Смерть кавалера [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СМЕРТЬ КАВАЛЕРА

І

Їгорко почув крізь сон, як заторохтіли дошки на полу, потім по

долівці зачовгали босі материні ноги —і враз прокинувся. В хаті

стояв густий передсвітанковий морок, вікна понамерзали за ніч так,

що їх і не видно було. Тільки в одній шибці, од затишку, мерехтіла

кругленька просинювата дучка. Крізь неї миготіла знадвору поколота

на блискітки зоря.

— Ач, які ведмеді понакручувало,—сказала мати і почала хекати в

шибку. Дучка поширшала, впустила до хати ще одну зірочку.—

Вставай, Їгоре, бо вже таке, як сіріє.

Їгорко заворочався на лежанці, обмацав черінь, вгадуючи по ній:

пора підводитись чи ні. Черінь уже зовсім вичахла, як і завжди перед

світом, з-під рядна давко пахло сухим глиняним порохом івивітреною

сажею. Пора.

Доки мати засвічувала бликуна й торохтіла заслінкоюбіля

припічка, лаштуючи снідання, Їгорко ще трохи належував, по-дитячому склавши долоні між коліньми і голосно дихаючи в пазуху,

щоб востаннє зігрітися на дорогу. Потім пригадав новину й остаточно

розбуркався.

—А до нас, мамо, нового замполіта прислали,—похвалився,

натягаючи на худенькі плечі пожмакану гімнастерку захисного

кольору.—Герой Радянського Союзу! Прямо з фронту. Директор

кажуть про нього: наш кавалер...

—Он як! —здивувалася Пріська.—Герой, та ще, бач, і молодий...

—Та ні, мамо, кавалер —це хто має високу нагороду.

Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разом

з юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечки

долівчаного кольору.

—То, може, вас тепер ігодуватимуть краще, раз герой?

— Та казали хлопці —приваркагустіша буде, ахто’на...

Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочок

картоплини, з’їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячих

олійних скалок, запив юшечкою.

—А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, —сказав,

одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки були

холодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів.

—Давайте мені взувачку.

Пріська зняла з припічка зашкарублі черевики, понадівані на

дровинячки, пару великих онуч з лантушини і цілий жмут цупких, як

дріт, зав’язок. Їгорко порозкладав те причандалля на лаві окремими

купками і заходився взуватись. Спочатку понатягав старі безп’яті

шкарпетки так, щоб не виглядала боса нога і ніде не мулило, тоді

обгорнув онучі поверх черевиків і обмотузував їх обривками —

тугенько, щоб дорогою не перев’ язувати. Головне, добитися хоч до

півдороги. Потому онучі обмерзнуть, залуб’яніють і вже не

розмотаються аж до міста. А там їх все одно треба знімати, бо така

взувачка не по формі.

—Бач, який ти несміливий...—зітхнула мати, допомагаючи

Їгоркові зашнуруватись. —І ботинків тобі не перепало... В тата пішов.

53

Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів.

Спритніші повертались...

—Ботинки, мамо, давали тільки сиротам з патронату, —одказав

Їгорко.

—А шапку?..

Їгорко часто закліпав очима й одвернувся в куток.

По хаті гасали протяги, розгойдували язичок бликунового світла,

тому тіні у покутках дихали, мов живі.

На шапку Їгоркові справді не пощастило: велика попалась та ще й з

печаткою майже на лобі: «БУ». В інших хлопців теж були печатки, але

ж не спереду, а збоку десь або на підкладці.

Тепер як тільки Їгорко потикався увечері до сільбуду, Васюта

Скорик, теж ремісник, обіймаючи дівчаток —обов’язково двох зразу,

—починав усім підморгувати й приспівувать:

Ой дайте мені,

що думали дати,—

чорної кожушини

шапку налатати...

Дівчатка падали зо сміху, аж в’юнилися у Васютиних обіймах, а він

тим часом обмацував їхні стегна. (Васюта був старостою групи і носив

новеньку офіцерську шапку боа печатки).

— Дай йому впику! радили