www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури
Григір Тютюнник
ПРОТИ МІСЯЦЯ
—Ладку, та заграй ще... Ладимире, та не цієї ж бо!
Ладко напівпрезирливо, напівсонно замружує очі, притуляється
щокою до баяна й спроквола, ледаченько снуєпальцями по блискучих
при місяці ґудзиках.
На лавочці, під бузком, шушукаються і чмихотять дівчата, біліють
хустинки, солодко пахне духами збита полькою курявичка. В яру
поміж деревами ворушаться тіні —кущі то, чи хлопці з дівчатами, чи,
може, хтось телятко прип’яв на ніч попастися, щоб голова сільради не
бачив, бо то ярок сільрадівський...
Хлопці теж сидять на лавочці, однак не біля дівчат, а під оградкою,
де баяніст. Курять, шеретують насіння, а буває, що й зареготять, як
хтось чудне «одпалить». Іноді котрийсь підведеться, позасиляє руки в
кишені й неквапом, розгойдуючи не такими вже й широкими
плечима, рушить до дівчат. Тоді під бузком на мить принишкнуть і
знову: чмих-чмих-чмих... Не глузливо, але не дуже й привітно, а так,
немов даючи знати, чия де сидить...
—Нацю, ану посунься!
—Не хо’...
—Скину!
—То бре’...
—Нацю!
Потім —вереск, зойкання, регіт. Хтось упав з лавочки, і його
підводять усі гуртом.
Угорі над яром шелестять осички. Їхні крони, осяяні низьким
місяцем, займаються червоним і тремтять, як полум’я, на свічках.
Шоломи у бійців над братською могилою, що напроти сільбуду, теж
червоніють, кладуть на гіпсові обличчя солдатів суворі непорушні тіні.
85
Ладко прислухається до шелесту осичок, глушить баян, і тоді стає
чути, як зітхають міхи влад невеселій і нікому, навіть гармоністовіне
відомій мелодії —бо він її не видумує нарошне й не слухає, а тільки
бачить поміж хатами в кінці вулички близько розвішане крайнебо,
наче там, за городами, воно й починається, тільки чує, як десь у
вільшині сонно озивається одуд, повіває молодою осіннюхолодна
річка з низів, гуркочуть дубові дошки на мосту —видно, з табору
молоко повезли на сепаратор,—і ніч не одразу ковтає той гуркіт, а
якусь хвилю котить його лугом, складає попід кущами верболозу в
дупласті пні, щоб узимку, як селяни прийдуть з лантухами бити їх на
топливо, той гуркіт оживі подайся ще далі, в сагу, на торф’яні
кар’єри за селом, а то й до самих байраків під горою...
Ладко підводить голову, наче прокидається, і зподивом, однак не
розплющуючись, прислухається до басів, у котрих ще відлунює
даленіючегуркотіння, а над ним високо-високо внебі в’ ється
лагідний дзюркіт осокорячого листя... Ажось мелодія увірвалася,
немов засоромилася, що її підслухають, та й перелетіла в ярок, на
осички... Ладко голосно, з дитячим прихлипом, зітхнув і почепив баян
на оградку —грубо, недбало, як візник порожню шаньку.
—Ладку, та заграй же й нам! —улесливенько просять дівчата, бо
знають, що гармоніст любить, аби його вкоськували, отак аж
причучикували любенькими словами, однак не дуже й настирливо, а
то зовсім покине грати.
—Я ж пиляв,—понуро одказує хлопець.
—Так то ж ти щось городське. Ми не знаємо, як його й танцювати.
Аж померзли вже...
—А-а! —хмеліє раптовою радістю Ладко.—Так ви б так одразу й
казали!
Підводиться, закидає назад важку скуйовджену чуприну і гупає
чобітьми під бузок.
— Ану, хто тут змерз?..—питається шибеникувато і, затамувавши
подих, сторожко, ревниво вичікує якусь мить, щоб усі —і хлопці, й
дівчата —встигли злякатися: хлопці за своїх дівчат, а дівчата —самі
за себе...
Ладко бо страх який дужий. В селі й досі пам’ятають, як він з
батьком ще до парубкування зрубав одного разу вільху в лузі на
сволочок —украв. Вільха була товстенька, тому батько, чоловічок уже
вутлий, в годах, узявся за верхняк, а Ладко виважив окоренок та так і
вгруз по коліна в гливкій купині. Постояв трохи, пересапнув з вільхою
на плечах, а тоді й каже батькові: «Ану лишень, тату, покиньте, мо’, я
не так грузнутиму»,—і
Последние комментарии
3 часов 31 минут назад
3 часов 51 минут назад
4 часов 17 минут назад
4 часов 21 минут назад
13 часов 51 минут назад
13 часов 55 минут назад