Сито, сито… [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать онлайн

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СИТО СИТО...

Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як

мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я

знаю —хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось.

Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали

подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.

— Ану, Ільку, піди одсунь,—кажуть мати, а в самих сльози з очей

—кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.

Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в

дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері

дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в

неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися...

Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й

пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер

одчиняти!

— Хто там? —питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і

приснули в усі боки.

65

А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у

щілини пшак-пшак...І за пазуху трохи сипнуло.

— Хто там? —прискіпуюся.

— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?

Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув

швиденько, асам — шмиг до хати, а мороз мене —хльось по ногах:

таки догнав! І тітка ж слідом.

—Добривечір, Одарко! до матері. Адо мене: —Здоров, зятику...

—Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги.

«Зятику, зятику»! Тутось ноги померзли, а їм —«зятику».

Навприпились.

Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як

маленькому.

А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на

ній непримінно й женитимусь! А мо’, я несхочу, мо’, я після війни на

Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!»

Казали б уже: поворожіть...

—А я оце, Одарко, до тебе,—топчуться біля порога тітка, бо таки

ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок

сирий, не займається, і соломи на розпал немає.

—Хіба щось погане приснилося? —питають мати і знову

заходжуються дмухати в жарину.

Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки

глечичком —ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.

Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп —

зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од

лави, і від мене, і од тітки з матір’ ю. А вікно —як осліпло. Наче його

знадвору куликом затулили...

Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять

мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи,

бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер

не бігти вдруге до сусідів по жарину.

— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? —питають мати

стурбовано.

А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай

розгоряється швидше, боїсти хочеться.

— Та хтозна, як тобі й сказать,—зітхають тітка.—Мені він сю ніч

снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина

Степанівська —вона ж йому дядина —та й розказує: бачився їй

Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть,

сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною

манишкою, а на спині в нього —крижина, тонка та широка, аж

гнеться... А ламатись —чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді

начеобізвався: «Зніміть змене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені

66

ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко,

спитати: к чому воно отой сон?

— Ет, —стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться

на вогонь.. То якби він приснивсякомусь із родичів по першому

коліну, то щоб можна було вгадувати. А дядина —що? Сказано: чужа

чужина...

Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А

в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться —теж

невеселий.

— А тобі що снилося? —питаються.

Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:

—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...

—Зелене жито чи спіле? —перебивають мати.

—Оцього вже тобі й не скажу, забула...—бідкаються тітка.—

Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче...

Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг

як залопотить крильми —перепел...

—Он диви! —радіють мати.—Це таке, як на свідання. А жито —

значить, живий...

— Так вітряно ж і хмарно...—сумніваються тітка.

Тут уже, думаю, і мені можна встряти.

— Коли б не вітряно, —кажу, —й не хмарно! На фронті ж...

А тітка:

—Справді: на хронті ж...—Та до матері:

—Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щоб

воно й надалі таким росло.

Мати якусь часину примовчують —пишаються, тоді починають

гладити мене по голові —раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:

— Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшло

б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як

той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь,

так і в плачі... Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно ж

ні в чому...

В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а на

шибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьблені

з криги та інею «селезні». І сичать... Чи то пак хмизок у челюстях

сичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку —то з нього

сирість виходить.

От і куліш закипаєв горнятку — знову куліш! — атітка не йдуть.

— Можеб, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? —питаються

несміливо.

Ну от, я ж так і знав! «Зятику, зятику»! Казали б ужезразу:

поворожіть... А то ще й підморгують...

67

—Чом не прикинути,—погоджуються мати.—Можна й прикинути.

Лаштуй, сину, примусію.

—Там уже скоро обичайка розколеться, —бубоню сердитенько,

однак таки лізу па піч за підситком і ножицями.

Лаштувати примусію недовго. Треба тільки поставити підситок на-попа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохи

розчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем під

колечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку.

Тоді мати кажуть: «Господи, благослови» —і починається...

В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від

того ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтра

вколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.

— Налаштував, —кажу.

Беремося з матір’ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Од

підситка на стіні з’являється велика довгаста тінь, крізь клітинки

видно, як у печі виграє полум’я, а в піднебінні займаються дрібненькі

цяточки сажі й ганяються одна за одною...

—Ну, господи, благослови,—кажуть мати. А тітка й дихати

перестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так і

прикипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу,так і

зроблю: схочу —і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу —і випаде,

що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я й

зробив, що їхнього зятя немає... Ото щоб знали, як мене з луки

проганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вонипобачили й

прогнали... Так я їм учора й зробив!

—Чуєш, господи, благослови,—ще раз кажуть мати і починають

нашіптувати причту: —Сито, сито! Ти святу муку сієш—і в добро і в

недобро: на хрестини й на поминки, навесілля й на минини... Скажи

ж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як

живий —повернись лі поруч, як немає —праворуч...

Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину я

найдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечко

ліворуч —і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — і

підситок обернеться праворуч... Куди ж його заразобернути?.. Ащо

як зовсім непідштовхувати?.. Чвже колись так зробив. Ото сміху

було! Мити проказали причту, а я не підштовхую; мати що раз

проказали, а я непідштовхую. І стоїть підситок —ні сюди ні туди...

«Чого ж він ото нічого не показує?» — питають у матері. А вони

подумали, подумали та й кажуть: «Видно, у полонпотрапив козак, бо

якби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало...»

Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться

—видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов

дядька їхнього немає... Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі:

як-не-як, а тітка Олена така хороші. Вони мені й базарового раз

68

давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеного

волоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як я

вжезовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору... А

лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Так

то ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб ні

сліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день. А

вони побачили і шибеником мене обізвали. Так то ж я сам і винен! Ні,

хай краще дядько Дмитро остаються живі...

Сказав отак сам собі і підштовхнув колечко праворуч (це як од

мене, а як од матері, то якраз і вийде ліворуч). Підштовхнув, а

підситок враз тільки круть —нате вам, тітко, живі ваші дядько

Дмитро!

— От бач, —зраділи мати,—я ж казала: жито —значить, живий.

А тітка так і зацвіла, як маківка. Покрутились-покрутились по хаті,

а тоді тиць мені в руки пакуночок з капустяного листка —та до

дверей, та вже з порога:

— Спасибі ж вам, побігла я...

Розгортаю пакуночок, коли там яблуко квашене... А мати сміються:

— Бач, — кажуть, —і гостинчика заробив!

А мене —як опекло. Вибіг у сіни, відчинив двері:

— Тітко, тітко! —гукаю в ніч.—То я нарошне, тітко... Я й сам не

знаю, тітко!..

А вітер хапає слова, рве прямо біля порога і штовхав мене знову в

сіни; а крупа, як тертушкою, —по ногах, по ногах... Пішли тітка, не

почули...

—Чого ото ти бігаєш босий! —докоряють мати.

—Двері ж засував! —кричу на всю хату, наче вони в чомусь винні,

й жбурляю яблуко на мисник: хай хто хоче, той і їсть.

...Вже й хуртовинатаке як уляглась, бо не шпується в шибки й не

шарудить попід стінами, а я ніяк не засну. Одно мені вздрівається: то

дядько Дмитро зкрижиною на плечах, то тато, заметені десь у снігу,

то сито на стіні —великей крізь нього цяточки сажі на чорному тлі...

—Мамо, чуєте, ма, —питаю потихеньку, —а чому ви ніколи на

тата не ворожите?

—Ворожу, сину, й на тата, —зітхають мати і довго не озиваються

потім.—Ворожу, тільки не сама, а в людей...

—Чого —в людей?

—Та все ж здається, що хтось більше знає...

—А воно?

—А воно однаково...

І ще щось кажуть, і ще щось. Так я вже не чую, бо мені тепло під

ряденцями, а в хаті холодно і поночі. І темрява якась глибока-преглибока...

69

А де ж стеля? Немає стелі. Темрява —од полу й аж до неба... Нічого

не думається більше, тільки одне слово ворочається десь у голові ще

живе: сито, сито, сито, сито... За нього чіпляються інші слова,

злипаються, як цяточки сажі у піднебінні:

Сито, сито! Ти святу муку сієш... А де наш тато?.. Скажи мені

правду... Святу правду... А де наш тато?.. Сніг...