Устим та Оляна [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

УСТИМ ТА ОЛЯНА

(Сімейна історія)

Устим сидів супроти печі на низенькому ослінчику і чистив

картоплю, а на печі позіхала Оляна і, одпозіхавшись, питалася

кволим, як у хворої, голосом:

—Устиме... ти вп’єть картоплю товсто чистиш?

—А тобі що —крізь комин видно? —усміхався Устим двома

верхніми зубами, тому що більше їх у нього не було.

—Та я ж чую, що в цеберку бухкає, наче кавунячі скибки,—

вистогнувала Оляна і знову заходжувалася позіхати, довго, зі

стражденною насолодою в голосі.

—Чи ти бачив отаке... причепилося,—дивувалась.—І що воноото

злюдиною зробиться? Ах-ха-ха-ха-а-а... Тьху! Чи то вмирати мені

вже?..

І вмовкала. І довго лежала нишком, наслухаючи, що скаже Устим.

Устим нічого не сказав. Тільки обчищена картоплина у чавунчик з

водою булькнула.

У печі вже топилося, сичало тихо, потріскувало, і в хаті пахло

холодним димком: дрова тільки розгоралися, до того ж старі, трухлі,

коли Устим рубав їх удосвіта, з-під сокири аж юшиця чвиркала.

Уже років три, як Устимові не спиться. То ревматизм розбудить, то

сон поганий. Не оте плетиво з видінь і реальності, що всім сниться і

Устимові теж, доки молодий був, снилося, а якісь викрійки з того, що

пережив. Бачити його не хотілося, то вставав, одягався і йшов

поратися по господарству: виводив козу в леваду і припинав, рубав

дрова, витягав з колодязя ніким іщене початої після ночі води (ще,

дивись, і зоря або місяця старого скибочка зблисне у цеберці, як

висаджує її на цямрину), а коли все те було зроблено, розпалював у

печі. Не задля того щоб догодити Оляні —про це Устим навіть не

думав ніколи,—просто він любив усяку досвітню роботу.

Коли Устим прокидався, ворушилася на печі й Оляна, позіхала,

постогнувала і бубоніла сердито: «Треба ото менше тих книжок жерти,

тоді й спатиметься». І як тільки Устим виходив з хати, знову засинала.

Устим справді читав щодня. Найчастіше то були підручники для

п’ятого класу, що зосталися від синового вчення: географія,

природознавство, історія... Навіть арифметику Устим читав, не все,

правда, а задачки. Сяде біля столу, складе руки по-учнівськи і чітко,

221

як перед учителем, вичитує: «Вага вершків становить шістнадцять

процентів ваги молока. Скільки вершків вийде з дванадцяти тонн

молока?» Прочитає і замислиться на хвилю. Тоді скивне головою,

радісно, по-дитячому засміється й скаже: «Та скільки ж? Мабуть, до

трясці!»

Траплялися Устимові книжки й про життя. Він читав їх так само

старанно, як і підручники, але ніякій з них невірив. «Ловко

набрехано!» —тільки й скаже, бувало. Або мовчки віддасть

бібліотекарці й попросить: «Мені щось таке, щоб не видумане було...»

Надворі вже розвиднілося до синього в шибках, і шибки немов

зацвіли досвітнім небом. Оляна злізла з печі на лежанку і позіхнула ще

й на лежанці. При цьому вона взялася долонею під щоку, наче до

співу, одкинулася назад, всапнула повнісінькі груди повітря, так що

аж тіло все затрусилося, і з тою ж солодкою знемогою, що й на печі,

вивела позіханку, «Пóзіхи», як звала свою недугу Оляна, починалися в

неї згикавки, що нападає на людей після тривкого обіду, а далі йшла

справжня пісняз отих «ах» та «хо-хо-оуу». Кінчалося тим, що Оляна,

зітхнувши, тупо дивилася в долівку і казала: «Вп’єть пóзіхи найшли,

тепер цілідень голова болітиме...»

І то вже вона до вечора слухатиме себе: починає боліти голова чи

ще не починає.

—Таке як розвидняїцця,—сказала Оляна з лежанки і здивовано

закліпала підпухлими повіками, ніби на печі не було віконця і вона в

нього не дивилася.

—Так, як і вчора було,—мовив Устим розважно.—Зразу ніч, тоді

ранок, а тоді вже день.—І дивився на картоплину, що чистив, і

усміхався собі, вузькоплечо сутулячись над цеберкою.

Іноді ж, як уночі Устима не «крутив» ревматизм і він чув, що в тілі

жевріє схоже щось на здоров’ я, додавав і таке, приміром:

— Тікає, ніч-гава, бо ранок на неї —ги-ги! —свиснув...—І брови

йому сіренькі, що росли вперед, козирочками, здригалися од ласкавої

усмішки.

В хаті стояла молочно-синя імла й ледь відчутна прохолода, що

вбирається під осінь до людей, у кого не дерев’ яна підлога, а долівка і

стіни вутлі, тільки на глині й тримаються. Казав син Петько, добрий

лагідний хлопець, худий і носатенький, як і Устим (він працював у

Полтаві шофером на молоковозі): «Давайте, тату, я стіни цеглою

обкладу. Тепліше буде та і збоку подивитися —краще». Але Устим не

погодився: нізащо хлопцеві витрачатися? Зійшлися на тому, щоб дах

перекрити, бо ніде вже по селу хатпід соломою не було. Виходило так,

що Устим найбідніший од усіх...

І перекрили. Шифером. А коли пішли на леваду подивитися

здалеку, як воно тепер, то побачили, що бовдур, груба червона

полив’яна, нахилився у двір, і хата немов згорбатіла...

222

Петько бідкавсь і поривався лізти поправлять, а Устим сміявся

двозубо, як дитина, й казав: «Хай так! Рівно постав, то подумають, що

тут молоді живуть та здорові, а так видно: покидьки!..»

Устим дочистив картоплю, поклав ніж на долівку і закурив. Не

закурив —припав до цигарки, і кашляв, і втирав сльози покрученими

пальцями, і щасливо усміхався —то до цигарки, то до картоплі

начищеної в чавунчику, то до полум’я впечі. Цебула перша його

цигарка сьогодні, така жадана, така міцна, що од першої ж затяжки

він аж оп’ янів. А тут ще ранок видався —ясний, прозорий у далечі,

веселий парубочок. Надворі повсюди лежала роса: на пожовклій траві

осінній, на круглій павутині попід стріхою у хліві, що її павуки

звечора наткали, на капустах у городі... А левада вся була сива.

Устим любив ранки за хорошої години. Страх як любив. І так про

свою ту любов казав: «Мені, як ранок ясненький, то наче життя ізнову

починається —ги-и! —Наче я ще ота-кий-о! —І показував долонею,

який він заввишки до землі хлопчак.—Та ще як присниться щось

хороше, а не погане, тоді немає кращого в світі...»

А шибки вже зацвіли тендітно-рум’яним цвітом, і в хаті немов

потеплішало: ось-ось вийде сонце над степ.

Оляна, постогнуючи, дісталася до лави, сіла і руки в пелені

поскладала. Довго сиділа так, блукаючи очима по хаті. Вузько

примружені, очі ті, либонь, нічого не бачили, а лиш дослухалися, що

робиться в її, Оляниному, тілі —у грудях, у попереку, в ногах, у

животі... Оляна любила і вміла слухати себе, своє тіло. Але сьогодні

воно мовчало. Ніде ніщо не крутило, нешпигало, і кров у жилах не

«бухкала», як те часто Оляні здавалося і вчувалося.

— О! Вже давиться, давиться тією цигарякою,—сказала вона і,

скрививши рот, подивилася на Устима, що знову тяжко закашлявся.

Цими словами вона щодня починала сварку. Устим на те тільки

усміхався і мовчав. Він був щасливий і не хотів розлучатися зі своїм

щастям отак зрання. Тому і мовчав. А то так виходив геть із хати, і

кашляв надворі, і дивився крізь сльозу на сонце, на роси, ближні й

далекі, і посміхався до всього, що бачив.

— Колись люди вставали та Богу молилися, а ти —лаяться

мерщій,—сказав Устим і знову закашлявся крізь посмішку.

Однак Оляна вже не слухала його, а дивилася у вікно. У дворі на

кілку висіло догори дном закіптюжене горня. Все так немов, як і

вчора, було, і от —горня.

— Хто це нам повісив горщеня оте на кілку, не бачив? — спитала

заморочено.

Устим підвівся з ослінчика —штани під коліньми гармошкою,

суглоби хрусь, хрусь, наче два сухих сучки одломилося,—і теж

подивився у вікно.

223

— Та, видно ж, хтось приніс тай повісив, раз висить,— ворухнув

бровами-козирочками.

Оляна вузькооко вставилася на нього, куточки рота призиркувато

здригнулися.

—«Прині-іс», «пові-ісив»,—перекривила.—Який би ж це дурко

приніс його тобі та й повісив! То ж наше горня, що я в ньому курям

варю!

—А чого ж ти питаєш тоді? — заусміхався Устим.—Наше то й

наше.

—Бо зразу не впізнала, а тепер упізнала. Піди он краще козеня

перепни, йому ж пастися ні на чому! «Пові-ісив...»

Устим накинув старенький солдатський бушлат, що син колись із

армії приніс, узяв ослінчик під пахву і пішов на леваду, радий, що

тепер йому воля: сонце червоне, дими з бовдурів, трава по-осінньому

холодом пахне... Кури досхочу, гомони з козеням, якщо мовчки сидіти

набридне. А то ще наставиш йому долоню, а воно лобом у неї лучить

безрогим, цапки стає і лучить. Недавно вродилося, а вже битися. Як

людина!

Цілий день отак сидів би на леваді та милувався білим світом, якби

кості не мерзли...

Здоров’я Устимове ще тридцять літ тому забрали війни —одна з

німцями, друга, без перепочинку, з японцями. І так його побило в

першому ж бою на Далекому Сході, що ледве оклигав. Дослужував

уже не як солдат, а як півсолдата —охороняв полонених японців.

Повернувся додому в сорок шостому і від полустанка йшов до села

пішки. Степом ішов. У куційшинелі (довгі всі були на Устима широкі,

а ті, що якраз — куці), в кирзових чоботях з просторими халявами,—

такими просторими, що вітер у них гуляв,—та тугим, повним під

зав’язку речовим мішком за плечима. Ішов, і то усміхався навкруги,

то мовчки скліпував повіками сльози з очей.

«Біжать —і все, і нічого їм не зробиш!»

Двічі тяжко поранений, раз майже вбитий, Устим аж тоді, в степу,

повірив, що вцілів і от іде додому.

Йти було далеченько, дванадцять кілометрів, але —«пішки не

грішки!» —згадалася давня примовка, і Устим цибав широко,

розбризкуючи великими чобітьми руді калюжки: видно, недавнечко

пробіг степом дощ. Попереду мрів у надвечірньому мареві Безводий

колодязь із журавлем, і журавель той справді скидався на одинокого

сумного птаха. Устим добре знав Безводий колодязь —сторожував

колись біля нього корів, що ночували в загороді, а вдень возив кіньми

молоко на молочарню. Неглибокий, закиданий паліччям та всяким

сміттям, що вітер несе у негоду, Безводий колодязь і справді був

завжди сухий: пішло від нього джерело Проте нажуравлиній вервечці

224

ще висіло цебро, обкопане іржавими обручами, старе, руде від

усохлого моху. У вітряні дні цебро тихо і жалібно співало, аколи йшли

дощі, у ньому збиралася вода і довго потім скапувала по краплині на

сухе колодязнедно.

«Щось невидно цебра. Украли, мабуть, або осколкам одбило...»

Трохи праворуч од Безводого побачив Устим і Жовнірівмлин-вітряк, що так само, як і до війни, самотньо стояв посеред степу на

високій могилі і не молов. І здалеку видно: не меле й зараз, бо одне

рамено в небо, неначе пророчий перст, показує, двоє інші — на

Дніпро і Полтаву, а четвертого нема.

Сонце вже торкнулося землі і висівало на степ червоний пилок.

Сховається ось зараз. «Та воно й краще прийти додому ввечері,—

міркував Устим,—менше бачитимуть». Правду кажучи, йому трохи

ніяково було за куцу оту, ще й пожмакану в дорозі шинельчину і за

довгі свої ноги-сурелі у широких кирзових халявах. Можна було б,

звісно, скинути шинелю і нести її в руці, хай побачили б люди нову-новісіньку гімнастерку з орденом і півдесятком бойових медалей,—

теж якось...

«Ні, краще вже смерком прийти».

І, подумавши так, Устим побіг, довгоного, по-лелечому, і речовий

мішок важко чукикався йому на спині. Село хотілося побачити

завидна, хоч би здалеку, хату свою надгорілу (писала Оляна, що й досі

не вкрили, бо нікому й нічим, а накидали зверху соломи і вивершили

стіжком, аби дощі не залили). Так і брався далі, то бігом, то підбігцем.

А груди побиті хлипали і рипіли.

І таки побачив і хату свого, вже з верхом, ушиту новою жовтою

соломою, і село проти червоної заграви, де зайшло сонце, і

просинюваті дими, що снувалися в жовтих садах і над усією

низовиною...

Згадка ця, як ішов степом, як біг на червону заграву, як дихнуло

на нього раптом вільгою прохолодою з левад, була Устимові

наймиліша з усього життя, і він часто грів нею зморене вже серце. А

далі згадувати не хотів, і, може, тому все те, що було згодом, що Устим

проганяв від себе роботою, цигарками з кашлем чи балачкою,

приходило до нього вночі: мовляв, ти від мене втікаєш, то я тебе уві

сні дожену! І доганяло, і крутило разом з ревматизмом та ранами

старими, доки Устим не прокидався та не заходжувався коло якоїсь

роботи. А може, то і не сонбув, а полусниво, бо якжетак —спиші

чуєш, як вишневий цвіт черезвийняту шибку у вікні пахне...

Дістався до села, коли надворі стояв ужегустий присмерк. У хаті

несвітилося. На лаві сидів Петько і плакав. Устим тремтячими

пальцями розстебнув на грудях шинелю, знявїї разом з речовим

мішком і пішов до Петька.

225

— А чого цей хлопчик плаче? —ледь вимовив крізь давучий клубок

у горлі.—Чого плачецей хлопчик, га?

Петько, що принишк, як тільки Устим переступив поріг, зщулився

на лаві коло вікна і сказав, хлипнувши:

—Бо штратно...

—Кого ж тобі страшно?

—Ночі...

Устим узяв його на руки, обцілував стрижену голівку і пригорнув її

собі до щоки. А дихати так важко було...

—Це ж тато твій прийшов,—підняв пальцем синове підборіддя.—

Дивись: тато! Не впізнаєш —ги-и? А де ж це мама?

—Козу Маньку пішла доїть,—похнюпився Петько.

І тут увійшла Оляна. Стала біля порога, вся в чорному чисірому і з

білим глеченям у руках.

— О божечко...—зронила глухо, і в її голосі вчулося Устимові не

стільки радості, як переляку.

«Одвикла»,—подумав ніжно. Підійшов, узяв з долонь тепле від

молока глеченя і поставив біля цеберки з водою на лаві. Аж тоді обняв

жінчині плечі.

Чужі якісь вони були. І руки чужі, кволі. Та й Устим обняв так

незграбно, наче хлопчисько...

«Обоє ми одвикли...»

Засвітили. Устимів орден та медалі тьмяно заблищали у щербатому

світлі од бликуна —він горів тільки одним вугликом ґнота. Оляна

поклала на груди Устимові руки —вони пахли козячим молоком,—

притулилася до них лицем і заплакала.

— Ну, годі, годі,—сказав Устим тремтячим голосом.— Живий же...

Потім усі троє сиділи за столом, і Устим викладав те, що приніс за

плечима з війни: плескатий німецький казанок, у якому щось

побрязкувало, баклажку в повстяному чохлі, алюмінієву ложку з

виделкою, що складалися пополам, складаний ножик, при якому теж

були куці ложка та виделка, а ще лезо, рогова колупачка для зубів і

терпужок, щоб нігті спилювати; чотири метри білої матерії байкової,

яку видавали на зимові онучі, і стільки ж матерії на онучі літні; два

казенні рушники, галіфе синє (командир роти,що пройшов зУстимом

обидві війни, подарував на прощання); дві реміняки формені,

брезентову і шкіряну, пілотку, двопалі рукавиці —все було нове,

блищало й пахло новим. Припослідок Устим дістав змішка дві банки

рибних консервів, шість оселедців, загорнутих у лопотючий папір, і

суху, потріскану на часточки солдатську хлібину.

—Чи й неїв у дорозі нічого? —спитала Оляна.

—Якби неїв, то й недобрався б! —весело сказав Устим і

нахилився до Петька.— Ану ж, синоцю, давай сюди пеленку мерщій!

226

Петько, несміливо усміхаючись (зубик один був у нього щербатий, і

посмішка виходила жалібна), наставив пелену. Устим висипав у неї

просто з мішка жмень зо три червоних гострокутих кедрових горіхів.

— Ба які! Це —кальоні. Отаке ще є на світі! Білочки їх люблять

хрумати і діти маленькі й великі, як ти, ги-и! Лущ...

Тоді вхопив пілотку нову і спритно та чепурно надів її на стрижену

голівчину, шаснув рукою в казанок, дістав звідти блискучу, як із

золота, медаль і, схвильовано сапаючи, пришпилив до Петькової

сорочки.

Вечеряли довго і смачно. Оляна внесла із сіней кусень сала

холодного, півпляшки горілки (од ушивальників зосталася, сказала),

накраяла свіжого хліба, а Устимів буханець прибрала геть.

—Це таке, хіба на сухарі.

—А я думав, що у вас тут проголодь. Всюди зараз не густо в

людей,—гомонів Устим і їв, їв, червоніючи у вилицях, радісно

збуджений від чарки і від усього.

—Я ж козенят продала оце недавно та й прикупила ото і хліба

мішечок, і сала два шматки. А так у людей, та ще в тих, що хитрувати

не вміють, не дуже є що їсти,—розказувала Оляна.

Петько тим часом поліз напіч, хрускав там горіхами, крадькома

дивився на батька через комин і затамувавши подих слухав, як

подзеленькують його медалі.

—Коза виручає,—хвалилася Оляна.—І молочка потроху дає, і

козенят щороку двоє-троє приводить. Німці козячого м’яса не любили,

того і не забрали... Курка одна єзозулястенька. Може, заквокче на

весну, то підсиплемо. А більш нічого нема. Ні на що обіпертися.

—Викрутимося! —впевнено мовив Устим.—Главне —живі...

Другого дня Устим з Оляною та Петьком вийшли на люди. Устим

обійшов кругом хати, обдивився верх. Добрезроблено, на совість.

Дерево путнє, непалички якісьтам, ушито гладенько істріху

підрізано рівно.

—Хто робив? —спитав.

—Та... гуртом,—зніяковіло ніби Оляна.—Колгоспом.

—Нічого, живі будемо —оддячим.

І рушили черезвигін у село, до лавки, до контори колгоспної —

туди, де людей густіше. Устим був у новому синьому галіфе з

червоними кантами, що мигтіли на сонці, в темно-зеленій гімнастерці,

туго підперезаній широкою ремінякою шкіряною (брезентова —то

хай на будень), при ордені й медалях і в пілотці набакир, з-під якої

стримів угору густий закрутень рудуватої чуприни.

Оляна й Петько також були в чистенькому, хоч і не в новому.

Оляна несла у вузлику онучану матерію до кравчині, щоб замовити з

байки кофту собі, а з тоншого —дві сорочки Петькові. Устим вів сина

227

за руку, одно нахилявся до нього, казав усякі ласкаві слова, а очі, сірі,

ясні, як і в Петька, сяяли щастям і довірою до всього світу.

Петько міцно тримав батька за руку і поглядав на нього вгору, тоді,

не випускаючи руки, забіг трохи вперед і, вловивши батькову

посмішку до себе, сказав:

— А до нас Пилип ходив!

Устим, як усміхався синові, так і не встиг згасити тої усмішки.

—Який Пилип, синочку? —спитав.

—Та який там у мороки Пилип,—засміялася Оляна і примружено

подивилася на Петька.—Меле казна-що, а ти слухаєш. Хату вкривали,

то й ходили ж люди.

Петько насупився і вмовк.

Устимові, однак, того ж дня розказали, який Пилип, коли і чого

приходив у його хату...

«Що ж ти хочеш, як у нього ключі од колгоспної комори! —кричав

над саме вухо Устимові довоєнний ще його товариш Сергій Лівий (під

кінець війни Сергія поранило зконтузією, так що він приглух) і

нервово посмикував куцою кульшею в рукаві вицвілого синього

піджака.—Він, гад, цими ключами не одну хату, де підходяща

молодиця є, одімкнув... Стерво воно. Іключі ті язиком заробило,

стерво. Всі люди на зборах як люди: сидять, слухають, що їм кажуть.

А воно єк виступить, єк почне: ми обіщаємо, ми залічимо рани, ми

беремо на себе... Звісно —на себе! А хто ж за нас тутщо зробить,

якби спитав? Думав я, що хоч після війни менше балакунів буде, а

воно однаково... Ну, йому —ключі, залічуй рани!.. Наїло, напило

ринку червону, якне лусне, тепер парубкує. Ха! Брови підбривав,

стерво! Одне слово, плюнь і одвернись у другий бік —у тебе дитина.

Ото твоє. Ходімо кращевип’ємо за зустріч, зате, що живі-здорові, хоч

я, бич, зоднією клешнею зостався...»

Ночувати додому Оляна неприйшла, і лише тоді Устим, змучений

випивкою і тим, що чув, повірив: Лівий, та й не тільки він, казали

правду. Неспав цілу ніч, ждав, що ось-ось рипнуть двері, увійде

жінка зсином і скаже, що були вони втітки на хуторі та й

забарилися. Аще скаже, що про Пилипа — то злий поговір, завидки

людські: як-не-як — і хату до ума довела, і шмат хліба є. Ну, бувало,

заходив, пробував залицятися... Хату поміг укрити, аби якось

прихилити її ласку... Це правда. А більше нічого такого...

Устим повірив би. Він і ждав її ледь не до третіх півнів, щоб

повірити. Не простити —повірити, та на тому й квит.

Другого дня він не виходив на люди, навіть у дворі ніхто його не

бачив. Сидів у хаті, засунувши двері, щоб теж нікого не бачити.

Приходили сусіди —відомо чого: розказувати... Не відчинив. Прибігав

Лівий, мабуть, щоб іще випити і потім набридливо, до нудьги втішати

його. Він був щирий чоловік, щирий до глухоти.

228

Оляна й справді була в тітки на хуторі. І теж при засунутих дверях

сиділа. Боялася, що заявиться Устим. Петька вислала у двір

погратися: як наскоче Устим, то хай першим побачить сина... «Бог

дасть,—утішала тітка Оляну,—перемежениться. Показиться,

показиться, а тоді ще й просити прийде. Ось побачиш. Він тільки

збоку глянути —мужик, а отуто, —показала собі на груди,—ягнятко

боже. Погладь, приголуб —і замекекає...»

Устим не прийшов ні того дня, ні наступного, і Оляна відважилася

навідатись додому. Та й тітка так нараяла: «Іди, бо вчора він за то

кипів, а завтра розсердиться, що тебе довго немає, ще гірш наробиш.

Сьогодні якраз іти треба.—І додала швидкою тихомовкою: —Та

Петька, Петька зараз йому на очі...»

Двері були не засунуті, і у вікнах погашено. Оляна, терпнучи всім

тілом, пхаючи поперед себе Петька, увійшла в хату. Нікого. Шинелі на

гвіздку біля дверей немає, цигарковим димом пахне, купка грошей на

столі...

Сіла на лаві, пригорнула до себе Петька і заплакала:

—Пішов батько, синочечку... Покинув нас, окаянний... Та щоб же

йому і добра не було, як отак зробить, як дитину... рідну дитину отак

нівечить... О-о...

Петько теж плакав і тремтів.

А Устим ішов степом, тим, що і позавчора, і ніс ув очах не людську

—собачу обиду. На все і на всіх.

Ніхто з селян неспівчував Оляні, дізнавшись про те, що Устим

пішов здому —ні жіноцтво, ні тим більше чоловіки, і це найдужче її

дратувало.

Зустріла якось Пилипа, спитав: «Що, покинув?» Подивилася на

нього благальними очима з-під низько напнутої хустки —поради і

співчуття питалася ними. «Ха-х! Треба було держать!» — Іпішов.

Галіфе туго обпинає литки вищехаляв хромових, широкозадий і

товстоплечий, а холка надкоміром, як ріпа, туга. Цуц!

Відтоді Оляна почала напускати на себе всякі хвороби і плакати.

Не сама собі нишком плакала, а на людях: на роботі, перед сусідьми...

Люди не залізні, до того ж Устим десь, а Оляна ось тут, поруч

мучиться. Стали її жаліти, утішать, і скоро вже не вона, а Устим був

винуватий у всьому. Ну, поганяв би там день-два чи запив на

тиждень або й на місяць. То хай, то по-нашому. А то —кидати зразу.

Та ще з дитиною. Ти ба, пиху розпустив! І хто б подумав: до війни

такий капкóбув...

І Оляна знову ожила. Почала запинатися високо, як і раніше,

сміялася, співала, коли заводили пісні, йдучи з буряків, і щоб геть уже

одвернути людей від доброї згадки про Устима, розказувала жінкам,

як увесь хутір не пускав її за нього і як він її добивався.

229

«Ведуть мене ж до нього у лінєйку, а наші, хутірські, і подруги мої, і

старші жінки, плачуть та за фату мене держать: не йди-бо, Оляночко,

нейди. Та подивися ж, який він цибатий та зубатий... Не послухала,

дурка, пожаліла. Бігав же слідом, як цуцик, на колінах просив...» —і

зітхала.

А жінки, ті, що слухали, хоч і радніші були поспівчувати біді

сестринській, чаїли підступні посмішечки: вже з Оляни як вродливка,

то хай тоді Бог милує... І на що той Пилип поласився? Хіба на очі оті

примружені, як у кішки на сонечку...

Взимку Оляна одержала від Устима триста карбованців і

примовкла про нього. А коли пізно вночі якось Пилип тричі легенько

постукав у шибку, дверей не відчинила. На зло.

Устим робив на заводі кочегаром, бо ніякої професії не мав. Та й

здоров’я після ран було таке, що на заробітніше місце не станеш. А в

кочегарці хоч і важко зміну одпектися, зате дві доби відпочиваєш. І

підробити можна —на товарній станції, чи на складах, чи в магазині,

де з вантажниками сутужно. Не собі добував зайву копійку —на

роботі спецовку давали, у вихідні військове носив —додому якомога

більше хотілося послати. Він і думав, іказавзавжди так: «дома»,

«додому» — і тоді йому щеміло серце. Петько... Стрижений хлопчик,

щербатенький на один зубик, медалькою грається...

Траплялася йому і молодиця. Заводська. Вечеряти вкочегарку

носила, гомоніли. Сердечна жінка, алеж... Ні разу неозвалося до неї

Устимовесерце —сиділа вньому щербатенькаПетькова усмішка.

На роботі Устима поважали. Мовчазний, роботящий, поступливий.

Треба відпрацювати дві зміни, хоч який зморений буде, не

відмовиться. Вийти насуботник чи в цеху підмогнути в останні дні

місяця, як там зашпортаються, чом —ги-и! —не підсобити людям. І

то вже пирятиме тачкою металобрухт або стружку з-під верстатів, як

щира коняка.

Одну ваду знали за Устимом: не любив тих, що виступають на

зборах. Якщо по ділу хтось говорить, ще терпів і то не завжди.

«А ти заходися та й зроби краще! —кричить з місця.—Або мені

скажи, я зроблю. Трибунщик!..»

Це терпіли: правильно. Але ж як тільки хтось, виступаючи, починав

милитися, Устим наче з ланцюга зривався.Пхався перед збори, махав

картузом і кричав:

«Стоп! Ти чого хочеш, га? Чого ти хочеш? —А очі скажені, губи

тремтять, чуприна дибки, як у вовка на загривку.—Хочеш об ногу

тернутися? У майстри цілишся? Кажи! Отак прямо й кажи всім: хочу!

А то: я, ми... Ямикало!»

Збори здивовано гули, а ті, хто сидів у президії, склавши сплетені

пальцями руки на столі, нахилялися один до одного і

перешіптувалися, строго покивуючи головами. Це зразу. А як звикли,

230

то лиш посміхалися: що поробиш —хвороба у чоловіка, теж

виступити хочеться, хоча б ось так...

«Товаришу Хомченко, ви по суті давайте, про діло»,—скажуть з

президії.

«А він —про діло? —кричав Устим про свого попередника.—Осьо

діло!» —і показував свої довжелезні руки.

«Ну, гаразд, гаразд. Ви сідайте і заспокойтесь,—підводився з-за

столу головуючий і, зробивши стурбовано-діловите обличчя,

оголошував: —Слово має...»

Устим ішов на своє місце, і збори проводжали його ніякими

усмішками, а як угадував —плескали в долоні. Проте у передсвяткові

дні Устима не обходили ні грамотами, ні преміями: трудяга, тут нічого

не скажеш.

До кочегарки, що пропахла жаром, парою та вугільною

жужелицею, Устим звикдужче, ніж до ліжка вгуртожитку.Шуруй

топки, наганяй«атмосфери», Випадеперепочити —сиди, на вогонь

дивися, а перед очима —досвіток над оболонню побіля річки, понад

болотами і болітцями. Над більшими —і тумани більші та густіші, над

меншими —і тумани менші, прозоріші. Кущі глоду —як шатра між

ними. А осінь як озветься... Осінь Устимові проти весни —писанка.

Нев’яне тоді, а цвіте! Ліси —червоним глодом, сивими осокорами,

твердо-жовтим листям на дубах і густо-зеленим — на берестах, а

сонце —як соняшник, так низько, що рукою начеб дістав... І земля

восени пахне краще, ніж завжди. Втомою пахне. Хіба не зморилася,

онскільки народивши —і людям, і всьому живому. Спробуй!

На третю весну Устим одержав листа від Петька. Літери великі,

жуки такі.

«Здрастуйте, тату!!! —прочитав Устим і закашлявся.—Перо моє

заскрипіло, а серце моє заболіло! («Це та лисиця навчила»,—подумав

Устим про Олянину тітку).—Тату! Приїжджайте! Я вас ждатиму. Я

ждатиму вас біля лавки. Там усі встають. І ви вставайте там. До

побачення! Петро Устимович Хомченко!»

Устим, напевно, так і зістарівся б у кочегарці, а може, зморившись

жити самотиною, пристав би у прийми до котроїсь удови заводської і

доживав свого віку з нудьгою вкупі, якби не той Петьків лист...

Увечері, як прийде хтось на посиденьки, Устим розказує про

японців.

—У них не так, як оце в нас, що ложки. В них палички. І так вони

швидко ними вміють... Клац-клац-клац —дивись, мисочку вже і

підчистив. Та що якби локша там чи макарони, це і я, і всякий зумів

би паличками взять. А то —рис! Поподзьобай! А командир роти у нас

був чудар такий, веселий хлопець. Поїхав у город і привіз лантух

231

ложок. Хай, каже, спробують ложками, роздайте їм ложки. Чи то ж то

зуміють —ги-и! Роздали їм ложки —їдять аж гарно! Та одно хвалять:

лус холосо, лус холосо! Коли б не харашо. Таки ж у ложку більше

набереш. Тоді —це як ми вже почали їх потроху додому пускати, в

Японію —котрий їде, то й ложку з собою бере. «Лозка самать холосо!»

—каже і регоче.

—Сідай уже вечерять,—примружено дивиться на нього Оляна,—

бо ти мені цими японцями голову так набив, що цілу ніч болітиме. А

може, ще й завтра.

Устим підсовуєтьсядо столу, зазирає вмиску іпосміхається. Їсти

вінлюбить. Не наїдатися, а їсти. Коли набирає вложку, брови-козирочки підіймаються вгору, такі напружені, що аж тремтять,

обличчя робиться ясне, лагідне, аколи несе до рота, губи тягнуться їй

назустріч і усміхаються.Сьорб, сьорб тихенько,—поклав ложку,

погладив себе по голові і знову: сьорб, сьорб...