Комета [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

КОМЕТА

Дядько Тихін вовтузяться біля човна у верболозі. Скрегоче ключ у

замку, як ото вітер уночі ворота відчиняє.

—Оце якби карасіну влив, —кажуть дядько,—то, мо’б, воно й

попустило.

20

А тоді, мабуть, цеглиною по замку: дзвяк, дзвяк...

Посеред ковбані чорніють при місяці тички, мов очеретяні

спичаки. Тіні від них довгими смужками лежать на воді, бо місяць ще

низько. Там стоять ятері. В осоці кигикнула дика курочка,

завовтузилась, подрібушила латахами.

Я сиджу собі на верболозі й гойдаюсь.Не дуже, щоб гіллячко не

поламати. Сиджу і слухаю, як народжується вітер. Спочатку десь

поблизу млосно затріпотіло листя на осокорі, потім той шелест

перехопився на дуба, і з нього пороснули додолу жолуді, загули вільхи

—волого й густо, наче вихор у мокрих після дощу раменах. І

заговорив ліс ширше, гучніше. Мабуть, отак народжуються ріки,

почуття, музика.

Угорі прошелестіло, а внизу, на річці, й очеретини не поворухнуло.

Вода блищить, мов мед у щільниках.

Дзеленькнув ціпок об човноведнище. Гримнуло весло.

— Ну, з богом, як той казав,—гомонить дядько Тихін. Гойднулась і

побігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його,

і він зробився спочатку довгий і плесковатий, а згодом знов

покруглішав.

Дядько не беруть мене з собою, бо човен старий. Натиснеш

пальцем на днище —так і вгрузає.

Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду

сповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на тому

боці річки.

А місяць пливе та й пливе угору. Чорні зазубні тіні лізуть під берег.

— Ось ми його в ятір спіймаємо,—озиваються дядько Тихін.

Це вони про місяць. Хитають повагом тичку й тягнуть. В ятері

справді блищить місяць дрібненькими крапельками. А вже як увесь

куль майже виринув із води, чути —бовть. І блиснуло червоним. То

карась.Він —ледащо. Раз хвостом теліпне й лежить, як підсвинок у

барлозі.

— Завтра ми його змаламуримо,—обіцяють дядько.

—Карасі красиві,—кажу я.

—Е, в них і м’ясо добре. Солодке.

—Дядьку, а ви сомів ловили? —питаю.

—А чого ж не ловить. Ловив. На вудочку. Зачепиш, то він гуцає,

гуцає, як пеньок. Поки з дна не зірвеш... Ловив, чуєш, і сомів. А чого

ж?

Дядько веселенькі: радіють, що піймали. Раптом ще чиясь тінь

чорною кладкою лягла через річку. З кручі грізно гукнуло:

—Тихоне, це ти? —То дід Юхим. Його дражнять Онайко, того що

по батькові —Онанійович.

—Я, Юхиме, — смиренно якось відповідають дядько.—Чого тобі?

На кручі тихо. Стежкою до села почовпло.

21

—Дядьку, чого ви боїтесь Онайка? —питаю пошепки. А вони самі

до себе:

—Бач, лякає. Навіщо лякаєш? Думаєш, боюсь?

Потім пристають до берега, викидають рибу в траву, ховають

весло, сопуть і щось бурмочуть. А човен хить-хить під лозою. Ніяк

вода не встоїться.

Ми повертаємось додому лісом, мимо страшного гарджамакуватого

дуба —громовиці (в нього колись грім ударив і всушив), а тоді

продираємось ліщиною, і мені хочеться намацати в пітьмі хоч один

кім’ яшок оріхів. Вони, звичайно, ще зелені,—а чогось кортить

знайти... Пахнемокрою торбою, рибою і сонною кропивою.

— Чого боюсь Юхима, питаєш? —озиваються дядько Тихін.

І знову мовчать. Надряпали в кишені тютюнової потерті, сідають

на пень, крутить цигарку. Торохтить сірники. Кресь —вогник.

Кухвайкана пазусі блищить —засмальцьована бородою. Цигарка

пихнула, зайнялась полум’ям, зашкварчали дядькові вуса.

— Тьху, проклята...— на цигарку. А до мене: —Винуватий я,

прошпетився перед ним колись.

Цигарка погасла: висипалась.

Десь над урочищем тюгукнула бушля. Не спиться їй, видно:

місячно...

— Ну, рушаймо. Дорогою розповім.

До села далеченько. Хати на пагорбі, мов копички при місяці.

Поночі скрізь. Тільки в школі ще світиться, у директора.

— Колись ми з Юхимом товаришували, —почали дядько.—Хоч він

од мене й старший, мабуть, років на сім. Парубкувати тоді —це до

революції —починали рано і козакували довго. Я ще у підпарубках

терся, а він уже сватався до сестри моєї, Тетяни. Юхим собою