Устим та Оляна [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

УСТИМ ТА ОЛЯНА

(Сімейна історія)

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистив

картоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питалася

кволим, як у хворої, голосом:

—Устиме... ти вп’єть картоплю товсто чистиш?

—А тобі що —крізь комин видно? —усміхався Устим двома

верхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.

—Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,—

вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зі

стражденною насолодою в голосі.

—Чи ти бачив отаке... причепилося,—дивувалась.—І що воноото

злюдиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати мені

вже?..

І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.

Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик з

водою булькнула.

У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахло

холодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі,

коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.

Уже років три, як Устимові не спиться. То ревматизм розбудить, то

сон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і

Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, що

пережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшов

поратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубав

дрова, витягав з колодязя ніким іщене початої після ночі води (ще,

дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, як

висаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював у

печі. Не задля того щоб догодити Оляні —про це Устим навіть не

думав ніколи,—просто він любив усяку досвітню роботу.

Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала,

постогнувала і бубоніла сердито: «Треба ото менше тих книжок жерти,

тоді й спатиметься». І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.

Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники для

п’ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія,

природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все,

правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,

221

як перед учителем, вичитує: «Вага вершків становить шістнадцять

процентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тонн

молока?» Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою,

радісно, по-дитячому засміється й скаже: «Та скільки ж? Мабуть, до

трясці!»

Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так само

старанно, як і підручники, але ніякій з них невірив. «Ловко

набрехано!» —тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддасть

бібліотекарці й попросить: «Мені щось таке, щоб не видумане було...»

Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немов

зацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула ще

й на лежанці. При цьому вона взялася долонею під щоку, наче до

співу, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так що

аж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі,

вивела позіханку, «Пóзіхи», як звала свою недугу Оляна, починалися в

неї згикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшла

справжня пісняз отих «ах» та «хо-хо-оуу». Кінчалося тим, що Оляна,

зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: «Вп’єть пóзіхи найшли,

тепер цілідень голова болітиме...»

І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чи

ще не починає.

—Таке як розвидняїцця,—сказала Оляна з лежанки і здивовано

закліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона в

нього не дивилася.

—Так, як і вчора було,—мовив Устим розважно.—Зразу ніч, тоді

ранок, а тоді вже день.—І дивився на картоплину, що чистив, і

усміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.

Іноді ж, як уночі Устима не «крутив» ревматизм і він чув, що в тілі

жевріє схоже щось на здоров’ я, додавав і