загрузка...
Перескочить к меню

Бацила карбоната (збірка) (fb2)

- Бацила карбоната (збірка) (пер. Н. Грінченко, ...) 1.82 Мб (скачать fb2) - Анатоль Франс - Микола Олександрович Дашкієв - Володимир Миколайович Владко - З. Богуш

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



БАЦИЛА КАРБОНАТА Фантастичні оповідання, роман


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Анатоль Франс ДОЧКА ЛІЛІТ Оповідання

Іванові Псішарі

З французької переклала Н. Грінченко


Я виїхав з Парижу звечора і всю довгу німу ніч зимню мені довелося пробути в куточку в вагоні. Шість нудних годин довелося мені дожидати на станції X., і тільки по обіді я знайшов селянського воза, що повинен був одвезти мене до Артизу. З обох боків над дорогою знімалися невисокі шпилі, і рівнина, що я колись бачив, як вона всміхалася гарячому сонцеві, тепер була накрита білою сніговою габою, на якій де-не-де чорніла покручена виноградна лоза. Мій візник злегка підганяв свою шкапу, і ми їхали, обхоплені безмежною тишею, яку тільки інколи пронизували птахи своїми жалібними криками. Безмірний сум обгортав мене, і я шепотів у душі молитву: «Боже мій, милосердний Боже, рятуй мене від розпачу й не дай мені зробити після стількох гріхів ще останній непрощенний гріх?» І я побачив, як червоне матове сонце скотилося до обрія наче кривава жертва і, згадавши священну жертву на Голгофі, я почув, як у мене в душі з’явилася надія. Сніг іще деякий час скрипів під колесами. Нарешті візник показав мені батогом Артизьку дзвіницю, що знімалася як тінь у червоній млі.

— Ага, — сказав він мені, — ви встанете коло панотцевого будинку. Ви знаєте тутешнього панотця?

— Я знаю його змалку. Це мій учитель.

— Чи він дуже вчений?

— Отець Сафрак, братіку, такий саме вчений, як і святого життя.

— Еге, кажуть… Але кажуть і щось инше.

— Що ж кажуть?

— Нехай говорять, що хочуть, а мені яке діло…

— Але що ж таке?

— Та єсть такі люде, що вірять, ніби батюшка чарівник та що він насилає чари.

— Ото дурниця!

— Я, пане, не кажу нічого. Але, коли о. Сафрак не чарівник і не вміє ворожити, — нащо ж він тоди книжки читає?

Віз зупинився перед будинком священика.

Я заплатив цьому дурному хлопцеві й пішов за наймичкою, а вона привела мене в їдальню, де вже було поготовано вечеряти. О. Сафрак дуже відмінився за ті три роки, що я його не бачив. Його велика постать зігнулася. Він надзвичайно схуд; двоє проникливих очей блищало на худому обличчі. Ніс наче побільшав і звис над стиснутими губами. Я кинувся йому в обійми і скрикнув, ридаючи:

— Батьку мій, тату мій! Я прийшов до вас, бо согрішив. Батьку мій, мій старий учителю, о ви, чиї глибокі таємничі знання лякали мій розум, і чиє батьківське серце заспокоювало мою душу, — ваш син над безоднею! О мій єдиний друже, обрятуйте мене, просвітіть мене, о мій єдиний світе!

Він обняв мене й усміхнувся з тією особливою добрістю, яку виявляв до мене ще за моєї ранньої молодости, і одступив на один ступінь, наче на те, щоб краще на мене роздивитися.

— Господь з нами, — сказав він, вітаючи мене так, як вітали в їхньому краї, бо о. Сафрак народився на березі Гаронни, в краю тих славетних вин, що здавалися мені емблемою його великодушної та запашної душі.

Після блискучого професорування на кафедрі філософії в Бордо, Пуатьє та в Парижу, він випросив собі, як ласку, цю вбогу парахвію в тому краї, де народився й де хотів умерти. Вже шість років, як він став священиком в Артизі, сіючи з того часу в цьому глухому селі покірливу побожність та найвищу науку.

— Господь з нами, моя дитино! — сказав він ще раз. — Ваш лист, у якому ви перестерігали, що приїдете, дуже зворушив мене. Так ви справді не забули свого старого вчителя?

Я хотів кинутися йому до ніг, все ще лепечучи: «Рятуйте мене! Рятуйте!», але він спинив мене ласкавим, та в той же час і зважливим рухом.

— Арі, — сказав він мені, — завтра ви розкажете мені все, що маєте розказати. А тепер насамперед нагрійтеся. Потім ми повечеряємо, бо ви напевне і змерзли, й голодні.

Наймичка поставила на стіл миску з юшкою, з якої знімалася вгору пахуща пара. Це була стара жінка; на волосся вона накинула чорну хустку, а на її поморщеному обличчі дивно єдналися колишня краса з бридкою старістю. Я був дуже стурбований, але спокій святої оселі, виноградна лоза, що весело тріщала в грубі, біла скатертина, вино в склянках, гарячі страви — потроху сповняли спокоєм мою душу. Вечеряючи, я за малим не забув, що прийшов до цієї оселі, щоб проміняти мої гіркі муки на благодатну росу каяття. О. Сафрак нагадав давні часи, коли нас єднав коледж, де він читав виклади філософії.

— Арі, — сказав він мені, — ви були моїм найкращим учнем. Ваш бистрий розум завжди забігав поперед учителевої думки. За це я вас одразу полюбив. Я люблю у християнина сміливість. Віра не повинна бути боязкою, бо безвір’я без краю зважливе. Церква тепер має тільки ягнят, а їй треба левів. Хто верне нам отців церкви та вчених, що обхоплювали своїм поглядом усі науки? Правда така саме, як сонце. Треба мати орлине око, щоб на неї дивитися.

— О, отче Сафраку! Ви всі питання розглядали цим сміливим поглядом, який ніщо не могло засліпити. Я пам’ятаю, як ваші погляди лякали навіть тих ваших друзів, що схилялися перед святістю вашого життя. Ви не боялися нічого нового. Так, наприклад, ви думали, що єсть багато світів, на яких живуть живі істоти.

Очі в його заблищали.

— Що скажуть покірні духом, коли прочитають мою книжку? Під цим чудовим небом, Арі, в цьому краї, що Бог сотворив з особливою любов’ю, я думав та працював. Ви знаєте, що я тямлю мови: єврейську, арабську та перську, ще й кільки наріччів Індії. Ви знаєте також, що я перевіз сюди багату бібліотеку з стародавніх рукописів. Я глибоко закопався у вивчення мов та легенд старого Сходу. Бог поможе, щоб ся велика праця не була марною. Я тільки оце скінчив свою книгу «Про початок світу», що реставрує та підтримує Святе письмо, про яке нечестива наука вже була певна, що його зруйнує. Арі, Бог милосердний призволив помирити віру з наукою. Щоб досягти цього, я положив в основу таку думку. Біблія, натхненна святим духом, говорить нам тільки правду, але вона не говорить усієї правди. Та й як вона могла б обхопити всю правду, коли в неї єдина мета: познайомити нас із тим, що неминуче треба знати для вічного спасіння душі. За цією великою метою ніщо для неї не існує. Її план такий саме простий, як і величний. Вона оповідає історію занепаду людського та покути. Це божественна історія людини. Виложена вона повно, але й обмежено. Вона не торкається нічого такого, що могло б спокусити порожню цікавість. Не треба, щоб нечестива наука мала змогу тріумфувати з приводу мовчання божого. Час сказати: «Ні, Біблія не одурила нас, бо вона тільки не все сказала». Ось та правда, яку я виголошую. За поміччю геології, доісторичної археології, східних космогоній, пам’ятників сумерійських, легенд халдейських та вавилонських, а також старих легенд, що збереглися в Талмуді, я констатував існування передадамитів, про яких натхненний автор Буття не говорить нічого з тієї простої причини, що їхнє існування не торкається спасіння душі Адамових дітей. Навіть більше: пильні досліди над першими розділами Буття довели мені, що було два сотворіння світу, одно за одним, розділених цілими віками, з яких останнє це тільки акт сотворіння землі Адамові та його потомкам…

Він спинився на хвилинку і говорив далі низьким голосом з побожною повагою.

— Я, Марціял Сафрак, недостойний пастир, доктор теології, що як дитина підлягаю авторитетові нашої святої матері-церкви, — я глибоко переконаний і запевняю з дозволу найсвятішого папи та його собору, що Адам, сотворений в Божий образ і подобу, мав двох жінок і з їх Єва — друга.

Ці дивні речі потроху заставляли мене забувати про себе і збуджували в мене цікавість. Я був трохи розчарований, коли отець Сафрак, спершися на стіл, сказав:

— Одначе, досить про це. Може, ви колись прочитаєте мою книжку, і вона вам це вияснить. Я повинен був, з обов’язку слухатися, послати цю працю Найсвятішому і просити в його благословення. Мій рукопис тепер у єпископстві, і я щохвилини дожидаю відповіді, — і вона, думаю, буде прихильна. Дитино моя, покуштуйте цих грибів з нашого лісу та вина, що виростає з нашої землі, і скажіть, хіба цей край не друга обітована земля й хіба перша не була тільки прообразом її та вістуном?

З цього часу розмова стала більше інтимною і торкалася наших спільних згадок.

— Еге, дитино моя, ви були моїм улюбленим учнем, — сказав мені отець Сафрак. — Господь дозволяє давати перевагу, коли це справедливо. Я відразу побачив у вас те, що робило вас гарною людиною та християнином. Це не значить, що ви не мали великих вад. Ви були непостійні, хитливі, дуже легко помилялися. Пристрасті, поки що непомітні, зростали у вас у душі. Я любив вас за повсякчасні ваші турботи, як любив другого свого учня за цілком протилежні риси. Я поважав Поля Ерві за тверду непохитність його розуму та серця.

Почувши це ім’я, я почервонів, зблід, ледве здержався, щоб не крикнути, і як хотів відповісти — я не міг говорити. О. Сафрак, здається, не помітив нічого.

— Коли не помиляюся, це був ваш найкращий приятель, — додав він. — Ви й потім так саме товаришували з ним, — правда? Я знаю, що він вибрав дипломатичну кар’єру і що йому пророковано блискучу будущину. Я бажав би, щоб його згодом покликано до папського престолу. Ви маєте в йому вірного та щирого друга.

— Батьку мій, — через силу відповів я. — Завтра я розкажу вам про Поля Ерві і ще про одну людину.

Отець Сафрак стиснув мені руку. Ми розійшлися, і я пішов у ту світлицю, що була про мене приготована. Як я заснув на ліжкові, що пахло лавандою, мені приснилося, що я ще дитина і, стоячи навколішках у каплиці в коледжі, любую білих ясних жінок, що стоять на криласі; коли це відразу голос із хмари заговорив наді мною: «Арі, ти думаєш, що любиш їх у Бозі, але справді ти Бога любиш у їх».

Прокинувшися вранці, я побачив біля свого ліжка отця Сафрака.

— Арі, — сказав він мені, — ходіть слухати службу божу, що я правитиму на честь вашого приїзду. Після причастя я могтиму вислухати те, що ви хотіли мені сказати.

Невеличку церкву в Артизі збудовано було в романському стилі, бо в ХІІ-му в. він ще панував у Аквитанії. Її реставровано двадцять тому років і прибудовано до неї дзвіницю, якої не було в попередньому плані. Але вона була вбога і через те зосталася такою саме простенькою, як і попереду була. Я силкувався по змозі прислухатися до тих молитов, що промовляв священик, а після служби ми вкупі вернулися додому. Поснідавши хлібом та молоком, ми перейшли в світлицю о. Сафрака.

Присунувши стілець до каміну, над яким висіло розп’яття, він попросив мене сідати і, сівши поруч мене, показав мені, щоб я починав. На дворі йшов сніг. Я почав так:

— Десять тому років минуло, мій батьку, як я, вийшовши з-під вашого впливу, вступив у життя. Віра моя зосталася в мене, але чистота, на жаль, ні. Але я не буду втомляти вас оповіданнями про моє життя, — ви знаєте його, — ви мій духовний пастир, єдиний суддя моєму сумлінню. А до того ж я хочу швидше перейти до тієї події, що відмінила все моє життя. Торік моя сім’я постановила мене одружити, і я охоче на це згодився. Дівчина, що повинна була моєю жінкою стати, мала всі ті гарні риси, які звичайно батьки вишукують. До того ж вона була гарна з себе й подобалася мені, через те, замість женитися з обрахунку, я дружився з любови. Вона згодилася й ми заручились. Здавалося, що спокій та щастя в моєму житті були забезпечені, коли я одібрав листа від Поля Ерві, де він сповіщав про те, що вернувся з Костянтинополю і приїздить до Парижу, та й висловлював бажання побачитися зо мною. Я побіг до його й оповів йому про своє одруження. Він щиро поздоровив мене.

— Радію з твого щастя, мій давній друже, — сказав він мені.

Я просив його бути моїм боярином, і він охоче на це згодився. Весілля моє призначено було на 15 травня, а він мусів вернутися на свою посаду тільки з початку червня.

— От і чудово, — сказав я. — А ти?..

— О, я!.. — почав він говорити, всміхаючись радісно і в той же час сумно. — Як усе одмінилося!.. Я — божевільний… Одна жінка… Арі, я страшенно щасливий, але разом і дуже нещасливий! Як назвати щастя, куплене злочинством? Я одурив свого щирого приятеля, я розбив йому життя… Я привіз звідти, з Костянтинополю…

О. Сафрак перепинив мене:

— Сину мій, проминіть учинки инших людей і не називайте іменнів.

Я обіцявся й казав далі.

— Поль ледве встиг сказати останні слова, як у хату ввійшла жінка. Це була, звісно, вона; довгий блакитний пеньюар показував, що вона дома. Я схарактеризую двома словами те дивне вражіння, що вона на мене зробила. Мені стало моторошно. Вона була не справжня. Я знаю, яке це слово невиразне і як погано висловлює воно мою думку. Але, може, дальше оповідання дасть нам змогу його зрозуміти. Справді, в виразі її золотих очей, що кидали іноді цілими снопами іскор, у таємничій лінії її уст, у кольорі її ніжної шкіри — смаглявої, але в той же час і прозорої, в гармонійній грі ліній її тіла, в її легенькій ході, в її голих руках, за яким, здавалося, сховані невидимі крила, нарешті — у всій її палкій та мінливій істоті я почував щось чуже людській природі, щось таке, чого немає у звичайної жінки, такої, якою її сотворив жорстоко милосердний Господь, щоб вона була нашою подругою на цій землі вигнання. З тієї хвилини, як я її побачив, одно почуття сповнило всю мою душу: це була огида до всього, що не було цією жінкою.

Побачивши ї, Поль злегка насупився, але зараз же запанував над собою й примусив себе всміхнутися..

— Леіло, це мій найближчий друг.

Леіла відповіла:

— Я знаю добродія Арі.

Ці слова здивували мене, бо нам ніколи не доводилося бачитися, але ще більше дивним здався голос, яким їх було сказано. Якби кришталь міг думати, він би так заговорив.

— У мого друга Арі через шість тижнів весілля, — сказав Поль.

Почувши це, Леіла глянула на мене, й я виразно побачив, як її золоті очі сказали: ні.

Я пішов дуже стурбований, а мій приятель не просив мене зоставатися. Увесь день я блукав без мети вулицями, з порожнім та посиротілим серцем. Надвечір я випадково опинився на бульварі перед крамницею з квітками і, згадавши свою молоду, зайшов купити їй гілку білого бузку. Я тільки що взяв її, коли це маленька рука вирвала її в мене, й я побачив Леілу, що, сміючись, виходила. На їй була коротка сіра сукня, сірий жакет і невеличкий кругленький бриль. Я повинен признатися, що це убрання, яке одягають парижанки на вулицю, дивно не гармоніювало з її казковою красою й нагадувало маскарад. Одначе, побачивши її саме в цій одежі, я почув, що люблю її безмірно. Я хотів її догнати, але вона зникла між людьми та екіпажами.

З цього часу все моє попереднє життя порвалося. Я був кілька разів у Поля, але не бачив Леіли. Він приймав мене ласкаво, але про неї не згадував. Нам ні про що було говорити один одному, і я смутний вертався від його. Нарешті одного разу лакей мені сказав: «Пана нема дома. — І додав: — Ви, може, хочете бачити пані?» Я сказав: добре. О мій батьку! Це слово, це маленьке слово! Ніякі криваві сльози не зможуть його спокутувати!.. Я увійшов. Вона лежала в вітальні на канапі в жовтій, як золото, сукні, сховавши під неї ноги. Я побачив її… Але ні, я вже нічого не бачив. У горлі в мене відразу пересохло так, що я не міг говорити. Запах мирри та пахощі, що йшли від неї, запалили в мене гарячі бажання, так наче я вдихнув одразу всі пахощі містичного Сходу своїми тремтячими ніздрями. Ні, це таки не була справжня жінка, бо нічого людського в неї не видко було; на її обличчі не малювалося ніяке почуття, ні добре, ні зле, а тільки пожадливість плотська, але в той же час і божественна. Вона, мабуть, помітила який я збентежений, бо спитала голосом, що дзвенів чистіше, ніж лісовий струмок:

— Що вам?

Я упав їй до ніг і скрикнув, плачучи:

— Я божевільно люблю вас!

Тоді вона розкрила обійми і, обгортаючи мене поглядом своїх ясних очей, що вабили до себе, спитала:

— Чого ж ви мені раніш про це не сказали, мій друже?

О чудова хвилина! Я обнімав Леілу, що відкинулася до мене в обійми. І мені здавалося, що ми вкупі летимо на небо, що ми його все сповняємо собою. Я почував, що стаю рівний Богові і що в моїх грудях схована вся світова краса, вся гармонія природи, зорі, квітки, співучі ліси, ріки та глибокі моря. Ціла вічність увійшла в наш поцілунок…

Почувши останні слова, о. Сафрак, що вже кілька хвилин слухав, видимо, нетерпляче, встав і, стоячи проти каміну та піднявши до колін рясу, щоб нагріти ноги, сказав мені суворо, мало не погордливо:

— Ви гидкий блюзнір і, замість щоб ненавидіти свій гріх, сповідаєтеся тільки через те, що вам любо похвалитися. Я більше не хочу вас слухати.

Як я почув це, сльози линули мені з очей, і я почав його перепрошувати. Побачивши, що моя покірливість щира, він згодився, щоб я говорив далі, але з умовою, щоб я ставився неприхильно до того, що зо мною трапилось.

Я знов почав говорити, постановивши скоротити якомога своє оповідання.

— Батьку мій, сумління мучило мене, як я вертавсь од Леіли. Але другого дня вона сама прийшла до мене, й почалося життя, повне розкошів та муки. Я ревнував її до Поля, якого я одурив, і мучився безмірно. Я думаю, що не може бути нічого гіршого за ревність, яка сповняє душу найгидкішими картинами. Леіла навіть не силкувалася збрехати, щоб мене заспокоїти. Взагалі, вона поводилася якось незрозуміло. Я пам’ятаю добре, з ким говорю, і через те не ображу шановного пастиря. Я скажу тільки, що Леілі наче цілком чуже було те кохання, яке вона заставляла мене переживати. Але вона влила в мою істоту всю отруту пожадливости. Я не міг жити без неї, я тремтів увесь, тільки думаючи про те, що міг би її втратити. У Леіли цілком не було того, що ми називаємо почуттям моральности. Але це не значить, що вона зла була або жорстока. Навпаки, вона була добра та жаліслива. Не можна було сказати, що вона не розумна, але вона мала розум инший, ніж маємо ми. Говорила мало й ніколи не відповідала на питання про її минуле. Вона не знала нічого з того, що ми знаємо. І навпаки, знала багато речей, які нам невідомі. Вона виросла на Сході і знала всякі індуські та перські легенди, та й оповідала їх одноманітним голосом, повним безмірної грації. Слухаючи її оповіданнів про зорю світів, можна було подумати, що вона вже жила тоді, коли вони ще були молодими. Я сказав їй раз про це. Вона відповіла, всміхаючись:

— Це правда, я стара.

О. Сафрак, що все ще стояв перед каміном, нахилився до мене з виразом найпильнішої уваги.

— Кажіть далі, — сказав він.

— Кілька разів, батьку, я питав у Леіли, якої вона релігії. Вона відповідала, що ніякої і що віри їй зовсім не треба, що її мати та сестри божі дочки, хоча не з’єднані з Богом ніяким культом. У неї на шиї був медальйон з червоною землею, про яку вона казала, що носить її побожно, з любови до матері.

Ледве я вимовив ці слова, як о. Сафрак блідий, увесь тремтячи, здавив мені руку й закричав над вухом:

— Вона правду сказала! Я знаю, знаю тепер, хто вона така. Арі, ваш інстинкт не одурив вас. Це не була жінка. Кажіть, кажіть, будьте ласкаві!

Батьку мій, я вже замалим не скінчив. З любови до Леіли я зламав таїнство заручин, я одурив мого друга найближчого. Я образив Бога. Поль, довідавшись, що Леіла йому зрадила, трохи не збожеволів з одчаю. Він погрожував, що вб’є її, але вона відповіла йому ласкаво:

— Спробуйте, друже мій, я б хотіла вмерти, але не можу.

Шість місяців вона була моєю; потім одного ранку вона сказала, що вертається до Персії і що я її більш не побачу. Я плакав, я ридав, я кричав: «Ви мене ніколи не кохали!» А вона ласкаво відповіла:

— Правда, мій друже… Але всі ті жінки, що любили вас не більше за мене, не дали вам того, що я вам дала. Ви повинні бути мені вдячні. Прощавайте!

Два дні я то кам’янів з горя, то божеволів. Потім, згадавши про спасіння душі, я кинувся до вас, мій отче. Очистіть, підтримайте, зміцніть моє серце! Я ще й досі люблю її!..

Я замовк. Отець Сафрак замислився, спершись головою на руки. Він перший заговорив:

— Ваше оповідання, моя дитино, показує, що моє велике знайдення правдиве. Ось що може захитати самовпевненість наших скептиків. Слухайте! Ми живемо тепер серед чудес, наче перші люде. Слухайте, слухайте! Я вже вам сказав, що Адам мав першу жінку, про яку в Біблії не говориться нічого, але з якою знайомить нас Талмуд. Вона звалася Ліліт. Її сотворено не з ребра Адамового, а з червоної землі, з тієї, що й його самого сотворено. Вона не була тілом від його тіла. Вона покинула його з власної охоти. Він іще був невинний, коли вона, покинувши його, пішла в той край, у якому через безліч віків оселилися перси, а тоді жили передадамити, прекрасніші та розумніші за людей. Вона не брала участи в грісі наших праотців і не осквернила себе первородним гріхом. І через те її не проклято так, як Єву з потомками. Вона не знає ні горя, ні смерти; у неї нема душі, якій треба спасіння, і вона не здатна до добра так саме, як і до зла. Все, що вона робить — ні гарне, ні погане. Її дочки, яких вона мала в таємничому одруженні, такі самі безсмертні, як і вона, й такі самі вільні в своїх думках та вчинках, бо їм нічого втрачати й нема чого вислужуватись перед Богом. І ось, сину мій, певні ознаки показують, що ця істота, яка вас спокусила, ця Леіла — це дочка Ліліт. Моліться, я завтра вас висповідаю.

На хвилину він замовк, замислившись, потім, витягши з кишені папір, сказав:

— Цієї ночі, як ми попрощалися, мені принесено прикрого листа, який запізнився через снігові замети. Перший вікарій сповіщає мене, що моя книжка засмутила найсвятішого папу та зопсувала йому радість страшного тижня. На його погляд, у моєму творі повно зважливих занадто та нерозсудливих думок. Найсвятіший папа не може благословити такого шкодливого твору. Ось що мені пишуть. Але я розповім найсвятішому папі випадок з вами. Він доведе йому, що Ліліт існує, і що я не вигадую.

Я попросив, щоб отець Сафрак вислухав мене ще хвилину.

— Батьку мій, Леіла, покидаючи мене, зоставила в мене кипарисовий лист, на якому кінцем стилю видряпано незрозумілі мені знаки. Ось цей амулет…

Отець Сафрак узяв тоненький листок, який я йому дав, і уважно до його придивився.

— Це написано перською мовою золотого віку, — сказав він, — і в перекладі значить:


Молитва Леіли, дочки Ліліт.


Господи, обіцяй мені смерть, щоб я могла зазнати життя. Господи! Дай мені докори сумління, щоб я знайшла радість. Господи! Зроби мене такою, як Євині діти!


Микола Дашкієв БАЦИЛА КАРБОНАТА Науково-фантастичне оповідання



Мій хороший друг, професор Анатолій Іванович Вовчик, ще й досі стверджує, що «бацилу карбоната» я знайшов випадково. Я не заперечую і відповідаю так: випадок приходить на допомогу тому, хто шукає.

Історія з таємничою бацилою розпочалась більш як п’ятнадцять років тому, одного серпневого дня, коли мій батько проводжав мене, уже першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.

Ми йшли навпростець степом. Під ногами шурхотіла спалена сонцем трава. Вечоріло. На моє прохання, батько, старий шахтар, розповідав різні історії з шахтарського життя. Одна з них глибоко запала мені в думку.

На невеликій шахті «Олександрівка», де мій батько ще у минулому столітті працював коногоном, трапився одного разу нещасний випадок — у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелось припинити. Коли ж встановили потужні помпи та стали викачувати воду, всі помітили, що на ній плавають масні райдужні плями, схожі на нафтові.

Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище?

Негайно запросили геологів, почали розвідувальні роботи на землі й під землею. Але — марно. Однак, лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді є незначна кількість нафти, правда, низькоякісної. Ще більш дивним було те, що нафта, здавалось, насичувала породу й вугілля: в лаві стало працювати далеко важче, звідкись безперервно виділявся газ з неприємним запахом. Такий же запах почав з’являтися і у вуглесховищах.

Серед робітників поширилась чутка, що виробіток наблизився до гиблого місця, і добра тепер не чекати.

І справді: невідомим газом незабаром отруїлось кілька робітників, а вугілля, і без того кепське, почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана вугільна брила за три-чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, як губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту.

Отут би й дослідити незвичайне явище, але хто цим тоді цікавився? Начальству було байдуже, як і де утворюється нафта, йому хотілося б мати готове нафтове родовище. А його не знайшли. І тільки дід мого батька, старий, досвідчений шахтар, кинув короткий присуд: «Вугілля захворіло!» та й подався із своєю сім’єю на іншу шахту.

«Вугілля захворіло!» — мене ця думка вразила. Може й справді існують такі бактерії, які здатні перетворювати вугілля на нафту?

В такому припущенні не було нічого незвичайного, адже існують сіркобактерії, які, переробляючи сірчані сполуки, виділяють сірку? Так, існують. Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще старослов’янські металурги, виникла і виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних істот — залізобактерій. А водневі бактерії — ну, хоча б «бацила пікнотікус», — вони окисляють водень і використовують добуту при цьому енергію на розкладання вуглекислого газу та засвоєння вуглецю. Існують бактерії, які живуть в окропі. Для деяких мікробів повітря не потрібне. Частина мікроорганізмів може існувати в кислотах. На землі є сотні тисяч видів мікробів, і наука відкриває все нові й нові.

Все це я знав з книжок. А от про вугільні бактерії ніде нічого не читав.

Шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці, я і познайомився з Анатолієм Вовчиком, тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився цією проблемою і запропонував свою допомогу.

Друзі мої, побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Визубрив назви сотень бактерій, навчився готувати препарати, прослухав спецкурс у медичному інституті і здав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг.

І от після такої підготовчої роботи ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.



Перш за все ми подалися в Олександрівку. Але шахти там уже не було: вугілля вичерпалось, і її затопило водою під час громадянської війни. Зате ми відшукали шахтаря, який пам’ятав історію, що трапилась на шахті майже півстоліття тому. Він теж ствердив: «Вугілля хворіло!»

І от «бацилу карбоната», як назвав я вугільного мікроба ще задовго до його відкриття, ми шукали в Олександрівці два місяці — протягом усіх канікул!

Ми викопували з породи шматки вугілля, які лежали там десятиріччя, вивчали їх під мікроскопом, розтирали в порошок і, додаючи води та солей, жадібними очима зазирали в пробірку, чи не з’являться, часом, на поверхні рідини масні плями? Ні, їх не було.

Ми пробували змінювати температуру й тиск, виготовляли прилади надзвичайно оригінальної конструкції і дуже незграбні на вигляд. Ці прилади часто оббризкували нас кислотами і мастилом, ошпарювали парою, а іноді навіть розривалися, але жодної краплини нафти нам не дали.

Засмучені, проте ще повні віри в «бацилу карбоната», ми вирішили продовжити дослідження наступного літа, вже на іншій шахті.

… Чотири роки ми мандрували по вугільних басейнах країни. Запал у мого друга поступово проходив. Я вже бачив, що Анатолій ладний зрадити «бацилу карбоната». І я не помилився.

— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа. Через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.

Ми попрощалися дуже стримано. Я був глибоко ображений: назвати «бацилу карбоната» — клятою! Чудову, загадкову бацилу він міняє на якогось мізерного вібріона. Гаразд, гаразд, пошуки я доведу-таки до кінця!

Отак міркував я, сидячи біля печі в своїй кімнаті і сумно дивлячись на вогонь.

Цілком машинально я простягнув руку до кошика, що стояв біля печі, і витяг шматок вугілля. Воно було шершаве, якесь неприємне на вигляд. Звідки й візьметься таке? Адже у нас — антрацит!

Скоріше за звичкою, ніж з бажання продовжувати дослідження, я розтер шматок цього вугілля в ступці, зсипав у скляну банку, налив водою і поставив у запічок. Наступного дня я виїхав до інституту і забув про свій експеримент. Та через кілька місяців моя мати в одному з листів написала:

«… А ще я давно хотіла тебе запитати, що робити з тим слоїком, який стоїть у запічку. Від нього страшенно тхне, і я хотіла викинути його геть, але батько не дав. Він каже, що ти проводиш якийсь дослід».

Я аж підстрибнув, прочитавши ці рядки: «Тхне!» Та мені цей запах зараз буде миліший над усе на світі!

Того ж дня я виїхав додому.

Так, на поверхні брудно-жовтої води в скляній банці плавали масні плями. Це була перемога!

Уявляєте, як реагував на цю подію мій друг Толя Вовчик? Він скептично похитав головою і сказав: «Ну що ж, це просто щасливий випадок!»

Випадок!.. Анатолій Іванович тепер професор, людина поважна, але й досі не позбавився дитячих заздрощів!.. Та все ж треба віддати йому належне: він одразу взявся гаряче допомагати мені в дослідженнях.

«Бацила карбоната» виявилась примхливим мікробом. Любила тепло й вологу, живилася вугільним пилом, міцний антрацит обминала. А от буре вугілля припало їй до смаку. Але для нас це було й краще: перетворити низькоякісне вугілля на високоякісну нафту — хіба це не чудово?!

Ми з Анатолієм Івановичем уже склали проект майбутнього бактеріологічного нафтового заводу. Це дуже проста споруда: величезні резервуари з нагрівниками; млин, де роздрібнюється вугілля, і бактеріологічний цех, де вирощуються різні види «бацили карбоната».

… В суміші води й вугільного порошку ворушаться міріади невидимих бактерій. Кожна з них за своє коротке життя виділяє так мало нафти, що її і під мікроскопом важко помітити. Але мікробів так багато і розмножуються вони так швидко, що тільки встигай додавати сировини. А на поверхні рідини в резервуарах збирається нафта: забирай її звідти, пересилай на ректифікаційний завод і одержуй бензин, смолу, кислоти, все те, з чого в наш час роблять пластмасу, ліки, хімікати.

Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще не здійснений. Ми з Анатолієм Івановичем проводили досліди в одній із спеціальних лабораторій і досягли чималих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля більше кілограма нафти за добу.

Та трапилось нещастя. На початку війни фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі ампули з «бацилою карбоната», всі записи досліджень.

Мов чарівна незнайомка, «бацила карбоната» з’явилась, щоб одразу ж зникнути. Кажуть, важко розшукувати голку в копиці сіна. Дрібниця! Варто взяти потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А от спробуйте відшукати один вид бактерій серед тисяч і тисяч інших!

Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, старанно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, прагнемо помітити хоча б слабенькі сліди «вугільної хвороби», та наші зусилля поки що не дали бажаного.

Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, також «захворів» на «бацилокарбонатну гарячку» і потай від мене виводить нову породу бактерій, які будуть здатні перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він поки що не розповідає і тільки багатозначно мгикає у відповідь на мої запитання, але в його лабораторії нещодавно я таки помітив слоїк із розбовтаним у воді вугільним порошком.

«Бацила карбоната» буде працювати на користь людству!


З. Богуш ШТУЧНИЙ ОСТРІВ




— На закінчення повторюю свої висновки: момент інерції Землі і, значить, швидкість її руху змінюються сезонно, в залежності від метеорологічних умов, від зміни величини полярних льодовиків, головним чином в Антарктиді, а все це, в свою чергу, залежить від діяльності Сонця. Оскільки швидкість обертання різних шарів Землі неоднакова, з’являються напруження земної кори, землетруси, вулканічні явища. Отже, причини цих явищ слід шукати не на Землі, як це робилося в XIX та XX сторіччях, а на Сонці.

Хотів би ще зазначити, що моя теорія може мати й практичне значення. Спираючись на неї, людина майбутнього, змінюючи момент інерції, буде керувати рухом нашої планети і опанує її катастрофічні капризи.

Відповівши на запитання, професор Тарецький, дуже втомлений, подякував присутнім і попрощався.

Біля виходу його хтось затримав. Машинально потиснув простягнуту руку. Прізвища не розчув.

— Ви сказали, пане професор, що коли-небудь… Ех ви, теоретики! Забуваєте, що живете зараз. Я зроблю це сьогодні, Ну, не буквально сьогодні. Чудес не буває. Попрацювати треба. Це триватиме два роки. Але я зроблю. Недарма я інженер. Багато чого вже зробив. Хе, хе… Але такого ще не було. Коли збудую, можете регулювати, керувати. Пущу щось таке по океану: від полюса до екватора і назад. Такий кораблик — величезний штучний острів. Глибини вистачить. Двигуни — атомні. Жодний шторм не страшний. Дякую за згоду, за підтримку. Все ясно. Збудую, збудую…

Професор хотів щось запитати, щось сказати, але не встиг. Почув потиск долоні, і людина зникла. Вийшов сам.

— Так. Величезна маса, що переміщується від екватора до полюса. Момент інерції зміниться. В теорії. Але чи можливо це на практиці? Масу підрахувати можна. Якщо подумати, проект можна в основі підтримати.

Але підтримати проект так і не встиг. І ось раптом довідався, що Всесвітня Спілка Освоєння Землі затвердила проект інженера Бельто. Дізнався також, на превелике своє здивування, що це відбулося внаслідок посилання на його підтримку.

Хотів виступити із спростуванням, та роботи вже почалися; одержав навіть з Спілки поздоровлення з приводу практичної реалізації його теорії, а від інженера — подяку.



Довелося прийняти запрошення на свято закінчення робіт.

Буря знялася, коли Інститут Контролю Руху Землі оголосив попередні результати. Під час створення острова тривалість доби, а значить, і швидкість обертального руху Землі змінилися приблизно так, як і передбачалося, бо переміщення великої кількості ґрунту незначно змінило момент інерції Землі.

Але жодного впливу руху острова на тривалість доби помітно не було. Підрахунки перевірили в трьох обчислювальних центрах, але помилки не знайшли. Контроль хронометрів не виявив відхилень.

І тоді сунула ціла лавина в’їдливих жартів, дотепів на адресу творців Штучного Острова та вчених взагалі. Захиталася віра в їхню науку, в безпомилковість, у вплив на формування життя. А коли до того відбулися незабаром три землетруси, причому один з них досить значний, атаки посилилися. Закидали, що Штучний Острів викликає землетруси, замість того, щоб вгамовувати їх.

Інженер Бельто відмежувався від геофізиків, твердячи, що був лише виконавцем їхніх задумів, причому виконавцем дуже хорошим, і не може відповідати за чужі помилки, яких не міг перевірити. Підкреслював, що створив найбільшу в історії людства споруду.

Професор Тарецький відчував себе скривдженим. Намагався захищатися. Запевняв, що його теорія вірна, і він може довести це кожному, що його праця виключно теоретична, пояснює багато явищ, що він не хотів такого її практичного застосування.

Та його не слухали. Вчені ставилися до нього ввічливо, але холодно. Співчували. Офіційно ніколи не заперечували справедливості його теорії.

Редакції повертали професору його праці, його «забували» запрошувати на з’їзди. Кінець кінцем йому було запропоновано відмовитися від університетської кафедри.

Але жарти з приводу Штучного Острова потроху вщухали, всім це набридло. Потроху зменшувався інтерес до професора Тарецького та його теорії.

Метушня навколо цієї справи стала для Острова хорошою рекламою. Вже модно було проводити свою відпустку саме на Острові — клімат змінювався кожні півроку, та й умови для туристів були кращі, ніж на материку. Висували навіть проект побудови кількох таких островів.

Байдужість громадськості тяжко впливала на професора, та поступово він повертався до праці, підбирав співробітників. Почалося з того, що при геологічних роботах викривилася глибинна свердловина, а його теорія добре це пояснювала.

А невдовзі вибухла сенсація. Учень XII класу з Каліша звернувся до молодіжної газети з питанням:

— Чому від Штучного Острова чекали зміни моменту інерції Землі? Адже Острів важить стільки ж, скільки витіснена ним вода — це виникає з закону Архімеда. Так що не має значення, в якому пункті Землі знаходиться Острів.

Хлопцю відповіли, що якийсь вплив є, бо центр ваги Острова знаходиться вище, ніж центр ваги витісненої води, але це не має практичного значення. Одним словом, принципи побудови Острова були хибні. А електромозкові машини не знайшли помилки, бо основних вихідних даних перевіряти вони не могли.

Після цього популярність Острова стала ще більшою, а вороги теорії Тарецького стали її прихильниками.

Лише на численні прохання професор дав згоду виступити по телебаченню. Повторив свою звичайну доповідь, навів приклад ковзаняра, який регулює в піруеті швидкість свого обертання, притисканням чи випрямлянням рук. Говорив і про Штучний Острів, про основну помилку. Згадав про учня XII класу, який знайшов цю помилку.

— Але вірю, — закінчив, що незабаром людство знайде спосіб регулювання руху своєї планети і зможе запобігти неминучим досі катастрофам.

Біля виходу перестрів його худенький хлопець, той самий учень.



— Пане професор, пане професор! — звернувся той тремтячим голосом — Рятуйте мене! Складав іспити на геофізичний. Там зараз великий конкурс. Фізик «завалив» мене. Він екзаменує стародавнім способом — не застосовує електронних екзаменаторів, білетів. Сам питає. Допоможіть мені.

— Добре, добре. Заспокойся. Допоможу. Я знову щось значу. Знову зі мною рахуються. Заслуговуєш на допомогу. Будеш геофізиком.

Погладив скуйовджену чуприну:

— Тільки щоб не пожалкував колись за цим, синку!


Скорочений переклад з польської В. ВОЛОХА.


Володимир Владко СИВИЙ КАПІТАН



ПРОЛОГ


Швидкий поїзд Торенсія-Корсехона-Марсель мчав на повний хід. З важким гуркотом він пролітав над стрілками і перехрестями рейок. Будинки маленьких станцій ледве встигали блимнути зеленими й червовими вогниками — і зразу по тому зникали знов у нічній темряві. А поїзд мчав далі й далі, не спиняючись, залишаючи за собою довгий золотий хвіст з рухливих неспокійних іскор. Вони згасали не зразу, а довго ще крутилися в повітрі і лише потім повільно опускались на темну землю, мов малесенькі яскраві зірочки.

В купе одного з вагонів сиділо всього три чоловіки. Кругленький вусатий іберієць з великим животом і червоним обличчям уже вчетверте перегорнув набридлі сторінки вечірньої газети, позіхнув і ще раз поглянув на своїх сусідів. Невисокий стрункий юнак, що сидів проти нього, задумливо дивився у вікно. Час від часу, коли за темним вікном пролітали вогники сигнальних ліхтарів, юнак придивлявся уважніше і мружив потім очі. Розгорнута книжка лежала на його колінах. Другий сусід, худорлявий чоловік у широкому пальто, сидів віддаля. Можна було подумати, що він спав, відкинувшись на спинку дивана. Проте, він не спав, і вусатий іберієць уже кілька разів помічав, як, гостро поглядаючи, худорлявий вивчав крадькома своїх супутників. Червонолиций іберієць знов позіхнув удавано байдужо. Але тут таки, немов умощуючись зручніше, він трохи повернувся до худорлявого сусіда тим боком, де на лацкані піджака був пришпилений великий фалангістський значок. З задоволенням він помітив, що погляд худорлявого чоловіка враз спинився на невловиму мить на значку і потім знов сховався під спущеними повіками. Але тепер вусатий іберієць почував себе значно легше, безпечніше.

Юнак усе ще дивився у вікно. Недбалим рухом він закрив книжку. Червонолиций іберієць скоса поглянув на обкладинку і з задоволенням погладив вуса. Минуло ще кілька хвилин. Нарешті юнак відвернувся від вікна. Він знову розгорнув книжку, але спинився, почувши голос кругленького сусіда:

— Молодий чоловік читає Бласко Ібаньєса? Дуже, дуже похвально! Справжній іспанський письменник. Звісно, не можна рекомендувати читати всі його твори, але взагалі… ах, Ібаньєс! Яка фантазія, яка мова!..

Юнак ледве помітно посміхнувся, але промовчав. Іберієць не вгавав; видно він дуже занудився і йому кортіло поговорити.

— Молодий чоловік їде до Франції?

— Так, — коротко відповів юнак.

— До самого Марселя?

— Навіть далі. Аж за Німеччину.

— О, так далеко? Але ж там Радянський Союз, більшовики…

Червонолиций іберієць здивовано підвів брови. Весела іскорка майнула в очах юнака. Байдуже дивлячись у вікно, в темному склі якого ясно було видно відбиток здивованого обличчя іберійця, він сказав:

— Саме туди я й їду. До Москви.

— О-о!.. — почув він вражений вигук іберійця.

Не повертаючись, юнак бачив у вікні, як іберієць сплеснув руками і злякано подивився в бік худорлявого чоловіка в широкому пальто. Але той сидів так само нерухомо, мов спав. Червонолиций іберієць запитав тоді зовсім недовірливо:

— Е… молодий чоловік іберієць, чи не так?

— Не зовсім, — відповів юнак. Він повільно відвернувся од вікна, подивився прямо в обличчя враженого сусіда і спокійно додав: — Росіянин.

Обличчя вусатого іберійця почервоніло ще більше, потім зблідло. Він оторопіло дивився на юнака, який не міг уже стримувати далі посмішку. Тоді іберієць ще раз боязко зиркнув убік, де сидів мовчазний чоловік у широкому пальто, кашлянув і рішуче взявся знову за свою газету. Більше він уже не підводив очей, мов остаточно заглибившись у читання.

А серце Олеся співало. Нарешті, нарешті все це закінчилося! Позаду — роки перебування у фалангістському полоні, важка праця в концентраційному таборі, знущання жандармів… Все, все позаду!

Подумати тільки, як він страждав, коли в списку першої партії його товаришів, що відправлялися на батьківщину, не знайшлося його прізвища! Олесь радів за друзів, яким пощастило виїхати, щиро радів. Але як сумно було думати, що він мусить ще залишатися тут, у фалангістському полоні! Потім відправлялася ще одна партія… І знов у ній не було Олеся…

Нарешті поїхали всі товариші. Олесь залишився сам. Чому так трапилось, не знав ніхто. Казали, що прізвище його переплутали з якимсь іншим, з прізвищем людини, яка давно вже виїхала на батьківщину. І тепер треба було доводити, що Олесь дійсно має прізвище Гайдуков, що його мусили давно вже звільнити, що все це — чиясь злочинна помилка…

Але все на світі має своє закінчення. Після багатьох перевірок, після доброго десятку допитів, Олеся таки звільнили. Йому видали транзитне посвідчення на переїзд до Франції. Там він мусить звернутися до радянського представництва — і воно видасть йому потрібні документи, допоможе дістатися до далекої рідної батьківщини.

Старший жандарм, який видавав посвідчення, попередив Олеся:

— Документ дійсний три доби. Якщо за три доби ви не залишите Іберії — вас заарештують, як державного злочинця.

О, Олеся на треба підганяти. Того ж таки вечора він уже сидів у поїзді, який мчав на схід, на схід, на схід…

Кінець полону, кінець неволі, в яку він потрапив юнгою, разом з усією командою теплоплава «Комсомолія», аж три роки тому. Звісно, нема лиха без добра: за ці роки Олесь так добре навчився іберійської мови, що ніхто з його співбесідників-іберійців і вірити не хотів, що Олесь не природний іберієць. Так було спочатку й тут, у вагоні.

За вікном майнули вогні. Якась станція мабуть, чималенька, якщо зважати на кількість вогнів. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотіли стрілки, невеличкий міст майнув освітленим залізним перепльотом ферм, і знов темрява. Товстий іберієць куняв у своєму кутку. Худорлявий чоловік, здавалося, спав. Проте ні: Олесь помітив знов, як той крадькома поглядає в його бік, Ну й хай собі! Він давно вже зрозумів, що то детектив. Але три доби ще не минули, йому нема до чого причепитись…

Юнак устав, сперся руками на підвіконня, торкнувся лобом скла. За вікном ніч, нічого не видно. А поїзд мчить, мчить…

І раптом Олесь відчув, як щось міцно штовхнуло його вбік. Сигнальний ліхтарик за вікном стрибнув униз, потім угору. Страшенне гуркотіння, скрегіт металу обірвали розмірений до того гуркіт поїзда. З пронизливим дзеленчанням вилетіло з вікна скло. Олесь не встиг нічого зрозуміти, як якась неймовірна, непереборна сила штовхнула його знов до вікна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще поштовх… зляканий вигук вусатого іберійця, — це було останнє, що виразно чув Олесь.

Далі все змішалося. Щось ударило Олеся по голові, гострий біль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава… звідки трава? Ще удар, і знов гуркіт, крики, що переплелися в невиразному гудінні. Звідкись вистрибнув яскравий вогонь, десь мов вибух прогримів…

Олесь котився вниз з насипу, непритомний. Висока м’яка трава під насипом покірно прийняла його безживне тіло. Тепер він не чув нічого, не бачив нічого. Він не чув страшного гуркоту і скреготу, з яким переверталися вагони швидкого поїзда; він не бачив, як котилися вони з насипу. На щастя юнака, вони котилися з другого боку насипу.

Потім усі ці звуки зникли. Стало майже тихо. Тільки звідкись доходив стогін, з того боку насипу лунали крики.

Минали хвилини. Раптом зверху, з насипу, майже скотилася чиясь темна постать. Вона спинилася внизу, підвелась. Яскравий промінь електричного ліхтарика прорізав темряву. Він сковзнув по траві, мов зачепився за нерухоме тіло Олеся. Обережно темна постать наблизилась до юнака. Ліхтарик яскравіше освітив його тіло, обличчя, кров на розбитому чолі. Людина, що підійшла, задоволено хмикнула. Вона щільніше загорнулася в широке пальто і присіла біля Олеся, загасивши ліхтарик. І знову стало тихо.

Минуло ще кілька хвилин. Дві постаті під насипом залишалися нерухомими. Раптом темна постать у широкому пальто рвучко підвелась. Здаля показалися яскраві фари автомобіля. Він мчав по дорозі, яка в цьому місці наближалась до насипу. Чоловік, що стояв, підняв руку. Спалахнув ліхтарик.

Автомобіль швидко наближався. В темряві його не було видно, здавалося, що наближаються самі сліпучі фари. Проте, ось м’яко зашаруділи шини: автомобіль загальмував. Чоловік на дорозі чекав.

З автомобіля вийшло двоє, вони наблизились до чоловіка. Один високий, огрядний, в синьому комбінезоні механіка, підійшов ближче. Другий, менший на зріст, в шкіряній куртці, залишився трохи осторонь.

— Що трапилося? — спитав механік, пильно вдивляючись в обличчя чоловіка в широкому пальто.

— Залізнична катастрофа, — коротко відповів той. — Поранило людину, — бачите? Ви візьмете його й мене в машину і відвезете до поліції. Негайно!



Людина в широкому пальто говорила тоном категоричного наказу. Механік подивився на неї, потім озирнувся на того, що стояв осторонь, але тепер повільно наближався, тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки.

— Чому ж до поліції? Адже в таких випадках людину відвозять до лікарні? — м’яко запитав він.

— Тому, що я так кажу, — відрубав чоловік у широкому пальто, показуючи значок агента поліції на своєму піджаку. — Тепер розумієте? Ну, мерщій!

Механік усе ще дивився на свого супутника. Той спокійно підійшов до тіла юнака, нахилився. Піджак Олеся розкрився. На в’язаному джемпері чітко виблискував малесенький комсомольський значок, що його Олесь так старанно зберігав у полоні, і надів, вирушаючи на батьківщину. Людина в шкіряній куртці помахом руки підкликала до себе механіка.

— Валенто, це поранений комсомолець. Ми візьмемо його, але самого. Заспокойте ту людину. Не треба галасу.

— Єсть! — відгукнувся механік.

Він повернувся, підійшов до агента поліції і ввічливо вклонився йому:

— Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мій товариш забере злочинця. Прошу, ідіть!

Агент поліції зробив крок до сліпучих фар автомобіля.

— А він сам впорається?.. — почав він запитання.

Але не закінчив. Важкий міцний кулак механіка, як молот, опустився на його голову. Навіть не крикнувши, агент поточився і впав на землю.

Механік підійшов до свого супутника. Вони вдвох підняли безживне тіло юнака і понесли в машину. Через кілька секунд автомобіль, все ще невидимий у темряві, плавко вирушив. Він об’їхав непорушне тіло агента, що лежало в поросі, і швидко помчав далі. За мить усе знову змовкло. Тільки з насипу ще чулися глухі стогони поранених.


Розділ перший ПОЯВА «ЛЮЦИФЕРА»


З самого світанку вхід до центральної частини Столиці був заборонений для всіх, хто не мав особистої перепустки. Поліцейські патрулі відрізали всі входи до вулиць, які вели до Авеню дель Прадо, вулиці Алькали та майданів Кастелара і Кановас. Що ж до парку Ель Ретіро — він був закритий для публіки ще з вчорашнього дня.

На сьогодні був призначений великий військовий парад, що його приймав сам каудільо, генерал Фернандос в оточенні всього свого блискучого почету. Ось чому головна магістраль, вздовж якої мусили проходити військові частини, Авеню дель Прадо, охоронялася ще пильніше. Тут були поставлені найвипробуваніші жандарми та агенти поліції. Вздовж мостової, відділяючи її щільною живою стіною від широких тротуарів, стояли ланцюги фалангістів. А далі на північ, ближче до майдану Кастелара, де на балконі великого будинку розмістилися пихаті, оздоблені золотими цяцьками орденів, генерали, — ланцюги жандармів були ще міцніші.

Пройшла вже піхота, слідом за нею завзято прогарцювала кавалерія, рушили моторизовані частини. І радіорепродуктори, що весь час вихваляли іберійську армію, аж захлиналися від казенного захоплення.

— Дивіться на ці надзвичайні машини, іберійці! — лунав басовитий голос з репродукторів. — Дивіться і радійте! Хіба що-небудь зможе будь-коли спинити ці залізні машини, які сунуть, не знаючи на своєму шляху перепон? Хіба насмілиться хто-небудь спробувати спинити ці танки?

— Звісно, з цієї публіки — ніхто, — крізь зуби сказав невисокий кремезний чоловік у натовпі своєму сусідові.

Той подивився на нього, але змовчав.

— А як м’яко посуваються ці могутні танки, — продовжував захлинатися голос з репродукторів.

— Мов би підмащені олією, взятою від наших дітей, — тихо додав знов кремезний.

Цього разу його сусід відповів:

— Твої дотепи, Педро, нічого не дадуть. Крім, можливо, того, що їх почує якась поліцейська собака і заарештує тебе. Бережи краще сили для іншого!

— Але ж противно слухати таку похвальбу! — заперечив перший.

— Наче ти раніше не чув? — знизав плечима другий.

Тоді перший глибше засунув руки в кишені піджака і похмуро погодився:

— Гаразд, хай буде по-твоєму, Фредо…

Голос із репродукторів продовжував ще говорити, але натовп на тротуарах Авеню дель Прадо збентежено загомонів. Люди витягували шиї, намагаючись підвести вище голови, щоб бачити дивну подію на мостовій. Що трапилося? Чому загомоніли люди, чому заметушилися жандарми й агенти поліції, чому ланцюги фалангістів відступили на крок ближче до тротуарів?

Два найближчі важкі танки враз спинилися. Їхні потужні мотори стихли. За ними слідом спинилась і решта. Можливо, це трапилося лише тому, що спинилися передні?.. Але ні: ось завмерли й ті, що йшли попереду. Та в чому річ? Що це за затримка?..

Раптом змовк і басовитий голос з репродукторів. Мабуть, з того місця, де сидів диктор-спостерігач, теж стало помітно, що танки спинилися. На вулиці враз стало тихо. Тільки приглушено гомонів народ.

— Спинилися всі чисто, — весело сказав кремезний чоловік.

Ось один з агентів поліції швидко стрибнув на мотоцикл, що стояв біля рогу. Він крутнув педаль стартера раз, вдруге, втретє… ніяких наслідків, мотор не працював!

— Бач? — здивовано сказав кремезний. — Фредо, дивись, здається, ніби спинилися всі чисто мотори… не тільки в танках, а і в мотоциклах… мабуть і в автомобілях теж… от тобі й непереможні, от тобі й ніщо не спинить їх!..

Агент поліції люто поглянув у його бік. Але він не міг розібрати, хто саме сказав ці зухвалі слова. Він подивився на одного, на другого з публіки. Один чоловік із натовпу, вкрай перелякавшись, зщулився під лютим поглядом агента і, вирішивши єдиним можливим способом довести свою непричетність, закричав хрипло:

— Еввіва каудільо!

Це було так кумедно, що навіть похмурий стриманий Фредо посміхнувся, а кремезний Педро голосно зареготав. Агент, остаточно розлютувавшись, зіскочив з мотоцикла і кинувся до нещасного винуватця недоречного сміху. Але той і сам збагнув, що його вигук був не до діла, швиденько гулькнув між сусідами назад і сховався за їх спинами. Тоді агент наблизився до Педро:

— Як ви насмілились сміятися тут?.. — загрозливо почав він, простягаючи до нього руку.

Але в цей час гомін раптом посилився:

— Дивись! Дивись!

— Що це за дивний автомобіль?

— Такий великий, чудний!..

Фредо відчув, як Педро похапливо схопив його за рукав:

— Слухай, Фредо Вікторе!.. — голос його уривався. — Можеш вважати мене за останнього дурня, коли зараз не станеться щось надзвичайне!

Ближче до тротуару, на якому вони стояли, між шерегою фалангістів і застиглою колоною танків, рухався дивовижний автомобіль. Великий, як двоповерховий автобус, весь мов металічний, всього з кількома круглими віконцями, крізь які всередині автомобіля не можна було нічого розгледіти, сіро-зелений, — він нагадував велетенську краплину води. Великі його колеса можна було тільки вгадувати під металічними щитами, що зливалися з кузовом. Зверху було щось подібне до поруччя, що обіймало весь кузов навколо.

Головне, що дивувало людей, це самий рух дивовижного автомобіля. Чому він вільно посувався вперед в той час, коли спинилися геть чисто всі інші машини?..

Небачена машина повільно їхала вздовж тротуару, по самому краю мостової. Її бік майже торкався великих дерев, якими так густо була обсаджена Авеню дель Прадо. Фалангісти, які й досі стояли ланцюгом ближче до мостової, перед деревами, тепер примушені були відступити на тротуар. Гомін у натовпі все збільшувався:

— Дивись! Дивись!

— Що це таке?

У верхній частині автомобіля відбувалася якась зміна. Мов би відкрився невеличкий люк. З нього сантиметр за сантиметром висувалася гнучка блискуча металічна паличка. Автомобіль їхав так само повільно.

— Антена, — коротко зауважив Фредо Вікторе.

Автомобіль майже спинився. Його колеса ледве поверталися. Несподівано щось зашаруділо в мовчазних досі радіорепродукторах. Раптом почулося пронизливе завивання, подібне до звуку сирени. Натовп тривожно замовк.

І в цьому мовчанні залунав міцний голос. Це не був голос попереднього басовитого диктора, що прославляв, захлинаючись, танки і панцерники. Це був зовсім інший голос. Спокійний, чіткий, він рівно і роздільно вимовляв слова.

— Слухайте мене всі ті, хто досі слухав найманого диктора. Слухайте мене, того, хто не боїться ні фалангістського уряду, ні його кровожерних собак — жандармерії та поліції. І хай ніхто не пробує спинити мій голос, який лунає з урядових репродукторів. З цього нічого не вийде. Міцні радіоколивання мого передатчика остаточно підкорили собі урядову станцію, вона безсила передавати будь-що, крім мого голосу…

— Твоя правда, Фредо, це антена, — сказав тихо Педро.

— Слухайте мене всі, всі, — продовжував дивний голос. — Насамперед, я хочу захистити від можливої кари солдатів-механіків військових автомобілів і танків. Вони ні в чому не винні. Мотори їхніх машин цілком справні. Спинив усі чисто машини я відкритим мною і відомим тільки мені способом. Усі автомобілі і танки не рушать з місця, доки я не дозволю цього. Найманий диктор щойно прославляв ці машини, говорячи, що їх ніщо не спинить. Як бачите, це брехня. Така сама брехня, як і все, що говорить вам фалангістський уряд. Я спинив усі машини, навіть не виходячи з мого «Люцифера», з винайденого мною апарата, який проїжджає зараз перед вами вздовж Авеню дель Прадо…

— «Люцифер»! Цей автомобіль називається «Люцифер»!

— Дивна назва!

— Жахлива назва!

Перекриваючи гомін натовпу, мужній голос вів далі:

— Я навмисне назвав мій апарат «Люцифером». Хай попи вважають, що це — назва сатани, диявола. Це не так! Люцифером називають ранкову зірку, що з’являється на небі перед сходом сонця. Люцифер — це значить світлоносець!

— Ти чуєш, Фредо? — прошепотів схвильовано Педро. — «Зірка, що з’являється перед сходом сонця»… Що це визначає?..

Стурбований натовп загомонів знову. Тепер фалангісти і жандарми вирішили, нарешті, що їм робити. Безладними вигуками «геть!», «досить балаканини!» вони намагалися заглушити радіо. Де там! Гучний голос перекривав усе:

— Ті, що знали мене раніше, називали мене Сивим Капітаном. Я приймаю це ім’я і тепер. І кожна моя поява буде для фалангістського уряду грізним нагадуванням про те, що незабаром зійде сонце волі й правди. Воно розжене хмари, воно йде за мною, за моїм «Люцифером»!

Автомобіль сунув далі. Він рухався надзвичайно м’яко і плавко, особливо, якщо зважити на його величину.

Здаля пролунав кінський тупіт. Назустріч автомобілеві мчали вершники, озброєні гвинтівками й ручними кулеметами. Мабуть, генерали і поліція вирішили таки вжити заходів. Автомобілі, мотоцикли, танки стояли нерухомо, спинені таємничим Сивим Капітаном. Але залишалася жива сила — кіннота. І от, чи не цілий ескадрон вершників мчав уздовж Авеню дель Прадо, тримаючи напоготові зброю.

Ще не наблизившись до загадкового автомобіля, офіцер, який командував вершниками, вигукнув короткий наказ. Йому підкорилися не лише вершники, а й фалангісти та жандарми. Все це відбулося протягом кількох секунд.

Перетинаючи шлях «Люциферові», впоперек вулиці, припавши на одно коліно, став ланцюг солдатів, озброєних ручними кулеметами. Кілька десятків інших солдатів і фалангістів оточили дивний автомобіль з боків, націлюючись у нього з гвинтівок та кулеметів. Навіть ззаду живий ланцюг замкнувся шерегою жандармів та поліцаїв, що тримали напоготові револьвери. Тепер автомобіль посувався, оточений з усіх боків озброєними людьми, які чекали дальших наказів. Дивно, але автомобіль не лише не прискорив ходи, а, здавалось, навіть зменшив її.

Люди з тротуарів кинулися до найближчих воріт, побоюючись якоїсь сліпої кулі: адже незабаром мала розпочатися стрілянина.

Офіцер виїхав наперед, стримуючи коня, який помітно нервувався, намагаючись відстрибнути вбік від автомобіля. Підвівши руку в білій рукавичці, офіцер голосно вигукнув:

— Наказую спинитись! Інакше по автомобілю буде відкрито вогонь!

Автомобіль рухався далі, мов ніхто в ньому не чув цього загрозливого наказу. Кінь офіцера гарцював перед машиною, то відступаючи, то наближаючись до солдатів з кулеметами, що перетинали вулицю. Знов пролунав голос офіцера:

— Ще раз нагадую: буде відкрито вогонь! Наказую спинитись!

Автомобіль так само рухався. Тоді офіцер, пригнувшись до шиї коня, швидко від’їхав убік. Він вихопив шаблю:

— Вогонь!

І враз залунали постріли, наче сухий горох перекочувався по залізних аркушах. Звуки пострілів змішалися із вигуками натовпу. Солдати і фалангісти стріляли зблизька і промахнутися не можна було. Але через кілька секунд стрілянина вщухла. Солдати здивовано переглядались.

Автомобіль, таємничий «Люцифер», так само повільно рухався вперед. Жодна куля не залишила навіть сліду на його кузові. Чи вони не потрапили в нього? Цього не могло бути. Але в чому ж річ?

Мостова по обидва боки таємничого автомобіля була густо усипана блискучими маленькими циліндриками. Це лежали кулі, щойно випущені з кулеметів, гвинтівок і револьверів. Вони навіть не змінили свого вигляду, не деформувались. Вони мирно лежали на мостовій, мов навмисне розкидані тут.



Офіцер, який командував вершниками, розгубився. Кулі не брали дивного автомобіля. Чи мав він такий міцний панцер, від якого відлітали кулі, чи це було щось інше, але кулі нездатні були пошкодить йому.

Тим часом автомобіль доїхав до нерухомого досі ланцюга солдатів, що стояли поперек вулиці. Він сунув на них, не звертаючи. Та йому й не було куди звертати, бо праворуч середина мостової захаращена зупиненими танками, а ліворуч заважали великі дерева, що росли вздовж тротуарів. Ще мить — і ланцюг солдатів не витримав, розсипався, солдати побігли геть від «Люцифера».

Офіцер безпорадно озирнувся. Його очі спинились на високій постаті в цивільному одязі, що швидко наближалася до нього. Офіцер побачив, як незнайомий швидким рухом відвернув лацкан піджака, показуючи маленький значок поліції на одвороті. Потім офіцер почув його голос:

— Накажіть стріляти по шинах! По шинах!

Це була вірна порада. Шини не бувають панцерними. Коли пробити їх кулями — зупиниться кожна машина.

З усієї сили офіцер гукнув:

— Стріляти по шинах! Вогонь!

Знов затарахкотіли кулемети, б’ючи прямо в шини автомобіля. І знов таки автомобіль не зупинився. Не було помітно, щоб хоч одна з його шин була пробита якоюсь кулею. Зате по боках його з’явились нові купки куль, що лежали на мостовій, наче це були не стальні кулі, а якісь мирні малесенькі іграшки…

Офіцер знов озирнувся на високого незнайомця. Той стояв біля дерева, стискаючи кулаки. Він і собі поглянув на офіцера, але не встиг нічого сказати. Голосно, гучно, на цілу вулицю, — з автомобіля пролунало:

— Я, Сивий Капітан, раджу припинити напад на мене. Ви вже помітили, мабуть, що кулі неспроможні пошкодити моєму «Люциферові». А потім ви зможете підібрати всі ваші кулі з мостової і спробувати взнати, як саме я захищений від них. Так само не раджу вживати гранат. Це пошкодить лише тим, хто їх кине. Це все, що я хотів сказати.

Автомобіль почав прискорювати хід. Великий, здавалося б, неповороткий, він швидко їхав уздовж вузенького коридору між зупиненими танками і деревами. Тепер ніхто не насмілювався спиняти машину. Вершники залишилися позаду, фалангісти й жандарми притискувалися до дерев, натовп по тротуарах тікав у ворота та під’їзди.

Раптом сталась несподіванка. Якийсь фалангіст швидко вистрибнув з-за дерева і жбурнув під колеса автомобіля ручну гранату. В ту ж таки мить він відстрибнув назад і сховався за товстий стовбур. І щастя його, що він встиг це зробити.

Всі, хто напружено, широко розкривши очі, стежили за цією подією, побачили, як граната, перевертаючись, вилетіла з руки фалангіста, але вона не долетіла до загадкового автомобіля. Майже біля самого кузова, біля нижньої його частини, недалеко від коліс, граната на якусь невловиму мить спинилась, мов повисла в повітрі. І враз по тому вона полетіла назад, ніби чиясь міцна рука перехопила її і жбурнула в те саме місце, звідки вона вилетіла на початку. Перевертаючись знов у повітрі, граната долетіла до дерева, за яким встиг сховатися фалангіст, ударилася об нього і вибухнула. Уламки кори й деревини, осколки гранати розлетілися в усі боки. Залунали вигуки зляканих людей, почувся стогін поранених. Автомобіль Сивого Капітана, страшний «Люцифер», прискорюючи хід, мчав далі й далі.

Ось він хутко промайнув по майдану Кастелара. Видно було, як, штовхаючи один одного, з балкону до середини палацу кинулися і сам каудільо, і його генерали. Вони тікали, перелякані, забувши цього разу про свою пиху. Ось з балкону злетіла чиясь розшита золотом каска. Вона впала вниз і покотилася під колеса «Люцифера». Це була парадна каска, металева, з золотим гребінцем. І знов трапилась дивна річ.

Каска котилась ближче й ближче до коліс «Люцифера». Але замість того, щоб нарешті скотитися під колеса, — вона раптом спинилась, хитнулась на гребінці з боку на бік і потім покотилась назад, до тротуару, мов би її підганяв міцний подув вітру. Загадковий «Люцифер» відштовхнув її від себе, навіть не давши доторкнутися до коліс.

Прискорюючи хід, «Люцифер» мчав далі. Тепер перед ним був вільний шлях. Він швидко повернув за ріг і, зник.

І враз загуркотіли танка. Включені мотори почали працювати несподівано для команд. Та далеко не всі мотори були включені, деякі танки залишилися на місці. Ті, в яких почали працювати мотори, зразу важко сунули з місця і врізалися в інші.

Знов почалася паніка. За хвилину парадна Авеню дель Прадо була захаращена поламаними машинами. Вигуки водіїв танків, лайка командирів, стогін поранених — все змішалося в один незрозумілий гамір. Перелякані глядачі тікали в напрямі парку Ель Ретіро. Тепер ніхто не спиняв їх, ніхто не думав про офіціальний порядок. Разом з глядачами, з публікою тікало чимало й фалангістів: кожен розумів, що першої-ліпшої хвилини в якомусь з танків може вибухнути мотор.

Але два чоловіки стояли, притиснувшись до дверей великого під’їзду, і спостерігали цю картину. То були Педро Дорілья і Фредо Вікторе. Педро схвильовано говорив:

— «Зірка, що з’являється перед сходом сонця…» Ну, скажи мені, Фредо, як ти розумієш це? Дивись, перед тобою поламані танки, які диктор щойно називав непереможними. А цей самий Сивий Капітан спинив їх, як іграшки. Від його «Люцифера» відлітають назад кулі й гранати. Він — зірка, яка з’являється перед сходом сонця. Але — яке сонце він мав на увазі, Фредо?

— Не тут про це треба говорити, Педро, — тихо відповів Вікторе.

— Але хіба ж не зрозуміло, що в цього Сивого Капітана одна мета, одна справа з…

Педро спинився, увірвавши фразу. Прямо в очі йому дивився гострим пронизливим поглядом високий чоловік у цивільному одязі. Позаду нього стояв уже знайомий Педрові агент поліції, той самий, який свого часу був ображений голосним сміхом Педро. Агент, витягнувши шию, щось тихо говорив високому чоловікові в цивільному одязі. Педро почув кілька слів:

— Той самий… помічений в натовпі… говорив різні…

Високий чоловік з сухим худорлявим обличчям все ще пронизливо дивився на Педро. Потім, не виймаючи рук з кишень піджака, він спокійно і глузливо спитав Педро:

— Чого ж ви спинилися? Дуже цікаво знати вашу думку про те, в кого це одна мета і одна справа з злочинцем Сивим Капітаном? Прошу, продовжуйте далі, я готовий слухати!

Педро швидко озирнувся. Вони стояли осторонь від натовпу. З одного боку, ближче до під’їзду, стояли вони з Фредо, з другого боку, біля мостової, агент і цей чоловік, який, очевидно, мав теж близьке відношення до поліції. Рішення прийшло відразу. Педро знав, що Фредо, як і він сам, готовий до всього.

— Ви хочете знати, що я скажу далі? — спитав він високого чоловіка. — Цілком відверто?

Високий чоловік знизав плечима, з цікавістю дивлячись на Педро. Мабуть, він був здивований сміливістю свого співбесідника.

— Так, так, говоріть, — повторив він.

— Ось що я мав на увазі! — раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на високого.

Той вихопив з кишені руку з револьвером. Але було пізно. Важкий кулак Педро Дорільї, робітника-коваля, вдарив високого чоловіка у скроню. Махнувши руками, високий чоловік упав на тротуар. Педро озирнувся. Він побачив, що Фредо, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом поліції.

— Сюди, Фредо! — гукнув Педро. — Цей під’їзд має другі двері. А там — прохідний двір. Швидше, поки ніхто не прибув на допомогу цим!

І вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентів поліції, що лежали на тротуарі, майже непритомні.


Розділ другий ДОРУЧЕННЯ АЛОНСО МОЕХА


Перед дверима начальника поліції детектив Алонсо Моеха на хвилинку спинився, пригладив волосся і тільки тоді увійшов до кабінету. Назустріч йому пролунало:

— А, Моеха? Заходьте, заходьте, ми чекали на вас!

Начальник поліції, огрядний, з обвислими товстими щоками червонувато-синього кольору і малесенькими пронизливими оченятами сидів у своєму вигідному кріслі за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала як біліардна куля. Оченята, не відриваючись, дивилися на прибулого і тьмяно виблискували. Але особливо виблискували золоті яскраві нашивки на комірі його чорної куртки, оздобленої ще й блискучими орденами.

Детектив уклонився. Враз він відчув гострий біль у лівій скроні. Потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомітно. Але начальник звернув увагу на цей жест.

— Що це визначає, Моеха? Здається вчора ви ще були цілком здорові? — спитав він.

Детектив випростався:

— Невеличка неприємність, пане начальнику. Довелося затримувати одного підозрілого. Під час тієї історії на Авеню дель Прадо. У метушні йому пощастило вдарити мене. От і все.

— Заарештували його?

— Кхм… на жаль, ні… знов-таки, використавши метушню, злочинець зник…

Начальник поліції скривився:

— Дивно, дивно, Моеха… Я вважав вас за більш рішучу людину. Ну, то ваша справа. Я викликав вас саме з приводу вчорашніх подій на Авеню дель Прадо. Моеха, уряд дуже незадоволений поліцією! Мені сказали, що сам каудільо гнівається. А це вже небезпечно, Моеха! Така неприємна історія… Цей самий Сивий Капітан, очевидно, шукатиме й надалі можливості наробити шуму. Ми повинні не припустити цього! Ви розумієте, Моеха?

Детектив схилив голову: так, він розумів!

Начальник поліції важко зітхнув:

— Звісно, велика провина лежить на нашій секретній службі. Вона проґавила все! Адже десь той Сивий Капітан будував свій автомобіль. А ми нічого про те не знали… Каудільо гнівається, Моеха! І ми мусимо негайно взятися до діла. Інакше погано буде в першу чергу нам. Я викликав вас, Моеха, як кращого нашого детектива, щоб доручити цю справу вам. Призначаю вас надзвичайним уповноваженим поліції, Моеха! Доручаю вам ліквідувати Сивого Капітана.

Алонсо Моеха поважно уклонився:

— Пане начальнику, можете бути певним. Я зроблю все, що зможу.

— Пам’ятайте, Моеха, — продовжував начальник поліції, — що Сивий Капітан — це дуже небезпечний ворог. Вже тепер відносно нього поширюються всякі безглузді чутки й плітки. Якщо йому пощастить ще кілька разів з’явитися, — він, очевидно, дуже впливатиме на населення. Це стає політичною справою. Крім того, каудільо вважає, що ми мусимо захопити й автомобіль Сивого Капітана. Його обладнання може бути використане для військової мети… розумієте? Отже, спробуйте захопити цей «Люцифер». Якщо зможете, звісно. Я даю в ваше розпорядження військо, всю жандармерію і поліцію. Ви можете просто знищити «Люцифер» разом з його Сивим Капітаном. Але краще спробувати захопити злочинця живцем… І його автомобіль також… І негайно, Моеха!

Задзвонив телефон. Пухка рука начальника зняла трубку, недбало піднесла до вуха.

— Алло! — мовив начальник поліції неуважно.

Але в ту ж таки мить брови його полізли на лоб, очі збентежено забігали по кімнаті.

— Що? — закричав він. — Що за жарти? Хто це? Я питаю, хто говорить? Що?



Моеха здивовано поглядав на нього: надто вже швидко змінився спокійний тон начальника поліції. Той помітив цей погляд. Рвучким рухом він натиснув кнопку на столі перед телефоном. Настав час дивуватися й Алонсо Моеха, — з маленького репродуктора гучномовного телефону, включеного начальником, чітко залунали звуки мужнього, міцного голосу, так знайомого їм обом з часу вчорашніх подій на Авеню дель Прадо:

— … повторюю, ніхто з вами не жартує, пане начальнику поліції. З вами говорить Сивий Капітан. Я хотів спочатку взнати про ваші враження від першого знайомства з моїм «Люцифером». Але тепер мене це не цікавить, бо я знаю, що газети цілого світу крім пригніченої фалангістами Іберії розповіли своїм читачам про мою появу на параді. Отже, ні вам, ні урядові не допоможе те, що ви заборонили іберійським газетам друкувати щось про мене та мого «Люцифера». Крім того, раз з’явившись, я з’являтимуся й далі. І про це я хочу сказати вам, якщо ви бажаєте послухати мене…

— Прошу, говоріть, — витиснув з себе начальник, відсапуючись.

Тим часом очі його впилися в обличчя Моеха, мов щось наказуючи. Проте, детективові не треба було пояснювати. Він відійшов набік, до маленького столика, на якому стояли інші телефонні апарати, зняв трубку і тихим голосом віддав якесь розпорядження. Після цього він прислухався до голосу Сивого Капітана, не віднімаючи трубки другого телефонного апарата від вуха.

— Так от, слухайте мене, пане начальнику поліції, — продовжував тим часом таємничий Сивий Капітан. — Між іншим, не раджу вам утруднювати себе і вашу агентуру розшуками, звідки саме я з вами говорю. Не варт витрачати на це час, я охоче допоможу сам. Я розмовляю з вами, використовуючи автомат номер три тисячі п’ятнадцять. Як бачите, цього замало. Доки ви встигнете надіслати сюди когось, я закінчу розмову, майте на увазі…

Швидким рухом Моеха зняв трубку з третього апарата і віддав ще один наказ. Цю трубку він відразу поклав на місце і заспокоююче кивнув головою начальникові, що уважно стежив за його діями. Другу трубку він усе ще не клав на місце.

— Моя розмова з вами триватиме недовго, — продовжував голос з репродуктора. — Скільки мені відомо, ви збираєтесь почати полювання на мене та на мій «Люцифер». Мушу вам сказати, що це буде марна робота. Ви ніколи не спіймаєте мене. Крім того, ви мусите врахувати й інше. Поки що я не збираюсь нікому шкодити. Я хочу лише довести цілому світові, що навіть на території фалангістської Іберії уряд кривавого Фернандоса разом з усією його поліцією та жандармерією неспроможний зробити щось людині, яка не боїться його. Хай цілий світ знає це! Не шукайте моїх спільників — їх у мене немає, якщо не рахувати всього населення Іберії, пригнобленого й заляканого вами. Не зв’язуйте мене і з комуністами — я не маю зв’язків з ними. Повторюю, я не маю наміру шкодити комусь. Але ті, хто намагатиметься пошкодити мені, — хай винуватять потім самих себе! Майте це на увазі, пане начальнику! Я не нападатиму ні на кого, але не пожалію нікого, хто стане на моєму шляху. Ось що я хотів вам сказати. Це все — тим більше, що я бачу, як наближаються надіслані вами сюди поліцаї. Значить, ви все ж таки вирішили спробувати спіймати мене? Не вийде, пане начальнику поліції, не вийде! Бувайте здорові і пам’ятайте все, що я сказав. Я не нападатиму, але не пожалію нікого, хто спробує напасти на мене!

Голос замовк. Почувся сухий тріск: то, мабуть, Сивий Капітан поклав трубку. Начальник поліції люто жбурнув на важіль і свою трубку. Він гнівно дивився на детектива.

— Досить розмов! Агенти не зуміли схопити Сивого Капітана, він вислизнув з наших рук. До діла, Моеха! Я вже розпорядився, щоб вам передавали всі відомості від агентів, що стежать за появами «Люцифера». Ідіть, Моеха, і пам’ятайте: наша з вами кар’єра залежить від вашого успіху! Сивий Капітан мусить бути спійманий чи знищений!

Алонсо Моеха уклонився і вийшов з кабінету: він уже звик до таких вибухів гніву свого начальника.

Детектив зайшов по дорозі до відділу рапортів і взяв там матеріали агентури, про які говорив начальник. Тих матеріалів було вже чимало: підштовхнута суворим наказом, агентура працювала швидко. Алонсо Моеха, не передивляючись, поклав папери в кишеню: зараз не було для цього часу! Він швидко пройшов до свого кабінету, де чекав його помічник Хосе Френко.

Це був невисокий, міцно збудований чоловік з червоним обличчям гіркого п’яниці. Але такий вигляд не був би чимсь надзвичайним для доброго працівника поліції. Інше було ще в обличчі Хосе Френко; і це інше — надзвичайно тупий вираз — дуже цінив Алонсо Моеха. Зовні Френко був прямою протилежністю Моеха. Неохайний, сварливий, з завжди відвислою нижньою шелепою, — Хосе Френко справляв на людей, які не знали його, враження недоумкуватого, пришелепуватого, іноді просто дурня. Але це було тільки зовні.

Цього разу Френко зустрів Алонсо Моеха вигуком:

— Знайшов! Знайшов, пане Моеха!

— Кого знайшли, Френко? — холодно запитав Моеха, сідаючи за стіл.

— Більшовика, який ударив вас на Авеню дель Прадо!

— Хто ж він такий?

— Робітник Педро Дорілья. Двічі вже був заарештований за підозрою в участі в підпільних комуністичних організаціях.

— І обидва рази звільнений?

— Так… — запнувся Френко. — Не було точних доказів, пане Моеха.

— Дурниці, — ще холодніше відповів Моеха. — Другий арешт за підозрою — це вже справжній доказ. Пам’ятайте це, Френко!

— Єсть! — охоче відгукнувся Френко.

— Накажіть заарештувати того Дорілью. Очевидно він знає щось про Сивого Капітана. Адже він так тримався там, на вулиці…

— Єсть! — знов відгукнувся Френко.

— Може, це дещо допоможе мені… Слухайте, Френко. Мені доручено спіймати Сивого Капітана.

— О!.. — Хосе Френко відкрив рот та так і застиг.

— Закрийте рот, Френко. Ви надто звикли до машкари дурня.

— Єсть!

— Я призначений надзвичайним уповноваженим поліції, Френко. І я призначаю вас моїм помічником у цій справі. Не дякуйте, перед нами нелегке завдання. Звільніть той стіл і покладіть на нього карту країни. Так. Тепер візьміть олівець і відзначайте пункти, які я називатиму. Уважно, найменша помилка може зіпсувати справу!

Френко стояв біля невеличкого столу з картою напоготові. Алонсо Моеха уважно вивчав одержані у відділі рапортів матеріали агентури. Кожен з них сповіщав про місця, де було помічено «Люцифер». Моеха голосно називав ці місця, а Френко відзначав на карті.

Нарешті, Моеха поклав на стіл останній папірець і підійшов до карти.

— Що ви думаєте з приводу цього, Френко? — спитав він, запалюючи люльку.

— Поки що нічого не можу встановити, — відповів Хосе Френко. — Пунктів багато. В деяких цей автомобіль бував кілька разів. Звісно, можна накреслити найчастіші його шляхи. Ви хотіли це зробити, пане Моеха?

— Ні, — відповів Моеха, пихкаючи люлькою.

Хосе Френко запитливо дивився на нього. Рот його знов відкрився.

— Закрийте рот, Френко. Так. Зверніть увагу на те, що всі ці пункти здебільшого розташовані півколом. Як вам здається?

— Цілком правильно, пане Моеха.

— Кожне півколо мусить мати центр. Спробуйте знайти його, Френко!

Хосе Френко схилився над картою. Через хвилину він підвів голову:

— Єсть, пане Моеха! Геометричним центром цього півкола буде великий ліс Фонтіверос між Кастеляном і Тортозою… десь біля Вінароса…

— Так. Все ясно, Френко!

— Ви думаєте, пане Моеха, що…

— Ні, я не думаю, Френко.

Хосе Френко мовчки з повагою дивився на свого начальника. Алонсо Моеха, кращий детектив іберійської державної поліції, підкреслено недбало випустив великий клубок диму. Він примружив очі, удаючи цілковиту байдужість, як і личило талановитому детективові, для якого це розслідування було всього-на-всього дрібничкою.

— Я вже нічого не думаю, Френко. Я певний. Так. Маємо певні відомості. «Люцифер» невідомого нам Сизого Капітана з’являється систематично в ряді місць, розташованих майже правильним півколом навкруги великого лісу Фонтіверос. Лиш іноді «Люцифер» помічали десь інде, як, наприклад, учора в Столиці. Проте, це зовсім не заважає основній думці. Висновок такий. Десь всередині Фонтівероса є місце, в якому завжди переховується «Люцифер». Там мусять бути і його склади палива, і ремонтна майстерня, і всякі інші речі. Звісно, не дуже легко шукати все це серед шести тисяч гектарів лісу… адже такий розмір, скільки я пам’ятаю, цього великого лісу… проте… проте, немає нічого неможливого, Френко!

Алонсо Моеха знов примружив очі. Хосе Френко з неприхованою повагою дивився на свого шефа: яка світла, розумна голова!

В двері постукали.

— Увійдіть!

Увійшов черговий.

— Термінова телеграма. Начальник відділу рапортів наказав передати її особисто вам, пане надзвичайний уповноважений поліції!

Черговий вручив Моеха телеграму і вийшов. Детектив розгорнув складений папірець і прочитав:

«Агент № 418 доносить появу розшукуваного автомобіля західніше Вінароса. Автомобіль великою швидкістю проїхав захід напрямі Фонтівероса. Цілком можливо автомобіль залишається Фонтіверосі досі бо назад він не проїжджав».

Моеха вийняв люльку з рота, мовчки передав телеграму Френкові. Той прочитав її і так само мовчки подивився на свого шефа. Моеха нахмурив брови. Повільно він заговорив, мов би радився сам з собою:

— З півгодини тому Сивий Капітан розмовляв телефоном з начальником поліції. Говорив він з автомата номер три тисячі п’ятнадцять, тут, у Столиці. Минуло всього півгодини — і його автомобіль уже бачили біля Вінароса… за півтораста-двісті кілометрів від Столиці… Виходить…

— Автомобіль не може так швидко проїхати цю відстань, — зауважив Хосе Френко.

— Безумовно ні, — погодився Моеха. — Тоді доводиться припустити одно з двох: або Сивий Капітан ще й досі залишається в Столиці, а його «Люцифер» поїхав до Фонтівероса без свого капітана, або по телефону говорив не Сивий Капітан, а хтось інший. Проте, це був той самий голос, який я чув учора… Так чи інакше, вибирати нема з чого. Вигляд Сивого Капітана нам невідомий, шукати його серед мільйонів інших людей у столиці — безглуздя… принаймні, не заарештувавши перед тим вашого Педро Дорілью, Френко… і не взнавши у нього дещо… Френко, розпорядіться, щоб на аеродромі приготували для мене літак. Я тим часом віддам потрібні накази війську й поліції. І негайно повертайтесь. Ми вилітаємо разом. До Фонтівероса, Френко! Я надумав дещо… здається мені, Сивий Капітан не вислизне із пастки, яку я йому влаштую!..


Розділ третій КОРАБЕЛЬ ЧИ ЩОСЬ ІНШЕ?


Олесь відкрив очі — і зразу знов заплющив їх від яскравого світла. Щось заважало на голові, мов стягувало лоб; спробував підвести руку. Рука підводилася дуже повільно; здавалося, що для цього руху треба напружити всі сили. Нарешті, рука торкнулась лоба. Якась пов’язка, ніби бинт, була на лобі. Що це таке?

Хотілося пити. Олесь знов потихеньку відкрив очі і подивився навколо. Голову повертати було теж важко, вона була ніби налита оловом. Де це він?

Невеличка кімнатка з округлою стелею. Такий вигляд мають каюти на кораблях або великі купе в поїздах. Вузеньке ліжко з маленькою подушкою… І ця подушка не звичайна, а надута повітрям. Чекайте, але ось і друге ліжко… таке ж саме вузеньке! Зовсім, як у каюті.

Навіть вікна — і вони були не звичайні, а круглі, з товстими рамами, з грубим склом. Чи видно щось крізь таке скло? Як хочеться пити!

Тільки тепер Олесь помітив на маленькому столикові біля свого ліжка графин з водою і склянку. Ці дві речі не просто стояли на столику, а були закріплені в осібних кільцях.

«Я на кораблі, — подумав Олесь. Він прислухався. Все було тихо, якщо не зважати на якийсь невиразний гуркіт, що доходив звідкись. — Чи не мотори це працюють?.. І цей корабель — стоїть він чи пливе?..»

Запитань було багато. Але відповіді на них не було. Ось Олесь відчув, як його ліжко м’яко гойднулося, мов трохи підкинувши його. Ще раз… ще… Значить, корабель пливе. Це його гойдають хвилі. Дуже легко, але все ж таки гойдають. Що ж це за корабель?..

Власне, як він опинився на кораблі? Юнак нахмурив брови, згадуючи. Поїзд… страшний поштовх… гуркіт… щось викидає Олеся з вікна вагона… більше він нічого не пам’ятав. Як він опинився тут?..

Раптом Олесь відчув, що відкриваються двері. Він повернув голову.

В кімнату увійшов високий огрядний чоловік у синьому комбінезоні. Широке його обличчя посміхалося; великі голубі очі дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?

— Ну, здраствуй, — весело сказав він. — Нарешті ти прокинувся, опритомнів. Давай знайомитися. Мене звуть Валенто Клаудо. А тебе?

— Олесь Гайдуков, — з зусиллям відповів юнак.

В цьому чоловікові в синьому комбінезоні було щось таке, що відразу привертало до нього. Він був великий, міцний, але рухався дуже легко. І рука його, що потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава.

— Гаразд, — сказав Валенто Клаудо. — Ти — росіянин?

Олесь кивнув головою.

— І комсомолець?

Олесь знов кивнув.

— Добре. Це, знаєш, дуже добре. Власне, я знав, що ти комсомолець.

Олесь здивовано подивився на нього: звідки?

— Нема нічого дивного. Адже на твоєму джемпері комсомольський значок. Ти що ж, друже, вважаєш, що це дуже дотепно — розгулювати по фалангістській Іберії з комсомольським значком на джемпері, хоча б і під піджаком? Ех ти!

Клаудо присів на край ліжка біля Олеся.

— Ну, як ти себе почуваєш, Олесь? — дружньо запитав він.

— Нічого… тільки голова дуже болить.

— Ого! — засміявся Клаудо. — Я більше дивувався б, коли б ти сказав, що вона в тебе не болить!.. Ти ще щасливий, що нічого не зламав під час тієї катастрофи, коли летів униз з насипу… Куди ж це ти їхав?

Олесь дивився на веселе, широке обличчя Клаудо. Воно було таке привітне, така щира грала на ньому посмішка, що Олесь вирішив нічого не приховувати. І він розповів Валенто Клаудо всю свою історію.

— А ти не пам’ятаєш, як він був одягнений, той худорлявий шпигун?

— Що стежив за мною? Пам’ятаю. Він був високий, у широкому пальто.

— Так… правильно…

— А ви його теж знаєте? — запитав у свою чергу здивований Олесь.

І раптом Олесь зблід. А що, коли й цей чоловік, Валенто Клаудо, теж агент поліції? І навмисне випитує у нього все?..

Клаудо помітив зміну в обличчі юнака. Він посміхнувся.

— Е, ти, друже, ніби боїшся мене? Кинь! Я скажу тобі просто: я знаю того шпигуна, бо він хотів заарештувати тебе, коли ти лежав непритомний під насипом. Ну, а я переконав його, що цього робити не треба… оцим аргументом переконав, — показав Клаудо свій великий міцний кулак.

Його обличчя знов посміхнулось, ніс смішно зморщився. Олесь також не стримав посмішки.

— Ну, от і краще, — кивнув задоволено головою Валенто Клаудо. — Тільки ти не ворушися і не підводься. Ти ще дуже слабий. Чуєш?

— Чую… а куди ми пливемо?



— Чому ти думаєш, що ми пливемо? — здивовано перепитав Клаудо.

— Та я ж на кораблі… І ліжко гойдається…

Клаудо голосно розсміявся:

— Еге, та ти спостережливий, я бачу! Тільки не вгадав цього разу. Ти зовсім не на кораблі, і нікуди не пливеш. І до моря звідси далеченько.

— А де ж я? — спитав Олесь збентежено.

— Взнаєш згодом. Не поспішай. Скажемо лише, що ти серед добрих людей. Вони вирішили допомогти тобі — і все. Чекай, сюди йдуть!

Двері кімнатки знову відчинилися. Через поріг переступив чоловік у жовтій шкіряній куртці.

Чоловік у шкіряній куртці мовчав. Він був середнього росту, у високих чоботах, без шапки. Кучеряве волосся вільно спадало на високий блідий лоб. Олесь помітив, що одне пасмо серед каштанового волосся було сиве, немов срібне. Чисто виголене обличчя чоловіка було спокійне і упевнене. Сірі очі під густими кошлатими бровами дивилися серйозно і вдумливо. І тримався він як безперечний начальник, якому все мусило підкорятись.

Мимоволі Олесь спробував сісти на ліжку, не зводячи очей з прибулого. Але чоловік у шкіряній куртці спинив його.

— Не треба, — мовив він коротко.

Голос його звучав м’яко, але владно. Він повернув голову до Валенто Клаудо.

— Отже, Валенто?.. — запитливо сказав він.

— Цікава історія, Капітане, — відповів той. — Хлопець цей росіянин і комсомолець. Звуть його Олесь Гайдуков. Їхав на батьківщину, повертаючись з фалангістського табору.

Чоловік у шкіряній куртці все так само серйозно дивився на Олеся. Мовчки він підійшов ближче до юнака, трохи схилився над ліжком. Сірі очі його невідривно дивилися на Олеся, мов вивчаючи юнака. Десь у глибині очей немов якийсь вогник то спалахував, то згасав. Ось вогник спалахнув ще раз, сірі очі звузилися і знов розширились.

— Змініть пов’язку, Клаудо, — пролунав рівний твердий голос. — Хворому можна встати з ліжка. Доглядайте за ним. В лісі можна буде вийти на повітря.

— Єсть, Капітане! — чітко, по-військовому відповів Клаудо.

Чоловік у шкіряній куртці мовчки повернувся і вийшов із кімнати.

— Хто це такий? — спитав Олесь.

— Це — Капітан, — відповів Клаудо серйозно, з помітною пошаною. — Від нього залежить усе. Коли б він сказав мені викинути тебе звідси, я виконав би його наказ, хоча, правду кажучи, ти мені подобаєшся, хлопче. Коли він сказав доглядати за тобою, — я доглядатиму. І це мені більше до душі. Він знає все. Він — Капітан!

— Якщо він капітан, значить, я на кораблі, — сказав Олесь розсудливо.

Але Клаудо знов посміхнувся:

— Нічого не значить! Зачекай, я тобі кажу, все взнаєш згодом. Ну, а тепер давай вставати. Адже так наказав Капітан. Та й дійсно, чого тобі лежати? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цілі? Правда? Вставай!

Олесь обережно підвівся. Голова вже не боліла так сильно, як раніше.

Юнак підійшов до вікна. Грубе його скло було на диво прозоре. Що це таке?

Перед ним відкрилась дивна картина. Швидко, як повз вікно швидкого поїзда, проносилися — миготіли стовпи, проводи, дерева, кущі. Далеко на обрії синів великий ліс. Він півколом заходив ліворуч, туди, куди разом з кімнаткою посувався й Олесь. Ось промайнув якийсь невеличкий будинок, мабуть, ферма. Олесь не встиг нічого розгледіти, — все пролітало повз вікно дуже швидко.

Юнак озирнувся, все ще тримаючись руками за раму вікна. Він нічого не розумів, голова йшла обертом. Де він? Що це за дивна машина, в якій він перебуває?.. Чому мовчить і посміхається Валенто Клаудо?..

Ні, це не корабель. Проте, якщо це автомобіль — чому не відчувається ніяких поштовхів? Чому на ньому влаштовані отакі каюти? Простягаючи руку до Валенто Клаудо, Олесь спитав:

— Скажіть мені, де я? Хто ви такі?

— Все, все взнаєш, коли буде треба.

Раптом за дверима пролунав дзвоник. Обличчя Клаудо посерйознішало.

— Приїхали, — мовив він. — Ти можеш вийти назовні, Олесь. Чи, може, ти ще надто слабий?

— Ні, ні! — заперечив Олесь. — Я з радістю вийду.

Йому не терпілося і хотілось побачити цей загадковий автомобіль зовні. Клаудо відкрив вузенькі двері. Перед Олесем відкрився неширокий прохід, як коридор. Праворуч і ліворуч були такі самі вузенькі двері. І стіни і підлога були зроблені з якогось дивного твердого, як метал, матеріалу, що зовсім не озивався під кроками. За кілька кроків коридор перетворився на майданчик. Великі скляні двері закривали дальший шлях. За ними видно було широку каюту з великими круглими вікнами. Там стояли якісь апарати з рукоятками і важелями, виднілися циферблати, складні великі і маленькі прилади. Біля великого штурвала стояв у жовтій шкіряній куртці той, кого Клаудо називав Капітаном. Раптом Клаудо повернув праворуч. Олесь побачив перед собою відкриті двері, а за ними — зелений ліс.

— Можеш відпочивати, — мовив Клаудо, — а в мене чимало діла. Коли тобі чого треба буде, — поклич мене. Я почую.

І він повернувся назад. Олесь присів на траву, обличчям до загадкового автомобіля.

Та хіба цей дивний апарат можна було назвати автомобілем? Його велике довгасте тіло нагадувало велетенську краплину води, що лежала на землі. Спереду великі округлі вікна мабуть тієї самої каюти, де стояв біля штурвала Капітан. Далі віконця ставали меншими і тягнулись у два ряди один над одним. То були, як вирішив Олесь, два поверхи кают у велетенському автомобілі. Частина тих віконець була закрита глухими щитками. Сам корпус помітно звужувався спереду назад і закінчувався чимсь подібним до риб’ячих плавців. Один з них був поставлений вертикально, два інших лежали майже паралельно землі.

«Коли це автомобіль, то в ньому мусять бути колеса», — подумав Олесь.

Так, дивна машина мала колеса. Вони були майже сховані під плескатими щитами. Спід щитів виднілися тільки шматки гумових шин. Найменша гірка, навіть камінь на дорозі, мусили б спинити автомобіль, — так низько він сидів на колесах над поверхнею землі.

«Як же він міг швидко їхати і так, що не відчувалося й найменшого поштовху?» — дивувався Олесь.

Дивним було й те, що чотири колеса витримували вагу цілої машини, а гумові шини на них не прогиналися. Автомобіль весь виблискував матовим м’яким блиском. Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської брили невідомого металу, машина, здавалось, важила неймовірно багато. Коло неї схилилося двоє людей в синіх комбінезонах. Вони перевіряли щось у колесі. Ось один з них коротко вигукнув «Давай!» — і здивований Олесь побачив, як велике, сховане під щитом колесо враз почало крутитись, залишаючись на місці, легко, як дзиґа.

Знов пролунав дзвоник. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах побігли до дверей. Олесь все ще сидів, нічого не розуміючи, як до нього підбіг Клаудо.

— Ти що ж, не чуєш сигналу? До машини!

Разом з юнаком він швидко побіг і собі до дверей. Назовні вже не залишилося нікого, крім них. Олесь увійшов по східцях слідом за Клаудо — і йому здалося, що східці мов підштовхують його вгору, підіймаються за ним. Щойно юнак опинився в автомобілі, як двері за ним самі плавно зачинились. Олесь подивився на те місце, де щойно були двері: тепер перед ним була гладка стіна.

Пролунав ще дзвінок — короткий, уривчастий. Мов у відповідь на це, на скло вікон насунулися з стін глухі щитки. Стало темно, Проте, ні: водночас на стелі засяяли електричні лампи. Олесь озирнувся. Він був один. Всі люди, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Підлога під юнаком м’яко здригнула. Але чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні мотори, — Олесь не знав. І де та каюта, де він був?

Тримаючись за стіну, він дивився крізь великі скляні двері, що вели до широкої каюти з приладами. Спиною до нього перед штурвалом стояв Капітан.

Нижче вікна перед ним сяяв рівним зеленуватим світлом невеличкий овальний екран. Він був дуже яскравий — можна було навіть подумати, що це теж вікно. На тому екрані щось пересувалося, рухалось. Два такі самі екрани світилися нижче, праворуч і ліворуч. Капітан не зводив з екранів очей. Одна його рука лежала на штурвалі, друга на похилому пульті з рукоятками і кнопками…

Що на тих екранах? Олесь тихо підійшов ближче до дверей. Але в цей час підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув на двері. Скло м’яко продавилося під його рукою, немов еластична плівка. Олесь не стримав здивованого вигуку.

Капітан хутко, але спокійно, озирнувся, зовсім несподівано для Олеся підвів руку і зробив нею кличний жест. Двері перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок — і Олесь був у каюті з приладами. Капітан уже не дивився на нього. Олесь почув його владний голос:

— Тобі доведеться побути тут. Зараз ми всі дуже зайняті. Сідай. І — тихо!



Рукою він указав на м’який стілець. Олесь з цікавістю оглядався навколо. Він подивився на найближчий екран. Мов у кольоровому кіно, розгорталася на ньому картина лісу. Товсті, високі дерева, ніби більше нічого… І враз зображення на екрані здригнуло, попливло вбік, поступово змінюючись. Це Капітан повернув якусь рукоятку на похилому пульті. Ті самі дерева на екрані стали начебто прозорими, крізь них видно людей у військовій формі. Вони озброєні, вони посуваються сюди, немов ховаючись за деревами… Зображення пливло далі й далі. Артилерійська батарея… Її жерла дивляться сюди, наче націлюються на Олеся…

Юнак перевів погляд на Капітана. Спокійне, похмуре обличчя, насуплені брови, стиснені зуби. А на екрані ще солдати, ще…

— Та що ж це таке? — вихопилося в юнака, вкрай здивованого всіма цими фантастичними картинами. — Де я? Куди я потрапив? Що це таке?

Очі його благально дивилися на нерухому спокійну постать чоловіка в шкіряній куртці, на цього суворого, мовчазного Капітана.

— Де я? — спитав знов Олесь. Губи його тремтіли від хвилювання. — Хто ви такий?

Чоловік у шкіряній куртці повернувся до нього. Сірі його очі допитливо дивилися на юнака, коли він сказав:

— Мене зовуть Сивий Капітан. Ти — на моєму «Люцифері». Всі оці солдати і жандарми женуться за мною і моїм «Люцифером», щоб схопити мене або знищити. І ти побачиш, що з того вийде, Олесь.


Розділ четвертий БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОМОБІЛЬ


Ще в літаку, що хутко ніс його в до Фонтівероса, Алонсо Моеха одержав кілька радіограм. Всі вони оповіщали його, що накази виконуються бездоганно. Поліцейські і жандармські загони оточили ліс. Всі виходи перетято загорожами з колючого дроту, на великих дорогах встановлені артилерійські батареї, відкритий тільки вихід до моря. Від берега моря до лісу на відстані двох кілометрів були встановлені двома рядами загородження, за ними — гармати. Автомобіль не зможе вислизнути нікуди. Йому залишиться тільки шлях до моря. А там — скелі, що нависають над морськими хвилями.

Тікати все одно буде нікуди!

Далеко на обрії була помітна синя смужка моря, а попереду, там, куди линув літак, виднілася інша смуга, темно-зелена. То був Фонтіверос, ліс, де ховається «Люцифер». Еге, його команда, мабуть, і не підозрює, в яку пастку потрапила! А коли вона взнає, хай вирішує, що їй робити. Звісно, вона зможе чинити опір. Проте, це буде все одно, як покінчити з собою самогубством. Алонсо Моеха задоволено потер руки. Гул мотора зменшився. Літак пішов на зниження. Фонтіверос!

Щойно Моеха встиг відкрити двері, як до літака підійшов поліцейський. Він приклав руку до кашкета і сказав:

— Все напоготові, пане уповноважений. Озброєні частини чекають вашого наказу, щоб почати наступ до середини лісу.

— Починайте, — коротко наказав Моеха.

Розбившися на невеличкі групи, солдати і жандарми сунули до лісу, пробираючись між деревами і тримаючи напоготові ручні кулемети. Моеха спочатку подумав, що живої сили могло б бути й більше. Але такі самі загони посуваються з усіх сторін. Що ближче до середини лісу, то щільнішим ставатиме кільце. Ні, «Люцифер» не врятується!

Наказавши Френкові стежити за наступом з півночі, Моеха поїхав уздовж лісу на північний схід. Там ліс вужчає. Звідти можна швидше дістатися його середини, де був «Люцифер».

Автомобіль майже безшумно в’їхав у ліс. Десь спереду посувалися солдати, їх теж не було чути. Відчувалась якась тривожність, напруженість. Навіть сам Моеха спіймав себе на тому, що розмовляє притишеним голосом.

Ліс густішав. Крім неширокої дороги, не було де проїхати не тільки автомобілем, а навіть і верхи. Заплутані кущі, товсті дерева утворювали непрохідні хащі.

— Під’їжджаємо до центральної частини, — прошепотів супутник Моеха.

Ліс мов порідшав. Між деревами було видно вже велику галявину. Детектив пильно вдивлявся вперед. Здається це він, «Люцифер»… Так, він.

Тепер його було ясно видно. Велетенський, довгастий, він, здавалося, лежав на траві, ніби у нього зовсім не було коліс. Здавалося, ця довга й важка споруда, взагалі, не могла рухатись…

Моеха перечекав кілька хвилин, стримуючи себе. Ті хвилини здалися йому нестерпно довгими. Але треба було, щоб і по інших шляхах з’явилися солдати, інакше автомобіль може спробувати тікати. Але ось супутник Моеха тихо торкнувся його руки.

— З’явилися загони з інших шляхів, — сказав він.

Тоді Моеха підвів руку. «Люцифер» був у його руках!

Солдати і жандарми, що до цього часу стояли за деревами, виступили вперед. Вони стояли тепер, перетинаючи шляхи, з кулеметами і гвинтівками напоготові. Демонстрація озброєних сил проходила якнайкраще. Навіть дитина зрозуміла б, що автомобілеві немає куди відступати.

Моеха відчув непереможне бажання діяти. Він схопив рупор і побіг до солдатів. Проте, ні: не можна було показувати, що він хвилюється. Стримуючи себе, детектив зробив кілька повільних кроків від дерева у напрямі «Люцифера» і знов спинився. Тепер уже зовсім спокійно, принаймні, зовні, він приклав рупор до рота і закричав:

— Гей, на «Люцифері»! Слухайте, що я говоритиму. Чи чуєте ви мене?

Він опустив рупор. Минуло всього кілька секунд, і Моеха здригнувся. Цього він ніяк ке чекав. Йому відповідав знайомий мужній голос Сивого Капітана, той самий голос, який він чув уже двічі — на Авеню дель Прадо і в кабінеті начальника поліції. Значить, Сивий Капітан таки тут, на «Люцифері». Тоді в Столиці з начальником поліції говорив телефоном не сам Сивий Капітан, а хтось за його дорученням…

— Я слухаю вас, — чітко пролунав голос Сивого Капітана. — Чого вам треба тут?

Моеха перевів подих. Треба було вдати найбільший спокій і впевненість. Він підвів рупор.

— Я говорю з вами з доручення уряду, — почав він.

І враз голос Сивого Капітана перебив його:

— Мені нема про що говорити з представниками фалангістського уряду.

— Я просив би вас подивитися навколо, — насмішкувато заперечив Моеха. — Ви оточені з усіх боків. Всі дороги перетято колючим дротом, всюди стоять озброєні сили. Більше того, всі виходи з лісу перебувають під прямим вогнем артилерії. У вас залишається тільки один вихід, до моря. Але й там вам не буде куди тікати. Ми передбачили все. Отже, я пропоную вам здатися. Якщо ви не погодитеся, то я накажу відкрити вогонь. Артилерія знищить вас разом з вашою машиною. Обдумайте це.

— Коли хтось кого міг би знищити, то це я, — пролунав спокійний голос Сивого Капітана. — Але я не хочу крові і вбивства. Я не хочу смерті. Можете наказувати вашим солдатам робити що завгодно. Це мене не цікавить. Більше я з вами не розмовлятиму.

— Востаннє пропоную здатися! — закричав розлютований Моеха.

Йому ніхто не відповів. «Люцифер» лежав посередині майданчика, як нерухома металічна брила, як довгастий дирижабль, що впав на землю, втративши свою підйомну силу.

Раптом Моеха почув тривожне шепотіння свого супутника:

— Пане уповноважений, з машиною щось робиться!

«Люцифер» все так само нерухомо лежав на майданчику. Але трава навколо нього враз заворушилася. Здавалося, що сильний подув вітру дме від нього в усі сторони. Цей вітер пригинав до самої землі густу траву. Проте, не було чути ніякого шуму, навіть шелестіння трави… Вона схилялася все далі й далі від «Люцифера». Тепер Моеха бачив уже колеса таємничого автомобіля. Полегла трава не закривала їх більше. Але що це таке?!.. Алонсо Моеха ясно бачив, що колеса велетенського автомобіля не торкаються землі. Автомобіль ні на що не спирався, він висів у повітрі. Ось одне з коліс повільно повернулося, крутнулося раз у повітрі і знов спинилось. А важке велике краплиноподібне тіло «Люцифера» залишилося на місці…

Моеха розгублено дивився на таємничий автомобіль. Він не знав, що робити. Обстріляти «Люцифер» з кулеметів? Але він добре знав, що кулі не візьмуть цю дивну машину, вони відлетять назад, як було це на Авеню дель Прадо. Гранати вжити теж було не можна: детектив добре пам’ятав випадок з гранатою, яку жбурнув під час параду в «Люцифера» той фалангіст… Що ж робити? Артилерії поблизу майданчика теж не було, вона далі, по шляхах, які виходили з лісу… Холодне шаленство потроху оволодівало Моеха.

— Гаразд! — тупнув він ногою. — Я знаю, що робити. Я не випущу його з лісу. Він буде розстріляний гарматами!

І в той же час він почув збентежені вигуки солдатів:

— Автомобіль рухається!

Так, величезний сіро-зелений «Люцифер» почав повільно рухатися. Автомобіль, здавалося, плив уздовж майданчика. Його великі колеса ледве помітно оберталися. «Люцифер» посувався до краю галявини, туди, де починалась дорога на південь, до моря.

— Не вийде! — вигукнув детектив. Він зрозумів намір Сивого Капітана вислизнути з лісу десь між морем і лісом. — Хай їде!

«Люцифер» наблизився до краю майданчика. Передня його частина зникла за деревами, коли Моеха кинувся до свого автомобіля. Біля нього він побачив Хосе Френко.

— Сідайте зі мною разом, Френко! — на ходу крикнув йому Моеха. — Ми поїдемо навздогін «Люциферові». Цікаво подивитися, як Сивий Капітан примушений буде спинитися перед скелями і кручею!

Автомобіль Моеха рвонувся з місця і помчав, пересікаючи майданчик, навздогін «Люциферові».

Далеко попереду, там, де рідшали дерева і починалися луки, показалися знайомі опуклі обриси «Люцифера». Таємничий автомобіль їхав приблизно з такою самою швидкістю, як і машина Моеха. Проте, ось він зменшив швидкість.

— Шукає вільного проходу! — насмішкувато сказав детектив. — Не вийде!

Так, проходу не залишалось. По обидві сторони широкого шляху був горбкуватий луг, порослий дрібними деревами. По тих горбках, автомобіль їхати не міг. Де-не-де від широкого шляху відходили менші дороги або траплялися перехрестя. Проте, наказ Моеха був виконаний сумлінно: всі вони були перетяті міцним колючим дротом, за ним же стояли пости і застави артилерії.

«Люцифер» ішов тепер значно повільніше. Машина Моеха йшла за ним на відстані всього метрів триста.



Обидва автомобілі наближалися до моря. Шлях повільно знижувався, перед тим як обірватися над кручею. На що розраховував Сивий Капітан? Адже він мусив знати, що далі їхати нема куди. Не кинеться ж він з кручі в море?

«Люцифер» не спинявся. Навпаки, ось він збільшив швидкість. Спідометр на машині Моеха показував сто двадцять кілометрів на годину. З такою швидкістю «Люцифер» мчав до берегових скель. Моеха зціпив зуби: тут було щось таке, чого він не передбачив. Проте, часу для міркувань уже не залишалося. Он берегові скелі. Не зменшуючи швидкості, «Люцифер» мчав прямо на них.

— Він хоче розбитися, щоб не потрапити в наші руки! — вигукнув Френко.

Моеха не встиг відповісти. На тій самій божевільній швидкості «Люцифер» мов стрибнув з кручі і зник за скелями. Моеха почув, як злякано зойкнув його шофер. Впавши з такої кручі, автомобіль мусив розбитися вщент…

Машина Моеха підлетіла до краю, за яким обривався шлях, заскавучавши гальмами, спинилася за кілька метрів від нього. Моеха і Френко вискочили з автомобіля і підбігли до кручі.

Далеко внизу піняві хвилі з гуркотом налітали на гострі берегові скелі і розбивалися об них на мільйони бризок. Але, крім тих хвиль та скель, під кручею не було видно нічого. Ні «Люцифера», ні якихось решток дивного автомобіля, що всього кілька секунд тому впав на ці скелі!

Моеха розгублено подивився на свого помічника. Це було, дійсно, самогубство: Сивий Капітан разом з «Люцифером» лежить тепер на морському дні…

Нарешті Френко похмуро сказав:

— Що ж, пане Моеха, Сивий Капітан уже ніколи не псуватиме нікому настрою… наше завдання все ж таки виконане…

— Так, «Люцифера» більше не існує, — погодився Моеха.


Розділ п’ятий ТАЄМНИЧИЙ ЛИСТ


Свою доповідь начальникові поліції Моеха добре обміркував, ще повертаючись в літаку до Столиці. Тільки одне весь час непокоїло його — це нез’ясована присутність Сивого Капітана на «Люцифері». Те, що Моеха чув один і той самий голос в кабінеті начальника поліції і в Фонтіверосі, було безумовним. Проте, як саме Сивий Капітан міг опинитися майже одночасно в двох так віддалених місцях? «Люцифер» не міг проїхати від Столиці до Фонтівероса за такий короткий час. Хіба що літак міг зробити таку надзвичайно швидку поїздку. Але «Люцифер» не мав крил. Загадка залишалась.

— А що, коли в команді «Люцифера» була ще одна людина з таким самим голосом, як у Сивого Капітана. Один розмовляв по телефону з начальником поліції в Столиці, другий — з Моеха на галявині в Фонтіверосі… Хто ж тоді з тих двох загинув у морських хвилях разом з «Люцифером»? Якщо Сивий Капітан — справа полегшувалась. «Люцифер» більше не набридатиме, як сказав Хосе Френко. Але могло бути й інше. Разом з «Люцифером» міг загинути той, хто мав схожий з Сивим Капітаном голос, а Сивий Капітан залишився живим. Безглуздям було б думати, що ця вперта людина відмовиться від того, щоб і надалі не вигадувати чогось злочинного.

Так чи інакше, Алонсо Моеха знав, що йому робити. Ще в Фонтіверосі він віддав наказ надіслати до місця загибелі «Люцифера» команду водолазів, які мусили обшукати морське дно і встановити можливість підйому затонулого автомобіля.

Тепер, на столичному аеродромі, Моеха дав друге термінове завдання своєму помічникові Хосе Френко:

— Негайно заарештувати вашого знайомця Педро Дорілью. Я певний, що ця людина знає щось про Сивого Капітана. Тільки, Френко, дуже прошу, щоб цього разу не трапилося якоїсь несподіванки. Цей Дорілья — дуже енергійна людина, як мені здається. Та й ви самі, я думаю, пам’ятаєте про деякі неприємні наслідки вашої з ним зустрічі…

Моеха добре знав свого помічника. Він помітив, як після його слів на низькому лобі Френко набрякла товста жилка. Тепер Моеха міг бути певним: Педро Дорілья буде заарештований негайно й без будь-яких випадковостей. Розлютований Френко вживе всіх заходів, щоб не випустити його.

Приїхавши з аеродрому до свого кабінету, Алонсо Моеха перечекав ще кілька хвилин, перед тим як іти з доповіддю до начальника поліції. Ще раз він ретельно обміркував становище. Досвідчений детектив знав, як неприємно впливає на начальство, коли доповідач не може висловити певної думки про якусь навіть незначну обставину. Ні, все було гаразд! В його голові була напоготові відповідь на кожне можливе запитання. Детектив бачив, що його начальник дуже зацікавлений. Його маленькі оченята на товстому обличчі майже горіли.

— Доповідайте, Моеха, — сказав він. — Коротко і ясно.

— Доручення виконане, пане начальнику, — промовисто почав Моеха. — Автомобіль Сивого Капітана був оточений в Фонтіверосі. Сивий Капітан зробив спробу прорватися до берега моря. Я гнався за ним слідом. Автомобіль Сивого Капітана мусив спинитися на березі. Але чи внаслідок власної необережності, чи намагаючись будь-що не опинитися в наших руках, «Люцифер» упав з берега в море і потонув.

— Ви певні цього? — уважно запитав його начальник поліції.

— Безумовно! Я обдивився це місце. Ніде не залишилося сліду автомобіля. Упасти він міг лише в воду. Я наказав водолазам знайти автомобіль під водою, Таким чином «Люцифер» опиниться все ж таки в наших руках, пане начальнику!

Детектив сидів перед столом начальника, виструнчившись. Він уже бачив наказ про підвищення, бачив орден… Але начальник усе ще запитливо дивився на нього.

— О якій годині, кажете ви, потонув «Люцифер»? — нарешті запитав начальник поліції, нахиляючись над столом і вдивляючись в Моеха.



— О п’ятій годині сорок хвилин, пане начальнику, — чітко відповів Моеха.

Начальник поліції відкинувся в своєму кріслі. Його малесенькі оченята, не моргаючи, холодно дивилися на детектива. Навіть найменшої ознаки задоволення не помічав Моеха на цьому товстому обличчі. Сяючий орден помітно затьмарився в уяві детектива. Він сидів уже не так упевнено. Маленькі оченята звузилися ще більше. Начальник поліції взяв з стола папірець і подав його детективу.

— О п’ятій годині сорок хвилин, кажете? Хм… Познайомтеся з цим рапортом.

Моеха, не вірячи своїм очам, прочитав: «Розшукувана машина помічена східніше Кастелона близько Вільяносе дев’ять годин вечора. Уповноважений Кастелонського району…»

— Не може бути! — вихопилося в детектива. — Адже я на власні очі…

— Тоді прочитайте ще цей рапорт, — подав йому начальник другий папірець.

Літери стрибали перед очима Моеха, коли він читав: «Розшукуваний автомобіль помічений десятій годині вечора вздовж шляху на Пеньякерка. Спроби спинити не дали наслідків зв’язку великою швидкістю автомобіля. Уповноважений…»

— Теж не може бути? — насмішкувато зауважив начальник поліції. — Ні, Моеха, це щось не так. Очевидно, ви полювали не на того звіра… Ану, розкажіть мені тепер усе докладніше і як слід.

Моеха разом утратив усю свою впевненість. Уже не приховуючи нічого, розповідав про все, що відбулося в Фонтіверосі.

— Коли б не ця фантастика, про яку ви розповіли, Моеха, — сказав начальник, коли детектив закінчив розповідь, — я ладний був би повірити всьому. Але колеса, які крутяться в повітрі… автомобіль, який теж висить у повітрі… І цей стрибок у море, на скелі… все це мені не подобається. Я людина твереза. Чи не приснилося все це вам, Моеха?

— Пане начальнику, тоді все це приснилося і сотням солдатів, що були в Фонтіверосі…

— Ну хай, хоч я зважаю, що все це якісь фокуси, те, що називають оптичним обманом, — сказав начальник поліції. — Але як пояснити, що «Люцифер» не потонув, а з’явився знов? Що, він уміє плавати, чи що?

— Коли б він плавав, то я побачив би це з кручі, — відповів Моеха. — Адже з неї видно все навколо, на кілька десятків кілометрів.

Моеха провів рукою по спітнілому лобі. Що міг він відповісти? Адже ще в лісі він відчув, що стикнувся з справжньою фантастикою, неймовірною, нез’ясовною. Тепер ця фантастика ставала дедалі неймовірнішою.

Задзвонив телефон. Начальник поліції взяв трубку.

— Алло! Хто? Так, я слухаю вас. Вживаємо всіх заходів, пане міністре… Дозвольте доповісти: «Люцифер», за нашими відомостями, зараз перебуває десь біля Пеньякерка, на березі моря… Що?! Ви кажете, що зараз самі його чуєте? Через урядову радіостанцію? Але ж цього не може бути! Зараз, зараз перевірю, пане міністре!

Він поклав трубку. Олов’яні його оченята вп’ялися в Моеха. Товсте обличчя налилося кров’ю.

— Ганьба! Міністр глузує з нас. Загрожує звільнити… віддати під суд… Він каже, що урядова радіостанція передає промову Сивого Капітана… Включіть приймач!

Більше він не міг нічого сказати. Він упав у крісло і важко дихав. Товсті короткі його пальці розстібували гачок на комірі куртки.

Моеха включив приймач. Він відчував, що його пальці тремтять. Це вже було занадто. Може міністр помилився?

З репродуктора залунав знайомий голос. Він був не такий чіткий, як раніше. Щось заважало йому — якась далека музика, шипіння, гудіння, те, що техніки називають фоном. Проте, це був він, голос Сивого Капітана.

«… Уряд і поліція думали, що їм буде дуже легко спіймати мене, — говорив голос. — Це не так. Я не боюся ні фалангістського уряду, ні його жандармів і поліції. Я сповіщаю всім, що мій «Люцифер» не потонув. Він навіть не пошкоджений. Зараз я перебуваю в ньому і говорю з вами через столичну радіостанцію, підкоривши її генератор моїми хвилями…

Моїми устами говорять усі ті, кого замучив фалангістський уряд, усі ті, кого фалангістський уряд вигнав з батьківщини, хто страждає по в’язницях та концентраційних таборах. Хай мій голос нагадає всім вам…»

Враз стало тихо. Голос в репродукторі увірвався. Але разом з тим враз згасли й електричні лампи. Стало темно.

— Якого чорта!.. — почав начальник поліції люто. — Якого чорта згасла…

Знов задзвонив телефон.

— Алло! Так, це я, — почув Моеха у темряві голос начальника поліції. — Так, слухаю. Кажете, єдиний засіб припинити кляту промову — вимкнути струм з освітлювальної сітки міста? Ну що ж, погоджуюсь.

Знов стало тихо. Начальник звернувся до Моеха:

— Бачите, що доводиться робити! Без струму не працюватимуть приймачі. Але якою ціною доводиться робити це! І, мушу сказати, через вашу невмілість. Коли б ви своєчасно віддали наказ розтрощити «Люцифера» з гармат, нічого б цього не трапилося. Що, мовчите? Нема чого сказати?

Він змовк на хвилинку. Потім заговорив знов, але його голос змінився, він уже не кричав.

— Поговорімо як слід, Моеха. Хіба ви не розумієте, що від цього Сивого Капітана залежить тепер наша кар’єра… ні, не кар’єра, а життя! Я уявляю, як зараз лютує каудільо. Або ми знищимо Сивого Капітана, або він знищить нас… Каудільо не пожаліє нас з вами… Треба діяти. І негайно. «Люцифер» мусить десь спинятися, десь брати паливо, ремонтуватися. Десь мусять жити й люди з його команди… Ви чуєте, Моеха?

— Так, пане начальнику.

— Сьогодні ж уночі я поставлю на ноги всіх наших агентів. Вони мусять дістати потрібні відомості. Ваш помічник мусить витягти з того Педро Дорільї все, що той знає про Сивого Капітана…

Моеха поволі опановував себе. Мозок його гарячково працював. Дійсно, «Люцифер» десь мусить брати паливо, ремонтуватися… А, ось вона, щаслива думка!

— Базою «Люцифера» може бути тільки Фонтіверос… «Люцифер» обов’язково з’являється десь поблизу його. Крім того, навіщо б йому було ховатися саме там, коли я оточив його, якщо його база не там? Насамперед, треба розшукати ту базу. Але навряд чи варто знищувати її. Краще її використати для пастки. Ніщо не завадить нам розставити по Фонтіверосу не лише батареї гармат, а й вовчі ями…

— Фугасні міни, Моеха! Щоб він, як поїде, так зразу і… Що це таке?..

Моеха прислухався. Було ясно чути, як грюкнула рама. Начебто в кабінеті відчинилося вікно. Вітер?.. Ні, сьогодні дуже тихо.

Безшумно підвівшись, Алонсо Моеха обережно обійшов стіл і наблизився до вікна. Електричним ліхтариком він освітив вікно. Воно було розчинене. Мабуть його відчинив таки вітер, бо в кабінеті не було нікого, крім начальника поліції та самого Моеха. З вулиці ж вікно відчинити було неможливо, адже це був п’ятий поверх.

— Нічого, пане начальнику, — сказав детектив, повертаючись. — Просто, відчинилося вікно. Так, ви кажете, фугасні міни? Буде виконано. Вони висадять у повітря отой «Люцифер»!..

Раптом спалахнули електричні лампки. Обидва заплющили на мить очі, засліплені несподіваним яскравим світлом. Протираючи очі, начальник сказав:

— Я даю в ваше розпорядження все, тільки починайте негайно, щоб знищити його якнайскорше… Стривайте, що це таке?..

Між столом і вікном на підлозі лежав невеличкий конверт. На ньому було написано широким чітким почерком: «Начальникові державної поліції».

— Звідки це взялося? Та що це, казка чи чортовиння якесь?..

Начальник поліції розкрив конверт і голосно прочитав:

«Досі я милував тих, хто нападав на мене. Події на Авеню дель Прадо і в Фонтіверосі стверджують це. Попереджаю, що надалі я не думатиму про це. За пролиту кров, за смерть відповідатимете ви. Сивий Капітан».

Начальник поліції сполотнів. Детектив, пересилюючи свою власну розгубленість, підійшов до вікна і висунувся з нього.

Далеко внизу виднілися вуличні ліхтарі. Влізти сюди по стіні було просто неможливо. Може, спустилися з даху?.. Ні, одного погляду вгору було досить, щоб пересвідчитися, що й це припущення неймовірне. Над цим поверхом було ще три… Начальник поліції безпорадно моргав, дивлячись на таємничий пакет. Але ось він стукнув кулаком по столу.

— Гаразд! — вигукнув він. — Мені втрачати нема чого. Якщо я не знищу Сивого Капітана, уряд знищить мене. Гаразд! Побачимо, хто кого. До роботи, Моеха! Негайно!


Розділ шостий ІСТОРІЯ ОДНОГО ВИНАХІДНИКА


Все, що відбувалося тоді, Олесь пам’ятав, мов у якомусь тумані.

— Ти побачиш, що з того вийде, Олесю! — сказав йому Сивий Капітан і немов забув про нього, вдивляючись в екрани.

Навіть найменшого хвилювання не було помітно на його обличчі. Руки Сивого Капітана лягли на рукоятки керування, він зручно сів у крісло перед штурвалом.

Олесь чув розмову, що відбувалася між Сивим Капітаном і агентом поліції. Потім «Люцифер» рушив, спочатку повільно, далі швидше й швидше. Нарешті на більшому екрані з’явилася синя риска. Вона більшала, більшала… «Море», — зрозумів Олесь.

«Люцифер» ще збільшив швидкість. Тепер було видно надбережні скелі, до яких він мчав. Олесь вчепився руками в ручки крісла: його почала непокоїти ця швидкість. Чи встигне «Люцифер» спинитися перед скелями?

Але автомобіль не спинився. Зляканий вигук зірвався з уст юнака. «Люцифер» великим стрибком перелетів через скелі. Описуючи в повітрі широку плавну дугу, він падав у море. Ось уже видно білі баранці на хвилях. «Люцифер» розіб’ється, він потоне!..

Щось різнокольорове попливло перед очима Олеся, прилади й циферблати закрутилися перед ним. З слабким стогоном юнак відкинувся на спинку крісла. Втомлений мозок не оправився ще цілком від попередніх зворушень і не витримав цього нового напруження. Олесь знепритомнів.

Він прийшов до пам’яті у знайомій йому маленькій каюті, на тому ж таки вузенькому ліжкові. Біля нього сидів стурбований Валенто Клаудо. Щойно юнак розплющив очі, як Клаудо обережно потріпав його по плечу.

— Ех ти, орел, — мовив він з м’яким докором. — Такий був хоробрий, мов би й зовсім одужав. А тут узяв та й знепритомнів. Ну, як справи?

— Добре, — відповів Олесь, ніяково посміхаючись.

Він сів на ліжкові. Дивно, але тепер він відчував себе значно краще, ніж раніше. Значить, тепер він таки дійсно одужав. От добре!

— Ну, вставай, вставай! — навмисно грізно наказав Валенто Клаудо. — Май на увазі, тебе чекає серйозна розмова. Капітан наказав мені провести тебе до нього, коли ти остаточно прийдеш до пам’яті. А мені здається, що це вже сталося, чи не так? Ходім, ходім! Раз Капітан сказав, треба негайно виконувати…

Коли вони увійшли до каюти, Сивий Капітан щось писав.

— Дозвольте доповісти, Капітане, — мовив Валенто Клаудо. — Привів до вас нашого гостя.

Сивий Капітан підвів голову. Сірі його очі уважно глянули на юнака.

— Добре, Клаудо, — сказав він. — Можете йти. Ми трохи тут поговоримо.

Закривши зошит, Сивий Капітан повернувся до Олеся. Юнак дивився на нього з повагою: йому подобалося і викликало довіру це енергійне, вольове обличчя з тонкими, мужніми рисами, спокійним виразом і впевненим прямим поглядом сірих очей під кошлатими густими бровами.

Першим заговорив Сивий Капітан.

— Я бачу, що ти майже зовсім одужав, Олесю, і нам з тобою час з’ясувати становище. Ти потрапив до мене випадково. Вірніше, я примушений був узяти тебе на «Люцифер», щоб не залишати в руках агента поліції. Але що робити з тобою далі? Залишити тебе десь, в якомусь місті чи селі? Проте, як ти поясниш свою присутність там? Ти мав право пробути в Іберії після звільнення ще три доби. Минуло вже п’ять. Послатися на мене — навряд чи це було б доцільно, тоді поліція негайно заарештувала б тебе. Що ж робити?

Він змовк, запитливо дивлячись на юнака, немов вагався. Зате не вагався сам Олесь.

— Дозвольте мені залишитися тут! — палко попрохав юнак.

— Залишитися тут? Але ти мав уже змогу пересвідчитися, що на мене і на мій «Люцифер» полює поліція.

— Але ж вона полює і на мене, — тихо зауважив Олесь.

— Це так… З цього погляду тобі безпечніше бути на «Люцифері», ніж десь ще. Проте, ти нічого не знаєш ні про мене, ні про будь-кого тут. Чому ти бажаєш залишитися з нами?

— Бо я вірю вам! — палко сказав Олесь, дивлячись прямо в очі Сивому Капітанові. — Ви добре поставилися до мене там, біля залізничного насипу. І я теж ненавиджу фалангістів… жандармів… поліцію… І мені нема куди йти!

Сивий Капітан слухав його уважно. Десь у глибині його сірих очей спалахнув вогник, але швидко згас. Кілька секунд він мовчав, дивлячись на Олеся. Дивний вираз промайнув по обличчю Сивого Капітана, немов би якийсь спогад — далекий і неясний — зворушив його. Він схилив голову, сиве пасмо його кучерявого темно-каштанового волосся впало на високий блідий лоб. Але ось він енергійно струснув головою, знов відкинувся на спинку крісла і заговорив:

— І тебе не лякають небезпеки?

— Ні!

— Тоді слухай мене, Олесю. Я розповім тобі невеличке оповідання, щоб ти краще зрозумів те, свідком чого був… І ще будеш, якщо тобі доведеться деякий час провести на «Люцифері»…

Сивий Капітан ще трохи повернув своє крісло. Його обличчя, серйозне і трохи сумне, було тепер якраз навпроти обличчя Олеся. Юнакові здалося, що очі Сивого Капітана наблизилися до його очей. І на мить на тонкому блідому обличчі його співбесідника з’явився сумний, задумливий вираз. Сірі очі немов спалахнули якимсь внутрішнім вогнем.

І Сивий Капітан заговорив трохи здавленим, але рівним голосом.

— Це було кілька років тому, Олесю. В Іберії, в республіканській Іберії, жив один винахідник. Він дуже любив свою працю, і коли його ще цікавило щось в його житті, то це були його дружина і син, жвавий, моторний хлопчик. Казали, що той винахідник був талановитим ученим, що він міг би заробляти надзвичайно великі гроші. Але винахідник тільки посміхався і казав, що ті гроші йому не потрібні. Він вірив, що, крім його праці, крім його родини, ніщо інше його не стосується. Хіба, мовляв, це важливо, що хтось займається політикою, що газети повні розмов про якихось там фалангістів? Ні, все це було поза межами його маленького світу, який він створив для себе. І навіть тоді, коли в Іберії спалахнула громадянська війна, коли військо генерала Фернандоса пішло душити молоду республіку, цей учений думав:

«Чи не все мені однаково, в чиїх руках влада? Наука жила і житиме, в моїй любимій електриці залишається ще стільки невідомого, цікавого!.. В моїй лабораторії немає фалангістів, я ними не цікавлюсь, навряд чи й вони зацікавляться мною. А моя дружина і мій хлопчик теж зі мною. Чого мені ще треба?».

І він працював далі так само уперто, не думаючи ні про що. А тим часом фалангізм почав наступ на науку. І до лабораторії того вченого з’явилися люди, яких він ніколи до того не бачив. Ті люди сказали:

— Шановний пане вчений, ми прийшли допомогти вам.

— Але мені не потрібна допомога, — здивувався вчений.

— Ні, потрібна, — заперечили вони. — Ваша робота йде невірним шляхом.

— Та хіба ви щось розумієте в науці? — все ще заперечував учений.

— Менше вашого, пане вчений. Зате ми добре розуміємо політику.

— Це різні речі, — гордо відповів учений. — Мене не стосується політика. Я людина науки.

— Ви можете залишатися людиною науки, — сказали люди, — але ваша наука повинна служити нам.



Винахідник спалахнув, але стримав сеое. Він запитав:

— Що ви хочете сказати?

— Ви робили досі винаходи лише тому, що так бажалося вам. Тепер ви мусите винаходити те, що потрібно нам. І в першу чергу те, що може мати військове значення, пане вчений.

Винахідник зрозумів. Він відповів:

— Ви бажаєте, щоб я працював над зброєю війни. Так?

— Справа не в назві, — сказали представники уряду, — справа в суті. А суть ви висловили вірно.

— Ніколи не працював я для того, щоб допомогти одній людині вбити іншу! — вигукнув винахідник. — І ніколи не працюватиму для цього. Наука мусить допомагати людині жити, а не нищити людей. Ось двері, панове. На все добре!

— Обміркуйте ваші слова, пане вчений, — холодно зауважили представники уряду. — Ви можете пожаліти потім. Згадайте, що у вас є дружина і дитина…

— Геть звідси! — закричав винахідник і вигнав їх.

А другого дня, коли він повернувся увечері з своєї лабораторії, йому сказали, що його дружина пішла вдень погуляти з сином і досі не поверталася. Він кинувся шукати її… Навіщо довго говорити про це, Олесю?.. Фалангістський уряд захопив у свої руки дружину й сина винахідника. Дружина його покінчила з собою в поліції… принаймні, так сказали винахідникові…

Сивий Капітан змовк, схиливши голову.

— А син? — запитав Олесь.

— Син?.. Син винахідника захворів у поліції. Його віддали батькові лише через кілька днів. Але то не був уже той веселий, жвавий хлопчик, якого так любив винахідник, а хворий, виснажений хлопчик, який не пізнавав рідного батька і тільки весь час просив води. Їсти він уже не просив…

Так він і помер на руках батька. Винахідник залишився сам-один. Він теж тяжко захворів серйозною нервовою хворобою. Друзі відправили його за кордон. І добре зробили. Пізніше винахідник довідався, що уряд збирався заарештувати і його. За кордоном він одержав від уряду суворий наказ — негайно повертатися до Іберії. Він не виконав наказу. У винахідника залишилася тільки його робота. І він віддався їй цілком, вирішивши винайти і збудувати такий апарат, з яким йому не буде страшний ні фалангістський уряд, ні його поліція. Винахідникові пощастило. З допомогою друзів він збудував апарат, який увібрав у себе всі найновітніші досягнення науки й техніки, — навіть ще невідомі світові. Винахідник назвав свій новий апарат…

— «Люцифер»! — захоплено вигукну в Олесь. — І той винахідник — ви.

— Так, ти вгадав, Олесю, — гірко посміхнувся Сивий Капітан. — Це я. Тепер ти знаєш, хто я такий. Ти можеш вирішувати, що тобі робити далі.

Олесь зірвався з місця. Голос його задзвенів:

— Хіба ж не самі ви казали мені, що на «Люцифері» не боїтеся нічого?

— Говорив, Олесю, — м’яко відповів Сивий Капітан.

— Хіба це було неправдою?

— Ні, я говорив правду… Але бувають випадки…

— Випадки бувають всюди, — заперечив Олесь. — Ви хотіли, щоб я вирішив сам, що мені робити далі. Я вирішив. Я хочу залишитися з вами тут, на «Люцифері», якщо ви мені дозволите…

Сивий Капітан мовчав. Але Олесеві здалося, що глибока тінь, яка ховалася в зморшках його рота, зникла. Його обличчя немов би посвітлішало.

— І ще… щоб ви не вважали мене гостем, а наказували мені… як і всім іншим, хто є на «Люцифері»! Бо я хочу бути корисним вам… І хочу допомагати вам… — тихо закінчив Олесь.

Він опустив очі, вагаючись: що відповість йому Сивий Капітан.

Через кілька секунд Олесь почув м’який, лагідний голос:

— Я радий тому, що ти хочеш залишитися тут, зі мною…

— Ви дозволяєте мені? — радісно перебив його Олесь.

— Так. Але я хочу, щоб ти знав, чому я так роблю. Хлопчику мій, я розповів тобі сумну історію одного винахідника, розповів, як він втратив свою дружину і свого сина… Коли б усього того не трапилося, коли б винахідник і досі жив з своєю родиною, його синові було б тепер шістнадцять років… І він мав би таке саме тонке обличчя, гострі очі й русе волосся, як і ти, Олесю…

Олесь здивовано поглядав на Сивого Капітана. Але той підвівся, поклав руку на голову юнака і тихо додав:

— Ти дуже-дуже подібний до мого померлого сина, Олесю. Дивлячись на тебе, я мов бачу його перед собою… от і все. А тепер іди, хлопчику, мені зараз важко говорити…


Розділ сьомий ПОЛІЦІЯ НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД


Двоє людей швидкими кроками ішли вузенькою вуличкою столичного кварталу. Один, невисокий, стрункий юнак у звичайному цивільному одязі, ішов, тримаючи руки в кишенях піджака і трошки повернувши голову до свого супутника, мов прислухаючись. Другий, високий і кремезний, теж нічим не відрізнявся від інших прохожих, — звичайний костюм, нічого відмінного, — за винятком хіба що його великого росту. Він весело розсміявся, коли якийсь маленький хлопчик, розбігшися, впав під самі його ноги, підняв дитину, поставив її на тротуар:

— Бач, герой який! Ледве не збив мене з ніг. Ну, іди собі, іди!

І лише згодом хлопчик, що вже побіг далі, помітив у себе в руці велику і красиву цукерку, яку встиг вкласти високий чоловік.

— Ти кажеш — виснажені, схудлі діти, Олесю? — продовжував тим часом доводити своєму супутникові високий, кремезний чоловік. — Так, я погоджуюся з тобою, не солодко живеться дітям робітників. Але вони мають здорову пролетарську кров. От коли-небудь я покажу тобі, яким був колись я сам. У мене десь є фотокартка того часу. Навряд чи по ній можна було б пізнати мене…

Валенто Клаудо (це був він) розправив широкі плечі і випростався. Справді, трудно було уявити, що цей міцний чоловік був колись таким самим хворобливим, виснаженим хлопчиком, як оті, що зустрічалися тут. Олесь з повагою подивився на круті біцепси Валенто, які здувалися під рукавами піджака.

— От і зараз я покажу тобі одну людину, яка буде свого часу непоганим зразком людської породи, хоча тепер вона поки що й слабкенька, — продовжував Клаудо. — Бач, це я кажу про маленьку Марту. В неї теж справжня пролетарська кров. Батько її, Педро Дорілья, коваль, мій старий приятель. Колись ми з ним були на війні, вкривалися однією ковдрою, за яку правило нам рядно. Тоді й заприятелювали. І тепер хоч раз на рік побачимося, згадаємо про минуле, помріємо про майбутнє. Він дуже добрий чолов’яга, той Педро Дорілья. Зараз ти його побачиш, Олесю.



Вони завертали за ріг вулиці, коли Валенто Клаудо говорив це. І раптом його голос увірвався. Обидва спинились на розі, здивовані тим, що відкрилося їхнім очам.

Посеред тротуару, перед будинком стояли злиденні речі: невеличка шафа, скриня, маленький стіл, два ліжка, кілька стільців. На одному з них сиділа дівчина, схиливши голову на руки. Біля неї стояло кілька жінок.

— Що це значить? — нарешті вихопилося в Клаудо. — Адже це — Марта!

Швидкими кроками він наблизився до дівчинки. Жінки розступилися перед ним. Олесь слідкував за Клаудо. Він ще не розумів нічого: коли це та сама дівчина, про яку говорив Валенто, то чому вона сидить тут на вулиці, на своїх речах. І де ж її батько, приятель Клаудо, отой Педро Дорілья? Адже саме до нього ішли вони в гості…

— Марто! Що трапилося? Чому ти сидиш тут? — запитав Валенто Клаудо у дівчини.

Дівчина зразу зірвалася з місця. Олесь побачив вродливе обличчя під шапкою золотого волосся, заплакані сині очі під прямими як стріли бровами. Дівчина охопила шию Клаудо руками, притиснулася до його широких грудей, мов шукаючи в нього захисту.

— Ах, дядю Валенто! — тужно сказала вона. — Дядю Валенто, чому ти не прийшов трохи раніше?..

— Що трапилося, дитинко моя? Де батько?

Велика рука Валенто Клаудо ніжно погладжувала волосся дівчини, яка гірко плакала. Крізь плач вона намагалася щось сказати, але не могла.

— Батька… батька… нема! — тільки й чув Клаудо.

Тоді він повернув голову до жінок, які оточували їх.

Жінки заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька заарештувала поліція…

— Повезли на машині…

— Він повертався додому, а його тут уже чекали…

— І враз схопили. Налетіли і спереду і ззаду. Як вовки!

— А потім зробили трус у кімнаті…

— А домовласник, як дізнався про це, враз викинув дівчину з хати. Мовляв, платити тепер нема кому, та ще й неприємності з поліцією можуть вийти.

Дівчина плакала, ховаючи голову на грудях Клаудо.

— Так, — сказав він нарешті крізь зуби. — Так, виходить, Педро Дорілья заарештований, і ти, Марто, залишилась сама… Ну, заспокойся, дівчинко. Сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити. Що саме?

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально все ще погладжувала волосся дівчини. Та потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час від часу її тонкі плечі здригалися.

— Слухай, Марто, — сказав Клаудо. — Насамперед, треба влаштуватись. Не можеш же ти жити тут, на вулиці!

— Куди мені йти? — сумно відповіла дівчина. — Хіба ж ти, дядю Валенто, не знаєш, що в мене немає ніяких родичів?

— Це так. Хм… ну, тоді ось що. Дивись, Марто, ось зі мною прийшов один хлопець. Він, знаєш, непоганий. Та подивися на нього.

Жартівливо він примусив Марту повернути голову до Олеся.

— Цього хлопця зовуть Олесь… трохи дивне ім’я, звісно. Ну, це все одно, що, скажімо, Алексо. Можеш так його і називати, тобі буде зручніше. Ну, от і познайомилися. Слухайте, тітонько, — звернувся він до літньої жінки, що стояла ближче від інших. — Я залишу у вас на день ці речі. Хіба ж можна не допомогти бідолашній дівчині? Залишу речі у вас на добу, а тим часом, щось вигадаємо. Ось вам, тітонько, трохи грошей, щоб хтось переніс до вас ці речі. А ми підемо, бо нам ніколи. Ходім, ходім, Марто, все буде гаразд. Насамперед, зайдемо до їдальні, поснідаємо. Ти ж, напевне, досі нічого не їла?..

В маленькій їдальні було затишно і безлюдно. Валенто Клаудо замовив Марті та Олесеві по котлеті, а собі взяв склянку вина. Незабаром юнак і дівчина з апетитом їли, а добряга Клаудо, сидячи напроти їх, курив коротеньку свою товсту люльку, посміхався і говорив:

— Люблю дивитися, як їсть молодь. От зовсім не хотіли, аж відмовлялися. А поставиш перед ними їжу — дивись, звідки й апетит узявся!

Клаудо пихнув люлькою і заговорив знов:

— З речами ми вже розпорядилися. Ще не вирішено, що робити з самою Мартою. Між іншим, ти мені досі не сказала, що саме казали про батька ті поліцаї, які робили трус у кімнаті. За що його заарештували?

Марта розвела руками:

— Я не зовсім зрозуміла, дядю Валенто. Я хвилювалася тоді… Чула лиш, як вони говорили, що от, нарешті, спіймали того злочинця, що має зв’язок з якимсь Сивим Капітаном. Але я ніколи не чула від батька про таке. Він розповідав мені, правда, про ті події на Авеню дель Прадо, коли вперше з’явився цей автомобіль Сивого Капітана. Але про це розповідали всі чисто, хто був на параді. А більше я нічого не знаю.

Олесь, кинувши їсти, дивився то на Марту, то на Клаудо. Він був здивований: хіба ж заарештований Педро Дорілья мав якесь відношення до Сивого Капітана? Не менш здивований був і сам Валенто Клаудо. Він поклав люльку на стіл, зовсім забувши про недопите вино.

— Марто, чи не переплутала ти чогось? — недовірливо запитав він. — Може вони казали це про когось іншого, не про батька?

Дівчина знизала плечима:

— Адже мені не п’ять років, щоб я не розуміла, про кого говорять, — заперечила вона. — До речі, говорили, звісно, не мені. Вони розмовляли між собою, я ніби підслухала…

Валенто Клаудо помітно вагався. Яке, справді, відношення може мати Педро Дорілья, його старий приятель, робітник одного з заводів, до Сивого Капітана? Якщо це було б правдою, то хіба Валенто Клаудо не знав би цього? Ні, то якась плутанина!

Він рішуче крутнув головою.

— Щось тут не так, друзі мої! Проте, нам тут цього не розв’язати. Збирайтеся, підемо, поговоримо з тим, хто, на мою думку, може справді вирішити, що нам робити далі з Мартою. Безумовно, тут якась плутанина. Педро ніколи не мав ніяких стосунків з нами, якщо не зважати на те, що ми з ним були особисті приятелі… Знаєте, що я вам скажу?..

Клаудо підозріло озирнувся. Пересвідчившись, що поблизу не було нікого, він закінчив, все ж таки знизивши свій густий голос:

— То, напевно, поліція і жандарми вже збилися з ніг, шукаючи декого. От вони і кидаються всюди, сподіваючись щось винюхати. Навряд чи їм пощастить!

Не будемо говорити, чи мав Валенто Клаудо рацію, висловлюючи таку думку. Але в одному він не помилявся. Надзвичайний уповноважений державної поліції по розшуку і ліквідації «Люцифера» Алонсо Моеха не спав уже третю добу. Використовуючи свої широкі повноваження, він поставив на ноги всю агентуру, всю таємну службу, щоб довідатися щось про особу загадкового Сивого Капітана та про місце, де міг переховуватися його «Люцифер».

Адже ось уже кілька днів жоден з агентів не сповіщав про те, що «Люцифера» десь помічено. Таємничий автомобіль мов щез. Було ясно, що «Люцифер» увесь цей час десь переховується. Але де? В усякому разі, не в Фонтіверосі, бо пости, розставлені навколо лісу на кожному шляху, на кожній стежці великого лісу, не помітили за весь час нічого підозрілого.

Так само не надходило ніяких відомостей і про самого Сивого Капітана. Моеха міг обмірковувати — в який раз! — тільки те, що було йому відомо і раніше. Було з чого нервуватися: адже начальник поліції чекав дій, адже на нього натискував уряд. Навіть сам грізний каудільо не забував про промову Сивого Капітана по радіо.

Детектив нещадно нищив цигарки одну за одною. Він куйовдив волосся. Від акуратного колись проділу не залишилося й сліду. І все це не допомагало. Вже в сотий раз Алонсо Моеха схилявся над картою, що лежала на його столі, і голосно міркував:

— Фугасні міни розставлені вздовж шляхів з півдня і сходу. Так. Їхні запальники встановлено на вагу легкового автомобіля. Значить, вони мусять вибухнути, щойно «Люцифер» проїжджатиме мінованими шляхами. Входи до лісу охороняються заставами, які нікого туди не пропускають, бо на тих мінах можуть злетіти в повітря і автомобілі і звичайні вози селян! В трьох пунктах навколо центральної галявини встановлені замасковані гармати кинджальної дії. Вони пробивають, як масло, навіть панцер танка, а своїм вогнем перекривають цілу галявину й озеро на ній. Крім того, по берегах озера встановлені електричні міни. Досить черговому замаскованому саперові натиснути кнопку контакту, щоб майже ціла галявина злетіла в повітря разом з «Люцифером». Треба тільки, щоб він з’явився. Але ж він чомусь не з’являється…

Раптом нова думка майнула детективові. Він відкинувся на спинку стільця:

— Звісно, відкинути від себе кулі за допомогою якихось електричних удосконалень він може. Хотів би я побачити, як то «Люцифер» відкине від себе вибух фугасної міни! І все ж таки, хто дасть мені гарантію, що Сивий Капітан дійсно повернеться до Фонтівероса? Адже старанний обшук лісу не дав жодних наслідків. Базу не знайдено. Може, вона під землею? А справді, тут є від чого збожеволіти! Де ще той чортів Френко! Завжди він зникне на кілька годин і саме тоді, коли він потрібний мені!

Хосе Френка не було. Моеха люто стукнув кулаком по столу:

— Ну, дістане він від мене на горіхи, як тільки повернеться!.. І знов таки, припустимо навіть, що «Люцифер» повернеться до Фонтівероса. Але чи вибухнуть під ним фугасні міни?.. Чорт, як я про це раніше не подумав! Адже він може стояти, не торкаючись землі, висіти в повітрі… Безглузда фантастика, ось що це таке!

— А, Френко, нарешті ви з’явилися! Зараз я вам розповім усе, що думаю про вас, дорогий мій. Ви що ж, гадаєте, що маєте право отак зникати, навіть не повідомивши мене? Скажете, що знов допитували вашого Дорілью, га?..

Хосе Френко, увійшовши до кабінету, однак, не виявляв страху. Він насмілювався навіть посміхатися. Очі його лукаво поглядали на Моеха.

— Та що це таке? — розсердився остаточно детектив. — Майте на увазі, що ваш дурний вигляд починає нестерпно дратувати мене! Закривайте рот, Френко. Навіть коли ви й довідалися щось від вашого Педро Дорільї, це все одно не виправдує вашої довгої відсутності. Ну, що ви можете сказати?

Хосе Френко розвів руками:

— На жаль, пане Моеха, Дорілья — дуже вперта людина. Він не признається ні в чому…

— Я вижену вас з служби, Френко. За весь час не взнати нічого! Бездара!

— Пробачте, пане Моеха, дещо я все ж таки взнав.

— Від Дорільї?

— Ні, з інших джерел. От, прошу, познайомтеся з цим рапортом.

Френко подав папірець. Моеха вихопив його з рук помічника і взявся читати. В донесенні говорилось, що кілька років тому в Електротехнічному інституті працював науковий працівник, інженер Ернан Раміро, якого його товариші по роботі, жартуючи, називали… Сивим Капітаном! Дійшовши до цього місця, Моеха уважно подивився на Френко. Цього разу відкритий рот помічника не роздратував чомусь детектива. Навпаки, Моеха люб’язно сказав:

— Е… закурюйте, Френко. Ось цигарки.

— «Це прозвище виникло тому, що інженер Ернан Раміро працював коло електричних транспортних машин, захоплювався автомобільним спортом, плавав на яхті. Крім того, Ернан Раміро мав велике сиве пасмо немов би з самого дитинства. Звідси й пішло прозвище Сивий Капітан. Переїхавши до іншого міста, я з того часу нічого вже не чув про Ернана Раміро, але маю підстави гадати, що розшукуваний Сивий Капітан і інженер Ернан Раміро — одна й та ж особа».

Моеха знов поглянув на свого помічника. Обличчя його посерйознішало, рука механічно пригладила скуйовджене волосся.

— Це… це дуже важливі відомості, Френко. Треба негайно перевірити, де перебуває тепер цей інженер… Очевидно, це він і є.

Хосе Френко встав з переможним виглядом.

— Вже зроблено, пане Моеха Я не витрачав даремно часу, пане Моеха.

— Ви знайшли адрес Ернана Раміро?

— Так. Ось він.

І Френко голосно прочитав:

«Вулиця Сагасти, номер вісім, третій поверх».

Алонсо Моеха радісно потиснув руку свого незмінного помічника:

— Френко, я беру назад свої слова! Ви цінний працівник і… закрийте все ж таки рот, Френко… І добрий помічник, я кажу. Викличте двох агентів. Ми негайно їдемо на вулицю Сагасти. Цього разу вже не вислизне з наших рук цей Сивий Капітан — Ернан Раміро!..


Розділ восьмий ВІЙНУ ОГОЛОШЕНО


І знов Олесь сидів у каюті керування «Люцифера», жадібно вдивляючись у рухи Сивого Капітана, який працював з приладами.

Все складалося якнайкраще. Сивий Капітан уважно вислухав доповідь Валенто Клаудо про долю старого приятеля механіка Педро Дорільї. Він поставив кілька коротких запитань Марті, що, хвилюючись, відповіла на них. І тоді Сивий Капітан сказав:

— Поліція помилилася, Валенто. Я ніколи не чув імені Педро Дорільї. Думаю, що й він нічого не знає про мене. А в тому, що він заарештований, винний все ж таки я. Поліція шукає мене і заарештовує всіх, на кого падає хоч найменша підозра. Ось чому твого батька, Марто, визволю я сам.

— Ви?.. — радісно вихопилося в дівчини.

— Так, — ствердив Сивий Капітан. — А ти до того часу залишишся тут, у мене. В нас мало часу. Ми вирушаємо!

«Люцифер» мчав кудись на всю швидкість. Олесь з неприхованим інтересом стежив за всім, що відбувалося в цій чудесній машині. Мабуть, саме обличчя юнака досить красномовно говорило про його зацікавленість, бо Сивий Капітан, поглянувши ненароком на Олеся, ледве помітно посміхнувся і сказав:

— Мені здається, Олесю, що тобі дуже хочеться щось запитати. Я навіть скажу тобі, що саме. Ти хотів би взнати дещо про мій «Люцифер». Я не помилився? Ну, тоді запитуй.

Юнак здригнув. Звідки Сивий Капітан міг знати його найтаємніші думки? Адже Олесь ніколи жодним словом не обмовився про це своє палке бажання. Втім, коли сам Сивий Капітан дозволяє запитувати, то слід не гаяти часу.

— Що рухає «Люцифер»? Що то за сила? Адже це не бензин, я певний. Хіба ж міг би бензин давати таку міць? Та й скільки його було б потрібно…

— Не знаю, чи буде це тобі зрозумілим, Олесю, — повільно відповів Сивий Капітан. — Але я спробую пояснити, хоч певний, що це здасться тобі і складним і… трохи фантастичним. Так само фантастичним, як це здавалося багатьом моїм друзям, коли я лише мріяв збудувати «Люцифер». Чи чув ти щось про внутрішньоатомну енергію?

— Звісно, чув! — радісно ствердив Олесь. Ще б йому не знати про це! Та він навіть колись читав по газетах та журналах про зруйнування атомного ядра, про те, що в такий спосіб можна звільнити велику енергію. Еге, це він чув. — Так ви використовуєте внутрішньоатомну енергію, руйнуючи атоми? — збуджено заговорив юнак. — Тоді я все розумію!

— Стривай, Олесю, — м’яко пролунав голос Сивого Капітана. — Я нічого не говорив тобі про руйнування атомного ядра. Я сказав лише про атомну енергію.

— Та хіба ж це не все одно?

— Ні. Це щось зовсім інше. Та не червоній, це не твоя провина, що про руйнування атомного ядра писалося й пишеться дуже багато, а про інший, зворотний процес, навпаки, майже нічого.

Голова Олеся пішла обертом. Який то зворотний процес? Складання ядра?

— Отже, слухай. Я спробую пояснити це якнайпростіше. Всі елементи складаються з атомів. Але й всі атоми складаються з найпростіших і найлегших атомів водню. Руйнуючи атомне ядро, фізики розривають його і перетворюють атом важчого елементу на атом легшого. При цьому виділяється певна кількість енергії. Так?

Безумовно так! Поки що все було зрозумілим для Олеся.

— Але що сталося б, коли б знайти спосіб скласти, з’єднати два чи чотири атоми легкого елементу? Як ти гадаєш?

— Мабуть, створився б важчий елемент. І все…

— В тому то й річ, що не все, — ледве помітно посміхнувся Сивий Капітан. — Розрахунки вчених давно вже показали, що в такому разі створений наново важчий елемент не був би за своєю вагою сумою попередніх. Виникає якась різниця. Новий елемент був би трошки легшим від тієї суми. Куди ж поділася різниця?

— Цього я не знаю, — признався Олесь.

— А саме про цю різницю і йде мова. Бо вона при складанні атомів виділяється як вільна енергія — і досить велика. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, говорячи про складання атомів?

— Ви вмієте це робити?

— Так. Я винайшов спосіб складати атомні ядра і використовувати енергію, яка при цьому виділяється. От тобі і відповідь на твоє запитання. Складна, хоч і невеличка розміром машина всередині мого «Люцифера» виробляє велетенську кількість електричної енергії. І її вистачить на всі мої потреби, якими б неймовірно великими вони не здалися тобі. І для всього цього досить звичайного водню. Його атоми складаються в моїй машині і перетворюються на атоми гелію. А енергію, що створюється під час цього, я забираю собі. Просто?

Так, воно здавалося простим і в той самий час таким складним, що все це навіть не можна було і уявити собі. Гелій з водню! І при цьому виділяється енергія. Та скільки ж для цього потрібно того водню?.. © http://kompas.co.ua

— Де ж ви берете водень? — несміливо запитав Олесь. — Адже за весь цей час я не бачив, щоб на «Люцифер» щось навантажувалося. А водень, я знаю, перевозять у важких металічних балонах…

— Мені, Олесю, водень потрібний не для того, щоб його спалювати, — знов посміхнувся Сивий Капітан. — Мені вистачає дуже невеличкої кількості його. Ну, от, щоб тобі стало зрозумілішим, такий самий металічний балон, про який ти сказав щойно, для мене є запасом енергії приблизно на півроку.

— Що? — вигукнув здивований Олесь. — На півроку? На таку велетенську споруду як «Люцифер»? Не може бути!

— Значить може, коли я так кажу. Повторюю тобі, я не спалюю водень. Я перетворюю його на гелій. І перетворюю дуже маленькими порціями, бо інакше мій «Люцифер» вибухнув би, як бомба. А тих маленьких порцій мені навіть забагато, бо значну кількість енергії я викидаю назовні. Адже ти помітив, що іноді «Люцифер» не спирається на колеса, а немов висить у повітрі?

Так, це Олесь помітив першого ж таки дня.

— Це тому, що мій «Люцифер» дуже рідко рухається за допомогою коліс. Я використовую реактивні двигуни. Їх у мене кілька. Частина з них працює спереду назад і штовхає «Люцифер» вперед. Інші працюють зверху вниз і штовхають «Люцифер» угору. Коли я їх включаю, машина відштовхується від землі і немов висить у повітрі. От, наприклад, зараз ми під’їжджаємо до загорожі, яку на нашому шляху поставила поліція. Вона все ще намагається вплинути на «Люцифер» способами, придатними лише для звичайного автомобіля. Так от, щоб не спинятися або об’їжджати цю загорожу, ми перестрибнемо її.

На екрані Олесь побачив високу загорожу з колод, оповитих колючим дротом. Ця загорожа, здавалося, з шаленою швидкістю линула ближче й ближче до нього, вона щомить збільшувалась. Адже руху «Люцифера» Олесь не відчував зовсім, він ніби стояв на місці, а рухалися навколишні речі.

Ще мить — і «Люцифер» наскочить на загорожу, розіб’ється. Та ні! Рука Сивого Капітана впевнено повернула маленький важіль на пульті. І враз загорожа мов провалилася вниз. То плавно підстрибнув угору сам «Люцифер», пролинувши над загорожею.

— Здається, тобі сподобався цей невеличкий стрибок? — говорив між тим Сивий Капітан. — Чекай, тобі доведеться побачити ще дивніші речі. Мої ракетні двигуни хоч і розсіюють частину енергії, але добре служать мені.

— Але чому ж вони такі безшумні? — запитав Олесь. — Я ніколи не чув, щоб ракети були без вибухів.

— Вибухи є й тут. Проте, це зовсім інші вибухи, які не створюють звукових коливань. Це — електричні вибухи, Олесю. Але пояснити це тобі було б надто складно, принаймні, поки що…

«Люцифер» линув уперед і вперед. Олесь слухав те, що говорив йому Сивий Капітан, і поступово в нього розкривалися очі на все те, що відбувалося навколо. Звісно, все це Олесь уявляв собі лише поверхово. Але крок за кроком перед ним вимальовувалася прекрасна гармонійна система, за якою був побудований чудесний апарат.

Десь всередині міститься серце велетня — складна, невідома людству машина, винайдена Сивим Капітаном. Та машина складає атоми водню і перетворює їх на атоми гелію. Як саме працює та машина, за яким принципом — те знає лише сам Сивий Капітан, і більше ніхто. Але вона працює автоматично — це перше; по-друге, вона спрямовує енергію, що виділяється при складанні атомів, до інших машин.

Частково та енергія витрачається на ракетні двигуни, частково на електромотори, що в разі потреби рухали колеса «Люцифера». Крім того, значна частина енергії йшла на автоматичне обладнання велетня, на його безконечні і незчисленні прилади і пристрої.



Олесь уже давно встиг помітити, що на «Люцифері» людині не доводилося витрачати фізичної сили майже ні на що. Всі механізми працювали автоматично, підкорюючись натисненню маленьких кнопок і рукояток. Ця складна система працювала бездоганно: жодного разу Олесеві не довелося помітити навіть найменшої нечіткості. І всі ці автомати, починаючи з апаратів освіжувати повітря всередині «Люцифера» і кінчаючи безшумними електричними засувами на дверях, — всі вони живилися енергією, здобутою центральною установкою.

Здавалося, та енергія була невичерпна. Її можна було брати скільки завгодно, але залишалося її завжди ще більше, ніж брали. На «Люцифері» було всього два запасні балони з рідким воднем, але цього запасу було досить для впевненої безперебійної праці всіх чисто механізмів велетня на протязі більше року. Цьому важко було повірити, але це було так.

І ще одна незрозуміла досі таємниця розкрилася перед захопленим Олесем. З самого початку, з того часу, як він був свідком нападу жандармів на «Люцифер» у Фонтіверосі, його глибоко вразило те, що кулі з рушниць і кулеметів неспроможні були вразити тіло сіро-зеленого велетня. І це було одним з найдотепніших винаходів Сивого Капітана.

Енергії в його розпорядженні було скільки завгодно, заощаджувати її було б просто смішним, недоцільним. Складна звивиста система дротів обвивала все велетенське тіло «Люцифера», ховаючись під його сіро-зеленою оболонкою. В разі потреби до цієї системи дротів одним поворотом важеля включався найміцніший електричний струм високої напруги. І «Люцифер» перетворювався на величезний електромагніт, навколо якого створювалося магнітне поле нечуваної сили. Жодна металічна річ зовні не могла наблизитися до цього електромагніту, пробитися крізь його надпотужне поле. Кулі втрачали свою вбивчу силу, потрапляючи до того поля, і безсило падали вниз, на землю.

Але й цього було мало. Включаючи ще міцніший струм, збільшуючи потужність магнітного поля, Сивий Капітан досягав ще страшнішого ефекту. Кулі починали відштовхуватися від «Люцифера» і летіли в тому напрямі, звідки вони прилетіли. Кулі, випущені в «Люцифер», перетворювалися на зброю, скеровану проти тих, хто стріляв.

Так само за допомогою електричних приладів Сивий Капітан мав змогу і спиняти звичайні автомобілі і всі чисто мотори внутрішнього згорання.

Всі такі мотори мали електричне запалювання. А на «Люцифері» був влаштований потужний генератор ультракоротких хвиль. Випромінювання цього генератора намагнічувало електричне запалювання моторів, всі їх металічні частини. Запалювання переставало працювати, і мотори перетворювалися на безпорадне накопичення деталей.

Надзвичайна, чудесна машина! Талановитий витвір людського розуму, який здійснив те, про що людство тільки мріяло.

Раптом думки Олеся увірвалися. Він помітив, що легке погойдування, яке свідчило про рух машини, припинилося. Зупинка. Він подивився на екран. Але там не було видно нічого цікавого. Поле, телеграфні стовпи, вдалині — невеличкі хатинки. В чому ж річ? Юнак поглянув на Сивого Капітана. Але той, нахмуривши волохаті брови, мов чекав чогось і сам. Чого саме?

Ось біля одного телеграфного стовпа з’явилася висока постать людини в синьому комбінезоні. Хто це? Валенто Клаудо! Що він робить?

Олесь бачив, як Валенто Клаудо швидкими кроками підійшов до стовпа і зірвав з нього якусь об’яву. Мабуть, вона була зовсім свіжа, недавно приліплена, бо відірвалась дуже легко. Розмахуючи нею в повітрі, Клаудо повернувся назад.

Пролунав сигнальний дзвоник і «Люцифер» рушив далі. Розчинилися двері — і до каюти керування швидко увійшов Валенто. Він простягнув зірвану об’яву Сивому Капітанові і став на його місце перед штурвалом.

Великі, жирні літери говорили:


«До відома населення. Останнім часом на території Іберії з’явився державний злочинець, який називає себе Сивим Капітаном. Насправді це біглий інженер Ернан Раміро, який винен в багатьох державних злочинах і давно вже розшукується поліцією.

Кожен, хто має відомості про місце перебування вищезазначеного Ернана Раміро, повинен негайно сповістити про це найближчих до нього чиновників поліції під страхом суворої кари. За викриття місця перебування Ернана Раміро призначається нагорода в 100 тисяч пезет, яка буде негайно видана кожному, хто дасть поліції відповідні відомості.

Надзвичайний уповноважений державної поліції

Алонсо Моеха».


— Як бачиш, Олесю, війну мені оголошено не на життя, а на смерть, — пролунав спокійний і трошки насмішкуватий голос Сивого Капітана. — Мушу все ж таки віддати належне державній поліції та її кращому детективові Алонсо Моеха. Вони рекордно швидко встановили моє справжнє, багатьма забуте, ім’я. Так, усе це вірно. Я — Ернан Раміро. Все вірно — крім одного. Я ніколи не був державним злочинцем і не пам’ятаю за собою жодного державного злочину… якщо не рахувати моєї відмови працювати для фалангістського уряду…

— Оце і є головний з ваших злочинів, Капітане, — відгукнувся з-за штурвала Валенто Клаудо. — Бо яка б не була решта, їх усі вам простили б, коли б не було цього.

— Так. Ти правий, Валенто. Ну що ж, на війні як на війні, каже старе прислів’я, — гірко посміхнувся Сивий Капітан. — Тим більше, що у нас самих є досить важливі справи, які ми мусимо розв’язати і закінчити якнайшвидше. Досить про це. Олесю, поклич Марту і приходь з нею разом до моєї каюти. Я чекатиму там на вас. Є важлива справа, яку мені треба обговорити з вами. Прийшов час діяти, і від цього залежить чимало, — зокрема — для її батька!


Розділ дев’ятий ДВОЄ ПІДЛІТКІВ


Шумні і галасливі центральні вулиці Столиці. Люди поспішають по тротуарах, невгамовний потік перехожих ллється по широких вулицях. Хіба є час помічати щось, поспішаючи? Хіба здивує тут перехожого залита золотом форма гоноровитого офіцера іберійської армії? Хоч би як високо він підносив голову, хоч би як покручував вуси та гордо тримався за ефес срібної шаблі, — все це не цікавить нікого. Для офіцера тільки й залишається насолоди, що оглянути себе з ніг до голови у дзеркальній вітрині великого магазина, підкрутити ще раз вуси та грізно подивитися на кількох солдатів, що проходять біля тротуару. Чи досить поштиво вони повертають до нього голови, чи бездоганно підносять руки до кашкетів?

І раптом офіцер не стримав задоволеної посмішки. Назустріч йому ішло двоє підлітків: юнак і дівчина, зодягнені у форму ЗФМ — загонів фалангістської молоді. Чорні берети з золотими фалангістськими значками, захисні сорочки, підтягнений вигляд — все це радувало серце офіцера. А коли підлітки ще й завзято відкозиряли йому, приклавши праві руки до беретів, офіцерське серце і зовсім розтануло. Він відповів на урочисте вітання і додав захоплено, хриплим, басовитим голосом:

— Молодці! Прекрасний вигляд!

— Еввіва каудільо! — чітко і ясно відповіли підлітки встановленим офіціальним вітанням.

Хтось з перехожих озирнувся: знов еввіва, знов каудільо? А, це ребята з ЗФМ? То хай собі вигукують, не треба й придивлятися. Це такі хлопці, що можуть прив’язатися за непоштивий погляд. Далі, далі від цих скажених цуценят фалангістських собак!

А підлітки йшли собі тротуаром, немов не помічаючи насторожених поглядів перехожих. Вони жваво розмовляли, дивилися на вітрини магазинів, сміялись, не забуваючи про потребу козиряти кожному зустрічному офіцерові.

Стрункий кароокий юнак час від часу схиляв голову до своєї золотоволосої супутниці з ясними синіми очима і щось швиденько шепотів їй. І щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути з сміху. А потім вона робила навмисно серйозне обличчя, хоч це в неї виходило і не дуже вдало, і суворо казала:

— Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свій одяг.

Але в її синіх очах стрибали веселі вогники, що дивно протирічили суворості голосу. Юнак мовчки виструнчувався — якраз вчасно, бо назустріч ішов уже якийсь офіцер. Їх у цій частині міста була безліч. Відкозирявши офіцерові, юнак знов шепотів щось супутниці, і вона знов удавала, що сердиться. А сміх, нестримний юнацький сміх, здавалося, сам випорскував з її очей.

І все ж таки, дедалі дівчина більше серйознішала. Ось вона лише посміхнулася, і юнак ураз спинився, бо відчув, як дівчина рішуче взяла його за руку. Вона виразно і серйозно сказала йому:

— Слухай, Алексо. Я дуже люблю жарти і охоче сміялася з твоїх дотепів. Але всьому буває межа. Невже ти забув про наше завдання? Забув про небезпеку? Хочеш провалити справу?

Юнак зашарівся. Так, дійсно, він надто розійшовся. Почасти в цьому була винна і його сувора супутниця. Вона так весело сміялася, коли він жартував. І йому було дуже приємно розважати її своїми дотепами. Більше цього не буде.

— Ходім далі, Марто, — відповів він з винуватим виглядом. — Я обіцяю тобі, що все буде гаразд.

Вони пішли. Деякий час ніхто з них не розмовляв. Олесь (адже це був він) зосереджено думав про щось. Марта два чи три рази поглянула на нього і непомітно посміхнулась: такий він був поважний у формі ЗФМ. Мимоволі вона кинула погляд і на своє відображення в вітрині, повз яку вони проходили. Непогано вигадав Клаудо! Це ж він порадив використати цю форму, кажучи:

— Коли ви будете зодягнені, як оті пихаті стручки, до вас, напевне, ніхто не причепиться. Тільки пам’ятайте: козиряти офіцерам. І все буде добре.

Валенто Клаудо не помилився. І все ж таки, почуття небезпеки не зникало ні в Олеся, ні у Марти. Зокрема тепер, коли вони вийшли з центральної частини і наближались до робітничого кварталу. Тут зустрічні з неприхованою злобою поглядали на їх форму, яка поволі переставала бути захисною в цьому районі.

Нарешті, Марта знайшла вихід. Вона повернула за ріг, озирнулася: чи не дивиться хтось на них. Ні, це був тихий, спокійний провулок. Лише десь вдалині йшла якась жінка.

Тоді дівчина рішучим жестом зірвала з своєї голови берет з фалангістським значком і подала його Олесеві:

— Сховай його в кишеню, а в другу поклади свій. Так буде краще тут. Бо інакше ми можемо натрапити на неприємність. Тут живуть робітники, вони не дуже люблять «стручків», як каже Валенто.

Справді, тепер на них перестали звертати увагу. Отже Олесь і Марта раптом перетворилися на звичайних підлітків.

— Тільки не здумай козирнути тепер якомусь офіцерові, — посміхнулась Марта, — бо тоді буде вже погано…

Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою щойно хотів відкозиряти якомусь поручикові і майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишені в кулак. Мимоволі він намацав у кишені те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капітан, відряджаючи його і Марту в цю небезпечну подорож. Капітан тоді сказав йому:

«Май на увазі, Олесю, тобі не буде в кого шукати захисту. Навпаки, тобі доведеться самому в разі потреби захищати ще й Марту. Будьте обережні. Те, що я даю тобі, може врятувати тебе. Але вживай це лише тоді, коли іншого виходу зовсім не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю».

Тим часом Марта спинилась. Вона вказала Олесеві на великий цегляний будинок, що аж нічим не відрізнявся від інших:

— Він живе тут. Але його не так легко побачити чужій людині.

— А ти все пам’ятаєш, що треба?

— Ще б пак! Хіба ж я вперше тут?

Вони піднялися на п’ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала не так, як звичайно, а розмірено: три довгі удари, потім пауза, потім два короткі. Зсередини ніхто не відповідав, Марта постукала вдруге. Вираз обличчя її змінився, вона закусила губу.

— А що, коли й він… — почала вона і не скінчила.

Але Олесь зразу зрозумів її. Марта хотіла сказати: «а що, коли й він заарештований?» І це була страшна думка. Адже тоді руйнувалися всі плани, провалювався весь задум…



Хтось підійшов до дверей з того боку. Жіночий голос запитав:

— Кого треба?

— Тітка Варвара передає кошик з апельсинами для маленького Педро, — відповіла несподівано Марта, хоч з нею і не було ніякого кошика.

— Педро немає дома, — відповів жіночий голос.

— Бджоли боляче кусаються, каже старий дід, — ще впевненіше мовила Марта, хоч це здавалося вже цілковитою нісенітницею.

Але Олесь розумів, що всі ці фрази — умовні і свідчать про те, що прийшла своя людина.

Двері розчинилися. На порозі стояла підстаркувата жінка в чорній хустині. За нею видно було невисокого, кремезного чоловіка, він виглядав з-за її плеча. Марта кинулася до нього:

— Я так турбувалася, дядю Фредо! Вже тоді, коли постукала в двері, раптом подумала: а що, коли й вас теж заарештували?

— Ні, дівчинко, ні. Мене не так легко заарештувати, — відповів Фредо Вікторе, запитливо в той же час дивлячись на Олеся. — А це хто з тобою?

— Це один хлопець… він дуже хороший… та я вам усе зараз розповім, дядю Фредо, — трошки завагалась Марта. — Його зовуть Алексо. І він росіянин.

— Росіянин? — здивовано перепитав Фредо Вікторе.

— Так, — ствердив Олесь. — І комсомолець.

— Он як! — ще більше здивувався Фредо. — Цікаво, цікаво… Ну, ходім до кімнати. І негайно розповідай все, Марто.

У кімнаті було тихо й затишно. Вони сіли біля столу, і Марта почала розповідати. Вікторе слухав її дуже уважно. Лише тоді, коли Марта дійшла в своєму оповіданні до того, як вона потрапила на «Люцифер» і побачила Сивого Капітана, Фредо Вікторе широко розкрив очі:

— Це ти серйозно, Марто? Той самий Сивий Капітан, що…

— Той самий, дядю Фредо. І він такий добрий, хоч і завжди сумний. Він обіцяв врятувати батька. Він сказав, що то його провина, що батька заарештували. Мовляв, батько потрапив до в’язниці лише тому, що поліція вбачає у ньому спільника Сивого Капітана. А коли так, то він, Сивий Капітан, і мусить врятувати його. Хіба це не благородно з його боку?

Фредо Вікторе задумливо потер підборіддя. Він вагався.

— Хм… — нарешті мовив він. — Що ж, я буду дуже радий, якщо йому пощастить зробити це… хоч і не знаю, як саме. Дивна він людина, цей Сивий Капітан. Надто він покладається на свої сили. Це було помітно з самого початку.

— Але ж у нього є «Люцифер»! — палко втрутився Олесь.

Фредо Вікторе задумливо подивився на юнака.

— «Люцифер»? — перепитав він повільно. — Що ж, «Люцифер» непогана машина. Але хіба справу може вирішити сама машина чи одна людина, хоч би вона й мала в своєму розпорядженні отаку машину. Ти, юначе, сказав, що ти комсомолець. Так от, що ти скажеш про це?

Запитання було поставлене дуже серйозно. Олесь завагався.

— Мовчиш? — продовжував Фредо Вікторе. — Ну от, як тобі здається, чи може щось зробити один чоловік проти цілого ладу?

— Ні, — схилив голову Олесь. Іншої відповіді у нього не було. Але раптом він додав: — Проте, Сивий Капітан не один. У нього є помічники, його команда. І він володіє «Люцифером»!

Та хіба ж можна забувати про цю надзвичайну машину. Олесь немов знов почув голос Сивого Капітана, що пояснював йому властивості «Люцифера». Чудесний, непереможний «Люцифер»!

Проте, Фредо Вікторе тільки махнув рукою.

— Команда — це кілька чоловік. «Люцифер» — усього-на-всього дотепна, добре удосконалена машина. А лад — це велетенська сила. І боротися проти нього можна лише не меншою силою, великою масою людей. Так робимо ми, комуністи, що готуємося до боротьби в підпіллі, щоб, коли настане час, вийти назовні грізною, непереможною силою, разом з усіма робітниками. Те, що хоче зробити Сивий Капітан, неможливе, доки він залишається сам. Уряд, існуючий лад завжди залишиться міцнішим від нього. Хіба може бути інакше?

Олесь мовчав. В ньому боролися два почуття. Звісно, він і сам добре знав, що говорив цей похмурий, вдумливий чоловік. Хіба ж не знав Олесь законів класової боротьби? Хіба не був він комсомольцем? Все це було так. Але, з другого боку, Олесь був украй захоплений чудесним витвором Ернана Раміро, його «Люцифером», який нічого не боявся: ні нападу людей, ні залізної зливи куль. Хіба ж може щось протистояти «Люциферові»? Хіба не мусить перемогти людина, талант якої дозволив їй збудувати таке технічне чудо? І знов-таки, закони соціальної боротьби, які твердо говорять, що одинаки ніколи не можуть досягти успіху в боротьбі з ладом, що тільки великі маси трудящих можуть здійснити революцію… Олесь мовчав. Він розгубився остаточно…

А Фредо Вікторе говорив повільно і впевнено:

— Мені не доводилося бачити вашого Сивого Капітана. Лише раз я бачив його автомобіль. Добра, добра машина. І один раз мені довелося почути його голос. Це було на Авеню дель Прадо, коли «Люцифер» вперше з’явився в Столиці. Приємний, мужній голос. Але те, що він говорив, не сподобалося мені. Він надто багато бере на свої плечі, Сивий Капітан. Він самозакоханий, він надто самолюбний. Такі люди легко збиваються з шляху і навіть іноді, не помічаючи цього, стають такими самими, як і ті, з якими вони починали боротьбу, бо вони одірвані від мас і самозакохані.

Раптом його погляд упав на Марту. Дівчина сиділа нерухомо, стискаючи руки. Її сполотніле обличчя було злякане. Очі благаюче дивилися на Фредо Вікторе. Губи безпорадно ворушилися.

Помітивши, що Вікторе дивиться на неї, Марта рвучко кинулася до нього, впала на коліна, схопила руки Фредо і заговорила — палко й швидко:

— Не кажіть так, дядю Фредо. Не кажіть! Адже Сивий Капітан обіцяв врятувати батька. А ви кажете, що він не зможе цього зробити. Я не знаю, я не розумію того, що ви кажете, але це надто страшно. Хто ж допоможе батькові, бідному моєму батькові? Поліція замордує його, я ніколи більше не побачу тата! Дядю Фредо, не кажіть так! Скажіть, що Сивий Капітан врятує його. Я вірю вам, дядю Фредо. Коли ви скажете, що він врятує батька, то так воно й буде. Ви завжди говорили правду — і завжди все було так, як ви говорили. Скажіть, що ви помилилися, що Сивий Капітан врятує тата!..

Вона благала, вона гладила руки Фредо Вікторе, вона дивилася своїми синіми очима на похмурого чоловіка, і в тих очах тремтіли гарячі, прозорі сльози, що великими краплинами падали на руки Фредо.

— Марто, люба моя, — заговорив Фредо Вікторе, гладячи її голівку, — заспокойся, не треба плакати. І просити не треба було… — Голос його був лагідний, м’який, немов би й не він щойно суворо говорив про Сивого Капітана. — Марто, ти просто не зрозуміла мене. Я не говорив жодного слова про те, що Сивому Капітанові не пощастить врятувати Педро. Ти помилилась.

— Це правда, дядю Фредо? Правда? — палко запитала Марта, підводячи голову з ще невисохлими сльозами. В них уже світилася надія. Губи ще тремтіли, але вже пробували скластися в посмішку. — Правда?

— Якщо він обіцяв, то напевне зробить усе можливе, — твердо відповів Фредо Вікторе. — Мені здається, що він дуже наполеглива людина.

— Дядю Фредо, я ж зовсім забула сказати вам, чого ми прийшли. Адже Сивий Капітан наказав нам зробити це.

— Навіщо я йому потрібний? — знизав плечима Фредо Вікторе.

— Він каже, що ви мусите знати, де саме ув’язнено тата. І коли Сивий Капітан узнає це, то він зможе звільнити його. Адже ви знаєте це, дядю Фредо? Ну хто може знати це краще від вас?

— Скажімо, поліція може знати краще від мене, — посміхнувся Фредо Вікторе. — Але, звісно, Сивому Капітанові якось незручно звертатися до поліції за такими довідками. Ну, що ж, Марто. В цій справі я можу допомогти. Лише вчора я одержав остаточні відомості, що твій батько ув’язнений в Сан-Сальвадорі.

— О! — посумнішала Марта.

Вона знала Сан-Сальвадор, велику кам’яну в’язницю, куди поліція пересилала заарештованих робітників з усіх кінців Іберії. Не раз їй доводилося бути біля воріт Сан-Сальвадора, куди вона ходила разом з жінками і дочками заарештованих, що приносили туди передачі для рідних. Величезний кам’яний мішок з високими стінами. Важко було навіть уявити собі, що хтось міг утекти звідти.

— Кілька днів Педро тримали в поліції, — продовжував Фредо Вікторе, — Допитували, звісно, ну, а потім перевезли до Сан-Сальвадора. Там він ув’язнений в окремій камері номер триста шість у другому корпусі. Як бачиш, Марто, його вважають за важливого арештанта, бо тримають в окремій камері. Як зможе Сивий Капітан витягти його звідти — не уявляю собі… хоч усе можливо, — поспішно додав він, бачачи, як посмутніла знов дівчина.

Проте, Марта вже стрепенулась.

— Спасибі, дядю Фредо, — швидко, сказала вона. — Ми не будемо більше затримувати тебе. Нам час повертатися. — Дівчині не терпілось — хотілось якнайшвидше сповістити Сивого Капітана про наслідки його доручення.

Вона швиденько попрощалася і добігла. Олесь ледве встигав за нею.

Раптом він почув чийсь басовитий окрик:

— Що де за безладдя таке! Ану, стійте!

Перед ними стояв високий, товстий офіцер. Його очі роздратовано виблискували, руки впиралися в боки:

— Хіба личить членам загонів фалангістської молоді бігти вулицею, не помічаючи офіцерів армії? Де ваші берети? Неподобство!

Це було вже серйозною неприємністю. І Олесь і Марта знали, що офіцер мав право затримати їх, щоб направити з поліцаєм до найближчого штабу загонів. Це загрожувало цілковитим провалом.

— То випадково, пане офіцере… — заговорив Олесь. — Ми щойно вийшли.

Але офіцер не слухав.

— Ідіть за мною, — наказав він. — Якого ви загону?

Ще гірше! Що ж сказати?

— Сорок другого, — випалив Олесь перше, що майнуло в голові.



— Сорок другого? — перепитав офіцер недовірливо. — Хм… щось я вас не пам’ятаю… адже я лише вчора провадив там огляд. Ідіть за мною, кажу я вам.

Кінець, кінець. Остаточний провал! І треба ж було назвати цей злощасний номер. В одчаї Олесь озирнувся. Офіцер вів їх через якийсь провулок. Ні попереду, ні позаду нікого не було. Лише на тому боці провулку якийсь робітник байдуже дивився на них.

«Хай буде, що буде», — раптом вирішив Олесь.

Швидким рухом він відкрив у кишені довгасту плескату коробочку, дану йому Сивим Капітаном. Він пам’ятав: спочатку треба вийняти з неї те маленьке кільце, потім пересунути на ньому запобіжник — і тільки тоді кидати, але вже негайно.

Офіцер озирнувся на нього.

— Так кажете, що ви з сорок дру… — почав він і відсахнувся.

Він побачив, як замахнувся на нього юнак. З руки Олеся вилетіло маленьке чорне кільце і вдарилося об груди офіцера. Мов зроблене з найтоншого скла, воно розлетілося найдрібнішим порохом, від нього немов нічого і не залишилося. Але офіцер незграбно махнув руками, похитнувся і важко поточився на землю, широко розкривши рот і безпорадно хапаючи ним повітря.

Нерухомо і безживно він лежав на асфальті. Олесь опанував себе.

— Ось твій берет!.. — гукнув він Марті. — Біжимо!

Через кілька секунд вони обидва, стримуючи дихання, ішли по вулиці, змішавшися з перехожими.


Розділ десятий ПАСТКА АЛОНСО МОЕХА


Читач уже здогадався, напевне, що раптовий наліт Алонсо Моеха та Хосе Френко на квартиру Ернана Раміро по вулиці Сагасти не дав ніяких втішних для детектива наслідків. Сивого Капітана там ке було. Пощастило знайти лише кілька старих фотографічних карток, де був зображений Ернан Раміро таким, яким знали його товариші по роботі в Електротехнічному інституті.

Алонсо Моеха залишив біля квартири Ернана Раміро секретних агентів: він сподівався, що Раміро іноді з’являється тут, хоч швейцари під’їзду і присягалися, що вони не бачили свого мешканця понад три місяці.

Залишалася тільки одна можливість зустрітися з Сивим Капітаном — у хащах Фонтівероса. Алонсо Моеха дедалі більше схилявся до думки, що десь там є потаємна база «Люцифера». Адже ж не може така велика машина не потребувати час від часу пильного огляду, ремонту, заправлення паливом тощо. Проте, — де та база може міститися?

Десь у лісі Фонтіверое. Гаразд, але де саме? Агенти Моеха обшукали весь ліс, вони пройшли і промацали його з півночі на південь і з заходу на схід. Ніде не було знайдено нічого схожого на будь-яку базу.

Було від чого збожеволіти. Але думати, що база «Люцифера» прихована десь інде, Моеха теж не міг. Значить, вона в лісі? На це не було відповіді, питання залишалося відкритим протягом кількох днів, поки детектив не одержав нове важливе термінове повідомлення.

«Двадцять хвилин тому «Люцифер» проминув секретні застави північно-західного краю Фонтівероса. Автомобіль пройшов головним шляхом, простуючи до центральної галявини. Фугасні міни, встановлені на шляху, не вибухнули. Подальший огляд їх довів, що вони в повному порядку. Причини невідомі. Електричні міни включити не встигли. Чекаю розпоряджень. Уповноважений…»

Пальці Алонсо Моеха затремтіли. Він вистрибнув з кабінету і помчав до аеродрому.

У Фонтіверосі детектив вислухав короткі пояснення свого уповноваженого, оглянув міни, що чомусь не вибухнули. Так, все було в цілковитому порядку, а проте міни не вибухнули!

— Де «Люцифер» тепер? — запитав Моеха.

— На центральній галявині, біля озера. Так повідомили мене телефоном.

— Він стоїть там?

— Так.

— Чи виходили з нього люди?

— Цього помічено не було.

— Віддайте розпорядження по заставах і замаскованих батареях: за моїм наказом негайно відкрити вогонь по «Люциферу». Після цього ж таки наказу саперам включити електричні міни, щойно «Люцифер» опиниться над ними. Нарешті! Нарешті він в моїх руках!..

Раптом Алонсо Моеха повернувся до уповноваженого по району і прислухався до його слів. Це було вже щось нове, невідоме досі йому!

— Повторіть те, що ви сказали відносно озера, — сказав він.

— Мені довелося бути на його берегах тричі. І кожного разу рівень води там був різний, — повторив уповноважений.

— Підвищувався чи знижувався?

— В тому то й річ, що бувало і перше і друге. Першого разу вода доходила до стежки, що наближається до озера. Другого разу рівень знизився майже на півтора метри. Я не повірив своїм очам, виміряв рівень і поставив відзнаку. А на третій раз рівень знову піднявся до стежки. Моя відзнака опинилась під водою!

— Чи були тут великі дощі?

— Протягом тижня — жодного.

— Може озеро має якісь підземні джерела?

— Мені це невідомо, — розвів руками уповноважений. — Озеро дуже велике.

Алонсо Моеха знизав плечима. Дійсно, загадкове явище. Але воно стосувалося тільки самої природи. Яке все це може мати відношення до «Люцифера»? Ясно, що ніякого. Отже, не варт витрачати часу на міркування.

Автомобіль тим часом наближався до центральної частини лісу. Ніде не було видно жодної людини. Застави були добре замасковані. Але Алонсо Моеха добре знав і те, що його розпорядження були ретельно виконані. В поліції і жандармерії не заведено наказувати двічі одне й те ж саме, зокрема під час надзвичайних заходів.

Автомобіль спинився. Алонсо запитливо подивився на уповноваженого.

— Тут шлях повертає і виходить прямо до озера, — пояснив той, — До того самого місця, де перебуває «Люцифер».

— Добре, ми вийдемо тут, — розпорядився Моеха. — Френко, ви цього разу підете зі мною. До речі, закрийте рота, Френко. Ви ще встигнете відкрити його, коли одержуватимете нагороду. Думаю, що тепер уже ніщо не врятує Сивого Капітана та його «Люцифер»!



Ховаючись поза деревами, Моеха і Френко наближалися до великої галявини. На дорозі вони побачили дві замасковані гармати. Їх стволи були скеровані на галявину. Моеха схвально кивнув головою: все було гаразд.

Ось він, «Люцифер»! Очевидно, ніхто з його команди не мав і гадки, що автомобіль оточено. І не так, як минулого разу, коли крім гвинтівок і кулеметів та ще гранат, в розпорядженні Моеха не було нічого. Тепер картина рішуче змінилася. Гармати… міни… До того ж — навряд чи «Люцифер» зможе відштовхнути від себе гарматні снаряди. Фантастика фантастикою, але снаряд, випущений з гармати, — цілком реальна річ, на яку не вплинуть ці фантастичні винаходи. В цьому Моеха був певний.

Хосе Френко торкнувся його рукава.

— Навколо «Люцифера» люди, пане Моеха, — прошепотів він збуджено. — Вони щось лагодять…

Дійсно, на фоні велетенського сіро-зеленого тіла таємничого автомобіля були помітні постаті людей в синіх комбінезонах. Двоє схилилися біля коліс автомобіля, троє були біля відчинених дверей. Ще один чоловік стояв на даху автомобіля.

Одним жестом Моеха наказав здивованому Френко залишатися на місці, а сам невимушеною ходою, мов прогулюючись, вийшов на галявину. Не встиг він пройти кількох кроків, як його побачили люди в синіх комбінезонах. Вони повернулися до нього, випроставшися.

Алонсо Моеха сам милувався собою. Ззаду на нього дивилися солдати, сапери і жандарми. Вони, мабуть, захоплювалися його сміливістю. Не менше мусила бути здивованою і команда «Люцифера». Хай дивуються, незабаром їх чекають ще більші несподіванки!

Моеха не спинився. Підвівши руку, демонструючи свої мирні наміри, він наближався до загадкового автомобіля. З досадою він побачив, як люди в синіх комбінезонах один за одним зникли в дверях «Люцифера», що автоматично зачинилися за ними. Проте, людина на даху все ще залишалася на місці. Гаразд, Моеха поговорить з нею!

То була висока, огрядна людина в синьому комбінезоні. Чисто виголене обличчя цього чоловіка було цілком спокійне; Очевидно, він звик добре тримати себе в руках і не виявляти ні здивування, ні інших почуттів.

Ще крок — і Моеха почув голос чоловіка на даху:

— Чи не досить, пане Моеха? Ми дозволили вам підійти надто близько. І чому ви залишили вашого колегу за деревами? Проте, це, звісно, ваша справа.

Детектив остовпів. Що це, вони бачили його? Його поява не була несподіваною для цього чоловіка? Втім, він разом опанував себе. Привітно махнувши рукою, Алонсо Моеха голосно сказав, примусивши себе посміхнутися:

— Бачу, що мені немає потреби називати себе. З ким маю честь?..

— Киньте гру в піжмурки, пане Моеха, — перебив його чоловік з даху. — Що вам потрібно тут?

Моеха розсердився:

— Я вдруге і востаннє пропоную вам здатися, — сказав він холодно і владно. — Минулого разу я недооцінив ваших можливостей. Тепер передбачено все. Прошу передати вашому начальникові те, що я скажу. Галявина оточена гарматами. Артилеристи чекають сигналу від мене, щоб почати обстріл вашого автомобіля. Не пробуйте тікати до моря. Всі дороги перетято гарматами. Крім того, всі шляхи міновано…

— Але міни не завжди вибухають, — насмішкувато зауважив чоловік з даху.

— Ви вірно зауважили, фугасні міни вибухають не завжди. Але в моєму розпорядженні є чимало електричних мін. Вони вибухнуть, щойно сапер натисне за моїм знаком на кнопку.

— Припустимо, — погодився його співбесідник.

— Але я не хочу зайвих жертв, — говорив далі Моеха. — Від імені уряду я обіцяю вам…

— Не варт обіцяти того, що від вас не залежить, пане Моеха, — знов перебив його чоловік у комбінезоні. — Досить, я зрозумів вас. Зараз я доповім про ваші слова Капітанові.

Він зник всередині автомобіля. Моеха чекав. Раптом він помітив, що «Люцифер» сунув з місця. Детектив здригнув: невже ще нова несподіванка? То хай, хай вони спробують щось зробити! Гармати напоготові, пальці саперів лежать на контактах електричних мін.

«Люцифер» повільно під’їхав до берега озера. І так само повільно він спустився на воду. Не зважаючи на велику вагу, сіро-зелений автомобіль легко тримався на поверхні води і тихо погойдувався.



І знов Алонсо Моеха розгубився. Значить, Сивий Капітан не хоче здаватися? Шкода, бо це було б дуже корисно детективові, — зважаючи на бажання каудільо захопити «Люцифер» непошкодженим… Ну, гаразд! Хай тоді скажуть своє слово гармати!

Повернувшися, Моеха швидко побіг до дерев: було б дуже недоцільним залишатися тут, під вогнем замаскованих гармат. Хосе Френко нетерпляче чекав його. Рот його відкрився, щелепа безпорадно відвисла. Він вказував на озеро:

— Пане Моеха, він тоне… чи ховається під воду… Дивіться!..

Справді, «Люцифер» швидко занурювався в воду. Вона доходила вже до його середини. Ні, цього не буде, не буде!

— Вогонь! — несамовито вигукнув Моеха.

Майже в ту ж саму мить (так здавалося детективові) вдарили постріли гармат. Проте, артилеристи націляли надто високо. Їхні гармати були наведені ще заздалегідь, коли «Люцифер» стояв на землі. А тепер над водою виднілася лише його верхня частина. Снаряди пролетіли вище неї і розбили кілька дерев на тому боці озера.

— Вогонь! — знов закричав Моеха. — Точніше!

Знов прогриміли постріли. Артилеристи нашвидку змінили приціл. І знов снаряди пролетіли мимо, бо від «Люцифера» над поверхнею води залишався вже самий дах з поруччям. Таємничий автомобіль поринав у воду несподівано швидко: жоден підводний човен не міг би змагатися з ним!

Проте, і артилеристи тепер не чекали дальших наказів Моеха. Вони стріляли, не вгаваючи. Снаряди падали в воду й вибухали, підкидаючи цілі водограї. Вже нічого не було видно в тих водограях. Але ні: напружений погляд Моеха помітив, як високо підкинулася в повітрі якась річ…

— Поруччя «Люцифера»! — вигукнув він радісно: — Влучили!

Так, то було поруччя даху автомобіля, зірване одним з снарядів. Але, крім того поруччя, не залишилося жодних слідів «Люцифера». Потонув він чи… Стрілянина враз ущухла. Артилеристи не мали перед собою цілі.

— Коли б він потонув, то були б якісь сліди, — збуджено проговорив Хосе Френко. — Пане Моеха, він устиг зануритися!..

Алонсо Моеха розумів це й сам. Втім, він не розгубився. З озера далеко не втечеш, це не море. «Люцифер» перебуває десь недалеко під поверхнею. Що таке озеро? Порівняно невеличка заглибина, наповнена водою. Тут є що зробити!

Детектив повернувся до Хосе Френко. Зціпивши зуби, він процідив:

— Негайно приведіть сюди грузовики з глибинними бомбами… ті, що мусили їхати до моря…

Очі Френко радісно спалахнули: він зрозумів думку свого начальника.

Через чверть години грузовики вже наблизилися до галявини. На одному з них був широкий і короткий моторний човен дивної форми. На двох інших навантажені були глибинні бомби, круглясті, незграбні, вкриті брезентом. Так, вони стануть зараз у пригоді!

Люди, що були на грузовиках, спритно зіскочили на землю. Звичними, швидкими рухами вони зняли з першого грузовика човен і підтягли його до води. За кілька секунд він уже погойдувався біля берега. Озеро в цьому місці глибшало зразу; навіть морський корабель не торкався тут кілем дна.

Ще кілька хвилин — і на човні вже лежали чотири глибинні бомби, кожна в своєму м’якому, призначеному для неї гнізді. Командир човна підійшов до Моеха і доповів:

— Човен готовий.

— Ви скидатимете бомби, перетинаючи озеро впоперек, — наказав Моеха. — Зразу по тому повернетеся і візьмете нові бомби. Можете не берегти їх, хай буде вірніше.

— Єсть! — коротко відповів командир.

Затарахкотів мотор. Човен легко відплив від берега. На відстані п’ятнадцяти метрів за знаком командира було скинуто першу бомбу. Зразу ж таки човен стрілою відлетів убік, використовуючи всю потужність мотора. Це було зроблено якраз вчасно, бо за півхвилини вода в тому місці, куди було кинуто бомбу, обдулася, немов велетенським пухирем, зеленуватим горбом. Потім цей пухир раптом луснув, викинувши вгору стовп води, брудної, з намулом і водоростями. І одночасно пролунав міцний глухий удар. Вибухнула перша глибинна бомба.

Алонсо Моеха і Хосе Френко жадібно дивилися, як команда моторного човна скидала одну по одній ті бомби, що залишалися. Щоразу лунали глухі вдари, в стовпах брудної води злітали вгору водорості й оглушені риби. Четверта бомба вибухнула трохи пізніше перших: мабуть там було глибше.

Човен уже мчав до берега по нові бомби, як Моеха збуджено вигукнув, стискуючи кулак руки, простягненої до озера:

— Френко! Єсть! Дивіться, що це?

На вершині брудного водяного стовпа, що поволі розпадався й осідав униз, темніла якась велика, округла річ. Вона повільно поверталася й падала в воду.

— Назад! — крикнув Моеха командирові човна не своїм голосом. — Виловіть це й привезіть мені! Негайно!

— Пане Моеха, то… то, здається мені, колесо «Люцифера»… — шепотів Хосе Френко, не відриваючи очей від круглої речі, що пливла по воді.

Моторний човен хутко наближався до неї.

Ось двоє з його команди зачепили круглу річ, почали втягували її на човен. Та вона була надто велика. Тому човен повернув назад, тягнучи її за собою на буксирі.

— Колесо! — вигукнув знов Френко.

— Колесо «Люцифера»! — не стримав вигуку й Моеха. — Влучили таки!

Моторний човен наблизився до берега. Через хвилину кругла річ лежала на траві. З неї стікала вода, вона виблискувала мокрими боками.

Так, сумніву не було. Перед Моеха лежало велетенське колесо автомобіля Сивого Капітана, відірване вибухом глибинної бомби. Зламана вісь стирчала вгору. Товстелезна гумова покришка, здавалося, не була пошкоджена зовсім. Детектив переміг! Пошкоджений «Люцифер» лежав там, у глибині озера!

— Ще бомб! — наказав Алонсо Моеха, ставлячи ногу на колесо, мов перед ним лежав живий повалений ворог.

Не гаючи часу, човен з новим запасом бомб уже відпливав. Хосе Френко наблизився до детектива.

— Пане Моеха, — сказав він виразно, вказуючи на те місце озера, де вибухнула четверта бомба. — Пане Моеха, з «Люцифером» уже все покінчено. І Сивому Капітанові не вийти назовні…

Моеха подивився туди, куди вказував Френко. З-під води виринали великі повітряні пухирі — один за одним, один за одним. Мабуть, та ж сама глибинна бомба пошкодила автомобіль так, що з нього виходило повітря.

— Хай! — уперто мовив Моеха. — Краще добити їх остаточно, ніж залишити будь-яку можливість врятуватися. Хай кидають далі бомби. Всі до одної!..


Розділ одинадцятий ПІД ВОДОЮ


З самого початку подій, що відбувалися цього разу в Фонтіверосі, Олесь помітив, що скоїлося щось недобре.

«Люцифер» хутко посувався на південь, коли Олесь сидів у каюті, розмовляючи з Мартою. Раптом пролунав глухий удар, від якого струсонулася підлога. І зразу швидкість «Люцифера» зменшилася. Крізь незачинені двері каюти долинув чийсь збуджений голос:

— Хуаніто, до ручної помпи!

Хтось пробіг по коридору, пролунали іще стурбовані голоси. Що трапилось?

Олесь здивовано поглядав на Марту, Марта на Олеся. Нарешті, юнак рішуче підвівся:

— Піду до Капітана. Треба взнати, в чому річ.

Але Ернана Раміро не було в каюті керування. Замість нього за штурвалом стояв Валенто Клаудо, який навіть не відповів на запитання Олеся, вдивляючись у прилади. Мабуть, трапилося щось серйозне…

Сивий Капітан увійшов до каюти швидкими, енергійними кроками. Обличчя його було зосереджене, кошлаті брови зійшлися на переніссі. Побачивши Олеся, він кивнув йому головою і сказав Клаудо:

— Ідіть до резервуарів, Валенто. Там треба весь час доглядати. Автомат не працює. Стежте за ручними помпами.

Клаудо вийшов. Капітан зайняв його місце за штурвалом. Але і його поведінка цього разу була незвичною. Замість того, щоб спокійно і впевнено, як завжди, вести машину, Ернан Раміро щомиті поглядав на маленький циферблат біля пульта. Олесь зазирнув на той циферблат.

Його стрілка нервово хиталася. Вона то кидалася ліворуч, майже до нуля, то повільно відсувалася праворуч.

Раптом Раміро заговорив. Голос його звучав глухо, мовби Капітан з трудом стримував себе.

— Вони не лише оголосили мені війну, вони вже почали її. Підступну, жорстоку війну… розставили по дорогах міни… Одна з таких мін вибухнула під кормою «Люцифера» і пошкодила апарат, що подавав водень до машини…

Олесь зрозумів усе. А Сивий Капітан говорив далі:

— Подача водню ручним насосом дуже непевна. А головне те, що я мушу тепер витрачати більше водню. Міни можуть бути всюди. Доводиться вести «Люцифер», не торкаючися колесами землі…

— І машині весь час бракує водню, — додав Олесь, дивлячись на циферблат, на якому стрілка все так само стрибала.

Ернан Раміро поглянув на юнака. На мить його кошлаті брови розійшлися.

— Ти розумний хлопець, Олесю, — сказав він. — Не пам’ятаю, щоб я говорив тобі про цей показник. Значить, ти сам додумався. Гаразд, ставай сюди. Ти допомагатимеш мені. Стеж за стрілкою. І щойно вона опускатиметься нижче поділу «3», — відкривай рукояткою цей кран додаткового резервуара. Ми скоріше дістанемося бази, виправимо пошкодження…

… З цього моменту Олесь уже не виходив з каюти керування. «Люцифер» промчав великим шляхом Фонтіверосу, не торкаючись його колесами. Ось чому не вибухнула жодна з фугасних мін, розставлених Моеха! На екрані Раміро і Олесь бачили приховані замасковані гармати — і це не поліпшувало настрою Сивого Капітана, який примушений був вести пошкоджену машину.

Олесь не запитував, чому Капітан скеровує «Люцифер» саме сюди, до цієї пастки. Очевидно, на те були якісь важливі підстави.

А на центральній галявині, біля озера, «Люцифер» безпорадно спинився. Стрілка циферблата, біля якого стояв Олесь, притиснулася до нуля. Цілком відкритий кран додаткового резервуара не допомагав. В ньому не було водню…

Сивий Капітан спокійним жестом виключив машину.

— Перебільшена витрата водню, — мовив він. — Ми витратили робочий балон і додатковий резервуар цілком. Тепер треба замінювати балон. Залишайся тут, Олесю, стежитимеш за екраном.

Він вийшов з каюти. Олесь залишився сам. Він дивився на екран, бачив на ньому солдатів, що оточували галявину, бачив гармати, стволи яких були скеровані на «Люцифер», який безпомічно височів біля озера. Так минав час. І нарешті — з’явився той високий, худорлявий детектив. Сивий Капітан повернувся до каюти. Швидкими рухами він лагодив щось біля пульта. Лише одну фразу вимовив він, не обертаючись до Олеся:

— Треба вигадати ще кілька хвилин… лише кілька хвилин…

Олесь чув розмову Валенто Клаудо, який стояв на даху «Люцифера», з детективом. Це були напружені хвилини. Потім Ернан Раміро полегшено зітхнув. Він натиснув маленьку кнопку. Пролунав сигнальний дзвоник. Валенто збіг униз. Зразу по тому, підкоряючись рухам Сивого Капітана, «Люцифер» рушив.

Потім пролунали постріли, які примусили Олеся збліднути. Здавалося, що все загинуло. Проте, ні. Хоча сухий тріск нагорі доводив, що щось було пошкоджене, але «Люцифер» занурювався в воду — дедалі швидше.

Туманна темна смуга затягла екран цілком. Звуки пострілів доходили мов крізь товсту ковдру. Нарешті вони ущухли зовсім. Стало зовсім тихо.

Нестримна радість охопила Олеся. Врятувалися! Йому хотілося палко стиснути руку Сивого Капітана, подякувати йому, спокійному і впевненому. І дивно було: чому ні він, ні Валенто Клаудо не зраділи? Чому на їх зосереджених обличчях не помітно ані найменшого полегшення?

— Треба спробувати ще раз, Валенто, — тихо сказав Раміро. — На ручному насосі ми далеко не підемо.

— Єсть, Капітане, — відповів Клаудо і вийшов.

В Олеся майнула думка: чи довго зможе пробути «Люцифер» під водою? Адже тепер його команда може дихати лише деякий час, доки вистачить запасів кисню. А далі? Підійматися на поверхню, де чекають гармати? На вірну загибель?..

— Як же ми піднімемося на поверхню? — несміливо запитав він Сивого Капітана. — Адже вони тоді…

Ернан Раміро подивився на юнака.

— Я не хочу підійматися на поверхню, Олесю, — відповів він.

— Але…

— Ти ще багато чого не знаєш, — сказав Раміро. — Зачекай, незабаром…

Дальші його слова потонули в важкому гуркоті. Немов загримів грім. Каюта різко струснулась. Олесь ледве втримався на ногах. Вперше він побачив, як зблідло обличчя Сивого Капітана.

— Глибинна бомба… — гукнув Ернан Раміро. — Нас бомбардують і тут, на дні… треба діяти!

Він нахилився над пультом, тримаючись однією рукою за штурвал. Спалахнули сигнальні лампки. Відчулося ритмічне здригання підлоги. «Люцифер» знову рушив. Куди?..

Ще раз ударив страшний грім. Здавалося, тепер ближче, ніж раніше. Капітан швидко повернув штурвал. Він прислухався, мов хотів установити напрямок, — і знов закрутив штурвал. «Люцифер» кидало з боку на бік. Ще вибух — трохи далі, немов позаду…

І тоді вдарив четвертий вибух, найміцніший, найстрашніший з усіх. Стіна, біля якої був Олесь, наче зірвалася з місця і вдарила його по голові. В очах потемніло, нібито згасли всі лампочки.

Шум мотора «Люцифера» немов захлинувся. На мить машина спинилася, потім почала працювати знов — нерівно, уривчасто, але все ж таки запрацювала.

Ернан Раміро, вчепившися в штурвал, керував «Люцифером». На його щоці Олесь помітив червону смугу. Мабуть Капітан ударився об щось під час того вибуху. Олесь почув його голос:

— Іди знов до циферблата, Олесю. І знов берися за ручку крана. Ми йдемо під водою наосліп. Стеж за показником!

Десь далеко позаду ще кілька разів пролунали вибухи. Але «Люцифер», мабуть, ішов вірним напрямком, віддаляючись від небезпеки. Та хіба ж озеро таке велике? Що думає Капітан? Доплисти до протилежного берега? А далі?..

Мовчки, схилившися над картою, що лежала на пульті, — Олесь і не помітив, коли вона опинилася на ньому, — Ернан Раміро керував «Люцифером». Ось він полегшено зітхнув:

— Так… якщо все піде добре, то ми врятуємося. Справа тепер у запасах повітря. Це найголовніша небезпека. Поновити запаси нам нема де… доки не вийдемо на поверхню. Але цього довго чекати…

«Значить, ми будемо під водою, доки ворог не стомиться і не кине чекати нас! — подумав Олесь. — Можливо, Капітан хоче створити враження, що «Люцифер» загинув… І вороги підуть звідси»…

Тим часом Ернан Раміро знов нахилився над картою. Раптом руки його міцніше стиснули штурвал. Здавалося, він весь напружився.

— Тепер пішли вниз, — мовив він, стиснувши зуби.

Він повернув вимикач — і екран перед пультом залило яскравим зеленуватим світлом. Олесь розгублено подивився на Ернана Раміро: куди вниз?..

— Можеш залишити прилад, Олесю, — сказав Капітан. — Зараз машина працюватиме рівніше. А на екрані є дещо цікаве для тебе.

З неприхованим подивом вглядався юнак в екран. Темні, округлі тіні пливли по ньому… ось щось майнуло! Що це? В’юнке, сріблясте? Та невже?..

— Риби! — вигукнув захоплено Олесь.

— Так, риби. Я включив прожектор, і тепер ми бачимо те, що відбувається перед «Люцифером». Адже я мушу бачити наш шлях. Тут є кілька поворотів.

— То виходить… це вже не озеро, а щось інше?..

— Ні, — відповів Сивий Капітан. — Ми пливемо великим підземним каналом, що з’єднує озеро Фонтівероса з морем!

… З того часу, як Ернан Раміро вимовив ці знаменні слова, минуло вже три години. І як багато за цей час змінилося!

«Люцифер» впевнено плив великим підземним каналом. Сивий Капітан устиг коротко розповісти Олесеві, як він відкрив колись цей канал. То було дуже давно, коли Ернан Раміро полював у Фонтіверосі. Він звернув увагу на мінливий рівень озера. Але тоді Раміро не мав змоги перевірити свою здогадку. І лише потім, маючи «Люцифер», Сивий Капітан вирішив дослідити озеро. Так, його з’єднував з морем канал. Саме цим пояснювалися зміни рівня — залежно від припливів і відпливів на морі.

Канал був досить довгим — біля двохсот кілометрів. І тоді ж Ернан Раміро вирішив використовувати той канал. Це дуже допомагало йому зникати, коли на нього полювала поліція. Можна було зануритися в озері Фонтівероса — і через деякий час випливти далеко, у відкритому морі. Більше того: обслідуючи береги моря поблизу каналу, Сивий Капітан знайшов там велику підземну печеру, дістатися до якої можна було лише під водою. Саме там Ернан Раміро влаштував секретну базу «Люцифера», де його чудовий апарат мав змогу ремонтуватися, заряджатися воднем тощо. І ніхто не міг здогадатися, де розташована та база.

Все це Сивий Капітан розповів Олесеві уривками, перевіряючи по карті шлях «Люцифера». Юнак слухав його, не відриваючи погляду від стрілки показника енергії. Але думки його були не біля стрілки; свою роботу він виконував механічно.

Скільки несподіванок, скільки новин, таємниць і загадок приносить йому кожен день перебування тут! І яка надзвичайна міць, наполегливість і винахідливість відзначають кожну справу Сивого Капітана!

Раптом Олесь Глибоко зітхнув. Йому хотілося набрати побільше повітря в груди, вільно й широко вдихнути його. Але чомусь це не виходило. Чи ні, не так. Він дихав глибоко, на всі груди, але не відчував полегшення. Враз стало жарко, на чолі виступив піт. Олесь похитнувся.

— Що з тобою? — стурбовано спитав його Раміро. — Ти зблід, Олесю!

— Я не знаю, — відповів юнак. — Мені чогось жарко… І немов важко дихати… та це пусте, не звертайте уваги…

— Так, розумію, — тихо мовив Сивий Капітан. — Ти не звик до таких змін у тиску повітря та його складу… доведеться триматися, Олесю! Ми не маємо іншого виходу. Нам залишається ще принаймні півтори години… «Люцифер» не може зараз пливти швидше…

Він натиснув кнопку гучномовного телефону. Спалахнула лампочка.

— Пост регулювання повітря слухає, Капітане, — пролунало з репродуктора.

— Як запаси повітря, Варела?

— Заощаджую, Капітане. Більше літра на хвилину не даю.

— Зменште ще витрати, Варела. Не більше трьох чвертей літра на хвилину. — Голос Сивого Капітана звучав глухо.

— Єсть, Капітане! — не змінюючи тону, відповів голос з репродуктора.

Олесь на мить відірвав погляд від стрілки і поглянув на Раміро. Його чоло блищало, на ньому виступили краплини поту. Ось він витер чоло рукою. Проте, обличчя Раміро було незворушним. Він знов натиснув кнопку.

— Пост машиніста слухає, Капітане.



— Мені не подобається ваш голос, Сімоне. Як з повітрям?

— Все гаразд, Капітане. Трошки душнувато, але нічого не поробиш.

— Тримайтеся, Сімоне. Як гвинт? Дійсно таки його зігнув вибух?

— Таки зігнув, Капітане.

— Значить, прискорити хід не можна?

— Це було б великим риском, Капітане.

— Гаразд.

І знову Ернан Раміро схилив голову над картою. Його дихання стало важчим, рухи уповільнилися. Олесеві здалося, що електрична лампочка над столом затьмарилась. І стрілка показника енергії затяглася туманом. Ні, це тільки здається!

Але — чому стрілка раптом змінює колір, з червоної стає враз зеленою, потім повільно сіріє — і знов червоніє… проте, це все одно… байдуже… тільки б от стеля не спускалася нижче, бо вона й без того звисла майже над самою головою… І повітря таке липуче, липуче… мов густий теплий кисіль… І руки теж важкі, мляві… та що це, справді?

Зібравши всю волю, Олесь пересилив себе. Тільки тепер він помітив, що стоїть, спершись обома руками на стіну і натиснувши лобом на той самий циферблат, за яким він мусив стежити. Що це, він був непритомний? А Сивий Капітан?

Голова Ернана Раміро повільно схилялася на стіл. Здавалося, він засинав або втрачав свідомість. Олесь не витримав. Він зірвався з місця — чи, вірніше, з трудом переставив важкі, мов налиті свинцем ноги, — і схопив Ернана Раміро за плече:

— Капітане! Капітане! Що з вами?

Раміро стрепенувся, підвів голову. Його очі безживно подивилися на юнака, немов не впізнаючи його. Але це було лише на мить. Ось у них уже засвітився розум, виблиснула воля. Капітан провів рукою по чолу, ніби відганяючи щось, що заважало. Потім він включив гучномовний телефон, прислухався. Репродуктор мовчав. Рвучко Капітан натиснув ще раз сигнальну кнопку.

— Сімоне! Сімоне! — вигукнув він.

— Єсть, Капітане! — долинув з репродуктора здавлений голос.

— Будемо рискувати, Сімоне! Давайте всю можливу швидкість! Треба, щоб гвинта вистачило всього на десять-п’ятнадцять хвилин. Включайте!

— Єсть, Капітане!

— Варела! Варела! — вигукнув знов Раміро.

— Варела слухає, Капітане!

— Давайте повітря! Зразу дайте літрів п’ять!

— Єсть, Капітане!

Очі Ернана Раміро, знову блискучі та ясні, вп’ялися в зеленуватий екран. Темні тіні, що пропливали досі повільно і мляво, поворухнулися, побігли швидше, швидше… Раптом Олесь відчув, що йому стало легше дихати. Немов нові сили вливалися в нього з кожним подихом. Все навколо прояснилося. А тіні на екрані вже линули зовсім швидко, мигтіли на ньому.

Весь — увага, весь — напруження, Сивий Капітан вів «Люцифер» звивистим підземним каналом, скеровуючи його до моря, до повітря.

Так минали в мовчанні хвилини смертельної небезпеки. Ритмічне здригання підлоги свідчило, що машина працює рівно і впевнено. Тільки б не зламався гвинт… тільки б він витримав…

І раптом знов стало важко дихати. Олесь похитнувся. Невже… невже…

Тривожно задзвонив сигнальний дзвоник. Голос з репродуктора сказав:

— Останній балон закінчився, Капітане.

В голосі Варели не було страху. Він доповів це, як цілком звичайну річ. Так, останній балон закінчився, повітря більше немає. І все.

— Що ж, будемо триматися так, — відповів Раміро, не підводячи голови.

У висках Олеся щось стукотіло. Широко розкривши рот, він намагався вхопити якнайбільше повітря. Це не допомагало. Ноги тремтіли, підгиналися. Юнак знов сперся на стінку. Більше стежити за показником він не міг. Перед очима спалахували різнокольорові іскри, вони спалахували й пливли, як оті швидкі тіні на екрані, набігали одна на одну, вибухали вогнистими водограями, розсипалися знов на блискучі бризки.

Підвівши голову, Олесь знов побачив напружене обличчя Ернана Раміро. Капітан вдивлявся в екран. Чи здалося це Олесеві?.. Немов світло екрана пояскравішало! Невже вихід?..

— Що… то…

Більше Олесь не зміг нічого сказати. В нього не вистачило слів. З глухим звуком, подібним до стогону, він поточився на підлогу.

Проте, він мов уві сні бачив, як Капітан підвівся на своєму кріслі перед пультом. Хитаючись, він зробив кілька кроків до великих важелів другого пульта, натиснув усім тілом на них, і повернувся назад.

«Люцифер» здригнув. Його ніс почав підніматися вгору.

На екрані вже не було тіней. Хвилясте світло заливало його, воно ставало з кожною секундою яснішим, яскравішим. Темно-зелений колір екрана світлішав.

І раптом на ньому мов щось плеснулося. Засяяло біле денне світло. Ще кілька разів плеснули хвилі, щоразу повертаючи екранові блідо-зеленуватий його колір. Але нарешті вони зникли. «Люцифер» вийшов на поверхню моря, вийшов!

Спалахнули сигнальні лампочки, задзижчав дзвоник.

Підвівшися на весь свій зріст, Ернан Раміро віддав голосний наказ:

— Відкрити люки! Команда, нагору!

Ледве помітно здригала підлога. Машина спинялася. «Люцифер» м’яко погойдувався.

Ернан Раміро наблизився до нерухомого Олеся. Він нахилився, взяв юнака на руки і поніс його до виходу. Олесь усе чув, усе бачив, але мов уві сні. В голові його шалено стукотіло. Двері, коридор, ще двері… відчинені двері, за якими яскраве світло, сонне… І запашне, чисте, прозоре повітря морського простору… І люди в синіх комбінезонах, що співчутливо дивляться на нього!

Олесь сидів на палубі, жадібно дихаючи. З кожною секундою до нього поверталося життя. Раптом він згадав:

— А Марта?..

Хтось торкнувся його плеча. То був Валенто Клаудо. Він показав Олесеві назад. Там, біля поруччя, сиділа Марта. Її обличчя було ще бліде, але воно просто на очах рожевіло. Дівчина посміхалася Олесеві.

Спокійні хвилі набігали на сіро-зелені боки «Люцифера», плюскотіли, розбивалися білою піною. Десь далеко синів берег. Білі хмарки пливли по прозорому небу. Олесь подивився на них, щасливо посміхнувся:

— Як хороше!.. хороше дихати!..


Розділ дванадцятий «САН-СЕБАСТІАН» ПРОТИ «ЛЮЦИФЕРА»


Весела, легка музика, під яку так легко розмовлялося, раптом припинилась. Олесь подивився на годинник: за хвилину буде перша година дня. Він спинив Марту, що простягла руку до приймача:

— Стривай, Марто. Зараз передаватимуть новини. Це ж завжди робиться о першій. Чи не почуємо щось цікаве?

Справді, залунав голос диктора. Він сказав звичайні фрази про початок передачі останніх новин по радіо. Потім перейшов до відомостей про якийсь парад, що дуже мало цікавив і Олеся і Марту. Вони неуважно прислухалися до цього випещеного голосу, який так незвично було чути в невеличкій каюті «Люцифера», де вони сиділи.

Сперши голову на руку, Олесь слухав диктора і згадував мимоволі події останніх днів. Страшна подорож у підземному каналі залишилася позаду, мов примарний сон. Про неї не хотілося пам’ятати зовсім. Були ще жахливі чверть години, коли «Люциферові» довелося знов зануритися, щоб пройти під водою невеличку відстань до входу в підземну печеру. На щастя, якраз тоді, коли Олесь відчув, що знов починає задихатися, «Люцифер» уже виринав із води. А ще через кілька хвилин знов відчинилися двері, струмінь свіжого повітря линув до кают. Не було лише яскравого денного світла. Воно залишилося там, на морі. Тут, у підземній печері, панувала суцільна темрява, в якій нічого не можна було розгледіти. Чути було лише плюскотіння хвиль.

Спалахнув прожектор, включений на «Люцифері». Під його білим сліпучим світлом виблискували чорні хвилі, склепіння печери круто підіймалося вгору. «Люцифер» стояв біля самого берега.

На велике своє здивування, Олесь побачив на березі немов маленьке містечко. Стояли невеличкі будинки, якісь машини нерухомо простягали свої залізні лапи. Але все було темним, безживним, мертвим.

Втім, кілька чоловік з команди були вже на березі. Раптом він освітився. Мов у чарівній казці, — загорілися ліхтарі над будинками, засвітилися вікна в будинках.

І коли б не те важке кам’яне склепіння печери, — можна було б забути про те, що все це — під землею. Картина дуже нагадувала освітлений вночі морський берег.

Це й була прихована від людей таємнича база «Люцифера», збудована Ернаном Раміро в знайденій ним печері. Тут розташовані були його склепи і майстерні, тут зберігалися запаси рідкого водню й повітря, води і продовольства. Тут Ернан Раміро, його команда і сам велетенський «Люцифер» мали змогу переховуватися стільки, скільки було потрібно. І тут-таки можна було полагодити всі пошкодження машини.

Їх було не так багато, як можна було думати. Вибух глибинної бомби зламав вісь одного з задніх коліс, вже пошкоджену перед тим вибухом фугасної міни. Один з артилерійських снарядів зламав частину поруччя на даху «Люцифера». Такі були зовнішні пошкодження.

Значнішими були вони всередині «Люцифера». Від великого поштовху під час вибуху міни лопнула труба, що подавала центральній установці рідкий водень. Це було найголовнішим, бо інші дрібні пошкодження виправити було порівняно легко.

Ернан Раміро дав команді перепочити: вона була надто втомлена важким переходом під водою. А ранком почався ремонт. Він тривав чотири доби. Після того на «Люцифері» поновили запаси рідкого водню й повітря в балонах.

І сьогодні ранком «Люцифер» вирушив. Куди? Цього не знав ніхто, крім Капітана. Команда не звикла, мабуть, допитуватися про його наміри. Можливо, знав щось Валенто Клаудо. Але сьогодні і він був на диво мовчазний.

Раптом Марта увірвала думки Олеся. Вона вказувала на приймач:

— Ти чуєш, Алексо? — мовила вона збуджено. — Це про нас!

Справді, диктор говорив:

«… урядове повідомлення про загибель державного злочинця Ернана Раміро, більше відомого під ім’ям Сивого Капітана, та його автомобіля «Люцифер» і цілої його команди, складеної з таких самих злочинців. Слухайте це повідомлення! Внаслідок енергійних заходів державної поліції під керівництвом уповноваженого детектива Алонсо Моеха, автомобіль Ернана Раміро затонув у центральному озері лісу Фонтівероса, обстріляний артилерією. Для більшої певності в озеро були скинуті глибинні бомби, які остаточно зруйнували автомобіль. Це доведено тим, що на поверхню озера виринули окремі частини автомобіля, зруйнованого вибухами бомб. Уповноважений поліції детектив Алонсо Моеха нагороджений орденом Білого Голуба та грошима в сумі двісті тисяч пезет…»

Олесь посміхнувся: Моеха нагороджений, а вони, вся команда «Люцифера» і сам чудесний апарат Сивого Капітана, — слухають повідомлення про свою загибель! Просто смішно!

В цю мить пролунав сигнальний дзвоник, що сповіщав про підйом на поверхню моря. Через хвилину Олесь стояв уже на палубі «Люцифера», дивлячись на піняві хвилі і далекий берег, що синів на обрії. Поруч із ним пролунав голос Сивого Капітана:

— Тут краще, ніж було під водою, Олесю?

Сивий Капітан стояв біля юнака в своєму звичайному одязі — високих чоботях, без шапки, в жовтій шкіряній куртці, поклавши руки в кишені. Завжди бліде його обличчя трохи порожевіло під подувами морського вітру, що розвівав його кучері. І сиве пасмо в тих кучерях було, як срібна стрічка. Ясні сірі очі спокійно і запитливо дивилися на Олеся з-під густих кошлатих брів.

— Звісно, краще, — відгукнувся весело Олесь. І додав лукаво: — Зокрема для небіжчиків, як ми з вами, Капітане!

— Що таке? — перепитав Раміро.

— А, та ви цього ще не знаєте! — засміявся юнак і коротко переказав Сивому Капітанові те, що чув щойно по радіо.

Ернан Раміро нахмурився. Він вийняв одну руку з кишені і поклав її на поруччя, стиснув його.

— Вони хочуть моєї загибелі, — сказав він похмуро. — Але цього вони не дочекаються. Досі я був м’якосердим. Далі такого не буде. Тепер прийшла моя черга наказувати.

Щось незнайоме досі Олесеві забриніло в його голосі, — владне, сухе і загрозливе.

— І почну я свій наступ негайно, — продовжував Сивий Капітан таким самим владним голосом. — Озирнися, Олесю!

Юнак швидко повернув голову туди, куди дивилися примружені очі Ернана Раміро. Не далі як за кілометр від «Люцифера» плив, розрізаючи хвилі гострим носом, сірий присадкуватий військовий корабель. Його середня частина була немов зрізана, палуба в цьому місці зовсім наближалася до поверхні води. Дві широкі труби випускали густий дим, що розстилався темною хмарою позаду корабля. Міноносець мчав прямо на «Люцифера».

Ернан Раміро нахилився до тонкої переговорної труби, що правила за стовпчик поруччя, і неголосно сказав:

— Увага, Валенто! Міноносець наближається. Чекайте наказів!

Олесь побачив прапор на кормі корабля. То був прапор фалангістської Іберії! Ось на щоглі міноносця з’явилися дрібні барвисті прапорці. Сивий капітан проговорив:

— Він запитує прапорцями, хто ми. Але незабаром він і так впізнає нас…

Міноносець наближався на повну швидкість. Ось уже стало видно на його борту постаті офіцерів з біноклями. Сивий Капітан все так само нерухомо стояв на палубі «Люцифера», що погойдувався на місці.

«Що хоче зробити Капітан? — подумав Олесь. — Чому ми стоїмо?..»

— Гей, на судні! — долинув гучний голос з міноносця, підсилений рупором. — Хто ви такі?

— Нечемно запитувати, не назвавши себе, — голосно і спокійно відповів Сивий Капітан, дивлячись на міноносець.

Секунду панувала мовчанка, порушувана лише плюскотінням хвиль. Це була надто незалежна, навіть задерикувата відповідь.

— Пропоную негайно відповідати, коли запитує урядовий міноносець «Сан-Себастіан»! — загрозливо пролунав той самий голос.

— Це вже краще, — насмішкувато відгукнувся Ернан Раміро. — Ми туристи, що подорожують у своїх власних справах.

— Що за судно? Як називається? — не вгавав загрозливий голос.

Ернан Раміро знизав плечима:

— «Світлоносець», приватний корабель, — сказав він.

З міноносця почувся грізний вигук:

— Не допоможе! Ми впізнали вас! Тримаємо під наведеними гарматами ваш «Люцифер». Здавайтеся! За хвилину відкриємо вогонь!

Не змінюючи пози, Сивий Капітан тихо мовив у трубу:

— Униз, Валенто!

І, підштовхнувши Олеся, зник з ним разом у люці. Кришка люка зачинилася за ними. Але Олесь ще почув звуки пострілів, які зразу ущухли: «Люцифер» занурювався.

Ернан Раміро спинився посеред каюти керування. Він зловісно посміхався, підходячи до пульта. Кілька швидких рухів — і Сивий Капітан знов відійшов на середину каюти.

— Досить, Валенто, — сказав він. — Генератори включено. Можна йти вгору.

В цю мить «Люцифер» немов підстрибнув. Весь його велетенський корпус підкинуло вгору і вбік. Олесь схопився за двері каюти, щоб не впасти. І заглушливий гуркіт укрив усе. Проте, його прорізав гнівний вигук Сивого Капітана, що стискував кулаки і загрожував ними комусь нагорі:

— Знов глибинні бомби? Гаразд! Зараз вони побачать, з ким мають справу!

Він схопив важелі керування. «Люцифер» затремтів, ринувши вперед. Здаля долинули звуки нових вибухів. Не знаючи, що «Люцифер» швидко відплив під водою вбік, міноносець кидав глибинні бомби туди, де він занурився.

Мовчки, з нахмуреним, гнівним обличчям, Сивий Капітан керував «Люцифером». Ось він натиснув великі важелі, що регулювали занурення і підйом. Ніс «Люцифера» пішов угору. За кілька секунд на екрані з’явилася поверхня моря. Так само мовчки Ернан Раміро передав керування Валенто Клаудо і швидкими кроками вийшов з каюти. Олесь ішов слідом за ним.

Люк на палубі був уже відкритий. Сивий Капітан вийшов на палубу і спинився біля поруччя. Міноносець був близько. На ньому бігали люди. Вони зразу помітили «Люцифера». З труб «Сан-Себастіана» виринули густіші хмари диму. Корабель повернув і ринув до «Люцифера». Ернан Раміро спокійно дивився, не виймаючи рук з кишень.

Олесь бачив, як стволи великих гармат заворушилися. Вони спускалися нижче, нижче, немов шукаючи «Люцифера». І раптом вони спинилися, наче в гармат раптом зіпсувалися механізми. Спинився і сам міноносець. Олесь ще не розумів нічого.

— Ха-ха-ха! — пролунав коло нього сухий, гнівний сміх.

Олесь озирнувся. То сміявся Сивий Капітан — невесело, загрозливо.

— Ха-ха-ха! — сміявся він. — Ви не чекали цього? Ви думали, що так легко можна буде розстріляти мій «Люцифер»? Це лише початок!

Він нахилився до труби:

— Вперед, Валенто!

«Люцифер» повільно сунув уперед, до міноносця. Олесь зрозумів: дією своїх потужних електричних генераторів Сивий Капітан спинив усі механізми на міноносці. Грізний досі «Сан-Себастіан» став безпорадним. Він не міг рухатися, ним не можна було керувати!

Метрів за сто від міноносця «Люцифер» спинився. Збудження охопило Людей на «Сан-Себастіані». Долітали навіть чиїсь роздратовані вигуки, слова команди. Мабуть, на міноносці не розуміли, що сталося.

Несподівано пролунав поодинокий постріл. Куля, випущена з револьвера, просвистіла десь угорі. Сивий Капітан, не звертаючи на неї ніякої уваги, підвів руку. Широким владним жестом він закликав до уваги. Стало тихо, змовкли вигуки і збентежений галас, що долітали досі з міноносця.

— Чи чуєте ви мене? — запитав гучно Ернан Раміро.

— Що ви хочете сказати? — долинула відповідь з «Сан-Себастіана».

— Мені нема про що довго з вами говорити, — спокійно і владно, з відтінком презирливості в голосі сказав Сивий Капітан. — Але, щоб не витрачати зайвого часу, я хочу вас попередити: стріляти в мене з гвинтівок або револьверів недоцільно. Не долетівши до мене, кулі впадуть у море. Сподіваюся, ви вже чули про таку властивість «Люцифера»?

Відповіді не було. Стривожене мовчання панувало на «Сан-Себастіані».

Голос Ернана Раміро ставав дедалі загрозливішим. Він дзвенів як метал.

— Я знешкодив вашу зброю. Електромагнітними хвилями я спинив усі електромеханізми на вашому кораблі. Ваші гармати застигли, нерухомі, бо їхні механізми відмовилися працювати. Все це зробив я, але це ще далеко не все, що я зроблю з вами.

Багатозначна, загрозлива тиша повисла над водою. Ніхто на «Сан-Себастіані» не наважувався її порушити.

— Так буде з усіма, хто спробує шкодити мені. З цього часу я вважаю всі розмови зайвими! Ваш уряд оголосив мені війну — я прийняв її. І хай буде горе переможеним! Ті з вас, хто випадково залишиться жити на землі, передасть мої слова іншим, тим, хто не чув їх. Рівно через п’ять хвилин «Сан-Себастіан» злетить у повітря від вибуху всіх ваших снарядів і бомб. Я, владар техніки, людина, яка не боїться нікого і нічого, єдиний в цілій Іберії, хто має право наказувати і вирішувати долю людей, вирішив і вашу долю. Ви загинете через п’ять хвилин. Такий мій вирок, така моя воля, воля Сивого Капітана!

Нахилившися до труби, Ернан Раміро наказав:

— Завісу, Валенто. Приготувати електричну міну!

— Єсть, Капітане! — долинула відповідь з труби.

— Вниз, Олесю!

Вони спустилися в люк. Сивий Капітан ішов упевненою, владною ходою, з нахмуреними бровами, не дивлячись навколо. Різкі, глибокі зморшки з’явилися на його обличчі. Олесь чув, як заметушилися й загомоніли людина «Сан-Себастіані». Він і сам був вражений, розгублений.

Так, ворожий корабель мусить бути знищений! Це зрозуміло. Адже і раніше юнака дивувала нерішучість, незрозуміла м’якість Сивого Капітана, який дозволяв нападати на «Люцифера», але сам уперто не хотів нікому шкодити. Проте, ніколи раніше Олесеві не доводилося чути, щоб Ернан Раміро говорив так про себе, як він говорив щойно… «владар техніки»… «всемогутня людина»… «єдиний, хто має право вирішувати долю людей»… Це було щось зовсім нове, несподіване!

— Іди до своєї каюти, Олесю, — пролунав голос Ернана Раміро.



Це був холодний наказ. Олесь не відповів нічого. І з ним теж Сивий Капітан ніколи досі не розмовляв так!..

… У каюті чекала Марта. Олесь розповів їй, стурбованій всім незрозумілим, що відбувалося на «Люцифері», про рішення Сивого Капітана. Потім він сів на край свого ліжка і задумався. «Владар»… яке страшне слово! Юнак не міг усвідомити, чому це коротке слово так вразило його. Але воно ніяк не пасувало до того Сивого Капітана, якого Олесь устиг щиро полюбити. Чому?..

Раптом «Люцифер» поплив. Олесь враз забув про свої думки і кинувся до вікна. Даремна спроба! Глуха кришка засунула вікно ззовні. Ось одноманітне тремтіння підлоги, таке звичне, порушилося. Немов «Люцифер» здригнувся всім корпусом — і знов заспокоївся.

Потім пролунав гучний, як грім, вибух. Він долинув звідкись згори, — розкотистий і довгий. І йому немов відповіли інші, слабші, коротші. Потім стало тихо — так тихо, як буває тільки після великого шуму.

Очі в Олеся переможно блищали. Він розумів, уявляв собі все, що відбувалося зовні. «Люцифер» випустив електричну міну. Яка вона — невідомо. Але та міна потрапила в «Сан-Себастіан», прирокований фалангістський міноносець, що насмілився полювати на «Люцифера». Вона висадила в повітря «Сан-Себастіан», від неї вибухнули склади снарядів і бомб, які були на борту міноносця. Тепер фалангісти знатимуть, з ким мають справу! Сивий Капітан показав, який він могутній і непереможний!

«Люцифер» нестримно линув кудись, злегка погойдуючись на хвилях, підкорюючись волі свого господаря, владаря техніки, всемогутнього… адже так він сказав сам?.. Сивого Капітана.




Розділ тринадцятий ОРДЕН БІЛОГО ГОЛУБА


Багатомовні, пишні похвали на адрес уповноваженого поліції Алонсо Моеха, якому пощастило знищити страшний «Люцифер» разом з його командою і Сивим Капітаном, сповнили вечірні столичні газети. Вже вони сповістили населення Столиці про остаточну і рішучу перемогу державної поліції над Ернаном Раміро.

Сам же Алонсо Моеха солодко відпочивав. Він лежав на дивані, перед ним були розкидані на підлозі газети. Біля дивана висів його френч з довгожданим і нарешті одержаним орденом Білого Голуба — золотим хрестиком з срібним птахом — чи не найвищою нагородою для державного урядовця Іберії. Детектив час від часу поглядав на хрестик і солодко мружив очі. Потім він переводив погляд на чек. Двісті тисяч пезет! А в перспективі було ще можливе призначення начальником державної поліції. Так, так, — сам каудільо говорив про це міністрові внутрішніх справ!

Хосе Френко не заважав своєму начальникові. З нього було досить власних радощів. Учора він одержав тисячу пезет, і, безумовно, треба було негайно таки запити нагороду. Сьогодні у нього страшенно боліла голова, тремтіли руки. А ввечері передбачалася також гулянка, розваги, — грошей було ще досить.

Переглянувши всі газети, намилувавшись орденом, Моеха, не поспішаючи, одягнувся і пішов до поліції. Треба було дати змогу всім побачити орден і позаздрити щастю детектива. Зокрема, хай подивиться на золотий орден начальник поліції. О, тепер уже він не наважуватиметься презирливо ставитись до Моеха. Тим більше, що до старого лиса вже напевне дійшли чутки про можливе призначення Моеха.

Одне лише дивувало детектива. Не було сьогодні жодної газети, яка не надрукувала б його портрета. Звісно, його обличчя вже досить відоме всім жителям Столиці. Чому ж він не помічає скерованих на нього поглядів? Чому не чує, йдучи вулицею, захопленого шепотіння за спиною?..

Це трохи псувало настрій. Але щойно він дійшов до поліції, як картина зразу змінилась. Поклони чиновників, козиряння поліцейських, двері, що немов самі відчинялися перед детективом, — все це доводило, що тут знають, з ким мають справу.

«Може, навіть прочули, що мене призначають начальником поліції?» — подумав Моеха.

І від такої думки він став ураз ще більш поважним і гордовитим. Недбало відповідаючи на вітання, детектив увійшов до начальника поліції, гоноровито виставляючи наперед груди з орденом.

— А, здраствуйте, Моеха! — привітав його начальник, — Дуже радий вас бачити. Значить, кінчили з Сивим Капітаном? Шкода тільки, що я довідався про це з газет, а не від вас особисто. Га? Чи не здається вам, Моеха, що ви мусили насамперед з’явитися до мене?..

Це було зовсім несподіваним. Як, начальник поліції навіть не підвівся назустріч уславленому детективові, портрети якого вміщені в усіх газетах? Детективові, який щойно одержав почесний орден і грошову нагороду від самого каудільо, генерала Фернандоса. Моеха трохи розгубився, але швидко опанував себе.

— За інструкцією я мусив доповісти про все канцелярії каудільо, — відповів він. — І у мене був урядовий посланець, пане начальнику, — гордо додав він, поправляючи френч з орденом.

— Так, так, — недбало мовив начальник поліції, не зводячи з Моеха тьмяних оченят. — Ну, що ж, сідайте, поговоримо…

Думки Моеха розбігалися. Він сидів у кріслі перед начальником і напружено розмірковував: що це значить? Начальник поліції був досить досвідченою людиною і знав, як ставитись до людей, а от не дивився на орден, немов не помічав його. Щось трапилось, це було ясно. Але що?..

— Операція була загалом проведена непогано, Моеха. Зокрема ви добре зробили, що використали глибинні бомби.

Нібито начальник хвалить його?..

— Я тільки не певний, чи не надто міцні бомби ви вжили, дорогий мій, — продовжував начальник солодким голосом. А оченята його вдивлялися в Моеха, стежили за виразом обличчя.

«Що це значить? Як то глибинні бомби можуть бути надто міцними? Можна припустити лише одно: начальник заздрить успіхові, заздрить тому, що газети написали так багато про детектива, забувши похвалити начальника поліції!» — вирішив, нарешті, Моеха. Ну, що ж, це не страшно, особливо якщо зважити на майбутнє призначення. І детектив відповів, старанно підшукуючи слова:

— Я не винний, пане начальнику, що газети такі нестримні в своїх висловлюваннях. Я повідомляв кореспондентів лише про самі факти. І посланець уряду теж…

— Та що ви мені одно торочите: посланець уряду та посланець!.. — раптом розсердився начальник. — Теж знайшли виправдання! І не висувайте, будь ласка, наперед ваш новий орден! Мені він ні до чого, Моеха. Я цікавлюся справою. Коли б ви не відпочивали так довго дома, а з’явилися сюди раніше, може б у вас не було вигляду ображеного індика. Ану, що ви скажете з приводу цього?

І він простягнув детективові папірець, все так само запитливо і зловісно дивлячись на нього… Вкрай розгублений Моеха взяв папірець і почав читати. Пальці його затремтіли. То був рапорт Корто, його уповноваженого в лісі Фонтіверос.

«Викликані спеціально водолази найстаранніше обшукали дно озера. Не знайдено найменшого уламка «Люцифера», не знайдено жодного трупа будь-кого з команди. Протягом вечора й ночі працювали драги й водолази. Знайдено лише шматки оболонки глибинних бомб. Чекаю розпоряджень. Корто».

Моеха боявся підвести очі. А над ним гримів голос начальника поліції, який остаточно кинув іронічну манеру говорити й кричав:

— Ви що ж, думаєте, що досить скласти бучний рапорт, засліпити очі урядовій канцелярії, почепити оцю блискучу цяцьку на груди — і справа буде закінчена?! Ні, Моеха, так не працюють. Де ваш «Люцифер», який, за вашим рапортом, має лежати розтрощений на дні озера? Чи, може, ви скажете, що його так пошкодило, що від нього нічого не залишилося? Та відповідайте, чорт вас забирай! Де «Люцифер»? Куди він вистрибнув? Де були ваші очі? Знов вислизнув крізь пальці?

Моеха розгублено розвів руками. Тепер уже він не пишався, забув про орден, про всі свої сподіванки.

— Пане начальнику, — забурмотів він, — адже в рапорті все було вірно. Я не прикрасив дійсності жодним словом. Все було так, як я написав…

Раптом він згадав і схопився за ту згадку з одчаєм, як за останній козир у грі:

— А колесо, пане начальнику? Хіба це не доказ? Його відірвало вибухом!

Проте, начальник поліції тільки відмахнувся від Моеха, як від настирливої мухи:

— Заберіть собі ваше колесо і милуйтесь ним! Мені воно не потрібне! Я запитую вас, де «Люцифер»? Га? Хіба це доказ — колесо? Хіба ви не розумієте, що ви наробили вашим рапортом і всією цією бучею? Всі впевнені, що з Сивим Капітаном справу закінчено: і газети, і уряд, і сам каудільо. А раптом «Люцифер» з’явиться знов?!. Що тоді буде? Адже Сивому Капітанові, безумовно, пощастило ще раз вислизнути з ваших незграбних рук. Це ж ясно як день! Та кажіть, нарешті, як саме він вислизнув? Чи ви спали там і не помітили? Признавайтесь, Моеха. Ну!

З блискучого, прославленого всіма газетами переможця Моеха раптом перетворився на малесенького чиновника, якого розносить начальство. Та коли б справа цим тільки обмежилась! Але Алонсо Моеха досить добре розумів, що він опинився над самісінькою прірвою. Якщо «Люцифер» з’явиться знов, тоді… тоді навіть важко уявити собі, що станеться з ним.

Але ж «Люцифер» нікуди не випливав з озера. Він поринув у воду і після того не з’являвся більше на поверхні. Все чисто озеро було як на долоні. І гармати були наведені…

Всі ці докази нічого не давали. Начальник поліції лише більше лютував, слухаючи безпорадні пояснення Моеха. Нарешті він закричав:

— Досить! Досить дитячих розмов! Він не міг розчинитись у воді, щоб потім виникнути десь. Я не вірю вам, Моеха! Всякій фантастиці буває межа. Ось мій наказ: посилити догляд за озером. Не знімати гарматних батарей. Розставити нові гарматні пости по шляхах. І де б не з’явився цей клятий «Люцифер» — негайно розстріляти його. Ніяких розмов! Досить! Набалакалися! І щоб ви більше жодного слова не говорили репортерам. Хай газети думають, що все справді закінчено…

— Може… може він не з’явиться? — насмілився зауважити Моеха.

— Пусте! Куди ж він подінеться? Ні, не сподівайтесь цього, Моеха. Тепер цілком ясно: ми повинні залишити цю історію в секреті, якщо вдасться. І зразу ж таки розстріляти «Люцифера», щойно він покажеться десь. Треба, щоб гармати скрізь були напоготові. Пам’ятайте: ви першим підете під суд… Поява «Люцифера» може стати для вас фатальною.

А коли Алонсо Моеха вже виходив з кабінету, зіщулившись, мов побита собака, начальник поліції додав:

— Головне, щоб зовні все було так, немов ми й справді кинули думати про Сивого Капітана. Хай він гадає, що перехитрив нас. А в секретному порядку віддамо наказ усім озброєним силам армії і флоту: де б вони не зустріли «Люцифера» — негайно розстріляти його. І тоді не Сивий Капітан перехитрить нас, а ми його…

Зрозуміло чому газети і наступного дня, і ще через день не переставали вміщувати хвалебні статті, а радіо не забувало час від часу нагадувати про перемогу над Ернаном Раміро.

Хитрий служака, досвідчений старий жандарм, начальник поліції робив своє діло.

Алонсо Моеха все ще сподівався. Десь у глибині душі таїлася надія, що «Люцифер» таки загинув. Хай не знайшли нічого водолази на дні озера, але він сам бачив, як вибухали глибинні бомби, як виринуло з води відірване колесо, як воно, крутячись, падало вниз… Три дні його не кидала надія. А на четвертий…

На четвертий день він, охопивши голову руками, читав секретне повідомлення морського міністерства. Морський міністр сповіщав начальника поліції про зустріч міноносця «Сан-Себастіан» з «Люцифером» у відкритому морі і про загибель «Сан-Себастіана». З усієї команди міноносця врятувалося лише вісім чоловік.


Розділ чотирнадцятий ХМАРИ ЗГУЩАЮТЬСЯ


Так, безумовно щось змінилося!

Минуло всього кілька днів з того часу, як «Люцифер» зустрівся в морі з «Сан-Себастіаном» і знищив його. Але ті дні були сповнені для Олеся новими враженнями, новими думками.

Що сталося з Сивим Капітаном? Куди поділась його м’якість, лагідність, що так чарували юнака? Ернан Раміро, який досі, зустрічаючи Олеся, завжди знаходив для нього ласкаве слово, завжди з охотою розмовляв з юнаком, — тепер немов не помічав його.

Сивий Капітан досі говорив з командою «Люцифера» стримано, впевнено, дещо владно, — тепер же він наказував: говорив коротко, уривчасто. Уже кілька раз Олесь помічав, як Сивий Капітан нервово стискував кулаки, загрожував, коли якийсь наказ виконували недосить чітко. Цього теж не бувало раніш.

Ернан Раміро тепер увесь час був або в своїй каюті, або в каюті керування, біля приладів. На другий день після бою з «Сан-Себастіаном» Олесь спробував, як і раніше, зайти в каюту керування і спитати про щось Сивого Капітана. Та щойно відкрив рота, як Раміро, не повертаючи голови, сухо мовив:



— Я не кликав тебе, Олесю. Коли буде треба — покличу. Іди.

Схиливши голову, нічого не розуміючи, Олесь повернувся до своєї каюти. Хіба не сам Ернан Раміро дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?

Олесь розповів про свої думки Марті. Дівчина сплеснула руками:

— Алексо, але ж це те саме, про що думала і я. Мені страшно… Адже все моє життя тепер залежить від Сивого Капітана. Він обіцяв звільнити батька… І мабуть зовсім забув про це. Він жодного разу не згадав про свою обіцянку. А любий тато сидить у в’язниці, його, може, катують…

На очах з’явилися сльози, хоч як дівчина намагалася стримувати їх. Валенто Клаудо, стурбовано глянувши на неї, сказав:

— Ти думаєш, що Сивий Капітан не виконає своєї обіцянки? Хіба досі він не робив усе саме так, як говорив? Ти даремно хвилюєшся. Я певний, що він виконає те, що обіцяв.

А Олесь мовчав. Рука його машинально повертала ручку настроювання приймача, що стояв на столі. З репродуктора було чути гучну музику: то був вечірній час, коли радіостанції, здебільшого, пересилали танцювальну музику. Раптом Марта спинила Олеся:

— Алексо! Як красиво б’ють дзвони! Я лише раз у житті чула це давно-давно, у Фредо Вікторе. Чекай, я зараз ще настрою.

Вона обережно повертала ручку. Олесь насторожився: це було щось дивно знайоме… далеке — і таке рідне, чуте багато-багато раз… Один за одним пливли звуки. Вони вигравали щось. Що саме? Ось, домішуючись до дзвонів, пролунав немов сигнал автомобіля. Потім коротка пауза… Дзвони почали бити рівномірно, удар за ударом, гучні, могутні…

— Що з тобою, Алексо? — скрикнула Марта, дивлячись на Олеся.

Його обличчя зблідло. Вираз радісного хвилювання з’явився на ньому.

Дзвони. Дзвони годинника на високій башті. На ній вночі рубіновим світлом сяє горда червона зірка… Москва… Кремль…

— Алексо! Що з тобою?

Олесь, не зводячи очей з приймача, шепотів:

— Москва. Кремлівська вежа. Зараз… зараз мусить бути…

Немов відповідаючи йому, з репродуктора враз полилась могутня мелодія, така знайома, рідна, урочиста. В ній звучала радість і гордість перемоги, заклик до всіх братів, до всіх пригноблених і гнаних, де б вони не страждали. Хотілося рвучко підвестися, іти вперед, співати на повний голос, радісно й щасливо…

— «Інтернаціонал»! — вигукнув Олесь. — «Інтернаціонал». Це Москва, моя рідна, єдина на світі, червона радянська Москва.

Він підбіг до розгубленої Марти, рвучко обняв її, сміючись і радіючи.

— Марто! Марто! Це ж наш «Інтернаціонал». Яке щастя, люба Марто!

Дівчина і Валенто Клаудо дивилися на нього широко розкритими очима.



— Моя Москва. Батько, мати, товариші…

Вони прослухали гімн, і Валенто Клаудо — певно, вертаючись до своїх думок, додав:

— Коли Капітан сказав, то це мусить бути так. Капітан знає, що каже.

Немов щось підштовхнуло Олеся. Дивлячись просто в очі Валенто, він запитав:

— Капітан знає все? І коли він щось сказав, то все це цілком вірно? Так, Валенто? Виходить, вірно й те, що він оголосив себе владарем, який єдиний в країні має право вирішувати долю людей?

Валенто Клаудо аж сахнувся від несподіванки, так здивував його раптовий нервовий спалах Олеся. Обличчя його похмурнішало.

— Скільки часу ти знаєш Капітана, щоб засуджувати його? — запитав Валенто.

— Я не засуджую, — відповів Олесь. — Але чому він так сказав?

Валенто вагався. Він не знаходив відповіді. Обличчя його похмурнішало ще більше. Він перевів погляд на Марту. Але й дівчина запитливо дивилася на нього. Тоді Клаудо махнув рукою, важко підвівся і пішов з каюти, нічого не відповівши. Тільки вже в дверях спинився, озирнувся.

— Я не можу відповісти тобі, Олесю, — мовив Валенто Клаудо щиро. — Я багато чого не розумію. Але я вірю, що Капітан знає, що робить. І я хочу попросити тебе, Олесю… краще не запитуй мене про такі речі…

Двері за ним зачинилися.

— Навіщо ти запитав його про це, Алексо? — докірливо мовила Марта. — Хіба ти не бачиш, як йому важко?..

— Бачу, — відповів Олесь, сідаючи. — І я ще більше люблю його. Бо він чесна людина і відповів те, що справді думав…

Він спинився. В коридорі пролунав сигнальний дзвоник, який закликав команду «Люцифера» готуватись до відплиття. І майже слідом за тим затремтіла підлога. «Люцифер» відпливав з підземної бази, занурювався в воду.

Олесь підвівся. Марта сиділа біля стола, поклавши голову на руку. Вона тихо і сумно спитала:

— Куди ми пливемо, Алексо? Що чекає нас?..

Олесь щиро відповів:

— Де б ми не опинилися, що б не чекало нас, — ми будемо разом з тобою, Марто. І будемо допомагати один одному. Згода?

— Згода, Алексо! — схвильовано відповіла дівчина.


Розділ п’ятнадцятий СИВИЙ КАПІТАН НАПАДАЄ


«Люцифер» з’являвся як блискавка.

Чергові замаскованої артилерійської застави № 314 щойно змінилися. Вони почекали, поки офіцер передав батарею заступникові.

— Та навряд чи що несподіване й трапиться, — сказав один. — Адже наші пости розташовані всюди по шляху. Вони відразу сповістили б нас телефоном про появу ворога…

Нова зміна зайняла пости. Все було, як і вчора, як і позавчора. Порожній шлях зникав на півночі за пагорбком, а на півдні — у великому лісі. Після попереджень поліції туди ніхто не їздив, і солдатам було просто нудно.

Батарея, яка мала розстріляти «Люцифер» при першій же його появі, була добре замаскована. Два стоги сіна — ось що міг помітити сторонній спостерігач, і більше нічого. Проте, в тих стогах приховані були чотири скорострільні автоматичні гармати; дві з них дивилися своїми жерлами на північ, дві — на південь. Досить було задзеленчати дзвоникові телефона, що з’єднував заставу з дозорними постами, як гармати могли засипати весь шлях снарядами.

Так само замасковані гармати були розставлені по інших шляхах. Начальник поліції діяв у згоді з військовим командуванням, яке дало в його розпорядження кілька артилерійських частин. Всі ті батареї мали категоричний наказ — негайно відкривати по «Люциферу» нищівний вогонь.

Черговий офіцер прислухався: йому здалося, що в телефонному ящику щось ледве чутно загуло. Він зняв трубку. Так, у ній щось шаруділо. Немов би хтось шепотів здалеку. Чути було чийсь приглушений голос, який швидко-швидко щось говорив, але не можна було розібрати жодного слова.

— Алло! Голосніше! І не поспішайте так, мов на пожежу! — сердито гукнув у трубку офіцер.



Тепер він розібрав окремі слова:

— Пошкоджено… хвилину тому… північ…

— Що за дурниця! — вилаявся офіцер. — Яка північ? Що він верзе? — і спинився, почувши зляканий вигук одного солдата:

— «Люцифер»! «Люцифер»! Виїздить з лісу.

— Вогонь! — вигукнув другий офіцер, кидаючись до ближчої гармати.

Він і сам побачив сіро-зелений довгастий автомобіль, що з’явився з лісу і мчав прямо на батарею.

Брязнув затвор гармати, але пострілу не сталося. У мертвій тиші брязнув другий затвор. І друга гармата не вистрелила. А сіро-зелений автомобіль наближався з неймовірною швидкістю…

— Під суд! — закричав люто офіцер. — Під суд! Замінити снаряд!

Артилеристи заметушилися біля затворів. Проте, затвори не відкривались. У складному механізмі щось заїло. Дивно було лише, що це трапилось водночас в обох гарматах.

Раптом залунав гучний голос. Він гримів дедалі дужче. То був голос з «Люцифера», що наближався до батареї, схованої в стогах.

— Ви готували мені смерть? Мені, Сивому Капітанові? Владареві вашого власного життя? Ви приготували ту смерть собі!

«Виходить, він бачить нас. Але як?..» — подумав черговий офіцер.

Він побачив, як з короткої товстої труби на даху «Люцифера» з’явилося голубувате полум’я. Постріл. Але слідом за полум’ям не показався дим і не було чути звуку пострілу.

Замість того з труби вилетіло невелике дивне кільце. Воно крутилося в повітрі і повільно летіло прямо на гармати. Воно нагадувало невеличку надуту камеру автомобільного колеса. Немов би хтось, бавлячись, жбурнув сюди ту камеру — тільки і всього.

Чорне кільце впало на стіг сіна. В ту ж мить воно розсипалось на дрібнісінькі шматки, на невидимий порох. Замість нього виникла сяюча голуба куля, немов зіткана з полум’я. Від неї в усі боки летіли іскри.

Все, до чого доторкувалась куля, спалахувало жарким вогнем. Але це тривало лише мить, бо майже зразу куля розірвалася, виблиснула снопом сліпучого білого полум’я.

Це було останнє, що побачили офіцери й солдати замаскованої артилерійської застави.

Ця перша поява «Люцифера» після морського бою з «Сан-Себастіаном» була лише початком. Виринувши десь близько морського берега, «Люцифер» за день промчав близько трьохсот кілометрів на північ. І жодна замаскована артилерійська застава не встигла зробити по ньому пострілу. З кожною з них сталося те ж саме, що й з заставою № 314. Жоден пост не попередив командира будь-якої застави — поява «Люцифера» була для всіх цілковитою несподіванкою. І всюди псувалися телефони, псувались і не могли стріляти гармати, хоч під час попередніх оглядів і перевірок були цілком справними.

Так тривало до вечора. А ранком «Люцифер» з’явився знов. Мов не знаючи про небезпеку, Сивий Капітан обрав цього разу шлях, де були розставлені електричні міни. Досвідчені сапери сиділи за кілометр від мін, вдивляючись в шлях і тримаючи напоготові контакти. Слід було тільки натиснути кнопку — і міна, з’єднана з постом сапера дротами, вибухне. Крім того, поміж електричними, були розставлені звичайні фугасні міни, що вибухали, ледве хтось натискував на ґрунт над ними. Поліція і жандармерія вжили всіх заходів, щоб знищити «Люцифер». Вони нібито передбачили все.

Але насправді вийшло не так. Ось що розповідав один з чергових саперів, який бачив «Люцифера» в той день.

— Мій спостережний пост був у гайку метрів за шістсот від дороги, що петлею опоясує гайок, а потім знов віддаляється від нього. Отож, я бачив дуже далеко, кілометрів на три-чотири в обидва боки. Змінивши свого попередника, я в польовий бінокль подивився навколо. Нічого цікавого не помітивши, поклав бінокль, перевірив акумулятори і контактну кнопку. Все було в порядку.

Закінчивши перевірку електроустаткування, я знов оглянув свою ділянку. Товариші казали мені, що, крім моєї електричної міни, на ній закладено ще кілька фугасних. Звісно, я не знав, де саме.

Шлях був зовсім порожній, бо проїзд по ньому був заборонений. Раптом я помітив праворуч вдалині, там, де шлях повертав до мого гайка, якусь дивну річ. Вона рухалась.

То був «Люцифер»! Я зразу впізнав його довгастий сіро-зелений корпус. Автомобіль швидко мчав по шляху, наближаючись до того місця, де була закладена моя електрична міна.

Тримаючи руку на контактній кнопці, я стежив за машиною. І так само несподівано я побачив перед «Люцифером», на відстані близько півкілометра, чорний стовп диму, що раптом виник з-під землі, розкинувся в повітрі велетенським грибом і повільно почав осідати вниз. Почувся вибух. То вибухнула одна з фугасних мін.

Чому вона вибухнула? Адже «Люцифер» ще не встиг наблизитись до неї… Проте, в мене не було часу думати. Не зменшуючи швидкості, «Люцифер» пролетів над велетенською воронкою від вибуху міни, немов зовсім не спираючись на землю колесами.

Настала моя черга діяти. До моєї електричної міни залишалося не більше трьохсот метрів. Я приготувався натиснути кнопку, щойно автомобіль наблизиться до міни. Але я не встиг нічого зробити. Моя міна вибухнула сама, раніше ніж я встиг натиснути кнопку контактів. Вибухнула, коли між нею та «Люцифером» залишалося ще метрів двісті п’ятдесят… То був найстрашніший з усіх вибухів, які мені доводилось бачити. На мить «Люцифер» закрився від мене хмарою диму від вибуху. А потім я побачив, як сіро-зелена машина вистрибнула з тієї хмари, хутко повернула праворуч по шляху і почала віддалятися від мого спостережного поста непошкоджена.

Довго я дивився вслід автомобілю Сивого Капітана, нічого не розуміючи. Як міг він висаджувати в повітря секретні міни, навіть не торкаючись їх, не доїжджаючи до них близько півкілометра. Я не знав і не знаю цього…

Звісно, цей сапер не розумів нічого, так само як і всі інші сапери, міни яких «Люцифер» висаджував у повітря того дня. Страшний автомобіль мчав у повітрі над воронками висаджених мін, крізь хмари диму й пороху. Надвечір його слід знов загубився, немов він розтав у синіх сутінках. І це сталось біля самої Столиці!

Але ще перед тим «Люцифер» промчав повз штаб жандармської бригади, розташований за сто кілометрів від Столиці. Тут не було ні застави, ні мін, тут ніхто не чекав Сивого Капітана.

З блискавичною швидкістю «Люцифер» наблизився до штабу і викинув аж два смертоносних чорних кільця. Одно впало на будинок штабу, друге позад нього, наздогнавши юрбу жандармів і наляканих поліцаїв, які тікали, побачивши страшний автомобіль здаля. Вони вже чули про знищення батарей. Таємничі блискавки, що вихопилися з кілець, вбили на місці всіх, хто був поблизу.

Всі столичні газети вийшли з сенсаційними новинами. Кореспонденти дізналися майже про все, що поліція намагалася тримати в секреті. І вони вміло використали цей сенсаційний матеріал.

Так само, як кілька днів тому, захлинаючись, газети повідомляли про загибель Сивого Капітана і його автомобіля, прославляючи поліцію і її уповноваженого Алонсо Моеха, — так само, захлинаючись, вони галасували тепер про злочини того ж таки Сивого Капітана і нездатність поліції, яка не виконала розпорядження каудільо та ще й обдурила публіку.

Столиця вирувала. Люди розхоплювали вечірні газети, шукали в них свіжих новин. Але там не було нічого істотного. Ось чому так нетерпляче люди чекали цього вечора останніх вістей столичної радіостанції. Може, хоч там щось буде…

Нарешті, почалася передача. Після звичайного повідомлення про добру погоду, диктор проговорив:

— Зараз будемо передавати повідомлення державної поліції про справу Сивого Капітана. Слухайте!..

Слухачі насторожилися: ось воно.

Але їх чекала несподіванка. Та не лише їх, а й самого каудільо.

В репродукторах щось дивно зашаруділо, засвистіло. І зовсім інший голос, дещо напружений, але чіткий і ясний, вимовив:

— Так, слухайте повідомлення про справу Сивого Капітана. Тільки це повідомлення робитиме не поліція, якій нема чого сказати, а сам Сивий Капітан! Слухайте, з вами говорить Сивий Капітан, який через голову уряду звертається до всіх, хто бажає його слухати. Слухайте, говорить Сивий Капітан!..


Розділ шістнадцятий ГОСПОДАР І ВЛАДАР КРАЇНИ


Слухачі завмерли біля репродукторів. Десь задзвонили тривожні дзвоники телефонів, десь забігали поліцаї. З гаражів вихопилися мотоцикли й автомобілі, в них на ходу стрибали жандарми, машини мчали кудись по вечірніх вулицях — до радіостанції, до передатчика.

Але голос з репродукторів тим часом продовжував говорити чітко і ясно. Ті, що чули Сивого Капітана раніше, на Авеню дель Прадо, помічали зміни в його голосі, що звучав тепер напружено, неспокійно, загрозливо, зривався на крик.

Цей голос лунав усюди, з усіх радіоприймачів. Лунав він і в маленькій каюті «Люцифера», а біля приймача сиділи й напружено слухали промову Олесь і Марта.

— … Так, говорить Сивий Капітан. Той самий Сивий Капітан, якого газети і радіо намагаються весь час показати божевільним злочинцем. Він говорить з вами, іберійці! Я нікому не робив лиха. Але на мене напали, на мене почали полювати. І я змушений був вжити зброю, проти якої не зможе встояти ніхто! З газет ви вже знаєте, яка страшна то зброя. Я не боюся нападів, як мій «Люцифер» не боїться мін і гармат. Я, Сивий Капітан, оголошую війну урядові Іберії! Попереджаю, війна буде жахлива! Той, хто нападе на мене, буде знищений! Кожен, хто допомагатиме урядові, постраждає разом з ним. Я оголошую уряд Фернандоса поваленим! З цього часу єдиний закон в Іберії — це мій закон!

Сивий Капітан спинився, загрозливо вигукнувши останні слова. Олесь дивився на Марту, затамувавши подих: Ернан Раміро оголошує уряд Фернандоса поваленим! А далі, далі?..

— Щоб запобігти зайвого кровопролиття, я пропоную урядові негайно здатися. Інакше смерть чекає його. Я буду безжалісним. Я, Ернан Раміро, якого люди називають Сивим Капітаном, оголошую себе єдиним господарем і владарем країни! Я принесу народові волю і щастя, яких його позбавив фалангістський уряд. Але для цього треба, щоб народ підкорився мені і не допомагав урядові. Обіцяю мою подяку і нагороду тим, хто стане на мій бік. Попереджаю: негайна і безжалісна смерть чекає тих, хто стане на перешкоді господареві і владареві Іберії!

Здавалося, що останні слова Сивий Капітан вимовив в абсолютній тиші. Та чи не було так і насправді? Чи не завмерли від несподіванки біля репродукторів усі, хто слухав його, вражені страшними загрозами, приголомшені тим, що Сивий Капітан оголосив себе єдиним господарем і владарем країни? Що ж це буде? Громадянська війна? Проте, ні: в громадянській війні клас воює проти класу. Тут було інакше: Ернан Раміро сам, своїми власними силами оголошував війну урядові. Правда, він закликав народ стати на його бік, обіцяючи йому волю й щастя. Але як це — стати на його бік? На бік людини, яка раптом оголошує себе диктатором країни?..

Так само незрозумілим здалося все це зразу й Олесеві. Слово «диктатор» само собою виникло в його розумі. Сивий Капітан — диктатор! Ернан Раміро, людина, яка встигла завоювати глибокі симпатії юнака, розумний, талановитий Ернан Раміро оголошує себе диктатором країни! Це ж неймовірно, це божевілля! Той самий Ернан Раміро, який разом з своєю командою нещодавно урочисто схиляв голову перед братською могилою республіканців, які загинули в боротьбі з диктатором Фернандосом, тепер сам загрожує смертю тим, хто не підкориться йому!

Так, Ернан Раміро свого часу зазнав багато лиха від фалангістського уряду, від поліції. Про це він сам розповідав Олесеві, Він збудував «Люцифер» і хотів його використати, щоб довести поліції, що не боїться її і може залишатися вільним. Іншої мети у нього, мабуть, і не було. А потім… потім, коли поліція перейшла до нападу, в Раміро знов спалахнула лють проти уряду. Адже тепер він був господарем «Люцифера», мав у своїх руках міцну зброю. Роздратований і розгніваний Ернан Раміро непомітно навіть для самого себе вирішив стати месником. І що далі розгоралася боротьба, то більше Сивий Капітан втрачав владу над собою, засліплювався гнівом. Він забув про свої попередні наміри. Спробувавши міць своєї зброї, він не хотів тепер від неї відмовлятись. І дійшов до того, що оголосив себе диктатором…

Яка шкода, що Олесь не має змоги поговорити про це з Фредо Вікторе, розумним і вдумливим співбесідником, який міг би дати чіткі і ясні відповіді на все це. Дійсно, що сказав би Вікторе? Напевне він сказав би так:

«Сталося те, що мусило статись. Одинак, який вийшов на боротьбу з цілим ладом, та ще не озброєний якоюсь провідною ідеєю, заздалегідь засуджений на поразку. Не спираючись на маси, не зв’язаний з ними, він може спробувати навіть захопити владу, використовуючи свою зброю. Але це не може дати наслідків, не може…»

Олесь здригнувся. Він немов почув насправді голос Фредо Вікторе — переконливий і серйозний. Так, це єдиний вірний висновок! Але що ж тепер робити йому, Олесеві? Що робити Марті?

Залишатися пасивними, байдужими свідками всього цього? Ні! Тоді…

— Марто! — збуджено вигукнув Олесь, обертаючись до дівчини, яка давно вже тривожно поглядала на нього. — Марто, ти давно знаєш Валенто?

— Дядю Валенто? Дуже давно. Адже він старий товариш мого батька, ти ж і сам знаєш це, Алексо.

— Тоді скажи мені, як на твою думку, — можна по-чесному, відверто поговорити з Валенто?.. але так, щоб він нікому про це не сказав потім.

— Звісно, можна. Дядя Валенто дуже хороша людина, — відповіла Марта, не вагаючись.

— Марто, сходи, будь ласка, приведи його сюди. У мене є одна думка, дуже важлива. А без допомоги Валенто я не можу нічого зробити. Біжи! Та не питай поки що в мене нічого. Незабаром усе взнаєш…

Але Олесеві не пощастило здійснити свій намір. Щойно Марта вибігла з каюти, як юнак почув гарматний постріл. І раптом задзеленчав сигнальний дзвоник, що кликав кожного з команди стати на своє місце. За мить засунулися вікна, гойднулася підлога. «Люцифер» рушив з місця. Разом з тим пролунало ще кілька пострілів. Що трапилось?

Під час небезпеки люди часто змінюються. Після своєї невдачі Алонсо Моеха, до того самовпевнений і холоднокровний, втратив ці властивості. Він розгубився, нездатний був тепер щось вигадати, вжити якихось рішучих заходів. Невдача пригнітила його. Уславлений детектив міг тепер тільки механічно виконувати накази начальства, не більше. Він втратив сміливість і властиву йому раніше кмітливість.

Але зовсім не так вплинули події на старого пройдисвіта, начальника поліції, який бачив на своєму віку чимало неприємностей. Він добре знав, що слідом за ними йдуть успіхи, треба лише не розгубитися, не втратити уміння володіти собою, залишитися наполегливим у прагненні до мети. Це було особливо важливим тоді, коли противник мав успіхи. Начальник поліції міркував так:

«Противник досяг якогось успіху. Гаразд. Це його обов’язково хоч трохи сп’янить, він стане менш обережним, бо буде впевнений у своїх силах. Тут і треба показати себе. Не втрачати присутності духу, а ще наполегливіше готувати пастку. І сп’янілий противник обов’язково потрапить в неї. Тоді вже сміятимусь я!..»

Саме так діяв начальник поліції. Коли голос Сивого Капітана залунав з усіх репродукторів, начальник поліції не розгубився. Зрозуміло, це було дуже неприємно, але — треба знайти добре в усякому лихові. Хтось значно вищий за нього лементував, що треба негайно виключити передатчик. Начальник поліції не зробив цього. Він навіть заборонив виключати електроенергію. Він сказав:

— Так чи інакше, населення вже добре знає цього Сивого Капітана. Хай він поговорить. А ми тим часом теж дещо зробимо.

Отже, голос Сивого Капітана продовжував лунати з репродукторів. Тим часом, за наказом начальника поліції, три автомобілі з пеленгаторами виїхали до району передатчика і почали свою роботу.

Техніки спритно оперували рухомими рамками, скеровуючи їх так, щоб якнайкраще було чути голос Сивого Капітана. Звісно, їхні приймачі були настроєні не на хвилю столичної радіостанції, а на короткохвильний передатчик «Люцифера». Три пеленгатори ловили з різних сторін напрям, звідки поширювалися коливання цього передатчика, і поступово зближувались, оточуючи «Люцифер». А слідом за автомобілями з пеленгаторами безшумно посувалися броньовані автомобілі з заздалегідь націленими скорострільними гарматами, зарядженими бронебійними снарядами.

У військових автомобілях були не лише водії та артилеристи. За наказом начальника поліції, в кожному з них сиділи ще й досвідчені агенти, які мали спеціальні інструкції. Ті інструкції категорично говорили:



«Пересуватися швидко, але непомітно. Не наближатися дуже до автомобіля Сивого Капітана. Відкривати вогонь з гармат тільки напевне, але не втрачаючи жодної секунди після того, як виявиться місце перебування «Люцифера». Пам’ятати, що справа ця дуже серйозна й небезпечна».

На «Люцифері» не чекали небезпеки, бо машина стояла в густому лісі, далеко від міста. І броньовані автомобілі, за вказівками пеленгаторів, встигли підкрастися. Скорострільні гармати почали обстріл «Люцифера».

Снаряди вдарили відразу з кількох боків. Артилеристи, звичайно, не бачили своєї цілі в густому лісі. Проте, пеленгатори з такою точністю розрахували і вказали напрямок, що промахів бути не могло. Їх і не було.

І все ж таки, снаряди не влучили в «Люцифер». Вони розтрощили кілька дерев, не долетівши до машини Сивого Капітана.

— Вогонь! — повторив наказ старший агент.

Знов загриміли постріли. Тепер уже треба було закінчувати справу будь-що. Коли б пощастило пошкодити «Люцифер» хоч трохи, хоч одним снарядом!

— Вогонь! Вогонь! — вигукував агент, витираючи з лоба піт.

Він добре розумів, що могло статися, якщо снаряди не досягнуть мети…

Гармати вистрелили ще два рази, і раптом обстріл припинився. Зблідлі артилеристи метушилися біля гармат: затвори не рухалися, мовби хтось пригвинтив їх. Вони зіпсувалися в одну мить.

— Назад! Повним ходом назад! — скомандував старший агент.

Водій панцерного автомобіля натиснув на педаль. Марна спроба! Машина лишалася нерухомою і безживною. Повторювалось те ж саме, що відбулося колись на Авеню дель Прадо, коли Сивий Капітан таємничими радіохвилями спинив усе…

Старший агент тримався рукою за край люка і виглядав з машини. Добре, якщо з «Люцифера» не побачать цих автомобілів, може, допоможе темрява. Але якщо помітять… Жахливі розповіді про електричні снаряди Сивого Капітана виникли в пам’яті агента. Може, тікати кудись, ховатися?..

Несподівано він побачив, як з лісу висунулась велика темна тінь. Агент здригнувся: «Люцифер»! У мертвій тиші було чути, як шаруділо віття дерев, повз які сунув «Люцифер».

«Не помітить, — сподівався агент. — Ось зараз він пройде далі, далі…»

Раптом темряву прорізав промінь потужного прожектора «Люцифера», хитнувся, пішов ліворуч, освітив дерева, потім перестрибнув праворуч, майнувши за два-три метри від панцерника, з якого ледве насмілювався висунути голову старший агент. Позад себе він почув зляканий, приглушений вигук водія:

— Намацають! Намацають!

Не оглядаючись, агент міцним коротким ударом кулака в обличчя примусив водія замовкнути. Не вистачало тільки того, щоб на «Люцифері» почули вигуки!

Тим часом прожектор промацував темряву прямо перед «Люцифером». І ось в яскравій світловій плямі показалися округлі риси одного з панцерних автомобілів. Промінь мов здригнув. І в ту ж мить на темному корпусі «Люцифера» спалахнуло голубувате сяйво, а ще через кілька секунд — сліпуча вогняна блискавка. Вона немов розірвалася. Бризнуло яскраве полум’я, почувся гуркіт вибуху — панцерний автомобіль розлетівся на шматки від вибуху своїх власних снарядів.

Промінь прожектора відразу одірвався від клубів жовтого диму на місці вибуху і сковзнув лівіше.

«Та що він, невже бачить у темряві? — беззвучно прошепотів старший агент. — Адже там стоїть другий автомобіль…»

Так, прожектор освітив і другий панцерник. За кілька секунд з ним теж було покінчено, як і з першим.

Беззвучно, як тінь, линув «Люцифер» у темряву. Ще мить — і він зник. Тільки в двох місцях, там, де кілька хвилин тому стояли, притаївшись, панцерні автомобілі, неспокійним, мінливим вогнем палав розлитий бензин. Та ще чути було важке, уривчасте дихання водія і артилериста за спиною старшого агента, в якого тремтіли руки і дрібно-дрібно цокотіли зуби…



Нічна подія не пройшла безслідно і для «Люцифера». Кілька осколків пошкодило оболонку передньої частини «Люцифера». Ті пошкодження досвідчені майстри з команди виправили ще до ранку.

Але один осколок пробив кришку ілюмінатора, пошкодив ілюмінатор каюти керування і поранив руку Ернана Раміро, який входив у цей час до каюти.

Бризнула кров. Не втрачаючи присутності духу, Сивий Капітан здоровою рукою подав тривожний сигнал, включив електричну завісу, передав керування «Люцифером» Валенто Клаудо. А потім, перев’язавши руку, знов став біля пульта і спокійно, холоднокровно і безжально розстріляв команди панцерників електричними снарядами. Тоді Ернан Раміро пішов до своєї каюти, залишивши біля пульта Клаудо. В дверях він промовив холодно:

— Так буде й далі. Якщо вони не зважать на моє останнє попередження, я почну діяти всіма способами. Я доведу їм, що таке володар країни!

Крізь відчинені двері своєї каюти Олесь почув ці слова. Ернан Раміро трохи повернув голову, проходячи повз каюту, і подивився на юнака. Олесь вирішив:

«Якщо він почне говорити зі мною, я скажу йому все, що думаю. Це мій обов’язок. Будь-що-будь, але я повинен сказати!»

Втім Ернан Раміро, ніби не бачачи юнака, повів оком по каюті і пішов далі.

Тоді Олесь рвучко підвівся. Так, це не той Сивий Капітан, який колись кожним своїм словом, кожним жестом, посмішкою, що так рідко з’являлася на його сумному обличчі, самим голосом збуджував симпатії юнака! Це була зовсім інша, відмінна людина, чужа, замкнена, жорстока й горда. Диктатор країни! Для теперішнього Ернана Раміро не існувало нічого, крім його гордих намірів. Навіщо ж розмовляти з ним?..

Олесь виглянув з каюти. Нема нікого. Значить, можна пройти до каюти керування: там мусить бути Валенто Клаудо.

Ось він, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював. Невже ж і він встиг змінитися так, як і Ернан Раміро. Тоді… ні, цього не може бути!

— Я хочу щось спитати у вас, Валенто. Я не заважатиму працювати…

— Ну, кажи. Та, може, тобі краще спитати в Капітана?

— Ні! — вихопилося в Олеся. І він зразу заговорив: — Недавно, Валенто, ми розмовляли з вами… після сутички «Люцифера» з «Сан-Себастіаном»… І я вас про щось запитував…

— Так, — похмуро відгукнувся Клаудо. — Я тоді просив тебе…

— Ви просили, щоб я краще не запитував вас про такі речі, — перебив його Олесь. — Я пам’ятаю. І з того часу я не запитував ні про що. Але тепер… тепер я не можу! Валенто, ви ж чули, що говорив по радіо Сивий Капітан? Адже він оголосив себе диктатором країни. І загрожував так само, як загрожують…

— Замовкни, Олесю! — суворо сказав Валенто.

— Ні, я не замовкну! — палко заперечив юнак. — Я мушу сказати те, що думаю. Мені нема чого боятися! Я пам’ятаю, як Сивий Капітан і вся команда виходили до могили розстріляних фалангістами республіканців. Тоді я готовий був цілувати руки Капітана, такий він був благородний, щирий. А тепер? Тепер він оголосив себе грізним, страшним диктатором! За що ж він воює? Не за те, щоб повалити фалангістський уряд, а за те, щоб самому стати на місце генерала Фернандоса. Це так, Валенто, так! Він сам сказав це. Чого ж ви мовчите? Ви казали, що ви республіканець, Валенто! А тепер що виходить? Ви допомагаєте одному диктаторові битися з іншим?..

Клаудо невідривно дивився на екран. Руки його стискували штурвал. Олесь чув його важке дихання. Чесний і щирий Валенто хвилювався і не хотів показувати цього.

— Я мав сказати все це Капітанові, — ще палкіше говорив Олесь, — але він не слухає і не слухатиме мене, він став брутальний, владний, він не помічає мене… він став погордливий і до вас, Валенто, і до всієї команди. Ви думаєте, я не помічаю цього? Ні, я бачу, бачу! І він тепер не схоче нікого слухати, крім самого себе. Хіба я кажу неправду, Валенто?

Клаудо мовчав.

— Але ж це неможливо, Валенто! Це не боротьба за волю, не боротьба за народ, це боротьба за те, щоб самому захопити в свої руки генеральську владу. Капітан став іншою людиною… він збожеволів, Валенто!

— Замовкни, Олесю! — глухо, з трудом відповів Клаудо.

— Ні! Якщо він не збожеволів, то перетворився на безсердечну людину, сп’янілу від великої сили, яку дає йому його «Люцифер». Капітан хоче бути диктатором країни. Але він не досягне своєї мети. Так говорив і Фредо Вікторе. Бо за ним не стоїть ніхто, за ним немає народу, Валенто!

— Ти повторюєш те, що сказав тобі той Вікторе…

— Я кажу те, в чому певний! Вікторе комуніст, а я комсомолець. А комсомольці і комуністи думають однаково, Валенто! І всі вони сказали б те ж саме… І я не боюся сказати це прямо. А тепер відповідайте ви!

Клаудо відповів не зразу.

— Я вислухав тебе, Олесю. І знов можу сказати тільки одно: не запитуй мене про такі речі. Мені важко і без твоїх запитань…

— Тоді, виходить… — зрадів Олесь.

— Ні, нічого не «виходить»! — рішуче перебив його Валенто. — Я завжди вважав, що Капітан знає, що робить. Я дуже зобов’язаний йому, Олесю, як і кожен з нашої команди. Так, Капітан змінився, і мені дуже важко бачити, що він став такий погордливий. Але я не хочу, не можу, розумієш, не можу судити його. Не запитуй мене більше ні про що. Я не хочу кривити душею. Мені важко, але я вірю, що Капітан краще від мене знає шлях. Ну, хай він помилився в чомусь — це буває з усіма. Але він сам згодом зрозуміє це. І я звик виконувати його накази.

В голосі Валенто Клаудо бринів неприхований біль. Але Олесь уже не міг спинитися: він бачив, як вагається чесний і простодушний Валенто.

— Я замовкну зараз, Валенто, — сказав Олесь. — Але вислухайте востаннє, що я хочу сказати. І тоді я піду. Те, що робить Капітан, — злочин! Він похваляється вбивати всіх, хто не допомагатиме йому. Він хоче, щоб його боялися, щоб його накази і заклики виконували будь-що, боячись його помсти. Значить, і він сам відчуває, що інакше його не слухатимуть. А саме так робить і генерал Фернандос. В чому ж різниця, Валенто? Генерал Фернандос спирається на своїх помічників, на фалангістів та жандармів. А на кого спирається Капітан, загрожуючи вбивати всіх? Не тільки поліцаїв, а всіх, всіх! На вас, Валенто, і на всю команду «Люцифера»! Ви допомагаєте Капітанові стати диктатором країни!..

— Досить! — крикнув загрозливо Валенто Клаудо. — Замовкни! Іди, я не хочу більше слухати тебе. Досить!

Він озирнувся. Руки його тремтіли від хвилювання. Олесь твердо витримав його розгніваний погляд, не схилив голови, не відвів очей. Юнак був рішуче переконаний, що говорить правду. Адже комсомолець завжди повинен говорити друзям правду в вічі, обстоюючи свої погляди…

І він побачив: Валенто перший відвів погляд. Юнакові було щиро жаль свого чесного друга. Але правда була важливішою. Хай він зрозуміє все!

Клаудо заговорив. Голос його звучав м’якше:

— Іди, Олесю. Я не можу більше говорити з тобою. Мені важко… Можливо… можливо нам пощастить ще поговорити з тобою пізніше… ні, ні, не тепер! Іди!

Олесь вийшов у коридор. Думки його розбігалися. Правда, Валенто не сказав йому нічого певного. Навіть весь час спиняв його, уникав прямої відповіді. Але ж Валенто сказав, та ще й повторив, що йому важко. Він не міг сказати неправду. Значить, він думає те ж саме, що й Олесь. А тоді…

Що саме буде «тоді» — Олесь ще не знав. Але в одному не було сумніву: тепер вони з Мартою були на «Люцифері» не самітні…


Розділ сімнадцятий ТАЄМНИЦЯ «ЛЮЦИФЕРА»


Отже, ще одна старанно обміркована начальником поліції операція проти Сивого Капітана не дала бажаних наслідків. Треба шукати нових способів боротьби.

Начальник поліції перебирав у пам’яті все про загадковий автомобіль. Ніякі кулі не можуть його вразити. Правда, можуть пошкодити йому снаряди. Проте, «Люцифер» має якесь таємниче приладдя, що раптом псує гармати. Власне не псує, а міцно намагнічує стальні й залізні частини їх. Це вже пощастило встановити остаточно. Автоматичні гармати вибувають з ладу першими. У них тонкі складні механізми. Крім того, електрична зброя «Люцифера» може спиняти мотори автомобілів і танків принаймні на відстані 300–400 метрів. До цього ж треба додати електричні снаряди, їх «Люцифер» викидає з якоїсь широкої труби на даху. Ці снаряди вбивають все живе навколо і викликають вибухи артилерійських снарядів.

Що то за снаряди — ніхто не знає. Всі, хто їх бачив, убиті. Учені кажуть, що це, мабуть, якісь кільцеві надпровідники, заряджені великим електричним зарядом. Вони розриваються, стикаючись з чимсь, і звільнений заряд вбиває все навколо, діючи мов блискавка. Чи правильне це пояснення — невідомо. «Люцифер» може їхати, не торкаючись землі, і тоді закладені для нього на дорозі фугасні міни не вибухають. Більше того, він може — знов таки, мабуть, з допомогою електрики, — висаджувати в повітря міни далеко перед собою. Може плавати по воді і під водою і таємничо зникати з глибин озера Фонтіверос…

А що, коли Сивий Капітан приберігає на всякий випадок ще якісь невідомі досі пекельні винаходи. Адже він винахідник, той Ернан Раміро.

Вістря олівця в руці начальника поліції хруснуло і зламалось. Він згадав про таємниче з’явлення в його кабінеті листа Сивого Капітана після першої промови Ернана Раміро по радіо. Як потрапив той лист до кабінету — це й досі залишилося нерозв’язаним.

— Залишаються поки що не використані можливості і з нашого боку, — пробубонів начальник поліції. — Наприклад, психологічні впливи. Спробуємо вжити їх. Головне — не розгублюватись, не втрачати ясності мислі і присутності духу. Він вважає себе, мабуть, уже переможцем. Тим краще! А ми його й підчепимо, підчепимо…

І начальник поліції схилився над письмовим столом.

Ще до обіду на вулицях Столиці з’явилися оголошення державної поліції. Літаки приставили пачки оголошень до найдальших закутків країни. Державна поліція цього разу діяла надзвичайно спритно й оперативно.

Люди збиралися коло оголошень, читали їх, боязко переглядались і швидко йшли геть, бурмочучи про себе:

— Вони полюють один на одного, скажені. Але навіщо вбивати інших, непричетних до цього людей? Проклятий час! Ніколи не знаєш, звідки чекати лиха!

В оголошенні державної поліції говорилося:


1. Кожен, хто співчуває Сивому Капітанові, буде заарештований.

2. Винні в поширенні антидержавних чуток каратимуться з усією суворістю.

3. Виявлені спільники так званого Сивого Капітана будуть негайно страчені.

4. На кожен новий злочин Ернана Раміро державна поліція відповідатиме стратами заарештованих його спільників.

5. Завтра, о 9 годині ранку, у в’язниці Сан-Сальвадор буде страчено першого з виявлених спільників Сивого Капітана, злочинця Педро Дорілью.


Весь день після несподіваного нападу панцерників «Люцифер» нестримно прямував на південь. Знищивши кілька артилерійських застав по дорозі, авіамобіль опинився, нарешті, в дикій скелястій місцевості недалеко від моря. Тут «Люцифер» зробив велике коло. Ернан Раміро хотів пересвідчитися, що поблизу від місця, де мусив спинитися «Люцифер», не було ворожих постів і застав. Тільки після того він скерував машину до вузького міжгір’я, зарослого густими деревами і схованого між скелями. Тут «Люцифер» спинився.

— Якщо хочеш, Олесю, — сказав Валенто Клаудо, входячи в каюту, — я тобі тут дещо покажу.



Юнак погодився. Було так приємно подихати свіжим нічним повітрям, вийти хоча б на час з машини, не відчувати того гнітючого настрою, який тепер панував у ній… І вони вийшли з машини.

— Одвідаймо мого родича, мисливця, який живе в цьому міжгір’ї. Мені не часто доводиться його бачити. Але ми дуже дружимо. Коли йому що потрібно, він завжди знайде у мене допомогу. І я знаю, що мій старий Хуан Гомец завжди радий бачити мене. Зараз ти побачиш його, Олесю.

І дійсно, за другим поворотом Олесь помітив неясне світло, що вибивалося з маленького віконця мисливської хатки. На стук вийшов високий чоловік в сільському одязі, з гвинтівкою в руці.

— Не дуже гостинний у тебе вигляд, Хуане, — весело сказав Валенто. — Це я, Валенто, а це мій приятель.

Несподівано чоловік з рушницею відступив за двері, мов не помічаючи простягненої руки Валенто.

— Не наближайся, Валенто Клаудо, — рішуче відповів він. — Нам з тобою нема про що говорити. Іди своїм шляхом, чоловіче.

— Хуане, ти збожеволів! — роздратовано мовив Валенто.

— Ні, я не збожеволів. Я дуже любив тебе, Валенто. І вірив тобі. Ти був людиною, яка ненавиділа кривавих фалангістів, так само як і я. Разом з тобою ми билися проти них, захищаючи республіку, захищаючи народ. Тепер ти проти народу, отже й проти мене. Іди, Валенто.

— Хуане, ти помиляєшся!

— Ні, я не помиляюсь. Разом з твоїм Сивим Капітаном ти йдеш проти народу, бо прирікаєш його на нові страждання. Твій Капітан бажає стати господарем країни і, мабуть, буде не кращим від генерала Фернандоса. А тим часом фалангісти розстрілюють республіканців, страчують заарештованих робітників, обвинувачених у прихильності до Сивого Капітана. Нам з тобою не по дорозі, Валенто. Ти називав себе другом Педро Дорільї, а завтра його стратить поліція через тебе й через твого Сивого Капітана.

— Що? — несамовито вигукнув Клаудо.

— Ти знаєш це краще від мене, Валенто. Педро Дорілья буде завтра страчений. — Гомец на мить зник у хаті.

Потім він вийшов і жбурнув до ніг Валенто зім’ятий аркуш паперу.

— Візьми, Валенто, і йди від мене. Ти знаєш: коли я щось сказав, то моє слово тверде. Облиш мене і не приходь більше.

Мисливець зник у хаті, зачинивши за собою двері. Клаудо схопив папір і побіг назад, уривчасто говорячи на ходу:

— Вони стратять Педро… Хуан прогнав мене… Я проти народу… ні, ні…

Ось і «Люцифер»! Клаудо кинувся до каюти Ернана Раміро.

— Капітане! Негайна справа. Капітане!

Не знаходячи слів від хвилювання, Клаудо подав Ернану Раміро зім’ятий аркуш — оголошення поліції.

— Педро Дорілью завтра стратять, Капітане… А Марта? А ваша обіцянка?..

Ернан Раміро зім’яв оголошення в руці. Його кошлаті брови зійшлися над переніссям.

— Гаразд, Валенто! Я виконаю свою обіцянку. Оголосивши себе владарем країни, я не можу припустити, щоб поліція стратила того, кого вона вважає моїм спільником. Команду — по місцях, Валенто.

Гучно задзвонив сигнальний дзвоник. З кают вибігли люди. Валенто зник разом з Капітаном. А Олесь, украй схвильований, побір до Марти:

— Марто, «Люцифер» вирушає, щоб звільнити твого батька!

Раптом затремтіла підлога, але не так, як раніше. Здавалося, вібрує весь корпус «Люцифера». Такого при Олесеві не було ніколи. Може, зіпсувався механізм?

Підлога тремтіла все більше й більше. Пролунав пронизливий свист. Тепер чути було тільки гучне шипіння, мов звідкись під великим тиском виривалась пара. Відчинилися двері. Клаудо збуджено гукнув:

— Олесю! Марто! Ідіть сюди. За мною! Я покажу вам щось таке, від чого у вас захопить подих.

Куди веде їх Валенто? На дах. Чому?.. Міцний подув вітру примусив Олеся схопитися за поруччя. І в ту ж мить він схвильовано вигукнув:

— Марто, ми летимо! «Люцифер» летить!

Схилившись над поруччям, відвернувшись від гострого вітру, що викликав на очах сльози, вони втрьох дивилися вниз. Далеко-далеко під ними повільно пливли якісь неясні тіні. Де-не-де виднілися вогники сіл і невеличких містечок. «Люцифер» летів високо над землею, без шуму й гуркоту, властивого літакам. Тільки одноманітне шипіння долітало звідкись знизу.

— То шумлять ракетні апарати, — пояснив Валенто Клаудо. — Вони підштовхують «Люцифер» угору.

— Ніколи не думав, що «Люцифер» може й літати! — прошепотів Олесь. — А він ось узяв і полетів… вперше при мені…



— Ні, друже, це не вперше, — сказав Валенто. — Тільки тоді ти спав, коли ми летіли над Столицею. Капітан вирішив приставити начальникові поліції листа. Ми тихенько опустилися над будинком поліції і вкинули у вікно начальника лист. Не знаю вже, чи догадався він, як саме це було зроблено… Не думаю. А здивувався, мабуть, здорово.

— Батьку мій, любий батьку! — зітхнула Марта. — Невже ж і справді ми побачимося з тобою, будемо знов разом, як і раніше!..

— Будете, Марто, будете! — бадьоро ствердив Валенто Клаудо.

«Люцифер» швидко линув на північ, до Столиці, до в’язниці Сан-Сальвадор.

Проте, чи не передбачали плани хитромудрого начальника поліції того, що Ернан Раміро зробить спробу врятувати Педро Дорілью?..


Розділ вісімнадцятий КІЛЬЦЕ ПАСТОК


Велика будівля в’язниці Сан-Сальвадор була оточена високою кам’яною стіною. По чотирьох кутах височіли спостережні пости з кулеметами. Озброєні вартові обходили весь час в’язницю вздовж широкої смуги між головною будівлею та високими стінами. Проникнути до в’язниці було неможливо.

Але не пересвідчитися в цьому їхав сюди начальник поліції. Сидячи в автомобілі, він говорив Алонсо Моеха:

— Я стріляний горобець, Моеха. Я певний, що Ернан Раміро спробує звільнити Педро Дорілью. Але як саме він буде робити це? Не знаю… Але дещо ми приготували, хо-хо-хо!..

Дивні безформні споруди виднілися на тротуарах. Там були навалені якісь речі, мішки, каміння, покладені одна на одну загорожі.

— Все це стане зразу барикадою, щойно тут з’явиться «Люцифер», — посміхнувся начальник поліції. — Він тільки проїде, а ми — клац! — і закрили йому зворотний шлях. Хо-хо-хо, хай застряне! А це як вам подобається, Моеха?

Він вказував на темні тіні, що виднілися під ворітьми великого будинку.

— Це гармати, Моеха. Вони теж чекають…

— Щоб Сивий Капітан зіпсував їх своїм електричним впливом?

— О, ні, — посміхнувся начальник. — Хіба даремно я радився з ученими? Затвори цих гармат з спеціального стопу, який не можна намагнітити. Вони стрілятимуть, хоч як впливатиме на них Ернан Раміро електричними хвилями.

Кожна вулиця, кожне перехрестя в районі в’язниці Сан-Сальвадор були перетворені на підступні пастки. Не було жодного проходу чи проїзду до в’язниці, де б не чергували ще звечора озброєні люди, звідки не виглядали б протимагнітні гармати.

Автомобіль спинився біля важких воріт в’язниці. Вони могли б з успіхом витримати навіть артилерійський обстріл. Вузенькі залізні двері праворуч від воріт служили звичайним проходом для відвідувачів. Біля них стояли два поліцаї з ручними кулеметами.

— І тут приготована непогана зустріч, — мовив начальник поліції, важко вилізаючи з автомобіля. Моеха озирнувся. Його досвідчене око помітило над стіною ще кілька темних тіней. Місячне сяйво виблискувало на матових стволах кулеметів, що дивилися вниз із стін.

Двері відчинилися перед знатними відвідувачами. Черговий охоронник провів їх далі кам’яним коридором, що перетинав товсту стіну.

— А тепер уже ваша черга показувати мені, Моеха, — сказав начальник поліції. — Адже внутрішня охорона доручена була вам.

Моеха зробив знак рукою, і до них наблизився його незмінний помічник Хосе Френко.

— Як гранатний загін? — спитав Моеха.

— Розташований групами по призначених місцях. — Френко хитро посміхнувся і додав: — І собі я взяв оці дві іграшки, пане Моеха. — Він указав на дві гранати дивної кулястої форми, що висіли на поясі. Вони були сірі, незграбні.

Це була так само технічна новина, як і протимагнітні гармати. Викликані начальником поліції вчені порадили виготувати для боротьби проти «Люцифера» спеціальні гранати без металу. Їх оболонки були зроблені з твердого, міцного бетону. Як сподівалися вчені, електрична завіса «Люцифера» не зможе їх відкинути.

Відвідувачі йшли тепер уже коридором в’язниці. Великий кам’яний будинок в’язниці був, власне, лише гігантським футляром, всередині якого, на певній відстані від стін, містилися камери ув’язнених. З різних боків проходили залізні платформи — переходи, куди відчинялися двері камер. Навіть коли б ув’язненому пощастило продовбати стіну своєї камери, він опинився б не за стінами в’язниці, а в якомусь з внутрішніх коридорів, що охоронялися жандармами.

— Чи не бажає пан начальник оглянути камеру Педро Дорільї? — спитав Хосе Френко. — Вона тут поблизу.

Начальник мовчки кивнув головою. Хосе Френко підійшов до залізних дверей, на яких висіла табличка з написом «№ 306» і відсунув залізну заслонку. Начальник поліції зазирнув у вічко. Біля столу на табуреті сидів чоловік в арештантському одязі, кремезний і міцний. Підперши голову руками, дивився він прямо перед себе, в кам’яну стіну. Обличчя було сумне. Чоловік глибоко замислився.

Начальник випрямився. Відсапуючи, він сунув далі, сказавши:

— Міцна людина… по такій шиї треба дуже добре вдарити, щоб перерубати її зразу сокирою…

Широка залізна платформа привела відвідувачів до дверей на внутрішній двір — місце страт ув’язнених. Автоматичні двері розчинялися лише тоді, коли два жандарми одночасно натискували на рукоятки з обох боків. Це було зроблено всюди в Сан-Сальвадорі, щоб ув’язнений, якому пощастило б видертися з рук охорони, сам не зміг відчинити двері. Начальник поліції оглянув двір і задоволено кивнув головою: все було гаразд.

— Здається, ми можемо поїхати відпочити, Моеха, — сказав начальник.

— Сподіваюся, Френко, що тут до нашого повернення не трапиться нічого.

— Будьте певні, пане начальнику! — Хосе Френко виразно поклав руку на одну з привішених до його пояса гранат. — Ми напоготові.

А коли вони вже виходили з в’язниці, Алонсо Моеха застережливо й тихо сказав:

— У Сивого Капітана, мабуть, є чимало невиявлених спільників. І я побоююся, чи не сповістять вони його про наші готування. Тоді все це знов не дасть наслідків…

Начальник поліції махнув рукою:

— Моеха, ви наївні. Саме тому він ще більше поспішатиме сюди. Як же ви не помітили досі, що Ернан Раміро — надзвичайно самовпевнена і самолюбива людина. Опір тільки більше розлютовує його, діє як червона хустина на бика. Моеха, тут помилки не може бути! Я добре знаю характери всяких таких учених, винахідників тощо. І, знаєте, я певний, що саме зараз Ернан Раміро вже прочитав наше оголошення. Недарма я розпорядився, щоб його приставили до найглухіших кутків. Хо-хо-хо!.. Воно довело його, мабуть, до сказу. І тепер він мчить до Столиці на своєму «Люцифері», щоб довести, який він сміливий, що він нікого не боїться і захищає своїх спільників. Хо-хо-хо!.. Нам тільки цього й треба…


Розділ дев’ятнадцятий ДОЛЯ ПЕДРО ДОРІЛЬЇ


Стрілка великого тюремного годинника наближалася до дев’ятої, а телефон і сигнальні дзвінки все ще не сигналізували про тривогу. Сивий Капітан не з’являвся. Начальник поліції, приїхавши до в’язниці ще о шостій годині ранку, все поглядав то на телефон, то на годинник. Ось іще хвилинка, півхвилинки, ще кілька секунд, і телефон мусить задзвонити, мусить! Не може бути, щоб справа провалилася. Ернан Раміро має з’явитися. Але телефон уперто мовчав, хоч агенти поліції мусили негайно подзвонити сюди, де б що не трапилося.

— Пробачте, пане начальнику, час вести на страту.

Алонсо Моеха стояв перед ним. Так, уже час. І чекати далі не варт. Зірвалося знов! Начальник поліції важко підвівся і востаннє глянув на телефон. Мовчить як проклятий!

На внутрішньому дворі вже зібралися чиновники, присутність яких була обов’язкова за законом, юрмилися репортери з фотоапаратами: газети не могли пропустити таку сенсаційну страту. Не дивлячись ні на кого, начальник поліції зайняв своє місце і подав рукою знак починати.

Відчинилися автоматичні двері головного коридору. Звідти з шаблями наголо вийшли два жандарми. За ними йшов католицький патер, побожно підвівши голову і тримаючи в сухих руках великий чорний хрест.

Губи його весь час ворушилися, очі дивилися вгору: він молився богові за грішну душу людини, яку мали стратити. Адже за кожну таку душу він акуратно одержував від управління в’язниці кругленьку суму пезет.

Тільки тепер вийшов Педро Дорілья у звичайному сірому одязі арештанта, такий самий кремезний, широкоплечий. Ішов він повільними легкими кроками. Схудле змучене обличчя було спокійне. На мить спинився, оглянув усе навколо. Презирлива посмішка з’явилася на кінчиках його губ, коли побачив метушливих репортерів, які наводили фотоапарати.

Не спиняючись, патер підвівся на підвищення, де стояла плаха, і став поруч з катом, який спирався на блискучу, гостро виточену важку сокиру. Патер повернувся і простягнув до Педро свій чорний хрест.

— Примирися з Господом богом, заблудша вівця, — солодким голосом проговорив патер. — Тяжкі гріхи твої, але Господь простить тебе, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мій…

В тиші, яка панувала на внутрішньому дворі, було чутно кожне слово. Високий рудобородий кат з сокирою чекав: його черга ще не надійшла.



Спокійним рухом Педро Дорілья відвів убік чорний хрест, подивився в пісне, лицемірне обличчя патера з його єлейно стуленими губами і голосно відповів:

— Мені нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусідові робити свою справу.

Патер відсахнувся, спішно підняв чорний хрест і перехрестив Педро Дорілью, який вже не дивився на нього. А тоді, знов, стуливши губи, відійшов набік. На цьому його обов’язки закінчувалися.

Педро Дорілья стояв на підвищенні. Помічники ката наблизились і взяли Педро за могутні руки, підштовхуючи до плахи. Рвучким рухом Дорілья відштовхнув обох зразу, хоч це були й досить міцні люди. Він випростався, очі його виблиснули. Ні, він не думав опиратися! Навіщо? Навколо було стільки озброєних ворогів, що про опір не варто було й думати. Але він не хотів і нічиєї допомоги в останні хвилини. Помічники ката завагалися, поглядаючи на могутні м’язи Педро Дорільї.

А він стояв на підвищенні, мов вглядаючись кудись, шукаючи когось запалими, стомленими очима. Стільки думок, стільки спогадів зразу налинуло в останню хвилину! А серед них була одна думка, найболючіша, найвразливіша думка про любиму єдину доньку Марту.

Де вона? Що з нею? Як житиме вона сама? Доню, доню, хоча б востаннє поглянути на тебе, побачити, притиснути до серця, поцілувати! Та навколо самі чужі, холоднокровні, люті вороги, які зійшлися, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться, побачивши ката з сокирою, зацькована, змучена людина в арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, він не здригнеться, оточений ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і похмурий твій приятель, взнавши про твої останні хвилини, мовив зворушено: «Так, Педро не здав, Педро витримав до кінця!»

Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Він ще раз обвів поглядом людей, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього знизу. Їх цікавило, що ще зробить цей кремезний непримиренний ув’язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звірі! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! І гучно, чітко вимовляючи кожне слово, Педро Дорілья заговорив:

— Ось вам моє останнє слово, кати! Ви вбиваєте мене, як убили раніше сотні й тисячі інших чесних республіканців, борців з кривавим фалангістським урядом. Можливо, вам пощастить убити ще багатьох, доки сила в ваших руках, кровожери. Але це нічого не змінить. Рано чи пізно народний гнів упаде на вас і знищить до останнього. Революція, робітничо-селянська революція, пролетарська революція відплатить вам за всі ваші злочини. Хай живе революція!

— Спинити! Спинити його! — злякано гукнув худий прокурор і кинувся до начальника поліції. — Що він говорить? Нам доведеться з вами відповідати за це!

Але помічники ката вже й самі наскочили на Педро Дорілью, схопили його за руки і потягли до плахи. Педро не чинив опору. Це було б ні до чого. Він ступив кілька кроків до плахи і спинився востаннє. Підвівши голову, подивився на блакитне чисте небо, щоб ще раз перед смертю побачити білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою перед вечором. Краще померти, поглянувши востаннє на хмарки, ніж на огидні ворожі обличчя там, унизу…

Мимоволі Алонсо Моеха теж подивився вгору, на небо. І здригнув. Ні, він марить, він збожеволів, то дається взнаки безсонна ніч. Такого не може бути!

Хутко, нестримно, мов падаючи на двір, де відбувалася страта, на людей, які враз кинулися бігти до стін, спускалося вниз велике довгасте темне тіло. То був «Люцифер»!

З одчайдушними криками, злякані несподіваною появою страшної машини, люди, які досі почували себе господарями становища, кинулися тікати. Але двері не відчинялися. Люди стукотіли в них кулаками, кричали, надривалися. Автоматичні двері не піддавалися, хоч як натискували жандарми на рукоятки з обох їх боків. Мабуть, то була магнітна дія електричних приладів Ернана Раміро. «Люцифер» опускався. Ось його товсті колеса майже торкнулися землі, залишилися висіти за кілька сантиметрів від землі.

Рудобородий кат кинув свою сокиру і побіг до юрби переляканих чиновників і репортерів, які тиснулися до стін, намагаючись бути якнайдалі від «Люцифера». Слідом за ним, підібравши довгу сутану, побіг патер, розмахуючи хрестом, один за одним стрибнули помічники ката.

На підвищенні залишився сам Педро Дорілья. Широко розкритими очима дивився він на «Люцифера». Все це було надто несподівано, надто неймовірно. Адже ще хвилина-дві — і Педро Дорілья вже нічого б не бачив, нічого б не чув…

Червоне, налите кров’ю обличчя начальника поліції посіріло. Губи його стрибали, коли він, запинаючись і не приховуючи страху, швидко-швидко говорив Алонсо Моеха:

— Та відчиніть… відчиніть двері… мерщій… ввін уб’є ннас…

— Ой, він зараз стрілятиме! — лементував тоненьким голоском прокурор. — Врятуйте мене! Я віддам усе, що маю, тільки врятуйте мене!

Під ногами тріскотіли й ламалися кинуті репортерами фотоапарати, оздоблені золотом кашкети. Охоплені панікою, збожеволілі від жаху, чиновники, репортери, жандарми, кат із своїми помічниками, сухий католицький патер, який уже загубив десь свій чорний хрест, — всі ці сполотнілі людці, більш схожі тепер на злякане, озвіріле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору, відштовхуючи один одного, притискуючись до кам’яних стін, шукаючи виходу, якого не було, гуркочучи в залізні двері, що не відчинялися.

І враз стало тихо, так тихо, ніби все це стадо раптом втратило голос, ніби в нього раптом перехопило від переляку подих. Залунав голос Сивого Капітана.

— Ви надто злякалися, панове. Адже ви збиралися знищити мене разом з «Люцифером» під час першої моєї появи. Чого ж ви не знищуєте? Боїтесь! Отак ви боятиметеся й надалі мене, свого владаря і єдиного всесильного господаря країни. Попереджаю: якщо випадково вистрелить якийсь револьвер, коли мої люди вийдуть з «Люцифера», я розправлюся з вами всіма в одну мить.

У боковій стінці «Люцифера» безшумно відчинилися двері.

Водночас упали сходи. По них хутко вибігло четверо людей в синіх комбінезонах. Один з них підбіг до підвищення, де була плаха, простяг руки до Дорільї, який все ще стояв там, і закричав:

— Педро! Старий мій друже!

Дорілья здригнувся, похитнувся і майже впав униз з підвищення. Нерви не витримали. Але його підхопили міцні руки. Педро Дорілья обіймав свого старого друга і нескладно, хвилюючись, говорив:

— Валенто, мені здається, що все це тільки сон… ти з’явився так несподівано… адже це був уже кінець… І я думав — ще хвилина… Валенто!

Підтримуючи Дорілью, Валенто Клаудо йшов з ним до «Люцифера». Міцний, кремезний робітник, який ще кілька хвилин тому здавався таким могутнім, тепер важко переступав з ноги на ногу, хитався, мов хворий…

— Мені соромно, Валенто… я раптом став такий слабий… але я досі тримався добре, Валенто. Ти наче з неба звалився…

— А хіба ж не з неба? — весело відмовив Валенто Клаудо. — Звісно, з самого неба. Іди швидше, Педро, там, всередині, на тебе чекає твоя донька.

— Марта! — вигукнув радісно Педро. — Марта!

Сили повернулися. Він вирвався з рук Валенто і кинувся вперед. Стрибаючи через кілька східців, він вбіг у машину, радісно гукаючи:

— Марто! Доню моя, Марто!

Звідкись зсередини долинув дзвінкий схвильований дівочий голос:

— Любий тату! Нарешті!

А люди в синіх комбінезонах уже зникали теж в розчинених дверях «Люцифера», загадкового автомобіля, який нерухомим громаддям висів у повітрі, мов не бажаючи забруднитися об цю землю.

Мовчки, притискаючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всім чиновники, жандарми, репортери. Алонсо Моеха стояв серед інших, поруч з начальником поліції. Голова його гарячково працювала.

Отже, «Люцифер» може ще й літати? Ось чому жоден пост не помітив його. Хто ж міг чекати, що він з’явиться з неба? Мабуть думали, що то летить якийсь звичайний літак чи дирижабль. Адже вся увага була скерована на вулиці, на землю. А він, Алонсо Моеха, чекав появи Сивого Капітана у в’язниці, приготував усі ті ручні кулемети, гранати… Власне, їх можна було вжити й тепер, але це надто рисковано. Ніхто не може вийти з цього проклятого двору, бо «Люцифер» намагнітив двері, засуви. І якщо Сивий Капітан кине електричний снаряд, тоді…

Останній з команди «Люцифера» зник усередині. Двері в оболонці повільно зачинялися. Щось зашипіло. Немов міцний струм повітря вихопився спід «Люцифера». Корабель гойднувся і повільно почав підійматися прямо вгору, як повітряна куля, яку поступово пускали в повітря. Ось просвіт між колесами і землею збільшився до півметра… до метра…

— Спиніть його! Спиніть! — хрипло гукнув начальник поліції, хапаючи Алонсо Моеха за плече.

Голос його увірвався від збудження. Що таке? Кого спиняти? Може — «Люцифера»?..

Ні, тремтяча рука начальника поліції вказувала на інше. З протилежного кутка двору вибіг Хосе Френко. Ретельний служака, він вирішив виконати попередні накази: навіщо ж висіли у нього на поясі спеціальні гранати?

Френко спинився посеред двору. Він озирнувся в бік начальника поліції, щоб пересвідчитися, що той бачить його і напевне пізніше добре нагородить сміливого поліцая.

— Що він робить? Спиніть його! — знову вигукнув начальник поліції. — Він погубить нас усіх!

Але Френко не почув цього хриплого зляканого голосу. Широко розмахнувшись, він жбурнув важку бетонну гранату прямо під задні колеса «Люцифера», який тим часом встиг уже піднятися майже на три метри. Перекидаючись, граната полетіла вгору. А Френко кинувся назад, до стіни, рятуючись від осколків. Ось граната майже торкнулася колеса, перевернулася ще раз… Чи відштовхне її «Люцифер», як відштовхував він всякі металічні речі досі?..

Гучний вибух струсонув повітря. Спід задніх коліс «Люцифера» вихопилося полум’я й дим. Щось просвистіло мимо голови Моеха. Пролунав чийсь стогін, хтось упав, лементуючи:

— Вбили! Вбили!

Хтось звалився праворуч, хапаючись за голову, поранену осколком гранати. Почулися ще вигуки. Але Моеха майже не чув нічого цього. Він бачив, як велетенський сіро-зелений корпус «Люцифера» різко струсонувся, мов хтось підштовхнув його знизу. На блискучій поверхні між задніми колесами з’явився великий темний отвір, з країв його звисали подерті шматки оболонки. Звідти виринула хмарка темного диму, виблиснули блакитні іскри.

«Люцифер» спинився. Кормова його частина спустилася нижче передньої, мов поранена. Гучне шипіння посилилося. «Люцифер» здригав, тремтів. З темного отвору в його тілі розпливалася темна димова хмарка. А за нею вже одна по одній виблискували вогняні іскри, спалахував сліпучий вогонь, немов горіли електричні проводи.

Раптом «Люцифер» рвучко піднявся вгору, ніби стрибнув на кілька метрів. І знов спинився. Проте, ні, — він почав повільно повертатися, скеровуючи ніс убік юрби. Кормова частина вже не звисала, вона підіймалася вище, вище. Ось уже нахилився ніс, немов націляючись на двір.

Знову залунав голос Сивого Капітана, але вже не так, як звучав раніше. Нестримне роздратування, лють бриніли в загрозливому голосі Ернана Раміро:

— Ви насмілилися пошкодити мій «Люцифер»? Я попереджав вас, що розправлюся з вами. Ви накликали на себе смерть. Готуйтеся її зустріти!



(Закінчення в наступному номері)[1].


ЗМІСТ


Анатоль Франс. ДОЧКА ЛІЛІТ

Микола Дашкієв. БАЦИЛА КАРБОНАТА

З. Богуш. ШТУЧНИЙ ОСТРІВ

Володимир Владко. СИВИЙ КАПІТАН


Примітка

1

Наступного номера не було, кілька днів після появи цього номера журналу почалася війна.

(обратно)

Оглавление

  • БАЦИЛА КАРБОНАТА Фантастичні оповідання, роман
  • Анатоль Франс ДОЧКА ЛІЛІТ Оповідання
  • Микола Дашкієв БАЦИЛА КАРБОНАТА Науково-фантастичне оповідання
  • З. Богуш ШТУЧНИЙ ОСТРІВ
  • Володимир Владко СИВИЙ КАПІТАН
  •   ПРОЛОГ
  •   Розділ перший ПОЯВА «ЛЮЦИФЕРА»
  •   Розділ другий ДОРУЧЕННЯ АЛОНСО МОЕХА
  •   Розділ третій КОРАБЕЛЬ ЧИ ЩОСЬ ІНШЕ?
  •   Розділ четвертий БОЖЕВІЛЬНИЙ АВТОМОБІЛЬ
  •   Розділ п’ятий ТАЄМНИЧИЙ ЛИСТ
  •   Розділ шостий ІСТОРІЯ ОДНОГО ВИНАХІДНИКА
  •   Розділ сьомий ПОЛІЦІЯ НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД
  •   Розділ восьмий ВІЙНУ ОГОЛОШЕНО
  •   Розділ дев’ятий ДВОЄ ПІДЛІТКІВ
  •   Розділ десятий ПАСТКА АЛОНСО МОЕХА
  •   Розділ одинадцятий ПІД ВОДОЮ
  •   Розділ дванадцятий «САН-СЕБАСТІАН» ПРОТИ «ЛЮЦИФЕРА»
  •   Розділ тринадцятий ОРДЕН БІЛОГО ГОЛУБА
  •   Розділ чотирнадцятий ХМАРИ ЗГУЩАЮТЬСЯ
  •   Розділ п’ятнадцятий СИВИЙ КАПІТАН НАПАДАЄ
  •   Розділ шістнадцятий ГОСПОДАР І ВЛАДАР КРАЇНИ
  •   Розділ сімнадцятий ТАЄМНИЦЯ «ЛЮЦИФЕРА»
  •   Розділ вісімнадцятий КІЛЬЦЕ ПАСТОК
  •   Розділ дев’ятнадцятий ДОЛЯ ПЕДРО ДОРІЛЬЇ
  • ЗМІСТ


  • Загрузка...

    Вход в систему

    Навигация

    Поиск книг

    Последние комментарии