www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Осип Турянський
ДЕ СОНЦЕ
Діти не шанували старого діда Гарасима; все цвіркали йому в очі, що нічого не робить, дурно їсть і в хаті заважає. Нині пішли всі в поле, а в хаті лишився дідусь і його чотирилітній внук Миханьо. Гарасим посадив свого внука коло себе, гладив його по головці і розмовляв з ним, як з приятелем. Тепер міг дід свобідно розказати свій жаль, бо як були всі в хаті, то не було ні мови, ні розмови: гнів і ненависть замикали всім уста або родили лайку та прокльони. Перед сусідами не міг дід пожалуватися, бо його ровесники вже повмирали, а котрі жили, боялись прийти до нього, а він нездужав піти до них. І так, відтятий від світа і проклятий у своїй хаті, шукав старий, мов спрагнений серед пустині краплі води, хоч одного теплого слова, щирої душі, яка б його розрадила й пожалувала. І знайшов таку душу у свого маленького внука і полюбив його дуже. Миханьо не розумів гаразд усього, що йому дід балакав, та старий про те не дбав; він радів, що прецінь має ще когось на світі, до кого може щиро обізватися. Дивне се було прив'язання вісімдесятилітнього старця до чотирилітньої дитини. Однак в дійсності була се приязнь двох дітей: одної дитини, що недавно відбилась від колиски, і другої, що одною ногою стояла вже в колисці вічності — в гробі.
Дід став розказувати Миханеві про свою кривду і неначе здавалося старому, що його жалоби слухає не дитина, а якийсь мудрий і справедливий судія. Згадав за свої молоді літа, як був наймитом, як потім придбав поле і хату і записав свому синові. Миханьо слухав уважно, але пізніше не стало йому терпцю і він перебив:
— Діду, дай мені свою люльку, я хочу бавитися.
Дід дав малому люльку і жалувався:
— Твоя мама, Миханю, каже, що я нічого не роблю, що я дармоїд. Слухай, Миханьо! Я всю свою силу стратив на те, щоб моїм дітям добре було, а вона мені тепер каже, що я дармоїд! Миханю, недобра твоя мама!
— Чекай, діду, як я виросту, то я маму наб'ю.
— То ти не любиш мами, Миханю?
— Ні.
— І тата не любиш?
— Ні.
— А чому тата не любиш?
— Бо тато мене б'є.
— А кого ти любиш, Миханю?
— Тебе, діду.
— А більше нікого не любиш?
— Ні, тільки ще люблю котика і кашу з молоком.
— А як виростеш великий, Миханю, то не даш діда кривдити?
— Не дам, діду.
Дід сказав, зітхнувши:
— Заки ти, Миханю, виростеш, то вже давно буде трава зеленіти на дідовім гробі.
— Діду, зробиш мені батіжок?
— Зроблю, зроблю, сину, такий великий батіжок.
— А буде наш рижий кінь боятися того батіжка?
— Буде боятися. Дід тобі дасть віз і коні, будеш їздити і поганяти: вйо-вйо...
Малий дуже тішився і питав:
— Діду, а коли ти мені даш віз і коні?
— Як будеш, Миханю, великий і розумний.
— Е, коли-то буде,— сказав Миханьо, осоловівши.
— Ще не з одної печі хліба з'їш, заким виростеш.
— А купиш мені, діду, книжку, таку, де є «о», «і»?
— Куплю, Миханю, тобі книжку і табличку, будеш ходити до школи і вивчишся на пана, на такого, що буде людей судити, і скажеш до своєї мами: «Мамо, ти кепсько робиш, що діда не шануєш».
Замовк і задумався, відтак сказав, дивлячись німо перед себе:
— Але діда вже тоді не буде на світі. Дід уже буде спочивати і сиру землю їсти. Вже недалека моя дорога. Коб умерти якнайскоріше.
— Діду, не вмирай, бо як ти умреш, то хто мені книжку купить?
Тут Миханьо положив люльку набік і кликнув радісно:
— Діду, я вже вмію рахувати! Дай мені свою руку!
Дід подав руку, і Миханьо числив на його пальцях:
— Один, два, п'ять, три, чотири...
Дід засміявся і учив:
— Трошки так і трошки не так. Чекай, я тобі порахую, а ти, Миханю, переймай за мною.
При повторюванні начислив Миханьо на дідовій руці шість пальців. Дід питав весело:
— Ти чому отсей палець числив два рази?
— А чого ж він такий великий? — відповів Миханьо.
Діда дуже здивувала отся відповідь, і він говорив:
— Е, з тебе головка, Миханьо. Дивіться, таке мале, а як мудро, уважаєте, воно собі розміркувало: великий палець, значить, треба його два рази взяти. Миханю, з тебе буде адукат.
Миханьо рахував далі на дідових пальцях, але дід не зовсім на те уважав, бо роздумував над тим, що Миханьо такий малий, а така вже в нього головка.
— А тепер я буду тебе катехис питати,— говорив дід.— Скажи мені, Миханю, де є бог?
Миханьо відповів:
— Бог є на небі, на землі, в церкві, в школі і, діду, не знаю, де ще?
— І в нашій хаті,— додав дід.
— Ні, діду, в нашій хаті нема
Последние комментарии
1 день 19 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 4 часов назад