтво власника ресторану сягало неабияких висот.

— Ваше здоров'я, Юхане, — урвала Карін мої роздуми. — Тут справді гарно, просто здорово. — І її фіалкові очі всміхнулися моні над краєм келиха з жовтим, як сонце, вином.

І тут я зрозумів. Зрозумів, що закохуюсь. З цього погляду, як, можливо, і з інших, я, наче школяр, неодмінно закохуюсь у всіх зустрічних дівчат.

Так смішно, але досить мені трохи посидіти й побалакати з котроюсь після обіду, трохи потанцювати на вечірці — і я готовий. Це, звичайно, ознака незрілості, з таких захоплень рідко щось виходить. Надто вже я соромлюсь, мені бракує впевненості. Проте в глибині душі у мене щось відбувається, і я радію — отже, живу. Отже, не закам'янів, хоч і стаю людиною середнього віку. З будь-якого пенька проростають зелені паростки, коли світить сонце. А ще краще при місячному світлі. Так я почував себе й тепер, сидячи в підвальному ресторанчику під кам'яним склепінням. Незбагненна радість сповнювала мене. Радість жити, сидіти поруч з Карін. Смішно? Можливо, але я почував себе саме так.

— Не просто здорово, — сказав я і поставив келих. — Для мене особисто це кульмінація дня. Стеля, як каже Клео.

— Вона вміє говорити?

— Ця кицька уміє все. Навіть відгадувати загадки.

— Наприклад?

— Вашу загадку. З крадіжкою. Вона з нею впоралась учора ввечері. Дістала з полиці книжку й дала мені. Там усе було написано.

— Вам усе смішки. А я вже забула про неприємності: тут так добре. — Невдоволено нахмуривши брови, вона поставила келих.

— Я не хотів. Вибачте, але я так багато думав про це, що в мене просто вихопилось. Мимоволі.

Але то була чистісінька брехня. Бо я саме і задумав: ми поговоримо про музей. І про людей, які там працюють. Про червоношкірих і блідолицих.

— Андерс тяжко це сприйняв? — почав я. — До речі, стане він новим директором?

— Андерс, бідолаха, геть занепав духом. Зовні не показує, та я бачу, як він мучиться. Вважає, що сам у всьому винен. Що можна було краще організувати охорону, і взагалі даремно вони випрошували ці експонати. Тепер питання про його призначення повисло в повітрі.

— Чи нема в нього якихось інших прикрощів?

— Ви про що? — Вона здивовано поглянула на мене.

— Ну, більш особистого характеру. Йому ж доводиться утримувати дві сім'ї, не рахуючи себе самого. Як він, власне, викручується?

— Не знаю. По ньому принаймні нічого не видно. Навпаки. У нього чудова квартира, і він часто запрошує обідати друзів і знайомих. Дуже гостинний і таке інше. Ну, й у нього нова машина.

— Достоту як у Діка.

— У Діка? — засміялась вона. — З його зарплатнею? Звідки ви взяли?

— БМВ кольору вершків. Я бачив її цими днями.

— А, он ви про що. Та то ж Гретина машина.

Я взяв собі ще соусу. Так-так, думав я, трохи розчарований. А я ж виходжу з того, що Дік живе шикарно. А машина, виявляється, Гретина. Отак воно. Не слід робити надто поквапних висновків.

— Мабуть, і Андерс відпадає, — уголос подумав я.

— Ото дурниця! Невже ви могли припустити, що він заодно з «Червоним серпнем»?

— Ви бачили листи?

Вона кивнула.

— Андерс показав мені, коли поліція пішла. Він одержав фотокопії.

— Як ви гадаєте, Дік до цього причетний? Адже він іноземець із політичним минулим.

— Може, й так, а може, й ні. Ваша біда в тому, що вам бракує фантазії, хай навіть усе свідчить проти Діка.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви вперто чіпляєтеся за кількох людей, з якими випадково зіткнулися. У Швеції вісім мільйонів шведів. А в світі повно іноземців. Мільярди. Одначе вони вас не цікавлять. Ні, ви обрали собі двох-трьох і не відстаєте від них. Опам'ятайтеся, Юхане, — усміхнулась вона.

Я сидів і думав. Можливо, вона правду каже. Я рухався по надто короткій траєкторії. Але ж мені визначили саме цю мисливську ділянку, і я не вільний виходити за її межі. Весь світ не входив у мою компетенцію. Про нього дбав Інтерпол. А Швецією займалася шведська поліція.

— Образилися? Я не хотіла… Я лише нагадала вам, що можуть знайтися й інші люди, причетні до крадіжки. Не тільки ми.

— Маєте рацію, — кивнув я. — Маєте цілковиту рацію, мій любий містере Ватсон. Та от у чім питання. Я, як усі невдахи, закоханий у власні теорії, і мені важко з ними розлучитись. Скажімо, з тією, що у ваших стінах у злодіїв знайшовся помічник. Хто помічник? Чи їх було кілька? І найголовніше… Навіщо? Заради грошей чи тут пахне ідеологією? Політикою? Скажіть мені, якщо можете.

— Та все ж ясно, як божий день. Це політика, велика політика. Вони хочуть, щоб ми звільнили тих двох терористів. Шмідта і другого, як там його звуть. Зараз найголовніше, щоб уряд пішов на поступки і погодився на їхні вимоги. Я справді на це сподіваюся. Що для нас означатимуть через десять років якихось два арештанти в Кумлі? А королівські регалії мають вічну цінність.

— Це, можливо, й слушно. Але треба зрозуміти і уряд. Якщо він зараз піде на поступки терористам, що станеться завтра? І післязавтра. У Швеції безліч музеїв, які погано охороняються. Якщо перший-ліпший злодій почне розгулювати по них і брати собі, що забажає, а потім у такий же спосіб вимагати відшкодування, почнеться хаос. Може дійти й до чогось серйознішого. Викрадатимуть людей, щоб дістати викуп.

Вона кивнула.

— Так-так, звичайно. Адже завжди думаєш тільки про своє, сьогоденне. Але погодьтеся, тут випадок особливий.

Я погодився, але думав про своїх індіанців. Про своїх фальшивих індіанців. За десертом ми теревенили про всяку всячину, а за кавою весело сміялись.

Був четвер. Той самий четвер, коли на одинадцяту годину грабіжники чекали від уряду відповіді. Чи захоче він випустити на волю двох в'язнів у обмін на корону та скіпетр?

Увечері, близько десятої, я зателефонував Калле Асплундові, довго не міг пробитися крізь байдужість секретарок, але нарешті мені це вдалося.

— Ні, — сказав він стомлено. — Нічого. Ми перевернули догори дном кожен квартал по всій Швеції, трусонули кожного злодія. Ми притиснули всіх інформаторів, які тільки в нас є, опитали іноземців, допитали всіх, хто міг мати бодай найменше відношення до людей із «Червоного серпня». Інтерпол зробив усе можливе. Проте марно.

— А зараз десята.

— Якщо тобі немає більше чого сказати, то не завантажуй лінію, — роздратовано просичав він. — Мені нема коли базікати з тобою.

— Ще тільки одне слово, — спробував я затримати його. — Я не певний, що за цим неодмінно стоїть «Червоний серпень». І не думаю, що взагалі хтось хоче визволити в'язнів із Кумли. Все це тільки фальшивий слід. Пам'ятаєш книжки про індіанців, які ми читали, коли були хлопчаками? Там білі бандити іноді перевдягались індіанцями й нападали на диліжанси. На мою думку, й тепер відбувається щось схоже на це.

На другому кінці дроту стало тихо. Кілька секунд мертвої тиші. Потім я знову почув голос Калле — безмежно терплячий голос:

— Дорогий Юхане Крістіане Хуман. Тут, тобто в кабінеті у прем'єр-міністра, сидить майже весь уряд. Міністр освіти, який відповідає за музеї. Міністр юстиції і міністр закордонних справ. І багато інших. Вони у розпачі, не знають, що робити. Адже, будь-яке їхнє рішення може стати непоправною помилкою. А що робиш ти? — Тут голос його підозріливо полагіднів. — Так от, ти займаєш телефонну лінію казочками про білих бандитів, котрі перебираються в індіанців, щоб грабувати диліжанси. Юхане, ось тобі добра порада. — Голос уже не здавався лагідним. — Припини! Вертайся до свого питва, але спершу, чорти б тебе вхопили, поклади трубку!

І він дав відбій. Просто мені у вухо.

Я його розумів. Він, звичайно, запрацювався, вимотався. І вважав, що я мелю дурниці. Які в моно були докази, що я знав? Нічого, анічогісінько. Клео скинула з полиці книжку про індіанців, а я вже й мов тут уродився зі своїми висновками, заплутував слідство, заважав. Ні, правильно ото кажуть: не просять — це лізь. Та все ж я думав, що моя версія заслуговує на увагу. Хтось хоче штовхнути поліцію на хибний слід. Трохи клею, ножиці, кілька вечірніх газет — і весь механізм працює марно. Адже історія з політичними в'язнями та шантажем здавалася цілком вірогідною. А мова в листі, принаймні в моєму, справляла враження навмисно неправильної. Щоб показати, ніби відправник не швед. Але все це, звичайно, чистісінькі мої фантазії. І Калле має рацію. Треба кидати це діло. Повернутися до своїх сумних буднів, де немає ні вродливих дівчат, ні таємничих крадіжок.

І тут задзвенів дзвінок. Різко й пронизливо.

— Юхане?

— Так.

— Привіт, друже. Це Скіпка. Як ти там?

Він говорив уривчасто, наче перед цим біг або був чимось наляканий. Чи тверезий він?

— Та дякую. А як ти?

— Хотілося б краще, хлопче. Так от… Ти повинен сюди приїхати. Мені треба розповісти тобі дещо страшенно важливе. Про всю цю історію. Я знаю, де музейні речі і хто їх поцупив. Але поквапся. Справа нагальна. Дуже нагальна. У тебе ж контакт із лягавими та страхувальними компаніями. Але я маю дістати свою частку. І не спробуй мене дурити. Тільки я знаю, де коштовності.

— Гаразд, ти матимеш свою частку. Я ж тобі зразу це обіцяв. Тільки заспокойся. Де ти зараз?

— У конторі. Броварня…

Трубку поклали. Він, видимо, поспішає, подумав я і відпив великий ковток свого розбавленого водою віскі. Потім зняв з вішалки плащ і надягнув його, вже збігаючи сходами вниз.

Мені не пощастило, довелося довго чекати на Корабельному мосту, перш ніж з'явилось одне-однісіньке таксі. Зміна вже скінчилась, та оскільки шофер жив на Седері і йому, однаково треба було проїжджати мимо, він узяв мене.

Вулиці були майже безлюдні. Біля пристані — жодного суденця. Вода навколо Кастелхольмену мерехтіла чорними й холодними блискітками. Нова будівля кооперативного об'єднання розвернула до центру міста свої широкі груди, владно й поважно, ніби хазяїн величезного підприємства, а на великому баштовому годиннику раз у раз мінялися цифри: гнались одна за одною світляні неонові секунди і вогненним розсипом танули в нічному небі. Двоє підпилих чоловіків допомагали один одному в небезпечному для життя круїзі через перехрестя.

Хегбергсгатан була ще тихіша й безлюдніша, ніж минулого разу. Шофер здивовано подивився на мене, коли я, розплатившись, вийшов біли старої броварні, проте нічого не сказав. Він звик не дивуватись, подумав я і глянув на похмурий фасад із червоної цегли. Світла ніде не було. Темні ряди вікон дивилися своїми порожніми очима на самотній вуличний ліхтар, що висів між будинками; розгойдуючись із боку в бік, він кидав тьмяне світло на частину фасаду, лишаючи решту простору в ще моторошнішій пітьмі.

Великі вхідні двері були замкнуті, але малі дверцята збоку піддались. Я спробував зорієнтуватись у темряві. В далекому кінці коридора блиснула червона кнопка вимикача. Я натиснув на неї, і слабенька лампочка освітила стелю своїм каламутним хворобливим світлом, яке ледь сягало підлоги.

Праворуч, перед дверима туалету, так само стояло відро зі сміттям, а одразу ліворуч підіймалися в темряву дерев'яні сходи. Я повільно пішов по рипучих східцях і вийшов у коридор з дерев'яними ґратчастими стінами. Незважаючи на заборону, черкнув сірником. У його непевному мерехтінні я розгледів чорний ґудзик вимикача біля дверей, увімкнув світло і пройшов далі, у великі складські приміщення.

Вітер свистів крізь нещільно зачинені вікна, шуміло й тріщало у великих трубах під стелею, шурхотіло й клацало в далеких кутках.

Меблі, звалені на купу, химерно громадилися в напівтемряві, під сонними жовтуватими кульками світильників, світло від яких не досягало всіх закутнів цього занедбаного приміщення. У повітрі висів слабкий запах аміаку. Далеко внизу, кількома поверхами нижче, грюкнули двері. Може, їх хитнув вітер?..

Далі були ще одні залізні двері. А за ними — сходи, які вели в контору. В Скіпчину контору, маленьку комірчину з брудними вікнами, що виходили на заднє подвір'я, де висіли лискучі туші тварин.

Важка залізна пластина із скреготом повернулася на завісах. Я причинив її за собою і став пробиратися навпомацки, тримаючись однією рукою за поручні. Тут, очевидно, не побажали розщедритися бодай на якесь освітлення. Чи я не помітив вимикача?

В коридорі нагорі мерехтів крізь вікна тьмяний відсвіт рекламної розкоші пічного Стокгольма, що відбивався від свинцевого неба. В самому кінці крізь вузеньку шпарину біля підлоги просочувалася смужка світла. Двері в контору Скіпки були трохи відхилені. Я підійшов, постукав. Ніхто не відповів. За дверима була тиша, цілковита тиша. Тільки звідкись іздалеку, ніби з іншого світу, долинали сигнали машин.

Коли я натиснув на ручку, двері повільно відчинились, і я опинився на порозі кімнати, в якій не так давно вже побував. У конторі антикварного торговця, посередника при позичках грошей та консультанта страхувальних компаній Стіга Стремберга.

Зі стелі звисала та ж таки тьмяна лампочка без абажура, що живилась від акумулятора. На столі стояла наполовину випита пляшка дешевого віскі. Обабіч — дві різнокаліберні склянки. У стіні над письмовим столом я побачив напіввідчинені дверцята, які міцно сиділи на прилаштованих до стіни завісах. Сейф. Умурований в стіну сейф. А квадрат шпалер довкола — світлішого тону, майже іншого кольору, ніж решта стіни. На підлозі стояла в рамці афіша з Еланда[9], рекламна афіша з вітряком. Звичайно вона, мабуть, висіла перед дверцятами сейфа, маскуючи їх.

Однак усі деталі, всі враження, що їх мазок зареєстрував майже миттєво, спливли тільки шумовинням на поверхні. Всього лиш легеньким шумовинням на темно-зеленій хвилі жаху, яка прокотилася по мені, коли я побачив Скіпку.

Він сидів за столом. На тому ж таки місці, що й минулого разу. Дивився на мене, але не бачив. Сидів, зіщулившись і відкинувшись назад, підтримуваний бильцями та спинкою крісла, які не давали йому сповзти на підлогу.

І все ж сидів там не Стіг. Сиділа сама смерть. Володар царства мертвих. На голові в нього золотом і коштовним камінням виблискувала корона короля Еріка. На столі перед собою він стискав у руці скіпетр.

Бліде світло лампочки таємниче палало в темно-червоних рубінах, яскріло в холодних і прозорих діамантах. Мінилися матово-рожевим сяйвом перлини, і блищав величезний зелений смарагд.

З лівого боку піджак був просякнутий кров'ю. Вона розбризкалася на зеленому сукні столу, і я подумав про смертний вирок, винесений Юханом III своєму братові: «І нехай він спливає кров'ю, аж поки сконає».


XX


Жахливий гротеск, думав я, намагаючись не дивитися йому в очі. Безумство. Безглуздя. Як у театрі абсурду. Версія смерті, як у Далі. Бракує тільки піскового годинника з просипаним піском.

Весь особовий склад поліції полює за короною і скіпетром. Зачинившись на замок, сидить уряд, ламаючи у розпачі руки. Калле Асплунд сушить голову за письмовим столом. А я ось тут — наодинці із смертю.

І враз настав запізнілий шок. Я відчув млість, голова пішла обертом. Я опустився на стілець навпроти Скіпки. На те місце, де щойно сидів убивця. Це він виходив на вулицю, коли я почув, як унизу грюкнули вхідні двері.

Я намацав у кишені хусточку, витер спітніле чоло і взяв хусточкою телефонну трубку.

— Та зрозумій же ти, я не маю зараз часу з тобою говорити. — Голос Калле звучав стомлено, роздратовано. — Ти ж знаєш, я об одинадцятій чекаю дзвінка.

— Знаю, — насилу витиснув я і облизав губи, відвернувшись від мерця, що сидів навпроти мене і в моторошній гримасі затуляв губою свій щербатий зуб, як завжди робив за життя.

— Я знаю, але…

— Говори так, щоб я тебе чув, хай тобі чорт! Ти хворий?

— Ні. Ось тільки… Я сиджу тут із ним. Зі Скіпкою. Він мертвий. І на ньому корона. Ерікова корона.

Стало тихо. Протягом довгих секунд я чув тільки, як шумить кров у моєму вусі, притиснутому до чорної телефонної трубки.

— Що ти таке городиш? У тебе… У тебе там корона? А решта?

— Скіпетр тут, а держави не бачу. Решти коштовностей теж. Але все, мабуть, десь тут. Приїздіть негайно. Хегбергсгатан, сімдесят один. Стара Нюрнберзька броварня… Алло! Алло!

Та трубку вже поклали.

Не приносить вона щастя, подумав я і глянув на корону, все ще уникаючи дивитись в очі вбитому. Ерік коронувався пишно, з помпою, щоб потім загинути від рук свого брата. А ось сидить Скіпка. Увінчаний тією ж таки короною — і теж мертвий.

«Кому судилося бути повішеним, той не потоне», — сказав він, коли я сидів тут минулого разу. А ще він розповів мені про те, що йому наворожили: він скінчить життя, досягши високого становища. Підніметься вище, ніж багато хто, перш ніж померти. І пророцтво здійснилось. Ось він, переді мною. Коронований смертю, із королівською короною на голові. Я зіщулився, наче від холоду, хоч у кімнаті було тепло. Потім повільно підвівся і вийшов зустрічати поліцію.

Через десять хвилин досі тихий і темний будинок освітився. Розтинаючи темряву світлом фар, мигтячи синіми лампочками, підкотили машини. Люди в поліційній формі бігли сходами. З повідка рвалася велика вівчарка. Звідусіль спалахували фотобліци, як на шлюбній церемонії королівського подружжя. Преса рознюхала про вбивство, очевидно, через поліційний радіозв'язок, і я не заздрив поліції. Це мало стати подією року. «Вкрадену королівську корону знайдено. Вбитого короновано в старій броварні». Що-що, а матеріал для заголовків був.

Трохи згодом, не обмовившись по дорозі ні словом, ми сиділи в кабінеті у Калле. Він дістав невелику пляшку, обплетену металевою сіткою, з химерним візерунком посередині, і дві маленькі чарки.

— Аж дивно, який ти зразу став скромний, — сказав Калле. — Свіжий труп. Відомості про Скіпку й королівська корона. Та ще скіпетр і держава. Можна багато на що претендувати. Якби ще нагороджували Полярною зіркою і ти був іноземець, то хай би чорти мене вхопили, коли б ти тут-таки не дістав її від прем'єр-міністра. Найбільшу. Але хто знає? Може, замість неї тобі дадуть годинник. Щонайменше торшер.

Задзвонив телефон. Тихі, ненастирливі гудки. Телефон начальника, подумав я, коли Калле зняв трубку. Усім би такий, без отих різких, деренчливих сигналів, якими нас лякають сучасні телефони.

— Так, так, — тільки й сказав він. — Так, так. Он воно що.

— У чім річ?

— Це з броварні. Вони знайшли ще дещо. Папірець на підлозі. У ньому шпилька — мабуть, він був пришпилений до піджака Скіпки. А коли ти відчинив двері, його вдуло на підлогу.

— Що за папірець?

— Того ж типу, що й цей. Хоч літери виписано, а не приклеєно.

Калле висунув шухляду письмового столу й помахав листом, одержаним від терористів. Чвертка аркуша з наклеєними літерами, вирізаними з газети. Великі незграбні літери, якими складають заголовки. Такого ж листа отримав і я.

— І що там написано?

— Одне-однісіньке слово: «Помста».


XXI


— Це зовсім не ревнощі, — збрехав я і, спершись на лікоть, подивився на неї. — Але між тобою й Андерсом щось було?

Вона потягнулась. Як кицька. Точнісінько як Клео. Глянула на мене темно-синіми очима. Темно-синіми, мов фіалки.

— Ти не хлопчисько, Юхане. І не старий дід. Проте ти вже досить старий для того, щоб не запитувати про таке в жінки, якій ти освідчився в коханні. Одначе я зроблю виняток. Єдиний виняток. Андерс намагався підібратись до мене. Так само, як і до всіх інших. У нього це манія. Потреба. Ніби він повинен щось довести. Можливо, це чоловічий клімакс.

— Схоже на те. Але таким я його пам'ятаю ще з Упсали, коли ми разом учились. Завжди йому треба було доводити, ніби він найкращий і всі дівчата стеляться перед ним. А тепер, постарівши, він упадає за молоденькими дівчатами, прагнучи довести, що він досі привабливий. Це навіть трохи трагічно.

— Тепер заспокоївся?

Вона дала мені щиглика в ніс, а я поцілував її. Я вже анітрохи не соромився. І в цьому була заслуга Карін, чи то новина. Як подивитись.

Все почалося вчора увечері. У неї вдома. І я досі не пішов. Хоч загалом це почалося набагато раніше. Зразу ж, коли я вперше її побачив, ще нічого по-справжньому не усвідомлюючи.

Учорашній день почався, як звичайно. О пів на восьму мене розбудила Клео, тицяючи мені у вухо своїм холодним писком. Вночі вона пробралась у спальню і тихенько примостилась у мене в ногах.

Ще сонний, похитуючись, я почвалав у передпокій і підняв з коричневого килимка ранкову газету. Потім підійшов до телефону. Навчений гірким досвідом, я відключив його, коли тільки прийшов додому а поліційного управління, бо знав, що журналісти рознюхали про мене. Кільком фотографам пощастило сяйнути своїми бліцами перед моїм обличчям, а дещо вони підслухали по поліційній рації. Зокрема те, що я знайшов Скіпку. Та я не мав ніякого бажання виступати й давати інтерв'ю. Мої заслуги були, м'яко кажучи, скромними: телефонна розмова й поїздка на таксі.

Тільки-но я увімкнув апарат, він зразу задзвонив. Ну, почалося, подумав я і приречено зняв трубку.

— Доброго ранку, уславлений герою. Я вас розбудила? Це Карін.

— Та ні. Як добре, що це ви. Я думав, дзвонять журналісти.

— Газетярі за вами полюють, звичайно. Ви бачили сьогоднішні газети? Ваші фотографії великим планом. І корона.

— Ні, ще не бачив.

Я розгладив газету на коліні і побачив себе: на фото я пильно дивився в об'єктив фотокамери з-під козирка чорно-білої картатої кепки. Вигляд у мене був переляканий. Через усю першу сторінку простягся набраний жирним чорним шрифтом заголовок: «Торговець антикваріатом розкриває таємницю року. Знаходить королівські скарби у вбитого колеги».

— Стривайте. Зараз подивлюсь… Ого!

Газета з шурхотом сповзла на підлогу.

— Неповторно! — радів у трубці дзвінкий голосок. — Приголомшливо! У нас буде свято з шампанським. Ви справді молодець, Юхане. Ми любимо вас.

— Даремно ви так думаєте, — запротестував я. — Це чистісінька випадковість. Я випадково там опинився і… і знайшов його.

Перед моїми очима постало обм'якле, нерухоме обличчя із застиглою гримасою на устах. На мене пильно дивилися мертві очі, і я побачив криваву троянду, яка розквітла у нього на грудях. Відчув слабкий запах пороху в порожній кімнаті. Від думки про шампанське мене занудило. Проте я розумів, які вони в музеї всі щасливі.

— Щось ви стали надто скромний, — засміялася Карін. — Цілісінькими днями тут ходили, все випитували. Чистий випадок не міг привести до вкрадених скарбів. Але що трапилося з тим бідолахою, якого застрелили? Хто його вбив і чому? І як сталося, що корона була в нього на голові?

— Спитайте поліцію. Я не маю про це анінайменшого уявлення.

— Ну, та дарма. Головне, що скарби знову в нас. Цими днями було таке відчуття, ніби смерть наклала на музей свою важку руку. Всі ходили, як у воду опущені. А тепер ми влаштуємо свято, отож я й дзвоню. У мене, о пів на восьму, і ви — головна дійова особа. Тільки посмійте відмовитись!

Відмовлятись я не посмів, та й не хотів.

Я наготувався випити свою ранкову каву, проте нам з Клео не пощастило спокійно посидіти за кухонним столом. Телефон не вмовкав ні на хвилину, а в передпокої юрмилися репортери. Хоча я не мав чого їм сказати. Я тільки пояснив, як усе сталося. Мій знайомий, Стіг Стремберг, подзвонив мені. Сказав, що хоче побачитися зі мною увечері в своїй конторі. Було б безглуздо заперечувати, що я приходив увечері в броварню. Щодо всього іншого я відсилав до поліції. Вдавав, ніби нічого й ні про що не знаю. Це, звичайно, трохи розчарувало газетярів, та все ж вони відбатували досить жирний шмат для наваристого бульйону.

Історія з листом від «Червоного серпня», очевидно, просочилась в пресу, але особливої шкоди це завдати не могло, оскільки королівські коштовності після всіх поневірянь і пригод уже були в безпеці, в надійному сховищі королівського палацу. Зробивши наостанці з мене кілька знімків із Клео на плечі, фотографи вийшли на сходи, і в квартирі знову запанувала тиша та спокій.

Весь цей галас довкола вбивства та моєї персони мав той позитивний наслідок, що в крамниці тепер було не протовпитись. Ніколи до мене за такий короткий час не з'являлося стільки покупців. І багато чого розійшлося. Може, й не дуже великі речі, але всякої дрібноти, що вже не один рік пролежала в крамниці, пішло чимало.

— Кому смерть — кому виторг, — філософствував я вголос, п'ючи в товаристві Клео свій післяобідній чай. Перед тим я ходив купити вечірні газети і пересвідчився, що в редакціях чудово зуміли розпорядитися тією скромною кількістю фактів, які їм пощастило роздобути.

З кількох знімків на мене мило дивилася моя Клео, а в середині газети, в рамці, пояснювалося, хто така була Клео де Мероде, тобто справжня Клео. Розповіли й про те, що кицька допомагала мені виходити з деяких скрутних ситуацій, у які я потрапляв. Але про індіанців я промовчав. Отож вони здебільшого товкли воду в ступі та смакували всякі моторошні подробиці, які тільки можна було вигадати.

Їм би отой знімок, невесело подумав я, відламуючи печиво. Фотографію Скіпки, яким він сидів там. Ніколи не забуду його очей, вони мене тепер переслідуватимуть.

Потім подзвонив Калле.

— Привіт, стара примадонно, — єхидно сказав він. — Я бачу, ви з кицькою влаштовуєте прес-конференції. Чудове читво для дурнуватої публіки.

— Я не влаштовував ніяких прес конференцій. Ти це чудово знаєш. Не міг же я заперечувати, що був у броварні! Або те, що саме я знайшов Скіпку. Газетярі ж там були присутні. Вони бачили мене й чули всю історію на хвилях поліційного зв'язку. І хтось із твоїх хлопців, очевидно, балакав з ними. А про все інше я нічогісінько не сказав — відсилав до вас.

— Заспокойся, — урвав мене Калле. — Я все розумію. Але краще буде, коли ти говоритимеш якомога менше.

— Мені здається, тобі слід зайнятися власними справами: у тебе їх ще багато. — І я поклав трубку.

Карін жила у великій двокімнатній квартирі на останньому поверсі старого реставрованого будинку на Седер-Меларстранд[10], біля самої кручі. З великого вікна однієї з кімнат було видно освітлений фасад ратуші й Ріддархольмен[11], який спочивав посеред чорного плеса води.

Я розглянувся по кімнаті. Там був Ерік Густафсон — ми з ним разом приїхали в таксі. І Андерс Брун. Він стояв біля вікна й розмовляв з Карін. Карін сміялася з якогось його жарту. Мені це не сподобалось. Андерс не здавався пригніченим. Він якось весь випростався, скинув із себе всі турботи.

Дік із Гретою допомагали насипати солоні горішки в блакитні вазочки, і навіть Бенгт Хеллер мав веселіший вигляд. Він, певне, на один мартіні випереджав нас з Еріком, адже ми приїхали останні. Та на те й таксі. Тут-таки була літня дама, якої я раніше не бачив, — фру Віра Перссон, головний бухгалтер. Вона сиділа в центрі білого шкіряного дивана під червоним шагалівським півнем. «Вона завідує в музеї грошима», — сказала Карін, коли знайомила мене з нею. Праворуч від Віри Перссон сидів Бертгель Карлссон, шеф музейної експедиції, а ліворуч — мій приятель Мугенс Анд, колишній учасник Опору, що так наполегливо замовчував свої підпільні подвиги. Але тепер він був досить веселий. Розповідав легковажні історійки, раз у раз перехиляючи чарку.

Кімната була велика, з білими стінами. Умебльована в білих і зелених тонах. На підвіконні, між білими фіранками, стояли зелені кімнатні рослини у білих вазонах. Перед диваном, під білим столом, лежав білий килимок. Білий китайський ліхтарик висів над білою мармуровою поличкою. На одній із стін висіли п'ять літографій Міро, виконані в зелених, чорних, червоних та жовтих тонах. Усе дуже витончене.

У кутку, біля вікна, стояв великий круглий стіл, прикрашений білими й зеленими серветками. Ніби трохи одноманітно, але загальне враження було чудове. А надто в мене — після сидіння в своїй крамниці, захаращеній антикварними меблями різних епох і стилів, оббитими тканиною найрізноманітніших кольорів і відтінків. А в Карін — чисто, свіжо, просторо. І водночас тепло й радісно. Кімната — як її хазяйка.

— Слухайте! — гукнула вона від вікна. — Увага! Ніяких промов сьогодні не буде. Я просто хотіла зібрати своїх друзів та співробітників на маленьку вечірку з пагоди того, що наші заблукані овечки знову можуть бекати в надійній і зручній кошарі королівського палацу, де вони почувають себе як дома. Тому особливо радісно бачити серед нас їхнього доброго пастуха. Кажучи це, я, звичайно ж, маю на думці Юхана Хумана, який дозоляв більшості з тут присутніх своїми допитами і стеженням.

Усі засміялись.

— Я всіх-всіх щиро вітаю і сподіваюся, що ми проведемо приємний вечір під знаком королівських регалій.

Ми почаркувалися сухим мартіні. Карін підійшла до мене.

— За вас, Юхане.

І поцілувала мене. Немов крило пташки, торкнулись її уста моєї щоки. Я відчував близькість її тіла, легкий аромат парфумів із запахом літа. А вона дивилася на мене своїми темно-синіми очима, аж чорними вглибині. І я зрозумів: вона теж відчула, як між нами щось виникло.

Звучить банально? Можливо. Але так було. Саме так було того вечора, який скінчився так фантастично.

Всі пожвавішали, і це були щирі, невдавані веселощі. Здавалось, усім полегшало на душі.

— Власне кажучи, дивно, — сказав Андерс за десертом, крутячи ложечку своїми довгими тонкими пальцями. — Дивно, що вони повернули корону, скіпетр і державу. Не розумію. Подолати такі труднощі, навіть убити отого бідолаху антиквара, а потім усе віддати. Результат стількох зусиль, такого ризику.

— Ти ніби розчарований? — холодно поцікавився Бенгт Хеллер. — Радій краще. Тепер нема проблем із твоїм призначенням. Можна мені випити з майбутнім шефом?

Андерс, здавалося, не оцінив жарту, проте машинально простяг свою склянку до Бенгта, чомусь явно не поділяючи загальних веселощів.

— Від політиків на зразок тебе тільки цього й можна чекати, — холодно кинув Андерс.

— Ти це про що?

— А про те, що політикові, крім хисту до слова, потрібні й інші якості. Побазікати — це ми вміємо. І створювати групи, і називати їх «Червоними серпнями» й чортзна-як іще. Але провести спокійно й розважливо таку операцію — тут одним язиком не обійдешся.

— Думаю, їм нема чого нарікати на невдачу, — втрутився до розмови Дік. — Такого зухвалого нальоту в Швеції давно ніхто не здійснював. А що вони повернули вкрадені коштовності, на те можуть бути свої причини, яких ми не знаємо.

— Можливо, — погодився Андерс — Ну, а вбивство? Як ти це поясниш?

— Не знаю. Мене з ними не було. — Дік засміявся. — І вас — теж.


XXII


Карін прикотила столик із содовою водою, льодом та іншим. Центр тяжіння негайно перемістився від обіднього столу до столика з напоями. Тільки Віра Перссон і я сіли на диван під шагалівським півнем.

— Як сумно все це, із Стігом Стрембергом, — тихо сказала вона.

— Ви його знали?

Я був здивований. Не міг зрозуміти, що єднало охайну, по-старосвітському чемну бухгалтерку із Скіпкою — брудним, незугарним типом.

— Стіга? Ще б пак. Дуже добре. Ви ж чули про його минуле? Про його колишні крамниці? Тоді він частенько до нас заходив, та й згодом навідувався. Він знав усіх службовців музею, майже всіх. Просив допомоги у визначенні автентичності картин та срібла. Стіг навіть продавав нам багато речей. Він як мистецтвознавець не був позбавлений навіть своєрідного сумління, так він звичайно казав. Дбав про те, щоб добра річ потрапила краще до нас, ніж до когось іншого, навіть якщо зменшиться його прибуток. Він хотів, щоб витвори мистецтва лишались у Швеції. «Мені на небі віддячиться», — любив він казати. Сподіваюся, йому таки віддячиться. І Андерс, і Бенгт мали з ним справи. Грета теж, я думаю. Адже він був фахівцем із художніх виробів вісімнадцятого століття. Це ж і Гретина галузь, як ви, мабуть, знаєте.

Я кивнув. Це було цікаво. Дещо для мене прояснилося. Скіпка Стремберг знав і Андерса, й Бенгта, й Грету. І, очевидно, не тільки їх, а й решту службовців музею. Отже, між Нюрнберзькою броварнею та музеєм існував зв'язок. Принаймні на приватному рівні. Це потребувало ретельнішого вивчення.

Я підійшов до столика на коліщатках, приніс фру Перссон склянку мінеральної і одійшов до вікна. Грета стояла самотою і дивилась на Старе місто та будівлю ратуші.

— Як гарно, — не обертаючись, тихо сказала Грета. — Напрочуд гарно.

Я з нею погодився.

— Серце Швеції, — підтвердив я. — Звучить як штамп, та так воно і є. У цю пору дня, при цьому освітленні Старе місто, коли дивишся на нього звідси, справді незвичайне.

Вона кивнула.

— Ви були знайомі зі Стігом Стрембергом? — почав я.

— Так, — почулася тиха відповідь. — І дивно те, що він дзвонив мені учора ввечері.

— Дзвонив? Чому ви про це не сказали?

— Бо ніхто не питав, — обернулась вона до мене. Позад нас гомоніли гості, дзвеніли склянки.

— Він подзвонив о пів на одинадцяту, хотів, щоб я прийшла до нього в контору. Сказав, ніби до нього потрапив унікальний срібний кавник. Середина вісімнадцятого століття. Рідкісна робота Мікеля Острема. Він узяв його в заставу під велику позику, а строк закінчився, отож усе було гаразд. Ніякого шахрайства, нічого краденого. Він за це ручився. Він знав, як я цікавлюся старим сріблом, і хотів мені його продати по сміховинно низькій ціні, бо, мовляв, із грішми припекло. Але він просив, щоб я неодмінно прийшла подивитись. Гроші були йому потрібні, щоб віддати якийсь борг, і термін виплати, очевидно, минув.

— Якось усе це заплутано. І надумано.

— І я так вирішила. Тому й не пішла. У мене виникло відчуття, що це тільки причина, що йому треба заманити мене туди за всяку ціну.

— Ви певні, що телефонував Стремберг? Голос його впізнали?

— Думаю, так. Він був не зовсім тверезий, бурмотів якось невиразно. Але ж він завжди говорив трохи хрипким голосом. Та, зрештою, то міг бути й хтось інший…

— Хотів би я знати, хто ж то був.

Але в цю мить нашу розмову урвали. Підійшов Ерік, однією рукою обняв Грету за плечі.

— Так-так, балакаємо про гірку десятиразової очистки, як я розумію?

— Не зовсім. Нам до вподоби м'якші напої. — І я відійшов до столика.

Тепер хвиля відлинула до дивана. Лишився стояти тільки Бенгт. Знову похмурий і сердитий. Він втупився поглядом у Карін, яка сміялася з жартів Андерса.

— Якої ви думки про Стремберга? — обережно запитав я. — Ви ж були знайомі?

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що кажу. — Я вкинув у свою склянку кілька кубиків льоду. — Ви знали його?

Він кивнув і подивився на освітлене нічне небо над містом.

— Мабуть, що знав. Так, звичайно.

— Знали його близько?

— Юхане… — Він зазирнув мені просто у вічі. — Ви мені не подобаєтесь. І я думаю, ви нікому тут сьогодні не подобаєтесь. Ви надто цікавий і доскіпливий. Схоже, що ви й надалі в чомусь нас підозрюєте. Мені дуже шкода вас розчаровувати, але ніхто з нас не має до цього ніякого відношення. Ні до Стремберга, ні до короля Еріка. Ніякісінького відношення.

Мені раптом здалося, що він зараз пожбурить у мене склянкою. Але Бенгт засміявся.

— Я скажу вам ще дещо. Учора Стремберг дзвонив мені. Він був зляканий. І просив мене приїхати, хотів повідомити про щось важливе. Мовляв, він знає дещо про крадіжку. Але я запізнився..

— Запізнилися?

— Ere ж. Бо вся вулиця була забита поліційними машинами.

— Про що ви тут шепочетесь? — Андерс із порожнім келихом вернувся до столика.

— Про те, що нікого іншого не стосується, — коротко кинув Бенгт, відходячи.

— Він на диво дружелюбний, наш салонний політик, — з гримасою зауважив Андерс. — Отак воно, Юхане, ти під старість героєм став. Бач, як буває.

— А ти теж знав Скіпку Стремберга? — запитав я ніби між іншим, наче це мене й не цікавило. Просто так запитав, знічев'я.

— Скіпку? А чого ж ні? І навіть добре. А найцікавіше те, що він тільки вчора дзвонив мені. Казав, ніби щось дістав для мене.

— Корону короля Еріка?

— Та ні ж бо. Він знав, що я збираю Хіллестрема, те, що найцікавіше. Адже не всі його картини однаково вдалі. Ну, він подзвонив… Сказав, ніби в нього зараз найкраща з усіх речей Хіллестрема і нам годилося б її придбати. Проте дуже квапив. Одній старій тітоньці, мовляв, негайно потрібні гроші, а вона вважає, що картина має висіти в Національному музеї. Сама вона не побажала до нас з'явитись, а діяла через Скіпку. Він поставив лише одну вимогу. Чи, точніше, та стара. Щоб я зразу ж узявся до цієї справи. Того ж таки дня. Я мав зайти до нього не пізніше одинадцятої вечора.

— І ти був у нього?

— Та ні, не був. Скіпка був п'яний і застуджений. Говорив, ніби каші в рот набрав, я ледве втямив, що він бурмоче. Та й жодна людина, якщо вона при здоровому глузді, не продасть Хіллестрема нижче від справжньої вартості. Певне, він хотів підсунути мені крадене. І я сказав, що мені ніколи, хай, мовляв, прийде в музей наступного дня і покаже свій скарб при денному світлі. У нас є обладнання, з допомогою якого можна як слід роздивитись картину, перевірити, справжня це річ чи підробка. Ультрафіолетове проміння, наприклад. І рентгенівський апарат.

— У який час Скіпка дзвонив?

— Точно не пам'ятаю. Десь близько десятої. Може, трохи пізніше.

— Гей ви, змовники! — гукнула Карін. — Годі стовбичити там зі своїми склянками. Ідіть розважте нас чим-небудь, ви ж світські чоловіки.

Ми з Андерсом поплентались до дивана, а потім заспівали дуетом. Усі дістали неабияку втіху. То був уривок із комедії, що її ми якось дуже давно написали для нашого любительського театру. Правда, і слова, й мелодію ми трохи забули. Але вечір був пізній, настрій чудовий, і публіка сміхотлива. Дуже сміхотлива.

Розпашілий, задоволений сміхом та оплесками, я сів у плетене, покрито білим лаком крісло. Поруч на широкій банкетці вмостився Мугенс Анд.

— Не знав, що ви такий комік, Юхане, — усміхнувся він. — Театр у вашій особі багато втратив.

— Краще бути добрим торговцем, ніж поганим актором, — продекламував я. — Ви чудово знаєте, що життя — це сцена, а ми, люди, — статисти, хіба не так? Статисти, яких убивають в останньому акті. А потім завіса опускається. Точнісінько так, як сталось із Стігом Стрембергом. До речі, ви його знали?

— Трохи. Він іноді заходив до музею. Раніше, мабуть, частіше, коли був власником антикварних крамниць. Еге ж, таке життя. Угору сонцем, а вниз — млинцем, чи як тут у вас у Швеції кажуть.

Він засміявся, а я подумав, що датської вимови у нього майже не відчутно.

— Він часом учора вам не дзвонив? — запитав я.

— Ні, чого б йому дзвонити? Не пригадую, чи бачив я його взагалі за останні кілька місяців. — Мугенс видавався здивованим. — Ми не дуже з ним спілкувались. Я ж займаюсь рекламою, а Стіг, коли приходив іноді, балакав або з Гретою про срібло, або з Андерсом про картини. Нещодавно ми придбали в нього одне полотно Хіллестрема. Через Андерса.

— Зі знижкою в ціні?

— Де там. Довелося потрусити кишенею, як мені пам'ятається. Але річ була чудова. Просто неповторна.

— То, виходить, Скіпка підтримував зв'язки з музеєм через Андерса й Грету?

— Ну й через Бенгта, звісно. Я думаю, — і він притишив голос, — у них були якісь спільні грошові інтереси. Здається, Бенгт позичав у нього гроші. Одначе не робіть з моїх слів якихось висновків. Просто мені здалося, ніби він якось впливав на Бенгта, натискав на нього. А в Бенгта тоді справи з грішми йшли чудово. Придбав собі все, що тільки можна було. Машину, наприклад.

— У багатьох є машини.

— Так. Але мало знайдеться людей, у яких сьогодні ледве вистачає на каву й печиво, а завтра з'являються гроші на машину.

Дуже не до речі в нашу розмову втрутилася фру Перссон. Вона потягла Мугенса в центр кімнати, яка вже перетворилася на танцювальний майданчик, і шеф відділу інформації з головним бухгалтером відійшли від мене під звуки «Танцюючої королеви».

Цікаво, міркував я, потонувши в м'яких подушках. Що далі в ліс, то більше хмизу. Отже, Скіпка дзвонить учора трьом різним людям і просить їх приїхати між десятою і одинадцятою вечора. Він наживлює принаду, яка, він певен, привабить їх. Срібло для Гроти, Хіллестрем для Андерса і крадіжка для Бенгта. А мені він дзвонить, пропонуючи найбільш ласий шматок. Коли він говорив з ними трьома, то здавався не зовсім тверезим, навіть п'яним. Говорив невиразно, застудженим голосом. Але зі мною він розмовляв інакше. Напідпитку він, може, й був. Проте не бубонів, не гундосив.

Який висновок я міг зробити? Мені дзвонив Скіпка, а їм хтось інший? Хто ж тоді, якщо не вбивця?

Стіг знає, що ввечері до нього хтось прийде. Він відчуває, що має статися, він переляканий, він у паніці дзвонить мені. Та коли я приїхав, було вже пізно. Стіга застрелили, і вбивця швидко набрав три номери, сподіваючись, що хтось та прийде. Той хтось знайде мерця в порожньому домі. Анонімний дзвінок у поліцію, мабуть, доповнив би картину. І ніхто б не повірив, що затриманий на місці злочину прийшов на Скіпчин дзвінок, щоб купити срібний кавник або картину Хіллестрема.

Та незалежно від того, як усе відбувалося, незалежно від того, хто вбивця, на головне запитання відповіді досі не було. Чому вбивця залишив регалії короля Еріка у своєї жертви? Який у цьому сенс? Для самого вбивства мотиви знайти неважко. Тут проблем не було. Хтось, хто позичав гроші або хотів позичити. Хтось, на кого Скіпка доніс у поліцію чи в страхувальну компанію. Переховувач краденого або злодій. Але чому вбитий сидів з короною на голові та скіпетром у руці? І чому на підлозі лежав папірець із словом «помста»? Це скидалося на імпровізацію.

І є ще одна обставина, міркував я, дивлячись на танцюючих, але не бачачи їх. Цікаво, чому вони розповідали мені про це. Про дзвінки. Хтось із них убивця й наводив мене на хибний слід, збивав на манівці? Що крилося за вбивством Скіпки? Що ховається в темряві, підвладне лише відчуттю, але не зору?


XXIII


— То ти хочеш сказати, що Бенгт Хеллер одним пострілом убив двох зайців? І терористам із «Червоного серпня» допоміг, і Скіпки позбувся?

Калле Асплунд утупився в мене з за свого широкого письмового столу.

— А що, хіба нелогічно? То йому на харчі ледве вистачає, та ще й борги за навчання не виплачено, і, щоб дотягти до кінця місяця, він змушений позичати по дрібницях. А тут він рантом купує і машину, і літній будинок. Очевидно, Скіпка відкриває йому вигідний кредит. А це означає, що Бенгт у Скіпки в руках. Уяви собі тепер, що перед нальотом на музей «Червоний серпень» він встановлює зв'язок зі Скіпкою. А в того, виходить, усі козирі на руках, він може примусити Бенгта допомогти, так би мовити, ізсередини. Інакше він зажадає повернути всі борги.

— Ну-ну…

— Потім Бенгт убиває Скіпку, витягає в нього з кишені ключі, відчиняє сейф і забирає свої боргові розписки. І тут він бачить, що в цьому ж таки сейфі зберігаються корона та скіпетр, і, запалившись раптом ексцентричною ідеєю, з якимсь відчайдушним, моторошним гумором надіває корону Скіпці на голову, а в руку вкладає скіпетр.

— Ну-ну…

Калле тарабанив пальцями по столу. Здавалося, мої міркування переконали його не дуже.

— А звідки взявся папірець з написом «Помста»? — запитав він. — І навіщо Бенгтові розповідати тобі, що ввечері йому дзвонив Скіпка й він приїхав на місце злочину, але вернувся, бо там уже була поліція?

— Він, можливо, побоювався, що хтось його бачив. Тому й подзвонив Греті, а також Андерсу. Адже в такому разі виходило, що вбивця подзвонив трьом особам, і цілком природно, що хтось із них усе-таки вирішив прийти. Бенгт, наприклад.

— Ти не чув останні новини? — глянув на мене Калле Асплунд. Він, певне, без особливої уваги стежив за моєю версією.

— Які ще новини?

— Про Скіпку. Атож, ми тут дещо відкопали. Дуже цікаві факти. У давніх архівах знайшлася купа всякої всячини. Виявляється, під час війни твій приятель розвинув політичну активність. Підтримував нацистів, власне кажучи. А що симпатизував їм, то це вже точно. Річ у тім, що в той час розвелося безліч типів, — нацистів, зрадників, чи як їх там називали, — котрі не проти були нажитися. Особливо багато з'явилось їх у Норвегії та Данії. І коли їм траплялася гарна, цінна річ, вони переправляли її до Стокгольма. Старовинне срібло, давній живопис, приміром. І знаєш, хто цим займався? Добре платив постачальникам, потім продавав товар і клав прибуток до кишені?

— Скіпка?

— Атож. Твій приятель Стіг Стремберг. І це ще не все. Він удавався й до шантажу. Коли ми оглянули його сейф, ми там дещо знайшли. Отож його передчасна смерть багатьом на радість. Ти шукаєш убивцю в Національному музеї, але зовсім не обов'язково саме на цій обмілині плаває наша рибка. Можливо, цим і пояснюється повернення корони та скіпетра. Вбивця, певне, трохи ошалів, коли, відкривши сейф, побачив регалії. А може, знахідка навела його на думку зайвий раз дошкулити Скіпці. Просто показати на нього, як на винуватця пропажі, насадивши корону йому на голову. Отож бачиш? Є безліч варіантів

— То ти кажеш, що німці та інші фашисти переправляли крадені антикварні речі з Данії й Норвегії до Стокгольма, щоб Скіпка їх тут продавав? Неймовірно.

— Але це так. Усяке траплялось у ті роки. Швеція лишалась однією з небагатьох неокупованих країн, у нас був ринок для антикваріату. А сам Скіпка мав аж дві крамниці. Отже, все це цілком імовірно.

— Коли так, то можливий убивця — Мугенс Анд.

— Мугенс Анд? Чому саме він?

— Згадай-но. Він же брав участь у датському Опорі, а під кінець війни мусив утекти до Швеції. Він, мабуть, знав про цю торгівлю і знав, хто такий Скіпка. Крім того, він непогано володіє вогнепальною зброєю.

— Ти маєш на увазі помсту? Ні, це здається надто неприродним. Виходить, він очікував понад тридцять років, перш ніж завдати удару? Не думаю. Якби в нього був привід до помсти, він не забарився б її здійснити. Пробач, у мене більше нема часу для твоїх індіанських теорій. Я мушу займатися реальними справами, мушу працювати. Але з твого боку дуже мило, що ти зазирнув. До побачення.

Я пішов до Калле Асплунда після сніданку, коли повернувся додому від Карін. Але мій похід не виправдав себе. Калле прийняв мою версію без ентузіазму.

Коли я прийшов до себе в крамницю, подзвонила Карін. І мені раптом стало байдуже, що казав Калле, як він поставився до моїх спроб допомогти йому, — все це уже не мало ніякого значення.

— Вітаю, любий, — пролунав дзвінкий голосок. — Як ти себе почуваєш?

— Після бурхливо проведеної ночі, ти хочеш сказати? Дякую. Відносно непогано, зважаючи на мій поважний вік.

— Не кажи дурниць. Життя починається з сорока років. Ти що, хіба не знав про це?

— Може бути, особливо коли йдеться про американських дам. Але не про схильних до повноти торговців антикваріатом із Старого міста. Ти, звісно, не забудеш, що сьогодні ми разом вечеряємо?

— Я тому й дзвоню. Я запізнюся. Звичайна історія. Тепер, коли знайшлася корона, терміново засідає керівництво, хоча завтра й неділя. Дехто із старих надовго їде за кордон, і треба буде обговорити важливі фінансові питання. Розглядатимуть і кандидатуру нового шефа. Буде багато роботи на машинці. А для Андерса на завтрашній ранок треба підготувати пам'ятні записки й інші папери. Отож я звільнюся не раніше дев'ятої.

— Головне — щоб ти прийшла. У нас, буде врочиста вечеря. Може, прийти допомогти тобі? Я чудово друкую двома пальцями.

— Не вийде. У тебе немає хисту до такої творчої роботи. Краще зайди по мене. Близько дев'ятої я спущусь і ледь прочиню двері з чорного ходу. Закладу під них сірника, щоб ти зміг їх відчинити. Це якщо тебе там не буде, коли я надійду.

— А нічого такого по станеться? Злодії не вернуться й не поцуплять, скажімо, «Батавеьку змову»? Я вже бачу перед очима заголовки газет. «З Національного музею вкрадено картину Рембрандта». «Безвідповідальна секретарка таємно лишила незамкненими двері для свого коханця». «Директор музею іде у відставку».

— Тобі б працювати в якій-небудь вечірній газетці. Коли ти зайнявся антикваріатом, людство втратило великого майстра газетних заголовків. Приходь о дев'ятій. До зустрічі.

Тільки-но я зібрався зачинити крамницю й іти додому, як з'явилася літня дама. Під пахвою вона тримала чотирикутний пакунок в обгортковому папері, обв'язаний білою шворкою.

— Це картина, — несміливо сказала вона. — Адже ви купуєте картини?

Жінка злякано дивилась на мене крізь окуляри в тонкій чорній оправі. Каракулева шапочка була низько насунута на зморшкувате чоло, а горло вона зав'язала товстим темно-сірим вовняним шарфом. Обмотаний у кілька разів, він захищав від холоду й вітру.

— Залежно від обставин, — відповів я дружелюбно. — Все залежить від того, як вони виглядають і хто їх намалював. І ціна, звісно. Це дуже істотна умова.

Проте дама не звернула уваги на мої нехитрі жарти.

— Вона висіла в домі моїх батьків, у їдальні. Я знаю, що це дуже цінна картина.

Жінка зняла обгортку і дала мені невелике полотно без рами.

Я довго дивився на нього, повернувши до світла. Захоплювався й чудувався. Відзначав легкість, класичні лінії. Гру світла, розмаїття кольорів.

— Хіллестрем, — сказав я нарешті. — Пер Хіллестрем, учень знаменитого паризького метра Буше. Один з наших найславетніших живописців вісімнадцятого століття. Поздоровляю.

— Я знаю, що картина дуже цінна, їх у мене було дві. Вони висіли над густавіанським бюро, у мами на ньому стояли два срібних свічники. Дуже гарні, а між ними таця.

— Друга картина у вас не збереглася?

— Ні, я її продала. Думаю, вона тепер у Національному музеї. Отже, потрапила в надійні руки.

— Он як? Ви продали її безпосередньо в музей?

— Ні, ні. Все було не так. Якось мені подзвонив один добродій, він скуповував і продавав твори мистецтва, і сказав, що чув про мої картини. Дуже приємний, симпатичний чоловік. Стремберг його прізвище. Він добре заплатив. Десять тисяч крон.

Скіпка, подумав я. Скіпка Стремберг. Як завжди, наче тут-таки вродився. Він, певне, одурив цю бабусю, і добряче, їй слід було одержати тисяч тридцять, не менше, якщо та картина була така сама гарна, як і ця. А воно ж, мабуть, навіть краща, коли її вибрав Скіпка. Потім вона пішла далі, до Андерса, в його музей. Побувавши в руках у Скіпки, який став багатший на кілька тисяч, що не оподатковуються. Ну що ж, таке життя.

— Це дуже цікава картина, — погодився я. — І дуже цінна. Я, можливо, спробую прилаштувати її якомога вигідніше для вас. Якщо ви ризикнете залишити її в мене.

— Пане Хуман, ви ж такий відомий сищик, — усміхнулася літня дама. — Приватний детектив. Я про вас усе прочитала в газеті. І якщо не довіряти вам, то не знаю, до кого й звернутися. Адже Стремберг помер. Еге ж, у світі діється багато чого невеселого. Дайте тільки мені розписку.

Я ретельно, дотримуючись усіх юридичних тонкощів, виписав квитанцію, якою підтверджувалося, що я прийняв для перепродажу картину і що продаж відбудеться не раніше, ніж власниця погодиться прийняти ціну й інші умови.

Коли вона пішла, я подзвонив Андерсові. Він усе ще сидів у своєму кабінеті, хоча був кінець суботнього дня.

— Андерсе, друже, це Юхан. Я знаю, що ти дуже засмиканий, у вас завтра нарада, але я маю для тебе приємний сюрприз.

— У моєму віці сюрпризи не бувають приємні, — сказав він невесело. — Ти що — знайшов у тій клятій броварні ще кілька трупів і стільки ж корон?.. У нас вранці відповідальна нарада, обговорюємо план роботи та бюджет. Отож не дуже розводься. І не кажи, що знайшов решту вкраденого.

— Ні, на жаль, не знайшов. Зате знайшов одну цікаву річ. Доповнення до Хіллестрема, якого ти придбав у Скіпки.

Трубка замовкла. Надовго. Я його, очевидно, приголомшив.

— Що там у тебе?

— Доповнення. Пара до твоєї картини. Тільки-но зібрався зачиняти, як до мене приходить бабуся. І з нею Хіллестрем. Вона сказала, що одного колись уже продала Скіпці. Скіпка, думаю, переправив його до тебе. На жаль, не можу лишити картину собі, хоча руки сверблять. Адже за неї треба платити більше, ніж за ту, що її купив ти.

— Так-так, звичайно. Тепер пригадую. Справді, дуже непогана річ. Але вона коштувала не так уже й дешево, аж ніяк не дешево. Боюся, він добре погрів руки, поки картина мандрувала від тієї бабусі до мене. Але ти молодець, що подзвонив, я охоче гляну на неї, хоч найближчими днями не матиму часу. А питання про нового директора розглядатимуть завтра, — щиросердо признався він. — Крадіжка, звісно, не сприяла підвищенню моїх акцій, проте все скінчилося добре, будемо сподіватись. Тепер, після того, як головна окраса виставки знайшлася, буря загалом ущухла. Ще поговоримо. Бувай.

Невеличку картину я замкнув у свій вмурований у стіну сейф, повісив зверху пейзаж із якоюсь долиною, і ми рушили додому, Клео та я. Поки я хлюпався у ванні, вона підживлялася на кухні, потім ми разом дивилися телевізор. І новини, і дискусію з приводу жіночої рівноправності.

За п'ять до дев'ятої я пішов у музей по Карін. Найзручніший час, бо стовбичити під дверима й чекати мені все ж таки було б незручно.

У темряві я знайшов двері чорного ходу, штовхнувши їх. Потім наклав засув, щоб їх не можна було відчинити з вулиці.

Увімкнувши світло й керуючись настановами Карін, я піднявся на третій поверх. Пройшов довгим коридором із високою стелею, кілька разів повертаючи за ріг, і нарешті опинився перед дверима Андерса Бруна. Ось і табличка з білими літерами на рифленні темно-синій поверхні. Десь поблизу мас бути і Карін, адже вона — його секретарка. Мій здогад виявився правильним. «Карін Стенман» — прочитав я на сусідніх дверях. І більше ні слова. Ні посади, анічогісінько. Може, її посада не входить до штатного розпису?

Я обережно постукав. Ніхто не відповів. Тоді я постукав гучніше. Невже вона пішла?..

Я відчинив двері, зайшов. Ні, Карін не пішла. Вона сиділа, поклавши голову на друкарську машинку. Руки її безпорадно лежали на столі, обобіч машинки. Здавалося, вона спала.


XXIV


— Карін! Люба!

Я підбіг до неї. Невже мертва? Невже вбивця завдав другого удару? Та коли я нахилився і обережно обмацав її голову, вона слабко застогнала. Хтось ударив її, коли вона друкувала. Цокання машинки заглушило ходу того, хто підкрався ззаду.

Треба негайно викликати «швидку допомогу», подумав я і схопив трубку. Проте лінія німувала. Чорний шнур теліпався в повітрі, видертий з апарата.

Карін знову застогнала, ніби хотіла сказати щось, але голова її так само лежала на машинці.

— Я тут, люба, — прошепотів я їй на вухо. — Нічого більше не бійся. Я тільки подзвоню в лікарню, полежи поки що тут, на канапі.

І я чи то поніс, чи то потяг її до довгої, низької канапи, яка стояла під стіною. Її ступні волочилися по підлозі. Коли я вклав її на канапу, вона тихо стогнала, але була все ще непритомна. Із щоки під оком текла кров. Вона, мабуть, ударилась об машинку. Я витер кров носовичком, намацав пульс. Він бився слабко, але рівно.

Її стіл був завалений папками та паперами. Біля протилежної стіни стояла сіра шафа для документів із прочиненими дверцятами.

Всередині вишикувалися в ряд сині корінці тек. Хто її вдарив і чому?

Але це потім. Зараз ішлося про життя Карін. У неї, мабуть, струс мозку, а може, й щось серйозніше. Спершу телефон. Викликати «швидку допомогу» й поліцію. А потім уже я візьмуся розгадувати всі ці таємниці.

Я вибіг у коридор. Кабінет Андерса. Там неодмінно має бути телефон. Але двері були замкнені, і відчинити їх не вдалося. Але ж тут мають бути й інші кабінети. Я пройшов зеленим, пофарбованим, як у лікарні, коридором, і дістався до сходів, якими піднімався кілька хвилин тому.

Треба піднятися ще на один поверх. У приміщеннях адміністрації хтось іще напевне працює. Та переді мною були тільки замкнені, неприступні двері.

Сходи, повертаючи, вели вгору й ставали дедалі вужчі. Я піднявся ще вище. Якщо й там не вдасться подзвонити, мені доведеться повернутися, знову бігти вниз. На вулицю. Але дивно, якщо в музеї не знайдеться телефону. Не всі ж службовці замикають на ніч кабінети.

Нарешті сходи закінчились, і я побачив перед собою вузенькі залізні двері з написом «Курити й запалювати вогонь заборонено». За цими дверима навряд чи є телефон, міркував я. І до того ж вони напевне замкнені.

Але двері виявилися незамкненими. Вони повільно повернулись на рипучих завісах, відкривши вхід у темне приміщення з високою стелею. Темрява поглинала світло, яке падало із сходової площадки. На стіні, біля дверей, блимнула червона кнопка вимикача. Я ввімкнув світло і зайшов.

Очевидно, це було велике горище. Крізь слухове віконце в приміщення проникав тьмяний відсвіт нічного неба. Стелю підтримували дерев'яні крокви. Уздовж стін було сховище для картин. Великі полотна в незграбних позолочених рамах вишикувались, як солдати на військовому огляді. Старі батальні картини з баскими здибленими кіньми і войовничими генералами тіснилися поряд із пейзажами та картинами на морські теми. А далі виднілося кілька білих, схожих на привиди статуй.

Але зараз найголовніше — телефон. До нього треба добратись якнайшвидше.

І тут погасло світло. Стало зовсім темно. Сірі квадрати у стелі пропускали трохи світла, але внизу, де я стояв, від цього здавалося ще темніше.

Одночасно сталось і ще дещо. Залізні двері зачинилися. З легким скрипом і металічним брязкотом. Я опинився у пастці. Двері зачинилися від протягу.

У непроглядній темряві я кинувся до виходу. Спіткнувся об ріг рами, яка, немов заграючи, перечепила мені ногу. Та ось нарешті й двері. Я сіпав, смикав, проте нічого не виходило. А кнопка вимикача була зовні, на сходах. Так я і стояв. Сам-один, у пітьмі. Тим часом унизу лежала на канапі безпорадна Карін. А що, як убивця повернувся? А що, як він, побоюючись, що вона його впізнала, знову прокрався до кімнати, щоб уже напевне змусити її мовчати?

Мене охопив розпач, страх. Я тарабанив у двері, я бив по них ногою і гамселив кулаками. Луна гриміла по сходах, але все марно. Я дістав складаний ніж, колупав, намагався зламати старовинний механізм замка, та зламав тільки лезо.

Я задихався. Не від напруження — від безсилля. І розпачу. Я боявся за Карін. Сам я нічим не ризикував. Десь над ранок по сходах і в коридорах засновигають мовчазні, роботящі прибиральниці, й тоді хтось ночує мене і визволить. Зі мною, отже, проблем не було. Але Карін, Карін!.. І я знову накинувся на двері, штовхав їх, молотив кулаками. І раптом у мене в мозку ніби Щось вибухнуло. Адже завтра неділя. І, звісно, ніякого прибирання не буде. Та якщо Карін пролежить там до ранку, то службовці повинні знайти її, адже вони прийдуть на нараду. Якщо тільки вона відбудеться не в іншій частині будинку.

Знайти б якусь драбину, щоб дістатися до віконця в стелі, думав я, навпомацки пробираючись назад. Надто високо. А може, є інший вихід? Горище було велике. Якщо воно тягнеться над усією будівлею, то мають бути й інші двері. Оті громіздкі картини, складені попід стінами, могли пройти тільки в досить широкий отвір, ширший за той, крізь який зайшов я.

Всі ці гарячкові міркування трохи привели мене до тями, і я обережно рушив уздовж стін, намагаючись відшукати другі двері.

Я ковзався, спотикався. Подряпав ногу, наскочив на щось гостре, й воно роздерло мені шкіру під оком? Але — ні дверей, ні вікон. Ніякого виходу з моєї темної в'язниці.

Зненацька позад мене почулося скрипіння. З того боку, звідки я прийшов. То повільно відчинилися двері, заскреготівши незмащеними завісами. Потім щось клацнуло. Двері знову зачинились.

Я стояв тихо, не сміючи ворухнутись. Якийсь інстинкт утримав мене на місці, і я причаївся в темряві.

Біля дверей спалахнув ліхтарик, тонкий пучок світла обмацував темряву. Визираючи з за підпори, я обережно стежив за світляною плямою. Вона просувалася вперед, чимраз далі від мене. Потім зникла з мого поля зору.

Намагаючись ступати нечутно, я повільно рушив слідом. Пробирався вперед, тримаючи перед собою руки, боячись спіткнутися, виказати себе.

І раптом я знову побачив світляну пляму. Вона піднімалася вгору нерівними, уривчастими рухами, ніби поштовхами. Хтось на другому кінці горища ліз під саму стелю. Ось промінь світла застиг нерухомо, і я почув побрязкування. Ключі. Тихе скрипіння і ледь чутне клацання. Знову двері? То на горищі є ще одне приміщення, другий ярус?

Світло зникло, і я почув якось шарудіння нагорі. Ніби піднімалась і опускалась якась ляда. Начебто шелестів папір. Потім стало тихо, і я знову побачив біле вічко ліхтарика. Воно затанцювало під стелею, і я інстинктивно присів. Знову брязнули ключі, і яскрава біла пляма ковзнула по стінах, опускаючись нижче й нижче. Потім світло повільно, безшумно почало віддалятись у напрямку дверей на сходову площадку.

Мені, ясна річ, треба було кинутися слідом, наздогнати незнайомця, з'ясувати, що він робив на горищі. Або ж пробратися до дверей, коли він стояв на драбині під стелею. А потім — униз, до Карін, по допомогу. Проте я не зробив ні того, ні того. Натомість я стояв у пітьмі, зачаївшись, як миша. Дивився і слухав. А той привид уже наблизився до дверей. Востаннє блимнув ліхтарик, і двері зачинились.

Убивця Скіпки? Скидається на те. Отже, хотів убити й Карін? Чи тільки оглушити? І що він робив на горищі?

Та здогадатись було не так уже й важко. Очевидно, у нього тут схованка. На горі, під дахом. Там-таки, мабуть, ховались і грабіжники відразу після нальоту. А може, й перед нальотом. Ідеальне місце. Якщо втягти за собою драбину, то в усьому світі не знайдеться поліційного собаки, що мав би бодай мізерний шанс їх винюшити? У слушний час вони могли обережно спуститися, відключити сигналізацію, взяти з вітрин те, що їм було до вподоби, а потім спокійнісінько влаштуватись на своєму «горищі над горищем». Коли шлях став вільний, вони так само нечутно прокралися до чорного ходу, а там надвір — і зникли.

Але що зараз робила тінь на горищі? Замітала сліди? Принесла що-небудь сховати?

І враз мені сяйнуло. Решта коштовностей. Ті, яких ми не знайшли. Може, вони так ніколи й не покидали музею? Де знайти краще місце, щоб заховати крадене? У класичному варіанті таким місцем обирали будинок поліції. І тут — майже те саме. Де в останню чергу шукатимуть регалії короля Еріка та інші речі, вкрадені з Національного музею? Звісно, що в музеї. І той, кого я бачив, мабуть, і є грабіжником, який заховав рештки здобичі. Але в такому разі чому корона, скіпетр та держава опинились у Скіпки?

І знову загадки, знову знаки запитання. Навіщо хтось пішов на такий ризик, долав такі труднощі? Щоб викинути на ринг рушника за кілька секунд до гонга, який звістував перемогу? Але ж Карін, Карін!.. Мене знов охопив розпач. Я стовбичу тут, на темному горищі, тим часом як Карін, може, небезпечно поранена, лежить непритомна кількома поверхами нижче. А що, як убивця повернеться? Що, як він не встиг зробити в її кабінеті те, для чого приходив?

Я знову загупав у замкнені двері. Руками й ногами. За дверима гуркотіла й перекочувалася луна. Він, мабуть, чує, майнуло у мене в голові. Той, хто приходив сюди з ліхтариком? Убивця Стіга. Ну й нехай чує. Головно — щоб він вернувся, щоб я дістав змогу вибратися звідси й привести лікаря. На сходах почулася хода. Обережна хода.

— Випустіть мене! — закричав я. — Внизу лежить поранена людина! Мені треба вийти звідси!

Забрязкотіли ключі, і двері повільно відчинились. Яскравий промінь світла з великого підвісного ліхтаря осліпив мене, але я встиг помітити, що в другій руці — револьвер. Блискучий револьвер із синім полиском.


XXV


— Що ви тут робите? — суворо запитав охоронець у зеленій формі.

— Мене хтось замкнув. Спершу двері зачинились від протягу, а потім хтось прийшов і замкнув мене.

Я розумів, що це звучить непереконливо. Тієї ж думки був і охоронець.

— А як ви сюди потрапили? У вас є ключі, ви тут працюєте? Ходімо зі мною.

І він рішуче взяв мене за лікоть.

— Я нічого не маю проти. Але спочатку треба зайти в кабінет фрекен Стенман. Їй потрібна негайна медична допомога. Хтось намагався її вбити. Вдарив по голові. Вона лежить унизу, на канапі.

— Вбити? Що за нісенітниця?

Охоронець, видимо, не повірив мені й міцніше стиснув мій лікоть.

— Ми домовилися зустрітись тут о дев'ятій годині. Коли я зайшов до кімнати, вона була непритомна, сиділа, поклавши голову на машинку.

— Чому ви не подзвонили в поліцію?

— Її телефон пошкоджено. Обірвано шнур.

— Тому ви й побігли на горище? Щоб подзвонити? — насмішкувато поцікавився охоронець.

— Я шукав телефон. І випадково вийшов на горище, а потім мене замкнули. Але треби поквапитись. Він може вернутися.

Він явно мені не вірив. Та все ж таки спустився зі мною на третій поверх, і ми пройшли коридором із зеленими стінами повз двері Андерса. Біля дверей до кабінету Карін він зупинився.

— Ну, то де ж ваш труп?

— Якщо відпустите мою руку, я покажу.

Але двері були зачинені. На замок.

Охоронець похитав головою і дістав важку в'язку ключів. Перебираючи їх, він уважно придивлявся до номерів і нарешті вибрав жовтуватий ключ до американського замка.

Він устромив його в шпарку і повернув. Двері відчинились. У кімнаті було темно. Він увімкнув світло. Ні Карін, ні когось іншого. Канапа була порожня. Письмовий стіл теж. Папери й документи лежали на столику поряд, складені акуратними стосиками.

— Он там вона лежала, — прошепотів я, показуючи на канапу.

Ми дивились на смугасту шовкову тканину, на поліроване червоне дерево у стилі ампір.

— Ні, краще ходім туди, куди йшли. Ви розкажете це в поліції.

Тільки-но ми підійшли до дверей у протилежному кінці коридора, як вони відчинились і з'явився Андерс Брун, у пальті й капелюсі.

Він здивовано витріщився на нас.

— Юхане? Ти що тут робиш? Чому він тримає тебе за руку?

— Я щойно затримав цього чоловіка, — стримано відповів охоронець. — Він ховався на горищі й твердить, ніби в отому кабінеті лежала поранена дівчина, яку хтось ударив по голові. Але там — нікого. Отож краще я викличу поліцію.

— Це ні до чого, — впевнено мовив Андерс. — Я можу вас запевнити, що пан Хуман не грабіжник і не вбивця. Хоча він і мав звичку з'являтися за таких дивних обставин. Я все одно ще попрацюю трохи, тож він може тут залишитися.

— Ні, так не годиться. Тут має вирішувати поліція. Ходімо.

Після п'ятихвилинної прогулянки коридорами та переходами вийшли на парадні сходи. Проминули «В'їзд Густава Вази до Стокгольма», де перший шведський монарх сидів на коні, не маючи анінайменшого уявлення ні про Еріка, ні про його корону, не кажучи вже про Національний музей. Ми спустилися на перший поверх і опинились у маленькій, зовсім порожній кімнаті поряд із рестораном. Там сидів ще один сторож і читав статтю у «Фолькет ок більд». Легко вдягнена дівчина звабливо дивилася поверх колосальних персів. Другий охоронець відірвався від журналу, з цікавістю глянув на мене.

— Цей суб'єкт лазив на горище і вигадує, ніби тут щойно хтось хотів убити дівчину. Ти нічого не чув?

Той заперечливо похитав головою, закурив сигарету.

Через десять хвилин з'явилася поліція. Двоє здорованів у шкіряних куртках та білих портупеях хотіли взяти мене під руки, та я ввічливо, проте рішуче ухилився і пояснив, що піду сам, що я не збираюсь тікати і що я добрий знайомий комісара Асплунда. І якщо вони подзвонять йому, то непорозуміння з'ясується.

Одначе їхні кам'яні обличчя були незворушні. Наче я звертався до стіни. Лишалося тільки йти з ними.

Я сподівався, що нас ніхто не побачить. Але цього вечора в усьому мені не щастило. Біля входу я побачив Діка. Він вийшов слідом за нами.

— Юхан? — сказав він здивовано. — Що ви тут робите в такий час? І чому поліція? То злодій ви?

— А самі ви що тут робите? — запитав я стомлено. — У вас невідкладна робота у суботу ввечері?

— Я прийшов узяти для Грети книжки. У неї грип, і завтра їй доведеться працювати вдома.

І він тицьнув мені під ніс два пошарпаних томи про срібні вироби вісімнадцятого століття.

— Ну що, їдемо? — поважно мовив перший поліцейський. Другий ствердно кивнув.

— Я хочу бачити комісара Асплунда, — знову зажадав я уже в машині. — Це дуже важливо. Йдеться про замах на вбивство.

Поліцейські перезирнулись. Один знизав плечима і втупився в стару будівлю риксдагу на Хольгенсхолмені. Другий дістав мікрофон, покрутив якісь коліщатка.

— Машина двадцять дев'ята. Виїжджаємо із затриманим у Національному музеї. Його прізвище Хуман, він твердить, ніби йому негайно треба побачити комісара Асплунда. Каже, що був замах на вбивство.

— Ясно, їдьте, — зарипіло в приймачі.

І машина покотила по безлюдному, по січневому темному Стокгольму. Було десь близько десятої.

Трохи згодом знову зарипіла рація.

— Усе гаразд, — повідомив голос. — Асплунд сьогодні ввечері на службі. Можете везти затриманого до нього.

— О'кей.

Через десять хвилин я сидів на вже знайомому мені місці. На стільці для відвідувачів по другий бік письмового столу Калле. Але цього разу мені не запропонували ні кави, ні коньяку. Калле здавався вкрай роздратованим.

— Що ти, хай тобі чорт, витворяєш? — визвірився він на мене. — Раптом надходить рапорт, що тобі надало гратись у піжмурки саме в Національному музеї! Суботнього вечора! А потім намагаєшся переконати сторожів, ніби поліз на горище викликати поліцію та «швидку допомогу», бо хтось, мовляв, учинив замах на Карін Стенман, яку ти нібито лишив непритомну на канапі. А коли ви туди заходите, кімната замкнена і порожня! І прибрана, як ото церква до страсної п'ятниці! Тобі не здається, що в мене й так вистачає клопоту, а ти змушуєш мене рятувати твою шкуру що чверть години! Згадай, що сталося зі Скіпкою. Ти був у броварні саме тоді, коли його вбили. Не кожен дозволив би тобі так легко відбутись, як я. Якщо так триватиме й далі, про мене можуть доповісти в міністерство юстиції. Що я там поясню? Що все нормально? Що мій друг пан Хуман має звичку ховатися по горищах і знаходити ще теплі трупи? Оригінально, просто чудово. Ні, Юхане, пора кінчати.

— Якщо ти хоч трохи заспокоїшся, я тобі все поясню. Справа серйозніша, ніж ти думаєш. Ми домовилися з Карін, що я зайду по неї о дев'ятій годині. Коли я прийшов до музею, вона сиділа у своєму кабінеті, поклавши голову на машинку. Непритомна. Спершу я подумав, що вона мертва. По всьому столу були розкидані папери, а коли я зняв трубку, щоб викликати поліцію та «швидку допомогу», шнур виявився обірваним. У пошуках телефону я бігав по всьому музею і випадково втрапив на горище. Там мене зачинили. Хоча то був, думаю, протяг. Аж раптом, скрадаючись, з'являється якийсь тип і вилазить по драбині в комірчину нагорі. В ній вони, можливо, й провели різдвяну ніч. Потім, коли сторож мене випустив, Карін уже не було. Вона зникла. Вбивця, мабуть, вернувся, побачив, що вона жива, і… А тіло кудись затягнув. А ти тут розсівся і сиплеш дотепами. Чортзна-що!

— Нічого образливого я не хотів сказати, — пробурчав Калле, мацаючи своїми грубими пальцями щетину на підборідді. — Але рапорт мав дивний вигляд, погодься. То, кажеш, коли ти зайшов, Карін лежала непритомна, а коли вернувся, вона зникла?

Я кивнув.

— А довго ти був замкнений на горищі?

— Може, з півгодини.

— За півгодини можна багато встигнути. А чому це вона в суботній вечір була на роботі?

— Завтра вранці нарада керівництва, вона мала багато справ. Перед тим як ми пішли, приходив і Андерс. Збирався ще попрацювати. Хоча… — Я замовк.

— Хоча що?

— Та що він отак з'явився. Чи не він ото був на горищі? Та й Дік. Він теж приходив. По книжки для Грети, вона хвора. Так він принаймні каже. Дивні збіги. Знаєш, що я думаю?

Калле похитав головою.

— Так от, хтось із них навідався на горище і забрав решту вкрадених коштовностей. Я думаю, вони весь цей час були заховані на горищі. Сам подумай. Де знайти надійнішу схованку, ніж у музеї?

— У цьому, можливо, щось є… Одначе головне зараз — знайти дівчину. Може, вона опритомніла, прибрала все й пішла, але по-справжньому ще не отямилась і не в змозі дійти додому. Адже довкола музею — вода. Треба спершу подзвонити їй додому. Ти востаннє бачив її годину тому?

Я набрав номер, знав його напам'ять. Помітив, що від Калле це не сховалося. Пролунав гудок, ще один… Я вже хотів був покласти трубку, але відповів чоловік. Густий чоловічий голос.

— Пробачте, — сказав я. — Мабуть, я помилився.

— Фрекен Стенман щойно прийшла до тями, — сказав голос. — Але вона… вона не дуже добро себе почуває. Щось переказати?

— Вона вдома? Неймовірно! Це Юхан Хуман. З ким я говорю?

— Ви, Юхане? А я й не впізнав. Це Бенгт. Бенгт Хеллер. Сьогодні ввечері, після кіно, я зайшов на хвилинку до музею і побачив, що в Карін світиться. Вона, як видно, впала і вдарилась головою, лежала на дивані непритомна. Я хотів викликати допомогу, та вона відмовилась. Дуже просилася додому. Я прибрав сяк-так, а тоді відвіз її додому своєю машиною. Вона зараз лежить, випила чарку коньяку та снодійне. Я само збирався йти.

— Зачекайте, — попросив я. — Я приїду. Думаю, і Калле Асплунд не відмовиться приєднатись… Вона вдома, — сказав я Калле. — Я зараз туди їду. Може, й ти зі мною?..

— Так… так… — уголос міркував Калле, коли ми сиділи на широкому задньому сидінні поліційної машини. — Не часто бачиш таку запопадливість до роботи, як у твоїх музейних друзів. Карін проводить там суботній вечір, і Андерс залишається допізна працювати. Дік заходить по книжки, а Бенгт Хеллер забігає після кіно. Не дивно, що в них усе так добре виходить. З виставками й таке інше. Стільки ревних службовців.

Я не відповідав: я думав. Коли напали на Карін, а мене замкнули на горищі, коли «тінь» лізла по сходах до схованки під дахом, тоді й Андерс, і Бенгт, і Дік були десь поблизу. Такий збіг навряд чи був чистою випадковістю.

Нам відчинив Бенгт. Він здавався стривоженим.

— Вона лежить у спальні.

Там ми її й побачили, бліду як крейда. Чорне волосся, наче темний німб, обрамляло обличчя. Вона кволо усміхнулась, коли ми зайшли.

— Люба, — сказав я, сідаючи на край ліжка. — А я вже думав найгірше. Телефонний шпур у тебе в кабінеті був обірваний, а мене замкнули на горищі, коли я побіг дзвонити в поліцію та в лікарню.

— Бідолашний Юхан. Ну, дарма, все скінчилося добре.

— Я ось що думаю, — замислено мовив Калле. — Зателефоную я про всяк випадок лікареві. Із струсом мозку жарти погані. — І він вийшов у другу кімнату до телефону.

— Ну, розповідай, — сказав я, взявши її тендітну руку й не звертаючи уваги на Бенгта, який невдоволено втупився в мене. — Розкажи, що сталося.

— Я майже нічого не пам'ятаю. Я сиділа й друкувала. Двері за моєю спиною відчинились, і я, не обертаючись, сказала: «Привіт, Юхане, ти вже тут?» — чи щось таке. А потім — тільки пекучий біль, оце, власне, і все, що я запам'ятала, поки не прийшла до тями по-справжньому. Тут, удома.

— Ти впала на стіл, голова на машинці, а на столі — купа паперів. Телефонний шнур був обірваний.

— Зараз прийде лікар, — сказав Калле. — З головою не жартують. Із вашого столу чи з шухляд щось пропало?

— Не знаю. — Вона заплющила очі. — Не маю найменшого уявлення. Але я не розумію, що це могло означати. Адже в мене зберігається тільки купа старих протоколів та рахункових книг. Квитанції та всяке таке інше, що стосується фондів Андерса. Книги Віри Перссон, звіти за останнє півріччя.

— Віри Перссон? — перепитав Калле.

— Це наша головна бухгалтерка. Завідує грішми, веде книги тощо. Але все це навряд чи могло зацікавити грабіжника. Невже він напав на мене тільки для того, щоб поглянути на документи?

— Хто знає… — Калле глянув на Бенгта Хеллера. — Всю цю крутиголовку складено з таких неймовірних конструкцій, що саме тут, і може ховатись відсутня ланка. Коли ми довідаємося, навіщо комусь знадобилися ваші папери, то, здається мені, розв'язання буде готово.

— А в шафі? — запитав я. — У сейфі в тебе щось було?

— Нічого особливого. Всякі відомості про наших працівників. Андерс, як заступник директора, відповідає і за кадри. Тому в мене зберігаються документи на всіх наших службовців, починаючи із заяви про прийом на роботу і таке інше. Але кого вони могли зацікавити?

— Виходить, могли, — сказав я. — Тут точно нічого не можна знати. А той сейф, він завжди замкнений, це правило?

— Так, адже там зберігається багато паперів, у яких не можна дозволити порпатися першому-ліпшому.

Лікар прийшов і пішов. Підтвердив, що Карін треба кілька днів полежати, виписав якісь таблетки й обіцяв подзвонити.

Бенгт Хеллер пішов разом з лікарем, Калле Асплунд — за п'ять хвилин після них.

— А ти знаєш, — сказав він у передпокої, надягаючи пальто, — що Скіпку застрелили з дев'ятиміліметрового «люгера»? Угадай, що це за пістолет?

— Німецький, якщо мені не зраджує пам'ять. Був на озброєнні в гітлерівській армії під час війни.

— Ти диви, вгадав. — Калле навіть трохи здивувався моїй обізнаності. — І це вказує на «Червоний серпень», хіба не так?

— Це може вказувати на кого завгодно, — заперечив я. — А тепер угадай ти. У кого нема алібі на різдвяну ніч? Хто позичав у Скіпки гроші й залежав від нього матеріально? Хто симпатизує «Червоному серпню» і хто перебував за сто метрів від місця вбивства в четвер увечері? І хто потім несподівано з'явився в музеї, коли я заблукав на горищі, а Карін торохнули по голові?

— Тут нема чого вгадувати, — пробурмотів Калле і взяв свого капелюха.


XXVI


Коли я заглянув до спальні, Карін уже засинала, і я, щоб дати їй відпочити, хотів був обережно причинити двері. Але в цю мить вона розплющила очі.

— Юхане, — сонно усміхнулась вона, — посидь іще. Я тут лежу, як принесене в жертву ягня, і нічого не спроможна робити, навіть приготувати тобі чай. Заварка в мене на кухні. Може, вип'єш чашечку?

— Ні, дякую. Стільки клопоту та пригод цими днями, що я втратив апетит. І це тільки мені на користь. — Я поплескав себе по череву.

— Чоловіки повинні мати поважний вигляд.

— Ну, дякую, — сказав я, сідаючи на краєчок ліжка. — Але мені тут незрозуміле одне.

— Про що ти?

— Ясно, ти тут ні до чого, йдеться про твої папери. Чи в тих документах щось настільки цінне або небезпечне, щоб іти на такий ризик? Ну, а якби ти обернулась і побачила незваного гостя? Чи якби він ударив надто сильно? Це було б убивство.

— Але він мене не вбив. І я тут. Тепла й жива, ніжна й беззахисна. Наче ягня перед принесенням у жертву.

— Ягня? Я сказав би, кізка.

— Кізка? Це що, комплімент?

— Майже. Ти, звичайно читала, як полюють у Індії. А знаєш, як там заманюють володаря джунглів, смугастого вбивцю?

— Ні, не знаю.

— Споруджують поміст, досить високо над землею. Потім беруть козенятко і ввечері, перед сходом місяця, лишають його, зв'язане, на галявині. А сам мисливець розташовується на помості, зі штуцером у руках та солідною порцією джину з тоніком. Світить місяць, джунглі сповнені таємничих звуків і шерехів. Самотнє козенятко жалібно плаче за своїми мамою й татом. За затишним хлівчиком, де воно звичайно спить. А десь у темряві, в бамбукових заростях, чигає смугастий убивця, тигр-людожер, який тримає під страхом усю округу. І ось він скрадається в місячному світлі, повільно, обережно, потім присідає і стрибком кидається на козенятко, яке зойкає передсмертним криком.

— Іноді в мене таке відчуття, ніби ти досі не вийшов із дитячих уявлень. То перевдягнені індіанці, а тепер мисливці на тигрів у джунглях.

— Не перебивай мене! Отож тигр стрибає, а я зводжу свій штуцер, ретельно прицілююсь. Гримить постріл, гуркіт прокочується джунглями, лякаючи нічних птахів, шумить у гіллі дерев. Прокидаються з криком мавпи. А він лежить на землі. Володар джунглів. Убитий наповал. А ти усміхаєшся мені знизу — очі твої зволожені, а губи тремтять. Відчуваєш мою близькість у місячному сяйві.

— То хто ж із нас дістав по черепу? — засміялася Карін. — Ну годі, у мене від сміху розболілася голова.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — сказав я вже серйозніше. — Бо ти й була отим козенятком, залишеним на галявині. З усіма своїми паперами. А завтра у вас важлива нарада, еге ж? З приводу бюджету та видатків. Між іншим, Віра Перссон розкриває всі свої бухгалтерські книги, і переглядатимуть як особисті фонди Андерса, так і все інше, безпосередньо пов'язане з фінансами. Так?

Вона кивнула.

— Ти думаєш, хтось із наших друзів замішаний у фінансових махінаціях?

— Дуже цікаве питання, бо ж усі тут так чи так пов'язані з грішми. У Андерса — його фонди, Грета відповідав за виїзну виставку, яка пройшла досить успішно. На неї пішло багато коштів, але й прибуток чималий. Навіть Діка використали. Він продає в кіоску біля виходу листівки з репродукціями. Отож тільки Мугенсові Анду та Бенгтові нема чого боятись ревізії.

— Не зовсім так. Мугенс — шеф відділу інформації, і через його руки проходить багато грошей, призначених на афіші й каталоги. А в Бенгта — преміальні фонди для молодих художників.

— А хіба не всі фінансові питання вирішує Віра Перссон?

— Загалом, так. Якщо всіх формальностей дотримано, — підписи й таке інше, — Віра видає гроші, скажімо, на купівлю картини. Але, власне, вона ніколи потім не цікавиться, чи справді ту картину куплено й доставлено.

— Може, все пояснюється аж надто просто, і весь цирк влаштовано для того, щоб приховати розтрату? Ми про це, звісно, довідаємось. Я тепер ненадовго поміняюся з тобою ролями. Виконаю свій коронний номер із перевтіленням. З мисливця на козенятко.

— Ти з'їхав з глузду!

— Не настільки, як тобі здається. Ми поміняємося місцями. Бо той, кому будь-що треба добратися до твоїх паперів, злякався. Вдарив тебе по голові, але почув мою ходу і зник. І якщо він не взяв того, по що приходив, то має повернутися цієї ж таки ночі, коли все заспокоїться. Коли коридорами не бігатимуть поліцейські та сторожі. Одне слово, коли всі прохолонуть.

— Не хочеш же ти сказати… — Вона затнулася.

— Так, саме це я й маю на увазі. Я перевтілюсь у козенятко, але водночас залишусь і мисливцем. Заховаюся за твоєю канапою і чекатиму тигра.

— Але в тебе немає штуцера.

— Немає, однак у музеї є сторожі, і, коли я закричу та почну кликати на допомогу, вони негайно примчать.

— Якщо встигнуть. Хоч би хто він був, він піде на все. Зваж на це.

— Або вона. Ти недооцінюєш слабку стать. А тепер я приготую собі кілька бутербродів, ніч може бути довгою. А як щось і станеться, я завжди зможу подзвонити в поліцію.

І тільки вже на кухні я згадав, що телефон несправний. Обірвано шнур.

Через півгодини з ключами Карін у руці я стояв перед дверима з тильного боку музею. Темні вікна дивилися так само непривітно, з високого дерева позад мене пролунав невдоволений крик якогось птаха, схожий на крик сови. І більше ані звуку, цілковита тиша. Мовчання і пітьма. Кілька галок прокинулись на дереві, посварилися за місце і знову затихли.

Я вставив ключ у замок. Двері безгучно відчинились. Так само тихо, як у різдвяну ніч, подумав я. Коли двері відчиняли з іншою метою. Червона лампочка на сходах втупилась у мене, немов палахкотюче око доісторичного чудиська, але я не став умикати світло. В мене не було причин оголошувати про своє прибуття. Сторожі після мого останнього візиту, напевне, подвоїли пильність, а якщо поблизу лісової галявини уже встиг з'явитися тигр, відлякувати його не варто.

Я пройшов перший поверх, поминув другий. Перед дверима в зелений коридор став і прислухався. Ні звуку, тільки кров шуміла у вухах. Я підступив ближче. Відчинив двері і зайшов. Тут панувала ще чорніша темрява, ніж на сходах, де хоч вікна пропускали тьмяний відсвіт нічного неба. Жива, рухлива темрява. У ній відчувалося щось лихе.

Фантазії, нервово подумав я і повільно рушив уперед, раз у раз торкаючись рукою стіни.

Раптом я наткнувся на щось кінчиками пальців. Двері Андерса, вирішив я і помацав рукою. Відчув під пальцями опуклі літери, дійшов до кінця дверей і намацав наступні. Це були двері Карін. Я знайшов ручку і натиснув. Сторож забув замкнути. Двері відчинились.

«А що, як не сторож? — подумав я. — Що, як убивця вже встиг повернутись, почув мою ходу й бачив, як відчинялися двері? Може, він уже тут, причаївся в темряві? І ладен на все. Він же вбив людину, і лише випадок урятував Карін від смерті. Може, її пишне волосся…»

Ніхто в кабінеті не зачаївся, і нічого не сталося. Я підійшов до письмового столу й викрутив лампочку з настільної лампи, щоб йому довелося скористатись кишеньковим ліхтариком або сірниками. Тоді він навряд чи помітить мене в моєму примітивному сховищі, і я матиму час на роздуми.

Канапа стояла під стіною. Я відсунув на півметра один кінець. Тепер, присівши, можна було дивитись, самому лишаючись непомітним.

Загалом, мабуть, смішно тут стовбичити. Якщо злочинець знав, чого приходив, він уже взяв потрібний йому документ. Я почав сумніватися, чи так це хитро придумано — провести ніч у темряві за канапою в безлюдному, тихому музеї. Піду-но я краще додому, а по дорозі зазирну до Карін. Нічного візиту не буде, напевне, він забрав усе, що йому треба.

Проте далі в своїх роздумах я не посунувся, бо двері прочинились дуже тихо й дуже обережно.


XXVII


Та враз двері застигли. Зупинились на півдорозі. Так, наче він передумав. Блиснув промінь світла від ліхтарика. Ковзнув у кімнату. Пробіг по столу. Майнув по стінах. Перекинувся на канапу і врешті зупинився на друкарській машинці.

Я сидів навпочіпки, із затерплими ногами, в роті у мене пересохло, а серце так калатало, аж я боявся, що він почує. Він повільно зайшов у кімнату, обережно зачинив за собою дворі. Але верхнього світла не вмикав, розуміючи, мабуть, що люди в патрульних машинах на вулиці можуть зацікавитися, чому це одне вікно на фасаді освітлене.

Я не міг роздивитися того, хто увійшов. Бачив лише його тінь. Неможливо було навіть визначити, чоловік це чи жінка. Та я відчував, що це чоловік. І чоловік, якого я добре знаю.

Він сів на стілець, що стояв біля письмового столу, й поклав ліхтарик на машинку, щоб освітлювати папери. Потім узяв стосик документів і став повільно переглядати їх.

Я розрахував правильно. Він вернувся по те, чого не встиг узяти, коли застав тут Карін. Але як діяти тепер? Про це я не подумав.

Так я й сидів, причаївшись за канапою. А поряд, за столом, сидів убивця, ладний на все. Він не дозволить, щоб хтось став йому на дорозі тепер, коли він майже біля мети, коли його задум майже здійснився. Єдиний мій шанс полягав у тому, щоб одурити його. Переконати, ніби ще кілька чоловік знають про те, про що знав я, отож убивати мене йому невигідно. Все одно його схоплять.

— Бенгте, — тихо озвався я.

Він здригнувся, погасив ліхтарик. Сидів не рухаючись.

— Я все знаю, провадив я. — Поліція теж.

Темний силует у сірому квадраті вікна лишався німим і нерухомим.

— Я знаю, ви ненавидите Андерса, ви йому заздрите. Він — здібний, дотепний, чарівливий. Його люблять жінки, він подобається чоловікам. Він швидко зробив кар'єру. Пише книжки, має науковий ступінь, його знають і за кордоном як серйозного фахівця. А ви всього цього позбавлені. У вас нічого немає. Ви — похмурий, невдоволений, брутальний. Без грошей і весь у боргах. Не дуже ведеться вам і з науковою кар'єрою. Ви тільки асистент, хоча Андерс старший за вас усього на десять років. А тепер він стане директором музею, що не поліпшує ваших перспектив на майбутнє. Я пам'ятаю одну з наших перших зустрічей. Ви тоді назвали Андерса кар'єристом і підлабузником. І сказали, що так йому й треба, — маючи на увазі крадіжку.

Він усе ще мовчав і не ворушився. А я вів далі, намагаючись виграти час. Адже сторожі іноді роблять обхід і в адміністративній частині музею.

— І ось ви зв'язуєтеся зі Скіпкою. Він частенько крутився у вас у музеї. Ви знали, що він позичає гроші й вельми охоче вдалися до його послуг. Ви купили собі літній будиночок і машину. Мабуть, і з боргами за навчання розрахувалися. Бо Скіпка був щедрий. І на позички, і на відсотки. Але то була щедрість, яка оплачується не тільки погашенням боргових розписок. Вона вимагає й зовсім іншої віддяки. Хіба не так?

Від письмового стола — ні звуку.

— Скіпка мав свої причини для такої щедрості. Йому потрібен був помічник, ось він його й купив. Того, хто мав виконати його доручення вельми делікатного характеру. Вкрасти корону, скіпетр та державу короля Еріка. Цей чоловік мав доступ до ключів і планів музею. Знав систему сигналізації, підготував схованку. І знаєте, що я думаю? Я думаю, що в тій схованці сиділи ви. Бо ви єдиний, у кого немає алібі на різдвяну ніч. Решта були вдома і відповіли на дзвінки. А потім ви вийшли через головний вхід, повз охорону. Правду я кажу чи ні?

Він відкашлявся, але сидів так само тихо.

— Вам потрібні були гроші, й у вас з'явилася можливість підставити ногу Андерсові, щоб він уже ніколи не став директором у жодному з музеїв. І остання, але дуже істотна обставина. Дуже істотна обставина. Дуже істотна. Адже нічого не пропало б, усе мало повернутися назад цілим і неушкодженим. А гроші все одно з'явилися б, бо Скіпка поінформував би страхувальні компанії й одержав відсотки за те, що ви з ним украли. Підсумок блискучий: кар'єру Андерса зіпсовано, а ви розрахувалися б з усіма боргами та ще й мали б чистий прибуток. Держава, скіпетр і таке інше невдовзі знову засяяли б у вітринах, а Скіпка підрахував би свої комісійні, якими його ощасливили вдячні страхувальні компанії. Чудова картина, правда ж?

Я помовчав, а тоді провадив:

— Єдине, чого я не зрозумів: як усе-таки Скіпці пощастило спіймати вас на гачок? І навіщо ви потім убили його, та ще й наділи корону мерцеві на голову? Але тепер я починаю розуміти. Я знаю, чого ви шукаєте в тих паперах. Скіпці стало відомо, не знаю, яким чином, що ви шахрували із звітами за преміальні фонди. Якщо це вийде назовні, вашому майбутньому кінець, з музею вас попросять. А на іншій роботі ви себе й уявити не можете. Скіпка, мабуть, роздобув якісь папери, що викривали ваші махінації. Вам треба було повернути їх, так само, як і боргові розписки за свої «позички», чи, точніше, плату за зроблені послуги. Інакше він і надалі тримав би вас у руках, навіть якби ви пішли в поліцію. Але Скіпка злякався і подзвонив мені. Бо ви забули зробити одну річ.

Я підвівся з за канапи. В ногах у мене закололо. До стола я не підійшов, а зручно вмостився біля канапи, на стільці з високою спинкою.

— Ви забули повідомити Скіпку про те, що запропонували урядові обміняти вашу здобич на ув'язнених в Кумлі терористів. Ви не обумовили цього із самого початку, і він вирішив, що ви хочете його ошукати. Він не знав, що ви просто злякалися мого стеження й надумали залишити фальшивий слід, на який поліція охоче клюнула. Але Скіпка не знав про ваші хитрощі, подзвонив мені й усе розповів. А цього йому робити було не слід, правда ж? І ви застрелили його, потім узяли з сейфа свої папери, корону наділи йому на голову, а в руку вклали скіпетр. Ви ж не були зацікавлені в тому, щоб королівські регалії пропали. А решта вкрадених скарбів, мабуть, лишилася на горищі. Отож ви добре заробили на цій справі. Поправили своє матеріальне становище, дали щигля Андерсові й примусили замовкнути Скіпку. Тепер вам лишилося тільки переглянути звіти на столі, щоб завтра не сталося чогось непередбаченого.

В роті у мене було сухо, хоч серце вже билося досить спокійно. Треба тільки не мовчати, і все буде гаразд. Так мені уявлялось.

Нарешті він поворухнувся. Закурив сигарету. Сірник черкнув об коробку і спалахнув жовтим полум'ям, не освітивши, проте, його обличчя. Замість цього полум'я засліпило мене.

І водночас із спалахом сірника, який освітив темряву, мені зненацька сяйнуло: я помилився.

Ні! Той, хто сидів біля письмового стола, міг бути ким завгодно, тільки не Бенгтом. Він сидів і, певне, всміхався. Слухав мої просторікування і всміхався. Сміявся над моєю недоумкуватістю.

Я раптом зрозумів: цей чоловік мав алібі на різдвяну ніч. Справді, він теж знав усе про лабіринти музею. Знав, де сигналізація, можливо, виготовив копії ключів. Він був десь поблизу ресторану і обробив різдвяну вечерю сторожів. Проте він більше залежав від Скіпки, ніж будь-коли міг залежати Бенгт. Тому він тут і сидів, у темному кабінеті Карін, гортав папери. Існував принаймні один такий документ, який перед нарадою, що почнеться через кілька годин, йому треба було підмінити.

— Чи знаєш ти, що прагнеш недосяжного? — повільно промовив я. Зрозумівши, нарешті, хто сидить за столом, я раптом відчув цілковиту байдужість. Ніби це мене більше не обходило. Очевидно, реакція після першого нервового напруження. Я був наче вичавлений лимон, я майже співчував йому. — Якби ти був не такий вигадливий і менше думав про всі деталі, ти, можливо, і впорався б. Але тебе підвели калоші, Хіллестрем і охорона. А найдужче калоші. Мені дуже шкода, Андерсе.


XXVIII


Він осліпив мене своїм ліхтариком. Потім підвівся, підійшов до дверей і ввімкнув світло. Проте я побачив не Андерса Бруна. Це був Мугенс Анд. Добродушний датчанин. Шеф відділу інформації і колишній учасник Опору. Він усміхався до мене.

— Цікаво, чи ви сповна розуму, — сказав він приязно і сів зі мною на канапу.

— Мугенс? — пробелькотів я, мружачись на світло. — Але… Я думав…

— Спершу ви подумали, що я Бенгт, потім — що Андерс. Ну що ж, я слухаю далі. Шерлок Холмс розповідає про свої пригоди. — Він засміявся.

— Але що ви тут робите серед ночі?

— Річ у тім, що я, як ви, мабуть, пам'ятаєте, тут працюю. А завтра в нас незапланована нарада. Ми маємо скласти бюджет. Цими грішми мені доведеться обходитись цілий рік. Я сидів удома й працював, але мені забракло деяких матеріалів, які я на час залишив у Карін. Тому я й заїхав до музею, щоб забрати свої папери. Нічого дивного в цьому не бачу. Та більш ніж дивно застати тут вас. Торговця антикваріатом, який сидить і базікає сам із собою про найфантастичніші речі.

— А ліхтарик? — запитав я. — Навіщо вам ліхтарик?

— Освітлення на сходах і в коридорі не вмикається. Таке іноді буває. Ліхтарик я ношу для того, щоб присвічувати собі, коли йду через сквер. У мої роки доводиться остерігатись, коли на вулиці слизько. А лампа на письмовому столі несправна.

— Несправна, — визнав я. — Я викрутив лампочку. Сьогодні ввечері за цим столом поранили Карін. Комусь, очевидно, потрібні були її папери. І я лишився, щоб глянути, чи не повернеться він. І він повернувся.

— Ви хочете сказати, що я виступаю як дійова особа у ваших умоглядних домислах? Щойно ви говорили про Бенгта й Андерса. Тепер і я, виходить, сподобився цієї честі.

— Вам, звичайно, моя поведінка здасться дивною, — погодивсь я. — Але мені відомо, хто причетний до крадіжки. І хто вбив Скіпку.

— Андерс?

Я кивнув.

— Скіпка займався безліччю справ. Був, між іншим, і консультантом із страхування. Як він сам себе іноді називав. Ви знаєте, що роблять ті люди?

— Не маю уявлення.

— Так от, вони таємно інформують страхувальні компанії. Скіпка, наприклад, одержував винагороду за те, що повідомляв, де перебувають украдені речі. Кілька відсотків, які можуть вирости в значну суму, коли йдеться про дорогі речі. Тому він зацікавився вашою виставкою шведських скарбів. Адже коштовніші антикварні речі навряд чи існують. Як і більш висока сума страхування. Його план був так само простий, як і геніальний. З виставки викрадають експонати. Консультант із страхування Стремберг делікатно проводить розслідування. Потім легкий натяк поліції — і все добро десь у боксі камери сховища. Експонати повертаються, виставка має рекламу, честь музею врятовано. А Скіпка одержує гроші.

— Фантастично! — приголомшено мовив Мугенс. — Геніально задумано.

— І не менш геніально здійснено. Сторожів присипляють. Злодій вичікує на горищі. Потім скрадається вниз, відключає сигналізацію, забирає регалії й повертається у свою схованку. А коли доскіпливі поліцейські розходяться по домівках, зникає і злодій. Тихо і спокійно, через чорний хід.

— Але як він увійшов? То Скіпка сам сюди забрався?

— Ось у цьому й полягає геніальність плану. Просто він знайшов собі помічника. Одного з працівників музею, хто знає сигналізацію, має ключі і кому відомо про горище та підвал. І, що найголовніше, хто захотів із ним співробітничати. Кого він підчепив на гачок, і добре підчепив.

— Ви, як я розумію, натякаєте на Андерса?

Я кивнув.

— Авжеж. Це був заступник директора музею Андерс Брун.

— Але ж це безглуздо! — здивовано вигукнув Мугенс. — Я не можу навіть уявити собі Андерса, який краде експонати з власного музею. Нісенітниця якась. Він же буде тут директором. Завтра це стане відомо.

— У цьому й розгадка. Всі ці роки Андерс мріяв стати директором Національного музею. Працював, надсаджувався. Ця посада — мета всього його життя. Використавши Андерсове шанолюбство як важіль, Скіпка й проник у музей.

— Нічого не розумію.

— А ви подумайте. Щоб здобути цю посаду, Андерс ладен на що завгодно. І раптом хтось погрожує йому. Мовляв, коли він не стане співробітничати, керівництву передадуть такі відомості про нього, що кар'єру його можна вважати закінченою.

— Які ж це відомості?

— Давня, звичайна історія. Банальні причини. Гроші, матеріальні ускладнення. Андерс двічі розлучений. Дві дружини, два виводки дітлашні, обом аліменти. Нова шикарна машина і смак до життя. А надто — жінки.

— Ви масте на увазі розтрату?

Мугенс закурив сигарету.

— Розтрат у нього не було. Він шихрував із картинами. Можливо, Скіпка давав Андерсові в борг, чудово розуміючи, як у того сутужно з грішми. Потім йому сяйнуло, що можна продавати Андерсові картини. Хіллестрема, приміром. До мене сьогодні зайшла одна літня дама і сказала, що продала музею через посередництво Скіпки картину Хіллестрема за десять тисяч. Хоча насправді Хіллестремові картини коштують набагато більше. От я й подумав, що різниця осіла у Скіпки в кишені. Але вони, мабуть, поділили гроші.

— Як це поділили?

— Дуже просто. Дама одержує свої десять тисяч. Скіпка отримує двадцять тисяч від Андерса, а квитанцію виписує на тридцять. Отож зиск вони ділять. Андерсові треба було вилучити ту квитанцію. Тому на Карін і вчинено замах.

— Ви, здається сказали про якісь калоші. До чого тут вони.

— А от послухайте! Я недаремно про них згадав. Адже як усе було? Андерс непомітно лишається в музеї різдвяного вечора. Пробирається на горище, після того як домішав чогось у страви, залишені для сторожів. Десь близько другої він спускається, відключає сигналізацію і бере що йому потрібно. Знову крадеться нагору, ховає здобич — і йде до себе в кабінет. Де й сидить, не вмикаючи світла,

— Але як же це? Адже він відповів з дому по телефону, коли подзвонили з поліції. І ніхто не виходив з музею між другою і пів на п'яту. Інакше на снігу лишилися б сліди, хіба не так?

— Все це так. Але по телефону відповів на дзвінок із поліції не Андерс.

— Хто ж тоді?

— А Скіпка. Стіг Стремберг. Адже поліцейський, який дзвонив, не знає його голосу.

— Дивовижно! Просто неймовірно!

— Але це ще не все. Тут був тонкий розрахунок. Андерс передбачив, що під час ранкового переполоху всі бігатимуть коло вітрин як очманілі й нікому не буде діла до того, чи справді він увійшов через головний вхід і якщо увійшов, то коли.

— Так, розумію. Ну, а калоші? До чого тут калоші?

— Отут він і перемудрував. Коли я вперше зайшов у кабінет до Андерса, Карін мимохідь сказала, що його калоші наскрізь промокли і вона поставила їх на газету біля радіатора. Та, згідно з поліційним звітом, ні на сходах, ні в коридорах не виявлено ніяких слідів. Отже, він був такий передбачливий, що зумисне намочив їх у туалеті, адже надворі була сльота.

— Ну, а Скіпка? Навіщо його вбили?

— Я думаю, що поліція виявилась меткішою, ніж хотілося б Андерсові. Тоді він злякався й вирішив заплутати сліди. І хитро придумав. Довідавшись, що двоє терористів із «Червоного серпня» сидить у шведській тюрмі, він і надіслав листа з вимогою обміну. Але не повідомив про це Скіпку, а той занервувався, думаючи, що його вплутують у якісь складні політичні інтриги, запідозрив підступ. Тут і з'ясувалося, що його, Скіпку, краще прибрати.

— Ви маєте якісь докази? Все це, звичайно, звучить непогано. Але ж потрібні й докази…

— Ходімо на горище, і я вам дещо покажу. А то він може повернутись і замести сліди. Якщо уже не зробив цього. Адже я бачив його там сьогодні увечері.

— Ви бачили Андерса на горищі? — різко запитав Мугенс. — Він був там сьогодні ввечері?

— Так, але він зник, перш ніж я встиг щось зробити. У мене таке відчуття, що нам треба піднятись туди якомога швидше.

Ми вийшли в коридор. Мугенс мав рацію. Електрики не було, але він присвічував ліхтариком. Ми пройшли коридором, піднялися сходами й зупинились перед залізними дверима, які вели на темне, занедбане горище.

Воно здалось мені таким же негостинним, як і минулого разу.

— Десь тут… — І я став пробиратися попід стіною. — Десь тут має бути драбина.

Ми оглядались, шукали — і знайшли: вона лежала на підлозі, впираючись у стіну, довга й хитка драбина. Я глянув угору. Там, у темному закутні між кроквами, причаїлась маленька дерев'яна комірчина. Якщо не знати про неї, то знизу її й не помітиш.

— Там, — показав я нагору. — Він піднімався туди.

Ми приставили драбину, і перший поліз Мугенс. Почулося скрипіння, драбину захитало, але він, наче ніде нічого, піднімався далі.

— Лізьте за мною, — сказав він десь на півдорозі. — Вона витримає.

І я поліз слідом. Дуже повільно. Не був певний у міцності драбини, як Мугенс.

Раптом, коли я дістався вже до середини, світло згасло.

— Мугенсе, — покликав я, — засвітіть-но ліхтарика.

Він не відповів і запалив тонку сигару. Я побачив його обличчя, спотворене у світлі сірника.

— До речі, ви знали, що Скіпка — старий нацист? — провадив я, піднявшись ще на щабель, — Під час війни він перекуповував у німців антикваріат і продавав у Стокгольмі. А застрелили його з «люгера». Чи не ваша робота? — пожартував я, мружачись від спрямованого мені в обличчя ліхтарика.

— Звідки ви знаєте? — тихо запитав він. — Як ви можете знати, що Скіпка був нацистом?

— Від Калле. Комісара поліції. Вони знають більше, ніж ми думаємо. У них давні архіви, про які ми й гадки не маємо.

І враз мене вдруге за цю піч осяяло. Я завмер, мов загіпнотизований. Що там казала Карін?.. Документи у неї в шафі… Відомості про всіх службовців музею. А що, як це був не Андерс, а хтось інший? Я отримав сигнал із найглибших закапелків підсвідомості, це сяйнуло, як блискавка в пітьмі. Хто допоміг Мугенсові дістати посаду в музеї?

— А чому ви ніколи не розповідали про ті часи, про свою боротьбу з фашистами? — сказав я, дивлячись нагору. — Може, й не були таким уже непримиренним ворогом нацизму? Ви приїхали до Стокгольма в кінці війни, і один ваш колега порекомендував вас, допоміг влаштуватись у музеї. Андерс мені розповідав. А колега цей — Скіпка. Може, все пояснюється тим, що ви були датським постачальником Скіпки? Збували йому конфісковані у єврейських родин витвори мистецтва та срібло? Ви ж торгували антикваріатом, чи не так? Андерс і про це розповідав. Тому ви й сиділи у Скіпки на гачку. І він примушував вас виконувати все, що наказував. Отож усе збігається. Замінимо лише ім'я Андерс на Мугенс — і неважко здогадатися, що серед документів можуть бути папери, які б ви охоче вилучили, перш ніж вони потраплять до рук поліції. Рекомендаційний лист Скіпки, напевне? Або щось інше в такому роді?

Ліхтарик погас, лише тьмяний вогник жеврів під стелею. Червона цятка на кінці його тоненької сигари.

— Яким же треба бути дурнем! Який же ви йолоп, Юхане, — долетіло раптом згори. Який же ви йолоп, коли думаєте, що я не використаю свого шансу тепер, коли майже все зроблено. Коли немає більше Скіпки, Скіпки, який присмоктався до мене, мов п'явка, доїв мене всі ці роки. І коли, нарешті, я знову можу вільно зітхнути, якийсь жалюгідний гендляр стає в мене на дорозі. Ні, ви сказали своє останнє слово. А крадіжка — ваших рук діло. Це й буде вашою епітафією.

— Ви про що? Яка епітафія?..

— Я сказав те, що сказав. Вас застали з убитим Скіпкою в броварні. І ви були тут, коли Карін ударили по голові. Вас сторож захопив на горищі. Але ви не встигли зробити все, для чого приходили, і пробралися сюди знову. Тільки цього разу це для вас погано скінчиться. Бо тепер пильний сторож не відчинить дверей, і вас знайдуть у залі Рембрандта.

— У залі Рембрандта?..

— Авжеж, ви правильно почули. На горищі є великі засклені отвори, які пропускають світло згори. Розташовані вони над демонстраційними залами. Довкола них — невисокі дерев'яні загорожі, щоб ніхто, бува, не впав униз. Але якщо станеться нещасливий випадок і ви в темряві спіткнетеся, то скло не витримає, і ви пролетите метрів десять чи й більше і гепнетеся на підлогу. А після цього не виживають.

— Ви хочете сказати…

— Авжеж. Ви були на горищі в оцій комірчині — прийшли глянути на вкрадені скарби. В темряві спіткнулися й упали на скло. Про всяк випадок у вас в кишені лежатиме якась невеличка річ, що-небудь із вкраденого. Так, усе це дуже й дуже сумно, Хумане, — такий приємний чоловік, такий симпатичний з виду… І вплутується в таку жахливу історію. Не пощастило. А може, справедливість узяла гору? — Він тішився своєю дотепністю.

— У вас це не пройде, — насилу видушив я з себе. — Не пройде. Вас однаково спіймають.

— Я впорався зі Скіпкою, якось упораюсь і з вами. Не так уже це важко. Візьму тільки з шафи деякі папери. Ні до чого, мабуть, щоб ваш Асплунд добрався до них.

Тут я відчув, як драбина починає сповзати. Мугенс штовхав її вниз. Потім сам він спуститься по крокві й підтягне мене, непритомного, до скляного квадрата в підлозі. Покладе на дерев'яний бортик — і штовхне. В коридорі його ніхто не встигне помітити, та й шукати ніхто не стане.

— Про решту не хвилюйтеся, — почув я з темряви голос Мугенса. — Ваша служниця знайде у вас рештки краденого. А на кухні, у схованці, — «люгер», той самий пістолет, з якого застрелили Скіпку. Не хвилюйтеся. Ніч довга. Часу в мене досить.

— Стривайте, — зробив я відчайдушну спробу вигадати час. Стрибнути в темряву я не наважився. Надто високо. — Стривайте. Ви не розповіли, як усе відбувалося.

— Вас це ще може цікавити? Ну, гаразд. Усе відбувалося так, як ви й казали. Під час війни ми зі Стігом робили всякі справи. Якби не ми, знайшлися б інші. А останні роки я був міцно прив'язаний до Скіпки, час від часу він смикав за мотузочок і примушував мене робити те, від чого я волів триматись якомога далі. І з кожним разом я дедалі глибше вгрузав. За родом своєї діяльності мені доводиться спілкуватися з людьми, які підтримують зв'язок із Національним музеєм. А їхні справи неабияк цікавлять тих, хто спеціалізується на крадіжках витворів мистецтва. Він примушував мене розповідати про них усе до найменших подробиць. Потім відбувалося пограбування, виносили найкраще. А я сидів по вуха в лайні. Решту ви знаєте. У різдвяну ніч Стіг сидів у мене вдома, він і відповів, коли подзвонили, а я був тут. Про «Червоний серпень» я йому не розповідав. А думка була непогана, принаймні, я так вважав. Поліція просто розривалася. Але Стіг злякався, вирішив, що я хочу його одурити. В четвер увечері ми домовилися зустрітись, я прийшов трохи раніше і почув його розмову з вами. Тоді я вбив двох зайців одним ударом, одним пострілом.

— Корону й скіпетр ви тоді принесли з собою в броварню?

— Ні, вони лежали у Скіпки в сейфі. Він так зажадав, бо не довіряв мені. Нарешті я його спекався. Мабуть, смішно було дзвонити Бенгтові й Андерсу, але ж усе майже вдалося.

— А папірець із словом «Помста»?.. Ви приготували його заздалегідь?

— Ні, додумався уже в броварні. Це була імпровізація. Ви багато чого зрозуміли але не досить добре. Сумно, Юхане, сумно.

То було останнє, що я почув, перш ніж зрозумів, що падаю. Лечу вниз, у темряву, а наді мною — драбина. Я закричав, і все провалилось у темряву.


XXIX


Яскраве світло. Біле, гостро світло, воно мучить, терзає мене, хоч я і приплющив очі. І ще запах. Пахло квітами й ефіром. Одна рука не рухалась, і нога задерев'яніла.

Я обережно розплющив одне око, потім друге. Повільно, дуже повільно. Кімнату залипало сонце. Яскраве, буйне весняне сонце світило на ковдру, відбивалося від склянки на столі.

Я лежав під картатою голубою ковдрою, а моя рука, підвішена на розпірці, випросталась угору, немов застигши в нацистському вітанні.

Нацисти, подумав я, і різкий біль шпигнув у голову. Здоровою рукою я обережно обмацав лоба. Голова була туго забинтована.

На столі біля мене стояв букет. Через білу поверхню стола тягнувся провід до дзвінка. Я натиснув білу кнопку. Через п'ять хвилин з'явилася сестра в білому халаті з брошкою на шапочці.

— Доброго ранку, — сказала вона приязно. — Чудово, що ви опритомніли. Ви були хворі, тепер усе добре.

— Може, й добре. Як подивитись. Скільки я тут лежу?

— Тиждень приблизно. Одну руку зламано. Накладено гіпс. І поранення голови. Але щодо іншого все гаразд. — Вона усміхалась мені з професійним оптимізмом. — Тепер нам треба тільки дотримуватись повного спокою і лікуватись, тоді ми скоро одужаємо. — І спритними, звичними рухами поправила ковдру.

— Я б чого-небудь попив, — сказав я, облизуючи потріскані губи. — І мені треба поговорити з поліцією. З комісаром Асплундом.

Вона подала мені воду, помацала пульс, м'яко, заспокійливо усміхнулась і вийшла.

— Поліцію!.. — закричав я їй навздогін, але вона не почула.

І раптом я заснув. Зненацька, мов задули полум'я свічки. А коли прокинувся, було вже не так видно, яскраве сонце зникло. У вікно зазирав сірий, похмурий січневий день. На віконному карнизі примостився горобець, а на стільці в ногах ліжка влаштувався ще один гість.

— Так-так, Юхане. Ожив, незважаючи ні на що. Еге ж… Бур'ян, він добре росте…

Калле, сміючись, підсунув мені коробку шоколадних цукерок.

— Ось поласуй, бо ще довгенько тут вилежуватимешся, — повідомив він бадьорим голосом. — Я ще не зустрічав людини, яка б мала твій хист устрявати в різні історії.

Я стомлено усміхнувся.

— Як там моя Клео? Хто про неї подбає? І де Карін?

— Ну й ну, — пробурмотів він. — Ти спершу питаєш про ту тварину, а вже потім про Карін. Хоча ти завжди був несповна розуму. Ну, гаразд, не буду. Якщо ти можеш щось розповісти, охоче послухаю.

— Розкажи-но ти перший. Як я сюди потрапив, наприклад?

— Тут немає нічого дивного. Один із сторожів робив обхід і почув на горищі глухий звук, ніби впало щось важке. Він пішов на шум і побачив тебе. Ти лежав на підлозі, а кров із тебе цебеніла, наче з кабана під ножем.

— Я був один?

— Один?.. Ясна річ, один.

— Сторож не бачив Мугенса Анда?

— Чого б це його мав бачити сторож?

— Бо він намагався убити мене. Бо це він убив Скіпку й украв корону.

— Ну-ну-ну… — лагідно сказав Калле, незграбно поплескуючи мене по руці. — Я знаю, що ти дуже забився, але не настільки ж…

— Це Мугенс, — тихо повторив я. Я почував себе стомленим і сперечатися був не годен. Але розповів, повільно, з усіма подробицями, про те, що сталося.

Я скінчив, а Калле все ще сидів мовчки. Довго розглядав мене, нічого не кажучи. За вікном почало смеркатись.

— Гм, — сказав він нарешті. — Ми затримали Хеллера. У тому самому сорочому гнізді на горищі знайшли весь мотлох, а в Хеллера немає алібі ні на різдвяну ніч, ні на той четвер, коли вбили Скіпку. Твоя розповідь звучить надто фантастично… Що Скіпка співробітничав із фашистами, ми знаємо. Він торгував антикварними речами, які німці переправляли до нас із Данії та Норвегії. Відомо й те, що Мугенс Анд приїхав до Швеції перед самим кінцем війни. А тепер ти твердиш, що Мугенс разом із Скіпкою були в одному запрягу, а потім Скіпка примусив його взяти участь у крадіжці корони?

— Саме так. Скіпка влаштував його на роботу. А про ті часи Анд завжди уникав говорити. В сорок п'ятому році йому не лишалося нічого, як зникнути. У кінці війни. Якби він був учасником Опору, йому слід було б повернутись у Данію, увінчаному лаврами, чи не так? Навіщо ж торговцеві антикваріатом та учасникові Опору всі ці роки ховатися в підвалі Національного музею? Проте він жодного разу не з'їздив у Копенгаген. І зовсім не обов'язково, що брати участь у крадіжці його примусив Скіпка. У мене таке відчуття, що обидва наші суб'єкти були здатні зійтися полюбовно, без взаємних погроз і незлагод. Скіпка заночував різдвяної ночі в Мугенса й відповів по телефону, коли дзвонили, а Мугенс уранці спустився з горища і змішався а людьми, яких того ранку в музеї було чимало. Дуже просто, і ризику ніякого.

— Гм, — пробурмотів Калле, шукаючи люльку. — Гм, не знаю, що й сказати. Його діяльність під час війни з огляду на термін давності не підлягає покаранню, а на підтвердження твоїх слів у нас нема доказів. Ніяких. Він, природно, все заперечуватиме. Під час переполоху, коли сторожі знайшли тебе на горищі, він, напевне, встиг спуститись у кабінет Карін і вилучити з теки всі документи, які могли свідчити про його зв'язок із Скіпкою Стрембергом. То, виходить, якби сторож не йшов верхнім поверхом, під горищем, саме в ту мить, коли впала драбина, тебе знайшли б у залі Рембрандта. Тобі є з чого порадіти.

— Ще б пак, — сказав я стомлено. — Отже, він не встиг до мене додому, щоб підкинути крадене й пістолет…

— Виходить, ні. Ми все знайшли нагорі, в схованці, а пістолет, напевне, лежить на дні затоки. Побачу, що тут можна зробити. Бо якщо ми не знайдемо проти нього доказів, цілком можливо, що він лишиться на волі. Ага, тобі вітання від Карін. Вона зайде увечері, в час відвідувань. Про твою кицьку вона дбає. Ні, ні, мені пора. Подивимося, що в нас вийде з Андом.

Він мені не вірить, думав я, лежачи на подушках у напівдрімоті. І, зрештою, нічого дивного в цьому нема. В його рівнянні все сходилося. Потім з'являюсь я і викладаю свою детективну історію, перевертаю все з ніг на голову. Без доказів, самі тільки слова. Чи повірили б мені в суді, чи Мугенс та його адвокати підловили б мене самого? Бо я таки був у броварні, коли застрелили Скіпку, а мого алібі в різдвяну ніч не може підтвердити ніхто, крім Клео.

Далі я вже ні про що не думав, бо заснув. Мені снилося, ніби я перебуваю під самісіньким дахом своєї крамниці, яка стала величезною, наче церква. Потім я впав. Усе падав і падав у темряву, аж поки прокинувся, весь мокрий від поту.

Зненацька відчинилися двері, тихо й нечутно. Хтось увійшов. Але не лікар у білому халаті й не привітна сестра. Хтось у пальто, в капелюсі та рукавичках. Він рухався швидко, цілеспрямовано. Підійшов до вікна, причинив стулки. Потім скрадаючись, рушив до ліжка.

Я вдав, ніби сплю, і, примружившись, стежив за незнайомцем. Він нахилився над ліжком, і я впізнав Мугенса. Витягши руки, він навалився на мене всім тілом, затуляючи мені рота й носа.

Я хотів закричати, намагався пручатись. Але він притис мою здорову руку, а друга безпорадно висіла в гіпсі.

Я відчував, що задихаюся, під повіками в червоному тумані спалахували іскри. Очевидно, він розчинив вікно, щоб тихо й без перешкод зникнути після того, як задушить мене. Ліквідує останнього свідка. Та ось дворі знову відчинились, і я почув голос Карін. Засвітилося верхнє світло, щось сказала сестра. Його хватка ослабла, він пустив мене, метнувся до дверей і вискочив у коридор.

— Юхане! — вигукнула Карін, кинувшись до ліжка. — Любий! Що сталося? Чому тут був Мугенс?

— Щоб убити мене, — насилу вимовив я. — Убити з другої спроби.

— Ну й ну, — суворо сказала сестра. — Безладдя в лікарні просто нечуване. В палатах прохідний двір, ходять тут кому й коли заманеться.

— Сестра, негайно дзвоніть у поліцію, комісарові Асплунду…

Із сумки Карін почулося нявкання, і Клео стрибнула на ковдру, підкралась і лизнула мене в ніс. Муркочучи, вона тицялась головою мені у вухо, в плече, потім заплющила очі й скрутилася клубочком, тепла, мов грілка.

— Ну от, хіба не правду я казала, — мовила сестра. — Мало нам тут поліції та замахів на вбивство. Тепер у палатах ще й коти.

І вона вийшла, навіть своєю спиною виражаючи осуд. А Карін лишилася. Вона цілувала мене, але не муркотіла. Хоча відчувалося, що і їй до вподоби таке заняття.



Примітки

1

УРП — управління ринком праці.

(обратно)

2

Назви стокгольмських парків.

(обратно)

3

Телепрограми шведського телебачення.

(обратно)

4

Площа пліток.

(обратно)

5

Проточна площа.

(обратно)

6

Сельгерторг — одна з головних площ Стокгольма.

(обратно)

7

Спосіб дії (лат.).

(обратно)

8

Викрадення людей з вимогою викупу.

(обратно)

9

Еланд — великий шведський острів у Балтійському морі.

(обратно)

10

Район Стокгольма на березі озера Меларен.

(обратно)

11

Один з історичних центрів Стокгольма, розташований на острові.

(обратно)

Оглавление

  • Ян Мортенсон СМЕРТЬ ХОДИТЬ ПО МУЗЕЮ
  • І
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • VII
  • VIII
  • IX
  • X
  • XI
  • XII
  • XIII
  • XIV
  • XV
  • XVI
  • XVII
  • XVIII
  • XIX
  • XX
  • XXI
  • XXII
  • XXIII
  • XXIV
  • XXV
  • XXVI
  • XXVII
  • XXVIII
  • XXIX