Син приїхав [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

СИН ПРИЇХАВ

На початку серпня, коли в Ковбиші, великесело по обидва боки

вузенької річки в очереті та верболозах, з’їжджаються до батьків усі

колишні ковбишівці, що отам по війні подалися здому шукати

постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки

й чути: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?», а батько,

намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: «Та как? Отако

грядками і йди. А там —низом. Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у вас

нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду» і т. п.—

на початку серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гості

й до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий,

витрішкатий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібних

дірочках, невістка Рита, товстенька, як куховка, балакуча й догідлива

(про таких кажуть: «Тільки в хату —вже й своя»), та

одинадцятимісячний онук Борько, такий собі некрикливий

витрішкатенький опецьок з ріденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

160

—Таж викапаний татусь! —щасливо цокотіла Дзякунка,

обціловуючи внука.—Дивися, Никифоре, і ніздрічки таки, як у

Павлуші малим були, й гузенце важкеньке...—Вона також була руда,

син Павло удався в неї, а онук —у Павла, того й раділа. А

навтішавшись Борьком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй,

що отак догодила, що такого онука гарного «привела».

Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх

ковбишівців, а власним «Москвичем» тютюнового кольору. «Москвич»

був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери,

циферблати на приладах... Сидіння було заслано двома вовняними

килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками.

Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини його

майбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.

Через «Москвича» Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже

за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п’ятдесят

карбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли

ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новому

будинку й перевели зі слюсарів у майстри, розмірковував так:

наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба —килими,

фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вже

й жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машинивжене купиш,

ляснуть гроші на меблі, одяг то всякі дрібниці, що придумаються

жінці, бо жінки всі такі.

Навіть у відпустку до батьків не їздивтри останніх роки. Адже,

щоб їхати, крути не крути, апівтори-дві сотні викинеш: дорога,

гостинці, новий костюм... Незаявишся ж у приношеному! То брав

відпускні, клав на книжку і знову працював.

Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті

карбованців заробітку разом з премією —і почувавсебетак, як йому

й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.

«Москвича» у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт,

тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для

цього її пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од

тих фартушків, аби не пеклися на сонці,

—Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок,—радив

старий Дзякун і любовно та обережно обторкував «Москвича»

долонею.

—Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був,—поважно одказав

Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно та

погладжував великим пальцем вуса, то лівий,то правий, та усміхався

тонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.

161

Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили

з двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто, або й

так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.

—Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? —питався

сина Никифор.

—Уся зміна. Двадцять сім чоловік.

—О-о!