Азарт [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

АЗАРТ

На Воронячому ярку завивала машина. То засвітить фари і б’є

світлом по мокрих деревах при дорозі, то погасить їх і виє у пітьмі. І

то щоразу: як тільки перепаде хоч маленький дощик, так на

Воронячому й ревище.

—Порвуть машину,—охрипло каже Олекса Помазандо Сергуні

Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить.

—Хай рветься. То залізо,—одказує Чабан. І знову насвистує.

Гарно, тонко і правильно веде пісню про Байду. Він і співає добре, але

нечасто, і, співаючи, плаче.

—Це голова газує,—хрипить Олекса Помазан.

—А ти відкіль знаєш?

—Бо на газ давить боязко, як мадамочка. Наші хлопці-шофери, ті

так: газонув, рвонув і висмикнувся. Хоч і кузову ярку зоставсь, аби

кабіна вискочила. Мо’, сходимо підмогнем?

— Давай. Дурним сили не шкода.

То й справді був голова колгоспу Юхимович, родом із сусіднього

села, освічений (агроном), щупленький і тендітний чоловічок, схожий

на дівчину в окуляриках. Він був трохи під чаркою, бо дихнув на

мужиківгаряченьким —путівцями поміж тутешніми селами інспекція

нечасто вештається, хіба лисиця дорогу перестрибне.

—Гостював у старих, а тут дощ,—провинно усміхався Юхимович з

кабіни, і окулярики його теж провинно поблискували.—Підсобіть

трохи.

—Ми її й так, без мотора можемо винести! —реготнув Олекса

Помазан. Йому сподобалося, що голова під мухою: значить, свій

чоловік, негордий.—Берімося, Серього.

Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так,

що аж у правому оці в обох потемніло (ще в дитинстві і в Сергуні, і в

Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба). «Р-р-разо-о-ом!»—

скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова

піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.

— Ну й сила ж у вас, хлопці! —порадів Юхимович, висунувшись із

кабіни.—Спасибі. Тільки те... ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і

тишина», як у тій пісні співається.

240

Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А

коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях,

помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:

— Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба

піймать та бобу дать.

Але Сергуня думав не про те.

—Помогли на свою голову,—озвався він нескоро.—Тепер

Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на

силос!

—Не має права. Ми —інваліди! —так гаряче і страшно прохрипів

Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.

Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри в цигарок.

Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (якінваліди) вийшовши на

пенсію, сторожували ферми. Олекса —корівник і телятник, Сергуня

—все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма

конячинами.

— То що сьогодні —граємо чи... оддихнем після вчорашнього? —

спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові,

щоб не спіткнувся бува об що. він щезмалку буву Сергуні за

підручного, хоч і односилок зним і не збоягузів. —Тільки цур нетак,

якучора. Ну його к бісу так грать.

— А ти не дурій,—сказав Чабан. — Ти в грі дурний.

—Х-хи,ти кращий... Зразу запетельки хватаєш...

—Ш-шо-о? Ти ж,ти мене перший ухватив! —вражено зупинився

Сергуня.

—Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?

—Х-ну, дає!..—Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи,

буцімто він до краюздивований, обурений і майже приголомшений, і

далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший

узяв учора за петельки.

Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазансказав:

—То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного —

ти в мене, ая в тебе?

—Словом, граємо. Що було, те пройшло,—примирливо мовив

Сергуня.

У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день,

вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено

дивлячись один одному в праве око,—так два півні-суперники

обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як

почати битву.

Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов

обходити ферми —всі, від корівника до гусятника, другий підмітав

сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за

вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці,

241

чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був,—

навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло

шкереберть, телефон лишавсянедоторканим: його підключили до

сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас

шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці —

соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в

чавунному череві грубки. Сизий дров’ яний димок підіймався під

стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало

холодні глинині стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру —

вивчить, од річки вітер, з-за сосни, північний... А господи, який

тільки довгий сей день був!

Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й

то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощемта стогоном у голих

деревах якось одурити. Грали,можна сказати, мирно. Траплялося

інколи, що йпосперечаються, небез того, але ж до борюкання таки не

доходили.

—Чим то ти вдарив? —спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи

голову до побитої карти.

—А ти подивись, подивись! —вигукуєЧабан зухвалим тенорком,

за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»

—Бачу, король бубновий... А козир що? Що козир, питаю?

Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще

щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.

— Та диви, справді бубновий... А мені здалося —червовий... Ну що

ж, тоді забрав. Твоя взяла.

Бувало й навпаки —Сергуня ловив Помазана.

—Підожди! Чого це в тебе зосталася одна карта, а в мене дві?

Сьомаку червову де дів?

—Яку сьомаку? —хрипить Помазан і закашлюється, щоб

продумати, як викрутитися.—Я ж тобі її ходив, пам’ятаєш? Ти ж її

побив!

—Коли побив?! —закипає Чабан і бичиться з-під густої чорної

брови на Помазана.—Чим побив?!

—Ну, подивись в одбой...

І, притулившись вухом до вуха, вони перемацують кожну карту в

«одбої», а червова сьомака лежить у Помазана в кишені.

— Н-ну? Де вона? Кажи?! —високим, як нап’ята струна, голосом

кричить Сергуня, і молоденькі півні на пташнику вторять йому

підхриплими альтами.

— Де, де! —теж ніби починає сердитися Помазан.— Мо’, під стіл

упала. Якби ж ти відкидав по-людськи, а то — швирг, швирг...

Чабан зопалу, гнівний, як вогонь, пірнає під стіл, а Помазан тим

часом вихоплює з кишені сьомаку і швидко ховає вколоду...

242

Отаке: не гра, а балощі. Самі ж потім і сміються, признавшись

один одному, коли і як шахраювали.

Так би воно й далі велося, якби одної зимової ночі —мороз тоді лід

на річці колов, і там гухкало, як у грозу,—не забився до сторожки

хлопчина, студент із Харкова. Він ішов од большака до матері на

сусідній хутір, вдягнений, як про теплу осінь: у легенькому пальтечку,

капелюшку та хромовеньких черевичках. «По картоплю!» —сказав

хлопчини, насилу розтуляючи для усмішки одубілі губи.

Одігрівшись коло буржуйки, вінтеж пристав до гри, швидко, до

того ж суворо дотримуючись черги, навішавобом дядькампо шість

«погонів», нареготівїм повні вуха, підкріпився сторожівськоювечерею

—печеною картоплею з сіллю, тоді сказав:

— Карти —буза. Неінтелектуальна гра. Себто дурна. В шахи треба

грати. Да. Якщо хочете, навчу.

Знайшли йому шахи в конторі. Студент розставив фігури і

показав, котра як ходить:

— Оце —знайомий вам з дитинства кінь. Він ходить і б’є літерою

«Ге». Ось так: хоп-хоп-хоп-хоп —і вже загрожує королю, отому

найвищому дядькові. Кінь —фігура швидка і агресивна. Тура горне

поперед себе і в обидва боки по прямій, як бульдозер або танк. Це

фігура потужна. Ферзь, оця красуня в короні —вона зветься ще

королевою,—фігура всевладна і всемогутня, як і всяка, жінка, це ви

відчули на своїй шкурі...—Тут Сергуня і Олекса зареготіли,

блиснувши вгору до лампочки скляними очима, і подумали кожен сам

собі: розумний, чортяка, все знає! Вони поставали коліньми на

табуретки, злягли грудьми на стіл і старанно, часом тамуючи дух,

стежили за меткими студентовими пальцями, що владно переставляли

фігури з місця на місце.—А оці хлопці називаються офіцерами. Вони

ходять навкосипо одній чітко визначеній лінії, як і належить людям

військовим. Тепер про найголовнішу персону —короля. Місія, тобто

завдання короля у грі майже паразитське, бо він майже нічого не

робить, а дбає лише про свою шкуру —або тікає, або затуляє себе

іншими фігурами. Король —це тільки зачіпка до гри. Коли інші

фігури не вистояли, тоді й королю гаплик. Ось дивіться: «Шах

королю!» Куди йому діватися? Нікуди. Все. Мат! Тільки не той, що ви

вживаєте і в скруту, і з дурного ума, а —безвихідь.—При сих

студентових словах сторожі так реготнули, що цигарковий дим у

сторожці гойднувся поміж стінами.— Ну, а пішак як пішак,—

хлопчина зітхнув.—Пішак —людина проста, як от ми з вами. І мета у

нас в усіх проста: пішакові —пересуватися з клітинки на клітинку

вперед, ваша —стерегти колективне добро, моя —набрати чемодан

картоплі, щоб і далі набиратися знань. Пішак б’є в обидва боки

навкоси і тільки зблизька, коли супротивника можна дістати

кулаком...

243

Прощаючись, студент подякував за тепло та хліб-сіль і вже від

дверей, зпорожнім чемоданом у руці, сказав:

— Прошу не забувати, що шахи —гра маршалів. А маршали

бриються щодня.—Олекса і Сергуня мацнулися пальцями за неголені

щоки, а студент помовчав, усміхаючись, і поринув у густобілу

морозяну хвилю, що кругло вкотилася в сторожку.

—Отакестерво, ба?! —вигукнув Сергуня.—Навішало погонів,

наїлося, зогрілося, ще й виздрастувало.

—Вчений. Це тобі не шуточка,—прохрипів Помазан.

Тижнів зо два після тої ночі вони, чисто виголені і вдягнені —під

маршалів! —у нові куфайки та картузи, совали фігури по шахівниці,

перекрикуючи один одного в тютюновому диму й чаду —завчали те,

що розказував студент:

— Куди ж ти ото коня втулив?! Буквою «Ги» —? забув?

— А це хіба не «Ги»?! Дивись: хоп... хоп...

І таки набили руку: заграли.

Отоді йпочалася біда...

...Коли Сергуня повернувся від ферми, Помазануже прибрав у

сторожці, розставив шахи на шахівниці й сидів над ними, пильним

оком адмірала Нельсона вивчаючи поле майбутньої битви.

— Ну,—сказав він до Сергуні,—почали, чи що?

Чабан ревнивооглядав шахівницю, ніби Помазан устиг її зурочити,

намовити проти нього, Сергуні, поки він обходив ферми, але фігури

стояли, як фігури: дерев’яно-байдужі. Помазанбрав два пішаки,

білого й чорного, ховав руки за спину і довгенько держав їх там,

перекладаючи пішаків зі жмені в жменю, потім зненацька (се теж

була тактика!) тицькав Сергуні ледь не під самісінького носа два

кулачиська:

— Вибирай.

Чабан якийсь час вагався, переводячи погляд з одного кулака на

другий, кілька разів піднімав руку, щоб ляснути долонею по правому

Помазановому кулакові, і раптом швидко ляскав по лівому —це була

його к о н т р т а к т и к а ! Олекса тяжко зітхав і розтуляв пальці: там

був білий пішак, а це означало, що перший хід за Сергунею.

І починалася справді маршальська гра. Обидва супротивники

поважно закурювали, кашляли від міцного тютюну й хвилювання і

пускали дим на фігури, мовби маскуючи свої армії димовою завісою.

Вони добре бачили лише праві фланги свого війська, а ліві, що

випадали з кута зору, зоставалися напризволяще, тому битва

розвивалася дещо кособоко: кожен трощив те, що було на видноті.

Грали мовчки. Тільки дим валував над столом, та вітер бився і гув

під залізним дахом на гаражі, та лисиця скімлила десь біля гусятника.

—Прийшла кумася,— веселим тенорком проспівав Сергуня: він

вигравав.

244

—Прийшла,— ледь прохрипів Помазан: вінпрогравав і зовсім

втративголос. Так було завжди, коли Олекса програвав.

—Сходжу прожену, а ти подумай. Хоч я на твоєму місці вже давно

здався б...

— Та ні, ми ще поборюкаємося,—пообіцяв Помазан.

Незабаром Сергуня повернувся, веселий, червоний, розджохканий і

гонитвою за лисом, і дужим вітром в обличчя, і перемогою над

Помазаном: ще хід-два —і хана йому!

— Ну; здаєшся? —спитав поблажливо й ледь насмішкувато,

оглянув свої фігури раз, удруге, втретє... і раптом занімів,

наливаючись пекельною люттю: —Де мій лівий офіцер? Чорний

офіцер де? Що по чорному ходе?

Олекса —теж насмішкувато —вже й не хрипко, а шепотом

прошелестів:

— Ти що, очманів, за лисицею бігавши? Я жйого ще за четвертим

ходом убив. Ти ж під коня мені його підставив. Під «Ги». Забув?

Сергуня очманіло подивився на купку побитих фігур. Там лежав і

його офіцер.

—Постав назад,—сказав він кволо, майже знесилений

Помазановим віроломством.

—Ну, на, забери його,—преспокійнісінько сказав Олекса, подаючи

Сергуні офіцера.—Забери. І грай сам, як самошедший у

психлікарні.—Він змів долонею фігури геть із шахівниці і,

прителіпуючи руками, немовби страшенно й ні за що ображений,

закрутив цигарку.

—Розстав, як було,—процідив крізь зуби Сергуня.

—Розставляй, якщо ти такий розумний, що пам’ятаєш, де вони

стояли.

—Розстав, кажу!

І зчепилися. Пруть один одного від стіни до стіни, втираючи у нові

маршальські куфайки крейду зі стін аж до сірої глини.

Не б’ ються, а просто бухкаються спинами об стіни та перекидають

усе, що трапляється під ноги.

І то —мовчки. Тільки хекають.

Хіба, може:

—Підожди, он телефон дзвоне...

—Хай дзвоне... Ти фігури на місце постав, бо... Вб’ю!

—Спробуй...

—Х-х-хот, дурний...

—Хто ж тобі винуват...

245

Вже наприкінці засідання правління голова колгоспу Юхимович

сказав:

— Іщеодне питання, товариші. Що будемо робити з нашими

сторожами Олексою Помазаном та Сергієм Чабаном? Добре,

звичайно, що у цих товаришів є, крім прямих обов’язків, ще й

культурні, розумові, так скажемо, інтереси — шахи. Таке явище треба

тільки вітати. Але ж ви знаєте, що з ними коїться, у що цезахоплення

вилилося. В бійку, розумієте. Ну, погодимося з тим, що азарт єазарт.

Але ж... Ось останні наші дані: позаминулої ночі товариші Помазані

Чабан так побилися...—голова усміхнувся, як усміхаються, мовлячи

про дитячі балощі,— так побилися, що погубили ці, ну, вставні, як вам

відомо, очі.—Тут заусміхалися всі правлінці.—От. І їздили вчора в

Полтаву до лікарні вставлятинові. Ну, та й це їхня приватна справа,

особиста, можна сказать, якби таке сталося не на робочому місці. А з

другого боку —ми ж теж люди, жалко товаришів.—Юхимович

згадав, як Сергуня з Олексою винесли його машину з ярка, як вони

винувато покашлювали, коли він натякнув їм про чубанину щонічну,

і, обвівши правлінців змореними за окуляриками очима, запитав: —

То які будуть пропозиції, товариші, щодо цього питання?

Першим, вважаючи се, либонь, за свій обов’язок —виступати.

одразу за головою, підвівся заступник Юхимовича Гнат Карпуша. Він

ні на кого не глянув і взагалі ні на що не дивився (це був постійний

вираз його очей —дивитися в нікуди і трохи вище нього) і сказав так

поволі й ваговито, немов уже не день і не два обмірковував свою

ідею:

—Моя пропозиція —забрати в них шахи. Конфіскувать від імені

правління,—і сів, так само дивлячись поверх нікуди.

—Так вони ж куплять собі другі! —дрібним дзвіночком засміялася

перша в селі реготуха і активістка Катюня Рогоза.

—І другі конфіскувати,—не повертаючись до Катюні, сказав

Карпуша.—І треті. Й так далі. Не накупуються.

—Це не вихід,—озвався голова сільради Панченко, граючись

льотчицьким шоломом (він їздив на мотоциклі з коляскою і з шоломом

ніколи не розлучався).—Це не вихід... Я пропоную такий захід:

відрізати світло від сторожки і видати їм «літучі миші». При такому

світлі не дуже-то пограєш і з добрими очима...—І, збагнувши при

останніх словах, що він сказав не те, Панченко розсердився: —А що?!

Тоді підвівся бригадир першої бригади Петро Середа, чоловік

здоровенький, похмурий і небалакучий.

—Що тутдовго роздумувать,— сказаввін, недобре мружачи очі.

Послать їхнарядові роботи. Там ніколи буде дурака валять.

Голова Юхимович постукаволівцем по столу:

— Ні, мі, ми немаємо права цього робити. І товаришПомазан, і

товариш Чабан інваліди, пенсіонери. І сторожують вони звласної

246

волі, самі запропонували колгоспові свої послуги, а ми до них з

дрюком. Так не можна, товариші. Тим паче, що за три роки ми не

списали жодної курки чи гуски на лисицю, у нас не пропало за цей

час жодне новонароджене теля, а ви знаєте, що сторожі прийняли їх

не один десяток. Словом, колгосп із вини сторожів не мав жодного

збитку. То які в нас можуть бути до них претензії з точки зору

державної? По-моєму, товариші...—тут голова усміхнувся до всіх,—

хай вони грають! Будемо сподіватися, що азарт їхній з часом

притупиться, і все буде гаразд. Як ви гадаєте? Ну, от і домовилися.

Можна розходитися, товариші, бо година вже пізня.

І правлінці розійшлися в ніч.

А в сторожці Помазан, притиснувши Сергуню Чабана до стіни,

хрипів йому в обличчя:

—Постав на місце лівого коня!..