Обнова (fb2)

- Обнова 24 Кб (скачать fb2) - Григір Михайлович Тютюнник

Настройки текста:



www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник 

ОБНОВА


Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір’я


плаваєпопід берегами, на мілині,—вода там гаряча і м’ яка, як


дощовелітепло,— а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукаєдо


них з річки:


— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!


Дядьків нечіпають, бо ті сердитіші та й нез нашого села, а з


Опішні —у нас їх називають «горщешниками». Везуть хурами горшки,


пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі...


Сунуть люди та й сунуть, гурточками й поодинці —мовчки: немає


базарового. Хитається під ногами й колесами вутленький місток —


112


улітку він завжди хитається, а взимку ні, бо палі обмерзають до


самого дна.


Аж ось і мати йдуть. Піджачок сіренький у смужку, хустка, чоботи,


спідниця —все старе, а кошик новий, жовтий, з рогозу.


— Мамо, мамо! —кличу, підпливаючи до мосту.—Чого ви там


накупили?


А вони стали, кошик до ніг притулили, посміхаються невесело.


— Та нічого такого,—кажуть.—Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся,


підемо додому обідати, та приміряєш.


Пливу сажнями до берега —це мене тато, як ще живі були,


сажнями навчили плавати,—хапаюся руками за теплі верболозові


коси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся.


Сорочка на мені —аж торохтить. Дебела одежина! Ношу вже


п’ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки. Оце, буває, мати


виперуть, поставлять на спориші посеред двору сушити, то вона й


стоїть, як жлукто, і не падає. А як вітряно, тоще й гуде потихеньку...


Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає —перекупався.


Тоді довгенько витанцьовую на одній нозі, доки в холошу влучу, а


заодно ще й приказую, щоб вода з вуха вилилася: «Коту, коту, вилий


воду —чи на дощ, чи на грім, чи наблискавку...»


Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі —


на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій груші


червонобокі в листочках —і матерії сувій для пайщиків: одна смуга


зелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза... Так мама й


набрали. «Парубчак уже,—сказали,— пора штанці шить ізсправжньої


матерії».


Понесли кроїти, а дядько Чмут, кравець, подивились-подивились


на ту матерію та й кажуть: «Оце, Прісько, як хочеш: або зверху до


паху буде зелене, а нижченько сизе, або одна холоша буде сиза, а


друга зелена. Так що вибирай».


Мати зітхнули й сказали: «Та хай уже буде одна така, а друга така».


Натягую штани і попадаю спочатку в зелену холошу, а потім у сизу.


Зелена трохи ширша, видно, дядько Чмут десь не такрізнули —старі


вони вже, підсліпуваті, та й рука нетверда..


— Змерз? —питаються мати з мосту.


А качки попід очеретами: ках-ках-ках...—наче реготять. Хіба ж


парубки мерзнуть? Це мама частенько мені кажуть. А я сміюся сам


собі, червонію та й думаю: який там парубок, як у мене холоші


неоднакові!


Збігаю на міст. Дошки гарячі, пахнуть сіном, дьогтем і


трухлявиною. А мама рушник з кошика —рвиць:


— Оце тобі обнова,—кажуть і цвітуть: раді.


Зазираю в кошик, а там калоші. Головками на мене блись-блись.


Нові, ажсміються.


113


—А вони однакові?..—питаю.


—Авжеж. Одинадцятий номер.


—Так великі ж...


—Нічого. Якраз на валянки. Пошиємо на зиму з отої татової


діжурки —я вже й клоччя напитала,—та й носитимеш.


—А зараз як?


—А зараз...—мама трохи знітилися,—а зараз напхаємо чогось у


носки, то не спадатимуть. Вдень босенький побігаєш, а ввечері, до


сільбуду, взуватимеш.


—Та, мо’, коли і взую... А так —чого мені до того сільбуду?


—Отакої! А Наталя ж? —шепочуть на вухо, всміхаючись.—


Невісточка ж наша.


—Та,—кажу,—гетьте...


Хоч самому так радісно, так солодко. Невісточка..; Може, й


справді, хтозна. Як їй тато з війни й самокатку привіз, женську, без


рами, і на плаття, і на спідниці, і хрому на чоботи, і годинничок


маленький на руку... А в мене ж ото штани смугасті й сорочка-торохтун, Хтозна.


А мама:


— Бач, засоромилося парубча...— і«брехушку» мені пальцями


лоскочуть, начея маленький,— А ти,—сміються,—сором’язливий, як і


тато, Колись — тоді тебеще й на світі небуло, ну ось-ось мав знайтися


—пригорнув мене до себе та й каже: «А я тебе, Прісю, боявся. Оце,


було, побачу в сільбуді й кажу собі: от зараз візьму й підійду, —а сам і


з місця незрушу. Так ноги й в’януть. Тоді починаю лічити: раз, два,


три... Ітак інколи до сотні, а все ненасмію». Й регоче, було, І я


сміюся, бо таки ж я перша до нього підійшла...


Мама зітхають, і ми довго йдемо мовчки. Я знаю, про що вони


зараз думають, і не хочу заважати їм. Толочу босими ногами прив’ялу


гарячу траву в покосах, з неї раз по раз вилітають великі й дрібні, руді


й зелені коники, хурчать крильцями і знову зникають, ховаються. Над


луками стоїть волога отав’яча задуха, хоч сонце вже й не пече, а в лузі


поміж верболозами миготить павутиння, жовтіє майже стиглий хміль


—скоро осінь...


От уже й хату нашу видно. Щоправда, не нашу, а покійної баби


Погончихи. Бабу не вбило —сама вмерла, бо й так довго жила:


дев’яносто дев’ ять років і шість місяців. Оце, лучалося, йде селом,


згорбилася, аж ціпок у підборіддя тиць, тиць... Маленька така, як


вузлик. І хата в неї була маленька й теж стара. Прожили вони один


вік: баба сто років, і хата сто років, баба згорбилась, і хата згорбилась.


Потім баба вмерла. Якраз під війну. Несла з низу гарбуз, спіткнулася,


впала і вмерла. А гарбуз покотився вниз і шубовснув у криницю. Тоді


в ній ще вода була —холодна та чиста, і на березі по вінцях м’ята


114


росла, а тепер тільки жаби живуть, мулок допивають, та вільхові


горішки плавають...


Звідтоді ми й живемо в бабиній хаті, бо нашу розбомбило. Поночі у


нас завжди: стріха низько, вікна теж, улітку кропивою заростають, а


взимку їх снігом замітає. Оце, буває, побачить курка якусь мураху на


шибці, підбіжить та дзьобом у скло тук-тук. Наче гості. А де в нас ті


гості візьмуться?..


Сідаю обідати, а стіна на покутті випнулась, підпирає мене до


столу і полускує десь усередині. Мабуть, вона скоро впаде. Можна б


стіл відсунути далі, та з місця не зрушається: ніжки вмазані в долівку


ледь не на чверть —скільки разів баба примазувала хату за свій вік?


Однак думати мені про це ніколи, бо мама вже якусь побовтюшку


на стіл ставляють, і я припадаю до неї з ложкою.


А їм нетерплячка. Дістають зкошика обнову та:


— Ну ж бо, примір.


Хтозна, що й робити: і їсти хочеться, й калоші прибути кортить.


—Ось ми по-городському зробимо,—обіцяють мама, довго


нишпорять у запічку і дістають звідти панчохи. Халявки в них ще


сякі-такі, а там, де були ступні, само рам’я.— Зараз ми двох зайців


уб’ємо: халявки, де ціліші, попідв’ язуємо —під холошами воно не


видно буде, а оце, здіромаччям, у носок заховаємо. От і не


спадатимуть.


Доки влаштувалися, сонце за байрак скотилося. В хаті од заходу


зробилося червоно й прохолодніше, перестало лущати в стінах,—


певне, шашіль поснула,—горобці попід стріхою запурхали,


вмощуючись на ночівлю. А надворі по небу —багряне мереживо,


деркачі в лазу турчать, ластів’яччя поміж дворами в’ ється —


незабаром йому відлітати...


І враз мені так сумно стає, так незатишно, ніби я оце востаннє йду


селом у великих нових калошах, що з незвички трохи водять мене по


стежці,—ніби й мені скоро теж кудись відлітати...


Іду до мосту, депарубота збирається. Парубота —це такі, як і я,


тільки холоші в них однакові та попідстригані вони чепурніше, без


покосів на потилиці, як оце в мене, бо ж у них дядьки, діди, у декого


навіть батьки є, а ми з мамою самі вже сьомий рік.


На греблі, біля пожежного ящика, з котрого дітвора вже давно


виносила пісок на хатки, зборище: хлопці сидять на перилах,


розхитують місток, дівчата верещать, наче їм і справді страшно. Від


води холодком тягне, туманець понад кущами лепехи моститься —


тепла ніч буде.


От уже йпісні хтось заводить:


Ой, у полі корито,


Ой, у полі корито,


115


Ой, у полі корито,


Повне води налито...


Це хлопці. А дівчата, знаючи, що далі слова пісні буде нібито


ненароком перероблено на сороміцькі, грубі, спішать перебити


хлопців і починають своєї:


Бєла кофта, чорний бантик,


Ох, зачем розв’язував?


Я любила тіб’я тайно,


Ох, зачем розказував?..


Мене вже помітили, гукають:


—Егей, Ванько! Іди швидше, бо нікому хтору брать.


—Го-го-го!


—Ха-ха!


—Тепер ми дамо!


Івраз у гурті знишкли, притислисядо перил. А явже зірвавсябув


бігти і теж став: мостом, поминаючи гурт, ішла Наталя, а поруч з нею


—батько, завжди похмурий, зприплющеними очима, наче боявся, що


вних хтось колись загляне. Він ніколи не повертає голови до людей,


коли проходить мимо, і ніколи не каже повністю «здрастуйте» або


«добридень», а каже «ндра» або «дрень».


Я його не соромлюсь, як інші хлопці батьків своїх дівчат, я його


боюсь і намагаюся обходити. Особливо після того, як він колись


викликав мене до себе в кабінет і сказав, заплющивши очі:


«Поганяй у райком комсомолу і скажи, щоб виписали тобі путівку


на стройку нафтопроводу. Хоч на штани заробиш... Та гляди бовкни,


що твій батько в полоні був, то ще й не пошлють».


«Тато вже три роки, як загинули,—кажу,—при чім же тут вони?»


А він: «Ну якщо ти такий розумний, то виходь завтра на


свинарник».


З того часу і по сей день він до мене ні разу більше не обізвався,


навіть свого «ндра» не сказав. І зараз не скаже, хоч і з Наталею.


Як би мені їх обминути?..


А вони вже близько. Від хвилювання я не бачу їх, тільки чую, як


порипують його чоботи і хльоскає по халявах цупкий німецький плащ


—наче туман мені в очах став. А коли вони порівнялися зі мною, я


кинувся мимо них до гурту, немов страх поспішаю, але не зробив і


двох кроків, як спіткнувся, зашкопиртав, калоші мої поспадали й


посунулися з греблі, а панчохи, саме рам’я, розмоталися на півдороги,


як гадюччя.


Я ще встиг помітити, як Наталя низько нахилила голову і сказала,


мабуть, згарячу, проте дуже тихо: «Здрастуйте...» А він бгикнув,


позирнув на панчохи, знову заплющився і порипів чобітьми геть,


глухо кинувши Наталі якесь слово. Я не почув його. І взагалі вже


116


нічого не чув, крім тиші, що враз запала в гурті на мосту, і гупання


власного серця.


Потім сталося те, чого я згодом і сам не міг збагнути, бо не знав,


звідки воно взялося: я вхопив грудку, крикнув: «І-і-іх!» —і доки вона


летіла, волав:


— Так вам смішно? Так вам —потіха? То нате вам, собаки! Н-на!


Грудка влучила в Наталину голову. Япочув, як вона зойкнула, як


здивованоі злякано зойкнули на мосту, як загупали по моїй спині


його важкі кулаки, забиваючи мені дух, а від мосту хтось тоненько й


недужо рішуче гукав:


— Як вам несоромно, дядьку? Як вам можна!.. А ще...


Потім хтось надівав мені калоші, тихенько плакав і шепотів:


—Навіщо ти його, Ванько, займав…Навіщо?


—Ех, чудопал!..