Двоє під однією парасолькою [Сергій Абрамов] (fb2) читать онлайн

_{З російської переклали А. І. ГРИЦЕНКО та А. В. ДЕНИСЕНКО}

_{Перекладено за виданнями:}

_{СЕРГЕЙ АБРАМОВ Однажды, вдруг, когда-нибудь… М, “Молодая гвардия”, 1983.}

_{СЕРГЕЙ АБРАМОВ. Выше радуги. М, “Детская литература”, 1983.}

БЛУКАЧ (Юнацька фантазія)

1

Приглушені тони осені…

Та ні, нісенітниця: а як же тоді — буяння фарб, бунінське — осінній строкатий терем? Ліс — жовтий, червоний, оранжевий, але ще і зелений, і коричневий під ногами. І базарні айстри, і маківки “золотих кульок”. Це — те, що від природи. А є ще ряд урбаністичний, по-простому — міський: жовті, червоні, оранжеві, зелені, коричневі “Жигули” та “Волги”, кольорові квадрати класиків на асфальті, чорно-білі, контрастні жезла міліціонерів. Та й одяг, вдягаються тепер яскраво, натовп нарядний…

Все так. А як же бути з небом?

Згадали Буніна, то не гріх згадати й Олександра Сергійовича. “Уж небо осенью дышало…” Осіннє небо — блякле, вицвіле під літнім сонцем, його вже й блакитним часом не назвеш, а якщо хмари набіжать, затягнуть — сіро-сіро…

— Бородін, ти спиш?

Це йому. Наче грім небесний, немов відплата за лінощі мислення. Останній навчальний рік, пережити його, перемогти…

— Ні, Алевтино Іванівно, хіба заснеш?

Хамська відповідь, звичайно, але Алевтина вибачить.

— Вдома треба спати, Бородін, а на заняттях слухати педагога.

Логічно, хоча й банально. Та якщо встати зараз і сказати, що котру вже ніч як слід не висипається, — засміють. Накинуться, немов пси ланцюгові, як старик Ледньов каже, здогадками замордують. І Алевтина осторонь не залишиться.

— Я слухаю, Алевтино Іванівно, я весь — немов те велике вухо.

Усміхнулася. Уявила Ігоря Бородіна у вигляді вуха. А однокашничкам лише палець покажи…

— Тихо, тихо, діти… Закінчили розмови, продовжуємо далі урок…

Продовжуємо… Отже, на чому ми зупинилися? Авжеж: приглушені тони осені. Вікна у класі чисті, до блиску вимиті перед початком навчального року, за один вересневий тиждень ще не запорошилися, а видно крізь них лише небо, тьмяне, як прані-перепрані джинси, з латками хмар. Як сказано? Порівняння у дусі кінця двадцятого століття, яскраве, переконливе, лаконічне. А старик Ледньов сказав би просто: засумувало небонько. І додав би: прости господи…

— Ну, досить, — це знову Алевтина, не йметься їй. — До дзвінка ще п’ять хвилин, я вас залишаю. Тільки тихо!

Яка шляхетність! Хоча і п’ять хвилин, але наших.

— Бородін, залишся.

Не вийшов номер.

— Чи це треба, Алевтино Іванівно?

— Ну ти й нахаба, Бородін! Якщо я кажу — то треба.

— Ваш наказ закон, — це вже за звичкою, щоб останнє слово було за ним. А так не треба до Алевтини чіплятися, добра вона і історію непогано веде, цікаво…

Сіли навпроти одне одного за одним столом, навіть колінками стукнулися, створили обстановку задушевності, відвертості, чого ще там? Віч-на-віч, і погляд пронизливий, він душу юну, як блискавка, пробива, та-та-та-та-та-та звичайний, та-та-та-та-та-та-та-та-та не п’є. Експромт.

— Що з тобою, Ігорю?

— А що зі мною, Алевтино Іванівно?

— Ти останнім часом став якийсь неуважний, очудненний.

Гарне слово — очудненний. А якщо вдуматися — нічого доброго. Очудненний — це дивакуватий, зсунутий по фазі, псих ненормальний. Дякую, Алевтино Іванівно.

— Дякую, Алевтино Іванівно.

— За що?

— За слово.

— Не зрозуміла.

— І не треба. Спочатку те слово…

— Цікавишся, що потім буде?

— Та ні, це я так.

— А я цікавлюся.

— Ваше право.

— Що сталося, Ігорю? Ти тут, і тебе немає. На інших уроках таке саме?

— Вам скаржилися?

— Поки що ні.

— Дуже приємно.

— Десятий клас, Ігорю, випускний. Ти ідеш на медаль…

Йду “на ви”. Хто кого: я — медаль чи вона — мене?

— Не хвилюйтесь, Алевтино Іванівно, я постараюся не підвести рідну школу, альма-матер, так би мовити, куди ми “ребятишками с пеналами и книжками…”.

— Ну що ти за людина, Бородін? Нічого святого…

Що за людина? Та так собі, серединка наполовинку, вчений хлопчик ста вісімдесяти сантиметрів від підлоги. А святого і справді нічого… Старик Ледньов каже: “Святість, як і розум, — якщо бог не дав, то і в крамниці не купиш”. А що вважати святістю? Проскурки, ладан, мощі? Пелікан сказав Ледньову: ти, старик, святий непомірно, тобі на щоку наступи — спасибі скажеш… Ні, таким святим бути не хочеться. А яким хочеться? І чи хочеться взагалі?..

— Звичайна людина, Алевтино Іванівно. Та ви не турбуйтеся, не треба, нічого зі мною не робиться, просто збагнув, навіщо мені голова.

— А раніше хіба не знав?

— Раніше я нею їв. А тепер ще й думати розпочав.

— Краще пізніше… І про що ти думаєш, якщо не секрет?

— Про все, Алевтино Іванівно, хіба мало про що. Як надумаю — повідомлю.

— Ну йди, Бородін, думай…

Ось і поговорили. Алевтина засмучена: не проникла в душу юнака Бородіна, не знайшла контакту і тепер сама себе сварить. І даремно. Бородін і сам нині своєї душі не знає, вона йому — як темний ліс. Бідолашний Бородін… Так і заплакати недовго — від жалю до себе. А тим часом Алевтина має рацію: рік випускний, а завтра контрольна з фізики. Хоча вона й обіцяє бути нескладною, проте підготуватися треба.

Вийшов надвір, назустріч йому — Пащенко, гордість школи, стрибун у висоту, чудовий хлопець, друг і товариш.

— Чого ти до Алевтини причепився?

— Це не я до неї, це вона до мене.

— Як завтра з фізикою?

— А що? Напишемо, не вперше.

— Я за тобою сяду, гаразд?

— Немає проблем, Валеро.

— Що ввечері робиш?

— Думаю, — підкреслює голосом. Пащенко засміявся:

— Ти часом, бува, не подався до дзен-буддистів? Самоспоглядання, самозаглиблення… Хочеш, мантру підкажу?

Мантра — віще слово, зачіпка для відходу в нірвану. Інтелектуальна людина Валера Пащенко, все він знає, все він чув.

— Дякую, Валеро, у мене є.

А що йому ще відповісти?

— Не запитую, не цікавлюся, негайно зникаю. Пам’ятай про контрольну!

Пам’ятаю, пам’ятаю, на пам’ять поки що не скаржуся. Все буде гаразд, Пащенко загляне через плече, з його зростом це нескладно, спише, що треба…

Віще слово — пам’ять. Відмінна зачіпка для самозаглиблення. А яка пам’ять у сімнадцятирічного хлопця, який ще не жив, а лише проростав у тата з мамою на виду? Пам’ять на події: переїзд на нову квартиру, тижневий похід на велосипедах по Московській області, поїздка з батьком на Урал, “О море в Гаграх! О пальми в Гаграх!” Пам’ять на речі: знову ж таки велосипед “Старт-шосе” з десятьма передачами — мрія восьмикласника Бородіна, згодом — кольоровий телевізор, нові меблі, п’ятдесятитомна дитяча бібліотека… Пам’ять на зустрічі: тут всього не перелічити… Що ще? Нічого. Нічого згадувати. І тоді на допомогу може прийти чужа пам’ять. Батьківська, скажімо. Хоча у нього також, чесно кажучи, багато не назбираєш. Єдине, що було, — війна. Так він тоді хлопчиком був в евакуації з матір’ю, з Ігоревою бабусею. А батько, тобто Ігорів дід, воював, дідові було б що згадати для внука, так не дожив він до Ігоря, помер у шістдесятому.

Отож, батьку, немає чого згадувати, самому Ігореві нічого згадувати. Друге покоління тих, кого життя не било, кому не влаштовувало випробувань, де людину перевіряють на розтяжку і на закрут, кажучи мовою нелюбимої Пащенком фізики. Друге покоління благополучних. Нудно жити на білому світі…

День у нього був розписаний по клітинках: спочатку обід, залишений матір’ю на плиті і в холодильнику, уроки — під яскравим гаслом: “Йду на медаль”. Потім швиденько переодягтися, хряпнути дверима, бігом униз, через дорогу, чхаючи на світлофори, в бокові ворота парку “Сокольники”, повз Палац спорту, повз кафе “Фіалка”, повз павільйон атракціонів, повз дитяче містечко з дерев’яними лисицями, вовками і Бабою Ягою, повз паркан міжнародної виставки — далі, далі, до лісу, до осіннього парку, де білки, які не поміняли ще руду шкірку, стрибають на плече, витягують тупий писочок, щоб одержати гостинець.

Там, за зламаною лавкою, на якій ніхто не ризикує сидіти, є двостовбурна береза, мов велетенська рогатка. Можна стати поруч, прихилитися спиною до шерехатого стовбура, заплющити очі…

А потім розплющити й побачити інший ліс, і дорогу в іншому лісі, суху, ще по-літньому курну, і низьке багаття біля дороги, і старика Ледньова, який ладнає казанок над багаттям. І почути звичне:

— Набери хмизу, Ігорочку.

2

За хмизом далеко ходити не доводилося: початок осені, літо, мабуть, спекотне було, безводне, сушняку довкола сила-силенна. Цілу осику, не відаючи ким зламану, висохлу, вже без листя, притяг до вогнища Ігор. Старик Ледньов казанок приладнав, дістав з торбини бляшанку, давно знебарвлену, зі стертим малюнком, відсипав на долоню чаю, понюхав.

— Нектар, чистий тобі нектар… — Висипав у казанок, звідти зашипіло, немов не чай, а зілля якесь кинули у воду.

Відверто кажучи, Ігореві не подобався чай, заварений, як суп, непрозорий, чорний, хоча й запашний. Він зморщився, наперед уявивши смак “супу”, але не став лізти з зауваженнями, проказав тільки:

— Ніж дайте.

— Ножичок тобі, ножичок… — ніби заметушився Ледньов, проте без усякої суєти, точно сунувши руку до торбинки, дістав звідти складаний мисливський ніж з кістяною ручкою. — Не поранься, Ігорочку.

— Ніщо… — згадалося десь вичитане слово, старе, навіть древнє, “з Даля”, як казав батько. Мертва мова.

Проте старика Ледньова на простачка не купиш. Брову підняв, глянув:

— Стилізуєшся, Ігорочку… Не твій це вираз, простонародний…

— Ніщо… — вперто повторив Ігор.

Сперечатися не хотілося. Рубав ножем осику, підкидав до багаття гілки, думав, що погано без сокири. Харчуються всухом’ятку, лише чаєм і запивають сало та хліб — з тієї ж торбини Ледньова. Добре було б прийти в село, зупинитися у кого-небудь в хаті, випити молока, а коли знайдеться, то й посьорбати справжнього супу. Правду кажучи, звідки він у селі — справжній? М’яса немає, а з картоплі та буряка нічого путнього не приготуєш. А що про сокиру пошкодував, то минулого разу діло було. На вечір з якогось поля вкрали картоплі, добра картопля тут вродила, велика, міцна — так поки її зварили, Ігор усі ноги збив, хмиз у багаття носив, щоб не згасло завчасно. А якби була сокира, то нарубали б дровенят.

Сокира була на Ігоревій московській квартирі, але квартира ця існувала в іншому світі, в іншому часі, в іншому вимірі, одне слово — невідомо де, і приносити звідти нема чого, це Ігор знав точно. А тут, у цьому світі, в цій осені, був рік вісімнадцятий, розпал громадянської війни — ось як склалося в Ігоря! — і старик Ледньов, випадковий Ігорів супутник, людина з цього світу, з цієї осені, не зумів би гідно оцінити “приношення” свого юного друга по мандрівці. Яке “приношення”? Ось, наприклад, сокира, на обушку якої — ігор запам’ятав — вибите клеймо заводика. А про заводик той уже й згадки не було…

— Чай готовий, будь ласка, прошу почастуватися, — проспівав Ледньов козлетончиком, зробивши над казанком, над парою якісь паси, потім сів, схрестивши ноги, заспокоївся, сумно проказавши: — Розливай, Ігорочку.

Чай пили з кухлів, обшпарюючись. Сало з хлібом старик ще раніше нарізав, добре сало.

Ігор сказав, не приховуючи зловтіхи:

— А “болесть”, отже, ваше слово? Також під народ підряджаєтесь?

— Підряджаюсь, Ігорочку. — Всупереч звичаю Ледньов був спокійний, не гарячкував, не ліз на рожен. Відставив кухоль, учепився п’ятірнею в свою університетську борідку, дивився, як загасало біля ніг слабке багаття. — Нині ми усі ряжені, інакше не проживеш. Ти до мене: маска, маска, мовляв, я тебе знаю. А під маскою — інша маска, і нічого ти, виявляється, не знаєш, не відаєш. А що під народ, так усі ми з однієї землі вийшли. Пригадуєш, у Івана Сергійовича: мій дід землю орав…

— Ваш навряд.

— Ну, мій дід не орав, так, по землі він ходив, по тій, по якій і ми з тобою ходимо.

Ігоря часом дратувало іронічне багатослів’я Ледньова, хай необразливе, пусте, але ж дуже вже нікчемне в цей важкий час, який сам Ледньов називав братовбивчим.

— Павле Миколайовичу, любий, ви ж професор російської історії, пишним стилем з кафедри істини виголошували, студентів у себе закохували. Якого ж дідька ви підпрягаєтесь, та не в народ навіть, а в блазня?

Образився старик? Немовби ні, а втім, хтозна.

— Блазні — вони народові любі… А ти, Ігорочку, звідки знаєш, як я з кафедри істини виголошував? Може, за це студенти-студіози мене і любили? Та й не професор я давно, а прохач, у світі покинутий. І ти зі мною, синок інтелігентних батьків, барчук безвусий, — теж прохач. Як у писанні сказано: буде день, буде їжа. Немає тепер ні професорів, ні дворян, ні студентів, ні інтелігентів. Є люди, які жити хочуть.

А справді-таки — вижити…

— Нудьга яка у слові: ви-и-ижити… Вити хочеться.

— А ти вий. Над усією Росією виття стоїть, і брат на брата війною йде.

— І хто ж з братів має рацію?

— Обидва дурні. їм у мирі блаженствувати, а вони мечами брязкають.

Все це вже було, було, розмова багатосерійна, довга, немов по телебаченню, якого ще не винайшли.

— Мир у людцях і прихильність, і цар-батюшка цим миром мудро править?

— Ну, це ти, Ігорочку, занадто. Час для царя закінчився.

— Це ви так вважаєте, а дехто з братців, вами згаданих, інакше думають. Від того й мечами брязкають.

— І звідки в тебе, Ігорочку, стільки злоби? І не жив ще, а злостишся.

— Я не злостюсь, а кажу те, що думаю.

— У тебе родичі хто? Інженер татечко, чи не так?

— Ну.

— А ти не нукай, не запряг. А думаєш не як дитя інженера, а як син куховарки.

— А самі ви з яких будете, Павле Миколайовичу, чи, бува, не з родини куховарки?

— Грубий ти, юначе, але правий по суті… — засміявся, відкинувся на землю, задер горе-борідку. — Гарно в небі-і…

Ігор також ліг на спину, всунув у рот травинку — ламку, гірку. Власне, початок вересня за старим стилем, а нового ще не ввели. Небо гарне, чисте, хмарами не закаламучене. Зірки великі, блискучі, здається, нетривкі, подумай — і покотиться зірка, засяє наостанок — загадуй бажання. А яке бажання?

Йому часом хотілося розповісти мудрому професорові історії про те, що буде завтра, позавтра, потім. Повідати, який із братів правий, як кажуть, не історично, а істинною, не нинішньою правотою, щохвилинною, не підвладною часові. Професор не дурень, Ігор давно його розкусив, грає старик хитро, комедію ламає, подобається йому блазнем себе відчувати, та й насправді з людьми у нього розмова добре виходить, вірять йому люди, що зустрічаються на їхньому шляху. І не виключено, зрозуміє його професор, та яка з цього користь? У пісні, яку він, напевне, не знає, але яку співають уже і ще раніше співали, є такі слова: вийшли ми всі із народу. Професор для людей його кола, для університетської еліти — типовий вискочка, син селюка, землеміра, куховарчина дитина, сам себе, подібно до Мюнхгаузена, за волосся “в люди” витягнув. Чи йому не знати, хто правий. І розмова-суперечка ця, як уже відзначалося, давно між ними ведеться, Ігореві вже вона остогидла, а старик Ледньов — як огірок, як юний піонер: завжди готовий побазікати.

Одне слово, можна було б пояснити старику на пальцях ту Історію, про яку він поки що не відає, якої поки що немає. Можна, але не треба. Не для того Ігор прийшов у цей світ, у цей час, у цю пам’ять…

А навіщо прийшов?

Зірки над головою висіли нерухомо, і, якщо примружитися, небо перетворювалося на тонко намальований театральний задник з якоїсь побаченої в дитинстві вистави — ну, скажімо, з “Синього птаха”.

— До Москви б швидше… — мрійно протягнув Ігор.

Ледньов відгукнувся з темряви:

— Далеко до першопрестольної. Тут, верстов за п’ятдесят, містечко буде, пам’ятаю.

— Забрідали туди, чи що?

— Так пам’ятаю. Чужа ця пам’ять, запозичена.

Виходить, і старик Ледньов чужою пам’яттю промишляє, своєї бракує. Добре, що вона є — чужа, вже котре століття нею живі…

— Чули про нього, про містечко це?

— Та й ти чув, та лише повз вуха пустив. В Іванківці мужик розповідав. Федором його звали, здається…

Яка різниця, як звали мужика! А Ледньов запам’ятовує, ніколи жодне ім’я не сплутає. Ігореві в нього повчитися треба, як з людьми поводитися.

Ігор, траплялось, відчував себе не сімнадцятирічним юнаком, майже чоловіком, а жовторотим сосунком, отаким собі п’ятикласником чи навіть учнем підготовчого класу. Соромиться, очі додолу опускає, особливо як з жінкою розмовляє, а гірше — з молодою. Дивина: сільські молодиці дивилися на Ігоря, як на лялечку, як на несправжнього, тільки що не мацали. А ще й долонями сплескували: ой, голодний, ой, стомлений! І дивилися, як їв, мало не в рота зазирали. Зрозуміло, не від злості — з жалю, з доброти душевної, а все ж від ніяковості діватися нікуди. Не звик до такої уваги.

— Федір — це де Ганна?

— От молодець. Сподобалася Ганна?

— Ще б пак… — буркнув під ніс, а про себе — ледь не криючись від себе — подумав: і справді, гарна. Однак тільки — мимо, мимо, дорога йде далі…

— А вранці, якщо раненько встанемо, поснідаємо, чим багата твоя Ганна, і ще до одного села зайдемо — до міста. Називається — Лежньовка.

— Також чужа пам’ять?

— Звичайно.

Колоритний, дідько забирай! Коли забуває він про свою роль отакого Платона Каратаєва, горьківського Луки, нормальною людиною стає. Одне слово — професором. А втім, Ігор звик, а відзначає все це машинально, між рядків.

— А Пелікан де, казав, буде?

— Хто що про Пелікана відає?

— Шкода.

— Невже засумував?

— Та ні, так просто…

А таки засумував, Бородін, чи не так? Скучив за Пеліканом, за таємницею, що з ним пліч-о-пліч ходить, за його усмішкою, за приказкою дивною: “їхали бояри”. Хто такий Пелікан? Що за кличка дивакувата, пташина? І не просто пташина — Сорока там чи Орел, а екзотична, яскрава. Ледньов кличе його по-людському: Григорій Львович, а Пелікан немовби ображається, про всяк випадок удає, що ображений. Називай мене пташиним ім’ям — і край! От ніс у нього, звичайно, здоровенний — може, від того?

Він з’являється і зникає, як хоче: тільки-тільки виник, а за кілька годин слід прохолов. Але йде паралельним курсом з Ледньовим та Ігорем, у ті ж країни рухається.

Ігор запитував його, хто він за професією, з якого роду-племені. Сміється, жартує: пелікани — птахи вільні, весняні… Дивний чоловік.

Отож добре, що згадав:

— Павле Миколайовичу, а хто в Лежньовці?

— Не зрозумів тебе.

— Червоні чи білі?

— Усі люди.

Отакої! Ігор щодо цього мав іншу думку.

— А все-таки?

— Не знаю, Ігорочку. Прийдеш — подивимося.

— Чи не пізно буде?

— Кого ти боїшся? Червоних? Білих?

— Зелених… — буркнув, не маючи бажання всоте пояснювати, щоб не повертатися до втомливої старої суперечки. Старику тільки привід дай… Кумедно: скільки вони йдуть, а все якось виходить, що ні білих, ні червоних віч-на-віч, так би мовити, не зустрічали. В яке село не зайдуть — порожньо, ніхто не стоїть. Пояснюють: були, щойно знялися. А хто був? То червоні, кажуть, то білі. А які кращі? Мовчать, мнуться. І це зрозуміло: бояться перехожих людей. Скажеш, що червоні хороші — а якщо білим донесуть? І навпаки.

Люди…

По-ледньовському: вижити хочуть.

Сказав про це Пеліканові, а він сміється:

— Бач, що вигадав, їхали бояри! Вони, брате, чесніше за нас з тобою живуть і житимуть. А мовчать тому, що брехати не хочуть, і як по правді — не знають ще.

Ігор нагадав йому про почуте:

— У стариків Чохових білі двох дочок запороли.

А Пелікан знову сміється:

— Вірно! Адже в селі, їхали бояри, червоних поки не було. Ось вони і не знають, скільки дочок ті запорють.

Ігор обурюється:

— Ну, знаєш, говори, та не заговорюйся!

А Пелікан дивився на нього хитрим оком, друге примруживши до шпарки, запитував, немов начальник:

— За червоних уболіваєш, любий?

І це вся розмова. Ох, Пелікан, Пелікан. Григорію Львовичу…

Старий Ледньов, професор історичний, заворушився, влаштувавшись зручніше, сказав сонним голосом:

— Ранок за вечір мудріший, лягай, Ігорочку, синку рідний, завтра ра-а-несенько розбуджу, тільки-но на світ займеться. — І захропів. Засинав він завжди, як немовля, ні про яке безсоння не знав, снотворних в торбині не носив.

А Ігор не спав.

Заплющив очі, потім знову розплющив і побачив інший ліс, ще світлий, передвечірній, прозорий, і стежинку, протоптану сотнями ніг, і зламану лавку, і рогатку берези. Вдома він уже був, удома.

3

Що все це було?

Сон наяву? Розпашіла фантазія? Уява — наскільки хвороблива, настільки і багата?

Або інакше. Традиційна подорож у часі? Крок до іншого світу? Складна навіяна галюцинація?

Якби Ігор Бородін любив наукову фантастику, то він запросто міг би застосувати такі терміни, як, скажімо, “нуль-перехід” чи ще чистіше — “порушення цілісності просторово-тимчасового континуума”. Щедрі на видумку фантасти враз пояснили б геть усе, підвели б наукову базу — на рівень доброї гіпотези, назавжди затаврувавши те, що сталося, як, скажімо, “ефект Бородіна”. Чи так?

А по суті ніяк. І відповіді на природне запитання: “Що все це було?” — на жаль, не існувало. Просто одного разу, зупинившись біля цієї берези, Ігор Бородін неймовірно забажав дива, заплющив очі, і чуло пам’ять послужливо перенесла його туди, де жили люди, які були наділені цією пам’яттю. Зауважимо у вищесказаному два слова: “неймовірно забажав”. Зауважимо і віддамо їх на відкуп усім тим, для кого фантастика має обов’язково залишитися науковою. Хай вони вигадають для себе яке-небудь “біопси-поле”, яке саме і викликало “порушення цілісності тра-ля-ля-континуума”. Хай. Самому Ігореві цілком досить слова “диво”. А якщо вже бути зовсім чесним, то яка різниця — що все це було? Ігор-бо ж не замислювався над поясненням, просто йшов до берези і…

До речі, береза, як виявилося, безпосереднього відношення до переходу не має. Одного разу, боячись, що зустріне батьків, які повертаються з роботи, ще розпочнуться запитання: куди? навіщо? коли повернешся? — Ігор пішов у минуле одразу з дому, з власної кімнати. І спрацював “нуль-перехід”, не відмовив таємничий “континуум”. Не в березі справа — в самому Ігорі. В чужу пам’ять можна подорожувати з будь-якого вокзалу. Просто з двостовбурною березою пов’язана, власне, перша подорож, а Ігор завжди був схильний романтизувати прикмети місця.

Але тим часом контрольна насунулась у свій час, тобто в наш — час пам’яті Ігоря і Валери Пащенка, в якого пам’ять була трохи гірша, ніж у приятеля: він погано запам’ятовував формули, всілякі закони Ома і Гей-Люссака, вважав себе природженим гуманітарієм. Проте списував усе вміло, без помилок, не викликаючи жодної підозри у фізика. А вже радощів!..

Ляснув Бородіна по плечу:

— Цю справу треба відзначити.

— Яким чином? — поцікавився Ігор, оскільки пащенківське формулювання наштовхувало на відомий висновок.

Не можна сказати, звичайно, що, доживши до сімнадцяти років, Ігор зовсім не знав смаку відповідних напоїв. Знав. І непогано ставився, наслідуючи в цьому батька, до білих вин типу “Цинандалі” чи там “Гурджаані”, не кажучи вже про вино із складною інтимною назвою “Лібфраумільх”. Але, по-перше, ні він сам, ні його домашні ніколи не зловживали цими напоями, а вдало виконана контрольна не вважалася Ігореві достатнім приводом для “зловживання”. А по-друге, Пащенко у нас спортсмен, “режимник”, то куди ж він пнеться зі своїм “відзначити”?

Але Валера Пащенко залишився вірний собі:

— Є пропозиція піти в кіно, — сказав він.

— Що дивитися?

— Щось про кохання.

— Про те, як двоє дурнів безперервно бігають одне за одним? Сам дивися.

— Сам не хочу. — Пащенка з шляху не звернеш, коли вже вирішив — виконає. — Тоді інша пропозиція. Ходімо в гості.

— До кого?

— До Наталки Яковлєвої.

Цю пропозицію варто обміркувати.

— Привід?

— А так.

Гарний привід, переконливий.

— В тебе що, сьогодні тренування нема?

— Вгадав, хворобливий! Так ідемо, чи як?

— А не вижене? — все-таки засумнівався Ігор.

— Нас?! Хо-хо! Вона зрадіє неземною радістю, чи… — І він задер до неба вказівний палець, виразно потряс ним десь на рівні другого поверху, але роз’яснювати своє “чи” чомусь не став, вважав, видно, зайвим. — А до неї, до речі, подруга приїхала.

— Що за подруга? Звідки знаєш?

— Відповідь перша: з подружкою Наталі купались в морі. Відповідь друга: сама сказала.

— Переконав. Вирушаймо.

І рушили, добре, що йти недалеко. А до берези Ігор вирішив піти пізніше, не втече від нього подорож в інший світ…

Сімнадцять років, гарний вік, його зрозуміти треба. І Наталі, однокласниця мила, гарненька, хвилює погляди ровесників-акселератів, а вже подруга, загадкова незнайомка з чорноморською засмагою, — тут, як кажуть, без варіантів, тут двох думок не існує: мерщій познайомитися, перемагати, негайно, негайно. “І очі сині, бездонні цвітуть…”

— А куди це ти останнім часом зникаєш? — порушив мовчанку Пащенко, не відаючи, що проник до крихкого світу мрій про Прекрасну Даму, розколов його своїм заземленим питанням.

Тому Ігор відповів сухо:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Як тільки вечір — шукай тебе, як вітра в полі.

— Гуляю.

— Сам? Чи з кимось?

Ігор зовсім не збирався відкривати таємницю другові, навіть найближчому… Про що? Ну, скажімо, про таємницю двостовбурної берези. Ні, серйозно, те, що відбувалося там, в чужій пам’яті, належало лише йому і нікому більше, ніхто не мав права навіть зазирнути до світу, що належав Ігореві, не те що зазирнути — краєм вуха почути, що він є, цей світ.

Та чи й є?..

— Сам. І з кимось. З надто цікавою Варварою, пам’ятаєш, що сталося?

— Не хочеш, то як хочеш, — Пащенко не образився.

Він взагалі не вмів ображатися, щаслива людина. І не те що тримав себе вище за образи, отаким гордієм, а просто не вбачав у них сенсу: навіщо даремно сердитися, коли життя чудове, і на міських змаганнях встановив особистий рекорд — два метри п’ять сантиметрів з другої спроби, і кубок завоював, і погода усміхається, й усі дівчата будуть наші.

Звичайно, дехто назвав би Валерку людиною з примітивною нервовою організацією, але Ігор краще за інших знав, що це не так, що Пащенко — просто добрий і розумний хлопець, для якого радість — нормальне почуття, природний стан, вмів він радіти будь-якій дрібниці. А люди з тонкою, нервовою організацією з будь-якого приводу психують, сохнуть від злості до ближнього і дальнього і випинаються з будь-якого приводу. Ігореві також були притаманні певні тонкощі цієї самої організації, яка завдавала йому чимало клопотів. Принаймні Валерці він заздрив щиросердо.

А той, навпаки, нікому не заздрив. Окрім Алика з рідкісним прізвищем Райдуга, який стрибав у висоту краще за Пащенка, але не тому, що був талановитіший, а тому, що був працьовитіший. Отак-то…

Коли підійшли до Наталчиних дверей, Ігор про всяк випадок — мовби ненароком — відступив до ліфта: чи то кнопка виклику його заінтригувала, чи механізм дверей? А Пащенко, анітрохи не вагаючись, почав щосили дзвонити в двірний електричний дзвінок, здійнявши тривогу в квартирі. Коли Наталка відчинила двері, вигукнув переможно:

— Приймай гостей, коли не жартуєш!

Наталка, білявочка, на зріст до пари будь-якому парубкові, гарненька, до речі, хоча і трохи лялькова — адже бувають ляльки-велетні, чи не так? — обдивилася усміхненого Пащенка, Ігоря біля ліфта запримітила, сказала похмуро:

— Які вже тут жарти. Ну заходьте, коли з’явилися.

Якби на Ігоря, то він повернувся б назад негайно, не стерпів би ні тону, ні сказаних слів. Однак Пащенко був далекий від світських умовностей; сказано, заходьте — значить, зайдемо. І танком поперся до квартири, з’ясовуючи на ходу:

— Хто вдома? Сама? А де подруга? Тут? То чого ж кажеш, що сама? — І вихором влетів у кімнату. — Здрастуй, здрастуй, мене Валерою звати.

А з крісла — йому назустріч — засмагла істота. Прекрасна Дама сімнадцяти рочків, також білявка, але значно менших габаритів, очі блакитні, личко засмагле, вуста, ясна річ, цукрові…

— Настя.

— Дуже приємно, — правив теревені Пащенко, закружляв по кімнаті, забігав з кутка в куток. — А ось, рекомендую, мій найкращий друг Ігор, найчистішої душі людина, інтелектуал і дзен-буддист, що досягнув неймовірних глибин занурення.

Наталка — вона-то Пащенка дуже добре знає — прихилилася до одвірка, усміхалася задоволено, а Настя, трохи приголомшена, запитала:

— Занурення куди?

— До нірвани, — зареготав Пащенко, — до таємничих надр підсвідомості, до глухих лісів сьомої сигнальної системи.

Настя дивилася на Ігоря з неприхованою зацікавленістю.

— Ви й справді дзен-буддист?

— Та жартує він, клеїть дурня, хіба ви не бачите? — сказав Ігор і сів у крісло.

Настя йому подобалася.

— Тож жартує? — полегшено зітхнула Настя. Судячи з усього, вона лякалася незрозумілого, віддавала перевагу збагненному, реальному, земному. — Ну а те, що ви Ігор, — це не жарт?

— Істинна правда…

І почалися розмови про те, про се, про минуле літо і майбутню зиму, про побачені фільми і прослухані платівки, розмови, що ні до чого не зобов’язували, але дуже приємні, цілком світські, якщо це поняття вільно віднести до не зовсім світського віку співрозмовників. Проте, слово честі, вони — розмови ці — майже нічим не відрізнялися від тих, що вели повсякчас їхні дорослі і навчені життєвим досвідом тата й мами, різниця хіба що в тому, що тата й мами згадують роботу, співробітників, а їхні діти — школу, вчителів, а все решта — однакове, повірте!

Можна, звичайно, назвати світську розмову порожньою, безглуздою, яка не несе жодної конкретної інформації. Все і справді так. Однак про що, скажіть, вести мову людям, які ще п’ять хвилин тому не підозрювали про існування одне одного і тепер не відають, чого вартий кожен з них, чим дихає, як живе? Ні, не винайшли ще певний кишеньковий індикатор інтелекту. Познайомився з людиною, подивився на шкалу: авжеж, стрілка біля червоної риски хитається, отже, розмову про Кафку або Кортасара треба вести. А в цього — у зелену риску вперлася. Поміркуємо про перемогу “Спартака” у грі на Кубок європейських чемпіонів.

Добре, хто це розуміє!..

А поки що через бідність замість індикатора світська бесіда і існує. Поговориш з людиною ні про що, тож наступного разу знатимеш, про що з нею говорити. Своєрідна розвідка словом.

Старик Ледньов дорікав Ігоря:

— Все мовчиш, Ігорочку, на людях. А люди говорити хочуть, швидше — виговоритися. Ти дай людині душу розкрити, розбалакай її, так і першим другом їй станеш, все вона для тебе зробить…

Є в Ігоря така риса: трошки губиться він у товаристві дорослих, надто, якщо воно велике та незнайоме. А якщо всі знайомі, то інша річ. Ось з Ледньовим чи з Пеліканом він на рівні почувається, не кажучи вже про батькових друзів.

Та з Настею у них чимало спільного знайшлось: вірші вона любить, і серйозному джазу перевагу надає, і російською історією цікавиться. Так усе добре йшло, коли то Пащенко, нечема і підганяйло, ні з того ні з сього запитав:

— Наталі, а коли родичі повернуться?

Наталка зиркнула на годинника.

— Мама повинна через півгодини бути. А що?

— Тікаймо, — Пащенко схопився з крісла.

— Звідколи ти моєї мами боїшся? — здивувалася Наталка.

— Я її не боюсь. Я не хочу зайвий раз потрапляти їй на очі. — Нелукавий Пащенко своєю заявою видав таємницю: отже, він надто часто потрапляє на очі Наталчиній мамі, тобто нерідкий гість у її домі. Інша річ, що таємниця ця давним-давно Ігореві відома, і не лише Ігореві — всій школі.

Ну а Настя… Причетний до чужої таємниці, Ігор не проти був створити — власне, так: створити! — свою. Спільну з Настею. А отже, Пащенко і тут допоміг йому. Зараз вони підуть від Наталки, Пащенко, як кращий друг, друг тактовний, щезне геть з очей, а Ігор піде проводжати дівчину. Осінь, падає листя, вітер кружляє його по асфальту. Лірика! Багато чого може бути осіннього вечора…

Так і сталося. Щоправда, Наталка трохи образилась: як це її кидають? І навіть краща подруга, яка, до речі, прийшла до неї коротати вечір, раптом теж поспішає не знати куди. Але Наталка — дівчина розумна, їй було зрозуміло, куди поспішає її подруга. Вірніше, чому.

Пащенко розпрощався з ними біля під’їзду, перегнувся навпіл, прополоскав біля ніг уявним капелюхом, підмів куряву з асфальту уявним пером, зойкнувши: “Ад’ю, сітуайєни!” — і зник в осінній мряці, щоб не сказати — мороці.

— Де ви живете, Насте? — запитав Ігор, бо з чогось треба було починати.

— На Кутузовському. Я їду до Дзержинки, а звідти — маршруткою.

— Але ще дуже рано, — намагаючись бути недбалим, сказав Ігор. — Може, погуляємо?

І раптом — у старих романах так написали б: немов блискавка майнула в мозку юнака! — він зметикував: у нього немає часу! Протягом вечора він жодного разу навіть не згадав про старика Ледньова, який залишився там сам-один в осінньому лісі біля проїжджого шляху.

Навіть Настя відчула, що з Ігорем щось сталося, але не запитала нічого, лише подивилася з тривогою.

— Вибачте мені, Насте, — глухо проказав Ігор. — Я не можу вас провести. Мені дуже шкода… — І замовк, чекаючи, що зараз станеться непоправне: вона повернеться і піде, і буде права. У даному разі він на її місці так і вчинив би.

Але, хвала богові, Настя поки що була на своєму місці. Вона не повернулася і не пішла, а запитала:

— Вам треба поспішати?

Ігор приречено кивнув.

— Ідіть. Я сама доїду. Не хвилюйтеся.

Вона дивилася на нього, немов чогось чекаючи.

— Вибачте мені, Насте, — повторив він. — Я дуже хочу вас бачити. Можна, я вам завтра подзвоню?

От якби ще Ігор ризикнув отак, відразу, зовсім не соромлячись, сказати все, що думає, що відчуває зараз? Та ніколи не було з ним нічого подібного. А тут чи хвилювання, що він втратить її, допомогло, чи дивна його роздвоєність: і хочеться дуже залишитися, і старик Ледньов чекає. А може, саме світська бесіда і підготувала те, що він сказав — “сам раптом”, користуючись морською термінологією?

І Настя також не підвела:

— Звичайно, подзвоніть. Я чекатиму. Телефон вам Наталка скаже, я її попереджу, — отут вона повернулася і пішла не обертаючись: все-таки марку, що зветься жіночою гординею, треба витримати. Чи — жіночою незалежністю. Вибирайте, що більше до вподоби.

А Ігор дивився їй услід і вже, мабуть, не бачив її. А бачив — внутрішнім, чи що, зором? — ліс — темний, по-нічному прохолодний, вузький, почервонілий край неба на сході: сходило сонце. Буде день, буде їжа, як каже старик Ледньов.

4

Щоразу ввечері старик Ледньов обіцяв встати першим рано-вранці і нещадно будити Ігоря. Не виходило. Ледньов ще похрапував, з головою накрившись великим брезентовим плащем, а Ігорок уже розкладав багаття на місці вчорашнього, на вуглинах, які зовсім захололи за ніч, набирав з джерела воду — ночувати доводилося неподалік від води — і тоді сам нещадно починав будити професора. Ледньов належав до щасливої категорії людей, що можуть спати в будь-якому стані, положенні, в будь-який час доби і на будь-якому місці. Мрія гіпнотизера, вважав Ігор, і якось сказав про це старику. Втім, Ледньов не погодився.

— Уявне, — сказав він. — На мені не один факір репутацію загубив. Засинаю, правильно, відразу, а потім він мені, як водиться, наказує: йди туди, роби те, ти пташка, ти рибка. А я сплю солодко, без рухів, усупереч гіпнотичній науці.

Ігор не став тоді з’ясовувати, чому Ледньову так щастило на зустрічі з гіпнотизерами. Сам він до сімнадцяти років дожив, але ще жодного з них не бачив. Чи то кількість їхня дуже зменшилась порівняно з пресловутим тринадцятим роком, чи то вигадував старик, як завжди. Це несуттєво.

Ось і тепер Ігор приладнав над багаттям закурений казанок, мідний, луджений, значно важчий, аніж алюмінієвий — сучасний Ігореві, стягнув з професора плащ.

— Павле Миколайовичу, підйом!

Професор скрутився на сухому ялинковому гіллі, коліна до підборіддя підтягнув, руками їх обійняв, очі не розплющував. Проте сказав:

— Зараз, зараз… Відійди од мене, недолюдку.

— “Я пришел к тебе с приветом рассказать, что солнце встало”, — продекламував Ігор. І це була правда: сонце давно піднялося над верховіттям дерев, висвітило вижовклу траву в лісі, гріло. День обіцяв бути теплим, а то й спекотним.

— Я ж сказав: зараз… невже не розумієш? — плаксиво затягнув Ледньов. Раптом розплющив одне око — ліве, глипнув ним на Ігоря: — Заварку не чіпав?

— Не велено було.

— Отож-то! — Швиденько сів, як іван-покиван, п’ятірнею обличчя витер — немовби вмився. — Закипіла?

— Кипить. — Ігор завжди з цікавістю спостерігав за процесом ранкового пожвавлення старика Ледньова, саме пожвавлення, бо іншого слова не підбереш. Тільки-но лежав, немов труп, і — враз! — живий і діяльний, немовби й не спав зовсім. А щодо умивання… Не любив старик цього заняття. Казав:

— Ми в яких умовах бродимо? В жах-ли-вих! Довкола зараза. А бруд, він захисна лушпинка — заразі й не пробитися.

— Ви ж інтелігентна людина, — дошкуляв йому Ігор, — професор!

— А що професор, що професор? — приндився старик. — Не людина він, чи що? Як всі, так і я. Ось прийдемо в село, попросимо хазяїв лазенку розтопити…

Лазенка виднілася попереду. Ігор сказав:

— Поснідаємо — і в путь.

Ледньов чай зварив, заварки його дорогоцінної ніхто не чіпав, отож він і задоволений, навіть дещо розімлілий.

— Куди ти так поспішаєш? — тільки й запитав.

— До Лежньовки вашої.

— А там тобі чого?

— “Чо-го”… Професор мені називається.

— Може, Пелікан підгребе…

— Жди-надійся. Хоча, може, і підгребе, як ти посмів висловитися. Ой, моветон!

“Чо-го” — не моветон, а “підгребе”, бачте, — моветон. А де послідовність? Старик Ледньов такою не грішив.

— Він тобі що говорив, Ігорочку?

— Говорив: до міста побачимося.

— У-у, до міс-та… Отак він будь-якої миті зможе з’явитися. Хоч зараз.

— У Лежньовці він буде, — вперто сказав Ігор.

— А як ти гадаєш, Ігорочку, чи не супостат наш Пелікан, чи не злодій нічний? Ось кличку розбійничу носить…

І спробуй зрозуміти старика: чи жартує, чи справді вважає Пелікана розбійником.

— Нісенітницю ви кажете, Павле Миколайовичу, і самі про це знаєте.

— Чому нісенітницю? — Старик поїв, попив, збігав за кущі, тепер сидів, перетравлював, життям насолоджувався. А коли він у такому стані — Ігор це запримітив, — то схильний філософствувати. — Ось, наприклад, де його носить? Чому не з нами, коли йому до міста треба?

— А може, йому ще кудись треба.

— Припустимо. А нащо таїтися? Чому б йому не поділитися своїми планами з двома добрими мандрівниками?

— З вами поділись…

Ледньов насупився.

— Ображаєш, Ігорочку. В своєму нелегкому житті я ще нікого не виказав, не зрадив, на тридцять срібняків не зазираю, а раніше, до пролетарського перевороту, мені платні вистачало.

При слові “переворот” Ігор зморщився: слабкувато у професора з політосвітою, термінологію плутає.

— Все на гроші міряєте?

— А ідеали нині безкоштовно дають. З одного боку: хто був нічим, той стане всім. А з другого, відстоїмо святу Русь від посягань простолюду. Який ідеал тобі до душі, Ігорочку?

Ігор посміхнувся:

— Перший, звичайно.

— А тато твій інженер, тобто буржуй. Як поєднати?

— Батько мій так само думає.

— Хоча новій Росії інженери знадобляться: будувати ж доведеться. А як з професорами?

— Без них не обійтися, гадаю.

— Виходить, і я знадоблюся державі робітників і селян! Ох-ох, я плачу від зворушення… Отже, я також за перший ідеал. А Пелікан?

— А що Пелікан?

— Ти, Ігорочку, про його ідеали не відаєш?

А що Ігорочок відає? Нічого не відає. Темний Пелікан, як ніч. Ні червоний, ні білий, ні малиновий. Хитрує, темнить, а за усіма його базіканнями, за жартами ховається щось серйозне — це ясно. Звичайно, можна запитати прямо: за кого ти? Ну, запитав одного разу… А у відповідь почув: за маму з татом. Ігор не дуже перед ним розкривається. Не хлопчик, про правила конспірації начувався. Тим більше легенда однозначна: син інтелігентних, хоча й незаможних батьків, цілий рік жив у родичів у Ростові, йде до Москви своїм ходом, тому що потяги тепер — річ ненадійна, пішки швидше і простіше, та й землю побачити хочеться. А то що в Москві бачив? Дім та гімназію… З такою легендою ні червоним, ні білим бути не варто: біографія не дозволяє. А ось співчувати… А кому? Ну, тут Ігор почуттів не приховує. Ні перед Пеліканом, ні перед стариком Ледньовим.

До речі, легенди в них зі старим подібні. Той також до Москви тупає — аж з Царицина, теперішнього Волгограда. Застряв там у родичів покійної жінки, а в них самих семеро по лавках. Зайвий рот — то тягар. Ось і пішов професор історії своїми очима історію подивитися. Це він так каже. Поспішати нікуди, смерть — вона і в дорозі не мине, а світ довкола інший, аніж з університетських вікон. Куди ширше!

Звичайно, не легенда це на відміну від Ігоревої, а правда. Старику Ледньову приховувати нічого. Хоча… Переконань його, по-ледньовському — ідеалів, Ігор також не відає.

Так і відповів:

— Я і про ваші нічого не знаю.

У долоні заплескав, засміявся дрібненько, немов Ігор Щось смішне сказав.

— Мої ідеали давним-давно пліснявою вкрилися. Коли до Москви прийдемо, — якщо дійдемо, — я тобі їх презентую у друкованому вигляді. У друкарні Московського університету. Називаються “Смутні часи”.

— Підручник?

— Помильник, вибач. Писав про тривожні дні в державі російській, а як дожив до них, дивлюся: не про те писав. Ось вона, смута… — Він обвів коротенькими ручками довкола себе.

Але довкола був ліс і тривогою не пахло. Ігор знав: коли Ледньов впадав у патетику, краще розмову припинити. Надто багато слів.

— Час. — Ігор звівся і почав затоптувати багаття.

Ледньов осікся на півслові, ошелешено подивився на Ігоря, щось обмірковуючи.

— Час, — також підвівся, недоладний у своєму брезентовому балахоні до п’ят. Борідка войовничо стирчить. Сховав порожній казанок до сумки, закинув її на плечі. — В дорогу, Ігорочку, якщо не хочеш мене слухати.

Ігор заперечувати не став.

Йшли споро, дійшли до Лежньовки швидко, сонце тільки за полудень перевалило. Село лежало, відповідаючи своїй назві, на двох довгих і плоских схилах, немовби збігаючи вниз з гір, а внизу протікала річка, вузенька і блакитна. І ще церковка на самій горі стовбичила, як цукрова голова, дуже багата для такого села церква — з цегли, шатрова, біла, з викладеними червоною цеглою кокошниками, з червоними поребриками, здвома синіми банями. Хоча і невеличка.

Старик Ледньов зупинився, звично перехрестився на ще далеку церкву, сказав тоненько:

— Яка краса… — І покосився на Ігоря: як він?

А Ігореві також все красивим здалося. Тільки хреститися — даруйте, це вже жодна легенда не примусить.

— Тихо чогось, — сказав.

— У полі всі, — пояснив Ледньов.

Можливо, й так. Ігор погано розумівся на сільському господарстві, тим паче у ті далекі роки, коли, як пам’ятається, конячка була і за трактора, і за комбайна.

— Ну, з богом і зі словом божим. — Старик Ледньов, набравши повітря, наче він збирався пірнати, покотився по дорозі, здіймаючи тріскотняву і навіть, здавалося, брязкотіння своїм плащем. Обернувся: — Може, таки знайдеться притулок для калік перехожих…

Так він вкотився на вулицю, якщо це слово відповідає дійсності. Напевне, відповідає: дві роз’їжджені глибокі колії посередині — отаким урвищем, розпадком. Обабіч від них — утоптана померхла трава перед парканами. Паркани-стовпи та кілька прясел між ними, оце і все. Де-не-де й обвалені прясла, а то й зовсім їх немає: самі стовпи красуються, гниють.

А за парканами — хати. Ну хати, як скрізь: низенькі, підсліпуваті. І чому на Русі не тесали великих вікон? Хоча великі вікна то більше холоду, а дрова не на городі ростуть, зметикував Ігор.

— Мужиків немає, — сердито сказав Ледньов, оглядаючи цю явну безгосподарність. — Повбивали мужиків, забрали у захисники. А жінка — що вона може?

Дуже не подобалося старику Ледньову село. В такому селі, зрозуміла річ, дуже не погостюєш, тут тобі лазні не витоплять.

— Чому немає мужиків? — намагаючись бути індиферентним, запитав Ігор. — Он один стоїть…

В кінці вулиці, поважно обіпершись на паркан, усміхаючись на всі зуби, чистий та виголений, стояв Пелікан.

— Ласкаво просимо, гості дорогенькі!

І тут, немов за сигналом режисера, звідкись висипали на вулицю собаки різних мастей, заскавчали, загавкали, кинулися по коліях невідомо куди, а деякі і лишилися, почали прибулих обгавкувати. То з-за одного паркана, то з-за іншого з’явилися дітлахи, здебільшого хлопчаки, босоногі, в латаних і дірявих штанцях, а маленькі, сопливі — зовсім без штанців, хто в сорочечці, а хто й без неї. Стояли, дивилися на Ледньова та Ігоря. Чи вітром повіяло, чи то — Ігор уже був схильний до того — так було задумано, але дзенькнув дзвін на дзвіниці, єдиний раз дзенькнув і замовк.

А Пелікан стояв й усміхався.

Чистісінька містика!

Старик Ледньов на всю цю фантасмагорію подивився, звів очі до неба, ревно перехрестився.

— Що це ви, Григорію Львовичу, влаштували?

— А що я влаштував, Павле Миколайовичу, професоре наш любий?

— То нікого, нікого, а то…

І Ігор на Пелікана прохально дивився, відповіді на те ж запитання чекав.

— Випадковість, — хитро посміхнувся Пелікан, підморгуючи Ігореві. — Звичайний збіг обставин, їхали бояри. А невже ви, дорогоцінний Павле Миколайовичу, в надприродні сили вірите? Не вірте, бога нема, ось і Ігор вам це підтвердить. Та й ви самі так вважаєте, адже вважаєте, не сперечайтеся, любий… — Тут він схопив трохи ошалілого Ледньова під руку, під залізну брезентову десницю, і повів до хати, знову ж таки обертаючись і підморгуючи Ігореві, який ішов позаду.

Собаки й хлопчаки мовчки дивилися на цю виставу.

А взагалі, припускав Ігор, усі вони явно брали участь у ній. Оскільки щодо бога Ігор був з Пеліканом цілком згоден, то щоб усе, що відбувається, пояснити, залишалось єдине: визнати, що Пелікан підмовив хлопчаків сховатися, а потім виникнути в потрібний момент. І собак підмовив. Тобто собак хлопчаки підмовили. Тобто тримали їх до потрібного часу.

Ігор зовсім заплутався, плюнув спересердя і зайшов до хати.

5

Хата була як хата, не краща і не гірша за інші, в яких їм уже доводилося ночувати, а часом — це вже які господарі трапляться — й обідати-снідати. Кімната — хоча, може, вона називалася якось по-іншому, Ігор не знав, оперуючи московськими поняттями, — поділялася навпіл величезною брудно-білою, що давно не знала вапна, російською піччю. Біля низеньких віконець без завісок стояв великий, нічим не покритий стіл і лавка перед ним. У кутку під стелею образ “Спас нерукотворний”, перед ним засвічена лампадка. Біля стіни незграбно збита полиця, на якій кілька глечиків, чи як вони називаються. Темно, хоча і день надворі. І знову нікого.

Ігор озирнувся довкола, прикидаючи, звідки можуть з’явитися в разі потреби чергові персонажі вигаданої Пеліканом вистави. Наче нізвідки. Жодних дверей, крім вхідних, що в сіни ведуть. Може, з повітря матеріалізуються…

Пелікан упіймав Ігорів погляд, усміхнувся:

— Не чекай, нікого немає. Хазяїн уранці до лісу пішов.

— А решта?

— В полі, — повторив Пелікан слова старика Ледньова. — Людей мало. Жінки та старики.

— А мужики де? — сварливо запитав Ледньов, який, здається, ще не отямився після вуличного видовиська.

— Хто до червоних подався, хто до білих, хто до зелених. Нікуди діватися, їхали бояри…

— А господар?

— Старик. Восьмий десяток пішов. Тільки грибами і ситий.

Ледньов сів на лавку, підібрав поли плаща.

— Бідно живуть…

— Отож-то, — підтвердив Пелікан. — Доведеться і вам нині попоститися, Павле Миколайовичу. Село бідненьке, не рівня Іванівці.

Ледньов, не підводячись, помацав долонею пічку: холодна. Зітхнув.

— А що? Я нічого. Тим більше, що у нас сало є.

— Тоді з’їжте його негайно, Павле Миколайовичу, а то ось-ось господар повернеться, так вони тут сала да-а-авно не бачили…

— Це як? — не зрозумів Ледньов. — У нас на всіх вистачить. Ганна з Іванівки, ви її пам’ятаєте, Григорію Львовичу, добрячий кусень відрізала.

І тут Ігор не без злорадства побачив, що Пелікан червоніє. Побачив і зрозумів, що соромно Пеліканові, хитрому і розумному мужикові, за свій промах. Вважав: професор, мовляв, тільки про себе й дбає, до решти йому, інтелігентові, діла немає. Діла йому до решти, може, й немає. Не згадував він про сьогоднішнього господаря ніколи, імені в пам’яті не втримає, але їсти таємно, не поділитися з голодним… Ні, любий Пелікане, поганої ви про професора думки! Ігор — вже до чого він гумористично до нього ставиться! — такої помилки не зробить, знає точно, що Ледньов — добра і чуйна людина, вихована батьком-землеміром на кращих традиціях.

Симптом: насторожене ставлення у Пелікана до панства. А який Ледньов пан? Не більше, аніж сам Пелікан. Ігор щось не дуже вірив у “простонародну” сутність мужика Григорія. Теж, видно, з ряжених, хай одяг цей на ньому і сидить природніше, ніж на професорі. Але під одягом що?

— Вибачте, Павле Миколайовичу, — сказав Пелікан. — Невдало пожартував. А бачити вас радий сердечно, засумував уже, слово честі. Втомилися з дороги?

— Та трохи. — Ледньов здавався дещо розгубленим від незвичної ввічливості Пелікана, бо той не балував куртуазними зворотами, а з старика вряди-годи навіть насміхався. Правда, без злоби.

— Певне, про лазню розмріялися. Так це ж можливо, їхали бояри. Вода і дрова є, а топиться вона зранку. Зараз туди й заходити страшно…

Проте ризикнули. Ігор взагалі донедавна не любив лазню, якось був у ній з татом, так до парильні не зайшов, злякався: навіть через двері пар звідти здавався гарячим. А тут, у своїх мандрах по Русі, після довгого денного переходу потрапив якось до тісної — в одну коморку — сільської лазні, вигнав віником та парою втому з тіла і повірив у неї назавжди. І ось не злякався попередження Пелікана, витримав відведене в справжній африканській спеці і тепер сидів з ним на хиткому ганку, розстебнувши сорочку до пупа, дихав. Власне, так: дихав — і нічого більше, тому що після парильні одного тільки й хочеться — подихати на свіжому, обманно холодному повітрі.

Старик Ледньов пішов до кімнати, заліз на піч і захропів.

— Як мандрується, Ігорю? — запитав Пелікан. Він обіперся на верхню сходинку, підставивши вітрові могутні, вкриті густим волоссям груди, розкидав на траві босі ноги в білих спідніх.

Ігор скептично подивився на свої — худі, добре ще, що засмаглі і також трохи волосаті ноги. Про труси і Пелікан, і професор його вже розпитували, доскіпувалися: що, мовляв, за мода, звідки таке диво? Щось пояснив, вигадав — про Європу, про паризькі силуети. А річ у тім, що, збираючись сюди, підбираючи прості сорочку і штани, “позачасові”, й гадки не мав про те, що трусів Росія-матінка в ті роки не знала, набагато пізніше вони з’явилися. От і довелося викручуватися…

— Чого мовчиш, Європа? — наполягав Пелікан.

— Нормально мандрується, Пелікане.

— А нащо воно тобі потрібно, відповідай?

Точне питання! Пелікан і сам не підозрював, що влучив у яблучко, в серединку. Навіщо він тут, Ігор Бородін, хлопчик-відмінник, благополучний нащадок благополучної сім’ї? Що він загубив? Добре, якби поласувався на пресловуту романтику, пробрався б до Першої Кінної чи до Котовського, скакав би з шаблею наголо на лихому коні. Чи до невловимих месників подався б. Або — до Середньої Азії в бархани, з вінчестером: по басмацьких тюльпеках — вогонь! Так ні, крокує по серединній Росії, білих не бачить, червоних не зустрічає, веде довгі і досить нудні розмови з стареньким професором, який ось у лазні миється… Навіщо його сюди занесло?

От яке дивне покоління пішло! Адже не купиш його прекрасною романтикою шаблі та вітру. Був один у восьмому класі — тільки цим і марив: “Я все одно впаду на тій, на тій далекій, на громадянській…” А тепер інше подавай?.

Виходить, що так. А що інше? Ігор і сам як слід не знав. Тільки відчував, що в мандрівках своїх з професором, з Пеліканом, з цим таємним чоловіком, що до страху вабить до себе, в коротких — на півслові — розмовах з тими, хто зустрічався їм на шляху, в селах чи просто на битому шляху; в сліпих пошуках цих придбав він щось таке, чого бракувало йому в житті. Не героїку її, ні, хоча і не проти зустрітися з будь-якою засідкою білих, щоб постріляли (над головою), а то і в полон взяли, до холодної кинули (ненадовго!) — жив ще в ньому колишній восьмикласник. Але якщо й не буде з ним такого, не засмутиться він, точно знає. Інше — цінніше. Що інше — цього він поки що не може сформулювати. Навіть для себе, не те щоб для Пелікана.

Так і відповів:

— Не знаю, Пелікане, поки не знаю, — спохопився і додав: — Ну а взагалі я до Москви йду, до родичів.

— До Москви і простіше можна. Потягом, наприклад. Ходять потяги, хоча і рідко. А все ж швидше добрався б.

— Швидше мені не треба.

— Ось і відчуваю. Приховуєш ти щось, браток.

— А ти, Пелікане, не приховуєш?

— Я? Бог з тобою!

— Сам допіру казав: бога нема. А ось хто ти такий, якого кольору — таємниця.

— Кольору я звичайного, їхали бояри, — гмукнув Пелікан і почухав груди. — Чорного, як бачиш. Таким мати народила… Та й татусь чорнявим був.

— Так і я тобі відповісти можу. Йду, мовляв, тому, що ноги маю. Дивлюся навсібіч, бо ж очі є.

— Тут ти не збрехав: хочеться тобі навсібіч дивитися. Бо ж очі широко розплющив.

— Та що я бачу, Пелікане? Тиша та гладінь…

— Щастило, брате, щасливчик ти.

— Розплющуй очі чи ні, окрім краси природи, нічогісінько не побачиш.

— Ось як ти заговорив, хлопче… Шкода. Я вважав тебе розумнішим.

Ігор образився: його, бач, розумнішим вважали. Ми дуже потішені, що комусь розумними здалися! Не дуже цього й прагнули.

Пелікан зрозумів, що образив хлопця, але виправлятися не став.

Сказав:

— Сидимо ми з тобою, двоє здорових мужиків, ну, я здоровіший, не в цьому річ, їхали бояри, але сидимо і ні дідька не робимо, черево сонцю підставляємо. А ти довкола подивися. Що бачиш? Злидні довкола, любий Ігорочку, злидні нескінченні. Тут біла гвардія, срібний полк полковника Смирного пройшов, все підчистив, підібрав. Ось у тій хаті, бачиш, де солома на стрісі продірявилася, півень був, один півень на все село, курей не залишилося. Так срібні орли спіймали того півня і давай шмагати його. За те, що курей не зберіг. І що ти думаєш? Забили птаха, на двадцять другому ударі богові душу віддав, прости, їхали бояри, що знову бога згадав…

— Ти це до чого? — обережно запитав Ігор.

— А до того, що, окрім очей, у тебе ще і голова на плечах є. Щоб думати та висновки робити. Краще правильні.

— Які ж тут висновки? Негідники вони, твої срібні орли… — Ігор дуже намагався бути байдужим, але не стримався, виказав себе — злість прокотилася, Пелікан її запримітив…

— По-перше, не мої вони, я себе орлом не вважаю, іменем іншого птаха зовусь. А думаєш правильно: негідники. І не тому, що півня шкода. Він сам-один в селі погоди не зробить, хоча, може, для хлопчаків тутешніх півня того краще було б зварити. Але оскільки у нас з тобою розмова про птахів завелася, то я про орлів запитаю. Чи не високо вони залетіли?

Стан у Ігоря такий — хоч у бійку кидайся. Вивів його з довготерпіння Пелікан своїми підковирками, вивів тим, що сам із себе дурня удає і Ігоря таким тримати хоче. Нічого не вийде у тебе, любий Пелікане, пташечка довгоноса! Грець з нею, з конспірацією, з легендою трухлявою, сил немає нісенітниці слухати!

Підвівся, пройшовся перед Пеліканом, який хитро на нього знизу дивився, навіть очі примружив, — чисто тобі кіт на сонці.

— Ось що, Григорію Львовичу, — так і назвав, незважаючи на прохання, — хочеш знати, що я про орлів думаю? Будь ласка. Відлітали вони, недовго лишилося. За що вони борються? За білу ідею? Немає такої ідеї! Вони Русь відстоюють, відвойовують. А в кого? В червонопузої наволочі? Так червонопуза наволоч — то Русь і є. Значить, не за Русь, не за ідею вони воюють, а за себе, за свої права і привілеї. І не розуміють, що порожнеча це… — із запалом ужив улюблене шкільне слово, слово Валерки Пащенка.

А Пелікан послухав, головою похитав і запитав:

— Всі вони?

Старий шкільний жарт, Ігор його не раз застосовував. Коли хтось солов’єм заллється, почне розпатякувати, то зупинити його безглуздим запитанням, що справи аж ніяк не стосується, — тут же замовкне, не розуміючи, почне з’ясовувати сутність питання.

Так і Ігор загальмував на повному скаку:

— Хто усі?

А питання, здається, з підтекстом. Пелікан пояснив:

— Геть усі за привілеї б’ються? І солдатики?

Ігор збагнув, що зірвався. Насправді, які в солдатів, тобто у колишніх селян, привілеї?

— Ну-у, солдати здебільшого мобілізовані.

— Отож-то. Але ж воюють. І непогано воюють.

— Задурені пропагандою.

— А чого вони червоною пропагандою не задурені? Чи непереконлива? А здавалося б, краще не буває: мир, земля, воля, хліб — все ваше, беріть, розпоряджайтесь! А вони, розпропагандовані, за своїх колишніх хазяїв б’ються, життя віддають. Тут, братику, не так все просто, як здається… А думаєш ти правильно, хоча сируватий ще, сируватий. Та це наживне… Отже, не гріши на свої очі. Вони в тебе у потрібному напрямку дивляться, — підвівшись, потягнувся з хрускотом, до будинку увійшов.

А Ігор залишився на подвір’ї. Пішов до лазні і сів там на призьбу. Соромно йому було. А ще істориком збирався бути, недорікуватий! Не зумів пояснити Пеліканові навіть не суть білого руху — суть на поверхні лежить, — а достатню поки що життєвість його. Вісімнадцятий рік надворі. До Москви і Петрограда — верстви неміряні. Села — одне за інше глухіше, бідність з усіх дірок пре. Поки мужик розбереться, за кого битися варто, він, не виключено, голову складе в бою зі своїм же братом мужиком. Та незабаром розбереться, до кінця все зрозуміє — сам дійде до істини і пояснить йому. Хто пояснить? А канчуки командирські. А нічні розстріли. А лихе молодецтво білогвардійців, яким уже й живих людей бракує—півнів шмагати почали. Людей-бо ж вони не лише шмагають, але вішають і стріляють… Ось в Іванівці Федір розповідав, хазяїн хати, де вони з Ледньовим ночували. Пройшов через них полк, можливо, саме того полковника Смирного, і полоненого комісара в село привів, щоб показувати. Прив’язав комісара до двох ялинок за обидві ноги і… Ну, день-два ще похазяйнували в Іванівці орли, побешкетували, поживилися і пішли верхами. А половинки комісарського тіла все на ялинках висіли. Навіть Федір, а він німецьку війну пережив, ногу на ній втратив, і то хрестився, коли розповідав. Казав: моторошно, коли вони на вітрі колихаються…

Ось це і є — червона пропаганда. І якщо її ще словом підсилити, хто б тоді до білих примкнути подумав?

А чого ж ти, Ігорочку, не підсилив? Адже міг, міг! Легенду свою чудову бережеш? Ламаного гроша вона не варта, коли спостерігачем по землі ходитимеш…

Згадав прочитане колись фантастичне оповідання, — так, перегорнув між іншим, Пащенко сунув, казав: хоча і не любиш фантастику, прочитай, ловко придумано, — згадав його Ігор і посміхнувся невесело. Там якраз і говорилося про подорож у минуле, про те, що не має права, не може блукач вільно чи невільно змінювати минуле своїм втручанням: на майбутньому це, мовляв, відіб’ється. Майбутнє майбутнім, а як бути з сумлінням?

Вперше сьогодні зірвався, добрий симптом, сам так вважав. Сидів на призьбі, жував травинку, приходив до себе. Він твердо знав, що розмова, раптово розпочата на ганку, не закінчена і Пелікан недарма в хату втік, щоб охолов сперечальник Бородін, щоб аргументи перевірив, — адже зрозумів Григорій Львович, що за юнацькою недорікуватістю ховається. А якщо зрозумів і не заперечив, так що? Виходить, наша людина Пелікан?

Ні, Ігорю, почекай трохи з висновками, попереду батька в пекло не лізь, як сам Пелікан висловлюватися полюбляє. Поживемо — побачимо.

Тут з-за хати старик Ледньов визирнув, їсти покликав. Виявилося, господар з лісу повернувся, грибів приніс. Ну й сало на стіл пішло, не без того…

А ввечері, коли стемніло і професор, украй наговорившись з господарем про високий зміст селянського життя, зібрався вкладатися спати, Пелікан поманив Ігоря:

— Вийдемо…

Вийшли. Стали біля ганку. Пелікан озирнувся довкола — нікого, двері до хати щільніше причинив.

— Ти ось що… — почав, запинаючись, що не дуже скидалося на балакуна і жартуна, яким звик його знати Ігор. — Хлопець ти мовби правильний, їхали бояри, розумний хлопець. Розмову нашу ми ще продовжимо, час буде. А поки що допомогти мені повинен, розраховую на тебе, давно придивляюся, прицінююся…

— Прицінюєшся? І чого ж я вартий нині?

Хотів того чи ні, а серйозною своєю реплікою повернув Пеліканові раптово втрачену впевненість. Він кинув навіть:

— У базарний день поторгуємось. Не продешевимо, не бійся. А діло слухай, рот затули, вуха розкрий. Я зараз піду, треба мені, а ви ночуйте. Спокійно тут. Вранці до міста вирушайте — тут близенько, до обіду дійдете. Так ось. Запам’ятай адресу: Губернаторська вулиця, будинок чотирнадцять. Хазяйка — Сомова Софія Демидівна. Запам’ятав? Повтори.

Ігор повторив, але не втерпів запитати:

— Навіщо це мені?

— Тобі, певне, на майбутнє знадобиться, а мені зараз потрібно. Знайдете з стариком цей дім, покличете хазяйку, скажете: Гриша прислав. Вона вас пожити впустить.

— Нам не жити треба. Переночувати — і в дорогу.

— Доведеться пожити. — Пеліканів голос став жорстким, колючим. — Згадай срібних орлів і зрозумій: потрібно. До речі, в місті вони саме і перебувають. Весь полк у повному складі. Ну не один він, звичайно… Так що будьте з професором обережні. За тебе не боюся: ти розумний. А старого на вулицю не випускай, нехай з хазяйкою теревені править. Вигадай йому якесь пояснення, чому далі не пішли.

— Вигадати то я вигадаю. А робити що?

— Робити? Знайдеться справа. — Повторив: — Розраховую на тебе. Чекай: свиснуть тобі з вулиці, покличуть. Скажуть: привіт від Григорія Львовича. І все пояснять.

— Довго чекати?

— День, другий, третій. Не втомишся. — А хазяйка?

— А що хазяйка? Хазяйка — жінка добра, вона моїй матері далекою ріднею доводиться. Але хто я такий — не знає.

Сам підставився, сам і отримуй.

— А хто ти такий, Пелікане?

Той посміхнувся, вже невидимий у темряві, що впала на село раптово і відразу, майже без сутінків.

— Пелікан — пташка вільна, тепло любить, вона й восени весну чує. Бачив у Брема: ніс у неї який? А у мене не менший… — Простяг з темряви руку, поплескав по плечу, Ігор аж захитався. — Все буде, як ти хочеш, Ігорочку. А інакше сказати: як треба. Не все ж орлам літати, їхали бояри, треба їм і пеліканам місцем поступитися. Ну, прощавай! Професорові — мої найкращі…

— Почекай, — майже крикнув Ігор. — А ти сам з’явишся, чи як?

І почув — уже немовби здалеку:

— Куди ж ти тепер без мене…

Відчуття таке, що Пелікан нібито і справді літає: тільки що поруч був і вже зник вдалині, розтанув.

Проте настала ніч. Час повертатися до Москви, до Сокольників, додому, бо батько з матір’ю почнуть свого зниклого сина шукати.

6

Що каже підручник з “Історії СРСР” про події громадянської війни у вісімнадцятому році? На жаль, замало і похапцем, загальні факти майже без коментарів. У спеціальних наукових дослідженнях про це пишуть, безумовно, вагоміше. Але також не белетристика. Ні Ключевський, ні Соловйов, тим паче Костомаров до цих часів не дожили. А шкода: вони вміли цікаво писати.

Факти, факти, факти…

Досвідчений історик знаходить їх, підсумовує, препарує, і кінцевий аналіз його точний і незаперечний. Істориків готують, наприклад, на істфаці в МДУ. А хто, скажімо, проаналізує психологію людей, ну, хоча б тих, хто воював у громадянську? Хоча б того комісара, якого стратили в Іванівці?

Психологія — справа літератури, а література, на жаль, не така точна, як історія. З іншого боку — сказано: над вимислом слізьми обіллюся. А вже час над правдою слізьми облитися, бо ж правда жахливіша за вимисел…

Ні, добрий історик все-таки має бути і психологом, вважав Ігор, бо ж факти фактами, але за кожним з них — люди. Кажуть пишномовно — творці факту. Які люди — такі й факти, така Історія.

Ось про що він поговорить з Пеліканом, який, до речі, також якусь свою Історію творить, метушиться, а вона, його Історія, сама собою у велику ввіллється, в Історію громадянської війни, в Історію великого часу, про який у підручнику написано сорок нудних сторінок. І все.

Сьогодні на уроці розважив однокласників. Підняв руку.

— В чому річ, Бородін?

— Алевтино Іванівно, як ви до підручника з історії ставитеся?

Певне, не зрозуміла запитання, але на всяк випадок відповіла жартом:

— З повагою, Ігорю. А ти?

— Добре, що у нас на уроках цікаво. А якщо ваш предмет вчити за підручником, нічого, окрім нудьги, не виникає: залізобетонно написано, жодного живого слова…

Ігор стояв біля столу, Алевтина гуляла біля дошки, а клас з цікавістю завмер: що ж вона відповість? Та Алевтина розумниця, іншого Ігор від неї і не чекав: не стала сперечатися, погодилася з очевидним.

— Авжеж, нуднуватий підручник. Та й скоромовки там багато. Але хто з вас на істфак піде, підніміть руки? Отож-то, один Бородін, вибачте за риму. Один з класу — для мене вже приємно, тепер в історики мало хто йде, тепер у фізики прагнуть. Або в лірики. Втім, тобі, Ігорю, слабкий підручник не завадив зацікавитися історією? Ні. Значить, не в підручнику справа. Підручник, любий друже, потрібний для того, щоб погортати його вдома, згадати те, про що педагог на уроці говорив, цифри та факти в пам’яті поновити. І не більше. Правда, це я з бідності так вважаю. Хотілося б, звичайно, щоб підручник з історії читався, як детектив.

Переконливо. Але Ігор не здавався.

— Факти фактам різниця, Алевтино Іванівно. Про громадянську війну хоча й мало написано, але як байдуже! Про такий час треба поеми складати…

Посміхнулася.

— Вони складені. І не одна. Сам знаєш. А це, повторюю, підручник. Ти що, громадянською війною почав цікавитися? А як же Смутний час, самозванці, бояри?

— То, по-вашому, і передумати не можна? — туманно пояснив Ігор і сів, відчуваючи, що Алевтина виявилася сильнішою у полеміці. Та й вона має рацію: підручник — це довідковий посібник, а лірику до довідника не запхнеш. Чи психологію.

Пащенко після уроків помчав на тренування, нові висоти долати. Наталка підійшла до Ігоря, запитала:

— Тобі Настин телефон дати? — Запитала ображено, мовляв, чому доводиться нав’язувати, чому сам не поцікавився?

А не поцікавився, тому що не готовий був. Шість уроків відсидів, морально готувався. Це вам не жарти — підійти до однокласниці і, по суті, признатися, що її подруга тобі небайдужа. Так що Наталка, сама того не знаючи, виручила Ігоря.

— Дай, мабуть… — отак недбало, погляд з-під опущених вій.

— Не хочеш, не треба. І нічого себе примушувати. Тут Ігор злякався, що перегнув, похапливо заговорив:

— Ти що, Наталко, з глузду з’їхала? За кого ти мене маєш? Давай телефон, не мороч голову, вже й поламатися не можна.

— З іншими ламайся. — Проте телефон назвала, і Ігор записав його до записничка на літеру “н”.

А як прийшов додому, то відразу і подзвонив.

На тому кінці приємний жіночий голос:

— Слухаю вас.

— Добридень, здрастуйте, будь ласка, Настю…

— Це я.

— А це я. Ігор мене звати.

— Здрастуйте, Ігорю. Рада вас чути. — Ось вона, необов’язкова ввічливість! — Як ваші справи?

— Справи чудові.

Цікаво, що вона мала на увазі? Чи знову ввічливість?

— Все вчора встигли зробити?

Он воно що…

— Так, усе. А як ви додому добралися?

— Дякую, добре.

— А що ви сьогодні ввечері робите?

— Взагалі-то вільна. Взагалі-то — це варіант захисту.

— Ви не будете заперечувати, якщо я попрошу вас про зустріч?

Оце так завернув! Пащенко помер би від заздрощів.

— Попросіть.

Підставився, виявляється. Молодець дівчина, підло-вила!

— Прошу.

— Я погодилася. Приїздіть до мене, на Кутузовський. Я вас чекатиму біля Тріумфальної арки. Гаразд?

Що ж ми там, біля арки, робитимемо? Невже в Бородінську панораму поведе?

— О котрій годині вам зручно?

— Зараз третя. Давайте о четвертій?

— Годиться. О четвертій біля арки.

І перший повісив трубку, як і має діяти суворий чоловік, вікінг, супермен.

Але кінець розмови зіпсував, не витримав стилю. “Годиться” — це з репертуару хіппі, справи давноминулих днів. Гаразд, виправимо при зустрічі.

Сьогодні — п’ятниця, уроків на завтра не задавали, можна розслабитися. Як вона вчора казала? До Дзержинки — на метро, а там — маршруткою? Так і вчинимо.

Так і вчинив.

До Бородінської панорами Настя його, як не дивно, не повела. Попросила:

— Ви не образитесь, якщо я вас трохи поексплуатую?

До чого стільки слів? Не тільки не образиться, але й радий буде. “У чому річ — питання?” — як каже словотворень і фразороб Валера Пащенко.

— Буду радий.

Цікаво, від чого має бути радість?

— У нас на кухні ремонт. Сусіди зверху залили. Мама сказала, щоб я купила дві бляшанки білил. А вони ж, мабуть, важкі?

Ігор ніколи не носив бляшанки з білилами, ваги їхньої не знав, але енергійно закивав у відповідь: мовляв, справа ясна, вага неймовірна, без чоловічої сили, самі розумієте…

— Ось господарчі товари. Через вулицю… Бляшанки виявилися значно легшими, ніж думалося

Ігореві, отож підриватися йому не довелося. І все ж коли йшли від магазину до будинку, Настя постійно виявляла жіночу турботу, схвильовано запитувала:

— Вам не важко?

Питання безглузде. Ну, скажімо, Ігор і погодиться: так, важко. Що вона робитиме? Підхопить бляшанку й понесе сама? Ні, такі самі важке не піднімають. Такі самі цвяха не заб’ють, коня на скаку не зупинять, в хату, що горить, не ввійдуть. Для того у них голови існують — закохані і безвідмовні. Але зате вже подивляться так, немов карбованця подарують, тут класик має рацію. І цього, вважав Ігор, для них цілком досить, бо у нього не вистачило фантазії уявити собі вродливу — дуже вродливу! — жінку, яка несе, наприклад, що? — ну, ті ж бляшанки з білилами.

Сказано: де ви, лицарі? А лицар — ось він, Бородін на прізвище, сильний, ловкий, стрункий, безстрашний.

Проте поцікавився дорогою:

— Як справи в школі? Двійок нема? — отак жартома і спитав.

А зміст у запитанні є. Якщо погано вчиться, значить— не без допомоги лицарів, які інколи й раді допомогти, підказати, дати списати, а не можуть. Контрольна, наприклад. Чи біля дошки дівчина плаває. Ігор хотів з’ясувати, чи не належить часом навчання до того ж розряду, що і входження в хату, яка горить, зупинення коня на скаку і носіння білил Кутузовським проспектом? Соціологічний експеримент.

— Які двійки? — подивилася, наче карбованця відняла. — Я йду на медаль.

Я йду на медаль. Ти йдеш на медаль. Ми йдемо на медаль.

— Ходімо разом?

— Куди?

— На медаль.

Засміялась. У нього з почуттям гумору — все гаразд.

— А ви що, також з тієї ж нещасної категорії “гордість класу”?

— З неї, хай йому грець…

— Небагато лишилося мучитися. Менше року…

Нічого дивного: звичайнісіньке кокетування двох симпатичних відмінників. Ми такі втомлені, такі вимучені, немає нам відпочинку!

Тим часом вони прийшли. Пройшлися статечно подвір’ям — мимо пісочниць, повз юних мам і молодих бабусь з колясками, повз вервечки приватних автомобілів, мимо стареньких бабусь-пліткарок — “Здрастуйте! Як поживаєте? Добрий вечір!” — повз ще якісь ящики, баки, темні тунелі-підворітні, складену штабелями цеглу тощо, повз усе, що властиве затишному розумінню слова “подвір’я”, про яке ми давно забули у наших нових, просторих, архітектурно елегантних кварталах. Ігор, втім, пам’ятав. Він сам виріс в подібному дворі біля Сокола і тепер дивився на все зі смутною посмішкою пізнавання, з розуміюче-млосною посмішкою людини, яка випадково побачила свої дитячі коротенькі штанці.

Вдома нікого не було.

— Мама буде пізніше, а тато у відрядженні, — повідомила Настя.

Ігор відніс бляшанки на кухню, яка виглядала досить сумно: покриті газетами столики, шафочки, плита, загорнутий в ганчірку плафон під стелею, в кутку — насос з розпорошувачем — для побілки. Білил може не вистачити, професійно оцінив Ігор: минулого року і в них ремонт відбувся, тож деякий досвід у нього є. Подумав: поділитися з Настею міркуваннями? Вирішив: пізніше, перед відходом. Тоді з’явиться привід приїхати ще раз і ще раз побувати в приємній і необтяжливій ролі лицаря, що допомагає носити бляшанки.

Запропонував:

— Може, підемо в кіно?

Але Настя пропозицію не прийняла.

— Наступного разу. А зараз я вам зварю каву, я чудово варю каву, і ми послухаємо музику.

Чудовий варіант! Кращого не придумаєш! Тим паче, що “наступного разу” вже обіцяно.

Пили каву — Настя, звичайно, перебільшила свої здібності, та хіба в цьому справа? — слухали музику. Колекція платівок у Насті чудова. “Відвальна”, як сказав би Пащенко, що означало: побачити і “відвалитися”, як неживий, — від завидків і захвату. Потанцювали, добре що це він непогано вмів, а вона вже — годі й казати. Інакше і бути не могло: вміння “відвально” танцювати належало, на думку Ігоря, до наперед намальованого ним образу Насті, красуні дівчини, святої заступниці мандрівного лицарства.

Однак, як Ігор ще й минулого разу угледів, дещо з образу випадало. Ось і зараз: говорили, танцювали, коробку шоколадного “Асорті” майже спорожнили — все йшло досить гладко, а перед його відходом, він уже стояв біля дверей, Настя несподівано запитала:

— Вас щось непокоїть, Ігорю, чи не так?

Ось тобі й маєш! Мама рідна, татусь інженер, найкращий друг Пащенко, інтелектуал і стрибун у висоту, — ніхто нічого не помічав. А дівчина Настя з ходу помітила.

А що помітила, питається? Що нас непокоїть, хвилює, спати по ночах не дає? Втім, спимо наче нормально, отже, даруйте, помічати нічого…

Ти хоч сам з собою будь відвертий, товаришу Бородін, себе не обдурюй. Адже знаєш, що котрий вже день живеш подвійним життям чи, точніше, двома життями. Один Ігор Бородін ходить у школу на заняття, вчить уроки, дивиться телевізор, сидить у гостях у гарної дівчини Насті, жартує з другом Валерою, веде бесіди з батьком про прочитані книжки. А інший Бородін, його таємний двійник, йде по Русі з торбиною, дивиться по сторонах, бачить те, що бачить, шукає зміст життя.

А може, він себе шукає?..

Навіщо ти пішов туди, навіщо переступив хиткий кордон двох часів? Що ти, власне, втратив у цей рік, у цю осінь, на цій дорозі? Що тобі треба від старика Ледньова, від Пелікана? Пригод тобі не вистачало? Та не любиш ти пригод, тільки потайки мріяти про них і здібний, а як дійде до Діла… До речі, схоже, що вже незабаром дійде і до діла: згадай наказ Пелікана…

А може, ти справді себе шукаєш?

Кажуть: досягаючи чудового переможного віку, коли юнак ось-ось стане чоловіком і розпочне щосили творити великі справи, в нього з’являється неусвідомлене бажання відчути грунт під ногами. Бо в противному разі як великі справи творити — без грунту, без точки опори? Несерйозно. Архімед ось не зміг, лише наобіцяв.

І таке тобі самому все це дивне, неясне, що навіть стан явної роздвоєності ховаєш ти від усіх, і ховаєш удало, весь час за собою стежиш — не зірватися б, не видати себе. І досі все відмінно виходило!

А тут не встежив? Чи дівчина Настя у нас — екстрасенс, схильна до телепатії, вміє проникати в таємні глибини душі?

Однак запитання вимагає відповіді.

— А чому це ви так вирішили, Насте?

— Ви наче тут і наче вас немає.

Зрозуміло. І головне, правильно. Ох, як радісно було б поділитися з ким-небудь, ну хоча б з Настею, власною солодкою таємницею, яка мучить, вимотує. Але ні, не можна. І не тому, що в це повірить. А тому, що не його це таємниця — того Ігоря Бородіна, двійника, який ще не знає, навіщо вирушив у дорогу. Чи дізнається?..

— Я тут, Насте, тільки тут, і мені звідси і йти не хочеться, — наче й банально проказав, а скільки суму вклав, що Настя — сама того не чекаючи! — простягла руку і погладила Ігоря по щоці — легенько-легенько, ледь торкаючись кінчиками пальців.

А він ухопив її руку і поцілував. Ось який сміливий!

— Я подзвоню завтра, гаразд?

— Обов’язково, Ігорю. Я чекатиму.

7

Подивився на годинника: ой леле — за п’ять десята! Тільки й часу, що додому доїхати, і то розмов буде: не подзвонив, не попередив, батьки перехвилювалися. Доведеться сьогодні до берези не йти, завтра раніше прокинутися і збігати туди перед школою. Та нічого не станеться: чи то сьогодні, чи завтра. Все одно він з’явиться в минулому саме в той момент, коли треба буде Ледньова “оживляти”, раніше немає потреби. В який момент необхідно — тоді й з’явиться, від бажання все залежить.

І все-таки совість мучить; немов зрадив когось близького…

Посміхнувся: з Настею зрадив. “Нас на бабу проміняв”. Виходить так… Тільки нічого й нікого він не проміняв! А Настя йому — як подарунок, як манна небесна. Останнім часом лише чужою пам’яттю і жив, перечікував час — з ранку до походу до берези. Втомився, як пес, нерви нікудишні! Завтра треба підійти до Наталки, подякувати їй — за Настю…

А, до речі, за що дякувати? Настя є, і Насті нема. Вона поки не твоя, а береза біля зламаної лавки і все, що за нею, — тільки твоє, нічиє більше. А нічийним ніколи не стане, не може стати…

Вийшов на подвір’я. Куди йти? Авжеж, ось у ту браму, здається.

Коли проходив повз ящики і цеглу, складені біля входу в якийсь магазин, йому гукнули:

— Гей, хлопче!

Зупинився, глянув у темряву. В животі стало холодно, наче якась каменюка зависла.

— Що таке?

— Ходи-но сюди.

Скільки їх там? Двоє? Троє? П’ятеро?

— Вам треба, ви й підходьте. А мені ніколи. Добра міна при поганій грі.

З темряви тихо засміялися.

— Та ти не бійся, не зачепимо. Маленьку розмову маємо.

— А я й не боюся.

Підійшов до ящиків немов на ватяних ногах. Там сиділо п’ятеро — не помилився — хлопців років, певне, сімнадцяти — вісімнадцяти чи трохи старших, на вигляд цілком інтелігентних — у джинсах, у прозорих нейлонових куртках, двоє — у светрах під горло. Сиділи на тих самих ящиках, палили — у темряві спалахували дрібненькі вогники сигарет.

Хтось підсунув Ігореві ящика.

— Сідай.

Ігор сів, заспокоюючись, очікуючи на якусь цікаву розмову. Все одно батьки вже хвилюються, так що зайві десять хвилин значення не мають. А він зараз вийде на проспект і з автомата додому зателефонує.

— Сів.

— Зручно? — Ввічливі хлопчики.

— Цілком.

— Як тебе звати?

— Ігор.

— Ну а нас багато, ти все одно всіх не запам’ятаєш…

Говорив один, певне, старший, решта мовчали, прислуховувались. Говорив він спокійно, не підвищуючи голосу, і тому Ігор зовсім заспокоївся, навіть пожартувати вирішив:

— А ви вигадайте собі спільне ім’я. Мені легше буде.

Його співрозмовник, хлопець у светрі, тихо засміявся, і Ігор відзначив, що засміявся тільки він, інші його не підтримали. Чи то не сприйняли жарт, чи в них так заведено.

— Обійдешся, — сказав хлопець у светрі. — Гадаємо, що більше ми не побачимося.

— Як знати, — Ігор намагався підтримати легку розмову.

— Від тебе залежить. Ти Настю давно знаєш?

Ось у чому річ!

— Недавно.

— Навіщо до неї заходив?

— А тобі що?

— Не груби старшим, Ігорю, це неввічливо. Я повторюю запитання: навіщо ти до неї ходив?

— І я повторюю: а тобі що?

Клац! З-під стиснутого кулака хлопця у светрі, мов біс із табакерки, вистрибнуло вузьке лезо ножа. Спринг-найф, пружинна штучка. Ігор бачив такі в кіно, а одного разу і в дійсності, у батькового приятеля, який повернувся із закордонного плавання.

— Бачиш? — хлопець поволі витягнув руку у напрямку Ігоря. — Це ніж.

Очі давно звикли до темряви, і здавалося, що на подвір’ї не так уже темно — все видно, хоча й не дуже чітко.

— Бачу, — сказав Ігор.

Дивна річ: він не ножа злякався, він просто не міг його злякатися, бо не було в його житті бійок з ножами, знав про них теоретично — з кіно, з книжок, і ставився до них, як до чогось неправдивого, штучного. А ось погрози, що пролунала в голосі хлопця, він злякався. Погроза — це реально, це пахне бійкою, а битися Ігор не вмів і не любив. І не хотів, якщо на те вже.

— Я тебе не ображу, я обіцяв, — нагадав хлопець, — але я не люблю грубощі. Я показав тобі ніж лише для того, щоб ти знав: я можу вийти з себе, і ти сам у тому будеш винен.

Розмова здавалася якоюсь книжковою, вигаданою. Де цей хлопець знайшов собі модель поведінки: спокійний тон, поважну позу, та й у відсутності ввічливості йому не закинеш.

— Я чекаю відповіді, — повторив хлопець.

І Ігор, знову відчуваючи камінь у шлунку, важкий холодний камінь, сказав над силу:

— Вона мене просила допомогти їй. Донести бляшанки з білилами.

— І все?

— А що все?

— Ти в неї затримався, Ігорю. Можливо, ти допомагав їй білити стелю?

Один із хлопців, що досі мовчки курив, не втримався, хмикнув, той у светрі різко обернувся до нього. Він нічого не промовив, але той, що хмикнув, кашлянув і опустив- голову, затягнувшись сигаретою. А ватажок знову дивився просто у вічі Ігореві.

— Ну так що?

— Ми розмовляли.

— Тобі з нею було приємно?

Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.

— Ми розмовляли. Що тут такого?

— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?

— Пам’ятаю.

— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?

— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!

— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?

— Так.

— Тоді можеш іти. Прощавай. Радий був поговорити з тобою. Вихід на проспект — ліворуч через арку.

Ноги знову стали ватяними і погано слухались. Ігор ішов, неприродно прямий, не обертаючись, але позаду було тихо. Ніхто не біг за ним, не свистів, навіть не сміявся. Такі ввічливі хлопці, втіха дворової громадськості. А ніж — то дрібниці, ним лише олівці застругувати.

А якщо дрібниці, чого ж злякався? Чи страх у тебе в крові, лякаєшся у будь-якому випадку? Ну, не бандити ж вони, ну, дали б по пиці. Боляче, але не смертельно. Не болючіше, аніж, скажімо, в зубного лікаря. Тільки потерпіти, і все скінчиться.

Але можна й не терпіти. Можна і самому руками попрацювати — адже сила є. Коли не страшно, ти цю силу легко використовуєш. Коли не страшно…

А зараз страшно? Страшно, Ігорочку, лицарю бідолашний, аж дрижаки хапають…

Адже нічого не трапилося. Погомоніли й розійшлися. А те, що він на запитання відповідав, — так що тут поганого? Невинні запитання, невинні відповіді.

Вийшов на проспект: світло, людей повнісінько, автомобілі, тролейбуси, міліціонер в шпаківні сидить. Знайшов монетку, відчинив двері телефону-автомата, набрав номер.

— Мамо? Я в товариша затримався. За півгодини буду.

У товариша.

Їхав у метро, думаючи, як завтра зі стариком Ледньовим підуть у місто, знайдуть Губернаторську вулицю, номер чотирнадцять — що їх там чекає? Думав про те, що, намагаючись обдурити самого себе, притупити відчуття якоїсь бридкості, чи що, — немов доторкнувся до чогось слизького, неприємного.

А завтра Настя чекатиме на його дзвінок.

8

Чесно кажучи, Ігор втомився жити двома життями. Втомився від роздвоєності, від того, що ніде не вмів повністю відключитися, бути лише одним Ігорем Бороді-ним, не думати про долю і справи другого. Здавалося б, що простіше? Припини вникати в чужу пам’ять, в чужий час, забудь про двостовбурну березу в сокольницькій глуші. Але ні. Вабило його туди.

Йшов дорогою в місто, слухав, як позаду, ледве за ним встигаючи, дріботить старик Ледньов, продовжуючи вести на ходу чергову довгу шляхову оповідь “про різне”. Це він так попереджає: “А зараз поговоримо про різне”. І говорить сам, без угаву говорить, співрозмовник йому не потрібен, як, до речі, і слухач. Є попереду на кілька кроків спина Ігоря — її і досить. Як стінки для тренування тенісиста.

— А я, Ігорочку, в молодості таким сміливцем був! У Воронежі, пам’ятаю, у дворянському зібранні, я з однією красунею, дочкою… Ні-ні, без імені. Так от, ішли ми з нею в мазурці, в першій парі, а танцював я, Ігорочку, як молодий бог, і кажу їй: “Ви чарівні! Дозвольте зустріч…” Чи щось подібне… Та ти ж знаєш, Ігорочку, що в таких випадках шепочуть на вухо… Ех, вушко, вушко! А після мазурки до мене підходить якийсь корнет вусань, негідник, і при всіх — уявляєш, Ігорочку, при всіх! — кидає мені: “Ви дурне і миршаве пихате барильце!” Чи щось подібне… А я, треба сказати, і справді був череватенький, любив попоїсти, грішний… Та ще пихатий! Це, Ігорочку, була чистісінька брехня — ти ж мене знаєш! Я не стерпів і сказав йому: “Ви хам, корнет! Будемо стрілитися”. І уявляєш, Ігорю, всі почали мене відраджувати: він, мовляв, п’яний, він закоханий, він не знає, що робить… Не знає, кажу, так взнає. І о сьомій ранку, тільки-но сонце позолотило верхів’я дерев, ми вийшли на галявину, там була така галявина, де всістрілялися, і…

Ігор навіть обернувся, хотів зазирнути Ледньову в очі, проте даремно обертався. Професор здіймав куряву позаду, на нього не дивився, втупився собі під ноги і вів далі:

— Я, Ігорочку, стрілець чудовий. Корнет стріляв перший — промашка! Стріляю я, він зойкає, всі біжать до нього, а я кидаю пістолет і кажу: “Не хвилюйтеся, панове, він живий і неушкоджений. Я перебив йому аксельбант”. І справді: його аксельбант — навпіл…

Тут Ігор не стерпів:

— Він що, ад’ютант був, цей ваш корнет?

— Який ад’ютант? Чому ад’ютант? — захвилювався старик, не звиклий, щоб хтось ліз з запитаннями в його розповіді “про різне”. — А втім, не пам’ятаю, проте аксельбанти… Хіба в цьому річ, Ігорочку?..

Не в цьому. Старикові солодко брехати — ні, навіть не брехати — розповідати про випадки з власного життя. І уявляє себе стрункішим, сильнішим, яскравішим, молодшим. Зрозуміле бажання. У кого воно не виникало? Нехай розповідає, Ігор нічого не втратить. Проте сильний старик: “стрілець відмінний”, серцеїд воронезький… А певне, він пістолета й у вічі не бачив. Корпів над архівними паперами, чхав від пороху, знаходив, скажімо, дані про те, що жив у дійсності Григорій Отреп’єв, невигадана ця постать. Пригадую, про це він також розповідав, повідомив: знайшов справжній документ. Але тільки загубився, мабуть, той документ, бо сучасні Ігореві історики про нього й не чули…

Ось й передмістя. Будиночки акуратні, з палісадниками, а в них золоті кулі, айстри, де-не-де мальви… Чисте, наче і не зачеплене війною містечко. Містечко в табакерці. А тим часом гуляють у ньому, як сказав Пелікан, срібні орли полковника Смирного.

Наближалася вже друга година дня, перехожих на вулицях небагато. А ті, хто є, зовсім не зважають на дивну пару — Ігоря і Ледньова. Хіба мало хто до міста приходить! Ось і старичок з внуком прийшов, може, родичі в них тут, а може, самі мешкають.

— Де зупинимось, Ігорочку? — запитав Ледньов. — Григорій Львович, мабуть, дав з цього приводу вказівки?

Ось тобі й маєш! Як він, тихий старичок, здогадався? Пелікан йому сказав? Навряд. Пелікан попередив: вигадай пояснення для професора. Ігор вигадав, згодом висловить.

Не знайшов нічого кращого, як запитати щиро:

— Звідки ви знаєте?

І, мабуть, це було кращим: навіщо гратися в піжмурки?

— Старий я, Ігорочку, багато бачив і від того розумний. Григорій Львович, Пелікан наш дорогоцінний, нічого даром не робить. Ми йому для чогось потрібні, Ігорочку, тобі це не здається?

— Звичайно…

— Саме так. Але людина він симпатична, та й цікаво мені: нащо ми йому? А тобі цікаво, Ігорочку, адже цікаво?

— Цікаво, — Ігор не стримував посмішки: ну й аналітик старик, одне слово — професор.

— Так навіщо цікавості супротивитися? Задовільнімо її. Веди, Ігорочку, куди Пелікан наказав.

Після деяких розпитувань знайшли Губернаторську вулицю. Досить далеченька від центру, вона здалася все-таки міською, нудною, майже без зелені. Нерівна бруківка, кілька похилених ліхтарів, а один то й взагалі впав, лежав упоперек дороги, і ніхто й не намагався його прибрати.

Старик Ледньов осудливо запримітив:

— Що робить безладдя! Жодних властей, навіть двірників… Руйнуй імперію!..

— Та грець із нею, з імперією, — вставив Ігор, тим паче, що у його легенду входило вільнодумство. Втім, він почав уже забувати про легенду, заважала вона йому. — Цей стовп вам очі муляє?

— Непорядок, — коротко сказав Ледньов і взявся виправдовуватися. — Я ж не про імперію дбаю, а про владу. Гадаєш, якщо більшовики прийшли б до влади, то не підібрали б стовпа? Підібрали б. Бо будь-яка влада — це порядок.

Будинок номер чотирнадцять виявився як раз неподалік від ліхтаря, що так дратував професора. Звичайнісінький одноповерховий, низенький, купецький грибок на чотири віконця. Глухий паркан, брама, хвіртка на внутрішньому засуві.

Ігор постукав у хвіртку, загорлав:

— Ей, господарі! Є хто-небудь?..

Десь за парканом неприємно зарипіли двері, жіночий голос злякано запитав:

— Хто там?

— Відчиніть! — гукнув Ігор. — Ми від Гриші.

— А ось так казати не треба було, — стурбовано зауважив Ледньов. — Навіщо сусідам знати, що ми від Гриші?

Ігор нічого старикові не відповів, але подумав, що той має рацію. Конспірація ще нікому не завадила.

Загуркотів залізний засув, хвіртка прочинилася, і в щілину визирнуло жіноче обличчя. Старе чи молоде — Ігор не розібрав, запримітив, що в хустці, і все.

— Скільки вас? — запитала жінка.

— Двоє.

— А Гриша де?

— Справи в нього… Він дав вашу адресу, попросив, щоб ви дали притулок нам на кілька днів.

— Баламут він, — сердито сказала жінка, але хвіртку відчинила. — Проходьте, — пропустила їх на подвір’я, ретельно засунула заржавілий засув, обійшла довкола Ледньова та Ігоря, які тупцювали на стежині біля воріт. — Ходіть за мною.

Пішла попереду, вкрита величезною картатою хусткою, тепер її пледом називають.

Подвір’я невелике, занедбане, поросле низенькою вигорілою за літо травою. Акуратно складений стос дров біля паркана, козли перед ним, сарай на величезному — коморному — замку. У глибині подвір’я — відома споруда, яка свідчить, що цивілізація у це місто не скоро ще добереться.

Жінка звично витерла ноги об плетений з якоїсь рослини матрац біля ганку, штовхнула двері. Ледньов та Ігор увійшли слідом за нею і раптом опинилися у чистому і чепурному передпокої: з високим, під стелю, дзеркалом у дерев’яній рамі на полірованому столику-піддзеркальнику, з гасовою люстрою під стелею, справжньою люстрою, хоча й дешевою. Підлогу вкрито доріжкою — чистою, як і передпокій.

— Зніміть плаща, — сказала жінка Ледньову.

Той похапцем скинув свою вдяганку, і жінка гидливо взяла її і почепила на гачок — осторонь від решти речей, що висіли на вішалці. Подивилася на Ігоря: тому нічого було скидати.

— Прошу до кімнати.

Старик Ледньов обсмикнув толстовку, розгладив зморшки під шкіряним паском, як солдат перед оглядом, — відчув, певне, чергову можливість поговорити “про різне” зі свіжим співрозмовником, — і рвонувся в кімнату. Ігор за ним.

І кімната сяяла чистотою. Підлога недавно пофарбована, хоч дивись у неї. Скатертина на столі біла, крохмальна, з вишитими блакитними квітами по краях. У гірці павловської роботи якісь сервізи з малюнками. Може, мейсенські, “сині мечі”, інших фірм Ігор все одно не знав. На стіні портрети в темних рамках, дагеротипи. Славні пращури. Під пращурами диван, власне, навіть не диван — якась складно-створена споруда з шафочками, поличками, дзеркалами, тумбами.

Сіли на диван, бо ж до столу не наважилися: накрохмалена скатертина лякала — не забруднити б її ненароком. Господиня вмостилася за столом навпроти непроханих гостей. Скатертина її не зупинила.

Тут Ігор розгледів жінку краще. Хустину вона зняла і виявилася дуже миловидною жінкою років сорока, з круглим добрим обличчям, російським, “домашнім”, яке аніскілечки не відповідало її суворому тону. Простенька ситцева сукня з комірцем під горло в свою чергу не відповідала святковому вигляду в кімнаті. Тим часом це й обнадіювало: Ігореві незатишно здавалося в холодно-лакованій стерильності будинку.

Помовчали якусь хвилину, роздивляючись одне одного.

— Ну й що? — запитала жінка.

Дивне запитання. Навіть професор розгубився.

— Та нічого, власне… Нам притулку…

— Ну ось вам притулок. Гришу давно бачили?

— Ввечері розійшлися.

— Він прийде?

Старик глянув на Ігоря: пояснюй, мовляв, ти з ним секретничав.

— Прийде, — сказав Ігор.

Пелікан йому про це відверто не сказав, але Ігор був певен: з’явиться, якщо замислив щось, залучив до своєї гри Ігоря та професора.

— Коли? — жінка допитувала їх з суворістю жандармського шефа.

Ігор розсердився і сам запитав:

— Ви часом у Третьому відділенні не служили?

Старик Ледньов хрюкнув, долонькою прикрився, а жінка посміхнулась і ще більше розквітла, відкрилася: посмішка у неї світлою виявилася — знову-таки всупереч її тону.

— Не служила, — посміхнулась. — Хто ви, гості непрохані?

Ледньов схопився, шаркнув розтоптаним черевиком.

— Професор Московського університету Ледньов Павло Миколайович до ваших послуг. А цього юнака, не за роками зухвалого, звати Ігорем, прізвище — Бородін.

— А я Софія Демидівна. Та Гриша ж казав, певно?

Ігор кивнув.

— Обідати будете?

— Безперечно, мила Софіє Демидівно, — розливався старик Ледньов, — якщо хлюпнете нам трошки, не пошкодуєте для прихожан.

Протягла:

— При-хо-жа-ни… Йдіть вмиватися. Рушничок — на піддзеркальнику в передпокої, умивальник на подвір’ї.

А куди йдуть? Звідки? Чому пішки? Та які справи в них з Гришею Пеліканом? Ні про що не запитала. Певне, вирішила: захочуть — самі скажуть. Підвів її під монастир Ігор своїм зухвалим запитанням.

Великий мідний, виблискуючий на сонці умивальник був повний холодної води. Ігор скинув сорочку, довго хлюпався над фаянсовим тазом, змивав піт і порох. А професор залишався вірний собі: вмив фізіономію, як кіт лапкою, руки потер.

— Я готовий.

Готовий так готовий. Ходімо обідати.

А Софія Демидівна вже й на стіл накрила і, що властиво, прямо на скатертину, анітрохи її не шкодуючи.

— Пригощайтеся, чим бог послав.

Бог послав огірочки малосольні, міцненькі, цибулю зелену, кілька помідорів на блюдечці і — паруючий суп, в якому плавали морква, капуста, картопля. І все це — на елегантних порцелянових тарілках, блідо-рожевих, з маленькими блакитними незабудками. Ігор щосили стримувався, щоб не перевернути одну — зазирнути, чи є там схрещені мечі?

— Вибачте, чим багаті, тим і раді.

— Що ви, люба Софіє Демидівно, — вигукнув Ледньов, від припливу почуттів розхлюпуючи суп з ложки. Добре, що у тарілку, а не на скатертину. — Ну чисто тобі лукуллів бенкет!

— Ну вже й лукуллів, — посміхнулася господиня і враз запитала когось позаду Ігоря: — Чому так пізно?

Ігор обернувся. В дверях стояла тендітна дівчина, майже дівчинка, у довгій коричневій сукні з глухим, як і в господині, коміром. У руках вона тримала величезний — як помістився тільки? — букет різноколірних айстр.

— Вибачте, тітонько, замріялася, про це забула… — І з подивом глянула на гостей. — Смачного.

— Дякуємо, — механічно відповів Ігор. Він не відриваючись дивився на дівчину. Містика, звичайно, але дівчина ця надзвичайно була схожа на Настю.

— Моя небога, — представила Софія Демидівна. — Звати Лідою. А це, Лідочко, друзі дядька Гриші. Павло Миколайович і Ігор… Ти голодна? Сідай до столу. — І підсунула їй стілець.

9

Після неситного, але елегантного обіду Софія Демидівна сказала гостям:

— Я приберу зі столу, приготую вам кімнату, вибачте, що одну, спільну, але більше нема, а ви поки що відпочиньте, можете повітрям подихати.

Професор угледів на підвіконні книжку, шулікою в неї вчепився — заскучав за друкованим словом.

— Можна, я тут посиджу, мила Софіє Демидівно? Я не заваджу.

— Сидіть, звичайно…

Він вмостився в куточку неосяжного дивана, а Ігор, подякувавши, вийшов на подвір’я, сів на ганку, на східцях. Було над чим задуматися. Пелікан жодним словом не обмовився про племінницю Ліду, явну гімназисточку, баришню-емансипе. Це надавало сидінню в місті зовсім іншого смаку: солодко пахло пригодою. І все ж Ігор не зміг отямитися від деякого раптового шоку: чому Ліда так схожа на Настю? Чи в нього почалися галюцинації? А може, тепер будь-яка дівчина йому Настю нагадує? Ігор знав це з численних літературних прикладів. Про що це свідчить? Про закоханість. Хочеш не хочеш, а іншого слова не підбереш.

Проте Ігор і не шукав іншого слова. Умів ставитися до себе реально, без омани, він добре розумів, що Настя йому не байдужа. Мабуть, про кохання говорити ще рано, але про закоханість — якраз. А тому годі задивлятися на інших, шукати скрізь солодкий запах пригод. Настя — це реально. А Ліда…

А що Ліда? Вона також реальна, як реальне все довкола, як реальний цей світ, як реальний у ньому Ігор Бородін, лицар-мандрівник. Тільки так — реальність! І не припускай чогось іншого, бо ж ніколи більше тобі не перейти тимчасовий кордон, що невидимо проліг у Сокольницькому парку.

А щодо пригод, то ніхто не примушує тебе упадати за Лідою. Стався до неї, як до милої ровесниці, розпитай про гімназичне життя-буття, про становище у місті. Ось вона з прогулянки повернулася, щось бачила…

— Вам так зручно?

Підвів голову: вона. Стоїть, дивиться зверху вниз, посміхається. Ні, звичайно, не схожа вона на Настю, Настя набагато краща, остаточно вирішив Ігор і підвівся.

— Ваша тітонька наказала дихати повітрям.

— Тітонька любить наказувати, але вона дуже добра і лагідна.

— Я так і подумав, — гречно мовив Ігор.

Ліда спустилася з ганку, поволі пішла стежиною. Ігор слідом за нею, примітив біля воріт лавочку. Над нею нависали довгі стеблини золотих куль, холодних осінніх квітів — без запаху, без душі.

Ліда акуратно, щоб сукню не зім’яти, сіла на лавочку скраю, дозволяюче кивнула Ігорю. Той, внутрішньо посміхаючись, — церемоній скільки! — сів поруч.

— Ви справді від дядька Гриші?

— Звичайно. Він вам вітання передавав, — збрехав Ігор, щоб підтримати розмову.

— Дякую, — серйозно сказала Ліда. — Як він себе почуває?

Оце так запитання! Як себе почуває Пелікан? Та добре він себе почуває, не думає про це, не згадує. Тим паче відповів:

— Здоровий.

— Він такий смішний!

Нічого собі визначення для Пелікана.

— Ви так вважаєте?

— Він весь час жартує. Якось до мене дівчата прийшли з класу, так він нас весь вечір веселив. Я вам скажу по секрету: в нього двоє дівчат навіть закохалися.

Цікаво: вона й насправді така інфантильна чи удає? її ровесниці в Ігоревім класі — та ж Наталка, наприклад, — куди доросліші. Так, до речі, а скільки їй років? Відразу й не запитаєш, незручно, ще образиться…

— Ви в гімназії навчаєтеся?

— До цього часу вчилась. У жіночій гімназії на Лялиному узвозі. А тепер не знаю. Ми туди ходили, а вона зачинена. І невідомо, відчинять її чи ні. Адже війна.

— Війна?

— У нас в місті тихо. Стріляють рідко, лише останнім часом частіше. Але це там, у центрі…

У центрі — то значить, не в нас. Значить, мимо, тож ніякої війни на нашій вулиці немає. Гарно міркує.

— А в якому ви класі?

— У восьмий перейшла.

Бути того не може! Що ж їй — лише п’ятнадцять років? Згадав: у них класи не відповідають сучасним. В гімназії, здається, навчалися вісім років, а до того — підготовче училище. Складна система.

Уявляв, як вони там сидять. Статечно, пристойно. От якби жменю насіння…

— А чи не пройтися нам до центру? Добре, що не сказав “швиргонемся”…

— Я не знаю, треба запитати у тітоньки Соні. Почекайте, я миттю.

Побігла до хати. Все-таки довга сукня стримує, дисциплінує. Наталка у своїх джинсах зараз відмахала б до ганку в чотири стрибки і не гадала б: по-жіночому це чи ні… А може, даремно він про Ліду так думає: інфантильна, мало не дурна? Даремно, даремно. Інше виховання, супроти нього нічого не скажеш. У них у гімназії класні дами лютують. На перервах дівчата парами ходять, їх вчать, що дівчина повинна бути скромною, сором’язливою, політикою не цікавитися — це справа чоловіча, груба, брудна. Ліда ще нічого, молодець. Розмовляє — не маніриться. її класні дами, побачивши ідилічну картину “він і вона на лавочці”, за голови б схопилися: який жах, сама до чоловіка підійшла, сама заговорила? Який сором, який моветон!

Ліда біжить, сяє.

— Тітонька Соня сказала — можна. Тільки недовго.

— Ми недовго.

Пішли, як братик з сестричкою. Іванко з Оленкою. Тільки за руки не трималися. З Губернаторської завернули на Польську — Ігор прочитав табличку на розі. Така ж сумна, як і Губернаторська. Ігор досить чітко уявляв стару Москву: батько збирав московські карти, плани, путівники, листівки, любив, за визначенням мами, “мусолити” їх і Ігоря до цього залучав. Але маленьке провінційне містечко початку століття Ігор бачив уперше. Видовисько, треба визнати, не захоплююче: вулиця брудна, вітер крутить над бруківкою якісь папірці, цигаркову пачку, уривки газет, перше опале листя. Та це й зрозуміло: двірників мало залишилося — “адже війна”, якщо використати Лідин вираз, а до того ще й революція була: скільки потрясінь для простих працівників мітли. Бруківка неширока, ледве два екіпажі можуть розминутися, але міцна, якщо потім асфальтом не заллють, сто років простоїть, жодний кругляк не випаде. Як на Красній площі.

Будинки на Польській вулиці маленькі: більше двох поверхів нема. Архітектура без надмірностей: стіна будинку, стіна паркана, стіна будинку, стіна паркана, в парканах — хвіртки, над хвіртками дерев’яні вінці. Де-не-де різьблені, де ні.

Щоправда, хвилин через п’ять почалися кам’яниці: видно, ближче до центру. Кам’яниці обмазані чимсь — штукатуркою, чи що? — двоповерхові. Ось хтось на даху бельведер примостив. А в іншого — не так: портик з колонами, чисто тобі Великий театр в мініатюрі. Є в місті багатії! А що в центрі буде?

З Польської вийшли на вулицю з пишною назвою — Трьохсотліття дому Романових.

— Наша центральна, — сказала Ліда.

Воно й видно. Крамниць багато. Ігор крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Ліда здивовано запитала:

— Вам подобається?

Є чому здивуватися: москвич, а в захваті від провінційної торгівлі. Ледве викрутився.

— Ми з Павлом Миколайовичем так давно в міста не заходили, що мені все по-новому уявляється.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових була значно багатша за Польську, а тим паче за Губернаторську. По-перше, багатолюднішою. Ігор дуже й дуже дивувався, зустрічаючи досі поодиноких перехожих: то майстровий з дерев’яним ящиком на інструмент пройде, то якась дівчина прошмигне, подивиться скоса на Ігоря з Лідою. Навіть хлопчаків-всезнайок не було. Певне, побігли гратися десь у передмістя, на волю — десь неподалік від околиць.

Проте на Трьохсотліття в цей час місто гуляло. Біля похмурого довгого одноповерхового будинку — чи то манежу, чи то вокзалу? — стояли візники. Двохосьові прольотки з відкидним верхом, бородані — майже опереткові! — фурмани: в суконних, невизначеного кольору, брудних — яку це носило назву? — сіряках. Ось якийсь панок в синьому сюртуку вліз до прольотки, ляснув візника по спині. Той присвиснув, і кінь пішов вулицею — не скажеш, що поспішаючи. Ось ще візник проїхав; двоє офіцерів у прольотці. Комусь на тротуарі помахали білими рукавичками, засміялись. А ось пані під парасолькою, обличчя й не видно. Не Бродвєй, звичайно, але життя йде.

Будинки, безумовно, багаті. Здається, вони звуться прибутковими. Дво- і триповерхові, а там навіть і в чотири поверхи будинок бовваніє. Вітрини на весь перший поверх. Вивіска: “Універсальна торгівля А. І. Штольца”. Інакше — універмаг. Зрозуміло: горішні поверхи здаються під квартири, а внизу — магазини.

Ігор жадібно читав вивіски. Подумки, звичайно. “Залізні товари бр. Кустових”, “Булочна О.П.Тарутіна”, “Головні убори. Паризькі моделі. Лише в нас”, “Книжкова торгівля батька і сина Валецьких”. Ось куди б зайти, поритися б у книгах. Скільки там скарбів для бібліофіла… Не можна. Навіть якщо були б і гроші — а їх немає,— і то нічого не придбаєш: не перенести з часу в час…

“Кінотеатр “Одеон”. Нині й щоденно: жагуча драма з життя напівсвіту. За участю Віри Холодної та Івана Мозжухіна”.

— Ви дивилися?

— Що?.. А-а, кіно… Ні, не довелось.

— А я двічі дивилася. Таке захоплююче…

Дозвольте засумніватися. Показати б дівчині Ліді наййримітивніший широкоформатний фільм — який би ефект був?

— Уявляю, що сказала б Ганна Карлівна, якби побачила нас зараз. — Ліда зам’ялася, певне, уявила собі невідому Ганну Карлівну.

— Хто така Ганна Карлівна?

— Наша класна дама, — помовчала, певне борючись з собою, додала: — Індичка пихата… — І швиденько зиркнула на Ігоря: як він реагує? Чи, бува, не шокований?

Ігор скоріше був радий, аніж шокований. Жива нормальна дівчина. Симпатична, весела. До чого ж її вихованням добили, слово просте боїться сказати.

— Та ще й дурна, напевне, — Ігор зловтішно завернув гайку.

Засміялася.

— Ой, правильно! Справді дурна.

Так воно краще. Зовсім ожила вихованка Смольного. Вірніше, з цього… Як його… з Лялиного узвозу. Звучить простіше, аніж Смольний, але ж і містечко не Пітер.

Ігор дивився обабіч і ловив себе на дивній думці. Те, що він бачив у місті — будинки, вивіски, люди на вулиці, візники, — все здавалося знайомим, нічим не відрізнялося від того, що уявляв він, читаючи книжки, де дія відбувалась у подібних містечках. Не відрізнялося побачене і від скрупульозно вивірених декорацій численних фільмів, що їх дивився Ігор. Чужа пам’ять, що підказала місце дії, чітко змикалася з власною, хоча також добре надбаною — з тих самих книжок і фільмів, що означає все-таки — чужою. Ось чому містечко виглядало таким недійсним, картонно-фанерним, немов за фасадами будинків, за магазинним склом не було нічого, окрім будівельного мотлоху, залишеного декораторами. Ось чому і люди, що поспішали по тротуарах, жили не правдиво, а наче манекенним життям, і навіть розмов їхніх, навіть окремих реплік Ігор не чув: слух відключився чи просто не вбачав він, що, власне, ці люди мали промовляти — взагалі люди, натовп, так би мовити.

Проте іншого й бути не могло у тому минулому, куди мандрував Бородін, бо ж технічно подорож ця не мала нічого спільного з класичним, описаним в улюблених Ва-лери Пащенка романах. Подорож у чужу пам’ять — справа особлива, мало вивчена фантастами, неясна, якщо хочете… А своєї пам’яті про міста вісімнадцятого року в Ігоря не було: що вдієш — вік! Тому, напевне, і давнішнє село виглядало неживим. Не розмістив у ньому Ігор мешканців. Не захотів. Не зміг.

Тим паче село, як пишуть у наукових працях, мало місце, і місто його мало, і так уже вимагалося з примхи чужої пам’яті, що в місті відчувалося явне переважання офіцерщини.

Чистенькі, зібрані, штабні, певне, не нюхали порохового диму, дехто із золотими шнурами аксельбантів, які легко пробиваються пістолетною кулею, — розповідь професора цьому підтвердження. Та інші — брудніші, не нафарбовані, не випрасувані. То, мабуть, бойові, які прибули в місто з передової. Не виключено, що то срібні орли. Дехто з них кудись поспішали, інші просто прогулювалися, залицялися до дам, заходили до крамничок та магазинів, похитуючись, виходили з кафе та ресторану Івана Дудка, Що носили гучну назву “Валенсія”. Чому “Валенсія”, а, скажімо, не “Андалузія” — Ігор не знав. Мабуть, і сам Іван Дудко туманно уявляв собі місцезнаходження справжньої Валенсії, вибрав назву лише за звучністю та явною “іноземністю”.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових упиралася в чудову площу з фонтаном посередині. Фонтан цей колись був скульптурним шедевром: двоє янголят сурмили в сурми, а третє, вже відсурмивши своє і стискаючи в дитячому кулаці духовий інструмент, ширяло над ними, спираючись для міцності босою ступнею на кучеряву голівоньку одного з крилатих музикантів. Так було, але тепер крильцята янголяткам відбили, носи також, а в одного і над сурмою поглумились. Навіть гірше, чиясь чи то соромлива, чи, навпаки, паскудна рука чорною фарбою намалювала янголяткам підштанки до колін. У чорних підштанках, скалічені, з обламками крил, вони виглядали дуже сиротливо. Тим більше, що фонтан не працював, води не було. Зате на його кам’яному бар’єрі — також оббитому, неакуратному — сиділа справжня кішка, плямиста, худа, з диким поглядом. Кішка меланхолійно терла лапою писок, “намивала” гостей до міста.

Позаду фонтана, в глибині, красувалася триповерхова споруда з колонами, з двома одноповерховими флігелями, які з’єднувалися з центральною прибудовою низькими короткими галереями. На круглому купольному даху розвивався триколірний романівський прапор. Офіцерів і тут було — хоч греблю гати. Піші і верхи. І — диво! — перед колонадою стояв чудовий відкритий автомобіль, вершина технічної думки, що виблискував чорною фарбою і дзеркальним хромуванням, з виду — “бенц” року чотирнадцятого. Ігор непогано розбирався в старих машинах і навіть колись збирав їхні моделі, виконані в точнісінькому масштабі, з подробицями, акуратно.

— Що в цьому будинку? — запитав він Ліду.

— Не знаю. — І додала радісно: — А ось там моя гімназія. Бачите — вулиця за будинком Махотіна? Це Лялин узвіз.

Ігоря мало цікавила Лідина гімназія. І куди більше “військове відомство”, судячи з усього — штаб і резиденція командування тієї частини, що розташувалася в місті, д може, і контррозвідка — не запитаєш…

— А що в цьому будинку до революції було?

— Я вже сказала: Махотін мешкав. Поміщик. Дуже багатий. В нього одних сіл у губернії штук двадцять, напевне.

— Де він тепер?

— Поїхав. До Франції, здається. Відразу після революції й поїхав. В нього дочка в нашій гімназії вчилася, тільки на три роки старша.

— В будинку інші господарі, — задумливо сказав Ігор, — святе місце пустим не залишиться.

— Ой, як там гарно! — сплеснула руками Ліда. — Довкола дзеркала, різноколірний паркет, а вже меблі…

— Як ви туди потрапили?

— Махотін бал влаштував, коли дочка гімназію закінчила. І запросили кількох кращих учениць…

— З милості? — грубо запитав Ігор, проте Ліда не образилася.

— Запрошували не з милості. Скоріше жест. Однак почували ми себе ніяково. Чужі все-таки…

— Отож-то й воно, що чужі…

Треба було повертатися додому, на Губернаторську. Мало коли прийде гонець від Пелікана? Вдома сидіти надійніше.

— Тітонька ще не хвилюється? — дипломатично запитав він у Ліди: а раптом вона не нагулялася, раптом їй ще забагнеться походити вулицями рідного міста в товаристві цікавого молодика? Ігор знав, що не помре від скромності…

Проте Ліда відмела його тривоги.

— Та й справді вже час. Ми ж обіцяли недовго. — І знову пожвавилася: — Тут близько. Якраз повз гімназію і там ліворуч. Десять хвилин, і ми вдома…

10

Дійшли і справді швидко. Ну, затрималися біля гімназії, Ігор належним чином захоплювався сірим казенним будинком, власне — казармою на вигляд. Але Ліді воно — як палац з кришталю. Палац знань.

Поки йшли, випитувала:

— А ви вірші любите?

— Люблю, — це була правда. Міг би ще додати: і багато напам’ять знаю, пам’ять добра.

— А чиї вірші вам найбільше до вподоби?

— Блока.

Здивувалася:

— Хто це?

Ось тобі й маєш! Блока не знає… Хоча, пригадується, не такий вже він і був популярний, так би мовити, в масах. На виборах короля поетів геть програв Сєверяніну.

— А ви, звичайно, перевагу надаєте Сєверяніну?

— Звичайно! Він геній!

— Він й сам цього не приховував. Пам’ятаєте: “Я гений Игорь Северянин, своей победой упоен”.

Стала серйозною.

— Напевне, це нескромно, я знаю…

Вже добре, сама думає, без допомоги улюбленого поета. І не такого вже й поганого, до речі. Не без таланту.

— А Блока знайдіть, почитайте. Ось хто геній. Особливо “Дванадцять”…— Тяжко міркував: вісімнадцятий рік, написана поема чи ще ні? Здається, написана…

— У нас міська бібліотека зачинена, — поскаржилася Ліда. Настрій у неї змінювався залежно від теми розмови. Щойно, коли про Сєверяніна говорили, сяяла від радості. Зараз засумувала: біда, книжки узяти немає де. І знову — очі посміхаються з надією: — Може, ви напам’ять щось з Блока знаєте?

А що? Можна і напам’ять. Наочний урок політосвіти.

— Слухайте…

Читав Ігор непогано, а “Дванадцять” — особливо. Поема ця взагалі для читання благодатна: змінюється ритм, мовні шматки, різні людські характери, тон — від камерного до патетичного. Читав у весь голос, не бентежачись поглядів перехожих, чесно кажучи, здивованих: йде вулицею божевільний, кричить у риму, руками розмахує. Та й кричить щось крамольне, на слух… Краще обійти, обійти, не дай боже, причепиться, а то ще й слухати примусить.

Однак Ігор не помічав їх, не розглядав. Чхати йому на них було. З високої дзвіниці. Він читав і сам слухав музику віршів, як вони лунали тепер у їхньому сучасному часі. І, можливо, в ці хвилини в Петрограді чи Москві сам Олександр Блок читав їх — недавно написані, ще гарячі, живі.

І Ліда слухала немов зачарована. А коли він вигукнув останні рядки — про Христа у білому вінку з троянд, схлипнула навіть, не стрималася.

Вже нащо Ігор чекав суперефекту, але тут розгубився:

— Ви що?

— Шкода… — витерла долонькою почервонілі очі.

— Що шкода?

— Я не знаю. Але відчуття від віршів дуже сумне. Навіть жити страшно.

— Та облиште: життя чудове!.. А вірші сподобалися?

Посміхнулася.

— Дуже! — повторила для підсилення: — Дуже-дуже. Я обов’язково знайду книжку Блока. А почитайте ще що-небудь.

Ігор посміхнувся: ще що-небудь? Будь ласка. Розпочав:

— “И если вдруг когда-нибудь мне уберечься не удастся, какое б новое сраженье ни покачнуло б шар земной, я все равно паду на той, на той далекой, на гражданской, и комиссары в пыльных шлемах склонятся молча надо мной…”

— Хто це написав? — запитала Ліда.

Сказати правду: не народився ще цей поет.

— Так, один поет…

І раптовий ефект:

— Я так і подумала: це ви самі. Ой, як здорово! Ви такий талановитий!

Оце так вскочив у халепу. Сам дурень, не треба було читати завтрашніх віршів. Навіть не завтрашніх — з якогось далекого. Добре, що вже прийшли до будинку. Тема сама по собі завершилася.

А вдома на них чекала неприємність.

Розгублена тітонька Соня, Софія Демидівна, відчинила хвіртку і відразу оголосила:

— До нас з контррозвідки приходили.

Ігор відчув, як знову стало холодно в животі — від неусвідомленого страху. Щось часто останнім часом до нього приходить це соромне почуття. Ну а зараз чому? Чого боятися?

— Чого приходили?

— Про Гришу запитували. Де він, чи давно тут був…

— А ви?

— Що я? Звідки я про Григорія знаю? Він сам по собі, ми самі по собі. Сьома вода на киселі,— повторила вона слова Пелікана.

Старик Ледньов, як і раніше, сидів на дивані-саркофазі. Книжка випала з рук, лежала на підлозі, а він, притулившись скронею до диванної тумби, яка одночасно була і шафою, мирно хропів. Навіть більше того, похрюкував. Знайома картина.

— Він знає? — запитав про Ледньова Ігор.

— Про контррозвідку? — Софія Демидівна старанно вимовляла малозвичне, але звучне слово. — Навряд. Він так і проспав усе на світі. Вони запитали, хто це такий, а я сказала, що давній знайомий, додому повертається, до Москви. І що професор, сказала.

— Повірили?

— Вони його торбинку — під вішалкою стояла, добре, що не прибрала, а хотіла ж, — витрусили, а там документи. Все як слід. Ледньов Павло Миколайович, професор історії. Диплом його професорський, паспорт, ще папірець якийсь від Академії наук…

— Від царської? — машинально запитав Ігор.

— Іншої немає. Та цим офіцерам і краще, щоб від царської, а не від більшовицької.

Старик Ледньов перестав похрюкувати-похрапувати, розплющив за старою звичкою одне око і сказав зовсім тверезим, анітрохи не сонним голосом:

— Не від Академії наук, а від історичного товариства. Хоча для цих хамів все одно…

Софія Демидівна руками сплеснула, зойкнула. Навіть Ігор з цікавістю на професора подивився: ну й хитрий старий. Лише Ліда нічого не розуміла, проте уважно слухала.

— Ви що ж, не спали? — ображено запитала Софія Демидівна.

— Спав чи не спав, то питання інше, — сказав Ледньов і сів рівно, руки на колінах склавши. — Я, можливо, чуйно сплю. Як кажуть: до справи, якщо знадобиться. Але минулося. І я не став напрошуватися, — промовляв він усе це тоном короля, якому незаслужено дорікали за перевитрату державних коштів: і наче провина його очевидна, а з другого боку — король, то які ж можуть бути претензії…

Софія Демидівна, нічого не кажучи, повернулась і вийшла з кімнати. Ліда побігла за нею. Старик Ледньов занепокоєно глянув услід.

— Невже образилася?

— Образилася, — мстиво сказав Ігор. — І справедливо. А якщо б вони її допитувати вирішили?

Це було не що інше, як полемічний випад, нісенітниця, проте старик Ледньов сприйняв це всерйоз.

— Вони так ввічливо запитували. І потім вона і насправді нічого про Григорія Львовича не знає, так і пояснила. Він у неї давно був, рік тому, якщо не більше. А я його вчора бачив. Не міг же я про це говорити…

— Чому не могли? — Ігор розізлився на старика і добивав його безжалісно: — Сказали б: учора розпрощалися. Запропонували б почекати: ось-ось сам з’явиться.

Старик Ледньов різко підвівся, толстовку обсмикнув, губи стиснув, аж борода підкинулася.

— Професор Ледньов, вельмишановний добродію, ніколи зрадником не був, даремно ви так вважаєте, — він навіть на “ви” перейшов у своїй образі. — Ви мене образили, а я, мені здається, цього не заробив.

Ігор охолов так само швидко, як і скипів. Та й справді, нащо він на старого накинувся? Нічого поганого той не зробив. Так, злякався трохи. І на краще: якби його почали допитувати, почав би нісенітницю верзти, потроху помалу до правди й добралися б. У білій контррозвідці хлопчики здібні, холоднокровні. По-перше, вони й не таких розколювали, а по-друге, — шкода старика, ще, не дай боже, помер би. З ним би не панькалися, — врізали б поміж очей мідним кулаком — чи багато треба?

— Вибачте, Павле Миколайовичу.

І справді: мало йому треба — усміхнувся, ручкою махнув.

— Пусте, Ігорочку… Як ти думаєш, якщо я вибачуся перед Софією Демидівною, вона вибачить?

— Думаю, що так, — сказав Ігор.

— Так я спробую вибачитися… — покашляв, обережно постукав кісточками пальців в двері кімнати господині.

Відповіді не було, змовницьки подивився на Ігоря, прочинив двері і бочком-бочком проник туди.

Вони там самі розберуться. Софія Демидівна образилася за те, що Ледньов її з офіцерами сам на сам залишив і, виявилось, навмисне залишив. її право. А інтелігент професор усього-на-всього то пограв у страуса: сунув голову в пісок і нічого бачити не хотів. Так йому спокійніше. А міг прокинутися, вихопити у когось з офіцерів нагана, кілька аксельбантів прострелити…

Погане інше: Пелікана чекають. І чекають саме тут, у родичів. Хоча, може статися, і ще десь чекають. Цікаво, чи не залишили вони шпига на вулиці?

Вибіг з будинку, підбіг до брами. Міцно стоїть, ні шпаринки в паркані, дошку до дошки пригнано, без зазору. А ось є дірочка. Від сучка, що випав, певне… Притулився до неї оком. Ні дідька не видно! Той самий повалений стовп з ліхтарем у полі зору… І все.

Гаразд, чого ж боятися?

Відчинив хвіртку, з незалежним виглядом вийшов на вулицю, подивився довкола. Ось старенька з ціпком крокує. Ось хлопчак якийсь куряву здіймає, біжить кудись. Куди він так розігнався?

Хлопчик добіг до Ігоря і різко загальмував. Ноги босі, груди нарозпашку, сорочка без гудзика, навипуск, на штанці. Але чиста. І сам він біленький, довговолосий, вмитий. Став перед Ігорем і дивиться прямо на нього.

— Проходь, проходь, чебурашко, — сказав йому Ігор. — Не в музеї, дивитися нічого.

Хлопчина на “чебурашку” не зреагував, шморгнув носом, запитав раптово баском:

— Це чотирнадцятий номер?

— Чотирнадцятий, чотирнадцятий. Кого тобі треба?

— Якщо ти Ігор, то тебе.

Це вже цікаво.

— Ну, я Ігор…

— Наказано передати: завтра на десяту ранку приходь на Кадашевську в будинок Ігнатьєва. Запитаєш столяра дядька Матвія, — промовив скоромовкою, штани підтягнув і з ходу ввімкнув четверту передачу, вихором пронісся вулицею — тільки курява здійнялася.

— Ей! Стій! — загукав Ігор. — А хто… — махнув рукою: даремно доганяти.

А хлопчина на бігу обернувся і гукнув здалеку, Ігор ледве почув:

— Сам приходь…

11

Сидячи на шкільних уроках, гуляючи з Валеркою Пащенком, читаючи чи дивлячись телевізор, Ігор часто думав: а що тепер робить старик Ледньов? Чи Пелікан. І взагалі, що там у них тепер, коли нема Ігоря?

І розумів незаперечно: нічого! Немає там нічого, і самого “там” не існує. “Там” виникає тільки з появою Ігоря, бо він — його персонаж, але він — і його творець. Такий от веселий парадокс…

А тому немає куди поспішати, все у минулому залишиться на своїх місцях, без змін — до прибуття Ігоря. Поки що необхідно поспішати до школи, незважаючи на суботу. Що за життя! У мами на роботі є поняття — “чорна субота”, тобто робоча. Вона виникає у календарі раз на місяць чи в півтора місяця. У школярів кожна субота — “чорна”. Нудьга яка…

П’ять уроків, чотири перерви, з них одна — двадцятихвилинна. На неї й розраховував Ігор. Треба було залишитися сам на сам з Валеркою, засісти десь у відлюдному куточку шкільного подвір’я — є такий куточок — за теплицею, біля паркана — й поговорити про те, що тривожить. Конкретно — про вчорашню зустріч з чемними хлопцями. Про їх попередження. Про пружинний ножик.

Поки перебував у минулому, навіть не згадував про все це. Ну, можливо, і причаїлася думка десь у підсвідомості, а надвір і носа не висовувала. А тепер випурхнула, розрослась непомірно.

Гамлетівське запитання: дзвонити чи не дзвонити? Пі, не може бути тут дилеми: дзвонити, поспішати до телефону, чути Настин голос, домовитися про зустріч…

А де?

Ну, скажімо, біля пам’ятника Пушкіну. І піти є куди — всі центри вітчизняної культури поруч.

А потім?

А що потім? Звісно. Посидіти в кіно, в “Росії”. Чи зайти до “Ласощів”, чи далі — до кафе “Московського”, з’їсти морозива, випити по келиху шампанського — не маленькі вже, можна дозволити собі таку цілком невинну забаву. Потім походити по Москві, завітати до Олександрівського саду, знайти окрему лавочку… Чи зовсім інша програма: до парку Горького, до Нескучного саду…

І все? І провести до маршрутки, кинути монету до каси? І знову вибачитися: мовляв, немає часу, доберешся, подруго, сама? І цілим, неушкоджеиим повернутися додому?

Так, чи що?

Ти ж боїшся її будинку, її подвір’я, Ігорочку? Ти боїшся її проводжати до під’їзду, боїшся залишитися сам на коротенькому вечірньому шляху до арки-тунелю, що веде на багатолюдний Кутузовський проспект…

І сам собі зізнався: так, боюсь. Боюся, дідько забирай, хоча й соромно почуватися боягузом, до болю соромно!

До болю? То чого ж боятися? Самого болю? Ну, відлупцюють тебе п’ятеро, то й що! Пригадуєш, здається, в Зощенка є оповідання про студента і моряка, що закохані в одну дівчину. Моряк регулярно колошматив студента, а той, харкаючи кров’ю, знову приходив на побачення. Навіть більше: кидався на велетня моряка з кулаками, поки той не поступився перед божевільним натиском безстрашного здихлі.

Белетристика…

А що не белетристика? Хлопці ці, королі подвір’я? Типова штампована белетристика. Герої повчальних нарисів з серії “Людина серед людей”. Про непутящих підлітків.

Однак вони існують. І боїшся ти, Ігорочку, не болю, не крові, не ножичка якоїсь золінгенівської сталі, а чогось іншого, чому і назви не придумати.

Знаєш — чого? Себе ти боїшся! Своєї безпорадності, нерішучості, цілковитої відсутності того, чого досхочу було у зощенківського студента. Ти, неслабка фізично людина, — та й підручних засобів довкола багато: палиці, дошки, цегла! — боїшся застосувати свою силу, піти на конфлікт. Живеш за принципом: нас не чіпай, і ми не зачепимо…

Проте з Пащенком порадитися слід. Він подібними комплексами, відомо, не страждає.

Попередив його:

— Треба поговорити, старий.

— У чому справа — питання! — Підготовленість у Валерки — нуль, як заведено писати про всілякі експерименти. — Надовго? А то в мене в три п’ятнадцять тренування.

— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!

— Домовились!

Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.

Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.

— Що сталося, Ігорю?

Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…

І Пащенко до неї відповідно поставився.

— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.

Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.

Адже має він рацію, певне…

А Пащенко розвивав тему далі:

— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.

— Навіщо мені його приятелі?

— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.

Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.

А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…

— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.

— Сам підеш?

— Вгадав.

— А відлупцюють?

— Це точно, що відлупцюють?

— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?

Чудовий хлопець Валера, справжній друг!

— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.

— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.

— Я, певне, пізно прийду.

— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.

Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…

І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.

Як у воду з кручі: схопив трубку,набрав номер.

— Насте? Мене Ігорем звати…

І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:

— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…

— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.

І вона так само відповіла:

— Хочеш — приїжджай.

Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.

— Ти мені обіцяла — в кіно…

Страуси, осінні птахи…

— Давай, якщо хочеш. Куди?

— В “Росію”. А потім у кафе посидимо.

— Я буду біля Пушкіна через годину. Запланована програма розпочата як слід. Чим закінчиться?

Поки дивилися фільм, а потім сиділи в “Московському”, Ігор весь час намагався порівняти Настю з Лідою. Не тому, що Ліда йому сподобалася — нічого подібного, такої навіть і думки не було, — він перевіряв те миттєве враження, яке виникло в нього, коли Ліда вперше ввійшла до кімнати. Тоді він подумав, що вона дивовижно схожа на Настю. Потім зневірився в цьому. Тепер, сидячи за невеличким столиком кафе, просто у вічі дивився на Настю, як недавно Пеліканів хлопчак гонець — на нього самого, на Ігоря.

Настя навіть запитала, на якусь мить відірвавшись од морозива:

— Що ти у мені побачив?

Мало не бовкнув механічно: нічого не побачив. Та здогадався вчасно, що дослівний зміст пролунає образливо. Висварив себе за неуважність, сказав грубувато:

— Чи сама не знаєш…

— Чесно — не знаю.

Язик став важким, незграбним. Від морозива, чи що? Своєрідна анестезія…

— Дуже ти гарна…

— Ось і збрехав! — чомусь зраділа Настя. — Я себе знаю і не спокушуся на це.

А може, вона хотіла, щоб її переконували?

— Ні, гарна, дуже гарна! — вперто наполягав Ігор. — Не вір дзеркалу.

Двозначне вийшло речення. Значить, краще не вірити дзеркалу, але можна й повірити: щось воно відтворює… Настя, на щастя, двозначності не помітила чи не хотіла її помічати.

— Звичайно, тобі вірити приємніше…

І все ж таки у неї є щось спільне з Лідою. Навіть не щось — багато. Очі, їхній вираз, особливо коли вона посміхається, і сама посмішка, і ямочки на щоках. І волосся — обидві біляві…

Та хіба дивна оця схожість? Адже він побачив Ліду такою, якою хотів. І хотів її побачити схожою па Настю, бо про іншу дівчину не мріяв. А те, що Ліда здалася згодом іншою, — так це природно. Настя — тут, Ліда — там. Ліда— людина з чужої пам’яті, хоча і перепущена крізь Ігорів світогляд, крізь його фантазію.

Та й взагалі: хіба було б що-небудь там, у горезвісній чужій пам’яті, якби не Ігорева фантазія?..

А поки що фантазувати не варто: пів на десяту на годиннику, Настя наперед попередила, що о десятій повинна повернутися додому, обіцяла мамі. Отже, не буде прогулянки в Олександрівському саду… Ну нічого, це ж не востаннє.

— Сьогодні ти не поспішаєш?

З підколюванням запитала. Виявляється, не забула Настя першого прощання-проводжання.

— Я тепер ніколи не поспішатиму. Обіцяю тобі. Обіцянка обіцянкою, а час підганяє. В першу чергу

Настю. І все ж до Калінінського проспекту, до Арбатської площі вирішили дійти пішки — тут неподалік! — а біля пошти на проспекті сісти на тролейбус.

Думав: сказати Насті про хлопців чи ні? Пащенко радив розповісти. Мовляв, виростеш в її очах. Ігор все-таки вирішив не говорити. Хай він виглядає в очах Насті не вище, аніж є насправді. Його ста вісімдесяти сантиметрів цілком вистачить на все…

Велика Федора… Що ти зі своїми сантиметрами через півгодини робитимеш?

Дивно, йому вперше за весь час його мандрівок у минуле забажалося розповісти про них. Аж розпирало від бажання це зробити. Зупиняло тільки те, що не повірить Настя. Та й хто повірить в фантасмагорію, в диво, в антинаукову фантастику? Чи не зміг більше тримати в собі все це, чи Настя сприяла своєю схильністю до відвертості, тим паче — до бажаної, але вирішив спробувати, грунт промацати: як сприйматиметься? Не в лоб, звичайно, не за одним заходом. Потроху-помалу. Здалеку.

— Ти куди збираєшся після школи?

— На філфак, певне. А ти?

— Сусідами будемо. На історичний.

— Давно вирішив?

— Мабуть, давно. З дитинства книжки про російську історію любив. Раніше Смутним часом цікавився, пам’ятаєш, був такий після смерті Івана Грозного, а тепер в недавнє минуле мандрую.

— Куди саме?

— У громадянську, у вісімнадцятий рік.

— Чому саме у вісімнадцятий?

— Розумієш, в чому річ: дід у мене дев’ятсот першого народився, в кінці літа вісімнадцятого пішов пішки з Ростова-на-Дону до Москви…

— Для чого?

— Застряв він у Ростові. Батьки відправили його до родичів — сестра прабабусі там, здається, жила, сім’я її, а тут революція, війна почалася. Ну, він і втік від родичів…

— Як втік?

— Як тікають? Ногами. Вночі, коли всі спали, без нічого. І пішов по Русі-матінці. Тисячу кілометрів пройшов.

Жахнулась:

— Адже війна!

— Правильно. Ризиковано було йти. Могли і вбити. Та пощастило. Дійшов здоровим і неушкодженим.

— Ой, як цікаво! Червоні, білі… А як він сам настроєний був?

Ігор посміхнувся: що сказати про діда? Певне, правду.

— Ніяк, напевне. Хлопчисько, погано орієнтувався в політиці. Але коли дійшов — став червоним, це напевно.

Про діда все правильно, інакше він і не міг бути: він — дитина свого часу, лише свого, а в той час сімнадцятирічний хлопець з добропорядної родини рідко коли мав якісь усталені політичні погляди. Але дід дідом, а йдеться ж про Ігоря… Гаразд, розпочав не про себе, так і продовжимо не про себе. Поки що. Далі видно буде.

— Він тобі сам розповідав?

— Він помер задовго до мого народження.

— А звідки ти все це знаєш?

— Бабуся, батько… Вони про діда багато знали. — Ігор намагався відповідати ухильно, переводив акцент: — Дід у мене герой-молодець. У фінську воював, Велику Вітчизняну до кінця пройшов, полковником кінець війни зустрів. А потім демобілізувався, до смерті в газеті працював.

— Журналіст? Теж Бородін його прізвище?

— Ні, він не писав, не згадуй. Він випусковим працював у друкарні. А писати мріяв. Навіть пробував щось. Дряпав пером у зошиті. І зауваж: саме про громадянську війну. Певне, і мене заразив.

— Ти ж його не знав, не застав.

— Він мене генетично заразив…

Посміялись. Настя попросила:

— Може, ти б мені розповів про все це докладно?

— Про що, власне?

— Про дідові мандри. Ти про них докладно знаєш? Посміхнувся: куди ж докладніше…

— Гаразд, як буде час — розповім.

— Завтра? Гаразд?

Ти цього хотів, Ігорочку? Повідати Насті ходіння по часу, в деталях повідати, нічого не випустити, не забути. Ні старика Ледньова, ні Пелікана, ні Ліду, ні її тітку, ні навіть босоногого хлопчика-вісника. Тільки не про себе доведеться говорити. Про діда. А яка різниця: теж хлопчик з гарної родини, теж Бородін, також сімнадцятирічний. Хай про діда. Лише б виговоритися…

12

Зрозуміла річ, домовилися завтра здзвонитися. Вранці, не відкладаючи.

Безглуздий у вустах жінки термін: здзвонитися… Наперед передбачає цілковиту невизначеність — хто перший згадає, то й подзвонить, — він, термін цей, пролунав цілком конкретно. Здзвонимося — значить, Ігор повинен подзвонити, як же інакше. І в той же час зовнішній паритет дотримано. Жінки, жінки, підступні ваші душі… Звідки цитата? Схоже, з неопублікованого Бородіна. Вірніше — з ненаписаного…

На годиннику десять тридцять п’ять. Подвір’я темне й тихе. Цікаво: чи чекають його чемні хлопці?.. Цікаво — не те слово.

Йшов, не видивляючись на всі боки, ледь-ледь стримуючи бажання побігти. Ось вони, ящики…

— Ей, Ігорю, ану підійди сюди, друже! Чекають!

Ну дідька лисого він до них підійде! Пришвидшив ходу, майже побіг, мовчки, не реагуючи на окрик. Стоп!

— Ти куди біжиш? Хіба не чув — тебе кличуть?

Двоє в куртках перед ним. І, як на зло, нікого на подвір’ї. Вимерло воно, чи що?

Може, закричати?..

— Давай-давай, пересувайся. Ми двічі не повторюємо.

Ці куди грубіші, аніж їхній ватажок. Ввічливості не навчені. Взяли під лікті і повели до ящиків.

— Руки геть! — гарна фраза, але безглузда. Ігор смикнувся, скинув руки “конвоїрів”, однак пішов до ящиків, сам пішов, як… корова на забій.

Придумав порівняння і подумки посміхнувся: паскудник ти! Йдеш, щоб по пиці отримати, а все ж припрешся, як краще про себе висловитися…

Двоє — його конвой, троє чекають. Разом — п’ятеро. Знайомі всі обличчя. Ось і ватажок, давній знайомий. Сидить на ящику, розвалився, на другий ящик обіперся… Цікаво, що вони роблять, коли з магазину порожню тару вивозять?

— Що ж чи, Ігорю?.. Ой-ой-ой…

Тон співчутливий, дивись, ще й рюмсати почне юнак, модний светр слізьми замочить.

— А що я?

— Я тебе попереджав: забудь про Настю. Попереджав чи ні?

— Ну, попереджав.

— А ти не послухався. Недобре… Знущається, негідник, дотепність свою показує.

— Кому недобре?

— Буде? Боюся, що тобі.

Дивне відчуття: Ігор водночас боявся і злостився. Двоє малопоєднаних відчуттів, бо ж злість па противника повинна народжувати бажання якщо не нападати, то захищати себе. Але, відчувши цю злість, Ігор намагався приндитися, боявся водночас ненароком словом чи дією порушити ту грань, за якою дипломатичні переговори закінчаться. Боявся він її перейти і не розумів — не хотів розуміти! — що хлопці-дипломати ведуть переговори, лише наслідуючи написаний протокол схожих зустрічей “на високому рівні”, а насправді вони все давно вирішили…

— Ти про себе краще подумай.

— Дивно… — Ватажок повернувся до приятелів, театрально вимагаючи розділити з ним подив. — Ігор, здається, грубіянить…

— Грубіянить, грубіянить, — негайно підтвердив один з них і задоволено засміявся.

— Прикро, — сказав ватажок, підвівся і, не замахуючись, коротко вдарив Ігоря у сонячне сплетіння.

Ігор розкрив рота, намагаючись вдихнути, не зміг і різко зігнувся навпіл, сів навкарачки. Було страшно: повітря не потрапляло до легенів, зупинялося десь на півдорозі, і до болю в животі додавалася різка, запаморочлива порожнеча в грудях.

Ввічливі хлопці стояли за ним, мовчки спостерігали, як він намагається дихати, у судомах відкриває і закриває рота. Як риба.

— Погано Ігореві, — мовив ватажок.

Можливо, він і раніше щось говорив, але, зайнятий болем, Ігор не чув його. А тепер почув, голос прохопився мов крізь вату. І дихати стало легше.

— Як би ще гірше не було, — додав хтось із хлопців.

— Сволото! — Ігор відчув, що він ось-ось заплаче. Це було вже соромно.

— Він знову каже грубощі, — сумно проказав ватажок, дивлячись, як Ігор підводиться: — Він нічого не зрозумів.

Ігор розумів одне: зараз ватажок вдарить, тому треба встигнути вдарити першим, поки той не чекає нападу, стоїть розкрившись. Розумів і… нічого не міг з собою вдіяти.

І раптом — це вже нагадувало містику! — почувся такий знайомий голос:

— Йо-ой! Які люди!

Пащенко! А він звідки?..

Обернувся: і справді, Валерка. Посміхається, немов щось дуже веселе побачив. І поруч з ним ще якийсь хлопець. Той, навпаки, досить похмуро на все дивиться.

— Ігорю, тобі не здається, що ти примушуєш себе чекати? — Це знову Пащенко.

Треба відповідати, але Ігор не знав що, не зміг нічого вичавити. А Пащенко, виявляється, і не вимагав відповіді. Він і запитання поставив — як полемічний засіб — риторично.

Тепер він звернувся до свого похмурого супутника:

— Вони, Алику, певне, щось не поділили. Ти не знаходиш?

Алик також змовчав, надаючи Валерці вести виставу самому. А того хлібом не годуй — дай поговорити.

— Вибачте, хлопці, вибачте, але завершите іншим разом. Нам Ігор дуже потрібний, через півгодини з Організації Об’єднаних Націй телефонуватимуть. Сам генеральний секретар. Треба поспішати. Ще раз вибачте.

Він ухопив Ігоря під руку і потяг геть від ящиків. Алик крокував позаду, щохвилини обертаючись, прикривав тили.

— Ей, довгий, краще ти б не ліз в наші справи, а то й ти матимеш, — раптом отямився хтось з компанії.

Не ватажок — той мовчав.

— Дуже вдячний, — блазнював Пащенко, напівобернувшись, проте не гальмуючи, цілеспрямовано пересуваючись до воріт. — Все життя мріяв. Те, що обіцяли, перекажіть Пасті. А вже вона мене розшукає. Через Ігоря. — І зареготав навмисне по-дурному, з верещанням і лякаюче.

А коли висміявся, то до розмови вступив ватажок. Він сказав неголосно, але Ігор почув:

— Тобі сьогодні пощастило, Ігорю. Але попередження залишається в силі. Пам’ятай про це.

— Він пам’ятає, — блазнював і далі Валерка. — У нього пам’ять, як у молодого. Адью, хлопчаки, аріведєрчі, Рома, перметте муа де апсанте…

Вони вийшли з підворіття на Кутузовський проспект, і Ігор знову, як і минулого разу, був трохи приголомшений і освітленням, і шумом, і багатолюдністю. Контрасти його, видно, тривожили.

Похмурий Алик запитав Пащенка:

— Що це ти їм у кінці наплів?

— Малограмотний! — захопився Валерка. — Вчи уроки, чемпіоне, будеш розумний, як я. А сказав я їм французькою мовою: дозвольте мені, мовляв, бути відсутнім, набридли ви мені.

— Грамотний, — чи то ствердив, чи то осудив Валеру Алик. — Краще б ми до міліції звернулися.

— А що міліція? — Пащенко прочитав у своєму житті мільйон детективних романів і міг вільно і з знанням справи говорити про роботу відвалених органів внутрішніх справ. — У міліції нам сказали б: нема складу злочину. Де сліди побоїв? Де вогнестрільні та ножові рани? Де труп, нарешті?

— З цією сволотою і трупа дочекаєшся, — сказав Алик. — Ну, гаразд, мені час. Чао! — помахав рукою і пішов тротуаром, легко обганяючи перехожих.

Пащенко не стерпів, кинув навздогін:

— Які зрушення! Почав закордонні слова вживати! Мій вплив… — Повернувся до Ігоря і вже серйозно сказав: — Ти вибач, час не розрахував. Подзвонив Насті, а мама сказала, що вона о десятій буде. Ну я й накинув півгодини на проводи, тож мало не запізнився до кульмінації… Дуже тебе вдарили?

— Дрібниці… — Ігореві знову захотілося плакати. Чисто тобі дівчина сентиментальна! — Спасибі тобі.

— Ну годі-бо.

— Я не чекав удару, а він в піддих…

— Гаразд. — Пащенко бачив, що Ігор намагається виправдатися, і не хотів терпіти приниження друга. — На суді пояснення писатимеш. А я тобі не Феміда з вагою, у мене очі вперед дивляться. І як ти думаєш, що вони бачать?

— Що? — Ігор не стримався — посміхнувся.

— Вони бачать чудове порожнє маршрутне таксі, яке кулею домчить нас до площі імені Фелікса Едмундовича. Мчімо.

І вони помчали.

Потім, вже лежачи в ліжку, збираючи — користуючись цитатою з улюбленого Ігорем Блока — “воспоминания и дела” минулого дня, Ігор думав про те, що до цього часу не знав Пащенка. Ким він його вважав? Веселим хлопцем, непоганим приятелем, з яким легко почесати язика, блукати вулицями, сидіти десь у теплій компанії, залицятися до дівчат. А він другом виявився. Справжнім. З тих, кого не треба просити про допомогу — вони самі знають, коли допомога потрібна…

А все-таки, чому “ввічливі хлопці” злякалися? Їх п’ятеро, а проти них — лише двоє, бо себе Ігор рахувати не мав права. Злякалися двох? Навряд. Захотіли, то відлупцювали б і Валерку, і Алика найкращим чином. Але ж відступили… Може, шуму не хотіли? Певне, так. Тихенькі, інтелігентні хлопчики, не хуліганять, маленьких не ображають, до старих не чіпляються. І раптом бійка. П’ятеро проти двох. Тут винних шукати не треба: кого більше, ті й винні. Могла трапитися осічка: вийшли б вони з відпрацьованого образу на виду у мешканців будинку, які збіглися б сюди на шум. А цього їм дуже не хочеться!

Тут задзвонив телефон. Він у Ігоря на підлозі стояв біля ліжка. Взяв трубку — Настя.

— Ігорю, що сталося?

— А що сталося?

— Мені Наталка дзвонила.

Базікало Валерка!

— Ну й що вона каже?

— Що тобі загрожували. Через мене, навіть ножем лякали. Це так?

— Ну, так…

— А ти не побоявся! Валерка казав, що він спеціально до мене у двір приїжджав, думав, бійка буде, а ти пройшов крізь них, як ніж крізь масло…

“Ніж крізь масло” — це вже з Валерчиного репертуару. Як він Ігореві подвиги розмалював — можна собі уявити! Дарма, виходить, Ігор на нього клепав: друг — він в усьому друг.

— Який там ніж, яке масло… — важко було Ігореві це промовляти, але інакше не міг. — Злякався я, Насте, як останній першокласник. І якби не Валерка, не знаю, що й було б.

— Ось що, — Настин голос став діловим і суворим. — Тепер я тебе проводжатиму. Щоразу. Спочатку ти мене — до під’їзду, а потім я тебе — до тролейбуса.

Що ж, це вихід. При Насті, можна бути впевненому, до Ігоря ніхто з тих хлопців не причепиться. Тільки чи скористається він ним, цим виходом? Треба вже зовсім себе не поважати…

— Дурниці, Насте, що ти вигадуєш?

— А що? Я знаю цих хлопців. Покидьки. Вадька там один, петеушник, він у мене минулого року закохався, проходу не давав, а я його відшила одного разу. Тепер він вважає, що я нікого не можу полюбити — не маю права.

— А ти можеш? — серце завмирає, напівпошепки.

І так само, напівпошепки, у відповідь:

— Можу.

І повісила трубку.

До завтра.

Нічого немовби не сказано, а як радісно! Здається, не було ніякого вечора приниження, вечора страхів, сорому…

Але був він, був, не обдурюй себе, Ігорю. І як не гірко, не затуляй радістю бридкого відчуття власної боягузливої безпорадності…

13

У будинку всі ще спали, коли Ігор навшпиньки пройшов до вікна фарбованими мовчазними мостинками і навстіж розчинив його. Вікно виходило на вулицю, як і раніше, безлюдну. Пахло сіном, зіпрілою травою і ще — чітко — горілим. Запах горілого тягнувся звідкись здалеку, мов нагадування про недавню пожежу.

Де вона була? В центрі міста? На околиці? На небі жодної хмаринки, жодного димка — рівне, білясте, вигоріле за літо полотно. Але запах такий, наче півміста згоріло…

Ігор тихенько відчинив двері, пройшов повз порожню вітальню, повз передпокій, вибрався на подвір’я. Вісім на годиннику, на гарному годиннику марки “Слава”, якого Ігор ховав у кишені штанів, ховав від усіх — тут, у минулому. Можна собі уявити подив старика Ледньова, якби він побачив цей супермодний годинник з зеленуватим циферблатом під гранчастим склом. Поки не уздрів, Ігор був обережний.

Помився до пояса, пострибав для пристойності, — мовби й зарядку зробив. Добре б поснідати! Мало який день випаде… А до десятої ранку, до зустрічі з невідомим дядьком Матвієм, ще далеко.

На ганок вийшла Софія Демидівна, побачила Ігоря, зойкнула:

— Боже мій! Ану, мерщій до хати, мені вмитися треба.

Вона закуталася в картату хустку-плед, під якою, як визначив Ігор, видно було рожевий, аж до п’ят халат. Судячи з її всміхненого обличчя, особливої незручності вона не відчувала, а охала так, для пристойності.

Однак Ігор підхопив сорочку, що впала на траву, шаркнув ніжкою, здійнявши при цьому невеличку хмаринку пороху, і негайно зник у будинку, повторюючи:

— Пардон, пардон, я сліпий, я нічого не бачу…

Але на ганку затримався, запитав:

— Погодуєте, хазяєчко?

— Буди свого супутника. Снідати будемо.

Будити Ледньова — справа звична. Щоранку Ігор цим займався, наловчився. І нині — із стогоном, з образами і дрібними скривдженнями — проте прокинувся старик. Вмиватися не схотів:

— Мені від води ще більше спати хочеться. Я й так чистий. Ти що, забув: ми ж третього дня у лазні милися…

Бог з ним, нехай не вмивається. Але як його вдома залишити, щоб не ув’язався за Ігорем? Проблема! Пригадується, ще вчора надвечір він виявив бажання поблукати містом. Говорив:

— Все одно Пелікана чекати…

І сказав це при хазяйці. Вона, природно, здивувалася:

— Кого чекати?

— Григорія Львовича, — пояснив Ледньов.

— Якось дивно ви його назвали…

Довелось Ігорю втрутитися:

— Був випадок. Григорій Львович нам одну байку розповідав про пелікана. З того часу ми його так інколи кличемо. Жартома. Він не ображається. — І безжалісно наступив під столом на ногу професора.

Той скривився, але змовчав. Згодом, коли залишилися самі, не забув поцікавитися:

— Що я не так сказав?

— Бачите, — пояснив Ігор, — Софія Демидівна здивувалася. Значить, Пелікан не афішує тут свою кличку.

— Дивно, — не розумів Ледньов. — Тут, з рідними, не афішує, а з нами, сторонніми, будь ласка. Ми, божою милістю, Пелікан Єдиний…

Ігореві це також здалося дивним. Привчений в усьому шукати пояснення, він і тут знайшовся: у домі Софії Пелікан — людина респектабельна, надто лояльна. Ось учора з контррозвідки приходили. Якби Софія, проста душа, сказала їм про пташину кличку, відразу викликала б підозру! А так — Григорій Львович, пристойна людина, відсутня лише. А те, що їм, стороннім, Пеліканом назвався — так на те вони і сторонні: сьогодні тут, завтра — шукай вітра в полі! їм якраз справжнє прізвище й знати не варто.

Все це могло відповідати істині за однієї умови: Пелікан чи колишній, чи нинішній нелегал. У цьому Ігор не мав сумніву.

Снідали вчотирьох. Ліда сиділа навпроти Ігоря і дивилася на нього якщо не закохано, то захоплено. Ігореві було ніяково. Він на Ліду не дивився, втупився в тарілку з вівсяною — нелюбимою! — кашею, скріб її ложкою. Захоплення інфантильної гімназистки він відносив за рахунок прочитаних учора віршів. І не стільки Блока, скільки тих, що вона за Ігореві вважала… Як же: знайомство з піїтом. Такий факт юній баришні-емансипе може легко голівоньку запаморочити.

Поїли. Ігор хазяйці подякував, попросив дозволу залишити стіл:

— Мені до міста треба.

— Я з тобою, — сказав старик Ледньов.

Як Ігор і чекав! Та це ще півбіди. А тут ще й Ліда:

— Можна, і я теж?

Гаразд, з професором Ігор ще згоден, але Ліда — це вже занадто. Треба якось викручуватися.

— Що ви, що ви! — удавано перелякався він. — Відчуваєте: запах який? Кажуть, пожежі в місті…

Старик Ледньов, людина божа, хитрої дипломатії не навчена, негайно запитав:

— Хто каже?

— Там… — туманно пояснив Ігор, адже ясно було: ні з ким він не бесідував, зранку ще не встиг.

І старик Ледньов це чудово зрозумів, хмикнув і ручки потер.

— Ну, якщо там… А ми пожеж не лякаємося, чи не так, Лідочко? Ми підемо й подивимося… І взагалі, замолоду я служив у пожежній команді, я все знаю. — Тут він на спинку стільця відкинувся, очі блаженно заплющив. — Які першерони, сірі в яблуках. А каски, каски, начищені, мов дзеркала… І брандмайор попереду… — солодко йому було згадувати те, чого, на думку Ігоря, ніколи в його житті не існувало.

Софія Демидівна нерішуче додала:

— Може, і справді небезпечно, Лідо?

Старик Ледньов отямився від солодких спогадів і запально заперечив:

— Зовсім не страшно, люба Софіє Демидівно. Я Лідочку ані на крок від себе не відпущу, стежитиму краще за цербера. На мене, вельмишановна Софіє Демидівно, можна покластися без жодного остраху.

— Невже? — з сумнівом сказала хазяйка, проте сперечатися не стала.

А старик Ледньов, задоволений перемогою, яку він так просто отримав, кинувся у бій.

— Якщо йти, панове, то не гаючись. В дорогу сурми кличуть.

У місті було неспокійно. По дорозі з’ясували, що вночі якісь злочинці підірвали казарми, розташовані в іншому кінці міста, в районі Святої слободи. Пожежних частин не залишилося, сірих в яблуках першеронів — чи на кому вони тут їздили? — давним-давно мобілізували чи то білі, чи то червоні, як, до речі, і сокирників. Брандмайори самі воювати вирушили — за єдину, неподільну, святу Русь, споганену тими червоними, до яких їхні, брандмайорські, сокирники подалися. Отже, сокирниками і споганену. Кому ж за таких складних умов пожежі гасити? Нікому. Ось казарми і згоріли. Не до кінця, щоправда, але дуже.

Старик Ледньов розбалакався з єдиним двірником, якого Ігор побачив за ці два дні. Двірник був — як і треба бути класичному двірникові — з бородою і мітлою, а ще в яловичих, у гармошку чоботях і брудно-білому фартусі. Але без бляхи. Він охоче вступив у бесіду з професором, до подробиць розповів йому про вибух і пожежу, про те, що “солдатиків повбивало жах як багато!”. І ще додав: офіцерство геть озвіріло, хапають зранку кого попало.

Останнє повідомлення Ігореві зовсім не сподобалося. Кого попало — це значить, що і його, і Ледньова можуть схопити. Ледньов, скажімо, вивернеться: в нього документ справний, професорський, академічний, печатка з двоглавим орлом і коронами. А йому, Ігореві, що робити? Паспорта він з собою не носить, тримає вдома — разом з батьківськими. Та й до чого він тут — “червопошкіряиий”, з серпом і молотом?..

Вулицею Трьохсотліття дому Романових мчали верхові — по одному і малими загонами. Візників біля довгого будинку нині не видно. Заховалися? Поки дійшли до площі з фонтаном, Ігор страху натерпівся. А старикові Ледньову хоча б тобі що. І Ліда йде воркує:

— У нас в класі багатьом дівчатам офіцери подобаються. А мені, уявіть, зовсім ні. Якісь вони грубі, розв’язні, ніякого обходження. Звичайні олов’яні солдатики.

Дуже актуальна тема!

Тут старик Ледньов знову відхилився, вирішив поговорити з опасистою пикатою червонощокою тіткою, на вигляд торговкою, але з порожнім кошиком. Розпродала все, чи що? Знайшла час для торгівлі. Ледньов учепився в неї, як кліщ, почав з’ясовувати подробиці міського життя, торгівлі і наявності товарів на базарі, а Ігор вирішив: або пан, або пропав! Смикнув Ліду за рукав.

— Є справа. Тільки секрет!

Ліда раптово розквітла в буквальному розумінні слова: щоки запашіли, оченята загорілись.

— Який секрет, Ігорю?

— Берегти таємницю вмієте?

Вона дрібно й швидко перехрестилася.

— Христом богом клянусь.

Ігор роззирнувся довкола: чи не підслуховує, бува, хто? — але зробив це більше для Ліди, ніж для себе.

— Ви знаєте, де Кодашівська вулиця? — пошепки запитав він.

— Знаю, — пошепки відповіла Ліда. — Ось та — Світська, а праворуч від неї — Кодашівська. А навіщо вам?

— Треба. Ходімо.

— А Павло Миколайович?

— Йому — жодного слова.

Ліді це не сподобалося. Секрет секретом, але вона вихована в дусі поваги до старших! Інша справа, що вона не знала, як старші часом можуть заважати…

— Може, ми його все-таки попередимо?

— Тоді він ув’яжеться за нами, а там небезпечно.

Це вразило Ліду, і, вже не огинаючись, вона пішла за Ігорем, щохвилини, проте, озираючись. Професор був надзвичайно зайнятий бесідою з торговкою, він настільки захопився, що навіть тицяв їй пальцем у неосяжні груди, щось пояснюючи. Гадав, напевне, що перед ним — його університетський колега. Торговці подобалася роль колеги, вона співчутливо хитала головою, слухаючи Ледньова.

Всупереч побоюванням Ігоря ніхто на них не звертав уваги — ні раніше, коли вони втрьох ішли, ні тепер, коли відокремились од професора: Ігор з Лідою на вигляд — юні закохані, місцеві Ромео і Джульєтта, діти шанованих батьків. А Ледньов… Пащенко таких називав коротко: чайники. Хто, скажіть, запідозрить у чайнику підпалювача і бомбиста? Хіба що параноїк, який страждає манією переслідування. Чайник — посудина звичайна і безпечна…

Без пригод дійшли до Кодашівської. Там довелося запитати, де будинок Ігнатьєва. їм пояснили. Будинок виявився солідним за розмірами: триповерховий, цегляний, з двома під’їздами. Типовий прибутковий будинок.

Ігор сказав:

— Постійте тут і дивіться в чотири ока.

— На що дивитись, Ігорю? — вже ставлячи запитання, Ліда уважно дивилась на Ігоря. Вона знову була закохана в нього, бо ж поет, та ще й оточений ореолом таємниці, весь загруз в правила конспірації,— це особлива людина. Не любити її неможливо.

На той момент Лідина закоханість була Ігореві дуже доречна.

— Якщо побачите когось підозрілого, удавайте, що ви гуляєте або чекаєте подругу.

— А як я дізнаюся, що це підозрілий?

— Дізнаєтеся. Підозрілого відразу видно. — Ігор не став пояснювати, та й що він міг пояснити? Нічогісінько! Він і сам не відав, як впізнати підозрілого…

— А ви? — Ліда не відставала.

— Я — у будинок. Чекайте.

— Бережіть себе.

Остання фраза — з якогось роману. Може, її промовила якась прекрасна дама своєму коханому, який збирався в черговий хрестовий похід. Чи ще кудись.

— Побережу, — пообіцяв Ігор і ввійшов у під’їзд.

Тут було тихо і прохолодно, навіть холодно, як в будь-якому під’їзді-колодязі в старих московських, ще дореволюційної побудови будинках. Ігор, траплялось, бував у них: там мешкали і його знайомі, і знайомі його батьків. У будь-яку спеку такі під’їзди, як термоси, зберігали цегляну прохолоду, і секрет прохолоди — ось секрет, а не те, що Ліді обіцяно! — був назавжди втрачений у час швидкісного великоблочного та великопанельного будівництва. Смерділо кішками. Неширокі, але солідні сходи — певне, з мармуру — вели догори, обмежовані ліворуч стіною з облупленою штукатуркою, але без звичних Ігореві написів кольоровою крейдою, а праворуч — чавунними гратчастими поручнями. Вниз, до підвалу чи до півпідвалу, також вели сходи, але значно вужчі і простіші. Хлопчина, який повідомив учора про будинок Ігнатьєва і не пояснив, де саме шукати дядька Матвія, ставив у скрутне становище. З одного боку, запитувати боязко: а раптом дядько Матвій також нелегал? Чи ще хто-небудь? Не накликати б біди на нього. І на себе… З іншого боку, у кого ж запитувати, адже не підеш по квартирах?

Почав аналізувати, застосовуючи житейську логіку. З яких верств походить хлопчина? Навряд чи з багатіїв. На вигляд — син майстрового, який від снігу до снігу бігає босий, не знає іншого одягу, крім стареньких штанців і просторої сорочечки. Якщо його послав дядько Матвій, то виходить, і дядько належить до майстрових. Може, робітник. А може, швець чи мідник. Та й Пелікан, судячи з усього, не став би знатися з буржуями. Далі. В такому будинку — якщо порівняти його з сусідніми на вулиці — квартири навряд чи дешеві. Он сходи які… Та тільки за них хазяїн, напевне, зайвий карбованець до квартплати додає. Отже, дядько Матвій не міг жити у такій квартирі — задорого це. А тим часом він мешкає, мабуть, тут. Де саме? Відповідь зрозуміла: у підвалі. Чи в напівпідвалі, де квартири, напевне, набагато гірші і дешевші. Геніальний хід думок, Шерлоку Холмсу годі й втручатися.

І тут, як у пристойному детективі, позаду почувся голос:

— Чого став? Іди вниз…

Можна було б написати так: “Ігор здригнувся, мов ужалений”. Чи так: “Ігорове серце підстрибнуло й опустилося, немов щось обірвалося всередині”. Різне можна написати, але не будемо цього робити, бо Ігор і здригнувся, і з серцем у нього щось сталося. Про всяк випадок він оглянувся, і не без страху. На нього дивився той самий хлопець, що стояв біля вхідних дверей, притримуючи рукою штани — швидше за звичкою, ніж за необхідністю: трималися вони на шлейці — і всміхався. Переднього зуба у хлопця не було. Судячи з віку, молочні в нього випали давно, а корінного, напевне, він втратив у бійці. Буває…

— Йди, йди, не бійся, — промовив хлопець басом, шморгнув, як і вчора, носом, повернувся, не прощаючись, і вибіг на вулицю. Вважав свою місію завершеною.

Виходить, за Ігорем стежили. А вірніше — не за Ігорем, звичайно, — теж мені персона грата! — а за будинком. І заздалегідь поважаючи дядька Матвія, а тим більше Пелікана, можна було стверджувати, що не тільки цей хлопець походжав довкола будинку, хтось ще цим займався. І доросліше, солідніше, серйозніше.

Так, цікаво: як Ліда на хлопця зреагувала? Вважала підозрілим чи ні?

Ігор обережно спустився сходами — дванадцять сходинок униз, порахував — і вперся у низькі, оббиті залізом двері. Нічого на них не написано, жодних табличок не висить. Постукав. Спочатку тихенько, а потім сильніше. Почувся глухий голос:

— Кого треба?

— Мені дядька Матвія, — сказав Ігор.

— А від кого будете?

— Мені вчора сказали, щоб я прийшов…

— Почекай.

Чимсь загримали, щось з брязканням упало. Двері прочинилися, і в шпарку Ігор побачив око. Око поморгало, хтось кашлянув, і двері нарешті прочинилися. На порозі стояв високий сутулий старик з чудовими — як в Будьонного! — пшеничними вусами.

— Ігор, чи що? — запитав старик.

— Ну я…

— Заходь, чекають.

Ігор зайшов до невеличкого передпокою, вірніше, у простір, відокремлений від усього іншого щільною занавіскою. Старик позаду брязкотів замком. Ігор відсунув занавіску, побачив маленьку кімнату з низькою стелею, стіл посередині, гасову лампу на його голих дошках. І за столом, виклавши на нього великі ручища, всміхаючись на всі зуби, сидів Пелікан.

14

— Здорово, Ігорю, — сказав Пелікан. — Не чекав?

— Ображаєш, Пелікане, — усміхнувся Ігор. Він був радий його бачити і не приховував цього. — Не тільки чекав — певний був, що ти десь тут перебуваєш.

— Ти бач! — здивувався Пелікан. — Який проникливий, їхали бояри… З чого так?

— А з того, якщо я комусь потрібен, то тобі, а не міфічному дядькові Матвію.

— Логічно… А чому міфічному? Ось він, живий. Знайомся.

Вусань старик поставив хиткий віденський стільчик поруч з Пеліканом, сів і підкрутив вуса. Жест був книжковий, описаний усіма, кому не ліньки, однак…

— Добридень, — вклонився Ігор, а дядько Матвій йому на вільний стілець вказав:

— Сідай. У ногах правди немає.

Відверто кажучи, дядько Матвій нагадував отакого традиційного революціонера-підпільника. Тут тобі і вуса, і хриплий голос, і любов до народної мудрості, тобто до прислів’їв, і благородна зовнішність, і руки, як належить, жилаві, шкарубкі, робочі руки. Але він і не міг бути іншим, тому що своя пам’ять, змішана з чужою, подарувала Ігореві, власне, те минуле, на яке він чекав, яке хотів бачити.

Ігор сів навпроти двох цих людей, швиденько окинув оком кімнатку. Підлога, стеля, чотири стіни. Ще стіл, знову ж чотири стільці, буфет, у буфеті скло матове, за ним нічого не видно. Поруч з буфетом ще одні двері. Значить, є друга кімната. Схоже на те: адже повинні вони десь спати…

— Обдивився? — запитав Пелікан.

— Дивитися нічого, — сказав Ігор і схаменувся: не повівся по-хамському? Чи не образиться дядько Матвій?

Не образився. А Пелікан засміявся — він Ігоря встиг уже трохи вивчити і поцікавився:

— Як професор?

— Нормально. Гуляє на площі біля фонтана.

— Він знає, куди ти пішов?

— Ні, ми від нього втекли.

— Ми?

Треба було зізнатися.

— Там, біля під’їзду, Ліда…

— Що-о?..

— Так сталося, — пояснював Ігор. — Я не міг втекти з дому, спочатку Ледньов прив’язався, місто йому, бачте, подивитися закортіло, а потім і Ліда, я ж не сказав їм, що йду до тебе…

— Почекай, — зупинив Пелікан Ігореву кулеметну чергу. — Де вона?

— Ліда? Гуляє біля будинку.

Пелікан подивився на дядька Матвія.

— Там же Сом і Колька?..

Дядько Матвій збентежено кахикнув у кулак — це також в нього вийшло традиційно, по-книжковому.

— Адже дівчина… Нащо за нею дивитися.

— Заспокойся, Пелікане. Нічого з нею не трапиться, ні про що вона не здогадується… Кажи, навіщо кликав?

Пелікан підвівся і заходив по кімнаті. Вона була йому тісна, як камера у в’язниці: три кроки вперед, три назад. Дядько Матвій, як і досі, сидів мовчки і не відриваючись дивився на Ігоря.

Ігор терпляче чекав, поки Пелікан відміряє задуману кількість кроків і щось скаже. Нарешті Пелікан зупинився, взявся ручищами за вигнуту спинку стільця. Ігор навіть злякався: не зламав би…

— Ось що, хлопче. Чого я остерігаюсь? Чи можна тобі довіряти?

Інший став би переконувати Пелікана в своїй відданості, клявся б і божився, а Ігор лише плечима стенув.

— Як знаєш. Я тебе розумію: чужа душа — темний ліс.

— Не в цьому суть, — скривився Пелікан. — При чому тут душа? Хлопець ти надійний, та дорога дуже вже далека…

— Куди дорога?

Дядько Матвій розтулив губи — а Ігор думав, що вони в нього навіки склеїлись, — і вставив своє:

— Не збивай малого з пантелику, Гринь, давай про все по порядку…

А Пелікан наче тільки й чекав цих слів. Відразу заспокоївся, знову вмостився на стільці і розпочав “про все по порядку”.

— Про вибух і пожежу в казармах чув?

— Все місто розбурхане…

— Якісь розумні люди постаралися. — Пелікан підморгнув Ігореві, гадаючи, що той зрозуміє що й до чого, кого він на увазі має. А може, просто так підморгнув, через гарний настрій, а Ігор навигадував казна-що. — Так через ці гучні справи, — вів далі Пелікан, — мені з міста важко буде вибратися…

Ігор посміхнувся. Він знав те, чого не знав Пелікан

— До Софії Демидівни з контррозвідки приходили, про тебе питали…

Дядько Матвій швидко глянув на Пелікана.

— Я попереджав: не ходи сюди…

— А не прийшов — ні дідька не було б, — гаркнув Пелікан.

Дядько Матвій на гаркання уваги не звернув, сказав спокійно:

— Даремно тупцюєш. І без тебе впоралися б…

І знову Ігор відчув, що він тут зайвий, що розмова йде про щось своє, таємне, може, навіть про вибух у казармах. І посвятити Ігоря в суть цієї розмови ніхто не збирався.

— Що про мене Сонька намолола? — запитав його Пелікан. Сердито запитав, немов заздалегідь вирішив про Софію Демидівну: все, що пам’ятала, — виказала.

— Нічого не намолола, — відповів Ігор, — навіщо ти так про неї. Гарна у тебе родичка — вже не знаю, ким вона тобі доводиться. Сказала, що давним-давно тебе не бачила, ні слуху про тебе, ні духу… Так, по-моєму, вона до тебе як до респектабельного паночка ставиться. З царем у серці і в голові.

— Авжеж, — засміявся Пелікан. — Сонька свята жінка, всі у неї добрі та чесні, поганих немає. — І до дядька Матвія торжествуюче: — Бачив? Нічого було паніку зчиняти. “Не ходи сюди, не ходи сюди…” — перекривив він дядька Матвія.

Той знову не образився — все від нього, як від стінки, відскакувало, сказав незрозуміло:

— Не ходив би — сам пішов би…

А Пелікан відразу ж відповів.

— Інший піде, їхали бояри. Ось він… — І на Ігоря кивнув.

— Йти далеко, — коротко зауважив дядько Матвій. — А тобі сидіти й сидіти…

Нарешті Ігор не витримав цілковитого невідання.

— Може, поясните, в чому річ?

— Поясни людині, Гринь, — суворо сказав дядько Матвій. — Він мені подобається. Серйозний.

Ось і дочекалися! Ігор посміхнувся подумки. Велике діло: нас серйозними назвали.

— Поганих не тримаємо, — зарозуміло підтвердив Пелікан і випалив не роздумуючи, без підготовки: — Понесеш кудись один пакетик. Дуже цінна річ!

Так. Слово мовлене. Що ж, Ігореві доручено велику справу, це без сумніву. Велика, важка і ризикована. І дивна річ: він зовсім не думав зараз про небезпеку. Більше того: жодного разу не згадав ні про темне подвір’я на Кутузовському проспекті, ні про “ввічливих” хлопчиків, ні про їхні загрози, ні про свої — непіддільні! — страхи. Чужа пам’ять робила його сміливим і рішучим, а своя ні про що неприємне не нагадувала. Послужливою була.

— Гаразд, — сказав він. — Куди йти?

Пелікан перехилився через стіл, майже ліг на нього. Зашепотів. Правда, шепіт його було в сусідній кімнаті чутно.

— Кілометрів за сто на північний захід — по вашій з професором дорозі, гака давати не доведеться, — повинна зараз стояти двадцять друга кавдивізія. Командиром у них Іван Федорович Сокол, людина геройська. А начрозвідки — Семен Дворников. Запам’ятай їхні прізвища. Прийдеш до Семена, доповіси про мене так: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. І передаси пакет. Засумнівався:

— А повірять?

— Повірять. Тільки так і скажи, слово в слово: сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує. Запам’ятав?

— Запам’ятав. Справа нехитра.

— Запам’ятати — туг і справді хитрість не потрібна. А ось дійти…

— А що “дійти”? Йшли ж досі…

— То досі.

— Чи що змінилося?

— Може, й не змінилося. Бог розсудить.

— Знову ти про бога, Пелікане!

І тут мовчазний дядько Матвій своє вставив, і не без суворості.

— Про бога ніколи не завадить згадати.

Ігор здивовано подивився на нього, а Пелікан гмикнув і підморгнув Ігореві:

— Це у дядька від старого ладу. Тяжкий спадок царизму.

— Базікало ти, Гринь, — без злоби сказав дядько Матвій. І до Ігоря: — Серйозну справу тобі доручаємо, хлопче. Сам бачиш, як у місті. Пелікана шукають. Моя пика стала звичною, не сьогодні-завтра схоплять. Половина наших по дворах ховаються, носа не висовують. Люто в нас, ох люто! Дійди, хлопче, туди, дійди, дуже потрібно.

Ігор підвівся:

— Дайте пакет.

Дядько Матвій вийшов до другої кімнати і за хвилину приніс невеликий — трохи більший за сучасний поштовий конверт — пакет, навхрест перев’язаний суровою ниткою, запечатаний сургучною печаткою.

— Як що — з’їси! — грізно сказав Пелікан, і незрозуміло було: чи то він серйозно, чи жартує. На всяк випадок Ігор тут же згадав побачений по телевізору фільм, де герой їв пакет з сургучною печаткою, а потім довго мучився шлунком. Весело! Однак нічого не вдієш, доведеться їсти, коли що трапиться…

Ігор узяв пакет, на якому не було нічого написано — чистий обгортувальний папір та коричнева пляма сургучу, — і сунув його за пазуху.

— Дійду.

— Дай я тебе поцілую, — розчулився Пелікан, простягаючи до нього могутні руки.

І в цей час за вікном почувся пронизливий свист.

Пелікан так і завмер з простягнутими руками, повернувши голову до вікна. А дядько Матвій спокійно — навіть, здалося, ліниво — промовив:

— Тікаймо. За мною, хлопці!

15

Низенькі, в половину людського росту, двері із сусідньої кімнати вели на запасні сходи. Дядько Матвій трохи затримався, пропускаючи Пелікана та Ігоря, і вже було чутно, як хтось ломиться в парадні двері, гримаючи залізом по залізу.

— Колька встигне? — запитав Пелікан.

— Колька спритний… А Сома вони не побачать…

Пригинаючись — стеля дуже низька, — вони пробігли вузькими дерев’яними сходами нагору й опинилися в невеличкій комірчині, порожній, брудній, з слідами вугілля на підлозі. Дядько Матвій дзенькнув ключами, відчинив чергові двері, теж оббиті залізом.

— Туди!

Ігор — все це здавалося йому грою, — чомусь не відчував реальності того, що відбувалося, не міг повірити у небезпеку, хоча і калаталося сердечко, калаталося, — кинув на бігу:

— У вас як у лабіринті.

— Біжи! — гримнув Пелікан, штовхнув його в спину — Ігор мало не впав! — надавши поштовхом йому відповідного прискорення.

Промчали темним коридорчиком, вибігли у великий підвал, завалений вугіллям.

— На вулицю! — гукнув Пелікан, виймаючи з кишені нагана.

І, лише побачивши його у величезній ручищі Пелікана, в частку секунди запримітивши іграшкові розміри зброї, навіть потертість якусь, немов нею цвяхи забивали, Ігор раптово усвідомив, що все відбувається в дійсності, що небезпека реальна, що зараз Пелікан почне стріляти, а дядько Матвій теж стискає пістолет — системи Ігор не знав, — зрозумів усе це, чекаючи звичного за останні дні почуття страху, паскудного холодку вживоті, і… не відчув нічого. Нічого, окрім ясної і чіткої думки: Ліда!

І проказав розгублено:

— Ліда!

— От дідько! — Пелікан зупинився, немов налетів на якусь перепону.

Дядько Матвій поклав йому руку на плече:

— Не поспішай!

Притиснувши праву руку з пістолетом до грудей, незграбно якось, він підкрався до дверей, трохи прочинив їх, притиснув обличчя до шпарки.

— Порожньо!

Шарпнув двері, вибіг назовні, притиснувся спиною до стінки. Махнув рукою, давай, мовляв…

Пелікан вийшов слідом, устав, не ховаючись.

— Дядьку Матвію, Ігорю, мерщій задами!

Двір, куди вони вийшли, вузький тунель, оточений з одного боку глухою цегляною стіною якогось приміщення, а з іншого — дерев’яним, теж глухим, дошка в дошку, парканом, що простягнувся метрів на тридцять, впираючись знову ж таки в стіну будинку, в декоративну декорацію. Ігор навмисне подумав: декорація. У вікнах, що виходили з двох поверхів у двір-тунель, нікого не було, ніхто не зацікавився ні галасом, ні тупотінням, ні навіть звіроподібним виглядом дядька з наганом. Лише у відчиненому віконці на другому поверсі тріпотіла під вітром ситцева, у синій горошок занавіска та цвіла фіолетовим кольором незнайома Ігореві квітка у глечику.

Якщо бігти, то тільки через цей будинок, у двері, відчинені навстіж, у чорну порожнечу за ними.

— А ти? — дядько Матвій дивився на Пелікана і — цього Ігор зрозуміти не міг, у голові не вкладалося — посміхався.

— Дурна дівчина, їхали бояри!..

Пелікан відповів механічно, він уже не думав ні про дядька Матвія, ні про Ігоря — тільки про Ліду! — давши вказівку “мерщій задами”, і не вважав за необхідне розвивати тему. Він підбіг до паркана, підвівся навшпиньки, подивився.

— Не видно жодного дідька…

Сунув нагана за пазуху, вчепився за край паркана, підтягнувся, різко перекинув тіло по той бік. Дядько Матвій поспіхом казав Ігореві:

— Біжи, хлопче, бігом біжи. Пам’ятай: пакет у тебе. Нічого зараз немає важливішого… — І повторив, як заклинання: — Біжи, біжи…

Ігор, щохвилини оглядаючись, побіг до дверей дерев’яного будиночка, але на порозі зупинився. Щось стримувало його, не дозволяло так просто взяти і гайнути світ за очі, далі від небезпеки, від перестрілки, від погоні, від усіх традиційних атрибутів пригодницького кіно, в яке його необачно завела чужа лиха пам’ять. Нічого йому, скажімо, не було варто відімкнутися від неї, спинитися в звичному мирному часі, у своєму часі, залишити тут все як є — без фіналу, не вирішуючи, яким йому бути. Своя рука владика… Нічого не варто? В тому-то річ, що ціни за такий вчинок Ігор не підняв би, як кажуть, не витягнув. І бігти навтьоки, рятуючи пакет, він також не міг.

Дядько Матвій, щоправда, значно важче, але також подолав паркан. Ігор помацав сорочку: пакет на місці. Глибше запхнув його до штанів, розгладив складки. Чого чекати?..

Рвонувся до паркану, підтягнувся — не гірше за Пелікана — і опинився в провулочку, який відходив від Кадашівської вулиці. Тихо тут було, патріархально, трава росла, квіточки біля паркану жовтіли. Ідилія!

І в той же час — вперше! — пролунали постріли.

І вже на що Ігор цивільна людина, а зумів розрізнити: з різної зброї стріляють. Один гарматний голосок тоненький, дзвінкий, а інший — грубіший, басовитіший.

З Кадашівської вулиці до провулка на повному ходу повернула візникова прольотка. Ігор бачив високо задертий писок коня, піну на губах і витріщене безумне його око. На передку, на весь зріст, стояв білявий хлопець у жовтій сорочці навипуск, вільно тримав віжки, розмахував над головою чи то батогом, чи то просто мотузкою. А в самій прольотці, зігнувшись, сидів дядько Матвій, своїм тілом притискаючи когось до сидіння.

Кого?

Вони промчали повз них, не звернувши уваги па Ігоря, який наближався до паркану. Дядько Матвій підвів голову — тільки сива маківка з’явилася над відкинутим шкіряним верхом прольотки, поклав на нього руку з пістолетом і двічі вистрілив назад. І тут під час стрілянини влетіли у провулок троє кінних — з шаблями наголо, промчали мимо, трохи не зачепивши Ігоря, якого обдало гарячим вітром погоні.

Вестерн!..

Однак хтось лежав у прольотці — поранений чи вбитий? Хто? Ліда?

У вестерні герої не помирають. Вони під кінець одружуються, отримують спадщину і танцюють на весіллі веселу мазурку чи кадриль… А тут стріляли справжніми кулями, дев’ятиграмовими кульками свинцю, і вони вбили чи поранили, і кров текла — справжня, червона, гаряча…

Ігор, невідомо чому нахиляючись, добіг до Кадашівки і визирнув із-за рогу на вулицю. Те, що вій побачив, було неправдоподібним, неймовірним, цього аж ніяк не могло бути… Він хотів зробити крок, але ноги не слухалися. Вони стали нерухомими, вірніше — їх просто не було. Довелося вхопитися за холодну шорстку стіну будинку, щоб не впасти…

Прямо на бруківці, біля під’їзду, до якого нещодавно увійшов Ігор, лежав, розкинувши руки, уткнувшись обличчям у бруківку Пелікан, лежав нерухомо, і чорна калюжка крові захолонула біля його голови. А, поруч, все у тому ж безглуздому брезентовому балахоні, стискаючи у кулачці обшарпаний Пеліканів наган, стояв старик Ледньов. Він стояв так, наче вріс у бруківку, над тілом Пелікана і дивився на трьох офіцериків, на трьох новеньких, з голочки, офіцериків, хлопчиків з інтелігентних сімей, які в свою чергу дивилися на професора, на це брезентове патлате чудовисько і весело сміялись. І яскраво світило сонце, і небо було чисте і високе, і виблискували на вузьких офіцерських плечиках дивні плетені срібні погони.

Вони все ще сміялися, їм було весело — дотепним хлопцям. Вони не припинили сміятися навіть тоді, коли Ледньов поволі витягнув руку, подовжену тонким наганним дулом, коли, напружившись, натиснув спусковий курок. І гримнуло в руці, спалахнуло коротке полум’я, і обірвав сміх один із срібних орлів, безглуздо, немов здаючись, підкинув до неба руки і впав на спину.

І вдруге гримнув наган, майже відразу ж, без перерви, лише крутнувся барабан на одну восьму свого діаметра, і друга куля дістала другого хлопця.

Старик Ледньов не брехав. Він дуже добре стріляв, необразливий дуелянт, влучний винищувач ад’ютантських аксельбантів. Він мав тверду руку, як заведено писати, і точне око. Але молодість зреагувала швидше. І третій офіцерик, вже не посміхаючись, але вишкіривши у беззвучному вигуку рот, вихопив з кобури воронований браунінг і випередив третій постріл професора. Він стріляв ще й ще раз, розстріляв усю обойму. Навіть мертвий старик Ледньов здавався йому страшним.

Ігор, безсилий що-небудь зробити, гарячково зітхнув і відчув, що не може дихати — як тоді, на Кутузовці, після удару під груди. Він присів навпочіпки — теж, як тоді,— намагався вдихнути, втиснути у себе гаряче і тверде повітря — і не міг, не міг, і сльози текли по щоках, залишаючи на них брудні сіруваті доріжки…

І тоді він утік з минулого.

16

Він тікав з минулого, тому що воно закінчилося для нього разом з загибеллю Пелікана і професора. Особливо професора, до якого звик, притерся. Полюбив. Більше ніщо не зв’язувало його з часом, що він його сам собі обрав, сам вигадав, сам вибудував — з події, як з цеглини. Саме так — вигадав, бо ж брешуть фантасти, як хочеться їм, як мріється, що минуле, сучасне і майбутнє існує водночас, що є координати часу, як і є координати місця. Брешуть вони, що річка часу тече, непоспішлива і повна, вбирає у себе водоверті і мілини, і, пройшовши по березі вверх по річці, можна ввійти у минуле, зануритися в його холодну глибину, всією шкірою відчути його течію. І повернутися назад, вірніше — вперед, ближче до русла, якщо воно є у цієї річки.

Нісенітниця все це, любі фантасти! Немає жодної річки часу! Та й де вона, по-вашому, тече, на якому плоскогір’ї, по яких долинах-пустелях, між якими горами? Задумалися? Отож-бо…

Але минуле існує! Минуле, пройдене нами, нами зроблене і нами зруйноване, завойоване і збудоване. Все, що було, — чи погане, добре, чи щасливе, гірке! — не закреслити, не переписати, якби того часом не бажалося. Воно завжди з нами — наше минуле, збережене пам’яттю мільярдів людей, які жили до нас, співали, кохали, боролися, будували. Вона живе у нас — їхня довга пам’ять, і поки існуємо ми — існують вони. Часом такими, якими були й насправді. Частіше такими, якими ми їх згадуємо. Саме так: згадуємо. Бо нашу пам’ять також з рахунків не треба скидати, а вона примхлива, ой, яка примхлива…

Пригадалося Ігореві, читав він книгу, перекладний роман про мандрівника в минулі роки. І не було у тій книзі ніякої машини часу, ніякого хитромудрого механізму для плавання по горезвісній річці. Просто герой роману силою своєї уяви ставив себе в той далекий рік, який обрав я з численної вервечки минулих літ, і саме уява і стала надійною машиною часу.

Отак: машина — у нас самих!..

Інша справа, що той герой — як і автор, що його написав, — не заперечував існування річки, вірив, що в координати часу крива історії вписана постійно: від нуля і до безмежності, до лежачої вісімки. Але забули вони, згадавши слово “уява”, що вона завжди керує реальністю, змішує її, перелопачує, і чим яскравіша вона, чим тонкіша, тим захоплююча створена нею реальність, тим, якщо хочете, нереальніша. І все-таки вона — реальність! Тому що уява і пам’ять ходять поруч. Чи своя, чи чужа пам’ять — немає значення!

Минуле, в яке подорожував Ігор, було до найменших дрібниць схоже на реальне, що склалося, можливо, в дійсності на початку осені вісімнадцятого року. Але, породжене пам’яттю, воно було відкориговане уявою. А уяви Ігореві не позичати…

Та дивна річ! Воно, це минуле, само себе коригувало, виходило з покори, жило за своїми законами — законами часу, а отже, і було реальним.

Парадокс! Нереальне реальне, а реальне нереальне…

Що було, що вигадали — яка, до дідька, різниця, якщо на бруківці вилизаної панської вулички лишилися лежати дві близькі Ігореві людини, яких його уява хотіла бачити живими! Чия це, скажіть, примха, що вони загинули? І чи примха взагалі? А може, це і є життя, яке не підправити жодною уявою?..

Одне слово, для Ігоря минуле закінчилося, і край.

Алевтина якось у хвилину відвертості — буває і таке між вчителем і учнями — сказала:

— Кому з нас в юності не хотілося підправити минуле? Скажімо, врятувати Чапаєва? Чи попередити молодогвардійців про зраду… Багато чого хотілося…

А Ігор тоді відповів — це було ще до його мандрівок:

— Не підправити, навіщо? Минуле не змінити. Воно вже було, і слово “буде” не для нього… Але пройти свідком, байдужим спостерігачем, ввібрати в себе побачене — ось щастя для історика.

Яким же дурнем він виглядав! І Алевтина, тактовна жінка, наче мимохідь, намагаючись його не образити, зауважила:

— Нічого немає страшнішого, Ігорю, ніж жити десь байдужим спостерігачем. Не для історика страшніше — для людини…

Не повірив, посміявся про себе, вважав це гучною фразою. А потім ішов байдужим спостерігачем по російських дорогах, базікав з розумним професором, коли треба — мовчав, аж до того ранку на Кадашівці. А тепер пригадав Алевтинині слова і зрозумів: вона мала рацію.

Жити свідком…

Неділя на вулиці. Неділя — день веселощів, як у пісні співається. А інший поет, навпаки, заявив: для веселощів планета наша недостатньо обладнана. Кому вірити?..

І хоча тепер Ігореві найбільше хотілося лягти в ліжко, вкритися з головою ковдрою, не бачити нікого, не чути, не спати — просто лежати у задумливій підодіяльній темряві, як у дитинстві, і ні про що не думати, він, проте, зняв телефонну — важку, мов гиря, — трубку і набрав Настин номер.

Вона відгукнулася відразу, наче чекала біля свого червоного апарата, руку над грубкою тримала.

— Чи не погуляти нам? — запитав Ігор тим же удавано бадьорим тоном, яким розмовляють з хворими, переконуючи їх у тому, що вони здорові.

Кого він у цьому переконував? Себе, чи що?..

І Настя, розумна маленька жінка, помітила це, незважаючи на кілометри телефонних дротів, що їх розділяли.

— Щось трапилось, Ігорю? Як відповісти?..

— Не знаю, Насте, напевне, трапилось.

І раптом збагнув, що не може більше тримати в собі свій біль, що має розділити його з кимсь, хто сприйме його, цей біль, — ну нехай не як власний, але як близький, майже відчутний. І цим “кимсь” стане Настя, тільки вона — ще зовсім незнайома, дальня, яка дуже його приваблює. А власне, чому “дивно”? Нічого тут дивного нема. Ігор, у всякім разі, не бачив…

— Приїжджай, — сказала вона.

Що він міг розповісти їй? Як пішов в інше життя і намагався жити ним? Як ішов мимо цього життя — цікавий пришелець, хіба що летючої тарілки бракувало? Як зухвало вліз у чуже минуле, в чужу пам’ять, намагаючись обернути її своєю? У всякім разі, нічого не приховав. Все розповів, не обминаючи дрібниць.

Чи повірила йому Настя? Ігор ставив себе на її місце і посміхався: він би нізащо не повірив, вважав би оповідача несповна розуму, викликав би дужих мортусів із психлікарні — нехай вони послухають…

А Настя повірила?..

Та начхати йому було на це! Повірила — не повірила… йому душу вивернути треба було, повісити для просушування — не для загального огляду, а тільки для неї однієї, для Насті. Головне — він їй вірив…

Але дивна річ: вона крісло з переляку не відсовувала, Ба двері не позирала, до телефону не схоплювалась — дзвонити до психлікарні. Слухала уважно, навіть, здалося Ігореві, співчутливо, а коли про загибель Ледньова казав — здалося чи ні? — але, схоже, на очі її сльоза набігла

Закінчив.

Помовчали.

Ігор у вікно дивився: погода псувалася, небо хмарами затягло, ось-ось дощ піде.

Настя запитала тихенько, над силу:

— Чужа пам’ять… А чия, чия?

— Я тобі казав, мого діда. Це він у вісімнадцятому році йшов з Ростова до Москви, я не брехав минулого разу.

— І професор у нього був?

— І професор, і Пелікан.

— І також загинули?

— Не знаю. Його записи уриваються саме на тому місці, де вони в місто прийшли, в будинок Софії Демидівни.

— Він не дописав?

— Батько говорив: дописав. Але чи то загубилась решта, чи то дід сам знищив, але немає кінця, і все.

— А батько нічого не розповідав?

— Батька це не цікавить. Він технікою захоплюється, окрім своїх гайок-гвинтиків, нічого не визнає.

— Як же тоді сталося, що вони загинули? Адже не було цього, не було! Чужа пам’ять мовчить…

— А моя? — тихо запитав Ігор.

І це, певне, було відповіддю. На запитане і не запитане.

На все.

Настя сказала:

— Я хочу туди, з тобою.

— Не знаю, Насте, напевне, не вийде. Хоча… Та ні, мені там робити більше нічого…

— Ти так говориш. — Настя підійшла до нього зовсім близько, її дихання обпалювало його обличчя. — Ти сам не віриш у те, що говориш. Ти не зможеш не повернутися туди… — І, ставши навшпиньки, легенько-легенько поцілувала його в губи.

А волосся її чомусь пахло димом.

Як мало треба людині! Нічого, власне, Настя не сказала, ні-чо-го… А відчуття — немов тебе зрозуміли й прийняли. Кажучи казенною мовою, стали на твою позицію.

Яка вона, твоя позиція? Стороннього спостерігача?..

Допізна засидівся, темно вже, знову батьки хвилюватимуться, може, подзвонити їм з автомата?..

А назустріч — з темряви:

— От і дочекалися тебе, Ігорочку. Тепер ти без помічників обійдешся?

Чи то далекий — метрів за двадцять — тьмяний ліхтар хитнувся під вітром, чи то вікно на третьому поверсі засвітилось, але привиділося Ігореві, немов на куртках чемних усміхнених хлопчиків щось срібне блиснуло.

— Обійдусь, — сказав він і, нахилившись, підняв з асфальту важкий уламок цеглини.

17

У нього попереду була довга-довга дорога. Курними трактами, лісовими стежками, гіркими холодними селами — шляхом своєї пам’яті.

Чужої не було.

Дід, легендарна в сім’ї людина, знайома Ігореві лише з фотографій, де він — бравий та молодий, з бойовим орденом на грудях, дід-літописець, так і не дописав своєї історії.

Не захотів. Чи, як сказано, знищив написане.

Чому?

Пам’ять йому заважала?..

Випало Ігореві дописати, доказати, дійти. Уявити те, чого не було.

Не було?

Було?

Треться за пазухою, дряпає шкарубким сургучем шкіру на животі перев’язаний суровою ниткою пакет.

Сидить Пелікан у підпіллі, пряники жує…

Довга-довга дорога попереду.

ТОМУ ЩО ТОМУ (Казково-правдива історія)

Спочатку, коли Вадим вперше розставив на лісовій галявині дюралеву триногу етюдника і тільки вдивився, примружившись, у рідкий ялинничок попереду, у стежинку, ледь помітну у траві, оповиту для місцевості жилавим корінням дерев, ще у щось вдивився — це вже не так важливо! — фотографуючи побачене в пам’яті, в цю мить вони і з’явилися: можливо, їхній загін передовий, розвідники-слідопити. Тоді Вадим особливо їх не роздивлявся: хіба мало хто цікавиться мандрівним художником. Звична річ: по вулицях слона водили… Вони постали за Вадимовою спиною, мовчали, чекали. Тонкою і крихкою вуглиною Вадим накидав на картон контури майбутнього етюда, готував його під фарби. Він любив писати одразу начисто — майже начисто, тому що потім, якщо робота вдавалася, він ще до-о-вго порався з нею в майстерні, відгладжував, “обсмоктував”, як сам казав. Але саме тільки з нею. Хоча, бувало, йому здавалося, що картон слабкий для цієї натури, і тоді він брав полотно чи — знедавна аркуш оргаліту, зручний для його детальної і рівної манери письма, і писав наново, відштовхуючись і від картону, але більше від пам’яті. Вона і справді була у нього фотографічною: пишався нею і не перевантажував непотрібним.

Ті, що стояли позаду, були непотрібними. Вадим не озирався, не фіксував їх, тільки нарікав про себе: невже почнуть розпитуваннями заважати?

Проте не почали. Постояли, як і досі, мовчки і мовчки ж зникли, ніби розтанули, розчинилися в зелені — так же непомітно для Вадима, як і раніше виникли.

А працювалося в цілому непогано: споро. День видався трохи похмурий, сіруватий, зручний за світлом: сонце хмарами прикрито, не ріже натуру, не міняє освітлення, рухаючись, як і належить, із сходу на захід. Тому Вадим не дуже-то любив сонце, особливо полуденне, непосидливе — не встигав за ним і, пригадується, хтось лайнув його у пресі — після персональної виставки у невеличкій залі на Горького: за “похмурість палітри, відсутність радості у природі”. Неначе вся радість — у сонці…

Сивий день добре ліг в етюд, і Вадим був задоволений, закінчував уже, доводив картон до пуття, коли знову з’явилися вони. Зручніше, мабуть, далі іменувати їх так — Вони, з великої літери, бо для Вадима Вони були однією цілою, багаторукою, багатоокою, всюдисущою істотою, свого роду улюбленим фантастами співтовариством — клоном, де окремі особи не відіграють великої ролі, але ось усі разом, в єднанні.

Втім, давно відомо: у єднанні — сила, і фантастика тут ні до чого.

Сила встала, як і раніше, позаду і цього разу не змовчала.

— Реалізм, — сказала вона.

Вадим змусив себе не обернутися, не побачити, хто це бовкнув. Продовжував працювати, знаючи прекрасно, що вступати у суперечку з невігласами бездумно і небезпечно. Та і що йому до невігласів?

А невігласи не вгавали.

— Не скажи… Подивися, як він колір відчуває.

Тільки не обертатися, не виявляти цікавості, мовчати, мовчати…

— Що колір? Зализує. І форма статична.

Не витримав — обернувся. Троє хлопців і дівчина. Два хлопці — років чотирнадцяти — п’ятнадцяти (Вадим не вмів визначати дитячий вік), третій — значно молодший, п’ятикласник якийсь. Ті двоє, схоже, близнята: у фірмових джинсах, в адідасівських кросовках, в адідасівських синіх, з білим трилисником на грудях маєчках, однаково підстрижені — чи непідстрижені? — чорноволосі, цибаті, худорляві, хоча і широкоплечі. Фізкультурники. Третій простіший: у вітчизняній ковбоєчці, у спортивних шароварах, сильно розтягнутих на колінах. Через усю щоку — свіжа подряпина: наштрикнувся на щось, на гілку чи на дріт — не від бритви ж… Дівчина — чесно відзначив про себе Вадим, — мала гарний вигляд. На “чотири з плюсом”. Легкий широкий сарафан-крилатка, капці-в’єтнамки. Ноги довгі, від вух ростуть, як у народі кажуть. Засмагла. А волосся, волосся, — матусю рідна! — царське волосся: важке, вогненно-руде, кольору розпеченої міді, рівне, не заплетене в косу, але, затиснуте аптечною гумочкою, недбало перекинуте на груди, мало не до колін сягає.

А чому на “п’ятірку” не потягнула?

Чіткий погляд художника вмить ухопив — і оцінив! — усі деталі, не пройшов би і мимо цієї: млосності в ній, в дівчині довговолосій, було забагато, ледачої волоокості, погляд дуже відчужений, такий собі неземний. Як правило, самовпевнено зважав Вадим, такий погляд повинен прикривати всіляку відсутність розумової діяльності. Та й і звідки б узятися подібній діяльності у цієї юної і — чесно! — досить привабливої особи, яка, здається, і школу ще не закінчила? А може, й закінчила — хто її, довгоногу, розбере. Хоча що вона у такому випадку робить у компанії все-знаючих молокососів, серійно випущених відомою фірмою “Адідас”?

Детальний — нехай він і зайняв усього секунд двадцять — огляд непізнаних об’єктів не заважав Вадимові злитися, прямо-таки наливатися злістю. Терпіти він не міг знавців липових, які лізуть в усі діри із своєю оригінальною думкою, взагалі, спостерігачів не любив.

— Слухайте, — сказав він, намагаючись бути миролюбним і терпимим, — ішли б ви…

— Куди? — ввічливо поцікавився “адідас” номер один.

І всі подивилися на Вадима, наче тільки-тільки помітили його поряд з етюдником, наче він досі залишався невидимкою. Такий собі фантом, що раптово матеріалізувався з Нічого. Дивно, звичайно, але трапляється, судячи із спокійної цікавості пришельців.

— Сказати куди? — лютуючи, запитав Вадим.

— Не варто, — швидко відреагував “адідас” номер два. У них з братиком і голоси схожими виявилися. — Тут дама і, зважте, дитина.

Дама на діалог не реагувала, розглядала Вадима із млосним інтересом, перебирала пальцями волосся, скручувала його у золоті кільця. А дитина ображено глянула на фірмового друга: вона сама себе дитиною явно не вважала.

— Помітив, — сказав Вадим. — Швидко забирайте свою даму і дитину і геть звідси кулею. І щоб я вас більше не бачив. Зрозуміло пояснюю?

— Ти ба! — посміхнувся “адідас”-один. — Ми, звичайно, підемо. Зараз. Ми поважаємо творчість. У даний момент. Але момент, як вам має бути відомо, тече. А нас багато. І ми різні. Взагалі.

Це була погроза, а погроз Вадим не боявся. Він себе слабким не вважав, зріст — метр вісімдесят, руки-ноги на місці, в юності всерйоз займався самбо, та й тепер у формі. Погрози йому — насіння, він від них ще більше звірів, бувало, — давним-давно, у дворових бійках — навіть контроль над собою втрачав, якщо хто ненароком чіпав його за живе.

Він різко ступив до хлопців, стискуючи в кулаці безкорисний, безглуздий зараз пензель.

— Ану…

“Адідас”-один підняв руки, ніби здаючись:

— Ідемо. Творіть, товаришу Айвазовський.

Вони пішли геть, не озираючись, ні дідька не боячись, звичайно, а тільки не бажаючи бійки з літнім — як для них! — психопатом, йшли, погойдуючись на довгих, ламких ногах, випрямивши плескаті спини, і шмаркач у ковбойці в міру сил наслідував їхню ходу, а дівчина пливла попереду, волосся на спину повернула, і воно метнулося кінським хвостом у такт крокам, і Вадим, охолоджуючись, мимоволі замилувався “чудовою четвіркою”, усміхнувся навіть.

І даремно. Тому що “адідас”-один, найбільш, мабуть, говіркий у них, кинув на ходу:

— Я сказав: нас багато, Куїнджі…

Але злість у Вадима уже минула. 1 не гнатися ж за ними, зрештою, не принижувати свою гідність, роками утверджену. Проте грамотні, негідники. Пальця в рот не клади: відітнуть без сорому.

Вадим збирав фарби, пензлі, складав етюдник, згадував: а він яким був у їхні роки?

Ходив у Палац піонерів, у студію живопису, мріяв про лаври Куїнджі, скажімо. Чи Айвазовського. Незмінно малював шкільну стіннівку. Що ще? Ну вчився наче непогано: без трійок. А ще? А ще ганяв на дворовому пустирі м’яч, лякав улюлюканням закоханих — вечорами, на стрімкому схилі до Москви-ріки, що заріс лободою і смердючим піретрумом, бився “до першої кров’янки”, чи, як тоді називалося, “стикався”. Ні, не мед був, не цукерочка “Щасливе дитинство” — давня, забута, солодка-пресолодка, з білою тягнучою начинкою…

Або ось іще: прив’язували гаманець на ниточку, викидали на тротуар, ховалися в арці воріт: хто купиться? Або прибили калоші математика до паркетної підлоги у роздягальні.

Та скільки всього було!

Усміхався стишено, йшов до дачі, перекинувши етюдник через плече. Згадував розніжено.

От тільки джинсів у нього не було, і ні в кого з приятелів— теж, а сатинові шаровари, схоплені гумкою біля щиколотки, а пізніше — вершина мрій! — вузькі штани на штрипках з паперового неміцного трикотажу, бажано чорні. І кеди.

І що з того? Хіба джинси псують людину?

Дзуськи. Джинси ні при чому. Річ зручна, гарна, міцна. Батьки у цих близнюків, судячи з усього, у закордонку їздять, одягають своїх дітей у міру можливостей. Інший час — інші можливості: діалектика…

Намацав клямку у хвіртці, дзвякнувши нею, пішов стежинкою до тераси.

Добравшись до тридцяти років, Вадим залишався холостяком, зовсім не принциповим, як дехто любить себе величати, але випадковим. Буквально: випадок не приспів. Вадим умів працювати і працював ревно, цілодобово, іноді не вибираючись із своєї майстерні біля Маяковки, в тихесенькому провулочку, у кособокій міцній двоповерховій купецькій спорудинці, де ще зберігався стійкий аромат московської старовини, але не затхлий і гнилуватий, кішками підпсований, а терпкий, густий, мало не століттям витриманий, приємний Вадимові і солодкий для нього. У немалі, але й ще не великі свої роки Вадим мав деяку популярність — ну, до слова, тому що писав він на нинішній день — як це не дивно звучить! — оригінально: не шукав модного самовираження, не вражав публіку лише собі притаманним — і нікому більше! — баченням світу, а працював по-стародавньому. І ліс на його полотнах був тільки лісом, а поле, скажімо, всього лише полем, але відчувалися в них і могутність, і беззахисність, і сум навпіл з радістю, тобто всім знайоме “очей очарування”, що споконвіку живе в російській природі, що так невиразно і непізнаванно часом і що вловити і, тим більш, утримати під силу тільки дуже зіркому оку і точній руці. Одне слово, Вадим писав пейзажі в основному, хоча і портретами іноді не нехтував, але вряди-годи, бо не вірив він у себе, портретиста. І, повертаючись до холостяцького становища Вадима, зауважимо, що створення пейзажів вимагало тривалих від’їздів з любої його серцю Москви, втомливих ходінь з етюдником по селах, і де вже тут стати розсудливішим — часу не знайдеш, не набереш.

Цього липня збирався був у Мещеру — давно туди націлювався! — але захворів на якийсь імпортний грип, довго пролежав у ліжку, лікарі ускладненнями налякали, а тут друг запропонував поїхати до нього на дачу, зовсім близько від Москви, від поліклініки — Ярославською дорогою, на середині шляху до знаменитої Лаври. Тобто навіть не до нього, до приятеля, на дачу, а до його діда, вірніше — взагалі ні до кого: дід помер рік тому, дача порожня стоїть, без господаря, і око за нею зайвим не стане. У дачному селищі, яке виросло тут ще в тридцяті роки і приліпилося одним боком до залізничного насипу, а іншим — куди й виходила дача покійного діда — досить болотистого, з високою колючою травою і дивними бузковими квітами поля, до річки, що біжить через поле, захованої від очей верболозом, ліщиною, до негустого і світлого лісу, де не те що заблукати — аукатися смішно: він весь просвічений, сонцем прошитий, солов’ями і берестянками просвистаний. Так от у підмосковному цьому селищі тільки й були влітку старики пенсіонери з малолітніми внуками і внучками. Тому й обіцяв друг тишу — мало не мертву, знав, чим купити Вадима: у постійних своїх далеких подорожах він звик бути сам на сам з етюдником, не терпів у роботі стороннього ока, цурався людей. Ну й купився він на обіцянки друга, зібрав чемодан, бувалець-етюдник через плече повісив, сів у ранкову електричку, відмахав тридцять шість кілометрів, сподіваючись на тишу і працю. Чи інакше: працю в тиші. І ось маєш: з першого дня — ні того, ні іншого.

Однак настав час обідати, час варити пакетний суп і вермішель, час запивати все це пляшкою холодного пива. В їжі Вадим був непримхливий, дивився на неї як на нудний, але обов’язковий процес: аби хутчіш відбутися. І зовсім забув про погрозу, навіть не забув — уваги на неї не звернув. Як потім виявилося, дарма: війну було оголошено.

На ранок — другий ранок перебування на дачі — Вадим виявив на порозі цеглину. Цеглина як цеглина, нічого особливого. Дивувало інше: вчора її не помітив. Підняв, шпурнув у кущі і тут же (історія літератури диктує правило: у подібних випадках ставити крапки)… на Вадима, який нічого не підозрював і ще як слід не прокинувся, обрушився струмінь крижаної води, потім загуркотіло, просвистіло вниз з плоского ганку цинкове відро, і тільки багатьма тренуваннями відпрацьована реакція відкинула Вадима назад, притисла до двірного косяка. Спорожніле відро гепнулося на ганок, брязкаючи, скотилося східцями, загальмувавши у траві. Вадим мимохіть зауважив: відро господарське, раніше стояло біля сарая, сам бачив.

Обтрусився, як пес, — добре, що тепер спека, липень! — дослухався: довкола тиша. Ворог себе не виказував, навіть якщо і бачив те, що сталося. Вадим збіг з ганку, оглянув цеглу і відро. Вони були зв’язані тонкою волосінню, яку одразу й не помітиш: вдивитися треба. Давній трюк. Але, як видно, невмираючий: дурнів у кожному поколінні вистачає. Дурнем у даному випадку Вадим самокритично назвав себе. Він знову кинув цеглину, озирнувся довкола. Тиша на білому світі, спокій. Ранок ранній-ранній, росянистий, мерзлякуватий, що обіцяє спекотний, сповнений сонця день. Довкола нікого.

— Еге-гей! — гукнув Вадим, не сподіваючись, втім, що Вони тут же з’являться.

Вони і не з’явилися. Не виключено, що Вони ще безневинно спали на своїх ліжках, тапчанах, канапах та розкладачках, дивилися кольорові і чорно-білі сни, сушили теплими щоками мокрі плямочки слини на подушках — одвічної супутниці солодких дитячих снів. А відро з цеглиною Вони дуже міцно ув’язали пізно ввечері чи вночі, дочекавшись, поки Вадим ляже спати. Мабуть, саме в цей момент Вадим і назвав їх — Вони, з великої літери, у чому вбачалася і певна повага до противника, і визнання вагомості його обіцянок, і гранична його знеособленість. Сказав же один із клона: нас багато.

Життя ставало неспокійним, але поки що цікаво. Не нудно. Бог з нею, з водою: холодний душ вранці ще нікому не зашкодив. Аби працювати не заважали.

Але відром з водою справа не обмежилася.

Коли Вадим прилаштував етюдник на галявині, стараючись, щоб у полі зору виявилися незнайомі йому бузкові, на довгих товстих стеблах квіти, схожі за формою на дзвоники, що росли купчасто і густо, і ще купи низькорослих дерев уздовж річечки — віддалік, і ще лінія високовольтної передачі — там, далі, і якісь споруди — зовсім на видноколі, коли він умостився з олівцем у руці на скла-даному брезентовому стільчику і, за звичкою примружившись, “фотографував” видиме (квіти, диво-дзвоники — ось головне, ось центр!), у “кадр” увійшли двоє хлоп’ят — років семи і років п’яти. У ситцевих квітчастих трусиках-плавках і мокрі: річкова вода, як на качках, краплями трималася на них, і в кожній краплі тремтіли маленькі сонця. Хлоп’ята-каченята увійшли в “кадр”, плавно попрямували крізь нього, зазирнули в ящик етюдника: що там дядя ховає? — і стали позаду, як учорашні всезнайки.

Вадим розвернувся до них на своєму стільчику:

— Що вам? — сердито спитав він.

— Дядю, — сказав той, що старший, — ви художник? Це було не запитання, а швидше ствердження, виголошене до того ж з деякою ноткою звинувачення.

— Ну художник, — не досить люб’язно зізнався Вадим, уже невиразно підозрюючи таємний зв’язок між учорашньою четвіркою, сьогоднішнім відром і цими малолітніми іхтіандрами.

— Намалюйте з нас картину, — проникливим голосом попросив старший, а молодший, учепившись ручкою тому за труси, весь час гучно шморгав кнопочним носом, і, не жаліючи ніжний орган нюху, нещадно його мнучи, втирав вільною долонею.

— Легко сказати… — усміхнувся Вадим. Йому несподівано сподобалося прохання. Власне, не саме прохання, а та витончена форма, в яку увібрав його семирічний прохач. — Я, розумієш, пейзажист, а не портретист, — сказав і спохопився: не зрозуміють. Пояснив: — Я пишу — ну малюю — природу. Скажімо, ліс, річку, будиночки всілякі, корівок, — він десь чув, що зменшувано-пестливі суфікси у розмовах з дітьми сприяють взаєморозумінню. — А людей, брате мій, не люблю… — Виправився: — В розумінні малювати не люблю.

— Не вмієте?

Відверте презирство у голосі співрозмовника вразило Вадима.

— Чому не вмію? Ще й як умію! Я ж ясно сказав: не люблю. Ну як тобі пояснити? Ти в школі вчишся?

— У другий клас перейшов.

— Отож-то. Молодець. Ось, наприклад, писати палочки — чи що ви там пишете? — ти любиш?

— Ні-і…

— Розумію тебе, брате, — Вадим входив у смак, сам собі подобався: такий собі Песталоцці. — А рахувати? Арифметику?

— Ні-і…

Вадим дещо розгубився.

— А географію? — він не пригадував, що вивчають у першому класі, та й не знав: з тих реліктових пір, як він сам перебрався в другий і пішов далі, Міністерство освіти не дрімало: програми, кажуть, мало не щороку міняються.

Новоспечений другокласник був, однак, упертий:

— Ні-і…

Вадима осяяло:

— Ну а фізкультуру? Виявилося — влучив.

— Ще й як! — пожвавішав хлопчик.

— Відмінно! — Вадим знову відчув себе Песталоцці. — Писати і рахувати не любиш. Але вмієш: доводиться. А любиш фізкультуру. Так і я. Природу малюю з задоволенням, а людей не хочу.

— Буває, — по-дорослому погодився хлопчик, співчуваюче зітхнув. — Отже, не намалюєте?

— Вибач, брате.

— Тоді ми почалапали, — старший не без зусилля відчепив долоню свого мовчазного шмаркачика від власних трусів і бережно стис її у своїй. — Гаразд?..

— Чалапайте, чалапайте, — полегшено мовив Вадим.

Він ще трохи подивився, як вони біжать високою густою травою: у молодшого тільки голова стирчить з-під зеленої стіни, гойдається з боку в бік, а старший на бігу схилився над ним, шепоче щось: може, каже про невмійка дядю-художника, який не любить людей малювати. А дядя-художник уже забув про співрозмовників, розвернувся до етюдника, олівцем на картон замахнувся… І раптом обмер. Натури не було.

Тобто натура, звичайно, була, але не вся. Поле було. Кущі і дерева, що помічали звивисту стрічку річки, росли, як і раніше. Лінія електропередачі справно гнала струм по дротах звідкілясь і кудись. Споруди на видноколі виднілися. А ось квіти — центр етюда! — зникли. Геть. Ніби і не цвіли.

Запахло містикою.

Як і годиться у таких випадках, Вадим потягнувся, щоб кулаком очі протерти — хутчіш машинально, ніж за необхідністю: на зір не скаржився. Але вчасно отямився, крутнув голову назад: де ці двоє? А обох і сліду немає. Зникли у траві за всіма законами диверсійних дій.

Було’ зрозуміло: очевидна диверсія. Теракт. Двоє малоліток, юні розвідники чи — зрозуміліше і зручніше Вадимові — мерзотні шпигуни-провокатори відвернули його увагу, затіяли дурну і тривалу розмову, а основні сили ворога тихо обірвали всі квіти.

Містикою вже не пахло.

Вадим здивувався: як же він нічого не чув? Індіанців Вони, чи що, найняли? Ірокезів, делаварів, сіу? Вожді червоношкірих, дідько б їх ухопив…

Але така винахідливість! Це вам не відро з водою, тут видно руку (вірніше — голову!) талановитого організатора. Мислителя. Хто він? Один із “адідасів”. Навряд. Нахабні, самовпевнені, розпещені. Дівчина і малюки відпадають, очевидно. Значить, є ще хтось. Мозок клона. Подивитися б на нього.

До речі, в тому, що подивитися вдасться, а точніше — доведеться, Вадим не сумнівався. Нас багато, сказав “адідас”. Шестеро відомі. Хто ще? І що чекає його через годину? увечері? завтра?..

Життя обіцяло бути вже не неспокійним — важким. Це Вадимові не подобалося.

Він не полінувався, дійшов до місця, де десять хвилин тому росли квіти. Помітно було, що росли. Диверсанти не просто зірвали їх — нахабно і поквапно, але акуратно зрізали стебла, зрізи які рівні! — і понесли з собою. Поставлять удома у вази з водою на радість бабусям і дідусям: мовляв, які внучата турботливі. І не без почуття прекрасного…

Пейзаж було зіпсовано, але Вадим уперто гнав олівець по картону. Сам як слід не розуміючи, кому і що він доводить, писав етюд без квітів, хоча заради них сюди і прийшов. Якби він не був такий сердитий, то подумав би, проаналізував би свою дурну поведінку, дійшов би ясного і сумного висновку, що його тридцять нічим не відрізняються від їх п’ятнадцяти. Чи навіть семи. Що впертість рідня дурості і давно треба було б поміняти місце, не губити час, не втрачати дефіцитних фарб. Але злість сліпа, і Вадим не хотів розмірковувати, несамовито шльопав пензлем по картону, писав етюд під назвою “Пейзаж без квітів”. Злість роботі не заважала, і етюд, як не дивно, виходив.

Вадим охолов і, поступово набуваючи здатності міркувати, спершу думав тільки про помсту. Дуже хотів помститися. Можна було піймати кого-небудь (наприклад, “адідасів”) і відлупцювати безжалісно. Чи зв’язати і розфарбувати гуашшю. Можна було піти до батьків доморослих ірокезів і поскаржитися. Можна було…

Втім, єдиний варіант — розумний, гідний дорослої і мудрої людини — Вадим швиденько визначив: не звертати уваги. Терпіти, однак бути напоготові. Дідько з ними. Награються — і набридне.

У такому ліричному настрої Вадим зібрав своє хазяйство і, несподівано задоволений роботою, почалапав додому. Після обіду гуляв околицями, шукав натуру для майбутніх етюдів. Весь час, проте, був у напрузі: чекав каверзи. Або Вони видихалися, або в їхні плани не входили тотальні дії, бо під час прогулянки нічого не сталося, і Вадим щасливо — він уже так вважав! — повернувся на дачу, коли стало смеркатися, попив чаю з полуничним варенням, знайденим у шафі, подивився по старенькому дідівському “Рекорду” програму “Час” і молодіжну передачу “Ану, дівчата!” і завалився в ліжко. Ранок від вечора не поганіший — давня приказка, перероблена Вадимом на новий лад, найкраще пасувала до ситуації.

Тільки-но він вимкнув світло, як за вікном щось ухнуло — утробно і моторошно. Подумалося: чи замкнені двері? Пригадується, зачиняв на клямку. Та не полізуть же Вони в будинок, зрештою. Тут він їх усіх, як кошенят, переловить і хвости відкрутить. Вадим у темряві солодко посміхнувся, уявив, як Вони зробили дурницю і посягнули на нього — сплячого і начебто беззахисного. От буде галасу.

Але ніхто нікуди не ліз, і Вадим уже почав провалюватися в сон, коли раптом почув дивне пронизливе-протяжне виття. Тобто виття це Вадимові спросонку видалося пронизливим, а коли він, різко схопившись у ліжку, дослухався, то зрозумів, що виють не так уже голосно і, головне, десь зовсім поруч.

— Хто тут? — хрипло запитав Вадим.

Виття не припинилося. Хтось (чи щось?) тоненько і тужливо тягнув одну плакучу протяжливу ноту: у-у-у-у-у…

Зробилося страшнувато.

Вадим, навмисне гучно шльопаючи босими ногами по фарбованих дошках підлоги, пройшов кімнатами, не засвічуючи світло. Внизу їх було три, не рахуючи тераси: вітальня, де розмістився Вадим, велика їдальня, де обідній стіл нагадував своїми розмірами добрий більярдний; і ще одна — порожня, без меблів, зовсім крихітна. Нагору, у спальню і майстерню діда-небіжчика, вели з тераси круті східці, що впиралися у двері, замкнені висячим амбарним замком. Туди лізти здавалося безглуздим, тим більше, що обхід володінь чітко показав: виють унизу. Причому, найчутніше було у вітальні.

Соромлячись своїх раптових малозрозумілих страхів, Вадим повернувся до себе й увімкнув лампу. Виття припинилося майже тієї миті.

— Що за дідько? — вголос сказав Вадим і знову погасив світло.

Через кілька секунд — не довше — завило знову. Не засвічуючи лампи, Вадим сів на ліжко і почав розмірковувати логічно. Він любив міркувати логічно, вважаючи цей метод панацеєю від усіх бід, дрібних неприємностей і поганого настрою. Його найближчий друг — топ, що на дачу його умикнув, — казав: якщо Вадим не пише, то розмірковує логічно, третього не дано.

Отже, виття — неприємне, треба визнати, але досить терпиме — пов’язане із світлом. Горить — мовчить. Не горить — виє. Це перше. Друге: вчора у будинку ніхто не вив. Третє: виття, схоже, йде від вікна, що веде на терасу, і трохи зверху. Отже, причина виття — якщо вона реальна, а не із світу “інферно” — на ганку тераси. Четверте: Вони не заспокоїлися.

Висновок: виття — їхніх рук справа!

Що де може бути! Ну, наприклад, звукова мембрана, якось змонтована з електромоторчиком. Вмикаєш — щось там з’єднується, електрони кудись біжать, мембрана тремтить і виє. Моторчик на даху, а дроти від нього тягнуться на сусідню дачу, де їхні спостерігачі стежать за Вадимовими діями і, відповідно, вмикають і вимикають моторчик.

Так це було чи не так — Вадим не знав: із технікою ніколи не дружив, цурався її. Але в тому, що причина виття — Вони, не мав жодного сумніву. Можна вилізти на покрівлю тераси — а Вони того і чекають! — і, ризикуючи зламати у темряві шию, шукати прилад-лякалку. Але цей крок призвів би до того, що мозок клона — от якби поглянути на нього! — запрацював би ще інтенсивніше. Ні, спочатку прийняте рішення було б куди надійнішим: не звертати уваги, не розпалювати цікавість. Тим більше, що виття цілком стерпне, та й не сидітимуть Вони біля розетки всю ніч…

Тут Вадим, геть заспокоївшись і внутрішньо навіть радіючи з власної несхитної холоднокровності, ліг, загорнувся з головою у ковдру і заснув сном праведника. Засинав — чув: вило.

А вранці все було тихо. Вони явно не любили рано вставати.

Вадим боязко відчинив вхідні двері: на східцях нічого не лежало. Знову ж таки боязко спустився у двір — все спокійно. Пішов до сарая по драбину, приніс її до тераси, заліз на дах: порожньо. А чого чекати? Хіба Вони залишать доказ до ранку? Розмріявся!.. Повили, притомилися, потягли за дроти і віднесли приладик-моторчик. Якщо всерйоз грати у сищиків, то можна пошукати біля тераси сліди падіння приладу. Чи ще які-небудь сліди. От, наприклад, як Вони на дах потрапили? Зрозуміло: по тій же драбині. Добрий сищик негайно виявив би слід волочіння (так пишуть у міліцейських протоколах?) і закарбував би, як вона лежала біля сарая до того і після того. І викрив би.

А кого викрив би?..

Вадим відтягнув драбину до сарая і пішов варити каву. Але відзначив, як умостив драбину: одним кінцем — у полінницю впер, а біля іншого — дві цеглини валяються.

Пив каву і розмірковував логічно. Усе складніші каверзи обіцяли в майбутньому щось зовсім непередбачене, що навіть схильний до суворої логіки Вадим уявити не міг. Якщо цегла і відро сприймалися анітрохи не оригінальніше від математичних калош, колись прибитих до підлоги, то трюк із квітами — не можна не визнати! — досить дотепний і елегантний. Крім того, свідчить про наявність у клона художнього мислення: треба здогадатися — вирізати з натури головне. Вибрики з покійницьким виттям, хоч і погано пахли, все ж вимагали чималої технічної кмітливості. Ні в яке порівняння з Вадимовим гаманцем на ниточці!..

Тим часом варто було занепокоїтися. Якщо Вони не відстануть, Вадим бездарно втратить дорогий літній час. Цілком міг би сидіти в Москві, неподалік від поліклініки, писати теплі московські провулки, старі дворянські особнячки з облупленими капітелями на напівколонах, горбаті місточки над брудною Яузою, столітні дуби в Нескучному… А в серпні, коли лікарі відпустять, у Мещеру податися, як і задумано. Ну, Мещера так і так попереду…

Попив каву, помив чашку, нескладним логічним розмірковуванням настав кінець. Час за справу. Учора, поки бродив околицями, примітив кілька дивовижних місць. Галявинку з поваленою сосною, прямо з корінням із землі вивернутою, — буря тут, чи що, пройшла, імлою небо покрила… І ще — місток через річку, старенький, з мокрими почорнілими палями, з двома кривими дощатими коліями, набитими на колоди — поперечини, з хисткими перильцями — прямо левітанівський місток.

Міст — завтра, сьогодні — галявина з сосною. Якщо, звичайно, ці негідники за минулу ніч сосну звідти не витягли… І хоча думка здавалася безглуздою — звідки б їм знати про галявину, про бажання Вадима писати її? — заквапився, мало не бігцем припустившись до заповітного місця. Поспішав, немовби підсміювався з себе, а все ж вірив, що від Них усього очікувати можна. Сосна важка? З підйомним краном приїдуть. З траловим трактором. На вертольоті з зовнішньою підвіскою з неба спустяться. Як у старому анекдоті: ці — можуть…

Сосна виявилася на місці. Лежала, голубонька, задерши догори гілки, які ще не обсипалися, всипані довгими і маленькими голками, що берегли теплу липкість смоли і терпкий її запах. Але вже помирала сосна, оку помітно — помирала: голки втрачали колір, місцями стали вже коричневими, подекуди жовтіли, і, коли Вадим провів по сосновій гілці долонею, посипалися з-під руки. А коріння — коричневе, темне зверху і свіжожовтіюче на зламах — обліпили руді мурашки, повзали по корінню, метушилися: мурашник, чи що, під сосною був?..

Вадим умостився на своїй брезентово-алюмінієвій жердинці, довго-довго дивився на сосну. Подумав: якщо вийде, варто зробити полотно — таке вже дуже колоритне все, жваве. І писати його прямо тут, не з етюда, а з натури. А етюд — знову-таки якщо вийде! — врізати в рамочку і повісити на дачі в їдальні: як подяку за притулок. Або — ще краще: подарувати його тій довговолосій дівчині. Нехай знає, що в світі є щось краще, ніж білі трилисники на майках її приятелів.

Обірвав себе: напиши спочатку! Немає нічого гіршого, ніж ділити шкуру невбитого ведмедя: прикмета кепська, а прикметам, усупереч потужній атеїстичній пропаганді, всі вірять. І до чого тут, цікаво знати, дівчина. Невже сподобалася тобі, Вадимчику, старий ти цап? Не без того… Але чисто естетично, як модель. Написав би її, хоча і пояснив учорашнім вивідувачам, що людей не пише. І не просто портрет написав би, а де-небудь у полі чи — ще краще! — серед тих бузкових квітів і з квітами у руках, з великим бузковим оберемком квітів. Але квіти звідучора прикрашали столи і буфети на сусідніх дачах, а дівчина…

(Зізнаємося: надто багато багатокрапок, але що вдієш, коли події вимагають бодай секундного перепочинку — через побоювання за психіку Вадима, не звиклу до містики).

… а дівчина йшла до Вадима з лісу, йшла сама, у тій же квітчастій крилатці, тільки волосся її було розсипане по плечах і по спині, і легкий вітер з веста куйовдив її, підіймав, плутав нещадно і надував вітрилом спідницю, і так це було гарно, що Вадим не втримався, сказав тихо-тихо…

— Стій…

І чи то вона почула (що неможливо, неможливо, неможливо!), чи то сама того побажала, але стала саме біля поваленої сосни, завмерла струночкою, дивилася кудись поверх Вадима. І він, оглушений і вже аж ніяк не спроможний розмірковувати логічно, почав гарячково накидати її портрет тонко заструганою вуглинкою — поки вона стоїть, поки не пішла! — кваплячись, кваплячись. А вона не йшла, наче відала, що він малює її зараз, що вона не просто вчасно виникла, але й так, професійно висловлюючись, вписалася в пейзаж, що Вадим уже не мислив його без цієї сонцеволосої русалки чи, вірніше, відьми, бо, якщо вірити класиці, в Росії навіть відьми були сліпуче гарні.

Вона терпляче, завмерлою свічечкою стояла біля сосни хвилин уже, напевне, п’ятнадцять і ні слова не сказала, а Вадим і не думав про розмову, він працював, забувши навіть, що вона — жива, що вона — з Них, ворогиня, так би мовити. Але вже так він був скроєний, художник Вадим, що під час роботи геть забував про все стороннє, те, що відволікало, — мирське. Якщо вона йшла у нього — робота. А тут, здається, пішла…

І в цей час, наче режисерським чуттям угадавши момент (саме режисерським, бо, як потім міркував Вадим, режисер у цій мізансцені чудовим виявився), на сцену вийшли два “адідаси”. Вони вийшли з-за спини Вадима, прекрасно бачачи, що він устиг накидати на картоні, а, найшвидше, давно спостерігаючи за ним, і, зупинившись між ним та сосною, проспівали хором:

— Ба-а, знайомі всі обличчя!

Вони, зрозуміла річ, дівчину на увазі мали. Не Вадима ж: того навмисне не помічали. І дівчина вмить ожила від свого правцево-портретного колапсу, заусміхалася, легко переступила через сосну і промовила щось на зразок:

— Вітаю, хлопчики! Давно чекаю…

Вадим навіть не зразу збагнув, що сталося: він не вмів швидко перебудовуватися, переходити від однієї реальності (своєї, вибудуваної) до іншої. До істинної реальності. Саме їй, істинній, і належали “адідасівські” хлопчики, які вже вкотре посягали на творчі задуми художника. Тільки вчора Вони змінили реальність одразу, зрізавши квіти ще до того, як ті потрапили на картон. А сьогодні дали побавитися неждано вибудуваним, повністю вжитися в нього, і тільки тоді безжалісно зруйнували — забрали дівчину, одразу з-під пензля забрали. А результат той же: зіпсований етюд.

— Гей! — гукнув Вадим, ще не відаючи, що робити далі.

Один із “адідасів” обернувся, перебільшено ввічливо запитав:

— Ви нам?

— Вам, вам…

— Я весь — увага.

І другий “адідас” обернувся, теж — “весь увага”, а дівчина посміхалася безпечно і радісно. Їй що? Вона лялька, елемент у клоні. Сказали постояти — постояла.

А, власне, в чому їх звинувачувати? У тому, що дівчину забрали? Так не сосну ж. Навіть не квіти. Вадим не запитував дозволу писати її, сам почав, без усіляких передмов. А чому вона тоді стояла, не пішла?.. Ну це вже ти, брате, занадто, заспокоював себе Вадим. Захотіла — зупинилася. Коли заважала, сказав би — вона б і пішла. Ремствуй на себе. Інша річ, що все це, звичайно, підстроєно, і як же хитро підстроєно, психологічно точно — не причепишся.

— Ви мені заважаєте, — тільки й сказав Вадим, — не бачите, чи що?..

— Усе? — поцікавився “адідас”-один, і в цьому “усе” чулося щось єзуїтсько жорстоке, бо ж він чудово розумів, що вже дівчина їх розпрекрасна анітрохи Вадимові не заважала, навпаки: заріз йому без неї.

Але що він міг відповісти?

— Усе! — відрізав рішуче.

— Вибачте, — “адідас”-один театрально приклав руку до серця, і брат-близнюк точнісінько повторив його жест і сказане повторив:

— Вибачте!

А дівчина, як і раніше, усміхалася на всі свої найбіліші зуби, явно насолоджуючись ситуацією. І мовчала. А раптом вона — німа?..

— Ми негайно йдемо, — сказав “адідас”-два, — негайно. Ще раз вибачте. Не подумайте, що ми варвари якісь, не цінуємо мистецтва. Ще й як цінуємо! Повірте, ви про це ще дізнаєтесь…

І, підхопивши дівчину під руки, вони легко пробігли галявиною, сховалися у лісі. І треба віддати їм належне: зіграли все точно, ніде не зірвалися, не пирскнули нишком у кулачок. Хоча, як розумів Вадим, дуже їм того хотілося: ситуація і справді смішною вийшла.

Йому теж варто було піти. Зараз, без дівчини, пейзаж із сосною видавався прісним і порожнім. Потім, через кілька днів, Вадим повернеться сюди — коли перегорить, переболіє випадково побаченим, зупиненим… Він узяв картон з майже готовим малюнком — хоч зараз під фарби! — піднатужився і розірвав його навпіл, а половинки кинув у траву. І нехай його звинувачують у забрудненні навколишнього середовища — це він переживе.

Але день тільки розпочався, і піддаватися хандрі не слід. Вадим вірив у власний професіоналізм, у руку свою вірив і не хотів, не вмів зізнатися, що якась дрібна — нехай досадна, уразлива, але така, що не варта болю! — пригода може вибити його з рівної колії ремесла, розслабити. Не вийшло із сосною, — сам, дурник, винен! Купився на красиве… Вийде з мостом. Часу до обіду досхочу, працюй скільки хочеш.

Не хотілося. Але видавив із себе раба — не по краплі, а разом — зібрав речі і вирушив до місточка. Надіявся, що там Вони його не чекають, пам’ятав, що поки-поки! — до тотальних дій не вдавалися, шкодили рідко, але — справедлива приказка — влучно…

Дивним було: білувате, вицвіле від спеки небо не відбивалося у воді, і річка здавалася чорною і непрозорою, текла не кваплячись, ледь-ледь, навіть нібито стояла, легко зачепившись довгими розмитими краями за верболіз на березі, за чорні палі мосту, а може статися, за невидні оку корчі на дні, що якорями увійшли у м’який мул. І — ні вітерця в полудень, щоб погнав річку вперед, зірвав із якорів, тільки плавунці-водоміри миттєво, невагомо навіть, перемішуючись скляною цією поверхнею, створювали ілюзію руху, дозволяли хвилю.

Але на картоні все це здавалося неживим, вигаданим, а не писаним з натури, хоча Вадим писав точно, намагаючись бути вірним і в дрібницях, але блакитне, зелене, чорне, коричневе не оживало під пензлем, чогось бракувало етюдикові — ну, припустимо, тих самих плавунців чи якої-не-будь іншої крихітної дурниці, але бракувало, і край, не оживала картинка, застрягла у криниці етюдника розфарбованою фотокарткою, і Вадим кинув пензлі в ящик, ліг на траву, долоні, фарбою вимазані, під голову поклавши, почав дивитися в небо. Він уже зрозумів, що нічого путнього тут не напише, не зуміє, час пакувати речі і бігти звідси, не оглядаючись. Вони перемогли.

Можливо, вперше за свої тридцять років (чи, якщо вважати “свідомий” вік, за п’ятнадцять — шістнадцять…) він думав про те, що є в його житті щось неправильне, штучне — неживе. Вибудував собі дорогу, розставив кілометрові стовпчики і йде нею, милою серцю доріжкою, нікуди не звертаючи, швидкості не перевищуючи. У сімнадцять — школа позаду, студія в Палаці піонерів. У двадцять три — Строганівку проїхали, ніде затору не вийшло, експресом неслися “зеленою” вулицею, диплом з відзнакою маємо. І далі — так же. У двадцять шість — член МВСХа, так би мовити, узаконений професійною спілкою художник, до тридцяти — дві персональні виставки, хвалебні — хоча і без гучних епітетів — статті в газетах, альбом у видавництві на підході…

Адже ж є що згадати, точить якийсь шкідливий черв’ячок з тих пір…

Давним-давно, ще в студії, саме перед вступними екзаменами в Строганівку його перший учитель — дідусь тепер, під вісімдесят йому, провідати б, а все ніколи!.. — сказав Вадимові:

— Знаєш, що погано, Вадику? Дуже швидко ти себе знайшов… Та що там швидко — з ходу… Одного тобі, напучуючи, побажаю: нехай тебе уліво-управо пошпурляе.

— Це як? — не зрозумів Вадим.

— А як з жінками… — учитель не вибирав порівнянь, не щадив юності, а можливо, навмисне примушував червоніти улюбленого учня: — Однією все життя ситий не будеш.

Пригадується, пересмикнуло тоді від скромної аналогії сімнадцятирічного юнака, чистого, як гірський кришталь, але виду не подав, запитав тільки:

— А якщо будеш?

— Тоді не уявляй себе знавцем, сиди тихенько! — Люті в учителя завжди донесхочу було, він і письма навчав так же — тільки батогом не сік. — Який ти художник, коли не кидало тебе від кохання до кохання, поки справжнє не знайшов, єдине… А до нього продертися треба.

— Могло і зразу пощастити…

— Не вірю у “зразу”! Звідки ти знаєш, що пощастило, коли порівнювати ні з чим? Я ж кажу: це як із жінками… — І додав, заспокоюючись: — Настане час — сам збагнеш. Тільки б не пізно… А чому розмову завів? Талант у тобі бачу…

Тоді запам’ятав дуже міцно одне: про талант. Завжди неприємне відкидаєш, відбираєш те, що серцю любо. Так і жив, про талант пам’ятаючи, гладенько жив. І в Строганівці ні праворуч, ні ліворуч його не кидало, йшов як ішов, і ніхто його за це не осуджував, навпаки, за приклад ставили: мовляв, яка цільність натури! Не те що в тих, хто спочатку в одну крайність упадає, потім в іншу, а в результаті — нуль без палички. І ще виправдовуються: шукаємо, мовляв, себе. Пошук, товариші, повинен бути плановим. Не сліпі кошенята — по різних кутках тикатися. Беріть приклад з Вадима Таврова! Рівняння — на маяк!

Зізнайся, маячок, гордий був цим?

Гордий, гордий, навіщо приховувати…

А що ж з певного часу сумніви стали долати? Що ж розмова ця давня з учителем із голови не йде, у подробицях пригадується? Чи світло в маяка послабло, напруга впала? Та ні, з напругою — порядок, двісті двадцять. Тільки щось світити нікому…

До речі, чому не одружився, коли вже згадувати учительську аналогію? Не знайшов на кому? Зручна відмовка… Можливостей — знову-таки “до речі” — вистачало, годі скромничати, ні зовнішністю, ні розумом бог не зобидив. І вже збирався кілька разів — пам’ятаєш? Як не пам’ятати… Та об’єктивні причини. Одна з кандидаток, наприклад, не туди, куди слід, посуд ставила чи ось ще меблі любила переставляти: одноманітність їй, бачите, не подобалася, набридала. Інша… Ну, добре, про іншу не будемо, тут — боляче. Тут сам винен. Хоча, втім, причини схожі…

Ти звик бути сам, Вадимчику, звик спати сам, вранці на самоті прокидатися, снідати, все ставити, куди належить раз і назавжди, працювати звик сам і допускав когось до себе і себе до когось лише на час, на строк “від” і “до”, самим тобою відмірений. Добре це, Вадиме, скажи?

А, власне, що поганого? Звичка — друга вдача, а вдачею він і похвалитися може, цілісністю і міцністю. Не вдача — брила гранітна…

Так що ж ця брила, цей пам’ятник тріщинки почав давати? Недобре. Непорядок. Майже три дні твоє могутнє терпіння випробовують якісь мамині дітки, а ти вже — лапки догори: бігти треба, робота не йде!

Але ж не йде…

Різко підвівся, вдивився в картон. Так, невдача. Не вийшло, настрій підвів. Сьогодні. Буває. Завтра цього не буде… А етюд — погань.

Підчепив на пензель чорної фарби, хрест-навхрест перекреслив написане. На сьогодні все. Пішов обідати, відпочивати, валятися на траві. Як там у поета: “Щасливий тим, що обіймав жінок я, м’яв квіти і валявся на траві…” Крім жінок, щастя — попереду.

Після пакетно-вермішельного обіду роздягнувся до плавок, як ті хлопці-вивідувачі, й улігся загоряти посеред ділянки, добре, що сонце ще високо було і пекло по-справжньому. Улігся на траві, на живіт, маківку білою кепочкою, передбачливо з Москви привезеною, прикрив — щоб, боронь боже, тепловому удару не статися! — приступив до читання виявленого на терасі древнього номера “Науки и жизни”, в якому затримався на статті про телепатію і телекінез — явища непоясненні, а отже, шкідливі і ненаукові, на думку автора статті. Своєї думки з цього приводу Вадим не мав, не думав про те раніше, а тепер вірив авторові на слово.

І читав би він так і далі, не відривався б, приймаючи гарячу післяполудневу сонячну ванну, як раптом з-за паркана його гукнули:

— Дядечку…

Він навіть не одразу збагнув, що кличуть саме його, тільки, зачувши дитячий голос, зацьковано стрепенувся: хто? де? нащо?

— Та вам я, вам, дядечку…

За парканом стояло голінасте дівчатко, здається, дещо доросліше від старшого з недавніх вивідувачів, спеціалістів з відтяжних маневрів, років, десь, десяти, худе (таких у школі “шкелетиками” кличуть), під хлопчика підстрижене, в короткому, до колін, сарафанчику, який вигорів настільки, що первісний його колір великий спец з колориту Вадим Тавров визначити не брався. Може, жовтий був, а може, коричневий. А може, і червоний. Поряд з дівчинкою тупцював хтось Безмовний, зовсім голий, засмаглий, з сопляком під носом, із вказівним пальцем у роті, зростику півметрового, а то й менше, одразу ж визначив Вадим. Не було у нього тепер заняття душевнішого, ніж на око визначати вік своїх ворогів.

— Ну, дядечку… — роздратовано повторило дівча, не розуміючи: чому цей літній дивак у білій кепці сидить на траві, злякано розглядає її і на заклики не реагує. Зовсім, чи що, від страху здурів?..

— Чую, не глухни, — сварливо сказав Вадим.

Можливо, якби потрапила йому до рук книга Макаренка чи Сухомлинського, він прочитав би в ній, що з дітьми слід розмовляти ласкаво і ввічливо. Але в розтріпаному номері журналу “Наука и жизнь” про виховання дітей не було ні слова.

— Чого треба?

— Це мій братик, — дівчатко потрясло голого суб’єкта за коричневу рученьку, і він, мовчки погоджуючись, гойднувся туди-сюди, не виймаючи пальця з рота.

— А я тут при чому? — запитав Вадим, заздалегідь готовий до будь-якої капості і з боку дівчатка, і з боку братика.

— Ви ні при чому, а мені як? — Дівчатко знову потрясло брата вільною долонькою — зовсім по-жіночому, по-дорослому, підперши щоку. — Клопоту з ним знаєте скільки?

— Не знаю, — сказав Вадим і на всяк випадок роззирнувся навсібіч: наче нікого довкола, спокійно.

— І добре, що не знаєте, — закивало дівчатко. — Так я до вас у справі. Він вертоліт на вашу ділянку запустив, а мамка за вертоліт мені всипле…

— Який ще вертоліт? — розлючувався збитий з пантелику Вадим, навіть встав. — Який вертоліт, запитую?

— Зелений, — спокійно пояснило дівчатко. — Із гвинтом.

— Знаю, що із гвинтом! А танка він сюди не запускав? Бомби не кидав?

Кричав і сам розумів, що смішний: на кого кричить? Однак не міг зупинитися і кричав не стільки на кого, скільки для кого — для себе надривався, себе заспокоював, а точніше, подібно до самурая, приводив у бойову готовність.

А дівчатко, яке звикло, видно, до різних коників меншого братика і вміло його заспокоювати не гірше за тих Макаренка із Сухомлинським, і тут терпіння не втратило.

— Танка не запускав, — відповіло воно на прямо поставлене запитання. — Танк дома залишився, в ящику. А бомби він робити не вміє. Поки що. І я не вмію. Ви вже дозвольте зайти, забрати вертоліт. Перепаде ж мені… А я помітила, куди він упав.

Вадим нарешті зрозумів, що дівчинка має на увазі дитячу іграшку, а зовсім не військовий вертоліт, до гвинта набитий десантниками. Зрозумів він це, і йому стало весело: ну й ну, брате, незабаром немовлят боятися станеш, мимо ясел пройти не зможеш — тільки з охороною.

— Шукай, — дозволив він.

— Я через хвіртку, — зраділо сказало дівчатко і побігло уздовж паркана.

Бігла дівчинка в доброму спортивному темпі, і братик не встигав за нею, ноги у нього ще повільно рухалися, і тому частину шляху вона тягла його волоком — за руку, що не заважало йому зосереджено смоктати палець, ніяк не реагуючи на незручності пересування.

Поки вона поспішала до хвіртки, поралася з засувом, Вадим стояв на своїй галявинці і думав, що все взаємопов’язано і даремно він розслабився, пустив дівчатко на ділянку: напевне, вона — із клона, і братик звідти ж, а щодо бомби бреше, вміє вона бомби робити і одну несе за пазухою. Зараз шпурне, все навкруги вибухне і з кущів бузку полізуть Вони на чолі з “адідасами”. Але дівчатко поблизу мало мирний вигляд, бідний мінімум матерії на сарафані виключав будь-яку можливість заховати бомбу, а братик взагалі був голий, і Вадим заспокоївся. В усякім разі, ситуацію він контролював, готовий до будь-якої несподіванки.

— Як вас звати, дядечку? — запитала дівчинка.

Вона дивилася на Вадима знизу вгору, усміхалася — зуби у неї були дрібні і гострі, а ще Вадим задоволено відзначив, що одне око у неї голубе, а друге — каре. І в цьому видалося йому щось диявольське, як нещодавно вогненно-волосу дівчину біля сосни відьмою уздрів.

— А тобі нащо? — підозріло поцікавився він.

— Для зручності спілкування. Мене, наприклад, Зінаїдою звуть. А його, — вона кивнула вниз на братика, — Костянтином.

— Зви мене Вадим Миколайович, — сказав Вадим, внутрішньо проклинаючи себе за інтелігентську м’якотілість: треба було б цитьнути на нахабу, на місце поставити, а він, бачите, ім’я-по батькові повідомив.

— Так ви, Вадиме Миколайовичу, пригляньте за Костянтином. Пригостіть його чим-небудь, щоб не плакав, — швидко проказала Зінаїда і всунула в долоню спітнілу долоньку малюка. — А я хутенько. Я знаю, де він упав.

— Е-е… — почав було Вадим, та Зінаїда вже вискоком бігла по ділянці — два стрибки на правій нозі, два на лівій, — звернула за будинок, де, як пам’ятав Вадим, росли лопухи, кропива, реп’яхи і ще всіляке страховиння, тому вертоліт там шукати можна вічно. Якщо він, звичайно, не в натуральну величину зроблений.

Братик Костянтин смоктав палець. Здавалося, йому було байдуже, за чию руку триматися: аби не впасти і аби палець з рота не відняли. Філософ. Сопляк під Костянтиновим носом дуже дратував тонкі почуття художника. Вадим пошукав очима, присів навпочіпки і, зірвавши більш-менш чистий листок подорожника, втер малюкові ніс. Костянтин переніс операцію стійко, не писнув навіть. Витріщився на Вадима, кліпав очима, які у нього на відміну від сестриці Зінаїди однаковими бачилися — карими.

— Ну що, Костянтине, — раптом незрозуміло розчулившись, сказав Вадим, — як воно, життя?

Костянтин смоктав палець гучно, смачно, на запитання не відповідав. Не вмів.

— Може, тобі варення дати? — Вадим зовсім розтав, пильність втратив. І розумів, що робить дурницю, а нічого з собою вдіяти не міг: подобався йому Костянтин, і край.

Почувши знайоме слово “варення”, Костянтин пожвавішав, часто-часто закліпав очима, ще голосніше зацмокав і досить осмислено кивнув: дати, мовляв.

— Ну, ходімо.

Вадим вів його витоптаною у траві доріжкою, зігнувшись навпіл: інакше не діставав до задертої долоньки малюка. Він обережно, не в приклад сестриці, обминав коріння. Костянтин довірливо шльопав босими ступнями, стараючись якраз потрапити на коріння. Зінаїда не з’являлася. Чи лазила у кропиві в пошуках літального апарата, чи чинила диверсію. Вадимові в даний момент на все було, як кажуть, начхати, він горів батьківським бажанням, що раптово прокинулося, нагодувати дитину зацукрованим полуничним варенням.

— Сідай, — сказав він Костянтинові, коли привів його на терасу. Стілець підсунув. Костянтин довірливо і ясно дивився на нього, з місця не рухаючись.

— Отож! — зметикував Вадим. — Ти ж у нас гном. — Підхопив його під пахви, посадив.

Наголо стрижена Костянтинова голова ледь виднілася над столом. Рот був саме на рівні блюдця з варенням. Цікаво, подумав Вадим, вийме він палець із рота чи ні?

Костянтин вийняв. Обома руками взявся за блюдце, присунув до себе і, не звертаючи уваги на ложку, устромив мармизку у варення.

— Ти що?! — кинувся до нього Вадим, всерйоз наляканий дивним способом вживання їжі, але тут з’явилася Зінаїда з іграшковим вертольотом.

Вертоліт виявився малесеньким, пластмасовим, трав’янисто-зеленим, і важко було зрозуміти, як вона зуміла відшукати його у незайманих лопушано-кропиво-реп’яшаних нетрях. Мабуть, не в нетрях вік лежав — знову майнула підозра — заховали його у відомому місці, а вона…

Додумати не встиг. Зінаїда сказала:

— Він завжди так їсть. Ні ложок, ні виделок не визнає. Прямо пес дикий! Добре — варення густе, а якщо борщ?

— А що борщ? — не зрозумів Вадим.

— Так у нього тільки обличчя у варенні, а коли борщ — усе тіло в капусті. А взагалі ви даремно. Не можна йому варення.

— Чому?

— Діатез. В усіх від варення діатез. Коли переїдять.

— У мене ні, — машинально сказав Вадим.

— Ви ж дорослий. — У голосі Зінаїди звучало легке презирство: простих речей людина не розуміє.

— Я хотів як краще.

— Хто ж вас звинувачує? — Зінаїда сплеснула руками: жест у матері підглянула чи в когось із жінок. — Я сама, дурепа, винна: скільки часу на пусту іграшку витратила. І вас зайняла даремно. — І до брата: — Вставай, Костянтине. Подякуй дяді і ходімо. Час уже.

Костянтин слухняно відірвався од блюдця. Обличчя у дитини видно не було, тільки крізь густу бордову маску поблискували очі. Під носом замість сопляка приклеїлася полуничка.

— Вмити його треба! — нервово порадив Вадим.

— Дома вмию, — діловито сказала Зінаїда. — Тут недалеко. Немає коли нам розсиджуватися. А вам спасибі, Вадиме Миколайовичу.

— Немає за що… — Вадим почувався розгубленим, сам не знав чому. Додав чемно: — Ви заходьте…

— Обов’язково.

Зінаїда — цього разу обачно! — звела братця східцями, ведучи до хвіртки. Костянтин швидко перебирав ногами, дуже зайнятий: зчищав пальцем варення з обличчя в рот. Так, доки додому доберуться, і вмиватися не треба. Смішні.

А все-таки, нащо вони приходили?

У Вадима знову виникли підозри, хоча симпатія до ласуна не пропала: адже він дитинча мале, нетямуще, у підступах невинне. А ось Зінаїда…

Збіг з ганку, обійшов будинок, зупинився. Посеред пісенного “зеленого моря” хтось викосив круглу рівну лисинку, такий собі коричневий острівець. Вадим уразився: коли встигли? Невже, поки Костянтин варення їв?..

І, розуміючи, що поводиться нерозумно, що саме цього Вони від нього і чекають, повільно пішов до острівця, намагаючись ступати акуратно, кожним кроком, як на болоті, пробуючи грунт під ногою. Грунт наглухо приховували парасольки лопухів, хіба мало що під ними можна заховати.

Добрався до острівця-лисинки, оглянув його. Посередині, із землі, піднісшись над нею сантиметрів на десять, стирчала картонна нетовста труба, картонним же кружальцем заклеєна на кінці. Прямо із труби виходила мідна дротинка, тяглася до землі і пропадала в лопухах — у напрямі сусіднього паркана. Біля труби, притиснута камінчиком, лежала сторіночка з зошита у клітинку. На ній фломастером значилося: “Обережно, небезпека!” Літери друковані.

“Міна!” — з жахом подумав Вадим.

І тут же обірвав себе: ти що, лопухів об’ївся? Звідки у вісімдесятих роках у підмосковному дачному селищі взятися міні? І все ж упирався: Вони змайстрували. Дістали тол, динаміт, напалм, атомну боєголовку — що іще? — замінували ділянку, поки Костянтин час тягнув, а Зінаїда на “атасі” стояла. Завели кінець до автоматичного детонатора.

Пригадалися бачені по телевізору фільми про партизанів: ворожий ешелон мчить по рейках, рука мінера лежить на рукоятці детонатора, секундна стрілка біжить по циферблату на зап’ястку командира.

Дурниця яка! Ну всунули в землю трубку з картона. Ну дротину натягли. Камуфляж, ясна річ! Хочуть його на “слабко” взяти. Не дочекаються!

А до речі, куди все-таки веде дротина?..

Можна подивитися. Так, з чистої цікавості. Не хапатися ж за трубу: Вони, напевне, щось заклали. Не тол, звичайно, а наприклад, це… Ну це… Як його?..

Фантазії у Вадима не вистачило, зате обережності — досхочу. Підняв сукувату суху палицю, яка невідомо звідки взялася, розсунув нею лопухове листя, побачив мідну ниточку, що бігла до паркана. Так і йшов, з кожним кроком остерігаючись, ворушачи палицею лопухи, щиро сподіваючись, що ніхто його не бачить. Тобто ніхто з нормальних людей, жителів селища. А Вони, зрозуміло, спостерігають, сумніву немає. Ну й дідько з ними, нехай тішаться. Тільки не принесе він їм радості, буде пильним, як звір.

Дротина підповзла до паркана, і Вадим, дещо заспокоєний, уже збирався повернути назад (за огорожею лежала чужа ділянка, не виключено — ворожа територія), коли наступним кроком він раптом не відчув під ногою опори, хитнувся назад, намагаючись утримати рівновагу, але пізно: інерція руху неухильно несла його в Невідомість, і, провалюючись кудись униз, у провалля, в пекло, він устиг подумати: кінець.

Пекло, втім, виявилося недалеким: не більше ніж метр у глибину (далі Вони не рили — не встигли чи не хотіли), але по вінця заповнене крижаною криничною водою. Плюхнувшись туди з розмаху, піднявши фонтан бризок, розлютований Вадим тут же почув — здатен ще був! — гучний удар, і в голубе передвечірньо тьмяне небо, що здавалося з ями з водою неймовірно високим, злетіла — звідкілясь поруч! — вогненно-червона ракета, потягши за собою сірий димний хвіст. Вона досягла найвищої точки, на мить зависла і, згасаючи, неохоче пішла вниз. Потім геть зникла. Падаючи в яму, Вадим обірвав-таки дротину, зв’язану з ракетою-хлопавкою — тією самою картонною трубою на викошеній лисинці,— і законний салют відзначив військовий успіх ворога.

Лаючись на всі заставки, Вадим виліз із ями: добре, що в плавках був. Вони, мабуть, чекали, що він у повному параді у пастку влучить. Уже не дуже обережно він пішов, давлячи лопухи. Біля лисинки затримався: так і є, картонної трубки і сліду не було. Технічно обдаровані “квіти життя” начинили її сумішшю для фейєрверка, яку, як ще із школи пам’ятав Вадим, скласти нескладно, про це у багатьох популярних брошурах пишеться. В тому числі і в журналі “Наука и жизнь”. Цікаво, коли Вони яму викопали?.. Поява Зінаїди та її пошуки вертольота — провокація. Яму викопано раніше, можливо, вночі, а Вони прикинули точно із врахуванням психологічного моменту: Вадим весь у підозрах, пов’яже Зінаїду з Ними, піде цікавитися: що це вона за будинком робила? Не помилилися, психологи…

Вадим увійшов у будинок, на всяк випадок замкнув вхідні двері, переодягнув мокрі плавки і влігся в плетене із соломи крісло-гойдалку на терасі — логічно розмірковувати. Не те прикро, що викупався, а те, що купили його хвацько. І головне, купівлю розраховано на цікавого підлітка. Виходить, він, великий дядя, нічим не кращий од тих, хто пішов на нього війною. Не розумніший. А якщо чесно: Вони розумніші.

Дивна річ: соромливе визнання чомусь не засмутило Вадима, який до цього уявляв себе дуже розумним і розсудливим. Він ніколи не вважав себе азартним, не грав у карти, не простоював годинами за більярдним столом, рулетку тільки в кіно бачив. Він не вмів програвати, тому що не грав. Ні в що. І коли для його нинішніх противників все, що відбувалося, вважалося веселою та азартною грою, і — мимохіть! — Вадим втягнувся в неї, то належало, очевидно, визнати: Вони виграли. Вони змусили його відступити, здаватися, тільки з поля бою. Ще донедавна тверде рішення “не звертати уваги” здавалося йому тепер наївним і безглуздим. Скороспішним. Він сюди працювати приїхав, а не терпіти знущання з боку малолітніх злочинців, до яких не з томом Макаренка — з дільничним міліціонером підходити треба. Немає у нього часу на пустий опір!

Виявляється, здався? Що за нісенітне визнання! Якщо шум за вікном заважає роботі, то зачиняють вікно, а не намагаються звернути автомобілі на іншу вулицю. І це, зауважимо, вважається не поразкою, а розумним виходом. Розумним…

І все ж крутилося десь всередині: здався, здався, здався! Злякався, відступив, прикрився доказом…

Цитьнув на себе: припини негайно! Тобі тридцять уже! Не уподібнюйся хлопчакам! Завтра зранку — на електричку і в столицю, попишемо там, дозволимо собі певний урбаністичний ухил, і буде це не залишенням колії, а природним її розширенням. Вирішено і підписано!

Так, той папірець із фломастерним написом — “Обережно, небезпека!” — треба підібрати і прикнопити до вхідних дверей на терасу: як напучення всім тим, кого милий друг, дідів онучок, дачною самітністю благодіяти стане.

Жартуємо, намовляємо: ні дід, ні внук в тому, що сталося, не винні.

Хоча цікаво: як це дід уживався з клоном?

Підвівся, заходив на терасі з кутка в куток — добре, що площа дозволяла! — згадував, що приятель про свого предка розповідав. Вадимові зараз однаково, що згадувати — аби лише від сьогоднішнього абстрагуватися. Можна було, звичайно, спати лягти, але відчував: не засне. А валятися без сну — тільки мучитися.

Так що ж дід?

Згадав: хитрий приятель, від’їжджаючи до Москви, відкрив шафочку на терасі, показав ключ, схований під переверненою емальованою квартою, сказав приглушеним голосом:

— Це від другого поверху. Від дідових хоромів. Тільки… — він примружився, як кіт на осонні, — не раджу тобі туди лазити.

— Він що у тебе — Синьою бородою був? — пожартував Вадим. — А там — убиті дружини? Запилені кістяки?

— Не кістяки, але дещо, — таємниче вів далі приятель. — Моя справа попередити, старий, а ти як знаєш.

Вадим не надавав великого значення усій цій облудній загадковості. Приятель його мав славу жартівника, любителя веселих й часом злих розиграшів, без баламутства і блазенства себе не уявляв, за що і цінувався в усіх знайомих, близьких і далеких, компаніях. А людина гарна. Добра, чуйна. А те що жартівник — плюс йому.

Вадим подивився на годинника. Можна, звичайно, поїхати в Москву зараз. Ще не пізно. Отож-то й воно, що не пізно. Чесно кажучи, тут, у зачиненій на могутню засувку дачі, Вадим почувався у безпеці. А на вулиці… І потім: пхатися до станції з чемоданом, на виду в усіх, офіційно визнати поразку. Ні, краще рано-вранці, коли Вони — це перевірено! — сплять без задніх ніг. А справу на вечір знайдено і тим більше цікаву. Дід у приятеля — той про нього багато і часто розповідав, любив старика, — був людиною непростою: до останніх днів своїх працював у цирку. Тільки не артистом, не на манежі під променями прожекторів, а скромно — за лаштунками: слюсарював, теслярував, паяв, лудив. Золоті руки мав, ціни йому в цирку не було. Усе міг створити: від простої жонглерської булави до ракети, що виблискувала хромом, на якій повітряні гімнасти спритність демонструють. Але найчастіше допомагав ілюзіоністам, фокусникам, майстрував їм хитромудрий потайний реквізит: і за їхніми задумами, і сам їх створював. Приятель казав, що після діда на дачі багато що залишилося. Ось і подивимося, проведемо вечорок, тим більше — згадував Вадим — покійний дід антикваріатом цікавився, брав на реставрацію (не за гроші, з цікавості) усілякі старовинні механічні вироби (чи не блоху лєсковську?), а такі речі Вадим любив і цінував. Коли що цікаве знайде — вірив! — у приятеля випросить. Ще один аргумент на користь ранкового від’їзду.

Та-а-ак, добре б відшукати у дідовій майстерні і який-небудь ящик — ну як у Кіо, — в який можна запхати всю дрібну братію на чолі з “адідасами”. Чи ще краще: зменшити, скажімо, вчетверо. Ні, вчетверо всіх зменшити не можна: той п’ятирічний малюк у плавках у траві загубиться. Не кажучи вже про Костянтина. Зате його можна перетворити на кішку. Чи на папугу. Знову ні: на папугу перетворимо “адідасів”. Вийде два симпатичних нерозлучники з білими трилисниками на пташиних грудоньках. Хоча, угамував уяву Вадим, перетворення на звірів — це трюки з репертуару магів, чародійників і злих фей, а майстровий дід працював на ілюзіоністів. У тих, звичайно, таємничості теж вистачає, але вся вона технічно поясненна. А шкода.

Амбарний замок на дверях другого поверху відкрився легко і безшумно. Із крихітного порожнього тамбура вело двоє незапертих дверей: одні — у спальню діда, інші — в майстерню. Спальня Вадима не зацікавила: вузьке солдатське ліжко з продавленою сіткою, три віденських стільці біля стіни, облізлий шифоньєр, з якого вивалювався смугастий матрац і подушка в рожевому сатиновому напірнику. Гола запилена лампочка під стелею. На все про все — шість квадратних метрів. Оселя аскета. Зате майстерня вражала і розмірами, і обладнанням. Недаремно приятель Вадима розповідав, що з цирку до нього не раз приходили: чи не залишилося, мовляв, чого від діда і чи не продасть це “чого” корисливе внучатко? Внучатко — не знали циркові покупці! — некорисливим було.

Майстерня діда займала весь простір другого поверху, що зостався, тобто за площею дорівнювала трьом нижнім кімнатам і кухні мінус шість метрів, що пішли на “оселю аскета”. Величезна, світла — одна стіна суцільно засклена, — майстерня була прибрана дуже акуратно, наче дід тільки-но вийшов звідси, закінчивши роботу над черговим хитрим ящиком. Два верстати — столярний і слюсарний, токарний верстат, а також свердлильний: таких маленьких Вадим ніколи не бачив. Цікаво: скільки дід за електрику платив і як часто залишав селище без світла? Шафи уздовж усієї стіни від підлоги до стелі. Відчинив одну: у спеціальних кріпленнях, у дерев’яних пазах — молоточки, пасатижі, викрутки, свердла, ще щось, чому Вадим і назви не знав. У другій шафі — стамески, рубанки, фуганки, ножі якісь: усе для роботи по дереву. Під стелею — чотири довгих неонових ліхтарі.

За вікном стемніло. Вадим клацнув вимикачем, яскраво освітив цю технічну пишність, повний набір для будь-якого рукомесла, вперше гостро пожалів, щоб сам як слід не вміє і цвяха забити; коли хоче чергову картину повісити, зве сусіда-лікаря, той приходить із дрилем, уганяє у бетонну стіну деревяну пробку, вгвинчує шуруп — вішайте шедевр, маестро.

Так, ще що було: посеред майстерні — два високих табурети з круглими сидіннями, обтягненими шкірою. Обидва — на коліщатках. Вадим умостився на одному, відштовхнувся ногою, легко-легко поїхав по підлозі. Зручна річ.

Однак варто все роздивитися не кваплячись. Якщо робити обшук, то за всіма правилами. Вадим не знав їх, правил, але вірив, що вивезе природний, з роками відшліфований педантизм. Педантизм і послідовність — ось що, вважав Вадим, потрібно для обшуку. Та ще, здається, ордер від прокурора. З ордером — промашка, немає ордера. Ну коли хто і може звинуватити Вадима у протизаконних діях, то тільки його приятель, дідів внук. А з ним клопотів не буде.

…Куплений у комісійному магазині електронний годинник “Сейко” показував чотири години тридцять дві хвилини ранку наступної доби, коли вкрай виснажений Вадим зачинив останню з безлічі шафів і шафочок і відкотився на табуреті до стіни, обперся об неї спиною. Придумане на вечір заняття занадто — м’яко сказано! — затяглося. За улюбленою Вадимом логікою він давним-давно сни повинен був дивитися, і тільки впертість (чи педантизм і послідовність…) не дозволила йому залишити обшук на півдорозі.

А що, по суті, виявлено? Можна підвести підсумки.

Виявлено зрозумілого: безліч слюсарних і столярних інструментів в ідеальному стані, а також інструменти ювелірні чи годинникові — точно Вадим не розумів. Усе.

Виявлено цікавого: годинник бронзовий сімнадцятого століття, з головою Медузи Горгони, зіпсований, китайська фарфорова ваза часів цінської династії, яка не мала великого антикварного значення; пістолет системи Макарова, перетворений на бензинову запальничку, річ грізна, діюча; колекція трубок у кількості двадцять дві, з яких три пропалені до дірок у чубуках; бляшанка тютюнової марки “Амфора” з тютюном; три скрипки без струн, дуже старі; гітара із струнами, сучасна, виріб фабрики імені А.В.Луначарського. Все.

Виявлено незрозумілого: дерев’яна рамка з двома стеклами, що рухаються у ній; дерев’яний ящичок-матрьошка, з якої легко випадають ще три ящички; дерев’яний ящик з подвійним дном, куди можна посадити, наприклад, кота; канат-трос з металевих ланцюгів-чашечок, які так вправно входять одне в одне, що канат міг стояти вертикально, так би мовити, перетворюючись у стержень, ланцюжок з десятьох різноколірних шовкових хустин, засунутий в ялинкову хлопавку; пляшка з етикеткою “Советское шампанское” із денцем, яке відкручується, і порожнім патроном усередині; пташина клітка з відсіком незрозумілого призначення — свого роду клітка у клітці; три скляних фужери з присосками із прозорої гуми на денцях. Усе.

Виявлено таємничого: видовжений — трохи більше пів-метра в довжину — дерев’яний ящик, у поперечному розрізі — десять на десять сантиметрів, зусібіч склеєний, що немає ні кришки, ні отворів, одне слово — закритий. Більше того, на одному з боків напис чорною фарбою: “Обережно, небезпека!”

Які робити висновки?

Щодо зрозумілого, то тут усе зрозуміло. І нудно.

Щодо цікавого, то обшук взагалі зроблено недаремно: треба випросити у приятеля годинник з Медузою Горгоною, дуже він до інтер’єра у Вадимовій майстерні підійде. А полагодити його — справа нескладна.

Щодо незрозумілого, то Вадим тепер зможе цілий ряд трюків того ж Кіо легко розвінчати. Якщо, скажімо, піде у цирк з якою-небудь милою особою.

Щодо таємничого… Дуже вже напис на ящику схожий на той, біля картонної ракети. Текстуально ідентичний, сказали б філологи. Чи випадково це? Ні, на дачу Вони пробратися не могли: Вадим, ідучи на етюди, все ретельно зачиняв — і двері і вікна. А при ньому ніхто в будинок залізти, здається, не намагався. Текстуальна ідентичність — звичайний збіг. Типовий попереджувальний напис. Мільйони таких скрізь понаклеювані. Вадим узагалі звик реагувати на попереджувальні написи, скажімо: “Не залазь — уб’є!”, “По газонах не ходити!”, “Дверима ліфта не грюкати”, “Не палити!” тощо. І все-таки щось — чи не шосте чуття, дуже доречне серед ночі в майстерні чаклуна? — підказувало Вадимові, що напис зроблено не стільки тому, щоб охороняти того, хто розкриває, скільки для того, щоб зберегти те, що розкривають. Мудрий дід-всезнавець упакував найцінніший, найголовніший свій виріб у герметичну коробку і оберіг її попередженням від дурнів і пройдисвітів. Незважаючи на події минулих днів, що викликали у Вадима сплеск самокритичності, ні дурнем, ні пройдисвітом він себе не вважав.

Що станеться, коли він розкриє ящик? Дача вибухне? Дурниця! Після сьогоднішньої ями-пастки жодні вибухи Вадимові не страшні. Порушить він останню дідову волю? А якщо це воля не діда? Якщо це хтось інший накреслив? Та і який смисл ховати від людей Щось таким примітивним методом? Невже той, хто ховав, не відав, що сьогодні нікого подібними написами всерйоз не зупинити? Швидше навпаки. А якщо так — розкриваємо.

Вадим узяв ящик і потрусив його. Всередині щось застукало, наче упаковка велика була для цього “щось”.

А раптом там змія? Ні, дід рік тому помер, будь-яка змія давно здохла б без повітря і без їжі. А якщо балон із смертельним газом? То Вадим ящик збирається розкрити, а не балон. Якщо там балон, він його не чіпатиме.

Міркував так, а сам тихенько їхав на табуреті до шафи, де в діда стамески зберігалися. І як доїхав —наважився. Поклав ящик на столярний верстат, взяв у ліву руку стамеску з тонким сталевим полотном, у праву — молоток, приклав вістря інструмента до клеєного шва на ящику, тукнув молотком. Стінка — чи кришка? — несподівано легко відійшла, Вадим відклав молоток і, орудуючи однією стамескою, розкрив ящик. Всередині лежала флейта.

Дивно, подумав Вадим. У чому небезпека? Звичайна флейта, явно старовинна, твердого вишневого дерева, покрита темним лаком, що місцями потріскався, — вона здавалася такою ж безпечною, як і білувата гітара фабрики Луначарського, звична семиструнна душка. На дідовому місці Вадим замінив би цю флейту в ящику із страшним написом — ну, скажімо, пістолетом Макарова: все-таки пугач, можна ночами поодиноких перехожих грабувати, небезпека навіч. Але чомусь не без містичного — хоча і не дуже явного! — страху Вадим узяв флейту, провів пальцями по її теплому тілу. Воно і насправді, здавалося, берегло тепло рук, що тримали її сто, двісті чи триста років тому. Як вона потрапила до діда? Хтось приніс відремонтувати? Судячи із скрипок, дід не нехтував і музичними інструментами: лагодив їх чи настроював. Та все ж: чому небезпека? Камуфляжний напис, вирішив Вадим. Схоже, флейта ця — досить цінна річ, як скрипка Страдіварі чи Гварнері, і дід заховав її від сторонніх очей і рук, які могли прийняти її за звичайну дудочку.

Якби Вадим був музикантом-духовиком, перевірив би свою здогадку, спробував би вишневу флейту, зіграв би який-небудь полонез чи менует — що флейті грати належало? Та ось біда: не мав він музичного слуху, слон йому на вухо наступив, “чижика-пижика” до ладу проспівати не міг, й для нього ця флейта і була якраз звичайною дудочкою.

Приклав до губів, дунув: тонкий, ледь хриплуватий звук поплив по кімнаті, вдарився об дерев’яні стіни, заглух, мов у ваті.

Гра на флейті вимагала простору. Якщо вже не зали з високим склепінням, з кам’яними холодними стінами — рицарський варіант, пажесько-королівський! — то принаймні широкого вільного поля, прозорого гайочка на пагорбі, де звук флейти стане плести серед беріз — чи краще в’язів — тонке і принадне павутиння мелодії — варіант пастушачо-пейзанський, у стилі Ватто. Вадимові всерйоз захотілося зіграти на флейті, вірніше — подудіти в неї. Чи безсонна, бездарно проведена ніч була причиною його ліричного настрою, чи ще що-небудь, але, прихопивши флейту, він спустився вниз, вийшов з будинку в прохолодний, мокрий від роси ранок. Шоста година, сонце вже встало, але не встигло ще зігріти повітря і висушити траву, і Вадим ішов по холодній росі, щулився від ознобу і насолоди. Кажуть, ранкова роса робить людину молодшою, красивішою і здоровшою — варто тільки вмитися нею, омочити тіло, не боячись застуди, ангіни чи запалення легенів.

Вадим не боявся. Навмисне загрібаючи траву босими ступнями, як ковзаняр чи лижник, він дійшов до огорожі, зайняв позу, яку мав на увазі, коли уявляв флейтистів — адже живцем він їх не бачив! — і заграв, замружившись. Він зараз не думав про те, що збудить усе селище, що сусіди, які прокинуться до світанку, віддадуть його анафемі, а то і в міліцію відведуть. Він грав, забувши про все, він зараз не був художником, членом МВСХа Вадимом Тавровим, але перетворився на музиканта без імені і без звання, без роду і племені, в юного флейтиста з довгими, до плечей, кучерями, в оксамитовому колеті, у різноколірних панчохах, у береті з пером і в срібних черевиках з золотими пряжками. “Это било у моря, где ажурная пена, где встречается редко городской экипаж…”

Найдивніше (це чомусь зовсім не дивувало Вадима), — він, як йому чулося, саме грав, а не дудів безглуздо, що треба було чекати від людини, яка не тримала в руках нічого складнішого за піонерське горно. Він грав, легко перебирав пальцями, і тиха, як і досі, ледь хриплувата (стара, мабуть, флейта, не встиг її дід настроїти) мелодія линула над полем, і над лісом, і над вулицею, забиралася у відчинені вікна будинків, жила в тісних і жарких від нічного дихання спальнях, закрадаючись у передсвітанкові теплі сни, але нікого, напевне, не могла розбудити — такою, повторюємо, тихою була, вкрадливою, ніжною. І, можливо, тільки ледь-ледь змінила вона ці сни, пофарбувала їх у яскраві і радісні кольори, додала сонця і світла, і, як не дивно, міцності додала усім тим, кому не призначалася. А кому призначалася…

І тоді Вадим, не відриваючи од губів вишневого мундштука, продовжуючи тягнути п’янку до одуріння мелодію, раптово розплющив очі — підштовхнуло його щось? — і побачив дивну, неймовірну, фантастичну процесію, що йшла вузькою вуличкою селища. Попереду, примруживши очі й усміхаючись щасливо, йшла — вірніше, пливла, ледь торкаючись трави босими ногами, недавня дівчина в сарафані-розмахайці, і її довге, гаряче на сонці волосся летіло за нею, як вогненний прапор незнаної Вадиму держави. Позаду, відставши од неї на крок, пліч-о-пліч йшли двоє “адідасів” — в улюблених синіх маєчках, але без джинсів, в самих плавках і теж босоніж. Потім йшли лазутчики-іхтіандри, семирічний і п’ятирічний, в кольорових трусиках, тільки сухих поки що, і молодший — як і тоді, біля квітів, — тримався ручечкою за холошу старшого. Слідом тупав голий по пояс, але в дорогоцінних своїх тренувальних шароварах десятирічний супутник “адідасів” — з першого, так би мовити, явлення їх Вадимові. І йшли позаду сестриця Зінаїда із братиком Костянтином: вона в тому ж сарафанчику, що немов зрісся з тілом і не мав кольору; він — голий, шоколадний, умитий, з пальцем у роті. І що незрозуміло: всі, як і дівчина, ухитрялися — і непогано в них це виходило, рівнесенько! — іти з заплющеними очима, наче і не прокидалися вони ще, наче бачили дивний до неможливості сон, у якому найзліший ворог грав на флейті, і міцна нитка мелодії притягувала їх до нього, мов у старій-старій казці про щуролова. Там теж була флейта, і юний музикант, і прекрасна дівчина, і неслухняні злі діти.

Вадим силкувався відірвати флейту від губів і не міг. Щось жахливе відбувалося з ним. Не він тримав флейту, а вона його, і він лише покликаний був — не знати чиєю волею! — дограти музику до кінця. Він стояв, немов прикутий, біля огорожі, напружуючи легені і ясно відчуваючи, як, незважаючи на ранковий холодок, сорочка стала мокрою від поту і неприємно прилипла до спини, і страшно затекли руки, і губи скорчувало, задерев’яніли вони. І жах — тваринний страх, який заледенів у грудях, заповнив його всього, — від заподіяного — не ним заподіяного, не Вадимом, у тім-то й суть! — чітко тримав, паралізував волю, перетворював його на механічну ляльку, яка тільки й могла дудіти і дивитися, як діти, що сплять, входять у хвіртку, ідуть, ледь погойдуючись у такт мелодії, підіймаються східцями на терасу, ховаються за дверима. І як тільки Зінаїда затягла в будинок братика, темне Щось, яке цупко тримало Вадима, одразу відпустило його, і він, негайно відірвавшись від флейти, мимоволі з огидою жбурнув її на траву.

Селище спало.

Нікого не збудила мелодія, нікого, крім тих, хто вважався ворогами Вадима. Чи не правда, дивна вибірність? Та що вибірність! Усе дивно, щоб не сказати більше. Мав рацію напис на ящику: небезпека крилася в ньому, не відома нікому, страшніша від передбачуваного газу у передбачуваному балоні. Що газ! Зрозуміла річ. А чарівлива флейта незрозуміла, неймовірна, неможлива! Вадим був готовий прийняти без вагань стару обскурантистську формулу: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Але ж було. Адже — повна хата дітлахів, які невідомо чому вилізли із м’яких ліжечок і з’явилися на поклик дудки. Щуролов помстився місту. Там теж був клон, вірніше — клан, тісне братерство ситих бюргерів, які не визнали чужака. Вадим помстився селищу, помстився клону. Вони — ного полонені, можна радіти.

Хотілося плакати. Від безсилля перед Невідомим, Незнаним, Небувалим. Щось надто багато великих літер. Вони видають існування в сучасній людині епохи НТР найдавніших інстинктів, що беруть початок у неоліті чи палеоліті — не сильний Вадим у науці! — змушують його, людину, що, як відомо, звучить гордо, вклонятися, зовсім втративши гордість, усіляким ельфам, тролям, лісовикам і домовикам, вірити у змови і намовлення, приворотне зілля, чаклунство і ворожбу, не сумніватися у правдивості легенд і казок — ну хоча б про щуролова.

А чого в ній сумніватися? Подудів у чарівливу флейту — всі дітки у полоні. Просто і надійно.

Але чому саме ці?

Безглузда істота людина! Вадим стояв біля огорожі, дивився на флейту, що валялася у траві,— чародійну! — і, легко змирившись із фактом чаклунства, думав про те, що в подібний момент будь-якому розсудливому суб’єкту видавалося б абсолютно несуттєвим. Селище велике? Велике, дач, мабуть, на двісті. Дітей у ньому багато? Авжеж. А чому флейта привела до нього тільки вісьмох? Тому що вони — Вони? Але звідки флейта про це дізналася?

Вадим не помітив, що вже оживив чарівливу дудку, наділив її — як того і вимагають умови казки! — спроможністю до осмислених дій. А коли помітив, то нітрохи з того не здивувався: поняття “грати на флейті”, на чому завгодно — від рояля до гребінця з цигарковим папером — з Вадимом несумісне. Воно — з галузі казкового.

Щось забагато казкового, сумно подумав Вадим. Міркувати логічно він був не в змозі. Підібрав флейту, засунув її за пояс джинсів і пішов у будинок.

Діти, які з’явилися на поклик флейти, мирно додивлялися сни.

“Адідаси” спали, зручно вмостившись у кріслах на терасі. В їдальні, за столом-велетнем, опустивши голову на скатерку, сопів їхній десятирічний приятель. Стіл під скатеркою — не перина з пухом, але хлопчик незручностей не відчув. Тут же, на плетеній, як і крісла на терасі, канапці, вкритій домотканою повстиною, лежали і іхтіандри. Цим пощастило більше. По-перше, вони перебували, науково висловлюючись, у горизонтальному, зручному для спочинку становищі. По-друге, на канапі була подушка: нехай не дуже чиста, але м’яка. У Вадимовій кімнаті на його власному ліжку прямо на пледі дивилися сни сестриця Зінаї-да і братик Костянтин. Він, як і раніше, цмокав пальцем, і на губах його захолонула, готуючись ось-ось луснути, прозора булька слини. Зінаїда уві сні обняла брата, аж підім’яла його під себе — для тепла. Вадим зняв із цвяха свою куртку, накрив їх обох.

А на шкіряному кріслі, що потрапило на дачу з якогось начальницького кабінету, відкинувши голову на спинку і розметавши по чорній оббивці мідне волосся, спала дівчина. Чи удавала, що спала. В усякім разі, повіки її — чи це привиділося Вадимові? — ледь здригнулися, трохи відкрилися, коли він увійшов. Придивився: ні, начебто… Спить.

Він сів на складаний похідний стільчик — більше в кімнаті меблів не було, а в їдальню за стільцем йти не хотілося, боявся передчасно гостей незваних розбудити — і став чекати. Голова здавалася порожньою і легкою: відірви — полетить, вітром підхоплена. Думати ні про що не хотілося. І спати, як не дивно, теж. Флейта, мов кинджал, стирчала за поясом на стегні. Вадим боявся випустити її з виду, раз у раз торкав ліктем: чи тут? Мухою пійманою билася єдина думочка, що заблукала: що він з Ними робитиме, коли Вони прокинуться, коли прийдуть до тями і збагнуть, що не у власних ліжечках лежать — у стані ворога злого, заклятого, в ганебному полоні, куди до того ж невідомо як потрапили.

Ні з того ні з сього ще одна муха-думочка забилася — і геть безглузда: коли Вони встигли одягтися? Адже не спала ж, скажімо, ця дівчина прямо в сарафані? Вона — за логікою казки — у нічній сорочці прийти повинна була. Як спала. Чи — на вулиці навіть уночі жарко — взагалі гола. Це, до речі, відьмі дуж-же пасувало б, не без жалю подумав Вадим.

Він ліктями в коліна вперся, голову на руки поклав. Не заснути б ненароком. Не проспати б гостей, які, звичайно підуть, забачивши сплячого господаря. Підуть і будити не стануть… Перевірив флейту — на місці. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі: дівчина, не міняючи пози, вичікувально, без посмішки на нього дивилася, паче вимагала пояснень: звідки вона тут?

— Доброго ранку, — сказав Вадим.

Дівчина не відповіла, роздивлялася Вадима. Очі у неї пасували до волосся — зелені, як у булгаковської Маргарити. Чи простіше: як у ящірки. Варто, щоправда, зауважити, що ящірку Вадим бачив лише одного разу. Завмерши в бронзі, вона стояла у вікні антикварної крамнички на полірувальній брилі малахіту, і круглі очі її були і справді зелені — з малахіту ж виточені.

— Радий вас вітати в цьому будинку, хоч і не мій він, — сказав Вадим.

Його гнітила мовчанка, він не вмів мовчати, а дівчина все дивилася на нього, майже, здається, не кліпаючи, голови не повернувши, завмерши, мов та ящірка на брилі малахіту, але не відчувалося в ній жодного напруження, скутості — вільно сиділа, легко, а що не ворушилася — так, може, лінощі ранкові.

— Ви що, німа? — не без роздратування запитав Вадим. — Чи навіть глухоніма? Яке нещастя! Доведеться писати.

— Припиніть, — неголосно сказала дівчина, як і раніше не рухаючись. Голос у неї виявився низьким, чистим — студійним. Тоді, в лісі біля поваленої сосни, вона теж щось говорила, але Вадим не запам’ятав голосу: надто схвильований був її витонченою підступністю. — Як ви нас сюди доставили?

— Нас? — Вадим не намагався зволікати із відповіддю. Він справді не зрозумів, як дівчина здогадалася, що на дачі — всі Вони. Кинув погляд на ліжко: — Адже не всіх… Як? Не повірите, але — флейта… — Він поплескав пальцями по інструменту.

Дівчина очима повела, флейту побачила. Без здивування запитала:

— Котра година?

— Сьома.

Тут дівчина вперше посміхнулася — ледь-ледь, куточком рота. Сказала протяжно:

— Так рано підняли…

Дивно, але Вадим відчув неясну провину. І справді, що це він собі дозволив, негідник, — виспатися дамі не дав! Невідомо чому бентежачись, зачастив:

— Вас ніщо не дивує? Неймовірно! Я б здивувався. Так, до речі, і здивувався. Уявляєте: граю я на флейті, а тут ви всі. Марення!

Розумів: ні до чого перед нею солов’єм розливатися, а зупинитися не міг. Ніби гнав його хтось.

— Чому ж марення? — Дівчина відверто насміхалася з нього. Навіть посмішку собі дозволила — впівнапруги. — Адже всі ми тут…

Здавалося, вона — глузливим своїм тоном, поважно-зневажальною поведінкою, відсутністю будь-якого подиву — хотіла сказати: тимчасова перемога, старий, ти узяв нас зненацька. І Вадим знайшов у собі сили розізлитися.

— Отож-то! З’явилися, як телята за пастухом. Тільки що не мекали.

Тут дівчина посміхнулася на повну силу і, як писалося в старих амурних романах, Вадим був убитий наповал. Посмішка у неї… Нащо даремно розстроюватися! Вадим надто добре пам’ятав її посмішку, так і не дописану ним — там, біля сосни.

— І напевне, вирішили, що пастух — ви?

— А хто ж? — Вадим ще приндився.

— Хто? — дівчина встала, мов спурхнула, хоча пташине дієслово тут викликало в уяві щось крихітне, “колібрі-подібне”, а дівчина на зріст з Вадима була. І все ж саме спурхнула, чи, коли хочете, злетіла, — легко і плавно, І промчалася кімнатою, обдавши Вадима прохолодним вітром, підбитим її широкою спідницею. — Дід Василь, ось хто. Той самий, що цю флейту знайшов.

— Ви що, знали про неї? — Вадим остаточно збився з пантелику.

— Знала? Можливо. Не пам’ятаю. Дід говорив щось, але я маленькою була, пропустила повз вуха. Але він же її ховав? — напівзапитання, напівствердження.

— Ховав, — зізнався Вадим, як у крадіжці викритий. Що з ним робилося — зрозуміти не міг. Не він це був, хтось інший, анітрохи не схожий на “залізного художника”, як його знайомі називали.

Вона сіла на підвіконня, вперлася в нього долонями, дивилася поверх Вадима — на одвірок. Що вона там угледіла — незрозуміло. Потім різко перевела погляд на Вадима, запитала, мов вистрілила:

— Ви любите логічно розмірковувати?

І повірте: Вадим мав право вимовити:

— Ви — відьма?

І отут вже вона перестала стримуватися, розсміялася вголос, відкинувши назад голову, наче неймовірно важке волосся тягнуло її за вікно.

— Відьма? — Вона, схоже, любила перепитувати, даючи собі час подумати, не кваплячись, знайти відповідь — єдину, точну. — Мабуть… Ви — друга людина, хто мене відьмою назвав.

Вадим неждано відчув певний укол ревнощів — почуття, чужого для нього, взагалі незнайомого.

— А хто перший?

— Дід Василь. Він обіцяв зробити мені мітлу, щоб я літала над селищем.

— Зробив?

— Не встиг.

У її голосі чулися і жаль, що не встиг дід Василь змайструвати літаючу мітлу, і віра, що якби він пожив іще — літала б вона тепер над селищем, неодмінно літала б: не існувало неможливого для діда Василя.

— Він діда Василя обікрав, знаєш, Таю?

Вадим здригнувся від несподіванки. Зінаїда сиділа на ліжку, спустивши на підлогу босі, всі в подряпинах ноги і сердито дивилася на Вадима. Він не помітив, як вона прокинулася, а якщо чесно, то й забув про неї з Костянтином. Хлопченя прокидатися не поспішало, гучно посопувало з-під куртки.

Тая — так ось як звали дівчину! — не дивлячись, відмахнулася від Зінаїди.

— Знаю. Нехай.

І Зінаїда затихла, склала долоньки на гострих колінцях, мов відмінниця на уроці, тихенько слухаючи чужу розмову.

— У вас гарне ім’я, — сказав Вадим. Покатав його в роті, як крижинку: — Та-ая.

Вона знову усміхнулася. Розпочавши — “відмерши”, як у дитячій грі, — вона вже не стримувала себе, не грала в гранд-даму:

— Відьомське… — І, схопившись з підвіконня, наказала слухняній помічниці: — Час будити хлопців. Чуєш, Зінаїдо?

Зінаїда покірно встала, як вічна чергова по класу, пішла в їдальню.

— Нехай Костянтин спить, — сказала Тая. — Він сонько, і це корисно. Підемо і ми, Вадиме Миколайовичу, — не втрималася, додала хитро: — Півень проспівав, час чаклунства закінчився.

Відзначив машинально, що його ім’я Таї відоме — у Зінаїди спитала? — він слухняно відреагував на хитре доповнення:

— А флейта?

— Що флейта? Залиште її. Вона вам більше не знадобиться.

— Тут залишити?

— Можна тут. Потім ви покладете її на місце, звідки взяли, і все зробите, як було. Поспішаймо, Вадиме Миколайовичу, мої хлопці вже прокинулися. Я познайомлю вас.

Сказано: “мої хлопці”.

Не “адідасівські”, не якогось невідомого “мозку” — клону, про зустріч з яким наївно мріяв Вадим.

Її хлопці!

І Вадим, чесно кажучи, і не уявляв уже, що може бути інакше, не пам’ятав, не хотів згадувати, що ще вчора він її до уваги не брав, нарікав безсловесною лялькою. Та мало що вчора було! Вчора він про ранкову першу електричку як про порятунок мріяв.

Різнооку Зінаїду Вадим уже мав щастя знати особисто. Решта п’ятеро, крім сонька Костянтина, вільною шеренгою стояли уздовж стіни в їдальні, як на дипломатичному рауті. Однак здавалися дещо зніченими, скутими — не в стилі подібних раутів.

— Ось, — сказала Тая, — рекомендую, — і повела навколо величним жестом, представляючи всіх разом.

Вадим пішов уздовж шеренги таким собі весільним генералом. Він не знав, як почувається генерал у таких випадках, але сам почувався погано: церемонія мала вигляд надто офіційної. Офіційність підкреслювала сувора Зінаїда. Вона виховано і скромно йшла позаду. Так міністр закордонних справ супроводжує якого-небудь надзвичайного і повноважного посла, доки той, сяючи казенною усмішкою, мне руки членам міністерського кабінету. Втім, Вадим для них і був свого роду послом — чужої і далекої країни, яку нехай і мимоволі, але довелося визнати.

Першим у “строю” виявився десятирічний мовчун у тренувальних штанах. Вигляд заспаний, скуйовджений, невмитий.

— Дима, — назвався він.

— Тезки, значить?

— Ще чого! — сварливо сказав Дима. — Дмитрій я… — Він чітко виділив в імені літеру “и”: по-старовинному, по-князівському.

— Дмитрій він, — виразно повторила Зінаїда: мовляв, як ти простих речей не вловлюєш? Був же Дмитрій Донський, наприклад.

— Вибач, — сказав Вадим. — Помилився.

— Нічого, — кивнув князь, вибачаючи. — Буває.

Наступними — за рангом чи за ранжиром? — стояли двоє у кольорових трусиках. Плавці-лазутчики…

— Цих знаю, — повідомив Вадим. — Мав честь…

— Так ми ж не ручкалися, — сказав старший. Простяг долоньку: — Вітько я. Кочерженко. За паспортом — українець.

— Базікаєш багато, — сердито обірвала його Зінаїда. — Який ще паспорт вигадав? Тобі до нього дев’ять років рости.

— Та я взагалі, — знітився Вітько, українець за паспортом. — Я ж для знайомства.

— Для знайомства і помовчати можна, — закрила тему Зінаїда.

Вадим крадькома поглянув на Таю і, зустрівши її пильний погляд, швидко відвернувся: виявляється, вона за ним стежила. Чому? Хотіла побачити, як він поставиться до її воїнства? Що ж, перша реакція — завжди найбільш безпосередня. Якщо, звичайно, людина не звикла приховувати її. А Вадим не звик. Ну і що з того? Хай стежить. Приховувати йому нічого! Добре він до її воїнства ставиться всупереч усілякій логіці. Зараз би — за логікою — пов’язати усіх і відшмагати паском чи мотузкою, щоб старших поважали. А він політеси розводить, “ручкається”, як громадянин Кочерженко зволив висловитися. І що кумедно — задоволення отримує.

Меншого лазутчика Зінаїда сама представила, оскільки Вітько був позбавлений слова.

— Колюн це. Сусід ваш по ділянці. Там, за лопухами, їхня огорожа. — І оком на Вадима зиркнула: як, мовляв, він? Чи пам’ятає про огорожу за лопухами? І про мідну дротину, що повзла до нього? Вадим пам’ятав, але теми розвивати не став. Кивнув згідливо, потис маленьку жорстку долоню. А Зінаїда підсумок підвела: — П’ять з половиною йому. Але розумний.

Тоді, в полі, Колюн видався Вадимові зовсім нетямою: п’ять років — вік цуценяти. Та й ця звичка його — за Вітьчину холошу чіплятися. Тепер Колюн дивився на Вадима серйозно і суворо, наче прикидав: чи варто художника у свою компанію брати? Чи рівня він йому, Колюну?

Вадим підморгнув хлопчикові, запитав:

— Ну і що ти вирішив?

Колюн відповів, наче чекав запитання:

— Годитеся.

Отже, виходило, що мала рацію Зінаїда: розумний він, Колюн. Телепат до того ж, думки читає. А втім, тоді і Вадим теж телепат: зумів збагнути Колюна і запитання точне поставив. А стаття в журнал! стверджує незаперечно: телепатії не існує. Сьогоднішній ранок дуже похитнув віру Вадима в незаперечність журнальних аксіом.

— Дякую за довір’я, — сказав він Колюну. — Постараюся виправдати. — Простяг, було, руку — поплескати хлопчика по стриженій потилиці — і відсмикнув: не треба фамільярності.

Залишалися “адідаси”. Вони іронічно усміхалися: мовляв, чудово розуміємо безглуздість ситуації, але — що вдієш! — такі умови гри. Не нами вони вигадані, не нам їх коригувати.

— Алик, — сказав лівий “адідас”.

— Алик, — підтвердив правий.

— Альберт, — пояснив лівий.

— Олександр, — повідомив правий.

Ясно, як день: давній розиграш, на багатьох перевірений і осічок ні з ким не дає. І все ж кожного разу — подумав Вадим — щире здивування співрозмовника робить їм таку ж щиру приємність. Двоє близнюків, дві копії, двоє Аликів. Батьки у них не без гумору. Своєрідного, правда…

— Ну, а мене ви знаєте, — сказав Вадим. — Церемонію закінчено, можна і підкріпитися. Саме час.

— Піду чайник поставлю, — заявила Зінаїда і, ні про що Вадима не розпитуючи, пішла на кухню. Як у себе вдома. Мабуть, частенько вона зазирала до діда Василя, радо приймав він різнооку, як, напевне, і Таю. І не виключено: аби дочекався він, доки підросте Зінаїда, — запропонував би і їй відьомську мітлу змайструвати. У недалекому майбутньому — вважав Вадим — вона б їй пасувала. Як і Таї.

Снідали мовчки. Тобто репліки були: “Передайте, будь ласка, варення…”, чи: “Плесни ще чайку, Зінаїдо!” Або щось подібне. Про головне — ані слова. А тим часом напруга у вітальні явно досягла критичних розмірів, і, якби потрапив під руку звичайний лабораторний вольтметр, зашкалило б його від небачених перевантажень. Дітлахів просто розпирало від бажання ставити запитання. Вадим, який за минулу ніч став професійним телепатом (на Колюні перевірено!), одразу ловив їх у повітрі і готовий був поділитися тим небагатим, що знав.

Деякі запитання були у Вадима, але він до часу теж помовчував. Жував хліб із варенням, спостерігав за Костянтином, який звично занурював писочок у полуничну гущу. Легко Вадим почувався, навіть весело, і мовчання всупереч звичці не гнітило його. Навпаки: допомогло повернути втрачену було здатність міркувати логічно.

Залізна логіка його прагнула геть приземлити піднесене, таємниче, непоясненне. А що, коли флейта — всього лише основа чергової провокації? Ніякий дід нікуди її не ховав, а хтось із них все-таки заліз у майстерню (ну, наприклад, у Таї ключ був, дід Василь багато що їй довіряв) і підклав у шафу запечатаний ящик? А Вадим його знайшов, зрадів і почав здуру дудіти. І вони, удавши із себе загіпнотизованих, з’явилися до нього в дім.

Ні, залізо у цієї логіки явно недоброякісне, іржею з’їдене. Непоясниме, як і раніше, не пояснювалося. Вадим відзначив тільки — правда, не без задоволення, — що перестав величати своїх друзів-суперників з великої літери, хоч тут “приземлитися” вдалося. Та й мали вигляд вони досить нормальних хлоп’ят — добре вихованих (крім Костянтина, але в того все попереду), ввічливих, цяця-хлопчиків.

Цяця-хлопчиків?

А як щодо дівчаток?

Чи не з Таїної милості перегорів, не витримавши напруги, Вадимів гіпотетичний вольтметр? Чому всі при ній роти розкрити бояться, слухаються її з півслова, півпогляду, півнатяку? Хто вона їм? Чим узяла?

Тут Зінаїда посуд зі столу збирати стала, чашками дзвеніти. Вадим підвівся, хотів що-небудь веселе бовкнути, яке ні до чого не зобов’язує, але Тая випередила.

— Велике прохання до вас, Вадиме Миколайовичу, — сказала вона навдивовиж ласкаво, — звільніть Зінаїду від роботи, помийте все самі. А Зінаїда тут посидить з усіма. Дуже пошепотітися хочеться, та, боюся, ви нам завадите. — І додала тихо, з якоюсь обіцянкою в голосі: — Не ображайтеся, гаразд?

Мив чашки і блюдця, добре, хоч їх небагато було. Не любив він це заняття, гребував ним. Вдома збирав брудний посуд з тиждень, потім весь оптом у ванну звалював, водою заливав, зверху порошок сипав. А як відмокне, вмикав душ на повну силу і плескав ним небагаті свої сервізи “з бору по сосонці”. Швидко виходило. Хоча — мати стверджувала, коли приїздила до сина, — не стерильно.

Пошепотітися їм, бачте, треба! А що? І треба. Зморилися хлоп’ята від цікавості. А Тая їм про флейту розповість, легенду про щуролова нагадає — чим не пояснення? І головне, переконливе. Реалістичне. Публіка, задоволена, розходиться по домівках. До речі, підуть вони по домівках чи тут залишаться? Вадим зловив себе на думці, що не хоче залишатися сам. Теж дивина, але ж дивні речі сьогодні з ранку без кінця виявляються. Вадим уже і дивуватися перестав.

— Але ж ви так і не відповіли на моє запитання.

Тая. Як вона в кухні з’явилася — не почув. І це не дивує.

— На яке, Таю?

— Ви любите логічно розмірковувати?

Ось що: було таке запитання. Після нього він її відьмою і обізвав. До речі (знову “до речі”! Скільки вже цих “до речі” сьогодні даремно згадувалося…), її відьмарство все пречудово пояснює. І впевненість, що невідомо звідки взялася, пояснює — в тому, що Вадим просто обожнює логічно міркувати. Саме впевненість: знак запитання вона для пристойності поставила.

— Ви ж знаєте.

— Знаю? Швидше здогадуюся. Послухайте, любий Вадиме Миколайовичу, невже ви всерйоз вважаєте мене відьмою? — Вона присунула ногою табуретку, сіла на неї верхи: табуретка зовсім зникла під її широчезною спідницею.

— Всерйоз? — скористувався її “зброєю”, щоб відтягти час, вигадати потрібну відповідь. — Сьогодні про це поняття всерйоз говорити не варто, вибачте за каламбур.

— А чому б і ні? Давайте все-таки поміркуємо логічно. Припустімо, я відьма. Значить, якась чародійна сила в мене є. Правильно?

— Правильно.

— Це вже добре, — вона явно мала задоволення від жартівливого базікання. Та й Вадим жартом захопився, так і стояв з невитертою чашкою в руках. — Чому ж тоді я дозволила вам виманити нас флейтою?

— Флейта виявилася сильнішею від вашого… е-е… відьмарства.

— Але я, як ви помітили, і раніше знала про неї.

— Помітив, — Вадима цілком влаштовували логічні розмірковування на рівні казки про щуролова. Легко і приємно. Відмінне полірування мозку. Коли вони, що мов той вольтметр, не зашкалилися.

— Значить, я просто зобов’язана була завадити тому, щоб ви виявили флейту. Ну, не пустити вас у майстерню діда. Відвернути увагу, змусити спати. Хіба мало як можна. На це мене могло вистачити, якщо я відьма?

Вадим чесно визнавав правоту Таї. Справді, яка ж вона відьма, коли не вміє передбачити події хоча б на добу вперед? Чи не може приспати людину? Останнє будь-якому лікареві-психіатру доступне, не те що відьмі.

— Тут ви маєте рацію.

— Отож-то. Який же висновок?

— Ви не відьма, — слухняно зробив висновок Вадим.

Але Тая чомусь образилася. Чи зіграла образу.

— Даремно ви так. Все-таки я жінка.

— Жінка, а не відьма.

— Ой, Вадиме Миколайовичу, яка жінка відмовиться від того, щоб її чоловіки відьмою вважали? Немає таких, не знайдете… А я іншого висновку від вас чекала. Логічнішого.

— Якого, Таю?

— При чому тут флейта?

— Як при чому? — сторопів Вадим. — Вона ж є?

— Є.

— І я грав?

— Не сперечаюся. Хоча… — вона пом’ялася, — грою це важко назвати.

— Дозвольте, — тепер образився Вадим, — я флейти в руках ніколи не тримав! Я взагалі не маю слуху! Я грав! Сам! — Голос до крику підняв — так, що у двері кухні зазирнула здивована Зінаїда.

Тая, не обертаючись, кинула:

— Згинь! — Зінаїда щезла, а Тая, заспокоюючи Вади-ма, усміхнулася, забрала у нього чашку, на кухонний стіл поставила і легенько, кінчиками пальців, погладила по руці. — Грали. Підтверджую. Для першого разу — просто геніально. Учитися вам треба.

Вадим на дешеві лестощі не піддався.

— І грав! А флейта чарівлива. Чого ж ви тоді до мене строєм з’явилися? Очі заплющені, роти відкриті. Як ніхто не спіткнувся — не збагну. Теж чародійство.

— Здалося, — спокійно сказала Тая.

— Що здалося?

— А це… — Перекривила: — “Очі заплющені, роти відкриті…”

У Вадима навіть подих перехопило від такого неприхованого нахабства. Він уже забув, що вся розмова жартівливо почалася.

— Ви що, серйозно?

— Цілком.

— Можливо, мені взагалі все привиділося? — на уїдливий тон сил вистачило. — Можливо, вас взагалі тут немає?

— Чому ні? Ось вона я. Торкніться… — руку простягнула, сама Вадима торкнула — знову провела пальцями по зап’ястю.

Але Вадим свою лінію чітко гнув:

— Може, ви до мене не йшли уранці під флейту?

— Йшли. Під флейту.

— Самі?

— В тім-то й річ, що самі. — Вона підвелася і підійшла до Вадима майже впритул. Тепер він бачив, що вона все-таки нижча за нього: очі її виявилися десь на рівні його губів — звичайнісінькі собі очі, ніякі не відьомські. Ну, гарні-гарні: зелені, глибокі, широко розставлені. Ще — лукаві, сміхотливі. Але звичайні! І цей факт чомусь був приємний Вадимові. — Ми самі до вас прийшли, Вадиме Миколайовичу. Прийшли, тому що ви того хотіли. Тому що вам погано стало. А яка жінка — якщо вона відьма! — допустить, щоб добрій людині стало погано? Добрій, — повторила слово з якоюсь дивною інтонацією, нібито укладала в нього більше, ніж Вадим міг почути.

А він почув. І розгубився.

Запитав тільки:

— Як ви дізналися?

— Як? Ви на першу електричку зібралися, правильно? Нам до неї встигнути хотілося.

— Як ви дізналися? — повторив Вадим.

— Ось це якраз чародійство, — несподівано засміялася Тая. — Ну самі подумайте: пішли б ви в усіх на виду, з чемоданами в оберемку?

— Він у мене один. Маленький, — зовсім безглуздо повідомив Вадим.

— А хоч би й так. Ви ж у нас го-о-ордий… — відійшла від Вадима, притулилася до одвірка. — А працюватися вам тепер буде дуже-дуже добре. Знаєте чому?

— Чому? — слухняно запитав Вадим.

Вона кілька секунд помовчала, потім скоромовкою відповіла:

— Тому що тому.

Можливо, Вадимові здалося, але щось інше вона хотіла сказати — всерйоз, а не жартома.

— Це мені не пояснення, — упирався він.

— Чому? — сама невинність.

Відповідь шукати не довелося:

— Тому що тому… — як вона, так і він. Тим же методом.

— А як на мене — то прекрасне пояснення! — знову засміялася Тая. — Ви зважте, Вадиме Миколайовичу, що воно все на світі пояснити може. І нас, і флейту, і невдачі ваші. — І знову серйозно: — Будемо вважати, що вони закінчилися — невдачі.

— Ви Кассандра? — усміхнувся Вадим.

— Хто це?

— Так. Була ясновидиця.

— Яка ж я ясновидиця, Вадиме Миколайовичу? У мене жіноча логіка, — це вона не без гордощів заявила. — За нею людина не може бути сама. А ви все сам та сам. Як упир.

Упир — це, іншими словами, вовкулака. Вампір. Порівняння пересмикнуло Вадима.

— А тепер я не упир, тому що нас багато.

Спробував поіронізувати, але Тая залишалася серйозною:

— А тепер нас багато.

Тоді і він на серйозне — не в тон розмові! — запитання наважився:

— Нащо ж ви мене стільки часу мучили? — І не хотілося, а пролунала в голосі жаліслива нотка: мовляв, у чому ж я винний, самітний і непривітний?

— Хлопчики, — невизначено сказала Тая. — Їм же нудно. А потім: я чекала моменту.

— Якого моменту?

— Коли ви флейту знайдете, — кинула наостанок фразу, яка знову все заплутала, і заховалася за дверима.

А Вадим так і залишився стояти з рушником у руці: чашку вона ще раніше у нього відібрала.

В коридорі він наткнувся на ділову дівчину Зі-наїду. Вона йшла з повним відром, вся перекосившись набік, і Вадим спробував перехопити у неї ношу. Не дала. Поставила відро на підлогу, втерла лоб тильним боком долоні — запарилася, трудівниця! — сердито сказала:

— Тільки даремно час губите. Тая наказала передати, щоб ви працювати йшли.

— А де вона?

— У справах пішла. Справ у неї, чи що, немає?

Вадим знітився.

— Звичайно-звичайно. А де всі? Хлопчики?

— Теж у справах. А Костянтин варення їсть. На терасі.

— У нього ж діатез! — вигукнув Вадим, жахаючись спокою Зінаїди.

— У нього? Він може цього варення бочку зжерти — і хоч би що.

— Але ти ж сказала… — Вадим не доказав. Зінаїда не дала.

Перебила:

— Чи мало що я сказала! Це було до того, — голосом слово виділила, зробила вагомим, значним.

— До чого? — бездіяльно поцікавився Вадим — так, на всяк випадок: раптом Зінаїда, Таєю не інструктована, свою версію “того” викладе.

Але Зінаїда на провокацію не піддалася.

— Самі знаєте. — І раптом закричала тоненько: — Дасте ви мені справою зайнятися чи ні?

— Що ти репетуєш? — розгубився Вадим. — Хто тебе зачіпає? Займайся, будь ласка. Якою ж справою?

— Підлогу я помити зібралася. Живете зовсім мало, а всю підлогу забруднили, дивитися нудно. Ідіть-ідіть звідси. Працюйте. Вам Тая наказала.

— Якщо Тая… — Вадим посміхнувся. Слово Таї — закон. І для нього, виходить, теж закон? Попід стіночкою він пішов мимо лютої Зінаїди: вона його, дармоїда, так і їла своїми різноколірними очима. Запитав напослідок, стараючись, щоб запитання байдуже пролунало, ніби між іншим: — А скільки років вашій Таї?

— Дев’ятнадцять, — з незрозумілою гордістю сказала Зінаїда. — Вона вже доросла. Вона в технікумі навчається. В медсестринському. — І, вважаючи розмову закінченою, знову за відро взялася.

А Вадим у своїй кімнаті заховався.

Сів на ліжко, акуратно застелене Зінаїдою. Куртка, що слугувала їм за ковдру, висіла на своєму цвяху. Підлога в кімнаті ще мокрою була: Зінаїда прибирання з неї розпочала.

Тая наказала.

Нащо дев’ятнадцятирічній розумній і вродливій дівчині верховодити малечею? Для самоутвердження? Для полегшення власного побуту? Один — те зробить, інший — інше. Чи до Таї, як колись до діда Василя, малеча сама тягнеться, як на світло? Зінаїда сказала, що Тая навчається у “медсестринському” технікумі. Інакше — в медичному. Буде медсестрою. Вадимові, шанувальнику старовини, більше подобалося забуте: сестра милосердя. Милосердя — це не тільки жалісливість, жалісність, але і, як Даль примічає, готовність робити добро усякому, хто його потребує. А хто, скажіть, його не потребує? Немає таких.

Діти, як ніхто, чужу доброту відчувають. Он їх скільки навколо Таї. Ці семеро — найвірніші? Найближчі? Чи просто вони в “справі Вадима” зайняті були, а решта — Вадим не сумнівався, що решта теж існують: селище велике — в інших Таїних заходах беруть участь? Яка, по суті, різниця.

“Справа Вадима”. Термін який створився! А вся “справа” виїденого яйця не варта. Захотілося гарному дівчаті привернути увагу заїжджого таланту, спорядила вона на подвиги свою пажеську гвардію, а коли терпець таланту увірвався, з’явилася рятівницею.

“Тая працювати наказала…”

А якщо він, Вадим, працювати не хоче? Якщо він, що давно запізнився на першу ранкову електричку, денною вирушить?

Не вирушить. Вадим знав, що зараз візьме етюдник і піде писати, тому що найзагадковішим в усій нинішній гофманіані було гостре бажання працювати, яке знову виникло. І ще упевненість, що тепер усе піде пречудово.

А все інше Тая пояснила: по-своєму, з жартами, з бісиками у великих зелених очах, але досить реалістично, як і треба було Вадимові, любителю логічно розмірковувати. Дід Василь у місцевих дітей своєю людиною був, вони про все в його будинку знали. І про флейту, напевне. Хтось приніс йому інструмент: підклеїти, підлакувати, голос виправити. А голос дід виправити не зміг. Чи не встиг, смерть завадила. Хрипить флейта, це і Вадиму, який не має слуху, ясно.

Та якщо в нього немає слуху, то як же він грав? А чи грав? Он Тая ввічливо засумнівалася. А він на стіну поліз від обурення. А хіба йому ніколи не здавалося, що він і співає правильно, мелодійно — особливо у ванній кімнаті, коли ванна водою налита? Тоді чомусь голос чується особливо чистим і сильним — що твій Карузо. Тим часом та, на якій Вадим мало було не оженився, роздратовано йому говорила: якби ти себе чув — удавився б.

Якби чув.

Чи не так із флейтою?

Але чому він не міг закінчити мелодію, коли вони з’явилися на вулиці?

А коли як слід подумати? Чи хотів закінчити? Чи не тоді у підсвідомості випливла легенда про щуролова-месника, і так солодко було почувати і себе ним.

А чому вони з’явилися напівроздягненими?

Ну тут уже Тая має рацію: тому що тому. З тим же успіхом можна з’ясувати подробиці про діатезну стійкість Костянтина. З’явилися — і все тут. Спекотно було.

А те, що відьмою себе називає, так утішно ж їй відьмою уважатися. Он скільки таємничості вона на себе напускає! Теж свого роду жіноче кокетування, вдало здійснене бажання подобатися.

Вдало?

Ще й як вдало, не треба кривити душею. Все у ній Вадима приваблювало, і її таємничість не на останньому місці була.

Але треба бути чесним із собою до кінця: з чого ти взяв, що сам їй сподобався? Приборкай гординю. Вона сестра милосердя, турбота її про твій горезвісний талант не більш ніж звичайне милосердя. Якщо воно звичайним буває.

Трохи ужалений, навіть прикро вражений, підвівся, закинув за спину етюдник, стільчик свій улюблений прихопив. Це ще баба надвоє казала: хто кому подобався, а хто кому — ні. Поживемо — побачимо.

А працювати не вона наказала — самому хочеться.

З порожньої кімнати чувся спів. Зінаїда старанно виводила тонким і ламким голоском: “Калина красная, калина вызрела. Я у залеточки характер вызнала. Характер вызнала, характер — ох какой! Я не уважила, а он пошел с другой…” Музичним акомпанементом до співу було шльопання ганчірки по підлозі і звук води, що булькала, коли Зінаїда викручувала ганчірку.

Гарна пісня, подумав Вадим. Цікаво, вдумується Зінаїда у слова чи так співає — за інерцією, слова для неї, як мелодія для Вадима: необов’язкове доповнення до пісні?

У вітальні Вітько і Колюн займалися досить дивною справою. Вітько стояв на стільці навшпиньки і прикладав до обшитої дошками стіни здоровенний залізний костиль. Прикладе — запитає:

— Так?

Колюн внизу задумливо голову набік схилить, придивиться, прицмокне засмучено:

— Ні-і.

“Ні-і” — це в них, у друзів, спільне. Вадим згадав, як точно так же Вітько відповідав на його розпитування про улюблений шкільний предмет.

— А може, так? — з надією запитував Вітько.

Колюн хитав головою.

— Ні-і.

— Вище, чи що?

— Трішки.

— Так?

Колюн довго дивився на костиль, потім — не без сумніву в голосі — зробив висновок:

— Бий! — І простягнув Вітькові молоток.

Вадима вони обидва не помітили. Тоді він сам про себе нагадав:

— У чому проблема, громадяни?

Вітько і Колюн водночас повернули до нього голови, деякий час дивилися на Вадима, наче не розуміючи: а що ж він тут робить?

— Костиль забиваємо, — сказав нарешті Вітько.

— Навіщо?

— Картина тут висітиме.

— Яка картина?

— Ваша.

— Яка картина? — уже роздратовано повторив Вадим. — Немає у мене ніякої картини.

— Яку намалюєте, — терпляче пояснив Вітько, а розумний Колюн кивнув, підтверджуючи слова друга.

— Коли намалюю?

— Може, сьогодні, може, завтра. Тая наказала забити костиль.

Перебуваючи від Таї на відстані, Вадим випадав із зони дії її чар і тому дозволив собі обуритися самоправством.

— А звідки вона взяла, що я залишу картину тут? Я її в Москву одвезу.

— Ні-і, — сказав Вітько. — Картина повинна у діда Василя висіти. Тая так наказала.

Просто заклинання якесь: “Тая наказала”.

Гаразд, не буде він пажів засмучувати: нехай забивають свій костиль. Та й що приховувати, адже хотів він вдалий етюд повісити на дачі…

— Тож хай щастить вам, працівники, — помахав їм рукою і пішов далі.

На терасі, на підлозі, притулившись до стінки, спав Костянтин. Обличчя його було у варенні. Варення підсихало кіркою, і Вадим подумав, що діатеза у малюка не буде з простої причини: діатез до корости не пристає.

Занедбали дитину, подумав він і закричав:

— Зінаїдо!

Вона безшумно виникла на порозі з ганчіркою, якою мила підлогу, у руці.

— Що таке?.. — Побачила брата, який навіть від крику Вадима не прокинувся, заголосила: — Ох, ти лишенько моє гірке!

Схопила братця, потягла його сонного у дім — до умивальника. Крикнула вже з коридора:

— Не хвилюйтеся, Вадиме Миколайовичу, зараз я його вмию і на ваше ліжко покладу.

Не хвилюйтеся. А хіба він хвилювався? Вадим здивовано відзначив, що стан здоров’я — як, до речі, і зовнішній вигляд братця Костянтина — йому і справді не байдужий. Почуття нове для Вадима.

Уже підходячи до хвіртки, вирішив перевірити підозру, що раптово виникла. Скинув на траву етюдник і стілець, чомусь навпочіпки прокрався назад,обігнув будинок. Так і є! Алики, працюючи лопатами, засипали принесеною в ручних носилках землею вчорашню яму-пастку. А князь Дмитрій, голий по пояс, розмашисто, вміло косив косою кропиву і лопухи, приводив ділянку діда Василя в порядок.

Вадим не став себе виявляти. Він заздалегідь знав, що від них почує: “Тая наказала”.

Побути на самоті — мрія, що її так леліяв Вадим, була порушена, від башти із слонової кістки залишилися мальовничі уламки, які діловито розгрібали члени Таїної рятівної команди. Нова реальність не дратувала Вадима. Навпаки, навіть подобалася. Хотілося знати, що буде далі. І особливо радувало, що реальність реальна. Вагома, груба, зрима, як сказав поет. Ніяких тобі містик, ніяких тобі домовиків і відьом, флейти, тільки флейти, а мітла слугує лише для прибирання сміття. Все міцно в цьому світі. Матерія, як і має бути, первинна. А дух вторинний.

Так, але куди цей дух його вабить?

Вадим зловив себе на тому, що машинально крокує мокрою податливою стежиною до болотистого поля, де колишні Вони з великої літери (а нині — вони з маленької) здійснили якось чергову капость, зрізавши квіти. І хоча б сьогодні хто-небудь здогадався, виправляючи становище, принести Вадимові букетик, поставити в склянку з водою— як пам’ять про Нездійсненне… Ні-і, вони гуманісти. Вони не стануть нагадувати про Нездійсненне, це буде немилосердно, не того їх навчає милосердна наставниця.

А все-таки, нащо він туди іде? Нічого цікавого там не залишалося, а “Пейзаж без квітів” уже написано, покладено в папку для малюнків. Непоганий етюд вийшов.

Розмірковуючи, Вадим все ж ішов та йшов, намагаючись не зачепити колючі лапи якихось кущів, що ростуть одразу біля стежини, йшов просто так, бо, гостро зажадавши творчості, він ще не знав, що стане писати: виїздити збирався, натури для етюдів не наглянув. Тепер він заверне за кущі, пройде болотистим полем — туди, ближче до лісу. І напевне щось виявить. Галявинку яку-небудь. Чи дерево. Однаково що. З ним так і раніше бувало: щось виштовхувало з рівноваги, довго не писалося, а потім починало тягнути до полотна чи картону, і тут — Вадим з досвіду знав — варто взяти в руку пензель, вуглину чи олівець і просто розпочати.

Він вибрався нарешті на поле, повернувши за кущі і (знову без багатокрапки не обійтися!)… завмер, ошелешений, боячись необережним жестом злякати побачене, мовчав, тому що не міг говорити, не знав, що говорити.

— Ну що ж ви? — сказала Тая. — Розкладайте свій ящик, я не кам’яна.

Вона стояла посеред острівця бузкових квітів, що невідомо як і коли знову виросли на старому місці, стояла, по пояс пірнувши в них, і квіти погойдувалися на довгих стеблах, повернувши свої дзвіночки до сонця, до тепла. І оберемок тих же квітів відтягнув їй руки, вона притискала його до грудей, зціпивши пальці замком — для міцності, і обличчя тонуло в квітах, а легкий і теплий вітер куйовдив їй волосся, гнав на очі, завішуючи, а вона тільки те й робила, що струшувала головою, щоб прибрати їх — адже руки зайняті, а треба бачити Вадима, його дурну фізіономію з мимовільно відкритим ротом. Він так і стояв — дружиною Лота, закам’янівши. Згадував знайоме: цього не може бути, тому що не може бути ніколи.

— Скоро ви? — Тая перехопила оберемок знизу, рукою, що звільнилася, впоралася нарешті з волоссям. — Я так довго не простою, попереджую.

— Але чому? — розпочав Вадим, і Тая засміялася, не дослухавши, не давши йому доказати.

— Було ж пояснення, Вадиме Миколайовичу. Прекрасне, до речі, пояснення: тому що тому. Пишіть-пишіть, це ваша справа. Все інше — моє…

А у вітальні діда Василя Вітько і Колюн вбили в стіну залізний костиль, на якому незабаром висітиме написана Вадимом картина. Так наказала Тая.

В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ (Повість)

1

Олег стомився. Нарешті вибрався на вузьку просіку, перекриту чорно-білим шлагбаумом поваленої берези. Ще півгодини — і він буде вдома. Зупинився, запалив, ховаючи в долонях синій вогник запальнички.

Дощ, що мрячив з ранку, раптом вщух. Цікаво, чи надовго — на годину, на день?

Олег відкинув промоклий капюшон штормівки, сів на повалений стовбур, з насолодою затягнувся кислуватим димом “Паміра”. У радіусі ста кілометрів кращих цигарок не було, та й навіщо кращі? А піжонська Москва з її “Кентами” і “Пелмелами”, далека і нереальна Москва, — не більш ніж приємний спогад про чиєсь чуже життя. Про життя веселого хлопця на ім’я Олег, який ось уже четвертий рік вивчає фізику в МДУ, любить бокс, і гарну музику, і гарні фільми з гарними актрисами, і не дурень випити чого-небудь з гарною назвою…

Авжеж, яке гарне життя у цього хлопця, яке заманливе, яке захоплююче! Йому тільки позаздриш…

Олег сидів на мокрому стовбурі, палив “Памір”, заздрив потихеньку. Знову замрячило, дощ надовго повис у червоно-жовтому оголеному лісі: холодний жовтневий дощ у холодному жовтневому лісі. Жовтень — четвертий місяць практики. Ще два тижні — і нереальна Москва стане рідною і реальною. А примарним і чужим стане цей ліс на Брянщині, сторожка в лісі, до якої півгодини ходьби — і старковський генератор часу, що так і не зумів прорвати бар’єр між днем сьогоднішнім і вчорашнім, непереборний бар’єр, який виріс на осі четвертого виміру.

Олег усміхнувся з кумедного збігу: четвертий місяць четверо фізиків намагаються пройти назад четвертим виміром. Коли б змінити одну з “четвірок”, можливо, і вдалося б великому Старкову довести справедливість своєї теорії про функціональну оборотність часової координати. Але великий Старков, обтяжений невдачами і нежиттю, не вірив у фатальність цифри “чотири”, сидів у сторожці, вкотре перевіряючи розрахунки. Безглуздо, все безглуздо: розрахунки правильні, теорія красива, а часове поле не з’являється. Вірніше, з’являється — на якісь частки секунди! — і летять екрани-відбивачі, розставлені по колу з радіусом у кілометр, а центр його — у тій самій сторожці, де тепер сопе злий Старков, де Димка і Раф продовжують нескінченний (майже чотиримісячний) шаховий матч, куди Олег добереться за півгодини, не роздягаючись, впаде на розкладачку і — спати, сон до ранку, важкий і міцний сон дуже втомленої людини.

Настройку екранів вивіряли по черзі приблизно двічі на тиждень. Два пі ер — довжина кола з радіусом у кілометр, — шість з чимось кілометрів, та ще кілометр туди і кілометр назад, і по сорок хвилин на кожний екран: ось вам п’ять втрачених годин від обіду до вечері. І так — четвертий місяць…

Олег викинув недокурок, підвівся, насунув капюшон, пішов мокрим килимом із жовтого опалого листя, мокрою чорною землею, калюжами, не вибираючи дороги. Все одно довкола як у пісні: “Вода, вода, кругом вода”. І холодні краплі по обличчю, і в чоботях підозріло хлюпає, і якщо у Старкова нежить, то Олег давно вже мав би схопити запалення легенів, тонзиліт, радикуліт і ще з десяток хвороб, які викликає надмірна кількість води, що падає з неба і хлюпає під ногами.

Вони самі зголосилися поїхали із Старковим, ніхто їх не примушував, не умовляв. Якось після лекцій Старков підкликав їх і запитав ніби між іншим:

— Куди на практику, хлопці?

— Не знаю, — знизав плечима Олег. — Може, в Новосибірськ, в інститут ядерної фізики…

— Чи варто… — Старков поморщився. — Проторена стежка.

— А де непроторена?

— Хоча б у мене…

Це не було самовдоволеним вихвалянням. Старков мав право так говорити. Що ж, він пізно почав: завадила війна. У сорок другому сімнадцятирічним хлопцем пішов у партизанський загін, а в сорок п’ятому, уже майором діючої армії повернувшись із Берліна, вступив на фізфак у МДУ. Отак і йшов у науці — із запізненням на чотири воєнних роки (знову чотири: ну нікуди не втекти від цієї цифри!), аспірантура, кандидатська, потім років десять мовчання і — блискуча докторська дисертація, в якій він відхилив завісу таємниці горезвісної часової координати. Через два роки він уже теоретично обгрунтував її, прославивши своє ім’я у скупому на захоплення світі фізиків. І знову мовчання: Старков розробляв експеримент, яким хотів підтвердити теорію, що здавалася майже фантастичною.

Потім уже, коли вони їхали у Брянськ, повантаживши на залізничну платформу генератор і деталі екранів-відбивачів, Старков пояснив причину своєї таємничості:

— Дещо готове, а що — невідомо. Не хочу заздалегідь збуджувати вчену братію. Не вийде — змовчимо, спишемо, мовляв, перша чарка колом…

“Перша чарка” насправді пішла “колом”. Старков хмурився, гримав на хлопців, але, здається, змирився з невдачею.

— Повернемося в Москву, допрацюємо. Ідея правильна, а десь спотикаємося. Помізкуємо взимку, а наступного літа знову сюди. Гаразд?

— Гаразд, — похмуро говорив Олег. — Куди ж ми тепер від вас подінемося…

Діватися і справді було нікуди: намертво затягло. Здавалося, вони не гірше за самого Старкова розбиралися в теорії зворотного часу, щось самі вигадували, щось рахували.

— Недаремно я вас у цю аферу втягнув, — радів Старков. — Здається, з вас будуть люди.

— А диплом? — гарячкував Димка. — У нас диплом на носі!

— Вважайте, диплом готовий: залишилося тільки сісти і написати — це вже нескладна справа…

У нього все було “нескладною справою”: перерахувати режим роботи генератора, визначити параметри поля, настроїти екрани.

— Раз-два — і готово! Не сумуйте, хлопці: всі кулі повз нас…

Дурна приказка, яку партизанський політрук Старков залишив фізикові Старкову, здавалося, вирішувала будь-яку проблему. “Всі кулі повз нас!” — значить, усе владнається, все буде “гаразд”. Він просто заражав своїм шаленим оптимізмом навіть там, де і приводу не було для цього. Іншого разу Олег ловив себе на думці, що потихеньку перетворюється на такого собі бадьорого піонера: “Ми всі гори звернемо, якщо дуже захочемо”. Розумів безглуздість цього нічим не виправданого оптимізму, розумів дуже добре, але протистояти йому не міг.

Є такий термін: гіпноз особистості. Так от особистість Старкова була настільки “гіпнотична”, що для сумнівів аж ніяк не залишалося місця. А чесно кажучи, і часу: робота з’їдала весь убогий запас, відпущений людині на добу, мінус вісім годин на сон.

Олег усміхнувся: ну що ще можна вигадати? Кіно в лісі немає, танців теж. Найближче село — сім кілометрів пішки. Влітку ці сім кілометрів не раз долали: подивитися кінофільм у клубі чи просто згадати, що є на білому світі ще щось, крім лісу і фізики. “Лісової фізики”,— жартував Старков. Він і цей лісовий закуток вибрав тому, що колись тут воював. Село, куди вони бігали в клуб, тоді було центром, де зустрічалися зв’язкові, звідки йшли депеші на Велику землю і де навіть староста був партизанським висуванцем. Яка погода стояла тоді, Олег не знав. Теперішня була більш ніж нестерпна. Такі умови життя повинні дорівнюватися до особливо важких, тут не обійтися без підвищених коефіцієнтів, усіляких там “колісних”, “північних” — і півлітра молока щоденно за шкідливість.

По молоко ходили по черзі в те ж саме село — раз на тиждень. По молоко, по картоплю, по хліб, по м’ясо і — так далі за прейскурантом місцевого сільпо. Прейскурант був невеликий, доводилося дечим розживатися у колгоспників: чотирьох відлюдників поважали тут за стійкість і “незрозумілість”; жаліли і завжди охоче їм допомагали.

За чотири місяці вони, здається, перезнайомилися з усіма в селі; добре, що дворів тут було небагато — десять чи дванадцять. Олег подумав, полічив, згадав: авжеж, дванадцять дворів, сільпо і маленький клуб з кіноустановкою — це й усе. Центральна садиба колгоспу містилася подалі, кілометрів за п’ять від села. Що й казати, там і крамниця краща, і людей більше, та тільки фізики туди не ходили. Далеко і немає сенсу. А продукти — ось вони, повний ліс. Бери рушницю і стріляй. В Олега була старенька тулка. Димка франтував дорогою іжевською двостволкою. Старков володів істинною скарбницею — карабіном. А Раф полювання не визнавав.

— Я в душі вегетаріанець, — казав він. — У мене на божу тварину рука не підіймається.

— Звичайно, — говорив уїдливо Димка, — виделку і ніж ти ногою тримаєш. Еквілібрист…

До речі, про полювання: погода погодою, а завтра треба було б піти постріляти, тим більше, що після перенастроювання екранів Старков цілий день новий режим рахує. Отже, карабіна дасть. Та і як не дати: Олег стріляє, як майстер, давно норматив виконав. Старков сам не раз говорив:

— Ти у нас — супермен, брат. Тобі слід не часом, а конем керувати. З кольтом на стегні… Он ту шишку бачиш? Зіб’єш її одним пострілом?

Олег не відповідав, скидав карабін, прицілювався — бах! — шишка зникала з гілки, десь за деревами падала на траву.

— Молодець, ковбой, — хвалив Старков. — Воював би тут зі мною — в загоні б тобі ціни не було. А посидимо ще пару місяців у цій глухомані, меткіше за мене стрілятимеш.

Сам Старков стріляв майстерно, майже не цілячись, навскидку, по будь-якій мішені — чи то птах, шишка, чи підкинута в повітря пляшка з-під пива. Олег заздрив йому, але навіть заради великої мети перевершити шефа не згодився б на “ще пару місяців”. Вистачить і двох тижнів, що зосталися, вже насиділися. До наступного літа!

У тому, що наступного літа вони знову повернуться до лісової сторожки, Олег не сумнівався. Взимку диплом по темі Старкова, робота на кафедрі і в лабораторії. Треба б екран удосконалити: деякі ідеї в Олега були, щоправда, він ще не говорив про них шефу. А в самого Старкова ідей сила-силенна. Не виключено, що новий генератор — Старков явно не вірить уже в цей старий! — запрацює за іншим принципом. Ну та досить, не будемо загадувати…

Олег вибрався на узлісся до річки, звернув із просіки, що двома наїждженими коліями бігла уздовж річки. Трохи збоку, біля некрутого обриву, вріс у землю рублений будинок. Олег пройшов мокрою травою до ганку, довго витирав чоботи об іржаве залізяччя, прибите до порога, штовхнув двері в темні сіни, з насолодою скинув намоклу штормівку, чоботи, в шкарпетках увійшов до кімнати.

Все було майже так, як він собі і уявляв дорогою. Димка і Раф грали в шахи, на столі у Старкова звичне безладдя — списані аркуші паперу, набір кольорових фломастерів, логарифмічна лінійка. Самого Старкова в кімнаті не було.

— Привіт усім, — сказав Олег. — Поїсти залишили?

Димка пересунув туру і сказав задумливо:

— У каструлі на грубці. Ти чого так довго? Шеф уже плакався…

— Про що? — здивувався Олег, квапливо поглинаючи напівзахололий борщ.

— Боявся, що не встигнеш перевірити екрани.

— Чому такий поспіх? Закінчив би завтра…

— Завтра — дослід. О восьмій нуль-нуль.

— Знову?! — Олег навіть похлинувся від обурення. — На тому ж режимі? Тоді нехай він сам екрани настроює.

— Шах, — сказав Димка. — А отак, так і так — мат… Настроювати не доведеться: режим перераховано. У шефа нова геніальна ідея.

— Ідея справді непогана, — сказав ввічливий Раф. — Він нам розповідав: прискорюємо прохід мінус-вектора і виграємо стабільність поля… А мата немає, Димка: іду конем на еф шість.

Димка схопився за голову:

— Де конем? Звідки кінь? Ох я дурень…

Олег зрозумів, що від цих очманілих гросмейстерів нічого до пуття не доб’єшся, доїв борщ і ліг спати. Давній принцип, який говорить про те, що ранок вечора мудріший, давно і міцно ввійшов у побут чотирьох “самітників”. Залізний Старков вимагав залізної дисципліни, а підйом о шостій ранку в цю осінню сльоту навіть у зразкового Рафа викликав невтримну сонливість.

Хіба з нашим шефом посперечаєшся, думав Олег. Він якщо не переконанням, так силою змусить слухатися. Ніякої демократії: тиранія і деспотизм…

Потім він заснув і йому снився дощ — дрібний, затхлий, мокре листя на мокрій землі, низьке свинцеве небо і дивне, ніби скляне повітря, в якому промінь світла, мов у призмі, ламається навпіл.

2

Промінь світла, зламаний навпіл, — ознака часового поля, що виникло, — вони вже не раз бачили наяву. Та яка з цього користь: поле виникало і вмить зникало, виводячи з ладу екрани за кілометр від генератора.

— Сьогодні все буде добре, — сказав вранці Старков. — У мене таке передчуття…

— А ви не вірте передчуттям, — похмуро пророкував Олег. — Ви вірте в статистику: точна наука.

— Ставлю тобі двійку, ковбою. Нагадай, як приїдемо — впишу в заліковку. Статистика вимагає абсолютно однакових умов експерименту. А в нас кожного разу — інші…

— І кожного разу — пальцем в небо…

Старков не образився. Він і сам любив поглузувати зі своїх студентів, а до незнання був до краю безжалісний: висміював, не думаючи про наслідки. А які наслідки можуть бути? Є у “жертви” почуття гумору — зрозуміє, не полізе в пляшку. А немає, так годі й жаліти.

— У фізиці до всього треба ставитися з іронією, — любив говорити Старков, — так легше приховати невігластво і набути репутацію великого знавця.

Він свято дотримувався цього принципу і ставився з іронією до всього, навіть до власних ідей.

— Що ж до передчуттів і пророцтв, — утлумачував він Олегові за сніданком, — то нам з вами вірити в них просто необхідно. Ти історію згадай: хто мав справу з Часом? Віщуни, пророки, ясновидці. І я пророкую: сьогодні дослід удасться. Не вірите? Побачимо…

І хтозна, жартував він чи вірив у свої передчуття. Та Олег і не намагався розібратися в цьому. Побачимо, сказав Старков. Що ж, побачимо…

Вони стягли з генератора поліхлорвініловий чохол, вивірили індикатори, підключили живлення. Старков довго встановлював настройку поля, раз у раз звіряючись з записами. Потім Димка — цей почесний обов’язок він з першого дня привласнив собі — урочисто запалив електричний ліхтарик, спрямувавши його промінь туди, де повинно було народитися поле зворотного часу, розгорнутися, захопивши весь простір між екранами, розставленими в лісі, і — якщо пощастить, звичайно, — протриматися хоча б хвилину: це вже буде перемога!

— Готовий! — сказав Димка хрипло, і Олег подумав, що він хвилюється: здається, і справді повірив у передбачення шефа.

— Поїхали, — скомандував Старков і увімкнув генератор.

Стрілка на індикаторі напруги поля здригнулася і повільно гойднулася праворуч.

— Тільки б затрималася, — благаюче прошепотів Раф.

І стрілка послухалася: завмерла на мить на першому поділі шкали, знову затремтіла і впевнено поповзла праворуч. Тонкий промінець кишенькового ліхтаря раптом зігнувся під тугим кутом, тицьнувся в підлогу.

— Є поле, — знову прошепотів Раф, і Олег обірвав його:

— Почекай. Дивися…

Оглушливо — так здавалося Олегові — цокав секундомір: десять секунд, двадцять, п’ятдесят… І сталося неймовірне: промінь ліхтаря повільно пересувався по підлозі, доки не повернувся в вихідне положення — паралельно до землі, але стрілка на шкалі залишилася на місці — на червоній рисці, яка говорила про те, що поле стабілізоване.

Перший отямився Старков. Навмисно байдуже він дістав цигарку, запалив, сказав презирливо:

— Хтось тут не вірив у передбачення. Не передумав?

Але Олег не мав бажання грати “у байдужість”, не стримався, стис Старкова в обіймах.

— Ви знали, знали, чи не так?

— Звідки? — відбивався Старков. — Відпусти, божевільний!

Але на ньому вже повисли і Димка, і Раф, підхопили його, підкинули, підкинули ще раз. Вони горлопанили щось незрозуміле, шаленіли, пританцьовували. А стрілка, як і раніше, міцно трималася на червоній рисці.

— Ну все, — задоволено сказав Старков, вирвавшись нарешті із захоплених обіймів своїх “підданих”. — “Мы рождены, чтоб сказку сделать былью”, “Броня крепка, и танки наши быстры”. Співайте, хлопчики, торжествуйте. Сьогодні увечері оголошую великий бал-маскарад.

— На честь події склею вам маску Мефістофеля, — підіграв йому Димка. — Накинувши плащ, з гітарою під полою…

А ввічливий Раф поцікавився:

— Поле збережемо чи вимкнемо?

— Збережемо, — безтурботно сказав Старков. — Давайте жити в іншому часі.

— А екрани? — не вгавав Раф. — Полетіти можуть…

Старков підозріло подивився на нього:

— Що ти так хвилюєшся за екрани?

— Його черга їх настроювати, — мстиво пояснив Олег.

— Дурниці, хлопчики, дурниці! — Старков вставив у самопис новий рулон міліметрівки, ще раз подивився на стрілку, що завмерла на червоній рисці. — Ходімо звідси. Екрани лагодити не будемо: полетять — і нехай. У Москві полагодимо. Так, — він обернувся до Рафа, — все ж чергу пропускати не слід: залишайся-но ти почергувати біля генератора. А через годину тебе Дима змінить. Гаразд?

— А що ви робитимете?

— Дійдемо до сільпо, купимо дещо для балу-маскараду.

— Шампанського візьміть, — попросив Раф, влаштовуючись на єдиному стільці. Перспектива просидіти цю годину під дахом явно влаштовувала його більше, ніж іти під дощем у село. — Тільки не більше години.

— Терпи, хлопче, — сказав йому Старков на прощання. — Робінзонада підійшла до щасливого кінця. Я ж казав: усі кулі повз нас.

Хіба міг знати провидець Старков, що його улюблена примовка обернеться для них цього дня страшним і реальним кошмаром?

3

У сторожці Димка набивав рюкзак порожніми пляшками. Олег озброївся спортивною сумкою. Старков — за правом іменинника — йшов без нічого.

Вони пішли уздовж річки, щоб — за пропозицією Старкова — оглянути кілька екранів і поспостерігати за поведінкою поля, що виникло біля них.

— Не за годину, так за дві повернемося, — сказав Старков. — А з Рафом нічого не трапиться — почекає, я йому детектив залишив. Пекучі таємниці Пітера Чіні.

Акуратний Олег приступив до з’ясування подробиць експерименту, що нарешті вдався.

— Ось скажіть мені, — міркував він, — якщо поле стабілізоване, то в якому часі ми тепер живемо? Якщо в сьогоднішньому, в нашому, то, значить, поле ніяк не впливає на справжнє. А я схильний припустити саме це…

— Чому? — поцікавився Старков.

— Сторожка на місці. Порожні пляшки — теж. Ми йдемо в сільпо саме сьогодні, а не вчора і не завтра. Ліс не змінився: ті ж дерева, та ж осінь. І дощ ллє той же, що й до досліду. Логічно?

— Ні, звичайно. Наприклад, сторожка була тут і вчора, і рік тому. І осінь почалася не сьогодні. І дощ уже який день поливає. І в минулому році, либонь, поливав. І років десять тому. А те, що ми йдемо в сільпо сьогодні, так це — ілюзія. Для нас — сьогодні, а насправді — позавчора. Логічно, філософе?

— Але щось повинно було б змінитися, — не вгавав Олег.

— Що саме?

— Не знаю. Ваша теорія, до речі, теж нічого тут не пояснює, — позловтішався він.

— Моя теорія, — напутливо сказав Старков, — говорить таке: часове поле не міняє справжнє, тут ти маєш рацію. Але воно може принести з собою якісь елементи свого часу, очевидно, минулого. Які елементи — цього я не знаю. Взагалі в моїй теорії стільки білих плям, що її швидше можна назвати гіпотезою. — Старков поскромничав, але не втримався, додав: — Щоправда, гіпотезою, підтвердженою експериментом.

Вони звернули в ліс, продерлися крізь кущі ліщини, вибралися на вузький лісовий путівець — ним учора Олег добирався додому, — мокрі з ніг до голови: під час дощу з хащів чагарника сухим не вилізеш. Олег струснувся по-собачому, вилаявся крізь зуби: клята погода, клятий ліс, — і раптом прислухався.

— Де це?

Десь зовсім поряд, може, метрів за триста, надсадно заревів грузовик. Це був саме грузовик: Олег добре розумівся на машинах! — і двигун ревів тому, що не в змозі був витягнути важку машину з липкої дорожньої багнюки.

— Сіли, — констатував Олег. — Цікаво, хто це?

— Ходімо подивимося, — запропонував Димка. — Все одно по дорозі.

Вони йшли, хлюпаючи гумовими чобітьми по калюжах, Димка гримотів склотарою в рюкзаку, щось приглушено насвистуючи. Старков і Олег вели нескінченну теоретичну суперечку про проблеми зворотного часу. Димку суперечка не цікавила, він чув її багато разів, хіба що, може, в інших варіантах, але суть не мінялася.

“Псих Олег, — незлобиво роздумував Димка. — Ну навіщо він лізе у цю трясовину? Старков його слухає, чекає, коли він почне захлинатися, підтягне до берега і знову відпускає: побулькай, мовляв, хлопчику. У Старкова це зветься “тренінг мислення”. Судячи з усього, я до цього тренінгу абсолютно нездатний…”

Він ішов попереду — Олег і Старков відстали кроків на десять, — і, може, саме тому він перший почув голоси людей з машини, що застряла. Машина час від часу надсадно ревла, потім шофер вимкнув запалювання, і зависла тиша, в яку і прохопилися фрази, чомусь не російські, а німецькі. Говорили не як викладачка німецької у Димчиній школі, а чисто, навіть грасируючи.

— Ворушися, тварюко! — як зрозумів Димка, кричав один надсадно і хрипло, і тут же тоненько відповідав другий:

— Я послав трьох по хмиз, гер оберштурмфюрер. Чуєте — уже працюють. За п’ять — десять хвилин виберемося.

Дроворубова сокира лунала у лісі, зовсім як у знайомому вірші.

— Що за комедія? — обернувся Димка до Старкова. — Кінозйомка, чи що?

Старков не відповів. Він відсторонив рукою Димку, приклав палець до губів: мовчіть, мовляв! — пройшов уперед до повороту, зупинився, прислуховуючись.

Двигун знову загурчав, і той же баритон сказав суворо:

— Не муч машину, бовдуре. Його величність гнівається і цілком може заліпити тобі кілька діб карцера. Ганс з хлопцями принесуть хмизу, і ми виліземо з цього російського болота.

Олег і Димка здивовано дивилися на обличчя Старкова, що враз зблідло: злякався він, чи що?

— Що вони говорять? — запитав Олег. Німецької він не знав.

— Тихо! — півголосом наказав Старков, і було в цьому наказі щось незнайоме, чуже: пропав Старков-веселун, Старков-жартівник і безтурботник, з’явився інший — владний і твердий. — Тихо! — повторив він. — Назад у ліс!

Вони пішли за ним, підкорилися — не розуміючи, мовчки перезираючись, продираючись крізь мокрий чагарник, зупинилися біля крислатої високої берези, яка ще не втратила жовтого листя.

— Ану, давай нагору! — наказав Димці Старков.

І Димка — сам собі дивувався! — не питаючи зайве, схопився за нижню гілку, підтягнувся крізь потоки дощу з дерева, спритно поліз угору.

— Подивися, хто це, — сказав йому Старков, — уважно подивися і швидко спускайся. — Він повернувся до Олега і пояснив: — Береза висока. З неї всю дорогу видно: сам перевіряв…

Димка, який добрався уже майже до верхівки, скрикнув: здивувався не здивувався, наче зойкнув. А Олег подумав, що Старков щось приховує,— знає, а говорити не хоче. Ну, що він думав побачити з берези? Машину, що застрягла? То навіщо така таємничість? Вийди на дорогу і подивися… По-німецькому вони розмовляють? Ну то й що? Може, і справді кінозйомка. На натурі, як це у них називається.

Він усе ще дивувався, коли Димка, буквально скотившися вниз, доповів, задихаючись:

— Дві машини. Одна вантажна, фургон: вона-то й сіла. Інша — маленька, газик, по-моєму. Довкола — чоловік тридцять. Підкопують землю і жердини під колеса кладуть. Тільки… — він зам’явся.

— Що тільки? — Старков подався до нього.

— Тільки одягнені вони якось дивно. Маскарад не маскарад…

— Форма?

Димка кивнув.

— Чорна. Як у есесівців. Може, і насправді кіно знімають.

— Може, й знімають… — протягнув Старков, замовк, про щось зосереджено думаючи, повільно запалив.

Мовчали і хлопці, чекали рішення, знали, що воно буде: коли Старков так мовчав, значить, чекай неприємностей — перевірено за чотири місяці.

— Ось що, хлопці, — сказав Старков. — Може, я — старий осел, тоді все гаразд, а якщо ні, то справи погані: влипли ми з вами в історію. Зараз швидко йдемо додому, забираємо Рафа і будемо вирішувати.

— Що вирішувати? — мало не закричав Олег.

Старков зморщився:

— Я ж ясно сказав: тихо! А вирішувати будемо, що робити в ситуації, яка склалася.

— В якій ситуації?

— Дай боже, щоб я помилився, але, здається, наш вдалий дослід отримав несподіване продовження. По-моєму, ця машина і ці люди в маскарадних костюмах — гості з минулого. Пам’ятаєш нашу суперечку, Олежко?

Олег здригнувся: нісенітниця, маяччя, не може цього бути! Минуле необоротне. Неможливо прокрутити кінострічку Часу назад і ще раз переглянути кадри учорашньої хроніки. Теорія Старкова правильна — безсумнівно! Але людська психіка — навіть психіка без п’яти хвилин вченого! — безсила повірити в її практичне втілення. Адже існує ще десь межа реального? А за нею — порожнеча, нуль у ступені, нескінченність, бабусині казки чи звичайна фантастика.

Олег обірвав себе: міркує, як ледачі пліткарки на лавочці біля під’їзду. Та ж логіка: цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Немає такої формули! Все може бути, коли це “все” — наука, а не містика. А де тоді кордон між наукою і містикою? Те, що піддається науковому поясненню, — наука. Зручне становище… А якщо воно пояснить яке-небудь містичне явище? Мовляв, так і так: наукове обгрунтування, графіки і таблички, точний експеримент і — ніякої містики. Таке буває? Ще й як буває! Усі сьогоднішні досягнення цивілізації колись здалися б містикою навіть найосвіченішій людині. Електрична лампочка? Єресь, фокуси! Штучне серце? На вогнище єретика лікаря! Та що там далеко шукати приклади: часове поле Старкова — теж, по суті, містика. Чи так: було містикою до цього дня. А тепер воно діє цілком реально. Ось який подарунок принесло — беріть, радійте. А з чого радіти? З гостей з минулого? Та вони не знають, що потрапили в майбутнє. Та й якби дізналися — не повірили б. А гості, судячи з усього агресивні. Вони існують тридцять з лишком років тому’ вішають, стріляють, підпалюють. Вони ще не знають, що їх чекає завтра: для них — завтра, для нас — учора. Вони ще впевнені у своїй непереможності. Вони ще почуваються господарями на нашій землі. Вони ще живуть — ці надлюди з підручника новітньої історії.

— Цікаво, з якого вони року? — раптом запитав Димка.

— Чи не все одно? — відгукнувся Олег. — Сорок перший тире сорок четвертий.

— Якраз не все одно. У сорок першому вони наступали, а в сорок четвертому драпали. Є різниця?

У розмову втрутився Старков, який досі мовчав.

— Різниця є, звичайно, але для нас вона не принципова. Рік, напевне, сорок другий — я тоді партизанив у цих лісах. А карателі, можливо, ті ж самі, що й тоді підпалювали і вішали. Головне, що це вороги, хлопчики. І ми їм — вороги. І начхати їм, що ви всі ще не народилися. Потрапиш їм на очі — пристрілять без жалю.

— Так що ж нам — ховатися і тремтіти від страху? — Олег запитав це з усмішкою, але і Старков, і Димка знали його “усмішечки”. Це вірна ознака того, що Олег повільно розлючувався.

І Старков сказав спокійно:

— Ховатися — так. А тремтіти від страху, ясна річ, не будемо. У нас три рушниці проти тридцяти автоматів. Співвідношення один до десяти. А що таке дробовик проти “шмайсера”? Уловлюєш?

— Не уловлюю, — зле відрізав Олег. — І з трьома рушницями дещо можна зробити. Та й від заряду дробу в очі не буде їм добра.

— Якщо влучиш, — додав Старков. — А Димка не влучить, і Раф теж. А в мене досвід є, вибачте за нескромність. І тому ви будете підкорятися мені беззаперечно і точно. Отоді три рушниці зможуть принести користь. Зрозуміло?

Зрозуміло? Звичайно, зрозуміло, що ж тут незрозумілого. І неможливо було не підкоритися цьому командирському тону, цій досі не відомій їм волі і силі людини, яка вміла весело жартувати і сміятися, вміла співати гарних пісень і знала повадки птахів і звірів, любила читати вголос Пастернака і Блока і створювала “божевільні” теорії. Але, виявляється, вона вміла ще бути суворою і сильною, вміла наказувати і змушувала слухатися. Одне слово, був фізик Старков. І не його провина, що він знову перетворився на партизанського комісара Старкова.

— Як ти думаєш, — запитав він Димку, — чи довго вони ще прововтузяться на дорозі?

— Хвилин тридцять — не менше. Може, й годину. Дуже сіли: більш ніж на півколеса.

— Ось що, — прийняв рішення Старков. — Лізь на ялинку, стеж за ними і чекай нас.

— Є стежити і чекати, — відрапортував Димка, і Старков усміхнувся:

— Вільно, солдате. Не нудьгуй. Ми швидко.

Він плеснув Олега по спині, підштовхнув уперед, пішов слідом, ступаючи, на заздрість Олегові, майже нечутно.

— Патрони в ящику під столом, — сказав їм услід Димка. — Беріть побільше.

І Олег мимоволі пригадав колись прочитане про патрони, про снайперів, про партизанів у книгах про Велику Вітчизняну. Вона закінчилася понад тридцять років тому і знову розпочалася для них — хлопчаків повоєнних літ, почалася несподівано і страшно в мокрому осінньому лісі під Брянськом, який знав і пам’ятав війну: ще досі колгоспні хлопчики знаходять то стріляну гільзу, то іржаву каску. Що ж, можливо, сьогодні до їхніх “трофеїв” додадуться й інші — новіші…

4

Раф сидів на табуретці біля генератора, що гудів, і читав Чіні, смішно ворушачи губами: напевне, перекладав текст. Американський детектив Леммі Комен успішно боровся з гангстерами ось уже сімдесят сторінок, а сто двадцять, що залишилися, манили Рафа нерозкритими таємницями, відволікаючи його і від відтвореного часу, і від свого реального. Він забув, що через півгодини має змінитися.

Увійшовши в сарайчик, Старков передусім поглянув на датчик: стрілка немовби заклинилася на червоній рисці. На екрані осцилографа текла рівна зелена лінія: на кілька поділок вище розрахункової. Поле не зникло, однак напруга його виросла разів у півтора. Старков, чесно кажучи, і не надіявся на таку вдачу, коли ще планував дослід. Але він не чекав і тієї біди, яку принесла негадана удача.

Коли б його тепер спитали, знаючи про можливість “пришельців” з минулого, розпочав би він дослід чи ні, — Старков не замислюючись відповів би: ні, не розпочав би. Хтозна, чим загрожує пришестя “гостей”! Може, вони зникнуть так само, як з’явилися. А може…

— Чому так рано? — поцікавився Раф, відриваючись од книги. — Крамниця зачинена?

— Зачинена, — сказав Олег. — Дорога до неї перекрита.

— Землетрус? — зіронізував Раф. — Лісова пожежа? Чи річка Незнайка вийшла із берегів?

Старков поморщився:

— Не час блазнювати. Біда, Раф…

Раф шпурнув книгу на підлогу і підвівся.

— Що сталося, шеф?

— На дорозі застряв грузовик з гітлерівцями, — випалив Олег.

Раф образився:

— Хто з нас блазнює?

Ситуація і насправді була комічна: Старков усміхнувся, сказав поквапно:

— Олег не жартує. Гітлерівці справді з’явилися з минулого. Ті ж, що нишпорили колись у цих лісах.

Раф був ввічливим хлопцем. Ввічливим і небагатослівним. Коли він щось достоту не розумів, то ставив запитання, як правило, найточніше і найпотрібніше.

— Поле? — запитав він.

І Старков вкотре здивувався з його здатності сприймати всерйоз те, що інший вважав би нерозумним і грубим розігруванням.

— Поле, — підтвердив він. — Несподіваний “подарунок” тридцятирічної давності. Несподіваний і небезпечний.

Але Рафа, здавалося, це не схвилювало.

— Ви не передбачали такого ефекту?

— Ні, — сказав Старков.

Йому не хотілося устрявати в теоретичні міркування, та й часу не було, але від Рафа так просто не відкараскаєшся: він повинен спочатку все для себе з’ясувати — детально і точно, а потім прийняти рішення.

— А якщо вимкнути поле? — допитувався він.

— Не знаю, не знаю, — швидко сказав Старков. — Не виключено, що штучне вимкнення поля прибере зворотний час, але ефект “гостей” може й не зникнути, — і подумав, що назва цілком пасує до випадку. Треба буде згодом “узаконити” її. І усміхнувся про себе: про що ти думаєш, телепню учений, коли поряд — небезпека, не з детектива, кинутого на підлогу, а найсправжнісінька, безжалісна, здатна стріляти.

— Закінчуй розпитувати, Раф, — відрізав він. — Будемо живі, все пояснимо. Не можна випускати їх із сфери дії поля: тоді, найімовірніше, вони разом з ним і зникнуть.

— Добрий доказ вдалого експерименту, — чи то серйозно, чи жартома промовив Раф.

Старков стримався. Дуже хотів дати волю якщо не рукам, то словам, але стримався: не час сваритися. Нехай говорить що хоче: хлопчисько, шмаркач. Розумний, здібний, але — все-таки хлопчисько, до того ж з гонором. Напевне, для нього цей день буде найскладніший — смішками не відбудешся.

Старков стримався, але Олег не любив і не вмів ховати емоції. Він рвонувся до Рафа, схопив його за комір штормівки.

— Думаєш, що ти найрозумніший, негіднику, — захлинаючись крикнув він. — Там Димка сам, а ти тут питаннячка задаєш…

Старков узяв його за руки, потягнув на себе:

— Не роби дурниці. Ходімо звідси. Час дорогий.

Олег неохоче відпустив Рафа, повернувся і попрямував до виходу. Раф обсмикнув штормівку, пішов услід, на ходу обернувся:

— Що ж ви збираєтеся робити?

— Затримувати їх, — зачекавши, відповів Старков і, мовби сам себе умовляючи, підтвердив: — Найвірогідніше, що вони ідуть у село. Воно завжди було в них під підозрінням — із власного досвіду знаю. Село за межами поля. А якщо їм вдасться прорватися? Хто знає, що буде. їх треба будь-що затримати. Будь-якою ціною.

— І надовго? — Раф уже стояв у дверях.

— Не знаю, — вкотре повторив Старков.

Він розумів, що ця рятівна формула ще не раз урятує його від непотрібних та й малоймовірних пояснень. Те, що вони тепер не потрібні ні йому самому, ні хлопцям, було зрозуміло: обстановка вимагала дій, а не міркувань. А ось імовірність цих дій уявлялася Старкову хоча й не зовсім, але все ж реальною. Скажімо, нуль цілих двадцять п’ять сотих — немала цифра, як не крути. А міркував Старков так: напруга часового поля виросла через присутність “гостей”. Так би мовити, не врахований розрахунком додатковий фактор. “Гості” належать полю. З полем з’явилися і з полем зникнуть. Так думав Старков, в усякім разі, хотів так думати. Можна було б попробувати, звичайно, відключити генератор, як пропонував Раф, але Старков боявся: сімдесят п’ять відсотків імовірності, що залишилися, лякали, вимагали підвищеної обережності. Зрештою, генератор не розрахований на таку високу напругу: через годину — дві екрани почнуть виходити з ладу, поле зникне саме по собі, і разом з ним, певно, зникнуть і “пришельці”, оскільки поза полем Старков не уявляв їх існування.

Отак він і думав, в усякім разі, хотів так думати.

А щодо безглуздої думки не випускати їх з зони екранів, то не така вже вона і безглузда: поле полем, але не пропадуть же “гості”, коли вийдуть з нього. Тобто за теорією повинні пропасти, але вже якось не в’яжеться це з реальністю. Перед вами тридцять живих і здорових мужиків, їдуть собі спокійненько, наспівують пісень і раптом — зникли, випарувалися. Ну звичайно ж, звичайно, вони існують у своєму часі, тільки у своєму, а в нинішньому їх немає, вони вбиті тут же чи де-небудь під Орлом або Курськом.

Але… і всоте Старков згадував це прокляте “але”! А коли не зникнуть? Коли прорвуться? Що тоді? За кілька кілометрів — село, ще далі — інше. Там люди, які сном-духом і не подумують про небезпеку. Про таку небезпеку! Вони і воювати ж давно розучилися, а більшість і не вміла, як Раф, Димка чи Олег. їх треба попередити, змусити повірити в реально існуючу небезпеку, якою б безглуздою вона не здавалася.

Старков прикинув: хто може піти? Раф? Мабуть, він упорався б з цією місією краще за інших: зуміє переконати. Але ж він сам не дуже-то вірить у “гостей”, куди ж йому ще переконувати когось!

Може, Олег? Ні, не підходить: не оратор. Думати вміє, стріляти вміє, працювати вміє і — ще як, а ось говорити не навчився. Це йому завдасть клопоту: в науці балакуни часом встигають більше за мовчунів…

Найліпше, мабуть, піти самому. Але це означає залишити трьох хлопчаків, які не нюхали бою, на вірну загибель. На майже вірну. Бій не любить новачків, якими б хоробрими вони не були.

Отже, залишається Димка. За цей час він уже, певно, досхочу надивився на взвод “гостей”, повірив у них так, як і сам Старков. А пояснити колгоспникам неймовірне існування машини, що воскрешає роки війни, мабуть, зуміє не гірше за Рафа.

Але Димка вміє стріляти, а Раф ні. Значить, все-таки Раф?

Старков вийшов із сарая, де, як і раніше, гудів генератор, може, трохи гучніше, ніж належало б! — пішов до сторожки. Назустріч йому біг Олег, обвішаний зброєю: карабін Старкова, власна тулка, у руці — сумка з патронами. Раф ішов позаду, перекинувши через плече двостволку.

— Ловіть! — Олег на ходу кинув Старкову карабін, і той піймав його, відчувши холодну сталь ствола.

Ось коли він згадав, що не мисливська це зброя — бойова. І, можливо, попереду у них — той самий бій, де він буде дуже до речі, цей семизарядний симоновський карабін. А може, бою не буде. Старков дуже хотів, щоб його не було…

5

Димка сидів під деревом і чекав. Він уже досхочу надивився на есесівців, що безпомічно метушилися, і вирішив, що далі спостерігати за ними — то безглуздя: ну, поштовхають машину, ну, землі під колеса покидають, гілок, хмизу — раніше ніж за годину їм все одно звідси не вилізти. Дурень водій затягнув важку машину в явно непролазне болото. Мабуть, начальство не нагородить його за це залізним хрестом. Як там у них робилося? За провину — на Східний фронт…

Він усміхнувся: ось вона — інерція книжкових знань. Це ж і є Східний фронт — для них, звичайно. Чи, вірніше, був. Отакий він мав вигляд, напевне, восени сорок другого року. Холодно, мрячить дощ, непрохідна дорога, сирість, ліс, болота. Взвод карателів іде на чергову “операцію” у найближче село. Всього другий рік війни, вони ще самовпевнені, тільки квапляться. Офіцери покрикують, підхльостуючи солдатів, що й без того надриваються в болоті. Ясно: бояться партизанів.

Нічого собі партизани, внутрішньо усміхнувся Димка. Три дробовики, якщо двостволку вважати за два, та один карабін — єдина путня зброя. Зате у цих чотирьох стволів при всій слабкості їх вогневої міці є одна перевага — ефект раптовості.

І раптом Димка жахнувся з буденності цієї, по суті, страшної думки. Яка, до біса, вогнева міць? Вони фізики, вчені, а не вояки. Вони сюди працювати приїхали, а не стріляти. В людей стріляти, в таких же, як він, із плоті і крові, як Олег, як Старков, як їхні сільські знайомі. Димка навіть уявити собі не міг, що доведеться — тепер чи через десять хвилин! — скинути рушницю, холоднокровно прицілитися, піймавши на мушку чорний мундир на дорозі, натиснути на спусковий гачок… Чи зуміє він це зробити: адже не навчили. У тирі стріляти по мішені із кілечками— вчили. А в людей — ні. І ненавидіти не вчили. І ніхто пальцем не тикав: ось, мовляв, ворог, убий його. Просто ворога не було. Живого… А в підручнику історії натхнення небагато: така-то дата, така-то битва — вивчити і скласти.

Димка любив дивитися фільми про війну. Він умів красиво поговорити про метод“ретроспективи” у військовій темі, про режисерські знахідки, про використання хроніки в сюжетній канві. Але в сутності він залишався тим же самим хлопчиком з Можайки, який бігав у “Призыв” на денні сеанси фільмів “про війну”. Так же переживав у душі за героя. Так же рвався за ним у багнетну атаку. Так же півголосом співав з ним за дощаним столом у землянці.

Усі покоління хлопчаків колись грали “в війну”. А потім гра розпочиналася “всерйоз”, і вчорашні хлопчики йшли на фронт громадянської, фінської, Великої Вітчизняної. А потім — хто повернувся — ті вже дивилися на своїх хлопчиків, які повторювали їхнє дитинство, і думали: не дай боже їм пережити те, що випало на нашу долю…

Димчиному поколінню пощастило. Ось він — “типовий представник радянської молоді” — успішно закінчив школу, тягнув лямку в університеті, подумує про аспірантуру. Війна залишилася для нього тільки грою.

Втім, не дограв він у неї, не закінчив: або мати покликала з вікна чи шкільний дзвоник пролунав. Тільки залишилася живою в ньому дитяча пристрасть до зброї всіх систем: бах-бах, Димка, я в тебе влучив, падай, цур, не гра!..

Так ось вона, “цур, не гра”, Димка. Все як у розкладі: ось ворог, ось свої — дій, хлопче.

А як діяти, коли цієї зими подорожував по НДР, був у Берліні, в Дрездені, в Ростоку, пив пиво з чудовими хлопцями з фізфаку Берлінського університету, співав “Катюшу” і “Лівий марш”, і ніхто не згадував про війну, про те, що, можливо, Димчин батько воював проти батьків цих чудових хлопців з фізфаку, — нікому до цього не було діла.

А тепер є діло, Димко? Раптом один з цих чорномундирників — батько кого-небудь з тих німецьких хлопців? Ти зможеш у нього вистрілити, вбити його?

Та немає ж такої проблеми, немає: це тільки стик часів, а не сам час, це ілюзія реальності, а не живе життя. Ой, Димко, не крути хоч сам з собою: це саме реальність, хоча й вчорашня. Це вороги, Димко, про яких ти знаєш із книжок та фільмів. Це війна, Димко, яка все-таки дістала і тебе.

І ти стрілятимеш, бо за сім кілометрів звідси — люди, які не підозрюють, що в їхній край повернулася війна. Ти стрілятимеш заради них, Димко, зрозумів?

Він зрозумів. Він підвівся і пішов назустріч Старкову із хлопцями. Він був упевнений, що зуміє вистрілити — першим, якщо знадобиться. А там, як каже шановний шеф: всі кулі повз нас!

— Ну, як там? — запитав його Старков.

— Як і раніше, — сказав Димка. — Де рушничка?

— Тримай, — Олег простягнув йому двостволку і сумку з патронами.

Димка діловито відкинув стволи, загнав у них патрони.

— Треба попередити колгоспників, — сказав він. — Піти повинен Раф.

І Старков здивувався, здивувався навіть не з того, що для Димки ніякої проблеми не існувало (піде Раф, і край), а з того, як це було сказано: сухо, коротко — обговоренню не підлягає.

І навіть Раф не став за своєю звичкою заперечувати й огинатися, запитав тільки:

— А що я їм скажу? Вони ж не повірять…

— А ти скажи так, щоб повірили, — пояснив Димка. — І нехай підготуються до нападу: мало що… — Він все ж не впорався з роллю командира, запитально подивився на Старкова: чи те я кажу?

І Старков кивнув стверджувально, додавши:

— Сюди нікого з собою не веди. Думаю, допомоги не знадобиться: бою не буде. А сам залишишся у селі: простежиш за підготовкою до оборони, і без паніки.

— Навіщо? — запротестував Раф. — Поясню їм усе і повернуся.

— Ти знаєш слово “наказ”? — запитав Старков. — Так ось, це наказ. І запам’ятай: ми на війні. Адже навіть у мирний час накази не обговорюються. Іди. І будь обережним. Обійдеш їх з півночі. На дорогу навіть носа не висовуй. І пам’ятай: усі кулі повз нас.

Раф невдоволено — може, підкреслено, надто підкреслено, — знизав плечима, підняв комірець куртки, пішов зсутулившись, спочатку повільно, потім обернувся, усміхнувся несподівано і кинув пустотливо:

— Попереджу і повернуся. Привіт! — І, не чекаючи на репліки у відповідь, рвонув у кущі, тільки бризки посипалися.

Старков теж усміхнувся: ну що робити, повернеться, звичайно, не може не повернутися, хоча він зміст слова “наказ” до пуття не знає, йому не наказували — просили, вимагали, пропонували, а залізне “треба” йому цілком замінювали вільні “можливо” і “непогано б”.

Ось чому Старков усе-таки всміхнувся — не до виховання, немає часу, — стенув плечима і сказав Димці:

— Доведеться тобі ще раз зайнятися акробатикою. Димка кивнув, віддав Олегові рушницю, поліз на дерево.

— Все ще вовтузяться, — сказав він. — Сучків наносили — вагон. А машина буксує.

Натужне ревіння мотора то вибухало, то стихало. До них долетіли уривки невиразних команд, вигуків і лайки.

— Мерщій до дороги, — наказав Старков. — І без галасу!

Вони добралися до невеликого пагорба неподалік від того місця, де лісовий путівець повертав до річки, пробирався крізь кущі ліщини і, вирвавшись на польовий простір, біг до села. Звідси було добре видно, як усе ще смикався в болоті пом’ятий грузовик з промоклим брезентовим верхом і як довкола нього тривала все та ж солдатська метушня. Мабуть, скоро витягнуть, подумав Старков, і до села доберуться хоча й пізніше Рафа, але все ж швидше, ніж той зуміє пояснити колгоспникам про небезпеку. Ті навіть повірити йому не встигнуть. Почнуть хмикати, посміюватися, хитати головами, будуть із жалем дивитися на хлопчину і радити йому приберегти свої жарти до першого квітня. Та що міркувати: добре, коли для колгоспників вся ця історія залишилася б зухвалим жартом фізика, який навіть і гадки не мав про такі наслідки свого “епохального досвіду”.

Старков ліг на мокру траву, махнув рукою хлопцям: лягай, мовляв, теж, — розсунув гілки ліщини, виставив синюватий ствол карабіна.

“Ось і повернулася до тебе війна, — гірко подумав він, — не залишає вона тебе: ні у спогадах, ні наяву. Спогади звичні: ними можна грати, як дитячими кубиками, складати пірамідки, а набридне — розсипати. А дійсність вже гірше. Це несподівано і тому небезпечно. Боїшся, Старков? Ні, звичайно. Хоча їх і в чотири рази більше за нас. Немає у мене до них жалю, до цих повернених часом фріців, як і понад тридцять років тому теж не було. Тепер у нас сорок другий надворі — запам’ятай. Фашисти ідуть до Волги. На Північному Кавказі — бої. Ленінград в облозі. Вітчизна в небезпеці, Старков! Ти пам’ятаєш цю фразу? Пригадай її як слід, перевари в собі. У небезпеці, зрозумів, політрук?”

— Слухати мою команду, — пошепки наказав він. — Не стріляти без наказу. Лежати мовчки… Поки…

Він боявся, що хлопці почнуть стріляти раніше ніж треба. Знав, що їм все одно доведеться стріляти — як же бути інакше? — і все ж намагався відтягнути цей момент. Не тому, що побоювався похибок. І в мужності їхній не сумнівався. Адже в роки війни такі ж хлопчики і стріляли, і йшли в атаку, і стояли на смерть, коли вимагалося. Але Старкову здавалося, що його хлопці все ще по-справжньому не усвідомлювали реальність поверненого Часом минулого. В їхній готовності до бою був якийсь елемент гри, чи, точніше, лабораторного експерименту. Мабуть, їм думалося, що стріляти доведеться хоча і в живих, але все ж не “справжніх” людей, — ті вже давно зітліли, і навіть кісток їхніх не збереш у цих лісових болотах. А Старков знав, що з цим відрізком поверненого воєнного часу повернулися і його будні, тягарі, кров і смерть. І якщо ці живі, по-справжньому живі гітлерівці прорвуться до села, будуть і стрілянина, і різня, і мертві діти, і повішені старики. Не про такий експеримент він думав, тому і боявся за своїх хлопчаків, які не пережили війни.

Він підтягнув карабін до плеча, притисся щокою до його мокрого приклада, піймав на мушку переднє колесо, що важко оберталося по глині, машини, яку витягували з болота, натис на гачок. Карабін гримнув несподівано сильно у розшаруділій тиші дощу. Грузовик різко повело на середину дороги, він уліз колісьми в наїжджені колії, смикнувся вперед і завмер, заглух, шофер, мабуть, вимкнув запалювання.

“Ось і все, — байдуже і буденно подумав Старков. — Війну оголошено…”

6

Раф вдало вибрався з лісу, обминувши дорогу, побіг навпростець через конюшинове поле: дідько з нею, з конюшиною, зате шлях скорочувався кілометрів на півтора. Деякий час Раф чув ревіння грузовика у лісі, потім звук зник: чи то мотор заглух, чи то він від’їхав досить далеко від “театру воєнних дій”.

Зрештою, як інакше можна назвати сьогоднішню пригоду? Раф пошукав терміни: міні-війна, операція “Час”. Або фізики жартують.

Добрі жарти, якщо тебе підстрелять, мов зайця. Всупереч припущенню Старкова Раф, хоча й підшукував підхожі терміни для “лабораторного експерименту”, все ж ні на мить не сумнівався у небезпечності ситуації: палаючий сірник все одно підірве бак з бензином, навіть коли той прибув із минулого. Звичайно, найкраще було б затаїтися, піти в ліс, не робити дурниць і не викликати вогонь на себе. Раф не вірив у надприродне. Він вірив у закони фізики. І ще — у власну логіку. А вона йому підказувала, що “гостей з минулого” тримає тут часове поле і за його межами вони не зможуть існувати. Зникнуть, повернуться у свій сорок перший чи який там рік. Природно, певний ризик існував: можуть і не повернутися. Отоді і належало щось робити. Але можливість “неповернення”, на думку Рафа, становила не більше як п’ять-шість відсотків.

Однак із Старковим не посперечаєшся: він уперся на своєму і не відступить, доки сам не переконається в помилці. Ну що ж, нехай переконається. Надамо йому таку можливість. Тим більше, що колгоспників і справді треба попередити: навіть п’ять відсотків імовірності можуть принести біду.

Звичайно, можна було б зразу вимкнути поле і тим самим перевірити надійність залізної логіки Рафа. Але тут він розумів і Старкова: п’ять відсотків могли перетворитися і на сто. Якщо “гості” не зникнуть, їх потім не повернеш жодними силами: спробуй налагодь генератор так, щоб часове поле збіглося саме з тим часом, який володарює тепер у зоні екранів. Ні, спокійніше почекати, доки один із цих екранів втратить настройку і перегорить, а тоді зникне і поле. Раф гадав, що станеться це незабаром. І, можливо, його місія навіть не знадобиться, і він до кінця строку практики ходитиме у колгоспників у ролі Іванушки-дурника.

Втім, роль ця не дуже хвилювала Рафа: дурник то й дурник. Важливіше, щоб “дурникові” все-таки повірили, хоча б наполовину. Чи навіть на третину. Щоб нікого не застали зненацька ці бісові п’ять відсотків.

Раф навіть пощулився від думки, що “пришельці” можуть добратися до села. Дурна думка, нелогічна, але страшнувата. Він відігнав її, відмахнувся, почав міркувати, як переконати голову озброїти людей. Причому озброїти, не розкриваючи справжньої причини небезпеки.

Тут він осікся: а чому, власне, не розкриваючи? Пошириться безглузда чутка? Ну, безглузда чи ні, а чутка пошириться все одно. Зрештою колгоспники мають знати правду про експеримент та його наслідки. Але, можливо, не одразу, не тепер. Правду має знати голова, чоловік розумний, який воював разом із Старковим і краще за інших поінформований про його наукову роботу в тутешніх лісах. До того ж його слухаються і йому вірять, і такий господар округи, напевне, придумає що-небудь надійне, щоб попередити людей про загрозливу небезпеку. Ще краще допомогли б постріли — автоматні, у гітлерівців “шмайсери”, а не дробовики, але на семикілометровій віддалі їх не почуєш.

Раф нарешті вибрався на дорогу, важко побіг, ковзаючи на липкій глині, звернув по траві до будинку голови: добре, що той жив тут, а не в центральній садибі. І добре, що сьогодні неділя, а отже, він удома, а не в полі чи на фермі. Повинен бути вдома.

Раф не помилився: голова був удома. Він сидів у кімнаті під старомодним фікусом і дивився телевізор. Сімейство голови, яке складається з двох близнюків десяти років, дружини і тещі, сиділо трохи осторонь від фікуса і теж дивилося передачу. Телевізор був новий, недавно куплений у кредит, він виблискував коричневим лаком і нікельованими ручками, і голові було явно начхати на те, що показували: важливий факт, а не зміст. А показували металургійний завод. На екрані лився розплавлений метал, гримів прокатний стан і снували робітники з мужніми обличчями. Голова був дуже захоплений передачею і не зразу помітив Рафа, який зупинився на порозі. А коли помітив, сказав привітно:

— Вітаю, студент. Сідай і дивись. Цікаво.

Він, звичайно, розумів, що Раф з’явився зовсім не для того, щоб вивчати життя металургів. Але в селі не заведено було отак ні сіло ні впало братися за справу. Спочатку вимагався деякий вступ, так би мовити, інтродукція, і телепередача цілком підходила для цього. Але Раф не мав права дотримуватися століттями встановленого сільського етикету. Він підійшов до голови, залишаючи брудні сліди на фарбованій підлозі, нахилився, сказав на вухо:

— Біда, Петровичу. Вирубуй шарманку. Часу немає.

І зумів він сказати ці буденні слова так, що голова не став згадувати про етикет, протягнув руку, вимкнув телевізор і запитав у тиші, що зависла:

— Сталося щось?

— Сталося, сталося, — швидко проказав Раф.

Сімейство голови насторожено мовчало, чекало продовження. Раф подивився на них, потім перевів погляд на голову. Той зрозумів.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Підвівся і пішов в іншу кімнату, почекав, доки туди увійшов Раф, щільно причинив двері.

— Кажи.

І знову Раф засумнівався: з чого почати? Не придумав нічого кращого, як бовкнути зразу:

— Фашисти в лісі, Петровичу!

— Ти сьогодні температуру міряв? — голос у голови був спокійний, але в ньому вчувалися загрозливі нотки: яке, мовляв, маєш право через дурні жарти людину від недільного відпочинку відривати!

— Та не брешу я, — закричав Раф і раптом заспокоївся, отямившись: — Дослід ми робили. Знаєш?

— Ну, знаю, Старков розповідав. Час хочете назад повернути.

Раф усміхнувся про себе: примітивно, але в загальних рисах правильно.

— Уже повернули.

— Удався, значить, дослід?

— Навіть дуже. В цілому такі справи, Петровичу: генератор створює кордон між нашим часом і минулим. Цього разу ми потрапили, мабуть, у сорок другий рік.

— Справжнє пекло тут було, — сказав голова, — разом із твоїм Старковим фашистів били. Я — партизанським “батею”, він — комісаром. Карателі тоді двоє сусідніх сіл спалили. Самі печі залишилися. Краще і не згадувати.

— Доведеться згадати, — суворо сказав Раф. — Чогось ми не врахували у розрахунках, і крізь цей часовий кордон проскочили наші “гості” з минулого. А які — сказав уже.

Голова замислився.

— А може, все-таки помилка? Може, марево? У болотяному тумані все видатися може.

— Не тягни, Петровичу, — відрізав Раф. — Усе найсправжнісіньке. Побачиш Старкова — підтвердить. Та й наш Димка з дерева спостерігав. І машини німецькі, і форма німецька. Як у кіно.

— У кіно по-всякому одягнути можна, — зітхнув голова. Дуже вже йому важко було повірити у старковське диво.

— Ми теж спочатку подумали, що кіно, — сказав Раф, — тільки це, батьку, зовсім не кіно.

— Може, робітникам яким німецьку форму видали? — все ще огинався голова. — Зі складів, щоб даремно не лежала.

— З яких складів? — уже розсердився Раф. — З “Мосфільму” чи з театру якого-небудь? І справжні автомати видали? Цікаво, навіщо?

— Та-а-ак… — протягнув голова, поліз у кишеню, дістав зім’яту “біломорину”, коробку сірників, запалив, пустив дим до стелі.

Він ніколи не поспішав з рішеннями, довго обмірковував, зважував, примірявся, а вже коли вирішував, то — надійно і твердо. Він палив і мовчав, і Раф мовчав. Мовчав і думав про те, що діється в лісі. Не хотів думати, не вірив у те, що думалося, і все-таки думав, думав, думав, і стискалося щось у грудях, натягувалася струночка — не порвати б.

— Ось що, студент, — сказав нарешті голова. — Скільки їх там?

І Раф зітхнув полегшено: повірив-таки. Та й не міг не повірити. Не такий чоловік голова, щоб не збагнути, коли жартують — нехай безглуздо, нехай підло, — а коли всерйоз говорять. Збагнув він — навіть не те, що трапилося насправді, а те, що і справді прийшла біда і що біду цю можна подолати тільки спільно. Як і тоді, у справжньому сорок другому, коли голова — ровесник Старкова — пішов у партизани, а після війни будував колгоспи на Брянщині.

— Чоловік з тридцять, — швидко сказав Раф. — Грузовик і маленький легковик з офіцерами.

— А вас троє… — чи то запитуючи, чи то стверджуючи, проказав голова, і Раф перебив його:

— Та не в тому справа! Для наших небезпеки немає: ліс великий та й не полізе Старков на рожен, — тут він сам не дуже вірив у свої слова. — Головна небезпека в тому, якщо фашисти в село прорвуться.

— Можуть… — знову чи то запитав, чи то підтвердив голова, і знову Раф втрутився:

— Малоймовірно: це ж чужий час. Він існує тільки в межах дії генератора, а значить, “пришельці” не зможуть з цих меж вирватися.

Та голові були незрозумілі доводи Рафа. Він у науці не дуже розбирався, зате точно знав: є машина, є тридцять чоловік зі “шмайсерами” і ніякий дробовик їх не зупинить.

— Мало чи не мало, — сказав він, — а людей попередити треба. Не повірять, звичайно, у ваші штуки з часом. Про бандитів говоритимемо, про бандитів у колишній німецькій формі. Де-небудь старий трофейний склад пограбували, а тепер у село ідуть. Не дуже мудро придумано, але якщо на серйоз брати — повірять. Головне, щоб підготувалися до зустрічі.

— Ось і я про те ж, — закричав Раф. — І якнайшвидше.

— Не гарячкуй, — голова підвівся, узяв із стільця дощовик. — Ходімо по дворах.

Вони пройшли через кімнату, де сімейство голови чекало закінчення таємничої розмови.

— Ось що, дівчата, — на ходу розпорядився господар. — Тут справи такі, що краще вам з хати не виходити. Замкніть двері, віконниці зачиніть і сидіть тихо. — Подумав, що треба було б пояснити не дуже зрозумілий наказ, і додав: — Тут в окрузі банда з’явилася. Міліція з міста вже виїхала, по сліду йдуть. Отже, краще зачекати. Зрозуміло?

І, не дочекавшись відповіді, вийшов у сіни, зірвав із стіни двостволку, взяв сумку з патронами, сунув під плащ.

— Тепер вони носа не висунуть, — пошепки повідомив він Рафу. — Тут мене начебто слухають — і вдома, і в народі. Ти ось що, іди вулицею ліворуч, а я праворуч. Говори: голова кличе, діло є. Нехай рушниці беруть. За десять хвилин — на околиці.

— Послухайте, — сказав Раф. Він не вмів і не любив про що-небудь просити, а тут треба було, неможливо було не просити: що ж він, гірший за інших? — Послухайте… У вас зайвої рушниці не знайдеться?

— Кому?

— Мені. Не взяв із Москви, — збрехав Раф. — Забув, розумієш. А як же тепер без зброї?

— Так, брате, без зброї тепер не можна, — голова наче повірив награній безпечності Рафа, а може, й ні, — хто його знає, хитруна, — тільки зняв з плеча свою двостволку. — Тримай.

— А ти, Петровичу?

— Я у Фрола візьму. У нього їх кілька. Та бери-бери, тобі кажуть. — І тільки запитав ненароком: — Ти з цією системою знайомий?

Розкусив він, розкусив удавану безпечність студента, тільки не хотів ображати, ганьбити сумнівами: знав, що не час тепер, — можливо, бій попереду. І Раф зрозумів це, і був вдячний голові за тактовність, голові, який — відомо було! — і кричати любив, і вилаяти, і висміяти неумійка. А тут змовчав. І Раф не став щось пояснювати чи виправдовуватися, кивнув у відповідь: знайомий, мовляв. Та й бачив він не раз, як легко поводився з такою ж двостволкою Димка — справа нехитра, недбало закинув рушницю на плече, штовхнув двері на вулицю:

— Ходімо.

І враз голова зупинився, подивився на нього прохально:

— Хлопче, а ти не розігруєш?

— Тоді йдіть додому, — зле сказав Раф, — і додивляйтеся телевізор. І спокійно, і зрозуміло, і чортовиння ніякого немає. А те, що наші в лісі — троє проти тридцятьох, так це так.

— Ех, не зрозумів ти мене, — голова навіть рукою махнув. — За такі жарти я б тобі в’язи скрутив. Я ж повірив тобі: не міг не повірити. Тільки наука ваша для мене — китайська грамота. Ось вона, моя наука: коли сіяти та коли жати. А далі — ні-ні. Ти не злися, хлопче, ми ж, як у тій приказці: поки рукою не помацаємо — не зрозуміємо. Ну, гаразд, давай поквапимося.

7

Старков помилявся: війну не було оголошено. Чи то через ревіння двигуна не було чутно пострілу, чи ще з якоїсь причини, тільки дверцята машини ляснули, і цибатий шофер схилився над колесом.

— Що там ще? — крикнув йому хтось із передньої машини.

— Напевне, прокол, — винувато відповів шофер, обмацуючи покришку.

Старков піймав його на мушку: зручна мішень, — затримав приціл — і… опустив карабін. Подумав: ще не час, маємо нову відстрочку, причому зовсім несподівану. І сам усміхнувся: хитруєш, солдате, злякався по живій мішені бабахнути, відвик за тридцять років. Відстрочка відстрочкою, а ось що робитимеш, як вона закінчиться.

А відстрочка і справді була нетривалою. Від машини, що все ще сиділа в болоті, долинула німецька лайка.

— Єфрейторе, чув постріл? — запитав хтось із легковика,

— Ні, пане оберштурмфюрер, — відповів єфрейтор, не вилізаючи, однак, з теплої кабіни грузовика.

Це явно не сподобалося офіцерові.

— До мене! — наказав він.

Рудий єфрейтор вистрибнув із кабіни і перевальцем побіг по глині до легковика. Він зупинився біля нього, зігнувся догідливо, і Старков подумав, що його обтягнута чорним кітелем спина — теж непогана мішень. Він тільки подумав про це, усміхнувся про себе — стримуй, мовляв, емоції, політрук, — і здригнувся від гуркоту пострілу. Чорна спина єфрейтора смикнулася, він неприродно випрямився, схопився за брезентовий верх легковика і, не втримавши свого важкого тіла, повільно сповз на дорогу.

— Хто? — в люті обернувся Старков і осікся: йому весело усміхався Олег.

— Як я його? Тепер почнеться…

“Тепер почнеться”, — тужливо подумав Старков.

І ще подумав, що хлопець загалом не винен: німецької не знає, тому і не зрозумів, що було хвилин п’ятнадцять відстрочки, від якої відмовився, накликавши біду.

Загалом не винен. А зокрема? Старков, дивлячись на усміхнене обличчя Олега, який перезаряджав рушницю, подумав про ту незвичайну легкість, з якою молодий хлопець тільки що вбив людину. Та не людину ж, сам собі заперечив Старков, — гітлерівця, вбивцю. Але це ти знаєш, що він — садист і убивця, ти його пам’ятаєш, чи не його — йому подібних, ти їх знаєш, а Олег? Для Олега всі ці поняття — теорія, сторінки з підручника, однак він…

Старков відмахнувся від цієї думки, забув про неї. Розпочалися справи важливіші.

— Ахтунг! — вигукнув есесівець, який вискочив із свого легковика і вже заховався в чагарнику. — Партизанен. Файєр!

І Старков чи то вигукнув, чи то шепнув:

— Вогонь!

Есесівські карателі стрибали з кузова і пірнали в ліс. Старков піймав на мушку одного — у стрибку — і вистрілив: є! Ще один, ще, ще… Поряд стріляв Олег, час від часу перезаряджаючи тулку, напівголосом примовляв:

— Влучив… Влучив… От дідько, мимо…

На Димчиній стороні було тихо, а може, це тільки здалося Старкову — він і розбиратися не став, ніколи, — перезарядив карабін, припав щокою до ложа.

Німці з-за кущів відкрили по них вогонь. Дзвінко і розкотисто дирчали автомати, десь над головою — приціл неточний! — свистіли кулі, і, власне кажучи, відповідати уже не було сенсу. Зрізані пострілами “пришельці” залишилися лежати біля машини, а інших уже не було видно. А стріляти на звук — то даремно витрачати патрони.

Чорномундирний оберштурмфюрер теж не був профаном. Автоматні черги зразу ж вщухли, і раптова тиша, що зависла над лісом, видалася Старкову дивно нереальною, наче хтось вимкнув звук, а зображення на екрані залишилося: та ж роз’їжджена дорога над гіркою, ті ж куші ліщини на узбіччі, покинуті машини і трупи біля них.

Старков полічив: трупів було сім. Чотирьох зрізав він сам, а троє, мабуть, припадають “на долю” хлопців. Мабуть, то Олег: Димка, здається, зовсім не стріляв — чи то злякався, чи то не встиг.

— Швидко відходити! — шепнув Старков і, пригнувшись, побіг у глиб лісу, петляючи серед дерев.

Він розумів, що їхнє торжество буде нетривалим. Звук пострілу з автомата чи карабіна не сплутаєш з пострілом із мисливської рушниці. А погано озброєні партизани навряд чи сильно налякають карателів. Тепер Старков не сумнівався, що вони виловили з минулого саме взвод карателів. Отакого ж мокрого осіннього дня понад тридцять років тому їхав цей взвод такою ж мокрою осінньою дорогою, можливо, так же застряв на півгодини, можливо, теж зустрів партизанів — справжніх! — а можливо, і прорвався до села. Якщо так, то хтось із колгоспників, напевно, зберіг пам’ять про цей рядовий, але страшний епізод минулої війни.

Минулої? Знову обмовка. Хто знає: чи точно збігається час у теперішньому і в минулому і чи дорівнюють дві години, проведені карателями у дні нинішньому, двом годинам дня давно минулого. А може, повернувшись у сорок другий рік — Старков все-таки вірив у це повернення! — хтось із карателів зверне увагу на те, що їхній час зупинився, що повернулися вони тієї ж миті, з якої вирушили у тривалу подорож по часовій петлі. Хто знає примхи часу, його незрозумілі закони, поведінку? Та хто, зрештою, знає, що таке сам час? Ніхто не знає, думав Старков, а його теорія — лише боязка спроба поступатися у товсту стіну, за якою — невідомість, загадка, ніч.

— Стійте! — раптом шепнув Олег. — Чуєте?

Десь позаду хруснула гілка, зашаруділи в траві краплі, що впали з потривоженого кимось дерева.

Старков безшумно ступив за кущ, за ним — Димка й Олег. Через кілька секунд на маленьку галявину, де вони тільки що стояли, обережно вийшла людина в чорній есесівській формі. Вона озиралася, стискуючи в руках мокрий від дощу “шмайсер”, потім ступила вперед — і захрипіла в не дуже ввічливих обіймах Олега.

— Штіллер! — сказав йому по-німецькому Старков, увіткнувши в груди німцю дуло свого карабіна. — Во зінд андере? — І додав російською: — Де інші?

Німець заперечливо похитав головою, скосив очі на старковський палець, що завмер на спусковому гачку. Старков зрозумів його і повільно повів гачок на себе.

— Найн, найн, — швидко сказав німець і підняв руки.

— Ес іст бессер, це вже краще, — схвалив Старков. — Ми тебе не вб’ємо. Ніхт ершляген. Ти звідки? Фон во?

— Бо-ро-ви-чі, — німець ретельно вимовив важке російське слово. — Айн кляйне штадт. Гестапо.

— Районний центр, — сказав Старков і знову запитав: — А сюди навіщо? Варум, варум? — І обвів рукою довкола.

— Іх вайс ніхт.

— Не знає, — переклав Олегові Старков і знову поворушив пальцем на спусковому гачку.

— Аусфалль. Етрафеспедиціон, — пояснив німець.

— Вилазка. Каральна акція, — повторив по-російському Старков.

Німець явно не брехав. Командування звично не посвячувало солдатів у подробиці операцій. Каральна акція — достатнє пояснення, тим більше що подібні акції — звична справа для таких ось чорномундирних “орлів”, які бували нахабно хоробрі із беззбройними жінками і тремтіли від страху під дулом карабіна чи автомата.

Старков дістав із кишені носову хустину, критично оглянув її. Хустинка була далеко не першої свіжості, але гігієна тут не обов’язкова.

— Відкрий пащу, — сказав Старков німцеві і сам показав, як це зробити.

Той слухняно вишкірився, і Старков вправно забив хустину йому в рот, потім, витягши з його штанів ремінь, кинув Димці:

— Зв’яжи руки.

Зв’язаного німця поклали під ялинку, і турботливий Димка прикрив йому обличчя пілоткою.

— Щоб дощ не мочив, — пояснив він.

— Можна, я візьму його автомат? — запитав у Старкова Олег.

— Візьми, звичайно. Запасні обойми вони тримають у підсумку.

— Знайшов, — повідомив Олег.

— Ось що, хлопці, — подумавши, сказав Старков. — Якщо судити по цьому вікінгу, то вони вирішили прочісувати ліс поблизу. Грузовик майже витягли, але явно ще затримаються. Тому пробирайтеся ви назустріч Петровичу з його загоном — два зайвих бійці знадобляться. Намагайтеся обійти карателів з тилу — ліс знаєте.

— А ви? — майже водночас запитали Олег і Димка.

— Піду до німців.

— По кулю в голову?

— Всі кулі повз нас, — засміявся Старков. — Схитрую. По-німецькому трошки вмію, але вигляду не подам. Спробую затримати їх найдовше, — можливо, який-небудь з екранів зірветься.

— Як це затримати? — здивувався Олег.

— Знайдемо спосіб, — усміхнувся Старков і додав уривчасто: — А ви йдіть, як умовилися. Це наказ.

8

Віддавши свою зброю хлопцям — в останній момент Старков вирішив, що карабін йому не знадобиться, — він скинув спідню сорочку і, розмахуючи нею, як білим прапором, пішов навперейми чагарником до грузовика, що застряв.

Побачивши людину, яка розмахує сорочкою, есесівці, крім тих, що розбрелися лісом у пошуках партизанів, загрозливо підняли автомати.

— Хальт! — скомандував один із них.

— Шпрехен зі руссіш? — крикнув Старков.

Із легковика виліз уже знайомий здалеку оберштурмфюрер, носатий, рудий, чуб в якого спадав по-гітлерівському на чоло. Він іронічно оглянув Старкова, який застиг з піднятими руками.

— Хто ти є? — спитав він знехотя. — Партизан? Ми не розмовляти з партизан. Ми їх ершіссен. Піф-паф.

“Можуть і розстріляти, — подумав Старков. — Без переговорів. Піф-паф — і край. Та ні, мабуть, не розстріляють так зразу. Почекають хоча б через цікавість. Вона у носатого на пиці написана. А мені важливо затягнути час. Затримати, затримати їх будь-що. Та й подовше, поки не полетять під три чорти екрани”. Він уже міркував не як вчений Старков, а як партизанський політрук Старков, що під дулами націлених на нього автоматів придумував щось хитромудре.

— У мене є повідомлення, пане офіцер, — сказав він навмисне тремтячим від страху голосом, хоча страху в нього і не було: хіба не однаково, як помирати, коли доводиться помирати.

— По-ві-дом-лен-ня, — повторив по складах носатий. — Міттейлунг. Добре. Геєн зі хір. Близько. Ще близько.

Старков підійшов, трохи накульгуючи — у нього вже щодо цього були свої міркування — і не опускаючи рук.

— Говори, — почув він.

Ну як говорити з привидом? Навіть не з привидом, а із штучним матеріалізованим небіжчиком. Та й небіжчики не відають, що вони вже понад тридцять років небіжчики, а коли хто й живий тепер, то не знає, що йому зараз доведеться “ершіссен” Старкова. Дивний стан напівсну-напівреальності охопив його. Але дула автоматів відбили іскорки сонця, що визирнули на мить з-за свинцевої пелени хмар. Сталь цих автоматів була цілком реальною.

— Я сказати: говори. Заген, заген, — повторив носатий.

— У лісі партизанів немає, — сказав Старков. — Була тільки група розвідників. Троє разом зі мною. Двох ви цокнули.

— Що є цок-ну-ли?

— Піф-паф, — відповів, намагаючись не посміхатися, Старков.

— Во іст партизанен груп? Загін, частина? — додав носатий.

— Пішли до залізниці. У селі тільки старики і діти. А штаб загону за Кривою балкою. Приблизно там, — і Старков показав у протилежний від села бік. — Сорок хвилин туди і назад.

Він навмисне вибрав не дуже віддалений звідси район. Втратити годину — дві на перевірку носатий не ризикнув би. А сорока хвилин цілком достатньо. Та й до села ще треба добратися: ану спробуй їхати ще тридцять хвилин по такому болоту. Жодні екрани стільки не витримають. Щоправда, його, Старкова, можуть і розстріляти, коли повернуться ні з чим з-за Кривої балки послані туди солдати, але що вдієш: людей у селі треба врятувати. І знову думав так не фізик Старков, а політрук Старков зразка сорок другого року.

Носатий подивився у вказаний Старковим бік.

— Дорт? — здивувався він. — Повтори.

— За Кривою балкою.

Носатий поворушив губами, дістав із нагрудної кишені в кілька разів складену карту, приклав її до дерева і, понишпоривши очима, тицьнув пальцем у якусь точку.

— Штаб? — повторив він. — Віфіль зольдатен? Скільки охоронять?

— Чоловік з десять.

— Цеен. Зер гут.

І тут же засумнівався:

— А якщо ти брехать, чому я вірить? Де автомат?

— Кинув у лісі, коли біг до вас.

— Нащо до нас?

— Кожному жити хочеться. Я один, а вас тридцять. І лісу не знаю. Чужий я тут.

— А чому партизан?

— Силоміць взяли, коли з міста йшов. А я безпартійний та ще й білий квиток маю.

— Що є білий квиток?

— Звільнений від воєнної служби через непридатність. Кривий я. Німці кажуть: ламе.

— Пройти мимо.

Старков, припадаючи на праву ногу, пройшов під наведеними на нього автоматами мимо носатого і повернувся на місце, де стояв раніше.

Есесівець подумав, ще раз поглянув на карту, гукнув єфрейтора і швидко промовив щось по-німецькому, з чого Старков зрозумів, що двадцять чоловік вирушать до Кривої балки, а його особу будуть вартувати двоє автоматників.

Носатий поглянув на годинника і прогавкав своєю скаліченою російською:

— Якщо немає штабу — архенген. Сук бачить? — він кивнув на товстий осиковий сук над головою Старкова. — Висіть, ясно?

— Ясно, — зітхнув Старков і запитав: — А запалити дасте?

Есесівець шпурнув йому сигарету. Старков упіймав і запалив від запальнички. Погана сигарета, але палити можна, і він не без задоволення затягнувся.

Сорок хвилин. А там хто знає, може, і поле зникне з усією вихопленою з минулого поганню.

9

Ліс вони і справді знали: кожний кущик, кожний пагорб, кожну стежину в зоні екранів сходили за чотири місяці — хоч кроки по пам’яті складай. Тому і Олег, і Димка точно уявляли собі, як і куди їм треба добратися. За двісті метрів звідси пролягав неглибокий яр. Якщо пройти ним до кінця, можна вийти до дороги там, де вона тягнеться з лісу до села. Туди есесівці, які прочісують чагарник, звичайно, зразу не підуть. Не знайшовши “партизанів” поблизу, вони повернуться до машини.

Розрахунок виправдався. Яром хлопці пройшли без пригод: як вони і передбачали, карателі не стали всерйоз прочісувати ліс, постріляли по кущах, де густіше, і пішли назад. Тим більше що “партизани” на вогонь не відповіли. Словом, усе йшло за планом, задуманим Старковим.

Вони вже добралися до узлісся, де дорога завертала до села. Тільки б не нарватися на гітлерівців! За кого могли їх прийняти, коли в Олега висів на грудях автомат, відібраний у полоненого “гостя”. Значить — бій, а кінець його невідомий. І невідомо тоді, чи буде виконано наказ Старкова.

Вдалині знову загурчала машина. Олег завмер: напевне, витягли. Тоді карателі обженуть їх через десять хвилин і прорвуться до села.

Навіть попереджені Рафом колгоспники підійти не встигнуть. Значить, треба щось придумати. І Олег несподівано запропонував:

— Пробирайся до села сам. Самому зручніше 1 швидше. Менше шуму. Пройдеш чагарником по узліссю — не помітять.

— А ти куди? — здивувався Димка.

— Повернуся до машин.

— Так Старков же наказав.

— Не кожний наказ слід розуміти буквально. Старков наказав приєднатися до озброєних колгоспників. Ми і приєднаємося. Тільки поодинці. Спершу ти, потім я. Якщо Старкову не вдасться затримати машини, спробую я.

— Яким чином? — Димка все ще нічого не розумів.

— По-перше, у мене “шмайсер”, по-друге, стріляю я без промаху. По-третє, мене непокоїть доля Старкова. Словом, сперечатися ні про що і ніколи. Катай до села навпростець через кущі. А я пішов.

Димка хотів втрутитися, але не встиг. Десь далеко в лісі лунали короткі автоматні черги, які переслідували єдину мету — налякати досі не виявленого противника і заспокоїти себе. Хтось кричав, хтось лаявся по-німецькому, але слів розібрати було неможливо. Та Олег і не знав німецької. Його цікавило тільки поводження Старкова.

До машин він добрався швидко. Нагнувшись, побіг уздовж стіни ліщини, порівнявся з легковиком, що стояв на дорозі, і майже безшумно розсунувши кущі, визирнув на дорогу. Есесівський офіцер із сплющеним довгим носом і рудим чубом на лобі сидів на пеньочку у розстебнутому плащі. Навпроти нього, попалюючи, стояв Старков, а збоку— двоє автоматників. Один з них намертво тримав його під прицілом “шмайсера”, інший обмінювався сигаретами з шофером, який вийшов з відкритого легковика. Ще три автоматники позаду грузовика, що видряпувався з трясовини, відпочивали на поваленій бурею сосні. Солдати мовчали, час від часу озираючись осторонь. Ясно було, що мимовільна затримка всіх дратує. І, може, оберштурмфюрер уже шкодував, що відіслав загін кудись за Криву балку — назва, яку на німецьку і перекласти неможливо. ВІД сорока хвилин залишилося лише чверть години. Тоді він повісить цього партизана і рушить із загоном до села. Носатий ще раз поглянув на годинника і позіхнув.

Отут Олег і прийняв рішення. Він короткою чергою зрізав двох автоматників і шофера. Інша черга прошила оберштурмфюрера, що позіхав. Все це сталося так швидко, що розгублені есесівці, які відпочивали позаду грузовика, не встигли нічого вдіяти. Олег перемахнув через кювет з водою і стрибнув у відкритий легковик, щось крикнувши Старкову. Той, не встигши здивуватися, одразу збагнув, що від нього вимагалося. Вихопивши з рук убитого автоматника його “шмайсер”, він дав чергу по есесівцях, які залягли за стовбуром сосни. “До мене!” — крикнув з легковика Олег, і Старков за два стрибки опинився в машині. Двигун завівся з пів-оберта.

Олег врубав зразу другу передачу і натис на акселератор. Машина завила — багато газу, пробуксувала секунду і рвонулася вперед.

Швидкість усього, що сталося, обчислювалась миттєвостями. Але есесівці вже прийшли до тями і відкрили вогонь по машині. Пізно! Страх перед несподіваним нальотом “партизанів” паралізував їх так, що вони ледве встигли скористатися прикриттям сосни, щоб відкрити вогонь, тепер уже даремний. Вони навіть не зміркували, що в їхньому розпорядженні ще залишався визволений з болота грузовик, і, петляючи між кущами, тільки стріляли вже зовсім безцільно по легковику, що ішов уперед, — купка смертельно наляканих солдатів, які втратили командира.

10

Залишившись на самоті, Димка гаявся недовго. Наказ є наказ. Не розуміючи і навіть не прагнучи зрозуміти, що задумав Олег, Димка знав одне: якомога швидше зв’язатися з колгоспниками. Пробираючись крізь зарості ліщини, він раптом почув постріли. Десь попереду, напевне, на дорозі. Він зупинився — заскрипіли зламані кущі. Крізь них він побачив, як промчався путівцем, ніби оскаженіла кішка, жовто-зелений плямистий легковик. Чому один, подумав Димка, адже без грузовика з солдатами він стане легкою здобиччю колгоспників. Зовсім поряд просвистіли кулі, і він відзначив, що стріляли з лісу. Зупинився, обернувся, не цілившись, вистрілив по чорній пілотці, що промайнула в глибині лісу, побіг далі.

Він не дуже добре розумів, що робив. У ньому жила тільки лють, але не сліпа і палка, а холодна й обачлива. Вона, і тільки вона, керувала його вчинками. І, може, тому, що вони втратили звичний здоровий “громадянський” смисл, лють надала їм дивної, досі не знайомої логіки: заховатися за кущем, вистрілити, змінити патрони старковського карабіна, коротка перебіжка і — знову постріл. Можливо, саме так народжувалася логіка бою в партизанських загонах — тоді, у Велику Вітчизняну. Адже в ці загони приходили не кадрові військові, іноді такі ж хлопчики з “громадянським” здоровим смислом. І смисл цей теж поступався місцем холодній люті, ненависті до ворога, а отже, — мужності, безстрашності, подвигу.

На дорозі вже нікого не було. Постріли лунали з лісу зусібіч, не чулося їх тільки звідти, куди поїхав легковик. Він уже, мабуть, вийшов з зони екранів — тут метрів двісті до межі поля, не більше. А що з Олегом, із Старковим? Може, це вони беруть участь у бою, від якого пішов Димка. Може, це їх, а не його шукають автоматні черги есесівців. Він сховався за стовбур дуба, визирнув з-за нього. Метрів за двадцять серед мокрої зелені листя промайнула чорна куртка. Димка вистрілив, перебіг до іншого дерева, вистрілив ще раз і раптом почув за спиною:

— Хальт! Хенде!

Повільно підняв руки вгору — у правій карабін, обернувся.

На нього дивився чорномундирний німець, виставивши вперед дуло пістолета.

І знову Димка подумав, що йому не страшний ні цей есесівець, ні його пістолет. Подумав і здивувався: як же це? Адже есесівець — не артист кіно, не привид, і кулі в його пістолеті справжні — дев’ять грамів свинцю.

Димка відвів праву руку назад і з силою швиргонув карабін у нациста. Потім одразу пригнувся, стрибнув убік, і раптом щось ударило його в бік, потім у плече, обпекло на якусь мить. Він зупинився здивований, притиснув руку до грудей, дивився, як розпливається під пальцями чорно-червона пляма, мокра і липка. І все навколо стало чорно-червоним і липким, погасли звук і світло. І Димка вже не почув ні гуркоту ще одного пострілу, ні шелесту кроків поблизу, ні монотонного шуму дощу, який припустив сильніше і частіше.

11

Голова з подивом дивився на вбитого есесівця в ненависному, чорному мундирі, на його недоладно скорчену руку, що стискала чорний “вальтер”, на ствол свого дробовика, з якого ще вився синій димок.

А Раф кинувся до Димки, термосив його, щось кричав і раптом умовк, з жахом побачив темну пляму крові на грудях і тонку малинову цівку, що повзла на підборіддя з куточка рота.

— Димко, Димко, — безтямно прошепотів Раф і заплакав, нічого не бачачи довкола себе.

І навіть нічого не зрозумів, коли голова грубо відштовхнув його, — сів на мокру землю, брудним кулаком розмазуючи сльози по обличчю. А голова звично — із співчуттям, що довелося згадати цю стару звичку, — нахилився над Димкою, притиснув вухо до грудей, послухав зосереджено й усміхнувся:

— Живий!

Потім рвонув штормівку, ковбойку, майку, що просякла кров’ю. Сказав Рафу:

— Ей, хлопче, отямся. У вас у сторожці бинти є?

— Які бинти? — схлипнув Раф. — Бій довкола.

І раптом осікся: навкруги панувала туга непрозора тиша, по якій лунко били часті краплі дощу.

— Що це? — здивовано запитав він, глянувши туди, де щойно лежав труп убитого гітлерівця: трупа не було.

Лише трава на тому місці, де він лежав, ще залишалася прим’ятою. І поряд валявся використаний рушничний патрон, що його викинув голова.

— Втік, чи що? — запитав Петрович. — Не схоже: я не промазав.

Позаду зашурхотіли кущі. Раф обернувся і полегшено зітхнув: на галявину вийшли Старков і Олег. Збуджені, схвильовані, схожі на стайєрів, що закінчили багатокілометровий пробіг нога в ногу, чомусь радісні і, на відміну від стайєрів, зовсім не втомлені. І в того і в другого на грудях теліпалися німецькі автомати. І тут вони побачили Димку на траві і голову, який стояв перед ним навколішки.

— Що з ним? — Старков кинувся уперед, схилився над пораненим.

— Живий, — сказав голова. — Не метушись. Нехай краще хтось добіжить до сторожки,бинти візьме. Чи простирадло у крайньому випадку.

— У нас є бинти, — швидко сказав Олег. — Я зараз збігаю.

Поки він бігав, Старков і голова обережно роздягли пораненого Димку. Раф, який усе ще схлипував, приніс у фляжці води із струмка, і голова вміло промив рани. Димка так і не опритомнював, тільки постогнав крізь зуби, коли голова бинтував йому груди і плече.

— Хоча рана і не небезпечна, але хлопця однак треба в лікарню, — сказав голова. — І хутчіш. Хто піде по машину?

— А навіщо по неї ходити? — відгукнувся Олег. — Ми її поряд залишили. Біля річки.

— Що залишили? — здивовано запитав голова.

— Легковик. Ми його у фашистів відбили.

Старков з цікавістю подивився на нього. Загалом тепер, коли стан Димки вже не викликав особливих побоювань, Старков міг спокійно розмірковувати про те нове, що відкрилося в його хлопцях. І, мабуть, Олег відкрився найбільш несподівано.

— Ти думаєш, що машина тебе так і чекає? — запитав Старков.

— Чекає, куди дінеться, — ліниво протягнув Олег.

Він теж заспокоївся, побачивши, що Димка живий, і тепер явно насолоджувався своєю перевагою: він щось знав, а Старков — ні. Більше того: від його знання щось залежало — дуже важливе. Але цим “щось” було Димчине життя, і Олег, не ламаючись за звичкою, пояснив:

— Я, коли за бинтами бігав, бачив її.

— Біля річки? — запитав Старков, і Олег, збагнувши смисл запитання, кивнув ствердно:

— Метрів за сто від зони екранів, — потім кивнув на Димку: — Несіть його до дороги, а я машину прижену.

Легковик виявився цілісіньким, тільки верх його у багатьох місцях був прострілений. Голова сунув палець в один з отворів трохи нижче, запитав Олега:

— У сорочці народився, хлопче?

— Так, — хихотнув той, — у куленепробивній. — І до Рафа: — Сідай, рюмса, на заднє сидіння — допоможеш мені.

Він зрушив машину й обережно повів її дорогою, намагаючись об’їжджати грудки і вибоїни. І навіть виїхавши з лісу, не додав швидкості: зайва чверть години не грала для Димки особливої ролі, а трясіння поганою дорогою відчутніше на великій швидкості.

— Хоробрий хлопець, — сказав голова. — Такі у війну особливо цінувалися. Так би мовити, в першу чергу.

— І гинули теж у першу чергу, — відгукнувся Старков.

— Ну, не скажи: цей уміє бути дуже обережним. Дивись, як пораненого повіз — не ворухнув.

— Уміє, — підтвердив Старков.

Олег справді вмів. Умів ризикувати — на самій грані, на тонкому канаті, коли рятує тільки хіба що почуття балансу. В Олега було воно — це почуття, і він відмінно ним користувався. Як у цирку: канатоходець під куполом гойднеться вбік, і публіка ахне, завмираючи від страху. І не знає дурна публіка, що все це — тільки вмілий хід, добре розрахований на те, щоб вона ахнула, щоб вибухнула оплесками — цінуйте вміння маестро! Він ризикував, цей канатоходець — ще б пак! — але чуття балансу, вміння бути обережним на грані не підводить.

Майже не підводить.

— А куди фашисти поділися? — обережно запитав голова: він, певне, вважав, що вчений має право не відповідати на наївні для нього запитання.

Старков так не вважав і охоче пояснив:

— Їхній час закінчився. Якийсь із екранів не витримав, згорів, часове поле зникло, а разом з ним — і гості з минулого. Вважаю, що вони тепер перебувають у цьому ж лісі, тільки в сорок другому році.

— Живі?

— А може, й мертві, якщо нарвалися на партизанів.

— Так ми ж і партизанили в цих лісах.

— Не тільки ми. Біля цього села могли діяти й інші.

— Отже, зникли, — замислено повторив голова. — Назад повернулися. А як же машина?

— Машина вийшла з зони дії поля, тому воно і не захопило її.

Голова все ще не розумів.

— А коли б вони вийшли, як ти кажеш, із цієї зони, то й вони могли б залишитися?

— Могли б, — кивнув Старков. — Тільки ми їм завадили.

— Це правильно, — згодився голова. — І, правда, по-твоєму, по-вченому, я розуміти не можу. У голові не вкладається.

Старков усміхнувся:

— У мене теж не укладалося.

А якщо чесно, то й тепер не укладається. Як у добрих старих романах, прокинутися і сказати: “Ой, який страшний сон!” Але добрі старі романи мирно пиляться на бібліотечних полицях, а “трофейна” машина із простреленим кузовом везе в райлікарню хлопця, який народився у п’ятдесятих роках, пораненого кулею, випущеною в сорок другому.

— А що ти колгоспникам сказав? — запитав він.

— Про банду в старій німецькій формі. Пограбували, мовляв, десь трофейний склад. Кажуть, є такий у місті. Для кіно.

— І повірили?

— Хто ж не повірить? Якщо сказав, — значить так. Довіряють мені люди.

— Так виявиться ж, що ніякої банди немає. Розмови підуть, міліція стрепенеться, а бандитів як вітром здуло.

— Ось ти і розтлумачиш, щоб даремно не бовкали. Я людей покличу, а ти пояснюй. Завтра у клубі й зберемося. Я розповім, чому про банду збрехнув. До речі, і не збрехнув: була банда, чи не так?

— Воно-то так, — погодився Старков, — тільки чи зрозуміють мене?

— А ти простіше, як було, пам’ятаєш? Ти комісар, завжди з людьми умів розмовляти. Коли не забув, звичайно. Міліцію теж покликати доведеться. Справа така — не приховаєш.

Старков кивнув згідливо: потиснув руку, пішов не кваплячись до сторожки: генератор треба вимикати, даремно електроенергію не переводити, та хлопців почекати, — згадав репліку Петровича про міліцію. Правильно — адже справа кримінальна для мирного часу. Ну що ж, підслідний Старков, як виправдовуватися будемо?

А виправдовуватися доведеться. За небезпечний експеримент. За “відсутність техніки безпеки” — так пишуть в інструкціях? За Димку. За Рафа з Олегом. За себе, зрештою.

А що за себе виправдовуватися? Перемудрував, перестарався вчений муж. За ходом досліду не угледів, за хлопцями не угледів. А результат?

Є і результат — ніяка міліція не спростує. Його теорія доведена експериментально, блискуче доведена — від цього результату не втекти!

Старков дійшов нарешті до сторожки, де, як і раніше, гудів генератор. Тільки самописи писали рівну лінію — на нулі, і на нулі ж застигла стрілка приладу, що показував напруженість поля. Напруженість — нуль. Старков вимкнув струм, поглянув на індикатор екранів: знову сьомий полетів, ніяк його Олег не налагодить.

Він сів на табурет, підібрав з підлоги англійський детектив, покинутий Рафом. Із барвистої обкладинки посміхався йому високий красень з пістолетом у руці. Старков згадав: красень цей жодного разу не замислився перед пострілом. Стріляв він праворуч і ліворуч, переступав через трупи, посміхався чарівно. Раф, який ні разу в житті не вистрілив, — мабуть, навіть із “духовушки”! — Раф чомусь любив це чтиво. І любив захоплено переказувати пригоди чергового супергероя. Напевне, психологи назвали б це комплексом неповноцінності: шукати в книжках те, чого немає і не буде в самому собі.

Немає і не буде? Психологи теж люди, а отже, не застраховані від помилок. По суті, Раф повинен заздрити Димці чи тим більше Олегові — їхнім сьогоднішнім подвигам. А сам же він зробив не менше: його місія була куди важчою за перестрілку, що почалася в лісі. Він зумів переконати Петровича зібрати і озброїти людей, змусив його повірити в те, що сталося, хоча воно було неймовірнішим, ніж усі почуті колись головою казки, та ще й озброївся сам, він, який ніколи не стріляв, не знав навіть, як прицілитися чи натиснути курок. Він знав тільки, що готувався до бою, до жорстокої воєнної сутички, про яку лише читав чи чув на шкільних уроках. Знав і не залишився в селі разом з дітьми і жінками, а пішов у бій із дробовиком проти “шмайсерів”.

До речі, два з них залишилися у Старкова і Олега разом з “трофейною” машиною з минулого. Все це доведеться, звичайно, здати. А шкода. Машина їм знадобилася б, та й Олег вже дуже вміло нею керує.

Хвацький хлопець Олег. Відчайдушний. Старкова чомусь завжди коробила ця відчайдушність. І, мабуть, даремно коробила. Радіти треба було, що не перевелися у нас хоробрі хлопці, якими так пишалися в роки війни і які, якщо знадобиться, повторять подвиг Матросова і Гастелло. Це в крові у нашого народу — героїзм, прагнення подвигу. Тож і не думай про те, що твоїх студентів у школі цього як слід не вчили. Коли політрук підіймав взвод чи роту в атаку, він не читав солдатам довгих продуманих лекцій. Він кричав охриплим голосом: “Вперед! За Батьківщину!”, і люди не чекали інших слів, бо всі інші слова були зайві, А подвиг боїться зайвих слів, відступає перед ними. Бо ж подвиг не розумування, а дія. Такий і подвиг Олега. Він не знав, що сьомий екран на межі, що поле, а разом з ним і гості з минулого ось-ось зникнуть. Він прийняв єдино правильне рішення — звершив майже неможливе.

Про свій подвиг Старков не думав. Але ж коли б екран не здав, то за які-небудь півгодини гітлерівці, що повернулися б ні з чим з-за Кривої балки, повісили б його на тому ж суку, під яким він стояв, запевняючи, що партизанського штабу в селі немає. Він навіть не згадав би про це: який ще подвиг — просто ожила десь захована в душі “воєнна кісточка”, яка давалася людям не в семирічці чи десятирічці, а одразу на полі бою. Адже і тебе, Старков, і голову ніхто, по суті, не вчив воювати, ви взяли в руки гвинтівки і пішли на фронт. І здорово воювали — такі ж хлопчики, як Димка, Раф і Олег. Отож-то й виявилося, Старков, що немає жодної різниці між тобою і твоїми студентами: бій показав, що немає її. Немає стариків і немає хлопчиків — є мужчини. Перевірку боєм закінчено.

Він підвівся і вийшов із сарая. Дощ вщух, і сіра каламуть хмар розповзлася, оголюючи блякло-голубе небо. Десь у лісі знайомо гурчав “трофейний” автомобіль, і Старков повільно пішов йому назустріч.

ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ (Квітнева казка)

1

Ніч і дощ, ніч і вітер — вологий, пронизливий, немов забутий зимою у цьому наскрізь перемерзлому квітні, у цьому фальшивому квітні, який навіть і не намагається удавати із себе середину весни. Втім, удень ще так-сяк: сонце визирне коли-не-коли, трохи зігріє вітер “помірний до сильного”, а от вночі…

“Ніч ніжна”,— сказав якийсь класик. Щасливчик — він не тюпав чорними калюжами в опівнічному мороці, коли ліхтарі на стовпах — з розумної економії, звісно! — вже не світяться, благенька парасолька потужно вихоплюється з рук, але її піднімальної сили аж ніяк не досить для того, щоб перенести тебе повітрям до самісінької зупинки тролейбуса, та й твоїх сил ледь вистачає, щоб не випустити її у вільний політ. А дощ тим часом нещадний.

До того ж іще одна суттєва незручність: холодно.

Якби були гроші, то чхати тоді на геть усі незручності: тепле таксі — найкращий засіб втекти від стихійного безладдя. Та зарплата очікувалася лише в середу, а півгодини тому настав понеділок, і навіть якщо попоститися кілька днів, то однак на карбованець та дрібні гроші, що є в кишені, до домівки на таксі не добратися. Отак воно: безгріш’я — рід подвижництва…

Вслід за парасолькою Дан вибіг з крутого провулка на Садове кільце і не без зусиль спрямував парасольку до тролейбусної зупинки. Вона була безлюдна, як і та вулиця, незважаючи на ще непізній час, і Дан сумно подумав: а що як тролейбуси вже сховались у свої теплі стійла і чекати їх безглуздо, що перспектив ніяких?

Потрібне було терпіння, і Дан вірив, що володіє ним; вій притулився спиною до дерева, дивився на автомобілі, що зрідка глісерами мчали мілкою річкою Садового кільця. Вона текла повз Дана, повз його крихітну пристань, позначену бляшаною табличкою з літерою Т на ліхтарному стовпі, асфальтовою Волгою вливалася вона в нічний шлюз тунелю, там, удалині, біля Таганки, в яскравий квадрат, трохи приглушений олівцевою штриховкою дощу.

— Давно чекаєте?

Це було слово, вірніше — слова, навіть ціла закінчена фраза з запитальною інтонацією, але вона удалася Дану явною маною, таємничим породженням вітру чи дощу, висловлюючись науковою мовою, аберацією слуху. І все ж він обернувся, визирнув з-під свого розкладного укриття, приборканої парасольки, шукаючи причину слухової помилки. Причина ця — цілком реальна, однак постала вона якоюсь малою на зріст марсіанською істотою в довгополому темному, кольору ночі, балахоні, майже без обличчя, проте Дан все ж помітив очі — чи то вони самі горіли кошачим вогнем, чи то блиснули чимось у них відображеним: може, то фари автомобіля, що промчав, спалахнули в них.

Але було щось таке, що перекреслило вигадану Даном гофманіаду, щось сучасно-раціональне, утилітарно-доцільне, навіть більше — те, що ріднило Дана з цим нічним фантомом: парасолька. Дуже картата, несерйозна, з якимись трояндочками, розводами, і, побачивши її, Дан без суму вгамував уяву, яка розгулялася, і балахон кольору ночі став звичайним модним плащем — з пелеринкою, з пояском, з усім, що належить, а очі очікувально дивилися з-під хустинки, пов’язаної, як її в’яжуть сільські жінки — по брови, щоб дощ не крапав на волосся.

Одне слово, перед Даном стояла жінка, терпляче чекаючи відповіді на своє запитання.

— Хвилин п’ять, — сказав Дан і засумнівався: і справді, скільки він стоїть, підпираючи спиною голу липу? Час збігав, здається, так же повільно, як і асфальтова річка біля низького берега тротуару, він безмірно розтягнувся цієї пустельної ночі, а то і зовсім зник — ніч поза часом. Бо куди ж тоді поділися тролейбуси? Адже розклад в них існує…

— Хвилин п’ять, — сказав Дан. — А може, й більше. Може, цілу годину.

— Ви, напевне, випили? — запитала жінка, але не було в її запитанні звичного презирства до сп’янілого чоловіка, а чулося якесь співчутливе розуміння: мовляв, я прийму ваш жарт, але поясніть мені його підгрунтя, якщо це насправді жарт.

— Випив, — зізнався Дан, — але лишень краплинку, — йому чомусь подобалося відповідати жінці, і жартувати йому теж хотілося, незважаючи на похмуру погоду, швидше наперекір їй. — Зовсім невеличку краплинку червоного вина, але вона змістила моє поняття про час, і хвилина для мене тепер дорівнює годині і навпаки.

Промовив так, послухав себе збоку: ну як?

А виявилося — ніяк.

— Ви дуже твереза, дуже промокла і дуже замерзла людина, — сказала жінка, і в її голосі не було ні усмішки, ні співчуття, лише констатація факту. — Коли доберетеся додому, то негайно прийміть ванну, випийте гарячого чаю і можете дозволити собі кілька краплинок оспіваного вами напою.

Ось вам зручний привід для флірту: ніч, вулиця, ліхтар і двоє — чоловік і жінка, Він і Вона, і Вона не проти підтримати бесіду, спершу легку і бездумну, а що буде потім — не варто загадувати… Але подібна думка видалася Дану оманливою, надто поверховою, порожньою; він відчував, що жінка тільки підтримує розмову — не більше! — і якби на його місці був хтось інший чи інша, все відбувалося б точно так: зустрілися на мить, перекинулися десятком малозначущих фраз і розійшлися, тут же забувши одне про одного. Добра привітність випадкових прохожих — одвічно російська риса, на жаль, нині забута, що навіть викликає часом подив у метушливій міській біганині.

— Я б з радістю прислухався до вашої поради, — усміхнувся Дан, який пом’якшав від власних думок, — але для цього треба спочатку доїхати додому. А тролейбуса немає і не передбачається.

— Чому не передбачається? — здивувалася жінка, і здивування її видалося Дану не удаваним, а цілком щирим. — Зараз підійде.

— Отак і зараз? — Дан все ще намагався жартувати.

Але жінка не сприйняла жартівливого тону.

— Отак і зараз, — серйозно мовила вона. — Заплющіть очі і полічіть до десяти. Ну, заплющуйте, заплющуйте, що вам варто…

Дан послухався. Замружився, міцно-міцно стулив повіки, почав лічити:

— Один… два… три…

На рахункові “дев’ять” жінка — нікому більше! — різко потягла його за лікоть убік від дерева, він не чекав цього, мало не втратив рівноваги, але встояв, втримався на своїх двох, розплющив очі і машинально закінчив:

— Десять!

До зупинки безшумно підплив порожній тролейбус, схожий водночас і на пароплав, і на акваріум, облив водою з-під коліс стовбур липи, де тільки що стояв Дан і звідки жінка передбачливо вивела його, — так буде сухішим.

— Будь ласка, — сказала жінка, — заходьте.

Ніби додому запросила — гостинно і буденно, без будь-якої урочистості, і Дан — от дурень — вимовив розгублено:

— Дякую, — підсадив жінку у тролейбус і зайшов сам.

— Єдиний, — голосно сказала жінка, щоб водій почув її.

— Єдиний, — луною підтвердив Дан.

— Пред’являти треба, громадяни, — прохрипів над ними динамік.

Пред’явили. Сіли поряд — добре, всі місця вільні. Помовчали.

— Вам далеко їхати? — запитав Дан.

— Не дуже, — відповіла жінка. — А вам?

— Мені до Самотьоки.

Знову помовчали. Водій без затримок оголошував зупинки, хтось заходив і виходив, хтось гучно сміявся на задньому сидінні, потім сміх ущух. Дан не стежив за тролейбусним нічним життям, воно пливло немовби мимо нього, не зачіпаючи, навіть не дуже виявляючи себе.

— А що ви так пізно і сама? — запитав Дан, дивуючись з власної нетактовності.

— Справи, — спокійно сказала жінка. — А ви що?

— Я в гостях був. У друзів. У них сину три роки стукнуло, його звати Антін.

— Друга?

— Ні, сина. Друга звати Валерій Васильович. А його дружину — Інна. А його тещу, яка цілими днями сидить з Антоном, звуть Марфа Петрівна.

— Рідкісне ім’я.

— Авжеж… У мене теж рідкісне ім’я. Знаєте, яке?

— Яке?

— Данило. А загальновживане — Дан.

Жінка, уважно вивчаючи, оглянула Дана.

— Щось не так? — запитав Дан.

— Вам, напевно, років тридцять?

— Влучили в “десятку”.

— Тоді всі Сергії та Андрії народжувалися, це тепер мода на старі імена пішла.

— Мій батько цурався моди, але не тікав від традицій. Сам він був Фрол, дід — Гаврило, а прадід — знову Данило.

— Отже, ви на честь прадіда.

— Начебто…

Тут би запитати: а як її звати? Та Дан чомусь не наважувався задавати це найневинніше з запитань, щось стримувало його, а що— сам не відав. Розбалакався він якось безглуздо, не до місця, та й проти волі співрозмовниці. А втім, яка вона співрозмовниця? Що не запитаєш — темнить, сама ні про що не заговорює, не цікавиться, а він тим часом мало не всю свою біографію виклав. А базікало, як відомо, знахідка для шпигуна.

Тепер уже він оглянув “шпигуна” — як вона щойно його поглядом промацала. Нічого особливого: одна з тисячі. Зняла мокру хустку, повісила її на нікельовану трубку над переднім сидінням, розстебнула комір синього — все-таки модного! — плаща. Волосся коротко стрижене — не чорне і не світле, так — ні те, ні се, найпоширеніший тепер колір. Очі, щоправда, великі — карі, вії підфарбовані, а повіки не підведені: немає потреби очі збільшувати, природа і без того постаралася. Ну рот, ніс, щоки. Все в нормі, нічого надприродного, косметики — мінімум. Підсумок: звичайне миловиде личко, яке загубилося б у сотні йому подібних, якби не очі…

Та-а-ак, очі… Але ж було в них щось “таке” — там, на зупинці, у дощовій темряві, щось лякливо дивне — те не привидилося Дану, нічого душею кривити.

— Слухайте, — сказав він рішуче, — можете відповісти чесно на приватне запитання?

— Ну якщо на приватне… — усміхнулася вона, і Дан “дописав” до її портрета усмішку — милу усмішку, м’яку, яскраву.

— Звідкіля взявся тролейбус? Та ще на рахунок “десять”? Я ж, перш ніж замружитися, подивився: його ніде не було видно.

— Чесно? — немов розмірковувала вона. — Та не повірите ви, Данило Фроловичу…

— Щоб мені луснути із страшним тріском, — поклявся Дан.

— Річ у тім, що я чаклунка. Звичайна добра чаклунка.

— І це все пояснення?

— І все пояснення.

Що ж, зрозуміло: на безглузде запитання і безглузда відповідь. Звідкіля взявся тролейбус? З неба впав. Дан його не помітив, а вона угледіла. Ось і все чаклунство. А почуття гумору у неї на рівні, досить пристойне. Варто підіграти дівчині, розстаратися.

— І давно практикуєте?

— У чаклунстві? Та з дитинства, мабуть.

— І великих висот досягли?

— Навряд. А потім я ж не завжди чаклунство творити можу, а лише для доброї людини.

— Отже, по-вашому я добрий?

— Правду кажучи, тролейбус і мені був потрібний. Але ви, схоже, непогана людина, Данило Фроловичу.

— Звідкіля ви знаєте? Може, я тать нічний? Може, я вбив бабусю, обікрав банк і приховуюся від десятьох дружин з малими дітьми?

Не усміхнулася. Жарт не для неї.

— Навряд, Данило Фроловичу.

— Ой, не нарікайте мене так урочисто. Я ж назвався — Дан. Дан, і край. — Тепер, здається, його ніщо не зупиняло: — А ваше ім’я скажете чи приховаєте?

— Навіщо ж приховувати? Олею мене звати.

А тут була іронія — ледь-ледь, якась крихта — у цьому простому “навіщо ж приховувати”. Дан відчував, що він ніяк не може упіймати потрібний тон розмови. То вона донесхочу щира у своїй янгольській наївності, то надмірно серйозна, то іронічна. Чи мила дівчина Оля все-таки дурна, чи вона вправно морочить йому голову, що доводить якраз зворотне — досвідчений розум. Дан не розумів її, сердився через те, а відступати не хотів: зачепила вона його чимось. Може, тролейбусом на рахунок “десять”, а може, очима, що блиснули з-під хустки тоді, на зупинці.

Здавалося б, що простіше: вклонитися і піти в ніч, забути про пригоду, не морочити собі голову. Хіба у нього до цієї Олі проколів не було? Були проколи, не всім жінкам він подобався, особливо спочатку. Відчував він їхній прихований опір — опір розмові, навіть запитанню якому-не-будь найпростішому — відступав, не ліз напролом, та, втім, і не належав до щасливої категорії хлопців-професіоналів, для яких будь-яка жінка передусім привід перевірити свою “невідхильність”. Дан важко знайомився, навіть коли його знайомили спеціально, а таке траплялося неодноразово: дружини друзів не люблять неодружених, шукають їм незаміжніх подруг, звичайно ж, “занадто цікавих”. Було, було, походжав він на оглядини, і не завжди, до слова, вони закінчувалися безрезультатно: ченцем-схимником Дан себе не вважав, а навпаки, позираючи раз у раз у дзеркало, бачив там орла-гренадера — в батька, в діда, в прадіда, — і зростом бог не образив, і іншими статями, і якась голова на плечах є. Але в голові цій якраз гальмівний пристрій добре загвинчено. Він і тепер підказує: пригальмуй, Дан, із шкури не лізь. Що ти знайшов у цій Олі?

— Наступна зупинка — Самотечна площа, — захрипів динамік.

— Вам виходити, — швидко сказала Оля.

— Я вас проведу, — із ввічливості, із ввічливості: ти ж — джентльмен, Дан.

— Ні в якім разі. Мене не треба проводжати, я цього не люблю.

— Але Олю…

— Мені від зупинки два кроки. Ну я вас прошу…

Дан підвівся. Він уже прийняв рішення: попрощатися і піти. Завтра понеділок, важкий день, знову робота, репетиція з ранку, нервування у главку, треба виспатися і піднятися із свіжою головою по можливості. Отже, попрощатися і піти…

— Шкода, Олю. Невже так і не побачимося більше?

— Чому не побачимося? Я ж чаклунка, а чаклунки не кидають добрих людей.

Знову сміється? Хто її розбере…

— Я можу вам подзвонити?

— Краще я вам. Скажіть номер.

— Я запишу, — Дан миттю забув про тверде рішення “попрощатися і піти”, гарячково вихопив із кишені плаща записника, вирвав звідти аркушик, поквапливо надряпав — тролейбусом гойдало — номер. — Візьміть, я чекатиму.

Не обертаючись, він пробіг порожнім салоном, вистрибнув на вулицю — в ніч, у дощ, у вітер, зупинився: мимо проплив тролейбус-акваріум, за склом легко усміхалася Оля. І Дан заусміхався, так і стояв, усміхаючись, дивлячись услід акваріуму, навіть дощу не помічав. А коли помітив, витер обличчя долонею, збагнув: ой лишенько, він же парасольку в тролейбусі залишив, добру японську складану парасольку, повісив її на спинку сидіння, бовдур, заговорився — і забув…

Ну то й дідько з нею, з парасолькою.

2

Дан сидів верхи на моноциклі і кидав п’ять кульок. Моноцикл — по-російському, одноколісний велосипед, споруда вкрай незручна, навіть більше — безглузда. Стирчиш на вузенькому сідельці, соваєшся на ньому безперервно, перебираєш ногами на педалях, щоб не впасти носом на підлогу, утримати хитку рівновагу. Щоправда, можна щосили крутити педалі й їхати по прямій чи по колу, розсипати усмішки праворуч-ліворуч, тріумфуючим виглядом стверджуючи, що задоволення від їзди — незвичайне. Так і треба діяти, якщо ти артист цирку, коли ти виїхав на манеж на одноколісному монстрі, щоб веселити найшанованішу публіку, щоб — боронь боже! — не примусити її подумати, що тобі важко чи страшно, — ні, навпаки, ти зобов’язаний показати, який ти спритний, умілий, веселий і легкий, який прекрасно наїжджений твій моноцикл, як метко ти кидаєш свої кульки, що немов прив’язані невидимими нитками до твоїх магнітних долонь.

Дан вважався в цирку непоганим жонглером до недавнього часу. Він виконував салонний номер: тростина, котелок, монокль, запалена сигара, носова хустинка, краватка-метелик — все це літало у нього вгору-вниз зовсім недбало, ніби між іншим, а він, у фраку і штиблетах-лакишах, — ресторанний лорд — ловив цей крам на льоту руками, оком, кишенею — відстовбурченою, природно, і… ох, так: ще губами — сигару, і палив, пускав дим кільцями, лівою рукою у білосніжній рукавичці нахиляв котелок, дивився на глядачів крізь просте скло монокля, приймав оплески. Парад-аллє!

Однак набридло.

Одноманітність набридла, власний набриолінений вигляд провінційного кампіра, млосного кумира офіцерських дружин, набридли предмети туалету, які безперервно літали.

А якщо відверто, то сам Дан себе добрим жонглером не вважав, не вірив собі. Багато чого, знав, йому бракувало. Куражу циркового, коли кожний виступ як прем’єра, як бенефіс — це з артистичного ряду порівнянь, а коли взятися за загальнолюдський ряд — як перше побачення, як весільна церемонія, як, зрештою, перша шлюбна ніч. Одне слово, повертаючись до суворої прози, кураж — це постійне хвилювання, постійна напруга, настрій ось який: ступиш — і полетів. А Дан не вмів літати. Дан умів працювати. Добротно, на совість, професійно, але — без куражу.

А ще йому бракувало терпіння. Цирковий жонглер повинен бути стоїком. Якийсь класик сказав: “Талант — це терпіння!” Інший додав: “Талант — це праця!” Задовго до них російський мужичок вигадав хитромудру приказку про працю та терпіння, які все на світі здолають. Схоже, що той мужичок був знайомий із талановитим жонглером, якось втомився спостерігати за його багатогодинною роботою, а із втоми мудру думку афоризмом і вибудував.

Жонглер прокинувся — кидає кульки чи що там ще у нього під рукою. Поснідав — кидає. На репетицію прийшов — знову, природно, кидає. Пообідав — кидає. Перед сном — кидає. Якось Дан побачив зворушливу картину. Його друг Коля, жонглер від бога, один із найкращих у світовому цирку, сьорбав щі в цирковому буфеті. У правій руці в цього була ложка, перед очима, покладені на сільницю — “Три мушкетери” безсмертного Дюма-батька, а лівою він машинально кидав два тенісних м’ячики.

Два м’ячики однією рукою — гра для дітей молодшого віку.

— Нащо тобі ця морока, Кіт? — запитав його Дан, який зайшов до буфету попоїсти тих самих щів. — Два м’ячики нічому не сприяють: ні добротному травленню, ні зростаючій майстерності. Кидай три, у гіршому випадку.

Друг Коля упіймав свої м’ячі, відірвався від ложки і “Трьох мушкетерів”, сказав серйозно:

— Три не можу. Пеки що. У миску, дідько забирай, падають. Люська, дружина, лається: масні плями на сорочці, щі бризкаються.

Великий Цезар умів водночас писати, читати і розмовляти з підлеглими. Великий Коля вмів водночас обідати, читати Дюма і жонглювати. Третій м’яч відвертав його увагу або від книги, або від щів, та Коля ніколи не зупинявся на досягнутому.

Дан прийде в манеж, покидає годин зо три, спітніє до ребер:

— Вітаю, Кіт, я — в душ.

А Коля працює у швидкісному темпі з шістьома булавами, регоче, кричить услід:

— Слабачок ти, Дан. Роби, як я — знаменитим станеш!

Дан не зумів стати знаменитим, як Коля. Терпець увірвався. Та й швидко набридло йому одне й те ж, тому і вліз він тепер на моноцикл, вирішив попробувати себе в іншому амплуа. Осів на репетиційному періоді в московській студії в Ізмайлові, потихеньку готував новий номер.

— Легкої доріжки шукаєш, — сказав йому нетактовний Коля. — Сядеш на моноцикл — будь-яку халтуру публіка спустить. Як же, як же: на цій тичці і сидіти нескладно, а він — герой! — ще й кидає щось там. І ловить коли-не-коли.

— А якщо я постійно ловитиму?

— Бре-шеш, Данило, кому баки забиваєш? Немає жонглера, який би не сипав. Ти скільки кидати станеш?

— П’ять — шість.

— Булави?

— Булави, кільця, м’ячі.

— Не розмазуй картинку, Данило, залиш три булави, та тільки працюй як на землі, щоб їх видно не було, щоб вони вихором летіли, щоб дурень глядач забув про твій брусок під сідницею. Ідею схопив?

Ідею Дан схопив, непоганою здавалася ідея. Три булави Дан кидав майже віртуозно, у доброму темпі, із двох рук, каскадом, з-за спини, з-під ноги — як завгодно! — і темп, темп, темп. Щоправда, коли стояв на одному місці. Якщо починав рухатися манежем — темп губився, і пояснити цей феномен Дан не міг. Здавалося б, усе навпаки повинно вийти, проте ні, не виходило. А що на моноциклі буде? Поки на ньому міцно сидіти налаштуєшся — сто мозолів на сідниці наб’єш. Ну то й що? Скільки не набив — усі його, зате сидить “на палочці верхи” як влитий. І кидає, кидає, доки терпіння вистачить.

З ранку вистачало. Годину розкидувався, весь змок.

Тіль сказав:

— Перепочинь, бідолаха.

Дан погодився. Він взагалі легко погоджувався відпочити, а тут режисер номера особисто дозволив.

— Погано у тебе п’ять іде, — сказав Тіль.

— Без тебе знаю, — огризнувся Дан.

Дан — не Коля і тим більше не Цезар. Він не вмів робити дві складних справи разом: сидіти і кидати п’ять предметів.

— Три я освоїв у самий колір.

— Три — мало, — ліниво протягнув Тіль, з пристрастю оглянув свої руки — пещені довгопалі долоні, доглянуті нігті, на безіменному пальці правиці — перстень з агатом. А в середині агата — перлинка білою краплею. Любив себе Тіль, пестив, ніжив, навіть нервувати собі не дозволяв. — Три — фуфло.

Сказав — і край. Пояснювати — надаремно витрачати нервові клітини, які, як відомо, не відновлюються. Тіль ніколи їх не тратив, навіть у ті билинні часи, коли працював партерним акробатом, сплигував “верхнім” у колону з чотирьох. Дан тоді ще не народився, напевне. І ніхто не народився. Так ніхто і не відав, скільки років Тілю. Може, шістдесят, а може, всі сто. Агасфер.

До речі, чому він — Тіль? У смислі — Уленшпігель? На погляд Дана, нічого спільного: гумору ні на гріш, войовничості ніякої. Правду він шукати не любить, вважає, що вона, правда його люб’язна, сама з’явиться, коли її час настане. Та й яка Тілю правда потрібна? Тиха, рівненька, щоб не тривожила, не хвилювала, не виводила його із стійкої рівноваги.

Ходить чутка, що Тіль — то прізвище. Мовляв, він француз, голландець чи італієць, чиї пращури прибули в Росію у скрипучому возі Мельпомени, а потім якось відстали від нього, осіли на російській ниві, натуралізувалися. Давним-давно, кажуть, це сталося. За царя Гороха.

Але оскільки Тіль — прізвище, то що за ім’я-по батькові він носить? Цього Дан теж не відав. Завжди Тіль був тільки Тілем і ніким більше, і всі в цирку — від малого до великого, від позаштатного уніформіста до народного артиста — називали його саме так і лише на “ти”. І він усіх на “ти” величав. Від народного артиста до позаштатного уніформіста.

Тепер він сидів у манежі біля бар’єра на складаному рибальському стільчику, який завжди носив з собою у портфелі (о, портфель Тіля! Йому треба співати особливі саги — його старожитності і місткості, де з незапам’ятних часів уміщувалися сценарії впереміш з термосом і бутербродами, складаний стілець і складана парасолька, антикварні книги і повний манікюрний набір, якому заздрило не одне покоління циркових талантів), сидів він спокійнісінько, витягши худі ніжки, і штани його були ідеалом прасування, а чорні напівчеревики сяяли дзеркальною ясністю, незважаючи на дощ і болото. Втім, ясність ця дивувала найменше: Тіль носив калоші — це в другій половині двадцятого століття! — і вони найакуратнішим чином примостилися біля алюмінієвої ніжки стільчика.

— До речі, Данчику, — сказав Тіль, виймаючи з нагрудної кишені пилочку для нігтів і проводячи нею по відполірованому нігтику на мізинці: щось там його не влаштовувало, якусь шерехатість виявило його прискіпливе око: — Тобі якась шантретка дзвонила.

Дан зліз з моноцикла, сів на бар’єр, масажував зап’ястя, слухав Тіля напіввуха.

— З чого ти взяв, що шантретка? І чому шантретка, а не шатенка?

— Любий Данчику, відповідаю в міру надходження запитань. Відповідь перша: за голосом, голос у неї шантретистий. Відповідь друга: так куртуазніше.

— А в білявок, виходить, голос білявіший?

— Точно так, Данчику, ти піймав саму суть. А в брюнеток, дозволю собі доповнити, брюнетистий голосок, Данчику, і це жахливо, жахливо, повір старому Тілю.

— Не любиш брюнеток, Тілю?

— Боюсь, Данчику. Вони всі — вампіреси. Накинуться, закусають, з’їдять без солі.

— І калоші?

— Калоші не стануть, Данчику, вони скриплять неприємно. У мене від цього скрипіння мурашки по тілу.

— Якщо мурашки, треба в лазню, — невдало поглузував Дан. Втім, тепер йому було байдуже, як глузувати: руки поболювали — чи то старий перелом на непогоду давався взнаки, чи то крепатуру заробив, м’яз потягнув. — Так що то за шантретка, з’ясував, Тілю? Ти ж не міг не з’ясувати, ти ж допитливий.

— Ти груба і некультурна людина, Данчику, і тому погано кидаєш пять кульок — немає в тобі легкості, немає і не з’явиться. Вона дається лише натурам, які все тонко відчувають.

— Як ти?

— Саме так, мон шер. І тому я дозволив собі запитати у шантретки її позивні, бо не хотів тебе хвилювати, примушувати думати про те, хто б це міг тобі дзвонити. У неї прекрасне ім’я, Данчику, тобі дуже підфортило: її звати Олею. Вслухайся: О-ля! Поема екстазу, Данчику, повір старому Тілю.

Оля? Яка Оля? Дан першої миті навіть не збагнув, що це може бути учорашня тролейбусна чаклунка, а коли зрозумів, що це вона, ніхто інший, вона одна — Оля, то зістрибнув з бар’єра, рвонув до виходу і… пригальмував: куди ж бігти? Телефону її він не знає, як кажуть, зв’язок односторонній.

— Коли дзвонила?

— Годину тому. Ти тільки-тільки вмостився на моноцикл. А я мимо апарату йшов і трубочку у вахтера перехопив.

— Що ж ти мене не покликав, бісів відьмак?

— По-перше, я не бісів відьмак, а твій режисер. — Тіль покінчив з мізинцем і заховав пилку в кишеню. Він не ображався на Дана і ні на кого ніколи не ображався, можливо, тому, що беріг свої дорогоцінні нерви, та й сам він лише зовні мав вигляд велемовного і куртуазного, а то іншого разу так обізве, що навіть звичні до всього циркові дами вуха затуляють. І все, помітьте, спокійно, на понижених тонах — нібито і не образив. — І якщо ти, Данчику, бездара жалюгідна, будеш мене огуджувати, все життя на репетиційному просидиш. Повір старому Тілю.

Старому Тілю вірити було варто.

— Вибач, Тілю, погарячкував, — сказав Дан. — І все-таки чому ти не покликав мене до телефону?

— Тому що бачив: працюєш. І начебто з бажанням — рідкісний випадок. Не став відривати, а чемненько попросив Олю передзвонити через годину. Вона в тебе точна?

— Не знаю, — сказав Дан, — ще не випадало перевірити.

— Дякуй Тілю, він тобі створив таку можливість перевірити.

І в цей час, наче в детективі чи — навпаки — у вагомій комедії ситуацій, до зали зазирнув вахтер:

— Даниле Фроловичу, вас до телефону.

Дан перемайнув через бар’єр, побіг до дверей, а Тіль, як завжди, кинув йому у спину:

— Дивовижна точність!

Дан обережно, немов боячись упустити, взяв трубку і проказав у неї казенним голосом:

— Слухаю вас.

— Здрастуйте, Дан, — шантретисто сказала трубка. — Це Оля, якщо ви мене пам’ятаєте.

Класична форма порожньої ввічливості! Невже вона вирішила, що Дан міг її забути з учорашнього вечора — просто за часом, без урахування того незрозумілого і дивного враження, яке вона справила на нього.

— Я вас пам’ятаю, Олю.

— А мені здалося, у вас погана пам’ять.

— Чому?

— А парасолька?

Тут у Дана сам по собі з’явився геніальний, як на його погляд, хід.

— Я її навмисне залишив.

— Навмисне?

— Звичайно. Просто так ви могли б і не подзвонити, а не повернути чужу парасольку — совість не дозволила б.

— Я могла б її здати у бюро знахідок.

— Не могли. Де гарантія, що я б про це здогадався? А отже— прощавай, парасольочко…

— Ну гаразд, не в бюро, то в міліцію. Там би вас знайшли.

Тут вона непогано викрутилася. Думай, Дан, воруши звилинами…

— Вперше бачу чаклунку, яка звертається по допомогу до міліції.

Засміялася. Цікаво, що б сказав Тіль про її сміх? Якого він кольору?

— Переконали. То як мені віддати вам парасольку?

— Що за питання? Тільки особисто. Не на пошту ж іти чаклунці.

— Згодна. Ділове спостереження. Ви, виявляється, великий знавець життя і звичаїв великого світу магії.

— На тім стоїмо, — згодився Дан. — Що ви робите сьогодні ввечері?

Краєм ока він подивився на вахтера, який щосили прагнув видаватися індиферентним. А може, і справді, начхати йому було на галантні потуги якогось жонглера: скільки при ньому по цьому бувалому, з усіх боків скотчем заклеєному телефонному апарату побачень призначено — не перелічити. Набридло вже, певно, вахтерові: цілий день одне й те ж…

— Я вільна.

Яка вона прекрасно проста, подумав Дан. Ніякої гри, жодної манірності: мовляв, не знаю ще, стільки задумів, треба почекати, подивитися в записник…

— Тоді я вас зустріну на Самотьоці, на зупинці. Ну де я зійшов, гаразд?

— Гаразд. Я звільнюся о шостій.

— Отже, о пів на сьому?

— Я встигну.

— До вечора.

— До побачення.

Короткі гудки: ту-ту-ту. Поклала трубку. Дан трохи послухав їх і теж поклав трубку на важіль.

Тіль сидів на стільчику у тій же позі рибалки-сибарита, тільки замість ставка перед ним був розстелений брудно-малиновий килим репетиційного манежу. На манежі осиротіло лежав покинутий Даном хромовий моноцикл.

— Поговорив? — запитав Тіль.

— Поговорив.

— Приступай до діла.

— Мені у главк треба, — спробував відкрутитися Дан.

— У главк тобі треба до другої. А тепер, — він витягнув із кишені жилетки плоский срібний годинник, цокнув покришкою, — тепер, мон шер Данчику, лише десять хвилин на дванадцяту. І тобі доведеться попріти як мінімум одну годину і п’ятдесят хвилин. Повір старому Тілю.

Що робити? Довелося повірити…

3

А потім, як у священному писанні, був вечір і був ранок. Ранок похмурий, сірий, брезентовий, як штани у пожежника (звідки жарт?), штрихований дощем висів за немитим склом вікна, тоскний довгий ранок, що викликає головний біль, приступи гіпертонії і чорної меланхолії, а по-науковому — нервової депресії.

Але все це в інших, тих, що здоров’ям скривджені. Тиск у Дана тримався дитячий, головним болем не страждав, а чорна меланхолія виражалася завжди однозначно: не хотів іти на репетицію.

Лежав під ковдрою, тягнув час, оглядав своє небагате однокімнатне господарство.

Оля запитала вчора ввечері:

— Ви часто виїжджаєте з Москви?

Відповів звично, не замислюючись:

— Частенько… — проте поцікавився: — Як ви здогадалися?

— Помітила. Житло виказало. Коли в ньому мало живуть, воно мов виморожується, застигає. Начебто все чисто, все на місці, а холодно.

Точне спостереження. Дан помічав це і в своїй квартирі, коли повертався з гастролей, і в квартирах друзів — елегантних, зі смаком обладнаних від підлоги до стелі, з дорогими меблями і блискучими люстрами, з натертим паркетом і кришталем, що дзвенить за товстими стеклами гірок. Чомусь артисти цирку з усього “виставочного” посуду надають перевагу саме кришталю. Можливо, тому, що він такий же холодний, як і їхні спорожнілі квартири?

Втім, він сам сидить удома вже четвертий місяць.

Оля сказала:

— Сидите? — посміхнулася. — Мабуть, точно так. Не живете — ночуєте…

Все правильно. З раннього ранку— студія, Тіль, булави, моноцикл. Потім — майстерні, де шиють новий костюм для нового (чи буде він?) номера. Потім обов’язково — главк, де начебто і немає для тебе ніяких термінових справ, проте бути там необхідно, варитися в кислому соку циркових пліток, розмов, передбачень, задумів і домислів: хто де гастролює? Хто куди їде? У кого номер пішов, а хто атракціон “залудив”? Хто одружився? Хто розлучився? Хто зійшовся? Де? Коли? Як? З ким? Чому? У кого? — тисяча порожніх відомостей. Клуб, а не заклад. Але ж тягне, щоденно туди тягне, наче якщо не підеш — щось загубиш, чогось не з’ясуєш, не повернеш найважливішого, найголовнішого.

А ввечері гості. Чи ти в них, чи вони в тебе — чергування за опівніч, у столиці, мов на гастролях, у циркових гардеробних чи в готельних номерах після вечірньої вистави, і ті ж розмови, ті ж запитання-відповіді, сотні разів жувані-пережувані, переварені, за день набридлі. Дану у Москві легше: у нього є друзі поза цирком, а отже, поза професійними інтересами. Можна хоч душу відвести, на вечір забути про гіпноз манежу. І тільки перед сном викроюєш час — почитати. Скільки йому залишається? Кіт наплакав, а ця тварина скупа на сльози. Стосик журналів, регулярно купованих у кіоску Союздруку (знайома кіоскерка залишає всю “товсту” періодику), лежить непрочитаний, тому що на сон грядущий витягуєш з полиці знайоме, читане-перечитане, звичне, заспокійливе і — ось парадокс! — завжди хвилююче. А періодику Дан на гастролях “добирає”: свою бібліотеку в артистичний кофр не засунеш: і місця мало, і книги шкода — адже дорога є дорога!

Погодився тоді з дівчиною Олею, тролейбусною провидицею, не без суму погодився, навіть з образою на провидицю: все вона відає, все помічає, комп’ютер — не людина.

— Ви маєте рацію, Олю, все у мене в квартирі на-півдохле.

А вона візьми та й скажи — ображеним на втіху, скорботним на радість:

— Не все. Книги живі. Видно, що їх читають і цінують. Ви хто за професією?

Виграшне для Дана запитання.

— Цирковий артист. Жонглер.

Тут, як це буває завжди, дівчата-красуні, душеньки-подруженьки повинні ахнути, ручками сплеснути: як цікаво! Скільки романтики! Цирк — це вічне свято! І посиплються запитання — одне дурніше за одне: у яких країнах побували? Скільки циркачам платять? Чи правда, що вони щоденно ризикують смертельно? Та хіба Дан ризикує з його булавами і кільцями… Хоча ризик, звичайно, є: гепнешся з моноцикла, не встигнеш зібратися, прийдеш на килимневдало — можна, наприклад, і руку зламати.

Та цього не сталося. Оля не ахнула, не сплеснула руками, дурних запитань не задавала. Вона лише кивнула згідливо, взяла до відома інформацію, але Дан побачив — чи то, може, йому здалося? — у її побіжному косому погляді, навіть не погляді — промайні, миттєве здивування. Побачив Дан і розтлумачив його по-своєму: дивно — жонглер і книги читає! Бути того не може! Сірий, личаковий, з пикою свині…

Що, по суті, відбувалося? Дан відчував глухе роздратування проти Олі, навіть не роздратування, а якийсь внутрішній опір тому явному почуттю симпатії, яке вона викликала до життя і яке все ще жило в ньому, — незрозуміле почуття, нічим не поясненне, не підкріплене. Але сам же аналізував — десь у мозку працювала лічильна машина: а нащо упиратися? Що вона поганого сказала? Нічого… А погляд? Видалося Дану, настороженому, як звір перед дресирувальником. Дивна річ: коли Дан потрапляв у чужу компанію, де збиралися люди, далекі від цирку, він завжди так насторожувався, наче відчував якусь неповноцінність перед усілякими там фізиками-ліриками. Потім вона, звичайно, минала, оця його неповноцінність, а спочатку… Ох, як він заздрив у такі хвилини другу Колі, який не страждав різними “інтелігентними комплексами”, упевненому і сильному Колі, чий внутрішній світ не похитнути жодними косими поглядами — фортеця, а не світ. Коля вмоститься за столом, як почне анекдотами сипати, а то схопить з п’ять тарілок зі столу і давай жонглювати, на жах хазяйки — знай, мовляв, наших! — зірве оплески, звичні для нього, як щі в буфеті, і ось уже фізики-лірики йому в рот зазирають, слухають, розвісивши вуха, як він в Америці з мільйонершами сухий мартіні, побившись об заклад, сьорбав — хто кого переп’є, а де-небудь в Австралії метав бумеранг “класно”, на заздрість аборигенам. А фізики-лірики цілими днями сидять за столами та синхрофазотронами і далі за свої розложисті вуха ні дідька не бачать.

— Я для них хто? — запитував він. — Людина з іншого світу. Чий світ кращий? Зрозуміла річ — мій. Ось я їм про те і тлумачу в силу можливості.

Годі й казати, сили у Колі — донесхочу. Дану бодай би дещицю її.

А Оля ніби підслухала думки Дана. Запитала, як пояснила недавній погляд:

— Може, ви теж чаклун?

— Це як?

— Коли ви умудрилися бібліотеку зібрати? Та ще таку багату…

Сказала — і бальзам на душу. Ні, любий Дан, псих ти ненормальний, закомплексований, час тобі путівочку в інститут імені доктора Ганушкіна вибивати — у відділення суміжних станів, де такі ж нервові пришелепи в баєвих піжамах фланірують, седуксен ковтають і боржомом запивають. Олине запитання законне і здивування цілком поясненне.

— По містах і селах підбираю. Книгарні скрізь є, а в них працюють тьоті, в яких діти цирком марять.

Посміялася. Пройшлася повз стелажі, провела кінчиками пальців по корінцях книг, немов приласкала. Обернулася:

— Хочеться мені вам приємне зробити.

Це вже цікаво.

— Що саме?

— Чи існує книга, про яку ви мрієте?

Безглузде запитання: таких книг десятки. Хоча, до речі…

— Є така.

— Зайдіть завтра у Будинок книги.

— І що буде?

— Щось неодмінно й буде.

Тепер Дан посміявся — із чемності: чесно кажучи, жарту не зрозумів, складно жартує дівчина Оля, не збагнути цього розумом бідному жонглерові.

А тим часом пора вставати, пора робити зарядку, пора відчиняти навстіж вікно, впускати у напівтемну кімнату холодний і сирий ранок. Ох-ох-ох, гріхи наші тяжкі, нехай буде проклятий той, хто вигадав слово “режим”, яке аж скрегоче залізом.

Однак підвівся, зробив, відчинив, впустив. Умився, посмажив яєчню. Що за життя: ввечері — яєчня, вранці — яєчня. Друг Коля радив:

— Одружуйся, Дан, неодмінно одружуйся, але бери дівчину з кулінарного технікуму з обіднім ухилом. І найкраще— сироту дитбудинківську. Вона на тебе молитися буде, пилинки здуватиме, а вже від’їсися…

Люська, Колина дружина, готує дуже смачно, але у неї є старенька “сталева” мама, з якою Коля перебуває “у стані війни Червоної і Білої троянди”. Так він сам каже, користуючись напівзабутими шкільними знаннями. Хоча ні він, ні “сталева” мама нічим не нагадують цю квітку. Хіба що шипами.

А яєчня — то вершина кулінарної думки Дана. Учора під час розмови він раптом спохопився:

— Ви ж з роботи. Голодні, мабуть?

Вона засміялася:

— Дуже.

— Я зараз приготую. Тільки, крім яєць, у мене нічого немає їсти…

Наче якби у нього виявилося м’ясо, то він негайно печеню чи біфштекс створить! Але Оля не ламалася.

— Мені дуже до вподоби яєчня. Смажте. Коли-небудь потім я прийду раніше і наготую різних смачних страв.

Прекрасна перспектива! Дай, грішний, любив смачні страви, та ще й натяк Олі на “потім” — він чогось та вартий?

Їли із сковорідки — гарячу, що потріскувала, плювалася жовтим маслом, дзвінко хрумкали редискою — ще пустотілою, весняною, привезеною на московські ринки вусанями з півдня, запивали “Мукузані”, що трошки підкисло, виявленому в холодильнику, хоча за всіма відомими Дану світськими правилами червоне вино аж ніяк не пасувало до їхньої нехитрої їжі. Та й яка різниця — пасувало чи ні? — якщо їсти хотілося неймовірно всупереч здоровому глузду. Ну з Олею все зрозуміло, вона щойно з роботи, обідала давно, а Дан усього за годину до побачення залишив затишну їдальню неподалік від циркового главку, де, здається, від’ївся за весь день своєї біганини. А може, почуття голоду — річ заразна? Чи чаклунка Оля здатна випускати невідомі науці флюїди, які змушують Дана відчувати те ж, що й вона, хотіти того ж, що й вона?

Чаклунка… Рідкісна у нинішній час професія. Далеке середньовіччя, час розквіту чародійства і чаклунства однак призвели до захиріння цю могутню професійну касту. Одна найсвятіша інквізиція дуже добре постаралася і досягла успіху в тому. Та от з’явилася все ж одна — з тих, що нині вимерли, пробує свою забуту могутність на звичайному радянському жонглері. Виходить? Щось не швидко…

Згадав ще: виходили з дому, проводжав він її до тролейбусної зупинки, запитав — швидше з чемності, ніж за усвідомленим бажанням — про наступну зустріч. Отримав лаконічну відповідь:

— Здзвонимося.

— Я — вам?

— Ні, я — вам.

— Я буваю у студії з десятої до другої щоденно.

— Подзвоню.

— Коли? — звичка вимагала наполегливості.

— Завтра чи позавтра.

— Шкода, що вдома немає телефону: сидів би і чекав дзвінка, нікуди б не ходив, навіть шию не мив би…

— Шию — це найголовніше… А вам що, не ставлять телефон?

— Обіцяють.

— Обіцяного три роки чекають, пам’ятаєте?

Прикинув у думках, засміявся:

— Якраз три роки і минуло.

— Значить, поставлять.

— Коли?

— Завтра чи позавтра.

Одноманітна дівчина Оля, вже вдруге за шаблоном відповідає.

— Хотів би повірити…

— А ви вірте мені. Я ж чаклунка.

Та яка, в дідька, чаклунка! Голився у ванній, дзижчав “Харковом”, аналізував від нічого робити. Хто вона — Оля? Відповідь — ніхто. Не знає він про неї анічогісінько: ні професії (якщо не вважати її чаклунства), ні адреси, ні як її по батькові, ні прізвища. Якщо за анкетою, то ні віку, ні сімейного становища, ні національності, ні приналежності до військової служби. Хоча останнє і знати ні до чого. А її вдача? Відповідь — ніяка. Не виявив вій у ній вдачі, не відкрилася вона ні в чому. Інтереси? Невідомо. Звички? Таємниця. Уподобання? Імла. Ось яєчню з’їла, та ще натякнула, що готувати може. Чаклунка — кулінар за сумісництвом на півставки. Ну, і до книжок з пієтетом ставиться — це вже приємно. А ще що? Відповідь — нічого більше. Таке собі середньостатистичне невідоме у спідниці. Середньогарненька, середньобалакуча, середньовесела, середньожвава. А може, і справді вона із середніх віків? Ідіотський каламбур, треба буде Колі його подарувати, він збирає — для усіляких застіль: а раптом удасться до місця вкинути.

Отже, середня.

Вимкнув бритву, побризкав фізіономію лосьйоном, подивився на себе в дзеркало: хлопець як хлопець, козак, орел хоробрий. Чи навпаки, не пригадати. Коля скаже:

— Таких, як ми, двоє на мільйон. Цінуй себе, старий, на дрібниці не розмінюйся.

Коля, звичайно, помре не від скромності, але в середньому— знову “в середньому”! — він має рацію: чого ти зачепився за що середню дівчину? Ну, припустимо, не він зачепився, а вона за нього: хто кому дзвонить? Гей, Дан, хоч сам перед собою не хитруй: ось якби ти мав номер її телефону, то з ранку диск накручував. А учора: тільки-но вахтер покликав, рвонув з манежу так, що мало Тіля з ніг не збив.

Щось тут є незрозуміле — і в її горезвісній “усередненості”, і в твоєму ражі. Таємниця якась. Чаклунство — то радість неуків.

Що ж, поживемо — побачимо.

4

Жив Дан на Жовтневій вулиці, неподалік від архітектурно-знаменитого театру, що являв у плані — з висоти, для допитливих птахів — п’ятикутну зірку. Чотирнадцятиповерхове житло Дана, навпаки, мало вигляд архітектурно-тоскний: блочна сірникова коробка з брудно-білими кишенями лоджій. Тьмяна — п’ятнадцятисвічкова, най-економніша! — лампочка-лампадка біля ліфтів, вузькуваті короткі прогони сходів з ліричними освідченнями на стінах, писаними шкільною кольоровою крейдою, третій поверх, оббиті сірим дерматином двері з цифрою 21 — “очко”, як частенько говорив Дан своїм знайомим, твердо вважаючи, що картярські поняття найнадійніші, якщо треба вбити у пам’ять номер квартири.

Поспішаючи в студію, Дан за звичкою засунув на бігу палець у круглий отвір поштової скриньки — чи немає чого? — і намацав якийсь папірець. Затримався, пошарудів ключиком, дістав листівку. Районний телефонний вузол сповіщав тов. Шереметьєва Д.Ф., тобто Дана, Данила Фроловича, — що йому дозволено установку телефону і що йому, тобто тов. Шереметьєву Д.Ф., належить зайти на вищеназваний вузол і заплатити за вищеназвану установку. І внизу — кульковою ручкою — номер його майбутнього телефону. Слів немає, який прекрасний, який зручний номер, як легко запам’ятовується!

До речі, Дану тепер будь-який номер видався б найпрекраснішим: дуже вже він зрадів. Дуже-дуже. Скільки ходив “по інстанціях” — усе надаремно: немає можливості, відповідали “інстанції”, канали перевантажені, ось побудуємо нову АТС, тоді… А коли “тоді”? Дан уже і не сподівався, а тут маєш: квітневий подарунок. Ні, братці, є справедливість на білому світі, і торжествує вона всупереч невірі тих, хто втратив надію.

Природно, Дан тут же згадав учорашню розмову з Олею. Вона звідкись дізналася про листівку? Бачила листоношу? У п’ятнадцятисвічковій імлі угледіла в скриньці “щось таке, що біліло”? Та дурниці, дурниці, вона навіть номера його квартири не знала, доки Дан не підвів її до сірих дверей з картярською цифрою на косяку.

Дурна думка: а раптом вона, перш ніж на побачення заявитися, все про нього вивідала, всі таємниці?

Думка наскільки дурна, настільки безглузда. Де вивідала? У відділі кадрів главку? У правлінні ЖБК? У відділенні міліції? Нісенітниця якась. І звичайно, не забула дзвякнути на АТС, з’ясувати про телефон: коли поставлять та який номер визначать. Це вже звичайне марення, певний вид манії переслідування, якою Дан досі не страждав, не було тому прикладів. А тепер з’явилися? А тепер з’явилися. Інфернальна діва-вамп переслідує бідолашного циркача за завданням розвідки, ну, скажімо, парагвайської. Вони хочуть вивідати державний секрет рівноваги моноцикла під худою сідницею Шереметьєва Д.Ф. Жах, який жах…

Треба буде повідомити Олі про телефон, коли вона подзвонить у студію, — з вдячністю повідомити, з найнижчими уклонами і розшаркуванням: дякую, мовляв, мила благодійниця, за виявлену турботу, без вас, як тепер зрозуміло, нічого б цього не сталося…

На телефонному вузлі, як сказано у листівці, майбутніх абонентів приймають після п’ятнадцятої нуль-нуль, так що репетицію Дан не пропустить, не стане засмучувати старого Тіля, покидає свої п’ять булав, тим більше що настрій у нього відмінний. Друг Коля твердо вважав, що якість роботи прямо пропорційна настрою.

— Якщо мені добре, — казав він, — я тобі жодного звалу не зроблю, номерок так виконаю — публіка сльозами вмиється. Від щастя і захоплення. А коли на душі погано, вважай, завали підуть, почнеш “сипати” на килим.

— Щось ти рідко “сиплеш”, — зауважив Дан. — Завжди в настрої?

— Ще б пак! Як юний піонер.

— А якщо з Люською перед роботою посварився? Не буває такого?

Ущипливе запитаннячко. Люська — жінка сварлива, галаслива, що не по ній — тут же посудом кидається. А Коля сидить, стелю роздивляється, на “літаючі об’єкти” аніякісінької уваги, чекає: пожбурляє Люська посуд, заспокоїться, ще й вибачення попросить, що погарячкувала. Але, незважаючи на швидке примирення, повинна сварка на настрій впливати? Особливо коли вона сталася перед виходом на манеж. Не кам’яний же Коля, зрештою.

— Люська — актриска. Своїми зойками вона дає мені заряд бадьорості. Я її часом сам провокую: нехай пожбурляється, посуду не шкода. їй би в театр, яку-небудь там Макбетшу грати — емоцій сила-силенна. А вона зі мною вовтузиться, борщі мені варить, онучки пере. Повинна у неї бути віддушина чи ні? Ти скажи, скажи.

— Повинна.

— Отож-то. Я їй і відкриваю віддушину. А сам радію: який я благородний і працюю без звалів! Ідею вхопив?

Ідею Дан вхопив і в добрий настрій вірив свято. І віра в його роботі знаходила добре підтвердження: “сипалося” і справді менше. Але все-таки “сипав” Дан, ронив на килим булави чи кільця, бо далеко йому було до Колі — не до його сумнівного уміння “настрій підняти”, а до його таланту. Нічого дивного! Коля в цирку один-єдиний, а таких жонглерів, як Дан, — греблю гати. І всі “сиплють”, не без того.

І все ж п’ять булав нині пішли у Дана погано. Коли стежив за ними, мало рота не роззявляв від старання — іде рисунок, траєкторія польоту рівна, красива, ловити встигав.

Тіль шепотів:

— Темп, Данчику, темп, спиш на ходу.

Збільшив темп — падають булави.

— Давай чотири, — сердито сказав Тіль.

З чотирма усе гаразд. Дан збудив такий темп, замиготіли в повітрі дерев’яні, обклеєні блискітками пляшечки-кеглі, віялом стали над задертою вгору головою жонглера.

Тіль запитав:

— Ти чого на них уставився? Давно не бачив? Дивись на мене, Данчику, милуйся моєю красою й елегантністю, а булави нехай самі літають.

— А чого на тебе дивитися, Тіль? — Дан зрадів перепочинку, піймав булави, притис до грудей, загойдався взад-уперед на своїй жердині. — Естетичне задоволення — нульове.

— Як сказати, Данчику, як подивитися… — Тон у Тіля філософськи-роздумливий, немовби згадував він тих, хто дивився на нього років сто тому, захлинаючись від щастя. А може, і досі ще захлинається: кохання, як відомо, лихе. Лихе то й лихе, вважав Дан, але не люте ж, не безжалісне… А Тіль як підслухав погану нікчемну думку учня, заявив не без сарказму: — Одне тобі скажу, Данчику, з любові до тебе скажу, не приховаю. На мене подивишся: сидить благовидий літній громадянин, усміхається приємно, все у нього чисто, акуратно, пристойно — око відпочиває. А на тебе подивишся: рот роззявлений, із ніздрів пара йде, чиста тобі дракон одноколісний, руками махаєш, а все даремно.

— Так уже й даремно, — сказав Дан, начебто байдуже сказав, але зачепили його слова благовидого громадянина. — Що я, гірший за інших?

— Не гірший! — зрадів Тіль. — Така ж сірятинка, — і раптом запитав: — Хочеш, я тебе завтра на комісію випущу? Піду в главк, повідомлю про те, що номер склеєно, працюєш ти на рівні. Мені повірять…

— А як побачать?

— А що побачать? Провінційний номерок, радість директора шапіто. Дадуть третю категорію, і котися на своєму моноциклі в який-небудь Краснококшайськ людей на базарах веселити. Набрид ти мені, Данчику, дуже набрид…

Не вперше вони такі розмови водили, звик Дан до недоброго язика Тіля і хоч ображався на нього, але виду не подавав. І тепер ліниво відповів:

— Не хочу в Краснококшайськ.

— Тоді працюй, — гаркнув Тіль, і було це так несхоже на завжди спокійного гномика, що Дан злякався. Злякався і зрозумів: жарти закінчилися, терпець у старого увірвався, є і йому межа.

Можна було б, звичайно, плюнути на Тіля, відмовитися од його допомоги, дотягти номер самому чи — якщо вже без режисера главк не дозволить — підключити задля проформи друга Колю. Той втручатися в роботу не стане, йому все байдуже, у нього одна приказка: “Кидай та лови”. Кидай та лови, доки не посинієш, а коли не хочеш — справа твоя, сам дурень, то сам і розхльобуй; де тут акт про здачу номера? — великий жонглер для друга автографа не пошкодує, в усіх трьох примірниках розпишеться.

Можна було б так зробити, але в Дана і в думках подібного не виникло. По-перше, плюнути на Тіля — собі нашкодити: у гнома язик довгий, то хіба знаття, що він по начальству понесе — вік на репетиційному простирчиш. По-друге, порадник Тіль добрий, техніку жонглювання досконало вивчив, хоча Дан ніколи не бачив, щоб Тіль узяв у руки булави чи м’ячики. Він техніку знає, розбирається в “залізі” — звідки? — та такий апаратик для фінального трюку створив, сам креслення робив, що — висловлюючись Колиними словами — “публіка слізьми вмиється”. Та й, взагалі, голова у нього варить, це безсумнівно. А по-третє, Дан був ледачий — все правильно, але зовсім не дурний, добре розумів, що гарний номер кращий від середнього, і вмів, коли хотілося, подолати прокляті лінощі ума, м’язів, чого там ще.

Підібрав з килима п’яту булаву, мовчки від’їхав від Тіля, на зло тому зціпив зуби і почав кидати. Довго кидав, годину — це щонайменше, без перепочинку, сто потів спустив, ні рук не відчував, ні заду — і те й інше відбив начисто, проте не здавався, рота не відкривав: Тіль мовчить, і ми скімлити не будемо. Наче щось виходити почало.

Краєм ока угледів: Тіль калоші натягнув, стільчик склав і в портфель заховав. Куди зібрався?

— Данчику, уже без чверті чотирнадцять нацокало, — спокійно так повідомив, наче і не гримав нещодавно, не погрожував карами. — Час і перепочити.

— Ти йди, Тіль, я ще покидаю.

— Покидай, Данчику, покидай, справа добра, тільки руки не перенапруж, вони тобі і завтра знадобляться, — переступив через бар’єр манежу, вірніше — переліз, це дозволив зробити його невеличкий зріст, пішов до виходу, але не втерпів, обернувся: — Адже можеш, ледацюго, коли захочеш. Батога на тебе нема… — І сховався за дверима.

Слова його були приємні Дану. Він і сам почувався молодцем і розумником. Однак послухався Тіля — “рук перенапружувати” не став, та й до зали уже зазирали партерні акробати з групи Лосева, теж тут на репетиційному періоді сидять, уголос нічого не сказали, але нібито натякнули: час, мовляв, звільнити манеж, ми прийшли на репетицію.

Звільнив, не огинався. Постояв під гарячим душем, змиваючи не стільки піт, скільки втому. Давно помітив: дуже гарячий сильний натиск води збадьорює його, знімає напругу з м’язів, і хоча вони болять, перетруджені, але вже й жити немовби хочеться, і легкість з’являється — чудеса! Якось працював у Новосибірську, теж навесні, труба там лопнула, поки лагодили — зварювали — три дні гарячої води не було. Так три дні розбитим і ходив, як працював — згадувати нудно. А Коля, навпаки, холодному душу надавав перевагу, аж крижаному, вірить у нього, бугай здоровий, як у панацею. Примхи людського організму.

На телефонному вузлі Дан упорався швидко: черги там не було, дівчина, що нудьгувала біля віконця, прийняла гроші, виписала різні квитанції і послала на склад. Там Дан отримав мишачого кольору апарат з електричною лампочкою під склом на передній панелі: як дзвониш, то лампочка враз і загоряється. Домовився — тут він уже обворожив телефонну панночку та ще й контрамарку на дві особи в цирк на вечірню виставу їй подарував, — що майстер до нього сьогодні і прийде. З сімнадцятої нуль-нуль його треба чекати.

До сімнадцятої нуль-нуль залишалося ще понад годину. Отримана вранці зарплата обтяжувала кишеню, і Дан вирішив забігти в букіністичний відділ Будинку книги, де була в нього знайома дівчина, велика любителька нетлінного циркового мистецтва. Схопив таксі й поїхав.

Ідучи, згадував Олину обіцянку про Будинок книги, посміювався в думках, а тим часом жевріла в ньому малесенька надія на те, що диво не обмане, що його там чекає книга жадана, заповітна, мрія колекціонера, давно, до речі, замовлена у тієї дівчини. Ні, він не вірив у те, що наявність книги буде викликана Олиною обіцянкою, при чому тут вона? Та й не знала Оля, який раритет ловить він по букіністичних книгарнях, сказала просто так, задля жарту: чого тільки не запропонує світська розмова, яких лише куртуазних поворотів не передбачить! Немає нічого легшого, ніж обіцяти нездійсненне, те, що від тебе не залежить.

“Ох, я так мрію зустріти людину, яка в усьому мене зрозуміє!”

“Люба, повірте мені, я — чаклун! — ви зустрінете її, і дуже швидко…”

Хіба сам Дан із грайливою легкістю не уявлявся чаклуном: з ним нічого не станеться, а дамі приємно, хоча вона ні на мить Дану не вірить, розуміє, що все це — гра, і охоче грає в неї, тому що Дан їй подобається, і вона, зрештою, має надію, що він і є та сама людина, яка її “в усьому зрозуміє”. Було таке, старий ловеласе? Було, чого гріха таїти. Так там же людину дамі пророкуєш, на все життя щастя обіцяєш, а тут — книга. Хіба це масштаб?

Дівчина з Будинку книги Дану заусміхалася, підморгнула по-змовницькому і виклала на прилавок — оце радість! — червоний із позолотою томик “Сивої старовини Москви” — відмінний путівник по місту, випущений видавництвом Морозова ще аж у 1893 році. Дан багато років збирав старі путівники, а московські — особливо, любив старі карти і міські плани, а за цим морозовським виданням ганявся давно: бачив його в одному будинку і зажадав у себе мати неодмінно.

— Вчора якийсь дідусь здав, — довірливо повідомила дівчина. — Ви на стан погляньте: як новенька!

Книга і справді мала вигляд нової, наче невідомий Дану дідусь не гортав її, тримав на поличці нечитану з кінця минулого століття.

— Берете?

— Аякже! — Дан, боячись, що за ці хвилини книга зникне з прилавка, а то й геть у повітрі розчиниться, кулею помчав до каси, вручив дівчині чек, поклав у чемоданчик заповітний томик і дещо ошелешений вийшов на вулицю.

Радість безтелефонного мешканця, якому нарешті ставлять апарат, пояснювати навряд чи потрібно: вона близька і зрозуміла будь-якій людині. Але варто повірити, що радість ревного колекціонера-книжника, який придбав давно жадану книгу, анітрохи не менша. Дві радості в один день — чи не забагато для одного? Дан вважав, що не забагато, саме в раз. Час було поспішати додому, щоб гідно завершити телефонну епопею: ось-ось має прийти майстер.

Одне лише затьмарювало добрий настрій: обидві радості були напророчені Олею, середньостатистичною Кассандрою з нічного тролейбуса. Так, вона могла пообіцяти Дану телефон — просто так, із симпатії, заради красного слівця. Але ж телефон ставлять… Так, вона могла напророчити вдалий візит у Будинок книги — що їй варто, ввічливій жінці, і Дан свого бажання від неї не приховав. І знову ж таки: візит і справді вдалий.

Звичайно, ні в який “кассандризм” Дан не вірив. Згадав день п’ятирічної давнини, коли в друга Колі народилася дочка Машка, йому дали звання заслуженого артиста і по лотереї він виграв пральну машину, згодом отримавши виграш готівкою.

Ввечері того щасливого дня, сидячи за пляшкою шампанського, анітрохи не здивований подіями, Коля заявив:

— Сьогодні я став осереддям світової флуктуації.

Дан, пригадується, мало із стільця не впав. У Колиних вустах це пролунало так же дивно, як, скажімо, груба тирада в устах тендітної випускниці Смольного інституту шляхетних дівчат.

— Осереддям чого? — видавив із себе Дан.

— Тобі, старий, не збагнути. Читай словник іншомовних слів, станеш освіченим, як я.

— А все ж поясни неосвіченому.

— Флуктуація, старий, це… — тут він трохи напружив пам’ять і вимовив не спиняючись: — Це найменш вірогідне відхилення від найвірогіднішого стану.

— А простіше можеш?

— Простіше неможливо. — Він видудлив келих шампанського, презирливо подивився на Дана. Однак змилостивився: — Добре, бідолахо, слухай сюди. Найвірогідніший стан — це що? Це я в лотерею виграю карбованця, у главку мені звання затискують, як заведено, замість нього почесну грамоту сунуть, Люська дочку народжує не сьогодні, а в строк — через тиждень. Ну, припустимо, що-небудь одне все ж трапиться, скажімо, Люська народжує. Це схоже: у неї пологи ще вчора почалися. Але щоб усі три події в один день — так не буває. Проте сталося саме так. Чому, запитаєш?

— Чому? — слухняно повторив Дан.

— Флуктуація. Наукове явище.

— Звідки ти про неї знаєш?

— Я ватою вух не затикаю. Був в одному поважному товаристві, там бородань фізик про неї казав, то я й запам’ятав.

І Дан запам’ятав. І тепер всерйоз подумав, що також став осереддям світової флуктуації. На нинішній день. І Оля тут ні при чому: флуктуація, як сказав друг Коля, явище наукове, а наукові явища чаклунству не підвладні.

І, тільки прийшовши додому, зметикував, що Оля у студію так і не подзвонила.

5

З ранку репетицію несподівано відмінили: приїхали кіношники, заставили зал з манежем прожекторами, зображували щось із циркового життя.

Тіль навіть калоші не скидав. Постояв, подивився на кінодіяння, сказав буркотливо:

— Ледацюгам завжди таланить, — і додав для більшої ясності: — Це я про тебе, Данчику.

— Та я зрозумів, — кивнув Дан, — бо про кого ж іще.

Сам він тепер не проти був покидати — в усякім разі йому так здавалося, — відчував якусь робочу сверблячку в долонях, вважав, що цілком спроможний гори звернути, якщо невисокі.

— Якби ти був розумний хлопчик, — сказав Тіль, — пішов би у коридор і попрацював би.

— У коридорі страшні протяги, там, як у трубі.

У коридорі і справді протяги гуляли від дверей до вікон, і вахтер біля дошки з ключами сидів у кожусі і заячій вушанці.

— У якій трубі, Данчику? — поцікавився Тіль, який любить в усьому точність.

— В аеродинамічній. Я додому піду, Тіль.

— Дома теж можна тренуватися.

— У мене стеля низька. Завтра рівно о десятій я буду тут.

Взагалі йому кортіло походити коридором неподалік від казенного телефона, почекати: а раптом Оля подзвонить. Його чомусь хвилювало стійке мовчання знайомої, хоча вона сказала ясно: вийде на зв’язок завтра-позавтра. “Завтра” було учора, сьогодні настало “позавтра”. Судячи з усього, Оля — дівчина пунктуальна. Але стовбичити у студії, нічого не роблячи, флануючи “аеродинамічною трубою”, означало викликати подив колег: мовляв, ділова людина Дан і раптом — суцільне дармоїдство? Дан дуже пишався своєю удаваною репутацією ділової людини, вічно кудись цілеспрямовано поспішав, навіть тиняючись у главку, неодмінно позирав на годинника, говорив вагомо і коротко, не спускаючи з обличчя заклопотаного виразу. Театр для себе, як стверджують всезнаючі мистецтвознавці.

Але Оля… Якщо вона подзвонить за годину? А його немає в студії, і з’явиться він тільки завтра. Чи стане вона передзвонювати наступного дня? Хтозна. Ну не стане, не передзвонить — що з того? Світ перевернеться? Дан з горя покине товариство і піде в схимники? Що на ній, зрештою, світ клином зійшовся, на Олі цій, звичайно-прекрасній? Чи прекрасно-звичайній… Була б красуня — ні. Чи розумниця, дотепниця, інтелектом вражала б… Втім, єдине, що Дан знав про неї точно, — зовнішні її якості. Так, не красуня. Але й не потвора, звичайна мила дівчина, гарна фігурка, посмішка, очі. Ось очі… Очі, звісно, зовсім незвичайні, як у єгипетської кішки. Дан у житті не зустрічав жодної єгипетської кішки, але пам’ятав, що в далекій історії були вони істотами священними, загадковими. Звідси легко проглядається висновок: у священної кішки очі особливі, анітрохи не схожі на звичайні, які-небудь “кішкомуркинські”. Оля, на думку Дана, цілком скидалася на єгипетську пра-матір Кіплінгового кота, що, як відомо, ходив сам по собі. Оля виникла сама по собі, з’являлася точно так же, і приручити її не було ніякої можливості.

Дан весь час переконував себе, що йому не дуже-то й хочеться приручати її, в кохання з першого погляду зовсім не вірив, не відвідувало воно його ніколи, а та симпатія, що її важко пояснити, навіть, швидше, потяг до єгипетської дівчини Олі, який Дан, якщо відверто, відчував, йому чомусь заважав спокійно жити, сковував його.

Ось і тепер він рішуче попрямував до виходу, відкинувши усілякі дурні хитання: чекати — не чекати, але поряд з вахтером висіла свіжа стіннівка, перлина творіння студійного профбюро, і Дан зупинився почитати дуже цікаву статтю про користь своєчасної сплати профспілкових внесків. Читав він її хвилин п’ятнадцять, смакуючи і повторюючи про себе кожну чеканну фразу, поки не піймав на собі підозріливий погляд вахтера, що ковзнув між вушанкою і піднятим до очей коміром кожуха.

Погляду Дан не витримав, вийшов із студії, сів в автобус і поїхав на Жовтневу вулицю — влаштовувати собі вихідний, читати “Сиву старовину Москви”, дивитися телевізор, а ввечері заїхати до знайомого на ім’я Валерій Васильович, до його опасистої і доброї дружини Інни, галасливого сина Антона і вічно мовчазної тещі Марфи Петрівни, яка коли не варить суп, не пече пиріг, як не смажить котлети, то сидить у темній кухні, не засвічуючи електрики, і дивиться на охололу плиту, ледь помітну в густому мороку, дивиться на неї із сумом людини, яка зварила, спекла, насмажила все, що могла, робити більше нічого, життя закінчене, час або вішатися, або травитися газом.

Дан якось запитав Валерія Васильовича:

— Ви не боїтеся, що вона все-таки колись відкрутить краники у плити — і ку-ку?

— Не відкрутить, — впевнено сказав Валерій Васильович, — їй нас шкода: ми без неї пропадемо.

Із цією сім’єю Дана познайомив друг Коля, який невідомо як туди втерся, але швидко завоював неземну любов усіх чотирьох її членів. Навіть його галаслива Люська припала там до смаку. їх радо зустрічали, обіймали, засипали купою запитань, дитина безперервно заливалася сміхом, теща Марфа Петрівна на мить також виходила на світ божий, мружила очі, прикривала їх долонькою, усміхалася, говорила дзюркотливо: “Здрастуйте вам, гості дорогі!” — і знову зникала на кухні, де негайно засвічувалася лампа, вмикалися конфорки, духовка, час “вішатися чи травитися” відсувався на невизначений час, розпочинався час приготувань. Теща говорила про Колю: “Надійна людина”. “Надійна” у її розумінні — здорова, сильна, впевнена, яка вміє змітати все виставлене тещею на стіл — від пирогів до борщу, і, звичайно ж, одружена.

Дан, на її думку, був ненадійним: здоровий — так, сильний — теж, але ось упевненості в голосі і в погляді замало їсть погано, холодець фірмовий колупне, пиріжок проковтне, салатиком перекладе — і ситий. Хіба це мужик? Та ще й неодружений… Останнє обурювало не тільки тещу, але н усю сім’ю, за винятком, природно, сина Антона. Інна була сама з тих дружин друзів, які вели до себе додому незаміжніх своїх подруг і знайомили їх з Даном. Скількох її приятельок знає Дан? З десяток, не менше. З двома з них навіть намічалися деякі близькі стосунки, що закінчилися, до речі, нічим, як і треба було цього чекати. Дан не полюбляв сватання і заздалегідь уже ставився до нього з упередженням, говорив про те Інні, та хіба вона послухає? Вона одержима однією ідеєю, і, як у пісні, “ніхто шляху пройденого у нас не відбере”. Тому Дан в останній час не повідомляв завчасно про свій прихід, з’являвся несподівано, щоб не зустріти там чергову наречену. Вважав: прийде строк — самі знайдемо суджену, своїми кволими силами.

Прийшов додому, поставив парасольку в ванну сушитися, і мерщій — до телефону. Диво яке, та він включений! Відмінно працюють доблесні трудівники служби зв’язку, на рівні вимог століття науково-технічної революції, яке зволікань не терпить. Витягнув записну телефонну книжку, почав дзвонити знайомим: так, мовляв, і так, запишіть номер, будемо спілкуватися. Навіть Колі у Київ подзвонив — працював там друг, кидав м’яч і булави на радість киянам, — піймав його на прохідній у цирку, повідомив новину.

Нетактовний Коля сказав:

— Ну й дурень, що повідомив. Я тепер тобі життя не дам. Як твій номер з моноциклою?

— Та потроху-помалу, не мороч мені голови.

— А я морочитиму. Ночами дзвонитиму, у сон кошмарами приходитиму. Як статуя Командора.

— Колю, а ти пам’ятаєш, чим закінчив той, до кого ця статуя приходила?

— Чим? — Коля про статую чув, а більшого його освіченість не вимагала.

— Помер у страшних судомах. Тебе влаштує моя передчасна кончина?

— Та заспокойся, ти не помреш. В тобі міцний імунітет виробився.

Дан не став з’ясовувати, що то за “імунітет” і що насправді мав на увазі Коля під цим високовченим поняттям, сказав прохально:

— Отож не чіпай мене. Що в тебе у Києві?

— У мене, старий, насичений аншлаг день у день. Директор перепочити не дає, лише шефських виїздів за місяць десяток зробив. Сили вичерпуються. У суботу, в неділю по три вистави граємо, порепетирувати ніколи. Тільки вночі і кидаю. Ну гаразд, бувай здоровий, тут мене гонять, я тобі подзвоню після репетилівки.

— Коли? — тільки й встиг запитати Дай.

— Годині о другій, — сказав Коля і повісив трубку.

Дан свою теж повісив і вперше пошкодував, що у нього з’явився телефон. Якщо щоночі о другій годині Коля почне його будити — а це на нього схоже, за ним, як він каже, не заіржавіє,— то Тіль сам, певне, кине Дана: жонглер, який недоспав, не жонглер, тут Колине бетонне здоров’я треба мати.

І все ж Дан був радий почути голос друга, любив його і нудьгував без нього; рідко їм доводилося бачитися: в одну програму двох жонглерів не поставлять, а в Москву не з кожного міста приїдеш. Скажімо, закінчив ти в неділю гастролі в Ташкенті, а в п’ятницю у тебе прем’єра в Ашхабаді. Чи варто на два дні до столиці гак давати, коли від Ташкента до Ашхабада палицею докинути. Іноді тільки у відпустку в Москву і вибираєшся, лише прописка у паспорті і нагадує, що ти москвич.

І тут задзвонив телефон.

Хтось із сповіщених номер перевіряє, подумав Дан, підняв трубку, мовив солідно:

— Слухаю вас уважно.

— Добре, що уважно. А я вже вирішила, що ви від мене ховаєтеся: у студії вас немає…

— Олю! — закричав Дан. — Оленько, люба, у студії кіно знімають, манеж зайнятий, я чекав-чекав, надіявся, а потім незручно стало — пішов, робити там нічого. — Він, дуже зрадівши, навіть не помітив, що “виказує” себе: чекав, надіявся — слова ж які! Де його горезвісна стриманість? Спохопився, знизив тон: — Як ви дізналися про мій телефон?

— Так само, як дізналася, що вам його поставлять.

— До речі, як?

— Набридло повторювати, ви ж усе одно не вірите.

— Вірю, — сказав Дан, але це “вірю” було звичайною даниною ввічливості, тій умовній грі, яку розпочала Оля. — Але все ж таки як?

— От лишенько, нудна ви людина. Вам реальне пояснення потрібне? Будь ласка, набрала нуль дев’ять, запитала номер, адже вашу адресу я знаю.

— Стривайте, як нуль дев’ять? Там мене у списки тільки через місяць внесуть, а то й пізніше. Я знаю, був випадок перевірити.

— Якщо ви такий всезнайко, то не задавайте зайвих запитань. Головне — я додзвонилася. Адже так?

— Так, — підтвердив Дан, ретельно переконуючи себе, що підтверджує він “головне” теж заради ввічливості, переконуючи, але все ж не дуже вірячи своїм переконанням. Якщо чесно, він теж вважав, що це головне. — Ви сьогодні вільні?

— Звичайно.

— Підемо в гості?

— Підемо, обов’язково підемо. Але до кого?

— До моїх приятелів. Пам’ятаєте, коли ми вперше познайомилися, я від них повертався?

— До Валерія Васильовича і його дружини Інни?

— Дивовижно, яка пам’ять!

— Я пам’ятаю і знаю все, що стосується вас.

Дан не став коментувати самовпевнену заяву, запитав тільки:

— Коли і де мені вас зустріти?

— Як завжди: о пів на сьому на зупинці біля Самотьоки.

Поговорили, попрощалися, Дан умостився з книгою на тахті, погортав пожовклі сторінки (З “ятями”, — як презирливо казав Коля, який не вмів читати дореволюційні видання, спотикався на кожній незнайомій — “мертвій” — літері), та не сприймалася “сива старовина”, монастирські і храмові історії — Оля заважала.

Вона пам’ятає і знає все, що стосується Дана. Звідки, як? На перший погляд, пуста фраза, але за короткий час знайомства Дан майже повірив, що пустих фраз Оля не промовляє. Хоча зараз, про нуль дев’ять — явно для проформи. Сказано, щоб Дан-реаліст заспокоївся, не приставав з дурницями. Але як вона дізналася про номер? Подзвонила на АТС? Чи, може, вона працює у Міністерстві зв’язку? Добре пояснення! Тоді вона ще повинна працювати на півставки у Москниготорзі, займатися букіністичною літературою. Інакше не поясниш її провидіння з книгою. Побачила вона його колекцію, припустила, що може його цікавити, подзвонила туди-сюди, переправила “Сиву старовину” у Будинок книги. Так, але дідусь? Дідусь, який здавав червоний том, у схему не вкладався. А чому не вкладався? Він її тато. Чи дядько. Чи товариш по службі. Вона попросила — він відніс книжечку в книгарню. А те, що книжечка виявилася тією самою, за якою Дан ганявся, — випадковість.

Друг Коля якось анекдот розповів. Сперечалися священик і атеїст. Атеїст каже: “Чудес не буває”. А священик йому: “Зійдеш ти, припустимо, на дзвонарню, стрибнеш униз і цілим залишишся. Хіба не диво?” Атеїст йому: “Не диво — випадковість”. Батюшка гарячкує: “А ти ще раз зійди, знову стрибнеш — і знову цілий”. — “Знову не диво — збіг”. Священик до останнього аргументу вдається: “Ти втретє із дзвонарні стрибнеш — і ні синця”. Диво?” — “Ну, громадянине піп, — атеїст йому у відповідь, — це вже точно не диво. Це звичка”.

У Дані також атеїст з священиком сперечалися, ніхто один одного переконати не міг, хоча Дан схилявся до того, що період випадковості закінчився, почалися збіжності, має рацію атеїст. Як би все у підсумку у звичку не переросло.

Треба буде тещу Марфу Петрівну про те розпитати: що чутно про чаклунство на білому світі — чи не перевелося? І скаже ж, що не перевелося, бо в бога вірить, до церкви ходить, службу вистоює. Дан якось їв у них паски освячені — чи не тим батюшкою, що з атеїстом сперечався? — нормальні паски, смачні, розсипчасті, нічим від звичайних, неосвячених, не відрізняються.

6

Не запитав ні про що Марфу Петрівну — не довелося. Побачила вона, що Дан не сам до них прийшов, заклопоталася, забігала, наготувала усякої всячини — стіл ломився. Суєта була анітрохи не менша, ніж тоді, як улюбленець Коленька з’являвся, а може, і ще й дужче метушилася: Дан жодного разу з своєю дівчиною до них не заходив — отже подія світової значущості, розгадана таємниця Бермудського трикутника, втім, може, не до кінця розгадана, а так — завіску відсунули, краєць таємниці і визирнув.

Їли, пили, Оля чаклункою не прикидалася, поводилася досить реалістично, з Антоном розмовляла, з жартів Валерія Васильовича сміялася, з Інною про ганчір’я поговорила, а коли прощалися, тещу Марфу Петрівну у щічку цмокнула: спасибі, мовляв, ви — справжня чаклунка, таке усе смачне було. Виходить, не боїться конкуренції, терпить поряд з собою інших чаклунок, навіть заохочує їх легкими поцілунками. Чи настільки впевнена у своїх силах, що не вірить у конкурентів — за таких не вважає?

І знову був дощ, чекання тролейбуса, тільки тепер вони стояли під однією парасолькою, під чорною парасолькою Дана, тісно притулившись одне до одного, бо інакше — на трохи більшій віддалі — зостатися сухим неможливо, ллє не тільки з неба, а й з парасольки.

Дивна річ: хоробра людина Дан, нахабний залицяльник, який ні за що не пропустив би щасливого моменту “дощового зближення”, стояв струнко, як школяр, що вперше проводжає дівчину. Щось зупиняло його від рішучих дій, змушувало знічуватися, двадцять п’ятим чуттям відчував, що не час тепер руки розпускати. Коля сказав би: не обломиться. А може, і “обломилось” би, але не міг Дан подолати незвичну скутість: що з ним сталося? Та що там руки: він з Олею досі на “ти” не перейшов, на брудершафт не випив, хоча сьогодні така можливість була. Ось Валерій Васильович через десять хвилин казав Ользі “ти” і вона йому відповідала тим же, а вже про Інну годі й казати.

Тісно їм було під однією парасолькою, тісно, дивно і солодко. Наче не було ні дощу, ні мокрого Садового кільця, ні машин, ні людей — двоє у цілому світі: дуже чужі і дуже близькі одне одному люди.

А на Самотьоці вона його все-таки висадила. Сказала:

— Ніяких проводжань. Інакше посваримося.

Самому під парасолькою — він її цього разу у тролейбусі не залишив — було набагато вільніше. Але як нудно. Мокро жити на світі квітневої вогкої пори.

Але ж розмова в них у тролейбусі виявилася загадковою, щоб не сказати більше. Вона запитала про його студійні успіхи, а він, не любитель плакатися, людина стримана, яка вміла і любила свої невдачі та болі переживати на самоті, не терпіла співчуття, він, сильний чоловік, несподівано почав скаржитися. Ні, навіть не скаржитися, просто кинув із сумом:

— Кепські справи. Не йде робота.

— Що не йде?

— Та ви цього не збагнете, треба довго пояснювати.

— А все ж?

— Жонглерів коли-небудь бачили?

— Вас бачу, — усміхнулась.

І він усміхнувся.

— Я маю на увазі — у манежі.

— Звичайно. Я бувала в цирку.

— Бували. Бездара я, Олю, мене навіть режисер мій за майстра не тримає, через обов’язок зі мною вовтузиться.

— А може, це вам здається?

— Якби ж то!

— Здається, здається. Ви, Дан, на мене не ображайтеся, але мені здається, ви дуже ледача людина.

— Точне спостереження.

— Не зрозуміли ви мене. Не працювати ви лінуєтесь, а повірити в себе. Звичка вас тримає: я ледачий, я бездара, куди мені до друга Колі. А якщо так, то навіщо старатися.

— Я стараюсь.

— Погано стараєтеся. За інерцією. Слухайте мене. Завтра ви прийдете на репетицію — тільки вірте мені, вірте, як лікареві чи сповідникові, інакше нічого не вийде! — прийдете на репетицію і все у вас вийде так, як вам хочеться, як ви можете, ви один можете, і ніхто інший, і так буде завжди, доки вірите ви, доки знаєте, що у вас є сили, є талант, є бажання, доки я з вами.

На одному подиху промовила як заклинання. Дан не сміявся, погано йому було, погано, як ніколи. Наче вивернули його, а назад не завернули чи не розвернули — дідько його знає, який тут префікс вжити!

— Доки ви зі мною…

— А я буду з вами, допоки потрібна вам.

І сам того не хотів, а сказав, вихопилося мимохіть звідкілясь із підсвідомості:

— Ви мені дуже потрібні, Олю.

— Я знаю, — просто відповіла вона. — Тому — я поряд.

Може, через те, що нудно було, він і не ставнаполягати: мовляв, проведу додому, бо як же інакше, адже надворі ніч, хуліганів довкола… Вийшов із тролейбуса і пішов додому.

А коли дістався своєї квартири, черевики були до краю у воді, штани до колін мокрі, коли вліз під гарячий душ, згадав: по-перше, не домовився про наступний дзвінок — ну та це вже нічого, тепер у нього є телефон, подзвонить Оля, а ось по-друге… “По-друге” здавалося набагато дивнішим: від кого вона про Колю дізналася? Він їй нічого про нього не казав, тим паче про його талант, про славу, про те, що почувається поряд з ним хлопчиком-початківцем, і не гнітить його це почуття, анітрохи не гнітить, але ніколи, ні на мить не забуває вій про це.

А Коля все-таки подзвонив уночі, рівно о другій годині пролунав дзвінок, Дан подивився на годинник, але трубки не зняв: спати хотілося, виспатися до завтрашньої репетиції, та й розмовляти з другом жодного бажання не було — не той настрій.

7

Прожектори погасли, кіношники пішли проявляти плівку, невеличкий репетиційний зал, незвиклий до масованої інтервенції “варягів”, майже обезлюднів, знову став затишно домашнім. Як там у класика: “Гул затих. Я вышел на подмостки”. Тіль сказав:

— Саме час попрацювати як треба.

— А як треба, Тіль? — Настрій у Дана відмінний, робочий, але біс протиріччя голови не опускає.

У Тіля в руках записник у розкішній шкіряній обкладинці, з золотою монограмою, і олівчик золотий, схоже, подаровані йому вдячними шанувальниками ще до відміни кріпацтва: рідкісна робота, філігранна, тепер таких не роблять, потреба відпала, тепер пишуть кульковими тридцятикопійковими ручками в худих записниках з сірими картонними палітурками.

— Я почну фіксувати всі твої завали, Данчику. Я фіксуватиму їх галочками. За кожні десять галочок ти мені даєш гривеник. Коли номер буде готовий, на ці гривеники я куплю тобі автомобіль “Жигулі” останньої моделі.

— Думаєш, вистачить на автомобіль?

— Вистачить, Данчику, цілком вистачить, ще і на запчастини залишиться.

— А я кажу, що не вистачить, старий циркачу, — обізлився Дан. — Купиш мені автомобіль із своїх кровних.

— Я купив би, дарлінг, але на тобі багато не заробиш. Мені ж за номер однаково платять: чи то я його місяць готую, чи десять років. Прогорю я з тобою, Данчику, останні штани на хліб зміняю… — Сама покірливість, голосок єлейний, оченята додолу опущені.

— Не лякайся, Тіль, калоші залишаться.

Узявши три булави, сів на “залізного коня”, поїхав розкидуватися, гріти м’язи.

Ох темп, швидкість, лиха справа, свистять булави перед обличчям, а ти їх не бачиш, ти тільки їхні сліди реактивні угледіти встигаєш, і звук за ними тягнеться, як за літаком, а вони влипають тобі в долоні і знову злітають — із двох рук, із правої — каскадом, ану по колу, уздовж бар’єра, по манежу проїдемо: бережися, Тіль, задавлю! — і па центр, а там — вистрибом на моноциклі — один-два-три, один-два-три! — пішли булави з-за спини — один-два-три! — а тепер з-під ноги — один-два-три! — веселіше, веселіше, публіка реве, оплески — немов обвал у горах.

— Стоп! — це Тіль крикнув.

Що таке? Що сталося?

— У чому справа, маестро? — піймав булави, тільки тепер відчув важкість у грудях, задихав часто-часто.

— Віддихайся, Дай.

Ти диви: Дан, а не Данчик, найвищий ступінь поваги.

— Я не втомився, Тіль.

— Бачу. А все ж трохи віддихайся. Готово? Бери четверту.

Чотири булави — це для нас дурниця, насіння, пустимо його із двох рук, а тепер поїдемо, поїдемо, швидше, швидше, покрутимо булави, одну — під склепіння, унизу — трьома, трьома, трьома — бах! — четверта прилетіла — ану чотирма. Як?

— Кураж у тебе звідкись з’явився, Дан.

— Він у мене завжди був.

Кидати не припиняємо, темп-темп, сторонні розмови нам не заважають, навпаки — підтримку надають.

— Де ж ти його ховав?

— У камері схову, Тіль, на Казанському вокзалі.

— Чому ж не користувався?

— Беріг, Тіль, на чорний день складав.

Моноцикл між ногами затиснути, пострибаємо трошки— один-два-три-чотири! — невисоко кидати, невисоко, темп не губити, нехай публіка рахує — один-два-три-чотири!

— Сьогодні — чорний?

— Світлий, Тіль, світліше годі й шукати. Просто я шифр від сейфа забув, дістати кураж не міг, а вчора згадав.

— Отже, у нас, виявляється, пам’ять погана, бідні ми, бідні.

— Багаті, Тіль, хочеш, поділюся?

— Чим, Дан?

— Радістю. Гарним настроєм.

— Закохався, чи що?

— Хто знає, Тіль, поживемо — побачимо.

— Чи не та шантретка з телефону?

— Багато знатимеш — швидко постарієш.

— Я і так уже старий, Дан.

— Невже помирати зібрався? Не вірю.

— Ще чого!

— Отож-то…

У бік четверту, зараз ми трьома фокус покажемо, закрутимо кожну у горизонтальній площині, як гвинт у вертольота, як бумеранг, який друг Коля в Австралії шпурляв. Підуть у долоні? Пішли, пішли, увага — увага. І знову вгору, вище, всі три — вище, до колосників, ловимо їх — один-два-три! — ко-омплімент публіці.

— Де ти цього навчився?

— Чого, Тіль?

— Крутити їх по горизонталі.

— Коля так робить.

— Ко-оля…

— А що Коля, що Коля? Пуп землі? Постараємося — не гірше будемо.

— Нахаба ти, геноссе. Добре, якби постарався.

— Не хвилюйся, Тіль, усі лаври будуть наші.

Дан сів на манеж поряд із стільчиком Тіля, глибоко дихав, відновлював “диханку”. Тіль запитав:

— Не пересидиш? Кураж пропаде.

— Він у мене тепер ніколи не пропаде.

— Слухай, Данчику, скажи чесно старому Тілю: що сталося?

Що йому сказати? Чесно? Чесно — він не повірить. Чесно — сам Дан не знав, що з ним сталося, чому вій сьогодні кидає не гірше Колі. Зрештою, так не буває: учора — посередність, сьогодні — талант.

— Я з чаклункою познайомився, Тіль. Вона мене в майстра перетворила.

— Душу їй продав, безсоромнику?

Душу продав? Ні, Тіль, поки що не продав, тільки відкрив трошки, та якщо вона попросить — так віддати можна, задарма. Задарма? Та вона тобі за твою душу стільки авансів видала — не розплатишся! Чи варта твоя душа її подарунків? А чому її? Знову в містику кинуло? При чому тут Оля? Ну, сказала вона, що піде у Дана його номер, легко піде, як хочеться, а він і повірив їй, серйозно повірив, і все вийшло — як же інакше? Інакше так— не їй повірив, а собі, вірніше — у себе, і в тому, звичайно, є чимала заслуга Олі, хто проти цього суперечить, спасибі їй велике.

— То як же щодо душі, Данчику?

— Щодо душі? При мені вона, Тіль, непродажна вона. Дивись, як я п’ять кидатиму.

Зібрав п’ять булав, осідлав моноцикл — увага. Спочатку повільно, зібрано, акуратно викреслюючи рисунок польоту, його траєкторію, щоб кожна булава проходила її найвищу точку, на мить неначе зависала в ній, затримувала момент свого крутіння і знову йшла униз, в долоню. А тепер трохи збільшити темп, не змінювати траєкторії, не чіпати рисунка. Як завжди, у цьому місці Дан і починав сипати — не витримував темпу, руки за ним не встигали. Та тепер булави приходили точно в долоні, руки самі працювали, як кажуть, в автоматичному режимі, і Дан ризикував кидати швидше, стежив за булавами, бачив їх усі одразу, а руки, як і раніше, жили своїм життям, підкидали, ловили, і Дан не дивився на них, як хокеїст, що не звертає увагу на шайбу — все поле зором охоплює, а шайба сама піде куди треба.

У студії світло ставлять добре, рівно, не те, що в деяких нових — велетенських — цирках. Там булаву вгору підкинеш, вона й пропаде, вийде із зони світла, із зони видимості, а ти чекай, тремтячи, коли вона знову з нічого з’явиться, і на те, щоб зловити її, часу у тебе майже не залишається. Важко, хоча потім звикаєш, на одній інтуїції тягнеш. А на невеликий зал прожекторів вистачає, вони весь простір польоту однаково добре освітлюють, напружувати зір не обов’язково.

Дан ще трохи збільшив темп — усе йшло прекрасно, і він ризикнув поїхати по манежу, не зменшуючи темпу жонглювання, до того знахабнів, що перестав дивитися на булави, встромив погляд на уявну публіку, усміхався їй. Щоправда, усмішка в нього була дещо напружена, дерев’яна. Коля, скажімо, взагалі, не усміхається, але натомість від публіки очей не відриває. Каже: “Я гарненьке личко в першому ряду відшукаю — для нього покидаю, воно й задоволене, знічується, коли я його поглядом їм. А потім мені записочку через уніформіста надсилає: так, мовляв, і так, хочу з вами зустрітися”. — “А ти що?” — запитував його Дан. “А я ці записки Люсьці віддаю: нехай знає, як її чоловіка жінки цінують”.

Щодо усмішки — вона сама по собі відшліфується з часом, не в ній щастя. А те, що Дан жодної булави не сипонув і швидкості не втратив, кидав куражливо, — явний успіх. До п’яти булав у темпі, та ще не на килимі — на моноциклі— це вже ознака класності. Далі — простіше: шість-сім булав жоден жонглер не кидає, разів зо три всю серію викине, покаже, що і це йому посильно, і все. Час д0 кілець переходити, пробувати, а булави не залишати, щоденно тренуватися.

Зістрибнув з моноцикла, запитав:

— Ну як?

Тіль усміхнувся, блиснув рівними білими зубами — чи то свої зберіг, чи то протезист у нього талановитий, дивовижний художник-скульптор.

— Сам знаєш, Данчику, шарман, порадував ти сьогодні старого Тіля. А завтра що буде?

— Завтра буде той же шарман. І позавтра. І позавтра. І через місяць.

— Ну якщо так справи підуть, через місяць я й справді тебе на комісію випущу. Якщо, звичайно, завод до того часу апарат віддасть, а ти його освоїш.

— Добре слово і кішці приємно.

— Котові, Данчику, котярі: шерше ля фам, Данчику, без ля фам тут не обійшлося, я своїй інтуїції вірю.

— Може, ти і маєш рацію, старий Тіль.

Маєш рацію, звичайно, так, не обійшлося без жінки на ім’я Оля, без доброї жінки із “шантретистим” голосом, безпомилково вгаданої Тілем.

Що відбувається на світі? Жив Дай, не тужив, зірок з неба не хапав, на долю не надіявся, що міг — сам намагався у долі взяти, а міг небагато, на більше ні сил, ні вміння, ні везіння не вистачало. Але й цим задоволений був, на невдачі не скаржився, навіть хутчіш удачливим себе вважав. Удачливим? Ні, Дан, до зустрічі з Олею справжньої удачі ти й не нюхав, а з’явилася Оля — удача косяком пішла: від дрібниці до крупняка, по наростаючій. І справді флуктуація якась.

Чи добре це? А що поганого? Ведуть тебе за ручку, помилитися не дають, бажання вгадують, виконують їх негайно. Не життя — справжня малина. З гірчинкою малина. Досі ти був сам, сам орав, сам сіяв, сам урожай збирав. А тепер тобі лише захотіти треба вчасно: хочу, мовляв, ось того і того. І “те і те” без зволікань з’явиться. Як у казці про золоту рибку.

Чи добре так? Нічого доброго! Не любив Дан чужого, не вмів заборговуватись — ні грішми, ні славою, ні щастям. Але, дозвольте, так розмірковувати — значить, вірити в Олнне чаклунство, не в себе вірити, а в якісь потойбічні сили, якими Оля, виявляється, володіє. А як же інакше пояснити дивовижну метаморфозу, яка за одну ніч трапилася з Даном? Був нуль без палички, став паличкою з нулями, великим жонглером, подібним до друга Колі. Так буває? Не буває. А чому, власне, не буває? Повірив у себе, мобілізував внутрішні резерви, що досі мирно дрімали в організмі, зібрав волю в кулак і показав, на що здатна людина. А людина багато на що здатна, можливості її наукою не вивчені, вчені вважають, що мозок лише процентів на десять задіяний, а решта дев’яносто заховані під його корою. Відкрилися? Відкрилися. Оля їм вихід знайшла.

Знову за рибу гроші: при чому тут Оля? А при тому, що тиждень тому Дан чудово користувався своїми десятьма процентами і про решту й гадки не мав. А тепер думає. І не просто думає — щосили користується. Тілю на втіху, собі на радість.

І все-таки: Оля чи не Оля? Як там суперечка атеїста з батюшкою? Хто кого? Дан з жахом розумів, що батюшка потроху-помалу, а гору бере. Ні, ні, ні, так все ж не буває, не може, не повинно бути, хоч ріжте на частини, катуйте, голки під нігті заганяйте!

А якщо поставити дослід? Так би мовити, вирішальний експеримент, як висловлюється Валерій Васильович, який керує вченою фізичною братією, перевірити суперечку з анекдота суворою науковою методикою: існують чаклунні сили чи ні?

Жарт, звичайно. Це ми теревенимо, веселимося, жартуємо.

А жарт цей підленький і пахне погано. З ким жартувати задумав, учений дурню? З людиною, яка дорога тобі, це вже і приховувати ні до чого. Станеться, що коси на собі рватимеш, чи не так?

8

Настрій був препоганий. Прокинувся на світанку, лежав у ліжку, намагаючись заспокоїти себе всесильним аутотренінгом: ти повністю розслаблений, збезволений, твоє тіло тобі не належить, ти не можеш навіть руку підняти, ти не чуєш звуків, ти щасливий, щасливий, щасливий…

Дідько, як кран на кухні капає, це ж повільне катування!

Не полінувався, пішов на кухню, насилу прикрутив кран: прокладку б замінити, та руки не доходять.

Повернувся, ліг, спочатку почав: ти спокійний, спокійний, ти відчуваєш немислиму легкість свого тіла, воно існує поза тобою, поза цим світом, ні про що думати, нічим думати — ти щасливий, щасливий…

Погана ти людина, Дан, людиночка, недолюдина, примат безхвостий. Що ти наробив, експериментаторе, як ти їй тепер в очі дивитимешся?

Вона теж добра! Жодних підозрінь, ані тіні сумніву, рівним голосом:

— А я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Упевнена: все буде гаразд.

Вона, бач, упевнена…

А чи не надто рівний був її голос? Навіть холоднуватий, з крижинкою, без фарб. Здогадалася? Ні, навряд. З чого б? Усе на рівні, усе природно, та й Дан не збрехав, сказав про наболіле, давно вимріяне.

Все — так, все — правда, але ж справа не в тому, що сказано, а в тому — навіщо сказано. Мета ніколи не виправдовувала засоби, історія це міцно довела. Та й до чого тобі знадобилася ця безглузда перевірка? Погано було?

Вони того вечора довго лежали, не засвічуючи лампи, не рухаючись, не розмовляючи — приголомшені тишею, що раптово зависла, і все здавалося порожнім і непотрібним, крім темряви і тиші — єдиного, що до краю сповнювало їхній світ.

Стелею пробігло світло від фар далекої машини, потім машина наблизилася, було чутно, як стукає на порожніх обертах розподвал — міняти час, що, водій не знає, чи що? Грюкнули дверцята, хтось сміявся, під дощем пробігаючи короткий відрізок шляху до під’їзду. Усе це відбувалося, як пишуть фантасти, у паралельному просторі, в чужому світі, лише відзвуком життя торкаючись їхніх темряви і тиші.

Дан знав, що кохає цю жінку, яку так і не відкрив, не розуміє, роду-племені якої не відає — чужу, хворобливо близьку. Він сам належав до того — паралельного! — простору, де гарчали машини з розхитаними клапанами, де сміялися не дуже тверезі і такі ясні і прості підпилі нічні гультіпаки, де вже який тиждень лив дощ і де парасолька була тільки парасолькою, а не дахом для двох. Вона повела, потягла його у свій світ, у свій простір, де зрозуміле легко перетворювалося на загадкове, де таємниці завжди лежали під рукою — блискучі і легкі, як жонглерські м’ячики.

“І неможливе можливе…”

Хто це сказав?

Блок це сказав…

Дай знав, що кохає цю жінку, і в цю хвилину — ні, в ці години! — вірив, що ніколи, ні за що не стане перевіряти її чарівну силу. І зовсім не тому, що відмінно вивчив класику і пам’ятав, з чим залишилася сварлива старушенція, яка випробовувала терпіння золотої рибки. При чому тут класика? Дан кохав цю жінку і болісно не хотів, щоб вона була чаклункою.

Чому ж, коли він проводжав її до розлучної тролейбусної зупинки, коли вони йшли бульваром, старанно обминаючи калюжі на гравії, йшли, притулившись одне до одного під чорним японським дахом на двох, чому він розповів їй про ті кілька сторіночок, що чотири місяці тому відніс у репертуарний відділ главку?

Скільки він виношував їх, перш ніж віддрукувати на розхитаній машинці, позиченій у бухгалтерії студії? Рік? Два? А може, він уже уявляв собі їх зміст, коли тільки-тільки клеїв свій перший номер в училищі, коли маленька негарна жінка, знаменита в минулому артистка, його педагог, фанатично закохана в літаючі булави, кільця і м’ячі, казала йому: “У тебе, Дан, прекрасна голова, ти вмієш думати, але — ой якби ти не лінувався!..”

Навіть Тілю він нічого не сказав про ці кілька сторінок.

А Оля слухала його і мовчала, вона вміла слухати, не перериваючи, не задаючи зайвих запитань, просто слухати— то велике вміння, майже втрачене людьми у наш квапливий вік.

Дан розповідав їй про атракціон, про яскраве і темпове видовище, де братимуть участь десять жонглерів, що працюють соло і всі разом — синхронно, з танцями, з акробатикою, про атракціон, де можна показати довгу історію жанру, давним-давно розпочатого бродячими комедіантами і доведеного до досконалості такими асами, як друг Коля. І коні будуть там, і моноцикли, і дріт над манежом, і трапеція під склепінням, тому що кидати всяку всячину можна скрізь, головне — добре кидати.

Дан мріяв прийти в училище, відібрати молодих хлопців і дівчаток, які вміють і люблять “кидати всяку всячину”, попросити ту жінку допомогти йому і їм. А може, — от було б здорово! — і Коля стане працювати з ними, і тоді вони ніколи вже не розлучаться, чудове життя розпочнеться!

Усе написав Дан на тих сторінках, нічого не випустив Як зумів, так і написав. За ці чотири місяці сто разів був у главку, а запитати про долю своєї ідеї соромився, вважав: якщо сподобалася, самі б йому про те повідомили. Мабуть, не сподобалася ідея чи не повірили громадяни начальники, що якийсь середній жонглер з нею впорається. От якби Коля на себе ініціативу взяв — справа інша, Коля — ім’я надійне, гарантія якості. А то ж не його це думка, не Колина, — Дан її виносив, кому, як не йому, втілювати.

Сказав, мало не вигукнув:

— Ти розумієш мене, Олю?

І вона відповіла рівним, напевне, надто рівним голосом— тоді і льодок у ньому Дану привидівся:

— Я розумію, Дан, дуже добре розумію. Неясно одне: чому ти думаєш, що інші дурніші за нас з тобою? Ти був у главку? Цікавився? Ні? Так піди завтра і поцікався. Впевнена: все буде гаразд.

І дідько смикнув його за язик запитати не без надії на певні обставини:

— Точно впевнена?

І почув у відповідь те, що хотів, що страхався почути:

— Точно упевнена!

Наступного ранку проклинав себе, репетирував, як уві сні, однак не сипав, узявся за кільця — відмінно пішли, кидав п’ять кілець у лютому темпі — і без завалів. Наприкінці відважився на особистий рекорд: викинув десять кілець і всі упіймав. Тут не треба плутати два дієслова — “викидати” і “кидати”, це різні у жонглерській справі поняття, хоча і з одним коренем. Кидати — жонглювати постійно, підкидати і ловити, підкидати і ловити — три, чотири, п’ять, навіть шість предметів. Ллє є межа спритності рук, межа людської реакції: дев’ять, десять, одинадцять предметів можна лише викинути: один раз підкинути і все встигнути впіймати, тут теж відчайдушна спритність потрібна, швидкість, чіпкість — далеко не кожен на це здатний.

Тіль сказав:

— Ти сьогодні якийсь нетутешній, Данчику. У тебе неприємності?

— З чого ти взяв? — вийшло грубувато, але Тіль не став вдаватися в подробиці.

— Твоя справа, мовчи. Воно й добре: автоматизм з’явився, добротна риса для майстра.

Вперше майстром назвав, а Дан навіть не зрадів, про інше думав: іти чи не йти?

Коли стояв під душем, вирішив остаточно: піде. Далі]-рати в ніяковість не мало сенсу.

Приїхав у главк — і одразу в репертуарний відділ, а там його зустріли мало не з обіймами: нарешті ти з’явився, довгожданий наш!

Виявляється, його заявку вчора розглядала режисерська колегія главку, дехто був проти, казав, що саме Дан атракціону не витягне, що ідея багата, перспективна, та треба б її — нехай Дан не ображається — кому-небудь із сильніших жонглерів передати. І Колине прізвище називали. Але тут виступив Тіль і сказав, що передавати атракціон нікому не треба, що Дан відмінно з ним впорається — треба бачити, як він останнім часом кидає, не видовище — суцільне задоволення! — що Коля — людина розумна, творча і сам не відмовиться приєднатися до атракціону, тим більше що вони з Даном друзі — нерозлийвода. І що він, Тіль, радий буде, якщо главк призначить його режисером в атракціон, немає нічого приємнішого, ніж працювати з майстрами своєї справи. Так і сказав: з майстрами, маючи на увазі його, Дана, і Колю. І про училище йшла мова, про те, щоб випускників залучити. Теж підтримали. Взагалі — повний успіх, фанфари і литаври.

Сказали: терміново пишіть сценарій, його швиденько затвердять, і з майбутнього року — як складуть кошторис — почнете збирати людей, репетирувати, замовляти костюми й обладнання.

Тут би Дану “терміново” сідати за письмовий стіл, думки у слова вбирати, брати на прокат друкарську машинку, а він, байдужий, тільки й спромігся, що подякувати за увагу, пообіцяв серйозно подумати про сценарій.

Апатії його здивувалися: є які-небудь труднощі? Може, професійного сценариста підключити?

За сценариста знову подякував, відмовився. Поцікавився: що з його номером буде — з тим, що його тепер готує?

Пояснили поблажливо, як маленькому: новий номер органічно увійде в атракціон. І старий теж увійде — з моноклем, сигарою і тростиною, як незабутнє минуле вітчизняного цирку.

Не зрозумів Дан, як вони туди увійдуть: йому що, атракціон із клаптів шити? Новий — то новий. Від початку до кінця. Але сперечатися не став. Зрештою в його теперішньому номері єдине нове — подароване Олею вміння кидати без завалів. І тільки. Так ось воно і не пропаде — завжди знадобиться.

Але думав про це якось механічно, за інерцією — належить, то й думається: тепер усі гори — дрібниця, всі висоти підкоряться, тепер тільки працювати, працювати, працювати — до одуріння, до райдужних кіл, де вони там від втоми виникають — в голові чи в очах?

А працювати саме і не хотілося. Хотілося повернутися додому, забитися в дупло, забарикадуватися від усіх. Не бачити, не чути, не думати.

А зможе — не думати?

Дан знав точно: не зможе.

Чому, запитував він, зробивши підлість, людина щосили намагається переконати себе в тому, що вчинила єдино правильно, що не було іншого виходу, що не підлість це зовсім? А що тоді? Єдине бажання здійснити давню мрію, що стала можливою завдяки коханій дівчині. Природно.

Пригадується, був у Дана приятель, не цирковий — з технічної братії. Закохалася в нього до нестями одна стюардеса, на міжнародних лініях вона літала, з усіляких Брюсселів і Парижів не вилазила. Ну валюта там, ганчір’я закордонне — усе при ній. Якось краватку своєму інженерові привезла, наступного разу — сорочечку, тоді — одеколончик для гоління з фірмовим запахом. А він — інтелігентний такий, тактовний, млосний, сволота порядна — почав цим обережненько користуватися. Скаже: ой, як я мрію про справжню “паркеровську” ручку. Бах — через два дні має ручку. Далі — більше: черевики щось зносилися, сорок другим розміром користуюся… І через тиждень красується у замшевих мокасинах. І не кохав же її, анітрохи не кохав. Добре, дівчина вчасно розкусила ного, відставку дала. Рік тому Дан зустрів її на Калінінському: заміж вийшла, дитинку народила, літати покинула, щаслива.

Так він же, інженер цей, не кохав її…

А ти, Данчику, любиш свою чаклунку, рибку свою золоту? Любиш, не можеш без неї — це так! І від цього ти ще більший негідник, ніж твій приятель. З ким, як кажуть, поведешся…

Якого біса ти про нього згадав, при чому тут він? А при тому, що не перевіряв би ти Олине чаклунство, повірив у нього безтямно й обачливо використав. Знав, що вийде все напевно, перепитав навіть: “Точно впевнена?” — і відповідь отримав ту, на яку чекав. Як би ти розчарувався, коли б вона раптом засумнівалася! А відмовку про “експеримент” вигадав для виправдання; ми, мовляв, не горлохвати, ми вчені-атеїсти, які в чудеса не вірять.

Що робитимеш, майстре?

Але ж чудес не буває? Правильно, не буває, все куди простіше: якщо потрапив у смугу везіння, звідусюди пощастило. Того і треба було коли-небудь чекати: руки є, голова на плечах є, тільки віри в себе бракувало. А фортуна — баба з ніг до голови, вона впевнених любить, допомагає їм. Є сенс у прислів’ї: у щасливого і півень несеться.

Гаразд, нехай так, ніякого чаклунства немає, а є ряд збіжностей, які зовсім не суперечать всесильній теорії імовірності. А як же бути з твоїм: “Точно впевнена”. Ні в яку ворожбу не вірив, а все ж запитав — про всяк випадок, наче перед прикметою підстрахувався. Найстійкіші атеїсти стукають по дереву і плюються через плече, щоб не наврочити, побоюються чорних кішок, розбитих дзеркал і розсипаної солі.

Значить, підстраховувався? На всяк випадок? А золоту рибку прилучити у співучасники не проминув зробити.

Дан остаточно заплутався, заблукав у собі. Одне знав точно: винний він перед Олею. Як зустрінеться з нею, заговорить, в очі погляне? Зможе? Не знав він, нічого не знав.

А тут телефонний дзвінок пролунав. Дан подивився на годинник: вечір уже, три хвилини на сьому. Телефон дзвонив, а Дан не знімав трубки, слухав пронизливі різкі дзвінки, кожний із них відгукувався болем у голові. Телефон замовк, і Дан заплющив очі: вмів би плакати — вголос завив би. Учора домовилися: Оля подзвонить о шостій годині, одразу після роботи. Подзвонила. Ось і все.

Все.

І до самого ранку, до сірого квітневого світанку тихо було в порожній квартирі. Тільки кран капав. Ну та його Дан вранці підкрутив, а повернеться з репетиції — нову прокладку поставить, то дрібниці, п’ять хвилин роботи.

9

Добиратися з Маріїного гаю в Ізмайлово, у студію — мандри не дуже приємні. Три види транспорту — тролейбус, метро, автобус, майже година їзди. Єдине, що тішило: ніколи не потрапляв у години “пік”. Їхав на репетицію на десяту ранку, коли основний потік уже відринув, людство приступило до створення матеріальних цінностей, а духовні — подібні до циркового номера Дана — могли і почекати.

Дан іноді запитував себе: кому потрібне його мистецтво? Дивна річ пам’ять! Люди ходять у театри і кіно, розповідають знайомим: учора бачили Смоктуновського у такій-то ролі чи Гоголєву у такій-то виставі. А як про цирк? Приблизно таке: нарешті вибралися, діти випросили на клоуна подивитися, програма хороша, цікава, слони були, собачки, джигіти на конях. І хоч би хто одне прізвище згадав! Де там: прізвища циркових артистів знають тільки справжні любителі. Таких немало в кожному місті, куди “дістає” цирковий артистичний “конвейєр”, навіть більше — кожна людина знає імена Карандаша, Попова, Нікуліна, Кіо, ще три — чотири імені. А всього у “конвейєрі” тисяч шість, їздять по країні, по стаціонарах і шапіто, працюють як прокляті, калічаться, ідуть на пенсію в тридцять, а то і в двадцять п’ять — роботу з малих років починають, до старості не залишають, буває, вмирають прямо в цирку: інфаркт наздоганяє де-небудь між денною і вечірньою виставами, і лежать у манежі, і оркестр грає Шопена, і, не соромлячись сліз, плачуть веселі клоуни, куражні джигіти, відважні акробати. А наступного дня вони знову вийдуть радувати публіку, яка не згадає їх імен, хвала богові, якщо — номери в пам’яті залишаться, і, напевне, це правильно, тому що мистецтво цирку на відміну від театру чи кіно сильне своєю єдністю, своєю цілісністю, коли “одиниця — дурниця”, коли жонглери, клоуни, канатохідці, гімнасти — всі разом, все — одне, нехай не сума одиниць, а сума єдиностей, та все ж сума. І тільки всі разом вони змушують глядачів зітхати за цирком як за святом, і тоді глядачі чудово пам’ятають ім’я кожного.

Його неважко запам’ятати, вважав Дан, воно в нас спільне. Цирк — наше ім’я. І нехай йому заздрять артисти кіно і театру, будь-хто з яких носить своє, неповторне, вимріяне. А спільного у них немає.

Зробить Дан атракціон — якщо зробить, буде в ньому десяток учасників — ім’я яким Цирк, і незрівнянний Коля, заслужений артист, жонглер із світовим ім’ям, стане не власним прізвищем пишатися, а спільним.

Отак-то…

А чи є сенс робити атракціон?

Випустити новий номер, їздити з ним по містах і селах до тихої старості, до того моменту, коли руки відмовлять, коли ними не тільки булаву — ложку з кашею важко підняти буде, як частенько у жонглерів буває, якщо вони в манежі не дурня клеють, а працюють на совість. А можна і дурня клеїти, публіка добра, не помітить, а помітить — вибачить, ще і в долоні поплескає. Краса, хто розуміє…

Тільки Дану того не зрозуміти: він цей атракціон, як сказано, з училищних часів вимріяв і забути про нього не зможе — не вийде.

Отже, робити?

Авжеж, робити.

Незважаючи на те, що випросив його у фортуни, поплакався у неї на плечі? Чому, власне, випросив? Заслужено отримав, і тепер тільки від тебе залежить удача: чи вистачить сил, уміння, терпіння — все буде гаразд.

Тепер тільки від тебе залежить.

Вдень усе набагато райдужнішим здається: і чорне начебто не таке вже чорне, а біле — більше годі й уявити. Удень думки чистіші, настрій кращий, удень совість дрімати починає, оскільки за ніч не відіспалася, не відпочила. І небо вже не таке низьке, не висить над головою, аж парасольку зачіпаючи, і навіть дощ не дуже мокрий, а коли цей парадокс безглуздим видається, то висловимося по-іншому: не надто холодний, не надто колючий — звичайний весняний дощик. Вдень усі кішки пофарбовані в різні кольори, а твоя сіра таки мерзотниця кішка — совість ніжно муркоче. Але кігтів, зауважимо, не ховає, пробує їх, нагадуючи про себе…

Переодягся в робоче трико, вийшов у манеж.

— Привіт, Тіль.

— Гутен морген, Данчику.

— Спасибі тобі за добрі слова про атракціон.

— Ні за що. Ми про нього ще поговоримо — є потреба. А поки що приступай, Данчику, працюй, номер плановий, його випускати треба, а то з мене шкіру на рукавички здеруть.

— Пошкодують, — сказав, щоб щось сказати.

Виліз на моноцикл, почав розкидатися — рук не відчував, тіло як не своє, булава по зап’ястю ударила — болем у плечі віддалася.

— Що з тобою, Данчику, не виспався?

— Дрібниці, Тіль, зараз розігріюся.

Начебто розкидався, щось почало виходити. Взяв четверту булаву, пішов працювати не кваплячись, пристосовуючись до чужих ще рук, але дуже слухалися вони, ловили, підкидали, набували спритності.

Збільшив темп — один-два-три-чотири! Що за дідько, впустив булаву! Нічого, буває. Тіль мовчить. Знову почав кидати, швидше-швидше, поїхав по колу — знову впустив. Повторимо. Швидше-швидше, пішло, пішло — один-два-три-чотири! — ще швидше! — один, два, три, чотири! — отак— краще! — один-два-три… Четверта — на килимі.

Що відбувається? Нічого особливого: як кидав тиждень тому, так і нині йде. Майстерність, яка нещодавно з’явилася, щезла геть, залишився попередній середньоміцний жонглер Шереметьєв Д.Ф., штатна одиниця главку, артист на ім’я Цирк. Кураж пропав.

— Сядь, Данчику, посидь із Тілем.

Послухався. Кинув булави на арену, сів на бар’єр. Тіль разом із стільчиком розвернувся до нього обличчям, записничок закрив, сторінку олівчиком заклав.

— Не запитую, Данчику, що з тобою відбувається. Хочу знати, що, скажімо, позавчора було?

А що позавчора було? Кидав відмінно, майстерно працював, ось що було.

— Не знаю, Тіль, сам не можу розібратися.

— Вибач старого за нетактовність, Данчику, але чи немає тут причини на ім’я Оля?

Запам’ятав ім’я, старий дідько, пам’ять, як у хлопчика.

— Яка, по суті різниця, Тіль…

— Велика різниця. Від дівчини Олі багато залежить. Отакої! Дід Мороз і Снігуронька. Вчитель і учениця.

Старий чаклун Тіль підмовив свою юну вихованку дещо попрацювати з нетвердим душею матеріалом. Розповідь із серії святкових.

— Що ж від неї залежить?

— Усе, Данчику: твій настрій, твоя удача, твоя справа. Ти від неї залежиш, як пишуть у газетах, цілком і повністю.

Забавна розмова виходить.

— Саме від неї?

— У даному випадку — від неї.

— Є і не даний випадок?

— Є таке поняття — “взагалі”. Ми, чоловіки, взагалі від жінок залежимо. Вони всі — чаклунки, Данчику, якщо, звичайно, вони — жінки, якщо не втратили своєї — богом даної — чародійної сили серед каструль, у магазинній штовханині, на профспілкових зборах, у кабінетах начальників. Багато хто не витримує, губить її, силу цю, емансипацією задавлений, та ще й удає, наче так і повинно бути, наче жінка — не жінка зовсім, а в першу чергу інженер, учений чи там тракторист. І зауважте, Данчику: не інженерша чи трактористка, а неодмінно в чоловічому роді, твердіше, залізніше. А нащо світові вчені і трактористи, якщо жінки в ньому зникають? Ти про це думав, Данчику? В тому-то річ, що не думав…

Звичайно, не думав. А тепер сидів, слухав, розімлілий, а Тіль дзюрчав тихенько і зовсім не був схожий на звичайного іронічного і злого гномика: і справді, затишний і добрий. Дід Мороз. Тільки що в калошах.

— А від чого вони, Данчику, в трактористи подалися? Хіба від доброго життя? Від того, що справжній чоловік за теперішніх часів — теж рідкість. Справжній чоловік — він який? Він до будь-якої справи — вогонь, він із себе тисячу потів спустить, а справу цю на совість зробить. І ніжний він, Данчику, крихкий, то тільки зверху — сталевий. А всередині у нього, під сталевим кожухом, така субстанція, науково висловлюючись, яка жіночій чарівній силі дуже піддається. І добра чаклунка цією субстанцією легко керує. Нас, Данчику, усе життя жінки робити повинні — від народження до смерті, так природою наказано. І противитися природі не слід, тобі це боком вилізе. Зрозумів?

— Та хіба я справжній?

— Схоже на те. Усі ми первісно справжні, доки акушерка пупок ниткою не перев’яже. А далі все від нас самих і залежить. Губляться чоловіки — то й жінки зникають. Вони емансипуються, ми фемінізуємося. Все взаємопов’язано, Данчику, діалектика не обманює.

— А що ж ти, Тіль, справжньої жінки не знайшов? Бурлакою вік живеш?

— Я знайшов, Данчику, давно знайшов. Тільки і втратив давно. Мою жінку, Данчику, в дев’ятнадцятому році в Іркутську інтелігентні чоловіки порубали. Вони ж себе справжніми вважали, цвітом імперії…

— Вибач, Тіль, я не знав…

— Ніхто не знав, Данчику, оце я з тобою вперше за багато років розговорився. А вибачення просити ні за що: давно це було, майже забув усе.

— Скільки ж тобі років, Тіль?

— Багато, Данчику, до дідька багато, я вже з рахунку збився. Ти ось що, сьогодні йди додому, відпочинь, полеж, подумай. І завтра не приходь, я зазирну в студію: тебе немає — значить, ще думаєш. А як надумаєш — з’явишся.

— Що надумаю, Тіль?

— А про Олю. Що хочеш, те й надумаєш, іншого не вийде. Все.

Підвівся, неквапно склав стільчик, черевики в калоші втиснув, підхопив портфель.

— Бон шанс, Данчику, усього найкращого.

Дан не дивився йому вслід, сидів, зсутулившись на бар’єрі, зіперши об коліна лікті — такий безглуздий сильний циркач з голубої картини Пікассо.

Та тільки не було перед ним ніякої дівчини, тоненької дівчинки на кулі.

І кулі не було.

Дан — жонглер, а куля — типовий атрибут номера еквілібристів.

10

Ось і пояснив усе мудрий Тіль, премудрий піскарик, який сам себе робив — бо нікому його робити було. А вірніше, нічого він не робив, забрався в міцний футляр — тоді, в дев’ятнадцятому, всі застіжки застебнув, засувки засунув, жив за інерцією, бо нічого він не забув відтоді — намовляє на себе — самою пам’яттю й існує. Портфель його — футляр, калоші — футляр, записник з монограмою… І ніхто відтоді у той футляр не зазирав — бажання не виникало. Живе поряд старичок-боровичок, засушена квітка з гербарія. “Як справи, Тіль?” — “Справи — краще годі й уявити!” Запитали — відповів, не запитали — промовчав, теж добре, хіба до образ йому, коли всі довкола у клопотах захлинаються, а клопоти, звичайно, найважливіші, мало не державної ваги: кому ставку не підвищили, хто з дружиною посварився, у кого син з хімії двійку вхопив, кого замість Києва на гастролі в Жмеринку заслали. Тіль про все послухає, кожному раду подасть.

Ось і йому, Дану, теж подав.

Спасибі тобі, Тіль, добра людина, не за пораду спасибі — не в ній суть, та й ніяких особливих рецептів Тіль не виписував — за відвертість спасибі, за те, що не удавав із себе бадьоренького, не плескав по плечу: все пройдене, Данчику, не сумуй, рідний! — за те, що зумів збагнути його і сказати про найважливіше.

Ніщо не здавалося Дану важливішим, ніж банальні в загальному одкровення Тіля, Так, банальні, але не стали вони від того безглуздіші чи невірніші. У вічному своєму прагненні до ексцентричності, до більшої оригінальності забуваємо ми про найпростіше, про споконвічне, про суть, якщо хочете, біжимо від неї, в емпіреях витаємо, а суть — унизу. Нам її знизу виносять розумні люди, а ми: ой, як примітивно, тривіально, загальновідомо!

А коли загальновідомо, то чому ж забули? Чому ж не користуєтеся?

Того останнього — щасливого! — вечора Оля зупинилася біля книжкового стелажа, пробігла поглядом по темно-синіх корінцях “Бібліотечки поета”, сказала ніби між іншим:

— “Жінко, що в тебе під шаллю?” — “Майбутнє!”

Дан тоді відзначив про себе: цитата звідкись, дівчата в нас освічені. А тепер силкувався згадати: звідки — і не міг, не знав він цих рядків, навіть вгадати автора безсилий.

Але ж Тіль про те ж говорив, тільки суворою прозою. Кожна жінка — чарівниця. Бальзам на душу, чи не так, Дан? Кожна — не тільки твоя! І треба без оглядки вірити в їхнє чаклунство і не мучитися удаваною гордістю: як я, такий сильний, з нержавіючої сталі, звичайній жінці долю вручаю?

У тому-то й секрет, що незвичайній.

Звичайні, має рацію Тіль, нині свою рівність з сильною статтю щодуху доводять, опорні позиції завойовують, світ перекинути готові. А незвичайним нічого завойовувати, вони своїх позицій ніколи не здавали, і міцнішого од цих позицій нічого в світі немає.

Дурень ти, Дан, дурень безтямний. Хотіли тебе на шлях істинний наставити, а ти, як і личить дурневі, не погодився.

Тепер і радий би все назад повернути, та пізно…

А раптом не пізно?

Знайти її, прочесати всі будинки навколо Садового кільця, цілодобово на кожній зупинці після Самотьоки чергувати, чекати, коли вийде вона з тролейбуса, повернути казку, яка і є життя…

Але ж Оля — чаклунка, вона все про нього знає, все відчуває, невже не зрозуміє, як погано йому тепер?

А коли і зрозуміє, чому б їй з’явитися? Він сам не зняв трубку з телефона, сам, ніхто його за руку не тримав.

А коли і зрозуміє, чому їй прощати його? Адже він сам вирішив, що страшна йому її чарівна сила, а отже — не потрібна.

Але ж Оля чаклунка, вона все про нього знає. Вона знає, що він її кохає, хоча і не говорив їй про те, знову гордість дурна завадила.

Але ж він не чародій і не відає: як Оля до нього ставиться? Щось не чув він від неї про кохання. Не чув, тому що не хотів чути, боявся слів, бо на них реагувати треба, інші слова у відповідь говорити — найголовніші, єдині. Немає у нього таких слів, не знав він їх ніколи, не повторював нікому…

Ні?

Є, досхочу їх є, тільки його слів, власних, виношених!

Пізно, Дан, пізно, спакуй їх якомога щільніше де-небудь на дні пам’яті — до наступного разу. Якщо він буде — наступний…

Підійшов до вікна: коли цей дощ закінчиться? Квітень на зламі, хочеться сонця, справжньої весни, зелені, сухого асфальту, розкресленого квадратами “класиків”, набридли плащі, парасольки, навіть Тілю його калоші, мабуть, остогидли.

Подивився на годинник: за дві хвилини вісімнадцята. Мовчить телефон, мовчить як заклятий, ніхто не рветься поговорити з Даном, всі, кому номер повідомив, записали його і забули.

Друзі називається…

Рівно вісімнадцята на годиннику, кінець робочого дня, контрольний “телефонний” час.

Який дощ на вулиці!

Спучуються, розскакуються водяні бульбашки на калюжах, перекинутим човном пливе-летить над ними легка-легка барвиста парасолька.

ПОТРІБНЕ ДИВО (Маленька повість)

1

Цирк був порожній і лункий, немов рояль, з якого вийняли музику.

— На сьогодні — все, — мовив Олександр Павлович, — зачиняймо контору.

— А люки перевірив? — запитав інспектор манежу.

— У вас що, ілюзію давно не працювали?

— Давно… — Інспектор згадував: — Років зо два вже…

— Воно й видно. Мотлоху в люках, як на смітнику.

— Я скажу уніформі.

— Не треба. Мої хлопці самі приберуть.

— Бережеш таємниці, старий факіре?

— А що ти думаєш? Не встигнеш обернутися — вкрадуть. Таємниці в мене на вагу золота.

— Особливо з люками… — посміхнувся інспектор. — Жагуча таємниця. Асистентку — до ящика, ящик — під склепіння — трах, бах! — ящик на клапті, асистентка — в амфітеатрі, жива-здорова… Дурневі ясно, що під манежем — люки! Нам ось піонери про це листи пишуть…

— Хай пишуть, на те їх грамоти навчають… А взагалі, у мене з твоїми люками — півтора трюка. Хочеш — викину?

— Викини, будь розумником. У тебе і так усі трюки — вищого гатунку, ти в нас великий чарівник… До речі, поділись з товаришем по мистецтву: як це ти з акваріума пісок різний на колір дістаєш? І ще сухий… Адже акваріум прозорий, все видно…

— Значить, не все… Секрет фірми, товаришу по мистецтву. Піду на пенсію — опишу в популярній брошурі. Для піонерів. Щоб тебе листами не мучили… Гаразд, відпочивай до завтра.

— Якже, відпочинеш… — зітхнув інспектор. — Через півгодини — репетиція у ведмедів…

— Ну це вже твій клопіт. Дивися, щоб не з’їли… — І Олександр Павлович, глянув на годинника, поспішив на другий поверх, в особисту гардеробну. До шостої — всього півтори години, а треба ще встигнути забігти додому, стати під душ, переодягтися, купити квіти — найкраще троянди, червоні, шовкові, з важкими краплями води на пелюстках, а о шостій його чекала Валерія — рівно о шостій, так домовилися: найбільше в світі Олександр Павлович цінував в людях залізну пунктуальність. У цьому, до речі, вони з Валерією сходились…

А в чому сходилися?

Якщо чесно, ні в чому не сходилися: це й цікавило Олександра Павловича в його новій знайомій. А втім, вони поки не порівнювали свої погляди з різних приводів, не з’ясували— хто правий, а хто ні, а тому і не сварилися, жодного разу за два — так, вже майже два, який термін, однак! — тижні знайомства, хоча Олександрові Павловичу і кортіло іноді посперечатися, пофехтувати. Але до своїх тридцяти восьми років він остаточно вирішив, що будь-яке з’ясування взаємин, поглядів на світ чи — тим паче! — життєвих принципів, будь-які там суперечки з цих хворобливих принципів безперечно ведуть до незлагоди. Все це однаковою мірою стосується як чоловіків, так і жінок, і якщо з чоловіками Олександр Павлович конфліктів не уникав, не цурався них, надто по роботі, то з жінками — справа інша. Жінку не переконаєш, серйозно вважав Олександр Павлович,жінку треба визнавати такою, якою вона є, терпіти її й уважно вивчати, шукати слабкі місця, коли маєш бажання. А коли ні — то йди мимо, спокійніше буде…

Що ж до Валерії — бажання було.

Олександр Павлович вперше, певне, зустрічався з таким яскравим, кажучи казенними словами, представником віку емансипації, надзвичайно симпатичним представником — тут годі й казати, але до самої емансипації, до процесу цього горезвісного Олександр Павлович ставився з упередженням і аж ніяк не вірив у “ділових жінок”, стверджував — коли розмова про це заходила, — що “діловитість” їхня не що інше, як метод самозахисту, дурного самоутвердження, а за ним — звичайнісінька жінка, із всіма богом даними лише їй якостями. Як фізичними, так і душевними. І нічим якостей цих не приховати: хоча на якусь мить, але вихопляться вони назовні, проявлять себе.

Але ось дивно: Валерія, схоже, була винятком, нічого у неї поки що не прохоплювалося, а Олександр Павлович не терпів винятків, не вмів у них повірити, тому і поспішав на побачення до Валерії, до загадкової жінки-винятку.

До речі, Олександр Павлович не заперечував очевидного: емансипація емансипацією, а жінка Валерія — дуже цікава. В міру вродлива, в міру розумна, в міру інтелектуальна… А що без міри самовпевнена — чи інакше: впевнена у собі! — так це ще подивимося, як кажуть…

А можливо, вона просто йому подобалась?

Може, й подобалася, все буває, але Олександр Павлович ніколи не квапився з висновками, тим паче, що сталась одного разу у його житті помилка саме через квапливість: одружився — розлучився, а між цими веселими дієсловами— три з лишком роки…

Валерія поцікавилась якось:

— А навіщо одружувалися?

Олександр Павлович чесно пояснив:

— Здається, любив…

І почув у відповідь:

— “Здається” — поняття неконкретне, хитке. Як можна ним керуватися?

— А так і можна, — посміхнувся Олександр Павлович. — Ви що, тільки конкретними керуєтесь?

— Тільки! — відрізала. — Як і будь-яка розсудлива людина…

Отакої! Розсудлива людина… А звідки, скажіть, в розсудливої людини дочка-школярка? Може, лелека адресою помилився?

Олександр Петрович цим нетактовно поцікавився і отримав досить конкретну — у стилі Валерії — відповідь:

— Це питання я вважаю за краще не обговорювати.

Вважаєте за краще?.. На здоров’я! У нас свої таємниці, у вас — свої, обмінюватися не станемо… Втім, цікаво: коли вона встигає приділяти увагу дочці? Часу немовби немає: за два минулих тижні Олександр Петрович вивчив розклад Валерії, сам до нього досить щільно втиснувся… Чи, може, вона в неї вундеркінд?..

Олександр Павлович не бачив дівчинки — не було поки що нагоди. Звичайно заїжджав за Валерією на роботу, до інституту, забирав її з кафедри чи з лабораторії, а повертався додому пізно: ритуал прощального поцілунку у дверей під’їзду — і на добраніч, Леро. Сьогодні ж був шанс познайомитися з диво-дитиною: Валерія вранці до інституту не пішла, якісь там у неї сталися зміни, і їхав за нею Олександр Павлович саме додому — вперше, до речі: навіть поцікавився по телефону номером квартири.

Троянди він придбав на імпровізованому базарі біля метро “Білоруська” які хотів, такі й купив, шовкові і з краплинами на пелюстках — і рівно о шостій дзвонив до квартири Валерії. Дзвінок, відзначив, заїло: доводилося туди-сюди хитати кнопочку, шукати зниклий контакт. Валерія — жінка технічна, кандидат якихось там складних наук, могла б і відремонтувати… Проте двері відчинилися. Відчинила їх дівчинка років десяти, невисока, худенька, незграбна навіть, з прямим, підстриженим “під пажа” каштановим волоссям. Відкрила і відступила, пропускаючи Олександра Павловича в тісний передпокій.

— А якщо я — злодій? — серйозно запитав у дівчинки Олександр Павлович, навіть не привітавшись, запитав з ходу.

— Як це? — не зрозуміла дівчинка.

— Ти навіть не запитала, хто я і до кого прийшов. А якщо в мене за спиною — сокира, пістолет, бомба?

Дівчина не посміхнулась.

— У вас були зайняті руки, — сказала вона. — Букетом. Він, певне, для мами?

— І для мами, і для тебе, — відповів Олександр Павлович, простягаючи їй квіти. — Знайди який-небудь посуд. Бажано літрову банку…

— У нас є ваза, — дівчинка знову не прийняла жарту, і Олександрові Павловичу це не сподобалося. Він любив веселих і навіть бешкетливих дітей, він звик до циркових дітей, до цих “квітів манежу”, які ростуть самі по собі і не визнають ніяких клумб.

— Тоді постав у вазу, — зітхнув він. І все ж не втримався, додав: — А краще б напустити до ванни води і кинути їх плавати…

Дівчинка була вже пішла до кімнати — по вазу, природно, зупинилася, немовби роздумуючи. Певне, її зацікавила ідея з ванною. Циркова дитина, вважав Олександр Павлович, вчинила б сама так, як їй цікаво…

— Я зараз дізнаюсь, — швидко сказала дівчинка і побігла, забувши про Олександра Павловича.

Він увійшов до кімнати слідом за нею, але дівчинка була вже в сусідній, і Олександр Павлович чув звідти її квапливий голос:

— Мамо, дивись, які троянди, а якщо пустити їх плавати у ванну?

Олександр Павлович задоволено посміхнувся і сів у крісло біля вікна. Звідси було добре видно двері до сусідньої кімнати.

— Що за дурниці? — здивувалася невидима Олександрові Павловичу Валерія.

— Ось ці… — Тут вона помовчала, певне, відбираючи квіти, — постав у велику вазу, ту, з обідцем… А ці дві підріж під самі чашечки і ось їх можеш пустити плавати. Тільки не в ванну, а в салатницю…

“Троянди в салатницю? — здивувався Олександр Павлович. — Це буде дотепніше, ніж ванна…”

Дівчинка пройшла повз нього з букетом, не дивлячись на Олександра Павловича, зникла на кухні — там відразу вода з крана полилася, щось дзенькнуло, і та ж невидима Валерія запитала:

— Сашко, це ти?

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — це не я. Це посильний з квіткового магазину. Він чекає “на чай”.

Валерія засміялась.

— Хай почекає… Ідея щодо ванни — твоя?

— Моя. Як і все химерне… Тільки з салатницею, по-моєму, не краще.

— Розумів би!

— А що… — почав було Олександр Павлович і осікся: до кімнати ввійшла дівчинка, тримаючи в руках кришталеву чи то салатницю, чи то супницю, щось кришталево-утилітарне, а все ж більш схоже на широку, з низькими краями вазу, в якій червоними лебедями плавали дві квіткові голівки.

І Олександр Павлович згадав Амстердам — був там на гастролях, згадав величезне, схоже на аеровокзал, приміщення аукціону квітів, довгі скляні вітрини сувенірних кіосків, де майже в таких самих, тільки спеціально для того зроблених, вазах-салатницях плавали акуратні голівки троянд і тюльпанів…

Дівчинка обережно поставила салатницю на журнальний столик, подивилася на Олександра Павловича: ну, мовляв, як?

— Гарно, — визнав він.

— І житимуть вони вдвічі довше, ніж у вазі, — додала з-за стіни Валерія. — Зрозумів думку?..

— Я б тобі ще приніс, — посміхнувся Олександр Павлович, — подумаєш, проблема… Воно-то гарно, але тільки квіти без стеблинок, знаєш, якось…

— Все залежить від смаку, — сказала Валерія. — А ви познайомтесь, познайомтесь, якщо вже побачилися… — Чимось вона там шаруділа, гримала: готувалася до виходу “в світ”. — Наташа. Олександр Павлович… Так. Наташа, ти знаєш: Олександр Павлович працює у цирку, він — фокусник.

— Ілюзіоніст, — поправив Олександр Павлович.

— Є різниця? — здивувалася Валерія.

— Невиразна…

Дівчинка слухняно стояла перед Олександром Павловичем. Він дістав з кишені пачку “Яви”, вибив на долоню сигарету:

— Дивись.

Змахнув рукою — щезла сигарета. Знову змахнув — знову з’явилася. Замкнув її в кулаці, витягнув руку, поволі розтулив пальці — порожньо.

Наташа стежила за ним зачаровано.

— Що ви там затихли? — запитала Валерія.

— У нас справи, — відповів Олександр Павлович.

Він клацнув запальничкою, зробив затяжку. Тримаючи запалену сигарету двома пальцями, як і належить: середнім і вказівним — він згинав і розгинав їх, і сигарета слухняно зникала і знову з’являлася — лише хитався в кімнатному устояному повітрі хиткий тютюновий димок.

Давній-предавній фокус: спритність рук.

Валерія нарешті ввійшла до кімнати.

— Палив?

— Ні в якім разі! — з жахом сказав Олександр Павлович і, немов підтверджуючи, підняв руки: сигарети в них не було. — При дитині! Хіба можна!..

Наташа захоплено засміялася, і Олександр Павлович відзначив, що це вперше з того моменту, як він прийшов.

— А дим звідки? — Валерія різко повернула його долоню: з тильної сторони її, затиснута пальцями, ледве трималася сигарета. — Теж мені ілюзіоністи.

— Викрили, — зізнався Олександр Павлович. — Значить, не судилося. Нічого, Наташо, я знаю ще двісті сімдесят три зовсім не викривальних фокуси і все тобі покажу. Хочеш?

Вона кивнула.

— Іншим разом, — сказала Валерія. — Нам час… Наташо, якщо встигнеш зробити уроки — в дев’ятнадцять десять по другій програмі “Клуб кіноподорожей”. І не забудь попрасувати білизну, там небагато… Бувай.

— І ще полагодь дзвоника, — додав Олександр Павлович. — Він заїдає.

Валерія здивовано подивилася на нього.

— Певне, цього вона не зуміє…

— Та що ти кажеш?! — здивувався Олександр Павлович. — А я думав, що дзвоник для неї — так, дрібничка. Гаразд, Наташо, не сумуй: “Клуб кіноподорожей” — річ сильніша за “Фауст” Гете. Дзвоника я сам відремонтую. Наступного разу. Я вмію. А фокуси від нас нікуди не втечуть…

Вже в машині він запитав Валерію:

— Вона в тебе вундеркінд?

— Звичайна дитина. А що тебе здивувало?

— Я вражений. Все сама й сама…

— Не все, — засміялася Валерія. — Дзвінок, бачиш, не може.

— Кого ти з неї робиш? — серйозно поцікавився Олександр Павлович.

— Людину, любий Сашуню, людину.

— Себе?

— А чим погана?

Кинув жартома:

— Погано до мене ставишся.

Підтримала жарт:

— Як заслужив…

Він вів машину і палив сигарету — ту, що залишилась від фокуса. Він знав, що не заслуговує на добре ставлення. Але звідки про це знала Валерія?

2

Олександр Павлович сидів у своїй гардеробній в цирку і дивився у вікно. Вересень вже настав. Ще зелене, але вже трохи жовте дерево — ясень, здається, — шелестіло під по-літньому теплим вітром, що часом залітав ненадовго до гардеробної Олександра Павловича. Десь унизу утробно ревли ведмеді.

До прем’єри, до відкриття сезону, залишалося десять днів.

Олександр Павлович приїхав до цирку відразу ж після своєї відпустки, і так вже сталося, що один з перших. Можна було, не рахуючись із звичним обмеженим репетиційним часом, прогнати атракціон, навіть можна було зробити це вдень, а не вночі — в звичний для ілюзіоністів час, — тому що в цирку майже ніхто не з’являвся і не варто боятися цікавих. Але дуже не хотілося працювати…

Олександр Павлович вивчав ясеня і згадував вчорашню нічну розмову з Валерією. Він сам на неї напросився, розв’язав її, коли вже за північ під’їхали до її під’їзду і сиділи в темній машині. Олександр Павлович не поспішаючи палив, струшуючи попіл за вікно.

— Як тобі люди? — запитав він.

Вони гуляли в його компанії, а вірніше, навіть не в його — в компанії його приятеля-сценариста, щось пили, чимось, природно, закусували, про щось говорили, — вже й не згадати про що, а як списи ламали!..

— Люди? — Олександр Павлович не бачив Валерії,але по голосу відчув, що вона посміхнулась. — Там була лише одна людина. Твій приятель. Він, я зрозуміла, розумний. А решта — базіки й нероби.

— Ти ж їх не знаєш. — Він раптом відчув образу за цих людей, до яких, якщо чесно, нічого не відчував, окрім банальної житейської цікавості. Двоє—троє акторів, не раз бачених ним у кіно, два — три письменницьких прізвища — з тих, що завжди чути, і ще п’ятеро невідомих…

— Сашко, любий, їх і не треба знати, їх досить послухати… Ти ж сам так думаєш, тільки чомусь ображаєшся.

— Я так не думаю. Я не вмію робити висновки після першої зустрічі. Зрештою, і про мене, і про тебе хтось міг би так подумати.

— Про тебе — так, ти говорив мов заведений. А про мене — ні, я весь вечір промовчала. Про мене швидше вирішили, що я дурна, темна інженерша, до їх рівня не дотягую.

— А ти дотягуєш?

— Сашко, не злись, не треба… Пам’ятаєш анекдот про солдата, який поєднав простір і час? Ну пам’ятаєш: він копав канаву від паркана до обіду?.. Ми вимірюємо наші рівні — я маю на увазі себе і тих людей — в різних одиницях, в різних координатах. Даремно порівнювати.

— І чиї ж координати кращі?

— Та нічиї не кращі. Вони просто різні, розумієш, різні. Є простір Євкліда і є, наприклад, простір Римана, і нерозумно з’ясовувати, який з них кращий.

— У Римана, пам’ятаю з фізики, складніше…

— Справа не в складності: для кожного простору свої закони, свої завдання, свої відповіді в підручнику.

— Цікаво, з якого ж це я простору?

Валерія засміялась.

— Тобі цікаво? Ти з нашого простору, з земного, із звичного, — потяглася до нього, обняла, голову на плече поклала.

Олександр Павлович відсунувся: палити йому було незручно. А розмова чомусь дратувала.

— Я такий же, як вони, Леро, я базіка і нероба, і мій рівень чудово лягає в їхні координати. Що ти в мені знайшла?

Вона різко відсторонилася, чомусь надто різко, немов він зачепив щось болюче.

— Я нічого в тобі не шукала.

— Але ж ти зі мною?

— Сашко, давай поставимо всі крапки. Ми не діти. Тобі — під сорок, мені — за тридцять. Ні ти, ні я слово “кохання” в розмовах не згадували, так? Ми разом, тому що нам так хочеться, тому що поки, — вона підкреслила це “поки”, — нам добре разом, тому так легко, немає жодних проблем… Я не знаю, як там в тебе, в цирку, а в мене, в інституті, проблем досхочу, досхочу нервозності, це, на жаль, не від мене залежить. Але те, що залежить від мене, я роблю так, як я хочу, розумієш? Я живу так, як я хочу. Я виховую Наташу так, як вважаю за потрібне. Я зустрічаюся з тими людьми, які мені приємні або цікаві. Я тебе не бачу зараз, але не кривися, не кривися, не будь ханжею. Адже ти не ханжа, чи не так?.. Я знаю: тобі зі мною… як це сказати… цікаво, чи що. У тебе не було таких, як я, так?.. Ти розумний чоловік, Сашко, ти допитливий, ти мене вивчаєш. Я не проти. Але і тобі добре зі мною. Поки. І від нас залежить, щоб це “поки” тривало якомога довше. Ти мене зрозумів, Сашко? Ти згоден зі мною?

Найгірше, думав Олександр Павлович, що вона має рацію. Вона цілком правильно визначила ситуацію, сперечатися немає сенсу, але рутинна інерція змушувала його говорити не те, що він думає, а те, що належить.

— Ти цинічна…

— Так, цинічна. Але й ти не янгол. Ти — чоловік, я — жінка, ми разом. Що ще?

— Ти не жінка.

Валерія знову засміялася — легко й коротко.

— Жінка, жінка. І ти це знаєш краще за інших… — швидко, мимохідь поцілувала його в щоку, вибігла з машини. Дверцята тримала відчиненими, і бічні нічники ледь висвітлювали її усміхнене обличчя. — Таких жінок поки — одиниці. Ох, як багато ще бабського в жінці, як багато!.. Але незабаром зовсім не буде. І всі стануть такі, як я.

— Не дожити б, — буркнув Олександр Павлович.

— Доживеш, куди дінешся… — грюкнула дверцятами, повернувши темряву до салону, задріботіла каблучками, гукнула невидима: — Завтра — як завжди, гаразд?

Олександр Павлович посидів ще трохи, перетравлюючи почуте, допалив чергову сигарету — щось палити багато став, пачки в день замало — і поїхав додому.

А тепер він перебирав у пам’яті найменші дрібниці розмови, виважував їх на своїх внутрішніх вагах — звичайно, найточніших! — і сам з себе дивувався. Чому? Та тому, що нічого, крім злої образи на Валерію, він не відчуває, примітивної чоловічої образи. Як він, чоловік, що пройшов вогонь та воду, раптом втратив ініціативу, висловлюючись спортивною мовою — “віддав свою гру”. Свою! Адже те, що сказала Валерія, багато разів міг промовити він і не вимовляв лише тому, що не зумів бути відвертим циніком, завжди грав з жінками в таке солідне благородство… І як чітко вона його розкусила: цікаво йому з нею — влучне слово. Та й інші слова — також влучні: добре йому з нею, легко…

За вікном на ясень — чи що то все-таки за дерево? — поліз обдертий рудий кіт. Він ліз швидко, часом озираючись вниз, і Олександр Павлович відірвався на мить од своїх гірких думок і визирнув у вікно: що кота налякало? Під деревом гуляв робітник з ведмедем на ланцюжку. Ведмідь, пам’ятаючи, що він не в манежі, ходив на чотирьох лапах, важко перевалюючись, нюхав землю і не звертав на кота жодної уваги. А кіт, дурник, вирішив, що ведмідь тільки за ним і женеться…

“Хто за ним женеться? Ніхто ні за ким не женеться… А якщо женеться, то не за ким, а за чим. А за чим?..”

Олександр Павлович поволі підвівся і заходив взад-уперед по тісній гардеробній, намагаючись піймати якусь думку, що зникала, ще навіть неусвідомлену, незрозумілу. Але він був упевнений, що вона, ця думка, надзвичайно важлива зараз, що впіймає, якщо він її “оформить”, як кажуть, — то все з ним і з Валерією буде гаразд, все владнається… Він ходив і тупо повторював: хто за ким женеться? Хто за чим женеться? Хто куди женеться? — і враз зупинився, вражений явною простотою рішення.

Так завжди бувало: з нісенітниці, з пустих сторонніх асоціацій раптово народжувався новий трюк, і Олександр Павлович записував рішення до спеціального записника, вираховував, потім ладнав модельну, перевіряв її в справі і, якщо вона працювала, будував сам чи замовляв її майстрам такою, якою вона з’явиться в манежі, в атракціоні, і тоді вже про трюк заговорять спеціалісти, і стануть його обсмоктувати, і прагнути зрозуміти: “Хто за ким женеться?..”

Олександр Павлович сів за стіл перед дзеркалом, поклав записника, посунув на край баночки з гримом, пляшечки різні, скляночки з щіточками, почав креслити щось хитре. Вийняв з шухляди стола японський мініатюрний калькулятор, гриз олівець, підіймав очі вгору — винаходив…

Улюблене це було заняття, навіть найулюбленіше, і виходило воно в Олександра Павловича, завжди добре виходило, якщо натхнення його опанувало, а тепер, схоже, з’явилося натхнення, бо не відривався він від записника, аж поки не зітхнув полегшено, відкинувся на стільці і… мало не впав, ледве втримав рівновагу: знову забув, що в стільця нема спинки, зламана вона, ніяк відремонтувати не збиреться.

І тільки тоді глянув на годинника: вже пів на шосту.

От дідько: обід прогавив! І не лише обід, але й вечерю міг прогавити, а вечеря в Олександра Павловича за вчорашньою домовленістю намічалася разом з Валерією.

Нічого не вдієш: вечерю доведеться перенести.

Він зійшов до прохідної, кинув дві копійки до автомата, набрав номер: за логікою, Валерія ще в інституті.

— Валерію Володимирівну, будь ласка… Валерія Володимирівна, я вас вітаю, добре, що я тебе застав… Лерочка, вибач, але нині я не можу… Ні, нічого не сталося, просто маю ідейку, хочу перевірити її, час дорогий… З чого ти взяла? Зовсім не образився. І якщо ти не проти, завтра і доведу, що не образився… Гаразд, тоді завтра о шостій я до тебе заїду. Наташі вітання. Скажи їй, що двісті сімдесят три фокуси — за мною…

Згодом він все-таки пообідав — тим, що залишилося в цирковому буфеті. І хоча залишилося там небагато і все холодне і несмачне, він не вередував, навіть не думав про їжу, жував механічно, бо пам’ятав істину: людина повинна харчуватися, щоб не померти від виснаження. Вмерти від виснаження йому тепер було зовсім безглуздо. За своє досить довге циркове життя він придумав і зробив чимало забавних і складних пристосувань, всіляких хитрих механізмів, що перетворили його атракціон в незвичне і таємниче видовище, зовсім не подібне на всі ті, ілюзійні дива, що існували в цирковому “конвейєрі”. Про нього казали: голова в Олександра Павловича працює… Голова в Олександра Павловича добре працювала, руки теж не підводили, але те, що він придумав сьогодні, не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми винаходами. Щоправда, придумане не мало і не буде мати до атракціону жодного відношення, зате пряме — до його нерозумної образи на Валерію. Більше того, воно, придумане, і народилося завдяки образі. Вірніше, внаслідок її. І ще — внаслідок зайвої самовпевненості рудого поганого кота…

Одне слово, вважаймо так: Валерія вчора висловилася, хід у відповідь — за Олександром Павловичем. Він його зробить, цей хід, може, навіть завтра. Голова спрацювала, тепер аби руки не підвели…

До циркової майстерні він не пішов: вдома мав усе, що необхідно. Будь-які інструменти, навіть два верстати — токарний і свердлильний, зовсім маленькі, привіз їх з Уралу, недешево купив там у старого майстра… Для початку Олександр Павлович вимкнув телефон, потім роздягся до трусів — він завжди так працював удома, вважаючи, що одяг ускладнює рухи, ріже, тисне, заважає зосередитись, — і приступив до справи… І, як напередодні, коли навіть не запримітив, скільки просидів за блокнотом, так і тепер відірвався од робочого столу, лише побачивши за вікном ранкове сонце. Звично поремствував: не спав цілу ніч, тепер удень розбитим буде. Осадив себе: чому, власне, розбитим? День — твій. Поснідай — і в ліжко, спи хоч і до п’ятої…

Так і вчинив. Помився, з’їв бутерброд, запив кефіром і влігся спати. У сон провалився одразу, лише встиг ще раз задоволено глянути на стіл. Там лежала невеличка, не більше середнього портсигара, металева коробочка, подібна, до речі, на портсигар, з кнопочкою і коліщатком на ребрі, а на основній її грані випуклою лінзою чорніло кругле вічко. Збоку подивишся: наче електричний ліхтарик, тільки дивний якийсь…

Подумалось: ось і добре, що “наче”, ніхто нічого не запідозрить.

3

Спав Олександр Павлович мало. Прокинувся опівдні бадьорий і дивно задоволений. Полежав хвилин зо три, пригадуючи, в чому річ. Згадав: “портсигар”! Схопився з ліжка, підійшов до столу: “портсигар” виблискував чорним оком, немов підморгував. Олександр Павлович потримав прилад у руках — важкий, холодний; срібної шкатулки на нього не пошкодував, антикварної, купив якось випадково в комісійному, півзарплати відвалив. Валялася вона, непотрібна, а ось і знадобилась…

Акуратно поклав на стіл, пішов до ванної, вліз під душ. Воду пустив холодну, щоб остаточно збити сон, коцюбнув собі потихеньку, думав сварливо:

“Бабського, кажеш, у жінці багато?.. Щастя, що залишилося воно в жінці, що не пригасили її на смерть всілякі там служби, засідання, недільники, безглузді мрії про велику кар’єру… Плачуться: природу не поважаємо, екологічний баланс порушено, рибку повиловлювали, тигрів постріляли, лісу в Європі немає, канцерогени звідусіль повзуть… Та не з цього почалося! Основа балансу — взаємини між чоловіком та жінкою, ті стосунки, що сама природа і встановила. У двох словах як: мужик мамонта валив, жінка вогонь підтримувала. Так і повинно бути! Завжди! А в нас навпаки… Ось хмир вчорашній, з невідомих, вихвалявся — він ось сам обід готує, сам дітей виховує, жінці не довіряє… Чим вихваляємося! А дружина в нього, бачите, художниця. Вона творить! їй ніколи… Боже мій, та назвіть мені хоч одну жінку, яка в чоловічій професії зрівнялася з великим? Підкреслюю: з великими, а не з простими. Дідька лисого назвете! Принцеса Фіке, Катерина Велика? Істерична дурепа! Софія Ковалевська? Ординарний професор, десятки таких в Росії було… Марія Склодовська? Та вона своєму чоловікові пробірки мила… Марина Цвєтаєва? Великий талант, та хіба поставиш її поряд з Пушкіним?.. Отож-то… Хіба є серед жінок Рембрандти? Толсті, Пушкіни, Достоєвські?.. Ні й не буде! Бо природа, повторюю, по-іншому вирішила: мужик мамонта валить, жінка вогонь підтримує. І природу у нас можна тільки вбити, змінити не можна. А вбити — нащо вона потрібна?.. А то вже й дітей виховувати нікому. На двадцять п’ять душ одна вихователька, яка тільки і мріє про те, щоб в заврайвно вибитися… “Бабського в жінці багато…” Мало, дуже мало! Але залишилося воно в ній поки, і рятувати його треба, рятувати якнайшвидше, щоб одного чудового дня не сталося так, що всі жінки довкола такі, як Валерія… А що Валерія? Дурненька вона, і все… Покажу я їй: скільки в неї “бабського”, як вона висловлюється… І ще покажу, що “баба” ця набагато природніша, ніж та жінка, яку вона вигадала…”

Закінчив думати, тому що змерз.

Можливо, якби вода не була такою холодною, Олександр Павлович думав не так категорично, не так різко, але тортури не сприяють діалектичному мисленню, а холодний душ для Олександра Павловича був саме тортурами, і що найобразливіше — щоденними і добровільними. Олександр Павлович на все йшов, щоб його безумовно здоровий дух перебував усе-таки в здоровому тілі, а тридцять вісім — не вісімнадцять, здоров’я доводиться підтримувати штучно…

Розтирався, поки не почервонів, ожив. Одягся, вмостив “портсигар” у внутрішню кишеню піджака, вийшов з дому і поїхав снідати плюс обідати до ресторану “Берлін”, де в Олександра Павловича з давніх-давен був знайомий метрдотель. А рівно о вісімнадцятій нуль-нуль загальмував машину біля інститутського парадного під’їзду.

Як не дивно, Валерію довелося чекати. Вона запізнилася хвилин на десять, вибігла змилена, сіла в машину, важко дихає.

— За тобою погоня? — обережно поцікавився Олександр Павлович.

Валерія крутнула водійське дзеркальце до себе, якусь мить вивчала своє зображення.

— Ну й вигляд… — Вона повернула дзеркальце на місце. — Ні, від погоні я відірвалась.

— Що не поділили?

— Передзахист у моєї дівчинки був. Тема складна, вона в ній плаває, а шеф як звір…

Олександр Павлович відразу ж записав невідомого шефа Валерії до своїх однодумців. Запитав:

— А може, він має рацію?

Валерія подивилася на Олександра Павловича, як на божевільного.

— Хто? Шеф? Він деспот і рутинер, — полюбляла, дуже полюбляла Валерія “припечатувати” противників, чіпляти їм ярлики, як у магазині, щоб, боронь боже, не переплутати, — а дівчинка здібна, повинна захиститися.

Олександр Павлович тим часом поцікавився:

— А ми що, отак і будемо стояти?

— Стояти? — Валерія глянула у віконце і засміялась. — І справді. Їдьмо, Сашко, їдьмо, тут мої студенти ходять, дивляться…

— Соромно, — не гаючись, погодився Олександр Павлович. Він, як вже відзначалось, не любив сперечатися з жінками. Тим паче тепер, коли в нього був План. Саме так: з великої літери… А куди ми поїдемо?

— Додому. Я маю опорядитися після такого бою.

Цей варіант дуже влаштовував Олександра Павловича: вперше випробувати “портсигар” варто в звичній для досліджувальної людини обстановці, в звичному оточенні. Досліджуваною людиною була Валерія. Вірніше: повинна була стати, якщо вийде…

Олександр Павлович вів машину і бурчав для годиться:

— Бій, битва, бойовище… Не життя, а бійка якась… А хочеться спокою, тиші, миру…

— Спокій нам тільки сниться, — неуважно сказала Валерія.

Вона дивилася у вікно, думала про щось своє і Олександра Павловича слухала впівуха.

— Банально, — раптово відреагував Олександр Павлович.

— Зате правильно… Слухай, Сашко, помовч трохи, дай мені отямитися.

— Ти ще там? — Він мав на увазі передзахист, так, здається, назвала Валерія.

Усміхнулася:

— Я ще там. Не все сказала…

— Ну доказуй, — погодився Олександр Павлович. — Можеш голосно. Вважай мене шефом — деспотом і рутинером.

— Ти не деспот, — вона легенько, кінчиками пальців, торкнулася його щоки. — Ти добрий і тактовний. Ти у всьому зі мною погоджуєшся: тобі так зручніше. Ти не прагнеш мене переробити…

— А всі прагнуть?

— Не всі, але багато хто. Ось шеф, наприклад.

— Який негідник! А ти, природно, не піддаєшся?

— Природно.

— А якщо і я почну тебе переробляти?

Сказав наче жартома, а пролунало серйозно. І відповіла Валерія серйозно:

— Піду я, Сашко… — Вона відвернулася, дивилася вперед. Попереду йшла “Волга”, на її задньому склі хиталася зелена долоня з жовтим написом по-англійському: “Увага!” — Тільки ти не почнеш. Тобі цього не треба. І ліньки.

— Хтозна…

— Знаю, знаю… — І замовкла, навіть очі заплющила. Втомилася, певне, дуже.

“Тяжко вам бої даються, — думав Олександр Павлович. — Ось вже й справді не жіноча це справа… Воїни… А гойдати науку з боку на бік — жіноча?.. Чи багато ота дівчина науці винна? Та нічого не винна! Ось наука їй винна. Як пологи, скажімо, полегшити, цілком знеболити. Щоб народжувала вона з десяток хлопців. Воїнів… — посміхнувся подумки: на сьогоднішній день “десяток” — кількість нереальна; двоє — і це вже забагато вважається. Натякнути зараз Валерії про другу дитину — вб’є. І зовсім не тому, що сама: якби був чоловік — його вбила б…

— Наталка вдома? — запитав Олександр Павлович, коли у ліфті піднімались.

— Вдома… — Валерія глянула на годинника. — Уроки закінчує.

— Напевне знаєш?

— Є домашній графік.

Не проминув — вставив:

— В якій системі координат?

Подивилася на нього з цікавістю.

— Все-таки образився…

— Ні за що! — відрубав. — Просто розумні слова на вус мотаю.

— Отож-то. Не забудь, що дзвінок обіцяв відремонтувати. До того ж не мені обіцяв — Наташі. Вона сьогодні запитувала…

— Про дзвінок?

— І про дзвінок, і про фокуси. Купив ти дитину, ілюзіоністе… — усвідомила нарешті, як циркова професія Олександра Павловича зветься. А може, і раніше знала, тільки навмисне перекручувала.

…Валерія приймала ванну чи душ, Олександр Павлович ремонтував дзвінок, а Наташа, яка, виявляється, графік випередила, уроки вже зробила, стояла поруч з Олександром Павловичем і тримала гвинтики та ізоляційну стрічку.

— Запам’ятовуєш? — запитав він.

Вона кивнула.

— Іншим разом сама зможеш?

— Навряд чи.

— Чому?

— Мама каже: я до техніки нездібна.

Розумно. Тільки з чого б Валерії робити такі антиемансипаційні висновки? Не її це стиль…

— А до чого ти здібна?

Вона стенула плечима.

— Не знаю.

— А мама знає?

— І мама не знає. Це її і засмучує.

— Рано засмучуватися. Тобі десять років?

— Десять. Мама каже, що у десять років людина вже має визначитися.

Дочка, що “не визначилася”, — це, звичайно, не може засмучувати Валерію. Цікаво: вона сама в десять років знала про свої технічні диво-здібності?

— Слухай, а може, тебе до цирку взяти?

— Як це?

— Ну будеш артисткою.

— Як це? — повторила. А очі засвітилися, рот трохи відкрився, навіть гвинтики в кулаці затиснула.

Олександр Павлович відразу ж і пошкодував про те, що сказав: такими обіцянками перед дітьми не кидаються.

— Звичайно — як… Ти в цирку хоч раз була?

— Була. Дитиною.

— А зараз ти хто?

— Зараз я свідомий елемент суспільства.

— Гарно! — захопився Олександр Павлович.

Він закрутив останній гвинтик, натиснув кнопку. Дзвінок загудів рівно і міцно.

— Дзвонять! — гукнула з ванної кімнати Валерія.

— Це ми! — гукнув у відповідь Олександр Павлович. Зачинив двері, повернув викрутку Наташі. — Слухай, елемент, в тебе завтра коли уроки закінчуються?

— В дві години десять хвилин. А що?

— Я до школи під’їду і повезу тебе до цирку. Хочеш?

— Назавжди? — В її голосі чувся жах навпіл з захопленням.

Олександр Павлович і не хотів того, а засміявся.

— Поки що на деякий час. Години до шостої. А потім ми разом за мамою заїдемо.

— Треба спитати дозволу у мами, — сказала Наташа.

— А якщо назавжди, то не треба? — провокаційне запитання.

Наташа помовчала. Дивилася на долоню, катала по ній викруткою гвинтики, що залишилися. Потім звела очі, і Олександр Павлович несподівано впіймав у них якийсь сумнів.

— Напевне, не треба… Назавжди мама все одно не дозволила б… — І пішла до кімнати: викрутку і гвинтики у стіл ховати.

А Олександр Павлович так і не зрозумів: чи то вона не запитала б і пішла сама, як “свідомий елемент суспільства”, чи то і запитувати не стала б, тому що все одно не піде? До речі, інтерес у нього був чисто риторичний…

…Валерія вийшла з ванної при великому параді. Ні тобі домашнього халата, ні тобі бігуді на голові, ні тобі розходжених капців: цілковитий марафет: туфлі, зачіска, сукня — хоч зараз на подіум, моду демонструвати. Це трохи ускладнювало умови експерименту; Олександр Павлович розраховував, що Валерія трохи розслабиться, дозволить собі деякі “побутові відступи”: ну хоча б халат. Олександр Павлович знав: він у неї цілком елегантний був — чисто тобі з картинки французького модного журналу. Якщо ні, то й ні: Олександр Павлович все ж сподівався, що “портсигар” не підведе, його потужності вистачить і на цілковитий марафет.

— Про що ви тут бесідували? — поцікавилася Валерія.

Вона сіла у крісло навпроти Олександра Павловича, полегшено зітхнула: схоже, що ванна повернула її до життя, знову в бій.

— Про цирк, — сказав Олександр Павлович.

— Фокуси показував?

— Не встиг… Я хочу її завтра повести в цирк.

— Ти ж казав, що вистав ще немає.

— Я їй не виставу, я їй цирк хочу показати.

— А що там дивитися? — досить щиро здивувалася Валерія.

— Все, що Наташа захоче.

— А Наташа захоче? — Валерія обернулася: дівчинка стояла позаду матері і слухала розмову. — Сідай, Наталко, — Валерія посунулась у кріслі, — посидь зі мною. Ти справді хочеш піти завтра з Олександром Павловичем?

Наташа обережно, немов боячись зім’яти материну сукню, сіла на край крісла, кивнула:

— Хочу.

— Дурненька ти моя, — легко засміялася Валерія, притиснула до себе Наташину голову, цмокнула в маківку. — Йдіть…

Час, вирішив Олександр Павлович.

Тепер перед ним сиділа жінка — справжня, а не нею самою вигадана, такого моменту з Валерією могло не повторитися. Він сунув руку до кишені, намацав кнопку на “портсигарі”, різко натиснув її і відразу ж крутнув коліщатко до упору.

Нічого не сталося, та нічого і не повинно було статися. Валерія раптом подивилася на Олександра Павловича, і він побачив, що очі в неї — чорні, непрозорі, глибокі і два маленьких позавіконних вечорових сонця хитнулися в них.

— Ідіть… — якось уповільнено, загальмовано повторила вона, як і раніше дивлячись на Олександра Павловича, і раптом немовби отямилася: — Сашко, давай сьогодні залишимося вдома?

— Давай, — сказав він.

“Портсигар” діяв, сумнівів в Олександра Павловича, певне, не було. Можна відразу вимкнути його, повернути реальність, а можна і не вимикати, продовжити мить, тим паче що вона і насправді, здається, чудова…

Олександр Павлович вирішив не вимикати, почекати трохи. Зрештою, це була його маленька помста Валерії, а помста, як відомо, солодка.

— Ви нікуди не підете? — здивовано запитала Наталка.

— Ні-ку-ди! — щасливо протягла Валерія. — А ти що, не віриш?

— Ти завжди ввечері або йдеш, або працюєш. Адже час дорогий…

— Та начхати на нього! На наш вік вистачить… Питимемо чай.

— А в мене у машині коньячок є, — сказав Олександр Павлович.

— Неси. Гріх не випити.

— А чому це? — Олександра Павловича так і тягло сьогодні на провокаційні питання: вже другий вечір їх задавав.

— Не знаю, Сашенько, не знаю, настрій щось добрий, наче надворі літо, давно такого не було, йди по коньяк.

— Іду… — Олександр Павлович рушив було, але згадав про “портсигар”, повернувся, зняв піджак, повісив його на спинку стільця: прилад, що працював, повинен залишитися у квартирі.

— Що ще ти? — здивувалася Валерія.

— Жарко…

Поки ходив до машини, аналізував: що відбувалося? Може, прилад ні при чому, а раптове рішення Валерії залишатися вдома — всього лише результат її нез’ясованого гарного настрою? В тому-то й справа, що нез’ясованого. Але “чистим” експеримент поки що назвати не можна. Олександр Павлович правильно зробив, що не вимкнув “портсигар”. Варто спостерігати, як розвиватимуться події…

Пили коньяк, пили чай, у Валерії в холодильнику знайшовся сухий торт. Кухонька в квартирі тісна, стіл маленький, ледве утрьох розмістилися.

— Сашко, ти, напевне, голодний? — запитала Валерія.

— Три години тому я наївся на тиждень уперед. І на добу назад. Ти краще Наталку нагодуй.

— Я не хочу, — швидко сказала Наташа. її цілком влаштовував торт з чаєм.

— Тобто як це “не хочу”? — запитала Валерія. — Час вечеряти…

— Я правда не хочу… — Наташа благально дивилася на матір, знаючи чудово, що послаблення не буде.

— Хвилиночку, — сказав Олександр Павлович. — Зараз наша суперечка сама собою вирішиться.

Він пішов до кімнати і одягнув піджак. Помацав кишеню: “портсигар” на місці.

— Замерз, — пояснив він, сідаючи за стіл.

— Що з тобою? — В голосі Валерії почулася незнайома до цього нотка турботи. До речі, турбота ця була круто замішана на залізній категоричності Валерії, подолати яку не зміг би жодний “портсигар”. — Ти не захворів? Ану, дай лоб спробую… — Вона швидко простягла руку.

Олександр Павлович встиг відхилитися.

— Здоровий я… Так про що ти, Наталю?

— Я не хочу вечеряти, — повторила Наташа.

— Не хочеш — не треба, — Валерія, здалося, була здивована дивною нетямністю дочки. — Хто тебе примушує?

— Ніхто, — підтвердив Олександр Павлович і підняв чарку. — Наталю, я хочу випити за твою маму. Ти не проти?

— Не проти.

— І я не проти, — погодилася Валерія. І раптом насторожилася: — Сашко, а як же ти поїдеш? Ти ж за кермом, а тут коньяк. Ні, постав чарку, я тобі не дозволяю.

Цікаве кіно: вчора вона чомусь не запитувала, як поїде Олександр Павлович, просто сіла в машину — і все. Інша річ, що вчора Олександр Павлович ні краплі не випив, але голову давав на відсіч, що Валерія на це не звернула уваги. їй було однаково: пив — не пив. Аби їхали.

— Я трохи. Поки мені йти — видихається…

Потім вони грали в нудну гру “Ерудит”, яка Наталі чомусь подобалася, та здебільшого вона й вигравала. Потім дивилися програму “Час”. Потім Валерія чомусь вирішила помити Наташі голову: це для дівчинки було зовсім уже дивним.

— Я сама можу, — сказала вона.

— Сама ти як слід не промиєш, — наполягала Валерія.

— Адже завжди промивала… — Наташі хотілося, щоб мама їй допомогла, тому вона пручалася лише за інерцією.

— Не впевнена, — різко заперечила Валерія, і Олександр Павлович подумав, що заперечення цілком правильно відтворює стан справ у сім’ї: навряд чи Валерія коли-небудь звертала увагу на те, помила голову Наташа чи не помила. Повинна помити — от і все.

Повинна…

Олександр Павлович не без жалю відзначив, що це жорстоке дієслово по-давньому керує Валерією, хоча наміри наче й добрі…

У ванній кімнаті вони довго сперечалися — в основному чутно було Валерію: то Наташа не так стоїть, то голову не так тримає, а Олександр Павлович сидів у піджаці неподалік від дверей у ванну, боявся відпускати Валерію з зони дії “портсигара”. Думав: звичайна ідилія вийшла, історія з циклу святкових…

Потім вони поклали Наташу спати, і Олександр Павлович почав збиратися додому. Відверто кажучи, він втомився за сьогоднішній вечір, втомився весь час бути в напрузі, “насторожі”, та й безсонна ніч давалася взнаки.

Уже в передпокої Валерія хутко пригорнулася до нього, сховала обличчя на грудях, спитала глухо — піджак їй заважав:

— Може, залишишся?

І тут Олександр Павлович подумав, що для Валерії шкідливо бути дуже близько біля “портсигара”: він у неї зовсім під носом опинився.

— Ти що? — ошелешено сказав він. — Наталка тут…

— Ну й нехай!

Це було настільки не схоже на Валерію, що Олександр Павлович злякався: чи не передав він куті меду?

— Ні, не нехай, — узяв за плечі, поцілував: — До завтра, Леро.

Вона гукнула вслід:

— Будь обережний!

Від чого, цікаво, вона його застерігала?..

…Тільки коли сів у машину й опустив скло, він згадав про “портсигар”. Вийняв його, вдарив по кнопці — вимкнув. Прилад був, як і раніше, холодний, наче й не працював зовсім. Олександр Павлович запалив — ще б пак, цілий вечір терпів! — і блаженно відкинувся на сидінні. Можна було підбити деякі підсумки. Прилад діяв? Ще й як! Що-небудь він собі довів? Собі — так. Докази наявні. Навіть Наташа, як вважав Олександр Павлович, здивована. Тепер спромогтися ці докази самій Валерії подати…

Подумав: з Наташею він даремно. Не треба було експериментувати при дівчинці. Десять років — вік ілюзій. Завтра вона прокинеться, кинеться до матері, а мама на вчорашню не подібна. На позавчорашню вона подібна. На повсякденну. Хоч вмикай “портсигар” і залишай його у квартирі навічно — де-небудь під шафою чи за батареєю, поки не зіпсується. Якщо в ньому є чому псуватися. Гаразд, уранці Валерія до інституту піде, Наталка — до школи, вранці їм не до сантиментів буде, немає часу, а в дві години десять хвилин Олександр Павлович під’їде до школи, і повезе дівчинку до цирку. Там також буде казка.

4

Наташа не затрималася: її пунктуальність не відрізнялась од маминої. О другій десять пролунав дзвоник з уроку — Олександр Павлович почув його, сидячи в машині: на вулиці тепло, вікна в шкільному приміщенні відчинено, — а за дві хвилини побачив Наташу, яка бігла до нього через двір. Вона сіла в машину, акуратно зачинила дверцята, з ходу запитала, навіть не привітавшись:

— Що вчора було з мамою?

— З мамою? — Олександр Павлович запитання зрозумів, але не знав, що відповісти, і зволікав час. — А що вчора було з мамою? По-моєму, нічого. Мама як мама.

— Не як мама. Я навіть не думала, що вона може бути такою, — Наташа підшукувала слово, — домашньою якоюсь. А сьогодні вона прокинулася така сердита.

— Певне, не виспалася, — припустив Олександр Павлович. — Не бери в голову, Наталю, все минеться… І нарешті — здрастуй.

— Ой, вибачте, здрастуйте, — усміхнулася Наташа.

— Не передумала їхати до цирку?

— Що ви! Ледве дочекалася.

— Ну почекай ще хвилин з десять. Тут недалеко.

…Вимкнений “портсигар” лежав у кишені.

Виходить, Валерія добре пам’ятала все, що відбувалося вчора ввечері. Пам’ятала — так, але чи розуміла? Не виключено, що розуміла, бо ж чому їй прокидатися “сердитою”? До речі, на кого сердита? На Олександра Павловича? Навряд чи. їй і на думку, напевне, не спадало, що, власне, Олександр Павлович став причиною… чого?., ну, скажімо, здачі позицій, завойованих нею у смертельних боях за рівноправність. На себе вона сердиться, себе вона звинувачує. І, не виключено, в тому і звинувачує, що незрозуміло як раптово змінила своє ставлення до Олександра Павловича. Сама змінила, про “портсигар” їй невідомо…

А якщо і насправді сама змінила?

Олександрові Павловичу приємно було думати саме так. Та й що таке “портсигар”, якщо серйозно подумати? Фокус, та й годі…

Він загнав машину на тротуар — впритул до службового входу до цирку, під “кирпич”. Порушення, звичайно, але міліція дивиться на це крізь пальці: квадратовий тупичокпоміж бетонним парканом базару і бічного стіною старого циркового приміщення віддавна, хоча і негласно, вважався територією цирку.

— Приїхали.

Провів Наташу тісною прохідною, через порожнє напівтемне фойє, де на стінах висіли кольорові плакати і чорно-білі фотографії артистів. Звук кроків по холодній мармуровій підлозі відлунював десь позаду, і здавалося, що Наташа і Олександр Павлович тут не самі, ще хтось вперто йде слідом за ними — невидимий, великий, страшний.

— Як у старовинному замку, — тихо проказала Наташа.

“Звук кроків тих, кого уже немає…” — також упівголоса прочитав Олександр Павлович.

— Тобі моторошно?

— Цікаво…

Олександр Павлович відкинув важку запилену штору, що відокремлювала фойє від залаштункової частини. Підлога тут була вже бетонною, легко приглушувала звук кроків, і відчуття замку зникло. Та й взагалі залаштункова частина кільцевого коридора, що оперізував зал для глядачів, мала вигляд по-діловому буденний: якісь грубі ящики біля стін, великий рулон сіро-зеленого брезенту, чотири яскраво розмальованих дерев’яних сегменти — частини круга для роликобіжців, різнокаліберні ажурні сталеві тумби, вкриті червоним сукном, — для слона, для його стандартно небагатого набору трюків. Олександр Павлович механічно відзначив, що і тумб вчора не було, і ящиків стало більше, тобто потроху люди з’їжджаються, прем’єра наближається… Він хотів швидше поминути все це, бо нащо дівчинку розчаровувати, адже казку обіцяв, а яка казка — з брезенту і вилинялих ящиків?

— Куди ми йдемо? — запитала Наташа.

— Нагору. До моєї гардеробної.

— А там що?

— Там — обіцяні фокуси.

— А де арена?

— Ти хочеш побачити манеж? Ну, звичайно ж, зараз…

Олександр Павлович підвів її до завіси в форганці, підштовхнув легенько: йди, мовляв. Вона прослизнула в щілину серед половинок завіси, вони м’яко і щільно замкнулися за нею. Олександр Павлович прихилився спиною до холодної стіни, заплющив очі. Ну, чим її здивувати? Чи, бува, не поспішив він? Вона не була в цирку з дитячих років, а за лаштунки, в “кухню”, і взагалі не потрапляла, а в цирк на перше побачення треба приходити в свято, коли манеж залито вогнями, коли на балкончику “душить” глядачів маршем мідна група оркестру, та і за лаштунками значно цікавіше: суєта, біганина, у когось розминка — хтось стоїть на голові, жонглює, колесом крутиться; а дикі звірі не в далеких клітках, а зовсім поруч — тільки руку простягни; хоча хто наважиться простягнути — звірі все-таки…

Олександр Павлович визирнув з-за завіси. “У манежі” підвішували “вертушку” повітряних гімнастів. Вона лежала на червоному репетиційному килимі — сяяла хромом ракета, ще не готова до польоту; провислі троси від неї тяглися під купол, де їх кріпили.

— Тягни на мене, тягни! — гукнули під куполом. — Ну, куди ти тягнеш, бовдуре, певне, кріплення не відчуваєш? Ось я тобі руки повідриваю!

Все це було поки що цілком цензурно, але хто дасть гарантію, що так і надалі триватиме? Цирковий артист — людина у висловах нестримана. Наташу варто відвести від гріха подалі… Олександр Павлович зробив було крок до неї, але хтось поклав йому долоню на плече.

— Почекай.

Оглянувся. Інспектор манежу.

— Привіт, Гранте. Ця дівчина — зі мною.

— Я зрозумів, — сказав інспектор, пройшов мимо, встав за бар’єр: — Гей, нагорі! Ану тихше! Ви не самі тут… — Він простяг Наташі руку, допоміг перебратися до манежу. — Дивись: це ракета. Невдовзі вона злетить над усім цим, — він обвів рукою порожній темний зал для глядачів, ряди крісел з відкинутими сидіннями, що крутим амфітеатром йшли вгору, круглі ложі освітлювалися з чорними зачохленими “гарматами” софітів. — Вона швидко-швидко помчить по колу, а на трапеції під нею, бачиш: ось трапеція, ось вона закріплена… на спеціальних завісах… ось петлі, просунь руку, зручно?., на трапеції і на петлях працюватимуть гімнасти. Це добрі гімнасти, побачиш, коли прийдеш на виставу. Адже ти давно не була в цирку, чи не так?

— Звідки ви знаєте? — запитала Наташа.

Вона сиділа навпочіпки перед ракетою, і маленька рука її міцно тримала паскову петлю, вільно пристягнуту до хромованого боку “вертушки”.

— Я здогадався, — сказав інспектор. Він сидів навпочіпки поруч з Наташею. — У тебе на обличчі написано.

— Не може бути. — Наташа випросталася. — А мама каже, що я мов камінна: жодних емоцій.

— І мами можуть помилятися, — зітхнув інспектор. — А скоріше, вона просто не вміє читати по обличчях. Це дуже важка наука: читати по обличчях.

— А де ви навчилися?

— Читати по обличчях? — він посміхнувся. — Тут, у цирку. Тільки тут і можна добре навчитися цього.

— То й Олександр Павлович також вміє? — незрозуміло було: чи то Наташа серйозно повірила інспекторові, чи сприйняла жарт і підхопила його.

— Олександр Павлович вміє більше: він людей наскрізь бачить. Так, Сашко?

— Майже так, Гранте, — погодився Олександр Павлович, — бачу, тільки туманно.

— Не прибіднюйся, Сашко. Ти ж на крайній випадок піднатужишся і винайдеш який-небудь ящик з діркою. Крізь неї все буде видно, як на долоні…

Як у воду дивиться, старий базікало, думав Олександр Павлович. Знав би він, що майже влучив у ціль: не в “десятку”, але зовсім поряд. Він любив Гранта, як, до речі, і всі артисти, пам’ятав його мало не з дитинства — той вже й тоді інспектором манежу працював, по-старому шпрехшталмейстером, — хоча, як здавалося Олександрові Павловичу, Грант був ненабагато старший від нього самого. І все ж, хто знає? До його паспорта Олександр Павлович не зазирав.

— Цю людину, яка вміє читати по обличчях, — сказав Наташі Олександр Павлович, — звати Грант Ашотовнч. А її, Грантику…

— Зачекай, — увірвав інспектор. — Ти забув, Сашко: її ім’я я сам прочитаю… — Він уважно подивився на Наташине обличчя, смішно поворушив тонкими губами, закотив очі. Наташа спокійно чекала результату. — її звати… — інспектор не поспішав, — На-та-ша… Так?

— Так, — Наташа, здалося, зовсім не здивувалася, А чого, власне, дивуватися? Коли він вміє читати по обличчях, то вже ім’я дізнатися — річ нескладна.

Вони з Грантом стояли майже в центрі манежу, і Олександр Павлович мимоволі згадав себе, коли він уперше в житті опинився посеред величезної і зовсім порожньої зали, посеред оглушливо-важкої тиші, сам на сам із страхом, який породжує чужий і далекий, навіть, здається, ворожий людині простір; виразно згадав холодну цівку поту, що раптом скотилася поміж лопаток.

Потім цей страх минув, але досі Олександр Павлович не любив залишатися в манежі сам, так, правду кажучи, і не траплялось: асистенті” в його атракціоні — вісімнадцять чоловік, то про яку самотність може бути мова?

Але було ж!..

А він обіцяв Наташі казку.

— Зачекайте! — враз вигукнув Олександр Павлович. — Я зараз! Тільки нікуди не йдіть. Стійте там, де стоїте. Ну поговоріть про що-небудь… Грант, розкажи їй щось.

— Ти куди? — крикнув Грант.

Але Олександр Павлович вже біг коридором, кулею влетів сходами на другий поверх — до своєї гардеробної, відкинув кришку кофра, в якому зберігав будь-який дрібний, що не використовується в роботі, реквізит, розгріб повітряний, чомусь із запахом стайні завал картатих шовкових хусток, вийняв з дна акуратний дерев’яний ящик з ручкою, подібний до тих, в яких геодезисти зберігають свої теодоліти чи кремальєри, і стрімголов кинувся назад, до манежу, навіть не зачинивши гардеробну, відкинув оксамитову завісу форганга, зупинився, важко дихаючи.

Грант і Наташа, як і раніше, стояли посеред манежу, а срібна вертушка, вже підвішена на тросах, пливла на потрібний для польоту висоті над бар’єром і тонка швунгтрапеція вільно гойдалася під нею.

— Чекаєте? Добре…

Він переступив через бар’єр; намагаючись не схибити, поставив ящик точно в центрі манежу, відкрив його, дістав звідти апарат, схожий на звичайний фільмоскоп для дітей, лише не з одним об’єктивом, а вісьмома, причому якимись дивними — вузькими, довгими, подібними на револьверні дула з розтрубами-блендами на кінцях. Швидко прикрутив чотирипелюсткову антенку, гвинтами на ногах-оборах вивів на середину краплю рівня під склом — “загоризонтував” прилад. Розмотав довгий тонкий дріт, приєднав його до розетки на зовнішньому боці бар’єра.

Грант і Наташа мовчали, уважно стежачи за маніпуляціями Олександра Павловича. Нарешті Грант не витримав.

— Що це, Сашко? Новий трюк? — запитав він.

— Не знаю, Гранте, — чесно відповів Олександр Павлович. Він впіймав себе на тому, що хвилюється, наче вперше вийшов на манеж. — Може, буде трюком, а може, й ні… — Він поклав руку на пластмасовий тумблер на матово-чорній підставці приладу. — Увага!.. Наташо, дивись! — і клацнув тумблером.

І безлюдний зал ожив.

Загаласував партер, замаячили, випливли звідкілясь з чорної глибини, стали різкими, контрастними живі людські обличчя, злетіли, мов голуби, оплески, а невидимий оркестр на зовсім порожньому балкончику гримнув дзвінкий туш, і поверх усіх цих яскравих і галасливих людей, переливаючись і виблискуючи, летіла справжня ракета, а під нею, на трапеції — ось це вже і справді уявилося! — напруженою стрункою витяглася тоненька повітряна гімнастка.

І раптом усе враз зникло. Навіть прожектори, які оперізують купол, погасли; тільки горіли аварійні лампи, трохи освітлюючи безлюдний зал глядачів. Ракета-“вертушка” припинила дзижчати — мотор відімкнувся — і пливла по колу за інерцією, гасила швидкість.

З віконця електриків над директорською ложею хтось визирнув і зарепетував на весь цирк:

— Що ви там увімкнули?! У мене запобіжники на щиті вибило… — І вже спокійніше: — Попереджати треба…

Прожектори довкола купола загорілися, моторчик задзижчав, — ракета розпочала набирати швидкість. А зал був порожній, прилад Олександра Павловича “мовчав”.

— Перегорів, — констатував Олександр Павлович.

Він перехилився через бар’ єр, висмикнув вилку з розетки, почав намотувати дріт на пластмасову котушку.

— Ось тобі й відповідь, Гранте, не вийде трюк.

Наташа дивилася на Олександра Павловича, як на чарівника, на всемогутнього мага, хоча, чесно кажучи, сам Олександр Павлович не знав, як слід дивитися на магів і чарівників. Напевне, захоплено і зі страхом? Тоді накладка: страху в погляді Наташі не помічалося.

— Що це таке, Сашко? — Грант нахилився над приладом, уважно його розглядаючи. Захоплення в його голосі не чулося — лише ділова цікавість. — Сам зробив?

— Ні, — посміхнувся Олександр Павлович. — Подарували.

— Хто?

— Бем. Чув?

— Рудольф Бем? Король магів? Він уже помер, по-моєму.

— Два роки тому був ще живий. Мешкає під Брюсселем, будиночок у нього там. Півдня я в нього просидів, обідали, вечеряли. Старик розчулився і подарував мені цю річ. Сказав, що сам хотів скористатися, та не встиг.

— А ти чого ж?

— Віриш: вперше ввімкнув. Боявся. Не моє…

— А ти у нас можеш тільки своє… Що за принцип, цікаво? Голографія? Ти хоч його розгортав, Кулібін?

Олександр Павлович подивився на Наташу. Вона напружено слухала їхню розмову, і слово “голографія”, промовлене Грантом, безумовно, було їй знайоме — від мами, напевне, чула; більше того, слово це — реальне і обгрунтоване — могло перекреслити казку, тільки що показану їй Олександром Павловичем. Адже він лише для того й згадав про прилад короля магів, а то лежав би він мертвим вантажем до скону віків…

— Ні, — сказав Олександр Павлович, — я його не розгортав. І жодною голографією тут не пахне, Гранте. Ти маєш дурну звичку: шукати будь-якому диву реальне пояснення. Навіщо?

Грант відірвався від приладу, глянув на Олександра Павловича, потім — на Наташу, розуміюче посміхнувся:

— Ти правий, Сашко. Дурна звичка. А диво в тебе вищого гатунку! — Підморгнув Наташі.— А ти мені сподобалася, принцесо. Ти циркова.

— Вона не циркова, — поправив Олександр Павлович.

— Ти мене не зрозумів, Сашко. Вона може рости в сім’ї пекарів, токарів, слюсарів, кесарів, все одно вона циркова. Настане час — сам побачиш. Прощавай, принцесо. Коли захочеш — приходь. Не соромся. Запитаєш Гранта Ашотовича — все тобі буде… — помахав рукою, легко перестрибнув через бар’єр і зник в форганку.

Олександр Павлович поклав прилад у ящик, узяв Наташу за руку і повів до гардеробної. До зустрічі з Валерією часу лишалося багато, і він зібрався показати Наташі заплановану програму — трюк з приладом Бема заздалегідь не планувався — з десяток забавних фокусів: з шовковими хустками, із стрічками, що нескінченно вилізали з фальшивої пляшки з-під шампанського; з фірменими монетами, що пригоршнями висипалися у срібне відерце з самих дивних місць — з порожньої долоні, з вуха, з носа, з вимикача на стіні, з водопровідного крана нарешті; з товстою голкою, що легко “прошиває” суцільне скло; з дюжиною футбольних м’ячів, які по черзі вистрибують з плоского чемодана-“дипломата”… І ще в гардеробній — в холодильнику— сховане було горіхове морозиво і шість спітнілих пляшечок з “Фантою”.

…Програму вони виконали повністю. Ледве встигли до інституту на призначену годину.

Валерія вже стояла на сходах, нетерпляче дивилася на дорогу. Олександр Павлович загальмував, і Наташа негайно вийшла з машини і пересіла на заднє сидіння. Олександр Павлович цей факт відзначив, але коментувати не став. І заперечувати не став, хоча — дивна річ! — він волів би, щоб зараз поруч з ним сиділа Наташа.

— Запізнюєтеся, — сказала Валерія.

— Хвилина в хвилину, — заперечив Олександр Павлович. — Ти раніше вийшла. Куди поїдемо?

— Додому. Наташці уроки треба робити, а в мене у понеділок доповідь на кафедрі, хочу приготуватися.

— Отже, я вільний?

— Хочеш — можеш сидіти поруч. Тільки мовчки.

— Дякую за честь… Я відвезу вас і повернуся до цирку: у мене половину багажу не розпаковано.

— Наше діло запропонувати… Ну як порозважались?

— Наталю, як? — запитав Олександр Павлович, дивлячись у дзеркальце: у ньому було видно Наташу.

— Дуже добре, — сказала Наташа і замовкла.

— І це все? — здивувалася Валерія.

Якщо зранку, як Наташа стверджувала, вона була “сердитою”, то на вечір відійшла, подобріла.

— Вона ще не розібралася, — поспішив на допомогу Олександр Павлович. — Стільки вражень…

Дивна річ, він легко міг поставити себе на місце Наташі. У неї з’явилася своя таємниця — єдина, незвична, солодка-пресолодка, така, в яку і пускати нікого не хочеться. Поки не хочеться. А потім видно буде. І ще приємним здавалося те, що цю таємницю ділив з Наташею і він. На відміну від Валерії.

Олександр Павлович довіз їх до будинку. Сказав:

— Завтра вихідний. Може, поїдемо зранку за місто?

— А що? Це ідея! — загорілася Валерія.

Наташа стояла осторонь, у розмову не втручалася.

— То я заїду за вами о дев’ятій ранку. Будьте готові. Обоє. Форма одягу — літня парадна.

— З Наташкою поїдемо? — запитала Валерія. Олександр Павлович намагався вловити в її голосі незадоволення чи хоча б розчарування, але не зміг.

— Аякже.

— Тоді я вас цілую, — сказала Валерія і пішла до під’їзду.

А Наташа швидко нахилилася до відчиненого вікна.

— Велике вам спасибі, Олександре Павловичу. Мені було добре… дуже… — І швидко побігла за матір’ю.

Що ж, подумав Олександр Павлович, приємне зізнання. До речі, як це не здавалося йому дивним — з дітьми до цього часу справ не мав, навіть боявся їх, але він цілком міг відповісти Наташі тими ж словами.

А “портсигар” у кишені піджака так весь день і пролежав неввімкнутим.

5

Олександр Павлович вранці лежав у ліжку, нікуди не поспішав — рано ще було, аналізував події. Це тепер було улюблене заняття: аналізувати події; отак, чого доброго, з практика-ілюзіоніста в психолога-теоретика перекваліфікується, сміжну професію опанує…

А що, власне, аналізувати?

Ну, по-перше, техніки багато в цій історії, прилад — “портсигар”, прилад короля магів Рудольфа Бема. І той і інший безвідмовно подіяли на жінок. Сімейна риса: підвищена чутливість до технічних чудес.

А по-друге?

По-друге, прилади дуже різні.

Наташу засмучувати не хотів, казку вбивати не хотів, бо ж здогадався Грант: бемівський “фільмоскоп” за принципом голографії побудований. Закладені у нього голограми, сильно підсвічені, фоновими гумами підкріплені,— все реально, хоча технічне виконання бездоганне.

Пам’ятаю, запитав у Бема:

— А все-таки, чому самі не скористалися?

Старик помовчав, губами поплямкав — зубів у нього зовсім не залишилось, а протези він чомусь не носив:

— Техніки не люблю. Не вірю. Рукам своїм вірю. І вам раджу.

— Нащо ж даруєте?

— Так. На пам’ять. Може, знадобиться коли-небудь. Ось і знадобилося.

Олександр Павлович на відміну від Бема техніці довіряв, але тільки тій, яку своїми руками створив, яку міг по гвинтику, по дощечці зібрати-розібрати, принцип дії назубок знав, хоч патентуй.

Може, “портсигар” запатентувати?

Його не запатентуєш, принцип дії самому до цього часу невідомий, тільки й залишається, що в чудеса вірити.

Проте час вставати, приймати холодний душ: який садист, цікаво, на нього патент одержав?..

Звичні тортури породжували таке ж звичне роздратування. Думав:

“Адже сам ти садист. Навіщо тобі ці експерименти? Довести Валерії, що жінка повинна бути жінкою, як природа придумала? Ну, припустімо, доведу, хоча навряд. І що далі? А про “далі” ти ні біса не відаєш, боїшся в “далі” зазирати, як страус, голову в пісок сунув: а може, не побачать, мимо пройдуть. А може, не запитають: що це ви, розумний Олександре Павловичу, далі робитимете?.. Може, плюнути? Викинути “портсигар” до сміттєпроводу, Валерії не дзвонити, піти в підпілля, впритул зайнятися наступною прем’єрою… А Наташа? Так, з Наташею — тут ти даремно! Жила собі дівчинка, горя не знала. Нащо втовкмачувати їй в голову дурні ілюзії? У неї свій світ. їй там добре, звично, а що трохи каламбурно — так це минеться. З віком. А не минеться — не твій то клопіт…”

В тім-то й справа, що Олександр точно не знав: його це клопіт чи ні. Три дні тому, наприклад, знав точно — не його, а нині — плаває, відповісти не може. І припинити експеримент не в силі: розбігся, важко зупинитися…

Заспокоював себе:

“Та нічого не станеться, страшного не передбачається, не варто і лякати себе. І взагалі, закінчувати з цим треба, а то ненароком до психіатрички залетиш з яким-небудь мудрим діагнозом на зразок “синдром самобичування”… Жах!.. Ні, брате, робиш — роби, а розмірковувати — цим нехай інші займаються, їм за це гроші платять…”

Наче переконав себе, заспокоїв, а настрій не поліпшився. Як був кислим, так і залишився.

Валерія це відразу помітила:

— Не виспався?

— З чого ти взяла?

— Вигляд похмурий.

— Погода…

Погода не радувала. Зранку сіявся дрібний дощик, небо міцно затягнуто сірими хмарами, лише де-не-де просвічувалися невеликі білі лисинки…

— Може, не поїдемо? — запитала Валерія. — Лісом не походиш, на травичці не полежиш…

Олександр Павлович кинув погляд у дзеркальце: Наташа сиділа позаду — в червоній нейлоновій куртці з капюшоном, у повній дощовій екіпіровці, дивилася благаюче.

Вирішив:

— Не будемо відмовлятися од задуманого. Скоригуємо плани: заїдемо у Загорськ, зайдемо до ризниці, пограємо в туристів, а на зворотному шляху пообідаємо; там по дорозі один ресторанчик є, пам’ятаю.

— Гаразд, умовив, — погодилася Валерія.

Олександр Павлович з подивом відзначив у неї деяку нерішучість, оце: “може, не поїдемо?” Несхоже на Валерію. “Може” — не з її лексикону. Вона, якщо вирішує, то твердо і навіки. А тут — вагання. Може, Наташа тому причиною, дуже просила? Та ні, навряд: якщо вже Валерія щось вважає недоцільним, то проси не проси…

Значить, не вважала.

Олександр Павлович машинально запустив руку до кишені: на місці “портсигар”, неввімкнений. Невже “остаточні явища”? Цілком можливо. Як, до речі, цілком можливо й те, що Валерії однаково: їхати чи не їхати. Сьогодні вихідний. Відпочиває вона зрештою від своєї “залізності” чи ні? Чи так і спить у латах? Може, вона надасть право вирішувати комусь іншому?

І все ж Олександр Павлович сумнівався: не звик він до “нерішучої” Валерії, незнайомий був з такою.

…До ризниці їм втрапити не пощастило: там також був вихідний день. Ховаючись під двома парасольками — чорною Олександра Павловича і червоно-коричневою Валерії, — перебігали від собору до собору, подивилися крізь залізну загорожу на довге приміщення духовної академії, пройшлися по фортечній стіні лаври.

Валерія до дощових незручностей ставилася стоїчно, не вимагала негайно повернутися до машини, та й взагалі здебільшого мовчала, слухала Олександра Павловича. Він якраз недавно путівник по загорських місцях добре вивчив: їхав у поїзді до Москви, нічого почитати в дорогу не взяв, забув у метушні зборів, а путівник цей хтось у купе забув. Пам’ять Олександр Павлович мав добру, цупку: говорив і спеціалістом себе відчував.

Валерія навіть поцікавилася:

— Звідки ти все це знаєш?

Майже зізнався:

— Спеціально для вас, дами, вивчив. Не повірили. Але це вже їхня справа.

І з Наташею Валерія рівно поводилася, тільки один раз зірвалася, коли дівчина оступилася, зачерпнувши повний чобіт води.

— Ти що, не бачиш, куди ступаєш? — Зрив цілком у дусі Валерії: сухо, твердо, викриваюче, але без підвищення голосу.

— Я ненароком, — виправдовувалась Наташа.

Олександр Павлович не втручався, чекав продовження: як це все буде, коли “портсигар” вимкнений?

Було звично.

— На несподівані обставини посилаються лише немічні та слабкі люди. Я б не хотіла вважати тебе такою. Ну й що ти збираєшся робити?

Тут Олександр Павлович вважав подальше виховання недоречним. Поставив ногу на мокрий валун, посадив на коліно Наташу, притримав рукою.

— Я сама…

— Знімай чобіт і шкарпетку. Допомогти?

Наташа вилила з чобота воду, викрутила шкарпетку.

В машині він увімкнув пічку і поклав чобіт і шкарпетку під струмінь гарячого повітря. Валерія його дії не коментувала. Згодилася на його опіку над дочкою. Не знаючи точної відповіді, Олександр Павлович все-таки наважився: намацав у кишені “портсигар” і натиснув на кнопку. Нехай попрацює: Валерії не зашкодить, а Наташі, та й самому Олександрові Павловичу спокійніше буде. І потім: експеримент треба продовжити.

Треба чи не треба?

Тут Олександр Павлович теж не знав точної відповіді.

— Конфлікт погоджено? — запитав він.

— Який конфлікт? — здивувалася Валерія.

— З водою в чоботі.

— Я тебе не розумію, Сашко, — роздратовано сказала Валерія. — Конфлікту… — вона підкреслила слово, — не було. Було звичайнісіньке… Наташо, ти зрозуміла?

— Зрозуміла, — Наташа простягла босу ногу між передніми сидіннями, поруч з ручником — щоб гріти її гарячим повітрям з пічки.

— Ось і все, — підвела підсумок Валерія.

Конфлікту не було, подумав Олександр Павлович. Звичайно: для Валерії це не конфлікт. Дрібниця, звичний виховний епізод. Якби Олександр Павлович не ввімкнув “портсигар”, все одно тема була б невичерпна.

Проте “портсигар” ввімкнено…

Тоді звідки роздратованість у голосі Валерії? Згідно з логікою, вона повинна стати лагідною, м’якою — жодної тіні агресивності. А чому, до речі, жодної тіні? Це жіноча риса характеру. Нормальна Валерія, без впливу “портсигара”, через незначні приводи роздратовуватися не стала б, вона, навіть коли сердиться, нізащо голосу не підвищить.

…Олександр Павлович подивився на показник рівня палива: ти ба, червона лампочка засвітилася, так не тільки до Москви — до Абрамцева не дотягнути. Пригадується, десь на виїзді з міста заправна колонка стояла; талони на бензин є, там і заправимося.

— Ніхто й не боявся, — заявила Валерія.

Дощ ущух, і в обложному небі з’явилися блакитні просвіти, в один з них визирнуло сонце, висвітлило мокру траву впродовж шосе, запалило її.

Валерія приспустила скло.

— Де твоя колонка?

— Близько кілометра звідси чи трохи більше.

— Зупини, ми з Наташею пройдемося. Там, напевне, черга: поки ти заправишся, ми до колонки й дійдемо. А то безглуздо: були за містом, а лісом навіть не подихали.

Олександр Павлович виїхав на узбіччя, загальмував. Валерія і Наташа вийшли; обидві в однакових червоних куртках, у червоно-синіх гумових чобітках, обидві тоненькі, — і Олександр Павлович вперше відзначив, що вони схожі. А власне, чого дивуватися: адже не чужі вони.

— До колонки не йдіть, тут гуляйте — лісу вам досхочу.

— Чому не йти?

— Я про цей кілометр навмання сказав. А якщо до колонки кілометрів три? Чи п’ять? Ні, так спокійніше: вийдете через півгодини на дорогу, я й під’їду.

— Умовив, — засміялася Валерія. — Тільки півгодини, не довше…

Олександр Павлович мав рацію: до колонки було п’ять з гаком кілометрів. Вони їх за годину пішки здолали б. Заправився він швидко, виїхав на шосе, розвернувся, погнав назад. Думав, що встигне своїх дам відшукати і сам з ними по лісу прогулятися. Давненько вже на природу не вибирався, пліснявою взявся. Попереду газував МАЗ з причепом, нічним, певне, не завантаженим: його хитало з боку в бік. Олександр Павлович ввімкнув мигавку і приловчився піти на обгін, але в цей час позаду на зустрічну смугу вихопилася сіра “Волга”, голосно сигналячи, ринулася вперед, швидко випереджаючи і Олександра Павловича, і МАЗ. Вона б встигла це зробити, але раптом назустріч, з-за повороту, з-за лісного острівця, виник автобус, і “волгар” різко взяв праворуч, важко втискаючись між МАЗом і “Жигулями” Олександра Павловича, загальмував, щоб — боронь боже! — не “поцілуватися” з автобусом.

Сірий багажник “Волги” несподівано опинився в небезпечній близькості від капота “Жигулів”, Олександр Павлович кілька разів натиснув педаль гальма, “похитав” його трохи, добре пам’ятав він про мокре і слизьке шляхове покриття, проте полисіла гума не змогла втримати машину; “Жигулі” легко, як на лижах, понесло вперед, і Олександр Павлович ще встиг вивернути кермо, вивести машину на узбіччя, і все ж не уник зіткнення, зачепив своїм переднім крилом заднє крило “волгаря”.

“Волга” проїхала ще метрів десять і зупинилась. МАЗ бовванів десь далеко попереду, його водій навіть не помітив, що тут сталося. Чи побачив у дзеркальце, але затримуватися не став: він тут при чому?

Шофер “Волги”, казенної, судячи з номера, — пихатий здоровань, хлопець у ковбойці — спочатку обійшов свою машину, обдивився крило, навпочіпки присів, вивчаючи вм’ятину, потім попростував до Олександра Павловича, який сидів перед зім’ятим у гармошку лівим крилом “Жигулів” тупо дивився на рване залізо, на химерно вигнуте кільце від фари, на її осколки на чорному асфальті.

— Що робитимемо? — запитав “волгар”.

Він був настроєний миролюбно, розуміючи, що винен в аварії більше, ніж Олександр Павлович, але ще він добре розумів, що цю вину навряд чи доведеш: свідки роз’їхалися, а для міліції — хто позаду, той і відповідь тримай, дистанції дотримуватися треба, про те в правилах записано.

Олександр Павлович правила пам’ятав, але гнів власника, що тепер його опанував, чомусь посилював віру в святу справедливість.

— Розберуться, — мстиво сказав він.

— Хто розбереться? — “Волгар” відчув, що з дурнем власником миром не порозумієшся.

— Міліція. ДАІ.

— Де ти їх візьмеш? За кущем, чи що? Тут не Москва, телефонів немає.

— А телефони й не потрібні… — Олександр Павлович проголосував “Жигулям”, що проїжджали мимо, своєму “брату-власнику”, той не гаючись загальмував.

— Стукнулися?

Запитання було ні до чого. Олександр Павлович, не відповідаючи, приступив до діла:

— Ви до Загорська?

— Ну.

— Там, на в’їзді, пост ДАІ є, знаєте? Скажете їм, щоб надіслали інспектора. І швидше, якщо можна.

— Є, покваплю… — “Брат-власник” помчав підганяти міліцію, а Олександр Павлович запитав “волгаря”:

— Ти хоч розумів, що в аварію лізеш, умільцю?

— Сам ти вмілець, — огризнувся “волгар”.— Дистанції не дотримуєшся. Бачив, що я на обгін пішов…

— Хто на обгін на повороті йде?

— Тебе не спитали!

На цьому “волгар” вважав розмову завершеною, сів до себе в машину, демонстративно хряпнувши дверцятами. І Олександр Павлович теж до себе сів.

“От невезіння, — думав він. — Оце так покаталися… Адже Лера з Наташею чекають. — Він подивився на годинника: назначені їм півгодини минули, їх як не було, — ну нічого, почекають, підуть назустріч, тут вже недалеко, півдороги до них я проїхав”.

Певне, “брат-власник” зустрів інспектора ДАІ задовго до Загорська: його жовтий, з синім написом на колясці мотоцикл під’їхав до місця аварії хвилин через п’ятнадцять. Весь цей час Олександр Павлович і пихатий шофер сиділи по своїх авто і дипломатичні стосунки не відновлювали.

Інспектор — лейтенант міліції — зупинився на узбіччі: якраз між “Волгою” і “Жигулями”, пригасив двигун, зняв білий шолом, кинув його в коляску. Однак з мотоцикла не злазив, витримував характер. До речі, пошкодження на обох машинах він добре бачив.

— Товаришу лейтенант, — перший почав вести мову Олександр Павлович, — він же на подвійний обгін пішов, а назустріч автобус, так цей тип поліз переді мною, я в нього і вмазав…

— На який на подвійний, — закричав “волгар”, — ти тільки мигавку ввімкнув, а я вже по зустрічній ішов. Хіба ти не бачив автобуса, загальмувати не міг?

— Прошу документи, — спокійно сказав інспектор, так само сидячи на мотоциклі.

Олександр Павлович простягнув йому техпаспорт на машину, запечатані у целофан міжнародні права. Шофер “Волги” свої папери витягнув. Інспектор довго й уважно все вивчав, особливо пильно дорожній лист на “Волгу” роздивлявся. Зрештою резюмував:

— Обидва винні, хлопці. Один — що на обгін на сліпому повороті пішов. Другий, що дистанцію не витримав. Акт я складу, права ваші, вибачте, реквізую, а завтра ви до нас в ДАІ заїдете. Якщо вирішите полюбовно розійтися — все назад отримаєте. У вас машина застрахована? — запитав він Олександра Павловича.

Той кивнув, засмучений: не хотів права віддавати, не хотів завтра бозна-куди їхати.

— Ось і добре. На ремонт витрачатися не доведеться.

— А нерви? — не стримався Олександр Павлович.

— Нерви — це не наша галузь, — сказав інспектор, — ви до лікаря… — І взявся за акт.

…Хвилин через тридцять — сорок інспектор поїхав. Слідом за ним поїхав надзвичайно злий “волгар”: у того, виявляється, з дорожнім листом щось негаразд було, кудись не туди він їхав. А Олександр Павлович, вкрай змучений, сів на узбіччі па мокру траву і відчув, як ураз промокли джинси. Промокли — то висохнуть, спокій дорожче. А спокою Олександрові Павловичу хотілося найбільше, хотілося просто сидіти й дивитися на ліс, щоб ніхто його не чіпав, нікуди не гнав, не смикав, і навіть про Валерію з Наташею він тієї миті забув — зовсім з голови вилетіло.

Втомився він.

Від чекання прем’єри. Від того, що нічого не готове, атракціон не репетирується, асистенти невідомо де тиняються. Від щоденної напруги, коли будь-яка зустріч з Валерією як складна служба, яку він сам собі вигадав: ніхто його не примушував дурні експерименти ставити, “портсигар” майструвати. Від якоїсь напівбрехні втомився, коли сам не добереш, як ставишся до жінки: байдужа вона тобі чи ні? Та ні, напевне, не зовсім байдужа, тому й важко.

Він запалив сигарету, шпурнув недокурок у траву, підвівся. І відразу побачив дві червоні фігурки, що бігли до нього обочиною.

— Сашко! Сашко! — долинуло до нього.

Чисто механічно поліз до кишені: “портсигар” працював. Для кого, цікаво?

Натиснув кнопку — вимкнув.

Валерія перша добігла до нього, обхопила Олександра Павловича, притулилася до нього вологою курткою.

— Сашко, що з тобою, Сашко! Ти цілий? — підняла перелякане обличчя.

Він уперше бачив Валерію такою: туш з вій під очима розмазана, волосся попливло з-під капюшона, приклеїлося до чола, обличчя мокре — чи то від сліз, чи то від дощу. і Наташа не краща: у цієї очі явно заплакані, червоні.

— Я цілий, — сказав Олександр Павлович, — а ось ви чого в такій паніці? Може, ведмедя зустріли?

— Ведмедя… Дурень! — Валерія не вибирала висловів, не соромлячись Наташі. — Ми тебе чекали, зневірилися вже, Наташка хвилюється: де ти? Чи не сталося чого? Я також нервувала. А тут дві тітки мимо йшли, сказали: там аварія, все в друзки, двоє трупів. Ми й побігли… — І тут вона, не соромлячись, ридма заридала, уткнулася обличчям у піджак Олександра Павловича, немов знімала з себе накопичене за цей час напруження, розряджалась.

Виходить, у неї воно було — напруження?

І Наташа поруч носом хлюпала.

Для повноти картини заплакати залишалося ще Олександрові Павловичу. Для тих, що проїжджали, зворушливе видовище: безутішна сім’я ридає над розбитим сімейним щастям марки ВАЗ-21011… Тому Олександр Павлович плаксі пі не став та й забув він давним-давно, як це робиться, хоча, правду кажучи, в горлі якийсь клубок утворився. Зрештою, це можна було і на нерви списати…

— Ну, гаразд, гаразд, — він намагався бути суворим, — припиніть негайно. Навигадували тут: “в друзки”, “трупи”! Тітки, бачте, сказали…

— Так тебе ж не-ма-а, — не вгавала Валерія.

Наташа припинила плакати, стояла поруч, тримаючись за полу піджака Олександра Павловича.

— Все, закінчили! — Олександр Павлович уже починав всерйоз сердитися. — Влаштували концерт… Подумаєш, аварія! — Крило замінити — і все! День роботи на станції. Ось що, дами, я обідати хочу. По машинах…

Двигун працював цілком справно. Олександр Павлович розвернувся в бік Москви і, вже не дуже поспішаючи, повів свої покалічені “Жигулі”.

— До ресторації? — запитав. Хоча, чесно, не до ресторанів йому було. Уявляв, скільки буде клопоту, поки страховку отримаєш, поки знайдеш крило, фару, решітку, бампер — ну, просто острах брав.

— Жодних ресторанів, — твердо сказала Валерія. — Їдемо додому. У мене є курка, я її в духовці засмажу. А Наташка зробить салат.

Валерія обережно, але міцно прикрила своєю долонею руку Олександра Павловича, яка лежала на важелі коробки передач. Сиділа, мовчала. Так і їхали — мовчки.

І лише під’їжджаючи до проспекту Миру, Олександр Павлович з деяким збентеженням згадав: “портсигар” він вимкнув.

6

Олександр Павлович поїхав від Валерії пізно: було вже за північ. Збирався спати, думав: ну й деньок завтра — ворогові не побажаєш! Зранку треба впіймати Олега, великого автомобільного майстра, домовитися з ним про ремонт: може, самому нічого діставати не доведеться, може, в Олега все і знайдеться: він — людина ощадлива. Потім їхати до Загорська по права, принижуватися в ДАІ, запевняти, що правила дорожнього руху для Олександра Павловича як біблія для віруючого, що все життя, що лишилося, він присвятить дотриманню дистанції.

І дня наче й не було.

А коли підготовкою до прем’єри зайнятися?

Плюнув на пізній час, подзвонив своєму завідуючому постановочною частиною, по суті — головному адміністраторові ілюзійного господарства.

— Валентине? Це я. Розбудив? Нічого, і так довго спиш. Слухай мене уважно: завтра все розпакуй — до гвинтика, всіх моїх нероб збери, накачай їх як слід. Особливо дівчат. Від’їлися, певне, за відпустку, в жоден ящик не влізуть… Домовся з Грантом: в двадцять два нуль-нуль ми повністю проганяємо атракціон, хай манеж дасть. Зрозумів? Я лише ввечері під’їду. Та ні, нічого: права забрали, відправлюсь їх клянчити. Гаразд, спи.

Лікарі вважають: усі хвороби загострюються віючі. А сумління? Ну-у, якщо воно хворе…

Яке ж сумління в Олександра Павловича? Недолуге питання! В Олександра Павловича сумління міцніше за гранітну брилу, жодної вади, жодної тріщинки.

А чому ж тоді не спиться?

Дивився на стелю, думав: “Валерія зламалася, це ясно. Хоча сама вона про це не знає, хоча й образиться, якщо їй натякнути, але вона розтала і ще, як це для неї не сумно, в ній з’явилося багато бабського. Слово наче образливе, а по суті — нічого поганого. Навіть навпаки. Звичайно, тільки в даному випадку. — Олександр Павлович терпіти не міг жінок, що обабилися, що протягом доби не вилізали з засалених халатів, з бігуді, що стирчали з-під хусток, з облупленим манікюром. Доволі надивився він таких по циркових готелях. — З Валерією випадок — лікувальний. Вона “обабилась” рівно настільки, щоб не бути чоловіком у спідниці. Такою “залізною леді”… Ну що, натякнути їй про те? А навіщо? Що це тобі дасть? І так ситуація критична, хоч тікай. “Портсигар”, кажеш, винен? Ох, сам собі не бреши, не заспокоюй себе… А втім, гаразд: нехай — “портсигар”, хіба не все одно? Головне, що експеримент затягнувся, час підбити підсумки, як кажуть. А результат, повторимо, позитивний… Знову позитивний! Якщо точно розібратися, дорогий Олександре Павловичу: що в тобі жінки знаходять? Всі твої жінки? Скільки їх в тебе було, не рахуючи дружини? Постав себе на їхнє місце. Поставив? І що? Отож-то, нічого особливого, зрозуміти їх важко. Ну, здоровий, сильний, обличчям не мордоворот, фактурний — це “кіношний” термін… А всередині? А всередині? А всередині — порожньо. Тобто, звичайно, не порожньо, всередині як і належить, світ досить багатий — нащо даремно скромничати. Але кого ти всередину пускаєш, Сашенько? Нікого не пускаєш, боїшся, що поламають в твоєму тендітному організмі, в твоєму внутрішньому світі яку-небудь важливу детальку, а з запасними частинами нині погано. Чемний, вихований, слова грубого від тебе не почуєш, квіти вмієш дарувати, компліменти кидати, приватну бесіду підтримати, маєш почуття гумору… Все? Все. Отже, нічого. Дупель-пусто, “по-доміношному” висловлюючись. Одна форма, змісту, на перший погляд, — нуль. До нього не докопатися, сам нікому не даєш. А власне, чого це ти розшмагався? Форма і є форма. Хто тепер голий у суспільстві з’являється? Немає таких. Всі в якійсь формі. Яку вибрали. Чи яка дісталася. Носять, не знімаючи, потіють, шиї комірцями натирають, проте оголитися — нізащо. І лише вдома, сам на сам з собою, навіть дружиноньку часом не турбуючи, — знімають формочку, вішають на плечики до шафи до ранку: щоб — боронь боже! — не зім’ялась. Отоді справжніми і стають. Подивитися хоча б раз на них — справжніх: чи не буде страшно? А якщо на тебе, на справжнього, одним оком глянути? Ні в якім разі! Тужливий, занудний егоїст, еготост, егоцентрист — що там ще є на “его”? Тільки форма тебе і рятує, а вона в тебе на всі випадки життя одна… Рятує? Чи, може, губить? Ти ж не вмієш носити її цілодобово. Ти ж з неї час від часу визираєш. Ось учора: Лера з Наташею розхвилювались, а ти хіба про них згадав? Навіть коли в машину сіли, в Москву поїхали — про них думав? Про небайдужих до тебе жінок? Про їхні ранимі, як виявилося, душі? Дідька лисого! Про крило ти думав. Про бампер і про фару. Про те, чи не пішов твій Олег у відпустку. А те, що жінки небайдужі, що душі у них вразливі,— це тебе злякало. Злякало? Жах як! Тому і відбій б’єш…

Спочатку тебе зачепило, що Валерія виявилася більшим чоловіком, аніж ти сам? Що ти їй був потрібний для того ж, для чого і вона тобі? Зачепило. Заметушився ти, “портсигар” придумав. І дарма. Влаштовував тебе баланс, а дисбалансу ти не хотів… Не хотів, а от маєш. Сам дурень. А тут ще Наташа! Дідько тебе смикнув узяти її в цирк, розчулився, казку їй показав, апарат старого Бема з нафталіну витряхнув. Наташа не Валерія, з нею, як з усіма, не можна, а ти це знаєш чудово. Знаєш? Звичайно, це і мучить тебе. Мама смішно каже: муляє. І дивна річ: “муляє”, бо Наташа — єдина жінка (це так, вік тут ні до чого!), перед якою ти іншу форму одягти захотів. Навіть більше того, одягнув. Зовсім іншу, до цього не одягнену, незвичну. Ось навіть Грант, схоже, трохи здивувався. Адже подобається тобі ця форма, Сашко? Подобається, стару вдягати не хочеться? Чи не так? Особливо з Наташею. Вона — єдина жінка, з якою ти повинен бути чесним. До кінця! А кінець — близько, палицею докинути можна…”

На тому й заснув.

А наступного дня все замислене чудово виконав: і Олег на місці опинився, і права в ДАІ забрав, і страховку встиг оформити. Відігнав машину Олегові в гараж, до двадцяти двох нуль-нуль на таксомоторі до цирку прибув. А там вже цілий кворум. І асистентки наче не розтовстіли, і апаратура ціла. Одне слово — порядок. Прогнали атракціон на одному диханні: все пройшло рівно.

Грант сказав:

— Чисто на перший раз, вітаю. Трюк з м’ячами з чемодана раніше робив?

— Ще в Калініні пустив. Як тобі?

— Добре! Скільки ти їх викидаєш? Дванадцять?

— Молодець, рахувати вмієш.

— Будь людиною, скажи: як вони в тебе надутими вистрибують? Адже м’ячі не прості — футбольні, справжні.

— Гранте, рідний, ти ж не з учорашнього дня в цирку. Звідки стільки цікавості?

— Вибач, Сашко, ніщо людське навіть шпрехшталмейстерам не чуже. Не скажеш?

— Не скажу.

— І правильно. Це я від дорослості. А цирк — ти, Сашко, знаєш — дорослості не приймає. І я, і Наташа від тебе одне вимагаємо — диво. А у тебе його — повні комори.

— Повнісінькі, кажеш? — посміхнувся Олександр Павлович. — Якби… — Ось і не погодився він з Грантом, бо вони різні речі мали на увазі. Грант — одне, Олександр Павлович — зовсім інше. Він поплескав у долоні. — Закінчили репетицію. Все — по місцях, сховати, як від ворога. Завтра — в цей же час, без запізнень…

І додому пішов, Валерії дзвонити не став.

А вранці у двір вийшов — до Олега зібрався, подивитися, як там ремонт “Жигулів”, а на лавочці перед під’їздом Наташа сидить.

— Ти що тут робиш? — тільки й сказав.

— Вас чекаю. — Наташа чемно підвелася, портфель на лавці залишила.

Була вона в шкільній формі. Поверх сукенки, поверх мереживного крохмального білого комірця, підшитого до стоячка, — піонерський галстук; вузол вив’язаний рівно-рівно.

— А школа?

— Я не пішла.

— Ну, дівча, ти даєш… — Олександр Павлович, і справді вражений, з розмаху плюхнувся на лавочку, і Наташа теж дозволила собі сісти — на самий край, впівоберта до співрозмовника, як її мама вчила. — Чому не пішла?

— Мені треба з вами поговорити.

— Ти давно тут сидиш?

— Не дуже. А втім, це неважливо.

— А чому не піднялася?

Наташа не відповіла, лише плечима стенула: мовляв, не піднялась, і все, цікавитися нетактовно.

В Олександра Павловича знову гидко занило в животі: чи то передчував, про що розмова піде, чи то просто розхвилювався, побачивши Наташу.

— А як же школа? Недобре… — Це він за інерцією: слухав, що у подібних випадках треба казати дітям. А взагалі йому до Наташиних шкільних занять справ не було. Він, байдужий, навіть не запитав жодного разу, як вона вчиться. — До речі, як ти вчишся?

— В якому розумінні? — не зрозуміла Наташа. Вона явно збиралася бесідувати про щосьінше, обговорювання шкільних проблем не входило до її планів.

— В розумінні успішності в школі.

— На “добре” і “відмінно”, — сухо сказала вона. — Ми що, мої оцінки будемо обговорювати?

Неприємний біль відступив, і Олександр Павлович раптово відчув навіть деяку приязнь: яка розумниця дівчинка, знайшла його адресу, приїхала, чекала невідомо скільки, до школи не пішла. І, безперечно, Валерії про це — жодного слова.

— Що ж ми будемо обговорювати? — запитав він, обіймаючи Наташу за плечі, але дівчинка раптом напружилася, навіть відсунулася, і Олександр Павлович негайно прибрав руку.

— А ви не здогадуєтесь?

— Не здогадуюсь.

— Я прийшла поговорити про маму.

— А що з мамою? — Олександр Павлович добре знав, що з мамою, адже треба було щось запитувати.

— Ви добре знаєте, що з мамою, — Наташа немов підслухала його думки.

— Уявлення не маю!

— Вона — інша, я вам уже казала. І винні у цьому ви!

Пряме звинувачення Олександрові Павловичу не сподобалося.

— Знаєш, дівчинко, я за собою провини не відчуваю. Жодної.

— Вибачте, я не так висловилася. Не винні, а… — Замовкла, слово підшукуючи. — Ну після того, як ви до нас в дім прийшли, вона іншою стала.

Все правильно. Саме після того: сліпий би не помітив.

— Якою — іншою? Ти можеш говорити виразно? — Олександр Павлович вирішив: з Наташею треба бути чесним. Це він, пригадується, ще позавчора вночі вирішив, коли заснути не міг. А поки тягнув час за своїм звичаєм: бути чесним з жінкою — на такий крок мужність потрібна, а її в Олександра Павловича не надлишок, накопичувати треба. А чи те “накопичив” він, чи те надумав відразу — у вир головою, але раптом сказав: — Гаразд, не відповідай. Я знаю, що ти маєш на увазі, добре знаю. Проте ось що цікаво: чим тобі не подобається така мама?

Наташа відвернулася. Дивилася, як малюки штовхалися в пісочнику, хтось у когось забирав відерце, скиглив уголос: такі малі, а вже ділять майно, самі собі проблеми створюють. З дитинства і далі — з усіма зупинками…

Наташа сказала не обертаючись:

— Мені дуже подобається. Я тільки боюся.

— Чого боїшся?

— Що ви підете. І вона стане колишньою.

Розумниця Наташа, доросла мудра дівчинка! І все ж не змогла вона зрозуміти те, що міг зрозуміти Олександр Павлович. Чи інакше: хотів повірити, що зрозумів.

— А з чого ти взяла, що я піду? — запитав і сам себе осмикнув: ти ж хотів бути чесним, тож будь! — Ні, почекай, Наташо! Ти розумна дівчинка… — Він підвівся і заходив туди-сюди впродовж лавки. Наташа, як і до цього, на нього не дивилася: немов роздивлялася малюків. Вона не хникала, нічого не просила, і від її кам’яного мовчання Олександрові Павловичу було ще важче. — Повір, мама вже не стане колишньою, не зможе, вона знайшла в собі себе. — Він говорив з Наташею, як з дорослою, впевнений, що їй усе зрозуміло. — Це головне: знайти в собі себе, а мама дуже довго не хотіла нічого шукати, її цілком влаштовувало все, що відбувається. А тепер ти маєш рацію, вона змінилася. Може бути, що поки що дуже мало, адже потрібно зробити лише перший крок. — Дивно, але він говорив не про Валерію. Вірніше, не тільки про Валерію — взагалі про жінок. І чхати йому було на те, що слухачці всього десять років від народження. Головне: вона слухала. І, схоже, вірила, як він і просив. — Найважче — зробити перший крок, а потім уже неможливо зупинитися: це як снігова грудка. Та страшне інше: ніхто не хоче робити першого кроку. Ніхто! Всі довкола кажуть: треба, треба, бо інакше біда, а від розмов — ані на крок. А Валерія зробила… І це не хто-небудь, а твоя мама! Ти ж знаєш, як вона цінує свою незалежність, як вона трясеться над нею. І тебе того ж навчає. Ти інша… На щастя…

— Ви підете… — вперто повторила Наташа.

— Ну, при чому тут я? — майже кричав Олександр Павлович. — Я — ніщо, ніхто я для неї — трамплін, рогатка, катапульта: називай як хочеш. З мене лише почалося. Розумієш: по-ча-лося! А далі я не потрібен! Ну, був би інший, не я — все одно почалося б.

— Інший не міг. Ніхто не міг. А ви змогли.

І тоді Олександр Павлович — хто його за руку смикнув? — вирішив. Вихопив з кишені “портсигар”, натиснув кнопку: тьмяно засвітилось кругле опукле віконце на срібному, з черню, антикварному боці приладу.

— Дивися, Наташо.

— Що це?

— Пам’ятаєш те диво в цирку?

— Коли зал ожив?

— Так-так! Там був прилад короля магів. А цей — мій. І я його зробив для того, щоб мама стала іншою. Сам зробив.

Наташа простягла руку до “портсигара”, обережно взяла його.

— Ліхтарик?

— Він лише схожий на ліхтарик. Але коли я вмикав його, мама ставала такою, як я хотів. — Він додав: — Як ти хотіла.

— І це все? — В Наташиному голосі був жах.

— Все! Все! — Олександр Павлович зазнав дивного, хворобливого полегшення: виговорився, нічого не приховав. Немає більше проблеми!

— Ввімкнути… — Наташа як зачарована дивилася на жовте око “портсигара”.

— Так! Забери його. Назовсім. Тримай у себе. Нікому не показуй. Він твій. Тільки твій. Захочеш — ввімкнеш.

— А за яким принципом він працює?

Який не був схвильований, а все ж відзначив: мамина донька, чітких пояснень вимагає. А в цирку не вимагала, на віру сприйняла.

— Яка тобі різниця? Працює, то й працює. Ти як мама. Не розкривай, не треба: іншого я зробити не зможу. Знаєш: це було в мене як натхнення. Диво, якщо хочеш. Раптом усвідомив: потрібне диво, — він мимоволі повторив слова Гранта, — і я його створив.

— А якщо зіпсується?

— Він ніколи не зіпсується, не хвилюйся.

Олександр Павлович нахилився і легко-легко, ледь торкнувшись губами, поцілував Наташу в щоку. Щока була теплою і все ж мокрою: хоч і не хотілося, а поплакала дівчинка, тільки непомітно, Олександр Павлович нічого не угледів.

— Прощавай! — І він, не оглядаючись, боячись, що Наташа покличе його, побіг через двір, вибіг з воріт на вулицю, побачив зелений вогник: — Таксі! — хряпнув дверцятами: — На Войковську, до греблі…

Заплющив очі. Серце стугоніло мов шалене: ось-ось вистрибне. І ніколи, ніколи ще не було йому так боляче і погано. Ніколи в житті він не мучився так від того, що всього-на-всього — ну дрібниця ж, звична річ! — обдурив жінку.

7

Та біль минув, бо ніколи нічого в Олександра Павловича довго не боліло. Хіба що поперек: але це професійна болячка, результат циркових протягів; до речі, й вона, ця болячка, про себе теж давно не нагадувала.

А якщо щось і лишилося, то відчуття незадоволення самим собою: розпустив рюмси, як молодик. Вирішено — то вирішено, емоції геть. Доречно згадати недавні слова Валерії про те, що у неї емоцій і неприємностей на службі — по зав’язку. В Олександра Павловича — також, і зайві, “сердечні”,— зовсім пі до чого.

А дівчинку він заспокоїв, дав їй могутню технічну іграшку — нехай сама нею користується. Олександр Павлович в цих іграх більше участі не бере: надто далеко, здається, діло зайшло.

І все було б чудово — не вперше Олександр Павлович з дамами серця, як мовиться, “зав’язував”, залишаючись тим часом з ними у найкращих взаєминах: він пишався цією своєю дипломатичною якістю, але ближче до вечора, коли Олександр Павлович відпочивав, морально готуючись до нудного нічного прогону, з’явилася Валерія. З’явилася без дзвінка, наче так і треба. Тільки запитала:

— Куди ти зник?

Олександр Павлович несподіваних відвідин не полюбляв, взагалі сюрпризів не терпів, вважав, що лише той сюрприз добрий, про який заздалегідь відомо. Але вигляду не подав, усадив Валерію в крісло, приніс каву, яку заварив перед її приходом.

— Справи, Леро… До прем’єри часу — кіт наплакав. І нічого не готове, хоч плач.

— Плачеш?

— Ридма ридаю.

— Можу хустинку позичити.

— Давно запасся.

Олександр Павлович добре розумів, що безглузда ця розмова лише прелюдія до чогось серйознішого, заради чого й прийшла Валерія, прийшла, не подзвонивши, заздалегідь не домовившись, як завжди у них це велося, бо відомо, вона це знала: якби подзвонила, то Олександр Павлович тисячу причин знайшов би, щоб зустріч не відбулася. Розумна жінка, дочка на неї схожа.

Валерія і насправді була розумна, вона не зволікала:

— Слухай, Сашенько, ти мене що, дурепою вважаєш?

— З чого ти взяла?

— Адже ти не випадково зник. Тож не бреши мені, будь ласка, я ж не школярка з кісками.

— Щодо кісок — це так… — Олександр Павлович не поспішаючи поставив чашку на стіл з коліщатками, на якому з кухні привіз каву, швидко прикинув про себе: брехати чи не брехати? Як і вранці, вирішив не брехати. — Ти права, Леро, не випадково.

— Отже, все?

Ось чого Олександр Павлович від неї не чекав, так це раптової пристрасті до з’ясування стосунків. Хоча якщо мати на увазі вплив “портсигара”…

— Леро, адже я не вважаю тебе дурною, ти знаєш. Хочеш, я нагадаю тобі твої слова — тоді, у машині?

— Значить, все-таки образився.

— Не образився, а взяв до уваги. І зрозумів, що ти маєш рацію. Повітряні замки — споруди неміцні і громіздкі. Жити в них не можна. Ще раз повторюю: ти права. Я готовий підписатися під кожним твоїм словом, яке ти сказала того вечора. І тим паче не розумію: з чого ти вирішила з’ясовувати стосунки? Це ж не в твоєму стилі.

— З’ясовувати стосунки? — Валерія підвелася. — Та ні, любий Сашко, я не за тим прийшла. — Вона взяла свою сумку, елегантну чорну шкіряну сумочку з багатьма кишеньками і відділеннями, з широким і довгим пояском — містку сумку ділової жінки, попорпалася у ній і викинула на стіл “портсигар” Олександра Павловича, подарований ним Наташі. — Що це таке?

Олександр Павлович посміхнувся.

— А ось забирати у дітей подарунки негарно, Лерочко. Чи як ти вважаєш?

— Ти мені не відповів на запитання,

Олександр Павлович поволі закипав. Зовні у нього це ніяк не проявлялося: він лише ставав спокійнішим, зовсім камінним — стримувався як міг, стежив за собою, а ще голос майже до шепотіння зводив.

Ось і тепер сказав тихо-тихо:

— Я подарував коробочку не тобі, а Наташі. Яке ти мала право забрати у неї мій подарунок?

— Це не подарунок. Це — підлість!

— Он як? Чому?

— Наташа пояснила мені, навіщо ти зробив цю ко-ро-боч-ку, — глузливим тоном промовила, немов висварилась.

— І що ж вона тобі пояснила? — Олександр Павлович навіть посміхнувся, немовби веселила його ситуація, немовби жартували вони з Валерією. Ну не сказати, як дотепно!

— Нісенітниця! Нісенітницю пояснила! Навіщо ти обдурив Наташу? Дитину пожалів?

— Я її не обдурював.

— Не обдурював?.. — Валерія підчепила нігтем кришку “портсигара”. — Ну ось, поясни, що тут на мене так подіяло? Батарейка? Лампочка? Два дротики? Ти зробив звичайний ліхтарик. Лише у срібній оболонці — антикварний мотлох. Кому ти морочив голову? Наташі? Чи собі?

Олександр Павлович узяв “портсигар”, уважно оглянув його, немов вперше побачив. Підняв батарейку, заглянув під неї.

— Тут була ще деталька. Така маленька. Куди ти її поділа?

— Яка деталька? Не було там жодної детальки.

— Ні, була, була. Ти могла її не помітити, впустити.

Загублена “деталька” — це вдалий хід. Збентежити Валерію, приголомшити, примусити засумніватися в собі.

— Я нічого не впускала.

От уже і сумнів у голосі!

— Вона дуже маленька. Але в ній все діло…

— Слухай, не мороч мені голови, я не вчора народжена. Невже ти всерйоз вважаєш, що можна створити прилад, який зовсім змінить характер? — А ось тепер вже жодних сумнівів, саме глузування. Атож! Валерія — вчена дама, без п’яти хвилин професор, а в Олександра Павловича, окрім власних рук, жодних науково-технічних аргументів.

Звів голову від “портсигара”.

— Я ж його зробив.

— Зрозумій. — Валерія знову сіла в крісло, знизила тон, намагаючись говорити м’яко і лагідно. Олександр Павлович навіть подумав: як з божевільним. — Це неможливо. Це всупереч фізиці, математиці, механіці, логіці, зрештою.

— Цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Класика. Пам’ятаю.

— Сашко, я знаю тебе як облупленого. Ти можеш обдурити Наташку, але не мене. Ти можеш обдурити кого хочеш, це твоя професія, напевне, ти в ній геній, але при чому тут я?

Яка, однак, самовпевненість! Вона знає його “як облупленого”… Та він сам себе так не знає.

Олександр Павлович клацнув “портсигаром” і втиснув його до кишені джинсів. Пам’ятається, він цікавився: як довести до відома Валерії докази того, що вона “обабилась”, отримані за допомогою “портсигара”. Що ж, докази до відома доведені. Питання в іншому: чи сприйняла їх вона? Можна посперечатися, потрощити списи. До речі, Олександр Павлович з жінками не сперечався, навіть якщо злий на них був. Як тепер.

— Бачиш, Леро, — почав він розважливо, маючи намір, не сказавши нічого конкретного, все ж дати їй зрозуміти, чому він город городив, — ти, повторюю, тоді, в машині, все правильно пояснила. І про наші з тобою стосунки, і про те, що не зустрічав я раніше таких, як ти, не довелось. Ти весь час наполягаєш: мовляв, образився я. Ні, не образився — зачепило мене. І не те зачепило, що ми обоє — споживачі в коханні, а те, що ти у нас така унікальна, єдина на білому світі. Ось і захотів я тобі довести, що ніяка ти не унікальна.

— Звичайна?

— Даруй.

— Та чого там. — Валерія посміхнулась, але усмішка вийшла якоюсь незграбною, наче позиченою, не її. — Адже довів…

А отут вже Олександр Павлович здивувався. Тільки що агресивна, сповнена обурення, мало не ненависті, і раптом: “Адже довів!” Такого визнання він від Валерії взагалі не чекав — не те, що тепер, коли вона тигрицею кидається. Щоб Валерія здала позиції? Та ніколи! Мав рацію Олександр Павлович: цього не може бути, тому що не може бути ніколи! Навіть якщо здається, не признається.

— Що я довів?

— Що хотів, те й довів. Задоволений?

Валерія явно намагалася залишитися іронічною, як завжди, але вийшло це в неї поганенько, а ось Олександр Павлович поступово отямився від здивування, став самим собою.

— Ти знаєш: задоволений.

— Ти знаєш: і я задоволена.

— Ти?

Ні, сьогодні справжній день сюрпризів, причому істинних, непідготовлених, а їх, як вже відзначено, Олександр Павлович не терпів.

— Я!

— Чим?..

— Тобі не зрозуміти.

— А все-таки спробуй поясни: раптом второпаю, хоча й розумом кволий?

— Не блазнюй, Сашко, не треба. Ти нормальний чоловік: сильний, впевнений у собі, ні на кого, крім себе, ні в чому не розраховуєш, до жіночих слабинок поблажливий, терплячий, навіть любиш їх, по-моєму, слабинки. Ти — стіна, Сашко, за тобою спокійно, легко, міцно. Чи віриш: я вперше відчула себе слабкою поряд з тобою. Приємне почуття, виявляється, — бути слабкою. Я ніколи не знала цього, Сашко. Дякую тобі.

— Немає за що, — механічно відповів Олександр Павлович.

— Є за що. Я тут нагримала, звинувачень тобі цілу купу накидала. А знаєш, чому я прийшла? Гадаєш, з-за коробочки твоєї? Це для Наташки вона — диво. Для Наташки ти сам — диво дивне, вона закохалася в тебе, як в Діда Мороза. Та я про інше. Ось ти мені тією розмовою в машині дорікаєш. А я тобі на що робила натиск: нам з тобою добре разом. Дуже добре, Сашко, дуже! Авжеж, ти не зустрічав таких, як я. Бо ж і я не зустрічала таких, як ти.

— На стіну схожих?

— Ще раз прошу — не треба… Ти можеш зрозуміти, дурна твоя голово, що так, як з тобою, мені ні з ким не було? Ні з ким! Я тоді перевірити тебе хотіла — на міцність, чи що? А ти не піддався, немов прийняв правила гри — мої правила, але залишився самим собою. Ти — завжди “сам собою”, Сашко, тим і цінний суспільству, — посміхнулась. Чомусь невесело. — Вперше у житті прошу: не йди. Від добра добра не шукають. Не йди, Сашко.

Як уранці в Наташі, запитав за інерцією:

— З чого ти взяла, що піду?.. — І знову ж, як уранці, осмикнув себе: не будь страусом, не ховай голову в пісок. — Не треба, Валеріє, не зраджуй себе: не проси мужика. Від добра добра не шукають, правильно. Та тільки в чому воно — добро? В тому, що в ліжку нам добре? Мало цього, Леро, мало! Це, як відомо, фізіологія. А як щодо душі?

— Що ж я, по-твоєму, зовсім бездушна?

— Ти не бездушна. Ти ділова сучасна жінка. Для тебе слово “побут” страшніше за атомну війну.

— А для тебе? Ти від цього слова так само біжиш.

— Біжу, згоден. І ось парадокс: весь час його шукаю. Не виключено, що знайду я нарешті таку жінку, яку сам вигадав, подивлюся на неї, порадуюся, серцем відійду — і вирушу далі, звик, як ти кажеш, ні на кого, крім себе, в цьому житті не розраховувати. А може, і не вирушу — зупинюсь. Але ж ти, Леро, не та жінка, яку я вигадав. І сама про це знаєш чудово. Ось навіть “портсигар” не допоміг.

— Який “портсигар”?

— Цей, — дістав з кишені срібну дрібничку.

Валерія вихопила її, витряхнула з неї батарейку, розлючено смикнула дротики, кинула на підлогу, ногою притисла: коробочка легко розплющилась, срібло — м’який метал.

— Немає більше “портсигара”! Нема й не було! При чому він? Ти ж бачив, Сашко: я можу бути жінкою. Жінкою, а не доцентом кафедри автоматики. Навіть Наташа це зрозуміла.

— І на скільки тебе вистачить? На тиждень? На місяць? На рік? А семінари, симпозіуми, госпдоговори, студенти? А твоя дівчина, що така потрібна науці? Ні, Леро, ти у нас — доцент кафедри автоматики, все решта — потім, все решта — неважливе, навіть заважає. І ні-ку-ди від цього факту не дінешся.

— А тобі хто потрібен? Куховарка? Нянька? Та й ти сам від такої через тиждень втечеш.

— Мені ніхто не потрібен, Леро, — сказав Олександр Павлович. — Ні куховарка, ні нянька, ні тим паче доцент. Мужик валить мамонта, жінка підтримує вогонь…

— Ти про що, Сашко?

— Так, дрібниці, — підвівся. — Беззмістовна розмова, Леро. Ні ти, ні я — ніхто одне одного переконати не зможе. І переробити не зможе. Будемо жити, як жили.

Валерія також підвелася, підхопила сумку, перекинула через плече — гарна, впевнена у собі жінка, зовсім не подібна до тієї, що всього лише чверть години тому просила Олександра Павловича не йти, не ламати налагоджене.

Яке налагоджене?

Ким?

Запитала:

— Нарізно? — посміхнулась сліпуче: хоч зараз на плакат з написом: “Літайте літаками Аерофлоту”. Олександр Павлович не відповів, стояв, прихилившись спиною до одвірка, чекав. Тільки чого чекав? — Ну гаразд, прощавай, любий Сашко. Вибач, що я “портсигар” зламала.

— Нічого, — сказав Олександр Павлович. — Якщо буде треба, я відремонтую. — Подумав: змовчати чи “дотиснути”? Все ж вирішив “дотиснути”, якщо розпочав: — Ось шкода: ота маленька деталька тільки одна у мене була.

— Яка деталька?

— Ну та, що ти з “портсигара” загубила. Слухай, будь другом: пошукай її в себе вдома. Напевне, десь на підлозі валяється. Знаєш, така тонка пластинка зі схемкою. Десять міліметрів на двадцять. Зовсім невеличка.

Валерія серйозно, вже без усмішки, дивилася на нього.

— Сашко, ти при своєму розумі?

— При своєму, Леро, а при чиєму ж?

Вона повернулася і, не прощаючись, хряпнула вхідними дверима. А Олександр Павлович так і залишився стояти біля одвірка. Не знав: чи радіти йому, чи плакати?

8

У дні, що лишалися до прем’єри, працював як віл. Асистентів заганяв, себе зацюкав, зате в день прем’єри був упевнений: все відбудеться на рівні світових стандартів, ніхто ні до чого причепитися не зможе.

Режисер програми дуже не мучив Олександра Павловича, свої задуми втілював у першому відділенні, зате

Олександр Павлович придумав йому фінал. Вірніше, не сам придумав: бачив якось у програмі цирку Барнума і Бейлі, але не претендував на авторство. Його атракціон займав усе друге відділення, і Олександр Павлович останнім спеціально такий трюк поставив, немало, до речі, змінивши барнумівський: вивозив на манеж плоске дзеркало, старовинне, в бронзовій рамі, з мармуровим піддзеркальником; змахнув перед ним чорно-червоним плащем, і на піддзеркальнику, відображуючись у склі, виникав черговий учасник програми. Так вони всі з дзеркала на манеж і вистрибували. Ефектно було.

Грант, мужик меткий, сказав:

— Ефектно — воно ефектно, а красти, Сашко, недобре.

— А що я вкрав? — образився Олександр Павлович, зрозумівши, однак, що Грант знав про фінал Барнума. — Подумаєш — побачив!.. Цього не досить, Гранте! Треба було придумати, як зробити.

— Ось тобі люки і знадобилися. Недарма твої асистенти півдня з них сміття витягали.

— Зауваж: тільки на цей трюк і знадобилися. Решту, як ти просив, викинув.

— Спасибі, Сашко, це на краще.

— А я й не заперечую.

Прем’єра — день метушливий, та й справедливе прислів’я: перша чарка колом. Як у театрі, Олександр Павлович не знав, а в цирку — саме так. Артисти хвилюються, ритм збивається, уніформа за номерами не встигає, освітлювачі також не до кінця освоїлися: коли червоний фільтр ставити, коли — зелений, плутають. Старий і мудрий режисер, нині, на жаль покійний, що все життя цьому цирку віддав, мав звичку повторювати: “На прем’єру ходять лише вороги — радіти…” Режисер любив висловлюватися афоризмами, любив парадокси, але чудово знав, що на прем’єру прагнуть потрапити всі циркові, всі артисти, які цього дня в столиці опинилися. Директорові цирку важко: ложа забита, в залі у проходах стільці поставлені — хіба своїм у місці відмовиш? А учасникам програми своя публіка — в радість. Нехай жонглер “сипле”, нехай в акробатів колона розвалюється, нехай у канатохідця не вийшло — своя публіка все на “ура” сприймає, овацію нагородить, навіть “браво” вигукнути не забуде.

Олександрові Павловичу було однаково: прем’єра — не прем’єра. Атракціон він сто разів прогнав, фінал — також, накладок не боявся.

Перше відділення дивитися не став — ще побачить, мало не півроку разом відпрацьовували, — сидів у гардеробній: грішу на обличчя майже не клав, так — трохи пудри, щоб шкіра не блищала, тому поспішати було нікуди, робити нічого. Тільки й чекати, коли Грант оголосить антракт: у гардеробній висів динамік, все, що на манежі відбувається, чутно.

Не полишала думка: чого приходила Валерія?

Скільки днів уже минуло, жодного разу відтоді не телефонували одне одному: була б па її місці інша — давно забув, з голови викинув. Так і було — завжди. А цього разу — осічка? Та ні, наче все вирішено правильно, ніякого жалю. Ну, хай не з арифметики задачка — з алгебри, але все-таки її розв’язано, чи не так?

А чому з відповіддю не сходиться?

Думав:

“Покохати мене неземною любов’ю вона не могла — це виключено, тут я не спокушаюся. Зачепила історія з “портсигаром”? Ні, “портсигар” лише привід для того, щоб прийти. Може, у Валерії почуття власника заговорило: як так, моє — і упливає? Може, звичайно. Хоча навряд. Вона була абсолютно щира, голову даю на відсіч. Тоді що? Як і я, боїться дисбалансу? Але, судячи з усього, вона завжди легше легкого йшла на дисбалансировку добре збалансованих стосунків з моїми попередниками… Сказала: Наташа в мене закохалася. Так, Наташу шкода. А якщо і справді Валерія “все усвідомила”? Якщо вона зрозуміла, що я для всіх — золото: і для неї, і для Наташі? Ох, любиш ти себе, аж позолотив! До речі, не виключено, що зрозуміла. Тому й прийшла. Втім, я правий: наскільки її вистачить? Де гарантія, що надовго? Отож-то.

В цей час Грант в манежі розкотисто оголосив:

— Антр-ракт!..

В динаміку цс вийшло менш ефектно: динамік хрипів, як застуджений.

Олександр Павлович, внутрішньо вже готовий до виходу, одягнув відмінно випрасуваний фрак — знав, що сидить він на ньому як рідний, як на якомусь графі, що з’явився зачаровувати дам па перший бал для Наташі Ростової, — спустився вниз. Завіса була напівспущена, і Олександр Павлович задоволено побачив, як уніформісти і асистенти швидко і злагоджено кладуть на манеж розмальовану пластикову підлогу. Ближче до форгангу підкотили на візках апаратуру — для початку атракціону. Дівчата-асистентки в блискучих бікіні, з страусовими кольоровими пір’їнами на однакових білявих перуках, що швидко ходили взад-уперед: грілися. На відміну від Олександра Павловича, гриму на обличчі кожної вистачило б на п’ятьох.

Підійшов Грант.

— Хвилюєшся?

— Ти що, не знаєш мене, Грантику? Коли це я хвилювався?

— Вибач, я забув: ти ж у нас залізний. Стіна — не людина.

Банально люди думають: і Валерія, і Грант. А може, Олександр Павлович і справді справляє таке враження?

— При чому тут стіна? Все налагоджено.

— А коли так, у мене для тебе сюрприз.

Знову сюрприз! Що вони всі, домовились?

— Напередодні роботи? Перехрестися, Гранте.

— Приємний, Сашко, приємний. Ось дивись. — Він вказав кудись за спину Олександрові Павловичу.

Той озирнувся: позаду стояла Наташа.

В тій самій шкільній сукенці, у фартушку, з галстуком, з тим самим портфелем — вона винувато дивилася на Олександра Павловича, а він неждано зробив крок до дівчинки, взяв її за плечі:

— Ти прийшла… Молодчина…

— Я вам принесла, ось… — сказала вона і простягла руку. На її розкритій долоні лежала маленька — десять міліметрів на двадцять — пластинка з напаяною на ній схемою. — Я її знайшла. На підлозі. Візьміть.

Олександр Павлович подивився на Наташу і раптом побачив — як і тоді, в Загорську, у Валерії — що очі в дівчинки теж чорні, непрозорі, глибокі, і двоє крихітних сонець хиталися в них. Тільки, звичайно, це були ніякі не сонця, а звичайнісінькі тисячосвічкові лампи, вкручені в патрони на стіні біля форгангу.

І в цей час в залі погасло світло і заграла музика.

Грант торкнувся плеча Олександра Павловича:

— Я оголошую тебе, Сашко.

— Йду!

Олександр Павлович узяв Наташину руку, стиснув її в кулак — разом з пластинкою. Сказав:

Дочекайся мене. Обов’язково. Я швидко.

Розіпнувши важкі оксамитові половинки завіси, він пішов робити диво.

ЗМІСТ

БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/

Переклав А.ДЕНИСЕНКО

ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/

Переклав А.ГРИЦЕНКО

В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/

Переклав А.ГРИЦЕНКО

ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/

Переклав А.ГРИЦЕНКО

ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/

Переклав А.ДЕНИСЕНКО

Оглавление

БЛУКАЧ (Юнацька фантазія)

ТОМУ ЩО ТОМУ (Казково-правдива історія)

В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ (Повість)

ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ (Квітнева казка)

ПОТРІБНЕ ДИВО (Маленька повість)

ЗМІСТ