Куди залітають лиш орли [Алістер Маклін] (fb2) читать онлайн

Алістер Маклін КУДИ ЗАЛІТАЮТЬ ЛИШ ОРЛИ Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{АІіstair MacLean. Where Eagles Dare. — Collins, London, 1967.}

1

Через вібруючий гуркіт чотирьох великих двигунів стукотіли зуби й мало не лопалися барабанні перетинки. У цій вузькій, захаращеній приладами кабіні, за підрахунками Сміта, децибел було більше, ніж у бойлерній, що працює на надвисоких обертах, а холоднеча стояла просто-таки сибірська. А втім, він ладен був першої-ліпшої миті проміняти цю пілотську кабіну на справжню сибірську бойлерну, яка, попри всі її незручності, ніколи не впаде з такої висоти в гірську ущелину й не розіб'ється. А це здавалося тепер цілком можливим, якщо не неминучим, хоча пілот їхнього «ланкастера» й намагався довести протилежне. Відвівши очі від непроглядної темряви за ілюмінатором, «двірники» якого марно змагалися з сніговим потоком, Сміт знову позирнув на чоловіка в лівому пілотському кріслі.

Командир ескадрильї Сесіл Карпентер почувався у цій кабіні так само зручно, як устриця в своїй мушлі. Будь-які порівняння з сибірською бойлерною видалися б йому, певно, вигадками хворобливої уяви. Нерівне вібрування кабіни, мабуть, діяло на нього заспокійливо, як руки вправного масажиста; гуркіт двигунів навіював сон, а холод якнайкраще відповідав його літературним уподобанням. Просто перед ним, на зручній для читання відстані, на підставці з довгим шарніром стояла розгорнута книжка. Як міг судити Сміт з випадково побаченої обкладинки, де у спині геть роздягненої жінки стримів закривавлений ніж, командир ескадрильї відчував глибоку зневагу до будь-якої «серйозної» літератури.

Карпентер перегорнув сторінку.

— Чудово! — мовив він у захваті й глибоко затягнувся старою вересовою люлькою, що диміла, наче пароплав. — Їй-Богу, цей хлопець таки вміє писати! Звичайно, це — не для нашого юного Тремейна. — Він кивнув головою на рум'янощокого молодика в сусідньому пілотському кріслі. — Тому я не дам йому цієї книжки, поки він трохи не підросте. — Відвівши очі від книжки, він розігнав рукою тютюновий дим і кинув прокурорський погляд на свого напарника. — Лейтенанте Тремейне, я знову бачу на вашому обличчі той самий вираз болісної покори!

— Так, сер. Тобто ні, сер!

— Типова хвороба у наші часи, — сумовито вів далі Карпентер. — Молоді бракує дуже багатьох речей — наприклад, уміння цінувати добрий тютюн або вірити своїм командирам. — Він тяжко зітхнув, акуратно загнув сторінку, щоб позначити місце, до якого дочитав, згорнув книжку й випроставсь у кріслі. — А мені чомусь здавалося, що я заслуговую на спокій і довіру свого екіпажу.

Він трохи відсунув шибку бічного ілюмінатора. Крижаний вітер зі снігом увірвався до кабіни, і ще дужче заревли двигуни. Карпентер зробив гримасу й визирнув назовні, прикриваючи очі долонею. Через кілька секунд розчаровано похитав головою, заплющив очі, неначе від болю, втягнув голову назад, засунув шибку, струсив сніг з рудого волосся та пишних вусів і обернувся до Сміта:

— Заблукати в таку завірюху, вночі, у небі над охопленою війною Європою — це не дрібничка, правда ж, майоре?

— Але ж це не так, сер! — запротестував Тремейн.

— Від цього ніхто не застрахований, синку.

Сміт ввічливо усміхнувся.

— Ви хочете сказати, що не знаєте, де ми перебуваємо зараз?

— Та звідки мені про це знати? — Карпентер потягнувся в кріслі, примружив очі й широко позіхнув. — Я, по суті, лише водій. У нас є штурман, у штурмана є радар, а я не маю довіри ані до першого, ані до другого.

— Ну-ну, — похитав головою Сміт. — Виходить, у Міністерстві військово-повітряних сил мене обдурили, коли сказали, що ви зробили вже близько трьохсот вильотів і знаєте небо над Європою ліпше, ніж будь-який таксист знає Лондон.

— Це безпідставна чутка, її поширюють зловорожі елементи, які заважають мені отримати тихе, спокійне місце в Лондоні, десь за письмовим столом. — Карпентер позирнув на свого годинника. — Я подам знак рівно за півгодини до того, як треба буде всіх вас випихати з літака. — Він ще раз поглянув на годинника й широко позіхнув. — Лейтенанте Тремейне, ваше одверте нехтування своїми обов'язками ставить під загрозу успіх цілого завдання.

— Сер?… — Обличчя в Тремейна виражало ще більшу готовність до дії, ніж перед тим.

— Рівно три хвилини тому я мав би одержати свою каву.

— Так точно, сер! Буде зроблено, сер!

Сміт знов усміхнувся, підвівсь із незручного сидіння позад пілотських крісел і вийшов з кабіни. В холодному, темному, тісному фюзеляжі, що дуже нагадував металеву труну, враження сибірської бойлерної посилилося ще дужче. Шум двигунів був просто нестерпний, холод стояв собачий, а гофровані стінки, покриті памороззю, не залишали й найменшої надії на затишок — так само, як і шість пригвинчених до підлоги залізних сидінь у полотняних чохлах. Мабуть, перша ж спроба впровадити таке садистське умеблювання у в'язницях його величності викликала б всенародний протест.

На цих сидіннях сиділо, зіщулившись, шестеро чоловіків — шестеро найнещасніших, як подумалося Смітові, чоловіків у світі. Як і сам він, усі вони були в мундирах німецьких альпійських стрільців. Як і він, мали на собі по два парашути. Усі безперервно тремтіли, тупали ногами, помахували руками, і з їхніх вуст вихоплювалася густа пара. Навпроти них, угорі вздовж правого борту тяглася аж до люка туго напнута дротина. Кілька довгих лямок з'єднували її з парашутами, прикріпленими до великих пак з вантажем. Про вміст однієї з них можна було здогадатися по кінцях лиж, що виглядали з брезенту.

Парашутист, що сидів найближче до дверцят кабіни — міцний смаглявий чоловік з південними рисами, — оглянувся до Сміта. Ще ніколи Едвард Каррачола не мав такого нещасного вигляду.

— Ну, як там? — Голос у Каррачоли був не менш нещасний, ніж вираз обличчя. — Мені здається, наш пілот знає не краще за мене про те, де ми летимо.

— Складається враження, ніби він прокладає шлях над Європою, виглядаючи час від часу в ілюмінатор і нюхаючи повітря, — зізнався Сміт. — Але я не квапився б лякатись…

Він урвав фразу, бо в цю мить з дверцят з'явився сержант-кулеметник, несучи кавника з гарячою кавою та кілька емальованих кухлів.

— Я б теж не квапився, сер, — ввічливо усміхнувся сержант. — У нашого командира свої невеличкі примхи. Кави не бажаєте, панове? Коли ми повертаємося на базу, він розповідає всім, що в польоті лише сидить і читає детективи, а кулеметники час від часу визирають із своїх башточок і повідомляють йому, де саме ми летимо.

Сміт обхопив обома долонями гарячого кухля з кавою і спитав:

— А ви знаєте, де ми тепер летимо?

— Ну звичайно, сер! — явно здивовано вигукнув сержант, потім кивнув головою на залізну драбинку, що вела до кулеметної башти й додав — Підніміться туди самі й погляньте праворуч, сер.

Сміт знизав плечима, відставив кухля, видерся драбинкою нагору й глянув крізь прозорий ковпак кулеметної башти праворуч униз. Кілька секунд його очі звикали до темряви, але потім він мало-помалу крізь ніч і сніг роздивився далеко внизу безліч світляних цяток, що поступово укладалися в мережу освітлених ліхтарями міських вулиць. Якусь мить на обличчі в Сміта був написаний цілковитий сумнів у реальності того, що він побачив, але потім воно прибрало звичного спокійного виразу.

— Ну-ну, — пробурмотів він, повертаючись до своєї кави. — Треба, щоб хтось нагадав тим, унизу, що в наш час у всій Європі ліхтарів на вулицях не вмикають.

— Окрім Швейцарії, сер, — терпляче пояснив сержант. — Це був Базель.

— Базель? — вирячився на нього Сміт. — Базель! Господи, та ми ж відхилилися від курсу на сімдесят чи й вісімдесят миль! За планом ми мали пролітати на північ від Страсбурга.

— Так, сер. — Вигляд у кулеметника був незворушний. — Командир завжди каже, що він у тих польотних планах не розуміється. — Він вибачливо всміхнувся. — Правду кажучи, це наш звичний шлях на Форарльберг. Ми летимо на схід уздовж швейцарського кордону, за Шафгаузеном повертаємо на південь…

— Але ж це швейцарська територія!

— Невже? Так от, за доброї погоди нам видно вогні Цюріха. Хлопці подейкують, нібито в нашого командира у Бор-о-Лаку є зарезервована кімната.

— Що?

— Ну, він каже, що коли вже вибирати між концтабором у Німеччині чи інтернуванням у Швейцарії, то він завжди зуміє приземлитися на потрібному боці кордону… Потім ми летимо вздовж швейцарського берега Боденського озера, біля Ліндау повертаємо на схід, піднімаємося на вісім тисяч метрів, щоб подолати гори, а там тільки — скік, і ми біля Вайсшпітце.

— Ясно, — протягнув Сміт. — Але ж швейцарці — чи вони не протестують?

— Частенько, сер. Їхні протести чомусь збігаються з тими ночами, коли ми тут літаємо. Та наш командир заявляє начальству, що то якісь нахабні пілоти з «люфтваффе» намагаються його дискредитувати.

— Ну-ну, а які ще у вас для мене сюрпризи? — почав був Сміт, але сержант уже рушив до пілотської кабіни.

Раптом «ланкастер» кинуло вниз, у повітряну яму. Сміт ухопився за якусь скобу, а лейтенант Моріс Шаффер із американської стратегічної служби, Смітів заступник, голосно вилаявся, бо більше половини гарячої кави вихлюпнулося йому на коліна.

— Це якраз те, про що я мріяв, — сказав він в'їдливо. — Мій бойовий дух — на нулі. Я молю Бога, щоб ми зазнали аварії й сіли тут, у Швейцарії. О неповторні баденські шніцелі та яблучні струделі! Після двох років вашого смердючого армійського лимонного соку, яєчні та унції маргарину на добу нещасний синок матусі Шаффер тільки про це й мріє! Це зміцнило б мене.

— І продовжило б твоє життя, друже, — похмуро докинув Каррачола. Він обернувся до Сміта і втупив у нього важкий погляд. — Уся ця справа погано пахне, майоре.

— Я не зовсім вас розумію, — спокійно промовив Сміт.

— Це самогубство, от що. Та ви тільки погляньте на нас! — Він обвів рукою всю групу: Олафа Крістіансена, білявого скандінава, потім Лі Томаса, темноволосого коротуна-валлійця (обоє мали навіть трохи веселий вигляд) і нарешті Торренс-Сміта з зовнішністю чистокровного французького віконта і скорботним обличчям старого оксфордця, що явно мріяв опинитися тепер у затишних університетських коридорах. — Ми, Крістіансен, Томас, стариган Сміті і я, — жменька цивільних жевжиків, конторських клерків.

— Я добре знаю, хто ви такі, — спокійно відказав Сміт.

— Або візьміть самого себе. — У гуркоті двигунів тиху Смітову відповідь Каррачола не почув. — Майор шотландських гвардійців. Я не сумніваюся, що ви відважно грали на волинці під Ель-Аламейном, але чому ви повинні командувати нами? Я не хочу вас образити, та все це підходить для вас не більше, ніж для нас. А візьміть лейтенанта Шаффера, цього десантного ковбоя…

— Я ненавиджу коней! — голосно сказав Шаффер. — Тому й покинув Монтану.

— Або ось Джордж. — Каррачола тицьнув пальцем у бік останнього члена групи, Джорджа Геррода, масивного сержанта-радиста, на обличчі якого була написана цілковита покірність долі. — Б'юся об заклад, досі він ніколи не стрибав з парашутом.

— У мене для вас новина, — стоїчно промовив Джордж. — Досі я навіть жодного разу не літав у літаку.

— Він жодного разу не літав у літаку! — з відчаєм вигукнув Каррачола. — Господи, що за купа невдах! Тут потрібні досвідчені альпіністи, командос і зломщики сейфів, а ми що маємо! Ми маємо нас…

— Ми — це все, що міг зібрати полковник, — ввічливо промовив Сміт. — Будьте до нього справедливі. Адже він сказав учора, що єдине, чого нам бракує, — це час.

Каррачола нічого не відповів, мовчали й решта, але Сміт не мав сумніву щодо думок, які роїлися тепер у кожного в голові. Усі думали про те саме, що й він, повертаючись назад на кільканадцять годин у часі й на кількасот миль у просторі — до зали оперативних нарад в Адміралтействі у Лондоні. Віце-адмірал Ролланд, формально — заступник керівника морських операцій, а фактично — довгорічний начальник МІ-6, британської контррозвідки, та його помічник полковник Вайат-Тернер похмуро й неохоче розповідали їм про те, як народилась ідея їхньої місії — місії, схоже, справжнісінького відчаю.

— Мені страшенно шкода й таке інше, хлопці, але часу в нас обмаль… — Вайат-Тернер, високий рум'яний полковник з пишними вусами, постукав тростиною по настінній карті Німеччини, вказуючи на місце трохи на північ від колишнього австрійського кордону й на захід від Гарміш-Партенкірхена. — Сьогодні о другій годині ночі там збили нашу людину, а велемудре начальство сповістило нас про це аж о десятій ранку. Бісові ідіоти! Бісові ідіоти, бо не сповіщали нас так довго, але двічі ідіоти, бо знехтували нашими порадами. Боже, чи ж вони колись навчаться прислухатися до нашої думки? — Він сердито похитав головою і знову обернувся до карти. — В кожному разі, це ось тут. «Шлосс Адлер», тобто Орлиний замок. Повірте, це назва дуже влучна, бо дістатися туди під силу лише орлам. Наше завдання…

— А звідки ви знаєте, що той ваш чоловік саме там? — запитав Сміт.

— Знаємо. Літак «москіто», в якому він летів, був підбитий і приземлився лише за десяток миль від замку. Пілот устиг повідомити про це, перш ніж з явилися німецькі солдати. — Він замовк, сумно всміхнувся й повів далі:— «Шлосс Адлер», майоре Сміте, — це об'єднана штаб-квартира абверу й гестапо у Південній Німеччині. Тож куди ще вони могли його забрати?

— Справді, куди? А як його підбили, сер?

— Все склалося надзвичайно невдало. Минулої ночі ми робили масований наліт на Нюрнберг, тому не сподівалися жодного німецького винищувача на сто миль від австрійського кордону. Але вони наштовхнулися на випадковий патруль «мессершміттів». А втім, це вже не так важливо. Важливо ось що: визволити його раніше, ніж він заговорить.

— А він таки заговорить, — сумовито промовив Томас. — Усі рано чи пізно починають говорити. І чому вони не послухалися наших порад, сер? Адже ми попереджали їх лише позавчора!

— Усі «чому» тепер втрачають сенс, — стомлено сказав Вайат-Тернер. — Уже втратили. Істотним є те, що цей чоловік заговорить. Отже, його треба визволити. Ви його визволите.

Торренс-Сміт тактовно прокашлявся.

— Для таких завдань існують парашутисти.

— Боїтеся, Сміте?

— Звичайно, сер. «Шлосс Адлер» майже неприступний. Тут потрібно було б не менше батальйона парашутистів.

— А те, що ви не встигнете підготувати десантної операції, — докинув Крістіансен, — звичайно ж, не має значення?

Вигляд у Крістіансена був навіть задоволений — очевидно, майбутня операція йому подобалася.

Вайат-Тернер зміряв його крижаним поглядом своїх блакитних очей, але нічого не відповів.

— Єдина надія — на таємність і спритність, — провадив він. — А ви, панове, я певний, — спритні й здатні діяти таємно. Всі ви — професіонали в цьому ділі, до того ж провели чимало часу за лінією фронту, діючи у ворожому тилу. Майор Сміт, лейтенант Шаффер і сержант Геррод виконували там спеціальні завдання, а решта присутніх… гм… інші акції.

— Але ж це було бозна-коли, сер, — перебив його Каррачола. — Принаймні це стосується Сміта, Томаса, Крістіансена й мене. Ми втратили нюх. Ми не знаємо останніх технічних і тактичних новинок. І лише Богові відомо, наскільки ми тепер не в формі. Після двох років за письмовим столом я ледве пробігаю за автобусом півсотні кроків.

— Але ж ви швидко наберете форму, чи не так? — холодно відказав Вайат-Тернер. — До речі, найголовніше те, що всі ви, крім майора Сміта, — чудові фахівці із західноєвропейських питань. Ви всі добре розмовляєте по-німецькому. А ваша бойова підготовка, я певен, насправді виявиться не гіршою, ніж кілька років тому. Всі ви надзвичайно витривалі, вправні й винахідливі. Якщо хтось і має шанс, то тільки ви. Ясна річ, це справа цілком добровільна.

— Ясна річ, — повторив Каррачола з кам'яним обличчям, потім задумливо глянув на Вайат-Тернера — Але тут, ясна річ, є ще один спосіб… — Він помовчав, потім спокійно повів далі:— Спосіб, що дає стопроцентну гарантію успіху.

— Ні я, ні адмірал Ролланд не вважаємо себе непомильними, — відказав Вайат-Тернер. — Можливо, ми й не зауважили якоїсь альтернативи. Ви хочете запропонувати своє розв'язання проблеми?

— Так. Підняти в повітря ескадрилью «ланкастерів» із десятитонними бомбами. Як ви гадаєте, чи зможе хтось в Орлиному замку після цього заговорити?

— Гадаю, що ні, — вперше за весь час озвався адмірал Ролланд і рушив від стіни до решти співрозмовників. Адмірал завжди розмовляв тихо й ввічливо. Маючи таку величезну владу, яку мав цей чоловік, можна було не підвищувати голосу, щоб тебе почули. Він був невисокий, сивий, із глибокими зморшками на обличчі і надзвичайно владними манерами. — Ні, — повторив він. — Гадаю, що ні. Гадаю також, що вашу безжальність можна пояснити незнанням деяких важливих деталей цієї ситуації. Чоловік, якого захопили німці, — американський генерал-лейтенант Карнебі. Якщо ми знищимо його бомбами, то генерал Ейзенхауер, очевидно, відкриє другий фронт не проти німців, а проти нас. — Він вибачливо усміхнувся, ніби щоб загладити докір у своєму голосі. — В наших взаєминах із союзниками слід дотримуватися певних… гм… правил ввічливості. Ви з цим згодні?

Каррачола не висловив ані згоди, ані незгоди. Йому, певно, вже нічого було додати. Так само як і решті. Полковник Вайат-Тернер прокашлявся.

— Такі-от справи, панове. Отже, о десятій вечора на аеродромі. Більше запитань немає, сподіваюся?

— Ні, сер, запитань таки до біса, хай вибачить мені пан полковник, сер! — У сержанта Геррода збудження вгадувалося не лише в голосі, а й у виразі обличчя. — Чому такий галас? Чи той стариган справді таке велике цабе? Чому ми мусимо ризикувати заради нього власними головами?

— Досить, сержанте! — різко й владно урвав його Вайат-Тернер. — Ви знатимете стільки, скільки вам слід знати…

— Якщо ми наражаємо людину на смертельну небезпеку, полковнику, то вона, гадаю, має право знати, заради чого, — ввічливо, майже винувато перебив його адмірал Ролланд. — Решта вже знає, тож і сержант має знати. Все дуже просто, сержанте. Генерал Карнебі — головний координатор у розробці операції «Оверлорд» — відкриття другого фронту. Не буде перебільшенням сказати, що він знає про підготовку до відкриття другого фронту більше, ніж будь-хто інший. Учора вночі він полетів на зустріч із представниками союзницького командування на Близькому Сході, в Росії та Італії для координації деяких завершальних моментів плану вторгнення в Європу. Зустріч було призначено на Кріті. Це єдине місце, яке влаштовувало росіян. Адже у них немає швидкісних літаків, які б могли втекти від «мессершміттів». Британський «москіто» на таке здатен, але цього разу йому не пощастило.

В кімнаті запала важка мовчанка. Геррод потер долонею лоба, потім похитав головою, наче відганяючи якісь думки. Коли він заговорив знову, в його голосі вже не було обурення. Він повільно промовляв кожне слово:

— А якщо генерал заговорить…

— Він заговорить, — сказав Ролланд. Голос у нього був м'який, але невблаганний. — Як зауважував містер Томас, у них там усі починають говорити. Проти суміші мескаліну та сколопаміну немає ради.

— Він викаже їм усі наші плани відкриття другого фронту. — Сержант говорив неначе крізь сон. — Хто, де, коли… Господи, сер, таж нам доведеться геть усе скасувати!

— Саме так. Ми все скасуємо. Цього року другого фронту не буде. Отже, ще один рік війни, ще мільйон втрачених людських життів. Тепер ви розумієте, яке важливе це завдання, сержанте, яке воно страшенно важливе?

— Я розумію, сер. Тепер розумію. — Геррод повернувся до Вайат-Тернера. — Прошу вибачення за свої слова. Я був… надто різкий, сер.

— Ми всі були трохи різкі, сержанте. Ну гаразд, о десятій вечора на аеродромі. Збираємося й перевіряємо спорядження. — Полковник усміхнувся. — Боюся, що мундири не зовсім добре пасуватимуть. На складі сьогодні короткий робочий день.

Сержант Геррод ще дужче зіщулився на сидінні, плескаючи себе змерзлими руками по плечах, похмуро оглянув свою уніформу, на три розміри більшу, ніж потрібно, а тому обвислу, мов шкура на носорогові, й озвався крізь ревіння двигунів:

— Полковник таки мав рацію щодо цієї бісової уніформи!

— І не мав рації щодо решти, — сердито докинув Каррачола. — Я й тепер дотримуюся думки, що слід було послати ескадрилью «ланкастерів».

Сміт, усе ще стоячи біля входу до пілотської кабіни, припалив сигарету й уважно подивився на нього. Він уже збирався відповісти, але згадав, що звичайно бачив цих людей у значно кращому гуморі, й мовчки відвернувся.

Тим часом у пілотській кабіні командир ескадрильї Карпентер, випроставшись у кріслі так, що його потилиця лежала на спинці, усе ще був цілковито поглинутий люлькою, кавою й детективом. Лейтенант Тремейн, що сидів поруч, так і не зміг перейнятися добродушним настроєм свого начальника. Навпаки, його очі напружено перебігали від панелі з приладами то до непроглядної темряви за ілюмінаторами, то на розслаблену постать командира, що, здавалося, ось-ось порине в сон. Раптом Тремейн різко нахилився вперед, якийсь час уважно дивився в ілюмінатор, потім обернувся до Карпентера:

— Під нами — Шафгаузен, сер!

Карпентер широко позіхнув, згорнув книжку, допив каву, сів рівніше, крекнувши, відсунув шибку бічного ілюмінатора і почав з діловим виглядом розглядати купки вогнів унизу, не підставляючи, однак, обличчя крижаному вітрові із снігом. Потім засунув шибку ілюмінатора й глянув на Тремейна.

— Клянуся небесами, — промовив він захоплено, — ви маєте рацію! Як чудово, що в мене є ви, юначе, як це чудово! — Потім увімкнув бортовий мікрофон і проговорив у нього — Майоре Сміте, до мети тридцять хвилин. — І повернувся до Тремейна — Тепер праворуч. На південний схід, аж до старенького Боденського озера. І ради Бога, тримайтеся швейцарського берега.

Сміт скинув навушники й оглянув шістьох чоловіків на сидіннях.

— Ну що ж, залишилось півгодини. Сподіваюся, на землі буде тепліше, ніж тут, — сказав він.

Йому ніхто не відповів. Здавалося, ніхто не поділяв цього сподівання. Мовчки, з зосередженими виразами на обличчях, чоловіки перезирнулися й неквапно позводились на змерзлі ноги. Тоді повільно, незграбно даючи собі раду задубілими руками в тісній кабіні, почали готуватися до стрибка. Вони поправляли один одному рюкзаки під парашутами на спинах, потім довго надягали білі маскувальні штани. Найшвидше впорався сержант Геррод. Він натяг через голову маскувальну куртку, не без зусиль застебнув її, накинув відлогу і здивовано обернувся, коли чиясь рука поплескала його по обтягнутому білою тканиною горбку на животі:

— Мені б не хотілося вас лякати, — несміливо промовив Шаффер, — але схоже на те, що ваша рація не витримає удару під час приземлення, сержанте.

— Чому? — Вигляд у Геррода був іще похмуріший, ніж доти. — Адже з нею вже стрибали.

— Стрибали, але не ви. За моїми підрахунками, ви приземлитеся зі швидкістю приблизно сто вісімдесят миль на годину. Я б не хотів здатися причіпливим, але гадаю, що вам буде нелегко розкривати парашут.

Геррод подивився на Шаффера, потім — на решту п'ятьох супутників, тоді повільно кивнув головою і показав на свою білу куртку:

— Ви хочете сказати, що це слід надягти після приземлення?

— Ну… — замислено мовив Шаффер. — Мені здається, так було б для вас краще.

Він усміхнувся до Геррода, а той добродушно усміхнувсь у відповідь. Навіть Каррачола розтяг вуста в подобі усмішки. Майже фізично відчувалася розрядка загальної напруги.

— Ну ось, мені настав час відробляти свою командирську платню. А ви, жовтороті літуни, сидіть і дивіться на мене в німому захваті! — Карпентер позирнув на годинника. — Чверть на третю. Пора мінятися місцями.

Обидва пілоти розстебнули ремені безпеки й незграбно помінялися сидіннями. Карпентер почав вибагливо припасовувати на свій смак спинку крісла, потім зручніше прилаштовувати парашут на животі, тоді застебнув ремінь безпеки, надів на голову навушники з мікрофоном і ввімкнув їх.

— Сержанте Джонсоне, ви вже прокинулись? — Карпентер ніколи не переймався статутними формальностями.

Там, у своїй надзвичайно тісній і незручній штурманській кабінці, сержант Джонсон і не думав спати. Він не спав уже багато годин. Схилившись над зеленкуватим екраном радара, він відводив очі лише для того, щоб глянути то на карту, то на таблиці, то на подвійний компас, то на альтиметр чи покажчик швидкості вітру. Тепер він увімкнув свій мікрофон.

— Я не сплю, сер.

— Якщо ви відхилите нас убік від гори Вайсшпітце, — загрозливо сказав Карпентер, — я переведу вас у авіатехніки. В авіатехніки другого класу, Джонсоне!

— Тільки не це, сер! Зачекайте дев'ять хвилин, сер.

— Нарешті ми дійшли в чомусь спільної думки. Чекаю. — Карпентер вимкнув мікрофон, знову відсунув шибку бічного ілюмінатора й визирнув назовні. Хоча в нічному небі ледь прозирав місяць, видимість усе одно була близька до нуля. Темно-сірий, непроглядний, сліпий світ, у якому видно лише снігову завію. Він втягнув голову назад, обтрусив сніг із вусів, засунув шибку, з жалем подивився на люльку й акуратно сховав її до кишені.

Для Тремейна це ховання люльки було остаточною ознакою того, що командир готується до рішучих дій. Лейтенант невесело спитав:

— Буде важкувато, сер? Я маю на увазі, знайти. Вайсшпітце в таку погоду.

— Важкувато? — Вигляд у Карпентера був життєрадісний. — Важкувато? Не розуміючому. Вона ж велика, як гора. Власне, вона й є гора. Як же ми можемо її пропустити, хлопче?

— Я саме тому й питаю, що це — гора. — Тремейн багатозначно помовчав. — А плато на схилі Вайсшпітце, куди ми повинні скинути парашутистів, — адже воно лише триста ярдів завширшки. Над ним — гора, під ним — урвище. Та ще й місцеві гірські вітри, які щохвилини змінюють напрямок! Трішечки південніше, ніж слід, — і ми розбиваємось об гірський схил, трішечки північніше — і вони стрибають просто в прірву, ризикуючи поскручувати собі в'язи. Триста ярдів!

— А чого б вам хотілося? Аеропорту Хітроу? Триста ярдів! Та там місця на весь світ вистачить. Ми садили цю стару залізяку на смугу, вдесятеро вужчу.

— Атож, сер. А нині нам дуже допомогли б посадочні вогні. На висоті сім тисяч футів, на гірському схилі…

Його урвав дзвінок. Це Карпентер увімкнув свій мікрофон.

— Джонсон?

— Так, сер. — Джонсон ще нижче, ніж звичайно, схилився над екраном радара і розглядав білу цятку, що її вихоплював у правому кутку екрана тонкий промінь, обертаючись по колу.

— Я знайшов її, сер! Саме там, де вона й має бути. — Він відвів очі від екрана й швидко глянув на компас. — Курс нуль дев'яносто три, сер.

— Молодець! — Карпентер усміхнувся до Тремейна, трохи змінив курс літака й почав тихенько насвистувати. — Визирніть-но ви з ілюмінатора, юначе, а то мої вуса вже вкрилися бурульками.

Тремейн відсунув біля себе шибку й вистромив голову наскільки зміг, але довкола стояла лише густа сіра темрява. Він втягнув голову назад і мовчки похитав нею.

— Дарма, вона має бути десь поблизу, — задумливо сказав Карпентер і знову гукнув у мікрофон: — Сержанте, п'ять хвилин! Готуйтеся!

— Приготуватися! — Сержант-кулеметник передав його наказ шістьом чоловікам, що вже стояли в ряд під правим бортом. — Лишилося п'ять хвилин!

Вони мовчки попричіплювали до дротини під стелею карабіни від своїх парашутів, сержант-кулеметник уважно всіх перевірив. Першим біля люка — отже, й першим, хто вистрибне, — був сержант Геррод. За ним стояв лейтенант Шаффер; він був найдосвідченіший десантник у групі, тому мав підстрахувати Геррода. Далі — Каррачола, Сміт (як командир він вважав за потрібне бути посеред групи), Крістіансен, Томас і Торренс-Сміт. За Торренс-Смітом стали двоє членів екіпажу, щоб, тільки-но вистрибне останній з парашутистів, якнайшвидше поскидати парашути з вантажем та обладнанням. Сержант-кулеметник стояв біля самого люка. Атмосфера знову зависла напружена.

А за кільканадцять ярдів від них у цю мить Карпентер знову, вже вчетверте за кілька хвилин, відсунув ілюмінатор. Його вуса уже втратили увесь свій шик і обвисли, але командир явно вважав, що тепер у нього є важливіші проблеми. Він надів захисні окуляри, раз у раз стирав сніг зі скелець клаптиком замші, але з ілюмінатора так само не було нічого видно. Той самий потік сірого снігу, що вихоплювався нізвідки й зникав у нікуди. Командир засунув шибку.

Пролунав дзвінок. Карпентер увімкнув мікрофон, послухав і кивнув головою.

— Три хвилини, — мовив він до Тремейна. — Курс нуль дев'яносто два.

Тремейн зробив уточнення курсу. Він більше не виглядав у бічний ілюмінатор, навіть не дивився у вікно перед собою. Тепер усе його існування в цьому великому бомбардувальнику, вся увага й старанність були сконцентровані на трьох речах: компасі, альтиметрі й Карпентері. Перебереш зайвий градус на південь — і літак вріжеться у кам'яний схил Вайсшпітце, недобереш сотню ярдів висоти — і станеться те саме; не помітиш поданого командиром сигналу — і вся їхня місія закінчиться, навіть не розпочавшись. Юне, дивовижно юне його обличчя не виказувало жодних почуттів, тіло залишалося нерухомим, але він керував тепер важким «Ланкастером» так старанно й точно, як ніколи досі. Тільки очі його рухалися, методично й невтомно перебігаючи з компаса на альтиметр, з альтиметра на Карпентера і знову на компас, на альтиметр, на Карпентера, ніде не затримуючись довше, ніж на. секунду.

Карпентер знову відсунув шибку, визирнув і знову побачив те саме: непроникну сіру порожнечу. Не втягуючи голови назад, він підніс ліву руку долонею донизу й зробив рух уперед. Тремейнова рука лягла на важіль і також посунула його легенько вперед. Гуркіт двигунів трохи вщух.

Карпентер втягнув голову. Якщо він і був стурбований, то обличчя цього не зраджувало. Він знову почав насвистувати — спокійно, навіть легковажно. Оглянув панель з приладами, повернувся до Тремейна й задумливо промовив:

— Чи в льотному училищі вам хто-небудь розповідав про дивне явище, яке називається залишковою швидкістю?

Тремейн здригнувся, квапливо поглянув на прилади й миттю трохи додав двигунам обертів. Карпентер усміхнувся, подивився на годинника й двічі натиснув на кнопку дзвінка.

Дзвінок пролунав над головою в сержанта-кулеметника, що стояв біля люка. Сержант оглянув напружені в очікуванні обличчя людей, що стояли біля нього, й кивнув головою:

— За дві хвилини, панове.

Він ледь прочинив люка, перевіряючи, чи його не заклинює. Гуркіт двигунів одразу подужчав, але значно гнітючіше враження справив крижаний вітер зі снігом, що увірвався всередину. Парашутисти перезирнулися, намагаючись не виказувати поглядами емоцій, але сержант їх зрозумів. Він причинив люка й кивнув головою:

— Я з вами згоден, панове. В таку погоду й собаки з дому не випускають.

А втім, командир ескадрильї Карпентер, який тим часом знову вистромив голову з ілюмінатора, здавалося, не поділяв цієї думки. Хоча на такому арктичному холоді й сніговому вітрі кількох секунд було досить, щоб обличчя зробилося неначе поколоте тисячами голок, а ще за кілька секунд шкіра втрачала будь-яку чутливість, так що, коли ви втягували голову назад, кров, відновлюючи свій обіг, завдавала нестерпного болю. Та цього разу Карпентер, мабуть, вирішив не втягувати голови доти, доки не дістане відповіді на своє запитання. Цією відповіддю стала б поява Вайсшпітце в його полі зору.

Він машинально й невтомно протирав скельця захисних окулярів клаптиком замші й усе вдивлявся, не кліпаючи, в сірий вир темряви в надії, що побачить Вайсшпітце раніше, ніж вона — його.

А в кабіні погляд Тремейна й далі рухався за тим самим маршрутом: компас, альтиметр, Карпентер і знову — компас, альтиметр, Карпентер. Однак тепер він щоразу затримувався на Карпентері трохи довше, щоб не пропустити знаку, який означав би різкий віраж — єдине, що міг би зробити «ланкастер» для свого порятунку. Ліва рука Карпентера часом рухалася, але жодних сигналів він не подавав, лише тихенько барабанив пальцями по коліну. Тремейн раптом збагнув, що цей рух пальців означав єдиний вияв найбільшого збудження, на яке був здатен Карпентер.

Минуло десять секунд. Ще п'ять. І ще п'ять. Тремейн відчув, що навіть тут, у промерзлій кабіні, його чоло вкривається потом. Бажання повернути літак ліворуч — щоб уникнути катастрофічного, смертельного зіткнення ставало майже нестерпним.

Він відчув, як у ньому наростає страх — страх, що межував із божевільною панікою, страх, якого доти він ніколи не відчував і навіть не думав, що колись відчує. І цієї миті Тремейн помітив, як Карпентерові пальці раптово перестали барабанити.

Карпентер побачив її. Вона була більше здогадна, ніж реальна, командир її скоріше вирахував, ніж розгледів, та все одно — він її знайшов. Попереду — трохи праворуч від їхнього курсу поступово, майже непомітно для ока почав вимальовуватися обрис того, на що він чекав. А потім він уже не вимальовувався — він просто був, масивний і вагомий: гірський схил, який круто здіймався вгору й зникав у сірій пітьмі. Карпентер втягнув голову й, уже не засовуючи шибки, увімкнув мікрофон.

— Сержанте Джонсоне! — Слова злітали з його вуст кострубато й машинально — не тому, що командир зазнав якогось нервового струсу, а просто через те, що все його обличчя разом з губами так змерзло, що порушилась артикуляція.

— Я, сер! — Голос у мікрофоні був металічний, безликий, але навіть ця знівельованість не могла приховати граничної напруги.

— Гадаю, звертання «лейтенанте Джонсоне» пасуватиме вам куди більше, — сказав Карпентер.

— Що, сер?

— Відпочиньте. Я впіймав її. Можете йти спати. — Він вимкнув мікрофона, швидко глянув у бічний ілюмінатор, трохи підвівся в кріслі й натиснув кнопку над головою.

У фюзеляжі над люком спалахнуло червоне світло. Сержант-кулеметник узявся за ручку люка.

— Хвилина, панове! — Він смикнув люка, відчинив його навстіж, прикріпив до бортової стінки — і до літака ввірвалася невеличка завірюха. — Коли спалахне зелене світло…

Він не доказав фрази — почасти тому, що все й так було ясно, а почасти тому, що перекричати ревіння двигунів було майже неможливо, отож конкретний зміст слів не мав особливого значення.

Ніхто з парашутистів теж не промовив ані слова — з тієї самої причини. Але німі погляди, якими вони обмінялися, краще за слова виказували думку, що сиділа у кожного в голові: якщо так незатишно в літаку, то яке ж пекло поза ним? На сержантів знак вони на чолі з Герродом вишикувалися один за одним перед люком. Геррод мав вигляд християнського мученика перед зустріччю на арені із своїм першим і останнім левом.

«Ланкастер», немов величезний чорний доісторичний птеродактиль, ревів, пробиваючись крізь віхолу над крутим схилом Вайсшпітце. Її кам'яна стіна, де-не-де вкрита латками снігу, здавалося, була зовсім близько — як подумав Тремейн, неприпустимо близько. Ще раз глянувши в незачинений ілюмінатор біля Карпентера, він ладен був заприсягнути, що кінчик крила черкає об скелю. Піт усе ще зрошував йому чоло, але вуста геть пересохли. Він швиденько — так, щоб не помітив Карпентер, — облизав їх, але це не допомогло: вуста залишилися сухими.

У сержанта Геррода вуста не пересихали тільки тому, що в обличчя йому бив густий струмінь снігу з відчиненого люка, але думки й почуття були ті самі, що й у Тремейна. Сержант стояв біля люка, тримаючись обома руками, щоб не впасти під натиском вітру. На його обличчі не було страху — лише вираз покірливої приреченості. Мов загіпнотизований, він не міг відвести погляду від крила літака, яке, здавалося, ось-ось зачепиться за скелю.

Над люком усе ще світила червона лампочка. Сержант-кулеметник заспокійливо поклав руку на плече Геррода. Цьому знадобилося кілька секунд, щоб нарешті відвести погляд від крила й ступити крок назад. Він випростався й твердо скинув з плеча сержантову руку.

— Не турбуйся, друже. — Герродові довелося кричати, щоб сержант-кулеметник його почув. — Якщо я й маю вчинити самогубство, то дозволь мені зробити це традиційно, самому. — І він знову став біля люка.

Саме в цю мить Карпентер востаннє глянув в ілюмінатор і зробив знак, на який так довго чекав Тремейн: легкий помах долоні ліворуч. Тремейн швидко кинув літак у віраж і так само швидко вирівняв його.

Гірський схил почав повільно віддалятися. Цей епізод з небезпекою черкнутися крилом об скелю не був бравадою чи трюком. Карпентер просто впевнено провів літака тим курсом над вузьким плато, який намітив заздалегідь. Він знову, вже востаннє, вистромив голову з ілюмінатора, і його рука повільно — як здалося Тремейнові, нестерпно повільно — потяглася до кнопки високо над приладами, знайшла її, на мить завмерла й нарешті натиснула.

Сержант Геррод, високо закинувши голову, побачив, як замість червоного світла спалахнуло зелене, потім нахилив голову вперед, міцно заплющив очі й, різко змахнувши руками, зник у засніженій темряві. Стрибок був не дуже вдалий — власне, він не вистрибнув, а ступив за борт і тепер вже крутився в повітрі внизу. За ним скочив Шаффер — вправно, чисто, підібгавши коліна; а далі — Сміт та Каррачола.

Сміт глянув униз, і його губи міцно стиснулися. Там, ледь помітний за сірим сніговим потоком, розгойдуючись, немов поламаний маятник, навкоси крізь темряву летів Геррод. Стропи парашута в нього переплутались, він притьма намагався щось зробити, але тільки ще дужче заплутував їх. Лівий жмут строп виявився значно коротшим, з перехнябленого на лівий бік парашута швидко виходило повітря, і Геррод, все ще шалено смикаючи за линви, стрімко летів кудись праворуч — зі швидкістю, якої Сміт доти у таких випадках не бачив. Спостерігаючи за Герродом, Сміт молив Бога, щоб сержанта не занесло за край плато.

Спохмурнівши, він глянув угору, щоб подивитись, як вдалися стрибки решті членів групи. Дякувати Богу, підстав для тривоги більше не було. Крістіансен, Томас та Сміт висіли майже поруч, поволі опускаючись.

Щойно останній з парашутистів, Торренс-Сміт, вистрибнув з люка, як сержант-кулеметник у ту ж мить кинувся в протилежний кінець фюзеляжу. Він швидко відсунув набік паки з вантажем, відкинув брезент, нахилився і звів на ноги скоцюрблену постать. Це була дівчина — невисока, з великими темними очима й тонкими рисами обличчя. Фігурка у неї була, мабуть, теж тендітна, але тепер її ховав завеликий одяг, та ще й білий маскувальний халат. Поверх нього був надітий парашут. Від холоду дівчина ледве ворушила руками й ногами, але сержант мусив виконувати наказ.

— Швидше, міс Еллісон! — Підтримуючи дівчину ззаду, він квапливо повів її до люка. — Не можна гаяти ані секунди!

Він її скоріше тягнув, аніж вів, тоді як інший член екіпажу викидав з люка передостанній вантажний парашут. Сержант причепив парашутну лямку до дротини, міс Еллісон обернулась до нього, наче бажаючи щось сказати, але потім різко відвернулась і стрибнула в темряву. Останній вантажний парашут полетів услід за нею.

Якийсь час сержант дивився вниз, у темряву. Тоді потер долонею підборіддя, похитав із сумнівом головою, відступив назад і зачинив люка. «Ланкастер» із двигунами на мінімальних обертах продовжував свій шлях крізь ніч і завію. За кілька секунд у темряві зник останній вогник його двигунів.

2

Сміт ухопився якомога вище за парашутні стропи, різко нахилився вперед і вправно приземлився у метрову товщу снігу. Вітер рвучко шарпав його парашут. Сміт відстебнув лямки, вивільнився від парашута, потягнув його на себе, згорнув і запхав глибоко в сніг.

Тут, унизу (якщо цей відріг Вайсшпітце на висоті сім тисяч футів можна було назвати «низом») сніговиця виявилася значно менша за ту заметіль, яку вони спостерігали з літака, однак видно було так само погано, бо дув різкий вітер і сухий дрібний сніг бив просто в обличчя. Сміт швидко роззирнувся навсібіч, але не побачив нікого й нічого.

Закоцюблими від морозу пальцями він видобув із внутрішньої кишені ліхтарика й свисток. Повернувшись спочатку на схід, потім на захід, він кілька разів свиснув і помигав ліхтариком. Першим з'явився Томас, потім Шаффер, далі, протягом двох хвилин, решта, крім сержанта Геррода.

— Позгортайте свої парашути й поприкидайте їх чимось, — наказав Сміт. — Закопуйте якомога глибше. Хтось із вас бачив сержанта Геррода?

Всі похитали головами.

— Ніхто? Жодного сліду від нього?

— Останній раз, коли я його бачив, він летів повз мене, як винищувач у піке.

— І я щось таке бачив, — кивнув головою Сміт. — Сплуталися стропи?

— Ганьба команді укладачів. Але я не думаю, що парашут устиг геть порватися: для цього просто не вистачило б часу. Адже я загубив сержанта з очей уже майже перед землею.

— То де ж він приземлився, на вашу думку?

— Хто знає… Але з ним усе має бути гаразд, майоре. Ну, вивихне коліно, вдариться головою. Це не причина для турбот.

— Дістаньте свої ліхтарики, — обірвав його Сміт. — Обшукайте все довкола, знайдіть його.

Поставивши двох людей по праву руку, трьох — по ліву та, щоб кожен бачив світло від ліхтарика сусіда, Сміт розпочав пошуки в снігових заметах. Якщо він і поділяв оптимізм Шаффера щодо Герродової долі, то обличчя його — похмуре й незворушне — цього не показувало. Через три хвилини праворуч почувся вигук. Сміт кинувся туди.

Кликав Каррачола; він стояв на краю скельного виступу, з якого вітром змело увесь сніг, і світив ліхтариком кудись уперед і вниз. Там, під скелею, утворилася кількафутова яма, занесена снігом. Напівпохований у глибокому снігу, сержант Геррод лежав горілиць, широко розкинувши руки й майже торкаючись ногами скелі. Очі в нього були розплющені — здавалося, він не помічав снігу, що падав йому на обличчя.

Тепер уже всі підійшли до виступу й дивилися на нерухомого сержанта. Сміт стрибнув у яму, став навколішки й спробував звести й посадити Геррода. Але сержантова голова падала назад, як у порваної ганчір'яної ляльки. Сміт знову поклав тіло у сніг і спробував намацати пульс. Потім відпустив руку, якусь хвилю сидів нерухомо, похиливши голову, й нарешті випростався.

— Мертвий? — спитав Каррачола.

— Так, мертвий. Зламано шию. — Обличчя у Сміта не виражало нічого. — Мабуть, заплутався в стропах і невдало приземлився.

— Це трапляється, — додав Шаффер, — я таке вже бачив. — І спитав після паузи: —Мені взяти рацію, сер?

Сміт кивнув головою. Шаффер укляк навколішки й почав розстібати ремені, якими у Геррода на плечах було прикріплено рацію.

— Ні, ні, не так! — втрутився Сміт. — У нього на шиї — ключ, ним відмикається замочок, яким замкнено пряжки ременів.

Шаффер знайшов ключа, пововтузившись, відімкнув замочка і нарешті зняв з плечей мертвого сержанта рацію. Тримаючи її в руках, він звівся на ноги й поглянув на Сміта.

— Якщо замислитися, то все це трохи дивно. Удар, від якого в нього зламалася шия, не минувся б безслідно й для рації.

Сміт мовчки узяв у Шаффера рацію, поставив її на камінь, витягнув антену, перевів перемикача на передачу й натиснув кнопку. Червона лампочка засвітилася, показуючи, що блок передачі працює. Сміт перемкнув на прийом, додав звуку й покрутив ручку настройки, прислухаючись до якоїсь тихої музики. Потім вимкнув рацію й віддав її Шафферові.

— Вона приземлилась вдаліше, ніж сержант Геррод, — коротко прокоментував Сміт. — Ходімо.

— Ми його поховаємо, майоре? — спитав Каррачола.

— Немає потреби. — Сміт похитав головою й показав променем ліхтарика на густий сніг, що й далі падав. — Під снігом він буде похований за якусь годину. Шукаймо наш вантаж.

— Тільки тримайте міцніше, Бога ради! — стурбовано сказав Томас.

— От халепа з вами, кельтами! — осудливо кинув Шаффер. — Нікому ви не довіряєте. Тобі немає чого тривожитися — твоє життя в надійних руках Шаффера й Крістіансена! Будь спокійний!

— Саме це мене й турбує.

— Якщо ми сповзатимемо донизу, — обнадійливо мовив Шаффер, — то не відпустимо тебе до останньої миті.

Томас кинув через плече останній сумний погляд і почав спускатися, занурюючись у круговерть завірюхи. Шаффер із Крістіансеном тримали вдвох його линву, а їх самих позаду тримала решта. Унизу, наскільки сягав промінь Томасового ліхтарика, майже прямовисно опускалася гола скеля, а на всіх її невеликих виступах лежав сніг або лід. Ані рукою, ані ногою вчепитися за щось було неможливо.

— Я вже побачив усе, що потрібно, — сказав Томас, і його потягли нагору. Він не ставав на ноги, поки не дістався купи рюкзаків з вантажами, а ставши, копнув ногою мішок, з якого стирчали лижі.

— Дуже годяща річ, — кинув він похмуро, — дуже годяща річ у нашій ситуації.

— Що, такий крутий схил? — запитав Сміт.

— Вертикальний. Гладенький, як скло, і дна не видно. Яка там висота, майоре?

— Хто знає… — знизав плечима Сміт. — Ми тут на висоті сім тисяч футів, а карти в таких випадках не подають надто точних даних. Дістаньте нейлонову линву.

Потрібну паку швидко знайшли й дістали нейлонову линву — тисячофутову бухту в полотняному мішку. Не багато товща за звичайну вовняну нитку, ця линва була надзвичайно міцна завдяки металевій жилці всередині; кожен ярд її пройшов випробування на міцність. Сміт прив'язав до одного кінця молоток, наказав двом своїм людям міцно тримати його і звісився над урвищем, упершись ногами в скелю й опускаючи вниз линву з молотком на кінці. Кілька разів молоток на щось натикався, але Сміт щоразу вивільняв його й опускав далі. Нарешті линва геть ослабла й, незважаючи на всі Смітові зусилля, вниз більше не йшла.

— Ну, — сказав Сміт, опинившись знову на рівному місці, — здається, дістав низу.

— А що, як ні? — запитав Крістіансен. — Що, як молоток просто ліг на якийсь бісів виступ за тисячу футів до справжнього низу?

— Тоді я дам вам знати про це, — відказав Сміт коротко.

— Ви поміряли линву? — втрутився Каррачола. — Скільки вийшло?

— Двісті футів.

— І ще вісімсот футів линви залишилось, еге ж? — похмуро всміхнувся Томас. — Вона знадобиться нам, щоб зв'язати увесь гарнізон у «Шлосс Адлері».

Нікого цей жарт не розвеселив. Сміт сказав:

— Мені потрібна залізна скоба і два портативні переговорники.

За кільканадцять футів від краю урвища вони розчистили сніг і міцно забили скобу в скелю. Сміт зробив дві петлі на кінці нейлонової линви, просунув у петлі ноги, скинув ременя й міцно пристебнувся ним до линви, потім почепив на плече переговорний пристрій. Після цього линву пропустили крізь скобу, і троє чоловіків, ставши спинами до урвища, намотали кінець линви собі на руки й приготувалися тримати тягар. Шаффер узяв у руки другий переговорний пристрій.

Сміт перевірив, чи нема де осипів або надто гострих виступів на краю урвища, обережно зазирнув униз і дав знак опускати себе. Спуск виявився нескладним. Як уже казав Томас, скеля була, по суті, прямовисна, тож йому залишалося тільки пильнувати, щоб не вдаритись об її поверхню, коли люди нагорі відпускали линву. Тільки один раз він, обминаючи виступ, різко гойднувся вбік, але за кілька секунд небезпека була вже позаду. «Альпінізм — нескладна штука», — подумав Сміт. Принаймні тепер вона здавалась йому нескладною — а може, причина просто в тому, що він не підозрював, що чекає його внизу.

Врешті його ноги занурилися на кільканадцять дюймів у сніг і торкнулися твердого грунту. Сміт обвів ліхтариком півколо — від кам'яної стіни до кам'яної стіни. Якщо це й був лише виступ гори, то надто вже великий — скільки сягало око й промінь ліхтарика, від скелі тяглося ледь похиле плато. Сама скеля була зовсім гладенька, якщо не брати до уваги однієї чималої тріщини в кілька футів завширшки, що проходила поруч із місцем, де він стояв.

Сміт вивільнився з петель і ввімкнув переговорний пристрій.

— Поки що все гаразд. Тягніть линву нагору. Спочатку подавайте вантажі, потім спускайтеся самі.

Линва поповзла нагору, в темряву. За п'ять хвилин усі вантажі було переправлено до нього. Невдовзі з'явився Крістіансен.

— І навіщо було набирати стільки альпіністського причандалля? — життєрадісно промовив він. — Усе це могла б зробити й моя бабуся.

— Може, варто було б прихопити з собою й вашу бабусю, — холодно сказав Сміт. — Але поки що ми не спустилися з гори. Візьміть ліхтарика, огляньте плато і з'ясуйте, яке воно завбільшки, де кращий шлях униз і, ради Бога, не впадіть у якусь яму.

Крістіансен усміхнувся й пішов виконувати наказ. Життя — для того, щоб жити, і Крістіансен справляв враження людини, яка таки дістає від життя втіху. Поки він з'ясовував обстановку, спустилися всі, крім Шаффера. З переговорника долинув його простакуватий голос:

— А як спускатися мені? Перебирати власними руками всі двісті футів? Двісті футів на змерзлих руках, та ще й на такій тонкій линві?! Невже ніхто про це не подумав?

— Дехто подумав, — спокійно відказав Сміт. — Перевір, чи линва все ще протягнута крізь скобу, а тоді кинь сюди, вниз, другий її кінець.

— Рішення завжди знайдеться! — задоволено гукнув Шаффер.

Щойно він спустився, як повернувся з розвідки Крістіансен.

— Все не так і погано, — повідомив він. — Попереду — ще одне урвище, це десь за півсотні ярдів звідси. Принаймні так мені здалося. Я не став перевіряти, наскільки воно круте й глибоке — у мене сім'я. Але на захід звідси плато поступово знижується. Здається, там ми й зможемо спуститися. Навіть дерева є. Я пройшов уздовж них ярдів двісті.

— Дерева? На такій висоті?

— Ну, не корабельні сосни. Карликові. За ними можна сховатися від переслідувачів.

— Непогано, — кивнув головою Сміт. — Ми зробимо там привал.

— Так близько звідси? — Подив у голосі Шаффера свідчив про те, що ця пропозиція йому не надто подобається. — Чи не варто було б нам ще заночі спуститись якомога нижче?

— Немає потреби. Якщо ми вирушимо на світанку, то надвечір будемо вже майже внизу.

— А я згоден із Шаффером, — розважливо озвався Каррачола. — Давайте подолаємо зараз стільки шляху, скільки зможемо. Як ти гадаєш, Олафе? — звернувся він до Крістіансена.

— Не має значення, як гадає Крістіансен. — Голос у Сміта був спокійний, але крижаний, як гірське повітря. — Або ти, Каррачоло. Тут не семінар за круглим столом, а військова операція. Військовими операціями керують командири. Подобається це вам чи ні, адмірал Ролланд поставив на чолі мене. Ми залишаємося на ночівлю тут. Перенесіть вантажі.

П'ятеро чоловіків значуще перезирнулися й рушили до своїх рюкзаків. Жодних запитань щодо того, хто має приймати рішення, не було.

— Отам і ставити намети, босе? — спитав Шаффер.

— Так. — Для Шаффера, подумав Сміт, звання «бос» вище, ніж «майор» або «сер». — Потім — гаряча їжа, кава, й спробуємо зв'язатися по рації з Лондоном. Згорніть цю линву, Крістіансене. Не варто на світанку привертати увагу допитливих мешканців «Шлосс Адлера» з біноклями.

Крістіансен кивнув головою і почав згортати линву. Коли її вільний кінець поповз угору, до скоби, Сміт раптом скрикнув, кинувся до Крістіансена й ухопив його за руку. Той здивовано глянув на Сміта.

— О Боже! — Сміт потер долонею чоло. — Це мало не сталося!

— Що? — швидко перепитав Шаффер.

— Ви, двоє! Швидко підсадіть мене вгору, поки я ще можу дістати цю бісову линву.

Його підсадили вгору. Сміт ухопився за кінець, потягнув його до себе, разом із линвою стрибнув на землю й ретельно, дуже ретельно зв'язав обидва кінці линви.

— А тепер, коли ви вже майже скінчили, чи не можна спитати… — ввічливо почав Торренс-Сміт.

— Рація, — з полегкістю зітхнув Сміт. — У нас був лише один список частот, паролів і кодів. З міркувань безпеки. Так от, цей список залишився на тілі сержанта Геррода.

— А це нічого, якщо я теж розвалю собі там голову? — поцікавився Шаффер.

— Я дістану його для вас, коли хочете, — запропонував Крістіансен.

— Дякую, але тут винен я і зроблю це сам. Між іншим, я чи не єдиний з-поміж нас, хто займався альпінізмом, принаймні так мені сказав полковник Вайат-Тернер. Тож мені здається, що всім вам підійматися було б трішки важче, ніж спускатися. Але не варто квапитися. Спершу відпочиньмо й поїмо.

— Якщо це все, що ти вмієш, — звернувся Шаффер до Торренс-Сміта, — то треба оголосити тобі останнє попередження. — Він пошкріб ложкою дно своєї металевої миски й додав: — Мене виховали в добропорядній християнській родині, тому я не можу сказати вголос, що мені нагадує ця їжа.

— Я тут ні при чому, — виправдовувався Торренс-Сміт. — Нам запакували не ті консервні ножі. — Він помішав ложкою непевного кольору гуляш, що парував у казанку на газовій пальничці, й обвів підбадьорливим поглядом людей, що сиділи колом у напівтемряві намету. — Чи не бажає хтось добавки?

— Він ще й жартує, — суворо промовив Шаффер.

— Почекайте, ось скуштуєте його кави, — зауважив Сміт, — і ще здивуєтесь, що вам не сподобався гуляш. — Він підвівся, вистромив голову з намету, подивився, яка погода, і, повернувшись, промовив: — Це може забрати в мене годину. Але якщо там, нагорі, увесь цей час падав сніг…

Усі в наметі споважніли й закивали головами. Справді, якщо нагорі падав сніг, то на пошуки сержанта Геррода може піти чимало часу.

— Погана ніч, — зітхнув Шаффер. — Я вийду й подам вам руку.

— Дякую, в цьому нема потреби. Я сам піднімуся й сам спущуся. Линва довкола скоби — це, звісно, не ліфт, але вона зробить усе, що треба, а двоє чоловіків у цьому випадку нічим не ліпші від одного. Але я скажу, що ви можете тим часом зробити. — Він вийшов і невдовзі повернувся з рацією, яку поставив перед Шаффером. — Я не хочу видиратися нагору й шукати записника з кодами та шифрами лише для того, щоб потім дізнатися, що тут якийсь дурень сів на рацію і зламав її. Стережіть рацію краще, ніж власне життя, лейтенанте Шаффере.

— О так, так, сер! — поважно відказав Шаффер.

З льодорубом і кількома скобами, причепленими на груди, Сміт надійно прикріпився до линви — як і минулого разу за допомогою двох петель і ременя, — взявся за її вільний кінець і почав видиратися нагору. Смітові слова про те, що це справа лише для альпініста, не зовсім відповідали дійсності, позаяк власне альпіністської майстерності вона потребувала небагато. Фізичної сили теж. Більшу частину шляху він пересувався прямовисною скелею вгору, тримаючи ноги майже перпендикулярно до тіла. На виступах він закріплював вільний кінець линви й відпочивав, доки сила поверталася до м'язів рук та ніг, що надсадно боліли. Коли він нарешті перевалився через край верхнього плато, захеканий і змокрілий, наче в сауні, то був майже геть знесилений: Сміт забув про те, як високогір'я діє на людину, не призвичаєну до нього.

Кілька хвилин він лежав долілиць, доки дихання й пульс трохи повернулися до норми. Потім підвівся й оглянув скобу, крізь яку була перепущена линва. На перший погляд вона трималася надійно, але Сміт про всяк випадок кілька разів добряче вдарив по ній льодорубом, потім вивільнив ноги з петель й міцним вузлом зав'язав кінець линви на скобі. Після цього він відійшов на кілька футів від краю плато, розчистив сніг і легенько забив у скелю одну зі скоб, які приніс із собою. Перевірив, чи не важко її виймати. Не важко. Тоді Сміт намотав на цю скобу частину линви, прив'язаної до першої, міцно закріпленої скоби. Аж тоді він рушив ледь похилим плато вгору, голосно насвистуючи «Лорелею». Мелодія, як мусив признатися собі Сміт, виходила в нього далеко не бездоганно, та впізнати пісню можна було. Незабаром із темряви з'явилася постать і поспішила до нього, спотикаючись у глибокому снігу. Це була Мері Еллісон. За кілька кроків від Сміта вона зупинилась і взялася руками в боки.

— Ну? — Сміт чув, як у неї від морозу цокотять зуби. — Це забрало в тебе чимало часу, чи не так?

— Я не згаяв жодної хвилини, — почав виправдовуватися Сміт. — Спершу я мусив влаштувати гарячу вечерю й каву…

— Ти мусив… Ти тварюка, егоїстична тварюка! — Вона ступила крок уперед і обійняла його за шию. — Я ненавиджу тебе!

— Я знаю. — Сміт скинув рукавицю й торкнувся пальцями її блідої щоки. — Ти змерзла.

— Він ще каже, що я змерзла! Ясна річ, я змерзла! Я в тому літаку мало не вмерла! Чому ти не подбав, щоб мені дали грілку або одяг з електропідігрівом, чи бодай що-небудь! Я думала, ти любиш мене!

— Тут я нічим не міг зарадити, — приязно сказав Сміт, поплескуючи її по спині. — А де твої речі?

— За п'ятдесят ярдів звідси. І припини так по-панібратському мене поплескувати!

— Що за мова, що за мова! — зітхнув Сміт. — Ну добре, ходімо по речі.

Вони пробиралися глибоким снігом, Мері міцно трималася за Смітову руку. Потім вона зацікавлено спитала:

— А який привід ти вигадав, щоб повернутися сюди? Загубив ланцюжка від годинника?

— Є одна річ, окрім тебе, по яку я мав повернутися сюди, хоча й довелося зіграти цілий спектакль. Записник із шифрами в куртці сержанта Геррода.

— Він загубив його? Як же можна бути таким злочинно неуважним! — Вона примовкла й замислилась. — До того ж записник мав бути на ланцюжку…

— Він усе ще в сержантовій куртці, — сказав Сміт похмуро. — А сержант — тут, на плато. Мертвий.

— Мертвий?! — Вона вхопила Сміта за руки. Після довгого мовчання повторила: — Він мертвий! Цей… цей милий чоловік… Я чула, як він казав, що ніколи досі не стрибав з парашутом. Він що — невдало приземлився?

— Схоже, що так.

Вони мовчки знайшли рюкзак, і Сміт відніс його до краю урвища.

— А тепер? — спитала Мері. — Шукати записника?

— Почекаймо хвилинку. Я хочу постежити за цією линвою.

— Навіщо?

— А чому б і ні?

— Не пояснюй мені нічого, — стомлено промовила Мері. — Я звичайнісінька дівчина. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Я цього дуже хотів би, — щиро відказав Сміт.

Вони чекали мовчки, сидячи поруч на рюкзаку й зосереджено дивлячись на линву, неначе нейлонові линви на висоті сім тисяч футів набувають магічного значення, якого не мають за інших обставин. Двічі Сміт припалював сигарету, й двічі вона швидко гасла від снігу. Збігло дві чи три хвилини, а їм здалося, що минуло тридцять чи й сорок хвилин. Згодом Сміт завважив, що дівчина починає дуже тремтіти від холоду й міцно стискає зуби, щоб вони не цокотіли, а в нього самого увесь лівий бік (яким він намагався затулити її від снігу й вітру) геть занімів.

Сміт уже підвівся, щоб іти, коли це раптом линва різко смикнулася, й скоба, забита далі від краю урвища, вискочила зі скелі. Намотана на неї линва ковзнула повз другу скобу вниз і нарешті сильно напнулася. Очевидно, тягар на ній був чималий, бо линва глибоко пірнула в сніг. Сміт кинувся до скоби й спробував перевірити, чи важкий там, унизу, тягар. Спершу легенько, потім з усієї сили. Линва як була напнута, так і залишилась. Але скоба трималася міцно.

— Що?.. Що це? — скрикнула Мері й раптово замовкла. З її вуст вихоплювався лише якийсь невиразний шепіт.

— Дуже, дуже мило, — пробурмотів Сміт. — Хтось там, унизу, мене зовсім не любить. Ти здивована?

— Якби… якби ця скоба не витримала, ми б ніколи не спустилися вниз… — Її голос тепер тремтів не лише від холоду.

— Ну, це давній добрий прийом… — відказав Сміт.

Він обійняв її за плечі й повів геть від урвища. Сніг тепер падав густіший, так що навіть з ліхтариками не видно було далі ніж за шість футів. Однак Сміт, орієнтуючись на скельний виступ посеред плато, знайшов Герродове тіло за хвилини дві. Тепер воно являло собою безформний сніговий горбик у заглибині під виступом. Сміт відгріб сніг, розстебнув куртку, знайшов записника з шифрами, зняв ланцюжка з шиї в Геррода й сховав записника до кишені.

Тепер треба було зробити ще одне — перекинути Геррода на спину. Сміт здогадувався, що це буде неможливо — і це майже справдилося. Це забрало трохи не всі його сили — адже труп тим часом уже замерз і наче скам'янів у тій позі, в якій упав до цієї ями. Вдруге за цю ніч Сміт відчув, що його обличчя заливає піт, змішуючись із снігом. Та врешті він таки перекинув його, і закоцюбла людська рука тепер показувала на небо, звідки все падав і падав сніг. Сміт став навколішки й, присвічуючи ліхтариком, почав уважно оглядати потилицю в мертвого Геррода.

— Що ти робиш? — пошепки запитала Мері. — Що ти шукаєш?

— У нього зламана шия. Я хочу з’ясувати, як саме її було зламано. — Він обернувся до дівчини. — Тобі не обов'язково дивитися.

— Не турбуйся. — Вона відвернулась. — Я не дивитимусь.

Одяг у Геррода був такий самий задубілий, як і тіло. Вилога на голові з тріском розірвалася коли Сміт спробував її скинути, щоб оглянути потилицю й шию. Нарешті трохи нижче від коміра маскувальної куртки він знайшов те, що шукав — червону пляму здертої шкіри. Сміт підвівся, взяв Герродове тіло за ноги протягнув його на кілька футів углиб ями.

— Ну що? — Мері мимоволі все ж таки глянула ще раз на тіло — глянула зі страхом і з цікавістю. — Що ти тепер шукаєш?

— Скелю, — коротко відказав Сміт.

Голос у нього був крижаний, і хоча Мері розуміла, що це не через неї, бажання ставити ще запитання в неї зникло.

Сміт розчистив сніг на три фути довкола місця, де доти лежало Герродове тіло. Методично й повільно він оглянув землю, потім підвівся на ноги, взяв Мері за руку й рушив геть. Та через кілька кроків зупинивсь, повернувся до Геррода й перекинув тіло так, що задубіла рука не показувала в небо.

На півдорозі до урвища він різко сказав:

— Хтось ударив Геррода ззаду по шиї. Я гадав, що це може бути уламок скелі. Але жодного такого уламка на тому місці немає.

— Але ж там поруч — виступ скелі.

— Не можна спершу зламати собі в'язи об виступ скелі, потім підвестися й стрибнути в сніговий замет. Навіть якби він скотився в замет з виступу, то голова все одно нізащо б не опинилася за сім футів від виступу. Удар завдано якимсь важким металевим предметом — прикладом або руків'ям ножа. Шкіру здерто, але синця немає, бо одразу ж після цього зламано шию. Коли він знепритомнів. Щоб ми подумали, ніби стався нещасливий випадок. Напевно, це трапилося на скельному виступі, бо на снігу біля трупа не залишилося слідів боротьби. Геррод у ту хвилину був на ногах. Удар по шиї, голову заламано назад, а потім він сам упав або його зіпхнули з виступу. Чудова річ — скеля, — похмуро закінчив Сміт, — на ній не залишається слідів.

Мері зупинилася й подивилась на нього:

— Ти розумієш, що кажеш? — Але, вздрівши його нібито простодушний і здивований погляд, швидко додала: — Ну, я мала на увазі ускладнення, які з цього випливають. Звичайно, звичайно ж, ти знаєш, що кажеш… Ох, Джонс, я так боюся… Навіть за ті кілька місяців з тобою в Італії, ну, ти ж знаєш, нічого такого не траплялося… — Вона замовкла, потім спитала: — А чи не може… чи не може тут бути іншого пояснення?

— На кшталт того, що він сам себе вдарив по потилиці або що його забила снігова людина?

Вона звела на нього очі — дуже великі навіть тепер, під вилогою.

— Мені не до жартів, Джонс. Я справді злякалася.

— Я теж.

— Я тобі не вірю.

— Ну, якщо й не злякався, то зробити це тепер саме пора.

Сміт припинив спуск, коли до підніжжя скелі залишалося, за його підрахунком, футів сорок. Він двічі обмотав линву довкола лівої ноги, притиснув її правою, перекинув через ліву руку, з правої руки зубами стяг рукавицю, сягнув рукою за пазуху й дістав свого «люгера». Потім відпустив линву й почав поволі опускатися, регулюючи швидкість лівою рукою в рукавиці. Цілком резонно було сподіватися, що той, хто намагався стягнути линву зі скелі, може чекати внизу, щоб довершити свою справу.

Але делегація його не зустрічала — принаймні там, куди він спустився. Сміт швидко обвів довкола променем ліхтарика. Нікого й нічого, а сліди, які могли залишитися поблизу, уже давно занесено снігом. З пістолетом в одній руці й ліхтариком у другій Сміт пройшов ярдів тридцять уздовж скелі, потім виписав півколо і знову повернувсь до скелі. Той, хто тягнув за линву, добре подбав про своє інкогніто. Сміт повернувся до линви й смикнув за неї. За дві хвилини спустився рюкзак Мері, а ще за кілька — й сама вона. Щойно дівчина вивільнила ноги з петель, Сміт розв'язав вузол, узявся за один кінець линви, стягнув її зі скелі й згорнув кільцями. Руки його так змерзли, що ця операція забрала в нього майже п'ятнадцять хвилин. З линвою на одному плечі й рюкзаком на другому, Сміт привів Мері до великої розколини в скелі.

— Не напинай намету, — сказав він. — Розгорни його, поклади з одного боку спальний мішок, залізь усередину, а другим краєм намету накрийся. За півгодини тебе замете снігом. Він захистить не тільки від морозу, а й від випадкових нічних сновид. Я прийду до тебе вранці, перш ніж ми вирушимо вниз.

Він ступив кілька кроків убік, зупинився й обернувсь. Мері все ще стояла там, де він її залишив, і дивилася на нього. Наче й рук вона не опустила, і на обличчі в неї не було якогось особливого виразу, та вигляд дівчина мала беззахисний, самотній і покинутий. Сміт постояв, потім вернувся до неї, розгорнув намет, спальний мішок, зачекав, поки вона залізе всередину, застебнув спальний мішок і накрив її другим краєм намету до самого підборіддя. Мері усміхнулася до нього. Сміт звів вилогу спального мішка, потім накрив дівчину краєм намету всю й, не сказавши жодного слова, пішов геть.

Знайти їхній намет було неважко: там світився вогник. Сміт обтрусив з одягу сніг і ввійшов. Крістіансен, Томас та Каррачола лежали в спальних мішках і спали чи вдавали, ніби сплять. Торренс-Сміт перебирав пластикову вибухівку, детонатори й гранати, а Шаффер читав німецьку книжку у м'якій обкладинці, курив сигарету — також німецьку — й старанно охороняв рацію. Відклавши книжку, він глянув на Сміта.

— Все гаразд?

— Гаразд. — Сміт дістав із куртки шифрувального записника. — Вибачайте, що так довго, але я вже думав, що ніколи його не знайду. Там геть усе снігом засипало.

— Ми тут вирішили чергувати по півгодини кожен, — сказав Шаффер. — А через три години — світанок.

Сміт усміхнувся.

— Кого ж ви у цих місцях остерігаєтесь?

— Несподіваного візиту снігової людини.

Усмішка зникла з обличчя Сміта так само швидко, як і з'явилася. Він розгорнув Герродового записника й десять хвилин вивчав паролі, частоти й складав шифрограму. Перш ніж він закінчив, Шаффер заліз до спального мішка, залишивши вартувати Торренс-Сміта. Сміт згорнув аркуша з шифрограмою, сховав його до кишені, підвівся і взяв рацію та гумового килимка, щоб захистити її від снігу.

— Піду трохи прогуляюся, — сказав він Торренс-Смітові. — Серед дерев прийом паскудний. Крім того, не хочеться нікого будити. Скоро повернуся.

За дві сотні ярдів від намету Сміт, спершу двічі спинившись і двічі змінивши напрямок, опустився навколішки й затулився спиною від снігу. Витягнувши довгу телескопічну антену, він увімкнув рацію. Чотири рази клацнув Сміт ключем, а на п'ятий уже одержав результат: очевидно, хтось давно и нетерпляче чекав на нього.

— Це Денні Бой, — пролунав далекий голос. Сигнал був слабкий, але досить виразний. — Денні Бой відповідає вам. Прийом.

Сміт заговорив у мікрофон:

— Це Бродсворд. Чи можу я поговорити з татусем Макрі або матусею Макрі? Прийом.

— На жаль, ні. Вони відсутні. Прийом.

— Шифр, — сказав Сміт. — Прийом.

— Готові.

Сміт дістав із кишені аркушик із шифрограмою й присвітив собі ліхтариком. Це були лише два рядки незрозумілих цифр, після яких ішло відкритим текстом їхнє пояснення: «ПОСАДКА ВДАЛА. ГЕРРОД МЕРТВИЙ. ПОГОДА НЕПОГАНА. ЧЕКАЙТЕ СЕАНСУ ВОСЬМІЙ ГРІНВІЧЕМ».

Сміт прочитав у мікрофон тільки цифри й закінчив так:

— Передайте це татові Макрі не пізніше сьомої. Обов'язково.

Коли Сміт увійшов до намету, Торренс-Сміт зиркнув на нього й промовив:

— Уже повернулися? — В голосі його чувся подив. — Удалося?

— Жодної надії, — невдоволено сказав Сміт. — Надто високі ці бісові гори довкола.

— А ви недовго й пробували, правда?

— Дві з половиною хвилини. — Тепер була Смітова черга вдавати подив. — Хіба ви не знаєте, що виходити в ефір надовше правила безпеки не дозволяють?

— Ви гадаєте, тут поблизу є пеленгатори?

— О ні, що ви! — Голос у Сміта був сповнений сарказму. — Які ж можуть бути радіопеленгатори в замку «Шлосс Адлер», правда?

— Атож, звичайно. — Торренс-Сміт стомлено усміхнувся. — Здається, хтось казав, що це південна штаб-квартира гестапо. Пробачте, майоре. Річ, мабуть, не в тому, що я старію, хоча й це правда. Просто від морозу й безсоння думки так повільно рухаються в моїх звивинах, що часом майже завмирають.

Сміт скинув черевики й маскувальну куртку, заліз у спальний мішок і поставив ближче до себе рацію:

— А тепер час і вам поспати. Мені не потрібен мінер, якщо він не може відрізнити детонатора від дверної клямки. Лягайте й спіть. Я повартую.

— Але ж ми домовлялися…

— Ну от, сперечаєтеся з начальством… — позіхнув Сміт. — Недотримання субординації на кожному кроці. — Потім усміхнувся й додав: — Спіть, Сміті, я цілком бадьорий і цієї ночі однаково не засну.

Одна відверта брехня, подумав він, одна безперечна правда. Він зовсім не був бадьорий — навпаки, геть виснажений і міг би, трохи розслабившись, одразу поринути в сон. Однак те, що він не засне, не підлягало сумніву: ніяка сила на землі не примусила б його цієї ночі заснути. Та про це Торренс-Смітові краще не казати.

3

Небо вже сіріло, коли Сміт і його люди згортали табір. Намет та спальні мішки було спаковано, а куховарське начиння — після досить скромного сніданку, який важко було й сніданком назвати, — покладено знов до рюкзаків. Ніхто не розмовляв — цей світанок був не для розмов. Усі, зауважив подумки Сміт, мали вигляд стомленіший і змученіший, аніж три години тому; який же вигляд був у нього самого, коли він не спав і хвилини? Добре, що їм хоч не поклали в рюкзаки люстерок, подумав Сміт і глянув на годинника.

— Через десять хвилин вирушаємо, — оголосив він. — У нас досить часу, щоб до сходу сонця дістатися туди, де починаються дерева. Якщо більше не трапиться урвищ, певна річ. Я повернуся за хвилину. Видимість поліпшилася, тому не завадить оглянути місцевість. Можливо, пощастить знайти кращий шлях для спуску.

— А якщо не пощастить? — похмуро запитав Каррачола.

— У нас є тисяча футів нейлонової линви, — лаконічно відказав Сміт.

Він натягнув маскувальну куртку й рушив уздовж схилу. Та щойно табір зник з очей, Сміт змінив напрямок і кинувся бігти.

З-під присипаного снігом брезенту з'явилося одне око, тільки-но Мері Еллісон почула кроки на снігу й перші трохи фальшиві ноти «Лорелеї». Дівчина розстебнула блискавку на спальному мішку й сіла. Сміт зупинився поруч.

— Не так швидко! — запротестувала вона.

— Саме так, швидко! Вставай, хутчіш!

— Я не заснула й на мить!

— Я теж. Цілу ніч стеріг цю кляту рацію та пильнував, щоб жоден сновида не рушив у твій бік.

— Ти не спав?! Ти зробив це заради мене?

— Я не спав. Ми вирушаємо за п'ять хвилин. Покинь свого намета й спального мішка тут, вони тобі більше не знадобляться. Візьми трохи їжі, пити й більш нічого. І ради Бога, не тримайся надто близько до нас. — Сміт глянув на годинника. — Ми зупинимось о сьомій. Перевір свого годинника. Рівно о сьомій. Головне — не наткнися на нас!

— За кого ти мене маєш! — образилася Мері, та Сміт уже не міг відповісти — він подався геть.

Аж на тисячу метрів нижче по схилу Вайсшпітце дерева стали схожими на дерева — стрункі смереки на шістдесят-сімдесят футів здіймались у небеса. У чисті небеса, бо сніг тим часом перестав іти. Наставав світанок.

Схил був досить пологий. Сміт та п'ятеро його людей, витягнувшись ланцюжком, спотикалися й досить часто падали. Позаду раз у раз чулося бурчання й лайка, однак серйозних нарікань не було: небезпеки не видно, погода чудова, а пасмо смерек цілком ховало їх від імовірного ворога.

За дві сотні ярдів позаду по слідах, залишених чоловіками, обережно посувалася Мері Еллісон. Послизалася й падала вона досить рідко, бо важкого вантажу на спині не мала. Страху, що її помітять чи вона опиниться надто близько до них, дівчина також не відчувала, адже в чистому, морозяному гірському повітрі звук долинає надзвичайно чітко, тому по голосах нижче на схилі Мері могла з достатньою точністю визначити відстань до групи. Уже вкотре вона позирнула на годинника: була за двадцять сьома.

Через деякий час, також далеко не вперше, поглянув на годинника й Сміт. Була рівно сьома. Ранкові сутінки давно розтанули, ясне денне світло пробивалося крізь смерекове гілля. Сміт зупинився, підніс руку й став чекати, доки підійде решта його людей.

— Ми вже, певно, пройшли половину шляху вниз. — Він зняв зі спини важкого рюкзака і обережно поставив його на сніг. — Гадаю, пора вже як слід роздивитися довкола.

Вони склали докупи вантаж і рушили ліворуч. За хвилину дерева стали рідшати, тому Сміт подав знак, усі полягали на сніг і останні кілька ярдів узлісся подолали по-пластунському. Сміт мав підзорну трубу, Крістіансен та Томас — біноклі. Цейсівські біноклі, бо адмірал Ролланд любив, щоб усе було надійне. За останніми деревами великий сніговий замет затуляв їм поле зору. На ліктях та навколішки, сховані з ніг до голів маскувальними костюмами, вони подолали останні фути.

Краєвид, що відкрився внизу, мав справді казковий вигляд — неймовірно прекрасна картинка з неймовірно прекрасної казки, з тридесятого царства чудесних снів, царства найдивовижнішого й найшляхетнішого з усіх, які знали люди від часу, коли брат уперше підняв руку на брата.

«Царство, якого не буває», — подумав Сміт. Але ось воно, це золоте царство, якого не буває, — домівка найжахливішої організації на світі — німецького гестапо.

Долина мала форму глибокої миски, відкритої на північний бік, з похилими горбами на схід і захід та величезною масою гори Вайсшпітце з півдня.

Картина фантастичної краси. Друга за висотою гора в Німеччині — дев'ять тисяч сімсот десять футів, — Вайсшпітце лиховісно вивищувалася над долиною. Ранкове сонце сяяло на її сніговій шапці, круті лінії схилів чітко вимальовувалися на тлі чистої блакиті неба. Вгорі, недалеко від конічної вершини, виднілася низка чорних скель — десь там були урвища, з яких Сміт та його люди спустилися цієї ночі, а нижче — широка стіна, якою закінчувалося плато, де вони ночували. Навпроти місця, де вони тепер лежали, майже на такій самій висоті був сам «Шлосс Адлер» — Орлиний замок. Назва йому пасувала: неприступна фортеця, кам'яне гніздо між небом і землею.

Трохи нижче від того місця, де схили Вайсшпітце, полого спускаючись на північ, починали переходити в долину, несподівано виростала на дві сотні футів угору геологічна дивовижа, звана в науці вулканічним корком. Саме на ньому й збудували «Шлосс Адлер». Північний, східний та західний боки цього вулканічного корка являли собою рівні, по суті, прямовисні кам'яні стіни, які ніби переходили в мури самого замку, так що важко було сказати, де кінчається скеля, а де починається мур. З південного боку вузенький перешийок з крутими схилами з'єднував цю скелю з такими самими крутими схилами Вайсшпітце.

Сам замок також був наче зі сну — але зі сну про середньовіччя. Сміт знав, що цей сон був не менш ілюзорний, аніж той «золотий вік», коли зводили замок. Адже сталося це зовсім не за середньовіччя, а в середині минулого століття — за наказом одного не зовсім нормального баварського короля, серед численних психічних патологій якого манія величі посідала не останнє місце. А втім, божевільний чи ні, а той король мав, на відміну від своїх значно нормальніших родичів (і на їхню заздрість), бездоганний смак. З ненормальними це часом трапляється. Замок додавав досконалості долині, а долина — замкові, і будь-яке інше їхнє поєднання тільки псувало б увесь ефект.

«Шлосс Адлер» був побудований у формі чотирикутника, порожнього всередині. Він мав вежі та бастіони. Найімпозантніший вигляд мали дві круглі вежі — східна трохи вища від західної — на рогах північного боку замку, від долини. Дві менші, хоча теж гарні, вежі вивищувалися з південного боку, звернуті до Вайсшпітце. Місце, де тепер лежав Сміт, було трохи вище від мурів замку, тож він міг бачити середину подвір'я, доступ до якого закривала важка залізна брама з південного боку. Сонце ще не піднялося досить високо для того, щоб освітити своїм промінням сам замок, проте його білі мури сяяли, наче мармурові.

За крутою північною стіною схил поволі спускався в долину, до Синього озера — справжньої перлини, обрамленої соснами, з яскраво-синім водяним дзеркалом. Разом із зеленню дерев, білим сніговим блиском та ясною блакиттю неба все це створювало картину невимовної краси, від якої перехоплювало подих. «Неймовірно прекрасно! — подумав Сміт. — Добра кольорова копія цієї картинки навіть викликала б у снобів гримасу невдоволення».

Звідти, де вони тепер лежали, було видно, що пасмо сосон тяглося від них майже до самого озера. Отож дістатися туди непоміченими буде неважко. Майже таке саме пасмо дерев спускалося з протилежного, східного схилу. Звиваючись, обидва пасма піднімалися схилами Вайсшпітце і там з'єднувалися.

На березі озера лежало невеличке село. Складалося воно, власне, з єдиної вулиці — ярдів з двісті завдовшки, — залізничної станції, двох неодмінних церковок на неодмінних пагорбках та кільканадцяти хатин, розсипаних на схилах. Від східного краю села відходила дорога, що, покрутившись схилом, приводила до перешийка з південного боку замку й зникала за залізною брамою. А втім, тепер дорога лежала під сніговими заметами, тому єдиним шляхом, яким можна було дістатися до замку, залишався, певно, «люфтзайльбан», тобто повітряна канатна дорога. Два троси, підтримувані трьома високими пілонами, тяглися від краю села до замку. Ось і тепер вагончик саме долав останній відтинок шляху до замку. На відстані приблизно сотні футів від сяючих мурів замку вагончик, здавалося, рухався вертикально.

На березі Синього озера, десь за милю від села, видно було чимало будівель, поставлених правильними рядами, — вони дуже нагадували військовий табір.

— Чорт забирай! — Шафферові довелося зробити неабияке зусилля, щоб відвести погляд від краєвиду, і Сміт побачив у його очах захват. — Невже все це — справжнє, босе?

Запитання було риторичне. Шаффер просто вдало висловив загальне відчуття, і якби хтось захотів щось додати до його слів, то це прозвучало б уже як банальність. Залігши в снігу, вони мовчки спостерігали, як вагончик повільно долає останні ути свого шляху до замку. Здавалося, йому не пощастить цього зробити, і Сміт майже фізично відчував, як усі п'ятеро його людей подумки підштовхують вагончика. Однак невдовзі він таки подолав свій шлях і зник під дахом станції, вбудованої в західний мур замку. Напруга спала, Шаффер прокашлявся.

— Босе, — сказав він байдуже, — як на мене, то в усьому цьому є дві дрібнички, котрі, так би мовити, викликають певне занепокоєння. По-перше, якщо немає кращої версії, то я б припустив, що оті будівлі біля озерця — військові казарми.

— Кращої версії немає. Це таки казарми — там, біля озерця, І, я сказав би, не звичайні казарми, а тренувальний табір єгерських батальйонів корпусу альпійських стрільців.

— О Господи! Альпійські стрільці?! Якби я про це знав, то ніколи б сюди не полетів! Альпійські стрільці! Чому ж ніхто не попередив любого синочка матусі Шаффер?

— А мені здавалося, що ти про це знаєш, — м'яко відказав Сміт. — Чому ж тоді, на твою думку, ми вбрані не в мундири німецьких моряків або медсестер?

Шаффер розстебнув на собі маскувальну куртку, хвилину вивчав свою уніформу стрільця, потім застебнувся і обережно сказав:

— Ви хочете сказати, що нам доведеться замішатись у німецьке військо? — А побачивши, як Сміт ствердно кивнув, широко розплющив здивовані очі й промовив: — Але ж… Але ж вони зрозуміють, що ми — чужі!

— Тренувальні підрозділи постійно змінюються, — просто відказав Сміт. — Що таке шість незнайомих облич серед шестисот незнайомих облич?

— Це жахливо, — похмуро сказав Шаффер.

— Жахливіше, ніж коні? — усміхнувся Сміт. — Зрештою, альпійські стрільці не хвицаються й не скидають із сідла.

— У коней немає автоматів, — сумно відказав Шаффер.

— А друга твоя дрібничка?

— Друга дрібничка стосується самого замку. Чи не здається вам, що ми забули прихопити вертольота? Як ми туди дістанемося?

— Непогане запитання, — похвалив Сміт. — Треба буде про це подумати. Але я ось що хочу сказати. Коли полковник Вайат-Тернер зумів пробратися до головного командування вермахту і, що ще важче, вибратися звідти живим, то наша проблема — це все одно що з'їсти пундика з чаєм.

— Що-що він зробив? — перепитав Шаффер.

— А хіба ви не знаєте?

— А чому я маю знати? — розсердився Шаффер. — До вчорашнього дня я з тим чоловіком не зустрічався.

— З сорокового по сорок третій рік він жив у Німеччині, служив у війську. Закінчив у головному командуванні, в Берліні. Каже, що добре знайомий з Гітлером.

— Чорт забирай! — Шаффер хвилю помовчав, потім зробив висновок: — Цей хлопець, мабуть, навіжений.

— Можливо. Але якщо він зумів, то зуміємо й ми. Подумаємо, як це краще зробити. Ходімо назад, до дерев.

Вони обережно поповзли назад, залишивши на спостережному посту Крістіансена з підзорною трубою. Після того як вони розбили табір, зварили й випили трохи кави, Сміт оголосив про свій намір ще раз спробувати вийти на радіозв'язок із Лондоном.

Він розпакував рацію й сів на рюкзак за кілька футів від групи. Вимикач, який приводив у дію блок передачі, містився з лівого боку рації, якого не було видно чотирьом людям у таборі. Сміт рішуче увімкнув правою рукою живлення, одночасно перевівши лівою рукою режим передачі з «ввімкнено» на «вимкнено». Якийсь час він наполегливо крутив ручки, роблячи паузи та прислухаючись, чи щось чути. Зрештою він облишив рацію й випростався, розчаровано хитаючи головою.

— Серед цих дерев ви нічого не почуєте, — зауважив Торренс-Сміт.

— Можливо, саме в цьому й річ, — погодився Сміт. — Спробую на іншому узліссі. Може, там поталанить.

Почепивши рацію на плече, він вирушив по глибокому снігу навпростець до протилежного краю лісового пасма. Вирішивши, що з табору його, мабуть, уже не бачать, Сміт швидко оглянувся. З табору його не видно було. Різко повернувши вбік, він кинувся схилом угору, доки перетнув сліди, залишені ними, коли вони йшли сюди. Простуючи по слідах, він насвистував «Лорелею», але тихенько, бо в морозяному повітрі чути далеко й добре. Коли з-за поваленого дерева з'явилася Мері, він зупинився.

— Привіт, любий, — сказала вона коротко.

— Постараймося обходитись без «любих», — різко відповів Сміт. — Зараз восьма. Таточко Макрі чекає. І не говори надто голосно.

Сівши на повалену сосну, він увімкнув рацію й майже відразу вийшов на зв'язок. Сигнали з Лондона були такі самі слабкі, але чистіші, ніж вранці.

— Тато Макрі чекає, — почулося з рації. — Хвилинку. Хвилинку. Невдовзі замість операторового голосу пролунав знайомий голос адмірала Ролланда:

— Ваше розташування, будь ласка, Бродсворде.

Сміт поглянув на клаптик паперу, на якому повідомлення було написане і шифром, і відкритим текстом: «ЛІС ЗАХІД ВІД ЗАМКУ. СПУСКАЄМОСЯ ДО В. Г. УВЕЧЕРІ». У мікрофон Сміт прочитав тільки числа шифровки.

Настала пауза — Ролланд, очевидно, чекав, поки йому розшифрують повідомлення. Потім знову пролунав його голос.

— Зрозуміло. Продовжую. Геррод загинув випадково?

— Ні. Прийом.

— Від рук противника? Прийом.

— Ні. Який прогноз погоди? Прийом.

— Несприятливий. Вітер, з переходом на сильний. Сніг. Прийом.

Сміт позирнув на чисте блакитне небо над головою й подумав, що Ролланд переплутав аркуші з прогнозами. Тоді відповів:

— Коли знову вийду на зв'язок, не знаю. Ви можете чергувати на прийомі? Прийом.

— Залишаюсь у штабі до завершення операції. Бажаю успіху. До побачення.

Сміт вимкнув рацію й задумливо сказав до Мері:

— Я не надаю великого значення тонові, яким він сказав оте «До побачення».

В залі зв'язку військово-морського відомства на Вайтхоллі адмірал Ролланд та полковник Вайат-Тернер, стоячи обабіч радіооператора, похмуро перезирнулися.

— Отже, бідолаху вбили, — промовив Вайат-Тернер.

— Висока ціна за те, щоб переконатися, що ми не помилялися, — невесело відповів Ролланд. — Бідолаха, кажете. У ту хвилину, коли ми доручили Герродові рацію, ми підписали йому смертний вирок. Тепер я думаю: хто ж буде наступний? Сам Сміт?

— Ні, не Сміт, — рішуче похитав головою Вайат-Тернер. — У деяких людей є шосте чуття. А Сміт має сьоме, восьме, дев'яте, та ще й вбудований радар на випадок небезпеки. Сміт уміє вийти з будь-якого становища. Йому пальця до рота не клади. Це найкращий розвідник у Європі. Якщо не рахувати вас, мабуть. Та не забувайте, полковнику, що бувають ситуації, яких не можете собі уявити навіть ви.

— О так! — полковник глянув у вічі Ролландові. — Як ви оцінюєте його шанси, сер?

— Шанси? — Ролланд дивився відсутнім поглядомкудись у далечінь. — Про які шанси ви говорите? Він не має жодних.

Майже така сама думка промайнула в цю хвилину і в Сміта, який закурив сигарету й поглянув на дівчину поруч, дбаючи лише про те, щоб такі думки не відбивалися на його обличчі. Аж побачивши вперше замок, він до кінця збагнув, що виконати їхнє завдання неможливо. Якби він заздалегідь знав, який вигляд усе має насправді, то, мабуть, не прилетів би сюди. А втім, у глибині свідомості він розумів, хоча й не признавався собі в цьому, що прилітати не слід було в кожному разі. Однак тепер він тут, і треба щось робити.

Сміт обернувся до Мері:

— Ти вже бачила цей замок?

— Фантастичне місце! Але як же ми визволимо звідти генерала Карнебі?

— Дуже просто. Цієї ночі ми вирушимо туди, ввійдемо до замку й заберемо його з собою.

Мері, недовірливо дивлячись на нього, чекала, певно, якихось пояснень. Їх не було. Нарешті вона сказала:

— І це все?

— Все.

— Просто, як усе геніальне. Мабуть, ти згаяв чимало часу, обмірковуючи цей план. — А що Сміт не відповідав, то вона саркастично повела далі: — Передусім, ясна річ, не буде труднощів із тим, щоб увійти до замку. Ти просто підійдеш до головної брами й постукаєш.

— Більш-менш слушно. Тоді двері — чи, може, вікно — відчиниться, я усміхнуся тобі, подякую й увійду.

— Як це?

— Усміхнуся й подякую тобі. Адже навіть під час війни не треба забувати про ввічливість.

— Прошу тебе! — У її голосі вчувався розпач. — Якщо ти не хочеш говорити серйозно…

— Саме ти відчиниш мені двері, — спокійно пояснив Сміт.

— У тебе із здоров'ям усе гаразд?

— Тепер у Німеччині скрізь труднощі з обслугою. «Шлосс Адлер» — не виняток. А ти — саме та дівчина, яка їм потрібна. Молода, інтелігентна, вродлива, вмієш куховарити, прибирати, пришивати ґудзики полковникові Крамеру…

— Хто такий цей Крамер? — її голос свідчив про розгубленість не менше, ніж вираз обличчя.

— Заступник начальника німецької таємної поліції.

Мері впевнено проказала:

— Ти, як видно, збожеволів.

— Якби це було не так, я б не взявся за таке завдання. — Він позирнув на годинник. — Мене не було в таборі надто довго, тому, боюся, вже виникли підозри… Ми вирушаємо о п'ятій. Рівно о п'ятій. Там, унизу, в селі, на східному боці головної вулиці є заїзд під назвою «Цум вільден гірш» — тобто «У дикого оленя». Запам'ятай: «Цум вільден гірш». Я не хочу, щоб ти потрапила не туди, куди треба. За будинком там є халупка, в ній зберігають пиво. Звичайно вона замкнена, але сьогодні ввечері у дверях стримітиме ключ. Я там чекатиму тебе рівно о восьмій.

Він повернувся, щоб іти, але дівчина схопила його за рукав.

— Звідки ти про все знаєш? — запитала вона з тривогою. — Про заїзд, про халупу, про ключ і про полковника Крамера?

— Ох-ох-ох! — Сміт несхвально похитав головою й приклав пальця до вуст. — Підручник для шпигунів, золоте правило номер один…

Дівчина відступила на крок і опустила погляд.

— Тобто ніколи не кажи нікому нічого такого, чого не повинен казати. — Вона зробила паузу й глянула на нього. — Навіть мені?

— Особливо тобі, золотце. — Він легенько поплескав її по щоці. — Не спізнися!

Сміт рушив схилом униз, а дівчина стояла й мовчки дивилася йому вслід.

Лейтенант Шаффер лежав долілиць, напівпохований у глибокому снігу за сосновою колодою й дивився у підзорну трубу. Зачувши, як позаду рипнув сніг, він різко обернувся й побачив Сміта, що навкарачки наближався до нього.

— Чи не могли ви принаймні постукати? — сердито запитав Шаффер.

— Пробачте. Хлопці повідомили, що ви хотіли мені щось показати.

— Еге ж. — Шаффер передав йому трубу. — Погляньте он туди. Думаю, це вас зацікавить.

Сміт узяв підзорну трубу й почав наводити на різкість.

— Трохи нижче, — сказав Шаффер. — На підніжжя скелі.

Сміт повів трубою від мурів замку вниз, туди, де крута скеля переходила в пологий, вкритий снігом схил. Водячи трубою вздовж схилу, він помітив двох солдатів з автоматами, а поруч із ними — чотирьох собак без поводків.

— Еге ж, — порозуміло пробурмотів Сміт, — я вже бачу те, що ви мали на увазі.

— Це доберман-пінчери, босе.

— Що ж, пси не іграшкові, це факт, — погодився Сміт. Він повів трубою трохи вище й затримав погляд. — А ще — прожектори, — додав м'яко. — Потім знову став опускати трубу повз солдатів та собак, поки побачив високу дротяну загорожу, що, очевидно, оперізувала весь вулканічний корок. — Та ще й добряча загорожа…

— Дротяні загорожі, — спокійно зауважив Шаффер, — існують для того, щоб їх різали або якось долали.

— Спробуйте перерізати цей дріт, чоловіче, і за кілька секунд ви будете підсмажені. Стандартне технічне рішення: напруга дві тисячі триста вольт, однофазний струм, як на всіх електричних стільцях.

Шаффер похитав головою.

— Це ж треба! Як далеко заходять деякі люди, захищаючи хатнє вогнище…

— Загорожа, струм і добермани, — промовив Сміт. — Не думаю, що така комбінація зупинить нас, чи не так, лейтенанте?

— Звичайно, ні! Зупинити нас? Звичайно, ні! — Шаффер помовчав кілька секунд, потім не витримав: — То що, на Бога, ви пропонуєте?

— Ми розв'яжемо цю проблему, коли настане час, — безтурботно відказав Сміт.

— Себто ви розв'яжете, — зауважив Шаффер. — Чи не здається вам, що ми граємо на межі фолу?

— Це тому, що я надто молодий, аби вмирати.

Після паузи Шаффер вигукнув:

— Але чому я? Чому для цього завдання обрали саме мене? Адже ця країна — не моя спеціальність!

— А Бог їх знає, — щиро сказав Сміт. — Коли вже на те пішло, то чому й я?

Шаффер саме дивився на нього довгим недовірливим поглядом, коли раптом завмер і рвучко підвів голову на звук, що долинав згори, — то напевне був шум вертолітних гвинтів. Обоє відразу це зрозуміли. Шум наростав з півночі, з боку Синього озера й рухався просто на них. Вертоліт був великий, військовий, а свастику на ньому можна було розгледіти навіть на такій відстані. Шаффер почав був відповзати назад, під дерева.

— На вихід, Шаффере! — квапливо промовив він. — Пси вже полюють на нас.

— Не думаю, — відказав Сміт. — Сидіть на місці, тільки накиньте на голову вилогу.

Вони швидко понакидали на голови вилоги маскувальних курток, так що побачити можна було лише очі та Смітову підзорну трубу, напівпритрушену снігом. За якихось тридцять ярдів з будь-якого боку, зокрема й згори, помітити їх було неможливо. Вертоліт летів над долиною просто до того місця, де в снігу лежало двоє чоловіків. Коли він був уже за кілька сотень ярдів, Сміт відчув тривогу, подумавши, чи не сталося помилки, внаслідок якої ворог дізнався про них. Німці могли почути «ланкастера», хоч би з якими приглушеними двигунами він летів. І чому б тоді якійсь підозріливій і розумній голові (а таких у «Шлосс Адлері», певно, не бракувало) не знайти правильну відповідь на запитання: а чому це ворожий бомбардувальник заблукав у ці місця? Можливо, альпійські стрільці вже навіть почали прочісувати соснові ліси на схилах гори… А він, Сміт, навіть не виставив варти!

Вертоліт уже майже завис над їхніми головами, а тоді раптово ковзнув ліворуч, просто до замку, на хвилю застиг над подвір'ям і почав опускатися. Сміт потер лоба й схопив підзорну трубу.

Вертоліт приземлився. Завмерли гвинти, з дверцят виткнулася драбинка, і на подвір'я виліз чоловік. Судячи з мундира, це був військовий дуже високого рангу. А втім, за мить Сміт переконався, що то справді дуже високопоставлений військовий. Обличчя в Сміта видовжилося, він передав трубу Шафферові й сказав:

— А придивіться-но пильніше.

Шаффер провів військового пильним поглядом, аж поки той сховався у дверях замку.

— Ваш приятель, босе?

— Я знаю його. Це фельдмаршал Юліус Роземайєр. Начальник штабу вермахту.

— Перший фельдмаршал у моєму житті, а я без гвинтівки з оптичним прицілом! — з жалем промовив Шаффер. — Що ж йому тут потрібно?

— Те саме, що й нам, — коротко відповів Сміт.

— Генерал Карнебі?

— Якщо ви схочете поставити головному координаторові союзницьких військ кілька запитань щодо другого фронту, то не пошлете ж з цією метою якогось фельдфебеля?

— А вам не здається, що їм простіше було б забрати генерала до себе?

— Це неможливо. Гестапо ніколи не віддає своїх в'язнів. У цій країні вермахт слухається вказівок гестапо.

— А то?..

— От вам і «а то». Йдіть у табір, а то вам не залишиться кави. Через годину пришлете когось сюди змінити мене.

Як виявилося, прогноз погоди, що його продиктував адмірал, був цілком правильний. Минала година за годиною, а погода дедалі псувалася. Пополудні сонце сховалось, і зі сходу повіяв різкий вітер. Потім із потемнілого неба почав падати сніг — спершу ріденький, а далі все густіший. Тим часом вітер усе дужчав, аж поки став просто-таки крижаним. «Здається, ніч буде погана», — подумав Сміт. Але погана ніч, коли майже нічого не видно й ніхто не витикає носа на вулицю, — це саме те, що їм потрібно. Куди важче було б проникнути до замку в м'якому світлі від повного місяця. Сміт глянув на годинник.

— Пора вирушати. — Він звівся на занімілі ноги й заходився махати руками, розганяючи кров у жилах. — Покличте Томаса.

Рюкзаки та мішки з вантажем спакували й узяли на плечі; з'явився й Томас із підзорною трубою — він був на варті. Настрій він мав далеко не життєрадісний, і справа була не лише в тому, що останню годину йому довелося просидіти на крижаному вітрі зі снігом.

— Чи та бісова рація таки запрацювала? — спитав він у Сміта.

— Безнадійно. Шість разів пробував, і все марно. А що?

— А от що, — сердито провадив Томас. — Дуже шкода, що ми не можемо переконати адмірала послати сюди парашутистів. Закинути сюди десант, і все буде гаразд.

— Що ж, ідея чудова, — відказав Сміт таким самим тоном. — Ті, хто прибуде, думатимуть, що ми — з тутешніх, а тутешні — що ми з тих, хто прибув. Дуже зручно для нас.

Томас замислено подивився на Сміта.

— Атож, дуже зручно. — Хвилю він помовчав, потім запитав: — А як ви ставитеся до того, щоб трішки розслабитись?

— Що ви маєте на увазі?

— Та ну, майоре, — грубо втрутився Каррачола, — ви ж прекрасно розумієте, що він має на увазі. Наші життя. Навіщо нам спускатись у те бісове село? І як ви збираєтеся визволяти Карнебі? Якщо ми маємо вчинити самогубство, то поясніть навіщо. Ви повинні це зробити.

— Я нікому нічого не винен, — відрубав Сміт. — І я нічого вам не пояснюватиму. Вам усе скажуть, коли настане час.

— А у вас, Сміте, з біса добра витримка, — зауважив Торренс-Сміт.

— Я про це вже чув, — спокійно відповів той.

Сільська залізнична станція була невеличка й мала лише дві колії — кінцева зупинка на тупиковій лінії. Як і на всіх таких станційках, тут панував занепад і пустка — все немовби чекало, коли ж хтось прийде й покладе всьому кінець. Дух самотності панував тут, очевидно, завжди. А цієї ночі, коли довкола не було жодної людини й тільки заметіль несла снігові потоки крізь пасма тьмяного світла, що падало на землю від ліхтарів, моторошне враження місця, забутого всім світом, було цілковите. А втім, Сміта це цілком влаштовувало.

Він провів своїх людей у білих маскувальних костюмах через колію до досить затишної місцини між станційними будівлями. Вони мовчки поминули замкнений книжковий кіоск та квиткову касу, швидко завернули в темряву за рогом і спинилися.

Сміт поставив на землю рацію, зняв рюкзак із плечей, потім стягнув з себе маскувальну куртку та штани й рушив уздовж колії: ощадливі баварці, як видно, вважали, що платформи — це зайва розкіш. Біля дверей поруч із заґратованим віконцем, над яким висіла табличка» «GEPACK ANNAHME»^[1], він зупинився. Поторгав двері — вони були замкнені. Сміт швидко огледівся довкола, пересвідчився, що за ним ніхто не слідкує, нахилився, запхав у замкову щілину пластилінову паличку, потім дістав з кишені зв'язку відмичок і за кілька секунд відімкнув двері. Тихо свиснув, і невдовзі решта групи стояла поруч із ним. Усі один по одному швидко прослизали за двері, скидаючи з плечей рюкзаки. Шаффер, що йшов останній, затримався й глянув на напис над віконцем.

— Боже мій! — сказав він. — Це ж багажне відділення!

— А куди ж нам треба? — резонно зауважив Сміт.

Він пропустив Шаффера всередину, ввійшов услід за ним і замкнув за собою двері. Затуляючи ліхтарика так, що вибивався тільки тоненький промінь світла, Сміт пройшов уздовж багажних полиць у кінець приміщення, де в стіні було невелике підйомне віконце. Рама віконця на вигляд була цілком звичайна, тож Сміт лише мимохідь оглянув її, дбаючи, щоб промінь ліхтарика не впав на шибку і щоб його не помітили знадвору. Потім ступив до вертикальної планки дерев'яної обшивки поруч із віконцем, дістав мисливського ножа, підважив планку й виявив там двожильний дріт, прикріплений до стіни. Відділивши лезом жили одну від одної, він по черзі перерізав їх і поставив планку на місце. Після цього спробував підняти й опустити віконце — воно піддалося легко.

— Цікава штука, — зауважив Шаффер. — Але яка нам від цього користь?

— Часом буває незручно входити в двері. Чи навпаки — виходити.

— Ага, впізнаю змарновані в сумнівних походеньках молоді літа! — сумовито констатував Шаффер. — А як ви здогадалися, що під обшивкою — звукова сигналізація?

— Навіть на невеличких станціях у таких приміщеннях часом зберігають цінні речі, — спокійно пояснив Сміт. — Але їх не так багато, щоб тримати постійного охоронця. Тут обов'язки охоронця, касира, носильника й адміністратора вочевидь виконує одна людина. Тож це сховище завжди замкнене. Але замок на вхідних дверях утрачає сенс, якщо зловмисник може залізти у віконце. Тому на віконці повинні бути грати або сигналізація. Ґрат немає — отже, все ясно.

— Ясно, мабуть, для вас, — кисло промовив Каррачола. — Усі ці ваші вправи з відмичками та сигналізацією… Ви кажете, що служили в шотландських гвардійцях?

— Цілком правильно.

— Своєрідну ж підготовку дають там, у тих шотландських полках. На диво своєрідну…

— Ви, мабуть, хотіли сказати — всебічну? — люб'язно відповів Сміт. — Ходімо, вип'ємо трішки.

— Що ж, ходімо, — похмуро сказав Каррачола. — Але можу закласти один проти десяти, що до наступної нагоди ми навряд чи доживемо.

— Атож, відмовитися від такого доброго пива, як тут, було б ганьбою, — погодився Сміт.

Він зачекав, доки всі вийдуть, потім замкнув двері й рушив услід крізь головний вхід на станцію, над яким виднілася вивіска «BAHNHOF»^[2]. Рюкзаки та маскувальні костюми вони залишили в багажному відділенні. Всі були в єгерській уніформі: Сміт у майорському мундирі, Шаффер — у лейтенантському, решта четверо — в сержантських. Мундири їхні давно вже не мали вигляду неношених, жоден не був підігнаний до фігури, що зауважував іще сержант Геррод. Але на сільській вулиці чи у велелюдній пивниці, та ще й увечері, таке не впадає у вічі. Принаймні Сміт на це сподівався.

Це була звичайна головна вулиця в невеличкому гірському селі. Будинки обабіч — масивні, грубо зроблені — мали такий вигляд, наче вже витримали натиск хтозна-скількох суворих альпійських зим і ще хтозна-скількох витримають. Багато з них нагадували дерев'яні шале з низько навислими карнизами й терасою вздовж усього фасаду. Деякі мали сучасніший вигляд — великі вікна, гарні куті грати. І все-таки переважно це були старі, низькі будівлі з товстих колод.

Вуличних ліхтарів не було, але й жодних ознак маскувального затемнення також. Яскраві прямокутники світла з незашторених вікон лежали на снігу вздовж усієї вулиці. Вдалині, там, де на східному краю села закінчувалася головна вулиця, за завісою снігу в повітрі неначе висіло сузір'я яскравих вогнів. Сміт мимоволі зупинився, дивлячись на ці вогні, і його люди зупинилися також. Вогні у «Шлосс Адлері», Орлиному замку, звідси видавалися дуже далекими й недосяжними, як гірські хребти на Місяці. Чоловіки довго й безмовно дивилися на них, потім перезирнулись і, ніби дійшовши згоди, без жодного слова знову рушили вперед. Сніг під ногами в них рипів, пара з їхніх вуст хмарками піднімалась у морозяне нічне повітря.

Головна вулиця — вона ж і єдина вулиця — була безлюдна, наче вимерла. У таку погоду в цьому не було нічого дивного. Та коли вулиця й була безлюдна, то саме село — зовсім ні: звуки сміху, співів, гомін голосів сповнював нічне повітря, а довгий ряд військових ваговозів уздовж вулиці недвозначно показував, хто там сміявся й співав. У мешканців тренувального центру на Синьому озері було лише одне місце розваг на всю околицю — село, тож у заїздах та пивницях сиділо повно альпійських стрільців — представників чи не найкраще підготовлених військових частин у Європі.

Шаффер невесело сказав:

— Мені чомусь не дуже хочеться пива, босе…

— Дурниці, — бадьоро відповів Сміт. — Ви просто трохи соромитеся незнайомих людей. — Перед дверима заїзду з вивіскою «Три королі» він зупинився. — Здається, це те, що нам треба. Зачекайте хвильку.

Він вийшов сходами на ґанок, відчинив двері й зазирнув усередину. П'ятеро чоловіків позад нього мовчки перезирнулися з однаковим виразом чекання й водночас побоювання на обличчях. Звуки австрійської народної пісні, сповненої туги за щасливими минулими днями, лилися з прочинених дверей. Та вираз облич у людей біля ґанку не змінився: втішатися цією мелодією саме тут і саме тепер їм не випадало.

Сміт похитав головою, зачинив двері й повернувся до своїх.

— Напхом напхано, — пояснив він. — Навіть стати ніде. — І кивнув головою на Другий бік вулиці, де був ще один такий самий заклад під назвою «Дубовий двір» — невеличка будівля, досить похмура й занедбана на вигляд. — Погляньмо, що нам запропонують там.

Але й «Дубовий двір» нічого їм не запропонував. З жалем, але твердо Сміт причинив і ці двері й повернувся до своєї групи.

— Теж натоптано! — оголосив він. — Крім того, це якась занюхана забігайлівка, вона не для офіцерів та сержантів вермахту. Але он те місце має більш обнадійливий вигляд, як ви гадаєте?

З мовчання решти було ясно, що вони не гадають ніяк, а крім того, ця пивниця, хоч і велика, нічим не відрізнялася від тих, які вони вже забракували. Називалася вона «В дикого оленя», і над її дверима висів вирізьблений із дерева олень.

Сміт піднявся сходами і відчинив двері. Несподівано потужна хвиля звуків ударила йому в обличчя, і він аж поморщився. Звичайно, дві попередні пивниці були таки гамірні, але проти цієї вони тепер видавалися спокійними, як церкви. Під акомпанемент кількох верескливих акордеонів лунала «Лілі Марлен» — її щосили горлав, здавалося, цілий полк. Сміт обернувся до своєї групи, кивнув головою і ступив у двері.

На порозі Крістіансен затримав Шаффера за рукав і здивовано запитав:

— Він вирішив, що тут — не натоптано людей?

— Може, там, — припустив Шаффер, — вони вже лежали у кілька шарів.

4

Хоча відвідувачі в цій пивниці і не лежали в кілька шарів, але на стільки їх таки вистачило б. Сміт подумав, що доти йому ніколи не доводилося бачити так багато людей в одній забігайлівці — не менше чотирьохсот. Щоб умістити таку силу-силенну відвідувачів, приміщення мало б бути надзвичайно велике, а таким воно, хоча й досить чимале та ще й старе, на жаль, не було.

Стеля із грубих соснових дощок провисала, стіни прогиналися, а товсті, потемнілі від кіптяви сволоки, здавалося, ось-ось упадуть на голови відвідувачів. Посеред зали стояла величезна чорна груба — така натоплена, що її залізний верх аж почервонів від жару. Від груби дві чорні емальовані труби тяглися під стелею до протилежних кінців зали — примітивна, але дуже дійова форма центрального опалення.

Уздовж трьох стін зали стояли столи з дерев'яними лавами, відгороджені один від одного бар'єрами. Все було зроблено з дуба, потемнілого від часу, кіптяви та багатьох поколінь завсідників. Бар'єри між столами мали спеціальні отвори, в яких стриміли газетні підшивки. Стільниці десятків двох окремих столів, розставлених по залі, були не менш як три дюйми завтовшки, лави — такі самі. Уздовж четвертої стіни тягся масивний дубовий прилавок з кавоваркою в кінці. За прилавком — двері, що, очевидно, вели до кухні. Залу освітлювали старі гасові лампи, попідвішувані під стелею. На стелі над кожною лампою виднілося чорне коло задавненої кіптяви.

Сміт перевів погляд на відвідувачів. Публіка була саме така, яку він сподівався побачити у гірському селі, де стоїть військова частина. В одному кутку зібралося товариство явно місцевих жителів: чоловіки зі спокійними, обвітреними обличчями горян, багато з них — у розшитих шкіряних куртках та тірольських капелюхах. Вони мало розмовляли й поволі попивали пиво — так само, як і гурт відвідувачів в іншому кутку; це були чоловік десять у цивільному, що потроху потягали шнапс із маленьких скляночок. Та дев'яносто відсотків публіки становили солдати — альпійські стрільці. Деякі сиділи, але більшість стояли, хором виспівуючи на все горло «Лілі Марлен» і розмахуючи літровими пивними кухлями. У таку романтично-ностальгійну хвилину їх вочевидь мало турбувало те, що з пива, розхлюпаного на підлогу та на уніформи товаришів, можна було б влаштувати невеличке озеро.

За стойкою застиг господар — круглопикий, схожий на Пантагрюеля здоровань, фунтів так під триста, а довкола нього крутилося кілька дівчат, наповнюючи пивом кухлі й розставляючи їх на підносах. Ще кілька дівчат метушилися в залі, роздаючи повні кухлі й збираючи порожні. Одна з них, що саме підходила до Смітта, привернула його увагу.

І дивно було б, якби не привернула. Дивно було б, якби ця дівчина не привернула до себе уваги всіх чоловіків у залі. Але дива не сталося: вона таки привернула. Вона напевно виграла б з великою перевагою європейський конкурс краси, якби мала трохи інше обличчя — у неї воно було хоча й гарненьке та пухкеньке, але все ж простацьке. А втім, простакуватість її широко усміхненого обличчя з лишком компенсувало інше. На дівчині була веселенького крою шкіряна спідничка й тірольська блузка, тісно зібрана на тоненькій талії. Схильність дівчини носити щільно приталені блузки з короткими рукавами приносила велетові-господарю за стойкою щедрий прибуток. Загальну увагу, що її викликала дівчина серед публіки, виражали не самі лише захоплені погляди: якби не шкіряне вбрання, то вона, подумав Сміт, давно була б уся в синцях. Дівчина підійшла до Сміта, відкинула з обличчя пасмо білявого волосся й трохи задирливо усміхнулася:

— Чим можу прислужитися, пане?

— Темного пива, будь ласка, — ввічливо відказав Сміт. — Шість кухлів.

— Залюбки. — І знову усмішка, але цього разу її супроводжував довгий оцінюючий погляд волошкових очей.

Дівчина повернулася й пішла, якщо її спосіб пересування взагалі можна передати словом «ходити». Шаффер провів її ледь затуманеним поглядом, потім ухопив Сміта за рукав.

— Тепер я знаю, чому покинув Монтану, босе! — У голосі його відчувалася та сама легка затуманеність, що й у погляді. — Зовсім не через коней!

— Думайте про справу, коли ваша ласка, лейтенанте. — Сміт теж подивився вслід дівчині, потім потер долонею лоба й додав поволі: — Кельнерки часто знають більше від поліції про те, що відбувається в їхньому закладі. А в цієї такий вигляд, наче вона знає взагалі більше за всіх… Ну що ж, спробую…

— Спробуєте що?

— Підступити до неї ближче.

— Я перший її помітив, — одверто заявив Шаффер.

— Наступний танець — твій, — пообіцяв Сміт. Вагу його слів підкріплював холодний уважний погляд, що блукав туди-сюди залою. — Коли одержите пиво, потиняйтеся по залі. Може, пощастить почути щось про генерала Карнебі або рейхсмаршала Роземайєра.

Помітивши вільне місце за одним із столів, він підійшов і сів, ввічливо кивнувши головою капітанові з добряче затуманеними очима, який майже по-батьківському розмовляв з двома лейтенантами. Капітан ледве помітив Смітову появу, решта ж сусідів не виявила до Сміта та його товаришів ніякого інтересу.

Оркестр закінчив грати майже одночасно з тим, як урвався солдатський спів. Кілька секунд стояла глибока тиша — чотириста чоловіків подумки прощалися з Лілі Марлен під ліхтарем біля казармених воріт. Але потім у залі, мов за командою, знову вибухнув гамір — чотириста чоловіків із недопитими пивними кухлями не залишаються в сентиментальному настрої надовго.

Сміт побачив, що дівчина повертається з шістьма кухлями на підносі, обминаючи відвідувачів та відштовхуючи ліктями залицяльників. Вона роздала кухлі Смітовим людям, які одразу ж порозходилися у різні кутки зали. Дівчина роззирнулася, знайшла поглядом Сміта, коротко всміхнулась, підійшла до стола й поставила кухля. Перш ніж вона випросталася, Сміт обхопив її рукою за талію й посадив собі на коліна. Капітан навпроти замовк, осудливо зиркнув на Сміта, роззявив рота, щоб щось сказати, але, зустрівшись із Смітовим поглядом, вочевидь вирішив не втручатися й почав говорити далі. Сміт глянув на дівчину, стиснув її талію, поплескав по коліні, переможно усміхнувся й запитав:

— А як же тебе звати, моя альпійська трояндо? — В голосі його чулася якась недомовленість.

— Гайді. — Дівчина трохи пручалася, але не дуже наполегливо. — Прошу вас, майоре, в мене багато роботи.

— Немає роботи важливішої, ніж дбати про відпочинок солдатів фатерлянду! — голосно промовив Сміт. Міцно тримаючи Гайді за талію, щоб не вирвалася, він зробив добрячий ковток пива з кухля й неголосно, не віднімаючи від рота кухля, сказав:

— Чи не заспівати тобі пісню?

— Яку ще пісню? — обережно спитала Гайді. — Тут і так надто багато співів.

— То я не проспіваю, а просвищу. Слухай-но! — Він тихенько просвистів кілька тактів із «Лорелеї». — Подобається?

Гайді завмерла, зиркнула на нього, але ту ж мить знову згадала про свій кокетливий тон:

— Дуже мило, майоре. І я певна, що голос у вас теж дуже гарний.

Сміт, гучно стукнувши, поставив на стіл кухля, що знову викликало несхвальні погляди сусідів, і підніс руку, до губів, щоб витерти піну. Гайді усміхнено дивилася на нього, проте очі в неї були тривожні. Не відводячи долоню від губів, Сміт промовив:

— Хто ті чоловіки в кутку? В цивільному. Тільки не оглядайся!

— Гестапо. — Вона зробила ще одну марну спробу випручатись. — Із «Шлосс Адлера».

— Один з них читає по губах. — Сміт знову підніс до рота кухоль з пивом. — Але я можу говорити. Вони спостерігають за нами. Через п'ять хвилин будь у своїй кімнаті. А тепер стусони мене як слід.

Гайді здивовано глянула на нього, але одразу ж скрикнула: Сміт її вщипнув. Вона підскочила, рука її майнула в повітрі, і в залі розлігся гучний ляпас. Гамір одразу вщух, кухлі завмерли в руках, всі забігали очима по залі. До Сміта прикипіли погляди чотирьохсот німецьких солдатів, чого він і домагався: адже людина, яка не хоче привернути до себе уваги, ніколи б такого не зробила.

Гайді скочила на ноги, обсмикнула на собі одяг, схопила банкноту, яку Сміт поклав на стіл ще раніше, і квапливо попростувала геть. Сміт з уже почервонілим обличчям, на якому був написаний сором і злість, підвівся й хотів уже піти від стола, коли дорогу йому заступив єгерський капітан, що сидів навпроти. Це був елегантний, стрункий молодик, вихований, певно, в дусі гітлерюгендівських ідеалів, акуратний і коректний. Але тепер він перебував під очевидним впливом надміру випитого пива. В його почервонілих очах світилася, як це часто буває, надзвичайна самоповага й почуття власної правоти.

— Ваша поведінка, майоре, не гідна офіцера вермахту! — голосно сказав він.

Сміт відповів не одразу. Розлючений вираз зник з його обличчя: незворушно-оцінюючим поглядом він некліпно дивився на капітана, аж поки той відвів очі. А коли Сміт заговорив, голос у нього був такий тихий, що його не чули, певно, навіть за сусіднім столом:

— «Пане майоре», якщо ви вже до мене звертаєтеся, юначе. — Тон у нього був крижаний, погляд — такий самий. — Майор Бернд Гіммлер. Ви, певно, чули про мене?

Він зробив промовисту паузу, і молодий капітан умить зів'яв під його поглядом. Гіммлер, керівник гестапо, був людиною, якої в Німеччині боялися найбільше. А Сміт, очевидно, його родич, може, навіть син…

— З'явитеся до мене з рапортом завтра о восьмій нуль-нуль, — коротко закінчив Сміт і відвернувся, не чекаючи на відповідь.

Єгерський капітан, умить прохмелівши, мовчки кивнув головою і важко опустився на місце. Сміт рушив до виходу, а гамір тим часом відновився: для солдатів віддаленого гарнізону, де пиво у великих кількостях було єдиною формою відпочинку, такі інциденти траплялися часто й дуже швидко забувалися.

Проходячи повз Шаффера, Сміт на мить зупинився й промовив:

— Ну, цьому я вкоротив язика.

— Це можна було владнати й інакше, — відповів Шаффер і спитав: — А що ви йому сказали, тому молодому капітанові?

— Я дав йому зрозуміти, що я — син Гіммлера.

— Боса гестапо? — недовірливо перепитав Шаффер. — Ну, вам поталанило на вдалу ідею.

— Я на талан не покладаюся, — сказав Сміт. — Піду, зазирну в «Дубовий двір». Може, там краще. Повернуся за хвилин десять. Навіть скоріше.

Він залишив Шаффера розмірковувати над його словами, заперечливо махнув рукою Каррачолі, який ступив крок у його бік, і вийшов із зали. Пройшовши кілька метрів уздовж дерев'яного паркану, зупинився й роззирнувсь навсібіч. Засніжена вулиця була цілком безлюдна. Сміт повернувся й швидко рушив вузьким провулочком уздовж бічної стіни «Дикого оленя». За пивницею стояла невелика дерев'яна хижка. Сміт іще раз роззирнувся довкола і спокійно відчинив двері.

— Восьма година, — сказав він у темряву. — Виходь!

Почулося шурхотіння одягу, й у дверях з'явилася Мері. Вона вся тремтіла, обличчя її було геть посиніле від морозу. Дівчина запитально глянула на Сміта, але той мовчки взяв її за руку й швидко повів до задніх дверей пивниці. Вони перетнули невеличкий тьмяно освітлений гасовою лампою передпокій, піднялися сходами на другий поверх, пройшли кілька кроків коридором і зупинилися біля других дверей праворуч. Хутко прослизнувши з дівчиною всередину, Сміт причинив за собою двері.

Кімнатка була невеличка, скромно вмебльована, але по яскравих ситчикових завісках та туалетному причандаллю на столику можна було визначити, що господарює тут жінка. Мері сіла на ліжку й заходилася розтирати собі руки та ноги, щоб трохи зігрітися; на Сміта вона позирала без усякого захвату.

— Я бачу, тобі ці ігри дуже подобаються, — в'їдливо сказала вона. — Здається, ти вже добре тут орієнтуєшся?

— Інстинкт, — пояснив Сміт.

Він підійшов до гасової лампи на столику, яка ледве блимала, підкрутив гніт, і коли в кімнаті посвітлішало, роззирнувся довкола. Знайшовши в кутку шкіряну валізу, він поклав її на ліжко й відкрив. У валізі лежав жіночий одяг. Сміт підвів Мері за плечі й сказав:

— Не гай часу, роздягайся. Скидай геть усе. В цій валізі знайдеш усе необхідне.

Мері здивовано звела на нього очі.

— Оце вбрання? Але навіщо мені?..

— Не сперечайся! Швидко!

— Швидко то й швидко, — здалася вона. — Ти б міг принаймні відвернутися.

— Заспокойся, — втомлено сказав Сміт. — У мене інший клопіт у голові. — Він підійшов до вікна, виглянув у щілину між ситцевими завісками й повів далі: — А тепер слухай. Ти приїздиш автобусом із Штайнгартена, який буде тут через двадцять хвилин. Із собою матимеш оцю валізу з рештою свого одягу. Звуть тебе Марія Шенк, ти з Дюссельдорфа, кузина кельнерки цієї пивниці, в тебе сухоти, тому ти звільнилася з фабрики і поїхала в гори, щоб поправити своє здоров'я. Через кузину ти дістала нову роботу — в «Шлосс Адлері». У тебе є особисте посвідчення, дозвіл на проїзд, рекомендаційні листи в проштемпельованих конвертах. Усе це — в сумочці, яка теж у валізі. Ти все запам'ятала?

— Я… гадаю, що так… — невпевнено відповіла Мері. — Але чи не скажеш ти мені…

— Ради Бога! — нетерпляче урвав її Сміт. — Час, дівчино, час! Запам'ятала чи ні?

— Марія Шенк, Дюссельдорф, фабрика, сухоти, кузина тут, Штайнгартен… Так, запам'ятала.

Вона замовкла, надягла через голову голубу вовняну сукню, розгладила її на собі й сказала зачудовано:

— А вона якраз на мене! Можна подумати, що її підбирали спеціально.

— Її підбирали спеціально для тебе. — Сміт обернувся й оглянув її. — Розмір тридцять шість — двадцять шість — тридцять шість, десь так. Нам довелось… е-е-е… проникнути до твоєї квартири й позичити одну з твоїх суконь як зразок. Ми мусили все передбачити.

— Ви проникли до моєї квартири?!

— Ну, ти ж не повинна тут ходити, як біженка з блошиного базару, — спокійно зауважив Сміт. Схвально оглянувши дівчину, він додав: — Хоч щось вдалося для тебе зробити.

— Я б теж хотіла щось для тебе зробити, — вдячно промовила Мері. В її очах усе ще прозирала розгубленість. — Але ж… але ж потрібно було кілька тижнів, щоб приготувати цей одяг… і ці папери!

— Схоже на правду, — погодився Сміт. — Наш відповідний відділ добряче попрацював над цими паперами. Так і мало бути, адже ти йшла до пащі лева.

— Кілька тижнів, — повторила Мері. — Тижнів! Але ж генерала Карнебі збили лише вчора вранці! — На її обличчі відбився спершу подив, потім здогад і нарешті неприхована лють. — То ви знали, що його підіб'ють?!

— Цього разу ти вгадала, крихітко, — добродушно відповів Сміт і поплескав її по плечу. — Ми все й улаштували.

— Не може бути! — підхопилася дівчина, потім обережно, хоч усе ще й досить сердито, запитала: — А літак справді підбили?

— Літак зазнав аварії й приземлився на аеродромі Баварської гірської рятувальної авіації в Обергаузені, за п'ять миль звідси. За дивним збігом — це саме те місце, з якого ми відлетимо невдовзі.

— Те місце, з якого ми відлетимо… — Мері замовкла, уважно подивилася на Сміта, потім майже розпачливо похитала головою. — Але ж… але ж у літаку я сама чула, як ти казав своїм людям, що в разі невдачі або якщо обставини змусять вас розбитися на частини, місце зустрічі — Фрауенфельд, на швейцарському кордоні…

— Ти справді таке чула? — здивовано перепитав Сміт. — Мабуть, я переплутав. Так чи так, а той винищувач з генералом приземлився в Обергаузені, увесь подірявлений кулеметними чергами. З британського кулемета, якщо казати чесно, але яка різниця — кулі є кулі.

— І ви ризикували життям американського генерала й планом другого фронту…

— Саме тому я й кваплюся потрапити до «Шлосс Адлера». — Сміт прокашлявся. — Не для того, щоб устигнути, доки вони не витягли з нього секретів, а для того, щоб устигнути, доки вони не виявили, що він — не американський генерал і знає про другий фронт не більше, ніж я — про зворотний бік Місяця.

— Що? Він — підсадна качка?

— На ім'я Джонс, — кивнув головою Сміт. — Картрайт Джонс, американський актор. Шекспірівські ролі він грає не найкраще, але на роль генерала Карнебі кращого не знайти.

Вона подивилася на нього з острахом:

— І ви ризикуєте життям безневинного…

— Ну, його не скривдять, — перебив її Сміт. — Двадцять п'ять тисяч доларів за одну виставу. Це — пік його професійної кар'єри.

Хтось двічі тихенько постукав у двері. Швидкий рух Смітової руки — і в ній опинився пістолет, автоматичний маузер. Ще один швидкий рух — і Сміт уже біля дверей, рука на клямці. Та коли двері відчинилися, Сміт з полегкістю опустив маузера: увійшла Гайді.

— Ну от, кузини, ви обидві тут, — оголосив Сміт. — Це Мері, а від сьогодні — Марія. А це Гайді. Я йду геть.

— Ти йдеш геть! — вигукнула Мері. — А що ж маю робити я?

— Гайді все тобі скаже.

Мері нерішуче глянула на дівчину:

— Гайді?

— Так, Гайді. Від сорок першого року наш резидент у Баварії.

— Наш резидент?.. — Мері вражено похитала головою. — Неймовірно…

— Так, ніхто б у це не повірив. — Сміт ще раз вдоволено оглянув фігурку Гайді. — Напрочуд оманлива зовнішність!

Сміт обережно прочинив двері чорного ходу, швидко прослизнув у двір і завмер, чекаючи, доки його очі звикнуть до майже цілковитої темряви. Він зауважив, що, відколи вони ввійшли до «Дикого оленя», сніг став густішим, а вітер подужчав. Було страшенно холодно.

Допевнившись, що його ніхто не помітив, Сміт повернув ліворуч, пройшов кілька кроків, тоді, несподівано спіткнувшись об щось у темряві, упав у сніг і простягся на весь зріст. Про всяк випадок він відкотився на кілька ярдів убік, щоб уникнути можливого нападу, а тоді по-котячому спритно підхопивсь на ноги — в одній руці маузер, у другій — ліхтарик. Увімкнувши ліхтарика, він роззирнувся навсібіч. Нікого не було.

Так, у дворі справді нікого не було, якщо не брати до уваги тіла, через яке він перечепився, — це був сержант альпійських стрільців, що лежав долілиць у снігу. Застиглий, безформний труп.

Сміт нахилився, перевернув тіло й побачив велику калюжу крові. Промінь ліхтарика повільно обмацав куртку, також просяклу кров'ю, і нарешті зупинився на обличчі.

«Не блукати вже йому оксфордськими галереями, — подумав Сміт, відчуваючи всередині якусь порожнечу, — й не пити чаю з медом. А винний у всьому я, про це свідчить навіть вираз його обличчя». У згаслих очах Торренс-Сміта прозирав розпачливий докір.

Сміт безтямно випростався й одразу ж освітив ліхтариком місце довкола трупа. Слідів боротьби він не побачив, однак боротьба, мабуть, була, бо кількох ґудзиків на куртці Торренс-Сміта бракувало, а комір виявився широко розстебнутим. Сміт не так легко віддав своє життя.

Присвічуючи ліхтариком, Сміт рушив завулком до головного входу в пивницю і на розі зупинився: численні сліди ніг, кров на снігу, темні криваві плями на дерев'яній стіні пивниці — ось де відбувалася боротьба! Сміт вимкнув ліхтарика, сховав його й пістолета до кишень і вийшов із завулка. Ліворуч був «Дикий олень», звідки знову лунала гучна музика й співи, праворуч — пошта і поряд з нею — яскраво освітлена телефонна будка. В будці, жваво розмовляючи по телефону, стояв якийсь чоловік у мундирі.

Вулиця була така сама безлюдна.

Шаффер стояв, спершись ліктем на стойку, всім своїм виглядом виражаючи спокій і розслабленість. Але обличчя зраджувало його — воно було похмуре, збентежене, а пальці нервово крутили сигарету.

— Сміті? — прошепотів він тихо й вражено. — Не може бути! Ви певні, босе?

— Я певен. — Вираз обличчя у Сміта все ще був безтямний, наче всі його почуття зникли. — Ви кажете, що він квапливо вийшов через три хвилини після мене. Отже, він вийшов не за мною. Хто ще з наших виходив?

— Не маю уявлення. — Шаффер переламав сигарету навпіл і кинув на підлогу. — Тут стільки людей! Крім того, є ще одні двері. Але я не можу повірити! Чому Сміті? Він же був найрозумніший з-поміж нас!

— Саме тому він і мертвий, — сумно відповів Сміт. — А тепер слухайте уважно. Пора вже розкрити вам карти.

Шаффер подивився на нього й сказав:

— Давно вже пора.

Сміт почав говорити дуже тихо, бездоганною німецькою, дбаючи, щоб увесь час стояти спиною до гестапівців у кутку зали. Через кілька хвилин він побачив Гайді, що повернулася за стойку, але вдав, ніби не звернув на неї уваги. Гайді — так само. Ще за хвилину гамір раптом прищух — стало майже тихо, і це змусило Сміта урвати мову і обернутись туди, куди тепер дивилася ціла зала, — до вхідних дверей.

А подивитися таки було на що, особливо солдатам, здебільшого позбавленим жіночого товариства. У дверях стояла Мері Еллісон — у плащику з пояском, яскравому шарфику, з валізою в руці. Тиша стала дедалі глибшою. Жінки в пивницях альпійських селищ — видовище взагалі рідкісне, жінки без чоловічого супроводу — іще рідкісніше, а такі вродливі жінки — видовище просто дивовижне. Кілька секунд Мері стояла нерішуче, ніби не знаючи, що робити далі. Потім поставила валізу на підлогу, а на обличчі в неї спалахнула радість — її погляд знайшов у залі Гайді.

«Марлен Дітріх у фільмі «Блакитний ангел», — промайнуло в Сміта. — З таким обличчям, фігуркою й талантом у Голлівуді вона б загрібала грошву лопатою».

Мері й Гайді підбігли через усю притихлу залу одна до одної і обнялися.

— Моя люба Маріє! Люба Маріє! — Голос у Гайді затремтів, і Сміт подумав, що в Голлівуді слід було б приготувати аж дві лопати для грошви. — Нарешті ти приїхала!

— Стільки років минуло! — Мері стисла в обіймах Гайді й вдруге поцілувала її. — Яка я рада знову тебе бачити, сестричко Гайді! Чудово, просто чудово! Звичайно ж, я приїхала! А ти не вірила?

— Ну… — Гайді говорила, не переймаючись тим, що її чують. — Тутешня публіка просто жахлива! З ними треба день і ніч носити пістолета. Вони самі себе називають мисливським батальйоном. Вдала назва!

Солдати довкола зареготали, і за хвилину в залі вже панував такий самий гамір, як і доти. Гайді взяла Мері за руку, підвела до гурту цивільних у кутку й зупинилася біля чоловіка посеред гурту. Він був темноволосий, гнучкий, з розумним обличчям, дуже імпозантний. Мері відрекомендувала обох:

— Маріє, це — капітан фон Браухіч. Він… е-е… працює в замку. Капітане, це — моя кузина Марія.

Фон Браухіч легенько вклонився.

— Вам поталанило з кузиною, Гайді. Ми чекали на вас, фройляйн Шенк. — Він усміхнувся. — Але не сподівалися, що ви — така красуня.

Мері трохи засоромлено всміхнулась у відповідь:

— Ви чекали?..

— Він чекав, — сухо кинула Гайді. — Адже обов'язок капітана — знати про все, що діється довкола.

— Не змальовуйте мене таким поганим, Гайді. Ви налякаєте фройляйн Шенк. — Він позирнув на годинника. — Наступний вагончик вирушає за десять хвилин. Якщо мені дозволять супроводжувати молоду даму…

— Молода дама спершу піде до моєї кімнати, — твердо відповіла Гайді. — Щоб умитися й випити трохи кавового лікеру. Чи ви не бачите, що вона геть закоцюбла від холоду?

— Я помітив, що у неї цокотять зуби, — сказав фон Браухіч і всміхнувся. — Але подумав, що це — через мене. Ну гаразд, тоді наступним вагончиком.

— Я теж поїду з нею, — заявила Гайді.

— Ви обидві? — Фон Браухіч похитав головою і знов усміхнувся. Він безперервно всміхався. — Це мій найщасливіший вечір!

— Дозвіл, квитки, посвідчення та рекомендаційні листи у тебе є, — сказала Гайді. Вона виловила на пазухою своєї тірольської блузки якісь папірці й віддала їх Мері, що сиділа на ліжку в її кімнатці. — Тут план замку й інструкції. Вивчи це домашнє завдання як слід і віддай папірці мені. Я заберу їх із собою. Тебе можуть обшукати, адже ці негідники страшенно підозріливі. І випий чарку лікеру — бо ж перше, що зробить фон Браухіч, це принюхається до твого віддиху. Так буде надійніше. Капітан перевіряє геть усе. Він найпідозріливіший з-поміж них.

— А мені він видався дуже приємним чоловіком, —спокійно сказала Мері.

— Він — дуже неприємний гестапівець! — відрубала Гайді.

Коли Гайді повернулася за стойку, до Сміта й Шаффера вже приєдналися Каррачола, Томас та Крістіансен. Усі п'ятеро збоку могли видатися безтурботними любителями побалакати за пивом, але їхні притишені й стурбовані голоси свідчили про те, що всі вони дуже стривожені. Чи принаймні дехто з них.

— Отже, ніхто з вас не бачив старигана Сміті? — спокійно запитав Сміт. — Ніхто не бачив? Тоді куди ж він у біса подівся?

Усі мовчали, тільки знизували плечима. Крістіансен озвався:

— А може, мені вийти й пошукати його?

— Думаю, не варто, — відказав Сміт. — Мені здається шукати його вже надто пізно.

Раптом обоє вхідних дверей «Дикого оленя» розчинилися, й до зали швидко увійшли дві групи солдатів з автоматами напоготові. Солдати розсипалися по залі й стали попід стінами, тримаючи пальці на спускових гачках; вони спокійно, уважно роздивлялися довкола.

— Ну-ну, — кинув Крістіансен, — це була чудова воєнна пригода.

Раптову тишу ще дужче підкреслювали чіткі кроки по дерев'яній підлозі — полковник вермахту вийшов на середину зали й холодно роззирнувся. Велет-господар квапливо вибіг з-за стойки, чіпляючись за стільці. На його обличчі був написаний жах.

— Полковнику Вайснере, — тремтячим голосом почав він, — що, ради Бога…

— Вашої провини тут нема, шановний пане, — відповів полковник голосом, у якому не було нічого заспокійливого. — І все ж таки ви приймаєте в себе ворогів рейху…

— Ворогів рейху?.. — Колір обличчя в господаря за кілька секунд із червоного перетворився на сірий. — Що, я? Я, Йозеф Вартман?..

— Прошу вас, — полковник підніс руку, вимагаючи тиші. — Ми шукаємо чотирьох чи п'ятьох дезертирів, які втекли з в'язниці в Штутгарті. Тікаючи, вони вбили двох офіцерів та сержанта. Нам відомо, що вони сховалися тут.

Сміт кивнув головою і нахилився Шафферові до вуха:

— Дуже розумно. Справді, дуже розумно.

— Отже, — вів далі Вайснер, — якщо вони тут, то ми їх швидко схопимо. Я прошу офіцерів тринадцятого, чотирнадцятого та п'ятнадцятого підрозділів вийти наперед. — Він почекав, доки двоє майорів та капітан стали поруч із ним. — Ви знаєте всіх своїх офіцерів в обличчя? — Всі троє кивнули головою.

— Гаразд. У такому разі вам треба…

— Нічого не треба, полковнику. — Гайді вийшла з-за стойки й підійшла до нього, ввічливо сховавши мокрі руки за спину. — Я знаю, хто вам потрібен. Це їхній заводій.

— Ага! — всміхнувся Вайснер. — Чарівна панночка…

— Гайді, пане полковнику. Я прислуговувала вам за столом у замку.

Вайснер галантно вклонився:

— Хіба ж про таке можна забути!

— Оцей! — На обличчі у Гайді був написаний гнів і відданість своєму обов'язку, а палець її драматично вказував на Сміта. — Он він, пане полковнику. Він… він ущипнув мене!

— Моя люба Гайді! — вибачливо всміхнувся полковник Вайснер. — Якщо ми звинувачуватимемо кожного, в кого з'являться певні наміри щодо…

— Ні, не тому, пане полковнику. Він запитував мене, чи я знаю або чи я чула щось про чоловіка на ім'я генерал… Канабі. Так, здається…

— Генерал Карнебі! — Тепер полковник не всміхався. Він глянув на Сміта, зробив солдатам знак підійти, потім знову звернувся до Гайді: — І що ви йому сказали?

— Пане полковнику! — Гайді й далі вдавала ображену гідність. — Я вважаю себе добропорядною німкенею! Крім того, я високо ціную свою роботу у замку. — Вона обернулася й показала в куток зали. — Капітан фон Браухіч із гестапо може поручитися за мене.

— В цьому немає потреби. Ми не забудемо цього вчинку, люба дитино! — Полковник розчулено поплескав її по щоці, потім обернувся до Сміта й крижаним тоном сказав: — Ваші документи, пане, і негайно!

— Негайно, полковнику? — Погляд, яким Сміт зміряв Гайді, був не менш крижаний, ніж полковників голос. — Ну вже ні! Треба робити все до ладу: спершу віддайте їй тридцять срібняків, а потім уже й до нас.

— Ви говорите дурниці, — зневажливо відказав Вайсман. — Гайді — справжня патріотка.

— Не маю сумніву, — в'їдливо сказав Сміт.

Зі скам'янілим обличчям спостерігала Мері крізь щілину між завісками в темній кімнатці Гайді, як Сміта та чотирьох його людей виводять з «Дикого оленя» і під численною охороною супроводжують через вулицю. Упійманих безцеремонно заштовхали до двох автомобілів, двигуни заревли, й за хвилину обидві машини зникли за поворотом. Мері ще постояла, невидющим поглядом стежачи за сніжинками, потім запнула завіски й відвернулась од вікна.

— Як це сталося? — прошепотіла вона.

Чиркнув сірник, Гайді засвітила гасову лампу.

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Хтось сповістив полковника Вайснера, що вони тут. Але показала на Сміта я.

Мері вражено зиркнула на неї.

— Ти? Ти…

— Його все одно виявили б за хвилину. Вони ж тут чужі. А так це зміцнить наше становище. Я, а отже, й ти — поза підозрою.

— Поза підозрою! — обурено кинула Мері. — Але ж тепер нам немає сенсу продовжувати!

— Ти так гадаєш? — замислено промовила Гайді. — Чомусь за долю полковника Вайснера я не така спокійна, як за долю майора Сміта. Майор Сміт — людина невичерпних можливостей. Чи, може, наше начальство на Вайтхоллі збрехало? Коли мені повідомляли, що він прибуде сюди, то запевняли: не треба ні про що турбуватися, слід цілком покладатися на нього. Це — людина з необмеженими внутрішніми резервами, яка може знайти вихід із становища граничної складності. Так дослівно мені й сказали — вони там, на Вайтхоллі, смішно висловлюються. Але тепер я цілком довіряю йому. А ти?

Мері не відповіла. Вона дивилася в підлогу, в очах у неї стояли сльози. Гайді легенько торкнулась її руки й спитала:

— Ти так любиш його?

Мері мовчки кивнула головою.

— А він тебе?

— Не знаю. Я просто не знаю. Він так давно на цій службі, що коли й знає про це сам, то навіть собі не скаже.

Гайді кілька секунд дивилася на неї, потім похитала головою й сказала:

— Їм не слід було посилати тебе. Як можна сподіватися, що… — Вона замовкла, знову похитала головою й закінчила: — Та вже пізно. Ходімо. Ми не повинні примушувати фон Браухіча чекати.

— Але… але якщо він не повернеться? Якщо він не зможе звільнитися? Та й як він визволиться? — І вона зневірено кивнула головою на папери, що лежали на ліжку. — Адже завтра вранці вони насамперед зв'яжуться з Дюссельдорфом і перевірять ці підроблені рекомендації…

Гайді спокійно сказала:

— Думаю, він не допустить, щоб з тобою таке сталося.

— Я теж так гадаю, — сумно погодилася Мері.

Великий чорний «мерседес» мчав повз снігові замети дорогою, що проходила понад берегом Синього озера. «Двірники» на вітровій шибці вперто боролися зі сніговим потоком. Машина була дорога й комфортабельна, однак ні Шаффер на передньому сидінні, ні Сміт на задньому комфорту не відчували — ні фізичного, ні душевного. Щодо душевного, то на них чекав неминучий розстріл, до того ж вони усвідомлювали, що місія їхня закінчилася, навіть не розпочавшись як слід. Щодо фізичного комфорту, то вони сиділи, стиснуті з обох боків: Шаффер — водієм та охоронцем, Сміт — полковником Вайснером та другим охоронцем. Дула автоматів упиралися їм у ребра.

В цю хвилину вони були вже, за підрахунками Сміта, на півдорозі між селом та казармами. Ще тридцять секунд, і машини в'їдуть у браму. Тридцять секунд, не більше.

— Зупиніть машину! — Голос у Сміта був низький, холодний і лиховісний. — Зараз же, чуєте! Мені треба подумати.

Вражений полковник Вайснер повернувся до нього. Сміт на полковника не зважив. Його обличчя було сердите й зосереджене, вуста ледь тремтіли від стримуваної люті; це було обличчя людини, яка просто не може припустити, що її наказу не виконають. У кожному разі, це не було обличчя людини, яку чекає камера смертників. Вайснер завагався, але лише на мить. Потім віддав наказ, і велика машина загальмувала.

— Бовдур! Абсолютний ідіот! — Розлючений Смітів голос лунав лиховісно, але тихо — так, щоб його чув тільки Вайснер. — Ви майже напевно все зіпсували, і якщо це так, то завтра ви, полковнику, залишитеся без свого полку!

«Мерседес» зупинився на узбіччі. Червоні вогники машини, що їхала попереду, розтанули в темряві й снігу. Грубо, але з ледь помітним тремтінням у голосі Вайснер сказав:

— Якого біса ви там вигадали?

— Ви знали про цього американського генерала, Карнебі? — Сміт наблизив своє сердите обличчя до полковникового. — Звідки?

— Вчора я вечеряв у замку. Я…

Сміт недовірливо подивився на нього:

— Полковник Пауль Крамер розповів вам про генерала? Крамер справді говорив про це?

Вайснер мовчки кивнув головою.

— Він, найближчий співробітник адмірала Канаріса? Отже, тепер про це знатимуть усі. Боже праведний, але ж за таке мають полетіти голови! — Він потер долонею перенісся, стомлено опустив руки на коліна й повільно похитав головою. — Це вже занадто, навіть для мене. — Потім дістав свою перепустку й подав Вайснерові, який, присвітивши ліхтариком, почав її розглядати. — Зараз же їдьмо назад, до казарм! — вигукнув Сміт. — Я мушу терміново зв'язатися з Берліном. Мій дядько вирішить, що діяти.

— Ваш дядько? — Вайснер з певним зусиллям відвів погляд від Смітової перепустки; голос у нього тремтів, як і промінь ліхтарика. — Генріх Гіммлер?

— А хто ж, ви думали? — не давав йому спуску Сміт. — Міккі Маус? — Він стишив голос до шепоту. — Ви, здається, ще ніколи не мали честі його бачити?

Давши Вайснерові можливість витримати його довгий, безжальний погляд. Сміт обернувся до водія й штовхнув його в спину:

— До казарм, і якнайшвидше!

Машина рушила. Будь-яка вказівка племінника Гіммлера, страшного начальника гестапо, була для водія законом. Сміт обернувся до охоронця, що сидів поруч із ним:

— Забери цю штуку з-під мого ребра! — І сердито відштовхнув дуло автомата.

Охоронець, який теж чував про Гіммлера, покірно прибрав зброю. Та наступної миті він уже скорчився від болю, німо хапаючи ротом повітря: руків'я автомата сильно вдарило йому в живіт, а ще через секунду полковник Вайснер відсахнувся до вікна, бо дуло автомата дивилося йому в скроню.

Сміт промовив:

— Якщо ваші люди зрушать з місця, ви помрете.

— Все гаразд, — пролунав спокійний Шафферів голос із переднього сидіння. — Їхні пукавки в мене.

— Зупиніть машину, — наказав Сміт.

Машина завмерла. Попереду вже виднівся ліхтар біля в'їзду до казарм — до них залишилося якихось ярдів двісті. Сміт штовхнув Вайснера дулом автомата:

— Виходьте!

На обличчі в полковника прозирала безмежна лють, але він був надто досвідчений солдат, щоб чинити опір. Він вийшов.

— Три кроки вперед, — сказав Сміт. — Лягти обличчям у сніг, руки за голову. Шаффере, тримайте на мушці свого охоронця, А ви — виходьте й лягайте поруч із полковником.

Через двадцять секунд вони рушили — за кермо сів Шаффер, — покинувши трьох чоловіків долілиць на снігу; четвертий, до якого Смітові довелося взятися насамперед, усе ще корчився від болю на узбіччі.

— Прекрасно зроблено, пане Гіммлере, — схвально промовив Шаффер.

— Наступного разу нам так уже не поталанить, — невесело відповів Сміт. — Не квапся, як проїжджатимеш повз казарми. Не треба, щоб у когось із вартових виникли хибні думки.

На швидкості не більше двадцяти миль на годину вони проминули головні ворота, потім ще одні ворота — як міг судити Сміт, не викликавши жодної підозри. На капоті машини, поруч із трикутною зіркою фірми «Мерседес» майорів невеличкий трикутний вимпел командира військового табору, тому ні в кого з вартових не виникло бажання поцікавитися, куди це їде автомобіль полковника Вайснера.

Десь через півмилі від воріт військового табору дорога на північ витягувалась у пряму лінію. Ліворуч стофутовою кам'яною стіною обривався берег Синього озера, праворуч уздовж шосе була соснова посадка, десь із півсотні ярдів завширшки, а за деревами стрімко підносилася вгору ще одна скельна стіна — її верх губився у сніговій заметілі й темряві.

В кінці прямого відтинку дорога різко повертала праворуч, повторюючи вигин берегової лінії. Небезпечний поворот позначала біла дерев'яна огорожа, яку за нормальної погоди було добре видно, однак тепер, у заметіль, огорожа була ледь помітна. Перед поворотом Шаффер пригальмував. На його обличчі з'явився хитрий вираз, він натиснув на гальма дужче й позирнув на Сміта.

— Чудова ідея, — схвально озвався той. — З тебе ще буде непоганий агент.

«Мерседес» зупинився. Сміт зібрав автомати й пістолети, що дісталися їм від Вайснера та його людей, і вийшов. Шаффер опустив шибку в дверцятах з боку водія, відпустив ручне гальмо, додав газу й притьмом вискочив з машини, яка почала набирати швидкості. Тримаючи руку на кермі крізь дверцята з опущеною шибкою, Шаффер побіг поруч із «мерседесом». За двадцять футів від урвища він востаннє поправив кермо й відскочив убік. Машина набирала швидкості, і дерев'яна огорожа була приречена. Її сухого тріску майже не було чути за ревом двигуна на першій передачі — «мерседес» проломив огорожу, наче це був картковий будиночок, перевалився через край скелі й зник з очей.

Сміт із Шаффером підійшли до огорожі й зазирнули вниз саме в ту мить, коли автомобіль, перекинувшись догори днищем, з усе ще ввімкненими фарами впав у воду з глухим звуком, що нагадував далекий вибух снаряда. Фонтан бризок злетів угору, сягнувши половини висоти урвища. Коли він осів, машину все ще було видно по фарах, що світилися під водою. Сміт і Шаффер перезирнулися, потім Сміт скинув свого альпійського кашкета й жбурнув на піну, освітлену від фар у глибині. Потім фари погасли.

— Отже, за чим жалкувати? Машина була не наша. — Шаффер знизав плечима. — Повертаємося до села, босе?

— Заради життя — ні! — відповів Сміт урочисто й додав: — Розумійте мене буквально. Ходімо, але іншим шляхом.

Стискаючи в руках щойно захоплену зброю, вони завернули за ріг скелі й побігли туди, куди їх кілька хвилин тому везла машина. Не пробігши й сімдесяти ярдів, вони почули гуркіт моторів і, коли обернулись, побачили, що проламану огорожу освітлюють автомобільні фари. За кілька секунд Сміт і Шаффер зникли серед сосон і обережно рушили назад, туди, де спинилася чорна легкова машина й два броньовики — до проламаного місця в огорожі.

— Ось тут, пане полковнику! — Сержант альпійських стрільців із карабіном через плече нахилився над урвищем. — їхали надто швидко, побачили поворот надто пізно. Або й зовсім не побачили. Озеро в цьому місці до сотні метрів завглибшки, пане полковнику. Їм кінець.

— Може, кінець, а може, й ні. Все, що пов'язане з цими типами, у мене не викликає довіри. — У голосі полковника Вайснера звучала гіркота. — Вони могли все це підстроїти, а самі рушити назад. Пошліть групу своїх людей, хай прочешуть оцю соснову посадку. Хай візьмуть ліхтарі. А другу групу пошліть за півкілометра назад, у бік казарм, самі поїдьте з ними, і хай обидві групи рухаються назустріч одна одній. Не баріться!

Шаффер, сидячи за сосною, поглянув на Сміта:

— Я мушу відзначити, босе, що нам справді не варто було повертатися просто до села. Хитрий старий чортяка, правда ж?

— А що ви скажете про мене, га? — пробурмотів Сміт.

— Гаразд, гаразд. Це я теж мушу відзначити.

Минуло п'ять хвилин. Сніг падав тепер не дуже густий, тож двоє чоловіків, що сховались у соснах, добре бачили, як цеп солдатів неподалік від них, блимаючи ліхтариками, посувався в південному напрямку. Промені ліхтариків обмацували стовбури й крони сосон, шукаючи двох утікачів. Полковник Вайснер прогулювався туди-сюди біля своєї машини, похиливши голову, неначе в глибокій задумі. Час від часу він зиркав на годинника. Потім підійшов до огорожі над урвищем і задивився на воду.

Невдовзі почувся віддалений гамір голосів. У світлі від фар полковникової машини з'явився сержант, підійшов і віддав честь Вайснерові.

— Немає навіть слідів, пане полковнику.

Вайснер відвів погляд від озера й повернувся до сержанта:

— І не повинно бути. Я побачив там, на воді, кашкета. Сумний кінець для такої сміливої людини. Дуже сумний.

5

Вагончик канатної дороги повільно виповз із будівлі нижньої станції й розпочав свій шлях нагору, до замку. «Небезпечний підйом», — подумала Мері. З віконця вагончика крізь сніг ледве можна було розгледіти обриси першого пілона. Другого та третього взагалі не було видно, однак гроно яскравих вогнів угорі показувало, куди вони рухаються. «Досі ж люди туди доїжджали, — тупо міркувала Мері. — Доїдемо й ми». А втім, у тому стані, в якому вона тепер опинилася, їй це було вже майже байдуже.

Вагончик, розрахований на двадцять чоловік, зовні був пофарбований у червоне, а всередині добре освітлений. Сидінь не було, лише поручні вздовж стінок. Нагальна потреба в цих поручнях стала очевидною дуже скоро. Вітер був досить рвучкий, тож вагончика почало розгойдувати відразу після того, як вони виїхали з нижньої станції.

Окрім двох солдатів та одного цивільного, у вагончику було троє: фон Браухіч, Мері та Гайді, вбрана тепер у тепле вовняне пальто та хутряну шапку. Фон Браухіч, тримаючись однією рукою за поручень, другою обійняв Мері за плечі й підбадьорливо всміхнувся:

— Боїтеся?

— Ні. — Вона справді не боялася — для цього у неї вже не було сили. Однак навіть у безнадійній ситуації Мері намагалася залишатися професіоналом. — Ні, я не боюся, я просто вмираю від жаху. У мене вже паморочиться в голові. Чи цей вагончик коли-небудь падав?

— Ніколи. — Фон Браухіч був сама впевненість. — Та ви тримайтеся за мене, і все буде гаразд.

— Він це щоразу казав мені, — холодно зауважила Гайді.

— Фройляйн Гайді, — терпляче промовив фон Браухіч, — у мене, звісно, непересічні здібності, але третьої руки немає, отже, передусім — турбота про гостю.

Затуляючи долонею сигарету, Шаффер ховався за телеграфним стовпом, уважно стежачи за чимось. Причина для того, щоб сховати сигарету й уважно придивитися, була поважна: за ярдів сто від нього в світлі від ліхтаря біля воріт військового табору туди-сюди походжали двоє вартових. А за воротами крізь морок прозирали обриси казарм.

Шаффер глянув угору. Сніг уже майже перестав, ось-ось мав визирнути місяць, розгледіти Смітову постать на стовпі було неважко.

В цю хвилину Сміт старанно орудував ножем — спеціальним складаним ножем для командос, який, крім багатьох інших потрібних пристроїв, мав також кусачки для дроту. Акуратно й методично Сміт працював кусачками, і невдовзі вісім телефонних дротів упали на землю. Сміт склав ножа, сховав його до кишені й зліз із стовпа на землю.

— Дрібниця, але не завадить, — усміхнувся він до Шаффера.

— Так, це трішки затримає їх, — погодився той.

Вони підхопили зброю й зникли між сосон, що оточували казарми.

Вагончика розгойдувало дедалі дужче. Він уже долав останній, майже вертикальний відтинок свого шляху. Відчуваючи на плечі руку фон Браухіча й притиснувшись чолом до шибки, Мері розглядала укріплення замку й думала про те, що тепер вони вже під самими хмарами. В цю мить місяць освітив крізь розпанахані хмари увесь казковий замок. Охоплена раптовим жахом, Мері облизала пересохлі губи й мимоволі здригнулася. Це не пройшло повз увагу фон Браухіча. Він знову підбадьорливо стис їй плече — чи не вдвадцяте за час підйому:

— Не турбуйтеся, фройляйн! Усе буде гаразд.

Цей місяць, що раптово вийшов з-за хмар, мало не захопив зненацька Сміта й Шаффера. Вони вже перетнули колію й тихо простували до багажного відділення, коли це все навкруги залило місячне сяйво. На щастя, поруч виявилася тінь від станційного даху. Сховавшись у ній, вони подивилися вперед — туди, де закінчувалися рейки. Ясно й чітко, мов серед білого дня. було видно червоні на тлі снігу вагончики канатної дороги — один підходив до нижньої станції, другий долав останні кілька футів майже вертикального підйому перед горішньою станцією; а ще вище в місячному світлі здіймався чарівний силует замку.

— Це дуже доречно, — люто промовив Шаффер. — Це нам дуже допоможе.

— На небі ще чимало хмар, — спокійно відказав Сміт.

Він прослизнув до багажного відділення, дістав свої відмички й відчинив двері. Шаффер рушив услід за ним.

Швидко знайшовши потрібні рюкзаки, Сміт відрізав добрячий шмат нейлонової линви, обмотав її навколо себе, потім почав перекладати з рюкзака в торбину ручні гранати та пластикову вибухівку. Шаффер делікатно кашлянув.

— Босе… — І промовисто перевів погляд у бік вікна.

— Га?

— Чи не здається вам, босе, що тепер полковник Вайсман уже знає про цю схованку? Тобто слід чекати, що сюди ось-ось завітають гості.

— Справді, слід чекати, — погодився Сміт. — Дивно буде, якщо вони не завітають. Тому я тільки відрізав добрячий шмат линви та взяв гранати й вибухівку лише зі свого та вашого рюкзака. Линви у нас дуже багато, а про те, що в наших рюкзаках, не знає ніхто. Тому нестачу навряд чи помітять.

— Але ж рація?..

— Якщо ми передаватимемо звідси, то нас можуть застукати тут зненацька. А якщо ми заберемо рацію звідси і це виявлять, то стане зрозуміло, що автомобіль на дні озера порожній. Так чи не так?

— Більш-менш так.

— Тому ми підемо на компроміс: спершу візьмемо рацію, але після того, як вийдемо на зв'язок у безпечному місці, повернемо її назад.

— Про яке безпечне місце ви говорите? — здивувався Шаффер. Його обличчя було зовсім похмуре. — У Баварії безпечного місця немає.

— Та є одне, за якихось ярдів двадцять звідси. Туди вони зазирнуть в останню чергу. — Він передав Шафферові зв'язку відмичок. — Ви коли-небудь бували в баварських жіночих туалетах?

Шаффер узяв відмички, недовірливо зиркнув на Сміта, похитав головою й вийшов. Швидко простуючи вздовж колії, він водив туди-сюди ліхтариком, поки зупинився навпроти дверей із написом «DAMEN».

Постоявши хвилю, Шаффер скривив губи, знизав плечима, дістав відмички.

Поволі, неначе з величезним зусиллям, вагончик подолав останні кілька футів і опинився під дахом горішньої станції, в замку. Тут він завмер, двері розчинились, і пасажири вийшли. Від станції, вбудованої в нижню частину північно-західної стіни замку, вони рушили двадцятифутовим тунелем, що похило підіймався вгору. На обох кінцях тунелю були міцні залізні двері й озброєна охорона. Вийшовши з верхніх дверей, вони опинилися на замковому подвір'ї. Єдиний вихід звідти вів через масивні сталеві ворота, що їх охороняла група добре озброєних солдатів з собаками. Подвір'я було добре освітлене завдяки численним незаштореним вікнам замку. Посеред подвір'я стояв вертоліт, яким вранці прилетів рейхсмаршал Роземайєр. Під напнутим брезентом якась схилена постать — очевидно, пілот —. поралася коло двигуна, присвічуючи собі невеличкою, але потужною дуговою лампою.

Мері обернулася до фон Браухіча, який усе ще притримував її за руку, й сумно посміхнулася:

— Так багато солдатів… Так багато чоловіків і, гадаю, дуже мало жінок. Що, як мені захочеться втекти від надто причіпливих військових?

— Це легко зробити. — Усмішка у фон Браухіча, подумала Мері, справді чарівна. — Просто вистрибніть з вікна своєї спальні. Якась сотня метрів униз — і ви на волі!

Жіночий туалет виявився навдивовижу невиразним місцем — кілька лав зі спинками, кілька стільців та простий сосновий стіл. Навіть спартанцям тут видалося б надто незатишно — щодо цього конкуренцію цьому туалетові могли б скласти хіба що відповідні приміщення в Англії. Ледь помітні вогники догоряли в чорній залізній грубці.

Сміт сидів за столом, на якому стояла рація, й, зазираючи до записника з шифрами, при світлі ліхтарика щось занотовував на клаптику паперу. Перечитавши ще раз написане, він випростався й віддав записника Шафферові.

— Спаліть. Кожен аркушик окремо.

— Кожен аркуш окремо? Увесь? — На життєрадісному обличчі Шаффера був написаний щирий подив. — Він вам більше не знадобиться?

Сміт похитав головою й почав настроювати рацію.

В оперативній залі на Вайтхоллі вогонь у каміні мав вигляд значно привабливіший — соснові поліна затишно потріскували, полум'я весело палахкотіло. Та й двоє чоловіків, що сиділи біля каміна, були багато спокійніші, ніж ті двоє біля майже погаслої грубки в Баварських Альпах. Адмірал Ролланд та полковник Вайат-Тернер із напівзаплющеними очима, здавалося, дрімали. Але вони вмить попрокидалися з цього напівсну й попідхоплювалися на ноги, коли з приймача в протилежному кутку кімнати, де сидів оператор у цивільному, пролунав довгожданий сигнал.

— Бродсворд викликає Денні Боя. — Голос був ледве чутний, але досить чіткий. — Бродсворд викликає Денні Боя. Ви мене чуєте? Прийом.

Оператор відповів у мікрофон:

— Ми чуємо вас. Прийом.

— Шифровка. Ви готові? Прийом.

— Готові. Прийом…

Ролланд та Вайат-Тернер уже стояли за спиною в оператора, втупившись очима в олівець у його руці. На папір швидко лягали ряди багатозначних чисел з ефіру. Невдовзі донесення було готове: «ТОРРЕНС-СМІТА ВБИТО. ТОМАСА КРІСТІАНСЕНА КАРРАЧОЛУ СХОПЛЕНО».

Наче за сигналом, Ролланд і Вайат-Тернер відвели очі від паперу й зустрілися поглядами. Обличчя їхні враз спохмурніли. А олівець писав далі:

«ВОРОГ ВВАЖАЄ ШАФФЕРА Й МЕНЕ МЕРТВИМИ. СПРОБУЄМО ПРОНИКНУТИ ДО ЗАМКУ ПРОТЯГОМ ГОДИНИ. ПРОСИМО ПІДГОТУВАТИ ТРАНСПОРТ ЧЕРЕЗ ДЕВ'ЯНОСТО ХВИЛИН. ПРИЙОМ».

Адмірал Ролланд вихопив в оператора мікрофон.

— Бродсворде! Бродсворде! Ви впізнаєте мене, Бродсворде?

— Я впізнаю вас, сер.

— Виходьте з гри, Бродсворде! Негайно припиніть операцію! Рятуйте себе! Прийом.

— Ви, певно, жартуєте. — Ці слова було промовлено дуже повільно, з паузами. — Прийом.

— Ви чули мене. — Тепер Ролланд говорив так само повільно. — Ви чули мене. Це був наказ, Бродсворде.

— Мері вже там, усередині. Кінець передачі.

Приймач замовк.

— Він вийшов з ефіру, сер, — спокійно сказав оператор.

— Він вийшов… — машинально повторив Ролланд. — Боже мій, він поліз туди…

Полковник Вайат-Тернер повернувся до каміна й важко опустивсь у крісло. Як на такого великого й міцного чоловіка, то він тепер мав вигляд на диво згорбленого й пригніченого. Адмірал сів у сусіднє крісло.

— Це все моя вина. — Голос у полковника був ледве чутний. — Все це моя вина…

— Ми зробили все, що могли. Це не ваша вина, полковнику. Ідея була моя. — Він похмуро дивився на вогонь. — А тепер, на додачу до всього, ще й це…

— Це — найгірший наш день, — повільно промовив Вайат-Тернер. — Найгірший за увесь час. Можливо, я вже застарий…

— Можливо, ми обидва застарі… — Ролланд почав загинати пальці на лівій руці: — У ставці головнокомандувача в Портсмуті спрацювала сигналізація, але не виявлено жодної пропажі.

— Атож, не взяли нічого, — погодився Вайат-Тернер, — але контрольні пластинки показали, що зроблено фотокопії.

— По-друге, Саутгемптон. Зникли дублікати графіків морських вантажних перевезень. По-третє, Плімут. Виведено з ладу систему сигналізації військово-морської ставки. Невідомо, навіщо це.

— Але здогадатися можна.

— Здогадатися можна. Далі, Дувр. Зникла копія частини плану для Малберрі-Харбор. Помилка? Недбалість? Про це ми ніколи не дізнаємося. По-п'яте, зник сержант з охорони штабу в Бредлі. Це може означати будь-що.

— Атож, будь-що. Але всі документи про пересування частин за планом «Омаха-біч» зберігаються там.

— 1 останнє: сім сьогоднішніх рапортів від наших агентів. З Франції, Бельгії, Нідерландів. З них чотири — вочевидь фальшиві, а решту три не можна перевірити.

Якийсь час стояла важка тиша. Нарешті її урвав голос Вайат-Тернера:

— Коли досі й були сумніви, то тепер ми їх не маємо. — Він говорив, не підводячи голови, тупо дивлячись на вогонь. — Німці знають майже про все, що тут діється, а ми не знаємо майже нічого, що діється на континенті. А на додачу — ще й Сміт з його людьми.

— Ще й Сміт з його людьми, — повторив Ролланд. — Їх уже можна викреслити із списків.

Вайат-Тернер заговорив дуже тихо — так, щоб не почув оператор у кутку кімнати:

— А операція «Оверлорд», сер?

— Операція «Оверлорд»? — пробурмотів Ролланд. — Так, її також можна викреслити з планів.

— Розвідка — це найперша зброя в сучасній війні, — з гіркотою промовив Вайат-Тернер. — А втім, здається, це вже хтось сказав до мене.

— Де нема розвідки, там нема й війни. — Адмірал натиснув на кнопку зв'язку: — Приготуйте мою машину! Полковнику, ви поїдете на аеродром?

— І значно далі, адмірале, якщо ви, звичайно, дозволите.

— Ми ж про все домовилися, — знизав плечима Ролланд. — Та я розумію ваш теперішній стан. Якщо вважатимете за потрібне — платіть життям.

— Ну, таких намірів у мене не було. — Вайат-Тернер підійшов до столика, взяв пістолет «стен», повернувся до Ролланда й усміхнувся. — Можливо, доведеться зустрітися з противником, сер.

— Цілком можливо. — Усмішки у відповідь на обличчі в адмірала не було.

— Ви чули, що він сказав? — Сміт вимкнув рацію, склав антену й подивився скоса на Шаффера. — Ми можемо припинити операцію.

— Припинити операцію? Тепер? — Шаффер розлютився. — Невже вам не ясно, що коли ми це зробимо, то вони через день-два схоплять Мері? — Він зробив значущу паузу. — А якщо це станеться, то ще через десять хвилин вони схоплять і Гайді.

— Годі про це, лейтенанте! — відказав Сміт. — Адже ви бачили її лише один раз, якихось п'ять хвилин.

— То й що? — Вигляд у Шаффера був дуже войовничий. — А скільки Паріс бачив Єлену Прекрасну? А чи часто Антоній бачив Клеопатру? А чи часто Ромео… — Він замовк, потім зухвало додав: — І мене не обходить, що її вважатимуть зрадницею своєї нації.

— Вона народилася й виросла у Саутгемптоні, — втомлено промовив Сміт.

— Та яка різниця! Навіть якщо вона — англійка…

— Ходімо, — обірвав його Сміт. — Треба повернути рацію на місце. Невдовзі там мають з'явитися гості.

— Так, не варто надто часто їх дивувати, — погодився Шаффер.

Вони поставили рацію на місце, замкнули багажне відділення й ступили кілька кроків до виходу зі станції, коли їх зупинив гуркіт двигунів та звуки сирен. Притиснувшись до стіни, обидва дивилися, як перша машина в'їхала в станційні ворота й загальмувала за ярдів десять від них.

Шаффер зиркнув на Сміта.

— Не будемо їм заважати, чи не так?

— Не будемо. За касову будку!

Двоє чоловіків, нечутно й швидко посуваючись уздовж колії, дісталися до касової будки й сховалися в її густій тіні. Сержант — той, що організовував прочісування лісу над Синім озером, — з'явився в станційному дворі в супроводі чотирьох солдатів, знайшов багажне відділення, посмикав двері, потім кілька разів марно вдарив по замку прикладом, врешті випустив по замку чергу з автомата й зайшов усередину, присвічуючи собі ліхтариком. Майже одразу після цього він знову постав у дверях.

— Скажи капітанові, що вони не збрехали. Усе причандалля англійців тут. — Один із солдатів рушив виконувати його наказ, а сержант звернувся до решти: — Гаразд, а ви забирайте їхнє манаття й тягніть до машини.

— А там же моя остання пара бавовняних шкарпеток… — похоронним тоном прошепотів Шаффер, коли солдати несли повз них їхні рюкзаки. Я не кажу вже про зубну пасту…

Він замовк, бо Сміт смикнув його за руку: сержант зупинив одного з солдатів, який ніс рацію, поклав на прилад руку й завмер. Сержант стояв якраз під невеликим станційним ліхтарем, так що вираз його обличчя можна було добре роздивитися — на ньому проступив подив, потім недовіра й раптом цілковите розуміння.

— Капітане! — закричав сержант. — Капітане!

В станційні ворота квапливо вбіг офіцер.

— Рація, капітане! Вона ще тепла, просто гаряча. Нею користувалися не більше, ніж п'ять хвилин тому!

— П'ять хвилин тому? Це неможливо! — Капітан вражено подивився на сержанта. — Якщо тільки…

— Саме так, пане капітане. Якщо тільки…

— Оточити станцію! — закричав капітан. — Обшукати всі приміщення!

— О Боже! — простогнав Шаффер. — І чому б їм не дати нам спокій?

— Швидко, за мною, — наказав Сміт.

Він узяв Шаффера за руку й вони почали скрадатися в тіні, доки опинилися біля жіночого туалету. Намагаючись не брязнути своїми відмичками, Сміт за кілька секунд відімкнув двері. Прослизнувши всередину, вони замкнули за собою двері.

— В листі до родини з приводу моєї загибелі це звучатиме не надто героїчно… — сумно промовив Шаффер. А втім, гумор у його словах видався трохи неприродним.

— Що саме?

— «Поліг за Батьківщину в жіночій вбиральні у Південній Баварії». Як можна героїчно воювати, знаючи, чим це скінчиться… А про що там говорять наші друзі за дверима?

— Якщо ти хвильку помовчиш, то ми, може, й почуємо.

— Якщо я кажу — скрізь, то це означає — скрізь! — Німецький капітан викрикував накази в типовій прусській манері. — Якщо двері замкнено, ламайте їх. Якщо не можете зламати, стріляйте в замок. А якщо не хочете опинитися на тому світі через кілька секунд після цього, то пам'ятайте, що ці двоє — надзвичайно небезпечні й вправні типи, озброєні, крім власної зброї, ще й захопленими у нас автоматами. Не пробуйте схопити їх живими. Стріляйте, тільки-но побачите.

— Ти чув? — запитав Сміт.

— Боюся, що так. — Шаффер клацнув запобіжником свого автомата.

Вони стояли поруч у темряві, прислухаючись до перегукування солдатів, ударів прикладом, окремих пострілів, — певно, двері десь не піддавалися. Помалу ці звуки наближалися.

— Стає гарячіше… — пробурмотів Шаффер.

Та він недооцінив обстановку. Щойно він замовк, як чиясь рука взялася за клямку й почала її нетерпляче торгати. Сміт і Шаффер мовчки розійшлися в різні боки й притислися до стіни обабіч дверей. Торгання припинилося. Сильний удар струсонув двері. Ще удар, і деревина біля замка почала з тріском подаватися. Сміт подумав: ще два такі удари — і все.

— Боже мій, Гансе! — У голосі за дверима пролунав — чи мав би пролунати — подив і роздратування водночас. — Що ти робиш! Ти що, не вмієш читати?

— Що я не вмію? — другий голос замовк, потім промовив трохи винувато: — «Damen»! Господи, «Damen»! — Настала пауза. — Ну, якби ти пробув стільки часу на російському фронті, як я…

Голоси почали затихати — солдати пішли геть.

— Боже, благослови нашу спільну англосаксонську ментальність! — з полегкістю пробурмотів Шаффер.

— Це ти про що? — запитав Сміт. Він опустив свого автомата й аж тепер зауважив, що долоні в нього мокрі від поту.

— Про недоречне почуття добропристойності, — пояснив Шаффер.

— Недоречним його не назвеш. Це було добре розвинене почуття самозбереження, — сухо відказав Сміт. — Чи подобалося б тобі шукати двох патентованих убивць, як-от ми, знаючи, що першого, хто їх виявить, найімовірніше перетне навпіл черга з автомата. Постав себе на їхнє місце. Як би ти почувався?

— Я б почувався не надто щасливим, — щиро визнав Шаффер.

— Отак і вони — хапаються за найменшу зачіпку, аби тільки не шукати нас. Ті двоє хлопців, які щойно пішли звідси, не мали уявлення, чи ми тут є, чи нас немає, але найменше їм хотілося знайти нас.

— Ну, годі цієї бісової психології. Головне — Шаффер врятований. Врятований!

— Якщо ти справді в це віриш, то маєш великі шанси невдовзі опинитися під стіною з пов'язкою на очах.

— Це ж чому? — невдоволено запитав Шаффер.

— Ти і я, — спокійно пояснив Сміт, — не єдині на цій станції, хто може поставити себе на місце солдатів. Б'юсь об заклад, що до таких належить і капітан і майже напевне ще й сержант. Ти ж бачив, як швидко він виявив ту чортову рацію? Рано чи пізно один із них обійде подвір'я, побачить замкнені двері, розгнівається й надасть одному зі своїх вояків можливість стати посмертно кавалером Залізного Хреста. Тобто Шаффер врятований ще не зовсім.

— Що ж робити, босе? — так само спокійно запитав у Сміта Шаффер. — Я вже не відчуваю радості.

— Зробимо невеличку диверсію. Ось відмички — встав оцю у замок і тримай напоготові. Нам доведеться вшиватися звідси дуже поспішно — адже таких добре підготовлених солдатів не можна дурити надто довго.

Він попорпався в своїй торбині, дістав гранату, вийшов із роздягальні до умивальної кімнати, навпомацки дістався заднього віконця й притиснувся обличчям до шибки. Але крізь неї не було нічого видно, адже вікна у вбиральнях майже завжди непрозорі. Тихо вилаявшись, Сміт знайшов шпінгалет і обережно відчинив віконце. Потім так само обережно вистромив голову.

А втім, відривати йому голову ніхто не збирався. Він справді одразу ж побачив поблизу солдатів зі зброєю напоготові, але вони дивилися в інший бік: п'ятеро з них стояли, оточивши широким півколом станційні ворота, і всі автомати були спрямовані на ці ворота. «Чекають, коли кролики вискочать із нори», — подумав Сміт.

Більший інтерес у нього викликав порожній вантажний автомобіль, що стояв за кілька футів од віконця: саме відсвіт фар цього автомобіля допоміг йому в темряві знайти віконце. Покладаючи надію на те, що конструкція автомобіля відповідає міжнародним стандартам, Сміт узяв гранату, висмикнув кільце, полічив до трьох і кинув її так, щоб вона покотилася під задні колеса автомобіля, після чого миттю сховався за стіну вбиральні.

Пролунав подвійний вибух — від гранати й бензобака. Скалки скла попадали Смітові на голову, барабанні перетинки у нього мало не луснули. Сміт навіть не пробував подивитись, якої шкоди завдав вибух, — не тільки тому, що треба було якнайшвидше тікати, але передусім тому, що з'являтися тепер у віконці, добре освітленому полум'ям, було б самогубством. Крім того, язики полум'я вже починали лизати віконну раму. Сміт навкарачки виповз з умивальні й не підводився доти, доки опинився в роздягальні. Шаффер тримав руку на відмичці, а двері вже були на кілька сантиметрів прочинені.

— У гори, босе? — запитав Шаффер, обернувшись до Сміта.

— У гори.

Другий бік станції, звідки виходила колія, виявився безлюдним: той, хто не побіг машинально на звук вибуху, так само машинально міг дійти висновку, що вибух пов'язаний зі спробою двох диверсантів утекти або чинити опір. Хай би там як, а наслідок виявився саме бажаним.

Вони добігли до кінця колії і подалися далі, доки спинились у досить безпечному місці, серед будиночків, що підіймалися пологим схилом гори на східній околиці села. Там Сміт із Шаффером зупинилися, перевели дух і оглянулися на те, що залишили позаду.

Станція горіла. Її ще не всю охопило полум'я, але воно вже вихоплювалося на кілька футів над дахами, в небо валив густий чорний дим, і надій на те, що пожежа скоро погасне, не було.

— Здається, це їм не дуже подобається, — зауважив Шаффер.

— Я теж так гадаю.

— А я думаю, що саме тепер вони візьмуться за нас як слід. У замку у них є собаки — отже, вони можуть бути й у казармах. Залишається тільки привезти їх на станцію, дати понюхати наші речі, поводити довкола, щоб вони взяли наш слід, і все. Сміта й Шаффера розірвано на шматочки. Альпійським стрільцям я ще дав би фору, але тягатися з доберман-пінчерами — для мене вже занадто, босе.

— А мені здавалося, що ти боїшся лише коней, — лагідно сказав Сміт.

— Коні то чи добермани — називайте їх як завгодно. В мене викликає страх усе, що має чотири ноги. — Він знову позирнув на охоплену полум'ям станцію. — З мене був би кепський ветеринар.

— Ну, не турбуйся, — запевнив його Сміт. — Ми не затримаємося тут дуже довго, так що ніхто з твоїх чотириногих друзів не встигне схопити твій слід.

— Невже? — з підозрою глянув на нього Шаффер.

— Замок, — нагадав Сміт. — Ось заради чого ми тут. Не забув?

— Я не забув. — Шаффер дивився, як полум'я над станцією шугає вже футів двадцять-тридцять заввишки. — Ви знищили таку гарну станцію… Ви це усвідомлюєте?

— Як ти сам би сказав, — нагадав Сміт, — це була не наша станція. Ходімо. Спершу нам треба подзвонити, а потім з'ясувати, який прийом чекає на нас у «Шлосс Адлері».

Саме в цей час Мері Еллісон відчувала на собі, який прийом чекає на гостей замку. Її приймали не надто тепло. Стоячи поруч із фон Браухічем та Гайді, вона роздивлялася велику замкову залу: кам'яні стіни, кам'яні плити на підлозі, стеля з темного дуба. В цю хвилину двері в кінці зали розчинились, і ввійшла дівчина. Вона простувала до них ходою, в якій відчувалася владність і грубість, — це було скоріше марширування, ніж хода.

І все ж Мері мусила визнати, що дівчина дуже вродлива — висока на зріст, білява й голубоока — вона пасувала б на обкладинку будь-якого журналу в третьому рейху. Але погляд її голубих очей був крижаний.

— Добрий вечір, Анна-Марі, — сказав фон Браухіч голосом, цілком позбавленим будь-якої сердечності. — Це наша нова дівчина, фройляйн Марія Шенк. Маріє, це — секретарка пана полковника, вона відповідає за всю жіночу обслугу.

— Ви, мабуть, доклали чимало зусиль, щоб сюди потрапити, Шенк? — Якщо голосові Анни-Марі й була хоч трохи притаманна милозвучність і теплота, то цього разу вона про них забула. Повернувшись до Гайді, вона оглянула її з ніг до голови крижаним поглядом і запитала: — А ви чого тут? Через те, що ми дозволяємо вам прислуговувати за столом, коли у полковника багато гостей?..

— Гайді — кузина цієї фройляйн, — обірвав її фон Браухіч. — Крім того, вона тут з мого дозволу.

Це був дуже прозорий натяк на те, що не варто виходити за межі своїх обов'язків. Анна-Марі подивилася на нього, але нічого не сказала. Фон Браухіч належав до того гатунку людей, з якими сперечатися небезпечно.

— Сюди, Шенк! — Анна-Марі кивнула головою на бічні двері. — Я повинна поставити вам кілька запитань.

Мері глянула на Гайді, потім — на фон Браухіча, але той знизав плечима й сказав:

— Це неминучі формальності, фройляйн. Боюся, що вам їх не уникнути.

Мері й Анна-Марі зникли за дверима, які гучно причинилися. Гайді та фон Браухіч перезирнулись. Гайді сердито стулила губи, вираз її обличчя на мить нагадав звичайний вираз обличчя Анни-Марі. А фон Браухіч зробив банальний жест — безпорадно розвів руками й знизав плечима.

Причина цього безпорадного жесту з'ясувалася за якусь хвилину: з-за дверей спершу почувся сердитий голос, звуки боротьби, потім — крик болю. Фон Браухіч іще раз винувато поглянув на Гайді, але, почувши важкі кроки позаду, обернувся.

Чоловік, що наближався до них, був літній, кремезний, на вигляд — бувалий у бувальцях, вбраний у цивільне, хоча досвідчене око одразу б розпізнало в ньому офіцера. Важкі щелепи, бичача шия, коротко підстрижене йоржиком волосся та вицвілі блакитні очі робили його схожим на карикатурного прусського вояку-улана часів першої світовоївійни. Але те, що він зовсім не такий простакуватий, яким видавався, було ясно з тієї щирої поваги, з якою до нього звернувся фон Браухіч.

— Добрий вечір, полковнику Крамере!

— Вечір добрий, капітане. Вечір добрий, фройляйн. — Голос у нього був несподівано приємний і світський. — Ви, я бачу, чогось чекаєте?

Перш ніж хтось устиг відповісти, двері розчинились, і ввійшли Мері та Анна-Марі, причому Мері, здавалось, увіпхнули до кімнати. Анна-Марі розчервонілася й дихала трохи важкувато, але вигляд мала вдоволений. Одяг на Мері був трохи пом'ятий, коси — розтріпані; видно було, що вона щойно плакала.

— Більше клопоту з нею не буде, — вдоволено оголосила Анна-Марі. Тут вона побачила полковника Крамера й уже значно ввічливіше додала: — Я проводила бесіду з новою служницею, пане полковнику.

— В звичайному своєму професійному стилі, як видно, — сухо прокоментував Крамер і похитав головою. — Коли вже ви запам'ятаєте, що порядні дівчата не люблять, коли їх грубо обшукують, перевіряючи, чи не пошито їхню білизну на Пікаділлі чи на вулиці Горького?

— Такі правила безпеки, — спробувала виправдатися Анна-Марі.

— Так, так, — урвав її Крамер. — Але ж є й інші способи.

Він нетерпляче відвернувся. Наймати жіночий персонал — це не входило до обов'язків заступника начальника німецької таємної поліції. Поки Гайді допомагала Мері поправити вбрання, він уже розмовляв із фон Браухічем:

— У селі цієї ночі був якийсь переполох?

— Це нас не стосувалося, — відповів той. — Якісь дезертири. Крамер усміхнувся.

— Це я наказав полковникові Вайснерові так говорити. Та мені здається, що ті хлопці — британські агенти.

— Що?

— По генерала Карнебі, слід гадати, — безтурботно провадив Крамер. — Розслабтеся, капітане. Все вже позаду. Троє з них прибудуть сюди на допит за якусь годину. Мені б хотілося, щоб ви були присутні. Гадаю, це буде для вас цікаво й… е-е… повчально.

— Але ж їх п'ятеро, пане полковнику. Я сам бачив, як їх арештовували в пивниці.

— Їх було п'ятеро, — поправив його Крамер. — Але тепер уже не п'ятеро. Двоє з них — ватажок і ще один — на дні Синього озера. Вони втікали на машині й упали зі скелі.

Мері, що, стоячи спиною до чоловіків та Анни-Марі, саме поправляла на собі сукню, повільно випросталася; обличчя в неї скам'яніло. Анна-Марі обернулася, зауважила знерухомілу Мері й зацікавлено рушила до неї. Але тут Гайді взяла Мері під руку й швидко сказала:

— Моя кузина погано себе почуває. Чи можу я провести її до кімнати?

— Гаразд. — Анна-Марі махнула рукою. — До тієї кімнати, де зупиняєтесь ви, коли працюєте в замку.

Кімната була холодна, схожа на келію, з укритою лінолеумом підлогою, залізним ліжком, стільцем, невеличким туалетним столиком, підвісним мисничком, і — все. Гайді замкнула за собою двері.

— Ти чула? — безсило спитала Мері. Обличчя у неї було таке саме безживне, як і голос.

— Я чула, але я в це не вірю.

— Навіщо їм брехати?

— Вони в це вірять. — Тон у Гайді був зневажливий, навіть грубий. — Пора б тобі вже забути про кохання й задуматись. Такі, як майор Сміт, не падають зі скелі в озеро.

— Легко тобі говорити, Гайді.

— Впасти в розпач також неважко. Та я вірю, що Сміт живий. Але коли він живий, коли він дістанеться сюди й не застане тебе, коли нікому буде йому допомогти, знаєш, що тоді станеться?

Мері не відповідала, вона лише мовчки дивилася Гайді в очі.

— Тоді він загине. Він загине, бо ти покинула його в небезпеці. А чи покинув би він тебе в небезпеці?

Мері безтямно похитала головою.

— Ото ж бо й воно, — закінчила Гайді. Вона дістала щось спочатку у себе з-під спідниці, потім — з-за пазухи й поклала все це на стіл. — Ось тут усе: автоматичний пістолет «ліліпут» двадцять першого калібру, дві запасні обойми, моток вірьовки, грузило, план замку, інструкції. — Вона відійшла в куток кімнати, підняла дошку в підлозі, заховала туди всі принесені речі й поклала дошку назад. — Тут буде безпечніше.

Мері уважно подивилася на неї, вперше за останній час виявивши якийсь інтерес до навколишніх подій.

— То ти знала, що ця дошка не прибита?

— Звичайно. Я сама її підважила два тижні тому.

— То ти… ти знала про все аж так заздалегідь?

— А як же інакше? — засміялася Гайді. — Ну, щасти тобі, кузинко!

Після того, як Гайді пішла, Мері хвилин десять нерухомо сиділа на ліжку, потім стомлено підвелася й підійшла до вікна. Воно виходило на північ, і з нього було видно шеренгу пілонів канатної дороги, вогні села під горою, а за ними — темну пляму Синього озера. Але домінували в цій картині великі язики полум'я й хмари чорного диму, що здіймалися над якоюсь будівлею на дальній околиці села. На кількадесят ярдів довкола того місця ніч перетворилася на ясний день, і якби навіть місцева пожежна команда спробувала погасити той вогонь, то їй важко було б навіть підступити до будівлі. Тому, очевидно, залишалося чекати, доки від неї зостанеться купа попелу. Мері замислилася, що все це могло б означати.

Розчинивши вікно, вона обережно визирнула з нього. Навіть у цьому пригніченому стані в неї не виникало спокуси вистромлятися далеко: внизу була прямовисна скеля футів триста заввишки. Мері відчула на спині мурашки.

Ліворуч унизу з-під даху станції виплив вагончик канатної дороги й рушив до села. У вагончику стояла Гайді, махаючи рукою в той бік, де, на її думку, з вікна її мала помітити Мері. Але очі в Мері, знову заповнені слізьми, не бачили нічого. Вона причинила вікно, втомлено лягла на ліжко й повернулася думками до Джона Сміта. Чи живий він іще? А що означала ота пожежа в селі?

Сміт із Шаффером скрадалися задніми дворами східного боку вулиці, намагаючись, як могли, не виходити з тіні. А втім, ці їхні перестороги були зайві: загальну увагу відвертала пожежа, тому вулицю біля станції переповнювали сотні солдатів та селян. Сміт подумав, що пожежа, мабуть, виявилася таки чималою, бо хоча самого полум'я йому й не видно було, та глухе його гуготіння чулося виразно, незважаючи на те, що вітер дув у протилежний бік. Отже, диверсія увінчалася успіхом.

Вони підійшли до однієї з нечисленних кам'яниць у селі — великої будівлі, схожої на комору, з двостулковими воротами ззаду. Подвір'я перед цими воротами мало вигляд невеличкого автомобільного кладовища: захаращене напіврозібраними двигунами, окремими запасними частинами та іншим залізяччям. У кутку лежала купа порожніх каністр. Обережно пробравшись між залізяччям, вони дісталися до воріт.

Шаффер дістав відмички, й за кільканадцять секунд вони були вже всередині, замкнувши за собою ворота й присвічуючи ліхтариками. Уздовж однієї стіни також було накладено й наставлено чимало всілякого брухту, але решту місця в гаражі займали різноманітні машини, переважно далеко не нові. А втім, Смітову увагу одразу ж привернув великий жовтий автобус, що стояв навпроти воріт. Це був типовий для гірської місцевості поштовий автобус із задніми колесами, розташованими дуже близько до середини салону, щоб автобус легше вписувався в круті повороти на гірських дорогах. Іншою характерною деталлю був підвішений спереду плугоподібний буфер проти снігових заметів. Сміт позирнув на Шаффера.

— Багатообіцяюча штука, чи не так?

— Якщо бути таким оптимістом, щоб повірити, нібито ми повернемося сюди із замку, — невесело відповів Шаффер, — тоді цю штуку можна назвати багатообіцяючою. А ви що, знали про цей автобус?

— Ти ж не думаєш, що я — автобусний ясновидець. Звичайно, я знав про нього.

Сміт заліз до водійської кабіни. Ключ запалювання стримів у замку. Сміт крутнув його й пересвідчився, що стрілка на покажчику пального повзе до середини шкали. Потім перевірив, чи працюють фари. Тоді легенько натиснув на стартер, і той одразу ж ожив. Сміт вмить вимкнув стартер. Шаффер з цікавістю спостерігав за ним.

— Сподіваюся, ви знаєте, що слід мати ще й водійське посвідчення?

— Та було десь у мене одне… Залиш половину нашої вибухівки в автобусі. І не барімося — Гайді напевне повернеться із замку наступним вагончиком.

Сміт виліз із кабіни, підійшов до воріт, що виходили на вулицю, відімкнув обидва шпінгалети — верхній і нижній — і обережно натиснув на стулки. Вони подалися на якийсь дюйм, але не більше.

— Замкнені на навісний замок знадвору, — пояснив Сміт.

Шаффер подивився на важкий залізний буфер спереду на автобусі й сумно похитав головою:

— Бідолашний замок…

Снігопад припинився, але західний вітер і мороз давали про себе знати. Темні хмари сунули небом, і всю долину то огортала пітьма, то заливало тремке місячне сяйво. Але на околиці села біля залізничної станції від пожежі було ясно, як удень.

Вагончик канатної дороги був майже коло нижньої станції. Під поривами вітру він небезпечно розгойдувався туди-сюди на тлі нічного неба. Але в міру наближення до станції це розгойдування вщухало й нарешті зникло зовсім.

Вагончика трохи трусонуло, і він зупинився. З нього вийшла Гайді, єдина пасажирка. Цієї хвилини вона була бліда й невесела. Зійшовши сходинками станційного ґанку, вона раптово завмерла: почувся свист. Хтось насвистував перші такти «Лорелеї». Різко обернувшись, Гайді побачила під стіною станції дві постаті в білому й рушила до них.

— Такі, як майор Сміт, зі скелі не падають, — вдоволено сказала вона, потім кинулася до двох чоловіків, обійняла й поцілувала кожного по черзі — Але похвилювалася я через вас!

— От і добре, хвилюйтеся й далі, — сказав Шаффер. — Хоча, правду кажучи, за нього можна й не хвилюватися, — кивнув він головою у бік Сміта.

Гайді показала рукою на залізничну станцію — звідси полум'я було видно досить добре.

— Це теж ваша робота?

— Це сталося ненавмисне, — пояснив Сміт.

— Так, він просто зробив необережний рух, — додав Шаффер.

— Ви все ладні перетворити на водевіль, — сухо сказала Гайді. — А ви знаєте, що Мері вважає вас загиблими?

— Полковник Вайснер уже так не вважає, — відповів Сміт. — Автомобіль упав в озеро порожній. Вони полюють на нас.

— Нічого дивного, — пробурмотіла Гайді. — Такої пожежі важко не помітити. — Помовчавши, вона додала: — Вайснер — не єдиний, хто на вас полює. Крамер знає, що ви — британські агенти, яким потрібен генерал Карнебі.

— Ага, ага… — задумливо промовив Сміт. — Цікаво, яка ж це пташечка нацвірінькала Крамерові на вушко про нас? Мабуть, голос тієї пташки чути дуже далеко…

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого… Тепер це не дуже важливо.

— Не дуже важливо! Та хіба ж ви не бачите, — в голосі Гайді відчувався розпач, — що вони знають чи скоро знатимуть, що ви живі! Що вони знають, хто ви! Отже, вони чекатимуть на вас тут!

— Еге ж, але ти забуваєш про деякі дрібнички, люба Гайді, — втрутився Шаффер. — Вони не знають, що ми знаємо, що вони чекатимуть на нас тут. Принаймні мені так здається.

— Це все — гадання на кавовій гущі, лейтенанте. Та є ще одна дрібниця: дуже скоро до замку привезуть ваших схоплених друзів.

— На допит? — спитав Сміт.

— Не думаю, що їх запросили на склянку чаю, — в'їдливо відповіла Гайді.

— Слушно, — кивнув головою Сміт. — А ми вирушимо нагору разом з ними.

— В одному вагончику? — У тоні, яким Гайді поставила це запитання, ніби звучав сумнів у тому, чи Сміт сповна розуму.

— Не у вагончику, а на ньому. — Сміт позирнув на годинник. — Тепер — автобус у Зульцовому гаражі. Ти повинна бути там за годину й двадцять хвилин. Ага, ще одне — прихопи кілька ящиків з порожніми пивними пляшками.

— Кілька ящиків?.. Ага, ясно! — Вона похитала головою. — Ви обоє збожеволіли.

— Так, це видно з кожного нашого слова й руху, — погодився Шаффер, потім, споважнівши, додав: — Помолися за нас, любонько, а якщо не пригадаєш жодної молитви, то просто потримай пальці навхрест, поки вони заніміють.

— Повертайтеся, будь ласка! — сказала дівчина. Щось наче не давало їй говорити. Помовчавши хвилю, вона махнула рукою й пішла геть.

Шаффер із захватом дивився їй услід.

— Ось майбутня місіс Шаффер! — заявив він. — Може, вона трішки нервова й любить чепуритися… Але ви помітили, наприкінці вона мало не заплакала…

— Може, й ти був би нервовий і схильний плакати, якби пройшов крізь те, крізь що довелося пройти їй за останні два роки, — похмуро сказав Сміт.

— А може, вона була б не такою нервовою й схильною плакати, якби ви їй трішки пояснили, що діється навколо.

— Я не маю часу, щоб усім це пояснювати.

— Ви не вперше про це говорите. Хитрун — ось як треба вас називати, босе.

— Ну гаразд, годі. — Сміт знову глянув на годинника. — Я молю Бога, щоб вони не забарилися.

— А я чомусь ні… — зауважив Шаффер і спитав: — Коли ми… тобто якщо ми… повернемося звідти, то чи поїде вона з нами?

— Хто — вона?

— Гайді, ясна річ.

— Гайді — ясна річ. Якщо нам це пощастить, а пощастить це нам завдяки Мері, а її рекомендувала Гайді…

— Годі, все ясно. — Шаффер ще раз глянув на дівочу постать удалині й замріяно похитав головою: — В ресторані «Савой гріль» вона стане сенсацією!

6

Секунди зливалися в хвилини, а ті в свою чергу повзли до болю повільно. Минуло майже чверть години. Яскраве місячне світло вже кілька разів змінювала майже цілковита темрява, коли на долину набігали низькі, пошматовані чорні хмари. Двох чоловіків, що причаїлися в пітьмі, холоднеча пронизувала до кісток. Але вони чекали. Мусили чекати: самим дістатися до «Шлосс Адлера» годі було й намагатися.

Вони чекали мовчки, кожен заклопотаний власними думками. Про що міркував Шаффер, Сміт навіть уявити не міг. Можливо, в солодких мріях той наганяв страх на завсідників найкращих заїздів лондонського Вест-Енду. Смітові думки були багато практичніші й стосувалися тільки їхнього власного найближчого майбутнього. Він був стурбований, дуже стурбований тим, як вони в цю холоднечу дістануться до замку живі-здорові. Вони старанно тупотіли ногами й розминали руки, які щохвилини дедалі менше слухалися. Для того, що Сміт задумав, буде потрібна фізична сила й миттєва реакція, а крижаний холод робив своє. Без жодного оптимізму Сміт почав розмірковувати, скільки на них поставив би якийсь розважливий букмекер. Але обрахувати відсотки він не встиг. Настав час діяти: довгоочікуване товариство наближалося.

Дві машини альпійських стрільців з увімкненими сиренами в'їхали на сільську вулицю саме тоді, коли місяць знову вийшов з-за хмар і залив долину світлом. Сміт і Шаффер поглянули на місяць, тоді один на одного і мовчки відступили назад, намагаючись глибше сховатися в сутіні. Клацання запобіжників на їхніх автоматах пролунало напрочуд лунко.

Двигуни змовкли й фари погасли, щойно машини спинилися біля сходів. На сніг висипали люди й вишикувалися в шеренгу. Сміт нарахував дванадцятьох: офіцера, вісьмох солдатів та Каррачолу, Томаса й Крістіансена. Солдати тримали зброю напоготові. Це була зайва пересторога, бо руки в полонених було зв'язано за спинами. Отже, там чекали не спроби цих трьох утекти, а можливого відчайдушного нападу Сміта й Шаффера. Сміт ще встиг подумати, що до них тут ставляться з належною повагою.

Коли останній з тих дванадцятьох зник у будівлі нижньої станції, Сміт торкнув Шаффера за руку. Закинувши автомати за плечі, вони хутко вибралися на обледенілий дах станції й дісталися до краю, з-лід якого з'являвся вагончик канатної Дороги, вирушаючи в довгу путь до замку. Сміт розумів, що вони страшенно ризикують: досить випадковому перехожому поглянути вгору, і їх, попри маскувальні халати, виявлять. На щастя, випадкових перехожих о цій порі не трапилося. До того ж, щойно канат почав рухатися, місяць знову сховався за хмари.

Вони напружено вичікували, поки передній край вагончика з'явився з-під даху. Тоді звісили ноги й, дочекавшись, коли середина вагончика опинилася під ними, вхопилися за канат і плавно опустилися на дашок вагончика.

Мері обережно скрадалася тьмяно освітленим переходом, рахуючи двері. Біля п'ятих вона спинилася, приклала до них вухо, зазирнула в шпарку замка, тихо постукала й хвильку почекала на відповідь. Тоді постукала знову, вже гучніше, та за дверима ніхто не відгукнувся. Повернула ручку — двері було замкнено. Тоді видобула з маленької торбинки низку ключів. Коли двері відчинилися, вона швидко прослизнула всередину, причинила двері й ввімкнула світло.

Кімната була краща від тієї, в якій поселили її. Крім стандартного залізного ліжка, тут стояли ще два крісла, стілець із розвішеною на ньому формою обер-лейтенанта, велика шафа для одягу і комод, на якому лежали ремінь, пістолет та бінокль.

Мері замкнулася, вийняла ключ із дверей, перетнула кімнату, прочинила вікно й визирнула надвір. Вікно було просто над верхньою станцією канатної дороги, крутий дах якої примикав до муру замку. Мері повернулася до кімнати, видобула з торбинки згорнену в клубок линву з прив'язаною до одного кінця важкою гайкою, взяла бінокль й розташувалася край вікна. Тремтячи від холодного нічного вітру, навела на різкість і спрямувала бінокля вниз, уздовж канату. І нарешті побачила ледве видимий чорний вагончик, що шалено розгойдувався під поривчастим вітром.

Сміт із Шаффером простяглися на дашку, судомно вчепившись у підвіс, що з'єднував вагончик з канатом, — цієї миті єдиний для них якір порятунку. Поверхня вагончика вся взялася білою кригою, на якій їхні тіла ковзали в різні боки влад із жахливою хитавицею, ніде не знаходячи опори. Плечам, рукам і долоням діставалося куди більше, ніж Сміт доти сподівався. Але найгірше було попереду.

Шаффер підвів голову й поглянув униз. То було запаморочливе й по-справжньому страшне видовище. Вся долина під ними розхитувалася на сорок п'ять градусів то в один, то в другий бік. Щойно він бачив перед собою узлісся на західному схилі долини — і за мить долина провалилася кудись униз, а перед ним виникло узлісся вже зі східного її боку. Він поглянув угору, та краще не стало: тепер перед ним так само моторошно витанцьовували вогні «Шлосс Адлера». Вітер тужливо завивав у канатах. Шаффер заплющив очі, поклав голову між випростаними руками й застогнав.

— Все ще вважаєте, що кінь — найгірший засіб пересування? — запитав Сміт. Його голова опинилася саме навпроти Шафферової.

— О, де моє сідло й остроги! — простогнав Шаффер розпачливо.

Ще раз несподівано визирнув місяць, освітивши двох чоловіків своїм блідим холодним сяйвом. Вибравши мить, коли руки були не такі напружені, вони накинули на голови білі вилоги курток, намагаючись при цьому ще щільніше припасти до дашка.

У «Шлосс Адлері» двоє людей бачили, як угору повз, розгойдуючись, яскраво освітлений місяцем вагончик. Крізь польовий бінокль Мері чітко бачила дві людські постаті, випростані на дашку вагончика. З півхвилини вона стежила за ними, потім перевела погляд угору. Очі її розширились, обличчя скам'яніло. Вартовий з автоматом, що походжав за зубцями муру футів на п'ятдесят вище від неї, спинився й задививсь, як підіймається з долини вагончик. Але дивився він недовго. Тепло взутий і по вуха закутаний, він, однак, страждав від холоду. Це була не та ніч, щоб милуватися краєвидами. Він байдуже поглянув кудись у далечінь і знову заходив туди-сюди.

Саме байдужості бракувало двом на дашку вагончика, який проминув останню підпору й наближався до верхньої станції. Вирішальна мить була близько. Смітові раптом подумалося, що вони давно вже могли б лежати мертві на скелях за футів двісті нижче.

Він підвів голову. Місяць усе ще плив чистою прогалиною, але край нового пасма хмар уже швидко наближався до нього. Зубці замку й верхня станція були тепер просто над їхніми головами. На цьому останньому відтинку вагончик підіймався так стрімко вгору, що схил гори був уже за якихось кільканадцять ярдів од них. Сміт пробіг поглядом по схилу аж до самого низу: вартові з їхніми доберман-пінчерами здавалися там дрібними комашками.

— Воно їй пасує, правда ж? — раптом озвався Шаффер. На обличчі його з явилася тінь розпачу. — Чудове ім'я…

— Ти про що? — перепитав Сміт.

— Гайді.

— О Боже! — Сміт спостерігав, як швидко наближається верхня станція. — Її звати Етель.

— Вам не треба було цього мені казати. — Шаффер намагався підтримати розмову, хоча це йому не дуже й вдавалося. Вслід за Смітом він звів очі вгору й по довгій паузі повільно промовив: — Господи Боже! Погляньте, який крутий той проклятущий дах!

— Вже бачив… — Сміт видобув з піхов ножа й, коли вагончика різко гойднуло вбік, знову щосили вчепився за підвіску. — Тримайте ножа напоготові. І ради Бога, не упустіть його…

Місяць сховався за пасмом хмар, і долина поринула в темряву. Перед самою станцією вагончик сповільнив рух. Хитавиця зменшилася. Швидко, хоч і дуже обережно, Сміт і Шаффер попідводилися на ноги, тримаючись за канат, щоб не послизнутися на зледенілому дашку.

Передній край вагончика вже пірнув під дах верхньої станції. За мить, коли з ним порівнялася підвіска, Сміт метнувся вперед і вгору, всім тілом припавши до даху станції. Його права рука вдарила ножем — і лезо, пробивши шар криги, глибоко ввігналося в дерево. Ту ж мить на дах стрибнув і Шаффер, вганяючи в кригу свого ножа.

Лезо зламалося при самому руків'ї. Шаффер випустив з руки непотрібний уламок і безпорадно поповз униз. Він дряпав пальцями лід, але спинитись не міг. Піднісши ліву руку до рота, Шаффер зубами зірвав з неї рукавичку і щосили ввігнав нігті в лід. Тепер він сповзав трохи повільніше, але зовсім не спинився. Пальці вже не знаходили жодної зачіпки. Він знав, що зсувається до краю, і перше, що може потім трохи пригальмувати його падіння — це виступ скелі на двісті сорок футів нижче від краю кам'яного урвища.

Стрибок і удар ножем забрав у Сміта всі сили. Він ще кілька секунд полежав, перш ніж зрозумів: Шаффера поруч немає. Роззирнувшись навколо, Сміт побачив білу пляму скам'янілого Шафферового обличчя й вісім паралельних смуг, проораних пальцями в кризі. І не встиг Шаффер сповзти до краю слизького даху, як Сміт, якомога далі спустившись на правій руці, лівою схопив Шаффера за зап'ясток з такою силою, що той, попри свій розпач, скривився від болю.

Кілька секунд вони лежали на слизькому схилі без жодного поруху, доручивши своє життя міцному лезу Смітового ножа. Потім Шаффер за допомогою Сміта почав дюйм за дюймом повзти вгору. Через півхвилини він був уже поруч зі Смітом.

— Це все ж таки ніж, а не кригоруб, — різко промовив Сміт, — і я не вимагав би від нього надто багато. Другий ніж є?

Шаффер заперечливо похитав головою. Говорити він ще не міг.

— А щось гостре? Такий самий заперечливий знак.

— Ліхтарик?

Шаффер кивнув головою, сягнув лівою рукою за пазуху маскувальної куртки й таки дістав ліхтарика.

— Відкрутіть кришку! — наказав Сміт. — Викиньте її. І батарейки теж!

Шаффер підніс ліхтарика лівою рукою до правої, яку все ще стискав Сміт, відкрутив кришку, вийняв батарейки і потримавши тепер порожній циліндр ліхтарика, щосили ввігнав його в кригу перед собою. Покрутив правою рукою — і Сміт відпустив її. Шаффер залишився на місці. Усміхнувшись, Сміт сказав:

— А тепер потримайте мене.

Шаффер стиснув Смітів лівий зап'ясток. Дуже обережно Сміт відпустив руків'я ножа, готовий щомиті вхопитися за нього знову. Але Шафферів ліхтарик тримався міцно. Намагаючись не робити жодного зайвого руху, Сміт витяг із деревини рятівного ножа й передав його Шафферові. Тоді видобув линву, обмотав її кілька разів навколо себе, а вільного кінця закріпив навколо Шаффера. Нарешті запитав:

— З ножем і ліхтариком виберетеся?

— Чи я виберусь? — Шаффер усміхнувся — вперше за ці кілька хвилин. — Хіба ви не бачили, як мавпа вилазить на кокосову пальму?

За п'ятдесят футів над ними Мері одійшла од вікна й поклала бінокль на комод. Руки в неї тремтіли, і бінокль дрібно зацокотів по скляній поличці. Потім вона повернулася до вікна й почала опускати вниз линву з прив'язаною до неї гайкою.

Сміт подолав за допомогою линви кілька останніх футів похилої частини даху, піймав простягнену Шафферову руку, дістався на рівну площину й звівся на ноги. Відразу по цьому він відмотав решту линви з себе. Шаффер, хоча надворі й стояв тріскучий мороз, втер зарошене рясним потом чоло.

— Брате! — Він знову втер чоло. — Якщо коли-небудь я зможу ще зробити вам маленьку послугу, наприклад, позичити на квиток…

Сміт усміхнувся, знизав плечима й, ступивши крок уперед, упіймав кінець линви, яку опустила Мері. Потім хутко прив'язав до неї свою нейлонову линву й двічі легенько смикнув. Мері потягнула линву вгору. Сміт почекав, поки Мері, двічі трохи натягнувши линву, сповістила, що надійно її закріпила, й поліз угору.

Він був якраз на півдорозі до вікна, коли знову визирнув місяць. У своїй формі альпійського стрільця Сміт був аж надто помітний на тлі білуватого замкового муру. Він застиг, не зважуючись ані поворухнутись, ані навіть подивитися вниз чи вгору, щоб не привернути до себе чиєїсь уваги.

За двадцять п'ять футів нижче від нього Шаффер напружено дивився вниз. Там, біля підніжжя, все ще вартували солдати з собаками. Досить було комусь із них випадково поглянути вгору — і Сміта неодмінно помітили б. Якесь шосте чуття раптом наказало Шафферові подивитися вгору — і він укляк на місці. Вартовий, ще раз обійшовши зубці, спинився, спершись руками на парапет, і дивився кудись у долину — можливо, стежив, як згасають останні вогні пожежі. Якщо він переведе погляд хоч трохи вбік — все скінчиться, ще й не розпочавшись. Шаффер повільно звів пістолета з довгим глушником і, за поліційною звичкою, підпер його лівим зап'ястком. Він не сумнівався, що вб'є вартового одним пострілом, лише вагався, коли саме стріляти. Якщо дочекатись, поки їх помітять, то вартовий може дати попереджувальний постріл або ж устигне сховатися за зубцем. Якщо вистрілити відразу, то вартовий, звісно, не встигне подати сигналу своїм. Але тоді труп може впасти на дах станції і далі в долину, до солдатів з собаками. Хоча ні, вирішив зрештою Шаффер, від удару кулі вартовий скоріше за все поточиться назад. Шафферові досі не доводилося стріляти в людину, яка нічого не підозрює, але тепер він був ладен зробити це. Затамувавши віддих, Шаффер почав поволі натискати на гачок.

Місяць сховався за хмари.

Так само поволі Шаффер опустив зброю і знову витер чоло.

Сміт нарешті дістався до вікна, вліз у нього й двічі смикнув за линву, даючи Шафферові сигнал підійматися. В кімнаті було зовсім темно. Сміт лише встиг помітити залізне ліжко, до якого було прив'язано линву, коли дві руки обвинули його шию і дівочий голос щось замурмотів йому просто на вухо.

— Годі, годі! — запротестував Сміт. Він ще не встиг перевести дух і раз у раз набирав повні легені повітря. Та потім він, зібравшись на силі, обійняв і поцілував Мері. — Порушення всіх правил, та й годі! Але цього разу я про нього не доповім.

Вона все ще стояла, прихилившись до нього, коли у вікні з'явився лейтенант Шаффер, важко перевалився всередину і впав на ліжко.

— В них у цій дірі що, немає ліфтів? — обурено промовив він, жадібно ковтаючи ротом повітря.

— Мало тренувалися… — буркнув Сміт. Потім підійшов до дверей, увімкнув світло й ту ж мить знову вимкнув. — Чорт! Утягніть линву й запніть фіранки!

— Так поводилися з рабами на римських галерах, — гірко відгукнувся Шаффер.

Але за десять секунд линву було втягнено й фіранки запнуто. Сміт тим часом поставив ліжко на місце. Згорнувши линву, Шаффер поклав її до полотняної торби, де, крім маскувальних костюмів та автоматів, лежали ручні гранати й вибухівка в пластикових пакетах. Щойно він знову зав'язав торбу, в замку зарипів ключ.

Сміт жестом наказав Мері залишитися на місці, а сам поспішив стати за двері. Шаффер, попри своє виснаження, по-котячому нечутно розпростерся на підлозі за ліжком. Двері відчинились, і до кімнати ступив молодий обер-лейтенант. Побачивши Мері, що приклала пальця до вуст, він зупинився. На обличчі в нього відбився подив, далі його змінила очікувальна квола усмішка. Цієї миті на обер-лейтенанта й опустилася Смітова рука.

Сміт заходився вивчати плани замку, які йому дала Мері, а Шаффер тим часом ретельно зв'язав обер-лейтенанта нейлоновою линвою, заткнув йому рота кляпом і зрештою запхав його в шафу. Для певності він ще й підпер її дверцята ліжком.

— Готово, босе. Що далі?

— Хвилиночку. Ще раз перевірю. Спершу ліворуч, далі сходами вниз, потім знову ліворуч. Золота вітальня. Тут полковник Крамер вершить свій суд. У кінці — галерея менестрелів.

— Що? — перепитав Шаффер.

— Галерея, де колись виступали менестрелі. Ще один поворот праворуч — і ми в східному крилі. Знову вниз і ліворуч. Не забути про телефон.

— Тут? — здивувався Шаффер. — Ми ж перерізали дроти.

— Але не ті, що між замком і казармами. Ми ж не хочемо, щоб вони свиснули — й сюди примчав полк альпійських стрільців. — Сміт повернувся до Мері. — Вертоліт усе ще тут?

— Був тут, коли я сюди приїхала.

— Вертоліт? — Шаффера ця звістка вразила. — А нащо їм та пташка?

— Потрібна. Вони можуть або вивезти Карнебі звідси, якщо почнуть аж надто нервувати, або ж використати його, щоб відрізати нам шлях до відступу.

— Якщо до відступу дійде…

— В тім і вся річ. Як ви ставитеся до того, щоб похазяйнувати біля вертольота, лейтенанте Шаффере? З вашої особистої справи видно, що, перед тим, як вас затягнули до десантного літака, ви були добрим водієм і професійним механіком.

— Я був добровольцем, — промовив Шаффер з гідністю. — А щодо кваліфікації, то вибачайте… Але дайте мені чотирифунтового молота — і я знешкоджу вам усе, від велосипеда й до бульдозера.

— А без молота?

— Треба буде помізкувати. Сміт повернувся до Мері:

— Як можна побачити ту машину?

— Звідти. — Вона показала на двері. — Всі вікна в коридорах «Шлосс Адлера» виходять на подвір'я.

Сміт прочинив двері, роззирнувся на всі боки й ступив до вікна на другому боці переходу. Шаффер пішов услід за ним.

Світив місяць чи ховався за хмари — все подвір'я в замку однаково яскраво осявали два потужні прожектори над важкою заґратованою брамою, ще один — на другому боці подвір'я, над входом до замку. Ще по чотири прожектори стояли на висоті приблизно десяти футів над західним та східним муром замку. Світло горіло у вікнах північного та східного муру. Але найяскравіший прожектор світив над вертольотом, що стояв під напнутим брезентовим тентом. Чоловік у зеленому комбінезоні порався в двигуні. Сміт торкнув Шаффера за руку й повернувся до кімнати. Мері причинила за ними двері.

— Річ нескладна, — промовив Шаффер. — Тобто зробити так, щоб ця штука більше не полетіла. Входжу в головну браму, заколюю чотирьох вартових, задушую чотирьох доберман-пінчерів, забиваю ще двох чи трьох озброєних типів, які весь час там патрулюють, вкладаю ще два десятки солдатів, що цмулять пиво в погрібку неподалік, розправляюся з хлопцем, який копирсається в двигуні. А тоді вже знешкоджую цю штуку.

— Гаємо час! Ми вже й так затрималися тут.

Сміт згорнув план і повернув його Мері. Коли та сховала його до своєї торбинки, він насупив брови. — У торбинку — ось що. — Він дав їй «маузера» полковника Вайснера. — А план і свого «ліліпута» сховай на собі.

— На собі? Я зроблю це, коли повернуся до своєї кімнати.

— Ох, ці мені лейтенанти-янкі, що увесь час вештаються поруч, — промовив Шаффер із смутком. — Дякувати Богові, я не такий чоловік!

— Він хоче сказати, що зосереджений нині на вищих матеріях, — пояснив Сміт і позирнув на годинник. — За тридцять хвилин спробуємо впоратись.

Вони обережно вислизнули за двері й рушили коридором упевнено й бадьоро, навіть не намагаючись ховатися. Торба з автоматами, линвою, гранатами й вибухівкою недбало погойдувалася на Смітовій руці. Вони проминули солдата в окулярах зі стосом паперів і дівчину з тацею — обоє не звернули на них жодної уваги. Дійшли до кінця коридора, повернули праворуч і крученими сходами спустилися на три поверхи до рівня подвір'я. Короткий широкий перехід з двома дверима з кожного боку вивів їх до головного виходу на подвір'я.

Сміт відчинив двері й роззирнувся. Картина була майже така сама мальовнича, якою її описав Шаффер: скрізь стояли озброєні вартові з собаками. Механік у комбінезоні все ще копирсався в двигуні вертольота. Сміт тихо причинив двері, звернувши водночас увагу на інші — перші праворуч у переході. Вони були замкнені.

— Початуйте там, у кінці коридора, — наказав Шафферу Сміт.

Як тільки Шаффер зайняв свій пост, Сміт дістав зв'язку відмичок. Третя підійшла, і двері подалися під рукою. Сміт жестом підкликав до себе Шаффера.

Причинивши й замкнувши за собою двері, вони роззирнулися в тьмяно освітленій знадвору кімнаті. Вона виявилася пожежною частиною замку. На стінах висіли згорнені шланги, азбестові покривала, гаки й сокири, а різноманітні помпи та вогнегасники займали майже весь її простір.

— Чудово! — пробурмотів Сміт.

— Краще й не буває, — погодився Шаффер. — Але навіщо?

— Якщо тут когось залишити, — пояснив Сміт, — його знайдуть хіба що тоді, коли в замку спалахне пожежа, так? Отже… — Він узяв Шаффера під руку й підвів його до вікна. — Отой хлопець, що порається біля двигуна, приблизно такий самий на зріст, як і ви, правда ж?

— Не знаю. Але якщо ви замислили те саме, про що подумав я, то я не хочу про це нічого й чути.

Сміт зашторив вікно й увімкнув світло.

— У вас є кращі ідеї?

— Дайте мені трохи часу…

— Я не можу дати того, чого в нас немає. Скидайте куртку й ставайте з пістолетом навпроти дверей. Я повернуся за хвилину.

Сміт вийшов, причинивши, але не замкнувши за собою двері. Він перетнув подвір'я, спинився біля драбинки, приставленої до вертольота, й поглянув на механіка, що працював біля двигуна, — високого чоловіка з невдоволеним виразом на тонкому інтелігентному обличчі. Смітові подумалося, що він і сам, певно, був би мало вдоволений, якби довелося працювати на морозі голими руками з залізними деталями.

— Ви — пілот? — запитав Сміт.

— А що, не схожий? — з гіркотою відповів чоловік у комбінезоні, відклавши ключа й похукавши на руки. — У Темпельгофі в мене два механіка: один — селюк із Швабії, а другий — помічник коваля з Гарцу. А тут як хочеш лишитися живим, то мусиш бути сам і механіком. А що вам треба?

— Не мені. Рейхсмаршалу Роземайєрові. Вас до телефону.

— Рейхсмаршалу? — Пілот був спантеличений. — Але ж я розмовляв із ним менше, ніж чверть години тому.

— Щойно отримали наказ із Берліна. Здається, терміновий. — У Смітовому голосі забриніло нетерпіння. — Вам краще поспішити. Крізь головну браму, перші двері праворуч.

Коли пілот сходив драбинкою вниз, Сміт відступив убік і, наче випадково, роззирнувся довкола. Вартовий з собакою був за якихось двадцять футів, але не звертав на них жодної уваги. Сховавши підборіддя глибоко в комір, а руки в кишені, він був надто заклопотаний чимось своїм, щоб помітити щось підозріле. Сміт пройшов услід за пілотом у браму, непомітно дістаючи пістолет і переводячи запобіжника.

Він не мав наміру бити пілота пістолетом по голові, але вибору не залишалося. Бо щойно той побачив, як Шаффер цілиться в нього з відстані чотирьох футів, плечі його здригнулись, і Сміт зрозумів: зараз цей чоловік закричить. Шаффер підхопив пілота й поклав його на підлогу.

Удвох вони похапцем стягнули з непритомного комбінезон, зв'язали пілота і залишили його лежати з кляпом у роті в кутку. Комбінезон не дуже підійшов Шафферові, але той заспокоїв себе думкою, що комбінезони взагалі рідко підходять будь-кому. Надівши пілотового кашкета й насунувши на очі козирка, він вийшов.

Сміт вимкнув світло, відхилив штору і став з пістолетом у руці на такій відстані од вікна, щоб його ніхто не міг помітити знадвору. Шаффер саме підіймався драбинкою до вертольота. Вартовий стояв зовсім поруч із ним. Тепер він сховав руки в рукави, намагаючись зігрітися.

Через півхвилини Шаффер спустився, тримаючи в лівій руці якусь деталь Ступивши на землю, він уважно оглянув її, гидливо труснув головою, привітав правою рукою вартового й попростував до дверей, коли він входив у кімнату, Сміт знову зашторив вікно й увімкнув світло.

— Швидко впоралися, — похвалив Сміт.

— «Його окрилив страх», як кажуть поети. Я завше поспішаю, коли нервуюся. Чи бачили ви, які зуби в того псиська? — Шаффер ще раз оглянув деталь, а тоді жбурнув її на долівку й потоптався по ній. — Коробка розподільника. Б'юся об заклад, що другої такої для цього двигуна в Баварії немає. А тепер ви накажете мені ще й зіграти роль телефоніста?

— Ні, на цю ніч досить, тепер з нас вистачить і лейтенанта Шаффера, тихого американця за кордоном.

Шаффер стягнув з себе комбінезона й накинув його на зв'язаного пілота. — Холодна ніч. А ще ж цей телефон…

— Так. Але спершу треба дізнатися, чи далеко вони посунулися зі стариганом Карнебі.

Піднявшись двома поверхами вище, Сміт спинився перед дверима посередині головного коридора, кивнув головою Шафферові, і той натиснув на кнопку вимикача. Коридор поринув у майже цілковиту темряву. Сміт легенько повернув ручку й тихо прочинив двері. На дюймів п'ятнадцять, не більше. Ту ж мить обидва прослизнули в щілину, і Сміт тихо причинив за собою двері.

Кімната (якщо таку величезну залу можна назвати кімнатою) була щонайменше сімдесят футів завдовжки й тридцять — завширшки. Другий її кінець був яскраво освітлений трьома великими канделябрами, а той, де стояли Сміт із Шаффером, навпаки, потопав у темряві.

Стояли вони не на підлозі, а на підвищенні футів на дванадцять над підлогою. Це була простора галерея менестрелів, прикрашена химерним різьбленням на дубі. Вона тяглася на добрі футів тридцять уздовж коротшої стіни й заходила приблизно на чверть довжини довших боків зали. На ній стояли ряди дерев'яних лав, а обік дверей, крізь які ввійшли Сміт із Шаффером, височіли органні труби. Той, хто це побудував, певно, любив орган і хоровий спів чи принаймні думав, що любить. З середини галереї, якраз навпроти дверей, сходи з різьбленими балясинами вели до того, що звалося «золотою вітальнею».

«Влучна назва», — подумалося Смітові. Все там було золоте або золочене. Густий ворс величезного золотавого килима від стіни до стіни змусив би позеленіти від заздрощів навіть білого ведмедя. Важкі бароккові меблі зі звивистими зміями та головами горгон були золочені, а величезні лави й крісла оббиті золотистою на колір замшею. Канделябри були позолочені, а над величезним білим, облямованим золотом каміном, де горіли грубі соснові поліна, висіло також величезне біле дзеркало в позолочний рамі. Важкі портьєри були наче куті з золота. На цьому тлі якоюсь помилкою здавалися дубові панелі, але й вони, певно, колись були позолочені, тільки позолота з часом стерлася. Зрештою, подумав Сміт, ця зала цілком гідна божевільного баварського короля, який сховався в ній від світу.

Троє чоловіків зручно сиділи біля вогню. На їхніх обличчях відбивався хід дружньої бесіди за кавою та коньяком, що їх подавала з золотого ж таки візочка Анна-Марі. Сама Анна-Марі, як і дубові панелі, трохи «випадала» із загального стилю: замість золотого оксамиту на ній була біла шовкова сукня, що дуже пасувала до її білявого волосся. В ній дівчина мала такий вигляд, наче зібралася до опери.

Чоловіка, що сидів до них спиною, Сміт ніколи доти не бачив. Але, відразу ж упізнавши двох інших, він зрозумів, хто цей третій: полковник Пауль Крамер, заступник начальника німецької таємної служби: МІ-6 вважала Крамера найяскравішою постаттю в розвідці рейху, людиною, яку слід поважати й боятися. Про Крамера говорили, що він ніколи не помиляється вдруге, але ніхто не міг пригадати випадку, коли він помилився вперше.

Сміт побачив, як Крамер нахилився, підлив собі в чарку «Наполеона» й поглянув спершу праворуч, на літнього, але все ще підтягнутого чоловіка у формі рейхсмаршала — на обличчі в того застигла тим часом вельми кисла міна, — а тоді на чоловіка навпроти — сивого генерал-лейтенанта в формі армії США. Важко було визначити, на котрому з генералів висіло більше відзнак.

Крамер, потягуючи коньяк, втомлено промовив:

— Ви дуже ускладнюєте мені справу, генерале Карнебі. Дуже, дуже ускладнюєте.

— Ви самі собі її ускладнюєте, мій любий Крамере, — відповів Картрайт Джонс-Карнебі. Він повернувся до Анни-Марі й усміхнувсь. — Налийте, моя мила, коли ваша ласка, ще цього прегарного коньяку. Присягаюся, в нас такого немає. Навіть у вашому альпійському редуті ви вмієте подбати про себе.

В темряві на менестрельській галереї Шаффер підштовхнув Сміта ліктем і незадоволено прошепотів:

— Вони легко можуть йому чогось підсипати.

— Тсс! — добрячим штурханом Сміт примусив Шаффера замовкнути. Джонс вдячно всміхнувся, коли Анна-Марі долила йому коньяку, відпив із чарки, задоволено зітхнув і повів далі:

— Невже ви забули, генерале Роземайєре, що Німеччина також підписала Гаазьку конвенцію?

— Я не забув. — Роземайєр явно почувався незручно. — Але якби це залежало від мене… Генерале, в мене зв'язані руки. Мені наказують з Берліна.

— Ви можете повідомити в Берлін усе, що потрібно, — невимушено відповів Джонс. — Я генерал, генерал-лейтенант Джордж Карнебі зі Сполучених Штатів Америки.

— А ще — головний координатор у підготовці до відкриття другого фронту… — похмуро додав Роземайєр.

— Другого фронту? — з цікавістю перепитав Джонс. — А що це таке?

— Нічого іншого я й не чекав, — втомлено проказав Роземайєр. — Хіба може старший армійський офіцер говорити інакше? Але боюся, відтепер справа переходить до рук полковника Крамера.

Джонс відпив ще ковток коньяку, уважно подивився на Крамера й промовив:

— Здається, полковник Крамер не в захваті від такої перспективи…

— Не в захваті, — погодився Крамер. — Але що вдієш — я також виконую наказ. Анні-Марі доведеться взятися до справи.

— Оцій чарівній юній леді? — У чемному голосі Джонса забриніла недовіра. — Я й не знав, що вона — майстер виламувати пальці.

— Лише робити підшкірні впорскування, — відрубав Крамер. — Вона — досвідчена медсестра.

Задзвонив телефон, і Крамер узяв трубку.

— Так… Розумію… Їх, звісно, розшукали? Чудово!.. Негайно ж. — Полковник позирнув на Джонса. — Зараз, генерале, сюди приведуть гарненьке товариство. Дуже, дуже цікаве товариство. Десантників. Рятувальну команду, яку послали по вас. Гадаю, ви будете раді такій зустрічі.

— Я справді не уявляю, про що ви говорите, — незворушно відказав Джонс.

— Рятувальну команду ми вже бачили, — прошепотів Сміт до Шаффера. — І, безперечно, скоро ми поновимо з неюдавнє знайомство. Ходімо!

— Зараз? Але ж вони візьмуться за нього! — Шаффер показав у темряві в бік Джонса.

— Вам бракує виховання, лейтенанте, — прошепотів Сміт. — Вони — люди цивілізовані. Спершу — доп'ють коньяк, а вже тоді візьмуться за нього.

— Що вдієш, — тяжко зітхнув Шаффер. — Я ж із Монтани.

Вони вийшли так само нечутно, як і ввійшли, і причинили за собою двері. Пересвідчившись, що коридор порожній, Сміт знову ввімкнув світло. Потому вони швидко спустилися сходами на поверх нижче й, повернувши ліворуч, зупинилися перед дверима з табличкою «Телефонна станція».

— До діла! — скомандував Сміт.

Він припав вухом до дверей і, ставши на одне коліно, зазирнув у шпарку замка. Дуже обережно натис на ручку. Двері були замкнуті. Сміт повільно відпустив ручку й випростався.

— Відмичкою? — спитав Шаффер.

— Телефоніст почує. Спробуймо крізь сусідні двері.

Ці двері були незамкнені й відчинилися, щойно Сміт натиснув на ручку. Кімната за ними була темна й, здавалося, цілком порожня.

— Стійте! — різко пролунав позаду голос.

Швидко, але не надто рвучко Сміт і Шаффер обернулися. За кілька футів від них стояв солдат із карабіном у руках, очі його підозріливо перебігали з їхніх облич до торби в руках у Сміта. Той поглянув на солдата з люттю й приклав пальця до вуст.

— Сто чортів! — просичав він крізь зуби. — Тихо! Там англійці! — Потім нетерпляче відвернувся й став уважно дивитися крізь прочинені двері. І ще раз підніс пальця до вуст. Далі значуще подивився на Шаффера й відступив убік.

Шаффер став на його місце й собі почав вдивлятися в темряву. Підозра на солдатовому обличчі змінилася на цікавість. Шаффер повернувся до Сміта й прошепотів:

— Що будемо робити?

— Не знаю, — прошепотів Сміт у відповідь. — Полковник Крамер наказав брати їх живими. Але…

— Що це? — тепер уже пошепки запитав солдат. На згадку про полковника Крамера його підозра розвіялась. — Хто там?

— Ти ще тут? — невдоволено сказав Сміт. — Гаразд, ходімо. Подивишся. Але швидко!

Солдат, якого розбирала цікавість і бажання відзначитись, навшпиньки рушив уперед. Два пістолети, що вперлися в нього, поклали край його мрії про військові звитяги. Сміт із Шаффером миттю заштовхали його в кімнату, зачинили двері, й, коли він нарешті оговтався, пістолети дивилися йому просто в обличчя.

— Ось бачиш — глушники, — пояснив Сміт. — Тому — ніякого героїзму, ніяких криків. Умерти за фатерлянд — це одне, а вмерти просто так, без будь-якої користі — зовсім інше й дуже по-дурному. Ти з цим згоден?

Солдат кинув на них оком, розважив, скільки в нього шансів, і, зрозумівши, що нема жодного, кивнув головою на знак згоди. Шаффер дістав линву й промовив:

— Ти, синку, може, й надто гарячий, але не дурень. Лягай обличчям униз, і руки за спину!

Кімната була маленька, вся заставлена металевими стелажами. Її, очевидно, використовували як сховище для документації. Навідувалися сюди, певно, не часто, тож можна було ризикнути. Сміт відклав пістолета й допоміг Шафферові прив'язати солдата з кляпом у роті до двох залізних стойок. Тоді підійшов до вікна й визирнув.

Вся долина була в нього перед очима. Вогні села й пожарище на залізничній станції видніли крізь серпанок невеликого снігопаду. Сміт поглянув праворуч. Освітлене вікно телефонної станції було за якихось кілька футів. З вікна вниз уздовж замкового муру йшов важкий кабель із паралельним дротом і губився в темряві.

— Воно? — Шаффер теж підійшов до вікна.

— Воно. Давайте линву.

Сміт перекинув ноги через підвіконня й почав поволі спускатися по линві, прив'язаній другим кінцем до стойок стелажів. Спустившись футів за десять від вікна, почав за допомогою вільної руки розгойдуватися вздовж муру. Гойднувшись уп'яте, вхопився лівою рукою за кабель. Шаффер попустив линву, і Сміт швидко дістався по кабелю до вікна. Він був майже впевнений, що цей кабель — телефонний. Але — майже. Йому зовсім не хотілося перерізати ножем дроти високої напруги.

Підтягнувшись і зазирнувши у вікно, він побачив телефоніста, який сидів до нього спиною й швидко говорив щось у трубку. Сміт підтягся ще трохи й переконався, що кабель під'єднано саме до телефонного пульта. Потому опустився на кілька футів, затиснув кабель і дріт у лівій руці й, просунувши ножа між дротом і кабелем, почав пиляти. Кілька секунд — і справу було зроблено.

Сміт сховав ножа в піхви, підтягнувся й знову зазирнув у вікно. Телефоніст був заклопотаний уже не розмовою. Тепер він раз у раз розгублено натискав на важіль поруч із пультом. Зрештою облишив ці марні спроби й сів, безтямно втупившись в апаратуру. Сміт подав Шафферові знак, відпустив кабель і дістався назад до кімнати.

Не минуло ще й десяти хвилин, а Мері вдесяте вже позирнула на годинника, потім роздушила недопалок сигарети, яку нервово курила, поглянула в торбинку, щоб переконатися, що її «маузер» не на запобіжнику, й підійшла до дверей. Щойно вона зібралася відчинити їх, як з другого боку постукали. Вона завагалася, подивилася на торбинку в руці й озирнулася довкола, шукаючи очима, куди б її сховати. Але ховати щось було вже пізно. Двері відчинилися, і на порозі постав усміхнений фон Браухіч.

— О, фройляйн! — Він кинув погляд на торбинку й знов усміхнувся. — Мені щастить! Я прийшов саме вчасно, щоб вас супроводити, хоч би куди ви зібралися.

— Супроводити мене? — Вона всміхнулась у відповідь. — Моя справа не така вже й важлива. Вона може почекати. Ви хотіли мене бачити, капітане?

— Звичайно ж!

— Навіщо?

— Навіщо, вона питає! Просто щоб вас побачити. Чи це — злочин? Найгарніша дівчина, яку я будь-коли зустрічав… — Цей чоловік, що завжди всміхався, знову всміхнувся й узяв її за руку. — Трохи баварської гостинності. Я пригощу вас найчудовішою кавою. Ходімо?

— Але ж… як бути з моїми обов'язками? — невпевнено запитала Мері. — Мені треба побачити полковникову секретарку.

— Оту? Хай почекає! — Голос у фон Браухіча прозвучав підкреслено неприязно. — Нам з вами треба трохи поговорити.

— Таки треба? — Мері не могла не всміхнутись у відповідь на його усмішку. — Про що ж?

— Хоча б про Дюссельдорф.

— Про Дюссельдорф?

— Звичайно! Це ж і моє рідне місто.

— Ваше рідне місто! — Вона знову всміхнулася й коротко потиснула йому руку. — Який тісний світ…

Йдучи, вона думала про те, що, виявляється, можна всміхатись, а в грудях тим часом відчувати могильний холод.

7

Вдруге за чверть години Сміт із Шаффером спинилися перед дверима до менестрельської галереї, вимкнули світло в коридорі, прислухалися й прослизнули всередину. Цього разу, однак, Сміт дотягнувся крізь вузеньку щілину до вимикача й знову ввімкнув світло в коридорі. Він не сподівався вдруге вийти в ці двері ані цієї, ані якоїсь іншої ночі й не хотів привертати чиєїсь уваги хай навіть до такої зовні малозначущої деталі. Він розумів: їхнє життя залежить від того, наскільки вони усвідомлять усі можливі небезпеки, хоч ці небезпеки можуть виникнути й не скоро.

Цього разу Сміт із Шаффером не зупинилися в глибині галереї. Вони обережно пройшли наперед, до сходів, які вели у власне золоту вітальню, й посідали на лавах обабіч проходу. Ця частина зали також потопала в темряві, тож знизу помітити їх не могли.

До полковника Крамера, рейхсмаршала Роземайєра, Джонса та Анни-Марі приєдналися ще троє: Каррачола, Томас та Крістіансен — вже не зв'язані й не під вартою. Навпаки, всі троє сиділи в зручних позах на золоченій канапі, тримаючи в руках чарки з коньяком. Навіть Анна-Марі мала в руці чарку. Здавалося, вони святкують якусь подію.

Крамер підніс чарку в бік трьох чоловіків на канапі.

— Ваше здоров'я, панове. Ваше здоров'я. — Він повернувся до рейхсмаршала. — Ці троє хлопців — найвправніші в Європі.

— Гадаю, без таких нам не обійтися, — промовив Роземайєр трохи стриманіше. — Принаймні їхня відвага не викликає сумніву. Ваше здоров'я, панове.

— Ваше здоров'я, панове, — в'їдливо повторив Джонс і жбурнув свою чарку у вогонь. — Ось як я п'ю за подвійних агентів.

Шаффер нахилився через прохід і прошепотів:

— А ви казали, що з нього нікудишній актор.

— Ніхто й ніколи не платив йому досі двадцять п'ять тисяч «зелених», — саркастично відповів Сміт.

— Ну, ну, генерале! Найкраще венеційське скло! — Крамер осудливо похитав головою, тоді всміхнувся. — А втім, я розумію вашу досаду. Звитяжні рятівники виявилися, сказати б, пташками не з вашої зграї…

— Подвійні агенти! — Від огиди Джонс просто-таки випльовував слова. Крамер знову вибачливо всміхнувсь і повернувся до трьох чоловіків на канапі.

— А як щодо вашого повернення, панове? Все так само продумано, як і з закиданням сюди?

— Наш мовчун натякнув нам про це лиш у загальних рисах, — обережно сказав Каррачола. — Бомбардувальник «москіто» має підібрати нас у Салені. Це невеличке село в Швейцарії, на північ від Фрауенфельда. Біля нього є цивільний аеродром.

Шаффер знову нахилився через прохід і захоплено прошепотів:

— А ви — таки видатний брехун!

— Отже, Сален, — підсумував Крамер. — Я все розумію. Швейцарці люблять дивитися на такі речі крізь пальці, коли це їх влаштовує; але й ми, виходячи з наших інтересів, не завше проти цього протестуємо. Дивні речі діються в цьому Салені… А тепер ось — невеличка радіограма в Лондон: час прильоту й таке інше. Потім вертольотом до кордону — це значно легше, ніж пішки, — а там уже й до Салена недалеко. І ось ви у Вайтхоллі: доповідаєте, що іще до того, як ви дісталися в замок, генерала Карнебі перевезли до Берліна.

— Назад у Лондон? — Томас похитав головою. — Не все так просто, полковнику, поки десь іще гуляє Сміт із тим янкі. А що буде, коли вони все розвідають і передадуть у Лондон?

— За кого ви нас маєте? — втомлено промовив Крамер. — Звісно ж, ви доповісте й про трагічну загибель свого шефа. Як тільки ми виявили в багажному відділенні ще тепленьку рацію, ми пустили по сліду собак. Ваш дорогоцінний майор Сміт був останній, хто ніс передавача, і він залишив прекрасний чіткий слід. Далі він пішов уздовж східної околиці села до нижньої станції канатної дороги.

— До підйомника? — Томас був щиро здивований.

— До підйомника. Ваш майор, Томасе, або безнадійний дурень, або ж дуже небезпечний супротивник. Сказати правду, я нічого про нього не знаю. А там, на нижній станції, собаки згубили слід. Їх обвели навколо станції, завели навіть до вагончика, але марно. Наша здобич наче розтанула в повітрі. Але потому одному з детективів таки спало на думку обстежити повітря, тобто дах станції. Виявилося, що двоє чоловіків уже побували там до нього. Далі був лише один логічний крок до того, щоб обстежити дах самого вагончика, і, звісно ж…

— Вони в замку! — вигукнув Крістіансен.

— І звідси вже не вийдуть. — Полковник Крамер зручно відкинувся на спинку крісла. — Тож не турбуйтеся, панове. Всі виходи перекрито, в тому числі й верхню станцію. Ми подвоїли кількість вартових, і зараз починаємо прочісувати замок поверх за поверхом.

На темній галереї Сміт із Шаффером стурбовано перезирнулися.

— Не знаю… — проказав Томас. — Він — кмітлива бестія.

Крамер подивився на годинника.

— За п'ятнадцять хвилин, даю вам гарантію. — Потім спинив погляд на Джонсі. — Хоч як мені не хочеться цього робити, генерале, але чи не пора нам розпочати ваше… е-е… лікування?

Джонс пропік очима Каррачолу, Томаса та Крістіансена і дуже повільно й чітко промовив:

— Ви — брудні свині!

— Це суперечить моїм принципам, генерале, — ніяково проказав Роземайєр. — Якби ми могли обійтися без застосування сили…

— Принципам? Ви мене добиваєте! — Джонс підвівся, з горла його вихопився клекіт. — Прокляття на ваші голови! Принципи Гаазької конвенції! І це — еліта кривавого третього рейху! — Він скинув кітель, закачав рукава сорочки й сів.

Запала коротка ніякова мовчанка, тоді Крамер кивнув головою Анні-Марі, яка поставила чарку й рушила до бічних дверей із золотої вітальні. Всім було видно, що Анну-Марі не дуже пригнічує її роль: ледве помітна усмішка на її обличчі свідчила про приємне очікування.

Сміт із Шаффером знову перезирнулися, але вже не стурбовано, а як люди, котрі знають, що їм робити, і сповнені рішучості довести справу до кінця. Вони обережно підвелися і з автоматами в руках почали повільно спускатися сходами, намагаючись ступати якомога ближче до краю, щоб східці не рипіли під ногами.

Вони були вже на півдорозі донизу й мали ось-ось цілком виступити з темряви, коли до вітальні повернулася Анна-Марі з невеличкою металевою тацею. На таці стояв слоїк з якоюсь безбарвною рідиною, скляночка й лежав шприц. Вона поставила тацю на столик поруч із Джонсом і вилила рідину із слоїка в скляночку.

Сміт із Шаффером спустилися сходами й тепер підходили до товариства біля каміна. Вони вже вийшли з темряви, і тепер їх відразу побачив би кожен, хто б повернув голову в їхній бік. Але всі погляди були прикуті до іншого видовища: Анна-Марі наповнила шприц рідиною і ще раз оглянула його на світло. Сміт із Шаффером підходили все ближче, нечутно ступаючи по розкішному золотистому килиму.

Обережно, але звично, все ще з усмішкою на губах, Анна-Марі протерла потрібне місце на Джонсовій руці вмоченою в спирт ваткою.

Всі глядачі мимоволі нахилилися вперед, коли вона міцно стиснула однією рукою Джонсів зап'ясток, тримаючи в другій шприца. На мить голка застигла біля вени.

— Даремно витрачаєте дорогоцінний скополамін, моя люба, — сказав Сміт. — Все одно ви нічого від нього не дізнаєтесь.

Шприц нечутно вислизнув з її руки й упав на підлогу. Всі на мить застигли, потім водночас повернулися в бік двох постатей, що підходили зі зброєю в руках. Першим отямився полковник Крамер, потягнувшись рукою до кнопки поруч зі своїм кріслом.

— Не працює? — співчутливо поцікавився Сміт.

Дуже повільно Крамер забрав руку від кнопки.

— Спробуйте, може, та, з другого боку? — доброзичливо підказав Сміт. — Ви пробуйте, я почекаю.

Крамер кинув на нього пронизливий погляд.

— Ви помітили, полковнику, — вів далі Сміт, — що мій автомат націлений не на вас, а на нього. — Він показав дулом на Каррачолу. — На нього, — перевів зброю на Томаса, — на нього, — вказав на Крістіансена, — й на нього! — Різко повернувшись, він ударив по дулу Шафферового автомата: — Кинь зброю! Зараз же!

— Кинути зброю? — Шаффер був приголомшений. — На Бога, що це…

Сміт швидко ступив уперед і блискавично прикладом автомата вдарив Шаффера в сонячне сплетіння. Шаффер скорчився, зігнувсь удвічі й дуже поволі, долаючи нестерпний біль, почав розгинатися. Поглянувши на Сміта очима, повними люті, він скинув з плеча ремінь, і його автомат упав на підлогу.

— Сядь отам. — Дулом автомата Сміт показав на крісло між Роземайєром і канапою, де сиділи троє.

— Проклятий брудний перекинчик! — процідив крізь зуби Шаффер.

— Всі вони так казали. Ви зовсім не оригінальні. — У Смітовому голосі пролунала погроза. — В це крісло, Шаффере.

Шаффер, тримаючись за сонячне сплетіння, насилу опустився в крісло.

— Ви… Якщо я тільки доживу… — почав був він.

— Але навряд, — урвав його Сміт, зручно вмощуючись у кріслі поруч із полковником Крамером. — Простодушний американець, — кинув він безтурботно. — Додає трохи місцевого колориту.

— Розумію, — сказав Крамер, хоча насправді не розумів нічого. — Чи не можна попросити вас пояснити, що все це означає, — не зовсім упевнено додав він після паузи.

Сміт відмахнувся.

— На все свій час, любий Крамере, на все свій час. Як я вже казав, люба моя Анно-Марі…

— Звідки ви знаєте її ім'я? — різко запитав Крамер.

Сміт загадково всміхнувся і, не звертаючи уваги на полковникове запитання, повів далі:

— Як я вже казав, не варто даремно витрачати скополамін. Він тільки допоможе вам з'ясувати таку просту річ, що перед вами — не генерал-лейтенант Джордж Карнебі, головний координатор у підготовці до відкриття другого фронту, а такий собі Картрайт Джонс, американський актор, якому пообіцяли заплатити двадцять п'ять тисяч доларів за те, щоб він зіграв роль генерала Карнебі. — Сміт поглянув на Джонса й кивнув головою. — Вітаю вас, пане Джонсе. Вельми переконлива гра. Шкода, що до кінця війни вам доведеться просидіти в концтаборі.

Крамер із Роземайєром скочили на ноги, решта троє на канапі подалися вперед. На обличчях у всіх відбився отой самий вираз недовіри. Якби Картрайт Джонс був перший прибулець на землю з інших світів, то й тоді він навряд чи викликав би таку реакцію.

— Так-так-так, — промовив Сміт. — Диво, та й годі. — Він торкнувся Крамерової руки й показав у бік Каррачоли, Томаса й Крістіансена. — Не зрозуміло, правда ж? Здається, вони здивовані не менше від вас?

— Це правда? — грізно запитав у Джонса Роземайєр. — Те, що він каже. Голосом, що більше скидався на шепіт, Джонс промовив:

— Як?.. Як, на Бога?.. Хто ви такий?..

— «Нічний прибулець із країв далеких», як, мабуть, сказали б ви зі сцени. — Сміт непевно махнув рукою. — Що ж, може, союзники й заплатять вам по війні двадцять п'ять тисяч. Але я не дуже на це сподівався б. Коли вже міжнародне право дозволяє розстрілювати ворожих солдатів, переодягнених у цивільне, то я не бачу підстав, чому цього не можна зробити і в протилежному випадку. — Сміт потягнувся й позіхнув. — А зараз, люба моя Анно-Марі, чи можу я — з вашого дозволу, любий Крамере! — попросити вас налити мені чарочку вашого пречудового «Наполеона»? Від катання на даху вагончика я добряче стомився.

Дівчина завагалася, поглянула на Крамера та Роземайєра і, не дочекавшись ані схвалення, ані заперечення, таки наповнила чарку й подала її Смітові. Вдихнувши тонкий запах коньяку й відпивши маленький ковточок, Сміт знову вклонився Джонсові.

— Ще раз вітаю вас. Ви добре розумієтесь у напоях. — Він знову покуштував «Наполеона» й сумно промовив уже до Крамера: — Подумати лишень, яким божественним трунком ви пригощали ворогів третього рейху!

— Не слухайте його, полковнику, не слухайте його! — люто вигукнув Каррачола. — Він бреше! Він хоче…

Сміт наставив автомата Каррачолі в груди й м'яко промовив:

— Заспокойся, або я сам тебе заспокою, брудний зраднику! Ти ще матимеш нагоду показати себе, і тоді ми побачимо, хто бреше. — Він знов опустив зброю на коліна і втомлено додав: — Полковнику Крамере, розмовляти з вами й водночас тримати на прицілі цю малоприємну трійцю — для мене не велике задоволення. У вас є надійний вартовий? Хлопець, який триматиме язика за зубами? — Він знову відкинувся на спинку крісла і почав смакувати коньяком, не зважаючи на злі погляди чотирьох своїх колишніх товаришів.

Крамер уважно подивився на нього, тоді потягнувся рукою до телефону.

Колишні порохові погреби «Шлосс Адлера», перетворені тепер на кав'ярню, цілком відповідали загальному настроєві замку — чомусь середньому між сном про добу лицарства й важким маренням. То були величезні темні зали з чорними від кіптяви сволоками й кам'яними стінами, на яких висіли старовинні обладунки та зброя. Півдесятка масивних столів з колишньої монастирської трапезної та важкі дубові лави стояли вздовж зали. Гасові лампи, підвішені на залізних ланцюгах до стелі, створювали, залежно від настрою того, хто входив, відчуття або затишку, або навислої загрози. Звісно ж, вигляд цієї кав'ярні не додав Мері впевненості. Вона провела очима кількох озброєних до зубів чоловіків, які щойно виходили, й знову подивилася на військового, що сидів поруч із нею в кутку.

— То про що я казав? — перепитав фон Браухіч.

— Що потрібно тим людям? Здається, вони когось шукають…

— Забудьте про них. Зараз ви з фон Браухічем.

— Але ж ви розмовляли з ними. Чого їм треба?

— Вони кажуть, нібито в замок проникли шпигуни. — Фон Браухіч розсміявся. — Ви тільки уявіть собі! Шпигуни в «Шлосс Адлері»! У штабі гестапо! Напевно, вони прилетіли на мітлах. А втім, коли комендант — жінка, то раз на тиждень шпигуни неодмінно навідуються… А що ж я говорив про Дюссельдорф?.. — Він помітив її порожню філіжанку. — Вибачте, люба фройляйн. Ще кави?

— Дякую! Я справді вже маю йти.

Фон Браухіч знову розсміявся й поклав свою руку на її.

— Куди? У «Шлосс Адлері» йти нікуди! — Він повернувся вбік і гукнув: — Фройляйн! Ще дві кави! Зі шнапсом!

Поки він робив замовлення, Мері позирнула на годинника, і її обличчям перебіг вираз розпачу. Але коли фон Браухіч знов обернувся до неї, вона мило всміхнулася:

— То що ж ви говорили про Дюссельдорф?..

Товариство в золотій вітальні побільшало ще на одного — високого вартового з важким холодним поглядом і карабіном у вмілих дужих руках. Він став позад канапи, на якій сиділи Каррачола, Том ас та Крістіансен, і почав пильно стежити за ними, час від часу кидаючи швидкий погляд на Шаффера.

— Так буде краще, — схвально промовив Сміт. Він підвівся, залишивши автомата на підлозі, підійшов до столика з пляшками, знову наповнив собі чарку й повернувся до крісла.

— Все забере в нас усього кілька хвилин, — повів далі Сміт з погрозою в голосі. — Анно-Марі, принесіть іще три капсули скополаміну. — Він осміхнувся до неї. — І не забудьте ще три шприци.

— Полковнику Крамере! — розпачливо вигукнув Каррачола. — Це якесь божевілля! Невже ви дозволите…

— Вартовий! — У Смітовому голосі бринів метал. — Якщо він заговорить ще раз, оглушіть його.

Дуло карабіна вперлося Каррачолі в спину. Той зіщулився, зблід і замовк.

— За кого ви мали рейхсмаршала Роземайєра й полковника Крамера? — різко запитав Сміт. — За довірливих дурників? За малих дітей? За недоносків, таких, як ви самі? Скополамін допоможе вам зрозуміти вашу помилку. Анно-Марі!

Та всміхнулася й рушила виконувати наказ. Не щоночі їй випадала нагода зробити три уколи скополаміну.

— Хвилиночку, фройляйн! — чарка застигла в руці Сміта, а на його обличчя набігла задоволена усмішка — у нього народилася якась нова ідея. — І ще три записники, моя люба!

— Три записники? — Тон полковника Крамера нічого не виказував, очі дивилися пильно. — Три капсули? З ваших слів я зрозумів, що тут четверо ворогів рейху.

— Небезпечних — лише троє, — втомлено відповів Сміт. — Американець? Та він навіть не пам'ятає, який нині день тижня. — Він узяв сигару з коробки на столику і ковтнув ще коньяку. — Давайте діяти за правилами і спершу з'ясуємо, чи варто мені вірити. Спершу — посилання, далі — докази, як заведено в юристів. Насамперед, чому я зажадав покликати вартового й поклав свою зброю? — Після паузи він, ніби сам собі, відповів: — Звісно ж, не для того, щоб розвіяти можливі підозри. По-друге, чому я не вбив полковника Вайснера разом з його людьми, коли вони були в моїх руках? А я, сказати правду, ледве стримав цього гарячого юного американця. Він був настроєний тоді дуже рішуче.

— А я скажу чому! — люто вигукнув Каррачола. — Бо ви знали, що постріли почують!

Сміт позіхнув, хутко видобув з-під куртки пістолета й вистрілив. Звук від удару кулі в спинку канапи за кілька дюймів від Каррачолиного плеча цілком заглушив звук від пострілу. Недбало кинувши зброю на порожнє сусіднє крісло, Сміт глузливо посміхнувся до Каррачоли.

— Не знали, що в мене є така штука? Я не вбив полковника Вайснера тому, що німці не вбивають німців!

— Ви — німець? — Погляд у Крамера був такий самий пильний, але тепер уже не такий байдужий.

— Йоганн Шмідт, до ваших послуг. — Сміт кивнув головою і клацнув підборами. — Він же — капітан Джон Сміт.

— Судячи з вашої вимови, ви з Рейнланду?

— З Гейдельберга.

— Але ж це — моє рідне місто.

— Справді? — Сміт з цікавістю усміхнувся. — Напевно, в нас знайдуться спільні знайомі.

Крамерів погляд знову зробився відстороненим, і полковник, начебто ні до кого не звертаючись, промовив.

— Колони Шарлемана…

— І фонтан на подвір'ї любої старої Фрідріхсбау… — ностальгійно додав Сміт. — І, нарешті, чому я розіграв цю аварію з машиною. Бо знав, що ці троє самозванців не зважаться діяти відверто, доки не подумають, що я мертвий. В кожному разі, якби самозванцем був я, то чи повернувся б я, знаючи, що гру вже програно? І навіщо повертатися? — Він стомлено посміхнувся й кивнув головою в бік Джонса. — Щоб викрити ще одного самозванця?

Крамер задумливо промовив:

— Мушу зізнатися, я вже з нетерпінням чекаю, що скажуть на це наші троє друзів.

— Зараз я вам скажу! — Крістіансен скочив на ноги, не зважаючи на вартового з карабіном. Голос його зривався від люті. — Він обманює вас, він обманює всіх нас! Він — довершений брехун, а ви — довершений дурень, коли дозволяєте навішувати собі таке на вуха. Все це — брехня, від початку й до кінця!

— Годі! — Крамер підніс руку, погляд його потемнів, голос зробився крижаним. — Ви самі винесли собі вирок. Все, що казав цей офіцер, — очевидна правда. Сержанте Гартмане, — звернувся він до вартового, — якщо хтось із цих трьох знову заговорить, то чи зможете ви примусити його змовкнути, але не навіки?

Гартман видобув з-під плаща невеличкого, обшитого шкірою кийка й почепив його собі на руку.

— Ви ж знаєте, що зможу, пане полковнику.

— Гаразд. Розповідайте далі, капітане Шмідте.

— Дякую. — Сміт почувався так, наче хильнув коньяку на честь перемоги над людьми, які хотіли пошити його в дурні, але самі потрапили у власну пастку. — Я тому й дістався сюди на даху вагончика канатки, що знав: вони ніколи не викриють себе, якщо не будуть певні, що мене тут немає й не буде. Принагідно, полковнику, чи не спадало вам на думку, що до «Шлосс Адлера» не можна добутися з даху горішньої станції без линви й помічника в самому замку?

— Прокляття! — Смітове запитання болісно вразило самолюбство Крамера. — Я ніколи не думав…

— Фон Браухіч, — безтурботно кинув Сміт. — Накази він діставав безпосередньо з Берліна. — Поставивши чарку на столик, він устав і підійшов до трьох шпигунів. — Скажіть, звідки я довідався, що Джонс — самозванець? І чому про це не знали ви? І якщо я не капітан Шмідт, то що я взагалі тут роблю? Може, ви мені це розтлумачите?

Троє чоловіків безпорадно перезирнулися.

— Мабуть, годі. — Крамер став поруч із Смітом, і собі розглядаючи трьох геть розгублених і пригнічених агентів.

— Ще ні.

— Мені досить і цих доказів, — наполягав Крамер.

— Це були не докази, а лише посилання. Докази, які мають задовольнити заступника начальника таємної служби Німеччини, ще будуть, як я й обіцяв.

Полковнику, коли ваша ласка, чи знаєте ви ім'я нашої першої особи у Великобританії? Так чи ні?

Крамер кивнув головою.

— Тоді спитаймо про це в них, — провадив Сміт.

Троє на канапі поглянули один на одного, тоді на Сміта. Запала мовчанка. Томас облизнув пересохлі губи, і це не пройшло повз увагу Крамера Сміт дістав з кишені куртки маленького червоного записничка, зняв гумку, що його перехоплювала, вирвав зсередини аркушика, знову надів гумку й поклав записничка до кишені. На аркушику він щось написав і передав його Крамерові. Той поглянув на аркушик і кивнув головою. Сміт забрав аркушика і вкинув його у вогонь.

— А тепер, — сказав Сміт, — тут, у «Шлосс Адлері», у вас найпотужніший у Центральній Європі радіопередавач…

— Ви надзвичайно поінформовані, капітане Шмідте. — Голос у Крамера звучав шанобливо.

— Капітане Сміте, полковнику. Я живу Смітом, дихаю Смітом, зрештою, я став Смітом. Зв'яжіться по радіо із штабом фельдмаршала Кессельрінга в Північній Італії. З начальником його військової розвідки.

— З нашим спільним знайомим? — запитав Крамер.

— З колишнім випускником Гейдельберзького університету, — кивнув головою Сміт. — З полковником Вільгельмом Вільнером. З Віллі-Віллі, — усміхнувся він.

— Ви знаєте й це?! Тоді навіщо ж із ним зв'язуватися!

— Адмірал Канаріс вважав би за потрібне зробити це.

— Ви знаєте й мого начальника? — Голос Крамера зробився ще м'якшим.

— Самоповага підбиває мене сказати «так», а скромність і правдивість змушують відповісти «ні», — з прямодушною усмішкою промовив Сміт. — Я лише працюю на нього.

— Я вже переконався, переконався без жодного сумніву, — промовив Роземайєр. — Але зробіть, як він каже.

Крамер узяв трубку, зв'язався з радіостанцією і став терпляче чекати. Сміт розслабився в кріслі, тримаючи сигару в одній руці, коньяк у другій. Вартовий весь час уважно стежив за трьома чоловіками на канапі, зрідка позираючи й на Шаффера. Ці четверо сиділи із скам'янілими обличчями. Роземайєр та Джонс також якщо й думали про щось, то жодною мірою своїх думок не виказували. Тільки Анна-Марі, яка так до кінця й не зрозуміла, що ж відбувається, раз у раз усміхалася. Лише вона весь цей час ходила по кімнаті. Сміт поманив її пальцем і показав на порожню чарку. Цього було досить, щоб Анна-Марі з чарівною усмішкою слухняно піднесла йому нову наповнену по вінця чарку. Сміт приязно всміхнувся у відповідь. Але поки Крамер чекав зв'язку, ніхто не промовив ані слова.

Задзвонив телефон.

Крамер підвівся і, перемовившись кількома фразами з телефоністами, сказав:

— Полковник Вільгельм Вільнер? Друзяко Віллі-Віллі, як тобі ведеться? — Привітавшись із Вільнером, Крамер перейшов до справи: — У нас тут агент, який каже, що знає тебе. Капітан Джон Сміт. Чи ти… А, то ти з ним знайомий? Добре, добре. — Помовчавши, він повів далі: — Ти можеш описати його?

Крамер уважно слухав, дивлячись на Сміта Раптом він одвернувся, і Сміт мусив підвестися й стати перед ним.

— Дайте ліву руку, — наказав Крамер. — Так, немає пучки на мізинці… Що-що на правому передпліччі? — Сміт, не чекаючи прохання, оголив передпліччя. — Так, два паралельні рубці на відстані трьох сантиметрів один від одного… Що?.. Сказати йому, що він — зрадник?..

— А йому скажіть, що він — ренегат! — розсміявся Сміт.

— А ти — ренегат, — сказав Крамер у трубку. — Шамбертен, кажеш? Спасибі, спасибі. На все добре, друзяко. — Він поклав трубку.

— Ми обидва віддаємо перевагу французьким винам, — пояснив Сміт, ніби вибачаючись.

— Наш головний подвійний агент у Середземномор'ї, — захоплено сказав Крамер. — А я нічого про нього й не знав!

— Мабуть, тому він і є тим, ким є, — сухо промовив Роземайєр.

— Я щасливий. — Сміт знизав плечима й швидко проговорив: — То як мої вірчі грамоти?

— Бездоганні! — вигукнув Крамер. — Бездоганні!

— А як щодо вірчих грамот для трьох наших друзів? — похмуро запитав Сміт. — Як ви знаєте, Крістіансен, Томас і Каррачола — справжні Крістіансен, Томас і Каррачола, — працюючи на…

— Про що, на Бога, ви говорите? — закричав Крістіансен з обличчям, перекривленим від злості. — Справжній Крістіансен…

Гартманів кийок опустився йому на голову, і він осів на підлогу.

— Його попереджали, — похмуро кинув Крамер. — Сподіваюся, ви били не надто сильно, Гартмане?

— Відрубався хвилини на дві, — заспокійливо відповів сержант.

— Гаразд. Гадаю, нам більше не заважатимуть, капітане Шмідте…

— Сміте, — ще раз поправив Крамера Сміт. — Отож, як я вже казав, працюючи на британську контррозвідку, вони не лише забезпечили глибоку інфільтрацію таємної служби Німеччини в англійську шпигунську мережу на континенті, а й самі створили першокласну мережу наших агентів в Англії — надзвичайно цінну мережу, і про це добре знає адмірал Канаріс.

— Це не моя парафія, — сказав Крамер, — але дещо, звісно ж, я знаю.

Сміт холодно скомандував:

— Устаньте, негідники, й сядьте до столу. Сержанте, подайте руку тому хлопцеві на підлозі. Здається, він приходить до тями.

Розгублені, сповнені відчаю Каррачола й Томас підійшли й сіли за стіл. Невдовзі до них приєднався все ще приголомшений Крістіансен. Сержант постояв за ним рівно стільки, скільки треба було, щоб переконатися, що він не випаде з крісла, і знову зайняв своє місце вартового.

По другий бік столу Сміт помахав трьома записничками, що їх принесла Анна-Марі. Потім дістав власного, перехопленого гумкою записничка й поклав його на столик поруч із Крамером.

— Якщо вони — ті, за кого себе видають, — тихо промовив Сміт, — то логічно було б сподіватися, любий Крамере, що вони зможуть написати імена й адреси наших агентів у Великобританії, а також Імена перевербованих нами англійських шпигунів на континенті. Чи не так? — Він значуще замовкнув. — А тоді ми звіримо ці списки з оригіналом у моєму записничку.

— Справді, — задумливо промовив Крамер, — це відразу все з'ясувало б. Прекрасна ідея, капітане Шмідте… тобто Сміте. — Він переможно всміхнувся. — Але скажіть, капітане, список агентів, — він показав рукою на записничка, — тобто те, що ви носите його при собі, чи це не порушення інструкцій?

— Звісно ж, порушення. Але інструкції можуть бути порушені лише з відома того, хто їх затверджував. Невже ви гадаєте, що я сам міг на таке зважитися? Адмірал Вальтер Канаріс зараз має бути в своєму берлінському кабінеті. — Сміт кивнув головою в бік телефону.

— За кого ви мене маєте? — Крамер усміхнувсь, тоді повернувся до трьох за столом. — Ви все чули?

— Тут якесь жахливе непорозуміння… — розпачливо проговорив Каррачола.

— Схоже, що так, — перебив його Крамер.

— Ми зовсім не ставимо під сумнів те, ким є капітан Сміт, — майже простогнав Каррачола. — Жодною мірою більше не ставимо. Але тут якась неймовірна помилка…

— І зробили цю помилку саме ви, — відрубав Сміт.

— Пишіть! — наказав Крамер. — Сержанте Гартмане!

Сержант Гартман ступив крок уперед, тримаючи напоготові кийка. Троє чоловіків схилилися й почали писати.

8

Тепер погрібець був майже порожній. Кілька хвилин тому до нього ввійшли двоє сержантів і забрали кількох чоловіків виконувати якесь завдання. Мері не мала сумніву, яке саме завдання. Вона знову, вже вдвадцяте, позирнула потай на годинника, втомлено втерла чоло, підвелася й усміхнулась до фон Браухіча.

— Прошу вибачення, капітане, але я справді мушу йти. Страшенно розболілася голова.

— Це я прошу вибачення, люба Маріє. — Вираз стурбованості на мить змінив його звичну усмішку. — Ви мали б сказати про це раніше. Я звернув увагу на те, що у вас зморений вигляд. Довга подорож з Рейнланду, а ще цей шнапс…

— Я справді не звикла до нього, — сумирно погодилася Мері. — Але я трохи полежу, і мені покращає.

— Звісно ж. Ходімо, моя люба. Дозвольте мені провести вас до вашої кімнати.

— Ні, ні! — Та, помітивши, що ці слова вона промовила надто різко, Мері знову усміхнулася. — Все буде гаразд. Справді, не варто турбуватися.

— Капітан фон Браухіч краще знає, варто чи не варто. — Його обличчя було зосереджене, але приязне, крізь владну інтонацію прохоплювалися нотки гумору, і Мері не знала, як йому заперечити. — Я категорично наполягаю. Ходімо.

Дбайливо підтримуючи Мері під руку, він вивів її з погрібця. Від кав'ярні вони рушили до головної споруди замку. Мері помітила, що надворі незвично мало людей.

— Це все відьми з їхніми мітлами, — розсміявся у відповідь фон Браухіч. — Комендант ще не виловив їх, але дайте йому ще кілька років, і він із ними таки впорається. Тих бідолах саме для того й витягли з кав'ярні, щоб вони прочесали всі закапелки й перевірили, чи не сховалися шпигуни десь на флагштоці. З цими шпигунами ніколи не знаєш, чого чекати…

— Здається, ви трохи легковажно до цього ставитеся, — сказала Мері.

— Я — офіцер гестапо. Мені платять за те, що в мене працює голова, а не розбурхана уява. — Тут він поглянув з вікна на подвір'я. — А це вже справді щось дивне.

— Що дивне?

— Цей вертоліт, — задумливо промовив фон Браухіч. — За правилами вертольоти головного командування мають бути в постійній готовності. А тут відкрито двигун, а над машиною напнуто брезент. Ви ж не назвете це постійною готовністю?

— Але ж вертоліт треба час від часу ремонтувати, як і будь-яку машину. — В горлі у неї раптом пересохло, і їй захотілося, щоб фон Браухіч хоч трохи відхилився й не помітив, як закалатало її серце. — Що ж тут такого дивного?

— Дивно те, що й півгодини тому, коли ми проходили тут уперше, біля машини ніхто не працював. Не можу навіть уявити собі, щоб особистий пілот рейхсмаршала пішов і залишив роботу недоробленою.

— А хіба він не міг узяти якусь деталь і ремонтувати її десь у приміщенні? — припустила Мері. — Ви ж дивилися сьогодні на термометр?

— Здається, я стаю схожим на старого коменданта з його ловцями відьом, — сумно промовив Браухіч. Він труснув головою. — Перед вами жахливий приклад того, як небезпечно довго працювати на моїй роботі: очевидна відповідь здається аж надто очевидною надміру розвиненому розуму. Мені не слід забувати про це сьогодні вночі.

— Сьогодні вночі ви ще маєте завдати роботу цьому видатному розумові? — грайливо поцікавилася Мері.

— І саме тут. — Фон Браухіч кивнув головою в бік багато оздоблених дверей, повз які вони саме проходили. — У золотій вітальні. — Він поглянув на годинника. — За двадцять хвилин! Уже так скоро! У вашому чарівному товаристві, фройляйн, не помічаєш, як збігає час.

— Дякую, мій добрий пане. У вас… у вас там побачення? — Серце її знову закалатало.

— Музичний вечір. І в гестапо є свої позитивні сторони. Сьогодні ми послухаємо спів солов'я. — Він прискорив ходу. — Даруйте, фройляйн, але я згадав, що маю підготувати ще кілька справ.

— Вибачте, я забрала у вас стільки часу, — скромно сказала Мері. «Що він знає? Про що здогадується? Що може зробити?». Ці думки вихором пронеслися в її голові. — Ви були такі ласкаві…

— Що ви, мені було так приємно! — галантно заперечив фон Браухіч, підводячи Мері до її дверей. — Добраніч, моя люба Маріє. Ви справді найчарівніша дівчина!

— Добраніч! — вона відповіла усмішкою на усмішку. — І дякую.

— Нам треба познайомитися ближче, — промовив фон Браухіч на прощання. Потім відчинив двері, вклонився, поцілував їй руку, обережно причинив за нею двері й потер у задумі руки: — Значно ближче.

Каррачола, Томас і Крістіансен посхилялися над записничками і квапливо писали. Власне, писали двоє — Крістіансен ще не зовсім оговтався після удару, і робота його майже не посувалася. Крамер, який стояв обік і про щось тихо розмовляв зі Смітом, дивився на них з цікавістю й певною осторогою.

— Здається, їм щось додає натхнення, — обережно промовив полковник.

— Вигляд розверзтої могили іноді примушує думати, — цинічно кинув Сміт.

— Боюся, що не цілком з вами погоджуся.

— Ви знаєте, чим будуть ці троє за якихось чверть години?

— Я втомився. — З голосу Крамера відчувалося, що він каже правду. — Прошу вас, не грайтеся словами, капітане Шмідте.

— Сміте! За чверть години вони будуть мерцями. І вони про це знають. Вони відчайдушно борються за кілька зайвих хвилин життя. Така собі марна спроба втекти від вічності…

— У вас напад лірики, капітане, — пробурмотів Крамер. Хвилину він походжав туди й назад, майже не звертаючи уваги на трьох чоловіків за столом, а далі спинився просто навпроти Сміта. — Гаразд, — промовив він зморено, — я справді виснажений. Та не про це мова. Що, на Бога, стоїть за всією цієї історією?

— Простота — це ознака геніальності, любий Крамере. Адмірал Ролланд, керівник МІ-шість, людина, без перебільшення, геніальна.

— Геніальна, — нетерпляче перебив його Крамер. — Але що з того?

— Операцію було заплановано три тижні тому. Досі їхню увагу привертала переважно Північно-Західна Європа, і тут про них ледве чи знали.

— Будьте певні, знали.

— Так. Але знали — і тільки. Адмірал Ролланд безпомилково розрахував, що трьох чоловіків, прикритих надійною легендою, ви приймете як шанованих гостей. І вони почуватимуться в «Шлосс Адлері» цілком вільно й безпечно.

— І?..

— Все ще не розумієте? — Цього разу нетерпіння забриніло вже в голосі Сміта. — Ролланд усвідомлював, що коли генерал Карнебі або… — Сміт кинув через кімнату погляд на Джонса. — … або той, хто гратиме роль Карнебі, потрапить до «Шлосс Адлера», то сюди неодмінно прибуде і його візаві з вермахту, щоб порозмовляти з полоненим. — Сміт усміхнувся. — Навіть у Великобританії переконані, що коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Те саме стосується і взаємин армії та гестапо.

— Коротше! Коротше!

— Начальник штабу вермахту рейхсмаршал Юліус Роземайєр становить для союзників аж ніяк не меншу цінність, аніж Карнебі для нас.

— Рейхсмаршал! — приголомшено прошепотів Крамер, прикипівши поглядом до Роземайєра. — Викрадення!

— Їхні агенти були вже тут, — суворо нагадав Сміт. — І, судячи з довіри, яку їм тут виявили, свою місію вони виконали б.

— Господи! Боже небесний! Це… це якась чортівня!

— Атож! — підтвердив Сміт.

Крамер різко перетнув кімнату й сів у крісло поруч із Роземайєром.

Хвилини зо дві вони тихо про щось розмовляли, час від часу кидаючи погляди на Сміта. Говорив переважно Крамер, і з виразу обличчя Роземайєра можна було здогадатися, про що саме полковник розповідає. На рейхсмаршаловому обличчі проступала то цікавість, то подив, то недовіра, то, зрештою, приголомшене усвідомлення того, що могло б статися. Кілька секунд помовчавши, обидва підвелися й підійшли до Сміта. Рейхсмаршал помітно зблід, і не треба було мати надто тонкий слух, щоб помітити, що голос його тремтить.

— Це неймовірно, капітане Сміте, неймовірно! Але це правда. Це єдине, що може звести докупи всі факти. — Рейхсмаршал спробував усміхнутися. — Я вельми зобов'язаний вам, капітане.

— Вся Німеччина вам зобов'язана, — додав Крамер. — Ви зробили їй неоціненну послугу. Ми цього не забудемо. Я переконаний, що фюрер особисто відзначить вас.

— Ви перебільшуєте, панове, — пробурмотів Сміт. — Я лише виконував свій обов'язок. — Він ледь помітно всміхнувся. — Можливо, фюрер надасть мені два-три тижні відпочинку, бо сьогодні вночі я зрозумів, що в мене з нервами не все гаразд. Але прошу вибачення, панове, на сьогодні справу ще не закінчено.

Він почав неквапно походжати туди-сюди за спинами в трьох чоловіків, схилених над записничками. Час від часу Сміт позирав на написане й цинічно посміхався. Значення цієї посмішки зрозуміти було неважко.

— Може, годі? — нетерпляче озвався Роземайєр.

— З вашого дозволу, рейхсмаршале, розплутаймо цю шараду до кінця.

— Ви маєте на те підстави?

— Звісно ж, маю.

Фон Браухіч відійшов від кімнати Мері швидко, хоч і без помітного поспіху. Але, опинившись за рогом коридора, він побіг.

Діставшись до вертольота, капітан пересвідчився, що біля нього все ще нікого немає. Зазирнув у машину — порожньо. Тоді підскочив до вартового, який стовбичив неподалік із своїм собакою.

— Вибачили пілота? — різко запитав фон Браухіч.

— Ні, пане майоре, — перелякано відповів вартовий — літній чоловік, за віком непридатний для служби на фронті, що страшенно боявся гестапо. — Вже давно не бачив.

— Давно — це скільки? — суворо перепитав офіцер.

— Не знаю. Я сказав би… — Вартовий завагався. — Десь із півгодини. Ні, десь так із три чверті години, пане майоре.

— Чорт забирай! — вилаявся фон Браухіч. — Так довго? Скажіть, коли пілот ремонтує машину, то чи немає десь поруч приміщення, яке він використовує під майстерню?

— Є, пане майоре! — Вартовий квапився виправдатись, повідомити бодай якусь позитивну інформацію. — Оці двері, пане майоре. Старе зерносховище.

— Пілот зараз там?

— Не можу знати, пане майоре.

— Мусиш знати, — холодно процідив фон Браухіч. — Це твій обов'язок — усе помічати. Годі стовбичити, бовдуре! Біжи й подивись, чи він там.

Літній солдат побіг підтюпцем виконувати наказ. Тим часом фон Браухіч, подумки картаючи себе за нестриманість щодо старого, перейшов подвір'я й розпитав трьох інших, молодих і меткіших солдатів. Але й ці не могли нічого розповісти.

Він повернувся до вертольота й дочекався літнього вартового.

— Там нікого немає, пане майоре. — Захеканий солдат страшенно боявся викликати в офіцера невдоволення, повідомивши погану новину. — Кімната порожня, пане майоре.

— Дякую, — кивнув головою фон Браухіч і поплескав старого по плечу. — Ви нічим не завинили, друже. Ви добре вартували.

На вигляд не поспішаючи, він підійшов до головної брами й дістав зв'язку ключів. Вже за першими дверима фон Браухіч знайшов те, що шукав. Пілот, усе ще без тями, лежав на долівці, а поруч валялася розтрощена коробка розподільника. Накинутий на пілота комбінезон допоміг здогадатися, як з вертольота непомітно зняли важливу деталь. Фон Браухіч розрізав на непритомному пілоті линви, витяг йому з рота кляп і залишив його лежати біля широко розчинених дверей. Місце тут було людне, тож його мали скоро помітити.

Сам він тим часом збіг сходами до спальних покоїв і, проминувши кімнату Мері, зупинився біля п'ятих від неї дверей. Відімкнувши їх ключами, ввійшов усередину й увімкнув світло. Перетнув кімнату, підняв віконну раму й переконався, що сніг за нею нещодавно струшено. Потому поглянув униз і в світлі від свого ліхтарика побачив на даху горішньої станції сліди, які промовисто свідчили про все, що тут відбувалося.

Фон Браухіч випростався, роззирнувсь і побачив, що залізне ліжко стоїть не на місці, підпираючи шафу. Відтягнувши його, він виявив за дверцятами скорченого й непритомного обер-лейтенанта. Фон Браухіч виволік бідолаху з шафи, перерізав на ньому мотузки й звільнив його від кляпу. Стогін засвідчив, що юний обер-лейтенант скоро прийде до тями. Фон Браухіч мав справи важливіші, йому ніколи було спостерігати, як до невдахи повертається свідомість.

Зупинившись під дверима Мері, він приклав до них вухо й прислухався. Ані звуку. Зазирнув у шпарину замка. Темно. Постукав. Жодної відповіді. Фон Браухіч відімкнув ключем двері й увійшов. Мері в кімнаті не було.

— Дуже цікаво, — пробурмотів він. — Дуже, дуже цікаво.

— Вже все? — запитав Сміт.

Томас кивнув головою. Обличчя в Каррачоли й Крістіансена взялися червоними плямами. З-за їхніх спин Сміт зібрав зі столу записнички, перетнув кімнату й поклав їх на столика поруч із Крамером.

— Настає момент істини, — тихо промовив Сміт. — Одного списку буде досить.

Крамер узяв горішнього записничка і з видимою нехіттю почав читати. Сміт тим часом допив чарку й рушив через кімнату по нову порцію. Наливши собі ще коньяку, він обережно поставив пляшку на місце і зупинився за кроків два від вартового.

— Прочитали? — спитав він у Крамера, поволі потягуючи коньяк. Той кивнув головою.

— Тоді порівняйте з моїм оригіналом. Крамер ще раз кивнув головою:

— Як ви кажете, момент істини.

Він узяв Смітового записника, стяг з нього гумку й розгорнув. Перша сторінка була чиста. — Друга — так само. Та, що за нею, — теж. Він розгублено звів очі на Сміта.

Смітова чарка впала на підлогу, а сам Сміт тим часом блискавичним стрибком кинувся на вартового. Той упав, так наче на нього обвалився міст. Від його падіння задзеленчали пляшки на столику.

Крамерову розгубленість миттю змінило ясне й до болю прикре усвідомлення того, що сталося. Полковникова рука потяглася до кнопки.

— Ти ба, який! Краще не наривайся! — погрозливо пролунав голос Шаффера. Він стояв над розпластаним на долівці вартовим, а дуло його автомата було націлене Крамерові в груди.

Полковник забрав руку від кнопки дзвінка.

Сміт підняв карабін вартового, перейшов на другий бік кімнати й узяв свій пістолет із глушником.

— Простодушний американець… Не пам'ятає, який сьогодні день тижня, — ображено пробурмотів Шаффер.

— Це все, що мені спало тієї миті на думку, — відповів, ніби вибачаючись, Сміт.

— Тим гірше. І якого дідька треба було так гатити мені в живіт?

— Задля колориту. І взагалі, навіщо бурчати, коли все так чудово спрацювало? — Сміт підійшов до Крамерового столу, взяв три записнички й сховав їх до кишені своєї куртки. — Час ушиватися звідси. Ви готові, містере Джонсе?

— І якомога швидше, — докинув Шаффер. — Нам треба встигнути на потяг, тобто на канатку.

— І це все, що вам було потрібно? — Крамер уже опанував себе і був досить спокійний, зосереджений. — Оці записнички і тільки?

— Майже все. Адже в них багато цікавих імен та адрес. У МІ-шість охоче перечитають їх перед сном.

— Розумію, — кивнув головою Крамер. — Але в такому разі ці троє — справді ті, за кого себе видають.

— Вони довго були під підозрою. На певних етапах проходження цінна інформація затримувалася або спотворювалась, менш важлива — надходила. Цілі два місяці ми шукали, де губиться і як спотворюється інформація, аж поки натрапили на відділи, контрольовані цими людьми. Але ми навіть не знали, скільки діє агентів — один чи кілька. З'ясувати це можна було, тільки простеживши за їхніми контактами зі своїми. Так і народилася ця ідея.

— То ви влаштували все це самі, капітане Сміте? — запитав Роземайєр.

— Яке це має значення? — байдужно відповів Сміт.

— Справді, це значення не має. Але щось інше — має. — Роземайєр втомлено усміхнувся. — Коли полковник Крамер запитав вас, чи ці записнички — все, що вам було потрібно, ви відповіли: майже. Тому можна припустити, що є ще одна мета. Чи не хочете ви сказати, що збираєтеся спіймати двох зайців відразу — запросити й мене піти з вами?

— Рейхсмаршале, — різко промовив Сміт, — я не маю наміру прив'язати вас до себе й потягнути за собою через Альпи. Я міг би примусити вас піти лише під дулом пістолета, але дуже боюся, що ви — людина честі, і власна шкура важить для вас менше, ніж безпека вашої країни. Тому коли я наведу на вас зброю і накажу встати й іти з нами, ніхто в цій кімнаті не матиме сумніву, що ви залишитеся в кріслі. Тож ми, на жаль, повинні попрощатися.

— Ви настільки ж люб'язні, наскільки й логічні, — гірко усміхнувся Роземайєр. — Шкода, що мені саме й не вистачило логіки, коли ми розмовляли з вами кілька хвилин тому…

— Що ж, це наше щастя, — погодився Сміт.

— Але ж… але ж полковник Вільнер?.. — запитав Крамер. — Начальник розвідки в Кессельрінга. Він же не…

— Заспокойтеся… Віллі-Віллі ні при чому. Він справді вірив у все, що казав, Він вважає мене найголовнішим подвійним агентом в Італії. Років зо два я підгодовував його фальшивою або застарілою інформацією. Перекажіть це йому, будь ласка.

— Потрійний агент, — терпляче пояснив Шаффер. — Це ще цікавіше, ніж подвійний.

— А Гейдельберг? — запитав Крамер.

— Я справді два роки провчився в університеті. На стипендію міністерства закордонних справ.

— Але я все ще не розумію… — Крамер покрутив головою.

— Шкодую, але нам час іти.

— Прочитаєте про все в моїх спогадах. Після війни, — додав Шаффер. Двері широко розчинилися. В них з'явилася Мері з «маузером» у руці.

Побачивши Сміта з Шаффером, вона з полегкістю зітхнула.

— Ти трохи забарилася, — суворо промовив Сміт. — Ми вже почали непокоїтись.

— Прошу вибачення, але я не могла втекти. Цей фон Браухіч.

— Не турбуйтеся, міс. — Шаффер зробив широкий жест рукою. — Я був тут.

— Нова дівчина, що прибула сьогодні ввечері! — спантеличено прошепотів Крамер. — Кузина тієї дівчини з…

— Атож, вона, — підтвердив Сміт. — Це вона довго допомагала мені робити послуги Віллі-Віллі. І саме вона сьогодні впустила нас сюди.

— Босе, — заклопотано промовив Шаффер, — чи не пора вже нам…

— Зараз підемо. — Сміт усміхнувся до Роземайєра. — Ви мали рацію. Записнички — це ще не все. Мені потрібне ще товариство. Але товариство тих, хто, на відміну від вас, рейхсмаршале, страшенно труситься за свою шкуру й не має ані крихти честі… Ось вони й підуть із нами. — Він показав пістолетом у бік Каррачоли, Томаса й Крістіансена. — Встати! Ви підете з нами!

— З нами? — недовірливо перепитав Шаффер. — До Англії?

— Щоб стати перед судом за зраду. Бути катом — усе ж таки не мій обов'язок… Тільки Господь знає, скільки сотень і тисяч життів на совісті в цих трьох. Я вже не кажу про Торренс-Сміта й сержанта Геррода. — Крижаним поглядом він зміряв Каррачолу. — Я ніколи не був певний, але мені завше здавалося, що диригував усім ти. Це ти вбив Геррода там, на горі. Якби ти зумів дістати наші радіокоди, то провалив би всю нашу мережу в Південній Німеччині… А це вже було б неабищо, адже досі наша мережа тут працювала справно…

— Киньте зброю! — Голос у фон Браухіча був тихий, але твердий.

Ніхто не бачив і не чув, як він відчинив двері. Тепер майор стояв за якихось чотири фути від Мері, тримаючи в правій руці автомат. Сміт рвучко обернувся, але пістолет у його руці на мить застиг, бо майже на лінії пострілу опинилася Мері. У фон Браухіча таких вагань не було. Пролунав сухий постріл, і куля зачепила зачіску Мері якраз над бровою. Пістолет випав із закривавленої руки Сміта, ударившись об якусь деталь меблів. Мері спробувала обернутись, але фон Браухіч був спритніший і дужчий. Він стрибнув уперед, схопив її руку з пістолетом і наставив автомата з-за її плеча. Вона намагалася вивільнитись, але, коли фон Браухіч, мов лещатами, стиснув її руку, скрикнула від болю й випустила пістолета. А втім, сам фон Браухіч, здавалося, не помітив цього. Його праве око, не кліпаючи, дивилося з-за голови Мері на Шаффера. Шаффер кинув зброю.

— Не треба було цього робити, — промовив фон Браухіч до Сміта. — Це була велика дурниця… А втім, на вашому місці я зробив би таку саму дурницю. — Він перевів погляд на Крамера. — Вибачте, що затримався, пане полковнику. Я тим часом трохи порозмовляв з цією чарівною дівчиною. Вона на диво мало знає про свій рідний Дюссельдорф. Не знає навіть того, що не варто давати комусь тримати себе за руку, коли говориш неправду. А саме це вона переважно й робила. — Він звільнив дівчину й, усміхаючись, трохи повернув її до себе. — Чарівна ручка, моя мила, але ж як шалено міняється пульс!

— Не знаю, про що ви говорите. — Крамер нарешті з полегкістю зітхнув. — Але зроблено добре, мій хлопче, дуже добре. Боже мій! Ще б хвилина, і… — Він увесь здригнувся і рушив до Шаффера, стежачи за тим, щоб не затулити його собою від автомата фон Браухіча. Обшукав усі кишені, але зброї не знайшов. Потім проробив те саме зі Смітом і з тим самим наслідком. Нарешті простяг йому білого носовичка, щоб той спинив кров, поглянув на Мері й завагався. — Не знаю, як бути з нею… Можливо, ви, Анно-Маріє?..

— Залюбки, пане полковнику. Ми з нею вже бачилися, і вона знає мої методи. Чи не так, моя люба? — З хижою посмішкою вродлива арійка підійшла до Мері й щосили вдарила її в обличчя.

Дівчина скрикнула від болю, заточилася й сперлася на стіну, щоб не впасти З куточка її рота побігла цівка крові.

— Ну?! — закричала Анна-Марі. — Зброя є?

— Анно-Маріє! — В голосі Крамера пролунала відраза. — Навіщо так?

— Я знаю, як поводитися з маленькими шпигунками! — А тоді зловтішно промовила до Мері: — Боюся, що вони не схочуть дивитись, як я дістану від тебе зізнання. Ходімо!

Вона схопила Мері за волосся, потягла її до бічних дверей, розчинила їх і грубо штовхнула дівчину туди. Звук від падіння тіла на підлогу й крик від бо/» долинули одночасно. Анна-Марі причинила за собою двері.

Ще секунд десять чулися звуки ударів і приглушені крики. Фон Браухіч, переводячи автомат з Шаффера на Сміта, сидів в одному з великих крісел і прислухався до шуму за дверима. Нарешті він поморщився й сухо промовив до Крамера:

— Гадаю, тій юній фройляйн краще було б, якби її обшукав я. Удавана цнотливість повинна мати свої межі.

— Боюся, що Анна-Марі інколи надто захоплюється, — погодився Крамер. Губи його осудливо скривились.

— Інколи? — Фон Браухіч знову поморщився, коли з-за дверей долинули крики, чиєсь тіло вдарилося об стіну, пролунав стогін і нарешті запала тиша. — Завжди, коли її жертва — така сама юна й гарненька, як і вона.

— Все вже скінчилося, — позіхнув Крамер. — Усе вже скінчилося, — Він перевів погляд на Сміта й Шаффера. — Спершу ми подбаємо про його руку, а далі… Що ж, у «Шлосс Адлері» не бракує підземель. — Раптом очі його розширилися, плечі здригнулись, і він обережно промовив до фон Браухіча: — Ви аж надто цінна людина, капітане, щоб я погодився вас утратити. Здається, щойно ми жаліли не того, кого треба. Річ у тім, що з відстані чотирьох футів вам ціляться просто в спину.

Фон Браухіч дуже поволі повернув голову й глянув через плече. Справді, просто в спину йому цілив «ліліпут-21», який міцно стискали знайомі руки, а темні очі дивилися на нього холодно й пильно. Коли не брати до уваги слідів крові на розбитій губі та розкуйовдженої зачіски, то вигляд у Мері був такий самий, як завжди.

— Обов'язок кожного батька, — урочисто промовив Шаффер, — благословити дочку на подолання Юди. — Він підняв свого автомата, відібрав зброю в застиглого фон Браухіча, підійшов до головних дверей і замкнув їх. — Надто часто сюди входять, не постукавши. — Повертаючись, він зазирнув крізь прочинені двері до сусідньої кімнати, присвиснув від подиву, вишкірив зуби й промовив до Мері: — Чисто зроблено! Але подбайте про Майорову руку, я постежу за ними. — Він наготував свого автомата й задоволено усміхнувся. — Ох, як я за ними постежу!

І справді, поки Мері обробляла поранену Смітову руку в сусідній кімнатці — саме тій, де Анна-Марі зазнала свого Ватерлоо, — Шаффер зігнав усіх шістьох на одну велику канапу, сам став біля вогню й, попиваючи коньяк, значуще всміхався до них. Але ніхто не всміхнувся у відповідь. Всі розуміли, що в разі потреби Шаффер ні на мить не завагається натиснути на гачок.

Нарешті Сміт і Мері з'явилися з сусідньої кімнати, причому дівчина несла накриту серветкою тацю. Сміт був блідий, на правій його руці з'явилася чимала пов'язка. Шаффер поглянув на бинти, потім скинув запитально брови на Мері.

— Не блискуче. — Дівчина також помітно зблідла. — Великий і вказівний пальці розтрощено. Я зробила все, що могла, але боюся, доведеться втручатися хірургові.

— Якщо я вже витерпів цю першу допомогу, — по філософському промовив Сміт, — то витерплю й решту. Є справа нагальніша. — Він поплескав себе по кишені. — Ці імена й адреси. За годину-дві ми повинні передати їх до Англії, а ще за годину-дві там упораються. — Він перевів погляд на людей, що сиділи на канапі. — Отже, мусимо зробити так, щоб ви кілька годин помовчали.

— Чи не краще зробити так, щоб вони замовкли навіки, босе? — безтурботно запитав Шаффер.

— У цьому немає потреби. Адже до «їхніх послуг — їхня власна аптека. — Сміт зняв з таці серветку. Під нею виявилися слоїки й шприци. — Нембутал. Ви навіть не відчуєте уколу.

Крамер втупився в нього й сказав:

— Я ніколи на таке не погоджуся.

Голосом, що не терпів заперечень, Сміт відповів:

— Не погодитеся — вас пристрелять.

9

Сміт зупинився перед дверима з табличкою «Радіорубка», жестом наказав усім змовкнути, поглянув на трьох знічених бранців і промовив:

— Навіть не думайте кликати на допомогу або щось таке утнути. Я зовсім не в захваті від того, що маю тягнути вас до Англії. Лейтенанте Шаффере, гадаю, варто трохи обмежити їхню можливість рухатися.

— Справді, варто, — погодився Шаффер. Підійшовши по черзі до кожного з трьох, він розстебнув верхні ґудзики мундирів і, стягнувши їх униз, заходився рукавами зв'язувати за спинами лікті. — На певний час це звільнить від клопоту їхні руки.

— Але не ноги. В жодному разі не дозволяй їм підступати близько до себе, — попередив Сміт Мері. — Цим трьом нема чого втрачати. Гаразд, лейтенанте, коли вже ви впораєтеся?

— Готово. — Шаффер обережно прочинив двері радіорубки.

Це була простора, добре освітлена кімната, все умеблювання якої складалося з величезного столу біля вікна в протилежному її кінці й масивного радіопередавача на столі. Окрім ще двох стільців та стелажів, у кімнаті не було навіть килима на підлозі.

Мабуть, саме відсутність килима й виказала їх. Щойно Шаффер став підходити до оператора, що слухав тиху музику з Відня й курив сигарету, як підлога рипнула. Оператор миттю обернувся й скочив на ноги. Але думка його спрацювала ще швидше. З підкресленою готовністю підвівши вгору руки, правою ногою він натиснув на кнопку під столом. У коридорі пролунав різкий сигнал тривоги. Шаффер метнувся вперед, змахнув прикладом автомата, і непритомний оператор повалився на стіл, а тоді сповз на підлогу. Але сигнал тривоги лунав далі.

— Цього ще бракувало! — в розпачі промовив Сміт. Він вибіг у коридор, побачив аварійного дзвінка під скляним ковпаком і люто вдарив по ньому автоматом.

На підлогу посипалися друзки, і сигнал раптово урвався.

— Всередину! — Сміт показав на відчинені двері радіорубки. — Всі туди! Швидше! — Заштовхавши трьох бранців у кімнату, він обвів її поглядом, помітив бічні двері й гукнув до Мері: — Швидше! Що там? Шаффере!

— Гораціо вартує при мості, — пробурмотів той, потім перетнув кімнату й став біля дверей. — Без цього можна було б обійтися, босе.

— Багато без чого в нашому житті можна було б обійтися, — зморено промовив Сміт і позирнув на Мері. — Що там?

— Схоже, склад радіодеталей.

— Відведіть із Джонсом цих трьох туди. Спробують писнути — пристрельте!

Джонс поглянув на зброю, яку тримав з помітним побоюванням і промовив:

— Я не військовослужбовець, сер.

— Можу вас порадувати, — кинув Сміт. — Я теж не військовослужбовець.

Він квапно підійшов до передавача й став вивчати хитросплетіння з'єднань, кнопки та перемикачі. Секунд двадцять він лише мовчки дивився на все те.

— Знаєте, як працює ця штука? — спитав від дверей Шаффер.

— Кращого нічого спитати не придумали? — огризнувся Сміт. — Але дуже скоро дізнаємося, правда ж? — Він перемкнув апарат на ультракороткий діапазон і поставив частоту. — Бродсворд викликає Денні Боя, — промовив у мікрофон. — Бродсворд викликає Денні Боя. Ви чуєте мене? Ви чуєте мене?

Ніхто не відгукнувся. Сміт змінив частоту й спробував знову. І ще раз. І ще. Шосту чи сьому спробу перервав звук пострілу. Сміт рвучко обернувся. Шаффер випростався на весь зріст на підлозі біля дверей; з дула його автомата вився димок.

— До нас гості, босе, — промовив Шаффер, ніби вибачаючись. — Здається, нікого не зачепив, але, присягаюся, адреналіну в них у крові побільшало!

— Бродсворд викликає Денні Боя, — нетерпляче повторив ще раз Сміт. — Бродсворд викликає Денні Боя! На Бога, чому вони не відповідають?

— Вони бояться виткнутись із-за рогу, бо я їх відразу ж побачу, — вдоволено промовив Шаффер, зручно лежачи на підлозі. — Я тут протримаюся до Різдва. Тож можете не квапитись!

— Бродсворд викликає Денні Боя! Бродсворд викликає Денні Боя! Цікаво, чи скоро вони додумаються вимкнути електроживлення?

— Денні Бой, — благальним голосом підпрягся Шаффер, — ради Бога, чому ви не відповідаєте? Чому ви не відповідаєте?

— Денні Бой викликає Бродсворда. — Голос із приймача був такий чіткий, без жодних радіоперешкод, що здалося, ніби він прозвучав із сусідніх дверей. — Денні Бой…

— Одна година, Денні Бой, — урвав його Сміт, — одна година. Як зрозуміли? Прийом.

— Зрозумів. У вас вона є, Бродсворде? — Голос, без сумніву, належав адміралові Ролланду. — Прийом.

— У нас вона є, — підтвердив Сміт. — У нас є все.

— Всі гріхи прощено. Матуся Макрі вирушає до вас. Вирушає негайно ж.

Ляснув ще один постріл із Шафферового автомата. Ролландів голос із приймача запитав:

— Що це було?

Сміт не відповів. Підвівшись, він ступив три кроки назад і вистрілив. Обличчя його перекривилося від болю, бо віддачею вдарило по скалічених пальцях. Але ніхто більше не повинен був скористатися з цього чудового передавача. Сміт коротко позирнув на Шаффера: обличчя в американця було спокійне й незворушне. Шаффер вочевидь належав до тих, що підбадьорливих слів не потребують. Сміт швидко підійшов до вікна й лівою рукою підняв раму.

Місяць майже сховався за темною хмарою. Долина потопала в пітьмі. Знову почав падати сніг. Холоднеча пронизувала до кісток. Крижаний вітер, що увірвався в кімнату, прилетів, здавалося, з самого полюса.

Сміт побачив, що вони у східній частині замку, найвіддаленішій від горішньої станції канатної дороги. Підніжжя гори огортала така густа темрява, що годі було розгледіти, чи є там вартові з собаками, чи вже нема. А втім, у їхньому становищі це вже не мало жодного значення. Сміт відійшов од вікна, видобув з торби нейлонову линву, прив'язав один її кінець до ніжки залізного столу, а другий кінець лівою рукою почав опускати в темряву за вікном. Потім ретельно змів із підвіконня сніг: пильному чужому оку тепер мало б здатися, що цим шляхом утечі скористалося кілька чоловік. Другий кінець линви торкнувся землі. Сміт ще хвильку подумав — і відмовився від своєї ідеї. Вона також не мала шансів на успіх.

Він перетнув кімнату й підійшов до Шаффера, який чатував на підлозі біля дверей. Ключ стримів у замку, а замок, як задоволено відзначив Сміт, був такий самий добротний, як і все у «Шлосс Адлері».

— Час замикати двері, — промовив він до Шаффера.

— Хай визирнуть ще раз — тоді я зіб'ю з них ще трохи пихи, — запропонував Шаффер. — Востаннє хтось вистромив голову з-за рогу хвилини зо дві тому. З'являться — я їм відсалютую, і в нас буде кілька хвилин, щоб вислизнути по цій линві й накивати п'ятами.

— Я про це думав… — Сміт зіщулився, коли до кімнати знову залетів вітер. — Як зимно.

— Це втрата крові, — кинув Шаффер і, помовчавши, неприязно додав: — А все через той коньяк, який ви там розпивали.

Він знову замовк і став пильно вдивлятися туди, куди був наставлений його автомат. — Босе, дайте мені вашого ліхтарика.

— Навіщо? — прошепотів Сміт, подаючи Шафферові ліхтарика.

— Пересторога, — пробурмотів Шаффер. Потім увімкнув ліхтарика й відвів його в руці якомога далі від себе. — На їхньому місці я діяв би так само. Зараз вони вистромили з-за рогу палицю з прив'язаним дзеркалом. Але ще не встигли повернути його під потрібним кутом.

Сміт обережно визирнув з-за одвірка і помітив, як палицю забрали за ріг — напевно, щоб краще приладнати дзеркало. За кілька секунд палицю вистромили знову. Цього разу дзеркало було прикріплене під кутом градусів сорок п'ять. Від пострілу з Шафферового автомата дзеркало розлетілося на друзки. Потім Шаффер підвівся й ретельно прицілився в єдину лампочку, що освітлювала згори коридор. Для німців у далекому кінці коридора тьмяного світла від ліхтарика було вочевидь недостатньо не тільки для того, щоб стежити за радіорубкою, а й для того, щоб розгледіти, відчинені двері чи зачинені.

Сміт і Шаффер повернулися в радіорубку, тихо причинили двері й крутнули ключ у замку. Ударом приклада Шаффер зігнув ключа, заклинивши так замок.

Минуло ще менше двох хвилин, перш ніж із далекого кінця коридора почулися збуджені голоси й важка хода. Вони відійшли від дверей, прослизнули в склад і залишили за собою тільки вузеньку щілину, крізь яку проникала смужка світла з головної кімнати. Сміт пошепки наказав:

— Мері, ти з Джонсом відповідаєш за Томаса. Приставте йому до кожної скроні по пістолету. — Сам він примусив Крістіансена стати навколішки й наставив пістолета тому в шию.

Шаффер притиснув до стіни Каррачолу, навівши свого автомата йому в зуби. При цьому Шаффер ґречно всміхався. В кімнаті запала цілковита тиша.

З півдесятка німців, що з'юрмилися біля дверей радіорубки, жодною мірою не нагадували літнього вартового, з яким фон Браухіч мав справу на подвір'ї замку. Це були добірні вояки з корпусу альпійських стрільців, жорстоко вимуштрувані й самі жорстокі. Вони навіть не намагалися підступати до дверної ручки: правила безпеки веліли їм діяти за такої ситуації по-іншому.

За порухом руки обер-лейтенанта один із солдатів прошив двері двома навскісними автоматними чергами. Другий автоматною чергою позначив у дереві круг — і вибив його ударом приклада. Третій крізь ту дірку вкинув усередину дві гранати. Четвертий тим часом розстрілював упритул замок. У радіорубці пролунали два вибухи. З круглої дірки в дверях повалив дим.

Висадивши двері, солдати вдерлися до радіорубки. Додаткові заходи перестороги були вже непотрібні — після вибухів там могли залишитися тільки трупи. На хвилю вояки нерішуче спинилися — аж поки сильний холодний протяг не розвіяв густого порохового диму. Помітивши відчинене вікно, обер-лейтенант підскочив до нього й посвітив кишеньковим ліхтариком. Линва губилася в пітьмі. Промінь світла сягав хіба середини кам'яного схилу. Вільною рукою обер-лейтенант смикнув за линву — вона виявилася майже невагомою. На мить він ковзнув променем ліхтарика по очищеному від снігу підвіконню й карнизу.

— Господи Боже! — вигукнув обер-лейтенант. — Вони втекли! Вони вже в долині! Швидше! Де найближчий телефон?

— Чудово! — Шаффер прислухався до кроків, що швидко віддалялися, одвів автомата від зубів Каррачоли й підбадьорливо всміхнувся. — Ви були зразковим хлопчиком. — Приставивши дуло Каррачолі до спини, він вийшов услід за Смітом до розгромленої радіорубки. — Схоже, вони згають чимало часу, перш ніж з'ясують, що внизу немає слідів…

— Вони скоріше помітять те, що ця линва зникла. — Не зважаючи на сильний біль у руці, Сміт втягнув линву назад. — Вона нам іще знадобиться. А ще нам не зашкодить трохи розважитись.

— З мене досить розваг на цю ніч, — благально промовив Шаффер.

— Візьміть чотири-п'ять пакетів вибухівки з різними завдовжки ґнотами і повкидайте їх у кімнати вздовж коридора.

— Розваги тривають. — Шаффер видобув з торби пакети, підкоротив до різної довжини спеціальний гніт, що повільно горить, і зі словами: — Вважайте, що справу зроблено, — вийшов.

Перші три кімнати були замкнені, і він не став ані гаяти час, ані витрачати набої свого пістолета на те, щоб відчинити двері. Зате п'ять наступних кімнат виявилися незамкненими. У перших трьох, спальнях, він поклав вибухівку в дрезденську вазу для фруктів, під офіцерський кашкет і під подушку. В четвертій — убиральні — залишив її за унітазом, у п'ятій — коморі — поклав на шафу між картонними коробками.

Сміт тим часом вивів усіх з усе ще наповненої їдким димом радіорубки в коридор, де дихати було легше. Він чекав, коли повернеться Шаффер. Раптом його погляд упав на пожежний куточок — ящик з піском, вогнегасник, гаки й сокири на спеціальному щиті під стіною.

— Ви мало не схибили, майоре Сміте. — Очі в Мері почервоніли, зморене обличчя було біле мов крейда, але дівчина ще знайшла в собі силу всміхнутися. — Розваги, кажете? А я про це подумала й сама.

Сміт усміхнувся їй самим кутиком рота — на цілу усмішку в нього забракло сили через рану — й посмикав за ручку дверей поруч із пожежним щитом. На них висіла табличка «Канцелярія». Двері, звісно ж, були замкнені.

Переклавши пістолета в ліву руку, він приставив його до замка, натиснув на гачок і ввійшов усередину.

Канцелярія була як канцелярія. Вздовж стін стояли шафи з теками. Сміт підійшов до вікна, відчинив його, щоб був протяг, розклав на підлозі кілька грубих тек і підніс до них сірника. Папери спалахнули вмить.

— Хай уже нам вибачають. — Шаффер з'явився в кімнаті з вогнегасником у руках і рушив до вікна. — Гей, бережіть свої голови чи що у вас там на в'язах!

Вогнегасник зник за вікном. Полум'я розгорілося вже так, що Шаффер ледве встиг вибігти з кімнати. Щойно він вискочив у коридор, як десь у глибині «Шлосс Адлера» тривожно закалатав дзвін.

— Господи Боже! — у відчаї вигукнув Шаффер. — Що ж іще звалиться на наші голови? Пожежна команда?

— Схоже, — зі злістю на самого себе промовив Сміт. — Прокляття, чому я цього не передбачив? Тепер вони знають, де ми.

— Там десь був тепловий індикатор, під'єднаний до сигналізації?

— Мабуть… Але пора звідси вшиватися.

Вони пробігли центральним коридором, женучи поперед себе бранців, спустилися по сходах поверхом нижче і тут почули крики й важкий тупіт солдатських чобіт на замковому подвір'ї.

— Швидше! Ховайтеся сюди! — Сміт показав на закут за портьєрою. — Скоріше ж! О Господи… я дещо забув… — Він крутнувся й подався тим самим шляхом назад.

— Куди він, до дідька?.. — Шаффер, позаяк тупіт був уже майже поруч, боляче ткнув найближчого бранця дулом автомата й наказав: — У цей закут, швидше! — За портьєрою він замість автомата взяв у руку пістолета з глушником. — Не подумайте навіть доторкнутися до цієї ганчірки. В цьому галасі ви не почуєте й власної смерті!

Ніхто не доторкнувся до портьєри. Взутий у важкі чоботи чоловік, важко хекаючи, пробіг за якийсь фут від неї. Солдати швидко збігли вгору тими самими сходами, якими щойно спустився Сміт із своїми людьми. Потім тупіт раптово урвався. З кількох вигуків стало ясно, що аж тепер, побачивши саму пожежу, солдати усвідомили, яке складне завдання перед ними постало.

— Тривога! Сержанте, до телефону!

Шаффер упізнав голос обер-лейтенанта, який командував штурмом радіорубки. — Більше вогнегасників! Де, на Бога, полковник Крамер?! Капрале! Знайдіть негайно полковника Крамера!

Капрал нічого не сказав. За нього відповіло квапливе гупання підборів на сходах. Він промчав повз портьєру, збіг ще на один поверх нижче, аж поки гупання його кроків потонуло в калатанні пожежного дзвону. Шаффер наважився визирнути з-за портьєри саме тоді, коли до неї навшпиньки підбіг Сміт.

— Де в біса ви були? — У Шафферовому голосі бриніла лють.

— Вперед, уперед! Виходьте! — нетерпляче промовив Сміт. — Ні, Джонсе, сходами вниз ми не підемо. Тепер ми наштовхнемося там на цілий полк альпійських стрільців. Лишається перейти коридором у західне крило й там спуститися бічними сходами. Але заради всього святого, швидше! За кілька секунд тут буде стільки людей, як на Піккаділлі.

Шаффер ішов поруч із Смітом. Уже не таким роздратованим голосом він запитав:

— Скажіть усе ж таки, куди вас носило?

— До хлопця, якого ми покинули зв'язаним поруч із телефонним вузлом. Канцелярія якраз над ним. Я щойно згадав. Він там згорів би.

— І ви бігали задля цього? — недовірливо перепитав Шаффер. — Ви не могли знайти нічого важливішого?

— Це з якого погляду подивитись. Наш приятель, що тепер лежить у безпеці в коридорі, навряд чи ваш погляд поділяє. Праворуч, сходами вниз, і прямо, Мері, ти знаєш куди.

Так, Мері знала куди. Кроків за п'ятнадцять від сходів вона спинилася перед дверима. Сміт тим часом виглянув у вікно з другого боку коридора. Полум'я й дим вихоплювалися з вікон північно-східної вежі замку. В подвір'ї під нею метушилися десятки солдатів, і більшість із них вочевидь не уявляли собі, навіщо вони тут і що їм робити. Тільки один чоловік випадав із загальної метушні — пілот вертольота, що низько схилився над двигуном. Саме тієї миті, коли Сміт дивився з вікна, пілот повільно випростався і посварився кулаком у бік охопленої вогнем вежі.

Сміт відвернувся й запитав у Мері:

— Ти певна, що це — саме та кімната? На два поверхи нижче під тією, у вікно якої ми лізли?

Мері кивнула головою.

— Я не маю сумніву. Це вона.

Сміт посмикав ручку дверей: кімната була замкнена Часу вовтузитися з ключами-відмичками не лишалося. Він відчинив двері за допомогою пістолета.

Така сама проблема постала й перед капралом, якого обер-лейтенант послав шукати полковника Крамера. Виходячи з золотої вітальні, Шаффер замкнув її й викинув ключа у вікно. Спершу капрал терпляче стукав у двері. Не діставши відповіді, почав щосили гамселити в них. Теж марно. Спробував вибити двері плечем, але тільки пошкодив плече. Вдарив по замку прикладом автомата, але теслі, що будували «Шлосс Адлер», попрацювали на совість. Зрештою капрал приставив дуло до замка й натиснув на гачок, молячи Бога, щоб полковник Крамер спав не під пострілом.

Куля не зачепила сонного полковника, який лежав на золотому килимі, поклавши голову на завбачливо підкладену подушку. Капрал неквапно ввійшов до вітальні — й очі його полізли на лоба. Він спершу не міг повірити в те, що побачив. Поруч із сонним полковником на килимі лежав рейхсмаршал Роземайєр. Фон Браухіч із сержантом сиділи в кріслах, звісивши голови, а Анна-Марі, яку, судячи з її вигляду, перед тим трохи потовкли, вивернулась на канапі.

Все ще не приходячи до тями, капрал ступив до полковника Крамера, став навколішки поруч і почав торсати його за плече: спершу з належною пошаною, а далі — затято й щосили. Але згодом зрозумів, що так можна будити полковника аж до ранку.

Потім капрал помітив, що всі чоловіки без кітелів, а рукава у всіх, зокрема й у Анни-Марі, закасано аж до плеча. Він уважно оглянув золоту вітальню, його погляд упав на тацю із слоїками та шприцами. Капрал умить усе зрозумів і вибіг з вітальні.

Шаффер прив'язав кінець нейлонової линви до спинки залізного ліжка, перевірив, чи міцний вузол, підняв віконну раму й почав опускати у вікно линву, втомленими очима оглядаючи долину. Далеко в кінці села померхле згарище позначало місце, де колись була залізнична станція. Ближче світили вогні сільських осель. А якраз під собою, трохи праворуч од вікна, Шаффер помітив чотирьох солдатів з чотирма собаками — Крамер не кидав слів на вітер, говорячи, що варту подвоєно. Видно їх було досить чітко, і Шаффер, поглянувши вгору, відразу ж збагнув чому. Місяць знову виплив з-за хмар, і тепер навколо нього була аж надто велика прогалина чистого неба.

— Боюсь, що я почуватимуся за вікном трохи незатишно, босе, — поскаржився Шаффер. — До того ж там у долині в них ціла псарня.

— Якщо вони навіть наведуть на це вікно всі свої прожектори, — відрубав Сміт, — це вже не матиме значення. Тепер у нас немає вибору. Швидше!

Шаффер сумно кивнув головою, переліз через підвіконня, схопився за линву й на хвильку завмер, бо цієї миті зі східного крила замку долинув звук вибуху.

— Перший, — задоволено відзначив він. — Це з вази для дрезденських фруктів чи з дрезденської фруктової вази — не знаю, як воно там правильно. Сподіваюся, що зараз ніхто не сидить на унітазі в сусідній вбиральні.

Невдоволений Сміт саме збирався поквапити його, та Шаффер уже зник. Якихось п'ятнадцять футів линви — і він уже стояв на даху горішньої станції. Сміт незграбно переліз через підвіконня, намотав линву навколо зап'ястка правої руки, схопився за линву лівою й поглянув на Мері. Та підбадьорливо всміхнулася, але впевненість зникла з її обличчя, щойно вона перевела погляд на трьох чоловіків, вишикуваних обличчям до стіни. Щоправда, Карнебі-Джонс також стежив за ними, але зброю він тримав так, наче вона могла щомиті вирватися й покусати його.

Сміт приєднався до Шаффера на даху станції. Обидва пригиналися, щоб їх не помітили знизу. Футів на десять від стіни поверхня даху була рівна, а далі круто йшла вниз під кутом десь градусів тридцять. Сміт задумливо озирнувся довкола й промовив:

— Не варто повторювати тієї вистави, яку ми влаштували тут минулого разу. Треба вбити скобу в стіну. Або в дах. Щоб можна було прив'язати до неї линву.

— Не треба нічого вбивати. Погляньте! — Розгорнувши руками сніг, Шаффер показав на міцні металеві грати, що захищали скляні плафони, крізь які світло падало в приміщення станції. — Ці грати пречудово нас витримають!

Він щосили смикнув за один із залізних прутів. Той не зрушив з місця. Сміт ухопився за прута лівою рукою, і вони потягли вдвох. Наслідок той самий. Шаффер задоволено всміхнувся і прив'язав линву до ґрат спеціальним вузлом. Сміт сів на дах і потягнувся рукою до линви. Шаффер обережно, але твердо перехопив його руку.

— Ні, вам не варто. — Шаффер показав на просяклу кров'ю пов'язку. — Заробите свого «Хреста Вікторії» іншим разом. А цей буде мій.

Він скинув з плечей ранця, дістався до зламу даху, вхопився за линву й поповз схилом униз. Біля краю даху загальмував і дуже обережно зазирнув за пруг.

Він був просто над одним з канатів. Футів за двісті під ним, тепер трохи ліворуч, вартові з собаками поспішали заметеною глибоким снігом стежкою до брами замку. Шаффер зрозумів, що всіх стягують на боротьбу з пожежею й на пошуки тих, хто її спричинив. З цього він зробив висновок, що землю під вікнами радіорубки вже дослідили й не знайшли там нічого, крім незайманого снігу…

Він обернувся й поглянув угору. Вартового на зубцях не було. Цього Шаффер і сподівався: адже немає сенсу чекати на ворога ззовні, коли він, за всіма ознаками, діє всередині.

Шаффер сповз іще дюймів на шість і перехилився через край даху. Цієї хвилини для нього важили тільки дві речі: чи є в приміщенні варта і, коли є, чи зможе він, тримаючись однією рукою за линву, другою застрелити з пістолета вартового? Цього Шаффер не був певен. На тренуваннях його вчили майже всього, але й там не могли передбачити, що йому знадобляться навички повітряного акробата. В роті у нього пересохло. Серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Він зазирнув у приміщення станції.

Там не виявилося ні вартового, ані наглядача, або ж вони просто десь поховалися. Але здоровий глузд підказував, що навряд чи хтось стане ховатися, коли на це немає жодних видимих причин. Скоріш за все вартових, якщо вони досі й були на станції, також викликали гасити пожежу й шукати ворога. На станції Шаффер побачив лише вагончика, масивні бухти канатів та не менш масивні акумулятори. Жодних підстав для занепокоєння.

Стурбувало його інше. Він не міг спуститися по линві на підлогу станції з тієї простої причини, що пруг даху виступав за край підлоги щонайменше на шість футів. Єдиним способом потрапити до вагончика було проповзти сталевим канатом угору. Шаффер не став замислюватися над тим, чи це фізично можливо. Це треба було зробити. Іншої ради не було.

Шаффер обережно підтягнувся линвою вгору й розвернувся ногами донизу. Ще раз поглянув над собою. Обличчя у Сміта було, як завжди, незворушне, але кожна риса його скоцюрбленої постаті виказувала напруженість. Шаффер підніс руку, показав на пальцях знак «о'кей!» і почав з'їздити по линві на пруг. Скоро його нога відчула під собою канат.

Спустившись іще трохи він сів на канат верхи і вхопився за нього руками. Перевернувшись, він завис на руках і ногах обличчям до місяця. Шаффер іще подумав, що з більшим задоволенням роздивлявся б нічне небо, стоячи на твердій землі футів на двісті нижче, а тоді поповз угору.

Це виявилося майже неможливим. Подолавши шість дюймів, він щоразу знову сповзав на п'ять униз. Канат, що йшов угору під кутом сорок п'ять градусів, був укритий захисним шаром слизького мастила, і Шаффер лише ціною надзвичайних зусиль виборював свої дюйми. Але такий спосіб пересування був би очевидним самогубством для Сміта з його скаліченою рукою і цілком відпадав для Мері й Карнебі-Джонса. Проповзши футів дванадцять, Шаффер поглянув униз, щоб зважити свої шанси, й зрозумів, що, стрибнувши, він у кращому разі зламає обидві ноги, а в гіршому — опиниться на скелях за двісті футів нижче від станції. Ще через десять секунд він з останніх сил, відхекуючись, наче бігун після марафону, виповз на дах вагончика.

Майже хвилину він лежав, чекаючи, поки судома відпустить руки, а серце битиметься хоча б як у хворого з сильною гарячкою; потім нечутно спустився на підлогу, дістав пістолет і став пильно розглядатися, чи станція справді порожня. Здоровий глузд підказував йому, що будь-який вартовий не ховався б, а навпаки, спробував би якнайкраще роздивитися, хто ж це хоче дістатися на станцію в такий незвичний спосіб. Та обережність узяла гору над здоровим глуздом. Але станція була справді порожня.

Далі він спробував з'ясувати, чи часто сюди навідуються люди. Двері в нижньому кінці похилої галереї, що виводила на подвір'я замку, були широко відчинені. Безшумно скрадаючись цим переходом угору, Шаффер побачив, що важка залізна брама в кінці галереї також відчинена. Він визирнув на подвір'я.

За інших, спокійніших обставин він порадів би видовищу, що йому відкрилося. Подвір'я мало майже такий самий вигляд, як і тоді, коли він дивився на нього востаннє з вікна коридора. Люди метушилися навколо помп, несли вогнегасники й лантухи з піском, щось кричали одне одному, вимахуючи руками. Головна брама стояла навстіж і без будь-якої охорони: вартових теж залучили гасити пожежу. Але тільки самогубець міг би спробувати втекти через подвір'я, на якому метушилися шістдесят чи сімдесят альпійських стрільців.

Трохи ліворуч стояв покинутий і нікому не потрібний вертоліт. Пілота біля нього не було. Раптом пролунав ще один вибух. Шаффер повернувся в той бік, намагаючись угадати, який саме з зарядів спрацював цього разу. Та погляд його затримався на задимлених вікнах східного крила одну-єдину мить. Якесь шосте чуття змусило його повернутися праворуч — і обличчя його скам'яніло. У головну браму вбігли, важко дихаючи, солдати з доберман-пінчерами, яких він уже бачив згори. Шаффер мовчки поточився назад: від солдатів він ще міг би сховатися, з собаками це було важче. Намагаючись не робити жодних звуків, він причинив браму до галереї, замкнув її на два важкі залізні засуви, швидко збіг униз, зачинив ще й нижні двері й поклав ключа від них до кишені.

Почувши над собою дзенькіт розбитого скла, Шаффер поглянув угору. Машинально його руки скерували туди й дуло автомата.

— Заберіть свою гармату! — роздратовано промовив Сміт крізь заґратований отвір у стелі. — Ви що, подумали, ніби тут уже Крамер з його компанією?

— Нерви! — холодно пояснив Шаффер. — Ви не пройшли крізь те, крізь що пройшов лейтенант Шаффер. Як там ваші справи?

— Каррачола здрузями лежать на даху обличчями вниз і від холоду вже ледве живі. Мері стоїть над ними з автоматом. Джонс усе ще нагорі. Боїться навіть вистромити голову з кімнати. Каже, що боїться висоти. Я втомився вже з ним сперечатися. А як ваші справи?

— Все тихо. Обоє дверей на подвір'я замкнуто. Вони залізні, і навіть якщо в когось із солдатів виникне підозра, ці двері на якийсь час їх затримають. Але, боссе, шлях, яким я сюди дістався — лише для пташок. Я не перебільшую. Вам знадобляться крила, бо лізти сюди з вашою рукою годі й думати. Мері з тим стариганом нехай навіть не намагаються. Каррачола і його друзі… А втім, вони турбують мене найменше.

— Погляньте, як запускають механізм канатки, — наказав Сміт.

— Зараз. — Шаффер підійшов до блока, через який було перекинуто канат. — Є два режими: нормальний і автономний.

— Є поруч акумулятори? — перебив його Сміт.

— Скільки завгодно.

— Тоді переведіть важіль на автономний режим — вони можуть. відімкнути зовнішнє живлення.

— О'кей, уже зробив. Тут є ще кнопка «стоп» і «хід», велике механічне гальмо і перемикач з позначками «вперед», «нуль» і «назад».

— Вмикайте двигун, — наказав Сміт.

Шаффер натиснув на «хід», генератор запрацював, і секунд за десять вийшов на нормальні оберти.

— Тепер відпустіть гальмо й переведіть перемикач на «вперед». Якщо запрацює — зупиніть вагон і перемкніть на «назад».

Шаффер відпустив гальмо й дуже повільно перевів важіль перемикача на «вперед». Вагончик рушив — спершу тихо, далі — набираючи швидкість. Коли він виїхав з-під даху, Шаффер зупинив його, повернув на попереднє місце й, поглянувши на Сміта, промовив:

— Ну як?!

— Дайте йому виповзти наполовину з-під даху. Ми спустимося на його дашок, і ви нас піднімете.

— Ось що значить їсти багато риби! — в захваті сказав Шаффер і знов увімкнув двигун.

— Першими я посилаю вниз Каррачолу, Томаса й Крістіансена. Впораєтеся з ними, поки прибудемо ми?

— Не варто ображати молодших офіцерів, навіть коли вони — ваші підлеглі, — холодно відказав Шаффер.

— Вибачте вже, але поки вони спускатимуться, я ще раз спробую переконати ту Джульєтту на балконі приєднатися до нас. — Він копнув Каррачолу ногою, не дбаючи про чемність. — Першим підеш ти. По линві — й на дашок вагона.

Каррачола звівся і через край даху подивився в провалля.

— Цього ви від мене не діждетеся. — Він рішуче замотав головою, а тоді поглянув угору на Сміта. — Ну, чого ж ви стали? Стріляйте!

— Я застрелю вас при першій же вашій спробі втекти, — сказав Сміт. — І ви це добре знаєте.

— Знаю. Але ви ніколи не вб'єте мене просто так, стоячи на місці. Ви ж — людина принципів, адже так, майоре? Такий собі шляхетний аматор, що, ризикуючи життям, рятує ворожого солдата, який може згоріти в пожежі. То чого ж ви не стріляєте, майоре?

— Бо можна обійтися й без цього. — Лівою рукою Сміт ухопив Каррачолу за чуба й смикнув його голову назад, аж поки той, кривлячись від болю, втупився поглядом у небо. Правою рукою Сміт заніс над бранцем пістолета з важким руків'ям. Гострий біль у скаліченій долоні пронизав усе його тіло, але жодна риса в нього на обличчі не здригнулася. — Я просто вдарю вас по голові пістолетом, обв'яжу линвою, зіпхну вниз і спущу футів на вісім-десять. Шаффер підведе під вас вагончика, ввійде до нього крізь задні двері, а вас затягне досередини крізь передні… Але, як ви бачите, з правою рукою в мене не все гаразд, тож вузол може вийти не дуже надійний, або я вас не втримаю, або Шаффер не схоче з вами возитися. А втім, мене це вже не обходитиме.

— Сволота! — На очі Каррачолі набігли сльози, в голосі звучала неприховувана злість. — Богом присягаюся, ви ще пошкодуєте, що мене зустріли!

— Вже пошкодував! — Сміт щосили відштовхнув його, і Каррачола мусив гарячково вчепитися за линву, щоб не скотитися в прірву. — Відтоді як я зрозумів, хто ви такий, мені весь час страшенно кортить натиснути на гачок. Ворушіться, або, присягаюся, я застрелю вас! Зрештою, якого дідька я маю турбуватися тим, щоб вас повісили саме в Англії?!

Цього разу Каррачола повірив і сповз по линві на дашок вагончика. Сміт ткнув пістолетом під бік Томаса. Той без жодного слова рушив услід за Каррачолою. Через десять секунд до них приєднався Крістіансен. Сміт подивився, як вагончик заповзає під дах станції, а тоді поглянув угору на вікно, з якого звисала линва.

— Містере Джонсе!

— Я все ще тут. — Карнебі-Джонс не зважувався навіть визирнути з вікна.

— Сподіваюся, ви там не довго сидітимете? — рішуче запитав Сміт. — Вони можуть з'явитися щохвилини. Мені неприємно вам про це говорити, але я мушу. Мій обов'язок — застерегти вас від того, що вас чекає як ворожого шпигуна. Вас піддадуть тортурам, містере Джонсе, вони не тільки повибивають вам зуби й повиривають нігті. Вони зроблять вам те, про що я при міс Еллісон навіть сказати не можу. А насамкінець ви опинетесь у газовій камері, якщо, звісно, доти доживете.

Мері стиснула його руку:

— Вони справді… справді все це зроблять?

— Звичайно ж, ні! — Сміт поглянув на Мері зі щирим подивом і знову підвищив голос. — Містере Джонсе, ви конатимете так, як вам не може привидітися навіть у найстрашнішому кошмарі. І конатимете довго. Годинами. А може, й цілими днями. І увесь час сходитимете криком.

— Що, на Бога, я маю зробити? — Голос у Джонса тремтів від розпачу. — Що я можу вдіяти?

— Сповзти по линві вниз! — грубо кинув Сміт. — П'ятнадцять футів. Якихось п'ятнадцять футів, містере Джонсе. Це та висота, на яку стрибають з жердиною!

— Не можу! — простогнав Джонс. — Просто не можу!

— Можете! — наполягав Сміт. — Візьміться за линву, перелізьте через підвіконня — і вниз! Ми вас підхопимо!

— Не можу! Не можу!

— О Боже! — розпачливо вигукнув Сміт. — Вже пізно!

— Що… ви маєте на увазі?

— Вони вже йдуть, ідуть по вас! На вашому поверсі засвітилися вікна! Вони вже близько! О Боже, скоро вони почнуть мучити вас…

Через дві секунди Карнебі-Джонс перемахнув через підвіконня й ковзнув линвою вниз. Очі його були міцно заплющені. Мері захоплено промовила:

— Ти справді найвидатніший брехун усіх часів!

— Те саме казав і Шаффер. Мабуть, ви з ним маєте рацію.

Вагончик з трьома чоловіками на даху вповз у приміщення горішньої станції й зупинився. Під дулом Шафферового пістолета бранці спустилися на випростаних руках, а тоді скочили на долівку станції. Останній із трьох, Томас, стрибнув невдало, скрикнув від болю й повалився набік. Падаючи, він схопив Шаффера за ноги. Втративши рівновагу, Шаффер змахнув руками, і цієї ж миті Крістіансен щосили штовхнув його в груди. Шаффер ударився спиною в акумулятор і на дрібку секунди втратив контроль за подіями. Цього вистачило, щоб його зброєю заволодів Крістіансен і наставив її просто йому до горла.

Каррачола відразу ж підскочив до нижніх залізних дверей і щосили поторгав їх. Тоді рвучко обернувся до Шаффера й, відштовхнувши вбік Крістіансена, вчепився лейтенантові в горлянку.

— Де ключ від цього триклятущого замка?! — Людському голосові важко відтворити сичання гадюки, але Каррачолі це вдалося. — Двері замкнено зсередини. Це міг зробити лише ти. Де ключ?!

Шаффер спробував звестися й відштовхнути Каррачолу.

— Я… задихаюся! — Разом із словами з його горла вихопилося хрипіння. — Я… зараз… задихнусь…

— Де ключ?! — Каррачола трохи відпустив його.

— Мені погано! — Шаффер став навколішки. Голова його впала на груди, з горла чувся клекіт. Він обережно похитав головою, наче перевіряючи, чи тримається вона на в'язах, а тоді підвів невидющий погляд і прошепотів: — Чого вам треба? Про що ви говорите?

— Ключ?! — Якби не треба було додержуватися тиші, Каррачола вже зірвався б на вереск. Разів із п'ять він люто вдарив Шаффера в обличчя. — Де ключ?!

— Легше! — Томас притримав руку Каррачоли. — Не будь ідіотом. Ми ж хочемо, що він заговорив?

— Ключ… Ах так, ключ… — Шаффер поволі звівся на ноги й став, похитуючись, із напівзаплющеними очима. З обох кутиків його рота стікала цівками кров. — За тими батареями… Здається, я сховав його за тими батареями… Ні, заждіть… — Він видушував з себе слова, долаючи сильний біль. — Здається, ні… Хотів, але не сховав… Він став нишпорити в кишенях, намацав ключа, дістав його й простяг у бік Каррачоли.

Каррачола всміхнувся й хотів був узяти ключа, але Шаффер, різко випроставшись, щосили пожбурив його в долину. Каррачола провів поглядом ключа, якусь мить не вірячи в те, що сталося, а тоді, цілком утративши самовладання, щосили вдарив Шаффера по голові прикладом автомата. Шаффер упав як підкошений.

— Нічого, — промовив Томас, — відчинимо замок кулями!

— Ми можемо загинути від рикошету — двері залізні. — Каррачола знову опанував себе. На хвильку він змовкнув, тоді осміхнувся. — Чим ми всі тут думаємо? Давайте нарешті діяти розумно. Якщо ми вийдемо крізь ці двері, то нас, найімовірніше, почастують автоматною чергою. Не забувайте: люди, що знають, хто ми насправді, дістали слонячу дозу нембуталу і ще не скоро прийдуть до тями. Решта нас просто не знають, а ті кілька чоловік, котрі бачили, як ми прибули сюди, пам'ятають, що ми — полонені. Отже, для них ми, звичайно ж, — вороги.

— Отже? — нетерпляче спитав Томас.

— Отже, як я вже казав, треба діяти мудро. Спустимося канаткою вниз і зателефонуємо стариганові Вайснеру. Попросимо його передзвонити в «Шлосс Адлер» і повідомити, де Сміт, а якщо він тим часом устигне спуститися вниз вагончиком, на нього в долині вже чекатиме тепленька зустріч. А тоді підемо до казарм — радіо ж у них там — і зв'яжемося самі знаєте з ким. Ну як?

— Чудово! — вишкірився Крістіансен. — То вперед! Чого ми чекаємо?!

— Ви двоє — у вагончик! — Каррачола зачекав, поки виконають його наказ, і став просто під розбитим плафоном, тримаючи напоготові пістолета з глушником. — Босе! — покликав він.

Сміт на даху здригнувся, передав Карнебі-Джонса, який усе ще не наважувався розплющити очі, під опіку Мері, ступив крок до плафона й зупинився. Вайат-Тернер якось сказав, що Сміт внутрішнім локатором відчуває небезпеку. Напевно, спрацював той «локатор» і цього разу.

— Шаффере, — тихо покликав Сміт. — Лейтенанте Шаффере, ви там?

— Якраз під вами, босе, — пролунав характерний Шафферів голос, який не можна було сплутати ні з чиїм іншим. Однак Смітів локатор щось помітив. Майор став навколішки, обережно підповз до плафона й зазирнув униз. Спершу він побачив акумулятори, далі — відкинуту вбік руку Шаффера й нарешті все його безживне тіло на підлозі. Сміт подався вперед ще на кілька дюймів і побачив, як хтось показує в його бік пальцем. Він рвучко відхилився. Куля з пістолета зачепила йому чуба. Внизу пролунали чиїсь прокльони.

— Це — останній шанс, який ви мали, Каррачоло, — сказав Сміт. Тепер він бачив тільки Шафферове обличчя чи, скоріше, криваву маску, на яку перетворилося це обличчя. Важко було з певністю сказати — живий Шаффер чи мертвий. Схоже, мертвий.

— Ви знову помилилися. Ми лише відкладемо свою втіху на пізніше. Зараз ми відбуваємо, Сміте. Я запускаю двигуна. Крістіансен тримає Шаффера на прицілі. Якщо не хочете, щоб він дістав кулю, — не рипайтеся!

— Перший ваш крок до перемикача стане вашим останнім кроком. Я покладу вас на місці. Шаффер мертвий. Я його бачу.

— Такі, як він, так просто не вмирають. Його тільки стукнули по голові.

— Я покладу вас на місці, — монотонно повторив Сміт.

— Прокляття! Кажу вам, що він живий. — Голос у Каррачоли лунав уже не так впевнено.

— Я вб'ю вас, — спокійно промовив Сміт. — А якщо не я, то вже напевно вас порішать солдати за дверима. Ви ж бачите, що ми наробили з їхнім дорогоцінним «Шлосс Адлером». Там усі отримали наказ: стріляти без попередження. Кожного незнайомого — класти на місці. А вас вони не знають, Каррачоло.

— Ради Бога, ви нарешті мене вислухаєте? — В Каррачолиному голосі тепер звучав розпач. — Я доведу вам, що він живий. Ви його звідти бачите?

Сигнал небезпеки у Смітовому локаторі став пригасати.

— Я бачу його голову.

— Тоді дивіться.

Пістолет із глушником застиг за кілька дюймів від голови Шаффера. Ще мить — і в полі зору Сміта з'явився й сам Каррачола. Він поглянув угору на дуло наведеного на нього автомата й попередив:

— Не варто з цим гратися. — Потому схилився над Шаффером і затиснув йому однією рукою рота, а другою — носа.

Через кілька секунд непритомний, відчувши брак повітря, заворушив головою й руками. Каррачола забрав свої руки, поглянув на Сміта й повторив:

— Не забувайте, Крістіансен тримає його на прицілі! — Після цього він упевнено підійшов до вимикачів, запустив двигуна, послабив гальмо й перевів перемикача на «вперед». Вагончик зірвався з місця. Каррачола на ходу скочив у нього й причинив дверцята.

Сміт на даху відклав тепер непотрібного автомата й рвучко звівся на ноги На його зблідлому обличчі відбився розпач.

— Усьому кінець, — промовила Мері. Голос її лунав неприродно спокійно. — Кінець операції «Оверлорд» — і нам. Хоча друге вже й не має такого великого значення.

— Це має значення для мене. — Сміт узяв у здорову руку пістолета з глушником. — Наглядай тут за Джонсом.

10

— Ні! — Секунди зо дві — найдовші, мабуть, секунди в її житті — Мері не могла збагнути, що ж Сміт надумав. Коли ж приголомшливе розуміння дійшло до неї, голос її зірвався на крик. — Ні! Ні! Заради всього святого, ні!

Не звертаючи уваги на її зойки, Сміт рушив до краю пласкої частини даху. З-під пружка щойно з'явився передній край вагончика — того вагончика, де троє чоловіків уже задоволено поплескували один одного по плечах.

Сміт з'їхав похилою частиною даху й зісковзнув униз. Вагончик якраз був за сім чи вісім футів від нього. Якби він не рухався, Сміт, певно, зламав би обидві ноги. Коли він упав на дашок, вагончика різко хитнуло вбік. Обледенілий дах вислизнув у Сміта з-під ніг. Поранена права рука не втрималася за підвіску. Щоб ухопитися за неї лівою рукою, Сміт мусив випустити пістолета. Той зісковзнув на край дашка і зник у темряві долини. Обхопивши обіруч підвіску, Сміт судомно ковтав ротом повітря. Стрибок забрав у нього решту сил.

Але цей стрибок позначився й на пасажирах вагончика. Усмішки застигли на їхніх обличчях. Піднесена рука Крістіансена зависла в повітрі. Першим отямився Каррачола. Взявши в Крістіансена автомата, він націлив його вгору.

Вагончик від'їхав від замку вже футів на п'ятдесят. Гірський вітер, налетівши, почав розхитувати його з боку в бік, наче гойдалку. Сміт, ослаблений ударом під час падіння, болем у руці й утратою крові, безпорадно ковзав по дашку. Перед очима в нього плив туман.

Від плеча й до коліна за якихось кілька дюймів від нього поверхню дашка пропанахала автоматна черга. Туман у Смітових очах розвіявся за одну мить. У магазині автомата залишалося ще досить патронів. Хвильку чи дві вони зачекають, чи пролетить тіло його повз вікна вагончика, а тоді стрілятимуть знову. Але куди? Яку ділянку стелі над собою вони оберуть цього разу? Як розстрілюватимуть дах — навмання чи квадрат за квадратом? Вгадати було важко. Може, цієї миті вони вже навели зброю просто йому в серце. Ця думка відразу змусила Сміта напружитися й переміститись на лінію щойно пробитих кулями отворів. Навряд чи ті внизу цілитимуться двічі в це саме місце, хоча стрілець міг і відгадати цей нехитрий Смітів прийом. Але цього разу розрахунок виявився правильним — наступна черга прошила дашок за три фути від Сміта.

Вхопившись за підвіску, Сміт звівся на ноги й повиснув на самому канаті. Цим він відсотків на вісімдесят зменшив вірогідність попадання. Далі швидко й нечутно, перебираючи руками по канату, перемістився вперед і став на передньому краю дашка.

Вагончик гойдало дедалі дужче. Опора весь час вислизала з-під Смітових ніг, а руки, особливо ліву, на яку припадало основне навантаження, зводила судома. Розгойдування вагончика, до того ж, аж ніяк не було плавне, воно скоріше нагадувало конвульсії дервіша, доведеного шаленим танком до виснаження. Біль у лівій руці ставав нестерпним. Здавалося, ніби з плеча одну по одній висмикують жили. Сміт утішав себе думкою, що жили все ж таки гояться швидше, ніж дірки від кількох пуль. А на місце, де він тепер стояв, навряд чи хтось став би витрачати кулі — пасажирам вагончика мало б здаватися, що відпускати рятівну підвіску за такої хитавиці було б видимим самогубством.

Його розрахунок справдився. Пролунали ще три черги; лише одна куля просвистіла поблизу нього, а тоді стрілянина вщухла. Сміт розумів, що скоро муситиме повернутися до досить безпечної підвіски. Він тримався вже з останніх сил. Ліва рука слабшала, і це мимоволі змусило його дужче вхопитися за канат правою. Гострий біль, наче струм, пронизав праву половину тіла, забираючи решту сили в здорової лівої руки. Треба було повертатися — й негайно. Сміт благав Бога, щоб магазин в автоматі був уже порожній.

Та наступної миті він побачив, що його молитву не почуто. Передні дверцята вагончика відчинилися, з них з'явились голова й рука. Голова належала Каррачолі, його рука стискала автомата. Побачивши Сміта, Каррачола відразу вистромився ще далі, прицілився й натиснув на гачок.

За такої хитавиці точно прицілитися було важко, але, з огляду на відстань у якихось чотири фута, це вже не мало значення. Сміт судомно перебирав руками по канату, намагаючись відійти назад, та вже перша куля розпанахала йому лівий рукав. Друга обпалила подряпиною ліве плече, наступні просвистіли над головою, але шкоди не заподіяли. Він важко сів, тримаючись за підвіску, тоді переповз за неї, щоб забезпечити собі бодай якесь прикриття.

А Каррачола вже поліз на дашок. В автоматі лишилося обмаль патронів, і він не міг дозволити собі витрачати їх намарне. Знизу його підсадили дужі руки Томаса й Крістіансена, він без зусиль вистромився футів на три над дашком і сперся на край, намагаючись закинути на нього ногу. Сміт устиг з полегкістю подумати, що суперник чинить фатальну помилку: не маючи за що вхопитися на зледенілому дашку, він неминуче полетить у прірву, щойно вагончик гойднеться. Але Каррачола знав, що робить. Вже за кілька секунд його пальці намацали отвори від куль з автомата. Відчувши надійну опору, він підтягнувся й став на коліна.

Сміт заходився. гарячково намацувати в торбі гранату своєю скаліченою правою рукою, водночас відсовуючись лівою якомога далі од підвіски: на такій малій відстані граната могла заподіяти йому не менше шкоди, ніж Каррачолі. Його ноги повисли над краєм вагончика. Раптом він скрикнув від болю: гомілки його щось здушило, немов лещатами. Хтось ухопив його за кісточки й намагався відірвати ступні від решти тіла. Сміт обернувся, й у місячному світлі побачив на своїх ногах чиїсь поблідлі від напруги пальці. Але з такою силою його могла притиснути вага щонайменше двох чоловіків: напевно, один повис на другому, чи то намагаючись не дати Смітові поворухнутися, чи то страхуючи свого товариша на випадок, якщо Сміт зісковзне в прірву. Але причини не мали значення — наслідок був той самий. Сміт спробував вивільнити ноги. Та навіть поворушити ними під вагою в двісті фунтів було неможливо.

Сміт кинув погляд уперед, але Каррачола наче прикипів до місця. Вагончик був тепер на півдорозі від станції до горішньої опори, і його нестримно розгойдувало. Тому Каррачола все ще стояв навколішки, не наважуючись ні на мить відпуститися. Сміт облишив спроби намацати гранату, яка за цих обставин однаково не допомогла б. Натомість він видобув з піхов ножа, стиснув руків'я трьома вцілілими пальцями правиці й спробував дістати ним до рук, що стискали його кісточки. Але не дотягнувся за якихось п'ятнадцять дюймів.

Ноги його, здавалося, ось-ось переламаються, ліва рука також. Пальці вже ледве трималися за підвіску. Йому лишалися лічені секунди, втрачати було вже нічого. Отож Сміт відпустив руків'я, натомість затис лезо між скаліченим великим і рештою пальців, обернувся й кинув ножа так сильно й точно, як тільки дозволяла рана й туман перед очима. Гострий біль у лівій гомілці й чийсь зойк пронизав його свідомість одночасно. Вага, що притискала до дашка його ноги, зникла. Секундою пізніше Крістіансен, якого Томас зумів утягнути до вагончика, тупо дивився на ніж, що протнув його правий зап'ясток.

Але, вигравши, Сміт водночас і програв. Тепер він лишився без зброї перед Каррачолою, який, дочекавшись слушного часу, ривком дістався до підвіски й, тримаючись за неї лівою рукою, звівся на ноги. Його автомат був націлений просто Смітові в обличчя.

— Зосталася одна-однісінька куля. — Посмішка в Каррачоли була майже ґречна. — Тож, як ви розумієте, я діятиму напевно.

Смітові подумалось, що в нього з'явився шанс. Аж тепер, коли його ноги були вільні, він помітив, що вагончик розгойдується вже не так. Каррачола, очевидно, цього ще не помітив, а коли й помітив, то не збагнув причини. Зусиллям волі Сміт відвів свій ніби загіпнотизований погляд від дула автомата й подивився вгору, за плече свого суперника. Перший пілон був уже за футів двадцять.

— Прикро, Сміте, — Каррачола ретельніше навів дуло автомата, — але рано чи пізно всі там будемо.

— Погляньте назад, — порадив Сміт.

Каррачола ледь помітно осміхнувся, ніби не вірячи, що його намагаються ошукати в такий простий і давній спосіб. Сміт знову подивився йому через плече, здригнувсь і перевів погляд убік. Посмішка миттю зникла з обличчя Каррачоли. Раптово усвідомивши небезпеку, він рвучко обернувся й позирнув назад. З його губ зірвався крик жаху — останній у його житті. Сталеві поперечини пілона вдарили його ззаду. Каррачолина спина й заклинена в підошві підвіски нога переломилися з хрускотом, який пролунав на сотні ярдів довкола. Ще за секунду його змело з дашка. Але в прірву летів уже труп. З розчинених задніх дверцят Томас і Крістіансен бачили, як знівечене тіло зникає в темряві долини.

Тремтячи, мов од гарячки, Сміт поволі підповз до підвіски й сперся на неї спиною. Потім так само поволі, долаючи неймовірну втому, підвів голову й поглянув униз. Другий вагончик, що підіймався назустріч, саме проминув найнижчий з трьох пілонів. На щастя, першим до середнього пілона мав підійти вагончик зі Смітом. А втім, вибору в Сміта не лишалося: він мусив зробити саме те, що мусив, і ця сприятлива обставина найменшою мірою вплинула на його рішення.

Насамперед він видобув із торби два заряди пластикової вибухівки й закріпив їх за підошвою підвіски. Далі перевірив, чи напохваті запали. Тоді міцно вчепився за підвіску сам: на півдорозі між двома пілонами вагончика почало розгойдувати дужче.

Він розумів, що робить дурницю, сівши біля підвіски: сніг перестав, знову визирнув місяць, і його тепер легко могли помітити і з замку, і з нижньої станції. Але іншої ради не було: припасти до дашка, як це зробили вони з Шаффером, їдучи вгору, й триматися за підвіску однією лівою рукою у Сміта вже просто не лишилося сили.

Він подумав про те, що й Шафферові зараз не краще, ніж йому. Подумав про старшого чоловіка й дівчину, яких покинув на даху горішньої станції, і про двох пасажирів у вагончику. В їхньому становищі було щось спільне: ані Мері з Карнебі-Джонсом не могли нічим йому зарадити, ані Томас із Крістіансеном ледве чи зважилися б іще раз полізти на дашок, — адже Каррачола мав, на відміну від них, зброю, а вони бачили, що з ним сталося. Отже, змінити що ь міг Шаффер і тільки Шаффер.

Руки й ноги в Шаффера були наче ватяні. Він повільно й болісно прокидався від тяжкого сну і в цьому сні відчував солоний присмак у роті й тихий жіночий голос, що раз у раз кликав його на ім'я. У звичайному стані Шаффер негайно від укнувся б на жіночий голос, але цей був породженням кошмарного сну, в якому його голова розкололася навпіл; він знав, що аж тоді, коли цей голос змовкне і він прокинеться, мине й цей нестерпний біль у голові. Він застогнав, уперся руками в підлогу й спробував звестися. Це тривало нескінченно довго, на спину йому хтось намагався покласти камінь, але кінець кінцем він випростав обидві руки й звісив між ними голову. Голови він теж не відчував — здавалося, її всю напхом напхано тією ж таки ватою. Шаффер потрусив нею, щоб трохи її звільнити, і це виявилося помилкою: кришка його черепа відпала. Принаймні так йому здалося, коли перед очима замиготіли кольорові плями. Він розплющив очі, цей калейдоскоп став блякнути, і з нього проступили обриси рук. Його власних рук.

Шаффер прокинувсь, але сон його розвіявся не весь. У роті й далі відчувався солоний присмак — присмак крові, а жіночий голос уперто кликав його.

— Лейтенанте Шаффере! Лейтенанте Шаффере! Прочніться, лейтенанте, прочніться! Ви мене чуєте?

Шафферові здалося, що він колись уже чув цей голос, але не міг пригадати, коли саме. Напевно, дуже давно. Він повернув голову, щоб визначити, звідки долинає голос — десь ніби згори, — й перед очима знову замиготіли кольорові плями. Шаффер вирішив, що крутити головою йому поки що не можна. Він повільно повернув голову назад, підібгав коліна, підповз до якогось ледве видимого крізь туман механізму й, спираючись на нього, зіп'явся на ноги.

— Лейтенанте! Лейтенанте Шаффере! Я тут, угорі!

Шаффер обернувся й повільно, дуже повільно підвів голову. Яскраві зірки застрибали в нього перед очима й з'єдналися в незнайоме сузір'я. Нарешті він упізнав цей голос, що належав Мері Еллісон. Йому здалося, що він упізнає навіть її бліде обличчя, яке дивилося на нього згори. Але цього він не був цілком певний — зображення перед очима все ще розпливалося. Шаффер страшенно здивувався: що в дідька вона робить там, нагорі, за якимись гратами? Думка посувалася вперед зі швидкістю плавця, що змагається з гірським потоком.

— З вами… з вами все гаразд? — запитала Мері.

До цього дивного запитання Шаффер поставився обережно.

— Сподіваюся, колись усе буде гаразд, — відповів він не дуже переконано. — А що сталося?

— Вони оглушили вас вашим-таки автоматом.

— Розумію. — Шаффер кивнув головою і відразу ж пошкодував про це. Він обережно намацав величезну гулю на голові. Тоді повільно повернувся до дверей. — Що там?

— Здається, гавкають собаки.

— Я так і думав. — Похитуючись, підійшов до нижніх залізних дверей і приклав до них вухо. — Собаки, — підтвердив він. — Багато собак. І, здається, ламають двері молотами. — Потім повернувся до середини кімнати. — Це — по нас. А де майор?

— Він кинувся навздогін. — Безнадійний тон Мері виказував її почуття. — Стрибнув на дах вагончика.

— Справді? — Шаффер сприйняв це так, наче в діях Сміта не було нічого незвичайного. — Ну і як?

— Як… — Голос у Мері затремтів, але вона, зібравшись на силі, відповіла: — Вони там схопились, і, здається, хтось упав з дашка. Не знаю, хто.

— То був хтось із тих, — впевнено сказав Шаффер.

— Один із… Звідки ви це знаєте?

— Майори Сміти на цьому світі виходять з води сухими. Цитата з майбутньої місіс Шаффер. Майори Сміти на цьому світі не падають з вагончиків канатки. Цитата з майбутнього чоловіка майбутньої місіс Шаффер.

— Вам покращало, — зауважила Мері. — Але, здається, ви маєте рацію. Хтось усе ще сидить на дашку. І навряд чи там лишився б хтось із тих.

— А звідки ви знаєте, що там хтось сидить?…

— Таж я його бачу! Місяць світить яскраво. Погляньте самі! Шаффер подивився, тоді знесилено провів по обличчю рукою.

— У мене для вас новина, моя люба. Я не бачу навіть цього триклятущого вагончика.

Вагончик був уже за ярдів десять від середнього пілона. Сміт привів у дію запали вибухівки, випроставсь і, тримаючись за канат лівою рукою, став з внутрішнього щодо опори боку. В останню мить він відпустив канат і виставив обидві руки вперед, щоб не так сильно вдаритись об сталеву поперечину. Зустрічний вагончик також був уже біля самісінького пілона. Встигнути перескочити на нього здавалося просто неможливим.

Удар об сталеву поперечину пілона на мить вибив Смітові думки з голови й повітря з легенів. Якби не випростані вперед руки, він напевно позбувся б кількох ребер. Не зважаючи на біль і брак кисню в легенях, Сміт намацав ногами нижню поперечину і, перебираючи руками по верхній, почав посуватися на другий бік пілона. Руки його рухалися швидко, але ноги весь час послизалися на вкритій кригою нижній поперечині. Він дістався ще тільки до середини, коли передній край зустрічного вагончика пірнув під свою поперечину. Вперше за цю ніч Сміт був радий яскравому місячному сяйву. Ще два кроки — і він ухопився лівою рукою за канат, на якому грали місячні відблиски.

Його рвучко стягло з поперечини пілона. Гойднувшись у повітрі, Сміт відчув під ногами дашок вагончика. Тоді відпустив канат, упав на руки й ноги й відразу ж ухопився за опору підвіски. Довго він так і стояв навколішки, жадібно хапаючи ротом повітря. Потім, трохи віддихавшись, ліг на дашок обличчям униз. Від'їхавши від пілона, вагончик почав сильно розгойдуватися. Доти Сміт не повірив би, що людина, отак геть виснажена, здатна втриматися на вкритій кригою поверхні.

Але поволі сили поверталися до нього. Він зморено підвівся, сів і, прихилившись спиною до підвіски, став спостерігати, що діється в долині.

Вагончик, що його щойно залишив Сміт, був уже за п'ятдесят ярдів від найнижчого пілона. Томас із Крістіансеном сиділи спина до спини на підлозі, і Крістіансен намагався перев'язати свою поранену руку. Передні й задні дверцята були все ще відчинені. Те, що жоден із них так і не наважився підійти до краю вагончика й причинити їх, свідчило про повагу, яку в них викликав Сміт.

Раптом на дашку щось сліпуче спалахнуло, і майже водночас пролунали два вибухи. Дві з чотирьох опор підвіски тріснули, і вагончик, задерши передній край угору, повис на решті двох.

Крістіансен сповз нахиленою підлогою до задніх дверцят. Він ще відчайдушно спробував за щось ухопитися, але зробити це пораненою рукою йому не пощастило. Він нечутно випав крізь отвір і так само нечутно полетів униз на скелі.

Томас, маючи дві здорові руки й швидшу реакцію, врятувався — та лише на кілька хвилин. Він поглянув угору й побачив, що кріплення двох уцілілих опор підвіски, не розрахованих на таке навантаження, ось-ось вирветься. Перехилений тепер під кутом сорок п'ять градусів вагончик майже торкався переднім краєм канату. Томас поповз вгору до розчинених дверцят. Він ще встиг ухопити обіруч канат за хвилю до того, як кріпильні гвинти зі скреготом переламалися, й вагончик, перекидаючись у повітрі, полетів униз.

Канат, від якого раптово відпала така вага, шалено завібрував, але Томас на ньому все ж таки втримався. Він озирнувсь — і за фут від себе побачив поперечину нижнього пілона. На обличчі його застиг вираз жаху. Руки ще міцніше вчепилися в канат. А вже за мить рук там не було — тільки сталева поперечина, канат та довгий крик у темряві.

Тим часом другий вагончик наближався до горішньої станції. Смітові не було видно східного крила замку, але густий дим, який стелився тепер над долиною, свідчив, що пожежа ще не вщухла. Ця димова завіса рано чи пізно мала викликати занепокоєння в селі й у казармах. Так само, як і приглушені вибухи, що час від часу долинали з замку.

Коли дашок вагончика порівнявся з підлогою станції, Сміт із полегкістю зітхнув, побачивши біля пульта управління канаткою Шаффера. Щоправда, Шаффера вельми потовченого, з обличчям, заюшеним кров'ю; рухи його були не зовсім упевнені, погляд блукав, однак лейтенант, без сумніву, був живий і готовий діяти. Сміт відчув, як до нього знову повертається впевненість: доти він не усвідомлював, як його доля залежить від цього американця, але тепер, коли Шаффер знов опинився поруч, спинити їх двох було вельми важко.

Потім Сміт поглянув на дах станції. Мері й Карнебі-Джонс усе ще стояли там, притиснувшися спинами до замкового муру. Сміт помахав їм рукою, але вони не відповіли жодним порухом. Очевидно, подумав Сміт, прибульців з того світу не вітають помахом руки…

Шаффер, хоч він усе ще погано бачив і рухи його були не зовсім скоординовані, плавно зупинив вагончика саме тоді, коли підвіска порівнялася з дахом станції. Спершу Мері, а за нею й Джонс спустилися нейлоновою линвою на дашок вагончика, причому Джонс зробив це з міцно заплющеними очима. Ніхто не промовив ані слова, навіть коли Шаффер завів вагончика всередину станції і обоє спустилися на підлогу.

— Швидше! Швидше! — Сміт відчинив дверцята вагончика. — Всі сюди! — Він підняв з підлоги Шафферового пістолета, якого ті троє покинули в поспіху, і обернувся, почувши з-за дверей лютий собачий гавкіт та удари молотів.

Перша перешкода вже впала, тепер на шляху ворогів залишилися тільки ці нижні двері.

Мері з Шаффером були вже у вагончику. Джонс, однак, не рушив з місця. Він стояв зі Смітовим автоматом у руці, дослухаючись, як молоти гатять у двері. Обличчя його здавалося безтурботним. Потім він, ніби вибачаючись, сказав:

— Боюся, я справді погано переношу висоту. Але зараз річ в іншому.

— У вагончик! — майже просичав Сміт.

— Ні. — Джонс похитав головою. — Ви чуєте? Через хвилину вони виб'ють двері. Я залишуся.

— Ради Бога! — роздратовано заволав Сміт.

— Я на двадцять років старший від кожного з вас.

— Гаразд, — з розумінням промовив Сміт. — Хай вам щастить, містере Джонсе. — З цими словами він згріб ошелешеного актора в оберемок і запхав його до вагончика. Тоді підскочив до пульта, перевів до краю шкали важіль ходу, відпустив гальмо й уже коли вагончик рушив, вскочив у дверцята.

Коли вони виїхали з-під даху станції, в двері почали бити, здавалося, вдвічі дужче. У «Шлосс Адлері» не знайшлося ні відбійних молотків, ні зварювальних апаратів — досі в них не виникало потреби. Але це Сміта мало втішало. Годі було сподіватися, що пара залізних завіс довго витримає цей натиск. Сміт причинив дверцята. Шаффер сидів скулений, тримаючись руками за голову. Мері опустилася навколішки, сива Джонсова голова лежала в неї на колінах. Минуло хвилини зо дві, перш ніж актор поворухнувся. Тоді Мері поглянула на Сміта. На обличчі в неї з'явилася зморена усмішка.

— Все гаразд, — промовила вона. Усмішка на її обличчі згасла. — Я вже гадала, що ти не повернешся.

— Знаєш, так гадала не тільки ти. Після цього всього я маю вийти на відпочинок. За останні п'ятнадцять хвилин я використав запас талану на все своє подальше життя. Та й у тебе вигляд зараз не надто веселий.

— Не веселий, — погодилася вона, намагаючись не звертати уваги на сильну хитавицю. — Щоб ти знав, у мене морська хвороба. Коли б моя воля, то я обрала б якийсь інший транспорт.

— А ти ще не їздила там! — Сміт показав рукою на стелю. — Тоді б ти зрозуміла, що зараз ми їдемо першим класом. О! Проїхали другий пілон. Це вже півдороги.

— Лише півдороги. — Помовчавши, вона запитала: — А що буде, коли вони зламають двері і вдеруться на станцію?

— Переведуть важіль, і ми поїдемо вгору.

— Хочемо ми того чи ні?

— Хочемо ми того чи ні.

Карнебі-Джонс повільно підвівся, доволі спантеличено озирнувсь і промовив до Сміта.

— Це була брудна витівка з вашого боку.

— Нічого іншого мені не лишалося, — сказав Сміт, ніби вибачаючись. — Тож перепрошую, я шкодую, що так учинив.

— А я — ні. — Карнебі-Джонс ледь помітно всміхнувся. — Часом мені здається, що я народжений таки не на те, щоб бути героєм.

— Так само і я, мій друже, так само і я, — сумно промовив Шаффер. Він забрав руки від голови й поволі озирнувся. Погляд його був усе ще осклілий і безтямний, але слабкий рум'янець уже проступив на правій, не заюшеній кров'ю щоці. — А наші троє друзів… що сталося з ними?

— Мертві.

— Мертві? — Шаффер недовірливо похитав головою і застогнав. — Розкажете мені про це. Але не тепер.

— Він не знає, що втратив, — прокоментував Сміт. — Але як там ті двері — все ще стоять? Чи завіси вже зірвано, і хтось уже готується перевести важіль? Чи…

— Годі про це! — В голосі Мері пролунали істеричні нотки. — Годі говорити про це!

— Вибач, — лагідно промовив Сміт, торкаючи її за плече. — Ми вже проминаємо останній пілон і за якусь хвилину будемо в теплі й безпеці.

— В теплі й безпеці, — з гіркотою передражнив його Шаффер. — Ось коли я сидітиму в «Савої» з меню в руці, тоді я справді почуватимуся в теплі й безпеці.

— Дехто завше думає тільки про те, як напхати шлунок, — зауважив Сміт. А самому йому до горла підступав огидний клубок. Серце калатало повільно й важко. Він раптом помітив, що мимоволі зіщулився, чекаючи миті, коли вагончик здригнеться й поповзе вгору. Він вирішив порахувати до десяти, але, дорахувавши до п'яти, раптом побачив бліде наче крейда обличчя Мері, пооране зморшками, що робили її років на п'ятнадцять старшою, — і йому стало соромно за себе. Він підсів до неї і обійняв її за плечі. — Все буде гаразд, — промовив обнадійливо. Раптом йому й самому стало легше. — Адже дядько Джон казав, що все буде гаразд. Трохи зачекай — і сама побачиш!

Мері поглянула на нього й спробувала усміхнутися.

— Хіба ж дядько Джон завше має рацію?

— Завше! — впевнено відповів Сміт.

Минуло ще двадцять секунд. Сміт устав, підійшов до передніх дверцят і визирнув. Місяць сховався за хмари, і обриси нижньої станції було ледве видно. Сміт вернувся й поглянув на Мері, Шаффера й Джонса. Всі вони дивилися на нього.

— Лишилося не більше сотні футів, — повідомив Сміт. — За кілька секунд я відчиню дверцята. Тоді до землі зостанеться якихось футів п'ятнадцять. Щонайбільше двадцять. Якщо вагончик спиниться, ми зіскочимо. На землі шар снігу футів два-три завглибшки. Ми собі навіть нічого не зламаємо!

Шаффер уже хотів був кинути якусь репліку, але згубив думку і знову знеможено опустив голову на руки. Сміт відчинив передні дверцята, намагаючись не звертати уваги на крижаний вітер за ними, поглянув униз і відразу зрозумів, що надто оптимістично оцінив відстань до землі. Вона була щонайменше футів п'ятдесят — цілком достатньо для того, щоб скрутити собі в'язи. Але й про це Сміт скоро забув, бо з'явився новий, істотніший привід для занепокоєння: вдалині вже вили сирени й блимали фари машин. Шаффер підвів голову. Його запаморочення нарешті остаточно минулося.

— Це їхня підмога, босе, — промовив він. — Ми цього в програмі не передбачили. Радіо в них уже немає, телефону немає, вертольота немає…

— Вони вирішили діяти по-дідівському. — Сміт показав на заднє віконце. — Подають димові сигнали.

— Ого! — Шаффер і собі поглянув у віконце, і в голосі його пролунав захват. — Як чудово, виявляється, горить цей камінь!

Шаффер не перебільшував. Це згромадження каменю справді палало. «Шлосс Адлер» тепер так яскраво осявала пожежа, що димову завісу вже можна було й не брати до уваги. Язики полум'я вже майже лизали верхівку великої круглої вежі в північно-східному крилі замку. Ця поставлена на вулканічній скелі й тепер охоплена вогнем твердиня, що кидала на долину відблиски, яскравіші за бліде місячне світло, здавалася неправдоподібно фантастичною картинкою з такої самої неправдоподібно фантастичної казки.

— Як видно, вони не дуже довіряють своїм димовим сигналам, — зауважив Шаффер. Він уже звівся на ноги і тепер вдивлявсь у бік нижньої станції. — Скільки ще до неї, босе? І скільки під нами?

— Тридцять футів. Може, двадцять п'ять. А до землі — футів п'ятнадцять.

Вогні передніх машин уже проминули все ще помітне в темряві пожарище залізничної станції.

— Все це зробили ми, лейтенанте Шаффере!

— Так, усе це зробили ми. — Шаффер заточився, бо вагончик різко загальмував. — Усе, приїхали!

— Стрибайте! Всі стрибайте! — закричав Сміт.

— Ось тобі й маєш! Випихають, наче з якоїсь крамнички, — пробурчав Шаффер. — Відійдіть, у мене дві здорові руки!

Сміт підтримав Шаффера, і той опустив Мері на всю довжину своїх рук. Тій лишилося тільки пролетіти якихось три фути. В такий спосіб за три секунди опинився на землі й Карнебі-Джонс. Вагончик смикнувся й почав підійматися вгору. Шаффер майже виштовхав за дверцята Сміта, скривившись на мить від болю, коли в нього на руках повисло двісті фунтів ваги. Далі вислизнув з дверцят і сам на хвилю повис, тримаючись за край вагончика, тоді пролетів шість футів і приземлився в м'який сніг. Він заточивсь, але на ногах утримався.

Сміт уже стояв поруч. Він устиг видобути з торби ще один пакет пластикової вибухівки, привів у дію детонатор і подав її Шафферові.

— У вас здорова права рука.

— Може, й не для коней, але для бейсболу — це вже напевно, — погодився Шаффер. Тоді примірився й укинув вибухівку в дверцята вагончика, що віддалявся від них. — Так?

— Так. Рушаймо!

Сміт схопив за руку Мері, Шаффер зробив те саме з Карнебі-Джонсом, вони пробігли попід стіною нижньої станції і встигли сховатися за сусідній будинок за мить до того, як з-за рогу вискочили й загальмували біля станції командирський легковик і кілька вантажівок із солдатами. Солдати висипали на землю й услід за комендантом, в якому можна було пізнати полковника Вайснера, подалися сходами вгору в приміщення станції.

Тепер замок палав іще дужче. Пожежа, очевидно, цілком вийшла з-під контролю. Раптом пролунав вибух і загорівся вагончик канатки. Охоплений полум'ям, він підіймався, розгойдуючись на вітрі, аж поки злився для глядачів у долині з іще більшим полум'ям у замку.

Зачаївшись під стіною, Шаффер торкнув Сміта за руку.

— Зараз ви, звісно, накажете спалити ще й цю станцію?

— Ходімо, — відповів Сміт. — Тепер — гараж.

11

Сидячи поруч із пілотом, полковник Вайат-Тернер нахиливсь уперед, притиснувся обличчям до бічного ілюмінатора й почав невесело роздивлятися землю внизу. Він добре знав, що легкий бомбардувальник «москіто» — найшвидкісніший військовий літак у світі, але аж до такої швидкості він не був готовий.

Звичайний політ на звичайній висоті не викликає такого гострого відчуття швидкості, але те, що робив тепер командир ескадрильї Карпентер, був не звичайний політ — на думку Вайат-Тернера, це був божевільний політ, який щомиті міг закінчитися катастрофою. Карпентер неначе влаштував виставу, тримаючись майже при самій землі, ковзаючи над полями, черкаючи крилом верхівки дерев, ухиляючись від горбів, що траплялися на їхньому шляху. Вайат-Тернерові ця вистава анітрохи не подобалася. Ще неприємніше було бачити жахливу швидкість, з якою при світлі місяця мчала по землі тінь від їхнього літака, але найнеприємніше — помічати, що час від часу літак та його тінь майже торкаються одне одного… Щоб не думати про те, що може статися, коли вони таки торкнуться, Вайат-Тернер відвів заворожений погляд від ілюмінатора й зиркнув на годинника.

— Двадцятьп'ять хвилин. — Він поглянув на розслаблену постать у пілотському кріслі, на втомлене обличчя, що дивно контрастувало з хвацькими рудими вусами. — Ви встигнете?

— Я то встигну, — незворушно відказав Карпентер. — А от чи встигнуть вони?

— Бог їх знає. Я не уявляю, як це їм могло б вдатися. І адмірал, і сам я переконані, що їх мали схопити в «Шлосс Адлері». До того ж на цей час усі війська в околиці вже, мабуть, підняті на ноги. Тож які в них можуть бути шанси?

— І тому ви летите сюди сам?

— Це ж я послав їх сюди, — тільки й сказав Вайат-Тернер. Він знову визирнув в ілюмінатор і побачив, що літак знов майже торкається власної тіні, несучись над верхівками сосон. Він не втримався й спитав:

— Невже не можна летіти трохи вище над цим бісовим лісом?

— Ворожі радари, старий, — добродушно пояснив Карпентер. — Так, поміж кущиків, воно безпечніше.

Сміт, за ним — Мері, Джонс і, нарешті, Шаффер, що прикривав їх ззаду, пробралися задвірками уздовж головної вулиці села, потім — через захаращене побитими машинами подвір'я Зульца й опинилися перед широкими дверима його гаража. Сміт уже дістав відмички й ступив до замка, коли двері безшумно відчинилися: за ними стояла Гайді. Вона подивилася на них так, наче це були створіння з іншого світу, потім глянула на охоплений пожежею замок на горі, далі — з мовчазним запитанням в очах — на Сміта.

— Усі ми тут, живі й здорові, — поплескав він її по плечу. — До автобуса!

Він зачекав, доки Всі зайдуть у гараж, потім зачинив двері, пройшов до невеличкого віконця в стіні, що виходила на вулицю, і обережно виглянув у нього.

На вулиці було повно людей — переважно неозброєних солдатів, що повибігали з пивниць подивитися на палаючий «Шлосс Адлер». Але чимало було й озброєних солдатів — дві вантажні машини з ними стояли за якихось тридцять ярдів від гаража, а ще три — далі, поблизу нижньої станції канатки. В другому кінці вулиці, біля пивниці «Дикий олень», стояв мотоциклетний патруль. Та єдиною перешкодою на шляху втікачів була невеличка військова легкова машина, запаркована просто перед Зульцовим гаражем. Придивившись до неї уважніше, Сміт вирішив, що цю перешкоду можна подолати. Відійшовши від вікна, він рушив до воріт і перевірив, чи болти, на яких тримався замок, усе ще вийнято.

Мері та Карнебі-Джонс уже зайшли до автобуса. Коли Гайді рушила вслід за ними, Шаффер піймав її за плечі й рвучко поцілував. Дівчина здивовано глянула на нього.

— Як, ти не рада мене бачити? — запитав Шаффер. — А я пережив там, на горі, такі страшні пригоди! Мене, панночко, могли навіть убити!

— А ти тепер не такий симпатичний, як дві години тому, — всміхнулася Гайді, потім обережно торкнулася того місця на Шафферовому обличчі, де Каррачолин автомат залишив свій кривавий знак, і додала, піднявшись на приступку автобуса: — До речі, ми й знайомі лише ці дві години.

— Дві години! За сьогоднішню ніч я постарів на двадцять років! А двадцять років, панночко, — це страшенно довге залицяння… О Боже! — Шаффер сумно подивився на Сміта, що вмостився на водійському місці, й торкнув стартер. — Починаються ще одні двадцять років. Всі лягайте на підлогу!

— А ти? — спитала Гайді.

— А я? — Шафферів подив був щирий. Прикладом автомата він вибив вітрове скло в автобусі, зняв автомат із запобіжника й став навколішки. — А я — кондуктор. Мені лягати на підлогу заборонено.

Середній палець забинтованої Смітової руки знов торкнувся стартера, і потужний дизельний двигун умить відреагував. Сміт дав задній хід. Позад автобуса стояли дві чудові автомашини — «мерседес» та «опель», але коли автобус дістався задньої стіни гаража, це були вже дві купи брухту на гаражному подвір'ї. Не звернувши на це уваги, Сміт увімкнув першу передачу і дав газу. Автобус ревнув і рушив уперед, набираючи швидкості.

Сміт спрямував важкий протисніговий буфер, закріплений на автобусі спереду, просто на середину двостулкових воріт, і вони, хоч які були масивні, піддалися, мов картонні; з гучним тріском, після якого уламки дощок розлетілися в повітрі, як конфетті, автобус вихопився на вулицю. Сміт рвучко крутонув кермо праворуч, щоб не вискочити на заповнений натовпом протилежний тротуар.

Хоча на вулиці й справді юрмилося чимало людей, та ґаволови, що спостерігали за пожежею в замку, принаймні були попереджені ревінням двигуна, перш ніж автобус пробив гаражні ворота. А от військовий лімузин не мав можливості врятуватися. Перш ніж котрийсь із двох його пасажирів — сержант за кермом та майор із трубкою радіотелефону в одній руці й сигарою в другій — устиг щось зрозуміти, їхню машину вже підчепив протисніговий буфер автобуса й попхав перед собою. Якихось п'ятнадцять-двадцять футів машина трималася на буфері, майже висячи в повітрі, потім з'їхала на один бік і залишилася позаду. Хоч як дивно, але вона стала на всі четверо коліс, майор усе ще тримав у руках телефонну трубку та сигару і навіть попіл не впав із неї.

В кінці вулиці, біля «Дикого оленя», гурт мотоциклістів зачудовано дивився на автобус. Першою їхньою думкою було, мабуть, те, що або збожеволів старий Зепп Зальцман, відомий усім водій поштового автобуса, або ж у нього щось із педаллю акселератора.

Але розчарування настало дуже швидко. Вони почули звук двигуна, який мінявся, коли перемикали передачу, й побачили Сміта, що пригнувся за кермом, та Шаффера поруч — з автоматом у руках. Тут спалахнули автобусні фари, і більше мотоциклісти вже нічого не побачили. Але й цього було достатньо. Одна коротка команда сержанта — і мотоциклетний патруль уже осідлав мотоцикли й запустив двигуни.

Але й Сміт побачив достатньо. Він натиснув на сигнал і різко крутнув кермо, кидаючи автобус у бік тротуару. Наміри його були очевидні, тож і реакція в солдатів була миттєва й майже машинальна: не зважившись на явне самогубство, вони покидали мотоцикли й утекли на ґанок пивниці.

Кілька ударів, скрегіт заліза — і протисніговий буфер неначе пережував мотоцикли як величезна щелепа. Сміт вирівняв кермо, понівечені мотоцикли попадали набік, і тільки два з них залишилися висіти на сталевому лезі.

Автобус набирав швидкості, педаль акселератора Сміт майже втопив у підлогу. Передні фари мигали, і вулиця порожніла просто на очах. Останні пішоходи вмить зникли з тротуару, коли Сміт увімкнув альпійський ріжок.

В Альпах поштові автобуси користуються абсолютною перевагою перед усіма іншими видами транспорту, тому переливи поштового ріжка на гірських дорогах — це ніби символ вищості. Звук ріжка — байдуже, чи видно автобус, чи ще ні — змушує всіх пішоходів і всі машини або зупинитися, або ж притиснутися до протилежного боку дороги, що вони й роблять, бо цілковита впевненість у праві поштового автобуса проїхати безперешкодно й першим живе у свідомості мешканців гір від раннього дитинства. І машини, й пішоходи притискалися до стін, неначе їх притягувала невідома магнетична сила, а на обличчях у людей проступав то подив, то цілковите нерозуміння того, що ж діється. Ворожості на обличчях не було — адже все відбувалося так швидко, що ніхто не встигав нічого збагнути.

В кінці вулиці автобус різко повернув ліворуч, і два знівечені мотоцикли спали з протиснігового буфера. Перед очима у Сміта простяглася рівна, як стріла, дорога вздовж темних вод Синього озера. Він вимкнув альпійський ріжок, потім передумав і увімкнув знову — на цій дорозі такий звук був вартий двох кулеметів.

— Чи ви не знаєте якоїсь іншої мелодії? — сердито запитав Шаффер. Тремтячи від холоду перед розбитим вітровим склом, він присів на підлогу, щоб хоч трохи сховатися від крижаного вітру. — Не забудьте гукнути мене, коли знадобляться мої послуги. Десь так через милю, гадаю.

— Як це — через милю?

— Коли під'їдемо до казарм. У того хлопця в лімузині був радіотелефон.

— Справді? — швидко глянув на нього Сміт. — Чому ж ти не застрелив його?

— Бо я вже не та людина, босе! — зітхнув Шаффер. — У моє життя ввійшло щось прекрасне…

— Між іншим, ти й не встиг би його підстрелити.

— А між іншим, як ви слушно помітили, я й не встиг би цього зробити. — Шаффер обернувся й подивився крізь задню шибку автобуса, чи нема за ними погоні.

Але дорога була порожня. Однак картина із заднього вікна відкривалася досить цікава: «Шлосс Адлер», уже цілком охоплений велетенськими омахами полум'я, своїм пекельним світлом на півмилі осявав засніжені схили й долину. Ясно було, що погасити пожежу не пощастить, на ранок там буде лише купа обгорілого каміння, що протягом кількох наступних поколінь псуватиме чудовий краєвид у мальовничій гірській долині.

Шаффер відвів погляд від замку й пошукав поглядом трьох інших пасажирів автобуса. Але всі вони поховалися під сидіннями. Вилаявшись, коли на ще одній вибоїні його жбурнуло на бічні дверцята, Шаффер уперся ногами в підлогу міцніше й глянув на підсвітлений спідометр.

— Рятуй нас Боже! — вражено вигукнув він. — Дев'яносто!

— Кілометрів, а не миль, — спокійно пояснив Сміт.

— А-а, — вже спокійніше мовив Шаффер, подивився, як Сміт знімає з акселератора ногу й тисне на гальмо, тоді знову глянув крізь вибите вітрове скло й тихо свиснув. Ворота військового містечка були за якихось двісті ярдів. Місце перед вартівнею та широкий плац заливало яскраве світло від ліхтарів, гурти озброєних солдатів, здавалося, безладно снували туди-сюди. Враження безладдя, як враз зрозумів Сміт, було цілком хибне. Солдати підбігали до вантажівок і хутко залазили в кузови.

— Висока активність і жодної помилки, — зауважив Шаффер і додав: — Я ось думаю, чи не…

Він ураз замовк, очі в нього полізли на лоба: з воріт казарм попри вартівню виповз величезний танк, зупинився, розвернувсь на сто вісімдесят градусів і перекрив їм шлях. Його гармата покрутилася туди-сюди й завмерла, спрямована просто на фари автобуса, що під'їздив.

— Ой лишенько! — вражено прошепотів Шаффер. — Та це ж «тигр»! У нього — вісімдесятивосьмиміліметрова гармата, босе!

— Так, це не іграшка, факт! — погодився Сміт. — Лягай на підлогу! — І заходився ввічливо мигати фарами назустріч «тигрові», молячи Бога, щоб стрілець у танку не натиснув на спуск страшної гармати.

Стрілець таки не натиснув на спуск. Сміт зменшив швидкість, завернув у ворота казарм і зупинився. Намагаючись не показувати своєї пораненої руки, він опустив бічну шибку й вистромився з вікна. До автобуса вже бігли троє солдатів із сержантом на чолі; в усіх — автомати напоготові.

— Швидше! — закричав Сміт. — Телефон! І лікаря сюди! — Він показав пальцем позад себе у салон. — Там полковник Вайснер! Його двічі поранено, в легені. Та не стійте ж, ради Бога!

— Але… Але ж поштовий автобус… — почав сержант. — Нам подзвонив…

— Він був п'яний, чорт забирай! Завтра піде під трибунал! — І Сміт, стишивши голос, додав: — А ви — разом з ним, якщо полковник помре.

Сміт натиснув на педаль і поволі рушив з місця. Сержант, переконаний виглядом майорського мундира, тим, що автобус так неквапно заїхав до казарм, а над усе — звуками альпійського ріжка, якого все ще не вимикав Сміт, побіг до найближчого телефону.

І далі тихо котячись на першій передачі, Сміт обережно минав скупчення солдатів та машин, групу готових рушати мотоциклістів, кілька бронетранспортерів із запущеними двигунами — передні з них уже сунули в бік воріт, але не так швидко, як того хотілося б Смітові. Неподалік від автобуса стояв гурт офіцерів, переважно вищі чини; вони про щось по-дружньому розмовляли. Сміт пригальмував біля них і вистромився з вікна:

— Їх оточили! Вони в пивниці «Дикий олень»! Полковника Вайснера вони захопили заложником. Не баріться, Бога ради!

Раптом Сміт замовк, бо впізнав серед офіцерів альпійського капітана, з яким уранці розмовляв у пивниці, видаючи себе за майора Бернда Гіммлера. Наступної миті офіцер теж упізнав Сміта, вражено роззявив рота, але не встиг його стулити, як Сміт уже щосили натиснув на акселератор, і автобус рвонув до воріт, змушуючи переляканих солдатів на всі боки відскакувати від важкого протиснігового буфера. Капітан, очевидно, був такий вражений, що автобус проїхав ярдів із тридцять, перш ніж усі його шибки порозліталися від пострілів. Та Сміт, пригинаючись за кермом, усе ж вивів автобуса за ворота, різко звернув праворуч, на шосе, і огорожа казарм сховала їх від солдатів на плацу.

Але виявилося, що вони тільки потрапили з вогню та в полум'я: від іншого, куди страшнішого ворога тепер не було ніякого захисту. Сміт майже втратив управління автобусом, коли щось із страшною силою пробило бічні дверцята, пройшло крізь автобус і вибухнуло серед заметів за півсотні ярдів попереду.

— Це «тигр»! — закричав Шаффер. — Це та його бісова вісім десятивосьмиміліметрова…

— На підлогу! — Сміт пригнувся за кермом, і тепер з-за нього визирали лише його очі. — Перший снаряд пройшов занизько. А наступний…

Наступний снаряд пройшов крізь верхню частину задніх дверей і пробив дах просто над вітровим склом. Вибуху цього разу не було.

— Що це, холостий? — з надією запитав Шаффер.

— Який там у біса холостий! — знову випроставшись, Сміт шалено крутив туди-сюди кермо, кидаючи автобус у різні боки, щоб не дати стрільцеві прицілитися. — Протитанкові снаряди, хлопче! Перш ніж вибухнути, вони пробивають дводюймову броню.

Він пригнувся, коли пролунав новий постріл, і тре ій снаряд зніс більшість вікон з правого боку автобуса, засипавши його, Сміта, й Шаффера цілою зливою дрібних осколків скла.

— От хай тільки снаряд влучить у шасі або в двигун чи хоча б у протисніговий буфер, тоді ти дізнаєшся…

— Не треба! — заволав Шаффер. — Краще вже я нічого не знатиму!.. — Помовчавши трохи, він запитав: — Що, у нього там робочий час закінчився?

— Ні. — Сміт подивився у дзеркальце заднього огляду й вирівняв кермо. — Ніколи б не подумав, що радітиму з того, що за мною женуться кілька бронетранспортерів з альпійськими стрільцями.

Сміт увімкнув найвищу передачу і з усієї сили натиснув на газ. Шаффер обернувся й глянув крізь розтрощені задні дверцята. На дорозі можна було нарахувати принаймні три пари фар, ще дві вантажівки саме виїздили з воріт казарм, а між ними рухався танк, автобуса якому й затулили передні переслідувачі.

— Ну, радіти — не те слово. Щодо мене, то я просто в екстазі. «Тигр» — це одне, а вошиві транспортерчики — зовсім інше. — Шаффер швидко пройшов у задню частину автобуса повз Мері, Гайді та Карнебі-Джонса, які саме зводилися на тремтячі ноги, й побачив складені на задніх сидіннях ящики з пляшками.

— Шість ящиків! А ми просили лише два, — звернувся він до Гайді. — Золотко, ти мене просто ощасливила!

Він відчинив задні дверцята й почав витрушувати пляшки з ящиків на дорогу. Деякі з пляшок падали з глухим звуком у сніг на узбіччі, але автобус мчав на такій швидкості, що більшість із них розбилися на друзки.

Перша з двох передніх машин була вже за триста ярдів від автобуса, коли потрапила на розтрощене скло. Шаффер не бачив усього, що трапилося, але з того, що можна було розгледіти й почути звіддаля, наслідки були задовільні. Вогні від фар передньої машини почали кидатися в різні боки, вищання гальм долинуло навіть крізь гуркіт автобусного дизеля, а тоді пролунав гуркіт: це друга машина налетіла ззаду на першу. На мить обидві машини наче злиплися, рухаючись далі разом, потім завмерли: передні колеса першої опинились у лівому кюветі, а задні колеса другої — в правому. Фари обох машин погасли, але у світлі вантажівок, що їхали за ними, було видно, що дорогу цілком заблоковано.

— Круто зроблено! — захоплено вигукнув Шаффер. — Дуже круто, Шаффере! — І обернувся до Сміта: — Це їх затримає, босе!

— Ясна річ, затримає, — похмуро відказав Сміт. — Затримає на цілу хвилину. Шини великих вантажівок ти такими пляшками не проб'єш, а відтягти з дороги поламані машини — хвилина роботи. Гайді!

Гайді підійшла, тремтячи од вітру, що залітав тепер в усі вибиті вікна.

— Слухаю, майоре.

— Чи далеко до повороту?

— Миля.

— А до дерев'яного містка — того, що зветься, «Старим містком»?

— Ще миля.

— Виходить, три хвилини. Щонайбільше. — Він звернувся до Шаффера: — Три хвилини, лейтенанте! Встигнеш приготуватися?

— Встигну. — Шаффер уже зв'язував докупи по кілька пластикових мін. Обмотуючи їх липкою ізоляційною стрічкою, він залишав довгі кінці стрічки. Шаффер саме закінчував останню зв'язку, коли автобус, уже минувши озеро в сосновому лісі, круто звернув ліворуч, аж лейтенанта кинуло на стінку салону.

— Пробач, — крикнув Сміт, — я мало не проґавив цей поворот. Залишилося менше, ніж миля, лейтенанте!

— Без паніки! — життєрадісно відказав Шаффер, дістав ножа й почав обрізати ґноти на зарядах якомога коротше. Потім враз завмер, кинувши погляд крізь задні дверцята: зовсім близько від них мигали потужні фари, швидко наближаючись. Життєрадісність у голосі Шаффера зникла. — Ну, може, трохи паніки й не завадило б, босе. У мене для вас погані новини.

— А в мене — дзеркало заднього огляду. Чи далеко ще, Гайді?

— За наступним поворотом.

Поки Шаффер гарячково готував вибухівку, Сміт зосередився на тому, щоб зробити поворот на високій швидкості й не потрапити в кювет. І ось вони завернули, і до мосту залишилося не більше ніж сто ярдів.

Сміт подумав, що якби був вибір, то він не став би переїздити через такий місток навіть велосипедом, не те що шеститонним автобусом. Якби це ще був місток над тихою неглибокою річечкою… Але такий — півсотні футів завдовжки, вкритий погано припасованими залізничними шпалами, перекинутий через урвище у двісті завглибшки… 1 тримався місток на старих дерев'яних підпорах — таким підпорам господар не довірив би навіть столика на пікніку в садку.

Сміт увірвався на цю ветху споруду на швидкості сорок миль на годину. Загалом розумніше було, очевидно, минати цей місток якомога повільніше, але Сміт розважив так: чим менше він затримуватиметься на кожній ненадійній шпалі, тим краще.

Важкі протиснігові ланцюги на колесах жахливо загуркотіли по містку, автобуса кидало з боку в бік, наче він танцював якийсь химерний танець, а сам місток увесь здригався й тремтів. Спершу Сміт збирався зупинитись посеред містка, але тепер це виявилося неможливим. Доїхавши до його кінця, Сміт натиснув на гальма й зупинився вже на твердій землі, ярдів двадцять за містком.

Перш ніж автобус став, Шаффер уже стояв у задніх дверцятах, тримаючи дві зв'язки пластикових зарядів. Стрибнувши на землю, він подався по розхитаних шпалах до місця, де були головні підпори. Не минуло й двадцяти секунд як він примотав ізоляційною стрічкою одну зв'язку до правої підпори, перебіг на другий бік містка й примотав другу зв'язку до лівої опори. Почувши дедалі голосніший гуркіт двигунів, що наближався, він зиркнув у той бік, побачив світло від фар машини, яка саме звертала на лісову дорогу до містка, підпалив гніт на вибухівці, перебіг на другий бік, підпалив другий гніт і помчав до автобуса. Сміт уже натискав на газ, рушаючи з місця, коли Шаффер перевалився через задні дверцята, супутники втягли його до салону.

Вмостившись на підлозі салону так, що ноги звисали з вибитих задніх дверцят, Шаффер побачив, що машина переслідувачів уже за сотню ярдів від містка й набирає швидкості після повороту. На хвилю Шаффера охопив страх — він подумав, чи не задовгими залишив ґноти, адже переслідувачі виявилися ближче, ніж він сподівався. З тривожних облич у дівчат та в літнього чоловіка поруч із ним Шаффер зрозумів, що в них тепер та сама думка.

Два гучні вибухи — а за мить до них були два яскраві білі спалахи, характерні для пластикової вибухівки, — пролунали майже одночасно. Шпали та колоди полетіли на футів сорок угору, потім, наче в уповільненій кінозйомці, вниз. Багато з них попадали знову на місток, і навіть їх було б досить, щоб змести рештки підпор. Ще хвилину тому це був місток, а тепер — урвище над безоднею. На протилежному боці перелякано метлялися з боку в бік фари вантажівки — водій робив шалені спроби зупинити машину раніше, ніж вона скотиться в прірву. Здавалося, вона таки й скотиться, але переднє колесо наткнулося на якийсь камінь чи колоду, машина смикнулась і завмерла.

Шаффер задоволено покрутив головою, тоді підвівся з підлоги, сів на заднє сидіння, закурив сигарету, викинув у вікно сірника й зауважив:

— Вам пощастило, що я — поруч із вами.

— Скільки талантів, та ще й скромність! — захоплено додала Гайді.

— Справді, це рідкісне поєднання, — визнав Шаффер. — Але на тебе чекає ще ціла купа приємних сюрпризів, якщо ми проживемо все життя разом. Чи далеко ще до того аеродрому?

— П'ять миль. Тобто хвилин вісім. Але ця дорога — єдина. Місток висаджено, отже, нам немає чого квапитись.

— Може, й так. Але Шафферові не терпиться відлетіти звідси. А скажи-но, серденько, оті пивні пляшки геть усі порожні?

— Ті, які ти викинув, — усі.

— Та я просто не гідний такої дівчини! — захоплено вигукнув Шаффер.

— Просто іноді ми однаково думаємо, — в'їдливо відказала Гайді.

Шаффер усміхнувся, прихопив дві пляшки й рушив салоном до Сміта, який охоче взяв одну й поступився Шафферові місцем. Пов'язка на правій долоні в Сміта вже вся просякла кров'ю. Обличчя в нього було дуже бліде, але Шаффер промовчав.

Через три хвилини вони виїхали з лісу й помчали полем, а ще через п'ять Шаффер, слухаючись вказівок Гайді, завернув у вузькі ворота ліворуч. У світлі від фар вони побачили два невеличкі ангари, трохи далі — злітну смугу та подірявлений кулями бомбардувальник «москіто».

— Який чудовий вигляд, чи не так? — кивнув головою Шаффер у бік літака. — На цьому транспорті прибув пан Карнебі-Джонс? Сміт відповів:

— Це все почалося з «москіто» й закінчиться, сподіваюся, теж «москіто». Ми — на аеродромі Обергаузен баварської гірськорятувальної авіації.

— Тричі слава баварській гірськорятувальній авіації! — Шаффер зупинив автобус біля самої злітної смуги і вимкнув фари та двигун.

Вони мовчки сиділи в темряві й чекали.

Полковник Вайат-Тернер поглянув крізь бічний ілюмінатор і з полегкістю зііхнув: уперше за цю ніч земля внизу виднілася досить далеко, під крилом літака. Він насмішкувато запитав:

— У вас не витримали нерви, командире?

— Нерви мої востаннє не витримали були третього вересня тридцять дев'ятого року, — спокійно відповів Карпентер. — Нам треба набрати висоту, інакше не помітимо орієнтирів.

— А ви впевнені, що ми летимо правильним курсом?

— Без сумніву. Он там — Вайсшпітце. Летіти залишилося три хвилини. — Карпентер на мить замовк, потім додав: — Яка незвичайна картина там, унизу — наче фейєрверк на день Гая Фокса, чи не так?

Командир ескадрильї не перебільшував. Силует Вайсшпітце звіддаля ледь проглядав, але помилитися було неможливо: на схилі, ближче до підніжжя гори палала величезна пожежа. Снопи якихось великих іскор злітали, наче фейєрверк, високо над самим полум'ям.

— Гадаю, вибухають снаряди чи щось таке, — задумливо сказав Карпентер. — Це ж у «Шлосс Адлері», ясна річ. У когось із ваших хлопців були сірники?

— Очевидно. — Вайат-Тернер незворушно дивився на пожежу. — Картина справді небуденна.

— Атож, небуденна, — погодився Карпентер, потім торкнув полковника за плече й показав униз і вперед. — Але он там — картина куди прекрасніша, чи не найпрекрасніша, яку я бачив.

Вайат-Тернер глянув туди, куди показував Карпентерів палець. Менше, ніж за дві милі, попереду й на півтисячі футів нижче мигала пара автомобільних фар, що їх вмикали й вимикали що дві секунди. Зусиллям волі полковник відвів погляд і зиркнув на Карпентера, потім — знову на фари внизу. Він дивився на них, мов загіпнотизований, похитуючи головою від подиву.

Шаффер увімкнув фари на всю потужність, заливши світлом злітну смугу, потім, щойно тінь від літака впала на початок смуги, запустив двигуна, а коли «москіто» ковзнув над автобусом і м'яко приземлився, поволі рушив з місця.

Через хвилину Шаффер уже підігнав автобуса просто під завмерлий літак. А ще за хвилину, коли всі вже були в літаку, Карпентер розвернув «москіто» на сто вісімдесят градусів і, не відпускаючи гальм, почав доводити двигун до максимальних обертів. Літак рушив з місця так стрімко, що відірвався від землі за двісті ярдів до кінця злітної смуги. Першу хвилину Карпентер, набираючи висоту, тримав курс просто на палаючий замок, потім це похоронне вогнище зникло під крилом — літак повернув на північний схід, додому.

12

Карпентер підняв «москіто» на висоту п'яти тисяч футів і вирівняв літак. Серед горбів та лісів доводилося лавірувати, тепер політ був прямий, відкритий. Тоді Карпентер турбувався, щоб якийсь німецький радар не затримав їх у полі зору досить довго й не виявив, куди вони летять. Але тепер їхній курс могли виявляти хоч би й усі радари Німеччини: адже вони, виконавши завдання, летіли додому, до Англії, і жодний німецький літак уже не міг наздогнати їх. Командир Карпентер смоктав свою люльку; він був цілком задоволений.

Та п'ятеро його пасажирів мали вигляд, здавалося, не такий задоволений: у них не було таких зручних крісел — у бомбардувальнику не передбачалося якогось особливого комфорту для пасажирів. У літаку було холодно, темно й тісно, адже для чотирьох тисяч фунтів бомбового вантажу багато місця не потрібно. Одне слово, сидінь не було, і троє чоловіків та двоє дівчат повмощувалися на матрацах, кинутих на підлогу. Вайат-Тернер, тримаючи на колінах револьвер «стен» (полковник зняв його ще раніше із запобіжника на випадок, якщо вони приземляться невдало або якщо вогні фар виявляться німецькою пасткою), і далі сидів поруч з пілотом; він трохи обернувся і тепер міг розмовляти і з Карпентером, і з пасажирами. Не ставлячи запитань і навіть не виявляючи особливого інтересу, він вислухав пояснення Сміта про те, що двох дівчат довелося взяти з собою, щоб урятувати їх від помсти гестапо. У полковника Вайат-Тернера в голові крутилися зовсім інші думки.

Сміт відвів погляд від своєї скаліченої руки, яку щойно перев'язала Мері, скориставшись аптечкою в літаку, і сказав полковникові:

— Як приємно, що ви особисто прилетіли зустріти нас, сер.

— Я зробив це не заради того, щоб вам було приємно, — зізнався Вайат-Тернер. — Якби я залишився в Лондоні, то збожеволів би від очікування й думок. Адже це я послав вас сюди. — Помовчавши трохи, він повів далі: — Торренс-Сміт загинув, сержант Геррод теж, а тепер, як ви кажете, й Каррачола, Крістіансен та Томас. Усі вони мертві. Це величезна ціна, Сміте, страшна ціна. То були мої найкращі люди.

— Усі, сер? — обережно запитав Сміт.

— Так, я старію. — Вайат-Тернер стомлено похитав головою й затулив долонею очі. — То ви дізналися, хто з них?..

— Каррачола.

— Каррачола! Тед Каррачола! Неможливо! Я просто не в змозі повірити…

— І Крістіансен теж. — Смітів голос був спокійний, рівний. — І Томас.

— Крістіансен? І Томас? — Вайат-Тернер якось дивно глянув на Сміта. — Ви надто багато пережили, Сміте. Вам, мабуть, недобре.

— Справді, мені не так добре, як було. Але мені стало значно краще, коли я знищив їх.

— Ви? Ви їх знищили?

— Мені ж доводилося знищувати зрадника й раніше, ви знаєте про це.

— Але… зрадники… усі троє… Це неможливо! Я не вірю цьому! І ніколи не повірю!

— То, може, ви повірите ось цьому, сер. — Сміт дістав із куртки один із записників і подав Вайат-Тернерові. — Це імена й адреси всіх німецьких агентів у Південній Англії, а також імена й адреси всіх британських агентів у Північно-Західній Європі, яких виявили й замінили німецькими провокаторами. Ви впізнаєте почерк Каррачоли? Він написав це під дулом автомата.

Повільно, наче уві сні, Вайат-Тернер простяг руку й узяв записника. Кілька хвилин він вивчав його, повільно, майже недбало перегортаючи сторінки, потім, зітхнувши, відклав.

— Це — найважливіший документ у Європі, який я будь-коли бачив. Нація має бути вам глибоко вдячна, майоре Сміте.

— Спасибі, сер.

— … Чи могла б бути вдячна. Дуже шкода, що вона не зможе висловити вам своєї вдячності. — Він узяв з колін револьвера й наставив його Смітові в груди. — Адже ви не робитимете дурниць, правда ж, Сміте?

— Що це, на Бога означає? — Карпентер обернувся і вражено, нічого не розуміючи, подивився на Вайат-Тернера.

— Зосередьтеся на своїх пілотських обов'язках, дорогий командире ескадрильї. — Вайат-Тернер повів у його бік дулом револьвера. — Курс наш залишається той самий. За годину ми сядемо в аеропорту Лілля.

— Та цей чолов'яга з глузду з'їхав! — вражено прошепотів Шаффер.

— Якщо й з'їхав, — сухо промовив Сміт, — то це сталося кілька років тому. Леді та джентльмени, дозвольте показати вам найнебезпечнішого шпигуна в Європі, найспритнішого подвійного агента усіх часів.

Він зробив паузу, чекаючи реакції, але в літаку й далі панувала мовчанка — звістка про Вайат-Тернерову зраду була надто приголомшлива, щоб на неї відреагувати одразу. Сміт повів далі:

— Полковнику Вайат-Тернере, завтра ви станете перед військовим трибуналом, дістанете смертний вирок, вас відвезуть до Тауера, а наступного ранку о восьмій вам зав'яжуть очі й розстріляють.

— Отже, ви знали?! — Звична Вайат-Тернерова витримка зрадила полковника; голос у нього був низький і хрипкий, його було ледве чути крізь гуркіт двигунів. — Ви знали про мене?

— Так, я знав про вас, — кивнув головою Сміт. — Але ж про вас знали всі, чи не так, полковнику? Ви самі казали, що три роки провели в німецькому тилу, служили у вермахті й дісталися аж до генерального штабу. Справді, так і було. За допомогою вермахту й генерального штабу. Але коли характер війни змінився і більше не можна було годувати нас фальшивими донесеннями про ймовірні німецькі наступи, тоді вам дозволили «втекти» назад до Англії, щоб годувати німецьке командування нефальшивими донесеннями про плани союзників, а також допомагати їм викривати британських агентів у Європі. Скільки мільйонів франків зібралося на вашому рахунку в швейцарському банку, полковнику?

Дивлячись в ілюмінатор перед собою, Карпентер повільно проказав:

— Чесно кажучи, старий, знати про все це нам уже ні до чого…

— А ви погляньте краєм ока й самі пересвідчитеся, наскільки ні до чого отой револьвер «стен», — порадив Сміт і знову повернувся до Вайат-Тернера: — Боюся, ви недооцінили адмірала Ролланда. Він уже кілька місяців мав підозри щодо вас та ще чотирьох начальників відділів. Правда, щодо Торренс-Сміта він помилявся.

— Вигадуйте далі. — До Вайат-Тернера знову повернулася витримка й упевненість. — Це допоможе нам згаяти час до Лілля.

— На превеликий ваш жаль, вигадувати нічого. Адмірал Ролланд викликав мене — та Мері — з Італії, бо в Лондоні не міг ні на кого покластися. Адже ви знаєте, як швидко поширюється корупція. Так, адмірал розіграв усе дуже розумно. Він сказав вам, що має сумніви щодо одного з начальників відділів, але не сказав, кого саме. Тому, коли сталася катастрофа з генералом Карнебі, ви самі подали адміралові ідею послати кількох начальників відділів рятувати Карнебі. А він зробив так, щоб до вильоту ви не мали можливості поговорити з будь-яким із них наодинці.

— Так от чому викликали й мене? — сказав Шаффер. — Тому, що в Лондоні ви нікому не довіряли!

— Так, судячи з того, що ми знали, МІ-шість стала скорумпованою… А все ж, полковнику, на душі у вас було неспокійно, доки Ролланд не попросив вас самому підібрати керівника групи. Ви обрали мене. Ролланд знав, що ви так зробите. Ви тоді побачили мене вперше, але від керівника військової розвідки в штабі Кессельрінга дізналися, що я — їхній основний подвійний агент. Адмірал Ролланд — єдина людина по обидва боки фронту, яка знала, хто я насправді. Для вас моя кандидатура була ідеальна. Ролланд подбав, щоб ви також жодного разу не поговорили зі мною, але вас це не надто турбувало. Ви гадали, що я знатиму, що робити. — Сміт мляво всміхнувся. — І я радий вам сказати, що я справді це знав. Мабуть, для вас це було справжнім шоком, коли сьогодні вранці адмірал повідомив, хто я насправді.

— То ви знали про це? Знали про все це? — Витримка знову зрадила Вайат-Тернера, голос його став злим, він підвів дуло револьвера. — І що ж далі, Сміте?

— Все було спрямоване на те, щоб підштовхнути вас до дій. Щодо вас ми мали все, крім доказів. Вчора ввечері я отримав ці докази. Полковник Крамер знав, що ми прилітаємо, він знав, що наша мета — генерал Карнебі. — Сміт кивнув головою в бік Джонса. — Між іншим, познайомтеся. Картрайт Джонс, американський актор.

— Хто?!.. — Вайат-Тернер видушив з себе це слово так, наче хтось тримав його за горлянку.

— Генерал Карнебі спокійно проводить уїкенд у заміському будинку адмірала Ролланда у Вілтшірі. Свою епізодичну роль пан Джонс зіграв чудово. Він переконав там усіх, кого не переконала авіакатастрофа. Гадаю, тепер вам ясно, що й авіакатастрофа була не зовсім справжня.

Вайат-Тернер спробував щось сказати, але це йому не вдалося; він лише роззявляв і стуляв рота, обличчя в нього геть зблідло.

— Звідки дізнався Крамер? — вів далі Сміт. — Ви повідомили Берлін одразу ж, як тільки Ролланд поділився з вами своїм планом. Ніхто інший не мав такої можливості. І саме ви знали, що цього вечора ми будемо у пивниці «Дикий олень». Крамер знав, бо я повідомив про це Лондон, а ви не забарилися переказати цікаву звістку.

— А ви певні цього? — запитала Гайді. — Чи не міг їх поінформувати хтось інший — скажімо, Каррачола, чи Крістіансен, чи Томас — той, хто вбив Торренс-Сміта? Адже там, поруч із пивницею, є телефонна будка.

— Знаю. Але той чоловік не мав часу. Я залишав пивницю рівно на сім хвилин. Через три хвилини після мене вийшов Торренс-Сміт — услід за кимось із тих трьох. Сміті був розумний хлопець, він збагнув, що тут щось не так. Він…

— А звідки він міг довідатись? — запитав Шаффер.

— Ми цього ніколи не дізнаємося. Можливо, він добре вмів читати по губах. У кожному разі, він застукав когось із тих трьох у телефонній будці, перш ніж той устиг повідомити про Вайснера або Крамера. Почалася смертельна сутичка. Але поки вбивця відтяг тіло Сміті за пивницю й повернувся, будку зайняв хтось інший. Того іншого побачив і я. Отже, вбивця змушений був повернутися до пивниці. Вайснера повідомив Крамер, а Крамера — наш полковник.

— Дуже цікаво. — На обличчі в полковника грала посмішка, але посмішка дуже неприродна. — Навіть захоплююче. Ви скінчили, майоре?

— Скінчив, — позіхнув Сміт. — Отож ви просто мусили вилетіти нам назустріч, чи не так? Це був ваш останній шанс на життя. В своєму донесенні адміралові я сказав: «Я знайшов усе». Він пояснив вам, що це означає — усі імена й адреси агентів. Ми б ніколи не вийшли на вас через Каррачолу, Томаса та Крістіансена — адже вони працювали поруч із вами, а ви — надто обережний, щоб розповісти їм, на кого вони насправді працюють. Ви користувалися посередниками, а всі їхні імена — у цьому записничку. Ви розуміли, що вас викажуть, адже коли є вибір — піти на шибеницю чи заговорити, — то зробити його неважко, правда ж?

Вайат-Тернер не відповів. Він обернувся до Карпентера й наказав:

— Лягайте на курс до Лілля.

— Не турбуйтеся, — сказав Сміт. Вайат-Тернер наставив на нього револьвер.

— Переконайте мене, що я не зможу застрелити вас цієї ж миті.

— Будь ласка, — кивнув головою Сміт. — Як ви гадаєте, навіщо адмірал Ролланд супроводжував вас до аеропорту? Адже досі він ніколи цього не робив.

— Ну-ну. — Голос у полковника був жорсткий, але погляд — згас, від раптового усвідомлення, що це — поразка й смерть.

— Щоб переконатися, що ви берете саме цей револьвер і тільки його. Подивіться, чи немає там двох рисочок на краю дула?

Вайат-Тернер подивився на Сміта довгим поглядом, потім опустив очі на револьвер. Саме в тому місці, про яке казав Сміт, виднілися дві паралельні рисочки. Полковник знову підвів очі, у них світився відчай і рішучість.

— От і чудово, — сказав Сміт. — Я власноручно повиймав з нього патрони тридцять шість годин тому.

Сягнувши лівою рукою за вилогу куртки, Сміт незграбно дістав свого «люгера» з глушником. Вайат-Тернер, спрямувавши дуло «стена» Смітові в голову, кілька разів натиснув на гачок, але щоразу звучало лише сухе клацання. З безтямним виразом на обличчі він опустив револьвера, потім різко крутнувсь у кріслі, відчинив бічні дверцята й викинув записничка в темряву. Тоді обернувся й мляво осміхнувся до Сміта:

— Я щойно назвав це найважливішим документом у Європі…

— Справді. — Сміт передав пістолета Шафферові, ще раз сягнув рукою до кишені й показав два інші записнички. — Це дублікати.

— Дублікати… — Посмішка повільно зникла з полковникового обличчя, воно скам'яніло у відчаї. — Дублікати… — прошепотів він. Потім обвів усіх поглядом і знову звернувся до Сміта, який тим часом забрав у Шаффера пістолета:

— Він збирається вбити мене?

— Ні.

Вайат-Тернер кивнув головою, широко розчинив бічні дверцята кабіни й ступив крок до них.

— Ви справді сподіваєтесь побачити мене в Тауері?

— Ні, — похитав головою Сміт. — Мабуть, я не побачу вас там.

— Обережніше на сходах, — холодно кинув Шаффер. Його обличчя було наче з каменю.

— А тепер пора виходити на зв'язок. — Сміт причинив дверцята, втомлено вмостився в кріслі другого пілота й поглянув на Мері. — Адмірал, мабуть, уже нервує.

— Пора виходити на зв'язок… — машинально повторила Мері. Вона подивилася на нього, мов на привида: — Як ти можеш сидіти в цьому кріслі — одразу після того?.. Як ти можеш бути такий спокійний?

— Дурненька, це не була для мене несподіванка. Я знав, що він має вмерти.

— Ти знав… Так, звичайно, звичайно… — пробурмотіла вона.

— А крім того… — Він узяв Мері за руку. — Ти розумієш, що все це для нас означає?

— Чи розумію я що? — Обличчя в Мері було усе ще геть бліде.

— Що ти і я виходимо з гри, — терпляче пояснив Сміт. — Наша кар'єра скінчилась. І в Італії, й у всій Європі. Я не зможу навіть воювати як звичайний солдат, бо якщо мене захоплять у полон, то все одно розстріляють як шпигуна.

— Отже?

— Отже, для нас війна скінчилася. Вперше ми можемо подбати про самих себе. Гаразд?

Він потиснув їй руку, і вона усміхнулась у відповідь.

— Отже, гаразд. Командире, чи можна мені скористатися вашим радіо?

— То он як він учинив… — Адмірал Ролланд, стоячи в оперативній кімнаті з телефонною трубкою в руці, мав постарілий, стомлений вигляд. — Та, може, воно й на краще. А ви дістали всю інформацію, яку шукали?

— Цілком, сер! — долинув крізь потріскування в трубці Смітів голос.

— Чудово, чудово! Я піднімаю на ноги всю поліцію. Як тільки ті записники потраплять мені до рук… В аеропорту на вас чекатиме машина. Зустрінемося за годину.

— Так, сер. Але є ще одна дрібничка, сер. Сьогодні вранці я хочу одружитися.

— Що?! — Кущуваті сиві брови в адмірала здивовано піднялися.

— Я хочу одружитися, — терпляче повторив Сміт. — З міс Мері Еллісон.

— Але це ж неможливо! — запротестував Ролланд. — Сьогодні вранці! Неможливо! Адже існують такі речі, як дозвіл, оформлення, та й реєстраційні контори сьогодні зачинені…

— І це після всього, що я зробив для вас?.. — сумно промовив Сміт.

— Це нечесно, сер! Ви зловживаєте добротою старого чоловіка. Це зовсім нечесна гра! — Ролланд поклав трубку, втомлено всміхнувся й узяв іншу трубку:

— Оператор? Зв'яжіть мене з відділом фальшивих документів.

Командир ескадрильї Карпентер, закуривши нову люльку й наливши з термоса гарячої кави, знову перебував у найкращому настрої. Сміт тихенько розмовляв із Мері, а Джонс сидів із заплющеними очима і, очевидно, дрімав. Далі, в глибині літака, Шаффер уже обіймав за плечі Гайді, яка не робила спроб вивільнитися.

— Отже, — шепотів Шаффер, — сьогодні ж увечері йдемо до пивниці…

— А ти ж казав — до «Савой гріль»?!

— Ну, називай як хочеш… Отже, ми йдемо туди, замовляємо паштет, копчену форель, абердинський біфштекс.

— Абердинський біфштекс! — весело глянула на нього Гайді. — А ти забув, що зараз війна, забув про картки? Біфштекс, мабуть, буде з конини.

— Золотко! — Шаффер узяв дівчину за руку й заговорив суворо й поважно: — Золотко, ніколи не згадуй при мені цього слова — коні. У мене на них алергія.

— Ти що, їси їх? — здивовано запитала Гайді. — Там, у Монтані?

— Я з них падаю, — сумно відказав Шаффер. — Скрізь.

Примітки

1

Прийом багажу (нім.).

(обратно)

2

Вокзал (нім.).

(обратно)

Оглавление

Алістер Маклін КУДИ ЗАЛІТАЮТЬ ЛИШ ОРЛИ Роман

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

*** Примечания ***