Трикутний капелюх [Педро Антоніо де Аларкон] (fb2) читать онлайн

Педро Антоніо де Аларкон ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість та оповідання

EL SOMBRERO DE TRES PICOS

1874

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З іспанської переклала Женев’єва Конєва}

_{Передмова Олени Олексієнко}

_{ПЕДРО АНТОНІО ДЕ АЛАРКОН}

_{Педро Антоніо де Аларкон (1833–1891) — один з засновників критичного реалізму в Іспанії. Творча спадщина письменника надзвичайно різноманітна: подорожні нариси, оповідання, повісті, романи. Кращі твори Аларкона стали своєрідними віхами в подальшому розвитку національної літературної традиції. Подорожні нотатки письменника — «З Мадріда до Неаполя» (1861), «Альпухарра» (1873), «Подорож по Іспанії» (1883) — утвердили цей жанр у іспанській літературі. Сповнені патріотизму оповідання про події війни за незалежність 1808–1814 рр. («Маленькі національні історії») стимулювали звернення до цієї теми кращих представників критичного реалізму другої половини XIX ст. (Беніто Перес Гальдос. «Національні епізоди»). Повість «Трикутний капелюх» (1874) стала матеріалом для численних переробок представниками різних видів мистецтва (балет Мануеля де Фальї «Трикутник», комедія Алехандро «Мельничиха з Аркосу» тощо).}

_{Творчий і життєвий шлях Педро Антоніо де Аларкона був досить складний і суперечливий. Народився він 10 березня 1833 р. в збіднілій дворянській родині в місті Гуадісі. В цьому невеличкому містечку, що розкинулося за шістдесят кілометрів від Гранади, минули дитинство та юнацькі роки письменника. Вузькі, криві вулички, старовинний собор, печери на околицях становили ту особливу атмосферу іспанського півдня, що змалку зачарувала майбутнього письменника. Андалузія, одна з наймальовничіших областей країни, подарувала країні чимало поетів. Саме з Андалузією пов'язана творчість Федеріко Гарсії Лорки, Антоніо Мачадо, Рафаеля Альберті. Сповнені натхнення і рядки Аларкона, який повертається до спогадів дитинства на сторінках автобіографії: «Собор… — це душа і життя Гуадіса! Тут відбулася моя перша зустріч з мистецтвом. Собор відкрив для мене таємниці архітектури, тут я вперше почув музику, захопився першими картинами… Тут, у хмарах фіміаму, при світлі тисяч вогнів, під звуки органа, слухаючи гармонійні голоси співаків і стогони скрипок, я відчув мистецтво, почав мріяти про поезію».}

_{Близькими письменнику стають і героїчні традиції рідного краю. Розповіді про події національно-визвольної війни 1808–1814 рр. чув Аларкон ще з дитинства. Багато в чому визначили вони згодом світосприйняття майбутнього автора «Маленьких національних історій», дія яких, до речі, часто відбувається поблизу рідного міста письменника.}

_{Спершу Аларкон навчається в гранадській семінарії, а потім, за бажанням батьків, починає вивчати юриспруденцію. Проте матеріальне становище не дозволяє йому знову повернутися до семінарії, та й кар'єра священнослужителя не вдовольняє юнака. На той час Аларкон уже публікує статті в місцевих газетах, захоплюється поезією, намагається заснувати журнал «Ель Еко де Оксіденте». Повіривши у свій літературний хист, він залишає Гуадіс і їде до Мадріда з твердим наміром стати письменником.}

_{Однак його перші літературні спроби успіху не мають, і Аларкон, покинувши столицю, повертається доТранади, де зближується з літературним гуртком «Куерда гранадіна». В 1854 р. в Мадріді спалахує повстання, що передувало четвертій революції; воно було спрямоване проти хабарництва та лихварства, що панували у придворних колах. Вимоги повстанців, так звана «Мансанареська програма», були помірковані: збереження монархії, але дотримання і вдосконалення законів. Однак і такого маніфесту виявилося досить, щоб спричинити антиурядові виступи по всій країні. Свідком і учасником четвертої іспанської революції стає й Аларкон. Повернувшись до Мадріда, він пристрасно викриває на сторінках сатиричної газети «Батіг» іспанських клерикалів та уряд Ізабелли II.}

_{Проте Аларкону не вдається зберегти вірність революційним ідеалам молодості. Нестабільність, суперечливість іспанської дійсності позначились і на світоглядній позиції автора «Трикутного капелюха». Після поразки четвертої революції до влади прийшов уряд Нарваеса, що намагався будь-якими засобами відновити колишні феодально-абсолютистські порядки. В'язниці були переповнені, найменший вияв невдоволення жорстоко придушувався. Коли у 1858 р. на чолі уряду став О'Доннель, він дістав підтримку значної частини національної буржуазії. Не більш революційний, ніж його попередник, О'Доннель, проте, виявився прибічником капіталістичного розвитку Іспанії. Опорою нового уряду став так званий «Ліберальний союз». Тимчасові успіхи кабінету О'Доннеля — пожвавлення національної промисловості, поновлення торговельних контактів з країнами Західної Європи, вдало завершена військова авантюра в Марокко, яка коштувала країні чимало мільйонів песет, — дедалі більше привертають на бік нового уряду іспанську буржуазію.}

_{Серед його прибічників опинився й Аларкон. Коли в 1859 р. розпочалася війна в Марокко, письменник добровільно йде в армію. Пізніше він двічі представляє в парламенті партію «Ліберальний союз», бере активну участь у передвиборчій кампанії О'Доннеля. Скинення Ізабелли II та події п'ятої революції (1868–1874) не змінюють його політичної орієнтації. Все більше схиляючись у бік правих, письменник на середину 70-х років остаточно переходить до табору консерваторів. Свого часу пристрасний противник монархії Бурбонів, він у 1875 р. закликає «Ліберальний союз» підтримати утвердження на іспанському престолі короля Альфонса, що прийшов до влади після поразки республіканців. У тому ж році Аларкон стає членом Державної ради, а дещо пізніше обирається до Академії. Вступна промова обраного академіка, яка називалася «Про мораль у мистецтві», ще раз засвідчила про відмову письменника від своїх колишніх прогресивних переконань. Відверто консервативні й останні художні опуси Аларкона: соціально-тенденційні романи «Скандал» (1875), «Дитина на кулі» (1880), «Блудниця» (1882).}

_{В історії іспанської літератури прізвище Аларкона пов'язане зі становленням національного варіанта критичного реалізму. В той час, коли в країнах Західної Європи реалістичне мистецтво вже дало цілу плеяду талановитих майстрів (Бальзак, Стендаль, Діккенс, Теккерей), в Іспанії провідна роль і далі належить романтизму, який, однак, усе більше втрачає своє значення. Імена Хосе де. Еспронседи та Маріано Хосе де Ларри вже стали надбанням національної літературної традиції. Минули й театральні тріумфи Анхеля де Сааведри, Гарсії Гутьєрреса, Хуана Еухеніо Артсенбуча. Поступово романтична тенденція набуває епігонського характеру, не втрачаючи, проте, впливу на національну літературу. Не можуть відійти від романтизму й перші автори новоутвореної школи критичного реалізму. В романтичному дусі написано юнацькі вірші Хуана Валери, близькі до поетики романтизму ранні історичні романи Переса Гальдоса («Золотий фонтан») і Бласко Ібаньєса («Граф Гарсі Фернандес»). Тим більше не зміг уникнути впливу романтичної традиції Аларкон, один з перших представників критичного реалізму в країні.}

_{До літературної діяльності Аларкон звертається дуже рано. Перший свій прозовий твір — роман «Фінал Норми» — він створив у сімнадцятилітньому віці (опубл. 1855 р.). Роман буквально переповнений романтичними штампами. Їх так багато, що часом оповідь починає набувати пародійного характеру. Сам Аларкон згодом назве свій перший твір «невинним хлоп'яцтвом». Однак уже в «Фіналі Норми» вирізняються певні особливості творчої манери письменника, які з усією повнотою зазвучать у такому визначному творі, як «Трикутний капелюх», де в художній формі знайдуть адекватне вираження ліризм, романтична схвильованість і мрійливість музики Белліні. Лишиться характерним для почерку зрілого письменника легкий іронічний настрій оповіді, який ніби пом'якшує романтичну екзальтацію початківця.}

_{Риси романтичного світосприйняття зберігаються і в подальших творах Аларкона. Починаючи з 50-х років XIX ст., письменник звертається до малої прози, створюючи численні оповідання, згодом об'єднані в збірки «Любовні оповідання» (1881), «Маленькі національні історії» (1881) і «Невірогідні оповідки» (1882). Елементи романтичної поетики, поступово втрачаючи характер екзотичної бутафорії, органічно входять до художнього арсеналу письменника. Оповідання свідчать про явне тяжіння Аларкона до реалізму. Особливо відчутно це в деяких оповіданнях збірки «Маленькі національні історії».}

_{Жанри малої прози в іспанській літературі ще за часів раннього Відродження набувають особливої популярності саме напередодні виникнення критичного реалізму. Починаючи з «Листів простакуватого ледаря» (1820) Міньяно, в національній літературі утверджується, наприклад, жанр нарису (сатиричний нарис, етнографічний нарис). Новою віхою на шляху оволодіння реалістичними засобами відображення дійсності стали нариси видатного іспанського сатирика XIX ст. Маріано Хосе де Ларри.}

_{Плідно розробляючи вже сталу для іспанської літератури традицію, письменник поступово створює власну реалістичну поетику. Цю тенденцію чітко видно при співставленні двох оповідань «Офранцужений» та «Алькальд-вугляр». Обидва оповідання об'єднані спільною темою — уславлення мужності іспанського народу під час війни за незалежність 1808 року, але розкрито цю тему різними художніми засобами.}

_{В оповіданні «Офранцужений» (1856) внутрішнє зіткнення романтичних і реалістичних засад особливо відчутне. Саме за законами романтичного мистецтва створено образ головного героя — аптекаря Гарсії де Паредеса, нащадка звитяжного лицаря, який прославився в боротьбі з французами у XVI ст. Не претендуючи на повноту зображення характеру свого героя, Аларкон обирає лише одну, але головну особливість його внутрішнього світу — ненависть до гнобителів батьківщини. Образ аптекаря створюється за законами романтичного жанру. Все, що оточує героя, набуває відтінку загадковості, недомовленості: дія починається холодної осінньої ночі, на тлі тьмяного неба виникають якісь похмурі обриси тощо. Сповнений таємничості й сам Гарсія де Паредес. Укрупненню образу, наданню йому романтичної неповторності сприяють також прозаїчні зовнішні деталі (герой лише аптекар у маленькому галісійському містечку, одинак і відлюдник) — це навіює читачеві думку про якісь загадкові події, що вплинули на долю Гарсії де Паредеса в минулому. Типовим для романтичної поетики б й фінал оповідання. Гордий, похмурий, самотній індивідуаліст героїчно гине, ціною власного життя знищуючи двадцять французьких загарбників. «Я зробив більше від вас усіх для визволення батьківщини», — урочисто промовляє Гарсія де Паредес, помираючи.}

_{Водночас художня своєрідність оповідання визначається не лише вмілим використанням прийомів романтичної словесності. Тут наявні й елементи реалізму. В невеликому за обсягом оповіданні скупими, але виразними штрихами письменникові вдається створити колективний портрет героїв буремної Іспанії, передати мужність, патріотичний дух іспанського народу. Вдала щодо цього сцена, яка є зав'язкою дії. Натовп жителів Падрона збирається біля аптеки, щоб покарати «зрадника», який запросив до себе французьких офіцерів. Аларкон уникає індивідуалізації персонажів, відмовляючись від будь-яких коментарів. Чуються лише голоси героїв: жіночий вигук, дискант монаха, старечий шепіт. Репліки підкреслено лаконічні, але напрочуд виразні. Гудіння розрізнених голосів набуває єдиного звучання. Перед читачем — народна Іспанія, яка, виступивши проти гнобителів, зуміла відстояти свою честь. Неважко побачити спорідненість героїв Аларкона з історичними прототипами: з доблесними захисниками Сарагоси та з мужніми мадрідцями, що повстали 2 травня 1808 року проти французьких інтервентів. Пізніше ця тема буде розвинута видатним представником критичного реалізму другої половини XIX ст. Беніто Пересом Гальдосом у «Національних епізодах». Та вже у Аларкона зображення боротьби народу за свою незалежність часом досягає епічного масштабу.}

_{Наявність у художній природі оповідання двох принципів — романтичного та реалістичного — призводить до того, що романтичне протиставлення — герой і натовп не несе в собі внутрішньої конфліктності. Як Гарсія де Паредес, так і жителі Падрона, які називають його зрадником, сповнені гарячого патріотизму, ненависті до загарбників.}

_{В оповіданні «Алькальд-вугляр» (1859) переважають уже власне реалістичні засоби та прийоми зображення дійсності. Розвиткові сюжету передує невеликий вступ, що має ознайомити читача з обставинами національно-визвольної війни 1808 р. Щоб бути переконливим, письменник збагачує оповідь історичними екскурсами, використовує фактографічний матеріал. З гіркотою пише Аларкон про зрадницьку позицію правлячих кіл Іспанії, які пішли на компроміс із французькими інтервентами: було проголошено офіційну радість та ентузіазм під страхом смертної кари.}

_{Вступ є своєрідним ескізом, який відкриває епічне полотно, де головна діюча сила — народ. Саме селяни, вуглярі та лісоруби маленького містечка Лапеси, загубленого біля підніжжя покритої вічним снігом гори Муласен, а не аристократична верхівка, яка наслідує звичаї загарбників, є рушійною силою історії. Герой як виняткова особистість більше не цікавить Аларкона. З щирою теплотою, гарячим захопленням розповідає письменник про своїх буденних персонажів. Замість романтичної піднесеності з'являються доброзичлива іронія, підкреслена повсякденність, навіть заземленість доблесних захисників Лапеси. Мало відрізняється від своїх односельців і алькальд Мануель Атієнса, який на очах у читача перетворюється зі звичайного селянина в народного героя.}

_{Аларкон не ідеалізує своїх персонажів, навпаки, він бачить у них кумедне й величне, жалюгідне й гідне захвату. З глибокою симпатією зупиняється погляд письменника на кожній деталі побуту вільнолюбних лапесців, милуючись селянським взуттям, грубим вовняним одягом, величезними шкіряними патронташами. Ця підкреслена увага до деталей не пов'язана, однак, ні з романтичним ставленням до місцевого колориту, ні з посиленою увагою до подробиць побуту. Кожна дрібниця, кожний предмет потрібні авторові перш за все як «речове оточення». Ці описи є доповненням до характеристик персонажів, вони роблять оповідь рельєфнішою, відчутнішою.}

_{Формуючись як самобутній письменник, Аларкон спирається передусім на гуманістичні традиції іспанської класичної літератури. Неважко знайти в оповіданні елементи, що зумовлені впливом «Нумансії» Сервантеса чи «Фуенте Овехуни» Лопе де Веги. Виробленню реалістичної манери письма сприяла і журналістська діяльність Аларкона, коли він працював над документальними репортажами. Високої публіцистичності сповнені в оповіданні авторські звернення до читача, сюжетний коментар написаний часом виразною мовою політичного плаката. Письменник надає, таким чином, окремому епізоду війни за незалежність яскравих літописних рис народного опору.}

_{Про потенційні можливості жанру малої прози в іспанській літературі XIX ст. свідчать й інші оповідання Аларкона. Мистецька палітра прозаїка приваблює передусім розмаїттям тем, сюжетів, майстерно створених персонажів.}

_{До часів переможного завершення війни за незалежність письменник звертається також в оповіданні «Ангел-охоронець». Розповідь про трагічний випадок — загибель дитини від рук власної матері, яка вимушена рятувати себе і свою родину від свавілля французьких мародерів, — обертається на пристрасне звинувачення жорстокості іноземних загарбників.}

_{Гумористична тональність переважає в оповіді «Квитанційна книжка», місцем дії якої є сучасне письменнику іспанське село.}

_{Використовуючи надбання національної літературної традиції, Аларкон створює образ селянина Бускабеатаса. Не менш вдало і дотепно, ніж Санчо Панса — славетний персонаж з «Дон-Кіхота» Сервантеса, вершить свій суд дядько Бускабеатас, домагаючись повернення викрадених гарбузів, що коштували йому важкої праці.}

_{Побутова достовірність та реалістичність «Квитанційної книжки» контрастують з романтичною загадковістю оповідання «Два поняття про славу», дія якого відбувається у XVII ст. Історія ченця, що в монастирській келії зрікся свого таланту живописця й цим самим поховав себе для людей, нагадує своєю суворою піднесеністю симфонію полотен Сурбарана.}

_{Сюжет «Розмови в Альгамбрі» розгортається на фоні казкової краси старовинної резиденції маврітанських володарів Іспанії. Зачарування східною екзотикою поєднується в оповіданні зі щирим співчуттям до нащадків Сегрі та Абенсеррахе, які, втративши батьківщину, перетворилися на безправних вигнанців.}

_{Потяг митця до поєднання гостросюжетної фабули з іронічним підтекстом розповіді демонструють такі зразки його прози, як «Тік-так…» і «Гарний улов», побудовані на анекдотичній ситуації.}

_{Підкреслено іронічне забарвлення вирізняє й оповідання «Чому вона білява?» Читач ніби потрапляє до творчої лабораторії письменника, який залучає його до своєрідної інтелектуальної гри жартівливого співавторства.}

_{Саме в цих, а також в інших оповіданнях формується та особлива манера Аларконового письма, що дає такі блискучі взірці індивідуального стилю, як повість «Трикутний капелюх», створена вже на засадах реалістичного мистецтва. В цьому невеликому за обсягом творі багато дотепів, жартівливого лукавства, та водночас він сповнений глибокого знання людської натури.}

_{Опублікована в 1874 р., повість одразу ж привернула увагу читачів. Сюжет її написано на основі популярного в XVIII ст. романсу Мірошник з Аркоса» та на основі лібретто невеличкої комедійної п'єси «Корехідор та жінка мірошника» (1862). Повість відзначається також простотою фабули, відсутністю особливих стилістичних прикрас.}

_{«Що вона показує? Яка її мета? В чім її перевага? — запитує Луїс Альфонсо, автор однієї з численних газетних рецензій, що з'явилися в мадрідській пресі одразу після видання «Трикутного капелюха». І дає відповідь: — Основне її надбання передусім у тому, що вона показує можливості іспанської прози, використовуючи нові прийоми, зберігаючи все краще з національної традиції; публіка захоплена здоровим читанням, а перед письменниками відкрилася широка й плідна дорога для творчості».}

_{Історія гарної жінки мірошника та, нерозумного корехідора, взята Аларконом з популярного романсу, така ж проста й просякнута лукавим гумором та прихованою повчальністю, як і всі фабльо, шванки, фрашки народних жартівників і веселунів, завжди готових посміятися над витівкою кмітливого простолюдина, якому вдалося ошукати чванливого аристократа. Проте письменник не обмежується використанням фольклору; він надає» популярному романсу цілком нового звучання. В «Мірошнику з Аркоса» жінка поступається домаганням знатного корехідора, а обурений чоловік відплачує тим самим, спокусивши під час нічного побачення корехідорову дружину. Аларкон відмовляється від мотиву подвійної зради, лишаючи подружню честь героїв незаплямованою.}

_{Не вилучаючи з сюжетної основи анекдотичної ситуації, письменник різко змінює характери героїв та вмотивування їхніх учинків. І не лише вимоги пристойності та скромності змушують Аларкона дещо змінити сюжет, не лише цікавий випадок на млині й кмітлива витівка дядька Лукаса мають привернути увагу читача. Проникливий, насмішкуватий письменник ставиться до людини з таким довір'ям, так великодушно прощає своїм добрим, веселим героям їхні вади й помилки, що зворушлива історія кохання дядька Лукаса та сеньї Фраскіти поступово обертається в поетичний гімн іспанському народу. Людяність мірошника та його розумної дружини торжествує над несправедливістю й насиллям, стверджуючи перемогу моральної величі народного духу.}

_{Симпатія письменника явно на боці дядька Лукаса та Фраскіти. Працюючи над образами цих персонажів, Аларкон досягає неабиякої художньої майстерності. В повісті немає декларативних авторських описів, письменник насичує образи своїх улюблених героїв внутрішнім теплом і життям. Дядько Лукас — один з численних в іспанській літературі героїв-пікаро — кмітливих і дотепних від природи людей. «В п'ятнадцять років Лукаве потрапив у місто до єпископа, попередника теперішнього, був у нього напів-пажем, напівслугою». Подальші пригоди дядька Лукаса мало чим відрізняються від опису життєвих перипетій Ласарільйо з Тормесу, Гусмана де Альфараче та інших героїв, які протягом чотирьох століть мають незмінний успіх у читачів. Та й сам мірошник, уникаючи зустрічі з Гардуньєю, промовляє до себе такі слова: «Стережися, Пабло!», наче закликаючи на допомогу всю кмітливість героя Кеведо, «взірця пройдисвітів та шахраїв». До речі, саме ім'я славетного іспанського сатирика XVII ст. Франсіско де Кеведо неодноразово звучить на сторінках повісті, підкреслюючи її іронічний і сатиричний відтінок («дещо спрощеним доном Франсіско» називають, наприклад, дядька Лукаса відвідувачі млина).}

_{Однак, якщо авторів шахрайського роману цікавлять всі подробиці які стосуються походеньок героїв, що дає можливість показати читачеві зворотний бік життя, то Аларкон лише нагадує про минуле мірошника. Дядько Лукас з'являється на сторінках повісті начебто в кінці своїх життєвих випробувань — у момент досягнення максимального благополуччя: млин дає непоганий прибуток, нерухоме майно оцінюється в десять тисяч реалів тощо. Не показуючи всіх можливих причин, що могли б якось впливати на дядька Лукаса, автор «Трикутного капелюха» концентрує увагу читача на стосунках героя з чарівною Фраскітою. І все ж саме мірошник є тим персонажем, про минуле якого говориться найбільш детально. Стислі екскурси в минуле героя сприяють своєрідному укрупненню образу, надаючи йому внутрішньої глибини. Дядько Лукас міг би сказати про себе словами близького йому по духу героя Бомарше: «Все бачив, усе відчув». Однак життя не притлумило в цьому іспанському Фігаро веселу і кмітливу вдачу.}

_{Наділяючи дядька Лукаса непривабливою зовнішністю, Аларкон підкреслює, перш за все, її контраст з внутрішніми позитивними якостями персонажа. «Екстремальна ситуація», в яку потрапляє дядько Лукас, найбільш вдало сприяє виявленню саме цих рис героя.}

_{Аларкон не боїться зробити мірошника смішним, легко і невимушено говорить про його вади, оскільки переконаний, що головна чеснота дядька Лукаса — внутрішнє благородство — завоює довір'я читача. Не знижує образу й іронічне співставлення його з Отелло, бо при зовнішній несхожості перед нами персонажі швидше однопланові, ніж контрастні. Дядько Лукас, певна річ, значно прозаїчніший, приміром, за венеціанського мавра, та людська теплота образу виключає пародійний ефект зіставлення. Скромний іспанський поселянин насправді переживає трагедію шекспірівського героя. «Мурсійський Отелло в альпаргатах» сповнений своєрідної величі в своїх переживаннях. Утрата віри в сенью Фраскіту рівнозначна для нього втраті віри і в самого себе. Наділений сильною натурою, мірошник віддає чарівній Фраскіті всю пристрасність свого почуття.}

_{Так само ніжно, віддано кохає горбатого дядька Лукаса й красуня наваррка. Образ сеньї Фраскіти — один з найпривабливіших жіночих образів у іспанській літературі. Милуючись своєю героїнею, Аларкон постійно виводить її на передній план сцени. Театральна ефектність узагалі притаманна повісті. Швидкий обмін репліками, динамічний розвиток дії, портретна виразність героїв нерідко нагадують народну імпровізаційну комедію. Письменник вдало використовує навіть ефекти освітлення. Майже кожний розділ починається точною вказівкою на час, В промінні гарячого південного сонця з'являється в млині корехідор, у вечірніх сутінках блукають, шукаючи одне одного, дядько Лукас та Фраскіта, освітлені ясним ранковим сяйвом, повертаються вони додому в фіналі оповіді.}

_{Кожному персонажу властиве й особливе колористичне вирішення. Невипадково в повісті Аларкона відчутні мотиви, взяті з живопису, — це збільшує пластичне навантаження кожного образу. Так, звернення до творчості Тіціана, що виявилося в насиченості фарб, у перевазі земного та чуттєвого, необхідне автору «Трикутного капелюха» для того, щоб читач глибше сприйняв внутрішню теплоту образу сеньї Фраскіти. Відчутним, повнокровним став образ чарівної наваррки, коли, подібно до Тіціанових героїнь, з'являється вона на тлі залитого сонячним сяйвом краєвиду з гроном стиглого винограду в руках.}

_{Весела несерйозність героїні, жвава невимушеність, захоплення життям мають щось спільне з картинами Гойї. Достатньо пригадати хоча б картони славетного художника для шпалерної мануфактури Санта-Барбара, такі шедеври, як «Танок в Сан-Антоніо де ла Флоріда», «Парасолька» тощо.}

_{В пошуках театрального синкретизму Аларкон навіть «озвучує» своїх персонажів (до речі, сам письменник називає свою повість піснею). Голос мірошника — гнучкий і виразний, а голос сеньї Фраскіти нагадує ніжні звуки музичного інструмента. Внутрішню мелодійність тексту відчув і славетний іспанський композитор XX ст. Мануель де Фалья — автор балету «Трикутник», який відтворив образ мірошникової жінки в ритмі фанданго. Народний іспанський танець, різновид андалузького фламенко, з його ритмікою, імпровізаційною свободою та емоційною патетикою, надзвичайно вдало передав складну гаму почуттів героїні.}

_{У іспанської Коломбіни, при всій її зовнішній легковажності, сильна, цілісна вдача. Відстоюючи свої почуття, сенья Фраскіта досягає висот справжнього героїзму. І хоча письменник не може приховати доброзичливої посмішки перед «жінкою-Геркулесом», яка з мушкетом в руках кидається на допомогу дядькові Лукасу чи з гідністю римської матрони дає ляпаса альгвасилу Тонюело, але читачеві ясно, що поведінка наваррки позбавлена внутрішнього комізму. Мужня й рішуча сенья Фраскіта, відстоюючи свою честь, підноситься до рівня героїчних персонажів національної літератури, таких, наприклад, як Лауренсія з драми Лопе де Веги «Фуенте Овехуна».}

_{Вводячи своїх героїв у загальноєвропейський літературний контекст, автор «Трикутного капелюха» взагалі віддає перевагу мистецтву сцени. Театр — цей чутливий барометр громадських настроїв, найдоцільніше відповідає динамічній манері Аларконового письма. Окрім явних співставлень (дядько Лукас і Отелло), в повісті чимало прихованих паралелей: епізод, під час якого дядько Лукас, сховавшись на альтанці, чув любовне освідчення корехідора, типологічно можна порівняти зі «сценою в кабінеті» з комедії Мольєра «Тартюф»; а перемога розумного простолюдина над суперником-аристократом — те саме, що ми бачимо в комедії Бомарше «Фігаро». Вміло використано в повісті й досвід народного театру. За традиціями фарсового мистецтва, подано, наприклад, чимало епізодів, — головною діючою особою яких є корехідор.}

_{Комічність образу корехідора проявляється вже в його зовнішньому вигляді, Дон Еухеніо — у широченному яскраво-червоному плащі, в чорних черевиках, у величезному каптані, в рукавичках солом'яного кольору — асоціюється скорше з ярмарковим блазнем, аніж з «представником влади». Мимоволі спадають на думку слова письменника про те, що в період його бурхливої «конституційної молодості» капелюх і плащ «служили вбранням для скомороха, який тішив публіку своїми жартами». Жалюгідно смішний корехідор і під час любовних освідчень на млині. Зморшкувате обличчя, шамкотливий беззубий рот (Аларкон неначе обеззвучує свого героя, позбавляючи його живого людського голосу) — така портретна характеристика «людини в трикутному капелюсі». Корехідора, перевдягненого у вбрання мірошника, лупцюють його ж власні посіпаки; не більш гостинну зустріч влаштовують, своєму невпізнаному хазяїну його слуги — перед нами весь арсенал комедійних прийомів, вдале використання «ситуації навиворіт», відомої ще з античної комедії.}

_{Однак не тільки на гумористичних засадах побудовано образ корехідора. Крізь блазенську зовнішність проступає й інше: темні очі корехідора виражають гнів і властолюбство, а рухливі риси обличчя — хитрість і підступність. Гумористичне забарвлення образу поступово стає сатиричним, а його змістове навантаження реалізується в гротескній ситуації: гостре протиріччя між нікчемною особистістю корехідора й повнотою його влади. «Символ влади» — трикутний капелюх немовби перетворює свого власника, розбещеного аристократа дона Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон, в типового представника так званого «старого порядку», що панував у феодально-абсолютистській Іспанії початку XIX ст. Отже не просто смішним, а й страшним постає корехідор, який, щоб домогтися кохання наваррки, обіцяв призначити її небожа на посаду секретаря, який загрожує інквізиторським ув'язненням дядьку Лукасу та сеньї Фраскіті, тощо.}

_{Саме через історичну конкретність і страшний дон Еухеніо. При всій своїй гротескно окресленій індивідуальності, корехідор в, власне, збірним образом. Відмовляючись від казкових часових параметрів народного романсу, Аларкон уточнює час подій: після тисяча вісімсот четвертого, але до тисяча вісімсот восьмого року. Перша дата пов'язана з поразкою іспанського флоту при Трафальгарі, друга — з навалою військ Наполеона на іспанську землю. Тогочасна Іспанія являла собою централізовану абсолютистську монархію, де найбільше було пережитків феодалізму. Численні податки, часом найабсурдніші, засилля католицької церкви — такими були реалії іспанської дійсності періоду правління Карла IV (1746–1810). Під знаком таких «символів влади», як трикутний капелюх і жезл, керували країною історичні прототипи Аларконового героя, перетворюючи Іспанію на свою вотчину.}

_{Без своїх атрибутів корехідор — лише карнавальна маска. Використовуючи традиційний мотив перевдягання, автор «Трикутного капелюха» відокремлює героя від його атрибутів і досягає, цим виразного сатиричного ефекту. «Чиновний Антей» в одежі мірошника є всього лише жалюгідним, беззубим дідуганом, який панічно боїться гніву своєї величної дружини.}

_{Вдало обігрується в повісті й зовнішня схожість корехідора та дядька Лукаса. Тема героїв, які настільки схожі між собою, що їх плутають навіть близькі родичі, стала вже своєрідним комедійним стереотипом (цей мотив звучав ще в «Менехмах» Плавта та в комедіях Шекспіра). Проте схожість героїв, що традиційно породжує серію трагікомічних ситуацій, використовується Аларконом не тільки як одна з передумов інтриги — вона ще несе в собі етичне навантаження. Потворність дядька Лукаса зникає перед його внутрішньою чарівністю, а потворність корехідора, навпаки, є ніби покаранням за його внутрішні вади. В епізоді в канцелярії зовнішня схожість героїв особливо помітна. Коли в розчинених дверях кабінету з'являється дядько Лукас у вбранні представника влади, ця схожість здається разючою. Та саме в цей момент найвиразніше виявляється внутрішня антагоністичність персонажів. Лукас, однаково природний і в одязі мірошника, і у вбранні корехідора, намагається, проте, якнайшвидше позбутися маскарадних регалій, щоб повернутися до щасливого життя на млині. Дон Еухеніо, жалюгідний і нікчемний в одязі мірошника, враз змінюється, торкнувшись корехідорського жезла. Послати на шибеницю дядька Лукаса та ще півсвіту на додаток — перша думка «людини в трикутному капелюсі».}

_{Зображуючи своїх героїв, які сформовані конкретними соціальними умовами, письменник створює цілий ряд типів. Таким є, наприклад, Гардунья, підлеглий корехідора, персонаж не менш виразний, ніж сам дон Еухеніо де Суньїга. До речі, провідна роль у розвитку інтриги належить саме йому, а не корехідорові, який в основному лише виконує поради Гардуньї. Якщо дон Еухеніо чотири роки владарює в містечку, то Гардунья був альгвасилом аж при чотирьох корехідорах, — саме ця обставина ототожнює теперішнього й колишніх володарів трикутного капелюха.}

_{Завдяки лаконічним, але водночас напрочуд виразним художнім засобам, образ підступного альгвасила набуває гострого сатиричного звучання. Обігруючи лише одну якість свого персонажа — гнучкість за будь-яких умов, автор «Трикутного капелюха» досягав великої викривальної сили. Худорлявий, рухливий, з блискучими очицями, з дрібними відразливими рисами обличчя, подібний до нацькованого на злочинця пса, зовні покірливий і плазуючий Гардунья керує вчинками свого пихатого хазяїна. Ненавидячи корехідора, він, проте, вміє використовувати його вади й пороки. Альгвасил постійно деградує і врешті стає посіпакою французьких загарбників.}

_{Пасує до корехідора та Гардуньї і алькальд сусіднього села Хуан Лопес, втілення сваволі й погорди. Сільський алькальд — «гравець, п'яничка і розпусник» — охоче робить необхідні корехідору послуги. Боячись викриття свого шахрайства, Хуан Лопес посилає мірошнику наказ про арешт, не відчуваючи навіть докорів сумління.}

_{Логіка внутрішнього розвитку характерів дійових осіб визначається як психологічною переконливістю образів, так і ідейно-естетичними засадами автора. Щоб краще її зрозуміти, необхідно звернутися до структури повісті. «Трикутний капелюх» складається, власне, з історії мірошника, яка часом уривається авторськими відступами, й зі своєрідного історичного обрамлення. Обидві смислові частини повісті мають свою власну структуру, свої часові параметри і стикаються лише в авторських відступах і заключному розділі твору. Події на млині подаються за законами фольклорної поетики. Немов мандрівний комедіант, розгортав автор перед читачем лубковий романс. В розділах-картинках яскравими фарбами зображено жанрові сценки. Обсяг такого розділу часто не перебільшує кількох абзаців. Буває, що оповідач уриває Свою розповідь довірливими зверненнями до читача (використання прийомів лубкового романсу виявилось дуже плідним для іспанської літератури, досить згадати хоча б «Чудову шевчиху» Гарсії Лорки). Про все, що сталося на млині, автор розповідає, як очевидець — жартівник і веселун. Жваво й безпосередньо пояснює він кумедну плутанину подій, заохочуючи читачів до «розігрування сюжету». І згодом ми переконуємося, що саме в конфліктній ситуації, в зіткненні яскраво накреслених характерів виявляється народна основа повісті. Моральний урок, яким завершується протиборство мірошника й корехідора, за своєю повчальністю подібний до народних оповідок: перемога благородного дядька Лукаса повинна бути повною так само, як і поразка підступного корехідора.}

_{Необхідний настрій, яким пройнята вся розповідь про долю мірошника та його жінку, встановлюється вже у авторському вступі. Життєлюбство письменника наповнює людським теплом картини побуту і звичаїв, які самі по собі могли б здатися суто буденними, позбавленими значення. Дотримуючись законів фольклорної поетики, Аларкон вводить своїх персонажів у своєрідний часовий вакуум. Намальований легкими мазками авторський вступ позбавлений відчуття конкретного часу. Власне, це стосується і всієї повісті, крім першого та останнього розділів, — саме з них стає ясно, що герої не можуть бути незалежними від тих важливих історичних подій, які відбуваються поряд з ними. Дядько Лукас та сенья Фраскіта існують не поза історією, а в її глибинах, вони е втіленням незнищенності здорового народного характеру.}

_{При глибшому розгляді не важко помітити, що й решта дійових осіб подана автором як породження тієї епохи, каталізатором якої стали події війни за незалежність. Взагалі ця тема посідає значне місце в творчості письменника. Так, похмурий, відлюдкуватий аптекар («Офранцужений») жертвує собою в ім'я батьківщини, а вайлуватий вугляр («Алькальд-вугляр») перетворюється в народного героя. Характер персонажа, що здавався звичайним і малоцікавим за буденних обставин, у екстремальних умовах розкривається повністю. Подібно до героїв «Маленьких національних історій», нерідко несподівану еволюцію переживають і персонажі «Трикутного капелюха». В душі розбещеного алькальда Хуана Лопеса збереглася, мабуть, здорова народна основа, адже під час війни він стає партизаном і героїчно гине. Власне, тільки Гардунья, залишаючись в рамках даної йому негативної характеристики, стає прибічником інтервентів. Навіть дон Еухеніо помирає у в'язниці, так і не змирившися з владою французьких загарбників.}

_{Те, що корехідора висвітлено раптом з позитивного боку, пояснюється ще й неоднозначністю соціально-політичних поглядів самого автора. Критична оцінка старорежимної Іспанії в повісті очевидна. Однак нищівна сатира, спрямована проти «старого порядку», який недавно панував у країні, поєднується з певною ідеалізацією минулого. Консерватизм письменника виявляється і в штучному об'єднанні народної та аристократичної основ. Провідний конфлікт повісті — протиборство достойного простолюдина й негідного аристократа — частково знімається втручанням у хід подій корехідорової дружини. Цей образ займав особливе місце в повісті. Змальовуючи величну корехідоршу, письменник створює її парадний портрет. На тлі порожньої зали виникав урочиста постать допьї Мерседес Каррільйо де Альборнос-і-Еспіноса де лос Мантерос. Ідилічні картини змінюють одна одну: ось ніжна мати читає молитву над дитячим ліжечком, ось ласкава господиня розмовляє зі слугами, ось знатна сеньйора доброзичливо зустрічав просту селянку тощо. Виникає найпростіша схема — аристократія, як і народ, в носієм душевної краси та етичних ідеалів. Проте повної переконливості ця схема не досягав. І перешкоджав цьому художня майстерність самого автора «Трикутного капелюха».}

_{Змальовуючи своїх героїв, Аларкон намагається об'єктивно розібратися в їхніх вчинках і характерах, співвіднести їхні долі зі звичаями та способом життя співвітчизників. Бажання бути правдивим вступає в неминучий конфлікт з консервативними тенденціями авторського світогляду і породжує властивий повісті іронічний настрій. Так, викликають посмішку сповнені штучності репліки доньї Мерседес, поведінка якої, за вдалим порівнянням самого автора, могла б нагадати лише симетрично обвислі ріжечки мережаної хусточки.}

_{Внутрішня суперечливість авторської позиції ще виразніше позначилася на другій змістовій єдності оповіді, куди входять початкові розділи і деякі авторські відступи в самому тексті твору.}

_{Всі ці місця, об'єднані між собою образом ліричного героя-оповідача, відрізняються від історії дядька Лукаса та сеньї Фраскіти зовсім іншою тональністю. Весела життєрадісність і дотепна усмішка майже зникають. Гумор усе більше заступає іронія, що часом переходить у сарказм, з'являються меланхолійні нотки. На меті в оповідача — ввести читача в конкретно-історичну ситуацію, дати йому чіткі хронологічні орієнтири, оцінити минуле з позицій сучасників.}

_{Постає перед ліричним героєм і проблема оцінки минулого. Правління Карла IV Бурбона, поразка при Трафальгарі, початок наполеонівських війн, які перекроїли карту Європи, — таке коло історичних подій, що є конкретним хронологічним тлом оповіді Недавнє минуле навіює авторові «Трикутного капелюха» складну палітру почуттів. Підкреслено іронічно розповідає Аларкон про зашкарублість життя старої традиційної Іспанії, що, не помічаючи змін, жила далі, як і при феодалізмі, «зі своєю інквізицією, чопцями, з разючою нерівністю перед законами…»}

_{Однак слова письменника позбавлені викривального пафосу. Перед нами вже не колишній юнак, сповнений пристрасного обурення і полум'яної віри в можливість знищити всі вади і забобони «старого режиму». Оповідач, дещо розчарований й іронічний, оцінює минуле з позицій не початку, а кінця століття — це те багате подіями століття, протягом якого Іспанія пережила чимало потрясінь: наполеонівське нещастя, п'ять революцій, роз'єднаних періодами реакції, повалення Бурбонів, перша республіка та ін.}

_{На тлі цих історичних катаклізмів події початку століття втрачають для письменника гостроту і значущість. В оцінці, яку він їм дає, починають звучати навіть ностальгічні нотки — це виявилося в елементах естетизації побуту і звичаїв «доброго старого часу». З костумбристською фактографічністю подаються подробиці патріархального життя невеликого андалузького містечка. Милуючись простотою і невимушеністю звичаїв, Аларкон, наче пензлем художника, змальовує кожну деталь: яєшня, чашка шоколаду з грінками, бісквіти, — створюючи мальовничий натюрморт в традиційному іспанському стилі. Однак, незважаючи на консервативні тенденції у світогляді письменника, повної ідеалізації патріархального минулого в повісті немає. Патетичне уславлення часу, коли «країна жила в злагоді та спокої», завершується іронічним фіналом: «… напрочуд щасливий час… особливо для поетів…» Автор у даному разі іронізує зі свого потягу до зручного й привабливого патріархального світу, створеного уявою поетів. Адже не слід забувати, що в тому світі були й інквізиція, й непомірні податки, й корехідори з їхнім колись жахливим, а нині жалюгідним «символом влади».}

_{Неспроможність як слід розібратися в глибинних соціальних процесах часом вносить в твори письменника відтінки сумніву й розчарування. І ось чим ця неспроможність пояснюється. Аларкон, як свідчить той самий «Трикутний капелюх», зрештою визнає, що у феодальному минулому, яке він хотів би виправдати, є багато такого, що по справедливості суворо засуджено історією. Але до кінця засудити це минуле й побачити прогресивні моменти в сучасному письменникові заважають консервативні переконання — вони є результатом формування його як особистості у відповідному соціальному та політичному середовищі. Від песимістичного погляду на історичний процес стримує Аларкона близькість до народно-демократичного сприйняття. Саме ця народність і надає повісті Аларкона оптимістичного звучання, робить її по-справжньому чарівною й безпосередньою. Через кілька місяців після смерті письменника Алас Кларін, один з провідних представників критичного реалізму XIX ст. вІспанії, пише: «Ми втратили Аларкона і разом з ним утратили першоджерело особливої привабливості, якого вже ніколи не віднайти. Певна річ, будуть автори, рівні йому, може, навіть такі, що й перевершать його, але разом з собою він забрав ту оригінальність, ті почуття, які давали життя романам цього славетного андалузького таланту. Коли йому щось вдавалося, то вдавалося по-справжньому»,}

_{Олена ОЛЕКСІЄНКО}

ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість

Правдива оповідь про одну подію, оспівану в піснях і переказану тут так, як воно було.

Від автора

Небагато знайдеться іспанців, навіть серед людей зовсім неосвічених і неписьменних, які б не чули бувальщини, покладеної в основу цього невеличкого твору.

Вперше я почув її від простого козопаса — він ніколи не бував далі глухого селища, де народився. То був один з тих неосвічених, але хитрих з природи і швидких на витівки селян, які в нашій національній літературі дістали назву «пікаро» і відіграють в ній таку значну роль. Щоразу, коли в селі було якесь свято — чи то весілля, чи хрестини, чи урочистий приїзд панів, — козопас мусив вигадувати якісь кумедні розваги, вистави, смішити людей, співати пісні, розповідати казки. І ось якось увечері на одному з таких свят (а відтоді минуло майже ціле життя… тобто я хочу сказати — понад тридцять п’ять років) козопас таки добре уразив нашу сором’язливість (відносну, звичайно) віршованою розповіддю «Корехідор^[1] та жінка мірошника» або ж «Мірошник та жінка корехідора», яку тепер ми й пропонуємо читачу під назвою більш піднесеною і філософською (як того вимагає наш благопристойний час) — «Трикутний капелюх».

Пригадую, наприклад, коли пастух розважав нас своєю розповіддю, дівчата, які там зібралися (усі вже на порі), шарілися по самі вуха, із чого їх матінки зробили висновок, що історія ця трохи переперчена, за що й дали пастухові доброго чосу. Та бідолашний Репела (так звали пастуха) по слово за пазуху не лазив і так їм відказав: нащо ото зчиняти такий гвалт, коли в його розповіді нема нічого такого, чого б не знали навіть черниці чи й діти чотирирічні…

— Хіба ж не так? От погляньте, — наполягав козопас, — що випливає з бувальщини про корехідора та жінку мірошника? Що подружжя мусить спати разом і що жодному чоловіку не буде до вподоби, коли з його жінкою спатиме хтось інший! Ото новина!..

— Справді! — згодилися матусі, зачувши дзвінкий сміх своїх донечок.

— Дядько Репела слушно каже, і ось вам доказ, — зауважив батько молодого, — усім нашим гостям на весіллі, малому й старому, відомо, що цієї ночі, як тільки скінчаться танці, Хуанете і Манолілья обновлять оте пишне ліжко, яке тітка Габрієла тільки-но показувала нашим донькам, щоб вони помилувалися гаптуванням на подушках…

— Крім того, — втрутився дід нареченої, — про всі ці речі, такі звичайні, дізнаються діти з Святого письма і навіть з проповідей, в яких розповідається про довголітнє безпліддя святої Анни, про цнотливого Йосифа, про військові хитрощі Юдіфі і про багато інших чудес — усього зараз і не згадаю. Тому, сеньйори…

— Нічого, нехай, дядьку Репела! — вже сміло загукали дівчата. — Розкажіть ще раз, бо то ж дуже смішно!

— І цілком пристойно! — вів своє дід. — Нічому лихому не вчить ця бувальщина, нічого лихого в ній нема; хто чинить погане, той і покараний…

— Хай вже так! Розповідайте! — змінили гнів на ласку матері — строгі охоронниці хатнього вогнища.

Дядько Репела знову почав розповідати, а після такої справедливої критики усі, хто слухав, погодилися, що присікатися, власне, нема до чого. І це було рівнозначно тому, що оповідач отримав дозвіл цензури.

* * *

Минали роки. Мені довелося чути безліч різних версій цієї ж історії про мірошника та жінку корехідора, і завжди з уст сільських та хутірських дотепників, на кшталт покійного дядька Репели; бачив її я і надруковану в різних «Романсах сліпого» і навіть у славнозвісному «Романсеро» незабутнього дона Агустіна Дурана^[2].

У всіх версіях суть одна: це трагікомічний, дотепний і вкрай ущипливий урок моралі, одна з тих драматичних моральних проповідей, які так полюбляє наш народ; проте форма, розвиток дії і окремі деталі дуже, навіть разюче відрізняються від оповіді нашого Репели, настільки відрізняються, що козопас не зміг би розповісти цю історію в своєму селищі в жодній з тих версій, навіть друкованих, без того, щоб пристойні дівчата не позатуляли собі вуха або ж їхні матінки не видряпали йому очі. От як роздули і перекрутили неотесані невігласи з інших провінцій оту бувальщину, яка так принадно, дотепно і невинно звучала в класичному викладі Репели!

Давно вже я мав намір правдиво відтворити дійсність і повернути цьому мандрівному сюжету його первісний вигляд, у якому, поза всяким сумнівом, якнайкраще дотримано усіх правил пристойності.

Така історія цієї книжки… Нумо ж до діла; тобто я хочу сказати, шановний читачу, що починаю повість про корехідора та жінку мірошника, сподіваючись на твій справедливий суд, і от, «коли ти прочитаєш її та перехрестишся більше разів, ніж при зустрічі з самим сатаною (як казав Естебанільйо Гонсалес^[3], починаючи свою повість), то, можливо, визнаєш її достойною і гідною побачити світ».

І Які тоді були часи

Починалося наше насичене подіями сторіччя, яке зараз хилиться вже до заходу. Рік точно не відомий: тільки, очевидно, трапилося це після 1804 і раніше 1808 року.

Правив тоді в Іспанії ще Карл IV Бурбон — «З ласки божої», як було викарбувано на монетах, а можливо, й з ласки Бонапарта, який чи то забув про нього, чи то був дуже до нього прихильний — так писали французькі газети. Інші ж європейські володарі, нащадки Людовіка XIV, вже загубили свої корони (а найстарший з них — і голову), в тій бурі, яка лютувала над нашою спорохнявілою частиною світу, починаючи з 1789 року.

Винятковість становища нашої батьківщини в ті часи виявлялася ще й в іншому. Солдат революції, син якогось корсіканського адвоката, переможець при Ріволі, Пірамідах, Маренго і в добрій сотні інших баталій, щойно увінчав себе короною Карла Великого і наново перекроїв Європу — він створював і знищував цілі держави, перекреслював кордони, вигадував нові династії, і всюди, де промчався він на своєму бойовому коні, подібно до смертоносного землетрусу чи «антихриста», як називали його північні держави, — всюди змінював він назви країн, спосіб життя, помешкання, звичаї і навіть одяг народів… Проте батьки наші (царство їм небесне) були далекі від того, щоб боятися чи ненавидіти його, ні, вони тішилися, славлячи його надзвичайні подвиги, ніби йшлося про героя рицарського роману або про події на іншій планеті, — їм і на думку не спадало, що коли-небудь він рушить на Іспанію і лютуватиме тут так само, як у Франції, Італії, Німеччині та інших країнах. Раз на тиждень (інколи двічі) до найбільших міст Піренейського півострова прибувала пошта з Мадріда, а з нею — який-небудь номер «Газети» (вона теж не була щоденною). З «Газети» міська верхівка дізнавалася (при умові, що «Газета» про це сповіщала), з’явилася чи зникла ще якась держава за Піренеями, відбулася чи ні ще одна баталія, в якій брали участь шість або вісім королів та імператорів, і дізнавалися також, де перебуває Наполеон: в Мілані, Брюсселі чи Варшаві… Що ж до іншого, то наші батьки жили на старий іспанський лад, за прадавніми звичаями, не поспішаючи, в мирі та ласці божій, зі своєю інквізицією, ченцями, з разючою нерівністю перед законами, привілеями, особливими правами і пільгами, відсутністю будь-якої громадянської чи політичної свободи: як і раніше, вони однаково корилися і преславним єпископам, і всемогутнім корехідорам (владу яких не дуже легко було розмежувати, бо й перші, й другі втручались і в мирські, і в духовні справи); як і раніше, вони сплачували десятини, приміції^[4], торговельні податки, субсидії, примусові пожертви, велику і малу ренту, подушне, королівську третину, державні податки, місцеві повинності і ще до п’ятдесяти інших податей, перелічувати які зараз ні до чого.

На цьому й закінчується зв’язок нашої бувальщини з військовими та політичними подіями тієї доби; ми розповіли про події, які відбувалися тоді в світі, з єдиною метою — звернути увагу читача на те, що того року, про який йдеться, (скажімо, 1805-го) в Іспанії панував ще старий лад в усіх сферах громадського та особистого життя, ніби Піренеї перетворилися на своєрідну китайську стіну, що відгороджувала Іспанію від усіх нововведень і перемін.

II Як тоді жили люди

В Андалузії, наприклад (а саме в одному з містечок Андалузії трапилося те, що ви почуєте), люди поважні вставали як тільки на світ благословиться і рушали до собору на ранню службу божу (навіть у будень); снідали о дев’ятій годині яєчнею чи чашкою шоколаду з грінками; обідали між першою та другою годиною юшкою та смажениною, якщо була дичина, а як ні — самою юшкою; після обіду спочивали, тоді виходили на прогулянку; смерком йшли до вечерні в свою парафіяльну церкву; повернувшись, пили вдруге шоколад (тепер уже з бісквітом); найбільш честолюбні відвідували звані вечори у корехідора, церковного старшини або ще якоїсь місцевої титулованої персони; поверталися додому, вже коли в церквах читали «поминання»; замикали двері ще до дзвону — знаку гасити світло; на вечерю їли здебільшого салат та рагу, якщо не привозили свіжих анчоусів, і зразу ж вкладалися спати зі своїми дружинами (хто їх мав), не без того, щоб перше як слід нагріти ліжко — протягом дев’яти місяців щороку…

Напрочуд щасливий був той час, коли наш край жив у злагоді та спокої, весь обснований павутинням, укритий порохнявою і поточений міллю, під владою всіляких забобонів, вірувань, традицій, діянь та злодіянь, освячених віками! Напрочуд щасливий був той час, коли людство рясніло розмаїттям пристрастей, звичаїв і суспільних верств! Напрочуд щасливий час, кажу я… особливо для поетів — тоді вони на кожному перехресті знаходили сюжети для інтермедій, сайнете, комедій, драм, ауто^[5] або епопей, — не те що в наш вік прозаїчної одноманітності та пісного практицизму, який полишила нам Французька революція! Напрочуд щасливий час, так!..

Та годі вже про минуле. Досить напускати туману, менше слів та відступів! Перейдімо безпосередньо до бувальщини про трикутний капелюх.

III Do ut des^[6]

В ті часи поблизу містечка *** був славнозвісний млин (тепер його вже немає); стояв він якихось чверть ліги від селища, між підніжжям положистого горба, порослого вишняком та черешнями, і родючим городом, що служив берегом (а в повінь і річищем) примхливої і підступної річки, яка дала назву й самому містечку.

З багатьох різноманітних причин протягом уже досить тривалого часу млин цей став улюбленим місцем прогулянок і відпочинку для найповажніших жителів вищезгаданого містечка… По-перше, до нього вела вторована дорога, якою проїхати було легше, ніж іншими дорогами в цих краях. По-друге, перед млином був невеликий забрукований майданчик під просторою, густо повитою виноградом альтанкою. Влітку там стояла приємна прохолода, взимку ж, коли опадав лист, альтанка прогрівалася сонечком. По-третє, мірошник був людиною дуже шанобливою, тактовною, мав хист подобатися людям; він умів догодити знатним особам, які частенько робили йому честь своїми відвідинами, пригощав їх… залежно від пори року, то зеленими бобами, то черешнями та вишнями, то свіжим салатом (особливо смачним з пампушками на олії, які завчасно присилали їхні милості), то динями, то виноградом з тієї ж таки альтанки, в холодку якої вони спочивали, то підсмаженою кукурудзою, якщо це було взимку, каштанами, мигдалем, горіхами, а інколи, в дуже холодні вечори, і ковтком вина з глечика (вже не в саду, а в хаті біля коминка); на Великдень звичайно подавали ще млинці, якісь там тістечка, кренделі, а то й шматок альпухарського окосту.

— Хіба мірошник був такий вже багач, чи то гості його такі вибагливі? — запитаєте ви.

Ні те, ні інше. Мірошник мав усе необхідне, та й годі, а сеньйори, гості його, були живим уособленням шляхетності й делікатності. В ті часи, коли доводилося сплачувати понад п’ятдесят різних податків церкві та державі, такий кмітливий селянин, як мірошник, мав тільки зиск, заручившись прихильністю рехідорів^[7], каноніків, ченців, писарів та інших впливових осіб. Ось чому подейкували, буцім дядько Лукас (так звали мірошника) заощаджував за рік великі гроші саме на тому, що всіх пригощав.

«Може, ваша милість віддасть мені старенькі двері від зламаного будинку?» — казав він одному. «Ваша честь, — звертався він до іншого, — накажіть, щоб мені зменшили подушне… прибутковий податок, торговий…» — «Ваша велебність, можна нарвати в монастирському саду листя для моїх шовкопрядів?» — «Ваша світлість, чи не дозволите привезти трохи дровець з вашого лісу?» — «Ваша превелебність, черкніть кілька слів, щоб мені дозволили нарубати трохи дерев у сосняку». — «Будьте ласкаві, ваша милість, складіть мені безкоштовно проханнячко». — «Цього року я не зможу внести арендну плату». — «Сподіваюся, справа буде вирішена на мою користь». — «Сьогодні я одному чоловіку надавав ляпасів, та гадаю, що до в’язниці мусить піти він, бо ж то він мене довів до нестями». — «А чи не зайва у вашої милості ота дрібничка?» — «А це вам потрібне?» — «Ви не позичите мені мула?» — «Чи завтра ваш візок не буде вільний?» — «Можна послати по вашого віслюка?..»

І так без кінця й краю, повсякчас, і на всі ці прохання незмінною була великодушна і некорислива відповідь: «Будь ласка!»

Отже, тепер ви бачите, що дядькові Лукасу аж ніяк не загрожувало зубожіння.

IV Жінка (зовнішній вигляд)

Останньою і, мабуть, найголовнішою причиною, через яку міська знать частенько навідувалася вечорами до дядька Лукаса, було… те, що духовні та світські особи, починаючи з самого сеньйора єпископа і самого сеньйора корехідора, могли тут досхочу милуватися одним з найпринадніших, найвишуканіших, найчарівніших створінь, які будь-коли виходили з рук творця, або, як його іменували Ховельянос^[8] та й уся наша школа «офранцужених»^[9], «верховного єства».

Створіння це звалося… сенья^[10] Фраскіта.

Треба вам сказати, що сенья Фраскіта, законна дружина дядька Лукаса, була порядною жінкою і це добре знали всі вельможні відвідувачі млина. Скажу більше: ніхто з них не наважувався дивитися на неї закоханими очима чи з якимись нечистими помислами. Милувалися нею — ото й тільки, оточували її увагою (треба гадати, при чоловікові) і ченці, і кабальєро, і каноніки, і урядовці; вони схилялись перед нею, як перед чудом краси, що робить честь своєму творцеві. А вона — пустунка, кокетка, справжнє чортеня, кожного розворушить, навіть найзажуренішого. «Але ж і гарненьке створіння!» — частенько казав сам доброчесний прелат. «Справжня еллінська статуя», — докидав ерудит-адвокат, почесний член Академії історії. «Та це сама Єва!» не міг стриматися настоятель францисканського монастиря. «Прегарна жіночка!» — захлинався полковник. «Змія, сирена, чортиця!» — додавав корехідор. «Проте вона жінка добра, ангел, чисто дитина, дівча невинне», — погоджувалися зрештою всі, коли, попоївши досхочу винограду чи горіхів, поверталися до остогидлих в своїй одноманітності домашніх вогнищ.

Дівча невинне, тобто сенья Фраскіта, мала вже близько тридцяти років. Вона була висока на зріст, ставна, пишна, навіть трохи занадто пишна для свого зросту. Схожа була на збільшену Ніобею, щоправда, бездітну, на жінку-Геркулеса, на римську матрону, — таких ще й досі можна зустріти в Трастевере^[11]. Проте більш за все вражала жвавість, легкість, життєрадісність, зграбність цієї могутньої жінки. Щоб справді бути схожою, як твердив академік, на статую, їй бракувало монументального спокою. Вона гнулася, як тростинка, крутилась, як флюгер, кружляла в танці, наче дзига. Обличчя її було ще рухливіше і тому ще менш скульптурне. Особливо прикрашали його п’ять ямочок: дві на одній щоці, одна на другій, ще одна, зовсім маленька, в лівому кутику завжди усміхнених уст, і остання, найбільша з усіх, — посередині округлого підборіддя. Додайте до цього лукаві погляди, підморгування, найрізноманітніші повороти голови, які так пожвавлювали її мову, і ви матимете уяву про це гарне, принадне личко, яке завжди пашіло здоров’ям і радістю.

Ні сенья Фраскіта, ні дядько Лукас не були андалузцями: вона була наваррка, а він — мурсієць. У п’ятнадцять років Лукас потрапив у місто до єпископа, попередника теперішнього, і був у нього напівпажем, напівслугою. Покровитель готував Лукаса на служителя церкви і, мабуть, саме з цією метою, аби забезпечити необхідний для отримання сану прибуток, заповів йому млин. Проте Лукас, котрий на час смерті його преосвященства був ще тільки послушником, того ж дня зрікся духовного сану і пішов у солдати, бо йому більше кортіло побачити світ і пошукати різних пригод, ніж служити обідню чи молоти зерно. В 1793 році він брав участь у війні в Західних Піренеях, будучи ординарцем доблесного генерала дона Вентури Каро, ходив на штурм фортеці Кастільйо Піньйон, потім довгий час служив у північних провінціях і, зрештою, вийшов у відставку. В Естельї Лукас познайомився з сеньєю Фраскітою, що звалася тоді просто Фраскітою; він покохав її, одружився і привіз до Андалузії, на свій млин, котрому судилося стати свідком мирного і щасливого перебігу їхнього життя в цій долині сліз і сміху, якою є наш світ.

Сенья Фраскіта, переселившись з Наварри в цю глушину, не схотіла перейняти жодного з андалузьких звичаїв і дуже відрізнялася від місцевих жінок. Одягалася вона простіше, вбрання її було легше і вишуканіше; вона часто милася й не заважала сонцю та вітру пестити її оголені руки і шию. Вбиралася вона майже так само, як вельможні пані — жінки на картинах Гойї, або як королева Марія-Луїза, от тільки спідниця в неї була завширшки не півкроку, а цілий крок і трохи короткувата, так що можна було бачити її маленькі, стрункі ноги; комір сенья Фраскіта носила круглий і відкритий, за мадрідською модою, — в Мадріді вона зупинялася зі своїм Лукасом на два місяці, проїздом з Наварри до Андалузії; волосся в неї було зібране вгору у високу зачіску, яка ще дужче підкреслювала чарівність точеної шиї і голови; сережки з підвісками прикрашали маленькі вуха, а тонкі пальці її згрубілих, але чистих рук були внизані перснями. І останнє: голос сеньї Фраскіти переливався всіма тонами, наче звуки мелодійного музичного інструмента, а її веселий сміх розсипався срібними передзвонами, як благовіст у великодню ніч.

Тепер намалюємо портрет дядька Лукаса.

V Чоловік (зовнішній вигляд і внутрішній світ)

Дядько Лукас був потворніший за Піціо^[12]. Такий він був завжди, а тепер, коли йому стало під сорок, він споганів ще більше. Проте мало таких симпатичних і приємних людей пустив творець у світ. Покійний єпископ був у захваті від жвавого, кмітливого, дотепного хлопця і впросив його батьків, які теж були пастирями, але не людських душ, а звичайнісіньких овець, віддати Лукаса йому на виховання. Та юнак змінив семінарію на казарму, як тільки помер його преосвященство. Генерал Каро відзначив Лукаса серед цілої армії, зробивши його своїм денщиком, довіреним слугою в походах. Коли зрештою кінчилася військова служба дядька Лукаса, він так само легко полонив серце сеньї Фраскіти, як свого часу завоював прихильність генерала і прелата. Наваррка, котра вступила тоді в свою двадцяту весну і на котру накидали оком усі парубки Естельї (а деякі з них були багатенькі), не змогла встояти перед іскрометними дотепами, веселими витівками, перед очицями цієї гострої на язик закоханої мавпи, перед лукавою і водночас ніжною усмішкою цього мурсійця, такого відважного, такого красномовного, такого розважливого, який зміг урешті задурити голову не тільки своїй жаданій, але й її батькам.

І тоді, і в роки, про які ми розповідаємо, Лукас був невисокий на зріст (в усякому разі, порівняно зі своєю жіночкою), трохи згорблений, дуже смаглявий, безбородий, носатий, капловухий і рябий. Зате рот у нього був правильний, а зуби бездоганні. Можна сказати, що лише зовні цей чоловік був грубий і потворний; та досить було зазирнути в нього хоч трохи глибше, як розкривалися його достоїнства, і починалися ці достоїнства з зубів. Потім ішов голос — бентежний, гнучкий, принадний, інколи мужній і владний, інколи — м’який і солодкий (коли треба було про щось просити) — і в тому, і в іншому випадку важко було встояти проти цього голосу. Спочатку діяв на вас голос, потім — те, що він промовляв: а промовляв він усе доречно, розумно, дотепно, переконливо… І, нарешті, душа дядька Лукаса була мужня, щира, чесна, мав він здоровий глузд, був допитливий, мав гостре внутрішнє чуття людей і обставин, багатий досвід; з глибоким презирством ставився Лукас до неуків, до якого б суспільного стану вони не належали, а дар іронії, жарту, сарказму робив його схожим, в очах академіка, на дона Франсіско де Кеведо^[13] — тільки дещо спрощеного.

Такий був зовнішній вигляд і внутрішній світ дядька Лукаса.

VI Таланти подружжя

Отож сенья Фраскіта шалено кохала дядька Лукаса і вважала себе найщасливішою жінкою у світі, бачачи, як палко він любить її. Дітей у них не було, як ми вже знаємо, і кожне з них присвятило себе найзворушливішим турботам та піклуванню про другого, але їхня сердечна взаємна щирість ніколи не мала сентиментального, солодкаво-нудотного характеру, як це майже завжди буває у бездітного подружжя. Навпаки, їхні стосунки відзначалися простотою, життєрадісністю, жартами і взаємною довірою, немов у дітей, що разом бавляться, розважаються і люблять одне одного, як свою душу, та ніколи про це не говорять і навіть не усвідомлюють своїх почуттів.

Не було ще на світі мірошника краще зачесаного, краще вбраного, краще нагодованого і наділеного теплішим хатнім затишком, ніж дядько Лукас! Жодна жінка мірошника, ба навіть королева, не могла бути оточена більшою увагою, більшою щирістю, більшим піклуванням, ніж сенья Фраскіта! І, нарешті, не було ще такого млина, де вдалося б знайти стільки необхідних, корисних, приємних, потішних і навіть зайвих речей, як на тому, що стане місцем дії майже всієї цієї історії!

Значною мірою сприяла цьому сенья Фраскіта — чепурна, хазяйновита, сильна і здорова наваррка; вона любила і вміла готувати, шити, вишивати, прибирати, варити варення, прати, прасувати, білити, чистити мідний посуд, місити тісто, ткати, плести панчохи, співати, танцювати, грати на гітарі та клацати кастаньєтами, грати в бриску і в туте^[14] і ще багато, багато чого — всього й не перелічити. Не менше сприяв цьому й дядько Лукас: він умів і любив молоти зерно, обробляти землю, полювати, ловити рибу, при нагоді міг бути теслею, ковалем, каменярем, допомагав жінці у всіх домашніх клопотах, умів читати, писати, лічити і т. д. Не кажучи вже про інші його незвичайні таланти…

Наприклад, дядько Лукас, як і його жінка, кохався на квітах і був такий досконалий садівник, що шляхом різноманітних схрещувань примудрявся виводити нові сорти. Були в нього і природжені здібності інженера-будівельника. І він довів це, збудувавши греблю, лотоки та сифон, що потроїло кількість води на млині. Він навчив свого собаку танцювати, приручив змію і вивчив папугу викрикувати час за сонячним годинником, який спорудив на стіні; згодом папуга навчився сповіщати точний час навіть у хмарні дні та вночі.

І нарешті, біля млина був город з садочком, де вирощувалися найрізноманітніші фрукти і овочі; ставок, обсаджений жасминовими кущами, — влітку в ньому купалися дядько Лукас і сенья Фраскіта; був ще великий сад, теплиця для екзотичних рослин, колодязь, дві ослиці, на яких подружжя їздило до міста чи навколишніх сіл; курник, голубник, пташник, розплідник для шовкопрядів, вулики, куди бджоли зносили нектар, що збирали з квітів жасмину, невеличкі давильня та винний погріб; пекарня, ткацький верстат, кузня, столярна майстерня… Усе це вміщалося в будинку, де було вісім кімнат, та на двох фанегах^[15] землі і оцінювалося в десять тисяч реалів.

VII Основа щастя

Воістину шалено кохали одне одного мірошник та його жінка, і навіть можна було подумати, що вона кохала його більше, ніж він її, хоч був він такий бридкий, а вона така гарна. Кажу це тому, що сенья Фраскіта завжди ревнувала дядька Лукаса і вимагала в нього пояснень, коли він затримувався в місті чи в сусідніх селах, куди їздив по зерно, тим часом як дядько Лукас навіть тішився, спостерігаючи, як упадають біля сеньї Фраскіти сеньйори, котрі частенько навідувалися до млина; він пишався цим і радів, що їм вона подобається так само, як йому; і хоч розумів, що деякі з них у глибині душі заздрять йому, плекають до неї цілком земні почуття і навіть охоче віддали б усе що завгодно, аби вона була менш порядною жінкою, все ж таки він залишав її саму без страху на цілі дні і ніколи не питав, що вона робила і хто приходив, коли його не було.

Звичайно, це не означало, що кохання дядька Лукаса було не таке палке, як кохання сеньї Фраскіти. Просто він більше вірив в її доброчесність, ніж вона в його вірність; він глибше знав її, знав, як щиро дружина любить його і як береже свою гідність. А головне — це означає, що дядько Лукас, подібно до шекспірівських героїв, був справжній чоловік, людина цілісних почуттів; вільний від вагань, він або вірить, або вмирає, любить чи вбиває і не визнає поступовості в переході від найвищого щастя до повної його втрати.

Одно слово, він був мурсійський Отелло в альпаргатах^[16] і в шапці — такий постає він перед нами в першому акті п’єси, кінець якої може бути й трагічний…

Проте навіщо ці похмурі ноти в такій веселій пісеньці? Нащо зловісні блискавиці в такому ясному небі? Нащо мелодраматичні пози в жанровій картині?

Зараз ви про це дізнаєтесь.

VIII Чоловік в трикутному капелюсі

Стояв місяць жовтень, друга година пополудні.

Великий церковний дзвін кликав до вечерні, а це означало, що усі найповажніші люди в місті вже пообідали.

Духовні особи прямували до вівтарів, а люди мирські — до своїх альковів, щоб поспати після обіду, особливо ті, хто із службового обов’язку, як-от урядовці, трудилися весь ранок.

Тому було дуже дивно, що в такий незручний через сильну спеку час для прогулянок вирушив з міста високородний сеньйор корехідор власною персоною в супроводі одного лише альгвасила^[17], — так, саме він, бо сплутати його з кимось іншим ні вдень, ні вночі не можна було ніяким чином, завдяки його трикутному капелюху неосяжних розмірів, пишному яскраво-червоному плащу та дуже характерній особливості його не зовсім звичайного зовнішнього вигляду…

До речі, ще й нині є немало людей, які з повним знанням справи могли б розповісти про яскраво-червоний плащ і трикутний капелюх. Я сам, як і всі, що народилися в цьому місті протягом останніх років владарювання дона Фердінанда VII, чудово пам’ятаю оті спорохнявілі знаки влади, — вони висіли на цвяху, що був єдиною прикрасою голої стінки в старій занедбаній вежі будинку його ясновельможності (вежа ця призначалася в мій час для дитячих забавок онуків корехідора); чорний капелюх висів угорі, червоний плащ — нижче під ним; вони здавалися привидом абсолютизму, саваном корехідора, запізнілою карикатурою на його владу, подібно до тих, що вуглем і суриком креслили на стінах хлопчаки-конституціоналісти 1837 року — саме такими ми тоді були, коли сходилися в цій вежі. Ті речі висіли, немов пугало для горобців, а колись же вони були пугалом для людей.

Що ж до згаданого вище не зовсім звичайного зовнішнього вигляду сеньйора корехідора, то, як кажуть, був він згорблений — ще більше, ніж дядько Лукас. Майже горбатий, зросту нижче середнього, миршавий, хворобливий; ноги мав вигнуті на зразок арки, а ходу — sui generis^[18] (тобто він погойдувався з боку на бік і ззаду наперед); про таку ходу може дати уявлення лише безглуздий вираз — «шкутильгати на обидві ноги». Зате обличчя його, як розповідають, з великими темними очима, в яких палахкотіли гнів, свавілля і хтивість, було правильне, хоч і дуже зморщене через повну відсутність як передніх, так і кутніх зубів, і мало той зеленувато-смаглявий колір, яким відзначаються майже всі кастільці. Тонкі й рухливі риси обличчя свідчили зовсім не про високий злет душі корехідора, а якраз навпаки — таїли в собі хитрість і злобну підступність, а вираз якогось аристократично-розпусного самовдоволення свідчив про те, що цей чоловік замолоду мав великий успіх у жінок, незважаючи на криві ноги та горб.

Дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон (так звали його ясновельможність) народився в Мадріді в знатній родині. Років йому було десь близько п’ятдесяти п’яти, з них чотири роки він пробув на посаді корехідора того самого міста, про яке йде мова, де він і одружився невдовзі після свого прибуття з дуже родовитою сеньйорою, про яку ми скажемо свого часу.

Панчохи дона Еухеніо (єдина частина його вбрання, за винятком черевиків, яка не була схована під широчезним яскраво-червоним плащем), були білого кольору, а черевики — чорні з золотими пряжками. Та коли спека у відкритому полі змусила його скинути плащ, то під ним виявилися пишне батистове жабо, саржовий камзол сизого кольору з вишитими гладдю зеленими гілочками, короткі чорні шовкові штани, величезний каптан з того ж краму, що й камзол, багато оздоблена коротка шпага, жезл з китицями і чудові замшеві рукавички солом’яного кольору, яких корехідор ніколи не надягав, а завжди тримав у руці як ознаку свого високого становища.

Альгвасила, який простував за сеньйором корехідором на відстані двадцяти кроків, звали Гардунья^[19], і він цілком виправдовував своє ім’я. Худий, спритний, цей чоловік, ідучи, встигав дивитися вперед, назад, праворуч і ліворуч одночасно. Довга шия, відразливе маленьке обличчя, руки, наче батоги, робили його схожим і на тхора, коли той вистежує свої жертви, і на мотузку, якою їх зв’язують^[20].

Той корехідор, що перший звернув на нього увагу, сказав, не замислюючись: «З тебе вийде справжній альгвасил…» І він був альгвасилом уже при чотирьох корехідорах.

Гардунья мав сорок вісім років; носив він теж трикутний капелюх, менший, правда, ніж у його сеньйора (бо, повторюємо, капелюх корехідора був поза всяким порівнянням), чорний плащ, чорні панчохи — взагалі він ходив у всьому чорному; жезл у нього був без китиць, а замість шпаги — щось подібне до рожна.

Оте чорне опудало було схоже на тінь свого вичепуреного хазяїна.

IX «Но-о, довговуха!»

Де б не проходили корехідор та його прихвостень, селяни кидали роботу, знімали шапки і вклонялися до землі, — правда, більше від страху, ніж з поваги, — а потім тихесенько перемовлялися.

— Ранувато зібрався сьогодні сеньйор корехідор до сеньї Франскіти!

— Раненько… і сам! — докидали інші, бо звикли бачити його під час таких прогулянок у чиємусь товаристві.

— Слухай, Мануелю, чого це він іде сьогодні до наваррки сам? — звернулася одна жінка до свого чоловіка, який віз її на крупі ослиці.

І вона промовисто штурхнула чоловіка в бік.

— Не верзи дурниць, Хосефо! — присадив її чоловік, щира душа. — Сенья Фраскіта не з таких…

— А хіба я що… Та сеньйор корехідор з таких, він дуже навіть може закохатися в неї… Я чула, що з усіх, хто вчащає на млин, лише цей баламут-мадрідець має лихі наміри…

— А ти звідки знаєш, баламут він чи ні? — зацікавився чоловік.

— Та не про себе я кажу… Як на мене, то я б вже його провчила, як наспівувати мені про чорні очі, хай би він й сто разів був корехідор!

Жінка, що говорила, була вкрай негарна.

— Та хай їм, люба, господь з ними! — сказав Мануель (так звали чоловіка). — Дядько Лукас не така людина, він би не стерпів… Знаєш, який Лукас у гніві!..

— Ну, а якщо він не проти? — хитро примружила око тітка Хосефа.

— Дядько Лукас — порядна людина… — заперечив селянин, — а порядна людина ніколи на це не піде…

— Може, й твоя правда… Та хай їм! На місці б сеньї Фраскіти я…

— Но-о, довговуха! — крикнув чоловік, щоб покласти край розмові.

Ослиця припустила риссю, і про що вони говорили далі, вже не було чути.

X В альтанці під лозами

Саме тоді, коли селяни перемивали їм кісточки і кланялися сеньйорові корехідору, сенья Фраскіта поливала з лійки і старанно подмітала кам’яну долівку альтанки, яка була для неї та її чоловіка чимось на зразок сіней чи передпокою, і розставляла півдюжини стільців у найзатишнішому куточку альтанки під густим дашком з виноградного листу, а дядько Лукас виліз нагору і зрізав там найстигліші грона винограду, вправно складаючи їх у кошик.

— Отож так, Фраскіто, — кидав згори слова дядько Лукас. — Сеньйор корехідор закоханий в тебе, і в нього лихі наміри…

— Я давно вже тобі про це кажу, — відгукнулася наваррка. — …Та цур йому! Обережно, Лукасе, ще впадеш!

— Не бійся, я добре тримаюся… Ще ти дуже подобаєшся сеньйорові…

— Та годі тобі! — урвала його сенья Фраскіта. — Я сама добре знаю, кому подобаюся, а кому ні! Якби ж я так само добре знала, чому це я тобі не подобаюся!

— Отаке! Бо дуже негарна… — відповів дядько Лукас.

— Гляди мені… Хай я негарна, та як вилізу на альтанку, то доброго даси сторчака…

— Скоріш я не дам тобі злізти вниз, з’їм отут живцем…

— Ой лишенько! А як зійдуться мої кавалери та побачать нас там, угорі, — скажуть, що то дві мавпи!..

— А так і є, бо ти прегарненька мавпочка-кривляка, та й я схожий на мавпу зі своїм горбом…

— Що дуже мені подобається…

— Ну, тоді тобі має бути миліший горб корехідора, бо він більший за мій…

— О, вже пішло-поїхало! Сеньйоре дон Лукас… годі ревнувати!..

— Ревнувати до оцього старого нікчеми? Навпаки, я дуже радий, що він у тебе закохався!..

— Чому це?

— А тому, що в самому гріху вже криється відплата. Ти ніколи його не полюбиш, а тим часом справжній корехідор — то я!

— Диви, який честолюбець! А уяви собі, що я полюблю його… Чого тільки не буває на світі!

— Це мене теж не дуже турбує…

— А чому?

— Бо тоді ти вже не будеш ти; а коли ти не будеш такою, як є, краще сказать, такою, за яку я тебе маю, то начхати мені, куди б тебе чорти не потягли!

— Ну, гаразд, а що б ти зробив тоді?

— Я? Та хіба я знаю!.. Бо і я ж тоді стану інший, не такий як тепер; я навіть не можу собі уявити, що буде…

— А чого це ти станеш інший? — наполягала сенья Фраскіта; вона кинула підмітати і стояла тепер, взявшись у боки й задерши голову догори.

Дядько Лукас почухав потилицю, ніби силкуючись вишкребти звідти щось глибокомудре, і, збліднувши, промовив якось особливо серйозно:

— А тому стану інший, що зараз я вірю в тебе, як у самого себе, і все моє життя в цій вірі. Тому для мене зневіритися в тобі — все одно, що вмерти чи перетворитися в іншу людину; я став би жити зовсім інакше; мені здається, я народився б удруге, з іншим нутром. Не знаю, що б я тоді з тобою зробив… Може, засміявся б і відвернувся… Може, удав би, що навіть не знаю тебе… А може… Ой, теж знайшли розвагу — псувати собі настрій без усякої причини! Хай в тебе закохуються хоч усі корехідори на світі! Що нам до того! Хіба ж ти не моя Фраскіта?

— Так, варваре! — відповіла наваррка, сміючись від щирого серця. — Я — твоя Фраскіта, а ти мій любий Лукас, страшніший за пугало, проте розумніший за всіх на світі, добріший за хліб, коханий мій… Ой, який же ти любий мені, от злізеш униз — побачиш! Отримаєш штурханів і шпичаків більше, ніж маєш волосин на голові. Але тихо! Що я бачу? Сеньйор корехідор прямує сюди, сам-один… І так рано!.. Щось він надумав… Мабуть, ти мав рацію!..

— Стривай, не кажи йому, що я тут нагорі. Він хоче освідчитися тобі, — гадає, що я сплю після обіду, і можна мене пошити в дурні!.. Хай я потішусь, слухаючи, що він тобі казатиме.

З цими словами дядько Лукас передав кошик своїй дружині.

— Ловко придумав! — вибухнула сміхом сенья Фраскіта. — Чортів мадрідець! Ач, думає, що й для мене він корехідор! Ось він, вже придибав… Гардунья, напевне, теліпається десь позаду, сховався в якомусь ярку в затінку… Яке зухвальство! Сховайся у винограді, посміємося досхочу…

Сказавши це, чарівна наваррка почала наспівувати фанданго^[21] — воно вже стало для неї таким же звичним, як і пісні її краю.

XI Облога Памплони^[22]

— Бережи тебе боже, Фраскіто… — півголосом промовив корехідор, навшпиньки заходячи до альтанки в густу тінь виноградного листу.

— Рада вас бачити, сеньйоре корехідор! — невимушено відповіла вона, вклоняючись раз за разом. — Ваша ясновельможність прийшли так рано! Та ще в таку спеку! Сідайте, сідайте, ваша ясновельможність! Ось тут, у холодочку. Чому ж ваша ясновельможність не зачекали на решту сеньйорів? Місця для них уже приготовані… Сьогодні ми чекаємо на самого єпископа, він обіцяв моєму Лукасу, що прийде покуштувати перший виноград з наших лоз. Як себе почуває ваша ясновельможність? А як поживає ваша сеньйора?

Корехідор збентежився. Така жадана зустріч віч-на-віч з сеньєю Фраскітою здавалася тепер йому сном, а може, й пасткою, яку наготувала йому лиха доля, щоб ввергнути в безодню гіркого розчарування.

— Не так уже й рано… Вже, мабуть, пів на четверту… — Тільки й спромігся він видушити з себе у відповідь.

Цієї миті пронизливий крик папуги розітнув повітря.

— Чуєте, чверть на третю, — сказала наваррка, пильно позираючи на мадрідця.

Корехідор замовк, наче спійманий на гарячому злочинець, коли йому нічого сказати на свій захист.

— А Лукас? Спить? — запитав він згодом.

(Тут ми мусимо звернути увагу читача на те, що корехідор, як і всі беззубі люди, говорив нерозбірливо, шамкотів, ніби жував власні губи).

— Напевне ж спить! — відповіла сенья Фраскіта. — О цій порі він ладен заснути де завгодно, хоч на краю провалля…

— Ну, то… хай спить!.. — вигукнув старий, збліднувши ще дужче. — А ти, моя люба Фраскіто, вислухай мене… послухай… іди-но сюди… Сідай тут, біля мене. Маю багато чого тобі сказати…

— От я й сіла, — відповіла жінка мірошника, ставлячи ослінчик прямо перед корехідором.

Вона сіла, заклала ногу за ногу, нахилилася вперед, сперлася ліктем на коліно і підперла свіже гарне личко долонею; сидячи так, Фраскіта ледь похитувала головою; грала усіма п’ятьма ямками на щічках, ясніла посмішкою, втупивши спокійні очі в корехідора й чекаючи освідчення його ясновельможності — як Памплона чекала бомбардування.

Бідолашний розкрив уже рота щось сказати, та так і застиг, вражений цією сліпучою красою й блиском жіночої чарівності; вражений цією пишною жінкою з алебастровою шкірою, її осяйною посмішкою, синіми глибокими очима, — жінкою, яка наче зійшла з картини Рубенса.

— Фраскіто!.. — промимрив, нарешті, уповноважений короля враз охриплим голосом. Його зблякле спітніле лице, наче приклеєне прямо до горба, було вкрай розгублене. — Фраскіто!..

— Та Фраскіта, хто ж іще! — озвалася дочка Піренеїв. — То що?

— Усе, чого забажаєш… — з безмежною ніжністю відказав старий.

— Чого забажаю… — повторила жінка мірошника. — Ваша милість уже знає. Я хочу, щоб ваша милість призначили мого небожа, який живе в Естельї, секретарем міської ради, тоді він зможе перебратися в місто, бо в горах йому тяжко доводиться…

— Я тобі казав, Фраскіто, що це неможливо. Теперішній секретар…

— Злодюга, п’яниця, тварюка.

— Знаю… Та в нього сильна рука серед рехідорів, а призначити нового без дозволу міської ради я не можу. Інакше я ризикую…

— Ризикую!.. Ризикую!.. А от ми ладні на все заради вашої ясновельможності, і не тільки ми, а всі в нашому домі, навіть кицьки!

— І за таку ціну ти мене полюбиш? — промовив корехідор, затинаючись.

— А я й так люблю вашу милість.

— Нащо така церемонність! Кажи мені просто «ви», або як тобі заманеться… Так ти полюбиш мене? Кажи!

— А хіба я не сказала, що люблю вас?

— Але…

— Ніяких «але». От ви побачите, який гарний мій небіж, яка хороша людина!

— Якщо хто гарний, то це ти, Фраскуело!..

— Я вам подобаюсь?

— Ще й питаєш! Нема другої такої в світі!

— Що ж, тут нема нічого дивного, — промовила сенья Фраскіта, загортаючи рукав вище ліктя, так що корехідорові стало видно білішу за лілею, бездоганну, як у каріатиди, руку.

— Питаєш, чи подобаєшся!.. — вів своєї корехідор. — Та вдень і вночі, завжди, скрізь і всюди я думаю лише про тебе!..

— Як-то! Хіба вам не подобається ваша дружина? — запитала сенья Фраскіта з таким робленим співчуттям, що тут розсміявся б навіть іпохондрик. — Шкода! Мій Лукас казав мені, що мав приємність бачити її і розмовляти з нею, коли ходив лагодити годинник у вашій спальні; він казав, що вона гарна, добра, привітна.

— Не така вже… — з прикрістю пробурмотів дон Еухеніо де Суньїга.

— А інші, навпаки, казали, — провадила жінка мірошника, — що у неї погана вдача, що вона дуже ревнива, і що ви боїтесь її, як вогню…

— Не так уже!.. — заперечив дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон, густо почервонівши. — То вже занадто! Певна річ, сеньйорі притаманні, звичайно, деякі дивацтва… Але щоб я тремтів перед нею — та ніколи! Я ж корехідор!..

— То скажіть прямо — любите ви її чи не любите?

— Скажу… Я дуже люблю її… чи, вірніше, любив до того, як зустрів тебе. Та відколи я побачив тебе, не знаю, що зі мною сталося, і вона сама помічає, що зі мною щось не те… Досить сказати, що тепер… торкнутися, приміром, обличчя дружини для мене все одно, що торкнутися свого власного обличчя… Так от бачиш, я вже не можу любити її, не маю до неї ніякого почуття… А от за те, щоб торкнутися цієї ручки, ліктика, цього личка, стану, я все віддав би!

І з цими словами корехідор спробував заволодіти оголеною рукою сеньї Фраскіти, якою вона водила передсамісіньким його носом; проте Фраскіта, не втрачаючи витримки, простягла руку, а тоді з спокійною, нездоланною немилосердністю слонового хобота штурхнула корехідора в груди, і той перекинувся навзнак разом зі стільцем.

— Діво пречиста! — скрикнула наваррка і зайшлася сміхом. — Стілець, мабуть, поламався…

— Що тут коїться? — гукнув дядько Лукас, просовуючи своє негарне обличчя між листям винограду.

Корехідор, простягнувшись горілиць на долівці, з невимовним жахом дивився на чоловіка, який раптом з’явився над ним у повітрі.

Можна сказати, що його ясновельможність був повержений, як сатана, правда, не архангелом Михаїлом, а іншим, пекельним демоном.

— А що має коїтись? — поспішила відповісти сенья Фраскіта. — Тільки й того, що сеньйор корехідор посунув стілець, похитнувся і гепнувся!..

— Ісусе, Маріє, святий Йосифе! — своєю чергою вигукнув мірошник. — Ваша ясновельможність не забились? Може, прикласти оцет з водою?

— Нічого не сталося! — відказав корехідор, насилу підводячись. І додав стиха, але так, щоб сенья Фраскіта його почула:

— Ти мені за це заплатиш!

— А от ви, ваша ясновельможність, урятували мені життя, — оголосив дядько Лукас, не злазячи з альтанки. — Уяви собі, жінко, заліз я сюди, розглядаю грона, та й заснув ненароком на цьому мереживі з перекладинок та виноградних лоз, а між ними такі проміжки, що я цілком міг би провалитися… Отож якби ваша ясновельможність не впали і не розбудили мене так доречно, я б напевне розкраяв собі голову об це каміння.

— Тобто… га?.. — похопився корехідор. — О, тоді я радий! радий… Кажу тобі, чоловіче, я дуже радий, що впав! — А ти мені за це заплатиш! — кинув він Фраскіті.

Корехідор промовив ці слова з такою неприхованою люттю, що сенья Фраскіта знітилася.

Вона добре бачила, як корехідор спочатку злякався, гадаючи, що мірошник усе чув; але потім, переконавшись, що Лукас не чув нічого (адже спокій і облуда дядька Лукаса могли б увести в оману й далекогляднішу людину), корехідор дав волю своєму гніву, і в голові його роїлися плани помсти.

— Та злазь уже звідти, допоможи мені почистити його ясновельможність, він весь у пилюці! — заметушилася жінка мірошника.

І поки дядько Лукас злазив, вона прошепотіла корехідорові, струшуючи з нього пилюку своїм фартухом, раз по раз влучаючи йому по вухах:

— Бідолашний не чув нічого… Спав, як колода…

Не так самі слова, як те, що сенья Фраскіта говорила потай, ніби даючи зрозуміти корехідорові, що вона з ним у змові, разюче подіяло на нього.

— Ой, лукава! Ой, хитра! — пускаючи слину, пробуркотів розчулений дон Еухеніо де Суньїга, хоч і не без дражливості.

— Ваша милість ще гнівається на мене? — улесливо проворкотіла наваррка.

Побачивши, що суворість дає добрі наслідки, корехідор знову спрямував на неї гнівний погляд, та, зустрівшись з її звабливою посмішкою і божественними очима, в яких світилися благання та ніжність, зразу змінив гнів на ласку і зашамкотів з присвистом, виявляючи при цьому цілковиту відсутність як передніх, так і кутніх зубів:

— Від тебе усе залежить, любов моя!

У цю мить дядько Лукас спустився з дашка альтанки.

XII Десятини і приміції

Як тільки корехідор умостився на стільці, жінка мірошника кинула швидкий погляд на чоловіка: той був спокійний, як завжди, але видно було, що він мало не лусне від стримуваного сміху; здаля вона обмінялася з чоловіком повітряним поцілунком, скориставшись тим, що дон Еухеніо був трохи розгублений, а тоді голосом сирени, якому позаздрила б сама Клеопатра, промовила:

— А тепер, ваша ясновельможність, покуштуйте мого винограду!

Треба було бачити, яка гарна була в цю хвилину наваррка (такою я і відтворив би її на полотні, якби мав хист Тіціана): вона стояла перед зачарованим корехідором свіжа, зваблива, пишна, вузьке вбрання щільно облягало різьблене тіло; висока і ставна, вона підняла над головою оголені руки і, тримаючи в них грона прозорого винограду, втупила в корехідора благальний погляд ясних очей, на дні яких причаївся острах, і промовляла до нього з посмішкою, проти якої годі було встояти:

— Його ще не куштував сеньйор єпископ… Перший виноград цього року…

Вона була схожа на величну Помону^[23], що підносить фрукти Сатиру^[24].

Цієї миті на другому кінці мощеного каменем майданчика під лозами з’явився високошановний сеньйор єпископ місцевої єпархії в супроводі адвоката-академіка, двох каноніків похилого віку, а також свого секретаря, двох слуг і двох пажів.

Його преосвященство затримався на хвилину, спостерігаючи таку комедійну і таку мальовничу сценку, і мовив спокійним, витриманим тоном, властивим прелатам тих часів:

— Божа заповідь гласить… плати десятини і приміції святій церкві — цьому вчить нас християнська релігія, а от вам, сеньйоре корехідор, не досить однієї десятини, ви хочете проковтнути ще й приміції.

— Сеньйор єпископ! — вигукнули мірошник та його жінка і, покинувши корехідора, поквапилися поцілувати руку прелатові.

— Господь хай віддасть вам, ваше преосвященство, за те, що ви вшанували своїм приходом нашу вбогу хатину! — сказав дядько Лукас, з щирою повагою перший цілуючи руку єпископу.

— Який молодецький у вас вигляд, сеньйоре єпископ! — промовила сенья Фраскіта, теж цілуючи йому руку. — Хай благословить вас господь, хай береже вас мені на радість, як беріг він старого єпископа, хазяїна мого Лукаса!

— Навіть не знаю, чим я можу тобі прислужитися, коли ти сама даєш благословення, замість просити його в мене! — сміючись, доброзичливо відповів пастир.

І, піднявши два пальці, благословив сенью Фраскіту, а потім й усіх присутніх.

— Будьте ласкаві, ваше преосвященство, ось приміції! — сказав корехідор і, взявши з рук жінки мірошника гроно винограду, шанобливо підніс його єпископу. — Я ще не встиг покуштувати…

Корехідор вимовив ці слова, кинувши швидкий, безсоромний погляд на осяйно-прекрасну жінку мірошника.

— Чи не тому, що виноград зелений, як у байці? — зауважив академік.

— Виноград у байці, — заперечив єпископ, — не був зелений, сеньйоре ліценціат; просто він був недосяжний для лисиці.

Ні перший, ні другий, мабуть, не мали наміру зачепити корехідора, але обидва влучили в ціль: дон Еухеніо де Суньїга сполотнів від гніву і сказав, цілуючи руку прелатові:

— То ви вважаєте, що я лисиця, ваше преосвященство!

— Tu dixisti!^[25] — відповів єпископ з відвертою суворістю святого, яким, ходять чутки, він і справді був. — Excusatio non petita, accusatio manifesta. Qualis vir, talis oratio. Одначе satis jam dictum, mullus ultra sit sermo^[26]. Облишимо латину й подивімося на цей славнозвісний виноград.

І він відщипнув… одну виноградинку… від грона, яке підніс йому корехідор.

— Надзвичайно смачний! — похвалив єпископ, помилувавшись виноградом проти світла і зразу передавши його своєму секретареві. — Шкода, що він мені вадить!

Секретар теж помилувався гроном, зробив жест, який мав виразити шанобливе захоплення, і передав гроно слузі.

Слуга повторив дії єпископа та жест секретаря і так захопився, що навіть понюхав виноград, а тоді… надзвичайно обережно поклав його в кошик і, ніби вибачаючись, промовив тихо:

— Його преосвященство постить.

Дядько Лукас, який не спускав очей з винограду, нищечком витяг його з кошика і з’їв, — так що ніхто й не помітив.

Усі посідали; заговорили про те, яка суха стоїть осінь, хоч уже й відшуміли бурі осіннього рівнодення, обговорили можливість нової війни між Австрією і Наполеоном; зійшлися на тому, що імператорські війська ніколи не ступлять на іспанську землю; адвокат нарікав на тривожні, тяжкі часи і шкодував за своїм безтурботним життям у батьківській оселі (а його батьки колись так само заздрили дідам). О п’ятій годині прокричав папуга, на знак єпископа молодший з пажів побіг до карети (її залишили в тому ж яру, де сховався альгвасил) і повернувся зі смачним пісним пирогом, який лише годину тому витягли з печі. Посеред майданчика поставили маленького столика, пиріг розрізали і кожен отримав шматок, хоч дядько Лукас і сенья Фраскіта довго відмовлялися… Демократична рівність тривала протягом півгодини під дашком з виноградного листу, крізь який сіялися останні промені призахідного сонця…

XIII Казала галка вороні…^[27]

Через півтори години всі поважні гості повернулися до міста. Сеньйор єпископ та його почет дісталися туди раніше за інших, бо їхали в кареті, і перебували вже в палаці — там ми їх і залишимо за вечірньою молитвою.

Славетний адвокат (напрочуд худий) і обидва каноніки (на диво огрядні та поважні) провели корехідора до дверей міської ради, де, як сказав його ясновельможність, на нього чекає робота, а самі рушили до своїх домівок, знаходячи дорогу по зірках, наче мореплавці, а подекуди — навпомацки, мов сліпі, бо вже запала ніч, місяць ще не зійшов, а міське освітлення, як і освіта нашої доби, були в «руці божій».

Зате нерідко на вулицях поблискували великі та малі ліхтарі, якими поштиві слуги освітлювали дорогу вельможним хазяям, що, поважно виступаючи, прямували, за звичкою, на вечірку або в гості до родичів…

Майже біля кожного гратчастого вікна першого поверху ледь вимальовувався (або, краще сказати, вгадувався) чорний обрис мовчазної постаті. То були закохані кавалери, які, зачувши кроки, припиняли на мить свої залицяння…

— Ну й гульвіси ж ми! — картали себе адвокат і обидва каноніки. — Що подумають удома, коли ми повернемося в таку пізню пору?

— А що скажуть люди, коли зустрінуть нас після сьомої вечора і побачать, як ми скрадаємося в темряві, немов якісь розбійники?

— Ні, треба покласти цьому край…

— О, так!.. Але ж той клятий млин!

— Цей млин уже в печінках сидить у моєї жінки… — сказав адвокат, і в голосі його бринів жах перед близькою подружньою розправою.

— А моя небога переконана, що священнослужителям не годиться ходити до кумась, — вигукнув один з каноніків, він, очевидно, виконував обов’язки духівника.

— А втім, — утрутився в розмову другий канонік, проповідник кафедрального собору, — все, що діється на млині, таке невинне…

— Ще б пак! Якщо там буває сам сеньйор єпископ!

— А до того ж, сеньйори, в наші літа!.. — додав духівник. — Адже мені вчора виповнилося сімдесят п’ять.

— Усе ясно! — підвів риску проповідник. — Поговорімо про інше. Яка гарна була сьогодні сенья Фраскіта!

— О, щодо цього… що вже гарна, то гарна! — підкреслено байдуже сказав адвокат.

— Напрочуд гарна… — підтвердив духівник, прикриваючи лице плащем.

— А хто сумнівається, — додав проповідник, — хай запитає у корехідора…

— Бідолашний, закохався в неї!..

— Ще б пак! — вигукнув превелебний отець.

— Певна річ! — підтвердив академік… почесний, правда, але не дійсний. — Отож, сеньйори, я зверну сюди, так мені ближче… На добраніч!

— Добраніч… — відповіли каноніки.

Якийсь час вони йшли мовчки.

— Цьому теж запала в душу жінка мірошника, — пробурмотів урешті проповідник, штурхнувши ліктем духівника.

— Безперечно! — відповів той, зупиняючись біля дверей свого будинку. — От котяра!.. То до завтра, друже. Хай вам піде на добре виноград.

— До завтра, як дасть бог… Доброї вам ночі.

— Мирний сон і безтурботний даруй мені, боже! — проказав слова молитви духівник вже біля ганку, де було зображення пречистої діви, освітлене лампадкою.

І стукнув дверним молотком.

Залишившись сам на вулиці, другий канонік (він був ширший, ніж вищий, і тому, здавалося, не йшов, а перекочувався) чимчикував собі помаленьку до своєї оселі; не дійшовши до будинку, він став під стіну за певною нуждою, що в наш час послужило б приводом до втручання поліції, і пробурмотів, згадуючи, певна річ, свого духовного брата:

— Тобі теж до вподоби сенья Фраскіта!.. Та й то правда, — додав він трохи згодом — гарна, що там казати, гарна!

XIV Поради Гардуньї

Тим часом корехідор у супроводі Гардуньї зійшов сходами до міської ради і в залі засідань мав з ним розмову більш інтимного характеру, ніж це личило особі його становища і рангу.

— Повірте нюхові старого собаки, який знає своє діло! — казав негідник альгвасил. — Сенья Фраскіта безтямно закохана у вас, а все, що ви допіру розповіли мені, робить це яснішим за оте світло… — додав він, вказуючи на люсенську лампу^[28], яка ледве освітлювала куточок залу.

— А от я зовсім не переконаний в цьому, як ти, Гардуньє! — відповів дон Еухеніо, безпорадно зітхаючи.

— Не розумію, чому! Справді, говорімо відверто. Ваша милість… (прошу пробачення) має одну ваду… Чи не так?

— Ну, так! — відказав корехідор. — Але ж у дядька Лукаса теж є та вада — горб у нього ще більший за мій!

— Куди більший! Набагато більший! Навіть і рівняти не можна, настільки більший! Та зате (я до того й хилю) у вашої милості дуже приємне обличчя… що називається — гарне… а дядько Лукас — викапаний сержант Утрера, який луснув через те, що був бридкий, як потвора.

Корехідор самовдоволено всміхнувся.

— Крім того, — вів мову далі альгвасил, — сенья Фраскіта з шкіри пнеться, аби тільки виклопотати призначення для свого небожа…

— З цим я згоден… Оте призначення — єдина моя надія!

— Тоді до діла, сеньйоре! Я вже виклав вашій милості свій план… Залишається тільки здійснити його цієї ж ночі!

— Скільки разів я казав тобі, що не потребую порад! — гаркнув дон Еухеніо, згадавши раптом, що розмовляє з підлеглим.

— Мені здалося, що ваша милість хотіли… — забелькотів Гардунья.

— Не супереч!

Гардунья вклонився.

— То ти кажеш, — полагіднішав сеньйор Суньїга, — що сьогодні ж уночі можна все влаштувати? Знаєш, хлопче, а й непогано. Хай йому біс! Принаймні позбудусь цієї клятої непевності!

Гардунья змовчав.

Корехідор підійшов до письмового столу, написав кілька рядків на аркуші гербового паперу, поставив печатку і поклав його до кишені.

— Призначення для небожа готове! — сказав він і взяв щіпку тютюну. — Завтра я поговорю з рехідорами і… або вони його затвердять, або я дам їм перцю! Як гадаєш, добре я вчинив?

— Ще б пак, ще б пак! — у захваті вигукнув Гардунья, запустивши пальці в табакерку корехідора і вихопивши звідти добру щіпку табаки. — Тільки так! Попередник вашої милості теж ніколи довго не роздумував над такими дрібницями. Одного разу…

— Досить базікати! — перебив корехідор, ляснувши Гардунью по запобігливо простягнутій руці. — Бевзь був мій попередник, коли брав тебе альгвасилом. Але ближче до діла. Ти сказав мені, що млин дядька Лукаса належить до сусіднього села, а не до нашого міста… Ти це напевне знаєш?

— Цілком! Кордон нашої округи доходить до того ярка, де я сидів сьогодні, чекаючи па вашу ясновельможність… Хай йому чорт! Коли б я був на вашому місці!

— Годі! — гримнув дон Еухеніо. — Що ти собі дозволяєш!

Вхопивши восьмушку аркуша, корехідор начеркав записку, склав її вдвоє, запечатав і вручив Гардуньї.

— Ось тобі записка до алькальда^[29] того села, про яке ти мені говорив. На словах поясниш йому, що треба робити. Бачиш, я в усьому дію згідно з твоїм планом. Лихо тобі буде, як заженеш мене в глухий кут!

— Не турбуйтесь! — відповів Гардунья. — За сеньйором Хуаном Лопесом числиться немало гріхів, і досить йому лише побачити підпис вашої милості, як він зробить усе, що я йому звелю. Він заборгував щонайменше тисячу мір зерна у королівські комори і стільки ж у церковно-громадські… Причому в церковно-громадські — це вже проти всякого закону, — він же не вдова і не бідняк, щоб отримувати звідти хліб, не сплачуючи процентів та податків; він картяр, п’яниця, шахрай і розпусник, ганьба на все село… І така людина стоїть при владі!.. Так уже, видно, ведеться на світі!

— Я ж наказав тобі мовчати! Ти збиваєш мене з пантелику! — гаркнув корехідор. — Перейдімо до діла, — додав він згодом уже іншим тоном. — Зараз чверть на восьму… Перш за все ти підеш додому і попередиш сеньйору, щоб вона не чекала мене на вечерю, хай лягає спати. Скажи, що я залишаюся тут працювати до пізньої ночі, а потім разом з тобою рушу в таємний нічний обхід ловити злочинців… Одне слово, обдури її як хочеш, аби вона спокійно спала. Дорогою скажи другому альгвасилові, щоб приніс мені вечерю… Я не наважуся з’явитися сьогодні ввечері перед очі сеньйори, бо вона так добре мене знає, що здатна читати мої думки! Звели куховарці, щоб поклала мені млинці, які сьогодні пекла, та передай Хуанові, щоб він непомітно приніс мені з таверни півкварти білого вина. Потім підеш до села, якраз устигнеш на пів на дев’яту.

— Буду там рівно о восьмій! — похопився Гардунья.

— Не супереч! — гаркнув корехідор, раптом знову згадавши про своє високе становище.

Гардунья вклонився.

— Отже, домовились, — уже лагідніше провадив далі корехідор, — о восьмій рівно ти будеш в селі. Від села до млина буде… мабуть, півліги…

— Чверть.

— Не перебивай!

Альгвасил знов уклонився.

— Чверть… — повторив корехідор. — Отже, о десятій… Як гадаєш, о десятій?..

— Раніше! О пів на десяту ваша милість уже спокійно може стукати в двері млина!

— Ну, чоловіче! Ти ще казатимеш, що мені робити!.. Ну, а ти будеш…

— Я буду скрізь… Але мій головний штаб розміститься в ярку. Ой, ледве не забув!.. Ідіть, ваша милість, пішки і без ліхтаря…

— Хай тобі грець з твоїми порадами! Чи ти гадаєш, що я вперше йду в похід?

— Даруйте, ваша милість… Стривайте! Ще одне. Стукайте не в ворота, що виходять на майданчик, а в ті дверцята, які над лотоками…

— Хіба над лотоками є двері? Мені це і на думку не спадало.

— Так, сеньйоре, дверцята над лотоками ведуть прямісінько до спальні мірошника… але дядько Лукас ніколи не входить і не виходить цими дверцятами. Тому якщо він навіть і повернеться несподівано…

— Зрозуміло, зрозуміло… Я вже оглух від твого базікання!

— І останнє: постарайтеся, ваша милість, повернутися до світанку. Тепер розвидняється о шостій…

— Не можеш без порад! О п’ятій я буду вдома… Поговорили, та й годі… Геть з очей моїх!

— Ну, сеньйоре… хай щастить! — і альгвасил якось боком простяг до корехідора руку, дивлячись на стелю.

Корехідор опустив у простягнуту руку песету, і Гардунья вмить як крізь землю провалився.

— Хай йому біс!.. — пробурмотів дідуган трохи згодом. — Забув сказати цьому настирному базікалу, щоб захопив з дому ще й колоду карт! До половини десятої мені робити нічого, я б хоч пасьянс розклав!..

XV Буденне прощання

Була дев’ята година вечора, коли дядько Лукас і сенья Фраскіта, доробивши що треба на млині та в хаті, повечеряли салатом, добрячим шматком м’яса з помідорами та виноградом, який лишився в уже відомому нам кошику; все це зросили кількома ковтками вина і вибухами сміху на згадку про корехідора; потім глянули одне на одного приязно, як люди, цілком задоволені своєю долею і собою, а тоді, позіхнувши солодко, що свідчило про їхній цілковитий душевний спокій, сказали одне одному:

— Ну, ходімо вже вкладатися спати, а завтра що бог дасть.

Цієї миті два гучні, владні удари у ворота розітнули повітря.

Чоловік і жінка здивовано перезирнулися.

Уперше до них стукали у таку пізню пору.

— Піду гляну… — сказала безстрашна наваррка і рушила до воріт.

— Облиш! Це моя справа! — вигукнув дядько Лукас з такою гідністю, що сенья Фраскіта відступилася. — Я сказав тобі — не ходи! — додав він твердо, побачивши, що вперта жінка йде за ним.

Вона скорилася і залишилась у хаті.

— Хто там? — запитав дядько Лукас ще з середини майданчика.

— Правосуддя! — відповів голос за ворітьми.

— Яке правосуддя?

— Місцеве. Відчиніть іменем сеньйора алькальда!

Дядько Лукас припав оком до майстерно замаскованого вічка і при сяйві місяця впізнав альгвасила з сусіднього села.

— Скажи краще, відчиніть п’яниці-альгвасилу! — крикнув мірошник, відсуваючи засув.

— А це те саме… — відповіли з-за воріт. — Я маю власноручний наказ його милості! Добривечір, дядьку Лукас… — додав він входячи, вже менш офіційно і більш доброзичливо, наче став зовсім іншою людиною.

— Бережи тебе боже, Тоньюело! — мовив мірошник. — Подивимося, що то за наказ… Сеньйор Хуан Лопес міг би вибрати більш слушний час і не турбувати порядних людей серед ночі! То, певно, твоя вина. Ти, мабуть, дорогою кудись навідався і добре залив очі! Хильнеш чарчину?

— Ні, сеньйоре, часу нема. Мусите негайно йти зі мною. Читайте наказ.

— Як то йти? — вигукнув дядько Лукас, входячи до кімнати з наказом в руках. — Посвіти, Фраскіто!

Сенья Фраскіта відкинула вбік те, що тримала в руках, і запалила світильник.

Дядько Лукас швидко глянув, що ж вона відкинула, і впізнав свій здоровенний мушкет, який стріляв кулями вагою в півфунта.

Мірошник метнув на наваррку вдячний погляд, сповнений ніжності, і сказав, беручи її за підборіддя:

— Ти в мене золото!

Сенья Фраскіта, бліда і зосереджена, мов мармурова статуя, піднесла на долоні світильник і мовила твердо:

— Читай! — Жодний порух не видав її хвилювання.

В наказі говорилося:

«Іменем його величності короля (хай береже його господь) наказую Лукасові, місцевому мірошнику, як тільки він отримає цей наказ, з’явитися перед наші очі без будь-яких відмов і зволікань; попереджую, що, оскільки мова йде про справу цілком таємну, ніхто не повинен про це знати: інакше він, мірошник, буде покараний. — Алькальд:

Хуан Лопес»

Замість підпису стояв хрестик.

— Послухай, що все це означає? — звернувся до альгвасила дядько Лукас. — Про що йдеться в цьому наказі?

— Не відаю… — відповів селянин. Йому було років з тридцять; бридке, кістляве обличчя злодія чи розбійника аж ніяк не свідчило про щирість його слів. — Гадаю, мова йде про відьом або ж фальшивомонетників… Та вас воно не стосується… Вас викликають як свідка. Щоправда, мені самому не дуже зрозуміло… Сеньйор Хуан Лопес пояснить вам докладніше.

— Ясно! Та скажи йому, що я прийду завтра вранці! — обурився мірошник.

— Аякже! Ні, сеньйоре!.. Маєте йти таки зараз, не гаючи ні хвилини. Так наказав мені сеньйор алькальд.

Запала тиша. В очах сеньї Фраскіти палахкотіли громовиці.

Дядько Лукас стояв, утупивши погляд у підлогу, ніби щось там вишукував.

— То хоч дай мені час піти на стайню, щоб осідлати ослицю! — вигукнув він нарешті, звівши голову.

— Якого чорта ослицю! — заперечив альгвасил. — Півліги і пішки можна пройти! Ніч тиха, місячна…

— Воно-то так… Але ж ноги в мене дуже розпухли…

— Тоді не гаймо часу. Я допоможу вам осідлати ослицю.

— Оце так! Боїшся, що втечу?

— Я нічого не боюся, дядьку Лукас, — холодно відповів цей байдужий чоловік. — Я представляю правосуддя.

З цими словами він опустив до ноги коротку рушницю, яку доти тримав під плащем.

— Знаєш, Тоньюело… — промовила жінка мірошника, — коли ти вже йдеш до стайні… виконувати свій обов’язок… зроби послугу, осідлай і другу ослицю.

— Нащо? — запитав мірошник.

— Для мене. Я їду з вами.

— Не можна, сеньє Фраскіто! — заперечив альгвасил. — Я маю наказ привести лише вашого чоловіка, більш нікого, й не допустити, щоб ви пішли з ним. «Головою накладаєш за це», — попередив мене сеньйор Хуан Лопес. Отож… Ходімо, дядьку Лукасе…

І він попрямував до дверей.

— Більш ніж дивно! — пробурмотів мурсієць, не рушивши з місця.

— Дуже дивно! — відповіла сенья Фраскіта.

— Здається… я вже догадуюсь… — мурмотів дядько Лукас так, щоб не почув Тоньюело.

— Хочеш, я піду до міста і розповім про все корехідорові? — прошепотіла наваррка.

— Ні! — голосно відповів дядько Лукас. — Тільки не це!

— Так чого ж ти хочеш? — спересердя вигукнула жінка.

— Глянь мені в очі… — відповів колишній солдат.

Вони мовчки подивилися одне на одного і обоє залишилися такі задоволені спокоєм, рішучістю і твердістю своїх споріднених душ, що зрештою знизали плечима і засміялися.

Тоді дядько Лукас запалив другий світильник і попрямував до стайні, мимохідь шпигонувши Тоньюело:

— Гей, чоловіче! Допоможи… Як вже ти такий люб’язний!

Тюньюело, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку, пішов за ним.

Через кілька хвилин дядько Лукас уже виїздив з млина верхи на гарній ослиці у супроводі альгвасила.

Прощання з жінкою було коротке.

— Замкнися добре… — сказав дядько Лукас.

— Закутайся, бо холодно… — сказала сенья Фраскіта, замикаючи ворота на ключ, засув та ланцюжок.

Не було ні прощальних слів, ні поцілунків, ні обіймів, ні поглядів.

Та й нащо?

XVI Лиховісний птах

Рушимо й ми за дядьком Лукасом.

Майже чверть ліги проминули вони мовчки — мірошник верхи на ослиці, яку альгвасил підганяв ззаду своїм жезлом, символом влади, — коли раптом побачили, що над косогором прямо на них насувається тінь величезного птаха. Тінь так різко вимальовувалася на тлі неба, осяяного місяцем, що мірошник здивовано вигукнув:

— Тоньюело, це ж Гардунья на своїх тоненьких, мов дротики, ногах і в трикутному капелюсі!

Та перше ніж Тоньюело встиг відповісти, тінь, яка, без сумніву, прагнула уникнути цієї зустрічі, звернула з дороги і помчала навпрошки через поле так прудко, наче справжній тхір.

— Нікого не бачу… — озвався нарешті Тоньюело якомога щиріше.

— Я теж, — відповів дядько Лукас, включаючись у гру.

І підозра, яка запала йому в серце ще на млині, цілком заполонила його ревниву душу.

«Цією подорожжю, — міркував він про себе, — я завдячую хитрощам закоханого корехідора. Його освідчення, котре я підслухав сьогодні, сидячи на альтанці, показує, що підтоптаному мадрідцю увірвався терпець. Можна бути певним: цієї ночі він ще раз навідається до млина, тому й викурив мене звідти… Та дарма! Фраскіта — то є Фраскіта, вона не відчинить дверей, хоча б і хату підпалили!.. Та що там: якщо навіть вона і відчинить, якщо навіть корехідор піде на хитрощі і якось проникне до моєї прегарної наваррки, все одно старий пройдисвіт впіймає облизня. Фраскіта — то є Фраскіта! Проте, — додав він за хвилину, — добре було б повернутися додому якнайраніше!»

Та ось дядько Лукас з альгвасилом прибули до села й попрямували до будинку сеньйора алькальда.

XVII Сільський алькальд

Сеньйор Хуан Лопес удома і на службі був справжнім втіленням тиранії, жорстокості та пихи стосовно до людей, які від нього залежали, проте в хвилини, що залишалися від службових обов’язків, клопотів по господарству і щоденного биття власної жінки, він ласкаво згоджувався розпити глек вина в товаристві писаря та паламаря; того вечора ця процедура вже підходила до кінця, коли перед алькальдом став мірошник.

— О, дядько Лукас! — вигукнув алькальд, чухаючи потилицю, наче хотів вичухати звідти натхнення, щоб краще збрехати. — Як здоров’ячко? Гей, писарю, налий-но склянку вина дядькові Лукасу! А сенья Фраскіта? Все така ж гарна? Давно я її не бачив! Так, чоловіче… гарно мелете! Житній хліб не відрізниш від пшеничного! Отже… ну… Сідайте, відпочиньте, ми, слава богу, не поспішаємо.

— Як на мене, то цур йому, тому поспіху! — підхопив дядько Лукас, який досі не розтуляв рота, але підозри його ще посилилися від цього дружнього прийому після такого грізного і беззаперечного наказу.

— Так от, дядьку Лукас, — провадив далі алькальд, — якщо ви не дуже квапитесь, то переночуйте тут, а завтра раненько ми й вирішимо нашу справу…

— Та добре… — відповів дядько Лукас із прихованим глумом і лукавством, які не поступалися дипломатії сеньйора Хуана Лопеса. — Коли справа не термінова… можна переночувати і не вдома.

— Не термінова справа і для вас безпечна, — додав алькальд, обдурений тим, кого сам хотів ошукати. — Можете бути цілком спокійні. Чуєш, Тоньюело… Підсунь сюди ящик, хай дядько Лукас сідає.

— Коли так, то… хильнімо! — вигукнув, сідаючи, мірошник.

— Тримайте, — сказав алькальд, підносячи йому повну склянку.

— З добрих рук… Переполовиньте, ваша милість!

— Ну, ваше здоров’я! — промовив сеньйор Хуан Лопес і випив половину.

— Ваше здоров’я… сеньйоре алькальд, — відповів дядько Лукас, допиваючи решту.

— Гей, Мануело! — гукнув алькальд служницю. — Скажи господині, що дядько Лукас лишається у нас ночувати. Хай постелить йому на горищі.

— Е, ні!.. Ні в якому разі! Я й на сіннику висплюсь як король.

— Дивіться, ми ж маємо що постелити…

— Певен, та нащо ж завдавати клопоту сім’ї? У мене є плащ…

— Ну, то як хочете. Мануело, скажи господині, що нічого не треба…

— Ви тільки дозвольте мені йти вже спати, — позіхаючи на весь рот, попросив дядько Лукас. — Вчора я всю ніч молов, майже не стулив очей…

— Добре! — милостиво згодився алькальд. — Можете йти хоч зараз.

— Та й нам час збиратися, — сказав паламар, заглядаючи в глечик, чи не лишилося на денці вина. — Вже, мабуть, десята година… чи близько того.

— За чверть десята… — сповістив писар, розливши в склянки залишки вина.

— Отже, спати, кабальєро! — оголосив гостинний господар, осушуючи склянку.

— До завтра, сеньйори, — мовив мірошник, допиваючи свою.

— Стривайте, вам посвітять… Тоньюело! Проведи дядька Лукаса на сінник.

— Сюди, дядьку Лукас!… — сказав Тоньюело. Він прихопив з собою і глечика — а раптом там лишилося кілька краплин!

— До завтра, як бог дасть, — додав паламар, допивши рештки з усіх склянок. І пішов, заточуючись і весело співаючи «De profundis»^[30]

— Ну, сеньйоре, — сказав алькальд писареві, коли вони залишилися вдвох, — Лукас нічого не підозрює. Можемо спати спокійно, і… хай щастить корехідорові!

XVIII Тут ви дізнаєтеся, що сон дядька Лукаса був не дуже глибокий

Минуло лише п’ять хвилин, і якийсь чоловік вистрибнув з вікна сінника сеньйора алькальда. Вікно виходило на стайню і було не вище восьми ліктів від землі.

На стайні під дашком стояли великі ясла, до яких були прив’язані шість чи вісім верхових тварин різних порід, причім усі слабкої статі. Коні, мули і осли сильної статі складали окремий табір, і тримали їх окремо.

Чоловік відв’язав осідлану ослицю і за вуздечку вивів її до воріт; відсунув засув, скинув защіпку, нечутно відчинив ворота і опинився в полі.

Тієї ж миті він скочив на ослицю, вдарив її п’ятами і мов стріла полетів до міста, але не шляхом, а навпростець через поля і луки, немов боявся когось зустріти.

То був дядько Лукас: він поспішав до млина.

XIX Голоси, що волають у пустелі

— Якийсь алькальд надумав обкрутити мене, чоловіка з Арчени!^[31] — говорив сам до себе мурсієць. — Завтра ж піду до сеньйора єпископа, щоб запобігти лихові, та розповім йому все, що трапилося зі мною цієї ночі! Викликати мене так негайно, так таємниче і в такий непідходящий час; вимагати, щоб я прибув сам; морочити мені голову теревенями про королівську службу, про фальшивомонетників, відьом і духів, щоб зрештою поставити мені дві склянки вина та випровадити спати. Ясніше ясного! Гардунья передав алькальду настанови корехідора, і той зараз веде наступ на мою жінку… Хто знає, може, я під’їду, а він саме стукає в двері! Або застану його вже в середині — хто зна!.. Хто зна!.. Але що ж то я кажу? Сумніватися в моїй наваррці — то бога гнівити! Вона не може!.. Не може моя Фраскіта!.. Не може!.. А втім, що це я? Хіба є щось неможливе в світі? Хіба вона не пішла за мене, така красуня за таку почвару?

Розміркувавши так, бідолашний горбань заплакав…

Він зупинив ослицю, трохи заспокоївся, витер сльози, зітхнув тяжко, витяг кисет, узяв щіпку чорного тютюну, пом’яв його і скрутив цигарку; потім дістав кремінь, губку та кресало й кількома ударами викресав вогонь.

У цю мить він почув стукіт копит по дорозі, що проходила кроків за триста від нього.

«Який я необачний! — подумав Лукас. — А що як це мене розшукує правосуддя і я себе виказав отим кресанням!»

Він згасив вогник, спішився і зачаївся за ослицею.

Але ослиця, зрозумівши все інакше, вдоволено заревла.

— У, клята! — вилаявся дядько Лукас, силкуючись стулити їй рота обома руками.

І зразу ж, як чемна відповідь, почувся рев з боку дороги.

«Ну, пропав я! — подумав мірошник. Правду каже прислів'я: нема гіршого зла, як надіятись на осла!»

І, так розміркувавши, він скочив у сідло, хльоснув ослицю і помчав у бік, протилежний тому, звідки долинув рев.

Але от що дивно: той, хто їхав на співрозмовнику Лукасової ослиці, перелякався, мабуть, не менше ніж мірошник. Кажу так тому, що він теж збочив з дороги і кинувся навтьоки через засіяне поле в інший бік, гадаючи, напевно, що то якийсь злочинець, підкуплений доном Еухеніо, або альгвасил.

Мурсійця тим часом мучила гризота:

— Ну й ніч! Ну й світ! Як перевернулося моє життя за якусь годину! Альгвасили стають звідниками: алькальди зазіхають на мою честь; осли ревуть коли не слід, а тут, у грудях, моє жалюгідне серце насмілилося взяти під сумнів найшляхетнішу з усіх створених богом жінок!

О боже, боже! Дай сили швидше добратися додому і побачити там мою Фраскіту!

Так, ідучи навпростець через поля й чагарники, дядько Лукас десь близько одинадцятої години ночі без усяких пригод придибав додому…

Прокляття! Ворота на млин були розчинені навстіж!

XX Сумніви і дійсність

Розчинені… але ж він, від’їжджаючи, чув, як жінка замикала їх на ключ, засув та ланцюжок!

Отже ніхто, крім неї самої, не міг їх відчинити.

Але ж як? Коли? Нащо? Обдурили? Примусили? А може, вона це зробила з власної волі, змовившися з корехідором?

Що він зараз побачить? Про що дізнається? Що чекає на нього всередині? Сенья Фраскіта втекла? Її викрали? А може, вона мертва? Чи в обіймах суперника?

«Корехідор сподівався, що я не повернуся вночі, — похмуро мовив сам до себе дядько Лукас. — Алькальд напевне дістав наказ — хоч і в кайдани мене закувати, а додому не відпустити… Чи знала про це Фраскіта? Чи була в змові? Чи вона стала жертвою обману, насильства, підлоти?»

На ці тяжкі роздуми бідолашний витратив не більше часу, ніж було йому потрібно, щоб перейти альтанку.

Двері будинку теж були відчинені. Як і в усіх селянських оселях, першою була кухня…

В кухні порожньо.

Проте в каміні палахкотіло яскраве полум’я… в каміні, де не було ніякого вогню, коли він від’їжджав, та й взагалі до середини грудня камін ніколи не топили!

Мало того, на одному з гачків висів запалений ліхтар…

Що все це означало? І як пов’язати ці ознаки присутності людей з мертвою тишею, що панувала в домі?

Що з жінкою?

І тільки тоді помітив дядько Лукас на бильцях двох чи трьох стільців, присунутих до каміна, чиєсь убрання…

Придивившись до нього, він так несамовито зойкнув, що той зойк застряг у нього в горлі й перейшов у глухе ридання. У нещасного було таке відчуття, ніби він задихається. Мірошник схопився руками за горло. Він пополотнів, його почало корчити, очі мало не вискакували з орбіт, а погляд був прикутий до цього вбрання. Бідолаху пройняв жах, мов у засудженого на страту злочинця, якому показали балахон смертника.

Бо те, в що він утупив очі, було не що інше, як яскраво-червоний плащ, трикутний капелюх, камзол і жилет сизого кольору, чорні шовкові штани, білі панчохи, черевики з золотими пряжками і навіть жезл, шпага та рукавички ненависного корехідора… Вбрання це — балахон ганьби мірошника, саван його честі, плащаниця його життя!

Грізний мушкет лежав у кутку, куди дві години тому його кинула наваррка…

Дядько Лукас стрибнув, мов тигр, і вхопив його. Встромивши шомпол в дуло, він пересвідчився, що мушкет заряджений. Перевірив, чи на місці кремінь. Потім підійшов до сходів, які вели до кімнати, де стільки років він спочивав з сеньєю Фраскітою, і глухо пробурмотів:

— Вони там!

Ступив крок, але відразу ж зупинився, огледівся, чи не стежить хтось за ним…

«Нікого! — сказав сам до себе. — Тільки господь… Невже він допустить таке!»

Рішення визріло. Мірошник збирався вже ступити ще крок, коли його блукаючий погляд зупинився на складеному аркуші паперу, що лежав на столі!..

Тієї ж миті коршаком метнувся він до столу і вп'явся пальцями в аркуш, мов кігтями в здобич.

Це було призначення небожа сеньї Фраскіти, підписане доном Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон!

«Ось ціна угоди! — подумав дядько Лукас, запихаючи аркуш до рота, щоб угамувати лють, придушити стогін. — Я завжди мав підозру, що вона любить свою сім’ю більше, ніж мене! О, чому в нас нема дітей!.. В цьому все лихо!»

Бідолашний мало не розридався.

Знову накотилася лють: не тямлячи себе, він прохрипів:

— Нагору! Нагору!

І подерся нагору. Однією рукою мірошник намацував сходи, в другій тримав мушкета, в зубах затиснув паскудний папірець.

Підступивши до дверей спальні (двері були замкнені), він, немов на підтвердження своїх підозр, побачив, що крізь шпари в дошках та крізь замкову шпарину пробивається світло.

«Вони тут!» — повторив він.

На мить затримався — ніби щось гірке проковтнув.

І знову подерся нагору… аж поки не опинився біля самих дверей.

В кімнаті ані шелесь.

«Може, там нікого нема!» — майнула несмілива надія.

Та в ту ж мить бідолашний почув кахикання…

То був астматичний кашель корехідора!

Сумнівів більше не було!

Не лишалося й соломинки, за яку міг би вхопитися утопаючий.

В пітьмі страшна посмішка перекреслила обличчя мірошника — так ріже пітьму блискавиця.

Та чого варті усі блискавки громовиць супроти полум’я, яке палає інколи в серці чоловіка?

Проте дядько Лукас (така вже була його вдача, про що ми вже говорили свого часу) почав заспокоюватися, зачувши кашель свого ворога…

Дійсність не так терзала його, як сумніви. Лукас сам признався в той день Фраскіті, що тієї миті, коли він втратить в неї віру, що є, власне, суттю його душі, він стане іншою людиною.

Як і у венеціанського мавра — з ним ми його вже порівнювали, коли описували вдачу Лукаса, — зневіра одним ударом убила в ньому всю його любов, змінила весь його душевний склад і змусила побачити світ таким, яким він його ніколи не знав. Різниця полягала лише в тому, що натура дядька Лукаса була менш трагічна, менш сувора і більш егоїстична, ніж у шаленого вбивці Дездемони.

Рідкісний випадок, але характерний саме для таких обставин: сумніви чи надія (що в даному разі те саме), знову на мить охолодили його.

«А що, коли я помилився! — подумав він. — Може, це кашляла Фраскіта?»

Він був такий змучений, що навіть забув про вбрання корехідора біля каміна, про відчинені двері, забув, що сам читав свідчення своєї ганьби.

Тремтячи від сумнівів, він нахилився й зазирнув у замкову шпарину.

В малесенький трикутник видно було лише узголів’я ліжка… Та саме в цьому трикутничку виднілися краї подушок, а на подушках — голова корехідора!

Сатанинський усміх знову спотворив лице мірошника.

Здавалося, він знову був щасливий…

«Зате я знаю правду! Подумаємо, як бути!» — прошепотів Лукас і спокійно випростався.

Він спускався сходами так само обережно, як і підіймався…

«Тонка справа… Треба обміркувати. Часу в мене вистачить на все…»

Лукас сів посеред кухні, обхопив голову руками.

Так сидів він довго, поки легкий удар по нозі вивів його із задуми.

То був мушкет — він ковзнув з колін, і це наче послужило Лукасові сигналом.

— Ні, кажу тобі, ні! — бурмотів дядько Лукас, звертаючись до мушкета. — Ти мені не потрібний! Усі будуть жаліти їх… а мене повісять! Адже це — корехідор… а вбивство корехідора в Іспанії не прощають! Скажуть, що я вбив його з дурних ревнощів, а потім роздягнув і вклав у свою постіль… Скажуть ще, що жінку я вбив просто з підозри… І мене повісять! Візьмуть та й повісять! Крім того, на схилі своїх днів я викличу в людей тільки жаль, а це означатиме, що я повівся легкодухо, необачно. Всі сміятимуться з мене! Скажуть, що в своєму нещасті я сам винен, бо я горбань, а Фраскіта така гарна! Нізащо! Ні! Мені треба помститися, а помстившись, я буду торжествувати, зневажати, сміятися, ще й як сміятися з усіх, щоб ніхто ніколи не міг уже глузувати з мого горба, — адже поки що йому майже заздрять, але який кумедний вигляд мав би він на шибениці!

Так роздумував дядько Лукас, часом не усвідомлюючи виразно, про що ж ідеться. Як би там не було, але, міркуючи про це, він поставив мушкет на місце і почав ходити туди й сюди, заклавши руки за спину й схиливши голову, ніби шукав помсти на підлозі чи на землі, вишукував, як найдошкульніше, найганебніше поглумитися над своєю жінкою та корехідором, але і в думках не вдавався до правосуддя, не мислив стати на герць, простити їй чи покластися на волю неба… як учинив би на його місці кожний інший чоловік не з такою поривистою вдачею, байдужий до людської думки, — чоловік, який вміє стримати свої почуття.

Раптом йому в очі впало вбрання корехідора…

Лукас завмер…

На обличчі його поступово проявлялися радість, задоволення, безмежне торжество… І він вибухнув сміхом, шаленів у сміхові — але беззвучно, щоб не почули нагорі. Він ухопився обома руками за живіт, щоб не луснути, корчився зо сміху, як у припадку, нарешті впав, знеможений, на стілець і так сидів доти, поки не проминув цей напад гіркої радості. То був воістину мефістофельський сміх.

Заспокоївшись трохи, він почав роздягатися з гарячковим поспіхом. Свій одяг він розвісив на тих самих стільцях, де висіло вбрання корехідора, надягнув на себе всі його речі, починаючи з черевиків з пряжками і кінчаючи трикутним капелюхом, причепив шпагу, загорнувся в яскраво-червоний плащ, узяв жезл та рукавички, вийшов з млина і попрямував до міста, похитуючись точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга й проказуючи час від часу слова, які запали йому в голову:

— Жінка корехідора теж непогана!

XXI Захищайтеся, кабальєро!

Облишмо на якийсь час Лукаса і погляньмо, що трапилося на млині відтоді, як ми покинули там на самоті сенью Фраскіту, і до тих пір, коли її чоловік, повернувшись, знайшов у себе вдома такі незвичайні зміни.

Минула вже година, як дядько Лукас поїхав з Тоньюело. Засмучена наваррка, яка вирішила не лягати спати, поки не вернеться чоловік, і тому плела панчохи в спальні на горішньомуповерсі, раптом почула жалібні крики, які долинали знадвору, десь зовсім близько, з того боку, де бігла вода по лотоках.

— Рятуйте, тону! Фраскіто! Фраскіто!.. — розпачливо благав чоловічий голос.

«Невже Лукас?» — з жахом, який нема потреби описувати, подумала наваррка.

В спальні були маленькі дверцята, що про них розповідав Гардунья, — вони справді виходили на верхню частину лотоків. Не вагаючись, Фраскіта відчинила їх, тим більше, що вона не впізнала голосу, що просив допомоги, і зіткнулася віч-на-віч з корехідором, котрий, мокрий як хлющ, саме виборсувався з бурхливого потоку…

— Прости, господи! Господи, прости! — белькотів паскудний дідуган. — Я вже думав, що втопився!

— Це ви? Що це означає? Як ви насмілилися? Чого вам тут треба в таку пізню годину?.. — закричала на нього жінка мірошника, більше обурена, ніж налякана, мимохіть ступивши крок назад.

— Мовчи! Мовчи, жінко! — шамкотів корехідор, прослизаючи за нею в кімнату. — Зараз я тобі все розкажу… Я мало не втопився! Вода несла мене, мов пір’їну! Поглянь, який в мене вигляд!

— Геть, геть звідси! — перебила сенья Фраскіта, запалюючись ще сильніше. — Нема чого мені пояснювати!.. Я й так усе розумію! Що мені до того, що ви тонули? Хіба я вас кликала сюди? Ох, яка ганьба! Ось для чого ви прислали по мого чоловіка!

— Слухай, жінко…

— Не хочу слухати! Йдіть-но звідси цю ж хвилину, сеньйоре корехідор!.. Забирайтесь, бо я не знаю, що зроблю!..

— Що таке?

— А що чуєте! Мого чоловіка немає вдома, але я й сама змушу вас поважати цей дім. Ідіть туди, звідки прийшли, якщо не хочете, щоб я знову скинула вас у воду власними руками!

— Дитино, дитино! Не галасуй так, я не глухий!.. — вигукнув старий розпусник. — Я тут не просто так!.. Я прийшов визволити Лукаса, якого помилково затримав сільський алькальд… Але перш за все висуши мій одяг… На мені сухої нитки нема!

— Кажу вам, геть звідси!

— Замовч, дурна!.. Що ти знаєш? Дивись… Ось призначення для твого небожа… Розпали вогонь, поговоримо… А поки одяг сохнутиме, я приляжу на це ліжко…

— Он як? Тепер зрозуміло, навіщо ви прийшли! Тепер зрозуміло, нащо ви звеліли арештувати мого Лукаса! Тепер ясно, чому у вас в кишені призначення для мого небожа! Святі угодники! Бач, що собі думає про мене цей бовдур!

— Фраскіто! Я — корехідор!

— А хоч би ви були й королем! Що мені з того? Я жінка свого чоловіка й господиня в своєму домі! Гадаєте, я злякаюся корехідорів? Я знайду дорогу і до Мадріда, і на край світу, я знайду управу на старого розпусника, який втоптує в багно свій високий сан! А насамперед я завтра ж піду до вашої дружини…

— Ти не зробиш цього! — зарепетував корехідор. Чи то терпець у нього урвався, чи він змінив тактику. — Не зробиш. Я застрелю тебе, якщо словами тебе не проймеш…

— Застрелите? — глухо повторила сенья Фраскіта.

— Застрелю, так… і за це мені нічого не буде. Що вдієш — я попередив у місті, що цієї ночі полюватиму на злочинців… Тож не будь упертою… і полюби мене… бо я ж тебе палко кохаю!

— Застрелите, сеньйоре корехідор? — вдруге повторила наваррка, закладаючи руки за спину і подаючись усім тілом уперед, наче готуючись кинутися на свого супротивника.

— Якщо ти впиратимешся, то застрелю й звільнюся від твоїх погроз… і від твоєї краси, — відказав переляканий корехідор, витягаючи пару кишенькових пістолетів.

— А, ще й пістолети? А в другій кишені призначення небожеві? — похитуючи головою, промовила сенья Фраскіта. — Що ж, сеньйоре, в мене нема вибору, заждіть хвилинку, я тільки розпалю вогонь.

З цими словами вона метнулася до сходів і трьома стрибками спустилася вниз.

Корехідор схопив світильник і пішов за жінкою мірошника, боячись, щоб вона не втекла; але оскільки він спускався дуже помалу, то на порозі кухні зіткнувся з наварркою, яка вже поверталася назад.

— Отже, зібралися мене застрелити? — вигукнула непокірна жінка, відступаючи на крок. — Ну, то… захищайтеся, кабальєро! До ваших послуг.

Сказала і навела прямо в обличчя корехідора дуло того страшного мушкета, який відіграє таку значну роль в нашій бувальщині.

— Зупинися, нещасна! Що ти чиниш? — скрикнув корехідор, вмираючи від жаху. — Я ж пожартував!.. Поглянь… Пістолети не заряджені. А от призначення — свята правда… Ось… Бери… Дарую тобі… Воно твоє… Задурно, зовсім задурно…

І, тремтячи, поклав призначення на стіл.

— Оце добре! — відповіла наваррка. — Завтра воно мені згодиться, щоб розпалити вогонь, коли готуватиму сніданок чоловікові. Від вас я не хочу навіть царства небесного; а якщо колись мій небіж приїде з Естельї, то лише для того, щоб зламати вашу мерзенну руку, якою ви підписали цей паскудний папір! Геть, сказала я! Геть з мого дому! Швидко! Геть!.. Доки терпець мені не урвався!

Корехідор нічого не відповів на ці слова. Він зблід, аж посинів, очі закотилися під лоб, тіло тряслося, мов у лихоманці. Раптом у нього затряслася нижня щелепа, і корехідор хряснув на підлогу в страшних корчах.

Переляк від того, що він мало не втопився, мокра як хлющ одежа, дика сцена в спальні, жах, який охопив його, коли він стояв під дулом мушкета наваррки, підкосили хирлявого дідугана.

— Умираю! — белькотів він. — Клич Гардунью!.. Гардунью клич, він там… у ярку… Мені не можна вмерти в цьому домі!..

Далі говорити він не міг. Очі його заплющилися, він витягся, немов покійник.

«Ще й справді помре! — схаменулася сенья Фраскіта. — Ну й халепа! Що я робитиму з ним? Що скажуть люди? Лукас що скаже?.. Як я зможу виправдатися, коли сама відчинила йому двері?.. Ой, ні… Я не повинна залишатися тут з ним. Треба шукати чоловіка. Треба зняти переполох раніше, ніж спаплюжать мою честь!»

Постановивши собі так, вона кинула мушкет, побігла до стайні, відв’язала ослицю, осідлала її абияк, відчинила ворота, легко скочила в сідло, хоч була пухкенька, і поскакала до яру.

— Гардуньйо! Гардуньйо! — ще здалеку почала гукати наваррка.

— Я тут! — озвався нарешті альгвасил з-за огорожі. — Це ви, сеньє Фраскіта?

— Та я. Біжи до млина і рятуй свого хазяїна, бо він умирає!..

— Що ви кажете? Бути не може!

— Що чуєш, Гардуньйо…

— А ви, серденько? Куди це в таку пору?

— Я?.. Відійди, йолопе! Їду в місто по лікаря! — відказала сенья Фраскіта, вдаривши ослицю п’ятою, а Гардунью носаком.

І звернула… не на дорогу в місто, як сказала допіру, а на шлях до ближнього села.

Гардунья не звернув на це уваги, він уже стрімголов мчався до млина, міркуючи собі так: «Їде по лікаря!.. А що ж їй ще лишається робити! Тож і він бідолашний! Знайшов час для недуги!.. Не по зубах, видно, цукерка!»

XXII Гардунья пнеться із шкіри

Коли Гардунья прибіг до млина, корехідор уже отямився і намагався підвестись з підлоги.

Тут же на підлозі, поруч, горів світильник, принесений його милістю зі спальні.

— Вона пішла? — перш за все запитав дон Еухеніо.

— Хто?

— Чортиця!.. Жінка мірошника, хотів я сказати…

— Так, сеньйоре… Пішла вже… і не думаю, щоб в доброму гуморі…

— Ой, Гардуньйо! Я вмираю…

— Та що з вами, заради всіх святих!

— Я впав у воду і змок до рубця… Промерз до кісток!

— Так, так! Он якої заспівали!

— Гардуньйо!.. Думай, коли говориш!

— Я ж нічого не кажу, сеньйоре.

— Ну, гаразд, рятуй мене.

— Хвилинку… Зараз усе влаштую, ваша милість!

Так сказав альгвасил і вмить ухопив однією рукою світильник, а другою підхопив корехідора під пахву. Перенісши його нагору, до спальні, він скинув з нього весь одяг, вклав у ліжко, збігав до давильні, приніс оберемок дров, розпалив у кухні вогонь, приніс згори одяг свого начальника й розвісив на бильцях двох чи трьох стільців. Тоді запалив ліхтар, повісив його на гачок і знову повернувся до спальні.

— Як ми себе почуваємо? — запитав він дона Еухеніо, підносячи світильник якнайвище, щоб роздивитися обличчя потерпілого.

— Чудово! Здається, починаю пітніти… Завтра я тебе повішу, Гардуньйо!

— За що, сеньйоре?

— І ти ще насмілюєшся питати? Чи ти гадаєш, що я, діючи за твоїм планом, розраховував лягти у це ліжко сам-один, та ще вдруге прийнявши хрещення в купелі? Завтра ж тебе повішу!

— Але скажіть, ваша милість, що скоїлося?.. Сенья Фраскіта?..

— Сенья Фраскіта хотіла мене вбити. Це все, чого я досяг, послухавши твоїх порад!.. Кажу, що завтра вранці повішу тебе.

— Ну, до вбивства напевне не дійшло б, сеньйоре корехідор! — зауважив альгвасил.

— Чому ти так думаєш, зухвальцю? Бо я й без того лежу тут знесилений?

— Ні, сеньйоре. Кажу так, бо сенья Фраскіта не така жорстока, коли поїхала до міста по лікаря…

— Святий боже! Ти певний, що вона поїхала до міста? — вигукнув дон Еухеніо, вкрай переляканий.

— В усякому разі, вона мені так сказала…

— Біжи, лети, Гардуньйо! О! Я зовсім пропав! Знаєш, навіщо сенья Фраскіта поїхала до міста? Щоб розповісти усе моїй жінці!.. Сказати їй, що я тут! О боже мій, боже! Я й на гадці не мав такого! Думав, що вона поїхала до села шукати чоловіка, а чоловік її в надійних руках, — мені й байдуже, що вона поїхала! Але в місто!.. Гардуньйо, біжи, лети… Ти прудкий, врятуй мене! Аби тільки клята жінка мірошника не пробралася в мій дім!

— І ваша милість мене не повісять, коли мені це вдасться? — з прихованим глумом запитав альгвасил.

— Навпаки! Я подарую тобі черевики, вони майже нові, а на мене завеликі. Я подарую тобі все, що забажаєш!

— Коли так — лечу! Спіть спокійно, ваша милість. Наваррку я засаджу до в’язниці і за півгодини повернуся. Коли треба, я біжу швидше за осла! — сказав Гардунья і збіг сходами вниз.

Певна річ, що саме коли альгвасил мчав до міста, на млині побував мірошник і підгледів у замкову щілину страшне видиво.

Полишимо поки що корехідора пітніти в чужій постелі, а Гардунью — бігти до міста (куди невдовзі слідом за ним рушить дядько Лукас у трикутному капелюсі та яскраво-червоному плащі), і, теж перетворившись на скороходів, поспішимо до села вслід за відважною сеньєю Фраскітою.

XXIII Знову пустеля і вже знайомі голоси

На шляху від млина до села з жінкою мірошника трапилася лише одна пригода: вона трохи переполошилася, побачивши, що хтось серед поля викрешує вогонь.

«А раптом це шпигун корехідора? Може, їде, щоб мене затримати?» — подумала вона.

І враз з того боку почувся ослячий рев.

«Звідки в полі осли в таку пору? — подумала сенья Фраскіта. — Тут же нема ні садиб, ні хутора… Їй-богу, це витівки нечистої сили! Бо не може ж це бути ослиця мого чоловіка… Що мав би робити Лукас отут серед поля опівночі? Нічого! Це шпигун, точно!»

Ослиця, на якій їхала сенья Фраскіта, вирішила відповісти на рев.

— Цить, клята! — гримнула наваррка, шпигонувши її шпилькою в зад.

Боячись небажаної зустрічі, вона теж звернула зі шляху і погнала ослицю полем.

І тепер вже, без усяких пригод наваррка добралася до околиці села об одинадцятій годині вечора.

XXIV Тогочасний король

Сеньйор алькальд, добре хильнувши, вже спав, притулившись спиною до спини своєї жінки (утворюючи з нею, таким чином, фігуру, яку наш безсмертний Кеведо називає австрійським двоголовим орлом), коли Тоньюело постукав у двері спальні і сповістив сеньйора Хуана Лопеса, що сенья Фраскіта з млина хоче з ним говорити.

Не варто переказувати, як ремствував та сипав спросоння прокльонами алькальд, поки вдягався, а перейдемо зразу до того, коли він, безперестанку позіхаючи та потягуючись, мов гімнаст, що розправляє м’язи, — вийшов до жінки мірошника і насилу видушив з себе:

— Доброї ночі, сеньє Фраскіта! Яким вітром вас занесло сюди? Хіба не сказав вам Тоньюело, щоб ви залишалися на млині? Оце так ви слухаєтеся влади?

— Мені треба бачити мого Лукаса! — відказала наваррка. — Я мушу бачити його негайно! Хай скажуть йому, що тут його жінка!

— Мушу! Мушу! Сеньйоро, ви забули, що говорите з королем!

— Облиште ваших королів, сеньйоре Хуан, мені не до жартів! Ви добре знаєте, що зі мною скоїлося! Добре знаєте, для чого арештували мого чоловіка!

— Не знаю нічого, сеньє Фраскіта… А що стосується вашого чоловіка, то він не заарештований, а спить спокійно десь тут у нас, і поводяться з ним так, як я поводжуся з шановними особами. Гей, Тоньюело! Тоньюело! Сходи на сінник і скажи дядькові Лукасу, хай устає й мерщій біжить сюди… Ну, так… Що з вами трапилося?.. Боїтеся спати сама?

— Посоромилися б, сеньйоре Хуан! Ви ж добре знаєте, що мені не до смаку ні ваші жарти, ні ваші натяки! Усе дуже просто: ви і сеньйор корехідор задумали зганьбити мене, але сіли в калюжу! Я тут, і мені нема за що червоніти, а от сеньйор корехідор десь там на млині вмирає!

— Вмирає корехідор! — жахнувся його підлеглий. — Сеньйоро, чи тямите ви, що кажете?

— А те, що чуєте! Він упав у лотоки й ледве не втопився, мабуть, підхопив запалення легень чи вже не знаю що… Це вже хай його жінка розбирається! А я приїхала сюди по свого чоловіка, щоб завтра ж уранці рушити з ним до Мадріда й розповісти про все королю…

— От чорт! — пробурмотів сеньйор Хуан Лопес. — Гей, Мануело!.. Дівчино!.. Піди-но осідлай мула… Сеньє Фраскіта, я до млина їду… Начувайтесь, якщо ви заподіяли якусь шкоду сеньйорові корехідору!

— Сеньйоре алькальд! Сеньйоре алькальд! — вигукнув у цю мить Тоньюело, вбігаючи до кімнати ні живий ні мертвий. — Дядька Лукаса на сіннику нема. Ослиці його теж нема біля ясел, а ворота обори відчинені… Випурхнула пташка!

Що ти верзеш? — загорлав сеньйор Хуан Лопес.

— Діво пречиста! Що ж це тепер буде? — скрикнула сенья Фраскіта. — Біжімо, сеньйоре алькальд, не гаймо часу!.. Мій чоловік уб’є корехідора, якщо застане його на млині в таку пору…

— То ви гадаєте, що дядько Лукас на млині?

— А де ж іще? Я більше скажу… Коли я їхала сюди, то зустріла його, тільки не впізнала. Це він, напевне він, викрешував вогонь серед поля! Боже милостивий! Подумати тільки, тварини розумніші за людей! Бо знайте, сеньйоре Хуан, що наші ослиці впізнали та привітали одна одну, тим часом як ми з Лукасом не впізнали одне одного і не привіталися… Де там! Ми кинулися в різні боки, бо подумали одне на одного, що то шпигуни…

— Гарний же ваш Лукас! — зауважив алькальд. — Але рушаймо, там видно буде, що з усіма вами зробити. Зі мною не пожартуєш! Я — король!.. Не такий король, як у нас зараз в Мадріді чи, може, в Пардо^[32], а такий, як був у Севільї, і звали його дон Педро Жорстокий. Гей, Мануело, подай-но мені жезл і скажи своїй господині, що я їду!

Служниця (яка, судячи з усього, була більш послужлива, ніж того хотілося господині та дозволяла пристойність) негайно виконала наказ. Алькальдів мул був уже осідланий, отож сенья Фраскіта й сеньйор Хуан Лопес вирушили до млина, певна річ, у супроводі незмінного Тоньюело.

XXV Зірка Гардуньї

Припустімо, що ми можемо пересуватися швидше за будь-кого на світі, та й забіжімо трохи вперед.

Гардунья вже повернувся до млина після того, як марно розшукував сенью Фраскіту на всіх вулицях міста.

Хитрий альгвасил заскочив по дорозі до корехім’єнто^[33] — там панував спокій, двері були навстіж розчинені, як серед білого дня. Так вже було усталено: двері не зачинялися, поки влада перебувала десь при виконанні своїх священних обов’язків. На сходах та в приймальні куняли альгвасили і пристави, терпляче дожидаючи корехідора. Почувши кроки Гардуньї, двоє чи троє з них, прочунявшись, запитали свого старшину і безпосереднього начальника:

— Сеньйор повернувся?

— Ще ні! Будьте спокійні. Я заскочив дізнатися, чи нема якоїсь новини.

— Нема.

— А де сеньйора?

— Вона в своїх покоях.

— Сюди входила яка-небудь жінка?

— 3а весь вечір ніхто не з’являвся…

— Тож не впускайте жодної людини, хто б вона не була і що б не казала. Мало того, хапайте, кожного, хто питатиме сеньйора чи сеньйору, хоч би сама вранішня зоря, і тягніть до в’язниці.

— Схоже, цієї ночі йде полювання на велику дичину?

— Великі лови! — додав другий.

— Щонайбільші! — багатозначно підтвердив Гардунья. — Поміркуйте собі, яка тонка справа, коли ми з корехідором особисто пішли на облаву!.. Ну… то бувайте, хлопці. І пильнуйте!

— Ідіть з богом, сеньйоре Бастіан, — хором відповіли всі, віддаючи честь Гардуньї.

— Зайшла моя зірка! — бурмотів Гардунья, виходячи з корехім’єнто. — Навіть жінки замилюють мені очі! Замість їхати до міста, жінка мірошника подалася в село розшукувати свого чоловіка… Бідний Гардунья! Що сталося з твоїм нюхом?

Отак досадуючи, він звернув до млина.

Мав рацію альгвасил, коли нарікав, що втратив свій колишній нюх, бо й тепер він не вчув чоловіка, який причаївся у верболозі біля яру. А той, помітивши Гардунью, уткнув носа в свій плащ, чи то пак — яскраво-червоний плащ корехідора, і пробурмотів:

— Стережися, Пабло!^[34] Оно йде Гардунья!.. Не треба, щоб він мене бачив…

То був дядько Лукас в одежі корехідора; він прямував до міста, час від часу повторюючи свою сакраментальну фразу:

— Жінка корехідора теж непогана!

Гардунья проминув його, не помітивши, а вдаваний корехідор вийшов з своєї схованки і рушив до міста…

Скоро й альгвасил додибав до млина, як вже було сказано на початку цього розділу.

XXVI Протидія

Корехідор лежав у ліжку в тому ж вигляді і в тій самій позі, як його бачив дядько Лукас крізь замкову шпарину.

— Добре ж я пропотів, Гардуньйо! Здається, я врятувався від хвороби! — вигукнув корехідор, як тільки альгвасил зайшов до спальні. — А сенья Фраскіта? Ти зустрівся з нею? Привів її сюди? Вона говорила з сеньйорою?

— Жінка мірошника, сеньйоре, — жалісливо промовив Гардунья, — ошукала мене, як послідущого дурня: вона поїхала зовсім не в місто, а в село… по чоловіка. Пробачте мені мою дурість…

— Тим краще! Тим краще! — зрадів корехідор, і в очах у нього блиснули мстиві вогники. — Тепер усе врятоване! Ще до світанку дядько Лукас та сенья Фраскіта, зв’язані лікоть до ліктя, будуть відпроваджені до в’язниці, там вони згниють, і їм нікому буде розповісти про пригоди цієї ночі. Принеси мій одяг, Гардуньйо, він, мабуть, уже висох… Принеси і вдягни мене! Коханець знову стає корехідором!..

Гардунья спустився на кухню по одяг.

XXVII Іменем короля!

Тим часом сенья Фраскіта, сеньйор Хуан Лопес і Тоньюело під’їжджали до млина; за кілька хвилин вони стояли вже біля порога.

— Я зайду перший! — заявив алькальд. — Недарма ж я — влада! Ти, Тоньюело, прямуй за мною, а ви, сеньє Фраскіта, почекайте за дверима, доки я вас покличу.

Сеньйор Хуан Лопес пробрався до альтанки і там при місячному сяйві помітив горбатого чоловіка, одягнутого так, як звичайно вдягався мірошник, — у куртці й штанях з темного сукна, підперезаний чорним поясом, у блакитних панчохах та плюшевій шапочці, які носять мурсійці, і з плащем, перекинутим через плече.

— Ось він! — крикнув алькальд. — Іменем короля! Здавайтеся, дядьку Лукас!

Чоловік у шапочці спробував шмигнути в двері.

— Здавайся! — своєю чергою заволав Тоньюело, підскочивши до нього й хапаючи його за комір. Він піддав йому коліном під зад і повалив на землю.

В ту ж мить хтось кинувся на Тоньюело, вхопив його за пояс, швиргонув на бруковану долівку і засипав градом ляпасів.

То була сенья Фраскіта.

— Волоцюго! Облиш мого Лукаса!

Якийсь чоловік, ведучи за недоуздок ослицю, став у цю хвилину в воротях. Умить оцінивши ситуацію, він рвучко метнувся на порятунок Тоньюело…

То був Гардунья. Не за сільського альгвасила поліз він у бійку, ні — Гардунья був певний, що рятує дона Еухеніо де Суньїгу.

— Сеньйоро, майте шану до мого начальника! — кинув він жінці мірошника й повалив її спиною на альгвасила.

Сенья Фраскіта, опинившись між двох вогнів, з такою силою вдарила Гардунью в живіт, що той гепнувся навзнак і простягся долі.

Тепер уже всі четверо качалися по землі.

Сеньйор Хуан Лопес притиснув ногою до долівки так званого «дядька Лукаса», не даючи йому звестися.

— Гардуньйо! Рятуй! Іменем короля! Я корехідор! — не втерпів зрештою дон Еухеніо, почуваючи, що алькальдове ножисько в постолі з бичачої шкіри ось-ось розчавить його.

— Корехідор! І справді він! — скрикнув сеньйор Хуан Лопес, переймаючись жахом…

Корехідор! — відлунням озвалися інші.

Вмить усі скочили на ноги.

— Усіх до в’язниці! — гаркнув дон Еухеніо де Суньїга. — Усіх на шибеницю!

— Але, сеньйоре… — заговорив сеньйор Хуан Лопес, падаючи навколішки. — Даруйте, ваша милість, що з вами так повелися! Та хто ж упізнає вашу милість у такій простій одежині?

Бовдур! — огризнувся корехідор. — Мусив же я в щось вбратися! Хіба ти не знаєш, що весь мій одяг украли? Адже, ватага злодюг під проводом дядька Лукаса…

— Брехня! — перебила наваррка.

— Стривайте, сеньє Фраскіта… — з дозволу корехідора та всіх присутніх відвів її вбік Гардунья. — Якщо ви не владнаєте справи, то він усіх нас повісить, починаючи з дядька Лукаса!..

— Та що тут коїться? — наполягала сенья Фраскіта.

— А коїться те, що дядько Лукас розгулює зараз по місту, вбравшись корехідором… і господь відає, чи не проникне він завдяки цьому одягу до самої спальні дружини корехідора.

І в кількох словах альгвасил переказав сеньї Фраскіті все, що нам уже відомо.

— Господи Ісусе! — простогнала наваррка. — Так мій чоловік гадає, що я збезчещена! Так він вирядився до міста, щоб помститися! Мерщій, мерщій до міста! І виправдайте мене в очах мого Лукаса!

— Рушаймо до міста! Не можна допустити, щоб той чоловік говорив з моєю жінкою і плів їй усякі нісенітниці, — оголосив корехідор, кинувшись до одної з ослиць. — Підставте коліно, щоб я сів верхи, сеньйоре алькальд.

— До міста, так… — докинув Гардунья. — І дай боже, сеньйоре корехідор, щоб дядько Лукас, одягнений у ваше вбрання, вдовольнився самою лише розмовою з сеньйорою!

— Що ти верзеш? — гаркнув дон Еухеніо де Суньїга. — Гадаєш, що отой репаний здатен…

— На все! — ствердила сенья Фраскіта.

XXVIII Слався, пречиста діво! Пів на першу ночі! Дощу немає^[35]

Так виголошували на вулицях міста ті, звичайно, кому належало, — коли жінка мірошника і корехідор, обоє на ослицях, сеньйор Хуан Лопес на мулі та два альгвасили пішки прибули до дверей корехім’єнто.

Двері були замкнені.

Усе мало такий вигляд, ніби для правителя, так само як і для його підлеглих, на сьогодні робочий день уже скінчився.

«Кепсько!» — подумав Гардунья і кілька разів грюкнув у двері молотком.

Минуло досить часу, проте ніхто не відчинив дверей, ніхто не відгукнувся.

Сенья Фраскіта стала жовтіша за віск.

Корехідор устиг обгризти за цей час усі нігті на обох руках.

Усі мовчали.

«Бух!.. Бух!.. Бух!..» — сипалися удари в двері корехім’єнто — то по черзі стукали альгвасили та сеньйор Хуан Лопес… Дарма! Ніякої відповіді! Ніхто не відчиняв! Ніхто не поворухнувся!

Чутно лише було чистий передзвін струменів у фонтані в дворику.

Збігали хвилини, довгі, як вічність.

Нарешті десь біля першої години ночі на другому поверсі прочинилося віконце і жіночий голос запитав:

— Хто там?

— Це голос мамки… — прошепотів Гардунья.

— Я! — відповів дон Еухеніо де Суньга. — Відчиніть!

Запала тиша.

— А хто це «я»? — відгукнулася нарешті мамка.

— Хіба не чуєте? Я, господар!.. Корехідор!..

Знову тиша.

— Ідіть собі з богом! — відказала трохи згодом добра жінка. — Наш хазяїн вже годину як повернувся і ліг спочивати. Лягайте й ви, проспіться, щоб хміль з голови вилетів!

Віконце з грюкотом зачинилося.

Сенья Фраскіта затулила обличчя руками.

— Мамко! — проревів корехідор у нестямі. — Чи ви не чуєте, що то я наказую вам відчинити двері?! Хіба не чуєте, що то я? Чи теж бажаєте на шибеницю?

Віконце знову прочинилося.

— Ану, погляньмо… — промовила мамка, — хто це там зняв вереск?

— Я корехідор!

— Годі дурниці плести! Чи ж я не сказала, що сеньйор корехідор повернувся ще до півночі… Я на власні очі бачила, як він замкнувся в кімнатах сеньйори! Глузувати надумали? Зачекайте ж… Ось я вам зараз покажу!

Тієї ж миті двері зненацька розчинилися, і ціла хмара слуг та судових виконавців, озброєних кийками, накрила тих, що стояли біля дверей.

— Ану, де той, що видає себе за корехідора? — люто горлали вони. — Де той штукар? Де той п’яниця?

І в темряві зчинилася така колотнеча, що ніхто нічого не міг розібрати; дісталося на горіхи і корехідорові, і Гардуньї, і сеньйорові Хуану Лопесу, і Тоньюело.

Похід цієї ночі коштував корехідорові вже другої прочуханки, не кажучи вже про купання в лотоках.

Сенья Фраскіта, яка стояла збоку, плакала вперше в житті…

— Лукасе! Лукасе! — промовляла вона. — І ти повірив! Ти міг обіймати іншу! Ой! Нашому горю не зарадиш!

XXIX Post nubila… Diana^[36]

— Що це за гамір? — владно пролунав над усім цим гвалтом спокійний, приємний голос.

Усі звели догори голови і побачили, що на балконі стоїть жінка в чорному вбранні.

— Сеньйора! — прошелестіло серед слуг. Вони зразу ж припинили вимахувати кийками.

— Моя жінка! — остовпів дон Еухеніо.

— Пропустіть тих селюків… Сеньйор корехідор дозволяє… — додала дружина корехідора.

Слуги розступилися; сеньйор Суньїга з товариством увійшли до вестибюля й рушили сходами нагору.

Жоден злочинець не підіймався на ешафот таким непевним кроком і з таким спотвореним обличчям, як підіймався корехідор сходами власного будинку. Але згадка про те, що честь його зганьблена, цілковито опанувала думки дона Еухеніо й витіснила гнітючі роздуми про всі прикрі пригоди цієї ночі, які сталися з його власної вини, і про сміховинне становище, в якому він опинився.

«Перш за все, — міркував він, — я Суньїга-і-Понсе де Леон!.. Лихо тим, хто забув про це! Горе моїй жінці, якщо вона заплямувала моє ім’я!»

XXX Шляхетна сеньйора

Дружина корехідора прийняла чоловіка та його сільський почет в головному залі корехім’єнто.

Вона стояла в залі сама, втупившись поглядом у двері.

Це була дуже поважна дама, ще досить молода, спокійної, суворої вроди — краси скоріше аскетичної, ніж тілесної, вбрана з усім благородством і строгістю, які узгоджувалися зі смаками того часу. На ній була коротка вузька спідниця, блуза з буфами та з пишними рукавами — і те, й інше з тонкої чорної вовни; на свої прегарні плечі вона накинула білу хустку з шовкового мережива; довгі мітенки^[37] з чорного тюлю закривали більшу частину її рук, білих, як мармур. Вона гордовито обмахувалася величезним віялом, привезеним з Філіппінських островів, у другій руці тримала мережану хусточку, всі чотири ріжечки якої спадали так симетрично, в такому порядку, що їх можна було порівняти хіба що з підкресленою пристойністю кожного руху сеньйори.

У цій вродливій жінці було щось від королеви, а ще більше — від абатиси, мабуть, саме через те вона викликала побожну шану і водночас навіювала страх. До того ж парадність її вбрання в таку пізню пору, горда постава, яскраво освітлений зал — усе свідчило про те, що дружина корехідора прагнула надати цій сцені театральної урочистості, особливої вишуканості, які б різко контрастували з негідними, сумнівними походеньками її чоловіка.

Візьмімо до уваги ще й те, що сеньйору цю звали донья Мерседес Каррільйо де Альборнос-і-Еспіноса де лос Монтерос, і що була вона дочкою, внучкою, правнучкою, праправнучкою в двадцятому коліні славетних завойовників цього міста. Родина на догоду суєтному світському гонору вмовила її взяти шлюб зі старим та заможним корехідором, і вона зважилася на самопожертву, хоч за покликанням радше пішла б у монастир і стала черницею.

На час подій, про які йдеться, вона вже була матір’ю двох нащадків шпаркого мадрідця, і подейкували, буцім і третій очікується…

Та повернімося до нашої розповіді.

XXXI Око за око

— Мерседес! — гримнув корехідор, ставши перед своєю дружиною. — Я мушу негайно дізнатись…

— О, дядьку Лукас! Ви тут? — перебила його сеньйора. — Щось трапилося лихе на млині?

— Сеньйоро, мені не до жартів! — розлютився корехідор. — Перш ніж давати пояснення за себе, я мушу знати, що сталося з моєю честю…

— А це вже не мій клопіт! Хіба ви доручили мені оберігати її?

— Так, сеньйоро… Вам! — з притиском відказав дон Еухеніо. — Саме жінки оберігають честь своїх чоловіків!

— В такому разі, любий дядьку Лукасе, запитайте про це свою жінку… Вона, до речі, слухає нас.

Сенья Фраскіта, яка й досі стояла в дверях, глухо рикнула.

— Проходьте, сеньйоро, сідайте… — додала дружина корехідора, з холодною зверхністю звертаючись до жінки мірошника.

І сама пішла до софи.

Щиросерда наваррка зразу ж оцінила всю великодушність цієї зневаженої дружини… зневаженої, може, двічі… Отож і вона зуміла втамувати свій цілком природний запал, опанувала себе і з гідністю промовчала. Крім того, сенья Фраскіта, сильна в своїй правоті, не поспішала виправдовуватися. Їй кортіло звинувачувати, дуже кортіло, але, ж не жінку корехідора! Вона палко бажала звести рахунки з Лукасом… а Лукаса й не було!

— Сеньє Фраскіта… — повторила шляхетна дама, помітивши, що жінка мірошника не рушила з місця. — Я ж вам сказала, проходьте і сідайте.

Друге запрошення було зроблене тоном більш привітним і сердечним, ніж перше… Певно, дружина корехідора, дивлячись на стриманість і мужню красу цієї жінки, серцем відчула, що перед нею не підла нікчема, а, може, така ж безталанна, як і вона, безталанна лише тому, що мала нещастя зазнайомитися з корехідором.

Отож обидві жінки, які вважали себе двічі суперницями, обмінялися заспокійливими, всепрощаючими поглядами, і з великим здивуванням помітили, що душі їхні тягнуться одна до одної, немов сестри, які раптом впізнали одна одну.

Саме так здалеку впізнають одна одну і вітаються чисті снігові вершини.

Трохи втішена цим приємним відчуттям, жінка мірошника велично впливла до зали і сіла на самий краєчок стільця.

Ще на млині, передбачаючи, що, можливо, їй доведеться в місті зробити візити знатним особам, сенья Фраскіта трохи причепурилася. Чорна мантилья з пишною торочкою їй дуже личила. Жінка мала вигляд справжньої сеньйори.

Що ж до корехідора, то, кажуть, під час усієї цієї сцени він не пустив ані пари з уст. Рик, який вихопився у сеньї Фраскіти, та її поява в залі приголомшили його. Цієї жінки він жахався більше, ніж власної!

— Отже, дядьку Лукас… — провадила далі донья Мерседес, звертаючись до свого чоловіка. — Ось сенья Фраскіта… Ви можете повторити свою вимогу! Можете запитати її щодо своєї честі!

— Мерседес, клянусь розп’ятим Христом! — скрикнув корехідор. — Ти ще не знаєш, на що я здатний! Заклинаю тебе, облиш жарти і розкажи усе, що тут коїлося під час моєї відсутності? Де ця людина?..

— Хто? Мій чоловік?.. Мій чоловік одягається і зараз прийде сюди.

— Одягається! — рикнув дон Еухеніо.

— Це вас дивує? Але де ж, по-вашому, має бути в таку пору порядний чоловік, як не у себе вдома, не в своїй постелі, разом зі шлюбною дружиною, як велить господь?

— Мерседіто! Схаменися! Зваж на те, що нас слухають! Я ж корехідор!..

— Не підвищуйте на мене голосу, дядьку Лукас, а то я накажу альгвасилам відвести вас до в’язниці! — підводячись, відповіла жінка корехідора.

— Мене — до в’язниці?… Мене? Корехідора міста?

— Корехідор міста, представник правосуддя, намісник короля, — суворо і владно відказала благородна сеньйора, і голос так званого мірошника потонув в потоці її слів, — повернувся додому в належну пору, щоб відпочити від виконання своїх високих обов’язків, а завтра він знову стане на захист честі та життя мешканців міста, охоронятиме святість домашнього вогнища та доброчесність жінок і не дозволить нікому, навіть людині, перевдягненій корехідором чи ще кимось, увійти до спальні чужої жінки; він не дозволить це зробити, щоб ніхто не зміг заскочити зненацька цноту під час її безжурного відпочинку, щоб ніхто не зміг порушити її чистий сон…

— Мерседітас! Що ти тут проповідуєш? — просичав корехідор. — Якщо справді все це трапилося у моєму домі, то я скажу, що ти безсовісна, віроломна і розпусна жінка!

— До кого звертається цей чоловік? — з презирством промовила жінка корехідора, обводячи очима присутніх. — Хто цей божевільний? Хто цей п’яниця? Я не можу повірити, що це чесний, шановний мірошник, дядько Лукас, хоч одяг і його! Сеньйоре Хуан Лопес, повірте мені, — провадила вона далі, звертаючись до сільського алькальда, який так і прикипів до місця, — ось уже дві години, як мій чоловік, корехідор міста, повернувся сюди, до себе додому, в своєму трикутному капелюсі, в червоному плащі, зі шпагою та жезлом… Слуги і альгвасили, які зараз слухають мене, підводилися й вітали його, коли він увійшов у дім, підіймався сходами і проходив через приймальню. Потім вони позамикали всі двері, й ніхто більше не заходив до будинку, аж поки не з’явилися ви. Чи не так? Відповідайте…

— Так! То правда! — ствердили мамка, слуги та альгвасили; усі вони, скупчившись біля дверей, були свідками цієї захоплюючої сцени.

— Геть звідси! — загорлав дон Еухеніо, бризкаючи від люті слиною. — Гардуньйо! Гардуньйо! Хапай цих негідників, що мене зневажають! Усіх до в’язниці! На шибеницю всіх!

Та Гардунья мов крізь землю провалився.

— Припустімо, сеньйоре… — продовжувала донья Мерседес, змінюючи тон і удостоївши корехідора поглядом. Тепер вона говорила з ним, як зі своїм чоловіком, побоюючись, щоб жарт не зайшов надто далеко. — Припустімо, що ви справді мій чоловік… Припустімо, що ви й є дон Еухеніо де Суньїга-і-Понсе де Леон…

— А хто ж іще!

— Припустімо також, що й я трохи винна, сплутавши з вами чоловіка, який зайшов до моєї спальні в одязі корехідора…

— Паскудники! — заверещав дідуган, хапаючись за шпагу, але лапнув лише широкий пояс мурсійця-мірошника.

Наваррка затулила обличчя ріжком мантильї, щоб приховати від людей свої ревнощі.

— Припустімо все, що вам завгодно… — провадила далі донья Мерседес на диво спокійно. — Проте скажіть мені, мій сеньйоре, чи маєте ви право бути чимось незадоволеним? Чи маєте право звинувачувати мене, бути моїм суддею? Хіба ви з проповіді повернулися? Чи ходили сповідатися? Чи, може, вечерню відстояли? Звідки ви з’явилися в оцьому одязі? Звідки ви прийшли з цією сеньйорою? Де провели півночі?

— Дозвольте… — в запалі вигукнула сенья Фраскіта, скочивши на ноги, наче виштовхнута пружиною, і стрімко кидаючись між корехідором та його жінкою.

Корехідор збирався щось сказати, але так і застиг з відкритим ротом, побачивши, що наваррка пішла в наступ.

Одначе донья Мерседес випередила її:

— Сеньйоро, не турбуйтесь… Я не прошу у вас пояснень! Сюди йде той, хто має право вимагати їх у вас… Порозумійтеся з ним!

У цю мить розчинилися двері з кабінету до зали, і на порозі постав дядько Лукас, з ніг до голови у вбранні корехідора, з жезлом, рукавичками і шпагою, — так, наче з’явився на засідання міської ради.

XXXII Віра й гори зрушити може

— Доброго вам вечора, — прошамкотів мірошник, скидаючи капелюха — точнісінько як дон Еухеніо де Суньїга.

Потім, погойдуючись з боку на бік, він підійшов до жінки корехідора і поцілував їй руку.

Усі були вражені, так разюче подібний був дядько Лукас до справжнього корехідора.

Так разюче, що челядь і навіть сам сеньйор Хуан Лопес не могли втриматися від сміху.

Дон Еухеніо, вбачивши у цьому нову зневагу, як василіск, накинувся на дядька Лукаса. Але сенья Фраскіта розборонила їх, штурхнувши дужою рукою корехідора; отож його милість, аби тільки уникнути нового прочухана та глуму, мовчки проковтнув образу. Ця жінка ніби народилася для того, щоб приборкувати бідолашного дідугана.

Дядько Лукас пополотнів, як смерть, вздрівши свою дружину, однак зумів опанувати себе, хоча й схопився рукою за серце, аби не розірвалося воно на шматочки, і запитав з моторошною посмішечкою, усе ще передражнюючи корехідора:

— Хай боронить тебе господь, Фраскіто! Ти вже переслала призначення своєму небожеві?

Варто було б побачити в цю мить наваррку! Вона відкинула мантилью, гордовито, як левиця, підвела голову і, втупивши, мов лезо кинджала, погляд у вдаваного корехідора, кинула йому прямо в очі, наче плюнула:

— Я тебе зневажаю, Лукасе!

Яким тоном було це сказано! З яким презирством! З якою гідністю!

Обличчя мірошника враз змінилось, як тільки він почув голос своєї жінки. Якесь натхнення, схоже на релігійну нестяму, охопило його душу, залляло її світлом та радістю… Вмить забувши про все, що бачив і в що повірив на млині, він зі сльозами на очах озвався щиро:

— То ти, як і раніше, моя Фраскіта?

— Ні! — гнівно відказала наваррка. — Я вже не твоя Фраскіта! Я… Згадай свої подвиги цієї ночі, вони тобі скажуть, що зробив ти з серцем, яке так щиро тебе кохало!..

І з очей її рясно полилися сльози — так, упавши, починає танути крижана гора.

Жінка корехідора не витримала: вона підійшла до сеньї Фраскіти і ніжно пригорнула її до грудей.

Сенья Фраскіта, не тямлячи себе, розцілувала її, схлипуючи, наче дитина, що шукає захисту в матері.

— Сеньйоро, сеньйоро! Яка ж я нещасна!

— Не такі ви скривджені, як гадаєте! — відповіла жінка корехідора, теж заливаючись щирими слізьми.

— От я, то вже справді нещасний! — і собі тужив дядько Лукас, соромливо втираючи кулаком сльози.

— А я? — прохопився і дон Еухеніо. Чи то він розчулився від загального плачу, чи надіявся на рятунок, так би мовити, водним шляхом, або, простіше кажучи — з допомогою сліз. — Ой, я безсоромний! Потвора! Гультяй! Так мені й треба!

І він жалібно заскиглив, уткнувшись носом в черево сеньйора Хуана Лопеса.

Писарі, й алькальди, і всі слуги теж заголосили. Здавалось, що все вже владналося, хоча ще нічого не було з’ясовано.

XXXIII Ну а ти?

Дядько Лукас перший виринув з цього моря сліз.

Він знову пригадав усе, що побачив крізь замкову шпарину.

— Сеньйори, давайте з’ясуємо… — заговорив він.

— Нема тут чого з’ясовувати, дядьку Лукас… — урвала його жінка корехідора. — Ваша дружина безгрішна!

— Та… воно-то так… проте…

— Ніяких «проте»!.. Дозвольте їй слово мовити, і побачите, як вона зуміє виправдатися. Тільки-но я її побачила, як серце мені підказало, що вона свята, незважаючи на все, що ви мені тут нарозказували…

— Гаразд, хай говорить!.. — згодився дядько Лукас.

— Не мені треба говорити! — заперечила жінка мірошника. — Це ти мусиш сказати! То ж правда, що ти…

Враз сенья Фраскіта прикусила язика — з пошани до жінки корехідора вона не могла сказати більше.

— Ну а ти? — знову втрачаючи всяку віру, запитав дядько Лукас.

— Не про неї йдеться! — скрикнув корехідор, теж, повертаючись до своїх підозр. — Мова йде про вас і про цю сеньйору!.. Ох, Мерседіто! Хто б міг подумати, що ти…

— Ну а ти? — зміряла його поглядом дружина.

І протягом кількох хвилин між обома подружжями тільки й чулося:

— А ти?

— Ну а ти?

— Це ти!

— Ні, ти!

— Але ж як ти міг?..

І т. д., і т.ін.

Так тривало б, мабуть, без кінця, якби дружина корехідора, згадавши про свою гідність, не сказала зрештою донові Еухеніо:

— Не будемо зараз про це говорити! То наша особиста справа, обговоримо її згодом. Зараз найважливіше повернути спокій серцю дядька Лукаса, що зробити дуже легко, як на мій погляд. Тут я бачу сеньйора Хуана Лопеса і Тоньюело; їм не терпиться виправдати сенью Фраскіту.

— Я не потребую, щоб мене виправдовували люди! — заявила сенья Фраскіта. — Маю двох свідків, які заслуговують більшої довіри, бо про них ніхто не скаже, що я спокусила їх чи підкупила…

— А де ж ці свідки? — запитав мірошник.

— Внизу, біля дверей…

— То скажи їм, хай зайдуть — з дозволу сеньйори.

— Їм, бідолашним, не піднятися сходами…

— Це хто, жінки?.. Бач, які непідкупні свідки!

— Якраз і не жінки. Хоч вони жіночої статі.

— Ще гірше! Мабуть, дівчиська! Скажи, будь ласка, як їх звуть?

— Одну — Піньйона, другу — Лівіана.

— То це ж наші ослиці! Фраскіто, ти глузуєш!

— Ні, кажу цілком серйозно. Наші ослиці можуть підтвердити, що мене не було на млині, коли ти бачив там сеньйора корехідора.

— Заради бога, поясни до ладу!

— Тож слухай, Лукасе!.. І вмирай від сорому, що сумнівався в моїй чистоті. В той час, як ти повертався з села додому, я їхала з дому до села, і шляхи наші перетнулися. Але ти їхав не дорогою, а полем, і зупинився там, щоб викресать вогонь…

— Справді, я зупинявся!.. Далі!

— І ослиця твоя заревла…

— Так, саме так!.. О, який я щасливий!.. Кажи, кажи, кожне твоє слово повертає мені рік життя!..

— А на той рев у відповідь ти почув теж ослячий рев, тільки з боку дороги…

— О! так… так… Благословенна будь! Я, здається, і зараз його чую!..

— То були Лівіана і Піньона. Вони впізнали одна одну і привіталися, як добрі подруги, а от ми з тобою не привіталися і не впізнали одне одного…

— Досить!.. Не кажи більше нічого!..

— Ми не тільки не впізнали одне одного, — вела своє сенья Фраскіта, — ми перелякалися й кинулись у різні боки. Тепер ти бачиш, що мене на млині не було! Якщо ти хочеш дізнатися, чому корехідор опинився в нашому ліжку, то помацай одяг, у який ти вбрався, — він, певно, ще й зараз вогкий, так ось, той одяг пояснить тобі все краще, ніж я. Його милість звалився в лотоки, а Гардунья роздяг його та й поклав у ліжко! Якщо ж хочеш дізнатися, чому я відчинила двері… просто подумала, що це ти тонеш і кличеш мене на допомогу. І, нарешті, про призначення… Ні, зараз нічого більше, не скажу. Коли ми залишимося вдвох, я розповім тобі всі подробиці… бо не годиться мені говорити про це при сеньйорі.

— Все, що сказала сенья Фраскіта, — щира правда! — поспішив заявити сеньйор Хуан Лопес, щоб догодити доньї Мерседес, бо побачив, що в корехім’єнто верховодить вона.

— Усе правда! Все! — підтвердив і собі Тоньюело, підспівуючи своєму хазяїнові.

— Поки що… все, — підсумував корехідор, страшенно задоволений, що пояснення наваррки не зайшли надто далеко…

— Отже, ти не винна! — вигукнув дядько Лукас, поступаючись перед очевидністю. — Фраскіто моя, серденько моє! Прости мені кривду, дай я тебе обніму!..

— Е, це вже ні!.. — відхилилася від нього жінка. — Перш ніж обійматися, мені хотілося б почути пояснення від тебе…

— Я дам пояснення і за нас обох… — втрутилася донья Мерседес.

— Я чекаю на них уже цілу годину! — проказав корехідор, намагаючись випнути груди.

— Але трохи згодом, — вела далі сеньйора, зневажливо повернувшись до чоловіка спиною, — поки ці сеньйори не поміняються одягом… Лише після того я дам пояснення, і лише тим, хто на них заслуговує.

— Ходімо… Ходімо перевдягнемося, — звернувся мурсієць до дона Еухеніо, радіючи, що не вбив його, і все-таки позираючи на корехідора з люттю справжнього мавра. — Мене душить одяг вашої милості! В цьому одязі я був дуже нещасний!..

— Бо не гідний вбиратися в нього! — відрубав корехідор. — Я ж, навпаки, прагну якнайшвидше вдягнути його, щоб послати на шибеницю тебе та ще півсвіту разом з тобою, якщо мене не задовольнять пояснення моєї жінки!

Жінка корехідора, почувши ці слова, заспокоїла присутніх м’якою посмішкою, властивою тим турботливим ангелам, чия головна справа полягає в охороні людей.

XXXIV Жінка корехідора теж гарна!

Як тільки дон Еухеніо та дядько Лукас вийшли з залу, жінка корехідора знову вмостилася на софі, посадовила поруч сенью Фраскіту і звернулася до службовців та челяді, що юрмилися біля дверей, привітно і просто:

— Ну, людоньки!.. Розкажіть тепер чудовій цій жінці все, що знаєте про мене поганого.

Люди «четвертого стану»^[38] підійшли й заходилися розповідати; проте мамка, найвпливовіша особа в домі, змусила всіх замовкнути і почала так свою розповідь:

— Так знайте ж, сеньє Фраскіта, що звечора ми з сеньйорою були біля дітей, чекаючи, коли повернеться господар, і, щоб згаяти час, читали вже третю молитву, бо, як казав Гардунья, сеньйор корехідор полює на якихось запеклих злочинців, і нам не хотілось укладатися спати, доки не дізнаємося, що з хазяїном нічого не трапилося; аж раптом чуємо: поряд у спальні сеньйори та сеньйора хтось шарудить. Ми вхопили світильники і, мертві від страху, пішли глянути, коли — царице небесна! — бачимо: якийсь чоловік, одягнутий, як мій сеньйор, але ж не він (ясно, бо то був ваш чоловік) лізе, щоб сховатися, під ліжко. «Злодії!» — несамовито почали ми кричати. Вмить кімнату наповнили люди, і альгвасили витягли того, хто прикинувся корехідором, з його схованки. Всі зразу ж впізнали дядька Лукаса, моя сеньйора — теж, а як побачила вона на ньому одяг корехідора, злякалася дуже, що він убив нашого хазяїна, і заголосила, та так жалібно, що й каміння б розчулилося… А ми всі кричимо: «До в’язниці! До в’язниці! Злодюга! Вбивця!» Ще й не те кричали, а дядько Лукас притулився до стіни, стояв, як неживий, не міг і рота розтулити. А тоді побачив, що його до в’язниці збираються запроторити, і проказав… хоча краще було б змовчати: «Сеньйоро, я не злодій і не вбивця; злодій і вбивця… моєї честі зараз у моєму домі, лежить у ліжку з моєю жінкою».

— Бідний Лукас! — зітхнула сенья Фраскіта.

— Бідна я! — прошепотіла жінка корехідора.

— Так говорили всі ми… «Бідний дядько Лукас і бідна сеньйора!» Бо… правду кажучи, сеньє Фраскіта, нам було вже відомо, що сеньйор накинув на вас оком… хоч ніхто і уявити собі не міг, що ви…

— Мамко! — суворо спинила її сеньйора. — Не в той бік звернули!..

— Дозвольте, я докажу… — втрутився один з альгвасилів, скориставшись нагодою, щоб устряти в розмову. — Дядько Лукас спритно ошукав нас, коли ввійшов до крехім’єнто, — такий був подібний до сеньйора корехідора і одягом, і ходою. А прийшов він, скажемо прямо, не з добрими намірами, і якби сеньйора спала… уявляєте, що могло б трапитись…

— Ой! Помовч краще! — перебила куховарка. — Дурниці верзеш!.. Так от, сеньє Фраскіта, дядько Лукас, щоб якось пояснити, чому він опинився в спальні хазяйки, мусив зізнатися в своїх намірах… Звичайно, сеньйора не витримала і дала йому такого ляпаса, що половина слів застрягла у нього в горлі! Я ж напосілася на нього, паплюжила і лаяла, як могла, ледве очі не видряпала… Бо я знаю вас, сеньє Фраскіта, та хоч він і ваш чоловік, але ж прийти, щоб зірвати…

— Ото вже зацокотіла цокотуха! — вигукнув швейцар, затуляючи собою куховарку. — Що ще вигадаєш?.. Отож, сеньє Фраскіта, слухайте мене, як було діло. Сеньйора вчинила так, як мусила вчинити, і сказала те, що треба; та коли гнів трохи вщух, вона відчула, що їй жаль дядька Лукаса, і, взявши до уваги негідну поведінку сеньйора корехідора, звернулася до Лукаса з такими ось словами:

«Хоч у вас були ганебні наміри, дядьку Лукас, і хоч я ніколи не зможу простити такого зухвальства, хай ваша жінка і мій чоловік якийсь час вважають, що потрапили у власні тенета, і що завдяки заміні одягу ви відплатили їм ганьбою за ганьбу. Кращої помсти для них не вигадаєш, а обман цей легко розвіяти, коли нам знадобиться!» На цьому й постановили; потім сеньйора з дядьком Лукасом навчили нас, що ми повинні робити і казати, коли повернеться його вельможність. Отож тому я оперіщив Себастіана Гардунью кийком по хребту, — він, мабуть, надовго запам’ятає ніч святого Симона і святого Юди!..^[39]

Швейцар закінчив свою розповідь, а жінка корехідора довго ще перешіптувалася з жінкою мірошника; раз по раз вони обіймали одна одну, цілувалися, а часом не могли стримати сміху.

Шкода, що ми не чули, про що вони говорили!.. Та читач легко може собі це уявити, ну, якщо не читач, то читачка вже напевно.

XXXV Постанова верховної влади

В цей час до зали повернулися корехідор та дядько Лукас, кожний вже в своєму вбранні.

— Тепер розберімося в тому, що стосується мене! — почав уславлений дон Еухеніо де Суньїга.

Він двічі вдарив жезлом об підлогу, немов для того, щоб набратися сили, подібно до Антея (правда — чиновного), який не відчуває в собі сили, доки не торкнеться матінки Землі своєю п’ятою, і невимовно холодно та зверхньо звернувся до дружини:

— Мерседітас, я чекаю на твої пояснення!

Жінка мірошника тим часом підвелася і на знак примирення так ущипнула дядька Лукаса, що у того іскри посипалися з очей. А вона дивилася на нього лагідними, негнівними очима, пестила поглядом.

Корехідор остовпів, спостерігаючи цю німу сцену; він ніяк не міг зрозуміти такого, нічим не вмотивованого, примирення.

Отож він знову звернувся до жінки і кисло промовив:

— Сеньйоро! Усі вже порозумілися, окрім нас! Розвійте мої сумніви… Наказую вам як чоловік, як корехідор!

І знову вдарив жезлом об підлогу.

— То ви вже йдете? — вигукнула донья Мерседес, підходячи до сеньї Фраскіти і не звертаючи ніякої уваги на дона Еухеніо. — Ну, то йдіть і не турбуйтесь, ця історія не матиме ніяких наслідків. — Розо! Посвіти цим сеньйорам, вони вже йдуть… Ідіть з богом, дядьку Лукас…

— О, ні!.. — втрутився де Суньїга. — Дядько Лукас не піде! Він залишиться під арештом, доки я не дізнаюсь усієї правди! Гей, альгвасили! Іменем короля!..

Жоден з службовців навіть не ворухнувся. Усі дивилися на жінку корехідора.

— Чоловіче! Дай дорогу! — промовила вона, наступаючи на корехідора і водночас прощаючись з усіма, — тобто схилила голову у вишуканому поклоні, кінчиками пальців трошечки підняла спідницю, схилилася в чарівному реверансі, який був тоді в моді і називався «помпа».

— Але ж я… Але ти… Але ми… Але ж вони… — мимрив стариган, учепившись за спідницю жінки і порушуючи так гарно виконаний ритуал гречності.

Марна праця! Ніхто не звертав уваги на його вельможність!

Коли всі вийшли і в залі лишилося тільки вельможне подружжя, дружина корехідора зволила, нарешті, заговорити до свого чоловіка, але таким тоном, яким, напевне, говорила цариця всія Русі, коли вергла громи на опального міністра, засилаючи його на постійне вигнання до Сибіру.

— Хай ти проживеш хоч тисячу років, ніколи не дізнаєшся, що трапилось у мене в спальні цієї ночі… Якби ти був там сам, як і годиться, то не мав би потреби розпитувати когось про це. Що ж до мене, то ні зараз, ні потім ніхто не змусить мене задовольнити твою цікавість; я тебе так зневажаю, що, коли б ти не був батьком моїх дітей, зараз скинула б тебе з балкона, як оце викидаю тебе назавжди з моєї спальні. А по цій мові — на добраніч, кабальєро.

Промовивши ці слова (а дон Еухеніо вислухав їх не кліпнувши, бо наодинці з жінкою губив усяку відвагу), сеньйора пройшла до кабінету, а з кабінету — до спальні, замикаючи за собою двері. І старий соромітник залишився стояти посеред залу; втративши останній сором, він шамкотів беззубим ротом:

— Ну, сеньйоре, не сподівався я відбутися так легко!.. Гардунья знайде мені заміну!

XXXVI Закінчення, мораль та епілог

Вже співали пташки, вітаючи зоряницю, коли дядько Лукас та сенья Фраскіта вийшли з міста і попрямували до млина.

Подружжя йшло пішки, попереду них виступали осідлані ослиці.

— У неділю підеш на сповідь, — говорила жінка мірошникові, — ти мусиш очистити душу від грішних думок та злочинних намірів, які мав цієї ночі…

— Добре міркуєш… — відказав мірошник. — Але ж і ти зроби мені послугу: віддай жебракам перину та всю білизну з нашого ліжка і постели все нове. Я не ляжу в постіль, де потіла ота отрутна гадина!

— Не згадуй мені про нього, Лукасе! — відказала сенья Фраскіта. — Давай поговоримо про інше. Я б хотіла попросити тебе…

— Проси, будь ласка…

— Наступного літа відвези мене у Солан де Кабрас на води.

— Навіщо?

— Може, у нас діти будуть.

— Щаслива думка! Відвезу, як живі будемо з ласка господа.

Тут вони дійшли до млина — саме тоді, як сонце за обрієм позолотило вершини гір.

Увечері, на превелике здивування подружжя, що не сподівалося більше на відвідини високих гостей після скандалу минулої ночі, на млині зібралося більше панства ніж будь-коли. Вельмишановний єпископ, священики, юрисконсульт, два ігумени та багато інших (усіх їх, як стало відомо згодом, запросив його преосвященство) ледве вмістилися в альтанці.

Невистачало лише корехідора.

Коли всі зібралися, сеньйор єпископ звернувся до товариства з такими словами: саме тому, що в цьому домі відбулися відомі події, священики і він особисто ходитимуть сюди, як і раніше, щоб захистити чесне подружжя, та й усіх, хто там був, від людського осуду, бо на осуд заслуговує лише той, хто своєю ганебною поведінкою кинув тінь на таке високоморальне та доброчесне товариство. Потім єпископ звернувся до сеньї Фраскіти з батьківським напученням і порадив їй в кожному русі, в кожному слові бути менш зрадливою, не оголювати руки, не носити ліфа з таким глибоким вирізом на грудях. Дядькові Лукасу єпископ порадив бути більш некорисливим, більш обачним і шанобливим у поводженні з особами вищого кола. На закінчення єпископ усіх поблагословив і сказав, що сьогодні ще не вечеряв і тому з великим задоволенням з’їв би зо два грона винограду.

Усі були згодні з єпископом… особливо в останній сентенції… і цього вечора лози на альтанці добре потрусили. У дві арроби^[40] винограду оцінив мірошник втрату!

Майже три роки збиралося на млині добірне товариство, аж поки в Іспанію ввійшли війська Наполеона і почалася війна за незалежність.

Сеньйор єпископ, проповідник та духівник померли в 1808 році, адвокат та інші члени товариства — у 1809, 10, 11 і 12 роках; вони не витримали навали французів, поляків та інших загарбників, які заполонили країну і палили люльки навіть у церквах під час служби!

Корехідор більше ніколи не з’являвся на млині, французький маршал усунув його з посади, і він помер у мадрідській в’язниці за те, що ніяк не міг змиритися з володарюванням іноземців, — це робить йому честь.

Донья Мерседес більше не брала шлюбу. Вона дала прекрасне виховання своїм дітям, а на схилі віку пішла в монастир, де й скінчила свої дні, заживши слави святої.

Гардунья перекинувся до французів.

Сеньйор Хуан Лопес пішов у партизани, очолив загін і, знищивши безліч французів, загинув разом зі своїм альгвасилом у битві під Басою.

І, нарешті, дядько Лукас і сенья Фраскіта, які так і не діждалися дітей, незважаючи на поїздку в Солан де Кабрас та на молитви й обітниці, дожили до похилого віку в злагоді та любові. Вони були свідками повалення абсолютизму у 1812 та 1820 роках, його реставрації у 1814 та 1823 роках, аж поки зі смертю абсолютного монарха була встановлена конституційна система, тоді вони перейшли у кращий світ (сталося це на початку семирічної громадянської війни). Але капелюхи з круглими крисами, які на той час уже носили всі, так і не змогли витіснити з їхньої пам’яті старі часи, основною прикметою яких був трикутний капелюх…

ОПОВІДАННЯ

Офранцужений

І

У маленькому містечку Падрон у галісійському краї в році десь тисяча вісімсот восьмому жив чоловік на ім’я Гарсія де Паредес^[41] — можливо, та навіть і без «можливо», нащадок того славнозвісного воїна, який убивав бика одним ударом. Жив він відлюдкувато, самотньо і, будучи аптекарем, продавав жаб, змій та дистильовану воду.

Стояла холодна, похмура осіння ніч. Густі хмари щільно обложили небо, ніде ні вогника, пітьма поглинула вулиці й майдани містечка.

Десь близько десятої години ночі — цієї страшної ночі, ще похмурішої через те нещастя, яке звалилося на країну, — на площу Конституції, як тепер вона зветься, зібрався, наче привиди, гурт людей, мовчазних, ще чорніших за пітьму, що оповила небо та землю, і рушив до аптеки Гарсії де Паредеса, вже замкненої після вечірньої молитви, тобто з пів на дев’яту.

— Що робитимемо? — запитав один чистісінькою галісійською мовою.

— Ніхто нас не бачив… — зауважив другий.

— Виламати двері! — запропонувала якась жінка.

— І знищити всіх! — прошелестіло серед гурту.

— Беру на себе аптекаря! — вигукнув хлопець.

— За нього візьмемось гуртом.

— За зраду!

— За те, що перекинувся до французів!

— Кажуть, сьогодні у нього вечеряють більш ніж двадцятеро французів.

— Ще б пак! Знають-бо, що їм тут безпечно, то й насипалися юрбою.

— О! Якби ж це в мене вдома! Трьох постояльців я вже вкинув у криницю!

— Моя жінка вчора прибила одного!..

— І я… — писклявим голосом озвався чернець, — запалив у своїй колишній келії вугілля й залишив… два капітани задихнулися!

— А отой мерзенний аптекар їх прихищає!

— Який жвавий був він учора на прогулянці з цими підлими відступниками!

— Хто міг чекати чогось такого від Гарсії де Паредеса! Всього місяць тому був він найполум’яніший патріот, найстійкіший рояліст у містечку!

— Авжеж! Продавав у аптеці портрети принца Фернандо!

— А тепер продає портрети Наполеона!

— Раніш закликав нас чинити опір загарбникам…

— А як прийшли вони в Падрон, перекинувся до них…

— А сьогодні частує вечерею всіх їхніх командирів!

— Чуєте, як святкують! Мало що не кричать «хай живе імператор!»

— Потерпіть… — проворкотів чернець. — Ще дуже рано.

— Хай уп’ються… — докинула стара жінка. — Тоді зайдемо… і жоден не залишиться живий!

— Аптекаря четвертувати!

— Хоч на дрібні шматки покришити — твоя воля! Офранцужений нам ще ненависніший, ніж справжній француз. Француз топче чужий народ, а офранцужений продає і безчестить свою батьківщину. Француз просто вбивця, офранцужений — батьковбивця!

II

Поки точилася ця розмова під дверима аптеки, Гарсія де Паредес та його гості бенкетували так гучно, що ви й уявити собі не можете.

Двадцятеро їх було, справді, двадцятеро французів за столом у аптекаря, всі офіцери.

Гарсія де Паредес мав сорок п’ять років; він був високий і сухий, жовтіший за мумію, — казали, що шкіра в нього вже давно відмерла. Чоло в нього сягало аж до потилиці завдяки чистій, блискучій лисині, — в цьому блиску було щось наче фосфоричне. Очі, чорні, згаслі, запали глибоко й були схожі на озера, оточені горами: коли в них зазирнути — паморочиться голова, бо лише смерть проглядає з темних вод. Ніщо не відбивається в них: часом глухий рев прокотиться в глибинах, а дзеркало озера не рухнеться; все поглинають чорні води, що б туди не впало, і нічого не повертають. Ніхто не зміряв їхньої глибини, жодна річка не живить їх, і тільки уява сягає їхнього дна…

Вечеря була щедра, вино добре, розмова весела і жвава.

Французи реготали, лаялися, співали, курили, їли і пили — все разом.

Хтось оповідав про любовні походеньки Наполеона; інший — про ніч Другого травня^[42] в Мадріді, той — про битву при Пірамідах, а ще інший — про страту Людовіка XVI.

Гарсія де Паредес пив, реготав і молов теревені, як і всі, а може, ще й більше за всіх, і так чудово говорив про величні діла імператора, що офіцери Наполеона кинулись обіймати його, палко вітати й вихваляти.

— Сеньйори! — говорив аптекар. — Війна, яку ми, іспанці, ведемо, так само безглузда, як і невмотивована. Ви, діти Революції, прийшли, щоб витягти Іспанію з застою, занепаду, оточити її піклуванням, розвіяти релігійний морок, поліпшити її застарілі звичаї, просвітити нас відносно надзвичайно корисних і безсумнівних істин, а саме — «що бога нема, нема життя потойбічного, що покута, помірність, цнотливість та інші християнські чесноти — це донкіхотство, яке не личить цивілізованому народові, що Наполеон — це справжній Месія, спаситель народів, друг роду людського…» Сеньйори! Хай живе імператор, хай живе так довго, як я йому зичу!

— Браво, ура! — захлиналися герої ночі Другого травня.

Аптекар схилив чоло в невимовній тузі.

Раптом випростався, спокійний, витриманий, як і перше.

Перехилив склянку вина й повів мову далі:

— Був такий собі Гарсія де Паредес, мій предок — варвар, справжній Самсон, Геркулес чи Мілон Кротонський ^[43], — за один день він убив двісті французів. Гадаю, це було в Італії. Бачите, він не був такий офранцужений, як я! Набив собі руку ще в боях з маврами Гранадського королівства; мого предка посвятив у рицарі сам Католицький король^[44]. Не раз Гарсія де Паредес ніс охорону Кіріналя^[45], коли папою був наш родич Олександр Борджіа^[46]. Ха, ха! Не дивіться на мене, як на чванька! Так отой Дієго Гарсія де Паредес, нащадок якого став аптекарем, захопив Козенцу^[47] і Манфредонію^[48], взяв штурмом Серіньолу^[49] й відзначився в битві при Павії^[50]. Там ми захопили в полон короля Франції, і шпага його зберігалася в Мадріді майже три століття, аж поки її не вкрав три місяці тому отой син корчмаря, що очолив ваше військо, — Мюрат^[51] його звуть!

Аптекар знову замовк. Дехто з французів поривався щось сказати, та він устав спокійно, міцно затис склянку в руці, і громом розкотився його голос по аптеці:

— Хай проклятий буде мій прадід, тварюка, хай горить він пекельним вогнем! Випиймо, сеньйори! Слава французам Франціска Першого і Наполеона Бонапарта.

— Слава!.. — втішено підхопили загарбники.

І всі перехилили склянки.

В цю хвилину з вулиці, точніше — від дверей аптеки, долинув гомін.

— Чуєте? — заворушилися французи.

Гарсія де Паредес усміхнувся.

— Певно, вбити мене йдуть, — промовив він.

— Хто?

— Падронці.

— За що?

— Що офранцузився! Вони вже кілька ночей кружляють навколо дому… Та що нам до того? Святкуймо далі.

— Так… святкуймо! — підхопили гості. — Ми тут, щоб захистити вас!

І, цокаючись уже пляшками, а не склянками, горлали:

— Хай живе Наполеон! Смерть Фернандо! Смерть Галісії!

Гарсія де Паредес перечекав, доки відгримить тост, і пробурмотів похмуро:

— Селедоніо!

Хлопчик-слуга просунув у віконце бліде, перекошене жахом обличчя — він не насмілювався переступити поріг цієї печери.

— Селедоніо, принеси папір і чорнило, — спокійно промовив аптекар.

Хлопчик приніс начиння для письма.

— Сідай! — наказав господар. — А тепер записуй, що я казатиму. Розділи аркуш на дві колонки. Над правою надпиши «дебет», над лівою — «кредит».

— Сеньйоре… — прошепотів хлопець. — Біля дверей щось схоже на бунт… Вони кричать: «Смерть аптекареві!..» І хочуть зайти.

— Замовч, облиш їх! Пиши, що кажу.

Французи здивовано реготали: фармацевт заходився рахувати, коли над ним нависла смерть і руїна.

Селедоніо звів голову, приготувався писати.

— Отож підсумуймо, сеньйори! — звернувся до гостей Гарсія де Паредес. — Ідеться про те, щоб завершити наше свято ще одним тостом. Почнемо по черзі — як сидимо. Скажіть, капітане, скількох іспанців забили ви, відколи перейшли Піренеї?

— Браво! Чудесна ідея! — підхопилися французи.

— Я… — відкинувся на стільці капітан, пихато підкручуючи вус, — я… забив… особисто… своєю шпагою… ставте десять чи дванадцять!

— Одинадцять праворуч! — гукнув аптекар хлопцеві.

Хлопець повторив:

— Дебет… одинадцять.

— Далі! — підганяв гостинний хазяїн. — А ви? Вам кажу, сеньйоре Хуліо…

— Я… шістьох.

— А ви, майоре?

— Я… двадцятеро.

— Я… вісьмох.

— Я… чотирнадцять.

— Я… нікого.

— Не знаю!.. стріляв наосліп… — так відповідав дехто, коли доходила до нього черга.

І хлопець писав, заповнюючи колонку праворуч.

— А тепер, капітане, — провадив далі Гарсія де Паредес, — знову почнемо з вас. Як ви гадаєте, скількох іспанців ви вб’єте до кінця війни, якщо, припустимо, вона триватиме ще… три роки?

— Еге!.. — озвався капітан. — Хто ж може підрахувати?

— Порахуйте… прошу…

— Ставте ще одинадцять.

— Одинадцять ліворуч… — продиктував Гарсія де Паредес.

І Селедоніо повторив:

— Кредит — одинадцять.

— А ви? — перепитував фармацевт гостей в тому ж порядку.

— Я… п’ятнадцять.

— Я… двадцять.

— Я… сто.

— Я… тисячу, — відповідали французи.

— Став їм усім по десять, Селедоніо!.. — глузливо пробурмотів аптекар. — Тепер підсумуй окремо обидві колонки.

Бідолашний хлопець рахував, як ото старі баби рахують на пальцях, — такий був нажаханий. Холодний піт котився по тілу.

Запала моторошна тиша. Нарешті хлопець вигукнув, звертаючись до хазяїна:

— Дебет — 285. Кредит — 200.

— Тобто… — додав Гарсія де Паредес, — Двісті вісімдесят п’ять мертвих і двісті приречених! Разом — чотириста вісімдесят п’ять жертв!!!

Слова ці він промовив таким глибоким, загробним голосом, що французи перезирнулися стривожено.

Тим часом аптекар підвів ще один рахунок.

— Та ми ж герої! — вигукнув він. — Ми осушили сімдесят пляшок, чи сто п’ять з половиною лібр^[52] вина, а якщо поділити це на двадцять одного, бо пили ми всі добряче, це вийде по п’ять лібр вина на голову. Отож кажу, що ми герої!

Тріснули двері в аптеці, і хлопець здригнувся:

— Вони йдуть!..

— Котра година? — зовсім спокійно запитав аптекар.

— Одинадцята. Та хіба ви не чуєте, що вони йдуть?

— Нехай! Уже час.

— Час!.. Чому? — бурмотіли французи, намагаючись підвестися.

Та вони так упилися, що не могли відірватися від стільців.

— Хай ідуть! Хай!.. — вигукували п’яними голосами, насилу добуваючи шаблі з піхов, не в змозі підвестися. — Хай входять негідники! Ми їх привітаємо!

Задзеленчали внизу, в аптеці, банки та пляшечки — їх трощили падронці, — а сходами котилося одностайне страшне — «Смерть офранцуженому!»

III

І, зачувши це, скочив, наче підкинутий пружиною, Гарсія де Паредес, обіперся об стіл, щоб не впасти назад, на стілець. З незбагненним тріумфом обвів гостей поглядом, на губах його заграла безсмертна усмішка переможця. Прекрасний стояв він перед ними, трепетне, як перед смертю, натхнення осяяло його обличчя; він промовив:

— Французи!.. — Слова падали, мов удари похоронного дзвону, — урочисто, чітко. — Якби котромусь із вас або й усім гуртом трапилася щаслива нагода помститися за смерть двохсот вісімдесяти п’яти співвітчизників і врятувати життя ще двомстам, якби ціною власного життя ви змогли втихомирити праведний гнів ваших прадідів, покарати катів двохсот вісімдесяти п’яти героїв і врятувати від смерті двісті товаришів, двісті братів, додавши тим самим армії ще двісті борців за національну незалежність, то хіба замислились би ви бодай на мить — жертвувати чи ні своїм мізерним життям? Обійнявши, як Самсон, колону, що тримає храм, хіба не обрали б ви смерть, аби тільки знищити ворогів бога?

— Про що він? — питали один одного французи.

— Сеньйоре… Вбивці вже в передпокої! — вигукнув Селедоніо.

— Хай зайдуть!.. — підніс голос Гарсія де Паредес. — Відчини їм двері до зали… Хай прийдуть усі… хай подивляться, як умирає нащадок воїна, що відзначився в битві при Павії!

Французи, нажахані, отупілі, прикуті до стільців нездоланною сонливістю, гадали, ніби то сама смерть, про яку говорив іспанець, має от-от увійти до кімнати вслід за бунтівниками. Вони щосили намагалися підняти шаблі, які лежали на столі, та не могли навіть затиснути ослаблими пальцями руків’я: здавалося, що зброя вросла в стіл під дією непереборної сили тяжіння.

Більш ніж п’ятдесят чоловіків і жінок, озброєних киями, кинджалами, пістолями, заповнили залу. Очі їхні вивергали вогонь, пронизливий лемент краяв повітря.

— Смерть усім! — кричали жінки, першими кидаючись на французів.

— Зупиніться! — гукнув Гарсія де Паредес. Уся його постава, обличчя, гучний голос у поєднанні з дивною непорушністю і мовчанням французів навіювали на людей жах. Вони не чекали такої спокійної й похмурої зустрічі.

— Нема потреби бряжчати кинджалами… — ослаблим голосом говорив аптекар. — Я зробив більше, ніж усі ви, для незалежності батьківщини… Я прикинувся офранцуженим!.. І от бачите!.. Двадцять ворожих офіцерів… двадцять! Не чіпайте їх… вони отруєні!..

Одностайний скрик жаху й захвату вирвався з грудей іспанців. Вони підійшли ближче й побачили, що багато гостей уже вмерло: голови впали їм на груди, руки були простягнені по столу до шабель, пальці стискували руків’я.

— Слава Гарсії де Паредесу! — вигукнули іспанці, оточуючи напівмертвого героя.

— Селедоніо… — прошепотів фармацевт. — Опій скінчився… Збігай по опій до Ла Коруньї…

І впав на коліна.

Лише тоді зрозуміли падронці, що аптекар теж отруївся.

Страшна, хоч і велична картина! Кілька жінок сиділи на підлозі, підтримуючи спідницями та руками вмираючого патріота. Вони благословляли Гарсію де Паредеса й пестили його так само палко, як раніш вимагали його смерті. Чоловіки забрали зі столу всі світильники, схилили коліна й щедро освітлювали цей порив людяності та патріотизму… Двадцять французів — мертві або присмертні — повиті були густим мороком. Лише час від часу котрийсь з них тяжко валився на підлогу. І на кожне їхнє падіння, на кожне зітхання Гарсія де Паредес відповідав осяйною переможною усмішкою. Незабаром дух його відлетів. Умер він, отримавши благословення священика, оплаканий співвітчизниками.

Алькальд-вугляр

І

Іншим разом я розповім про події, що передували вступові французів у маврітанське місто Гуадіс. Ви дізнаєтесь також, як розгнівані городяни витягли з будинку й покарали смертю корехідора Франсіско Трухільйо, звинуваченого в тому, що він не насмілився вчинити більш дійовий опір наполеонівському війську, протиставивши йому лише триста жителів Гуадіса, озброєних рушницями, шаблями, ножами та пращами…

Сьогодні ж я хочу розказати вам про події, які відбулися після того. Генерал-губернатором Гранади був на той час його ясновельможність сеньйор граф Гораціо Себастіані^[53], як називали його офранцужені, а губернатором округи Гуадіса — генерал Годіно. Обов’язки командира Двадцятого драгунського кавалерійського полку виконував мосьє Корвіно, якому випала «висока» честь окупувати місто 16 лютого 1810 року.

Два місяці минуло з того ганебного дня. Війська Наполеона володарювали в Гуадісі так вправно, що на землі, яка традиційно була осередком заколотів та партизанщини, запанував спокій — ніби озерце, полите олією, серед хвиль розбурханого моря. Хіба що час від часу на балконах міської ради вішали якогось надто запального патріота, і ніхто вже не дивувався таємничому зникненню того чи того солдата з війська окупантів: усі знали про звичку гуадісців, та й багатьох інших іспанців, топити в колодязях своїх постояльців. Простолюд уже починав потрохи ламати мову на французький манір, і навіть діти вміли вже вимовляти «дідон»^[54], звертаючись до завойовників. Отже, все виразно вказувало на те, що асиміляція іспанців з французами просунулася далеко, так далеко, що сповнювала декого по той бік Піренеїв надією на швидке злиття обох народів. Уже танцювали наші бабусі… (тобто бабусі онуків офранцужених, а не мої, дяка богові), вже, кажу, танцювали з офіцерами-переможцями під Маренго, Аустерліцом та Ваграмом і траплялося, що якась легковажна красуня в завуженій сукні та з високим гребенем над мантільєю (а це було тоді криком моди) позирала поблажливо на того чи іншого гренадера, драгуна або й гусара з далеких країв. Уже судові чиновники оформлювали документи на офіційних паперах часів королювання Фернандо VII з припискою: «Дійсне при владі короля нашого сеньйора Д. Хосе Наполеона І»^[55]. Уже сини Вольтера і Руссо зволили навіть слухати месу в неділю та в церковні свята, бо ж генерали та вищі чини ходили на месу — правда, як щирі атеїсти, вони слухали месу, сидячи в кріслах за вівтарем і палячи величезні люльки… (історичне). Вже ченці Сан-Августіна, Сан-Дієго, Санто-Домінго і Сан-Франціско спожили усі освячені облатки, вже покинули вони під тиском сили свої монастирі, які віднині служили галлам казармами. Вже, нарешті, в старовинному королівському дворі давніх ворогів Христа^[56], які панували в Гуадісі волею аллаха та його пророка Магомета, усе веселилось та раділо під страхом смертної кари.

II

Отже, за таких обставин гуадіська бойня мала закритися через нестачу худоби. Корів, волів, теличок, баранів, овець, кіз… всю худобу в окрузі зжерли оті іноземці, а ще й усю шинку, корейку, індиків, курчат, курей, голубів, кролів у місті. Чи то бачене, щоб люди їли стільки м’ясива в будь-який час!?

Місцеве населення внаслідок свого напівафриканського походження було помірне в їжі і харчувалося сирими, вареними чи смаженими овочами… Але Завойовник потребував м’яса, свіжого м’яса, і багато, і негайно!..

В такій скрутній ситуації французький генерал пригадав, що до округи Гуадіса належать кілька населених пунктів, більшу частину яких треба було ще завоювати.

— Необхідно, — оголосив він своїм військам, — щоб імператорські орли^[57] панували всюди! Розсиптеся по містечках, селищах, хуторах — звичайно, на території, що перебуває під моєю владою; принесіть їм радісну звістку про вступ на іспанський престол його величності Хосе Першого; візьміть на себе там владу від його імені та приженіть мені стільки худоби, скільки знайдете в їхніх хлівах та загонах. Слава імператору!

І, згідно з цим наказом, в напрямку Гора, в напрямку володінь маркіза Сенета, в напрямку селищ, розкиданих по північних схилах Сієрра-Невади, виступили десять чи дванадцять французьких колод — від ста до двохсот чоловік в кожній.

Серед тих байдужих до досягнень цивілізації гірських селищ, про які ми зібралися розповісти, взявшися сьогодні за перо, — серед селищ, які животіли біля підніжжя величезного, завжди засніженого Мулясену, вирізняється, та й раніш вирізнялося, на двадцять ліг в окрузі прадавнє містечко Лапеса, що уславилося у війні з маврами. Вирізняється Лапеса нестримним арабським темпераментом своїх жителів, їхніми майже дикими звичаями та іншими особливостями, про які читач дізнається з нашої розповіді. Зруйнований замок Лапеси пам’ятає ім’я відважного губернатора Бернардіно де Вільальта, гідного противника прихильників Абена Умейї^[58].

Настало 15 квітня згадуваного вже 1810 року.

Сміховинне й гідне подиву видовище являла собою Лапеса в цей день — химерне і величне, недоладне і привабливе. Усі вулиці Лапеси перетнули мури з стовбурів могутніх дубів та інших дерев, які городяни притягли з сусідньої гори. Не дуже легко буде подолати такі стоси! Оскільки більша частина лапесців — вуглярі, а решта — дроворуби та пастухи, вищезгадана операція проведена була з гідною подиву швидкістю та вправністю.

Над шляхом, що вів до Гуадіса, баштою підіймалася міцна дерев’яна стіна, а нагорі цієї башти лапесці встановили (дивуйтеся, люди!) справді жахливу гармату, виготовлену їхніми власними руками, — пам’ять про неї ніколи не вмре. Гармата була зроблена з величезного дубового стовбура, випаленого всередині та перев’язаного міцними мотузками і скрученим удвоє дротом. Начинили її по самі вінця не знаю вже скількома лібрами пороху і незліченною кількістю куль, каміння, шматків іржавого заліза та іншими снарядами на зразок вищезгаданих…

Також мали лапесці в своєму розпорядженні всю холодну і вогнепальну зброю, яку тільки можна було знайти в місті чи в горах, — тобто з десяток рушниць, понад двадцять мушкетонів та мушкетів, по одному сікачу, кинджалу чи ножу на чоловіка, три чи чотири десятки сокир, кілька кременівок або фузій, величезні купи каміння солідного калібру, всілякі пращі та рогатки, щоб жбурляти оті каменюки, і цілий ліс кийків та дрючків на будь-який смак.

Щодо гарнізону, то всі сучасники тих подій сходяться на думці, що він нараховував десь із двісті чоловік, хоча так назвати їх можна лише з надмірного людинолюбства, бо ті чоловіки схожі були більше на орангутангів, ніж на людей. Перший серед них був генерал цього війська, алькальд Лапеси Мануель Атієнса — хай славиться ім’я його!

Він уособлював місцеву верховну владу. Мав Атієнса сорок п’ять чи п’ятдесят років, був високий, як кипарис, кістлявий, вузлуватий (точніше не назвеш), мов ясен, і міцний, як дуб, хоча, правду кажучи, за довгі роки роботи вуглярем він так обсмалився і зчорнів, що став схожий на дуб, витесаний з брили вугілля. Нігті в нього були наче кам’яні, зуби — з залізного дерева, а руки — то гартована на сонці темно-синя бронза. Волосся, скуйовджене, мов нечесана куделя, було цупке й рудувате, як на загривку дикого кабана. З-під розстебнутої сорочки від плеча до плеча, від шиї до черева вимальовувався могутній торс, обтягнутий зморшкуватою, наче кінською, задубілою від жару шкірою. Справді, щетина на випнутих грудях була обсмалена, так само як і густі брови… Бо сеньйор алькальд був вугляр (або гірський хуторянин, як вони себе звали) і все життя провів серед полум’я, наче грішна душа в чистилищі.

Мануель Атієнса, безперечно, бачив, та ніхто не міг би ствердити, на що він дивиться. Сторожкість людини неосвіченої, мавпяча підозріливість, обачливість, притаманна зрілому вікові, підказували йому, що не треба дивитися в очі співрозмовникові — хай не здогадується той про вади в освіті чи знаннях його милості. Але вже якщо алькальд втупить погляд у того, з ким говорить, то так хитро, ніби обмацує, так підозріло, що чоловікові здається, ніби оті зіниці йому в саме нутро зазирають, або наче його милість має ще очі й за вухами, як у ящірок. Рот у алькальда був, як у старого бульдога, смужка чола зовсім закрита волоссям, обличчя блищало, мов вичинена кордовська шкіра, а голос, гучний, мов постріл, скидався на різкий, короткий удар сокири по дереву.

Про вбрання алькальда нема що говорити, бо воно було таке, як і в усіх заможних людей з гірських селищ, а саме: постоли з невичиненої шкіри бика і грубого сукна, перев’язані мотузками, панчохи з вовни, короткі сукняні штани дуже темного кольору, куртка з того ж таки сукна, блакитний жилет, по якому пущені були жовті гілочки, замість пояса — шкіряний патронташ, на голові — величезний капелюх, під крисами якого, обшитими плюшем, дуже зручно спочивав символ влади… До речі, про владу: додам на завершення, що жезл алькальда лежав у нього на плечі й дві чорні китиці ще здалеку сповіщали про те, що перед вами охоронець порядку, як кажемо ми сьогодні.

Такий був алькальд Лапеси, і на взірець алькальда — всі його підлеглі. Якщо опис мій здасться вам перебільшеним, то майте на увазі, що порода лапесців не виродилася і не змінилася за роки, що проминули з того часу. Їдьте туди і дивуйтеся, як і я, що в Іспанії ще й в середині XIX сторіччя живі всі чудеса полудневої Африки!

III

Нарешті фортифікаційні роботи були завершені, озброєння розподілене між оборонцями.

Атієнса послав Хасінто до себе додому по прадавній барабан, у який били під час процесій та бою биків або коли оголошували постанови.

Хасінто — він був, між іншим, альгвасилом і вмер альгвасилом у цьому ж таки, 1859 році, — з’явився, вибиваючи на барабані загальний збір.

— Шикуйся! — командує синдик^[59], чоловік дуже досвідчений у військовій справі, бо він служив у сеньйора короля Карлоса IV кухарем роти єгерів…

Двісті лапесців беруть зброю і шикуються проти міської ради.

Атієнса затискує в правиці старовинну довгу чорну шпагу з широкою гардою^[60] і великою перекладиною, підвішує до патронташа важкий кавалерійський пістолет, у ліву руку бере жезл алькальда — точнісінько так, як маршал Франції бере свій маршальський жезл, — і в супроводі блискучого генерального штабу, до якого входять альгвасил, оповісник, він-таки посильний, та писар (або «нижчепідписаний», як називає писаря жінка, чим вона дуже пишається і хизується) — робить огляд свого грізного війська. Вояки вітають його зброєю, підкидають угору шапки та капелюхи.

— Слава сеньйорові алькальду! — гукають майбутні герої.

Атієнса відповідає:

— Якого там чорта алькальду! Слава господу! Хай живе Лапеса! Хай живе незалежність Іспанії!

Змінивши таким чином військове вітання, його милість наказує Хасінто бити довгий барабанний дріб; він кличе до себе оповісника і його устами виголошує промову — вона не записана. Оповісник повторює кожне слово вождя:

«Зі — слів — дядька — Піорно — нам — стало — відомо, — що — ворог — нашої — батьківщини — вирушив — сьогодні — до — Лапеси, — щоб — завоювати — нас — і — пограбувати; — з благословення — сеньйора — священика — і — з допомогою — нашої — покровительки — святої — діви — дель — Росаріо, — ми — будемо — захищатися, — як справжні — іспанці, — й — покажемо — Гуадісові, — що, — коли він — здався — французам, — то — жителі — Лапеси — зуміють — померти, — як — померли — мадрідці Другого — травня, або ж — перемогти, — як — перемогли — жителі — Байлена — два — роки — тому; — і — в силу — цього — алькальд — заявляє, — що — той, — хто — не — загине, — захищаючи — свій — дім, — буде — оголошений — поганим — іспанцем, — зрадником — батьківщини, — і — його — повісять — на — дубі — в горах. І, — не вміючи — писати, — його — милість — ставить хрест — замість — підпису, — як — звичайно, — що — засвідчує — писар…

Слава господу! Слава святій діві! Хай живе Іспанія! Хай живе Фернандо Сьомий! Смерть Пепе-пляшці! Смерть французам! Смерть Годіно! Смерть зрадникам!»

Ота суміш військового наказу і прокурорської промови справила величезне враження на лапесців.

Мануель Атієнса склав з пальців хрест і поцілував його, дійшовши до «підпису»; писар засвідчив «підпис» кивком голови; оповісник похвалив алькальда за те, що він виголосив таку гарну промову; Хасінто розсипав барабанний дріб, і комічний пролог справжньої трагедії завершився вигуками «Слава!», танцями та патріотичними гімнами.

— Усім зайняти свої місця! — вигукнув синдик.

Частина війська видряпалася на дерев’яну фортецю; інші з довгим запальним шнуром залізли на гармату; хто найкраще володів пращею — піднявся на арабську фортецю; стрільці вийшли на розвідку на Гуадіський шлях, а алькальд зайняв позицію на висоті, яка панувала над усім майбутнім полем битви. Біля нього був Хасінто, щоб подати знак барабанним боєм відкрити вогонь.

Тим часом священик ще раз благословив своїх відважних парафіян і відпустив їм гріхи, а потім заходився разом з коновалом, паламарем та гробарем готувати перев’язки, миро^[61] та ноші для перенесення поранених і вбитих.

Майже всі жінки молилися в церкві. Було вирішено відвести дітей вранці в гори Сієрра-Невади, щоб не наражати їх на небезпеку і щоб вони з часом могли відбити інше іноземне нашестя.

IV

О третій годині дня хмара пилюки на шляху показала лапесцям, що близько ворог.

Постріли передових дозорів підтвердили його наближення.

Лапесці не могли встояти на місці від нетерплячки. За наказом алькальда на старовинній фортеці маврів, на дубовому бруствері замайоріли два чи три прапори, зроблені з чорних хусток.

Дзвони вдарили на сполох; жінки здійняли лемент, хлопці пронизливо свистіли, кілька каменюк упали на дорогу, і все ближче та частіше чулися постріли.

Ось уже стрільці відійшли до селища, щоб зарядити рушниці, ось уже перші каски, кіраси та багнети загарбників заіскрилися на відстані пострілу з мушкетів.

— Скільки їх? — запитав Мануель Атієнса того, хто стояв попереду.

— Душ із двісті, — почулася відповідь.

— Отже, в нас сили рівні, — презирливо-гордовито вигукнув вугляр, не беручи до уваги, що двісті кепсько озброєних селюків не рівня двомстам ветеранам, загартованим у боях і прекрасно озброєним.

— Але ж у них кіннота… — зауважив хтось із стрільців.

— Кажу ще раз — сили рівні! — твердо відказав Мануель Атієнса. — Ану, Хасінто, вдар у барабан… Вперед, за Іспанію! Хвала святій діві!

Хасінто подав довгожданий сигнал, і хмара каменюк та куль накрила французів, змусила їх зупинитися.

За мить французи відповіли щільним вогнем і вивели з ладу п’ятеро лапесців.

— Припинити вогонь! — наказав алькальд. — Вони ще далеко, а у нас мало пороху. Хай ближче підійдуть… Пам’ятайте, гармата вступить убій в останню мить. І поки я не кину капелюха, не запалюйте гнота. А ви, сеньйори, чи не замовкли б! Займіться краще пораненими.

— Французи знову рушили!

— Дарма!.. Спокійно!

— Вже ціляться!

— Лягай!

Другий залп розбився об дубові стовбури. Кроків двадцять відділяло вже французів від обложеного війська. Піхота розступилася, стала по обидва боки дороги, пропускаючи кінноту.

— Вогонь! — пролунав, як постріл, голос алькальда. Він підкинув вгору капелюха і гордо випростався під кулями на весь зріст.

І почалося щось невимовно страхітливе.

Французи та іспанці водночас дали залп, засипаючи землю трупами. Кіннотники скористалися з моменту і підкотилися під самісіньку стіну з дубових стовбурів, маючи намір, без сумніву, проскочити її на своїх баских, гарячих конях; сотні каменюк сипалися на коней та вершників, а ті, своєю чергою, кидалися рубати направо та наліво. І серед цього людського виру, згуби, вихору, сум’яття громовицею вдарив раптом гарматний постріл, несучи смерть як обложникам, так і обложеним.

Від пострілу гармату розірвало; вона вивергнула картеч в усіх напрямках — уперед, назад, в усі боки. Дубовий ствол гармати розлетівся на тисячі трісок — вони свистіли, розтинаючи повітря. Від вибуху величезної кількості пороху могутні стовбури, на які гармата спиралась, розкотилися і почавили як іспанців, так і французів. В цьому хаосі змішалося все: дим, порох, рик, зойки, іржання, полум’я, кров, пошматовані трупи. Дощем сипалися кулі, каміння, одірвані шматки тіл. Усе, що можна було кидати, чим можна бити, пішло в хід. Коні ставали дибки, били копитами. Градом сипалися удари київ. Лапесці, які ще трималися на ногах, били наосліп — своїх, чужих; стріляли з пістолетів, кололи кинджалами, били камінням, знизу, згори, з усіх боків, наче кінець світу настав. Серед тієї бурі, серед того пекла пролунали водночас сигнал французької сурми до відступу та барабан лапесців, що бив тривогу. А над усім отим нуртовищем, перекриваючи гуркіт, невтримно котився заклик могутнього вугляра, непереможного алькальда, неприступного Атієнси:

— Нема їм пощади, хлопці! Щоб жодного не залишилося! Вже мало їх мусить бути!

І справді, їх було мало, таж правда й те, що іспанців залишилося ще менше. Дубова гармата завдала більше втрат лапесцям, аніж французам.

Але оскільки французи не знали, які ще несподіванки тримають у запасі дияволи-лапесці, оскільки не знали також числа оборонців і були добре настрахані, то думали вони лише про те, як би врятувати свою шкуру. І французи відступили, і відступ їх дуже нагадував втечу: розрізнено, в безладді бігли вони, переслідувані селюками, у яких залишилося тільки каміння для пращ та кілька набоїв. Французька кіннота чавила свою піхоту, солдати вже не корилися наказам офіцерів.

Побиті, поранені, обпалені порохом, чорні від крові, поту й пилюки, полишивши сотню своїх у Лапесі та на шляху, вступили до Гуадіса о восьмій вечора покорителі Єгипту, Італії, Німеччини, переможені цього разу слабкими силами пастухів та вуглярів.

V

Кривава драма, про яку ми розповіли, не могла завершитися щасливо.

Уяви собі, читачу, який вражений був генерал Годіно, як розлютувався він, дізнавшись про те, що сталося в Лапесі.

— Каменя на камені там не полишу! — скипів мстивий галл…

І через чотири дні в напрямку селища, яким правив Атієнса, виступили дві тисячі чотириста до зубів озброєних карателів, під командуванням полковника. В їхньому обозі було стільки припасів і таке спорядження, наче йшлося про облогу міцної фортеці.

Оте численне військо побачило Лапесу о дев’ятій годині ранку.

Нікого не здибали французи дорогою; жоден постріл, жоден камінь їх не поцілив. Пустка, німа тиша оповили скривавлене селище.

Зруйнований мур з дубових колод так і стояв розбитий, не калатали дзвони, б’ючи на сполох… Грізною пересторогою того, що пізніше чекало завойовників у Росії, мала б стати для них Лапеса. Лапеса обезлюдніла точнісінько так само, як Москва, коли ввійшов туди Наполеон Великий.

Вовки, наситившись м’ясом, пішли в ліси та гори.

Лише кілька нещасних дівчат, які спустилися з гір у свої покинуті домівки, щоб узяти якусь поживу для біженців, забилися в кутки церкви в надії, що там їх не посміють зачепити прославлені завойовники…

Та горенько! Де там! Замість міцних, сильних чоловіків, яких належало звоювати, примхлива доля підсунула французам на поталу тендітних дівчат, прирекла невинність на знущання, цнотливість на безчестя і жалобу.

Відвернімо очі від того паскудства, стільки разів повтореного славними завойовниками Європи під час їхнього кривавого панування в Іспанії! Прокляття й ганьба тим, хто зловживав перемогою! Хай завжди горить земля під ногами загарбників!

Вдоволені, бундючні поверталися в Гуадіс герої, ведучи з собою немічного, кволого діда, якого знайшли в хижі, та підлітка, який доглядав старого: то були єдині полонені, взяті під час цього гучного походу. Тим часом одна згорьована втікачка принесла в гори звістку про те, що трапилося в селищі. Звістка ця кинула в дорогу доведених до шалу батьків, братів та наречених. Лавиною скотилися вони з гір.

І спалахнув жорстокий бій урозсип (так, приблизно, можна його назвати) між сотнею поселян, які лишилися в розпорядженні Атієнси, і двома тисячами чотирмастами французьких карателів.

Кинувши виклик і зав’язавши бій, лапесці почали відступати, за звичаєм маврів, щоб утягти ворога в непрохідні гірські хащі.

І ворог дав заманити себе в пастку! Правда, його грізна зброя майже знищила жменьку відважних, та правда й те, що французи платили за кожного з них десятьма своїми смертями!

Стрімкі скелі, зелені урвища, хащі і провалля були всіяні трупами французів…

Наполеонівські війська спіткала тут одна з тих маловідомих поразок, яких стільки зазнали вони в Іспанії. Поразки ці не знаходили відбиття в офіційних повідомленнях про великі битви, проте в кінці війни за незалежність вони склали величезну цифру в півмільйона вбитих чи пропалих безвісти на нашому півострові солдатів імперії.

Завершимо нашу розповідь.

Атієнса — або Атенсіа^[62], як вимовляє своє прізвище сам сеньйор алькальд, додаючи собі тим сили, — непереможний вугляр, який дав дві битви військам Бонапарта протягом чотирьох днів, стоїть на височенній скелі, оточений французами, відрізаний від усього світу, вкрай зморений. Він загнав у мушкет останній набій і стоїть з перев’язаною ще з битви п’ятнадцятого числа головою, поранений у груди, скривавлений, заткнувши за пояс жезл — символ своєї влади, — як то роблять погоничі з батогом, і голосно, дико регоче у відповідь на вимоги французів здатися, й регіт той луною котиться по здибленій землі гірського пасма, відлунюється в проваллях.

Сотні куль свистять навколо нього, та вугляр — легкий, гнучкий, прудкий, мов тигр, — для куль недосяжний: він то пригнеться, то відскочить убік, то заклякне на місці, то скулиться, а то підстрибне вгору, перебіжить з місця на місце, однаково страшний як у захисті, так і в стрімкому нападі.

Останній постріл: Атієнса описує півколо своєю грізною зброєю, наче хоче посікти гору кулями; в цю мить куля влучає йому в живіт. У відповідь — страхітливий рик. Алькальд знає, що має вмерти; глянувши гнівно на непотрібний уже мушкет, шваркає ним об камінь, дістає з-за пояса відомий уже нам жезл і кричить полковникові, який каліченою іспанською мовою пропонує йому здатися:

— Я не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше загине, а не скориться.

І, переломивши свій жезл, алькальд жбурляє його в обличчя французам, а сам кидається на гострі скелі провалля, і міцні, мов бронза, кістки його трощаться на тисячі уламків.

Навіть труп його не дістався ворогові!

VI

Лапеса вже в руках французів.

Щасливу звістку приносить генералові Годіно керівник каральної експедиції.

— Скількох полонених взяв? — питав його Годіно. — Їх треба повісити, щоб дати урок усій окрузі!

— Взяв лише двох: діда та хлопчиська! В усьому селищі не знайшов більше ворогів! — відповідає полковник, опускаючи очі.

Годіно не може не висловити свого захоплення діями горян: вони повелися, як класичні герої античності, як спартанці. Проте, все-таки наполягає на тому, щоб повісити отих двох кволих полонених…

Наші батьки багато разів розповідали нам подробиці тієї страти.

Та ми розповімо швидко…

Перу важко затримуватися на тих подробицях, занадто нелюдські вони.

Шию хлопчика затягли мотузкою і скинули його з балкона міської ради на Великій площі Гуадіса.

Мотузка урвалася — стара, очевидно, була, — і хлопчик упав на бруківку.

Розірвану мотузку зв’язали; бідне створіння знову підняли і повісили. Мотузка вдруге луснула.

Хлопчик лежав на бруківці без руху. Він не був мертвий, просто руки й ноги в нього були потрощені.

Тоді один драгунський офіцер, бачачи, що хлопчика втретє хочуть повісити, не стерпів, підійшов до нещасного… і розніс йому голову пострілом з пістолета.

Переможці, наситивши свою лють (на цей день принаймні), милостиво зволили простити недужого старого, на очах якого все це творилося: він скорчився біля підніжжя колони, чекаючи своєї черги на зашморг…

Отже, старого відпустили на волю. Хитаючись, він побіг з площі до свого селища, де й умер з журби тієї ж самої ночі.

Хлопчик, страчений в Гуадісі… був його онук!

Ангел-охоронець

I

«Першого травня прилітають ластівки» — так споконвіку кажуть в Іспанії, бо щороку саме цього дня повертаються в наші землі, вірніше — в повітря, юрки та ластівки з зимової мандрівки до Африки. Але ніхто досі не сказав, і я напевне це знаю, що більш гарного, сяючого, чарівного дня, ніж день першого травня тисяча вісімсот чотирнадцятого року, ніколи не бачили, та й не побачать ластівки, повертаючись на мури Таррагони до своїх старих гнізд.

Здавалося, що море, блакитне і спокійне, мов небо, простяглося до самого краєчку землі й переходило у вічність, у безмежність. Поле всміхалося пестливому сонцю, віддячувало йому пишним квітом, а це несхибна ознака і передумова багатого врожаю. Всюди буяло життя, прискало п’янким подихом весни, вже закоханої в літо…

Та не лише в цьому були чари весни того незабутнього дня. Птахи прилетіли, настав місяць цвітіння, завтра — Друге травня. І душу кожної людини в місті сповнювало високе, щасливе почуття гордості за батьківщину, за свій народ, відчуття нового розквіту, відродження… Ледве п’ятнадцять днів минуло, як запанував мир в Іспанії, і це після шести років безперервної боротьби! Війна за незалежність, епопея, героями якої були наші батьки, завершилася. Наполеонівські генерали дременули з Іспанії разом зі своїми військами і своїм пихатим королем, володарем стількох націй. Чистою маячнею був його намір підкорити іспанців. На всьому півострові вже не лишилося жодного чужоземного солдата!

Отож наша знекровлена, розтерзана батьківщина перепочивала, купаючись у сяйві яскравого сонця, як той чоловік, що, видужуючи від хвороби, встає зі свого ложа, витримавши довгу боротьбу зі смертю. Зворушлива, велична хвилина! Дзвони знову закликали побожних людей до спалених, сплюндрованих церков… Дим залитих кров’ю домашніх вогнищ знову здіймався до вже спокійного неба… А вітер часом доносив прадавні народні пісні… Звитяжні борці за незалежність батьківщини кидали зброю і поверталися до роботи — вони втратили дітей, братів, батьків, та в горі своєму втішалися думкою, що вдалося відстояти землю, на якій народилися їхні рідні, землю, яка бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна до Кадіса, від Лa Коруньї до Херони сміялося все, раділо і смутніло в своїй святій журбі; люди згадували численні подвиги, здійснені в тій чи іншій провінції, місті та селі в ім’я того, щоб скинути чужоземне ярмо: дякували богові за перемогу, возносили молитви за полеглих, відбудовували, а то й заново будували міста в надії діждатись кращих днів, аніж їх зажили героїчні мученики, які полягли за батьківщину!

II

Саме того ранку з церкви Санто-Домінго в Таррагоні вийшли мужньої постави хлопець і напрочуд гарна дівчина, вдягнені просто і зграбно, як одягаються заможні люди середньої верстви. Вони нещодавно побралися.

Разом з ними вийшов той самий священик, який обвінчав їх минулого тижня. Він привітно всміхався і був такий гордий та задоволений, наче закохане подружжя завдячувало своїм щастям саме йому.

Молодята й справді були дуже йому зобов’язані. Клара і Мануель втратили свої родини в день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року, коли генерал Сюше взяв приступом Таррагону. Пізніше, наприкінці кампанії 1813 року, Сюше, якому наступали на п’яти, знову пройшов через місто, висадивши в повітря його укріплення й чимало будинків. Один з них належав нотареві, в якого зберігалися всі документи на майно Мануеля, що на той час утік з Кларою та її матір’ю з міста. Протягом одного-двох жахливих днів загинуло більше половини жителів Таррагони, і коли бідолашний сирота повернувся додому, щоб віддати все, що має, двом безталанним жінкам, то виявилося, що не залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а тим більше міг засвідчити його право на батькове майно. Отоді й з’явився в зруйнованому місті цей доброчесний священик, який знав Мануеля з дня народження, бо завжди був їхнім парафіяльним священиком; він і хрестив його, і вчив читати. І от, завдяки нотаріально завіреним свідченням старого слуги господнього, Мануель (який вже почав жебрати!) наступного дня розбагатів.

Через кілька тижнів він одружився з Кларою.

Ну, а про Кларину матір ви скоро дізнаєтесь з нашої короткої і правдивої оповіді.

III

— Отже, діти мої, скажіть… Про що, власне, йдеться? — запитав священик біля дверей церкви.

— Йдеться, сеньйоре священику… — журно промовила Клара, — про те, що ми хочемо довірити вам одну таємницю…

— Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви не сповідалися мені сьогодні вранці?..

— Так, сеньйоре… — ще журливіше відгукнувся Мануель, — але ж наша таємниця — не гріх.

— А, так! Це інша справа.

— Менш за все наш гріх… — прошепотіла молода.

— Та вже ж щось там недобре є, коли ви вдаєтесь до бідолашного старого!.. Ну, побачимо!.. То що ж там таке?

— Кажи ти… — попросила Клара чоловіка.

А той лише додав:

— Нічого!.. Ходімо… Ранок такий гарний: пройдемося трохи, і там, на тому самому місці, ми все розповімо.

— На якому місці?

— Нічого!.. Ходімо… — повторила Клара, тягнучи падре за сутану.

Падре охоче згодився на прохання молодих, і вони попрямували за місто.

За якихось тисячу кроків від околиці на березі річки Франколі Мануель зупинився:

— Мабуть, тут…

— Ні… ні… — зауважила Клара. — Трохи далі.

— Справді… Он на тому повороті, де сидить на березі жінка.

— Мовчи!.. То ж моя мати!

— Як мати?

— А так… Я певна! Вона, як завжди, вийшла вранці з дому і не схотіла, щоб хтось з нею йшов… Дивись-но, куди придибала бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба на голову. Після тієї ночі вона часто втрачає розум!

Усі троє підійшли до жінки, яка сиділа на березі, на голій землі, втупивши очі в бистрі води Франколі.

Стара була поважна жінка, лице мала сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а волосся біле й густе — каталонська мати, одне слово, рішуча і м’яка, лагідна й грізна.

— Який гарний день, мамо! — промовила Клара, обіймаючи матір, щоб трохи розважити її.

— Яка жахлива ніч, доню! — відказала бідолашна.

— Послухайте, сеньйоре священику, як усе було… насилу проказав Мануель, відводячи його трохи далі від жінок.

IV

— Отут… — показав Мануель на річку, — в оцих хвилях, які за п’ять років знесли стільки крові, покоїться, сеньйоре священику, мученик, жертва боротьби за незалежність Іспанії, який прожив на світі всього п’ятнадцять місяців… і якому, хоч він був ще немовля, завдячують життям і щастям ці двоє сердець, що їх ви з’єднали. Я не кажу про Кларину матір, бо хоч вона теж завдячує життям тій святій дитині, та радше була б загинула разом з нею. Ви ж бачите, що діється з нещасною!

Вас дивує, отче, що в свої п’ятнадцять місяців невинне створіння могло стільки зробити для своєї сім’ї! Розумію… Я й сам не лише дивуюся, а й умираю з сорому за себе! Та ось подивіться, що в мене залишилось з тієї ночі!

І Мануель простяг до священика ліву руку, жахливо спотворену довгим і глибоким шрамом.

— В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер в п’ятнадцять місяців, і його життя не було безплідне, не було марне! Багато хто живе довгі роки, не зробивши стільки добра людям! Господь помістить його, без сумніву, не серед ангелів, а серед мучеників і героїв!

Ви вже знаєте, який сумний був день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року. Але ж ви потрапили в полон під час штурму четвертого травня і не бачили того жаху, що діявся в місті. Ви не бачили, як за десять годин загинуло п’ять тисяч іспанців, не бачили, як палали будинки і храми, не бачили, як розстрілювали беззбройних дідів і кволих жінок, не бачили, як паплюжили цнотливість дівчат, гідність матерів, обітниці послушниць!.. Не бачили розбою й п’яного розгулу впереміш з розпустою та різаниною! Не бачили, зрештою, одного з найбільших «геройських» подвигів покорителів світу, героя нашої доби, напівбога Наполеона!

А я бачив усе! Я бачив, як хворі вставали зі смертного ложа, тягнучи простирадла, мов савани, і гинули від рук чужоземних солдатів на порозі тих самих спалень, де за день до того їх соборували! Я бачив на цій вулиці розпростерту жінку з відрубаною головою, а до неї притулилося немовлятко і ще смоктало молоко з грудей вбитої матері! Я бачив чоловіка, прив’язаного до весільного ложа, де чинили наругу над його дружиною! І дітей бачив, що захлиналися сльозами від жаху, і розпач бачив, і невинність, яка накладала на себе руки, і знущання над трупами! О! Хай буде проклята зброя чужинців!

Батько мій і брати загинули того чорного дня… Щасливі!

Тяжко поранений в руку, зайвий на полі бою, я знайшов притулок в будинку Клари.

Вона стояла на балконі, серце її краялося з жалю, вона тремтіла за моє життя і ризикувала своїм, чатуючи — може, я промайну вулицею.

Я зайшов; але ті, що мене переслідували… побачили її… А вона ж така гарна!

Дикий переможний рик і брутальний регіт були салютом красі. А за хвилину сокира і вогонь висадили наші двері. Ми пропали!

Кларина мати з отим безталанним хлопчиком, що спочиває нині під цими хвилями, сховалася разом з нами в цистерні, такій собі домашній водоймі. Цистерна була дуже глибока і суха, бо вже кілька місяців не було дощу. Дно цистерни мало площу вісім квадратних вар^[63], туди вела довга підземна галерея. Цистерна звужувалася, догори, наче отвір криниці, і виходила якраз на середину двору, а над отвором до залізної арки було підвішено блок, щоб діставати воду двома відрами…

Хлопчика звали Мігель, він був Клариним братом, меншим сином нещасної жінки, яку французи недавно зробили вдовою.

У цистерні ми могли врятуватися всі четверо, і вже думали, що врятувалися. Ніхто не тільки б не здогадався, що ми можемо бути в такому місці, а й навіть що така схованка взагалі існує! Згори цистерна видавалася звичайною криницею. Французи напевне вирішать, що ми втекли по даху…

Невдовзі вони саме так і казали, страшенно нас кленучи, коли відпочивали в холодку того самого двору, посередині якого була цистерна.

Так… ми думали, що врятувалися! Клара перев’язувала рану; мати годувала груддю Мігеля, а я, хоч і тремтів від холоду в лихоманці, однак відчував себе щасливим і всміхався…

Раптом ми зрозуміли, що французи, змучені спрагою, намагаються витягти воду з цистерни, де ми сиділи…

Уявіть собі, що ми відчули цієї миті!..

Ми відсунулися вбік, дали спуститися відру аж до дна.

Усі затамували дух.

Відро знову підіймалося…

— Тут сухо! — сказали французи.

— Але ж там має бути вода! — вигукнув хтось.

«Вони вже йдуть!» — майнула думка у Клари, в її матері та в мене.

— А що, як вони там? — почулася каталонська мова…

То був зрадник, офранцужений, сеньйоре священику! То іспанець ніс нам погибель!

— Дурниці! — заперечив француз. — Вони не могли залізти туди так швидко!

— Справді… — відказав зрадник.

Вони не знали, що до цистерни вела вже згадувана підземна галерея, вхід до якої, добре замаскований в долівці темного льоху, що містився трохи віддалік, було дуже важко знайти. А ми зробили дурість, замкнувши на ключ залізний щит, який відрізав цистерну від галереї, і тепер не могли відімкнути його, не наробивши шуму!..

Отже уявіть собі наш розпач: надію і жах від почутого, адже нападники говорили над самою криницею… Скоцюрбившися в своїх кутках, ми бачили, як рухалися тіні від їхніх голів на світлому кружечку сухого дна цистерни!.. Кожна мить здавалася нам вічністю…

І раптом… заплакав Мігель!

Та тільки-но він писнув, як мати притисла до грудей личко дитини і придушила той зойк, що нас викривав.

— Чули? — долинуло згори.

— Я — ні! — відповів хтось.

— Послухаймо, — промовив офранцужений.

Минуло три моторошні хвилини…

Мігель поривався плакати… чим щільніше притискала його мати, тим відчайдушніше рвався він у неї з рук.

Та навіть дихання не було чути.

— Луна, мабуть… — сказали французи і відійшли.

— Мабуть! — додав зрадник.

Вони пішли, і тупіт їхніх кроків та дзенькіт шабель даленіли помалу, доки не затихли десь біля дверей.

Пронесло!

Та… ой! Спізнилося наше щастя!

Мігель уже не плакав і не борюкався…

V

— Сеньйоре священику! Сеньйоре священику! — заволала Кларина мати, перебиваючи Мануеля. — Скажіть, що то брехня! Я не вбила свого сина! То вороги його вбили! Я задушила його, щоб урятувати Клару й Мігеля! Він задихнувся, щоб урятувати нас усіх! О, сеньйоре священику! Простіть… Я не злочинниця! Я збожеволіла через мого Мігеля, через мою дитину, сонце душі моєї… Я не погана мати!

— Сеньйоре священику! — озвалася Клара. — Ми привели вас сюди, щоб ви освятили цю воду — в неї ми вкинули тіло мого брата, коли втікали з Таррагони в ніч на двадцять восьме червня тисяча вісімсот одинадцятого року.

Загроза, яка нависла над нами, не дала нам змоги поховати його…

— Чи ж не правда, наш Мігель вознесеться на небо, сеньйоре священику? — запитав Мануель, витираючи сльози.

— Так, діти мої… — відповів священик. — Так і буде, запевняю вас, в ім’я бога і в ім’я батьківщини. А ви не плачте… — звернувся він до старої. — Бог благословить вашу муку, як я благословляю невинне дитя, що її спричинило! На небі ви зустрінете свого сина і душа ваша возвеселиться! А ви, діти, ви можете зазнати великого щастя на землі, та не забувайте, що ваше щастя куплене ціною страждань інших. Тож і ви прийміть муку за ближнього, як буде треба!

Так казав священик; і в блиску весняного сонця, серед квітуючих полів, під пташиний щебет, серед усіх радощів весни він освятив місце, де хвилі Франколі стали могилою дитини, якій пощастило стати ангелом-охоронцем своєї сім’ї.

Квитанційна книжка (Сільська бувальщина)

І

Усе починається з Роти. Рота — найменше з тих чарівних, схожих, мов близнята, селищ, які широким півколом розсипались по узбережжю Кадіської бухти. Найменше; та не бракує тих, хто накидає на нього оком. Аркоський герцог де Осуна з давніх-давен вважає Роту однією з перлин у своїй короні. Там стоїть його феодальний замок, де я міг би описати кожен камінчик…

Але тут ідеться не про замки, не про герцогів, а про славнозвісні поля, що оточують Роту, та про бідаря-селянина. Назвемо його дядько Бускабеатас^[64], хоч це, здається, не справжнє його ім’я.

Земля Роти (особливо городи) така родюча, що хоча герцог де Осуна й забирає в податок тисячі фанег зерна, що хоча й усе селище п’є вино замість води, яку тут не дуже полюбляють пити (та й невистачає її), але залишається ще досить фруктів та овочів на вивіз до Кадіса, інколи до Уельви, а то й до самої Севільї. Особливо славляться помідори та гарбузи з Роти: найвищого гатунку, буйні, соковиті, м’ясисті, досить дешеві, вони вище всілякої похвали. Тому вся Нижня Андалузія прозвала ротенців гарбузниками та помідорниками, чим ротенці дуже пишаються.

І справді, тут є чим пишатися. Земля Роти, така родюча (маю на увазі городи), земля, яка годує їх, та ще й на вивіз залишається, земля, що дає по три-чотири врожаї на рік, земля ця, кажу, то й не земля зовсім, а чистий-чистісінький пісок. Його змиває бурхливий океан, висушують, здіймають у повітря і кидають на селище люті західні вітри, — здається, ніби то зливи попелу над Везувієм.

Але постійна настирлива праця людини перемагав природу. Я не знаю самовідданішого трудівника, ніж ротенець. Гадаю, що таких у цілому світі більше не існує. Жоден струмочок, бодай ниточка прісної води не звеселяв своїм дзюрчанням ці сумні поля… То й що? Селянин продірявив землю криницями й вона стала, мов решето; він черпає, викачує звідти дорогоцінну вологу — життєвий сік для рослин! Пісок безплідний, в ньому немає перегною, який легко засвоюється рослинами… То й що? Ротенець половину свого життя проводить у пошуках та збиранні всього, що може правити за добриво, навіть морські водорості перетворює в перегній! А маючи таке багатство, як воду та перегній, ротенець терпляче угноює не всю ділянку (на це йому б невистачило добрив), а лише маленькі, завбільшки з блюдечко, кружечки. І в кожний такий кружечок саджає насінинку помідора чи гарбуза, а потім поливає її з малесенького глечика — так, наче поїть дитину.

І що божий день, аж поки вона не достигне, порає кожну рослинку, порає так пестливо, пильно, як дівка квіти в горщиках на вікні: тій рослинці підсипле скіпку перегною, той кущик скропить водою, на тому оббере гусінь чи ще якихось шкідників, там поставить лубок на зламане стебельце, полікує, накриє очеретом чи сухими листочками від пекучого сонця чи від вітрів з моря. Ротенець рахує паростки, листочки, квітки, а то й плоди, коли достигнуть, на кожному кущику, говорить з ними, пестить їх, цілує, благословляє і навіть дає їм різні промовисті ймення, щоб відрізняти одне від одного, відособити в своїй уяві. (Я не перебільшую: це вже стало приказкою, я часто чув її в Роті — «сорок разів торкається селянин рукою до кожного кущика помідорів в своєму городі»). Тому й не дивуйтеся, що старі ротенці такі скоцюрблені, такі згорблені, що майже торкаються бородою колін…

Адже проводять вони усе своє гідне глибокої шани життя зігнувшись!

II

Отож дядько Бускабеатас належав саме до таких селян.

Його вже гнуло додолу на той час, про який ідеться: мав він шістдесят років… і сорок з них прокопався в городі на межі з пляжем Костілья.

Цього року він виростив розкішні гарбузи, завбільшки з декоративні кулі на поручнях монументального мосту. Вже рум’яніли їхні боки, наливалися жовтогарячою барвою — був уже кінець червня. Дядько Бускабеатас знав кожен гарбуз: по формі, по стиглості, по імені, нарешті. Особливо сорок найбільших, найпишніших — вони наче просилися в кашу. Цілі дні милувався ними дядько Бускабеатас, промовляючи з сумом:

— Скоро мусимо розлучитися!

Аж ось одного вечора зважився: вибрав найкращі гарбузи з тих палко коханих, які коштували йому такої тяжкої праці, і виніс страшний вирок:

— Завтра, — промовив, — я зріжу оці сорок і одвезу їх на базар у Кадіс. Щасливий той, хто їх споживе!

А тоді почвалав додому і цілу ніч побивався, як батько напередодні весілля дочки.

— Ой, шкода моїх гарбузів! — зітхав він тяжко, не в змозі заснути. А далі міркував: «А що ж маю робити? Для того ж я їх і ростив! Візьму за них не менше ніж п’ятнадцять ду?ро…»

Отож уявіть собі його розпуку, гнів, коли наступного ранку, вийшовши на город, побачив, що саме ті сорок його гарбузів хтось украв… Стояв, як громом побитий. Щоб не говорити багато, скажу лише, що, подібно до шекспірівського іудея, дядько сягнув висот трагізму, повторюючи в нестямі страшні слова Шейлока, які, розповідають, так неповторно промовляв актор Кембл:

— О! Якби я тебе здибав! Якби здибав!

А коли трохи прохолов, то розміркував, що його заповітний скарб не може бути в селищі, бо занадто великий ризик пустити гарбузи в продаж, щоб хазяїн їх не впізнав, — це з одного боку, а з другого — на гарбузи в Роті ціна дуже низька.

— Щоб я так жив, вони в Кадісі! — прийшов до висновку дядько Бускабеатас. — Негідник, шахрай, злодюга, вкрав їх, мабуть, десь о дев’ятій чи десятій годині вечора і втік з ними о дванадцятій на вантажному судні… А я зараз попливу в Кадіс на «годинному судні», і диво буде, якщо я не схоплю падлюку і не одберу моїх діток, моїх гарбузиків!

Отак примовляючи, він хвилин з двадцять ходив по городу, де скоїлося лихо, нахилявся над кожною скаліченою огудиною, чи то пестячи її, чи рахуючи зірвані гарбузи, чи то складаючи щось на зразок списку збитків для судової справи, яку він думав порушити. І десь близько восьмої години ранку рушив нарешті до пристані.

«Годинне судно» — убога фелука — вже підіймало вітрила. Фелука ця відпливала до Кадіса щоранку рівно о дев’ятій і брала на борт лише пасажирів, так само як вантажне судно відпливало щоночі о дванадцятій і брало лише фрукти та овочі…

Фелуку називали «годинне судно» через те, що саме за цей проміжок часу, а інколи й за сорок хвилин, коли вітер був попутний, вона покривала три ліги, які відділяли старовинне селище герцога Аркоського від старовинного міста Геркулеса^[65]…

III

Таким чином о пів на одинадцяту ранку дядько Бускабеатас був вже на базарі в Кадісі біля яток з овочами і говорив знудженому поліцаєві, якого притяг з собою:

— Ось мої гарбузи! Затримайте цього чоловіка!

І показав на перекупника.

— Мене затримати! — здивувався й обурився той. — Це мої гарбузи, я купив їх…

— Ви розповісте усе алькальдові, — відрубав дядько Бускабеатас.

— А от ні!

— А таки так!

— Злодюга!

— Шахрай!

— Добирайте вирази, паскудники! Соромно чоловікам шпетити так один одного! — з непорушним спокоєм зауважив поліцай, стусонувши в груди одного й другого.

Набігли люди, з’явився рехідор, що слідкував за порядком на базарі.

Поліцай передав йому роль судді. Його честь, ознайомившись із справою, велично звернувся до перекупника:

— У кого ви купили оці гарбузи?

— У одного чоловіка з Роти… — відповів той.

— Я знаю його! — скрикнув дядько Бускабеатас. — У такого вистачить на це совісті! Коли в нього вродить мало, бо город має дуже поганий, то він краде в сусіда!

— Припустимо, що у вас справді вкрали вночі сорок гарбузів, — вів далі рехідор, звертаючись тепер до старого, — але хто посвідчить, що саме оце — ваші гарбузи?

— Отакої! — відгукнувся дядько Бускабеатас. — Та я ж їх знаю, як ви своїх діток, коли вони у вас є! Хіба ж ви не бачите, що то я їх зростив? Погляньте, оцього звуть Оцупочок, того — Товстячок, он того Пузанчик, цього Рум’яний, а ото Мануела, бо схожий дуже на мою меншеньку донечку…

І старий гірко заплакав.

— Дуже добре… — сказав рехідор. — Проте для закону не досить того, що ви впізнали свої гарбузи. Необхідно, щоб влада переконалася в існуванні гарбузів до злочину і щоб ви довели тотожність тих гарбузів із цими цілком певними доказами… Я людина закону!

— Ну то дивіться, я зараз доведу цілому світові, що ці гарбузи зросли на моєму городі, а сам і з місця не зрушу! — відказав дядько Бускабеатас, на превеликий подив усіх присутніх.

Він кинув на землю клуночок, що його тримав у руці, став навколішки, майже сів на свої п’яти, зігнувся й спокійно почав розв’язувати ріжки хустки, в яку щось було загорнуто.

Усі заніміли з подиву: рехідор, перекупник, натовп.

— Що ви дістаєте? — питали всі.

Цієї миті до гурту приєднався ще один цікавий. Побачивши його, перекупник вигукнув:

— От добре, що ви прийшли! Цей чоловік каже, ніби гарбузи, котрі ви мені продали сьогодні вночі, крадені… Всі чули… Скажіть їм…

Той, що допіру прийшов, пожовк ураз, як віск, і спробував втекти, але люди затримали його, і сам рехідор звелів йому стояти на місці.

А дядько Бускабеатас уже казав злодієві прямо в очі:

— Зараз, сусіде, побачите!

Сусід уже прочумався і пішов у наступ:

— Думайте краще, що говорите, бо як не доведете своїх звинувачень, а довести їх ви не зможете, то я засаджу вас до в’язниці, як наклепника. Це мої гарбузи, я їх виростив на своєму городі в Егідо, і не лише їх, а й інші, котрі возив цього року до Кадіса, і ніхто не зможе довести, що це не так.

— Зараз побачите! — повторив дядько Бускабеатас, розв’язавши, нарешті, хустку й стріпуючи її.

І на землю посипалися шматки огудиння, ще зелені. На них проступив живий сік. А старий селянин сидів навпочіпки і, вмираючи від сміху, так промовляв до рехідора і до всіх цікавих:

— Панове, вам ніколи не доводилося сплачувати податки? Чи бачили ви таку зелененьку книжечку, яку мав збирач податків, звідки він відриває квитанції, а в книжечці залишається корінець, щоб згодом можна було пересвідчитися, чи часом не фальшива якась квитанція?

Те, про що ви говорите, називається квитанційною книжкою, — поважно зауважив рехідор.

— Ну то це саме те, що я приніс: квитанційна книжечка мого городу, або хвостики, на яких сиділи оці гарбузи до того, як їх в мене вкрали. От погляньте: оце хвостик від цього гарбуза… Це всім видно… Ось другий… ви бачите… а оце від того. Оцей широченький… від отого, мабуть… Точно! А оцей від того… від того… від цього…

І, так примовляючи, він прикладав хвостик до ямки, що залишалася на кожному гарбузі, коли його рвали, всі присутні бачили й дивувалися; справді, нерівний, химерно покручений кінчик кожного хвостика точно збігався з білуватою заглибиною, яку можна назвати шрамом на гарбузі.

Всі присутні посідали навпочіпки, навіть поліцаї та рехідор, і заходилися допомагати дядькові Бускабеатасу в пошуках цих досить своєрідних доказів. А знайшовши, раділи, мов діти:

— Воно! Саме воно! Без усякого сумніву! От подивіться! Оцей хвостик від цього… Той від того… А ось ще від отого…

Реготали дорослі, свистіли діти, жінки лаяли злодія; старий селянин плакав від радості, від повноти перемоги, а поліцаї штурхали викритого злодія, нетерпеливлячись потягти його до в’язниці.

Зайва річ говорити про те, що невдовзі поліцаї мали таке задоволення, а також про те, що злодій повернув перекупникові п’ятнадцять дуро, які взяв за гарбузи; перекупник, звісно, одразу ж передав їх дядькові Бускабеатасові, і той рушив до Роти цілком задоволений, бубонячи собі під ніс:

— Які ж гарні були вони на базарі! Треба було взяти собі Мануелу, щоб поласувати ввечері та зберегти насіння!

Розмова в Альгамбрі^[66]

І Хресний хід

Сила людей з’їхалася цього року до Гранади на славнозвісне свято тіла господнього. Свято це було пов’язане не лише з таїнством святого причастя: в Гранаді відзначали також вигнання маврів доном Фернандо та доньєю Ізабеллою^[67]. І от саме цього дня мені пощастило зустріти одного ще молодого чоловіка. (І сам я на той час був молодий, бо, зверніть увагу, оповідання це написане за кілька місяців до оголошення війни з Марокко, тобто до жовтня того ж року). Читачі вже знають дещо про мене… Отже розповімо, хто чи, власне, який був той ще молодий чоловік.

До величного маврітанського міста він приїхав разом зі мною в одному диліжансі. Але сів він у нього не біля королівського палацу, а біля вбогого заїзду, де в диліжанс впрягають нових коней, це десь близько шести ліг від Гранади. За той короткий проміжок часу, що ми просиділи поруч в диліжансі, поки десять баских коней мчали нас до міста, ми, за чужоземною модою, ледве перекинулися кількома словами — вважалося нечемним звертатися до незнайомої людини. Як завжди в таких ситуаціях, я задовольнився тим, що прискіпливо вивчав свого сусіда, намагаючися з рис обличчя вгадати його походження та біографію, — звичайно, в межах моєї психологічної інтуїції.

Так ось. Було йому років тридять два чи тридцять три, в благородній поставі його відчувалася мужність, шкіру він мав смагляво-бліду, як давній мармур, рухи вишукані, врівноважені. В розмові був стриманий, навіть трохи меланхолійний (хоч, повторюю, говорив він дуже мало, і не так зі мною, як з кондуктором). Мені здалося, що в нього якась іноземна вимова, зовсім не звична для мого вуха: ні французька чи німецька, ні англійська чи італійська, ні португальська, бо ці вимови я звичайно розрізняю, хоч і не володію стількома мовами. Його смолисто-чорна, коротко підстрижена борода була в східному стилі, може, семітському. Великі виразні оксамитово-чорні очі нагадували очі Малек-Аделя з «Матильди» та «Хрестових походів», які ми так любили в дитинстві. Руки його привертали увагу більш анатомічною довершеністю, ніж аристократизмом; зате ноги він мав бездоганні в обох розуміннях. На ньому був дорожній костюм, уживаний в усій Європі, — нічого особливого, якби не та витончена невимушеність, з якою чужоземець носив його. І, нарешті, на старанно підстриженій голові красувалася напівгрецька, напіванглійська шапка, яка надавала класичної завершеності цій прекрасній постаті.

Хто б це міг бути? Сказати правду, я розлучився з ним одразу ж, як тільки зійшов з диліжанса в Гранаді, так і не змігши визначити, хто він, або ж бодай зупинитись хоч на одному з припущень, які складав у дорозі. То він здавався мені ватажком розбійників, то принцом, який мандрує інкогніто, то італійським артистом, то продавцем, то андалузьким маркізом, то піратом, то поетом, то провінційним коміком, то чимось фантастичним, на зразок вампіра, то послушником ордену святого Єроніма, то солдатом Гарібальді. Одне слово, було в ньому щось виняткове, незвичайне своєю значимістю, похмурим драматизмом і чимось надприроднім. Або просто щось від не дуже смішного бурлеску.

Я запитав у кондуктора його ім’я, але той відповів, що цей пасажир сів біля самої Гранади, і він йому не виписував квитка. Я вже намірився піти слідом за тим дивним молодим чоловіком, та саме побачив кількох моїх знайомих, які прийшли мене зустріти. Звичайно, можна було просто запитати в нього, хто він, та я вирішив, що то було б нечемно. Отже, я теж кивнув головою на мовчазне прощання незнайомця і рушив до готелю «Вікторія».

***

О дев’ятій годині наступного дня над містом лунав урочистий передзвін, гримів Королівський марш, який виконував гарнізонний оркестр, гостро і пряно пахли трави, що встеляли затінену дорогу, яскравіли килими на балконах, довкола вирувало людське море: все вказувало на те, що хресний хід уже проминув вулиці Західного Єрусалима.

Я став на площі Біб-рамбля, біля Сакатіну, і вже через кілька хвилин повз мене проходила процесія: чернечі братства, громади, діти з притулку, парафіяльні хрести і весь той блискучий почет, який супроводжує найсвятіше таїнство.

Ось пропливають на плечах восьми священиків важезні срібні ноші, на яких стоїть багата, мистецьки оздоблена золотом та самоцвітами дарохранильниця, а в ній вміщена освячена облатка — тіло господнє, і натовп на вулицях та майданах шанобливо схиляє голови, падає на коліна, б’є себе в груди, нагнітаючи священний порив: ось уже здається, наче биття всіх сердець зливається з урочистими гімнами, що їх виспівують сотні гармонійних голосів, із срібним передзвоном дзвіночків, із духмяними хмарами над кадильницями, із пахощами квітів навколо дарохранильниці.

Лише один серед всіх не схилив колін…

Певна річ, він привернув мою увагу, як, зрештою, й усіх присутніх…

Я глянув на нього… це був він! Мій супутник!

Не знаю, чи прочитав він у моїх очах подив, чи пораду, чи лагідний докір… В усякому разі, зустрівшись зі мною поглядом, чужоземець спроквола привітався й опустився на коліна, як усі.

Ось уже й проминув нас хресний хід, натовп захвилювався, кожне проштовхувалося наперед, щоб знову вийти назустріч процесії, і людський вир поглинув чужинця.

II Останній з роду Сегрі^[68]

Того ж вечора я піднявся до Альгамбри.

Її тінисті тополеві алеї, старі вежі, майдани і палаци були безлюдні.

Християнське свято звабило усіх до міста.

Я зайшов до Королівського Дому, як звичайно називають палац маврітанських володарів.

Цей палац, збудований, як свідчить легенда, феями, теж приємно вражав безлюддям і глибокою тишею. Хіба часом подасть голос з високої капітелі якась ластівка, гостя з Африки — з тієї самої капітелі, на якій спочивали її прапрабабусі чотири сторіччя тому… Сонце пестить, як і в старі часи, стрункі колони дворика Левів, не цурається й зазирнути, усміхнене та лагідне, в різьблені галереї…

Задумливо блукав я по палацу, споглядаючи кожну дрібничку, коли раптом помітив, що не лише я зупинився в дворику. Там, проти однієї з найпрекрасніших альтанок, яка саме була під реставрацією, я побачив мого колишнього супутника — він пильно вдивлявся в творіння давніх майстрів.

Почувши кроки, він обернувся, ледь зашарівся і не вагаючись ступив до мене.

Ми чемно перекинулися кількома словами, підійшли до альтанки.

— Чому її руйнують? — з докором в голосі запитав незнайомець.

Навколо альтанки стояли риштування, а на землі лежала знята черепиця.

— Її не руйнують, — відказав я, — її реставрують.

— Реставрують! То ви, іспанці, любите Альгамбру! — здивовано вигукнув той чудний чоловік.

— Ми любимо її, кажу не хвалючись! — відповів я йому.

— О! — провадив він далі, — пробачте мені мою самовпевненість… Я був тут такий самотній, гадав, що ніхто, крім мене, не згадає сьогодні старої ісламітської фортеці! Було б цілком природно, якби й ви пішли сьогодні туди, в долину, на велике назарейське^[69] торжество, яке святкує сучасна Гранада!.. До речі, я мушу дещо пояснити вам. Цього ранку в Сакатіні ви осудили мене… — не заперечуйте, я зустрівся з вамиочима, — бо я не схилив колін. Ой! То не пиха, не блюзнірство. Бо і я вже християнин! Просто від туги я втратив глузд…

— Пробачте, не розумію… — зауважив я, нашорошивши вуха, бо збагнув, що зараз почую таку жадану сповідь мого незнайомця.

— І все-таки… — в глибокій тузі вів далі молодий чоловік, — я не можу не вилити душу! Вчора, коли ми під’їздили до святого міста Гранади, ви бачили, як страждав я мовчки… Цього ранку під час хресного ходу вас також уразив мій душевний стан… Отже, я вже довірився вам… Ну, то слухайте…

Він узяв мене за руку і повів до зали Абенсеррахе^[70].

— Отут, — промовив він, — на цьому мармуровому, ще й досі зчервонілому фонтані, мужні сегрі стинали голови абенсеррахе! У цьому дворику, в цій залі жили гурії, дочки Йємена і Дамаска, вони всолоджували життя воїнам пророка! Зведіть очі, гляньте на різьблені балкони, куди й цієї ночі завітає зрадлива зоря! Погляньте на стелі, гаптовані золотом та карміном, і ви прочитаєте загадкову легенду ста славетних царювань!.. Тут возносили хвалу богу і його воїнам! Від Альгамара, який збудував за сорок років оцей Алькасар, до Боабділя, який втратив його за мить, меншу ніж одне зітхання, всі гранадські герої закарбували свої імена в цих фантастичних галереях… О старий Юссефе!.. О бідолашний Мулею!.. О шляхетний Магомаде!.. Де ваші безталанні нащадки? Отут перед вами останній сегрі, це він воскрешає ваші тіні серед руїн Альгамбри! О мої нещасні брати!

— Останній сегрі! — вигукнув я, сповнений подиву й зачудування. — Як?.. Ви?..

Сутеніло. Загадковий чоловік сперся на мою руку, і ми вийшли з зали Абенсеррахе, перетнули дворик Левів, обійшли ставок і добулися нарешті до Посольської зали.

Дорогою я раптом збагнув усю винятковість моєї пригоди. Здибати сегрі в середині XIX сторіччя, здибати його в одязі англійця, здибати сегрі, який прекрасно володів французькою та іспанською мовами, галантного і зграбного, мов парижанин, терпимого і людяного, як найкращий католик! Який поет міг би наснити таке щастя! Сам Шатобріан віддав би мені свого абенсеррахе на папері в обмін на мого сегрі во плоті!

Розділений колоною балкон під аркою в Посольському залі — один з класичних витворів архітектури Альгамбри. Звідти відкривається краєвид на вічно квітучі сади в долині річки Дарро: напроти здійнялися мальовничі пагорби Сакро Монте, знизу долинає журливе дзюрчання річки — вона пробила собі шлях у проваллі, вкритому деревами і квітами, які уступами видряпуються нагору з цього боку фортеці, сягають вікон, балконів і сповнюють пахощами покої палацу. Це — казка з «Тисячі і однієї ночі», творіння духів і фей…

От на цей самий балкон і вивів мене сегрі.

Вже згасали сутінки по той бік собору. Він громадився темною хмарою на золотому тлі заходу. Місяць вибілив вершечки дерев, срібним серпанком оповив темні ліси й стрімкі ущелини. Солов’ї, постійні гості цього раю, вітали місяць співом кохання, в сторожкій тиші відгукнулася зозуля, кинула свій перший тужний зойк — тепер до ранку буде кувати. Поночіло… В Гранаді була весна!.. Той, хто не кохав або не ридав у цьому раю о такій порі, ніколи не зможе уявити собі глибини тієї таїни, тих чар, тієї поезії, яких сягає душа людини.

— Так, я африканець; я Абен-Адул, останній з роду сегрі!.. — розповідав цей ніби вирваний з історії персонаж. А тоді, помовчавши, додав: — Ні, я не це хотів сказати; я такий самий іспанець, як і ти; я вигнанець з Гранади, я з племені вигнанців…

Ще не минуло трьох століть, як мої батьки, все моє плем’я, родичі й піддані моїх предків, були викинуті з будинків, ними ж збудованих, з земель, які вони обробляли, з лісів, які вони насадили, щоб на схилі віку свого спочивати у затінку…

«Ви африканці», — сказали їм ви, іспанці. І це після шести сторіч життя в Іспанії! — і вигнали їх з цієї землі, скинули в море.

Отож вони якимось дивом, ніхто й не знає як, — то плавом, то на вутлих суденцях, — голодні, напівзатоплені, добулися до берегів забутої Африки, на узбережжя невідомого континенту…

Ви казали, то — наша батьківщина!.. Тож слухайте.

Ми добулися туди, і володарі Атласу та Пустелі назвали нас чужинцями, як звуть і вас; вони сказали: «Ви іспанці… вертайте назад, у море!»

І ми опинилися між двома берегами, і на обох нам не було притулку!.. Опинилися в страшній, жахливій самотині!

Між морем та королівством Марокко тяглося узбережжя, спустошене війною. Так званий Ріф. Отам ми й отаборилися, голі й босі, без скибки хліба, без знарядь для оброблення землі, без вождів і жерців, без закону, без бога!..

Згодом ми перебралися до Тетуану і Танжеру, де окремим родинам пощастило осісти. А решта знайшла притулок в горах.

Там ми перебуваємо ось уже триста років, скніючи в полотняних наметах, які нам заміняють дім. Ми кочуємо, як неприкаяні, ми віддалені від цивілізації, ми без ремесел, без імені, без володаря, без батьківщини, без могил!

Марокканський король грабує нас і переслідує, мов диких звірів…

Християнський король називає нас псами і розстрілює.

Жоден з них не дає нам прав громадянства, не називає співвітчизниками, не визнає нас за братів.

От чому ми, сини князів, позбавлених спадщини, платимо злом за зло, розбоєм за розбій, мечем за меч, безчестям за безчестя.

Вони там!.. Проти нас!..

Ніколи більше я не побачу моїх братів з Ріфу!

Вони там, ті, хто збудував Генераліфе^[71], ті, хто населяв Альбаісін, ті, хто перетворив на рай цю долину, прикрасив садами береги річок, виклав золотом скелі, вкрив килимами квіток свій шлях.

Отак ми вторгалися, отак колонізували землі!

Мій народ виконав свою місію на землі… не те що твій.

Ми, прийшовши до Іспанії, поліпшили її, цивілізували, витягли з варварства. Лікарі, поети, ботаніки, архітектори, філософи, промисловці, землероби — все то були ми у вашій країні. Мистецтво і наука мають бути нам вдячні: людство мусить сказати нам слово подяки.

А тепер вони там, повторюю, там мої співвітчизники, які погрузли в злиднях, у темряві, в безчесті. А ви тут, щасливі, заможні, могутні, освічені…

Так скажіть же мені, християни, філантропи, пропагандисти, негрофіли, скажіть, що ви зробили для моїх батьків, братів?

Чи не досить витрат? Красномовства? Мучеництва?

Як вас не жахає згадка, що поруч з Іспанією з вашої ласки животіє народ — темний, дикий, майже хижий, а ви нічого не зробили, щоб спокутувати свою вину?

Я можу зрозуміти дикість гренландців, що живуть на краю світа на крижаній горі, недоступній для інших людей; я можу зрозуміти негра, який нидіє в пісках нерозвіданих ще тропіків… І в тому, і в тому випадку існування людей поза законом має якесь виправдання.

Але в серці цивілізованого світу, в оточенні освічених народів, і щоб оті освічені народи допустили, аби інші люди жили і вмирали, як істоти, позбавлені розуму, — це негідно, обурливо, це блюзнірство!

Ви, іспанці, відповісте перед богом за ті злочини, що чинять маври в цьому житті, і за покарання їх на тому світі!..

Так, ви, бо ви забули про своє призначення, бо відмовилися від свого права, бо ви зневажили священний закон цивілізації.

Що ж до мене, — гірко промовив він, — то я вже не африканець, не магометанин, я вже не сегрі!.. В п’ятнадцять років я став поетом свого племені. Один великодушний християнин навчив мене твоєї мови та релігії, і через твою мову я пізнав свою історію, і моя історія обпекла мені лице соромом.

Я, нащадок могутніх володарів, обернувся на тварину, як Навуходоносор! Я, поет, живу зневажений світом, який мислить, відчуває, я — ганьба людського роду, парія між громадян, звиродніння й пляма свого племені!..

І я продав свою худобу, продав рушницю, намет, поцілував тричі свою наречену, чарівну Альсіну, і втік з Африки назавжди.

Ось уже десять років я блукаю світом: фортуна була прихильна до мене, за що б я не брався: був я солдатом у Криму, торгував у Індії, був консулом в Єрусалимі, моряком в Америці, усім був, усім буду, лише не ріфенцем.

Та коли моє багатство, моя відвага, моя віра, любов до ближнього зможуть колись прислужитися, щоб повернути моїм братам громадянську гідність, яку вони втратили, щоб допомогти їм зайняти своє місце в ієрархії людства, яке зреклося їх, щоб повернути моїм братам блага цивілізації, про які вони забули, тоді моє життя буде недаремне і щастя вперше торкнеться мого серця!

III Фанданго

Так говорив Абен-Адул.

Глибоко зворушений, я потис йому руку, і вже збирався відповісти щось банальне в дусі газетних передовиць, які ми, іспанські журналісти, звично присвячуємо нашим планам на майбутнє в Африці (уряд приділяє таким передовицям якнайпильнішу увагу), коли раптом щось улило нові чари і поезію в цю романтичну сцену, яку я, без сумніву, звів би до сірої прози.

Внизу, десь у хащах, серед дерев, що схилилися над річкою, забринів трепетний і ніжний передзвін гітари: пролунало кілька акордів фанданго.

— Слухайте!.. — вирвалося у сегрі. — Луна Африки відгукнулася на моє важке зітхання!.. Те, що ви чуєте, — то спів пустелі, молитва каравану…

Нічний співак завів пісню — нескінченну імпровізацію, мелодію, сповнену солодкої млості, жагучої туги трагічного андалузького кохання.

— Альсіно! — прошепотів африканець.

Так, то була журлива пісня його землі. Спів монотонний, млосно-розмірений — такий спів почув француз Давід в алжірських пісках. Звучало фанданго, потім ронденья, канья, соледад, плаєрас^[72]… Увесь віночок простих, незрівнянних мелодій Андалузії, яким нам заздрить навіть натхненна Італія!

І має рацію, бо ніколи ще дух роду людського, дух вигнанців з раю не створював мелодії такої глибоко інтимної та пестливої, невимовно щирої, незбагненної, наче скарга безупинна, журба безнастанна, наче тисячу разів повторений зойк, над яким кружляють наші південні пісні…

Ох! А коли це вночі… в годину, коли спливають в уяві примари минулого, а безладдя, місяць, занурена в дрімотну тишу природа і вічний потяг душі до поезії сколихують найпотаємніші глибини духу, нерозвідані пустелі людської думки… тоді — ой! — тоді ця африканська пісня, ця чарівнича гітара, примхлива, вільна мелодія — жива пам’ять маврів, туга вигнанців за втраченою батьківщиною і подих надії віднайти нову, — витискають з нашого серця сльози зворушення, святу і благодійну журбу, якусь урочисту, піднесену молитву; либонь, уже вона сама може винагородити і спокутувати ціле життя, сповнене пихи та безглуздя.

Саме в таку хвилину забриніла для нас гітара, і я певний, що в той час, як мені спливали на думку яскраві сни мого дитинства, навіяні музикою, шал юності, дорогі серцю істоти, вкрадені в мене смертю, запаморочливі ночі кохання, вчорашнє омріяне майбуття, що вже стало сьогодні минулим, в той час Абен-Адул думав про Африку, де теж ночами пливе жагучий спів, де той самий місяць ллє світло на любі долини Атласу, і в одній з них, може, в цю хвилину перший вітерець свіжим подихом війнув на спалене серце однієї жінки, яка не може забути поета…

Довго стояли ми так, як загіпнотизовані, і кожен з нас відчував на плечах тягар своєї долі…

Аж ось затихла серенада, і відступник мавр витер сльозу, затис мене в залізних обіймах.

— Прощавай, брате! — вигукнув він. — Ніколи більше я не буду в Альгамбрі! Їду на північ… Завтра мені вже не світитиме місяць Андалузії! Дякую, що ти зрозумів мене! Прощавай, господь хай береже тебе!

Він сказав так, і, не чекаючи на відповідь, відійшов і зник, наче розтанув в фантастичній півтіні маврітанських колон, вималюваних нічною зорею на плитах дворика і мовчазній воді ставка.

Чи то був сон? Чи ява?

Та нащо питати? Хіба така вже велика різниця між сном та дійсністю?

Два поняття про славу

Якось уславлений фламандський художник Пітер Пауль Рубенс у супроводі своїх славнозвісних учнів обходив храми Мадріда. І от зайшли вони до однієї церковки якогось злиденного монастиря (назва його не збереглася). Мало, краще сказати — нічого вартого уваги не знайшов славетний майстер у цьому занедбаному, вбогому храмі. Він уже збирався йти, кленучи, своїм звичаєм, ченців Нової Кастілії за поганий смак, коли помітив картину — вона ховалася в присмерку хмурої каплиці. Рубенс підійшов ближче і скрикнув від подиву.

Враз його оточили учні.

— Що ви знайшли, вчителю?

— Гляньте! — показав Рубенс замість відповіді на полотно.

Юнаки стояли, вражені не менше, ніж їхній вчитель — творець «Зішестя».

На картині було зображено смерть ченця. Чернець був дуже юний і такий гарний на вроду, що ні покута, ні агонія не змогли її потьмарити. Він лежав розпростертий в своїй келії на камінних плитах підлоги, очі йому вже затуманила смерть, одну руку він простягнув над черепом, а другою притиснув до серця дерев’яний, оббитий міддю хрест.

На задньому плані, в глибині, виднілася інша картина, що висіла над ложем, з якого зійшов, очевидно, чернець, щоб смиренно прийняти смерть на твердому камінні підлоги.

На тій другій картині була зображена покійниця, молода і прекрасна. Вона лежала в труні серед запалених похоронних свічок на тлі пишних чорних запон…

У кожного, хто бачив ці дві картини, вміщені одна в одну, не виникало сумніву, що вони пояснюють і доповнюють одна одну. Нещасливе кохання, вмерла надія, розчарування в житті, безодня забуття — такий зміст цього поетичного полотна, оповитого таємницею і сповненого стриманим драматизмом та самозреченням.

В усьому геніальна довершеність: і в рисунку, і в колориті, і в композиції.

— Учителю, чий може бути цей пречудовий твір? — питали Рубенса його учні, роздивляючись картину.

— Отут у куточку було написане ім’я, — відповів учитель. — Та воно вже кілька місяців як стерте. Що ж до живопису, то йому не більше тридцяти і не менше двадцяти років.

— Але ж автор…

— Автором, судячи по майстерності, міг би бути Веласкес, Сурбаран, Рібера чи молодий Мурільйо, якого я так люблю… Але Веласкес відчував не так. Це і не Сурбаран, якщо взяти до уваги колорит і підхід до теми. Ще менше можна приписати її Мурільйо чи Рібері: перший м’якший, другий похмуріший, та й по стилю картина не належить до школи ні першого, ні другого. Висновок такий: я не знаю автора цієї картини, і навіть можу заприсягтися, що ніколи не бачив його творів. Піду далі: гадаю, що невідомий, може, вже й покійний художник, який заповідав світові таке чудо, не належав ні до якої школи і, крім цієї, не написав більше жодної картини, та й не міг би написати щось інше, бодай близьке до цього… Бо перед нами — чисте натхнення, щось дуже особисте, оголена душа, шматок життя… Проте… Слухайте! Хочете знати, хто написав цю картину? Її написав той самий чернець, якого ви бачите на ній!

— О! Вчителю… Ви жартуєте!

— Ні, я просто здогадався…

— Але ж як покійник сам зміг би зобразити власну агонію? Як це збагнути?

— Дуже легко: живий може передбачити або уявити собі свою смерть! Крім того, ви мусите знати, що в деяких релігійних орденах щиро скласти чернечу обітницю — все одно що вмерти.

— О! Так ви гадаєте…

— Гадаю, що жінка, зображена на задньому плані, була душею і життям цього ченця, який агонізує на підлозі; думаю, що її смерть була для нього рівнозначна власній смерті, та він і справді вмер для світу; гадаю, нарешті, що цей твір зображує не так останню мить життя героя чи автора картини (а це, без сумніву, одна й та сама особа), як складання чернечої обітниці юнаком, що зневірився в земних радощах…

— Отже, він може бути ще живий?..

— Так, сеньйоре! А оскільки твір давній, то автор, можливо, вже заспокоївся чи й звеселився духом, і може статися, що тепер цей невідомий митець — такий собі огрядний, життєрадісний стариган… Та хай там як, а треба знайти його! І над усе ми мусимо дошукатися, чи не написав він ще чогось… Ходімо.

На цім слові Рубенс попрямував до ченця, що молився в іншій каплиці, і звернувся до нього зі звичною для себе безцеремонністю:

— Прошу повідомити отцеві настоятелю, що я хочу говорити з ним від імені короля.

Чернець, який був в похилому віці, тяжко звівся на ноги і смиренно відповів тихим голосом:

— Що ви хотіли? Я настоятель.

— Простіть, отче, що я перериваю ваші молитви, — промовив Рубенс. — Чи не могли б ви сказати, хто намалював цю картину?

— Цю картину? — вже голосніше озвався чернець. — А що б ви подумали про мене, коли б я вам сказав, що не пригадую?

— Як? Ви знали і могли забути?

— Так, сину мій, зовсім забув.

— Але ж, отче… У вас дуже погана пам’ять! — зухвало пожартував Рубенс.

Ігумен, не звертаючи на нього уваги, знову схилив коліна.

— Я прийшов від імені короля! — скрикнув гоноровитий і розпещений фламандець.

— Що ви ще хотіли, брате мій? — пробурмотів чернець, повільно підводячи голову.

— Купити у вас цю картину!

— Картина не продається.

— Тоді так: скажіть, де я можу знайти художника… Його величність зажадає познайомитися з ним, а я хочу обійняти його, поздоровити, висловити йому свій захват і любов…

Усе це теж нездійсненне… Художник уже не належить світові.

— Помер! — розпачливо вигукнув Рубенс.

— Слушно сказав наш учитель! — промовив один з юнаків. — Ця картина написана небіжчиком…

— Помер! — повторив Рубенс. — І його ім’я забулося! Його ім’я, а воно ж має бути безсмертне! Його ім’я, що затьмарило б моє! Так, отче, моє… — з притиском додав художник, сповнений високої гордості. — Адже я — Пітер Пауль Рубенс!

Від звуку цього уславленого на весь світ імені, яке жоден чоловік, що присвятив себе богу, не міг не знати, бо воно ототожнювалося з сотнями картин на релігійні теми (картин, що були справжніми перлинами мистецтва), бліде лице настоятеля враз зашарілося й доти опущені очі вп’ялися в обличчя чужоземця з подивом і шанобою.

— Ага! Ви знаєте мене! — по-дитячому тішачись, вигукнув Рубенс. — Я від душі радію! Тепер ви будете поблажливішим зі мною! Отже… Продасте мені картину?

— Ви просите неможливого! — відказав ігумен.

— Гаразд: чи знаєте ви ще якийсь твір цього передчасно померлого генія? Спробуйте пригадати його ім’я! Або хоча б те, коли він помер!

— Ви не так зрозуміли мене… — заперечив чернець. — Я вам сказав, що творець цієї картини не належить світові; проте це не значить, що він конче помер…

— Він живий! Живий! — здійняли галас художники. — Познайомте нас із ним!

— Навіщо? Нещасний зрікся всього земного! У нього нема нічого спільного з людьми!.. Нічого!.. Отже, благаю вас, дайте йому спокійно померти в мирі.

— О! — схвильовано відповів Рубенс. — Цього не може бути, отче! Коли бог запалює в чиїйсь душі священний вогонь геніальності, то не для того, щоб душа ця заниділа в самотності, а для того, щоб вона виконала своє високе покликання: освітила душі інших людей. Назвіть мені монастир, де ховається великий митець, і я піду до нього, я поверну його світові! О! Яка слава чекає на нього!

— Але… Якщо він знехтує її? — несміливо запитав настоятель.

— Якщо знехтує, я звернуся до папи, дружбою з яким пишаюся, і папа переконає його краще ніж я.

— Папа! — вигукнув настоятель.

— Так, отче, папа! — повторив Рубенс.

— Тож знайте, саме тому я й не скажу вам ім’я цього художника, хоча б навіть і пригадав його! Не скажу, в якому монастирі він знайшов притулок!

— Хай буде так, отче, але король і папа примусять вас сказати! — мовив Рубенс дражливо. — Беру це на себе.

— Не робіть цього! — вигукнув чернець. — Ви вчините щось дуже лихе, сеньйоре Рубенс! Беріть картину, якщо бажаєте, та залиште в спокої того, хто спочиває. В ім’я бога! Так! Я знав, любив, утішав, рятував цю велику, як ви кажете, людину, яку захоплювали хвилі пристрастей, вбивало лихо; цього безталанного й сліпого смертного, як зову його я; того, хто ще вчора забув і про бога, і про самого себе, а сьогодні наблизився до найвищого блаженства!.. Слава!.. Та чи є якась більша слава, ніж та, до якої він прагне? Хто дав вам право воскресити в його душі вогонь порожнього земного гонору, коли в серці у нього палає невгасиме вогнище милосердя? Чи, може, ви гадаєте, що, перш ніж покинути світ, зректися багатства, слави, влади, молодості та кохання, всього, чим чваняться люди, він не витримав жорстокої боротьби зі своїм серцем? Чи уявляєте ви собі те розчарування і розпуку, які привели його до усвідомлення облудності земних справ? І ви хочете ввергнути його знову у боротьбу, коли він уже переміг?

— Але ж це — відмова від безсмертя! — вигукнув Рубенс.

— Це наближення до нього!

— І яким правом виступаєте ви посередником між цим чоловіком та світом? Дайте йому слово, хай сам вирішить!

— Я чиню так на правах старшого брата, вчителя, батька, бо я для нього — все… Я чиню так в ім’я бога, кажу вам знову! Схиліть голову… для блага вашої ж душі.

По тій мові чернець насунув на голову каптур і рушив у глибину храму.

— Ходімо, — сказав Рубенс. — Я знаю, що робити.

— Вчителю! — вигукнув один з учнів, який протягом усієї розмови пильно придивлявся то до полотна, то до ченця. — Мені здається, що цей старий чернець дуже схожий на того вмираючого юнака на картині?

— Так! І справді! — загомоніли всі.

— Заберіть в отця настоятеля з обличчя зморшки та бороду, скиньте йому тридцять років, які налічує цей живопис, і вийде, що вчитель мав рацію, коли казав, що той вмираючий чернець є і портретом ченця живого, і автором картини. Побий мене боже, якщо цей живий чернець не є сам отець настоятель.

Тим часом Рубенс, похмурий, замислений, непорушно стояв і дивився, як віддаляється старий. А той уклонився йому, схрестивши руки на грудях, перш ніж відійти назовсім.

— То був він… так! — пробурмотів художник. — О! Ходімо… — звернувся він до учнів. — Дамо йому спочити в мирі!

Кинувши останній погляд на полотно, яке так його вразило, він вийшов з храму і рушив до палацу, де король з королевою вшанували художника запрошенням до столу.

* * *

Через три дні повернувся Рубенс уже сам до тієї похмурої каплиці, охоплений жагою ще раз побачити пречудове полотно і поговорити з його творцем, переконати його.

Але картини там не було.

Натомість у середньому нефі храму стояла труна, оточена братією. Братія правила заупокійну службу…

Рубенс підійшов, щоб глянути на обличчя покійного, і, вражений, упізнав у ньому отця настоятеля.

— А шкода, великий був художник!.. — промовив Рубенс, коли біль у його серці трохи вгамувався. — Зараз він ще більше схожий на свій твір!

Чому вона білява?

І Оповідання з п’яти новел

Одного чудового листопадового вечора 1854 року ми, шестеро друзів, шестеро юних шанувальників Аполлона, сиділи навколо столу. Зібралися ми, щоб у гурті провести «польовий день» — так ми тоді називали наше досить дивне захоплення перетворювати день на ніч: ми або проводили весь день у ліжку, аж поки на Мадрід не впаде ніч, або затемнювали вікна і запалювали світло.

Цей стіл (про який недавно мені нагадали знову) був описаний мною в новелі, яка називалася «Ганьба тому, хто погано про це подумає».

Зокрема в ній ішлося про те, що років чотири тому в Мадріді стояв (не має значення, де саме… одне слово — в будинку, двері якого були відчинені для всіх у будь-яку годину дня чи ночі) обшарпаний стіл, прикрашений страхітливою чорнильницею і засипаний аркушами гербового паперу без штампів. За цим столом завжди працювали одночасно з десятеро чи дванадцятеро артистів та літераторів…

Тут побачили світ деякі комедії сина Ларри, драми Егіласа, пісні Труеби, економічні статті Антоніо Ернандеса і куплети Мануеля дель Паласіо; за цим столом перекладалося «Вірування XIX століття» Еухеніо Пеллетана; тут Арнао створив багато пісень, Маріано Васкес писав музику, а Кастро і Серрано — статті, Рібера малював карикатури, Васкес і Пісарро — акварелі, а Баррантес склав чимало балад, тут народилися архітектурні проекти Івона^[73]… і мої жарти в журналі «Батіг».

От за цим самим столом ми й сиділи того вечора.

Була неділя, липнева революція в розпалі^[74]. Мадрід аж ряснів військовими…

Надворі періщив дощ, тужно свистів холодний вітер — пронизував, як каже Рікардо Рібера, аж до самих кісток.

Уже минула поминальна субота, в усіх церквах відзначали дев’ятиденні проводи. Гук військових оркестрів та патріотичні гімни зливалися з плачем церковних дзвонів: здавалося, наче правили за упокій метрополії.

Свята альмуденська діво!.. Що за день!

Та ми вже давно перетворили його на ніч: чотири свічки освітлювали шість наших облич — то були люди, імена яких я не посоромлюся назвати, бо кожне з них стало відоме широкому загалу. Ось вони: Луїс Егілас, Мануель дель Паласіо, Агустін Боннат (К. Е. П. Д.), Івон, Луїс Мар’яно де Ларра і ваш слуга покірний.

— Що будемо робити? — запитав один з нас.

— Писатимемо! — відповів другий.

— А про що? — поцікавився третій.

Усі навперебій загомоніли:

— Напишемо разом одну новелу.

— Але ж потрібен час, щоб дійти згоди, виробити якийсь план.

— Ну, то хай кожен напише по новелі…

— Але назва має бути однаковою.

— Такою, яка зобов’язувала б, правила за основу дії…

— Так! І для написання відведемо півгодини.

— Давайте ж придумуйте назву, тільки щось екстравагантне…

— Є! — сказав Ларра. — Кожен назве свою новелу так: «Чому вона білява?»

— Чудово! — підхопили всі.

— Отже, маємо блискучу, але важку для розкриття тему. «Чому вона білява?» А й справді, чому? Зрозуміло, що якоїсь однієї причини бути не може, ми мусимо вигадати шість причин.

— В тім-то й суть! Напружимо уяву!

— Увага! Приготувалися!

— Думаю, що за півгодини ми впораємося!

— Зараз п’ята. Пишемо до пів на шосту.

— Ну, починаймо!

— Тихо!..

І заскрипіли пера.

Шість облич прибрали відсутнього виразу, точніше — п’ять, бо свого я бачити не міг. Згодом на обличчях почали відбиватися то радість, то жах, то ніжність, то сарказм…

Уява кожного полинула за межі кімнати, думки злітали до небес, спускалися на землю, відвідували далекі країни, побували в різних епохах серед знайомих тільки їм персонажів.

Невдовзі Егілас пригадав, що на нього чекає Люка, який дуже хворий, отож він покинув нас, написавши лише кілька рядків.

А ми п’ятеро і далі зазнавали мук творчості, бо ж відомо, що кожен поет надихає себе для цього за власним рецептом.

Івон хмурив брови, як Юпітер.

Ларра куйовдив волосся.

Боннат лоскотав собі губи кінчиком пера.

Паласіо тер перенісся, де, як кажуть, знаходиться пам’ять.

Я безтямно крутився на стільці, аж поки не вмостився на ньому по-турецькому.

І усі ми несамовито курили.

Менш як за півгодини п’ять новел були закінчені.

Творіння Ларри належало до жанру мисливських усмішок. Автор захоплювався полюванням, тому й героєм його новели не міг бути ніхто інший, як собака. Стосовно ж героїні, інтендантової вдови, то зайве говорити, що волосся на голові у неї було біляве, золотисте, ба навіть рудувате. Але ж «чому вона білява?» Зараз дізнаєтесь! Як тільки собака здох, Аніта, інтендантова вдова, геть посивіла. Та ні! Аніта, власне, вже кілька років була сива, але фарбувала волосся еліксиром — сумішшю, куди входив не знаю вже який складник, що був продуктом життєдіяльності собаки. Тому Аніта й була білява! Головна ж якість оповідання полягала в глибокій обізнаності, яку продемонстрував Ларра, розповідаючи про полювання на дрібного звіра.

Боннат написав чарівну статтю на французький манір, повну несподіванок. Спершу він заперечив, що Колумб відкрив Америку, а потім змалював загибель англійського корабля та появу в Бразілії білявої дівчини, викинутої на берег хвилями. Бразільці, які ніколи не бачили такого волосся, природно, запитували одне одного, «чому вона білява?», і, увірувавши, що дівчина спустилася з небес, започаткували в її честь нову релігію. Потім ця білявка, як засновниця філантропії в Бразілії, набула рис авторки «Хатини дядька Тома», яку мій бідний Августін чомусь ненавидів з усією силою своєї доброї натури.

Івон створив новелу дуже своєрідну. Ми тоді дійшли думки, і я тепер повторюю це, що його новела була найкращою, особливо вона вражала комічною серйозністю стилю! Місце дії новели — Америка (як бачите, ми добре-таки помандрували за ці півгодини!). Вмирала одна дуже стара дама, геть сива, проте усі називали її «Білявою». Так от, парафіяльний священик відмовляється соборувати її в таких міркувань: «Цю жінку звуть «Білява», бо замолоду в неї було біляве волосся. А волосся біляве тому, що вона англійка. Англійці — протестанти, отож я не хочу мати справи з цією білявкою».

Зрештою з’ясовується, що: сеньйора мала волосся не біляве, а каштанове; вона була не протестантка, а католичка, папістка, римлянка; звали її «Білява», бо вона любила одного іспанця на прізвище «Білявий»; і що найцікавіше — священик був той самий іспанець. У кінці новели старі впізнають одне одного, згадують молоді роки, життя свого покоління, і помирають дуже зворушливо й по-християнському.

Новела Паласіо мінилася каламбурами. Одна сеньйорита з Хаену в свої шістнадцять років збагнула, що така жінка, як вона, повинна діяти, а не сидіти склавши руки. І вона поділила свою душу між двома женихами. Не знаю, підступами якого диявола дійшла наша сеньйорита до того, що втекла з одним з них. Другий жених почав переслідувати її… і вийшло так, що, в’їжджаючи до Мадріда разом з нею, він не впізнав її. А річ ось у чому: Антоніта була смаглявкою з чорними очима і чорним, як воронове крило, волоссям; та завдяки рисовій пудрі, блакитним окулярам і світлій перуці вона стала схожа на північну сильфіду^[75]. Вже в Мадріді їй випала нагода прийти поночі на побачення з другим женихом, і трапилося непередбачене: в гудзиках його манишки заплуталося пасмо її волосся. Повернувшись додому та добре роздивившись, він побачив, що воно чорніше за терен.

— Чому ж вона білява? — вигукнув збентежений коханець. — Коли ми зустрілися, в неї було золотисте волосся!.. Звідки ж на грудях у мене взявся цей чорний знак?

Скоро все з’ясувалося: обидва коханці кинули Антоніту, і від душевного потрясіння волосся в неї побіліло.

Що ж до моєї новели (єдиної, яку я можу навести тут повністю, бо кожен забрав свою з собою), то ось її зміст.

II Чому вона білява? (Сіпайська^[76] бувальщина)

Є щось величне в екстазі індійців.

(Ель Престе Хуан)

Які прекрасні індійські ночі!..

Читач:

— Невже ви самі їх бачили?

Ні, друже! Я просто уявляю їх собі, а в Індії ніколи не був, проте дуже хочу побувати там. От якби влада заслала мене, приміром, на Філіппіни, то я мимохідь міг би побачити й Індію.

Читач:

— Дайте лише привід, зашлють.

Гаразд! Але ж який привід! Уявіть собі, що я зараз вийду на вулицю, співаючи «Пітіту», але власті вдовольняться тим, що відправлять мене до Саладеро…

Чи досягну я того, чого хочу? Ні в якому разі! Або уявіть собі, що я публічно висловлюю сумнів у непогрішності герцога де ла Вікторіа, і той засуджує мене до розстрілу… Отже, про Філіппіни смішно навіть говорити, а це значить, що не бачити мені Індії, як бачив її мій друг дон Мануель Асоньяс. О! Хай буде благословенний імператор Наполеон III^[77], який висилав кожного, хто не величав його «ваша величність»… Ото країна, ця Індія! Там знаєш, до чого вдатися!

Читач: — Розповідайте далі.

Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії! Зірки там яскравіші, ніж у небі Європи; небо там аж потьмяніло, як на старій декорації, бо не спроможне осягнути всіх молитов і поглядів, спрямованих до нього.

І це при тому, що служить воно лише одній релігії, в той час як наше нараховує щонайменше з десяток різних релігій: йому поклонялися іберійці, греки, фінікійці, римляни, поклоняються йому варвари, християни та магометани, а останнім часом — і спіритуалісти^[78]…

Читач: — Ну, розповідайте ж далі.

Розповідаю… Які прекрасні мають бути ночі в Індії!

З лона цієї істинної природи, прекрасної, як молода, здорова породілля, з’являються на світ чудові прянощі; лінивий Схід, сп’янілий від наркотичного зілля, об’їдається до несхочу рисом, марячи символічною квіткою лотоса або чимось таким…

Читач: — Далі.

Північ. Настала північ. Усе поринуло в тишу та глибокий сон на берегах таємничого Гангу…

Священна річка не спала; вона плинула серед хащів бомбаксів, бранганеро й хараке^[79] (якщо вам заманеться, то ці дерева можете знайти в нашому ботанічному саду), а в її водах відбивалося оманливе сяйво місяця.

В тіні, під деревом журби (воно назване так, бо квітне лише вночі), неподалік від рафлезії — рослини, яка має найбільші в світі квіти, що досягають трьох футів у діаметрі й п’яти фунтів ваги (чистісінька правда), — сиділи два молодих індуси, не дуже скромно (скажімо так) вдягнені, але гарні, наскільки можуть бути гарними ці діти природи, що зросли серед чорного дерева та бамбуку. Їхні чорні очі… були дуже чорні. (У тому поспіху, з яким я пишу, мені не спадає на думку ніякого більш-менш вдалого порівняння). Ну, а зуби, навпаки, були такі білі, як найбіліші зуби в світі. Оце поки й усе про зовнішність індусів.

О! Я ще забув сказати, що це були два чоловіки і що звали їх Нана та Ніні — імена досить цікаві.

— Говори, Нано, я слухаю… — лагідно мовив Ніні, провівши рукою по прямому волоссю свого друга.

А треба сказати, що в Ніні волосся теж було пряме (такі деталі зовнішності мені відомі, бо якийсь час я цікавився цією країною, надумавши писати новелу під назвою «Мати земля»).

— Ніні… — Чому вона білява? — багатозначно запитав Нана.

Промовивши ці загадкові слова, він глибоко замислився.

(Те саме питання ставить перед собою і автор цієї новели).

— Поясни, Нано, — шепнув Ніні наступної миті.

— Ой, Ніні… Ніні… — схлипнув Нана. — Я люблю свою дружину так само, як місяць любить ніч, як птахи — день, як море — вечірню зорю. Міла — то ж моя душа, моє життя, мої очі, то ковток води для спраглого!.. Але ж, ох! Чому вона білява?

— Зачекай, Нано! — здивовано сказав Ніні. — Ти мариш. Адже твоя дружина зовсім не білява… Я знаю Мілу, і можу тебе запевнити, що немає ебену^[80], чорнішого за її коси…

— Все це так!.. Я добре знаю, що Міла не білява. Очі в неї — то ніч, волосся — чорніше, ніж сутінки смерті. Та я кажу не про Мілу!

— А про кого ж?

— Гаразд, слухай. Пам’ятаєш, який щасливий був я півроку тому, коли Міла відчула, що стане матір’ю?

— Авжеж… Пригадую. Це перший плід твого кохання за три роки подружнього життя…

— То була вершина моїх жадань! З якою жагою чекав я того дня, коли дружина подарує мені нащадка, що продовжить мій рід! Нарешті я матиму спадкоємця, принца крові, чиє чорне волосся покаже всім, що кров наша не змішалася з підлою кров’ю білих! Так от, Міла народила дівчинку, білошкіру, рожевеньку, біляву, мов англійка, мов дочка наших гнобителів, наших катів. Це ж справжня загадка, друже Ніні! Якщо й моє волосся, й волосся дружини чорне, як журба, чому воно не таке у нашої дочки? Ой, Ніні… Ніні… Чому в Міли білява дочка?

Після цих слів знетямленого принца — Мілиного чоловіка й батька білявої дівчинки — запала мовчанка.

— Я відчуваю, що зсунувся з глузду, думаючи весь час над причиною такого виняткового явища, й прийшов до тебе, щоб ти, людина великого розуму, освітив морок моєї свідомості.

Ніні мізкував три години, а тоді поцікавився:

— Ти питав про це свою дружину?

— То найперше, що я зробив; проте вона, така ж зачудована, як і я, лише руками розводить… Та не одні ми збиті з пантелику. Щодня до нас приходить англійський капітан, чоловік дуже обдарований, він палко любить нас і дуже дбає про щастя моєї родини. Так от: три дні міркував він над цією загадкою, і не знайшов ніякої відповіді! Отож, Ніні, може, тобі вдасться пояснити, як у чорнявого подружжя могла народитися білява дочка.

— Добре, зараз поміркую, — мовив Ніні. — Залиш мене самого.

Нана пішов, а Ніні сказав собі:

— Уся заковика в тім, чому вона білява. Отже, сеньйоре, треба гарненько подумати.

За цими словами він приклав вказівний палець правої руки до губ, підняв голову, звів очі до неба і заглибився в себе, впавши у своєрідний екстаз.

У такій позі він сидить і досі.

Гарний улов

І

Вкритий славою і ранами у династичній війні^[81], без мідяка в кишені, як це трапляється майже з усіма героями, повернувся одного дня у свій занедбаний замок шляхетний барон де Мекіненса, щоб спочити нарешті від тягаря табірного життя, в мирі та спокої пожинаючи ті непишні плоди, які приносив йому титул.

А тепер кілька слів про самого вояку та його притулок.

Дон Хайме де Мекіненса, барон де Мекіненса, капітан, воював за інтереси Луї XIV. Було йому тоді тридцять п’ять років. Високий, ставний, відважний, рішучий, не дуже освічений, та надміру красномовний, барон дуже полюбляв гарненьких селяночок. Додайте до цього, що був він єдиною дитиною своїх померлих батьків, неодружений — і ви матимете цілком повну уяву про нашого арагонського гідальго.

Що ж стосується замку, то зовні це була точна копія його господаря… за винятком хіба що міцності: самотній, убогий, проте підносився високо, немов самого бога хотів залишити позаду!

Можете собі його уявити: кажу «уявити», бо замок, колись витесаний наполовину в скелі, тепер весь угруз в неї. Скелю цю з одного боку лизали хвилі річки Ебро, а з другого підпирала гора, яка сягала у височину аж до хмар.

Біля підніжжя гори приліпилося десь із дванадцятеро хаток, де мешкали селяни барона; чотири виноградники були всім їхнім багатством. Від села до замку п’ятнадцятьма уступами вилася стежка. Вона упиралася в рів, через який було перекинуто звідний міст. Рів наповнювався водою, що надходила з річки Ебро каналом, пробитим на півверсти північніше від замку. Бурхливим потоком спадала вода назад у повноводну річку.

Навпроти замку по другий бік річки в стрімкий бік гори теж вклинювалася скеля, менша, правда, за ту, в якій було вирубано замок. Її вершину вінчали хатина і маленький город — навіть туди дотяглася рука людини. Обидві скелі нависали над Ебро.

Над потоком, що спадав у річку, між обома скелями простягся горіховий місток. Так само, як до замку можна було потрапити тільки через звідний міст з гратами, так і до хатини на крутій скелі можна було дістатися лише через горіховий місток.

Ми вже казали, що на замковій скелі проживав барон дон Хайме де Мекіненса. Залишилося додати, що протилежну скелю уподобав рибалка: саме сміливому рішенню поставити свою хату в такому дикому, небезпечному місці й завдячував він своїм добробутом.

Даміан (так звали рибалку) зметикував підвісити невід до містка над потоком. Вода з каналу спадала до річки крізь це величезне цідило, отож вугрі і вся інша риба, підхоплена потоком, опинялася в неводі Даміана.

А він продавав свою здобич у сусідніх селах по ціні, так само помірній, як і зусилля, що їх він доклав для ловіння риби.

Оскільки ми вже ознайомилися з загальною картиною дії, давайте перейдемо до подробиць.

II

Було вже сказано, що Даміан розбагатів на щедрих дарах, які потрапляли до невода. Та ми забули сказати, що Даміан, як і багато інших чоловіків, мав дурість одружитися з дівчиною — чарівною, гарною, знадливою, великою чепурухою, одне слово — зі справжньою кокеткою, чи, якщо хочете, природженою кокеткою.

Кармела, або Кармен, Кармеліта (так він пестливо її називав), була темною селянкою, не вміла навіть читати, та й не бачила в тому потреби. Але вона спокусила б навіть Святого Антонія, якби цей відлюдник не був під крилом у самого бога.

А над Кармелою розпростер крило ніхто інший, як диявол.

Була вона білява (чомусь завжди біляві потрапляють у такі історії), дрібненька, тіло мала цупке, стрункіше за очеретину… Від пояса вгору — наче ваза з квітами… А які груди! Плечі! Шия! Яка голівка!.. Від пояса вниз — які стегна! Яка хода! Коли йде — грає все тіло! Біла, мов сніг, рум’яна, мов травневий вечір, здорова, мов гірське повітря, ніжна, мов перепілка в клітці! А вуста — вогонь! Очі — грішні! А руки! А коса! А ноженята! Як каже Сальвадор, поет з Гранади: «Звідти — до неба!»

Ой, Кармен, Кармело, Кармеліто! Що ще мав робити бідний Даміан, як не обожнювати тебе, не ховати від світу на вершечку скелі, де від усіх ти була захищена феодальним замком, де ніхто з чоловіків не зміг би пройти до тебе, щоб його не побачило геть усе село, не міг би блукати в пітьмі навколо твоєї хати — над прірвою в п’ятсот футів завглибшки!

Але такі кралі, як Кармела, мусять красуватися хоч самі перед собою, якщо нема змоги красуватися перед іншими. Отож, хоч жила Кармела дуже відособлено і ніхто не міг її бачити, окрім чоловіка (та й то вночі), вона витрачала гроші, зароблені від продажу всіх вугрів Ебро, на фартухи, спідниці, сережки, колечка та інші дрібнички, чому бідолашний Даміан ніколи не надавав особливого значення, розміркувавши, що лукава жінка красується перед ним.

Проте Кармела була переконана, що життя її на цім світі має вище призначення, аніж тішити Даміана, і тому щодня вона вичепурювалася так, наче збиралася йти на танці… А тоді сідала на порозі своєї хати. Там її могли бачити лише птахи, чебрець з тріщин у скелі та хмари в небі… Ніхто більше! Але вона спокійно чекала своєї години. Замок, єдиний сусід її хати, стояв пусткою (йдеться про той час, коли ще не повернувся дон Хайме де Мекіненса), а з долини рибалчину жінку розгледіти було неможливо: здавалося, ніби то велика барвиста квітка притулилася до схилу провалля…

Отже, хіба що повітрям міг би дістатися до розчепуреної Кармеліти той коханець, на якого вона так чекала, — звичайно, коли припустимо, що справді жадала мати коханця!

«То Кармеліта не любила свого чоловіка?» — можливо, прохопитеся ви…

А я звідки знаю? Можу лише сказати, що була вона дуже вродлива і жила самотньо, бо Даміан тільки те й робив, що продавав рибу по навколишніх селах…

Він заборонив Кармелі під час його відсутності спускатися в село, а вона сліпо корилася своєму чоловікові…, бо так наказав господьбог… і ще тому, що такій вишуканій сеньйорі, як вона, не подобалися незграбні, репані селяни.

Ви скажете, що Даміан теж був незграбний, репаний селянин, отже і він не міг подобатися Кармеліті…

Хай так! Не міг подобатися!

А якщо він їй усе-таки подобався, — цей вайлуватий, бідно вдягнений чоловік з мозолястими, подряпаними риб’ячою лускою руками, продублений сонцем та зливами, чоловік, від якого за метр відгонило рибою, — подобався їй, такій ошатній, витонченій, такій гоноровитій, як справжня мадрідська сеньйора?

Правду кажучи, бідному рибалці не вдавалося вбратися пристойно саме тому, що прекрасна сеньйора вбиралася аж занадто розкішно; правда й те, що якби чоловік менше працював і хоч трохи беріг би свої руки, перекладаючи якусь частку роботи на жінку, то вони не були б такі порепані, правда й те, що тією рибою, яка так неприємно пахла, платив Даміан за духмяне мило для своєї дружини!.. Проте хто ж може змусити задуматися над усім цим жінку, та ще жінку дев’ятнадцятирічну, таку вродливу, легку, як марево, й чарівну, як сім кольорів веселки?

Ой! Вдячність — то почуття не дуже зручне для самозакоханої красуні, а справедливість — занадто серйозна категорія для дівчини, яка полюбляла сміятися, коли була сама в хаті, милуючись на себе в дзеркало.

Усе це неминуче призвело до того, що красуня закохалася в дона Хайме де Мекіненса з тієї ж миті, як селом промайнула чутка, що кабальєро повертається з перемогою до свого замку…

І справді, дон Хайме повернувся; а тому, що, за своєю вдачею, він ніяк не міг обминути Кармеліту, то закохався в неї одразу ж, лише побачив її.

Даміан тим часом ловив собі рибу.

Одначе відтоді, як барон повернувся до свого замку, якийсь невиразний неспокій охопив підозрілу душу Даміана. І хоч пошана до сеньйорів увійшла ще з материнським молоком у його кров і плоть, однак він не міг забути, що дон Хайме справжнісінький баламут, а Кармеліта — занадто гарна, і що його, рибалчина, хата стоїть ближче до замку, ніж до села, особливо коли зважити на горіховий місток…

Отож Даміан, збрехавши жінці, що йому нібито крутить ногу ревматизмом, найняв якогось хлопця продавати рибу, а сам ні на мить не відходив від хати.

Чесно кажучи, рибалка був недалекий від істини в своїх побоюваннях…

Дон Хайме і Кармеліта вже втомилися від телеграфного, як тепер кажуть, зв’язку, і закохалися одне в одного до нестями — так завжди буває, коли двоє обмінюються лише поглядами, а поговорити між собою не можуть.

Платонічна любов уже здавалася їм нестерпною, відстань величезною, а місток цілком прохідним… і вони не могли дочекатися, коли ж Даміан нарешті відлучиться куди-небудь: про зустріч уже було домовлено знаками, а чого не доказали, про те здогадалися…

Побачимо, що ж було далі.

ІІІ

Стояв чарівний травневий вечір.

Подружжя грілося на сонечку біля хати.

Сонце у споконвічному своєму русі хилилося вже на захід. Проте того вечора величне світило сідало за гори так неохоче, так тихесенько, наче прощалося з людьми навіки.

І настала хвилина, коли все завмерло, немовби сам час зупинився, — це було таємниче, осяйне, урочисте свято Природи, коли віриться, що саме цієї миті світ досяг вершини своєї краси, а шлях, який він пройшов, — лише дитинство, цвітіння; попереду ж — захід, присмерк, тяжке старіння, дорога в нікуди. Тужлива хвилина, коли душа, ніби на якомусь спектаклі, споглядає трагедію вмирання дня, на спектаклі щораз новому, неповторному. В таку хвилину спливають у пам’яті образи дорогих людей, яких ти знав і які померли, й тебе обпікав сором, що ти ще існуєш в цьому житті, яке вони вже покинули.

Нестямно дивилися Кармела і Даміан на сонце — його останні промені забарвлювали обрій якимось пророчим сяйвом, чимось схожим на відгомін їхнього збентеженого духу. Хоч які темні були вони, та обоє відчували цієї миті — можливо, від надміру почуттів, які заполонили їхні душі, — що сьогодні цей захід сонця їм не байдужий. Настала для них вирішальна година, година таємнича, неминуча, як присуд долі. Але через свою обмеженість вони не могли осягнути того, що відчували.

Сонце все глибше схилялося до заходу, а на сході ніби клубочилися розпливчасті, невиразні образи життя і смерті, минулих утіх та майбутніх страждань.

Збентежені, мовчки сиділи Даміан і Кармела, як злочинці, боячись глянути у вічі одне одному, щоб не виказати своїх думок, і вже не дивувалися тій відчуженості, що скувала їхні душі.

Буває й таке: в безвиході прокидається раптом у людей дар прозріння. Не осягнуте розумом, поза нашою волею, це прозріння є чимось на зразок мовчазної угоди між чоловіком і жінкою. Саме таку угоду і вклало між собою подружжя: хитруха, яка обдумувала зраду, та ревнивець, що планував убивство. І, як певною мірою спільники, ні він, ні вона не дивувалися вже такому довгому і не виправданому на перший погляд мовчанню.

Коли сонце зовсім згасло, обоє полегшено зітхнули, наче розв’язали якусь важку задачу. Рішення прийнято остаточно, рішення незаперечне, як цей згаслий день…

І тоді вони поглянули одне на одного вже відкрито і без страху.

Потім Даміан відвернувся. Холодно зиркнувши на замок, він голосно привітався з бароном, який саме вийшов до воріт і не зводив очей з Кармеліти.

Цілком природно, що жінка теж привіталася з кабальєро.

Зауваживши це, Даміан випростав ногу і гукнув, усміхаючись:

— Сеньйоре! Мені вже краще. Піду, пройдуся селом. Там і заночую — диви, ще й зароблю кілька мараведі^[82], а завтра вранці повернуся за нічним уловом. Гей, Кармеліто! Лишайся з богом!

— Прощавай, Даміане… — промовила Кармеліта.

Ніколи вони ще так не прощалися… Але зараз не надали навіть цьому значення.

Даміан узяв капелюха й палицю, перейшов горіховий місток і спустився до рову перед замком, шукаючи стежку, що вела до села.

Сонце ще золотило вершину далекої гори.

IV

А через вісім годин сонце знову іскрилося над хатою рибалки. І облудним здавався тепер його вчорашній похмурий, тривожний захід. Сонце знову було в небі, веселе, як ніколи, золотисте, мов полум’я свічок; воно котилось по небу якось нерішуче, наче робило це вперше, прискало життям і радістю всюди, куди пробивалися його промені. Блищала вода, квоктали кури, клубочився туман над Ебро, злітала в повітря навіть найвайлуватіша птиця, в долинах купчилася худоба, метушилися пастухи.

Так, справді, це було те саме сонце. Протягом восьми годин воно встигло перетнути океан, о дванадцятій стояло вже над Америкою, вдень молилися йому тубільці Тихоокеанських островів, потім сонце благословило шлюб кількох молодят у Китаї, порум’янило прянощі в Індостані, поцілувало плити гробу господнього в Єрусалимі, відзначило смертну годину кількох греків, а тепер викотилося, щоб поглянути, як там справи в отих з Верхнього Арагону, яких воно полишило вчора біля порога їхньої хати.

Про Даміана слід сказати, що цього ранку він був більш задоволений, ніж учорашнього вечора, судячи з того, як весело, з глузливою пісенькою та солоними жартами в гурті рибалок чимчикував він схилом гори до замку.

Всі зійшли на гору — міст над ровом було піднято; проминули фортецю (вона ще спочивала в тиші) і дісталися до майданчика, що навпроти Даміанової хати.

— Ну й реве ж цей потік! — сказав хтось.

А де місток? — обернувся Даміан.

— Справді! Погляньте! Та він же поламався!

— І чого б це? Здавалося, такий міцний був!

— Треба спорудити сьогодні новий, — байдуже кинув Даміан. — Нумо, хлопці, допоможіть мені витягти з річки два неводи, поки не пізно!

І, мугикаючи пісеньку, він ухопився за невід.

— От чортяка! Ну й важкий!.. — вигукнув один рибалка. — Багата сьогодні здобич!

— Не менше десяти арроб потягне, — додав другий. — Гарний улов!

— Ще б пак! — докинув третій. — То ж горіховий місток туди потрапив!

Даміан усміхнувся.

— Кажеш, важкий? — озвався рибалка, який тягнув другий невід. — Та й цей буде не легший! Щонайменше дванадцять арроб!..

— Як каменюки! — заздрісно мовив хтось.

Даміан ураз спохмурнів, укляк на місці й, переляканий, затремтів.

— Як-то обидва неводи важкі!.. — бурмотів він. — Не може цього бути!.. — і, перепливши річку, подерся по скелі до своєї хати…

Рибалки вже витягнули перший невід. У ньому справді була половина горіхового містка. Без сумніву, цієї ночі місток хтось підпиляв! Здивовані рибалки витягували невід далі і раптом, злякано закричавши, відступили назад.

На їхні крики луною озвався жахливий, страшний, болісний зойк… З хати вийшов Даміан: волосся на голові в нього стало дибки, очі божевільно блищали, а сам він реготав, як пекельна фурія.

В першому неводі рибалки побачили труп дона Хайме…

Даміан нікого не знайшов у хаті, ліжко Кармеліти стояло застелене…

В другому неводі була Кармеліта й друга половина горіхового містка!

— Господи! Невже це ти, Кармело! Я ж не хотів цього! Ти жива мені потрібна, нехай і зрадлива! О, моя Кармен! Гарний улов, гарний! — волав Даміан, дико, щосили регочучи.

А тоді кинувся до хати й замкнувся там.

Поліцейські, що прийшли його заарештувати, були вражені такою картиною: Даміан відпилював собі праву руку пилкою і волав, шалено радіючи:

— Гарний улов! Гарний улов!

Бідолаха збожеволів.

Тік-так…

І

Якось Артуро де Мірасієлос (юнак дуже вродливий і не обтяжений сім’єю) домігся благаннями в однієї своєї подруги, не менш вродливої ніж він сам, щоб вона дозволила йому переночувати в її покоях.

Ця жінка, яку звали Матильдою Ентрамбасагуас, частенько за спиною у свого чоловіка чинила подібні благодіяння, нагороджуючи мимохідь таким чином бідного сеньйора широковідомою прикрасою благородного звіра…

І от десь опівночі від гучних ударів задвигтіли єдині двері, що вели до Матильдиних покоїв. Удари супроводжувалися жахливим воланням:

— Відчиніть, сеньйоро!

— Чоловік!.. — прожебоніла бідолашна жінка.

— Горе мені! — затремтів переляканий Артуро. — Та ти ж казала, що він ніколи сюди не заходить!

— Не бійся, ще не все втрачено, — зауважила гостинна красуня. — Погано тільки, що він такий недовірливий, а то я переконала б його, ніби ти гостюєш у мене просто так, зовсім безневинно.

— Ну, то рятуй мене як знаєш, — відказав Артуро. — Мерщій!

— Відчини, зраднице! — репетував дон Хосе (крім імені, було в нього ще й прізвисько, але історія це замовчує; відомо тільки, що милозвучністю воно не відзначалося).

— Відчини негайно! — Двірник саме повідомив його, що цієї ночі сеньйора дала притулок якомусь прочанину.

— Залазь сюди! — прошепотіла Матильда, вказуючи на старовинний годинник з довжелезним маятником; годинник був схожий на труну, поставлену сторчма.

— Відчини, зраднице! — ревів дон Хосе, гатячи в двері руками й ногами.

— Ісусе, що за чоловік!.. — залементувала жінка, — квапиться, як на пожежу! Дай хоч халат накинути…

Тим часом Артуро увіпхався в годинник і зігнувся там у три погибелі.

Як ви вже здогадалися, майстер, роблячи годинник, не розраховував на те, що в ньому ховатимуться коханці; отже, гирі вже не могли опускатись, а маятник — коливатися, тому годинник зупинився.

— Не зупиняй годинника, дурню! — прошепотіла Матильда. — Загубиш мене й себе! Мій чоловік засинає не інакше, як під тікання годинника, — такий самий стоїть у нього в спальні. Коли він почує, що годинник зупинився, то відразу ж полізе підтягувати гирі… і наткнеться на тебе!

І вона поклала ключ на годинник.

II

Цієї миті дон Хосе виломив замок у дверях і вскочив до спальні. Очі його вергали блискавки…

— Де він? — заревів щосили.

— Що ти шукаєш, Пепе? — спокійно запитала жінка. — Щось загубив?

— Свою честь! — вереснув чоловік, заглядаючи під ліжко.

— Бідолахо! І ти шукаєш її там?

— Де він? — наполягав дон Хосе. — Де твій безчесний коханець?

А годинник… годинник ішов бездоганно, наче там ніхто й не сидів. Тобто я хочу сказати, що з його середини виразно долинало: тік-так… тік-так…

Отож дону Хосе і на думку не спало заглянути в годинник.

Не знайшовши ніде коханця, наш чоловік упав на коліна перед своєю дружиною, обуреною та розгніваною, і промовив:

— Прости, моя Матильдо! Підлий двірник обдурив мене, впився, мабуть. Завтра ж витурю його геть. А тобі доведу своєю любов’ю — так, віднайденою любов’ю — як я розкаююсь, що посмів сумніватися в твоїй чистоті.

Матильда докладала неймовірних зусиль, щоб якось приховати свій неспокій: вона скаржилася, обурювалася, ридала, проклинала дона Хосе. Але той відповідав їй на все покірливо:

— Правда твоя, твоя правда… Тварюка я!

Він замкнув двері, через які увірвався до кімнати, сховав ключ і зайняв своє законне місце на подружньому ложі, щасливо примовляючи:

— Ну, йди вже, йди до мене, вкладайся, не будь дурненькою!..

III

Удосвіта дон Хосе раптом прокинувся і тихо спитав:

— Ти спиш, Матильдо?

— Ні, не сплю.

— Скажи, мені здається чи ні, що годинник зупинився?

«Тік-так… тік-так… тік-так…» — одразу ж зазвучало в годиннику.

— Тобі здається, — відказала жінка. — Хіба не чуєш?

— Справді! А от що мені не здається, це те, що я кохаю тебе так палко, як ніколи, і не втомлюся повторювати тобі це весь день…

Через рік після цього в Толедо, в будинку для душевнохворих, лікувався один дуже вродливий юнак. Його хвороба полягала в тому, що він уявляв себе старовинним годинником і весь час відтворював його ходу язиком:

— Тік-так… тік-так… тік-так…

Кажуть, що досяг він у цьому найвищої досконалості.

Оповідання з життя

І

Два чи три роки тому одного дня, що був омитий весняним дощем, примхливим, наче юність (хоч уже й минав травень, але ще накочувались весняні зливи, не безнадійні та одноманітні, як бридкі дощі похмурого листопаду, а веселі й зухвалі), — так от, одного такого чарівного дня, десь о четвертій годині хтось загубив посеред майдану Санта-Ана записник — на його палітурці було витиснене французьке слово «notes» — «нотатки».

Записник, певна річ, загубив якийсь перехожий. Мабуть, той записник мав колись розкішний вигляд, проте зараз його палітурка зі шкіри жовтуватого кольору була дуже потерта. Вона застібалася на позолочену пряжку, яка відкривалася нігтем великого пальця і була трохи більша за гральну карту, але менша за похоронну листівку.

Невідомо, скільки часу пролежав там цей записник, та раптом з північного боку вулиці Прінсіпе з’явилася дівчина (потім ми з нею познайомимося ближче) у супроводі поважного слуги. Вона перетинала майдан, прямуючи на вулицю Ангела, і опинилась якраз біля того місця, де лежав записник. Дівчина помітила його, озирнулася на всі боки, шукаючи людину, яка могла його загубити; не побачивши на майдані жодної живої душі (бо падав дощ, і, крім того, в травні о цій порі тут майже завжди безлюдно), вона наказала слузі подати їй записник. Взявши його хустинкою, дівчина пішла далі, тримаючи свою знахідку так, щоб її бачили перехожі — може, знайдеться власник. А коли не знайдеться, то, мабуть, слід дати оголошення в газету.

Нарешті сеньйорита прийшла додому, і тепер ми, як обіцяли, познайомимося з нею ближче.

Треба сказати, що вона ніколи не була одружена, належала до найбільш добірного товариства середньої верстви, жила на вулиці Карретас і була доброчесна — в останньому, між іншим, нема нічого особливого.

Перш ніж розповідати далі, попередимо читача, що наша героїня (можна так її назвати) у цій історії лише читатиме вищезгаданий записник та коментуватиме його — ото й усе. Що ж до нас, то ми полишимо її жити власним життям, як бог дав, не пориваючись розповідати про те, чи вона одружилася, чи померла самотньою, а чи стала черницею. Отож хай дарує нам читач, що ми змальовуємо цю дівчину, не розповівши докладно, що з нею станеться далі; хай буде вона для нашого читача однією з тисяч тих жінок, яких ми щодня зустрічаємо на вулиці, але забуваємо про них назавжди через дві хвилини… Однак протягом тих двох хвилин швидкоплинної зустрічі деякі незнайомки все-таки залишають у душах найвразливіших чоловіків відчуття журливого зачарування й невиразного щему — наче перед якоюсь солодко-болючою таємницею.

Вигадані героїні є в багатьох книжках, але ми часто забуваємо, що в житті є чимало жінок, які заслуговують на те, щоб стати героїнями новел. Певною мірою це можна порівняти ось із чим: відомо, що в меблевих магазинах стоять ліжка й крісла, на яких ніхто не спав і не сидів, — вони спорохнявіють там, нікому так й не ставши в пригоді; а є такі меблі, що ввійдуть до сімей, страдницьких чи життєрадісних, і довгі роки слугуватимуть їм…

З огляду на все сказане ми вирішили прискіпливо і докладно змалювати портрет доброчесної сеньйорити, яка перетнула одного дощового дня майдан Санта-Ана в супроводі слуги і знайшла вищезгадуваний записник.

Сеньйориті Хуані Лопес Гарсії сповнилося двадцять два роки. Її мати — донья Хосефа, була власницею виноградників в Андухарі, які давали сорок п’ять тисяч реалів щорічного прибутку. Батько Хуаніти служив державним радником, а на той період, коли його політичні друзі переживали важкі часи, був директором у міністерстві фінансів, де він тільки те й робив, що чекав, поки впаде черговий кабінет. Незалежно від обставин дон Антоніо щорічно отримував двадцять чотири тисячі реалів державної платні…

Однак ми трохи відхилилися від теми. Хуаніта була світлою брюнеткою, скорше високою, ніж низькою; ні худа, ні товста, вона мала чорні очі, хвилясте волосся, маленький, як вишня, усміхнений ротик, бездоганні зуби, ледь рум’яні щічки, маленькі білі рученята з довгими тонкими пальчиками і рожевими, як пелюстки троянди, нігтиками; вона мала пропорційні форми: і стан, і плечі, і стегна…; ноги в неї були маленькі, міцні, високі в підйомі, голос — меццо-сопрано, гнучкий і ніжний в молитві, стриманий в розмові.

Хуаніта була єдиною донькою в батьків, отож вони не скупилися давати їй гроші на вбрання. Їй більше подобалися неяскраві кольори, а єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, полягала в скрупульозній охайності та вмінні без претензій, але з артистичною точністю гармонійно поєднувати всі деталі свого туалету: біле, чорне і сіре; манжети і гладенький комір; витончена простота лічених золотих прикрас і металеві пряжки — де треба… Отже, за такими правилами вона вдягалася. Що ж до іншого, то тут слід наголосити ось на чому. Туалетний та письмовий столи Хуаніта упорядкувала за англійським смаком. Вуличному бруду оголосила нещадну війну — дівчина швидше закотила б спідниці до пояса, ніж допустила, щоб забруднився бодай хоч краєчок однієї з них. До її послуг були французька покоївка і три кімнати в батьківському домі: кабінет, спальня та туалетна кімната, вікна якої виходили на просторий двір.

Хуаніта була серйозна і жвава, точніше — не легковажна, але й не похмура. Серйозна — тобто благородна і поміркована, жвава — тобто привітна й дотепна. Одне слово, щаслива, й те щастя вона наче випромінювала на всіх, хто оточував її. Хуаніта ще не мала нареченого, хоча багато хлопців — і легковажних, і розсудливих, і серйозних, і веселої вдачі — сваталися до неї. Була вона освічена і набожна: ходила до заутрені, слухала меси в належні дні, і не механічно, за звичкою, не красуючись чи бажаючи похизуватись, а надзвичайно серйозно, як виконують високий обов’язок, як шанують батьків та вчителів; більше любила ходити до парку Ретіро, ніж до Фуенте Кастелляна, і читала книжки приємні, легкі та цнотливі. Книжки романтичні, утішливі й розпачливі викликали в неї сміх, книжки героїчні та філософські — втомлювали, бо в них вона не відчувала того заспокоєння, яке знаходила в релігії; ну, а книжки, що суперечили добрим звичаям, відштовхували її, наче погано виховані люди. Читала вона лише твори, такі як, приміром, «Наречені» чи «Пабло та Віргінія». Володіла італійською та французькою мовами, грала на піаніно, але не співала; вміла шити і готувати їжу, проте дуже рідко шила й куховарила. Була людяна і подавала милостиню, ковтаючи сльози. Їздила верхи. Абонувала ложу в Королівському театрі. Дружила з батьком, хоч йому було вже під шістдесят. Вони разом вирушали на прогулянку — пішки або верхи, разом ходили до театру, в музеї. Але церкву Хуаніта завжди відвідувала разом зі своєю матір’ю, набожною і хворобливою жінкою, яка мало де бувала. До крамниці Хуаніта, ходила у супроводі старого поважного слуги. Одне слово, була вона ідолом для своїх батьків, а для сусідів, та й взагалі для всіх — просто гарною, порядною дівчиною (про неї ніколи не перешіптувалися)…

Ось такий портрет дівчини, яка знайшла записник.

Прийшовши додому, Хуаніта поцілувала матір, показала їй куплені дрібнички, запитала, чи батько ще в Конгресі, перевдяглася в хатню одежу й розповіла матері про знахідку, стосовно якої добра сеньйора теж зауважила, що треба дати оголошення в газету. Потім дівчина замкнулася в своєму кабінеті; там вона зручно вмостилася в низенькому крісельці, глянула, за звичкою, на свої гарненькі ніжки в оксамитових індійських капцях і байдуже, наче жартома, відкрила таємничий записник.

В ньому було десь аркушів зі сто, більше половини — чисті. На решті стояли якісь записи, зроблені безладно, де олівцем, де чорнилом, літери хиткі, хоч і написані однією рукою, — писалося, очевидно, то поспіхом, то повільно, то стоячи, то в зручному положенні.

У натурі кожної жінки є щось від Єви. Хуаніта була жінкою, отже, цікавою. Їй і на думку не спало, що передусім з цими записами мав би ознайомитися батько — може, він якось вияснив би ім’я автора… Але ж з її боку це така мала, така простима провина!..

І дівчина розгорнула першу сторінку.

II

На першій сторінці, написаній олівцем, було таке:

Кравець.

Фотокартки.

Сумка.

Цвинтар.

Свідоцтво на право проживання.

Цигарки.

Сірники.

Доручення на отримання грошей.

Медальйон.

Взуття.

Шапка.

Перстень.

Валіза.

Прочитавши цей список, Хуаніта замислилася. Ті безладні слова відразу ж почали вимальовувати в її жвавій уяві моральний і соціальний образ того, хто їх писав. Вона перечитала список ще раз, вже повільніше, і в душу їй запав легкий сум, як це буває з нами при згадці про людину, оповиту таємницею, людину малореальну, наче вигадану, життєві обставини якої невідомі. І нам тоді здається, ніби доля цієї людини — то щось узагальнююче, чим якось можна пояснити і нашу власну долю. Саме через це нам не байдуже до тієї людини, і ми вболіваємо за неї, співчуваємо їй…

… Уява Хуаніти так розтлумачила ці, на перший погляд, безладні слова:

«Кравець. Певно, власником записника є чоловік, і чоловік елегантний, принаймні не зелений юнак.

Фотокартки. Його чи чужі? Мусить їх забрати чи віддати?

Дорожня торбинка. Чоловік збирався кудись їхати. Отже, він замовив собі в кравця не тільки одяг, а й дорожню торбинку для якоїсь важливої поїздки; слово ж «фотокартки» означає, що мандрівка мала бути довгою, чи то по відстані, чи то в часі, тому він і сфотографувався, щоб залишити своє зображення родичам на згадку.

Отож він збирався піти до фотографа за фотокартками. Значить, у місті, звідки той чоловік подався мандрувати, є фотограф. Що ж це за місто? Може, Мадрід, звідки він вирушив у подорож, наприклад, до Америки? Та ні, це дуже далеко… Припустімо, чиновника посилають з Мадріда до провінції або ж навпаки. І справді, чому б йому не приїхати з провінції до Мадріда (сфотографуватися ж він міг і в своєму місті).

Цвинтар. Добре серце має чоловік; мабуть, він гарний син, або вдівець, або чийсь коханець… Певно, не хотів рушати в подорож, не попрощавшись на цвинтарі з покійними батьками а чи й з дорогою покійницею!..

Це ж так по-людяному, і набагато цікавіше, ніж здалося мені з першого погляду, коли я розгорнула записник.

Свідоцтво на право проживання. Похвальна передбачливість, яка свідчить про схильність до порядку, про точність і здоровий глузд. Я б те саме зробила на його місці!

Цигарки. Значить, курить… То й добре! Чоловік мусить бути чоловіком!

Сірники. Нічого не забув!

Доручення… Похвально, що гроші йому забезпечені. На яку ж суму це доручення? Бідолашні чоловіки! Вічно їм випадають якісь клопоти! Мусять дбати і про себе, і про нас… Я з задоволенням додала б свої заощадження до грошей передбачливого мандрівника (звичайно, якщо в нього доручення на меншу суму, ніж він потребує). Невідомо ще, яких зусиль доведеться йому докласти, щоб отримати гроші по цьому дорученню! І хто зна, може, він їх уже й витратив?

Медальйон. От і жінка з’явилася; вона, мабуть, відрізала в себе пасмо волосся, і він сховав його в медальйон, щоб завжди пам’ятати про свою кохану.

Без усякого сумніву, власник записника — молодий чоловік, і коли робив цей запис, то був закоханий… Чи кохає він її тепер? Адже він розлучився з нею… Чи, може, вони зустрілися знову? А що, як він забув узяти з собою той медальйон? Хай будуть щасливі закохані! Щасливі! А цікаво, то була наречена чи…?

Взуття. Про зміну взуття він міг і забути, бо загубив записник. От побачити б, які в нього ноги. Певно, що гарні. Чи й справді він елегантний? Чи сподобався б мені, коли б я його побачила? А може, я й бачила його вже де-небудь.

Шапка. Без сумніву, дорожня! Гадаю, він вирушив сам, без нікого… Якби я теж кудись їхала і зустрілася з ним, приміром, у диліжансі або в вагоні, то, мабуть, і уваги не звернула б на нього… А зараз цей чоловік мене цікавить! Чому? Ага! Зрозуміло. Бо я ніби слухаю його мову, ніби раптом почула його сповідь, заглянула йому в душу і… побачила лише душу, а не його особисто, не постать актора в драмі, що зветься життям!

Перстень. Справа ускладнюється! Ясна річ, він збирається цей перстень дарувати. Але ж такий дарунок дівчині рівнозначний заручинам!.. Виходить, що цей чоловік не належить тільки собі, і я вчинила зле, читаючи записи! Але ж його неуважність теж непростима! Загубити записник, який стосується не лише його одного!.. Але якщо перстень не є власністю мого незнайомця? Якщо цю річ зроблено на замовлення, а йому треба лише її забрати? О, ні. Перстень призначений для н е ї!.. Перстень — те саме, що медальйон і фотокартки! І в основі всього — прощання закоханих, ніжне, урочисте, прощання, якому надається велике значення… Але як давно було написано цю сторінку? Побачимо! Тепер доведеться прочитати весь записник!

Валіза. Правду кажучи, мені вже хочеться, щоб він швидше вирушив до іншого міста! А що, як він усе-таки прибув до Мадріда? Та хіба мені не однаково? Тільки й клопоту! Перегорнімо краще сторінку, може, розгадаємо всі загадки…»

На другій сторінці знову був список:

Попрощатися.

Федеріко.

Гомеси.

Казино.

Сеньйор священик.

Рамона.

Лолілья.

Аптека.

Маркіза.

Д. Мануель.

Мої двоюрідні сестри.

Пепа.

Хуан.

В о н а.

Хуаніта не могла втамувати хвилювання від цієї навали імен, особливо від займенника, що завершував перелік.

Їй вже хотілося, щоб перелічені незнайомки так і лишилися незнайомками… А й справді, хіба цікавили б її ці записи і цей чоловік, якби вона знала про нього та про його наречену стільки, скільки знає про будь-кого зі своїх знайомих… Невизначене, невідоме, те, що могло б стати поживою для примхливої уяви, — то єдине, що вабило нашу Хуаніту! Цікавість притлумила в ній острах перед можливим розчаруванням, і дівчина повела далі своє необачне дослідження:

«Федеріко. — Хуаніта знову замислилася над записами. — Мабуть, цей Федеріко — близький друг мого незнайомця й живе там, звідки той приїхав… А може, його брат чи — хто знає! — майбутній швагер? Побачимо…

Гомеси. Певно, то якісь друзі батька чи матері, з ними бідолаха мав попрощатися, щоб не порушити правил доброго поводження. До цих людей мені байдуже!

Казино. Кепсько! Може, він гравець?.. В усякім разі, казино — не те місце, де чоловіки навчаються гарним речам. Але ж у деяких казино є і бібліотека, і читальна кімната, є свої та зарубіжні журнали. Зрештою, побачимо!.. Хоча сам факт підозрілий.

Сеньйор священик. Це вже приємно! Мене радує, що він вважає за потрібне попрощатися зі священиком! Проте, хто знає? А раптом цей чоловік зібрався таємно одружитися перед самісіньким від’їздом?.. Не забуваймо про перстень…

Рамона. Якби далі він не згадував про неї…, то ця Рамона змусила б мене покрутити мізками. Але ж Рамона не в о н а; Рамона — то лиш подруга коханої або так собі, якась симпатія; не виключено, що то довірена особа чи родичка, а може, й заміжня сестра.

Лолілья. Це вже щось зворушливе — видно, якась чарівна дівчинка, чарівний пуп’янок, що в майбутньому стане квіткою кохання; дружба з таким ангелом вказує на добру, м’яку вдачу чоловіка, який здатний на чисте, невинне, ніжне почуття. Мабуть, Лолільї не більше десяти років, вона з тієї родини, де найчастіше буває мій незнайомець. А може, вона ї ї молодша сестра?

Аптека. Не сумніваюся, що тут ідеться про посиденьки в аптеці, які так полюбляють у провінції: збираються до обіду і після, вранці і ввечері — самі чоловіки; сперечаються про політику, про рудокопні справи, про полювання, грають у шашки та шахи; тут поширюються всілякі чутки й новини… Переконана: наш герой ходить до аптеки не за ліками.

Маркіза. Ще одне підтвердження того, що він благородний і витончений! Ця маркіза може бути матір’ю Лолільї. Ясна річ, вона влаштовує вечори… вірніше — прийоми, і лише для вишуканого товариства, де бувають такі як він… Яке все-таки багатогранне і складне життя! О, здається, в мого незнайомця на душі неспокійно! Це й зрозуміло, адже людина, яка поспішає жити, не може бути щасливою… Як на те пішло, він і не був щасливий, інакше не втікав би від самого себе, прагнучи розчинитися в людях, щоб перейнятися їхнім життям!

Д. Мануель. Опікун, заступник або порадник — одне слово, йдеться, мабуть, про якогось друга покійного батька… Не виключено, що незнайомець — сирота… Ну й ну, скільки я вже про нього знаю!

Мої двоюрідні сестри. Ага, сестрички! Ця кревна спорідненість, таючи в собі можливість любові, змінює свою природу, як тільки родичі починають більш-менш подобатися одне одному. Негарний брат — небажаний брат, а гарний брат — найнебезпечніший: він може стати для сестри найбільш бажаним з-поміж усіх чоловіків… На щастя, тут про сестер сказано в множині, і, крім того, не забудьмо, що далі названа в о н а.

Пепа, Хуан. Якісь невиразні імена. Хіба тому, що стоять біля того слова, яке в самому кінці. Припустимо що завгодно. Ця Пепа, наприклад, може бути його годувальницею… Нічого поганого навіть на думку не спадає про цього чуйного, сердечного чоловіка — таким він вимальовується зі змісту записника. Отже, припустимо, що Хуан — то старий слуга, і перейдемо до останнього запису.

В о н а. Жодне ім’я в списку не має такої чіткості, такої прозорості, такої виразності, як це слово! В о н а — це в о н а! Проте хто ж вона така?..»

Але саме невизначеність особи завадила дівчині зупинитися на якомусь певному варіанті. Гублячись у різних здогадах, Хуаніта не могла виділити щось одне — так буває, коли раптом розплющиш очі, а перед тобою — широкий обрій, позолочений сонцем: бачиш усе, але нічого конкретно.

І раптом… сонце кохання наче торкнулося Хуаніти своїм промінням; ця добропорядна, гарно вихована дівчина ніби відчула на собі сяйво людської душі.

Довго вона сиділа так, заколисувана власною уявою, та невдовзі отямилася. Як жінці сильній, їй стало соромно за свою слабість, за оце підглядання, за те, що вона стромляє носа куди не слід, за заздрість, яка шкрябнула її по серцю… і Хуаніта перегорнула сторінку.

III

Наступна сторінка (Хуаніта прочитала її одним духом, не аналізуючи і не роздумуючи, бо відчувала, що з невідомих причин у неї почав псуватися настрій) повідала таке:

Доручення

Каватіна Ернані; вулиця Прінсіпе, крамниця Каррафа.

Візит до сестри д. Мануеля, Хакометриса, 16.

Передплатити «Епоху» для д. Мануеля: він дав гроші.

Журнали мод для Пепи.

Револьвер для маркіза передати через небожа.

Вийшли у відставку… Удовина пенсія моєї двоюрідної сестри.

Ломбард. — Годинник Федеріко; у мене записка.

«Він приїхав до Мадріда, — зробила висновок дівчина, прочитавши нотатки. — Так, він у Мадріді…» — і вона перегорнула наступну сторінку.

Там було написано:

Я виїхав з Хаена 8-го вересня 186…

«Уже минуло вісім місяців! — подумала Хуаніта. — І він андалузець!»

Далі, через кілька чистих аркушів, Хуаніта прочитала:

Міністр… вулиця Анча де Сан-Бернардо, номер…

Генерал… Луна, номер…

Д. Мігель… майдан Ор’єнте, номер…

Едуардо… Хакометресо, номер…

«Мабуть, надумав свататися, — міркувала Хуаніта. — Співчуваю!»

На наступній сторінці було:

Едуардо 5,360

Віконту 13,730

Граф винен мені 780

— О боже, він грав! — з жахом і гіркотою скрикнула дівчина.

А тоді, підрахувавши, додала подумки: «За одну ніч програв вісімнадцять тисяч триста десять реалів. І суми цієї ще не сплатив, інакше запис було б закреслено. Ото невдаха!»

Написав К… 15 грудня…

Ще раз написав їй 6 січня…

Порвав з К… 18 січня…

Її листа, датованого 15 січня, викинув…

Хуаніта вражено вп’ялася очима в нотатки. Вихор почуттів ураз збурив її серце.

«Вина ї ї чи й о г о?»

Далі знову були чисті аркуші. Потім — запис чорнилом на півсторінки, ніби епітафія:

Кармен одружилася 23 січня 186…

Хуаніту пройняв холод.

Далі вона побачила рахунок:

Квартира 2,760

Кравець 2,300

Швець 460

За рукавички 300

Готель 680

Фернандо 3,000

Перекупник 200

«Цей записник мене лякає!» — подумала Хуаніта, закриваючи його, проте пальцем заклала сторінку, на якій зупинилася.

Хоч вона вирішила далі не читати, але вже через п’ять секунд прочитала такі слова, написані іншою рукою на наступній сторінці:

Неділя, бал-маскарад… Королівський театр. О четвертій вечора.

Біла маска присягається показати тобі своє обличчя не раніше, ніж через місяць.

Біла маска.

Нижче почерком чоловіка з Хаена стояла примітка:

На руці Білої маски браслет з ініціалами: А. К.

«І все-таки він чоловік не поганий! — подумала Хуаніта. — Винною була в о н а… Винен також Мадрід. Це доля винна в тому, що не зустрілася на його шляху така жінка, як я. Адже цей чоловік дружив з Лолільєю та сеньйором священиком, він не забув відвідати дорогі серцю могили, він так ніжно прощався з н е ю… Це хороша, скромна, порядна людина!»

Дівчина пробігла очима кілька сторінок і знайшла такі рядки, безладно написані в різних місцях:

Термін боргового зобов’язання закінчується 19 травня.

Директор живе: Монтера, номер…

Його свідки — полковник і д. Луїс.

Помер сеньйор священик 10 квітня.

Отримав від моїх сестер: 3,500, 1,800, 600.

Продав перстень 30 квітня за 80,000 реалів.

Хуаніта зітхнула.

Потім натрапила на запис, який нагнав на неї ще більшого страху:

12 травня. Жахлива ніч!

Винен полковнику 27,000

Винен барону 115,000

Вранці мене розчарували міністр і директор…

Такий самий день, як і вчорашній!

Хуаніта перескочила через кілька сторінок не читаючи, — вона прагнула швидше дізнатися, яка ж розв’язка цієї трагедії.

Мимохідь прочитала такі рядки:

Квиток до Хаена 240

Одяг і взуття 800

Дорога 100

1,140

«Він їде! З богом! Але ж хто чекає на нього в Хаені, коли в о н а одружилася? І яким злиднем рушає він у дорогу! О! А боргове зобов’язання 19 травня? Чим же він платитиме?»

Раптом попалася сторінка, вся списана:

Сьогодні, 17 травня, я дав слово Білій масці, що не накладатиму на себе рук. Мені стало шкода її, не себе. А вона ж мені байдужісінька, та й не може нічого важити для мене. Погане не заслуговує на пошану, а ця жінка нехороша, бо любить мене більше за цноту, більше за обов'язок. Ця жінка невдячна щодо іншого, і любов її отруює мені серце.

Всі мене обманули, всі радили мені лихе, саме тому я загинув. Вона (моя K…!), можновладці, які обіцяли підтримку, друзі, товариші — всі підло продали мене, всі, навіть я сам собі зрадив! Бо я не знав себе; не прислухався до себе; я повівся погано; я сам завдав собі більше лиха, ніж усі разом взяті!

Мрії про кохання та щастя! Чисте сумління! Невимовна насолода від чесності! Власна гідність! Прагнення бути мужнім! Поривання молодості! Куди ви поділися? Де ви? Що я значу без вас?..

Мені лишається тільки серце, більш вразливе й більш палке, ніж будь-коли… Та хто я, власне, для світу? Який я в очах людей? Гульвіса, пропащий гравець!

А я ненавиджу гру; вперше зіграв, щоб догодити друзям, потім — аби відігратися, повернути те, що не мав права втрачати й що необхідне було для життя.

Але кому потрібна ця сповідь? Мабуть, мені самому. Щиро кажучи, розмова з цими німими сторінками втішає мене й розраджує, я звіряюся їм і бачу себе в найправдивішому дзеркалі — таким, яким я є насправді. Крім того, я передбачаю свою близьку смерть і хочу, щоб люди справедливо судили мене, читаючи все, що я тут пишу. Я повинен виправдатися перед собою, перед пам'яттю моїх батьків, перед ріднею, що залишилася в Хаені, перед мадрідськими друзями, хоча вони й показали мені спину, коли я втратив і гроші, і радість…

О боже мій, боже, який я самотній!

Ми певні, що якби Хуаніта знала, де живе власник записника, то вона благала б свого батька бігти, летіти до нього, вирвати його з пазурів самогубства, яке вже нависло над ним…

Ми віримо в те, що Хуаніта, така людяна й благородна, змогла зазирнути в глибину душі цього юнака й дійти думки, що душа його гідна співчуття, що вона може виправитися, заслуговує на щастя і здатна зробити щасливими ще й інші душі…

Одначе продовжимо.

На останніх сторінках записника сповідь закінчувалася своєрідним висновком:

Кохання — то лише золотий сон чоловіка. В будь-якій іншій жінці я зневірився б так само, як і в К…

— Неправда! — схвильовано скрикнула Хуаніта.

Я ніколи не зустрічав жінки лагідної, благородної та відданої, яка могла б дати мені щастя. Такої жінки просто немає на світі…

— Дурень нещасний! — відгукнулася на це Хуаніта. — Таких жінок дуже багато.

Та й хто вийде заміж за злидаря, за людину, яка може тепер існувати лише за рахунок власної праці, мов поденник?

— Дурненький! Я тебе взяла б, аби тільки правдиве було твоє каяття!

Не встигла ця думка обсипати жаром Хуанітине обличчя, як у вічі їй впали рядки, від яких вона мертвотно зблідла:

Бідна Лолілья! Як вона плакала по мені!..

Доводжу до відома Білої маски, що її теперішні стосунки з Е… звільняють мене від даного їй зобов'язання…

Хай змилується господь над моєю душею, що не бачила милосердя на цьому світі!

Хуліо де Кардела.

Хуаніта почала шукати ще якісь нотатки, але нічого не знайшла.

Вона скрикнула, і раптом відчула, що плаче…

Тремтячи всім тілом, приголомшена, підхопилася Хуаніта й побігла до материної кімнати. Пробігаючи вітальнею, вона зіткнулася з батьком, який саме повернувся з прогулянки.

— Ой, тату!.. — скрикнула дівчина в нестямі.

— Що з тобою, дитино? — перелякався старий, глянувши на Хуанітине обличчя.

— Хуліо де Кардела!.. Ви знаєте його?

— Як? Ти була знайома з ним?

— ?

— Щойно він розніс собі голову з револьвера посеред Пуерта дель Соль на очах у сотні, мабуть, чоловік. Жорстоке, скандальне й відразливе самогубство! Я бачив труп у дворі військового караулу, де його тимчасово помістили. Якийсь кабальєро з Хаена впізнав у самовбивці свого земляка і назвав його ім’я… Варварство! Це видовище рознервувало мене страшенно!.. Але ж, дитино, чого ти плачеш? Хіба ти знала того юнака?

Хуаніта мовчки простягла батькові записну книжечку. Бідна дівчина не могла мовити й слова, її душило ридання.

— Записна книжка? Невже його? Кажи…

— Так, його! — спромоглася нарешті промовити Хуаніта.

— І хто ж дав її тобі?

— Я знайшла її годину тому на майдані Санта-Ана і тільки що прочитала. Прочитайте й ви.

— Так, я прочитаю і зразу ж передам слідству. Цікаво… А ти заспокойся і скажи, щоб подавали обід.

ЗМІСТ

Педро Антоніо де Аларкон. Передмова Олени Олексієнко

Трикутний капелюх. Повість

ОПОВІДАННЯ

Офранцужений

Алькальд-вугляр

Ангел-охоронець

Квитанційна книжка

Розмова в Альгамбрі

Два поняття про славу

Чому вона білява?

Гарний улов

Тік-так…

Оповідання з життя

Примітки

1

Корехідор — за феодалізму — королівський урядовець в Іспанії, який виконував функції адміністратора й судді в містах і провінціях.

(обратно)

2

Агустін Дуран (1793–1862) — відомий збирач та видавець іспанських народних романсів.

(обратно)

3

Естебанільйо Гонсалес — герой анонімної іспанської шахрайської повісті.

(обратно)

4

Приміція — церковний податок на перші плоди урожаю, сплачувався натурою.

(обратно)

5

Сайнете… ауто — драматургічні жанри малих форм, поширені в Іспанії.

(обратно)

6

Даю, щоб і ти дав (лат.).

(обратно)

7

Рехідор — член міської ради.

(обратно)

8

Гаспар Мельчор де Ховельянос (1744–1811) — іспанський політичний діяч і письменник, послідовник французьких просвітителів.

(обратно)

9

Школа «офранцужених» — послідовники французьких просвітителів.

(обратно)

10

Сенья — скорочене від «сеньйора» (розмовна форма).

(обратно)

11

Трастевере — один з робітничих районів Рима.

(обратно)

12

Піціо — ім’я гранадського шевця. На початку XIX ст. він був засуджений до страти і перед смертю помилуваний. Від потрясіння у нього повипадало волосся, а обличчя вкрилося виразками. Ім’я його стало позначенням потворності.

(обратно)

13

Франсіско Гомес Кеведо-і-Вільєгас (1580–1645) — відомий іспанський письменник-сатирик.

(обратно)

14

Бриска, туте — ігри в карти (ісп.).

(обратно)

15

Фанега — міра земельної площі, яка дорівнює 1,29 га, а також міра сипучих тіл, що дорівнює 55,5 л.

(обратно)

16

Альпаргати — плетене з мотузок взуття, яке носили іспанські селяни.

(обратно)

17

Альгвасил — поліцейський.

(обратно)

18

Зовсім своєрідна (лат.).

(обратно)

19

Гардунья — тхір (ісп.).

(обратно)

20

В Іспанії тхори використовуються для полювання на кролів.

(обратно)

21

Фанданго — народна андалузька пісня-танок.

(обратно)

22

Памплона — головне місто Наварри. Під час численних війн з Францією Памплона не раз зазнавала тривалих облог.

(обратно)

23

Помона — в римській міфології богиня плодів дерев.

(обратно)

24

Сатир — хтивий лісовий і польовий напівбог; греки зображали його з козлиними ногами, рогами, вухами і хвостом.

(обратно)

25

Це ти сказав (лат.).

(обратно)

26

Непрохане виправдання доводить вину. Яка людина, така і її мова… досить уже, припинімо суперечку (лат.).

(обратно)

27

Частина іспанського прислів’я: «Казала галка вороні: відсунься, чорнобока, бо забрудниш мене».

(обратно)

28

Олійна лампа. Такі лампи вироблялися в Люсені, місті в провінції Кордова.

(обратно)

29

Алькальд — міський голова, староста в селі.

(обратно)

30

Назва заупокійного псалма католицької служби.

(обратно)

31

Арчена — містечко в провінції Мурсія. Мурсійці в Іспанії мають репутацію хитрих людей, пройдисвітів.

(обратно)

32

Пардо — літня резиденція іспанських королів поблизу Мадріда.

(обратно)

33

Корехім’єнто — резиденція і канцелярія корехідора.

(обратно)

34

Фраза з роману Кеведо «Історія життя пройдисвіта на ім’я дон Пабло Вільєгас».

(обратно)

35

Традиційний поклик нічної сторожі на вулицях іспанських міст. Час і стан погоди оголошувались регулярно через певні проміжки часу.

(обратно)

36

Дослівно: після хмар… Діана (тобто Місяць). Аларкон перефразовує відомий латинський вислів «Post nubila Phoebus» — «Після хмар — Феб» (тобто Сонце), що означає: похмурі часи зміняться світлими, горе — радістю.

(обратно)

37

Мітенки — рукавички без пальців.

(обратно)

38

«Четвертий стан» — простий народ. Перші три стани: дворянство, духівництво, міщани.

(обратно)

39

День (ніч) святого Симона і святого Юди за католицьким календарем — 28 жовтня.

(обратно)

40

Арроба — міра ваги, в Кастілії вона становить 11,5 кг.

(обратно)

41

Гарсія де Паредес (1466–1530) — іспанський воїн, наділений величезною фізичною силою. Уславився в боротьбі з французами.

(обратно)

42

Другого травня 1808 року відбулося перше збройне повстання народних мас Мадріда проти французьких військ, яке, однак, було придушене. Це послужило сигналом до повстання проти інтервентів по всій країні.

(обратно)

43

Мілон Кротонський — грецький атлет. Під час олімпійських ігор він з биком на плечах чотири рази обійшов арену. (Гарсія де Паредес за свою силу був прозваний «Самсоном з Естремадури» та «Іспанським Геркулесом»).

(обратно)

44

Католицький король — Фердінанд II Арагонський (1452–1516), перший король об'єднаної Іспанії.

(обратно)

45

Кіріналь — палац у Римі. В ті часи служив літньою резиденцією папи.

(обратно)

46

Олександр Борджіа (1442–1503) походив з аристократичного іспанського роду і був родичем Гарсії де Паредеса.

(обратно)

47

Козенца — провінція в Італії.

(обратно)

48

Манфредонія — королівство Неаполітанське.

(обратно)

49

Серіньола — місто в Італії, де в 1503 р. відбулася битва між французами та іспанцями, яка закінчилася перемогою іспанців.

(обратно)

50

Битва при Павії — 1525 рік. У ній іспанці знищили понад десять тисяч французів і взяли в полон французького короля Франціска І.

(обратно)

51

Мюрат Йоахім (1767–1815) — наполеонівський маршал.

(обратно)

52

Лібра — стара міра ваги, дорівнює 460 грамам.

(обратно)

53

Гораціо Себастіан (1772–1851) — маршал Франції.

(обратно)

54

Скажіть (франц.).

(обратно)

55

Хосе Наполеон І — Жозеф Бонапарт, брат Наполеона І, прозваний іспанцями «Пепе-пляшка» за потяг до спиртних напоїв.

(обратно)

56

Давні вороги Христа — натяк на маврів, які багато сторіч панували в південній частині Іберійського півострова.

(обратно)

57

Імператорські орли — герб Наполеона.

(обратно)

58

Абен Умейя (1520–1567) — іспанець за походженням, перейшов у магометанство. Очолював повстання маврів проти Філіппа II.

(обратно)

59

Синдик — уповноважений якоїсь громади, що захищав її справи в суді.

(обратно)

60

Гарда — металева дужка на руків’ї шпаги для захисту руки від поранення.

(обратно)

61

Миро — ароматична олива, що вживається в християнських обрядах.

(обратно)

62

Атенсіа — співзвучне з «atenciо?n» — увага, передбачливість.

(обратно)

63

Вара — міра довжини, дорівнює 83,5 см.

(обратно)

64

Бускабеатас — по-іспанському означав «шукач праведних» або «шукач справедливості».

(обратно)

65

Місто Геркулеса — Кадіс. Автор натякав на Геркулесові стовпи — скелі, що оточують протоку, де стоїть Кадіс.

(обратно)

66

Альгамбра — палацовий комплекс маврітанських володарів в Іспанії на східній околиці Гранади. Визначна пам’ятка пізньомаврітанської архітектури 13–14 ст. Приміщення Альгамбри розташовані навколо дворика Левів. Зали пишно декоровані, прикрашені кахлями, арабесковими візерунками.

(обратно)

67

Дон Фернандо та донья Ізабелла — король Арагону і королева Кастілії, які в 1469 р. уклали шлюбний союз. За часів їхнього правління була відвойована Гранада, проводилася політика винищення маврів та євреїв, була запроваджена інквізиція, споряджені експедиції Колумба.

(обратно)

68

Сегрі — впливовий мусульманський рід у Гранадському еміраті. З 756 р. Гранада входила до Кордовського емірату (з 939 р. — халіфату). У 1238–1492 рр. Гранада — основа Гранадського емірату. З 1492 р. вона входить до складу Іспанського королівства.

(обратно)

69

Назарейське — тобто християнське (від назви міста Назарета, де, за євангельською легендою, народився Христос).

(обратно)

70

Абенсеррахе — маврітанський рід, дуже впливовий в Гранадському еміраті. Його суперництво з родом Сегрі було однією з причин падіння Гранадського емірату. Хінес Перес де Інта в середині XVI ст. написав «Історію родів Сегрі та Абенсеррахе», яка надихала Шатобріана.

(обратно)

71

Генераліфе — палац і сади маврітанських володарів поблизу Альгамбри, пам’ятник арабської архітектури в Гранаді.

(обратно)

72

Роденья, канья — андалузькі народні пісні. Соледад — протяжна пісня, танок. Плаєрас — народна андалузька мелодія.

(обратно)

73

Ідеться про найвідоміших представників серед іспанських літераторів, художників, музикантів, критиків, архітекторів другої половини XIX століття.

(обратно)

74

Іспанська революція 1854–1856 рр., спрямована проти абсолютизму. В 1855 р. було проголошено нову конституцію, яка встановила принцип народного суверенітету, ввела свободу друку, проте залишила католицтво державною релігією. Зберігалося також поміщицьке землевласництво, пережитки феодалізму не були викорінені.

(обратно)

75

Сильфіда — у повір’ях багатьох європейських народів — один з видів ельфів — духів повітря.

(обратно)

76

Сіпаї — наймані солдати в Індії, яких вербували в англійську колоніальну армію з місцевих жителів.

(обратно)

77

Наполеон III — Луї-Наполеон Бонапарт, французький імператор (1852–1870), вів численні загарбницькі війни, зокрема в Індокитаї.

(обратно)

78

Спіритуалісти — представники об’єктивно-ідеалістичного напряму в філософії.

(обратно)

79

Усі три назви дерев вигадані.

(обратно)

80

Ебен — чорне дерево.

(обратно)

81

Мається на увазі Іспанська війна (1700–1740), спричинена вступом на престол Філіпа V, який після смерті Карлоса II, останнього короля з Австрійського дому, воював за іспанську спадщину з Австрією, Англією, Голландією та Португалією. Війна завершилася Утрехтським (1713) та Роштаттським (1714) миром.

(обратно)

82

Мараведі — старовинна іспанська монета.

(обратно)

Оглавление

Педро Антоніо де Аларкон ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість та оповідання

ПЕДРО АНТОНІО ДЕ АЛАРКОН

ТРИКУТНИЙ КАПЕЛЮХ Повість

  Від автора

  І Які тоді були часи

  II Як тоді жили люди

  III Do ut des[6]

  IV Жінка (зовнішній вигляд)

  V Чоловік (зовнішній вигляд і внутрішній світ)

  VI Таланти подружжя

  VII Основа щастя

  VIII Чоловік в трикутному капелюсі

  IX «Но-о, довговуха!»

  X В альтанці під лозами

  XI Облога Памплони[22]

  XII Десятини і приміції

  XIII Казала галка вороні…[27]

  XIV Поради Гардуньї

  XV Буденне прощання

  XVI Лиховісний птах

  XVII Сільський алькальд

  XVIII Тут ви дізнаєтеся, що сон дядька Лукаса був не дуже глибокий

  XIX Голоси, що волають у пустелі

  XX Сумніви і дійсність

  XXI Захищайтеся, кабальєро!

  XXII Гардунья пнеться із шкіри

  XXIII Знову пустеля і вже знайомі голоси

  XXIV Тогочасний король

  XXV Зірка Гардуньї

  XXVI Протидія

  XXVII Іменем короля!

  XXVIII Слався, пречиста діво! Пів на першу ночі! Дощу немає[35]

  XXIX Post nubila… Diana[36]

  XXX Шляхетна сеньйора

  XXXI Око за око

  XXXII Віра й гори зрушити може

  XXXIII Ну а ти?

  XXXIV Жінка корехідора теж гарна!

  XXXV Постанова верховної влади

  XXXVI Закінчення, мораль та епілог

ОПОВІДАННЯ

  Офранцужений

    І

    II

    III

  Алькальд-вугляр

    І

    II

    III

    IV

    V

    VI

  Ангел-охоронець

    I

    II

    III

    IV

    V

  Квитанційна книжка (Сільська бувальщина)

    І

    II

    III

  Розмова в Альгамбрі[66]

    І Хресний хід

    II Останній з роду Сегрі[68]

    III Фанданго

  Два поняття про славу

  Чому вона білява?

    І Оповідання з п’яти новел

    II Чому вона білява? (Сіпайська[76] бувальщина)

  Гарний улов

    І

    II

    ІІІ

    IV

  Тік-так…

    І

    II

    III

  Оповідання з життя

    І

    II

    III

ЗМІСТ

*** Примечания ***