Шахтарська зоря [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

Григір Тютюнник

ШАХТАРСЬКА ЗОРЯ

Н а р и с

Ясної днини сонце над донецькими степами сходить таке яскраво-біле, що не лише на нього чи на крило посрібленої хмари під ним,—вона мовби зі ртуті,—а й попід сонцем і хмарою боляче дивитисяочам. І мружишся від того ярого сяйва, наче влітку, дарма що почорній землі (не подарувала сьогорічна зима снігу) в’юнитьсяпоземиця і вітер з морозом струже. Донецький вітер гострий, якбритва.Якось воно аж не личить: велика ялинка посередміста, вся увеселих закличних вогнях (ще її не розібрано після свята) —і чорниймороз, і така прозора, бідна, з опалою інею, поземиця. Селян тутпоблизу немає, все люди робочі, шахтарі, а як тільки зійшлися, то задругим-третім словом неодмінно скаже хтось:—От, снігу немає... Голоморозь... Кепсько.Людей на тротуарах, проте, навдивовижу мало, хоч уже восьмаранку і сонце вихопилося з-за далеких пагорбів. Підбігцем ідутьшколярі до шкіл, непоспіхом котяться напівпорожні автобусичистісінькими, наче їх уночі мели, вулицями, а перехожих де-не-де.Це одразу впада в око приїжджому. Адже Горлівка —місто чимале,триста з лишком тисяч населення, майже дві Полтави, два Чернігова —і таке малолюддя. Проте, щоб не дивуватися з цього, треба приїхатидо Горлівки нео восьмій чи дев’ятій, а принаймні о шостій ранку. Тодімісто найжвавіше, бо саме в цей час іде і їде на шахти перша зміна,іде і їде на заводи і кар’єри.Робоча людина досвітня.Ідеш вітряною вулицею і мимоволі вгадуєш, як сам, іще, вдається,так недавно, біг зимового досвітку на роботу і щулився від пекучогоморозу з оцим ось вітриськом, а на стрілках біля станції у світлірізнокольорових ліхтарів блищали холодні колії, що немов аждзвенять, і гув, кликав хрипкенький деповський гудок. А тут іще, нагоре,демобілізовуючись, відмовився під шапки й шинелі, хоч булопроти зими і форму давали на вибір, а взяв безкозирку такоротенький бушлат —і тепер оце гнися! Хотілося, бач, пошелестітизолотоякірними стрічками перед дівочим плем’ям та похизуватисяплечима ігрудьми, що їх так ловко облягає бушлат... Одначе каяття сенетривке: добіг до душової, перевдягся в негнучку од мазуту робу —ідо станка. А тут уже мерзнути ніколи, до того ж у гурті всім однаковохолодно. Це почуття також гріє...550 Згадуєш —і мовби теплішає тобі, і вже не так жалить тебе втонкому повсяксезонному пальті знайомий здавна вітрюган.Іти одразу на шахту ніби незручно: тільки з поїзда —і ось вам,мовляв, моє відрядження, маю таке й таке завдання, покажітесь-но,які ви є. Надто вже зухвало виходить, як оте «прийшов, побачив...» Ні.Кортить просто подихати цим повітрям, що пахне металевою жужіллюі димами, подивитися місто, чепурне і чисте, послухати людей, хоча бкраєм вуха,—тоді воно і до мети легше йтиметься. Бо поки що маєшоднісіньку нотатку в записнику: «Горлівка, шахта 4-5 ім. Микити Ізотова. Віктор Довбиш. Молодий. Герой Соціалістичної Праці».У центрі старої Горлівки відомий пам’ ятник «донецькомубогатиреві», за словами Горького, Микиті Ізотову. Широкоплечий,потужний, стоїть він у тому, в чому вийшов з лави: в «шахтьорках», укепці, трохи збитій назад, і з лампою-коногонкою в руці. У всій йогопостаті відчувається спокій людини дужої, справді богатирськийспокій.Трохи навскоси, у сквері, супроти Ізотова піднятий на п’єдестал Т-34 (тридцятьчетвірки брали в сорок третьому Горлівку), і обидвапам’ятники дуже схожі між собою —притаєною силою тавпевненістю, з якою стоять вони на своїй землі. Схожі, як два велети.А понад містом дими, дими. Лягають за вітром, летять у далеч, достепового небокраю, і сонце затуляє легенька імла вже на цілий день.На ринку теж не надто велелюдно, може, тому, що він такипросторий. У рядах селяни й приміські домогосподарки. Всі вониоднаково бідові, балакучі й дотепні, якщо зачепиш.—З чого це у вас, тітонько,щітки, що такі білі та пишні?—Із шпигату, синок. Бери, жінка з дому не вижене. За руб оддам.—...Візьміть рукавички, пухові, теплюсінькі, м’якусінькі, якремезове гніздо,—припрошує; в’яазальниця, а в очах усмішки.Справді добрі рукавички. Та усмішка ще краща —добра і нехитра.Далі у плетеному кошику височіє гірка ніжно-срібних, з воском,віночків. Се нареченим, що ждуть весілля. Біля жінки з віночками,трохи, щоправда, віддалік, зупиняються зовсім ще юні дівчатка,роздивляються ту срібну мрію з ледь помітною зачарованою усмішкоюна устах, потім сором’язливо озираються довкола —чи ніхто, бува, непомітив?..—Почім віночки, молодице?—А вони тобі не нужні, не про твої літа добро, гуляй далі.Що ж, правильно. Не доросли... І нема чого дути губу на оте слушне «гуляй далі».А ось бабуся, закушкана в сіру пухову хустку, продає картоплю,продовгувату, але добірну. Одразу видно —донбасівська, тут її звуть «розовка». Я знаю її на смак —піскувату, тривку, як хліб. Принаймнітакою вона здалася мені тоді, в сорок другому, коли, ще підлітком 551 бувши, в осінньому пальтечку, босий, без кепки піхтурою добивався з-під Боково-Антрацита на Полтавщину. Те було на початку