В сутінки [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

В СУТІНКИ

Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під

боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в

заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і

стають по кутках —німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.

Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять

обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на

сідало.

Упоравшись надворі, мати пхають у дворі в’язку соломи і кидають

біля грубки. Солома їжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає

холодна хвиля.

—Береться морозець,—хваляться мати і, зсутулившись, довго

хукають у долоні, умочають пальці вцеберку з водою, щоб зашпори по

зайшли.

—Нудьгуєш, сину? —питають і з якимось принизливим острахом

заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки

попід очима, злиті в округлі плями.

—Боже, який ти худенький... мов щиглик. Хіба студентів не

годують, як ото солдатів?

Мені кортить узяти їхні руки в свої, одтирати, ховаться в них

обличчям і радіти, що в мене теж є мати —хороша, як у всіх. Але то

тільки на одну мить... А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую,

як тремтять їхні пальці: мати плачуть.

— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак... Три дні, як приїхав,

івсе мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..

Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій

хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, світять

каганчика.

Солома одійшла і підтекла калюжею. І коли мати, ставши

навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не

займаються.

16

Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не

раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять

років без матері, без ласки, без поради —вісімнадцять років з чужими

людьми, часто дуже хорошими, але чужими...

* * *

Це сталося в сорок другому році. Зима. Кура. Іноді з левад

долинають приглушені вибухи —то тріскається лід на річці. Я цілими

днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині.

Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухленький уже

дерев’ яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота

телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то

ще й не горе, як заб’єшся. А от якщо курпину розірвеш або штани на

коліні репнуть, тоді...

Яприходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки до ранку мати

нічого не помітять, а там будеяк буде!

Пхаюся у двері обережно, бочком і вже зпорога смирненько так:

—Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці?

А вони:

—Ану ступай сюди, шибенику!

І вже по отому «ступай» я розумію, що кари не запобігти ніяким

побитом...

Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь

топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати

червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і

ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.

Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній

шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з

чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня

родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються —хижою і злою.

Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці я парашутного шовку, а

спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здасться,

немов мати по пояс у чорному тумані...

Вони вже забули про мене. Їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться

плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий

день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра

вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх

ножем, ховаючи обличчя в хустку,—знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з

пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова

тінь людська... Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у

горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я

17

чомусь називаю матір’ю. Може, меней справді піймали в капусті і