Проти місяця [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

- Проти місяця 26 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Григір Михайлович Тютюнник

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

ПРОТИ МІСЯЦЯ


—Ладку, та заграй ще... Ладимире, та не цієї ж бо!


Ладко напівпрезирливо, напівсонно замружує очі, притуляється


щокою до баяна й спроквола, ледаченько снуєпальцями по блискучих


при місяці ґудзиках.


На лавочці, під бузком, шушукаються і чмихотять дівчата, біліють


хустинки, солодко пахне духами збита полькою курявичка. В яру


поміж деревами ворушаться тіні —кущі то, чи хлопці з дівчатами, чи,


може, хтось телятко прип’яв на ніч попастися, щоб голова сільради не


бачив, бо то ярок сільрадівський...


Хлопці теж сидять на лавочці, однак не біля дівчат, а під оградкою,


де баяніст. Курять, шеретують насіння, а буває, що й зареготять, як


хтось чудне «одпалить». Іноді котрийсь підведеться, позасиляє руки в


кишені й неквапом, розгойдуючи не такими вже й широкими


плечима, рушить до дівчат. Тоді під бузком на мить принишкнуть і


знову: чмих-чмих-чмих... Не глузливо, але не дуже й привітно, а так,


немов даючи знати, чия де сидить...


—Нацю, ану посунься!


—Не хо’...


—Скину!


—То бре’...


—Нацю!


Потім —вереск, зойкання, регіт. Хтось упав з лавочки, і його


підводять усі гуртом.


Угорі над яром шелестять осички. Їхні крони, осяяні низьким


місяцем, займаються червоним і тремтять, як полум’я, на свічках.


Шоломи у бійців над братською могилою, що напроти сільбуду, теж


червоніють, кладуть на гіпсові обличчя солдатів суворі непорушні тіні.


85


Ладко прислухається до шелесту осичок, глушить баян, і тоді стає


чути, як зітхають міхи влад невеселій і нікому, навіть гармоністовіне


відомій мелодії —бо він її не видумує нарошне й не слухає, а тільки


бачить поміж хатами в кінці вулички близько розвішане крайнебо,


наче там, за городами, воно й починається, тільки чує, як десь у


вільшині сонно озивається одуд, повіває молодою осіннюхолодна


річка з низів, гуркочуть дубові дошки на мосту —видно, з табору


молоко повезли на сепаратор,—і ніч не одразу ковтає той гуркіт, а


якусь хвилю котить його лугом, складає попід кущами верболозу в


дупласті пні, щоб узимку, як селяни прийдуть з лантухами бити їх на


топливо, той гуркіт оживі подайся ще далі, в сагу, на торф’яні


кар’єри за селом, а то й до самих байраків під горою...


Ладко підводить голову, наче прокидається, і зподивом, однак не


розплющуючись, прислухається до басів, у котрих ще відлунює


даленіючегуркотіння, а над ним високо-високо внебі в’ ється


лагідний дзюркіт осокорячого листя... Ажось мелодія увірвалася,


немов засоромилася, що її підслухають, та й перелетіла в ярок, на


осички... Ладко голосно, з дитячим прихлипом, зітхнув і почепив баян


на оградку —грубо, недбало, як візник порожню шаньку.


—Ладку, та заграй же й нам! —улесливенько просять дівчата, бо


знають, що гармоніст любить, аби його вкоськували, отак аж


причучикували любенькими словами, однак не дуже й настирливо, а


то зовсім покине грати.


—Я ж пиляв,—понуро одказує хлопець.


—Так то ж ти щось городське. Ми не знаємо, як його й танцювати.


Аж померзли вже...


—А-а! —хмеліє раптовою радістю Ладко.—Так ви б так одразу й


казали!


Підводиться, закидає назад важку скуйовджену чуприну і гупає


чобітьми під бузок.


— Ану, хто тут змерз?..—питається шибеникувато і, затамувавши


подих, сторожко, ревниво вичікує якусь мить, щоб усі —і хлопці, й


дівчата —встигли злякатися: хлопці за своїх дівчат, а дівчата —самі


за себе...


Ладко бо страх який дужий. В селі й досі пам’ятають, як він з


батьком ще до парубкування зрубав одного разу вільху в лузі на


сволочок —украв. Вільха була товстенька, тому батько, чоловічок уже


вутлий, в годах, узявся за верхняк, а Ладко виважив окоренок та так і


вгруз по коліна в гливкій купині. Постояв трохи, пересапнув з вільхою


на плечах, а тоді й каже батькові: «Ану лишень, тату, покиньте, мо’, я


не так грузнутиму»,—і