Оддавали Катрю [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ОДДАВАЛИ КАТРЮ

Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки на

бузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часом

засинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана

Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й

оголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь із

півроку —працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то

132

офіціанткою,—отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, не

сподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.

Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутила

вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а

Катрі повернуло вже на третій десяток —як не шкода, а оддавати ж

колись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює

майбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, що

весілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тут

їй веселіше буде —серед своїх як-не-як, що обранець її працює на

шахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:

—Приїде,— йому шахта дає«Волгу» на два дні,—самі побачите.

Мені подобається. А вам... Вам же, тату й мамо, з ним нежити.

Лагідненько сказала, одначе зтакою недівочою печаллю в очах, що

батьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чи

зволікати з весіллям не слід...

Катрю поклали спати у світлиці на її щедівоцькому ліжку з горою

подушок —мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На тому

килимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле

озеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все те

обсадив великими червоними й жовтими квітками —теж круглими.

У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не

сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіх

трьох Степанових дівчат —тонколиких, кучерявих, з трошки

наполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті.

Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, що

фотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково

—рівно.

Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяно

усміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на

лаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:

— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, не

дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете... Це я прошу.

Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав

кишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:

— Та що ж ми —вороги своїй дитині? Якось догодимо.

Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали на

теплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довго

мовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:

— Видно ж і штука!

— Та вже який трапився,—сумно одказала Степаниха.

Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль —собі

на залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові

—на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла

133

оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того

увірвав корову навильником по боку і сказав сердито:

— Повернись, стерво с-собаче! —І враз йому одлягло од серця,

стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи не

сварилася, а тільки зітхала, і дочки —останньої втіхи своєї. Думалося,

приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й: житимуть на

всьому готовому, для них-таки приробленому, а їм ізжінкою будедо

кого настарості голову прихилити, бо старші дочки, теж не

дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя —одна в

Сибір, по вербовці, друга націлину. Їхали ненадовго, а зосталися

назавжди. Повиходили заміж, обквітчалисядітьми, тепер тільки листи

вряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас,

папа й мама, сім’ я Андрєєвих».