Перед грозою [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Тієї весни Мотря щодня виглядала Василька коло воріт. Отак, як

сонце навзаходи, рипала вона з хати у двір і, загрібаючи ногами

торішнє сміття, човпла до хвіртки. З вікна, припавши лицем до

шибки, перелякано стежила за нею Поля, молодша Василькова

сестричка.

—Не бійся, дурненька,—гомоніла Мотря знадвору.—Я ж осьо! Я

тільки Василька вигляну. Василько Полі рибки принесе... А що!

Вона тицькала пальцем у шибку і вертіла ним, як свердликом,

напроти Полиного пупика. Поля сміялася тій забаві.

Дійшовши до тину, Мотря злягала на нього в’ялими, давно

порожніми грудьми і починала дивитися вздовж вулички, в той бік,

звідки мав повернутися Василько.

41

Він приходив завжди смерком, по-старечому зморений,

забрьоханий по плечі, і, ляпаючи долонею об мокру торбину, ще

здалеку раденько гукав:

«Є, мамо, рибка. І пліточки, і дерунчики є...»

Мотря теж раділа, тулилася до сина й шепотіла: «От любий. Завтра

ми юшечки на снідання зваримо...»

Потім Василько ніс вудки до хліва, гарненько складав їх на кілочки,

вбиті під стріхою, і йшов у хату.

Мати висипала рибу у велику луджену миску, заливала водою і,

помітивши серед дріб’язку щось величеньке, тоненько вигукувала:

«Ого, який деруняка!»

Але сьогодні у вуличці було порожньо й тихо. За селом високо в

небі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя: то

розтягалась у довгу чорну смужку, то знову зливалася в кім’ях,

нагадуючи дикий бджолиний рій.

Кра-крах...—чулося здалеку.

Заходило сонце, мінялося барвами небо:,то жовтогарячими, то

густо-червоними, то просинюватими, доки не загускло у німій

вечоровій прозелені. І вже невидно було чорної зграї над пшеницями,

чувся лише далекий тривожний гелгіт.

Наступаланіч, а Василько так і не прийшов.

***

В той день він прокинувся рано. Мати пішла на роботу, аПоля ще

спала. У шибки цебеніло сонце, тремтіло на стіні рожевими плямами в

голубих рисочках. Попідвіконню вистрибували наїжені від ранкової

прохолоди горобці й цвірінькали на сонце. Їхні голівки теж було видно

на стіні.

Василько знайшов у запічку важкі од латок штанці, велику

засмальцьовану гімнастьорку —батьків подарунок із фронту —і став

одягатися. З вивороту в штанцях було багато стрьопів, пальці щораз

зачіпалися за них, тому Василько довго плигав на одній нозі, доки

натяг обидві холоші. Потім у сінях знайшов іржаву саперну лопатку,

вищерблену осколком, і пішов у хлів копати черв’яків.

У хліві, крім ластів’ячого гнізда під кроквою, нічого не було. Старий

гнійна тому місці, де стояла колись корова, видихався і пах сирою

льоховою землею. Василько розгріб у куточку сухе сміття, щоб копати,

і натрапив на кубельце від коров’ячої ратиці. Воно було давнє і

зашкарубло, мов череп’яне. Василькові запахло теплим вранішнім

молоком. Згадалася корова. У неї були різні роги: один, довгий,

красиво вигнутий, стримів угору, а другий, скручений у бійці, ліз

прямо в око.

42

І вже земля з-під лопатки не відгонила Василькові льохом. Він чув,

як молоко цвіркало в дійницю. Туга біла цівка глухо шурхала в піну

або стьобала об луджені війця і висвистувала. Мати цідила молоко

крізь чистий полотняний рушник і набирала кухлик йому. Воно

шумувало, лоскотало ніс, на губах залишалися теплі бульбашки і

лопались...

Василько проковтнув слину і обернувся до ластів’ят.

— Сидите? —гукнув до жовтих дзьобиків, що стриміли з гнізда.—

Тато й мама на вас роби, а ви тільки репай... Он павук перед самим

дзьобом гойдається —хіба повилазило? —Потім зітхнув і сказав те,

що чув колись від батька: —Ото немає на вас хворостини...

Черв’ячки попадалися різні: товсті і тонкі, прудкі і кволі. Василько

складав їх у стару іржаву баночку з-під консервів, приказуючи:

— Оцей —на дерунчика, бо він любить, щоб перед